Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Особливості філософії у порівнянні з іншими формами світогляду
-філософське мислення має гранично широкий рівень узагальнення, це завжди мислення на межі.
-філософське мислення постає формою самоусвідомлення під кутом зору людини.В центрі філос. мисл.-людина і її смисложиттєві проблеми.
-філософське мислення є буквальною мірою мисленням про мислення .
Філософія винесла на перший план інтелектуальні аспекти світогляду,відобразив наростаючу в суспільстві потребу в розумінні миру і людини з позицій знання, розуму. Вона виступила як пошук мудрості.На відміну від міфологіч. і релігійного світогляду філософська думка представляла собою принципово інший світ розуміння, міцним фундаментомдля якого стали позиції розуму, інтелекту.Філософія - теоретично сформований світогляд. Це система самихзагальних теоретичних поглядів на світ, місця в ньому людини, з'ясуваннярізних форм відношення людини до світу.
2.Концепції походження філософії
Головні концепції походження філософії та її джерела:
1.міфогенна.Джерелом філософії вважається міфологія;
2.релігіогенна .Джерелом філософії вважається релігія;
3.гносеогенна .Джерелом філософії вважається потяг людини до знань.
Міфогенної точки зору дотримувався Гегель. На його думку, вихідною формою людської духовності була міфологія, що виникає як результат цілісного, синкретичного способу ставлення людини до дійсності. На певному етапі розвитку людини синкретичний спосіб переростає в теоретичний, а міфологія полягає лише в способі осягнення. Філософія виникає в процесі раціоналізації міфологічної свідомості .
Релігійної точки дотримуються релігійні філософи. На їхню думку філософія виникає спочатку в лоні релігії, а пізніше стає наукою, теорією. Цієї точки зору дотримувався І.Маркс.
Гносеологічну точку зору найповніше розробляв філософ О.Ченешев. Суть її полягає в тому : філософія виникає після виникнення науки як певний рівень її самоусвідомлення.
3. Міф як генетичний виток філософії.
Міф — це форма існування духу. яка відповідала общинно-родово-му суспільству, була його світоглядом і як світогляд зумовила його духовні і моральні особливості. Міф є історичною передумовою і витоком філософії. Цієї тези дотримуються автори майже всіх існуючих концепцій походження філософського стилю мислення — міфогенної (за якою філософія виникає з міфу внаслідок його внутрішнього розвитку), гносеогенної (автори якої бачать виток філософії у розвитку пізнання), гносеогенно-міфогенної (ця концепція прагне врахувати і роль генези міфологічного світогляду, і роль росту пізнання), соціогенно-міфогенної, якої дотримуються автори підручника і яка прагне синтезувати попередні концепції, врахувавши соціально-економічні та політичні перетворення в традиційному суспільстві і перетворення у сфері духу, у сфері міфологічного світогляду.
4. Особливості міфологічного світогляду
Міфологічний тип світогляду грунтується на вірі в надприродні сили, спрямований в минуле. Міф - це перша форма світогляду.
Людина спостерігала як середовище перетворювалось на навколишній світ. Так народжувалась міфологія-первісна світоглядна форма. Вона відображала специфічні риси колективу, а не індивідуального члена:
1) уявлення про родинні зв’язки природних сил, явищ і людського колективу;
2) віра у богів;
3) мислення образами, а не поняттями;
4) міфи сприймаються як життєва реальність, яка не підлягає перевірці;
5) людина-іграшка в руках божественних сил.
5. Природа філософських проблем , їх традиційний поділ
До найважливіших проблем філософії відносяться такі:
—хто така людина і яке місце займає вона в світі?
— яка природа світу, Космосу? В чому полягають причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він, є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?
— в чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? Ї чи існуї цей сенс взагалі?
— в чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?
— як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль в житті індивіда і людських спільнот?
— людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні?
На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді, і тому кожне нове покоління людей пробує відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем людського існування.
6. світогляд, його різновиди та структура
Світогляд- це цілісна картина світу , сукупність уявлень про світ та місце і роль людини в світі.
4 типи світогляду: 1. міфологічний 2. релігійний 3. Науковий 4. Філософський
основні риси міфологічного:- персоніфікація сил природи ; оперування образами , а не поняттями ; відсутність абстрактного мислення
основні риси релігійного-поділ світу на земний і небесний; віра в надприродню істоту ; наявність культу і системи догматів
основні риси наукового-комплексне ставлення до дійсності; опис і пояснення світу на підставі фактів
В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:
1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. 2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. 3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування 4) Практичний компонент.Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер
7. Особливості філософського пізнання
Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом. Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини.
8. Суспільне призначення та функції філософії.
Предмет і специфіку філософії не можна розкрити достатньою мірою повно, не порушуючи питання про її функції, серед яких слід зазначити такі,
Світоглядна функція, яка пов'язана з абстрактно, - теоретичним, понятійним поясненням світу, на відміну від усіх інших видів і рівнів світогляду (релігійного, буденного, міфологічного).
· Методологічна функція полягає в тому, що філософія виступає як загальне вчення про метод і як сукупність найбільш загальних методів пізнання і освоєння дійсності людиною.
· Прогностична функція філософії - формулювання в її рамках гіпотез про загальні тенденції розвитку матерії і свідомості, людини і світу. При цьому міра вірогідності прогнозу буде тим вище, чим більше філософія спирається на науку.
· Функція філософії як школи теоретичного мислення і мудрості. Особливо це стосується вивчення історії філософії.
· Критична функція філософії. Принцип "піддай усе сумніву", з часів античності що проповідує багатьма філософами, свідчить про важливість критичного підходу і наявність певної долі скепсису по відношенню до існуючого знання і соціокультурних цінностей. Він грає антидогматичну роль в їх розвитку.
· Соціальна функція філософії : філософія покликана виконати двоєдине завдання - пояснювати соціальне буття і сприяти його матеріальній і духовній зміні. При цьому слід пам'ятати, що в громадському житті соціальні зміни, експерименти і реформи мають особливу цінність і значення.
9.Значення філософії для формування творчої особи
Філософія виконує низку важливих функцій і тому відіграє важливу роль в житті суспільства. Це зумовлюється насамперед її особливим предметом, до якого належать основне питання філософії та найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й мислення.
Як відомо, зміст філософії визначається її місцем у системі знань. Вона, з одного боку, черпає матеріал для своїх гранично широких узагальнень із природничих та суспільних наук, з людської практики. Це не просто сума знань, оскільки філософські узагальнення завжди пов'язані з основним питанням філософії й з проблемою сутності розвитку. З другого боку, філософія є загальнотеоретичною й загальнометодологічною основою наук, озброює їх знаннями принципів, законів, категорій науково-творчого мислення, дає їм найголовніші пізнавальні орієнтири. Тому для того, щоби будь-який учений відповідав високим вимогам сьогодення, йому необхідно мати глибокі філософські знання
10.Головні розділи філософії. Метафізика.
На сучасному етапі в наукових колах прийнято виділяти такі основні галузі філософії:
Метафізика.Епістемологія.Етика.Політична філософія.Естетика.Логіка.Філософія свідомості.Філософія мови .Філософія релігії.
Метафі́зика — філософія буття, роздуми про граничні і надчуттєві принципи і засади буття.Термін метафізика походить від сполучення грецьких μετά (metá) (після) і φυσικά (фізика). Тобто метафізика — це те, що йде після фізики. Так назвали учні Арістотеля його твори, що не потрапили до твору "Фізика".Ще Аристотель називав метафізику першою філософією. Метафізика – це наука про надчуттєві принципи буття. Метафізика є підготовкою до Євангелізації. Вона може допомогти знайти спільну мову у багатьох спірних міжконфесійних і міжпартійних питаннях. Вона допомагає у спілкуванні з різноманітними категоріями слухачів, пропонуючи уважно вислухати їхню позицію, у чомусь погодитись з їхніми висловами і вміло вказати на несумісність, чи некоректність їхніх помилкових висловів.
11.Онтогогія як частина метафізики, головне питання онтології.
Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:
По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).
По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції.
Перед онтологічної думкою виникав головне питання: а що, власне, розуміти під буттям, який зміст ми повинні вкладати в це найбільш абстрактне і універсальне серед всіх понять? У свою чергу, спроби відповіді на дане питання піднімали два великих проблемних пласта:
• пошуки стійких структур буття, сутності речей (або субстанції в латинській термінології);
• дослідження фундаментального відносини між річчю і думки про цю річ, чи інакше співвідношення буття та мислення.
?12.Раціональна психологія як частина метафізикик, її головне питання.
“раціональна психологія” застосовує категорії розуму до того, що не є досвідчене дане, і тим самим впадає в паралогізм (помилковий умовивід). Відкидаючи “раціональну психологію”, Кант вважає можливим зберегти у філософії лише вчення про трансцендентальну ідею душі як ідею чистого розуму, що, не маючи відношення до певного відомого нам пізнаваному предмету, проте зберігає значення регулятивного принципу. Інакше кажучи, основну ідею “раціональної психології” варто тлумачити не онтологічно, а гносеологічно; вона аж ніяк не відкидається, а лише інтерпретується як визначений ідеал знання про те, існування чого можна мислити, але не можна довести.
?13.Раціональна теологія як частина метафізикик, її головне питання
14.Метафізика як метод пізнання, його звязок з формальною логікою.
З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового.
Історично предмет формальної логіки обмежувався визначенням таких способів міркувань, які давали б можливість з істинних думок-посилань завжди отримувати істинні думки-висновки.
Для того щоб мислення було логічно правильним, воно має відповідати таким вимогам: визначеність, несуперечність, однозначність, обґрунтованість. Цих якостей мислення досягають за допомогою дотримання в процесі пізнання формально-логічних законів, які є своєрідною фіксацією властивостей і ознак об´єктів навколишнього світу, але водночас належать тільки до форми, а не до об´єкта мислення.
Законами формальної логіки є такі:
1. Закон тотожності.
2. Закон несуперечності.
3. Закон виключеного третього.
4. Закон достатньої підстави.
15.Метафізика і діалектика - два методи філософського пізнання.
Метафізичний метод - переважає аналітичний метод (метод розбирання), вдається до забуття синтетичний метод. Речі розглядаються окремо один від одного, поза їх зв'язком. Розвиток розглядається тільки як механічний рух. Цей метод не можна повністю відкидати. При рішенні завдань окремих частин, що вимагають аналізу, в стані спокою він преемлем. Діалектичний метод виходить з принципу загального зв'язку і розвитку. З використанням законів діалектики(Гераклид: "В одну і тугіше воду не можна увійти двічі").
Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.
16.Гносеологія як розділ філософії , її головна проблема.
гносеологія — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.
Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення її в свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання.
17.Агностицизм як філософська позиція.
Агностицизм (від грецького agnostos - недоступний пізнанню), філософське вчення, згідно якому не може бути остаточно вирішено питання про істинність пізнання, отримана об'єктивна характеристика навколишнього людини дійсності.
Позиція Агностицизму поділялася в історії філософії представниками ідеалізму (в особливості суб'єктивного), а в деяких випадках, - і матеріалізму. Це обставина служить в діалектичний матеріалізм підставою для виділення питання про пізнаванності світу в якості другої сторони основного питання філософії.
У філософії агностицизм не є самостійною і цілісної концепції, а являє собою лише критичну позицію в пізнанні - як відносно явищ, так і щодо методів. Тобто агностик може належати до будь-якої філософської школи, яка не наполягає на можливості пізнання абсолютної істини. У цьому сенсі агностицизм зовсім узгоджується, наприклад, з кантіанством, але найбільш органічно агностицизм пов'язаний з позитивізмом у всіх його проявах.Агностицизм повністю несумісний з будь-якими ідеалістичними і метафізичними течіями філософії, так як заперечує їх головна теза - чільну роль свідомості.
18. Суб'єкт і об'єкт пізнання, структура пізнавального процесу.
Наукова філософія визначає пізнання як процес відображення і відтворення у свідомості людей дійсності, одержання, опрацювання, збереження і використання ними інформації про світ і про себе; набуття нового знання. Учасниками цього процесу є суб'єкти й об'єкти пізнання, а кінцевим результатом — знання.
Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.
Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єк
19.Наука як особлива форма пізнання.
Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності.
Наука відображає світ та фіксує пізнане у поняттях, судженнях, висновках, теоріях і т.п. Але в неї на ряду з поняттями, судженнями, теоріями, перевіреними на практиці та отримавши значення об’єктивних істин, складаючи ми основний зміст науки, входять і фактичний матеріал, наукові данні, а також наукові гіпотези.
Специфіка науки складається в тому, що вона обслуговує знаннями, маючих значення об’єктивної істини, все суспільство від підприємства до найбільш абстрактних форм духовної діяльності. Більш того, будучи дуже багатогранною, наука різними сторонами включається в різні сфери суспільного життя.Об’єктом відображення в науці являється природа та суспільне життя. В зв’язку з цим всі конкретні науки поділяються:
Суспільні науки вивчають різноманітні сторони суспільного життя, закони функціонування та розвитку суспільного організму.
Природні науки займаються вивченням закономірних властивостей та зв’язків (законів) живої та неживої природи.
Технічні науки займаються вивченням продуктивних сил в даній сфері господарства, але і промислові відносини.
20.Істина як проблема гносеології.
Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання
Істина є знання. Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу ряду причин може включати в себе помилки,, а часом і свідоме перекручування істини, хоча ядро знань і становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.
Окремими гносеології як істинне розглядається знання, яке вписується в ту чи іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладено принцип когерентності, тобто зводиться положень або до певних логічним установок, або до даних досвіду.
Класична концепція істини добре узгоджується з вихідним гносеологічному тезою діалектико-матеріалістичної філософії про те, що пізнання є відображення дійсності в свідомості людини. Істина з цих позицій є адекватне відображення об'єкта пізнає суб'єктом, відтворення його таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини, його свідомості.
