Польське або Січневе повстання 1863~1864 рр
Работа добавлена на сайт samzan.net:
1. Польське (або Січневе) повстання 1863–1864 рр. є одним з найвизначніших національно-визвольних виступів ХІХ ст. Провідні демократичні кола Польщі, натхнені змінами у тогочасній Європі, зокрема, об’єднанням Італії, вже наприкінці 1850-х рр. активізували свою діяльність. На кінець 1861 р. вони розділилися згідно зі своїми політичними поглядами на два табори – так званих “білих” та “червоних”. До першого, очолюваного маркграфом Олександром Вельопольським, належали переважно представники шляхти, які вважали доцільним пасивний внутрішній спротив російському самодержавству та поступове поновлення Речі Посполитої у межах, які Польща мала до Першого поділу (1772 р.), погоджуючись при цьому на часткову втрату автономії. Натомість другі являли собою більш строкату партію – до “червоних” належали як представники шляхти й інтелігенції, так і міщани й селяни. Вони дотримувалися радикальних поглядів, вважаючи, що єдиним засобом звільнення Польщі може бути збройний виступ. Більшість з них також прагнула відновити кордони Польщі 1772 р., і лише певна частка визнавала право на незалежність Литви та України.
Передвісником повстання стали маніфестації мирного населення 26-27 (14-15 за ст. ст.) лютого 1861 р., організовані варшавським студентством, що мали на меті домагання розширення та дотримання російським урядом громадянських прав і проведення соціально-демократичних реформ. Апогеєм лютневих подій став виступ 27 лютого, що перейшов у релігійну процесію, яку було розстріляно російськими військами, в результаті чого загинуло п’ять жителів Варшави: Філіп Адамкевич, Міхал Арчіхевич, Кароль Брендель, Марцелій Павел Карчевський, Здіслав Рутковський. У похороні загиблих, який відбувся 3 березня 1861 р. взяли участь представники усіх верств та віросповідань, зокрема єврейське населення на чолі з рабинами. Хрест над могилою загиблих згодом був усунений царською владою, а у храми Варшави почали вдиратися російські війська з метою попередження патріотичних молитовних зібрань. На знак протесту католицьке духовенство Варшави стало демонстративно зачиняти костьоли. Його приклад наслідували рабини, які зачинили синагоги. У більшості великих католицьких храмів Царства Польського, Північно-Західного та Південно-Західного краю було відправлено жалобні молебни за загиблими у Варшаві, які стали поштовхом до національного єднання передусім польського, а також певної частини українського і єврейського населення. На попередження можливих наслідків цього були спрямовані зусилля місцевої адміністративної влади.
Похоронну процесію у Варшаві очолив архієпископ Антоній Мельхіор Фіалковський, який, незважаючи на тиск царської влади, жодного разу не заборонив відправляти у храмах Служби Божі за Вітчизну, а після придушення маніфестації 27 лютого висловив офіційний протест царському наміснику у Варшаві М. Д. Горчакову. Його власна смерть 5 жовтня 1861 р. стала причиною всенародної скорботи, а його похорон також перетворився на патріотичний виступ. Постать архієпископа Антонія Фіалковського стала символічною для польських борців за незалежність, і саме тому представники польського населення Південно-Західного краю нерідко ставили його за приклад ординарію Луцько-Житомирської дієцезії Касперу Боровському, який намагався досягнути домовленостей із виконавчими органами місцевої влади, не бажаючи вступати з ними у радикальну протидію. У дійсності роль єпископа К. Боровського у політичних змаганнях на Правобережній Україні можна оцінити скоріше як позитивну, оскільки він нерідко добровільно займав позицію буфера між урядом та польським населенням. У 1869 р. його було заслано у м. Перм за супротив русифікації Римо-католицької церкви на Київщині, Поділлі та Волині.
У червні 1862 р. “червоні” утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), очільниками якого стали Ярослав Домбровський, 3игмунд Падлевський, Броніслав Шварце та Агатон Гіллер. Згідно з планами, повстання, яке на думку організаторів згодом мало перерости у всеросійський національно-визвольний рух, повинно було розпочатися навесні 1863 р. Проте російський уряд розпочав у західних губерніях позачерговий рекрутський набір. Це і спричинило передчасний виступ повстанців, занепокоєних скороченням чисельності боєздатного населення.
