Належне утримання к

Работа добавлена на сайт samzan.net:

РОЗДІЛ u

подруга д: я від прав_ ого подругі о розумов;

РОЗДІЛ 45 БОГОПОЧИТАННЯ, ВІДМІННЕ ВІД СВЯТИХ ТАЙН

(кк. 867-895)

Сакраменталії (к. 867) ч

•   Поняття сакраменталій
•   Роди сакраменталій
•   Служитель сакраменталій
•   Одержувач сакраменталій
•   Втрата сакральності Церковні богослужения Святі місця (к. 868)
•   Церкви
•   Визначення (кк. 869, 870)
•   Посвячення і благословення (к. 871)
•   Належне утримання (к. 872)
•   Осквернення церкви (к. 873)
•   Кладовища і церковні похорони
•   Кладовища-цвинтарі (к. 874)
•   Церковні похорони (к. 875)
•   Місце поховання (кк. 876,877)
•   Винагорода духовенства (к. 878)
•   Запис (к. 879)

Свята і дні посту

•   Встановлення свят і днів посту(к. 880)
•   Неділі і свята (к. 881)
•   Дні посту (кк. 882, 883)

Почитания святих, ікон (священних образів) та мощей (к. 884-888)

•   Почитания святих і блаженних (кк. 884, 885)
•   Почитания- ікон (священних образів) (кк. 886,887)
•   Почитания мощей (к.888)

Обіт і присяга (кк. 889-895)

Розділ VIII “Посвячення і благословення, святі місця і часи, почитання :вятих, обіт і присяга” титулу XVI “Богопочитання, зокрема святі тайни” коротко розглядає деталі партикулярного права кожної Східної Церкви. Вона вміщає меншу кількість канонів ніж паралельний розділ Латинського Кодексу. Більше того, деякі частини, як наприклад, “Церковні богослуження” взагалі не вміщені у ССЕО-ККСЦ.

Сакраменталії

Поняття сакраменталій

Канон 867 так визначає сакраменталію: (1) що це є знак, (2) на подобу таїнств, (3) який чинить духовні дії поруч з можливими фізичними, які

осягаються (4) молінням Церкви. Сакраменталії відрізняються від святих тайн лише тим, що вони не були започатковані безпосередньо Христом, або посередньо через апостолів, а Церквою. Сакраменталії осягаються діянням служителя (ех ореге орегапйэ — “екс опере оперантіс”), а не лише накладанням знака святої тайни (ех ореге арегаіо — “екс опере аперато”).

Існування і використання сакраменталій повністю залежить від відповідних приписів партикулярного права кожної Східної Церкви. Це партикулярне праве переважно розписано по рубриках або по правилах разом з текстом сакраменталій літургічних книг Церкви. Більшість з цих правил в цілому не належали до сфери впливу канонічного права, будучи літургічним правом, яке виразно виключається із Східного Кодексу каноном 3 не тільки тому, шо ССЕО-ККСЦ є загальним правом, але й тому, що літургічні справи звичайне не вважаються такими, що належать до канонічного права. Оскільки це партикулярне право ще не видано у формі правових приписів, то їх не можна розміщати тут як правила, за винятком загальних правил, виразно сформульованих у Латинському Кодексі і наявних у дійсних літургічних правила: кожної Східної Католицької Церкви. Все ж таки, вони теж тут присутні чере: ці причини.

1.   Сакраменталії також керуються загальними приписами, які інколз: витікають із доктринального вчення Церкви, а тому повсюди застосовуються
2.   Правові норми для сакраменталій у латинському праві в минулом; мали вплив на Східні Католицькі Церкви, на розвиток їхніх сакраментальній систем тому про них повинна йти тут мова.

3. II Ватиканський Собор зробив важливий, хоч поки що часткови' поворот до відродження постійного дияконату в Латинській Церкві, надг можливість мирянам усієї Католицької Церкви бути служителями Церкви. Е: дозволило доручити мирянам уділення різних сакраменталій, хоч більшість них тільки у невідкладних ситуаціях, а деякі і напостійно, як наприклад надання духовної допомоги хворим, заміна священиків на похоронах тощо. Таз; нововведення теж будуть запроваджені в деяких частинах Східних Католицью Церков, що розміщені в обидвох Америках та інших регіонах з огляду на бр^ священичих покликань і бажання знову дозволити мирянам виконувати їх священство, прийняте через святу тайну Хрещення.