21.Духовна та практична діяльність, їх структура.
практична діяльність - полягає в безпосередньому перетворенні предметів матеріального світу, внаслідок чого створюється навколишнє середовище придатне для життя людини, прикладом чого може служити сучасна цивілізація;
практично-духовна діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється суб’єктивне бачення світу, світу для людини;
До матеріальної (практичної) діяльності відносяться:
- Перетворення природи (виробнича, господарська діяльність, побут);
- Подолання опору матеріалу;
- Дія з об’єктами.
Духовна діяльність в свою чергу передбачає:
-Усвідомлення
-Знання (як продукт мислиннєвої діяльності людини, що передбачає відтворення в мовній формі закономірних зв’язків навколишнього для людини світу. Знання тісно пов’язані з практичною діяльністю людини);
- Мислення ( як здатність відображати за допомогою понять сутність предметів і процесів навколишнього світу, та як вища форма пізнання);
- Створення понять, ідей (утворення понять передбачає перш за все утворення особливої логічної форми за допомогою якої будуються інші форми мислення, за допомогою понять пізнається сутність явищ, процесів, узагальнюються їх суттєві сторони та ознаки.)
22.Категорія "дух" , її роль в осмисленні внутрішнього світу людини.
Дух - сукупність і осереддя усіх функцій свідомості, що виникають як віддзеркалення дійсності, але сконцентрованих в єдиній індивідуальності, як знаряддя свідомої орієнтації насправді для дії на неї і врешті-решт для її перероблення. З точки зору матеріалізму, натуралізму - дух виникає тільки як явище вторинне порівняно з дійсністю, впливаючи на неї і через громадську практику переробляючи її, без чого неможлива і її історія, або з точки зору ідеалізму, спіритуалізму - передує дійсності, породжуючи її різними образами.
Як філософська категорія дух є наскрізною проблемою усієї історії філософії. В античній філософії дух трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався “чи то як “пневма” (життєва сила, або, навіть, “тонка” матерія на зразок повітря), чи як “нус (інтелектуальне начало)” . Християнство бачить Дух як третю іпостась Трійці (“Святий Дух”), що відображає творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина.
23.Свідомість як філософська проблема.
Свідомість, як і матерія, це реальність. Але якщо матерія це об'єктивна реальність, що характеризується самодостатністю і самообоснованностью, то свідомість - це реальність суб'єктивна, це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Воно не існує само по собі, а має підставу в іншому, в матерії.
Свідомість - це в першу чергу сукупність знань про світ. Не випадково воно тісно пов'язане з пізнанням. Якщо пізнання є свідомість у його активної спрямованості назовні, на об'єкт, то саму свідомість у свою чергу результат пізнання. Тут знаходимо діалектика: чим більше ми знаємо, тим вище наші пізнавальні потенції і навпаки - чим більше ми пізнаємо світ, тим багатшою нашу свідомість.
які основні функції свідомості?
Перша і найважливіша - пізнавальна, яка реалізується в придбанні і накопиченні знань про природу , суспільстві і самій людині.
Друга, тісно пов'язана з першою, - творчо-конструктивна, що виявляється у випереджаючому відображенні, в уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі дійсності, у створенні, зокрема, предметних форм, не існуючих в природі.
Третя функція - регулятивно-управлінська, що забезпечує розумне регулювання і самоконтроль поведінки і діяльності людини, його взаємини із зовнішнім світом.
Нарешті, четверта функція - прогностична. Людина до певної межі з деякою вірогідністю може передбачати майбутнє, прогнозувати свої дії, будувати плани і здійснювати їх.
24.Свідоме і несвідоме.Роль несвідомог в житті людини.
Свідомість – це вища форма відображення дійсності, котра властива лише
людям і зв’язана з їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним
мисленням, цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем
своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.
Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який
характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності
явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості
Експериментальна розробка поняття несвідомого була вперше проведена Зигмундом Фрейдом, який показав, що багато дій, реалізацію яких людина не усвідомлює, мають осмислений характер і можуть бути пояснені за рахунок дії потягів (переважно - сексуальних). Ним було розглянуто, як та або інша мотивація проявляється в сновидіннях, невротичних симптомах і творчості. Відомо, що головним регулятором людської поведінки служать потяги й бажання суб'єкта. Будучи лікарем, він зіштовхнувся з тим, що ці неусвідомлювані переживання і мотиви можуть серйозно обтяжувати життя й навіть ставати причиною нервово-психічних захворювань. Це спрямувало його на пошуки засобів рятування своїх пацієнтів від конфліктів між тим, що говорить їхня свідомість, і несвідомими спонуканнями. Так народився фрейдівський метод психоаналізу.
25.Політична свідомість і діяльність
За допомогою політичної свідомості індивід спроможний адаптуватися у політичному просторі і здійснювати у ньому специфічні функції соціальної взаємодії, політичної участі й управління.
Політична свідомість втілює єдність їхніх гносеологічних, онтологічних і функціональних характеристик. Тим самим вона немов позначає нижчу межу здатностей суб'єкта відображати політичні об'єкти і орієнтуватися у відносинах влади. Поступово розширюючи і поглиблюючи знання, люди набувають можливості розкривати внутрішні зв'язки і відносини настільки, щоб можна було сформувати їхні смислозначущі образи, цілі політичної поведінки, установки реалізації інтересів.
політична діяльність характеризує функцію індивіду в процесі його взаємодії з навколишнім світом. Діяльність людини має суспільний характер і визначається суспільними формами, умовами життя. Доцільність політичної діяльності визначається межами політичної системи. Функції, що спрямовані і мають мету, називаються явними. Інші функції не є явними, а називаються прихованими, і також ураховуються при з'ясуванні дій та структур.
26.Моральна свідомість , її роль у житті суспільства.
Моральна свідомість — складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях — емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного.
Поступово у процесі розвитку моральності у моральній свідомості виробляються уявлення про моральні якості особистості, її чесноти, що роблять її здатною жити відповідно до вимог моралі. У моральних якостях особистості конкретизуються ціннісні уявлення моральної свідомості про добре і зле, праведне і грішне у характеристиці людини. їх зміст відбиває вимоги до людини як суб'єкту моральних відносин.
Мораль регулює поведінку людини, оцінює її вчинки, дії соціальних суб'єктів, тому важливе місце у структурі теоретичного рівня моральної свідомості посідає моральна оцінка. Вона є уявленням про моральні цінності вчинків, дій, їх відповідність належному. У моральній оцінці використовуються уявлення про добро і зло, справедливе і несправедливе, чесне і безчесне. Вона виражається у схваленні чи засудженні відповідної поведінки, вчинків особистості, дій соціальних інституцій, суб'єктів.
27.Проблема свободи волі в філософії.
Проблема свободи волі при її логічному аналізі зводиться до питання відношення людської індивідуальності та універсальності, або ж залежності
часткового,одиничного буття від всезагальної цільності.
Реальна свобода – творча і конструктивна сторона людського буття, вона втілює усвідомлену волю. А воля виявляється в тому, що людина свідомо протиставляє .себе об’єктивним, чужим обставинам буття. Завдяки свободі волі ці ≪природні≫ обставини сприймаються,
осмислюються і перетворюються у внутрішні підстави життєдіяльності. Свобода волі людини має характерні онтологічні виміри, тісно пов’язана з певними формами буття, як з зовнішньою відчуженою природою так з внутрішнім, духовно‒екзистенційним станом окремого індивіда.
Проблема виразу свободи волі,співвідношення свободи та пізнання вперше в давньогрецькій філософії постає у вченні Сократа. На його думку, свобода волі людини визначається не чуттєвістю та природністю, а саме вільним вибором універсального розуму. Дійсна свобода, вважає Сократ, полягає у свідомому підпорядкуванні волі людини загальному розуму, що є
гарантом істинного пізнання; таким чином, перехід від нижчого щабля необхідності – чуттєво‒природного до вищого ступеня пізнання – розуму, обумовлює існування свободи людини, котра передбачає досягнення істинного знання.
28.Тягар свободи, феномен конформізму.
Конформізм – зміна поведінки чи переконання у на реальне чи групове переконання.
Явище конформізму пов'язано з групою. З тим, як може група впливати на окремої людини. Якщо чоловік згоден думкою більшості, з думкою чи переконанням групи – він отримує підтримку і схвалення. Навпаки – якщо він йде проти течії, то зустрічає невдоволення, відторгнення, ненависть. Таких людей називають нонконформістами. За більшої частини вони лідери, генератори ідей, новатори. Якщо чоловік є лідером в колективі – то йому буде дозволено невеличке відхилення загального поведінки.
29.Творчість як найбільш адекватна форма людського існування.
Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей
В епоху Просвітництва творчість пов'язується із здатністю людини до уявлення.В ідеалістичній філософії кінця 19- 20 століть творчість розглядається переважно у протилежності механічно-технічній діяльності. При цьому, якщо філософія життя протиставляє технічному раціоналізму творчий природний початок, то екзистенціалізм підкреслює духовно-особистісну природу Творчість У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана А. Бергсоном творчість як безперервне народження нового становить сутність життя. Уся дійсність розглядається філософом як "безперервний ріст і нескінченна творчість". Найбільш адекватною формою існування вважають творчість і екзистенціалісти. М. Бердяєв розглядає творчість як «діло богоподібної свободи людини, розкриття в ньому образу Творця» .
30.Суспільство як філософська проблема.
Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення проблеми людини і людського.
Предметна сфера філософських міркувань - дослідження суспільного життя з позицій проблем світогляду. Центральне місце займають питання аналізу сенсу, змісту та мети існування суспільства, його походження, доль та перспектив, спрямованості рушійних сил і можливих закономірностей його розвитку. Суттєве значення у філософському знанні про суспільство має осмислення якісної своєрідності суспільства, його відмінності від природи.
Проблема людини — центральна в соціальній філософії. У всій своїй історії вона постійно прагне пізнати людину не лише як частину матеріального світу, тілесну істоту, а головним чином як творця історії, суб'єкта діяльності, істоту, котра мислить і відчуває, володіє складним і неповторним внутрішнім світом. Таке ставлення соціальної філософії до проблеми людини невипадкове. Без вивчення сутності і змісту людини, форм їх вияву, напрямів і перспектив розвитку, неможливе наукове розуміння суспільства як соціально-практичного способу буття людей. Існування і поступальний рух суспільства від одного етапу до іншого невіддільні від постійного удосконалення людини. Якщо людина є продуктом обставин і виховання, то створюються ці обставини і здійснюється виховання самою людиною. Суспільство і людина діалектично єдині від початку і до кінця. Антропогенез і соціогенез є двома частинами антроиосоціогенезу — єдиного процесу одночасного становлення і людини, і суспільства, який тривав приблизно 3,5 млн років і завершився формуванням разом із суспільством унікального біологічного виду Homo sapiens — людини розумної.
31.Проблема суб'єкту історії.
Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectus – кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об'єктивних суспільних умов.
З визначення поняття "суб'єкт" зрозуміло, що не кожна особистість є суб'єктом історичного процесу. Особистість може бути суб'єктом, якщо вона володіє певними рисами. По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. По-друге, суб'єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки своєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб.
32.Формаційна модель історії.
Формаційна модель всесвітньої історії розроблена К. Марксом. Відповідно до неї, людство від однієї стадії, за марксистською термінологією - формації, рухається до іншої, більш високої і, таким чином, ніби піднімається сходами прогресу. Суспільно-економічна формація - це сукупність усіх сторін життя суспільства на відповідному ступені розвитку.
К. Маркс виділяв три суспільно-економічні формації: первинну (первісну, архаїчну); вторинну (економічну, засновану на приватній власності); третинну (комуністичну). Історичний розвиток постає як послідовна зміна суспільно-економічних формацій.
Вирішальну роль у розвитку суспільства, відповідно до марксистської теорії, відіграють виробничі (економічні) відносини. Вони виступають базисом формації, що визначає надбудову суспільства, тобто пануючі ідеї і погляди та відповідні їм організації. Перехід від однієї формації до іншої викликається протиріччями, що виникають у способі виробництва: розвинені продуктивні сили вимагають змін у сформованих економічних відносинах, а потім і у всій надбудові. Це протиріччя в суспільстві, заснованому на приватній власності, набирає форму класової боротьби, де одні класи прагнуть утримати колишній порядок речей, інші прагнуть до рішучих перетворень.
33.Даосизм про начала буття та ідеал мудреця.
Даосизм – одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю, виник одночасно з конфуціанством (друга половина І тис. до н.е.). Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-дзи.
Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряється не Небу, а всезагальному закону – дао, який вносить порядок в хаос речей. Дао має об’єктивний характер. Порушення його спричиняє ненормальний стан. Особливо це позначається на житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао.
Дао – не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао - першопочаток всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Це загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття, їх мета. Дао неможливо сприймати безпосередньо, воно – поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, - це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.
Згідно з ученням, людині надзвичайно важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсолютно, але не виразно, а нині його сутність розкрита мислителями для людей, вони мусять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави.
34.Мілетська школа в античній філософії.
Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.
Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.
У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.
Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».
35.Атомістична школа в античній філософії.
Атомізм був створений представниками досократіческого періоду розвитку давньогрецької філософії Левкиппом і його учнем Демокритом Абдерського. Згідно з їх вченням, існують тільки атоми і порожнеча. Атоми - найдрібніші неподільні, невознікающіе і неісчезающая, якісно однорідні, непроникні (не містять в собі порожнечі) сутності (частки), що володіють певною формою. Атоми незліченні, так як порожнеча нескінченна. Форма атомів нескінченно різноманітна. Атоми є першоосновою всього сущого, всіх чуттєвих речей, властивості яких визначаються формою складових їх атомів. Демокрит запропонував продуманий варіант механістичного пояснення світу: ціле у нього є сумою частин, а безладний рух атомів, їх випадкові зіткнення виявляються причиною всього сущого. У атомізму відкидається положення еліатів про нерухомість буття, оскільки це положення не дає можливості пояснити рух і зміна, що відбувається в чуттєвому світі. Прагнучи знайти причину руху, Демокрит "роздрібнює" єдине буття Парменіда на безліч окремих "битій"-атомів, мислячи їх як матеріальні, тілесні частинки.
