Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Екзаменаційні питання
з предмету “ Цивільне процесуальне право України”
Визначте поняття цивільного процесуального права. Охарактеризуйте предмет, метод i систему цивільного процесуального права.
Розкрийте поняття судової форми захисту цивільних прав.
Охарактеризуйте співвідношення цивільного процесуального права з іншими галузями права України.
Назвіть джерела та визначте межі цивільного процесуального права.
Розкрийте поняття цивільного судочинства, його види, мету і завдання цивільного судочинства.
Перелічіть види проваджень і стадій в цивільному судочинстві (процесу).
Охарактеризуйте цивільне процесуальне право як науку.
Розкрийте поняття цивільної процесуальної форми.
Дайте визначення поняття, значення та системи принципів цивільного процесуального права.
Розкрийте принцип здійснення правосуддя в цивільних справах виключно судами.
Охарактеризуйте принцип одноособовості і колегіальності складу суду при розгляді цивільних справ.
Охарактеризуйте принцип державної мови в цивільному судочинстві.
Охарактеризуйте принцип рівності громадян перед законом і судом в цивільному процесі.
Охарактеризуйте принцип законності в цивільному процесі.
Охарактеризуйте принцип гласності та відкритості в цивільному процесі.
Охарактеризуйте доступність судового захисту цивільних прав як принцип цивільного процесу.
Розкрийте зміст принципу охорони особи в цивільному процесі (недоторканість особи, житла, охорона особистого та сімейного життя, таємниця телефонних розмов, телеграфних повідомлень, листування).
Визначте принцип диспозитивності в цивільному процесі.
Охарактеризуйте принцип змагальності в цивільному процесі.
Дайте характеристику принципу процесуальної рівності сторін в цивільному процесі.
Охарактеризуйте принцип судового керівництва цивільним процесом.
Визначте принцип безпосередності та безперервності судового розгляду справ судом.
Розкрийте зміст принципу усності судового розгляду цивільних справ.
Дайте визначення поняття та особливостей цивільних процесуальних правовідносин.
Назвіть передумови та підстави виникнення цивільних процесуальних відносин.
Визначте поняття i види суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.
Розкрийте зміст і об’єкт цивільних процесуальних правовідносин.
Охарактеризуйте поняття та основні ознаки сторін. Розкрийте правовий статус позивача і відповідача в цивільному процесі.
Перелічіть цивільні процесуальні права та обов’язки сторін.
Охарактеризуйте цивільну процесуальну співучасть: поняття, підстави, види.
Розкрийте поняття належного i неналежного відповідача.
Перелічіть умови і порядок заміни неналежного відповідача.
Охарактеризуйте цивільне процесуальне правонаступництво: поняття, підстави, порядок здійснення.
Розкрийте поняття i види третіх осіб в цивільному процесі.
Визначте правовий статус третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги.
Визначте правовий статус третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.
Охарактеризуйте участь в цивільному процесі органів та осіб, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб: мета, підстави, процесуальні форми участі.
Дайте визначення поняттю та перелічіть ознаки судового представництва.
Перелічіть види судового представництва.
Назвіть суб’єктів судового представництва. Визначте осіб, які не можуть бути судовими представниками.
Охарактеризуйте повноваження судового представника в цивільному процесі.
Визначте поняття i значення цивільних процесуальних строків.
Назвіть види цивільних процесуальних строків.
Охарактеризуйте порядок обчислення процесуальних строків.
Розкрийте значення зупинення, продовження та поновлення цивільних процесуальних строків.
Дайте визначення поняття цивільної юрисдикції.
Охарактеризуйте поняття і види підсудності цивільних справ суду.
Розкрийте зміст поняття територіальної підсудності цивільних справ. Охарактеризуйте види територіальної підсудності.
Визначте поняття і мету судового доказування.
Розкрийте процес доказування (стадії доказування) в цивільному процесі.
Дайте визначення поняття i видів судових доказів.
Перелічіть правила оцінки доказів.
Визначте предмет доказування. Охарактеризуйте факти, які не підлягають доказуванню.
Перелічіть загальні правила доказування в цивільному процесі.
Назвіть види забезпечення доказів в цивільному процесі .
Охарактеризуйте пояснення сторін i третіх осіб, як засіб доказування. Охарактеризуйте особливості їх дослідження та оцінки.
Охарактеризуйте показання свідка: поняття, права і обов’язки, процесуальний порядок допиту.
Назвіть процесуальні особливості допиту неповнолітнього свідка в цивільному процесі.
Охарактеризуйте письмові докази: поняття, види, порядок дослідження.
Охарактеризуйте речові докази: поняття, види, порядок дослідження.
Поясніть значення висновку експерта, як засобу доказування: поняття, підстави і порядок проведення.
Охарактеризуйте поняття, значення i види судових витрат.
Визначте порядок обчислення і сплати судового збору.
Перелічіть витрати, які пов’язані з розглядом цивільної справи.
Проаналізуйте розподіл судових витрат у цивільному процесі.
Визначте поняття, види і порядок застосування заходів процесуального примусу.
Охарактеризуйте позовне провадження : поняття, особливості.
Дайте визначення поняття позову в цивільному процесі.
Визначте складові елементи позову.
Перелічіть види позовів у цивільному процесі.
Розкрийте поняття права на позов. Охарактеризуйте структуру і процесуальний порядок реалізації права на позов.
Охарактеризуйте об’єднання i роз’єднання позовних вимог: поняття, підстави, суб’єкти.
Перелічіть зміни у позовному спорі: зміна підстави або предмета позову; збільшення або зменшення розміру позовних вимог; відмова від позову; визнання позову; укладення мирової угоди.
Назвіть процесуальні засоби захисту прав відповідача.
Охарактеризуйте порядок оформлення позовної заяви: зміст і форма позовної заяви.
Визначте порядок подання позовної заяви до суду. Підстави відмови в прийнятті позовної заяви.
Охарактеризуйте забезпечення позову в цивільному процесі: підстави, порядок, наслідки.
Визначте поняття, значення, мету i завдання проводження у справі до судового розгляду.
Розкрийте зміст процесуальних дій в провадженні у справі до судового розгляду.
Охарактеризуйте судові виклики й повідомлення в цивільному процесі.
Розкрийте поняття, мету, завдання і значення стадії судового розгляду.
Охарактеризуйте процесуальний порядок проведення судового засідання.
Розкрийте поняття відкладення розгляду цивільної справи в суді.
Розкрийте поняття зупинення провадження у справі.
Назвіть підстави закриття провадження по справi в суді І інстанції.
Визначте випадки залишення заяви без розгляду.
Охарактеризуйте фіксування цивільного процесу.
Дайте характеристику поняття i видів судових рішень.
Охарактеризуйте сутність судового рішення. Зміст судового рішення.
Перелічіть вимоги, якi пред’являються до судового рішення.
Визначте зміст судового рішення.
Охарактеризуйте виправлення недоліків у судовому рішенні судом, який його ухвалив.
Розкрийте поняття законної сили судового рішення.
Охарактеризуйте ухвали суду першої iнстанцiї.
Визначте поняття, особливості наказного провадження.
Дайте визначення поняттю і сутності судового наказу.
Розкрийте поняття заочного розгляду справи.
Назвіть умови розгляду справи в заочному провадженні.
Дайте характеристику заочному рішенню. Перегляд заочного рішення.
Розкрийте поняття, особливості розгляду справ окремого провадження.
Дайте характеристику процесуальному порядку визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною. Поновлення в дієздатності
Визначте процесуальний порядок визнання фізичної особи безвісно відсутнього або оголошення її померлою.
Дайте характеристику розгляду судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.
Охарактеризуйте порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Визначте порядок розгляду справ про усиновлення.
Визначте порядок розгляду справ про відновлення права на втрачені цiннi папери на пред’явника та векселі.
Визначте порядок розгляду судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.
Охарактеризуйте розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою.
Охарактеризуйте розгляд справ судом про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.
Дайте визначення розгляду судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.
Охарактеризуйте розгляд судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
Розкрийте поняття і значення апеляційного провадження.
Визначте процесуальний порядок розгляду справ судом апеляційної інстанції.
Розкрийте повноваження суду апеляційної інстанції.
Охарактеризуйте апеляційне оскарження рішень та ухвал суду першої інстанції.
Дайте характеристику рішенню і ухвалам суду апеляційної інстанції.
Охарактеризуйте суть і значення касаційного провадження.
Розкрийте поняття порушення касаційного провадження : суб’єкти, об’єкти, строки оскарження.
Визначте процесуальний порядок розгляду касаційної скарги.
Визначте повноваження суду касаційної інстанції.
Поясніть значення перегляду рішень, ухвал суду, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Обгрунтуйте підстави перегляду рішень і ухвал суду в зв’язку з нововиявленими обставинами.
Визначте процесуальний порядок перегляду справи у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Розкрийте поняття значення перегляду судових рішень Верховним Судом України.
Аргументуйте підстави і процесуальний поряд перегляду судових рішень Верховним Судом України.
Перелічіть загальні питання виконання судових рішень.
Правовий статус учасників виконавчого провадження.
Охарактеризуйте судовий контроль за виконанням судових рішень.
Назвіть причини повороту виконання.
Охарактеризуйте правове регулювання цивільного судочинства з іноземним елементом.
Визначте правовий статус іноземців у цивільному процесі.
Визначте підсудність справ з іноземним елементом.
Дайте визначення доказам і доказуванню у справах з іноземним елементом
Охарактеризуйте виконання доручень іноземних судів.
Поясніть значення визнання і виконання рішень іноземних судів на території України.
Розкрийте поняття відновлення втраченого судового провадження.
Визначте правовий статус суб’єктів відновлення втраченого судового провадження.
Назвіть порядок відновлення втраченого судового провадження.
Розкрийте поняття, мету та завдання провадження у справах про оскарження рішень третейських судів.
Визначте форму і зміст заяв про скасування рішень третейських судів.
Охарактеризуйте підготовку, судовий розгляд та підстави скасування рішень третейських судів.
Екзаменаційні питання
з предмету “ Цивільне процесуальне право України”
Цивільне процесуальне право – це сукупність правових норм, які регулюють діяльність та пов’язані з нею процесуальні правовідносини суду та інших учасників цивільного процесу, що виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах.Цивільне процесуальне право має власні предмет і метод правового регулювання, які вирізняють його серед інших галузей права.
Предметом цивільного процесуального права є процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя – тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантіями їх реалізації.Процесуальною діяльністю суду є розгляд та вирішення цивільних справ в порядку цивільного судочинства справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, в порядку позовного, наказного та окремого провадження та по перевірці законності й обґрунтованості постановлених у справі рішень та ухвал. Для осіб, які беруть участь у справі процесуальна діяльність полягає у захисті суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів, а інших учасників процесу – у сприянні судові і особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них законом процесуальних функцій.
Під методом цивільного процесуального права розуміють сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів та засобів впливу на відносини, які регулюються цією галуззю права та поведінку суб'єктів цих відносин.Метод цивільного процесуального права за змістом є імперативно-диспозитивним. Він обумовлюється властивостями предмету цивільного процесуального права, правовим становищем суб’єктів цивільних процесуальних відносин та особливістю юридичних фактів,
від яких залежить виникнення, розвиток та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів цивільних процесуальних відносин закріплюється у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання становить обов'язок вчинення конкретної активної поведінки суб’єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона проявляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус - у впливі, який спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права. Імперативний спосіб проявляється у визначенні процесуально-правового становища суду та кола учасників цивільного процесу.Диспозитивний характер визначається дозволом і правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на здійснення відповідної поведінки в межах, встановлених нормами цивільного процесуального права. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, які визначають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, діяльність яких характеризується принципом диспозитивності. Норми та інститути цивільного процесуального права об’єднані в єдину систему.
Система цивільного процесуального права – це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин - загальної і особливої. Загальна об’єднує норми й інститути цивільного процесуального права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу. Особлива частина включає норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за правилами видів провадження та стадій цивільного судочинства.Значення цивільного процесуального права полягає в тому, що йому належить значна роль у забезпеченні соціально-економічних і політичних перетворень у країні, оскільки ним закріплений процесуальний порядок захисту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, гарантованих Конституцією України й іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб та держави. Цивільне процесуальне право покликане забезпечувати зміцнення законності, запобігання цивільним правопорушенням і формування у правовій свідомості громадян та посадових осіб принципу справедливості.
Різні підходи до розуміння поняття „правовий захист”.
- проф. Малеїн М.С.: правовий захист- це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенням та ліквідацію їх наслідків (Гражданський закон и права личности в СРСР.-М.,1981.-С.192).
- проф. Алексєєв С.С.: правовий захист- це державно-примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку (Общая теория права.-М.,1981.-Т.1.-С.180).
- проф. Ромовська З.В. розглядає правовий захист в двох аспектах:
- по-перше, правовий захист- це завжди акт, що вже відбувся; сутність правового захисту полягає в тому, що він є реалізацією обраної правозастосувальним органом міри державного примусу;
- по-друге, правовий захист розглядається в динаміці як процес захисту, що має свій початок (пред’явлення позову) і завершення (виконання рішення суду) (Защита в советском семеном праве.-Львів.,1985.-С.9).
Співвідношення між захистом та охороною цивільних прав та інтересів
- Правову охорону слід розглядати на двох рінях:
1 рівень- правове регулювання цивільних відносин;
2 рівень- встановлення юридичних засобів, спрямованих на реалізацію суб’єктивного цивільного права та запобігання його порушення.
Охорона цивільних прав та інтересів має місце на етапі до їх порушення, а цивільно-правовий захист- після їх порушення.
Цивільне процесуальне право є частиною системи права України і тісно пов'язане з іншими її галузями. З одного боку, маючи свій специфічний зміст, галузі процесуального права спрямовані, насамперед, на те, щоб забезпечити втілення у життя приписи норм матеріального права. У цьому сенсі, залишаючись самостійними галузями, вони мають похідне значення щодо матеріальних галузей. Це стосується і цивільного процесуального права, яке призначене для забезпечення реалізації матеріальних норм цивільного права у випадку відхилення від нормального розвитку відповідних суспільних відносин. Без цивільного і похідних від нього галузей права — земельного, житлового, трудового, сімейного тощо — цивільне процесуальне право не мало б предмету. Натомість матеріальні галузі права без процесуальної були б позбавлені механізму захисту.
Взаємодія норм матеріального і цивільного процесуального права здійснюються на різних стадіях цивільного процесу.
Зв'язок цивільного процесуального права з правом конституційним полягає в конституційності основних засад організації і здійснення цивільного судочинства. Конституція встановлює права і свободи громадян, що підлягають судовому захисту, передбачає здійснення правосуддя виключно судами, поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі.
Цивільне процесуальне право тісно пов'язане з господарським процесуальним правом, що обумовлене спільністю завдань загального та господарського суду щодо захисту прав і інтересів фізичних і юридичних осіб.
Джерела цивільного процесуального права існують у певних просторових і часових межах. Таким чином, розрізняють дію цивільних процесуальних норм у часі, у просторі і за колом осіб.
Дія цивільних процесуальних норм у часі — визначається відповідно до правила про те, що незалежно від часу порушення цивільної справи в суді, при здійсненні процесуальних дій застосовується той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій.
Відповідно до ч. З ст. 2 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У наведеній нормі відтворюється загальне правило про дію закону в часі, згідно з яким застосовуються норми, чинні на момент вчинення дій. Отже, у випадку звернення заінтересованих осіб до суду застосовується цивільний процесуальний закон, що діє на момент провадження у справі, незалежно від того, коли виникло спірне правовідношення. Процесуальні закони набирають чинності з моменту їх опублікування або з моменту, зазначеного в законі.
Відповідно до ч. 4 ст. 2 ЦПК закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, що належать учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. У законодавстві, таким чином, закріплено принцип, згідно з яким закон не має зворотної сили. Так, Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 р. .9 22-рп/2003 у справі щодо строків перебування на посту Президента України встановлено, що закон діє після набрання ним чинності. Цивільний процесуальний закон зворотної сили не має. Винятки із цього правила можуть бути встановлені законом.
Дія цивільних процесуальних норм у просторі означає правило, згідно з яким при розгляді цивільної справи, здійсненні окремих процесуальних дій і виконанні рішень суду діє процесуальний закон за місцем здійснення окремої процесуальної дії.
Дія цивільних процесуальних норм за колом осіб поширюється на всіх громадян України, на іноземців, осіб без громадянства, на організації, що мають права юридичних осіб, іноземних юридичних осіб, іноземні держави і міжнародні організації.
Цивільний процесуальний закон, як і будь-який інший нормативно-правовий акт, має межі своєї дії у трьох вимірах:
у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юридичну силу;
у просторі, на який поширюється дія закону;
за колом осіб, які підпадають під дію закону (тобто у них виникають процесуальні права і обов’язки).
Згідно зі ст. 2 ЦПК, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Питання про межі судового розгляду слід розглядати залежно від того, судовий орган якого рівня розглядає справу — місцевий, апеляційний суд чи касаційна інстанція.
1. Межі розгляду справи місцевим судом (судом першої інстанції).
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 11 ЦПК).
2. Межі розгляду справи апеляційним судом (ст. 303 ЦПК).
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.
Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції в справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.
Межі розгляду справи судом касаційної інстанції (ст 335 ЦПК):
під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими;
касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції;
суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.
Цивільне судочинство - урегульований нормами цивільно-процесуального права порядок провадження у цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав і обов'язків іншими суб'єктами - судом, органом судового виконання і учасниками процесу цивільних процесуальних дій. Завданням Цивільного судочинства є захист прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, органів держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у відповідності з чинним законодавством.
Змістом цивільно-процесуального права є діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідношення). Процесуальною формою є об'єктивне закріплення і оформлення відповідної діяльності. Діяльність суду складається з послідовних дій. Всі дії повинні бути закріплені в відповідних процесуальних документах.
Цивільне процесуальне право - це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження в цивільних справах, який складається: з провадження по розгляду і вирішення справ по спорах з цивільних, сімейних, трудових, земельних та кооперативних правовідносин; справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і справ окремого провадження. Все це є провадженням в цивільних справах.
Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільно-процесуального права визначаються: системою процесуальних дій, які виконуються судом, органом судового виконання, учасниками процесу; предмет визначається змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільно-процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин; гарантіями реалізації цивільно-процесуальних прав і обов'язків. Сукупність реалізації цивільно-процесуальних прав і обов'язків становлять зміст процесуальної діяльності суб'єктів цивільно-правових відносин, судів, органів судового виконання (примусове виконання судових і інших рішень), осіб, які беруть участь у розгляді справи, інших учасників процесу.
Метод цивільно-процесуального права - це сукупність закріплених в нормах цивільно-процесуального права способів і засобів спливу на відносини, які регулюють поведінку їх суб'єктів. За своїм змістом метод є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів закріплений у нормах права, що встановлює зобов'язання заборони і примушення. Зобов'язання - обов'язок конкретної активної поведінки (ст.195, 217 ЦПК). Заборона - виконання певних дій і бездіяльності (ст.135, 412 ЦПК). Примушування - вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм ЦП права (ст.172 ЦПК). Диспозитивний спосіб характеризується дозволянням і визначається правами суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених ЦПК (ст.99, 103 ЦПК). Імперативний спосіб стосується тільки становища суду (ст.142, 149, 222 ЦПК). Спосіб дозволення широко використовується в ЦП праві.
Система ЦП права - це сукупність норм та інститутів в галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК і складається з 2 частин: загальної та особливої. Загальна - об'єднує норми і інститути ЦП права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу (розділ І та ІІ). До особливої частини включені норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ по стадії судочинства (розділи ІІІ та всі послідуючі).
Цивільне судочинство - це врегульований нормами ЦП права, порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільно-процесуальних прав і обов'язків і цивільно-процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами - органами судового виконання і учасниками процесу.
Цивільне судочинство являє собою просування цивільної справи у суді, певну взаємопов'язану сукупність стадій її розгляду та вирішення.
Стадія цивільного процесу - це визначена в процесуальному законі сукупність процесуальних дій, об'єднаних однією найближчою процесуальною метою.
Перша стадія - відкриття провадження у справі шляхом подання до суду заяви (позовної заяви) і постановления судом ухвали про відкриття провадження у справі.
Метою другої стадії - підготовки справи до судового розгляду є забезпечення правильного та швидкого вирішення справи, а також з'ясування можливості врегулювання спору між сторонами.
Третя стадія процесу - судовий розгляд справи. У цій стадії справа в судовому засіданні вирішується по суті та ухвалюється судове рішення.
Четверта стадія - оскарження судових рішень, що не набрали законної сили (апеляційне провадження). Справа повторно розглядається судом апеляційної інстанції з метою перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції.
П'ята стадія - касаційне провадження, в якому оскаржуються рішення, ухвали суду першої та/або апеляційної інстанцій з підстав неправильного застосування ними норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перегляд судових рішень ВСУ становить шосту стадію цивільного процесу, якою передбачені підстави перегляду судових рішень після їх перегляду в касаційному порядку.
Сьома стадія - перегляд рішень, ухвал суду, якими закінчено розгляд справ, що набрали законної сили, а також судовий наказ у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Останньою, восьмою, стадією цивільного процесу є звернення судового рішення до виконання, без якого неможливо досягти кінцевої мети процесу - захисту порушеного права.
Розгляд і вирішення цивільної справи не завжди проходить усі вищезазначені стадії. Наприклад, після розгляду справи по суті в суді першої інстанції (третя стадія) рішення суду може бути добровільно виконано сторонами, у зв'язку з чим відпадає необхідність у наступних стадіях процесу. В разі визнання відповідачем позову під час проведення попереднього судового засідання суд може ухвалити рішення про задоволення позову ще на стадії до судового розгляду справи.
Отже, цивільне судочинство - це процесуальний порядок здійснення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Крім стадій цивільного процесу необхідно розрізняти і види цивільного судочинства. ЦПК встановлює такі основні види: позовне провадження, наказне та окреме провадження.
Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.
Окреме провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності чи відсутності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.
Справи наказного провадження характеризуються умовно безспірним процесуальним порядком стягнення з боржника грошових коштів за чітко визначеними ЦПК вимогами.
Наука цивільного процесуального права, як і будь-яка правова на ука, вивчає певну сферу соціальної практики і є складовою частиною правознавства. Як частина правознавства вона має свій предмет, певну притаманну лише їй галузь пізнання.
Предметом юридичної науки є держава і право в цілому, законо мірність функціонування держави і права. Галузеві правові науки, у тому числі і наука цивільного процесуального права, вивчають на самперед відповідну галузь права.
Наука цивільного процесуального права вивчає, таким чином, одно йменну галузь права. Однак цим не вичерпується її предмет. Із розвит ком науки її предмет постійно розширюється, тому що виникають нові галузі, які потребують самостійного вивчення. Сучасний стан науки цивільного процесуального права дозволяє вирішувати питання, які стосуються прогнозування розвитку судової влади та правосуддя, тен денцій та шляхів розвитку цивільного процесуального законодавства, його окремих інститутів та ін.
Оскільки предмет науки цивільного процесуального права достат ньо складний, то його можна певним чином структурувати. На нашу думку, в предметі науки цивільного процесуального права виділяють ся кілька відносно самостійних, але логічно пов’язаних проблем: тео рії та методології науки; цивільного процесуального права як галузі права та цивільного процесуального законодавства; цивільного про цесу та його окремих інститутів; порівняльного правознавства; між народного цивільного процесу; судової практики.
Таким чином, предмет науки цивільного процесуального права свід чить про те, що вона включає широкий комплекс спеціальних знань, у межах та за допомогою яких здійснюється теоретико-прикладне до слідження функціонування судової влади та правосуддя в цивільних справах. З урахуванням цього можна уявити систему науки цивільного процесуального права, яка складається з таких частин:
Поряд з цим слід зауважити, що традиційно наука цивільного про цесуального права вивчає не тільки питання, що виникають у зв’язку з функціонуванням судової влади та правосуддя в цивільних справах. У межах її предмета — і проблеми інших форм судочинства. Такий «розширений» предмет науки цивільного процесуального права об’єктивно є наслідком еволюції законодавства і процесуальної док трини протягом тривалого часу. Ця еволюція виявляється в тому, що на фоні розвитку законодавства про цивільне судочинство розвивалась така гілка цивілістичного процесу, як господарське судочинство та формувалось відповідне процесуальне законодавство. Історично і в цей час проблеми господарського процесуального права досліджува лись процесуалістами-цивілістами, і, незважаючи на досить великий масив наукової літератури, все ж таки ця проблематика розвивалася як підгалузь науки цивільного процесуального права, а точніше — як прикладна теорія цивільного процесуального права у специфічній сфері регулювання процесуальних правовідносин при розгляді справ спеціалізованими господарськими судами. Те ж стосується і адміні стративного судочинства та Кодексу адміністративного судочинства, який закріпив певну модель адміністративної юстиції, яка доктриналь- но досліджувалась наукою цивільного процесуального права до при йняття КАС упродовж десятиріч. Тому об’єктивно до предмета науки цивільного процесуального права як її підгалузі входить проблематика господарського та адміністративного судочинства. Основне ядро і на укові концепти прикладних галузей знань у сфері спеціалізованих юрисдикцій ґрунтуються на даних науки цивільного процесуального права, яка розвивається більш як півтора століття[1].
До галузі предмета науки цивільного процесуального права нале жать і питання організації та діяльності несудових органів, які здій снюють захист цивільних прав, — нотаріату, третейських судів тощо. Останнім часом занадто актуальними проблемами науки цивільного процесуального права стали питання медіації у цивілістичній сфері як однієї з альтернативних і сучасних форм захисту цивільних прав. Ви ходячи з цих факторів і обставин, до предмета науки цивільного про цесуального права також належать проблеми нотаріту і нотаріального процесу, взаємодії національного й іноземного нотаріату, третейського судочинства та міжнародного комерційного арбітражу, а також медіація (посередництво) при розгляді цивільних спорів та інші медіативні про цедури судового та позасудового характеру.
Судочинство у цивільних справах здійснюється у певній процесуальній формі, яка визначена законом. Цивільна процесуальна форма має велике значення у встановленні певного стандарту юрисдикції, який, з одного боку, надає певних гарантій правомірного розв'язання справи, а з іншого — створює для суду умови, що дозволяють правильно застосувати матеріальні та процесуальні норми, а відтак — винести обґрунтоване і законне рішення у справі.
Цивільна процесуальна форма — це система встановлених цивільним процесуальним законом правил, що регламентують порядок здійснення судочинства у цивільних справах, а також порядок діяльності кожного з учасників цивільного процесу, що здійснюється з метою захисту прав і законних інтересів.
Цивільна процесуальна форма характеризується наявністю З ознак: провадження, стадій та процесуального режиму.
Провадження це система цивільних процесуальних дій, об'єднаних кінцевою процесуальною метою.
Вид цивільного провадження — це порядок розгляду передбачених у законі і поєднаних у певні групи цивільних справ у суді першої інстанції, що зумовлений матеріально-правовою природою справ, що входять до цієї групи. Вид провадження характеризується самостійними засобами і способами захисту прав і інтересів, а також певними особливостями судової процедури, що випливають із цього.
ЦПК встановлюється особливий предмет судової діяльності у кожному виді провадження. Таких проваджень виокремлюють 3: позовне провадження, наказне провадження, окреме провадження.
Позовне провадження є основним провадженням цивільного судочинства, правова природа якого визначається особливостями відповідних матеріальних правовідносин, що характеризуються рівністю суб'єктів. Будь-який учасник цих правовідносин, який вважає поведінку іншого суб'єкта неправомірною, може звернутися до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів або для вжиття передбачених ЦПК заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Засобом порушення цивільної справи є позов. Позовна форма захисту права характеризується рівністю сторін спору, а також дією принципів змагальності та диспозитивності. Предметом позовного провадження традиційно є спір про суб'єктивне право цивільне, тобто такі спірні матеріальні правовідносини, взаємне становище сторін у яких характеризується рівністю та диспозитивністю.
Наказне провадження, на відміну від позовного, є спрощеним і скороченим провадженням у суді першої інстанції, ґрунтується на достовірних письмових доказах, має на меті захист прав і законних інтересів шляхом забезпечення можливості примусового виконання ряду зобов'язань і обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог, зазначених у законі, за якими може бути виданий судовий наказ.
Судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 96 ЦПК.
Наказне провадження запроваджене ЦПК з метою спрощення, підвищення ефективності та диференціації цивільного процесу. Завданням наказного провадження є прискорення вирішення справ, предметом яких є вимоги, пов'язані зі стягненням з боржника грошових коштів або витребування майна. Характерними ознаками наказного провадження є: документарність, спрощеність, відсутність цивільної процесуальної форми, здійснення в межах правової процедури, передбаченої ЦПК. У наказному провадженні немає стадії попереднього досудового засідання, ухвала про відкриття провадження не постановляється, наказ не проголошується.
Окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових або майнових прав, підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК).
Окреме (особливе) провадження є самостійним видом цивільного судочинства, у якому суд при розгляді безспірних справ встановлює юридичні факти або обставини з метою захисту охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб і організацій.
Характерними ознаками окремого провадження є те, що: у порядку окремого провадження може вирішуватися спір про факт, про стан, але не спір про право цивільне; мета судового розгляду — встановлення наявності або відсутності факту; факт, що встановлюється судом в порядку окремого провадження, повинен мати юридичне значення; факт повинен мати безспірний характер. Якщо підчас розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК); закон у більшості випадків точно встановлює коло осіб, які можуть порушити справу; справи окремого провадження розглядаються судом за участю заявника, заінтересованих осіб або організацій (справи порушуються за заявою, а тому немає позовної заяви — немає і позову; немає сторін, тому що не вирішується спір про право, а є заявники, заінтересовані особи); немає окремих інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучасті, зустрічного позову, забезпечення позову, мирової угоди, третіх осіб тощо)1.
Цивільний процес, оскільки це певний, встановлений у законі порядок судового розгляду цивільних справ, складається з декількох послідовних стадій.
Кожній галузі права властивий певний комплекс принципів. Значення правових, зокрема галузевих, принципів полягає в тому, що вони, по-перше, відображають суть змісту, соціальну спрямованість і головні галузеві особливості правового регулювання; по-друге, повинні враховуватися при виявленні прогалин у законодавстві і застосуванні правових норм за аналогією. Значення принципів будь-якої галузі права можна висловити словами Гельвеція: "Знання принципів замінює незнання деяких фактів".
Принципи цивільного судочинства мають важливе значення, оскільки вони є необхідною умовою вдосконалення діяльності судових органів, їх суворе дотримання і реалізація є важливою гарантією захисту прав, свобод та інтересів особи. У принципах цивільного процесу концентруються погляди законодавця на характер і зміст сучасного судочинства щодо розгляду й вирішення судами цивільних справ.
Принципи цивільного процесу є об'єктивними за своїм змістом. Вони визначаються тими соціальними обставинами, які існують в суспільстві.
Принципи цивільного процесу можна визначати з 2 позицій. По-перше, як історичні категорії, вироблені протягом тривалого розвитку процесу, як елемент людської культури. По-друге, як ідеї, закріплені в нормах цивільного процесуального права і мають нормативний характер. З огляду на це, принципи цивільного судочинства — це визначальні ідеї, засади, згідно з якими відбувається регулювання відносин, що виникають у сфері судочинства, і які виражають завдання правосуддя у цивільних справах, характеризують методи їх здійснення.
Принципи цивільного процесуального права дістають вияв як в окремих нормах загального характеру, так і в цілому ряді процесуальних норм, у яких містяться гарантії реалізації на практиці загальних правових приписів.
Принципи цивільного судочинства мають нормативний характер, тобто закріплені в нормах права. За останні роки при обговоренні та розробці кодифікованих актів традиційні радянські принципі зазнали суттєвих кількісних та якісних змін.
Більшість принципів цивільного судочинства закріплені у Конституції, а також Законі "Про судоустрій і статус суддів" та у ЦПК. Традиційно принципи цивільного, господарського, кримінального та адміністративного процесів класифікують за джерелами їх нормативного забезпечення на такі: 1) принципи, закріплені в Конституції; 2) принципи, закріплені в законодавстві про судоустрій.
До принципів цивільного процесу, закріплених Конституцією, належать такі: здійснення правосуддя виключно судами; виборність і призначуваність суддів; здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією суддів; незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові; законність; рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; державна мова судочинства; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; ухвалення судами рішень іменем України і їх обов'язковість до виконання на всій території України; доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина; участь громадськості у захисті прав громадян; публічність; недоторканність людини; недоторканність житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; охорона особистого і сімейного життя громадянина.
До принципів цивільного процесу, закріплених законодавством про судочинство, належать: диспозитивність, процесуальна рівноправність сторін, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва, усність, безпосередність.
Також принципи цивільного процесу класифікують залежно від сфери їх поширення на:
— загальноправові принципи, що притаманні всім галузям права, наприклад, законність, демократизм;
— міжгалузеві принципи — це принципи цивільного процесуального, господарського процесуального, адміністративного процесуального права: а) здійснення правосуддя лише судом; б) незалежність суддів і підкорення їх лише закону; в) рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; г) поєднання колегіального та одноособового складу суду при розгляді справ; д) гласність та інші принципи;
— галузеві принципи — притаманні лише цивільному процесуальному праву (до них зазвичай відносять принципи диспозитивності, процесуальної рівноправності сторін, однак ці принципі діють також в адміністративному процесі, тому скоріше є міжгалузевими принципами).
Оскільки фактично виключно галузевих принципів, то притаманні тільки цивільному процесу, немає, принципи диспозитивності, процесуальної рівноправності сторін та змагальності будуть нами розглядатися в межах міжгалузевих принципів.
Стаття 5. Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом
1. Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.
Стаття 6. Гласність та відкритість судового розгляду
1. Розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито.
2. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи.
3. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.
4. Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України ( 435-15 ). Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.
5. При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності - свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.
6. Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил цивільного судочинства.
7. Про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов'язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно.
8. Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої.
Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.
9. Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право знайомитися з матеріалами
справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал.
10. Хід судового засідання фіксується технічними засобами. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встановлюється цим Кодексом.
11. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом.
Стаття 7. Мова цивільного судочинства
Мова цивільного судочинства визначається статтею 14 Закону України "Про засади державної мовної політики"
Стаття 14. Мова судочинства
1. Судочинство в Україні у цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах здійснюється державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 цього Закону, за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами).
2. Професійний суддя повинен володіти державною мовою. У межах території, на якій відповідно до умов частини третьої статті 8 цього Закону поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження цією регіональною мовою (мовами). Необхідність забезпечення такої гарантії має враховуватися при доборі суддівських кадрів.
3. Сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 цього Закону, допускається подача до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами), з перекладом, у разі необхідності, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу.
4. Особам, що беруть участь у розгляді справи в суді, забезпечується право вчиняти усні процесуальні дії (робити заяви, давати показання і пояснення, заявляти клопотання і скарги, ставити запитання тощо) рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 цього Закону, послуги перекладача з регіональної мови або мови меншини (мов), у разі їх необхідності, надаються без додаткових для цих осіб витрат.
5. Слідчі і судові документи складаються державною мовою.
6. Слідчі і судові документи відповідно до встановленого процесуальним законодавством порядку вручаються особам, які беруть участь у справі (обвинуваченому у кримінальній справі), державною мовою, або в перекладі їх рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють.
Стаття 5. Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом
1. Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.
Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Законність. Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному законодавству і здійснюється у визначеному ним цивільному процесуальному порядку. Прийняте судом рішення по справі має бути законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК).
Здійснення правосуддя виключно судами. Правосуддя в цивільних справах виступає однією з форм державної діяльності – судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція (ст. 124) визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу державної влади України на три відокремлені державні влади – законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції). Цей принцип означає недопущення втручання у здійснення правосуддя зі сторони органів законодавчої і виконавчої влади. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції).
Стаття 6. Гласність та відкритість судового розгляду
1. Розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито.
2. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи.
3. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.
4. Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України ( 435-15 ). Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.
5. При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності - свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.
6. Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил цивільного судочинства.
7. Про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов'язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно.
8. Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також
транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.
9. Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової
інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал.
10. Хід судового засідання фіксується технічними засобами. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встановлюється цим Кодексом.
11. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом.
Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції України).
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується ч. З ст. 8. Це право забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі звернутися в установленому порядку за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 3, 118 ЦПК України) та змогою використати численні процесуальні засоби для активної процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, особи мають право знайомитися з її матеріалами, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду тощо (ст.
27 ЦПК України).
Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.
Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
{Офіційне тлумачення положення частини першої статті 32 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012}
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
{Офіційне тлумачення положення частини другої статті 32 див. в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012}
Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Стаття 11. Диспозитивність цивільного судочинства
1. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
2. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.
3. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Стаття 10. Змагальність сторін
1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
3. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
4. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Принцип процесуального рівноправ’я сторін притаманний тільки цивільному процесуальному праву і в ньому перетинаються два зумовлюючі фактори: з одного боку - рівність сторін цивільних правовідносин, заснована на рівності майнових відносин і економічного обороту, з іншого боку - конституційна рівність як елемент демократії, втілена у відповідних загальноправових принципах. Цей принцип важливий тим що, він по-перше відображає широту процесуальних прав сторін, по-друге, визначає становище сторін в процесі, визначає в значній мірі загальний лад позовного провадження.
Дане зауваження важливе для визначення правової природи принципу, що розглядається. В юридичній літературі відзначалося що неможна однозначно виходити з того, що принцип рівності сторін цивільного судового провадження зумовлений принципом рівності учасників цивільних правовідносин. Слід враховувати й те, що цей принцип складає обов’язкові начала при розгляді любого спору, який розглядається в судовому порядку, в тому числі спору про факт в особливому провадженні, тобто, як уже зазначалося, даний принцип внутрішньо притаманний цивільному процесуальному праву і є компонентом його методу. Тому, наприклад, незважаючи на нерівність учасників адміністративних правовідносин (один - суб’єкт влади, інший - підлеглий), в цивільному процесі владна ієрархія стирається. Названі особи наділені рівними можливостями відстоювати правомірність своєї позиції.
Найбільш повно принцип процесуальної рівності сторін проявляється в позовному провадженні.
Як відомо, для позовної форми захисту цивільних прав (позовного провадження у цивільних справах) характерно:
наявність правової вимоги, що випливає з порушеного або оскарженого права, що в силу закону підлягає розгляду у певному порядку, визначеному законом(наявність позову);
наявність суперечки про право;
наявність двох сторін з протилежними юридичними інтересами, яким надано широкі можливості по захисту своїх прав та законних інтересів, в суперечці що виникла.
Таким чином, в позовному провдженні найбільш яскраво відображаються три спецефічні (функціональні) принципи цивільного процесу - принцип диспозитивності, змагальності сторін та процесуальноії рівності сторін.
Принцип процесуальної рівності сторін забезпечується змагальною формою судового провадження, яка надає їм можливість в одинаковій мірі змагатися перед судом , особливо в стадії судового розгляду справи і вирішення справи. Джерела змагання полягають в протиріччях матеріально-правових інтересів сторін спірних правовідносин, однак в суді матеріально-правова суперечка набуває форми процесуального змагання з використанням сторонами рівних процесуальних прав.
Рівноправність громадян, яка проголошується Конституцією, означає рівність всіх громадян при використанні і реалізації прав, передбачених законом, і одночасно покладання одинакових обов’язків. Ні Конституція, ні інші правові акти не передбачають, ніяких переваг громадян в залежності від їх соціального становища.
Таким чином, за принципом рівності сторін, на суд покладено обов’язок забезпечувати учасникам процесу одинакові можливості для реалізації їх прав і вимагати від них виконання певних обов’язків. Таке стоновище сторін в цивільному процесі є одним із проявів демократії.
Виконання завдань цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК) залежить, передусім, від ефективності цивільної процесуальної діяльності, головне місце в якій має посідати активна роль суду, яка знаходить свій прояв, перш за все, у керівництві судовим процесом.
Вчені-процесуалісти, виділяючи таку правову категорію, як "судове керівництво" або "керівництво судовим процесом", прямо не наводять розмежування понять судового керівництва в аспекті віднесення цієї процесуальної категорії до функцій чи принципів цивільного процесу, що не дозволяє, на наш погляд, повністю розкрити зміст зазначеної процесуальної категорії та її роль у забезпеченні виконання завдань цивільного судочинства.
Принцип судового (суддівського) керівництва обґрунтовувався ще відомим класиком науки цивільного процесуального права Є.В. Васьковським. Він зазначав, що незважаючи на те, що в цивільному процесі сторонам надано право вільного розпорядження об’єктом спору і засобами боротьби (за принципом диспозитивності), хоча вони мають великий простір самостійності, але ж все-таки пануюче положення в процесі належить суду як через те, що він – представник державної влади, якій підкорені сторони, так й через те, що дії сторін зводяться, по суті, до того, щоб порушити діяльність суду і надати йому матеріал для ухвалення правильного рішення. З огляду на такий характер процесу суду має бути надана керівна роль при визначенні порядку і руху провадження. Це, на думку вченого, досягається принципом суддівського керівництва процесом. Називаючи суддівське керівництво принципом, Є.В. Васьковський водночас зазначає, що суддя, виконуючи це завдання, спостерігає за виконанням сторонами формальностей, яким мають відповідати письмові прохання, скарги, інші папери, керує мовним змаганням сторін, визначає черговість допиту свідків і керує допитом тощо [1]. Отже, як випливає з наведеного, Є.В. Васьковський, розглядає судове керівництво, з одного боку, як принцип цивільного процесу, а з іншого – його функцію.
Цивільне процесуальне законодавство України не містить окремо такого принципу, як принцип судового (суддівського) керівництва. Проте, ч. 4 ст. 10 ЦПК передбачено, що суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
На нашу думку, в зазначеній нормі закріплено правило, якого має дотримуватися суд та яке вказує на напрями прояву судового керівництва процесом здійснення правосуддя в цивільних справах. При цьому зазначене правило, яке стосується судового керівництва, нормативно закріплено в ст. 10, яка має назву "Змагальність сторін". З огляду на цю обставину можна припустити, що законодавець розглядає судове керівництво процесом як складовий елемент принципу змагальності.
У зв’язку з цим варто приєднатися до думки В.І. Тертишнікова, який справедливо зазначає, що суддя і суд відповідно до закону повинні виявити активність (ст. 130, 137 ЦПК), створити необхідні умови для всебічного й повного дослідження обставин справи, і, не обмежуючись наданими позивачем матеріалами, прийняти всі передбачені законом заходи для всебічного, повного й об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін (ст. 160 ЦПК). При цьому вчений хоч й не розглядає процесуальну активність як самостійний принцип, але її не заперечує та вважає, що вона входить як складова частина в принципах диспозитивності й змагальності [2].
Існують й протилежні думки вчених, які заперечують самостійність принципу судового керівництва. Так, наприклад, А.Т. Боннер зазначав, що вказаний принцип поглинений принципом законності як необхідність дотримання встановлених на той чи інший випадок формалізованих приписів норм цивільного процесуального права [3].
Водночас, якщо виходити з положень ч.ч. 2, 4 ст. 160 ЦПК, згідно з якими головуючий керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи; вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому засіданні належного порядку, то можна стверджувати, що законодавець розглядає судове керівництво процесом як самостійний принцип – судове керівництво.
Ми вже зазначали, що ця норма (ст. 160 ЦПК) дозволяє суду організувати судовий розгляд таким чином, аби були виконані завдання цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК) [4].
Тому варто також враховувати й ст. 1 ЦПК, згідно з якою завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З цього випливає, що саме на суд, як орган правосуддя, покладено завдання забезпечити виконання завдань цивільного судочинства, чого неможливо зробити без активної (ініціативної) участі (ролі) суду в керівництві судовим процесом. А отже, в цьому випадку керівництво судовим процесом вже виступатиме не як принцип, а як функція цивільного процесу.
Зі змісту положень статей 10, 130 і 160 ЦПК також випливає, що керівництво процесом є завданням суду, одним із його основних призначень, тобто функцією.
Визнання керівництва судовим процесом функцією також випливає із процесуальних дій, які повинен здійснити суд, готуючи справу до розгляду. Так, згідно з п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.06.2009 р. "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду" готуючи справу до розгляду, суд повинен визначити: обставини, які мають значення для справи, та факти, що підлягають встановленню і покладені в основу вимог і заперечень; характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги; матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини; вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; з’ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів; визначити коло доказів відповідно до характеру спірних правовідносин і роз’яснити, якій із сторін слід довести певні обставини; вжити заходів для забезпечення явки в судове засідання, а також сприяти врегулюванню спору до судового розгляду.
Про керівну роль суду як функцію цивільного процесу свідчать й інші роз’яснення, наведені у вказаній постанові Пленуму Верховного Суду. Так, зокрема, при визнанні відповідачем позову суд здійснює заходи з перевірки наявності законних підстав для задоволення позову, а при їх відсутності відмовляє в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує розгляд справи. Якщо при проведенні попереднього судового засідання з’ясується, що у позивача є до того чи іншого відповідача (відповідачів) вимоги, які випливають з пред’явленого позову і не зазначені в ньому, або у відповідача є зустрічні вимоги до позивача, суд відповідно до вимог частини четвертої статті 10 ЦПК повинен роз’яснити право як на пред’явлення позивачем додаткових позовних вимог, так і на пред’явлення відповідачем зустрічного позову.
Таким чином, ми маємо подвійне розуміння поняття "судове керівництво": як принцип та як функцію.
Принцип судового керівництва зумовлює наявність в цивільному процесі таких норм, які надають суду можливість здійснювати керівництво процесом розгляду і вирішення цивільно-правових спорів в судах засобами і способами, передбаченими ЦПК.
Що ж стосується судового керівництва як функції цивільного процесу, тобто конкретної процесуальної діяльності судді, варто виходити з того, що кожен із учасників цивільного процесу володіє певним колом повноважень. Суд здійснює конкретні процесуальні дії на конкретній стадії процесу. При цьому суд може здійснити як всі керівні дії, передбачені для тієї чи іншої стадії процесу, так й лише деякі з них. Принцип же судового керівництва, на відміну від функції, діє протягом всього процесу здійснення правосуддя і не обмежується (не вичерпує свою дію) вчиненням чи не вчиненням судом певних "керівних" процесуальних дій.
Таким чином, незважаючи на заперечення в ЦПК принципу активності суду в цивільному судочинстві щодо ініціативи суду у збиранні доказів та встановленні об’єктивної істини, це не може означати усунення суду з процесуальної діяльності. За судом залишається достатня кількість повноважень, які як раз й буде більш правильним охарактеризувати як принцип та функцію судового (суддівського) керівництва.
Стаття 159. Безпосередність судового розгляду. Перерви в судовому засіданні
1. Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі.
2. Справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку.
3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.
Аналіз положень ЦПК України дозволяє встановити такий зміст принципу усності: 1) спілкування суду з учасниками процесу в судовому засіданні відбувається шляхом судоговоріння, тобто усно. Саме через усну форму спілкування учасники процесу мають змогу досить ефективно розуміти один одного; 2) процесуальні дії суду та інших учасників процесу в судовому засіданні відбуваються в усній формі і таким чином вони набувають процесуального значення; 3) повідомлення суду всього доказового матеріалу в справі, його дослідження відбувається в усній формі. Даний принцип діє у всіх судових інстанціях й закріплений у ЦПК України.
На нашу думку, цей принцип не пов’язаний лише з процесом доказування; доказування - це лише одна з процесуальних дій, у яких знайшов своє відображення цей принцип. Він стосується й надання та дослідження доказів, заявлення клопотань, відводів, оголошення складу суду та інших учасників процесу, роз’яснення процесуальних прав та обов’язків учасникам процесу, судових дебатів, оголошення судових актів тощо.
Найбільш повно вимоги принципу усності виявляються на головній стадії цивільного процесу - при розгляді справ у судових засіданнях як суду першої інстанції, так і в апеляційних та касаційній інстанціях. Так, відповідно до ст. 163 ЦПК головуючий в усній формі відкриває судове засідання й оголошує про розгляд справи. Секретар судового засідання усно доповідає суду про явку осіб на судове засідання, про те, чи вручені повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та які є відомості про причини їх неявки. Надалі суд в усній формі шляхом діалогу встановлює особу кожного, хто з’явився на судове засідання, а також перевіряє повноваження представників. У разі участі в справі перекладача суд роз’яснює йому його процесуальні права та обов’язки, при цьому попереджає його про кримінальну відповідальність відповідно до ст. ст. 384, 385 Кримінального кодексу України за завідомо неправдивий переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків та приводить його до присяги (ст. 164 ЦПК).
Після цього головуючий оголошує склад суду, повідомляючи про те, хто персонально бере участь у розгляді справи як суддя, експерт, перекладач, спеціаліст, секретар судового засідання. Якщо у справі бере участь прокурор, то оголошується його прізвище. Головуючий роз’яснює сторонам, їх представникам, третім особам право на відвід складу суду (судді), експерта, перекладача, спеціаліста, а також їх процесуальні права та обов’язки (ст. ст. 166, 167 ЦПК).
Головуючий у судовому засіданні, керуючи його ходом, виконує від імені суду певні процесуальні дії, до яких, крім вищезазначених, зокрема, належать усне роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав та обов’язків (ст. 167 ЦПК). Неналежне ж роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав може спричинити відміну судового рішення.
Цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані цивільним процесуальним правом відносини, що складаються між судом і кожним з учасників цивільного процесу у зв'язку зі здійсненням правосуддя у цивільних справах, що становлять певну систему.
Поняття і суть цивільних процесуальних правових відносин є центральним питанням науки цивільного процесуального права. Не буде перебільшенням вважати, що розробка всіх основних інститутів процесуального права, як і дослідження теоретичних положень науки, не може бути успішно завершена без всебічного аналізу процесуальних відносин.
Насамперед, слід зазначити, що будь-які процесуальні відносини виникають з приводу і у зв'язку з матеріальними правовими відносинами, їх похідний від останніх характер можна прослідкувати через певну діяльність уповноважених суб'єктів.
Власне характер процесуальних відносин визначає можливість і необхідність їх більш детальної правової регламентації порівняно з іншими. Лише норми процесуального права можуть бути підставою застосування засобів процесуальної відповідальності.
Крім того, процесуальні правові відносини виникають, як правило, на підставі сукупності юридичних фактів, тобто фактичного (юридичного) складу, в той час як поодинокі юридичні факти тут часто не мають значення.
Враховуючи те, що кожен процес має публічно-правовий характер, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні відносини також належать до відносин публічного права. Разом із тим їх особливістю є те, що хоча вони й регулюються за допомогою імперативного методу, але складаються з приводу цивільних відносин, котрі мають приватноправовий характер.
Крім того, процесуальні правовідносини за своїм характером є відносинами охоронними.
Категорія цивільного процесуального відношення була запроваджена у науковий оборот німецьким вченим Оскаром Бюловим у другій половині XIX ст. її розуміння науковцем стало підґрунтям теорії процесуальних відносин у німецькій доктрині, яка і сьогодні ставиться до цивільного процесу як до єдиного правовідношення. Згідно з нею процесуальне право визначає права і обов'язки суду, тому цивільний процес є співвідношенням прав сторін і обов'язків суду.
Сучасна процесуальна доктрина виробила 2 основних підходи до розуміння цивільних процесуальних відносин.
Відповідно до першого цивільний процес є єдиним багато-суб'єктним процесуальним правовідношенням, що розвивається (М.А. Гурвич, Г.Л. Осокіна, К..С. Юдельсон).
Відповідно до другого підходу цивільний процес є системою процесуальних відносин, елементами якої є правовідносини між судом і кожним з учасників цивільного процесу (H.A. Чечіна, Л.А. Ванєєва).
На нашу думку, цивільний процес становить систему процесуальних правовідносин, які складаються між судом і кожним з учасників цивільного процесу. Системоутворюючим чинником є предмет процесу, тобто спірне матеріальне правовідношення.
У процесуальній літературі запропоновано декілька визначень процесуальних відносин. Наприклад, В.П. Мозолін розглядає процесуальне відношення як відношення між судом як органом держави, що здійснює правосуддя у цивільних справах, і заінтересованими особами і органами держави, що беруть участь в справі; змістом цього відношення є процесуальні дії, що здійснюються суб'єктами відношення на основі встановлених нормами права процесуальних прав і обов'язків, з приводу вирішення судом всіх питань, що розглядаються в процесі, головним з яких є рішення самого спору по суті.
Даючи поняття цивільного процесуального правовідношення, В.П. Мозолін зробив спробу показати в ньому специфічні особливості цього відношення на відміну від інших правових відносин. Він наголошував, що обов'язковим суб'єктом кожного відношення має бути суд.
Дослідження категорії процесуальних правовідносин дозволяє дійти висновку про те, що загальними для всіх правовідносин є наступні ознаки:
1) правовідносини — це завжди відносини між конкретними особами;
2) правовідносини юридично закріплюють взаємну поведінку їх учасників;
3) правовідносини регулюються нормами права, встановленими або санкціонованими державою;
4) будь-які правовідносини забезпечується силою державного
Загальні ознаки, що характеризують процесуальні відносини як правові відносини взагалі, у цивільних процесуальних відносинах перетворюються на ознаки, притаманні тільки для цих відносин, які можуть слугувати підставою для їх розгляду як самостійної групи відносин, через яку реалізуються норми цивільного процесуального права. До цих ознак слід віднести такі:
1) процесуальні відносини складаються між нерівними суб'єктами, вони оформлюють співвідношення прав і обов'язків на підставі влади і підпорядкування. Через нерівність правомочностей і обов'язків суду і інших суб'єктів цивільних процесуальних відносин вони можуть бути умовно названі "відносинами влади";
2) цивільні процесуальні відносини — це завжди відносини між 2 суб'єктами;
3) обов'язковий суб'єкт будь-якого цивільного процесуального відношення — суд;
4) процесуальні відносини охоплюють своїм змістом тільки одне, певне співвідношення правомочності і обов'язків між судом і одним з учасників процесу;
5) процесуальні відносини знаходяться в постійному русі: виникнення кожного відношення зумовлено існуванням іншого відношення, а це, у свою чергу, зумовлює можливість виникнення самостійних відносин;
6) всі процесуальні відносини, що виникають у зв'язку з розглядом конкретної справи, є єдиною системою. Основа цієї системи — єдність предмету судової діяльності з врегулювання правом спірних суспільних відносин;
7) цивільні процесуальні відносини виступають завжди в правовій формі.
Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються за наявності певних юридичних умов. У науці цивільного процесу їх прийнято поділяти залежно від ролі у механізмі процесуальних відносин на загальні і спеціальні. При цьому загальні є передумовами виникнення, зміни та припинення процесуальних правовідносин, а спеціальні — підставами виникнення, зміни та припинення процесуальних правовідносин.
Передумови цивільних процесуальних правовідносин стосуються всіх правовідносин взагалі, без них жодне правовідношення не може виникати і розвиватися. До таких передумов, або загальних умов належать норми цивільного процесуального права, цивільна процесуальна правоздатність і цивільна процесуальна дієздатність.
Норми цивільного процесуального права — це закріплені в законі загальнообов'язкові правила поведінки, що регулюють відносини, які складаються в зв'язку з судовою діяльністю з розгляду і вирішення цивільних справ.
Норми цивільного процесуального права містять положення щодо здійснення правосуддя, порядок організації судочинства, правовий статус учасників цивільного процесу, порядок проходження і стадії цивільного процесу, засоби процесуальної відповідальності тощо.
Цивільна процесуальна правоздатність — це встановлена законом здатність мати цивільні процесуальні права і виконувати цивільні процесуальні обов'язки.
Відповідно до ст. 28 ЦПК цивільна процесуальна правоздатність визнається за всіма громадянами і організаціями рівною мірою.
Цивільна процесуальна правоздатність відрізняється від цивільної правоздатності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 25 ЦК здатність мати цивільні права та обов'язки, тобто цивільну правоздатність, мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність виникає у фізичної особи з моменту її народження і припиняється в момент її смерті. Відповідно до ст. 80 ЦК юридична особа наділяється цивільною правоздатністю з моменту її створення.
Натомість цивільна процесуальна правоздатність виникає у особи в момент виникнення цивільних процесуальних правовідносин. До виникнення цих правовідносин у особи існує лише право на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Таким чином, цивільна процесуальна правоздатність є абстрактною умовою володіння усіма передбаченими законом процесуальними правами і обов'язками.
Хоча тут слід наголосити на тому, що рівною мірою наділяються цивільною процесуальною правоздатністю усі фізичні та юридичні особи щодо цивільних прав сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (ст. 28 ЦПК). Процесуальна правоздатність може бути як загальною, так і спеціальною, оскільки, наприклад, далеко не всі громадяни можуть мати процесуальні права і обов'язки експерта, тому що для цього потрібні відповідні фахові знання та навички.
Цивільна процесуальна дієздатність — це здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати цивільні процесуальні обов'язки в суді.
Відповідно до ст. 29 ЦПК цивільну процесуальну дієздатність мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.
Неповнолітні особи віком від 14 до 18 років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.
Статтею 27-1 ЦПК забезпечено захист прав малолітніх або неповнолітніх осіб під час розгляду справи. Зокрема, під час розгляду справи, крім прав та обов'язків, визначених ст. 27 ЦПК, малолітня або неповнолітня особа може безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки; отримувати через представника чи законного представника інформацію про судовий розгляд; здійснювати інші процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, передбачені міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Суд роз'яснює малолітній або неповнолітній особі її права та можливі наслідки дій її представника чи законного представника у разі, якщо цього потребують інтереси цієї особи і за віком та станом здоров'я вона може усвідомити їх значення. Суд сприяє також створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому ЦК, надано повну цивільну дієздатність.
Змістом цивільної процесуальної дієздатності, таким чином, є здатність особисто здійснювати процесуальну діяльність з юридичними наслідками, наявність цивільної процесуальної дієздатності необхідна для самостійного ведення процесу.
У повному обсязі цивільна процесуальна дієздатність належить громадянам, що досягли повноліття, і юридичним особам.
Процесуальна дієздатність фізичної особи залежить не лише від віку, але й від інших юридичних умов, за наявності яких неповнолітня особа може бути процесуально дієздатною.
Зокрема, як зазначалось, неповнолітні особи віком від 14 до 18 років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Це означає, що зазначені особи можуть самостійно виступати у суді щодо досить широкого кола відносин, межі яких встановлені ст. 32 ЦК. Відповідно до цієї статті особи віком від 14 до 18 років мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно укладати договір банківського рахунка та розпоряджатися внеском, що зроблений на їх ім'я.
Відповідно до ч. 2 ст. 37 ЦК особи, обмежені у цивільній дієздатності, можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Крім того, самостійно виступати у суді такі особи можуть лише у справах окремого провадження щодо поновлення у дієздатності. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.
Право на особисте звернення до суду за захистом свого права передбачено також ст. 18 Сімейного кодексу України (СК), відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. У цьому випадку дитина віком 14 років також отримує цивільну процесуальну дієздатність. Відповідно до ст. 156 С К неповнолітні батьки, які досягли 14-річного віку, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини.
Крім того, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому ЦПК. надано повну цивільну дієздатність.
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що для того, щоб стати суб'єктом цивільних процесуальних відносин, особа має володіти як цивільною процесуальною правоздатністю, так і цивільною процесуальною дієздатністю. Для того, щоб отримати судовий захист, особі достатньо бути правоздатною. Наприклад, оскільки цивільна процесуальна правоздатність належить особі з моменту народження, право на судовий захист виникає у особи з того самого моменту, і тому однорічна дитина може бути суб'єктом судового захисту. В процесі щодо захисту прав такої дитини саме вона в матеріально-правовому сенсі буде позивачем як носій відповідного інтересу, і на її користь буде прийматися судове рішення. Однак, очевидно, що своїми діями здійснювати права і обов'язки позивача така дитина не зможе, і за неї їх будуть здійснювати законні представники.
Підставами цивільних процесуальних відносин є юридичні факти — передбачені процесуальними нормами певні життєві обставини, з якими пов'язується виникнення, зміна або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Такими юридичними фактами є процесуальні дії учасників процесу і суду.
Нагадаємо, що відповідно до поділу юридичних фактів вони за вольовим критерієм поділяються на:
1) дії — обставини, що залежать від волі людини. Вони є різновидом правомірної свідомої поведінки, яка своїм вольовим характером відрізняється від інших проявів існування особи (рефлексів, інстинктів тощо);
2) події — обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідвладні їй. Останні мають юридичне значення у випадках, коли зазначені у актах законодавства або договорі як такі, що породжують правові наслідки. Події класифікують за різними ознаками: за походженням — природні (стихійні) і пов'язані з буттям та діяльністю людини (соціальні); за повторюваністю — унікальні й повторювані (періодичні); за тривалістю — моментальні і тривалі у часі (процеси); за кількістю учасників — персональні, колективні, масові: останні — на події з визначеною і з невизначеною кількістю осіб, що беруть у них участь; за характером наслідків, що настали, — на події оборотні та необоротні тощо.
Події також можуть бути підставами виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин, але не безпосередньо, а опосередковано за допомогою відповідних процесуальних лій суду. Наприклад, смерть сторони, якщо спірне правовідношення не допускає правонаступництва, є підставою для припинення провадження у справі. Однак сам по собі факт смерті жодних наслідків для процесу не тягне, для їх настання необхідною є процесуальна дія — винесення судом відповідної постанови.
Оскільки суд є обов'язковим учасником цивільних процесуальних правовідносин, для їх виникнення, як правило, необхідна сукупність юридичних фактів у вигляді процесуальних дій як сторін, так і суду. Наприклад, для порушення цивільної справи у суді необхідна не лише позовна заява позивача, але й прийняття цієї заяви судом.
Процесуальне правовідношення за загальним правилом виникає за ініціативою учасника процесу. В такому випадку для виникнення, зміни або припинення правовідношення необхідна наявність юридичного складу як сукупності процесуальних дій учасника і відповідних процесуальних дій суду. У випадку, коли ініціатором виникнення, зміни, припинення процесуального правовідношення є суд, достатньо одного юридичного факту — процесуальних дій суду.
Процесуальні дії. що є підставами виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин, здійснюються у певній, встановленій цивільним процесуальним законом послідовності.
У передбачених законом випадках процесуальні дії, що здійснюються, повинні бути оформлені документально, тобто мати форму процесуального документу, без якої такі дії існувати не можуть.
Аналіз норм ЦПК дозволяє всіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин поділити на 3 групи:
1) суд (обов'язковий суб'єкт);
2) особи, які беруть участь у справі;
3) інші учасники цивільного процесу.
Особи, які беруть участь у справі, — це суб'єкти, які мають заінтересованість у предметі процесу. Інші учасники цивільного процесу — це суб'єкти, які надають суду та особам, які беруть участь у справі, організаційну, інформаційну та іншу допомогу.
До суб'єктів цивільних процесуальних відносин закон відносить суд і всіх осіб, які беруть участь у цивільному процесі. Отже, крім суду, суб'єктами цивільних процесуальних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, іноземці та особи без громадянства, іноземні держави.
Об'єкти цивільного процесуального права, реалізуючи належні їм процесуальні права та обов'язки, стають учасниками відповідних цивільних процесуальних правовідносин.
У теорії цивільного процесуального права дискутувалося питання про співвідношення понять "суб'єкт цивільного процесуального права" — "суб'єкт процесу" — "суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин"'. Думки науковців з цього приводу є різними: деякі з них наголошують на тотожності обсягу них категорій, інші — категорію суб'єктів цивільного процесуального права розглядають як більш загальну, широку.
Ми поділяємо позицію, відповідно до якої у вирішенні цього питання слід розрізняти 2 рівні: методологічний (загальнотеоретичний) та прикладний (правозастосовний), пов'язаний з реалізацією в конкретному процесі права на судовий захист.
З позицій загальнотеоретичних будь-який суб'єкт, який може бути суб'єктом цивільного процесуального права, також може бути суб'єктом і цивільного процесу, і цивільних процесуальних правовідносин. В цьому разі йдеться про правові можливості, відображені у процесуальному законі. Достатньо мати процесуальну правоздатність для того, щоб стати суб'єктом цивільного процесуального права. Можливість бути суб'єктом судового захисту і у такому контексті — суб'єктом цивільного процесуального права не пов'язана з можливістю своїми діями здійснювати суб'єктивні цивільні процесуальні права та обов'язки: це зумовлено, насамперед, абсолютністю права на судовий захист, який не може бути поставлений в залежність від наявності дієздатності і фактичної можливості юридично діяти у процесі.
Однак у конкретних цивільних процесуальних правовідносинах цього замало, оскільки треба мати ще й цивільну процесуальну дієздатність.
Тут можливі 2 ситуації: коли особа має лише цивільну процесуальну правоздатність і не має дієздатності; коли особа має і цивільну процесуальну правоздатність, і цивільну процесуальну дієздатність, однак процесуальні права у реальному процесі сама не реалізує.
В обох випадках особи є суб'єктами цивільного процесуального права, але не конкретних цивільних процесуальних правовідносин. Однак у першому випадку, коли йдеться про недієздатних осіб (і у матеріально-правовому, і у процесуальному сенсі), їх права і законні інтереси захищають, як правило, законні представники. Стороною у справі є той, чиї права захищаються (але стороною у матеріально-правовому сенсі). Процесуальна недієздатність у цьому разі замінюється процесуальною дієздатністю представника. Тому сторона як процесуальна категорія має тут "двосуб'єктне" вираження. В другому випадку, коли на захист прав дієздатної особи звертається до суду прокурор тощо, стороною у справі (і у матеріально-правовому, і у процесуальному сенсі) є той, чиї права захищаються.
Оскільки категорії "цивільне судочинство" і "цивільний процес" не є тотожними, можна бути суб'єктом цивільного судочинства, не будучи суб'єктом цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Наприклад, суб'єкти наказного провадження суб'єктами цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин не є. Вони є учасниками особливої судової процедури, врегульованої нормами ЦПК, яка існує поза межами цивільної процесуальної форми.
Обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин є суд. Саме він своїм рішенням вирішує спір про право, здійснює захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.
7 липня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про судоустрій і статус суддів", яким було закріплене положення про те, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне відповідальність, установлену законом.
Згідно зі ст. 54 Закону "Про судоустрій і статус суддів" судді зобов'язані: 1) своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; 2) дотримуватися правил суддівської етики; 3) виявляти повагу до учасників процесу; 4) додержуватися присяги судді; 5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, в тому числі і таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання; 6) дотримуватися вимог щодо несумісності; 7) подавати щорічно не пізніше 1 квітня до Державної судової адміністрації України для оприлюднення на офіційному веб-порталі судової влади, ведення якого забезпечує Державна судова адміністрація України, декларацію про майновий стан.
Відповідно до ст. 18 ЦПК справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. Це означає, що одноособовий порядок розгляду суддею справ встановлений як загальне правило, винятки із якого можуть встановлюватися лише у законодавчому порядку. Він також одноособово постановляє іменем України судове рішення, яке після набрання ним законної сили є обов'язковим, як і судові рішення, постановлені колегією суддів.
У випадках, встановлених законом, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і 2 народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Зокрема, до таких випадків ч. 2 ст. 234 ЦПК щодо порядку окремого провадження відносить: І) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 3) усиновлення; 4) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 5) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.
Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі 3 суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку. Розгляд справ у апеляційній та касаційній інстанціях відбувається, таким чином, лише у колегіальному порядку Таке саме правило про виключно колегіальний порядок перегляду судових рішень в цивільних справах встановлене і для касаційної інстанції. Різниця полягає лише у кількісному складі колегії — у касаційному порядку перегляд справи здійснюється колегією у складі не менше З суддів. Це означає, що їх може бути 3 або більше.
Цивільні справи у Верховному Суді України розглядаються колегіально.
Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).
Відповідно до ст. 20 ЦПК у встановлених законом випадках судді не можуть брати участі у розгляді справи і підлягають відводу (самовідводу). Право відводу є процесуальною гарантією забезпечення неупередженості та об'єктивності суду. Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу) у таких випадках:
1) якщо під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;
2) якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи. За наявності такої заінтересованості суддя, прокурор та інші учасники процесу не можуть брати участі у розгляді справи. Закон при цьому не перераховує всіх можливих підстав для відводу, тому в ЦПК міститься лише загальне правило про неприпустимість участі судді у справі, у якій він є прямо чи побічно заінтересованим. Однак особа, яка заявляє відвід судді, має навести конкретні факти такої заінтересованості;
3) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син. дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід. баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі. Таким чином, неможливою також визнана участь судді у розгляді цивільної справи, якщо на його рішення у цій справі можуть вплинути міркування особистого характеру. Тому відводу (самовідводу) підлягає суддя, який має сімейні або будь-які інші особисті стосунки з особами, які беруть участь у справі. Слід зазначити, що п. З ч. 1 ст. 20 ЦПК встановлено ступінь сімейних відносин, за яких суддя не може брати участь в розгляді справи;
4) перелік обставин, які можуть викликати сумнів у неупередженості судді і є підставою для його відводу (самовідводу), не є вичерпним. У ньому зазначається, що судді підлягають відводу (самовідводу) також за наявності інших обставин, які викликають сумнів у об'єктивності та неупередженості судді;
5) суддя не може брати участі у розгляді справи також у випадку, коли було порушено порядок визначення судді для розгляду справи, встановлений ч. З ст. 11-1 ЦПК.
Крім того, до складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою.
Цивільним процесуальним законодавством встановлено також неприпустимість повторної участі судді в розгляді справи у таких випадках:
І) суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі:
2) суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної і першої інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи нового рішення апеляційного сулу:
3) суддя, який брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в суді першої чи апеляційної інстанції, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді після скасування рішення або ухвали суду касаційної інстанції;
4) суддя, який брав участь у перегляді справи Верховним Судом України, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.
Поняття змісту цивільних процесуальних правовідносин відрізняється від поняття змісту матеріальних правовідносин, і це пов'язане із специфікою, власне, процесуальних правовідносин. Тому до змісту цивільних процесуальних правовідносин входять не лише процесуальні права та обов'язки суб'єктів, але й процесуальні дії з реалізації цих прав та обов'язків. Таким чином, процесуальні дії є не лише підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, але й входять до змісту останніх. Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних процесуальних правовідносин, нерідко їх іменують "суб'єктивними цивільними процесуальними правами і обов'язками".
Однак у літературі з приводу змісту цивільних процесуальних правовідносин існує й інша позиція, відповідно до якої лише дії учасників цього правовідношення становлять його зміст. При цьому за своєю суттю ці дії не співпадають зі {містом тих дій, які є підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин1.
Не можемо погодитися з цією точкою зору, оскільки процесуальні дії потрібні у цьому разі для реалізації процесуальних прав і обов'язків, без яких ці дії втрачають сенс. Отже, підсумовуючи викладене, під змістом цивільних процесуальних правовідносин будемо розуміти сукупність прав і обов'язків його суб'єктів (учасників), а також процесуальні дії з їх реалізації.
Стаття 27 ЦПК встановлює права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі.
Зокрема особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.
Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, на підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попередні судове водиться — до початку розгляду справи по суті.
Крім того, особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Ще одним елементом цивільних процесуальних правовідносин є їх об'єкт.
Об'єкт цивільного процесуального правовідношення — це те, на що спрямоване правовідношення.
Об'єктами можуть бути різноманітні матеріальні та нематеріальні блага. Щодо об'єкту цивільних процесуальних правовідносин слід зазначити, що у науці не склалося єдиної точки зору щодо його визначення. Одні автори відносять до об'єкту процесуальну діяльність суб'єктів, інші —- матеріально-правові відносини, які захитаються судом.
На нашу думку, можна виокремити загальний об'єкт для всіх цивільних процесуальних правовідносин, яким є захист суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, який розуміється як відновлення порушеного або оспорюваного права або законного інтересу.
Загальним об'єктом цивільного процесуального правовідношення є захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб шляхом всебічного розгляду і вирішення цивільних справ відповідно до чинного законодавства.
Спеціальні об'єкти цивільних процесуальних правовідносин є різними для різних процесуальних правовідносин.
Сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач.
Позивач (actor) — це особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес.
Позивач є активною стороною, тому що він спрямовує свою вимогу для того, щоб цивільна справа була відкрита з метою захисту своїх прав та інтересів.
З огляду на зазначене, позивачем іменується та сторона у цивільному процесі, яка звернулась з відповідною цивільною позовною заявою до суду і переконана, що її права порушені чи оспорюються.
В позовному провадженні при розгляді цивільної справи завжди присутня особа відповідача (reus — особа, яка обороняється), під якою розуміється особа, яка за цивільною позовною заявою позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання її прав та охоронюваних законом інтересів, а також у передбачених законом випадках, й інші особи, на адресу яких спрямована вимога позивача, яка знайшла своє аргументування та вираження у відповідній позовній заяві.
Прийнято розглядати відповідача як пасивну сторону в цивільному процесі.
Розуміючи, що в основу свого цивільного позову закладається думка позивача про те, що безпосередньо відповідач є порушником права, науковцями зроблено висновок, що під поняття відповідача підпадає саме та сторона, на яку вказує позивач як на порушника свого права.
У цивільному процесі позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
За загальним правилом цивільний процес починається з появою спірної ситуації у різних учасників матеріально-правових відносин.
Таким чином, сторонами в цивільному процесі є юридично заінтересовані особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві.
Сторони є головними учасниками (особами), які беруть участь у цивільній справі, без яких немає сенсу в процесі. Розкриття та висвітлення поняття сторони в цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами.
Сторони в цивільному процесі також характеризуються наступними ознаками: це особи, між якими виник цивільно-правовий спір, що підпадає під дію ЦПК; вони ведуть цивільний процес у справі від свого імені; з приводу їх цивільної справи приймається судом остаточне рішення у цивільній справі; на них поширюються всі правові наслідки законної сили судового рішення у справі; вони несуть судові витрати в цивільній справі; їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступництво. Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівноправності їх перед законом і судом (див. ст. 5 ЦПК).
У сторін з'являється сенс для звернення за допомогою до судових органів за наявності спірності та невизначеності матеріальних правовідносин. Але виникнення спірної ситуації може мати місце і у випадку відсутності таких відносин у дійсності: у такому випадку правосуб'єктність сторін можуть мати особи, які лише дійшли висновку, що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов'язане з правопорушенням, але його може і не бути у разі помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Більше того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення.
Сторони мають у переданій на розгляд суду справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий — визначається спірними матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий — наслідками розв'язання матеріально-правового спору, одержання відповідного рішення суду.
У цивільному процесі закладений процесуальний паритет сторін, який сформульований у вигляді дозволу для позивача та відповідача використовувати весь арсенал закладених у ЦПК різноманітних прав, які, безумовно, можливо використати для всебічного захисту своїх інтересів у суді. Також для підтримання процесуальної рівноваги у суді передбачені досить зручні механізми впливу на сторони при розгляді цивільного позову, це деякі чітко сформульовані правила у вигляді процесуальних обов'язків, що є результатом досягнення та підтримання рівноваги між сторонами в цивільному процесі.
Закладена рівноправність сторін у цивільному процесі є виправданою, оскільки, з огляду на модель змагального процесу, будь-яка з заінтересованих сторін повинна, насамперед, як юридично, так і фактично мати рівні процесуальні можливості з обстоювання своїх прав, передбачених для них на законодавчому рівні.
Перелік прав та обов'язків, які закладені в ЦПК, можливо класифікувати на 2 групи: загальні та спеціальні.
До загальних належать такі процесуальні права сторін, які мають також і інші особи, які безпосередньо беруть участь у цивільному процесі, зокрема право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, знайомитись з матеріалами справи, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення та багато інших (ст. 27 ЦПК).
Друга категорія прав сформульована законодавцем у ст. 31 ЦПК таким чином, що дає змогу говорити про виведення їх на виший ієрархічний рівень, ніж загальні права.
Крім прав, зазначених у ст. 27 ЦПК, позивач має також ряд так би мовити "головних" прав, які активно впливають на розгляд його цивільної вимоги, а саме, право змінити підставу або предмет цивільного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від цивільного позову.
Позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог (але не може змінити підставу або предмет позову протягом усього часу розгляду справи), відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. При цьому треба враховувати положення ст. 193 ЦПК, відповідно до якої під час судових дебатів не можна подавати нові докази, заяву про залишення позову без розгляду, збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог.
Позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач — пред'явити зустрічний позов тільки до початку розгляду судом справи по суті. Згідно зі ст. 173 ЦПК розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з'ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спорудо третейського суду. Не слід плутати поняття "судовий розгляд" та "розгляд справи по суті", оскільки до розгляду справи по суті на стадії судового розгляду мають бути здійснені наступні дії: відкриття судового засідання (ст. 163). роз'яснення прав перекладачеві, приведення його до присяги (ст. 164), оголошення складу суду (ст. 166), роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків (ст. 167) та інші дії (ст.ст. 168, 171, 172). На цьому етапі позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач — пред'явити зустрічний позов, оскільки розгляд судом справи по суті розпочинається з моменту доповіді головуючого про зміст заявлених вимог.
Окремо виділяється законодавцем таке спеціальне право, як відмова від цивільного позову, яке позивач може застосувати не тільки в межах розгляду цивільної справи в суді першої інстанції, а й у апеляційній чи касаційній інстанціях — до закінчення такого апеляційного чи касаційного розгляду.
Спеціальні права відповідача дістають вияв у наданні права відповідачу визнавати цивільний позов повністю або частково, а також права подати заперечення проти позову.
Визнання цивільного позову — це диспозитивне право відповідача визнати цивільні вимоги до нього позивача. Визнання цивільного позову може відбутись як повною мірою, так і частково. Визнання цивільного позову є правом, яке притаманне тільки відповідачу та розглядається у вигляді його одностороннього волевиявлення, яке має на меті розв'язати спірну ситуацію шляхом її врегулювання.
За повного визнання відповідачем цивільного позову і прийняття його судом ухвалюється рішення суду про задоволення цивільного позову (ст. 174 ЦПК).
Заперечення проти цивільної позовної заяви можуть бути у вигляді обґрунтованих пояснень відповідача в цивільному процесі, якими повністю або частково відхиляються чи спростовуються цивільні вимоги позивача. Заперечення можуть мати матеріально-правовий та процесуально-правовий характер. Заперечення з процесуального характеру обґрунтовуються взагалі неправомірністю виникнення та подальшого продовження цивільного процесу, у зв'язку з відсутністю у позивача права на пред'явлення цивільного позову.
У проносі заперечення відповідач може просити суд про зупинення розгляду цивільної справи на підставі того, що одночасно знаходиться на розгляді інша справа, яка безпосередньо пов'язана з нею (див. ст. 201 ЦПК). Крім того, відповідач може наполягати в своїх клопотаннях до суду на залишенні цивільної позовної заяви без розгляду у зв'язку з тим, що аналогічна цивільна справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав перебуває на судовому розгляді в іншому суді (див. ст. 207 ЦПК). Також за відповідних заперечень відповідач у цивільному процесі має право просити суд закрити провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку цивільного судочинства (див. ст. 205 ЦПК).