Види сакраменталій

Сакраменталії, які використовувалися Церквою ще з перших днів хрш тиянства, зібрані у різних книгах, що на грецькій мові називаються еискоіоф. [“євхологіон”], на слов’янській мові — требник, які підготовлені для к:- ристування пастирським духовенством. Вони містять в собі тексти д.: уділення принаймні шести святих тайн. Тексти для свячення переваж друкуються в книгах, потрібних єпископам, які у візантійській традЖ називаються агс1ііега1;ікоп [“архієратікон”]. Крім того, вони вміщають чини ^ похоронів; посвячення предметів, які використовуються у Літургії — во;

ломів, свічок, перших фруктів, пальми або верби, пасхальної їжі тощо, пов’язаних зі святами; благословення осіб (дітей, мандрівників, солдатів, службовців Церкви); благословення місць (будинку, школи, церкви тощо); благословення тварин, поля, і речей щоденного вжитку.

Істотними сакраменталіями є ті, які застосовуються для місця, будівлі, прилюдного вшановування хреста, іншого будь-якого матеріального об’єкту, зилученого таким чином із світського вжитку. Благословення, уділені особам : речам, більш спрямовуються на їх використання і Не втрачають, як правило, :вого світського застосування, такі як благословення їжі. Розрізнення між посвяченням, тобто сакраменталією, наданою за допомогою помазання олією звичайно уділеною в Латинській Церкві єпископами або рівними йому, та благословенням не існує у Східних Церквах, в яких помазання олією становить частину багатьох благословень, уділюваних священиками.

Служитель сакраменталій

1.   Право застерігає деякі сакраменталії єпископам, зокрема ті, які уділюються особам або речам, що призначені для постійного місця богослужіння, використання церкви громадою або мирянами. Наприклад, благословення (посвячення) фундаменту церкви, самої церкви, каплички, школи, лікарні, інших будівель, церковних дзвонів тощо. Пізніше єпископ може делегувати сакраменталії будь-якому священикові, звичайно, із вищим саном. Особливі благословення осіб, як наприклад, непорочних людей, застерігається теж єпископові. Партикулярне право може застерігати благословення патріархові, як свячення святого миро, що використовується в миропомазанні, хоч в більшості Східних Католицьких Церков це здійснюється кожним єпархіальним єпископом раз на рік.
2.   Більшість сакраменталій уділяється священиками, хоч деякі можуть бути застережені священикам певного чернечого чину, як благословення стацій Хресної Дороги надається декільком чинам Святого Франциска. Воно є латинського походження, але було прийнято численними Східними Католицькими Церквами.

Бого

тощс

СПІВ]

публ у як біблі стал світс ченц часів літур прім; час”] що £ тино “півн богос пара» тих : то в церкі

нівнс

ЯКОГІ

щоне в ІНІ КІЛЬБ НИХ

Церк

служ

вваж

вали

інші

відпр

Коде

усвід

одна

лярн

бреві

денн

БОГС

454

РОЗДІЛ 45

1.   Відколи відродився постійний дияконат, який завжди існував у Східних Католицьких Церквах, диякони почали брати активнішу участь у діяльності Церкви, виникло питання, які сакраменталії можуть уділятися ними. Як правило, у II тисячолітті диякони в Церквах східної традиції відігравали важливу роль у відправах Божественної Літургії та інших богослужіннях, хоч уділяли святі тайни, наприклад, роздавали святе Причастя, тільки тоді, коли не було священиків. Все ж, через нестачу священиків, звичайно в округах, де знову появилися постійні диякони і де гостро відчувалася в них потреба, їм дозволили, крім роздачі Євхаристії в Церкві, госпіталях і вдома, уділяти сакраменталії. Серед них: відправляти похорон, якщо у ньому не правиться Євхаристійна Літургія; помазувати миром або посвяченою олією чоло вірних разом з роздачею посвяченого хліба, а інколи й з посвяченим вином, які