36. Філософські погляди Геракліта.
Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом.
37.Елейська школа в античній філософії.
Виникла в м.Елеї на півдні Італії у VI-V ст. до н.е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.
На відміну від мілетської та піфагорейської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не е опорою ані в теорії, ані в практичному житті.
Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття "буття" стало одним з головних для класифікації відомої дійсності, для побудови перших логічно обгрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття "єдине — множинне", "обмежене — необмежене" та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.
38.Філософські погляди Сократа.
Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 pp. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Філософ — людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.
Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".
Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".
39.Філософські погляди Платона.
Платон (427-347 pp. до н.е.) — перший з античних філософів, чиї пращ збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 p. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія (тому що вона розташовувалася в парку, присвяченому міфічному героєві Академу). Свої праці він писав у вигляді діалогів — "Учта", Гіппій Більший", Торгій", "Держава" та ін.
Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія — це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї. Вживаючи поняття "матерія", Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: "З нічого може виникнути лише ніщо". Все, що існує, виникло з чогось, але саме тепер того, з чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно — матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню світу, повністю відповідного ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до пошкодження, деформування ідей, до втрати конкретними речами тієї досконалості, яку мала "чиста" ідея.
40.Філософські погляди Аристотеля.
Арістотель (384-322 pp. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та інші.
В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого — одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем "формою форм". Ця форма форм визначається як "перше двигун", незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена "божественною формою".
На розвиток свого вчення про форми Арістотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так він створює підвалини нової науки про форми мислення—формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.
41.Епікуреїзм, його місце в філософії.
Епікуреїзм дістав назву по імені свого засновника Эпикура (з41 - 270 рр. до н.е.). Представниками напряму були Лукреций Кар і Горацій. Школа розташовувалася в передмісті Афін, в сільській глушині, будова знаходилася в саду. Звідси і назва - "філософи з Саду.
Основні положення епікурейської філософії :
- - реальність піддається осмисленню людським розумом;
- - в реальності є місце для щастя;
- - щастя - це витіснення страждання і занепокоєння;
- - для досягнення щастя і спокою людина не потребує ні чого, окрім самого себе;
- - для цього також зайві держава, багатство і навіть боги.
Філософія призначена для пізнання шляхів до насолоди і щастя. Знання звільняє людину від страху перед природою, богами і смертю. Людина повинна мати переконання, цінувати любов і дружбу, всіляко уникати негативних пристрастей ненависті.
42.Стоїцизм як філософська і життєва позиція.
Стоїцизм (3 ст. до н.е. - 3 ст. н.е.)Етика стоїків заснована на визнанні щастя головною метою життя людини, і в цьому вона сходиться з етикою епікурейців. Але на цьому схожість закінчується. Щастя, згідно із стоїками, є наслідування природи, внутрішньо розумний спокій, раціональне пристосування до довкілля заради самозбереження. Благо - те, що спрямовано на збереження людської істоти, зло - те, що спрямовано на його знищення. Але не всяке благо однаковою мірою цінно. Благо, спрямоване на збереження фізичного життя, за своєю суттю є нейтральним, а благо, спрямоване на збереження і розвиток логосу, розуму, є справжньою доброчесністю і може бути оцінене як моральна якість - добро. Все те, що сприяє самозбереженню двоєдиної суті людини, є цінним. Відповідно до цього у стоїків з'являється найважливіші поняття - борг, під яким вони розуміють морально здійснену поведінку, що спирає на раціональне наслідування природи, розуміння її пристрою, знання її законів. Ми усі рівні перед природою, тому вимоги самозбереження поширюється на усіх. Прагнення ж до власного збереження кожною є умова не завдання шкоди іншому. Пізній стоїцизм пов'язаний з іменами Сенеки, Эпиктета і Марка Аврелия.
43.Філософія скептицизму.
Засновником скептицизму вважають Пиррона (360 -270 рр. до н.е.). На його переконання сильний вплив зробив Демокрит. Пиррон не писав творів, а викладав свої переконання усно.
У той час інтерес до філософії і взагалі до теоретичних проблем різко падав. Філософів більше цікавило не стільки питання про те, що є і як існує світ, скільки питання про те, як потрібно жити у цьому світі, щоб уникнути загрозливих з усіх боків лих. Мудрецем слід назвати таку людину, яка знає і може допомогти зрозуміти, як навчитися жити; мудрець - це свого роду майстер, але не в науковому знанні, це умілець в житті. Згідно Пиррону, на перше питання ми не в змозі отримати відповіді: всяка річ "є це не більшою мірою, ніж те". Тому ніщо не має бути званий ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим. Що ж робити? На це питання філософ відповідає: "Наслідувати принцип стриманості яких би то не було суджень про що-небудь"! Скептицизм Пиррона - це не повний агностицизм: безумовно достовірні для нас наші чуттєві сприйняття, коли ми розглядаємо їх лише як явища. Якщо ніщо нам не здається гірким або солодким, слід висловити так: "Це здається мені гірким або солодким". Те, що утримується від категоричних висловлювань про істинну природу речей народжує почуття незворушності, безтурботності. Саме у цьому і полягає вища міра доступного філософові істинного щастя.
44.Особливості філософії Середніх віків.
Середньовічна філософія – це якісно відмінний порівняно з античністю етап в історії філософії. Хронологічні межі середньовічної філософії звично визначаються часовими рамками самої епохи середньовіччя. З цього питання в медієвістиці (вивчення епохи середньовіччя) до цього часу висловлюються різні точки зору. Початок середньовіччя належить або до ІІ–IV ст., або до VII–VIII ст., а то і до Х ст.; відповідно завершення середньовіччя припадає то на рубіж XIV–XV ст., то навіть на XVIII–XIX ст. (концепція “великого часу середньовіччя”).
основні світоглядні орієнтири під час переходу від Античності до середньовіччя змінюються на протилежні. Людина середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія – часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй “десниці”. Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог – це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей.
45.Апологетика , її місце в історії європейської філософії думки.
Апологетика виникає в період боротьби християнства з язичеським політеїзмом. ЇЇ представники не тільки намагались відстояти право на існування нової релігії, але й теоретичному обґрунтуванню свого віровчення. Серед апологетиків формується дві лінії:
1) латиномовна (західна);
2) грекомовна (східна). Так, наприклад, Філон із Александрії (І ст.) намагався обґрунтувати основні догми християнства на основі платонізму, піфагореїзму, стоїцизму. На відміну від неоплатонізму, що тлумачив абсолют як безособистісне, Філон стверджував особистісне буття Бога, що створив конечний світ і людину. Представник західної лінії Квінтин Тертулліан (ІІ-ІІІ ст.), зберігши точку зору грецької філософії на Логос, зв'язав його з Ісусом і обґрунтував вчення про святу Трійцю, що є принципово важливим для християнської теології.
46.Місце патристики в середньовічній філософії.
Перший етап середньовічної християнської філософії– це патристика.
Слідом за апологетикою виникає патристика, що заклала основи християнської філософії. Назва цього етапу походить від слова "патер" – "отець" (мається на увазі "отець церкви"), він триває з I по VI ст. Основні представники – Василь Великий (ІV ст.), Августин Аврелій (ІV ст.), Григорій Нисський (ІVст.), та ін. Головними проблемами, над якими розмірковували ці мислителі були проблема сутності Бога і його троїстості та відношення віри і розуму, одкровення християн та мудрості язичників.
З античних філософів на "отців церкви" найбільший вплив справили ідеї Платона і неоплатоників, особливо вчення про Єдине. Воно згідно Плотіну, має надсвітову природу, піднімається над множинним; воно недосяжне для пізнання. Єдине є ні думка, ні дух, ні воля, ні тим більше предмет; воно абсолют, а тому непізнаванне. Але воно разом з тим ніщо інше, як те, що породжує все, вічна першопричина всього існуючого. Таким чином, все Єдине виникає, у принципі, з нічого. Єдине вічне і нематеріальне, тому воно не може вичерпатись. Єдине – найдосконаліше, але його наслідки, тобто те, що воно породжує, не можуть стояти нарівні з ним; вони нижчі, тому і менш досконалі.
47.Вплив арабської філософії на розвиток середньовічної філософії.
У ХІІІ ст. розквіту схоластики у Західній Європі передував прогрес арабської філософії і філософії Середньої Азії. Суттєвою причиною розвитку філософії стало засвоєння вчення Аристотеля відповідно до нових історичних умов і досягнень науки, зокрема математики, астрономії, медицини. УХ — XI ст. в працях відомих філософів Середньої Азії є ряд соціальних, політичних, філософських ідей та концепцій.
У ставленні до християнської схоластики важливе значення має творчість великих арістотеликів арабської філософії: на Сході — Авіценни, на Заході — Аверроеса. Основною філософською працею став трактат енциклопедичного характеру «Книга зцілення», де висвітлювались основи логіки, фізики, математики та метафізики. Велике визнання здобув трактат «Канон медицини». Філософія Авіценни — теоцентрична, та в іншому розумінні, аніж християнська: світ розумів як створення розуму Бога, але ні в якому разі ні волею Бога. Світ створений з матерії, а не з нічого: матерія є вічною. Матеріальний світ мав характер конкретної можливості та існує в часі і просторі. Паралельність розвитку арабської та християнської філософії засвідчує і розуміння універсалій. Авіценна доходить до аналогічних результатів, що й П'єр Абеляр, але заздалегідь. Поряд з іншими арабськими філософами, Авіценна вчить, що універсали існують трьома способами: існують як одиничні речі в розумі Бога; в реальних речах як відтворення сутності, існують після речей в головах людей як створені ними поняття. Для філософії Авіценни характерний реалізм з матеріалістичними тенденціями, що випливають з його природно-наукової орієнтації. Вчення об'єднує елементи філософії Аристотеля з релігією ісламу.
48.Схоластика, її місце в філософській культурі.
Схоластика (від грецьк. scholasticos- школа) являла собою сугубо шкільну (університетську, монастирську) мудрість, у якій засобами формально логічних міркувань доводилися догми християнства. Схоластика формувалася в період з VIII по XIIст. і її розквіт приходиться на XIII – XIV ст. Найбільш повно ідеї ранньої схоластики – IX-XIIст. – відбиті в працях Іоанна Еригени, Ансельма Кентерберійского, "класичної" схоластики – XIII-XIVст. – у працях Альберта Великого, Фоми Аквінського. В той час всі, хто займався науками і особливо філософією, були "схоластиками", що в той час було по смислу близьким поняттю – вчений, теоретик. Проблеми, над якими розмірковували схоласти по змісту як і раніше були пов’язані з Богом і таємницею спасіння, але на перший план виходить проблема відношення віри та розуму, релігії і науки, проблема природи загальних понять (універсалій). Схоластична філософія прагнула осягнення християнського не тільки вірою, а перш за все раціональними засобами – логікою та філософією. В цей час особливо відчувається вплив філософії Аристотеля і його силогістики. Увага до аналізу понять засобами формальної логіки часто призводило до того , що сама філософія зводилась виключно до маніпулювання поняттями – до саме тієї "схоластики", яку критикували за нежиттєздатність, надуманість, беззмістовність.
49. Філософські ідеї в культурі Київської Русі
Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати «Слово про закон і благодать» Їларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі).
Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в христянській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології.
Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті.
Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський.
Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, передусім візантійською, а через неї і античною спадщиною.
В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього»: як ці антитези співвідносяться — церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім — світло.
50.філософія епохи відродження
У міру переходу від середньовіччя, економічну основу якого складало сільське господарство, до міського способу життя і промислового виробництва все більше почала виявлятися особлива значущість людини, її своєрідність і творча активність. Властива для нової епохи, яка народжувалася, орієнтація на природно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилися співзвучним античним цінностям. Тому нову епоху назвали Відродженням (з фр. - період Ренесансу).
Формально філософи цього періоду за традицією в центр світоутворення ставили Бога, але головну увагу приділяли не йому, а людині. Творча еліта цього часу -гуманісти звеличували людину як творця світу культури, обожнювали її як суб'єкта творчої діяльності, зближуючи з Богом. Людина в епоху Відродження вважається не пасивним «зразком і подобою Бога», вона стає «богорівною» істотою. Урів-нюють же людину з Богом дві основні властиві для неї якості - розум і свобода волі, які дають змогу людині перебирати нескінченну кількість можливостей для творчої само-реалізації. Звеличуючи людину, гуманісти водночас критикували схоластичну філософію, наполягали на необхідності виходу за межі «схоластичної науки» до неформального, життєвого, гуманістичного знання. В епоху Відродження розвиваються нові уявлення про Всесвіт, який постає не замкненим, обмеженим, скінченним у просторі, а нескінченним.
51. природознавство і натурфілософія епохи Відрождення
Не менш нищівний удар по схоластичному світогляду і церкві, ніж гуманістична думка, реформаційні процеси і єретичні міркування Макіавеллі, був нанесений розвитком природознавства, що у XVI ст. домоглося значних успіхів.
Прагнення до поглибленого і достовірного пізнання природи знайшло відображення у творчості Леонардо да Вінчі (1452-1519), Миколи Коперніка (1473-1543), Йоганна Кеплера (1571-1630), Галілео Галілея (1564-1642).
Їхні теоретичні розробки й експериментальні дослідження сприяли не тільки зміні образу світу, але й уявлень про науку, про відношення між теорією і практикою.
Леонардо да Вінчі, геніальний художник, великий учений, талановитий винахідник (у числі його проектів — ідеї танка, парашута, шлюзу), стверджував, що будь-яке знання породжується досвідом і завершується в досвіді. Але справжню вірогідність результатам експериментування здатна додати лише теорія.