На підставі ст. 175 ЦПК сторони можуть також примиритися протягом всього часу судового розгляду. В письмовому вигляді відповідне клопотання в обов'язковому порядку повинно бути додано судом до цивільної справи. У випадку, якщо суд дійшов висновку, що умови мирової угоди необхідно визнати, він постановляє у цивільній справі мотивовану ухвалу про закриття провадження у справі з наслідками, які передбачені ст. 206 ЦПК. Ця ухвала суду про закриття провадження у справі належить до переліку тих ухвал, які вправі сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, оскаржити згідно зі ст. 292 ЦПК в апеляційному порядку.
Законодавець передбачив, що суд не приймає відмови позивача від цивільного позову, визнання цивільного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Таким чином, суд повинен з'ясувати питання: у межах процесуальних повноважень і своїх процесуальних прав сторони визнали перелік умов мирової угоди чи ні. Контроль саме з боку суду забезпечує законність досягнення мирової угоди та надає гарантії для захисту прав та інтересів суб'єктів матеріально-правових відносин.
Стаття 27. Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі
1. Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.
2. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті.
3. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Цивільний позов до суду загальної юрисдикції може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно (ч. 1 ст. 32 ЦПК).
Не завжди в цивільному процесі у вигляді цивільного позивача або цивільного відповідача бере участь одна особа. Це обумовлено складністю та необмеженістю суб'єктного складу матеріальних правовідносин.
Участь на стороні позивача або відповідача чи обох сторін в цивільному процесі декількох осіб прийнято називати процесуальною співучастю.
Враховуючи це, можливо провести відповідний поділ процесуальної співучасті на види.
Наприклад, якщо на стороні позивача у цивільній справі бере участь більше однієї особи, а зі сторони відповідача у справі тільки одна особа, то ця співучасть буде іменуватися як активна. Коли на стороні відповідача в цивільному процесі виступають 2 чи більше осіб, і на стороні позивача одна особа, то в цьому разі ми бачимо пасивну співучасть. Якщо є декілька осіб в цивільному процесі на стороні як позивача, так і відповідача, буде змішана співучасть.
Також розрізняють обов'язкову співучасть, яка виникає за спільності матеріальних прав та обов'язків кількох осіб, в тому разі, коли права та обов'язки сторін у цивільній справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, власники спільного майна стають співпозивачами, пред'явивши цивільний позов на усунення порушень їх прав. У тому разі, якщо шкода спричинена декількома особами, вони разом займають місце відповідачів перед потерпілими у цивільному процесі.
Інший вид співучасті — факультативна співучасть — виникає за обставин процесуального характеру, а саме в силу доцільності одночасного розгляду кількох цивільних справ з метою економії коштів та часу на їх розгляд.
Основне призначення факультативної співучасті — це усунення можливості прийняття протилежних за змістом судових рішень в цивільних справах.
Крім того, за факультативної співучасті взагалі у цивільній справі скорочуються судові витрати, оскільки скорочується кількість судових засідань при розгляді цивільного позову, адже декілька судових цивільних процесів замінює тільки один.
Законодавцем дається перелік випадків допущення процесуальної співучасті за участі у цивільній справі кількох цивільних позивачів і (або) цивільних відповідачів: якщо предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів, права та обов'язки кількох позивачів або відповідачів виникли з однієї підстави, предметом спору є однорідні права та обов'язки.
У співучасників є право на доручення одному із співучасників вести цивільну справу від їх імені. Але законодавець наголошує, що у нього повинна бути повна цивільна процесуальна дієздатність.
Може статись, що із декількох співучасників у цивільному процесі у одного є юридична освіта та відповідна юридична практика участі у судах загальної юрисдикції у вигляді представника в цивільних справах, а саме при розгляді цивільних позовів різних категорій. Це може бути підставою для відповідного звернення до такого співучасника іншими співучасниками на предмет делегування йому своїх повноважень для самостійного ведення цивільної справи, вибору доцільних процесуальних засобів, які допоможуть у досягненні основної мети в справі.
Цією метою, безумовно, є ухвалення остаточного рішення у цивільній справі на користь всіх процесуальних співучасників, які виступають на одній стороні, як на користь того співучасника, який за належним дорученням інших своїх "колег" у справі веде її, так і тих співучасників, хто йому довірив захищати свої інтереси у цивільній справі.
Необхідно зазначити, що вищенаведена модель ведення цивільної справи є зручною не тільки для співучасників у справі, але й для суду, оскільки ведення справи однією особою значно скорочує процесуальний час її розгляду, заощаджує кошти на виклик осіб, які беруть участь у розгляді цивільного позову до суду, тощо.
Коли цивільний позов надходить до суду, не завжди можна одразу встановити, чи є позивач або відповідач належними в цій цивільній справі.
При розгляді цивільної справи у випадку, коли судом першої інстанції буде встановлено, що позов поданий не до тієї особи, яка мусить відповідати за цивільними вимогами, суд має право за згодою позивача допустити заміну первинного відповідача належним відповідачем.
Під поняттям належний відповідач розуміється особа, яка повинна відповідати за цивільним позовом. В свою чергу, неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення відповідного обов'язку.
Законодавцем покладений на суд обов'язок щодо перевірки сторін на їх процесуальну легітимність та визначення, чим підтверджується їх належність. Наприклад, у ст. 119 ЦПК передбачено, що позивач повинен у позовній цивільній заяві зазначити: ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, зміст позовних вимог і викладення обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом, тощо.
Насамперед повинен виявити пильність для встановлення належного відповідача цивільний позивач. У випадку, якщо у цивільній справі буде винесено судове рішення щодо неналежного відповідача, якщо допустити, що він в ході процесу не був виявлений, то позивач у такій справі не отримає очікуваного правового результату, витратить багато свого часу, а також коштів.
Відповідно до ст. 33 ЦПК суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
Формулювання ч. 1 цієї статті дозволяє зробити наступні висновки: по-перше, для залучення належного відповідача замість неналежного необхідно клопотанням позивача; по-друге, суд при, відповідній заміні не припиняє розгляд справи; по-третє, суд не має права відмовити у задоволенні відповідного клопотання; по-четверте, суд може залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
Правило про залучення належного відповідача цілком розраховане лише на ініціативу позивача. Якщо він не буде згодний з заміною, суд не має права залучати іншого відповідача ані замість неналежного відповідача, ані як співвідповідача. Якщо відповідач дійсно неналежний, що буде доведено в ході розгляду справи, суд відмовляє у задоволенні позову.
Саме позивач як ніхто повинен бути заінтересований у точному виборі свого опонента та намагатись довести, що зазначений ним відповідач зобов'язаний виконати покладений на нього законом або договором обов'язок.
Якщо в цивільному процесі відбулася заміна відповідача, або до цивільної справи залучений співвідповідач, справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку. Законодавець подбав про належні сторони шляхом надання їм можливості самостійно набувати права та нести процесуальні обов'язки в цивільному процесі з самого його початку, а не відповідати за попередні процесуальні дії неналежних сторін.
Стаття 33. Заміна неналежного відповідача, залучення співвідповідачів
1. Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
2. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.
Процесуальне правонаступництво — це заміна однієї із сторін процесу іншою особою — правонаступником.
Відповідно до ст. 37 ЦПК. у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.
Обставинами, за яких відбувається процесуальне правонаступництво, є: 1) смерть фізичної особи; 2) припинення юридичної особи; 3) заміна кредитора чи боржника у зобов'язанні; 4) інші випадки заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір.
Процесуальне правонаступництво можливе на всіх стадіях цивільного процесу.
У цивільному праві розрізняють універсальне та сингулярне правонаступництво. Універсальне правонаступництво (тобто перехід всіх правомочностей до іншої особи) має місце у тих випадках, коли перехід прав та обов'язків однієї юридичної особи до іншої відбувається у порядку реорганізації, а між фізичними особами — у порядку спадкування. Сингулярне правонаступництво передбачає, що сторона своє право уступає у конкретному матеріальному правовідношенні. У процесуальних правовідносинах має місце, як правило, сингулярне правонаступництво, оскільки передаються або права, або обов'язки.
Не слід плутати процесуальне правонаступництво та заміну неналежного відповідача, оскільки процесуальні дії, виконані останнім, не мають наслідків для належного відповідача.
Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язковими для особи, яку він замінив.
Під третіми особами розуміються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у вже триваючий цивільний процес між сторонами для захисту особистих суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів як фізичних, так і юридичних осіб у сфері цивільно-правових відносин.
Необхідно розрізняти заінтересованість третіх осіб, яка може бути як матеріально-правовою, так і процесуально-правовою. Що стосується заінтересованості матеріально-правового характеру, вона дістає вияв у тому, що рішення у цивільній справі, яке буде ухвалене судом щодо конкретної спірної ситуації, може порушити матеріальні права третьої особи чи стати мотивом для сторони вимагати відшкодування збитків від неї — подати до третьої особи цивільний позов за правом регресу.
Процесуальна заінтересованість третьої особи дістає вияв у тому, щоб не дозволити ухвалення судом несприятливого для себе рішення у цивільній справі. Так, треті особи намагатимуться, щоб суд при розгляді цивільного позову ухвалив таке судове рішення, котре буде співпадати з їх інтересами, обумовленими існуючими між ними та процесуальною стороною правовідносинами.
Стаття 34. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору
1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов'язки позивача.
2. Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку.
Стаття 35. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору
1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін.
2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі. Якщо суд при прийнятті позовної заяви, здійсненні провадження у справі до судового розгляду або під час судового розгляду справи встановить, що судове рішення може вплинути на права і обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі
в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов'язки, встановлені статтею 27 цього Кодексу.
4. Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не тягне за собою розгляду справи спочатку.
Стаття 36. Порядок залучення до участі у справі або вступу в справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог
1. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю особу.
2. У заяві про залучення третьої особи повинні бути зазначені ім'я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі.
3. Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз'яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.
4. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може сама звернутися з заявою про свою участь у справі.
5. Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску третьої особи до участі в справі, це питання вирішується судом залежно від обставин справи.
6. З питання залучення або допуску до участі в справі третьої особи суд постановляє ухвалу.
Відповідно до ч. 2 ст. З ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Ця стаття не зазначає, які саме особи можуть звертатися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб. Коло цих осіб конкретизоване в ст. 45 ЦПК.
Стаття 45 ЦПК об'єднала правила про участь у цивільному судочинстві досить різних учасників, яких об'єднує можливість виступати як захисники прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі: 1) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 2) прокурора; 3) органи державної влади, органи місцевого самоврядування; 4) фізичних і юридичних осіб.
Кожен із названих суб'єктів має певну специфіку з точки зору функцій, мети і завдань, які покладаються на них законом, а також форм участі в цивільному процесі, передбачених ст. 45 ЦПК.
Так, у зазначеній статті йдеться про 3 форми участі в цивільному процесі на захист прав інших осіб:
— звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів;
— представництво інтересів громадян чи держави;
— подання висновків у справі.
Жоден із вищеперелічених суб'єктів не має права брати участь у цивільному процесі в усіх 3 формах.
Наприклад, участь у цивільному процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини передбачена в ст. 45 ЦПК у єдиній формі — звернення до суду з позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів.
Пункт 10 ч. І ст. 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" передбачає правило, згідно з яким Уповноважений має право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках і порядку, встановлених законом. Але зміст цієї норми суперечить ст. 45 ЦП К, яка надає Уповноваженому право звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів не лише фізичних (юридичних) осіб, а й державних чи суспільних інтересів.
Єдиною процесуальною формою, в якій може виступати прокурор у цивільному процесі, є представництво (ч. 2 ст. 45 ЦПК), що поєднує можливість звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів та участь у цих справах, як це передбачено ч. 1 ст. 45 ЦПК. Можливість для прокурора вступати в процес для давання висновків у справі можлива лише в одній категорії справ, про що йтиметься нижче.
Щодо такої форми участь в цивільному процесі, як подання висновку у справі, в ІІПК вона збережена лише за органами державної влади та місцевого самоврядування (ч. 5 ст. 46).
Відповідно до ст. 38 ЦПК сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.
Поняття "представництво" можна розглядати у 3 значеннях: як цивільний процесуальний інститут; як правовідносини за участю представника; як діяльність представника.
Погляди вчених на це питання можна поділити на 2 основні концепції: "дії (діяльність)" і "правовідношення", залежно від відповіді на питання про те, є представництво діяльністю чи правовідносинами, у межах яких відбувається ця діяльність.
Відповідно до першого підходу, який підтримують А.Ф. Клейман, А.Ф. Козлов, I.A. Павлунік, І.В. Решетнікова, Ю.С. Червоний та інші, під представництвом розуміється сукупність здійснюваних представником процесуальних дій. Представництво — це процесуальна діяльність представника в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах іншої особи. З дореволюційних вчених K.J. Малишев визначав представництво як заміну однієї особи іншою, коли представник діє в процесі замість особи, яку представляє, таким чином, наслідки його діяльності несе остання.
Прибічники іншого підходу до визначення представництва у цивільному процесі вважають його правовідношенням, з огляду на яке одна особа здійснює у межах своїх повноважень процесуальні дії від імені й в інтересах іншої особи (цю думку висловлювали Е.В. Васьковський, А.Х. Гольмстен, С.Н. Абрамов, І.М. Ільїнська, Л.Ф. Лесницька, В.В. Комаров, Я.А. Розенберг, В.І. Тертишніков, М.С. Шакарян та інші).
Ці, на перший погляд полярні точки зору, мають багато спільного. Спір викликає питання про те, що виникає раніше — діяльність представника зі здійснення повноваження та вступ його у правовідносини, чи першим виникає правовідношення представництва, в межах якого здійснюється та чи інша представницька діяльність. Внутрішня суть такого явища, як представництво при цьому залишається незмінною — здійснення повноваження представником.
ЦК дав таке визначення представництва: це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК). Таким чином, вперше на законодавчому рівні визнано, що представництво — це правовідношення. А вже в межах цього правовідношення представником здійснюється певна діяльність, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представляють.
З легального визначення цивільного представництва можна зробити важливий висновок для цивільного процесу: оскільки відносини між представником і судом (третьою особою у цивільному праві) не включаються до складу представницьких правовідносин, ці відносини не є представницькими. Йдеться лише про участь представника як суб'єкта представницьких відносин (які вичерпуються лише внутрішніми відносинами) у інших відносинах. Так, відносини представника і суду — це не продовження представницьких відносин, а самостійні відносини, які не можна розглядати у контексті представницьких. Невипадково ЦПК не вживає у назвах статей, що стосуються представника, терміна "представництво". Наприклад, ст. 38 ЦПК називається "Участь у справі представника", а не "Представництво У суді".
Усі питання взаємовідносин між представником та особою, яку він представляє, регулюються нормами матеріального права. У ЦП К містяться лише вимоги щодо виду та порядку оформлення документів, якими представник перед судом має підтвердити свої повноваження, чи способу надання представникові певних повноважень.
Однак для того, щоб представник зміг взяти участь у процесі, він повинен вступити у правовідносини з судом. Участь у справі представника реалізується саме через правовідносини представника і суду.
Таким чином, вступаючи у процес, представник вступає у процесуальні відносини з судом, однак ці відносини є не представницькими, а засобом реалізації повноважень представника. Тому неможливо говорити про представницькі відносини у процесі, оскільки вони взагалі в ньому не виникають, а можна говорити лише про участь у справі представника, який вступає у відносини з судом з метою реалізації своїх повноважень. І з цього боку участь у справі представника — це, звісно, діяльність з метою реалізації повноважень представника, що відбувається в межах правовідносин представника і суду.
Таким чином, між судовим представником та особою, яку представляють, процесуальних відносин не виникає. Вони мають іншу галузеву належність, а відтак —- не можуть бути складовою цивільних процесуальних відносин за участю представника.
Правовідносини, які складаються між особою, яку представляють, і представником, є лише передумовою для участі представника у цивільному процесі. Вони разом з юридичними процесуальними діями, які здійснюються представником, що спрямовані на легітимацію його як суб'єкта правовідносин із судом, є передумовою процесуального правовідношення, суб'єктами якого є представник і суд.
Відносини за участю представника у цивільному процесі — це відносини між представником і судом.
Таким чином, представництво в цивільному процесі — це процесуальна діяльність, яка відбувається у межах правовідношення між представником та судом, однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (яка бере участь у справі), що здійснюється з метою захисту та охорони прав, свобод та інтересів у суді особи, яку представляють, і надання допомоги суду в установленні дійсних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі.
Словосполучення "від імені особи, яку представляють", що застосоване у визначенні цивільного процесуального представництва, певним чином відрізняється від розуміння аналогічного терміна у цивільному праві. У цивільному праві дії від імені іншої особи, разом з іншим означають дії, що породжують безпосередній правовий результат для особи, яку представляють. У цивільному процесі дії представника безпосереднього результату для особи, яку представляють, не мають. Представник у цивільному процесі вступає у відносини із судом, а тому його дії для суду мають безпосередній результат. І тільки за допомогою суду особа, яку представляють, отримує ті чи інші права чи обов'язки.
Представництво як інститут цивільного процесуального права — це сукупність процесуальних норм, що регулюють правовідносини.
Характерні ознаки процесуального представництва:
— представництво — не здійснення представником процесуальних дій у суді, яке відбувається в межах правовідносин представника і суду;
— учасниками процесуальних правовідносин за участю представника є 2 сторони: представник та суд;
— представник виступає від імені особи, яку представляє;
— представник діє в інтересах особи, яку представляє (за загальним правилом представник не є суб'єктом спірного матеріального правовідношення. крім випадку, коли співучасники доручили ведення справи одному з них);
— діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні процесуальних дій;
— правова позиція представника не може суперечити правовій позиції особи, яку він представляє, якщо ця особа не є недієздатною;
— представник діє в обсязі повноважень, що йому надані законом та особою, яку він представляє (у випадку, якщо воля цієї особи відома і має юридичне значення);
— юридична заінтересованість представника має процесуальний характер;
— через представника можуть діяти будь-які правоздатні особи, що беруть участь у справі, крім прокурора (прокурор відповідно до своєї професійної компетенції виступає у процесі без представника. При цьому слід враховувати, що під поняттям "прокурор" відповідно до ст. 56 Закону "Про прокуратуру" слід розуміти помічників, старших помічників прокурора та інших осіб, які діють у межах своєї компетенції).
Основною метою процесуального представництва є захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі. А надання правової допомоги (ця мета часто зазначається у процесуальній літературі) є самостійною процесуальною діяльністю, що здійснюється особою, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ст. 56 ЦПК).
До цілей процесуального представництва належать також реалізація представником процесуальних прав та обов'язків особи, яку представляють, та надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі. Остання мета стосується представництва адвокатами (ще римське право вбачало в адвокаті особу, що має при здійсненні своїх функцій певні суспільні обов'язки). Держава не має законодавчої можливості вимагати надання допомоги суду іншими представниками, але ч. З ст. 27 ЦПК передбачає, що особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, що опосередковано спрямовано на досягнення зазначеної мети.
Об'єктом правовідносин між представником і судом треба вважати захист, охорону (в окремому провадженні) порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів держави у цивільному процесі.
Змістом процесуальних відносин між судом і представником є права та обов'язки представників і суду та їхні дії. Обсяг прав, якими наділяється добровільний представник, визначається повноваженнями, якими наділили його закон та довіритель. За ЦПК представник має право на здійснення всіх процесуальних дій від імені особи, яку він представляє, а довіритель має право лише обмежити повноваження представника.
Інститут представництва застосовується не до всіх процесуальних відносин. Він має суворо визначені, установлені законом межі.
З огляду на це, процесуальне законодавство:
— обмежує коло суб'єктів представництва. Не всі учасники цивільного судочинства можуть мати представника у справі, та не будь-яка особа може бути представником у цивільній справі в суді;
— процесуальне представництво можливе при розгляді не всіх цивільних справ.
Згідно з ч. 1 ст. 38 ЦПК представництво неможливе у справах про усиновлення. Особи, які є заявниками у справах про усиновлення, у разі винесення рішення про усиновлення заявниками дитини юридично стають її батьками. Це накладає на них великий моральний та правовий обов'язок з виховання усиновленої дитини. Тому обмеження процесуального представництва, що запроваджене законодавцем, для цієї категорії справ здається цілком виправданим. Крім того, особиста участь у справі усиновлювачів дає змогу суду певною мірою упевнитися в особі усиновлювача, її надійності, особливо якщо це стосується іноземних громадян.
Участь у справі разом із представником особи, яку представляють.
Наявність представника у справі в принципі повинно надавати можливість стороні особисто не брати участь у процесі. Однак у деяких категоріях цивільних справ для їхнього правильного вирішення дуже важливими є особисті пояснення сторін і третіх осіб по суті спору, що не можуть бути замінені поясненнями представників, тому суд згідно з п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК може викликати позивача або відповідача для особистих пояснень і тоді, коли у справі беруть участь їхні представники.
Виходячи з усталеної практики, суд викликає сторони для надання особистих пояснень у справах про розірвання шлюбу, встановлення батьківства, позбавлення батьківських прав, поновлення на роботі, про захист чести та гідності. У цьому випадку представник надає юридичну допомогу особі, яку представляє, при розгляді справи.
Представництво від імені юридичних осіб необхідно відрізняти від ведення справ юридичних осіб їх органами. У доктрині цивільного та цивільного процесуального права переважає думка, що дії органу юридичної особи — це суть дії самої юридичної особи. Однак існує й інша позиція, згідно з якою органи юридичних осіб належать до представників у власному розумінні цього слова, яка має тепер певне нормативне підґрунтя у положеннях ЦК та ЦПК. Згідно зі ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.
Стаття 92 ЦК передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону або установчих документів, а ч. З ст. 92 ЦК при цьому встановлює: орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язані діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати повноважень. Таке формулювання підкреслювало представницький характер дій, який можна вивести з тлумачення зазначених норм, адже діяльність органів юридичної особи розглядається так само, як і діяльність представника.
На представницький характер дій органів юридичних осіб вказує також п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК, який передбачає, що повноваження представників мають бути посвідчені довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника. Тобто керівник юридичної особи вважається, разом із представником за довіреністю, представником юридичної особи.
Однак визнання органу юридичної особи її представником теоретично невірне, оскільки неминуче призводить до висновку про відсутність повної процесуальної дієздатності у юридичних осіб. Органи юридичної особи є його частиною і не є самостійним суб'єктом права. Саме тому для участі органу юридичної особи у процесі довіреність не вимагається. Без своїх органів юридична особа не здатна була б діяти як суб'єкт права.
Крім того. ч. 1 ст. 29 ЦПК указує, то юридична особа наділяється повною дієздатністю, тобто здатністю своїми діями здійснювати права і виконувати обов'язки. Звідси випливає, що компетентний орган юридичної особи, яка бере участь у справі, не має самостійного процесуального становища, тому що його процесуальні дії — це дії самої юридичної особи.
Вважається, що деякі юридичні особи через свою організаційну структуру також не можуть безпосередньо вести свої справи в цивільному процесі, хоча і не позбавлені дієздатності — юридичні особи, очолювані колегіальними органами управління (правліннями, загальними збори членів, зборами уповноважених). Хоча сучасне процесуальне законодавство прямо не забороняє участь у процесі від імені юридичної особи його колегіального виконавчого органу, але зі змісту п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК випливає, що від імені юридичної особи можуть виступати особи за довіреністю та її керівник (одноособовий орган). Про колегіальний орган юридичної особи не йдеться, а ч. З ст. 38 ЦПК передбачає, що юридичних осіб представляють їхні органи без вказівки на одноособові органи.
Участь у справі одного із членів колегіального органу варто розглядати як участь не юридичної особи, а його представника. Член колегіального органу юридичної особи сам по собі не може замінити цей орган у суді. Повноваження на ведення справи в суді він має не за посадою, а здобуває їх не інакше, як за рішенням колегіального органу.
Що стосується участі у процесі організацій, що не мають статусу юридичної особи, наприклад, органу опіки і піклування, то вони завжди виступають у процесі через представників.
Представництво від імені держави у цивільному процесі.
Держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства. Держава не може безпосередньо здійснювати в суді свої права, її інтереси потребують захисту представниками. Це можуть бути прокурор або інші органи державної влади та управління. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції. Так, у митних відносинах державу представляє представник митних органів, у податкових — податкових органів.
Іноді важко виявити відповідача у спорах про відшкодування шкоди, що виникла в результаті незаконних дій посадових осіб державних органів. Особливістю зобов'язання відшкодування за шкоду, заподіяну службовими особами державних органів, є те, що шкода відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим, а не особою, дії чи бездіяльність якої призвели до настання шкоди у юридичної чи фізичної особи.
Коли держава виявляється на місці особи, що має відшкодовувати шкоду, вона вимушена виступати "проти себе". Заходи примусу повинні бути застосовані не щодо держави, а спрямовані на конкретний державний орган або іншу особу, уповноважену виступати від її імені, що випливає з особливої форми представництва держави в цивільному обороті, множинності осіб, які виступають від її імені.
Тому питання про визначення особи, яка має право представляти інтереси держави в цивільному обороті і здатна фактично виконати те, що зазначене в судовому рішенні, має велике значення. У цьому випадку особа, чиї права порушені, не може безпосередньо звернутися до держави і вимушена шукати уповноваженого представника (відповідний орган або особу), щоб пред'явити відповідні вимоги.
Слід відзначити, що при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків органи держави повинні діяти виключно в межах компетенції. Компетенцією є коло повноважень, а також напрями діяльності та функції конкретного органу державної влади які визначаються нормативно-правовим актом. Так, безпосередньо обслуговування державного бюджету здійснюється державним казначейством (ст. 48 Бюджетного кодексу України (БК), а загальна організація виконання державного бюджету покладається на Міністерство фінансів України.
Тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати представники відповідних фінансових органів, тобто державне казначейство, фінансові управління, районні фінансові відділи тощо, однак законодавство чітких орієнтирів з цього питання не дає.
У зв'язку з відсутністю єдиного універсального відповідача, що виступає від імені держави, було б вірно закріпити в законодавчому порядку можливість пред'явлення позову безпосередньо до держави Україна, з подальшим обов'язком суду визначити належний орган або особу, до компетенції якої належить обов'язок виконання заявленої позивачем вимоги.
Допуск до процесу представника осіб, зазначених у ст. 38 ЦПК, це обов'язок, а не право суду в разі наявності належним чином оформлених повноважень, оскільки особи, яких представляють, мають конституційне право на правову допомогу та цивільне процесуальне право брати участь у процесі через представника.
Можна проводити класифікацію представництва за такими критеріями: 1) за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво; 2) за ознаками осіб, які здійснюють представництво; 3) за ступенем заміщення особи, яку представляють; 4) за підставами виникнення; 5) за способами виникнення.
Підстави виникнення представництва можна звести до 2 — закон і договір, що дозволяє визначити 2 види представництва залежно від підстави виникнення представництва: законне і договірне представництво. В одному випадку представництво може виникнути тільки за наявності договірних відносин між особою, яку представляють, і представником, в інших для виникнення представництва укладання договору не потрібно. Відносини довірчого порядку тут передбачаються лише на основі обставин, що раніше виникли, які породжують загальний обов'язок представляти інтереси певної особи, не пов'язаний з представництвом у конкретній цивільній справі (наприклад, визначення походження дітей, усиновлення, призначення тощо).
Класифікація за способом виникнення представництва розрізняє: добровільне (факультативне) та необхідне (обов'язкове) залежно від юридичної значущості волевиявлення осіб, яких представляють, для виникнення представництва. Часто 2 останні класифікації ототожнюють, називаючи договірне представництво добровільним, і навпаки. На нашу думку, особливої помилки тут немає, оскільки зміст як добровільного та договірного, так і необхідного та законного представництва близький, оскільки особливості способу виникнення зумовлюють особливості підстав виникнення представництва.
Так, воля недієздатної особи не має юридичного значення, тому представництво може бути тільки необхідним, обов'язковим. Підстави виникнення необхідного представництва зазначені в законі (наприклад, сімейне законодавство чітко визначає, що інтереси дітей захищають їх батьки, вони є їх законними представниками — ст. 154 СК), тому таке представництво є одночасно законним. Основою добровільного представництва є добровільно висловлене бажання особи, яка бере участь у справі, мати визначеного представника своїх інтересів. Своє волевиявлення ця особа виявляє у договорі доручення з певною особою чи у довіреності, наприклад, виданій юрисконсульту. Тобто частіше договірне представництво є одночасно добровільним.
Процесуальне законодавство не розмежовує договірних представників і добровільних, оскільки як для одних, так і для інших для вступу в цивільний процес необхідна довіреність.
Виходячи зі ст. 42 ЦПК, можна здійснити класифікацію залежно від документів, що посвідчують повноваження представників: представництво за довіреністю фізичної особи, за довіреністю юридичної особи, за документами, що посвідчують статус законних представників; представництво за ордером, виданим адвокату відповідним адвокатським об'єднанням, або договором; за усною заявою фізичної особи, яка заноситься до журналу судового засідання.
Виходячи зі ст. 38 ЦПК, можна здійснити також класифікацію представництва залежно від процесуального статусу осіб, яких представляють, сторін, третіх осіб, осіб, які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявників та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження.
Класифікацію представництва можна здійснити і за ознаками осіб, які здійснюють представництво, адвокатами; юрисконсультами; працівниками юридичних осіб; членами громадських організацій; одним із співучасників за дорученням інших; батьками, усиновлювачами, опікунами і піклувальниками та іншими особами. Але сучаснішою буде класифікація за таким критерієм як професіоналізм представника: професійне, що здійснюють адвокати, юрисконсульти та інші представники-юристи, та непрофесійне, яке здійснюють всі інші представники за довіреністю.
За ступенем заміщення особи, яку представляють, процесуальне представництво можна класифікувати на: І) ведення справ у суді через представників, що передбачає заміну особи, яку представляють; 2) спільну участь у судовому засіданні особи, яку представляють, і представника; 3) субпредставництво, за якого законні представники доручають вести справи у суді добровільним представникам'.
Стаття 40. Особи, які можуть бути представниками
1. Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу.
2. Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні.
Стаття 41. Особи, які не можуть бути представниками
1. Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.
2. Судді, прокурори, слідчі, працівники підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.
Стаття 44. Повноваження представника в суді
1. Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.
2. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.
3. Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначається статтями 248-250 Цивільного кодексу України.
4. Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому
засіданні.
5. У разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.
Відповідно до ст. 1 ЦПК своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ — одне з основних завдань цивільного судочинства. Цьому завданню разом з іншими процесуальними засобами покликані слугувати й процесуальні строки, які встановлюються законом або судом для здійснення тих або інших процесуальних дій.
З метою забезпечення швидкого правового захисту в законі встановлені, зокрема, строки звернення до суду за деякими категоріями справ, строки позовної давності, за межами яких неможливий судовий захист суб'єктивних прав.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом справи упродовж розумного строку. Треба відзначити, що саме порушення права особи на розгляд її справи судом упродовж розумного строку найчастіше стає предметом розгляду Європейським судом з прав людини. У листі Верховного Суду України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45 "Щодо перевищення розумних строків розгляду справ" у зв'язку із зазначеними рішеннями Європейського суду з прав людини судам пропонується мати на увазі, що відповідно до тлумачення ним положень п. 1 ст. 6 Конвенції у цивільних справах, зокрема перебіг провадження для цілей ст. 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 1 квітня 1994 р. № 3 "Про строки розгляду судами України кримінальних і цивільних справ" звертає увагу суддів на необхідність підвищення особистої відповідальності за своєчасний і якісний розгляд судових справ.
Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи - це складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає в разі нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду до іншого, невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Крім своєчасності розгляду й вирішення судом цивільних справ, значення процесуальних строків полягає ще й у тому, що вони є засобом впливу на несумлінних учасників процесу, що перешкоджають своїми діями або бездіяльністю своєчасному й правильному їх вирішенню. Крім того, процесуальні строки покликані сприяти стабільності, ясності й визначеності правовідносин сторін.
Процесуальний строк — передбачений законом або призначуваний судом певний проміжок або момент часу, з якими процесуальний закон пов'язує можливість (необхідність) здійснення конкретних процесуальних дій або настання інших правових наслідків.
Настання чи припинення певного строку завжди тягне певні юридичні наслідки, які пов'язані з настанням чи припиненням цивільних процесуальних прав і обов'язків. Тому в цивільно-правовій літературі строк зазвичай розглядається як юридичний факт або як один з елементів фактичного складу, з яким закон пов'язує настання певних правових наслідків.
Класифікація процесуальних строків можлива за різними підставами.
Залежно від того, хто має вчинити процесуальні дії, строки можна поділити на 3 види:
— строки вчинення процесуальних дій судом (так звані службові строки);
— строки вчинення процесуальних дій особами, які беруть участь у справі,
— строки вчинення процесуальних дій іншими учасниками процесу.
Недодержання процесуальних строків може призвести до певних наслідків для зазначених суб'єктів.
За способом визначення (ст. 67 ЦПК) строки поділяються на:
— нормативні, тобто встановлені законом, причому ці строки можуть бути як визначені, тобто конкретно зазначені в нормах ЦПК, так і не визначені:
— судові, тобто призначені судом (суддею). Можливість встановлення таких строків може бути передбачена в самій нормі закону або випливати з її змісту.
Перші встановлені як для суду, так і для осіб, що беруть участь у процесі, й мають імперативний характер — вони не можуть бути змінені за згодою сторін і суду; другі — установлені тільки для осіб, що беруть участь у процесі, і вони — якщо буде потреба — можуть бути змінені або продовжені самим судом.
Залежно від того, якою нормою (загальною або спеціальною) установлені процесуальні строки, їх можна класифікувати на:
— загальні, наприклад, у ст. 157 ЦПК передбачено, що суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше 2 місяців з дня відкриття провадження у справі;
— спеціальні, наприклад, справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів розглядаються протягом одного місяця.
Встановлені законом процесуальні строки за ступенем чіткості визначення можуть бути:
— абсолютно визначеними;
— відносно визначеними (наприклад, відстрочка або розстрочка сплати судових витрат надається на строк не більше як до закінчення розгляду справи в суді першої інстанції).
Стаття 68. Обчислення процесуальних строків
1. Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на
подію, яка повинна неминуче настати.
Стаття 69. Початок перебігу процесуальних строків
1. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою
пов'язано його початок.
Стаття 70. Закінчення процесуальних строків
1. Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.
2. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку,
обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк закінчується в останній день цього місяця.
3. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього
робочий день.
4. Перебіг строку, закінчення якого пов'язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після
настання події.
5. Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час
закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.
6. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано
на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку.
Стаття 71. Зупинення процесуальних строків
1. Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків. Зупинення цих строків починається з моменту
настання тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження.
Стаття 72. Наслідки пропущення процесуальних строків
1. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.
2. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх
подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку.
Стаття 73. Поновлення та продовження процесуальних строків
1. Суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі
його пропущення з поважних причин.
2. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до
якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у
справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою.
3. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ,
стосовно якого заявлено клопотання.
4. З питань, зазначених у цій статті, судом постановляється ухвала.
Зміст та спрямованість діяльності судової влади визначаються головним обов'язком правової держави, який полягає в утвердженні та забезпеченні прав і свобод людини (ст. З Конституції).
Захист суб'єктивних громадських прав та охоронюваних інтересів здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто шляхом застосування належної форми, засобів та способів захисту. Під формою захисту слід розуміти комплекс внутрішніх узгоджувальних організаційних заходів із захисту суб'єктивних прав та охоронюваних інтересів1. У правовій літературі виділяють 2 основні форми захисту — юрисдикційну та неюрисдикційну.
Юрисдикцій на форма захисту — це діяльність уповноважених державою органів із захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних прав. її суть полягає в тому, що особа, права та законні інтереси якої порушені неправомірними діями, звертається за захистом до державних чи інших органів (суду, третейського суду, вищестоячої інстанції), які уповноважені вживати необхідних заходів для відновлення порушеного права та покарання правопорушника. Одночасно слід пам'ятати, що ідея гарантованого здійснення прав, можливість їхнього відновлення саме за допомогою судового захисту додає праву судового захисту пріоритету порівняно з іншими формами захисту, які були розвинуті і закріплені в ЦК (ст.ст. 15, 16), інших законах України.
За загальною теорією права під юрисдикцією розуміється передбачена законом прерогатива державного органу (посадової особи) шляхом вирішення конкретних справ давати оцінку вчинків учасників цих справ і застосовувати заходи державного примусу2. В межах юрисдикційної форми захисту в свою чергу виокремлюють загальний та спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом захист цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у судовому порядку. Відповідно до ст. З Закону "Про судоустрій і статус суддів" судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Захист цивільних прав та охоронюваних інтересів здійснюється у судовому порядку судами загальної юрисдикції, які в свою чергу спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (ст. 18 Закону "Про судоустрій і статус суддів").
Засобом судового захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів є позов, тобто звернена до суду вимога про відправлення правосуддя, з одного боку, та звернена до відповідача матеріально-правова вимога про виконання покладеного на нього зобов'язання або визнання наявності чи відсутності правовідносин - з іншого. Судовий порядок захисту застосовується майже в усіх випадках, крім тих, які зазначені у законі.
Спеціальним порядком захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів слід визнати адміністративний, який можуть здійснювати Президент України, органи державної влади, органи державної влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.
Неюрисдикційна форма захисту охоплює дію осіб із захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, які здійснюються самостійно, без звернення за допомогою до державних або інших компетентних органів, зокрема дії особи із самозахисту (ст. 20 ЦК), у стані необхідної оборони (ст. 1169 ЦК) та крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК).
В межах визначення питань цивільної юрисдикції та підсудності розглянемо юрисдикційну форму захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів осіб. Конституція містить основні положення щодо визначення сфери судової влади та гарантує кожному судовий захист його прав і свобод, активна діяльність Конституційного Суду України, який усуває з законодавства норми, що суперечать цьому принципу, закріпила визначені Основним законом тенденції із надання судового захисту усім без винятку правам (ст.ст. 8, 29, 30—34, 55, 124 Конституції).
Відповідно до ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Ця конституційна норма отримала своє розкриття та тлумачення в декількох рішеннях Конституційного суду України.
Так, в Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. № 9-зп у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води Конституційний Суд роз'яснив, що ч. 2 ст. 124 Конституції необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. В п. З Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 у справі про досудове врегулювання спорів наголошувалось, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції треба розглядати у системному зв'язку з іншими положеннями Конституції, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (ч. 5 ст. 55 Конституції). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.
Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує1.
Судова юрисдикція характеризується структурно-функціональним характером судової влади і диференціює компетенцію її органів у межах їх діяльності та існуючої судової системи. Структурний характер судової влади проводиться за поділом на інстанції — першу, апеляційну та касаційну інстанції. Функціональний характер судової влади характеризується її побудовою за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності (ст. 17 Закону "Про судоустрій і статус суддів").
При цьому із створенням адміністративних судів нагальною є проблема розмежування компетенції між судами цивільної, господарської та, відповідно, адміністративної юрисдикції. Розглянемо лише деякі принципові положення, на які слід звертати увагу при віднесенні справ до тієї чи іншої юрисдикції.
Згідно зі ст. 15 ЦПК суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Згідно із Законом від 3 лютого 2011 р. ст. 15 ЦПК доповнено ч. 4 наступного змісту: суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу.
Рішення окремих питань розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами було запропоновано Верховним Судом України в інформаційному листі від 26 грудня 2005 р. № 3.2.-2005 "Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами", а також Вищим господарським судом України в інформаційному листі від 7 лютого 2006 р. № 01-8/301 "Про деякі питання, пов'язані із розмежуванням компетенції господарських і адміністративних судів".
До прийняття Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) всі цивільно-правові спори за участю суб'єктів владних повноважень (крім скарг на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які хоча і розглядались за правилами ЦПК 1963 р., проте щодо яких були установлені спеціальні правила в його главі ЗІ-А) розглядалися в порядку цивільного судочинства. При цьому з точки зору теорії цивільного права, яка знайшла своє законодавче закріплення в ст.ст. 1, 2 ЦК, участь держави, територіальної громади ніколи не змінювали природу відносин, тобто якщо спірні правовідносини були цивільно-правовими, то участь суб'єктів публічного права не може змінювати їх природу та сферу виникнення.
Відповідно до ст.ст. 1, З ЦПК в цивільному процесі здійснюється захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 2 ст. 1 ЦК виключає з кола регулювання відносини саме адміністративні, в яких громадянин знаходиться у відносинах підпорядкування певному органу влади. Необхідно враховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Аналізуючи судову практику, що склалась, слід зробити висновок, що в окремих випадках суддями помилково здійснюється поділ цивільно-правових спорів на цивільно-правові справи та справи адміністративної юрисдикції, або здійснюється віднесення цивільно-правових спорів до адміністративної юрисдикції. Наприклад, в справах про визнання недійсним розпорядження районної адміністрації (органа опіки та піклування) про видачу дозволу на відчуження майна, що належить неповнолітньому, визнання недійсним правочинів, які були вчинені після видання цього розпорядження, документів на майно виникає питання про віднесення до публічно-правової сфери такого роду спорів. На нашу думку, на підставі системного аналізу ст.ст. 2, 3, 17 КАС, а також листа Верховного Суду України "Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами", ст.ст. 1, 2, 15 ЦПК необхідно виходити з характеру самого спору, і у разі виявлення спору про право цивільне права особи підлягають захисту в порядку цивільного судочинства.
При цьому, якщо адміністративний акт породив суб'єктивні цивільні права та обов'язки (наприклад, право власності), то визнання його недійсним повинно відбуватися на підставі ст.ст. 16, 2! ЦК за правилами ЦПК в суді цивільної юрисдикції. У разі, якщо рішення суб'єкта владних повноважень цивільних прав не породило, адміністративний акт є предметом оспорення заінтересованої особи в межах адміністративної юрисдикції. Така позиція не тільки не суперечить Рішенню Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 р. № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, але й навпаки, дозволить упорядкувати судову практику, не створюючи штучних спорів між юрисдикційними органами.
Суди розглядають цивільні справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.
Згідно зі ст. 16 ЦПК не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою і підсудні суду загальної юрисдикції. Підсудність справ, які пов'язані між собою, має місце у випадку їх тісного взаємозв'язку, наявність якого дозволяє розглянути усі вимоги в одному процесі.
Інститут підсудності традиційно виконував функцію поділу справ між окремими ланками судової системи та між судами однієї ланки. Проте єдиного визначення терміна "підсудність" і досі немає. Нерідко, говорячи про підсудність, мається на увазі повноваження конкретного суду або судів певної ланки з розгляду як суд першої інстанції якоїсь групи (категорії) справ. Такий зміст вкладається, наприклад, у поняття "підсудність місцевого суду", "підсудність міського суду" тощо. М.С. Строгович заперечує подібне формулювання: "Це не точний вислів. Підсудність є ознака (властивість) не суду, а справи, і тому правильніше говорити: "Підсудність (такої-то) справи (такому-то) суду".
Вищенаведене свідчить, що підсудність є багатогранним явищем, суть якого не можна розкрити, застосовуючи лише один критерій. Деякі автори, розуміючи це, намагалися відійти від одностороннього погляду на підсудність, але так і не створили єдиного комплексного визначення цього інституту. Одні вчені розглядають підсудність тільки як інститут процесуального права, як властивість, ознаку справи. Інші тлумачать її як частину компетенції суду, тобто виключно з позиції судоустрою. Але рацію мають обидві сторони, бо йдеться про подвійну природу інституту підсудності, про діалектичну єдність його частин. Розуміння цього феномену дістало вияв у деяких авторів. Зокрема, дореволюційний вчений С.В. Познишев вказував, що слово "підсудність" має декілька значень, а саме: "в применении к судебному установленню" та "в применении к отдельному делу или группе дел". Але він роз'єднав ці значення, не встановивши їх єдності.
В сучасній юридичній літературі поширилося дуалістичне розуміння підсудності. М.В. Боровський зазначає: "Термін "підсудність" нерідко використовується для позначення хоча й взаємопов'язаних, проте різних понять". Він не розглядає підсудність як єдине правове явище, говорячи окремо про підсудність справ та судів. Водночас такі науковці, як К.Ф. Гуценко, С.В. Бородін, Г.П. Івлієв та інші, зазначаючи щодо існування декількох розумінь підсудності, віддають перевагу лише одному з них.
Аналізуючи зміст досліджень цих науковців, можна зробити висновок, що вони вбачають різницю між ними поняттями підсудності, але все ж об'єднують їх по суті, бо в кінцевому підсумку визначають суд, який повинен розглядати справу. Подібна взаємозаміна понять стала кроком уперед до системнішого дослідження підсудності, але разом з тим роз'єднане визначення не дає єдиного розуміння цього інституту як цілісного явища, проте дозволяє зробити загальний висновок, що терміном, який найбільш адекватно відображає зміст цього інституту, може бути поняття "відношення", маючи на увазі взаємозв'язок 2 значень підсудності — в судоустрої та в процесуальному праві, а саме — як частини компетенції суду та як сукупності властивостей і ознак справи.
З урахуванням викладеного, підсудність — це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого залежно від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді повинна розглядатися справа. Існування такого взаємозв'язку справи з судом дозволяє визначати підсудність через коло справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду, виходячи з 3 критеріїв:
1) завдання суду щодо розгляду та вирішення справи (тут, як зазначалося вище, необхідно встановити, до юрисдикції якого суду належить та чи інша справа. Говорячи про підсудність цивільних справ, слід виходити зі ст. 15 ЦПК, відповідно до якої суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства);
2) рід (категорія) справ;
3) зазначення суду.
Залежно віл зазначених критеріїв підсудність відрізняється за функціональними та територіальними ознаками.
Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Так. відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськ-районими судами. Апеляційною інстанцією в цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).
Відповідно до ст. 31 Закону "Про судоустрій і статус суддів" у системі судів загальної юрисдикції діють виші спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Вищими спеціалізованими судами є Виший спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Виший господарський суд України, Виший адміністративний суд України.
Згідно зі ст. 323 ЦПК касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Повноваження щодо перегляду рішень за нововиявленими обставинами здійснює суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).
Територіальна підсудність цивільних справ передбачає розмежування компетенції із розгляду цивільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція. Чинне цивільне законодавство розрізняє загальну (ст. 109 ЦПК). альтернативну (ст. 110 ЦПК), виключну (ст. 114 ЦПК) підсудність, підсудність за зв'язком справ (ст. 113 ЦПК) та за вказівкою суду (ст.ст. 108, 111 ЦПК).
Правила загальної підсудності визначають компетенцію суду з розгляду справи залежно від місцезнаходження відповідача. Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.
Місцем проживання фізичної особи відповідно до ст. 29 ЦК є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання. за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, під яким розуміється місце, де вона тимчасово не проживає, а знаходиться. Громадяни інколи проживають у різних місцях, переїжджаючи у зв'язку з різними обставинами з одного місця на інше. Представники деяких вільних професій можуть значну частину свого часу проводити поза межами свого місця проживання або місця реєстрації. У таких випадках цивільне законодавство виходить з того, що місцем проживання є те житло, де громадянин переважно проживає, тобто де він перебуває частіше і більше, ніж в інших місцях. Але для визначення місця проживання мають значення або повинні апріорно прийматися факти, що мають юридичне значення і визначаються місцем реєстрації громадянина (в окремих прямо передбачених законом випадках — також місцем знаходження його майна, місцем проживання дружини).
Необхідно мати на увазі, що ст. 29 ЦК має загальний характер, а Закон України від 11 грудня 2003 р. "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" є спеціальним та встановлює порядок реалізації фізичною особою загальних положень про вибір місяця проживання. Так, Закон "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначає, що місце перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше 6 місяців на рік; місце проживання — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад 6 місяців на рік. Відповідно до ст. 6 Закону громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом 10 днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюється повноваження органу реєстрації, особа, яка зареєструвала місце проживання, або її законний представник повинні письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом 7 днів. Крім того, відповідно до ст. 8 цього Закону реєстрація місця перебування здійснюється за заявою особи, яка зобов'язана подати її протягом 7 днів після прибуття до місця перебування. При реєстрації місця перебування особи інформація про неї повідомляється до органу реєстрації за місцем проживання особи. Таким чином, законом майже виключається можливість існування ситуації, колі місцезнаходження особи невідомо та/або його неможливо встановити, якщо фізична особа виконує вимоги закону та підкоряється встановленому законом порядку реєстрації. Слід зауважити, що КпАП передбачає адміністративну відповідальність за проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування (ст. 197), а також допущення громадянами проживання у займаних ними жилих приміщеннях осіб без паспортів або без реєстрації місця проживання чи перебування (ст. 199).
При цьому Закон "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" пов'язує визначення місця проживання з людиною, хоча висуває одну вимогу: наявність у цієї людини житла. При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці особа, яка зареєструвала місце проживання, повинна письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом 7 днів. Таким чином, слід розрізняти місце проживання, місце перебування, місто реєстрації, при цьому тільки за останнім згідно зі ст. 109 ЦПК визначається підсудність.
Позови до юридичних осіб пред'являються до суду на їх місцезнаходженням (ч. 2 ст. 109 ЦПК). При визначенні місцезнаходження юридичної особи слід виходити з положень ст. 93 ЦК, відповідно до якої місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.
Судове доказування поєднує в собі 2 взаємопов'язані складові — пізнавальну (розумову) та практичну (процесуальну). Розумова (пізнавальна, логічна) сторона доказування підпорядкована законам логічного мислення, а практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки. Логічне доказування підпорядковане законам мислення, процесуальне — законам, що встановлює держава, тобто процесуальним законам.
Судовий пізнавальний процес характеризується тим, що: 1) він обмежений у часі, який визначається термінами розгляду і вирішення справи; 2) предмет пізнання своєрідний — це правовідносини, а не одиничні факти або закономірності розвитку природи і суспільства; 3) судовим пізнавальним процесом займаються тільки суд і особи, що беруть участь у розгляді справи; 4) судовий пізнавальний процес підкоряється одночасно логічним законам мислення і законам як нормативно-правовим актам; 5) пізнання судом здійснюється в умовах дії принципу змагальності сторін, для якого притаманні наявність протилежних інтересів і прагнення надати фактичні обставини відповідно до мети своєї участі у справі: 6) виникає об'єктивна необхідність для сулу ухвалити рішення у будь-якому випадку. Метою судового пізнання є з'ясування істини, тобто досягнення відповідності знань суддів фактам реальної дійсності та правовідносинам.
Отже, розумова діяльність є внутрішнім аспектом судового доказування, що здійснюється в межах процесуальної форми, а процесуальна діяльність є зовнішнім аспектом судового доказування, що регламентується процесуальними нормами, які регулюють весь процес доказової діяльності.
Доказування — це розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу (суб'єктів доказування), що спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, істини у конкретній цивільній справі та вирішення спору між сторонами.
Доказування структурно складається з таких елементів: суб'єкти, об'єкти та зміст діяльності. Суб'єктами доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення справи. Об'єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення справи або певної процесуальної дії.
Метою судового доказування є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку — відображається і подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.
Ознаки процесуальної форми доказування: законодавча врегульованість процесу доказування; дієвість правової регламентації (послідовність дій з доказування і їх зміст докладно регламентуються нормами права); універсальність процесуальної форми доказування; імперативність процесуальної форми доказування: підпорядкованість доказування принципам цивільного процесу.
Принципами судового доказування є такі: обов'язковість доказування (оскільки всі обставини справи підлягають доказуванню, за винятком тих, які не підлягають доказуванню в силу закону); належність доказів; допустимість доказів; вільна оцінка доказів.
Доказування складається з таких етапів (стадій): 1) формування предмету доказування; 2) збирання та подання доказів; 3) дослідження доказів; 4) оцінка доказів.
Збирання доказів — це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів, яка складається з: 1) подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; 2) витребування доказів судом; 3) надання судових доручень щодо збирання доказів.
Подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, полягає у передачі доказів у розпорядження суду. Зокрема, сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі у строк, встановлений судом, з урахуванням часу, необхідного для цього. Докази, подані з порушенням таких вимог, судом не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин (ст. 131 ЦПК). Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК докази можуть подаватися іншими особами, які беруть участь у справі: третіми особами, представниками сторін та третіх осіб, органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, заявниками та заінтересованими особами, їхніми представниками.
На суд покладається обов'язок за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо у них є труднощі щодо отримання доказів, витребувати такі докази (ч. І ст. 137 ЦПК). У заяві про витребування доказів має бути зазначено: 1) який доказ вимагається; 2) підстави, за яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи; 3) обставини, які може підтвердити цей доказ.
Докази, які вимагає суд, направляються до нього безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для надання його суду.
Особи, які не мають можливості подати доказ, що вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом 5 днів із дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. При ньому притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази. За клопотанням сторони суд повинен поінформувати в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.
Крім того, відповідно до ст. 93 ЦПК у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання, суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом, в якій зазначаються: 1) ім'я (найменування) особи, у якої перебуває доказ; 2) місце проживання (перебування) або місцезнаходження такої особи; 3) назва або опис письмового чи речового доказу; 4) підстави проведення тимчасового вилучення доказу.
Збирання доказів може здійснюватись і шляхом надання судових доручень щодо збирання доказів. Так, суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 132 ЦПК). В ухвалі про судове доручення, що є обов'язковою для суду, якому вона адресована, коротко викладається суть справи, що розглядається, а також зазначаються: 1) особи, які беруть участь у справі; 2) обставини, що підлягають з'ясуванню; 3) докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення; 4) перелік питань, поставлених особами, які беруть участь у справі, та судом свідку.
Дослідженням доказів є процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Відповідно до ст. 177 ЦПК суд під час судового розгляду справи, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений.
Оцінка доказів — це розумова діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що ґрунтується на законах логіки та правових нормах і спрямована на формування у суб'єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення.
Видами оцінки доказів є: 1) юридичним значенням, попередня оцінка здійснюється під час судового розгляду до виходу суду до нарадчої кімнати; остаточна оцінка — здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для ухвалення рішення у справі; контрольна оцінка —- здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій під час перевірки законності й обґрунтованості рішень судів першої інстанції; 2) за суб'єктами доказової діяльності: рекомендаційна оцінка — здійснюється сторонами та іншими учасниками цивільного процесу, крім суду, У формі пояснень, клопотань, заперечень тощо; владна оцінка — здійснюється судом і є підставою для прийняття ним законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до ст. 212 ЦПК правилами оцінки доказів судом є такі: 1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; 2) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення; 3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Отже, судове доказування складається із послідовних стадій: а) визначення кола обставин, що підлягають доказуванню; б) виявлення і збирання доказів у справі; в) дослідження доказів; г) оцінка доказів; д) перевірка правильності судового доказування під час перегляду судових рішень. Сукупність цих стадій визначає процес доказування в цивільному судочинстві. Тобто з початку мають бути встановлені обставини, що підлягають доказування в цілому (предмет доказування), а вже після цього обставини, які підлягають доказуванню кожною стороною у справі (обов'язок доказування).
Чітке визначення судом змісту предмета доказування має важливе прикладне значення, оскільки воно: вказує на коло фактів, які необхідно з'ясувати чи встановити у судовому засіданні: обумовлює межі судового доказування; визначає конкретні засоби доказування, необхідні для здійснення доказування у справі; персоніфікує суб'єкта, зобов'язаного довести ті обставини, на яких Ґрунтуються його вимоги чи заперечення.
Обов'язки сторін з доказування розподіляються таким чином: позивач повинен довести факти, що свідчать про існування правовідносин, з приводу яких виник спір, і про порушення відповідачем прав і законних інтересів позивача; відповідач повинен довести ті факти, на які він посилається, обґрунтовуючи свої заперечення проти позову.
Це правило поширюється не тільки на сторони, а й на інших осіб, які беруть участь у цивільній справі і наділені правом подавати докази, зокрема третіх осіб, представників сторін і третіх осіб, органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
Подання доказів особами, які беруть участь у справі, передбачає їх передачу в розпорядження суду. Так, відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у строк, встановлений судом, з урахуванням часу, необхідного для їх подання. У разі подання доказів з порушенням зазначених вимог, вони не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.
Суд повинен сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяти здійсненню їх прав у випадках, встановлених у ЦПК (ч. 4 ст. 10 ЦПК). Так, якщо у осіб, які беруть участь у справі, є труднощі у отриманні доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати ці докази (ч. 1 ст. 137 ЦПК). Крім того, залучення доказів за ініціативою суду може здійснюватися шляхом надання ним судових доручень щодо збирання доказів (ст. 132 ЦПК).
Суд вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів (п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК).
Отже, роль суду в процесі доказування у цивільному судочинстві полягає в тому, що він повинен створити особам, які беруть участь у справі, необхідні та рівні процесуальні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Для виконання цієї ролі суд: а) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, у тому числі з подання доказів і розподілу тягаря доказування; б) попереджає осіб, які беруть участь у справі, про можливі наслідки здійснення або нездійснення ними процесуальних дій; в) у випадках, передбачених процесуальним законом, сприяє особам, які беруть участь у справі, за їх клопотаннями у поданні доказів.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, тобто на висунутих певних теоріях, гіпотезах, зв'язках між ними тощо, які не тільки не підтверджуються жодними фактичними даними, а й потребують самостійного доказування.
ЦПК у ст. 61 визначає підстави звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії, оскільки за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин. Положення цієї статті також спрямовані на запобігання ухваленню різних судових рішень щодо однієї й тієї самої обставини.
Підставами звільнення від доказування в судовому процесі є обставини, які не належить доказувати: а) преюдиційні обставини, тобто ті, що встановлені в судовому рішенні іншого суду, яке набрало законної сили; б) обставини, визнані судом загальновідомими; в) безспірні (визнані) обставини, тобто ті, щодо яких у осіб, які беруть участь у справі, не виникає спору.
Преюдиціальні (преюдиційні) факти — це факти, що встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, і які не підлягають повторному доказуванню. Обставини вважаються встановленими в іншому судовому рішенні, якщо про це зазначено в мотивувальній чи резолютивній частинах цього рішення. Якщо при встановленні обставин у вирішеній цивільній, господарській або адміністративній справі не брали участь певні особи, які беруть участь в цивільній справі, що розглядається судом, такі особи мають право заперечувати достовірність таких обставин.
Преюдиційність фактів заснована на юридичному механізмі набрання судовим рішенням законної сили, відповідно до якого виникає заборона оспорювати в іншому процесі встановлені у ньому рішенні факти.
Преюдиційний зв'язок рішень у цивільних, господарських або адміністративних справах пояснюється тим, що одні й ті самі факти можуть тягти різні юридичні наслідки. Наприклад, факт завдання шкоди може бути предметом доказування як у справі адміністративного судочинства, метою якої є оскарження протиправних дій органів державної влади, так і у цивільній справі, основною метою відкриття провадження у якій є відшкодування завданих потерпілому збитків.
Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи лише за умови, що в ній беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. У випадку, якщо сторона або третя особа заперечує проти таких обставин, суд має переконатися в тому, що така сторона чи третя особа брала участь у справі, рішення у якій є преюдиційним. В разі, якщо така особа участі не брала, суд має надати їй можливість спростувати такі обставини з посиланням на докази.
Вирок суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративний проступок (адміністративне правопорушення), що набрали законної сили, є обов'язковими для суду, який розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Інші обставини, встановлені такими вироком і постановою, не є преюдиційними, а тому підлягають доказуванню у загальному порядку.
Обставини визнаються загальновідомими, якщо вони відомі суду та широкому колу осіб. Загальновідомість факту обумовлена обмеженістю у часі, просторі та за колом осіб. Обмеженість у часі пов'язана з властивостями людської пам'яті пам'ятати чи забувати певні події, їх хронологію та деталі. Обмеженість у просторі пов'язана з тим, що обставини можуть бути всесвітньо відомими та регіонально відомими. Обмеженість за колом осіб пов'язана з тим, що певні факти у сфері публічної служби можуть бути відомі сторонам процесу і суду, який володіє інформацією, заснованою на практиці розгляду певних категорій справ. Зокрема, загальновідомими обставинами є природні явища, стихійні лиха, властивості матеріалів та речовин, а також техногенні катастрофи, світові та локальні війни, вибори, референдуми тощо. Визнання факту загальновідомим здійснюється судом до винесення постанови у справі.
Крім того, особам, які беруть участь у справі, не потрібно подавати докази на підтвердження обставин, які не оспорюються (безспірні обставини). Це можливо за умов, якщо проти того, щоб не доказувати безспірну обставину, не заперечують сторони та інші особи, які беруть участь у справі. В ньому разі йдеться про те, що не підлягають доказуванню обставини, які визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Такі обставини ще називають визнаними.
Сторона може також наполягати на доказуванні певної обставини, навіть якщо не оспорює її. Суд у свою чергу також має можливість поставити під сумнів обставину, яку ніхто не оспорює, якщо є підстави вважати її недостовірною. Суд також може вимагати доказування безспірної обставини, якщо поведінка однієї з осіб, яка бере участь у справі, дає підстави сумніватися в тому, що обставину вона визнала добровільно. До безспірних обставин належать: а) обставини, що визнані в активній формі — це обставини, які повідомлені однією з сторін, яка бере участь у справі, які й інші особи, які беруть участь у справі, визнали в усній чи письмовій формі; б) обставини, що визнані в пасивній формі, — це обставини, які повідомлені однією з сторін, яка бере участь у справі, та яких жодна інша особа, яка бере участь у справі, не заперечила. При цьому визнання стороною в суді обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим, оскільки досліджені судом докази можуть спростовувати зазначені обставини.
Докази — це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність оспорюваних обставин. Тобто доказом є не факт, не обставина, а фактичні дані. Факт — це явище об'єктивної соціальної дійсності. Вони існують незалежно від того, чи знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої пізнається факт, що має значення для вирішення справи.
Докази, тобто будь-які фактичні дані (інформація), можуть бути представлені у різній формі. Так, фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи, можуть бути отримані (встановлені) судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Докази отримуються у встановленій процесуальним законом формі. Недотримання (порушення) форми отримання доказів обумовлює те, що вони при вирішенні судом справи до уваги братись не будуть. Крім того, докази мають відповідати певним вимогам, тобто мають бути належними та допустимими. Жоден доказ, який містить інформацію про предмет доказування (обставини спору), не має для суду наперед встановленої сили.
Отже, докази — це інформація про обставини у справі, яка одержана судом із джерел — засобів доказування. На підставі цієї інформації суд встановлює наявність або відсутність: обставин, якими сторони, а також інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги та заперечення; інших обставин, що мають значення для вирішення справи. Оскільки докази є інформацією, вони можуть бути правдивими або неправдивими. Суд, встановлюючи обставини у справі, оцінює докази, щоб визначити, які з них є правдивими, та відкинути неправдиві.
Класифікація доказів дозволяє правильно організувати процес їх збирання, дослідження та оцінки, а також визначити їх місце в системі доказів у справі. Класифікація доказів, які використовуються в цивільному процесі, дозволяє дати відповіді на ряд практичних питань, зокрема: а) чи стосується доказ приватноправового спору взагалі та якою мірою (тобто питання належності певного доказу до цивільної справи); б) наскільки повно доказ підтверджує наявність чи відсутність певних обставин приватноправового спору; в) звідки (джерело) походить доказ, який використовується в цивільній справі; г) яким чином (у якій формі) доказ відтворений ззовні, тобто у вигляді чого він представлений; д) чи дотримано вимоги процесуального закону щодо форми та способу отримання доказу.
Залежно від джерела одержання відомостей про обставини приватноправового спору докази можуть бути особистісними, речовими та змішаними.
Особистісними є докази, які походять від конкретної особи, наприклад, від свідків, сторін, третіх осіб тощо.
Речовими є докази, що пов'язані з об'єктами матеріального світу, речами (письмові та речові докази). Речовими доказами є предмети, які в силу свого зв'язку із подією та обставинами, що є предметом судового розгляду, сприяють правильному вирішенню справи у суді та приєднані до справи як докази спеціальним документом.
Змішаними є докази, які поєднують в собі ознаки і різні види доказів. Так, до змішаних доказів можна віднести, наприклад, висновок експерта, повідомлення, надіслане за допомогою засобів стільникового зв'язку, диск із записаним на ньому файлом тощо.
Залежно від зв'язку доказів із обставинами, що підлягають доказуванню (за зв'язком із предметом доказування), докази можуть бути прямими та непрямими (опосередкованими, побічними).
Прямі докази — це докази, які однозначно вказують на наявність чи відсутність певних фактичних обставин приватноправового спору.
Непрямі докази — це докази, які дозволяють зробити припущення про наявність чи відсутність певної обставини. Це докази, змістом яких є відомості про фрагментарні факти, які до предмету доказування не входять, однак в силу свого об'єктивного зв'язку з ними дають підстави для висновку про наявність чи відсутність досліджуваного приватноправового спору.
Залежно від способу утворення (процесу формування) докази можуть бути первинними (первісними) та похідними.
Первинні докази — це докази, що безпосередньо формуються під впливом подій (досліджуваних фактів), які встановлюються та перевіряються у судовому засіданні. Первинні докази — це першоджерела, які вбирають в себе фактичні обставини і фіксуються на відповідному носієві інформації (наприклад, показання свідка, який був очевидцем події, оригінал документа).
Похідні докази — це докази, які відтворюють зміст іншого доказу, тобто несуть у собі інформацію, що зафіксована в них не внаслідок самих обставин, а внаслідок перенесення даних з іншого джерела (наприклад, показання свідка, який не був безпосереднім очевидцем події, але одержав інформацію про неї від інших осіб, копія документа). Похідні докази можна використовувати для перевірки первинних доказів.
Залежно від мети доказування докази можуть бути основними та протилежними (контрдокази).
Основні докази — це докази, що підтверджують наявність чи відсутність певної обставини. Протилежні докази — це докази, то спростовують основний доказ. Наявність основного та протилежного доказу щодо певної обставини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є неправдивим, а тому вони потребують перевірки іншими доказами. За відсутності такої можливості та в разі однакової переконливості основного і протилежного доказу суд може визнати недоведеною наявність чи відсутність обставин, що підтверджуються основним доказом.
Крім того, за змістом докази можуть бути безпосередніми та побічними; залежно від характеру отриманої суб'єктом інформації докази можуть бути опрацьованими (концентрованими) та звичайними; залежно від методів виявлення докази можуть бути безпосередніми та опосередкованими.
Під час розгляду та вирішення приватноправового спору фактичні обставини справи встановлюються за допомогою чітко визначеного кола засобів доказування. Засоби доказування є зовнішнім виявом доказів, їх також називають джерелами доказів, тобто джерелами, з яких суд отримує фактичні дані (докази).
Процесуальною формою доказів є визначені цивільним процесуальним законом засоби доказування, в яких містяться фактичні дані, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. У цивільному процесі засобами доказування є: І) пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків; 2) показання свідків; 3) письмові докази; 4) речові докази, зокрема звукозаписи і відеозаписи; 5) висновки експертів.
Перелік засобів доказування є вичерпним. Хоча з появою нових носіїв інформації (наприклад, комп'ютерних дисків, карт пам'яті тощо) цей перелік засобів доказування сам по собі змін не зазнав, проте розширився їхній обсяг.
ЦПК у ст. 58 встановлює правила належності доказів, які визначають об'єктивну можливість доказу підтверджувати обставину, що має значення для вирішення справи. Правила належності доказів спрямовані, насамперед, на досягнення процесуальної економії через усунення з судового розгляду доказів, які не мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, що належать до предмета доказування. Суд має відібрати лише ті докази, що містять інформацію щодо предмета доказування, виключивши з процесу доказування докази, що не належать до справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує розгляд справи. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи. Тобто належність доказів — це наявність їхнього значення для цивільної справи.
Для визначення належності доказів необхідно, насамперед, з'ясувати, чи мають значення для справи фактичні дані, для встановлення яких пропонуються джерела та засоби доказування, а вже після цього треба визначити, чи можуть підтвердити ані заперечити докази-факти, що стосуються справи.
Вирішуючи питання щодо належності доказу, суд: а) визначає, чи належить обставина, для встановлення якої особа, яка бере участь у справі, просить залучити доказ, до предмету доказування; б) визначає, чи існує об'єктивний зв'язок між доказом і обставиною, що її належить встановити. У разі, якщо відповіді на ці обидва питання є позитивними, доказ необхідно залучити до справи як належний. У випадку, коли суд не бере доказ до розгляду з мотивів його неналежності, він повинен своєю ухвалою відмовити у задоволенні клопотання та обґрунтувати відмову. Можливі також випадки, коли в процесі дослідження доказу виявляється його неналежність, тоді він в мотивувальній частині постанови має зазначити про це, а також щодо мотивів, з яких він вважає, що доказ не є належним. Крім того, обсяг належних доказів у справі може змінюватись у разі зміни позивачем фактичних підстав, а також предмету позову.
Належними є докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, вказують на причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Такі докази мають входити до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.
Правило про належність дає можливість суду не тільки уникати перевантаження цивільної справи зайвими доказами, що не стосуються предмета доказування, але й не допускати зловживань з боку недобросовісної сторони або її представника правом подавати докази з метою заплутати чи затягнути процес провадження у справі.
Належність доказів визначається 4 групами обставин, що мають значення для справи: 1) фактами предмета доказування; 2) доказовими фактами; 3) процесуальними фактами, наприклад, тими, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупинення провадження у справі тощо; 4) фактами, що дають підстави для постановлення окремої ухвали у справі.
Належність доказів — правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Визначеність обставин, що підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, полегшує виокремлення належних доказів. Однак і для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів викликає багато труднощів у процесі доказування і часто є підставою для скасування рішень судів у апеляційному або касаційному порядку.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Допустимість доказів має загальний та спеціальний характер.
Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах повинна дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом джерел і засобів доказування з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (дотримання процесуальної форми доказування). Відповідно, порушення цих вимог призводить до визнання доказів недопустимими.
Спеціальний характер допустимості — це правила, які приписують використання певних доказів для встановлення обставин справи або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість). Позитивна допустимість може бути передбачена у випадках, коли закон зобов'язує провести судово-психіатричну експертизу тощо. Докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами матеріального та процесуального права, є недопустимими.
Недопустимими є докази: а) одержані з порушенням порядку, встановленого законом; б) які походять з інших засобів доказування, ніж ті, що визначені законом для підтвердження певних обставин.
Суд може встановити, що доказ є недопустимим: а) під час розгляду клопотання про залучення доказу — в такому випадку суд відмовляє у задоволенні клопотання із зазначенням мотивів, з яких він вважає доказ недопустимим; б) під час дослідження доказів — в такому разі суд може припинити дослідження цього доказу і виключити його з числа доказів у справі; в) після одержання доказів — суд, ухвалюючи рішення, не бере відповідного доказу до уваги, а в мотивувальній частині постанови зазначає про недопустимість доказу і наводить відповідне обґрунтування; г) в суді вищої інстанції — суд має право змінити або скасувати судове рішення, ухвалене з урахуванням недопустимого доказу; д) під час провадження за нововиявленими обставинами — суд, що здійснює цей вид провадження, може скасувати судове рішення у справі та постановити нове рішення без урахування недопустимого доказу.
За допомогою допустимості обмежується коло відомостей щодо обставин справи, які сторона в спорі може надати як судові докази на підтвердження своїх заяв. При цьому відомості, одержані з порушенням порядку, залишаються поза колом судових доказів. Метою такого обмеження є, насамперед, забезпечення достовірності судових доказів, достатньої для того, щоб використовувати ці докази в судовому доказуванні та робити висновки щодо існування або неіснування юридичних фактів, що становлять предмет доказування.
Ще однією метою, яка досягається за допомогою правил допустимості, є захист прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі. Найважливішою умовою допустимості доказів є дотримання принципу змагальності та рівноправ'я сторін, закріпленого в Конституції. Порушення цих правил може спричинити визнання одержаних доказів недопустимими та позбавити їх доказової сили.
Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий судовий розгляд. Відповідно до положень про мінімальні гарантії Конвенції (ст. 6) завдання суду полягає у тому, щоб переконатися, чи був судовий розгляд у цілому справедливим, в тому числі й те, як були одержані докази. Тобто судові докази повинні бути одержані способом, який гарантує право на справедливий суд. Таким чином, правила допустимості в сучасному цивільному процесі є способом гарантування прав осіб, що беруть участь у справі, при цьому повинні бути гарантовані не лише процесуальні права, але й права і свободи людини, закріплені в Конституції.
Отже, допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказування, або вимога, то пропонує обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку цивільного судочинства.
Докази також мають такі ознаки, як достовірність та достатність. Достовірність доказів — це така властивість доказів, які встановлює суд внаслідок їх дослідження та оцінки. Суд не може покласти в основу свого рішення докази, достовірність яких викликає сумніви. Висновок суду про достовірність доказів міститься у мотивувальній частині рішення у справі і підтверджується матеріалами справи: протоколом судового засідання, письмовими заявами і клопотаннями осіб, які беруть участь у справі, письмовими та речовими доказами, висновками експертів, аудіо - та відеозаписами. Достовірність доказів — це властивість доказу, що характеризує точність, правильність відображення обставин, що належать до предмета доказування. Достовірним є доказ, що містить правдиву інформацію про дійсність. Достовірність доказу залежить від доброякісності джерела інформації (відомостей), відповідності доказів один одному, загальної оцінки всіх зібраних і досліджених доказів.
Достатність (повнота та всебічність) доказів — це взаємозв'язок сукупності доказів, яка дозволяє суду зробити достовірний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Тобто достатність доказів — це сукупність доказів у справі, яка дає змогу вирішити справу. Вичерпне дослідження факту передбачає використання всіх належних і допустимих доказів, доступних особам, які беруть участь у справі.
Стаття 212. Оцінка доказів
1. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
2. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
4. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування є факти, що обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Таким чином, предметом доказування є: 1) обставини, які обґрунтовують вимоги позивача (підстава позову); 2) обставини, які обґрунтовують заперечення відповідача (підстава заперечення); 3) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Правильне застосування предмета доказування сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Предмет доказування у вузькому сенсі — це сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, тобто фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.
Предмет доказування у широкому сенсі включає не тільки юридичні факти, що обґрунтовують вимоги та заперечення правильне вирішення справи та виконаний іншій цивільного судочинства.
До предмета доказування в широкому сенсі належать такі групи фактів: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру: 2) доказові факти; 3) юридичні факти процесуально-правового характеру; 4) факти, що сприяють правильній оцінці доказів: 5) факти, встановлення яких необхідно суду для виконання запобіжних і виховних завдань цивільного судочинства.
Предмет доказування — це коло фактів матеріально-правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті. Предмет доказування необхідний насамперед для суду, який у своїй пізнавальній діяльності прямує від припущення про існування фактів до достовірного знання про них. Доти, доки суд не має достовірного знання про які-небудь події або дії, вони тлумачаться як обставини, тобто припущення про існування фактів. Якщо суд про яку-небудь обставину має уявлення як про факт (наприклад, у силу її загальної по відомості), то до предмета доказування вона взагалі не включається.
Встановлення меж предмета доказування більшою мірою є прерогативою суду, який на різних етапах провадження у цивільній справі визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення, оцінює достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності тощо. Разом із цим межі предмета доказування визначаються також сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Про остаточне встановлення меж предмета доказування може йтися лише при ухваленні судового рішення, коли зібраними вважаються усі фактичні дані, що мають значення для вирішення справи. їх сукупність і становить предмет доказування у конкретній цивільній справі.
Стаття 60. Обов'язки доказування і подання доказів
1. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім
випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
2. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
3. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, виникає спір.
4. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Стаття 61. Підстави звільнення від доказування
1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної
сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці
обставини.
4. Вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне
правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок
або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Забезпечення доказів — це оперативне закріплення у встановленому цивільним процесуальним законом порядку відомостей про факти, яке вчиняється суддею з метою використання їх як докази при розгляді та вирішенні цивільних справ у суді.
Потреба у забезпеченні доказів виникає, наприклад, коли як речові докази використовуються продукти, що швидко псуються, втрачають зовнішній вигляд і властивості (ст. 141 ЦПК), коли планується від'їзд свідка у віддалену місцевість і поганий стан його здоров'я дає підстави допускати можливість смерті; можливе знищення або зникнення об'єкта експертизи тощо.
Забезпечення доказів є винятковим способом збирання доказів. Він полягає в тому, що суддя досліджує і сприймає ті дані, які заявник має намір подати до суду, як докази, фіксує результати цього дослідження, що робить їх доступними для суду, який надалі буде розглядати справу по суті.
Способом забезпечення судом доказів є: 1) допит свідків. Відповідно до ст. 136 ЦПК у заяві про виклик свідка зазначаються його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити; 2) призначення експертизи (ст.ст. 143—145 ЦПК); 3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст. 137, ст. 140 ЦПК).
Стаття 62. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників
1. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають
значення для справи.
Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників полягають у їх повідомленнях про факти, які цікавлять суд, та є основою їх вимог і заперечень. Ці пояснення оцінюються судом разом з іншими доказами у справі. Так, зокрема, суд має порівняти пояснення однієї сторони у справі з поясненнями іншої сторони, з іншими доказами у справі і лише тоді робити висновок щодо їх достовірності.
Пояснення сторін і третіх осіб щодо обставин у справі можуть бути викладені у письмовій формі (у позовній заяві, запереченні проти позову, в апеляційній скарзі), а також в усній формі (за їх особистої участі в судовому засіданні).
Пояснення сторін, третіх осіб або їх представників поділяються на твердження та визнання.
Твердження — це пояснення сторони або третьої особи, в якому містяться відомості про факти, що покладені в основу вимог або заперечень і які підлягають встановленню в суді.
Твердження сторін або третіх осіб можуть бути покладені в основу рішення суду в конкретній справі лише за умови, що вони були зроблені у судовому засіданні та підтверджені іншими доказами.
Визнання — пояснення сторони, яка підтверджує існування факту, який має доказувати інша сторона. Визнання — це згода з фактом, на якому інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення.
Беручи участь в процесі, сторони і треті особи висловлюють судження з різних питань, і не всі ці доводи та міркування належать до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами в тій частині, у якій вони містять відомості про факти, що належать до предмету доказування. В поясненнях сторін виділяють: І) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вираження емоцій, настроїв.
Визнання факту треба відрізняти від визнання позову. Визнання факту — показання сторони про наявність (відсутність) сприйнятого нею факту. Визнання позову — це заява сторони про небажання вступати в спір проти позову. Якщо перше дає можливість суду встановити факт, то друге дає право суду ліквідувати процес, спір. Тому визнання позову — категорія, що належить до вияву дії принципу диспозитивності, визнання факту — категорія, що належить до вияву дії принципу змагальності.
При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримуватися наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) слідкувати за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації.
Під час судового розгляду справи по суті, після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, пояснення відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі.
Якщо разом із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їхніх представників, а за їхнім клопотанням пояснення може давати тільки представник. Якщо в справі заявлено кілька позовних вимог, суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної них. Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їхніх слів не можна дійти висновку про те, чи визнають вони обставини, чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді — "так" чи "ні". Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, задають питання один одному у порядку, встановленому головуючим. Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.
