Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ PCI» ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГИ
В. П. ПЕТРОВ
ЕТНОГЕНЕЗ СЛОВ’ЯН
ДЖЕРЕЛА, ЕТАПИ РОЗВИТКУ І ПРОБЛЕМАТИКА
ВИДАВНИЦТВО «НАУКОВА ДУМКА* КИЇВ — 1Ö72
902.6
то
Монографія присвячена одному з найважливіших і мало- а'яеовапих історичних питань — походженню слов’ян. У праці використано найдавніші свідчення історико-писемних джерел, лінгвістичні та археологічні матеріали.
Використання різноманітних джерел дозиолило авторові по-ноному висвітлити досі не розв’язане питання про спільнослов'янську мову в її часовій і просторовій приналежності, критично переглянути питання про скіфську мову, встановити зв'язки прадавнього населення Подніпров'я з мовою і куль- турою колишпіх народів Малої Азії.
Автор цієї монографії В. П. Петров був одним з провідних фахівців з індоєвропейського порівняльного мовознавства на Україні, а також відомим дослідником у галузі ранньослов'янської археології.
Редакція історичної та археологічної літератури Зав. редакцією Є. А. Квятковський
ВСТУП
Проблема слов’янського етногенезу — одна з найважчих, найскладніших і до того ж найменш розроблених в радянській науці. Насамперед — і це головне — бракує належних джерел. Наявна джерелознавча база до краю обмежена. Історики, висвітлюючи цю проблему, змушені були в багатьох випадках брак документальних даних замінити викладом абстрактно теоретичних схем, позбавлених фактичної основи, компенсувати прогалини в джерелах створенням гіпотетичних реконструкцій.
Основних теорій, що панували й ще досі до певної міри панують в літературі, є, власне, дві — міграційна і автохтонна. Розгляд їх почнемо з першої. З нею ми зустрінемося майже на кожному кроці. Міграційна теорія побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Народи рухаються. З цього погляду етнічний розвиток — це просторова експансія, переселення, зміна території. Коли один народ відійшов, його заступає інший, який приходить, щоб посісти покинуті землі.
За цією теорією зміст історичного дослідження визначається головним і, власне, єдиним завданням — з’ясувати напрямки етнічних рухів. На географічних картах викреслюються пунктирні лінії етнічних переселень в їх черговій послідовності з півночі на південь або зі сходу на захід чи навпаки з заходу на схід. Нічого більше і нічого іншого!
Історики з позицій міграціонізму намагаються виявити географічні підвалини історичного процесу. Етногенетична теорія набуває ознак географічної доктрини. На перше місце висувається простір, питання, звідки, з якого географічного пункту почався рух і куди цей рух був скерований.
Найвидатнішим представником етногенетичної теорії, розроблюваної з позицій міграціонізму, як теорії просторових рухів, був у вітчизняній науці акад. О. О. Шахматов, «найкрупніше ім’я в історії російської філологічної науки», «учений з широкими філологічними концепціями», як каже про нього акад. С. П. Обнор- ський *.
У відомій праці «Древнейшие судьбы русского племени» (1919) Шахматов підсумував свої погляди в галузі слов'янського
1 А. Л. Шахматов, Историческая морфология русского языка. Предисловие и примечание акад. С. П. Обаорского, М., 1957, стор. 3. «О. О. Шахматов перший в російській науці нарисував загальну і струнку кяртину похо- їження слов'ян і слов’янських мов, їх розвитку в так званий доісторичний чао (Ф. П. Фили н, Образование языка восточных славян, М.— JI., 1962, стор. 24).
3
етногенезу. Прагнучи «визначити ту географічну основу, звідки пішли рухи окремих руських племен» \ він вказав на Прибалтику. Саме тут, стверджує Шахматов, виникло слов’янство як етнос. За його припущенням, «першою слов’янською прабатьківщиною» було двінськс узбережжя Балтійського моря, приморський район в гирлі Західної Двіни.
В Прибалтиці слов’яни лишалися до кінця II ст. н. е. Звідси почався їх рух на південь. Наприкінці II ст. н. е. германські племена і перш за все готи покинули Надвісляння, де вони сиділи досі. Вони рушили з Вісли на Дунай та в Приазов'я на сході, створивши в Криму міцну готську державу. Покинуте готами Надвісляння спустіло і відкрилося для нових поселенців. З цього скористалися слов’яни. З Балтики вони переселилися на Віслу, де заступили готів*.
Басейн середньої і нижньої Вісли став «другою слов’янською батьківщиною». Тут слов’яни затрималися з кінця II до середини
З періодом перебування слов’ян на Віслі Шахматов пов’язав розпад первісної слов’янської спільності, поділ слов’ян на дві групи, західну і тоді ще не розчленовану південно-східну. Позбавлені можливості рухатись на південь, слов’яни скерували свої рухи вдвох напрямках. Частина їх рушила на захід і заселила спустілу територію Германії вверх по Одеру і Ельбі і вниз по Мораві.Щодо другої частини слов’ян, які затрималися в Надвіслянні, то вони поширили свою територію на схід, просунулися на Прип’ять і досягли Дніпра4. Тільки всередині Ver. загибель Аттіли (453 р.) і кінець створеної ним гуннської держави звільнили для слов’ян шлях на південь. Вони змогли продовжити свою давню путь, досягти Чорного моря, Дунаю й імперських кордонів Візантії •.
1 А. А. Ш а X м а т о в. Древнейшие судьбы русского племени, Пг.. 1919, стор. 4—5 і далі.
4 «Рухаючись за готами, антн спочатку потрапили в Надприп'ятгя, звідси вони загрожували Наддніпров'ю, але їх перші натиски були стримані остготами, а потім ствердженням гуннської могутності» (там же, стор. 13).
4
Така етногенетична концепція, над якою Шахматов працював протягом багатьох років і якій він віддав чимало творчих зусиль, наполегливої праці й запалу. Видатний учений з великою і всебічною ерудицією лінгвіста та історика, він не залежав від матеріалів, якими оперував. Він підпорядковував їх собі. Шахматов доповнював джерела, де вони уривалися, або виправляв їх, якшосвідчення джерел здавалися йому менш певними, ніж власні припущення.
Теорія слов’янського етногенезу, розроблена Шахматовим, користувалася широким визнанням. Вона імпонувала 1. Її викладали з університетської кафедри професори-історики, як-от, наприклад, О. Є. Пресняков, «один з найкрупніших істориків XX ст.» (Н. Рубінштейн), не кажучи вже про численних dii minores *. Про етногенетичну теорію Шахматова Пресняков писав: «Хай цс тільки дуже гіпотетична побудова. Хай вона викликає сумніви, головним чином, надто північним розташуванням слов’янської прабатьківщини. Її великою позитивною якістю не можна не визнати визначеність поданої картини і спробу пов’язати лінгвістичні спостереження з історично-географічними, культурними і політичними відношеннями. Завдання береться в усьому його обсязі, в усій його складності і здобуває певне вирішення, гіпотетичне, в умовах всякого висновку з обмежених даних про доісторичні часи» 3.
Визначеність картини слов’янського етногенезу, стрункість викладу, новизна постановки проблеми, дотепність комбінацій, блиск висновків були куплені дорогою ціною. Відокремлення західних, а тоді східних слов’ян, твердження про балтійську прабатьківщину, про перебування слов’ян спочатку на Дві ні, тоді на Віслі, а згодом на Дунаї — усе викладено Шахматовим з позицій чистого мі- граиіонізму. Реальна сторона етногенетичного процесу принесена
1 Кажучи про «три нал і, протягом всієї наукової діяльності, пошуки суцільної концепції з основного питання про послідовні епохи утворення руської народності», акад. С. П. Обнорський високо оцінин етногенетичну концепцію О. О. Шахматова: «Ми не маємо шшої такої стрункої і науково аргументованої побудови на цю найважчу для дослідження тему» (С. П. Обнорський, Очерки по истории русского литературного языка. М.—Л.. 1946, стор. 3—4).
б
без жалю в жертву єдиній вихідній настанові — визнанню ідей про «рух слов'ян на південь» *.
Теорія міграціонізму не одна в науці про етногенез. Існує і діаметрально протилежна їй теорія автохтонізму. Згідно з цією теорією слов'яни були визнані незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Жодних територіальних зрушень. Змінюються культури, етнос лишається той самий. Слов’яни — аборигени. Причому одні дослідники називали Середнє Наддніпров’я, інші — межиріччя Одеру — Вісли. Основоположником автохтонної теорії в її середньодніпровському варіанті виступив видатний київський археолог В. В. Хвойка. Висуваючи думку про безперервний розвиток тубільної хліборобської людності від неоліту до часі в Київської Русі, він бачив в носіях трипільської культури прямих предків слов'ян. На його погляд, саме середній Дніпро, а ніяк не Прибалтика або Віс- ла, повинен вважатись місцем найдавнішої прабатьківишни слов’ян *.
Теорію споконвічного слов’янства середньодніпровської території, з якою в 1901 р. виступив В. В. Хвойка, підтримав акад. Б. Д. Греков*. На позиціях слов’янського автохтонізму послідовно стоїть П. М. Третьяков. Як і Б. Д. Греков він посилається на Хвойку 4. На відміну від П. М. Третьякова, що називає лісову смугу від Дніпра до Одеру, Б. О. Рибаков, замість Правобережного Полісся, вказує на лісостеп в Надроссі. На погляд Б. О. Рибакова, Середнє Наддніпров’я, саме «землеробський
зробленого О. Є. Прєсняковим» (В. М. И с т р и н. Замечания о начале русского летописания. По поводу исследований А. А. Шахматова в области древнерусской летописи.— Изв. ОРЯСл. РАН, т. XXVI, 1923, стор. 47). Нотатки акад. Істрина можна прикласти так само до оцінки етногенетичних студій О. О. Шахматова.
О. О. Шахматов без всяких підстав зводить в абсолют міграцію (переселения) давніх племен... Ставши на позиції абсолютизованої міграційної теорії,
О. О. Шахматов робить чимало гіпотетичних припущень, які не можна ствердити якнми-иебудь фактами. Наприклад, рух руських предків з районів сучасної Польщі до узбережжя Чорного моря між ІІрутом і Дніпром, тоді аноротннй їх рух на північ е лише продуктом творчої фантазії О. О- Шахматова» (Ф. П. Филип, Образование языка..., стор. 24—25).
» «Історик народного господарства не може за наших часів ігнорувати блискучі відкриття археологія. Маю па увазі насамперед успіхи в вивченні т. зв. трипільської культури. Це культура Наддністров’и і Наддиінров'я, датована III—II тисячоліттям до н. е. У нас немае підстав сумніватись, що племена, які заселювали tuo територію, генетично пов'язані з Руссю» (Б. Д. Грек о в. Киевская Русь, Л., 1953, стор. 35). ГІор.: «Не тільки для «слов'янської доби», але й для періодів більш ранніх В. В. Хвойка з певністю говорить про панування тут хліборобства, пов’язуючи тим самим трипільську культуру з більш піа- ньою, дослон’янською і слов'янською» (там же, стор. 41).
район Лісостепу на берегах р. Росі», становить район, о глибокої давнини (з бронзового віку) заселений слов’янами» *. Так накреслюється в радянській історіознавчій літературі провідний напрямок, започаткований В. В. Хвойкою. В І томі «Истории СССР с древнейших времен» за основу викладу взято принцип автохтонізму *.
Чеські І польські вчені виступили з дещо іншим варіантом слов’янського автохтонізму. Вони розвинули західний, вісло-одср- ський варіант слов’янської етногенетичної теорії. Замість того щоб називати трипільські племена і вказувати на Середнє Надані про- в’я, вони кажуть про лужицьку культуру і лужицькі племена в І тисячолітті до н. е., які займали простір в басейні Вісли і Одеру на півночі тадоМорави, Вагу і Грону, приток Дунаю, на півдні.
На погляд Я. Філіпа, Я. Костржевського, К. Яжджевського І багатьох ін., давні лужичани є правдиві протослов’яни, а межиріччя Одеру — Вісли — первісна слов’янська батьківщина. Саме звідси, мовляв, пішло дальше розселення слов’ян а.
Відповідно до цього дехто з польських дослідників, у тому числі К. Тименецький, Т. JTep-Сплавінський, М. Рудницький, ототожнюють носіїв лужицької культури з лугіями. Вони обстоюють твердження про слов’янську етнічну приналежність могутнього племені лугів (лугіїв), згадуваного античними авторами. З античних авторів лугіїв називають Таціт, Страбон, Птолемей. Згадуються лугії також і в Певтингерових таблицях. Таціт містить лугіїв між Свевськими горами (Ultra quod plurimae gentes agunt, ex quibus latissime patet Lygionorum nomen) та територією готів (trans Lygier Gotones regnantur).
Свідчення Таціта, що «ім'я лугіїв розповсюджене якнайширше (latissime)», знаходить собі підтримку у Страбона (VII, 1, 3). Подіб-
справді послужили немовби основою тривалого паступного розвитку хліборобсько-скотарських племен Середньої та Східної Європи, ідо завершився, зокрема, виннкнеппям слов’янства» (П. II. Т р е т ь и к о в. Восточнославянские племена, М., 1953, стор. 29). Щопраида, П. М. Третьяков запроваджу* деякий коректив у висловлення Хвойки. Як він пише, «е серйозні підстани вважати, що головні предки слов'ян — найдавніші протослов’япн—знаходяться не серед трипільців, як гадав В. В. Xкойки, а в середовищі інших, більш північних хліборобських племеп, які жили в IV і III тисячоліттях до и. е. н лісових областях між середнім Дніпром і Одером» (там же, стор. ЗО).
1 Б. А. Рыбаков, Первые вскя русской истории. М., 19(34, стор. 15.
8 В рецензії на I том «Истории СССР с древнейших времен...> читаемо: «По-но ному висвітлено в томі багато суперечливих питапь етногенезу... В томі переконливо доведено, що слов’яни були найдавнішим автохтонним населенням Дніпро-Вісляпського межиріччя, а висока культура перших століть п. е., яку численні дослідники вважали готською, тепер науково обгрунтовано і цілком аргументовано пов’язується авторами з слов'янами» (П. В о л о б у е в,
Н. Смирнов, Родина — век за неком,—«Гіранда» від 15 січня 1967 р.).
7
но до Таиіта, Страбон називає лу|г)іїв «великим народом» (то цеуа eovoo). До цього варт прилучити ще дві дуже важливі звістки. Згідно з Тацітом, лугії були сусідами готів. «За лугіями готони»,— каже Таціт. Аналогічне повідомлення наводить Птолемей, але замість лугіїь він називає венедів. Як стверджує Птолемей, на Віслі «над венедами — готи» (дара це v tov OuwrrooXav norajiov wo toug Ooeveäag ruöovee)*.
З наведених свідчень довідуємося, що лугії і венеди — два великі народи. В І—II столітті до н. е. вони жили в Надвіслянні. Вище за них на Віслі жили готи («готони», «гутони»). Якщо виключити можливість того, що Птолемей замінив одне ім'я другим, замість Тацітових лугіїв назвав венедів, то довелося б визнати, шо лугії були в Надвіслянні західними, а венеди — східними сусідами готів.
Цс все, що можна сказати на підставі наявних джерел. Усе інше лишається в межах припущень. Певне, було б спокусливо припустити, що лугії і венеди, які сиділи поруч на Віслі, нижче готів, були етнічно споріднені. Та для цього у нас немає будь-яких скільки-небудь достатніх підстав. Етнічна приналежність лугіїв невиразна. Тим часом Л. Козловський і Я. Костржевський, незважаючи на брак джерел, дозволили собі йти якнайдалі. Виступивши на захист автохтонізму, вони висунули західну теорію походження слов’ян. Початок слов’янства вони пов’язали з лужицькою культурою доби бронзи. їх підтримали антрополог Я. Чекановський та мовознавець М. Рудницький 1.
До автохтоністів приєднався також Т. Лер-Сплавінський. За його словами, він «переконався в перевагах західної, автохтонної теорії етногенезу». За обстоюваним ним припущенням, «спільнослов’янський комплекс», як висловлюється Лер-Сплавінський, склався наприкінці неоліту, з кінця Ш тисячоліття до н. е. на території Одеру— Вісли — Бугу. «Заселюючи території басейнів Одеру і Вісли разом з Бугом, вони утворили чітко визначений в мовному і культурному відношенні етнічний комплекс, що дав основу наступної широкої експансії поступово диференційованих слов’янських народностей»*.
Експансія завойовників — ось принцип, яким в своїх етногенетичних студіях волів оперувати Лер-Сплавінський. Етногенетичний процес, на його погляд,— зміна експансій. Саме в цей спосіб він висвітлює історичний процес етнічних змін. Спочатку з заходу рушили на схід «шнуровики», носії культури т. зв. шнурової кераміки. Вони підкорили собі давню людність, носіїв культури «гребінцевої» кераміки я. Наступну експансію на схід за доби бронзи здій-
1 J. Czekanowski, Wsttjp do historii slowian. Poznaň, 1957; M. Rudni с k i, Praslowiansaczyzna-Lechia-Polska. Poznaň, 1961.
* «Картина розвитку культурних комплексів, відтворена працями наших археологів (насамперед Я. Костржевського, Л. Козловськиго і К. Яжджев-
спили носії лужицької культури. Вони поглинули «шнурови- ків» *.
Безперечно, було б цікаво ствердити генетичний зв'язок плн (племінної назви) луги, лугІЇ, засвідченої в античних джерелах І—II ст. н. е. * з сучасною плн лужичани, самоназва яких серби або сорби (лужицькі ссрби) *. Плн лужичани цілком правдоподібно пояснюється з слов’янського апелятиву луг. Та в нас немае такої певності щодо плн Лоиуоц як і для визнання слов’янської етнічної приналежності лугіїв 4.
«Західна автохтонна теорія слов’янського етногенезу з покладеним в її основу трактуванням лужицької культури як слов’янської, викладена Костржевським, Яжджевським, Лер-Сплавін- ським і т. д., знайшла для себе визнання і прихильників. Так, проф. С. Б. Бернштейн, закидаючи Шахматову, що той в своїх ет- ногенетичних «побудовах ігнорував історичний (археологічний) матеріал», протиставив йому працю Т. Лер-Сплавінського «О pochodze- niu...» як значний внесок у вивчення історії слов’ян» 5. На жаль,
С. Б. Бернштейн, викладаючи етногснстичну теорію останнього, не звернув уваги, що концепція західного автохтонізму слов’ян у
ського), уявляється в такий спосіб. В останні періоди неолітичного віку (тобто наприкінці III тисячоліття до н. е.) області від басейну Ельби і балтійського узбережжя до кордонів середнього басейну Дніпра ааймали племена т. зв. культури шнурової кераміки, які пашарувалися на давніші поселения племен т. зв. культури гребінчастої кераміки...» (там же, стор. 27).
1 «Носії лужицької культури дали початок слов’янам лише на території Одеру — Вісли, на яких вони змішалися з давнім, «шнуровим* населенням! (там же. стор. 28).
1 Відзначаючи відміни в записах Птолемея (И ст.) Aoufoi, Aoftai і т. д.. М. Рудницький пише: «Різниця н суфіксах -ої,- -loi- вказує, що записи на -оі означають край-* Lugi... Край, очевидячки, той самий, що сучасна Лужиця, назва якої утворена від того самого кореня з суфіксом -іса» (M. R и d п і с k і. Prastowiaňszczyzna..., t. II, 1961, стор. 7, 180—181).
* C. Б. Бернштейн. Очерк сравнительной грамматики славянских языков, М., 1961, стор 54. пор. 58. Пор. виклад етногенетичної теорії Лер-Спла- віпського у Бернштейна: «Експансія почалася з заходу. Археологічною ознакою цієї нової західної культури е шнурова кераміка... Між Одером і басейном Оки нові пришельці підкорили собі фінські племена... В перші століття бронзи (середина II тисячоліття до н. е-) почалася нова експансія індоєвропейських племел з заходу... Культура нових пришельців відома в археології під назвою лужицької. Лер-Сплавінський називає її веііетською. Наслідком експансії носіїв цієї культури на сході був розпад єдиної етнічної і мовної протобал- тійської спільності на дві: праслов’янську ( прабалтійсьху» (там же. стор. 59).
9
Лер -Спя а bi нсько го, з посиланням на «експансію», «підкорення» і «поглинення», є не більш як прикрий переспів відповідно перероблених пангерманських експансіоністських теорій Г. Коссіни 1
Заміна міграціонізму автохтонізмом не поліпшила постановки питання. Автохтонізм має такі ж вади, як і міграціонізм. Самих голих абстракцій не досить, щоб в посиланні на рух і переселення або на незмінність автохтонної осілості знайти розв'язання проблеми слов’янського етногенезу. В основі дослідження повинні лежати не правдоподібність припущень, а джерела і їх аналіз. З цього треба починати і на це спиратись.
Досить звернутись до джерел, щоб побачити хиткість етногенетич- ної теорії, викладеної Лер-Сплавінським. Поки бракувало джерел можна було в першнй-ліпший спосіб висвітлювати наявність пам’яток культури шнурової кераміки на Сході в їх взаєминах з територією Одеру—Вісли. Тим часом розкопки 30-х років в с. Городську на р. Тс- тереві, поблизу м. Коростишева, що призвели до відкриття городсько- волинської культури, розширені згодом Є. Ю. Кричевським, М. Л. .Макаревичем, Т. Д. Бєлановською та М. М. Шмагліем, переконливо показали зв’язки культури «шнуровиків» з Трипіллям і їїблизьку спорідненість з Усатовим під Одесою в степовій смузі *. Неважко бачити, шо ці дані не тільки не вкладаються в ту етногенетичну схему, з якою виступив Лср-Сплавінський, але й явно суперечать їй.
Нспсрсвершена творча заслуга В. В. Хвойки перед наукою полягає не в тому, що він виступив як поборник автохтонізму і проголосив тубільне населення Наддніпров'я слов'янами вже з доби неоліту, а в тому, що він, як польовий дослідник, відкрив низку невідомих до того культур і розташував їх в періодичній послідовності. Він і шов єдино вірним шляхом: від розкопок пам’ятки до визначення культури. Його польова археологічна практика виросла в наукову теорію, що протягом всього часу не зазнала поразки або спростовання. Розроблена Хвойкою класифікація археологічних культур досі зберігає свою цінність. Вола донині лишається неперевершеною і неперебореною.
В цьому, гадаємо, полягає завдання — зберегти історичну конкретність проваджуваних досліджень. Обов’язок дослідника рахуватись із свідченнями джерел, зважати на факти, покладатись на фактографічну основу історичного процесу.
Найголовніші з наявних джерел не: 1) писемно-історичні, 2) мовно-лінгвістичні і 3) археологічні, значення яких дедалі все зростає і з часом стає вирішальним.
1 На цілковиту неповноцінність цих псевдонаукоиих теорій Г. Коссіпи вказують П. М. Третьяков (Восточнославянские племена.... стор. 68, 82) і ф. П. Філій (Образование языка.... стор. 40—45).
І, K., 1940. стор. 355—376. «Поселення городського типу поширені u південній зоні волинського Полісся, головним чином в басейнах річок Случ. Тетерів
і Роставиця. Тут відкрито близько 50 поселень, я яких розкопувалось 7». (М. М. Ш м а г л і й, Городсько-нолинський варіант пізіїьотри нільської культури.— Археологія, т. XX, K., 1966, стор. 16, табл. 1).
І. ШІСКМНО-ІСТОРИЧНТ ДЖЕРЕЛА
Писемно-історичні джерела подають найпевніші відомості про слов’ян. За основу нашої аргументації ми візьмемо свідчення з сГетики» Йордана (551 р.), «Війни з готами» Прокоиіи (554 р.) та Літопису Нестора.
На жаль, в історіознавчій літературі тепер існує аж надто багато положень, які не тільки не стверджуються жодннмн джерелами, , а й цілком спростовуються ними. Досить названі хоча 6 звичайно повторюване твердження про готське панування над антами в III—
За цих умов доцільніше зосередити нашу увагу саме на детальному аналізі писемних джерел, що їх звичайно лише побіжно цитують, а не коментують.
ЙОРДАН
Для вирішення питання про етногенез слов'ян особливо важливе значення мають відомості, шо їх в своєму славетному творі «Про походження і дії гетів» («Гетика») 1551 р.1 подав Йордан. Алан за походженням, придворний готський літописець, уродженець Нижнього Наддунав’я, він, певне, особисто стикався з слов’янами, знав їх, мав про них живе і бсзпосередне уявлення. У жодного іншого з ранньосередньовічних авторів ми не знайдемо таких історично-конкретних звісток, як у Йордана, наприклад, про тодішні племінні назви слов’ян, про їх поділ на союзноплемінні групи, територіальну осілість, про війни готів з антами за часів Гсрманарика і Вінітарія в IV ст. і т. д.
На жаль, дослідники значно менше зважають на відомості, подані Йорданом, ніж ці звістки на те заслуговують. Свідчення Йордана часто і охоче цитують, але на них рідко спираються. Іноді їх значення взагалі заперечується. Вказівка на «явну недоброякісність» стає передумовою в оцінці Йордана.
Навіть Є. Ч. Скржипська, в перекладі якої 19G0 р. вийшла «Гетика», оцінюючи цей твір, висло плюс чимало застережень на зразок: «Славетний твір Йордана, який для зручності зветься «Гетика», виключно багатий цінними історичними повідомленнями, нерідко темними або до невиразності короткими, та при цьому іноді й єдиними. Відомості про слов’ян належать саме до подібних рідких і
11
прикро малослівних повідомлень. їх дуже небагато. Це не сторінки, цс лише рядки» *.
Таку оцінку підтримав і Ф. П. Філін. Зауваживши, що «Відомості про слов’ян в літературі VI—VII ст. незначні, суперечливі і часто дуже невиразні, він називає саме Йордана: «Для прикладу візьмемо повідомлення про слов’ян Йордана. Уся його увага зосереджена на опису й вихвалянні історії готів. Про слов’ян сказано дуже небагато» *
Згодимося. Уся увага Йордана віддана готам. Відомостей про слов’ян у нього небагато. До того ж вони надто стислі і небагатослівні. Це лише рядки, а ніяк не сторінки, як того ми хотіли б сподіватись. Але я не наважився б назвати їх темними і невиразними або суперечливими. Точність племінних розмежувань, територіальних визначень, хронологічних вказівок у Йордана бездоганна.
Без свідчень Йордана ми майже нічого не знали б про слов’ян в період з IV до VI ст. Звістки про них починають з’являтися у візантійських письменників звичайно за доби Юстініана в зв’язку з грабіжницькими слов'янськими нападами на імперію. Йордан висвітлює попередній час. Він відтворює становище напередодні сло- в’яно-візантійських війн, коли масовий колонізаційний рух слов’ян на Балкани ще не починався.
Тут бажана особлива чіткість. В період швидких суспільних змін і грунтовних зрушень, на зламі двох історичних епох, коли рабовласницько суспільство агонізувало і зароджувався феодальний лад, ми не повинні обминати окремі ланки процесу, ігнорувати перехідні явища, переставляти і пересовувати етапи, недоречно замовчувати одні явища задля інших.
За часів Йордана в першій половині VI ст. слов’яни,— Йордан знав їх як антів і склавинів — ще зберігали багато ознак, властивих добі первіснообщинного суспільства. Слов'яни в цей час ще стало жили на лівому, північному березі Дунаю. їх поки що не вабили чужинецькі землі, примари візантійського півдня. Вони не прагнули збагачення через грабіжництво як мирні хлібороби-общинни- ки, вони жили в лісах, прорізаних річками. Висіваючи збіжжя на дрібних тимчасових ви пала х-л ядах, змінюваних кожного року або що 2—З роки, вони ще не дбали про те, щоб, покинувши свої ліси і болота, почати освоювати масиви здавна оброблюваних польових земель благодатного задунайського півдня
Йордан висловлюється лajiuajujo^й стисло. Про дністровсько- дунайських склавинів він відзначає?*«Болота і ліси вони мають замість громад (міст)» (hi paludes silvasque pro civitatibus habent) (§ 35), але цього досить, щоб сприйняти цю звістку в цілому. Протягом лише півстоліття етап за етапом слов’янство докорінно
1 Е. Ч. Скржинскаи, О склавенах и антах, о Мурснанском озере и городе Новиетуне. Из комментария к Иордану.— «Византийский временник», т. XII. 1957, стор. 3.
* Ф. П. Филин, Образование языка..., стор. 53.
12
змінилося. Мирний народ зробився ВО’ЙОННИЧИМ, беззбройний — озброєним. Війна втратила функцію народного повстання і стала професією окремої станової групи. Переглядаючи свідчення візантійських письменників, неважко простежити, як перші принагідні напали, епізодичні поодинокі вторгнення, вчащаючись, з часом поступово ввійшли в систему, з короткочасних стали тривалими. Зростало багатство, здобуте війною і грабіжництвом. Стародавня вікова общинна оівність поступилася народжуваній соціальній нерівності. Ослаблювалося народоправство («демократія»). Міцніла влада племінних ватажків. Цей процес не пройшов мимо уваги візантійських авторів. Але про це в наступному розділі.
Завоювання Балканського півострова, його колонізаційне освоєння, приєднання нового великого земельного масиву до корінних аемель основної слов’янської етнічної території, сформування трьох окремих груп — південних, західних і східних слов’ян — поділ, який зберігся так виразно до наших днів,— ніщо з цього не прийшло відразу. «Завоювання» Балканського півострова — не передумова процесу, а його наслідок. Посилатися на «колонізаційний рух», говорити про «міграцію слов’ян на Балканський півострів», про «походи слов’ян на Візантію» — значить відмовлятися від розчленування етапів, так не схожих між собою. На початок VI ст. довільно переносяться явища, що мали місце не раніше середини століття або другої половини, які припадають, власне, на час з третьої чверті VI та переважно на VII ст. 1
1 На жаль, перенесення подій і явищ, властивих пізнішим етапам історичного процесу, ня більш ранні періоди, для яких ці явища аж ніяк не були характерні, а саме: «рух на Балкани», «походи па Візантію», «дружини» як про- •ідний суспільний чинник — таке перенесення стало історіографічною нормою, хоч і без всяких для того підстав.
Мілітарний і міграційний підхід ліг в основу постановки проблеми. По-
«
іпняймо, приміром, огляд літератури про слов'яно-візантійські взаемнпи Vl-
il ст., що його подав акад. В. 1. Пічета. В ньому все зведено до вказівки на
«міграцію», «колонізацію» і «походи»: «Між дослідниками (А. Погоді н, Л. Ні-
дерле, Ф. І. Успенський) помає розбіжностей в питанпі про час масової міграції
слов’ян на Балканський півострів. Цих розбіжностей не могло бути тому, що
дослідники суворо трималися позитивних даних відомих нам джерел». «А. В. Мі-
шуліну належить пріоритет в постановці і розробці питання, яке саме значення
маля для Східно-Візантійської імперії колонізація Балканського півострова».
«На думку Б. Т. Горянова. історія походів слов'ян на Візантію в V—VI ст. «
початок великого і складного процесу нзасмовпливу слов’ян і Візантії». «На
таких же позиціях стоїть і .4. В. Левченко» (акад. В. И. 11 и ч е т а. Славяно-
византийские отношения в VI—VII вв. в освещении советских историков (1917—
1947 гг.).— ВДИ, 1947, № 3, стор. 95-99). Пор.: «На початку VI ст.. коли на-
ступниця Риму — Візантія — ще не відпочила від бурхливого натиску «вар-
варських» племен, дли об’єднаних дружин відкрилась можливість далеких по-
ходів на південний захід до балкаиських володінь Візантії (История СССР,
т. І, М.. 1966, стор. 343).
Слов’яни — не готи і не гунни. Йордан знає їх на північному березі Дунаю не як чужинців і прийшлих, а як сталих мешканців краю. Для етнічної історії слов'ян характерно, що, живши в прикордонній смузі Візантії. ж>нн довший час не прагнули переходите через Дунай, не порушували кордонів імперії І не чинили систематичних нападів.
18
Значення свідчень, що їх наводить Йордан, полягає не тільки в тому, що ними спростовується хибна трактовка історичних подій
Для цих часів Йордан ще не знає назви «слов'яни» як єдиної спільної назви для цілого народу. Замість того вій вживає назву «венети». За його повідомленням, венети—велике, численне плем’я (Vcnetharuin natio populosa). Вони, каже про них Йордан, за-
ч ймають величезні простори (per immensa spatio consedit). їхня тери- j тор і я починається від витоків Вісли (ab ortu Vistulae) (§ 34).
Сказаним вноситься значна ясність у питання про етап слов’янського етногенезу, засвідчений Йорданом і датований першою половиною VI ст. У венетський період етнічного становлення слов’ян
Крім венетів, Йордан наводить ще дві назви — склавинів і антів. За його свідченням, «назви величезного народу венетів» змінюються тепер (nunc) в залежності від родів (per familias) та місця мешкання (loca), однак, головним чином, вони звуться склавини і анти. Слово nunc («тепер»), вжите Йорданом, вказує, що він оцінював плн венети як більш давню, в протиставленні новим назвам, серед яких він відрізняв, з одного боку, сутоплемінні за родовою спорідненістю таз другого — територіальні, в залежності від місця географічної осілості.
Венетів Йордан пов’язав з верхів’ями Вісли, склавинів — з територією, яка простяглася від Дунаю на півдні, від міста Ноиів- туна (a civitate Novietunense) і озера, що зветься Мурсіанським (Іасо qui apellatur Mursiano), до Дністра на сході (ad Danastrum) та до Вісли на півночі (in boream Visela tenus commorantur) (§ 35). До речі, саме племінну територію склавнн Йордан описав як болотяно- лісову (hi paludes si І vasque pro civitatibus habent) (та м же, § 35)1.
Склавини на півночі, в Надвісляпні, межували з венетами, на сході, в Наддністров’ї,— з антами. Дністер розмежував їх. Склавини жили на правому березі, анти — на лівому, «від Дністра (простягаються) до Дніпра» (a Danastro extenduntur usque ad Danaprum), де «Понт вигинається лукою» (qua Ponticum mare curvatur (§ 35).
До згадок про венетів Йордан повертається знову в оповіданні про гото-вснстські війни (§ 114). Тут він подає ті ж відомості, що їх він наводив вперше в § 34—35. «Вони (венети), як ми розповідали на початку викладу, отже в списку иародів (catalogo gentium), походять від одного кореня (ab una stirpe exorti) і тепер відомі під
1 Цікаво, шо в «Стратегіконі» Маирикіи майже дослівно повторена характеристика. що її подав Иордан: «Вони (племена склавинів і антів. — В. П.) ofce- лкмотьси в лісах, коло важкопрояідиих річок, боліт і оэер* (уривок 45, XI, в; А. В. Мвшулин, Лреямие ставиш* и отрывках греко-римских и византийских писателей no VII о. и. е.— В ЛИ. 1941, М 1. стор. 253).
14
трьома іменами (tria nunc nomina ediderunt)—венети, анти, склавини»
(§ П>-
Слід підкреслити важливість цих згадок про спільність походження і потрійний племінний поділ. Слово «тепер» (nunc) вказує, що вживання трьох назв є здобуток пізнішого часу, привнесений сучасністю.
Нагадаймо, що племінний поділ сполучається у Йордана з вказівкою на територіальне розчленування. Йордан відрізняє три групи: віслянську, дніпровську і дунайсько-дністрянську. Віслян- ська група — це венети, дунайсько-дністрянська — склавини, анти — між Дністром і Дніпром. Ніхто інший з ранніх середньовічних авторів не подав таких виразних свідчень про географічно-племінну територію слов’ян в першій половині VI ст., як цс зробив Йордан. На півдні область слов’янського заселення простяглася від Дніпра до Дунаю та на північ (in вогеат) — до верхів’їв Дністра і витоків Вісли.
Певне, далеко не на всі питання ми зможемо знайти відповідь у Йордана. Так, вказуючи, що венети сидять на північних схилах Карпат від Вісли (§34), він нічого не згадує про слов’ян-венетів на $ахід від Вісли в області Лівобережного Надвісляння.
Не можна знайти у Йордана скільки-небудь певних свідчень про племінний устрій антів і склавинів. Дехто з дослідників вважає, що у Йордана йдеться про союзи племен, про Антський і Скла- винський племінні союзи, про той етап, коли кровно-родові контакти і зв’язки починають уриватися й слабшати, а територіально-політичні — міцніти і превалювати 1.
Не варт закидати Йордану, що він обминув важливі для нас питання. Багато з того, що було для нього ясним, для нас зробилося темним і невиразним. Так, ми змушені вагатись щодо суспільної функції назви венети. Подекуди Йордан вживає назву венети як чагальноетнічну в широкому розумінні слова, а іноді як вузьку і однофункційну* однозначну з обома іншими,— анти і склавини.
В широкому загальноетнічному розумінні Йордан вжив назву венети в § 34, де він каже про «численний народ венетів* (Venetha- rum natio populosa), і там, де він описує війну готів з венетами: «Після поразки герулів (post Herulorum caedem) Герма нар и к повернув зброю проти венетів (in Vcncthos arma commovit), які хоч
1 Пор.: «В південній частині слон’янських земель н цей чиє утворюються дна великих союзи племен — Антський і Склаиинськнй» (М. Ю. Б р а й ч с в - с ь к и й, Радянська наука про походження слов'ян. K.. 1959, стор. 19). «В про
цесі створення Антського і Склавинського союзів... приймав участь ряд неслов’янських племен» (там же, стор. 20).
З цього погляду, за дапої доби відбувається процес, коли давні форми племінного співжиття занепадають, колишні зв’язки гублять свою силу і їх заступають нові, що відповідають рівною мірою процесу формування територіальної" общини. Однак брак джерел не дозволяє сказати щось остаточно певне, до яких меж в цей час дійшов розпад родових засад тодішнього племінного життя. Тут можливі лите більш-менш ймовірні припущення в залежності від »агальної концепті даної історичної доби.
15
погано озброєні (quamvis armi despecti), але дуже численні (sed numerositate pollentes)» (§119). «Спочатку вони (венети) намагалися чинити опір (primum resistere conabantur), але нічого не варта не- войовнича безліч (multitudo inbellium), особливо якщо і бог попускає і наступає озброєна множина (multitudo armata advenerunt)» (§ 119).
Так, мовляв, було в минулому за часів Гсрманарика. Пізніше все змінилося, і Йордан завершує свій екскурс зіставленням сучасності (nunc) і давнини (tune): «Хоч тепер (nunc) вони, через гріхи наші, скрізь лютують (deseviunt), однак тоді (tunc) всі підкорялись владі Германарика (Hermanarici imperiis servierunt)» (§ 119).
Щоб в належний спосіб оцінити цей опис війни готів з венетами, треба зважати на ціле. У Йордана все побудовано на протиставленні минулого (tunc) і сучасного (nunc). Величному минулому готів протистоїть їх жалюгідна сучасність. Йордан славетне минуле пов’язав з часами Германарика (270—375 рр.). Царювання Германарика почалося,— розповідає Йордан,— з підкорення «багатьох і найбільш войовничих північних племен» (arctoi gentes), що їх готський король примусив «коритись своїм законам» (suisque parere legibus). В перелік Йордан включив 13 народів: «Підкорившій гольте- скіфів, тіудів, інавнксів, васінабронків, меренс, морденс, імніска- рів, рогів, тадзанс, атаулів, навего, бубегенів, колдів» (§ 116) 1. Хоч більшість з цих назв не піддається розшифруванню, але досить навіть чотирьох «чудь», «весь», «меря» і «мордва», щоб збагнути про які «північні народи» каже Йордан. Йдеться про фінські народи від Балтійського моря до Оки і Волги.
Немає сумніву, Йордан згадав про підкорення північних народів j задля звеличення Германарика як нового Александра Македонсько* J го а. З шею метою він або довільно єставив в свій текст список племен, що йому трапився з якого-иебудь твору, ітииерарія тощо, або він скористався з давніх епічних переказів і, порушуючи часову послідовність, приписав Германарикові події, які відбувалися за давнини, ще десь в І—II ст., коли готи в Прибалтиці чинили напади на тамтешні народи —фіннів, балтів, венетів. Важко припустити, щоб готи, які в IV ст. жили на півдні Кримського півострова, воювали в цей час з мордвою та чуддю десь в лісових глибинах Оки або Волги.
1 «Йордан явно прагнув підкреслили могутність Германарика. Однак, іцоб точно і переконливо повідомити про його заноюнанни, Йордану не вистачало
нідомостей. Надто коротке і поверхове його оповідання про Германарика, який підкорив низку «північних племен* і цим пібито примусив порівнювати себе
з Александром Македонським... Йордан наводить довгий список етнічних назн, певне, чужих як його читачеві, так і йому самому. Віл не робить найменшої спроби пояснити їх, а просто випису« 13 слів... Серед назв: Thiudos «чудь», Vas «весь». Merens «меря», Mordens «мордва»... Інші назви в списку Йордана лишаються неясними» (Е. Ч. С к р ж и н с к а я, Иордан, М., I960, стор. 265, прим. 367).
з Олександром Великим» (Иордан, Гетика, § 116).
16
інша справа, згадка у Йордана про війни готів, що їх копи провадили в Приазов’ї з гсрулами, «племенем стільки ж рухливим, як ще більшою мірою най гордовитішим» (gens quantum velox со amplius superbissima) (§ 118). У Йордана читаемо: «Прославлении підкоренням стількох [народів! він [Германарик 1 не потерпів, щоб плем’я герулів, очолюване Алариком, не підкорилося його владі (suae subederet dicioni). За повідомленням історика Аблавія, це плем’я Ігерулиі жило поблизу Меотійського болота в багнистих місцях» (§ 117). Кажучи про рухливість (velocitas) герулів, Йордан має на увазі їх бойові якості. Герулів охоче наймали як ландскнехтів: «Тоді жодного не було племені, яке не набирало б з них легкоозброєних воїнів» (§ 118). Та, незважаючи на всю свою жвавість і спритність, герули в війні з готами не змогли протистояти «упертості» (stabilitas) і «повільності» (tarditas) готів. «Рухливість їх поступилася упертості і повільності готів». «Волею долі, подібно до інших народів, вони служили королю готів Германарику» (§ 118) Ч
Про війни з венетами Йордан розповідає після гсрульських війн, u «Завдавши поразки Гсрулам, Германарик рушив військо проти ге- О^нетів» (in Ve net hos arma commovit) (§ 119). Після венетів прийшла ^черга балтів, що їх Йордан називає айстами. «Своїм розумом і доб- *>Лрочинністю (prudentia et virtute) Германарик підкорив (subegit) також споріднений народ айстіїв, який заселює найдовший берег Германського океану» (§ 120).
Наприкінці, підсумовуючи, Йордан нотує: «Таким чином він ^(Германарик 1 владарював (imperavit) над усіма народами Скіфії і ^Германії як над своєю власністю (ас si propriis laboribus)» (§ 119).
>>Як і Александр Македонський, Германарик — тріумфатор, переможець, володар світу. Та, прокламуючи все це, не спиняючись перед найсміливішими порівняннями, Йордан змушений був якнайшвидше згорнути тріумфальні прапори, які він розгорнув з такою пишною урочистістю. Йордан говорить, що всі оці тріумфи тривали недовго. Панування готів незабаром урвалося. Пославшись на Оро- зія, Йордан пише: «Після недовгого проміжку часу (post autem non longi temporis intervallum), як розповідає Орозій, плем’я гуннів розлютувалося на готів» (exarsit in Gothos) (Кя 121).
«Гупни підійшли до готських кордонів» (Gothorum finibus advenerunt) (§ 122—123) і почали турбувати готів своїми нападами. Поява готів збентежила Германарика *. «Старезний і здряхлілий Гер- мапарик не перенісши гуннських набігів (Hunnorum incursionibus non ferens), помер на 109 році свого життя» (§ 130). «Його смерть ’Цікані повідомлення про відміни в озброєнні в окремих племел ми знаходимо у Иордана. За свідченням останнього, готи були озброєні списами (contis pugnantem Gothum), гепіди — мечами (ense furentem Gcplda), руги ~ дротиками (Rugam tela), свави — кийками (Svavum pede), гулни — стрілами (Hun- num sagitta), аланн мали важку зброю, герулш — легку (§ 261).
«Германарик, король готів, хоч і був переможцем багатьох народів, замислився, одная, з приходом гуннів» (Иордан, Гетика, § 129).
дала нагоду гуннам перемогти готів (occasio dedit Hunnis praevalere in Gothos), які сиділи ка Сході і звалися остготами* (§ 130).
Неважко зрозуміти, чому у Йордана весь виклад побудований на антитезі. Він будує протиставлення. Тепер з появою гуннів, цього «лютого люду», готи зганьблені і переможені. Вони примушені коритися гуннам, цим виплодкам пекла, породженим від шлюбу відьом-чаклунок з нечистою силою. Але колнсь готи, хоч і на короткий час, підкорили собі всі народи Скіфії і Германії, від Чорного до х Балтійського моря. Щоб затушкувати приниження, Йордан забарв* лює минуле в яскраві кольори.
Однак не тільки цс заважав відтворити дійсність. В сучасній історичній літературі накопичилося чимало плутаних псевдоістин. які не тільки нічого не пояснюють, але остаточно затьмарюють так мало відому нам давнину'. Візьмімо для прикладу, як висвітлюється досліджуваний період у Л Нідерлс. Кінець IV ст. Нідерлс описує як добу, коли гунни, покинувши Надволжя під тиском не знати HKOFOCb племені, перейшли через Дон і звідси відтиснули готів на захід. Слов'яни, над якими досі панували готи, потрапили під владу гуннів. На зміну готському пануванню прийшло новогун- нське 1.
Так в основу всього кладеться посилання на гуннську навалу. Мовляв, гуннське вторгнення позначилося на історичній долі не лише гогів, але й усіх інших народів Східної Європи, зокрема антів. Поселення антів, інакше кажучи, пам’ятки черняхівської культури, були винищені, спалені і зруйновані гуннами наприкінці iV ст. Чсрняхівська культура припинила своє існування внаслідок гуннського розгрому а.
Викладена схема набула значення історіографічної норми, беззастережно визнаної як у нас, так і в зарубіжній літературі3. Тим часом неважко переконатись, що змальована Л. Нідерлс картина позбавлена історичної правди й основи. Вона штучно витворена на
1 Л. Нідерлс иниіе: «Гуини иже за часів Птолемея жили па захід від Волги у (Птол., III, 5, 10)... На історичну арену вони вийшли лише в 375 р., коли,
під тиском якогось іншого заволзького племені, перейшли Дон. розбили НІІЇ- СІ.KJI готів і відтиснули остапніх на захід, в Кяриати і па Дуняй. та, пезпо. під
порядкували собі исю колишню державу Германарика, який панував не тільки
над готами пі клен по ї Росії, але й над північними литовцями і слов’янами» (Л. II н дерле. Славянские древности, стор. 132).
в Північному Причорномор’ї урвався з гуннською навалою... В 375 р. п. е. гун-
нські орди перейшли Дон і під керуванням ватажка Баламорн зруйнували «держану Германарика». Гуннська ііяимлн лишила жахливий слід пя території Східної Європи. Були пограбовані і спалені всі поселення. Селища і більшість могильників черняхівської культури датуються II — кінцем IV ст. и. е. Інакше
кажучи, їх кінець збігається з навалою гуимекких орд> (История СССР, т. І, стор. 311).
9 «В VI ст. ...слов'яни оправилися від гуннського розгрому» (Б. А. Рыбаков, Первые века русской истории, стор. 15).
«Проникнення готів позначилося на знищенні багатьох поселень черняхівської культури* (Jan Filip, Europský pravák. Прага. 1962, стор. 141).
18
підставі умоглядних теорій, де все зведено до вказівки та «тиск» і «поштовх». За поштовхом визнається функція вирішальної етногенетичної категорії. Рух одного племені, викликаний тиском іншого, породжує в ланковій послідовності рух дальших племен і народів.
В першоджерелах немає нічого подібного. Йордан малює події кінця IV ст. зовсім інакше. Він нічого не каже про тиск якого-не- будь заволзького племені, що примусило гушіів покинути Над- волжя І перейти Дон та, напавши на готів, відтиснути їх на Дунай. Цього всього немає у Йордана. В «Гетиці», посилаючись на Ііріска, Йордан каже про гуннів: «їх люте плем’я (natio),— як повідомляє історик Пріск,— сидячи (insidens) на далекому березі Меотійського болота, було досвідчене (experta) тільки в ловецтві, а не в якій-не- будь іншій праці, але тоді, як (nisi quod) вони виросли в народ, почали підступництвом і грабунками турбувати спокій сусідніх народів» (§123).
Згідно з Л. Ні дерле, гунни жили в Надволжі, згідно з Йорданом,— «на березі Меотіди», по той бік Азовського моря,— дрібний маловідомий народець, що існував з ловецтва і скотарства, досвідчені вершники, «спроможніші до верхової їзди» (ad equitandum promptissimi), лучники, «вправні в стрілянні з лука» (§ 128).
Згідно з Л. Ні дерле, гунни рушили в Причорномор’я «підтиском якогось заволзького племені»; згідно з Йорданом, «гунни підійшли до кордонів готів» (Hunni Gothorum finibus advenerunt) (§ 122) «після того, як виросли в народ» (postquam crevisset in populis) (§ 123).
Йордан нічого не згадує про тиск на гуннів ззовні, замість цього він вказує на внутрішній процес етнічного росту: з natio (племені) гунни переростають в populus (народ). Це протиставлення двох становищ в етносі, перетворення племені в народ відзначено у Йордана якиайвиразніше х.
Згідно з Л. Нідерле, гунни, рушивши з Волги, перейшли Дон, тоді як Йордан каже, що вони перейшли Мсотійське озеро 2. Згідно з Л. Нідерле, гунни «розбили військо готів», Йордан натомість каже про «грабунки» і про «порушення спокою» (rapinis conturbans) (§ 123), про «набіги гуннів» па готів (§ 130). Германарик помер не на чолі війська і не в поході проти гуннів, а не знісши «гуннських нападів» (Hunnorum incursionibus non ferens) (§ 130).
Згідно з Л. Нідерле, гунни, завдавши поразки війську готів, «відтиснули їх на Захід, в Карпати і на Дунай», тоді як Йордан твердить
1 У своїх коментаріях до «Гетикн» Є. Ч. Скржинська зазначає: «Слою Sens в уявленні Иордана визначав більш значне етнічне об’єднання, ніж natio». «Дрібніший і менш організований осередок natio виростає в «ens або populus». Найменший колектив — це natio, з'єднання nationes дає gens (с. Ч. С к р ж и н- ска я, Йордан, стор. 254, 256, прим. 313, 316).
«Коли вони перейшли це величезне озеро (ingentem illam paludem Iran- sierunt), там вони захопили алпідзурів, алцілдзурів. ітимарів, тункарсів і бо- ісхів, які посідали кряйлі межі (гірае) власне Скіфії» (§ 126).
протилежне, що готи нікуди ІІЄ пішли, лишившись у тій же країні.
У Йордана все це засвідчено якнайвиразнішс: «Про них [острого- ті в) відомо, що після смерті короля їх Германарика вони, відокремлені від везеготів і підлеглі владі гуннів (Hunnorum subditos dicioni), лишилися в тій же батьківщині» (in eadem patria remorassci (§ 246). Навіть більше. Готи не тільки лишилися там, де жили, але навіть династія амалів, королівський рід їх зберіг за собою свою спадкову владу: «Амал Вінітарій утримав інсигнії [ознаки) свого принципату (зверхності)» (Vimthario tamen Amalo principatus sui insignia retinente) (§ 246).
Прикрі розбіжності тривають. Історики воліють не рахуватися з джерелами. В джерелах повідомляється одне, а історики на власний розсуд стверджують цілком відмінне. Лише зневажливим ставленням до джерел можна пояснити те, що в літературі так поширене твердження про «готське панування в Наданіпров’ї в III—IV ст.».
Якщо покладатись на Йордана, то він одночасно стверджує і разом з тим заперечує, говорить про «панування» і тут же відкидає сказане. Текст «Гетики» вимагає ретельного й уважного розгляду.
Йордан розмежовує дві доби: часи Германарика і після нього. Часи Германарика він малює як добу, коли готи, завдавши поразки герулам і повернувши зброю проти венетів, підкорили останніх (§ 119). Готи, керовані Германариком, стверджує Йордан, «панували над усіма народами Скіфії і Германії» (§ 120).
Здавалось би, спираючись на цю заяву, ми мали б всі підстави говорити про готське панування в Європі d III—IV ст., як це й робиться звичайно з посиланням на § 119—120 «Гетики». Однак, вся справа в тому, що автори, які досліджують цей період, беруть у Йордана одне і не згадують про інше, що теж є в нього.
При всьому бажанні оточити Германарика ореолом «переможця» і «тріумфатора» Йордан змушений був виступити з самоспростуван- ням. Він обмежує власну гордовиту заяву. Після якнайширшого переліку численних перемог Германарика над усіма народами від Чорного моря до Балтійського Йордан закінчує короткою підсумковою фразою: панування готів було короткочасним.
Панування готів урвалося «після недовгого проміжку часу» (post autem non longi intervallum) (§ 121). Ми припустились би великої погрішності проти історичної правди, коли б, згадуючи про походи готів проти герулів, росомонів, венегів, айстів Прибалтики, проти весі, мері, мордви й інших фіннських племен Надволжя, не зауважили останньої нотатки: усі намагання ствердити владу над народами Скіфії і Германії завершилися для готів катастрофою.
Йорданові закидають фантастичність окремих його звісток *. Цс слушно, але, при всьому тому, він намагався уникати фікцій. Наприкінці своєї «Гетики» він писав, доводячи свою об’єктивність:
1 «Фантастичність багатьох місць у творі Йордана кілком очевидна; їх могли прийняти за істину лише реакційні германські буржуазні історики» (П. II. Тре* тиков, Восточнославянские племена, стор. Й4).
20
«Хай ніхто не гадає, що я щось додав до того, що я прочитав або пізнав, на користь племені, з якого похожу» (§ 316). Гадаємо, що Йордан був щирий в цьому своєму визнанні. Часто у викривленнях проти історичної дійсності був винен не стільки він, скільки історики, які брали у Йордана те, що їм було до вподоби, тоді як небажане для себе замовчували і обминали.
Саме так, наприклад, сталося і в даному разі. «Короткий проміжок готського панування» обернувся в твердження про тривале панування, в загальник, на який можна раз у раз натрапити навіть у найповажніших дослідників, хоч за це Йордан, розуміється, не нссе жодної відповідальності 1. До того ж дослідники не задовольняються лише цим. Вони йдуть значно далі. Кажучи про «панування готів над всім слов’янством» в III—IV ст., вони додають до цього посилання на «культурний вплив готів» з вказівкою на давнішню добу в Надвіслянні і на «готські могильники VI і VII ст. в Криму, в околицях Гурзуфа», як на доказ, що вилив зберігався ще й необмежено довго згодом V
Питання про «культурний вплив»заслуговує на спеціальний критичний розгляд. До нього ми ще повернемося в II 1-й частині нашої розвідки. Тут нам важливіше з’ясувати інше: висвітлити перебіг Гото-антських війн па рубежі IV—V ст., встановити рать гуннів в цих війнах, зазначити, де ці війни відбувалися і т. д.
Свідчення Йордана щодо цього має вирішальне значения. Звернімо увагу на одну характерну обставину. Говорячи про війни за часів Германарика, Йордан називає венетів: «Германарик повернув аброю проти венетів» (§ 119). Для наступної доби, часів Вінітарія,
1 Пор., наприклад, у Л. Нідерлс: «Готи підкорила всі слов'янські племена» (L. N і є d е г 1 є, Slovanské starožitnosti, ч. II, 2, Praga, 1904, стор. 383). Або у Шахматова: «Остготи панували над всім слов’янством» (А. А. Шахматов, Древнейшие судьбы..., стор. 10).
- Концепція «впливу готської культури» здобула якнайширше визнання. Так, Л. Нідсрле писав з цього приводу: «Період панування готів над слов'янами характеризується великим культурним виливом готів. Так, наприклад, готське походження мають такі спільнослов'янські вирази і поняття, ях меч, ймем, хораги. брады, гигькь, кьнязь... Це е свідченням безпосереднього і великого впливу готів. Питання про вплив готської культури заслуговує серйозної уваги, проте не слід забувати, що воно не обмежувалося лише добою III і IV ст.. коли готи панували в Наддніпров’ї, але. очевидячки, позначалося і за давнішої доби, каїн готч знаходилися ще па Віслі» (Л. Н и д е р л е, Славянские древнідти, 1*2—143). Те саме з тією ж аргументацією обстоює Ернест ІІІварц: «До народів, які потрапили під готське панування, належали також слов’яни. Про це свідчать найдавніші слов'янські запозичення з германського, що е спільнослов'янські, як-то даваьослов'янські хлввь < гот. rlaiws, хлгбъ < гот. hlaifs, гонозитн «годувати» < гот. ganazjan...» (£. Schwarz, Germanische Stamnies- kunde, Heidelderg. 1956, стор. 89). Аргументація більш ніж дивна' 3 ймовірності слоя'япо-германського лексичного взаемопроникпенмя. час якого До того ж досить невиразний, робиться несподіваний висновок про «панування ютів над слов янами», хоч з визнання лексичного взаємопроникнення’ніяк не витікає висновок про панування. Ані «хліб», ані «хлів» тощо аж ніяк не були і н« Мг°г;іи бути здобутком того «короткого проміжку», що його одвів Йордан для «готського панування» над венетами.
21
Йордан замість венетів каже про антів. ІІе нехтуймо з цих відмін у слововживанні. Вони не випадкові. Венетів Йордан пов’язував з Надвіслянням, склавинів — з територіальним трикутником між Дунаєм, Дністром і верхів’ями Вісли в Карпатах, антів — з Иаддніп- ров’ям. «Найдужчі з них анти простягаються від Данастра до Да- напра там, де Понтійське морс вигинається лукою» (§ 35).
Йордан нічого не каже ані тут, ані в іншому місці, як далеко на північ простягалася територія антів. Цього в нього немає, але він вказує, що на півдні антська територія досягала берегів Чорного моря. Щоправда, ці відомості походять з першої половини
Спробуємо відтворити етнічну карту півдня Східної Європи щ рубежі IV—V ст. Для цього ми скористуємося з даних, які про цей час подає Йордан. Почнім з відомостей про вторгнення гуннів і про місця їх першого перебування.
Гунни доти жили по той бік Мсотіди, на схід від Азовського моря. В третій чверті IV ст. вони перейшли Азовське море через Керченську протоку 2. Згадку про цей перехід Йордан пов’язав з переказом відомої легенди про оленя 8.
Перейшовши через Кіммерійський Боспор, гупни вторглися в Тавріку, де разом з тубільною людністю в цей час з початку III ст. сиділи готи 4.
Незважаючи на всю конкретність свідчень Йордана, що готи в III—IV ст. сиділи коло Мсотіди і що гунни напали на готів саме в Тавріці, з цими повідомленнями мало хто рахується. Замість Таврійського півострова готів поміщують або в Наддніпров’ї, або від-
1 На користь того, що зрушення не були значні, кажуть археологічні дані. Матеріальна культура тої доби (II—V ст.) позначається типологічною і територіальною суцільністю і стабільністю. Це так звана «черняхівська культура». Територія її поширення н основному збігається з етнічними межами території антів, склавинів і вспсрів, як ці межі відзначив Йордан. Про це див. докладніше в III частині розвідки.
2 Амміан Марцеллін, антіох'ійський грек, в своєму творі, закінченому близько 390 р., називає точну дату переходу гуннів — 371 рік (XXXI, 3,1) (Ю. Кулак о в с к и й, Л. С о н п и, Лммнап Марцеллип. История, вып. I. К., 1906, стор. XIV; Ю. Куляковскин, Прошлое Тавриды, К., 1914, стор. 54).
а «Історичну цінність в легенді про оленя мае вказівка па місце, де стався перехід гуввів [точніше деякі частини їх 1 в Скіфію; в більшості версій йдеться про перехід саме через Кіммерійський Боспор. Прямо згадує шо назву Зо- сим. Прокоп їй називає «гирло» (s хро-»]) Мсотіди. Агафій теж пише про гирло Мсотійського озера (expo-rj тцг Хцд-vrjc), що впадає в Євксипський ІІопт» (Е. Ч. С к р ж и и с к а я, Иордан. Гетика, стор. 273, прим. 386).
4 Йордан кілька разів згадує, що готи, опинившись в Прнпонтиді, осіли
в Тавріці поблизу Меотіди. «Готи, що були з Філімером, досягли (properant)
крайиьої частини Скіфії, сусідньої з ІІонтійським морем» (§ 28). Пор.: «Коли згадані племена, про які ми тут говоримо, жили на першому місці свого поселення (in prima Sede) в Скіфії, то королем вони мали Філімсра» (§ 39). «Перше
поселення (mansione prima) вони (готи) мали на скіфській землі поблизу Мсо-
тійського болота, друге — в Мізії, Фракії і Дакії» (§ 38).
22
ІЮДЯТЬ їм всю Південну Росію, хоч це ніяк не В’яжеться з дам, ЩО ми маємо у Йор лана .
Гунни напали спочатку на аланів і після них — на готів. Згідно з Йорданом, в Тавріці склалася строката етнічна ситуація. Він називає в Припонтиді булгар і різні гуннські племена, зокрема альтціагірів, савірів і гунугурів: «Над Понтійським морем тягнуться селища булгар, яких вславили нещастя, Іщо сталися І по гріхах наших. А там уже й гунни, як найдужча парость з найдужчих народів. З них одні звуться альтціагірамн, інші — савірамн, та місця своїх поселень вони мають окремо: альтпіагіри біля Херсонсса. куди пожадливий купець привозить багатство Азії; влітку вони блукають степами, розташовуючи стійбища, де їх привабить корм для худоби, взимку вони вертаються до Понтійського моря Гунугурі ж відомі тим, шо від них іде торгівля шкурками ховрашків» (§ 37) *.
Відомості, що їх подав в цьому уривкові Йордан, варто зіставити з тим, що розповів про гуннів, їх вторгнення і про територію, де вони осіли в Приазов’ї, сучасник Йордана Прокопів Кесарійський. Обидва автори не розходяться між собою і найкраще доповнюють один одного. Прокопій пише: «За Меогійським болтом і рікою Та- наїсом більшу частину тутешніх полів заселили кутригури-гуннн. За ними всю країну займають скіфи і таври, частина якої ще й досі називається Таврікою... За цими племенами розташовано місто на ім’я Боспор. Якщо йти з міста Боспор в місто Херсонес, який лежить в приморській області і з давніх пір теж підлеглий римлянам, то всю область між ними займають варвари з племені гуннів» (VIII, 5, 23, 26-27).
Ця прикінцева нотатка у Прокопія, його свідчення, шо «варвари, гуннські племена володіють всім між Боспором і Херсонесом», має для нас виключне значення. Як бачимо, у Прокопія, як у Йордана, немає найменшого натяку на Дніпро і Паддніпров’я. Кожен з них знає лише Меотіду і південний берег Криму. Сумнівів не може бути, саме південне узбережжя Криму було територією
1 Ось як. наприклад, висвітлює не питаний Ю. Кулаковський: «Остготи ствердили своє панування на широких просторах сучасної Південної Росії,
і їх славетний цар Германарнк, шо лишився жити в германських народних сагах. ігідкорив велике число різних народів» «Ю. Кулаковский. История Видинтии. т. І, K., 1913, стор. 135). Або у нього ж: «З'явившись величезнихи масами а степів Середньої Азії, гунни напали спочатку на кланів а потім разом з ними зруйнували остготську державу Германарика, підкорили собі остготів і відтиснули їх на захід иід Иаддніпров’я» (Ю. Куликовской, Прошлое Тавриды, стор. 54).
На тих же позиціях стоїть Е. Шварк. Він приділяє готам весь південь Східної Європи з правобережним Наддніпрон’ям. «Готн сиділи на дпіпронському Праиобережжй,— пише він. Для Шварца готи ein Herrenvolk (E. Schwarz, uerm. Stammeskunde, карта V, стор. 84, 87, 89).
Ледве чи можна переконливіше визначити господарський лад гуннів. иіж ие зробив тут Йордан. Гунни —скотарі, паст»шнй народ, з сезонними перекочовуваннями, з чергуванням випасів, з нідмінною тернторіно для кочового літування й іншою — для сталої зимівлі.
23
гуннських зимівель після того, як вони вторглиси через Керченську протоку в Тавріку г.
В світлі наведених матеріалів ми здобуваємо можливість наблизитись до розв’язання питання про територію антів, про відміни між гото-вснетськнми і гото-антськими війнами за часів Германарика і за часів Вінітарія. З радянських учених, торкаючись питання про готські війни з венетами і антами, П. М. Третьяков слушно відзначив: «Йордан поширив володіння Германарика в Східній Європі, очевидно, настільки, наскільки дозволяли йому його географічні знання, аж ніяк не рахуючись з реальною історичною дійсністю. Більш правдоподібним уявляється оповідання про війку Вінітарія з антами, наведене Йорданом під 375 роком... Щоправда, лишається невідомим, де жили ті анти, що їх прагнули підкорити собі готські королі» *. Разом з цим Третьяков зауважує: «Походи Вінітарія, проваджені в умовах гуннських вторгнень, в кожнім разі не могли бути особливо далекими. Його зустрічі з Божом відбулися, ймовірно, десь в Середньому Наддніпров’ї або Надбужжі»*.
Зіставлення даних Йордана і Ьрокопія дозволяє зробити деякі уточнення. Перебуваючи в Тавріці, гунни не витиснули готів з обжитих ними місць. Хоч Йордан і називає «гуннське плем’я най- жорстокішим» (§ 121), однак вони, опанувавши країною і використовуючи степову смугу Криму для випасів, а Причорномор’я для зимівлі, не прагнули позбутися давньої тутешньої людності. «Підлеглі владі гуннів, готи лишилися в тій же батьківщині» (§ 246). Цю підлеглість гунни не зробили для готів надто суворою. Воші зберегли у них їх спадкову владу за родом амалів, більше того — лишили готів без особливого догляду. З цього скористалися готи. Нарікаючи на залежність, обвинувачуючи гуннів в дикунстві, вони спромоглися потайки готуватися до війни.
Щоправда, готи не наважилися виступити проти гуннів. Від цього вони утрималися, але в них вистачило рішучості напасти на антів. Про цс Йордан розповідає з докладними подробицями. Ві- нітаріЙ, «подібний доблестю до свого діда Вультульфа, хоч і менш щасливий, ніж Гермаиарик, тяжко зносив залежність від влади гуннів» (§ 247). «Потроху звільняючись від їх влади і пробуючи про
1 Певне, як видно із згадки Прокопія про гуниів-кутригурів («за Меотій- ським болотом і р. Тянаїсом»), гунни -скотарі не обмежилися самою Таврікою, а захопили також випаси в степах па Нижньому Тапаїсі — Дону. Є. Ч. Скржип- ська з цього приводу слушно зауважує: «Незважаючи па точну вказівку місця переходу гуннів через Меотіду (Зосим в V ст. і Лгафій в VI ст. певно називають Боспор Кіммерійський), ледве чи можна сумніватися в том> , що пізніше вони рухалися по всіх степах за Месі їдою, я не тільки по Тавріці. на грунт якої вони вступила після переправи через протоку... Це була та еСкіфська земля», то на ній задовго до того з'явилися готи з королем філімером і яка для часів приходу гунпів визначалася Пордямом, розуміється. в дуже широкому сенсі, як «готські краї* («gothorum fines») (Н. Ч. С к р ж и и г к а я, Иордан, Гетика, стор. 274, прим. 387).
2 П. Н. Третьяком. Восточнославянские племена, стор. 147.
24
явити свою доблесть, він рушіїв військо в межі антів» (in Antorum fines) (§ 247).
Звичайно в літературі анто-готська війна, проваджена Бініта- ріем, висвітлюється в тих же мажорних тонах, як і колишні війни Герм?наоика. Тимчасом у Йордана вона змальована як поразка за поразкою. «Коля він увійшов в країну антів (eosque dum agreditur), то в Пчриіій же битві 6vb розбитий» (prima congressione separatus) (§ 247):
Зазнавши поразки в своєму авантюрницькому підприємстві, Ві- нітарій перейшов до терору. Він почав робити те, чого не робили з готами в Тавріці «дикунсько жорстокі» гунни, почав винищувати місцеву людність. Нищення було суцільним. Вінітарій діяв рішуче (deinde fortiter egit), не спиняючись ні перед чим. Він «розіп’яв їхнього царя Боза (Божа?) з синами і 70-ма приматами, in exemplum terroris», як висловлюється Йордан, «щоб трупи повішених подвоїли страх підкорених» (§ 247).
Звичайно, цю згадку Йордана про терор, запроваджений готами в країні антів, розглядають як вказівку, шо хоч «в першій сутичці він (Вінітарій) був переможений, але потім йому вдалося здобути перемогу» *. Однак це не була перемога. Йордан каже про це цілком яспо: «з таким свавіллям він керував менше року» (sed tum tali libertate vix anni spatio imperasset) (§ 248).
Перемоги не було, а було свавілля (libertas), як висловився Йордан. На боці антів виступили гунни. Супроти загальнопоширеної думки про «гуннський розгром», нібито гунни спричинилися до руїни чсрняхівської культури 2, Йордан стверджує протилежне. Саме гунни підтримали антів в боротьбі з готами *.
1 А. А. Шахматов, Древнейшие судьбы..., стор. 9. Взагалі у Шахматова весь цей період змальований зовсім не так. як оповідає про події того часу Йордан: «Остготи панували над усім слов’янством, але, кати їх підкорили гунни, їм довелося ввійти в збройні сутички і зі слов’янами, а саме з антами наприкінці IV або на початку V ст.» (там же, стор. 10—11).
* Коли Йордан стверджує, шо Вінітарій з власної ініціативи пішов війною па антів, то Шахматов каже зовсім інше. Не рахуючись з свідченням Йордана, він висвітлює розгортання подій на класний розсуд, ніби готи, опинившись під погрозою антського вторгнення, змушені були розпочати превентивну війну проти антів. «Йордан оповідає про похід Вінітарія в країну антів, яле похід цей був викликаний, певне, ке бажанням Вінітарія виказати свою хоробрість, а необхідністю забезпечити себе від вторгнення антів; це вдасться Вінітарію; пізніше, в VI ст.. ми бачимо антів саме там, де раніше сидите остготи» (А. А. Шахматов, Древнейшие судьбы..., стор. II). Так одна вигадка нагромаджуються на другу. Ніде в джерелах немає й найменшої згадки, ніби готам загрожувало вторгнення антів. Навпаки. Вінітарій пішов війною на антів, бажаючи виказати свою доблесть (nititur ostendere virtute) (§ 247). Дивно читати у Шахматова, що похід Вінітарія був вдалий. Похід закінчився для готів жорстокою поразкою і загибеллю Вінітарія. Знову ж, анти в VI ст. займали Наддніпров’я, тоді як готи в IV ст. сиділи в Тавріді, а ніяк не на Дніпрі.
25
Розгортання подій достеменно і послідовно зафіксовано у Иордана. Як уже згадувалось, гунни залишили готів на їх батьківщині (in eadem patria remorasse) в Гавріді, де вони жили доти, більше того, гунни надали можливість готам зберегти владу роду Амслів, утримати родові ознаки влади (insignia) (§ 2-18), але похід Вініта- рія на ангів примусив гуннів діяти. Гунни рішуче втрутилися в хід подій. Вони виступили на боці антів.
Гунни ПІДТЬймали антів. «Ьаламоер, король гуннів, не стерпів» (nonest passus) свавілля готів. Він «рушив військо проти Вінітарія» (super Vinitharium duxit cxercituin) (§ 248). За свідченням Йордана, бо|ютьба була жорстокою і тривалою (diu ccrtat). «В першій і в другій битві переміг Вінітарій. Ледве чи хто може згадати, які втрати завдав Вінігарін війську гуннів. В третій битві на річці Ерак, коли вони зблизилися, Баламбер послав стрілу і, потрапивши в голову Вініт.ірієві, убив його» (§ 248—249).
Гунно-готська війна закінчилася перемогою гуннів. Лити були врятовані. Характерно, однак, що, здобувши перемогу над готами, гупни залишили готів у спокої (in расе). «Відтоді і Баламбер] в мирі панував над підкореним народом готів (Gothorum populum subactum), однак так, що племенем готів завжди урядував власний парок (proprius regulus), хоч і за радою гуннів» (§ 249).
Можна пошкодувати, що нам лишається невідомим, яку річку мав на увазі Йордан, назвавши її Ерак. Через це ми ие знаємо, як далеко просунулися готи в їх поході на антів, як далеко на північ по Дніпру або ж на захід по Бугу дійшов Вінітарій, яке спустошення він завдав антській території, де власне урядував розіп’ятий ним Бож і ті принципати, що про них згадав Йордан. Нищення було жорстоке, але ми не знаємо ні того, де билися готи з антами, ані того, де сталися бої між гуннами і готами.
Па цьому звістки Йордана про антів уриваються. Він дав багато; від нього ми знаємо чимало: про тричленний племінний поділ тодішніх слов’ян на венетів-склавннів-антів, про слов’ян в період часу з IV до середини VI ст., про територію їх заселення нід Дніпра до Дунаю на півдні і до Вісли на півночі, про анто-гуннські війни і т. д. Дальші історичні відомості ми знайдемо у Прокопія з Кесарії.
ПРОКОП ІП З КЕСАРІЇ
Видатний письменник і політичний діяч часів Юстініаиа (527— 565 рр.), сучасник Йордана «Прокопій, природжений грек, друг полководця Велізарія, радник і секретар, що жив \ 540—562 р. в Константинополі. поза сумнівом, знав добре як слов’ян, так і готів»,— лише про нього П. Шафарик *. В 550 р. Прокопій закінчив сім книг
1 П. И. III а ф а р и к, Славянские древности, т. I, км. I, М., 1837, стор. 164.
«Історії війн» (І—III книги «Війни з готами»). В 554 р. він написав останню восьму книг)' «Історії війн» (IV книгу «Війки з готами»).
Так виникає можливість порівняти твір Прокопія (550—554 рр.) з одночасним твором Йордана (551 р.), зіставити свідчення обох авторів, доповнити звістки одного повідомленнями другого і в цей спосіб відтворити більш-менш певно події тієї бурхливої доби НІІ зламі двох епох, рабовласницької і феодальної формацій.
Записи щодеїшннового типу, залишені Йорданом, дозволяють відповісти на багато істотиих питань в етногенезі слов’ян. Почнімо з племінного поділу тодішнього слов’янства. І Ірокопій, як і Йордан, розрізняє склавинів і антів. Однак, на відміну від Йордана, Прокопій нічого не каже про венетів. Ця давня і далека галузь сло-“~) в’япства з Верхнього Надвісляння лишилася йому невідомою *.
Слід гадати, що Проконію взагалі були невідомі північні межі - слов’янського розселення. Принаймні, він про них нічого не згадує, і нам доводиться задовольнятися свідченням Йордана, що склавини жили на північ від Вісли (in boream Visela) (§ 35).
Як видатного імперського діяча, активного політика, Прокопія не цікавили північні межі слов’ян. Він обминув цс питання. Натомість Прокопів подав докладні й цінні відомості про склавинів та антів на краще відомому йому Дунаї в прикордонній смузі з імперією.
За часів Прокопія, отже в першій половині VI ст., слов’яни, як і готи, жили на лівому, північному березі, до того ж — і це підкреслює Прокопій — на деякій відстані від берега. «Гунни, склавини і анти мають свої оселі по той бік ріки Дунаю недалеко від його берега» (І—V, 27, 2). Тут, за свідченням Йордана, вони жили, «...займаючи більшу частину берега Істра, по той бік ріки» (111—VII, 14, ЗО).
Анти і склавини жили поруч, в безпосередньому сусідстві. «Анти найближчі сусіди склавинів» (III—IV, 40,5),— зазначає Прокопій. Інакше кажучи,— і це є характерною особливістю стногенетич- ного процесу слов’ян—при наявності територіально-племінного розчленування слов’янство зберігало етнічно-просторову суцільність, чого аж ніяк не можна сказати, наприклад, про германців. Дія них характерна просторова розпорошеність.
Склавини в складі тодішньоїх) слов’янства становили західне угрупування, анти — східне. Щодо цього, то між Прокопієм і Йорданом немає розходжень, але вони розходяться між собою у визначенні тієї мєжоцої лінії, на якій анти стикалися з склавинами. Йордан називає Дністер. За його твердженням, склавини жили від Дунаю до Дністра, анти — далі на схід, від Дністра до Дніпра (§35).
1 Цю обставину відзначає fi Г1. М. Третьяков: «Нічого не було відомо давнім авторам про пікнічну межу між аіітсі.кими і скланниськйми племенами. Північні слон’янгькі племена и верхів’ях Дніпра або в басейні нижньої Віслн лишалися, безперечно, поза межами антського і склаоинського союзів» (П. П. Третьяков, Восточнослннянекие племена, стор. 157). Це, без сумніву, так, хоч і з одним застереженним: и своїх північних межах племінна територія склннинів досягла Вісли.
27
Згідно з Прокопієм, на Дунаї жили не тільки склавини, але й анти.
Тут можливі різні пояснення. Найпростіше було б припустити, що раніше антів і склавинів поділяв Дністер, згодом, з початком слов'янських вторгнень на Балкани, анти пересунулися далі на захід, в Наддунав'я 1. Така думка взагалі не виключена, хоч проти неї свідчить тс, що Прокопій спільне перебування склавинів і антів на Дунаї пов’язує з часом, коли слов’яни ще не переходили через ріку і на територію імперії не вторгались.
Кінець кінцем, можна не надавати значення цим розбіжностям. Від гирла Дністра до гирла Дунаю відстань не дуже значна, а міжплемінні кордони не були остаточні і сталі. В даному разі важливо не стільки це, тобто питання про район географічного розмежування склавинів і антів, скільки питання про спадкові, генетичні зв'язки між антами і пізнішими східними слов’янами та склавинамн і предками західних слов’ян, сучасних чехів, словаків, поляків тощо,— питання складне і в багатьох відношеннях мало виразне.
Хибою наших слов’янознавчих вивчень є те, що автори цих студій не відрізняють, як правило, окремих етапів, не розмежовують відмінних фаз в процесі слов’янського етногенезу. Для них слов'яни є завжди ті самі слов’яни, як певна иозаісторична даність. Це відповідно позначається так само на вивченні слов’яно-візантійських взаємин в VI ст. н. е. В центрі всьош стоїть одна й та сама тема: рух слов’ян на південь, їх міграція, просування на Бал- каиськин півостріо, слов’яно-візантійські війни, військові напади слов’ян на Візантію, вторгнення в межі імперії — одним словом, мілітарний ухил в трактуванні історичного процесу 2.
При всьому виключному значенні, яке мало завоювання Бал- канського півострова для етнічної історії слов'ян, у нас немає жодних, скільки-небудь достатніх підстав робити завоювання провідним об'єктом дослідження. Історигний процес протягом VI ст. перейшов через кілька сугубо відмінних етапів.
Дунай в VI ст. був державним кордоном Візантії. Незважаючи на те, що слов’яни займали «більшу частину берега Істру, по той бік ріки» (III—VII, 14, ЗО), в цей період вони не робили спроб вторга-
1 Подібне припущення висловив, наприклад. II. М. Третьяков: «Прокоп ію
і його сучасникам були відомі антські поселення на Дунаї, в його нижній течії. Ллє в ці місця антські племена просунулися, певне, пізніше, о решал і Балкан- ських війн і в процесі заселення слов’янами півострова» (П. Н. Третьяков. Восточнославянские племена, стор. 157).
28
:ись у межі імперії. «Ці варвари,— пише Прокопій,— ніколи раніше навіть не пробували проходити землею римлян. Навіть через ріку Істр, здається, за весь час вони перейшли лише один раз, як я вище розповів про це» (III—VII, 38, 8)г.