«Закоханий у практику без науки — немов керманич, що ступає на корабель без керма або компаса; він ніколи не впевнений, куди пливе. Завжди практика повинна бути споруджена на гарній теорії... Наука — полководець, і практика — солдати».
52. Філософські ідеї Реформації
Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється
після того, як у ХVІ ст. Відродження обертається феноменом Реформації.
М.Лютер (1483-1548) піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М.Лютер закликав повернутися до первісної "чистоти" християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді панських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне "священство", він робив непотрібним духовенство, пропонуючи "прямий", індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М.Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу "світської" його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим основній масі віруючих німців. Реформа М.Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.
Ж.Кальвін (1509-1564) був автором іншого, більш радикального варіанту Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж.Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії "обраності" цілком ірраціональні. Тому, як він каже, "званих багато, а обраних мало". Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний.
Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі ХІХ ст., а натуралістичний монізм - у матеріалістичному механічного світогляду Нового часу.
53. Філософія Нового часу
Це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:
1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва;
2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;
3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);
4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);
5) осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає “Знання – сила”
6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;
7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;
8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;
9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.
Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.
1. Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).
2. Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.
3. Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.
4. Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.
5. В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.
Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).
54. Бекон як основоположник емпіризму
Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність.
Першим кроком цього методу повинно бути очищення розуму від постійно загрожуючих йому помилок («ідолів»). Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб'єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.
Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент.
55. емпірична лінія в філософії нового часу бекон гоббс локк
Ф. Бекона ще називають засновником емпіризму у філософії — напряму, який будує гносеологічні посилання переважно на чуттєвому пізнанні та досвіді (емпірія — досвід, що спирається на експеримент). Основний принцип цієї філософської орієнтації в теорії пізнання виражений тезою: "Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях".
Лінію емпіризму у філософії Нового часу продовжив англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679). Разом з Декартом Гоббс став основоположником нової форми матеріалізму — механістичного і поширив його також на розуміння людської свідомості. Вся природа уявлялась йому як сукупність протяжних тіл, що різняться розмірами, фігурою, положенням і рухом. Рух він розумів суто механістично, лише як переміщення, всі вищі його форми зводив до механічного руху, все чуттєво-якісне різноманіття предметів та явищ розчиняв у кількісних визначеннях.
Продовжувачем емпіричної лінії у філософії Нового часу, започаткованої Ф. Беконом, був також англієць Джон Локк (1632—1704). Головними в його філософському вченні були проблеми пізнання, які вів розглядав з позицій матеріалістичного сенсуалізму. Полемізуючи з раціоналізмом Р. Декарта в трактаті "Досвід про людське розуміння" (1690), Дж. Локк заперечував наявність у людській думці (душі) будь-яких природжених ідей, попять, принципів тощо. Bin вважав душу чистим аркушем паперу, який заповнює письменами лише досвід, що розумівся як вплив навколишнього середовища на органи чуття людини, а відчуття — як основу всілякого пізнання.
56 .Декарт як основоположник раціоналізму
Декарт - основоположник раціоналізму Нового часу. Він зрівняв всі речі перед людським інтелектом. На відміну від Аристотеля початку або принципи він переніс з об'єктивного світу в людський розум. Такий підхід знищує природну нерівність речей, дозволяє застосувати до них єдину мірку - кількісний підхід. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. Аристотелівська якісна онтологія замінюється кількісним аналізом різноманітних речей, бо за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх розгляду людським інтелектом.
Декартова філософія стала передвісником механічного світогляду. У ній виділяються дві самостійні субстанції світу - матеріальна, відмінною характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерні непротяжність і неподільність. Людина у Декарта виявилася дуалістично розколеною на тілесний, матеріальний і духовний, мислячий початок. Розумність, здатність раціональної думки є істотна особливість людини, її виняткова якість. Раціоналізм Декарта затверджує розумність людини як єдину основу його пізнавальної активності, соціальної поведінки і конструювання буття відповідно до знання. Дуалістичний розрив духовного і тілесного початку в людині позначився в подальшому розвитку новоєвропейської філософії, в розмежуванні природного і в пошуках їх єдиної основи.
57. Паскаль про людину
Неоднорідність картезіанства найкраще виявляється на постаті Блеза Паскаля (1623—1662), одного з творців науки Нового часу. Двоїстість природи людини Паскаль поширює на різноманітні прояви суспільних явищ. Людина є поєднанням душі та тіла. Мораль — поєднання доброго та злого. Політика — закону та беззаконня. Однак ця дуалістичність є причиною нашої нездатності до пізнання світу таким, яким він є. Усе буття, починаючись з чогось кінцевого, має нескінченну багатоманітність проявів, яку не спроможний охопити ніхто з просторово та часом обмежених, окрім творця світу. Існування для нас людей, незалежних субстанцій, які можуть бути лише єднанням духовної та матеріальної (не підкореної законам простору та підкореної законам простору субстанції) субстанції накладає відповідне обмеження: ми сприймаємо матеріальні речі у формах духовності, а духовні речі — у вигляді матеріальності. Це робить людину безпорадною перед світом, бо такі наші знання вже за своїми визначеннями не відповідають дійсному стану.
Обмеживши пізнавальні можливості еталона наукового пізнання (а саме таким була в ті часи математика), Паскаль вказує на обмеженість також і чуттєвого пізнання. Таким чином, ні раціоналізм, ані емпіризм не здатні вдовольнити наше прагнення пізнати світ; мислення та розум лише використовують закладені в нас із народження фундаментальні ідеї (Паскаль тут посилається на Декарта). Розглядаючи ці фундаментальні поняття за допомогою того чи іншого наукового методу, ми переконаємося, що раціональних доказів їх істинності не існує, а є лише віра, яка спрямовує наші думки та дії на використання ідей. Таким чином, основою буття людини в світі є усвідомлення свого єднання з Богом, віра, а не мислення чи розум, ірраціональне, а не раціональне. Здатність єднатися з Богом дана кожному конкретному індивідові по-різному, це містичний процес, який відбувається в людському серці, початок цього процесу лежить в любові до Бога.
58 філософські погляди спінози
Значний внесок у подаланні дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза (1632- 1667 р.р.). З точки зору Спінози світ це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно своерідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його наукової філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення Пантеізму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеістична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування единої субстанції, Спіноза стояв на позиції гелозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає енаявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деяки дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
59 монадологія лейбніца
Лейбніц першим системно і доказово представив висловлювану ще у піфагорійські часи ідею про те, що монадність Всесвіту —- ознака транзитивна. Тобто розгляд Всесвіту як монади означає водночас визнання як монад і індивідуальних складових Всесвіту.
Взяті як множина, а не як Єдине, монади постали у якісно іншому ракурсі, збагатилися новими значеннями. Монади, що їх Лейбніц визначив як "прості субстанції", насправді виявилися не такими вже й простими (щоправда, мислитель чітко обмежив зміст поняття простоти, трактуючи її як відсутність складових частин). З іншого боку, монади постали кожна як замкнений, самодостатній, доцентровий світ. "Немає також засобів пояснити, — вважав він, — як може монада зазнати зміни у своєму внутрішньому єстві від якогось іншого витвору, оскільки в ній нічого перемістити, і не можна уявити в ній якого б то не було внутрішнього руху, який міг би бути викликаний, керований, збільшений або зменшений всередині монади, як це можливо у складних субстанціях, де існують зміни у відношеннях між частинами. Монади зовсім не мають вікон, через які щось могло б увійти туди, або звідти вийти"42.
Висловлюючись інакше, якби Лейбніц дотримувався арістотелівського трактування душі як ентелехії живого тіла взагалі, то поняття "монада" було б тотожним поняттю "душа". Оскільки ж він тлумачить душу дещо вужче — лише як тваринну душу і розумну душу (дух), — то поняття монади й душі у нього не збігаються. Але те, що монада Лейбніца — це, по суті, ентелехія (душа) в інтерпретації Арістотеля, сумніву загалом не викликає. Про таке розуміння монад свідчить і Подальший їх розгляд німецьким філософом. У пункті 63 "Монадології", зокрема, читаємо: "Тіло, що належить монаді, котра є його ентелехія, чи душа, утворює разом з ентелехією те, що можна назвати живою істотою, а разом з душею — те, що йменується твариною. А це тіло живої істоти, або тварини, буває завжди органічним; адже оскільки довільна монада по-своєму є дзеркалом універсуму, а універсум влаштований у досконалому порядку, то з необхідністю повинен бути також порядок і в тому, хто уявляє, тобто у сприйнятті душі, і, отже, також і в тілі, відповідно до якого універсум відображається в душі"47 .
60 філософія просвітництва і зародження німецької класичної філософії
Просвітництва, поставивши акцент на розум, успадкувала багато від раціоналізму, однак значно почерпнула також із ідейемпіризму. На відміну від раціоналістів, наприклад, Декарта, розум у просвітників не пасивне вмістилище вічних ідей спільних длялюдини і Бога, а є активним знаряддям перетворення життя. Це зумовлено загальним прагненням просвітників до змін, реформ суспільства і вірою в те, що, спираючись на науку, можна встановити нові розумні закони й перебудувати світ на краще.З емпіризму, зокрема у Локка, філософія просвітництва взяла те, що необхідною передумовою розуму є опора на факти, чуттєві дані. Виходячи з цього положення просвітники таврували раціоналізм як метафізику, філософію, що не сприрається на відомості про реальний світ. За взірець наукового підходу бралася Ньютонівська механіка. Кондільяк вважав рожніми,йнавітьшкідливими,абстрактніпоняттязразок буття, субстанція, сутність, атрибут, причина, свобода. Просвітники погано бачили різницю між філософією й наукою, й ставили до філософії такі ж вимоги, як до науки. В цьому відношенні вони були передвісниками позитивізму.Поєднання ідей раціоналізму й емпіризму було в філософії епохи Просвітництва поверховим, теоретично необгрунтованим. За це її критикував Георг Гегель, звинувачуючи у відсутності глибини й оригінальності.У своєму ставленні до релігії більшість просвітників притримувалися деїзму, тобто визнавали Бога-творця, але заперечували його втручання в перебіг подій у створеному ним світі. Їхня релігія була раціональною, узгодженою з розумом. В той же час вони виступали з критикою панівної релігії свого часу, релігії Одкровення, вважаючи її забобонами і марновірством.Частина філософів-просвітників притримувалася атеїстичних поглядів, заперечуючи існування Бога взагалі. Просвітникам, які захоплювалися механікою Ньютона, був властивий механістичний світогляд. Світ, природа й людина для них були складними машинами, підпорядкованими лише законам природи. Філософія просвітників відкидала телеологію, тобто поняття про мету існування світу й людини, й схилялася до фаталізму, зумовленого механіцизмом. Схоластика, філософія Середньовіччя, стверджувала, що людина має свободу волі, оскільки її створив такою Бог, надавши їй можливість вибору вірити чи не вірити, тоді як механістична людина просвітників не мала такої свободи - її дії і доля були строго зумовлені законами природи.Відкидаючи релігію, як основу моралі, просвітники виводили етичні норми із природи людини, яку вони вважали незмінною, складеною із інстинктів, схильностей та чуттєвих потреб. З природи людини вони виводили поняття про її природні права. Щодо огранізації суспільства, то просвітники відстоювали ідею суспільного договору. Ця ідея про те, що люди організовані в
суспільство таким чином, щоб забезпечити свій захист, і з цією метою передають державі частину своїх прав, дозволяв пояснити походження держави й влади без втручання Бога.Вірячи в здатність розуму до справедливого влаштування життя,
61 коперніканський переворот канта
Кант, за його словами, здійснив коперниканський переворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джерело всезагальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм).Апріорні форми Канта – це не “вроджені ідеї” Декарта. Вони позбавлені змістовності, а постають як певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу.Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність емпіриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не “вроджені ідеї”, а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати знання.Світ ноуменів і феноменів Канта можна уявити, прийнявши дналогію пізнання і виробництва. Оскільки, за Кантом, розум уконституював світ, даний у науковому досвіді, то й джерело веезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних формах його конституювання – не в об'єкті, а в суб'єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії. Розум, який Кант досліджував, він називав “чистим”, або “трансцендентальним” (потойбічним щодо емпіричного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуальному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав “трансцендентним” (потойбічним до емпіричного об'єкта).
62 зародження філософії у стародавньому китаї. Філософські погляди Конфуція
Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, особистої реальності, розвиток наукових знань в першу чергу в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, які виникають VІ-V ст. до н, е, зберігає своє значення протягом тисячоліть аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя. Конфуція ./551-479 рр. до н. е. яке отримало назву конфуціанства. Нерівну еталон у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його викладі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини. Її етики та моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космогонії, антології, гносеології, логіки були в стані започатування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги його вчення перебувають .проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття - "жень" - гуманність.
"Жень" визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становив щем. Згідно з принципом "жень" правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція "сяо" - синовньої поваги до батьків. Велику увагу він приділяв "юе" - музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив "лі" - етикету - правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція "чжен мін" -"виправлення" імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами.
З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.
Первинною філософією матеріалістичного напряму в Китаї виступає Даосизм.
Засновником даосизму вважається Лао-цзи /УІ-У ст.до н.е./. Але, бажаючи підняти престиж даосизму у боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді /697-598 р. до н. е./. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом будь яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.
63. філософські засади буддизму
Хоча існує багато напрямів і шкіл буддизму, існують його головні філософські засади, що поділяють всі буддисти, Трилакшана (Три ознаки Буддійського вчення):
1. Анітья, визнання непостійного, мінливого характеру всесвіту. Нема нічого постійного.
2. Анатман, відсутність віри в індивідуальну «душу».
3. Дукха, страждання як універсальний принцип непробудженого буття.