освячуються у візантійському обряді під час великого повечір’я або великої вечірні великого свята; відправляти молебні та інші такі паралітургічні богослужіння, часто латинського походження або недавно створені; правити акафісти на честь Христа, пресвятої Богородиці, та окремих святих; правити поминальні богослужіння (панахиду, парастас); благословляти доми та ін. Латинська Церква теж дозволяє дияконам такі сакраменталії: благословення св. Блейза; посипання попелом в Попільну середу, прикладання мощів, благословення води, вервиць і богомільних предметів; за винятком благословень, пов’язаних з відправою Божественної Літургії, як пальмового гілля в Пальмову неділю, свічок на Стрітення і т.д.

1.   Миряни також можуть уділяти деякі благословення, перш за все, батьки своїм дітям, а також інші, які можуть робити це через делегацію у відсутності священиків і дияконів. Тому, Віденський архієпископ (Австрія) дозволив майже сотні мирянам проводити похорони на Центральному кладовищі Відня, де середнє число захоронень більше сотні кожного дня. Вони носять клирицький одяг: рясу, стихар, орар.
2.   Заклинання, або вигнання духів з особи, не проводиться без дозволу єпископа, який повинен делегувати відповідного добре обізнаного, побожного священика-експерта.

Одержувач сакраменталій

Посвячуватися або благословлятися можуть тільки ті предмети, які припускається, що присвятилися у якомусь служінню Богові або Церкві. Освячені речі під час прилюдного чи приватного богослужіння повинні свято використовуватися і відповідно зберігатися, навіть якщо вони знаходяться на приватному збереженні. Будь-яка посвячена або поблагословенна річ, яка була продана за вищою ціною, тому що вона посвячена, втрачає характер свя- щенності або святості.

Для благословення осіб застосовуються спеціальні приписи. Але, взагалі, сакраменталії можуть уділятися всім особам, в тому числі неохрещеним і охрещеним некатоликам, а також навіть і тваринам і неживим предметам, наприклад, автомобілям, звичайно для користі власника.

Втрата сакральності

Будівлі, призначені для богопочитання, можуть втрачати характер святості за рішенням єпископа, який повинен дозволити перетворення їх в світські предмети. Інші посвячені предмети, які не будуть використовуватися, повинні бути знищені: свята вода повернута землі; освячена олія спалена; намальовані ікони можна порвати або спалити; предмети, які не можна легко демонтувати, потрібно спалити, і т. д.

Церковні богослужения

Давні християни дуже скоро розвинули звичай жертвування молитов Богові по декілька разів на день у відповідні години вранці, ввечері, вночі тощо. Такі прилюдні молитовні служби і богопочитання містили в собі псалми, -ліви, молитви, читання з Отців Церкви. Якщо Захід віддавав перевагу публічному читанню псалмів, то Схід для цієї мети склав різноманітні пісні яких для кожного свята богословськи визначалися і пояснювалися тайни і 'Іблійні події у формі прекрасних віршів, які часто співали співці і вірні. Це тало офіційною молитвою Церкви, яка використовувалась в громадах :вітського духовенства, яке належало до соборів і подібних церков, та серед ченців і черниць (в монастирях). Латинська Церква розвинула сім канонічних часів-годин або частин церковного правила, зокрема, вечірня, коли починався літургічний день; Північна — вночі; Утреня і похвала — вранці; протягом дня — лріма [“перший час”] (6 год.), терція [“третій час”] (9 год.), секст [“шостий час”](12 год.), нон [“дев’ятий час”] (15 год.) Візантійська літургічна традиція, що збереглася в Східних Церквах і одержала форму богослужінь з Константинополя, не включає в себе похвалу, а має mesonyktion (“місонуктіон” — "північну”). Подібно інші Східні Церкви мають свої власні чини церковного богослужения. Якщо церковні богослужения тепер не правляться в латинських парафіяльних церквах, а тільки в чернечих каплицях або церквах, зокрема в тих інститутах посвяченого життя, які хочуть підтримувати монашу традицію, то в Східних Церквах частини церковних богослужень правляться в багатьох церквах кожної неділі і обов’язково в свята, як наприклад, у Світлий тиждень.