Ця нотатка має для нас особливу вагу. Слов’яни не переходили Дунай і ие нападали на ромеїв. Прокопій докладно висвітлив обставини, які призвели до порушення спокою. Як він розповідає, «на четвертому році своєї єдинодержавної влади (531 р. ] імператор, призначивши Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істр, наказавши йому стежити, щоб варвари, які жили там, не переходили ріки» (III—VII, 14, 2). Незважаючи на те, що на Хільбудія було покладено цілком певне завдання охороняти фракійський кордон імперії, щоб варвари не переходили Дунай, Хільбудій почав діяти зовсім інакше. «Римляни, неодноразово переходячи під головуванням Хільбудія в землі по той бік ріки, вбивали і забирали в рабство варварів, що там жили» (III—VII, 4, 3).
Прокопій характеризує Хільбудія як людину «виключно енергійну в воєнній справі і настільки чужу жадоби користолюбства що замість величезних багатств він не придбав жодного майна» (III—VI, 14, 1). Навіщо знадобилося Прокопію говорити про некорисливість Хільбудія? Очевидячки, останнього обвинувачували саме в користолюбстві і його воєнну енергію пояснювали надмірною жадобою багатств. Зрештою, у Прокопія цс сказано зовсім виразно.
Не варвари вторгались на територію імперії, аромеї — на територію варварів. Переходячи неодноразово через ріку, Хільбудій з військом жорстоко нищив слов’ян і забирав їх в полон. Грабіжництво, кривавий терор ставали провідною справою імперської політики.
У слов’ян не було коштовного майна. У них не було чого взяти, окрім них самих. Якщо їх не вбивали, то брали в полон, щоб продати на першому-ліншому невільницькому ринку. Хільбудій розгорнув широку торгівлю рабами. Работоргівля була професією для військових, що приносила командній верхівці незліченні багатства.
Так тривало три роки. Нарешті терпець урвався. На хижацькі ианади ромеїв слов’янське населешія відповіло всенародним повстанням. Прокопій сумлінно констатує факти. «Протягом трьох років, кати він був наділений званням воєначальника, Хільбудій був страшний варварам»,— констатує Прокопій (III—-VII, 14,3). «Згодом, через три роки після свого прибуття, Хільбудій за звичаєм перейшов ріку з невеликим загоном, слов’яни ж виступили проти
1 Прокопій vať на увазі 527 рік, каїн Герман завдав поразки антам. Про че вторгнення антів Прокопій розповідає: «Коли Юстмніан, дядько Германів, зійшов на престол, аігти, найближчі сусіди склавинів, перейшли Істр, з великим військом вторгнулись в межі римлян. Незадовго перед тим імператор призначив Гермапа начальником військ усієї Фракії. Герман вступив у бій з військом ворогів і, завдавши їм великої поразки, майже всіх їх перебив» (1ІІ—VII, 40,
нього всі поголовно. Битва була жорстокою, загинуло багато римлян, у тім числі їх начальник Хільбудій» (III—VII, 14, 4—6).
Не важко побачити, наскільки свідчення Прокопія розходяться з висвітленням подій в історіографічній літературі. На терор ро- меїв слов’яни відповіли народним повстанням. Досі вони не переходили ріку. «Після цього (загибелі Хільбудія і очолюваного ним війська) ріка назавжди зробилася приступною для переходів варварів на їх бажаним і римська область цілком відкритою для їх вторгнення» (III—VII, 14, 6).
Прокопій фіксує факти, як вони сталися і з якої нагоди. За кожним фактом, що егавеч, міститься тривалий процес, який підготував саме цей, а не ін мии перебіг подій. Живши в лісах, слов’яни сіяли збіжжя на лісових палах. Лісове хліборобство, такс відмінне за своєю структурою від польового орного, з короткочасним використанням ділянки, вимагало великих земельних просторів, як це й відзначив Прокопій. «Живуть вони в жалюгідних хатинках, на великій відстані одні від одних, і всі вони часто змінюють місця мешкання» (III—VII, 14, 24). «Вони жили, займаючи країну «спораден», «розкидано», окремими селищами. Тому їм і землі треба багато» (III—VII, 14, 29—30). Усе відзначене тут у Прокопія якнайкраще відповідає виробничим особливостям лісового хліборобства: короткий термін користування посівною ділянкою, обмежений 1—3 роками, змінювання ділянок, їх розкиданість, велика відстань, на якій розроблялася підсіка від підсіки, переселении з місця на місце, тимчасовість жител, розкиданість селищ тощо.
Слов’ян-хліборобів, що жили в лісах, не вабили широкі простори польової орної землі Лівобережного Наддунав’я. Вони общинники, щастя і нещастя у них спільні. «Ці племена — склавини і анти — не керуються однією людиною, але здавна живуть в народоправстві [демократії! і тому у них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною. І в усьому іншому у обох цих варварських племен усе життя і закони однакові» (III—VII, 14, 22). В умовах общинної рівності слов’ян не спокушали припади збагачення через придбання майна або володіння рабами. «Інші не носитьні сорочок, ні плащів, а самі лише штани, підперезані широким поясом на бедрах, і в такому вигляді йдуть у бій з ворогами» (III—VII, 14,26).
Однак все це не могло тривати нсвизначено довго. Слов’янство в своєму суспільно-господарському і етнічному розвитку перебувало на порозі нової фази. Можна гадати, що народне повстання 534 р., викликане грабіжницькими нападами ромеїв, відіграло роль поштовху. Стався злам. Після повстання слов’яни почали |юбити супроти ромеїв те, що досі ромеї робили відносно них: переходити через Дунай, вбивати, нищити, палити, брати в полон, продавати бранців і брати за проданих невільників «великі суми грошей» (III—VII, 14, 14).
Про один зцнх найбільш раиніхнападівПрокопій розповідає: «Коло цього часу анти зробили напад на Фракійську область і багатьох
30
з тамтешніх римлян пограбували і обернули в рабство. Женучи їх перед себе, вони повернулись з ними на батьківщину» (III, VII, 14, 11).
Наступний напад слов'ян Прокопій датує Г> 17 роком: «Приблизно в ней час військо слов’ян, перейшовши ріку Істр, зробило жахливе спустошення всієї Іллірії аж до Епідамиа, вбиваючи і обертаючи в рабство всіх, хто потрапляв назустріч, не розбираючи ні статі і віку і грабуючи цінності. Навіть багато фортець, що були тут і за давнини здавались могутніми, бо їх ніхто не захищав, пощастило оволодіти, вони розбрелися по всіх околишн:х місцях, цілком безборонно ведучи спустошення. Начальники Іллірії з 15-тисячним військом слідкували за ними, але підійти до ворогів близько вони ніде не наважувались» (III—VII, 29, І—3).
Поступово слов’яни набували воєнного досвіду. Юрби перетворювалися в організоване військо, спроможне вступати в бій з регулярними військами ромеїв, здобувати перемогу над ними, захоплювати облогою фортеці, провадити бій па відкритій рівнині і т. д. Цей злам і його соціологічний сенс яскраво змальовує Ф. Енгельс: «Війна і організація для війни стають тепер регулярними функціями народного життя. Багатства сусідів розпалюють жадність народів, у яких здобування багатства е вже однією з найважливіших життєвих цілей. Вони варвари: грабіж їм здається легшим і навіть почеснішим, ніж творча праця. Війна, яку раніше вели тільки для того, щоб помститися за напад, або для того, щоб розширити територію, яка стала недостатньою, тепер провадиться тільки заради грабежу, стає постійним промислом» *.
Війна змінює своє призначення. Вона перестає бути народним повстанням, щоб протистояти ворожому нападу. її не ведуть задля придбання території. У Прокопія ясно вказано, що анти робили напад на Фракійську' область з однією лише мстою «пограбувати римлян». З пограбованим «вони поверталися на батьківщину». Про жодну колонізацію на даному стані немає й найменшої мови. Так тривало десятиліття.
Ми маємо справу з фазою «грабіжницьких війн» і з їх наслідками всередині суспільства. Війни набувають регулярної функції народного життя. Причиною їх було те, що «невситиме прагнення до багатства... розкололо членів роду її а багатих і бідних», що «„майнові відмінності всередині одного і того самого ролу... перетворили спільність інтересів в антагонізм мі ж членами роду“ (Маркс)*.
Вторгнення послідовно вчащаються. Після нападу, що стався в 547 р., відбувається чергове вторгнення в 551 р. З військом в 3000 чоловік, перейшовши через Дунай, склавшій завдають поразки об’єднаним військам Фракії та Іллірії, с Коло того ж часу військо склавинів. зібравшись не більше як три тисячі чоловік, перейшло
1 Ф. Енгельс, Походжеппя сім’ї, приватної мясності І держави. K.. 1948. спи). 128.
* Там же
31
через ріку Істр, не зустрівши ні з якого боку протидії і без великих труднощів перейшовши ріку Гевр, розділилося на дві частини. В одній частині було 1800, друга включала решту. Начальники римського війська в Іллірії і Фракії вступили з цими військами в розгорнутий бій, але римляни були розбиті, одні були вбиті, інші в безладді втекли» (НІ—VII, 38, 1—3).
Завдавши поразки військам придунайських провінцій, силами- ии примусили до «ганебної втечі» загін Асбада, «командувача регулярної кінноти, яка здавна перебувала в фракійській фортеці Тзу- руле» (III—VII, 38, 5—6). Після цих перемог склавшій «почали безстрашно грабувати всі ці місцевості і в Фракії, і в Іллірії, і багато фортець загони склавинів захопили облогою» (III—VII, 38, 7).
Видатна заслуга Прокопія перед історичною наукою полягає в тому, що він не лише описує події, як вони сталися, але і в тому, що він розмежовує «спочатку» і «згодом», «колись» і «тепер». Таке розмежування чимало важить, дозволяючи висвітлити в процесі історичного розвитку слов'янства переходи від одного суспільно-етнічного ступеня до наступного. У Прокопія з очевидністю показано, що на початку VI ст. слов’яни, які жили в Наддунав'ї, не переходили через ріку, не чинили опору загарбницьким нападам ромеїв, не шукали в грабунках шляхів для збагачення, не вели грабіжницьких війн. Багатства ромеїв не розпалювали в них пожадливості. Пере- можену людність не брали в полон. «Раніше слов'яни ніколи не наважувалися наближатись до стін або сходити на рівнину [для розгорнутого бою І, бо ці варвари ніколи раніше навіть не пробували проходити землею римлян» (III—VII, 38, 7). Пізніше слов'яни призвичаїлись проходити землею ромеїв. «Склавини, переможці Асбада, спустошивши підряд всю країну аж до моря, взяли так само приступом приморське місто Топер, хоч в ньому стояв військовий гарнізон. Це місто було першим на фракійському узбережжі і від Візантії відстояло на 12 днів путі»,—зауважує Прокопій (III—
Це етап, на якому слов'яни, вторгнувшись в межі імперії, «спустошували країну», але и не привласнювали і не осідали на ній, «грабували місцевості», жителів вбивали, але їх не брали в полон. Так було спочатку. «Спочатку вон. не щадили ні віку, ні статі, обидва ці загони з того часу, як увірвались в область римлян, убивали всіх»,—свідчить Проконій (III—VII, 38, 19). Далі він продовжує: «Спочатку слов'яни знищували всіх жителів, які їм траплялися. Тепер же вони і варвари з другого загону, немов упившись морем крові, почали декого, хто траплявся їм, брати в полон, і тому всі відходили додому, виводячи з собою незліченні десятки тисяч бранців» (III—VII, 38, 22-23).
32
На черзі питання про рабство у слов’ян, про ту фазу історичного розвитку слов’янства, на якій «різниця між багатими і бідними виступає поряд з різницею між вільними і рабами, з новим поділом праці — новий поділ суспільства на класи». «Рабство, яке тільки- но виникло і було спорадичним на попередньому ступені |юзвнтку, стає тепер істотною складовою частиною суспільної системи, раби перестають бути простими помічниками, їх тепер десятками женуть працювати на поля і в майстерні» 1.
В рік смерті Іермана (552) «величезна юрба склавинів, якої ніколи перше не було, з’явилася на римській території. Перейшовши ріку Істр, вони підійшли до міста Наїсса» (Ніша), голосно заявляючи про свій намір «обложити і захопити Фесалоніку і міста довкола неї». Не наважуючись «сходити на рівнину», вони, «перейшовши через всю Іллірію, опинилися в Далмації». Прокопій зазначає: «Склавини, які перед тим опинились в межах володінь імператора, як я щойно розповів, та інші, які трохи пізніше перейшли через Істр і приєднались до попередніх, здобули цілковиту можливість без перешкод вторгатися в межі імперії». «Поділившись на гри частини, ці варвари завдали всій Європі нечувані лиха, грабують ці місцевості не просто випадковими наскоками, але зимуючи тут, нібито в власній землі, не боючись супротивника». «Згодом імператор послав проти них добірне військо. Цс військо захопило частину варварів коло Адріанополя, міста, яке лежить по середині Фракії, на відстані п’ятьох днів путі од Візантії. Далі вже варвари рушити не могли: адже ж вони мали з собою незліченну здобич з людей, худоби і цінностей... Склавини стояли табором нагорі, римляни — в долині трохи на відстані... Відбувся сильний бій, і римляни були розбиті в бою. Тут загинуло багато чудових воїнів; воєначальники, яким загрожувала близька небезпека потрапити в руки ворогів з рештками армії, ледве врятувалися при втечі, хто куди міг». Після перемоги під Адріанополем склавини рушили далі в напрямку до столиці. Простір їх грабіжницької діяльності дедалі все поширювався. Вони пограбували місцевість, так звану Астику, яка з давніх часів не грабувалася, і тому їм вдалося здобути звід* си велику здобич. Так вони дійшли до «Довгих стін», «які знаходяться від Візантії не більше як на день путі». Римське військо, напавши згодом на склавинів, забезпечило собі деякі успіхи, «багатьох з ворогів вони вбили, врятували велику кількість римських полонених», але, незважаючи на цс, «варвари з усією іншою здобиччю повернулися додому» (III—VII, 1—5, 31—45).
Ще про одне вторг нення слов’ян, яке сталося після смерті Германа, розповів Прокопій в останній книзі своєї «Історії війн». Напади вчащались, тривалість їх зростала, не переростаючи, однак, ані в переселення, ані в прагнення поширити свої територіальні межі. Все лишалося в обсязі грабіжницької війни, як такої війни, яка
1 Ф. Енгельс, Походження сім’ї..стор. 127.
З 1 —1511
33
обмежується нападом і завершується поворотом на свої старожитні землі. Прокопій розповідає: «В цей час величезна юрба склавинів насунула на Іллірію... Проти них імператор Юстініан послав військо, на чолі якого разом з іншими стояли сини Германа. Тому що це військо за чисельністю було значно слабше, то вожді ніде не наважувалися вступити з ними в відкритий бій». «Підчас цього грабіжницького вторгнення, лишаючись в межах імперії довгий час, вони [склавини]... взяли в полон і обернули в рабство незліченну кількість людей і пограбували все, що можливо. Тому, що ніхто не виступав проти них, вони з усією здобиччю відійшли додому» (IV—VIII, 25, 1—5).
Характерно, що за цієї доби, за часів Прокопія, в середині VI ст. слов’яни, які жили вздовж Дунаю і раз у раз переходили через Дунай, не мали власних переправ. Переправи через Дунай були в руках гепідів і слов’яни змушені були платити їм за організацію переправи. Так трапилося і в цьому випадку, про який розповідає Прокопій: «Навіть при переправі через Істр римляни не могли влаштувати проти них засади або якимсь іншим засобом завдати їм удару, тому що їх прийняли до себе гепіди, продавшись їм за гроші, і переправили їх, взявши за це велику платню: платня була — золотий статер з голови» (IV—VIII, 25, 5).
На цьому звістки, що їх подає Прокопій, уриваються. Він змалював етап, почавши здоби, коли склавини і анти, мешкаючи в Над* дунав’ї, ще не переходили через ріку. В основному в цей період вони залишались в умовах родового укладу, ні грабіжництво, ні багатство суміжних народів в цей час їх ще не спокушали. Однак відтоді на очах Прокопія в житті слов'ян сталися грунтовні зрушення.
Замість лишатись в межах власної племінної території, анти й склавини, як засвідчив Прокопій, почали «переходити Істр, щоб грабувати Римську імперію». Перехід і вторгнення завершувалися л поворотом. «Із здобиччю вони відходили звідси» 1. Переходи через І ріку не були викликані зростанням населення, перенаселенням Лівіобсрежжя. Це не були прояви, хоча б перші і ще зародкові, колонізаційного руху на південь в межі імперії. Прокопій ніколи не згадує, що в цей період слов’яни намагались осісти на землях імперії, захопивши їх силою зброї, або за умовою з владою, як це робили готи, гепіди, подекуди гунни або ж хтось з тодішніх варварських племен. Жодних ознак міграційного руху в цей період, найменшого натяку у Прокопія на прагнення слов’ян переселюватись. хоч в літературі йдеться саме про «міграції», про «переселення», про «осідання на нових землях».
1 «Імператор був дуже засмучений і стурбований, не знаючи, яким чином вій зможе м дальшому відлипати їх Іслов’ян]. коли пояи будуть переходити Істр, щоб грабувати Римську імперію, або коли вони будуть віддодитм «відсн із здобиччю» (IV—VIII. 25, б).
34
Натомість мета цих періодичних, не раз повторюваних вторгнень, окреслена Прокопієм чітко — «грабувати» *.
До цього треба додати ще одне. Давні форми патріархального рабства відмирають. їх заступають нові, відмінні від тих, що трималися досі. На Лівобережжя склавшій і анти, вертаючись з походів, женуть десятки тисяч полонених. їх або продавали, налагоджуючи зв’язки з центрами работоргівлі переважно на Сході, а може й на Заході, або з’являлися зародки плантаторських форм землекористування та ремісничого виробництва з використанням рабської праці. VI століття — час, коли в Східній Європі накреслюється злам в соціальних і господарських формах народного життя, що досі на протязі кількох століть з II—III ст. н. е. трималися на одному і тому ж рівні, щоправда, досить високому економічному рівні, як про це свідчить матеріал археологічних розкопок.
В останній 8-й книзі «Історії війн» і 4-й книзі «Війни з готами» Прокопій описує район Азовського моря — Меотіди і подає багато відомостей про народи цього краю, зокрема про гуннів і готів. При цій нагоді він згадує також про антів. Икщо за відомим нам свідченням Йордана, «анти, найдужчі з обох племен, од Данастра поширюються (extunduntur) до Данапра» (§ 35), то Прокопій розміщує антів не лише разом з склавинами на Дунаї, але й в області Меотіди. «Народи, які тут живуть (коло Меотійського болота і р. ТанаїсуІ, за давнини звалися кіммерійцями, тепер звуться утигурами. Далі на північ одних [утигурів] займають землі незліченні племена антів»,—повідомляє Прокопій (IV—VIII, 4, 8—9).
Згадка про антів в Меотіді надзвичайно важлива не тільки тому, що вона доповнює свідчення Йордана, а також і тому, що вказівка Прокопія визначає територію поширення антів в VI ст. з особливою конкретністю. Незліченні племена антів за цієї доби займали величезний простір од Азовського моря і Дону до нижнього Дунаю. Отже, за цих часів ця територія виразно стабілізувалася як етнічно слов’янська територія, а ніяк не сарматська, гуннська, готська або ще якась інша.
Розуміється, при бажанні з приводу всього можна дискутувати і все так або інакше заперечувати й відкидати, але в даному разі од
1 Згадки Прокопія про «жалюгідні хатинки», що в них живуть склавини
і анти, на «великій иідстані одні від одних», та що слов'яни «часто змінюють місця □оселення», дала привід пояснювати цей примітивний побут умовами похідного життя. Тим чясом, поки ми лишаймося и межах відомостей, поданих Прокопісм, у нас нема« підстав трактувати переходи з місця па місце, споруджування жалюгідних жител і т. д. як прояв дружинного, мілітарного побуту. Що все це пов'ичію було з умовами господарського життя, заснованого на використанні •лісу — ріки», а не «землі — поли», про не ми иже гоиорили. Лише згодом, не pauiiue VII ст.. н кожнім разі після Прокопія і після Юстіиіана. слов'янські вторгнення набувають нових форм, пов’язаних з організованим дружинно- військовим побутом і з новою мстою — аавоюванням території. На даному етапі, в середині VI ст., исього цього uve нема*: е юрба, € перші досвіди в облозі, в віяні на рівнині, грабіжництво, загарбання майна, взяття в полон, але нічого
35
не підлягає сумніву, а саме те, ідо, згідно з свідченням Прокопія, за його часів анти сиділи як на Дунаї, так коло Меотіди, де вони сусідили з (Ігуннами-утичурами. Анти сиділи тут «на північ» од гуннів V—VIII, 4,9).
Відомості про гуннів, що їх подає Прокопій, в основному збігаються з тими, що їх одержуємо про ту ж добу від Йордана. Прокопій розташовує гуннів по той бік Меотіди в Північному Прикавкаа зі, де він так само назвав абасгів, брухів, аланів, захів, сагінів. «За сагінами осіло багато племен гуннів. Країна, що простягається звідси, зветься Евлісія. Прибережну її частину, як і внутрішню, займають варвари аж до так званого Меотійського болота та до ріки Танаїсу, що впадає в Болото» (IV—VII, 4,7)1. «За давнини велика кількість гуннів, які тоді звалися кіммерійцями, займала ті місця, про які я нещодавно казав, і один цар стояв на чолі їх усіх» (IV— VIII, 5, 1—2). Гунни поділені були на утигурів і кутригурів. «За моїх часів вони звалися одні утигурами, інші кутригурами» (IV—
Перехід гуннів зі Східного Приазов’я через Керченську протоку на цей бік Азовського моря повтязується у Прокопія, як І в Йордана, з легендою про оленя. Це характерна генеалогічна легенда, покликана пояснити важливий злам в житті народу, який пішов «шляхом оленя». Прокопій каже про переселення «всього збройного народу» і про їх «раптовий напад» на готів. «Узявшись відразу всім народом за зброю, вони перейшли без затримки Болото і опинились на протилежному материку» (IV—VIII, 5, 10).
Перехід гуннів через Керченську протоку Прокопій пов’язує з часом, коли вандали вже подалися з Приазов’я і досягли Лівії, а вестготи опинилися на Піренейському півострові. «В цей час вандали вже піднялись з цих місць і утвердились в Лівії, а візі готи оселились в Іспанії» (IV—VIII, 5, 10)а. В примітках до тексту «Війна з готами» з цього приводу зазначено: «Ця подія припадає на 428 рік. Помилковість цієї вказівки можна легко встановити за Ам- міаном Марцелліном (XX, XXXI, 3). Перехід гуннів через Доі: стався в 376 році, раніше ніж вестготи перейшли через Дунай Пор. Йордан, 24»
1 У «Війні з персами* Прокопій, згадавши про Каспійські ворота, прохід
в Кавказьких горнх, відзначив: «Потім далі простягаються поля, рівні і гла
денькі, зрошувані багатими нодами. придатні для випасу кінських табунів.
Тут поселилися майже всі гуннські племен», І простягаються до озеря Меотіди
(Прокопий Кесарийский. История войн римлян с персами, аап
жилами и готфями. кп. Г, СПб., 1862, стор. 46).
8 Прокопий Кесарийский, Война с готами, М., 1950. стор. 495
86
Слід думати, що про помилку тут не доводиться говорити. Перехід гуннів і їх вторгнення в Тавріку ледве чи були чимсь одноразовим. Після того, як вони вторглнся вперше в Крим я Тамансько- го берега, гунни, не покинувши місць своїх) попереднього поселення, свої вторгнення повторювали раз у раз.
Прокопій досить докладно розповів про дальшу долю готів, що жили в долинах Приазов’я: «І ось кіммерійці [тобто гунни), раптом напавши на готів, які жили в цих рівнинах, багатьох з них повбивали, інших примусили тікати» (IV—VIII, б, II). Згідно з свідченням Прокопія, «ті готи, що могли втекти від них [гуннів J, знявшись g цих місць з дітьми і жінками, покинули вітчизняні межі і, перейшовши через річку Істр, опинились в землях римлян. Спочатку вони завдали багато лиха місцевій людності, але потім з дозволу імператора оселилися в Фракії» (IV—VIII, 5, 12—13).
Частина готів втекла в Наддунав’я, намагаючись знайти для себе 8ахист за кордонами імперії і осісти на землях Фракії; частина не зрушила з місця і продовжувала лишатися в східній Тавріці біля Керченської протоки. Прокопій їх називає готами тетракситами. «Поруч 8 тими місцями, звідки починається гирло Болота, живуть так звані готи тетраксити» (IV—VIII, 4, 9). «Вони нечислсині». Готів було небагато в Криму в VI ст., але їх ще було чимало на рубежі IV—V ст., якщо Вінітарій, наважившись розпочати війну з антами, мав змогу «рушити військо в межі антів», як висловився Йордан (§ 247).
Гунни, які перейшли через Керченську протоку і осіли в Тавріці на захід від Меотіди, звалися гуннами-кутригурами. Про них Прокопій, описуючи народи, що жили в цих місцях, розповідає: «За Мсотій- ським болотом і рікою Танаїсом більшу частину полів, якітутпрос- тяглися, заселили кутригури-гунни. За ними скіфи і таври займають всю країну, частина якої ще й тепер зветься Таврі кою... За цими племенами розташоване приморське місто Боспор, що не так давно стало підлеглим римлянам (ВізантіїІ. Якщо йти від міста Боспора в місто Херсонес, який лежить в приморській області, то всю область між ними займають варвари з племені гуннів» (IV—VIII, $ 23—27) *.
Це повідомлення Прокопій навів також в «Історії війн з персами»: «Боспор — місто приморське. Воно лежить ліворуч від того, хто ступить у так званий Понт Евксинський, і знаходиться за 20 днів шляху від Херсонеса, нанвіддаленішого міста Римської землі. Простір між Херсонесом і Боспором зайнятий гуннами» *. Свід
1 Незважаючи на цілком виразне свідчення Прокопія, що степовий простір («поля») «за Меотійським болотом і рікою Танаїсом» зайняли кутрнгурн (кутургури), А. Н. Вернштам розташовує тут утигіріо. Він пише: «Утургури
і кутургури звалися гуннами — кіммерійцими І складали дві галузі гунпського племені. Утургури жили в районі до впадіння Дону в Азовське море аж до Бос- -РУ Кіммерійсько.,, (А. Н. В е р н шта м, Очерк истории гуннов, Л., 1951,
JJP о ко н ий Кесарийский, История войн римлян с персами,... стор. о/. «Відстань між ІІантикапеем і Херсонесом за периплом Арріана 226Ó стадні» (там же, прим. ЗО).
37
чення аж надто категоричне, щоб його можна було якоюсь мірою заперечувати. З кінця IV і початку V ст. гунни, після свого вторгнення в Тавріку, використовуючи стени внутрішнього Криму і Придоння під літні випаси, на зиму поверталися до морського узбереження, як про це ми вже згадували вище.
Публікацію своїх розкопок могильників в Суук*Су М. І. Рєн- ніков видав під назвою «Некоторые могильники области крымских готов» 1. У Рєпнікова не було найменших сумнівів, що він розкопав готський могильник. Цей погляд тоді не викликав дискусії. Посилаючись на де-Бая, його підтримав В. І. Равдонікас: «В Суук-Су розкопками М. І. Рєпнікова було виявлено 200 могил, з них 8 земляних склепів і 80 грунтових могил, не пограбованих, які містили в собі масову культуру, яка відразу визнана була у нас і в Західній Європі за готську. Так, наприклад, де-Бай, вказуючи на велику подібність усього комплексу знахідок з Суук-Су з аналогічними знахідками з варварських могил середньовічної Європи, вважав Суук-Су безумовно готським некрополем і зазначав з приводу його інвентаря такс: «Якому іншому народу окрім готів можна було б приписати поховання, досліджені Репніковим на південному березі Криму?» Думка де-Бая ніким серйозно не заперечувалася і може вважатись загальновизнаною» *.
Тим часом патетичне зауваження де-Бая не є аргументом на користь визнання могильника в Суук-Су готським. Дослідники, починаючи з автора розкопок М. Рєпнікова, де-Бая, В. І. Равдоні- каса і т. д., визначаючи Суук-Су та інші аналогічні могильники південного Криму як готські за їх етнічною приналежністю, не звернули уваги на одну важливу обставину, а саме: на їх датування. Адже поховання в Суук-Су датуються часом з кінця V або початку
1 Н. И. Р е п н и к о в, Некоторые могильники области крымских готов.— И А К, вып. 19, СПб., 1906, стор. 1-80; И. И. Р е п и и к о в. Разведки и раскопки в Крыму в 1907 г.— ИАК, вып. 30, стор. 113—119.
3 «Вивчення некрополя Суук-Су показує, що він містить в собі могили різнотипні (земляні склепи, підбойні могили, звичайні земляні або груптові могили і т. зи. кам’яні гробниці) і рівночасні, які відносяться взагалі до доби з кінпя V або початку VI ст. і до 1л ст. включно. Найбільш ранні могили мають найбільш багатий інвентар, сюда належать усі земляні склеїш і частина грунтових могил з характерними «готським» комплексами V'—VII ст. (золоті серій в вигляді обручів з альмандинами, великі намистини з янтарю, двощнткові і променеві фібули, срібні і бронзові пряжки з соколиними голівками і т. А> (В. И. Равдоникас, Пещерные города Крыма..., стор. 37). Такого ж датування дотримується Рєпиіков. Вів говорить про «характерний» тип готських склепів V—VII ст., відомий з могильника Суук-Су на узбережжі і в Узень- Баші в Баварській дати ні (Н. И. Р е п и н к о в. Раскопки Эски-Кермен- скогс могильника в 1928 и 1929 гг.; Готский сборник, стор. 179).
38
ник, то чому поховання на ньому могильнику датуються кінцем V, а не 111—IV ст., як на те слід було б чекати? Так створюється суне- речність,що розв’язується лише при одному припущенні: могильник в Суук-Су не є готський.
'Могильники південного Криму — гуннські. Свідчення Проко* пія і датування Ix V—VI ст. якнайкраще стверджують це. Що ж до типології інвентаря то це той космополітичний стиль ювелірного мистецтва, що, виробляючись в цей час, не несе на собі специфічних етнографічних ознак, які доводили б, що цей стиль був витворений саме готами на півдні Криму.
ЛІТОПИС
«Гетика» Йордана та «Історія війн» Прокопія—твори сучасників. «Повість временних літ» складена на віддалі кількох століть від подій, які описуються в початковій частині літопису. Тим-то літописні звістки «откуду єсть пошла русская земля, кто в Киеве нача первеє княжити н откуду руская земля стала єсть» годиться зіставити з відомостями, що їх ми знаходимо в авторів VI ст. Цей спосіб коментування є найкращий, бо він звільняє нас від необхідності давати довільні реконструкції і висловлювати припущення, позбавлені реальної історичної основи.
Уривчастість літописних звісток, поєднана з їх неповнотою і розрізненістю, дає можливість в кожну з них вкласти иершс-ліпше тлумачення в залежності від історіографічних позицій дослідника, який оперує свідченнями літопису. На жаль, документальними даними в більшості випадків звичайно нехтують.
Як, наприклад, слід оцінити літописну згадку, що слов’яни перше сіли по Дунаю? «Во мнозех же времянех сели суть словени по Дунаеви, где есть ныне Угорська земля и Болгарска * |и І от тех сло- вен разидошася по земле и прозвашася имена своими, где седше на котором месте». В історичній літературі ця літописна довідка звичайно заперечується. Вона відкидається як така, що, мовляв, не відповідає дійсності. Твердженню про давню осілість слов'ян на Дунаї протистоїть діаметрально протилежна теза —- ідея етнічного руху слов’ян з Причорномор’я на Подунав’и, до кордонів Візантії, погляд, що розселення слов’ян йшло не з півдня на північ, як це твердить літопис, а навпаки — з півночі на південь.
Слов’янський етногеиетичний процес ОГОТОЖИЮЄТЬСЯ з етноге- нетичними процесами готів, гуннів, авар і т. д., тлумачиться як такий, що повторює етнічні пересування цих народів, повторює їх рухи в тому ж просторовому напрямку на Дунай, в тих же формах і з тією ж метою. На етногенез слов’ян, готів, гуннів і т. д. накладається однаковий історіографічний штамп. Відміни ігноруються. Мовляв, спочатку на Дунай прийшли готи, за ними гунни, тоді авари і, нарешті, слов’яни. Так, у О. Є. Преснякова ми можемо,
39
наприклад, прочитати: «Аварська сила закрила на час Чорномор’я від східного слов’янства. А коли авари рушили далі на захід і зайняли землі старого гуннського царства, в чорноморські степи проникли по їх слідах болгари... За таких умов Чорномор’я до середини VII ст. було закрите для східнослов’янської колонізації» *.
Змальована картина не має нічого спільного з першоджерелами. Йордан знає слов’ян на Дунаї, Дніпрі і Віслі. Прокопій стверджує, що етнічна територія антів простягалася від Дунаю до Танаїсу і Меотіди, але обидва нічого не кажуть про те, що етнічна територія антів або склавинів змінювалася в залежності від пересувань готів, гуннів або аварів.
Етнічна історія готів одна, а слов’ян інша, без прямої взаємозалежності між ними. В аналогічних умовах вони діють по-різному. Опинившись на Дунаї, готи домагаються від імператора дозволу перейти через нього і одержати землі для поселення в Мезії або Фракії. Йордан розповідає про вестготів: «Везсготи... вагались, на що їм наважитись щодо племені гуннів, вони довго міркували і нарешті. за спільною згодою, скерували послів в Романію’до імператора Валентина з тим, щоб підкоритися його законам і жити під його владою, якщо він віддасть їм для поселення область Фракії або Мезії. Валентин відразу радо зголився на цс, бо й сам, окрім усього, збирався просити про тс саме. Прийнявши гетів (готів) до Мезії, він немов поставив стіну своїй державі проти інших [варварських ] племен. Самі ж (везеготи), як сказано, перейшли Дуна- бій і осіли, з дозволу імператора, в Дакії Прибережній, в Мезії та обох Фракіях» (§ 131—133).
Готи на Дунаї — нрихідні, advenae et peregrini, як каже про них Йордан (§ 137). Вони потребують земель для поселення. Слов'яни не потребують. Вони не прихідні і не чужинці. В їх користуванні на Лівобережжі величезні лісові простори. Вони сіють збіжжя на щорічно змінюваних палах, не вживають ані рала, ані плуга, землі не орють, не потребують тяглової сил и худоби, не зацікавлені обробляти орні землі Мезії і Фракії. Слов’яни не дбають про тс, щоб, подібно готам, здобувши римське громадянство, «уже не як прихідні, чужинці і мандрівники, а як громадяни і пани (ut cives ct domini) керувати землеробами» (Йордан, 137).
Слов’яни не тільки не просять у імператора дозволу осісти на землях імперії, а, навпаки, коли Юстініан надіслав до антів посольство з пропозицією віддати їм місто Турріс з прилеглою областю, анти не скористалися з нагоди. Про це якнайдокладніпіе розповідає Прокопій: «В той час, каїн все цс відбувалося, імператор Юстініан, відрядивши деяких осіб послами до цих варварів (антів), пропонував їм оселитися в древньому місті за назвою Турріс, роз- іашованому коло самого берега Істру. Цс місто збудував римський імператор Траян, але воно вже здавна було залишене, тому що міс
* А. Е. Пресняков, Лекцій по русской нсторин. M., 1939, стюр. 19.
40
цеві варвари постійно його грабували. Імператор Юстініан згоджувався обдарувати їх цим містом та околишньою біля нього областю, яка здавна належала римлянам, обіцяючи, шо житиме я ними, всіляко намагаючись зберегти мир, і дасть їм багато грошей лише з тим, щоб вони на майбутній час обіцяли клятвено зберігати з ним мир і завжди виступали б проти гуннів, коли ті захочуть зробити напад на Римську імперію» (НІ—VII, 14, 33).
Це посольство до антів і переговори з ними датуються 546 р. Анти «все це вислухали, схвалили І обіцяли зробити всс це», але на цьому всс й кінчилося. Вони не рушили на південь, не покинули лісів Лівобережжя, не взяли на себе охорону імперських кордонів від гуннських нападів. Перспектива виконувати обов’язки федератів, захист візантійських кордонів, гарнізонна служба, місто, міське життя, землі при місті — пішо з цього не спокусило антів. Вони не скористалися із зроблених пропозицій.
Л. Ні дерле волів будь-що шукати «апріорних доказів раннього просування слов’ян на південь» 1. Та цс даремно, бо просування на південь не було життєвою метою слов’ян. Сталі мешканці Лівобережжя, вони не прагнули пересолюватись. Літописець мав рацію, стверджуючи: «Во мнозех же времянех ссли суть словснн по Дунаев и».
З цього погляду варто звернути увагу на коментар П. Шафа- рика до виразу «з давнини», вжитого Прокоиіем: «Колись навіть ім’я у склавинів і антів було тс саме. У давнину обидва ці племені жили, займаючи країну розкидано окремими селищами. Через те й землі їм треба багато. Вони живуть, займаючи велику частину берегу Істру по той бік ріки» (III—VII, 14, 29—ЗО). З посиланням на «давнину» Прокопій виступив ще раз: «У цих племен, склавинів і антів, урядує не одна людина, аз давнини вони живуть у народоправстві (демократії)» (III—VII, 14, 22).
П. Шафарик зіставив ці два тексти. «Отже,— пише він,— слов'яни вже «за давнини» були відомі грекам і римлянам... Оскільки Прокопій після цього додає, що величезні задунайські землі становлять їх оселі, аж нічого не кажучи про їх вторгнення туди, звідки б то не було, то, поза сумнівом, він дотримувався саме тієї думки, що слов’яни вже здавна жили і були відомі іншим у цих краях» *.
З коментарем Шафарнка слід згодитись. Ні Йордан, ані Прокопій не описують слов’ян як чужинців і переселенців, які в своїх мандрах ненароком опинилися в Наддунав’ї. Ні в кого з цих обох авторів ми не знайдемо й найменшого натяку на вторгнення і навалу, на ворожий тиск, що примусив слов’ян зрушити з попередніх місць перебування і, досягнувши Дунаю, тимчасово затриматися перед державними кордонами імперії. Для Йордана і Прокопія слов’яни — сталі мешканці краю, що їх територія суцільним масивом про
* Л. Нндсрле, Славянские древности, стор. 62.
41
стяглася вздовж Дунаю, досягаючи на півночі верхів’їв Вісли, а на сході —Дніпра й Дону.
Наддупав'я, разом з Надвіслянням і ііаддніпров'ям, входило до складу земель слов'янського етнічного масиву, як він склався перед VI ст. Дунай в цьому масиві становив південну прикордонну смугу, яка відокремлювала слов’янську етнічну територію від земель імперії. Тим-то, приймаючи свідчення Йордана і Прокопія, ми повинні визнати слушність літописної вказівки, ню «сели суть словени по Дунаеви».
В перелікові племен літописець назвав ті самі річки, що їх згадав Йордан —Дунай, Віслу, Дніпро: «сели суть словени по Дунаеви», «сели на Висле и прозвашася ляхове», «седоша по Днепру и на- рекошася поляне...» Є певна відміна, яка полягає в тому, що в літопису згадано Мораву («седоша на реце имянем Маравьі и произ- вашася морава, а друзии чеси нарскошаси»), тоді як у Йордана подібна згадка відсутня. Йордан нічого не згадує про слов’ян в Карпатській долині.
Фіксуючи географічно-просторові межі осілості слов'ян, Йордан і Прокопій стверджують їх етнічну цілість. Підкресливши, що «ці племена, слов’яни і анти, не керуються одним чоловіком, але здавна живуть в народоправстві», Прокопій нотує: «...тим-то у них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною... І в усьому іншому у обох цих варварських племен усе життя і закони однакові, (III—VII, 14, 22).
Б. Д. Греков налає цьому тексту юридичного тлумачення. Він наводить цитату з Прокопія на доказ того, що «історичні корені «Руської правди» сходять до далекого минулого. Ще Прокопій Ке- сарійський в VI ст. зауважив, що в слов’ян і антів (предків руського народу) «усе життя і закони однакові». Певно розуміти під цими «законами» «Руську правду» нема жодних підстав, але визнати наявність якихось норм, за якими текло життя антів і які пам'ятали знавці звичаїв і зберігалися родовими володарями, необхідно» *.
Очевидячки, мовиться саме про це, про норми на останніх етапах родового суспільства, які, до речі, дуже далекі від тих, що знайшли собі відображення в «Руській правді». Саме про цс й говорив Прокопій. Строкатій різнобарвності візантійського життя в умовах рабовласницького ладу він волів протиставити одноманітну тотожність життя «варварських племен»—антів і склавинів. «У тих і других одна й та сама мова»,— свідчить Прокопій. «По зовнішньому штляду вони не відрізняються один від одного» (III—VII, 14, 27). Свій опис Прокопій завершує нотаткою: «Колись паніть ім’я v склавинів і антів було одне і те саме. За давнини (?о яаХшот) обидва ці племені називали спорами («розкиданими») (зкороос), гадаю, тому, що вони жили, займаючи країну o«opafc]v «розкидано», окремими селищами» (III—VII, 14, 29). Цей уривок прочитується
1 Ь. Д. Г р е к о а. Киевская Русь, стор. 540.
42
з достатньою ясністю. Слов’янську етнічну назву Прокопій тлумачить відповідно до її звукової схожості з грецьким «спорадеи», олоооі. Тобто, за припущенням П. Шафарика, говорилося про поширену племінну назву срб \ слово із значенням «общинник», «член общини», «община», білор. «сябр», «родина — сім’и», «рід» (пор. укр. пасербниця) *.
Свідчення Прокопія цікаве для історії мови на доказ приналежності даного слова до того архаїчного мовного прошарку, де слов’янська лексика стикається з балтійською *. Не важко помітити, що спільна назва виступає в трьох варіантах: венетн-анти у Йордана 4; a«opw - срб(п)и у Прокопія (литов. sebras, латне, sebris, aebrs); «словенеск язык», «от рода словеньска» в літопису: «Слове- иеск язык в Руси: поляне, деревляне, ноугородьци, полочане, дреговичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, послеже же велыня- ие»5. Про дулебів сказано: «дулебы, сущая словени...»*.
Ще одне характерне явище. Йдеться про форми давнього слов'янського племінного розселення. Слов’яни селилися по річках. Річкові системи визначали собою морфологію слов’янського племінного розселення-розчленування, як воно описано для другої половини І тис. в літопису: «сели суть словени по Дунаевн», «седоша
1 «Під історичним слоном спори треба розуміти ербн» (П. Шафарик. Славянские древности, т. І, ku. і. стор. 300, пор. 165, 299—318).
K. Буга вказує па зв'язок слова s*ba в сх.слв. сябр. ейрб. ссбар з балтійською племінною назвою, що збереглися и дмнимшрусській племінній назві Semdi. «Слов’янському s$bo-«socius. suus», в рос. сябр. серб. с£бар иідіюиіда« Д. прус, semba*. яке збереглося в назві прусського племені Scmbi (латинська форма називного відмінка множ.), шо жило в провінції Samlanb (Sambia. Dur- Durg, III. 3): Tertia est illa, quae Samland dicitur, hanc inhabitant Sembi vel Pruz- ri. homines humanissimi... Adami (1070 р.). З XIII ст. и імені Scinba замість е пишуть а, со свідчить про діалектну зміну se в sa (пор. прус, saxsto «колода. Деревина»: лнтов. sekstis («жердина»): Sambia 1246 р.; Samlandia 1264, Zam- bia 1231.
ПСРЛ, І, 1926, стор. II; А. А. Ш а х м а т о в. Повесть времениих ***■ / І; Пг., 1916, стор. 10.
ПСРЛ, І, стор. 12.
43
на рсцс нмянем Марана и прозвашася морава»; «Седоша на Висле, и прозвашася ляхове»; «седоша по Днепру и нарекошася поляне, я друзни древляне»; «ссдоша межю Припетью и Двиною, и нареко* шася дреговичи (инни седоша на Двине и нарекошася полочане). Речька ради яже втечеть в Двину, имянем Полота от сея прозвашася полочане», «седоша по Десне, и по Семи, по СулеинарекошеСевер». «Крикичи же седять на верх Волги, а на верх Двины и на верх Днепра». «На Сьжю» літописець розміщує радимічів, «а Витъко саде с родом своим но Оцс». «Дулеби живяху по Вугу, где ныне велыня- не, а улучи (и] тиверьци ссдяху бо Днестру, приседяху к Дунаеве бе множество их, седяху бо по Днестру или до моря» *.
Як слід пояснити ней спосіб племінного розселення? Очевидно, пояснень слід шукати н синхронних джерелах. Це буде найпереконливіше. Нагадаймо, що, за повідомленням пссвдо-Маврикія, слов'яни селилися по лісових річках, «в лісах коло труднопрохідних річок, боліт і озер» (Стратегікон, XI). Те саме повідомляє Йордан, da його свідченням, у слов’ян не було міст, замість того були у них «болота і ліси» (hi paludes silvasque pro civitatibus habent) (§35). Іоанн Г.фсський, описуючи перші вторгнення слов’ян на Балкани, говорив, що вони мешканці «дрімучих лісів» 2. Прокопій свідчив, що «Вони Іслов’яниІ вшановують ріки» (III, § 14, 24) *.
Ці згадки про річки й ліси, про «жалюгідні хатинки на великій відстані одна від одної, про розкиданість «окремих селишь, про «часте змінювання місця мешкання», про необхідність «займати багато землі» (III—VII, 14, 24, ЗО) пояснюють нам ландшафтно-топографічні і виробничо-господарські обставини, які зумовили той спосіб племінного розселення по річках, про який говориться в літопису. Структуру племінної території зумовлювала ріка. Поселення тягліїся по течії ріки від гирла до верхів’їв. Прокопій мав рацію, кажучи, що його сучасники слов’яни жили розкидано окремими поселеннями, самодостатніми в своїй господарській дрібній порізненості *.
1 ПСРЛ, І, стор. 6, 10, 12—14.
8 Пор. «Древляне седоша в лесех»; «Радимичи и вятичи и север одни обычай имяху. жиииху в лесе» (ПСРЛ, 1, стор. б, 13).
я «Древляне живяху знериньским образом... и брака у них не бываше, но умыкинаху у воды девиця». То саме про радимичів, вятнчіь і сіверян, які «живяху в лесе, якоже и неякий зверь», «и брнци не бываху в них, и игрища межю селы схожахуся... и ту умыкаху жены еебь* (ПСРЛ, I, стор. 13—14).
* Усі ui повідомлеппя треба розглядати в суцільній сукупності, в щільному взаємозв'язку, беручи до уваги взаємозалежиісті. явищ: ліс — річка — річковий, порослий лісом, мис з поселенням на згарі (ляді, палі). Ділянок н* випалювали в середині лісу. Збіжжя, щоб визріти, потребувало світла і тепла, сонця і вітрів. В суцільних лісових масивах не було можливо лише там, де річка робила крутий поворот, або при впадінні річки н інші, на мисі або острівці.
Ліс осноюнали обов'язково біля річки, що вимагалося потребами господарського життя, як і свідчив пссвдо-Мнврикій в Стратегіконі, вказуючи, що слов’яни селилися в лісах коло річок, озер, ба гем.
Випалювання було найлегшим способом користуватись лісом, причому згарищами як посівшми ділянками користувалися протягом короткого часу —
44
Звернувшись до археологічних матеріалів, ми зможемо переконатись, ШО свідченням писемних джерел про етнічну єдність слов’ян па території Східної Європи відповідає типологічна тотожність матеріальної культури II—VI ст. н.е. Звичайно, можна без кінця сперечатися, якою мірою археологічна культура II—VI ст. на території від Лону до Дунаю і на північ до верхів’їв Дністра і Вісли являла собою моно- або полістнічну культуру, була культурою лише антів і склавинів, або ж так само й інших народів, як-от сар- матів, даків, гетів, готів, гуннів тощо. Навряд чи в цьому питанні ближчим часом можна дійти згоди. Однак на сьогодні ясно: на півдні Східної Європи в період з II до VI ст. проходив рівнобіжно як процес уніфікації матеріальної культури, так і процес етнічної консолідації. Важко сказати, як здійснювалася взаємодія між цими процесами, але ймовірно, що така взаємодія існувала, відбуваючись до того ж з надзвичайною інтенсивністю.
На питання, до якого часу відносяться відомості, що їх подає літопис, було б важко відповісти, якби в ньому не згадувались історичні події, зокрема про прихід болгар на нижній Дунай, появу угрів, боротьбу слов'ян з аварами — події, які в основному припадають на третю чверть І тис. н. e. (VI—VII ст.).
Ось як говориться про це в літопису: «Словеньску же языку я коже рекохом живуще на Дунай, придоша от скуф, рекше от козар, рекомии болгаре (ні седоша по Дунаеви, [и] насслниии с-ювеном быша, посемь придоша угри бслии [иІ наследиша землю словеньску, си бо угри почаша бьіти при Ираклии цесари, ижс паходиша на Хоздроя цесаря перьского. В си же времяна быша и обри Іижеі ходи і на на Арьклия цесаря и мало его не иша, си же добре восва- ху на словенех, и примучиша дулебы, сущая словсны» 1-
В. О. Ключевський пов’язував формування слов’янської етнічної території з аварською навалою. На ного думку, авари примусили «карпатських слов’ян» рушити «в різні сторони». «VII століття,— читаємо у Ключевського,— було часом, коли, в тому аба іншому зв'язку з аварським рухом..., по місцях, де колись панували готи, почали розселюватися східні слов’янн»3. Такої ж думки дотримувався Шахматов. Як і Ключевський, він говорив про «розселення олов’яп після аварського панування»1. «До найважливіших подій
один — три роки. Потім згарище залишали і випалювали Іншу ділянку, часто на значній відстані нід попередньої. Звідси часте змінюианнн посіопнх ділянок і місць мешкання, оскільки в умовах лісового хліборобства місце мешкання 1 посівної ділянки звичайно збігалися- При постійній зміні посівних і селищних ділянок, міняючи раз у раз свої місця згариш. поселень, слов’яни не дбали
Х
те, щоб збудувати свої житла на тривалим час для себе і наступних поко-
ь. Як свідчить Прокопій, вони жили в жалюгідних хатинках, в тимчасових
напівземлянках або куренях. Підтверджують це і археологічні розкопки на
слов’янських селищах Подунав’я та Подніпров'я.
1 ПСРЛ, 1. стор. 11—12.
45
світового масштабу, які відбиваються як на долі слов'ян взагалі, так і зокрема на їх східно-європейській галузі», Б. Д. Греков відносить «навалу аварів, проти яких виступає крупний союз слов’янських племен на чолі з дулебами» 1.
Ось той погляд, який встановився в історіографії з приводу аварської навали: «си же добре воеваху на словенех», як сказано в літопису. В цьому разі, як і в усіх інших, щоб з’ясувати суть подій, слід уважно придивитись до джерел, зіставити літописні звістки з відомостями про аварську навалу і візантійських авторів.
Для з’ясування слов’янського етногенезу виключно важливе значення мають звістки про похід аварів на антів за часів імператора Маврикія (582—602 рр.). Феофілакт Сімокатга в VIII книзі своєї «Історії» розповідає, що наприкінці урядування імператора Маврикія під час війни аварів з Візантією, аварський каган послав свого воєначальника Апсиха з наказом «цілковито винищити народ антів». У Фсофілакта читаємо: «остар та; Pojtatwv е^ойо;>- о Xafato; |Аеиадт)ХШ{ tov Афіх {таатратогсейшу «£e*epn:ev :<ntu»s -o tu>v Avru>v ÄioXeoeiev о o-jjiuaxov l’oaatoi; tcvpiavtv 0>», «тим часом каган, довідавшись про напади ромеїв, послав Апсиха з військами, щоб нинищити народ антів, які були в союзі з ромеями» (VIII, 5, 13). Це повідомлення під 602 роком, двадцятим роком царювання Маврикія, майже буквально повторив Феофан, письменник IX ст., в своїй «Хронографії»: «orws оо ta>v Avrwv ítoXiarj еіЬо;, eopjiaXov Ttov Pojiaitov» а.
В цей час анти підтримували союзні взаємини в Візантією. Займаючи Лівобережне Наддунав’я і залишаючись в тилу аварів, вони становили постійну загрозу для них. Воліючи позбутися цієї загрози, аварський каган наказав рушити війська проти антів8.
Феофілакт Сімокатга не каже нічого про те, чим закінчився похід аварів проти антів. Невідомо, якою мірою вдалося Апсихові виконати покладене на нього каганом доручення знищити антів *. Відомо лише одне, що візантійські джерела після 602 р. нічого
1 В. Д. Греков, Киевская Русь, стор. 379.
і, певно, стосується або до самого кінця VI ст., ибо до рубежу VI—VII ст.* (Є. Ч. С к р ж и її с к а я, О еклнвенах и антах..., стор.' 30).
4 Письменник Феофілакт Сімокатга не каже, чи був никоианий наказ авар
ського кагана, і до самого кінця своєї праці нічого більше не повідомляє про
антів. Красномовно звучить в наведеній вище фразі дієслово fcoÁAuцм «знищу-
46
вже не повідомляють про антів. Так само назва анти не згадується літописцем. Згадки про антів зникають з кінця VI — початку VIT ст1.
Брак історичних звісток про антів, починаючи з перших років
Замість того, щоб займатися припущеннями, краще звернутись до джерел. В візантійських джерелах нема ніяких звісток, як далеко Апсих провів свою кінноту, і ми не мали б можливості нічого сказати про аварську навалу на рубежі VI—VII ст., коли б київський літописець не зазначив: «В си же времяна быша и обри [ижеі ходиша на Аръклия царя и мало его не яша. Си же добре воеваху на словенсх и примучиша дулебы, сущая словены, и насилье творяху женам дулепьским»8. Те, на чому уривається текст Феофілакта Сі* мокаттн, знаходить собі продовження в літопису. Літописець не називає антів, замість антів він згадує дулебів.
Згадка про дулебів в літопису замість антів пояснюється звичайно тим, що, мовляв, «центр антської федерації» знаходився на Волині, на племінній території дулебів4. Таке визнання—умовна комбінація, позбавлена джерелознавчої основи. Згідно з Йорданом, в середині VI ст. територія антів — склавинів—венетів простягалася від Дунаю до Вісли, але в нас немає жодних підстав стверджувати, що центром їх федерації була наприкінці VI ст. Волинь і що саме дулебам належала керівна роль у цьому племінному союзі •.
вати», «цілковито винищувати...» Чи не було це кінцем якщо не цілого племені, то його основної мяси? Дли відповіді нема жодного роз'яснювального матеріалу джерги (Иордан, Гстика, стор. 220. прим. 113). «Автор, що записав таку звістку, не розвинув свого повідомлення і її« сказав, чи вдалося Апсиху підкорити антів, тим більше — винищити їх» (Е. Ч. С к р ж и н с к а я. О скла- венах и антах..., стор. 29).
1 «Незважаючи на те. що анти жили па Дніпрі, про них немає згадки в жодному з писемних джерел Київської Русі» (Йордан, Гстика, стор. 220 прим. 113).
4 «Одне мені здасться безперечним, а еаме, що плем'я, яке створило спіль
ність антів і встановило панування над ними. жило, як показують відомості. “*> відносяться до IV і VI ст.. на заході між Дністром і Дніпром', де знаходився в**»ггр антіи, тобто на Волипі і Київщині... МасудІ. зберіїиючн давню слов'янську традицію, повідомляє, що волиняни колись мали першість серед слов'ян...» (Л. Н и д е р л е, Сіавинские древности, стор. 141). «Авари скерували свій удар головним чином проти Волині (проти дулебів), де до цього знаходився центр антської федерації» (там же. стор. 143).
«Давня дулебсько-волниськн держава — Валинана арабських джерел —
через брак фактичних даних продовжує лишатися темною і такою, шо викли
кає сумніви» (П. Н. Третьяков, В«кточпославянские племена, стор. 209).
47
Цілком безперечне інше. Свідчення Йордана, з одного боку, і згадка літопису — з другого, дозволяють зовсім певно визначити маршрут військового походу Апсиха. Рушивши на північ на антів, анарська кіннота на чолі з Аисихом досягла Волині, місць, де сиділи «дулебн, сущая словены», як сказано в літопису. «Дулебы же живиху на Бугу, где ныне Вслыняне». Пор. «Бужане, зане седоша по Бугу, нослеже Велыняне» *.
Літопис зберіг для нас живу пам’ять, як поводилися авари в країні дулебів. Проходячи по території антів від Дунаю до верхів’їв Вісли —Бугу з мечем і пожежами, авари знущались з людей, як про це яскраво і картинно розповів літописець: «... аще поехати будяше обьрину, не дадяиіе вьпрячн коня, ни вола, но всляше въпрячи 3 ли, 4 ли, 5 ли жен в телегу и повести обърена, (и I тако мучаху дулебы»*.
Як довго перебували авари в країні дулебів? Чи цс була лише короткочасна зупинка в окупованій країні, щоб дати війську перепочити перед тим, як рушити далі на захід проти слов’ян в Карпатській улоговині? Чи, може, це було багатолітнє панування, яке тягло- ся, можливо, століття? Більшістьдослідників воліє казати про підкорення, про тривале аварське іго. Л. Нідерле висловив два протилежних погляди. З одного боку, він вважає, що «авари, очевидно, лишалися протягом тривалого часу, встановивши своє панування як над руськими слов’янами, так, очевидно, і над слов’янами польськими». Та разом з тим, немов спростовуючи власне визнання, він зазначає: «Взагалі ж аварське панування не було тривалим, і кінець його, принаймні на сході, я відніс би до того часу, коли аварам одночасно з різних боків було завдано нищівних ударів, що підірвали їх міць. їх завдали чехи і словинці, які виступили в 623 р. під проводом Само; нищівної поразки зазнали авари в 629 р. під Царгородом від повсталих незабаром сербів і хорватів і, зрештою, и 635—641 роках від ватажка болгарського племінного союзу Кубрата. Доказів того, що аварське панування утрималось в південній Росії протягом цілого VII і VIII ст., немає» *.
З цим слід погодитись: жодних доказів тривалого панування аварів, того, що вони, як завойовники, довгий час лишалися на території дулебів в Верхньому Надбужжі, у нас немає. Спробуймо відтворити ту історичну обстановку, яка склалася для дулебів у зв’язку з аварським вторгненням. Воєнні походи мають свою логіку. Дійшовши землі бужан-дулебів, «где ныне вслыняне», Апсих з своїм кавалерійським корпусом міг або спинити свій рух і затриматись на Волині, щоб ствердити владу кагана, або в найближчий час рушити далі.
Перебування на Волині відкривало аварам шлях в землі західних слов’ян. Обминаючи Карпати з півночі, кінний корпус Асиха через
1 ПСРЛ, І, стор. 11—13.
*Л. Нидерлс. Славянские древности, стор. 143.
48
Карпатську улоговину здобувай нагоду вернутися в Паннонію, де в цей час авари захопили територію гепідів і осіли в районі середнього Дунаю.
Ми не знаємо, як вирішив діяти Апсих і як розгорнулися події. Але тепер, коли розкопками здобуто великий археологічний матеріал з досліджуваної доби, ми знаємо, який нищівний удар завдали авари місцевій людності. Завдання, яке поклав каган на Апсиха ■tu» Avttov 8юXtori eboí, було виконане.
Досі кінець черняхівської культури на всій території її поширення від Дунаю до Дніпра і Вісли пов’язували з гуннським вторгненням 375 р. Але справа в тому, що вторгнення гуннів обмежувалося. Приазов’ям і зовсім не було скероване проти антів. Перейшовши з берегів Тамані через Керченську протоку, гунни зайняли територію на півдні Криму від Боспора до Хсрсонеса, де досі в Ш—IV ст. сиділи готи. Коли ж згодом на рубежі IV—V ст. готи напали на антів, гунни і анти з’єднаними силами перемогли готів Гуни Баламер в цін війні застрелив з лука ватажка готів Вінітарія.
Припущення, що черняхівська культура припинила своє існування внаслідок гуннської навали в 375 році, відпадає. Єдине свідчення про спустошення території антів, яке є в нашому розпорядженні з писемних джерел, це згадка про аварську навалу, коли аварські орди на рубежі VI—VII ст. вторглися на територію антів і з Дунаю дійшли до верхів’їв Бугу—Вісли.
Матеріали розкопок свідчать, що величезний простір між Дунаєм, Карпатами і Дніпром охоплений нищенням. Але палячи, руйнуючи і вбиваючи, авари не мали змоги створити при цьому адміністративний апарат хоча б найиримітивнішого гатунку, щоб гвалтовне грабіжництво принагідно обернути в систематичне збирання данини, а тим більше якоюсь мірою політично виливати на слов’янство, як це обстоює Шахматов1.
1 «Співжиття всього східного слов’янства в тісній області, обмеженій Дпі- стром і середньою течією Дніпра, лонинио було бути тривале, визначаємо його принаймні двома століттями (VII і VIII). В зазначених кордонах єдність східного слов’янства могла утримуватися внутрішньою або зовнішньою політичною силою; найбільше ймовірно думати про зовнішню силу, а саме про залежність од аварської держави... Аварський каган міг керувати східними слов’янськими племенами через свого тудуна, який сидіи и тому або іншому місцевому центрі* (А. А. Шахматов, Древнейшие судьбы..., стор. 22). Шахматов — видатний учений з якнайширшим діапазоном глибоких і всебічних наукових знань, але власні міркування подекуди йому імпонували більше, ніж авторитет джерел. Якщо ж джерел бра куняло, Шахматов відтворював історичний процес, спираючись на власне розуміпня. Так з'явилися аварські ггудуни», «місцеві центри», «аварський хагаи*. який з ІІапнонії утримував «зовнішньою силою* політичну «єдність східного слов’янства». Не помічаючи гострої суперечпості між змальованою картипою «залежності» слов'ян від аварської держави, Шахматов в найближчому абзаці говорить цілком інше про злненад аварської могутності: «Послаблення аварської могутності почалось приблизно в лругій чверті VII століття, після великої поразки, якої завдали аварам ромеї в 62Ъ р., під стінами Константинополя; вище вказано на повалення болгарами аварського Ira н 635 р.; близько 630 р. проти аварів повстали чеські слов’яни під проводом Само, який
4 1—1511
49
Авари діяли енергійно, вони спустошили цілковито територію антів, але їх могутність тривала недовго. Вже скоро після походу на антів авари зазнали незабаром жорстоких поразок від ромеїв, болгар і слов’ян в 626, 630, 635 рр. Нищачи і руйнуючи, авари не викорінилн місцеву людність, як того прагнув каган. Знищення було катастрофічним, але воно не стало остаточним. З аваро-антських змагань переможцями вийшли слов’яни. «... и Бог потреби я, и помроша вси, и на остася ни един оборин, (и) есть притъча в Руси и до сего дне: погибоша аки обре, их же иесть племени, ни на- следъка» 1.
Протягом життя одного—двох поколінь слов’янство після катастрофи, завданої аварами, змогло відродитись, виявити могутній потяг до державотворення, накопичити достатній запас внутрішніх сил, щоб поступово зійти на новий, вищий рівень суспільно-етнічного розвитку, почати творити нову культуру, істотно відмінну від тієї, яка панувала досі протягом чотирьох століть (II—VI ст. н. е.). В суспільному житті і матеріальній культурі стався глибокий злам.
На черзі питання про дулебів. В радянській історіографії питання про взаємозв’язок між дулебами і антами стало предметом жвавої дискусії. Початок дискусії поклав М. Державін. Пославшись на «Курс русской истории» В. О. Ключевського (т. І, 1937, стор. 103—104), акад. М. С. Державін писав: «В. О. Ключсвський висловився в тому розумінні, що саме дулеби панували в VI ст. над усіма східними слов'янами і покривали їх своїм ім’ям. Клю- чевськнй, кажучи про існування у східних слов’ян VI ст. «великого воєнного союзу під проводом князя дулебів», тим самим розв'язав проблему про антів в тому сенсі, то це були дулеби» 2. Те саме повторював Б. Д. Греков. Навівши, як і Державін, цитату Ключевського про панування дулебів над східними слов’янами та про воєнний союз, керований князем дулебів, Б. Д. Греков пише: «Отже анти... уже в VI—VII ст. утворили свою політичну організацію»3. На аналогічних позиціях стояв Л. Нідсрле. Він вважав, що саме дулеби організували антський союз *. На користь тверд-
заснував союз слов'янських племен і могутню державу... Заснування слов'янських держав на Балкаиському півострові, які знайшли підтримку в імперії, ослабило аварів також на півдні» (А. А. Шахматов, Древнейшие судьбы..., стоп. *23).
1 ПСРЛ, 1. стор. 12.
J Б. Д. Греков. Киевская Русь, стор. 437—438; стор. 443. На це міс* не у Грекова посилається Д. С Лихачов (Повесть временных лет, т. II, М.—Л., 1950. стор. 222, 224, 225).
* «Це було могутн* плем'я, яке утворило тут першу слов'янську державу, тому саме про них давні звістки кажуть, шо плем’я волнняіі підкорило собі інших слов'ян, воно організувало антський союз, і па нього через цс скерували авари свій основний удар, коли в VI ст. вторглвся в Південну Русь. Авари перемогли. розгромили дулебів, знищкли їх гегемонію і розбили антський союз» (Л. Н и д е р л е Славянские дренмости, стор. 156).
50
ження про тотожність «антів-дулебів» виступив М. Ю. Брайчевський. Як він стверджує, «дулебський союз племен і антське політичне об’єднання — одне і те саме історичне явище, яке лишило під різними назвами свої сліди в різних літературних працях» л.
Іншу позицію в цьому питанні зайняла Є. Ч. Скржинська. Вона поставилася критично до твердження, що дулеби утворили антський союз. На и погляд, «тотожність антів і дулебів, незважаючи на авторитет Ключевського і Грекова, може бути лише слабкою гіпотезою, що гостро потребуе зміцнення»*. З цим зауваженням слід згодитись. Автори викладеної теорії надто прямолінійно ставили знак рівності між східними слов’янами і антами, антами і дулебами, дулебами і волинянамн. У нас немае жодних підстав твердити, що дулеби — це плем’я волинян і що саме дулеби •— організатори антського союзу*. Не слід ані відходити від першоджерел, ані спрощувати. Дулеби і волиняни чітко розмежовані в літопису: «Дулеби живяху по Бугу, где ныне велын яне» 4; «Бужане занс седоша по Бугу, послеже же вельїняне»*.
Дулеби — не волиняни. Вони—давні мешканці Надбужжя, яких «послеже» заступили волиняни •. На південь від них на Дністрі сиділи улучі і тнверці, «... а улучи тиверьци седиху бо по Днестру, приседяху к Дунаев и бе множьство их, седяху бо по Днестру, оли до моря»7.
Авари на антів рухалися з півдня. Перший удар вони завдали племенам Наддністров’я. їм довелося пройти велику путь, поки військо Апсиха досягло території дулебів в верхів’ях Бугу, «где ныне вслыняне». Незважаючи на руїну і нищення, дулеби вціліли. Принаймні вони згадуються згодом в літопису під 907 роком в переказі поо похід Олега «на греки». «Иде Олег на грекы. Игоря оста- ви в Киеве, поя |же] множество варяг, и словсн, и чудь, и словене, н кривичи, и мерю, и деревляни, и радимичи, и поляны, и северо, и вятичи, и хорваты, доулебы, и тиверци, яж суть толковины» ®.
1 М. Ю. Брайчевський, Антський період в історії східних слов’ян— Лпхеологія, т. VII, К-. 1952. стор. 39.
4 ПСРЛ, 1, стор. ІЗ.
•Там же, стор. II.
І *• стор- 13.
т • * же, стор. 29.
61
Згадкою про дулебів, тиверців і хорватів завершується список. Вони відокремлені в особливу групу. Літопис підкреслює їх близькість. Наші відомості з прадавньої слов’янської етнонімії дуже обмежені. Літопис дозволяє поширити реєстр і до етнонімів, згаданих у Йордана і Прокопія, додати ще деякі. Якщо в літопису і у Феофілакта Сімокатги йдеться про те саме вторгнення аварів, томи матимемо підставу в нечисленний список найдавніших етнонімів включити ще одну назву —дулебн, з тим, однак, застереженням, що назва дулеби аж ніяк не автентична назві анти.
Антами Йордан називає людність між Дністром і Дніпром: «Анти простягаються від Данастра до Данапра» (§ 35), тоді як дулебами, за літописним свідченням, звалися саме мешканці північної смуги території антів, «где ныне велыняне», бужани, жителі Верхнього Надбужжя. Цс локальна, місцева назва, назва такої ж давнини, як і ті, що їх відзначено у Йордана, Прокопія, Менандра тощо...
Архаїзм назви заважає її етимологічному тлумаченню. «Назва дуїділеби досі лишається нелоясненою і дає привід для найрізноманітніших комбінацій і жодна з них не знайшла переваги»1. Так, Брікнер намагався пояснити дулеби з дуда-г-литов. Laibas «стрункий, тонкий, як дудка» *. Нахгігал тлумачив цю назву як герм. Duodl-eiba «країна волинок», переклад слов. Волинь «волинка»*; Фаемер—якзах.-герм. Dcudo-1-laiřs, пор. Dietlcip Detlef4. Рудпиць- кий пов'язував з праслов. польськ. dudlo «труба з кори», dudlič «граги на якомусь інструменті, на т. зв. лігавках, трубах з деревної кори, дуже довгих і голосних»5.
Жодна із згаданих етимологій не є скільки-небудь переконливою. В кожнім разі це не германська, а слов’янська племінна, до того ж настільки давня назва, що п важко пояснити з якоїсь історично! слов’янської мови. Вона явно сходить до антських, а, може, навіть до раніших, ще доантськнх часів, поповнюючи наші відомості про лексичний склад мови тієї далекої доби.
Етноніми часто збігаються з гідронімами (gens : flumen: locus). Сходячи до дуже давніх часів, плн дулеби якнайкраще збереглася в топонімічних і гідронімічних назвах. В давніх писемних пам’ятках вона неодноразово засвідчена: Doudleipa, Oudleipin між озером Балатоном і р. Мурою в нижній Паннонії, ad Tudleipin (860 р.);
1 М. R u d n і с k I, Prasíówianszczyzna..., t. II, стор. 141.
4 М. Фасиер, Этимологический словарь русского языка, т. 1, М., 1964,
?Тор- 551; «Назва племені ду(д|лебів виглядає цілком германською» (J. R оі • wadowski, Wybór pbm, II, Warszawa, 1961, стор. 89).
6 «Семантичним бік ці«ї племінної назви в’язамси б, певно, з військовою або організаційною функцією такої труби... Щоправда, суфікс -ев- не засвідчений в слов'янських монах, али суфікси -ьв-: -ів- е, напевне, пор. ст. слв. tathba, польськ. siedzyba, тим-то можна було б припустити суфікс -оів- в порядку а по* фонічної зміни, що дало б -ев-. споріднені з ним -ів- -еів- дали б слов, -ьв-: -ьв-* (M. R u d п і с k і, Praslowiartszczyzna..., t. II. стор. 141, 164).
52
in comitatu Dudleipa (891 р.); ad Tudleipin (977, 982 pp.); ad Tu* dcleipin (984 р.); una sclavcnsis hoba in loco Dulied (піл Брнк- сеном, Acta Tirolicnsia 1060—1070 pp.)1. На території Чехії відомі Doudleby, DoihIlebce, Dudlebsco.
Свого часу М. П. Барсов, спираючись на топонімічні дані, зро* бив спробу так окреслити територію заселення східних дулебів: «Дулеби,—пише він,—займали верхні течії Південного і Західного Бугу, простягаючись на північний схід до області ПриіГяті, де знаходяться с. Дулбунівна південь від м. Рівна, Дуліби на південний схід від м. Острога між Ганнополем і Гущею, та с. Дуліби на р. Тур’ї коло Турійська в Ковельському повіті. Західні і південно-західні розселення їх могли заходити в область Вісли і Дністра. Ми бачимо там місцевості: Дуліби на південний схід від м. Львова, між річками Зуброю 1 Липою, Дуліби коло річки Стри- пи, на північ від м. Чорткова, Дупліски, Дубліски, на південь од цього міста, Дуліби на р. Стриї, трохи вище м. Стрия, та село Дулонбен (Дулубен) на Віслоці Віслянському на південний захід од м. Ясла» .
В басейні Прип’яті відзначені: р. Дулябнн (вар. Дулеба), пр. п. Несети, пп. Ольси, л. п. Березини; р. Дулеба, л. п. Ольси, л. п. Березини. Пор. села: Дулб*е, нов. ИІавельський; Дулеба (вар. Дулеби) на р. Ользі; Дуліби на північний захід від м. Острога на дорозі до поліського м. Дубровичі і Пінська та ін.*
Наявність тотожних назв на Заході і Сході дала привід говорити про примусове переселення дулебів і повуязувати його з аварською навалою*. Однак висловлювалася й інша думка. Наприклад, О. О. Шахматов відкидає подібне припущення: «Я сумніваюсь,— пише він,— щоб аварам були зобов’язані ті пересування слов’янських племен, про які дослідники роблять висновки на підставі спільних племінних назв в різних частинах слов’янського світу»*.
1 Perwolf, Afslph.. VII, стор. 597; VIII. стор. 9; А. В г й с k п с г, Afslph., 1900. стор. 239; L. N і с d с г 1 е. Slavanské starožitnosti, t. 2, Praha. 1910, стор. 369—370. прим. 5.
3 Stownik geoRraficzny, т. II, 1881, стор. 215—218; т. VII, 1888, стор. 493;
А. А. Шахматов, Древнейшие судьбы..., стор. 25, прим.; В. Н. Топоров, О. Н. Г р у б а ч е в. Лингвистический анмнэ гидронимов верхнего Подиепров..я, М., 1962, стор. 218.
. * ,напР * наявність дреговичів, смолян, сіверян, дулебів, а одного
й* р5!с,їі а 3 Другого — на Балкйнському півострові, и Паннонії (сіверя- ? дуліби) не да€ підстав гадати, іцоб авари переселила ці племена в деяких ід частинах зі сходу па захід, з басейну Дніпра в басейн Вардару. Струме, Дунаю. Ельби та ів.> (А. А. Шахматов, Древнейшие судьбы.'., стор.
53
19). Та. сумніваючись, шо наявність тих же племінних назв «о різних частинах слов'янського світу» можна пояснити атручанням аварів, Шахматов разом з тим пише: «Очевидно, дуліби пішли з Волині, не витримавши аварського гноблення,
і пішли вони, зважаючи на дані географічної номенклатура, на північ, в область Прип'яті і далі, в басейн Західної Двінн і р. Великої: пор. назни поселень «Дулеба», з одного боку, в області початкового їх носелеиня в Волині і Галичині, а з другого — в Мінській і Псковській губ. Отже, псресуианни одного з великих південних племен — дулібів викликано навалою аварів» (там же. стор. 25). Навряд чи доцільніше локальну дублстність етнонімів пояснювати навалою аварій. Не ниключено, «до в лісах Полісся в Нідприп’яті здавна сиділи ті самі дулеби. що й на Бузі. «Повторюваність багитьох слов'янських етнонімів,— зауважує Ф. II. Філін,— викликана різними причинами». «Становлячи сама но собі цікаве явище, повторюваність слов’янських етнонімів поки дуже мало що дає для історії розселення древніх слов'янських племен» (Ф П. Ф и л и н. Образование языка..., стор. 161).
її. ЛІНГВІСТИЧНІ ДЖЕРЕЛА
ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ
Історично-писемні джерела в більшості пізні. До того ж вони подають не завжди те, на що ми сподівались би. Отже, доводиться звертатись до інших джерел, в першу чергу лінгвістичних, щоб v цей спосіб поповнити прикрі і разючі прогалини.
Кожен вид джерел має свою специфіку, свій обсяг, свої часові межі. Мовні джерела вносять важливі уточнення в свідчення Йордана. Так, Йордан ствердив для VI ст. н. с. поділ тодішнього слов’янства на три чітко окреслені групи — венетів, склавинів і антів з вказівкою на їх розселення в межах Дунаю — Дніпра — Вісли. Як слушно відзначив А. Майє, «знання історичних умов, в яких відбувається мовний розвиток, часто полегшує завдання лінгвіста» х. Однак далеко не завжди з цим рахуються. Лінгвістичні концепції звичайно будуються без уваги на історичну документацію.
ІР. Аванесов і П. Кузнецов, автори передмови до книги Мейє, пов'язуючи спільнослов'янську мову з добою, «яка безпосередньо передує історичному життю слов’янських племен і народностей»3, зазначають: «Всі слов'янські діалекти, що згодом стали різними слов’янськими мовами, розвинулися з спільної мови — основи, яка займала обмежену територію»13. Положення про «спільну мову—основу* та її наступне розчленування загальновизнане в лінгвістиці. «Мовна єдність слов’ян очевидна, — пише А. Мейє.— За певної доби існувала одна мова, якою розмовляв народ, що усвідомлював свою єдність... Поділ спільнослов’янської мови на різні і відокремлені мови повинен був статися незабаром перед історичною добою, яка для слов’ян почалася пізно — в VII і VIII ст.» 4.
(Тут ми опиняємося перед дилемою. Або ми визнаємо історичні дані, або ми згодимося з висловленими положеннями. В першому випадку аж ніяк не доводиться говорити про обмежену територію; в другому випадку, згодившись з тезою про спільнослов’янську мову на обмеженій території, ми змушені були б заперечити повідомленим Йордана про венетів —склавинів—антів і про те, що вони займали територію від Дніпра до Дунаю зі сходу на захід і на північ до Вісли. Кінець кінцем, для нас лишався б єдиний вихід — приєднатися до скептичного зауваження А. Мейє: «Поняття спільнослов'янської мови, яким ми тут оперуємо, досить невиразне, 1 не може бути зведене до якого-небудь історичного становища,
* A. Mt йс, О&цеслаоянекий язык, М., 1951, стор. 13.
з ' ам «с. стор. V.
й же. стор. XII.
55
яке піддається визначенню в часі і просторі»1. «Було б даремно локалізувати спільнослов'янську мову»М
Скептична позиція А. Мейє не є виходом. Краще відмовитись від необгрунтованих історіографічних фікцій. Територію в межах Вісли — Дніпра — Дунаю, згадану Йорданом, та від Дунаю до Меоті- ди, про що каже Прокопій, аж ніяк не можна назвати обмеженою. Вона визначена цілком певним часом — періодом IV—VI ст.
Для Йордана була очевидна як етнічна спільність слов’ян, так і їх тричленний поділ на венетів— склавинів —антів, на віслян- ську, дністрянську і дніпровську племінні групи. В свою чергу, Прокопій, спостерігаючи племінну розчленованість склавинів і антів, стверджує їх мовну єдність:’ «У тих і других одна й та сама мова, досить варварська» (III—VII, 14, 26).
На відміну від лінгвістів, які обминають свідчення Йордана — Прокопій, Шахматов воліє скористатися з цих свідчень. На його погляд, «анти — це східна галузь слов’янського племені, яке відокремило на той час північно-західну галузь в особі венетів і південно-західну в особі слов'ян»3. На підставі цього Шахматов твердить: «Усе, що ми знаємо про антів, з цілковитою ясністю веде до визнання їх східними слов’янами, отже, предками руських. Щоправда, можливі припущення, іцо східнослов’янське плем’я антів в предком не руських, а інших абозниклих пізніше східних слов'ян, або які злилися з болгарами, але ці припущення спростовуються тим, що за історичних часів знаходимо руських саме там, де жили анти»4.