Буддизм вчить робити добрі та вмілі вчинки, уникати злих та невмілих вчинків, а також очищувати та розвивати розум. Мета цих практик — покласти край стражданням та досягти вгасання (Ніббана) жадоби, злості та омани, і тим самим досягти Пробудження (Бодхі).
Буддизм заперечує існування абсолютного трансцендентного Бога-творця, який вшановується в аврамічних релігіях, зокрема в християнстві. Натомість буддисти допускають існування багатьох божеств або богів, які є частиною світу і залежні від його законів. Ці божества так само як люди, прагнуть стати буддами — істотами, що вийшли з кола перероджень і смертей, досягнувши пробудження.
Спільним для всіх буддистських деномінацій є заперечення існування індивідуальної душі людини. Віра в її існування вважається великим гріхом — основною перепоною на шляху до досягнення стану пробудження.
64. Передумови філософії у стародавній Індії.
Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли відходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські системи, що згодом стали справжньою філософією. У ІІ-І тис. до н.е. цей процес охопив територію Стародавньої Індії, де й з”явилися перші філософські традиції і школи. Основні особливості староіндійської філософії:1)Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою (1500 р. до н.е.). У них у міфологічній і релігійній формі сконцентровано всі існуючі на той час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо. Скл з 4 розділів: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарведа.Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться мета і послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання.Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану, засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами).Перші філософські системи, що виникали, досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання труднощів, що об”єктивно існували в людському житті. Шукали відповіді на питання про добро і зло, картину Всесвіту, сенс людського життя. Причому ці відповіді мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування. Людина усвідомлює своє страждання і постійно перебуває в постійному пошуку шляхів його подолання.головна причина страждання – залежність людини від впливу на неї карми. Сенс існування – прагнення управляти своєю кармою, або подолати зло, яке домінує в реальному житті та є
небезпечним для майбутнього. Головна причина зла-незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв”язки, що існують у житті людини та Всесвіті. Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя. Істина необхідна для того, щоб звільнити людину від людських потреб, чуттєвих потреб тощо, які є безпосередньою причиною існування зла і страждань. Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства. Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм. Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та інші залишили після Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії виділяють класичні системи – санкх’я, н’яя, йога, міманса, веданта, вайшешика; неокласичні системи – чарвака-локаята, буддизм, джайнізм.Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”, дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракріті.
65. Гносеологія І.Канта.
Кант здійснив корінний переворот в постановці і рішенні філософських проблем. У середньовічній філософії і філософіїепохи Відродження центральною частиною філософських систем є вчення про буття - онтологія. Філософи Нового Часу - Спіноза, Локк, Бэкон, Декарт, Беркли і Юм, перенесли акцент на проблеми гносеології (теорію пізнання). Проте в центральній проблемі гносеології - взаємодії суб'єкта і об'єкту - докантовская філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкту пізнання. Кант же робить предметом філософії специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання. У філософії Нового часу до Канта суб'єктивне начало розглядалося як перешкода на шляху до істинного знання, як те, що спотворює і затемняє дійсний стан речей. У Канта ж виникає завдання: встановити відмінність між суб'єктивними і об'єктивними елементами знання в самому суб'єктові, в його різних рівнях і структурах. Кант переосмислює саме поняття суб'єкта і уперше у філософії ставить питання про загальність суб'єкта. У самому суб'єктові Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідчений) і трансцендентальний (що знаходиться по той бік досвіду). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального - надындивидуальное почало в людині, тобто загальні визначення людини як такої, людини як представника людства
66.І.Кант про мораль
Вчення про моральність знаходиться в центрі всієї системі Канта. Канту вдалося показати, якщо і не пояснити повністю, цілий ряд специфічних рис моралі. Моральність не є психологія людини як такого, вона не зводиться ні до яких притаманних всім людям елементарним прагненням, почуттям, пробудженням, ні до яких особливих унікальних переживань, емоцій, відмінних від всіх інших психічних параметрів людини. Моральність, звичайно, може приймати форму тих або інших психологічних явищ в свідомості людини, але лише через виховання, через підпорядкування стихії почуттів особливій логіці моральної повинності. Взагалі, мораль не зводиться до "внутрішньої механіки" душевних імпульсів і переживань людини, а має нормативний характер, тобто ставить людині певні дії і самі пробудження до них по їхньому змісту, а не по психологічному вигляду, емоційному забарвленню, душевному настрою і т. п. У цьому насамперед і полягає об'єктивно-долженствовательного природа моральних вимог по відношенню до індивідуальній свідомості. Цим методологічним розмежуванням "логіки почуттів" і "логіки моралі" Канту вдалося виявити суть морального конфлікту в сфері індивідуальної свідомості в конфлікті обов'язку і схильностей, бажань, безпосередніх прагнень. Обов'язок по Канту - одностороння і тривка цільність, реальна альтернатива моральної м'якотілості і протистоїть останньому як принциповість компромісів. Одна з історичних заслуг Канта в розвитку поняття моралі полягає в його вказівці на принципову загальність моральних вимог, що відрізняє мораль від багатьох інших схожих з нею соціальних нормативів (звичаїв, традицій). Кант звернув увагу на ролі особистої самосвідомості і самопонужденія в моралі, на специфічний характер моральної свободи, на зв'язок цієї свободи з особливостями моральної повинності. Свобода розглядається ним як один з певних аспектів морального розуму. Парадокс кантівської етики полягає в тому, що, хоча моральна чинність і направлена на здійснення природної і моральної досконалості, досягти його в цьому світі неможливо. Кант намагався намітити і дозвіл парадоксів своєї етики, не вдаючись до ідеї Бога. Він бачить в моральності духовне джерело корінного перетворення і оновлення людини і суспільства. Порушення Кантом проблеми автономності етики, розгляд етичного ідеалу, міркування про практичний характер моральності і т. д. визнаються неоціненним внеском у філософію.
67.суб´єктивний ідеалізм Фіхте
Дальший розвиток ідея активності суб´єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Йогана-Готліба Фіхте, який проголосив себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за межі його вчення. У Канта об´єкт пізнання (світ явищ) конституюється суб´єктом, за винятком чуттєвого матеріалу, що походить від речей у собі. Але якщо річ у собі є мислимою сутністю («чистий розум» тільки допускає її існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припущенням, і всю систему філософського знання можна вибудувати на одному принципі — «Я». Отже, філософія Фіхте — це суб´єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте — це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» — це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів. «Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше… все інше можна вивести», — писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття породжує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою
субстанцією), то Фіхте є основоположником іншого принципу — «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «В діянні початок буття». Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання). Перший акт цієї діяльності — самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення (і самотворення) переростає в покладання (творення) «не-Я», чогось відмінного від «Я». Скажімо, «Я» як індивідуальний суб´єкт в акті самоусвідомлення піднімаюсь над тим «Я», яке усвідомлюється. Останнє постає як щось конкретне, обмежене. Наприклад, «Я» роздумує над своїм вчинком; «Я» собі в ньому не подобаюсь, це не той «Я», яким «Я» хотів би бути, тобто це «не-Я». Якщо під «Я» розуміється абсолютний суб´єкт (Бог), то він у подібному акті самотворення несвідомо творить природу. Природа у Фіхте позбавлена самості, вона тільки матеріал, обмеження діяльності «Я» (Бога). Але ця обмеженість не об´єктивна, ця межа покладена самим «Я», яка ним же може бути й подолана в процесі діяльності. Акт самоусвідомлення є водночас актом самотворення. Отже, другий акт —«Я є не-Я» (антитеза). «Не-Я» виступає як об´єкт, який обмежує свободу «Я». Об´єкт, як у формі природи, так і культури, у філософії Фіхте породжений суб´єктом. За це намагання «виколупати» об´єкт із суб´єкта його критикували Кант і Шеллінг. «Не-Я» потрібний Фіхте як перепона, яку необхідно подолати, тобто як засіб реалізації свободи. Через прогресивне долання обмеженостей і відбувається вдосконалення «Я». Третій акт (синтез) — «Я є Я і не-Я» — є зняттям протилежності суб´єкта і об´єкта, ствердженням їх тотожності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкінечність.
68.Фрідріх Гегель
один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст. За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму. Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання. У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо. Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну,
глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності. Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості.
69.Філософія Ніцше
це перш за все філософія індивідуума, але не індивідуаліста. Прагнення зрозуміти особу, знайти вихід з кошмарів епохи – епохи подвійної моралі у всьому: у стосунках з людьми, націями, державами, у відношенні до самого собі - такий бачиться мета філософських побудов Ніцше. Звідси і поетична форма цих побудов, бо чи можна усвідомити особу, використовуючи біологічні, медичні, психологічні терміни? Звідси і частенько афористичний їх характер - прагнення виразити свої думки в ємких, чітких і одночасно коротких фразах. Але тут і причина трагедії Ніцше. Дійсно, що може бути соблазнительнее для інтелектуального обивателя, чим короткі, такі, що легко запам'ятовуються і на перший погляд не вимагають глибокого вдумування (настільки вони здаються очевидними і зрозумілими) формулювання, що так відповідають підсвідомим устремлінням і бажанням.Іншими словами до Ніцше і його праць не можна личити з позицій однозначної логіки: Вона щонайменше двозначна, але найчастіше багатозначна і визначається контекстом. Звичайно, можна заявити, що все це викликано хворою свідомістю філософа. Але чи не та ця хвороба, яка загострює сприйняття і дозволяє побачити те, що недоступно так званому здоровому розуму? Та і де вона, кордон між здоров'ям і хворобою у людини, що намагається "вивернути" свій розум в болісному процесі самопізнання? Філософські пошуки Ніцше - це пошуки моралі для вільної людини на дорозі руйнування традиційних цінностей, орієнтація на яких руйнує людяність, особу,
а зрештою і самої людини. Всі існуючі і існуючі моралі, на думку Ніцше, не просто несуть на собі друк суспільства і умов його існування і виживання, але направлені, і це головне, на обґрунтування і виправдання володіння. Іншими словами, вони корисливі, а тому і антигуманні. Все, навіть так звані загальнолюдські моральні цінності при уважному їх розгляді виявляються ширмою, що маскує користь. Чи так не краще сказати про це прямо, назвати речі своїми іменами і або відмовитися від цих "моральних" цінностей, або жити відповідно до їх? Але останнє навряд чи можливо для людини, споживаючої і прагнучої до вжитку і такої, що живе в суспільстві - стаді. А тому всі демократичні рухи, на думку Ніцше, слідують цій моралі стадних тварин, що має своє коріння в християнстві. І сповна природною і логічною виглядає ніцшеська критика християнства і християнської моралі, бо ця критика є наслідок неприйняття буржуазно-ліберального духу християнства і буржуазного раціоналізму. Філософія Ніцше як філософія життя носить антропоморфний характер, повертаючи людину в природу і в теж самий час олюднюючи природу, наділяючи її антропоморфними рисами, і перш за все волею до влади. Принцип волі до влади - основний динамічний принцип філософії Ніцше - управляє розвитком і людини, і всесвіту. Звідси життя є абсолютна реальність, і вона збагненна з себе самій. І людська душа, людський інтелект породжені життям і включені в неї. Тут можна углядіти певне біологизаторство, певну редукцію духовного до біологічного. Але це лише одна сторона ніцшеанської філософії життя. Можна відмітити і іншу сторону, пов'язану з постійним пошуком людьми своїх зв'язків зі всесвітом. І визнання природності душі в житті, їх злитій зі всесвітом. І визнання природності душі в житті, їх злитій зі всесвітом виглядає сповна логічним в контексті таких пошуків. Тоді і безумство філософії Ніцше з'являється не ірраціональним, а сповна природним в спробах виявити що визначає в розвитку особи через принцип волі до влади, що робляться філософом, керівник світом і людиною, особливо якщо цей принцип тлумачити так само широко, як це робить Ніцше. По Ніцше, воля до влади - це не просто прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним. Слабкість відносна і визначається, з одного боку, положенням людини серед інших людей, а з іншої - мірою самопізнання особи. Особа вільна і сильна, якщо вона усвідомлює себе особою, яка може поступати і поступає відповідно до цього усвідомлення. Але усвідомлення не лише індивідуально, воно ще соціальне і історичний. І лише при виконанні всіх цих умов ми маємо дійсно вільну і моральну людину. Що живе у вільному і моральному суспільстві. Ідеалом тут є свобода не в християнському розумінні, яка є несвобода, внутрішнє поневолення, упокорювання перед силою, а свобода античності і Відродження - у вільному суспільстві подібний культ, нав'язаний християнським лицемірством, неможливий. Перехід же до такого суспільства можливий не на дорозі насильницького знищення існуючого суспільства несвободи, бо всяке насильство породжує нове насильство, а саме на дорозі відродження ідеалу вільної сильної людської особи.