На стадії апеляційного провадження першою пояснення після доповіді судді-доповідача дає особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Далі заслуховуються пояснення інших осіб, які беруть участь у справі (ч. З ст. 304 ЦПК). У суді касаційної інстанції особливістю отримання пояснень є те, що суд може обмежити їх тривалість, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання (ч. 4 ст. 333 ЦПК). З метою захисту інтересів сторін, разом з визнанням цивільне процесуальне законодавство передбачає також відмову від визнання обставин. Відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини, або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У такому разі зазначені в ухвалі обставини доводяться в загальному порядку.
Стаття 63. Показання свідка
1. Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання
свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.
Показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Джерелами обізнаності свідка можуть бути первинні докази — безпосереднє сприйняття певної обставини, або похідні докази — сприйняття інформації про обставину з інших джерел. Свідком може бути лише фізична особа, тому що вона може сприймати та відтворювати інформацію. Для того, щоб визнати показання свідка засобом доказування, необхідно перевірити джерело отримання ним інформації.
Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.
За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом (ст. 50 ЦПК). На свідка покладаються 2 основні обов'язки — з'явитися до суду у призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи.
Свідок — юридично не заінтересована в результатах справи особа. Громадяни, у яких заінтересованість має юридичний характер, залучаються в процес як особи, які беруть участь у справі (наприклад, як позивач, відповідач, третя особа). Інша (крім юридичної) заінтересованість громадянина у результатах справи не перешкоджає його допиту в суді як свідка.
Закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки (ст. 182 ЦПК).
Свідок стає носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин, або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами цієї справи, або в результаті одержання відомостей про них від інших осіб. Тому не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК).
Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають виклику і допиту певних осіб як свідків. Імунітет свідка — це надане свідкові право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обов'язків.
Залежно від обсягу показань розрізняють імунітет повний і частковий. Повне право відмови означає, що свідок повністю може відмовитися від давання показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів). За часткового звільнення віддавання показань свідок може відмовитися дати показання лише з окремих питань (наприклад, питань, що становлять таємницю).
Відповідно до положень ст. 63 Конституції та ст. 52 ЦПК фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Відповідно, особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини такої відмови. Службовий імунітет може бути заснований на займаній посаді і службовому одержанні інформації.
Відповідно до ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:
1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які знаходяться на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вали вірно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; 2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; 3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; 4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку; 5) особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника.
ЦПК докладно регламентує процедуру допиту свідків у суді. Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Перед допитом свідка головуючий установлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Відмова віддавання показань приймається судом шляхом постановлення ухвали.
Стаття 182. Порядок допиту малолітніх і неповнолітніх свідків
1. Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності батьків,
усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі або представників органів опіки та
піклування, а також служби у справах дітей
2. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок про необхідність дати правдиві
показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не
приводить до присяги.
3. Особи, зазначені в частині першій цієї статті, можуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлювати свою
думку стосовно особи свідка, змісту його показань.
4. У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли
вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у
справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає
можливість задати йому питання.
5. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту видаляється із зали судового засідання,
крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання.
Допит малолітніх свідків і, на розсуд суду, неповнолітніх свідків провадиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.
Свідкам, які не досягли 16-річного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показання, не попереджаючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.
Закон встановлює обов'язкову усну форму показань свідків. Це забезпечує безпосередність їх сприйняття, дає можливість суду за допомогою питань одержати від свідка найбільш повні відомості, правильно оцінити, наскільки показання свідка правдиві та достовірні.
Суд повинен дати оцінку показанням свідків. Предметом допиту свідків є встановлення достовірних відомостей про суть розслідуваної події, про обставини, що перебувають у причинних зв'язках із цією подією, одержання відомостей, що дозволяють перевірити, оцінити наявні докази і виявити джерела нових доказів. Завдяки показанням свідків можуть бути отримані як відомості про фактичні дані, так і оціночні судження. Доказову силу мають лише повідомлення свідка про факти. Однак факти відтворюються у формі суджень і умовиводів.
Суд оцінює показання свідка у сукупності з іншими доказами та з урахуванням ступеня довіри до нього, яка формується безпосередньо під час спостереження за його поведінкою, заслуховування думки осіб, які беруть участь у справі, щодо показань свідка. Суд не може брати до уваги показання свідка, який особисто не сприймав обставину та не може назвати джерел своєї обізнаності щодо неї, тобто не зазначає, звідки йому стало відомо про цю обставину. Якщо показання свідка є похідним доказом, суд має за можливості дослідити і джерело обізнаності свідка. Так, якщо показання свідка засновані на повідомленні від іншої особи, суд повинен також допитати цю особу як свідка.
Стаття 64. Письмові докази
1. Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них,
що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
2. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.
Письмовими доказами є будь-які предмети, на яких за допомогою знаків виражені відомості про певні обставини, що мають значення для справи. Письмові докази підтверджують обставини своїм сутнісним змістом.
Письмовими доказами є будь-які предмети, на яких за допомогою знаків виражені відомості про певні обставини, що мають значення для справи. Письмові докази підтверджують обставини своїм сутнісним змістом.
Письмовими доказами є: а) будь-які документи; б) акти; в) листи (службового чи особистого характеру) або витяги з них. Доказами можуть бути лише ті письмові записи, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи, тобто належати до предмету доказування.
Документ — це діловий папір, що виданий за підписом уповноваженої особи, має визначені реквізити та викладений у письмовій формі. Як правило, документ спрямований на підтвердження певного юридичного факту чи права особи. Документом також є офіційне посвідчення особи, наприклад, паспорт, посвідчення тощо. Отже, документ є різновидом письмових доказів. Документ — це результат відображення фактів, подій, явиш об'єктивної дійсності та розумової діяльності людини за допомогою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншим способом на спеціальному матеріалі (папері, фотоплівці, папірусі, пергаменті тощо). Документи є засобом зберігання та передачі в часі і просторі різної інформації.
Різновидом документів є електронні документи. Відповідно до ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний документ — це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами на візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для сприймання його змісту людиною.
Відповідно до ст. 8 Закону "Про електронні документи та електронний документообіг" юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.
Відповідно до ст. 6 цього Закону електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та (або) підписувача електронного документа іншими суб'єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.
Документами також є протоколи про вчинення окремих процесуальних дій, у тому числі протоколи допиту свідка в порядку забезпечення доказів чи судового доручення.
Акт — це діловий папір, складений уповноваженою на це особою, в якому зафіксовано вчинення певної дії (дій) та її (їх) результати. Актами можуть бути акт ревізії, акт перевірки, акт приймання-передачі тощо.
Лист — це будь-яке повідомлення однієї особи, адресоване іншій особі, передане поштою, кур'єром, факсом, електронною поштою тощо. Лист — це поштове відправлення з вкладенням письмового повідомлення або документа.
Перелік різновидів письмових доказів не є вичерпним і не підлягає звуженому тлумаченню. Письмовим доказом можуть бути визнані будь-які записи, які містять інформацію про обставини у справі у вигляді літер, чисел чи інших знаків, схем тощо.
Письмові докази класифікуються за різними критеріями: змістом, формою, суб'єктом формування, способом формування.
За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі та довідково-інформаційні. Розпорядчими є письмові докази, що містять волевиявлення осіб, від яких вони виходять, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення правовідносин (акти, накази, розпорядження). Довідково-інформаційні письмові докази - - це докази, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (довідки, акти, листи, звіти, протоколи).
За формою письмові докази поділяються на прості та нотаріально посвідчені. Прості письмові докази — це докази, які не підлягають офіційному посвідченню чи державній реєстрації (розписки, записки, приватні листи). Нотаріально посвідчені докази — це такі письмові докази, що посвідчені нотаріусом або іншими особами, які мають на це право, з дотриманням єдиної нотаріальної процесуальної форми (свідоцтва, договори, заяви тощо).
За суб'єктом формування письмові докази поділяються на офіційні та приватні (неофіційні). Офіційними письмовими доказами є такі, що видаються офіційними органами (органами державної влади, місцевого самоврядування, установами, підприємствами, організаціями, посадовими особами), підписуються уповноваженими особами, мають відповідні реквізити, відповідають компетенції органу, а також іншим вимогам, встановленим законом для здійснення певних юридичних дій. Приватні (неофіційні) письмові докази — це докази, які походять від приватних осіб і не пов'язані з виконанням будь-яких повноважень (приватне листування, замітки, щоденники).
За способом формування (створення) письмові докази поділяються на оригінали та копії. Оригінали — це письмові докази, які є першими примірниками і подаються у вигляді, в якому вони були видані вперше. Копії — це відтворення їх оригіналів, тобто перших примірників у повному обсязі або частково.
Необхідно розрізняти письмові докази та письмові матеріали (наприклад, протокол допиту свідка, що був отриманий в порядку виконання окремого доручення; письмові клопотання у справі; письмові нотатки, якими користується свідок), які не є письмовими доказами.
Для письмових доказів притаманні такі основні ознаки: а) відомості, що мають значення для справи, відображені за допомогою визначених знаків, доступних для сприйняття людиною; б) відомості про факти, що містяться в письмовому доказі, походять від осіб, які ще не мають процесуального становища сторони, інших осіб, що беруть участь у справі, експерта; в) письмові докази виникають, як правило, до порушення процесу та поза зв'язком з ним.
Ознаками письмових доказів є такі їх особливості: 1) відомості про фактичні дані у письмових доказах знаходять своє відображення на матеріальних предметах, що придатні для письма; 2) фактичні дані відображаються у письмових доказах у формі певних знаків, що є доступними для сприйняття та розуміння людиною.
Письмові докази, як правило, подаються до суду в оригіналі. Проте можуть виникати ситуації, коли в силу об'єктивних чи суб'єктивних причин особи подають копію письмового доказу. У такому випадку суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. До набрання судовим рішенням законної сили оригінали письмових доказів можуть бути повернуті за клопотанням осіб, які їх подали, але тільки за умови, що це можливо без шкоди для розгляду справи. У такому разі у справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК). Від копії варто відрізняти дублікат документа — повторно виданий (складений) документ, що має з оригіналом однакову юридичну чинність.
Закон установлює порядок витребування і надання до суду письмових доказів у цивільних справах. У випадку, коли в одержанні доказів у сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів повинно бути зазначено, який доказ потрібен, підстави, на яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи, обставини, які можуть підтвердити цей доказ.
Існують такі способи витребування письмових доказів: 1) витребування письмових доказів від державних установ, організацій, а також громадян безпосередньо судом, що розглядає справу; 2) витребування письмових доказів шляхом видачі особі, яка бере участь у справі, запиту суду на право одержання письмового доказу і подання його до суду; 3) витребування письмових доказів, коли вони перебувають в іншому місті або районі, через інший суд у порядку судового доручення. Вибір одного із зазначених способів витребування письмових доказів залежить від умов і місця знаходження доказів у кожній конкретній цивільній справі. Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо.
Під час дослідження письмових доказів письмові докази або протоколи їх огляду оголошують у судовому засіданні і подають для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення із приводу цих доказів або протоколу їх огляду. Особи, що беруть участь у справі, із приводу зазначених доказів можуть задавати питання свідкам, а також експертам, спеціалістам.
Відповідно до ч. 2 ст. 185 ЦПК у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумніви з приводу його достовірності або є фіктивним, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. Заява про підробку може бути подана тільки щодо письмових і речових доказів.
У цивільному судочинстві у сторін або інших осіб, які подали докази, немає права розпорядження доказами. Сторона не може взяти поданий нею доказ назад. Заява про фальсифікацію підлягає перевірці судом. Підробність документа виявляється шляхом дослідження інших засобів доказування, для чого можуть бути залучені інші докази або призначена експертиза. Якщо суд у процесі дослідження, порівняння, зіставлення доказів дійде висновку про підробку документа, він усуває його своєю ухвалою із числа доказів.
Особлива увага в ЦПК приділяється оголошенню і дослідженню змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм і інших видів кореспонденції. Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК (ст. 186 ЦПК).
Згода автора кореспонденції та адресата відправлення повинна бути виражена в ствердній формі прямо, без будь-яких умов, у письмовому вигляді або усно. Згода необхідна не тільки на оголошення всього документа, але і окремих його частин, витягів з документа, якщо тільки вони мають доказове значення.
Письмові докази оцінюються судом щодо дотримання вимог до їх форми і змісту. Щодо форми документа повинна бути врахована компетентність органу, що видав документ, і відповідність самого документа встановленим вимогам. За змістом документ повинен відповідати таким вимогам: а) виходити дійсно від тієї особи, що зазначена в тексті як його автор; б) текст повинен відповідати намірам особи, від імені якої виходить; в) зміст документа з точки зору відомостей, що викладаються у ньому, повинен відображати дійсний стан речей. Невідповідність документа цим вимогам є підставою його заперечення, що можливо шляхом подання заяви про підробку або заперечення документа по суті.
Стаття 65. Речові докази
1. Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.
2. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про
обставини, що мають значення для справи.
Дії людей, а також події, встановленням яких займається суд в процесі судового доказування, завжди відбуваються в певній обстановці, ситуації, у взаємозв'язку та взаємодії з іншими об'єктами, речами. Ці дії можуть про себе інформацію (фактичні дані) як у свідомості людей, так і на об'єктах навколишньої обстановки шляхом безпосереднього впливу на властивості, зовнішній вигляд, розташування цих об'єктів. Відсутність дії, тобто бездіяльність також може спричинити зміни в предметах, що нас оточують, наприклад, псування речі. Відсутність змін в обстановці, у предметах, в свою чергу, може свідчити про бездіяльність з боку людей чи подій.
У випадку коли суд отримує відомості про факти шляхом зняття інформації з "німих свідків", тобто з речей, що містять сліди, відбитки дій, подій, бездіяльності, доказування відбувається за допомогою речових доказів. Речі стають носіями доказової інформації в силу того, що вони відображають різноманітні зв'язки між явищами: зв'язки причин та наслідків, часові, просторові, умов і обумовленості. Речові докази відрізняються від письмових доказів. У документі, що є речовим доказом, інформація міститься у вигляді матеріальних ознак, таких, що наочно сприймаються (наприклад, документ із слідами підчистки). У документі, що є письмовим доказом, ця інформація передається за допомогою знаків (цифр, літер тощо).
Речові докази також ще називають "реальними", безпосередніми доказами. В цих визначеннях знаходить відображення процес формування речових доказів, що полягає у впливі на зовнішній вигляд, структуру, властивості речей. Речовими доказами є різні предмети, що своїми властивостями, зовнішнім виглядом, змінами, місцем знаходження, належністю чи іншими ознаками можуть підтвердити чи спростувати існування обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зміст речових доказів становлять відомості про факти-дії, факти-стани, факти-бездіяльність, які суд сприймає безпосередньо візуальним шляхом або за допомогою експертів, які розкривають зміст речових доказів.
Отже, речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Доказами можуть бути лише ті предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи, тобто можуть бути предметом доказування.
Речові докази мають доказову цінність в таких випадках: а) якщо є доказами як об'єкти безпосереднього судового пізнання; б) якщо вони мають значення доказового факту; в) якщо вони є об'єктами експертного дослідження.
Розрізняють первісні та похідні речові докази. Первісні речові докази піддаються відтворенню, тобто перенесенню і фіксації їх на іншому матеріальному предметі, що має здатність зберігати та відтворювати за необхідності первісний речовий доказ. Похідні речові докази можуть бути використані в судовому процесі у тих випадках, коли слід, відбиток якої-небудь події, дії, бездіяльності за своїм характером недовговічний і отже, згодом може зникнути.
Речові докази подаються особами, які беруть участь у справі. Якщо вони не можуть самостійно одержати необхідний речовий доказ, вони вправі звернутися до суду із клопотанням про витребування цього доказу. У клопотанні повинна бути описана річ, зазначені причини, що перешкоджають самостійному її одержанню, і підстави, з яких особа вважає, що річ перебуває в цієї особи або організації.
За неможливості доставлення речових доказів до суду через їх громіздкість або з інших причин закон дозволяє використання фотографій і відеозаписів речей. Суд також має право зробити огляд речових доказів на місці. Так, відповідно до ст. 140 ЦПК речові та письмові докази, які не можна доставити до суду, оглядаються за їх місцезнаходженням.
Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Аудіо - і відеозапис належать до речових доказів тому, що інформація в них зберігається на матеріальному об'єкті неживої природи в стані, що не розвивається. Аудіовізуальною інформацією є зорова інформація, що супроводжується звуком; зорова інформація без звукового супроводження; звукова інформація.
Носії аудіовізуальної інформації специфічні. Ними може бути не будь-який матеріальний об'єкт, а спеціально виготовлений матеріал (диск, плівка). Інформація на носій передається за допомогою існуючих технічних засобів, а не від безпосереднього впливу на матеріал джерела відомостей про факт.
Дослідження відео - і звукозаписів у судовому засіданні починається з такої процесуальної дії, як відтворення їхнього змісту. Відповідно до ст. 188 ЦПК відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині.
При відтворенні звукозапису, демонстрації відеозапису, які мають приватний характер, а також при їх дослідженні застосовуються правила ЦПК про оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень. З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко - і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальсифікацію судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.
Стаття 66. Висновок експерта
1. Висновок експерта - докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані
відповіді на питання, задані судом.
В тих випадках, коли необхідні спеціальні знання, фактичні обставини у справі можуть бути встановлені за допомогою висновків експертів. Висновок експерта як доказ формується в результаті проведеного за рішенням суду експертного дослідження окремих фактичних обставин особами, які мають спеціальні знання в галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо.
Експертиза становить дослідження наданих судом об'єктів, яке проводиться експертами на основі спеціальних знань та на науковому підґрунті з метою вивчення відомостей про факти, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, яке відбувається у процесуальному порядку з дотриманням встановлених чинним законодавством правил. Судовим доказом є не сама по собі експертиза як засіб дослідження, з'ясування та пізнання фактичних обставин, а висновки експертів, що сформульовані на основі експертизи. Експертиза — це науково-дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, що формулюється у висновках експертів. Тобто експертиза є засобом дослідження фактичної інформації з метою отримання доказів — висновків експертів.
Експертиза (франц. expertise, лат. expertus — досвідчений, випробуваний) — вивчення, перевірка, аналітичне дослідження, кількісна чи якісна оцінка висококваліфікованим фахівцем, установою, організацією певного питання, явища, процесу, предмета тощо, які потребують спеціальних знань у відповідній сфері.
Відповідно до ст. 1 Закону "Про судову експертизу" судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явиш і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.
Ознаками судової експертизи є: а) застосування спеціальних знань у формі дослідження (отримання нових даних, які до цього не були відомі суду) до певних об'єктів та предметів (спеціальними знаннями є професійні знання, що застосовуються експертами та не є загальновідомими); б) здійснення експертизи особливим суб'єктом - - експертом за дорученням суду; в) дотримання процесуальної форми; г) отримання нових фактів та оформлення результатів у вигляді висновків експерта.
Судова експертиза є опосередкованим засобом доказування, проводиться спеціальним суб'єктом з метою отримання фактів, які можуть бути встановлені лише за допомогою експертного дослідження, результати якого оформлюються спеціальним документом — висновком експерта. Предметом судової експертизи є фактичні дані (обставини справи), які встановлюються на основі спеціальних наукових знань в галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо, а також дослідження матеріалів справи. Предметом конкретної експертизи є експертне завдання, яке необхідно вирішити експерту в процесі та за результатами дослідження спеціальних знань із застосуванням наявних в нього засобів та методів. Об'єктом експертизи є певний предмет (предмети), які необхідно дослідити експерту, якими зазвичай є речові докази. Крім того, до об'єктів експертизи також належать події, факти, явища та інші нематеріальні об'єкти, необхідність вивчення яких в процесі розгляду потребує спеціальних знань та проведення експертного дослідження. Однак вивчення цих подій, фактів, явищ та інших нематеріальних об'єктів здійснюється шляхом дослідження матеріальних носіїв інформації про них.
Отже, мета експертизи полягає у проведенні експертом спеціального дослідження. Таке дослідження передбачає отримання таких нових фактичних даних, які досі суду не були відомі та які іншим способом встановити неможливо. Тобто експертиза спрямована на виявлення саме фактичних даних, які можуть підтвердити або спростувати факти, що мають юридичне значення. Самі по собі юридичні факти експертизою не встановлюються, оскільки право на це в процесі належить лише суду.
Ознаками висновку експерта, що відрізняють його від інших видів доказів, є такі: а) наявність та використання спеціальних знань експерта як необхідний елемент висновку експерта; б) проведення експертного дослідження та надання висновку лише за його результатами; в) висновок експерта як особливий процесуальний документ, що має певну структуру та зміст; г) експерт як джерело цього виду доказу та його процесуальне становище; д) проведення експертизи як єдиний визначений законом спосіб отримання висновку експерта.
На відміну від інших видів доказів, у процесі доказування знання, що викладені у висновку експерта, характеризуються більшою гарантією достовірності. Це обумовлено низкою об'єктивних чинників, зокрема: незаінтересованістю та об'єктивністю експерта, науковим характером відомостей, що містяться у висновку, відображенням у висновку всього шляху формування знання, можливістю за допомогою іншого експерта повторно перевірити результати первинної експертизи. Тобто відомості, що містяться у висновку експерта, є фактичними даними про певні обставини об'єктивної дійсності, а сам висновок експерта є доказом.
Отже, висновок експерта — це наданий експертом у письмовій формі докладний опис проведених під час судової експертизи досліджень, зроблені у їх результаті висновки щодо досліджень об'єктів, явиш і процесів та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені судом, що дають інформацію про обставини справи.
У Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затв. наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 (в редакції наказу від ЗО грудня 2004 р. № 144/5) встановлена структура (зміст) письмового висновку експерта, який складається з 3 частин: вступної, дослідницької та заключної.
За кількісним складом експертів та напрямами дослідження розрізняють експертизу, яку експерт проводить одноособово, комісійну експертизу, що проводиться 2 і більше експертами одного напряму знань, а також комплексну експертизу, що проводиться 2 і більше експертами за різними галузями знань чи різними напрямами в межах однієї галузі знань.
За часом і метою призначення розрізняють основну експертизу; додаткову експертизу, що проводиться з метою усунення неповноти чи неясності висновку основної експертизи; повторну експертизу, що проводиться з метою усунення перевірки обґрунтованості висновку основної експертизи.
Судові витрати — це витрати, які несуть сторони, треті особи із самостійними вимогами у справах позовного провадження, заявники і заінтересовані особи в справах окремого провадження, стягувач і боржник у справах наказного провадження, за вчинення цивільних процесуальних дій, пов'язаних із розглядом справи в порядку цивільного судочинства.
Стаття 79. Види судових витрат
1. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
2. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
3. До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать:
2) витрати на правову допомогу;
3) витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду;
4) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;
5) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду
справи;
6) витрати, пов'язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача.
Стаття 79 ЦПК поділяє судові витрати на 2 групи: 1) судовий збір; 2) витрати, що пов'язані із розглядом справи. Судові витрати, що пов'язані з розглядом справи, несуть сторони конкретної справи та в окремих випадках — інші учасники процесу.
Судовий збір — це грошовий збір, що справляється (сплачується) за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до місцевого бюджету.
Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються законом. Відповідно до п. 5 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" ЦПК до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита.
Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" платниками державного мита на території України є фізичні та юридичні особи за вчинення в їхніх інтересах дій та видачу документів, що мають юридичне значення, уповноваженими на те органами.
Розмір судового збору визначається відповідно до ст. З Декрету із заяв і скарг, що подаються до суду, та за видачу судом копій документів:
а) із позовних заяв — \% ціни позову, але не менше З неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше І00 неоподатковуваних мінімумів походів громадян;
б) із скарг за неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян, — 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
в) із позовних заяв про розірвання шлюбу — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; із позовних заяв про розірвання повторного шлюбу — 1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян; у разі поділу майна при розірванні шлюбу мито визначається відповідно до ціни позову згідно з підпунктом "а";
г) із позовних заяв про розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому порядку безвісно відсутніми чи недієздатними, або з особами, засудженими до позбавлення волі, — 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
д) із позовних заяв про зміну або розірвання договору найму житлових приміщень, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та з інших позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають оцінці) — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
е) із заяв (скарг) у справах окремого провадження — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
є) із позовних заяв з переддоговірних спорів — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
ж) із позовних заяв про розгляд питань захисту честі та гідності:
— із позовних заяв немайнового характеру — І неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
— із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — 1% ціни позову, але не менше І неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
— із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову від 100 до 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — 5% ціни позову;
— із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову понад 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — 10% ціни позову;
з) із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, — 50% ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з майнових спорів — ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми;
и) за повторну видачу копії судового рішення, вироку, ухвали та іншої постанови суду — 0,03 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний аркуш копії;
і) із позовних заяв щодо захисту прав громадян на земельну частку (пай) і майновий пай — 0,1% ціни позову.
Відповідно до ч. 2 ст. 119 ЦПК ціна позову щодо вимог майнового характеру є обов'язковим реквізитом позовної заяви, яка подається до суду.
Розмір державного мита за позовами майнового характеру визначається виходячи з ціни позову. Ціна позову характеризує вартісний грошовий вираз предмета спору між позивачем (третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) та відповідачем.
Судовий збір за позовами майнового характеру також може визначатися виходячи з ціни позову. Ціна позову визначається:
1) у позовах про стягнення грошових коштів -— сумою, яка , стягується;
2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування — вартістю майна. Питання про визначення вартості майна, яке стягується, в ряді випадків є спірним, оскільки єдиних правил визначення такої вартості законодавством не встановлено. Вартість майна, що стягується, визначається в такому разі на підставі даних, які відомі позивачу;
3) у позовах про строк аліментів — сукупністю всіх виплат, але не більш ніж 6 місяців;
4) у позовах про строкові платежі та видачі — сукупністю всіх платежів або видач, але не більш ніж за 3 роки;
5) у позовах про безстрокові або довічні платежі та видачі — сукупністю платежів та видач за 3 роки;
6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач — сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі або видачі, але не більш ніж за і рік;
7) у позовах про припинення платежів або видач — сукупністю платежів або видач, які залишились, але не більш ніж за 1 рік;
8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла — сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, який залишається до кінця дії договору, але не більш ніж за 3 роки;
9) у позовах про право власності на нерухоме майно, яке належить фізичним особам на праві приватної власності, — дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, — не нижче його балансової вартості;
10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, — загальною сумою всіх вимог.
Об'єктом сплати судового збору в судах є цивільні процесуальні документи, до яких належать: позовні заяви; зустрічні позовні заяви; заяви третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору; апеляційні і касаційні скарги на рішення судів; заяви у справах окремого і наказного провадження; заяви про повторну видачу копій судового рішення, ухвали.
2. Державне мито справляється за ставками у розмірах (частинах) неоподатковуваних(ого) мінімумів(у) доходів громадян та в процентному відношенні до відповідної суми документа (вартості відчужуваного майна тощо).
Фізичні особи та іноземні юридичні особи, що відповідно постійно проживають або знаходяться за межами України, сплачують вказане в підпункті «у» пункту 6 статті 3 Декретумито у доларах США або в іншій валюті в розмірах, якщо це передбачено угодами з Україною.
3. Державне мито сплачується до вчинення дій, за які воно справляється, а у відповідних випадках - при видачі документів.
Стаття 80. Ціна позову
1. Ціна позову визначається:
1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується;
2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна;
3) у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців;
4) у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки;
5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки;
6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи
видачі, але не більше ніж за один рік;
7) у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік;
8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;
9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною
вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості;
10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.
2. Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред'явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.
3. У разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до
звернення в суд з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до частини першої статті 83 цього Кодексу.
До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать: І) витрати на інформаційно-технічне забезпечення; 2) витрати на правову допомогу; 3) витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду; 4) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 5) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.
До витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи належать витрати, пов'язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також витрати, пов'язані з виготовленням та видачею копій судових рішень.
Розмір та порядок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи залежно від категорії справ встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. "Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів". Витрати оплачують фізичні та юридичні особи, що звертаються до суду з позовними заявами, заявами про відкриття справ окремого провадження, клопотаннями про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, та скаргами.
Якщо позовна заява містить одночасно вимоги, які належать до різних категорій справ і для яких передбачено різний розмір витрат, їх оплата здійснюється за справою з найбільшим розміром. У разі об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог або їх роз'єднання перерахунок витрат не проводиться. За виділену в самостійне провадження справу витрати оплачуються в розмірі, передбаченому для подання заяви до суду першої інстанції. За повторно подану позовну заяву, заяву, клопотання, скаргу, яка раніше була повернена, залишена без розгляду або провадження у справах за якою було закрито, витрати оплачуються повторно в розмірі, передбаченому для подання позовної заяви, заяви, клопотання, скарги відповідно до процесуального законодавства. У разі коли оплачені витрати підлягали поверненню у зв'язку з поверненням, залишенням позовної заяви, заяви, клопотання, скарги без розгляду або закриття провадження у справі, але не були повернені, до повторно поданої позовної заяви, заяви, клопотання, скарги додається оригінал документа про оплату витрат. За зустрічну позовну заяву, а також за заяву про вступ у справу третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, витрати оплачуються у розмірі, передбаченому для подання позовної заяви до суду першої інстанції.
Витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справ сплачуються у розмірі:
1) у справах позовного провадження з розгляду спору майнового характеру — 120 грн.;
2) у справах з розгляду позовної заяви про стягнення заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг — 30 грн.;
3) у справах з розгляду позовної заяви:
— про розірвання шлюбу — 30 грн.;
— про розірвання шлюбу з особою, визнаною у встановленому порядку безвісно відсутньою або недієздатною внаслідок душевної хвороби чи недоумства, або з особою, засудженою до позбавлення волі на строк не менше ніж 3 роки, — 13 грн.;
— що випливає з інших сімейних правовідносин — 120 грн.;
— про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи — 15 грн.;
— немайнового характеру про захист честі, гідності та ділової репутації — 75 грн.;
— немайнового характеру (або такої, що не підлягає оцінці), в тому числі про зміну або розірвання договору найму житлового приміщення, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно тощо — 37 грн.;
— про захист права громадянина на земельну частку (пай) і майновий пай —• 10 грн.;
— з переддоговірного спору — 50 грн.;
4) у справах окремого провадження — 30 грн.;
5) у справах наказного провадження — 30 грн.;
6) у справах про визнання та виконання рішення іноземного суду в Україні — 60 грн.
Частинами 3—5 ст. 81 ЦПК передбачені вичерпні переліки справ, за якими витрати не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом чи не підлягають оплаті взагалі.
Не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:
1) поновлення на роботі;
2) стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати;
3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи;
4) стягнення аліментів;
5) визнання батьківства або материнства;
6) визнання і виконання рішення іноземного суду в Україні на підставі міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (крім рішень іноземних чи міжнародних арбітражів).
Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:
1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
3) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
4) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного
закладу;
5) відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду;
6) оголошення фізичної особи померлою внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах, в яких у випадках, встановлених законом, представництво інтересів громадянина або держави в суді здійснює прокурор.
Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб у випадках, якщо представництво їх інтересів у суді відповідно до закону або міжнародного договору, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, здійснюють Міністерство юстиції України та/або органи опіки та піклування або служби у справах дітей.
Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах, в яких у випадках, встановлених законом, представництво інтересів держави в суді здійснюють Державна архітектурно-будівельна інспекція України або її територіальні органи.
Відповідно до ст. 84 II ПК витрати на правову допомогу, що калана адвокатом або іншим фахівцем в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.
Адвокатом може бути особа, яка мас вишу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше 2 років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України (ст. 2 Закону "Про адвокатуру").
Поняття "фахівець у галузі права" частково розтлумачено в Рішенні Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника. У Рішенні зазначено, що положення ч. І ст. 59 Конституції про те, що кожен с вільним у виборі захисника своїх прав, треба розуміти як конституційне право з мстою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галун права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу законом. Постановою Кабінету Міністрів України віл 27 квітня 2006 р. № 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" затверджені відповідні розміри компенсації витрат на правову допомогу.
Витрати, пов'язані і правовою допомогою стороні, на користь якої ухвалено судове рішення:
1) якщо компенсація сплачується іншою стороною, граничний їх розмір не перевищує суму, що обчислюється, виходячи з того, що зазначеній особі виплачується 40% розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи:
2) якщо компенсація відповідно до закону сплачується за рахунок держави, граничний їх розмір не перевищує суму, що обчислюється, виходячи з того, що особі, яка налає правову допомогу, виплачується 5% розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день.
Витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду, несуть сторони. Стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, такі витрати відшкодовуються в порядку, передбаченому ст.ст. 85, 88 ЦПК.
Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз (витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту, наймання ними житла тощо). несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи. Добові (в разі переїзду в інший населений пункт), а також компенсація за втрачений заробіток або відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам оплачується стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять — пропорційно розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача.
Стаття 88. Розподіл судових витрат між сторонами
1. Стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові
витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених
позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
2. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові
витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від
оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
3. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача
в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
4. У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача,
звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.
5. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює
нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Стаття 89. Розподіл витрат у разі відмови від позову і укладення мирової угоди
1. У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його
заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після
пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача.
2. Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у
справі несе половину судових витрат.
3. В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити
вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою:
1) відстрочити (перенести строк платежу на інший період) або розстрочити (тобто оплата здійснюється у відповідних частинах протягом точно визначеного строку) сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на визначений строк, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі;
2) зменшити розмір належних до оплати судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільнити від їх оплати.
Основною умовою для відстрочення або розстрочення сплати судових витрат є майновий стан особи, що звертається до суду, але таке становище заінтересована особа має довести. На підтвердження свого майнового стану особа може подати до сулу такі документи: довідку про доходи, довідку про те. що вона перебуває на обліку як така, що шукає роботу та не працює, довідку з житлових органів про стан сім'ї тощо.
Якщо у встановлений судом судові ви і раї и не будуть оплачені, заява відповідно до ст. 207 ЦПК залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, якщо оплата судових втрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення рішення.
У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову.
У ст. 83 ЦПК передбачені випадки повернення судового збору та коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду судової справи.
Сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду в разі:
1) зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж це встановлено законом;
2) повернення заяви або скарги;
3) відмови у відкритті провадження у справі;
4) залишення заяви або скарги без розгляду;
5) закриття провадження у справі.
Пунктом 16 розділу IV інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затв. наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15, встановлено, що державне мито повертається фінансовим органом того району чи міста, до бюджету якого воно надійшло. Відповідно до п. 17 зазначеної Інструкції повернення державного мита провадиться на підставі заяви платника до відповідного органу, що справляє мито, поданої ним протягом року з дня зарахування державного мита до бюджету.
Сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду в разі:
1) внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено законодавством;
2) повернення заяви або скарги;
3) відмови у відкритті провадження у справі;
4) закриття провадження у справі з підстави, визначеної п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК;
5) залишення заяви без розгляду з підстав, визначених пунктами 1, 2 і 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК.
Цивільне процесуальне законодавство закріплює заходи процесуального примусу і спрямоване на забезпечення виконання правил цивільного судочинства, а також надання суду правових інструментів для впливу на осіб, які порушують встановлені в суді правила.
Учасники цивільного судочинства повинні сумлінно користуватися належними їм процесуальними правами і виконувати процесуальні обов'язки. У випадку зловживання процесуальними правами або навмисного невиконання процесуальних обов'язків до учасників процесу можуть бути застосовані заходи процесуального примусу. Правовий примус — це конкретні засоби впливу, які пов'язані з обмеженням в тій чи іншій формі свободи особи. Цивільний процесуальний примус має бути спрямований на обмеження в певній формі свободи осіб — учасників цивільного процесу. При цьому примус у цивільному судочинстві має місце не тільки в тих випадках, коли певний засіб впливу спрямований на обмеження передбачених законом прав і свобод, а й тоді, коли самим законом обмежується можливість вибору поведінки.
Правовий примус охоплює заходи юридичної відповідальності та заходи захисту (відновлення) правопорядку. Юридична відповідальність полягає у застосуванні заходів правового примусу до правопорушників з метою покарання особи, яка вчинила правопорушення. Заходи захисту (відновлення) правопорядку - не різновид правового примусу, що застосовується для поновлення нормального стану правовідносин через спонукання суб'єктів права до виконання певних обов'язків.
Цивільний процесуальний примус — не сукупність передбачених ЦПК заходів примусового впливу, які покликані забезпечити виконання обов'язків учасниками процесу та належне виконання завдань цивільного судочинства. Процесуальний примус включає різні за ступенем правові обмеження. Крім того, він повинен мати певні межі ефективності в механізмі правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, тобто бути оптимальним за результатами свого правового впливу.
При цьому загальна спрямованість примусу повинна визначатися завданнями судочинства як справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Заходи процесуального примусу застосовуються у разі порушення певних правил цивільного судочинства. Однак їх не можна розглядати як вид відповідальності, а тим більше покарання, оскільки заходи процесуального примусу покликані забезпечити виконання правил цивільного судочинства, а не покарати особу. Тобто заходи процесуального примусу є по суті превентивними заходами, які застосовуються для припинення протиправних дій або для запобігання їх негативним наслідкам.
ЦПК у ст. 90 встановлює підстави та загальний порядок застосування судом заходів процесуального примусу з метою забезпечення виконання особами необхідних процесуальних дій та дотримання правил поведінки в суді. Застосування судом заходів процесуального примусу спрямоване на припинення правопорушення, відновлення порушеного права та забезпечення виконання обов'язків. Заходи процесуального примусу — це процесуальні дії, що застосовуються за ухвалою суду до осіб, які своїми діями або бездіяльністю перешкоджають ефективному розгляду і вирішенню справ.
Підставами для застосування заходів процесуального примусу є: а) порушення встановлених у суді правил; б) протиправне перешкоджання здійсненню судочинства.
Порушення встановлених у суді правил, тобто порушення порядку під час судового засідання, зокрема невиконання розпоряджень головуючого, є підставою для застосування до осіб таких заходів процесуального примусу, як попередження та видалення із залу судового засідання.
Протиправне перешкоджання особами здійсненню судочинства може дістати вияв у різноманітних діях, наприклад у недопущенні учасників процесу до залу судового засідання чи до виступу, неподанні письмових чи речових доказів, що витребувані судом, без поважних причин або без повідомлення причин їх неподання, неприбутті в судове засідання свідка, якого було викликано до суду, без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття, тобто йдеться про порушення не конкретних, встановлених законом правил, а про такі дії, що, на думку суду, створюють перешкоди для здійснення судочинства.
Відповідно, ознаками заходів процесуального примусу є такі: 1) це процесуальні дії; 2) право їх застосовувати має лише суд, який розглядає цивільну справу; 3) про їх застосування суд постановляє ухвалу в судовому засіданні; 4) ці дії застосовуються у зв'язку з процесуальними порушеннями осіб — учасників цивільного процесу або інших осіб, присутніх у залі судового засідання (недотриманням встановлених у суді правил або протиправним перешкоджанням здійсненню цивільного судочинства); 5) ці заходи мають особистий немайновий характер, оскільки спрямовані на особу порушника, а не на його майно; 6) вони мають примусовий характер, тобто застосовуються до порушника без його згоди; 7) ці дії спрямовані на забезпечення нормального ходу судового розгляду.
Отже, заходи процесуального примусу є реакцією суду на ті правопорушення, які допустили учасники процесу або інші особи, присутні в залі судового засідання, і які заважають подальшому розгляду справи. Тому їх застосування є виключним правом суду. Застосування заходів процесуального примусу можливе судами всіх ланок судової системи, однак виключно під час судового засідання.
Суд застосовує заходи процесуального примусу негайно після вчинення особою порушення шляхом постановлення відповідної ухвали, яка відповідно до ч. 5 ст. 209 ЦПК заноситься до журналу судового засідання. Така ухвала не впливає на рух справи, а тому не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду (ст. 293 ЦПК). Проте заінтересовані особи можуть оскаржити цю ухвалу разом із рішенням відповідного суду.
У ст. 162 ЦПК встановлено обов'язки осіб, присутніх у залі судового засідання. Так, особи, присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить і виходить суд. Рішення суду особи, присутні в залі, заслуховують стоячи. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі дають пояснення, показання, висновки, консультації тощо стоячи. Відступ від встановлених вимог допускається з дозволу головуючого. Учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов'язані додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку і беззаперечно підкорятися розпорядженням головуючого. Особи, які беруть участь у справі, передають документи та інші матеріали головуючому через судового розпорядника.
Судовий розпорядник також наділений відповідно до ст. 49 ЦПК певними повноваженнями із забезпечення порядку в судовому засіданні. Так, він забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників цивільного процесу; оголошує про вхід суду до залу судового засідання, про вихід суду із нього, слідкує за дотриманням порядку особами, присутніми у залі судового засідання; приймає від учасників цивільного процесу та передає документи і матеріали суду під час судового засідання; виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта; запрошує до залу судового засідання свідків та виконує розпорядження головуючого про приведення їх до присяги тощо.
Умовно заходи процесуального примусу можна поділити на 2 види: заходи, що призначаються за дії особи (попередження, видалення із залу судового засідання), та заходи, що призначаються за бездіяльність (тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід).
Крім того, залежно від спрямованості заходи процесуального примусу можна поділити на 2 групи:
1) ті, що застосовуються до порушників порядку в залі судового засідання (попередження і видалення із залу судового засідання);
2) ті, що забезпечують процес доказування (тимчасове вилучення доказів для дослідження судом і привід).
Такі заходи процесуального примусу, як попередження та видалення із залу судового засідання, можуть бути застосовані судом до осіб, які не дотримуються порядку в судовому засіданні або не виконують розпоряджень головуючого. Підставою для видалення особи із залу судового засідання може бути повторне вчинення порушення після того, як суд застосував попередження.
Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом застосовується до осіб, у яких вони є, але які не подають цих доказів без поважних причин або без пояснення причин їх неподання. Привід застосовується до свідків, які були викликані судом, але не з'явилися в судове засідання без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття.
Застосування до особи заходів процесуального примусу не звільняє її від виконання своїх обов'язків, що є ознакою стимулюючої функції інституту процесуального примусу. Застосування процесуального примусу не є кінцевою метою, воно є засобом для забезпечення виконання тих чи інших процесуальних обов'язків. Так, наприклад, застосування попередження до особи не звільняє її від обов'язку дотримуватися порядку в судовому засіданні, а навпаки, є нагадуванням про такий обов'язок.
Суд не може за одне й те саме порушення особи застосовувати до неї одночасно кілька заходів процесуального примусу, що є важливою гарантією захисту прав, свобод та інтересів особи. Це положення деталізує принцип, закріплений в ст. 61 Конституції, про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Застосування заходу процесуального примусу не виключає можливості застосування до особи заходів юридичної відповідальності, зокрема за прояв неповаги до суду.
Позовна виробництво - основний вид цивільного судочинства. Цивільні справи - це, як правило, позовні справи. Отже, захист права в більшості випадків здійснюється судом у порядку позовного судочинства. Позовна форма захисту права значною мірою співпадає з цивільною процесуальною формою.
Для позовної форми захисту права характерні наступні ознаки:
1) наявність матеріально - правового вимоги, що випливає з порушеного або оскарженого права сторони і що підлягає чинності закону розгляду у певному порядку, встановленому законом, тобто позову;
2) наявність спору про суб'єктивне право;
3) наявність двох сторін з протилежними інтересами, які наділені законом певними повноваженнями щодо захисту їх прав та інтересів у суді.
Позов - найважливіше процесуальне засіб захисту порушеного або оскарженого права, а форма, в якій відбувається захист цього права, називається позовної формою. 2
Спірні вимоги, що підлягають розгляду в рамках процесуальної форми, називаються позовними.
Позовна форма захисту є найбільш пристосованою для правильного розгляду і вирішення суперечок з винесенням рішення.
Основні риси позовної форми захисту права досить детально вивчені в процесуальній науці і полягають у наступному:
- Порядок розгляду і вирішення цивільних справ послідовно визначено нормами цивільного процесуального закону;
- Особи, які беруть участь у справі, мають право особисто або через своїх представників брати участь у розгляді справи в засіданні суду;
- Особам, які беруть участь у справі, закон надає достатні правові гарантії, що дають їм можливість впливати на хід процесу і добиватися винесення законного рішення;
- Позовне провадження носить змагальний характер.
Порушення права зацікавлених осіб на судовий захист, їх прав і законних інтересів є підставою до скасування рішення суду.
Право на судовий захист є одним з найважливіших суб'єктивних прав громадян і організацій, що охороняються законом.
Вибір способу захисту цивільних прав належить безпосередньо громадянам та юридичним особам.
Позовна форма захисту права існує не тільки в цивільному судочинстві, основні її риси притаманні і арбітражному процесу. Збільшилася кількість норм, що містять правові гарантії позовної форми захисту права. Про позовної форми захисту права можна говорити стосовно до третейського розгляду. Розгляд та вирішення спору у третейському суді відбувається з необхідними правовими гарантіями дотримання законності, і сторони мають рівні процесуальними правами. Так, у Законі РФ «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 7 липня 1993 р. говориться про пред'явлення позову, позовною заявою, позовних вимог, заперечення відповідача за позовом, рівне ставлення до сторін (ст. 8, 13, 18).
У юридичній літературі зазначається рівність процесуальних форм і можливості захисту одних і тих же прав, як в судах загальної юрисдикції, так і в арбітражних судах. 5
Незважаючи на деякі відмінності у позовній формі захисту права у цивільному, арбітражному процесах, під час третейського розгляду, принципові риси всіх позовних форм у цих юрисдикційних органах одні й ті ж, і тому деякі особливості окремих видів позовної форми захисту права, застосовується різними юрисдикційними органами, не міняють єдиної сутності позовної форми захисту права.
Позов — це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.
Зважаючи на те, що поняття "позов" та похідні від нього поняття застосовуються цивільним процесуальним та матеріальними галузями права, у процесуальній літературі сформувалося З основні точки зору з приводу поняття та суті позову.
Характерно, що з самого початку була лише одна точка зору, яка проіснувала довгий час. Так, деякі автори (К. Юдельсон, К. Комісаров, В. Семенов, Ю. Осіпов, М. Треушніков та інші) зазначають, що позовом у цивільному процесуальному праві називається звернення до суду першої,інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб'єктивного права або інтересу, що охороняється законом.
Разом з цим з'явилася теорія 2 понять позову — процесуального та матеріального. Відповідно до цієї точки зору група авторів (С. Абрамов, П. Єлісейкін, Д. Чечот, Н. Чечіна, М. Гурвіч та інші) визначають позов у матеріально-правовому розумінні (така, що ґрунтується на цивільному праві та звернена через суд матеріально-правова претензія позивача до відповідача) та у процесуальному розумінні (звернена до суду вимога про захист суб'єктивного цивільного права або про визнання наявності чи відсутності певного цивільного правовідношення).
Третю точку зору представляють, наприклад, А. Клейман, А. Добровольський, С. Іванова, О. Мельников, Є. Пушкар, М. Штефан, В. Комаров, В. Тертишніков, Ю. Червоний та інші. Вони вважають, що позов становить собою єдине поняття, але воно одночасно має 2 аспекти — матеріально-правовий та процесуально-правовий. При цьому матеріально-правовий аспект позову — претензія позивача до відповідача, а процесуально-правовий аспект позову — вимога до суду про захист права.
Аналіз викладених вище точок в поєднанні з аналізом чинного законодавства та судової практики дає підстави для висновку, що третій напрям — єдине поняття позову — є найбільш обґрунтованим.
Так, аналіз процесуальних норм дає підстави вважати, що законодавцем позов розглядається як належним чином оформлена вимога (ст.ст. 118—120 ЦПК) про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15 ЦПК).
Водночас вказані вище вимоги щодо наявності судової форми захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів додатково знаходять своє відображення в законах та інших нормативно-правових актах матеріально-правового характеру:
— кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК);
— кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК);
— виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, міст, районів та областей (ч. 2 ст. 158 ЗК);
— захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом (ч. 1 ст. 22 Закону України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 p.).
На завершення доречно звернути увагу, що в чинному процесуальному законодавстві для розкриття одного й того самого поняття досить часто використовуються неоднозначні терміни "позов" та "позовна заява". Наприклад, в одних випадках зазначається, що "позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів" (ч. 1 ст. 32 ЦПК), "ціна позову визначається... " (ч. 1 ст. 80 ЦПК), "відповідач має право пред'явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті" (ч. 1 ст. 123 ЦПК), а правила глави І "Підсудність" у всіх статтях розкриваються через поняття "позов" (розділ III "Позовне провадження" ЦПК).
Тоді як в інших випадках наголошується, що "позов пред'являється шляхом подання позовної заяви..." (ч. 1 ст. 118 ЦПК), "позовна заява подається в письмовій формі" (ч. 1 ст. 119 ЦПК), "позивач повинен додати до позовної заяви..." (ч. І ст. 120 ЦПК), "суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог..." (ч. І ст. 121 ЦПК), "зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову..." (ч. 1 ст. 124 ЦПК).
Між тим "позов" та "позовна заява" — не однозначні поняття, оскільки співвідносяться через "зміст" і "форму". Так, позов як вимога про захист прав та інтересів має свою форму (позовну заяву) і свій зміст (сукупність елементів позову).
Елементи позову — це його складові частини, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу.
Звідси випливає, що для приведення позовного механізму в дію та ефективного його використання недостатньо знати лише зовнішні ознаки позову, необхідне також глибоке знання його внутрішньої структури. Більше того, елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позови. За елементами проводиться класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду і предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту відповідача проти позову, для вирішення питання про прийняття позову до судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у своєму рішенні. Тому для характеристики внутрішньої структури позову, тобто його змісту в теорії цивільного процесу використовується термін "елементи позову".
До елементів (складових частин) позову належать його предмет, підстава та зміст. Вони обов'язково повинні бути відображені в позовній заяві.
Предмет позову — це частина позову, яка становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також підпадати під цивільну юрисдикцію.
Наприклад, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача (ст.ст. 180, 198 CK), а в позові про розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконання або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором предметом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати зазначений договір (ст. 756 ЦК).
Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Так, предметом позову про виселення будуть спірні правовідносини — право на дострокове розірвання договору житлового найму, а об'єктом — жиле приміщення (ст.ст. 71, 72, 107 Житлового кодексу Української PCP (ЖК).
Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити предмет позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК). Зміна предмета позову може означати заміну однієї матеріально-правової вимоги позивача до відповідача або доповнення позивачем первісних вимог новими. Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин. У випадку, коли нова вимога позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач зобов'язаний пред'явити новий позов.
Підстава позову — це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) і докази, що підтверджують кожну обставину, а також наявність підстав для звільнення від доказування (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).
Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається позивач. Зазначений висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду України, який зазначав, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на ці правовідносини.
При цьому цими обставинами можуть бути лише юридичні факти матеріально-правового характеру, тобто такі факти, які тягнуть певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. В свою чергу, від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.
Не належать до юридичних фактів матеріально-правового характеру обставини, що є доказами у справі (ст. 57 ЦПК). З ними закон не пов'язує виникнення, зміну або припинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які є підставою позову. До того ж, від цих фактів необхідно відрізняти цивільні процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову (ст. З ЦПК), заходів із забезпечення позову (ст. 151 ЦПК), зупинення провадження у справі (ст.ст. 201, 202 ЦПК) тощо.
Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру. Однак позивач для обґрунтування своїх вимог завжди повинен наводити повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою.
Наприклад, підставою для відшкодування шкоди, завданої дорожньо-транспортною пригодою, є наявність наступних фактів: 1) факту, що позивач є власником автомобіля, який пошкоджено; 2) факту, що відповідач є власником автомобіля, який пошкодив автомобіль позивача; 3) факту, що зазначені особи управляли цими автомобілями під час ДТП; 4) факту порушення відповідачем Правил дорожнього руху, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. 1306, що призвело до зіткнення з автомобілем позивача; 5) факту пошкодження автомобіля позивача в результаті цього ДТП. Отже, тільки за наявності цього комплексу (складу) фактів позов може вважатися обґрунтованим.
Слід наголосити, що позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Однак одночасна зміна підстав і предмета позову не допускається. Недотримання цієї вимоги призводить до судових помилок. Тому Верховний Суд України неодноразово наголошував, що якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою відповідно до норм ЦПК, і одночасно — як відмову від раніше заявлених вимог.
Зміст позову — це частина позову, яка відображає вид судового захисту, а саме — звернену до суду вимогу про здійснення певних дій, пов'язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.
Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального права немає єдиної думки щодо елементів (складових частин) позову. Одні автори (А. Добровольський, С. Іванова, М. Масленнікова, К. Юдельсон. М. Треушніков, В. Щеглов, С. Бичкова та інші) вважають, що до його складових належать лише предмет та підстава. На їх погляд, третій елемент позову — зміст повністю охоплюється іншими його складовими частинами — предметом та підставою. Крім того, вони додають, що законодавець не виділяє зміст як окремий елемент позову. Так, в ч. 2 ст. 31 ЦПК позивачу надається право змінити підставу або предмет позову, але нічого не говориться про його зміст.
Проте інші процесуалісти (М. Гурвич, В. Комаров, Н. Чечіна, М. Штефан, 10. Червоний та інші) наголошують, що виділення змісту позову як його елементу є необхідним, оскільки в позові повинні відобразитися 2 вимоги позивача (вимога до суду про захист порушеного чи оспорюваного права та вимога позивача до відповідача). Тому під змістом позову необхідно розуміти вид судового захисту, за яким позивач звертається до суду.
Виділення змісту позову як вимоги позивача, спрямованої до суду, про здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити підвідомчість цієї справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і ухвалити конкретне, повне і доступне рішення, що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права.
Важливо, що всі елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Так, певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що становлять предмет позову. Водночас матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто змісту позову.
Позивач, як це передбачено ч. 2 ст. 31 ЦПК, має право протягом усього часу розгляду справи не лише змінити підставу або предмет позову, але й збільшити або зменшити розмір позовних вимог.
Цивільне процесуальне законодавство не пов'язує зміну ціни позову зі зміною підстав позову. Але ці елементи взаємообумовлені, а тому зміну ціни позову потрібно супроводжувати зміною підстав позову. Одночасно слід пам'ятати, що згідно з ч. З ст. 80 ЦПК у разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення до суду із відповідною заявою. У випадку зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦПК.
70.Перелічіть види позовів у цивільному процесі.
Розподіл позовів на види може здійснюватися з різних підстав. Найбільш поширеною є класифікація позовів на види за матеріально-правовими та процесуально-правовими підставами.
Так, враховуючи матеріально-правову класифікацію, позови поділяються на види залежно від характеру спірних правовідносин. До них, зокрема, належать позови, які виникають із цивільних, сімейних, житлових, земельних, трудових та інших правовідносин.
В свою чергу, кожний із цих видів позовів можна поділяти залежно від правових інститутів чи окремих норм галузей права. Наприклад, позови, які виникають із житлових правовідносин, можна поділяти на позови: 1) про право громадян на отримання житла у будинках державного і комунального житлового фонду; 2) з приводу збереження права особи на жиле приміщення у державному чи комунальному житловому фонді в разі її тимчасової відсутності; 3) щодо користування гуртожитками та службовими жилими приміщеннями; 4) щодо права спільної власності на квартиру (будинок); 5) щодо купівлі-продажу житла; 6) щодо міни житла; 7) щодо спадкування житла тощо.
Такий поділ позовів на види має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Так, залежно від характеру зазначених вище житлових правовідносин можливо визначити суб'єктний склад спору, вирішити питання про підвідомчість спору, про предмет доказування, належність та допустимість доказів тощо.
До того ж, на підставі матеріально-правової класифікації та залежно від грошової оцінки об'єкта порушеного права (інтересу) позови поділяються на майнові та немайнові. Така кваліфікація позовів дає можливість вірно визначити розмір судового збору.
В основу процесуально-правової класифікації покладено спосіб процесуального захисту (зміст). Отже, за процесуально-правовим критерієм визначають 3 групи позовів: 1) про присудження; 2) про визнання; 3) перетворювальні (конститутивні) позови.
Позови про присудження — це позови, спрямовані на вчинення певних дій (стягнення боргу за договором позики, стягнення аліментів) або утримання від вчинення певних дій (усунення перешкод в користуванні).
Позови про присудження пред'являються, як правило, в тих випадках, коли право позивача вже порушено і необхідно здійснити певні дії для його поновлення. До типових позовів про присудження, які спрямовані на вчинення певних дій, належать позови, наприклад, про стягнення шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я. Позови про присудження, змістом яких є примушування відповідача до утримання від певних дій, полягають у тому, що позивач, наприклад, пред'явив вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю.
Позови про визнання — це такі позови, коли позивач просить суд підтвердити наявність чи відсутність між ним і відповідачем певних правовідносин. Вони пред'являються в тих випадках, коли порушення права позивача, як правило, немає, однак між сторонами виникли сумніви щодо існування між ними відносин.
Характерною ознакою позовів про визнання є те, що: а) вони пред'являються, як правило, якщо у сторін виникли сумніви в існуванні правовідносин і суд своїм рішенням повинен усунути ці сумніви, тобто визнати наявність чи відсутність правовідносин; б) рішення в цих позовах ніколи не вимагають примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо за рішенням суду. Отже, позови про визнання спрямовані на підтвердження судом наявності між сторонами певних правовідносин (позитивні) або на відсутність між сторонами будь-яких правовідносин (негативні).
До позитивних позовів про визнання належать вимоги, зокрема про визнання батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК), визнання права власності на самочинне будівництво (ст. 376 ЦК) або визнання авторських прав (глава 36 ЦК) тощо. До негативних позовів про визнання належать вимоги, наприклад, про визнання недійсними правочинів, які спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.ст. 215—236 ЦК).
Перетворювальні (конститутивні) позови — це позови, які спрямовані на припинення, зміну чи створення між сторонами нового правовідношення.
Залежно від мети, яку ставить позивач, звертаючись до суду, перетворювальні (конститутивні) позови поділяються на: а) позови, спрямовані на зміну правовідносин; б) позови, спрямовані на припинення правовідносин.
Наприклад, до перетворювальних (конститутивних) позовів, які спрямовані на зміну правовідносин, можна віднести позови про набуття права власності на знахідку (ст. 338 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК) або про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю (ст. 344 ЦК) та у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (ст. 345 ЦК), тощо.
Характерним прикладом перетворювальних (конститутивних) позовів, які спрямовані на припинення правовідносин, є. зокрема, позови про припинення шлюбу внаслідок його розірвання (ст. 105 СК), про відмову від договору прокату (ст. 790 ЦК) або про припинення договору довічного утримання (догляду) (ст. 755 ЦК) тощо.
Між тим, деякі процесуалісти заперечують можливість виокремлення перетворювальних (конститутивних) позовів (А. Добровольський, С. Іванова, К. Юдельсон та інші). На їх думку, суд не вправі змінити, припинити правовідносини, а має право лише захищати права та інтереси, що охороняються законом.
Позаяк М. Гурвіч, спростовуючи викладену вище позицію, зазначав, що суд, ухвалюючи перетворювальне рішення, все ж таки не створює нових прав, а захищає право позивача на зміну або припинення наявного правовідношення. При цьому слід враховувати, що: 1) правовідношення може бути змінене або припинене лише судом; 2) необхідність звернення до суду зумовлена відсутністю згоди однієї зі сторін на зміну чи припинення правовідносин.
Чинне законодавство України підтверджує існування перетворювальних (конститутивних) позовів. Так, відповідно до положень цивільного законодавства способом захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, може бути "зміна правовідношення" (п. 6 ч. 2 ст. 16 ЦК). Далі також зазначається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК).
71.Розкрийте поняття права на позов. Охарактеризуйте структуру і процесуальний порядок реалізації права на позов.
Право на позов — це право на звернення до суду у визначеному процесуальному порядку за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу.
Поняття "право на позов" як одна з найскладніших у теорії цивільного процесуального права категорія розкривається фахівцями по-різному. Пояснюється це тим, що законодавство вживає терміни "право на позов", "позов" та "позовна заява" в різних значеннях, та тим, що закон не визначає зміст цих понять.
Тому одні автори (К. Юдельсон, Н. Масленнікова та інші) зазначають, що право на позов — це поняття лише процесуального права і розглядається як забезпечена законом можливість звернення до суду за захистом своїх цивільних прав. Інші процесуалісти (М. Гурвіч, В. Мусін, Н. Чечіна, Д. Чечот та інші) розглядають право на позов у процесуальному розумінні і право на позов у матеріальному розумінні. У першому випадку вони мають на увазі право на звернення до суду за судовим захистом, а у другому — це право на примусове здійснення свого матеріального права до відповідача. Третіх дослідників представляють А. Добровольський, С. Іванова, О. Мельников, Є. Пушкар, Ю. Червоний, які зазначають, що в складі права на позов поєднуються 2 правомочності: право на звернення до суду, тобто право на пред'явлення позову, і право на отримання судового захисту, тобто право на задоволення позову.
Для вирішення цього питання, незважаючи на його складність, необхідно звернутися до аналізу відповідних положень чинного законодавства, які стосуються питання щодо права на позов.
Так, норми Конституції зазначають, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55), а також те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). Характерно, що відповідно до ст. 64 Конституції право на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.
Крім цього, в п. І резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води зазначено, що ч. і ст. 55 Конституції треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
В окремих випадках про наявність у особи права на позов безпосередньо зазначається в нормах матеріального права. Так, відповідно до ч. 2 ст. 110 ЦК вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, передбачених законом, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи. Згідно зі ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Положення сімейного законодавства у певних випадках також визначають певне коло осіб, які мають право на позов. Так, на підставі ч. З ст. 128 СК позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Тоді як право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав відповідно до ст. 165 СК мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14 років.
В свою чергу, порядок реалізації конституційного права кожної особи на позов деталізується в нормах процесуального законодавства. Наприклад, зазначається, що кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. І ст. З ЦПК), або що позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформляється і передається судді в порядку черговості (ч. 1 ст. 118 ЦПК).
Право на позов є невід'ємним особистим правом кожного, а тому воно не може бути обмежене правочином. На підставі чого норми ч. З ст. З ЦПК зазначають, що відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Водночас, не є відмовою від права на звернення до суду, зокрема передача справи з одного суду до іншого (ст. 116 ЦПК), укладення між сторонами угоди про передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК), але крім випадків, встановлених законом, наприклад, справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду (ч. 5 ст. 235 ЦПК).
Отже, аналіз матеріального і процесуального законодавства показує, що право на позов — це єдине матеріальне і цивільне процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму, які спрямовані на розв'язання усього спектру соціальних конфліктів, основою яких є спір про право, або існує інша проблема в застосуванні права. Тому в цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов — це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом процесуальній формі, в певному процесуальному порядку, який забезпечує об'єктивність і реальність захисту.
Таким чином, право на пред'явлення позову і право на задоволення позову є складовими права на позов, яке є суб'єктивним правом позивача. В свою чергу, самостійність кожної із зазначених правомочностей передбачає можливість їх об'єднання у визначенні поняття "право на позов.
72.Охарактеризуйте об’єднання i роз’єднання позовних вимог: поняття, підстави, суб’єкти.
Об'єднання позовів — це процесуальна дія, яка спрямована на об'єднання в одному провадженні декількох позовних вимог.
В цьому випадку позивачем та відповідачем є одні й ті самі особи. Позовні вимоги, що об'єднуються в одному провадженні, мають бути однорідними. Однорідність вимог вбачається із особливостей тих спірних матеріально-правових відносин, які породжують позов, зокрема тих, які нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з яких залежить вирішення інших. Це означає, що позови, які об'єднуються, випливають із одного і того ж правовідношення або з різних правовідносин, пов'язаних між собою. Наприклад, можуть бути об'єднані позовні вимоги про: 1) поновлення на роботі і оплату середнього заробітку за вимушений прогул (ст.ст. 40, 116 КЗпП); 2) припинення шлюбу внаслідок його розірвання за рішенням суду та стягнення аліментів на утримання дитини (ст.ст. 109, 180— 181 СК); 3) позбавлення батьківських прав та одночасне стягнення аліментів на дитину (ст. 166 СК).
У деяких випадках необхідність пред'явлення однорідних вимог за встановленими нормами матеріального права є обов'язковою. Так, за правилами ст. 233 ЦК правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. До того ж, сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.
На доцільність об'єднання в одній позовній заяві кількох позовних вимог неодноразово зверталася увага Верховним Судом України:
— в одному провадженні можуть розглядатися вимоги про визнання права власності на майно і виключення його з опису (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р. № 6 "Про судову практику в справах про виключення майна з опису");
— у тих випадках, коли батьком дитини записано конкретну особу, вимоги про визнання батьківства мають розглядатись одночасно з вимогами про виключення відомостей про цю особу як батька з актового запису про народження дитини (абз. 2 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів");
— у разі одночасного подання до суду заяви про усиновлення та заяви про поновлення батьківських прав необхідно об'єднати ці заяви і розглянути в одному провадженні (абз. 6 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. № 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав").
Недотримання правил про об'єднання однорідних позовів та їх розгляд в одному провадженні можуть бути підставою для скасування судових рішень в апеляційному порядку, оскільки це призводить до неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, а такий недолік не може бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції (п. 1 ч. 1 ст. 311 ЦПК).
Між тим, об'єднання кількох позовних вимог в одне провадження недоцільне в тих випадках, коли позовні вимоги виникають з різних правовідносин, врегульованих різними галузями права, і спрямовуються на досягнення різної мети, та коли розгляд позовних вимог пов'язаний з різними методами дослідження, незважаючи на те, що між сторонами виникли правовідносини, які регулюються однією й тією самою галуззю права.
Безумовно, що в цілому таке об'єднання ускладнює процес розгляду та вирішення спору. Наприклад, зайвим буде об'єднання позовних вимог усіх працівників підприємства щодо виплати заробітної плати або кількох працівників про поновлення на роботі, а також орендодавців про стягнення орендної плати за землю або про припинення договорів оренди землі шляхом їх розірвання тощо.
Не допускається також об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (ст. 16 ЦПК). В такому випадку суд об'єднує в одне провадження лише такі вимоги, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо тих вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого судочинства.
Отже, відповідно до ст. 126 ЦПК в одному провадженні можуть бути об'єднані кілька позовних вимог:
1) одного позивача до одного відповідача;
2) одного позивача до кількох відповідачів;
3) кількох позивачів до одного відповідача.
Між тим законодавець, як це вбачається із змісту ст. 126 ЦПК, не передбачив об'єднання позовних вимог кількох позивачів до кількох відповідачів. Проте у судовій практиці зустрічаються випадки об'єднання в одне провадження таких позовних вимог, але за умови їх однорідності. Вважаємо, що зазначена практика відповідає принципу процесуальної економії, а тому заслуговує на увагу.
Об'єднання позовів може бути здійснене як позивачем (ч. 2 ст. 118 ЦПК), так і судом (ст. 126 ЦПК). Найчастіше пов'язані між собою вимоги об'єднує позивач (позивачі), викладаючи їх в одній позовній заяві. В судовому порядку однорідні позовні вимоги можуть об'єднуватися за клопотанням сторін (ст.ст. 27, 130, 168 ЦПК) або з власної ініціативи суду. З ініціативи суду об'єднати в одне провадження кілька однорідних позовних вимог вправі:
1) суддя під час відкриття провадження у справі;
2) суддя під час підготовки справи до судового розгляду;
3) суд під час судового розгляду справи.
Про об'єднання позовів або про відмову в клопотанні щодо об'єднання позовів суд (суддя) постановляє ухвалу, яка складається як окремий процесуальний документ у нарадчій кімнаті (ст.ст. 209—210 ЦПК). Зазначена ухвала не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду (ст. 293 ЦПК).
Відповідно до п. 6 Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. № 1258, у разі об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог перерахунок витрат не проводиться.
Важливо наголосити, що при об'єднанні позовів кожна з вимог зберігає самостійне значення, і всі вони підлягають вирішенню судом спільно в одному судовому процесі. У кожній з них він повинен дати відповідь в своєму рішенні про задоволення позову або про відмову в позові повністю або частково (ст.ст. 215, 216 ЦПК).
Результати вирішення однієї вимоги можуть впливати на вирішення інших (наприклад, поновлення на роботі і оплата за вимушений прогул). Якщо щодо якої-небудь позовної вимоги, до якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення, такий недолік може бути виправлено ухваленням додаткового рішення (п. 1 ч. 1 ст. 220 ЦПК), або це буде слугувати підставою для скасування рішення в апеляційному та касаційному порядку.
Роз'єднання позовів полягає у виділенні судом в самостійні провадження раніше об'єднаних в одному проваджені позовних вимог.
Роз'єднати кілька поєднаних в одному провадженні позовних вимог, відповідно до ч. 2 ст. 126 ЦПК може лише суд (суддя), а не позивач, та лише за умови, що їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (наприклад, у зв'язку з необхідністю призначення складної експертизи за окремими вимогами, у разі тривалого відрядження або тяжкого захворювання одного чи декількох з позивачів або відповідачів).
Часто роз'єднання позовів здійснюється у тому випадку, коли суд одночасно не може ухвалити рішення в спорі за кількома вимогами. Більше того, якщо одна із таких вимог стосується інтересів третіх осіб, це також є підставою для роз'єднання позовів. На це постійно звертає увагу Верховний Суду України:
— якщо вимоги про поділ квартири і паю заявлені одночасно з позовом про розірвання шлюбу, суд повинен мати на увазі, що оскільки їх вирішення зачіпає інтереси кооперативу, вони повинні бути роз'єднані і розглянуті на загальних підставах (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 р. № 9 "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи");
— при вирішенні питання щодо можливості розгляду у процесі про розірвання шлюбу вимоги про поділ спільного майна подружжя судам слід мати на увазі, що у випадках, коли такий поділ зачіпає інтереси третіх осіб (наприклад, коли майно є власністю фермерського господарства, іншого суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, до складу співзасновників яких, крім подружжя та їхніх неповнолітніх дітей, входять і інші особи, або власністю житлово-будівельного чи іншого кооперативу, член якого ще не повністю вніс свій пайовий внесок, у зв'язку з чим не набув права власності на відповідне майно, виділене йому кооперативом у користування), суду належить обговорити питання про виділення цієї вимоги у самостійне провадження в порядку ст. 126 ЦПК (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя").
Таким чином, роз'єднання в самостійне провадження раніше об'єднаних кількох позовних вимог є правом, а не обов'язком суду, тобто виконання таких дій повністю залежить від його розсуду. Однак зазначений розсуд не повинен порушувати права учасників процесу, зокрема щодо дотримання розумних строків розгляду цивільних справ.
Про роз'єднання позовів або про відмову в клопотанні щодо роз'єднання позовів суд (суддя) постановляє ухвалу, яка складається як окремий процесуальний документ (ст.ст. 209—210 ЦПК). Зазначена ухвала не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду (ст. 293 ЦПК).
Ухвала суду про роз'єднання кількох позовів разом із копією пред'явленої позовної заяви є підставою для заведення самостійної цивільної справи. Так, у п. 3.12 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді передбачено, що у разі роз'єднання позовів у цивільній справі в самостійні провадження нова судова справа реєструється як така, що надійшла до суду в день постановлення відповідної ухвали суду.
На підставі п. 6 Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ та їх розмірів, у разі роз'єднання позовних вимог перерахунок витрат не проводиться. За виділену в самостійне провадження справу витрати оплачуються в розмірі, передбаченому для подання заяви до суду першої інстанції.
73.Перелічіть зміни у позовному спорі: зміна підстави або предмета позову; збільшення або зменшення розміру позовних вимог; відмова від позову; визнання позову; укладення мирової угоди.
Позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою (ст. 103 ЦПК).
Зазначені права сторін випливають із загального диспозитивного правила про те, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ч. 2 ст. 15і ЦК)
Право на зміну позову є необхідним для забезпечення захисту суб'єктивних цивільних прав громадян і організацій, а також умов і наслідків їх застосування для найбільш повної охорони приватної, колективної, державної власності та державних інтересів. Це право не знає винятку, його обмеження виступає безумовною підставою для скасування судового рішення у справі. Процесуальні дії по зміні позову можуть бути втілені в усній чи письмовій формі протягом всього часу розгляду справи по суті.
Стаття 103 ЦП К надає право позивачу у заявленому в суді позові змінити тільки предмет позову або тільки його підставу. Одночасна зміна підстав та предмета позовних вимог у процесі порушеної цивільної справи, а також особи, до якої їх заявлено, вони вважаються новими вимогами і мають бути оформлені письмовою позовною заявою за правилами ст. 137 ЦПК.
Необхідність у зміні підстав позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, що обґрунтовують позовну вимогу, покладені нові. При зміні підстав позову для підтвердження пред'явлених позовних вимог вводяться в обіг інші юридичні факти, які впливають на підставу таким чином, що вона стає такою, що відрізняється від визначеної спочатку (введення до фактичного складу підстави позову додаткових фактів). Але виключення деяких з них і конкретизація їх не створює зміну підстав позову. При зміні підстави позову до складу юридичних фактів можна включати також ті факти, які виникли після пред'явлення позову. Але межами зміни підстав позову будуть первісні спірні правовідносини.
Зміна предмета позову настає тоді, коли в процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові. При уточненні, доповненні чи конкретизації формулювання вимоги предмет позову залишається незмінним, а змінюється, як правило, зміст позову — збільшується або зменшується спірна сума або пред'являється альтернативна вимога. Зміна предмета позову можлива в межах спірних правовідносин, якщо така зміна слугує інтересам їх захисту і відповідає дійсним взаємовідносинам сторін у справі. Процесуальними гарантіями захисту інтересів відповідачів є їх право подавати свої доводи, міркування та заперечення на заяву про зміну позову, а з метою забезпечення можливості підготуватися до захисту проти зміненого позову (зібрати і подати додаткові докази) вимагати відкладення розгляду справи (ст. 176 ЦПК)
Для захисту своїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Суд також мав право за власною ініціативою вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств і організацій (ч. 7 ст. 203 ЦГІК в редакції 1963-1996 pp.). Але суд не мав право виходити довільно за межі розміру позовних вимог, коли їх розмір випливає з закону чи договору33. Відносна визначеність ч. 7 ст. 203 ЦПК обумовила різне її тлумачення в теорії і практиці цивільного процесу. В теорії цивільного процесу право суду на зміну позовних вимог ставиться ширше і це викликало дискусію. На думку одних авторів, суд може змінити підставу або предмет позову34, інші вважають, що вихід суду за межі позовних вимог означає також право суду змінити підставу або предмет позову35. Треті стверджують, що суд має право вийти за межі зазначеного позивачем предмета позову і пов'язаного з ним розміру позовних вимог у вартісному або майновому виразі; вийти за межі обставин, зазначених позивачем як підстави позову; вирішити справу щодо осіб, не зазначених позивачем як суб'єкти спору, шляхом залучення їх для участі в процесі36. В дійсності суд, залежно від з'ясованих обставин, мав право вийти задйежі заявлених позивачем вимог, якщо про це є спеціальна вказівка закону: про визнання угоди недійсною і стягнення всього одержаного по ній в доход держави (ст. 49 ЦК); відступити від рівності часток при поділі майна подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей чи інтереси одного із подружжя, що заслуговують на увагу (ст. 29 КпШС).
В статті 203 ЦПК в редакції Закону України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» правило подібне ч. 7 ст. 203 в редакції 1963-1996 pp. відсутнє. Суд не може за своєю ініціативою виходити за межі заявлених сторонами вимог, про що додатковим підтвердженням є правило ч. 1 ст. 15і ЦПК, за яким суд розглядає цивільні справи в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Відмова від позову — це один із засобів відмови від належних особі суб'єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав. Це відмова від заявленої в суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав. Визначення юридичного характеру таких дій тільки як волевиявлення позивача, спрямоване на розпорядження матеріальним правом, не охоплює процесуальних дій, які виконуються органами влади, управління та іншими організаціями, що виступають на захист прав інших осіб і використовують для цього позов як засіб порушення судової діяльності (ст. 121 ЦПК). Відповідно до ст. 122 ЩІК вони можуть відмовитися від позову і така відмова буде волевиявленням по розпорядженню тільки процесуальним правом на захист.
Відмова від позову повинна носити безумовний характер. Особа, яка виконує такі дії, має право одержати роз'яснення суду про правові наслідки такої відмови (ст. 179 ЦПК).
Право на відмову від позову реалізується виконанням процесуальних дій в усній чи письмовій формі. Усна заява заноситься до протоколу судового засідання і підписується позивачем. Для письмової заяви закон не встановлює будь-яких вимог. Вона виконується довільно, але в ній необхідно зазначити обов'язково мотиви відмови від позову, оскільки такі дії перебувають під контролем суду. І якщо вони суперечать закону або порушують чиї-не-будь права та охоронювані законом інтереси, суд не приймає відмови від позову. Не допускається відмова від позову, коли буде встановлено, що такі дії суперечать законодавству, що передбачає майнову відповідальність сторін за невиконання обов'язків за договором контрактації, про стягнення завданих злочином збитків, якщо відповідачем не повністю поновлені порушені трудові права позивача тощо.
При прийнятті відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження у справі. Але коли суд прийняв від відповідача пред'явлений зустрічний позов, то справу належить розглядати по суті.
Формою відмови другої сторони — відповідача від належних прав на судовий захист буде визнання позову — безспірна згода відповідача, висловлена ним в судовому засіданні, про задоволення пред'явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом постановлення позитивного для позивача судового рішення. Як волевиявлення визнання позову в теорії процесу переважно розглядається розпорядчим актом процесуального значення, який відтворює дію принципу диспозитивності цивільного процесуального права. Оскільки розпорядження характеризується можливістю вибору одного з варіантів поведінки суб'єкта правовідносин, то такі риси має і визнання позову відповідачем. В науці цивільного процесу неоднозначно вирішується також питання про предмет визнання. Стверджується, що такими є лише факти підстави позову чи Заперечення, а решта — позов, правовідносини похідні від юридичних фактів. Але це міркування не відповідає процесуальному законодавству. Аналіз ЦПК свідчить, що ним врегульовано визнання позову (ст. 103 ЦПК) і визнання факту (ст. 40 ЦПК). Аоскільки позов складається з трьох частин — предмета, підстави, змісту, то кожна з них може бути об'єктом визнання. Підставу позову складає сукупність юридичних фактів, тому предметом визнання може бути якась частина підстави, частина юридичних фактів чи окремий факт (ст. 40 ЦПК). Але визнання факту відрізняється від визнання позову не тільки за обсягом обставин, а й за суб'єктами визнання: позову — відповідач, факту — будь-яка особа, що бере участь у справі. Визнання позову чи факту може паралізувати частково чи повністю вимоги позивача, порушувати його права й інтереси, а також права та інтереси інших осіб, які беруть участь у справі, тому цим особам надається можливість висловити свої міркування з приводу визнання, заперечуючи проти нього, домагатися від суду його відхилення, а суду надаються повноваження відхилити визнаний факт установленим (ст. 40 ЦПК) і не прийняти визнання позову (ст. 103 ЦПК).