На початку перших антиурядових маніфестацій польського населення Південно-Західний край перебував у контексті аграрної реформи, яка супроводжувалася активною протидією селянства. Таким чином київський, подільський і волинський генерал-губернатор І. І. Васильчиков був змушений організовувати жорстке дотримання державного порядку у краї. Від 6 липня 1862 р. він став командувачем Київського військового округу. Це був наслідок воєнної реформи, в результаті якої було утворено Варшавський, Віленський та Київський військові округи. Зосередження військової і цивільної влади в руках трьох генерал-губернаторів таким чином мало сприяти забезпеченню максимального контролю над ситуацією у найбільш революційно небезпечних західних регіонах Російської імперії. Осередком повстанського руху у Південно-Західному краї стала Волинська губернія. Саме тому Васильчиков був вимушений скасувати там чинність дворянських виборів та запровадити військовий стан в адміністративному центрі губернії – м. Житомирі.
Провідниками польського патріотичного руху Київської, Подільської і Волинської губерній стали з боку “білих” – Анджей Артур Замойський, Мар’ян Лангевич та іші; “червоні” ж розділилися на два крила – праве, більш помірковане, схильне до консервативних поглядів “білих” та радикальне ліве, яке дотримувалося позиції політичного союзу з Росією та визнавало право українського, литовського і білоруського народів на самостійність. Саме тому вони активно використовували лозунг Польського повстання 1830–1831 рр. “За нашу і вашу свободу!” Це крило представляли, зокрема, Зигмунд Падлевський, Константи Калиновський, Зигмунд Сєраковський та Ярослав Домбровський.
Ярослав Домбровський – найвизначніший діяч Польського повстання 1863–1864 рр. на Правобережній Україні та один з найбільш видатних представників в історії польського визвольного руху. Походив з родини зубожілих житомирських дворян, отримав військову освіту. Починаючи від 1860 р. почав налагоджувати зв'язки з польськими конспіраторами. Від 6 лютого 1862 р. він проживав у Варшаві, де, зокрема, займався розробкою плану майбутнього повстання. 14 серпня 1863 р. його було заарештовано та засуджено до 15 років каторжних робіт, проте у 1864 р. він утік з московської в'язниці. У 1865 р. вдалося звільнити із заслання дружину Домбровського – Пелагію, після чого подружжя емігрувало до Європи. У 1871 р. він приїхав у Париж, став членом Паризької комуни і трохи згодом, отримавши звання генерала, очолив війська комунарів. 23 травня 1871 р. Ярослав Домбровський загинув під час штурму Парижа версальськими військами.
На початку ж 1863 р. почав здійснюватися план повстання, одним з авторів якого був Домбровський. 22 січня 1863 р. ЦНК, як Тимчасовий національний уряд, оголосив про початок національного повстання. Одночасно ЦНК видав Маніфест, у якому між іншим проголошувалося:
Польща не хоче, не може покірливо піддатися цьому ганебному насиллю, під страхом засудження нащадків, має чинити енергійний опір. Ряди молоді, що бореться, молоді посвяченої, оживлені гарячою любов’ю до Вітчизни, непохитною вірою у справедливість та допомогу Бога, заприсяглися скинути прокляте ярмо, або загинути. Отож за ними, Польщо, за ними! (…)
Одразу в перший день виступу, у перший момент початку святої битви, Центральний Національний Комітет проголошує усіх синів Польщі, безвідносно до віри і роду, походження та верстви, вільними та рівними громадянами краю. Земля, якою Народ хліборобів користувався днині на правах чиншу чи панщини, стає від цього моменту його безумовною власністю, віковічним спадком. Збитки власників будуть винагороджені з державної казни. Всі чиновники та наймані робітники, що вступлять у ряди захисників краю, або у випадку почесної смерті на полі слави – їхні родини, отримають з народної власності наділ землі, що її захищали від ворогів. Отож до зброї, Народе Польщі, Литви та Руси, до зброї, бо година спільного визволення вже пробила, ми здобули свій старий меч, розгорнули святий прапор Орла, Погоні та Архангела.(…)
А тепер звертаємось до Тебе, Народе Московський: традиційним нашим гаслом є свобода і братство Народів, тому прощаємо Тобі навіть вбивство нашої Вітчизни (…) Прощаємо Тобі, бо ти нещасний і пригноблений, скорботний і замучений, трупи Твоїх дітей хитаються на царських шибеницях, пророки твої марніють у снігах Сибіру. Але якщо у цей рішучий час не спокутуєш за минуле заради світлих прагень майбутнього, якщо у боротьбі з нами підтримаєш тирана, який нас вбиває і топче – біда Тобі, бо перед обличчям Бога і цілого світу ми проклянемо Тебе на ганьбу вічного підданства і муку вічної неволі, і закличемо на страшну битву знищення, останню битву європейської цивілізації з диким варварством Азії.