Аргументація, висунута ІІІахматоннм, досить хистка і непевна. Посилання на те, що «за історичних часів знаходимо руських, де жнлн анти», нічого не доводить, бо східних (руських) слов’ян ми знаходимо за історичних часів не тільки в Наддніпров’ї на території антів, але й на Дністрі, де жили склавини.
Етнічні карти першої і другої половини 1 тисячоліття н. е. істотно відмінні. Анти —східні слов’яни лише в період IV—VI ст. Тричленний поділ на антів — венетів— склавинів не слід ототожнювати з тричленним поділом історичних слов’ян. Слов’яни зберігають свою етнічну спільність, але їх поділ згодом змінюється. За часів до VII ст. «західних, східних і південних слов’ян в етноліигвістич- ному відношенні ще не існувало» *.
1 А. М е й е, Общеславянский язык, стор. 12.
2 Т а м же, стор. 13.
3 А. А. Шахматов. Дреинейшне судьбы..., стор. 10; «...галузь схід- іюслов‘ииська [аптя]...» (там же, стор. 13).
•Там же. стор. 11. Пор.: «В останніх (антах) бачу предків усього взагалі руського племені. Так же дивляться О. Л. Погодіи (Из истории славянских передвижений, СПб., 1901) то інші дослідпикн» (там же, стор. 12, прим. 3).
4 Ф. П. Филин. Образование языка.... стор. 181. Пор.: «Тричленний поди історичних слов'ян на західних. східних і південних міг вмтноритнсь тільки вижтіідок постуїювого перегрупування між VII і X ст а. е. »{Б. В. Г op
56
Від мови венетів — склавинів — антів не лишилося жодних значних решток. За браком мовної документації у нас є майже єдиний спосіб виявити сліди давньої етногеографії, межі розселення древніх народностей — звернутися до аналізу географічних назв на території між Віслою —Дунаєм —Доном.
У свій час О. Л. Погодін висловив надію, що вивчення географічних назв, зокрема назв річок (гідронімів), дасть можливість вирішити основні, досі не розв'язані проблеми етногенезу й етнічної історії слов’янства ^1
Якщо в 1901 р. О. Л. Погодін лише висловлював надію на нові обрії, що їх відкриють згодом гідронімічні студії, то через 20 років, у 1921 р. Каз. Бугавлисті до М. Фасмера зауважував уже з цілковитою певністю: «Вивчсиня географічних назв, здебільшого водних (річок, озер), дасть багато не тільки для історії мов, але й для історії народів. На підставі річкових назв Західної Росії можна з більшою точністю, ніж раніше, встановити початкові прабатьківщини західних фіниів, балтів, слов’ян, східних і північних германців» *. Сьогодні ця думка здобула якнайширше визнання *.
Змінюється людність, зазнає змій мова населення, географічні назви залишаються ті самі. Такі назви становлять собою правдивий мовний релікт, якнайкраще збережений залишок мови, якою за давнини розмовляли тутешні люди. Саме в цьому й полягає виняткова цінність топонімічних студій. Окремі назви зберігаються непорушно протягом тисячоліть.
ГЩоправда, при цьому виявилися певні труднощі методологічного порядку. До останнього часу панівне місце в гідроніміці займали, а до певної міри ще й нині займають прихильники т. зв. «географічного натуралізму». Географічні назви розглядаються
з цього погляду як категорії фізично-географічної приналежності, прямі відображення ландшафтного оточення, того природного середовища, о якому засвідчено цю назву, хоч на сьогодні певно доведено, що р. Уж — це зовсім ніякий не «уж», р. Десна — знов же не «десна» (не права притока), а двочленний гідронім. Де-сна, як і дністрянські Липи не «липи», а двочленні назви, подібні до рн Стри-иа, де друга частина сходить до балтійської лексеми з 1 «Вивчення річкових назв могло 6 відкрити перед наукою зовсім нові обрії. Цс ииичення... в ан'язку з історичною географією привело б до з’ясування пересувань та спадковості населення, певне, в більш позитивний спосіб, ніж не дали амогу зробити методи, застосовувані досі. З цього погляду історично- •■еографічний матеріал, ядяеться, те не буй досліджуваний жодного разу» (А. Л. Погоди и. Из истории славянских передвижений. RR, «тор. 90). й К. Пика. III, Vilnius, 1962, стор. «82.
57
значенням «річка» (пор. д. прус, аре., литов, upe, лат. upej, або як с. Сміла аж ніяк не «сміла», а «піщана» (пор. литов, smolis «пісок», лат. srnilts «пісок»), отже не слов’янська, за мовною своєю приналежністю, а балтійська географічна назва і т. д;
При мовознавчих студіях, при використанні географічних назв в топоніміці нажить не природно-ландшафтна, а стномовиа функція назви, тс, що відповідна назва являє собою мовну категорію, явище мови, про яку «з інших джерел ми маємо або дуже невиразне уявлення, або зовсім нічого не знаємо» *.
Методика топонімічних досліджень має свої особливості. Жодна назва не береться окремо, сама по собі, а досліджується в своїй груповій приналежності, в приналежності до групи назв, властивих для даного району. Відмовлення від епізодичних і часткових вивчень поодиноких, взятих ізольовано назв, є провідна вимога лінгвістичного аналізу, застосовуваного при топонімічних студіях. Назва аналізується в контексті з іншими спорідненими назвами в межах певної вужчої або ширшої локальної території. В назві підкреслюється її зв’язок з географічним простором •)
Групова просторова співналежність назви є вихідний постулат, з якого доводиться починати студії. Вперше його виклав К. Буга. У згаданому листі до М. Фасмера він зазначав: «У порівняльному річкознавстві треба робити так само, які в порівняльному словнику кожної мови. В словнику зіставляються слова, тобто загальні імена, в річкознавстві повинні зіставлятися річки л річками, тобто власні імена річок. Лише після того, як ми зіставили споріднені між собою річкові назви та визначили область географічного їх поширення, можна приступити до етимології досліджуваної річкової назви». До сказаного К. Буга додає: «Воно (порівняльне річко- знавство) з’являється лише з того моменту, як починають зіставляти пічкові назви з річковими»*.
У цей спосіб будується відповідний топонімічний ряд, до складу якого включаються назви, пов’язані з відповідною географічною територією.ТЦілком зрозуміло, що в цій нашій праці ми не зможемо охопити весь наявний топонімічний матеріал, для цього знадобилася б окрема монографія. Тут ми подаємо лише кілька екскурсів. В першу чергу ми розглянемо назви більших річок Причорномор’я, як вони засвідчені у античних авторів. Цс відразу уточнить часову і просторову приналежність назв на території від Дону до Дунакк/
1 Ф. П. Филин, Образование языка..., стор. ЗО.
1 На ие слушно вказав Ю О. Карпенко: «В топонімічних назвах сечан- тику начисто замінено територією». «Топонімічним контекстом е територія* (Ю. А. Карасик о, О синхіюни ческой топонимике. М.. 1964, стор. 50, 51).
* К. В uga, RR, III, стор. 882.
58
ГІДРОНІМИ ГРУПИ -ДАП ІІІРИПОНТИДЛ)
Танаїс-Дон. Назви майже всіх великих річок Припонтиди, півдня Східної Європи мають споріднені назви: Дон, Донець, Дніпро, Дністер, Дунай. В своїй сукупності вони утворюють спільний гідронімічний ряд з тотожною початковою частиною дон-, дун-, дн-.
Розгляд назв, що входять до складу цього ряду, ми почнемо з рн Дон, д. рус. Дон, грец. Tavai;, вперше відзначеної у Геродота, Страбона, Плінія (IV, 78), Мели (І. 19, 115), Лукіана (III, 372), Юлія Гонорія, Орозія, Птолемея (III, 5, 4), Йордана (32, 45), Про- конія (IV, 62, 7—8).
В літературі накреслилося два протилежних погляди на взаємозв’язок між рн Танаїс і рн Дон. Мюлленгоф, Маркварт та інші тримаються думки, що цс дві окремі назви і між ними немає зв'язку; Л. Нідерле, М. Фасмер вважають таке розмежування неможливим 1.
Рн Танаїс-Дон звичайно пов’язуюгь з ірано-осстинськимн апелятивами: осет. don «річка, вода», dojná** «річковий», авест. danu «річка, потік», д. перс, danuvatiy «тече», пере, danidan «бігти», д. інд. danu жіи. сер. «крапля, роса, імла», danayati «біжить» dhan- vati «біжить, тече». Таку етимологію запропонував ще ГІотт; її повторили Вс. Міллер, Гюбшман*. її приймають сучасні дослідники, вважаючи, що посиланням на ірано-осетинські апелятиви розв’язуються питання про походження і мовноетиічну приналежність назви Танаїс-Дон V
О. Соболсвськин визначає рн Танаїс — Дон як сарматську. Етимологію назви він пояснював у той спосіб, що «Дон становить собою російську назву древнього Танаїса. Можна з певністю згодитись, що росіяни позичили назву від сарматів та що вона сходить до сарматської з звуком d, пор. авест. danu «річка», осет. don «річка»1.
1 «Стародавній Таяаїс е поля сумі ином сучасний Дон». L. N і с d е г I e. SS, t. 1, стор. 172). «Розмежування слів Дол і Танаїс неможливе, супроти Маркварта Streifzüge ЗО дл. (пор. ще К р е ч м cp. Glotta, 24, і; М. Фасмер, Этимологический словарь..., т. І. ctod. 529).
* «Ця назва Дон здавна зближується з осет. don «водя, річка» — danu жіп. р. «річка, поток», ст. інд. danu жіи., сер. р. «крапля, роса, імла» (J. Kozwa •
. JA. Sobolevskij. Einige Hypothesen über die Sprache des Skythen und Sarmaten.—AfslPh,т. XXVII, 1905, стор. 240. В пізнішій своїй праці він ви-
59
Тут чима-ю неточностей. Ледве чи «росіяни» могли позичити рнДоп від «сарматів», до того ж немає підстав твердити, що цс сарматська назва.
Деякі уточнення намагається запровадити В. 1. Абаев. Він, наприклад, заперечує генетичний зв’язок форм з о в рос. Дон і осет. don. В осетинській мові, зауважує В. І. Абаев, «голосний о перед носовим сходить, як звичайно, до а, що дозволяє відтворити форму* dan. Перехід dan > don стався не раніше XIII—XIVct. (ОЯФ, і, 256), коли осетинський елемент масово не був уже репрезентований в Південній Росії. Тому рос. форму Дон не можна пов’язати безпосередньо з сучасним осетинським don. Огласовка о в Дон відбиває, можливо, спільнослов’янський перехід а>о»1.
Певне, ніхто не заперечуватиме зв’язків рп Дон з ірано-осе- тинськими апелятивами. Тут панує цілковита ясність і немає жодних підстав для спростувань. Інша справа, якою мірою на цій підставі можна говорити, що рн Дон за своїм походженням є іранська лексема, привнесена в Припонтиду іранцями. З першого визнання аж ніяк не витікає друге. При всій очевидній близькості рн Дон та ірано-осстинських dany, don такс зіставлення не може вважатись ані вичерпним, ані остаточним.
Т Лер-Сплавінський мав рацію, коли, на відміну до інших дослідників, загальновизнані іранські зближення доповнив посиланням на фракійські дані. іРн Дон, давній Танаїс, містить той самий корінь, який виступає в першій частині рп Дністра і Дніпра: •dana зустрічається не лише на іранському грунті (danu «річка»), але також у фракійській назві: Sandanos, SavSavos річка, коло Олінта» *. В примітці до поданоїх) тексту Т. Лер-Сплавінський докладніше висвітлює свій іюгляд: «рн Дон звичайно вважається іранською назвою і виводиться з Іран, danu- «річка, вода» (пор. Фасмер. Ігапіег...). Однак цьому суперечить слов’янська вокалізація -о- (*donb), незгідна з довгою іранською голосною, і нез’ясова- ним лишається відношення до давньої рн Танаїс, яка відрізняється від іранської форми не тільки довготою іх>лосної -а-, але також глухою приголосною /- замість d- на початку. Обидві ці трудності,— говорить далі авюр,— зникають, якщо за вихідний пункт взяти фракійську форму *dano- (пор. San-danos, річка поблизу Оліпта): коротка голосна а відповідає пізнішому о в уживаній слов’янами
словив погляд, що первісне значення рп Дон —це Dan (и) avi- «овеча річка» (А. И. Собо.іевски й. Русско-скифские этюды.— Изи. ОРЯСл.. т. XXVII, (1922). Пг.. 1924, стор. 250). Це тлумачення як неслушне відкидає М. Фасмер (Этимологический словарь..., т. І. стор. 529). Своєрідну позицію посів у цьому питанні Нознядоосикий, якнй волів пояснювати грецьке Т посиланням на кіммерійців: «Грецьке Т Я. Розвадовськнй (Sprawoz <1., 28, 2; RO, 2, 193) знодить до мови кіммерійців, в якій, па його думку, t відповідало d, як у вірменській
і тохарській» (М. Фасмер. Этимологический словарь.... т. 1. стор. 528— 529).
1 В. И. Абаев, ИЭСлОЯ. 1958. стор. 366-Л67.
00
формі dom», а хитання приголосного d : t пояснюється теж звуковими фракійськими стосунками» г.
Зауваження, що їх виклав Т. Лер-Сплавінський, слушні. Недоречно обмежувати порівняльні зіставлення посиланнями виключно на іранський словник. Висновок, що спирається на одномонні зближення, лишається однобічним і як такий недоведеним 2.
Питання про етнічну і мовну приналежність ри Танаїс — Дон треба розв’язувати через вказівку на зв’язок цієї назви з іншими річковими назвами Прнпонтндн, адже вони утворюють в своїй сукупності суцільний взаємопов'язаний гідронімічний комплекс. Саме виходячи з цього, слід рухатися далі.
Дніпро, д. рус. Дънвпръ, ДьнЪпрь, Дньпрь, вперше згадується н анонімному Перший (Periplus Ponti Euxini І в IV ст., грец. Aavanpig у Менандра (Фр. 43), Феофана (IX ст.), Константина Багрянородного (De adm. imp. 8, 9, 37, 42); латин. Danapcr, Danaprus у Йордана (30,35, 44, 46) 3.
У Геродота й інших античних авторів засвідчена рн Борисфен *. Назва Борисфен, звичайно, вважається давнішою, що її згодом заступила рн Данапріс, яка в IV ст. н. є. вперше з’являється в писемних джерелах. Цей погляд, викладений К. Мюллснгофом, панує в літературі5. Щоправда, такий погляд не єдиний. В. Юр- гевич, наприклад, припускає що рн Дана-пріс —■ це змінена транскрипція рн Борис-тенес, Борис-танаїс з перестановкою компонентів і зміною огласовки така: дана і бор-ие: пор-ис, пр-іс: «Танаїс, Вристеиес, отже Брис-танаїс, з пізнішою перестановкою Дана-пріс замість Тана-поріс, до яких належить Данастср або Даиаструс і Данубіус» •.
1Т. Lehr-Splawinski. О pocbodzeniu..., стор. 171, прим. 106.
з Іранськими мовами на сході, а й з мовами народів, що сусідили з борисфені* тами на заході, на південь від Лунию.
61
На жаль, це лише припущення, хоч і дотепне. З ним можна згоджуватись або не згоджуватись, його можна приймати або не приймати, але при всьому тому воно свідчить, що наявність двох паралельних назв Данапріс і Борисфенсс може бути пояснена беа протиставлення «старих» і «нових» назв і без посилання на «зміну населення».
З цього погляду надзвичайно цікаве свідчення Йордана, за повідомленням якого рн Данапр була місцевою назвою. «Ріку Бо- рисфен»,— каже Йордан,— «місцеві жителі (accolae) звуть Данапром» (44)І. Лінія розмежування, накреслена Йорданом, ясна. Він не каже, що рн Данапр е нова назва, як це гадає К. Мюлленгоф. Для нього цс назва, яку вживає тубільне населення, в протиставленні рн Бо- рисфсн. За контекстом фрази, побудованої Йорданом, місцевій назві протистоїть не місцева назва, назва вживана чужоземцями. Згідно з припущенням В. Юргевича, рн Борнсфен є та сама назва, що й Данапріс, в переробці, запровадженій місцевими грекамн-ольвіо- політамн, з перестановкою частин і з заміною т : д і б : п.
На черзі питання про етимологічний зміст назви. В літературі робилися різноманітні спроби з'ясувати етимологію рн Данапріс. Почнімо зі спроби О. І. Соболевського. Вказуючи на двочленність назви, він запроваджує вставку -і- і в такий спосіб відтворює пра- форму dana ■+■ -ірг-. що дає йому привід зіставити штучно відтворений ним-ірг-з рн Ібр. «Написання Данапріс, у відповідності з д. рос. ДънЬпръ, ДьнЬпрь відображає сарматську форму dana -f- : -ірг-, пор. другу частину з рос. Ібр (річка на Волині)» *.
Етимологію рн Данапріс в інтерпретації Соболевського підтримав Т. Лср-Сплавінський. В першій частині назви він так само виділяє корінь *dana-, а в другій частині *ір-го. Як і Соболевськнй, JIep-Сплавінський пов’язує *ір*го, ніде документально нефіксова- нс, з назвами річок Ібр, л. п. Тетерева, п. п. Дніпра, Ібар, л. п.Мо- рави, п. п. Дунаю (в Югославії), Ібьр, один з трьох струмків, що з них постає Марнця (на схилах гір Рила в Болгарії)*. Наявність схожих назв в балканській гідронімії дала підставу Т. Лер-Сплавінському заперечити ірано-сарматське походження назви Данапр і відстоювати натомість фракійське: «На користь фракійського, а не сарматського характеру,— зауважує він,— говорить зв’язок з назвою Ібар та Ібр, які виступають на Балканах, куди ніколи не досягали елементи іранські»4.
1 В своему коментарі до «Гетнкк» Є. Ч. Скржинська слушно підкреслю« «важливість слів Йордана, шо Дама ір — місдск.і назва, якої вживають місце»» і жителі» (Иордан. Ггтика. стор. 2*26. прим. 139).
А. Г. Преображенский, Этимологический словарь.... »тор. 186.
■Т. Lehr-Splawinski. О pochod a* ni и..., стор. 61—62. § 5.
4 Т а м же, стпр. 170. прим. 105. Пор.: «Марица-Ібьр. Марнця довжиною 272 кя. За давнини відома під назвемо «Ё>р«с. згадується вперше у Алкея (VI ст. до п. t*.), у Геродота, Евріпідя (V ст. до н. е.) тоіио. збереглася Й досі в назві верхньої течії р. Ібр. Ця назва відповідає с.*хорв. Іб«р, притоці р. Мора-
62
На тих самих позиціях стоїть Каз. Мошинський. Він погоджується з аналізом Соболевського—Сплаві нського, але Іпр розчленовує на два члени Іп-р, Іп-ро, зіставляючи Іп* з рн Іпа, лівої притоки Прип’яті (коло Мозиря), та з рн І путь, лівою притокою Сожу (коло Гомеля)1.
Я. Розвадовськнй і М. Фасмер поставилися критично до конструкції, побудованої Соболсвським — Лер-Сплавіиським. Вставку-і- і посилання на рн Ібр Розвадовськнй оцінив як «цілком безпідставні». Назва Дън1»иръ, очевидячки, складна, але ніщо не зобов’язує нас розглядати другу частину як -ірго- або -ibro-а. «Тлумачення, що виходить з Danu + ірго лишає форму Aava«pi< без пояснення»,— зауважує М. Фасмер3. Рн Ібр не характерна для гідронімії Припонтиди. Якщо ця назва й засвідчена в ІІаддніпров’ї як притока р. Тетерева, то лише як поодинокий випадок. До тот ж — і це голо вне — другий член рн Дніпро — пр.— пер, аж ніяк не збігається з рн Ібр, для якої властива приголосна б і початкова голосна і.
Іншим шляхом пішов П. Кречмер. На його думку, рн Дніпро сходить до балкаио-скіфського словосполучення Dana-apara в значенні «задня річка» (Дністер, мовляв, «передня річка»), відповідно до д. інд. aparas, авест. арага- «задній, більш віддалений» *.
Етимологію того ж типу, що н Кречмер, запропонував В. І. Аба- єв. Якщо Кречмер посилався на іранський апелятнв арага «задній».
ан в Югославії, і укр. Ібр. притоці р. Тетерева в Північній Україні (поблизу Києва), болг. Ібр, с.-хорв. Ібар. укр. Ібр. і фрак. «Е$рэс. походить з i«, eibhros «сприскувач» (Bespritzet). «...Георгій Акршкіліт (1217—1281) пише, що ця ріка називалася в верхній течії «Eäp»c. а в пижпій — Марнця» (В. Георгиев, Българска етимологи я..., София, I960, стор. 26—27; його ж. Исследования.... стор. 121).
* J a n Roswadowski, Studia..., 1948, стор. 245.
’М. Vasmer, Iranicr..., 1923, стор. 66. Так само Фасмер відкидає й іниіе пояснення Соболевського: «Не більш переконлива гіпотеза Соболевського про скіф. Danapris «рвучко, дуже текучий» (Лененталь, WuS., 10, 143)» (М. Фасмер, Этимологический словарь..., І. стор. 518).
« P. Kretschmer. Zum Balkan-Skythischcn. Glotta, 1936, т. XXIV, стор. 11 дл. Цю етимологію приймає В. Георгіев: «Ім’я Данапріс походить з іранського *danu — арага «задня, віддалена (потойбічна) річка» або ж з Іран, арга «водна глибінь», пор. осст. dan-arf «глибока річка* (В. Георгиев. Исследования..., стор. 254). Пор.: «Ця назва (Дніпро), відома з IV ст. у формі Aav3*ptc, найкраще пояснюється з іранської, пор. осет. don «вола», авест. нрога «задній, більш віддалений (В. Н. Т о п о р о в. О. Н. Т р у б я ч е в, Лингвистический анализ..., стор. 224). Натомість М. Фасмер оцінив етимологію,
**W° виступив П. Кречмер, як «привабливу, але не позбавлену трудиощів* »-M. Фасмер. Этимологический словарь..., т. І, стор. 518). Тої ж думки дотримується Т. Лср-Сплавінський. ІІор.: «Пояснення назв Дніпра і Дністра.
дав Кречмер, незадовільне, оскільки не з'ясовує в достатній мірі спосіб появи б в слов’янських формах» (Т. Lehr-Splawinski. О Pochodze- niu..., стор. 170-171, прим. 105).
вЗ
то Абаев наводить осет. ari «глибокий». «Данапріє... розкладається на dan (- арг, де в другій частині — «скіфському агр в Арко-ai z ім’я одного з скіфських родоначальників» і осетинському arf— «глибокий» відповідає ďan + арг «глибока річка»1.
Визнаймо, що жодна з поданих етимології! не є переконливою. Спроба з’ясувати ландшафтно-фізіографічне значення рн Данапріс як «задньої» або «глибокої», з посиланням на іранські апелятиви, не принесла розв’язання. В свою чергу, посилання на Ібр або І путь замість того, щоб з’ясувати пиіання, лише ускладнило і заплутало його.
При кожному зближенні треба домагатись послідовності зіставлень, почавши з місцевих гідронімів. Немає жодного сумніву, рн Дніпро, ДънЬпръ, Доммерк, Danapms, Danapcr — двучленна назва. Перша частина -дана- відокремлюється з усією очевидністю при зіставленні з іншими назвами річок Припонтиди: Tanais, Dana-stcr, Dana-str-us, A*va — otptc, ДънЬстръ, Aoova- Рк, Доуна-вь. В цей спосіб з’ясовується також і друга частина назви Áava-íipi;, -рг-us, -per, -пртА Цілком очевидно, що етимологію другої частини назви треба досліджувати в той же спосіб, що й першу, тобто через притягнення інших споріднених назв в місцевій гідронімії Припонтиди. Цей ряд з основою -пар-, -пор-, пр-. репрезентований досить виразно, хоч і меншим числом назв, як-от: Поріт, Пората—Пірстос—Прут, Наиаріс(Геродот IV, 48), плн паралати тощо. Про це в дальшому ми говоритимемо окремо.
Дністер, д. рус. ДънЪстръ; Тіріс у Геродота (IV, II, 47)8; Ті-
1 В. И. А ба св. Осетинский язык к фольклор..., стор. 1G2, 235; «Днепр — гіап-арг, осет. don-arf «глибока річка», див. dann» (гам ж е, стор. 154). «Що ж являють собою другі частини Апр, Лстр? Лише Апр ми наважимося пояснити з скіфо-осетннської. Даинмкісетинська * арг за законами осетинської історичної фонетики повинно дати послідовно агр- І arf-. Останнє слово ми справді маємо в осетинській мові, і значить воно «глибокий». Ця назва могла бути привласнена Дніпру, бо він справді значно глибший, піж сусідні річки» (там же, стор. 236). Arf «глибокий», «глибина»... Можливо.з ар-га від ар — «вода», первісно «водна глибнна». а потім взагалі «глибина», «глибокий». Пор. скіф. Dan-Apr (Двусігріс) «Дніпро», буквально «Річка» (dan). «Глибока (арг)» (В. И. А б а е в, Историко-этимологический словарь осетинского языка. М., 1952, стор. 58).
2 Пор. «Литовські топоніми Dnicpras, Doniepras. Oancprciis, Dunepras
(«луг»), можливо, постали з різних варіантів рн Дніпро. Можливо, що рн
Dniepras, Doniepras тощо е рефлекси тих далеких часів, коли ба.іти жили па
широких територіях басейну верхнього Дпіпра» (А. В а п а г а с. Относитель
но происхождении названий литовских рек Dunojus и Dniepras. — Lictuviu, kal bos leksikas raida. Vilnius, 1966. стор. 180, 182).
називає тірітами (Горіw) (IV, 52).
64
рас у Страбона (VII, 3, Н)1; Тіра у Плі ні я (IV, 82)2; 'Гіріс у Овідія3; у Лмміана Марцслліна (XXII, 42)1; у Птоломея (X, 7); у Стефана Візантійського: «Тіра — місто і річка Г.вксинського Понту» («Етніка»)5.
В пізніших літературних пам’ятках замість назви Тіра, Тірас засвідчені назви Дністра в таких варіантах: Danastius у Амміана Марцелліна (XXI, 3,35)e; Danastcr, Danastnis у Йордана (ЗО, 35)7; Дауаотрк у Феофана. Кедрепа, Константина Багрянородного; Danast у Абу Мусліма.
Рн Дністер на слов’янському грунті не етимологізується. В слов’янських мовах історичної доби вона не знаходить собі належного етимологічного пояснення. Тим-то насамперед слід з’ясувати структуру цієї явно двочленної назви. В Юргевич першу частину назви відтворює як tana-, другу як -istros. Такої ж етимологічної характеристики дотримується О. І. Соболсвський. Перша частина назви, на його думку, становить собою апелятив dana- в значенні «річка». Другу частину, посилаючись на «словянську форму» Дністрі», де з -аі-, він реконструює в сполученні з першою, як dana + -+• istr. Друга частина — власне ім’я, те саме, що скіфське Іохрог (Дунай), рос. (від сарматів) Істр (річка в Московській області), пор. ст. інд. is-ira «дужий, свіжий», гр. ієоо;8.
П. Кречмер в тлумаченні рн Дністер повторює пояснення, яке запропонував для рн Дніпро: «Danu-naz-dyo «ближча річка» (пор. авест. nazdyo «ближче», нов. перс, nazd «близко», д. інд. nedi- yas «ближче») на відміну від «більш далекої річки» (див. Дніпро)»".
1 «...від Істра до Тіри (s^iTupav) тягнеться пустеля гетів» (Страбон. Географія, VII, 3, 14).
^ «За Істром... славетна річка Тіра (clarus amnis Туга) відповідно до назви якої зветься місто, яке давпіше звалося Офіуеою. На цій же річці великий острів заселюють тірегети» (Пліній, Historia Naturalis, IV, 82; SC, і, стор. 172). Отже, Пліній називне місцевих жителів «гетами Тіри». Тірегети — це гети, що мешкають на р. Тірі.
3 «Nullo tardior amne Tyras» (О в і д і й, Ex Ponto, 4, 10, 50).
ка Тіра (fluvius Tyras)» (А м м і а н М ар це л л і н, XXII, 8, 41. стор. 329).
6 Дозволимо собі включити в цей список назву Дпістра Трулл, наведену у Константина Багрянородного в 38 розділі в числі 5 річок, згаданих ним як печенізькі: ßapyx—Дніпро, Кубу — Буг, Трулл—Дністер, Брут — Прут, Серет. Пор. у Фасмера: Сер.-гр. (Констан. Багрянородний) італ. Turio (XIV ст.), тур.-араб. Turia «Дністер» е перетворення вищенаведеної форми в тюрк, мовах, можливо, це тур. Turia suju за співзвуччям з саг. turla «вигін, пасовище», тел. алт. «turlu — те саме» (М. Фасмер, Этимологический словарь..., т. І, стор. 519).
e «ad amnem Danastium», «prope Danasti margines» (А м м i a u Map • цел лін, XXXI, 3, 5, 35).
7 В. Юргевич, О именах..., т. VIII, стор. 12.
о .. р- Kretschmer, Cilotta, 24, стор. 11. До Кречмера приєднується
В. Іеоргієв: «Назву Даиастіус (Амм. Марц.), Данасгер (Йорд.), Данастріс (Фео-
5 1—1511
65
Лінію подібних апелятивних зближень підтримай Лсвснталь: Dan-asras «що швидко стримує» (з латин, acer, слов, остръ)1.
М. Фасмер в своїй прані «Іранці в південній Росії», визнавіин, що тлумачення рн Дністер «надто важке», обмежився посиланням на Соболевського, Томашека в Pauly-Wissowa, IV, 2099, і Мін- нза, 38. З свого боку він висловив припущення, що назва має гібридний характер: «Якщо друга частина є неіранська, то можна припустити гібридне утворення на зразок іспан. Guadiana, Guadalquivir»8.
Т. Лер-Сплавінський зайняв компромісиу позицію. Він приєднався до Соболевського, але з деякими критичними зауваженнями. Рп Дністра, «праслов.* (h»ncstrb-*duno-istro являє собою складне утворення, друга частина якого ідентична з Ha3Boio*i$tro-, а перша має тон же корінь, що є в Іран, danu «річка», осет. don «вода», відомий нам з рн Дону»*. Б «Примітці» Лер-Сплавінський зазначає: «На складний характер назви Дністра першим звернув увагу О. Соболевський, визнаючи її неслушно за сарматську (отже іранську!, де розвиток групи sr-str виключає іранське походження. Натомість слушною є його поправка Danastris у Константина Багр. на *danaistr-. На користь графічної вставки -1- говорить той факт, що, зрештою, та назва виступає, завжди як тема на -о-, пор. слов. Дънйстръ, лат. Danastrus (Йордан)»4. Раюм з тим він додає: «Що корінь в першій частині *dana- був відомий на фракійському грунті, а не тільки на іранському, доводить певна фракійська назва Jan-danos (річка поблизу Олінта, пор. J о k І, ERL, XIII, 287); так само немає підстав вважати, за Фасмсром, цю назву ірано-фра- кійською vox hibrida»®.
Так виглядає перебіг етимологічних тлумачень рн Дністер. Підсумовуючи все це, М. Фасмер приходить до’невтішного висновку, що назва лишилася «испоясненою»; тлумачення Соболевського і Лс- венталя він вважає «зовсім непереконливим». Про етимологію, висунуту Кречмером, він зазначає: «Трудність при цьому становить е (згідно з Кречмером, з осет. ое), а також г, поява якого підвпливом назви Дніпро малоймовірна»*.
фан та ін.) слід тлумачити як Іран. *danu-nazdyo «ближча (по цей бік) річка», в противагу Данягіріг» (В. Георгиев. Исследования..., стор. 254: його ж, Бьлгарска етимологи я..., стор. 260).
1 Wörter und Sachen, 10. стор. 143.
3 T. I. ebr-Splawinski, О pochodzeniu..., стор. 61.
‘Там же, стор. 1G0. прям. 104.
•Там же, стор. 170. прим. 104.
струкцію Соболевського: Іран, danu- г.рк Фасмер оцінює як «пспсвпу>.
(М. Vasmcr ERL, т. XII. стор. 246).
66
Причина малоймовірпості запропонованих етимологів е в даному разі та сама, що і в попередньому випадку з рн Дніпро,— порушується основна вимога: при зіставленнях треба зберігати не тільки фонетичну тотожність, а й територіально-просторову та номенклатур но-лексичну, перш за все зіставляти гідроніми з гідронімами в межах даної територіальної смуги. Довільність в цих пошуках не припустима. Пор. Dana-slrus, Dana-prus; Dana- ster, Dana-per; Aava-отрк, Aava- rcpis; при зміні d\t—Tavaic; при зміні а : о — Дон, Донець.
В рн Дністер, як і в усіх інших назвах більших рік Північного Причорномор’я, перший член виступає однаково при латинській і грецькій транскрипції як dana-, другий як -ster, -str-us, втр-к.
У світлі цих зближень відпадає праформа •dana- 4* -istr. Вставка графічного -і-, як і посилання на балканський Істр, та згадка про р. Істру Московської області — найбільш вразливі місця тлумачення, висунутого В. Юр ге ви чем та повтореного О. Соболев- ським і Т. Лер-Сплавінським. М. Фасмер мав рацію, відмовляючись прийняти як цю реконструкцію, так і посилання на -asras-, -acer-, остръ у Левенталя або -nazdyo у Кречмера.
Зіставляючи другу частину в рн Дністер-стер, -ster, -strus.-orpií з річковими назвами в межах Наддністров’я, ми переконуємося, що значна кількість лівобережних і правобережних приток в верхів’ях Дністра звуться стриями: р. Стрвяж Івар. Стрвяч, Стривець, Стеревяж, поль. Strwiaž) л. п. Дністра; р. Стрнв- ники, л. п Пастевника, л. п. Ясенки, п. п. Стрвяжа, л. п Дністра; р. Струга, л. п. Стрвяжа, л. п. Дністра; р. Стронавка, л. п. Бистриці Тисьменицької, п. п. Дністра; р. Стриня, л. п. Черхавки, л. п. Бистриці Тнсьменицької, п. п. Дністра; р. Стрий, п. п. Дністра; р. Стрипа, л. п. Дністра.
Отже, рн Дністер цс зовсім не «ближча річка», як вважав П. Кречмер, і не ста, іцо швидко тече», як обстоює Левенталь. Традиційна історіографічна тенденція шукати для гідронімів іранських апелятивних аналогів не знаходить для себе ствердження. Рн Дністер являє собою двочленну назву типу «річка 4- річка» (flumen + flumen).
При цьому варто звернути увагу ще на один момент. Схрещення двох гідронімічних рядів, одного з дана і другого з -стр-, при дво членному складі рн Дністер відповідає зональному розчленуванню двох територій Півдня і середньої смуги Східної Європи. Для Припонтиди характерні гідронімічні назви л дана, для верхньої течії Дністра — річкові назви на зразок Стрий або Стрвяж з суфіксом -j- або -v1.
1 До речі, слід вказати на спорідненість гідронімів в двох територіально суміжних областях—в Наддністров’ї і Иадприп яті. Р. Стрипа, ліва притока р. Дністра, в своїх верхів'ях зближується :< верхів'ями р. Огирі, правої притоки р. При,, що 3 п)вдня на північ перерізав Волинь і зв’язує басейн Дністра
67
В подвійному розчленуванні річкової назви Дністра немає нічого виняткового. Річки з подвійними назвами зустрічаються неодноразово. Як свідчить Страбон (початок І ст. н. е.), Дунай в своїй нижній течії мав одну назву н іншу — в верхній: «Верхні частини цієї ріки від джерел до порогів, де ріка тече переважно через Дакію, називали Данувіем; частину поблизу Понту, в області гетів, звуть Істром»1. Свідчення Страбона надзвичайно яскраве. Просторове розмежування окремих частин в складних двочленних гідронімах збігалося з племінним. Річка називалася по-різному в залежності від того, на якій племінній території вона протікала. Ця обставина дозволяє зробити дальший крок в наших етногенетич- них студіях, де ми не маємо будь-яких інших відомостей.
Нам невідомо, де саме проходила межа між південною територією з гідронімом dana- і територією Середньої Європи, де переважно були поширені гідроніми з основою -стр. Цього ми не знаємо, як нічого не можемо сказати про хронологічне датування такого розмежування Якщо зважити, що в гідронімії зберігаються сліди давньої етногеографії, відображення племінного розселення давніх часів, і скористатися з повідомлення Йордана, що в верхів’ях Вісли жили венети, а нижче їх од верхів’їв Дністра, в Карпатах до Чорного моря і Дунаю, сиділи склавини, то ми змушені будемо визнати, що в першій половині І тисячоліття подібне територіально-племінне розчленування ще існувало.
Рн Тіра, Тіріс — Дністер. В античних джерелах Дністер звичайно зветься Тіра, Тіріс. Перше, ніж перейти до етимології цієї назви, слід торкнутися питання про семантичні зв'язки типу: «топікон: стнікон», «територія: плем’я», «річка: рід» (flumen: gens). Як зазначає Ф. Енгельс, за первіснообщинної доби «власна територія і власне ім’я» характеризували кожне окреме плем’я. «Плем’я і діалект по суті збігаються»2. Ось засади, які дозволяють зрозуміти семантичні зв’язки етно- і топонімічних назв. Власне ім’я племені поширювалося на назву племінної території. Назва ріки збігалася з назвою селища і назва селища відповідала племінній назві.
Античні джерела якнайкраще стверджують це явище — збіги назви племені і території. За свідченням ІОстініана, істри (Histri, Histrorum gens) звалися так іменем ріки, «за назвою ріки» (ех vocabulo amnis), (XXXII, 3, 15). У Помпоні я Мели аналогічні відомості наводяться про р. Асіак і тамтешніх мешканців асіаків: «Асіак найближчий [до ГіпанісаІ, тече між калліпідами і асіаками»; «останніх (асіаків) від істрійців відокремлює Тіра» (II, 7). Однойменність ріки і мешканців р. Асіак фіксує Пліній. Між Тірою і Борис- феиом, зазначає він, живуть «асіаки, однойменні річці» (Asiaci
1 Те саме повідомлення (Птолемей, III, 10, 1). Апалогічиі відомості подають Пліній і Помітній Мела (II, 9).
2 Ф. Енгельс, Походження сім’ї..., стор. 72.
cognomines flumini) (IV, 82). Особливо виразно відзначив Плі ній збіг назви ріки і племені для Борисфена: «flumen Borysthenes lacusque et gens eodem nomine» (IV, 82). За Помпонієм Мелою: «Борисфен омиває плем’я свого імені» (gentem sui nominis). Наведених прикладів цілком досить, щоб переконатись в закономірності відзначеного тут семантичного збігу «рід-ріка»1.
В світлі цих даних постановка питання про тотожність племінних і річкових назв набуває ясності. Про ріку Tipy Геродот писав: «Ріка Тіріс (Торг,«;) тече з півночі... В її гирлі живуть елліни, які звуться тірігетами» (IV, .51). Те саме свідчить Плініи: «Славна ріка Тіра... На цій річці великий острів, де живуть тірагети» (IV, 82). Свідчення про тотожність цих назв ми знаходимо у Амміана Мар- целліна. Він вживає означень: civitas Tyros, fluvium Tyras (XXII, 8,41).
Якщо, за свідченням Страбона, Данувій в його нижній течії «поблизу Понту, в області гетів, звуть І стром», то, згідно з Геродотом і Пл інієм, Дністер звали Ті рою, «де живуть тірагети».
Як і в інших випадках, рн Тіра пояснюється звичайно з посиланням на іранські апелятиви. Ф. Брун пов’язував рн Тіра з но- воперс. tir «стріла»*. О. І. Соболенський посилається на «давньобак- трійську і разом давньоперську» назву народу Tura*. М. Фасмер, а за ним В. Абаєв і Т. Лер-Сплавінський вказують на курд, tur «дикий», «неприборканий», Іран, turas «швидкий»*.
З спростуванням етимології Торт£ Іран, tura виступив Д. О. Бі- лецький. В подібному зіставленні «відповідність грец. та Іран. и викликає сумнів»,— каже він. Отже, на його думку, назва р. Тіри є нсіранська, а «доіранська»6. З цим застереженням слід погодитись.
1 Іноді трапляються винятки. Тяк, наприклад, Помпоній Мела, назвавши р. Гіпаніс, агедує калліпідів— плем'я а іншим ім'ям, ніж назва річки, де жили калліпіди. Лишається припустити, що або ріка, або плем’я авалися якось інакше.
2 Ф. Брун, Черноморье, т. II, 1880, стор. 163.
кн. XI, стор. 80.
Індо-іраиські мови не дали скільки-небудь переконливих аналогій, зокрема в гідронімії. Лишається звернутись до балтійських мов, де ми знаходимо: литов. tyras «пуща, болото, мочара»; tyras «неза- рослий, чистий (від дерев), пустельний, дикий»; tyrus те саме; tyrybe, tyrumas «пуща, пустеля, степ»; tirelis tyruliai «глибоке і велике болото». Пор. лат. tirelis, tirulis «болото, болотяний луг», tirums «поле», tiriba «чшцоба», tirs «чистий, очищений від лісу»1. ІІор. в гідронімії Литви: Тугеїіо upelis, Tyrelis, Tyr- upelis, Týrupis2.
Наприкінці нашого екскурсу про рн Дністер варто побіжно торкнутися одного дискусійного питання: Йордан (249) згадує назву ріки Ерак, на якій ватажок гуннів Барамбер пущеною стрілою забив ватажка готів Вінітарія. Є. Ч. Скржинська, коментуючи це повідомлення, висловила таке припущення: «Річка Ерак, відповідно до ходу подій, ймовірно, є Нижнім Дніпром»3. Таке припущення могло б здатися більш-менш правдоподібним, якщо б у Піо- лемея ми не знайшли відповідної назви міста Еракт: «По Дністру міста зазначені в такій послідовності: Еракт, Вівантарій, Клепідава, Метоній, Карродун». Якщо це зіставлення виправдане — назва міста Еракт відповідає назві р. Еракт, тобто, іншими словами, місто знаходилося на річці того ж імені — то, очевидно, цим з’ясовується, як напрямок походу готів проти антів, так і місце, де готи зазнали остаточної поразки від гуннів. Вінітарій рушив на антів не на північ по Дніпру, а на захід і дійшов до Дністра. Тут на р. Ера- ці, притоці Дністра, він і загинув.
Р. Дунай, ст. слов. Доунавь, Доунай, болг. Дунав, серб. Дуна- во, чеш., польск. Dunaj, рос.-укр. Дунай. У Цезаря Danu vius (Bell. Gail., 6, 25), у Помпонія Мели (II, І, 3; 111, 3), Саллюстія (фр. III, 55), Danubius, у Овідія, Danův у Плі ні я (IV, 79). Hister fluvium est Scythiae, qui et Danubius nominatur, Мавр Серв Гоно- рат (III, 350), Danubius (Йордан, 33), Страбон (VII, 3, 12), Аа- voußts У] Aavowic, Ia-pos каХси Матооа«; xctAoopevoc (Стефан Візант.); д. в. цім. Tuonaha, сер.-нім. Tuonouwc.
Прихильники іранської гіпотези розглядають рн Дунай як гідронім ірано-осетннської мовної приналежності, відповідно до авест. danu д. інд. dhan-, danu, осет. don.
Зв’язок з іранськими апелятивами не підлягає сумніву, хоч це й не дає підстав говорити про іранське походження рн Дунай або посилатися на міграційні рухи іранських племен, які, мовляв, принесли в Наддунав’я цю назву, як це обстоює більшість дослідників.
До речі, припущення, ніби ця назва була привнесена внаслідок
1 K. Buga, RR, І, стор. 315; т. II. стор. 281, 406; П. Fraenkel, LEW, 1099-1100.
2 LTS-Ruev, стор. 173.
70
міграційних рухів іранців, суперечить свідченням античних авторів. Останні стверджують, що в своїй иижнін течії ріка називалася Істром і лише в верхній — Дунаєм, де іранців або іраномовних племен, розуміється, не було.
Дунай — велика ріка, «magnus ipse Danubius» (Иордан, 33), в своїх верхів’ях тече по землях германців і кельтів. Для обгрунтування кельтської гіпотези посилаються на ір. danu «дужий, міцний» і dán (род. dana) «мистецтво».
К. Мюлленгоф (AfslPh, 1, 290, ДА II, 362) накреслив германський аспект в постановці проблеми. Цього погляду дотримуються Ст. Младснов, М. Форстер, А. Стендср-Петерсеп, М. Фасмер *. М. Фасмер пише: «З Danuvius (Aavüoßtoc) походить герм. Donawi, яке засвідчене як гот. Aowaßtc у Цезарея Назіаиського Лише через германське посередництво пояснюється слов’янська форма Доу- навъ»2.
Докладно виклав цю теорію кельтського походження рн Дунай і германського посередництва О. Л. Погодін1*. Те саме каже К. Буга . П. Скок заперечує викладену теорію. Він вважає, що припущення про германське посередництво — грец. Aatooßioc і герм. Ďonawi, гот. слов. Dunavo — зайве. Згідно з П. Скоком,
усе обмежується метатезою *Danuv > Dunav. Посиланню на готів вій протиставляє вказівку на вплив романізованих фракійських племен, предків пізніших румун*. На цей виступ П. Скока не забарився відгукнутися М. Фасмср. Він слушно відкинув можливість
1 С Мл аде ни о. Старите германски елемента в слаяяпскнте езици.— Сборник на народнн умотворсния. наука я кннжняна, XXV. Софія. 1909, стор. 22; M. Förster, Zum Donau-Namen.— ZfslPh, !, 1925, стор. 1—22; 1. 1925. 3-4, стор. 418; A. Sten cl er— Pctersen, Slavisch-germanische Lehnwortkunde Göteborg, 1927, стор. 341; M. V a s ш e r, Iranicr..., стор. 60.
1 М. V a s ш с г, Iranier..., стор. 60. Пор.: «Позичено через готське* Donawi з кельт.-лати н. Danuvius (Цезар)> (М. Фаснс р, Этимологический словарь..., т. I, стор. 552). «Рн Дунай, імовірно, через готське посередництво (rar. Donawi) сходить до давньої форми. Danuvius (Danubius) назна вважнеться кельтською« (Бл. Г еиргнеї, Ьългарска етнмологнн..., стор. 25). Те саме твердить Л. Нідерле: «Назна Дунай — чужою, неслов'янського походження. Припускають, що слов’яни засвоїли кельтську назну, яку пуло передано їм германцями (гот. Donavis, Donavia)» (Л. Н и д е р л е, Славянские древности, стор. 30. иркм. 3). Не підходять від даного погляду і Топоров — Трубачоа. На їх думку, «значне поширення цього гідроніму можна розглядати як вторинне перенесення назви р. Дунай, яке пояснюють через гот. Donawi з кельтсько-лат. Danuvius (КEW. І, 380, дл.)» (В. H. Т о п о р о в. О. II. Т р у б а ч е в, Лингвистический анализ.... стор. 224).
4 К. В u g а, RR. III, стор. 49Ö. b P. Skok, Slavia. VII 1929, стор. 721—731.
71
метатези: «Проти метатези з *Danuvb до Dunavb свідчить, на мою думку, той факт, що за часів просування південних слов’ян аж до самого Дунаю голосні а і и повинні були бути у слов’ян довгими і за цих умов перестановка двох довгих уявляється мені малоймовірною». «Я,— продовжує Фасмер,— не бачу жодних підстав заперечувати давню думку Мюлленгофа про (германське посередництво назви Дунаю в слов’ян»1.
Певно, II. Скок помилився. Жодної метатези не було, як не було й германського посередництва. Рн Дунай стоїть у зв’язку з іншими назвами великих рік Припонтиди, як про цс вже ми говорили вище: Танаїс — Дон, Данапрус — Дана пер, Данаструс. Було б дивно розглядати питання про походження і етномовну приналежність рн Дунай, обминувши гой факт, що мовиться не про окрему, ізольовану назву, і про гідронімічний ряд, взятий в ного сукупності, про утворення гідронімічного ряду в Мрипонтиді, саме про те, коли й як склалася єдина система річкових назв від Азовського моря до Балкан.
Рн Дунай, Дунав — член даного гідронімічного ряду, до складу якого входять назви майже всіх більших річок Північного Причорномор’я з основою дана-в записах Цезаря, Овідія, Плініи, Страбона і т. д., авторів І століття н. е. Прихильники погляду, ніби слов'яни зіткнулися з Дунаєм «лише під час своєї експансії на південь»1 і лише через готське посередництво, вони засвоїли назву ріки, не рахуються з історичною обстановкою доби. Поснланпя на готів нічого не пояснює. Гідронімічний ряд з дана-постав в При- понтиді незалежно від появи готів на Півдні В основу етногенетич- них студій треба покласти факт спорідненості річкових назв з початковою частиною дана-, а ніяк не посилання на посередництво готів.
При аналізі річкових назв з дана-слід звернути увагу на чергування форм зі зміною голосних -а-, -о-, -ъ-. Форми з -о- фікеуються в ранніх джерелах. Пор. лат. Danuvius (Цезар), Danubius (Овідій), грец. Aavooßtoc (Страбон). Та сама огласовка -fl- властива назвам інших рік того ж таки комплексу: Tavatc (Геродот), Datiaper (Йордан), Danastius (Амм. Mapu ), Danastcr, Danastnis (Йордан). Певно, говориться про відповідний процес: а > о (пор. рос. Дон, ні м. Donau, д. в. мім. Tuanaha) dun- > <Ып> — (ДънЬпръ), ДънЬстръ). Цілком зрозуміло, що гіпотеза германського посередництва не дає нічого для з’ясування зміни форм з -а, -о-,-и-, -ь-*
1 М. V a s гп с r, Beiträge zur slavischen Aitertuir 'kunde. IX, 2. Altger-
rnanisch — Slavisrhes. Danuvius: Dunavh (ZfsIPti, IX, 1932, 3-4. стор. 132—133).
3 «Слов'яни тільки в VI ст., я найрнніше наприкінці V ст., просунулися до Лунаю і кордонів імперії» (А. А. Ш а х м а т о в. Древнейшие судьбы.... стор. 6).
72
Існують, однак, інші можливості пояснити походження форми 8 -«• d рн Дунай незалежно від посилання на германське посередництво. Було б помилкою, якщо б ми обминули Прибалтику. В литовській мові засвідчено апслятив: dunojus, dimajus, duiio- jelis «велика ріка, глибінь (в озері, річці), озері»1. В свою чергу в гідронімії Литви поширені досить численні назви Dunajus (8р.), Dunojus (4 р.) та ін.а
Такі ж апеля ти ви і гідроніми відомі в Латвії. Я- Ендзерлін в гідронімії Латвії відзначає назви з суфіксом -J- (-aj-, -аja-) і з суфіксом -v- (-ava, -uva), як, наприклад, Kuornaj-ezcrs, Dibnaja, Eleja або Audrava (-uva), Daugava (-uva), Dunava, Sesava (литов. Sesuva), Vardava (литов, Varduva). Він пише: «Суфіксальне -av дуже поширене також в д.-прусській топонімії, тоді як в литовській, поруч з частими гідронімами на -uva-, річкові назви на -ava- зустрічаються лише зрідка (Gerullis. Apr. ON, 259), і в Латвії при звичайному -av- лише принагідно (поблизу Литви) трапляється -уv-. Форми па -ava- (так само в Латвії дуже поширені як топоніми) становлять субстантизовані прикметники; так, наприклад, латиське •Bcbrava (upe) відповідає слов. Боброва (річка)»*.
ІЦодо апелятивів з основою дун- і з суфіксом -ава-, -ува-, то в латиській мові знаходяться: dunavas, dunuva «мала річка, джерело, вода, незамерзла на кризі» (укр. «палій», рос. «наледь»), dunava «болото», dunas, duni мн. «мул», dunas «рокита, верба, комиш». В гідронімії Латвії репрезентовані відповідні досить числснні річкові назви, як-от: Dunajs, Dunava тошо 4.
До цих балтійських зіставлень варт прилучити польське dunaj, «глибока ріка з високими берегами, велика вода, болото, став», укр. дунай, «калюжа», рос. дунай, «річка, морс, ручай, струмок», а також власні назви річок і озер. Цс — Дунаець, п. п. нижньої Вісли; Дунай, п. Віслоки, п. п. Радомки, п. п. Бзури; Дунай, ручай в Людзиськоні, басейні Нотечі; Дунай, рукав р. Варти в Сулен- ципі; Дунаець (Бужек), п. Залазні, п. п. М. Вопця, п. п. верхнього Дніпра біля Смоленська; Дупай, ручай в Вітебську, відокремлює північну частину міста від південної5; Сухий Дунаець, п. Дніпра
кельтське -а- через ч>-, яке потім обернули в -и- (Äouvaße«, Aovvauce). Слов’яни засвоїла шо назву за доби германського впливу пп них. коли довге -о- вони передавали по свосму через -u-, звідки пояснюється форма Дунав і потім Дунай. як слов, буква (гот. Вока), слов, дума (гот. doms)» (А. А. Погоде п. Из истооии славянских передвижепий. стор. 86).
Пор. в литовському пісенному фольклорі^ po tu liepa salts saltinelis, gilus «lunojelis»; «uz mariu, uz Dunojdiu* (H. F г a e n k с I, LEW, 1962, стор. 111).
* LTS — Ruev, стор. 36.
aJ. Endzelin. Die lettián<i$chen Gewässernamen.— ZíslPIi XI, 1-2, 1934, crop. 127—129. Пор. про балтійський гідронімічний тин з суфіксами (у) »а-, -ава- (В. Н. Топоров. О. Н. Т р у б а ч е в. Лингвистический анализ..., стор. 154-156, 160—167).
73
під Каневом; Дунайка, пп. Грози, л. п. Друті, п. п. Дніпра; (Дунай, Дунайський колодязь), п. п. Полиої, л. п. Сейму, л. п. Десни; Дунавсць, п. Калаиівки, п. п. Судості, п. и. Сейму, л. п. Десни; Дунаичик, л. п. Ворсклипі, п. п. верхньої Ворскли, л. п. Дніпра (біля Харкова).
Які висновки слід зробити з сказаного? Тут накреслилося два відмінних погляди. Згідно з одним, слов’янські гідроніми слід розглядати як немісцсві, вторинні, залежні від назви великого Дунаю1. За другим поглядом, назви з гідронімічним коренем дуна — «іншого походження». «Гадаю,— пише Я. Розвадовський,— ию, окрім запозиченої від германських народів назви великого Дунаю, слов’яни з давніх-давен, незалежно від того, мали водні назви від кореня dun- іншого походження» *. Той же погляд виклав Т. Лер- Сплавінський: «В праслов'янській мові здавна існували споріднені утворення dunaj і dunavb, які не мають жодного безпосереднього зв’язку з давньою назвою р. Donavius, з якою слов'яни, через звукову схожість, ототожнили значно пізніше свої споконвічні назви, коли підчас своєї експансії на південь прийшли в безпосереднє зіткнення з цією великою рікою»*. Дозволимо собі непогоди- тись з викладеними іеоріями. Важко припустити, шо балто-сло- в’янські гідроніми Східної Європи вторинні, що вони з'явилися внаслідок поширення назви р. Дунай. Знову ж важко припустити, що назви з коренем дун—одного походження на Півдні та іншого в Прибалтиці, що між ними немає жодного генетичного зв’язку. Данувіус—Дунай не є якась ізольована назва, що існує сама по собі. Вона є член гідронімічного комплексу, до складу якого в Припон- тиді входять рн Танаїс, Данапер, Данапрус, Данастср. Тим-то споріднені гідроніми Прибалтики і Наддніпров’я пов'язані не з самою назвою Данувіус як такою, а з назвами цілого комплексу в сукупності, що істотно міняє принцип постановки і методику розробки проблеми.
Лишається сказати ще кілька слів з приводу прикінцевої частини -увіус-, -убіус- в рн Дунай, Дунав. Ця частка зазнала різних тлумачень. В. Юргсвич свого часу запропонував етимологію: «Danubius, тобто Tana-upi (пор. санскр. ар, перс, abi, ab «річка», Abi-Hind «річка Інд»), первісна форма якого лишалася в слов’янському Дунай»4. К. Мюллснгоф пояснював різницю у формах Ду-
хідною Двіною і р. Вітьбою, струмками Думаєм. Пісковзтиком. Сутоками і глибоким яром. Друга, або Заруч їнськн чистима, лежить на південь від першої і межі П — з півночі р. Вітьбл і ручай Думай...» (В- П. С е м е н о в. Россия, т. IX. СПб.. 1900. стор. 458).
1 «Ля назва (Дунай. Дупавеиь) широко відома на слов'янських територіях. Значне поширення цього гідроніму можна розглядати як вторинне перенесення відомої європейської р. Дунай» (В. М. Топоров, О. Н. Трубаче в, Лингвистический анализ.... стор. 224).
* J. Rozwadowjki, Studia..., стор. 297.
74
иай і Дунав їх походженням від різних відмінків в готському змінюванні: Donawi: Donaujos з тим, що перша з тих форм дала в пра- слов. *Dunavb, а друга Dunaj Згідно з Погоді ним, «в німецькій формі Donau сталося осмислення останньої частини слова через пристосування кельтського -ов-, або -ув- до давньої германської назви -awa-.. Це стверджується назвою придунайської області Donahgewe (Donaugau), звідки видно, що німці виходили в утворенні слова Donawa з форми Don aha і awa- звичайні закінчення річкових назв». Дещо іншу етимологію навів О. Соболевський. «Друга частина,— пише він,— власне ім’я, ймовірно -ave. Космо- граф Равенський, перелічуючи ріки, що течуть в Чорне море, на першому місці ставить Лва, маючи на увазі безперечно Дунай»3.
Припущення Юргевича і Соболевського, що Данувіус — двочленна назва типу річка : (flumen: flumen), ледве чи слушне. Рн Dan-uvi-us (Цезар, Таціт, Пліній), Aav-wßi-o; (Арісіотсль, Птолемей, Страбон), д. в. цім Tuon-ouwa являє собою одночленну назву з суфіксом -aj- та -av-, -uv-, як це засвідчено в балтійських мовах, де зустрічаються форми на зразок dun-avas, Dun-ava, Vard-ava, Vard-uva, Vart-ava, Vart-aja.
РІЧКОВІ НАЗВИ ГРУПИ -1IAP*, -1ІОР-
Поруч з групою -dan-, -dana- в гідронімії Північного Причорномор’я не менш виразно засвідчена інша група з основою -раг-. -рог-, в нулеві й ступені -рг-.
Р. Прут, ліва притока р. Дунаю, вперше згадується у Геродота (IV, 48) в двох формах — ІІората і Ibprcov. Перша з них, за свідченням Геродота, є скіфська назва; друга з ь замість о—грецька: Sxo&at Пооата хаХсооаі EXX-yjve« íe Ilupnov *.
Це відрізнення у Геродота двох форм, скіфської ІІората при грецькій Піретон, дуже важливе. Звичайно в назвах річок, засвідчених Геродотом, ціпиться їх давність, певність їх хронологічного датування серединою І тисячоліття до н. е. Цс, безперечно, так. Справа, однак, не лише в давності. Вказівка Геродота на наявність двох форм, скіфської і грецької, скеровуе нашу увагу в інший бік. Серед річкових назв, відомих нам d Геродотових записах, слід відрізняти: а) скіфські назви в зміненій грецькій транскрипції; б) грецькі переклади місцевих річкових назв; в) назви, що їх надали річкам скіфської ІІрипонтиди греки.
1 K. Möllenhoff. AísIPh, І. 1876. стор. 290.
1 A. Sobole v ski j. Einige Hypothesen.... стор. 243.
75
Нема« сумніву, шо Танаїс — це грецька транскрипція тубільної назви1. Рн Борисфен — грецька назва р. Дніпра, запрова- джена грекамн-ольвіополітами, на відміну від місцевої Данапер, як це зауважив Йордан і як про це ми згадували вище.
Здається, назву Дністра Торг,?, наведену Геродотом, можна розглядати як близьку грецьку транскрипцію місцевої рн Tyrelis, Tyr-upis.
Тс саме, очевидно, слід сказати про рн Істро*, назву Дунаю в його нижній течії, засвідчену з часів Гесіода (VIII ст. до н. е.). Звичайно рн Істр, з епентетичним приголосним т між с і р, зіставляють з рн Isar, давнім Isara (пор. Izer, притока верхньої Ельби; Izere, притока Рони; Isara, давня назва У ази), д-інд. прикм. isirah, «бурхливий, дужий»2.
З кожним подібним тлумаченням можна згоджуватись або не згоджуватись. Та при цьому має для нас вагу тс, що ми здобуваємо нагоду простежити фонетичні зміни, які відбулися в кожній з цих споріднених назв протягом двох з половиною тисяч років. Як ми бачили, при скіфській огласовці о греки вимовляли Порета як Пиретос з о замість о. В X ст. и. е. Константин Багрянородний подав назву з падінням голосної о. Він записав її як ßpomo<; (дзвінкий ß і глухий *).
Так з’являється можливість відзначити процсс поступового оглушення від давнішого о до глухого ъ і розмежувати окремі його етапи. П. Скок (Siavia VII, 726) зробим спробу відтворити послідовність цих змін: •Pyrctos, *Pcrytos, *Poruťb, ‘Prut. Однак запропонована II. Скоком схема не знайшла для себе належного визнання3.
При пошуках етимології рн Пората — Прут дослідники йдуть, як звичайно, шляхом іранських зближень. Найчастіше посилають
1 Нам иевідом.) давня форма оісі назви. Тут можливі лито ті або іяіііі припущення, іноді навіть досить довільні. Так, паприклад, Я. Розвадовський (Spra- wozd 28, 2; КО 2, 193) прив’язує грец. І к назві Танаїс до мови тутешніх кіммерійців, в якій, на його думку, І відповідало <і,як у вірм. і тохар. О. І. Смоленський ииеловлкм інше припущення: «Поруч з початковим аере- ми зустрічаємо так само початкове терс-: Теребуж (Курська губ.), Терсбушка (Орловська губ.), Тере-бучка (Смоленська губ.), а також, певне, торо-: Торн-бичкя, Тра-бичка (Смоленська губ.), що нас неде до встановлення можливості бачити
о деяких початкових те-, то- варіанти до початкових де-, до-. Тут ми маємо один
з випадків заміни найдавніших дзвінких приголосних глухими, включаючи в їх число д. гр. Танаїс. Тайн, при сучасному р. Доп» (А. И. Соболевский, Новые русско-скифские этюды.— ИавОРЯСл, т. XXXI, 1926, стор. 13—14).
76
ся на іранські апелятиви: авест. pozovu «широкий», paratu «брід», осет. ford «ріка, море»1. К. Мюлленгоф вказує на Іран, раг* в значенні «наповнювати», paurva «багатий»5. Томашек виводить назву з pera-, pru-, д. інд. pru-th «випускати, метати» (sprühenР.
О. І. Соболевський, рсконструюючи «найдавнішу форму скіфської назви» як *Pbrut, аде и заступає дифтонг aut, розглядає її як двочленну. «Початкова скіфська форма,— пише він,— могла звучати par-auta (h) з глухим а, яке відтворювалося в словянськіії як *6, у греків як їх о та у». Якщо в цій формі, читаємо далі, що лежить між голосними, постало з -d-, то другу частину слова легко пояснити через авестійське aodha «вода», д. інд. odat, як дієприкметник ж. р. «текуча, та, що хвилюється». Тим-то значення скіф, par-auta (h) було б «многовода, повновода ріка»4.
Наведену етимологію приймає Т. Лср-Снлавіиський. Як і Соболевський, він, вважаючи назву іранською, розчленовує її на дві частини *par-auta. Початкову частину він тлумачить як приставку пра-іс *рег- «при», другу — засвоїм попередником як корінь в авест. aoda «джерело», д. інд. odati «вируюча [вода]»1. Однак він необме-
1 «Пората — cKiťjxruca иазкя Пруту (Герод. IV, 48), певне, краще вводити до авест. pdzdvwa- «брід маючи»: paratu «брід» (пор. авест. kuparavwa «гарно переступити»), ніж до авест. paurvata — сгори». Багато російських річок звуться «Брід». Іранське походження р. Пората стверджується не лише ввразиим свідченням Іеродотя, але « назвою Alanus fluvius ни пізніших картах...» (М. V a s га е г. Ігапіег.... стор. 61; пор. його ж, ERL. т. XII. 1928. стор. 246; ZfslPb, т. IX. З—*, 1932. стор. 132). Щоправда, о аргументації, висунутій М. Фасмером. далеко ме нсс гаразд, починаючи з Ізольованого посилання виключно на іранську' мову. До того ж, Геродот говорить, що рн Пората € скіфська назва, я иія’к не іранська. Про останнє він не згадує. Що ж до назви «Алаиська річка» на пізніших картах, то алани »'явилися в цих місцях майже на тисячу років згодом, отже, така иаава не може правити за доказ початкової іранської мовної приналежпості рн Пората — Прут.
Незважаючи на такі істотні хиби в системі аргументації, іраністськс тлумачення утримується ще й досі. Див. «Назва Пората... іранського походження, пор. авест. parav-u- «широкий» (В. Георги« в. Исследовании... стор. 255)». «На території Східної Єиропи знаходимо топоніми іранського походження. Так. іранського походження гідроніми Прут, Тірас, Борисфен і ряд інших» (С. Б. Бернштейн, Очерк..., стор. 98); «...гідронім Прут, іранське походження якого достовірне...» (В. H. Т о п о р о в. О. H. Т р у б а ч е в. Лингвистический анализ.... стор. 225).
На відміну від всіх інших дослідників, В. 1. Абаен, хоч і зіставляє рн Пората з осет. ford «велика ріка, море», але відкидає іранську приналежність назви: «До скіфської мови потрапило, можливо, з якоїсь іншої мови, тому що надійних Іранських відповідностей не видно» (В. И. Л б а е в, ОЯФ. М., 1949. стор. 177).
4 A. Sobole w skl j, Einige Hypothesen... стор. 241. M. Фасмер етимологію, запропоновану Соболевським, оцінює як «неможливу» (М. V a s m е r. Ігапіег..., стор. (И).
77
жується цим, а пропонує ще іншу етимологію. За його припущенням, «ця назва сходить до фракійської форми *Puret-, корінь якої знаходимо також у назві одного з фракійських племен, латин. Pyrogeri, можливо, що цеп корінь тотожний з пра-іс, коренем *рц-г «вогонь» (пор. гр. 1СОр, ісорос, тохар. рог, умбр. ріг, ст. ісл. fur «вогонь», ноль, pyrzyna «пепелище», «згарище» від праслов. •руг «вогонь»). отже фрак. *pureto «вогняна річка». «Вивід з фракійської якнайкраще з’ясовує звукову будову обох геродотових і{юрм»1.
Неважко бачити, що всі запропоновані апелятивні зближення не мають достатнього під собою грунту. Справа в правильно застосованій методиці. Річкові назви не існують самі по собі. Вони завжди репрезентовані в своїй комплексній співналежності з іншими річковими назвами, поширеними в даній місцевості. Гідроніми слід зіставляти в першу чергу з водними назвами. Так, II. Шафа- рнк посилався на фрак, pěrua, pěrěu «потік»*. З посиланням на фрак, para, pera, гр. тсоро?, починаючи в Равліпсона, виступали Иокль, Дм. Дечев, В. Гсоргієв та ін.5 Географічні назви з -рага а другій частині трапляються на Балканах неодноразово. За підрахунками В. Гсоргіева їх число досягає 37—41. Пор. Agata-para, Bessa-para, Sub/.u-para, Tranu-para, ßa£o-, ppevto-, Aapfca-rapa і т. Д.4
Фіксуючи фракійські зв’язки на Балканах, ми не повинні забувати про балтійські, де знаходимо відповідні гідроніми раг-, per-, pur-, рг-; Рага, Раг-upis, Per-upi, Prutas, Prutele, Pur-upis*.
Отже, при дослідженні етногенетичиих процесів, як нони відбувалися в Східній Європі, слід відзначити, що рн Прут зберегла свій зв’язок з скіфською назвою тієї ж ріки у Геродота П о р а т а,—
1Т. Lehr-Splawinski, О pochodzeniu..., стор. 61, 169, прим. 101.
Цікаве спостереження Розиадовського. Для рп Рог, лівої притоки Вепра, п. п. Вісли. він посилається, як і в наведених випадках інші автори, на гр. корос (див. J. Roswadowski, Studia.... стор. 300).
* Пара, para «брід» л ie. рого-s (рога?), пор. гр. *ор*: «брід» (В. Георгией, Исследования.... стор. 120; його ж. Въпроси..., стор. 94—9(5). «Географскн названия с pera липевнт в Рум-ьния и Добруджя» (там же, стор. ПО). В Данії на півпіч од Дунаю такі назви відсутні, эсзпачае В. Георгіев (Бьлгарска етимолог*я, стор. 148).
78
яскраве свідчення того, що деякі гідроніми зберігаються протягом двох-трьох тисячоліть.
Наявність семантичних зв’язків типу flumen: gens «територія: плем’я», стопі кон: стнікон», та обставина, шо деякі племена звалися «іменем ріки» (ех vocabulo amnis) (Юстіпіан), що племена були сспів- іменні річці» (cognomi nes flumini) |пор.:сріка і рід того ж імені, flumen et gens eodem nomincl (Пліній), дозволяють зробити деякі припущення. Не виключена можливість зв’язку між назвою р Пора-та і скіфською племінною назвою паралати.
Згідно з скіфською генеалогічною легендою, як вона записана у Геродота, паралати — «царські», нащадки Колаксая, молодшого з трьох братів. Як молодший, згідно з законами мінорату, він — справжній володар в скіфському племінному союзі. Йому і його нащадкам паралатам належало панувати над іншими скіфськими племенами, авхатами, катіарами і траспіями, нащадками старшого Ліпоксая і середнього Арпоксая. Порівняй назву паралати з назвою ско-лоти, спільною назвою всіх скіфів, відповідно до назви головного ватажка Колаксая.
М. Піроборідава, р. Поріт. При всій уривчастості зближень, які можуть бути запропоновані, в досліджувану групу, окрім згаданих назв, можна включити ще деякі топоніми. Так, на карті Птолемея в районі р. Пруту відзначено три міста Піро-борі-дава, Таміса-дава і Заргі-дава. При наявності семантичних збігів «річка: місто» (flumen : urbs) Ф. Браун, очевидно, мав рацію, припускаючи, що св імені Піроборідава, можливо, ще чується давня назва р. Пру- ту»1.
Найближчий збіг назв спостерігається при зіставленні рн Пората з рн хоріто; погаром, засвідчений у Птолемея і ототожнюваній звичайно з р. Міус. Ця річка на карті Птолемея зазначена в північній частині Азовського моря, на західному' березі між рр. Та- наїсом і Ліком (Вовчою), Доном і Кальміусом.
Р. Напаріс. Перераховуючи притоки Істра, Геродот (IV, 48) називає, окрім Порати, ще Напаріс, Араріс, Тіараит. Рн Напаріс заслуговує па особливу увагу з нашого боку. Цс явно двочленна назва, але спосіб її розчленування не зовсім ясний. Тут можливі два припущення: Нап аріс або На-пар-іс. В. Георгієв відокремлює першу частину нагь cNa-api; іранського (скіфського) походження, нор. д. пер. Natcac ..., д. інд. snap-ayati, авест. nap ta- «вологий» з і.—є.* snep» *.
Щоправда, краще було б послатись па скіфську племінну назву нап-, згадану Діодором Сіцілійськнм (80—29 рр. до н. є.)- В генеалогічній легенді, записаній Діодором, розповідається: сСеред нащадків цього царя (Скіфа) були два брати, відзначені доблестю; один з них звався Пал, а другий Нап. Коли вони здійснили славетні подвиги і поділили між собою царство, відповідно до їх імен були
1 Ф. Б р а у н. Рязмскапня..., стор. 205.
* В. Георгиев, Исследования..., стор. 255.
79
названі народи, один—палами, а другий—напами» (II, 43, 3—4)1.
При всьому тому, тримаючись правила зіставляти гідроніми з гідронімами, рн Напаріс варто зіставити з рн Порато. В обох збігаються складові частини пор- і пар-. Якщо цс так, то у нас будуть усі підстави включити рн На-пар-іс до гідронімічного комплексу з пар-, пор- і тим самим зіставити з рн Дана-иріс, Дана-пер.
В літературі висловлювалося припущення, ніби Напаріс цс насправді Данапаріс, але для такого ототожнення немає прямої підстави. У Геродота цілком виразно засвідчено, що так звалася притока р. Дунаю. Для нас досить вказати на схожість назв Напаріс і Данапріс, Данапаріс, щоб переконатись, що подібні назви становлять залишки скіфських часів, необхідну приналежність тубільної гідронімії Північноі-о Причорномор’я ще за часів Геродота в середині І тисячоліття до н. е.
На явище випадання початкового д вказав О. Соболевський. Гак, на його думку, «Непрядва в Середній Росії приходить з ДънЪ- прАды»4. Навівши ряд прикладів з початковим не-, як-от: Не-нач, ІІе-ропля, Нара (притока Оки) і Нс-парель (Орловської губ.), Неполодь і Полота, Пололта і т. п.,— Соболевський висловив припущення, що «це нее ніщо інше як давнє дъне, яко сходить до д. Іран, dana, споріднене з д. інд. dhanu- «вода, потік», а можливо і з латин. fons»*. Те саме стверджує Розвадовський: «ф°Рма Рн Ніпро без початкового d є поширена і то не тільки для Дніпра і для дуже давніх часів. У білорусів Могильовської губ. Испр, род. Непра (Романов, Блр.Сб. IV, 176—7), у Няпре, за Непром, у Няпри (там же), Нспріс, одно з озер в с. Стравка пов. Троцькім ISI. Gcogr.l, Непр, давньоруська назва, поруч Днепр, Неирець з Сосницею, п. п. Видриці, л. п. Березини. Ніструл, румунська назва Дністра на Буковині»4.
^Іаведеннх прикладів досить. Як бачимо, процес творення гідронімів досліджуваної групи з dana- почався не в 1 тисячолітті н. е., а nie в І тисячолітті до н. e.j
ГІДРОНІМІЯ ВЕРХПЬОГО ПАДДПІСТРОП'Я РІКИ СТРИЯ, СГПР
Ріки з подвійними назвами. За повідомленням античних авторів деякі ріки мали н окремих своїх частинах свої окремі назви, являли собою назви «ріка ■+• ріка». Про це ми вже побіжно згадували. Тут скажемо про не дещо докладніше.
1 В. В. Латышей. SC, т. І, СПб., 1898, стор. 458.
“Тан же.
4 J. R о : w я d о w s k i, Studia..., стор. 246.
80
До числа рік з подвійною назвою належить р. Дунай. Так, за свідчениям Сграбона (поч. І ст. н. е.). в нижній гечії Дунай свого часу мав одну назву, іншу — в середній і ще іншу — у верхній. Усе залежало від того, по якій племінній території ріка протікала. «Верхні частини цієї ріки від витоків до порогів, де ріка тече переважно крізь Дакію, називали Данувіем (Aavonov), нижню частину поблизу ІІонту, в районі готів, звуть Істром» (VII, ІЗ)1. Тс саме стверджує Птолемей: «Нижня Мізія з півночі відокремлена частиною Данубія (Aavooßtov) від ріки Кіябра до Аксіополя та другою частиною Данубія, яку звуть Істром, до впадіння його в Поит» (III. 10, І)*.
Тотожні відомості подають ГІліній і Помпоній Мела.Мела (близько 44 р. н. е.) пише: «Ріка, що відокремлює народи Скіфії від наступних, почавшись в Германії, носить іншу назву, ніж при впадінні (в Понт). Саме (поки тече) крізь величезні простори багатьох народів довго є Дануїзій (Danuvius), потім стає Істром, як його інакше називають прибережні жителі» (II, 8)*. Пліній (І ст. н. с.) розповідає так само: «...Потім гирла Істра, взявши початок в Германії з Абновського гірського хребта, проти міста Раврика в Галлії, тече на протязі багатьох тисяч (кроків?) по той бік Альп і через незліченну кількість народів на ім’я Даиувій (Danuvi nomine); ставши повноводний, де раніше омив Іллірію, він, названий Істром, приймає в себе 00 річок, що майже половина з них е судноплавна, виливається в Понт 6 широкими гирлами» (79)*.
Дунай означався епітетом «двонменної ріки». В верхній своїй течії в межах Дакії — це Данувій: в своїй нижній течії в районі Гетіі в приморській його смузі його звали Істром.
За свідченням арабського письменника Ідрісі (1153 р.) і Георгія Акрополіта (ХНІ ст.), до рік з подвійною назвою належить сучасний Мураш (рум.), Марош (угор.), ліва притока р. Тиси. В своїй нижній течії річка звалася Марнцею, тоді як у верхній вона носила назву Ебр (Eßpo«, Алкей VI ст., Геродот, Евріпід V ст.), суч. Ивър (пор. сербо-хорв. Ибар, притока Моравії в Югославії)*.
Закономірність такого явища, а саме, що річка може мати подвійну назву, одну в нижній течії і другу в верхній, вносить ясність в структуру річкових назв Припонтиди з назвою дон-, дн- в першій частіші і -стр в другій частині (Данас-тер, Данастріс) і пер-, нр- в рн Да на пер, Данапр, як цс ми мали пагоду спостерігати при розгляді кожної з цих назв зокрема.
’ SC, І, 1894, стор. 118.
* Так же стор. 171.
в 1—1511
81
Як уже відзначалося, р п Дністер, д. рус. Дънъстръ, Г)апа- ster (Йордан, ЗО, 35) Aavae-:pi< (Фсоф., Ксдре’н, Константин Багря- нородний) е двочленна назва; друга частина цієї складної назви відповідає назвам приток в верхній течії ріки, зокрема 1) р. Стрвяж або Стривигор (Стривсиь, Стсревяж), л. п Дністра; 2) р. Струга, л. п. Стрвяжа; 3) р. Стронавка. л. п. Бистриці; 4) р. Стронна, л. п. Стронавки; 5) р. Стриня, л. п. р Черханкн, л. п. Бистриці; 6) р. Стрий, п. п. Дністра; 7) р. Стрила. л. п. Дністра*. Згадані річки, притоки Дністра в його верхній течії, мають споріднені назви. В своїй сукупності вони становлять характерну ознаку Верхнього Наддністров’я, утворюють окрему групу, певний комплекс (ряд), шо яскраво відокремлюється на строкатому тлі гідронімі» різного походження в басейні р. Дністра.
Для першої, початкової частини річкових назв досліджуваної гідронімічної групи властиве сполучення стр-. Це той притаманний для всіх цих назв корінь, що не підлягає скороченню, первісний елемент, який лишається в слові після того, як з нього усунуто всі словотворчі елементи (флексію, суфікси тощо).
Щодо територіального поширення, то назви зазначеної групи, так яскраво репрезентовані на верхньому Дністрі, відсутні в Нижньому7 Наддністров’ї. На нижньому Дністрі, вниз по течії, за лі- иією Серету на Лівобережжі і правобережній Бистриці, вони не засвідчені.
До речі, і це варто особливо чітко підкреслити, назв цього гідронімічного комплексу немає не тільки в районі нижнього Дністра, але також і на суміжній території Південного Бугу. Принаймні у складеному П. Л. Маштаковнм реєстрі річок басейну Південного Бугу вони не позначені.