Визнання позову викликає певні юридичні наслідки — звільнює суд від дальшого дослідження обставин у справі, а позивача — від доказової діяльності на обгрунтування позову і є підставою для задоволення судом вимог позивача. При визнанні факту інші особи, які беруть участь у справі (позивач і особи, які пред'явили вимогу в інтересах інших осіб), звільняються від обов'язку доказування його за допомогою інших засобів. На доказування визнаного в суді факту не поширюється правило про допустимість доказів, крім випадків, коли факт повинен бути стверджений нотаріально посвідченим документом (ст. 40 ЦПК).
Мирова угода— це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок — відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог.
Коли мирова угода укладається поза судом і ним не затверджується, то вона підлягає доказуванню в суді. Затверджена судом мирова угода є підставою для виконання (п. 5 ст. З Закону «Про виконавче провадження»). Але затвердження судом мирової угоди не означає, що суд цим самим стверджує існуючі між сторонами відносини. Суд перевіряє, чи вільна виявлена воля сторін мирової, чи не порушені будь-чиї права та інтереси, чи не шкодить мирова угода державним і громадським інтересам; щоб під виглядом мирової угоди не затверджувалась незаконна угода, не втілювався договір, не пов'язаний з предметом позову, для укладення якого встановлений нотаріальний порядок тощо. Не допускається укладення мирової угоди, спрямованої на звільнення в обхід закону від майнової відповідальності посадових осіб, винних в заподіянні підприємствам і організаціям шкоди незаконним звільненням з роботи працівників, у не виконанні рішення суду про поновлення на роботі та ін. За правилом ст. 220 ЦК припинення зобов'язання між організаціями угодою сторін допускається у випадках, коли такі дії не порушують інтересів держави. Суд має враховувати чи в межах повноважень і своїх прав сторони визначили умови мирової угоди.
Контроль суду забезпечує законність укладення мирової угоди і гарантує захист прав та інтересів суб'єктів спірних матеріально-правових правовідносин.
Умови мирової угоди сторін, викладені в усній формі, заносяться до протоколу судового засідання і підписуються сторонами. Мирова угода сторін, викладена письмово, додається до справи, про що зазначається в протоколі судового засідання. До прийняття мирової угоди суд зобов'язаний роз'яснити сторонам наслідки відповідних процесуальних дій. Про затвердження мирової угоди сторін суд постановляє ухвалу, в якій повинні бути зазначені умови такої угоди, і одночасно закриває провадження в справі. Мотивована ухвала судом постановляється також про незатвердження мирової угоди (ст. 179 ЦПК). Мирова угода може бути укладена також в стадіях апеляційного і касаційного провадження (статті 304,332 ЦПК) та звернення рішення до виконання (ст. 352 ЦПК).
74.Назвіть процесуальні засоби захисту прав відповідача.
Захист відповідача проти пред'явленого до нього позову може здійснюватися різними способами, передбаченими законом. До таких належать: заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК) і зустрічний позов (ст. 123 ЦПК).
Заперечення проти позову — це пояснення відповідача, які стосуються правомірності виникнення і розвитку цивільного процесу у справі або матеріально-правової вимоги по суті.
На реалізацію цього права положення ст. 128 ЦПК наголошують, що після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують його заперечення.
Заперечення відповідача проти позову можуть бути матеріально-правовими або процесуально-правовими. Саме тому під час проведення попереднього судового засідання суд повинен з'ясувати у відповідача суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий).
За матеріально-правового заперечення відповідач в цілому не оспорює виникнення процесу у цивільній справі, а лише зосереджує увагу на матеріально-правовій вимозі позивача. При цьому відповідач відповідно до положень ч. 2 ст. 128 ЦПК може посилатись на:
1) незаконність вимог позивача;
2) необґрунтованість вимог позивача;
3) відсутність у позивача права на звернення до суду.
При наданні таких матеріально-правових заперечень необхідно враховувати наявність принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема ст. 61 ЦПК. Хоча у деяких випадках покладення тягаря доказування регулюється нормами матеріального права. Наприклад, згідно з ч. З ст. 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.
Суть процесуально-правового заперечення полягає в тому, що відповідач, не зачіпаючи матеріально-правову вимогу позивача, звертає увагу суду на наявність перешкод для відкриття провадження у справі.
До таких перешкод можна, наприклад, віднести: 1) помилкове порушення справи, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 2) наявність рішення суду або ухвали суду, які набрали законної сиди, про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладення мирової угоди сторін, ухвалених або постановлених з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 3) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа про примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим; 4) померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва; 5) ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі, тощо.
Залежно від наявності тих чи інших перерахованих вище обставин відповідач вправі просити суд про закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК) або про залишення позовної заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК).
Матеріально-правові чи процесуально-правові заперечення відповідача проти позову можуть бути усними або письмовими. При ньому усні заперечення проти позову відповідач доводить до відома суду під час пояснень на попередньому судовому засіданні (ч. З ст. 130 ЦПК) та під час розгляду справи по суті (ст. 176 ЦПК), а письмові — після одержання копій ухвали суду про відкриття провадження у справі і позовної заяви під час провадження у справі до судового розгляду (ч. 1 ст. 128 ЦПК). Хоча не позбавлений він цього права і під час розгляду справи по суті (ст. 176 ЦПК).
Норми ЦПК не встановлюють обов'язкових вимог щодо змісту і реквізитів письмових заперечень відповідача проти позову, які, наприклад, пред'являються до заяви про забезпечення доказів (ст. 134 ЦПК), про виклик свідків (ст. 136 ЦПК) або до порядку призначення експертизи (ст. 145 ЦПК) тощо. Однак, з урахуванням традицій щодо складання процесуальних документів, в письмових запереченнях відповідача проти позову необхідно дотримуватись правил ч. 2 ст. 128 ЦПК. Зокрема, звертати увагу суду на: а) незаконність вимог позивача; б) необґрунтованість вимог позивача; в) відсутність у позивача права на звернення до суду, а також зазначати докази, що підтверджують ті обставини, на які посилається відповідач, та наявність підстав для звільнення від доказування. Письмове заперечення відповідача проти позову повинно заперечуватися його підписом або підписом його уповноваженого представника із зазначенням дати їх подання.
Закон прямо не встановлює часових обмежень для подання письмових заперечень відповідача проти позову. Проте суд з посиланням на п. 4 ч. 5 ст. 122 ЦПК в ухвалі про відкриття провадження у справі визначає строк, протягом якого відповідач повинен їх надати суду. Такий строк, як правило, співпадає з датою проведення попереднього судового засідання.
Зустрічний позов — це звернення до суду відповідача з самостійною вимогою до позивача про захист порушеного чи оспорюваного права в процесі, який порушений позивачем.
В результаті такої процесуальної дії (ст. 123 ЦПК) позивач за первісним позовом стає відповідачем за зустрічним позовом, а відповідач за первісним позовом займає процесуальне становище позивача.
Зустрічний позов є найдієвішим способом захисту відповідача проти позову, оскільки при зверненні до суду відповідач ставить перед собою певну мету. По-перше, бажає захистити свої порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси. В цьому випадку зустрічний позов є самостійним позовом. По-друге, відповідач захищається проти вимог позивача. Як правило, зустрічний позов використовується відповідачем для того, щоб нейтралізувати первісний позов повністю або в частині. По-третє, спільний розгляд первісного і зустрічного позовів дозволяє з меншими затратами часу, процесуальних засобів та коштів вирішити взаємопов'язані вимоги і запобігає ухваленню судом кількох рішень у різних справах, які б суперечили одне одному.
Оскільки зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється до суду за місцем розгляду первісного позову, на нього не поширюються правила ст. 114 ЦПК.
Право на звернення із зустрічним позовом обмежене часовими межами. Так, згідно з ч. 1 ст. 123 ЦПК відповідач має право лише до або під час попереднього засідання пред'явити зустрічний позов. Тоді як за змістом цієї норми після попереднього судового засідання і під час судового розгляду клопотання про прийняття зустрічного позову не можуть бути задоволені. Однак суди інколи приймають зустрічні позови, подані після попереднього судового засідання, керуючись тим, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 4 ст. 10 ЦПК). Проте така практика є сумнівною, оскільки суперечить вимогам ч. 1 ст. 123 ЦПК.
Отже, у випадку пред'явлення зустрічного позову відповідачем при проведенні попереднього судового засідання суд за наявності для цього підстав постановляє ухвалу про об'єднання цих вимог в одне провадження та може відкласти проведення попереднього судового засідання.
Закон чітко регулює умови пред'явлення зустрічного позову, а саме: 1) зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам ст.ст. 119, 120 ЦПК (ч. 1 ст. 124 ЦПК): 2) до зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених ч. 1 ст. 124 ЦПК, застосовуються положення ст. 121 ЦПК (ч. 2 ст. 124 ЦПК); 3) зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним, якщо обидва позови взаємопов'язані або спільний їх розгляд є доцільним.
Взаємопов'язаність первісного і зустрічного позовів дістає вияв тоді, коли: а) первісний та зустрічний позови випливають із одних і тих самих правовідносин; б) вимоги за позовами можуть зараховуватися; в) задоволення зустрічного позову може виключати повністю або частково задоволення первісного позову.
Критерієм доцільності спільного розгляду первісного і зустрічного позовів є наявність найбільш сприятливих умов для встановлення судом об'єктивної істини шляхом повного та всебічного з'ясування всіх обставин у справі, які характеризують дійсні права і обов'язки сторін. До сприятливих умов для встановлення судом об'єктивної істини належать такі самі випадки, що й за взаємопов'язаності первісного і зустрічного позовів (вимоги за позовами можуть зараховуватися та задоволення зустрічного позову може виключати повністю або частково задоволення первісного позову). Отже, якщо прийняття зустрічного позову сприятиме досягненню такої мети, суд зобов'язаний прийняти його до свого провадження.
Водночас недоцільно розглядати первісний і зустрічний позови, якщо це затягне розгляд справи, істотно розширить предмет доказування, призведе до необхідності залучення нових учасників процесу тощо.
У разі надходження до суду зустрічного позову, як це передбачено п. 11.2 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, відповідна позовна заява реєструється згідно із загальними вимогами щодо реєстрації позовних заяв, передбаченими у розділі 3 Інструкції.
Слід зазначити, що крім класичних способів захисту відповідача від позову (заперечення проти позову та зустрічний позов), деякі дослідники (В. Кравчук, М. Самбур) пропонують третій спосіб захисту — "тактику затягування процесу". Зміст його полягає у створенні штучних перепонів для розгляду справ в "розумні строки" (наприклад, рекомендується неодноразово заявляти відводи головуючому у справі або створювати підстави такого відводу, за будь-якої нагоди направляти скарги до Вищої ради юстиції України, щоразу заявляти клопотання про допит свідків, залучення до справи представників сторін або перекладачів тощо).
Європейський суд з прав людини для визначення факту порушення "розумного строку" при розгляді національним судом справи, в контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, постійно враховує: а) складність справи;
б) наслідки недотримання розумного строку для заявників;
в) оперативність роботи відповідних органів (суду); г) власну поведінку заявників. Отже, з огляду на останній критерій — класну поведінку заявників — рекомендована вище "тактика втягування процесу" належить до спірних та є в подальшому підставою для порушення права кожного із учасників такого процесу на справедливий судовий розгляд.
75.Охарактеризуйте порядок оформлення позовної заяви: зміст і форма позовної заяви.
Вимоги щодо форми і змісту позовної заяви наведені у статті 119 Цивільного процесуального кодексу України.
Позовна заява подається в письмовій формі.
Позовна заява повинна містити:
1) найменування суду, до якого подається заява;
2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі;
3) зміст позовних вимог;
4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;
5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;
6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;
7) перелік документів, що додаються до заяви.
Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. Позовна заява повинна відповідати іншим вимогам, встановленим законом. До позовної заяви додається документ, що підтверджує сплату судового збору.
До позовної заяви, що подається у випадках, визначених частиною третьою статті 118 Цивільного процесуального кодексу України, мають бути додані копії ухвали про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу або ухвали про скасування судового наказу.
У разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.
76.Визначте порядок подання позовної заяви до суду. Підстави відмови в прийнятті позовної заяви.
Забезпечення позову в цивільному процесі: підстави, порядок, наслідки.
Забезпечення позову — це вжиття судом, в провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення.
Судова практика, на відміну від наукової, визначає забезпечення позову як сукупність процесуальних дій. які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог (преамбула постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 p. Х° 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
Позивач, звертаючись до суду з позовом, може вимагати від суду певних гарантій того, що у випадку ухвалення рішення у справі на його користь це рішення можна буде виконати в примусовому порядку, якщо відповідач буде ухилятися від добровільного Його виконання. Тому суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову.
Між тим, в літературі висловлюється думка про те, що вжиття заходів забезпечення позову не надає відповідачу достатніх гарантій їх правомірності (зокрема при порушенні справи про банкрутство і запровадженні процедури зовнішнього управління), оскільки порушується загальноправовий принцип "audi alteram partem" (вислуховувати 2 сторони), і відсутні процесуально-правові гарантії для реалізації права на справедливий і публічний розгляд справи (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зазначається також, що забезпеченням позову порушуються принципи змагальності, рівноправності і гласності судочинства, а, власне, порядок забезпечення позову, що існує, не містить механізму, який би перешкоджав зловживанням у ході застосування заходів забезпечення позову.
Однак такі застереження спростовуються тим, що принцип рівноправності міститься у процесуальному законодавстві, і якщо воно дозволяє суду інколи ухвалювати рішення чи вживати заходів забезпечення на одностороннє прохання позивача, без заслуховування і навіть без виклику відповідача, то ці випадки, що пояснюються особливим умовами, є лише уявними порушеннями принципу рівноправності сторін, оскільки відповідач не позбавлений права оскаржувати ухвали суду. Тому, враховуючи надзвичайно важливе значення для судової практики інституту забезпечення позову, суди мають застосовувати його у чіткій відповідності до процедури, визначеної процесуальним законом. Отже, забезпечення позову можливе теоретично та практично.
Важливо наголосити, що від забезпечення позову слід відрізняти:
1) забезпечувальні заходи щодо зберігання речей, що є предметом спору. Це новий для вітчизняного права різновид зберігання, який був відомий ще за часів римського права як секвестр (від лат. — sequestrum). Зміст секвестру полягає в тому, що особи, між якими виник спір, на час його вирішення (судом або за згодою сторін), зобов'язані передати спірну річ третій особі — секвестратору, а останній, у свою чергу, повинен її згодом повернути тому, на користь кого буде вирішено спір. Зокрема, положення ч. 1 ст. 976 ЦК передбачають 2 види секвестрів: договірний та судовий;
2) забезпечення виконання зобов'язань, що регулюються главою 49 ЦК та іншими актами цивільного законодавства. Так, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання (ст. 546 ЦК);
3) способи забезпечення доказів, які передбачені ст. 133 ЦПК. зокрема допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням тощо;
4) забезпечення виконання рішення суду (ст. 217 ЦПК). Відповідно до цієї норми суд, який ухвалив рішення, може не лише визначити порядок і строк його виконання, а також забезпечити його виконання (наприклад, на підставі Закону "Про виконавче провадження" або з врахуванням положень Указу Президента України від 24 березня 2008 р. № 261/2008 "Про додаткові заходи щодо підвищення ефективності виконання рішень судів").
Суб'єктом права вимагати забезпечення позову може бути як особа, яка пред'явила позов до суду, так і будь-яка інша особа, яка бере участь у справі, а саме: 1) позивач; 2) відповідач, який пред'явив зустрічний позов; 3) третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору; 4) органи та особи, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Проте слід мати на увазі, що відповідна заява останньої групи осіб має бути у будь-який спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони діють, оскільки відшкодування можливих збитків від його забезпечення відповідно до ст. 155 ЦПК здійснюється лише за рахунок цієї особи (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
Запроваджено норму щодо змісту заяви про забезпечення позову. Так, відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦПК у заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено:
1) причини, у зв'язку з якими потрібно забезпечити позов, тобто об'єктивні обставини та (або) припущення щодо обставин, що мають реальну загрозу невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, тобто вказують на те, що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду;
2) вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності. До речі, вживання в цьому випадку терміна "вид" можна розглядати як своєрідне упорядкування субординації з визначеними ст. 4 ЦПК способами захисту, які застосовуються судом. Види забезпечення позову наведені в ч. 1 ст. 152 ЦПК.
Щодо змісту заяви про забезпечення позову, суб'єкт права вимагати виконання таких дій зобов'язаний вказати не лише вид забезпечення позову, який він вважає за доцільне застосувати, а й навести належні мотиви щодо застосування саме цього заходу;
3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову. Зазначені відомості залежать від характеру спірних правовідносин, виду забезпечення позову, стадії розгляду справи, на якій вони застосовуються, та від інших обставин, які належать до істотних в контексті позитивного вирішення такої заяви.
Відповідно до ч. З ст. 151 ЦПК забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи. Хоча у переважній більшості випадків заходи забезпечення позову вживаються під час попереднього судового засідання (п. 7 ч. 6 ст. 130 ЦПК). Але якщо заява про це надійшла до суду апеляційної інстанції або її не вирішив суд першої інстанції, то заява про забезпечення позову допускається на стадії апеляційного провадження. Однак, оскільки, на відміну від п. 7 ч. 1 ст. 301 ЦПК, у гл. 2 розділу V ЦПК не передбачено забезпечення позову на стадії касаційного провадження, у разі надходження відповідної заяви її повертають заявникові (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову").
За загальним правилом звернення до суду, як вбачається із норм ЦПК, заява про забезпечення позову подається одночасно із позовною заявою. Про це також зазначається в Методичних рекомендаціях щодо забезпечення позову, затв. наказом Державного комітету України по водному господарству від 22 вересня 2004 р. № 245.
Водночас норми ч. 4 ст. 151 ЦПК допускають вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви, якщо це потрібно для запобігання порушенню права інтелектуальної власності. До такої заяви додаються документи та інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб'єктом відповідного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. До заяви додаються також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи забезпечення позову (частини 3, 4 ст. 151 ЦПК). Отже, лише у зазначених випадках може подаватися заява про забезпечення позову до подання позовної заяви.
У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом 3 днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову (ч. 5 ст. 151 ЦПК).
77. Охарактеризуйте забезпечення позову в цивільному процесі: підстави, порядок, наслідки.
Як ми вже зазначали, згідно з ч. 3 ст. 151 ЦПК України, забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо незастосування заходів по забезпеченню може утруднити або унеможливити виконання рішення суду. Щодо питання про забезпечення позову, то його вирішує суддя одноосібно або суд у судовому засіданні (залежно від стадії розгляду справи) у день надходження заяви. Постанова про забезпечення позову приймається в порядку, передбаченому ст. 209 ЦПК. Постанова має містити мотивувальну частину, з обов’язковим зазначенням мотивів, з яких суд (суддя) дійшов висновку про обґрунтованість припущення про те, що незастосування заходів по забезпеченню, може надалі утруднити або унеможливити виконання судового рішення, а також наводиться посилання на закон, яким суд керувався при прийнятті рішення.
У своїй Постанові № 9 від 22.12.2006 р. «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» (надалі – Постанова), Пленум Верховного Суду України звернув увагу судів на те, що за змістом ч. 1 ст. 151 Цивільного процесуального кодексу України єдиною підставою для забезпечення позову є відповідне клопотання у формі мотивованої заяви осіб, що беруть участь у справі. Вирішуючи питання щодо застосування певного виду забезпечення позову, суди повинні виходити з того, що наведений у ч. 1 ст. 152 ЦПК перелік видів такого забезпечення не є вичерпним, тому при наявності відповідного клопотання можуть бути застосовані й інші його види, але з урахуванням обмежень, встановлених ч. 4 зазначеної статті. Неприпустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, які набрали законної сили. Від забезпечення позову потрібно відрізняти окремі дії, які вживаються у зв’язку із судовим спором самими сторонами.
Отже, забезпечення позову здійснюється за письмовою заявою особи, що бере участь у справі. За власною ініціативою суд забезпечувати позов не може. У заяві про забезпечення позову в обов’язковому порядку вказуються:
причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов, тобто обґрунтування, чому незастосування заходів по забезпеченню може ускладнити або унеможливити виконання рішення суду, і чому саме. При цьому заявник виходить із припущення про ймовірність таких дій і не зобов’язаний пред’являти суду відповідні докази;
вид забезпечення позову, що має бути застосований, з обґрунтуванням такої необхідності (тобто вказівка на спосіб забезпечення позову, який, на думку заявника, є найбільш адекватним);
інші відомості, необхідні для забезпечення позову (наприклад, якщо заявник просить суд застосувати такий вид забезпечення позову, як заборона вчиняти певні дії, то в заяві необхідно вказати, про які самі дії йдеться; місцезнаходження майна; найменування осіб, в яких перебуває майно відповідача тощо).
За загальним правилом, забезпечення позову здійснюється після відкриття провадження у цивільній справі. У випадку подання заяви про забезпечення позову до дати подання самої позовної заяви, заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів від дня винесення постанови про забезпечення позову. Однак коментована стаття не передбачає жодних наслідків неподання позовної заяви, що може стати підставою для зловживання з боку заявника. Як свідчить судова практика, у випадку закінчення десятиденного строку суд, який вжив заходів по забезпеченню позову, зобов’язаний їх скасувати за власною ініціативою, якщо особа, за заявою якої вжиті заходи, не надасть доказів звернення до суду з відповідним позовом.
При розгляді цивільних справ, судами враховується те, що в справах окремих категорій позови можна забезпечувати за допомогою спеціальних заходів, які регулюються нормами відповідних законів (наприклад, ст. 53 Закону України від 23 грудня 1993 р. № 3792-XII у редакції Закону від 11 липня 2001 р. № 2627-III, з наступними змінами "Про авторське право й суміжні права").
Виходячи із практики застосування цивільного судочинства, при розгляді заяви про забезпечення позову суд має право:
з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, переконатися в тому, що між сторонами дійсно виникла суперечка й існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову;
з’ясувати обсяг позовних вимог, дані про відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, що звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
При встановленні зазначеної відповідності суди враховують те, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, що здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права які можуть бути порушені у зв’язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб’єкта користуватися й розпоряджатися власним майном іноді призводить до необоротних наслідків як у бізнесі, так і в особистому житті.
У своїй Постанові Пленум Верховного Суду України звернув увагу суддів на те, що при розгляді справ, предметом яких є оскарження рішення загальних зборів господарського товариства, судам необхідно враховувати, що заборона проводити такі збори порушує право на участь у них тих учасників, які не оскаржили це рішення. Загалом суд не повинен вживати таких заходів забезпечення позову, які пов’язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори акціонерів товариства, складати список акціонерів, які мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів і приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо). У справах про захист трудових або корпоративних прав не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи й зобов’язання відповідача та інших осіб не вчиняти перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов’язків, оскільки в такий спосіб суд фактично постановляє рішення без розгляду справи про суті.
Слід зазначити, що на відміну від ЦПК 1963 р., теперішній кодекс розширив види забезпечення позову, додавши такі, як обов’язок вчинити певні дії й передати річ, що є предметом спору, на зберігання іншим особам. Як відомо, найпоширенішим видом забезпечення позову є накладення арешту на майно або кошти, які належать відповідачеві й перебувають у нього або в інших осіб. Згідно із Законом України «Про виконавче провадження», арешт майна полягає в процедурі його опису, оголошенні заборони розпорядження ним, а якщо буде потреба – в обмеженні права користування майном. Види, обсяги й строк обмеження права користування майном установлюється державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника, необхідності використання й інших обставин. Арешт накладається також на кошти та інші цінності боржника, які перебувають на рахунках і внесках або на зберіганні в банках або інших фінансових установах. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК, позов майнового характеру забезпечується шляхом накладення арешту на майно або кошти, які належать відповідачеві й перебувають у нього або в інших осіб. На підставі цього пункту, з метою забезпечити виконання судового рішення в майбутньому, можна накласти арешт також на випущені в будь-якій формі акції, які належать відповідачеві й перебувають у нього або в інших осіб, оскільки такий арешт не зупиняє й не обмежує інші права учасників товариства, у тому числі право на участь в управлінні останнім, на одержання інформації про його діяльність тощо.
Як відомо, заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, у день надходження заяви, без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дати її подання. У випадку обґрунтованої вимоги заявника, заява про забезпечення позову розглядається лише за його участю, без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходів забезпечення позову.
Суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, може вимагати від заявника подачі додаткових документів та інших доказів, які підтверджують необхідність забезпечення позову. Суд, застосовуючи забезпечення позову, може також вимагати від позивача забезпечення його вимоги заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову. Зазначена застава вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не більше ціни позову.
Про застосування заходів по забезпеченню позову суд виносить ухвалу, в якій визначає вид забезпечення позову й підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо він передбачений. Копія ухвали направляється заявникові й зацікавленим особам негайно після її постановлення. Виходячи з обставин справи, суд може забезпечити позов повністю або частково. У випадку винесення ухвали без повідомлення особі, стосовно якої просять вжити заходів забезпечення позову, копія постанови направляється цій особі негайно після її винесення.
Суд, установивши, що заява про забезпечення позову не відповідає вимогам статті 151 ЦПК, повертає її заявникові, про що виносить ухвалу. Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У випадку забезпечення вимог заявника заставою, ухвала про забезпечення позову пред’являється до виконання після внесення предмета застави в повному розмірі. Оскарження ухвали про забезпечення позову не припиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. Оскарження постанови про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим припиняє виконання цієї постанови. Особи, винні в порушенні заходів по забезпеченню позову, несуть відповідальність, передбачену законом. За змістом цієї норми, суд (суддя), визначивши вид забезпечення позову й розмір застави, повинен указати у відповідній постанові, що остання звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі. Якщо заходи забезпечення позову вживаються з ініціативи прокурора або осіб, яким за законом надане право звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб, то їхня заява має бути в будь-який спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони діють, оскільки відшкодування можливих збитків здійснюється лише за рахунок цієї особи.
Відповідно до частин 9, 10 ст. 153 ЦПК ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження, на відміну від ухвали про скасування даного забезпечення, не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. Для забезпечення виконання цих норм як спеціальних (на відміну від загальної – ст. 296 ЦПК) і розгляду справи у встановлений термін, у випадку оскарження ухвали про забезпечення позову необхідно направити до суду апеляційної інстанції відповідні матеріали (копії позовної заяви і заяви про забезпечення позову, оригінал оскаржуваної постанови, копії документів про звернення її до виконання тощо), після чого вживаються заходи до подальшого розгляду справи про суті заявлених вимог. Після розгляду скарги апеляційним судом зазначені матеріали долучають до матеріалів цивільної справи. За змістом ст. 293 ЦПК, окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про задоволення заяви про забезпечення позову, а також про його скасування. Оскільки ухвала про забезпечення позову або про його скасування не перешкоджає подальшому провадженню у справі, то ця ухвала, згідно з ч. 1 ст. 324 ЦПК, у касаційному порядку оскаржена бути не може. Заходи забезпечення позову за своєю правовою природою носять тимчасовий характер, і діють лише до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи про суті. З огляду на це, суд при задоволенні позову не скасовує вжиті заходи до виконання рішення або змінює спосіб його виконання, за винятком випадків, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала, або у зв’язку із зміною обставин, які обумовили їх застосування.
78. Визначте поняття, значення, мету i завдання проводження у справі до судового розгляду.
Провадження у справі до судового розгляду — це самостійний етап цивільного судочинства, що складається з низки процесуальних дій, які вчиняються після відкриття провадження у справі з метою з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.
Главою 3 "Провадження у справі до судового розгляду" розділу НІ ЦПК фактично започатковано нову стадію цивільного процесу з попереднім судовим засіданням. Необхідно звернути увагу на термінологічну відмінність, зокрема в ст. 1 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та "своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ", а в ч. 1 ст. 130 ЦПК зазначається, що мстою попередньою судового засідання є забезпечення, поміж іншого, "швидкого вирішення справи".
Термін "своєчасний розгляд і вирішення справи" є більш вірним і вдалим, аніж "швидке вирішення справи", оскільки вказує на вимогу до суду на дотримання строків вчинення процесуальних дій. Тоді як "швидке вирішення справи" можливе і з порушенням встановлених законом строків, оскільки це поняття є відносним.
Проведення попереднього судового засідання не є обов'язковим. Питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі (ч. 7 ст. 130 ЦПК) залежно від її складності, за винятком випадків, установлених нормами ЦПК. Так, ураховуючи особливості провадження, попереднє судове засідання не проводиться у наказному та в окремому провадженнях, а також при вирішенні скарг на дії державного виконавця, клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів. Однак у справах окремого провадження, зокрема при розгляді справ про обмеження цивільної дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатною, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою чи про відновлення прав на втрачені цінні папери, здійснюються певні підготовчі дії, визначені законом (ст.ст. 239, 248, 262 ЦПК).
Підготовка цивільних справ до судового розгляду, в тому числі призначення та проведення попереднього судового засідання, може бути проведена також при новому розгляді після скасування ухваленого судового рішення судом вищої інстанції та після скасування судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами залежно від підстав скасування. Певні підготовчі дії можуть бути здійснені й після відновлення зупиненого (ст. 204 ЦПК) провадження у справі (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду").
Аналіз глави 3 "Провадження у справі до судового розгляду" розділу III ЦПК вказує на те, що провадження у справі у зазначеній стадії починається з моменту постановлення суддею ухвали про відкриття провадження у справі і продовжується до постановлення ухвали про призначення справи до судового розгляду. Таким чином, зазначена стадія процесу умовно поділяється на 3 частини (етапи): 1) вступну (початковий етап); 2) основну: 3) заключну.
Так, вступною частиною (початковим етапом) провадження у справі до судового розгляду є норма ст. 127 ЦПК. Відповідно до неї після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі відповідачу надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, а третій особі — копія позовної заяви.
Проведення судом окремих процесуальних дій, які мають характер підготовчих, може мати місце й до прийняття ним позовної заяви (заяви). Так, допускається забезпечення доказів та забезпечення позовної заяви до постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі (ч. З ст. 133, ч. 4 ст. 151 ЦПК). Водночас не можна визнати правильним здійснення таких процесуальних дій до відкриття провадження у справі у випадках, не передбачених законом.
Проведення попереднього судового засідання (ст. 130 ЦПК) відбувається на стадії провадження у справі до судового розгляду як його процесуальна форма і є другою — основною частиною — цієї стадії процесу.
Зважаючи на положення ч. 1 ст. 130 ЦПК, мета попереднього судового засідання передбачає, що: а) суд вживає заходів до примирення сторін; б) якщо вони не дадуть належних результатів — забезпечує розгляд цивільної справи по суті в "розумні строки".
Для реалізації першої частини мети попереднього судового засідання — вжиття заходів до примирення сторін — суд спочатку повинен з'ясувати: 1) чи не відмовляється позивач від позову; 2) чи визнає позов відповідач; 3) чи не бажають сторони укласти мирову угоду або 4) передати справу на розгляд третейського суду. Якщо буде встановлена одна із зазначених обставин, суд вже під час провадження у справі до судового розгляду може відповідно до ст.ст. 174—175 ЦПК ухвалити рішення у справі (при визнанні позову відповідачем), ухвалу про закриття провадження у справі (при відмові позивача від позову чи укладенні сторонами мирової угоди) або ухвалу про залишення заяви без розгляду (при укладенні сторонами договору про передачу справи на розгляд третейського суду).
У разі, коли примирення сторін не буде урегульовано, далі метою попереднього судового засідання стає друга її частина — забезпечення розгляду цивільної справи по суті в "розумні строки". Для її досягнення здійснюється підготовка справи до судового розгляду, яка має важливе значення для якісного вирішення справи під час судового розгляду. Суд вирішує, зокрема (ч. 6 ст. 130 ЦПК), такі основні завдання:
1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;
2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;
3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;
4) з'ясовує, які докази подані чи подаються на попередньому судовому засіданні кожною стороною для обґрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин;
5) визначає час і місце судового розгляду та повідомляє про це всіх учасників справи.
За винятком визначених у законі випадків суди зобов'язані перейти до розгляду цивільної справи по суті тільки після того, як вчинено усі дії, передбачені нормами ЦПК, що дають можливість своєчасно
правильно вирішити пред'явлені вимоги, тобто після закінчення належно проведеного провадження у справі до судового розгляду.
Щодо третьої — заключної частини — стадії підготовки справи до судового розгляду, для неї є обов'язковим постановлення ухвали за результатами попереднього судового засідання, в якій зазначаються процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду (ч. 10 ст. 130 ЦПК).
Слід зазначити, що відсутність у справі ухвали за результатами попереднього судового засідання не є безумовною підставою для скасування ухваленого у справі судового рішення, однак є процесуальним порушенням з боку суду, що тягне обмеження прав осіб, які беруть участь у справі.
79.Розкрийте зміст процесуальних дій в провадженні у справі до судового розгляду.
Більшість процесуальних дій, що складають зміст стадії підготовки справи до судового розгляду, вчиняється у попередньому судовому засіданні. Останнє як процесуальна форма підготовки справи до судового розгляду проводиться суддею одноособово за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, з додержанням загальних правил, установлених нормами ЦПК для судового розгляду, за винятками, передбаченими гл. З розд. III ЦПК. Зокрема, обов'язковими є повідомлення осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання технічними засобами, роз'яснення учасникам процесу їхніх прав та обов'язків на цій стадії процесу, наприклад права заявлення відводу, обов'язку подання доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також наслідків невиконання цього процесуального обов'язку. При проведенні попереднього судового засідання сторони та свідки не допитуються (сторони лише дають пояснення з приводу того, чи підтримують свої вимоги та заперечення, чи є підстави для примирення), вирішуються питання щодо прийняття доказів, але вони не досліджуються та не оцінюються, судові дебати не проводяться тощо.
Попереднє судове засідання має бути призначено й проведено протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі. Попереднє судове засідання проводиться суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, і його мета - з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.
З метою врегулювання спору до судового розгляду суд повинен з'ясувати: чи відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду. Зазначені процесуальні дії можуть бути вчинені лише в позовному провадженні та не повинні здійснюватися формально; суди мають вживати дієвих заходів для примирення сторін та врегулювання спору до судового розгляду, зберігаючи при цьому об'єктивність і неупередженість. Зокрема, вони повинні роз'яснювати сторонам можливості розгляду справи у третейському суді та порядок виконання його рішень, суть і процедуру здійснення кожної дії та її наслідки.
У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. При визнанні відповідачем позову за наявності законних підстав суд постановляє рішення про задоволення позову. Якщо визнання позову суперечить закону чи порушує права інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання позову відповідачем і продовжує судовий розгляд, У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Якщо мирова угода суперечить закону чи порушує права інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. При укладенні сторонами договору про передачу спору на вирішення третейського суду суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.
Ухвалюючи в попередньому судовому засіданні рішення у зв'язку з визнанням позову відповідачем або закриваючи провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову чи визнанням укладеної між сторонами мирової угоди, суд повинен враховувати положення статей 174,175 ЦПК і до ухвалення відповідного судового рішення роз'яснити сторонам наслідки вчинення відповідних процесуальних дій.
Якщо у зазначеному порядку спір не врегульовано, суд у попередньому судовому засіданні постановляє ухвалу про визначення процесуальних дій (в якій зазначаються дії як суду, так і учасників процесу, строки їх здійснення), котрі необхідно вчинити до судового розгляду для забезпечення об'єктивного та оперативного вирішення справи. З цією метою суд:
1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову. Для цього він визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює і яким належить керуватися при вирішенні спору. У позивача суд з'ясовує предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). У відповідача з'ясовуються суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний та/або матеріально-правовий). Якщо при проведенні попереднього судового засідання виявиться, що у позивача є до того чи іншого відповідача (відповідачів) вимоги, які випливають з пред'явленого позову і не зазначені в ньому, або у відповідача є зустрічні вимоги до позивача, суд згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК повинен роз'яснити право як на пред'явлення позивачем додаткових позовних вимог, так і на пред'явлення відповідачем зустрічного позову. Разом з тим, при пред'явленні позову до частини відповідачів (наприклад, за солідарного обов'язку боржників згідно зі ст. 543 ЦК) суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів. Суд зобов'язаний вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і стосовно тих відповідачів, які в ньому зазначені. Лише у разі неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв'язку з характером спірних правовідносин (наприклад, при розгляді справ про захист гідності, честі та ділової репутації за участю засобів масової інформації) суд залучає його чи їх до участі у справі за своєю ініціативою (статті 32, 33 ЦПК). Мотиви, з яких суд визнав неможливим розгляд справи без зазначених осіб, мають бути викладені в ухвалі, копія якої разом з копією позовної заяви негайно надсилається залученим особам;
2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, виходячи з характеру спірних правовідносин, визначеної ним норми матеріального права, яка підлягає застосуванню, та з матеріально-правового інтересу у вирішенні справи. Суд не вправі вирішувати питання щодо залучення осіб до участі у справі як співпозивачів, якщо з'ясується, що позов пред'явлено не всіма особами, яким належить таке право, оскільки згідно з принципом диспозитивності особа, якій належить право вимоги, розпоряджається своїми правами на власний розсуд. З'ясовується також можливість залучення до участі у справі суб'єктів захисту прав, свобод та інтересів інших осіб, питання про участь інших учасників процесу, які сприятимуть здійсненню правосуддя тощо;
3) з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, що підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і з'ясовує, які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;
4) з'ясовує, які докази подані чи подаються на попередньому судовому засіданні кожною стороною для обгрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин. Вирішуючи це питання, суд виходить з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема ст. 61 ЦПК. Але у деяких випадках тягар доказування регулюється нормами матеріального права. Наприклад" згідно з ч. З ст. 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. На виконання вимог, встановлених ст. 131 ЦПК, сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а у разі його непроведення - до початку розгляду справи по суті. У зв'язку з цим суд повинен роз'яснити сторонам наслідки неподання доказів у вказані строки. Зокрема, докази, подані з порушенням встановленого строку, не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин (ч. 2 ст. 131 ЦПК). Докази, які не стосуються справи й предмета доказування (ст. 58 ЦПК), або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи (ст. 59 ЦПК), судом не приймаються;
5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання: про витребування доказів, коли є складнощі щодо їх отримання (ст. 137 ЦПК); про виклик свідків (ст. 136 ЦПК); про залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу (статті 54, 55, 56 ЦПК); про судові доручення щодо збирання доказів (ст. 132 ЦПК). Судові доручення щодо збирання доказів (допит свідків, проведення огляду на місці речових доказів, роз'яснення експертом його висновку, допит сторін або третьої особи тощо) даються тільки суду, а не будь-якому іншому органу, в разі якщо відповідні дії не можуть бути проведені судом, який розглядає справу, або для нього це становить труднощі. У порядку судового доручення не повинні збиратися письмові або речові докази, що можуть бути представлені сторонами або, за їх клопотанням, витребувані судом, який розглядає справу. Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і розгляд яких потребує спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може призначити експертизу, якщо необхідність експертного висновку випливає з обставин справи і поданих доказів. У випадках, коли вирішення справи залежить від психічного стану особи в момент вчинення нею певної дії, наприклад при розгляді справ про визнання правочинів недійсними з мотивів укладення їх фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати (ст. 225 ЦК), і не подано клопотання про призначення експертизи, суд згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК повинен роз'яснити позивачу його право на заявлення такого клопотання і наслідки невчинення цієї процесуальної дії;
6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів у порядку, встановленому статтями 140-142 ЦПК;
7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову згідно з правилами, встановленими статтями 151-155 ЦПК;
8) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду. Зокрема, за заявою особи, яка бере участь у справі, суд може вирішити питання про забезпечення доказів, якщо для цієї особи подання потрібних доказів є неможливим або у неї є труднощі у поданні цих доказів (статті 133-135 ЦПК).
Слід зауважити, що перелік процесуальних дій, встановлений ч. 6 ст. 130 ЦПК, не є вичерпним. Вони визначаються характером матеріально-правового спору, законодавством, яке підлягає застосуванню, та обставинами справи і можуть здійснюватися у різній послідовності.
Призначене до проведення попереднє судове засідання може бути відкладено за заявою однієї або обох сторін чи їх представників за умови встановлення судом наявності поважних причин для їх неявки до суду (ч. 8 ст. 130 ЦПК). Відкладення попереднього засідання допускається лише один раз і не може застосовуватися в разі неявки на попереднє засідання належно повідомлених третіх осіб.
Якщо сторона не з'явилася у попереднє судове засідання без поважних причин або не повідомила причини своєї неявки, обставини справи будуть з'ясовуватись судом на підставі лише тих доказів, які подано до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно (ч. 9 ст. 130 ЦПК).
Під час проведення попереднього судового засідання не виключається можливість оголошення перерви у зв'язку з необхідністю повідомлення чи подання доказів (наприклад у разі пред'явлення зустрічного позову), для врегулювання спору до судового розгляду, пред'явлення зустрічного позову чи позову третьої особи із самостійними вимогами. Як відкладення проведення попереднього судового засідання, так і оголошення в ньому перерви мають здійснюватися в межах установленого строку його проведення (ст. 129 ЦПК).
Після проведення всіх дій, необхідних для розгляду справи, суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, які саме підготовчі дії ним було проведено, а також вказує час і місце судового розгляду. Справа має бути призначена до розгляду не пізніше семи днів після закінчення дій з підготовки до судового розгляду (ч. 2 ст. 156 ЦПК). Після призначення справи до судового розгляду суд повідомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце судового засідання, а також викликає інших учасників процесу в порядку, передбаченому гл. 7 розд. І ЦПК.
Окремі процесуальні дії, які здійснюються при підготовці справи до судового розгляду, в разі необхідності можуть здійснюватись і при розгляді справи по суті, наприклад: вирішення клопотань, розгляд питання про призначення експертизи, прийняття позову від третіх осіб із самостійними вимогами тощо.
80. Охарактеризуйте судові виклики й повідомлення в цивільному процесі.
Про призначений день судового засідання по розгляду справи суд зобов'язаний своєчасно повідомити осіб, які беруть участь у ній, та інших учасників процесу, щоб надати їм можливість належно підготуватися до участі в справі. Для цього використовуються судові виклики і повідомлення, які провадяться повістками, що надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, представникам громадських організацій і трудових колективів за адресою, вказаною стороною, самими цими особами або іншими учасниками справи.
Повістки про виклик до суду надсилаються тим особам (особам, які беруть участь у справі, та іншим учасникам процесу), участь яких у судовому засіданні або вчиненні окремих процесуальних дій є обов'язковою. Така повістка повинна бути завчасно вручена особі, яка викликається, але у всякому разі не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання. За формою повістка про виклик до суду — письмова, а за змістом повинна відповідати ст. 92 ЦПК та містити в собі: 1) найменування і адресу суду з зазначенням місця, дня і часу явки за викликом; 2) назву справи, по якій робиться виклик; 3) вказівку, як хто викликається дана особа (як позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, перекладач); 4) вказівку, чи викликається дана особа в судове засідання чи на прийом до судді; 5) попередження про наслідки неявки або неповідомлення про причини неявки в судове засідання.
Відповідачу разом з повістками надсилається копія позовної заяви і в необхідних випадках копії документів, доданих до неї (ст. 138 ЦПК). В повістці зазначається, що за наявності у нього заперечень проти позову він повинен подати докази на ствердження своїх заперечень.
Повістки-повідомлення надсилаються судом особам, які беруть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не є обов'язковою. За змістом вони повинні містити в собі найменування і адресу суду, назву справи, вказівку про те, яку процесуальну дію буде вчинено, місце, день і час її вчинення.
Повістки разом з зворотною розпискою надсилаються рекомендованим листом або через розсильних. Повістку можна видати на руки стороні або її представникові з їх згоди для вручення відповідним особам.
Повістка вручається громадянину, який викликається, під розписку. Зворотна розписка з їх підписом підлягає поверненню до суду з зазначенням часу одержання.
Повістка, адресована підприємству, установі, організації, вручається відповідній посадовій особі, яка розписується про одержання її на зворотній розписці. При неможливості вручення повістки особі, яка викликається, повістку вручають будь-кому з дорослих членів сім'ї, які проживають разом з нею, а при відсутності їх — ЖЕО або адміністрації за місцем роботи, а в сільській місцевості — виконкому сільської ради. Посадова особа, яка одержала повістку, зобов'язана під свою відповідальність негайно вручити її належній особі. При відмові адресата одержати повістку, особа, що її доставляє, робить відповідну відмітку на повістці, яка повертається до суду. Відмітка про відмову стверджується підписом посадової особи ЖЕК чи виконкому сільської ради або представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян
Повістки надсилаються за адресою осіб, які беруть участь у справі, — місця проживання громадян, місця знаходження органу юридичної особи. Відповідно до ст. 95 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи. При відсутності заяви про зміну адреси повістки надсилаються на останню відому судові адресу і вважаються доставленими, навіть коли адресат за цією адресою більше не проживає. За невиконання обов'язку повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження у справі суд вправі на сторони й інших осіб, які беруть участь у справі, накласти штраф у розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Якщо місце фактичного перебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після надходження повістки з підписом посадової особи виконкому сільської ради за місцем знаходження майна відповідача або житлово-експлуатаційної організації останнього відомого місця його перебування про те, що вручити повістку адресатові не можна через його відсутність (ст. 96 ЦПК).
Якщо місце фактичного перебування відповідача невідоме, суд, керуючись правилом ст. 97 ЦПК, може оголосити його розшук.
81. Розкрийте поняття, мету, завдання і значення стадії судового розгляду.
Судовий розгляд як інститут цивільного процесуального права — це система норм, що регулюють відносини між судом, особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками процесу, діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу, спрямована на розгляд та вирішення по суті цивільно-правового спору та справ наказного і окремого провадження.
Водночас судовий розгляд як стадія судового розгляду — це система процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямована на розгляд і вирішення по суті цивільно-правового спору.
Викладене свідчить, що судовий розгляд може одночасно розглядатися як інститут цивільного процесуального права і як стадія цивільного процесу.
Судовий розгляд є обов'язковою стадією процесу, оскільки на цій стадії розвитку цивільної процесуальної діяльності суд виконує завдання цивільного судочинства, що були поставлені перед ним і полягають в справедливому, неупередженому та своєчасному розгляді і вирішенні цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК).
Тому незалежно від того, чим закінчується справа — ухваленням рішення, постановленням ухвали про зупинення чи закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду — стадія судового розгляду існує завжди. Лише у справах наказного провадження немає судового засідання. Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень (ст. 102 ЦПК).
Строки розгляду цивільних справ передбачені ст. 157 ЦПК, яка зазначає, що суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше 2 місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів — одного місяця.
Викладене свідчить, що "розумний строк", який за загальним правилом суд (суддя) визначає на свій розсуд, не може бути необмеженим. Пояснюється це тим, що для розгляду 2 категорій справ (про поновлення на роботі та про стягнення аліментів) законодавець встановив скорочений строк в один місяць, оскільки інакше може суттєво погіршитися матеріальне становище позивача. Лише у виняткових випадках за клопотанням однієї із сторін процесу і з урахуванням особливостей розгляду справи суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на 15 днів.
Більше того, наявність зазначеного вище оціночного поняття щодо періоду розгляду цивільної справи не звільняє суд від обов'язку дотримуватися "розумного строку" її вирішення, оскільки це може бути підставою для порушення права сторін на справедливий судовий розгляд, передбачений, зокрема, нормами ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Більше того, суд (суддя) повинен належним чином виконувати завдання цивільного судочинства щодо своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ (ст. 1 ЦПК). створюючи умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зважаючи на це, Європейський суд з прав людини в рішенні "Цихановський проти України" (2007 р.) наголосив, що "... саме національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні".
"Розумні строки", як зазначено в ст. 157 ЦПК, стосуються діяльності суду інстанції і починаються від дня відкриття провадження у справі і завершуються ухваленням судового рішення по суті або постановленням ухвали, наприклад, про закриття провадження у справі.
Головуючий у судовому засіданні — це суддя, наділений особливим процесуальним статусом, який передбачає більший, ніж у інших суддів і народних засідателів (ч. 4 ст. 234 ЦПК), обсяг прав та обов'язків, встановлених нормами ЦПК, при розгляді цивільної справи.
Водночас, за загальним правилом, більшість справ у суді першої інстанції провадиться одноособово. В такому випадку суддя сам є головуючим у судовому засіданні.
Головуючий, з урахуванням завдань цивільного судочинства, наділений визначеними законом способами і засобами впливу на учасників процесу. Зокрема, відповідно до ст. 160 ЦПК головуючий:
1) керує ходом судового засідання;
2) забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов'язків;
3) спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи;
4) вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому засіданні належного порядку;
5) розглядає скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника щодо виконання покладених на нього обов'язків, про що постановляє ухвалу.
В свою чергу учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов'язані беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну неповагу до суду або встановлених в суді правил. За неповагу до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої законом. Питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується судом негайно після вчинення порушення, для чого у судовому засіданні із розгляду цивільної справи оголошується перерва (ч. З ст. 162 ЦПК).
Між іншим, у судовому засіданні не панує абсолютна влада головуючого. Зокрема, суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак (ст. 5 ЦПК). Тому розглядаючи справи, суд повинен виходити із того, що будь-яка його діяльність, яку можна розцінити як засіб приниження честі, гідності осіб, які беруть участь у справі, є неприпустимою. При цьому він зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу без винятку.
З огляду на це, законодавець забезпечив право учасників процесу звернутися із запереченнями на дії головуючого. Так, у разі виникнення заперечень у будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, а також свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій головуючого, ці заперечення заносяться до журналу судового засідання, і про їх прийняття чи відхилення суд постановляє ухвалу (ч. З ст. 160 ЦПК).
Особи, які беруть участь у справі, передають документи та інші матеріали головуючому через судового розпорядника (ст. 49 ЦПК). Дотримання такого правила запобігає вчиненню безпорядків в залі судового засідання.
Відповідно до ч. 5 ст. 160 ЦПК головуючий розглядає скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника щодо виконання покладених на нього обов'язків, про що постановляє ухвалу.
Всі особи, які беруть участь у справі, свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти звертаються до суду словами "Ваша честь". Це, відповідно, є ознакою поваги до суддів — як уособлення справедливості та верховенства права в нашій державі. Видається, що проявляти повагу до суду у такий спосіб повинні не тільки особи, зазначені у ст. 161 ЦПК, а й всі інші особи, які присутні у залі судового засідання.
Крім того, особи, які беруть участь у справі, свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти дають пояснення, показання, висновки, консультації тощо стоячи. Особи, присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить і виходить суд, також стоячи вони заслуховують рішення суду. Відступ від цих вимог допускається тільки з дозволу головуючого (ст. 162 ЦПК), зокрема за наявності поважних причин, що пов'язані із хворобою або похилим віком осіб, які беруть участь у справі.
На завершення слід зазначити, що повне, всебічне та об'єктивне з'ясування всіх обставин справи в "розумний строк" можливе лише за додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, які забезпечує головуючий в судовому засіданні.
82. Охарактеризуйте процесуальний порядок проведення судового засідання.
Судове засідання — це процесуальна форма розгляду цивільних справ по суті.
Судове засідання як процесуальна форма судового розгляду, складається з декількох частин, а саме: 1) підготовчої; 2) розгляду справи по суті; 3) судових дебатів; 4) ухвалення та проголошення рішення суду.
Зазначені складові судового засідання, кожна з яких має своє завдання, складаються з певних процесуальних дій суду та інших осіб, які беруть участь, мають відповідний зміст, перебувають в тісному зв'язку з іншими і становлять у сукупності єдиний процес. Зміст їх полягає в наступному.
Підготовча частина судового засідання — це така частина, від належного проведення якої залежить ефективність всього судового засідання в справі. Зокрема, у підготовчій частині перед судом стоїть завдання з'ясувати, чи:
1) може бути справа розглянута за цього складу суду;
2) може бути розглянута справа за цієї явки учасників процесу;
3) може бути розглянута справа за наявності зібраних доказів у справі.
З цією метою у призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься. Важливо, що початок судового засідання в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 163 ЦПК, має здійснюватись незалежно від явки осіб, які беруть участь у справі. Відкладення розгляду справи в зв'язку з відсутністю будь-кого з учасників процесу без дотримання процедури, передбаченої ст.ст. 163—170 ЦПК, обмежує права тих осіб, які з'явились у судове засідання, оскільки позбавляє їх можливості офіційно висловити своє ставлення до ситуації, що виникла.
Згідно із ч. 2 ст. 163 ЦПК секретар судового засідання доповідає суду, хто з викликаних у справі осіб з'явився в судове засідання, чи повідомлені ті, хто не з'явився, про час і місце судового засідання з дотриманням вимог закону, чи вручені особам, які беруть участь у справі, судові повістки в строк, визначений ч. 4 ст. 74 ЦПК.
При цьому відповідно до ч. 9 ст. 74 ЦПК щодо виклику відповідача в суд через оголошення в пресі належним повідомленням буде вважатися те, яке здійснене через друкований орган, визначений Кабінетом Міністрів України, і лише у разі, якщо місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження відповідача невідоме навіть після звернення позивача до адресного бюро й органів внутрішніх справ (докази чого мають бути у справі), а не за його неявки в судове засідання, коли відоме його місце проживання, оскільки явка до суду є правом, а не обов'язком сторони у справі (ч. 1 ст. 27 ЦПК).
У разі неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі, належним чином і в установленому порядку повідомленої про дату судового засідання, питання про можливість судового розгляду вирішується з урахуванням вимог ст.ст. 169, 224 ЦПК (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").
Далі суд встановлює особи тих, хто з'явився, а також перевіряє повноваження всіх представників (ч. З ст. 163 ЦПК).
Якщо у справі бере участь перекладач, головуючий: 1) роз'яснює йому права та обов'язки, встановлені ЦПК; 2) попереджає його під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків; 3) приводить його до присяги, текст якої підписується перекладачем і разом з розпискою приєднується до справи: "Я, (прізвище, ім'я, по батькові), присягаю сумлінно виконувати обов'язки перекладача, використовуючи всі свої професійні можливості" (ст. 164 ЦПК).
Роз'яснення перекладачу його прав та обов'язків після відкриття судового засідання пояснюється тим, що особа, яка не володіє українською мовою, має знати все, що відбувається в судовому засіданні, і брати в ньому участь. Це правило є важливою процесуальною гарантією принципу державної мови судочинства.
При розгляді справ про усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземцями необхідно мати на увазі, що при встановленні особи перекладача судам слід з'ясовувати місце його роботи, проживання, обставини знайомства із заявниками, а також те, чи не е він колишнім або дійсним працівником органу опіки та піклування чи закладу, в якому виховуються діти, які підлягають усиновленню. З'ясування цих обставин зумовлене необхідністю запобігти забороненій ст. 216 СК посередницькій, комерційній діяльності щодо усиновлення дітей і гарантувати заінтересованим особам реалізацію права заявляти відводи, передбаченого ч. 1 ст. 27 ЦПК (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав").
Свідки, які з'явилися на судовий розгляд, видаляються із зали судового засідання безпосередньо після перевірки явки учасників процесу у відведені для цього приміщення. При цьому судовий розпорядник повинен вживати заходів для того, щоб допитані судом свідки не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав (ст. 165 ЦПК). Ця дія має на меті забезпечення правдивості й об'єктивності при даванні показань свідками, їх неупередженості, а також запобігання узгодженості дій свідків для досягнення своїх інтересів, що буде заважати встановленню об'єктивної істини у справі.
Після цього головуючий оголошує склад суду, а також прізвища експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, право заявляти відводи на підставах, визначених ст.ст. 20—22 ЦПК (ст. 166 ЦПК). Перелік осіб, щодо яких може бути заявлений відвід, доповнено новим учасником цивільного процесу — спеціалістом і виключено з нього прокурора.
Обставини, за яких суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), перелічені в ст. 20 ЦПК. Зокрема, суддя не вправі брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він під час попереднього вирішення цієї справи брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання. Ця норма забороняє суміщення обов'язків судді та будь-якого іншого учасника процесу.
Підставами для відводу судді є пряма чи побічна заінтересованість у результаті розгляду справи. Закон не містить вичерпного переліку випадків для відводу судді з цієї підстави. Пункт 2 ч. 1 ст. 20 ЦПК містить лише найзагальніше формулювання принципового характеру. Тож особа, яка бере участь у справі й заявляє відвід судді, має навести конкретні факти, що дають підстави для застосування цієї норми. Це може стосуватися тих випадків, коли суддя, висловлюючи свою думку до початку розгляду справи по суті, визначив уже тим самим ставлення до її вирішення чи коли вирішення справи може зачіпати його інтереси або інтереси його близьких.
Підставою для відводу судді є й те, що він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі (п. З ч. 1 ст. 20 ЦПК).
Серед мотивів відводу закон називає інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості судді (п. 4 ч. 1 ст. 20 ЦПК). До таких можна віднести дружні або неприязні стосунки судді з однією зі сторін. До того ж, ч. 2 ст. 20 ЦПК виключає участь у складі суду осіб, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою. Це також одна з гарантій, що забезпечує справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Нічим не підтверджена заява про відвід судді, коли заявник не наводить конкретних фактів, не може бути підставою для відводу.
Дія норм, що встановлюють підстави для відводу судді (ст. 20 ЦПК), поширюється і на секретаря судового засідання (ч. 1 ст. 48 ЦПК), експерта (ст. 53 ЦПК), спеціаліста (ст. 47 ЦПК), перекладача (ст. 55 ЦПК), яких законодавець відніс до "інших учасників процесу" (§ 2 глави 4 розділу І ЦПК). Між тим, участь секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача в судовому засіданні при попередньому розгляді справи, відповідно, як секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача не є підставою для їх відводу (ч. З ст. 22 ЦПК).
Суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач за наявності підстав, зазначених у ст.ст. 20—22 ЦПК, зобов'язані заявити самовідвід. Відвід (самовідвід) повинен бути мотивованим, містити обґрунтовану вимогу, підкріплену доказами про відвід. Вимога про відвід не може бути задоволена, якщо особа, яка заявила відвід, не зуміла навести достатньо доказів на підтвердження своєї заяви. Відвід (самовідвід) має бути заявленим до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами.
Після вирішення питань щодо відводів або якщо відводів не було заявлено, головуючий відповідно до ст. 167 ЦПК роз'яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, зокрема ті, що передбачені ст.ст. 10, 11, 27 і 31 ЦПК, а також попереджає про те, що вони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановляється ухвала. Ухвала суду про відмову в задоволенні клопотання не перешкоджає повторному його заявленню з інших підстав (ст. 168 ЦПК), але якщо при цьому немає зловживання процесуальними правами. Суд вправі при вирішенні повторного клопотання з урахуванням зміни обставин у ході розгляду справи постановити іншу ухвалу по суті заявленого клопотання. У будь-якому випадку відкладення вирішення клопотань не допускається.
Розглянути справу в "розумні строки" та з достатньою повнотою можна лише за умови, що в судовому засіданні візьмуть участь усі учасники процесу. Однак існують непоодинокі випадки нез'явлення осіб до залу засідання на розгляд цивільної справи.
При вирішенні питання про можливість розгляду справи в певному судовому засіданні за відсутності свідка, експерта, спеціаліста, перекладача суд насамперед виходить із важливості їх показань, висновків, консультацій, роз'яснень, перекладу. Для того, щоб визначитися в цьому питанні, суд з'ясовує думку осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 170 ЦПК).
Експерту, який з'явився до суду, головуючий роз'яснює права та обов'язки, встановлені ст. 53 ЦПК, і попереджає під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (ч. 4 ст. 147, ч. 1 ст. 171 ЦПК). Потім головуючий приводить експерта до присяги, яка підписується експертом і разом з розпискою приєднується до справи: "Я, (прізвище, ім'я, по батькові), присягаю сумлінно виконувати обов'язки експерта, використовуючи всі свої професійні можливості". Дія присяги поширюється і на ті випадки, коли висновок був складений до її проголошення. Підписаний експертом текст присяги і розписка приєднуються до справи. Якщо експертиза призначається під час судового розгляду (ч. 1 ст. 147 ЦПК), права, обов'язки експертів і їх відповідальність роз'яснюється головуючим відразу після залучення їх до участі в цивільному процесі.
Щодо експертів, які працюють у державних експертних установах, роз'яснення прав і обов'язків та приведення їх до присяги здійснюється керівником експертної установи під час призначення особи на посаду та присвоєння кваліфікації судового експерта. Підписаний текст присяги та розписка про ознайомлення з правами і обов'язками експерта та про кримінальну відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, за завідомо неправдивий висновок приєднується до особової справи. Засвідчені печаткою експертної установи копії цих документів подаються на вимогу суду.
Зміст норми ч. 5 ст. 171 ЦПК дає підстави вважати, що згадана вимога не є обов'язковою для кожної справи, а заявляється судом, коли це потрібно за обставинами справи. Кримінальна відповідальність, про яку попереджається експерт, передбачена ст.ст. 384, 385 КК.
Серед перелічених у ст. 47 ЦПК осіб, які є іншими учасниками цивільного процесу, названо спеціаліста. Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок (ч. 1 ст. 54 ЦПК).
Спеціаліст може бути залучений до участі в цивільному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги під час вчинення процесуальних дій (ч. 2 ст. 54 ЦПК). З врахуванням викладеного та за умови участі спеціаліста, головуючий роз'яснює йому його права та обов'язки, встановлені частинами 3—5 ст. 54 ЦПК (ст. 172 ЦПК).
Виконанням вищевказаних дій завершується підготовча частина судового засідання. Після чого суд переходить до другої його частини — розгляду справи по суті.
Розгляд справа по суші — це основна, центральна частина судового засідання, оскільки в ній з'ясовуються фактичні обставини справи з метою розв'язання цивільної справи по суті.
Розгляд справи по суті починається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог і про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання (ст. 173 ЦПК). Ця процедура покликана дати потрібний напрям подальшому руху процесу, визначити обсяг і межі судового дослідження, ще раз у стислій формі нагадати особам, які беруть участь у справі, а присутніх у залі — ознайомити із суттю справи, що розглядається, її учасниками, з предметом і підставою заявленого позову, з позицією сторони відповідача, якщо вона була висловлена під час попереднього судового засідання. Викладається також зміст зустрічного позову, якщо він висунутий і прийнятий судом до розгляду разом із первинним позовом, а також заперечення щодо зустрічного позову.
Якщо справа розглядається повторно після скасування попереднього рішення в апеляційному або касаційному порядку, в доповіді доцільно нагадати про це, повідомивши, в чому полягають вказівки вищестоящої інстанції (ст.ст. ЗІ 1, 338 ЦПК).
Після доповіді з'ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду (ст. 173 ЦПК).
За відмови позивача від позову суд лише перевіряє повноваження на такі дії його представника, якщо він бере участь у справі та висловив такий намір.
У разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з'ясування і дослідження інших обставин справи.
Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Якщо сторони виявили намір укласти мирову угоду, то за необхідності їм може бути надана можливість оформити умови мирової угоди, для чого суд оголошує перерву в судовому засіданні. У разі, якщо умови мирової угоди не суперечать закону, не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб (не сторін), суд визнає мирову угоду та закриває провадження у справі.
До ухвалення судового рішення у справі щодо кожної із зазначених процесуальних дій суд роз'яснює сторонам їх наслідки, які передбачені ч. 2 ст. 174, ч. З ст. 206 ЦПК (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").
В тому випадку, коли сторони все ж таки вирішили продовжувати розгляд справи, суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі (ст. 176 ЦПК). За цією нормою усунено можливість встановлення альтернативної послідовності давання пояснень цими особами. Визначено, що коли разом із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників, а за клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися з позовом про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими (ч. 2 ст. 176 ЦПК). Зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, які звернулися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими.
Якщо у справі заявлено кілька вимог, суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них (ч. З ст. 176 ЦПК).
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному. А якщо ці особи висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді — "так" чи "ні". Головна специфіка пояснень сторін і третіх осіб полягає в тому, що вони не попереджаються про кримінальну відповідальність за давання неправдивих пояснень, адже вони є заінтересованими у справі особами.
Суд, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. Порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений (ст. 177 ЦПК).
Відповідно до ч. І ст. 61 ЦПК обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Проте під час розгляду справи сторона може відмовитися від визнання нею чи її представником обставин, довівши про цьому належними та допустимими доказами, що вона визнала обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини, або обставини визнані у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ч. І ст. 178 ЦПК). За доведеності причин відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає, після чого такі обставини доводяться в загальному порядку. Зокрема, це означає, що іншій стороні у справі може бути надано право подати докази на підтвердження чи заперечення тих обставин, які вона своєчасно (ст. 131 ЦПК) не подала у зв'язку з попереднім визнанням обставин (п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").
Для встановлення у судовому засіданні фактів, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів (ст. 179 ЦПК).
Однак у ст. 179 ЦПК не йдеться про дослідження пояснень сторін і третіх осіб, оскільки пояснення цих осіб та їхніх представників набувають значення доказів при допиті їх як свідків (ст. 57 ЦПК), і в цьому разі їх пояснення належать до показань свідків. Немає згадки і про допомогу спеціалістів, оскільки вона не належить до засобів доказування.
Дослідження доказів починається з допиту свідків (ст. 180 ЦПК). Кожний свідок допитується окремо. При цьому свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.
Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав (ст. 52 ЦПК) давати показання (ч. З ст. 180 ЦПК). За наявності відповідних підстав суд приймає відмову від давання показань шляхом постановлення ухвали.
Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено (він не належить до осіб, які не підлягають допиту як свідок, і не відмовляється від давання показань, якщо мав на це право), головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань і відмову віддавання показань (ст.ст. 384, 385 КК) та приводить його до присяги, яка підписується свідком і разом із розпискою приєднується до справи: "Я, (прізвище, ім'я, по батькові), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи".
Текст присяги підписується свідком, після чого разом з його розпискою щодо попередження про кримінальну відповідальність приєднується до справи (ч. 6 ст. 180 ЦПК).
Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Виходячи з принципів змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, визначено, що суд має право з'ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту ними особами (ч. 8 ст. 180 ЦПК). Ставити питання свідкам можна і піл час дослідження інших доказів. Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь та гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.
Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. За згодою сторін суд може дозволити допитаним свідкам залишити зал засідання суду до закінчення розгляду справи.
Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною ініціативою, заявою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду. Крім того, суд може одночасно допитати свідків для з'ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях.
Якщо показання свідка пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті, він може користуватися записами. Ці записи подаються сулу та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 181 ЦПК).
Не можуть бути використані як показання свідків їх письмові пояснення, тому у відповідних випадках (наприклад, якщо пояснення таких осіб мають значення для справи і допитати їх неможливо) вони приймаються судом як письмові докази (ст. 64 ЦПК).
Разом з тим суд вправі при повторному розгляді справи після скасування раніше ухваленого рішення оголосити й оцінити в сукупності з іншими доказами показання свідків, що мають значення для вирішення справи, допитаних у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, якщо участь таких свідків у новому судовому на підставі наданих доказів не вбачається за можливу (внаслідок хвороби, тривалого відрядження тощо), за винятком випадку, якщо суд ви тої інстанції у своїй ухвалі зазначив, що мало місце порушення норм процесуального закону при їх допиті (п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").
Допит малолітніх та неповнолітніх свідків має деякі особливості (ст. 182 ЦПК). До речі, чи є свідок малолітнім або неповнолітнім при застосуванні положень цієї статті з'ясовують, виходячи з норм ст. 6 СК. за якими малолітньою особою вважається дитина до досягнення 14 років, а неповнолітньою — у віці від 14 до 18 років.
Так, малолітні і на розсуд суду — неповнолітні свідки допитуються в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.
Свідкам, які не досягли 16-річного віку, головуючий роз'яснює обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджаючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. Після закінчення допиту такі свідки видаляються із залу судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною їх присутність.
Педагог, батьки, усиновлювачі, опікуни або піклувальники можуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлювати свою думку щодо особи свідка, змісту його показань.
У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли 18-річного віку, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.
У разі відкладення розгляду справи показання свідків, зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або показання, дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, повинні бути оголошені і досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою. Особи, які беруть участь у справі, мають право висловити своє ставлення до цих показань і дати щодо них свої пояснення (ст. 183 ЦПК).
Норма ч. 4 ст. 191 ЦПК дає підстави стверджувати, що перелік наведених у ст. 183 ЦПК випадків не є вичерпним, адже нею передбачено, що у разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з'явилися, і тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову. Якщо участь допитаних при цьому свідків у наступному судовому засіданні буде неможливою, в цьому випадку їх показання можна дослідити лише шляхом оголошення цих показань.
Відповідно до ст. 184 ЦПК якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки у порядку, встановленому ст.ст. 180—182 ЦПК.
Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення, ставити питання свідкам, експертам, спеціалістам з приводу цих доказів або протоколу їх огляду (ч. 1 ст. 185 ЦПК).
Якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фіктивним, особа, яка подала цей документ, може відповідно до ч. 2 ст. 185 ЦПК просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. За відсутності з її боку таких процесуальних дій особа, яка подала заяву, має згідно із загальними правилами доказування (ст. 60 ЦПК) подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і можуть бути підставою невзяття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності за клопотанням особи, яка зробила таку заяву, суд відповідно до правил ч. 4 ст. 10 ЦПК сприяє їй у збиранні цих доказів (призначає експертизу, витребовує інформацію від особи, від імені якої видано документ, оголошує перерву або відкладає розгляд справи, якщо це потрібно тощо) (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").
З метою охорони гарантованої ст. 31 Конституції таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та інших видів кореспонденції фізичних осіб, ст. 186 ЦПК встановлює правило, згідно з яким їх зміст може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ст. 306 ЦК. Цих умов слід дотримуватися і в закритому судовому розгляді цивільної справи за клопотанням осіб, які беруть участь у справі (частини 3 і 4 ст. 6 ЦПК).
Речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом, пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким пред'явлено для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до журналу судового засідання (ч. І ст. 187 ЦПК).
Протоколи огляду речових доказів оголошуються в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів, а також ставити питання з приводу речових доказів свідкам, експертам, спеціалістам, які їх оглядали (частини 2, 3 ст. 187 ЦПК).
Під іншими способами дослідження речових доказів мається на увазі, насамперед, передбачені ст. 188 ЦПК відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису. Так, відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 188 ЦПК).
У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або в певній частині. З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фіктивність судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу (частини 3, 4 ст. 188 ЦПК).
Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила ЦПК щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень (ч. 1 ст. 188 ЦПК).
Висновок експерта, поданий ним в письмовому вигляді, оголошується в судовому засіданні. Для його роз'яснення і доповнення експерту можуть бути поставлені питання. Першою ставить питання особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник. Суд має право з'ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту такими особами (частини і, 2 ст. 189 ЦПК).
Викладені письмово і підписані експертом роз'яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.
Під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями або письмовими роз'ясненнями (висновками) спеціалістів, щодо суті яких спеціалісту можуть бути поставлені питання. Першою ставить питання особа, за клопотанням якої залучено спеціаліста, та ЇЇ представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо спеціаліста залучено за клопотанням обох сторін або за ініціативою суду, першим ставить питання спеціалістові позивач і (або) його представник. Суд має право з'ясовувати суть відповіді спеціаліста на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання спеціалісту після закінчення його опитування такими особами. Викладені письмово і підписані спеціалістом роз'яснення приєднуються до справи (ст. 190 ЦПК).
Зустрічаються випадки, коли справа не може бути розглянута в одному судовому засіданні, оскільки іноді виникають обставини, що заважають її розгляду по суті, на підставі чого суд повинен відкласти розгляд справи на визначений термін.
Відкладення розгляду справи — це перенесення розгляду справи по суті з призначенням точної дати та місця нового судового засідання. В такому випадку законодавець виділяє обов'язкові та факультативні підстави відкладення розгляду справи. Так, суд зобов'язаний відкласти розгляд справи у межах строків, встановлених ст. 157 ЦПК, у разі:
1) неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про які немає відомостей, що їм вручені судові повістки (п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК);
2) першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, повідомлених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними (п. 2 ч. 1 ст. 169 ЦПК);
3) першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (п. З ч. 1 ст. 169 ЦПК);
4) якщо суд визнає за потрібне, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники (п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК).
5) неможливості розгляду справи у зв'язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі в справі інших осіб (ч. 1 ст. 191 ЦПК).
У випадках, встановлених процесуальним законодавством, суду надається право відкласти розгляд справи (факультативні підстави). Зокрема, у разі неявки в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про можливість розгляду справи за їх відсутності та постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк (ст. 170 ЦПК).
У справі про розірвання шлюбу суд може зупинити розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, який не може перевищувати 6 місяців (ч. 5 ст. 191 ЦПК).
Відповідно до ч. 4 ст. 191 ЦПК у разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з'явилися. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову.
Питання про відкладення розгляду справи та оголошення перерви вирішуються судом шляхом постановлення ухвал (ч. 2 ст. 208 ЦПК). Такі ухвали не підлягають оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду.
Суд, відкладаючи розгляд справи або оголошуючи перерву в її розгляді, призначає, відповідно, день нового судового засідання або його продовження, про що ознайомлює під розписку учасників цивільного процесу, присутніх в судовому засіданні. Учасників цивільного процесу, які не з'явилися або яких суд залучає вперше до участі в процесі, викликають у судове засідання на призначений день.
У разі відкладення розгляду справи або оголошення перерви в її розгляді суд на прохання особи, яка є учасником цивільного процесу, вручає їй судову повістку безпосередньо в суді (ч. З ст. 191 ЦПК).
Якщо розгляд справи відкладався, в новому судовому засіданні вона розглядається спочатку. Проте якщо склад суду не змінився і до участі у справі не було залучено інших осіб, суд має право надати учасникам цивільного процесу можливість підтвердити раніше надані пояснення без їх повторення, доповнити їх і поставити додаткові питання.
Після з'ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість дати додаткові пояснення, що можуть доповнити матеріали справи (ч. 1 ст. 192 ЦПК).
У зв'язку додатковими поясненнями особи, яка бере участь у справі, суд може ставити питання іншим учасникам процесу (ч. 2 ст. 192 ЦПК). Маються на увазі особи, зазначені V ст.ст. 26, 50, 53, 54 ЦПК.
Вислухавши додаткові пояснення і вирішивши заявлені при цьому клопотання осіб, які беруть участь у справі, суд постановляє ухвалу про закінчення з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів (ч. З ст. 192 ЦПК).
Судові дебати (промова) — це наступна частина судового засідання. В ній особами, які беруть участь у справі, та їх представниками підбивається підсумок проведеного дослідження обставин справи та належних у справі доказів. У судових дебатах особи, які беруть участь у справі, виступають з промовами, посилаючись лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні. Послідовність виступу із промовами викладені в нормах ст. 193 ЦПК.
Важливо, що суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється (ч. 7 ст. 193 ЦПК). На підставі цієї ж норми з дозволу суду промовці можуть обмінюватися репліками. Репліка — це коротке висловлювання, яке містить думку і не потребує відповіді. Право останньої репліки завжди належить відповідачеві та його представникові.
Якщо під час судових дебатів виникає необхідність з'ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з'ясування обставин у справі, тобто до другої частини судового засідання — розгляду справи по суті (ст. 194 ЦПК).
Після закінчення з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами судові дебати проводяться в загальному порядку.
Ухвалення та проголошення судового рішення — заключна частина судового засідання, в якій суд вирішує справу по суті та оголошує прийняте рішення.
Після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для прийняття судових рішень приміщення) для ухвалення рішення, оголосивши орієнтовний час його проголошення (ч. 1 ст. 195 ЦПК). В нарадчій кімнаті суд, з урахуванням внутрішнього переконання та в контексті ст. 214 ЦПК, вирішує питання щодо можливості ухвалення рішення у справі, яка була предметом його розгляду. Важливо, що судді не мають права розголошувати хід такого обговорення та особливості ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.
При ухваленні судового рішення відповідно до ст. 196 ЦПК повинна дотримуватися таємниця нарадчої кімнати, а саме: а) ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу; б) суддя не має права розглядати інші судові справи. Щодо останньої вимоги, її наявність пояснюється тим. що з моменту закінчення з'ясування обставин справи і до ухвалення рішення діє безперервність судового процесу. Недотримання цих вимог може розглядатися як порушення норм процесуального права, з яким ст. 309 ЦПК пов'язує скасування в апеляційному порядку рішення суду та ухвалення нового рішення.
Рішення суду ухвалюється, оформляється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу. Воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на комп'ютері в одному примірнику. Виправлення в ньому повинні бути застережені перед підписом.
У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну та резолютивну частини суд зобов'язаний проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна та резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи (ч. З ст. 209 ЦПК).
Повний текст рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні (ч. 9 ст. 6 ЦПК). Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення.
Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.
Під час ухвалення рішення у суду може виникнути потреба з'ясувати будь-яку обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії, тоді суд, не ухвалюючи рішення, постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду, який проводиться виключно в межах з'ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.
Після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у цьому судовому засіданні виявилося неможливим, постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошує перерву.
В будь-якому випадку судовий розгляд справи, як про це наголошується в ч. З ст. 208 ЦПК, закінчується ухваленням рішення суду.
83. Розкрийте поняття відкладення розгляду цивільної справи в суді.
Кожен випадок відкладення розгляду справи є затягуванням у її розгляді, тому це небажана обставина. Однак краще довше розглядати справу, ніж неправильно її вирішити .Відкладення розгляду справи являє собою перенесення її розгляду на інший, точно обумовлений час. Відкладаючи розгляд справи або оголошуючи перерву, суд зазначає день і годину, на які призначається нове судове засідання. Вичерпного переліку підстав відкладення розгляду справи цивільний процесуальний закон не містить, тобто суд може відкласти розгляд справи не тільки в прямо зазначених у цьому Кодексі випадках, але також у зв'язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі у справі інших осіб.
Відкладення справи необхідно відрізняти від оголошення перерви в її розгляді. Таких відмінностей дві: а) за підставами; б) за наслідками. Підставами відкладення є необхідність залучення у процес судді на заміну відведеного, інших осіб, які беруть участь у справі, або інших учасників процесу (свідків, спеціалістів та ін.), а підставою оголошення перерви - неможливість продовження розгляду справи у зв'язку з необхідністю подання нових доказів. Наслідком відкладення справи є розгляд її спочатку, а для оголошення перерви коментована стаття такої вимоги не передбачає, хоча практично у більшості випадків так буде і при закінченні перерви.
Підстави відкладення можна розділити на дві групи:а) суб'єктивні підстави, тобто такі, що залежать від учасників процесу: неявка у судове засідання будь-кого з учасників процесу, без яких неможливий розгляд справи у даному судовому засіданні.У деяких випадках така неможливість може виникнути внаслідок вини суду або інших учасників процесу (неявка без поважних причин, неналежне повідомлення про день засідання, нестача доказівунаслідок неякісної підготовки справи);б) об'єктивні підстави: недостатність доказів унаслідок нових обставин, задоволення клопотань про відвід, надання подружжю строку для примирення тощо.