Навесні 1863 р. повстання почало поширюватися на землі Правобережної України. Керівництво ним здійснював створений за рік до того Провінціальний комітет на Русі. ЦНК звернувся до українських селян із так званими “Золотими грамотами”, у яких містилася обіцянка надання землі селянам у довічне користування з виплатою чиншу власникам і заклик до підтримки повстання. Втім з боку українського селянства ініціатива польської шляхти не отримала значної підтримки, оскільки не відповідала його земельним інтересам.
Тим часом ситуацію погіршувала також неможливість досягнення цілковитої згоди між представниками українських та польських патріотичних громад, що діяли у Київській, Подільській і Волинській губерніях. Праве крило українського патріотичного руху, очолюване Володимиром Антоновичем, ворожо ставилося до польського визвольного руху у той час, як ліве, на чолі з Андрієм Красовським, Володимиром Синьогубом та іншими навпаки прагнуло допомогти полякам в організації українського антиурядового селянського руху. Чималу підтримку польський патріотичний рух отримав від організації “Земля і воля”, діячі якого зверталися до російських солдат із прокламаціями, у яких містився заклик припинити воєнні дії проти повстанців та долучитися до їхньої боротьби.
Очільником військової організації “Землі і волі” був А. Потебня, російський офіцер-українець, який добровільно перейшов на бік польських повстанців і загинув у ході військових сутичок із царськими військами.
На Правобережній Україні у 1863–1864 рр. діяло декілька десятків повстанських загонів, які складалися переважно з представників польської шляхти, частково – міщан, однодвірців та селян. Певну частину у загонах повстанців складали також євреї, чиє положення у царській Росії було настільки тяжким, що їм не доводилося обирати більш, чи менш вигідну для себе партію, а земельне питання, на відміну від селян, було для них неактуальним. Тому вони достатньо згуртовано вступали до лав повстанців.
Повстанські загони були не надто чисельними, оскільки в результаті відсутності згуртованості серед очільників руху та слабких земельних гарантій, наданих селянам, селянське населення України здебільшого воліло залишатися на нейтральній позиції, або навіть допомагало владі у протидії повстанцям. Слід зауважити, що не лише в Україні, але й у Литві та Польщі багато хто з селянства поставився до повстання скептично і так само допомагав російській владі. Наприклад, один з очільників повстання у Північно-Західному краї Роман Рогинський був виданий уряду селянами.
Близько 20 повстанських загонів було розгромлено російськими військами. Невеликій частині повстанців вдалося відступити на захід. У їхньому числі були загони Едмунда Ружицького, які брали участь у битві під Мирополем 17 травня 1863 р., що стала переломною для повстання на Правобережжі. В результаті бойових дій загинуло 569 і було поранено 109 повстанців, а число репресованих жителів Київської, Подільської і Волинської губерній загалом становило близько 4,5 тисяч чоловік; засуджено за участь у повстанні 38000 чоловік. Додатковим покаранням став спеціальний податок, яким було обкладено польських землевласників.
Невдача повстання була закладена вже від самого початку; зокрема, помилка організаторів полягала на безперервному протистоянні партій “білих” та “червоних”. Вони не здатні були досягти згоди, по черзі призначаючи “диктаторів” кожна зі свого боку, і зрештою головою Національного уряду було обрано генерала Ромуальда Траугутта. Проте час було втрачено – Олександр ІІ встиг вжити нагальних заходів, призначивши на посаду голови Північно-Західного краю М. М. Муравйова, а намісником Царства Польського – Ф. Ф. Берга, котрі жорстко придушили революційну діяльність, за що, зокрема, Муравйов отримав прізвисько “вішатель”. Навесні 1864 р. було оприлюднено укази про селянську реформу, яка у західних губерніях провадилася на більш вигідних умовах, ніж в інших регіонах імперії. Це привернуло селянство на бік уряду та певним чином заспокоїло його. Влітку 1864 р. повстання було остаточно придушено.