Це явище — наявність гідронімічного комплексу в Верхньому Наддністров’ї і брак аналогічних назв в басейнах нижнього Дністра та Південного Бугу — заслуговує на безперечну увагу з нашого боку. Ствердження цього явища, поділу річкових назв Дністровського басейну на дві окремі гідронімічні смупі, має виключне значення при з’ясуванні етномовної історії Північного Причорномор’я, хоч ми н ледве спроможемося збагнути сенс і зміст даного процесу. Вданому разі доводиться обмежитись констатацією самого факту. Рн Буг, або Бог, сер.-гр. Ba-jo (Константин Багрянородний, 42), B-jxe; (Птолемей), Buces (Гіліній, Мела), (Геродот) випадає з загаль
ного комплексу річкових назв: Танаїс — Дон, Да напер — Борнсфсн, Данастер—Данастріс, Данувій — Істр. За свідченням Геродота, тут сиділи калліпіди, еллінізовані скіфи Не забудьмо, що, згідно з Йорданом (34—35), Дністер розмежовував дві групи: від Данубія до Дністра — Данастра сиділи склавени, від Данастра до Денапра — анти.
1 П. Л. Маштіхої, Список рск басссйпоо Днестра и Буга (Южного). Пг., 1917, стор. 3.
Ясно одне: річки з коренем стр.-, Стрий, Стри-иа, Стри-ня, Стро-навка, Стру-га і т. д., властиві для Верхньою Наддністров’я, не поширюються на суміжних територіях ані на південь, ані на схід, їх иемае в Надбужжі. Натомість вони становлять властиву.приналежність середньої смуги Східної Європи. Окрім верхнього Дністра ми зустрічаємо аналогічні гідроніми в Поліссі, зокрема в Верхньому Надприп’ятті. В верхів'ях Прип’яті це Струмень (або Стру- мель), Про-стир ІПростнрньІ, Стир (головна річка Волині).
На Волині в історичній документації позначені: Стирове болон- ня; урочище Струважа (Володимир, пов., 1569 р.); урочище Стру- важі (Володимир, пов., 1569 р.); р. Стремеча; озеро Стрища (Мо- зирське староство, 1560 р.); Стримба-Стрнба (Вінницька обл.)1.
Обмежимось наведеними прикладами. Для нас важлиію показати, що на території Полісся зустрічаються тотожні назви, які мають той самий гідронімічний корінь, що й назви Наддністров’я (Стрий, Стрипа, Строка, Струга і т. п.).
З усіх річкових назв Прип’ятського Полісся найменше ясна етимологія рн Стир. Т. Лер-Сплавінський пише: «Р. Стир, її. Прип’яті, праслов. *sturo. Пор. грец. втаиро; «паля», д. півн. staurr «тс самс», латин, restaurare «відбудовувати»*. О. В. Вержбовський запропонував дещо відмінне тлумачення: «Р. Стир, праслов’янський гідронім Надприп’яття і Верхнього Наддністров’я, в зв’язку з рос. настырный з *S-lu-r-i-s (Tou-r) Tupyj; =- ос; «Диістср»: д. іпд. s-thu-ra «Великий, могутній», що відображено в назві ту-ра»8.
Наведені етимології викликають серйозні застереження. їх хибою е те, що вони побудовані без належного врахування методики гідронімічних досліджень, яка має свою специфіку. Жодне етимологічне дослідження в галузі гідронімії не може і не повинно будуватись на ізольованих зближеннях з апелятивами. Т. Лер- Снлавінського спокусила співзвучність. Якщо ми мали б справу саме з апелятивами, то К. Буга слушно зіставляє: ст. ісланд. staurr «паля», д. в. кім. stiura «руль», лат. sturis «кут», sturs «упертий», vj рос. «стырить»4. Тут все гаразд і все в іюрядку. Однак, звукова подібність гідроніма і апелятива ще нічого не доводить. Назви річок із значенням «паля» та «відбудовувати» нам поки що невідомі. Принаймні, ми досі їх не зустрічали. Очевидно, для гідронімічної семантики вони не властиві.
І не тільки це. Справа не лише в семантичній неузгодженості, а також і в просторово-територіальній функції кожного з гідронімів. Гідроніми — географічні назви. Це назви конкретно-просторового
* Т. Lehr-Splavinski. О pochodaenlu.... стор. 61.
Л. В. В е р ж б о в с и и й. Белорусско-литовские лексические взаимоотношения, Вильнюс. 1961, стор. 30.
4 К. Bug a, RR, 1958, стор. 313.
83
змісту. Вони даються в просторі, з простором і через простір. Звідси випливає все інше. Назви річок досліджуються в їх локальній приналежності в зв’язку з іншими гідронімами досліджуваного географічного району.
Встановивши наявність у Верхньому Наддністров’ї окремого гідронімічного комплексу, річкових назв одного кореня, ми здобуваємо можливість упевнитись, що річки з спорідненими назвами ланка за ланкою у вигляді ланцюга простяглися від східних схилів Карпат до поліських боліт Південного Надприп'яття.
Від лінії Карпат ріки з спорідненими назвами тотожної корененої групи заступають одна одну за чергою: рр. Стрий — Стрипа —- Стир — Простир (Простирнь)—Струмень (Прип’ять). Вражає надзвичайна послідовність у ступеневому чергуванні перелічених туї річок. Вони йдуть одна за одною, зближаючись в своїх верхів’ях або низов’ях. Простежимо їх просторову послідовність від Карпат.
Р. Стрнй, права притока р. Дністра, з містом Стриєм на ній, бере початок в Карпатах, поруч з верхів’ями Дністра, а впадає в Дністер поблизу Жидачсва, трохи вище гирла р. Стрипи. На Дністрі правобережна р. Стрий зближується в гирлах з лівобережною р. Стрипою. Р. Стрипа тече по Ватині з півночі на південь до свого впадіння в р. Дністер, у верхів’ях на вододілі досягає верхів’їв р. Стира. Р. Стир, права притока р. Прип’яті, через Простир (Простнриь) впадає н Струмень-Прип’ять.
Так, система гідрографічних зв’язків, простягнувшись від східних схилів Карпат, через Лівобережне Наддністров’и і цілу Волинь, з півдня на північ, зиаходить собі завершення в верхів’ях Прип’яті. З басейну Дністра ми потрапляємо в басейн Прип’яті, тобто, інакше кажучи, Верхнього ІІаддністров’я.
Звичайно, маючи на увазі стики річок, кажуть про шляхи сполучень. Та в даному разі ця лаишогова пов’язаність течії річок, підкреслена спорідненістю назв, вказує, на нашу думку, на своєрідний зв’язок території, на її єдність, що свого часу склалася в улоговині між Карпатами і Прип’яггю. Ця територія становила собою район стриїв.
На сталість місцевої топонімічної номенклатури вказують, зокрема, тотожність річкових і селищних назв, семантичні зв’язки типу «річка : селище», те, що назва даного селищного пункту збігається з назвою річки, на якій це поселення розташоване. Пор. р. Стрнй — м. Стрий; р. Стройка, п. Стронавки, п. п. Бистриці — с. Стронне, в 23 км від м. Дрогобича; р. Стришавка — с. Стришавка. Низка сіл, які звуться Стружами, знаходиться на річках тієї ж назви, у тім числі с. Стружа на р. Стружі, в 3 км від с. Красника, в 25 км од м. Янова; с. Стружа на р. Стружанці, л. п. р. Сана Пор. також чималу групу топонімів того ж кореня стр- в початковій частині і з закінченням -тин, як-от с. Стро- нятин, в 16 дек на північний схід від м. Львова; с. Струпи, на р. Золочівці, притоці р. Бугу, в 5 к.ч од м. Золочсва; с. Старий
84
Стратим і м. Стратим, в 12 км від м. Рогатина на р. Студеній, лівій притоці р. Гнилої Липи на Лівобережжі. Наведених прикладів досить для доказу, що гідроніми виступають в функції топонімів. Як і гідроніми, топоніми свідчать про те саме, вони визначають Верхнє Наддністров’я та ближчі суміжні території як властивий район стриїв.
В порядку доповнення необхідно дещо уточнити, з’ясувати етимологію річкових назв Стир, Стрипа, Бистриці. Як уже згадувалося, гідрографія і гідронімія завжди так або інакше взаємопов’язані і взаемозумовлені. Для певної географічної території бувають властиві певні комплекси річкових назв. Щоправда, далеко не завжди щастить це виявити. Надто часто наступні, пізніші наверстування перекривають первісний найдавніший шар. У Верхньому Наддпіиров’ї давній гідронімічний шар виявився з найкращою очевидністю, а це дозволяє зробити деякі дальші висновки, зокрема припустити спорідненість назв річок Стрий и Стир.
Нагадаймо: рукав Стира зветься Про стир (Про-стирнь), що з’єднується з Струменем, рукавом Прип’яті. Зливаючись з Струменем через Простир, Стир в своїх верхів’ях зближається з верхів’ями дністровської Стрипи. Ці річки становлять окремі взаємопов’язані ланки одного гідронімічного ряду: Стрипа-Стир-Простир*Струмснь. Інакше кажучи, йдеться ие про окрему етимологію, яку доводилось би шукати для рн Стир, а лише про іншу форму назви. Стир — назва того ж кореня, що й Стрий, Стру-мень, Стру-га, Стри-па. Різниця сходить до відсутності будь-якого суфікса в назві Стир і до іншого рефлексу сонорного р в сполученні стр-. Питання про долю сонорних р і а в сполученні з приголосними обговорювалося неодноразово в лінгвістичній літературі. Ледве чи є потреба торкатися ще раз цього питання.
На черзі питання про етимологію дністровських Бистриць. Серед приток Дністра їх кілька. Одна з них, а саме р. Бистриця Тисьменицька, п. п. Дністра, бере початок в Карпатах, поблизу верхів’їв річок Дністра, Стрия і Стрвяжа. Друга Бистриця, теж права притока, остання велика річка, що тече з лісових Бескид у верхній смузі дністровського Правобережжя. Вона постає із сполучення двох Бистриць, Чорної або Надвірнянської та Золотої або Солотвннської. З’єднавшись поблизу м. Івано-Франківська, ця, далі вже єдина Бистриця, впадає до Дністра в проміжку між гирлами правобережного Стрия і лівобережної Стрипи.
Назва Бистриця — етимологічно прозора. Вона явно слов’янська, похідна від апелятива «бистрий». Тут все очевидно і безперечно. При всьому тому тут, як і в інших випадках, не можна ігнорувати того, що гідронімічні назви звичайно утворюють групи в певній просторово-територіальній даності, як про цс вже згадувалося (групи пар , дай-, стр-). Дністровські Бистриці не випадають з цієї комплексної співналежності. Вони знаходяться в щільному територіальному кільці річок з назвами: Стрий, Стриня, Стройна,
85
Стронавка, Стрвяж-Стривнгор. Усі вони річки одного району, однієї виразно означеної географічної території. Характерна ще одна риса —це близькість їх верхів’їв в Карпатах — Стрвяж, Дністер, Бистриця, Стрий. Навряд чи це лише випадок, а не закономірність.
Було б досить дивно, коли б Бистриці Наддністров’я, при даній гідронімічній і гідрографічній ситуації, випали з кола місцевої гідронімії, з циклу Стриїв. Пенно,— хоч, розуміється, це всс лише більш-менш ймовірне припущення,— первісно за давнини всі річки Верхнього Наддністров’я звалися однаково річками, отже Стриями. Згодом, за доби історичного слов'янства, така назва з гідронімічним коренем стр- набула деякого відтінку архаїзму, почала семантично випадати з живої мови місцевої людності, втрачаїи своє значення «річка» і натомість дрібніти, зберігаючись як апслятнв «струмок, ручай, потічок». Первісне значення слова «річка» загубилося і його заступило інше слово, семантично на даному етапі ясне, фонетично співзвучне слово від апелятиву «бистрий»—Бнстрик, Бистриця.
Певним аргументом на доказ, що дністровські Бистриці первісно звалися Стриями, може служити те, що притоки на цих річках носять саме ці назви. Ось, приміром, р. Бистриця Тнсьменицька. Ця гірська річка бере свій початок в Бескидах біля м. Дрогобича. Збагачувана з правого боку водами р. Опаки, вона тече хвилястим річищем, приймаючи з лівого берега р. Строиавку. Права притока у неї р. Стройна. Додамо, що в своїх верхів’ях р. Бистриця зближується з верхів’ями річки Стрвяжа, Дністра іСтрипи, впадає нона в Дністер в 54 км нижче по течії від гирла р. Стрвяжа-Стривигора.
\У \Що треба сказати про мовну приналежність гідронімів цього ряду? їх слов'янська мовна приналежність очевидна. Ііор. ст. слов, строуя, д. рус. струя, укр. струя. З суфіксом -мен д. рус. -строумень, стремА, р. Стреме—«головна течія ріки», укр. струмінь, польськ. stru- шіей. З суфіксом -га: рос. струга, укр. струга, иоль. struga, чеш. struha, strouha, в. луж. truha, п.-луж tsuga1 Але при всьому цьому гідронімічна група з стр- не становить виключної стиомовної приналежності словника лише слов’янських мов. Вона такою ж мірою входить до складу балтійського словника. Пор. в латиській мові: strauja, straujs «швидкий, стрімкий», str^its «струмок», strava.
\і «течія, потік»; з суфіксом -j: strauja; з суфіксом -ra: strauga «низь- ке"місце»,’sTruga «болото», stnigla (strukla) з суфіксом -мен: strau- mes «потік, течій», straurnulis «вир».
Гідроніми з стр- характерні для давньопрусської території. Пор. д. прус. Stradawn (1507р.): Strebaynen (1411—1419 р.); Strewe Í1420 р.); Strebicyn (1405 р.); Strom ke (1387 р.); Stromyke (1388 р.), Stromyk (коло 1420 р.), пізн Stromek-Sea; Stromkeinotin (1388 р.), Strowange (1358 p.)*.
’ A. Г. Преображенский, Этимологический слоолрь..., стор. 1116, 1122—1123; V. М а с h е k, Etymologlčnyj slovník jazyka českého a slovenského, Praha, 1957, стор. 477.
* G. Ge'uIHs, Apr. ON. ií>22. стор. 174-175.
86
Якщо латиській і давньопрусській мовам властиві форми з сполученням -стр-, то, на відміну до нього, в литовській мові та сама етимологічна група репрезентована сполученням -ср бел вставного -T-. Пор. литов.: straujas «швидкий» (про течію), srautas «потік, струмок», srava, srovc «течія»; srauna «вир».
З річкових назв на території Литви відзначимо: Srautas 1—7, Sraviiiaitis e/..; Sriautas 1—3; Šrove 1—2; Sruog-upis; Sruoja 1— 3і. Пор. з групою стр.-: Strauja, Straиtas, Střevu, Stri-upe, Stri-upys, Stpmele, Stromis, St rum baga lve, Slruna, Strunele*.
'Про що повинні свідчити зібрані матеріали? Немає сумніву, що даний гідронімічний комплекс вказує з цілковитою виразністю на слов’янську приналежність давньої місцевої людності. Однак, разом з тим, наявність безперечних балтійських зв’язків переконує, що цей комплекс давніший від доби історичною слов’янства. Очевидно, він склався в гідронімії Паддністров'и, коли місцева гідронімія ще не відокремилася від балтійської і разом з нею становила спільну балто-слов’янську єдність*/
На користь того, що Верхнє Паддністров’я було пов’язане з смугою балтійської гідронімії, особливо яскраво свідчить рн Стрипа Цс двочленна назва Перший її компонент являє собою той самий корінь стр-, що його мають в своїй першій частині всі інші річкові назви даної гідронімічної групи (Стрвяж, Стрий, Строна, Струга)4. Другий компонент назви відповідає балтійським: д. прус, аре, литов ире, лат. ире «річка», іншими словами, рн Стрипа -- характерна двочленна назва, утворена сполученням двох семантично-тотожних гідронімів «ріка 4- ріка» (flumen ■+■ flumen).
У балтійській мовній області двочленні річкові назви з другим компонентом аре або ире налічуються десятками і сотнями прикладів. Немає сенсу наводити їх. Тнмчасом щодо слов’янських мов.
1 LTS-Ruev, стор. 154.
2 Там же стор. 155—156. Нн балтійсько-слов'янські чв’яяки вказує К. Буга: «Струя —лит. srauja... Пор. лат. stra ume, strava «струя», strauts «ручей». fiírukla «водяпа жила» (K. Bnfa. RR. II, стоп. 608). сСпільно/іитов- ською формою є srove: 0,9 литовської території між s і г їм? знає нставного t. Друга частина слов'янського слова o-strov знаходить собі цілковиту відповідність в литов. sravas (з i.-e. srovo-s)» (там ж с, стор. 508).
•> Певно, можна було б говорити про зв’язки з германськими моьами: пор. д.-піви. straumr, д. н. нім. stroum, сер.-в. ii. sirum, н. в. її. strom, яле А. Мене заперечує германо-балто-слов'ииську спільність процесу. «В сполученнях sr розмикання s і приступ г об'єдналися і прнмнгли до «»ставки /; це явище виявляється також в германських і балтійських мовах. Ллє воно не стосується до розвитку германо-балто-слон'янського, розпиток / и таких умовах не е загальним дли балтійських мов. str закономірно н латиській мові, але в литовській звичайно зберігається sr. В слов'янській мові перехід *г в str « постійний» (А. М е й е. Общеславянский язык, стор. 109—і 10, $ 143).
4 Пор. «Істра — притока р. Москва і притока р. Вори (в Калузькій області), пор. литое. Istra, Isra, лат. Istra, притока р. Прогеля» (Ф. 11. Филин, Образование языка..., стор. 133).
87
то їм слово аре, upe не властиве. Як компонент цей балтійський гідронім може бути виявлений тільки н складі двочленних гідронімів із забутим первісним значенням. У Верхньому Наддністров’ї знаходимо р. Опаку, праву притоку р. Бистриці Тисьменицької *. Свого часу наявність цієї групи відзначив О. І. Соболевський. Він відніс сюди річки з назвами Вопь, Воиець, Вопля, Свапа (Свопа), Свапупіа (озеро), Торопа, Жукопа а.
Те, що Верхнє Наддністров’я — район Стриїв, доводить якнайкраще сама назва Дністра, давніше Данастер, Данастріс. Цс двочленна назва. Спроба з’ясувати другий компонент через посилання на рн Істр (Дунай) і рн Істру (Москов. обл.) навряд чи може бути визнана вдалою. Помилка, крім фонетичної неточності (звідки—і?),^ полягає в порушенні основної методичної засади — вимоги по-~ чинати пошуки аналогій з місцевих зіставлень, із посилання на місцеву гідронімію. “
Перше ніж звертатися до гідронімії Балканського півострова та Поволжя, треба зважити на назви басейну Дністра. Другий компонент рн Дніетер-стер в Дана-ster і стр*іс в Aava-sTpt; цілком збігається з назвами приток у верхів'ях ріки.
Рн Данастер, Данастріс являє собою утворення типу «ріка-}- -f- ріка». Воно виникло з сполучення назв, властивих двом гідронімічним рядам,— одного, що належить річкам Причорномор’я в їх нижній, південній смузі, та другого, пов’язаного з середньою поліською смугою Східної Європи від Карпат до Прип’яті та далі на північ до Прибалтики. Ріка не мала колись єдиної назви. В області Причорномор’я вона звалася Доном, а в верхній своїй течії — Стриєм.
РН АГАЛІНГ. ГАЛО. ГОЛЯДЬ
Рн Агалінг. В т. зв. Певтипгерових таблицях, ітинерарії (путівнику) римських часів, в районі Північного Причорномор’я
1 К. Буга (RR, 540) зіставляє л лит. St raupe рн Струпиця, л. п. Волості, л. п. Дніпра (Смоленськ).
2 А. И. Соболевский, Новые русско-скифские этюды... стор. 21; Топоров і Трубачов запроваджують у цей цикл ширшу кількість назв. а саме: Упа, Упипька, Унсртя, Упирка, Описиа, Апслка. Вупсика, Вопь, Вопець, Вопка, Вопля, Вопрат, Нсропля, Жукопа, Ужепа... (В. H. T о п о р о в. О. II. Т р у б а ч е в. Лингвистический аиалия..., стор. 237).
М. Фасмер, визначаючи північну межу іраішіи, наводить рп Апака. притоку Сейму (див. М. V а s m е г, Ігапіег..., стор. 78). Розвадовський і Мошвп- сьхий прилучають сюди рн Свлпа. теж притоку (хйму, ик нібито іранську. За Розвадовськям, рн (лапу «сміливо можна вивести з esv-apa, тобто *$и-ара «добра нодл...,» де іранське" hv- уступлено через nr-» (J. Rozwadowskl. Studia.... стор. 9). Мошинський додає до нього: іОтож. недалеко нід Скапи впадає до Сейму Апака. ссрсд приток Свапм маємо, між ікшнм. р. Осмоиь з притокою Кам’яна Осмопка. Апака носить ім’я взяте від східноєвропейських Іран иів (скіфів)» (K. iMoszyrtski. Zasiag..., стор 203, пор. 188). Цей же погляд підтримують Топоров і Трубачов: «Апака. притока Сейму Іран, ápaka.
позначена ріка Агалінг (íl. Agalingus)1. Більшість дослідників вважає, що рн Агалінг слід пов’язувати з р. Дністром. Так, приміром, В. Томашск свого часу писав: «ІІа римській карті всесвіту верхній Дністер показаний під назвою Агалінг (кельтською, готською?)»2. Дещо згодом, в 1894 р., повертаючись знов до питання про етномовну приналежність обговорюваної назви, В. Томашек відзначив: «р. Агалінг ІПевтингерові таблиці] — пізня, очевидно, бастариська або східногерманська назва ріки Тіраса (Дністра)». Щодо етимології, то, на думку Томашека, назву Агалінг слід пояснити «з готського слова aglus в значенні «важкий» з суфіксом -ing»8.
Гіпотезу Томашека підтримав в свою чергу Р. Мух. Відокремлюючи в рн Агалінг закінчення -інг, він на цій підставі розглядає назву як властиво германську. На доказ Р. Мух притягає річкові назви з суфіксом -інг, в тім числі рн Ельбінг, а також давньоиів- нічні (скандінавські) гідроніми Іфінг, Гіллінг4.
Ф. Браун в своїх «Разысканиях в области ixrm-славянских отношений» пішов за попередниками. Як і вони, він вважає назву Агалінг германською, однак на відміну від інших, не готською, а більш ранньою, ще доготською, саме бастарнською. Браун розвинув широку, па перший погляд, нібито переконливу аргументацію. «На користь бастарнського, а не готського походження назви говорить, по- перше, тс, що Певтингерова таблиця ще не знає на Дністрі готів, а, по-друге,— зникнення цієї назви. Ім’я загинуло разом з народом, який його витворив» 5. В погляді на суфікс-інг Ф. Браун приєднався до мовної оцінки, з якою виступив Р. Мух. На думку Брауна, подані Р. Мухом «германські паралелі» для суфікса -інг в рн Ель- бінг, Іфінг, Гіллінг цілком з’ясовують морфологію цікавої нам назви та її етномовну приналежність®.
Замикає даний історіографічний цикл Т. Лер-Сплавінський. Він не привносить чогось нового, не відступає від сказаного до нього. Він теж визнає, що рн Агалінг — назва східногерманськош похо- дження: готська, що за своїм коренем сходить до ютського слова aglus, як це відзначив Томашск. Висвітлюючи германську прина
пор. д. перс., авест. ар- свода» (стор. 8. 222). Дозволимо собі не згодитись а цим тлумаченням. При всій правдоподібності іранського тлумачення значно переконливіше к басейні Сейму шукати б&ітнзмн, а ніяк пе іранізми.
1 Оригінал ітинерарія дійшов до нас в списку III—IV ст. н. є., географічні назви, подані в ньому, сходять до чаеін імп. Августа (І ст. н. с.).
2 W. Tomaschek. Kritik der ältesten Nachrichten über skythlschen Norden. Sitzungsberichte der Wiener Akademie der Wissenschaften, plul.— hist. Kl., Bd. 117, Wien, 1889, стор. 7.
4 Ф. Б p a v и, Разыскания.... стор. 112.
•Там же. стор. lib.
89
лежність суфікса -інг, він наводить для прикладу гот. gadils: ga- dilißgs1.
Першим з категоричним спростуванням викладеної гіпотези виступив М. Фасмер. У своїй книзі «Іранці в південній Росії» (1923) він піддав грунтовній критиці тезис про германське походження назви Агалінг. Запропонована етимологія, на його погляд, «непевна»; посилання на суфікс -інг не доводить германської приналежності назви. Подібний словотвір, зауважує Фасмер, «є не тільки германський». Суфікс -інг-, окрім германських мов, властивий також балтійським мовам, ііор. в литовській мові graudus: grau- du lingas «жалібний, тужливий», godus: noduli rigas «пожадливий»1.
Па жаль, М. Фасмер не розвинув висловленої думки, хоч в теоріях Томгшска — Муха—Брауна, підтриманих Лер-Сплавінським, майже все було хистке, непевне, однобічне і недостатньо аргументоване. Безперечно одне, а саме. Що закіичеиия -інг в рн Агалінг є суфікс, але цей суфікс, як слушно зауважив Фасмер, являє собою приналежність як германських, так і балтійських мов. Дозволимо собі поширити мовну документацію, стисло зауважену М. Фасмером, зокрема в ділянці балтійської пдронімії.
Так, в давньопрусській гідронімії засвідчене значне число водних назв з суфіксом -інг, у тім числі, наприклад, такі: Balingen, Birkeling, Dobringen, Erling, Ewinge, Gaslingen, Ising, Pudelinge, Puringc і т. д.,— поважний список, який не може не імпонувати. Разом з формами на -інг в давньоруській мові знані форми на -анг, -унг як-от Mar-ang, Bert-ung, Маг-unge3. Окрім гідронімів подібні словотвори з аналогічними суфіксами -інг, -анг трапляються в дав- ньопрусських особистих іменах. Пор. Eytingc, Nawlinge, Kiltange, Sabange4.
Йдеться про продуктивні суфікси, властиві всім без винятку балтійським мовам. Я. Епдчеліи з цього приводу зазначає: «Литовським прикметникам на -ingas та латинським на -igr відповідають в давньопрусській мові в подібному значенні вживані форми на ings [близько 15 випадків] або -ingas (niseilewingis und wisse* musíngis)6.
Не менш виразно річкові назви з суфіксом-інг репрезентовані в литовській гідронімії. Для прикладу наведемо деякі: Apsinge, Apsingis, Drubinga, Dubinga, Naudingis, Pilvingis, Suvingis*. В литовській пдронімії, поруч :» формами на -ing, зустрічаються форми на -ang, Hing, -eng. Пор. Alanga, Palanga. Virange, Virang-upis, Babrungas, Drunge, Dublungc, Drubcngis7. Суфікс -ing взагалі
1 T. Lehr-Splavinski, Puchudzenia..., § 19, 7, стор. 81.
s G. G e r u Ili s. Apr. ON. 1922, стор. 247.
•R. Trautmsnc, Die altprcussiscbcn Personennamen. Göllinten, 1925, стор. 174.
« I-TS-Ruev. стор. 7, 32, 33. 108, 125, 158.
7 Там же. стор. 3. II, 32, 34, 116, 148.
90
характерний для литовського словотворення: akmcningas, apmau- dlngas, da lingas, ga lingas, gedingas.
У світлі цих мовних даних неважко переконатись, що М. Фа-с мер, виступаючи з критичними зауваженнями, мак безперечну рацію. Суфікс -інг не є виключно приналежністю тільки германських мок. Наявність цього суфікса в рн Пльбінг, Іфінг, Гіллінг ще не доводить германської мовної приналежності рн Агалінг. Такс твердження непереконливе, ооио — безпідставне. Тим самим відпадає потреба посилатись на бастарнів або готів. До юго ж готів за часів Августа, в І ст. н. с., ще не було в Північному Причорномор’ї. Що ж до бастарнів, то їх етнічна приналежність — річ дискусійна, предмет суперечок, недоведеннх до будь-якого завершення. Отже, суфікс *інг в рн А-гал-інг, якщо це справді назва Дністра в його верхній смузі, доводить лише те, що балти- зми досягали верхів’їв Наддністров’я,— висновок, безперечно, важливий при дослідженні місцевих етногенстнчних процесів.
З цього погляду слід уважно розглянути спробу В. Томашека розкрити етимологію рн Агалінг через посилання на готський апе- лятив adlus «важкий». Мовляв, Агалінг — цс «річка важка дія суд- нопланс.ва». Кожна спроба апелятивного пояснення річкової назви, взятої в її відокремленості, поза зв’язком з іншими гідронімами даного району, лишається завжди сумнівною і непевною. Так є і в даному разі. Розуміється, співзвучність рн Агалінг і гот. aglus «важкий» не підлягає сумніву, однак сама лише співзвучність нічого ие доводить і не гарантує від можливої помилки. Звуковий збіг двох слів може бути випадковий. Гідронімічне дослідження повинно починатись не з розшуків схожого слова в апелятивній лексиці першої-ліппюї мови,а з відтворення спільного ряду, з фіксації тотожних водних назв, з зіставлення гідроніма з гідронімами. Річкова назва повинна досліджуватись в комплексній сні «належності з гідронімією відповідного району. Лінгвістичний аналіз необхідно схрещується з просторово-географічним.
Жодна з цих засад не була покладена в основу розглянутих вище етнологічних тлумачень. Спробуємо застосувати їх тепер. Якщо визнати, що рн Агалінг цс назва р. Дністра, яка вийшла з ужитку і згодом забулася, то пояснень для неї слід шукати в гідронімії ІІаддністров’я і суміжних територій, басейнів Вісли, Прип’яті і верхнього Дніпра. Тут, треба гадати, залишилися реліктові рештки цього гідронімічного комплексу.
Оскільки формант -інг, як ми мали нагоду переконатись, загубився в слов’янських мовах, але зберігся в балтійській іа германській гідронімії, то цим визначиться розчленування назви: А-гал-інг. Таке структурне розчленування відкриває бажаний напрямок для дальших пошуків. В основі назви лежить корінь -гал-.
Гало. Водні назви з коренем -гал становлять властиву приналежність баліійської гідронімії. Пор відповідні назви річок і озер в
91
гідронімії Литви. Цс в першій частині назв: Ciala, Galelis, Galine, Galin-upe, Galonas cz., Galuonas, Galuonai, Galuonis, Gal-upalls, Gal-upiai, Gal-upis, Galutiniail.
В другій частині: Balta-galys, Blauz-galas, Bur-ßalis, Maisio-galc, Mir-galas, Noti-gale, Palan-gaie, Rin-galc, Rugale*.
Такі ж пазки з -gal в другій частині засвідчені в назвах гір в балтійській оронімії. як от: Dicvo-gaia, Mcdvc-galis, Zasu-gala, Tauro-gala.
Латиська мова знає чимало гідронімів і топонімів з таким же коренем -gal-. В топонімічному словнику Я. Ендзеліна «Топонімічні назви Латвійської РСР» відповідний список займають три сторінки тексту. Наведемо деякі з них: «gals» zemnikmaja Nogale, mez(a)gals ciems Nica; mczgals z. Litenc; «meschgalla» z. Dviete; mczgala-iinins Embuta; qaia-baza z Sloka, galabcrzi z. Mciranos, «gala-dikis» ganikla Vccauce і т. д.4
Перейдемо до слов’янської гідронімії. Слово гало або в інших формах гала, гал, галь, гали із значенням «річка», «болото» засвідчено в середній смузі Східної Європи не менш виразно, ніж в балтійській топонімії. В функції гідроніма гало поширене головним чином в районі право- і лівобережного Дніпровського Полісся, у верхів’ях Дністра, Бугу Західного та Південного, на Волині і на Чернігівщині.
Г. Танфільев у своєму «Геоботанічному нарисі Полісся» так описував гали східної Волині в Надири м’ятті: «Болота або гала займають міжрічкові простори. Вони являють собою подекуди відкриті калюжі води або зарості комишу і очерету, то подушки рослинної маси, що плавають по воді і хитаються під ногами, то величезні купиння» 5.
Аналогічні звістки про волинські гали-болота знаходимо в інших джерелах. «На правобережжі Прип’яті коло р. Горині зустрічаються великі болота, що називаються галами... В галах ми бачимо простори, вкриті купинами та густою трав’яною рослинністю з окремими кущами верби. Гали займають вищі місця, ніж звичайні болота Піищиии і тому вссняні води їх не затоплюють»®.
Східна Волинь теж знає слово гало для означення тутешніх боліт. C. С. Гамченко, наводячи опис зонального ландшафту в басейні р. Тетерева Житомирської області, зазначав: «Воколицяхр. Тсте-
1 LTS-Ruev..., стор. 42.
4 J. E n d z с 1 Fn s, Lat via* PSR vletvardi, I, Rigi. 1956, стор. 291-294.
92
рева через непроникливість підгрунтя е багато боліт та малих озер, що носять іноді дуже своєрідні назви на зразок Чортове болото. Галоое болото»1; в останньому випадку маємо характерний приклад подвоювання синонімічних назв типу «ріка -г ріка», «болото -1- -f болото» і Т. П.
П. А. Тутківський, фаховий знавець гідрографії волинського Надпрнп’яття, вивчаючи узбережжя р. Льви, відзначив на ній чимало відповідних назв, як-от: Гало деревськс, Середнє гало. Гали, За галом. На галях, За галл я *. Такі ж назви на Поліссі відзначені в історичних джерелах XV—XVI ст.: с. Загалля, с. Загальні*. Пор. селище Гала Калинка, оз. Галсвнчі, Галсвииького лужа, с. Галецьке, ур. Галобаб’є, болото Голе4.
В своїй широко відомій «Студії слов’янських назв» (1918) Я. Роз- вадовськин присвятив окремий (16-ий) розділ книги «Гало, гали, гала» розгляду гідронімів. Він плідно використав матеріали «Stow- піка Geografieznego» і навів згадки про Гале болото в повіті Звя- гельському на Волині, Середнє гало в межиріччі Ствиги і верхньої Льви, Гало —болото серед лісів на північ від р. Ровно та ін.‘
Гідронім гало, гала властивий не лише для Лівобережного, але й для Правобережного Полісся. В звичайному слововживанні для означення боліт він відзначений на Чернігівщині: «Чернігівське иогке Полісся, з його пісками, безліччю боліт і озер, по місцевому гал, иростяглося в цій області в широкій долині р. Десни та в найближчій течії р. Снові» (Б. Г. Карпов)с.
* .Чозирська волость. С. Загалля на лівому березі р. Виті, по дорозі з м. Юревич в Хойннки, 14 чоловік насел кипя (1552 р.) (П. Г. Клспитский, Очерки по истории Киевской земли, Одесса. 1912, сюр. 180). Між Умієм і Здви- жем. «С. Загальні - за озером Галло. В 1499 р. вел. кн. Олександр ствердив Івану Глинськоку «подле Киева имение, ма имя Гостомель. з данники в За- гальмах и Замрудичах, данину нашу, выслугу его» (АЗР, І, Л» 171) (там же, стор. 371).
4 В. П. Семенов, Россия, т. VIII, Малороссия, СПб., 1909, стор. 7.
93
Географічне поширення слова гало переконливо свідчить пре балто-слов’янську етномовну і територіальну приналежність гідроніма. Що можна сказати про етимологію цього слова? О. Л Ного* дій зіставляє гідронім гало з литовським апслятивом galaj>, посилаючись на значення останнього «кінець». Відповідно до цього він пише: «Серед боліт Мінської губернії звертають на себе увагу численні гали (вМознрському повіті), гало (в верхів’ях р. Жерева і т. д.), які означають «кінець болота» (пор. литов. galas «кінець»)»1.3 пізніших дослідників до думки Погоді на повністю приєднались В. М. Топоров і О. М. Трубачов. З приводу «топонімічних назв з другим елементом, який означає «кінець», «край», пор. в східно-балтійській області утворення на -gala, -gala*, литов. Ariogala, Maišiogala, латис. Lat- gale, Zcm-gale i т. д.», вони зауважують: «На верхньодніпровській території казати про надійні приклади такого роду досить важко. Однак можна відзначити вживання другого члена таких композитів, як самостійної назви боліт в Білорусії, мор. Гали»2.
Е. Френкель також зігнорував значення лит. galas як гідроніма «річка, озеро, болото», навівши лише значення «кінець, край», відповідно до д. прус, gallan «смерть», Giltine «Смерть, богиня смерті», слов. жаль*.
На незадовільність такого етимологічного тлумачення свого часу вказав Я. Розвадовський. Відкинувши тлумачення гало через литов. galas в значенні «кінець», Я. Розвадовський запропонував інше, хоч, як побачимо, теж мало переконливе тлумачення. На відміну від Погодіиа Розвадовський зблизив гало «болото» з прикметником «голий». «Ці назви,— пише він,— означають просте «голе (болото)» *.
Щоб довести це припущення (гало з «голе»), Я. Розвадовський послався на польськ. діал. hala «гірські пасовища, розташовані вище лісової смуги», halizna «незаросле місце в лісі», укр. галявина, галява, прогаль, прогалина, рос. прогаль, «чистий простір, відкрите місце серед чогось, незамерзле місце в річці, лісова поляна» V
Гадаємо, що Я. Розвадовський мав рацію, коли відзначив зв’язок гало: галявина, але в нього, певно, не було достатніх під
1 А. Л. П о г о д и и, Hs истории слаояпсхих іи>р*движепий, стор. 93.
* E. Fraenkel, Litauisches etymologisches Wörterbuch, Götingcn, 1962. стор. 130.
«J. R о 7. w a d о w s k i, Studia..., стор. 82.
‘Там же. Цього ж погляду дотримується в cdo«m>' «Етимологічному словнику» М. Фасмер: «Гал «голе місце», смол., голое болото «безлісно болото» (Добровольський). Пов'язано чергування голосних я голий, укр. гал «про- галипа. просіка», гало—теж і «лісове озеро» (див. Р. Смаль-Стоиь- кий, Slavia.... 5, 36; Бернекер, І, 294; М. Фасмер, Этимологический словарь..., r. 1. стор. 384).
94
став пояснювати слово гало як гідронім, через посилання на прикметник «голий». Таке тлумачення ніяк не краще, ніж те, яке запропонував Погоді її.
Слід визнати слушним заперечення Ф. Брауна, що «зв’язок з прикметником «голий» треба відкинути, хоч його її запроваджує народна етимологія, пор. «проголить лісок» замість «прогалить» *. Однак, слушно заперечивши зближення слів «гало» та «голий», Ф. Браун не спромігся розкрити етимологію досліджуваного слова. Фіксуючи в слові гало два значення «гора» і «галявина», він висловлював припущення, що hala в значенні «гора» походить з германської мови, тоді як східнослов’янське галявина, прогаль — з фінської (суомі, вепс, естон.) V
Спробуємо дати собі раду. Сумнівність запропонованих стимоло- гій залежить від того, що автори виходили з визнання семантичної незмінності слова, сталості його значення. Ніхто не взяв до уваги законів семантичного розвитку, історичної комплексності назв, поступової мінливості їх змісту.
Основне значення слова гало в балтійських і слов’янських мовах—«річка, озеро, болото». Це насамперед гідронім, водна назва. В свою чергу слово гало часто виступає в семантичній функції омоніма, в сполученні значень «річка» і «гора». З погляду семантичних зв’язків між українсько-білоруським гало як гідронімом, і польським hala як оронімом немає нічого суперечливого. Таке явище дуже поширене в семантиці. Річка і гора позначаклься однією назвою.
Збіги річкових назв з назвами гір звичайно спостерігаються в гірських місцевостях у тих випадках, коли верхів’я річки знаходиться в горах, річка тече з гори. Взявши до уваги наявність зв’язків як семантичних, так і фізіо-ландшафтних, ми повинні будемо відмовитись від припущення, з яким виступив Ф Браун, ніби польськ. hala «гора» і сх. слов, прогаль, галявина — слова різної мовної приналежності, не властиві для слов’янських мов, а запозичені — перше з них — з германської, а друге — з фінської. Йдеться не про запозичення, а про внутрішній семантичний розвиток слова гало.
Сюва з коренем гал- засвідчені в балтійських мовах, містять в собі переважно два відтінки значень, з одного боку, «район, округа, територія», а з другого — «кінець, край». Пор. литов, galäs «кінець», galinis «конечний, прикінцевий, крайній*, лат. galiba «межа, кордон», galejs «крайній», galigs «кінцевий». Цей семантичний ряд «край»: країна: межа «внутрішньо взаємозалежний і закономірний. ІІа доказ можна навести чимало прикладів. Так, слово край як топонім сполучає два значення «район, країна» та «рубіж, межа» і так само «кінець». Подібний збіг значень спостерігається
* Там же. стор. 169. 171.
9В
і о інших мовах, наприклад, кім. marka «межа, район», латин, margo «край», кельт, ір. mruig «район» 1.
Як загальновідомо, за доби первіснообщинного суспільства в умовах племінного ладу — про це говорить Ф. Енгельс —ліс, окрім природно-господарських функцій, мав разом з тим функцію племінного рубежу, межі, отже краю2. Ці суспільні норми племінного ладу позначилися на семантичних звязках і зрушеннях. Пор. лат. mezs «ліс», д. прус, гпесііап, лит. medis «ліс, дерево», ст. слов, межда (Супрасл.), сх. слов, меха «край, кордой». Див. також д. ііівк. mork в подвійному значенні: «ліс» і разом з тим «границя». Таким чином, у слов'янських мовах слово межа, загубивши первісний сенс «ліс»,— це значення зберегли балтійські мови,— затримало лише значення «кран, границя».
Плн ГалІнди. Голядь. Ha карті Птолемея (II ст. н. е.) на схід від р. Вісли (ОшвтооХа), но обидва боки р. Хрону (Прегеля), між Вснсдською затокою на півночі і Венедськими горами на півдні, позначені венеди (óueve&ai). В свою чергу галінди (Tahvíou) відзначені на правобережжі р. Хрону між річками Хроном (Пре- гелем) і Рудоном (Німаном) на рінні Венедських гір, тоді як су- діни — далі на схід на лівобережжі р. Рудону (Німану). В «Географії» Птолемея читаемо: «Нижче венедів живуть галінди, «о*о {ісу Öv*sve5a; raXiv ГаХм&аі» (III, 5, 9)*.
При всій умовній приблизності позначок основне подано на географічній каргі Птолемеи переконливо і наочно. Якщо Венедські горн у Птолемея — це справді північні відроги Карпат, а венеди займали весь широкий простір від берегів Балтійського моря до Карпат, отже від гирла Вісли до н верхів’їв [ab ortu Vistulae] Іза Йорданом, § 34], то галінди Птолемея жили в II ст., очевидячки, там, де й прусські галінди в XIII—XIV ст., тобто на північ від Мазовії, досягаючи верхів’їв Прегеля, басейну Західного Бугу4.
Для нас, у наших етногенетичних студіях при пошуках балто- слов’яиських зв’язків, особливо важливо відзначити цілком очевидний зв’язок між племінними назвами галінди : голядь (рос. -я- з литов. -in)5.
В Лаврентіївському літопису під 1058 роком згадується війна, яку вела голядь з Ізяславом і яка закінчилася перемогою Ізясла-
1 К- В й R a. RK. стор. 251.
2 За межами племінної території «лежала широк* нейтральна смуга, що простягалася аж до володінь найближчого племені... Ця смуга — те саме, шо прикордонний ліс германців, пустеля, яку створили навколо снові території енспя Цезар н; це те саме, то... між германцями і слов’янами — саксонський ліс і ЬгапіЬог (по-слов'янському — «захисний ліс»), від якого дістни свою назву Бранденбург» (див.: Ф. Енгельс, Походження сім’ї..., стор. 72).
4 К- К и г a v і n І *, Prusu kalba, Vilnius, 1964, стор. 6—7, 28. Пор.
«Decima (pare) Galindla, in qua Galindite». Петро з Дусбургу (1326).
6 К. Ви «а, RR. І, стор. 412.
06
оа. «Победи Із ясла в голдді»1. Ця боротьба тривала й далі в лі і ст. В Іпагіївському списку літопису згадується під 1147 роком, що «люди Голядь* жили в межах Смоленської волості (нині в районі міст Можайська і Гжатська (на річці Поротві) (суч. Протпа), правій притоці р. Москви. З голяддю в XII ст. воював Святослав: «...ко Святославу приела Юрьн, по вел е ему Смоленьскую волості, ное- ваги. И шед Святослав і взя люди Голядь, верх Поротвс и тако ополонишася дружина Святослава»2.
Цим літописним згадкам про «люд ітхпядсй» в центральній смузі Східної Європи відповідає поширення споріднених топонімічних назв на території від Смоленської області до Орловської. Свою часу ці назви зібрав М. П. Барсов. Ось вони: «село Голяді в західній частині Дмитрівського повіту, на р. Бунятці, лівій притоці Яхроми; Голяді —ссло в Клинському повіті; р. Гол я да, що впадає в р. Москву з лівого боку дещо нижче столиці, під сел. Люблиннм (бере початок у Білому озерці коло Косина), та село Голяжжя в Брянському повіті на р. Десні, яке згадується ще в Брянських писемних книгах XVI ст.»*.
Спорідненість племінних назв галіндів на р. Прегслі в Прибалтиці і юляді на р. Москві очевидна. Це ні в кого з дослідників не викликало сумнівів. Більш невиразним лишалося питання про етнічні взаємини цих племен. Барсов з цього приводу писав: «Спорідненість їх (голяді 1 з прусською Гал Індією доводитьс я лише співзвучністю племінної назви: інших підстав немає. Тим часом вона прийнята істориками Литви і Росії (Марбут, Соловйов)»4. Барсов не був певен в етнічній тотожності балтійських галіндів і голяді на р. Поротві; вагався також і Соболевський. Він згоджувався, що галінди II ст. у Птолемея це голядь5, але разом з тим висловлював деякі застереження щодо етнічної близькості голяді і прус- ських галіндів: «Голядь на Протві однойменна з ирусськими галінда- ми; але етнічна спорідненість їх не може бути близька й порівняно віддалена»*.
Звичайно наявність голяді на р. Поротві пояснюють переселенням, «рухом з заходу» подібно до радимичів і в’ятичів7. Тої ж думки
а Н. П. Барсов, Очерки русской исторической географии, стор. 44.
4 Там же. стор. 233. Пор. «Тільки подібність Гї назви Іголяді] з прус- ськои> Гад Індією дозволяє бачити в ній особливе плем'я і зарахувати и до Литви» (там же, стор. 43).
ь А. И. Соболевский. Русско-скифские этюды, стор. 309.
•Там же, стор. 310.
7 В своїй «Истории Россию С. М. Соловвов в 1851 р. писав: «Яким же чином частина литовською племені голядів потрапила так далеко на схід? Чи простягались тик далеко житла литонського племені, перерізані пізніше рухом слов’ян з піндми, або голяді з’явилися на Протві та Угрі внаслідок руху з заходу. так само, як тим же шляхом з'явилися слов'янські лехнтські племена радимичів і в’ятичів? .Можливо, навіть переселенця голядів на схід знаходилося о зв'язку з переселенням радимичів і в’ятичів...» (С М. Соловьёв.
7 і—1SI1
97
тримайся і Барсов *. ПізнішеСоболсвськнй, на відміну від попередників, замість радимичів і в’ятичів, нказав на готів, які рушили з Прибалтики, а за ними галі иди*. Висловлювалося також припущення, шо голядь на річках Протві і Угрі — цс військовополонені3.
Очевидно, справу вирішує перш за все етимологія назви, розв’язання питання про мовне походження пли голядь. Визнання балтійської приналежності цієї назви найбільш поширене. Собо- лепський вказує на лит. galia «сила», galingas «дужий, могутній»4. К. Буга посилається на апслятіш galo із значениям «край»: «назва Galindo походить від galo «край»; galindas «той, хто живе на краю (прусської землі)»*. Такої ж думки дотримується М. Фасмер*.
Цілком осібну позицію зайняв М. Рудницький. Він заперечує проти балтійських зближень: «Птолемеевих галіндів, що їх досі вважали за давиьопрусське плем’я, треба відносити до протослов’янських племен. їх назву можна виводити або з лит. galia «міць, сила», або від лит. galas ^кінець». Але виводити географічну назву від слов, galas «кінець» було б неправильно, бо давиьопрусське плем’я галінди не було крайнім, адже ж за ними .галі на схід мешкали давні прус- си судіни»7. Зауваження, безперечно, слушне. Галінди не «крайні». Вони не сиділи на самому краю і в цьому розумінні вони не жителі прикордонної смуги. За ними ще сиділи судіни. Однак ту етн
История России с древнейших времен, I (т. 1-2), М., 1959, сгор. 119). Питання про «переселення голяді на схід» ми обгонорюиатимемо далі.
1 «Пояснити появу цієї литовської галузі (голяді] так далеко на сході дуже важко. Дуже можливо, що ще за глибокої давнини голядь Пула відірвана від маси литовського племені рухом слов'ян з півдня ни північ,— або ж вони з'явилися на Протиі І »наслідок переселення Із заходу, що могло стояти в зв'язку а переселенням. із заходу* ж слов’янських племен в’ятичів і радимичів, які за звісткою літопису прийшли від ляхів на Оку і Сож» (II- П. Барсов. Очерки русской исторической географии, стор. 43).
і «ґімопірпо. частина галітів рушила разом з германцями від берегів Балтійського моря і взяла участь у війні германців л рнилм»ы\1И. Після перемоги імператор Волузіан присвоїв собі титул: galindicus» (А. И. Соболе в с к и й. Русско-скифские ЭТЮДЫ, стор. 310).
1 Б р ю к и e р. AfslPh.. 39. 283; Г e р у л л I с. Eberts Real lex ikon. 1, 339. Пор. «В Орловській губернії є дна села з нязіюю Голяж'є. З «полону» Святослава Ольго аича?» А. Соболевский, ЙОРЯС, 27, 310; М. Ф а с и e p, Этимологический словарь..., т. I, стор. 434 відкидають таке припущення: «голядь» не означала військовополонених з Пруссії, всупереч Брюкнеру і Ге- руллісу.
4 А. И. С о б о л е в с к и й, Русско-скифские этюды, стор. 310.
т М. Rudnicki. Praslowiańsrczyzna... II. стор. 18 (800).
мологію, яку запропонував Рудннцькнй, ледве чи можна визнати слушною. Він пише: «Назву галіндів зіставляють звичайно з литов. gaíeti — «могти, бути спроможним», galia «сила, міць». Слабкість цієї етимології полягає в тому, що структуру назви галінди не можна з’ясувати на підставі даних литовської мови, як це підкреслює Я. Отрембський (Slowiane..., стор. 133—142, 182—183). Натомість, па підставі слов’янських даних, зокрема польських, ця структура стає цілком прозорою. Рудннцькнй пропонує відокремити початкове слон, go як префікс: Go-lcdb: Go-lcd-іпь, a lindai тлумачити як похідне від •Led1.
Та цс тлумачення ні до чого *. Назва галінди не є двочленна, одночленна; го-, га- не є префікс і слово розчленовується в інший спосіб, а саме гал-інд. В основі назви лежить гідронімічний корінь гал- і вона належить до групи назв з подвійним сукупним значенням «ріка : плем’я (flumen-gens)»8.
Слово гал, гала, гало не є суто балтійське слово. Воно зустрічається однаково в балтійській і слов’янській гідронімії, в етнонімії, в особистих назвах, в топонімії і т. д. Досить згадати племінні назви з -гал-, -гол- в другій частині, як-от 3 и ми гол а, лтс. Semi- galia, нім. Scirn-gal, Лоты гола, Лііть-гола, Lethi-galla. В списку топонімів, наведеному Бугою, подано 21 назву. Це — «писан ув Орякголс», «до Оракгольского» (1552); Больса-гола, Бойсак-гола (1561), Бсти-гола, Бловз-гола, Довкша-гола і т. д.1
Поданий екскурс дозволив на прикладі гідроніма гало реконструювати будову архаїчних семантичних комплексів, виразно пов нзаних з мовою на етапі дофеодальної доби, заглибитись щонайменше до рубежу наиюї ери і фіксувати характерні для цього часу цілком виразні і переконливі зв’язки балтійських і слов’янських мов в середній смузі Східної Європи.
ГІДРОНІМІЯ НЛДРОССЯ
r
Па черзі питання про лінію географічного розмежування між балтами і слов’янами, про балто-слов’янські мовні взаємини і зв’язки, як далеко на південь досягали власне балтійські річкові назви, отже назви, які пояснюються лише на базі балтійських мов і не зрозумілі для слов’янського населення середньої і південної смуги Східної Європи.,
1 М. Rudnickl, Preslowiaňszczyzna..., II. стор. 36, 242—250.
2 lem І (aquilonare*)» (К- В u g a, RR, II. стор. 676).
Звичайно етномовпа межа між балтами і слов'янами визначається по лінії р. Прип'яті. Це визнання набуло в літературі сталої історіографічної норми. «Ми можемо помітити,—писав в 1901 р.
О. Л. По годі н,— різку межу в географічній водній номенклатурі, що проходить на північ від р. Прип'яті»1. Відповідно до цього він зазначає: «На півдні литовське плем’я за давнини досягало Прип’яті (хіба що трохи сходячи далі на південь)»а. «На північ од Прип’яті слов’янська батьківщина не йшла»,—додає О. Л. Погодін*.
Цю тезу згодом перейняв C. М. Середонін: «На правому березі Прип’яті в лісистій і низовинній місцевості ми повинні відзначити суцільне «слов’янство» назв річок і озер»4.
Те саме про етномовну відмінність гідронімії на північ і на південь від р. Прип’яті говорить К. Буга: «Назви річок Білорусії (Мінської, Могильовської та Смоленської губернії),—зауважує Буга,— свідчать, що прабатьківщина литво-латишів знаходилась на північ від р. Прип’яті (по лівих її притоках, по р. Березині і верхньому Дніпру, майже до середини течії р. Сожу»*. На погляд К. Бути, р. Прип’ять — порубіжна ріка, що відокремлювала слов’янську прабатьківщину від балтійсько»•.
Прип’ятська концепція балто-слов’янського мовного і етнічного розмежування утрималася без змін до наших днів. Подібно до попередників, С. Б. Бернштейн повторює як остаточно встановлене твердження: «Прип’ять була однією з сталих меж праслов’янської мови»7; «Найдавнішою і стійкою межею між слов’янськими і балтійськими племенами була Прип’ять, на південь від Прип’яті жили слов’яни, на північ—балтійські племена»®; «Балтійські племена жили на північ від Прип’яті»*; «Балтійської людності на Південь від Прип’яті не було»*0.
Так довільне припущення, висловлене свого часу Погодіним, повторюване раз у раз, переходячи від одного автора до другого,
1 Л. Л. П о г о д и н, Из истории славянских передвижений, стор. 91.
s Там же, стор. 94.
•Там же, стор. 91.
•С М.Середонин, Историческая география. Пт., 1916, стор. 116.
•K. Buga, RR. т. III, 1961, стор. 898.
• К- Буга вважає, що «Приімть (иа б, а не я вказують Іпатіївськнй та Лаи- іч-нтіївський літописи і Литовська метрика) одержала свою ннзну, ймовірпо. від слов’ян». «Литовський корінь,— зазначає він,— pet-, při- pentu. petau. pestu «виснажуватись, знесилювати с и [для річки немовби не пасу«]». При-петь означає «прп-ток» (Дніпра) і знаходиться в спорідненні з гр. -о«річка», я«то{мгс, fliege, лат. peto «прагну до чого», авест. pataiti, fallt, läuft. З річкових назв до сім’! Прип’яті належать: «Смоленською границею аж до Любавнч, от коле ся почала Пета» (Оршанськнй повіт, 1566 р. Литовська метрика) «до речки керъты, мимо Войкчово аж до Петы, до Поволя, у Велю реку» (Віденська губ., 1566 р.) (K. Buga, RR, т. III, 1961, стор. 886).
1 С. Б. Бернштейн, Очерк.... стор. 62.
•Там же. стор. 60.
•Там же, стор. 64.
*• Т • м же, стор. 75.
100
почало сприйматися як остаточна істина без жодних застережень. Щоправда, на перший побіжний погляд, гідронімія правобережного Надприп’яття лишає загальне враження слов’янської. Але, щоб визначити або відкинути таке твердження, треба вичерпно й уважно переглянути річкові назви на південь від Прип’яті.
В попередніх розділах ми розглинули окремі гідроніми в їх груповій співиалежності. Тут ми хочемо розглянути гідронімію певного району. Для території на південь від Прип’яті в Середньому ІІаддніпров’ї найдоцільніше було б спинитися на назвах приток р. Росі.
Лінгвістичний аналіз гідронімів Надросся дозволить з’ясувати етномовну приналежність місцевого населення, встановити, якою мовою розмовляла людність Середнього Маддніпров’я за давніших часів, що являла собою мова, від якої дійшли до нас тільки назви річок, залишені цією людністю, про етнічну приналежність якої ми можемо лише догадуватись, а не твердити щось остаточно певне.
Досліджуючи річкові назви Надросся, ми розміщуємо їх у певній географічній послідовності, а саме: а) назви лівих приток р. Росі, б) назви правих приток, в) назви найдрібніших річок, то є притоками приток.
В залежності від мовної приналежності ми поділяємо річкові назви на кілька груп. До першої з них відносимо назви, які не піддаються поясненню з слов’янських мов, не мають прямих відповідників в слов’янській гідронімії, натомість пояснюються з балтійських мов і мають найближчі аналогії в гідронімії Литви й Латвії.
До другої групи належать назви змішаного мовного типу, спільної етномовної приналежності, які відповідають однаково слов’янським і балтійським гідронімам. Нарешті, до третьої групи включаємо річкові назви з прозорою слов’янською етимологією, позбавлені будь-яких балтійських аналогій, а також гідроніми неясного етимологічного змісту.
НАЗВИ ЛІВИХ ПРИТОК р. РОСІ БАЛТІЙСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ
Л. п. Раставиця, Ростовиця, лит. Rastinis, Rast-upis (LTSRuev, 132); лит. rasotas «росяний», rasenti «мрячити» (?), форманти -ава-, -ця, пор. Витава, Куява, Сола— Соли ця, Стрянь — Стряниця, Бистра— Бистриця, Уж—Ужицця (Топоров — Трубачов, 98—99, 154-155.)
П. п. Росава, вар. Расавка, пор. Росана — Росасенка; лит. Ra- seika, Rascika, Ras-upis (LTSRuev, 132); лат. Ras-upis, Raseiniai; д. прус Rasa, Rasite; литов, ras «роса».
П. п. Свирка, пор. Сквира, Скверета, Сквиретянка, Сквирівка, Сворливець; лит. Skiz-upys, Skirute, Skirvyte, Skirvycia, Svirk- upys (LietTSRuev, 149, 158). Пор. литовські власні імена: Skirvy- tele, Skirvainis, Skirgaila. Топоров — Трубачов (207) припускають
101
метатезу *Skirv->*Skvir- і відповідно визнають: «Форма кореня і суфікса свідчить про балтійське походження»1.
Л. п. Шандра, вар. Шсвелиха, Руда; литов. sandrus, sandrai, sundrai «річкові наноси», «наноси після річкової поводі» (K. Buga, RR, 111, 185)
П. п. Шевели ха, вар. Шандра (див.), лит. sevelis «швидкий», sevulys, sevulio «осколок, скалка». Лит. (sau-) (siau-) (sev) (sev) — нащадки іє. кореня skeu-, skeu «рухати, штовхати» (K. Buga. II, 589).
Л. п. Узень, вар. Узиня, Узи an к а; нор. Уза, Узник, Узнич; лит. Uzinas (LictTSRuev, 181).
НАЗВИ .1ІВИХ ПРИТОК р. РОСІ ЗМІШАПОГО ТИПУ,
ПОДВІППОГО ЕТПОМОВПОГО ПОХОДЖЕННЯ,
СПІЛЬНОЇ ВАЛТО-СЛОВЯНСЬКОЇ МОВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ПРИНАЛЕЖНОСТІ2
Л. п. Березиа, вар. Бсрсзапка, Березяпка, йор. Березина, Березня, Березини, Березова, Березовиня та інші; апелятиви лит. berzas, лат. börsz «береза»; гідроніми: лит. Berza, Berzanka, Berze, Berzicna, Berzinis і т. д.; (LietTSRuev, 17), лат. Berzs, Berziqas, Berzaiqi, Bcrzavka, Berziene, Berzuli і т. д. (LatPSRv, 103—107).
Л. п. Кам’янка; лит. akmuo (-ens, -enu); лат. akmens «камінь», гідроніми: лит. Aktnena, Akmene, Akmenike, Akmenyne, Akme- niukas, Akmen-upis (LictTSRuev, 2—3); лат. Akmcnaja, Akmcnica, Akmens-sala, Akmens-strauts, Akmens-tirums, Akmen-upe (LatPSRv, 14—17).
Л. и. Корсунка, йор. Корса; гідроніми: Karsis, Karse, Kars- upis (LietTSRuev, 69); лат. Karsava, Kars-gala, Karsas, Karsava, Karsu-gali, Kars-upe (LatPSRv, 90—91); д. прус. Carsow, Corsecn, Cors-lauken (Gerullis, 57).
Л. п. Поточна, пор. Поточна; гідроніми: лит. Patekla, Patek - mys, Tekme, Tekpaunis, Tek-upys (LietTSRuev 119, 172).
Л. п. Протока, лит. prataka, tekete.
Л. п. Ракитна, вар. Рокитня, пор. Ракита, Ракитянка, Ракитка, Ракитня; гідроніми: Raketalis (LietTSRuev, 131). Неясно: слов, рокита?
1 Не виключена можливість, шо рн Сквира за походженням етнонім. Як відомо, скірн разом з галетами згадуються в ольвійському декреті на пошану Протогена. Скірів називає так само Пліній (І ст. н. е.) разом з вояедамн. За його повідомленням, «аж до ріки Вістулн живуть сармати, венеди, скіри» (IV, 13, 07).
В цій групі гідронімів, при наявності спільних коренів, надто важко відрізняти власне балтизми від слов’янізмів. «Наявність в балтійських назвах вод ряду коренів, близьких до слов'янських, що легко входили в коло слов’янських найменувань, надзвичайно заважає виявити балтійський елемент, іюр. низку річок з назвою Березина, Березня та аналогічні балтійські від назви берези» (В. Н. Топоров, О. H. Т р у б а ч е в, Лингвистический анализ..., 21, пор. 159—160).
І02
Л. п. Рогозянка, пор. Рогозянка, Рогізпа, Рогожанка, д. рус. рогоз, рогозина «комиш, очерет», литов, ragaze «рогожа» (K. Buga, RR, 1, 347, 111, 155); гідроніми: Ragoze, Ragozis, Ragazcle, Raga- zius (LietTSRuev, 131).
Л. и. Рубчаика, пор. Руба, Рубана, Рубанка, Рубча, Рубіж, Рубіжна, Ііорубаиець, Порубіжна; лит. ruba, лат. robs, robeza; гідроніми: лит. Rubez-daubis, Rubez-lankis, Rubcz-upis, Rube/- upalis (LietTSRuev, 137).
Л. п. Руда, мор. Оріхова Руда; Чорна Руда, ир. Оріхівця, лит. ruda, rudas, rudys; лат. ruda, ruds; гідроніми: лит. Rudauka, Rüde, Rudesa, Rudija, Rudine, Rud-upis (LietTSRuev, 137).
Л. п. Струг, нор. Строга, Строгакь, Строганець, Струга, Стру- говсць, Стружинка, Струмінь, Стрина, Стрий; лит. sruoga, sruti (sruva), srove, srautas, srutas, sraunus; лат. straujs, strava, straume; гідроніми: лит. Strauja, Straulas, Střeva, Strevys, Striuna, Stromele, Stromis, Struna (LietTSRuev, 155—156); д. прус. Stradawn, Strcwc, Stromke, Stromyk1.
Притоки приток звичайно дрібні річки. Часто не струмки. Назии малих річечок-струмків іноді губляться. Вони забуваються і замість забутих приходять раз у раз нові, тим часом у Надроееі спостерігається надзвичайна сталість таких назв. Значне число назв справляє враження архаїчних, в багатьох випадках того мішаного типу, що мають слов’янські і балтійські відповідники, про первісну мовну приналежність яких було б важко сказати щось остаточно певне.
Котлярка, л. п. Смотрюхи; -іит. kati las, лгп k;it ls; д. прус, ca* ti Is «казан, котел»; гідроніми: лит. Katila*, Katile, Katiliske, Katilius, Kati luk as (LietTSRuev, 70); лат. Katla-lauks, Katlene, Katlins (LatPSRv, 59); д. прус. Cattlopyn, Catclap (Geruliis, 58).
Мурованка, л. и. Раставиці, йор. Мурава, Муравельник, Мура* вець, Муравка, лііт. mauras, inuras; лат. maurs, maura І. «мул», 2. «ряска», «мурава», гідроніми: лит. Mauras, Maur-upc (LietTSRuev, 99); лат. Maurs, Maura-mezs, Maurene (LatPSRv, 385); д. прус. Mawra, Maurin (Geruliis, 96).
Пустил, л. п. Раставиці, вар. Постил, Постол; лит. pustas; лат. pusJs «болотяний ліс», д. прус, paustre; гідроніми: лит. Pusta- sile, Pustauninkas, Pust-ezeris, Pustin-giris (LietTSRuev, 130); д. прус. Pewstem (Paustern), Pewsten, Pawsteniken (Geruliis, 117, 121, 219, 232).
1 Ar я Ki з наведених гідронімів розглядаються звичайно як слов’янські, запозиче ні и балтійській гідронімії. Гадаймо, що тут ив все ясно і процес вза- «моинлнвіь проходив значно складніше, щоб його вкласти и формулу занози* чсинм. Дсн ить послатися на рн Руда, Струга та ін. Йдеться про окремі нашарування і при взаємодію між ними нашаруваннями. Особливо юкраво не видно и я прикладі рн Струга.
і 03
Ситна, л. п. Раставиці, пор. Ситівка; лит. sietuva, sietva, лат. siets, sietus, sietava «вир, глибина в річці»; гідроніми: лит. Sie- tas, Sietuva, Sietuveles, Sietuviskis, Sietuvos (LietTSRuev, 145); д. прус. Seyte1.
Сиянка, п. и. Раставиці, лит. sija «мостові балки», лат. sija «балки під мостом».
Суботь, л. п. Кам’янки, л. п. Росі, пар. Субодь; лит. siubuoti «коливати, коливатись», siaubti «буяти», «спустошувати», «бешкетувати», siaubas «жах», отже «буйна, бурхлива річка».
Шапова, л. п. Раставиці, л. п. Росі; лит. sapai «залишки на полях після поводі», «розкидаиі соломинки», sapas «стсбло, остюки, сухе гілля», лат. sapi «те саме»; гідроніми: лит. Sapalas, Sapelc, Sapelka, Sapeliu-ezeras (LietTSRuev, 161), (Buga, RR, її, 315; III, 720).
Праві протоки р. Росі розглянемо в тій же послідовності, як було розглянуто ліві, тобто спочатку ті, що можуть вважатись балтизмами, а тоді ті, що їх треба визнати як річкові назви мішаної мовної приналежності.
П. п. Бутинь, пор. Бутеж, Бутинля, гідроніми: лит. Bute (LietTSRuev, 24); лат. (топоніми) Buta-kalns (LatPSRv, 149), д. прус. Butyn (Genillis, 24).
П. п. Коянка; лит. koja, konas, лат. kaja, корінь: rp. y.istv «бігти», '/.'.vsoj «рухаю» (Fraenkcl, LRW, 280); гідроніми: лит. Koja, Kojele (LietTSRuev, 77); лат. Kafja, Kaijas, Kaiu-purvs, Kaiju-sala (LAtPSRv, 4).
Л. п. Салиха, пор. Салакуча, Солокуча, Салова, Орлова, Салів- ка, Соловича, Саложа, Соложа, Салотинка, Солотипка та in.; лит. saleti, salti, salveti, selu, seleti «текти», «танути», sala «острів» (-Umflossenes); гідроніми: лит. Sala, Sala, Salantas, Salos upis, Salos upelis (LietTSRuev, 141); д. прус, salus «Regenbach», Nasaliteu (na ! sala), Ramjie-salus (ramas ] salus) (Gerullis, 138, 245).
Г1. п. Соквавиня, лит. svekas, sakas sakai, «смола живиця»; лат. svaka, sveki, svqkuot; д. прус, sack is, harez2.
Жигалка, л. п. Чсрпі, Чернина, п. п. Росі; лит. Zygis «мандрівка, похід», zygunas «джигун, учасник походу, ходак» zyglus «рухливий»; лат. zigls «швидкий, прудкий»; гідроніми: лит. Zygis, Zygiske, Zigla, Zvgdaubis (LietTSRuev, 205); д. npve. Sig-lawkcn (K. Buga.
1 «Звук і в назві Ситівка однаково може відбивати як зах. балт. еі (пор. д. прус, Šeyte), так і схід. балт. іе (пор. лит. Sietuva, річка, лат. siets «глибоке місце в річні)» (R. Н. Т о п о р о в, О. И. Трубаче в, Лингвистический анализ..., стор. 238, пор. 233).
2 «Sakai з *svakai (лат. svoki) K. Buga, RR, «Сок — лит. sakai «світла смола», giya-sakiai зпахіди. givasakius «живиця». Слов. s-oko-, лит. saka- належить до тієї ж етимологічної групи, що и лит. senku, sekau, sekti «спадати, убувати (про воду; власне втекти), міліти» (upe nusekusi)* (В. Н. Т о п о р о в. О. H. Т р у б а ч е в, Лингвистический анализ.... стор. 583).
104
П. п. Роська. пор, Росана, Росаха, Росова, Роспись, Россажа, Россасенка, Россошин; лит. rasa «роса».
Шсиьковиця, п. п. Молочної, п. п. Pod, пор. Шайка, Шанька; лит. sankus, pa-sankus «прудкий, швидкий, рухливий», sankinti «стрибати» (Buga, RR, II, 589—590).
Характерно, що річкових пази з прозорою слов’янською етимологією в Надроссі не так вже й багато, до того ж звичайно вони, очевидячки, пізні. До цієї групи належать такі назви цієї місцевості, як, наприклад: л. її. Злодіївка, вар. Руда; п. п. Кислівка (пор. Кнс- лець, Кисловець) і п. п. Крива Іпор. Кривець, Кривуля, Кривуха]; п. п. Монастирка; п. и. -Монастирська; л. п. Рясковиця Івар. Нехвороща]; п. п. Чернин; л. п. Черкаська Івар. Баламутка1].
Впадає в очі, що серед назв приток деяких приток р. Росі, тобто серед назв дрібніших струмків-ручаїв так само не дуже багато слов’яномовних гідронімів. Пор. Бистрик, п. її. Оріхівця; Вирви- хвіст, л. п. Протоки; Урвихвіст, л. и. Сквнрки; Грузька (вар. Грузна, Грузький місток), п. п. Роськи; Білка, п. п. Самця; Жовто- бруха, п. п. Білки; Хрещаті яри, л. п. Чернина і т. д.
Про деякі з річкових назв було б важко сказати щось певне, до якої саме з груп слід віднести ці гідроніми.Це, скажімо, п. п.Глуй, п. п. Голом’янка, л. п. Гороховатка [пор. Горохівка, Горочанка, Горошівка, Горюхівка, ГорохолнпкаІ, п. п. Коза, и. п. Молошна- Миньковнця, л. п. Смотрюха, и. п. Храбра-Хорабра, л. п. Самець та деякі інші.
У 20-х роках О. І. Соболевський розвинув погляд, що географічна номенклатура на історичній слов’янській території не є власне слов’янська. Ця номенклатура, на його думку, засвоєна слов’янами від давнішої людності, що колись заселювала цей географічний простір. Відстоюючи думку, що «слов’яни ніде в тих місцях, де тепер живуть,— не є автохтони», Соболевський зазначав: «На просторі від Дунаю та Ельби до Волги вони посіли територію іншого народу і разом з нею одержати від цього народу назви рік, озер, гір і т. п.»*.
За наших часів С Б. Бернштейн висунув тотожну етногенетич- иу концепцію. Він повторив те, що перед ним обстоював Соболев- ськнй: «На території на південь від Прип’яті та на захід від середнього Дніпра багато неслов’янської топонімії. Пояснюється це тим що предки слов’ян, які прийшли сюди, застали давніше населення, яке вони асимілювали. Саме від давнішої людності і збереглася неслов’янська топонімія на цій території»*.
Як бачимо в цій концепції все зводиться до посилання на «інший народ» та на «предків слов’ян, що прийшли». Змінюються
* А. И. Соболе некий, Русско-скж|>скис этюды. < юр. І.
•С. Бернштейн, Очерк..., стор. 65.
105
народи. Нова людність асимілює давню. В основі етногенетичного процесу лежать два чинники: «прихід» і «асиміляція*. Саме з цих позицій пропонується етногепетичне пояснення гідронімії в середній смузі Східної Європи на південь під Прип’яті.
Аналіз гідронімії ІІадросся в доповнення до попередніх екскурсів, де ми розглядали гідронімічні групи з коренями -стр, -гал, показав, що, всупереч усталеному погляду, ріка Прип’ять не може розглядатись як рубіж, що розмежовує географічні райони двох етпомовно різних гідронімічних систем—балтійської і слов’янської. Гідроніми, властиві для середньої (центральної смуги Східної Європи, у тім числі, зокрема, дія Надросся, отже відзначені на нрип’ятському Правобережжі, ми знаходимо і на північ від Прип’яті —обставина, з якою не можна не рахуватись.
Певна частина гідронімів Надросся, до того ж досить численна, аж ніяк не пояснюється з слов’янської мови. Натомість, ці річкові назви знаходять для себе прямі відповідники на території поширення балтійської водної номенклатури. Разом з тим не менш значна гідронімічна група з Надросся пояснюється однаково з слов’янської і Сістійської лексики, інакше кажучи, становить спільну приналежність обох географічних суміжних територій. Ці дві групи разом кількісно переважають в загальному складі тутешньої гідронімії.
Щоправда, на території Середнього Наддиіпрон’я, в Надроссі є група виразно слов’янських гідронімів, але їх не так багато, як на те можна було б сподіватись. Вище ми перелічили такі назви. Це Злодіївка, Внрвнхвіст, Хрещаті яри, дві Монастирки, Черкаська, Кислівка, Кривуля і т. д.
Тут все ясно. Далеко менше ясна мовноетиічна характеристика таких гідронімів, як Березна, Струг, Рогозянка, Рокитиа і т. д. З одного боку, ці річкові назви справляють враження гідронімів з прозорою слов’янською етимологією як похідиих від апелитнвів з «природним* значенням. Та разом з тим схожі гідроніми j спорідненим коренем трапляються в мовно-географічному районі балтійської гідронімії. Тут потрібні дальші пошуки, без яких ми ледве чи зможемо сказати щось більш-менш певне.
Етнос і мова — історичні категорії. На жаль, викладені вище теорії аж ніяк не відбивають цього положення. Якщо ми будемо посилатись на «зміну народів», то спорідненість гідронімів Надросся і суміжних територій Прибалтики довелося б пояснити саме тим, що немовби за давнини балти в своїх племінних переселеннях доходили не лише до р. Прип’яті, а й просувалися далі на південь, досягаючи Надросся. Згодом слов’яни, проникнувши в Надросся, відтиснули балтів на північ, спочатку до Прип’яті, а потім за Прип’ять до Німана, П|>егеля тощо. Концепція поступового відтиснення балтів слов’янами d тому або іншому варіанті користується широким визнанням. У свій час її поділяв навіть такий видатний лінгвіст, як К. Буга.
1CÖ
Дозволимо собі не зголитись з подібними поглядами. Йдеться не про етнічні рухи або племінні переселення, не про початкове просування балтів на південь до Росі і згодом, з приходом слов’ян, про відтиснення балтів на північ, знов же не про асиміляцію, а про окремі етапи мовно-етиічного розвитку, про чітке розмежування цих етапів і пов’язаних з даними етапами мовних нашарувань.
На наш погляд, наявність численних балтизмів в гідронімії Середнього Наддиіпров’я і Наддністров’я свідчить не про етнічні пересування, а про те, що мова тубільної людності Надросся та Верхнього Наддністров’я за глибокої давнини була якнайближче споріднена з мовами суміжних племен Прибалтики. Мовна диференціація прийшла згодом.
Гідронімія Середнього Наддніпров’я і Верхнього Наддністров’я від Карпат до Прип’яті зберегла для нас якпайвиразніші сліди і рештки свого архаїчного становища. Звернення до гідронімічних матеріалів дало можливість запровадити в розв’язання важливої лінгво-етнічної проблеми про балто-слов’янську спільність НОВІ й свіжі дані. Ці дані вносять деяку ясність в питання про географічні межі поширення на південь мови, для якої протиставлення балтійських і слов’янських мов ще не стало остаточно завершеним лінгвістичним фактом, на який ми зникли вважати.
В останні роки наведені погляди почали набувати загального поширення. Радянські дослідники, працюючи над гідронімією окремих географічних районів і зіставляючи річкові назви, поширені иа місцевій слов’янській території, з аналогічними річковими назвами Прибалтики, прийшли до тих же висновків, що й ми, вивчаючи гідронімію па південь від Прип’яті, в Верхньому Наддніст- ров’ї і в Надроссі.
Так, В. М. Топоров, досліджуючи річкові назви між Віслою і Ельбою в їх відповідності до гідронімів на балтійській території, запропонував відрізняти два випадки: «перший,— коли відповідні приклади пояснюються лише з балтійського матеріалу і в кожнім разі не пояснюються з слов’янського; другий,— коли ці приклади, знаходячись на балтійській території, пояснюються як безперечно балтійські, а знаходячись на північно-західнослов’янській території (між Віслою і Ельбою), можуть однаково пояснюватись і як слов’янські, і як балтійські. У зв’язку з останнім випадком слушно говорити, принаймні, про спільний балто-слов’янський фонд»1.
На тих же позиціях стоїть А. П. Непокупний в своїй розвідці «Балтійські елементи в географічних назвах України». В тезах до доповіді він пише: «Поняття «балтійський елемент» у зв’язку із вивченням балтійських географічних назв слов’янських територій слід розуміти у двох значеннях, вужчому і ширшому. Власне балтійський елемент, тобто балтійський елемент у вужчому розу- міниі, с свідоцтвом дійсного перебування балтів на даній території,
1 В. Н. Т о її о р о в. К вопросу о топонимических соответствиях на балтийских территориях и к западу от Вислы.— Balt«» slavica. 1966 1/2, стор. 4.
107
тоді як цей же термін у ширшому значенні означає, що найближчу паралель дана назва знаходить саме в балтійських мовах, хоча мовне тут не ототожнюється з етнічним: балтійські мови продовжують зберігати те, що сьогодні, можливо, вже втратили слов’янські».
Немає сумніву, що згодом подані формули і визначення в процесі розгортання досліджень будуть в належний спосіб уточнені і удосконалені, але вже й тепер багато що накреслено з достатньою ясністю.
Не важко збагнути, що в цей спосіб ми наближаємося до Іншої постановки проблеми балто-слов’ннської спільності, як вона трактувалася досі. Вивчення ономастичних матеріалів дозволяє запровадити новий аспект — територіально-географічний. Ми вже не примушені посилатись на р. Прип’ять як на географічну межу, що розмежовує слов’ян і балтів. Разом з тим для нас стає ясним, що в спільний давній балто-словтянський словниковий фонд входили такі лексеми, які колись були властиві як слов’янським мовам, так і балтійським, але пізніше збереглися лише в останніх.
Разючим прикладом таких втрат з спільного балто-слов'янсько- го фонду може бути слово потьбБга: «Назва «господар», добре засвідчена в балтійських мовах [лит. pats «чоловік» і «сам», viespats, жін. р. viespatni «господиня» і т. д.], зберігається, безсумнівно, в потьбЬга «розведена жінка»1.«Якщо потьбЬга—«розведена жінка»— пояснювати, як «жінка, що втікає від чоловіка», то перший член pt (пор. лит. pats «чоловік») в слов'янських мовах вже не усвідомлюється» 2.