70.Діалектика Гегеля
Вищої щаблі свого розвитку діалектика в ідеалістичної формі досягла в філософії Гегеля (177О-1831), який був великим представником об'єктивного ідеалізму.Гегелівська система об'єктивного ідеалізму складається з трьох основних частин. У першій частині своєї системи - в "Науці логіки" - Гегель зображує світової дух (званий їм тут "абсолютною ідеєю") таким, яким він був до виникнення природи, тобто визнає дух первинним. Ідеалістичне вчення про природу викладено ним у другій частині системи - в "Філософії природи". Природу Гегель як ідеаліст вважає вторинної, похідною від абсолютної ідеї. Гегелівська ідеалістична теорія суспільного життя складає третю частину його системи - "Філософію духу". Тут абсолютна ідея стає по Гегелю "абсолютним духом". Таким чином, система поглядів Гегеля носила яскраво виражений ідеалістичний характер.Суттєва позитивна особливість ідеалістичної філософії Гегеля полягає в тому, що абсолютна ідея, абсолютний дух розглядається ним у русі, в розвитку. Вчення Гегеля про розвиток становить ядро гегелівської ідеалістичної діалектики і цілком спрямоване проти метафізики. Особливе значення в діалектичному методі Гегеля мали три принципи розвитку, що розуміються ним як рух понять, а саме: перехід кількості в якість, протиріччя як джерело розвитку і заперечення заперечення. У цих трьох принципах, хоча і в ідеалістичної формі, Гегель розкрив загальні закони розвитку. Вперше в історії філософії
Гегель учив, що джерелом розвитку є протиріччя, притаманні явищам. Думка Гегеля про внутрішню суперечливість розвитку була дорогоцінним придбанням філософії.Виступаючи проти метафізиків, що розглядали поняття поза зв'язку один з одним, абсолютизувавших аналіз, Гегель висунув діалектичне положення про те, що поняття взаємопов'язані між собою. Таким чином, Гегель збагатив філософію розробкою діалектичного методу. У його ідеалістичної діалектиці полягало глибоке раціональне відображення. Розглядаючи основні поняття філософії і природознавства, він певною мірою діалектично підходив до тлумачення природи, хоча в своїй системі він і заперечував розвиток природи в часі.У гегелівської філософії існує суперечність між метафізичної системою і діалектичним методом. Метафізична система заперечує розвиток в природі, а його діалектичний метод визнає розвиток, зміну одних понять іншими, їх взаємодію і рух від простого до складного. Розвиток суспільного життя Гегель бачив лише в минулому. Він вважав, що історія суспільства завершитьсяконституційної станової прусської монархією, а вінцем усієї історії філософії він оголосив свою ідеалістичну систему об'єктивного ідеалізму. Так система Гегеля взяла гору над його методом., Проте в гегелівської ідеалістичної теорії суспільства міститься багато цінних діалектичних ідей про розвиток суспільного життя. Гегель висловив думку про закономірності суспільного прогресу. Громадянське суспільство, держава, правові, естетичні, релігійні, філософські ідеї, згідно гегелівської діалектики, пройшли довгий шлях історичного розвитку. Якщо ідеалістична система поглядів Гегеля носила консервативний характер, то діалектичний метод Гегеля мав величезне позитивне значення для подальшого розвитку філософії, з'явився одним з теоретичних джерел діалектико-матеріалістичної філософії.Таким чином, історична роль філософських вчень німецьких філософів кінця XVIII - початку XIX ст., Особливо Гегеля, полягала у розвитку цими видатними мислителями діалектичного методу.
71.Матеріалістичні мотиви німецької класичної філософії.
Матеріалізм 17-18 століть при всій його прогресивної історичної ролі відрізнявся тим недоліком, який розглядав світ метафізично. Наприкінці 18 - початку 19 століття передові представники природознавства у філософії вже стали в тій чи іншій мірою долати метафізичний спосіб мислення. Все більш пробивала собі дорогу ідея розвитку природи і суспільства. У критиці метафізичних поглядів і в теоретичної підготовки діалектичного методу значну роль відіграли представники класичної німецької філософії - І. Кант, І.Г. Фіхте (1762-1814), Ф.В. Шеллінг (1775-1854), Г.Ф. Гегель (1770-1831). Для філософської системи Канта характерний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Матеріалістичні тенденції у філософії Канта виявляються в тому, що він визнає існування об'єктивної реальності, речей поза нами. Кант вчить, що існують "речі в собі", що не залежать від пізнає суб'єкта. Якщо б Кант послідовно проводив цей погляд, то він прийшов би до матеріалізму. Але в суперечності з цією матеріалістичної тенденцією він стверджував, що "речі в собі" непізнавані. Іншими словами, він виступив як прихильник Дністровська ГЕС. Агностицизм наводить його до ідеалізму. . Ідеалізм Канта виступає у формі _апріорізма. , Вчення про те, що основні положення будь-якого знання є доопитнимі, апріорними формами розсуди 2ка. Простір і час, за Кантом, є не об'єктивними формами існування матерії, а всього лише формами людської свідомості, апріорними формами чуттєвого споглядання. Згідно з ученням Канта, предмет пізнання конструюється людською свідомістю з чуттєвого матеріалу за допомогою апріорних форм розуму.
72.Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха
Л.Фейєрбах (1804-.1872 рр.) — філософ, який здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії після Канта і Гегеля. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» і «Основні положення філософії майбутнього».
Цікава еволюція філософських ідей Л.Фейєрбаха, який починав з вивчення теології, потім став учням Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і, нарешті, прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це так писав: «Моєю найпершою думкою був бог, другою — розум, третьою і останьою — людина».
Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений в щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доказував Гегель, а вторинне, похідне від матерії.
Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, в ній Бог і теологія ' повністю розчиняються у вченні про людину.
73.Ірраціональна філософія Шопенгауера
Ірраціоналізм - напрям у філософії, що наполягає на обмеженості людського розуму в досягненні світу. Ірраціоналізм припускає існування областей світобачення, недоступних розуму, і досяжних тільки через такі якості, як інтуїція, почуття, інстинкт, одкровення, віра і т. п. Таким чином, ірраціоналізм затверджує ірраціональний характер дійсності. "Світ як воля і представлення". Артур Шопенгауэр послідовник Канта. Прибічник волюнтаризму (воля - вищий принцип буття).
Шопенгауэр виходить з думки про те, що ідеалізм і матеріалізм неправомірні, уразливі, помилкові, оскільки світ пояснюється на основі інших речей. Представлення - вихідна точка розпаду на об'єкт і суб'єкт. Представлення береться в розвиненому виді. У історичному плані з'являється з появою першого класу, хоч би класу комах. "Немає об'єкту без суб'єкта також як і немає суб'єкта без об'єкту". Друга складова світу - воля, деяка ірраціональна сила. Воля - поривши до життя. Представлення виникає на відповідь руху організмів у пошуках їжі. Шопенгауэр розрізняє стадії активізації волі. Вольові начала: 1. тяжіння, 2. магнетизм, 3. хімізм (неорганічні). Згідно Шопенгауэру, життя - це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і приходить на розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження - людина, що мудро живе, усвідомлює неминучість лих, а тому приборкує свої пристрасті і ставить межу своїм бажанням. Життя людини, по Шопенгауэру, - це постійна боротьба із смертю, безперестанне страждання, причому усі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається лише пересиченням і нудьгою.
74.Головні проблеми діалектичного матеріалізму.
Діалекти́чний матеріалі́зм — одна з складових частин філософського вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса — марксизму.
Маркс та Енгельс опираючись на німецьку класичну філософію (матеріалізм Людвіга Фейєрбаха), англійську класичну політичну економію (Адама Сміта, Рікарда),французький утопічний соціалізм (Фур’є, Сен-Cімона) та діалектичну філософію Гегеля, створили вчення, яке поєднало діалектику та матеріалізм.
Термін не використовувався ані Марксом (який говорив про свій «матеріалістичний метод»), ані Енгельсом (останній вживав термін «матеріалістична діалектика»). Уперше, здається, був уведений у 1887 році Йосифом Діцгеном, робітником-соціалістом, дописувачем Маркса. Подальше застосування терміна належить Леніну («Матеріалізм та емпіріокритицизм», 1908). Відштовхуючись від ідей Енгельса, він розвиває три головні теми: «матеріалістичне перевертання» гегелівської діалектики; історицизм етичних принципів, встановлених у боротьбі класів; збіг «законів розвитку» в фізиці (Гельмгольц), біології (Дарвін) та політичної економії (Маркс). Таким чином, Ленін займає позицію поміж марксизмом історицистським (Лабріола) та детерміністським, наближеним до «соціал-дарвінізму» (Каутський). Після Жовтневої Революції радянська філософія поділяється між «діалектиками» (Деборін) та «механістами» (Бухарін). Суперечку припинила влада. Генеральний секретар ЦК КПРС Сталін опублікував у 1931 р. декрет, який ототожнював «діалектичний матеріалізм» з марксизмом-ленінізмом (див. книгу Рене Запати (René Zapata, «Філософські суперечки в СРСР 1922—1931 рр.», Париж, 1983). Ще через сім років у невеличкій книжечці«Діалектичний та історичний матеріалізм» (1938) Сталін кодифікує його зміст, перераховуючи «закони діалектики», «основу» певних наук і, зокрема, науки про історію, висуває апріорну гарантію їх узгодженості з «поняттям пролетарського світу».
75.Головна проблематика історичного матеріалізму.
Історичний матеріалізм — під цим поняттям найчастіше розуміється марксистська філософія історії; одна з 3-х основних складових частин філософії марксизму (діалектичний матеріалізм, історичний матеріалізм та науковий комунізм). Як така була сформульована та обґрунтована в марксизмі-ленінізмі (сталінізмі). Розглядає історію людства як діалектичну взаємодію продуктивних сил та виробничих відносин. Сам Карл Маркс ніколи не використовував цього терміну, вживаючи вираз «матеріалістичний погляд на історію». Виходячи з матеріалістичних позицій Маркс виділяє у виробничих відносинах суспільства економічний базис, що визначається розвитком продуктивних сил, і надбудову, до якої входять держава, релігія, культура та інше, визнаючи примат базису над надбудовою.
Продуктивні сили опереджають у своєму розвитку виробничі відносини, які мають більшу інерцію і гальмують розвиток продуктивних сил. Протилежність між продуктивними силами й виробничими відносинами розв'язується при революційній зміні виробничих відносин. Прикладами такої зміни є буржуазні революції, які замінили застарілі феодальні відносини на капіталістичні.
Вся історія інтерпретується як низка суспільно-економічних формацій, що приходять на зміну одна одній:первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодальний лад, капіталізм. В майбутньому Маркс передбачав заміну капіталістичного ладу на комунізм. За винятком первіснообщинного ладу та комунізму, всі соціал-економічні формації антагоністичні: побудовані на експлуатації пригнобленого класу панівним класом: рабів — рабовласниками, селянства — феодалами, пролетаріату — буржуазією. Розвиток кожної формації диктується, згідно із принципами діалектики, притаманними їй протиріччями. Наприклад, основним протиріччям капіталізму Маркс вважав протиріччя між суспільним характером виробництва та приватною власністю на засоби виробництва.
Внутрішні протиріччя антагоністичного суспільства за Марксом із неминучістю ведуть до його загибелі. Інструментом переходу від одного ладу до іншого виступає класова боротьба між експлуатованими та експлуаторами.
76.Марксизм про рушійні сили історичного процесу.
Проблема рушійних сил у філософській та соціально-політичній літературі завжди вирішувалась неоднозначно. Одні мислителі вважали, що рушієм суспільного розвитку є суперечності, інші пов'язували їх з об'єктивними чи суб'єктивними чинниками, треті з діяльністю людей чи окремих особистостей, четверті шукали їх у певних соціальних детермінантах і таке ін. Розв'язання даної проблеми у межах основних напрямів філософії формувало матеріалістичне й ідеалістичне її розуміння. Послідовне розв'язання цього питання було здійснено марксизмом. К.Маркс і Ф.Енгельс виходили з того, що суспільне життя і діяльність визначають суспільну свідомість, а не навпаки. Вони пов'язували рушійні сили суспільства з діяльністю людей. На їхню думку, життя суспільства, історія людства є процесом діяльності самих людей, особистостей, класів і народів. У цьому контексті марксизм пішов далі, шукаючи відповіді на питання, а що є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої особи чи соціальної групи, колективу, суспільства чи людства. Суспільна діяльність (практика), з одного боку, опосередковується існуючими потребами та інтересами, а з іншого - соціальним середовищем суб'єктів історичного процесу. Ця суперечність є вихідним моментом людської діяльності. Не існує жодної рушійної сили, котра прямо чи опосередковано не брала б участі у розгортанні та вирішенні протиріч.
77. Марксизм та екзистенціалізм про відчуження та шляхи його подолання.
Особливий підхід, який вирізнявся з-поміж інших, був у представників екзистенціалізму. Вони розглядали головним джерелом відчуження перетворення техніки у самостійну силу, яка існує за власними законами.
За Карлом Ясперсом, технічне відчуження стало центральним, оскільки техніка все більше заповнює предметне буття людини. Він вважав, що вихід є у розвитку комунікації, у індивідуальному та інтимному спілкуванні, протистоянню будь-якому фанатизму.
В американському екзистенціалізмі у якості джерела відчуження розглядається не тільки техніка сама по собі, але і прирівнювана до неї раціоналістична філософія, насамперед неопозитивізм. Стверджується, що прийняття установок раціоналізму змушує людини жити не за суб’єктивними законами «життєвого світу», а за законами «наукової картини світу», що і є причиною відчуження. Зняття подібних форм відчуження можливо шляхом переорієнтації на особистісне світосприйняття.
Розрізняючи «справжнє» та «несправжнє» буття, Мартін Хайдеггер розглядає відчуження як форму існування людини у знеособленому світі повсякденності. З його точки зору відчуженість проявляється у виконанні індивідом соціальних ролей, у підкоренні його суспільним нормам поведінки, мислення, мови.
78.Філософські погляди К'є́ркегор
Серен К'є́ркегор (5 травня 1813 — 11 листопада 1855) — данський філософ і теолог, основоположник екзистенціалізму. Кьеркегор вперше відверто виступив проти раціоналістичної системи Гегеля. "одиничні" К'єркегора полягала не тільки в різкій критиці філософського раціоналізму, який він не прийняв і якому протиставив не так систему, скільки цілісність і несуперечність ідеї віри.