Незважаючи на крах Польського повстання 1863–1864 рр., його вплив на подальшу історію Європи неможливо переоцінити. Воно сприяло загальному піднесенню патріотичного духу серед народів як Російської імперії, так і інших народів, що знаходилися у складі великих держав та відчували свої права утисненими. Також в останній третині ХІХ ст., зокрема, серед слов'янських народів та народів Прибалтики, значно піднявся просвітницький рух, зросло прагнення до чіткого визначення власної ідентичності, вивчення вітчизняної історії. В майбутньому це сприяло укріпленню національних ідей, які стали підґрунтям для створення нових самостійних європейських держав.
У ЦДІАК України зберігається значна кількість матеріалів з історії польського визвольного руху, зокрема, Польського повстання 1863–1864 рр. Це передусім офіційні документи центральних та місцевих органів влади, а також численні мемуарні, епістолярні та художні твори. Декотрі з них представлені на виставці.
Піднесення польського визвольного руху на початку 1860-х років
Осильницьким поділом його території і ліквідацією самостійної держави, протестуючи проти тяжкого національного гніту, польський народ не припиняв боротьби за своє визволення. На початку 60-х років 19 століття визвольний рух охопив значні маси польського населення. У цьому русі чітко визначилося два напрями: шляхетсько-буржуазно-демократичний та поміщицько-буржуазний. Рушійними силами першого з них були робітники, ремісники й селяни, дрібна шляхта, нижчі прошарки чиновництва, службовців і духовенства, другого—поміщики, середня і велика буржуазія, вищі прошарки духовенства і службовців. Різнорідний склад учасників визвольного руху зумовив наявність у ньому радикальної й поміркованої тенденцій.
[ред.] Течія «червоних»
Провідну роль у русі відігравали збідніла шляхта і дрібнобуржуазні елементи (так звана партія «червоних»). Вони ставили своєю метою завоювати національну незалежність і провести ряд буржуазних реформ. Але в поглядах і програмних вимогах «червоних» не було єдності. їх правий табір, очолений А. Гіллером, В. Марчевським, О. Авейдою та ін., відзначався поміркованими вимогами, був схильний до компромісу з поміщиками й поділяв націоналістичні погляди шляхти. Лівий табір «червоних» на чолі з 3. Падлевським, Я.Домбровським, К. Калиновським, 3. Сераковським та ін. стояв на позиціях радикальних демократів і відстоював необхідність союзу з революційними силами Росії, прагнув до революційного здійснення буржуазно-демократичних перетворень. У його зверненнях та листівках висловлювалося і всіляко підтримувалося гасло: «За вашу і нашу свободу!»
[ред.] Течія «білих»
Діячі другого напряму (так звана партія «білих», очолена А. Замойським, М. Лангевичом, Я. Гайштером) були схильні до того, щоб використати утруднення царизму й домогтися усунення національних обмежень, розширення своїх прав, здобуття автономії або національної незалежності. Але на відміну від «червоних», які бачили єдино реальний шлях до здійснення поставленої мети в збройному повстанні, «білі», боячись народного руху, дотримувалися поміркованої тактики.
Прагнучи до знищення національного гноблення й створення необхідних умов для більш швидкого розвитку нових, капіталістичних відносин, учасники польського визвольного руху розгорнули в Царстві Польському, Україні, Білорусії та Литві організаційну і агітаційну роботу, спрямовану на залучення населення цих земель до боротьби проти російського царизму.