Так ми підійшли до постановки проблеми балто-слов’яиської спільності, але ця проблема виходить за межі нашої праці і вимагає окремої монографічної розвідки.
1 А. М е ň е. Общеславянский язык, стор. 397.
ПРОБЛЕМА ПЕРІОДИЗАЦІЇ АРХЕОЛОГІЧНИХ КУЛЬТУР.
В. В. ХВОЯКА
В жодній з суспільних наук джерелознавча база за останнє півстоліття не зросла так всебічно і всеосяжно, як в археології. Видатна заслуга в створенні джерелознавчої бази на сучасному її рівні належить В. В. Хвойні (18о0—1914 рр.). Він виявив низку нових, невідомих до нього археологічних культур. Спираючись на плідні здобутки проведених пзльових досліджень, він виступив з новою, ним самим розробленою класифікацією археологічних культур Середнього Наддніпров’я.
Періодизація, запропонована Хвойкою, охшює час від палеоліту і «від самого кінця неолітичної епохи», від «трипільських площадок» до Київської Русі. Особливої повноти і документальної конкретності набуває ця періодизація для І тисячоліття до н. е., тобто для часів, найбільш важливих дли нас з погляду висвітлення проблеми слов’янського етногенезу. Перше тисячоліття до н. е. в переважній своїй частині — скіфська доба. Згідно з Хвойкою, дальший рух археологічних культур відбувався в такій послідовності: на зміну скіфській добі приходять: «....4) Поля поховань, що містять речі греко-скіфської та латинської культури (могильник при с. Прусси), з спаленням на місці або на спільних точках; 5) Поля поховань з типами речей, ще близькими до скіфських та з спаленням в іншому місці (Зарубинці); 6) Поля поховань з культу рами Черня- хівського і Ромаижівського могильників, починаючи від її ст. н. е., та 7) Поля поховань з чисто слов'янськими речами, що належать місцевій дохристиянській добі і зустрічаються крім інших місць, у самому Києві та поблизу Чернігова»1.
Визнаючи культури через культ («поля поховань»), ототожнюючи Культуру і етнос, пояснюючи єдність етнокультурного розвитку через єдність поховального обряду, В. В. Хвойка віддав данину своєму часу. Слабкість подібної позиції очевидна, хоч її рецидиви зустрічаються ще й досі *.
Незважаючи на всі прикрі поступки умовним поглядам свого часу, висунута Хвойкою періодизація зберегла всю свою вагу і свіжість. Хвойка йшов найбільш певним шляхом, яким, на жаль, далеко не завжди йдуть інші дослідники. У визначенні культури
• яд може розглядатися як одна а найважливіших етнічних ознак» (В. В. Л а ■ (Іии, Греческая колонизация Северного Причерноморья, K., 1966, стор. 168).
100
він ішов від пам'ятки до культури. Це забезпечило конкретність його аргументації, струнку побудову системи, чітке розмежування окремих типологічно-хронологічних періодів в їх історичній послідовності: скіфська культура (VIII—III ст. до н. е.), зарубинсцька (II ст. до н. е.— І—її ст. и. е.), черняхівська (II—V ст.), ніслячерняхівська (VI—VIII ст.), культура Київської Русі (з IX ст.).
Час працював на Хвойку. Десятки і сотні розкопаних на сьогодні пам’яток зарубинецького типу, сотні і тисячі черняхівських ствердили безхнбність положень, висунутих Хвойкою. Кожен черговий польовий сезон приносить нові пам'ятки, але жодна з них не порушила запровадженого ним розчленування культур. Досі, після Хвойки, між Пруссами і Київською Руссю не була відкрита ніяка інша типологічно нова, не відзначена Хвойкою культура.
Дехто з сучасників копав не менше ніж Хвойка, але ніхто, за винятком хіба В. О. Городцова, не зробив так багато для сучасної археологічної науки, як Хвойка. Варто для порівняння иказати на періодизацію, з якою в листопаді 1900 р. на засіданні Археологічної комісії виступив граф О. Бобринський. У Бобрннського все безпорадно змішане, в основу покладено часткові деталі, незначні подробиці зводяться на ступінь принципової засади: фарбування кістяка, висота могильного насипу, масло, вино або скляні вироби в інвентарі поховання. В періодизації Бобрннського немає головного, що є у Хвойки,— немає жодної згадки про пам’ятки, хоч саме пам’ятки немов в зерні репрезентують матеріальну суцільність відповідної археологічної культури*.
Ми знаємо Хвойку переважно як польового дослідника і мало знаємо як теоретика. Польова практика була разом з тим у Хвойки його теорією. Він зводив її на ступінь теорії, не знаючи розриву між практикою і теорією. Усі положення, які досі зберігають свою наукову вартість, безпосередньо витікають з його практичного досвіду.
Від розкопок пам’ятки до визначення культури і від характеристики культури до вказівки на ступінь суспільно-історичного розвитку — ось той практичний і водночас теоретичний ряд, що його будував Xкойка, концепція, що він її обстоював. Цс забезпечило йому велику перевагу над іншими його супутниками.
1 Хоойка о основу періодизації при поділі культур брав пам'ятку, Боб- рнпськкй — окремі елементи, іди характеризують тип нохоиаиь. Вій «визпав можливим відрізнити поховання цього краю (Наддпіпров'я) чотирьох епох»: «!) Лоба фарбованих кістяків, характеризована великими насипами, часто червоним кольором кістяків, бідністю начиння та посуду (знарядь), зроблених звичайно з каменю, подекуди з бронзи; цс поховання кам'яно-броімоиого віку.
2) Так звана «скіфська» доби — кургани з виробами грецької культури, без
ліч золотих речей, масло та вино н похованнях. 3) Римська доба, коли вперше трапляється скло серед речей; римських срібних монет не знайдено в Придніпров’ї, натомість в керченських курганах тієї ж доби монет знайдено багато.
4) Доба слов'янських (імовірно) могил VI—VII ст. н. є » (Протоколи заседаний. Заседание 25 ноября 1900 r.— ЗРАО, т. XII. стор. 401).
110
Хвойка спирався на польовий досвід, на наслідки польових робіт, знання археологічних пам’яток, відкритих ним в районі Середнього Паддніиров’я. Па відміну від Хвойки в археологічній науці панував погляд, що все залежить від зовнішніх впливів і їх змін. Існують центр і периферія, світові культури і залежні від них культури периферійного гатунку, творчі, активні пароди-завойовннкн і нетворчі, пасивні народи, приречені коритися і наслідувати. В основу клався принцип запозичення. Місцеві культури визначалися через посилання на імпорти, довізні вироби, торгівлю, культурні впливи або на етнічні переселення, війни й завойовництво, на колонізаційні рухи іранців, кельтів, греків, римлян, готів, гуннів і т. д., що приходили і відходили, заступали одні одних. Подібні погляди зберігаються ще ň досі. Згідно з ними відтворюється й історичний процес. Проголошується як невідхильний висновок тезис про зміну одного етносу іншим або про нашарування одної етномоз- ної одиниці на іншу. Уявлення пришел ьця стає керівним при розв’язанні етногеиетичної проблематики.
В. В. Хвойка стояв на цілковито протилежних позиціях. Він заперечував примат зовнішніх впливів, не посилався ані иа торгівлю, ані на завойовництво. Він вірив в народ і в творчі сили народу. Посиланням на «довізні і запозичені вироби» він протиставив «предмети і обстановку місцевого характеру». Замість зважати на імпорти або наслідування він посилався на «безнастанні і послідовні зміни місцевої культури, яка витворюється поступовим рухом і зберігає між окремими и моментами живий і безпосередній зв'язок»1. «Лін,— писав Хвойка,—залишимо в стороні довізні і запозичені вироби, які вказують на стосунки з інонлемінними народами, і будемо розглядати виключно предмети і обстановку чисто місцевого характеру»3.
Проголосивши, що «народ, якому належать могильники полів поховань в Середньому Наддніиров’ї»,— слов'яни, В. В. Хвойка поширив це визнання на весь попередній час. Він «знаходив можливим визнати те саме за жителями попередньої доби, починаючи з кам’яного віку»3. «У цьому,— каже він,— я глибоко переконаний внутрішньо, і це стало для мене непохитною істиною, згідно з багаторічними власними і чужими дослідами, які дали факти, що не підлягають сумніву»4. «Я,— нотує Хвойка,— висловився так на підстав; даних: 1) антропологічних (форма черепа); 2) осілого землеробського життя і 3) сталості поховального обряду»л.
В розпорядженні Хвойки були «факти, які не підлягають сумніву», та цим фактам він надавав подекуди не зовсім точного тлума-
1 Протоколы заседаний. Заседание 25 ноября 1900 г..., стор. 189.
3 В. В. X в о й к а, К вопросу о славянах.— «Киевская старина», 1902,
кн. VI. стор. 495.
‘Там же, стор. 495.
6 Т я м же, стор. 496.
111
чсння. Посилання на «землеробський спосіб життя», на ссталість поховального обряду» так само нічого не кажуть про етнічний склад місцевої людності, як і вказівка на осілість або «довгоголовість».
Міграціоністн згадували про зміни населення, Хвойка обстоював «думку про незмінність складу населення Середнього Наддніпров’я протягом усіх доісторичних часів»1. Ототожнивши поняття людності («етносу») з «народом», а народу з «слов’янами», В. В. Хвойка заступив одну категорію іншою, суміжною, однак не тотожною, і тим самим порушив точність визначень, викривив постановку проблеми, створив для себе умовні, химерні рамки, за межі яких він уже не спромігся переступити. Плем’я, народ, нація — історичні категорії; кожна з них має свій зміст, свій обсяг, свій напрямок і рівень розвитку на відповідному історичному етапі. Ні проблема народу, ані проблема слов’янства не розв’язуються посиланнями на осілість, хліборобстно, поховальний обряд тощо.
Заслуга В. В. Хвойки перед вітчизняною історичною иаукою полягає не в тому, що він обстоював незмінність населення, а в тому, що він заперечив міграціонізм як принцип і метод дослідження і виступив проти уявлення про Наддніпров’я як прохідний двір історії. Однак це зовсім не означає, що, заперечивши міграціонізм, Хіюйка накреслив ту путь, якою має йти наша сучасна наука. Справа не в тому, щоб міграціонізму протиставити автохтонізм, зміні населення — незмінність, одне гасло заступити іншим, замість однієї гіпотези висунути будь-яку іншу. Завдання полягає в тому, щоб утриматися на позиціях історизму, зважати на реальні факти історії, рахуватися з приступними для нас свідченнями джерел археологічних, лінгвістичних, антропологічних, етнографічних, фольклористичних і т. д.
В. В. Хвойка відкрив для цього якнайбільше реальних можливостей. Адже значна частина археологічних пам’яток, які ми щороку розкопуємо, вперше була виявлена Хнойкою. «Площадки» часів трипільської культури, курганний могильник в с. Прусси, Зарубинці, Черняхів. Пасторське тощо становлять кульмінаційний пункт нашої археологічної науки, її досі непсрсвсршеїшй етап. Хвоііка сказав нове слово в археології, накреслив її перспективи, зробив рішучий крок вперед. Його періодизація археологічних культур — видатне досягнення вітчизняної науки. Ми живемо спадщиною Хвойки, працюємо в межах відкритих ним пам’яток і визначених ним культур.
АРХЕОЛОГІЯ І ЛІПГПІСТІІКА
Кілька зауважень з приводу взаємин між окремими гатунками джерел, в даному разі між археологічними, про які ми говорили перед цим, і лінгвістичними. Уже кілька років триває суперечка
1 В. В. Хвойка, К вопросу о славянах...
112
між археологами і лінгвістами про роль і місце археології та мовознавства при висвітленні проблеми слов’янського етногенезу. Проблема етносу — проблема передусім мовного визначення етносу. Цього ніхто не заперечу«. Однак при ксьому тому за останнє півстоліття склалася дуже своєрідна ситуація. Проблема етногенезу випала з уваги мовознавців. Далі концепції, викладеної Шахматовим в його книзі «Древнейшие судьбы русского племени», мовознак- ці не пішли. Протягом наступних десятиліть вони не запропонували нічого нового або іншого1.
Мовознавчий фронт виявився оголеним. Звільнені позиції посіли археологи. З кінця 30-х років проблема слов'янського етногенезу в радянській історичній науці зробилася майже виключним надбанням археологів 4. 1 це до певної міри зрозуміло, якщо взяти до уваги пишний розквіт, всебічне поширення джерелознавчої бази, пов’язане з успіхами польових археологічних робіт. У археологів з’явилася певність, що археологічні матеріали можуть служити «надійним джерелом для розв’язання етногснстнчних питань». «Єдиною наукою, яка може поставити перед собою такі завдання, є археологія,— зазначає М. І. Артамонов5.
Археологи чимало попрацювали над розробкою питань з слов’янської етногонії. В ЗО—50-х роках змінилися численні і поважні праці М. 1. Артамонова, Б. О. Рибакова, П М. Третьякова, О. Д. Удальцова, українського дослідника М. Ю. Брайчсвського4.
1 Після праць Соболевського, Погодіна, Шахматова о вітчизняному мовознавстві не було опубліковано жодної монографії, присвяченої проблемі походження слов’ян. В загальних нарисах і підручній літературі автори «звичайно дотримуються (з деякими варіаціями) шахмаїовської концепції» <Ф. П. Фили н, Образованно я.ныка неточных славян, стор. 3). Праці Mappa, Дсржаніна, Селищева, Якубинського і курс лекцій Бернштейна не заповнюють прогалини.
- При обговоренні книги II. М. Третьякова «Восточнославянские племена*, на закид проф. В. В. Богданова, шо в книзі надто мало місця приділено мовним даним. II. М. Третьяков дауважив. що «це зроблено ним свідомо, оскільки за останні 30 років лінгвісти не внесли н питання про походження слов'ян нічого нового» (А. Монгайт, Обсуждение книги И. Н. Третьяков «Восточнославянские племена».—«Вопросы нсгории», 1048, стор. 140—141).
* М. И. Артамонов, О происхождении восточных славян.—»Вопросы истории». 1948, 9, стор. 97. ^Думка. шо методи археології не придатні до розв’язання питань етногенезу, янлм» собою не шо інше, як шкідливий для науки падмірний скептицизм» (там же, стор. 97). Пор. «Археологічні матеріали спроможні дати цілком об’єктивну відповідь, як проходив процес у даній місцевості» (II. Н. Третьяков. Итоги археологическою изучения восточнославянских племен — Исследования по славянскому языкознанию. М., 1961, стор. 307). Це визнання кладуть п основу етиогенетнчних досліджень науковці молодшого покоління: «Основним джерелом дослідження і матеріали археології... Археологічна культура або група споріднених археологічних культур відповідає етнічній спільності» (В. В. Седов. Славяне Поднепрозья и Подвипья. М., 1966, стор. 3).
MI И. Артамонов, К вопросу о происхождении восточных славян.— «кшросы истории», 1948. № 9; його ж. К вопросу о происхождении скифов.—«Вопросы древней истории*. 1950, Nt 2; Б. А Рыбаков. Анты и Киевская Русь.—«Вопросы древней истории», 1939, М I; А о г о ж.
113
Протягом кількох десятиліть ніхто не наважувався посягати на монополію археологів, заперечувати їх пріоритет в розробці питань етногенезу. Дискусія розгорнулася наприкінці іЗО-х років. Вперше 1958 р. в журналі «Вопросы языкознания», а потім 1962 р. в книзі «Образование языка восточных славян» в оборону лінгвістичної постановки проблеми слов'янського етногенезу виступив Ф. II. Філії!. Він висунув кілька істотних заперечень проти постановки проблеми етногенезу в працях археологів. Заперечуючи проти спроб ставити знак рівності між етносом і культурою, виступаючи проти «спроб ототожнювати етнічні одиниці давності з археологічними культурами», Ф. П. Філій вважає, що така теоретична позиція призводить «до гіпотез, які докорінно суперечать даним мовознавства, історії й інших наук»1. Він вказує на неможливість етнічного визначення археологічних культур самих по собі: «Якщо археологи відкривають яку-нсбудь регіональну культуру, про носіїв якої нам нічого невідомо крім матеріалів розкопок, то етнічно ця культура, навіть при наявності синхронних і діахронних розрізів і порівнянь з суміжними культурами, завжди лишатиметься непізнанною»*.
Немає сумніву, що речі, здобуті при розкопках, не несуть на собі будь-яких етнічних ознак. Самі по собі етнічно вони німі*. До того ж деякі археологічні культури взагалі не мають власних етнічних коренів і спадкових ознак. Готи, осівпт в II ст. н. е. в Тавріді, не принесли з собою на південь власне «готської» культури. Те саме доводиться сказати про гуннів. Матеріальна культура, репрезентована в Криму пам’ятками V—VIІ ст., істотно відмінна від степових культур Передкавказзя, звідки в 375 р. н. с. вторглися гунни.
Етнічне визначення культури становить істотні труднощі. До того ж археологи не завжди використовують дані історичних джерел. Так, приміром, могильники в Суук-Су. Кореїзі, Сімеїзі та в інших
Поляне исевсряпе.— «Советскія этнография*, 1947, т. VI—VII; його ж. Проблема образования древнерусской народности и снеге трудов И. В. Сталина.— «Вопросы истории», 1952. .V» 9; його ж, Дртние русы.— «Советская археоло гия». т. XVII. 1963; П. Н. Третьяком, Восточнославянские племена; й о • го ж. Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге, М. - Л., 1966; Л. Л- Удальцов, Начальный период тктточиослаиинсхого этногенеза,— «Исторический журнал». 1943, Л* 11 І2; його ж. Основные вопросы этногенеза славян.—«Советская этнография», т. VI -VII, 1947; М. Ю. Брайчевський. Радянська наука про походження слов яя; його ж. Лнтський період в історії східних слон'ян.
1 Ф. П. Фил ни, Образование языка..., стор. 72.
•Там же. Пор. «Відомо дуже багато випадкіи, коли та або інша археологічна культура зовсім не збігається з якою-небудь етнічною одиницею.. Незбіг археологічних культур з мовною приналежністю населения кілком зрозумілий, оскільки мова не тотожна культурі* (Ф. П. Фили н. Против вульгаризации...—«Вопросы языкознания». 1958, Ň* 4. стор. 143).
114
пунктах Південного Криму визначаються звичайно як готські (Репніков, де Бай, Равдонікас та ін.). Тим часом із свідчень Прокопія (551 р.), які ми наводили вище, видно, що за його часів прибережну смугу Кримського півострова від Боспора до Херсонеса займали гунни. Або ж не менш яскравий приклад. Це питання про зарубинсцьку культуру Середнього Наддніпров’я (II ст. до н. е.— І—II ст. н. е.). Зарубинецьку культуру одні дослідники (Дешелет) вважали кельтською, інші (Такеиберг) приписували германцям, треті (П. М. Третьяков) обстоювали Ті слов’янське походження. В. В. Сєдов, спростовуючи таке визначення, заявляв: сВ розпорядженні дослідників немає рішуче ніяких підстав відносити шо культуру до слов’ян». За його визнанням, «думка про слов'янську приналежність зарубинецької культури традиційна, але нічим не виправданая Відкидаючи твердження про слов'янське походження зарубинецької культури, В. В. Седов бачить в її носіях західних балтійців, саме голядь, що в свою чергу заперечує Ф. П. Філія1.
Подібна строката суперечливість етнічних визначень вказує на їх крайній суб’єктивізм. Немає культури, про яку археологи трималися б одностайної думки. До кожної з них, за власним подо- банням дослідника, довільно прикріплюється перший-ліпший етнічний ярлик. Через брак етномовної аргументації доводиться лише побіжно сковзнути по слизькій поверхні проблеми, не заглибившись в її сутність.
За останній час в археологічній літературі при постановці проблеми слов’янського етногенезу набула широкого визнання теорія ретроспективізму. З наявності генетичних зв’язків між діахронни- ми культурами робиться висновок про етнічну спорідненість двох періодів. «Ретроспективний метод лишається поки найбільш прийнятним»,— каже М. Я. Мерперт*. Так, наприклад, свідчення про хронологічну суміжність, територіальну тотожність і наявність деяких спільних елементів вчерняхівській культурі II—VI ст. н. е. і слов’янській VII—VIII ст. н. е. були використані з позицій рстроспск-
1 В. В. Седов, Гидронимия голяди. III республіканська ономастична конференція Той. к.. 1965, стор. 131—132; його ж. Сіавяие Верхнего Гіоднипроеьн и Подвинья (до XIV в.). М., 1966, стор. ІЗ. Ф. П. Філій у цьому зи язку зауважує: «Зарубянецьхз культура пооянка ннажатись слов'янською, хоч з самих пам'яток зарубинецької культури, досліджуваних в археологічному аспекті, цього зовсім пе видно... Розуміється, нема« також рішуче жодних підстав, так само й лінгвістичних, вважати зарубинецьку культуру західвобалтінськок» (ф. п. Филин, Некоторые проблеми славянского этно- И — «Вопроси языкознания», 1967, bk І. стор. 40).
iwv orv-M eP,nePT* Этногенез п эпоху »неолита н бронзового века.— история СССР, т. I, стор. 154. Пор.: «Невідміниою умовою для кожного вес- шм к у про єдність етносу повинна бутя генетична спадкоємність при зміні арХоОЛОП ЧІюТ КУЛЬТУРН іншою. Якщо така спадковість відсутня, то не- А?-. ü ста€ висновок про зміну одного етносу іншим* (В. В Седов, павине Верхнего Подпенровья..., стор. 4).
тивізму на доказ слов’янства носіїв чсрняхівської культури, хоч «за такою спадковістю можуть ховатися явища різного характеру»1.
Цього досить, аби переконатися, іцо в методиці етногенетичних досліджень на матеріалах археології не все гаразд. Повноваження археології явно перебільшуються. Археологічні матеріали самі по собі не дають підстав для розв'язання етногенетичних питань. Не можна ставити зиак рівності між культурою і етносом. Культура не є етнос, вони не тотожні. Кожен гатунок реалій лінгвістичних, археологічних, антропологічних і т. д. мас своє джерелознавче призначення, свої джерелознавчі функції, лінгвістика — одні, археологія — інші. Тут потрібна цілковита ясність. Археологія дозволяє пізнати типологічні ознаки матеріальної культури, географічно-просторові межі поширення культури, її часову приналежність, рівень су- спільно-господарського розвитку країни, відповідне розмежування окремих періодів, послідовність їх зміни. Цс вже чимало, щоб проникнути в якнайдальші глибини минулого. Не будемо, однак, вимагати від археології того, що їй не властиво і чого вона не може дати.
Безпосередньою ознакою етносу е не річ, а слово, мова. Щоправда, лінгвістична постановка проблеми етногенезу мас свої вади. Археологічним культурам бракує етнічних ознак, мовним матеріалам — часових і географічно-просторових. Лінгвістика звичайно не має даних пі для хронологічного датування, ані для локального прив’язування мовних явищ, як це зауважив М. І. Артамонов2
Але не тільки це. Лінгвістичній постановці проблеми слов’янського етногенезу властивий один якнайбільший прорахунок — цс теза про спільнослов'янську мову. Саме тут виявляється особливо вразливе, найдошкульніше місце лінгвістичного методу. Процес глопогоиії лінгвісти розглядають як процес руху від єдності до множинності, від мовної спільності до її розпаду, від спільнослов'янської мови до розчленування останньої на окремі слов’янські мови. Саме так озаглавив свою книгу про слов’янські мови
Н. ван Війк «Les langues slaves. Dc lúnitcá la pluralité» (1937 р.)*.
1 Ф. П. Филин. Образование языка..., стор. 73. Ми не заперечуймо етногенетичних зв'язків між черияхівською культурою 11—VI ст. н. е. і після- черняхінською VII —'VIII ст., яле для нас очевидно, що слов'янство історичних слов’ян VII—VIII 1 IX -XIІ ст. не ідентичне ч «слов’янством» черняхінців. щоб ставити між ними знак рівності.
2 «Жодна наука, яка мне справу з етнічними ознаками,— ні лінгвістика, ні етнографія, ні антропологія — не спроможна визначити скільки-небудь точно час і міспе тих явищ, які вони фіксують» (М. Артамонов. К вопросу..., стор. 97).
3 Немає жодного мовознавчого дослідження, щоб о ньому не повторювалася теза про спільнослов'янську мову («мову-ос нов у»). Ііор. «Усі слов'янські наріччя, які згодом стали річними слов'янськими мовами, розвинулися з спільної мози-оспови» (Р. И. А в а н е с о и и П. С. К у а и »• ц о в. Предисловие к книге А Мей е. ОбщеславяпскиА язык. стор. XU); «Східнослов'янські наріччя відокремились колнсь з єдиної спільнослов'янської або праслон'ян- ської мови» (В. И. Борковский, П. С Кузнецов. Историческая
116
Єдність не самототожна. Кожна історична епоха мас свої власні елементи єдності і розчленування, спільності і диференціації, відцентрові і доцентрові стномовні тенденції. Тим часом категорія спільнослов’янської мови фігурує в лінгвістиці як універсальне поняття поза часом і простором.
Категорія мовної спільності, засвідчена в своїй іманентній мовній самодостатності і позбавлена географічно-хронологічної, локально-часової визначеності, історично неконкретна, невиразна, як висловився з нього приводу голова французької лінгвістичної школи, один з иайвндатніших лінгвістів нашої доби Антуан Мейє. Автор відомої праці «Le slave commun», перекладеної в 1951 р. на російську мову з 2-го видання (Париж, 1934), А. Мейє, як і всі інші дослідники, оперує поняттям спільнослов’янської мови, але він відмовляється від того, щоб локалізувати її, визначити «в часі і просторі» 1.
Тверезе й сумлінне визнання! Інші дослідники мовчки обминають його, хоч цілком ясно, що поняття мовної спільності, яка «не може бути зведена до якого-небудь історичного становища», нічого не дасть для розв’язання етногенетичної проблеми. Шанси лінгвістів рівняються в цьому випадку шансам археологів.
Теза про слов’янську мовну спільність, якою досі оперують лінгвісти, потребує історичної конкретизації. Єдиної, тотожної собі спільності не існує Кожній історичній добі властива своя спільність, відмінна від спільності іншого часу. Слов’янська стномовна спільність VII—VIII ст.— одна, спільність попереднього часу, доби черняхівської культури II—VI ст.,— зовсім інше. Та про це далі.
Позбавлена власної, саме їй притаманної аргументації для локально-часової характеристики мовних явищ, лінгвістика примушена звертатися до позалінгвістичних даних, користуватися з інпюга- туикових джерел. Археологічні матеріали спроможні показати територію і засвідчити час. З цього й слід починати.
За відправний пункт ми візьмемо трипільську культуру (IV— III тисячоліття до її. е.). Ми не ставимо перед собою завдання розв'язати питання про етномовну приналежність носіїв трипільської культури, хоч, зрештою, на сьогодні це не виключено, оскільки поступово стають відомі давні індоєвропейські мови корінного населення Балканського півострова (Егейської області) і західної Малої Азії (як-от: етсо-критська, пеласгійська, карійська, лідійська, хеттська і т. д.).
грамматика русского языка. М., 1963, стор. 23); «Yd мои и слов'янські утворилися s едино! спільнослов’янської моии» (Ф. Ф. Фортунатов, Избранные труды, т. I, М.. 1956. стор. 41).
•Ионятги спільнослов'янської мови, яким ми тут оперуємо, досить пе- внразне і не мож<* бути зведене до якого-небудь історичного становища, яке піддається визначенню в часі і в просторі... було б даремно намагатись ло* кялізувати спільнослов'янську мову» (А. Мейє, Общеславянский язык..., стор. 12—13).
117
кшшинчш КУЛЬТУРИ ТРИПІЛЬСЬКА І ГОРОДСЬКО УСАТІПСЬКА
Трипільська культура
На далеких тисячолітніх шляхах історії, шо відокремлюють глибоку минувшину від нашої радянської сучасності, е чимало білих плям, більше невідомого, ніж знаного1.
На початку 900-х років В. В. Хвойка виступав з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі і неолітичної людності Середнього Наддніпров'я. Ця яскрава і смілива гіпотеза, що до останнього часу зберігала свою вагу, набула значення ортодоксальної історіографічної догми*.
Історичний пронес етнічного розвитку місцевої людності Наддніпров’я в останні століття І тисячоліття н. е. завершується сформуванням слов’янства. Цс очевидний факт, але він аж ніяк не означає для нас потребу суміщати кінцеві та початкові ланки етногенетично- го процесу і прикладати до неолітичної людності етнічні назви, притаманні VII—IX століттям н. е. Термінологічні анахронізми не сприяють розв’язанню проблеми.
У нас немає підстав стверджувати безперервність етнічного і господарського розвитку місцевого хліборобського населення починаючи з неоліту, говорити, що люди кам’яного віку — це протослов'я- ни або слов’яни. Безперервності не було. Спостерігаючи зв'язки, слід відзначати розриви. Кожній добі властиві свої специфічні форми господарської діяльності, осілості, будови жител, структури селищ, їх топографічного розташування, зональної приналежності, ландшафтно-географічної характеристики культури, свій рівень суспільного розвитку і відповідно свій напрям етнотворення.
1 В. Георгіев, ставлячи питання про «спорідненість середземноморських мов», зазначивши, що «в цій області доводиться працювати на підставі більш- менш правдоподібпих гіпотез», разом з тим застеріг««’: «Однак ці гіпотези повинні базуватися на фактах, а не иа псрсдунеонсних концепціях» (В. Георгиев. Исследования..., стор. 217). Відрізнити гіпотезу, що базується на переду певиеи і й концепції, від гіпотези, заснованої на фактах, надто важко, майже- неможливо. Археологи н питаннях етногенезу широко користуються правдо- подібностями. віддаючи перевагу н залежності від уподобань автохтонізму або міграціонізму, тоді як йдегься пасам перед про поширення джерелознавчої бази і. головним чином, про всебічну розробку джерел Перевагу слід віддати не автохтонізму і ие міграціонізму як тякнм, я історизму перш за все.
* П. М. Третьяков з цього приводу зауважує: « Ще о 90-х роках В В. Хвойка висловив думку, що жителі відкритих ним трипільських поселень були найдавнішими слов'япами. До цієї думки В. В. Хвойка прийшов внаслідок вивчення не лише трипільських, але А іпших пізніших стародавностей Середнього Наддніпров’я, які розкривають, па його думку, переконливу картину безперервного розвитку хліборобського населення починаючи < кам’яного віку і кінчаючи слов'янами «Повісті временпих літ...*. Наступи! досліди цілком ствердили ці спостереження В В Хвойки Вони показали, що трипільські та інші хліборобсько<котарські племена справді були немовби основою тривалого наступного розвитку хліборобсько скотарських племен Середньої й Східної Європи. який завершився, зокрема, виникненням слов'янства» (П II Третьяков, Восіочнославянские племена, стор. 29).
118
Трипільські площадки вперше розкопав В. В. Хвойка в с. Берем’! на Середньому Наддніпров’ї поблизу с. Трипілля, нині Кагарлицького району Київської області. Звідси постала й назва культури. Трипільська культура, датована IV—III тисячоліттям до її. е., була поширена па лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході.
За своїми типологічними ознаками і географічно-територіальними зв’язками трипільська культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну, Валканського півострова, острівного Східного Середземномор’я і Малої Азії. Цей факт має вирішальне значення для орієнтації в наших дальших етногенстич- IIих пош\ках.
Розкопки трипільських поселень за радянських часів в ЗО— 40-х рр. в урочищі Коломийщипа коло с. Халеп'я на Дніпрі, в с. Володимирівна на Південному Бузі і в с. Лука-Врублівецька на Дністрі дали можливість з достатньою повнотою з’ясувати картину доби. На поселенні Коломийщина І протягом п’яти років (1934— 1938) було розкопано 39 наземних жител. Житла розташовувалися по колу одно біля одного. Середина селища лишалася незабудова- ною. Спору жду валися житла з лози, дерева і глини. Каркас з дерев’яних плах і лози вкривався ззовні і зсередини грубими шарами глини. Житла були великі, площа деяких з них досягала 100— 140 кв. м. Оскільки стіни модельок вкрито різнокольоровим орнаментом, можна гадати, що й стіни селищних будівель теж були помальовані з такою ж декоративною ефектністю.
При розчнетці площадки Ле 24, загальною площею 126 кв. м (18 X 7 .«), розкопуваної нами в 1937—1938 рр. протягом двох польових сезонів, вперше були виявлені рештки трьох внутрішніх перегородок. Нижні частини обвуглених дерев’яних стовпів (з дуба) розміщувалися попарно в місцях перегородок. З трьох пар обвуглених дерев’яних стовпів, що служили опорою для даху, пощастило знайти залишки п’ятьох. Відкриття цих стовпів дозволило нарешті з’ясувати структуру трипільського житла: три поперечні перегородки поділяли житлову споруду на чотири окремі камери, в кожній з камер була піч з біляпічним підвищенням, складеним з глиняних вальків (лежанкою) 1.
1 Звітні відомості про розкопки площадки № 24, опубліковані у нступпій статті T G. Пассек (Трипільське поселення Коломийиіинн — Трипільська культура, том 1, К-, 1940, стор. 23). з також вдруге к монографічній праці
і С. Пассек (Периодизация трипольских посилений (III II тысячелетия до н. э.).— МИА, 1949. N? 10. стор. 140. мал. 72. 1. 73. /). Ініціатива розкопок селища в урочищі Коломийщина н 1934 -1937 рр. належала С C. Магурі, в 1938 р.— Т. С. Пассігх
Англійський дослідник Г. Чайльд користувався виданням «Трипільська культура» (Київ, 19-10). звідки віп переніс до своєї відомої книги »The dawn of european civilization» London, 1950 деякі хибні концепції, як, наприклад, про «багатошаровість підлог*, що «підлога складається з кількох шарів», що ці підлоги «навмисне обпалювалися за допомогою розкладених па них вогнищах», що «багатошаровість є наслідком оновлення підлог, яку іноді супроводжується
119
Велика загальна площа житла сиідчила, що в ньому містився окремий родинно-господарський колектив, пов’язаний узами кровної спорідненості. Якщо в кожному великому житлі мешкало щонайменше до 20 осіб, то в селищі повинно було жити принаймні 500 общинників.
Наявність перегородок, поділ житла на окремі камери, печі в кожній з камер перекопують, що домовий родинний колектив не був позбавлений елементів порізненості. Іншими словами, сімейно-господарська порізненість уже вторглася в общинно-родовий колективістський уклад доби. Певне, на чолі домової господарської групи, що мешкала в житлі, стояла домогосподиия, навряд чи це був гос- подар-чоловік.
Поселення Коломийщина І протягом п’яти років (1934—1938) було розкопане повністю. Це дозволило з’ясувати структуру селища і його господарське призначення. При розташуванні жител по замкненому колу 1 і при діаметрі поселення 160—170 м, коли внутрішня частина лишалася незабудованою, стає ясним, що Коло* мийщина являла собою селище-обору, селище-загін тину крааля, властивого для поселень скотарських народів. У скотарських народів селище і загін не диференційовані.
Шанування селища підпорядковане скотарству як головній галузі господарства. Розташування жител по колу гарантувало захист для худоби, її охорону і спільне утримання. Внутрішня незабу- дована плота в селищі використовувалася як стійбище для общинного стада.
Скотарство в Трипіллі, очевидно, мало приселищний характер. Худобу випасали на розташованих поблизу селища вигонах, на просторих ділянках плато і в суміжних вологих ярах. Скогарство на даному етапі ще не зробилося перегінним з сезонним чергуванням змінюваних випасів влітку та сталих зимовищ в різних лаид-
роашнренним усієї будівлі»; що «такі житла утворювалися внаслідок прибудови до малого дому помешкань, призначених для нових сімей, посталих всередині одного великого господарств» (Г. Ч н й л ь д, У истоков европейской цивилизации. М., 1952, стор. 19G—197). Концпнііи «багатошарових підлог» е ні лгу ком того початкового етапу в дослідженні трипільських «площадок», коли археологи ще не призвичаїлись відрізняти в масивних завалах жител почину під зовнішніх стін, внутрішніх перегородок, печей, Ліляпічних підвищень. Усе це підводилося піл той самий гатунок «підлоги». Щодо думки Криченського, повтореної Чайльдом. ніби нсликі житла являють собою сукуппість прибудов до основного малого житла, то це припущення цілковито відпало після того, як були виявлені перегородки, що поділяли велике житло на окремі камери. Велике житло становило цілість. Ймовірніше було б інше припущення, що в великому житлі н міру потреби споруджувалися перегородки, ХОЧ такс припущення знову зайве, оскільки стовпи, які підтримували дах. визначали місце перегородок.
1 Г. Чайльд помилково говорить про «два коло»: «Поселення я Кодомий- щипі па Дпіпрі складалося я 39 будинків, розташованих радіально у двох концентричних катах» стор. 197 Житла 3, 5. 8 дещо порушують стрункість лінії кола, вони дешо висунуті досередини, але другого внутрішнього кола вони не утворюють (див. Трипільська культура. K., 1940, стор. 17).
120
шафтах, зонах дли зими і для літа. Це станс господарською ознакою наступних періодів в II—І тисячоліттях до н. е.
Починаючи з Хвойки, трипільські племена характеризуються звичайно як хліборобські. Такс визначення набуло ваги історіогра фічної норми, хоч воно неточне. Точиішс було б говорити про скотарсько-хліборобські племена з общинною власністю на худобу, її селищним утриманням і біляселищким спільним випасом.
Характерною ознакою системи господарства у трипільських племен є поєднання скотарства з хліборобством, певна рівновага між цими двома господарськими галузями 1. Аналіз рослинної домішки в глиняних вальках пічних і колон і чн их підвищень і в обмазці стін показав, що трипільці сіяли ячмінь, просо, пшеницю, ярові культури.
Далеко менше, майже нічого не зроблено для з’ясування агротехніки у трипільських племен. Замість того в літературі набула загального поширення запозичена з популярних праць К- Вейлс. Шурца. Е. Гана концепція жіночого мотижного хліборобства, яка зводилась до того, що жінки обробляли городні ділянки роговими мотигами з кам’яними наконечниками. Це ще один яскравий приклад умовних конструкцій, довільно побудованих без жодної фактичної основи *.
Переходимо до основного питання про етнічну приналежність трипільських племен. В. В. Хвойка характеризував трипільську культуру як протослов'янську. Він писав: «Народ, який витворив ці пам’ятки, не міг зникнути безслідно, і був не хто інший, як та галузь арійського племені, якій слушно належить ім’я протослов’ян
1 Іншу характеристику системи господарства у трипільських илсмсп подав свого часу €. Ю. Кричевський. На floro погляд, «система господарства трипільської культури» характеризується «цілковитою перони гою землеробства (городництва) і порівняно підлеглим значенням скотарства, а також мисливства» (Е. Ю. Кричевский, О процессе исчезновения трипольской культури,— Палеолит и неолит СССР.— MHA, 1941, №2. стор. 250). Свій погляд, шо розпиток господарств« н Трипіллі йшов від хліборобства до скотарства, від початкової переваги хліборобства над скотарством до занепаду хліборобетня на пізніших етапах трипільської культури і розвитку скотарства, Є. Ю. Крп
чомський розкинув в кількох працях. Викладена концепція не позбавлена прав- доіюдібності, але нона не н усьому в’яжеться з фактами. Досить вказати на культ буквапіА (пор. знахідку черепа з рогами в Луці-Врублівецькій і біля нлощад ки .N» 2і в поселеппі Коломийщина І) і па структуру енлшц-загонів, як це маі місце у скотарських народів. Пор. у С. М. Бібікова, який пише: «Висновкам Г. Чанльда і Є- Ю Кричсиського суперечить масовість кісток свійських тварин н Луці-Врублівецькій і в Сабатинівці II. Фауністичпі збори з цих пам’яток свідчать про дуже серйозне господарське значення розведення свійської худоби і мисливства вже на ранній ступені Трипілля Важко припустити, щоб згодом, з переходом до розвиненого Трипілля роль скотарства йшла лінією зниження» (C. Н. Бибиков, Ран нетр и польское поселение Лука-Врубле- вецкяя на Днестре.-МИД, 1953, W» 38, стор. 190-191. 282, 285).
3 критикою твердження Є. 10. Кричевського. шо хліборобство трипільців носило городній характер, ннстунив С. М. Бібіков: «Мотмжне хліборобське господарство ледве чи носило городній характер» (С. Н. Б и б и к о в. Поселение Лука-ВруОлевеакая стор. 281). З свого боку. вважа«мо, шо трипіль-
121
і нащадки якої заселюють ще й досі південно-західну Росію» 1. На відміну від Хвойки Е. Р. Штерн замість протослов’ян називає фракійців. Він обстоює гіпотезу про етнокультурні рухи з півночі на південь. «За тих далеких домікенських епох,— говорить він,— культурні течії рухались в напрямку з півночі на південь, і тоді цілком можливо розглядати фракійський народ як носія тієї культури, яка лежить в основі розвитку ранньогрецького життя». Посилаючись на рухи з Північного Причорномор’я, з півночі Балканського півострова на південь і далі на острови Егейського моря, Е. Р. Штерн саме цим пояснює те, що неолітичні культури на території від Дунаю до Дніпра виступають «перед нами тою формою перезеллінської культури, володіючи якою, племена, які вторглися на грецький грунт, почали своє життя» *.
Трипільська культура не є ні слов’янською, ані протослов’янською, так само як вона не є фракійською або протофракійською. Перенесення історичних назв на давні доісторичні епохи, модернізація етнічних визначень не є спосіб розв’язання невирішених питань етногенезу. За браком антропологічних даних варто звернути увагу на реалістичні статуетки, знайдені при розкопках трипільських поселень. Особливої уваги в першу чергу заслуговує статуетка з Володимирівни (1940 р.), описана і опублікована Т. С. Пассек. «Дещо подовжене обличчя з добре модельованим округлим підборіддям відокремлене від короткої шиї. Рот позначено горизонтально витягненим поглибленням. Ніс — горбуватий, дуже виступає, безпосередньо переходить в низьке чоло. Двома заглибленнями округлої форми позначені обидва ока» *.
Низьке, різко скошене чоло, великий горбатий ніс, що зливається з чолом, трикутне вузьке витягнене обличчя з подовженою нижньою частиною і виступаючим підборіддям відтворюють антропологічний тип, який Т. С. Пассек визначає як вірменоїдний. Вона пише: «Хоч риси ці і передаються в певний стилізований спосіб, все ж таки вонн підкреслюють окремі ознаки певного антропологічного типу, на мій погляд, вірмсноїдного. Які б умовні не були ці
ське хліборобство не було иі городнім, ні мотижиим І т. чи. мотижки або кли- новидпі сокирки з кременю нікатн не використовувалися для обробітку грунту. Обробіток грунту із застосуванням мотиги «бо гохи чи плуга зовсім пе е необхідною умовою для запровазжеиня хліборобства. Концепція господарського розвитку хліборобства «від мотиги до плуга», сформульована К Вейле, е історіографічна фікц я. плід кабінетних домислів, полба лсних потрібної документальної основи.
1 В. В. X в о й к я. Каменный век Среднего Поднепровья. — Труды XI АС в Киеве в 1899 г., т. 1, М.. 1901. стор. 12
Труды XIII АС в Скатеринославе в 1905 г., т. I. М.. 190t«. стор. 44 Коицепшю
про етнічні рухи чл неолітичної доби з півпочі па південь до Егейського моря і Малої Азії прийняли Г. Чайльд, О. Меигін. Б Грозний
5 Т. С- Пассек, Периодизация трипольских поселений, стор. 92—93, рис. 48. 2.
122
зображення, їх можна взяти до уваги при характеристиці прадавнього населення Наддністров’я і Наддніпрон’и n UI—II тисячоліттях до н. е., тим більше, що за цієї доби накреслюються значні зв’язки Дніпровсько-Дунайського басейну зі Східним Середземномор’ям і Малою Азією» *.
З вказівкою на вірменоїдний тип не можна не погодитись. Цс слушна вказівка, але при всьому тому її треба поширити, зокрема для конкретності порівнянь годиться згадати про хеттів та інші давні народи Малої і Передньої Азії V За своїми антропологічними ознаками давні народи Східного Середземномор’я і трипільці, за характером їх етнічного типу, відбитого в культових статуетках, дуже схожі: такий же великий, винесений вперед вірменоїдний ніс і низьке чоло. Ці виразні риси обличчя відразу впадають в очі при першому «ліпшому зіставленні.
Досі ми говорили про антропологічний вірменоїдний тип неолітичної людності Наддніпров’я відповідно до того, що дають в даному відношенні трипільські статуетки. Антропологічний матеріал ще вивчений недостатньо. Його небагато, але він вказує на той самий тип людності, що й статуетки *. Так, про черепи з «неолітичних» поховань на Ігренському півострові, розкопаних при будівництві Дніпрсльстану, Г. Ф. Дебсць зазначає: «Черепи відрізняються скошеним чолом і розвиненими надбрівними дугами»4. Про череп, знайдений В. В. Хвойкою при розкопках трипільської «площадки» в с. Верем’ї, Г. Ф. Дебсць свідчить: «Череп з Берем*я типово європеоїдний, мезокранний». Черепи, розкопані Б. Росинськнм в Більчс Злоте (1924 р.), Дебсць визначає як середземноморські і додає: «Опубліковані Росинськнм індекси не дають істотних відмін від черепів з Верем’я і Ліпкап» *.
1 Т. С. Пассек. Периодизации..., стор. 237.
1 Т. C. Пассек ні даначає припагідно одну цікяиу подробицю. про то ндр- то згадати Вкямвши на статуетку-, знайдену и Кошилівцях. вона пише: «Як звичайно дли іюдібпих зображень, дуже горбуяатий nic безпосередньо зливається з чолом.. Голова цієї статуетки мас головний убір у ииглиді досить високого ковпака... Такий же газонний убір характерник я хетському і взагалі перед- ньоазіатському ибранні» (там* же. стор. 237)
1 Б. Грозний, Хеттскне народы и языки. ВДИ, 1938, №2 (11). стор. 15—34; його ж, Доисторические судьбы Передній Азии.— ВДИ. 1940, N» 3-4 (12-13), стор. 24- 45. Кажучи про давню людність Передньої Азії. Б. Грозний відзначає: «З антропологічного погляду населення цієї території належить насамперед до короткоголової передньоазіатської раси, що відзначається т. %н. ііірмсноїдиим носом» (там же. стор. 33): «З скульптур того часу слід відзначити. наприклад, базальтону стелу з У рука, на якій хобряжена боротьба двох чолоиікін нірменоїдного типу з левами» (там же, стор. 39; пор. стор. 42). Пор. алебастрова голова з Бріку (іракський музей) (Г. Чайльд. Древнейший Восток о свете новых раскопок. М., 1956, табл. XXXVII).
* Г Ф Дсбец. Палеоантропология СССР, М.—«П.. 194«. стор. 95. Череп, знайдений в Катом киши ні при розкопках площадки М. J1. Макаревичем в 1938 р., мая такі самі ознаки: низьке, дуже скошене чоло і розвинені надбрівні ДУги. Череп «лгублено.
•Тям же. стор. 96 Ліпкани я Молдлнії. розкопував могильник А- Донич (1931 р.).
123
Від часів трипільської культури нам невідомі жодні рештки мови тодішньої людності Наддніпров'я—Налдністров’я. За браком антропологічних даних нам довелося скористатися переважно з статуеток, за браком мовних — доводиться взяти до уваги географічно- територіальні дані. Географічний принцип може прислужитись в даному разі найкраще як tertium compara tionis, щоб пов’язати культуру і етнос. Пі етнос, ні культура не існують поза географічним простором. Відмовляючись від прямого ототожнення культури і етносу (культура-етнос), ми маємо всі підстави використати дані географічного порядку.
Справді, трипільські пам’ятки не поширюються на схід і на північ від Середнього Наддніпров’я. Принаймні досі в цих районах вони не були засвідчені. За часів трипільської культури територія Середнього Наддніпров’я не виявляє тяжіння на північ до Прибалтики. Ця обставина повинна стати вирішальною при постановці питання про етнічні взаємини носіїв трипільської культури з балго- слов'янами. Говорячи про генетичну спорідненість слов’ян і балтів, лінгвісти, як правило, посилаються на факт їх територіальної суміжності !. Цим підкреслено головне, іцо може нас цікавити. Згодившись з Хвойкою, який назнав трипільців иротислов’янами, ми повинні були б відзначити щільні зв'язки Середнього Наддніпров’я за часів трипільської культури з Прибалтикою. Тим часом цього немає. Трипільські пам’ятки в IV—111 тисячоліттях до н. е. не поширюються на північ, вони не виявляють зв’язків з Прибалтикою. Для Прибалтики чужий антропологічний вірменоїдний тип, засвідчений статуетками, так само як і матеріальна культура на зразок трипільської, мальована кераміка тощо.
Не поширюючись на північ, трипільські пам’ятки виявляють виразні зв’язки з півднем, з Наддунав’ям і, через посередництво Балкан, з острівним Середземномор’ям, Малою і Передньою Азією, як про це вже згадувалося 4.
1 с Немає інших індоєвропейських мовних груп, які були б так близько споріднені, як балтійська і слов'янська*. «Балтійська j слов'янська мови так близькі між схУюю. що консервативна и галузі фонетики і морфології литовська моеа може заступити пезасвідчгну праслов'янську wo*у Особливо показова шодо цього морфологія. Праслов'янська морфологія майже ідентична литовській» (В Георгиев, Исследования . , crop. 218, 221). «Факт схожості спільнослов’янської мови і давніх балтійських мов е безсумнівний. Пояснити його можна лише тим. що давньослов'яиські 1 давпьобалтійські племена знаходились о щільних взаємозв'язках, протягом віків сусідили одні з одними» (Ф. П. Филин, Некоторые проблеми славянского этно- и глотогенеза.— «Попроси языкознания». 1967, № 3, стор. 32).
124
За припущенням, яке висуває О. Я. Брюсов, «створення трипільської культури відбувалося поза межами сучасної території СРСР або лише почасти на крайньому її південному заході» 1. На думку
О. Я. Брюсова, «там, очевидно, в дуже ранню епоху склалися особливо сприятливі умови для розвитку групи місцевих племен, які дуже рано перейшли до хліборобства і скотарства» *.
Справа, очевидно, не в ландшафтних умовах, сприятливих для хліборобства і скотарства, як це гадає О. Я. Брюсов. Мова йде про інше, а саме про відповідний культурно-територіальний масив, який витворюється в IV—III тисячоліттях до н. е. в Східній Європі, в районі Причорномор’я. До складу цього масиву входить територія від середнього Дніпра до Дністра, отже до Карпат, утворюючи цілість з культурами Дунайського басейну, а саме з культурою Ку- кутени (район Аріушд) на Пруті, Петреніті на А\ароші (центральна Трансільванія), Гумельниця на нижньому Дунаї (територія Вала- хіі) *. Сягаючи Малої і Передньої Азії, культури цієї доби включають до свого складу такі елементи в галузі господарства, як скотарство і хліборобство, розвинене гончарство, будівництво жител з глини і дерев’яних плах, мальовану поліхромну кераміку, в культі — культ матері, бика, букранії, жіночі статуетки, вівтарі у вигляді модсльок жител на ніжках і т. д. Ніщо з цього не випадає з культурних комплексів трипільської культури на території від Дніпра до Дністра і від Дністра до Пруту і Дунаю.
Якщо згодитись, що хетто-лувійська, кріго-мікенська, пелас- гійська та інші мови, поширені на території Малої Азії, острівного Східного Серсдземномор я і півдня Балканського півострова, засвідчені писемними пам’ятками ХП—XI століть до н. е., виявляють деякі більві-менш виразні ознаки своєї індоєвропейської мовної приналежності, то у нас будуть серйозні підстави припустити, що носії культури Кукутепи — Трипілля в районі Дунаю — Дніпра належали саме до цієї етномовної групи. Однак для
усіх суміжних і віддалених нід неї археологічних культур. Отже, очевидно, що племена трипільської культури належали до цілком іншої групи, ніж інші племена. які заселювали територію європейської частини СРСР» (А. Я. В р ю - сои. Очерки по истории племен еиропенской части СССР и пеолитическую эпоху, М., 1952, стор. 212). Ці зауваження О. Я. Брюсова надзвичайно цінні. Вони цілком збігаються з тим, що може бути сказано про трипільську культуру і про людність Наддніпроб’я-Наддиістров'я в IV—Ні тисячоліттях до н. е.
1 Т а м же. стор. 212.
* Т а м же. Пор. «Описана нами (трипільська.— ti. П.) культура •» в своїй ос ноні дунайською. Утворення її, ймонірио, було наслідком поширення на схід дунайської культури, що зазнала на собі вплив Егейського світу» (Г. Ч а й л ь д, У истоков..., стор. 206). Ми не поділяємо погляду, що пеона культура витворюються н якомусь центрі і звідти поширюється. Йдеться не про вплив Егейського сніту, а про створення єдиного великого територіально- культурного масиву, иластнного для дапої доби.
125
яснішого уявлення про стномовні процеси на території півдня СРСР в межах Дніпра — Дунаю за доби енеоліту слід звернутися до археологічних матеріалів городсько-усатівської групи.
ДіЛн городеі.ко-усатівеьяої культури (кінець III —початок II тисячоліття до н. є.)
Про добу трипільської культури ми говорили на підставі матеріалів трипільських поселень Коломийщина І і II, що в їх розкопках ми брали участь на протязі трьох років (1937—1939).
Наступний етап репрезентований матеріалами розкопок енеолі- точного поселення в с. Городську Коростншівського району Житомирської області на р. Тстсрсві (Волинь). Поселення в Городську було відкрито нами 1936 р. Згодом розкопки в Городську провадили 1937 р. Є. Ю. Кричсвський, 1939 і 1940 рр. М. Л. Макаревич. Поселення в Городську набуло значення епоніма для пам’яток відповідної хронологічно-типологічної групи, до складу якої входять числснні пам'ятки, що простяглися широкою смугою в основному на Волині. Цс — Колод я жни, Райки на р. Гнилоп’яті під Бердичевом, Білілінка, Ягнятин, Заниіння, Бучач, Копшлівці, Більче Зло- тс, Київ на Кирилівських узгір'ях, Балики на Дніпрі під Ржище- вим, Бортничі, Гнідин, Лукаші Переяславського району, Деснянська Євминка на Остсрщині (розкопки М. О. Макарснка). 1966 р. M. М. Шмаглій лишена Волині між річками Горинню і Ушею, верхів’ями Південного та Західного Бугу і Россю, на річках Случі, Тетереві, Роставиці і т. д. відзначив 46поселень городського типу *.
В археологічній літерату рі довкола питання про культурну приналежність пам’яток городського типу розгорнулася жвава дискусія. Визначалося два протилежних напрямки. Згідно з одним поглядом, пам’ятки городського тину репрезентують «пізнє Трипілля». Як зазначає Т. С. Пассек, «значення відкриття поселення в с. Городську для розв’язання питання про пізнє Трипілля в Наддні- пров’ї, тобто в північному районі поширення трипільських племен, дуже неликс. Для південних районів таке ж значення в Причорномор’ї має Усатово. Звідси я вважаю, пише Т. С. Пассек, можливим називати умовно цей етап городсько-усатівським (сії —уІІ)» а. Іншої думки дотримується О. Я. Брюсов. «Трипілля етапу с/2 і V/2 не є спадкоємним продовженням справжньої трипільської культури»,— зауважує О. Я. Брюсов*.
1 М. М. Шмаглій. Городськонюлннськнй варіант.... стор. 16. мал. І.
1 Т. С Пассек, Периодизация трипольских поселений (111—11 тысячелетне jo н. *.). Глава VI. Поздний (cil— yll) этап Триподья, стор. 158—189. Про пізньотрміїільську культурио-тиоологічну приналежність лам яток городського типу говорить М. М. Шмаглій: «Культура цих племен брала початок у розвинутому Трипіллі й сганонила дальший стіп його рочннтку на рубежі 111—II тисячоліть до п. о.* (М М. Шмаглій. Городсько-волннський варіант..., стор. 35. 37).
3 А. Я. Брюсов, Очерки. .. стор. 242. Того ж погляду дотримуються Вол. Думитрсску і Т. Сулімірськнн. «Брюсов виступає проти погляду, згідно
126
Немає сумніву, іцо розв’язання цього питання має принципове значення, але головне завдання полягає в тому, щоб показати відміни між етапами, репрезентованими Городськом і Коломийщи- ною — Володимирівкою. Відміни ці виразні й чіткі. Почнімо з топографії селищ. В Трипіллі «вибір місця поселений здебільшого не був зв’язаний з міркуванням фортифікаційного порядку» 1. Поселення трипільської доби розташувалися на відкритих просторах розлогих плато на відстані від більших річок. Коломийщина знаходиться в 4—5 км від Дніпра. На городському етапі тип селищної топографії істотно змінюється. Плоска рівнина степу не вабить поселенців. Поселення в Городську винесено на високий стрімчастий береговий мис, оточений ярами. Своїми крутими схилами він високо підноситься над заплавними луками низин р. Тетерева. Селище набуває ознак городища *.
Не менш грунтовні зрушення відбуваються і в системі господарства. Для Трипілля на етапі Коломийщинн — Володимирівни характерні перевага в складі стада великої рогатої худоби і обмаль або паніть подекуди цілковита відсутність коня а. На наступному
л яким культура Городська і Усатова репрезентуй кінцевий етап трипільської культури. Цілком очевидно, що паша точка зору, ниявлепа ше в 1951—1952 рр., цілком відповідає думці Брюсова» (Vf. D u m і t г e s с u. Origine ct čvoíu- tion de Ія civilisation de Cucuteni-Tripolie.— Archeologie, t. XIV. 1963, стор. 27. прим. 68; T. S u 1 і ш i r s k i, The of the survivnl oi the Tripoly culture.— Proooedinß of the Prehistorie Society, т. XVI, Cambridge. 1950. стор. 42—51).
1 Т. С Пассек. Трипільське поселення Коломийщина. Розкопки 1934— 1938 рр.. стор. 29.
1 «Поселения в Городську розташовані' на шпилі високого мису, утвореного яром, на дні якого тече струмок, та річкою Тетерів. Так само на береговик узгір’ях Дніпра розташовані поселения в Ки*иі на Кирилівській вулиці. На мисі, на високій кручі, знаходилося селище н урочищі Гард біля с. Балики Ржшцівського району па Дніпрі... Згадаймо також придеснянську Євминку» (В. П. Петров. Поселення в Городську, стор. 342). Пор. и пізніших розкопках 194о 1947 рр. в с. Паволочі Попільнянського р-ну Житомирської обл.: «Поселення розташоване на високому місці праного берега р. Роставиці. Конфігурація мису нагадує городище» (M. J1. Макаревич, Трипільське поселення біля с. Панолочі.—Археологічні пам'ятки УРСР, т. IV. K.. 1952, стор. 96).
* «Біля Колодистого були знайдені кістки бика, свині, кози. В Петрензх були знайдені кістки вівці, кози, свині, бика. В Сушкінці трапилися кістки бика, свині, дрібної рогатої худоби». «Кінські кістки знаходилися не завжди. Деякі дослідники взагалі не знаходили кінських кісток» (Трипільська культура на Україні, K.. 1926, стор. 103—105). В 1927 р. В. І. Громова, користуючись остеологічними матеріалами з розкопок С С. Гамченка на Поділлі (Кринички, Корити«*. Любушкин посад), а також з Сушківки (Уманщина), констатує: «Найголовнішу роль грають кістки бика», «власне, свійського коня трипільці не мали» (В. Громова. Материалы к гкииаиию фауни трипольской куль- TyPbÍ4~ Ежегодник зоологического музея АН СССР. 1927. стор. 88. 101). «Нагоільша кількість кісток на поселенні Коломийщина належить свійському бику». «В Трипіллі кількість кісток коня дуже незначна» (Т. С. Пассек, Периодизация..., стор. 153). «На ранніх трипільських поселеннях (Криничка, Любушки и посад. Сушківка і Коломийщина) скрізь домінують кістки свійського бика» (там же, стор. 159).
«Для Луки-Врублівецької можна з цілковитою пеииістю говорити про найголовніше положення бика в стаді». «Значне число особин (не менше 42) нале-
127
етапі, при переході до гбродського етапу, картина ..шінюється. Спостерігається виразний розвиток конярства. Так, 1936 р. при наших •юзкопках на мису в Городську було знайдено, за визначенням
Що можна сказати з цього приводу? Т. С. Пассек вважає можливим говорити про «систему в основі своїй хліборобського господарства на ранніх етапах Трипілля» і про «збільшення ролі скотарства па пізніх» *. Твердження про хліборобське в своїй основі господарство трипільських племен і про перехід в дальшому до скотарства відповідає загальній тенденції Б. В. Хвойки пов’язувати Трипілля з хліборобством, а хліборобство з слов’янами, але не в’яжеться з відомими нам реаліями. Загальний напрямок господарського розвитку від Коломийіцини — Володимирівни до Город- ська полигае не в переході від хліборобства до скотарства, а в змінах, які зазнає останнє. Змінюється склад стада, зростає кінське иого- лівуя \
жить бику, свійській свині (93 ос.), козі (33 ос.), вівці (5 ос.)*. «Кінь репрезентований 4 особинами, що до загального числа видів свійських тварин становить 2,1%» (C. Н. Бибиков, Поселение Лука-Врублевецкая, стор. 182, 184, 185).
1 «Як бачимо, були знайдені кістки великої рогатої худоби (бика, корови),
коня, спині, вівці або кози (швидше, на думку І. Г. Підоплічка, вівці). Отож, цілком коистапииію факт наянмості скотарства: місцеві жителі розводили велику рогату молочну худобу; існували також конярство, свннарстко і вівчарство. І. Г. Підоплічко нідзпачае, що «кістки коня мають ознаки споживання в їжу» (В. П. Петров, Поселення в Городську, стор. 346).
3 Є. Ю. Кричевський, Поселення н Городську. стор. 432.
а Ці дані в розкопок М. Л. Макаревича наведені в пр.: Т. С. Пассек, Периодизация..., стор. 139. «Для пізнішого етапу Трипілля, репрезентованого поселенням Городське на р. Тетерів, склад фауни деіцо змінюється эя рахунок кількості кісток коня, що займає перше місце и списку фауни, і далі а пнехід- пому порядку — бика, свині, вівці» (С- Н. Бибиков. Поселение Лука- Врчблевецкли, стир. 181, 185).
' * Т. С. Пассек. Периодизация..., стор. 159. На тих же позиціях стоїть Є. Ю- Кричевський. На його погляд, «зростаюча потреба в пасовищах в умовах нее поширюваного пастушого скотарства» була «основною причиною зміни поселепня». «Поселення в усіх відношеннях позбавляються свого специфічно хліборобського характеру» (Е. Ю. К р и ч е в с к и й, О процессе исчезновения..., стор. 252).
й «Розкопки остаїшіх рокін сгпердили, що дія пізнього Трипілля кінь стає ознакою господарства (Усатоио, Городськ)» (В. П. Петром, Поселення Городську..., стор. 346, прим. 1). «Велика кількість кісток копя заслугонуе на особлину увагу. Для кінця трипільської культури характерний розвито* конярства. З цього погляду треба піджити, що Усатоео розташоване и степовій смузі, а Городськ — в лісовій. При спільному типі кераміки Усатово і Городськ вказують також і на однаково розвинене копярство, тим часом як класичне Трипілля або зовсім не дає кісток коня, або дає їх обмаль. Змінюється тип гос
128
Більша кількість кінських кісток в Городську, порівнюючи з Коломийщииою, дала привід Є. Ю. Криченському «вважати коня найважливішою твариною у древніх мешканців Городська» і, згідно з цим, твердити, що «конярами виявляються переважно жителі Городського поселення» '. Є. Ю. Кричевський, як це часто буває у нього, пішов далі, ніж цс дозволяють факти. Збільшення кінського поголів’я на городському етані є безперечний факт, але це ще не дає підстав визначати тодішню людність як конярів. Ко- нярство-вершництво ще не стає характерною ознакою доби.
Лишимося в межах фактичних даних. На етані Городська йдеться лише про початкові тондсиції розвитку конярства, зв’язаного з вершішцтвом, як явищем господарського та соціально-станового порядку. Конирство-вершництво, поєднане з перегонним скотарством, із зонально-ландшафтним розчленуванням зимовищ та літовищ, з виникненням вершництва як окремого стану, стане здобутком бронзового віку й скіфських часів.
З поступовим збільшенням господарської ролі конярства зростає швидкість, збільшується відстань пересування, збройна активність суспільства, а в залежності від цього також потреба в обороні. Звідси зміни в топографії і структурі селищ. Селшца-загони типу Коло- мийщини перетворюються на городища. Згодом у скіфів вони стануть могутнішими фортецями, величезними за розмірами на зразок Шарпинського.
Говорячи про зменшення питомої ваги землеробства у город- ських племен, Є. Ю. Кричевський аргументував цс положення порушенням зв’язку з чорноземними грунтами лісостепової зони, як це було на етапі Коломийщини — Володимирівни 2. Дозволимо собі не згодитись з цією аргументацією. Зміна грунтів сталася, але в лісовій зоні хліборобство не зазнає втрат в системі господарства, не губить свого господарського значення, воно лише змінює свій характер, стає підсічно-вогневим і вся система господарства набуває нового напрямку, іншого профілю, властивого для лісової смуги.
подарства: на перший план виступають ноні фактори, які досі не грали ролі» (там же, стор. 367, прим. 1).
1 Е. Ю. Кричевский, О периодизации..., спір. 250. Супроти твердження про «домінуючу роль конярстна на пізньому етапі Трипілля* виступив М. М. Шмаглі'й. «Можна говорити про більше значения конярства на пізньому етапі Трипілля, але ніяк не про його переважання» (М. М. III м а г л і й,
Городсько-волннський варіант..., стор. 35).
3 Характерні: взагалі для нісл ятри нільської стадії зникнення зв’язку поселень з землеробськими грунтами виражає певне зменшення питомої ваги землеробства в усій системі господарства цього часу. Таке зниженпя ролі землеробства цілком компенсувалося пеухильпнм ростом скотарства» (Є Ю. Кричевський, Розкопки на Коломийщнні і проблема трипільських площадок.— Трипільська культура, т. і, K.. 1941. стор. 583). Пор.: «Хліборобство цих часів уже втрачає своє колишнє переважання... Трипільські хлібороби постійно селилися на лесоно-чорноземних группх плато... Легоно-чорноземні грунти заступаються піщаними» (Е. Ю. Криченск и й, О процессе..., стор. 251).
9 і—isii
129
На гиродському етапі зростає значення мисливства \ збільшується потреба в знаряддях праці і зброї, зокрема, поширюється використання стріл, чого не було перед цим на етапі Коломийіци- ни—Володимирівни. Лук стає головною зброєю чоловіків *.
Натомість підупадає жіноча праця, домобудівництво і керамічне виробництво. На городському етапі домобудівництво явно деградує. Для часів Коломийшини — Володимирівни характерні великі будівельні споруди, житла, поділені на кілька камер, в кожній з яких піч з колопічннм підвищенням на глиняних вальках (лежанкою). Залишки цих споруд становлять масивні й міцні багатошарові звалища. Зовсім інше спостерігається за часів Городська. При роз- чистці звалиш в Городську відкриваються рештки черінців і порізнені купки одношарової печини. Великі будівельні споруди попередньої доби поступаються житлам малих розмірів. Подекуди півземлянки заступають наземні житла. Замість печей робляться відкриті вогнища.
Те саме доводиться сказати А про керамічне виробництво. Воно також деградує. Посуд втрачає ознаки своєї колишньої мистецької вишуканості, дбайливої технічної досконалості, перестає бути прел* мегом високого естетичного милування, як це було досі. Орнаментація на посуді спрощується. Для кераміки з Городська особливо характерна нарізна, ямкова, ялинкова, шнурова орнаментація, зроблена притиском нігтя, пальця, штампа, відбитком перевитого мотузка. Переважає остання. Кераміка, прикрашена шнуровим орнаментом, найпоширеніша. Крім Городська шнурова орнаментація засвідчена на поселеннях з Єоминки, Лукашів, Києва, Паволочі, Колодяжного, Новочорториї на р. Сіучі, Троянова, Завишні під м. О.»колем та ін. *
1 Про велике значення мисливства о господарстві городських племен Волині свідчать дані археологічних розкопок. Розкопки u Городську дали 1937 р. знахідки кісток лося, ведмедя, алени, кабана, бобра, 1939 р.— кабана, лося, тура, олепя, козулі, нидри. Розкопки М. Л. Макаревича в с. Паволочі на |». Роставиці 1547 р. дали кістки тура, свині дикої, ведмедя, лисиці, бобра, зайця, косулі, оленя (див. М. Л. Макаревич. Трипільське поселення в с. Наволочі.— Археологічні пам'ятки УРСР. т. ÍV. K.. 1952. стор. 102).
г На городському етапі, на стані С/П, за означенням Т. G. Нассе*, «зростає- кількість знарядь я кременю, особливо ікмнирені крем'яні иаконеч- пики стріл, такі нечислешіі на попередньому етапі. Характерними стають також крем'яні клиновидні сокирки. Крім НИХ». НННЧаЙНИУИ стають кам’яні просвердлені сокири» (Т. С. Пассек. Периодизация..., стор. 188). На Коло- мивщині «до 1937 р. не було зпайдено жодного крем’яного наконечника стріл»; вагомість и поселеннях городського часу «значно збільшується кількість і різноманітність крем’яних знарядь», «в 1930 р. в Городську була знайдена серія трикутних, часто я нигнутою основою, крем’яних наконечників стріл» (Е. Ю- К р и ч с в с к и й, О процессе..., стор. 251). Докладний огляд знарядь
з розкопок 1936 р. див.: В. П. Петров. Поселення в Городську, стор. 348 — Зоо, рис. 2—28.
130
Разом з групою кухонного ііосулу в інвентарі городськнх поселень репрезентована кераміка кращого гатунку з відмуленої глини, ьррного випалу, із згладженою поверхнею, вкрита мальованим розписом.
1936 р. на поселенні в Городську виявлена була невелика, округлої форми, посудинка з тупими короткими ріжка ми-вушками, по- лальована в сіточку 1. Про мальований орнамент на цій посудині Т. C. Пассек зауважує: «Городська знахідка становить виключний інтерес як ланка, якої досі бракувало в загальному ланцюзі розвитку малюнка... Отковий орнамент — найхарактерніший для мальованих посудин городсько-усатівського етапу» *. Аналогічні, дуже подібні посудинки засвідчені й на Півдні. Вони відомі з таких пунктів, як Білозерка на Дніпрі коло Херсона, Усатовс на правому березі Хаджибсйського лиману та Червона Сюбідка, під Одесою, Паркани і Тернівка поблизу Тирасполя (Молдавія), а також Шабалат Одеської обл., Животилівка Новомосковського району Дніпропетровської обл.
Ці типологічно-територіальні зв’язки якнайкраще орієнтують нас в історичній ситуації, як вона склалася наприкінці енеолітичної доби. Городсько-усатівські пам’ятки заступають памтятки попереднього часу типу Коломийщини — Володимирівни. Порівнюючи з попередньою добою вони просуваються на північ в лісову зону і на південь в степ.
Для пам’яток обох цих смуг, степового Півдня і для Полісся на Півночі характерні ті самі культурно-господарські явища, однакові зрушення в порівнянні з попереднім етапом зростання кінського поголів’я в складі стада, збільшення кількості кам’яних і кістяних знарядь праці, поява різних гатунків озброєння, бойових сокир і стріл, довізних металевих кинджалів на Півдні. Набуває поширення лук; відповідно до зростання конярства і застосування лука, очевидно, саме на городсько-усатівському етапі вперше з’являється лучник-вершник. Селища розташовуються на високих мисового типу берегових узгір’ях, над долинами великих річок.
ську, на лівому березі р. Тетерів, ми маємо таку картину... Крім відбитків шнура трапляються "нігтеві і неправильно округлі вдавлення» (А. Я. Брюсов, Очерки..., стор. 241). Пор. М. іМ. Шмаглій, Кераміка поселень город- ського типу.— Археологія, т. XIII, 1961, стор. 25—37; його ж. Городсько- волинський варіант..., стор. 24—29, табл. 111—V.
1 В. П. Петров, Поселения в Городську, стор. 372—376, рис. 87. І940 р. M. JI. Макаревич при розкопках в Городську знайшов два фрагменти, один — подібно до форми горщика і другий — конічної помальованої покришки. їх опубліковано (Т. С. Пассек, Периодизация.... стор. 165, рис. 83, 5, 7. Пор.
А. Я. Брюсов, Очерки..., стор. 241).
з Наволочі М. М. Шмаглій пише: еРоалис ич носився темпо-коричнеяою або чор- ною фарбами. Орнамент складався з прямих паралельних ліній, що створювали малюнки косої сітки, хвилястих та дуговидних ліній і т. д.» (М. М. 111 м а- г л і й, Городсько-волннськнй варіант..., стор. 26, табл. V, 1—7).
9*
131
Разом із змінами в господарському житті змінюється і склад кераміки. Про зрушення і» Усатові О. Лагодовська відзначає: «В цьому відношенні дуже показовою є кераміка. Перша група характеризується глиною рожево-жовтих тонів, розписом поверхні в одну-дві фарби, чорну або темно-коричневу, часто в сполученні з червоною... В цій кераміці, з одного боку, продовжуються традиції трипільської розписної кераміки, а з другого — тут вже є багато істотно нового. Така кераміка була широко розповсюджена у пізньотрипільських племен Степу і Лісостепу. Друга група кераміки представлена посудинами, зробленими з глини, що має домішку товченої черепашки. Орнамент вдавлений — вірьовочний і пальцевий. Найпоширенішим був вірьовочний орнамент, особливо серповидний, зроблений перевитою вірьовочкою. Серповидний орнамент в усатівській кераміці був широко розвиненим і визначаючим. Можна вважати, що цей своєрідний орнаментальний стиль тут і складався. Кераміка цієї групи має ряд спільних рис з керамікою поселень типу Городська: склад керамічної маси, форми посудин, особливості орнаменту» *.
Наявність групи мальованої кераміки в Городську і Усатовому стверджує збереження типологічно-територіальних зв’язків, властивих для доби культури Кукутени — Трипілля. На городсько-уса- тівському етапі, як і на попередньому етапі Кукутени — Трипілля, зберігаються давні зв'язки з Наддунав’ям, Б&іканами, Середземномор’ям, Малою Азією *.
Особливо виразно зв’язки з Середземномор’ям — Малою Азією засвідчені знахідками в Усатові кинджал і в. Цс «плоскі, трохи ребристі клинки із наскрізними отворами для прикріплення дерев'яної рукоятки» *.
Поява шнурової орнаментації в керамічних комплексах пам’яток городсько-усатівської групи Полісся і Причорномор’я свідчить про ті зміни, які сталися в цей період. Шнуровий орнамент є безпереч
1 О. Ф. Лагодовська, Пам’ятки усатінського тнву.— Археологія, т. VIII, 1953. стор. 98
* Городську — Усатовому відповідають « Румунії Фольтешті - Городище (див. VI. Dumitrescu, Civilisation..., стор. 27—31).
я «Усатівські племена одержували метал з Піпдня, з островів Егейського моря, а також іа Західної Малої Азії. Деякі усатівські кинджали аналогічні кинджалам ч о. Кріт, а саме з Кумасу*. «Пам'ятки уся ті всь кого типу слід датувати кінцем III — самим початком II тисячоліття до н. е. Підстзиою для такого датування, насамперед, е мідні кинджали, аналогічні кинджалам ранмьо- мінойського III та середиьомінойського І періодік» (О. Ф. Лагодовська, Пам’ятки усатівського типу, стор. 99, 104, рис. І). Це твердження відповідає поглядам Т. С. Пассек (Периодизация..., стор. 210. рис. 97. 1 Іор. В. Г. Збе- новнч, Про кинджали усатівського тину.—Археологія, т. XX, 1966, стор. 38—46. табл. І—II).
На півпочі, в околицях Києва, н могильнику біляс. Червоний хутір н 1940— 1951 рр. були янайдені мідні кинджали, подібні до усатівських (див. В. М. Д а-
132
на інновація. Для культури Кукутсни — Трипілля він не властивий. І хоч О. Лагояокська була ладна, як ми бачили, ствердити, шо «зроблений перевитою вірьовкою» орнамент постав саме н Усатово- ку, з цим не можна згодитись. Шпуровий орнамент не є япищс місцевого походження.
Як слушно зауважує C. С. Бсрсзанська, «в історії Середньої-о Подніпров’я одним з найскладніших періодів є рубіж III і II тисячоліть до н. с., котрий співпадає з масовим переміщенням илемек шнурової кераміки, зміст яких археологи намагаються розгадати уже багато десятиліть» 1. Якщо мальована кераміка веде нас на Дунай і звідти на Балкани і в країни Середземномор’я, то для шнурової кераміки в пам’ятках городсько-усатівської групи накреслюється зовсім інший напрямок зв’язків. Цс — Прибалтика і Центральна Європа.
Г. Чайльд в своїй широко відомій праці «У джерел європейської цивілізації» подав стислий, але досить вичерпний огляд концепцій, які висувалися з приводу питання про взаємини між археологічними пам’ятками Причорномор’я і Центральної Європи. Першим виступив Г. Коссіна (1910 р.). Він прокламує Drang nach Osten, «рух на Схід». Згідно з Коссіною, сінну ровики» з своїми бойовими сокирами, рухаючись на Схід, досягли Балкан, Малої Азії і Кавказу (Mannus, І—11). Коссіну підтримали Оберг, Форсандер, Бікер, Агдс (Mannus, XXV, XXVIII). Концепція Коссіни стала ідейною зброєю фашизму. Мірес, Борковський, Сулімірський висунули протилежний погляд, який полягає в тому, що рух відбувався в напрямку, протилежному міграціям, про які говорив Коссіна. Кераміка Причорномор’я послужила прототипом для посуду Центральної Європи 2.
Цього досить, щоб побачити всю умовність подібних суперечливих конструкцій. Як зауважує, підсумовуючи, Г. Чайльд, «риси, спільні для всіх культур бойових сокир, надто нечисленні і розпливчаті, щоб служити достатньою підставою припускати міграції в будь-якому напрямку» 3. З цим зауваженням не можна не згодитись. Посилання на міграції ніякий не порятунок, не вихід з труднощів. На даному рівні наших знань, надто поки що неповних, доцільніше лишитися в межах джерел і обмежитись спробами зрозуміти їх доказову сутність.
Вданому разі, замість сперечатись про напрямок міграції з Причорномор’я до Саксо-Тюрінгії або з Тюрінгії до Причорномор'я, було б принципово важливіше засвідчити зміни в географічних контактах на етапі Кукутени — Трипілля і на городсько-усатівському етапі. На етапі Кукутени — Трипілля контакти йшли в напрямку до Егейського світу і Малої Азії. ІІа городсько-усатівському етапі
СС. Верезанська, Деякі питаппя історії Середнього Подніпров’я в enoxv ранньої броши.— Археологія, т. XX. 1966. стор. 47.
Г. Чайльд, У истоков..., стор. 241—242.
Там же, стор. 243.
133
ці контакти зберігаються, але поряд з тим налагоджуються і міцніють зв’язки з Заходом і Північчю, з Центральною Європою і Прибалтикою, які були відсутні за попередньої доби трипільської культури.
Що можна сказати про етнічну приналежність місцевого населення Полісся і Причорномор’я на городсько-усатівському етапі? Очевидно, не багато, та все-таки деякі моменти можна зазначити. Варто почати з статуеток. Особливий інтерес становить сидяча жіноча статуетка з Колодяжина. У неї «витягнена вперед рука і дуже висту паючий з горбочком ніс» *. Не менш характерна інша статуетка, здобута М. Л. Макаревичем при розкопках пізньотрипільсько- го поселення в с. Паволочі на р. Роставиці. Ця фрагментована фігурка становить собою відламок голівки «з реалістичним зображенням горбоносого обличчя» *.