Відправа церковних богослужень в парафіяльних церквах зазнала руйнівного удару, коли у 1215 році IV Латеранський Собор прийняв закон, згідно якого, кожен член Церкви з того часу був зобов’язаний брати участь в щонедільній і святковій євхаристійній Літургії (Месі). Це означало, що участі в інших богослужениях, в таких як літургічні часи не вистачало б, й через те кількість мес в кожній церкві повинна була зростати. Останні ознаки церковних богослужень, таких як вечірні, що правилися зрідка, зникли в Латинській Церкві перед II світовою війною, і, звичайно, були витіснені паралітургічними службами недавнього походження. Східні Католицькі Церкви, помилково вважаючи себе зобов’язаними, пішли за Латинською Церквою, чим помножували недільні Меси (Літургії), зменшуючи або взагалі виключаючи Утрені та інші чини церковних відправ, хоч і по сьогоднішній день багато продовжують відправляти їх по неділях, наприклад, утрені (пор. із к. 881). Те, що Східний Кодекс не приділив уваги церковним богослужениям, мабуть пояснюється усвідомленням того, що система богослужінь в різних Церквах відрізняється одна від одної й через це дане питання цілком залишене на розгляд партикулярного права різних Церков.

Якщо скорочена форма церковних служб Латинської Церкви стала бревіаром (часословом) й зобов’язала кожного священнослужителя до щоденного приватного читання, то такий обов’язок ніколи не появлявся у

Східних Церквах. Навіть в монастирях цей обов’язок лягав на громаду іп 5оіі- йит [“ін солідум” — “в цілості”], та виконувався і тепер виконується послідовним делегуванням протягом дня достатньої кількості членів для відправлення молитов у церкві, тоді як інші члени вільні і виконують свої обов’язки в монастирі або завдання поза ним.

Святі місця

(к. 868)

Святі місця, а саме, церковні будинки і кладовища, призначаються для богопочитання громади і можуть засновуватися тільки з дозволу єпархіального єпископа, хіба що загальне право виразно постановляє щось інше (к. 868). Цей останній пункт відноситься, наприклад, до чоловічого священичого чернечого інституту посвяченого життя, який одержав від єпископа дозвіл на заснування дому їхнього чину, згромадження або товариства. З цього дозволу витікає також право відкривати церкву для громадськості, про що не обов’язково просити єпископа, навіть якщо деталі будівництва, місця для будови, тощо, залежать від його згоди.

Церкви

Стародавній світ будував храми не для зібрання послідовників їхньої віри а тільки для почитання Бога або деяких окремих богів. Євреї мали лише один храм в Єрусалимі, у якому правили священики і левіти. В містах і селах булі синагоги (з гр. — synagoge — “зібрання, місце зібрання”) або доми зібрань, в яких проводилися паралітургічні молитви, читання псалмів, читання розділів Святого Письма, проповідування і навчання. За язичницьких часів римськ храми були маленькими помешканнями, в яких знаходилися зображення богі; і якийсь вівтар або пристосування, на якому призначені державою священию робили пожертвування від імені громадян. Священство вважалося представ ництвом, скоріше, посередництвом між громадянами держави і богами. Релігі виявлялася приватно вдома, а також в деяких святинях, в місцях паломництва

Новонароджена християнська Церква протягом тривалого часу проводила зібрання своїх членів у приватних помешканнях, зокрема в тих, які бул' просторіші і мали внутрішній дворик. Для Євхаристії вносили з іншої кімнат складаний столик й ставили його перед громадою. Інколи християни, з мете безпеки, збиралися в підземеллях і для цього будували кімнати під фунда ментом приватних будинків, як це ще можна побачити у Римі. Наступна фаз богопочитання стала більш відкритою, бо зібрання проводилися в базиліках - (урядових) приміщеннях, споруджених для проведення судових засідань ас консультацій з великою кількістю присутніх. В кінці цього просторого зал; напроти входу, розміщалися місця для головуючого судді і його персонал Коли християнам дозволили будувати і мати власні церкви, то їх переваж:-- 

будували у формі базиліки. На Сході їх пізніше замінили церкви у формі хреста, де поперечний неф накривався куполом.