Роль Правобережної України у польському визвольному русі
Велику увагу приділяли керівники руху Правобережній Україні. Це зумовлювалось, по-перше, тим, що на Правобережжі, на відміну від інших районів України і Росії, був чималий прошарок польського населення (485 тис. чоловік, або 9,2%), зокрема дворянства, яке поділяло погляди й прагнення прихильників визвольного руху в самій Польщі. Зосереджуючи в своїх руках понад 80% усіх приватновласницьких земель та більшу частину матеріальних ресурсів краю, ця частина дворянства, за задумом польських повстанців, могла стати значною опорою в їх боротьбі. По-друге, Правобережна Україна, яка перебувала раніше під гнітом панської Польщі, розглядалася частиною польських повстанців, що поділяли великодержавну програму дворянської знаті про відновлення Польщі в кордонах 1772 р., як її провінція і входила в сферу їх територіальних претензій. І, нарешті, по-третє, беручи курс на залучення населення Київської, Подільської і Волинської губерній до польського національно-визвольного руху, його організатори («червоні») виходили також з того, що тим самим вони зможуть у потрібний для них час відвернути певні сили царської армії від придушення повстання в Царстві Польському.
Виходячи з цих та ряду інших обставин, керівники польського визвольного руху ще задовго до січневих подій 1863 р.у Варшаві створили у Правобережній Україні широку мережу повстанських організацій, очолених десяцькими, соцькими, тисяцькими и окружними начальниками, що підлягали керівникам повітової повстанської адміністрації, її очолював спочатку «Центральний комітет на Русі», а пізніше «Провінціальний комітет на Русі», утворений 22 серпня 1862 р. Керівниками комітету були А. Юр'євич, Е. Ружицький, С. Коперницький, Б. Жуковський та Я. Сирочинський. «Провінціальпий комітет на Русі» призначив керівників підготовки і проведення повстання в окремих губерніях. Ці обов'язки в Київській губернії поклали на штабс-капітана В. Рудннцького, в Подільській — на Яблоновського і у Волинській — на Е. Ружицького. Існували також повстанські організації в Петербурзі та військах, розташованих на території Польщі, які вели підготовчу роботу до повстання серед солдатів і офіцерів армії.
[ред.] Польська агітація до правобережних селян
Взявши курс на підготовку збройного повстання, польські патріотичні організації розгорнули у Правобережній Україні діяльність, спрямовану насамперед на залучення до участі у визвольному русі місцевого польського населений. Вони розповсюджували у великій кількості патріотичну літературу, заборонену царською цензурою, вербували нових членів повстанських загонів, збирали кошти для придбання зброї й військового спорядження, організовували маніфестації протесту проти національного гноблення тощо. Значна увага приділялася розповсюдженню газет «Польські Вядомосці» й «Валка», а також «Колокола», журналу «Праця», випусків «Великоруса», листівок і прокламацій, що закликали населення до рішучої боротьби проти царського самодержавства, за відновлення суверенної польської держави. У серпні — вересні 1861 р. в Київській, Подільській і Волинській губерніях зареєстровано не менше 45 маніфестацій.
Учасники польського визвольного руху добре розуміли, що успіх майбутнього повстання у великій мірі залежатиме від тієї позиції, яку займуть місцеві селяни. Тому повстанці вживали заходів до залучення їх на свій бік і з цією метою поширювали серед них такі відозви, листівки і прокламації, як «До козаків, що тепер селяни», «Брати поляки, русини і литовці» та ін., а також відвідували сільські сходи, де відкрито закликали селян до спільної боротьби проти царизму. Доповідаючи начальнику III відділення про один з таких сходів, київський, подільський і волинський генерал-губернатор писав у березні 1863 р., що «відставний штабс-капітан Мазевський, Піотровський і Стефан Бігловський почали залучати до себе тимчасовозобов'язаних селян…, говорять їм про рівність усіх людей».
Загалом пропаганда проводилася широко, але її вплив на селянські маси був слабкий. Це пояснюється як соціальною і становою різнорідністю учасників руху, так і зв'язаною з цим відсутністю в ного середовищі єдності поглядів на аграрне, національне й деякі інші програмні питання. Зокрема, не тільки «білі», а й більша частина «червоних» відстоювала збереження поміщицького землеволодіння, тому вони в своїй агітації або зовсім обходили аграрне питання, або обмежувалися надто загальними обіцянками. Правда, 3. Сераковський, С. Бобровський та інші представники лівого крила «червоних» вимагали відібрати поміщицькі землі і безоплатно передати їх у володіння селян, але вони пе змогли добитися внесення цих революційно-демократичних вимог до програми Тимчасового революційного уряду. Вимоги «червоних», викладені в декреті Центрального національного комітету від 22 січня 1863 р., зводилися до передачі у власність селян лише тих земель, які перебували иа час повстання у їх користуванні й за які вони мали виплачувати належні податки. Поміщикам обіцяли виплатити відповідну винагороду з загальнодержавного фонду. Іншим декретом, прийнятим того ж дня, сповіщалося про намір уряду відразу ж після перемоги повстання наділити всіх бідних, безземельних селян, які брали участь у збройній боротьбі проти царизму, ділянками землі з державних земельних фондів в розмірі близько 3 моргів (1,7—1,8 десятини). У разі загибелі повстанця цей наділ передавався його сім'ї.