Якщо статуетки з Колодяжина і Паволочі реалістичні і відтворюють правдивий етнічний тип тодішньої людності на рубежі III—
При всій прикрій недостатності антропологічних матеріалів дещо є в нашому розпорядженні. Цс поміри кістяків з одеського кургану в Слобідці Романівні. Розкопки провадив А. В. Добро- вольський, обміри—Д. К. Третьяков5. При обмірах кістяків Д. К. Третьякова вразило тс саме, шо вражає і нас в статуетках: скошене чоло, розвинені дуги в одного з черепів (№ 6, з могили № 25), що дало підставу говорити про ознаки «неандерталоїдності». Як зауважує Г. Ф. Дебець, «найбільш сильне надбрів'я і найбільший нахил чола серед доліхокранних черенів відзначені у нандрев- пішого з них»4. Отже, сумнівів не лишається, статуетки реалістичні. Вони мають документальну цінність. Тобто, інакше кажучи, людність на обох етапах, на етапі Кукутени — Трипілля і за доби Городська—Усатова, не змінила своїх етнічних ознак. Вона та сама. Це ніякі не пришельці. Жодної міграції не було. Не було руху пра-
1 Статуетка з Колодяжина публікувалася неодноразово (див. Т. С. Пассек. К вопросу о древнем населении в Днеировско-Днсстронском бассейне,— «Советская этнография», т. 6-7, 1947; Периодизация..., стор. 175, рис. 90, 2; М. М. Шмаглій. Волинсько-городський варіант..., стор. 33, рис. VIII, 6).
1 М. Л. Макаревич, Трипільське поселення біля с. Наволочі.— АП, т. IV, 1952. табл. II. 2. «На довгастому оналі обличчя статуетки з Наволочі модельовані виступаючий ніс з горбочком, округлі щоки, насічками позначені рот і очі» (М. М. Шмаглій. Волипсько-городський нлріант ... стор. 32, табл. VII, г).
4 Г. Ф Дебсц, Палеоантропология СССР. стор. 102. Пор. В. А. Горо д п о в. Классификация погребений Одесского кургана.— Отчет Московского Истооического музея аа 1915 год. М., 1917.
«34
германців на Схід, вторгнення з Заходу, заселення країни чужинцями.
Питання доводиться ставити інакше. Замість говорити про експансію сишуровиків» і про переселення, треба гокорити про культурно-типологічні зміни, зміни в географічних контактах, про змінені форми й межі в консолідації населення Причорномор’ї« — Полісся, Прибалтики та Центральної Європи.
Географічним контактам відпоиідають культурні, зв’язкам культурно-географічного порядку — етномовні, хоч, розуміється, справа не йде про взаємозалежність і тим більше про ототожнення. Мова є мова, і про етномовну приналежність населення ми довідуємося з лінгвістичних джерел, а ніяк не інакше. Жодне спрощення при цьому не може бути виправдане *.
Про етномовні контакти, що постають між племенами сиеолітнч- ного віку Причорномор’я — Полісся та Прибалтики і Центральної Європи, свідчить наявність балто-слов’яно-германських мовних ізоглос. Вперше вони могли постати лише за даної доби. Щоправда, говорячи про балто-слов’яно-гермаиські ізоглоси, які сходять до кінця енеолітичної доби, треба мати на увазі, що балтійські,
1 Для енеолітичної диби справа йде про географічні і культурні контакти, як вони накреслюються спочатку на етапі трипільської доби, а толі змінюються на наступному етапі, кати культуру Кукутени — Трипілля десь па рубежі III—II тисячоліття до н. є. заступають пам’ятки типу Городська* Уса тового в СРСР і Іородишня — Фольтешті в Румунії.
На городсько-усатівському етапі набуває поширення шнурова кераміка, зростає кіиськс поголів'я, «збільшу* ться кількість знарядь з кременю, зокрема широко розповсюджуються кремінні наконечники стріл, такі рідкісні на попередньому етапі..., набуває поширення шнурова кераміка. Характерними стають також крем’яні клиновидні сокири з заполі ровн ним и лезами і грубо обробленими боками. Крім того, звичайними є кам’яні просвердлені сокири (дни Т С. Пассек, Периодизация..., стор. 188; пор. Л. Я. Брюсов, Очерки. .. стор. 232).
Т. Лср-Сілавінськнй так характеризує етпо-глоттогенетичиий злам на цьому етапі: «Наприкінці неолітичного віку, тобто в кінні III тисячоліття до н. е., області від басейну р. Ельби і балтійського узбережжя аж до кордонів середнього басейну Дніпра займали племена т. зв. культури шнурової кераміки... Простір, зайнятий культурою шнурової кераміки, географічно майже відповіла* поширенню діалектів, які визначаються в мовознавстві и к північноіндоєнро- пейські_(тобто як мовні предки балто-слое’ян і германці в) *ТГГ ТІ е р- С n лі-
З свого боку ми уникали б говорити про «племени шнурової кераміки». Визначення культури на зразок «культура шнурової кераміки», «бойових сокир». «кулястих амфор» і т. д. не може бути визнана слушним. Ми віддаємо перевагу визначенню археологічних культур за відповідною пам'яткою, яка ре- прел'чтус культуру як цілість.
135
слов’янські і германські мови в їх остаточній історичній завершеності в исй час ледве чи існували *.
Література про лексичні зв'язки між германськими і балтійськими мовами велика і різноманітна. Досить назвати імена авторів, які працювали на цій ниві: К. Уленбек, Г. Гірт, Ст. Младе- нов, Стендер — Петерсен, М. Фасмср, В. Кіпарський, Е. Френкель,
В. Гсоргієв, Е. Георгієв та in. 2
Як нам добре відомо, місцева людність в межах від Дунаю до середнього Дніпра за доби Кукутени — Трипілля мала щільні звязки з Середземномор’ям — Малою Азією. На етапі Городська- Усатового ці зв’язки не уриваються, традиції давніх тисячолітніх контактів з культурами мальованої кераміки сгейсько-малоазіат- ського світу зберігаються. Та при всьому тому загальна історична ситуація докорінно змінюється. Місцеве населення, утримуючи традиції спадкових зв’язків з Півднем, налагоджує на городсько- усатівському етапі нові, не властиві попередній добі контакти з Заходом і з Прибатгнкою. Відбуваються істотні зміни в господарській структурі суспільства, в напрямках географічних контактів, в явищах матеріальної культури і мови.
Припускаючи, що найраніші германо-балто-слов’янські мовні зв’язки налагоджуються саме на городсько-усатівському етапі, ми не подаємо тут відповідних мовних ізоглос і не спиняємося на їх розгляді. Вони є, їх багато, вони відомі, добре вивчені і цього досить. Для летального розгляду германо-балто-слов’япських ізоглос, їх класифікації і хронологічного визначення знадобилася б окрема спеціальна монографія. В даному разі доцільніше піти іншим шляхом і показати, які етномовні зміни сталися при переході від трипільської доби до Городська-Усатового.
Б. В. Горнунг в своїй доповіді на з’їзді славістів 1963 р. «сИз предыстории образования общеславянского языкового единства», так озаглавив третій розділ своєї праці: «Відрив мовних предків «лротослон’ян» від найдавнішої південно-східної зони індоєвропейських діалектів, експансія «культур бойових сокир» і утворення нової північно-західної діалектної зони» (стор. 36—50). В основу етномовних процесів, пов’язаних з розмежуванням «найдавнішої» і «нової північно-західної діалектної зони», В. В. Горнунг кладе посилання на «рух носіїв культур бойових сокир і культур шнурової кераміки наприкінці III і на початку II ст. до н. е.»*.
1 «Оюв'яио-герминські MODI!і ізоглоси сходять до часів, коли ні власне слов'янських, ні власне германських мовних груп ще ас існувало* (Ф. П. Филин, Некоторые проблемы славянского этао- и глоттогеиеза. стор. 33).
1 3 вітчизняних -шторів. крім згаданої праці В. Ь. Мартинова, слід назвати працю (Н. С. Чемоданов, Место германских языком среди индо (.‘иропейских языком.—Сравнительная грамматика германских языков, т. 1, М. 1962. стер. 70—«4).
136
В археологічній літературі досі утримується подібний спосіб пояснювати зміни археологічних культур посиланням на племінні рухи, етнічну експансію, переселення, завоювання. Саме так, на* приклад, свого часу пояснював О. Я. Брюсов перехід від «правдивої трипільської культури» до наступного етапу за доби Городська- Усатокого *.
Ніхто не має підстав заперечувати факт переселення або завоювання, але війна як універсальний принцип тлумачення історичного процесу не е допустима. Замість того, шоб говорити про «витиснення племен трипільської культури» або про «експансію культур бойових сокир», про що нам нічого невідомо, значно краще ствердити: при переході від доби Трипілля до часів Городська-Усатового давні південні зв’язки з Середземномор’ям — Малою Азією слабнуть, їх заступають зв’язки з Прибалтикою і Середньою Європою. Постає нова епоха.
Новіші відкриття в галузі археології і в лінгвістиці спонукали переглянути колишні генетичні теорії. З усіх спроб по-новому висвітлити процес розвитку індоєвропейських мов за доби неоліту і енеоліту використаємо класифікацію, запропоновану В. І'еор- гієви.м.
Він вважає, що за неолітичної доби (VІ—IV тисячоліття до н. е.) індоєвропейські мови були поділені на чотири групи: північну, західну, центральну і південну. Північну групу він ототожнює з балто-слов’яно-германською, для якої характерні сиільногрупова ізоморфема, відмінкове закінчення —формант м. До південно-індоєвропейської групи В. Георгієв зараховує мови західної частини Малої Азії: хеттську, лувійську, «ієрогліфічну хеттську», палай- ську, а також пізніші мови —лідійську і лікійську *.
Ця класифікація яскраво фіксує географічний поділ індоєвропейських мов. В ній виразно розмежовані північні і південні мови. Мовам балто-слов’яно-гермаиської групи протиставлені анатолій- ські мови малоазіатського ареалу *. Псине, питання про найдав
1 Визнавши, що культура на етапі Городська-Усатового («Трипілля етапу с/2 і у/2») «не ч спадковим продовженням правдивої трипільської культури». О. Я. Брюсон стверджує: «Племена трипільської культури були витиснеш з території, яку вони здавна займали, а їх поселення були зруйпооані і пограбовані. І це сталося на початку другої чверті II тисячоліття до н. є ». Пор. його ж. Об экспансии «культур с боевыми топорами» в конце III тысячелетия Д<» и. «Советская археология». 1961, № á. стор. 23—25.
• При обговоренні питання про взаємини індоєвропейських мои південного і північного ареалів треба мати на меті зауваження, з якими ниступаїоть В. В. Іванов і В. М. Топоров. Вони підкреслюють «незастосовність поняття «мова» відносно епохи, яку звичайно називають балто-слов'янською. Справа в тому, иц> питання про єдність мови не може бути розв’язане без врахування нояаліиг- вістгчннх фактів». «Найдавніше станонище слід розуміти не як традиційну прамону, а як просторово-часовий континуум діалектів» (В. В. Иванов,
В. II. Т о и о р о в, К постановке вопроса о древнейших отношениях балтийских и славянских языков. М-, 1958, стор. 5).
137
ніші взаємини індоєвропейських мов південної 1 ПІВНІЧНОЇ груп залишилось би в сфері більш-менш правдоподібних припущень, якби в наших руках не було лінгвістичної документації. Лінгвістичні проблеми розв’язуються лише лінгвістичними засобами. Наведемо для прикладу деякі з хетто-балто-слов^янських ізоглос г: хет. ais «рот», д. інд. as, латин, os, д. прус, austo. ст. слв. оуста; хет. bcda «копати», тохар. pat «орати», pate «оранка», латин, fodere «конати», кімр. bedd «яма», гот. badi «ліжко, лігво», лат. bedře «яма» (пор. хет. padda); хет. geno, латин, genu, рус. звено (*zenvo), д. нім. kneo, гот. kniu «коліно»; хет. gimmant-, gimmanza, д. інд. hémant, грец. Хеціа, лит. zierna, лат. zierna, ст. слв. зима; хст. hauas, лит. avis, avinas, лат. aus, д. прус, awins, ст. слв. овьца, овьнъ, д. цім. ouwi; хет. haras, лит. aras, д. прус, arelie (arelis), ст. слв. орьлъ, гот. ага, д. нім. аго. хет. he(i)u- «дощ», фриг. ‘/et^a, грец. Хеш «лити, сипати», лат. zaut «розвішувати»; хет. hissa «дишло», балт. *aiso, рос. діал. вое, словин. oje; хет. huhha, хет. іер. huha «дід», ст. слв. оуи «материн брат, вуйко»; хет. huhant, лит. větra, д. прус, wetro, ст. слв. вьтръ, д. нім. wetar, гот. winds; хет. hulanas, лит. vilna лат. vilna,;i. прус, wilna, ст. елв.влъна, гот. wulla, д. нім. wolla «шерсть»; хет. iugan, д. інд. yugám, грец. Co?ov, лат. jugs, ст. слв. иго, гот. juk; хег. іер. la-ta-a-as, лікій. lada «жінка, дружина», д. рус. лада; хет. mald-, mallai «просити, говорити, творити жертву», лит. malda, maldýti, ст. слв. молити; хст. rneld- «давати обіт, читати», лит. inelsti, meldžiu «просити», ст. слв. млъва, млъвити; хет. nepis «небо», д. інд. nábhah «туман, хмари», грец. м£<50<;, ст. слв. небо, д. нім. nebul; хст. ninink, лит. inikti, uznikti (-ninku, -nikau), ст. слв. «ники-ути (Бенвеніст); хет. padda «бодати», лит. badyti, лат. badit, д. прус, boadis, ст. слв. бодА, бости; хет. iep. tapasa, (dabas) «небо», лиг. debesis «хмара», лтш. debess «небо», debesis «хмара»; хст. tegan, degati тохар. A. tkam «земля», д. інд. ksam, грец. 7.ö(ov, лит. zeme, лат. zeme, ст. слв. зем/ft; хет. wijana, хет. ієр. wa(i)ana, лит. vynas, лат. vins, д. нім. win.
Для балтійських, слов’янських і германських мов характерні відмінкові форми на -м; в інших індоєвропейських мовах в цих ви-
1 «Дослідження клинописної хегтської мови відкриває hodí перспективи для порівняльно-історичної граматики іпдоевропейських мов. Дані хегтської мови можуть бути використані, як для встановлення особлнностчй розвитку спільноіндоевропейської мови, так і для висвітлення найдавнішої доби історії окремих груп індоєвропейських мов*. «Для дослідників, які працюють D галузі порівняльно-історичної граматики слов’янських мов, особливий інтерес мають ті факти хеттської мови, які можна використати для вивчення історії спільнослов’янської мови» (В. В. Иванов, О значении хеггекою языка для сравнительно-исторического изучения славянских языков.— «Вопросы славянского языкознания», вып. 2, М., 1957, стор. 3).
138
палках засвідчений показник bh *. Що ж до хеттської мови, то для хеттського змінювання форми з показниками -m-, -bh- не вла- стиві. Це зіставлення дає багато для генетичного розчленування окремих етанів, в розвитку індоєвропейських мов. Немає сумніву, що південна група більш рання а.
Беручи до уваги позалінгвістичіїі дані, а саме дані про взаємовідносини між трипільським і більш пізнім етаном, репрезентованим пам’ятками городсько-усатівської групи, ми матимемо всі підстави ствердити: місцева людність на території від Дунаю до середнього Дніпра за доби Трипілля за своїми етнічними і мовними ознаками була близько споріднена з людністю Малої Азії, з носіями культури мальованої кераміки. На наступному етапі, за доби Городська-Усагова, історична ситуація грунтовно змінюється. На основі культурно-господарських здобутків трипільської доби витворюється нова матеріальна культура з новими культурно-географічними контактами. Даввя мова місцевої людності, успадкована від попереднього часу, набуває нових ознак. В процесі поступового» розвитку це призводить до витворення мовних явищ, які згодом ста-І нуть спільною приналежністю слов’янських, балтійських і германських мов.
Ссредвьодвілровгька культура
Територія Півдня СРСР від середнього Дніпра до Дунаю за трипільської доби була щільно пов'язана з Середземномор’ям і Малою Азією (IV—III тисячоліття до н. е.). З кінцем трипільської доби, при переході від Трипілля до городсько-усатівських пам’яток і пам’яток часів ранньої бронзи, позначається виразний злам (кінець III — початок II тисячоліття до н. е.). В цей період змінюється характер зв’язків з Малою Азією, налагоджуються зв’язки з Середньою Європою, Прибалтикою і Поволжям.
На середньому і верхньому Дніпрі набувають поширення пам'ятки т. зв. середиьодніпровської культури. Це визначення, запроваджене свого часу В. Л. Городцовим, явно невдале, але воно ввійшло в загальний ужиток і було б недоцільно порушувати номенклатуру.
1 «Як характеризувався н спільноіндоспропейг.ькій мові орудний відмінок, пах майже невідомо... Слов’янськ і. балтійські і германські мови мають іп> (А. М е А е. Общеславянский язык. стор. 312). Закінчення на -т- в слов'янській мові засвідчені в орудному відмінкові однини, в давальному і орудному відмінках множини, в давальному, орудному двоїни. Пор. ст- слв. влько-мь, лит. vilka-ms. гот. wulpa-m, тоді як д. інд. vrkebnyan.
* Цікаві міркування а приводу наинності -т- в суфіксах парадигм змінювання в германських, балтійських і слов’янських мовах, при дериватах -bh- в інших індоєвропейських мовах, висловлює Б. В. Горнунг: «Пізнє оформлення параднім змінювання в множині стверджується даними анатолійських мов. де вживання форм, яким в інших і«, мовах відповідать форми я -*bh- in- иіе позбавлено парадигматичної регулярності (В. В. Горнунг, Из предыстории..., стор. 64).
При обговоренні питания про зміни, які сталися при переході до середньодніировської культури, парто почати з топографії селиш. За часів Трипілля селища, як правило, розташовувалися па широких і відкритих просторах плато в більшості на відстані від річок. За наступної доби, в умовах лісової зони, селища розташовувалися біля річок 4.
В лісовій смузі, прорізаючи і розчленовуючи суцільні масиви дрімучих пралісів, лише річка робить місцевість приступною для заселення. Річковий берег набуває селищного призначення. Для селищ иибираються мисові ділянки, виступи високих берегових круч, ділянки, де річка робить круті повороти, останці в заплавах річок. Се і ища розташовуються звичайно на відрубних узгір’ях, відокремлених глибокими урвищами від суміжних ділянок *.
Мова тодішнього населення Наддніпров’я нам невідома. Ми не могли б нічого сказати з цього приводу, якщо б не взяли до уваги, з одного боку, культурно-територіальної ситуації, яка склалася на той час, а з другого — зрушень и семантиці, зумовлених змінами в суспільно-господарській системі за доби енеоліту — ранньої бронзи.
Жодне значення слова не з’являється поза реаліями —ось керівний принцип, що на нього доводиться спиратись при побудові історичної семасіології. Перенесення селищ з відкритих плоских просторів широкого лісостепового плато на високі берегові узгір’я повинно було позначитися на зміні значення слів селищно-топографічного змісту. Візьмімо збіг значень: нім. berg, гот. baírgahei «гори», ст. слв. брЬгъ «берег». Уявлення гори і берега характерно сполучаються *.
1 Є. Ю. Кричевський пояснював освооїшя лісової смуги зя пізньотрипіль* ської доби і зв'язок я річкою посиланням на розвиток скотарства і потребою
о заплавних пасовищах. Ледве чи такс пояснення можи.« визнати слушним. Справа не в пасовищах. Трипільці в лісостеповій зоні в вологих ярах довкола своїх селиш мали досить простору для вигойного випасу своїх стад. З освоєнням км«-'во-волинського Полісся лісова смуга, на відміпу від Лісостепу, принесла свою систему закономірностей, а саме: ліс — річка "і берегове узгір'я. У відриві від річки і високого річкового берег* Полісся з його болотистими лісами не лишало місця для поселення. Прорізаючи масив цілипних пралісів, річка дренажує берег. Високий берег, оточений з усіх боків річкою, забезпечував наявність сухої, відкритої для вітрів І сонячного світла ділянки в болотяно-лісовій гущавині дніпровського Полісся.
* «Переважна більшість відкритих поселень розташована на високих ділянках корінного берега Дніпра, особливо часто па масивах, відокремлених від плато глибокими ярами (Княжа гора. Кирилівські висоти. Ісковшина, Пекарі та ін.). Проте кілька поселень виявлено в заплаві Дніпра, головним чином на дюппих пагорбах I останцях лівого, низького берега» (C. С. Березан- с ь к а. Деякі питаппя..., стор. 48). Такі ж відомості подає 1. І. Артеменко. «Переважне число поселень розташоване в заплаві річки, на піщапих дюнах або останцях. Відомі також поселення на краю борової тераси І на високих мисах, які вдаються в заплаву» (И. И. Артеменко. Племена Верхнего и Среднего Поднепрооья в эпоху бронзы. М., 1967. стор. 66).
140
К. Мошинський гадає, що справа йде про відображення в мові ландшафтних особливостей, властивих для Наддніпров'я 1. Насправді, цс явище ширшого, і сторично-мовного порядку, пов’язане з історичною селищно-суспільною ситуацією, як вона склалася для місцевої людності наприкінці енеоліту і за доби ранньої бронзи.
Каз. Мошинський звузив постановку проблеми, посилаючись лише на географічно-природничі особливості ландшафту, як це характерно для прихильників «географічного натуралізму». Категорія ландшафту, сприйнята мовою, дається не сама по собі і через себс, як суто природне явище, а в своїй суспільно-господарській функції. Траутман (Balt-slav. Wörterbuch, 31) мав рацію, включивши гот. baurgs «укріплення, місто» в спільний семантичний ряд «гора (берег) місто». На зв'язок значень «берег (гора) укріплення» вказує не лише етимологічна спорідненість ст. слв. брЬгь «берег», д. цім. berg «гора», д. нім. bürg, гот. baurgs «укріплення, місто», алев свою чергу також: ст. слв. бр*гд,д. рус. берегти, д. серб, бржсм, 6pujcfiu «охороняти, захищати», д. нім. bergen, borgen «ховати, вкривати», гот. baírgan «сховати», лит. birginti «берегти», д. npyc.-birga в назвах місцевості (топонімах) (напр. Wose — birgo «Козине лігво») (Буга, 1, 435) *.
Слово berg не було запозичено від германців, як не було й споконвічно слов’янське. Воно сходить до часів, коли ні германських, ні слов’янських мов як таких в їх розчленованій відокремленості не існувало. Наявність в слові berg ст. слв. брЬгь задиьоязичного приголосного R, який не перейшов у г, свідчить не про германське походження слова, а про його давність. Мова, якою говорило населення Наддніпров’я, ще не здобула в цей період сатемного,
Сольмсен. Торп вважають його запозиченим з германської: герм, berg > ст. слв. брвгъ. З свого боку, вважаємо, що слово брвгь в значенні «гора» не могло з’явитися в мові раніше, як створилася відповідна реальна ситуація десь наприкінці енеоліту і за ранньої доби бронзи,— яскравий приклад для ілюстрації етномовних процесів, які відбувалися па даному суспільно-історичному рівні.
1 Вказавши, що вираз bergt» поширений у слов'ян, має значення «берег (ріки або яру]», тоді як усім Іншим відповідникам в індоєвропейських мовах притаманне значення «гора, височина», К- Мошинський робить висновок: «Очевидно, коли у праслоо’ян їх • bergt, насамперед означав «берег», вони мусили мати справу головним чином з високими берегами, тобто власне з такими, які характеризують численні річки І незліченні яри Середнього Наллніпров’я (Kaz. Moszyrtskl, Zasíag..., стор. 157). Пор.: «...справа йде про розвиток первісного значення виразу* bergt, з «гора, височінь» на «берег» під впливом загальних особливостей ландшафту (там же, стор. 157, прим. 2). Тезис слушний, але не зовсім точний. Вплив ландшафту був опосередкований сукупністю інших чинників.
141
специфічно слов’янського забарвлення, а несла на собі ознаки прадавньої кснтумної характеристики *.
Цей екскурс, розуміється, не претендує на постановку, а тим більше на розв’язання загальних питань, але де в чому може орієнтувати мас. Хоч порівняльно-історичний метод не завжди дозволяє пізнати час створення мовних явищ, однак в зіставленні з д. Іран. Iwrozant «високий* стає ясно, що слово *bcrgb, зберігаючи задньоизнчний приголосний, за доби енеоліту — ранньої бронзи лишалося за межами поширення явищ і процесів, властивих для мови Авести, найдавніші частини якої сходять до першої половини II тисячоліття до її. с. Передня вимова задньоязичних в мові населення Наддніпров’я з’явилася в пізніші часи *.
Повернімось до археологічних матеріалів. Специфічною ознакою археологічних культур в більшості випадків є кераміка. Зіставивши керамічні комплекси пам’яток трипільської доби, городсько-уса- гівської групи і серсдиьоднінровської культури, не важко відзначити відміни між кожним з періодів. Для трипільської доби на етапі Кукутени—Коломийщина—Володимирівна характерна мальована кераміка.
В пам’ятках городсько-усатівської групи мальований носуд залишається, але кількість його значно підупадає. Перевагу здобуває посуд, прикрашений в основному шнуровим орнаментом.
Дальші зрушення приносить середньодпіпровська культура. Властивою ознакою керамічних комплексів середи ьодніп рове ької культури стає відсутність мальованого посуду, його замінює посуд з шнуровим орнаментом, а також посудини, конструкція яких становить сполучення прямої шийки з кулястим тулубом. Шийка може бути короткою або довгою, вертикальною або скошеною. При вертикальній шийці горловина набуває форми циліндра, при високій скошеній, поширюючись вгору,— розтруба. В свою чергу тулуб може бути круглим, округловитягненим або розширеним.
1 Цікаві мірку нання з цього при йоду висловив К. Моишаськнй: «Праслов. bergb вважають германським запозиченням на тій пі до ані, що, коли б сі око було споконвічно слов’янським, воно звучало б Ьеггь. Ллє ці: не е достатнім доказом; існує цілий ряд кентумних інклюзій в моні слов'ян (і балтів), які не
риводяться з германських мов» (Knz. Moszyfiskl. Zasiag..., стор. 157, прим. 2). Характерним прикладом архаїзму форм з приголосним g е д. прус, gulsennlen «біль», лит. gela «біль», gelti «боліти, жаліти», gťluonis «жало», д. нім. quala «мука», нірм. ке) «нарив», пор. биіг. жал «горе, скорбота», д. руськ. желя «те само. укр. жалоба, ст. слв. жаль, «гробниця».
3 В прооссі зміщення задньоязичиих приголосних в напрямі до більш передньої їх вимови звичайно відрізняються три артикуляційних типи. Один і той самий приголосний виступ**: н трьох видах, як от: к, ч, ц- Перехід в г спсс ері- гається в давньоіранській мові. ак«*ст. bazazant «високий». Пор. в гідронімії дніпровського Лівобережжя рп. Березань. Говорячи про «іранську топонімію на слов'янській території», А. А. Залізняк назинае «Березань, острів в гирлі Дніпровського лиману, пор. ан. horazant «високий» (А. А. Зализняк, Проблемы еллияно-иранских отношений древнейшего периода.— «Вопросы славянского языкознания», вып. 6. М.. 1962, стор. 36. 45).
142
j- Відповідно до цього в керамічних комплексах пам’яток середньо- дніпровської культури можна відокремити кілька основних груп. Це, по-перше, посудини з невисокою шийкою і з опукловитягненин, дешо подовженим тулубом *; по друге, посудини з невисокою шийкою і з круглим, кулястим тулубом '•*.
£ Серед посудин з довгою шийкою і з малим тулубом треба відрізняти теж дві основні групи. До однієї з них належать посудини, в яких довга шийка досягає середини загальної висоти посудини і такі, в яких дуже висока шийка підноситься як труба над малим і подекуди зовсім малим тулубом3. Посудини з довгою шийкою і малим тулубом 4 вважаються, звичайно, однією з найхарактерніших ознак середньодніпровської культури *.
Í Окрім шнурової кераміки для пам’яток середньодніпровської культури, як і для городсько-усатівських пам'яток, однаково характерні кам’яні знаряддя, зокрема кам’яні свердлені сокири-мо-
’ Посудини з високою шийкою і зламом п середній частині посудина (дин. Т С. Пассек. К нопросу.... рис. 11. 4 (Дубр<юка). II. 5 (Гатне), II. 7. 9 (Ясківці). 12, І (Шуляки)); з дуже високою шийкою і меншим за розміром тулубом (там же. рис. 12. б (Гятпе), ІЗ. 5 (Янковнчі)). Пор. тахож: C. С. Бере а а и с ь к а. Деякі питання..., рис. 1,7 (Ісконщина). рис. І. 8 (Червоний хутір), рис. 3. 5 (Гатне). рис. 3. 7 (Яиховиці). рис. 7. 9 (Ялковичі): И. И. Ар • теме її к о. Племена Верхнего и Среднего Подиеировья..., рис- 3, 4 (ло- досоончі), рис 4. 1—2 (уроч. Палик, Серіква грива), рис. 4. З (Стрілиця), рік:. 14. З (Лиіювий брід), рис. 14. 4 (ІІалик). рис. 14. 5 (Стрілиця), рис. 32, /,
З (Стрітівка). рис- 39. 2, 4 (Іванковичі). рис- 44. 9 (Дубоовка), рнс. 68. 5 (Липовий брід) та in.
* «Посудини дзвононидної форми мають високі конічної форми вінця, що досягають полонини загальної висоти посудини і маленький тулуб, який розширюється до плоского або злегка округлого денця» (C. С. Березапська. Деякі питання. .. стор. 49). В праці І. І. Артеменка «посудини дзвоновидної форми» иідвесені до типу IX (рнс. 14). а посудини «з майже кулястим коротким тулубом і дуже високою відігнутою ИДЗОННІ ШИЙКОЮЭ ДО типу III (рис. 4.). Од- ИИК'між посудинами 4,3 (Стрілиця), класне, немає в типі жодної різниці.
‘ Пор. «Саме за тї доби (кінець III —початок II тисячоліття), коли на Дону і Лійці існувала катакомбна культура, на Правобережжі Дніпра, поблизу Ки«на, ми маємо могили в курганах з с но« рідним дзвонопидним посудом. Культура. поки то недостатньо вивчена, названа В. А Городцовим за районом її поширення Дніпровською» (О. А. К р и н цо в а - Г р а к о в а. Генетическая сияіь йеной и катакомбной культуры.-—Труды. ГИМ. нып. УІІІ, М., 1938, сто]). 37).
143
лоти х. В пам'ятках середи ьодніпронської культури кам’яні свердлені сокири трапилися н Стрітівці, Гатиому, Янковичах, Ходосо- вичах, Стрілиці, у(ючиші Л\ошка тощо і.
Знахідки свердлених сокир дали привід С. В. Кисильову стверджувати, що ссередньодніпровська культура належить до т. зв. культу р бойових сокир кінця III—II тисячоліття до н. є.» •. Ми воліли б утриматись від визначень археологічних культур на підставі якої-небудь однієї групи знахідок тим більше, що свердлені кам’яні сокири — предмет якнайширшого розповсюдження. Вони становлять приналежність багатьох культур, свідчать про вищий, досягнутий на даному етапі ступінь технічного ходу. Вони не свідчать ні про імпорт, ані про завойовництво, або ж про напрямки руху завойовників. Найчастіше їх робили на місці4.
Окрім свердлених кам’яних сокир спільною приналежністю городсько-усатівських пам’яток і пам’яток середи ьодн і н рове ької культури є крем’яні шліфовані клиновидні сокири4. До цього ж комплексу слід включити стрілки з прямою рівною основою і з трикутною виїмкою в базі. Ці стрілки характерні для обох культур *.
Довкола питання про походження ссредиьодніпровської культури і про взаємини між пам’ятками городсько-усатівської групи і ссредньодніпровської культури накопичилося чимало суперечливих
1 «Особливу категорію виробів з каменю становлять бойові сокири, виявлені. зокрема, на поселенні в Трояноиі. Вони мають сплощену форму і виступаючі кутові або округлі плічка. Обух а’едиуетьсн ч тулубом ледве помітною шийкою. По довгій осі сокири помітна нервюр;). Знахідка заготівок бойових сокир. їх своєрідна форма вказують на місцеве вироблення цих предметів» (М. М. Шмаглій, Городсько-волинський варіант ... стор. 22). В Городську знайдено дві кам'яні свердлені сокири (дии. Є. Ю. К р и ч е в с ь к и й. Поселения в Городську..., стор. 431—432, рис. 292 -298, фото 92. 93).
2 Т. С. П а с с е к, К вопросу..., стор. 35, 38, рис. 10. 8—10; 11, 3. Докладний огляд знахідок сііердлеиих сокир и пмм’игкнх сиредн ьодн і провськоТ культури, ромбічних, обушковнх, лопатевих, човноподібних і т. ін. подав И. И. Артеменко (Племена..., стор. 45—51, рис. 31, /—7; 33, 1—6).
а История СССР, т. і. М., 1968, сюр. І».
4 «В поховаппі 1-го кургану коло озера Дідпого знайдеио свердлену обуш- кову сокиру і висвердлину від неї. Ця знахідка свідчить про місцеве виробництво кам’яних свердлених сокир 1 дає можливість з'ясувати техніку свердлення за допомогою порожнистого свердла» (И. И. Артеменко. Племена..., стор. 19. рис. 31, І5Б).
а П. П. Петров, Поселення в Городську, стор. 354—355, рис- 25—28; Є- Ю. Кричевський. Поселення в Городську..., стор. 430—431, рис. 264—266. 291—293. фото 66, 67; М. Л. М а к а р е в и ч. Трипільське поселення біля с. Паволочі. стор. 102. «Плинність їх (клиновидних сокир.—В■ П.) € характерною рисою дли всіх посслснь горолського типу» М. М. III маглій, Городсько-волинський варіант..., стор. 21—22, табл. І, 1—6 (Трояпів. Наволоч, Слободищс. Ранки): И. И. Артеменко. Племена..., стор. 42, рис. 29.
припущень. Так, Т. С. Пассек висунула твердження, що середньо- дніпровська культура «в процесі складних культурно-історичних схрещень» склалася на базі давньої культури хліборобсько-скотарських племен «пізнього Трипілля» Супроти цього твердження виступив О. Я. Брюсов. На його думку, «з ними положеннями згодитися не можна» а. Він вважає, що «той тип глиняних посудин, який приймається за критерій при відокремленні пам’ятників середи ьодн і п рове ької культури, з’явився у населення по річках Дніпру і Сожу значно раніше» *.
В останньому виданні «Истории GCCP» пропонується південна версія походження середньодніпровської культури з степового Причорномор’я4. Цс поширений погляд. Такого погляду дотримуються Борковський, Сулімірський, П. Глоб, Е. Фогт, М. Гімбутас, почасти О. Брюсов ‘.
Розбіжність в поглядах свідчить, що на сьогодні не можна сказати нічого певного про «вихідний район руху племен культури бойових сокир». Мав рацію Г. Чайльд у тому, що у нас немає «достатніх підстав для припущення міграції, в якому б то не було напрямку» \
Ледве чи варто продовжувати огляд і збільшувати число цитат. Замість прагнути розв’язати нерозв’язані питання шляхом припущень, доцільніше зосередити увагу на реаліях. Усатове репргеен- тує Причорноморський Степ, Городськ — Волинське Полісся.
1 Т. С. Пассск. К нопросу..., стор. 51. «Ссредньодніпровська культура є закономірним результатом дальшого розвитку трипільських племен в Над- дніпров'Т і хронологічно відповідає (а почасти існує і в більш пізній період брон-
?
и) городеL.кому — ин півночі і усатівсі.кому етапу Трипілля — на півдні»
гам же. стор. 50).
К
льтур с боевыми топорами в конце III тысячелетия до н. э.» (CA. 1961,
3. сгор. 23—25).
5 О. Я. Брюсов вагається. З одпого боку, він ладен прилучитися до погляду. що «вихідну область цього руху треба шукати Десь на півдні, н причорноморських стенах». Він згоджується з М. Гімбутас: «Припущення М. Гімбутас, що походжсппя культури з бойовими сокирами треб» шукані в пізній стадії розвитку ямної культури, мені здається слушним*. Та разом з тим піп зауважує: «Вихідним районом, знідки почався рух племен з бойовими сокирами, був район Середнього Дніпра». Зрештою, він не виключає пі Волині, ані Галичипи: «Можливо припустити пряме розселення на захід з Ватині і Галичини. Виключати Галичину з можливих инхідпих районів розселоппя племсп культур з бойовими сокирами не можна» (А. Я- Брюсов, Об экспансии.... стор. 22.
Незважаючи на зонально-ландшафтну відмінність за городсько- усатівських часів, Степ і Полісся не протистояли один одному. За ступенем розвитку і типом культури обидві зони в цей період становили культурно-типологічну цілість. Говорячи про Усатове, ми разом з тим маємо на увазі Городськ; згадуючи про Городі'ьк, ми не повинні забувати про приморське Усатове.
Така сама иерозчленована культурно-типологічна взаємозалежність обох ландшафтних зон простежується за доби ранньої бронзи між пам'ятками як Середнього і Верхнього, так і Нижнього степового Наддніпрон'и. Шнуровий орнамент, з’явившись в керамчних комплексах городсько-усатівських пам’яток, становить характерну приналежність однаково середи ьодніп ровеьк'ої культури і Михайлівського поселення на р. Підпільній 1. Тс саме доводиться сказати про знаряддя праці. В інвентарі Михайлівни виявлено чимало камгиних просвердлених сокир, кілька крем'яних клиновидних сокирок, крем’яні наконечники стріл, переважно з виїмкою в основі 2.
Не важко помітити зміни в територіальній ситуації. Якиїо в IV—
В безпосередній суміжності з територією середньодніировсь- кої культури, починаючи від Брянська в верхів’ях Десни, простиг*
1 О. Ф. Лагодонська. О. Г. III а п о ш п и к о и а, М. П. Мака- р е в и ч. .Михайлівське поселення, К-. 1962. стор. 30 - 38, 81—114. «Шнуровим орнаментом у вигляді зигзаг«і* нрикрапеві вінци горшків нижнього шару Михайлівни (стор. ЗІ, табл. IV. 9. //).
В кераміці середнього шару шнуровим і гребінчасіни орнаментом найчастіше прикрашені «яйцевидні горшки». «Відбитки крупного шнура наносилися один за одним, утворюючи суцільну лінію» (стор. 84. тайд. V, 3. 4. 9). «В плоскодонних горшках снайбільш поширеним мотивом с шнуровий та перлинний орнамент» (стор. 88, табл. VIII, 6, 12). Для посуду верхнього шару, як і для середнього, «одним з найбільш поширених е шнуровий і гребінчастий орнамент» (стор. 101).
2 «Бойові сокири (14 екз.) (табл. XXII, 4—8). Сюди відносяться дозгі витончені сокири із злегка відвислим лезом, з круглим або овальним у розрізі обушком. На деяких сокирах надовж усього леза проходить ледве пошта нервюра. Такі сокири схожі па вислообушні сокири фаті.ян:всько! культури і hj сокири, поширені в період цеоліту на Північному Кавказі, де, н сною чергу, вони вважаються імітацією перших мідних сокир. Бойові сокири близькі до сокир-молитіп господарського призначення» (М. Л. Макаревич, Кам'яні знаряддя. Михайлівське поселення, K.. 1962. стор. 138; пор. стор. 131. табл. XXII). «Часгина знарядь була оипшжлена тут же на поселенні», (гам же. стор. 130).
146
лася »a схід, в межиріччі Оки і Волги фатьянівська куль- W і1* ...
Фатьянівська і середиьодніпровська культури типологічно споріднені. В керамічних комплексах обох культур однаково засвідчені подібні основні групи. Це, по-перше, посудини з невисокою шийкою, з округло-витягиеним тулубом *, по-друге, посудини з прямою невисокою шийкою, округлим (кулястим) тулубом і таким же кулястим дном* і, по-трете, посудини з високою або навіть дуже високою шийкою та відповідно малим, а подекуди зовсім малим кулястим тулубом V
Щодо посудин, які звичайно фігурують під назвою амфор, то цс бомбовидні, майже кулясті, злегка здавлені зверху посудини з дуже низькою шийкою. «З Баланівського могильника походить низка присадкуватих посудин. Шийка відсутня майже цілком, від неї лишається ледве підвищений валик» 5.
Як бачимо, фатьянівській і середньодніпровській культурі властиві однакові форми кераміки. Цс або куля, часто майже
1 Відкрита в 1875 р. Уваровим, описана В. О. Городцовим в 1916 р., фатьянівська культура в 19'1о 1947 рр. була вперше вичерпно досліджена О. А. Крив повою-Траковою (Хронология памятников фатьяновской культуры.— КСИИМК» вып. XV, 1947, стор. 22—33. Пор. П. М. Кожи и. Хронология шаровидных амфор фатьяновских могильников.—СЛ. 1963, № 3, стор. 25).
8 О. А. Кривцова-Гракова, Хронология..., стор. 24, рис- 7, 4 (Істрннськнй могильник), 7, 5 (Сушівський могильник). «Це круглодонний горшик, але з добре позначеною шийкою, яка злегка вгору поширюється розтрубом» (там же, стор. 26). В Баланівському могильнику «34 посудини з добре позначеною шийкою і кулястим тілом. Шийка або пряма, або поширюється вгору» (М. С. Акимова, Балановский могильник, стор. 125, рис. 39, /, З, 9). Описуючи кераміку Баланівського могильника, П. М. Кожин відзначає: «В більшості могил переважають посудини з високим кулястим тулубом і відносно низькою шийкою» (II. М. К о ж и п, Хронология..., стор. 26. рис- 1, /—/7; 2, 1—3).
4 Такими є «два невеликих горшки з Фатьянівського могильника з перебільшено високими шийками і відносно малим тулубом. В інших могильниках не було знайдено подібних горшків» (О. А. Кривцова-Гракова. Хронология..., стор. 26, рис. 7, 7, 5). Справді, аналогічних горшків не знайдено в Баланівському могильнику. При кулястому тулубі у більшості посудин шийка середиьовисока, у деяких циліндрична (див. П. М. Кожин, Хрополо- гня..., стор. 26, рис. 1—25).
5 О. А. Кривцова-Гракова, Хронология.... стор. 26, рис. 7,
зовсім без шийки, або навпаки перебільшено висока іпийка насаджена на малий тулуб. Решта посудин відображає проміжні групи. Схожість форм кераміки і близькість деяких елементів орнаменту дали привід М. Є. Фосс виступити з твердженням про генетичні зв’язки фатьянівського населення з племенами середиьодніпровської культури, про «єдність походження фатьинівських і середи ьодн і провськ их племен» V Цю «схожість фатьянівської кераміки і середи ьодн і п- ровської» М. Є. Фосс тлумачить як наслідок «вторгнення скотарських південних племен». Вона говорить про «поштовх і про «переселення», зумволені «сухістю клімату» *.
Ми воліли б не говорити ані про вторгнення скотарів з півдня на територію неолітичних ловецько-рибальських племен, ані про прихід «фатьянівців» з Наддніпров’я, або про зміни клімату як про першопричину племінних рухів. Усі такі припущення як міграційного, так і автохтонного порядку не прояснюють, а лише затемнюють постановку проблеми. Віддамо перевагу територіально-типологічним зіставленням. Вони принаймні конкретні. За вихідний пункт для цих порівнянь візьмемо знахідки з курганів, розкопаних 1897 р. В. В. Хвойкою коло с. Стрітівки на південь від Трипілля на середньому Дніпрі. В кургані І з трупослаленням були знайдені: 7 невеликих посудин, 3 кам’яні просвердлені сокири з сірого граніту, крем’яний відщеп — ніж і наконечник стріли з черешком 3. Дія Стрітівки особливо характерні посудинки з дуже високою шинкою і малим тулубом, означені Т. С. Пассек як дзвоно- видні, прикрашені шнуровим орнаментом 4. Яйцеподібні посудини,
1 М- F.. Фосс, Древнейшая история севера Европейской части СССР.— MRA, .N» 29. 1952. стор. 188. Концепцію, то и висунула М. Є. Фосс, поділяв Крайнов: «Теорія про генезис фатьянівської культури а середньодніпровської, мабуть, найбільш прийнятна»; «Очевидно, гіпотеза про прихід фатьянівських племен з Придніпров’я виявиться найбільш прийнятою» (Д. А. К р а й н о в. Памятники фатьянооской культуры. .Московская группа.— САИ. нып. В 1-19.
1963. стор. 12).
3 «Вторгнення скотарських південних племен, яке сталося, певне, наприкінці III — на початку II тисячоліття до н. є., було видатною подією и неоліті. Поява фатьяиіпців відіграла роль поштовху, що посилив пересування неолітичних племен» (М. К. Фосс. Древнейшаянстория.... стор. 182). «Спільність в орнаментиці, властива племенам фатьянівської культури і середииодпіп- ровськоі, дає підстави для висновку про розселення середньодніпровських племен и район, названий фатьянівськнм». «Пересуваним середниідпіпровських племен в північно-східному напрямку*, на думку М. €. Фосс. було викликане сухістю клімату (там же. стор. 187).
s X в. В о в к, Знахідки у могилах між Верем’ем і Стрітівкою і біля Трипілля.— Матеріали до українсько-руської етнології, т. III. Львів, 1900. стор. 1—3, рис- 1—і. Коментуючи знахідки з стрітівського кургану. Т. С. Пассек ногу«: «Домінує форм» дзвононидннх посудин з прямим широким горлом і з краямн, які злегка розходяться. Тіло невелике, кругле. Дно пласке. Обидва клнпн — крем'яні, а відшліфованим лезом, в перетині овально витягнені, краї грубо оброблені. Просвердлені, з сірого каменю сокири ромбічної форми» (Т. С. Пассек. К вопросу.... стор. 37. рис. 10. 4—10; И. Артеменко. Племена..., стор. 83, 86, рис. 32).
1 Т. С. П а с с с к. К вопросу..., стор. 36—37, рис. 10. 4, 6. Д. О. Край- ноо відносить аналогічні фатьянівські посудини Московської групи до типу 4
148
орнаментовані шнуром, з Ясковець звичайно зіставляються з посудинами з Бунькова, Белинецького могильника на Дссні під Брянськом тощо1. До цих знахідок з Стрітівки для повноти комплексу варю додати ще кулясту «амфору» з Грищинців Канівського району в Надроссі У неї низька шийка, нешироке горло і вушка посередині округлого присадкуватого тулуба 2.
Типологічна спорідненість знахідок з Наддніпров’я і з фатья- нівсько-баланинського Надволжя очевидна. Однак цього недостатньо для постановки і розв’язання проблеми. Територіально-культурна спільність доби ранньої бронзи коло III — початку II тисячоліття до и. е. значно ширша, ніж географічний район між Дніпром і Волгою. Тотожні культурні комплекси засвідчені не лише в Східній Європі, але і в Середній Європі3, в басейні Зааля, в Моравії і далі на захід до Рейну і навіть Ютландії*. Витягнені, майже круг- лодонні посудини з високою, конічної форми шийкою, орнаментованою відбитками шнура, з культури одиночних поховань в Данії, «дуже подібні на ранні фатьянівські посудини московської
з високою шийкою, прикрашені шнуроонм і комбінованим орнаментом. «Посудини цього типу дуже рідкісні. Виявлені вони лише в Іваногороському. Ік- шанському і Кузьмииському могильниках. В ярославській і баланівській групах вопи не зустрічаються За формою і орияментом оопи нагадують посудини середи подніпровської культури і найбільше з Стрітівки і Ясковець» (Д. А. К р а fl- но и, Пам’ятники..., стор. 20. табл. VI. 12, 22). Аналогічні посудини московської групи мають укорочені шийки порівняно з Стріті вкою.
‘Там же, стор. 40. рис. II, 6, 8\ 12, 6. «Посудини цього типу рідкісні в московській групі. Знайдено лише «»дну посудину в Бупькінському могильнику. Ні в ярославській групі, ні в чуваській посудини подібного типу не знайдені. На!ближчою аналогією булькінській посудині є продовгаста яйцеподібна з кургану 9 Белинецького могильника дніпро-деснянської групи... Близька до бунькіиської посудини і посудини з Ясковець гатнипської групи середньодніпровської культури» (Д. А. Крайнов, Памятники..., стор. 20). Пор. чняхідки а Козарівського, Забар і Потоків Канівського повіт)' (розкопки М. К. Бранденбурга).
* Т. С. Пассек про посудину з Гриіцннців нише: «Форма посудини і система орнаменту типові для аналогічних тюрінгсько-мор ямських кулястих амфор» (Т. С. П а с с е к. К вопросу..., стор. 37. рис. 10. 3). Пор.: «Кулясті амфори з сіл Грищиіщі і Речи ця надзвичайно подібні за формою і орнаментом до посудин культур шнуроної кераміки Західного Поділля і Волині. Польщі і Середньої Європи» (И. И. Артеменко, Племена.... стор. 105. рис. 44. 4.
з посиланням на І К- Свешнікооа. Й. Костжевського. Вл. Антоновича та Л. Кі- ліана).
' «Характерною відзнакою саксо-тюрінгської культури шнуроної кераміки с сполучення звичайних кубків, які мають тут яйцевидний корпус, різко відокремлений від високої прямої шийки, з амфорами (рис. 83, /—3). Первісно посудини звичайпо прикрашалися відтисками вірьовки, пізніше цей рід прикрашування поступається місцем штампованому ялинковому орнаменту. Не менш характерною ознакою цієї культури е бойова сокира з фасетками (рис. 84, /)* (Г. Чайльд, У истоком..., стор. 235, рис 83, 1—7).
149
групи», констатує Брюсов. «Тут же знайдуться і типові, високі, з відігнутими шийками,орнаментовані шнуром або косими нарізками кубки, характерні для серсдньодніпровської культури» '.
Тотожний речовий комплекс, до складу якого входять шнурова кераміка, просвердлені кам’яні сокири, крем’яні клиновидні сокирки, крем’яні наконечники стріл, дрібні бронзові вироби тощо, з’являється майже відразу на всьому величезному просторі цілої Європи, однаково на Волзі в Фатьянові, на верхньому, середньому і нижньому Дніпрі, на берегах Рейну, в Данії і Південній Скандіна- вії2. Але цей могутній процес культур но-типологічної консолідації досі не дістав належного пояснення. Посилатись на завойовни- цтво і завойовників, озброєних бойовими сокирами, па рух степових скотарів, на зміни клімату, значить до краю спрощувати розуміння історії. Сприйняти теорію «винищеного» або «підкореного населення» означає накласти мертвотну маску одверто геноцидної схеми на живий рух історії. Незалежно від того, чи згодимося ми з міграціо- кістами або з автохтоніетами, в тому й іншому випадку недоречно пояснювати поширення скотарства, свердлених сокир і хліборобства в той спосіб, як це змалював О. Я. Брюсов: мовляв, попереду на річці серед лісів в човнах пливли озброєні бойовими сокирами воїни, а за ними на березі рухалися скотарі, женучи стада худоби*. Кожна історична епоха міститьвсобі війни,алені війни, ні переселення, ні зміни клімату не становлять собою рушійних сил історії.Не поліпшує справи, незважаючи на широку популярність, і позитивістська концепція з посиланням на природно-географічні умови, натуралістична теорія «зміщення ландшафтно-географічних зон до півночі»4.
1 А. Я- Б р ю с о в. Об экспансии.стор. 28. Пор. Г. Чайльд, У не* токов..., стор. 229—231, рис. 82.
а «Раптовість» переходу для Прибалтики відзначив X. А. Моора: «Інвентар ловецько-рибальських стоянок я ямково-зубчастою керамікою не показує поступового переходу до культури поховань з бойовими сокирами; остання виникає раптово як цілком нове явище, характеризоване новими типами кераміки. знарядь і зброї і новими типами господарства — скотарством і, ймовірно, також хліборобством* (X. А. Моора, Некоторые вопросы этногенеза эстонского народа.—CA. т. XXI. 1954, стор. 97—ЭД). Зміна культур не була суцільною- «Стоянки з ямково-зубчастою керамікою продовжують існувати разом
з поселеннями зайшлого скотарсько- хліборобського населення, іноді навіть серед останнього. Так. наприклад, пізня стоянка Леис-Ційскас, на західній околиці Земгалії, розташована в місцевості, багатій знахідками човновидннх бойових сокир» (там же. стор. 100). Справа, певно, пе в «зайшлості». а в тому, що одні засвоювали нові форми господарювання, інші зберігали давні.
4 М. Є. Фосс, говорячи про розселення середньодніпровських племен в район «фатьянівців» посилається на аміни клімату. «Рух середньодніпровських
150
Замість безплідної гри в «припущення» обмежимося визнанням: на етапі ранньої бронзи стався перехід на вищий ступінь суспільно- господарського розвитку. Цей різкий злам свідчить не про могутність прийшлих завойовників і не про швидкість племінних переселень, або про лісостеп під Вологдою та про півпустелю України «на кшталт сучасного Калмицького степу», а про досягнуту зрілість неолітичної Європи *.
В Східній Європі в IV—III тисячоліттях до н. е лісостеп репрезентував одну культуру, лісова зона — іншу. Хліборобсько-скотарський уклад Середнього Наддніпров’я протистояв ловецько- господарському укладу лісової зони. Обидві географічні зони були різко розмежовані в культурно-господарському відношенні. Таке становище не могло утриматись невизначено довго. З кінцем III тисячоліття зникає зонально-господарська розмежованість, усувається іхкподарська відмінність лісової і лісостепової ландшафтно: зони.
Неоліт вичерпав себе. Ловецтво і рибальство гублять своє значення керівних форм господарства. Скотарство та хліборобство стають приналежністю обох ландшафтних зон. Удосконалюється обробка каменю Кремінь шліфують, свердлять граніт. Посудини вже не малюють, їх прикрашають відбитками шнура і штампа В кераміці панує конструктивна єдність форм: на кулю тулуба насаджується циліндр або конус шийки.
Укріплені селища, тваринництво разом з хліборобством, свердлені сокири-молотн, клиновидні крем'яні сокири, лук, посудини в різних варіантах кулястості тулуба і форми шийки, виті скроневі кільця, кістяні і металеві шпильки, однаково розповсюджені влісовій і лісостеповій зонах від Чорного моря до Скандіна- вії і від ІІередуралля до нижньої Ельби, стають показниками витворення культурно-виробничої та господарської єдності Європи.
Що можна сказати про стномонні процеси цієї доби? Тепер, коли розшифровані залишки писемності народів Малої Азії II тисячоліття до н. с. (XVIII—XIII ст.) і доведена приналежність хеттської (несійської), лувійської і палайської мов до індоєвропей-
плсмсії d північно-східному напрямку відбувався в період, позначений сухістю клімату. Тоді окраїна лісової місцевості мала вигляд лісостепу, а лісостеп за цієї доби уявляв собою степ. Внаслідок цього збільшився простір, придатний для скотарства- 3 початком сухого режиму, з погіршенням природних умов для існування ловецько-рибальських племен населення окраїнної частиии лісової області ще більш порідшало, тому сгрсдньодніпровські племена могли далеко проникати в новоутворені степ он і і лісостепові терени» (М. Е. Ф о с с. Древнейшая история..., стор. 187). Те саме припущення, що Лісостеп доходив майже до Ленінграда і Вологди, південь України уявляв собою, за Памірським напівпустелю, і концепцію «поштовху» висуває О. М. Бадер (К вопросу..., стор. 76—77).
1 H. II. Соколои, О нозрасте н эволюции почв в связи с возрастом мате- РЛї*лКИХ П0Р0Д и рельефа — Труды Помненного института АН CČCP. вып. 6. 1932; див. також О. II. ь а де р. К вопросу..., стор. 76.
151
ськоТ мовної сім’ї, а індоєвропейська мовна приналежність основних масивів населення Європи в II—І тисячолітті до н. e. е безперечною очевидністю, перед нами відкривається можливість з’ясувати основні напрямки стномовного процесу доби.
З переборенням зональних відмін мова ловецько-рибальських племен набуває нового змісту. Інновації простежуються досить виразно. Це назви худоби, збіжжя, металу, зброї, скотарська, хліборобська і металургійна термінологія, нові суспільні й ідеологічні поняття, що їх бракувало досі в мові неолітичних племен лісової зони.
Методика пошуків більш-менш ясна. Це а) слова давньої ловецько-рибальської номенклатури, які набувають нового семантичного значення; б) слова, які переходять до мови неолітичних племен лісової зони від скотарсько-хліборобських племен Півдня. Не маючи можливості вичерпати всебічно тему, подамо лише кілька прикладів V
Д. прус, aketes egde (Egge), лит. aketi, akecios «борона», «боронувати», д. нім. egida, ecken. Нор. грец. o5tvr4, латин, occa, кімр. og, oged, брет. ogued.
Бол г. бор «сосна», рос. бор, укр. бір, чеськ. bor, ноль, bor «сосновий ліс», д. ісл. Ьогг, д. англ. bearu «ліс». Пор. рос. бор «вид проса», польськ., чеськ. ber, слов, bar, серб, бар (Бернекер).
Ст. слв. зрьно (зръно), рос. зерно, д. прус, syrne, лит. zírnis, лат. /.irnis «горошина», д. нім. korn, гот. kaum «зерно», «хліб (у полі)». Пор. латин, granum, д. ірл. gran, брет. greun.
Рос.-укр. корова, болг. крава, чеськ. krawa, поль. karw, лит. karve, д. прус, curvis «віл». Пор. латин, cervus «олень», кімр. carw, брет. caru «олень».
Ст. слв. рос.-укр. орати, рало, ратай; лит. arti, arkias, artojis, лат. ařt. Пор. вірм. arawr «плуг», грец. apou>, apotpov, латин, aro, aratum, кімр. arddu, д. ірл. airim.
Ст. слв. сЬти, сЬма, рос. сеять, лит. seti, semen, д. прус, semen, д. нім. samo, гот. saian, д. англ. sawan Пор латин. seut, seinen.
Ст. слв. рос.-укр.-болг. стадо, чеськ. поль. stádo, лит. stodas f «стадо копей», д. иівн. stod «стадо кобил», д. сакс, stod, д. нім. stuot; «термін германсько-балго-слон’япської спільності» (МеАс).
От слв. стрЬла, рос.-укр. стрела, стріла, д. нім. stral, д. нім. strala.
Д. прус, wagnis «sech» «лемех», лит. wagis, д. нім. waganso д. піви. wangsni. Пор. грец. латин vomis, vomer.
1 Виявляючи юрмано-балто-слов'янські паралелі. М. С. Чемоданов пише: «Словник, специфічний для цих трьох мовних груп.... характеризується повною тематичною системністю, він включає, зокрема, групу суспільних термінів, назви жига, золота, млина, числівника тисяча». Ja Чемодановим, цс «люди», «ссло» «жорна». «стовп» (И. С Чемоданов. Место германских языков среди других индоевропейских языков.— «Сравнительна» грамматика германских языков», т. I. М.. 1962. стор 81—85).
152
СКІФИ
Скіфська доба — перша в циклі етногенетичних досліджень, коли щастить сполучити археологічні джерела з писемними, спертися на свідчення античних авторіи, зокрема «батька історії» Геродота (близько 484—425 до н. е.). Почнімо розгляд писемних джерел із записів скіфської генеалогічної легенди.
Легенди. Записи скіфської генеалогічної легенди Геродот залишив нам у двох варіантах. Один з варіантів він приписує скіфам («як кажуть скіфи») І (о? 8є 2хи6м Хє-р>зі| ІIV, 5], другий — нон- тійським грекам («елліни, які живуть на Понті») IEX).tjvu>ov « rov IIovtov otxMVTEr cois І [IV, 81 *. Згідно з скіфською версією, їх земля за давнини була безлюдною пустелею. Скіфи, як їх називали греки, або сколоти, як вони називали себе самі, були першими її насельниками Живучи на Дніпрі, вони вважали себе борисфеиітами, нащадками ріки Борисфену, споконвічними жителями Наддніиров’я.
Скіфський найдавніший племінний культ становив собою материнський культ Дніпра, Матер і-Річки. Легенда відрізняє двох річних матерів: Прапраматір — Річку Борисфен та її дочку — Пра- матір, «Борисфена річки дочку» (Bopucdeveo^ той т:отсціои дгуа-еоа
Від праматері Апі-Геї, дочки річки Борисфена, згідно з легендою, наведеною Геродотом, народилася перша людина на ім’я Таргітай. «Скіфи кажуть, то в їх землі, яка була пустелею, народилася перша людина, на ім’я Таргітай, батьками цього Таргітая вони називають... Зенса і дочку річки Борисфена. Такого саме походження був Таргітай» (IV, 5).
Усе це повторює Геродот ще раз в переліку богів. Зазначивши, що найбільше скіфи шанують Гістію (bti^v aaXieta), Геродот говорить, що після неї у скіфів найбільша шана віддається Панаю- Зевсу і Землі-Апі. «Вони шанують лише таких богів: вище за всіх Гістію, потім Зсвса і Землю (Tiv), називаючи Землю дружиною Зевса...» Далі він подає скіфські імена цих культових персонажів: «Називають по-скіфськи (ІкЛЬгп) Гістію Табіті, Зевс слушно на мій погляд зветься Папаем, Гея ж Апі» (IV, 59). Отже, Прамати —
1 В В. Латышев. Scythica et Caucasica Известия .цмнних писа телей греческих и латинских о Скифии и Кавказе. СПб.. 1893, стор. 12—13. Далі — SC.
1 Свідчення Геродота, uto грецька Гея (Гц «земля») називалася п<»-і-кіфськи Ani (IV, 59). надзвичайно цінне, бо. з одного боку, розкриває семаигичний сенс міфологами (материнський культ ріки), а з другого — вказує на слово скіфської мови. З усіх індо»оропейських мов слово Апі найближче відповідає балтійській лексиці. Пор. д. прус- аре «vlys» (нім. Flus «річка». Ельбінгський слов инк. 62). лит. ире. лат. upe «річка». Див. також д. прус apus «borne» (нім. Brun ner «джерело». Ельб. слоим 64); можливо, сюди ж wupyan «wulk*-n» (цім Wolke «хмара», Ельб. слонн. 9). Пор. хет. hap «річка, потік». В індоіранських монах: ckp apah. авест. afs «вода, осет. arf «глибокий, глибина», за В. І. Лбаевнм, «можливо, я ар-га нід ар- «вода» (ОЯФ. 154. 236. ИЭСлОНЗ. 63). Всупереч визнанню, шо скіфська мова — іранська, ім’я праматері скіфів як фонетично, так і по зна
153
Річка Борисфен, яку Геродот ототожнює з Гістіею, звалася Табіті. Дочка Табіті Гея-Земля носила скіфське ім’я Ani, тобто Річка, ЇЇ чоловік у скіфів звався Па паєм, тобто Батьком.
Якщо в пошуках пояснень звернутись до балтійських мов, то ми зможемо з’ясувати етимологію скіфського імені Табіті Скіфська Табіті означала «найдосконаліша, найвища, найкраща». Пор. лит. tobulas «досконалий», tobuleti «удосконалюватись», tobulybc «досконалість, вищість». Згідно з Е. Френкелем, слово tobulas «без етимології» (Litauisches Etymologisches Wörterbuch II, 1105); воно не має ближчих аналогій в інших індоєвропейських мовах — свідчення глибокого архаїзму цього балто-скіфського імені.
Скіфській міфології, як і іншим, був відомий «міф про першу людину», що від неї починається людство. Пертою людиною вважався у скіфів Таргітай, «скіфський Лдам», за дотепним висловом
С. О. Жебельова, син Батька-Папая і Річки-Апі, онук Прапрамате- рі, Річки Борисфсна. Усе людство це — борисфсніди.
Від Таргітая «народилися (^maüai) три сини: Ліпоксай, Арпок- сай і Колаксай» (IV, 5), прабатьки окремих племен, герої-родона- чальннки, усі три однаково означені титлом ксаїв (кшаїв). Племена і їх зв’язки з прабатьками уважно перелічені Геродотом: «Від Ліпоксая народилися (re^ovsvai) ті з скіфів, які називалися родом авхатів (« AuXatai jtvo;), від середнього Арпоксая — катіари і трас- пії (оі Ka-ciapoi xai Tpaerte?), а від молодшого, царя —звані паралата- ми» (аісо 8с той veto-raxou aurcov тоо ßaoiXeo; oi xaXecmai llapaXa-rat) (IV, 6) *.
Розгляньмо другу версію. Вона (IV, 8—Ю) за своїм змістом подібна до першої, хоч і різниться від неї в деяких подробицях. Першу з версій Геродот пов’язав зі скіфами, другу приписав понтійським грекам: «Так розповідають скіфи про самих себе і про країну, яка лежить вище їх, тоді як елліни, що живуть на Поііті, розповідають таке...» (IV, 8) *.
В понтійській версії немає згадки про річних праматерів. їх не дві, мати і дочка, а лише одна, «істота змішаної породи», «нанівді- ва-напівєхидиа» (iu;orap8e*ov -tva, v íupvea), «у неї верхня частина тіла була жіноча, а нижня — зміїна» (о?і<к), живе вона ПІД Землею, «В Печері» (tv avxptu) (IV, 9)3.
На погляд О. П. Смирнова, друга легенда теж казка, як і перша 4 Але це не зовсім так. Ні перша, ні друга легенди не є казки. Родовід роду, племінні генеалогічні легенди аж ніяк не казки. Вони такою ж мірою не є вигадка, як і рід не є «продукт чистої вигадки і поетичної творчості» ь.
чеыию ближче до балт. аре «річка», хет. hap «річки», ніж до авссі afs «вода» або осет. arf «глибокий», оскільки в осетинській слово *р- «вода» взагалі відсутнє і відтворюється лише яв припущенним і реконструкцією.
3 Т а м же. сгор. 12.
•Там же. стор. ІЗ.
4 А. П. С м и р н о в. Скифы, М.. 1966. стор. 22.
‘ Ф. Енгельс. Походження сім'ї.... стор. 81.
154
У F-нгельса досить докладно висвітлено питания про значення
К
доводу в свідомості і життєвій практиці первіснородово? доби,
•довідна легенда —* специфічна ознака доби, коли «плем’я лиша-
лося границею людини як у відношенні до чужака з іншого племе-
ні, так і у відношенні до самого себе» *. «Система кровної спорідне-
ності, що відповідає родові в йот первісній формі,— а у греків,
як і у інших смертних, була колись така форма,— забезпечувала
знання зв’язків спорідненості усіх членів родів один з одним. Вони
з дитячих літ на практиці засвоювали ці надзвичайно важливі для
них відомості» *
У скіфів, як і у греків, існував «рід в його первісній формі» я властивою для того часу ідеологією. Розмежування «людського» і «тваринного» ще не стало провідним уявленням доби. Над усім в свідомості епохи панує категорія роду. Є рід і ие-рід, плем’я і не-плем’я, своє, рідне, «священне і недоторкане», що належить до роду і тс, що до його складу не належить. Людське не протистоїть природному, лише рід протистоїть роду. Як уже сказано, плем’я лишалося межею людського і людини. Без чіткого розуміння цих особливостей первісного родового мислення нам не збагнути значення і змісту родовідних летід, записаних в V столітті до Н. е. Геродотом \
Б. М. Граков у своїй відомій статті «Скіфський Гсракл» вказує на двохшаровий характер легенди 4. Можливо, краще говорити про багатошаровість. Протягом довготривалого існування легенда неодноразово перероблялася, одно забувалося, інше виникало. В ній можна відрізнити щонайменше три прошарки: найдавніший — материнський, племінний—батьківський і союзноплемінний—династичний.
Для найдавнішої частини легенди характерна материнська тема. В умовах групового шлюбу походження вважалося виключно по материнській лінії без згадки про батька. У Річки Борисфена с дочка Апі, але про чоловіка і шлюб при цьому не згадується Є лише мати, вона сама, чатовіка-батька немає. На даному етапі, за псрвіснородової доби уявлення про людське, як і суто загальнолюдське, в протиставленні тваринному і природному ще не сформувалося. В залежності від цього образ праматері виступає в її
,Ф. Енгельс. Походження сім!..., стор. 77.
•Там же. стор. 81.
• Таргітай, від Таргітай — гри сини, а від синів — скіфські племена. У нас немае підстав ігнорувати генеалогію поколінь. «Символіка природного», уявлення про «шлюб ніЧЗа і води» не лежали в основі міфології скіфів. Над усім панувало уявлення роду, кровної спорідненості, спадкових родовідних зв'язків.
155
природному або тваринному втіленні, в борнсфенітській версії — в ототожненні з Річкою Бориофеном, в нонтійській — в сполученні антропоморфних і теріоморфних рис, як напівжінка-напівтварина, Діва-Змія.
З виникненням моногамії генеолопчні легенди зазнають істотних змін в своєму змісті. На архаїчний материнський прошарок нашаровується новий батьківський. Громадська свідомість за скіфської доби більше не мириться з безбатьківськнм походженням. УявленНй про безшлюбне і безбатьківськс народження, властиве часу групового шлюбу, відмирає. Але, вторгнувшись в легенду, батьківська тема в умовах моногамії не примусила забути або відкинути реліктову тему праматері. Обидва мотиви співіснують. Прабатько і Прамати виступають разом. Однак між ними є певна відміиність. Мати— своя і тутешня. Вона і країна — тотожні, Лпі-Гея, Мати- Річка — Земля. Так само своя і тутешня Діва-Змія в понтійській версії. Що ж до чоловіка, з яким пошлюбилася Г1рамати*Апі, то він — нс-свій. Він — чужинець. За легендою, записаною Геродотом від скіфів-борисфенітів, він — далекий небожитель, Батько-Папай. За понтійською версією, чоловік Діви-Змії — теж випадковий чужинець, пастух-чередник, який ненароком забрів в Гілею, несподівано потрапив в дніпровські плавні. Пошлюбившись з жінкою- змією, він її кидає і йде геть, щоб ніколи більше сюди не вертатись.
В обох легендах образи й імена чоловіків взято з чужоземного фольклору, запозичені з грецької міфології. Це або Зевс, або в понтійській версії Геракл, улюблений персонаж грецької героїчної і новелістичної міфології. Про його любовні пригоди та героїчні подвиги складено багато барвистих переказів. Один з таких переказів в жанрі авантюрного фабльо записав Геродот в якомусь з міст Північною Причорномор’я, можливо, в Ольвії. Дію перенесено в Скіфію. В основу покладено місцевий міфологічний і побутовий матеріал. Гсракл — плебей. Він виступає то як чистильник Авгієвнх стаєнь, то як пастух Геріонових биків. В своїх блуканнях з стадом Геракл потрапляє в землю скіфів, тоді ще безлюдну пустелю. У нього — два луки, що їх натягнути спроможний лише він сам. На поясній пряжці чаша. На ньому лев'яча шкура. Мороз і хуга. Загорнувшись в лев’ячу шкуру, він засинає, а прокинувшись, переконується, що стадо зникло. В пошуках за кобилицями він опиняється иа Дніпрі в Гілеї, де він натрапляє на дивовижну, ніколи небачену істоту, напівзмікміанівжінку. «Побачивши і здивуватись, Геракл спитав, чи не бачила вона десь зниклих кобилиць» На її вимогу він пошлюбився з Дівою-Змією.
В скіфській генеалогічній легенді з її численними нашаруваннями, окрім найдавнішого материнського і наступного батьківського, особливо виразно виступає династичний прошарок, характерний для союзиоплсмінної доби. Між дослідннками-скіфологами в трактуванні теми предків скіфських царів немає згоди. Академік
156
Б. М. Граков зробив спробу з’ясувати скіфське ім’я Прабатька. Таргітая борисфенітської легенди він зіставив з Гераклом пон- тійської версії: «Грецьким е насамперед перейменування Таргітая в Геракла»*. Зіставлення безперечно слушне, оскільки Таргітаєві і Гераклу в скіфській родовідній легенді відведено однакове місце. І той і другий однаково батьки племінних родоначальників, Таргітай — батько Ліпоксая, Арпоксая, Колаксая, Геракл — Агатірса, Гелона, Скіфа. При всьому тому вони не тотожні. Гсракл в пон- тійській версії, які Зевс борисфенітської — чоловік Праматері, тоді як Таргітай її син, «скіфський Адам, якого скіфи вважали сином Зевса, прижитим від дочки річки Борисфену» 7.
До того ж — і це особливо треба взяти до уваги при зіставленні двох версій — в оонтійському переказі, де фігурує Геракл, відсутня згадка про першу людину. Внаслідок цього змінився рахунок поколінь, випала посередня лайка між праматір’ю і племінними героями-родоиачальниками, сталося зміщення персонажів, а це в свою чергу призвело до змін в їх генеалогічному співвідношенні. Як батько племінних родоначальників, Іеракл заступив першу людину Таргітая, але як чоловік Праматері він заступив не Таргітая, а Зевса-Па па я борисфенітської легенди.
Знання зв’язків спорідненості було за тих часів надзвичайно важливою справою. Тим-то ця багаточленна з складним рахунком поколінь ієрархічна будова генеалогічної легенди аж ніяк не повинна бути порушена або спрощена. Відповідно до тексту борисфенітської легенди, скіфські царі, основоположники царської династії в племінному союзі, не походять безпосередньо «від богів». Тим більше ні Праматір, ні Апі-Гея борисфенітської легенди або
1 С. А. Ж « б е л « в, Геродот и скифские божества.— ИзвТаврОИАЭ. 1 (58). 1927, стор. 87.
1 М. Ф. Болтенко. Стратиграфия и хронология Большого Куяльни- ка.— Материалы археологии Северного Причерноморья. т. I. Одесса. 1957. стор. 28.
• А. П. И и а и о в а, .Местные мотивы о декоративной скульптур« Бос- пора.—Советская Археология, т. XV, стор. 198.
1 С. А. Ж е б е л я в. Геродот и скифские божества, стор. 87.
167
Діва-Змія понтійсько'і не можуть вважатися царською родоначальницею, від якої вели своє походження союзноплемінні володарі, як цс необережно, не рахуючись з Геродотовим текстом, обстоювали Г. П. іванона та М. Ф. Болтенко. У Геродота в понтійській вер* сії чітко сказано: «Від Скіфа, сина Гераклоіюго, народилися скіфські царі» laito ргі» Zx>ftt«> тоо НрахХео; -jtves&at тоо; aut jiaetXea; jivofuvooc 2xo*i«v| [IV, 101 l. Отже, царі походять не від Геракла, а від його сина: Геракл -> Скіф-*- царі. Так само згідно з бори- сфенітською версією скіфські союзноплемінні володарі походять не від Зсвса і Праматері-Апі і не від їх сина Таргітая, а в послідовності поколінь: від Апі і Зевса — Таргітай, від Таргітая — Ліпок- сай, Арпоксай, Каїаксай, а від останнього Колаксая — царі, призначені очолювати союз племен.
У скіфів панував закон мінорату. Спадщину одержував не старший, а молодший син. Колаксай був молодший з трьох братів. Назвавши всіх трьох братів однаково «старійшинами», архонтами і ксаями, Геродот саме Колаксая назвав басилевсом. Інсигніямн, атрибутами вищої влади союзноплемінноїх) баснлевса, «царя царів», у скіфів-борисфснітів служили плуг, ярмо, сокира і чаша. Згідно з легендою, ці речі впали з неба на доказ від прабатьків Папая і Апі, кому з трьох братів-ксаїв повинна належати влада в союзі скіфських племен. «При тих архонтах (арХоп«») з неба впали золоті речі: плуг, ярмо, сокира і чаша (аротро* xat et>fov xat oafapiv xai <ptaXr,v). Старший з братів першим побачив ці речі, наблизився, бажаючи їх взяти, але при його наближенні золото спалахнуло. Коли він відійшов, підійшов другий, але з золотом сталося тс саме. Отже, золото, спалахуючи, не припускало їх до себе, але з наближенням третього, наймолодшого, палання припинилося, і він відніс золото до себе. І старші брати, зрозумівши це, передали молодшому все царство (ßaatXetav каза*) (IV, 5) *.
Посилання на волю небесних пра-предків повинно було обгрунтувати права борисфенітів-паралатів на панування в племінному союзі. В легенді підкреслюється, що передача влади була добровільним актом. Брати без примусу передали Колаксаєві «все царство». Як Колаксай є обранець неба, вказаний чудесними знаменнями, так і його нащадки — правдиві володарі, владики всіх владик. Бо- рисфеніти — паралати, найчислснніші і наймогутніші з усіх скіфських племен,— носії царської влади. Саме вони царські. Ця назва закріпилася за паралатами, примусивши забути їх давню племінну назву.
В понтійській версії так само розповідається про трьох братів, про їх суперництво, змагання за владу. Як в борнсфенітській легенді, так і в переказі, записаному Геродотом від понтійських греків, фігурують інсигнії, залишені батьком. На відміну від борисфеніт-
' SC, 1. стор« 14.
158
ської легенди тут описується ритуал обрядового випробування. Очевидно, на прибулих греків тубільний звичай змагань між претендентами на владу справляв більше враження, ніж згадка про чудесні знаки, приписувані давнім прабатькам.
Відходячи, Геродот лишає лук, пояс і чашу. Він наказує Праматері, жінці-змії: «Той, хто натягне ось так цей лук і підпережеться по-моєму цим поясом, тому віддай цю землю, а хто не здібний буде виконати пропоноване мною завдання, того вижени з країни». «При цьому Геракл натягнув один з луків (досі він носив два), іюказав спосіб оперізування і передав їй лук та пояс з золотою чашею на кінці пряжки (IV, 9—10)». «Двоє з її синів, Агафірс і Гслон, виявивши себе не здібними виконати пропонований подвиг, були вигнані родительною і пішли з країни, а наймолодший Скіф, виконавши завдання, лишився в країні. Від цього Геракловою сина Скіфа і пішли всі правлячі скіфські царі, а від чаші Геракла — звичай носити чаші на поясах, який існує досі у скіфів. Гак розповідають елліни, які живуть біля Понта» (Геродот, IV, 10) 1.
Владу здобуває кращий стрілець з лука, здібний виконати священний обряд ритуального підперізування. Претендент мав довести своє вміння володіти зброєю, міць і силу, знання давніх звичаїв, приступне не для кожного, досвід воїна, священну мудрість жерця. Геродот згадав лише про стрільбу з лука і підперізування, але обрядових дій було незрівнянно більше. В етнографічній літературі ритуал змагань на племінну зверхність описувався неодноразово. У скіфів було те саме.
Скіфський племінний союз. Скіфська родовідна легенда — не казка, не вигадка казколюбного Геродота. Вона дає нам багато в ет- ногеиетичних студіях. Легенда відбила послідовність зміни етапів, перехід від уявлень і обрядових звичаїв материнської доби до племінних батьківських і від племінних до союзноплемінних. Рід і плем’я іце зберігались у скіфів за часів Геродота, але разом з тим все різкіше й виразніше виявляється прагнення до переборення племінної відрубної виключності, зміцнення міжплемінних зв’язків, утворення спільної иадплемінної влади і відповідних надпле- мішшх інституцій, суспільних, політичних, гієратнчно-обрядових тощо. У своєму конспекті книги Л. Моргана «Стародавнє суспільство» К. Маркс зазначив: «Союз племен є найбільша подібність народу» 2.
Разом з давніми назвами окремих племен постає нове спільне союзноплеміннс ім’я, загальне для всіх,— сколоти. Засвідченням Геродота, ця назва збігається з ім’ям союзноплемінного володаря. Геродот пише: «Спільна ж їх всіх назва є сколоти, за ім’ям царя, скіфами ж їх назвали елліни (зи^азі &е etvai ouvopa 2хоХ(г:оо; тоо ßaaiXeot- £Ku)vujit7jv)» (IV, 6) s.