Кьеркегор висуває ідею віри в протилежність раціоналістичної традиції, але не заперечує можливостей розуму, не применшує пізнавальних схильностей і здібностей людини. Він тільки, як і Кант, обмежує можливості розуму в пристрої щасливою, справжнього життя людини. Розуму є місце в життя, але не розум є справді людським надбанням. Розум не в змозі пояснити божественне диво (диво - одиничне), розум не здатний охопити все багатство і унікальність одиничною людського життя. Кьеркегор яскраво і однозначно вже в I половині XIX століття виступив проти загальних і об'єктивних підстав людського буття. Людина, на відміну від тварини, не родове, а екзістірующее істота. На відміну від Сократа, Кьеркегор головним завданням філософії бачить не раціональне обгрунтування релігійно-морального життя, а, навпаки, по-перше, над-раціональне, навіть ірраціональне обгрунтування життя, по-друге, життя не релігійно-моральної, а над-етичної, що не заважає понад-моральної життя мати підставу в етиці. У центр своїх філософських роздумів Кьеркегор ставить проблему буття одиничного - єдиного і єдиної людини. Щоб пояснити особливість своєї філософії, Кьеркегор послідовно описує і аналізує три "сфери існування" людини - естетичну, етичну, релігійну. Отже, життя людини в цілому, як вважає Кьеркегор, покоїться на тих чи інших правилах поведінки, на тих чи інших нормах і принципах ставлення до життя, тобто на етиці. Але етика різна і Кьеркегор розрізняє три несвідомих один до одного типах життя, що виражаються в трьох протилежних стадіях (рівнях) життя.
79.Несвідоме як елемент духовного світу людини.
Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання. У духовному світі несвідоме достатнього ступіня виражене у менталітеті — сукупності прийнятих і, в основному, ухвалених суспільством поглядів, форм та способів поведінки, яка відрізняє його від інших людських спільностей. Він має надсвідомий характер, тому що "не закріплений у матеріалізованих продуктах, а розчинений у атмосфері суспільства". Тут діє механізм установки, свою залежність від якої людина не усвідомлює, тому що установка склалася незалежно від її волі та діє на несвідомому рівні. Саме тому менталітет не дає можливості суб'єкту здійснити рефлексію. Носій його перебуває в переконанні, що він сам сформував свої позиції та погляди. У цій обставині полягають величезні труднощі перебудови свідомості людини у світі, що змінюється.
Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість. У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому. У 20 столітті окрім проблеми свідомості і самоусвідомлення встає проблема несвідомого. Це проблема наявності прихованих детермінант свідомості, тобто залежності змісту свідомості від об'єктивних по відношенню до нього чинників, не представлених в досвіді самої свідомості, а тому несвідомих.
80.Фрейдизм про роль несвідомого.
Відкриття несвідомого, дослідження його структури, впливи на індивідуальне і громадське життя було головною заслугою 3игмунда Фрейда. Несвідомі, по Фрейду, багато наших бажань і спонукання. Досить часто проривається несвідоме назовні в гіпнотичних станах, сновидіннях, в яких-небудь фактах нашої поведінки : обмовках, описках, неправильних рухах і так далі. Згідно з Фрейдом, психіка людини є взаємодією трьох рівнів : несвідомого, передсвідомого і свідомого. Несвідоме він вважав центральним компонентом, що відповідає суті людської психіки (усе природне, родове, природжене, інстинктивне належить цьому шару психіки), а свідоме, свідомість - "вікно в зовнішній світ" - лише особливою інтуїцією, що надбудовується над несвідомим. Третій шар психіки - передсвідомість, або розум в інтерпретації Фрейда, який стоїть на межі несвідомого і свідомість і здійснює цензуру усім проявам (бажанням) природи людини. Створена Фрейдом модель особи з'являється як комбінація трьох елементів. "Воно" - глибинний шар несвідомого потягу - психічне самозвеличання, основа діяльності індивідів, "Я" - сфера свідомого, посередник між "Воно" і "зовнішнім світом", у тому числі, природними і соціальними інститутами. "Сверх-Я" (super - ego) - внутрішньоособова совість, яка виникає як посередник між "Воно" і "Я" в силу постійно виникаючого конфлікту між ними. "Понад - Я" є як би вищою істотою в людині. Це внутрішньо засвоєні індивідом соціально значущі норми і заповіді, соціальні заборони влади батьків і авторитетів.
Глибинний шар людської психіки, по думці Фрейда, функціонує на основі природних інстинктів, "первинних потягів" з метою отримання найбільшого задоволення. В якості основи первинних потягів Фрейд спочатку розглядав чисто сексуальні потяги. Пізніше він замінює їх загальнішим поняттям "лібідо", яке охоплює вже усю сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до Батьківщини. Кінець кінцем, він висуває гіпотезу, що діяльність людини обумовлена наявністю як біологічних, так і соціальних потягів, де домінуючу роль грають так звані "інстинкт життя" - ерос і "інстинкт смерті" - танатос. Оскільки в задоволенні своїх пристрастей індивід стикається із зовнішньою реальністю, яка протистоїть у виді "Воно", в нім виділяється "Я", прагнуче приборкати несвідомі потяги і направити їх в русло соціально схваленої поведінки при допомозі "понад, - Я". Фрейд не абсолютизував силу несвідомого. Він вважав, що людина може опанувати свої інстинкти і пристрасті і свідомо управляти ними в реальному житті. Завдання психоаналізу, на його думку, якраз і полягає в тому, щоб несвідомий матеріал людської психіки перевести в область свідомості і підпорядкувати своїм цілям.
81.Шляхи впливу на несвідоме.
Загальна ідея про несвідомий, що сходить до ідей Платона про пізнання - спогаді, залишалася панівною аж до нового часу. Ідеї Декарта, що стверджував тотожність свідомого та психічного, послужили джерелом уявлень про те, що за межами свідомості може мати місце тільки чисто фізіологічна, але не психічна діяльність мозку. Концепція несвідомого та докази її існування вперше чітко сформульована Лейбніцем в 1720 р . На його думку, несвідоме - нижча форма душевної діяльності, що лежить за порогом усвідомлених уявлень, що піднімаються, над безліччю темних сприйнять. Першу спробу матеріалістичного пояснення несвідомого здійснив Гартлі, який пов'язував несвідоме з діяльністю нервової системи. Кант пов'язував несвідоме з проблемою інтуїції, питанням про чуттєве пізнання (несвідомий апріорний синтез).
У період романтизму, ірраціоналістіческое вчення про несвідоме висунув Шопенгауер, продовжувачем якого виступив Е. Гартман, який поставив несвідоме у ранг універсального принципу, основи буття й причини світового процесу.
У XIX столітті почалося власне психологічне вивчення несвідомого (І. Ф. Гербарт, Г. Т. Фехнер, В. Вундт, Т. Ліппс). Було встановлено, що несумісні ідеї можуть вступати між собою в конфлікт, причому більш слабі витісняються зі свідомості, але продовжують на нього впливати, не втрачаючи своїх динамічних властивостей.
Новий стимул у вивченні несвідомого дали роботи в області психопатології, де з метою терапії стали застосовувати специфічні методи впливу на несвідоме (спочатку - гіпноз). Дослідження французької психіатричної школи (Ж. Шарко та ін), дозволили розкрити відмінну від свідомої психічну діяльність патогенного характеру, неусвідомлювану пацієнтом.
82.Головні концепції походження людини.
Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — з давніх часів хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.
Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені в останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — високоорга-нізована істота, яка має природну основу, але здобуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві як його член. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона володіє свідомістю і самосвідомістю, членороздільною мовою, розумом, волею, певною (історично зростаючою) мірою свободи, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.
Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття і освоєння дійсності, істота творча, моральна, відповідальна за свої вчинки. Формування і розвиток людини - це в той же час формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.
Походження людини по-різному трактується релігією й наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (лат. сгеаге — творити), тобто творення світу, всіх речей та істот богом. Як сказано в Біблії: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, дихання життя вдихнув у ніздрі її — і стала л юдина живою душею» (книга Буття 2, 7).
Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт (Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і - за певних умов - живих організмів. Наукою достовірно встановлено, що людина походить від тваринних предків, отже, її появі передував дуже тривалий (кілька мільярдів років) шлях біологічної еволюції. Процес перетворення тварини в людину почався кілька мільйонів років тому. Безпосередніми предками первісних людей вважаються австралопітеки; далі послідовно формуються такі перехідні типи, як «людина вміла» (лат. homo habilis), пітекантропи, синантропи, неандертальці (ранні й пізні). У цьому процесі діяли закономірності природного добору, але його об'єктами ставали не тільки окремі індивіди, а цілі групи передлюдей: перевагу мали ті, в яких найбільше проявлялися згуртованість, взаємо-підтримка, а також пластичність, варіантність поведінки, здатність пристосуватися до мінливих обставин. Ймовірно, що істотну роль відіграв такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на анатомічні й фізіологічні характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови виникнення людини, безперечно, ще вимагає дослідження.
83.Проблема субстанції.
Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстанції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.
Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанціїприроди самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу.
Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джерелом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові.
84.Методологія як частина філософії.
Методологія (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання; logos — вчення) — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Вживаються поняття "методологія фізики", "методологія біології", "методологія пізнання космосу", "методологія соціології", "методологія економіки" та ін. Практична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге — це галузь те-оретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.
Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.
Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів — від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.
Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про ме-
тод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій ме-тодології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.
85.Проблема смислу людського буття.
Однією з найважливіших тем філософських роздумів та досліджень є проблема людського буття. Більшість філософів питання буття вважають основоположним при розгляді філософських проблем. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов’язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття – це найширше філософське поняття, і тому воно постає як цільовий, універсальний, стратегічний людський орієнтир.
Проблема буття глобальна, безмежна у своїй всезагальності та невичерпна в деталізаціях. Вона є вічною. Як зазначав відомий психолог і філософ Е. Фромм, людина – єдина тварина для якої власне існування є проблемою; вона повинна її розв’язати, і їй від цього нікуди не дітися. Поява цієї проблеми пов’язана, без сумніву, з усвідомленням людиною своєї смертності, скінченності свого існування. Якби наше життя було вічним, ми могли б дозволити собі на якийсь час абстрагуватися від цієї проблеми. Безсмертній людині ніколи не пізно почати життя зі смислом. Однак ми – смертні, для нас наше буття – найвища цінність, цінність обмежена в часі та просторі.
З першого дня життя буття людини є буттям у світі, що не є просто таким, що її оточує, а світом людського буття. Останній вже є заданим як зовнішній об’єктивний світ, який у своїй основі становить єдність природного і соціокультурного. У світі людського буття визначальними є не його матеріально-природні, а духовні, соціокультурні основи. Це світ олюдненої природи, природи не просто перетвореної, а даної нам у її людських значеннях, що відкриваються і постають через мову, знання, науку.
- Визначальною особливістю людського буття є його екзистенційна суть. Екзистенція (від лат. existo – існую) – специфічно людське існування у світі, що постійно трансцендентує себе з наявного буття в істинно суще, його істотною ознакою є свобода. Факт, що людина відокремлює себе від своєї життєдіяльності й робить останню предметом своєї свідомості, волі, означає, що людина екзистенційно вільна. Ця свобода виявляється в дистанціюванні наявного буття від того, що було, і переведення його в те, що повинно бути, в бажанні можливості трансцендентування в істинно суще буття. Свобода екзистенцій виявляється і реалізується в її трансценденціях. Термін "екзистенція" етимологічно походить від латинського слова exsistere, який, на відміну від дієслова sistere (що акцентує момент сталості існування – лишатися, тривати тощо), означає процеси порушення сталості, виходу "за межі" (виступати, виходити, виростати тощо). Це вказує на духовний характер специфіки людського існування на противагу існуванню матеріальних, субстанційних речей і явищ, оскільки духовність є унікальною ознакою людини.
-
Сенс людського буття полягає в тому, щоб життя відповідно до високих моральних цілей приносило вищу радість буття, щоб людина досягала щастя не на шкоду моральності, а на шляху реалізації своєї людської сутності, щоб кожне людське здійснення приносило одночасно й моральне задоволення, і насолоду (те, що Г. Сковорода називав "щиросердечною веселістю"). Буття людини становить собою діалектичну єдність створення умов життя, насолоди життям і самореалізації в цьому процесі. Єдність покликання та щастя і є весь сенс буття, коли збігаються виконання обов’язку, радість і самореалізація в житті.
86.об'єктивний ідеалізм Шелліна.
Фрідріх Шеллінг, який в університеті вивчав природознавство і перебував під впливом тогочасних наукових відкриттів (зокрема, дослідження електричних явищ), не прийняв концепції Фіхте, в якій об'єкту (природі) задавалось позірне, несправжнє буття. Виступивши як послідовник Фіхте, він невдовзі долає його суб'єктивний ідеалізм і переходить на позиції об'єктивного ідеалізму.
Його творчість розвивалася в кілька етапів. Спочатку він розвиває натурфілософські ідеї, пізніше створює філософію тотожності мислення і буття, а наприкінці життя основну увагу приділяє філософії релігії. Шеллінгу належить також оригінальна естетична концепція. Перейнявши у Фіхте ідею тотожності суб'єкта і об'єкта, Шеллінг переносить центр ваги з суб'єкта на об'єкт. Природа у нього є не пасивним матеріалом для діяльності суб'єкта, а творчим началом. Природа — це процес самотворчості, самореалізації Абсолюту, розуму. Вона — розум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову (неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в людині). У природі діють ті ж форми творчої діяльності (теза, антитеза, синтез), які Фіхте відкрив у суб'єкті.
Натурфілософія Шеллінга долає механіцизм попередніх мислителів. Він вказував на існування, крім механічних, також електричних, хімічних і органічних сил, кожній з яких притаманні свої протилежності — притягання і відштовхування, протилежні полюси тощо. У природі діє універсальний «закон полярності», вона динамічна і єдина. Вона — єдиний організм, пройнятий доцільністю, тобто не механічно-причинними, а доцільними телеологічними відношеннями.
Творча (продуктивна) діяльність розуму в природі, за Шеллін-гом, аналогічна творчій діяльності окремого суб'єкта у сфері мистецтва. В її основі «естетична активність». Світ можна розглядати як «твір мистецтва», як «нижчу поезію». Водночас художня творчість аналогічна стихії. На основі цього він дійшов висновку, що художня інтуїція може глибше проникати в суть природи, ніж наука. Тому і філософії мистецтва відводиться особлива роль у розумінні сущого.