Отже, програма «червоних» була певним кроком уперед на шляху до поліпшення тяжкого становища, в якому перебували селяни. Та, зберігаючи дворянське землеволодіння і де в чому змінену систему викупу, аграрне законодавство «червоних» в основному прирікало селянські маси на ті самі злидні й економічну залежність від учорашніх кріпосників, які несла їм грабіжницька реформа 1861 р. Природно, що така програма аж ніяк не задовольняла віковічних прагнень селянських мас до землі і волі.
[ред.] Українські громади і польський визвольний рух
Поряд з польським продовжував розвиватися український національний рух. Одним з істотних його проявів було утворення й діяльність українських ліберально-буржуазних громад, які виникли наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові та ряді інших міст. Складаючись переважно з представників української дворянської і різночинної інтелігенції, громади, незважаючи на різнорідний склад, спочатку в цілому прихильно ставилися до польського визвольного руху. Цьому значною мірою сприяли, з одного боку, спільні прагнення і мета — боротьба проти національного гноблення з боку царизму і, з другого — різнонаціональний склад цих організацій (до них входили не лише українці, а й поляки, литовці та представники інших національностей). Громади спершу ставили своїм завданням всебічне вивчення природи, етнографії і культури України.
[ред.] Розходження між українським та польським рухами
Дальший розвиток польського визвольного руху вніс істотні зміни у погляди громад на цей рух. Посилився процес національного і політичного розмежування. Українці почали виходити з польських патріотичних організацій, а поляки — з українських громад. Це розмежування зумовлювалося, по-перше, висуненням польськими повстанцями великодержавного лозунга про відновлення Польщі у кордонах 1772 р., який передбачав приєднання значної частини українських земель до Польської держави, і, по-друге, негативним ставленням більшості громадівців до виступів польських повстанців.
Відбулося дальше розмежування українських громад за політичними поглядами їх членів на два табори. Праве крило їх на чолі з В. В. Антоновичем являло собою ліберально-буржуазну націоналістичну течію, яка по відношенню до польського визвольного руху займала відверто ворожу позицію. Не зрозумів історичного значення польського повстання і М. П. Драгоманов, який виступав значно пізніше.
[ред.] Діяльність лівого крила українського руху
Ліве крило громад, найактивнішими діячами якого були А. Красовський, В. Синьогуб та деякі інші, прихильно ставилося до польського визвольного руху і прагнуло організувати на його підтримку виступи українського селянства. Значну роботу в цьому напрямі, зокрема, проводив підполковник А. Красовський, який виїжджав до Корсуня, де в квітні 1862 р. відбулися масові селянські заворушення. Він проводив серед учасників виступів агітацію, поширював у Житомирському піхотному полку листівки із зверненням до солдатів відмовитися від участі в придушенні селянських заворушень, застосування зброї проти народу, брав участь у студентських зборах, закликаючи до організації народних виступів на підтримку польських повстанців.
Агітаційну роботу серед учнівської молоді проводив гурток Є. Моссаковського, створений у 1861 р. при Київському військовому училищі. Об'єднуючи в своїх лавах представників російської, української і польської молоді, цей гурток вивчав і поширював серед вихованців школи революційні ідеї Герцена, Чернишсвського, Шевченка, Некрасова, виховував у молоді любов до народу й ненависть до царизму. Гурток ставив своїм завданням підготувати виступи селян на допомогу польським повстанцям. Подібну програму мала і група української молоді на чолі з членом громади В. Синьогубом. Будучи послідовником А. Красовського і глибоко співчуваючи польському визвольному рухові, він у квітні 1863 р. з допомогою дрібномаєткових поміщиків братів Потоцьких і Пилипенка створив у с. Пилипчі Переяславського повіту Полтавської губернії таємне товариство «Громада», яке мало з прибуттям польських повстанців до села виступити разом з ними «на панів і …убивати тих, хто утискував і кривдив селян». Отже, ліві громадівці прихильно ставились до польських повстанців і намагались подати їм допомогу.