На основі цієї культури християнство теж розвинуло свої культові :поруди. Усі церкви, починаючи з Греції, у східному і північному напрямках Європи і Близького Сходу були і є надалі відносно малими будівлями, принаймні порівняно з величними спорудами, збудованими на Заході, особливо ■ а минулі століття. Найбільший розмах будівництва величезних церков припадає на готський період. Різниця між християнським Сходом і Заходом ллягає, звичайно, в деяких ідеологічних поняттях, тобто, хто переважно брав /часть у богослужіннях, і де вони повинні були проводитися. Священство 5 зажалося посередником, який теж представляв мирян перед Богом. Лише тоді, коли церковне право зобов’язало усіх членів регулярно брати участь у ' огослуженнях кожної неділі і в свята, виправдалась потреба в більших церквах. Докладніше про це питання див. к. 881.

Визначення

1.   Церква — це будівля, призначена виключно для богопочитання через освячення або благословення (к. 869). Жодна будівля, призначена на церкву,

ге повинна споруджуватися без виразного письмового дозволу єпархіального -глископа, хіба що загальне право постановляє щось інше (к. 870). Посилання .-.а партикулярне право може застосовуватися, наприклад, для спорудження тавропігійської церкви, яка безпосередньо підпорядкована патріархові. Іривілей вилучення з-під влади місцевого єпископа надається деяким "настирям, можливо, зв’язаним з святинею, місцем паломництва та надєпар- пальними інституціями, тобто, в межах усієї Церкви.

1.   Східний Кодекс не згадує нічого про каплички [“oratory” — “ораторію, «ісця для молитви”] та приватні каплички Латинського Кодексу. Це означає, що різні каплички входять у поняття “церква”, як і ті, що існують в домах -.енців; каплички при парафіяльній церкві; кімнати в інституціях, пристосовані іля постійного богослужіння, як наприклад, в лікарнях, школах, домах

■рестарілих тощо. Звичайно, партикулярне право кожної Церкви може зберегти такі відмінності і створити норми використання, напр., приватних капличок в :езиденції єпископа, в сімейному замку та ін.

В загальному праві не застережено і не йде мова (к. 881) про важливу :ізницю між парафіяльною церквою і капличкою щодо можливості виконання :бов’язку під час Свхаристійної Літургії, яка правиться по неділях і святах.

1.   У східному Кодексі не йде мова про святині (святилища), для яких ЛС-ККП відводить канони 1230-1234. Святиня — це місце паломництва, звичайно, з наявною церквою, до якої інколи входить тільки зовнішній вівтар. Партикулярне право повинно розробити приписи про те, хто відповідає за їх .ствердження і доглядає за належною відправою літургічних служб (пропо-

іництва, літургій, сповіді, причастя тощо), пожертвуваних для добра вірних.

1.   Згідно латинського права церква — це будівля, у якій розміщений
   

вівтар, який відносно легко пересувається, що був в античні часи і може бути навіть тепер. Східна традиція розглядає вівтар як суть або початок закладання святилища, навколо якого повинна споруджуватися церква. В результаті східне загальне право не має положень про вівтар, залишаючи це на вирішення партикулярного права кожної Церкви, тоді як СІС-ККП поміщає відповідні канони 1235-1239. За візантійською літургічною традицією спорудження церкви починається із встановлення хреста (зіаитз — “ставрос”) єпископом особисто або його уповноваженим на тому місці (pegein — “пегейн”), де стоятиме майбутній вівтар. Вівтарі можуть виготовлятися із будь-якого твердого матеріалу, дуже часто з дерева, і на них можуть зберігатися мощі мучеників, вкладені напостійно у верхню частину вівтаря. За візантійською традицією святі мощі вкладають в апіїтетіоп [“антіменсіон, антимінс”] — скатертину, всередині якої є вшиті мощі святого і яка була посвячена єпископом у Великий четвер. На зовнішній стороні скатертини надруковано напис з підписом єпископа.