Відкладення розгляду справи та оголошення перерви оформляється протокольною ухвалою. Учасникам, що з'явилися, про день нового судового засідання повідомляється під розписку. Привідкладенні розгляду справи суд допитує свідків, що з'явилися, в судовому засіданні у присутності осіб, які беруть участь у справі. Тільки у виняткових випадках свідків можна не допитувати і невикликати у нове судове засідання.4. У справах про розірвання шлюбу строк відкладення може бути тривалішим, ніж по інших справах. Провадження у цих справах повинно відкладатися тоді, коли суд вважає, що сім'ю ще можна зберегти. У цьому разі судді повинні, як видається, вчинити певні дії, спрямовані на примирення подружжя: спільна бесіда з ними, притягнення громадськості тощо (див. п. 5 постанови № 8 Пленуму Верховного Суду України від 31 серпня 1979 р. «Про судову практику в справах про розірвання шлюбу»).
Після закінчення строку відкладення провадження у справі розпочинається заново, тобто за передбаченим у ЦПК порядком. У зв'язку з цим видається не цілком виправданим невключения ЦПК про безперервність судового розгляду, тому що цей принцип допускав розгляд інших справ у перерві розгляду даної справи але з додержанням при його поновленні зазначеного правила коментованої статті.6. Якщо після поновлення провадження сторони не наполягають на повторенні пояснень учасників процесу, знайомих з матеріалами справи, склад суду не змінився, не змінився і склад учасників справи, суд може надати учасникам процесу можливість підтвердити раніше дані пояснення без їх повторення, доповнити їх і задати додаткові запитання.
84.Розкрийте поняття зупинення провадження у справі.
Зупинення провадження у справі — це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.
У деяких визначених законом випадках суд на невизначений строк тимчасово може припинити розгляд справи. Це пов'язано з об'єктивними обставинами, тобто такими, що не залежать від суду та учасників процесу. Крім того, ці обставини перешкоджають подальшому розгляду справи і неможливо встановити, коли вони перестануть існувати.
У чинному ЦПК (глава 6 розділу III) правила про зупинення і закриття провадження у справі, про залишення заяви без розгляду викладені не після, а перед нормами про рішення суду. В цьому, як вважається, є певний сенс, оскільки у судовому розгляді такі процесуальні дії можуть передувати вирішенню справи по суті.
Зупинення провадження у справі як процесуальна дія має загальні ознаки, які полягають у тому, що: а) підстави зупинення провадження, які є обов'язковими і необов'язковими (факультативними), точно визначені законом (ст.ст. 201, 202 ЦПК); б) строки зупинення провадження залежать від тривалості дії обставин, що стали підставою зупинення; в) якщо провадження зупинене, вчиняти будь-які процесуальні дії до його поновлення не можна; г) ухвала про зупинення провадження може бути оскаржена (п. 13 ч. 1 ст. 293 ЦПК); г) до поновлення провадження у справі перебіг строків її розгляду зупиняється.
Залежно від обставин, що є підставами зупинення провадження у справі, його можна поділити на обов'язкове і необов'язкове (факультативне). Зокрема, законодавець встановлює обов'язок суду зупинити провадження у справі, коли взагалі неможливо продовжувати її розгляд до усунення певних підстав, оскільки в іншому разі не будуть належним чином захищені права, свободи та інтереси осіб. Обов'язкове зупинення провадження у справі не залежить від ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Так, відповідно до ст. 201 ЦПК суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у наступних випадках.
1. Смерть або оголошення особи, яка була стороною у справі, померлою, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво (п. 1 ч. І ст. 201 ЦПК). Факт смерті фізичної особи має підтверджуватися свідоцтвом про смерть, а оголошення її померлою — рішенням суду про оголошення фізичної особи померлою, що набрало законної сили.
Крім цього, обов'язковою умовою застосування судом зазначеної підстави для зупинення провадження у справі є можливість правонаступництва у таких правовідносинах. Наприклад, відповідно до ст. 1219 ЦК правовідносинами, в яких не допускається правонаступництво, є такі, що виникають у зв'язку з правами та обов'язками, що нерозривно пов'язані з особою, зокрема з: 1) особистими немайновими правами; 2) правом на участь у товариствах і правом членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) правом на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 4) правом на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом.
2. Злиття, приєднання, поділ, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі (п. 2 ч. 1 ст. 201 ЦПК). До цих підстав необхідно віднести й виділ юридичної особи. Так, відповідно до ст. 109 ЦК виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб. До виділу застосовуються за аналогією положення частин 1, 2 та 4 ст. 105 ЦК та норми ст.ст. 106 і 107 цього Кодексу.
3. Перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан (п. З ч. 1 ст. 201 ЦПК).
Відповідно до ст. 1 Закону України від 6 квітня 2000 р. "Про правовий режим воєнного стану" воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
При цьому цивільне процесуальне законодавство України не уточнює правового військового статусу, яким має бути наділена сторона цивільної справи, яка перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан. Тому це може бути військовослужбовець як строкової, так і контрактної служби.
4. Неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства (п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК). Законодавче закріплення цієї підстави зупинення провадження у справі має на меті, насамперед, полегшити доказову діяльність осіб, які беруть участь у справі, в силу так званих преюдиційних фактів.
Так, відповідно до частин 3, 4 ст. 61 ЦПК обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої винесено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Разом з тим підставою зупинення провадження у справі не може бути касаційне оскарження попередніх судових рішень у справі.
Крім того, підставою зупинення провадження у справі є необхідність розгляду справи в порядку конституційного судочинства. Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів.
Підставою для зупинення провадження за п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК може бути також відкриття Конституційним Судом України провадження за зверненням відповідно до ст. 43 Закону України від 16 жовтня 1996 р. "Про Конституційний Суд України" про офіційне тлумачення положень Конституції чи закону, що мають застосовуватися при вирішенні справи, яка перебуває у провадженні суду.
5. Призначення або заміна законного представника у випадках, передбачених частинами 1—3 ст. 43 ЦПК. У разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника, суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників (ч. І ст. 43 ЦПК). При встановленні під час розгляду справи тієї обставини, що малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд своєю ухвалою встановлює над нею відповідну опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування та залучає їх до участі у справі як законних представників (ч. 2 ст. 43 ЦПК). Якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, передбачених законом, суд за поданням органу опіки та піклування замінює законного представника (ч. З ст. 43 ЦПК).
Звільнення опікуна чи піклувальника, якщо їх призначив суд, здійснюється в порядку, встановленому ч. 2 ст. 241 ЦПК, якою встановлено, що суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної піклувальником чи опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу. За заявою особи, над якою встановлено піклування, суд може звільнити піклувальника від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншого піклувальника, про що постановляє ухвалу.
За п. 5 ч. 1 ст. 201 ЦПК підставами для зупинення провадження у справі є факт відсутності у зазначених випадках законного представника сторони чи третьої особи або відсутність у законного представника права вести справи у суді.
6. Звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого органу іноземної держави. Таке звернення може бути реалізоване, наприклад, на підставі Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.
21 липня 2001 р. для України набула чинності Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 р. Згідно з ч. 4 ст. 39 цієї Конвенції приєднання до неї України матиме силу лише у відносинах нашої держави з тими договірними сторонами Конвенції, які заявляють про свою згоду з приєднанням України.
Доручення судів України надсилаються до Міністерства юстиції України з метою передачі центральним органам договірних держав Конвенції.
7. Надання сторонам у справі про розірвання шлюбу строку для примирення. Зокрема, передбачене ч. 1 ст. 111 СК вжиття судом заходів щодо примирення подружжя застосовується у випадку відсутності згоди одного з них на розірвання шлюбу, особливо за наявності неповнолітніх дітей.
З питань, зазначених у ст. 201 ЦПК, суд постановляє належно мотивовану з цього приводу ухвалу у вигляді окремого процесуального документа.
До підстав необов'язкового (факультативного) зупинення провадження у справі належать обставини, за яких можливий подальший розгляд. Однак якщо його продовжити, це може вплинути на встановлення дійсних правовідносин учасників процесу. Таке зупинення провадження відбувається за заявою особи, яке бере "участь у справі, або з власної ініціативи суду у випадках, встановлених ст. 202 ЦПК, а саме:
1) перебування сторони на строковій військовій службі або альтернативній (невійськовій) службі не за місцем проживання;
2) захворювання сторони, підтвердженого медичною довідкою, що виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу;
3) перебування сторони у тривалому службовому відрядженні;
4) розшуку відповідача в разі неможливості розгляду справи за його відсутності;
5) призначення судом експертизи;
6) направлення судового доручення щодо збирання доказів у порядку, встановленому ст. 132 ЦПК.
Однак суд не зупиняє провадження за перших 3 факультативних підстав, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника.
При цьому слід зазначити, що перелік підстав зупинення провадження у справі, встановлений законодавцем, є виключним. Так, провадження може бути зупинене лише у випадках розшуку відповідача у разі неможливості розгляду справи за його відсутності (п. 1 ч. 1 ст. 202 ЦПК).
З питань, зазначених у ст. 201 ЦПК, суд також постановляє належно мотивовану з цього приводу ухвалу у вигляді окремого процесуального документа.
Важливо, що закон визначає строки, на які зупиняється провадження (ст. 203 ЦПК). Зокрема, у випадках смерті або оголошення фізичної особи, яка була стороною у справі, померлою, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво; злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі; призначення законного представника сторони чи третьої особи, визнаних недієздатними або обмеженими у цивільній дієздатності, а також у разі заміни законного представника цих осіб, коли він не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, провадження у справі зупиняється до залучення у справі правонаступника чи законного представника.
Крім того, провадження у справах зупиняється, відповідно: 1) до припинення перебування сторони у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан, на строковій військовій службі або альтернативній (невійськовій) службі, службового відрядження; 2) на час хвороби сторони; 3) до розшуку відповідача; 4) на час проведення експертизи; 5) до надходження відповіді від суду на доручення щодо збирання доказів; 6) до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи; 7) до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги; 8) до закінчення строку для примирення, визначеного судом.
Враховуючи, що ст. 203 ЦПК пов'язує строки зупинення провадження у справі з обставинами, після усунення яких суд зобов'язаний відновити провадження у справі, суддя повинен періодично перевіряти, чи не усунені ці обставини, що викликали його зупинення. Суду також слід роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх процесуальний обов'язок інформувати суд про усунення обставин, що викликали його зупинення. Час, який минув з моменту зупинення провадження у справі і до його відновлення, не включається до строку розгляду справи (п. 34 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").
Після усунення обставин, що викликали зупинення провадження у справі, воно відновлюється ухвалою суду. Ініціювати відновлення провадження мають право особи, які беруть участь у справі (подавши відповідну заяву), та суд. З дня відновлення провадження перебіг процесуальних строків продовжується.
Відновивши провадження у справі, суд викликає сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, і продовжує судовий розгляд за правилами глави 4 розділу III "Позовне провадження" ЦПК.
85. Назвіть підстави закриття провадження по справi в суді І інстанції.
Закриття провадження у справі — це закінчення діяльності суду з розгляду цивільної справи без ухвалення рішення із зазначених у законі підстав, яке виключає можливість повторного звернення до суду із таким самим позовом.
Провадження у справі закривається або в силу того, що процес виник за відсутності у особи, яка звернулася до суду, передумов права на пред'явлення позову, або з інших підстав, за яких справа не може бути вирішена по суті. При закритті провадження у справі виключається можливість повторного звернення до суду з тотожним позовом.
Перелік підстав закриття провадження у справі, передбачений у ст. 205 ЦПК, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Підстави закриття провадження у справі можна поділити на 3 групи.
Перша група — підстави, які свідчать про те, що в заінтересованої особи не було передумов права на звернення до суду, і справа не повинна була прийматися до провадження судом, а саме: справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі в зв'язку з відмовою позивача від позову або з укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим (пункти 1, 2, 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК).
При цьому слід мати на увазі, що вимога про наявність рішення суду або ухвала суду, які набрали законної сили, про закриття провадження у справі в зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 2 ч. І ст. 205 ЦПК), стосується лише сторін спору, а не третіх осіб без самостійних вимог.
До другої групи належать підстави, пов'язані з розпорядчими діями сторін, які перешкоджають продовженню процесу, зокрема позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом; сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом (пункти З, 4 ч. І ст.'205 ЦПК).
Третя група — не підстави, які не залежать ані від суду, ані від сторін, наприклад, померла фізична особа,
яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва; ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі (пункти 6, 7 ч. І ст. 205 ЦПК).
Наявність ухвали про закриття провадження у зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в пій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.
Провадження у справі закривається шляхом постановлення ухвали, яка може бути оскаржена (п. 14 ч. 1 ст. 293 ЦПК). Якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (частини 1 та 2 ст. 206 ЦПК).
Якщо провадження у справі закрито, сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду (п. 5 ч. 1 ст. 83 ЦПК). Сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду у разі закриття провадження у справі з підстав, визначених ч. 1 ст. 205 ЦПК (п. 4 ч. 2 ст. 83 ЦПК).
Суд, закриваючи провадження у справі, повинен уважно підійти до питання встановлення наявності підстав для такої дії, оскільки її наслідком є заборона повторно звертатися до суду з цією ж вимогою. Інакше кажучи, суд, помилково постановивши ухвалу про закриття провадження, зменшує шанси особи на захист свого права, свободи чи інтересу.
Залишення заяви без розгляду, на відміну від закриття провадження у справі — це закінчення розгляду справи без ухвалення рішення суду із зазначених в законі підстав, яке не виключає можливості повторного звернення до суду із такою самою заявою.
86. Визначте випадки залишення заяви без розгляду.
Залишення заяви без розгляду пов'язане з обставинами, що виключають розгляд справи в суді до їх усунення. Тобто на відміну від попередньої форми закінчення провадження у справі, закон надає особі, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, право звернутися до суду повторно (ч. 2 ст. 207 ЦПК). Підстави залишення заяви без розгляду, перелічені в ст. 207 ЦПК, не є вичерпними. При цьому їх умовно можливо поділити на наступні групи.
Перша з груп охоплює підстави, що існують на момент відкриття провадження у справі і свідчать про недотримання позивачем або заявником установленого законом порядку пред'явлення позову чи подання заяви:
1) заяву подану особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності;
2) заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;
3) спір між тими самими сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді;
4) провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у ст.ст. 119 і 120 ЦПК, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк (пункти 1, 2, 4, 8 ч. І ст. 207 ЦПК).
Другу групу становлять підстави, які можуть виникнути при провадженні у справі до судового розгляду та під час судового розгляду і свідчать про небажання брати участь у цьому судовому розгляді:
1) належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;
2) позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;
3) між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду, і від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді;
4) особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог, і від неї надійшла відповідна заява;
5) позивач до початку розгляду справи залишив судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності (пункти 3, 5, 6, 7, 9 ч. 1 ст. 207 ЦПК).
До третьої групи належать підстави, які свідчать про об'єктивну неможливість розгляду справи в цьому процесі в силу прямої заборони закону. Так, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК).
Ухвала про залишення заяви без розгляду може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 15 ч. 1 ст. 293 ЦПК).
Якщо заяву залишено без розгляду, сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду (п. 4 ч. І ст. 83 ЦПК). У разі залишення заяви без розгляду з підстав, визначених пунктами 1. 2, 8 ч. і ст. 207 ЦПК, сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду (п. 5 ч. 2 ст. 83 ЦПК).
87.Охарактеризуйте фіксування цивільного процесу.
Фіксування судового процесу — це офіційна діяльність суду з послідовного відображення ходу судового розгляду, закріплення процесуальних дій, вчинених учасниками судового процесу, яка відповідно до закону здійснюється за допомогою звукозаписувального технічного засобу, ведення журналу судового засідання та складення відповідних протоколів.
Відповідно до ст. 129 Конституції однією з основних засад судочинства є його повне фіксування технічними засобами. Цей конституційний припис знайшов своє відображення у ст. 197 ЦПК та Інструкції про порядок фіксування судового процесу технічними засобами, затв. наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 р. № 84.
Фіксування судового процесу у широкому розумінні, на думку В.В. Комарова, С.В. Васильєва, В.І. Тертишнікова, означає відбиття, закріплення юридично значущих дій суду, інших учасників цивільного процесу у відповідних процесуально-документальних формах для забезпечення їх вірогідності з точки зору об'єктивності засобів фіксації судового процесу та визначення процесуальних наслідків цих дій при розгляді справи по суті та на наступних стадіях цивільного процесу. Безумовно, що зважаючи на це визначення, фіксація судового процесу означає обов'язковість виконання таких процесуальних дій.
Фіксування судового процесу, як вбачається із глави 6 розділу III "Позовне провадження" ЦПК, відбувається у 3 взаємопов'язаних формах: 1) за допомогою технічних засобів; 2) шляхом ведення журналу судового засідання; 3) складання протоколів про окремі процесуальні дії. При цьому хід судового засідання фіксується за допомогою перших 2 способів фіксації цивільного процесу, а всі дії, здійснювані поза судовим засіданням, фіксуються у відповідному протоколі.
Фіксування судового процесу технічними засобами — це технічний запис судового засідання за допомогою апаратно-програмних засобів і приладів, що полягає у створенні його звукового запису на відповідному носії (магнітному диску, диску для лазерних систем зчитування тощо).
Таке повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого — інший працівник апарату суду. Секретар допускається до звукозапису, створення примірників фонограм за наявності сертифікату про проходження курсу навчання за темою "Технічна фіксація судового процесу". У разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень ЦПК розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється (ч. 2 ст. 197 ЦПК).
Технічне фіксування судового процесу починається з моменту відкриття судового засідання і завершується виконанням останньої процесуальної дії (проголошення судового рішення у справі).
Примірники фонограм записуються у вигляді архівної (передається архіваріусу) та робочої (зберігається разом із справою) копій на окремі компакт-диски. На ці диски записуються всі фонограми судових засідань у справі. Носій інформації, на який здійснювався технічний запис судового засідання (робоча копія), є додатком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.
На вимогу особи, яке бере участь у справі, або за ініціативою суду здійснюється повне або часткове відтворення технічного запису судового засідання. Для ознайомлення учасників процесу повинна використовуватись лише робоча копія фонограми.
За клопотанням особи, яка бере участь у справі, може бути за плату здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового засідання за розпорядженням головуючого. Розмір плати за роздрукування технічного запису встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р. № 151 "Про встановлення розмірів плати за роздрукування технічного запису судового засідання в адміністративних та цивільних справах і видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу".
Одночасно з проведенням фіксування судового розгляду технічними засобами секретар судового засідання веде журнал такого засідання.
Журнал судового засідання — це основний процесуальний документ, в якому відображаються всі процесуальні дії учасників судового засідання.
Відповідно до ст. 198 ЦПК у ньому зазначаються: 1) рік, місяць, число і місце судового засідання; 2) найменування суду який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; 4) порядковий номер вчинення процесуальної дії; 5) назва процесуальної дії; 6) час вчинення процесуальної дії; 7) інші відомості, визначені процесуальним законодавством.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 147 ЦПК усне пояснення експерта заноситься до журналу судового засідання; відповідно до ч. З ст. 160 ЦПК у разі виникнення заперечень у кого-небудь з осіб, які беруть участь у справі, а також свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій голови, ці заперечення заносяться до журналу судового засідання. Відповідно до ст. 167 ЦПК голова роз'яснює сторонам і іншим особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, про що наголошується у журналі судового засідання. Відповідно до ч. 1 ст. 187 ЦПК особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті або інші обставини, пов'язані з оглядом, що заносяться до журналу судового засідання. Відповідно до ч. 2 ст. 188 ЦПК відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошених матеріалів і зазначенням часу демонстрації.
Журнал судового засідання підписується секретарем судового засідання невідкладно після судового засідання і приєднується до справи.
Правильність і повнота проведення технічного запису та ведення журналу судового засідання забезпечується наданням особам, які беруть участь у справі, права ознайомлення з ними і подання до суду письмових зауважень щодо неповноти або неправильності їх запису протягом 3 днів з дня проголошення рішення у справі (ст. 199 ЦПК).
Подані протягом 3 днів з дня проголошення рішення у справі письмові зауваження щодо неповноти або неправильності технічного запису судового засідання, журналу судового засідання розглядаються одноособово головуючим після закінчення розгляду справи, без проведення судового засідання не пізніше З днів з дня їх подання. У разі їх задоволення (частково чи повністю) або відхилення постановляється відповідна ухвала.
У разі неможливості розгляду зауважень у встановленому порядку (зокрема, незадоволена судом заява про поновлення пропущеного строку на подання зауважень, закінчився строк повноважень судді) вони приєднуються до справи, а їх наявність, відповідно, враховується судом апеляційної або касаційної інстанцій (п. 35 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").
Під час вчинення окремої процесуальної дії поза судовим засіданням оформлюється протокол. При його складанні можуть використовуватися технічні засоби.
Протокол — це процесуальний документ, в якому відображається порядок вчинення окремої процесуальної дії поза судовим засіданням.
Зокрема, протоколом фіксується вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів, наприклад, допит свідків, витребування та (або) огляд доказів, огляд в інших випадках речових та письмових доказів, які не можна доставити до суду, за їх місцезнаходженням тощо.
Отже, відповідно до ст. 200 ЦПК він повинен містити: 1) рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії; 2) час початку вчинення процесуальної дії; 3) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 4) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; 5) відомості про явку осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків; 6) відомості про роз'яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав та обов'язків; 7) усі розпорядження головуючого та постановлені ухвали; 8) заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; 9) основний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їх представників та інших осіб, які беруть участь у справі, а також показання свідків, усне роз'яснення експертами своїх висновків і відповідей на поставлені їм додаткові питання; консультацій та висновків спеціалістів; 10) докази, а в разі, якщо письмові докази не додаються до справи, — номер, дата та зміст письмових доказів, опис доказів; 11) час закінчення вчинення процесуальних дій; 12) інші відомості, визначені ЦПК.
Протокол про вчинення окремої процесуальної дії підписується всіма особами, які беруть в ній участь. Вони мають право робити зауваження з його приводу.
Протокол повинен бути оформлений не пізніше наступного дня після вчинення окремої процесуальної дії і приєднання до справи. До нього додаються усі складені або звірені під час цієї процесуальної дії плани, креслення, копії документів, а також зроблені фотознімки, відеозаписи тощо.
Протоколи оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати щодо протоколів свої пояснення (ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 187 ЦПК).
88. Дайте характеристику поняття i видів судових рішень.
Судове рішення — це висновок суду як акт судового права, в якому застосовуються норми матеріального та процесуального права при вирішенні судом цивільних справ.
В сучасній науці цивільного процесу питання суті судового рішення не залишається поза увагою. Аналізуючи сучасні наукові погляди на поняття судового рішення та його суть, можна побачити нові тенденції в розумінні цієї категорії. Зокрема, вважається, що рішення суду першої інстанції є не тільки одним з видів судових постанов, що виносяться при розгляді цивільних справ. Натомість соціальна, юридична та політична значущість їх виходить далеко за межі простої ліквідації спору між окремими суб'єктами.
Так, на підтвердження цієї тези деякі дослідники (Є.В. Кудрявцева) зазначають, що процесуальний інститут судового рішення належить до числа головних опор доктрини поділу влад Монтеск'є, оскільки за допомогою рішень органів правосуддя, що уособлюють судову владу та діють незалежно, нівелюють крайності законодавчої та виконавчої влад, створюючи необхідну суспільству рівновагу.
Ці та подібні твердження (В.Д. Бринцева, В.В. Долежана, Ю.М. Грошевого, А.О. Селіванова та інших) дають підстави підходити до аналізу судового рішення ширше, ніж до одного із процесуальних документів суду. Дійсно, ним підтверджується (Д. Притика, С. Прилуцький, М. Штефан) наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права тощо. Але зазначені риси наголошують лише на окремих властивостях рішення, які не дають повного уявлення про його суть. Суд, постановляючи рішення, тим самим реалізує судову владу, тому таке рішення і повинно розглядатися насамперед як акт реалізації судової влади.
Отже, підтримуючи ідею розвитку судового права як галузі національного права, С. Шевчук, М. Марченко, Г. Фазікош та інші обґрунтовано констатують, що "судове рішення", так само як і "судова влада" та "правосуддя", має розглядатися не як тут судового права. Безумовно, такий підхід дозволить розширити зміст теорії судового рішення.
Відповідно до положень ЦПК та з урахуванням критерію їх вагомості існують наступні види судових рішень: І) рішення суду; 2) судові накази; 3) ухвали суду (судді). Загальною рисою, яка об'єднує всі види судових рішень, є те, що в них дійсно дістає вияв реалізація судової влади.
Відомо, що рішенням суду розв'язується матеріально-правовий спір між сторонами, підтверджується наявність або відсутність певних фактів, тобто справа вирішується по суті. Від ухвали рішення суду відрізняється тим, що ним захищаються порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси, ухвала суті справи не стосується.
В свою чергу ухвалами суду вирішуються окремі процесуальні питання, а також завершується провадження у справі без ухвалення рішення. Перелік питань, що вирішуються судом шляхом постановлення ухвал, який встановлений ч. 2 ст. 208 ЦПК, не є вичерпним. Сюди належать також питання забезпечення доказів, забезпечення позову, передачі справи на розгляд іншому СУДУ" роз'яснення рішення, виправлення описок і арифметичних помилок в судовому рішенні тощо.
Крім того, судовий наказ відповідно до ч. і ст. 95 ЦПК є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.
Не виключається можливість, як це підтверджують інші фахівці (С.В. Васильєв), поділити судові рішення за наступними критеріями;
1) за видом провадження в суді першої інстанції: а) рішення, які прийняті в порядку позовного провадження; б) рішення, які прийняті в порядку окремого провадження; в) рішення, які прийняті в наказному провадженні (судовий наказ);
2) рішення, які приймаються в порядку позовного провадження, в свою чергу можуть поділятися на види за тією самою ознакою, за якою поділяються позови (за процесуальною метою). Відповідно, суд ухвалює рішення а) про присудження; б) про визнання; в) перетворювальні (конститутивні);
3) залежно від виду інстанції суду рішення поділяються на: а) рішення суду першої інстанції; б) рішення апеляційної інстанції (ч. 2 ст. 314 ЦПК); рішення касаційної інстанції (ч. 2 ст. 344 ЦПК);
4) за суб'єктним складом суду рішення поділяються на: а) рішення, які ухвалені суддею одноособово; б) рішення, які ухвалені в колегіальному складі;
5) за змістом рішення суду можуть бути основними та додатковими. Так, основним є рішення суду, що вирішує по суті вимоги, з приводу яких було відкрито провадження у справі. Додаткове рішення суду ухвалюється в разі нерозв'язання в основному рішенні окремих вимог, щодо яких розглядалася справа.
Законодавець також передбачає наявність заочного рішення, тобто такого, яке ухвалюється у разі, якщо немає відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причина його неявки визнається судом неповажною.
89. Охарактеризуйте сутність судового рішення. Зміст судового рішення.
Судове рішення як основний акт судової влади повинно відповідати вимогам процесуального закону та правилам діловодства, встановленим для офіційних документів. Завдяки Закону "Про доступ до судових рішень" кожен має можливість дати свою оцінку стилю викладення тексту судового рішення, культурі судочинства та, звичайно, культурі автора цього документа (судді), а зрештою — справедливості судової влади. Тому грамотне складання процесуальних судових документів має велике значення для підвищення культури судочинства і виховної ролі суду.
Норми глави 7 розділу III "Позовне провадження" ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку (ст. 209), бути законним і обґрунтованим (ст. 213), мати свою структуру (ст.ст. 215—217) і проголошуватися публічно (ст. 218).
До того ж, ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримуватися вимог ст. 7 ЦПК щодо складання судових документів державною мовою, а також враховувати з цього приводу рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про застосування української мови та від 22 квітня 2008 р. № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства.
Про такий же підхід наголошується в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" щодо того, що неприпустимо зазначати іноземною мовою прізвище та ім'я дитини після усиновлення в резолютивній частині рішення.
Порядок ухвалення, оформлення і підписання рішень суду (ст. 209 ЦПК) — це чітко врегульований цивільним процесуальним законодавством комплекс процесуальних дій, спрямованих на досягнення цієї мети, і послідовність їх здійснення.
Зокрема, суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформляється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу.
Лише у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладене на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи (ст. 209 ЦПК). Воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на комп'ютері в одному примірнику.
Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК). Рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин на підставі ст. 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення суду є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч. 4 ст. 8 ЦПК норми, що мають вишу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".
Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 "Про судове рішення у цивільній справі").
Зазначені вимоги до рішення суду — законність та обґрунтованість — є нероздільними, невідповідність рішення суду хоча б одній з них підриває його значення як правосудного.
Ухвалене у справі рішення суду має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.
Вступна частина рішення суду розпочинається найменуванням процесуального документа та вказівкою на те, що рішення постановляється іменем України Після цього у вступній частині відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 215 ЦПК послідовно зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище й ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді) та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.
Стосовно останньої вимоги, у цій саме частині необхідно юридично точно сформулювати предмет вимоги як за основним, так і за зустрічним позовом, а також за позовними заявами третіх осіб, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору.
У ній може зазначатися, в якому засіданні розглядалася справа (у відкритому чи закритому). Наприклад, норми ч. 1 ст. 289 ЦПК передбачають, що справа про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб, розглядається у закритому судовому засіданні.
Описова частина рішення суду повинна містити: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом (п. 2 ч. І ст. 215 ЦПК).
У складних справах в описовій частині судового рішення можуть бути наведені посилання та розпорядчі дії сторін: про зміну позову, самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування, вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування, пояснення позивача щодо цих вимог та його обґрунтування, а також рух справи в різних судових інстанціях, якщо вона розглядається не вперше.
Дослідженими слід вважати докази не лише за назвою, але й за одержаною через них інформацію про наявність чи відсутність обставин, що мають значення для справи.
При визначенні описової частини рішення не допускається ситуація, коли після пояснень осіб, які беруть участь у справі, йдеться про "інші докази", оскільки це не узгоджується зі ст.ст. 57. 184 ЦПК, за якими пояснення сторін, третіх осіб, їх представників вважаються доказами тільки у разі допиту цих осіб як свідків. Не можна вважати, що пояснення осіб, які беруть участь у справі, є "доказами", а решта — "іншими", а не просто доказами, передбаченими ст. 57 ЦПК.
Усі Інші міркування суду щодо вирішення справи є мотивами рішення суду, які викладаються в наступній — мотивувальній — його частині.
У мотивувальній частині (п. З ч. І ст. 215 ЦПК) рішення зазначаються посилання на встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким.
У мотивувальній частині кожного рішення суду мають бути наведені також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках — на норми Конституції, на підставі яких визначені права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на ст.ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (ст.ст. 224—226 ЦПК — при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права та підлягають застосуванню в цій справі.
У необхідних випадках суд зазначає про урахування:
а) рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню в цій справі, та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, перелічених у п. ч. ст. 150 Конституції, якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення;
б) постанов Пленуму Верховного Суду України, прийнятих відповідно до ст. 125 Конституції і Закону "Про судоустрій і статус суддів", з питань застосування норм процесуального та матеріального права в цій справі (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі").
Водночас за змістом ч. 4 ст. 174 ЦПК у разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення суду може зазначити лише про визнання позову та прийняття його судом.
Таким чином, мотивувальна частина трудового рішення необхідна для того, щоб переконати осіб, які беруть участь у справі, та виші судові інстанції, які можуть перевіряти справу в апеляційній та касаційній інстанціях, в законності та обґрунтованості прийнятого судом першої інстанції рішення.
Разом з тим суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, що тягне безумовне скасування рішення суду (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК).
Резолютивна частина рішення суду містить у собі висновки по суті розглянутих вимог, зокрема про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, про розподіл судових витрат, а також роз'яснення щодо строку і порядку набрання рішення суду законної сили та його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК).
Наприклад, у резолютивній частині рішення при вирішенні питання про визначення особі додаткового строку для прийняття спадщини суд повинен зазначити, відповідно, певний період часу з моменту набрання судовим рішенням законної сили, протягом якого спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини, а не конкретну календарну дату, до якої спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини. Додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини, не може перевищувати 6-місячного строку, встановленого ст. 1270 ЦК для прийняття спадщини (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 2008 р. № 7 "Про судову практику у справах про спадкування").
Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення суду висновків з процесуальних питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження в них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (ч. 2 ст. 208 ЦПК), які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням суду.
У резолютивній частині, крім викладеного, також визначається порядок і строк виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК).
Положення ст. 222 ЦПК передбачають порядок видачі або направлення копії судового рішення особам, які брали участь у справі. Натомість в рішенні Європейського суду з прав людини "Рякіб Бірюков проти Росії" (2008 р.) стверджується, що право на отримання копії судового рішення мають не лише учасники процесу, а й інші особи.
90. Перелічіть вимоги, якi пред’являються до судового рішення.
Рішення суду повинно відповідати вимогам, встановленим законом. Такими вимогами є: законність (ст. 213 ЦПК); обґрунтованість (ст. 213 ЦПК); дотримання порядку ухвалення (ст. 209 ЦПК); форма (ст. 222 ЦПК); зміст (ст. 215 ЦПК); порядок проголошення (ст. 218 ЦПК). Відповідність цим вимогам робить рішення суду правосудним.
Законність рішення – це його відповідність нормам матеріального та процесуального закону. Умовами законності є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.
Вимоги законності рішення суду забезпечується також правильним застосуванням приписів цивільного процесуального закону – додержання передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов’язків та правильною реалізацією повноважень.
Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормативно-правові акти застосовуються, якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені законом. Якщо правовий акт не відповідає закону України або міжнародному договору, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. Якщо ж закон України не відповідає міжнародному договору, згода на обов’язковість надана Верховною Радою України, то суд застосовує відповідний міжнародний договір. У випадках, встановлених законом, суд може застосовувати норми права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 8 ЦПК).
Обґрунтованість рішення – це його правильність з фактичної сторони. Вимогами обґрунтованості є: повне і всебічне з’ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні; доведеність цих обставин, які суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладеним у рішенні, обставинам справи, які були встановлені у судовому засіданні.
Встановлені судом обставини повинні бути обґрунтовані лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку, за допомогою засобів, встановлених ст. 57 ЦПК, дослідженні, перевірені та оцінені у судовому засіданні. Відхилення доказів повинно бути обґрунтованим, наприклад, у зв’язку із неналежністю чи недопустимість доказів чи засобів доказування.
Рішення суду повинно бути ухваленим у порядку, встановленому цивільним процесуальним законом. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення розгляду справи суддями (у випадках, встановлених законом, і народними засідателями), які входять до складу суду у цій справі, а при одноособовому розгляді справи – суддею, який розглядав справу. У протилежному випадку рішення суду підлягає скасуванню у будь-якій стадії по перегляду цивільної справи (в апеляційному чи касаційному провадженні) (ст.ст. 311, 338 ЦПК).
Відповідно до ст. 19 ЦПК рішення суду ухвалюється більшістю голосів при колегіальному розгляді справи, при чому головуючий у судовому засіданні для забезпечення незалежності суддів, а також припустимості впливу на інших суддів голосує останнім. Жоден із суддів при прийнятті рішення не має права утриматися від голосування та його підписання. Суддя може викласти свою окрему думку. Вона складається, якщо суддя не згодний із рішенням, не оголошується у судовому засіданні, але є відкритою для ознайомлення.
Складовою порядку ухвалення рішення суду і важливою гарантію його правосудності є таємниця нарадчої кімнати. На реалізацію цього положення під час прийняття рішення суду ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЦПК). Хоча на практиці ця норма більше носить характер правового звичаю, ніж засобу забезпечення нейтралізації стороннього впливу на суд.
При прийнятті рішення суд повинен вирішити ряд питань, які стосуються як матеріально-правової вимоги, так і подальшого розвитку цивільного процесу у справі. Так, відповідно до ст. 214 ЦПК такими питаннями є:
1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;
4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;
5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;
6) як розподілити між сторонами судові витрати;
7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;
8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Важливою вимогою до судового рішення є його форма. Воно викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь в ухваленні рішення (ст. 209 ЦПК). Не допускається наявність у рішенні суду різноманітних підчисток, зафарбувань чи інших способів коректування тексту. Як правило рішення суду не повинно мати і виправлень, однак якщо вони наявні у тексту, то ці поправки повинні бути застережені перед підписом суддів.
Рішення суду повинно відповідати вимогам щодо змісту, викладеним у ст. 210 ЦПК, а також повинно дати відповідь на усі питання, які вирішувалися судом у нарадчій кімнаті при його ухваленні. Воно має чотириелементну структуру і складатися із вступної, описової, мотивувальної та резолютивну частин.
У вступній частині рішення зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвища та ініціали судді (суддів – при колегіальному розгляді); прізвища та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог. Метою викладу цієї частини є визначення суб’єктного складу учасників судового засідання та зазначення справи, по якій ухвалюється рішення.
В описовій частині міститься узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом. Тобто, у ній визначається розвиток спору, цивільного процесу по справі, опис доказової бази, яка досліджувалась у судовому засіданні.
В мотивувальній частині вказується: встановлені судом обставин і визначені відповідно до них правовідносин; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. Цією частиною суд обґрунтовує свої висновки аналізуючи юридичну та фактичну сторони справи.
В резолютивній частині вміщується висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновок суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. Резолютивна частина рішення – це владне розпорядження суду, як державного органу, по справі, яке буде предметом виконання сторонами та іншими органами й особами, щодо яких воно ухвалене.
У ряді зобов’язань, які були предметом судового розгляду та вирішення, встановлено особливості щодо формулювання цієї частини судового рішення. Так, наприклад, суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов’язок чи право стягнення є солідарним (ст. 216 ЦПК). Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні (ст. 217 ЦПК).
В резолютивній частині рішення суду може зазначатися положення про негайне виконання, яке застосовується у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК. При чому зазначення цієї умови у рішенні може бути обов’язком для суду, а також віднесено на розсуд суду.
У випадку складності справи суд може відкласти складання повного рішення суду на строк не більше ніж п’ять днів з дня закінчення судового розгляду справи, оголосивши вступну та резолютивну частини рішення у тому судовому засіданні, в якому закінчився розгляд справи (ч. 3 ст. 209 ЦПК).
Ухвалене рішення суду проголошується прилюдно, крім справ, які розглядалися у закритому судовому засіданні, що оголошуються лише особам, які беруть у судовому засіданні (ч. 9 ст. 6 ЦПК). Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст. 218 ЦПК). У разі проголошення неповного судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.
91. Визначте зміст судового рішення.
Судове рішення як акт правосуддя має не тільки сутністні характеристики з точки зору змісту і функцій, воно повинно характеризуватися і як процесуальний документ.
Рішення суду як процесуальний акт-документ фіксує висновок суду к акта судової влади, в якому відображається і завершується процес застосування судом норм матеріального і процесуального права при вирішенні цивільних справ. Рішення суду як процесуальний документ дає можливість вищестоящим судам при необхідності перевірити його з точки зору законності й обґрунтованості, а також формувати судову практику, аналіз якої дозволяє зробити висновок про стан законності і якості застосовуваних судом законів.
Згідно із ст. 215 ЦПК рішення суду як акт-документ складається з вступної, описової, мотивувальної резолютивної частин. У вступній частині рішення зазначаються: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; ім'я (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.
Описова частина рішення повинна містити: узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом. По складних цивільних справах у випадках, коли цивільна справа була предметом розгляду не перший раз через те, що рішення скасовувалось судами апеляційної або касаційної інстанцій і справа передавалась на новий розгляд, у рішенні слід викладати рух справи в різних судових інстанціях.
У мотивувальній частині рішення повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленими наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно - правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; рішення повинно грунтуватися на доказах з урахуванням вимог
про їх належність і допустимість. Якщо суд не прийняв відмови від позову, визнання позову, він повинен це мотивувати.
Мотивувальна частина кожного рішення повинна мати посилання на норми матеріального права, якими суд керувався при вирішенні спору, норми процесуального права і інші джерела права.
Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (ч. 8 ст. 8 ЦПК), і при цьому слід конкретизувати, на яких загальних засадах він обґрунтовує своє рішення.
У мотивувальній частині рішення викладаються всі розрахунки суду по визначенню розміру майна, що присуджується, мотиви різних процесуальних дій, наприклад про відстрочку чи розстрочку виконання рішення тощо.
Резолютивна частина судового рішення містить у собі висновки по суті розглянутих вимог. У ній, зокрема, має бути зазначено: повністю чи частково задоволено позовні вимоги або в позові відмовлено; які саме права позивача визначено або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення майна не виявиться у наявності; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом має захищатися порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов'язаний або вправі його
допустити.
Якщо в одному провадженні об'єднано кілька вимог або прийнято зустрічний позов чи позов третьої особи, яка має самостійну вимогу, в цій частині належить сформулювати, що саме ухвалив суд по кожній позовній вимозі.
Резолютивна частина рішення завжди викладається з урахуванням конкретних обставин і відповідно до норм матеріального права, якими суд керувався. Так, вирішуючи справи про визнання наявності або відсутності тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову зобов'язаний у разі необхідності зазначити в резолютивній частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним тощо). У справі про розірвання шлюбу суд, крім того, повинен: визначити, при кому з подружжя, що розлучається, і хто з дітей залишається, а також із кого з батьків і в якому розмірі стягуються кошти на утримання дітей; встановити порядок поділу майна в натурі або в частковому відношенні між подружжям, що розлучається; визначити до сплати суму в передбачених законодавством розмірах, яка підлягає сплаті подружжям (одним або обома) при реєстрації розірвання шлюбу.
Якщо по справі відповідачами є декілька осіб, то в резолютивній частині слід вказати, які обов'язки покладаються на кожного зі співвідповідачів. Як зазначено в ч. 1 ст. 543 ЦК, у разі солідарного обов'язку
боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. У такому випадку в резолютивній частині рішення суд повинен вказати одне зобов'язання відповідачів перед позивачем чи позивачами.
У зв'язку з цим у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 ≪Про судове рішення у цивільній справі≫ підкреслено, що вимоги щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є обов'язковими для позовного та
окремого провадження1.
Рішення суду ухвалюється негайно після закінчення розгляду справи і проголошується прилюдно. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п'ять днів із дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Рішення суду, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім складом суду
і приєднане до справи (ч. З ст. 209 ЦПК).
92. Охарактеризуйте виправлення недоліків у судовому рішенні судом, який його ухвалив.
Після оголошення рішення суд, який його постановив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч. 1 ст. 213 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необгрунтованим, виступають підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному порядку (статті 290, 320 ЦПК) та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами (ст. 3472 ЦПК).
Деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених законом випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; постановлення додаткового рішення; роз'яснення рішення (статі 213—215 ЦПК).
Встановленню такого правила сприяли суб'єктивні й об'єктивні фактори. Суб'єктивні — правильно такі виправлення може зробити лише суд, який розглядав справу по суті. Неточність і незрозумілість висловлень в рішенні може пояснити тільки той суд, який допустив такий недолік. Повну відповідь на позовну вимогу, у якій не було постановлено рішення, може правильно зробити той суд, який її розглядав. Лише суд, який розглядав справу і вирішив питання про право, може точно визначити розмір присудженого, оскільки вирішення цих питань залежить одне від одного
Об'єктивні — визначеними законом способами виправлення недоліків рішення не вирішується заново розв'язана судом правова вимога. Вона тільки роз'яснюється і уточнюється або вирішується якась її частина, що перебуває у невіддільному зв'язку з правовою вимогою, або ж робиться лише відповідь з приводу розв'язання вимоги, яка помилково була не включена до резолютивної частини рішення.
Виправлення описки і явної арифметичної помилки в рішенні (ст. 213 ЦПК). Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні об'єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилкою — неправильність в діях і висновках. Це, допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків, неточність ъ рішенні суду у визначенні суми, яка підлягає стягненню. Тому наявність арифметичних помилок грунтується на цифрових даних, що були предметом домагання сторін та дослідження суду.
Суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у справі, розпочати розгляд питання про виправлення описок і явних арифметичних помилок.
Подача заяви до суду про виправлення описки і явної арифметичної помилки в ЦПК ніякими процесуальними строками не обмежена, але судова практика додержується правила, за яким питання про внесення виправлення може бути вирішено судом, якщо рішення не виконано і не пропущено встановлений законом строк для виконання. Стаття 21 Закону «Про виконавче провадження» (п. 1) передбачає три роки.
Розгляд питання провадиться в судовому засіданні колегіальним складом суду з додержанням порядку розгляду цивільних справ. У судове засідання викликаються особи, які брали участь у справі, але їх неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлення. Вони можуть користуватися належними їм правами з врахуванням специфіки предмета судового розгляду. Результати розгляду вимоги про виправлення описки чи явної арифметичної помилки закріплюються в постановленій судом ухвалі, яка може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.
Постановленням додаткового рішення (ст. 214 ЦПК) виправляються порушення вимоги вичерпності, якій повинно задовольняти судове рішення.
Відповідно до п. 1 ст. 214 ЦПК додаткове рішення може бути постановлено тоді, коли щодо якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не постановлено рішення. Прикладом для постановлення рішення з цих підстав може бути справа за позовом працінника підприємства про поновлення на роботі і виплату за вимушений прогул, в якій суд постановив тільки рішення про поновлення на роботі, не вирішивши питання про оплату вимушеного прогулу. Коли вимога, хоч і була пред'явлена в суд, але в судовому засіданні не розглядалася, сторони не пред'являли доказів і не давали пояснень, то для вирішення такої вимоги у порядку постановлення додаткового рішення підстави відсутні11.
Суд має прав постановити додаткове рішення також тоді, коли ним було розв'язане питання про право, але не зазначено точно розміру присудженого стягнення або які дії треба виконати (п. 2 ст. 214 ЦПК). Такі випадки можуть мати місце тоді, коли судом буде визнано право на одержання відшкодування за пошкодження майна, ушкодження здоров'я, але не присуджено розміру відшкодування. Додатковим рішенням виправляється рішення суду, постановлене на користь кількох позивачів, без зазначення, в якій частині рішення стосується кожного з них, або, що стягнення є солідарним.
Суд, постановлючи рішення, за наявності підстав, визначених ст. 217 ЦПК, зобов'язаний допустити по ньому негайне виконання. Невиконання цієї вимоги може бути усунено постановленням додаткового рішення (п. З ст. 214 ЦПК).
Додатково рішення постановляється також у випадках, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (п. 4 ст. 214 ЦПК).
Порушення процесу про постановлення додаткового рішення можливе за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи суду. Заява подається до суду, що постановив рішення, протягом десяти днів з дня його постановлення.
Якщо на рішення суду подана апеляційна скарга, внесено подання і одночасно порушено питання про постановлення додаткового рішення, то суд повинен вирішити спочатку вимогу про додаткове рішення, а потім надіслати справу для вирішення в суд апеляційної інстанції. Під виглядом додаткового рішення суд не вправі змінювати зміст рішення або вирішувати нові питання, які не були досліджені в судовому засіданні. Справа розглядається в судовому засіданні з викликом сторін (ст. 214 ЦПК). Інші особи, які брали участь у справі, мають право брати участь у всіх судових засіданнях, а гарантією для реалізації цього права є їх виклик, тому їм також має бути надісланий виклик до судового засідання.
Розгляд заяви про постановлення додаткового рішення провадиться у порядку, встановленому для розгляду цивільних справ. Додаткове рішення може бути оскаржено в касаційному порядку протягом десяти днів з дня його постановлення. Ухвала суду про відмову в постановленні додаткового рішення також може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.
Роз'яснення судового рішення (ст. 215 ЦПК) настає тоді, коли його зміст викладено нечітко, його положення незрозумілі, внаслідок чого реалізація такого рішення викликає труднощі чи стає неможливою12.
Право вимагати роз'яснення рішення мають особи, які брали участь у справі, і державний виконавець (ст. 215 ЦПК).
Право роз'яснення рішення належить лише суду, який його постановив в колегіальному складі чи одноособове.
Право вимагати роз'яснення рішення — строкове. Подача заяви допускається, якщо рішення не виконано або ще не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлено до примусового виконання.
Заява про роз'яснення рішення розглядається судом за правилами цивільного судочинства з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розглядові. Ухвала суду про роз'яснення рішення може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.
Роз'яснення рішення можливе без зміни його змісту в межах вирішеної судом правової вимоги.
93 Розкрийте поняття законної сили судового рішення.
Законна сила судового рішення — сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов'язковості.
В цивільній процесуальній літературі поняття "законна сила судового рішення" визначається по-різному. Одні автори (Д.І. Полумордвинов, А.А. Мельников) вважають, що законною силою судового рішення є його "правова дія" або "безпосередній вияв дії норми права". Інші (Н.І. Масленнікова, Ю.К. Осіпов) під законною силою судового рішення розуміють його "стабільність і забезпеченість законом його обов'язкової дії". Деякі вчені (М.А. Гурвич, В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар) вважають, що рішення, яке набрало законної сили, характеризується "незмінністю" та "виключністю".
Законна сила судового рішення, незважаючи на різні наукові погляди, є органічним поєднанням його рис, що зумовлюють його стабільність і здатність до здійснення. Істотним є те, що рішення суду першої інстанції набирає законної сили після:
1) закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 223 ЦПК);
2) закінчення строків на апеляційне оскарження у разі, коли апеляційний суд за заявою особи, яка подала апеляційну скаргу, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ч. З ст. 294 ЦПК);
3) розгляду справи апеляційним судом у разі подання апеляційної скарги, якщо рішення суду не було скасоване (ч. І ст. 223 ЦПК).
Законна сила судового рішення апеляційного суду — це юридична властивість, що характеризує дію рішення або ухвали суду апеляційної інстанції в часі, просторі та за колом осіб.
Рішення або ухвала суду апеляційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК). При цьому правовими наслідками набрання законної сили судовим рішенням апеляційної інстанції є: 1) скасування судового рішення першої інстанції, зміна або набрання ним законної сили — залежно від результатів розгляду апеляційної скарги; 2) початок перебігу 20-денного строку на касаційне оскарження рішення або ухвали апеляційного суду (ч. 1 ст. 325 ЦПК); 3) неможливість скасування судового рішення суду апеляційної інстанції судом, який його ухвалив, за винятками, встановленими нормами ст.ст. 336, 338-341, 360-3, 361 ЦПК; 4) неможливість повторного вирішення спірного правовідношення в апеляційному порядку, крім випадків, встановлених у ст. 318 ЦПК; 5) необхідність чіткого, повного і безумовного виконання рішення або ухвали апеляційного суду всіма суб'єктами спірного правовідношення, а також іншими особами, питання про права і обов'язки яких були вирішені під час апеляційного розгляду справи.
Законна сила судового рішення касаційного суду — це їх юридична властивість, що характеризує дію рішення або ухвали суду касаційної інстанції в часі, просторі та за колом осіб.
Рішення або ухвала суду касаційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення. Одночасно з цим скасовані рішення та ухвали суду першої або апеляційної інстанцій втрачають законну силу (ст. 349 ЦПК). Водночас правовими наслідками набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції є: 1) скасування судового рішення суду першої або апеляційної інстанцій, зміна чи залишення їх без змін — залежно від результатів розгляду касаційної скарги; 2) необхідність чіткого, повного і безумовного виконання судового рішення касаційної інстанції всіма суб'єктами спірного правовідношення, а також іншими особами, питання про права і обов'язки яких були вирішені під час касаційного розгляду справи; 3) неможливість повторного вирішення спірного правовідношення у касаційному порядку, крім винятків, встановлених у ст. 348 ЦПК; 4) неможливість скасування судового рішення касаційної інстанції за винятками, встановленими положеннями ст.ст. 355, 360-4, 361 ЦПК.
Законна сила судового рішення Верховного Суду України — це юридична властивість, що характеризує дію рішення або ухвали суду касаційної інстанції в часі, просторі та за колом осіб.
Рішення або постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту їх проголошення. Одночасно з цим скасовані рішення та ухвали суду першої, апеляційної або касаційної інстанцій втрачають законну силу.
Рішення Верховного Суду України за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані приводити свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України (ст. 360-7 ЦПК).
Щодо загальних складових законності судового рішення (незмінність, виключність, преюдиційність, виконуваність та загальнообов'язковість), слід зазначити, що незмінність — це неможливість апеляційного оскарження рішення, яке набрало законної сили. Отже, після набрання рішенням законної сили у сторін та інших осіб, які брали участь у справі, немає права апеляційною оскарження. Для суду це означає неможливість прийняття апеляційних скарг і апеляційного розгляду справи.
Виключність — це неможливість після набрання рішенням законної сили для сторін, третіх осіб та їх правонаступників заявляти, а для суду — приймати та розглядати вимоги, тотожні вимогам, вирішеним в ухваленому судом рішенні.
Правило виключності та преюдиційності у вигляді загальної норми сформульовано в ч. 2 ст. 223 ЦПК: після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав. Значення виключності полягає в тому, що вона позбавляє можливості сперечатися щодо одного й того самого предмета, з одних і тих самих питань, забезпечуючи стабільність рішення і можливість його виконання.
Преюдиційність становить собою неможливість для сторін і третіх осіб та їх правонаступників оскаржувати, а для суду — неможливість досліджувати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини, що відображені в ухваленому судом рішенні, яке набрало законної сили.
Преюдиційна дія рішення можлива щодо рішення в іншій цивільній, господарській, адміністративній справі та вироку в кримінальній справі. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській чи адміністративній справі, що набрало законної сили, не доводяться при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. З ст. 61 ЦПК).
Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої винесено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК).
Виконуваність — це можливість примусового виконання судового рішення поза волею зобов'язаної особи. Рішення може бути виконано з моменту набрання ним законної сили, крім випадків негайного виконання (частини 1, 2 ст. 367 ЦПК).
Виконуваність судового рішення забезпечується також загальнообов'язковістю цього рішення. Обов'язковість рішень суду Основний закон нашої держави відносить до основних засад судочинства (ч. З ст. 129 Конституції). Конкретизація зазначеної засади судочинства викладена в ст. 14 ЦПК, де зазначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.
До того ж, законодавець установив, що невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (ч. 2 ст. 14 ЦПК). З урахуванням цього, за невиконання судового рішення може наставати не тільки цивільно-правова, а й кримінальна, адміністративна чи дисциплінарна відповідальність. Зокрема, цивільно-правова відповідальність передбачена нормами ст.ст. 22—23, 1166—1167 ЦК, а також ст.ст. 86—87 Закону "Про виконавче провадження". Водночас до кримінальної відповідальності може бути притягнута службова особа, яка умисно не виконала рішення, ухвали суду, що набрали законної сили, або перешкоджала їх виконанню (ст. 382 КК).
При цьому обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі в справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси (ч. З ст. 14 ЦПК).
94. Охарактеризуйте ухвали суду першої iнстанцiї.
Ухвали суду першої інстанції — це акти, якими справа по суті не вирішується, але якими оформляються процесуальні правомочності суду в ході розгляду цивільної справи.
Ухвали суду першої інстанції мають на меті забезпечити своєчасне і правильне вирішення цивільних справ. При розгляді і вирішенні цивільної справи судом постановляється значна кількість ухвал. Незважаючи на це, питання, з яких постановляються ухвали, можна згрупувати залежно від їх юридичної спрямованості.
Так, до ухвал, пов'язаних із рухом справи в суді першої інстанції, належать ухвали, що стосуються відкриття провадження у справі та провадження у справі до судового розгляду.
Це, зокрема, ухвали про залишення позовної заяви без руху або повернення заяви (ст. 121 ЦПК); об'єднання і роз'єднання позовів (ст. 126 ЦПК); ухвали про судові доручення щодо збирання доказів (ч. 2 ст. 132 ЦПК); ухвали про призначення експертизи (ч. 1 ст. 144 ЦПК); ухвали про призначення справи до розгляду (ст. 156 ЦПК); ухвали про прийняття чи відхилення заперечень осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, щодо дій головуючого в судовому засіданні (ч. З ст. 160 ЦПК).
Клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі, здебільшого стосуються їх процесуальних прав. Так, особи, які беруть участь у справі, можуть заявляти клопотання про відвід судді (суддів) (ст. 24 ЦПК); позивач — клопотання про заміну неналежного відповідача (ст. 33 ЦПК); особи, які беруть участь у справі, — клопотання про залучення до участі в справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (ч. 2 ст. 35 ЦПК); заявляти клопотання про забезпечення доказів (ч. 1 ст. 133 ЦПК); заявляти клопотання про витребування доказів (ч. 1 ст. 137 ЦПК); позивач може заявляти клопотання про відмову від позову, відповідач — про визнання позову, а сторони — про укладання мирової угоди (ч. З ст. 130, ч. 1 ст. 174, ч. 2 ст. 175 ЦПК).
Із загального кола питань ч. 2 ст. 208 ЦПК виокремлює ті, в яких йдеться про відкладення розгляду справи. Питання про відкладення розгляду справи суд вирішує у разі неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі (ст. 169 ЦПК), неявки в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача (ст. 170 ЦПК), за неможливості розгляду справи у зв'язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі у справі інших осіб (ч. 1 ст. 191 ЦПК).
Оголошення перерви у судовому засіданні пов'язане з обставинами розгляду справи, що їх викликали (ч. З ст. 159 ЦПК). Так, у разі неможливості продовження розгляду справи у зв'язку з необхідністю подання нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього (ч. 2 ст. 191 ЦПК); якщо вчинення необхідних процесуальних дій у цьому судовому засіданні виявилося неможливим, суд постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошує перерву (ч. 4 ст. 195 ЦПК).
Ухвали про зупинення провадження у справі постановляються у випадках, передбачених ст.ст. 201, 202 ЦПК. Зупинення провадження у справі означає тимчасове припинення процесуальних дій у зв'язку з обставинами, що перешкоджають подальшому розгляду до усунення цих обставин. Про зупинення, відновлення провадження у справі суд постановляє ухвалу (ч. 2 ст. 201, ч. З ст. 202, ч. 1 ст. 204 ЦПК).
Розгляд цивільної справи зазвичай завершується ухваленням судового рішення. Проте інколи внаслідок виявлення певних обставин можливе завершення провадження у справі без ухвалення судового рішення (ст. 205, ч. 1 ст. 207 ЦПК). Висновок про те, що провадження у справі підлягає закриттю, міститься в ухвалі (ч. 1 ст. 206 ЦПК). Провадження у справі, якщо заяву залишено без розгляду, також закривається постановленням ухвали суду (ч. 1 ст. 207 ЦПК).
За формою, в якій вони дістають вияв, ухвали суду можуть оформлятися окремим процесуальним документом, що постановляється в нарадчій кімнаті, та бути "протокольними" — постановляються не виходячи до нарадчої кімнати (ч. 4 ст. 209 ЦПК). Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписуються судом і приєднуються до справи. Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, відображаються в журналі судового засідання (ч. 5 ст. 209 ЦПК). Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення (ч. 6 ст. 209 ЦПК).
Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, має дати повну й обґрунтовану відповідь на питання, що вирішується, тому закон вимагає (ч. 1 ст. 210 ЦПК), щоб кожна подібна ухвала містила 4 частини: 1) вступну; 2) описову; 3) мотивувальну; 4) резолютивну.
У вступній частині ухвали зазначаються: час і місце її постановлення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; предмет позовних вимог (п. 1 ч. 1 ст. 210 ЦПК). Наявність цих даних полегшує виконання вищестоящими судами своїх функцій, сприяє правильному вирішенню різних процесуальних питань, що виникають при розгляді справи, зокрема пов'язаних із оскарженням ухвали. Зазначення предмета позовних вимог допомагає суду в з'ясуванні суті спору.
У описовій частині ухвали зазначається суть питання, що вирішується ухвалою (п. 2 ч. 1 ст. 210 ЦПК), тобто має міститися вказівка на питання, що належить розглянути і щодо якого постановляється ухвала.
У мотивувальній частині ухвали мають зазначатися мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу (п. З ч. 1 ст. 210 ЦПК).
Натомість резолютивна частина ухвали має містити вказівку на висновки суду, строки і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 210 ЦПК).
Та ухвала, яка має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, оформлюється також з урахуванням вимог, встановлених Законом "Про виконавче провадження", зокрема ст.ст. З, 19.
Ухвала, яка постановляється судом, не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновків, і посилання на закон, яким суд керувався, постановляючи ухвалу, а також висновок суду, строки і порядок оскарження ухвали (ч. 2 ст. 210 ЦПК).
З урахуванням норм ст. 293 ЦПК, слід зазначити, що не всі ухвали суду підлягають оскарженню (наприклад, про відвід судді). Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. У разі подання апеляційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, суд першої інстанції повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню (ч. 2 ст. 293 ЦПК).
Строк та порядок оскарження ухвал суду першої інстанції, що належать до визначеного ст. 293 ЦПК переліку, встановлено ст.ст. 294, 295 ЦПК. Відповідно до них зазначається, що ухвала може бути оскаржена до апеляційного суду через цей самий місцевий суд шляхом подання заяви про апеляційне оскарження ухвали протягом 5 днів з дня проголошення ухвали. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом 5 днів з дня отримання копії ухвали.
Законна сила ухвал суду
Щоб визначити порядок набрання ухвалою суду першої інстанції законної сили треба вдаватися до передбаченої ч. 7 ст. 8 ЦПК аналогії закону, за якої до спірних відносин, не врегульованих законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини.
У цьому випадку такими є відносини щодо набрання рішенням суду законної сили, врегульовані ст. 223 ЦПК.
З урахуванням змісту норм цієї статті у резолютивній частині ухвал суду першої інстанції, які підлягають оскарженню, має зазначатися, що ухвала набирає законної сили після закінчення строку на подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана в установлений строк, ухвала набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Важливо, що питання щодо законної сили судових ухвал, з огляду на їх різноманітність, може розглядатися щодо кожної з них. Так, неспростовність стосується судових ухвал, оскарження яких допускається ч. 1 ст. 293 ЦПК. Якщо ці ухвали не були оскаржені в строк (ч. 2 ст. 294 ЦПК), вони не можуть спростовуватися апеляційною скаргою.
Виключність притаманна ухвалам, що набрали законної сили, щодо закриття провадження у справі. Проте наявність ухвали про закриття провадження у справі в зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача у цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору (ч. З ст. 206 ЦПК).
Преюдиційність притаманна ухвалам, які закривають провадження в справі внаслідок відмови позивача від позову і укладення мирової угоди, якщо вони прийняті судом (пункти 3, 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК).
Ознаки виконуваності притаманні всім ухвалам суду, вони підлягають виконанню негайно, якщо закон не передбачає особливих строків виконання. Ухвала, що закриває провадження у справі, якщо судом прийнято мирову угоду, підлягає виконанню державною виконавчою службою (ст. З Закону "Про виконавче провадження"). Окремі ухвали, направлені відповідним особам і органам, повинні виконуватися ними протягом місяця.
95. Визначте поняття, особливості наказного провадження.
Застосування загальних вимог позовного провадження до вирішення всіх без винятку матеріально-правових спорів, незалежно від характеру і складності справи, призводить до затягування цивільного процесу, чим на значний строк відкладається безпосередній захист порушених прав і охоронюваних законом інтересів. Маються на увазі випадки, коли вимоги заявника не викликають сумнівів щодо їх підстав враховуючи зміст і якість доказів, наданих заявником в обґрунтування своїх вимог.
З огляду на зазначене включення законодавцем до ЦПК нового виду провадження - наказного провадження - є одним з кроків до удосконалення роботи суду при розгляді цивільних справ, що, в свою чергу, дозволило розумно спростити розгляд справи, підвищити ефективність та дієвість судового захисту.
Як свідчать матеріали практики, наказне провадження є ефективним засобом вирішення безспірних справ і нині все частіше застосовується судами1.
Введення інституту наказного провадження у цивільний процес України також відповідає міжнародним принципам здійснення справедливого та ефективного правосуддя і забезпечення прав людини. Зокрема, у Рекомендації № 7 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів спрощення доступу до правосуддя2 та Рекомендації № 5 щодо принципів цивільного судочинства1 визначено, що з метою вдосконалення судової системи для справ, пов'язаних з безспірним правом, мають бути передбачені спеціальні правила для прискорення їх розгляду.
Історія розвитку наказного провадження є досить тривалою. Подібні за своїм призначенням юридичні процедури були відомі ще римському праву (наприклад преторські інтердикти). Існувало наказне провадження і в дореволюційному російському процесі. Досвід використання судових наказів у ті часи засвідчив, що вони слугували зручним і вигідним способом вирішення більшості безспірних справ. У тій чи іншій формі наказне провадження існує і в сучасних зарубіжних країнах.
Розгляд справ у наказному провадженні врегульовано розділом II ЦПК, що зумовлено його специфікою порівняно з позовним та окремим провадженнями. Метою наказного провадження є спрощення, скорочення та здешевлення судової процедури у тих випадках, коли це можливо та виправдано, що відповідає принципу процесуальної економії. Порядок розгляду справи про видачу судового наказу є менш тривалим і більш простим з організаційної точки зору, адже у ньому відсутня стадія попереднього судового засідання, він не потребує виклику сторін для заслуховування їх пояснень, проведення відкритого судового засідання з усіма відповідними процесуальними діями. У наказному провадженні також не можуть застосовуватись такі процесуальні інститути: забезпечення доказів; призначення експертизи; передача справи до іншого суду за підсудністю; заміна неналежної сторони; зупинення провадження; закриття провадження у справі; залишення заяви без розгляду.
Отже, наказне провадження - це особливий спрощений вид цивільного судочинства, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав особи шляхом видачі судового наказу, який одночасно є і судовим рішенням, і виконавчим документом.
Характеризуючи наказне провадження, треба підкреслити, що основною умовою вирішення справи в порядку цієї судової процедури є наявність безспірної вимоги заявника, що підтверджується належно оформленими письмовими документами. Даний вид провадження свідчить не про відсутність спірних правовідносин між сторонами, а про те, що в силу очевидності права вимоги заявника виключається спір щодо наявності самого права. У такому випадку немає потреби порушувати процесуально складне й тривале позовне провадження - достатньо короткого та спрощеного наказного провадження, що відповідає інтересам як заявника (кредитора), так і суду.
За термінологією ЦПК сторонами у наказному провадженні є стягувач і боржник, хоча в деяких інших статтях (наприклад у ч. 2 ст. 26 ЦПК, п. 2 ч. 2 ст. 98 ЦПК) стягувач зветься заявником, а боржник - заінтересованою особою.
Стягувачем (заявником) виступає особа, яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу і якій належить право вимоги, що є предметом судового вирішення. Стягувач може брати участь у наказному провадженні через представника. У такому випадку до заяви про видачу судового наказу повинно бути додано документ, що підтверджує повноваження представника (ч. 4 ст. 98 ЦПК).
Також у випадках, встановлених законом, до суду із заявою про видачу судового наказу можуть звертатись органи та особи, визначені у ст. 45 ЦПК, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
Боржником виступає особа, з якої треба стягнути грошові кошти для погашення вимоги заявника.
Вирішення справи у порядку наказного провадження стосується видачі судового наказу. Судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ч. 1 ст. 96 ЦПК. Вимоги, за якими може бути виданий судовий наказ, підлягають судовому захисту виключно у порядку наказного провадження, оскільки ч. З ст. 118 ЦПК передбачено, що позовна заява щодо вимог, визначених у ч. 1 ст. 96 ЦПК, може бути подана тільки в разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом.
Перелік вимог, які можуть розглядатися в порядку наказного провадження, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У зв'язку з тим, що судовий наказ водночас є судовим рішенням і виконавчим документом, він, відповідно, підлягає виконанню за правилами, встановленими законодавством про виконавче провадження.
Загальною характеристикою вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є те, що вони є безспірними. Відповідно до цієї ознаки закон визначає вимоги, за результатами розгляду яких суд має право видати судовий наказ:
- вимога про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати. У постанові Пленуму ВССУ "Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження" від 23 грудня 2011 р. № 14 (далі - Постанова від 23.12.2011 р. № 14) зазначається, що у разі подання заяви за цією вимогою судовий наказ може бути видано не лише на суму заборгованості із заробітної плати, а й на суму компенсації за порушення строків її виплати, оскільки вона входить до структури заробітної плати відповідно до законів України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. та "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 р.
Для отримання відповідного наказу необхідно надати суду докази перебування заявника у трудових відносинах із боржником, а підтвердженням суми, яка стягується, може бути будь-який належно оформлений документ, що вказує на розмір нарахованої заробітної плати та компенсації за порушення строків її виплати, зокрема довідка бухгалтерії боржника, розрахунковий лист чи копія платіжної відомості тощо. Зауважимо, що розгляд вимог про стягнення заробітної плати в порядку наказного провадження у разі наявності спору щодо розміру заборгованості чи права на її отримання не допускається.
Згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП на зазначену вимогу не поширюється позовна давність, тому у випадку порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з заявою про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 367 ЦПК судовий наказ про виплату заробітної плати, але не більше ніж за один місяць, підлягає негайному виконанню, а згідно з ч. 2 цієї статті суд має право допустити негайне виконання судового наказу в разі стягнення всієї суми заборгованості із заробітної плати;
- вимога про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. Відповідна заява може бути подана після проведеного органами внутрішніх справ розшуку відповідача у випадках, передбачених ст. 78 ЦПК (якщо невідоме місцеперебування відповідача у справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи), а також розшуку боржника - фізичної особи, дитини - за виконавчими документами про відібрання дитини, розшуку транспортних засобів боржника відповідно до ст. 40 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року;
- вимога про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості. У цьому випадку судовий наказ може бути видано за наявності відповідних договорів про надання таких послуг, інших письмових доказів, що підтверджують фактичне надання та отримання таких послуг. Заявник має обґрунтувати свої вимоги та додати документи, що вказують на правильність і безспірність розрахунків, а також застосування тарифів на відповідні послуги.
Якщо окрім вимоги про стягнення основної суми заборгованості одночасно заявлена вимога про стягнення індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості, до заяви мають бути додані документи, що чітко підтверджують їх розрахунок, у тому числі й розрахунок щомісячних нарахувань (п. 13 Постанови від 23.12.2011 р. № 14);
- вимога про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо вона не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб. У цьому випадку судовий наказ видається на підставі відповідних норм СК (зокрема статей 181-184). Суддя повинен відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу на підставі п. 1 ч. З ст. 100 ЦПК, якщо така вимога пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб (зокрема особи, яка вже отримує аліменти від боржника);
Останньою вимогою згідно з ч. 1 ст. 96 ЦПК є вимога про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. Видача судового наказу за заявленою вимогою можлива лише за наявності преюдиційного рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухваленого на користь невизначеного кола осіб.
Судовий наказ не може бути виданий за заявою, в якій зазначено вимогу про стягнення збитків або відшкодування моральної шкоди, завданих неналежною якістю товару, оскільки вони є предметом розгляду в порядку позовного провадження (п. 15 Постанови від 23.12.2011 р. № 14).
За іншими вимогами, незалежно від того, чи є вони безспірними, суддя повинен відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу на тій підставі, що вони не передбачені законом.
96. Дайте визначення поняттю і сутності судового наказу.
Судовий наказ як заключний акт у цивільній справі відповідно до законодавства є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог у порядку наказного провадження
(ч. 1 ст. 95 ЦПК).
У процесуальній літературі ведуться дискусії щодо кваліфікації судового наказу як особливої форми судового рішення і про статус судового наказу як акта правосуддя. Так, С. В. Щербак відмічає, що з таким законодавчим визначенням не можна погодитись, оскільки поняття ≪судовий наказ≫ і ≪судове рішення≫ не збігаються, мають різний зміст і різне значення. Автор також зазначає: судовий наказ є судовою постановою, що видається суддею одноособово1. Н. І. Маслєннікова висловила думку, що судовий наказ не слід змішувати з такими постановами
суду першої інстанції, як рішення і ухвали, які виносяться в результаті вирішення по суті матеріально-правових вимог та процесуальних питань. Він виноситься судом поза межами тих процесуальних проваджень, які передбачають дотримання загального регламенту судового захисту, він є лише швидким засобом приведення в дію державного примусу і в точному розумінні не є правозастосовним актом.
За своїм значенням, юридичною силою, наслідками судовий наказ має певні формальні тотожні ознаки із рішенням суду:
1) судовий наказ — акт, винесений органом судової влади, в якому відбиваються його владні повноваження;
2) судовий наказ — акт захисту цивільних прав;
3) судовий наказ — процесуальний документ, оскільки чинне законодавство передбачає вимоги до його процесуально-документального оформлення;
4) судовий наказ — є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян.
Разом з тим існують відмінності між рішенням і судовим наказом. Так, рішення може бути постановлено за будь-якими заявленими правовими вимогами, а в наказному проваджені судом вирішується лише визначене коло вимог, які передбачені законом. Рішення ґрунтується на доказах, наданих сторонами, які досліджувалися в судовому засіданні. На відміну від цього судовий наказ ґрунтується на наданих заявником документах, які не оспорюються боржником при розгляді справи. У рішенні суду обов'язково вказуються обставини, що були встановлені судом і які стали підставою для його прийняття, а судовий наказ не містить мотивів суду, в ньому тільки вказується закон, на підставі якого боржник зобов'язаний здійснити певні дії. У судовому наказі, на відміну від судового рішення, яке виноситься в позовному провадженні, є лише вступна і резолютивна частини, а описова та мотивувальна частини відсутні. Будь-яке рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку на підставах, передбачених законом. Судовий наказ може бути скасований за заявою боржника судом першої інстанції, і тоді справа надалі буде розглядатися в порядку позовного провадження. В окремих випадках судовий наказ може бути оскаржений
в апеляційному порядку.
Закон досить ретельно регламентує зміст судового наказу (ст. 103 ЦПК). У ньому зазначаються: дата видачі наказу; найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ; ім'я (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження; посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги; сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнені грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником; сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь із боржника; відомості про порядок та строки подання заяви про скасування судового наказу. Судовийнаказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України ≪Про виконавче провадження≫, та обов'язково містити положення про дату видачі судового наказу стягувачу, дату набрання судовим наказом законної сили та строк пред'явлення судового наказу до виконання. Зазначені відомості вносяться до судового
наказу в день його видачі стягувачу для пред'явлення до виконання.
Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачеві після набрання ним законної сили.
97 - 98. Розкрийте поняття заочного розгляду справи.
З прийняттям ЦПК заочний розгляд справи став новим інститутом в системі цивільного процесуального права. Поновлення інституту заочного розгляду справи, регламентування якого містилося в Статуті російського цивільного судочинства 1864 р.1, стало можливим у зв'язку із зміною змісту цивільних процесуальних правовідносин. Воно має місце в разі неявки в судове засідання відповідача, а його норми можна розцінювати як додаткові процесуальні гарантії для сторін в цивільному процесі.
Відповідно до ст. 224 ЦПК у разі неявки в судове засідання відповідача (при цьому це може бути навіть перша неявка), який належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів. За наявності у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи за правилами ч. 2 ст. 224 ЦПК допускається у випадках неявки в судове засідання всіх відповідачів. В заочному порядку справа також може бути розглянута за умови того, що відповідач до ухвалення рішення у справі залишив зал судового засідання.
Крім того, для ухвалення заочного рішення повинна мати місце згода позивача на проведення заочного розгляду справи.
В разі зміни позивачем предмета або підстав позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача (ч. З ст. 224 ЦПК).
Порядок заочного розгляду справи визначено ст. 225 ЦПК. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 225 ЦПК про його проведення суд постановляє ухвалу. Безпосередній розгляд справи та ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими означеною главою ЦПК, а в рішенні зазначається строк і порядок подання заяви про перегляд заочного рішення. Відповідно до ст. 228 ЦПК заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача шляхом звернення із заявою про перегляд заочного рішення протягом 10 днів з дня отримання його копії. У зв'язку з цим закон вимагає направляти відповідачам, які не з'явилися в судове засідання, рекомендованим листом із повідомленням копії заочного рішення на пізніше 3 днів з дня його проголошення (ст. 227 ЦПК).
Порядок і строк подання заяви про перегляд заочного рішення врегульовано ст. 228 ЦПК, відповідно до якої заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 10 днів з дня отримання його копії. Частіше за все копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідомленням, тому днем вручення копії заочного рішення буде відповідна дата на повідомленні.
2. Порядок подання та розгляду заяви про перегляд заочного рішення
Заява про перегляд заочного рішення, подана відповідачем, за формою і змістом повинна відповідати вимогам ст. 229 ЦПК. Означена заява подається у письмовій формі. У цій заяві має бути зазначено: найменування суду, який ухвалив рішення, ім'я (найменування) відповідача або його представників, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобу зв'язку, обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, та відповідні докази; посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти позову; клопотання про перегляд заочного рішення; перелік доданих до заяви матеріалів.
Заява про перегляд заочного рішення підписується особою, яка її подає, до неї додаються її копії за кількістю осіб, які беруть участь у справі, та всіх доданих до неї матеріалів, а якщо її подає представник відповідача — додається довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження.
Судовий збір за подання заяви про перегляд заочного рішення не сплачується, а до неналежно оформленої заяви застосовуються правила ст. 121 ЦПК.
Відповідно до ст. 230 ЦПК при прийнятті заяви про перегляд заочного рішення суд вчиняє певні дії. Прийнявши заяву, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі, та одночасно повідомляє їм та особі, яка звернулась із заявою, про час і місце розгляду заяви. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом 15 днів з дня її надходження.
Законом визначений певний порядок розгляду заяви про перегляд заочного рішення, який проводиться відповідно до вимог ст. 231 ЦПК.
Заява про перегляд заочного рішення розглядається у судовому засіданні. Неявка осіб, належно повідомлених про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Головуючий відкриває судове засідання і з'ясовує, хто із осіб, які беруть участь у справі, з'явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви і з'ясовує думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення. Слід враховувати той факт, що законом не передбачене дослідження доказів, їх оцінка та судові дебати. Залежно від результатів перегляду заочного рішення суд може своєю ухвалою або залишити заяву без задоволення, або скасувати рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку (ч. З ст. 231 ЦПК).
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення (ч. 4 ст. 231 ЦПК).
Відповідно до ст. 232 ЦПК заочне рішення підлягає скасуванню у тому разі, коли суд встановить, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи (ч. 2 ст. 232 ЦПК). Слід враховувати той факт, що для перегляду заочного рішення необхідна наявність одночасно 2 наведених умов. Висновок про істотне значення повідомлених у заяві доказів для правильного вирішення справи суд робить не шляхом їх оцінки за правилами ст. 212 ЦПК, а виходячи з положень про належність і допустимість доказів, тобто відповідно до вимог ст.ст. 58, 59 ЦПК.
У випадку незгоди позивача із заочним рішенням він має право оскаржити його у загальному порядку, встановленому ч. 2 ст. 232 ЦПК. Повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому ч. З ст. 232 ЦПК.
Таким чином, після скасування заочного рішення справа може розглядатись у такому самому порядку з ухваленням заочного рішення ще тільки один раз, але вже без застосування правил про перегляд заочного рішення. Після повторного розгляду справи в заочному порядку діють загальні правила ЦПК про перегляд судових рішень.
99.Дайте характеристику заочному рішенню. Перегляд заочного рішення.