[ред.] Збройні виступи польських повстанців
Події, що розгорнулися наприкінці 1862 — на початку 1863 р. у Польщі, примусили польських повстанців прискорити свій виступ. Розгадавши намір царизму проведенням рекрутського набору вилучити з районів, охоплених визвольним рухом, революційну молодь, Центральний національний комітет, щоб перешкодити цьому, призначив повстання у ніч з 22 на 23 січня 1863 р. і звернувся до народу Польщі з спеціальною відозвою. В ній, поряд з закликом до зброї, проголошувалася свобода і рівноправність усіх громадян країни незалежно від їх соціального походження, віросповідання і національної приналежності.
Виконуючи рішення Центрального національного комітету, польські повстанці в призначений час напали на гарнізони царської армії. Хоч подекуди вони і завдали дошкульних ударів невеликим військовим підрозділам, але досягти перемоги їм не вдалося. В ході перших боїв виявилася вкрай незадовільна підготовка повстанців. Нечисленність їх складу, розрізненість, нестача зброї і досвідчених командирів привели повстанців до поразки. У повстанській армії налічувалося лише близько 20 тис. погано озброєних бійців, тоді як царська армія, що протистояла їм, складалася із 125 тис. добре навчених і озброєних солдатів і офіцерів.
[ред.] Підтримка повстанців народовольцями
Значну роботу, спрямовану на допомогу польським повстанцям, проводила створена восени 1861 р. революційно-демократичпа організація «Земля і воля». У прокламації «Ллється польська кров, ллється російська кров», написаній О. Слєпцовим у перші дні повстання, вказувалось: «Офіцери і солдати російської армії! Не плямуйте рук своїх польською кров'ю, не вкривайте ніколи незгладною ганьбою честі й правоти російського народу… Зрозумійте — зі звільненням Польщі міцно зв'язана свобода нашої страдницької батьківщини… Замість того, щоб ганьбити себе злочинним нищенням поляків,— поверніть свій меч на спільного ворога нашого…— імператорський уряд». Ця прокламація неодноразово видавалась і розповсюджувалась у багатьох примірниках у Польщі та Україні.
Розповсюджувались і такі землевольські прокламації, як «Всьому народу російському, селянському від людей, йому відданих, уклін і грамота», «Брати-солдати», "Офіцерам усіх військ від товариства «Земля і воля». В них роз'яснювалися причини тяжкого становища селянства, викривалась антинародна політика царського уряду щодо Польщі, народні маси закликалися до повстання проти царизму.
Офіцер-українець Андрій Потебня, який очолював військову організацію «Землі і волі», і ряд його сподвижників добровільно перейшли на бік повстанців. У бою під Піщаною Скалою (тепер у Польщі) Потебня загинув смертю героя. Глибоко схвильований звісткою про смерть А. О. Потебні, О. І. Герцен писав у «Колоколе»: «Не знала російська куля, що влучила в Потебшо, яке життя вона спинила на самому його початку. Чистішої, самовідданішої, щирішої жертви очищення Росія не могла принести на палаючому олтарі польського визволення». А тогочасний польський журнал «Хроніка» зазначав: «Будемо ж шанувати пам'ять благородного Андрія Потебні й ставити його як зразок найбільш високих ідей і честі».
Загалом у рядах польських повстанців за свободу Польщі билися 273 солдати, що перейшли з царської армії. Серед них: росіян — 186, українців — 51, білорусів — 16.
[ред.] Повстання у Правобережній Україні
У Правобережній Україні повстанські загони складалися переважно з місцевого польського населення, головним чином дворянства і дрібної шляхти. Так, з 1341 репресованого учасника повстання після його придушення по Київській губернії понад 66% становили дворяни, близько 14% — селяни і міщани, 20% — однодворці та почесні громадяни; у Волинській губернії на 903 репресованих припадало: дворян — 569, селян і міщан — 140, однодворців 162 та представників інших станів — 32 чоловіка. Повстанці вирушали в села і, зібравши селян, закликали їх до боротьби проти царизму, за свободу. Вони поширювали «Золоті грамоти», в яких роз'яснювалася мета повстання і що воно дасть українському селянству в разі перемоги. В ряді місць українські селяни прихильно ставилися до повстанців. Так, у с. Насташка Васильківського повіту їх зустрічали хлібом-сіллю, а у с. Великополовецьке того ж повіту, Гуровець Бердичівського повіту та в деяких інших селах — вступали до повстанських загонів і разом з польськими патріотами мужньо билися з царськими військами. Проте сили були нерівні. На придушення повстання царизм кинув велику й добре озброєну армію.