87.Смисл історії як філософська проблема.
Смисл історії —засадне поняття філософії історії, яке постійно змінює свій зміст, збагачуючись внаслідок дедалі глибшого осягнення її суті, спрямованості, майбутніх перспектив. Визнання смислу історії пов'язують із християнською релігією, де існування людства розглядається як історія стосунків з Богом (гріхопадіння, пришестя Христа, судний день тощо). Критика телеологізму в історії призводила до заперечення наявності в ній смислу, яке здійснювалось різними способами, зокрема визнанням осмисленості дій учасниками історичних процесів і відсутності смислу в сукупності цих дій або зведенням сенсу до життя реалізації, що було по суті позбавленням смислу самої історії.
Сучасні тлумачення проблеми смислу історії пов'язані з її екзистеційногерменевтичними вимірами. Він розглядається як сконструйоване людством розуміння свого минулого, сучасного й майбутнього, в якому вони пов'язані між собою, осмислені, упорядковані в межах певної цілісності історичного процесу.
Людина надає історії смислового визначення, вона витлумачує своє минуле, перетворюючи його на підставу сучасних дій і на цьому ґрунті проектує своє майбутнє, долаючи цим абсурдність і безглуздість свого існування, перетворюючи історичний акт на історично осмислене діяння.
88.Філософія позитивізму.
Позитивізм (франц. розіівт) — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Розвиток науки в XIX ст. (досягнення німецьких вчених — Карла Вейєрштраса (1815—1897), Георга Кантора (1845—1918), Георга Рімана (1826—1866) — в математиці, англійців Майкла Фарадея (1791 —1867), Джеймса Максвелла (1831—1879) та німця Германа Гельмгольца (1821 —1894) — у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса (1779— 1848) і росіянина Дмитра Менделєєва (1834—1907) — в хімії, англійця Чарльза Дарвіна (1809—1882) — в біології), усвідомлення її значущості для промисловості та суспільного добробуту зумовили виникнення позитивізму — філософської течії, головним предметом якої стало наукове знання, яке він називає «позитивним». Основні ідеї та настанови позитивізму: 1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.
Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.
Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.
89.Праця де Шардена "Феномен людини"
П'єр Тейяр де Шарден (1881–1955) – французький філософ, вчений і католицький теолог. Твір "Феномен людини" (1956) складається з 4 частин: переджиття, життя, мислення, наджиття. Відкидає міф про творення Богом першолюдини. Тейяр вважає, що людина – найбільш досконалий результат багатотисячної еволюції органічного світу, який розвинувся на основі еволюції неорганічного світу. Тейяр розрізняє три послідовні, якісно різні стадії еволюції: "переджиття" (літосфера), "життя" (біосфера) і "феномен людини" (ноосфера).
Заперечуючи як дуалізм, так і матеріалізм та спіритуалізм, Тейяр визначав свою філософську позицію як "монізм". Єдність матерії і свідомості ґрунтується на тому, що матерія є "матриця" духовного начала. Фізичній ("тангенціальній") енергії, яка зменшується за законом ентропії, протистоїть духовна ("радіальна") енергія, яка зростає в процесі еволюції.
90.Можливості та межі пізнання людини.
Скептики сумніваються в можливості отримання достовірного і обєктивного знання про сутність навколишнього світу, заявляють, що людське «знання» не що інше, як вираження думок, які можуть бути чи не бути істинними.
Вперше чітко висловили цю позицію софісти (Протагор, Горгій, Продік та ін.) Вони виражали крайній сумнів з приводу отримання доствірного знання. Мішель Монтен (1533-1592), висловлюючи скептичні настрої доби Відродження, у своїх знаменитих «досвіду» протиставив схоластичним міркувань здоровий глузд, самостійне міркування, факти та дослідне дослідження природи. Рене Декарт Він припускав, що починати процес пізнання потрібно з радикального сумніву. Згідно Юму, раціонально довести реальність речей, котрі стоять за нашим сприйняттям, неможливо. Давид Юм доводили, що з універсального сумніви взагалі неможливо вибратися. Скептицизм є важливим моментом будь-якого серйозного аналізу знання: ніякий з видів людського знання не є таким досконалим, щоб його достовірність не можна було поставити під сумнів. Агностицизм не можна представляти як концепцію, заперечує сам факт існування пізнання.
91.Основні положення філософії екзистенціалізму.
Екзистенціалі́зм — (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування), Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину, як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.
Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XІX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ C. К'єркегор та німецький філософ Ф. Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Визначальні риси екзистенціалізму: на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.
92.Спілкування та розуміння як проблема філософії.
Герменевтика — спосіб філософствування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Найчастіше предметом дослідження в герменевтиці виступає текст. Таким чином, провідна проблема - проблема розуміння, витлумачення, інтерпретації тексту. Основне питання герменевтики можна сформулювати у двох варіантах: як можливе розуміння і як влаштовано те буття, сутність якого полягає в розумінні. Головна теза герменевтики: існувати — означає бути зрозумілим. Середовищем розуміння є мова, мовне спілкування. Людина залежить від мови, з її допомогою вчиться говорити, мислити. Мова як загальне визначає людину як індивідуальне, але й мова залежить від людини, - людина її створює, модифікує і розвиває. Людина як індивідуальне визначає мову як загальне. Тому між людиною і мовою існує «напруга». Мова або твір виникають у результаті напруженої «боротьби» між спільністю мовних норм і творчою індивідуальністю автора.
93.Проблема спрямованості історії.
Проблема спрямованості історичного процесу. Ідея поступу у філософії історії. Еволюціонізм і неоеволюціонізм.
Відповідь на пит.про рух істор.процесу дає ф.і. яка і виробила відповідний апарат теоретичний.Проблема спрямування іст.супроводжує весь період виникнення іст.св.Ідея певних висхідних змін що мають хар-р вдосконалення форм присутній вже в ант.ф-ї.В систематизованому вигляді ідея поступу з'явл.в новоєвроп. ф-ї .Вперше ясно сформ.абатом Сен П'єром.В цей час висувається ідея про можливість руху шляхом поширення просвіти знання.Минуле перестає бути точкою відліку, як орієнтир –майб., сучасне розгл.у перспективі з майб. Гесіод: іст.- циклічний процес від позитивного до негат. Лінійна модель –напрямок вектору висхідний,вводить пон. незворотнього часу( христ.теологія-Августин,Фома Акв.,просвітники-ідея поступу Кондорсе пов'язана з розвитком і витісненням реліг.форм,Тюрго,Руссо.Кондорсе: 10 стадій, як критерій –міра розвитку науки,вир-ва,к-ри. Циклічна модель- час є буттям кожної к-ри, час має своє завершення, має хар-р кола (Гесіод, Полібій, Віко, Дан, Шпенг,Тойнбі). Циклічна модель виник.на етапі розвитку к-р і є спробою закріпити іст.уявлень про те, що немає нічого нового все повторюється.Іст.-стадійний процес.Істор.час буття сисмтеми розгл.як такий що набуває коловороту. Ідея поступу є наріжною у ф-ї Просвітн.яка спиралась на ідею розу- му. Віко:модель спіралевидна(поєднання коловороту з висхідним моментом)-цикли є не лише повторенням а й появою нових хар-к завдяки досвіду. Руссо: вдосконалення науки,мис-ва не обов'язково є прогрес моральності(туга за прир.станом). Гердер: рух людства до гуманності. Гегель: лінійна стадійна модель(рух до свободи всіх у пруській монархії від східної деспотії). Марксизм: поступ.рух пов'яз.із виробництвом, рушійна сила класова боротьба, критерій прогресу-міра володіння людством прир.силами, що визнач.тип виробничих відносин.Іст.-це рух від класового через класове і до некласового.Рушій іст.-діалектика, суперечність між продукт.силами і способом вир-ва.Поступальний розвиток є справа рук людських і ця діяльність об'єктивно підпорядкована законам самої цієї діяльності.Гегель,Маркс,Просвітництво-ідеї поступу.
94.Само розуміння, його значення для життєвого успіху.
Сучасна філософія й психологія характеризуються безліччю областей і напрямків у вивченні проблеми самопізнання й саморозуміння. Екзистенціальний підхід припускає цілісне розуміння буття людини. А також включення суб’єкта, що пізнає, в пізнаване. Саморозуміння спрямоване не на пошук суб'єкта нових знань про себе, а на осмислення, породження сенсу того, що людина дозналася про себе – того, що можна назвати особистісною правдою. Іншими словами, саморозуміння містить у собі не відповідність знання про себе об'єктивної реальності, а співвіднесення цього знання із внутрішніми критеріями розвитку особистості, із власними поданнями про належне, які потрібно актуалізувати. Для більше плідного самопізнання необхідним фактором є наявність у суб'єкта внутрішньої волі, що допомагає одержати осмислений результат спостереження людиною своїх думок і почуттів, мотивів поводження. Внутрішня воля думки допомагає виявляти зміст вчинків: відповідати на питання про свій характер, відношення до себе, до інших людей. Міркуючи про самопізнання у зв'язку із внутрішньою волею, можна згадати думку Г.С. Сковороди, що підкреслював, що самопізнання й саморозуміння здійснюються за допомогою почуття: «Самопізнання йде від тіла до думки, мислення від нього – серця. Глибоке серце – сутність і зерно наше, і сили, у якій полягає життя... Мислення, дух – це є людина». Якість життя людини залежить від того, наскільки вона знає себе, розуміє і приймає, від того, наскільки вона готова до внутрішнього діалогу із самою собою, що впливає на ефективність її практичної діяльності.
95.Матеріальне виробництво як основа суспільства.
Матеріальне виробництво – базисна основа життєдіяльності соціуму. Воно не тільки забезпечує людей необхідними засобами існування, а й стимулює розвиток економіки, соціальної структури та духовної культури суспільства. Досить хоча б на деякий час порушити матеріально-виробничий процес, як починається економічна криза, а зупинення матеріального виробництва на тривалий період призводить до загибелі надбань людської цивілізації. Механізм дії цього закону розкривається такими категоріями, як “діяльність”, “потреба”, “інтерес”, “мета”. Діяльність – це спосіб активного ставлення людей до оточуючого їх світу з метою пізнання й використання його у власних інтересах. Потреба – це об’єктивний спонукальний мотив діяльності людей. У літературі досить часто всі потреби людей поділяють на дві групи. До першої групи відносять природні, матеріальні потреби, які породжені природним середовищем і обмежені біологічними можливостями людини (угамування голоду, спраги тощо). Друга група – потреби, створені історією (сюди входять соціальні й духовні потреби людей). На відміну від потреб першої групи, соціальні потреби людей безмежні, а значить, безмежний духовний потенціал і суспільний поступ людства. Інтерес – усвідомлена суспільством потреба. Якщо потреба виступає об’єктивним стимулом діяльності людей, то її головною ланкою є інтерес. Що ж стосується мети, то вона проявляється у створенні ідеальної моделі майбутнього результату діяльності людей. Мета – осмисленний інтерес. Ясність поставленої мети відображає глибину усвідомлення інтересу. Суспільне виробництво, головними структурними компонентами якого є матеріальне виробництво, духовне виробництво, виробництво людини, має соціальний, діяльний та історичний характер.Історично склалося так, що на різних етапах розвитку суспільства на перший план може виходити одна із його головних складових. Матеріальне виробництво є основою існування і розвитку суспільства. Але перебільшення його ролі за рахунок інших чинників суспільного процесу, що характерно для економічного детермінізму, не відповідає реальній дійсності. Хід історичного розвитку свідчить, що необхідно враховувати як матеріальну виробничу діяльність людей, так і інші джерела суспільного розвитку, зокрема духовне виробництво, досягнення в галузі науки, культури, у сфері соціально-політичного життя, розглядати їх у взаємозв’язку й взаємозалежності, а не абсолютизувати та протиставляти одне одному.
96.Добро і зло як філософська проблема.
Оцінка добра і зла у світі, їхнє розрізнення були найбільш проблематичними у філософії Августина. З одного боку, світ як утвір Бога не може бути недобрим. З іншого боку, існування зла безсумнівне. При визначенні поняття теодицеї [2], чи захисту досконалості творення світу, Августин виходив з того, що зло не належить природі, але є продуктом вільної творчості. Спочатку, будучи маніхеєм, Августин розумів зло як „субстанцію, якій притаманні темнота і безформна величина — то щільною, яку вони називали землею, то рідкою і тонкою, як повітря: вони уявляли, що це злий дух, який плазує по цій землі… і я вирішив, що існують дві величини, протилежні одна одній, обидві безкінечні, лише за винятком того, що зла вужча, а добре ширша” [1:137]. Навернувшись Августин відійшов від цього вчення, змінивши докорінно свої погляди, вважаючи, що Бог створив природу доброю, але отруїла її зла воля. З цим пов'язана інша теза: „зло не є нічим іншим, як зменшенням добра, що згодом зникає зовсім” [1:94], воно є лише недолік добра, його релятивна ступінь. Немає абсолютного зла, лише добро абсолютне. „Мені стало зрозуміло, що тільки добро може стати гірше. Якщо б це було абсолютне добро або ж взагалі ним не було, то воно не могло б стати гіршим…. все, що погіршується, позбувається доброго. Якщо ж воно повністю залишиться без доброго, то цілком перестане існувати” [1:181]. Зло виникає там, де ніщо не робиться добре, зло - це відраза від вищих цілей, це гординя. Гординя виникає з прагнення обійтися без Бога. Таким чином, „… все, що існує — є добром, а те зло, про походження якого я запитував не є субстанцією… ” [1:181] Наступний аргумент теодицеї Августина полягає в тому, що зло не порушує гармонії світу, але необхідно для неї. Покарання грішників так само не суперечить цій гармонії, як і винагорода святих. Августин, таким чином, не заперечує наявності зла у світі, однак розуміє його негативно, як відсутність добра.