Особливістю заочного рішення є специфічний (спрощений) порядок його перегляду за ініціативою пасивної сторони. Як зазначалося, такий порядок притаманний усім моделям заочних рішень. Спрощений по рядок перегляду заочного рішення характеризується тим, що він мож ливий за ініціативою відсутньої на усному судовому розгляді сторони та суб'єктом перегляду виступає суд, який ухвалив заочне рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦПК заочне рішення може бути пере глянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Законодавець тим самим відступив на перший погляд від принципу незмінності судового рішення, допустивши перегляд судового рішення тим самим судом. Утім передбачене ЦПК правило є природним та по хідним від законодавчо визначених умов ухвалення заочного рішення. По суті можна стверджувати, що заочний розгляд справи та ухвалення заочного рішення за умов роз'яснення стороні процесуальних прав та наслідків їх здійснення ґрунтується на згоді позивача. Ця згода є до статньою підставою для процедури заочного розгляду справи. Крім того, для врівноваження процесуальних прав сторін на участь в усних слуханнях справи логічно встановлюється спрощена для відповідача процедура перегляду судового рішення. При цьому слід додати, що чинне процесуальне законодавство передбачає два способи перегляду заочного рішення: у загальному порядку, тобто в апеляційному, і у спрощеному порядку — за письмовою заявою відповідача про перегляд рішення судом, який його ухвалив (ст. 232 ЦПК).
Закон встановлює десятиденний строк на подання заяви про пере гляд заочного рішення після отримання його копії відповідачем (ч. 2 ст. 228 ЦПК). У даному випадку цей строк обчислюється не за загаль ними правилами обчислення процесуальних строків щодо типових процедур перегляду судових актів, тобто не з дня винесення заочного рішення, а з дня отримання відповідачем його копії. У принципі таке правило є логічним, оскільки рішення по справі ухвалюється у поряд ку заочного розгляду справи за відсутності відповідача і обчислення строку подання заяви про перегляд заочного рішення є своєрідною пільгою відповідачеві.
Строк на подання заяви на перегляд заочного рішення є процесу альним, тому відповідач може звернутися з клопотанням про понов лення пропущеного строку. Правила поновлення та продовження процесуальних строків передбачені ст. 73 ЦПК.
Питання про поновлення строку може вирішуватися за відсутнос ті сторін. Що в такому випадку визнавати моментом оголошення ухва ли: дату постановления ухвали чи дату повідомлення відповідача про задоволення клопотання? На наш погляд, обчислення поновленого строку повинно починатися з моменту оголошення ухвали в судовому засіданні, яке призначалося для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. ЦПК не вказує, яким чином особи, які беруть участь у справі, повідомляються про вчинення процесуальної дії, але сторони самі повинні дбати, щоб їм був відомий хід процесу, у резуль татах якого вони є заінтересованими.
Заява про перегляд заочного рішення відповідно до ст. 229 ЦПК подається у письмовій формі. У заяві про перегляд заочного рішення повинно бути зазначено: найменування суду, який ухвалив заочне рі шення; ім'я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер за собів зв'язку; обставини, що свідчать про поважні причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це; посилан ня на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача; клопотання про перегляд заочного рішення; перелік доданих до заяви матеріалів.
Задоволення заяви про перегляд заочного рішення можливе за на явності таких обставин: суд встановить, що неявка сторони викликана поважними причинами, а про причини неявки сторона не мала змоги своєчасно повідомити суд; сторона надасть докази, які можуть впли нути на зміст прийнятого рішення.
При поданні заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не стягується (ч. 6 ст. 229 ЦПК).
До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються правила ст. 121 ЦПК, тобто якщо заява про перегляд такого рішення за формою і змістом не відповідає вимогам закону, то вона залишається без руху та повертається заявникові для усунення недоліків. Якщо відповідач у встановлений судом строк усуне недо ліки заяви, вона вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявникові.
Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рі шення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї ма теріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд по відомляє осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду за яви. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п'ятнадцяти днів з дня її надходження (ст. 230 ЦПК).
Розгляд заяви відповідача про перегляд заочного рішення здійсню ється судом першої інстанції в судовому засіданні. Неявка осіб, на лежним чином повідомлених про час і місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви, але у випадку неявки в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, або їх представників, не повідомлених належним чином про час і місце розгляду заяви про перегляд заочного рішення, суд повинен, керуючись загальними правилами, відкласти розгляд заяви на підставі ст. 169 ЦПК.
Закон встановлює вичерпний перелік повноважень суду при роз гляді заяви про перегляд заочного рішення. Відповідно до ч. З ст. 231 ЦПК у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може залишити заяву без задоволення або скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку. При цьому суд постановляє відповідну ухвалу.
100. Розкрийте поняття, особливості розгляду справ окремого провадження.
Необхідність захисту прав та охоронюваних законом інтересів виникає не тільки у тих випадках, коли права та інтереси порушуються чи оспорюються. Інколи з'являється потреба у встановленні таких обставин, що є лише підставою для здійснення суб'єктивних прав. Особа, яка має певне право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Тому у цивільному процесі існує такий вид судочинства, який дозволяє заінтересованій особі встановлювати у судовому порядку юридичні факти для подальшого здійснення відповідних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Ним є окреме провадження.
Відповідно до ст. 234 ЦПК окремим провадженням визнається вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Справи окремого провадження, що становлять цивільну юрисдикцію суду, слід поділити на три групи. По-перше, це справи, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством. Ними є справи про:
- обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
- надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
- визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
- усиновлення;
- встановлення фактів, що мають юридичне значення;
- відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;
- передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
- визнання спадщини відумерлою;
- надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
- обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
- розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
До другої групи відносяться справи, які тільки поіменовані ЦПК, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. Такими є справи про надання права на шлюб (ст. 23 СК), про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК), про поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя (ст. 119 СК). До третьої групи можуть бути віднесені справи, які можуть розглядатися у порядку окремого провадження, якщо актами законодавства вони віднесені до цивільної юрисдикції (ст. 234 ЦПК).
Відповідно до новітнього цивільного процесуального законодавства із категорій справ окремого провадження вилучаються справи за заявами про встановлення неправильностей у актах громадянського (нині – цивільного) стану, а також справи про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. Так, відповідно до перехідних та прикінцевих положень ЦПК скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності ЦПК 2004 р. відповідно до глави 39 ЦПК 1963 р., розглядаються за правилами позовного провадження. Заяви у справах щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану, подані до набрання чинності ЦПК за правилами, встановленими главою 36 ЦПК 1963 р., розглядаються у порядку, встановленому Адміністративним процесуальним кодексом України.
Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості.
Ознаками окремого провадження є, насамперед, його несумісність із спором про право. Якщо у ході розгляду справи виявиться, що предметом судового розгляду справи є спір про право, суд повинен залишити заяву без розгляду (якщо справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства) або закрити провадження у справі, якщо предметом судового розгляду і вирішення виявиться спір про право адміністративне або господарське, які можуть бути предметом розгляду у порядку відповідного адміністративної та господарської судової юрисдикцій.
У порядку окремому провадженні суд розглядає і вирішує вимогу до суду про встановлення певних обставин – юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон пов’язує виникнення, зміну або припинення суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав.
Ще однією важливою ознакою цього виду провадження є відсутність сторін із протилежними інтересами. Це не означає, що між цими особами не може існувати відносин напруженого характеру чи існувати певних непорозумінь, однак цей спір носить специфічний характер, він не носить характеру спору про право, а спору про стан, факт, обставину. Відсутність правового спору і сторін в окремому провадженні робить неможливим пред’явлення зустрічного позову, заміну сторони, укладення мирової угоди, звернення у третейський суд і т.д. В той же час не виключається можливість спільного звернення до суду декількох осіб, пов’язаних між собою спільними інтересами (процесуальна співучасть). Особи, права та обов’язки яких зачіпаються рішенням суду, повинні приймати участь у справі як заінтересовані особи, що дозволяє їм повноцінно приймати участь у справі із наділенням їх усім правовим статусом сторони у процесі.
В окремому провадженні мають місце особливості прояву ряду принципів цивільного процесу (диспозитивності, змагальності, одноособовості та колегіальності розгляду цивільної справи, процесуальної рівності та ін.). Так, наприклад, відповідно до ст. 234 ЦПК справи порядком окремого провадження, які визначені п.п. 1, 3, 4, 9, 10 цієї статті розглядаються колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Суд зобов’язаний вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, тому з цією метою він може за власною ініціативою витребувати необхідні докази, що є не приманним для інших видів проваджень у цивільному процесі.
Отже, розгляд справ окремого провадження судом пов'язаний із здійсненням, так би мовити, “судового управління” у випадках, коли законодавець покладає на суд здійснення непритаманної йому функції установлення тих чи інших обставин без розв'язання спору про право. При цьому законодавець виходить із доцільності такого вирішення, покладаючи встановлення юридичних фактів на суд, який має особливий правовий статус суб'єкта судової влади, та поширюючи на процедуру розгляду цих справ форму цивільного судочинства.
Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб. Тому вирізняльною ознакою справ окремого провадження є те, що заява може бути подана певним визначеним законом колом осіб (заявників), в той час як у позовному провадженні це може зробити будь-яка особа, чиї права і охоронювані законом інтереси ймовірно порушені. Заявником йменується фізична чи юридична особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі. У такій якості можуть виступати різноманітні групи фізичних та юридичних осіб у залежності від конкретної категорії справ окремого провадження. Коло заявників по окремим категоріям справ окремого провадження окреслюється шляхом:
- вказівки у заяві мети звернення до суду (у справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, справи про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою),
- встановлення вичерпного переліку осіб, за заявою яких може бути відкрито провадження у справі (справи про усиновлення, про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання недієздатною),
- обов’язку визначення наявності певної іншої юридичної заінтересованості у справі (справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі).
У будь-якому випадку заявник перед зверненням до суду повинен обґрунтувати свою заінтересованість у конкретній справі.
Всіх решта осіб, які беруть участь у справі, закон визначає як заінтересованих осіб. Поняття “заінтересованих осіб” носить узагальнюючий характер і включає усіх осіб, права та законні інтереси яких у тій чи іншій степені будуть зачіпатися ухваленим у справі рішенням. Заінтересовані особи можуть бути залучені до участі у справі за ініціативою суду, а також вступити у процес за власною ініціативою. Оскільки у таких справах відсутні сторони, то не може бути й третіх осіб.
Зважаючи на те, що відкриття провадження у справі порядком окремого провадження здійснюється шляхом подання заяви, то відсутні і процесуальні інститути, нерозривно пов’язані із позовом. Зокрема, в окремому провадженні не можуть мати місти відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, зміна предмету та підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, вихід за межі заявлених вимог. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди.
В то же час можливою є відмова від заяви, а в окремих випадках зміна її предмету та підстави (наприклад, справи про обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання особи недієздатною). Однак ці дії слід розглядати як розпорядження тільки процесуальними правами.
За загальним правилом судові витрати, понесені сторонами при розгляді справи порядком окремого провадження не відшкодовуються. При зверненні до суду необхідним є подання документів про сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, крім випадків, встановлених ст. 81 ЦПК.
В основу порядку розгляду та вирішення справ окремого провадження покладені загальні правила цивільного судочинства, тобто правила позовного провадження. Оскільки справам окремого провадження притаманні особливості, що характеризують провадження в цілому та кожну категорію справ окремо, то загальні правила цивільного судочинства застосовуються з певними винятками та доповненнями.
Таким чином, провадження по кожній справі, що віднесена до окремого провадження, утворює певний синтез загальних правил цивільного судочинства, правил, що притаманні окремому провадженні в цілому, а також правил, що характеризують виключно певну категорію справ. Специфіка провадження по кожній окремо із категорії справ регулюється шляхом встановлення до загального порядку розгляду справ визначених процесуальних винятків та доповнень.
В окремому провадженні діє багато положень, що відносяться до позовного провадження. Загальними є вимоги, що ставляться до відкриття провадження у справі, його підготовки, судовому розгляду, доказам і доказуванню, ухвалюваному по справі рішенню, а також перегляду постановлених у справі судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку і т.д.
Рішення суду у справах окремого провадження не підлягають примусовому виконанню, але мають загальнообов'язковий характер (ст. 14 ЦПК). Вони реалізуються шляхом оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян, а саме: видачею свідоцтва про право власності; виправленням, поновленням чи анулюванням запису актів цивільного стану тощо.
101. Дайте характеристику процесуальному порядку визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною. Поновлення в дієздатності
Цивільна дієздатність є важливою складовою правосуб’єктності фізичної особи, що дозволяє у повній мірі виступати суб’єктом цивільних відносин, своїми діями набувати цивільних прав та виконувати цивільні обов’язки. В окремих випадках, визначених актами цивільного законодавства особа може бути обмежена у дієздатності або взагалі визнана недієздатною. Так, відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також підставами для обмеження фізичної особи у дієздатності є зловживання фізичною особою спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, внаслідок чого ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Згідно із ст. 39 ЦК визнана судом недієздатною може бути фізична особа, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Предметом судової діяльності є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення такого правового стану фізичної особи як обмеження у дієздатності чи визнання її недієздатною.
Правом на звернення у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності наділені члени її сім'ї, орган опіки та піклування, наркологічні та психіатричні заклади. Заяву про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подано батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування. Із заявою про визнання фізичної особи недієздатною можуть звернутися члени її сім'ї, близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, психіатричний заклад (ст. 237 ЦПК).
Підсудність (ст. 236 ЦПК). Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, - за місцезнаходженням цього закладу.
Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинна містити обставини, що свідчать про психічний розлад, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права. У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
При підготовці справи до судового розгляду при наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначається судово-психіатрична експертиза. Якщо таких даних немає, то експертиза не проводиться, а ухвалюється рішення про відмову у задоволенні поданої до суду заяви.
Розгляд справи. Відповідно до ст. 240 ЦПК справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я.
Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. Таке рішення є підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздатній фізичній особі – опікуна.
Поновлення фізичної особи у дієздатності. За загальними правилами суд, який ухвалив рішення, не вправі його змінити чи скасувати. Однак, у зв’язку із специфікою справ окремого провадження взагалі та справ про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатною зокрема, таке рішення суду може бути скасоване. Пояснюється це особливістю повноважень суду при розгляді таких справ. У цьому випадку не розглядається питання про наявність чи відсутність підстав для обмеження у дієздатності чи визнання недієздатною, а те, чи існують підстави для поновлення такої особи у дієздатності. Тому і мова йде про те, що суд не переглядає власного рішення. У випадку ж виникнення сумніву щодо законності та/або обґрунтованості ухваленого рішення суду, не постає питання про поновлення у дієздатності, а повинен відбуватися перегляд рішення суду в апеляційному, касаційному порядку чи у зв’язку з винятковими обставинами у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством.
Законом визначене коло заявників, котрі наділені законом, правом на звернення до суду із заявою про поновлення фізичної особи у дієздатності. У справах про обмеження фізичної особи у дієздатності це може відбуватися за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування (ст. 38 ЦК). У справах про визнання фізичної особи недієздатною заявниками можуть бути опікун або органи опіки та піклування (ст. 42 ЦК). Тобто, в останньому випадку не визнається право на звернення до суду за фізичною особою, яка визнана судом недієздатною.
У випадку скасування рішення суду про визнання особи недієздатною, а також про обмеження у дієздатності, коли підставою для нього була наявність психічного розладу, обов’язковим є проведення судово-психіатричної експертизи, яка повинна дати відповідь про значне поліпшення стану здоров’я фізичної особи або видужання (п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 березня 1972 р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним”).
Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки та піклування. Таке рішення є підставою для зняття встановлених над фізичною особою опіки чи піклування.
102. Визначте процесуальний порядок визнання фізичної особи безвісно відсутнього або оголошення її померлою.
Чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість зміни правового стану осіб шляхом визнання їх безвісно відсутніми або оголошення померлими в судовому порядку. Безвісна відсутність громадян може бути пов'язана із стихійним лихом, нещасними випадками та будь-якими іншими обставинами. Відсутність громадянина у місці його постійного проживання або переважного перебування, а також відсутність відомостей про це протягом тривалого часу створює невизначеність у тих або інших правовідносинах для певного кола осіб, що перешкоджає здійсненню належних їм суб'єктивних прав. У зв'язку з необхідністю захисту інтересів осіб, які перебувають у певних правовідносинах з громадянином, щодо якого тривалий час відсутні відомості в місці його проживання, виникає потреба у зміні правового стану цього громадянина.
Підсудність справ про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим встановлена законом з урахуванням інтересів громадян і юридичних осіб, здійснення суб'єктивних прав та виконання обов'язків яких залежить від рішення суду по справі. Ці справи розглядаються судом за місцем проживання або знаходження заявника. Місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно або переважно проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, або осіб, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів (ст. 29 ЦК). Місцем знаходження юридичної особи визнається місце її державної реєстрації (ст. 93 ЦК). У ЦПК не зазначено, хто саме може звернутися до суду з вимогою про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим. При вирішенні цього питання слід застосовувати ст. 4 ЦПК, відповідно до якої справа в суді може бути порушена особою, яка має заінтересованість у зміні правового стану громадянина.
Заява по справі про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим має відповідати загальним вимогам, закріпленим ст. 119 ЦПК. Заява подається у письмовій формі. Вона повинна містити: назву суду, до якого подається заява; точну назву заявника, його місце проживання або знаходження, а також назву представника заявника, коли ним порушується справа; чітко сформульовану вимогу, з якою звертається до суду заявник; виклад обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги, та зазначення доказів, що стверджують ці вимоги, а також підпис заявника або його представника з зазначенням часу подання заяви.
Обставинами, які обґрунтовують заявлені вимоги, є: невідомість перебування відсутнього громадянина; неможливість усунути цю невідомість; тривалість безвісної відсутності; події, що загрожували смертю або дають підставу припускати загибель громадянина від певного нещасного випадку. У заяві за цією категорією справ крім зазначених обставин обов'язково слід вказати, з якою метою необхідно заявникові визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим. До заяви додаються документи про сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду справи.
У порядку підготовки до розгляду справ про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим суддя повинен встановити осіб (родичів, співробітників та інших), які можуть дати відомості про відсутнього, а також запитати відповідні організації за останнім місцем його роботи про наявність відомостей щодо відсутнього.
У ході підготовки справи суддя повинен визначити коло осіб, які заінтересовані в її розгляді, та їх процесуальне становище, допустити або залучити їх до участі в процесі та повідомити їх про місце і час розгляду справи. Коло таких осіб зумовлюється метою, з якою заявникові необхідно визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим. Як заінтересовані особи можуть взяти участь у справі члени родини заявника та інші особи, які мають право на одержання пенсії у зв'язку з втратою годувальника, якщо справа порушена з метою призначення пенсії заявнику або його дітям.
Відповідно до ст. 248 ЦПК суд при відкритті провадження у справі вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, якщо опіку над майном не встановлено. Безпосередньо ж дії, спрямовані на опіку над майном здійснюються згідно із ст. 44 ЦК нотаріусом у порядку, встановленому ЦК, Законом України “Про нотаріат” та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Розгляд справи здійснюється у відкритому судовому засіданні з участю заявника і заінтересованих осіб, а також свідків та інших осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.
У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про відсутнього початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому були одержані останні відомості про відсутнього, а при неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року (ст. 43 ЦК). Днем смерті громадянина, оголошеного померлим вважається день набрання законної сили рішенням суду. В разі оголошення померлим громадянина, який пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд може визнати днем смерті цього громадянина день його гаданої загибелі (ст. 46 ЦК).
Судові рішення. Суд повинен відмовити у задоволенні заяви, якщо буде встановлено місце перебування громадянина, щодо якого вирішується питання про визнання його померлим. Таке ж рішення виноситься і у випадку, якщо буде з’ясовано, що строк невідомості місця перебування громадянина не відповідає зазначеному в законі.
У резолютивній частині рішення про задоволення заяви зазначаються не тільки дані про особу людини, яка визнається безвісно відсутньою чи оголошується померлою, але і початок безвісної відсутності або день смерті такої фізичної особи, які визначаються відповідно до правил, встановлених законом.
Після того, як рішення про оголошення громадянина померлим набере законної сили, суд обов’язково повинен надіслати його копії органу реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті громадянина, а також до нотаріальної контори або органу, що виконує нотаріальні дії, для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна (ст. 249 ЦПК).
Рішення, яке набрало законної сили, породжує певні правові наслідки: у непрацездатних членів сім’ї виникає право на пенсію; подружжя такої особи має право розірвати шлюб у спрощеному порядку; з’являється можливість усиновлювати дітей без згоди відсутнього та інше.
Скасування рішення. Визнання особи безвісно відсутньою має умовний характер, зумовлений невизначеністю цивільних та інших відносин за участю відсутньої особи. Тому у разі, коли фізична особа, щодо якої ухвалено рішення суду про визнання її безвісно відсутньою, з’явилась, рішення суду може бути скасоване.
Відповідно до ст. 250 ЦПК у разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою чи оголошено померлою, або відомостей про місцеперебування цієї особи суд за місцеперебуванням особи або суд, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголосив її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Отже, заяву може бути подано особою, яку було визнано безвісно відсутньою чи оголошено померлою, або іншою заінтересованою особою. Законом встановлено, що таке рішення може ухвалити як суд, який ухвалив первісне рішення, так і суд за місцем перебування такої фізичної особи. У другому випадку, суд обов’язково повинен витребувати первісне рішення – рішення про визнання особи безвісно відсутньою. Із заявою про скасування рішення суду може звернутися безпосередньо особа, щодо якої ухвалене рішення. Таким правом наділяються інші заінтересовані особи, що потерпають від відсутності особи.
103. Дайте характеристику розгляду судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.
Надання фізичній особі повного обсягу цивільної дієздатності (емансипація) є новим інститутом у цивільному праві. Відповідно до ст. 35 ЦК повного обсягу цивільної дієздатності до досягнення повноліття чи до одруження можливо у наступних випадках: якщо неповнолітня особа, яка досягла шістнадцяти років, працює за трудовим договором, а також неповнолітня особа записана матір’ю або батьком дитини. Набуття повного обсягу цивільної дієздатності здійснюється на підставі рішення органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. І тільки у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ визначений ст.ст. 242-245 ЦК.
Ще однією підставою для надання повного обсягу дієздатності є бажання фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років, займатися підприємницькою діяльністю, однак у цьому разі ЦК не передбачає можливості надання повного обсягу у судовому порядку.
Предметом судової діяльності є встановлення підстав для надання неповнолітній фізичній особі повного обсягу дієздатності, визначення відповідності встановлення нового правового стану інтересам самої особи, якщо батьки (усиновлювачі), піклувальник не дають згоди на емансипацію.
Право на звернення до суду має сама неповнолітня особа, при чому може звернутися в її інтересах представник, якого особа уповноважила, але не може виступати законний представник, зважаючи на особливість цієї категорії справ, яка вказує на бажання особи звільнитися від необхідності користуватися таким способом подолання обсягу дієздатності, якого не вистачає.
Заява подається до суду за місцем проживання неповнолітньої особи (ст. 242 ЦПК, ст. 29 ЦК). У заяві повинно зазначатися дані про те, що особа працює за трудовим договором або є матір’ю чи батьком відповідно до актового запису цивільного стану. Заява оплачується судовим збором.
Розгляд справи. Справа розглядається у судовому засіданні за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Обов’язковою є участь представників органів опіки і піклування (ст. 244 ЦПК).
Судове рішення. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення. Якщо буде встановлено, що надання повного обсягу дієздатності неповнолітній фізичній особі відповідає її інтересам, а також при наявності встановлених законом підстав, суд ухвалює рішення про задоволення вимоги. У цьому разі повного обсягу дієздатності така особа набуває після набрання рішенням суду законної сили. Рішення суду видається заявникові, а також надсилається органові опіки і піклування, зокрема для зняття піклування.
104. Охарактеризуйте порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом у зв'язку з його втратою, знищенням архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
а) факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;
б) чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;
в) у заявника не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
г) встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
За правилами про підсудність справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються судами за місцем проживання заявника (ст. 257 ЦПК).
Заявниками у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть бути громадяни, які заінтересовані у встановленні певних фактів, оскільки від цього залежить можливість реалізації їх суб'єктивних прав.
Ст. 256 ЦПК містить перелік фактів, які можуть бути встановлені в судовому порядку. Ними є факти:
1) родинних відносин між фізичними особами;
2) перебування фізичної особи на утриманні;
3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;
5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;
6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;
7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;
8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Але цей перелік не є вичерпним. Суд за наявності зазначених у законі умов може встановлювати й інші факти, що мають юридичне значення, зокрема: визнання батьківства, реєстрація батьківства, володіння будинком на праві власності, прийняття спадщини тощо.
Не розглядаються в судовому порядку заяви про встановлення належності до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій ори виконанні обов'язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і здобуття відповідної освіти, одержання урядових нагород тощо. До юрисдикції суду також не належить встановлення факту належності особі документів, що посвідчують особу громадянина (паспорта, військового квитка тощо). Разом з тим суди вправі розглядати справи про встановлення фактів належності громадянам довідок про поранення, перебування у госпіталях у зв'язку з пораненням, повідомлень військкоматів та інших органів військового управління про загибель або пропажу без вісті певних осіб у зв'язку з обставинами воєнного часу, також заповітів, страхових свідоцтв, полісів, ощадний книжок, трудової книжки та іншого документа про трудовий стаж, оскільки вони не належать до документів, які посвідчують особу.
Заява про встановлення фактів, що мають юридичне значення повинна відповідати вимогам щодо змісту і форми позовної заяви, які встановлені ст. 119 ЦПК, а також спеціальним вимогам, які передбачені для цієї категорії справ. Важливе значення має вимога про обов’язкове зазначення у заяві мети встановлення юридичного факту, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним, і чи тягне він правові наслідки. В заяві необхідно також вказати причини неможливість одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, та вказати докази його існування. З урахуванням зазначеної в заяві мети, суд визначає коло осіб, які можуть бути залучені до участі у справу.
Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, повинно відповідати загальним вимогам щодо судових рішень. Особливістю рішення про встановлення фактів, які мають юридичне значення, є те, що в резолютивній частині, крім висновку про задоволення заяви, суд повинен чітко сформулювати, який факт встановлено, та мету його встановлення. Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.
105. Визначте порядок розгляду справ про усиновлення.
Судовий порядок усиновлення є порівняно новою у цивільному процесуальному законодавстві. Він запроваджений Законом України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України” від 30.01.1996 р., у процесуальному законодавстві відповідні доповнення внесені Законом України “Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України” (зміни щодо порядку усиновлення дітей)” від 12.07.1996 р. Введення таких норм зумовлене необхідністю всебічного забезпечення інтересів дитини та законності при здійсненні усиновлення.
Підстави, порядок усиновлення та процесуальні питання, пов’язані із порядком розгляду та вирішення справ про усиновлення визначаються гл. 18 СК та ст.ст. 251-255 ЦПК.
Предметом судової діяльності є перевірка підстав проведення усиновлення, відповідність такого усиновлення інтересам самої особи для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя, а також для того, щоб не порушувалися інтересів інших осіб. Суд встановляє також наявність згоди усиновлюваного, адже відповідно до ст. 218 СК згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові. При цьому при виявленні її згоди на усиновлення повинні бути вжиті заходи щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини у випадку приховання факту усиновлення від дитини, яка усиновляється.
Право на звернення мають особи, які бажають усиновити особу. Заява до суду може подаватися особисто однією особою або подружжям (спільна заява), подання заяви через представника не допускається.
Заява до суду, крім загальних вимог, визначених ст. 119 ЦПК, повинна містити: ім’я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім’я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров’я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір’ю або батьком дитини.
До заяви додаються наступні документи:
1) копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, - при усиновленні дитини одним із подружжя;
2) медичний висновок про стан здоров’я заявника;
3) довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;
4) документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням.
До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, окрім цього додаються згода законного представника дитини та згода компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.
До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями додаються дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади, висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в’їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов’язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною. Відповідно до ст. 252 ЦПК усі документи, складені іноземною мовою повинні бути легалізовані у встановленому порядку, перекладені українською мовою і нотаріально засвідчені.
У разі усиновлення повнолітньої особи заява про усиновлення повнолітньої особи повинна містити: ім’я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім’я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров’я дитини, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані: копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, - при усиновленні дитини одним із подружжя, а також згода особи на усиновлення.
При підготовці справи до розгляду суддя вирішує питання про участь у справі відповідного органу опіки і піклування, а у справах за заявами іноземних громадян – Центру з усиновлення дітей Міністерства освіти і науки України. Участь органів опіки і піклування у справах про усиновлення дітей справ є обов’язковою (ст. 19 СК, ст. 254 ЦПК) і вони повинні представити до суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.
До висновку органу опіки та піклування мають бути додані: акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання; свідоцтво про народження дитини; медичний висновок про стан здоров’я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток; у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров’я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення (ст. 253 ЦПК).
Розгляд справи. Справа про усиновлення розглядається судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або повнолітньої особи, колегіального у складі одного судді та двох народних засідателів. Для забезпечення таємниці усиновлення за клопотанням заявника (заявників) проводиться закритий судовий розгляд.
Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов’язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров’я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих осіб. При усиновлені повнолітньої особи обов’язковою є участь заявника (заявників) та усиновлюваної особи.
Судове рішення. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, при ухваленні якого враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:
- стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;
- мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
- мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;
- взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується вже дитиною;
- особу дитини та стан її здоров'я;
- ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити (ст. 224 СК).
Ухвалене рішення проголошується публічно, за винятком проведення закритого судового розгляду. У разі задоволення заяви суд зазначає про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками). За наявності клопотання заявника (заявника) судом може бути здійснено зміну імені, прізвища, по батькові усиновлюваного, дати та місця народження усиновлюваної дитини, про запис усиновлювачів батьками. Судом вирішується питання про судові витрати, які покладаються на заявника (заявників).
Рішення набирає законної сили у загальному порядку і з моменту вступу рішення у законну силу усиновлення вважається таким, що відбулося. Однак, законом встановлено, що до вступу рішення суду у законну силу воно може бути скасоване судом, який його постановив. Це допускається у разі:
а) відкликання батьками дитини своєї згоди на усиновлення. У такому разі суд поновлює розгляд справи і може відмовити в усиновленні, у зв’язку з цією підставою.
б) відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішення про усиновлення. У цьому випадку заява залишається без розгляду, що не перешкоджає заявнику (заявникам) звернутися до суду у загальному порядку в подальшому (ст. 255 ЦПК).
Рішення суду, яке набрало законної сили надсилається органам опіки та піклування, а у разі усиновлення іноземними громадянами – і Центру з усиновлення дітей.
У судовому порядку також вирішуються справи про скасування усиновлення та визнання його недійсним, однак такі справи вирішуються порядком позовного провадження.
106.Визначте порядок розгляду справ про відновлення права на втрачені цiннi папери на пред’явника та векселі.
Чинне законодавство передбачає право громадян передавати на зберігання банкам та іншим фінансовим установам цінні папери та робити вклади без зазначення відомостей про вкладника (на пред'явника). Характерною ознакою цих паперів є те, що в них не вказано ім'я власника. Власником такого папера визнається особа, яка його пред'явить до виконання. Тому в разі втрати такого папера пред'явити його до виконання може будь-яка особа, котрій цінний папір на законних підставах не належить. Аналогічним чином може відбуватися і щодо векселя.
Захист прав власника при втраті ним такого цінного папера може здійснюватися в судовому порядку. Якщо власник втраченого папера на пред'явника знає, хто є його держателем, то витребування цього документа можливе шляхом пред'явлення позову. Коли ж особа, яка втратила цінний папір на пред'явника, не знає, хто є його держателем, захистити свої права та інтереси вона може в порядку окремого провадження, звернувшись до суду із заявою про визнання папера недійсним та про відновлення прав на втрачений цінний папір.
Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі у порядку окремого провадження можливе не тільки у разі втрати цих документів, але й тоді, коли документи втратили ознаки платіжності внаслідок неналежного їх зберігання або з інших причин (у ощадній книжці не зберігся запис номера рахунку, не повністю зберігся запис лишку вкладу тощо), а фінансова установа у зв'язку з цим відмовилася здійснити відповідну операцію.
Право на звернення до суду. Із заявою до суду про відновлення прав на втрачений цінний папір на пред'явника має право звернутися особа, яка вважає себе його власником. Як заінтересована особа у справах даної категорії виступає ощадний банк, який видав цінній папір, оскільки рішення суду про визнання папера недійсним передбачає для нього певні обов'язки: видати заявникові вклад або цінний папір замість визнаного недійсним.
Підсудність. Справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника розглядаються судом за місцем знаходження установи, що видала цінний папір (емітента). Це зумовлюється насамперед необхідністю при підготовці справи до розгляду найоперативніше забезпечити заяву шляхом заборони цій установі провадити будь-які операції по втраченому цінному паперу. У випадку, коли предметом розгляду є відновлення прав на втрачений вексель, то справа розглядається судом за місцем платежу за таким векселем.
Заява. Відповідно до ст. 261 ЦПК у заяві, яка подається до суду, крім загальних вимог, встановлених ст. 119 ЦПК, повинно бути зазначено: ім'я і місце проживання заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи-заявника; обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або вексель; повна і точна назва емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя – вид, номер бланку, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявнику, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя.
Підготовка до судового розгляду справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника векселі за загальним правилом полягає у визначенні кола осіб, які мають брати участь у процесі; у визначенні предмета доказування і кола доказів, необхідних для встановлення фактів, що покладені в основу заявленої заявником вимоги; у вжитті заходів для забезпечення своєчасної явки в судове засідання учасників процесу. Підготовка справ даної категорії має певні особливості. Суддя після одержання заяви, постановляє ухвалу про виклик держателя цінного папера до суду на підставі публікації. Крім того, суддя своєю мотивованою ухвалою забороняє установі, яка видала цінний папір, провадити по ньому будь-які операції.
Щодо векселя, то ст. 262 ЦПК встановлені пені особливості. Так, якщо строк платежу за векселем не настав, ухвала, постановлена у ході підготовки справи до судового розгляду, надсилається на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем. Тому при пред'явленні векселя нотаріусу для вчинення протесту, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов'язаний повідомити відповідний суд про пред'явлення такого векселя для вчинення протесту.
Закон покладає на держателя цінного папера обов’язок у зазначений в публікації тримісячний строк подати до суду, який постановив про це ухвалу, заяву про те, що він є її держателем, незалежно від того, є він власником цього цінного одного папера чи володіє ним на будь-яких інших підставах. До заяви він повинен додати оригінал цінного папера. Особиста явка держателя цінного до суду не є обов'язковою, тому надання вказаних документів може бути здійснено як шляхом явки в суд, так і поштою.
Подання держателем цінного папера до суду заяви про наявність у нього певних прав на цей папір свідчить про виникнення між ним і заявником спору про право, що виключає можливість розгляду справи за правилами окремого провадження. У зв'язку з цим суддя повинен постановити ухвалу про залишення заяви щодо відновлення прав на втрачений цінний папір без розгляду. У цьому випадку суд повинен роз'яснити заявнику його право пред'явити до держателя папера позов у загальному порядку. Суд для цього встановлює строк, протягом якого заявник може реалізувати надане йому право на подання позову з метою захисту своїх суб'єктивних прав у порядку позовного провадження, який не може перевищувати двох місяців, однак може бути продовжений.
У випадку, коли держатель цінного папера протягом тримісячного строку не заявить на нього своїх праві не подасть до суду відповідної заяви, суддя постановляє ухвалу про призначення справи до розгляду.
Рішення суду. Особливістю рішення по цих справах є те, що визнавши вимоги заявника законними і обґрунтованими, суд робить висновок про визнання втраченого цінного паперу на пред’явника недійсним. Відповідно до ст. 267 ЦПК рішення про визнання втраченого цінного паперу на пред'явника або векселя недійсним є підставою для видачі заявникові цінного паперу на пред'явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій; для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов'язаними за векселем особами передавальних написів.
107. Визначте порядок розгляду судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.
Мета та завдання. Річ, яка не має власника або власник якої невідомий, вважається безхазяйною (ст. 335 ЦК). Право власності на таку річ набувається в залежності від того, є вона рухомою чи нерухомою. Так, на рухомі речі воно може виникнути за набувальною давністю, а безхазяйні нерухомі речі можуть передаватися у комунальну власність.
Відповідно до ст. 355 ЦК безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.
Предметом судової діяльності у цій категорії справ є встановлення підстав для передачі нерухомої речі, яка не має власника або власник якої невідомий, у власність територіальної громади. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ суду визначається ст.ст. 269-273 ЦПК.
Право на звернення до суду має орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади (ст. 269 ЦПК, ст. 172 ЦК).
Заява подається до суду за місцем знаходження цієї речі. У заяві повинно бути зазначено, яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади, основні характеристики нерухомої речі, посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, друковані засоби масової інформації, в яких було зроблено оголошення про взяття відповідної нерухомої речі на облік.
У разі недотримання вимог, встановлених цивільним законодавством (реєстрація майна як безхазяйної, недотримання строку на звернення до суду) суд відмовляє у прийнятті заяви, що не перешкоджає повторному зверненню до суду, якщо будуть усунені обставини, які слугували підставою для постановлення ухвали про відмову у прийнятті заяви.
Розгляд справи відбувається у судовому засіданні за участю заявника та обов’язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб (наприклад, органів державної податкової служби, органу, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та ін.).
Судове рішення(ст. 273 ЦПК). У разі встановлені достатніх підстав для передачі такого майна у комунальну власність, безхазяйна нерухома річ переходить у власність відповідної територіальної громади. Право комунальної власності на таку річ виникає з моменту вступу рішення у законну силу.
108. Охарактеризуйте розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою.
В деяких випадках може виникнути питання про те, що майно, яке залишилось після смерті особи, не може перейти до інших осіб у загальному порядку спадкування (відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прийняття). Така спадщина може бути визнана відумерлою (ст. 1277 ЦК).
Предметом судової діяльності є визначення підстав для визнання спадщини відумерлою. Процесуальний порядок розгляду та вирішення визначається ст. 1277 ЦК та ст.ст. 274-278 ЦПК.
Право на звернення орган місцевого самоврядування, який претендує на передачу у комунальну власність відумерлої спадщини.
Заява подається до суду за місцем відкриття спадщини, яким визнається згідно із ст. 1221 ЦК останнє місце проживання спадкодавця. А якщо воно невідоме, то ним визнається місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна.
У заяві повинно бути наведено відомості про час і місце відкриття спадщини, про майно, що становить спадщину, а також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцю, про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про відмову від її прийняття.
Якщо заява подана до закінчення річного строку з дня відкриття спадщини, суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, що не перешкоджає повторному зверненню до суду після усунення цієї обставини.
Після прийняття заяви суддя повинен повідомити нотаріальні органи за місцем відкриття спадщини про необхідність вжиття заходів щодо охорони спадщини у порядку ст. 1283 ЦК до вирішення справи по суті та вступу рішення суду у законну силу.
Розгляд та вирішення справи. Відповідно до ст. 277 ЦПК справа розглядається у судовому засіданні з обов’язковою участю заявника та з обов’язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення. Так, встановивши, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні, або спадкоємці усунені від права на спадкування, або спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини.
З моменту вступу рішення у законну силу спадщина переходить до територіальної громади. З цього часу до територіальної громади переходять обов’язки перед кредиторами, щодо відшкодування завданої спадкодавцем майнової та моральної шкоди, заявлені у порядку ст. 1231 ЦК.
109. Охарактеризуйте розгляд справ судом про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.
Акти цивільного законодавства визначають серед особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи, право на медичну допомогу (ст. 284), роблячи щодо надання психіатричної допомоги відсилку до інших актів законодавства. Надання фізичній особі цього виду медичної допомоги здійснюється з дотриманням Закону України “Про психіатричну допомогу” (далі у цьому параграфі – Закон).
Специфіка надання особі психіатричної допомоги полягає у тому, що такі захворювання (психічні розлади) можуть виключати можливість особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Тому в окремих випадках таке лікування може мати неправомірний характер, порушувати вимоги законодавства, посягати на суб’єктивні права особи, якій надається психіатрична допомога.
У судовому порядку вирішуються питання про проведення психіатричного огляду у примусовому порядку (ч. 7 ст. 11 Закону), про надання амбулаторної психіатричної допомоги особі без її усвідомленої згоди або згоди її законного представника у випадках, коли наявні відомості дають підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги (ч. 2 ст. 12 Закону), про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку понад 6 місяців (ч. 5 ст. 12 Закону), про відмову в продовженні надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку (ч. 7 ст. 12 Закону), про госпіталізацію особи (ч. 1 ст. 16 Закону), про продовження госпіталізації в примусовому порядку понад 6 місяців (ст. 17 Закону), про відмову в продовженні госпіталізації особи у примусовому порядку (ч. 3 ст. 18 Закону).
Процесуальний порядок розгляду та вирішення справ цієї категорії судом визначаються ст.ст. 279-282 ЦПК, Законом України “Про психіатричну допомогу”.
Право на звернення. З вимогою до суду про проведення примусового психіатричного огляду, надання амбулаторної допомоги у примусовому порядку наділений лікар-психіатр. Інші особи не мають права звернутися до суду. Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що мають достатні підстави для такого огляду. Із заявою можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який, має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.
Заява про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або згоди її законного представника повинна бути подана у письмовій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхідність психіатричного огляду і вказують на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Лікар-психіатр має право робити запит щодо надання йому додаткових медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття відповідного рішення.
Тобто, виключним правом на звернення до суду наділений лікар-психіатр, а інші особи можуть клопотати перед ним про звернення до суду. Це пояснюється виключністю професійної діяльності медичного працівника.
У разі необхідності продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізації особи понад 6 місяців до суду звертається лікар-психіатр (при госпіталізації – представник психіатричного закладу) (ч. 5 ст. 12, ч. 1 ст. 17 Закону).
Клопотання про припинення надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку (госпіталізації особи) може направлятися до суду особою, якій надається ця особа, або її законним представником (ч. 8 ст. 12, ч. 4 ст. 17 Закону).
Строки для звернення до суду визначені законом і обчислюється місяцями, днями, годинами. Для обчислення цих строків використовуються загальні правила, які встановлені для цивільних процесуальних строків. Хоча ці строки, визначені законом, наділені ознаками саме службових строків, а не цивільних процесуальних. Оскільки суд, як правило, зобов’язаний розглянути подану з порушенням встановленого законом строку заяву. При розгляді такої заяви суд повинен з’ясувати причини пропуску строку і при наявності може постановити окрему ухвалу або звернутися до правоохоронних органів для належного реагування на такі порушення.
У випадках, коли відповідно до закону госпіталізація у примусовому порядку була проведена за рішенням лікаря-психіатра і визнана доцільною комісією лікарів-психіатрів, психіатричний заклад, в якому перебуває особа, направляє до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протягом 24 годин.
Заява фізичної особи або її законного представника про припинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути подана через три місяці з дня ухвалення рішення суду про надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку або її продовження, госпіталізацію у примусовому порядку, її продовження (ст. 280 ЦПК).
Формою звернення у всіх названих справах є заява. Як випливає із змісту ст. 119, 280 ЦПК, заява повинна містити у собі назву суду, до якого вона звернена; точну назву заявника і заінтересованих осіб (лікаря-психіатра, психіатричного закладу, особи, якій надається психіатрична допомога, законного представника цієї особи); зміст клопотання, яке ставиться перед судом; виклад обставин, якими зумовлена необхідність звернення до суду; обґрунтування необхідності вчинення тої чи іншої дії, що стосується надання особі психіатричної допомоги; підпис заявника або його представника.
До заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусово амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження - висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали (ч. 7 ст. 11, ч. 3, 5, 8 ст. 12, ч. 2 ст. 16, ч. 2, 4 ст. 17 Закону, ст. 280 ЦПК).
У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку мають бути наведені обставини і докази, на яких ґрунтуються ці вимоги (ст. 280 ЦПК).
Підсудність. Правові норми про підсудність носять виключний характер, який зумовлюється місцем перебування особи, якій надається психіатрична допомога незалежно від того, хто є заявником.
Питання про надання особі амбулаторної допомоги в примусовому порядку та необхідність її продовження вирішується судом за місцем проживання особи (ч. 5 ст. 12 Закону). Заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи та про необхідність її продовження направляється до суду за місцем знаходження психіатричного закладу (ч. 1 ст. 17 Закону).
Окрім цього ст. 279 ЦПК визначені правила підсудності щодо інших випадків. Так, заява особи, якій за рішенням суду надається амбулаторна психіатрична допомога у примусовому порядку, або її законного представника про припинення цієї допомоги подається до суду за місцепроживанням особи, а про припинення госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку - до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.
Розгляд справи. Справи розглядаються судом колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Законом також визначається необхідність дотримання лікарської та професійної (службової) таємниці, що стосується надання особам психіатричної допомоги. Так, медичні працівники, інші фахівці та особи, яким у зв’язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов’язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також відомості про стан психічного здоров’я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості (ст. 6 Закону). Тому справи, що стосуються цієї категорії справ повинні вирішуватися у закритому судовому засіданні, про що суд постановляє ухвалу.
Заява про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку розглядається у триденний строк (ч. 1 ст. 22 Закону), про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку розглядається судом протягом 24 годин (ст. 22 Закону), про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, заяви представників психіатричних закладів про продовження госпіталізації в примусовому порядку у десятиденний строк. Ці строки обчислюються з дня надходження заяви до суду (ст. 281 ЦПК).
Особи, яким надається психіатрична допомога, мають право на особисту участь у судових засіданнях при вирішенні питань, пов’язаних з наданням їм психіатричної допомоги та обмеження у зв’язку з цим їх прав (ст. 25 Закону). Судові справи щодо надання психіатричної допомоги в примусовому порядку розглядаються у присутності особи, щодо якої вирішується питання про надання їй такої допомоги. Участь при розгляді цих справ прокурора, лікаря-психіатра чи представника психіатричного закладу, що подав заяву, та законного представника осіб, щодо яких розглядаються питання, пов’язані з наданням їм психіатричної допомоги, є обов’язковою (ст. 22 Закону, ст. 281 ЦПК).
Судове рішення. За результатами розгляду справ, які стосуються надання особі психіатричної допомоги, суд ухвалює рішення. В залежності від категорії справи до судового рішення встановлюються додаткові вимоги. Наприклад, при винесенні рішення про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, госпіталізації особи, продовженні госпіталізації, при ухваленні рішення про задоволення заяви про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги, а також госпіталізації особи, суд повинен зобов’язати психіатричний заклад провести виписку цієї особи.
Особи, які страждають на психічні розлади, та їх законні представники звільняються від судових витрат, пов’язаних з розглядом питань щодо захисту прав і законних інтересів особи при наданні психіатричної допомоги (ст. 32 Закону). Також їм належить право на безоплатну юридичну допомогу з питань, пов’язаних з наданням такої допомоги, яка вступила в силу з 1 січня 2001 року (ст. 25, п. 1 розділу YI Закону), хоча конкретного механізму застосування цієї норми немає.
110. Дайте визначення розгляду судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.
Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я (ст. 53), Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” (ст. 28) передбачається можливість госпіталізації та лікування осіб, які хворі на небезпечні інфекційні хвороби, при чому у випадках та у порядку, встановленими законами, може проводитися госпіталізація та лікування у примусовому порядку. До таких хвороб відноситься й захворювання на туберкульоз.
Оздоровлення хворих на туберкульоз проводиться у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях безоплатно (ст. 25 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”), Лікування хворих на туберкульоз здійснюється під обов’язковим медичним контролем із дотриманням встановлених стандартів лікування. Лікування та медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на туберкульоз, інфікованими мікобактеріями туберкульозу та особами, які були в контакті з хворими на заразні форми туберкульозу, здійснюється спеціалізованими протитуберкульозними закладами (ст. 12 Закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”).
Відповідно до ст. 12 Закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, які ухиляються від лікування і становлять загрозу розповсюдження хвороби серед населення, за рішенням суду підлягають обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.
Предметом судової діяльності є визначення підстав для примусового поміщення хворого до протитуберкульозного закладу. Процесуальний порядок розгляду та вирішення справи визначається ст.ст. 283-286 ЦПК.
Право на звернення. Заявником у даній категорії справ є представник протитуберкульозного закладу, повноваження якого повинні бути оформлені за загальними правилами про процесуальне представництво.
Заява повинна містити, крім положень, встановлених ст. 119 ЦПК, встановлені законом підстави для такої госпіталізації (наявність заразної форми туберкульозу, відмова хворого від госпіталізації, ухилення від лікування тощо). До заяви додається мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, в якому зазначається строк, протягом якого буде проведено лікування.
Відповідно до ст. 284 ЦПК така заява подається до суду протягом 24-х годин з часу виявлення в особи загрозливої форми туберкульозу. Однак це не означає, що заява подана з порушенням встановленого строку підлягає залишенню без розгляду. Суд може вказати на це в окремій ухвалі, постановленій у справі.
Заява подається до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого (лікувальними закладами, слідчими ізоляторами, установами виконання покарань та ін.) (ст. 283 ЦПК, ст. 12 Закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”).
Розгляд справи здійснюється колегіально у складі професійного судді та двох народних засідателів. За клопотанням особи, щодо якої ставиться питання про госпіталізацію, для забезпечення таємниці про стан її здоров’я, гарантовану ст. 286 ЦК, суд у нарадчій кімнаті може постановити ухвалу про закритий судовий розгляд.
Справа розглядається судом у строк не пізніше трьох днів після відкриття провадження у справі за обов’язковою участю представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі, представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію, є обов’язковою. Сама особа, щодо якої ставиться питання про її примусову госпіталізацію, відповідно до ст. 285 ЦПК може брати участь у судовому засіданні крім випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу така особа становить загрозу розповсюдження хвороби.
Судове рішення. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, яким відхиляє або задовольняє заяву. Рішення про задоволення заяви є підставою для обов’язкової госпіталізації або подальшого лікування особи в протитуберкульозному закладі на встановлений законом строк.
111. Охарактеризуйте розгляд судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
Банківська таємниця відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію” відноситься до інформації з обмеженим доступом і є конфіденційною інформацією. Під нею розуміється інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту (ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність”). Її правова охорона закріплюється також Законом України “Про Національний банк України”, ЦК (ст. 1076) та іншими актами цивільного законодавства.
В окремих випадках така інформація може бути розголошена (банківська таємниця розкрита). Ця діяльність не потребувала судового розпорядження банку і лише із набранням чинності новим ЦПК потребує звернення до суду.
Предметом судової діяльності є визначення наявності підстав та законності звернення того чи іншого суб’єкта з клопотанням про надання уповноваження банку щодо розкриття інформації, яка містить банківську таємницю. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справи судом визначений ст.ст. 287-290 ЦПК, ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.
Правом на звернення до суду наділені орган чи особа, які заінтересовані в отриманні інформації, яка містить банківську таємницю. Лише особистої заінтересованості в отриманні такої інформації недостатньо, необхідним є наділення такого органу (особи) правом на отримання такої інформації. Ними, наприклад, відповідно до ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” є органи прокуратури (ст. 20 Закону України “Про прокуратуру”), Служби безпеки (ст. 25 Закону України “Про Службу безпеки України”), Міністерства внутрішніх справ (ст. 11 Закону України “Про міліцію”), Антимонопольного комітету (ст. 221 Закону України “Про Антимонопольний комітет України”), органи Державної податкової служби (ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”), Державної контрольно-ревізійної служби (ст. 10 Закону України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”) спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу (ст. 5 Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”), органи державної виконавчої служби, інші органів, визначені законом. Тому сторонами виступає заявник – цей уповноважений орган (особа), а також заінтересовані особи, якими є банки і інші фінансово-кредитні установи, які є носіями банківської таємниці, а також фізичні чи юридичні особи – володільці рахунків.
Заява подається до суду за місцем знаходження банку, що обслуговує фізичну чи юридичну особу, який володіє такою інформацією, яка є банківською таємницею. Подається заява у формі та зі змістом, визначеними ст.ст. 119, 288 ЦПК. У ній повинно бути зазначено: найменування суду, до якого подається заява; ім’я (найменування) заявника та особи, щодо якої вимагається розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, їх місце проживання або місцезнаходження, а також ім’я представника заявника, коли заява подається представником; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, щодо особи та мету її використання.
Розгляд справи відбувається у п’ятиденний строк з дня надходження заяви з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадку, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, - тільки з повідомленням заявника. Якщо суд не визнав явку осіб, які беруть участь у справі, обов’язковою, їхня неявка не перешкоджає розгляді справи. Справа відповідно до ст. 289 ЦПК розглядається у закритому судовому засіданні.
Судове рішення (ст. 290 ЦПК). У рішенні про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи зазначаються: ім’я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або місцезнаходження, а також ім’я представника одержувача, коли інформація надається представникові; ім’я (найменування) особи, щодо якої банк має розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, що має бути надана банком одержувачу, та мету її використання.
Рішення суду про розголошення банківської таємниці підлягає негайному виконанню. Копії рішення суд надсилає банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу, заявнику та особі, щодо якої надається інформація.
Рішення суду у справі може бути оскаржене в апеляційному порядку, однак цей порядок має свої особливості. Правом на апеляційне оскарження наділені особа, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, або заявник. Це право може бути реалізоване протягом п’яти днів з дня ухвалення рішення, при цьому оскарження рішення не зупиняє його виконання (ст. 290 ЦПК).
112. Розкрийте поняття і значення апеляційного провадження.
Забезпечення апеляційного оскарження рішень суду (п. 8 ст. 129 Конституції України) віднесено до основних засад судочинства. Проте реалізація даної засади довгий час була неможливо, до того часу, поки цивільне процесуальне законодавство було приведене у відповідність до положень Конституції України. Тому Законом України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України” дану прогалину було ліквідовано. Цивільним процесуальним законодавством запроваджена нова стадія, новий механізм перевірки законності та обґрунтованості рішень, ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили – апеляційне провадження.
Провадження в суді апеляційної інстанції являє собою комплексне явище. Апеляційний суд, розглядаючи справу, здійснює перевірку законності, обґрунтованості рішення суду першої інстанції, що не набрало законної сили, а також торкається самої суті спору, в певній мірі повторно перевирішуючи його.
Аналіз норм, що регламентують апеляційне провадження (ст.ст. 291-322 ЦПК), дає підстави визначити наступні характерні риси цієї стадії:
1) апеляційна скарга подається на рішення, ухвалу суду першої інстанції, що не набрали законної сили;
2) справа в зв’язку з подачею апеляційної скарги направляється на розгляд суду вищого рівня (апеляційного суду);
3) суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу, вирішує питання не тільки питання відповідності судового рішення вимогам законності та обґрунтованості, але торкається суті спірних правовідносин;
4) апеляційний суд здійснює розгляд справи у відповідних межах.
Завдання апеляційного провадження визначені у ст. 303 ЦПК шляхом встановлення меж дій суду по перевірці рішень, ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили. Згідно із ст. 303 ЦПК апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. Проте апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення. Крім того, суд апеляційної інстанції перевіряє справу в повному обсязі, якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась явна незаконність або необґрунтованість рішення першої інстанції у справах окремого провадження. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
Зміст норм ЦПК, що регулюють апеляційне провадження, зокрема, що визначають можливість подачі нових доказів до суду апеляційної інстанції лише за певних виключних умов чітко вказаних в законі, встановлюють повноваження апеляційного суду щодо можливості передачі ним справи до суду першої інстанції для нового розгляду, свідчить про закріплення неповної апеляції.
Розгляд справ в апеляційному порядку дозволяє виправити помилки допущені судом першої інстанції, сприяє єдиному розумінню і правильному застосуванню законів судами першої інстанції.
113. Визначте процесуальний порядок розгляду справ судом апеляційної інстанції.
Забезпечення апеляційного оскарження рішень суду (п. 8 ст. 129 Конституції України) віднесено до основних засад судочинства. Проте реалізація даної засади довгий час була неможливо, до того часу, поки цивільне процесуальне законодавство було приведене у відповідність до положень Конституції України. Тому Законом України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України” дану прогалину було ліквідовано. Цивільним процесуальним законодавством запроваджена нова стадія, новий механізм перевірки законності та обґрунтованості рішень, ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили – апеляційне провадження.
Провадження в суді апеляційної інстанції являє собою комплексне явище. Апеляційний суд, розглядаючи справу, здійснює перевірку законності, обґрунтованості рішення суду першої інстанції, що не набрало законної сили, а також торкається самої суті спору, в певній мірі повторно перевирішуючи його.
Аналіз норм, що регламентують апеляційне провадження (ст.ст. 291-322 ЦПК), дає підстави визначити наступні характерні риси цієї стадії:
1) апеляційна скарга подається на рішення, ухвалу суду першої інстанції, що не набрали законної сили;
2) справа в зв’язку з подачею апеляційної скарги направляється на розгляд суду вищого рівня (апеляційного суду);
3) суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу, вирішує питання не тільки питання відповідності судового рішення вимогам законності та обґрунтованості, але торкається суті спірних правовідносин;
4) апеляційний суд здійснює розгляд справи у відповідних межах.
Завдання апеляційного провадження визначені у ст. 303 ЦПК шляхом встановлення меж дій суду по перевірці рішень, ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили. Згідно із ст. 303 ЦПК апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. Проте апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення. Крім того, суд апеляційної інстанції перевіряє справу в повному обсязі, якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась явна незаконність або необґрунтованість рішення першої інстанції у справах окремого провадження. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
Зміст норм ЦПК, що регулюють апеляційне провадження, зокрема, що визначають можливість подачі нових доказів до суду апеляційної інстанції лише за певних виключних умов чітко вказаних в законі, встановлюють повноваження апеляційного суду щодо можливості передачі ним справи до суду першої інстанції для нового розгляду, свідчить про закріплення неповної апеляції.
Розгляд справ в апеляційному порядку дозволяє виправити помилки допущені судом першої інстанції, сприяє єдиному розумінню і правильному застосуванню законів судами першої інстанції.
114. Розкрийте повноваження суду апеляційної інстанції.
Повноваження суду апеляційної інстанції –це сукупність його прав та обов’язків, пов’язаних із здійсненням встановлених законом процесуальних дій щодо рішення (ухвали), суду першої інстанції, що не набрало законної сили та є предметом перевірки за апеляційною скаргою. Вони визначені ст. 307 ЦПК.
За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право:
1) відхилити апеляційну скаргу і залишити рішення без змін;
2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;
3) змінити рішення;
4) скасувати рішення суду першої інстанції і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду;
5) повністю або частково скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу, а рішення залишає без змін, якщо визнає, що оскаржуване рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права. Перевіряючи рішення суд апеляційної інстанції може виявити окремі порушення, допущені судом першої інстанції, проте які не впливають на правильність ухваленого рішення. Тому у відповідності до ч. 2 ст. 308 ЦПК не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Суд апеляційної інстанції вправі скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення або змінити у відповідності до підстав, передбачених у ст. 309 ЦПК. Підставами для здійснення вказаних повноважень виступають:
1) неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими;
3) невідповідність висновків суду обставинам справи;
4) порушення норм матеріального або процесуального права.
Неповне з’ясування судом обставин справи полягає в тому, що суд не встановив всіх юридичних фактів передбачених нормою матеріального права, наявність чи відсутність яких впливає на остаточне вирішення справи, або дослідив факти не передбачені такою нормою.
Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, має місце у випадку безпідставних припущень щодо обставин, що здійснюються судом на свій розсуд не дивлячись на те, що вони не підтверджені зібраними по справі доказами, на підставі недостовірних, суперечливих, недопустимих доказів.
Невідповідність висновків суду обставинам справи має місце в тих випадках, коли суд на підставі встановлених фактів зробив неправильний висновок про взаємовідносини сторін.
Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими у випадку:
1) застосування закону, який не поширюється на ці правовідносини;
2) незастосування закону, який підлягає застосуванню.
Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення лише у тому випадку, коли це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Апеляційний суд скасовує рішення із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду за наявності підстав, визначених ст.ст. 205, 207 ЦПК. У випадку ухвалення судом першої інстанції законного і обґрунтованого рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи – сторони у спірних правовідносинах після ухвалення рішення, що не допускає правонаступництва, не може бути підставою для застосування вищевказаних положень.
Суд апеляційної інстанції вправі також скасувати рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції у випадку, коли допущені судом першої інстанції помилки не можуть бути виправлені при розгляді справи в апеляційному порядку. Рішення суду у відповідності до ст. 311 ЦПК підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо:
1) справу розглянуто неповноважним суддею або складом суду;
2) рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який розглядав справу;
3) справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання;
4) суд вирішив питання про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі;
5) суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції.
Висновки і мотиви скасування рішення судом апеляційної інстанції є обов’язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи.
У відповідності до ч. 2 ст. 307 ЦПК суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції має право:
1) відхилити апеляційну скаргу і залишити ухвалу без змін – коли суд першої інстанції постановив ухвалу з додержанням вимог закону;
2) змінити ухвалу, скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу з цього питання – у випадку вирішення судом першої інстанції вказаного питання з порушенням норм процесуального права або якщо при правильному вирішенні було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування;
3) скасувати ухвалу і передати питання на новий розгляд суду першої інстанції – якщо останній порушив порядок, встановлений для його вирішення.
115. Охарактеризуйте апеляційне оскарження рішень та ухвал суду першої інстанції.
Право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги та внесення на нього подання прокурором — це надана законом можливість на порушення функціональної діяльності суду апеляційної інстанції на новий (повторний) розгляд цивільної справи і перевірки постановлених по ній рішень і ухвал на відповідність їх вимогам законності і обгрунтованості.
Правом на подачу апеляційної скарги наділені сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а правом на внесення апеляційного подання — прокурор, який брав участь у розгляді справи (ст. 290 ЦПК).
Аналіз норм глави 40 ЦПК «Апеляційне провадження» свідчить про те, що законодавцем у термінологічний обіг введено два поняття: «особи, які брали участь у розгляді справи (статті 290, 291 ЦПК)» і «особи, які беруть участь у справі (статті 300, 301 ЦПК).
Склад осіб, які беруть (брали) участь у розгляді справи в нормативному порядку не встановлений. В теорії цивільного процесу до них відносять усіх учасників процесу — як осіб, які беруть участь у справі, перелік яких визначений ст. 98 ЦПК, так і інших суб'єктів цивільного процесу, залучених до розгляду цивільної справи (експерти, перекладачі, свідки).
Особи, які беруть участь у справі, відповідно до ст. 99 ЦПК, яка визначає їх процесуально-правове становище, мають право «оскаржувати рішення і ухвали суду...», постановлені по справі з їх участю.
Інші учасники процесу, як виняток, мають право оскаржувати ухвали суду першої інстанції про накладення на них штрафу, як санкції за цивільні процесуальні правопорушення (ч. 1 ст. 44 і ч. 2 ст. 83 ЦПК; ст. 58 і ч. 2 ст. 83 ЦПК та інші).
Співучасники і треті особи мають право приєднатися до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали, подавши про це заяву, в межах строку на апеляційне оскарження, яка державним митом не оплачується (ст. 297 ЦПК). Тому право на апеляційне оскарження включає в себе також право на вступ до процесу по справі, розпочатому в апеляційній інстанції.
Реалізація права апеляційного оскарження обумовлена встановленими ст. 292 ЦПК процесуальними строками. Апеляційні скарги і апеляційні подання прокурором можуть бути подані протягом одного місяця з наступного дня після проголошення рішення. Додаткове рішення (ст. 214 ЦПК) може бути оскаржено у цей же строк, починаючи також з наступного дня його проголошення.
Пропущений строк на подачу апеляційної скарги, подання може бути поновлений судом на заяву особи, яка їх подала за наявності належних підстав. При їх відсутності — скарга, подання залишаються без розгляду.
Право апеляційного оскарження і внесення подання обумовлено об'єктом оскарження. Ними є рішення суду першої інстанції (повністю або частково), які не набрали чинності (ч. 1 ст. 231 ЦПК). Обмеження в оскарженні окремих рішень суду першої інстанції в гл. 40 ЦПК, якою врегульовано апеляційне провадження, не передбачено, але з аналізу норм ЦПК, які не допускають оскарження рішень суду першої інстанції, постановлених у справах з виборчих і адміністративно-правових відносин, можна на підставі розширеного доктринального їх тлумачення зробити висновок, що вони, у зв'язку із введенням апеляції і нової редакції касації (Закон від 21 червня 2001 року) не підлягають апеляційному оскарженню і перевірці.
До них відносяться рішення судів, постановлених по першій інстанції у справах: по скаргах на неправильності у списках виборців та у списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої Комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад і заявах про скасування рішень виборчих комісій (ст. 2435 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої Комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України (ст. 24310 ЦПК); по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України (ст. 24315 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст. 24320 ЦПК); по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень (ст. 248 ЦПК).
Право апеляційного оскарження реалізується заявленою вимогою, втіленою у процесуальній формі — письмовій апеляційній скарзі (для прокурора— у поданні), а також процесуальними діями по її пред'явленню.
Форма і зміст апеляційної скарги, подання визначені ст. 293 ЦПК. Апеляційна скарга, подання викладається чітким машинописним текстом і повинна містити: 1) назву суду, до якого подається скарга, подання; 2) назву особи, яка подає скаргу, подання, її місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку; 3) повну і точну назву інших осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку; 4) посилання на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження; 5) обгрунтування апеляційної скарги, подання: у чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, яким спростовується рішення; нові факти чи засоби доказування, які мають значення для справи і заперечення проти доказів, коли суд першої інстанції необгрунтоване відмовив у їх прийнятті або коли неможливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами; перелік з використаних судом першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню в суді апеляційної інстанції; 6) прохання особи, яка подає скаргу, подання; 7) перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги, подання. Вони подаються на підтвердження скарги, подання, на обгрунтування неправильності встановлення судом першої інстанції юридичних фактів і вирішення справи по суті, досліджуються і оцінюються судом поряд з іншими доказами, тобто мають ознаки доказів і виконують їх роль.
Апеляційна скарга, подання підписується особою, яка подала скаргу, або її представником, апеляційне подання прокурора — прокурором, що його подав. Представником до скарги додається документ, що підтверджує наявність у нього таких повноважень, якщо у справі відсутній відповідний документ. До апеляційної скарги, подання додаються їх копії з додатковими матеріалами відповідно до числа осіб, які беруть участь у справі. Апеляційна скарга, апеляційне подання прокурора подаються до відповідного суду апеляційної інстанції, які діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, якщо інше не передбачено Законом (ст. 29 Закону «Про судоустрій»).
Ними є: Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди, військові суди регіонів та Військово-морських Сил.
Відповідно до ст. 3815 Закону України «Про судоустрій України» (в редакції Закону від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України») вищі спеціалізовані суди у випадках, передбачених законом, діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень апеляційних судів, постановлених у першій інстанції.
З метою створення сприятливих умов для реалізації заінтересованими особами права апеляційного оскарження, апеляційна скарга, подання подається через суд першої інстанції, який розглянув справу. Він перевіряє наявність умов, необхідних для порушення апеляційного провадження у справі, приймає скаргу, подання, і не пізніше наступного дня надсилає її копії та додані до неї матеріали особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого вони можуть подати пояснення на апеляційну скаргу, подання. По закінченні строку на апеляційне оскарження, суд надсилає апеляційну скаргу, подання разом зі справою до суду апеляційної інстанції (ст. 295 ЦПК).
Апеляційна скарга, апеляційне подання прокурора, які не відповідають вимогам ст. 293 ЦПК щодо її форми і змісту, а також апеляційна скарга, яка не оплачена державним митом залишається без руху, про що суд першої інстанції, до якого надійшла скарга, подання повідомляє суб'єкта оскарження, надаючи йому строк для усунення недоліків. Якщо у встановлений строк недоліки скарги, подання не будуть усунуті, останні вважаються неподаними і повертаються суб'єкту оскарження, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу (статті 294,139 ЦПК).
Прийняття судом скарги, подання породжує певні процесуальне правові наслідки — виникає процес у цій стадії. Особи, які беруть участь у справі, стають суб'єктами цивільно-процесуальних правовідносин в апеляційному провадженні і можуть здійснювати процесуальні права і обов'язки визначені для них ЦПК в залежності від того, яким конкретним суб'єктом вони виступають. Вони мають право у встановлений судом строк подати пояснення або заперечення на апеляційну скаргу, подання до суду, рішення якого оскаржується, і до суду апеляційної інстанції. Такі пояснення і заперечення мають відповідати за процесуальною формою і змістом вимогам, що пред'являються до апеляційної скарги, подання, передбаченим ст. 293 ЦПК. їх мета — довести до відома суду суб'єктивні судження таких осіб з приводу підставності апеляційної скарги і переконливості їх обгрунтування.
Особа, яка подала апеляційну скаргу, чи прокурор, що подав апеляційне подання має право доповнити, змінити, відкликати або відмовитися від неї повністю чи частково (ст. 298 ЦПК). Доповнити або змінити апеляційне подання має право також прокурор вищого рівня (ст. 40 Закону України «Про прокуратуру»). Доповнення чи зміна апеляційної скарги, подання можливі протягом строку, передбаченого на апеляційне оскарження.
Відкликання апеляційної скарги можливе до початку розгляду справи в апеляційній інстанції. Про відкликання апеляційної скарги, подання суд першої інстанції, коли справа знаходиться в цьому суді, чи суддя апеляційного суду, який провадив підготовку справи до розгляду, виносить ухвалу про повернення скарги, подання. Відмова від апеляційної скарги, подання можлива протягом усього часу розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Прийняття відмови від апеляційної скарги, подання вирішується апеляційним судом, який розглядає справу, в судовому засіданні за правилами, передбаченими ЦПК для вчинення зазначеної дії. Атак як окремі правила про це відсутні, то діють правила, встановлені ст. 179 ЦПК, щодо відмови від позову.
Одночасно з прийняттям відмови від апеляційної скарги судом вирішується питання про закриття у зв'язку з цим апеляційного провадження. У разі його закриття особа, відмова якої була прийнята судом, позбавляється права на повторну подачу апеляційної скарги, а прокурор — апеляційного подання
Протилежна сторона (тобто відповідач по апеляційній скарзі, поданню) може визнати апеляційну скаргу, подання обгрунтованою в повному обсязі чи в певній частині. Таке визнання враховується апеляційним судом щодо встановлення наявності або відсутності фактів, які мають значення для вирішення справи.
116. Дайте характеристику рішенню і ухвалам суду апеляційної інстанції.
За результатами розгляду справи суд апеляційної інстанції постановляє ухвали, ухвалює рішення. Порядок постановлення, вимоги щодо змісту та форми, визначаються загальними правилами ст. 19 і глави 7 розділу 3 ЦПК із врахуванням винятків та доповнень, зазначених у ст.ст. 314-316 ЦПК.
Рішення суду апеляційної інстанції оформляється суддею-доповідачем і підписується всім складом суду, який розглядав справу. Апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування рішення суду та ухвалення нового або зміни рішення. Ухвала постановлюється у інших випадках, коли суд апеляційної інстанції не ухвалює рішення.
Зміст ухвали суду апеляційної інстанції визначається ст. 315 ЦПК. Закон містить перелік вимог, що ставляться до змісту ухвали, що постановлюється за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення, ухвалу суду першої інстанції та викладаються в певному порядку. Відповідні елементи змісту, об’єднані найближчою метою, згруповані у чотири частини: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну.
У вступній частині ухвали зазначається: час і місце її постановлення; найменування суду; прізвища та ініціали головуючого і суддів; прізвище та ініціали секретаря судового засідання; найменування справи та повні імена (найменування) осіб, які беруть участь у справі. Крім того, у вказаній частині має міститись вказівка, у якому засіданні – відкритому чи закритому розглядалась справа.
Описова частина ухвали суду апеляційної інстанції повинна містити зміст вимог апеляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції, які мають бути викладені у стислій, але вичерпній формі. В цій частині ухвали зазначаються також узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу; узагальнені доводи та заперечення інших осіб, які беруть участь у справі; обставини, встановлені судом першої інстанції.
Ухвала суду апеляційної інстанції повинна бути мотивованою. Вмотивованість виступає однією із найважливіших умов, що ставляться до ухвал суду апеляційної інстанції. Мотивувальна частина зазначеної ухвали – це її аналітична частина, що слугує основою для висновків суду апеляційної інстанції щодо законності, обґрунтованості оскарженого судового рішення. Вона свідчить про якість перевірки. Викладення мотивів, з яких видно як судом оцінені докази, чим керувався суд при вирішенні справи, чому суд дійшов саме такого висновку, має велике значення як для учасників процесу, так і для суду апеляційної інстанції, робить ухвалу суду переконливою. У відповідності до п. 3. ч. 1 ст. 315 ЦПК в даній частині зазначаються мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановлені ухвали, і положення закону, яким він керувався. Мотиви повинні бути ретельно аргументовані, спиратись на матеріали наявні в справі, нові докази. Відхиляючи апеляційну скаргу суд апеляційної інстанції зазначає мотиви її відхилення. Дійшовши висновку щодо необхідності скасування рішення суду першої інстанції і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції в ухвалі зазначається, які порушення закону були допущені судом першої інстанції.
У резолютивній частині ухвали суду апеляційної інстанції, що є завершальною, суд у точній відповідності до своїх повноважень, визначених ст. 307 ЦПК, повинен сформулювати коротко і чітко свій кінцевий висновок щодо наслідків розгляду апеляційної скарги. Як при скасуванні рішення, так і при залишенні його без змін в резолютивній частині ухвали слід зазначити, рішення якого суду і в якій справі скасовується або залишається без змін. У резолютивній частині ухвали також має міститись вказівка щодо розподілу судових витрат, строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження. Крім того, якщо оскаржуване рішення вже виконане, суд апеляційної інстанції у разі скасування рішення із закриттям провадження у справі, залишенням позову без розгляду, повинен зазначити в резолютивній частині про поворот виконання (ст. 380 ЦПК).
За змістом рішення суду апеляційної інстанції має відповідати вимогам ст. 316 ЦПК. За загальним правилом, воно складається з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.
Стосовно вимог, що закріплені до вступної частини рішення, то вони такі ж як ставляться до такої частини ухвали суду апеляційної інстанції.
В описовій частині вказуються у короткій формі зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції, стисло зазначається зміст вимог апеляційної скарги. Дана частина містить також виклад узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнених доводів та заперечень інших осіб, які беруть участь у справі.
У мотивувальній частині наводяться усі міркування суду апеляційної інстанції, на яких ґрунтується рішення у справі. В ній вказуються мотиви зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлені судом першої інстанції та не оспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини. Мотивувальна частина містить також підстави щодо задоволення вимог: чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулась до суду. Необхідним атрибутом даної частини є посилання на закон, на підставі якого вирішено справу, з зазначенням назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту, а також процесуальний закон, яким суд керувався.
У резолютивній частині рішення зазначаються: висновок апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмови в позові повністю чи частково; висновок суду апеляційної інстанції по суті позовних вимог; розподіл судових витрат, строк і порядок набранням рішення законної сили та його оскарження. У разі негайного виконання рішення суду першої інстанції, у випадку виконання рішення, але коли пропущений строк апеляційного оскарження було поновлено в даній частині вказується за умов передбачених ст. 380 ЦПК про поворот виконання. Якщо суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про відмову в позові повністю, то в резолютивній частині рішення має зазначатись кому саме, в чому і проти кого суд відмовляє. Якщо позовні вимоги задоволено частково, то в даній частині повинно бути зазначено, які вимоги задоволені і в чому відмовлено. З метою запобігання виникненню неясностей при виконанні у резолютивній частині зазначається точне і повне найменування організації і прізвище, ім’я та по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання.
Постановлена ухвала, ухвалене рішення суду апеляційної інстанції проголошуються за правилами, встановленими ст. 218 ЦПК. Вони набирають законної сили у відповідності до ст. 319 ЦПК з моменту проголошення.
Суд апеляційної інстанції може постановити окрему ухвалу у випадках і в порядку, встановлених ст. 211 ЦПК. Суд може також постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права і помилки, допущені судом першої інстанції, які не є підставою для скасування рішення чи ухвали суду першої інстанції.
Судові рішення апеляційного суду оформляються, видають або надсилаються в порядку, передбаченому ст. 222 ЦПК.
117. Охарактеризуйте суть і значення касаційного провадження.
Відповідно до ст. 124 Конституції України, ст. 11 Закону України “Про судоустрій України” та ст. 14 ЦПК судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами.
Тобто, судові рішення, які набрали законної сили, вважаються незаперечною істиною в тій частині, яка констатує наявність або відсутність конкретних правовідносин або юридичних фактів та зобов’язує конкретних осіб діяти певним чином або утриматись від вчинення певної дії. Рішення вважаються істинними до тих пір, доки інше не буде встановлено у визначеному законом порядку.
Якщо є сумніви у правильності рішення, яке набрало законної сили, закон надає особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участь у справі, проте суд вирішив питання про їх права та обов'язки, право таке рішення оскаржити в порядку касаційного провадження на предмет його законності. Тому ч. 3 ст. 14 ЦПК вказує на те, що обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.
Касаційне провадження (від лат. “cassatio” – скасування, знищення, або франц. “kasser” – зламати) – це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивільного процесу спрямованих на перевірку законності судових рішень, які набрали законної сили, з підстав неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційне провадження є однією із конституційних гарантій охорони прав, свобод та законних інтересів осіб в цивільному процесі. Адже, завдяки йому учасники цивільного судочинства отримують можливість відстоювати свої права вже після набрання судовим рішенням законної сили, якщо є підстави сумніватися в законності останнього.
Аналіз змісту норм ЦПК дає можливість визначити риси, які є найбільш характерними для касаційного провадження в цивільному судочинстві України:
- касаційна скарга подається на судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду, які набрали законної сили;
- подання касаційної скарги обумовлено неправильним, на думку особи, що оскаржує рішення, застосуванням судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушенням норм процесуального права;
- суд касаційної інстанції, розглядаючи справу, вирішує тільки питання права, тобто юридичний бік справи;
- під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати та/або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими;
- за результатом розгляду справи касаційний суд може направити справу на новий розгляд в суд першої чи апеляційної інстанції, а у певних випадках також вирішити її по суті;
- розгляд справи в суді касаційної інстанції здійснюється з додержанням загальних засад судочинства.
118. Розкрийте поняття порушення касаційного провадження : суб’єкти, об’єкти, строки оскарження.
Право касаційного оскарження – це право на порушення діяльності суду касаційної інстанції по перевірці законності судового рішення суду першої та/або апеляційної інстанції, що вступило в законну силу.
Суб’єктами права касаційного оскарження є особи, які уповноважені ініціювати касаційне провадження. Ними відповідно до ст. 324 ЦПК є: сторони (позивач та відповідач); інші особи, які беруть участь у справі (треті особи, як ті, що заявляють самостійні вимоги щодо предмет спору, так і ті, що не заявляють таких вимог); особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки судом, і які мають відповідну цивільну процесуальну правосуб’єктність; правонаступники (ст. 37 ЦПК); представники сторін та третіх осіб (ст.ст. 27, 44 ЦПК); особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. ст. 45, 46 ЦПК).