Близько 20 повстанських загонів, що діяли у Правобережній Україні, були розгромлені, а частина з них перейшла на територію Галичини. Під час збройних сутичок було вбито 569 і поранено 109 повстанців, кілька тисяч обеззброєно і ув'язнено. Загальна ж кількість репресованих учасників повстання становила 4470 чоловік.
Поразка повстання у Правобережній Україпі полегшила боротьбу царизму з визвольним рухом у самій Польщі, Білорусії та Литві. У квітні 1864 р. повстання й у цих районах було повністю придушено.
За неповними даними, в повстанських загонах, що зі зброєю в руках боролися проти царських військ, взяло участь понад 500 росіян, українців і білорусів. Більшість же місцевого населення зайняла нейтральну позицію або навіть підтримала царський уряд в його боротьбі з польським визвольним рухом. Пояснюється це насамперед обмеженістю аграрної програми повстанців, яка но суті передбачала збереження поміщицького землеволодіння і дещо змінену систему викупу. Зрозуміло, що такі «перетворення» не могли задовольнити селянство. Розглядаючи польського шляхтича як свого споконвічного ворога, селянин ставився до нього з явпим недовір'ям, вважаючи його заклики і дії нещирими. Ще більше це недовір'я зросло, коли в квітні 1863 р. до керівництва польським визвольним рухом прийшли «білі», які виступали не лише проти тих половиичатих аграрних перетворень, що були проголошені в декретах «червоних», а й взагалі проти будь-якої спілки з селянством. Українсько селянство, яке віками боролося проти гніту польської шляхти, не могло підтримувати й політичну програму повстанців про відновлення Польщі в кордонах 1772 р., бо, це означало збереження класового гніту польських поміщиків і відновлення тяжкого національного гноблення. Все це, як і загальна темнота і відсталість селянства, зумовило байдуже, а в ряді місць явно негативне ставлення як українського і білоруського населення, так і польського селянства до визвольного руху й прирекло його на невдачу.
Та незважаючи на свій трагічний кінець, повстання 1863—1864 рр. мало позитивне історичне значення. Під його виливом у районах повстання загострилася класова боротьба на селі, і це змусило царизм прискорити проведення реформи, піти на деякі поступки, що певною мірою полегшували тяжке становище селянства, сприяли розвитку прогресивнішого, капіталістичного ладу
Література
- Марахов Г. И. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. Киев, 1967.
- Миско М. Б. Польское восстание 1863 г. Москва,
2. Что такое история и нужна ли она дошкольникам
3. Лекция РАК ЛЕГКИХ Рак легких ~ от латинского слова канцер
4. Предпрофильная подготовка и проектная деятельность Общие требования Вид продукта.html
5. ВВП является обобщающим индикатором силы экономики или наоборот её слабости в периоды спадов.
6. Тема 5 Диалектика
7. Вариант 24 Программный элемент ЗАПОЛНЕНИЕ 10 Конец 9 x0 нет
8. государственных кредитов дружественным режимам.html
9. Причины экономического кризиса
10. ТОМСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ПЕДАГОГИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ ТГПУ Факультет психологии связей с общественнос
11. тематичних функцій
12. тематизируя свой опыт и опыт моих учеников
13. Отчет по практике- Діяльність підприємства з ремонту та обслуговування автотранспорту
14. тематики Часть1rdquo; Содержание КВМ Часть 1
15. то время Росинка понежилась в мягкой постельке потянулась и встала чтобы оглядеться
16. Наше щасливе життя
17. 0 Метаданные теста Автор теста- Кудайбергенова Лейла.
18. монгольского нашествия
19. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук Харків ~
20. Теория Алгоритмов Основные понятия теории алгоритмов.html