* Архив K. Маркса и Ф. Энгельса, т. IX, М., 1941. стор. 79.
159
Власне ім’я царя, носія вищої влади Кола-ксая стає спільною назвою всіх племен, об’єднаних в племінний союз: кол- скол- скіл- сак-скіф1. Вичерпний аналіз генеалогічної легенди ствердив голов* не в наших етногенетичних дослідженнях: в V ст. до н. е. населення Наддиіпров’я перебувало на тому етапі, коли «первісно споріднені, але роз’єднані племена знову згуртувались в тривалі союзи» *.
Ф. Енгельс підкреслив найважливіше, що дослідники звичайно обминають у скіфів супроти прямих свідчень легенди: в союз згуртовуються споріднені племена: «Кровна спорідненість становила справжню основу союзу». Племена, які входили до союзу, не були чужі. Вони «називались батьківськими і були братами між собою»8.
Саме на це вказують легенди. Ліиоксай, Арпоксай, Колаксай борисфенітської легенди, як і Агатірс, Гелон.Скіф понтійської,— брати, сини одного батька. Племена, які походять від цих родоначальників,— братні племена. Братерство, кровна спорідненість є основою соціальної структури скіфського суспільства.
З цього треба починати. На жаль, в працях, присвячених скіфській проблемі, при постановці питання про етнічну приналежність скіфів на цю обставину — кровну спорідненість скіфських племен — зверталося завжди якнайменше уваги. Згадуючи про скіфський племінний союз, Геродот вжив вираз басилєйя. Цей вираз і його суспільно-політичний сенс особливо цікавив Ф. Енгельса. Спираючись на Фукідіда і Арістотеля, він писав: «фукідід цілком ясно називає стародавню basileia — patriké, тобто такою, що походить від родів, і каже, що вона мала точно визначені, отже, обмежені права. 1 Арістотель говорить, що basileia героїчної епохи була проводом над вільними, а басилевс був воєначальником, суддею і верховним жерцем; отже, урядової влади в пізнішому розумінні він не мав»1.
Басилєйя на етапі «грецького устрою героїчної епохи» — це ще пе царство, не держава в пізнішому, властивому розумінні цього слова. За Ф. Енгельсом, це patři ке, суспільний устрій, що «походить від родів», в яких «материнське право поступилося місцем батьківському», а «походження вважається за батьківським правом» 5.
Ці зауваження Ф. Енгельса дозволяють краще збагнути струк- туру скіфської басилейї і значения скіфських басилсвсів «як вер
1 Пор. «Термін Іхо&си (-«-skul |- ta) е різновидність іншої самоназви ЕхоХсгеси. У цьому ж ряду знаходять собі місце власні імена їхиХтр, скіфський цар (Геродот, IV, 78, 80), ilxtXoojK»?, скіфський цар (Страбои, VII. 4, 3, 6), Scolopitus, скіфський цар (Юстін, ІҐ. 4)» (В. И. А б a e d, ОЯФ. 1949, стор. 244).
2 Ф. Енгельс, Походження сім’ї..., стор. 74.
‘Там же, стор. 85. Пор. «У басиленея. крім військових, були ще
жрецькі і судові права... Про цивільні права, права по управлінню — пікати
нема й мови» (там ж е, стор. 84).
J Там же, стор. 79, 80.
160
ховних представників племені або союзу племен*. За часів Геродота скіфська басилейя ледве чи переступила ступінь patriké '.
Відміна в згадках про атрибути влади дала привід відрізняти хліборобські і скотарські племена. Мовляв, легенда із згадкою про плуг і ярмо виникла в осілих хліборобів, а друга версія — у войовничих скотарів-кочівників
Будьмо послідовні! Генеалогічна легенда із згадкою про плуг і ярмо є племінна легенда скіфів-борнсфенітів, жителів Наддніпров’я. їх родоначальником був Колаксай, якому старші брати «передали все царство» (wjv ßaoibjnjv itaoav) (IV, 5). Від нього, «молодшого царя, пішли ті, що звуться паралатами» 8.
Було б дивно не рахуватися з текстом. Паралати-борисфеніти походять від царя. Вони — царські. їх племінні скарби, дарунки прабатьків, які впали з неба, речі культового вшанування — плуг, ярмо, сокира і чаша зроблені з золота (Xpoota KOťqpata) (IV, 5) 4.
Текст легенди розшифровується без особливих труднощів. Згадка про плуг і ярмо свідчить про архаїчну давність племінного культу. За часів Геродота цей хліборобський культ загубив свій виробничий і племінний сенс. З племінного він став союзноплемін- ним, з вузького господарського — загальномайновим. Головним у культі ста« тепер золото як ознака владної могутності союз- ноплеміиного басилевса. Вшановуються золото, нагромаджуване багатство, скарбова власність, що нею володіє царська династія. В основу культу покладено «вихваляння і шанування багатства». Нагромадження багатств в сім’ї, констатує Ф. Енгельс, посилювало сім’ю на противагу родові»5.
«Золото священне» (IV, 7),— каже Геродот про золото, що слало Надбанням царської сім’ї. Не можна ототожнювати золотий плуг з господарським. Саме так, а не інакше слід розуміти згадки у Геродота про священне золото, регулярні церемонії, щорічно повторювані свята і великі жертвоприношення на цих святах. В тексті легенди це зазначено досить ясно: «Священне золото ревно оберігають царі і щорічно вшановують багатими жертвами» (IV, 7). «Тому що країна була велика, Колаксай поділив її на три царства для своїх синів і одне з них зробив значно більшим ніж інші, в ньому й зберігається золото» (IV, 7) *.
1 Посилаючись па оповідання Геродота про похід Дярія па скіфів о 611 р..
D. М. Граков пише: «У цьому викладі скіфи виступають досить міцно органі*
аованнм племінним союзом, ватажки якого — досвідчені стратеги* (Б. Н. і ра
ков. Каменске«: городище, стор. 15).
5 «Обиды легенди розглядаються як скіфські, але перша приписаться скіфам, які члнмаютьгя хліборобством, а друга — скіфамкочівникач. Ці відомості. здобуті з аналізу легенди, можна назвати раціональним зерном» (А- ü- С мирнов, Скифы, стор. 22).
Легенда донесла до нас відгуки далекого минулого. Твердження М. 1. Артамонова, шо «наддніпрянські скіфи вшановували плуг як най коштовнішу свою святиню», безперечно слушне1. Культи консервативні. Ознаки влади (інсигнії) не менш сталі і незмінні. Скіфн-борисфенітн — землероби (Tewp-fot). У Геродота це сказано цілком ясно. Плуг зберіг за собою ритуальне значення племінного символу. Усс лишилося як, було, але в реліктовий символ було вкладено новий «царський» зміст.
Скіфська генеалогічна легенда виразно простежується в загаль- носоціологічиому плані. «Ми бачимо,— зауважує Ф. Енгельс,— ще в повній силі стародавню родову організацію, але, разом з тим, уже й початок підриву її». Стародавню родову організацію підривали нові явища. Ф. Енгельс відзначав їх. Це були: «батьківське право», «спадкування майна» по батьківській лінії, «майнова нерівність», «нагромадження багатств», «утворення перших зародків спадкової знаті і царської влади», «шанування багатства як найвищого блага», «загарбання худоби, рабів і скарбів» * Усі ці явища простежуються у скіфів геродотовнх часів.
Кочові скотарі і осілі хлібороби. Розв’язання питання про кочових скотарів і осілих хліборобів має принципове значення для висвітлення стногенетичної проблеми. В літературі панує принцип господарського розчленування скіфських племен. Осілим хліборобським племенам протиставляються кочові племена скіфів-ско- тарів. З шім господарським розчленуванням скіфських племен поєднується посилання на зонально-ландшафтну відмінність. Господарства трактуються як явища племінного і зонального порядку в прямому ототожненні ландшафтних зон, господарств і племен. Лісостеп — район хліборобських племен, степ — племінна зона кочових скотарів.
До цьоїт) додається етнокультурне розмежування господарств і ландшафтних зон. Іраномовним скіфським племенам степового Причорномор’я на Півдні протиставляються иескіфські племена лісостепової і лісової зони на Півночі.
Своїх» часу цей принцип зонально-етнічного розчленування одним з перших запровадив II. ПІафарик: «Справжні природні скіфи, які прийшли з внутрішньої Азії і підкорили народи на Чорному морі, займали житлами своїми невеличкі країни, що прилягали безпосередньо до Чорного моря. Далі на північ і захід мешкали, як ясно стверджує Геродот, інші, нескіфські народи»3.
Принцип зонально-етнічного поділу господарств утримався аж до наших днів. Теза про тотожність «племені» і «господарства», «господарства» і «ландшафтно! зони», про географічно-зональну відмінність племен і господарств, про «кочові племена степових скотарів» і про «осілі лісостепові племена хліборобів» повторюються від
* П. И. Ш а ф а р и к. Сіаояискнс древности, ч. 1, ки. 2. стор. 8.
162
праці до праці. Осілі хлібороби — слов’яни, степові скотарі —- Іранці, шо,рухаючись зі Сходу, вторглися встели Північного Причорномор'я» .
Не важко бачити, шо ми маємо справу з історіографічними стандартами: «вторгнення», приписуване іранцям, «пересування на південь», пов’язуване з слов’янами, «лісостеп», трактований як хліборобський, «скотарський степовий південь» і т. д. Цими стабільними категоріями користуються охоче, хоч Геродот описує місцеве населення приморського степового Півдня на Бузі і Дніпрі як хліборобів, і у нас немає причин спростовувати це його свідчення.
Зональна розчленованість господарств не є якась історично незмінна даність. В попередніх розділах ми мали пагоду бачити, що 80нальна розчленованість скотарсько-хліборобських і ловецько- рибальських господарств була властивою ознакою трипільської доби. Лісостепове Трипілля (IV—III тисячоліття до н. е.) було скотарсько-хліборобським; на північ простяглася зона ловецько- рибальських племен. Хліборобсько-скотарським племенам Лісостепу протистояли господарсько-відмінні племена лісової зони. Бар’єр зональної розмежованості господарств був зламаний десь на рубежі III—II тисячоліття до н. е. Городськ на волинському Поліссі і Усатове в приморських степах під Одесою виявляють певні ознаки тотожної господарсько-культурної приналежності. Археологічні пам’ятки Верхнього і Середнього Наддніпров’я доби бронзи так само типологічно споріднені з Михайлівським поселенням на нижньому Дніпрі, як це переконливо відзначив І. І. Артеменко *
Доба заліза не принесла змін. Зв’язок ландшафтних зон, вироблений за доби бронзи, лишився і в скіфські часи. Розкопки курганів під Борисполем, поблизу Києва, на північному краю Лісостепу, засвідчили культурно-типологічну близькість із знахідками в курганах степового Півдня 3.
1 Ця концепція від II. Шафарика перейшла до Л. Нідерле. Як для Шафа- рикя. гак і для Нідерле скіфи-кочовнки чи своєю етнічною приналежністю — власне іранці, тоді як мазони і скіфи-хлібороби — «авангарди слов'ян» d їх русі на південь, що просунулися з півночі на Буг і Дніпро. Л. Нідерле пише: «іранська приналежність алазопів і особливо скіфів-хліборобіп. які в способі життя так дуже відрізнялись від справжніх скіфів-кочовикіп. дуже сумнівна. і пе виключено, що під цими іменами переховуються вже авангарди слов’ян, які ію Дніпру і Бугу просунулися на південь. Зокрема, пе можна припустити щодо скіфів-хліборобів» (Л. Н и д є р л е, Славянские древности, стор. 130.
* У даному рані особливий інтерес і вагу становлять розкопки скіфських курганів на Лівобережжі, в Середньому Наддніпров’ї поблизу Києва, проваджені в 1961—1963 рр «Скіфські кургани IV ст. до и. е. туг досить звичайні І концентрація їх не менша, ніж в степу. Вони найближче иідповідають курганам степової кочової Скіфії. 1 там. і тут зустрічається однакова антична ке*
Г
аміка і одпахові золоті прикраси. Територіально вони не ро*мсжояані. 1 там.
тут переважає одна орієнтація похованих, зустрічаються супровідні поховання
рабів». «Виявлення скіфських степових некрополів на широті Києва біля
ІСЗ
Між лісостеповими пам’ятками Середнього Налдиіпров’я і степовими Нижнього не виявлено істотних розходжень, які дозволили б розмежувати або протиставляти ці два географічні райони. Та сама культура становить спільну приналежність обох зон \
Зрозуміло, що Степ є Степ, а Лісостеп є Лісостеп. Тут усе ясно, однак археологічно необгрунтована умовність зонального розчленування скіфської культури не менш очевидна. Скіфська культура зонально не розчленована. Вершники і вершництво як соціальний прошарок були властиві однаково степовій та лісостеповій Скіфії. Так само кочівництво і хліборобство. Мідні казани пристосовано для кочового побуту. Як уже говорилося, знахідки казанів трапляються в обох зонах *
Та й не тільки це. Концепція зонально-географічного поділу господарських систем Лісостепу і Степу аж ніяк не узгоджується з прямими свідченнями античних авторів. Геродот безкраї степи в околицях Ольвії спостерігав на власні очі. За його свідченням, околишні скіфи-борисфеніти на нижньому Дніпрі займалися хліборобством, Геродот називає їх «землеробами скіфами», оі jewftot Zxodau Наведемо іцс раз відповідну цитату з Геродота: «Якщо переправитись через Борисфен, то спершу буде Гілся, а від неї вгору живуть скіфи-землероби, яких елліни звуть борисфенітами. ЦІ
межі Полісся — явище нове і несподіване. Досі північною межею поширення скіфських поховань и катакомбах вважайся басейн р. Тясмина на південній окраїні Лісостепу. Тим самим відкриваються нові, ще не зважені нами можливості в осмисленні взаємин кочових скіфів і осілих хліборобських племен скіфської культури» (В. А. Ильинская. Скифские курганы около г. Борисполя,— «Советская археология». 1966. ЛЬ 3, стор. 165 і 166).
1 Проти загал ьиопошнреної тенденції обмежувати Скіфію в основному по
рівняно вузькою степовою смугою Північного Причорномор'я В останні роки неодноразово виступав О. І. Терепожкін. «Це не узгоджується а даними античних авторів, з розміщенням пам'яток скіфської культури», слушно зауважу« О. І. Тереножкіп (Археологія, т. VII, K.. 1952, стор. 4). Говорячи про матеріальну культуру лісостепових племен. О. І. Тереножкіп зазначає: «Тут [в Лісостепу]. так само як І у кочовиків, були пошнрепі подібні предмети спорядження бойового верхового коня, види озброєння. звіриний стиль в прикрашенні одягу, кінського убору і зброї. Така сама, як і в кочовиків, роль вершництва і виділення знатних вождів, з соціальними рисами яких знайомить нас чудовий Мельгунівський (Литий) курган у верхів’ях Інгульця, Глсваський курган на південь нід Києва. Старша могила і Шумейківський курган на Сулі. Мідний казан, пристосований до кочового побугу, мав немале розповсюдження і в Лісостепу» (там же, стор. 14).
3 Зазначивши, що «скіфська культура... протягом основного періоду свого Існування охоплювала простори Степу і Лісостепу на північ від Чорного моря, обмежені на заході Карпатами, а на сході Лоном», О. 1. Терепожкін стверджує: «Єяність культури населення Скіфії визначається тим. що для неї майже скрик були властиві в основному однакові аа складом, типами і оформленням скіфські речі озброєння, кіпської збруї, звіриний стиль прикладного мистецтва і специфічний кургаяннЛ обряд поховань» (А. И. Тереножкнн, Скифская культура, — «Тезисы докладов и сообщений на конф»м>енции по вопросам скифо-сарматскон археологии, іМ.. 1966, стор. 4). Як бачимо, тут зроблено поважний крок до переборення стандартного історіографічною тезису про географічну протилежність археологічних культур Степу і Лісостепу.
164
землеробські скіфи (о* fziĎpfot Zxo&at) займають на схід простір на три дні шляху до ріки, що зветься Пантикап, а на північ вгору по Борнсфсну — простір в 11 днів плавання» (IV, 18) \
Тс саме Геродот засвідчив про Надбужжя, на захід від Ольвії. Тамтешні племена, калліпіди («сущі елліни-скіфи»), алазани і скі- фи-орачі (Sxodai аротг4рєс), як і борисфеніти на нижньому Дніпрі, займалися хліборобством. У Геродота читаємо: «Починаючи від емпорія (торжища) борисфеиітів (ОльвіГ) (це з приморських пунктів усієї Скіфії самий серединний), перші живуть калліпіди, сущі ел- ліни-скіфи; над ними — інший народ, названий алазонами; надала- зонами живуть скіфи-орачі, що сіють збіжжя не для власного вжитку, а на продаж» (IV, 17) *.
Ми маємо всі підстави покластися на подані відомості. Скіфська територія довкола Ольвії в низов’ях Дніпра і Бугу була особисто з власного досвіду відома Гсродотові. Хоч Геродот пише про скі- фів-орачів Побужжя, зазначивши що вони «сіють хліб на продаж», однак цілком ясно, що те саме робили всі місцеві племена. Вони продукували хліб на продаж. Експорт зерна був їх основним заняттям.
Звичайно, шкода, що ми нічого не можемо сказати про р. Пантикап. Невідомо, що саме мав на увазі Геродот. Одні вважають, що пер. Інгулець, інші ототожнюють Пантикап з р. Маточною. Такі припущення нічого не з’ясовують 8. Так само шкода, що в згадці Геродота про Борисфен і борисфеиітів нам невідомо, який конкретний сенс вкладазея у вказівку про простір «на північ вгору по Бо- рисфену» і про «11 днів плавання»1. Доводиться задовольнятись відомим і звернутись до джерел іншого гатунку.
Етнографічні дані. Замість будувати химерні припущення в марній сподіванці в цей спосіб винайти прадавні реалії, доцільніше скористатися з етнографічних джерел. Вони конкретні і це дозволить з’ясувати співвідношення між хліборобством і скотарством, осілістю і кочівництвом, взаємозалежність господарських систем та ландшафтних зон і, відповідно до цього, соціальну функцію окремих
1 SC, І, стор. 16. Якщо Гілея — це дніпровські плавні, що найімовірніше,
то землероби-скіфи займали Правобережжя нижнього Дніпра на схід від Ольвії.
3 «Річка Пантикап для кас лишається загадкою. Багато вважали її Молочною» (А. Лаппо-Данилсвский, Скифские древности, СПб.. 1887, стор. 6. прим. 6). Геродот про р. Пгптикап повідомляє: «Річка тече з півночі
і з озера; простір між нею і Борисфеном займають скіфи-землероби; вона тече крізь Гілею; проминувши її, змішується з Борисфепом» (IV, 54) (SC, 1, стор. 24).
4 «Ми не знаємо, то розумів Геродот під днем плаваппя по Борнсфепу» (А. Лаппо-Данилевский. Скифские древпости. стор. 6, прим. 6). Ііор. «Лишається незідомнм. якій відстані відповідає у Геродота день плавання по річпі проти течи. У кожнім разі він не міг становити більше 25—35 км. отже район скіфів-землеробів простягався не далі дніпровських порогів» (II. Н. Третьяков, Восточносланянекие племена, стор. 54). Цей погляд поділяє М. І. Артамонов: «Скіфн-землероби. за Геродотом, жнли не вище порогів» (М.И. Артамонов, К вопросу..., стор. 101).
165
форм господарства за доби, коли при збереженні стародавньої родової організації вже виразно позначився в межах кожного з племен початок поділу суспільства на класи, евплив майнових відмінностей на суспільний лад», «утворення перших зародків спадкової знаті і царської влади», «рабство, спершу самих тільки військовополонених, хоч воно вже відкривало можливість поневолення членів свого племені і навіть роду» \
В даному разі найкраще скористатись з етнографічних матеріалів Середньої Азії. В дожовтневі часи в народів Середньої Азії ще міцно утримувалися пережитки родової організації, а це дає можливість зрозуміти окремі повідомлення, залишені Геродотом про скіфів *.
Як ми вже бачили, Геродот приділив чимало уваги родовідним легендам скіфів. Він навів їх у двох версіях. Борнсфенітську версію він волів зіставити з понтійською. Якщо ми сприймаємо ці легенди як казку, то для тодішиіх скіфів це була конкретна догма, керівна норма суспільного співжиття. Людина існувала в роді, для роду і через рід. Звідси обов’язкове знання родоводу і зв’язку поколінь. Кожен повинен був знати своє походження, своїх дідів і пращурів до сьомого покоління. Якщо хтось не знав свссї родової приналежності, це ганьбило його. Людина «без роду і племені», поза родом — взагалі не людина *.
Немає сумніву, що існує певна взаємозалежність між природно- географічними умовами і відповідними господарськими формами 4.
1 Ф. Енгельс, Походження сім'ї.... стор. 85.
2 «Шлюбні союзи, калим, вибори адміністрації, земельні взаємини між су* сідніми аулами — усе цс переважно має своєю основою родові стосунки» (Современный аул Средней Азни. внп. X. Ташкент. 1927. стор. 28).
К
дові, племінні, линастичво-союзноп.ісмінпі. Геродот записав союзвоплеміині.
>р. нім Geschlecht рід і шляхта. В ліспі про Гільдсбранда Гільдсбранд пи-
тає Гадубранда: «Хто твій батько серед мужчин в народі... або якого ти роду?»
(Ф Енгельс, Походження сім'ї.... стор. 107).
4 Так. наприклад, Д. Букінич в статті «Общий очерк Иргиз-Тургайского района» писав: «Кочовий спосіб експлуатації великих просторів неминучий, і він не може бути викоренений, поки існують певні природно-історичні умови». «Через залежність від стихійних факторів киргизьке господарство в своїй основі є скотарсько-кочове і таким примушепо воно лишитись невнзначено довгий час (можливо й назавжди)» (Труды Тур гайской мелиоративной экспедиции. Изд. НКЗ. М., 1930. Цит. за кн И. А. ІЗ в е р я к о в. От кочевания, к социализму, Алма-Ата, М., 1932, стор. 32). Пор. «В умовах казахського степу... пасовищно-скотарське господарство з кочовим побутом — єдино доцільна форма господарювання для використання великих солончакових посушливих степів» (А. Ермаков, Народное хозяйство Киргизии. 1926, стор. 114— 115; 3 в е р я ко в, вказ. праця, стор. 38).
166
Торкаючись питання про розвиток скотарства, Ф. Енгельс пише: «Утворення стад привело до пастушого життя в придатних для цього місцях: у семітів — на трав’янистих рівнинах Євфрату і Тігру, у арійців — на трав’янистих рівнинах Індії, Аму-Дар’ї і Сир-Дар'ї, Дону і Дніпра» *. Ми не знаємо, «як і коли перейшли стада із спільного володіння племені або роду у власність глав окремих сімей» ". З переходом стад у власність глав окремих сімей давні комуністичні традиції родового ладу загубили своє значення, поступившись взаєминам власності. «Худоба стала товаром», «набула функції грошей і вже на цьому ступені відігравала роль грошей» 8.
Говорячи про скіфів, звичайно кажуть про скотарські і хліборобські племена. Мовляв, «населення Скіфії поділялось на осіле хліборобське і кочове скотарське» 4. Така концепція могла з’явитись лише через недостатню увагу до етнографічних даних, з яких видно, що в скотарських народів кровно-родові і іткгподарсько- майнові зв’язки своєрідно схрещувалися. Господарська діяльність залежала в межах роду від майнового становища глави сім’ї. З цим були пов’язані кочівництво або осілість, пастушество або хліборобство з тим, однак, що кровна спорідненість, племінна приналежність, родова взаємозалежність при цьому не порушувалися. Відокремлюються не племсна-господарства-зони а майново-господарські угруповання і соціальні прошарки в середині топ) ж таки племені 5.
Кочують заможні, багатії, взагалі всі власники худоби. Ті з членів роду, які не мають достатнього поголів’я худоби, незаможні, джатакн не кочують. Так утворюється протилежність між скотарями і хліборобами. В окремих баїв кількість голів худоби в стаді досягала десятків тисяч *.
1 Ф. Енгельс, Походження сім’ї..., стор. 23.
"Там же, стор. 125.
»Там же.
* «Розподіл худоби дуже нерівномірний; разом з багатіями, які рахують свої стада в тисячі голів, с киргизи середнього достатку, які налічують десятки і сотні голів, а також зовсім незаможні злидарі, джатакн та ігінчі. які перебиваються з одиницями голів, а часто цілковиті парії, що линуть до багатіїв і обертаються ними о рабів» (В. Ш и э. Зимовые кочевья Акмолинской области.— Записки Западно-Сибирского отделения РГО, т. XVIII. 2. 1894, стор. 122. Пор JI. П. Потапов. Поезда в колхозы Чемалмкого аймака Ойротской автономной области. М.— Л.. 1932. стор. 9—10)
167
Майновий поділ був разом з тим господарський, господарський — соціально-становий. Худоба стала приватною власністю, тоді як земля лишалася в спільній власності роду. Приватна власність на землекористування не поширювалася. Бай і джатак при поділі одержували однаковий земельний пай, хоч один був власником величезного стада, а другий мав лише робочу худобу, достатню для обробітку землі, або не мав жодної.
Хліборобство ставало здобутком иижчих суспільних прошарків. Джатаки, зубожілі злидарі, ті, хто мав обмаль худоби, змушеиі були лишатися на місці зимівлі. Вони були прив’язані до клаптика землі, поділеної між члеиами роду, займалися хліборобством і не кочували \ «Зловживання стародавніми родовими установами... відкривало можливість поневолення членів свого племені і навіть роду»,— констатує Ф. Енгельс *.
Ті з членів роду, які зовсім не мали худоби, робили на бая як пастухи, малаї. Вони кочували з стадом бая, хоч по тогочасних поняттях мал ай не був наймитом. Він вважався молодшим братом бая. При всій своїй залежності і злиденності він і бай — рідня.
Скіфські городища. Селищно-господарська проблема. Кілька слів про взаємозалежність господарської і селищної практики, про взаємозв’язок між Степом та Лісостепом, ландшафтними зонами і господарськими системами. Більшість дослідників оперує протиставленням кочівіїицтва і скотарства, стверджуючи нерозчленовану цілість господарських систем, зон і племінної структури суспільства та ігноруючи елементи сезонності у взаємодії між кочівницт- вом і осілістю. Усе підпорядковується посиланню на топогеофізичні умови.
Звернення до етнографічних джерел засвідчило цілком інше. Рід об’єднував кочовиків і осілих хліборобів. І осподарська протилежність скотарів та хліборобів зумовлена була не географічними умовами ландшафтних зон, а майновим відрізненням обох цих господарських груп в їх спільній родовій або племінній співналеж- ності, а майнове відрізнення в свою чергу є господарське використання території під ріллю або випас худоби.
1 «Виклюздо ним {JUifriDoCcnioM.— В. //.) займаються тільки джатаки або бяйгуип — ^убожілі кнргич-кяйсякн. 11 ю .доабудж я х у доби і, отже, хюжливос- ті провадити кочове »діття» (А. Я. К и р г и і ьі. Энциклопедический слонарь. tTaV, сторПОо}. hop. в літературі про скіфів: «ІЧ>здрібдення родоиої илас- пості між сім’ями ще не поширилося иа землю, яка лишалася, як і раніше, в суспільному володінні. Тому не можна говорити про феодалізм у скіфіг (В И. Р а в - дони кас. Пещерные города.... K.. 1932, стор 65. 70). Про общиннородоне землекористування говорить М. І. Артамонов (дИн й о г о ж, О землевладении и земледельческом празднике у скифов — Ученые записки ЛГУ. вып. 16 (истор.). 1946: його ж. Общественный строй скифов — «В*-стни к ЛГУ*. 1947, .\в 9; И. В. Я цен ко. Скифия.... стор. 103. прим. 31. 32. з посиланнями на М. 1. Артамонова).
*Ф. Енгельс. Походження сім’ї.... стор. 85.
168
У цей спосіб розв’язується господарсько-селищна проблеми. Зиму перебували разом на одному місці, більш або менш пристосованому' для сталого життя з стадами протягом зими 1.
Навесні, з настанням тепла заможна скотарська верхівка від* кочовувала з місця зимівлі. Переганяючи худобу з місця на місце, з пасовища на пасовище, від водопою до водопою, іноді на відстані тисячі і більше кілометрів, восени з початком приморозків кочовики приганяли стада знову на місце зимівлі, де залишалася незаможна безхудобна біднота *.
Шкода уявляти напрямки і шляхи перегонів як щось випадкове й принагідне, як блукання в безмежних степових просторах, де і як кому заманеться. Цього не було. Місця випасів і водопоїв, зупинок в путі, поки не випасеться трава, були суворо регламентовані спадковим звичаєм від покоління до покоління. Кожне порушення могло призвести і призводило до кривавих міжплемінних сутичок.
На сьогодні нам невідомі маршрути кочувань скіфів-скотарів, напрямки їх тодішніх перегонів. Певне, стада переганяли по долинах степових річок, на Правобережжі — з півночі на південь за течією річок. Розуміється, не виключені н інші напрямки, наприклад, з заходу на схід. Вихідні й кінцеві пункти кочувань могли бути дуже далекі, розташовуватись на значній відстані, вимірюватись сотнями і тисячами кілометрів, охоплюючи обидві зони, лісостепову і степову. Зони підлягали сезонному чергуванню, влітку — Степ, а взимку — Лісостеп. Кочовики не лишалися на зиму з худобою в степах. Це було виключено. Неозорі степові простори з їх суворими морозами, відкриті для хуртовин і снігових заиосів, були непридатні для зимівлі худоби. Рухаючись восени в зворотному напрямку.
1 Л. Шостак, таврійський віце-губернатор. 1804 р. описав примітивні зимівлі степових татар: «Я нашел их хотя занимающимися хлебопашеством, но кочующими в летнее время с места па место. На зиму хотя ноэврашаютси они туда, где заготовляют топлиио и село и где у некоторых есть небольшие хижины и отчасти загорожи из бурьяна, одпако ж сие ничуть не служит зашитой от стужи, а скот их и табуны, будучи без всяких загонов, иссгда подвержен гибели. Зимоиники их в том единстпепно заключаются, что каждое семейство или. по их незнанию, казан отделяется небольшим окопом...» (Л. С к альков- с к и й, О ногайских татарах — ЖМНП. 1843. XI, 2, стор. 156; «Этнографическое обозрение». 1896, 1. стор. 53). А. Шостак описав примітивні зимівлі, але тут зазначено основне: поєднання хліборобегна і скотарстиа, повернення па зиму до сталих місць, наяннісгь деяких загорож і хиж, иідгорожунаиия «зимівників» окопами. Кожен з цих елементів може зростати і ускладнюватись.
* «Три зимових місяці киргизи проживають в одному якому-небудь місці,
о глиняних землянках ки|у)стау. а заможніші н дерев'яних хатах. Як тільки сніг починає танути, нони починають свій звичайний щорічний перехід. Кожен рід або аул з року в рік рухаються тим самим шляхом, спнпяючись коло тих же джерел і криниць, де спинялися його предки сотні років назад, і постійно вертаючи на зимівлю в одне і те саме місце. Кожна спроба порушити усталений лад тягне за собою криваві сутички» (А. Я. Киргик ьі. Энциклопедический словарь, т. XV. стор. 104).
1С9
вертаючись з півдня на північ, кочові скотарі гнали стада в верхів’я річок, в лісові урочища, природно захищені від хуги, негоди, вітрів, снігових заносів1.
За скіфської доби вздовж південного краю лісостепової смуги, на межі Лісостепу і Степу, тяглася низка городищ. Пристеповий кран Лісостепу на Правобережжі позначений лінією великих скіфських городищ, датованих в більшості VI—V ст. до н. е. Ряд великих городищ простягся на межі Лісостепу і Степу від Немнрова до Пастерського (площею 19 га)у Шарпина (16 га), Плискачівки (60 г«), Мотронина (200 га) та Мокіївки, до Канева і Трахтсмирова на Дніпрі та на Лівобережжі до Басівського в Надсуллі, Біль- ського н Надворсклі *.
Господарсько-селищне тлумачення цієї грандіозної смуги городищ завдало значних труднощів. Висловлювались різноманітні погляди. Більшість дослідників вважає, що городища споруджувались хліборобами для захисту від кочовиків. Це, мовляв, була обо- ронна лінія мирного нескіфського населення, сталих мешканців лісостепової зони проти войовничих степових кочовиків-скіфів *.
1 ІІор. у схоліаста до Піпдара «Скіфи взимку, через її нестерпність, навантажують майно (чя трацлага) на візки (екі а|лз£«0 і від'їжджають в інші країни (-fcwpav)» (SC. І. стор. 353).
* «Укріплені поселення штикають на Канінщині протягом першої полонини VI ст. до н. е. Особливий інтерес становить Трахтемнрівське городище... Займаючи зручні в стратегічному відношенні височини, воно має складну снс* тему оборонних споруд, які охоплюють площу до 500 га Воно входить в ряд таких видатних пам'ятників, мк Пастерське. Мотроиингькс, Немирівське і Біль- гьке гс роди та» (Г. Т Ковпапенко. Памятники раинескифского времени Каневтины,— Тезиси докладов и сообщений ua Конференции по вопросам скифо-едрматской археологии». М., 1966, стор. 22).
.Меншого розміру Хотінське городище під Китом: «Хотівське городище е найпівнічнішим городищем лісостепової Скіфії... Воно розташоване на високому горбі, оточене валами і ровами. Площа його близько ЗІ га.. Городище датується кінцем VI — початком V ст. до н. е.э (Е. А Петровская. Хо- говское городище.— Тезисы докладов н сообщений.... М.. 1966, стор. 20, 21).
" Цей погляд свого часу сформулював В. І. Рапдонікас: «Хліборобам доводилося... будувати великі оборонні споруди для захисту від нанаду кочовиків. До таких споруд иалежать величезні городища скіфської доби о хлібороб» ських районах — Пастерське, Нільське та іи. В цих іо|ч>дищах хліборобське населення обороняло себе і свою худобу від кочовиків» (В. И Р в в д о н и кас, Пещсрние города ... стор. 62). Те гаме повторює М. І. Артамонов. «Дня захисту від кочових сусідів хліГхіробські племена споруджували могутні земляні укріплення як навколо своїх поселень (городища), іак і на межі зі степом (змієві вали)... Відзначимо в цьому зв’язку розкопки Шарпівського городища* (М. И. Артамонов, Вопросы истории скифов.... стор. 71). Умовне припущення стало тезою доктрини. «Племенам Тясминської групи, які знаходилися їм кордоні з войовничим скі<|к:ьким світом, доводилося стикатися і вести постійну боротьбу з скіфами» (Іі. Г. Петренко. Культура племен Правобережного Приднепровья. — МЙА. Ní 96, M., 1961, стор. 57). Пор «Укріплені поселення в Лісостепу будувалися для захисту віл скотарін-кочовиків» (Б. А Ш рамко. К вопросу о значении культурно-хо«явственных особенностей степной и лесостепной Скифии,— Тезисы докладов и сообщении на Конференции по ногросам скифо-сарматской археологии. М.. 1966. стор. 33).
170
Як переконливо свідчать етнографічні дані, при всій господарсько-майновій відмінності багатії і біднота, безхудобні злидарі і заможні власники стад лишалися ріднею, членами роду. Взаємно пов’язані узами кровної спорідненості, вони освоювали в сьоїй господарській діяльності обидві ландшафтні зони. Було б великою помилкою з нашої« боку лінію зонально-ландшафтних розмежувань проголосити лінією племінних протиставлень.
Зонально-племінне і пов’язане з цим етно-племінне протиставлення скотарів-кочовнків і осілих хліборобів загально поширене і визнане *. Однак воно прикро суперечить історичній і етнографічній дійсності. Більшість городиіц мали дуже великі розміри. їх споруджували як могутні, міцно укріплені споруди. За часів Хвойки великий вал довкола Пасторського городища досягав 20 м висоти при ширині основи 12—14 м. Шарпнно вражає складною величчю своїх укріплень. Посилання на те, що городища споруджувалися для племінних зборів, ледве чи пояснює їх існування, як цс часто гадають *.
Городища могли вмістити величезні гурти худоби, каїн стада з Степу зганялися на зимівлю. Заможній скотарській верхівці такі великі споруди оборонного призначення, оточені валами і ровами, були потрібні, щоб оберегти свої стада в їх гуртовому скупченні від розбійних нападів, від баранти, що ставала промислом.
Про хліборобські маси не може бути найменшої мови. Хліборобська людність, біднота, в порівнянні з заможною скотарською верхівкою, не потребувала подібних величних споруд з складною системою укріплень, як Шарпино або суміжне Пастирське. Хлібороби не мали ані матеріальних ресурсів, ані необхідного воєнної« досвіду. Цс все було в розпорядженні верхівки, а ніяк не племінної маси, господарсько і матеріально залежної від багатіїв-родичів.
Осідання на землю було закономірною формою господарсько- майнової деградації у скіфів. Позбавлений худоби, зубожілий скіф не раз фіксований у античних авторів. Досить кількох посилань, Гіппократ (433—377) яскраво описує «скіфські пустелі» і скіфів ко- човнків-вершннків. Вони «живуть па возах» і пасуть «стада овець, биків і коней». «Так звана скіфська пустеля е рівнина, багата травою, без дерев, помірно зрошувана. Тут є великі річки, які
1 «Відмінність культур Степу і Лісостепу в останній час визнається усіма дослідниками».— муважус В. Г. Петренко (Культура плани..., стор. 55). Однак про інвентар пам'яток ТясминськоІ і Поросської груп В. Г. ГІетрепко, підсумовуючи, пише: «Майже всі форми речей макиь аналогії в Степу*; «Основним заняггям населення тясминської групи було хліборобство і пастуше ско- тарстно» (там же, стор. 83).
1 «Існування великих городиш з нсзаселеною площею, треба розглядати як існування племінних (політичних і релігійних) центрів, куди н певний час могло дібратись якщо не все. то більша частина племені» (В. Г. Петренко. Культура племен.... стор. 81). Важко згодитись, що такі грандіозні споруди повинні були оточувати площу для племінних зборів. Швидше це були загони Аля худоби.
171
відводять воду з степів. Саме тут мешкають скіфи, звані кочовиками, що не мають жител (оих wti oo&waxa), але живуть на возах (sv apašrjoi oixeovei). Найменші з возів — чотириколісні, а інші — шестиколісні. Чоловіки їздять верхи на конях, а за ними рухаються стада овець і корів та коні, па одному місці вони лишаються стільки часу, скільки вистачає трави для стад, а коли не вистачить, переходять в іншу місцевість píwprjv)» К
Гіппократ відзначив різке соціально-майнове і господарське розшарування у скіфів. На одному боці суспільства «багатії» (ot «Хоооіоі) «найшляхетніші, які користуються найбільшою могутністю» (ot eoreveata-toi xat tJtuv trXcts-ov хвхпадіехк), а на другому—«бідні», «найгірші» (ot xaxts'ot). Ознакою ці€Ї протилежності, за Гіппократом, є те, що «бідні ... не їздять верхи». Вони не мають худоби 3.
У схоліях до комедії Арістофаиа «Птахи» наведена цитата з Пі- дара (522—близько 442), в якій про це говориться не менш виразно: «Серед кочовиків скіфів (ev 2xodatc) блукає Стратон, який не має житла, що перевозиться» (о<; aji«;ofop-»^ov otxov ©о хегатси) * До цього схоліаст додав: «Той, хто не має воза (a{ta;av), вважається в
НИХ беЗЧССНИМ (»Ttjio;)».
Мабуть, цих цитат досить, щоб уявити собі соціально-госіюдар- ську структуру скіфського суспільства в VI—V ст. до н. е. Вони з достатньою ясністю говорять про те, що городища були зв’язані з маршрутами перегонного випасу стад і з зимівлею. З цього треба починати і на цьому закінчувати. Під час розкопок 1953 р.на нижньому Дніпрі Знаменського і Гаврил і вського городищ ми мали нагоду перекопатись, що певні елементи господарської практики, властивої для перегонного скотарства, уціліли і досі. Псрегонний спосіб випасу є певною господарською закономірністю. Колгоспи, розташовані в глибинах суходолу, щоб забезпечити худобу водопоями і травою, влітку женуть стада на південь в дніпровські плавні. З цією мстою степові колгоспи наймали в селі Гаврилівні, якому належали берегові землі вздовж плавнів, ділянки на р. Підпільній, притоці Дніпра. Аналогічні відомості ми одержали також і про Лівобережжя в Середньому Наддиіпров’ї. Глибинні колгоспи Полтавщини переганяють стада влітку з степів на Дніпро в плавні поблизу м. Градизька. Огже, випасання худоби має свої сталі зонально-ландшафтні закономірності й сезонні фактори, обминувши які ми не дамо собі ради при історичних дослідженнях.
Проблема етногенезу. Як відомо, при пошуках предків слов’ян серед «■еродотових племен накреслилося три основних погляди. Одні автори ототожнювали слов’ян з скіфами: інші пов’язували слов’ян з лісостеповими скіфами, а кочових степовиків — з іранцями, предками осетин; треті, заперечуючи зв’язок між скіфами і слов’янами,
1 Там же, стор. 64.
* Тач же, стор. 326, 353.
172
шукали останніх між неврами, меланхленами і т. д., північними сусідами скіфів 1.
Усім шім і подібним елюгенетичним концепціям властива одна й та сама хиба: автори їх обминають головне — відмінність окремих історичних періодів. Між епохою скіфів VIII—VII—IV ст. до ы. е. і слов’янами VII—VIII ст. н. є. лежать щонайменше дві доби: доба зарубинецької культури (III—II ст. до н. e.— II ст. н. с.) і доба черняхівської культури (II—V ст. н. е.).
Справа, розуміється, не в тому, що у скіфів на Чортомлицькій вазі волосся острижене, як «ще й тепер носять російські селяни», або, що верхнє вбрання скіфів «своїм покроєм нагадує козацький кафтан-козакип». як це в 1864 р. зауважив Стефані а. Справа в іншому. Кожній історичній добі притаманний різний рівень соціально-господарського розвитку, власні форми і ступені етиогонії, певні зміни в структурі етнічної території. Почнімо з питання про територію.
Як зауважив Ф. Енгельс, в умовах, коли утворюється союз споріднених племен, стає необхідністю їх злиття і, відповідно до цього, «злиття окремих територій» •. Від Геродота ми знаємо: 1) що в V ст. до н. е. скіфи були об’єднані в союз племен, 2ї що скіфський племінний союз був союзом к ровноспор і дней их («братерських») племен, 3) що Скіфія становила собою територіально-просторову цілість на всьому протязі від Істра до Меотіди — Танаїсу. У 1 еро* дота це злиття окремих племінних територій засвідчене з усією певністю. «Від Істра саме починається прадавня Скіфія» (tj epXanj Ixuöi*)) (IV, 99). «Перейшовши крізь цілу Європу, Істр нарешті входить в межі Скіфії» (IV, 49)4. «З заходу це перша з рік, які течуть в Скіфії» (е> *:>і SxtďhxTj). Відповідно Танаїс становив східну межу. «По той бік ріки Танаїсу вже не скіфська земля (Tavaiv žs icotapov Siaßavxi ooocen Sxofhxi)). Перша з областей належить савроматам, які, почавши з рогу Меотійськогоозера, займають на північ 15 днів путі» (IV, 21) *. Те саме Геродот повторив ще раз. За його свідченням, Меотійськс озеро, в яке «тече Танаїс», «відокремлює скіфів царських і савроматів» (ц оирі;єі Сховаєте tou; ßaat/wtjtoo; хаі 2aúpo{ia-a<;) 11 V, 571в.
Не меншу вагу має для нас питання про північні кордони Скіфії. Як відомо, Геродот уявляв собі Скіфію у вигляді квадрата, рівнобічного чотирикутника. «Скіфія становить собою чотирикутник, два боки якого досягають моря, що ж до смуги, яка йде в глибини суходолу, то вона має ту саму довжину, що й та, яка тягнеться
1 Докладний історіографічний огляд див. П. Н. Третьяков. Восточнославянские племена. М.. 1958. стор. 59.
* SC, І. стор. 17. Пор К. Ф. Смирнов. Савроматы. М.. 19&І. стор. 193—194, 373. рис. 82.
e SC, І, стор. 25.
173
вздовж моря» (IV, 101) 1. З Заходу на Схід — 20 днів путі: «Від Істра до Борисфсну 10 днів путі, від Борисфену до Меотійського озера також 10» (IV, 10). Стільки ж з Півдня на Північ. «Від моря в середину країни в район меланхленів, які живуть вище скіфів, 20 днів путі; денна путь розрахована мною по 200 стадій» (IV, 101). Відповідно до цього Геродот зазначає: «Поперечні сторони Скіфії мають 4000 стадій, такої ж довжини і подовжені сторони, які йдуть в середину країни. Такий власне розмір самої країни» (IV, 101) •.
Геродотова згадка про рівнобічний чотирикутник знайшла для себе різну оцінку. Дехто заперечує це повідомлення, інші згідно з ним креслять картину скіфської землі 8. Замість нагромаджувати черговий історіографічний Пслліон на Оссу, для нас важливо обмежитись визнанням: Геродот до складу Скіфії включав не лише обмежений простір степового Причорномор’я, але й глибини лісостепового суходолу.
З цих свідчень видно, що територіально-племінна консолідація скіфства як етнічної цілості в межах від Мсотіди до Істра та Степу і Лісостепу з Півдня на Північ відбулася вже за часів Геродота на етапі племінного союзу. Виразне завершення цей процес знайшов в IV ст. за доби Лтся 4.
За часів Геродота в V ст. до н. е. скіфський племінний союз був союзом братерських племен. Геродот стверджує цс. Він підкреслю« не раз і в різних варіантах, що територіальна єдність була разом з тим спільністю племен, пов’язаних спадковими узами кровної спорідненості. При цьому він відрізняє два нашарування. Найдавніше він пов’язує із згадкою про Таргітая і з поділом країни між його нащадками «таргітаїдами», другий поділ він пов’язує з Колак* саєм: «Тому що країна була велика, Колаксай поділив її на три царства (ßaciX^iac) для своїх синів і одно з них зробив більше інших» (IV, 7)й.
1 SC, І, стор. 40.
1 Там ж**, стор. 40—41.
4 Б. М. Граков тримається дещо іншого погляду. Територіально-племінну
консолідацію скіфів ній пов'язує спершу з наступних етапом, тобто з добою
Атея (IV ст. до н. е.): «В 339 р. завершується епопея об'єднувача Атея. Напри
кінці сорокових років він уже закінчин об’єднання всієї країни від Мсотіди до Істра* (Б. Н. Г р а к о в. Каменское городище..., стор. 20). З геродотових свідчень видно, ilio процес територіального об’єднання країни від Меотіди до Істра був значно триваліший. Зя часів Атея завершується процес, який почався ще до цього. Справа Але про окремі фл:чи формування етнічної території на етані союзу племен і далі за царювання Агей.
а SC, 1, стор. 12. Племена «таргітаїдлої» доби, згідно з бормсфенітською версією, авхатн. катіари, траси її і паралати. Згідно з понтійською версією, як «геракліди», фігурують: скіфи, гелони і агафірси.
174
Очевидно, ми не повинні змішувати «таргітаїдів», племена пер* шого, ще прадавнього «таргітаїдівського» поділу, з племінним поділом країни між «колаксаїдами», синами Колаксая. Се,>ед племен, які вважали себе нащадками міфічного прабатька Колаксая. Геродот відрізняв: 1) скіфів-зсмлеробів. 2) скіфів-кочівникіз і 3) скіфів царських. Почавши від Ольвії, скіфи-землероби спіймають простір на схід на три дні путі від |>ічки Пангикану і на північ вгору по Борисфсну на 11 днів путі» (IV, 18)1. Ця вся країна, за винятком Гілсї (плавнів?), безліса, «позбавлена дерев», зауважує Геродот. Від р. Пантикапу до р. Геррн кочують скіфи, про яких у Геродота сказано, іцо вони «не сіють і не орюгь». «На схід від скі* фів-землеробів, за річкою Пантнкапом, живуть уже скіфи-кочовик и ('»ouaftsc TjOifj Sx-ídat vepovtai), які нічого не сіють і не орють. Уся ця країна за винятком Гілеї позбавлена дерев. Ці кочовики на схід посідають район на 14 днів путі, що простягається до річки Герра» (IV, 19).
Територія між р. Геррою, Таврікою і Меотідою належала царським скіфам, «найкращим і нечисленнішим» з скіфів, скіфській верхівці. «По той бік Герри знаходяться так звані царські володіння і найкращі, і иайчисленніші скіфи, що всіх інших вважають своїми рабами. На південь вони простягаються до Тавріки, а на схід... до торжища, що зветься Кремиами, при Малійському озері, а частково доходять до ріки Танаїс» (IV, 20)2. В іншому контексті Геродот фіксує тс саме: «Скіфи живуть від Тавріки вище таврів і на узбережжі східного моря, на західному березі Боспору Кіммерійського і Меотійського озера до ріки Танаїса, яка впадає в ріг того ж таки озера» (IV, 100)».
Ми навели ці повідомлення Геродота, але ми тут не коментуємо їх. Ледве чи варто вдаватися в подробиці. Лишимося в межах найбільш очевидного. Зіставляючи звістки Геродота н інших античних авторів з географічно-етнографічними даними, ми змушені визнати:
Скіфська мова. Етномовна теорія, що сходить ще до П. Шафа* рика, згідно з якою степові скотарі — цс зайшлі завойовиики-іран* ці, а хліборобські племена Скіфії, на відміну до войовничих іранців,
* Т » м ж<*. стор. 40.
175
ототожнюються з слов’янами, явно не в’яжеться з усім досі зазначеним, з тим, що сказано у Геродота про скіфський племінний союз, про територію союзу, про кровну спорідненість скіфських племен як братерських, та про родоплемінні зв’язки хліборобів і скотарів.
У нас немає жодних підстав стверджувати для середини І тисячоліття до н. е. примат майново-господарських взаємин у скіфів над кровноспорідненими зв’язками і зонально-ландшафтним розчленуванням надавати вартість етнічних \
Ірано-осетинська теорія — яскравий приклад концепції, яка, спираючись на історіографічні півістини і пануючи в науковій літературі, замість належної реальної бази, має за собою лише критично' неперевірену традицію, авторитет таких дослідників, як К. Мюлленгоф, Вс. Міллер, М. Фасмер, В. І. Абаєв. їх авторитет ставиться над усе. Тим часом методична хибність постановки проблеми цілком очевидна. Почавши з К- Мюлленгофа і Вс. Міллера до М. Фасмера, В. І. Абаєва, Я- Харматти, J1. Згусти, всі дослідники зверталися виключно до іранських мов і, головним чином, до осетинської. Скіфська мова була проголошена іранською.
В одній з своїх новіших праць — доповіді «О некоторых лингвистических аспектах скифо-сарматской проблемы», виголошеній на Конференції з питань скіфо-сарматської археології (1967) тезис про іранство скіфів В. 1 Абаєв довів до логічного завершення. Він стверджує: «Якщо раніше іранський елемент в Середній Азії вважався споконвічним, а в Південній Росії зайшлим, то тепер ймовірнішим уявляється протилежне: іранський елемент був споконвічним в Південній Росії і зайшлим в Середній Азії»*. Такий висновок є послідовний, якщо скіфо-сарматські наріччя за часів другої половини II тисячоліття до н. е. і до перших століть II. е. ми будемо разом з усіма іраністами відтворювати, спираючись на дані “осетинської мови, її фонетики, лексики і граматики. Так своїх) часу робив Вс. Міллер. Йому наслідували всі інші автори. Говорячи
1 Відкидаючи тезис, що Скіфія становила конгломерат племен, і стверджуючи, що скіфи хлібороби і скотарі етномовно тотожні, Б. М. Граков зазначав: «Кочові і хліборобські скіфи етнічно і мовою становили ціле. Скіфія не була конгломератом племен, а держаною народності, яка мала здавна нитнорену мову. свою економічну базу, сіюю культуру». «Ця держава (Атея) грунтувалася на етнічно єдиному масиві» (Б. II. Граков, Каменское городище..., стор. 31). При всій бездоганній безперечності сказаного, що. до речі, повністю відповідає свідченням Геродота про описану ним добу, Б. М. Граков однак зберіг тезу про двомовність місцевого населення скіфського часу, про рух слов’ян з півночі на південь та про іранство скіфів. Згідно з традиційною концепцією про іранський Південь і слов’янську Північ, він говорить: «З півночі все більше і більше наступав слов’янський’ світ. Скіфське степове царство зійшло зі сцени* (там ж е, стор. 32). Або: «Царство скіфів закінчило своє існування, неспроможне перешкодити хвилі слов’янського поширення на південь... До цього часу можна з певністю говорити про ірапомовннх скіфів, певне, лише на степовому півдні» (т а м же, стор. 175).
2 В. И. А б а е в. О некоторых лингвистических аспектах скифо-сармат- ской проблемы.— Тезисы докладов и сообщений. М., 1966, стор. 30.
176
про скіфську мову на підставі осетинської, В. І. Лбаєв підкреслює їх безпосередній контакт з «західноєвропейськими мовами, правлінськими, германськими, фракійською, пра-тохарськнмн, балтійськими, слов’янськими» 1.
Ми не наважились би приєднатись до цього твердження. Мовні контакти скіфів відомі. На сході скіфи межували з савроматами, мова яких, за свідченням Геродота, була споріднена з скіфською *.
На південному заході Скіфія межувала з Фракією. Кордон між Скіфією і Фракією проходив по Істру *. Постановка питання про скіф)-фракійські (дако-фракінські) мовні зв'язки особливо цікава і важлива для нас не тільки через територіальну суміжність обох мов, але и через синхронну однозначність джерелознавчої бази. Це епіграфічні пам’ятки Ііівнічного і Західного Причорномор'я. Власні негрецькі імена, засвідчені в цих пам’ятках, виявляють дуже близьку спорідненість4. Немає сумніву: скіфська людність на схід від Дунаю і фракійська на південь від Істра, нащадки Скіфа і нащадки Агатірса розмовляли близькими, взаємно зрозумілими мовами 6.
Щоправда, в питанні про фракійську мову до останнього часу не було особливої ясності. На початках порівняльногомовознавства фракійська мова була зарахована, як і скіфська, до числа іранських. В 1866 р. один з перших дослідників тубільних глос П. де Лагард визнав, що фракійська мова, як і індоєвропейська на півночі Вал- папського півострова, є іранська. За наших часів з подібним твердженням виступив Д. Дечсв. На його думку, фракійська мова виникла внаслідок схрещення автохтонної етрускоїдної мови з іранською. «Індоєвропейці, через схрещення яких з етрусками, resp. етруско- їдами, була утворена фракійська народність, належали до якоі*>сь іранського племені» *. З спростуванням цього виступив В. Гсор- гієв: «Основна помилка Д. Дечева натягає в тому, що він розглядає фракійську мову не як окрему (самостійну) індоєвропеїдну мову,
1 В. И. А б а е в, О некоторых лннгиистяческих аспектах скифо-сармат- СКОЙ npo&'icuu. стор. 31.
1 «Сармати розмомяють скіфською жішло, але здавна зіпсованою» її оі Хюрордхом v3{J"i£ovei Exuötxrj eoXotxt Covrec autrj ат.п tou aevaio'j (IV, 117).
4 Відпонідме зістяилсппя імен з епіграфічних пам'яток Фракії і Скіфії ми дробили н нашій праці «Скіфи. Мова і етнос».
5 W. Т о ги a s с h е k. Die alten Thraker, Sitzungsberichte der Wiener Akademie der Wissenschaften phil.— hist. Klasse. 128. 130, 131. 1893—1894; N. J о к 1. Thraker. Eherts Reallexikon, XII, 1929; W. Brandenstein, Thrake. Sprache. Realencyclopädie der Altertumwissenschiift, 1936, SS. 408— 414; D. D e t 5 с h e w, Die thrakischen Sprachreste, Wien, 1957; Charakteristik dir thrakischcn Sprache, Sofia. 1952; І. I. К u * s u. Limba tracodacilor, Bu- kuresti. 1959; В. Георгиев, Трлкнйскняг език, София. 1957. стир. 102; його ж, Исследования но сравнительно-историческому языкознанию, М., 1958. стор. 112—145.
177
якою иона є, а як іранізовану неіндоєвропейську (або індоєвропе- їдну) мову» 1. Такої ж думки тримається І. І. Руссу: «Фрако-дакій- ськя мова є самостійна мова, яка належить до європейської групи ідіомів сатем І, отже, є споріднена переважно з іллірійською, балто-слов’янською та іраиською мовами» * І. І. Руссу не згадав при цьому скіфської. Однак цілком ясно, шо, говорячи про фракійську мову, перш за все з усіх мов ближчої просторової суміжності з цілком засвідченою синхронністю, треба було назвати* скіфську мову, а не якусь іншу.
Щодо півдешіих і північних кордонів, то, згідно з Геродотом, «починаючи від Істра, вгору, всередину суходолу,Скіфія межує спочатку з агатірсами, потім з неврами, після з андрофагами і нарешті
з мсланхленами» (IV, 100) 8. Ці народи перелічені знову у Геродота в тому ж порядку в оповіданні про скіфо-перську війну з Даріем (514—513 рр.); в згадці про воєнну нараду він говорить: «На нараду зійшлися царі таврів, агатирсів, неврів, андрофагів, меланхлснів, будинів і савроматів» 4.
Оскільки агатирси — цс, поза сумнівом, фракійці, то на півночі скіфи повинні були межувати з балтами. Про балто-скіфські стно- мовні зв'язки, про поширення елементів балтійських мов в районі Середнього Наддніпров’я можна судити, головним чином, на підставі матеріалів гідронімії, спираючись на зіставлення річкових назв Прибалтики і Причорномор’я, як це зроблено в 11 частині нашої праці. Як виявилося, переважна більшість річкових назв басейну р. Росі, за винятком небагатьох, не пояснюється з слов’янських мов в їх сучасному лексичному складі. Не знаходячи для себе аналогій и слов’янських мовах, гідроніми Поросся роз’яснюються в зіставленні з балтійською гідронімією і балтійськими апелятивамн. Виявлені балтизми свідчать про архаїчний, прадавній характер мови місцевої людності Середнього Наддніпров’я. Місцева людність за давнини говорила мовою, близько спорідненою з балтійською — висновок, безперечно, важливий при розв’язанні етногенетичної проблематики.
М. Фасмер зробив спробу з’ясувати північні межі іранської гідронімії. Ототожнюючи скіфів з іранцями, стверджуючи, за Вс. Міл- лером, іранство скіфів, він намагався довести, що північна межа поширення іранських гідронімів проходила десь в кордонах кат. Курської і Орловської губ. На доказ М. Фасмер наводив гідроніми: р. Длака, л. п. Сейму — д. перс, авест. ар «вода»; р. Османь, п. п. Свали, п. п. Сейму, р. Кам’яна Осмонька — Іран. tpopt «камінь», р. Хан, Хон, п. п. Вєті, п. п. Сейму — авест. /лгг «колодязь.
1 В. Георгиев, Исследовании..., стор. 129; його ж. Тракиґ.скняг
езнк. стор. 65.
8 L. L. Russu, Limba traco-dacilor, 1950, стор. 97—100, 139—140.
9 SC, І, стор. 40.
178
джерело»1. До Фасмерового списку Я. Розвадовський додає рн Свапа. На його думку, цю назву «можна сміливо вивести з cv-apa, тобто ct-яра «добра вода», де іранське hv- заступлене через sv- а.
Умовність цієї концепції з погляду лінгвогеографії досить очевидна. Немає жодних підстав шукати іранців на р. Сеймі і її притоках. Басейн Сейму — район явно балтійської гідронімії. Річкові назви, що їх М. Фасмер визначає як іранські знаходять собі пряме пояснення в балтійських мовах. Пор. д. прус, аре «річка», тоді як авест. afs, лит. akmuo, -ens «камінь», поруч asmuo, лат. asmens.
На доказ необхідності пошуків в першу чергу балтійських ана- логій можна навести рн Іпуть, л. п. Сожу. Пошуки етимології цівї назви були досить тривалі і не в усьому певні. Так К. Мошинський, зауваживши, що «ця назва цілком неясна», зводить її до праформи’*Еір-апі Він пише: «Існує в індо-іранців скупо репрезентований корінь *еі, що в вигляді *ei-to виступає в д. інд. «блискучий, мінливий, строкатий». Якщо елемент ір- (L*cip-)B назві Іпуті е розширеною формою того самого таки кореня, то рн Іпуть пояснювалася б як «блискуча річка» (Išniaca rzeka)» Натягнена штучність подібного пояснення впадає в очі. Топоров — Трубачов з свого боку нотують: «Іпуть, л. п. Сожу. Балтійське походження припустиме, однак вихідна форма невиразна (можливо, *n-paut) •n-put? Пор. д. прус. р. Pauta» 4. Балтійська приналежність гідроніму не лише припустима, але й найпевніша. Пор. лит. iputi «гнити, загнивати» в назвах річок Гнила, Гнилиця, Гниловод, Гии- лопять, Гнил уха і т. п.
Підведемо підсумки. За основу для них слід взяти відомості про географічну територію Скіфії. За свідченням Геродота, Скіфія охоплювала широкий простір в межах від Меотіди до Істра і від Чорного моря до Полісся. Якщо ми візьмемо до уваги, що скіфський племінний союз був союзом братерських, к ровноспор і дней их племен, то тим самим доведеться визнати, що процес територіальної консолідації становив собою разом з тим процес етноплемінного нівелювання а. Процес етнічного становлення скіфства був тривалим процесом. Від міфічного, прадавнього Таргітая до походу Дарія (514—
1 М. V asm er, Die tranicr..., стор. 76.
M. К o z w a d о w s k i. Studia..., crop. 9; K. Moszy rtski, Zasiag...,
Щ
р. 188. 203; В. H. T о п о р о в, О. Н. Т р у б а ч # в. Лингвистический
лиз.... стор. 222, 227.
4 В. Н. Топоров, О. H. Т р у б а ч в в, Лингвистический аналиа..., стор. 240.
>2* 179
513 рр. до н. с.) скіфи Наддніпров’я, плекаючи уяву «тисячолітнього царства», рахували тисячу років *.
Утримуючи на протязі багатьох століть свою територіальну і племінну цілість, спромігшись наприкінці VI ст. до н. е. відстояти політичну самостійність в боротьбі проти могутніх тоді персів (514— 513 рр.), місцева людність в своєму етнічному становленні досягла, очевидно, щонайменше ступеня народності. Як народність скіфство сформувалося з своєю власною, стало окресленою територією, з своїм характерним суспільно-господарським ладом, етнографічно своєрідним побутовим укладом, власною мовою.
Питання про скіфську мову, отже, так само питання про ближче визначення етнічної приналежності скіфів досить складне. На сьогодні в мовознавчій літературі воно розв’язується так, як нещодавно стояла справа з фракійською мовою, яку визначали як іранську 2. ІЦойно в останні роки в історіографії позначився злам. Дослідники фракійської мови спробували звільнитися від ланцюгів іраністики. На відміну до своїх попередників, В. Георгієв і І. Руссу вже нічого не кажуть ні про іранське вторгнення, ані про іранців на Балканах. На їх погляд, мова фракійців ніяка не іранська мова. Це самостійна, одна з індоєвропейських мов, саме фракійська, а ніяка не інша (див. вище).
З скіфами в їх етнічному визначенні склалася така сама історіографічна ситуація. При ствердженні їх етномовпої приналежності пріоритет утримували і досі утримують переважно іраністи. Від К. Мюлленгофа і Вс. Міллсра до М. Фасмсра та від М. Фасмера до В. І. Абаєва, Я. Гарматти і Л. Згусти майже всі дослідники однаково говорили про іранство скіфів. Цю тезу вони обстоюють на підставі ізольованих одномовннх і рано-осетинських зближень. Методична хибність подібної постановки проблеми не потребує доказів. За допомогою ізольованих одномовннх зіставлень не можна розв’язати питання. Скіфська мова, як і синхронна фракійська, не є іранською і ніяк не пра-осетинською. Мову скіфів-борисфені гів
1 У Геродота читаємо: «З початку їх ісцунання або віл першого царя Тар- гітнн до походу на пих Данія. па круг, не більше тисячі років, я саме стільки (IV. 7)* (SC, І, стор. 12). Якщо ця згадка у Геродота про тисячу років не ч звичайна щічна формула, далина фольклорній традиції, то це значило б, що скіфи- борисфсиіти. «таргітаїди» еоій етнічний вік рахували, почипаючи десь з початку II тисячоліття до н. е.. на нашим археологічним стандартом,—з середньою віку бронзи.
2 Досить послатись в цьому випадку па Дм. Дечева. Після В. {Томашека Дм. Дсчсо — найавторитетніший дослідник питання про фракійську мову. Малюючи етиогенстичнии процес і ии.іначаючи, ідо фракійська мои.і е одна і Індоєвропейських мов. він стверджував, що індоєвропейці, з яких постала фракійська народність, «належали до іранських племен». За його визнанням, «окремі іранські орди нторглися и Грецію ще перед сформуванням фракійської народності» (Д. Д с ч е в. Характеристика на тракнйския саик, Софія. I952. стор. 56; «Балкаиско езикознание». II, I960, стор. 200—202). Прн всій повазі до автора, треба зазначити, що ніяких відомостей про іранське вторгнення на Ьалкани не існує. Це е особиста, нічим не обгрунтоиана думка вченого.
180
треба вивчати в зіставленні з мовами навколишніх народів в їх ближчій територіальній суміжності. За свідченням Геродота, скіфи на півдні по Істру межували з фракійцями (агатірсами). иа півночі — з иеврами, на Сході — з еавроматами.
Відкинувши тезу про іранстио скіфів, ми змушені тим самим заперечити також і тезис про дві основні етнічні групи, які входили до складу Скіфії. Скіфи-борисфеніти не іранці,але вони і не слов’яни. Ми не наважились би доводити слов’янство скіфів-орачів, зводити слов’ян до скіфської епохи, говорити про слов’ян на сході Скіфії, культура яких, мовляв, набула скіфських рис. Кожна епоха несе з собою власну етнічну термінологію. ГІе слід зловживати визначеннями, властивими для цілком іншої історичної доби. F.nio- німічиі анахронізми такою ж мірою неприпустимі і прикрі, як і хронологічні.
Скіфи е скіфи, як називали місцеву людність ІІаддніпров’я греки (Zxvds? Іг ÉXXijve; uivopasav! (IV, 6). Ллє ми зробили б помилку, коли б зігнорували провідну тенденцію епохи, основоположний напрямок етногснстичного розвитку, який в VII—VIII ст. н. е. завершився утворенням давньої слов’янської мови з її тричленним поділом на три групи: східну, західну і південну. Цей процес був тривалий і перейшов через кілька виразно розмежованих етапів. Завдання етногенетичного дослідження полягає у розмежуванні щит етапів, у визначенні історичної специфіки кожного з них, не заступаючи їх один одним і не порушуючи часових меж.
Для скіфської доби в етногенетичному розвитку Наддніпров’я (VIII—III ст. до н. є.) характерні такі ознаки:
Скіфська мова — індоєвропейська мова східної групи. В своїх етно-геоі рафічних кордонах вона межує з фракійською, балтійською і сарматською мовами. Як відомо, до складу східної групи індоєвропейських мов входили: індоіранські (так звані арійські) мови, вірменська, албанська, балтійська, слов’янська, в останній час сюди включається фракійська.
1 Першництво і вершники — соаіальпо-госмодарські. я ніяк не ландшафтно-зональні категорії. Ландшафтно-зональне протиставлених Лісостепу і Степу, як господарське і тем більше як гтпічнс протиставлення скотарів-кочевиків
і хліборобів, повинно бути чняго а історіографії питаиия. Скіфія моностнічна. ■ не двомовна і не біетнічна. .
181
В процесі свого розвитку від доби бронзи, маючи всі ознаки глибокої спорідненості з індоєвропейськими мовами східної групи, зокрема місцевого населення на етапі союзу племен набуває характерної внутрішньої суцільності і відповідно осібності. Щоправда, ця осібність ще не дає підстав визначити мову місцевої людності в скіфський період ні як прото- або праслов’янську, ані, при всій балтійській її забарвленості, як бал то-Слов’янськ у 1.
ЗЛРУБНШЩЬКЛ ДОБА (II ст. до я. в.— II ст. я. в.)
Скіфську добу десь на межі III—II ст. до н. е. заступає Істотно відмінна від неї доба зарубииецької культури, виявленої вперше 1899 р. В. В. Хвойкою. Не маючи прямих свідчень про мову місцевих племен того часу, носіїв зарубинсцької культури в Наддніпров’ї, спробуємо підійти до розв’язання досліджуваної етногенетичної проблеми в спосіб протиставлення двох періодів. Досі ще ЦЬОГО не було зроблено.
Суспільно-господарська структура скіфської доби нами з’ясована. Розвиток місцевого населення Наддніпров’я йшов в напрямку дедалі різкішого розмежування двох прошарків — кочового скотарського і осілого хліборобського. На певному етапі це повинно було призвести до різкого виявлення протиріч і зрештою краху скіфського суспільного ладу.
Як слушно зауважив Б. М. Граков, за скіфської доби «кочовий елемент переважав політично і соціально». Скотарська верхівка зосередила в своїх руках могутню і міцну політичну владу й велике накопичуване з покоління о покоління майнове багатство. Саме ця соціально-політична перевага воєппо-кочової верхівки позначилася на дальшій історичній дані Скіфії.
З накопиченням величезних багатств, з укріпленням і зростанням в господарському і майновому відношенні, скотарська верхівка стає на небезпечний шлях територіального загарбництва і воєнних авантюр. Найвиразніше войовнича експансія скіфської скотарської верхівки виявилася в IV ст. до и. е. за часів скіфського царя Лтея. Ствердивши своє успадковане від попередників панування на всій території геродотової Скіфії, від Меотіди до Істру, закріпившись
1 Про udi своєрідпий термінологічний відтінок значення слушно зауважує В М. Топоров. Кажучи про «спільний балто-слов'ииський топонімічний фонд», вій застерігав, то терміну «балто-слов'янськнй» надасться при ньому дещо інший, ніж звичайний сенс — саме сне звичайно пов’язане з ним значення чагаль- вого джерела всіх балтійських і слов'янських мои, л трохи інінс. яке передбачає лише те. шо на певній території і в певний час. відносно яких було б некоректно питати, чи е вони тільки балтійськими, чи тільки слов'янськими (адже ж їх цілком можна вважати л однакоиою підставою і балтійськими, і слов'янськими)» (В. Н. Топоров, К вопросу о топонимических соответствиях.... стор. 104).
182
на лівому березі Дунаю, Атей зробив спробу поширити свої володіння, просунутись далі на південь і заволодіти Задунав’ям. За свідченням Страбона (VII, 4, 5), скіфи починають переходити через Дунай, вторгатися у Фракію, захоплюють частину Дсбруджі.
Створюється напружене становище в стосунках між Скіфією та Македонією. Філіп II, батько Олександра Македонського, щоб забезпечити північні кордони Фракії, яка була під його владою, вдершись в скіфські придунайські володішія, в битві з Атеєм завдав йому в 339 р. нищівної поразки. Атей був забитий. Скіфська скотарська веєнно-кочова верхівка якоюсь мірою була винищена, багато представників знатних скіфських родів затнуло. Окремі аристократичні сім’ї припинили своє існування. Про це свідчать склад і розмір полону, захопленого Філіпом в цій битві. Скіфи рухалися з жінками і дітьми, кіннота разом з возами. Філіп взяв у полон 20 000 жінок і дітей, захопив великі табуни коней, 2 тисячі племінних жеребців.
Скіфська кавалерійська держава була розгромлена. Поразка йшла за поразкою. Історія знає приклади суцільного винищення у війнах старої родової аристократії. «Акт завоюзання і об'єднання став актом остаточного поневолення»,— констатує Б. М. Граков1. Поразка на Істрі відкрила степові простори Скіфії для чужинецьких нападів. В 334 р.-Олександр ходив походом до гирл Дунаю. Незабаром, через три роки, в 331 р. намісник Олександра в Фракії Зо- піріон з тридцятитисячним військом вторгся в межі Скіфії, пройшов через всі західні райони, досягнув Ольвії і обложив її. Нової поразки скіфам в 313 р. завдав Лісімах.
Дослідники розійшлися в оцінці сенсу цих подій. В. В. Латишев зауважує: «Поразки, завдані скіфам Філіпом, згодом і Лісімахом, поза сумнівом, значно ослабили їх сили, але ледве чи сприяли цілковитому їх розпаду» *. Цю думку підтримав Б. М. Граков. «Мені здається,— пише він,— що ці слова славетного російського філолога цілком вірні» *. М. І. Артамонов і П. М. Третьяков дотримуються протилежної думки. Па їх погляд, після смерті Атся скіфське царство припинило своє існування.
Незалежно зід того, який погляд ми підтримаємо, в обох випадках доведеться визнати: дослідники не взяли до уваги головного — різкого господарсько-майнового поділу скіфського суспільства, діаметральної протилежності соціально-політичних інтсрссів та сезонно-відмінної територіальної розчленованості господарської діяльності, скотарської аристократії і основної хліборобської маси.
Назвавши племена каллінідів, алазоніз і скіфів-орачів, Геродот відзначив: «Усі ці племена живуть по річці Ппанісу на захід від Борисфену» (IV, 18), тебто від Ольвії пгору по Бугу в глибину
1 Б. Н. Граков, Каменском городище.... стор. 22.
3 Б. Н. Граков. Камснсхое городите.... стор. 24.
183
країни, в районі Dy го-Дніпровського межиріччя. Все це були хліборобські племена Про скіфін-орачів, як уже зазначалося, Геродот, аокрема, повідомив, що вони «сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж» (IV, 17) \
Перед скіфським суспільством уже за геродотових часів виразно накреслилися два відмінних шляхи дальшого розвитку: з одного боку, розвиток з перевагою скотарства в суспільно-господарському житті країни, а з другого — розвиток хліборобського господарства з різними формами і складним взаємним перехрещенням цих двох напрямків. Товарності худоби протистояла вже за геродотових часів виразно виявлена і дедалі все більше зростаюча вага товарного збіжжя, експорт якого повинен був зміцнити економічне становище хліборобін-общинииків, закріпити їх матеріально-господарську самостійність, збільшити чисельність, забезпечити автаркію в родових та племінних об’єднаннях. Осілість і хліборобство перестають бути ознакою зубожіння. Поруч із скотарською верхівкою дедалі більше зростає від століття до століття суспіль но-господарське значення тих, кого Геродот в районі «по річці Гіпанісу на захід від Борисфеиу» (IV, 8) означив як скіфи-орачі. Немає сумніву, те, що вони сіяли збіжжя «па продаж», сприяло їх господарському зростанню і збільшенню їх суспільного значення.
Нам невідомо, чи вкладає Геродот у визначення скіфи-орачі на відміну від скіфів-зсмлерсбів (гсоргіїв) який-небудь особливий виробничо-господарський сенс, чи ні, але для нас ясно, що початкові зародки, економічні першопричини, які зумовили корінні зміни в суспільно-господарському ладі країни, перебудову суспільної структури, перехід від скіфської доби до зарубинецької, грунтувалися на відмиранні керівної ролі скотарської воєнно-кочової верхівки і зростанні суспільного значення тих, що їх Геродої назвав скіфа ми-орача ми і які, за його свідченням, займали простір в межиріччі Гіпанісу — Борисфсну, тобто саме той район, який згодом стане основною територією поширення в Середньому ІІаддиі- пров’ї зарубинецької культури.
У цьому контексті, досліджуючи проблему місцевого етногенезу, було б безперечно зайвим вдаватися в подробиці історіографічного порядку, викладати історію відкриття, розкопок і вивчення зару- бинсцьких пам’яток від Ď. В. Хвойки до наших днів, описувати окремі пам’ятки або подавати загальну характеристику культури •. На першому плані тут повинно стояти інше.
* Цс зроСмело нами в npaui: В. П. Петро н. Зарубннецкнй мотиль- пик (По материалам раскопок В. В. Хнойкн в 1899 г.).— МИА, М» 70. 1959, стор. 32—00
184
Вивчаючи археологічні пам’ятки і культури, дослідники звичайно посилаються па зміни в кераміці або на похоронний обряд. Ніхто не заперечуватиме значення цих археологічних матеріалів, але всього, що потрібно вони не дають. Є більш конкретні фактичні дані для реконструкції соціальних зрушень при переході від скіфської до зарубинсцької доби. Цс, зокрема, дат я могутніх скіфських городищ VI—IV ст. до н. е. Укріплені, величезні за розмірами городища, які суцільною лінією простяглеся на півдні лісостепової смуги від Немирова в Верхньому Надбужжі до Більська на Ворсклі, незважаючи на всю свою велич і могутність, вони з кінцем скіфської доби втрачають своє господарсько-сблроннс значення. «Навіть тепер, згодом, через дві з половиною тисячі років, їх залишки вражають уяву своєю грандіозністю»,— пише П. М. Третьяков 1. На його погляд, цс були племінні центри, «притулки, сховища»- «Оточена могутніми валами площа укріплень звичайно значно перевищувала розміри самих поселень. Великий, вільний від забудови простір внутрішніх укріплень призначався, певне, для худоби, пригнаної сюди в часи небезпеки. Оодн ж збиралися під час ворожого нападу мешканці численних незміцнених укріплень, які були розташовані в околицях кожного укріплення» *. Усе цс, безперечно, слушні зауваження. Вільиий, незабудовании простір у центрі укріплень призначався для захисту худоби. Однак тут не обійтись без деяких застережень. За скіфської доби стада вже не були спільною власністю племені. Худоба становила приватну власність окремих господарів, заможних представників племінної верхівки. Саме вони були зацікавлені в спорудженні таких грандіозних укріплень, використовуваних як загони для утримання і оборони їх стад, коли з кіпцем сезонного випасання худоби її зганяли на зимівлю з степу.
З кінцем скіфської доби городища в переважній більшості припиняють своє існування — найкраще свідчення зламу в селищно- господарській практиці місцевого населення. Південна смуга лісостепової зони втрачає своє значення як господарська смуга скотарських зимівників.
Для зарубииецьких часів характерні цілком інші топографічно- селищні умови. Населення осідає по берегах великих річок та їх
1 П. И. Третьяков. Восточнославянские племена, стор. 53.
2 T а м ж г, стор. 56—57. Того самого погляду дотримується В. Г. Петренко: «Ісиунапня великих городиш а пезаселеною площею треба, nenne, розглядати як існування племінних (політичних і релігійних) центрів, куди в певний час могло зібратися якщо не все плем'я, то більша його частина» (В. Г. Петренко. Культур« пленен..., стор. 81). Погляд на городища як на племінні релігійно-політичні центри, «покликані до життя небезпечним сусідством з світом степів» (П. М. Третьяком), не цілком точний. Очевидно, городища могли принагідно використовуватися як племінні сховища у випадку небезпеки, яле на межі а степом еони були споруджені и господарських і оборонних інтересах скоіарської верхівки. їх виникнення відповідає зро- ггаїшю господарсько-політично': ролі скотарів у складі (юдових та илемінннх об'єднань.
185
приток. Невеликі порізнені і відрубні поселення розташовуються на високих мисових виступах, на берегових узгір’ях річок або u низинах річкових заплав. На сьогодні найкраще обслідувана лінія поселень, яка простяглася по Дніпру від Тетерева і Десни до гирла Росі. В районі сучасного Києва та його околиць відзначені селищно-житлові комплекси в заплаві р. Почайні, на горі Кисилівці, на суміжній з нею Старокиївській горі, далі вниз по течії Дніпра на Печерську поблизу церкви Спаса на Берестові під Лаврою, в Корчуватому, в селах Пирогові, Великих Дмитровичах, в лівобережних Вишеньках, Кийлові і т. д. до Пилипенкової гори в Каневі і Сах- нівки на Росі.