Із змісту ст. 324 ЦПК вбачається, що об’єктом касаційного оскарження можуть бути судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали суду апеляційної інстанції. При цьому самостійним об’єктом оскарження може бути як рішення в цілому, так і його частина. Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку, тільки якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Підставами порушення касаційного провадження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Тобто, не будь-яке рішення чи ухвала можуть бути оскаржені в касаційному порядку, а тільки ті щодо яких є сумніви в їх законності.
Строк касаційного оскарження. Однією із передумов реалізації права касаційного оскарження є дотримання процесуальних строків, встановлених цивільним процесуальним законодавством чи призначених судом для вчинення відповідних процесуальних дій. Відповідно до ст. 325 ЦПК право касаційного оскарження може бути реалізовано протягом двох 2 місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. У разі пропущення даного строку з поважних причин, суд касаційної інстанції, за заявою особи, яка подала касаційну скаргу, може поновити цей строк, але не більш як у межах одного року з дня виникнення права на касаційне оскарження. У випадку, якщо касаційна скарга, буде подана після закінчення строку на касаційне оскарження, і не буде не порушено питання про поновлення цього строку або коли у поновленні строку відмовлено, суд касаційної інстанції повертає скаргу особі, яка її подала. Про поновлення строку на касаційне оскарження та про повернення касаційної скарги суд касаційної інстанції постановляє відповідні ухвали (ст. 325 ЦПК).
Касаційна скарга. Право касаційного оскарження реалізується шляхом подання належним чином оформленої касаційної скарги.
Касаційна скарга – це звернення до суду касаційної інстанції з вимогою про перевірку судового рішення суду першої та/або апеляційної інстанції, яке набрало законної сили, на предмет його відповідності нормам матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга подається в письмовій формі, її зміст визначається конкретними обставинами справи, проте ст. 326 ЦПК містить перелік обов’язкових відомостей, які повинні бути зазначені в скарзі, а саме:
1) найменування суду, до якого подається скарга;
2) ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;
3) ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;
4) судове рішення, що оскаржується;
5) в чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права;
6) клопотання особи, яка подає скаргу;
7) перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги, який міститься після викладу обставин скарги.
Касаційна скарга підписується особою, яка подає скаргу, або її представником. До касаційної скарги, поданої представником, повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження.
До касаційної скарги додаються також копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Дана вимога обумовлена тим, що отримавши вищевказані матеріали, особи, які беруть участь у справі можуть підготуватися до захисту своїх прав, зокрема підготувати та подати заяву про приєднання до касаційної скарги тощо. Також повинні бути додані документи, які підтверджують сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду.
Касаційна скарга подається до суду особисто заявником або відправлена суд поштою. Якщо скарга подана особисто, завідувач канцелярією повинен відмітити час її надходження, засвідчивши це своїм підписом на скарзі. Час здачі скарги на пошту засвідчується печаткою на конверті, а час надходження в суд – зазначенням відповідної дати на скарзі.
Касаційна скарга подається за правилами ст. 327 ЦПК безпосередньо до суду касаційної інстанції. Однією з додаткових гарантій реалізації суб'єктивного права на касаційне оскарження є закріплене у ст. 330 ЦПК правило, згідно з яким особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити, змінити або її відкликати.
Доповнити або змінити касаційну скаргу може тільки особа, яка її подала до початку розгляду справи у суді касаційної інстанції, а відмовитися від скарги – до закінчення касаційного провадження.
Встановлення такого строку для доповнення або зміни касаційної скарги обумовлене тим, що суд касаційної інстанції розглядає справу в межах касаційної скарги, відповідно зміна чи доповнення касаційної скарги впливає на межі судового розгляду, тому вони повинні бути здійснені до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції.
При відкликанні касаційної скарги постановляється ухвала про повернення скарги. У разі відмови від касаційної скарги – закривається касаційне провадження. У першому випадку повторне звернення з тотожною касаційною скаргою допускається, у другому – ні.
119. Визначте процесуальний порядок розгляду касаційної скарги.
Діяльність суду касаційної інстанції побудована на тих же засадах, які діють у суді першої інстанції. Касаційне провадження базується на його основних принципах, однак деякі з них мають свої особливості дії, котрі обумовлені спеціальною метою цього провадження – розглянути постановлені судові рішення, які набрали законної сили, на предмет їх відповідності нормам матеріального та процесуального права.
Умовно можна виділити три складові частини касаційного провадження:
1) порушення касаційного провадження;
2) підготовка справи до касаційного розгляду та попередній розгляд справи;
3) судовий розгляд справи та постановлення ухвали (рішення) по справі.
Порушення касаційного провадження. Цей етап починається з моменту, надходження касаційної скарги до канцелярії суду касаційної інстанції та її реєстрації. Після цього скарга передається в порядку черговості судді-доповідачу, який протягом десятиденного строку з дня надходження скарги вирішує питання про прийняття касаційної скарги до розгляду касаційним судом та про можливість зупинення виконання оскаржуваного рішення (ухвали) суду.
Одержавши касаційну скаргу, оформлену належним чином суддя-доповідач постановляє ухвалу про прийняття касаційної скарги. У разі надходження касаційної скарги, яка не відповідає встановленим ст. 326 ЦПК вимогам, у разі несплати суми судового збору чи несплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи до неї застосовуються правові наслідки передбачені ст. 121 ЦПК, – суддя залишає таку скаргу без руху та призначає строк для усунення недоліків, про що постановляється відповідна ухвала. Якщо в межах встановленого строку недоліки будуть виправлені, касаційна скарга вважатиметься поданою в день її первісного подання до суду. Інакше скарга вважається неподаною і повертається позивачеві.
Підготовка справи до розгляду. Обсяг повноважень суду касаційної інстанції на стадії проведення необхідних підготовчих до розгляду справи дій визначено ст.ст. 331, 332 ЦПК. Так, протягом десяти днів з моменту постановлення ухвали про прийняття касаційної скарги суддя-доповідач надсилає копії касаційної скарги та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу та витребує справу. Після отримання справи, він протягом десяти днів зобов'язаний підготувати доповідь, у якій викладає обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції та з'ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі.
Протягом п'яти днів після складення доповіді має бути призначено та проведено попереднє судове засідання, на якому суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчих дій та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції.
За результатами попереднього розгляду справи, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення, суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін; а за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення суд – скасовує його. У всіх інших випадках справа призначається до судового розгляду, якщо хоч один суддя із складу суду дійшов такого висновку.
Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується усім складом суду.
Розгляд справи судом касаційної інстанції складається з комплексу процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямованих на визначення наявності підстав для перегляду судового рішення, яке набрало законної сили. Розгляд справи відбувається у судовому засіданні в приміщенні суду касаційної інстанції, колегією у складі п'яти суддів.
Відповідно до ст. 333 ЦПК справа розглядається за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції з винятками та доповненнями, обумовленими метою та завдання касаційного провадження, межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
У підготовчій частині засідання процесуальні дії суду складаються з: відкриття головуючим судового засідання; оголошення інформації про справу (яка справа, за чиєю скаргою та на судове рішення суду якої інстанції розглядається); перевірки явки осіб, які беруть участь у справі, встановлення їх особи і перевірки повноважень представників (якщо вони є) та інших учасників процесу (перекладачів, експертів тощо); вирішення питання про розгляд справи за відсутності осіб, які не з’явилися в судове засідання; роз’яснення головуючим прав і обов’язків учасникам процесу (в тому числі право заявляти відводи); вирішення питання про розгляд справи у даному складі суддів; вирішення заявлених відводів і клопотань.
На етапі розгляду касаційної справи по суті, суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного судового рішення та доводи касаційної скарги.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в межах касаційної скарги. Виняток складає ситуація, коли під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Суд касаційної інстанції не може встановлювати та/або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, чи вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Тому сторони та інші особи, які беруть участь у справі, в своїх поясненнях, які вони дають в суді касаційної інстанції мають наводити доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи.
За загальним правилом, першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу. Якщо рішення оскаржили обидві сторони – першим дає пояснення позивач. Суд може обмежити тривалість дачі пояснень, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання. При вирішення цього питання суд повинен враховувати обставини справи та особу присутніх.
При розгляді справи в порядку касаційного провадження відсутня така частина судового засідання як судові дебати. Це обумовлено тим, що суд касаційної інстанції не досліджує фактичних обставин справи, нових доказів, тому немає потреби підводити підсумки та давати оцінку проведеному дослідженню.
Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, суд виходить до нарадчої кімнати. Усі питання в нарадчій кімнаті вирішуються за загальними правилами вирішення питань колегією суддів (ст. 19 ЦПК).
Особливості розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи. За загальним правилом, суд касаційної інстанції може тільки один раз перевірити законність судового рішення, яке набрало законної сили. Це правило повинно виконуватися й у тому випадку, якщо подано відразу кілька касаційних скарг.
Проте цивільне процесуальне законодавство містить ряд винятків з цього правила. Так, відповідно до ст. 348 ЦПК суд касаційної інстанції повторно перевірити законність судового рішення у порядку касаційного провадження у таких випадках: по-перше, якщо касаційну скаргу на судове рішення було подано в межах строку на касаційне оскарження, але вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи; по-друге, коли строки на подання касаційної скарги у зв'язку з пропущенням їх з поважних причин було поновлено або продовжено і особа, яка подала касаційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи.
У цих випадках суд касаційної інстанції зобов'язаний прийняти до свого провадження скаргу і з врахуванням викладених у ній доводів повторно перевірити законність оскаржуваного судового рішення.
Суд касаційної інстанції розглядає таку скаргу за правилами касаційного провадження. Причому за наявності підстав, може скасувати попередньо постановлене ним по цій справі ухвалу чи рішення.
120. Визначте повноваження суду касаційної інстанції.
Повноваження суду касаційної інстанції — це сукупність його прав та обов’язків щодо здійснення встановлених законом процесуальних дій щодо перевірки законності судового рішення, яке набрало чинності і є предметом перевірки за касаційною скаргою.
При розгляді справи в порядку касаційного провадження, повноваження суду визначаються його основними завданнями: всебічної перевірки законності акту суду, забезпечення виправлення судом першої та/або апеляційної інстанцій порушень закону. У зв’язку з цим, ЦПК містить детальний підстав, за яких постановляється те чи інше рішення суду касаційної інстанції.
Так, відповідно до ст. 336 ЦПК, за наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право:
- відхилити касаційну скаргу і залишити рішення суду без змін;
- повністю або частково скасувати рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;
- скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;
- скасувати судові рішення і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;
- скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд.
При перегляді ухвали суду в касаційному порядку суд касаційної інстанції наділений такими повноваженнями:
- відхилити касаційну скаргу і залишити ухвалу без змін;
- скасувати ухвалу і передати питання на розгляд суду першої або апеляційної інстанції;
- змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті;
- скасувати ухвалу і залишити в силі ухвалу, що була помилково скасована апеляційним судом.
Перелік підстав для ухвалення того чи іншого рішення чи постановлення ухвали судом касаційної інстанції закріплено у ст.ст. 337-342 ЦПК.
Відповідно до ст. 344 ЦПК за результатами розгляду справи судом касаційної інстанції постановляється ухвала або рішення. Причому, як правило, постановляється ухвала, за винятком зміни рішення суду першої або апеляційної інстанції чи ухвалення нового рішення по справі, не передаючи справу на новий розгляд.
Зміст рішення, ухвали суду касаційної інстанції визначений ст. ст. 345, 346 ЦПК. Так, ухвала суду касаційної інстанції складається із таких частин:
- вступної, в якій зазначається: час і місце її постановлення; найменування суду; прізвища та ініціали головуючого та суддів; прізвища та ініціали секретаря судового засідання; найменування справи та імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі;
- описової, в якій повинен міститися короткий зміст вимог касаційної скарги і оскаржених судових рішень; узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу; виклад доводів та заперечень інших осіб, які беруть участь у справі; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій;
- мотивувальної із зазначенням мотивів, з яких суд касаційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався;
- резолютивної, яка включає висновок суду щодо перегляду судових рішень порядком касаційної провадження, визначення розподілу судових витрат, строку та порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.
У певних випадках до ухвали суду касаційної інстанції встановлюються додаткові вимоги. Так, у разі відхилення касаційної скарги в ухвалі зазначаються мотиви її відхилення, а при скасуванні судового рішення і направлення справи на новий розгляд – які порушення права було допущено судом першої або апеляційної інстанції.
Рішення суду касаційної інстанції повинно відповідати загальним вимогам, які ставляться до такого виду процесуальних документів, і відповідно до ст. 346 ЦПК складатися з чотирьох частин (вступної, описової, мотивувальної та резолютивної).
У вступній частині рішення вказується час та місця його ухвалення; найменування суду; прізвища та ініціали головуючого і суддів; прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; найменування справи та імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі.
В описовій викладається короткий зміст вимог заявника і рішень судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст вимог касаційної скарги; узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу; узагальнений виклад позиції інших осіб, які беруть участь у справі; встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справі.
Мотиви, на підставі яких суд касаційної інстанції змінив або скасував рішення суду і ухвали нове, визначення чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, нормативна підстава ухвалення рішення суду містяться у його мотивувальній частині.
Резолютивна частина містить висновок про скасування чи зміну рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, розподіл судових витрат, зазначення строку і порядку набрання рішенням законної сили та його оскарження.
Законна сила судових рішень. Відповідно до ст. 349 ЦПК рішення та ухвала суду касаційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення. З цього моменту скасовані рішення та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу.
Після закінчення касаційного провадження справа протягом семи днів повертається до суду, який її розглядав. Тому копії судових рішень суду касаційної інстанції повторно видаються саме судом першої інстанції, де зберігається справа
121. Поясніть значення перегляду рішень, ухвал суду, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Провадження у зв’язку з винятковими обставинами – це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивільного процесу, спрямованих на визначення наявності або відсутності передбачених законом підстав для повторного перегляду справи у порядку касаційного провадження у випадках, встановлених цивільним процесуальним законом, та усунення встановлених у зв’язку з цим порушень законності постановлених судових рішень.
Особливості цього провадження полягає у тому, що процесуальна діяльність суду полягає у визначенні наявності підстав для перегляду справи, тобто у з’ясуванні питання, чи є певні обставини такими, які в силу цивільного процесуального закону вважаються винятковими. При цьому предметом такого перегляду можуть бути тільки ті судові рішення, які вже переглядалися порядком касаційного провадження.
Підставами для порушення провадження у зв’язку з винятковими обставинами відповідно до ст. 354 ЦПК є виявлене після касаційного розгляду справи неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону, а також визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення таким, що порушує міжнародні зобов'язання України. Причому слід мати на увазі, що здебільшого судові рішення не підлягають перегляду будь-якими міжнародними органами та установами, оскільки це порушувало б норми та принципи міжнародного права. Так, наприклад, при зверненні особи до Європейського Суду з прав людини, юрисдикція якого визнана на території України, останній не розглядає конкретного цивільного спору, що був предметом розгляду у національному суді. Предметом розгляду виступає рівень забезпечення державою, яка є стороною Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4.XI.1950), її положень.
Вказані підстави запроваджені відповідно з метою забезпечення єдності розуміння і застосування норм матеріального та/або процесуального права судами України, а також дотримання судами України норм міжнародного права, які визнаються у встановленому законом порядку складовою національного законодавства України.
Суб’єктами права оскарження судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами є сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання про їх права і обов'язки, а також прокурор, причому виходячи з аналізу ст. 46 ЦПК незалежно від того, чи брав він участь у справі.
Формою звернення є скарга, яка повинна бути складена в письмовій формі. В скарзі повинно бути зазначено:
- найменування суду, до якого вона подається;
- ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;
- ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;
- рішення (ухвала), що оскаржується;
- виняткові обставини, якими обґрунтовується вимога про перегляд рішення, ухвали, дата їх відкриття або встановлення;
- посилання на докази, що стверджують наявність виняткових обставин;
- перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги.
Копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а також копії судових рішень, які оскаржуються, повинні бути подані разом із скаргою. Якщо ж скарга подається представником, до неї повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження.
Також до скарги додаються докази сплати судового збору та оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Особа звільняється від оплати цих витрат у разі подачі скарги про перегляд рішення в зв’язку із визнанням його міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України (ч. 5 ст. 355 ЦПК).
Відповідно до ст. 355 ЦПК скарга подається до Верховного Суду України у місячний строк з дня відкриття виняткових обставин за правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні. Днем відкриття (встановлення) таких обставин слід визнати відповідно день, коли заявник довідався або міг довідатися про неоднозначність застосування одного і того ж положення закону судами касаційної інстанції, а також день постановлення рішення міжнародною установою, якою визнано порушення Україною своїх міжнародних зобов’язань.
Порушення провадження. Вбачається, що скарга повинна подаватися через канцелярію суду, де вона повинна бути зареєстрована, оформлена та передана в порядку черговості судді-доповідачу, який повинен вирішити питання про її прийняття.
У разі надходження скарги, яка не відповідає вимогам щодо змісту, форми, не оплачена судовим збором чи витратами на інформаційно-технічне забезпечення, до неї застосовуються загальні правила, встановлені ст. 121 ЦПК, про що суддею-доповідачем протягом десяти днів з дня отримання скарги постановляється відповідна ухвала.
Підготовка справи до розгляду. Після вирішення питання про прийняття скарги, вона передається суддею-доповідачем на розгляд колегії суддів для вирішення питання про її допуск до провадження у зв'язку з винятковими обставинами і витребування справи. Це питання вирішується протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження скарги колегією суддів Верховного Суду України у складі семи суддів, у нарадчій кімнаті без виклику осіб, які беруть участь у справі. Одночасно може бути вирішене питання про поновлення строку на оскарження. У разі допущення скарги до провадження відповідно до ст. 356 ЦПК України суд своєю ухвалою може зупинити виконання відповідних судових рішень.
Справа передається на розгляд всього складу судової палати, якщо хоча б три судді із складу суду прийшли до такого висновку.
Про допуск скарги і витребування справи або відмову у цьому постановляється ухвала, яка надсилається до відповідного суду. Дана ухвала оскарженню не підлягає. Копія ухвали про допуск скарги і витребування справи надсилається разом з копією скарги особам, які беруть участь у справі, а у разі відмови у допуску – особі, яка подала скаргу.
Розгляд справи. Провадження у зв'язку з винятковими обставинами загалом здійснюється за правилами, касаційного провадження, проте має свої особливості. Справа в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами розглядається за загальним правилом колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності. Проте якщо після касаційного розгляду справи виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону, то відповідно до ст.ст. 18, 357 справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати. Головує на такому спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з його заступників.
Розглядаючи справу в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право:
1) відхилити скаргу і залишення рішення, ухвали без змін;
2) повністю або частково скасувати судові рішення і направити справу відповідно на новий розгляд у суд першої, апеляційної або касаційної інстанції;
3) скасувати судове рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної або касаційної інстанції;
4) скасувати судові рішення і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;
5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті справи або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
У випадках, коли допущені судом першої інстанції порушення закону не були усунені судом апеляційної чи касаційної інстанції, або одночасно допущені судом першої, апеляційної і касаційної інстанцій, Верховний Суд України скасовує всі рішення та ухвали у справі.
Ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають.
122. Обгрунтуйте підстави перегляду рішень і ухвал суду в зв’язку з нововиявленими обставинами.
Підстави для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами зазначені у ч. 2 ст. 361 ЦПК. Перелік цих підстав є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
1. Істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.
Характеризуючи цю підставу, Л.О. Терехова обґрунтовано зазначає, що таке формулювання є досить неконкретним і скоріше підходить для визначення поняття нововиявлених обставин, ніж як визначення однієї з підстав перегляду, оскільки в ньому містяться загальні істотні характеристики усіх інших підстав для перегляду1. Проте, з іншого боку, надати більш конкретне визначення такої підстави неможливо, як неможливо передбачити всі можливі обставини, які можуть вплинути на розгляд кожної конкретної справи, тому в кожному конкретному випадку визначення обґрунтованості заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК, залишається на розсуд суду.
Типовий приклад нововиявлених обставин — знаходження заповіту на користь одного з спадкоємців після набрання законної сили рішенням суду про поділ майна між спадкоємцями за законом.
2. Встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фіктивність документів або речових доказів, що потягло ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення.
Зазначені злочинні діяння мають бути вчинені при розгляді саме цієї справи (тобто тієї, рішення у якій переглядається за нововиявленими обставинами), а не будь-якої іншої.
Слід зазначити, що закон робить пряму вказівку на те, що завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фіктивність документів або речових доказів, що потягло ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення, мають бути встановлені саме вироком суду, що набрав законної сили. Між тим. судова практика виробила розширений підхід до тлумачення цієї норми закону. Так, відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику перегляду судами у зв'язку з ново-виявленими обставинами рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, що набрали законної сили", у випадках, коли щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, провадження у кримінальній справі в силу закону не може бути закінчене постановленням вироку (за спливом строків давності, внаслідок акта амністії, помилування, недосягнення віку кримінальної відповідальності, у зв'язку зі смертю), на підтвердження наявності зазначених обставин суд може врахувати постанову слідчих органів за результатами розслідування, проведеного в порядку кримінального судочинства, якщо вона винесена у суворій відповідності з законом.
Власне, факт порушення кримінальної справи щодо вищезазначених осіб не може бути підставою для перегляду судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами за п. 2 ч. 2 ст. 361 ЦПК, однак відомості, встановлені органами дізнання і досудового слідства при порушенні кримінальної справи, за певних умов можуть бути підставою для перегляду судового рішення за п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК.
3. Скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду.
При розгляді заяви про перегляд судового рішення у зв'язку із скасуванням рішення або ухвали суду необхідно мати на увазі, що скасування такого акта може бути визнано нововиявленою обставиною лише у тому випадку, коли суд обґрунтовував це судове рішення цим актом чи виходив із зазначеного акта, не посилаючись прямо на нього, і якщо вже прийнято повній акт, протилежний за змістом скасованому, або коли, власне, скасування акта означає інше вирішення питання.
При перегляді рішення суду у зв'язку з нововиявленими обставинами з цієї підстави суд повинен мати підтвердження факту скасування рішення, вироку або ухвали1.
4. Встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення. застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.
Оскільки Конституція, як зазначено у її ст. 8, має вищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, Пленум Верховного Суду України в постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" звертає увагу судів на необхідність при розгляді конкретних справ оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.
У вищезгаданій постанові Пленуму Верховного Суду України, а також у ч. З ст. 8 ЦПК містяться положення, відповідно до яких у випадку виникнення в суду сумнівів під час розгляду справи щодо відповідності закону або іншого правового акта Конституції, вирішення питання про конституційність якого належить до компетенції Конституційного Суду України, суд за клопотанням учасників процесу або з власної ініціативи звертається з мотивованою ухвалою до Верховного Суду України для вирішення питання щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституцій пості закону чи іншого правового акта, оскільки саме Верховний Суд України відповідно до ст. 150 Конституції та ст. 40 і ст. 71 Закону "Про Конституційний Суд України" є суб'єктом, який має право вносити конституційне подання. Інші суди, які належать до системи судів загальної юрисдикції, права на звернення до Конституційного Суду України з поданням про вирішення питання щодо відповідності Конституції (конституційності) законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим не мають.
При цьому відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК суд зобов'язаний зупинити провадження у справі на час розгляду в порядку конституційного судочинства питання про конституційність норми закону (або іншого нормативного акта), яка підлягає застосуванню судом.
У випадку, якщо Конституційний Суд України прийняв рішення про невідповідність оскаржуваної норми (нормативно-правового акту в цілому або в частині) Конституції і про припинення її дії, особливої важливості набуває момент, з якого ця норма (нормативно-правовий акт) буде визнана нечинною. Так, відповідно до ст. 73 Закону "Про Конституційний Суд України" останній приймає рішення про конституційність актів, зазначених в п. 1 ст. 13 Закону, і якщо такі акти або їх окремі частини визнаються такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними), вони втрачають силу з дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. До цього моменту оскаржувана правова норма є дійсною.
В науковій літературі висловлювалися сумніви з приводу віднесення цієї підстави до підстав перегляду судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами. Така позиція ґрунтується на тому, що оскільки рішення Конституційного Суду України не існувало на момент ухвалення рішення суду, воно не може вважатися нововиявленою обставиною1. Проте з таким підходом неможливо погодитися. Невідповідність того чи іншого закону Конституції, яка, фактично, і є в цьому разі підставою для перегляду судового рішення, яке ґрунтується на нормах такого закону, не почала існувати з моменту ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом України. Як вірно зазначає Г. Фазікош, рішення Конституційного Суду України не може зробити норму конституційною чи неконституційною. Суд тільки офіційно визнає (підтверджує) цей факт2. Отже, застосована судом норма закону вже була неконституційною на момент вирішення справи і ухвалення на її підставі судового рішення, а отже, визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи, можна і необхідно визнавати підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами. ^'
Не може вважатися нововиявленою обставиною висновок Конституційного Суду України про офіційне тлумачення положень Конституції України та законів України, в тому числі і у випадку, коли це тлумачення суперечить роз'ясненням Верховного Суду України з питань застосування законодавства.
123.Визначте процесуальний порядок перегляду справи у зв’язку з нововиявленими обставинами
Заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути подані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, протягом одного місяця з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду.
Строк для подання заяви про перегляд у зв'язку з ново-виявленими обставинами обчислюється:
1) у випадках, встановлених п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК, — з дня встановлення обставин, що мають істотне значення для справи;
2) у випадках, встановлених п. 2 ч. 2 ст. 361 ЦПК, — з дня, коли вирок у кримінальній справі набрав законної сили;
3) у випадках, встановлених п. З ч. 2 ст. 361 ЦПК, — з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, які підлягають перегляду;
4) у випадках, встановлених п. 4 ч. 2 ст. 361 ЦПК, — з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.
У разі пропущення заявником зазначеного строку з поважних причин суд за клопотанням цієї особи відповідно до правил ст. 73 ЦПК вправі його поновити. У разі, якщо суд не знайде підстав для поновлення зазначеного строку, заява залишається без розгляду (ст. 72 ЦПК).
Рішення, ухвала суду чи судовий наказ переглядаються у зв'язку з нововиявленими обставинами судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ, в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).
У випадках, коли після перегляду судового рішення в апеляційному або касаційному порядку воно було залишене без змін, перегляд його за нововиявленими обставинами здійснюється тим судом першої інстанції, який ухвалив це судове рішення, незважаючи на те, що воно було предметом перегляду в апеляційному та касаційному порядку. При цьому ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанцій, якою було відхилено скаргу на рішення суду першої чи апеляційної інстанцій, в разі перегляду рішення чи ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами втрачає законну силу.
Заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами за формою і змістом повинні відповідати вимогам ЦПК щодо оформлення заяв до суду першої інстанції. У заяві зазначаються:
1) найменування суду, якому адресується заява;
2) ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, місце її проживання чи місцезнаходження;
3) інші особи, які брали участь у справі;
4) дата ухвалення чи постановлення і зміст рішення, ухвали чи судового наказу, про перегляд яких подано заяву;
5) нововиявлені обставини, якими обґрунтовується вимога про перегляд рішення, ухвали чи судового наказу, і дата їх відкриття або встановлення;
6) посилання на докази, що підтверджують наявність ново-виявлених обставин.
До заяви додаються її копії відповідно до кількості осіб, які брали участь у справі.
Заява про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами розглядається у судовому засіданні. Заявник та інші особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. Неявка цих осіб не є перешкодою для розгляду заяви.
У заяві можливо ставити питання про перегляд рішення, ухвали, постанови в одній справі. У тих випадках, коли ново-виявлені обставини стосуються судових рішень у взаємопов'язаних справах, заява подається і розглядається за кожною справою окремо.
Розглянувши заяву, суд своєю ухвалою або задовольняє заяву і скасовує рішення, ухвалу суду чи судовий наказ у зв'язку з нововиявленими обставинами або відмовляє у її задоволенні у разі необґрунтованості заяви. Після скасування рішення, ухвали суду або судового наказу справа розглядається судом за правилами, встановленими ЦПК.
Перевірка обґрунтованості заяви про перегляд судового рішення і новий розгляд справи по суті проводяться в окремих судових засіданнях. Заяви про перегляд судового рішення розглядаються за правилами, які регулюють розгляд справи у судовому засіданні, з урахуванням особливостей цього питання. Особа, яка подала заяву, виступає в процесі як заявник, першою дає пояснення і виступає у дебатах; за іншими особами, які беруть участь у справі, зберігається їх попереднє процесуальне становище.
Ухвала суду про задоволення заяви про перегляд судового наказу, заочного рішення, рішення або ухвали у зв'язку з ново-виявленими обставинами оскарженню не підлягає.
Ухвала суду про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового наказу, заочного рішення, рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами може бути оскаржена в порядку, встановленому ЦПК.
124. Розкрийте поняття значення перегляду судових рішень Верховним Судом України.
Провадження з перегляду судових рішень ВСУ- це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивільного процесу, спрямованих на визначення наявності або відсутності передбачених законом підстав для перегляду справи ВСУ у випадках, встановлених цивільним процесуальним законом, та усунення встановлених у зв'язку з цим порушень законності постановлених судових рішень.
Особливість цього самостійного виду провадження полягає у тому, що вся процесуальна діяльність ВСУ спрямована на визначення наявності підстав для перегляду справи, тобто у з'ясуванні питання, чи є певні обставини такими, які відповідно до ЦПК можуть бути підставами для подання та задоволення заяви про перегляд судових рішень ВСУ.
Статтею 355 ЦПК передбачено дві підстави перегляду судових рішень у цивільних справах ВСУ.
Першою є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Зміст цієї норми дозволяє дійти висновку, що зазначена підстава стосується судових рішень суду касаційної інстанції, якщо розбіжності у застосуванні одного і того самого положення закону при вирішенні різних справ були допущені колегіями суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. І, відповідно, стосується судових рішень судів касаційної інстанції, якщо неоднакове застосування одного і того самого положення закону були допущені колегією суддів ВССУ і колегіями суддів іншої касаційної інстанції, зокрема В А СУ, ВГСУ.
Обов'язковою є умова, щоб цими рішеннями, на які заявник посилається на підтвердження підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, і які набрали законної сили, було вирішено спір по суті, але в них судом (судами) касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права.
У постанові пленуму ВССУ "Про судову практику застосування статей 353-360 ЦПК" від ЗО вересня 2011 р. № 11 (далі - Постанова ВССУ від 30.09.2011 р. № 11) зазначається, що заява про перегляд судових рішень у цивільних справах із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, може бути подана за сукупності таких умов:
1) судом (судами) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права.
При цьому неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема:
- у різному тлумаченні судами змісту і сутності правових норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин;
- у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм, а також їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто незастосування закону, який підлягав застосуванню;
- у різному визначенні предмета регулювання правових норм, зокрема застосуванні різних правових норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або поширенні дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосуванні цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню;
- у різному застосуванні правил аналогії права чи закону в подібних правовідносинах;
2) справи стосуються спорів, які виникли з подібних правовідносин.
Подібними правовідносинами слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання цих правовідносин. Зміст правовідносин, із метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції, визначається обставинами кожної конкретної справи;
3) має місце ухвалення різних за змістом судових рішень судом (судами) касаційної інстанції.
Ухвалення різних за змістом судових рішень означає, що суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ за подібними правовідносинами при однаковому їх матеріально-правовому регулюванні дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків (п. 6).
Другою підставою є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
Однією з таких наднаціональних міжнародних судових установ є Європейський суд з прав людини, який розглядає скарги осіб на порушення їхніх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, згоду на обов'язковість якої надано Верховною Радою України. Ця Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов'язатись дотримуватись основних прав, викладених у самі Конвенції та Протоколах до неї. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини може розглядати лише ті заяви, в яких йдеться про порушення одного або кількох прав, які гарантуються Конвенцією, і стосуються полій, що відбувалися після дати ратифікації. Зокрема, ці порушення можуть стосуватися недотримання судами строків розгляду цивільних справ або тривалого невиконання рішень національних судів, які набрали законної сили, тощо, що кваліфікується Європейським судом з прав людини як "порушення права на справедливий суд" чи "порушення права на ефективний засіб юридичного захисту" (відповідно, статті 6, 13 Конвенції). Разом з тим, міжнародна судова інстанція не виконує функції національного суду, не розглядає справу по суті і не може скасувати або змінити рішення національних судів. Предметом її* судового розгляду є лише вирішення питання, чи дотримується Україна своїх міжнародних зобов'язань.
Отже, наявність рішення, ухваленого міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, яким встановлено, що при вирішенні справи національним судом були допущені порушення певних основних прав, гарантованих міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Україною, є підставою для перегляду таких судових рішень ВСУ.
Встановлений ст. 355 ЦПК перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах ВСУ є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Таким чином, провадження з перегляду судових рішень ВСУ спрямовано на формування єдиної практики застосування сулами України норм матеріального і процесуального права, а також дотримання ними міжнародних зобов'язань України. (Див. рис. 27)
125. Аргументуйте підстави і процесуальний порядок перегляду судових рішень Верховним Судом України.
Однією з гарантій справедливого судового захисту прав та свобод суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин є право на звернення до Верховного Суду України про перегляд судових рішень у цивільних справах. Вибір європейського вектору розвитку українського національного законодавства, зокрема щодо цивільного процесуального судочинства, визначив новий порядок перегляду судових рішень, який відображає процес адаптації українського законодавства до європейських стандартів.
Прийняття Верховною Радою України 7 липня 2010 р. Закону "Про судоустрій і статус суддів" стало наступним кроком до імплементації норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у національне законодавство, наближення його до міжнародних засад судочинства.
Норми Закону передбачають не тільки здійснення правосуддя на засадах верховенства права, забезпечення кожному права на справедливий суд, повагу до інших прав і свобод, передбачених Конституцією і законами України, міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України (ст. 2), захист прав, свобод та законних інтересів кожного незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону (ч. 1 ст. 7), а й діяльність Верховного Суду України як гаранта забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом (ч. 2 ст. 7), право учасників судового процесу та інших осіб у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, на перегляд справи Верховним Судом України (ст. 14).
Перегляд судових рішень Верховним Судом України — це окремий, самостійний вид провадження у цивільному судочинстві, спрямований на перевірку законності судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку згідно з цивільним процесуальним законодавством України і міжнародними зобов'язаннями України.
Перегляд судових рішень Верховним Судом України має певні особливості, які відрізняють його від інших видів проваджень цивільного процесу:
— перегляд судових рішень регулюється окремою групою цивільних процесуальних норм, тобто зазначений вид перегляду є окремим правовим інститутом;
— цей вид перегляду є виключним, тому що він може здійснюватися лише після перегляду судових рішень у касаційному порядку;
— підстави перегляду за своєю суттю також є виключними; заява про перегляд може бути подана тільки за наявності підстав, передбачених ст. 355 ЦПК;
— справа розглядається особливим органом — Верховним Судом України;
- особливий порядок подання заяви про перегляд судових рішень — заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Виший спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Суб'єктів, які мають право на звернення про перегляд судових рішень Верховним Судом України, доцільно поділити на З групи:
1) сторони;
2) інші особи, які брали участь у справі;
3) особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.
Заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України може бути подана зазначеними суб'єктами виключно з наступних підстав:
1. У випадку неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК).
У п. 1 ч. 1 ст. 355 чинного ЦПК чітко зазначено, неоднакове застосування якої саме норми права може стати підставою перегляду рішень Верховним Судом України.
2. У разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. Заява про перегляд таких судових рішень може бути подана, коли стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.
Однак не всі ухвали суду касаційної інстанції можуть бути переглянуті за заявою Верховним Судом України. Щодо ухвал суду касаційної інстанції не може бути подана заява про перегляд, якщо вони не перешкоджають провадженню у справі. Але до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за результатами касаційного оскарження, можуть бути включені заперечення проти таких ухвал.
Судові рішення переглядаються Верховним Судом України за заявою, яка подається протягом одного місяця з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд. Якщо у заяві здійснюється посилання на судове рішення на підтвердження підстав, встановлених п. І ч. 1 ст. 355 ЦПК, строк подання заяви починається з дня ухвалення такого рішення, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.
Заява повинна бути подана у письмовій формі та підписана особою, яка її подає, або її представником. Представник (якщо він є) додає оформлений належним чином документ про свої повноваження.
У заяві обов'язково зазначаються:
— найменування суду, до якого подається заява;
— ім'я (найменування), поштова адреса особи, яка подає заяву, та осіб, які беруть участь у справі, а також їхні номери засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;
— конкретні різні за змістом судові рішення, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;
— обґрунтування необхідності перегляду судових рішень в зв'язку з ухваленням рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, якщо заява подана на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК;
— вимоги особи, яка подає заяву;
— клопотання (у разі необхідності);
— перелік матеріалів, які додаються (ст. 357 ЦПК). До заяви додаються:
— копії заяви (відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі);
— копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву;
— копії різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;
— копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, якщо заява про перегляд судових рішень подається з підстав, установлених п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК (ч. 1 ст. 358 ЦПК);
— документ про сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ч. 2 ст. 358 ЦПК).
Якщо заява подається на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК, судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи не сплачуються.
Заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до ч. 1 ст. 358 ЦПК подається до Верховного
Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. У Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ заява про перегляд судового рішення реєструється у день надходження. Судді-доповідачу, визначеному автоматизованою системою документообігу суду, така заява передається не пізніше наступного дня.
Суддя-до по в і дач перевіряє відповідність заяви вимогам ЦПК протягом 3 днів.
Встановивши, що заяву подано без додержання вимог ЦПК (ст.ст. 357, 358 ЦПК), суддя-доповідач письмово повідомляє заявника про недоліки заяви та встановлює строк, протягом якого він зобов'язаний їх усунути. У разі усунення заявником недоліків заяви в установлений судом строк, заява вважається поданою у день первинного її подання до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Заява повертається заявнику, якщо:
— заявник не усунув недоліки протягом установленого строку;
— заяву подано особою, яка не має права на подання такої заяви;
— заяву підписано від імені особи, яка не має повноважень на ведення справи;
— є ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про відмову у допуску справи до провадження за наслідками її розгляду, постановлена з аналогічних підстав (ч. 4 ст. 359 ЦПК).
Повернення заяви з зазначених підстав не перешкоджає повторному зверненню до суду в разі належного оформлення заяви або якщо повторне звернення з заявою пов'язане з іншими підставами ніж ті, що були предметом розгляду.
Колегія у складі 5 суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вирішує питання про допуск справи до провадження.
Колегія формується у порядку, встановленому ч. З ст. 11-1 ЦПК. Судді, що ухвалили рішення, яке оскаржується, не беруть участь у вирішенні питання про допуск справи до розгляду.
Протягом 15 днів з дня надходження заяви Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє ухвалу про допуск справи до провадження або відмову в такому допуску. Ухвала повинна бути обґрунтованою.
Протягом 5 днів з дня постановлення ухвала про допуск справи до провадження разом із заявою про перегляд судових рішень та доданими до неї документами надсилається до Верховного Суду України.
Особам, які беруть участь у справі, надсилається копія ухвали про допуск справи до провадження разом із копією заяви про перегляд судових рішень. Якщо Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє ухвалу про відмову в допуску справи до провадження, копія цієї ухвали разом із копією заяви про перегляд судових рішень надсилається особі, яка подала заяву.
У день надходження до Верховного Суду України ухвала про допуск справи до провадження разом із заявою про перегляд судових рішень та доданими до неї документами реєструється і не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, який визначається відповідно порядку, встановленому автоматизованою системою документообігу суду.
Протягом 3 днів суддя-доповідач постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі. Копія ухвали надсилається особам, які беруть участь у справі.
Підготовку справи до розгляду Верховним Судом України суддя-доповідач здійснює протягом 15 днів з дня відкриття провадження.
При підготовці справи до розгляду суддя-доповідач здійснює наступні дії:
— постановляє ухвалу про витребування матеріалів справи та направляє її до відповідного суду;
— вирішує питання про зупинення виконання відповідних судових рішень;
— доручає відповідним фахівцям науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготувати науковий висновок щодо норми матеріального права, яка неоднаково застосовується судом (судами) касаційної інстанції у подібних правовідносинах;
— визначає органи державної влади, представники яких можуть дати пояснення в суді щодо суті правового регулювання цією нормою закону та дає розпорядження про їх виклик до суду;
— здійснює інші заходи, необхідні для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права (ч. 2 ст. 360-1 ЦПК).
Верховний Суд України розглядає справу на його засіданні, яке є повноважним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Верховного Суду України, визначеного законом.
Верховний Суд України розглядає справу не більш одного місяця з дня відкриття провадження у справі.
Неприбуття сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, для участі у судовому засіданні не перешкоджає судовому розгляду справи за умови, якщо вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
Відкриття судового засідання, оголошення складу суду, роз'яснення права заявляти відводи, роз'яснення прав та обов'язків особам, які беруть участь у справі, здійснюється відповідно до глави 4 розділу IІІ ЦПК.
Після проведення зазначених процесуальних дій, а також розгляду клопотань осіб, які беруть участь у справі, суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі про зміст вимог, які викладені у заяві про перегляд судових рішень, а також про результати проведених ним підготовчих дій.
У разі прибуття у судове засідання особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень, та осіб, що приєдналися до неї, зазначені особи мають право надати пояснення по суті заявлених вимог.
Першою дає пояснення особа, яка подала заяву; якщо заяву подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Крім того, суд може заслуховувати пояснення представників органів державної влади з метою з'ясування суті норми матеріального права, яка неоднаково застосована.
Вислухавши пояснення зазначених осіб, суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення.
За наслідками розгляду справи Верховний Суд України може:
1. Винести постанову про повне або часткове задоволення заяви про перегляд судових рішень.
Суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав згідно з положеннями ст. 355 ЦПК. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить незаконність судового рішення у справі, яка переглядається. У випадку перегляду судового рішення у справі з підстав, передбачених п. 2 ч. І ст. 355 ЦПК, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.
2. Винести постанову про відмову в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Постанова Верховного Суду України за наслідками розгляду справи виноситься більшістю голосів від складу суду. Постанова має бути вмотивованою. Судді, які не погоджуються з постановою, можуть висловити окрему думку. Окрема думка додається до постанови.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, за винятком, якщо заява про перегляд судових рішень була подана з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
Не пізніше 5 днів з дня закінчення розгляду справи постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена особам, які беруть участь у справі.
Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судових рішень з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. У разі невиконання судових рішень настає відповідальність відповідно до закону.
Крім того, ч. 1 ст. 360-7 ЦПК зобов'язує суди привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України, що сприяє однаковому застосуванню судами одних і тих самих норм матеріального права, здійсненню правосуддя на засадах верховенства права.
126. Перелічіть загальні питання виконання судових рішень.
В порядку цивільного судочинства розглядаються численні питання, пов'язані з примусовим виконанням судових рішень, зокрема, про:
— роз'яснення рішення;
— відстрочку, розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання;
— оголошення розшуку боржника і дитини;
— розгляд скарг на дії, бездіяльність державного виконавця;
— поворот виконання;
— інші питання, передбачені законом. Роз'яснення рішення, яке підлягає виконанню
Постановлене судом рішення повинно бути визначеним — давати чітку, конкретну і зрозумілу відповідь на всі позовні вимоги, які розглядалися судом в цивільній справі.
У разі коли рішення є не зрозумілим (неясним — ч. 1 ст. 215 ЦПК) у визначенні розміру задоволеної вимоги, у встановленні обсягу визнаних прав та ін., які перешкоджають його правильному виконанню, то дані недоліки рішення можуть бути усунені в порядку його роз'яснення судом, який вирішив справу.
Стаття 28 Закону «Про виконавче провадження» надає право державному виконавцю в разі якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є не зрозумілою, звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення відповідного рішення.
Суд роз'яснює своє рішення за правилами, встановленими ст. 215 ЦПК, яка надає право звернутися до суду з заявою також особам, які брали участь у справі. Право на звернення до суду з заявою про роз'яснення рішення може бути реалізовано, якщо воно ще не виконано або не закінчився строк, протягом якого виконавчий лист на його виконання може бути пред'явлено до примусового виконання (три роки — ст. 21 Закону).
Заява про роз'яснення рішення розглядається судом з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду.- За наслідками розгляду суд постановляє відповідну ухвалу. Ухвала про роз'яснення рішення може вирішувати тільки питання більш повного і ясного викладення тих положень резолютивної частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи змісту його і не вирішуючи питань, які не були розв'язані в ньому.
На ухвалу суду про роз'яснення рішення може бути подано скаргу і внесено окреме подання.
Відстрочка або розстрочка Виконання, зміна способу і порядку Виконання рішення суду
Суд, який постановив рішення, може надати відстрочку або розстрочку його виконання, а також змінити спосіб і порядок виконання. Відстрочка виконання полягає в тому, що на вчинення виконавчих дій встановлюється перерва на точно зазначений строк.
Розстрочка — виконання провадиться не одразу в повному обсязі, а у відповідних частинах протягом точно визначеного судом строку.
Обставини, що викликають відстрочку або розстрочку виконання, можуть мати суб'єктивний та об'єктивний характер, але бути єдиними в своїй суті — повинні ускладнювати виконання рішення або робити виконання неможливим. Стаття 33 Закону, ст. 351 ЦПК їх тільки називає, але не розкриває змісту, як це було зроблено в скасованій ст. 366 ЦПК, якою до таких обставин віднесена хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо. В ній не наведено повного переліку обставин, що ускладнюють виконання або роблять його неможливим, але дана норма встановлювала напрями загальних відправних для правильного їх визначення.
Відстрочка і розстрочка виконання може бути застосована при врахуванні не тільки інтересів боржника, а й стягувача. Тому для вирішення питання про відстрочку або розстрочку необхідно враховувати такі умови: відсутність вини боржника у створенні обставин, що можуть бути підставою для таких наслідків; тимчасове перебування боржника у такому стані; виконання може мати особливо несприятливі наслідки для боржника; щоб відстрочка або розстрочка не завдали шкоди стягувачу.
Відстрочка або розстрочка виконання вирішується судом, як правило, одночасно з постановленням рішення у справі (ч. 1 ст. 204 ЦПК). Коли ж питання про відстрочку або розстрочку не порушувалось перед судом, а у виконавчому провадженні були встановлені обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, то державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони можуть звернутися із заявою до суду, що видав виконавчий документ, про відстрочку або розстрочку виконання, а також про зміну способу і порядку виконання (ст. 351 ЦПК).
Така заява може бути подана до суду протягом строку давності пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання (трьох років — ст. 21 Закону «Про виконавче провадження»), коли, безумовно, за рішенням ще не відбулося стягнення.
В нормативному порядку не визначено конкретної форми і змісту такої заяви. Але, у будь-якому разі, виходячи з норм ЦПК, за формою вона має бути письмовою, оскільки в тих випадках коли допускається усна заява, про це зазначається в самій нормі права. За змістом в заяві належить зазначити, до якого суду вона подається, від кого, адреса такої особи, по якій справі, в чому суть прохання і чим воно викликано, докази, які стверджували б наявність обставин, що ускладнюють його виконання або роблять неможливим, дата подання заяви і підпис особи, яка її подала.
Заява розглядається за загальними правилами, передбаченими ЦПК, у десятиденний строк з постановленням ухвали. На ухвалу суду про відстрочку або розстрочку виконання рішення може бути подано скаргу і внесено окреме подання.
Коли наданий судом строк для відстрочки або розстрочки виконання пройшов, а обставини, що ускладнюють виконання, не змінилися і стягнення не відбулося, то заінтересовані особи вправі знову подати до суду заяву про відстрочку або розстрочку виконання рішення суду. Після закінчення відстрочки виконання провадження по примусовому виконанню рішення здійснюється в порядку, встановленому Законом «Про виконавче провадження».
Суд, який видав виконавчий лист на виконання постановленого ним рішення, може змінити спосіб або порядок його виконання, під якими розуміється здійснення таким судом нових заходів для реалізації прав осіб, на користь яких було постановлено дане рішення.
Статтею 33 названого вище Закону для зміни способу і порядку виконання встановлено аналогічні підстави як для відстрочки і розстрочки виконання рішення.
Зміна способу і порядку виконання настає тоді, коли за винесеним рішенням визначеним судом порядком виконання неможливо провести стягнення внаслідок відсутності, обезцінення об'єкта стягнення чи з інших причин
Коли суд присудив відповідачу передати позивачеві певні індивідуальні речі, а вони були знищені чи обезцінилися або вибули з володіння відповідача, то, безумовно, виконати рішення, застосувавши такий захід примусового виконання як вилучення у боржника і передача стягувачеві предметів, зазначених у виконавчому документі, неможливо. Тут не може наставати відстрочка або розстрочка виконання, а настане зміна способу і порядку виконання. В законі не зроблено переліку обставин, які можуть бути підставою для цього, але обставини, що ускладнюють виконання в одних справах, можуть бути обставинами, що роблять виконання неможливим у інших. Хвороба боржника може створити неможливість для виконання рішення суду, за яким він зобов'язаний особисто виконати певні дії на користь стя-гувача, які потребують певних фізичних зусиль. В той же час хвороба боржника не може перешкодити виконанню рішення суду про передачу наявного у нього майна стягувачу. А за рішенням про виселення ця обставина стане підставою для прийняття відстрочки виконання. Зміна способу і порядку виконання може виникнути при виконанні рішення про відібрання дитини. У разі потреби державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу (ст. 78 Закон).
Отже, для відстрочки і розстрочки виконання та зміни способу і порядку виконання існують різні підстави. Для відстрочки і розстрочки — обставини, що ускладнюють виконання, для зміни способу і порядку виконання — обставини, що роблять виконання неможливим. Такі уточнення доцільно було б внести до ст. 33 зазначеного Закону та ст. 351 ЦПК.
Виходячи з того, що надання відстрочки і розстрочки виконання, зміна способу і порядку виконання — компетенція суду, який видав виконавчий документ (статті 5, 33 Закону), правило ч. 2 ст. 76 Закону, яке надає державному виконавцеві право організувати виконання рішення без участі боржника зі стягненням з нього двократного розміру витрат на проведення виконавчих дій, фактично уповноважує державного виконавця провести зміну і порядок виконання рішення, а тому воно, як таке, що суперечить ст. 33 Закону, підлягає скасуванню.
Відмова від стягнення і затвердження мирової угоди
Стягувач має право відмовитись від стягнення (ч. 2 ст. 29 Закону). Сторони мають право укласти мирову угоду, яка затверджується судом (ч. З ст. 29 Закону)
Процесуальний порядок розгляду судом відмови стягувана від примусового виконання і затвердження мирової угоди сторін, передбачений ст. 352 ЦПК.
Заява стягувана про відмову від примусового виконання, зменшення розміру стягнення і мирова угода сторін з заявою про її затвердження подаються в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до районного (міського) суду за місцем виконання рішення. До прийняття відмови від стягнення (зменшення його розміру) та до затвердження мирової угоди сторін, суд роз'яснює стягувачеві або сторонам наслідки відповідних процесуальних дій.
Суд вправі перевірити і не прийняти відмову стягувача від стягнення, не затвердити мирову угоду сторін, якщо такі дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Про прийняття (відхилення) судом відмови від стягнення, про затвердження (відмову в затвердженні) мирової угоди суд постановляє ухвалу. В ній повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін. Ухвали суду, прийняті з цих питань, згідно з п. 1 ст. 291 ЦПК можуть бути оскаржені.
Оголошення розшуку боржника і дитини
За правилом ст. 42 Закону «Про виконавче провадження» у разі відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) боржника за виконавчими документами про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншими ушкодженнями здоров'ю або у зв'язку з втратою годувальника, а також про місце знаходження дитини за виконавчими документами про відібрання дитини, державний виконавець звертається до суду з поданням про оголошення розшуку боржника-громадянина або дитини.
Державний виконавець може звернутися до суду з поданням про розшук боржника або дитини за іншими документами, але за наявності письмової згоди стягувача відшкодувати витрати на розшук та авансувати зазначені витрати шляхом внесення на депозитний рахунок відповідного відділу Державної виконавчої служби певної грошової суми для здійснення необхідних витрат або для покриття їх частини (ст. 48 Закону).
Процесуальний порядок оголошення розшуку боржника або дитини врегульовано ст. 355 ЦПК.
Подання державного виконавця про оголошення розшуку боржника-громадянина і дитини можуть бути подані до суду (районного, міського) відповідно за місцем виконання рішення або останнім відомим місцем проживання (знаходження) боржника чи місцем знаходженням його майна, або за місцем проживання (знаходження) стягувана (ч. З ст. 42 Закону, ст. 355 ЦПК).
Про оголошення розшуку боржника і дитини суддя постановляє ухвалу, виконання якої покладається на органи внутрішніх справ.
Ухвала суду з питання оголошення розшуку боржника або дитини може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 2 ст. 291 ЦПК).
Дії державного виконавця, його відмова від вчинення виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій у порядку, встановленому Законом «Про виконавче провадження» (ч. З ст. 7 та гл. 31-Г ЦПК «Скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби» — див. гл. 20 підручника).
До суду можуть бути оскаржені також дії інших посадових осіб Державної виконавчої служби. Статтею 85 Закону встановлено, що на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби по виконанню рішення або на відмову в здійсненні вказаних дій стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідного відділу Державної виконавчої служби або до суду за місцем знаходження її відповідного відділу або до іншого суду згідно з вимогами Закону.
Зазначені правила були розширені ст. 24820 ЦПК, за якою учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їх права чи свободи.
Отже, рішення, дії, бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби можуть бути оскаржені до суду на підставі нормативних правил ч. 2 ст. 55 Конституції України, статей 7, 85 Закону, ст. 24820 ЦПК.
Об'єктивність і правильність виконавчого провадження забезпечуються правилом ст. 17 Закону про відводи, за яким державний виконавець, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у виконавчому провадженні й підлягають відводу (самовідводу), якщо вони є близькими родичами сторін, їх представників або інших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні, або заінтересовані в результатах виконання рішення, або є інші обставини, що викликають сумнів у їх неупередженості
Заява сторін або їх представників про відвід державного виконавця вирішується начальником відповідного відділу Державної виконавчої служби, а заява про відвід експерта, спеціаліста, перекладача державним виконавцем, постанова якого затверджується начальником відповідного відділу.
Постанова про відмову в задоволенні відводу державного виконавця може бути оскаржена до відповідного суду в десятиденний строк, а постанова про відмову в задоволенні відводу експерта, спеціаліста, перекладача — у той же строк начальнику відповідного відділу Державної виконавчої служби, а у разі його відмови — до суду. Скарга подається до районного (міського) суду за місцем знаходження відповідного відділу Державної виконавчої служби (ст. 85 Закону).
Скарга розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду. За наслідками розгляду скарги постановляється відповідна ухвала, яка може бути оскаржена.
До суду в десятиденний строк може бути оскаржена заявником постанова державного виконавця про відкладення відкриття виконавчого провадження і про відмову у його відкритті, а сторонами — постанова про відкриття виконавчого провадження (ч. 5 ст. 24, ч. З ст. 26, ч. 4 ст. 27 Закону).
Якщо державний виконавець виніс постанову про відкладення провадження виконавчих дій, то вона може бути оскаржена до суду в триденний строк (ч. З ст. 32 Закону).
Постанова державного виконавця про зупинення виконавчого провадження може бути оскаржена до суду в десятиденний строк (ч. 2 ст. 39 Закону). В цей же строк може бути оскаржена постанова державного виконавця про повернення виконавчого листа і авансованого внеску (ч. 4 ст. 40 Закону), постанова про закриття виконавчого провадження (ч. З ст. 37 Закону), постанова про накладення штрафу (ч. 2 ст. 87 Закону), інші рішення, дії, бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби, пов'язані з виконанням рішення суду (ст. 85 Закону, ч. 2 ст. 55 Конституції України).
У порядку цивільного судочинства розглядаються інші питання, пов'язані з виконавчим провадженням.
При зверненні стягнення на майно боржника у випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частину, що визначається судом за поданням державного виконавця (ч. 5 ст. 50 Закону). Отже, частка боржника в спільній власності подружжя або спільній (сумісній) власності інших громадян, на яку звертається стягнення на виконання рішення суду, визначається судом у порядку цивільного судочинства за поданням державного виконавця.
Майнові права осіб, порушені у виконавчому провадженні шляхом накладання на їх майно арешту, забезпечуються правом на звернення таких осіб до суду з вимогою про звільнення майна з-під арешту.
Статтею 59 Закону «Про виконавче провадження» встановлено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення його з-під арешту.
Для реалізації цього права подається позовна заява, належно оформлена і оплачена державним митом (статті 137, 138 ЦПК) з дотриманням правил про підсудність, — за місцем знаходженням майна, на яке накладено арешт, або його основної частини (ч. 1 ст. 130 ЦПК). Відповідачами у справах про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту) притягуються боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках — особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли арешт накладається на майно, яке підлягає стягненню на користь держави, як відповідач притягується відповідна державна податкова інспекція2.
Справа розглядається за правилами цивільного судочинства, які врегульовують позовне провадження у справах в суді першої інстанції (глави 15-27 ЦПК), з постановленням рішення, на яке може бути подана касаційна скарга (ст. 289 ЦПК).
На захист майнових прав стягувача у виконавчому провадженні спрямовано правило ст. 86 Закону, за яким стягувач має право звернутися з позовом до юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи такий позов розглядається за правилами цивільного судочинства.
Поворот виконання
Як цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав відповідача, поворот виконання полягає у поверненні (стягувачем) відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим рішенням. Правове регулювання повороту виконання проведено в статтях 420—422 ЦПК. Для настання повороту виконання необхідно: одержання позивачем (стягувачем) майна або грошових сум в порядку виконання рішення суду; скасування такого рішення суду і закриття провадження у справі, або залишення позову без розгляду, або відмова у задоволенні позову чи зміна рішення шляхом задоволення позовних вимог в меншому розмірі, або скасування рішення з поверненням справи на новий розгляд, при якому позовні вимоги задовольняються в меншому розмірі чи має місце відмова в їх задоволенні.
Питання про поворот виконання вирішується судом вищої інстанції (що розглядає справу в апеляційному, касаційному порядку, який скасовує або змінює рішення, чи судом, рішення якого було скасовано при новому розгляді ним справи. Якщо поворот виконання не був вирішений зазначеними судами, відповідач у межах загальних строків позовної давності може звернутися до суду першої інстанції, в якому знаходиться справа, з заявою про повернення коштів, майна й інших стягнень з нього за скасованим рішенням. Заява розглядається з викликом сторін і суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена. При неможливості повернення майна в натурі відшкодовується вартість останнього в розмірі суми, одержаної від його реалізації (статті 206, 420 ЦПК).
Поворот виконання з окремих категорій справ має особливості, передбачені ст. 422 ЦПК.
У справах про стягнення на користь члена сільськогосподарського кооперативу плати за працю в ньому, про стягнення винагороди за використання авторського права, права на відкриття, винахід, на які видано авторське свідоцтво, раціоналізаторську пропозицію і промисловий зразок, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або Іншими ушкодженням здоров'ю, а також втратою годувальника, поворот виконання допускається, якщо рішення скасоване у порядку нагляду (відповідно до Закону від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» цей порядок втратив силу) або у зв'язку з нововиявленими обставинами, та коли скасоване рішення грунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостей або поданих ним підроблених документах.
У справах про стягнення аліментів, заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, незалежно від того, в якому порядку скасовано рішення, поворот виконання допускається лише у випадках, коли рішення було обгрунтовано на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача.
Отже, чинним законодавством до компетенції суду віднесені численні питання, пов'язані з виконавчим провадженням, із звернення рішення до виконання, і які розглядаються у порядку цивільного судочинства, що забезпечує захист прав й інтересів сторін та учасників виконавчого провадження, його законність і обгрунтованість.
127. Правовий статус учасників виконавчого провадження.
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі України «Про виконавче провадженння» (далі - Закон), спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до закону, а також рішеннями, що відповідно Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
Особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, так чи інакше залучаються до проведення виконавчих дій є учасниками виконавчого провадження. Правовий статус учасників виконавчого провадження регулюється Конституцією України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України «Про державну службу України», Законом України «Про виконавче провадження» і визначає права та їх обов’язки. Учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання.
Прокурор бере участь у виконавчому провадженні у випадку здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді та відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого документа за його заявою.
Для проведення виконавчих дій державним виконавцем у необхідних випадках залучаються поняті, а також працівники органів внутрішніх справ, представники органів опіки і піклування, інших органів і установ у порядку, встановленому цим Законом.
При виконанні судових рішень, ухвал про зміну органів управління та посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності можуть залучатися виключно працівники органів внутрішніх справ. Залучення інших осіб у процесі виконання таких рішень не допускається.
Сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення. За виконавчим документом про стягнення в дохід держави від її імені виступає орган, за позовом якого судом винесено відповідне рішення або орган державної влади (крім суду), який прийняв таке рішення.за іншими виконавчими документами про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь держави від її імені виступають органи державної податкової служби.
У виконавчому провадженні можуть брати участь кілька стягувачів або боржників. Кожен з них щодо іншої сторони має право брати участь у виконавчому провадженні самостійно або може доручити участь у виконавчому провадженні одному із співучасників.
У разі вибуття однієї з сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, в якій вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник
Сторони можуть реалізовувати свої права і обов'язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь громадянина у виконавчому провадженні не позбавляє його права мати представника, за винятком випадку, коли боржник зобов'язаний згідно з рішенням вчинити певні дії особисто.
Неповнолітні та особи, визнані судом недієздатними, здійснюють свої права та виконують обов'язки у виконавчому провадженні відповідно до вимог закону.
Якщо стороною виконавчого провадження є особа, визнана судом безвісно відсутньою, державний виконавець своєю постановою залучає до участі у виконавчому провадженні особу, яка є опікуном її майна Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють в межах повноважень, наданих їм законом, або через представників юридичної особи. Повноваження представника мають бути підтверджені довіреністю. Представниками у виконавчому провадженні не можуть бути:
1) особи, які не досягли 18 років, крім випадків, передбачених законом;
2) особи, над якими встановлено опіку чи піклування;
3) судді, слідчі, прокурори, державні виконавці, крім випадків, коли вони діють як законні представники або як уповноважені особи відповідного органу, що є стороною виконавчого провадження;
4) інші особи, які відповідно до закону не можуть здійснювати представництво.
Державний виконавець виступає особливим учасником виконавчого провадження, оскільки він зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.
Із прийняттям і вступом у законну силу Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» 9 березня 2011 року, було дещо розширено повноваження державних виконавців. Так,державний виконавець вправі у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України до виконання ним своїх зобов’язань за рішенням.
Сторони та інші учасники виконавчого провадження мають право знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні і письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі при проведенні експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими Законом.
Стягувач має право подати заяву про видачу дубліката виконавчого документа, про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа.
Сторони мають право укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом, оспорювати належність майна і його оцінку, подавати письмові заперечення проти розрахунку державного виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами
Сторони зобов'язані письмово повідомляти державного виконавця про виникнення обставин, що зумовлюють обов'язкове зупинення виконавчого провадження, встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі про зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - про зміну місця роботи.
Боржник зобов'язаний у строк, встановлений державним виконавцем, надати достовірні відомості про свої доходи та майно, у тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, рахунки в банківських та фінансових установах, своєчасно з'явитися за викликом державного виконавця, письмово повідомити державного виконавця про майно, що перебуває в заставі або у інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших осіб.
Для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають при здійсненні виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста, а при необхідності - кількох спеціалістів або експертів, для оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання Як експерт або спеціаліст може бути запрошена будь-яка дієздатна особа, яка має необхідні знання, кваліфікацію, досвід роботи у відповідній галузі.
Така особа дає письмовий висновок з питань, що поставлені йому державним виконавцем у постанові, а також давати усні рекомендації щодо дій, які виконуються в його присутності. Експерт, спеціаліст та суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання мають право на винагороду за надані ним послуги. За відмову або ухилення від дачі висновку чи за дачу завідомо неправдивого висновку експерт несе кримінальну відповідальність, про що він має бути попереджений державним виконавцем. Суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання несе відповідальність за недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна у порядку, встановленому законом.
У разі необхідності під час провадження виконавчих дій державний виконавець або сторони (їх представники) можуть запросити перекладача. Перекладачем може бути будь-яка дієздатна особа, що володіє мовами, знання яких необхідно для перекладу. Особі, якій потрібні послуги перекладача, державний виконавець надає строк для його запрошення, який не може перевищувати 10 днів. У випадку, коли зазначена особа не забезпечить участі перекладача у визначений строк, його може призначити своєю постановою державний виконавець
Перекладач має право на винагороду за виконану роботу, що належить до витрат, пов'язаних із провадженням виконавчих дій У разі завідомо неправильного перекладу, а також за відмову виконати обов'язки перекладача особа несе кримінальну відповідальність, про що вона має бути попереджена державним виконавцем.
Виконавчі дії можуть провадитися у присутності понятих.
Присутність понятих обов'язкова при вчиненні виконавчих дій, пов'язаних із примусовим входженням до нежилих приміщень і сховищ, в яких зберігається майно боржника, на яке звернено стягнення, або майно стягувача, яке має бути повернено йому в натурі; примусовим входженням до жилих будинків, квартир для забезпечення примусового виселення та вселення в них; примусовим входженням до будинків, квартир та інших приміщень, в яких знаходиться дитина, яка має бути передана іншим особам відповідно до рішення суду; при проведенні огляду, арешту, вилучення і передачі майна
Як поняті можуть бути запрошені будь-які дієздатні громадяни, які не мають особистої заінтересованості в провадженні виконавчих дій і не пов'язані між собою або з учасниками виконавчого провадження родинними зв'язками, підлеглістю чи підконтрольністю. Кількість понятих при вчиненні виконавчих дій не може бути менше двох.
Понятий має право знати, для участі в провадженні яких виконавчих дій його запрошено, на підставі якого виконавчого документа вони здійснюються, а також робити зауваження з приводу вчинення виконавчих дій. Зауваження понятого підлягають занесенню до акта відповідної виконавчої дії. Понятий зобов'язаний засвідчити факт, зміст і результати виконавчих дій, під час провадження яких він був присутній. Перед початком виконавчих дій, в яких беруть участь поняті, державний виконавець роз'яснює їх права і обов'язки.
Поняті мають право на компенсацію витрат, пов'язаних із виконанням обов'язків понятих. Ці витрати належать до витрат на проведення виконавчих дій.
Зазначені права і обов’язки в Законі України «Про виконавче провадження» дають можливість учасникам виконавчого провадження досягти повного виконання рішень судів та інших органів.
128. Охарактеризуйте судовий контроль за виконанням судових рішень.
Низкою норм законодавства про виконавче провадження (ст.ст. 7, 8_3, 11_1, 17, 24, 26, 32, 36, 37, 40, 40_1, 42, 45, 46, 57, 59, 87, 88 Закону України “Про виконавче провадження”) передбачено право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ визначений розділом VII (ст.ст. 383-389) ЦПК.
Предметом оскарження виступають рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби виконання судових рішень у цивільних справах. Відповідно до ст. 85 Закону України “Про виконавче провадження” до судової юрисдикції відносяться справи за скаргами на будь-які рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців, незалежно від того, що є підставою виконання. У цьому випадку слід керуватися положеннями ст. 15 ЦПК щодо цивільної юрисдикції суду. Отже, не належать до цивільної юрисдикції суду справи щодо контролю за виконанням рішень господарських та адміністративних судів, оскільки щодо них встановлений інший порядок судового вирішення (ст. 121_2 ГПК, ст. ** АПК).
Правом на звернення до суду наділені учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, якщо вважають, що їх права порушені (ст. 383 ЦПК).
Цивільним процесуальним законом встановлена правила альтернативної юрисдикції у цій категорії справ, тобто відповідно до ст. 384 ЦПК скаргу може бути подано до суду безпосередньо або після оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби. Однак, у деяких випадках рішення державного виконавця можуть оскаржуватися виключно до суду. Так, наприклад, постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена тільки до суду (ст. 46 Закону України “Про виконавче провадження”).
Право на звернення до суду строкове. Так, скаргу може бути подано до суду:
1) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод;
2) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.
Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (ст. 385 ЦПК).
Підсудність скарги. Скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника відділу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ. Скарги по виконанню інших рішень подаються до суду за місцем знаходження відповідного відділу державної виконавчої служби, крім скарг на дії (бездіяльність) державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, які подаються до апеляційного суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби (ст. 85 Закону України “Про виконавче провадження”).
Про подання скарги суд повинен повідомити відповідний відділ державної виконавчої служби не пізніше ніж наступного дня після прийняття її судом.
Розгляд скарги. Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржується.
Якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби не можуть з’явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їхніх представників.
Якщо суд встановить, що особа, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника (ст. 386 ЦПК).
Судове рішення та його виконання. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.
Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (ст. 387 ЦПК).
Окрім вирішення справи по суті, судовим рішенням повинно бути дано відповідь на питання про розподіл судових витрат у справі. Так, витрати, пов’язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було ухвалено судове рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на відділ державної виконавчої служби, якщо було ухвалено судове рішення про задоволення скарги заявника (ст. 388 ЦПК).
Про виконання такого судового рішення відповідний орган державної виконавчої служби повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк з дня одержання ухвали суду (ст. 389 ЦПК).
129. Назвіть причини повороту виконання.
Поворот виконання рішення суду — це повернення сторін виконавчого провадження у первісний стан, що передував виконанню рішення, через скасування правової підстави такого виконання. Поворот виконання є способом захисту прав боржника на випадок отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим судовим рішенням неналежного, оскільки правова підстава такого набуття відпала.
За загальним та найбільш прийнятним правилом ч. І ст. 380 ЦПК питання про поворот виконання вирішує суд апеляційної (щодо рішень суду першої інстанції, допущених до негайного виконання за правилами ст. 367 ЦПК, а також в разі направлення справи на новий апеляційних розгляд за ст. 336 ЦПК) чи касаційної інстанції (щодо всіх рішень судів як першої, так і апеляційної інстанцій).
Умовами застосування повороту виконання судом апеляційної чи касаційної інстанції є такі:
— суд однієї з зазначених судових інстанцій за результатами розгляду справи скасовує рішення нижчої судової інстанції, що вже було повністю або частково виконано;
— суд апеляційної чи касаційної інстанцій завершує розгляд справи закриттям провадження у справі, залишенням позову без розгляду, відмовою в позові повністю або задоволенням позовних вимог в меншому розмірі, не повертаючи справу на новий розгляд;
— питання про поворот виконання окремо та конкретно вирішено у відповідному судовому рішення суду апеляційної чи касаційної інстанцій.
Відповідно до ст. 336 ЦПК суд касаційної інстанції застосовує поворот виконання рішення суду: в разі постановлення ухвали про скасування рішення апеляційного суду і залишення в силі виконаного судового рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом; в разі постановлення ухвали про скасування судових рішень і закриття провадження в справі або залишення заяви без розгляду; в разі скасування судових рішень і ухвалення нового рішення або зміни рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Предметом повороту виконання може бути як майно, так і дії, що не мають майнового характеру, зокрема особа, яка виселена з житлового приміщення за скасованим рішенням суду, має бути вселена до нього.
В разі, якщо предметом спору є майно, що визначене індивідуальними ознаками, воно підлягає поверненню від стягувача боржнику в разі скасування рішення суду, на підставі якого його було попередньо передано стягувачу; якщо майно визначено родовими ознаками, слід повернути певну кількість такого майна, це стосується й стягнутих з боржника грошових коштів.
У випадку, якщо предметом виконання є певні блага немайнового характеру, зокрема зобов'язання вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, сторони також мають бути повернуті до первісного стану, що передував виконанню рішення суду. Наведене стосується виконання рішення про поновлення на роботі, відібрання дитини, виселення боржника, вселення стягувача, примусовий обмін тощо. Суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов'язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене (отримане) з нього за скасованим рішенням, таким чином, поняття стягнутого підлягає широкому розумінню, до змісту якого входять всі блага, в отриманні яких був заінтересованими та яке отримав стягувач як спосіб захисту його порушеного права чи законного інтересу, на випадок, якщо у подальшому це благо не отримало під час нового розгляду такого чи подібного захисту від суду.
Законом також передбачено правила на випадок, якщо на час розгляду питання про поворот виконання неможливо повернути майно, що було предметом спору. Неможливість такого повернення може мати як фактичний характер, так й бути викликаною певними перешкодами юридичного характеру. Про фактичну неможливість повернення слід говорити при знищенні майна, його споживанні; про юридичні перешкоди — при реалізації майна з прилюдних торгів, в разі придбання його добросовісним набувачем. Для подібних правових ситуацій передбачено здійснити відшкодування вартості цього майна в розмірі грошових коштів, одержаних стягувачем від його реалізації.
Правом на звернення з клопотанням про поворот виконання рішення суду наділений відповідач й після завершення розгляду справи в тому випадку, якщо воно не вирішено судом апеляційної чи касаційної інстанцій, а також під час нового розгляду справи.
У ст. 382 ЦПК встановлено обмеження проведення повороту виконання за окремими категоріями судових справ та залежно від способу скасування судового рішення.
Перша категорія справ, щодо яких відбувається обмеження повороту виконання, виокремлюється за порядком скасування рішення. Ця категорія справ визначається такими умовами:
— рішення має бути скасовано за нововиявленими обставинами; -
— предметом спору є вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи;
— скасоване рішення (що було виконано) ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах. В разі відсутності хоча б однієї умови (недотримання порядку скасування або категорії справ чи підстав для перегляду) із наведених обмеження повороту виконання не відбувається.
Друга група підстав недопущення повороту виконання рішення ґрунтується на менш суворих умовах, тому охоплює більшу категорію справ. Для цієї категорії справ не має значення, в якому порядку ухвалено те рішення, яким було скасовано інше виконане рішення. Ця категорія справ, щодо яких також не допускається поворот виконання рішення, визначається такими умовами:
— предметом спору є вимоги у справах у справах про стягнення аліментів, а також у справах про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин (подібне правило щодо обмеження повороту виконання рішень у трудових спорах також міститься в ст. 239 КЗпП);
— скасоване та виконане рішення ґрунтувалося на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача.
130. Охарактеризуйте правове регулювання цивільного судочинства з іноземним елементом.
Процеси міжнародної інтеграції, налагодження тісних міжнародних зв’язків, уніфікація норм матеріального права обумовлюють необхідність створення ефективного механізму захисту прав та інтересів учасників правовідносин, розгляду та вирішення правових спорів між ними та забезпечення можливості виконання відповідних судових рішень за участю іноземного елементу. Під “іноземним елементом” розуміють: 1) суб'єкт, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання – щодо фізичних осіб; “національність” – щодо юридичних осіб); 2) об'єкт, який знаходиться на території іноземної держави; 3) юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном.
Порядок провадження в цивільних справах з іноземним елементом та вирішення питань, пов’язаних з наданням правової допомоги судам інших країн, врегульований нормами різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного), йменується міжнародним цивільним процесом.
Врегулювання порядку розгляду цивільних справ за участю іноземного елементу, визначення правил підсудності, питань правової допомоги нормами ЦПК не вирішує всіх проблем, що виникають у правозастосовчій діяльності. У правовідносинах з іноземним елементом взаємодіють різні національні правопорядки, врегульовані внутрішньодержавними нормами різних держав. В сучасних умовах одним із найбільш ефективним засобом правового регулювання порядку вирішення цивільно-правових спорів за участю іноземного елементу є укладення міжнародних двосторонніх та багатосторонніх договорів. Це, у свою чергу, зумовило виникнення у юридичній науці дискусії з приводу місця правових норм, які регулюють порядок відправлення правосуддя у цивільних справах з іноземним елементом, у системі права. Так, одні відносять міжнародне цивільне процесуальне право до міжнародного приватного права, інші – виходять з концепції його внутрішньодержавної природи.
Систему міжнародного цивільного процесуального права складають норми щодо:
- компетенції судів України відносно цивільних справ за участю іноземного елемента: міжнародної підсудності та підвідомчості (юрисдикції);
- процесуально-правового становища учасників цивільного судочинства – іноземних фізичних та юридичних осіб, держав, їх дипломатичних представництв та консульських установ, посадових осіб міжнародних організацій, осіб без громадянства;
- допустимості тих чи інших засобів доказування або судових доказів у цивільних справах з іноземним елементом;
- правової допомоги у цивільних, сімейних, трудових справах в тому числі судові доручення, виконання іноземних доручень;
- визнання та виконання рішень іноземних судів;
- порядку визначення змісту іноземного (матеріального та процесуального) права та його застосування та ін.
До міжнародного цивільного процесуального права не відносяться правові норми, які визначають порядок розгляду справ у різноманітних міжнародних юрисдикційних органах, наприклад, Європейському суді з прав людини. Ці норми належать до міжнародного публічного права, оскільки одним з суб’єктів відносин не національний суд, є міжнародна організація, в тому числі суди, які діють за спеціальною процедурою.
Міжнародним цивільним процесуальним правом є сукупність норм різноманітних систем права (внутрішньодержавного та міжнародного), які регулюють цивільні процесуальні правовідносини щодо відправлення правосуддя в цивільних справах між національними судами та іншими учасниками процесу, один з яких є іноземним елементом.
Джерелами міжнародного цивільного процесуального права є:
Норми національного законодавства – Конституція України, яка поширила національний правовий режим на іноземців та осіб без громадянства (ст. 6); Цивільний процесуальний кодекс України (розділ III), який визначає порядок здійснення правосуддя в цивільних справах; Закони України: “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, “Про біженців”, “Про правовий статус закордонних українців”, “Про дипломатичні ранги України”, “Про дипломатичну службу”, “Про правонаступництво України”, “Про виконавче провадження”, “Про міжнародні договори України”, “Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів” та інші; Підзаконні нормативно-правові акти: Укази Президента України (напр., “Про заходи щодо вдосконалення координації діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин”, “Про Перелік посад, приписаних до дипломатичних рангів України”), постанови Кабінету Міністрів України (“Положення про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру”) та інші.
Міжнародні договори , згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, котрі відповідно до Конституції України складають частину національного законодавства. До міжнародних норм слід віднести:
І. двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах: з Республікою Грузія (підписано 09.01.1995 р., ратифіковано Україною 22.11.1995 р.). з Естонською Республікою (відповідно 15.02.1995 р., 22.11.1995 р.) з Республікою Молдова (13.12.1993 р., 10.11.1994 р.). з Республікою Польща (24.05.1993 р., 04.02.1994 р.). з Китайською Народною Республікою (31.10.1992 р., 05.02.1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах із Литовською Республікою (07.07.1993 р., 17.12.1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах із Латвійською Республікою (23.05.1995 р., 22.11.1995 р.); про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах із Монголією (27.06.1995 р., 01.11.1996 р.); про правову допомогу та правові відносини в цивільних і сімейних справах із Республікою Узбекистан (19.02.1998 р., 05.11.1998 р.) та ін.
ІІ. Багатосторонні угоди: Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності підписана урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (м. Київ, 20.03.1992 р.) та ін.
ІІІ. Конвенції: Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (05.10.1961 р., набула чинності для України з 22.12.2003 р.); Конвенція про отримання за кордоном доказів по цивільних та торгових справах (18.03.1970 р., Україна із заявами і застереженнями приєдналася 19.10.2000 р.); Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (15.11.1965 р., Україна із заявами і застереженнями приєдналася 19.10.2000 р.); Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах укладена державами-членами Співдружності Незалежних Держав (м. Мінськ, 22.01.1993 р., ратифікована із застереженнями 10.11.1994 р).
Відповідно до ст. 7 Закону України “Про правонаступництво України” на реалізацію положень Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (23.08.1978 р., Україна приєдналась 17.09.1992 р.) Україна відповідними нотами у січні 1994 року визнала для себе обов’язковими ряд двосторонніх договорів, які були укладені СРСР (наприклад, із Народною Республікою Албанія (30.06.1958 р.), Алжирською Народною Демократичною Республікою (23.02.1982 р.), Народною Республікою Болгарія (19.02.1975 р.), Угорською Народною Республікою (15.07.1958 р.), Соціалістичною Республікою В'єтнам (10.12.1981 р.), Грецькою Республікою (21.05.1981 р.), Фінляндською Республікою (11.08.1978 р.), Італійською Республікою (25.01.1979 р.) та ін.).
У зв’язку з офіційним оформленням правонаступництва України для неї залишається чинною Конвенція з питань цивільного процесу (м. Гаага, 01.03.1954 р., набула чинності для СРСР 26.07.1967 р. Крім того, 14.07.1993 р. Україна приєдналась до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства (07.06.1968 р.).
131. Визначте правовий статус іноземців у цивільному процесі
Право на звернення до суду за захистом і на судовий захист. У ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцями визнаються громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземцям надані ті ж права та свободи і на них покладені ті ж обов'язки, що мають громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, іншими законами України, а також міжнародними договорами нашої держави (ч. 2 і ч. 4 ст. 2 Закону). Іноземці мають право на звернення до суду, інших державних органів з метою захисту їх особистих, майнових та інших прав. Як учасники судового процесу вони користуються такими ж правами, що і громадяни України (ст. 22 Закону).
Іноземними юридичними особами є такі підприємства та організації, які засновані за межами України за законами тієї країни, де вони створені (статті 24, 567 ЦК України), їх правосуб'єктність підтверджується нотаріально засвідченим у місці знаходження іноземної юридичної особи і легалізованим документом: сертифікатом реєстрації, витягом з торгового реєстру тощо.
Згідно зі статтями 423 і 424 ЦПК іноземні громадяни та особи без громадянства мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Щодо іноземних підприємств і організацій, то відповідно до ч. 2 ст. 423 ЦПК вони мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів. Отже, іноземцям забезпечується цивільний процесуальний захист їх прав і законних інтересів на засадах національного режиму, встановленого для громадян України.
Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців грунтується на принципі безумовності і не пов'язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, законодавством України у порядку реторсії можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допущені такі обмеження.
Норми про вільний доступ іноземців до суду передбачені у міжнародних договорах України. Так, ст. 1 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах передбачає, що громадяни однієї держави користуються на території другої держави таким же правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни своєї країни. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні (торговельні, господарські, шлюбно-сімейні, трудові) та кримінальні справи, і можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих же умов, що і громадяни своєї країни. Зазначене положення застосовується також до юридичних осіб, заснованих на території держав відповідно до їх законодавства.
У ст. 1 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах встановлено, що громадяни однієї держави користуються на території другої держави стосовно своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і громадяни своєї держави. Це стосується також і юридичних осіб, які створені відповідно до законодавства однієї з держав. Громадяни однієї держави мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури, нотаріату та в інші установи другої держави, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, як і громадяни цієї держави.
Відповідно до ст. 1 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної між державами — членами СНД, громадяни кожної з держав, а також особи, які проживають на її території, користуються на території всіх інших держав — учасниць Конвенції щодо своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і громадяни даної держави. Громадяни кожної з держав, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури та інших установ інших держав, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, як і громадяни даної держави. Зазначені положення застосовуються також до юридичних осіб, створених за законодавством кожної з держав.
Таким чином, суб'єктами права, яким надається цивільний процесуальний захист, є громадяни та юридичні особи кожної з договірних сторін, а відповідно до ст. 1 Конвенції держав — членів СНД також особи, які проживають на території кожної з країн. Ними можуть бути іноземці, особи з подвійним громадянством, особи без громадянства. Обсяг правового захисту, що надається іноземцям, визначається національним режимом. Об'єктами цивільного процесуального захисту є особисті та майнові права громадян і юридичних осіб з правовідносин, розгляд спорів з яких належить до компетенції цивільного судочинства.
2. Внесення застави і судові витрати. Законодавством України не встановлюються будь-які обмеження надання процесуально-правового захисту іноземцям, їм гарантується право вільного і безперешкодного звернення за захистом до судів України.
Громадяни та юридичні особи України при зверненні до судів зазначених держав були зобов'язані виконувати правила cautio judicatum solvi, спрямовані проти іноземців, які на практиці створювали істотні перешкоди для доступу до судового захисту. Це зумовило необхідність включення до договорів, укладених Україною, спеціального правила про взаємне, вільне і безперешкодне звернення до суду за захистом, а також про взаємне звільнення від внесення застави для забезпечення процесуальних витрат. Так, ст. 43 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах передбачає, що від громадян однієї з договірних сторін, які проживають або перебувають на території будь-якої з цих сторін і звертаються до судів іншої договірної сторони, не можна вимагати внесення застави для забезпечення процесуальних витрат лише з того приводу, що вони є іноземцями, або тому, що не мають місця проживання або перебування на території тієї договірної сторони, до органів якої звертаються. Однак Україна і Польща не обмежилися взаемним звільненням від внесення застави, а встановили взаємність й звільнення від сплати видатків у справі. Статтею 44 Договору визначено, що громадяни однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони звільняються від сплати авансів та інших витрат у справі, а також користуються безплатним процесуальним захистом на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що і громадяни цієї договірної сторони. Такі звільнення стосуються всіх процесуальних дій, включаючи виконання судових рішень. Звільнення від сплати судових витрат, яке надається у певній справі однієї договірної сторони, поширюється також на витрати, пов'язані з виконанням процесуальних дій у тій самій справі на території іншої договірної сторони.
Аналогічне правило закріплено в ст. 43 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах.
Договором між Україною та Республікою Грузія визначено, що у передбачених законодавством договірних сторін випадках громадянам однієї договірної сторони в судах другої договірної сторони надається безплатна юридична допомога та забезпечується безплатне судочинство за тих же самих умов і з тими ж перевагами, як і громадянам цієї договірної сторони (статті 14, 16).
У Конвенції держав — членів СНД 1993 р. передбачена норма, за якою громадяни кожної з договірних сторін і особи, які проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судового і нотаріального мита та витрат, а також користуються безплатною юридичною допомогою на тих же умовах, що і свої громадяни. Це правило поширюється на всі процесуальні дії, в тому числі і по виконанню судових рішень (ст. 2).
Питання про судову заставу дістало вирішення в Гаагській конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 p., якою встановлено, що від громадян однієї з договірних сторін, які мають місце проживання в одній з цих держав і виступають в судах другої з цих держав як позивачі чи треті особи, не можна вимагати застави чи забезпечення в будь-якій формі на підставі того, що вони є іноземцями або не мають постійного чи тимчасового місця проживання в даній державі. Це правило застосовується щодо будь-яких платежів, які могли б бути витребувані від позивачів або третіх осіб для забезпечення судових витрат (ст. 17). А відповідно до ст. 14 Гааг-ської конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном від 25 жовтня 1980 р. звільняються від застави всі фізичні та юридичні особи, які мають місце проживання в одній із договірних держав і виступають в судах другої договірної сторони.
3. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців. Правове регулювання цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності в іноземних державах вирішується по-різному. Але загальним є положення, що процесуальна правоздатність пов'язується з цивільною і полягає в здатності бути стороною в процесі у межах, що визначаються цивільною правоздатністю. Процесуальна дієздатність полягає у здатності сторін самостійно здійснювати своїми діями процесуальну правоздатність. Наприклад, в Англії здатність іноземця бути відповідачем визначається межами юрисдикції англійського суду, а позивачем (здатність пред'явити позов) — за законом доміцілія особи (у комерційних справах — за законом місця укладення угоди). У Франції здатність іноземця бути стороною процесу обумовлюється можливістю суду розглядати справи з участю іноземця. В США процесуальна правоздатність фізичних осіб визначається за законами їх місця проживання, а юридичних осіб — за законами, згідно з якими юридична особа була заснована. У ФРН та деяких інших державах Європи процесуальна право- і дієздатність визначаються з застосуванням колізійних норм, тобто або за законом громадянства особи або за законом її доміцілія чи за законом укладення угоди. За національним законом іноземця процесуальна дієздатність визначається в Румунії, Болгарії, Угорщини та інших державах.
В Україні процесуальна правоздатність (як здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) визнається за всіма громадянами та юридичними особами нашої держави, а дієздатність — за громадянами, які досягли повноліття, а також за юридичними особами (статті 100 і 101 ЦПК). Зазначені правила поширюються й на іноземців, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства. Відповідно до статей 423 і 424 ЦПК іноземні громадяни, підприємства та організації мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Вони можуть брати участь у цивільному процесі, як сторони, треті особи та інші заінтересовані особи (статті 4, 5 і 98 ЦПК), вести справу особисто чи через представника (ст. 110 ЦПК), бути представником інших осіб, які беруть участь у справі (статті 111 і 112 ЦПК) і користуватися цивільними процесуальними правами, визначеними ЦПК для таких осіб у всіх видах провадження і стадіях розвитку цивільного процесу (статті 99, 103, 107 і 108 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних громадян, підприємств та організацій, а також осіб без громадянства в Україні визначаються цивільними процесуальними законами нашої держави, в яких відсутня прив'язка до іноземного права.
Однак питання про право- і дієздатність громадян та юридичних осіб Конвенцією держав — членів СНД, двосторонніми міжнародними договорами України вирішено стосовно правових відносин з цивільних і сімейних прав (розділ II Конвенції), тобто поширюється лише на цивільну і сімейну правоздатність. Питання про цивільну процесуальну право- і дієздатність вирішено ст. 1 зазначеної Конвенції і двосторонніми міжнародними договорами України, за якими на іноземних громадян, іноземні підприємства та організації, на осіб без громадянства поширено національний режим звернення до суду, який визначається законом суду. Так само це питання вирішено і внутрішнім законодавством України (статті 100, 101,423 і 424 ЦПК). Однак якщо при вирішенні питань цивільної процесуальної право- і дієздатності виникають питання цивільної праводієздатності, то вони вирішуються за загальними принципами колізійного права: питання, чи є дана особа юридичною, — за законами країни, на території якої вона заснована, питання про те, чи може така юридична особа мати цивільні процесуальні права і здійснювати їх — за законом суду.
4. Представництво іноземців консулами. Національний режим цивільного судочинства, поширений на іноземців, надає останнім право вести цивільні справи в суді особисто або через своїх представників (ст. 110 ЦПК) незалежно від місця їх проживання та перебування, їх представниками в суді можуть бути адвокати (як громадяни України, так і іноземці), а також інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва (пп. 4 і 5ст. 112 ЦПК).
Процесуальними представниками як іноземців в судах України, так і громадян України в іноземних судах можуть бути консули. Право консула здійснювати представництво громадян своєї держави в країні свого перебування передбачено міжнародними угодами, консульськими конвенціями, укладеними колишнім СРСР з Францією, ФРН, Австрією, Фінляндією, США, Великобританією, Японією, Швецією, Італією, Монголією, Кубою та іншими країнами, які мають юридичну силу для України відповідно до ст. 7 Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України», згідно з яким наша держава визнала себе правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції та інтересам республіки. Україна уклала Консульські конвенції з Угорщиною, Китаєм, Польщею, Румунією, Російською Федерацією, Казахстаном, В'єтнамом, Молдовою, Литвою. Відповідно до норм консульських конвенцій консул здійснює представництво від імені громадян своєї країни в судових та інших органах держави свого перебування, якщо вони відсутні або з інших поважних причин самі не в змозі захищати свої права та інтереси. Так, Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. (Україна не є її учасницею) покладає на консула захист в державі його перебування інтересів держави, яку він представляє, і його громадян в межах, які допускаються міжнародним правом (ст. 5).
Згідно з міжнародно-правовими актами (конвенціями, договорами) процесуальне представництво консулом конкретного громадянина своєї держави характеризується такими ознаками: 1) здійснюється в іноземній державі місця свого перебування; 2) виникає не на підставі волевиявлення довірителя за договором доручення, а на підставі міжнародного договору, тобто є офіційним представництвом; 3) припиняється на підставі юридичного факту, тобто взяття на себе заінтересованою особою захисту своїх прав та інтересів особисто чи через призначеного нею представника; 4) здійснюється без спеціального доручення. Останнє положення не узгоджується зі ст. 113 ЦП К, відповідно до якої повноваження процесуального представника повинні бути стверджені зазначеними в ній документами. Однак ця норма до процесуального представництва, здійснюваного консулами, не застосовується в силу дії правила ст. 428 ЦПК, згідно з яким, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містить її законодавство про цивільне судочинство, застосовуються правила відповідного міжнародного договору.
Виходячи з того, що представництво консула в цивільному процесі здійснюється без спеціального доручення, а на підставі норм міжнародних угод в літературі з міжнародного цивільного процесу набула поширення думка про те, що консулу не потрібні спеціальні повноваження на виконання процесуальних дій для яких необхідне застереження в дорученні, зокрема, щодо зміни підстави і предмета позову, передбачених ст. 115 ЦПК11. Інші автори вважають, що міжнародні договори не скасовують норми внутрішнього законодавства про межі повноважень представників, якщо ними є консули, і що суть договірних норм про представництво консулами громадян своєї держави без спеціального доручення дістає вияв у наданні їм можливості вжиття своєчасних заходів для захисту прав та інтересів громадян12. Дійсно, міжнародними конвенціями і договорами не визначений обсяг повноважень консула, як процесуального представника, а лише передбачено загальне правило, згідно з яким консул здійснює представництво громадян своєї держави за місцем свого перебування. Отже, обсяг повноважень консула як цивільного процесуального представника визначається внутрішнім законодавством України. Колізія між міжнародним договором України та її внутрішнім законодавством відсутня. А тому відсутні підстави для застосування ст. 428 ЦПК, яка надає перевагу нормам міжнародного договору.
Цивільні процесуальні функції консула як представника в цивільному процесі України відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 p., можуть виконувати призначений іноземною державою і визнаний урядом нашої держави в особі Міністерства закордонних справ України генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент (п. 19 ч. 3). Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов'язків, в тому числі й у цивільному процесі, після видачі йому Міністерством закордонних справ України консульської екзекватури (п. 20 ч. І)13.
5. Судовий імунітет (від лат. immunitas — звільнення від чогось) застосовується до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ.
Імунітет від цивільної юрисдикції судів України полягає в тому, що до іноземної держави не може бути пред'явлений позов, вона не може бути відповідачем, до неї не може бути застосоване забезпечення позову шляхом звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території іншої держави. Отже, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він грунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої рівний не має влади або юрисдикції над рівними (par in parem non habet imporium sui jurisdictionem). В теорії і практиці міжнародного цивільного процесу деяких держав застосовується правило обмеженого або функціонального імунітету, за яким останній визнається лише щодо публічних, а не приватних актів. Україна виходить з правила абсолютного імунітету, закріпленого у нормах її цивільного процесуального законодавства. Так, згідно з ч. 1 ст. 425 ЦПК пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться на території України, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави
Судовий імунітет поширюється на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 425 ЦПК).
Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні встановлені зміст, коло осіб та умови застосування судового імунітету. Передбачені цим положенням імунітети визначені відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.
Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах. Вони підлягають юрисдикції України у разі згоди на це акредитуючої держави. Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України.
Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Однак імунітет від цивільної юрисдикції судів України не поширюється на випадки, коли глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їх професійної або комерційної діяльності, яка здійснюється ними за межами їх службових обов'язків. Зазначені правила поширюються на членів сім'ї глави дипломатичного представництва і дипломатичного персоналу, які проживають разом з ними, якщо вони не є громадянами України (пп. 13 і 14 Положення).
Члени адміністративно-технічного персоналу (здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництв) користуються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах лише стосовно дій, вчинених ними при виконанні службових обов'язків (п. 15 Положення).
Консульські посадові особи (до яких належать особи, яким доручено виконання консульських функцій, — генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент) та консульські службовці (які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи) користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов'язків. На їх іншу цивільно-правову діяльність як приватних осіб імунітет не поширюється, так само як і на пред'явлення до них позовів про відшкодування заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Держава, яку представляє консульська установа, може відмовитися від імунітету від цивільної юрисдикції судів України, наданого працівникам цієї установи (п. 25 Положення).
Належність осіб до дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються імунітетом від цивільної юрисдикції судів нашої держави, посвідчується документами, що видаються Міністерством закордонних справ України.
Зазначений імунітет поширюється на представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України. Україною надається також імунітет від юрисдикції судів України в цивільних справах міжнародним, міжурядовим організаціям, представництвам іноземних держав при цих організаціях, а також їх посадовим особам, що визначається відповідними міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.
Імунітет від цивільної юрисдикції судів України надається іноземній державі, дипломатичним представникам, консульським посадовим особам, іншим особам за принципом взаємності. Якщо в іноземній державі не забезпечується Україні, її майну або представникам така ж судова недоторканність, яка забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим правомочним органом може бути приписано щодо цієї держави, її майна або представника застосування відповідних заходів, (ст. 425 ЦПК).
132. Визначте підсудність справ з іноземним елементом.
У теорії міжнародного цивільного процесу категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності. У такому розумінні підсудність визначається через зміст підсудності та підвідомчості, встановлених у внутрішньому законодавстві України. У міжнародних договорах ця юридична категорія замінена категорією «компетенція»
У сучасній світовій системі міжнародна підсудність визначається: 1) за ознакою громадянства сторони чи сторін у справі. Так, суд Франції визнає себе компетентним розглядати справи за умови, що у спірних правовідносинах бере участь громадянин Франції, незалежно від місця їх виникнення; 2) за ознакою місця проживання відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з іноземним елементом (ФРН); 3) за ознакою особистої участі відповідача або наявності належного йому майна на території даної держави (Англія, США); 4) за місцем знаходження спірної речі; 5) за наявності іншого зв'язку спірної справи з територією даної держави, зокрема місця заподіяння шкоди, виконання договору тощо.
В Україні підсудність судам цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, а також у спорах, в яких хоча б одна з сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України (ст. 424і ЦПК), тобто за принципом закону суду (locus regit actum). Отже, стосовно цивільних справ з іноземним елементом діють правила загальної територіальної підсудності, за якими позов може бути пред'явлений до суду за місцем проживання громадянина або знаходження органу управління юридичної особи (ст. 125 ЦПК).
Позови до відповідача, місце постійного проживання якого невідоме, пред'являються за місцем знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного заняття відповідача. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть бути пред'явлені за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди. Правила альтернативної підсудності діють й в інших категоріях справ, визначених ст. 126 ЦПК.
На цивільні справи з іноземним елементом поширюються правила підсудності справ за місцем виконання договору (ст. 127 ЦПК), за місцем, визначеним угодою сторін (ст. 129 ЦПК), пов'язаних між собою справ. До справ з участю іноземців застосовуються правила виключної підсудності, згідно з якими компетентними судами у справах по спорах про право на будівлі, виключення майна з опису є суди за місцем знаходження цього майна або його основної частини; про порядок користування земельними ділянками — суди за місцем знаходження ділянки, за позовами кредиторів спадкодавця, пред'явлюваними до прийняття спадщини спадкоємцями, — суди за місцем знаходження спадкового майна або його основної частини; за позовами до перевізників, що випливають з договорів перевозки вантажів, пасажирів або багажу, — суди за місцем знаходження управління транспортної організації, до якого у встановленому порядку була подана претензія (ст. 130 ЩІК).
Суди України компетентні вирішувати справи про розірвання шлюбів її громадян з іноземними громадянами, а також шлюбів іноземних громадян між собою в Україні. Громадянин України, що проживає за її межами, має право розірвати шлюб з одним з подружжя, який проживає за межами України, незалежно від його громадянства, в судах України (ст. 197 КпШС України).
Норми про розмежування компетенції судів у справах з участю іноземних громадян передбачені у міжнародних конвенціях і двосторонніх договорах України. Загальні правила міжнародної підсудності широко визначені в Конвенції держав — членів СНД, а саме: 1) позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з договірних сторін, пред'являються, незалежно від їх громадянства, до судів цієї договірної сторони, а позови до юридичних осіб — до судів договірної сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філіал. Якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, які мають місце проживання (місцезнаходження) на території різних договірних сторін, спір розглядається за місцем проживання (місцезнаходженням) будь-якого відповідача на вибір позивача; 2) суди договірної сторони компетентні також у випадках, коли на її території: здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філіала) відповідача; виконано або повинно бути повністю чи частково виконано зобов'язання, що виникає з договору, що є предметом спору; має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації; 3) за позовами про право власності та інших майнових прав на нерухоме майно виключно компетентні суди за місцем знаходження майна. Позови до перевізників, які виникають з договорів перевозки вантажів, пасажирів і багажу, пред'являються за місцем знаходження управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред'явлена претензія (ст. 20).
Суди договірних сторін можуть розглядати справи і в інших випадках, якщо є письмова угода сторін про передачу спору цим судам (ст. 21).
Зустрічна позовна вимога (зустрічний позов) і вимога про залік, які виникають з тих же правовідносин, що й основний позов, підлягають розглядові в суді, який розглядає основний позов (ст. 22)
Правило Конвенції про визначення підсудності за місцем держави проживання громадянина, до якого пред'являється позов, не поширюється на деякі інші справи, пов'язані зі зміною особистого статусу громадянина, розірванням шлюбу тощо (статті 24, 25 і 29). У справах про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною компетентним є суд договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Суд держави проживання іноземця компетентний розглянути справу, якщо на його повідомлення суд держави, громадянином якої є така особа, не порушить про це справу або не повідомить свою думку. Це правило застосовується і при визначенні підсудності у справах про поновлення дієздатності. У справах про визнання особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою, а також про встановлення факту смерті компетентні установи юстиції договірної сторони, громадянином якої особа була в той час, коли вона за останніми даними була жива, а стосовно інших осіб — установи юстиції за останнім місцем їх проживання. Установи юстиції кожної з договірних сторін можуть визнати громадянина другої договірної сторони та іншу особу, яка проживає на її території, безвісно відсутньою чи померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на її території, права та інтереси яких грунтуються на законодавстві цієї договірної сторони.
У ст. 23 Договору між Україною і Республікою Польща це правило сформульовано конкретніше. У ній зазначено, що суд однієї з держав може оголосити громадянина іншої держави померлим або встановити факт його смерті: 1) за заявою особи, яка має намір реалізувати свої права, що виникають з спадкових або майнових відносин між подружжям, стосовно нерухомого майна особи, яка померла або загинула, якщо це майно знаходиться на території тієї держави, суд якої має винести рішення; 2) за заявою чоловіка (дружини) особи, яка загинула або померла, що проживає на час подання клопотання на території тієї держави, суд якої має винести рішення. Таке рішення буде мати силу лише на території держави його винесення. Договором вирішено питання про компетенцію судів обох держав у справах з трудових правовідносин. Відповідно до нього спори з питань укладення, зміни, скасування і закінчення трудових стосунків, а також вимоги, що випливають з них, належать до компетенції суду держави, на території якої робота була або мала бути виконана. Компетентними також є суди тієї держави, де має місце проживання відповідач, а також на території якої має місце проживання позивача, якщо на цій території знаходиться предмет суперечки або майно відповідача (ст. 42)
За ознаками громадянства особи та її місця проживання встановлюється підсудність іншими міжнародними договорами України. Так, згідно зі ст. 27 Договору між Україною і Литовською Республікою у справах про розірвання шлюбу компетентні установи договірної сторони, громадянами якої подружжя було на момент подання заяви. Якщо подружжя має місце проживання на території іншої договірної сторони, компетентні також установи цієї договірної сторони. Коли ж на момент подання заяви про розірвання шлюбу один з подружжя є громадянином однієї договірної сторони, а другий — іншої і один з них проживає на території однієї, а другий — на території іншої договірної сторони, компетентні установи обох договірних сторін, кожна з яких застосовує законодавство своєї держави. Аналогічно визначається компетентність судів у справах про визнання шлюбу недійсним.
Таким чином, за законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами компетентними у справах з іноземним елементом визнаються: суди держави за місцем пред'явлення позову (за місцем проживання чи місцезнаходження відповідача); суди держави, громадянином якої є сторона; суди держави, на території якої знаходиться спірне майно; суди держави, на території якої здійснюється торговельна, промислова чи інша господарська діяльність відповідача. Колізійні питання, які виникають в судах України при визначенні підсудності справ з іноземним елементом, вирішуються відповідно до правила ст. 428 ЦПК, яка надає перевагу нормам міжнародного договору.
Визначення підсудності в міжнародних договорах України не виключає можливості порушення тотожної справи в судах обох договірних сторін. Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної сторони, а другий — на території іншої договірної сторони, компетентними є суди, інші органи обох договірних сторін. Вони також компетентні у винесенні рішення про батьківські права та аліменти на користь малолітніх дітей (пп. 4 і 5 ст. 26). Аналогічна норма передбачена й іншими міжнародними угодами України.
У зв'язку з цим має значення, чи повинен суд застосовувати правило, що передбачає залишення позовної заяви без розгляду, якщо у провадженні суду іншої держави є справа, пов'язана зі спором між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав. В аспекті міжнародного цивільного процесу ця проблема називається lis alibi pendes. У законодавстві України вона вирішена п. 5 ст. 229 ЦПК, згідно з яким суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. Однак ця норма поширюється лише на суди України, які розглядають і справи з іноземним елементом. Водночас аналіз міжнародних договорів України свідчить про те, що застосування цього правила можливе тоді, коли справа порушена в суді такої іноземної держави, з якою Україна має угоду про взаємне виконання судових рішень, тобто тоді, коли рішення іноземного суду набувають національного режиму, визнаються і виконуються на території України. Так, відповідно до договору між Україною і КНР у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо по тому ж правовому спору між тими ж сторонами судом запитуваної договірної сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності, або ж він перебуває там на розгляді чи вже визнано рішення третьої сторони у цій справі, що набуло чинності (п. 4 ст. 21).
Чітке вирішення ця проблема дістала у ст. 22 Конвенції держав — членів СНД, згідно з якою у разі порушення провадження у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав у судах двох договірних сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, який порушив справу пізніше, припиняє провадження. Однак наявність провадження у цивільній справі в іноземному суді і його рішення, що набрало законної сили, не перешкоджає суду цієї держави розглянути справу, якщо вона належить до його виключної компетенції (п. «е» ст. 55). Статтею 22 Конвенції вирішено також і друге важливе питання про підсудність зустрічного позову. Згідно з нею останній і вимога про залік, які випливають з тих же правовідносин, що й основний позов, підлягають розгляду в суді, який розглядає основний позов.
Правило lis alibi pendes має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконане за правилами німецького цивільного процесуального законодавства, а у Франції, коли воно передбачене міжнародною угодою з її участю. В Англії та США справа, провадження у якій здійснюється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде висновку, що паралельне порушення справи в англійському (американському) суді буде несправедливим щодо відповідача. Конвенцією країн ЄЕС від 27 вересня 1963 р. встановлено, що суд однієї з країн — учасниць повинен оголосити себе некомпетентним, якщо у провадженні суду другої сторони — учасниці є тотожна справа. По-іншому вирішено це питання болгарським та польським законодавством. Суд не зупиняє провадження і не закриває справу, розпочату в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду (ч. 2 ст. 9 ЦПК Болгарії), навіть якщо іноземне рішення підлягало б виконанню в Польщі (ст. 1098 ЦПК Польщі)
До проблем міжнародної підсудності належить правило perpetuatio juris-dictionis (perpetuatio fori), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна бути вирішена по суті, незважаючи на те, що у подальшому вона стала підсудна іншому суду. В Україні воно вирішено ч. 4 ст. 132 ЦПК, за якою забороняється передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком випадків, передбачених ст. 133 ЦПК.
Усі цивільні справи, в тому числі й ті, в яких беруть участь іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, суди нашої держави вирішують на підставі Конституції, інших актів законодавства України, укладених нею міжнародних договорів у порядку, передбаченому ЦПК. А у випадках, передбачених законом, суд застосовує норми права інших держав (ст. 11 ЦПК). Отже, іноземне законодавство у справах з іноземним елементом судами України застосовується тоді, коли про це є конкретна вказівка закону України або норми укладеного нею міжнародного договору.
Конвенцією держав — членів СНД встановлено, що при виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавство своєї держави. А на прохання запитуючої установи, вона може застосовувати і процесуальні норми запитуючої договірної сторони, якщо вони не суперечать законодавству запитуваної договірної сторони (ст. 8).
Договором між Україною та Республікою Грузія передбачено, що при виконанні доручення про надання правової допомоги установа юстиції, до якої звернене доручення, застосовує законодавство своєї держави. Однак на прохання установи, від якої виходить доручення, вона може застосовувати процесуальні норми договірної сторони, від якої виходить доручення, оскільки вони не суперечать законодавству її держави (ст. 8). Аналогічно вирішено це питання у договорах між Україною і Литовською Республікою (ст. 8), між Україною і Республікою Молдова (ст. 7), між Україною і Республікою Польща (ст. 7), між Україною та Естонською Республікою (ст. 8).
Згідно з договором між Україною і КНР при наданні правової допомоги у цивільних справах запитувана установа може застосувати на прохання другої договірної сторони її процесуальні норми, якщо вони не суперечать основним принципам законодавства запитуваної договірної сторони (ст. 12).
Відповідно до Конвенції держав — членів СНД (ст. 15) центральні установи юстиції договірних сторін на прохання надають одна одній інформацію про чинне або те, яке було чинним, на їх території внутрішнє законодавство і про практику його застосування установами юстиції.
133. Дайте визначення доказам і доказуванню у справах з іноземним елементом.
У процесі реалізації принципу вирішення судами України цивільних справ з іноземним елементом за законом суду з можливістю застосування іноземного закону важливе значення має застосування доказового права іноземної держави, особливо тоді, коли зміст і форма спірних правовідносин підпорядковані іноземному закону.
У сучасній правовій системі це питання вирішується неоднозначно. За законодавством Франції, ФРН та інших країн Європи процесуальні питання доказування у цивільних справах з іноземним елементом підпорядковані принципу закону суду (lex fori). Стосовно допустимості засобів доказування у ФРН доказування здійснюється за принципом закону суду, однак допускається й застосування закону місця укладення угоди (lex locus actum). У Франції доказування із застосуванням процесуальних засобів існування угоди пов'язується з формою останньої і підпорядковується закону місця її укладення. По-іншому вирішено це питання в англо-американській системі, суди якої застосовують лише своє доказове право. Однак під час реалізації обов'язку доказування (onus probandi), зокрема вини потерпілого, застосовується закон місця виникнення делікту (lex loci delicti commussi). При вирішенні питання про допустимість засобів доказування іноземне право не застосовується, однак під час тлумачення іноземних документів застосовуються правила, властиві статусу угоди.
Аналіз чинного доказового права України свідчить про те, що правило про обов'язок доказування і подання доказів (ст. 30 ЦПК) повністю застосовується до справ з участю іноземного елемента. Кожна з сторін, у тому числі й іноземець, повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а при наявності ускладнень суд на їх клопотання сприяє у витребуванні таких доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦПК у справі з іноземним елементом можуть бути використані як докази будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими визначеними ч. 2 ст. 27 ЦПК засобами: поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. Виключаються інші засоби доказування, які допускаються в іноземному праві, якому можуть бути підпорядковані спірні правовідносини, зокрема присяга у Франції (статті 1357-1369 ЦК Франції)
На розгляд справ з іноземним елементом поширюється правило ст. 62 ЦПК про оцінку доказів, згідно з яким ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Це правило дії щодо доказової сили письмових документів, якщо суть відносин чи форма угоди, яка укладається за кордоном, відповідно до ст. 568 ЦК підпорядковані іноземному законодавству — законові місця її укладення або інших письмових документів, складених за кордоном, які там мають переважну силу над іншими доказами. У Франції перевагу мають, зокрема, такі письмові докази, як оформлені в установленому офіційному порядку достовірні документи, до яких не застосовується процедура перевірки їх дійсності. В Англії надається перевага публічно-правовим документам, зміст яких на відміну від інших письмових доказів установлюється поданням належним чином засвідчених їх копій, що свідчить про те, що стосовно їх не дії правило англійського доказового права, за яким не можуть бути доказами передані слухи та дані, одержані від інших осіб.
Згідно з законодавством Франції копія не є письмовим доказом. Вона лише тимчасово, поки не буде звірена судом з оригіналом, виконує цю роль.
Відповідно до доказового Права України (статті 49-51 ЦПК) письмові докази мають подаватися в оригіналі (якщо подано копію письмового доказу, суд в разі необхідності може вимагати подання оригіналу); допускається подання належно засвідчених витягів з письмових доказів або їх огляд на місці, якщо подання цих доказів до суду утруднено, наприклад, через їх численність. Одержання оригіналів письмових доказів від іноземних державних установ, громадян та юридичних осіб, тобто офіційних (публічних) і приватних письмових документів, можливе у порядку надання правової допомоги для виконання судових доручень (ст. 426 ЦПК, ст. 6 Конвенції держав — членів СНД). Так, учасники даної Конвенції зобов'язані пересилати одна одній на прохання без перекладу і безплатно свідоцтва про реєстрацію актів громадянського стану, документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, що стосуються особистих або майнових прав і інтересів громадян запитуваної сторони й інших осіб, які проживають на її території (ст. 14).
Документи адміністративних і юридичних органів іноземних держав набувають сили письмових доказів за умови їх легалізації (засвідчення) консульськими посадовими особами. Останні засвідчують документи, що видаються органом влади або офіційними особами держави, яку консул представляє, або держави, в якій він перебуває, а також копії, переклади цих документів і витяги з них
По-іншому вирішено це питання у Конвенції держав — членів СНД. Відповідно до неї документи на території однієї з договірних сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою приймаються на території інших договірних сторін без будь-якого спеціального засвідчення (тобто без легалізації. — М. Ш.). Документи, які на території однієї з договірних сторін розглядаються як офіційні, мають на території інших договірних сторін доказову силу офіційних документів (ст. 13).
Договором між Україною і КНР встановлено, що документи, які були складені або засвідчені судом чи іншою компетентною установою однієї договірної сторони, дійсні при наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть прийматися судом або іншою компетентною установою другої договірної сторони без легалізації. Офіційні документи однієї договірної сторони мають доказову силу офіційних документів і на території другої договірної сторони (ст. 29).
Аналогічно це питання вирішено: ст. 13 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах — документи, які були на території однієї з договірних сторін складені або засвідчені судом чи офіційною особою (постійним перекладачем, експертом та ін.) в межах їх компетенції та за встановленою формою і завірені гербовою печаткою, приймають на території іншої договірної сторони без будь-якого іншого засвідчення; ст. 15 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах; ст. 13 Договору між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах та ін. У ст. 15 Договору між СРСР і Республікою Кіпр, який має силу для України, передбачено, що документи, які видані або засвідчені за встановленою формою і завірені офіційною печаткою компетентної державної установи або службової особи однієї з договірних сторін, не потребують на території другої сторони будь-якого засвідчення. Це стосується також підписів на документах і підписів, засвідчених за правилами однієї з договірних сторін.
У питаннях про розподіл доказування при розгляді справ з іноземним елементом застосовуються правила норм ЦК України, якщо інше не встановлено законом. Так, той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 ЦК), тобто обов'язок доказування покладено на відповідача у справі. Однак згідно зі ст. 569 ЦК права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що слугувала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторони є громадянами або організаціями України, визначаються за законами України.
Отже, обов'язок доказування вини заподіювана шкоди у справах з іноземним елементом про відшкодування заподіяної шкоди має прив'язку до іноземного закону місця заподіяння шкоди, за яким це питання може бути вирішено інакше, ніж це передбачено ч. 2 ст. 440 ЦК України. Так, у Франції обов'язок доказування вини особи, яка заподіяла шкоду, покладений на позивача (статгі 131511382 ЦК). Відповідно до Цивільного укладення ФРН, якщо настання шкоди було зумовлено виною потерпілого, обов'язок відшкодувати її та розмір відшкодування залежать від обставин, зокрема від того, наскільки шкода була обумовлена діями тієї чи іншої сторони (§ 254). При цьому обов'язок доказування вини боржника покладено на останнього (§ 282). Інакше вирішується це питання Цивільним кодексом Португалії. У ньому закріплено принцип, згідно з яким той, хто зловмисне порушує право іншого чи правову норму, що охороняє його інтереси, зобов'язаний відшкодувати потерпілому шкоду, заподіяну порушенням. Обов'язок відшкодування шкоди незалежно від вини настає лише у випадках, спеціально застережених у законі (ст. 492). Особа, яка заподіяла шкоду іншій особі під час здійснення будь-якої діяльності, небезпечної за своєю природою чи за природою використовуваних при цьому засобів, зобов'язана відшкодувати шкоду, якщо не доведе, що вживала всіх заходів обережності, які вимагалися обставинами, для запобігання такій шкоді (п. 2 ст. 493). При наявності сумніву вважається, що розмір шкоди, заподіяної кожному з дорожньо-транспортних засобів внаслідок їх зіткнення, а також ступінь вини кожного з водіїв є однаковими (п. 2 ст. 506).
Правило ст. 29 ЦПК України, відповідно до якого обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, поширюється й на доказову діяльність у цивільних справах з іноземним елементом. ЦК України обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод, для яких передбачена письмова проста і нотаріально засвідчена форма укладення (статті 44, 45, 227, 242, 257 ЦК і 257 ЦК та ін.). Недодержання простої письмової форми угоди (ст. 44 ЦК) позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 ЦК. Однак ст. 568 ЦК встановлено, що форма угоди, яка укладається за кордоном, підпорядковується законові місця її укладення. Тому, якщо за іноземним правом місця укладення угоди допускаються показання свідків для підтвердження її наявності та змісту, такі показання повинні враховуватись і при розгляді судами України цивільних справ, що виникають з спірних угод.
Відповідно до ст. 51 Торговельного кодексу Іспанії мають юридичну силу, породжують обов'язки і право на судовий захист торговельні договори, незалежно від їх виду, форми укладення, ціни, мови, якою вони складені (оформлені, написані), якщо їх наявність може бути доказана за допомогою будь-якого з передбачених цивільним правом способів. Показань свідків недостатньо для підтвердження наявності договору, ціна якого перевищує 1500 песет. У такому разі необхідна наявність іншого з передбачених правом доказів. Однак зазначені правила не діють стосовно договорів, які, щоб вважатися дійсними, повинні бути укладені за певною формою, у певному порядку і бути нотаріально посвідченими (п. 1 ст. 52).
Врахування показань свідків у принципі недопустимо для оспорювання змісту укладених в письмовій формі договорів. Однак як виняток ці показання допускаються для підтвердження незаконності письмового договору, обману, який мав місце при укладенні останнього, допущених при цьому фактичних і юридичних помилок та інших обставин, які є підставою для визнання договору недійсним. Показання свідків допускаються також для підтвердження наявності окремих умов угоди сторін з питань, відсутніх у письмовому договорі, які йому не суперечать і свідчать, що договір не має вичерпного характеру. Можна доводити також наявність усної угоди, що була попередньою істотною умовою укладення договору, та наступної усної угоди, яка скасовувала або змінювала укладений договір.
134. Охарактеризуйте виконання доручень іноземних судів.
Під час здійснення провадження у цивільних справах може виникнути необхідність виконання процесуальних дій за межами території своєї держави, зокрема необхідність допитати свідка, опитати сторону, вручити повістки особам, які проживають за кордоном. Оскільки суд може діяти лише в межах території своєї держави, виконання таких й інших процесуальних дій можливе лише шляхом його звернення за сприянням до судових органів іншої держави. Таке звернення з проханням про надання правової допомоги називається судовим дорученням. Отже, судове доручення — це звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про виконання на території останньої процесуальних дій, спрямованих на допит свідків, опитування сторін, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про встановлення місця проживання відповідача тощо.
Виконання таких доручень називається наданням міжнародної правової допомоги. Процесуальний порядок виконання судових доручень в кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством і міжнародними договорами, в яких вона бере участь.
Суди України виконують передані їм у встановленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій на основі законодавства України (ст. 426 ІД ПК) з додержанням встановленого ЦП К процесуального порядку вручення повісток (статті 90-96), розшуку відповідача (ст. 97), допиту свідків (статті 41-45, 182-187), огляду на місці (статті 49, 55, 189), проведення експертизи (статті 57, 61, 190). Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами.
Обсяг правової допомоги, яка може надаватися судами України іноземним судам у проведенні окремих процесуальних дій, ст. 426 ЦПК визначає у загальному вигляді. Більш широкий перелік процесуальних дій, які можуть здійснюватися для виконання доручень іноземних судів, міститься у Конвенції держав — членів СНД. Згідно з ст. 6 Конвенції договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної договірної сторони, зокрема шляхом складання і пересилки документів, проведення обшуків, вилучення, пересилки і видачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення кримінального переслідування, розшуку і видачі осіб, які вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вироків в частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів.
Цей перелік покладено в основу визначення обсягу процесуальних дій, у виконанні яких надається допомога, у двосторонніх міжнародних договорах України (з незначними корективами у бік їх розширення та уточнення). Так, у ст. 4 Договору між Україною і Республікою Польща встановлено, що сторони надають взаємну правову допомогу щодо підготовки, пересилки та вручення документів, допиту підозрюваних і підсудних, а також виконання інших процесуальних дій. Договором між Україною і Республікою Молдова передбачається вилучення та накладення арешту на майно, пересилка та видача предметів і документів, виконання доручень про вручення документів, а також складання та надсилання актів і документів (ст. 4). В обсяг правової допомоги за Договором між Україною і Литовською Республікою включено також надання відомостей про судимість обвинувачених (ст. 3). Згідно з Договором між Україною і КНР договірні сторони мають вручати на прохання судові та позасудові документи, допитувати учасників справи, свідків та експертів, провадити експертизу та огляд на місці, а також виконувати інші процесуальні дії по збиранню доказів (ст. 14).
Суди України можуть виконувати доручення судів іноземних держав й щодо вчинення інших процесуальних дій, прямо не передбачених нормами міжнародних договорів України. Так, виходячи з положень ст. 426 ЦПК України та ст. 6 Конвенції держав — членів СНД, суди України можуть виконувати доручення іноземних судів, пов’язані з вчиненням таких цивільних процесуальних дій, які передбачені ЦПК України та іншим цивільним процесуальним законодавством нашої держави. Однак суди України не можуть надавати правову допомогу у виконанні доручень іноземних судів, якщо таке виконання суперечить суверенітету України або загрожує безпеці, та тоді, коли виконання доручення не належить до компетенції суду (ст. 426 ЦПК).
За Договором між Україною і КНР відмова в наданні правової допомоги можлива, якщо запитувана договірна сторона вважає, що це завдасть шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку останньої чи суперечитиме основним принципам її законодавства (ст. 11). Аналогічно вирішено це питання й в інших міжнародних договорах України.
З питань надання правової допомоги суди різних країн зносяться між собою за посередництвом центральних органів, наприклад. Міністерство юстиції України з Міністерством юстиції Республіки Молдова (ст. З Договору між Україною і Республікою Молдова). Для цього подається клопотання (доручення), зміст і форма якого визначені Конвенцією держав — членів СНД і відповідно до неї двосторонніми договорами України. Таке клопотання складається у письмовій формі і повинно містити: 1) найменування запитуючої установи; 2) найменування запитуваної установи; 3) назву справи, з якої запитується правова допомога; 4) імена та прізвища сторін, підозрюваних, обвинувачених, підсудних або засуджених, потерпілих, місце їх постійного або тимчасового проживання, громадянство, заняття, а в кримінальних справах, — у міру можливості місце і дату народження, імена їх батьків, а щодо юридичних осіб — їх назву і місцезнаходження; 5) імена, прізвища та адреси представників осіб, вказаних у п. 4; 6) зміст клопотання і необхідну для його виконання інформацію, зокрема імена, прізвища, адреси свідків, якщо вони відомі.
У дорученні про вручення документа мають бути також зазначені точна адреса одержувача і назва документа. Клопотання про надання правової допомоги засвідчується підписом компетентної посадової особи і скріплюється печаткою запитуючої сторони (ст. 7 Конвенції держав — членів СНД, ст. 6 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 6 Договору між Україною і Республікою Польща).
Клопотання складаються державною мовою запитуючої сторони. До них додаються переклади на державну мову запитуваної сторони або на англійську чи російську. Переклад на російську мову передбачений Договором між Україною і КНР.
Сторони можуть застосовувати двомовні бланки для клопотань про надання правової допомоги (ст. 6 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 6 Договору між Україною і Республікою Польща)
Суд, до якого надійшло клопотання про надання правової допомоги, при його виконанні застосовує законодавство своєї держави. Якщо суд некомпетентний виконати клопотання, він пересилає його компетентній установі, повідомивши про це суд, від якого надійшло клопотання. На прохання суду, який подав клопотання, суд, який його виконує, повідомляє його та заінтересовані сторони про місце і час виконання клопотання, щоб вони могли мати можливість бути присутніми при його виконанні у відповідності з законодавством держави суду місця виконання. Про результати виконання доручення повідомляється в письмовій формі суд, від якого надійшло клопотання. Йому надсилаються документи, що підтверджують виконання. При неможливості виконання доручення повертається запитуючій стороні з повідомленням причин його невиконання (ст. 8 Конвенції держав — членів СНД, ст. 7 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 8 Договору між Україною і Республікою Грузія).
Якщо у справі, яка знаходиться в провадженні суду однієї договірної сторони, виникає необхідність в особистій явці свідка або експерта, який перебуває на території іншої договірної сторони, треба звернутися до компетентної установи цієї договірної сторони з клопотанням про вручення виклику, в якому не можуть бути зазначені заходи примусу на випадок їх неявки. У виклику наводиться інформація про види та розмір коштів, на які мають право свідок або експерт (компенсація витрат на переїзд, проживання і нестриману заробітну плату, винагорода за проведення експертизи тощо).
Запитувана установа здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи, які вручаються, складені державною мовою запитуваної сторони або якщо додано засвідчені переклади на мову запитуваної сторони. В інших випадках вручення документів адресатові здійснюється за його добровільною згодою. У клопотанні про вручення зазначаються точна адреса одержувача та найменування документа, який підлягає врученню. Якщо адреса виявилася неповною або неточною, запитувана установа (суд) згідно з своїм законодавством вживає заходів для установлення точної адреси. Вручення документів оформлюється відповідно до правил, що діють в державі вручення документів. У підтвердженні зазначається час, місце, спосіб вручення і особа, якій вручено документ. Якщо лист оформлено у двох примірниках, підтвердження отримання може бути оформлено також в одному з цих примірників. Підтвердження підписується особою, якій вручено документ, і скріплюється офіційною печаткою установи, яка виконала доручення
Конвенцією держав — членів СНД встановлено, що держави, які її підписали, мають право вручати документи власним громадянам і допитувати їх через свої дипломатичні представництва або консульські установи (ст. 12). Гаагською конвенцією з питань цивільного процесу також передбачається, що вручення документів у цивільних або торговельних справах особам, які перебувають за кордоном, здійснюється в договірних державах на прохання консула запитуючої сторони, надіслане органу влади, визначеному запитуваною стороною. Всі труднощі, які виникають у зв’язку з таким проханням, вирішуються дипломатичним шляхом (ст. 1). Гаагська конвенція закріпила визначений внутрішнім законодавством континентальної Європи порядок, згідно з яким доручення про надання правової допомоги виконується, якщо інше не передбачено міжнародним договором, при одержанні його дипломатичним шляхом на умовах взаємності за законами своєї країни. Не виконуються доручення, відповідно до яких підлягають виконанню заборонені в державі процесуальні дії. Воно не повинно порушувати закони і публічний порядок цієї держави. Процесуальна форма викладу клопотання не має вирішального значення.
В англо-американському праві існує інший порядок, зокрема допит свідків, які перебувають за кордоном, провадиться призначеним судом США уповноваженим (комісіонером). У допиті беруть участь представники сторін. Записаний зміст (стенограма), узгоджений між сторонами, передається до суду, який призначив комісіонера. Зазначений порядок можливий за відсутності заперечень з боку органів влади держави, в якій здійснюється допит.
За законодавством США американські суди виконують доручення іноземних судів, які можуть передаватися дипломатичним шляхом через відповідний департамент, а також безпосередньо судам. Районні федеральні суди можуть виконувати доручення про допит свідка і витребування документів незалежно від того, чи буде рішення іноземного суду визнано і виконано в США. Виконання доручень іноземних судів провадиться відповідно до Федеральних правил цивільного процесу, а у морських справах — за окремими правилами.
На основі правил Гаагської конвенції з питань цивільного процесу 1954 р. були розроблені та прийняті інші міжнародні конвенції.
Серед них можна виділити Гаагську конвенцію про вручення за кордоном судових і несудових документів у цивільних і торговельних справах від 15 листопада 1965 p., учасницями якої є Англія, Барбадос, Бельгія, Ботсвана, Греція, Данія, Єгипет, Ізраїль, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Малаві, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Турція, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехія, Словаччина, Швеція, Японія.
Гаагська конвенція про збирання за кордоном доказів у цивільних і торговельних справах від 18 березня 1970 p., учасницями якої є Англія, Барбадос, Данія, Ізраїль, Італія, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Сінгапур, США, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехословаччина, Швеція, поліпшила існуючу систему пересилки і виконання судових доручень щодо здійснення окремих процесуальних дій, розширила способи одержання показань свідків. Вона містить правила, наближені до англо-американської правової системи.
Суди держави — учасниці Конвенції можуть відповідно до свого внутрішнього законодавства звертатися до компетентних органів іншої держави — учасниці з дорученням про допит свідків або вчинення інших процесуальних дій для використання в судовому процесі, що провадиться або має бути в майбутньому. Ця Конвенція також передбачає призначення кожною державою — учасницею відповідно до свого внутрішнього законодавства центрального органу по прийняттю доручень від судів інших держав і можливість використання для цього інших способів. Визначаються форма і зміст доручень про правову допомогу, правила їх виконання. Суд, який звернувся з дорученням, за наявності клопотання інформується про час і місце виконання процесуальних дій з тим, щоб сторони та їх представники у разі необхідності могли бути присутніми при цьому. А кожна держава може заявити, що бути присутніми при виконанні передбачених дорученням процесуальних дій можуть працівники запитуваної установи іншої договірної держави. Однак треба зазначити, що це правило Конвенції не перешкоджає США призначати своїх уповноважених (комісіонерів) для допиту свідків на території іншої держави — учасниці.
Процесуальні дії по виконанню доручення здійснюються у формі, передбаченій правом запитуваної держави, зокрема до свідка, який не з’явився до суду для допиту, можуть бути застосовані заходи відповідальності, передбачені законодавством цієї держави. Відмова у виконанні можлива тоді, коли у державі, де повинно бути виконане доручення, його виконання не належить до компетенції суду, або якщо ця держава вважає, що виконання доручення заподіяло б шкоду її суверенітету чи безпеці. Конвенція передбачає надання правової допомоги через дипломатичні представництва або консульські установи, а також через спеціально призначених уповноважених держави і сприяння їм установами держави місця вчинення процесуальних дій. Консули та уповноважені можуть здійснювати усі процесуальні дії, якщо вони не суперечать праву держави місця виконання таких дій або дозволу, одержаному від компетентного органу. Вони можуть з додержанням цих умов приводити до присяги або застосовувати інші підтвердження. Процесуальні дії можуть здійснюватися в одній з форм, передбачених правом держави суду, в якому ведеться основний процес, якщо право держави місця виконання дій не забороняє цього.
Конвенція допускає можливість домовленості між окремими державами — учасницями про незастосування її окремих положень.
Істотні новели у покращення становища громадян у цивільному процесі іноземних держав внесла Гаагська конвенція про полегшення доступу до правосуддя за кордоном від 25 жовтня 1980 p., учасницями якої є Греція, Люксембург, Марокко, Франція і ФРН.
Згідно з нею громадяни договірних держав і особи, які мають місце проживання на території іншої договірної держави, користуються в усіх договірних державах правовою допомогою (правовим захистом) в суді у цивільних і торговельних справах на тих же умовах, що й громадяни даної держави. Це правило поширюється також на осіб, які раніше проживали на території країни — учасниці, якщо підстави позову пов’язані з їх попереднім місцем проживання в державі суду.
Конвенція поширила надання правової допомоги щодо адміністративних, податкових справ і справ про соціальне забезпечення у тих випадках, коли в державі виконання доручення правова допомога у таких справах надається. В ній передбачені правила про звільнення від застави для забезпечення судових витрат; про взаємне виконання рішень; про стягнення судових витрат з осіб, звільнених від сплати застави; наводяться перелік документів, які мають додаватися до клопотання про виконання, а також умови, необхідні для винесення рішення про допущення виконання. Клопотання про надання правової допомоги передаються безпосередньо через центральні органи, які призначаються компетентними органами держав — учасниць. При цьому не виключається можливість використання дипломатичного шляху. Конвенцією встановлено правило про недоторканність свідків і експертів, які є громадянами держав — учасниць або мають у них місце проживання, якщо вони викликані судом іншої держави — учасниці, їх не можна притягнути до відповідальності, затримати або застосувати до них інші обмеження їх свободи за дії, вчинені до прибуття на територію цієї держави, або у зв’язку з вироком, винесеним до їх прибуття.
135. Поясніть значення визнання і виконання рішень іноземних судів на території України.
Законна сила судового рішення обмежена територією тієї держави, судом якої воно ухвалено. Для визнання та виконання рішення за межами цієї держави необхідно пройти спеціальну процедуру. В науці під визнанням рішення іноземного суду розуміють поширення його дії на території іншої держави з дозволу останньої і ті правові наслідки, які тягне рішення суду держави визнання, що набрало законної сили. Виконання ж іноземного рішення означає реалізацію його шляхом застосування до боржника заходів державного примусу у виконавчому провадженні. Визнання іноземного судового рішення є необхідною передумовою його примусового виконання, яке можливе лише внаслідок відповідного розпорядження компетентного суду тієї держави, де випрошується таке виконання.
Розгляд судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів є особливою формою взаємної правової допомоги, яка надається Україною та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів.
Згідно із ст. 81 Закону № 2709-1V в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та завданих збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.
Правове регулювання визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні здійснюється відповідно до розд. VIII ЦПК "Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні".
Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню. Рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності. Якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше (ч. 2 ст. 390 ЦПК).
Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили. Зазначений строк не поширюється на рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки. Дату набрання рішенням іноземного суду законної сили має бути зазначено в самому рішенні або у виданому іноземним судом документі.
Для відкриття відповідного провадження заінтересованою особою подається клопотання до суду за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Відповідне клопотання також може бути подане до суду за місцезнаходженням в Україні майна боржника, якщо він не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) чи місцезнаходження невідоме.
Клопотання подається до суду безпосередньо стягувачем (його представником) або, відповідно до міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, іншою особою (її представником). Якщо міжнародними договорами передбачено, що клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через такий орган державної влади (ст. 393 ЦПК).
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій формі і має містити: ім'я (найменування) особи, яка подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження; ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні; мотиви подання клопотання. Суд за заявою особи, яка подає клопотання, може вжити передбачених ЦПК заходів забезпечення позову в разі коли невжиття таких заходів може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Розгляд заяви про забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду і здійснюється відповідно до статей 151-155 ЦПК.
До клопотання додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо такими договорами не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого договору (коли судове рішення виконується за принципом взаємності за домовленості ad hoc), до клопотання додаються: засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання; офіційний документ, який підтверджує, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні); документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи; документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше); документ, що посвідчує повноваження представника (якщо клопотання подається представником); засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.
Додержання кожної з передбачених гл. 1 розд. III ЦПК вимог щодо оформлення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду є обов'язковим. У зв'язку з цим, встановивши, що клопотання не оформлено належним чином чи до нього додані не всі документи, суд залишає клопотання без розгляду і повертає його разом з доданими документами особі, яка його подала (ч. 4 ст. 394 ЦПК).
Про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду національний суд у п'ятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. Заперечення подаються у письмові формі. У разі подання заперечень або відмови боржника від цього, а також, коли в місячний строк із часу його повідомлення про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що сторони повідомляються письмово не пізніше, ніж за десять днів до його розгляду. Суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляються сторони, у разі обґрунтованої заяви стягувача або боржника і за наявності поважних причин.
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Неявка у судове засідання без поважних причин заінтересованих осіб, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не перешкоджає розгляду клопотання. Згідно з роз'ясненнями Пленуму ВСУ відповідні клопотання іноземного суду суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни (п. 12 постанови Пленуму ВСУ № 12 "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України").
Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання (ч. 6 ст. 395 ЦПК).
Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, в ухвалі про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду зазначається, в якій частині чи з якого часу воно підлягає виконанню. При наданні згоди на примусове виконання рішення іноземного суду, в якому сума стягнення зазначена в іноземній валюті, суд визначає її в національній валюті за курсом НБУ на день постановлення ухвали.
Ухвала про відмову у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду постановляється за наявності передбачених законом підстав. Згідно із ст. 396 ЦПК зазначене клопотання не задовольняється передусім у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо ж цими договорами такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено, якщо: 1) рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що її не повідомили належним чином про розгляд справи; 3) рішення ухвалено у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) судом України ухвалено рішення за спором між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або у провадженні суду України перебуває справа щодо спору між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, яка розпочата до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та ЦПК строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) в інших випадках, встановлених законами України.
Копія ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду чи про відмову у наданні такого дозволу в триденний строк з дня постановлення відповідної ухвали надсилається сторонам. Ця ухвала може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені ЦПК.
На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист і надсилає його для виконання в установленому законом порядку (ст. 398 ЦПК).
Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. Таке визнання означає надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду без застосування механізму його примусового виконання. Належність рішення іноземного суду до тих, що не підлягають примусовому виконанню, визначається виходячи із суті даного рішення. Йдеться про випадки, коли визнання наявності або відсутності прав, свобод, інтересів, обставин, фактів, подій само о собі є способом судового захисту прав, свобод та інтересів особи1.
До рішень, які не підлягають примусовому виконанню, належать рішення про визнання прав, визнання недійсними певних актів, визнання, оспорення чи позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, встановлення фактів, що мають юридичне значення, про усиновлення, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення померлим тощо.
Процесуальний порядок визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визначений гл. 2 розд. VII ЦПК. Умови визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, порядок подання відповідного клопотання та вимоги до нього, розгляд і вирішення цього питання здійснюються судом у такому самому порядку, який передбачений для клопотання про визнання і примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням деяких особливостей. Зокрема, клопотання про таке визнання полається не стягувачем, а заінтересованою особою; крім того встановлюється скорочений перелік документів, що додаються до клопотання (ч. 2 ст. 400 ЦПК).
За наслідками розгляду у відкритому судовому засіданні клопотання, а також заперечення проти цього клопотання (у разі його надходження) суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення (якщо клопотання оформлено відповідно до закону) або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (за наявності підстав, встановлених ст. 396 ЦПК).
Копію ухвали, постановленої за наслідками розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд надсилає заінтересованим особам у триденний строк з дня її постановлення. Ухвала про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні відповідного клопотання може бути оскаржена в порядку і строки, встановлені ЦПК (ч. 9 ст. 401 ЦПК).
136. Розкрийте поняття відновлення втраченого судового провадження.
Відновлення втраченого судового провадження до набрання чинності новим ЦПК здійснювалося відповідно до Додатку № З ЦПК 1963 р., тобто порядок відновлення втраченого судового провадження регулювався не загальними правилами ЦПК, а спеціальними нормами, викладеними у 6 пунктах Додатка № 3. За ЦПК 2004 р. цій категорії справ присвячений самостійний IX розділ (статті 402-409 ЦПК).
При розгляді справ про відновлення втраченого судового провадження захищаються не порушені матеріальні суб'єктивні права чи свободи, а процесуальні права, пов'язані з утратою судового провадження та зняттям перешкод у їх реалізації. Перешкоди в реалізації процесуальних прав полягають у тому, що всупереч ст. 27 ЦПК особи, які брали участь у справі, не можуть знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, знайомитися із журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, тому що судове провадження втрачено, пожежа, повінь, землетрус тощо), протиправних дій заінтересованих осіб (крадіжка або знищення), недбалості працівників апарату суду.
Іноді виникає потреба поновити судове провадження, яке було знищено у зв'язку із закінченням строку зберігання судових справ та документів. На цю підставу звернув увагу Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 2 ≪Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції≫ від 12.06.2009 р. (п. 38). Відповідно до Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України 27.06.2006 р. № 20, усі працівники апарату суду
зобов'язані виконувати вимоги Інструкції, є відповідальними за збереження процесуальних та інших документів, а також за нерозголошення інформації, що міститься в них (п. 1.7). Організація обліку, зберігання справ та інших матеріалів в архіві регламентуються чинним законодавством та Інструкцією про порядок передання до архіву суду,
зберігання в ньому, відбору та передання до державних архівів судових справ та документів діяльності суду, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 14.07.2003 р. № 277. Згідно з п. 9.1 Інструкції від 14.07.2003 р. судові справи та документи, строк зберігання яких відповідно до Переліків закінчився, вилучаються для знищення. Строк зберігання судових справ визначається залежно від категорії цивільної справи від 3 до 75 років, на підставі Переліку судових справ, що утворюються в діяльності суду, із зазначенням
строків зберігання документів, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 11.02.2010 р. № 22. Вилучення справ та документів для знищення здійснюють секретарі суду (колегій) спільно із завідувачем архіву суду або особою, яка відповідає за роботу архіву.
Відповідно до ст. 402 ЦПК відновлення втраченого судового провадження проводиться у порядку, встановленому цим Кодексом. Це означає, що розгляд заяви про відновлення втраченого судового провадження
регулюється у цілому не тільки розд. IX ЦПК, а й загальними правилами, що стосуються, зокрема, змісту заяви (ст. 119 ЦПК), наслідків недодержання вимог щодо змісту заяви, викладених у статтях 119,405 ЦПК (ст. 121 ЦПК), відмови у відкриттіпровадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК), порядку дослідження доказів (статті 177-190
ЦПК), змісту рішення (ст. 215 ЦПК) та ін.
ЦПК не визначив, що слід розуміти під відновленням втраченого судового провадження і які судові документи можуть бути відновлені. В юридичній літературі існує точка зору, що поновлення втраченого судового провадження замінює загублені оригінали документів у справі або саму справу назавжди або до того часу, доки вони не будуть знайдені. У порядку відновлення втраченого судового провадження можуть бути відновлені судові документи, що охоплюють частини судового провадження, необхідні для остаточного вирішення цивільноїсправи. Це може бути як саме судове провадження повністю, так і окремі його елементи, судові рішення, ухвали тощо1.
Повна або часткова втрата закінченого судового провадження може вплинути на реалізацію різних прав осіб, які беруть участь у справі, й необхідність його відновлення найчастіше виникає у зв'язку з реалізацією кожною із сторін права вимагати виконання судового рішення або ухвали суду, права на їх оскарження у касаційному
порядку, на подання заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, на звернення із заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України, про скасування заяви про забезпечення позову.
Враховуючи те, що процедура розгляду цієї категорії цивільних справ відрізняється від позовного, наказного і окремого провадження, доцільно ч. З ст. 15 ЦПК викласти в такій редакції: ≪Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного, окремого та відновлюючого провадження≫. Як альтернатива цю категорію цивільних справ можна віднести до окремого провадження, відповідно доповнивши ст. 234 ЦПК. Д. Д. Луспеник також вважає, враховуючи, що у зазначеному провадженні є заявник, а непозивач чи відповідач, відсутній спір про право, можна припустити, що це ≪провадження більш подібне про окремого провадження≫.
137.Визначте правовий статус суб’єктів відновлення втраченого судового провадження.
Стаття 403. Особи, які мають право звертатися до суду із заявою про відновлення провадження
1. Втрачене судове провадження у цивільній справі може бути відновлене за заявою осіб, які брали участь у справі, або за ініціативою суду.
Дана стаття вичерпно перелічує ініціаторів порушення справи про відновлення втраченого судового провадження: суд та особи, які брали участь у справі. Крім того, вона визначає форму процесуальної ініціативи: справа, яка виникає за ініціативою осіб, які беруть участь у справі, порушується за їх заявою.
Стаття 409. Звільнення заявника від судових витрат
1. У справі про відновлення втраченого провадження заявник звільняється від оплати судових витрат. У разі подання завідомо неправдивої заяви судові витрати відшкодовуються заявником.
Коментована стаття вирішує питання про судові витрати по даних справах. За загальним правилом заявник по таких справах судових витрат не несе, їх відносять на рахунок держави. Однак у разі, коли заявник поводився несумлінно, звернувся до суду із завідомо неправдивою заявою, суд покладає судові витрати саме на заявника.
138. Назвіть порядок відновлення втраченого судового провадження.
Передумовою відкриття провадження у справі з відновлення втраченого судо- вого провадження є подання письмової заяви відповідного змісту. У заяві про відновлення втраченого судового провадження повинно бути зазначено:
- про відновлення якого саме провадження просить заявник;
- чи було у справі ухвалено рішення по суті справи або постановлена ухвала про закриття провадження;
- якою саме особою з числа осіб, які брали участь у справі, був заявник, хто конкретно і в якості кого брав участь у справі, місце проживання чи місцезнаходження цих осіб;
- що відомо заявнику про обставини втрати провадження, про місцезнаходження копій документів провадження або відомостей щодо них;
- поновлення яких саме документів заявник вважає необхідним;
- для якої мети необхідне їх поновлення.
Слід відмітити, що порівняно з попереднім законодавчим закріпленням вимог до заяви про відновлення втраченого судового провадження, перелік реквізитів цього документа зазнав суттєвих змін, в цілому досить вдалих і таких, що відповідають сутності та призначенню цього інституту цивільного процесуального права в умо-
вах сьогодення. Разом із тим незрозуміло, з яких причин такі положення як найменування суду, до якого подається заява, та прізвище, ім’я (найменування) заявника (що були раніше закріплені в додатку № 3 до ЦПК України 1963 р.) залишилися поза увагою законодавця. Тим більше, що до решти процесуальних документів,
форма та зміст яких регламентовані чинним цивільним процесуальним законодавством, такі вимоги висуваються.
До заяви про відновлення втраченого судового провадження додаються документи або їх копії, навіть якщо вони не посвідчені в установленому порядку, що збереглися у заявника або у справі (наприклад, копії позовної заяви, копії апеляційної або касаційної скарги, рішення, ухвала, судові повістки або повідомлення, виконавчі листи, інші документи, які вказують на наявність судової справи і збереглися у заявника).
Якщо втрачене судове провадження відновлюється за ініціативою суду, то важливе значення для його відновлення можуть мати статистична карта у справі, наря- ди щодо вчинення окремих процесуальних дій, зокрема реєстрація ухвал про розшук відповідача, реєстри відправлення кореспонденції, можливо копії документів, які збереглись, тощо.
У випадку, якщо є відомості про те, що документи, які мають відношення до справи, знаходяться в установах, організаціях, у окремих громадян, то про це заявник повинен зазначити у заяві, і суд за клопотанням заінтересованих осіб витребовує їх у стадії підготовки справи до судового розгляду. Слід зазначити, що коло необхідних документів, які додаються до заяви про ві дновлення матеріалів кожної конкретної цивільної справи, залежатиме від характеру та змісту вимоги заявника і від того, в якому обсязі ініціатор судового розгляду просить поновити судове провадження.
Якщо у заяві не зазначено мету відновлення провадження або відомості, необхідні для його відновлення, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без руху, якою встановлює заявникові строк, необхідний для усунення цих недоліків. Після усунення недоліків заява розглядатиметься судом. У противному разі заява повертається заявнику. Особливістю справ про відновлення втраченого судового провадження є положення, за яким заявник звільняється від сплати судових витрат. Але якщо заявнику на момент звернення до суду було відомо про те, що судове провадження не втрачено, але, незважаючи на це, він все ж таки подав заяву, тому у випадку встановлення
судом цієї обставини судові витрати повинні відшкодовуватися заявником. Якщо судове провадження втрачено до закінчення судового розгляду, то воно не підлягає відновленню у встановленому розділом ІХ ЦПК України порядку. Якщо ж таку заяву подано, вона повинна бути повернута заявникові за аналогією до ч. 3 ст. 121 ЦПК. Заявник у цьому випадку може пред’явити новий позов. Пред’явлення «нового позову» слід розуміти як нову справу, але про той самий предмет і з тих самих підстав та між тими самими сторонами.
При відкритті нового провадження у справі в ухвалі суду про відкриття суддя повинен обов’язково зазначити про втрату незакінченого провадження, бо інакше, якщо ця обставина не буде відома суду, він може відмовити у відкритті провадження у справі у зв’язку з тим, що у його провадженні є тотожний позов. При розгляді справи про відновлення втраченого судового провадження повністю або якоїсь його частини суд використовує ту частину провадження, що збереглася. Суд також використовує документи, видані зі справи фізичним чи юридичним
особам до втрати провадження, копії цих документів, інші довідки, папери, відомості, що стосуються справи, виконавчого провадження.
Особливістю цього інституту цивільного процесуального права є чітка регла- ментація законом переліку осіб, які можуть бути допитані судом як свідки. Так, відповідно до ч. 2 ст. 407 ЦПК суд може допитати як свідків осіб, які були присутніми під час вчинення процесуальних дій, осіб (їх представників), які брали участь у справі, а в необхідних випадках – осіб, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження, а також осіб, які виконували судове рішення.
Вважаємо, що в даному випадку можуть бути допитані як свідки особи, які були присутні при виконанні рішення, а також інші особи, які здійснювали реєстрацію справи, передачу її в архів тощо.
Таким чином, особливості порядку розгляду судом справи про відновлення втраченого судового провадження встановлені у ст. 407 ЦПК України за своєю суттю та змістом збігаються з п. 5 додатку № 3 до ЦПК 1963 року. Але таке відновлення старих положень не дає змоги дати відповідь на питання – як бути суду, якщо в процесі розгляду буде встановлено, що заявник подав заяву про відновлення документа, що був змінений або взагалі скасований судовими інстанціями в апеляційному або касаційному порядку, та як бути суду, якщо така обставина може залишитися йому невідомою? У даному випадку, на наш погляд, необхідно нормативно закріпити положення про те, що суд у порядку відновлення втраченого судового провадження не повинен відновлювати судові рішення, які були скасовані, оскільки вони не можуть впливати на існуючі матеріальні правовідносини.
У ч. 1 ст. 408 ЦПК України йдеться про порядок ухвалення судового рішення про відновлення втраченого судового провадження. Ухвалення такого рішення можливе на підставі зібраних і перевірених матеріалів. Суддя може ухвалити рішення про відновлення втраченого судового провадження повністю або в частині, яку, на його думку, необхідно відновити, але при цьому він повинен виходити насамперед із заяви заявника та, звичайно, враховувати, чи матиме таке відновлення для заявни-ка юридичні наслідки.
Щодо змісту рішення суду про відновлення втраченого судового провадження, то у ньому повинно зазначатися:
- на підставі яких конкретно даних, поданих до суду і досліджених у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження, суд вважає встановленим зміст відновленого судового рішення;
- висновки суду про доведеність того, які докази досліджувалися судом і які процесуальні дії вчинялися з утраченого провадження.
Якщо недостатньо зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження, суд ухвалою закриває розгляд заяви про відновлення прова- дження і роз’яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів.
Строк зберігання судового провадження не має значення для вирішення заяви про його відновлення. Винятком із такого правила є випадок звернення з такою заявою для виконання рішення, якщо строк на пред’явлення виконавчого листа для виконання закінчився і судом не поновлено, тому що відновлення такого втраченого
судового провадження не утворить для заявника юридичних наслідків.
139.Розкрийте поняття, мету та завдання провадження у справах про оскарження рішень третейських судів.
Законом встановлено загальні засади порядку оскарження рішення третейського суду. У зв’язку з цим Президією
Вищого господарського суду України були розроблені Рекомендації від 11 квітня 2005 р. № 04–5/639 „Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України „Про третейські суди” та внесено зміни і доповнення до цих Рекомендацій № 04-5/216 від 15.11.2007 р., № 04-06/57 від 30.11.2009 р.
Відповідно до абзацу другого п.п. 1.1 п. 1 цих Рекомендацій, у вирішенні питання про те, який суд, загальний чи господарський, компетентний розглядати заяви про скасування рішення третейського суду господарським судам необхідно виходити з вимог статті 15 Цивільного процесуального кодексу України та статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), а також необхідно керуватися статтями 13–16 ГПК, якими встановлено правила щодо визначення підсудності справ місцевим господарським судам. Рішення останніх, перед тим як набрати остаточної законної сили, має пройти мінімум апеляційну і касаційну інстанції. За загальним правилом, ці рішення третейського суду не підлягають оскарженню в апеляційній і касаційній інстанціях, на відміну від судів загальної юрисдикції. Усім відомо, що в апеляційній інстанції справа, а відповідно і законність її рішення, переглядається від початку до кінця, хоча і в спрощеному порядку. Касаційна інстанція завжди може повернути справу для повторного розгляду як до суду першої інстанції, так і апеляційної. Таким чином, розгляд справи може тривати роками. У сучасних економічних умовах це вкрай невигідно, адже унаслідок зростання темпів інфляції за час перегляду законності рішення на різних рівнях судової системи ціна позову може стати незначною навіть для боржника, що істотно нівелює функцію судового захисту.
Відповідно до ч. 1 ст. 51 Закону рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом. До ч. 2 ст. 51 Закону було внесено і затверджено зміни, через які рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участі у справі, у разі, якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених Законом підвідомчості та підсудності справ.
140.Визначте форму і зміст заяв про скасування рішень третейських судів.
Стаття 389-1
. Сторони, треті особи, а також особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, мають право звернутися до суду із заявою про скасування рішення третейського суду.
Заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом.
Заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
Суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі з підстав, передбачених пунктами 1, 3 і 5 частини другої статті 122 цього Кодексу, а також у разі якщо рішення третейського суду оскаржено з підстав, не передбачених законом.
Рішення міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України, може бути оспорено сторонами до суду відповідно до міжнародного договору України та/або Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" .
Стаття 389-2
Заява про скасування рішення третейського суду подається у письмовій формі і підписується особою, яка його оскаржує, чи її представником.
У заяві мають бути зазначені:
1) найменування суду, до якого подається заява;
2) ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, а також ім'я (найменування) її представника, якщо заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження;
3) ім'я (найменування) учасників третейського розгляду, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження;
4) найменування та склад третейського суду, який прийняв рішення;
5) відомості про рішення третейського суду, яке оскаржується, а саме: номер справи, дата і місце прийняття рішення, предмет спору, зміст резолютивної частини рішення;
6) дата отримання особою, яка звертається із заявою, рішення третейського суду, яке оскаржується;
7) підстава для оскарження і скасування рішення третейського суду;
8) зміст вимоги особи, яка подає заяву;
9) перелік документів та інших матеріалів, що додаються до заяви.
У заяві можуть бути зазначені й інші відомості, якщо вони мають значення для розгляду цієї заяви (номери засобів зв'язку, факсів, адреса електронної пошти сторін та третейського суду тощо).
До заяви про скасування рішення третейського суду додаються:
1) оригінал рішення третейського суду або належним чином завірена його копія. Копія рішення постійно діючого третейського суду завіряється головою постійно діючого третейського суду, а копія рішення третейського суду для вирішення конкретного спору має бути нотаріально завірена;
2) оригінал третейської угоди або належним чином завірена її копія;
3) документи, які подані на обґрунтування підстав для скасування рішення третейського суду;
4) документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;
5) довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника;
6) копії заяви про скасування рішення третейського суду та доданих до неї документів відповідно до кількості учасників судового розгляду.
Заява про скасування рішення третейського суду, подана без додержання вимог, визначених у цій статті, а також у разі несплати суми судового збору чи неоплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається особі, яка її подала, чи залишається без руху в порядку, встановленому статтею 121 цього Кодексу.
141. Охарактеризуйте підготовку, судовий розгляд та підстави скасування рішень третейських судів.
Суд до початку розгляду справи за клопотанням будь-кого з учасників судового розгляду може витребувати матеріали справи третейського розгляду, рішення в якій оскаржується, а також докази у порядку, встановленому цим Кодексом. Справа направляється до суду протягом п'яти днів з дня надходження такої вимоги.
Справа про оскарження рішення третейського суду розглядається суддею одноособово протягом одного місяця з дня надходження до суду заяви про скасування рішення третейського суду.
Про час і місце розгляду справи повідомляються особи, які беруть участь у справі. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність або відсутність підстав для скасування рішення третейського суду.
Суд не обмежений доводами заяви про скасування рішення третейського суду, якщо під час розгляду справи буде встановлено підстави для скасування рішення третейського суду, визначені статтею 389-5 цього Кодексу.
Справа розглядається судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з особливостями, встановленими цією главою.
За наслідками розгляду заяви про скасування рішення третейського суду суд має право:
1) постановити ухвалу про відмову у задоволенні заяви і залишення рішення третейського суду без змін;
2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення третейського суду.
Ухвала суду про скасування рішення третейського суду або про відмову в його скасуванні може бути оскаржена у порядку, визначеному цим Кодексом для оскарження рішення суду першої інстанції.
Після розгляду судом заяви про скасування рішення третейського суду справа підлягає поверненню до третейського суду, якщо суд витребував справу з третейського суду.
Рішення третейського суду може бути скасовано лише у випадках, передбачених цією статтею.
Рішення третейського суду може бути скасовано у разі якщо:
1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;
2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;
3) третейську угоду визнано судом недійсною;
4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону;
5) третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участі у справі.
Скасування судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених законом.
Рішення міжнародного комерційного арбітражу може бути скасовано судом лише з підстав, передбачених міжнародним договором України та/або Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж" .
За наслідками розгляду справи про оскарження рішення третейського суду суд постановляє ухвалу за правилами, встановленими цим Кодексом для ухвалення рішення.
В ухвалі суду мають бути також зазначені:
1) відомості про рішення третейського суду, що оскаржується, місце його прийняття;
2) найменування і склад третейського суду, що прийняв рішення, яке оскаржується;
3) ім'я (найменування) сторін третейського спору;
4) вказівка про скасування рішення третейського суду повністю або частково чи про відмову в задоволенні вимог заявника повністю або частково.
За наслідками розгляду справи про оскарження рішення третейського суду суд постановляє ухвалу за правилами, встановленими цим Кодексом для ухвалення рішення.
В ухвалі суду мають бути також зазначені:
1) відомості про рішення третейського суду, що оскаржується, місце його прийняття;
2) найменування і склад третейського суду, що прийняв рішення, яке оскаржується;
3) ім'я (найменування) сторін третейського спору;
4) вказівка про скасування рішення третейського суду повністю або частково чи про відмову в задоволенні вимог заявника повністю або частково.
PAGE 121