Археологічні пам’ятки в період зарубинецької доби, датовані середньо і пізньолатенськими фібулами, поділяються на кілька груп, а саме: 1) полісько-прин’ятська (Чапліно, Вороніно, Велемичі);
Що можна сказати про походження зарубинецької культури і про генетичну взаємозалежність окремих територіально-типологічних груп? З цього приводу було висловлено чимало гіпотез. Типологічна схожість зарубинецько-корчуватських пам’яток Середнього Наддніпров’я і прип’ятсько-поліських пам’яток типу Чапліно дала привід говорити про середньодніпровське походження пам’яток Полісся, висловити припущення, що поліські пам’ятки походять з Середнього Наддніпров’я а.
Разом з тим було висунуто протилежну гіпотезу про поліське походження зарубинецької культури, про переселення зарубииець- ких племен не з середнього Дніпра на північ, а з Полісся на південь. Отже, коли йти за цією гіпотезою, генетичні основи зарубинецької культури слід шукати на Прип’яті *.
1 Питання про синхронні пам’ятки, датовані як і зарубинецько-корчуват-
ські середньо- і пізньолатенськими фібулами, на суміжних з Середнім Над- дпіпров’ям територіях висвітлено нами в статті: В. П. Петров. Заруби- нецько-корчуватівська культура Середнього Подніпров’я і синхронні культури суміжних територій. До проблеми класифікації археологічних культур зару- бинецького часу.— Археологія, т. XII. 1961. стор. 53—76.
3 Твердження про генетичну належність поліських пам’яток від заруби- нецьких, припущення про територіальне поширення зарубинецької культури
з середнього Дніпра в басейн верхнього Дніпра висунув П. М. Третьяков: «Район поширення культури заруби ненькою характеру, нка склалася в слов'янських племен у післяскіфський час, не обмежиш:» Середнім Наддиіпрок’ям. В останні століття до н. е. ця культура поширилася далеко на північ, и басейн верхньою Дніпра» (П. Н. Третьяков, Восточнославянские племена, стор. 116). Подібно до С. О. Жебельова і Б. В. Фармаконського, які історичний злам на рубежі III—II ст. до н. е. пояснювали вторгненням сарматів зі Сходу, П. М. Третьяков, ідучи за ними, поширення зарубинецьких пам'яток в районі Верхнього Наддніпров’я ставив так само в зв'язок з «просуванням деяких середньо дніпровських племен на північ в період краху скіфського об’єднання і появи сарматів на беретах Дніпра» (там же, стор. 117).
186
З розгорнутою критикою поморської концепції походження за- рубинсцької культури виступив li. М. Третьяков, с:Якщо стати на таку точку погляду і розглядати поморські племена як основних предків зарубинсцької культури, тоді лишається зовсім неясним, чому на підставі лужицької і поморської культур в басейні Вісли склалася пиіеворська культура, а в верхів’ях Прип’яті... заруби- нецька, яка за рядом ознак відрізнялася від ншеворськсї?» 1 Слушне зауваження! Пунктиром гіпотетичних племінних переселень не пов’язати західнобалтійськс Помор’я з Середнім Надднінров’ям. Пшеворська культура в басейні Вісли відокремлює поморську і лужицьку культури від далекого прип’ятського Полісся.
Не більше дають спроби надто дрібних хронологічних розмежувань, якщо ми, наприклад, спробуємо стверджувати, що «період формування зарубинсцької культури Полісся припадає на другу половину II ст. до н. е., а поява зарубинецьких пам’яток на середньому Дніпрі припадає на кінець II ст. до и. е.,— рубіж II—І ст. до н. е.»2. На сучасному рівні археологічної науки ми не дамо собі ради, якщо різниця в часі між двома групами пам’яток дуже незначна. Ми поки що не навчилися враховувати короткі часові строки і відрізняти незначні хронологічні відстані.
На сьо лазі доводиться обмежитися визнанням: 1) оскільки при розкопках К<>рчуватського могильника знайдено лише ссрсдньо- латенські фібули, це свідчить, що могильник існував в період поширення в Середньому Наддніпров’ї саме фібул середиьолатенської схеми і припинив своє існування ще до того, як на середньому Дніпрі поширилися пізньолатенські фібули; отже, 2) зарубинецька доба поділяється на два етапи: ранній, датований часом побутування сс- рсдньолатснськнх фібул, і пізній, який збігається з періодом появи в Наддніпров’ї иізньолатеиських фібул.
галужень поморської культури, поширилася із заходу на схід. Як типологічна цілість, вона постає в західному Поліссі на базі поліської групи поморських пам'яток (дкв. Ю. В. Кухаренко, К вопросу о происхождении заруби- нецкой культуры,—СА. 1960, >& 1. стор. 289—300). Цю теорію поморсько- поліського походження зарубипецької культури розвинув далі Д. А. Мачип- ський. Bin вважає правильним «основний тезис гіпотези, то зярубинецька культура в своїй основі є дальшим розвитком поморської культури в її просуванні на схід» (Д. А. М а ч и н с к и й, К вопросу о происхождении зару- бинецкой культуры,— КСИА, вып. 107, 1966. стор. 3). «Те. шо зарубипепька культура західного Полісся є просто новий етап в розвитку поморської культури. доведено Ю. В. Кухаренком цілком переконливо» (там ж с, стор. 5). Щоправда, Мачикськкй поправляє Кухаренка, рух на схід відбувався ие по Прип’яті, а «через південну Волинь і Поділля» (там же, стор. 7). До того ж він вважає, шо даних, які навів Кухаренко «на користь генетичної залежності зарубинсцької культури середнього Дніпра від зарубннецької культури Полісся, певне, ніяк не достатньо для обгрунтування такого важливого положення» (там же, стор. 5).
1 11. Н. Третьяков, Фишіо-yrpu, балты и сланянс, стор. 215. На думку Третьякова. «Прип'ятське Полісся було околицею території цих племен, найшвидше — глухою околицею, де культура мала примітивніший вигляд» (там же. стор. 219).
187
Цс дає чимало для конкретно-історичного усвідомлення доби. Беручи до уваги, що па корчуватеькому етапі зарубинецька культура виступає в своїй типологічно завершеній формі, усі речові знахідки, у тім числі всі гатунки кераміки, притаманні інвентарю Зарубинецькоги могильника, повинні пов'язуватись з першою половиною доби. На жаль, цей принцип, при всій його очевидності, не приймається до уваги. Дослідники віддають перевагу власним уподобанням при класифікації інвентаря.
Особливо прикро, що такий суб’єктивізм виявився при постановці питання про взаємини зарубинецьких пам’яток Середнього Наддніпров’я з синхронними пам’ятками в районі прип’ятського Полісся, Помор’я і Одеру — Ельби, середньоєвропейського латену тощо. Головна методична помилка полягає не тільки в тому, що проблема типологічної спорідненості підмінюється проблемою племінних переселень, а переважно в тому, що ми досі не призвичаїлись сприймати загальні явища епохи в їх універсальній співналежності, відрізняти ознаки доби від локальних нашарувань і зрушень часу, тих особливостей, які дозволяють відокремлювати суміжні типологічно споріднені культури.
В цьому відношенні потрібно розглянути групу пруто-дністров- ських пам’яток Молдавії, репрезентованих розкопками двох синхронних типологічно подібних могильників в селах Лукашівці і Поянештах. Для могильника поблизу с. Лукашівки Оргіївського району Молдавської РСР, розкопаного в 1953—1954 рр., як і для могильника в Поянештах, характерні поховання за обрядом тру- поспалення 1. Датується могильник знахідками середньо- і пізньо- латенських фібул. В керамічному комплексі знайдено глеки, горшки і миски, ліпні посудини чорного або темно-сірого кольору з гладенькою поверхнею. Глеки Лукашівського могильника не мають для себе аналогій в кераміці Наддніпров’я; подібних глеків не знайдено ні в керамічних комплексах Зарубинців — Корчуватого, ані Чап- ліна — Велемичів. Дещо складніше стоїть справа з мисками. Миски з короткими відігнутими назовні гранчастими вінцями, округло- опуклим плечем і таким же опуклим бочком, плавним і м’яким вигином тулова з Лукашівського могильника належать до групи т. зв. відкритих мисок, в яких діаметр отвору більший за висоту посудини і діаметр бочка. Миски Лукашівського могильника однотипні, натомість миски н керамічних комплексах Корчуватого і Зарубинців різнотипні. Серед них є миски з округлим туловом і відігнутими
1 Г. Б. Федоров. Дрсапе славяне в Молдавии.— Вестник АН СССР, 1954. .Ns 12. стор. 36—37; його ж. Лукишснскнй могильник,— КСИИМК, вип. 68. М., 1957, стор. 51—62; його ж, Население Пругеко-Днестровского междуречья.- МИА. to 89. М.. I960, стор. 8—56, 234-248; М. А Романовская, Селите Лукашенка 11- СЛ. 1962. № 3; Д. Л. Мачински й, К вопросу о датиронкс, происхождении и этической принадлежности памятники типа Поянсшти — Лукашевкя.— Археология Старою и Нового Света, М.. 1966. стор. 82-96.
188
вінцями, тоді як характерних для Наддпіпров’я мисок з гранчастим бочком в Лукашівці при розкопках 1953—1954 рр. не трапилося.
Однотипність мисок, глеків та горшків, стабільність форм, стандартність посуду € разючим свідченням незмінності господарсько- побутовот укладу на протязі всього існування Лукашівського могильника від його початку до кінця. Ніяких змій в кераміці. За своїм типом миски Лукашівського могильника прадавні, вони сходять до гальиїтатської доби.
Різні автори по-різному висвітлювали питання про генетичну приналежність пруто-дпістровських пам’яток. З тезою про спорідненість Лукашівського і Зарубннецького могильників виступив Г. Б. Федоров \
В 1953 р. Р. Вульпе опублікував матеріали з розкопаного ним могильника в Поянештах *. Він, а за ним Д. А. Мачинський обстоюють концепцію ельбо-одерського походження пруто-дністров- ських пам’яток типу Поянешти — Лукашівки і, відповідно до цього, їх бастарнської етнічної приналежності *
В термін «культура» доводиться вкласти двоякий зміст, по-перше, вказівку на спільну культуру доби; по-друге, на локальну відмінність пам’яток в їх місцевій, обласній приналежності, з власним походженням і власним напрямком розвитку, як це ми могли бачити на прикладі пруто-дністровської групи пам’яток. Звичайно таке розмежування не провадиться. Тим часом кожна окрема кра- єва група пам’яток поєднує в собі прикмети епохи і разом з тим ознаки територіальної розчленованості.
Посиланням на племінні переселення проблема взаємин між кожною з краевих культурно-типологічних груп не розв’язується. Де- шелет посилався на кельтів, П. Рейиекс і К- Такеибсрг називали германців, Р. Вульпе — бастарнів. В радянській археологічній літературі носіями зарубинсцької культури визнаються слов’яни.
1 «Форм» посуду І обряд поховання аналогічні тим, які «устрічаюгься в Зарубипецькому, Корчуватському та інших могильниках» (Г. Ь. Федоров. Лукашевский могильник, 1957, стор. 59). «За обрядом поховання — трупосиа- ленпя. за більшою частною інвентаря, наявністю двох основних форм посуду -т юршхін і мисок, технікою иибору посуду [Лукашінськнй могильник) схожий на синхронні могильники Наддніпроо'я, зокрема Зарубинсцькнй» (гам ж е, стор. 60).
•Radu Vulpe, Sapazaturile de la Poiancsti din 1949.— Materiale archeo- logice privitid istoria veche a RPR, І. Bucuroti, 1953, стор. 213—506; Radu Vulpe, La probléme des Bast ames h la lumiére des decouvertes arclieologique en Moldávie. —Nouvelles Etudes d’Histoire prčsentácz aux X-e CoiiRrés de» Seien* ce$ Historijjues, Roma, 1955, Bucuresti. 1955. ctup. 102—119.
* «І1ІСЛМ праць P. Вульпе і P. Гахмапа можна внажати доведении, що культура могильника ГЬіянешти чужа місцевому готському середовищу, усіма своїми коріннями пов’язана з територією між Ельбою і Західним Бугом» (Д. А. М а •
ч и м с к и н. К вопросу..., стор. 83). «Культура Поннешти ииділиласи з району між середньою Ельбо к» та середнім 0дс|юм> (там же, стор. 86). «Як нам здається, з бастарнами можна ототожнити племена, які е носіями... поморської культури, а згодом культури Поянешти» (там же, стор. 967).
189
Одні дослідники висловлюють цей погляд з деякими застереженнями, інші —без жодних, «хоч,— як зауважує Ф. П. Філін,— з самих пам’яток зарубинецької культури, розглядуваної у власне археологічному аспекті, цього зовсім не видно» 1.
Де ж нихід? Для скіфської доби в нашому розпорядженні були деякі, хоч і незначні, але цілком певні мовні рештки,— глоси, річкові назви, власні імена з епіграфічних пам’яток Причорномор’я тощо. За доби зарубинецької культури ми знаходимось в гіршому становищі. Нам бракує мовних джерел. Жодної глоси, ніякої датованої цим часом річкової назви або власного тубільного імені. Це примушує шукати інших шляхів й інших способів переборення труднощів.
Оскільки нам бракує мовних джерел із зарубинецької доби, а мова сама по собі не може бути зведена до певного історичного становища, пов’язаного з відповідним простором і часом, нам лишається взяти за вихідний пункт історію суспільства і йти від історичної характеристики суспільства до визначення мови. Щоправда, в цей спосіб нам не пізнати мови «борисфеиітів». якою мірою мову місцевих племен Наддніпров’я на відстані від Березини до Росі і Тясмина в зарубинсцький період можна назвати слов’янською, протослов’янською або ще якось інакше. Це не дано нам. Без належної мовної документації «було б даремно намагатись локалізувати спільнослов’янську мову», як зауважив А. Мсйє, та, при всьому тому, «знання історичних умов, u яких відбувається мовний розвиток, часто полегшує завдання лінгвіста».
Визнавши, що процес формування слов’янської мови тривав тисячоліття і перейшов через кілька етапів, ми спроможемося відтворити історичну обстановку, яка поклала свій відбиток на мову населення Наддніпров’я при переході від скіфської доби до зарубинецької. Варто почати з проблеми території. В середині І тисячоліття до н. с. Скіфія, за свідченням Геродота, становила чітко окреслену територіальну цілість між Істром і Мсотідою. За часів зарубинецької культури з II ст. до н. є. територіальна ситуація докорінно змінюється. Територія розчленовується па кілька краєвих смуг: прип’ятсько-поліську, деснянську, середньодніпровську, тя- сминську, нижньодніпровську, пруто-дністронську (карпато-дес- нянську). З цих окремих груп особливу типологічну близькість виявляють Середнє Паддніпров’я і Полісся. При деяких типологічних відмінах лісостепова і лісова зона несуть на собі ознаки найщіль- нішої культурно-типологічної спаяності.
Територія Скіфії уривалася на краю Лісостепу, на межі з Поліссям. Племінна територія скіфів-орачів, про яких Геродот згадує, що вони жили над Пксампеєм в межиріччі Борисфену —
\ Ф. П. Фили н. Некоторые проблемы славянского »тно- и глотгогена* за,— ВЯ, 1967, Jft 3, стор. 40. «Думка про слов'янську приналежність зару- бннецької культури традиційна, але нічим не ниправдапа» (В. В. Седо в. Славяне Верхнего Поднепровья и Поднннья Сю XIV и.). М.. 1966, стор 13).
190
Гіпанісу (Геродот, IV, 17, 18, 51—2, 100), далі па північ не йшла. В глибини лісової смуги їх територія не сягала. Вище них жили «нсскіфські племена», ті, кого Геродот назвав невр«ми.
На зарубинецькому етані постає нова ситуація. Тепер Лісостеп і Полісся зближуються. Змінені культурно-територіальні умови не могли не призвести до зближення населення цих двох суміжних областей, до їх спільного етиомовного взаємопроникнення 1.
Зазнає істотних змін також соціально-господарська структура суспільства при переході від скі<)юької до зарубинецької доби. Виразну соціально-господарську розмсжованість між заможними скотарями та збіднілими хліборобами, кочовиками і осілими, тобто між двома майново-господарчими прошарками, на які розчленовувалося за скіфських часів кожне плем’я, заступає нівельована сс- редобшинна спільність. Відходять в забуття багатії, власники золота і незлічених стад худоби. Над усім панує община. Панування общинного зрівняльннцтва стає провідною ознакою часу.
М^жна не згоджуватись з ототожненням культури і етносу — це значило б надто спрощувати постановку проблеми, але не можна не визнати, що територіальні зрушення в співвідношенні культурно-типологічних районів і глибокі зміни в соціально-господарській структурі суспільства па зламі двох періодів—скіфської та заруби- нсцької доби — так або інакше відображають напрямки ешомовних процесів. 1 не тільки це. Не слід думати, що наявна джерелознавча база, яка є в нашому розпорядженні, надто вже вузька або непевна. Вона достатня. Варто скористатися з доступних нам відомостей про співвідношення індоєвропейських мов в Східній Європі. В Прибалтиці сиділи балти. Відомо, що людність Наддніпров’я за межами лісової зони на південь від неврів в лісостеповій і степовій зонах греки називали скіфами. Скіфська мова — одна з індоєвропейських мов, споріднена з мовами ближчих суміжних територій, фракійською, балтійською та іранською — отже з мовами східної групи, як про цс вже згадувалося.
ГТкініїем скіфської доби, в останні століття 1 тисячоліття до н. е., коли створюється нова культурна і територіальна ситуація і відбувається зближення лісостепового Іїаддніпров’я з південною смугою лісової зони, продовжуються і розвиваються далі етномовні процеси, як вони накреслилися в попередній період в районі неврів і скіфів, якщо скористатися з етнічної термінології Геродота. З кінцем скіфської доби в останні столі ття І тисячоліття до її. е. створюється нова культурно-територіальна ситуація, що свідчить про зближення південної смуги лісової зони і лісостепового Наддпіпров’я.
Сталість культурно-історичної ситуації, утримуваної в Наддніпров’ї в період зарубинецької культури в районі її територіального поширення протягом щонайменше 400—500 років, переконливо
1 О. Н. Мельниковсхля. Племена Южной Белоруссии в рашгем желечіюм веке. M.. 19Ü7. стор. 161-188.
191
свідчить, що в цей час мова місцевої людності набула особливої етнічної визначеносіі і структурної стабільності. Нові грунтовні зміни принесла наступна черняхівська доба (II—V ст. и. е.).
ЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА (I1-V ст. н. с.)
Розкопки, проваджені В. В. Хвойкою восени 1899 р. в Зарубин» цях, а навесні 1900 р. і 1901 р. в Черняхові 1, призвели до відкриття двох культур, що послідовно заступають одна одну. Ці дві найважливіші події в археологічному вивченні Середнього Наддніпров’я знаменують собою різкий поворот у вітчизняній археології.
Уже в першій публікації про розкопки в Черняхові, вміщеній в червневому випуску «АЛЮРу» за 1900 р. була зроблена спроба, визнаючи етнічну приналежність Черняхівського могильника, «віднести поле до слов’ян». «Більшість учених щодо таких пам’яток Західної Європи так і робить, хоч і в вигляді припущення. Немає підстав не прийняти цього визначення і в відношенні до нашого могильника» *.
В іншій тогочасній публікації, вступній статті до IV випуску «Древностей Приднепровья» (1901 р.), датування й етнічна приналежність Черняхова визначаються з посиланням на Хвойку: «Хвойка відносить Черняхівський могильник до II—V ст. н. е. і вважа« його давньослов’янським» 3.
При спробах археологічної періодизації, з погляду зміни місцевих археологічних культур Середнього Наддніпров’я, Черняхів в «Древностях Приднепровья» (вип. IV) було визначено як «посередню ланку між культурою так званою скіфською і наступною за нею слов’янською». Цс вишачеиня було уточнене (ЗРАО, X Í І, 1901). Між скіфською і слов’янською культурами запроваджена ще одна ланка — зарубинсцька культура. Згідно з цим стверджується така тричленна послідовність чергування: на зміну скіфській культурі приходить зарубинсцька, її заступає черняхівська, а після неї — слов’янська *.
На сьогодні періодизація археологічних культур, запропонована Хвойкою, зберегла все своє значення. Він вибрав найпевніший шлях: від пам’ятки до культури. Його попередники посилалися на «довізні запозичені вироби», а В. В. Хвойка прогиставив «предмети
1 Село Черняхів кал. Канівського dob. Київської губернії, тепер Кагарлицького району Київської обл.. ролтаихонане па одній з невеличких рі*юк d 12 км на південь від с. Трипілля і d 16 км ни захід від пряного берега р. Дніпра.
•Б. И. Ханенко и В. И. X а и е и к о. Древности Прцдкепрооья. Эпоха великого переселении пародов. K., 1901, вып. 4, стср. 6.
4 П. В Хвойка. Поля погребений в Среднем Поднопровьо.— ЗРАО, XII. 1-2; ТрОСРЛ. V. СПб.. 1901. стор. 174.
192
і обстановку суто місцевого характеру». Замість вказівок на Іран, Грецію або Рим він волів «бачити безперервну і послідовну зміну місцевої культури, яка здійснюється поступальним рухом і зберігає між окремими його моментами живий і безпосередній зв’язок» *.
Проти концепції Хвойки виступив М. Ф. Біляшевський, який посилався на «вплив римської культури»2. Для Біляшевського періодизація культур — це зміна зовнішніх впливів, чергування впливів, які заступають один іншого. «Скіфська доба, яка тяглася порівняно недовго, характеризується впливом грецької культури: інші види стародавностей, які заступили її в нас, носять вже сліди римського впливу. Сюди відносяться нещодавно відкриті В. В. Хвойкою поля поховань, датовані III—IV ст.»,— зауважує М. Ф. Бі- ляшевський 3.
Для Біляшевського народ — об’єкт діяння ззовні. Для Хвойки народ — активна самодостатня сила історії. При визначенні археологічних культур, на думку Хвойки, повинно братись до уваги «змінювання місцевої культури». На думку Біляшевського, головне треба вважати на імпорти, «довізні предмети», як показники діяння вищої, більш розвиненої культури, на менш розвинену.
Цей погляд утримується й досі. Так, визначення черняхівської культури через посилання на «впливи» (доба черняхівської культури — «доба римських впливів») запропоноване в «Истории СССР» (т. І, М., 1966). «Яскрава черняхівська культура», за визнанням Б. О. Рибакова, «забарвлена сильним технічним впливом римської цивілізації»4.
Ф. Енгельс у «Походженні сім’ї...» восьмий прикінцевий розділ присвятив «Утворенню держави германців». Він починає розділ з обговорення питання про чисельність тодіцінього населення Європи: «Германці, за свідченням Таціта, були дуже численним народом. Приблизне уявлення про чисельність окремих германських народів дає нам Цезар; він визначає число узіпетів і тенктерів, що появилися на лівому березі Рейну, в 180 000 душ, включаючи жінок і дітей. Отже, близько 100 000 на кожен окремий народ» 5. До цього Ф. Енгельс додає: «За середньої чисельності окремих народів в 100 000 душ загальна чисельність населення всієї Великої Германії мала доходити до п’яти мільйонів; для варварської групи народів — цифра значна, для наших умов—10 душ на квадратний кілометр, або 550 на квадратну географічну милю,— надзвичайно мала»*. Те саме, посилаючись на Діодора Сіцілійського (V, 25), Ф. Енгельс приклав до кельтів. «Взята тут цифра,— пише Енгельс,— підтвер
1 В. В. Хвойка, Поля погребений..., стор. 189.
1 Киевская старина, 1902, т. 52, кп. IV, від. II, стор. 66.
3Н. Ф. Беляшевский, Ближайшие задачи археологии юга России.-АЛЮР, 1903. № 1. стор. И.
‘ Ф. Енгельс, Походження сім’ї..., стор. 114.
193
джується одним місцем у Діодора про галлських кельтів: «У Галлії живе багато народностей різної чисельності. У найбільших з них чисельність населення досягає приблизно 200 000 душ, у найменших 50 000»... Отже, d середньому — 125 000»
Аналогічні відомості ми маємо і про населення Східної Європи. Птоломсй зарахував венедів до «найбільших племен» (e^vij prpota), Протиставивши їм «менші племена» (sXaesova c&vrj, до яких він відніс гугонів (готів?), фіннів та in. (III, 5—8). Те саме про венедів говорить Йордан: «Під місця народження Вістули на безмірних просторах сидить багатолюдне плем’я венетів» (Venetharum natio populosa) (Генетика, § 34).
Археологічні відомості про заселеність краю накопичувалися поступово. На початку 900-х років М. Еберт міг назвати лише яких- небудь 7 пам’яток. Г. Е. Храбан 1%1 р. на території одного тільки Уманського району, до складу якого ввійшли давніші Бабанський, Тальнівський і Лодиженськнй райони Черкаської області, нарахував до 60 пунктів. На території суміжних з Уманським — Христи- нівському районі автор виявив 32 пам’ятки І Жашківському — 36 пунктів а. Те саме стосується й інших областей України. Не так давно сама постановка питання про черияхівські пам’ятки в степовій зоні Північно-Західного Причорномор’я між Дністром і Дунаєм вважалася проблематичною. На сьогодні проваджені розвідки дозволили І. Т. Чериякову назвати в цій місцевості до 120 пунктів а.
Навіть цих двох довідок досить, щоб ствердити густу і суцільну заселеність країни па всьому просторі поширення черняхівських пам’яток в II—V ст. н. e. І не тільки це. На попередньому етапі за часів зарубинецької культури країна була розчленована на кілька окремих культурно-типологічних угруповань. Вище ми назвали їх. Це прип’ятсько-верхньодніпровська група, деснянська, ссред- ньодніпровська (зарубинецька), тясминська (суботівська), нижньодніпровська, пруто-дністровська тощо. Заступаючи зарубииецьку, черняхівська доба переборює цю розмсжовапість. Порізнені угруповання зливаються в єдину майже типологічно нерозчлсновану цілість. Над усім панує всеохоплююча цілість, суцільна територіальна та культурно-типологічна єдність.
Спроби, які робилися перед цим, поділити черияхівські пам’ятки на окремі територіально типологічні угруповання, не дали бажаних наслідків. Очевидно, це завдання буде розв’язане згодом, в ближчому або дальшому майбутньому. Поки що ми маємо нагоду фіксувати лише вражаючу монолітність культури, надзвичайну однотипність
1 Ф. Енгельс. Походження сім'ї..., прим. І., стор. 114.
* И. Т. Черняков. Памятники чгрннховской культуры н приморской части междуречья Дуная и Днестра (Материалы к археологической карте).— История и археология ю.-з. областей нач. н. э., М.. 1967, стор. 194—204.
194
усіх відомих нам сьогодні археологічних пам’яток черняхівського типу. Досить послатися на власний польовий досвід і назвати po.v копувані нами пам’ятки: Лохвицю на р. Артополоті — Сулі; Ра- дуцківку, поселення в урочищі Вирвнхвіст під Градизько.м на середньому Дніпрі; Миколаївку иа Росі під Стебловим; Стецівку на Тясмииі поблизу Чигирина; Косановона Південному Бузі (Поділля), Баїв під Луцьком в басейні р. Стир (Волинь), Малаешти в Попрут* ті, Нерушай в гирлі Дунаю та ін. Цього досить, щоб наочно переконатися в монолітній однотипності культури.
Усі згадані пам’ятки, незважаючи на великий простір їх географічною поширення, типологічно споріднені, що дозволяє стверджувати їх генетичну тотожність, однозначність походження, визнати їх приналежність до одного і того самого замкненого хронологічного циклу, той же напрямок розвитку культури. Для кожного з нас ясно, що справа тут не в «імпортах» або «культурних запозиченнях» і «впливах». Жоден з цих факторів не міг сам по собі забезпечити таку дивовижну суцільність культури иа всій тій території, иа якій нам тепер відомі пам’ятки черняхівської культури.
В умовах скіфської доби процес етнічного становлення населення півдня Східної Європи від Меотіди до Істра і від Чорного моря до Полісся обмежувався союзом споріднених («братерських») племен. На етапі зарубинецької культури колишня єдність порушується. Давня єдина територія, утвореиа в умовах еоюзноплемін- ної, «братерської» спільності, розчленовується на окремі часткові угруповання і райони. При деякій загальній типологічній подібності Лукашівка відмінна від Зарубинців, як Зарубинці відСубото- ва та Тясмині або Золотої Балки, чи Знам'янки на нижньому Дніпрі.
За доби черняхівської культури етиогеиетичний процес набуває нового змісту. Тенденції до диференціації і обласної автаркії слабнуть. їх заступає прагнення до універсальної консолідації районів, злиття відокремлених угруповань, переборення роздрібненості. За часів черняхівської культури вже немає місця краевому розгалуженню. Ознакою доби стає створення народності.
Кількісне зростання населення, його густота, технічний прогрес: гончарне коло, орне хліборобство, всебічний розвиток металургії, диференціація ремесел, виникнення товарного господарства і таких великих виробничо-ринкових центрів, як Іголом’я, злиття давніх розчленованих племінних територій водну спільну територію — все це властиві ознаки часу. Цей процес в тих же формах і складових елементах однаково відбунався в Центральній і Східній Європі.
Про цей процес в його соціологічному плані дуже добре розповідає Ф. Енгельс. За вихідний пункт він бере густоту населення. Густота населення призводить до щільного згуртування людності і концентрації території. Ф. Енгельс пише: «Дедалі зростаюча густота населення змушує до тіснішого згуртування як всередині, так і щодо зовнішнього світу. Союз споріднених племен стає всюди необхідністю, а незабаром стає необхідністю навіть і злиття їх
і тям самим злиття окремих територій племен в одну спільну територію всього народу» \
Подібно до того, як на Заході германці «зайняли область між Дунаєм, Рейном, Віслою і північними морями тільки за кілька століть до нашої ери» так, відповідно до свідчень писемних джерел і на підставі археологічних матеріалів, аналогічний процес етнічного формування відбувається иа Сході Європи в районі між Дунаєм, Віслою, Дніпром і Доном з чітким відрізнснням зарубинецького і чер- няхівського етапів.
«Вище ми стояли біля колиски античної грецької і римської цивілізації. Тут ми стоїмо біля її могили. По всіх країнах басейну Середземного моря протягом століть проходив нівелюючий рубанок римського світовою панування». Зарубинецька культура сформувалася в елліністичний період, за доби Латену, коли Європа стояла ще біля колиски античної цивілізації. Черняхівська культура припадає на добу, коли нівелюючий рубанок римського світового панування пройшов по всіх країнах Середземномор’я. Дехто з дослідників вважає, що цей нівелюючий рубанок діяв також по країнах Північного Причорномор’я. Такий погляд загальнопоширений. Однак тут е й певна різниця. Країни басейну Середземного моря лежали в межах римського лімесу; район поширення черняхівської культури простягся поза лінією лімесу. Черняхівська культура не належить до числа римських провінційних культур. Вона виникла поза діянням чинників римської окупації. Район між Дунаєм, Доном і Віслою ніколи не був римською провінцією.
Раніше вважалося, що посуд кращих гатунків у складі керамічних комплексів черняхівських пам’яток становить римські імпорт 3 поширенням обсягу розкопок виявилося, що посуд вироблявся на місці. Окремі общини мали свої гончарні і гончарські випалювальні печі. Досить назвати Завадівку на Росі, Пересічне, Флерівку, Коровинці на Лівобережжі, Майорку і Микільське в порожистій смузі Дніпра, Луку-Врублівецьку, Глінжани, Томегаті, Слободзею Душку, Будешти в Наддністров’ї, не кажучи вже про таьий величезний промисловий центр на нижній Віслі поблизу Кракова в районі Нової Гути. Тут розкопками виявлено густе скупчення гончарень в Іголомі, Зофіполі, Тропішові, Побідиику, Цлі, Пле- шеві. Могилі тощо. Досі в цих суміжних пунктах, розташованих поблизу один біля одного, відкрито близько 90 печей для опалювання посуду. При річному циклі до 10—12 опалювань і при завантаженні печі щонайменше 80 посудинами не важко вирахувати продуктивність цього виробничого центру. Не важко збагнути також територіальний обсяг ринкового збуту, економічну суть і призначення лоби.
Та справа не тільки в гончарстві. Те саме слід сказати також про фібули, гребінці, скло, намистини та Ін. Фібули вважалися спер-
1 Ф. Енгельс, Походження сім'ї..., стор. 127
196
шу за вироби римського типу, довізні імпорти, як і кераміка. Тим часом процес технічного розвитку і поступової зміни форм простежується на місцевих зразках протягом століть від фібул середньо- латеиської схеми, знайдених в Корчуватому та в інших пам’ятках
Є істотна різниця в процесах етногенезу, як вони відбувалися за доби римського світового панування в межах і поза межами римського лімесу. З цього визнання треба починати. Це внесе ясність в історичну ситуацію, шо склалася для варварського світу, коли Рим самовладно, гнобительськи, иа власний кшталт, визначав долю народів по всіх країнах басейну Середземного моря. В цих країнах, зокрема в Італії, Галлії, Іспанії, Африці, а так само на Балканах, скрізь, де Рим здійснив своє панування, були нівельовані всі національні відмінності. Вони зникли. «Уже не існувало більше галлів, іберів, лігурів, норіків — всі вони стали римлянами» *. «Но- воспечене римське громадянство... не виражало ніякої національності, а було лише виявом відсутності національності»,— говорить Ф Енгельс *.
«Для величезної маси людей на обшириій території єдиним об’єднуючим зв’язком була римська держава». На маси населення важким тягарем лягли податки, державні повинності і різного роду оброки. «Римська держава перетворилась иа гігантську складну машину виключно для висмоктування соків із підданих» *.
«Римське управління і римське прано всюди зруйнували стародавні родові союзи, а разом з ними і останні рештки місцевої і національної самодіяльності» 5. «Але ніде не було в наявності сили, здатної створити з цих елементів нові нації; ніде ше не було й сліду здатності до розвитку, сили опору, не кажучи вже про творчу енергію» V Усе місцеве і народне було скасовано, заперечено, знищено, у тім числі мова. Рим ліквідував народні мови. «Там, де не ставила опор\
1 Розвиток технології виробництва від зарубинсцької лоби до черн я хінської якнайкраще простежується иа фібулах і гребінцях. Так, її і зньол донські фібули робилися з шматка дроту. Дріт згонили і розклепували. В черияхівські часи ці одночлене! дротяні фібули виходять з ужитку. їх заступають фібули складної конструкції з кількох частин: стрижня, осі і пружини. Пружина складалася з тятиви і голки. З виготовлених окремих частин збирали фібулу. Замість згинати дріг збирають частини. Чсрняхівський час приносить нове и масону продукцію фібул: це — перехід від одночленної конструкції до складної багаточленної, відмова від дротяної вузької спинки, масивний пластинчатий стрижень. арбалетний устрій пружинного апарата і т. д. Усе свідчить про поділ праці, про досконалу працю досвідченого фахівця, про ремесло, відокремлене під хліборобства.
‘Tím ж є!
197
грецька мова, всі національні мови мусили поступитися місцем зіпсованій латині»
Сили опору, здатність до розвитку, творча енергія, «ті якості, які втратили римляни і які тільки й були здатні утворити із твані римського світу нові держави і виростити нові національності» 2, плекали в собі иароди поза державними кордонами Римської імперії, на північ і на схід від римського лімесу. Варварство оновило Європу, проголошує Ф. Енгельс. Маси варварського населення поза лінією римського прикордонного валу, Рейну і Дунаю, від Північного моря до Чорного спромоглися протистояти Риму. Не ставши римлянами, не набувши римського громадянства, спираючись на власні сили, на здібність до розвитку, вони розвинули промисловість, об’єдналися, кількісно зросли, берегли національні відмінності, самодіяльність і мову.
Автори, які успіхи в галузі виробництва за доби черняхівської культури ладні пояснювати сутичкою варварського світу з римською цивілізацією і відповідно говорити про «добу римських впливів», йдуть хибним шляхом. Було б помилкою стверджувати, ніби близькість до центрін римської цивілізації сприяла всебічному розвитку ремесел і шо саме це призвело до другого великого суспільного поділу праці.
У нас немає підстав для визнання, що фібули привозились з центрів римської цивілізації. їх не привозили, їх робили на місці. Не слід забувати, що «торгівля і промисловість!! ікол и не були справою римлян, що панували над народами» *.
Справа не в близькості до центрів римської цивілізації, а в тій місцевій і національній самодіяльності, яку зберегло населення по той бік римського лімесу.
Ремесло відокремилося від землеробства, другий великий поділ праці стався через безупинний ріст виробництва. На археологічних матеріалах, зіставляючи речові знахідки з черняхівських і заруби- нецьких пам’яток, легко можна побачити, як зростала промисловість, удосконалювалось виробництво, як поступово ремесла «все більше й більше відособл ял ись одне від одного, розвивалася в дедалі більшій мірі різноманітність виробів і досконалість їх виготовлення»4. Якщо б речі ввозилися, становили собою імпорти, як це свого часу гадав М. Ф. Біляшевський, то це ие призвело б до росту місцевого виробництва, не сприяло його розвитку і ие зумовило б відокремлення ремесел. Усе це надто ясно, щоб тут можливі були суперечки. Археологічні матеріали показують, через які етапи перейшов розвиток виробництва від Зарубинців до Черняхова, як склався внутрішній ринок, як переборювалася зональна відокремленість, формувалася територіальна нерозчленованість країни.
1Ф. Енгельс, Ііохолжешія сім’ї..., стор. 115.
* Там же. стор. 127.
198
На черзі стоїть питання про етногонічний сенс процесів, про мову місцевого населення в цей період, про можливі шляхи для розв’язання цієї надто важкої проблеми. Мовознавці кажуть: «Південь Росії до східних слов’ян заселювали скіфи, а потім сармати, які говорили мовами іранської групи індоєвропейських мов» Не інакше висловлюються й археологи: «Зарубииепька культура датується II ст. до ii. e.— II ст. її. е. В Наддніпров’ї вона засвоїла ряд скіфських елементів, але є всі підстави гадати, що населення Над- дніпров’я було безперечно слов’янським» 2.
Ф. П. Філій слушно виступи» проти визначення зарубинсцької культури як слов'янської. «Цілком ймовірно, що племена заруби- нецької культури справді були слов’янськими, але це припущення в принципі може витікати не з археологічної, а лише з історико-лін- гвістичної аргументації»*. «Стверджувати, що зарубинсцька культура була слов’янською тільки на підставі археологічних даних,— праця зовсім марна» 4.
На кожну культуру можна накласти першии-ліпший етнічний штамп, але це аж ніяк не сприяє розв’язанню проблеми. Етнос формується в переходах від союзу племен до народності і від народності до народу. Завдання полягає саме в розчленуванні етапів.
Народність починає формуватись за скіфських часів в період VIII—III ст. до н. е. З кінцем скіфської доби цей процес в його своєрідних «скіфських» формах, спертих в своїй суспільно-виробничій основі на поєднанні кочового скотарства і осілого хліборобства, в початкових умовах союзу кровноспоріднеиих (братерських) племен, уривається.
На етапі зарубинецької культури (II ст. до н. с.— II ст. н. е.) розвиток скеровується в іншому напрямку. Постає нова територіальна конфігурація, витворюється відмінна суспільно-господарська структура, змінюється тип культури. Контакти ведуть нас вже не на Схід, а на Захід.
В свою чергу все те, що на зарубинецькому етапі накреслилося як зародок, як потенціальна можливість, за часів черняхівської культури набуває дальшої різноманітної удосконаленої чинності: гончарство, металургія, взаємозв’язок ремесл, професіоналізація. Щоправда, справа не йде про генезис черняхівської культури із зарубинецької. Таке визначення неодноразово пропонувалося, натомість слід говорити про різку відмінність ступенів розвитку.
В основі зарубинецької культури лежав племінний лад з концентрацією в межах розгалужених, часткових територій- Черняхів скасовує цю розчленованість і запроваджує об’єднану територіальну суцільність, хоч і з деякими, поки що не досить виразно простежу-
1 В. И. Б о р K ö и с к и н, П. С. Кузнецов, Историческая грамматика русского языка, М., 1963, стор. 33.
2 Истории СССР. т. I. стор. 304 -305.
8 Ф. П. Фили л, ООраяонание языка восточных славян, стор. 7Й.
‘Там же. стор. 73.
199
одними варіантами, «Факт наявності варіантів закрито зовні монолітністю і єдністю черняхівської культури в цілому»,— як слушно висловився один з дослідників. Збільшується населення, зростає залюдненість країни, поволі ліквідується фонд вільних земель.
Якою мірою єдність археологічної культури виявляє етномовнч єдність країни? А. Мейє у вступі до своєї книги «Спільнослов'янська мова» пише: «Мовна єдність слов’ян очевидна... За певної доби існувала одна мова, якою розмовляв народ, свідомий своєї єдності... Поділ спільнослов’янської мови на різні і відокремлені мови повинен був статися незабаром перед історичною добою і яка, до речі, для слов’ян почалася пізно — в VII або VIII ст.»1. Постановка пи- . танки у А. Мейе ясна. Він пов’язує виявлену мовну єдність , слов’ян з часом перед історичною добою, VII—VIII ст. н. е., , тобто, інакше кажучи, перед завоюванням Балканського півострова слов’янами.
Серед мовознавців немає згоди щодо характеристики географічної території напередодні поділу спільнослов’янської мови («спільної мови-основи») на різні слов’янські мови. Так, Р. Аванесов і П. Кузнецов в передмові до книги А. Мейє, воліючи зробити уточнення, стверджують: «Усі слов’янські наріччя, які стали згодом різними слов’янськими мовами, розвинулися з спільної мови-основи, ІЦО займала обмежену територію»*. Концепція «обмеженої території» зараї досить поширена. Свого часу її підтримував такий видатний учений лінгвіст, як О. О. Шахматов.
Звернімося до історичних реальностей. Вони відомі. Поділ слов’ян на східних, західних і південних стався не раніше VII—VIII ст.
В VI ст. слов’яни починають вторгатися і з кінця VI ст. осідати на землях Балканського півострова в межах Візантійської імперії. Дехто з дослідників цей тричленний мовний поділ історичних слов’ян, як він позначився з VII—VIII ст. і, раз у раз поглиблюючись, триває ще й досі, ототожнює з тричленним поділом на венетів Надвісляння, склавинів Наддністров’я і антів Иаддніпров’я, фіксованим в середині VI ст. у Йордана і Прокопія. Недоречність такого ототожнення очевидна. Поділ історичного слов’янства на південних, західних і східних стався після завоювання Балканського півострова. Тим часом поділ, що про нього говорять Йордан і Прокопій. припадає на попередній час, відбиває становище, як воно склалося за попередньої доби.
Протягом VII—VIII ст. слов’яни спромоглися заселиш більшу частину Балканського півострова, тоді як давня територія на пів
1 А. М е й е. Общеславянский язык, стор. 5—6. В «Передмові» до 1 го видання (1924 р.) Л. Мейе .назначав: «Слов'янські мопн становили собою продовження майже єдиного наріччя, яким говорили в одному, точно не встанон- л єно му районі за доби, яка теж не піддається уточненню — амачно пізніше 1 ст.
і значно раніше IX ст. н. е.» (там же, стор. 1).
»Там же, стор. XII.
200
ніч і на схід від Дунаю не перестала бути заселеною їх нащадками,— істотна відміна від етнічних рухів готів, гуннів, аварів того часу.
Немає сумніву, що заселення Балкан викликало величезне пересунення народних мас, але це не призвело до утворення вакуума на етнічній карті Східної Європи. До давнього етнічного масиву, як він склався в попередній період, в VI1—VIII ст. прилучилася ще територія Балканського півострова. Незважаючи на етнічні зрушення, весь простір між Дунаєм — Дніпром — Віслою лишився слов’янським. І це головне, що ми можемо ствердити на сьогодні.
ПІДСУМКИ
Теорія і методика етногенетичних досліджень досі найменше розроблені. До цього спричинилися, з одного боку, брак джерелознавчих матеріалів, а з другого — недостатність джерелознавчих студій. На перший план виступили загальні теоретичні концепції відповідно до поглядів, які панували в історіографії. Концепціям як таким в їх абстрактній самодостатності надавалося вирішальне значення і ними намагалися заповнити прогалини в джерелах.
В стногенетиш здавна беззастережно панують дві концепції: міграційна і протилежна їй автохтонна. В основу міграційної покладено принцип етнічних переселень. Народи перебувають в русі. Одні народи відходять, інші приходять, заступаючи давню людність на звільнених нею землях. Завдання полягає в тому, щоб простежити зміну народів та їх взаємний просторовий тиск.
Автохтон і ста обстоюють діаметрально протилежну тезу про нерухомість народів, про непорушний зв’язок народу й землі, про одвічну співналсжність території і етносу. Він незмінний в своїх основах. Кожен етнос існує в своїй початковій, споконвічній самодостатності. Слов’яни завжди слов’яни, германці — германці, фін- ни — фіини і т. д.
Кожна з цих двох концепцій пов’язана з певпою ідеологічною системою, має власне суспільно-історичне коріння. Теорія автохтонізму, одвічного зв'язку еземлі народу», виникла в першій чверті XIX ст. і була теоретично розроблена в доктрині німецького романтизму під впливом визвольних ідей французької революції. Становій розчленованості феодального суспільства була протиставлена демократична ідея нерозчленованого в своїй суцільній єдності народу. Народ постає в глибокій поза історичній давнині як незмінна цілість, як міф і епос. Я. Грімм проголошував: «Поезія Гете менш значна, ніж будь-яка старовинна міфологія». «Народна поезія народжується в душі всього народу (aus dem Gemüte des Ganzen)». Звідси підвищений Інтерес до передісторії, епічної давнини, міфології і народної поезії. «Das Ganze», народ в своїй первозданній нерозчленованості, народ як цілість, общинний лад, одвічний зв’язок з землею, землеробство як правдиве покликання— ці засади визначили зміст автохтонізму як провідної етногенетичної теорії.
60-і роки XIX ст. принесли з собою злам в суспільній ідеології. Позитивізм, сполучений з еволюціонізмом і релятивізмом, гаслу реставрації иародного минулого в його прадавній непорушності протиставив принцип критичного ставлення до дійсності. Немає нічого незмінного. Ніщо не існує в собі і через себе, в своїй од віку
202
завершеній самодостатності. Усе змінюється, перебуває в pyd, існує в співвідношенні з іншим, в залежності від іншого, від простору і часу, виникає, щоб зникнути. Не консервативний антикваризм, занурений в минуле, не збереження минулого, а його переборення, поступ. Народ не є цілість, він конгломерат протилежних інтересів, сукупність взаємовідносин, витвір різноманітних впливів, запозичень, переселень, рухів в просторі і часі, неданість, а завдання. Провідним дослідним методом стає порівняльництво, порівняльне вивчення мов, літератур, мистецтва народів. Порівнюючи мови, лінгвісти відтворюють прамову. Процес етногенезу історики розглядають як процес етнічних переселень, рухів етносу в географічному просторі.
Веселовський в його дослідженнях мандрівних сюжетів, Соболевський як автор «Русско-скифских этюдов», Шахматов («Древнейшие судьбы русского племени») репрезентують академічну науку в Росії кінця XIX — перших десятиліть XX ст. Для Шахматова процес етногонії — процес племінних міграцій. Етнос постає в русі і через рух. В основі лежить простір. Кожна зміна осілості («прабатьківщини») є разом 8 тим глоттогонічна зміна, черговий етап у становленні етносу і його мови. Шахматов намагався досліджувати «географічні основи, звідки пішли рухи окремих руських племен після розпаду східнослов’янської єдності», ставив перед собою завдання з’ясувати «напрямок руху східних слов’ян, який привів їх на територію спільноруську»1.
Для нас такі етногонічні конструкції неприйнятні. На сьогодні в радянській науці міграціонізм і автохтонізм — пройдений етап. Щоб разом з Хвойкою стверджувати слов’янську автохтонність або разом з Шахматовим творити про племінний рух слов’ян з Прибалтики до Дунаю, про готське і гуннське панування як перешкоди в цьому русі слов’ян на південь, що «слов’яни, звільнившись від гуннського панування, скерували свої рухи до нижнього Дніпра» *, необхідно спиратися на певну фактографічну основу, оперувати історичною документацією. Самих умоглядних побудов і прогнозів явно недосить.
Почнімо з Трипілля. Мова тодішньої людності нам невідома. Це примушує відмовитись від прямих етнічних визначень. Посилання на сталу осілість населення і на безперервний розвиток землеробства в Наддніпров’ї від неоліту до згадуваних в літопису історичних слов’ян, як це робив Хвойка, не вирішує питання. Цього не досить, щоб називати трипільців далекими предками слов’ян і бачити в них найдавніших протослов’ян. Доводиться шукати інших шляхів і більш переконливої аргументації.
Розшифровка залишків писемства давніх народів Малої Азії довела, що граматична будова і словниковий склад хетто-лувійських
1 А. А. Шахматов, Древнейшие судьбы.... стор. 4—в.
•Там же. стор 5
14*
203
(анатолійських) мов мають індоєвропейський характер. Хсттська мова ч поза сумнівом індоєвропейською. Більша частина розшифрованих Б. Грозним клинописних документів датується часом з XVIII до XIII ст. до н. с., сходить до II тисячоліття до н. е. Немає сумніву, що для створення хетто-лувійської (анатолійської) мовної системи знадобився час. Отже, анатолійські мови існували принаймні вже в III тисячолітті.
Писемні пам'ятки хеттської мови мають для нас виключне мовно-історичне значення. Вони давніші, ніж всі інші пам’ятки, як-от кріто-мікепські написи на давньогрецькій мові або гімни Pirbedu. Разом з тим, за своєю хронологічною приналежністю, при датуванні хетто-лувійських мов III тисячоліттям до и. с., ці анатолійські мови Малої Азії синхронні мові трипільскої людності в лісостеповій смузі Східної Європи.
В 1957 р. В. В. Іванов опублікував надзвичайно цікаву статтю «Про значення хеттської мови для порівняльно-історичного дослідження слов’янських мов» («Вопросы славянского языкознания»,
Наявність окремих спільних хетто-слов’янських ізоглосс, збіги деяких явищ в слов’янських і анатолійських мовах свідчать не про давність слов’янства, що мова трипільців була слов’янською і трипільці це предки слов’ян, а про глибокий архаїзм цих ізоглосс, про мовні зв’язки між Північним і Південним Причорномор’ям за хетто-трипільських часів. Тут немає місця иі для недооцінки, ані для переоцінки.
Лінгвістичні дані збігаються з археологічними. Трипільська культура типологічно споріднена з пам’ятками типу Кукутени Над- дунав я, Балкан, Егсйського світу, Малої Азії. За хетто-трипільських часів ці території виявляють ознаки культурно-типологічної спорідненості. Північне і Південне Причорномор’я в цей період входять до складу одного ареалу.
В Східній Європі трипільська культура за межі лісостепової зони не виходила. Пам’ятки типу Коломийщини — Володимирівки в «класичниб» період трипільської культури засвідчені при розкопках виключно в межах Середнього Наддніпров’я — Надбужжя. Далі на північ вони не поширюються. Лісовій зоні вони невластиві.
Зональне розчленування культур становить характерну особливість доби. Лісостеп заселювали скотарсько-хліборобські племена,
1 «Хеттську мову й інші давні індо€вропейські мови Малої Азії можна віднести до тієї ж групи індоєвропейських діалектів, що й гіалто-слов'ямські мови» (В. В. Иванов, О значений хетгскоіо языка для сравнительно исторического исследования славянских языков. М., 1957, стор. 10). «Ряд явищ в сло- нотеорсииі (особливо іменному), а також деякі лексичні дані свідчать про наявність рнс, спільних лнше для хеттської і слов’янських мов» (там же, стор. 28).
204
носії трипільської культури. Починаючи з Полісся, ловецько- рибальські племена посідали лісову зону.
З кінцем «класичного» періоду, коли пам’ятки типу Коломийщи- ни — Володимирівки припиняють своє існування і їх заступають пам’ятки типу Городська — Усатового, при переході від енеоліту до епохи бронзи, десь на рубежі III—II тисячоліття до н. е., зональна культурно-господарська розчленованість переборюється. Скотарство і землеробство стають приналежністю не лише Лісостепу, як це було за попередньої доби, але й лісової зони, півдня і півночі, обох зон, всього географічного простору Східної Європи від Чорного моря до Прибалтики.
Ми не поділяємо принципу ототожнення культурн-етносу. Це значило б надто спрощувати постановку проблеми. Та при всьому тому жодна мова не існує поза простором і часом. З цього треба починати дослідження. «Знання історичних умов, в яких відбувається мовний розвиток, часто полегшує завдання лінгвіста». Ми вже наводили це висловлення Антуана Мейє. В Європі в III тисячолітті до н. е. балтійських, слов’янських, германських мов як таких в історичній завершеності і етнічній визначеності, як вони нам відомі з писемних джерел, ще не було. Вони перебували в процесі становлення.
Як відбувався цей процес становлення, що можна сказати з цього приводу? З кінцем кам’яного віку, десь на межі III—II тисячоліття до н. е., з початком доби енеоліту — ранньої бронзи, неолітичні племена лісової зони від системи лісо-річкового, ловецько- рибальського господарства переходять на новий, вищий ступінь Скотарсько-землеробського укладу. Запроваджується тваринництво. На випалюваних ділянках пралісу сіють збіжжя. Мовна ситуація доби набуває ясності. Ловецько-рибальські племена повинні були запровадити до мови назви речей і явищ (всього того, чого в них не було доти) свійської худоби, зернових культур, землеробських знарядь і робіт, всебічно поширити лексичний запас, вживаним досі словам надати інший семантичний сенс і зміст.
Для ілюстрації таких семантичних зрушень наведемо такий приклад. Слово ada в латинській мові означає «шкіра, хутро». В цьому значенні воно могло існувати ще за неоліту в умовах ловецького побуту, як і слово adata «голка», призначена зшивати шкіри. Та разом з тим споріднене слово того ж кореня adit має значення «в’язати (спицями)», adits «в’язаний». В’яжуть шерсть, рослинні волокна. Таке значення постає в змінених виробничих умовах, з появою скотарства і землеробства. Замість семантично-господарського ряду: шкіра, хутро (здобуті при полюванні) — голка — сшивання шкір, витворюється новий ряд: вовна, шерсть — свійські тварини — в’язання (спицями).
Переборення зональної розчленованості — найважливіший, зламний момент в культурно-господарській історії Східної Європи. Цей злам припадає на прикінцевий етап доби трипільської культури,
205
пов’язується з процесом формування т. зв. середньодніпровської культури та інших синхронних культур на суміжних територіях. На всьому величезному просторі Східної і Західної Європи, на всій довжині європейського континенту від Чорного моря до Балтійського і від Передуралля до Ютландії в цей період поширюється культура шнурової кераміки в комплексному сполученні з кам’яними свердленими сокирами.
Археологічна і мовна карти Європи перекривають одна одну. Археологічні дані пов’язуються з даними лінгвістики. В літературі неодноразово відзначалося, що «простір, зайнятий культурою шнурової кераміки, географічно майже відповідає поширенню діалектів, які визначаються в лінгвістиці як північно-індоєвропейські (тобто вживані мовними предками балто-слов’ян і германців)» *.
Одним з найяскравіших прикладів, який характеризує північну групу в її відрізненні від усіх інших індоєвропейських мовних груп, є відмінкове закінчення -ш- (пор. лит.) ranko ms, vilkams, слв. ran- катъ, vlbkomb, гот. gibom, wulfam, спільна ізоглосса, властива балтійським, слов’янським і германським мовам. Мовам південної анатолійської групи ця іменна флексія -ш- не властива *. В індоіранських мовах замість іменної флексії -т- засвідчена форма з дифтонгом -оі- перед показником з початковим bh-, пор. д. інд. Vrkebhah.
Йдеться ні про «нашарування культур», ні про «експансію племен», як це, в згоді з І. Костржевським, Л. Козловським, і К. Яжджевським, каже Т. Лер-Сплавінський *. Все це виглядає так само малопереконливо і бездоказово, як І твердження О. Я. Брюсова про рух скотарських племен через посуху з півдня на північ. Мовляв, дружинники, озброєні кам’яними сокирами, пливли на човнах, тоді як пастухи берегами річок гнали стадо худоби.
Натомість треба брати до уваги сукупність процесів і явищ в їх взаємодії. Цс насамперед розпад культурно-територіального чорноморського ареалу хетто-трипільської доби; поширення скотарсько-землеробського укладу на лісову зону; переборення зонально-господарської розчленованості; удосконалення виробництва кам’яних знарядь (свердління і шліфування каменя); всеєвро-
1 Т. Лер-Спланинский, К современному состоянию проблеми происхождения славян.— «Вопросы языкознания», 1960, N» 4, стор. 27.
• Т. Лер-Сплаиінський говорить про «нашарування племен т. зв. культури шнурової кераміки на давніші поселення племен т. зв. гребінчастої кераміки». «Простір, зайнятий культурою шнурової кераміки. ...на початку віку бронзи був поділений експансією племен, які прийшли з південного заходу і які належать до циклу т. зв. унетицької культури, згодом долужнцької культури» (Т. Лер-Сплавинскнй, К современному состоянию..., стор. 27—28).
206
пейський характер цих процесів. Система неолітичного лісо-річко- вого господарства починає поступатися системі лісостепового господарства з переважно тваринництва над ловецтвом і землеробства над збиральництвом.
Що приходить згодом в Східній Європі? Наступний вік — залізний вік, І тисячоліття до н. е., скіфська доба. Це перша доба, коли археологічні джерела поєднуються з мовними. Від цих часів в записах античних авторів дійшли до нас деякі глоси, окремі слова, особисті імена, племінні назви, назви річок тощо, про які певно стверджено, що вони скіфські, за самоназвою скіфів — сколотські, з мови паралатів-борисфснітів.
На жаль, вивчення решток скіфської мови, мови тубільного населення Наддніпров'я пішло хибним шляхом всупереч всім керівним засадам історично-порівняльного мовознавства. Утворилося своєрідне становище, яке ніяк не може бути виправдане. Більшість дослідників починає з того, чим повинно завершуватися вивчення.
Скіфська мова була відиесена до північиоіранських діалектів в їх генетичній спорідненості з осетинською мовою. Скіфи були проголошені іранцями, предками осетин, праосетинами. За винятком одного лише В. Юргевича, цей погляд, починаючи з К. Мюллен- гоф«ч і потім Вс. Міллера, поділяють всі наступні дослідники: Ф. Юсті, В. Томашек, 1. Маркварт, М. Фасмер, аж до В. І. Абаєва, Я. Гарматти, Л. Згусти. Це положения знаходить беззастережне визнання і серед усіх археологів.
Ірано-осетинська концепція набула значення історіографічної норми. Тезис про іраномовність скіфів був перетворений в принцип методики. При порівняльних дослідженнях автори, як правило, обмежувалися виключно арійськими (іноіранськими) зіставленнями і головним чином посиланням на осетинську мову. Вс. Міллер вважав лінгвістичний метод, розроблений К. Мюлленгофом, бездоганним. На його думку, особливою заслуїхио Мюлленгофа є те, що він до пояснення скіфо-сарматських імен прикладав «фонетичні закони іранських мов». 'Гимчасом саме в цьому полягає основна вада Мюл- ленгоф-Міллерівського методу. Цей метод небездоганний. Навпаки, тут не взято до уваги, що йдеться про вивчення решток мови, етнічна приналежність якої ще невідома. Дослідники ігнорували цю обставину. Вони розглядали мову давнього населення ІІаддні- пров’я як заздалегідь визначену. Невідоме проголошувалося відомим. «Іранська мова прииоптійських районів збігається з сучасною осетинською»,— говорить Вс. Міллер. «Заслугою Цсвса, Мюлленгофа, Вс. Міллера, Томашека і Маркварта є те, що вони значно просунули вперед пояснення скіфської і сарматської мови за допомогою іранської мови»; «Іранське походження скіфської мови твердо встановлено»; «.Мовні рештки дають підстави бачити в скіфах лише іранців»; «В іранстві скіфів і сарматів немає сумніву» (M. Vasmer).
Умовне припущення, яке належало ще довести, перетворювалось в непорушну догму. І не тільки це: історична проблематика
207
невиправдано змішувалася. Проблема етнічної історії півдня Східної Європи оберталася на здобуток іраністики. Лінгвістам осети- нологам належало вирішальне слово. Вивчення решток скіфської мови ставало невід’ємною приналежністю ірано-осетинської філології. Ніхто з дослідників не наважувався вказати на неправомочність подібної постановки питання. Філологів-іраністів цікавило питання про північні кордони іранської мови, про периферію іранською етнічного масиву. Досить навести назви головних праць у цій ділянці. У Вс. Міллера: «Эпиграфические следы иранства на Юге России» (1886), «К иранскому элементу в припонтийских греческих надписях» (1913), у М. Фасмер а: «Iranier in Südrussland» (1923), у Я. Гарматти: «Studics in the language of the Iranian tribes in South Russia» (1951). Згідно з цим креслиться етнічна карта Східної Європи. Південна частина Східної Європи від Зауралля до Карпат, від Дону до Дунаю і від Чорного моря до Полісся відводиться іранцям. Неіранському населенню відводиться територія на північ від Сейму і від прип’ягського Полісся.
Наслідки досліджень, як відомо, значною мірою залежать від запроваджуваної методики. Вс. Міллер, виходячи з думки, що осетини — прямі нащадки іраномовних скіфів, відтиснених з рівнинних просторів Східної Європи в глухі, малоприступні ущелини Кавказьких гір, вважав можливим звертатись безпосередньо до ірано- осетинських зближень і цим обмежуватися. Тим часом методичний прийом, заснований на засаді одномовних зближень, пояснювання решток скіфської і сарматської мови за допомогою іранської, явно неприйнятний. Порівняльно-історичний метод вимагає притягнення всіх тих мов, які входять до складу досліджуваної мовної спільності. За допомогою одномовних ірано-осетинських зближень не можна довести, що скіфи—іранці і що вони прямі історичні предки осетин.
В цьому не важко переконатись при першій-ліпшій спробі етимологічного аналізу. На сьогодні відомо до десятка скіфських власних імен з аспа, асфа. Іранські зв’язки цих імен очевидні. Пор. авест. aspa, н. перс, esp, esb, д. інд. a va «кінь». Однак це зовсім не значить, що цим можна обмежитись d порівняльних студіях і в цей спосіб довести іраномовну приналежність цих імен. Крім іранського оно- мастикона і словника це слово не менш виразно засвідчено в балтійських мовах. Пор. лит. asva asvienis «кінь, кобила», д. прус, aswinan dadan «кобиляче молоко». Для фракійських імен характерна зміна aje. Пор. Оит-aomoc, Ouex-e<moe, espenus, Hezbenus та інші.
Або otop-ката, скіфська назва амазонок. Перше слово цієї двочленної глосси пояснено Геродотом: avSpa, «так називають (скіфи) чоловіків» (IV, 110). Пор. авест. vira, д. інд. vira-h «чоловік», для другого слова — д. інд. pati, авест. patay, vispaitis, сериерс. pat «володар, родовий старшина». Обидва слова відсутні в осетинській мові, але наявні в балтійських. Пор. лит. vyraš, лат. virs, д. прус, wijrs. Для -лата лит. vics-pats «господар, володар», viespatauti
208
«панувати», pati «господиня, жінка», лат. pats, д. прус, waispattin, patiniskun.
Сказаного досить. Скіфська мова не іранська і тим більше не праосстинська. Це самостійна мова, одна з мов східної групи індоєвропейських мов і виявляє найближчу спорідненість з мовами суміжних територій, відповідно до свого географічного положення: на Сході — з індоіранськими, на Півночі — з балтійськими і на південному Заході — з фракійською.
Переходячи до зарубинецької доби, датованої за Хвойкою II ст. „ дон. е.— І—Ііст.н. е., ми натрапляємо на ті самі труднощі, той в усіх інших випадках: на брак мовних джерел. За цих умов доводиться шукати інших шляхів та інших способів розв’язання етногеие- тнчної проблеми. Зважмо на простір і час, на ті зміни, які сталися при переході від скіфської доби до зарубинецької. Розпадається політично-територіальна спільність. Спільність скіфських часів в межах від Танаїса до Істра розчленовується на низку районів. Відмирає перегонив скотарство з зонально-сезонним випасом худоби. Уже немає великих стад, які потребують оборони і сталих зимівельних осад. Стада вже не зганяють на зиму з степових просторів в перед- степову смугу Лісостепу. Більше вже непотрібні збройні дружини, що захищають стада від «варанти». Припиняють своє існування могутні городища Немирівськс, Шарпино, Мотрошшо, Трахте- мирів.
Господарство докорінно змінює свою структуру. Господарювання стає приселищним і присадибним. Селища розташовуються переважно на відрогах крутих річкових берегів. Кожна община обороняє сама себе. Селищна община становить нерозчлеповану цілість без того станово-майнового розчленування, яке становило властиву ознаку суспільного ладу скіфських часів. Усе це в свою чергу не могло не позначитися на процесах мовного розвитку місцевої людності Наддніпров’я в зарубинецький період.
Без скіфської мовної документації ми не мали б найменшої можливості сказати щось ненне про етномовні процеси Східної Європи в І тисячоліття до и. с., визначити їх в просторі і часі. Досить зважити на приклади, наведені вище. Слово аспа, асфа «кінь», притаманне скіфській мові, не збереглося в слов’янській мові, але воно, як зазначено, збереглося в балтійських мовах, в давньоирусській і в живій литовській мові. В слов’янських мовах його заступило слово кінь 1.
Так само слово vir «муж», в грецькій транскрипції у Геродота (IV, 110) оіop, залишилося у балтів і загублено слов’янами.
Щодо скіфського -гате, то це слово у слов’ян засвідчено в стадії відмирання. «Назва «господаря», якнайкраще засвідчена
1 «Загубивши назву «коня», яку балтійські мови зберегли в похідному з значенням самки (лит. asva), слов'янські мови заступили його словом копь з варіантом комонь, поруч з назвою кобила, теж зовсім невиразного походження» (А. М с й е, Общеславянский язык, стор. 396—397, § 570, 587).
209
в балтійських мовах (лит. pats «чоловік», і «сам», viespats, д. лит. viespatni і т. д.), зберігається лише в складниках господь, не зовсім виразного походження, та безсумнівно потьбйга «розведена жінка», причому «перший член роіь (пор. лит. páts «чоловік») в слов’янських мовах вже не усвідомлюється» 1.
У світлі наведених прикладів яскраво виступає балтійська забарвленість мови скіфів-борисфеиітів, їх найближча генетична спорідненість. Саме балти збережуть те, що згодом загублять в своїй мові слов’яни.
Археологи, а разом з ними, хоч і не без деяких застережень, лінгвісти, ладні називати зарубипецьке населення Середнього Наддніпров’я слов’янами. З цим ледве чи можна погодитись. Важко припустити, що мова борисфеиітів з ЇЇ виразним балтійським забарвленням, яке вона мала в VIII—III ст. за скіфських часів, змінилася так різко і відразу. Подібне припущення малоймовірне.
Проте, маючи в своєму розпорядженні рештки мови місцевого населення Наддніпров’я з середини І тисячоліття до н. е. і зіставляючи відповідно мову борисфеиітів скіфської доби з слов’янською мовою, як ми її знаємо наприкінці І тисячоліття и. е., ми здобуваємо можливість виявити зміст і напрямок глотогонічного процесу. Як не дивно, досі це не було зроблено.
За скіфської доби мова скіфів-борисфеиітів, місцевого населення півдня Східної Європи виявляє, як сказано, близькі зв’язки з мовою Прибалтики. Па зарубинецькому етапі ця близькість послаблюється, втрачає поволі свою прадавню балто-іранську («скіфську») забарвленість, позбувається архаїзму, модернізується в бік «сло- в’янськості». Певний лексичний прошарок, так яскраво репрезентований для середини І тисячоліття до н. е. в записах Геродота та інших античних авторів, відмирає, як це ми мали нагоду спостерігати на прикладах з аспа «кінь», «патажінка, господиня», вір: «муж», ап: «вода, річка» і т. д. Виходячи з ужитку в мові тубільного населення Наддніпров’я, слова з цього комплексу утримуються в мові народів Прибалтики.
Без чіткого уявлення про злам, що відокремлює скіфську добу від зарубинецької, нам не збагнути змісту історичного процесу незалежно від того, чи ми будемо посилатись на міграцію, чи не будемо. Нова доба ліквідує соціально-господарське, майново-станове розмежування власників величезних стад і безхудобної бідноти, володарів і підлеглих, скотарів і хліборобів, кочовиків і осілих. В залежності від цих змін відбуваються грунтовні зміни в територіальній структурі Східної Європи. Територія геродотової Скіфії, як вона склалася на великих просторах від Дону до Дунаю, на етапі зарубинецької культури розчленовується на кілька областей. Середнє Наддніпров’я на півночі відокремлюється від прнп’ятсько- го Полісся, на півдні — від Надтясминия і нижнього Дніпра.
1 А. Мейе, Общеславянский язык. стор. 397, 400, § 570, 572.
210
Замість того щоб, не знаходячи належної, історично виправданої відповіді, назвати зарубинецьке населення Наддніпров’я слов'янами і вважати тим самим проблему стногоиії розв’язаною, краще і переконливіше вказати на послідовність в зміні епох. Немає сумніву, що формування обласних територій в зарубинецький період повинно було позначитись на глотогонічному процесі, спричинитися до розмежування племінних діалектів, призвести до діалектного порізнення суміжних районів. Згідно з класифікацією археологічних культур, запровадженою В. В. Хвойкою, між скіфською добою і добою історичного слов’янства лежить кілька періодів. За- рубинецьку культуру заступає черняхівська, датована у Хвойки II—V ст. н. с. Питания про етнічну атрибуцію черняхівської культури викликало дискусію, що не принесла, однак, бажаного розв’язання. Одні дослідники, починаючи з Хвойки, вказували на слов’ян, інші — на готів. Згодом моноетиічну концепцію заступила поліет- нічна. Мовляв, черняхівська культура поширювалася в строкатому різноетнічному середовищі.
Посилаючись иа Страбона, що «бастарии, скіфи і сармати жили змішано з фракійцями», П. М. Третьяков мав усі підстави додати: «З появою готів в Причорномор’ї етнічна інфільтрація могла лише вбільшитнсь» 1. Вказівка безперечно слушна, але вся справа в тому, що процес етнічного становлення черняхівської культури відбувався незалежно від появи готів у Причорномор’ї, від їх інфільтрації, як і від перелічених у Страбона бастарнів, фракійців, скіфів та сарматів. Процес формування черняхівської культури відбувався поза територією, де жили згадані народи.
Осідаючи в Криму, готи не принесли з собою власної етнічної культури. Культура, яку вони засвоїли в Причорномор’ї, не була черняхівською. З скіфо-сарматами пов’язані на нижньому Дніпрі городища типу Гаврилівни (Нововоронцовський р-н Херсонської області). На зміну пам’яткам цього хронологічно-культурного циклу приходять пам’ятки черняхівського типу на зразок розкопаного в 1952—1956 рр. Є. О. Симоновичем могильника, розташованого поблизу Гаврилівського городища 2. До речі, між городищем і могильником немає прямих генетичних зв’язків. Вони репрезентують археологічні культури різних історичних періодів.
На сьогодні існує дві теорії походження черняхівської культури. В. В. Хвойка пов’язував її походження з зарубинсцькою. Відповідно до цього одні дослідники твердять про поширення черняхівської культури з середнього Дніпра на Південь, інші обстоюють відмінний погляд. На їх думку, нову культуру розповсюджували хліборобські племена в їх русі з південних областей на Північ. З цими
1 П. Н. Третьяков, Фншю-угрм, балты и слини не, стор. 221.
8 Э. А. С u м о її о н н ч. Памятники черняхонской культуры Степного Поднепронья.—CA, XXIV. 1955, стор. 282—316; Гюго ж, Раскопки могильника у овчарни совхоза Приднепровского на нижнем Днепре.— МПА. № 22. I960, стор. 192-238.
211
теоріями ми вступаємо в галузь хистких І довільних припущень. На даному рівні археологічної інформації, яка є в нашому розпо- рядженні, ми не можемо підтримати жодну з висунутих гіпотез. Нам поки що бракує достатніх даних як щодо типологічного, локального, так і щодо хронологічного розчленування окремих територіальних груп черняхівських пам’яток 1.
На сьогодні для етнічного визначення черняхівської доби в нашому розпорядженні є такі дані: монолітна єдність культури, щільність і густота заселення, територіальне поширення культури. Ці дані доповнюються звістками з творів Йордана і Прокопія про антів, склавинів і венетів, що займали південну частину Східної Європи в межах Вісли, Дунаю, Дніпра, Дону.
Більшість археологів, починаючи з В. В. Лвойки, вважає чер- няхівську культуру слов’янською (Л. В. Арциховський, М. Ю. Брайчевський, Є. В. Махно, Б. О. Рибаков, Є. О. Симонович, М. Ю. Смішко, А. Т. Сміленко, М. О. Тиханова, П. М. Третьяков та ін.). Цс визначення, однак, потребує уточнень і корективів.
Відтворюючи мовну історію слов’янства, слов’янський стно- генічиий процес, ми не повинні ігнорувати історичні події, зміни, що сталися протягом І тисячоліття її. е. На середину 1 тисячоліття її. е. припадають грандіозні історичні події, зміна двох епох, двох соціально-економічних формацій, накреслюється перехід від рабовласницького суспільства до феодального ладу. Якщо Рим в першій половині І тисячоліття н. е. в ім’я панування зіпсованої латині винищив в межах сіюго лімесу тубільні мови галлів, іберів, лігу- рів, норіків, фракійців, дако-гетів та ін., то народи за межами римського лімесу — германці зберегли свої мови. їх не торкнувся адміністративно-урядовий чинник, тиск мовної денаціоналізації, запроваджений Римом в сфері свого державного панування.
Народи на схід і на північ від кордонів Римської імперії не втрачають своїх етнічних ознак. В упертих збройних змаганнях, в тривалих війнах з Римом вони спромоглися зберегти свою народність, захистити свою недоторканість, свою незалежність, суспільний устрій, мову. Та це зовсім не значить, що слов’янство склавинів і антів, населення Східної Європи в першій половині тисячоліття до н. е., у тім числі носіїв черняхівської культури, можна повністю ототожнити з історичним слов’янством, як воно постає в другій половині І тисячоліття н. с.
Кожна епоха має свої закономірності історичного становлення етносу. Між добою черняхівської культури і добою історичного слов’янства лежить глибокий вододіл. Злам був різкий. Протиставлення епох разюче. На зламі двох епох, з кінцем рабовласницького
1 «Проблема виявлення І уточнення локальних варіантів чсрняхінської культури дуже складня і поки що знаходиться в початковій стадії розробки, ß даному випадку для нас ннжлнннй сам факт наявності таких варіантів, зовні закритих монолітністю і єдністю чсрняхінської культури в цілому» (М. Ю. Б р а й • чевський, Біля джерел..., стор. 317).
212
світу, припиняє свое існування черняхівська культура, утворюється культура іншого типу 1. «Загальне зубожіння, скорочення торговельних зносин,... зменшення населення, занепад міст, повернення землеробства до нижчого рівня—такий був кінцевий результат римського світового панування»,— зазначає Ф. Енгельс *.
Через брак писемних пам’яток, за винятком скіфської доби, ми не можемо спертися на мовні джерела, але в нас є можливість відтворити картину загальноісторичних змін. Досі при розв’язанні проблем слов’янського етногенезу на перешкоді стояли визнання іраномовності скіфів і теза про спільнослов’янську мовну спільність, внеуиута без прямих вказівок на її просторові і часові координати.
Лінгвісти, звичайно, відмовляються локалізувати спільнослов’янську мову. Для цього у нас є лише одна можливість: замість мовних даних скористатися загальноісторичними. Територіальна ситуація, як вона склалася за скіфських часів, з переходом до зарубинецької доби зазнає істотних змін. Єдність «братерських» племен, скріплена союзноплемінними узами, розчленовується на суму окремих самодостатніх районів. «Братерська» близькість обривається. Цей процес, що позначається ще за скіфських часів, не випав з уваги Геродота. Скіфська генеалогічна легенда, як и записав Геродот, на свій кшталт фіксує розрив між племенами Диістро-Дупапського межиріччя і племенами Наддніиров’я, між нащадками Ага- тірса і нащадками Скіфа. Нащадки легендарного Агатірса — тіріти, тірагети — мешканці межиріччя між Тіро (Тірасом) і Дунаєм—Іст- ром; нащадки Скіфа — борисфеніти. В зарубинецький період ця племінна відмінність між тірагетами і борисфснітами зростає. їх культурна і мовноетиічна спорідненість, успадкована від давнини, коли фракійська і скіфська мови виявляли ознаки близької спорідненості з балтійськими та іранськими мовами, хоч і простежується, але вже не так виразно.
Черняхівська доба приносить нові зміни. Зникає часткова територіально-племінна розмежованість, властива для попередньої доби. Якщо для мови борисфснітів середини І тисячоліття до н. е. була характерна яскрава балто-іранська забарвленість, при наявності тубільної своєрідності, то мова «черняхівців» несе, поза сумнівом, ознаки слов’янськості, хоч «слов’янство» черняхівців істотно відміннне від слов’янства історичних часів.
CJ
Оі
«V
ЗМІСТ
І. ПИСЕМНО ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА
Йордан П
Прокопій з Кесар ії я
Літопис ŠP II. лінгвістичні ДЖЕРЕЛА
Вступні зауваження 65
Гідроніми групи -дан- (Припонтида) 89
Річкові назви групи -пар-, -пор- 7$
Гідронімія верхпіого Наддмістров'я. Ріки Стрий, Стар 80
Рн Агалінг. Гало. Голядь 88
Гідронімія Надросся §9
Назви лівих припік р. Росі балтійського походження 101 Назви лівих приток р. Росі змішаного типу, подвійного ет- номонною походження, спільної бялто-слов’янської
мовно-територіальної приналежності 102 III. АРХЕОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА
Проблема псріодичнції археологічних культур.В. В. Хвойка 109
Археологія і лінгвістика 112
Енеолітичпі культури. Трипільська і городсько-усатівська І ]8
Трипільська культура 118
Доба городсько-усатівської культури (кінець III —
початок 11 тисячоліття до н. •.) 126
Середньодніпровська культура 139
Скіфи 153
Зарубипецька доба (ti ст. до н. с.— II ст. н. •.) 182
Черняхівська культура (II—V ст. н. е.) 192
Підсумки 202
CVJ
см
о
*’wa аліікши . Z. _bi«.-in.>TKiuk
»».Клімаєїк* ХіжІ.
Ф ,и ioVy/.7^
Технічні редактори І. Р. OÉihii. Н. П. РіХлііі Коректори В. А. Коілоіі, Н. В. В о р І Д ь к о
дано до набору 24/VI 1971 р. Підписано до друку 15/11 1ОП р. ВФ 01166. Зам. М 1-1511. Вид. М 249. Тираж ЭООО. Папір МІ, 60Х90'/И. Умом.-друк. арк. 13.5. Облікомьимжаааг арк. 15.2. ЦІиа 1 Мїї ГУ>оп. ^ -/£> Видапнкцпю «Нвуком думка*, Киї». Гепіна. 3. плрукопаио з матриць Київського поліграфкомАІиату в Несте енській міській друкарні Львівського облупра»' л]ииа по пресі Нестеров, аул. Горького, В. ввм. 2070.