Посвячення і благословення

Різниця між цими двома формами посвячення Церкви полягає у застосуванні олії, що в латинській традиції застерігається єпископові, хоч це теж трапляється і в Східних Церквах в сакраменталіях, що вділяються священиком. Однак, формулювання одного та другого можуть змінюватися залежно від того, хто виконуватиме обряд посвячення: єпископ чи священик. Кафедральні церкви і по змозі парафіяльні, як і монастирські, і ті, що при чернечих домах повинні посвячуватися єпархіальним єпископом, який може надавати такі повноваження іншому єпископові (к. 871). Благословення або освячення церкви може бути делеговане священику. Який чин освячення він буде використовувати, залежатиме від літургічних книг відповідної Східної Церкви.

Належне утримання

Те, що не сумісне із святістю місця, повинно вилучатися з церкви; а також необхідно підтримувати чистоту і застосовувати належні засоби безпеки (к. 872).

Осквернення церкви

1.   Осквернення церкви, здійснене брудними і грішними вчинками, такими як вбивство, повинно розглядатися партикулярним правом. Зокрема, слід вирішити питання, як така церква повинна “відновитися” і як надати благословення знову.

е бути

ідання

східне

лення

овіднї

іеркві!

)бистс

ятиме

рдого

ників.

ицією

>тину,

[ОМ у тис з

1.   Церковні будівлі не можуть служити святилищами, якщо вони повністю зруйновані, у такому випадку вони автоматично втрачають сакральний характер. Якщо церква зруйнована до такої міри, що в ній вже не можна
   проводити богослужіння, єпископ може дозволити, щоб її використовували для світського, але не для недостойного вжитку, для школи тощо. Те саме може бути дозволено єпископом в погодженні з пресвітерською радою і тими, хто законно набув прав щодо цієї церкви, як наприклад, її фундатори, у тому випадку, якщо приміщення церкви в доброму стані, але не потрібне як таке, для вжитку, коли наприклад, спільнота переїхала в інше місце (к. 873).
2.  Єпископ може також за згодою пресвітерської ради і тих, хто набув певних прав щодо церкви, повністю позбавити церкву сакрального стану і передати її для світського використання, як наприклад, коли на тому самому місці повинна споруджуватися нова церква; або якщо церкви взагалі не потрібно і її повинні продати для іншого вжитку або розібрати.

Кладовище і церковні похорони

 

іасто- : теж иком. того, їркви зинні ;ення бути вати,

їй; а пеки

ами,

ема,

іати

они

аль-

жна

Для археологів місця захоронення людських тіл, навіть у найпримітив- нішій формі, є свідченнями про колишнє існування людської цивілізації. Смерть для християн була переходом в інше життя, у вічне буття. Християнська громада, засвідчуючи свою віру у вічне життя, надає своїм членам право на проведення похорону і поховання у спільному місці захоронень. Така думка існувала в Церкві ще з перших століть, про що яскраво свідчать і показують римські підземелля та інші місця.

Кладовища-цвинтарі

Церква залишає за собою право володіти кладовищами-цвинтарями, де хоронять її померлих членів. Якщо вона не в змозі через будь-які причини мати таке право, то повинна вимагати окремої ділянки для поховання католиків на загальному світському кладовищі, яке необхідно поблагословити. Якщо і таке неможливо, то слід посвятити окрему могилу членів Церкви при першому похованні в ній.

Церква не виступає проти існування приватних кладовищ чернечих громад, сімей, інших товариств, як наприклад, захоронень померлих в мавзолеях, які можуть бути освячені з дозволу єпископа.

Не слід хоронити померлих у церквах, хіба що йдеться про патріархів, єпископів, екзархів (к. 874).

Церковні похорони

1.  Церковний похорон повинен надаватися усім християнським вірним, а також катехуменам-оглашенним, які очікують прийняття хрещення, за винятком тих, що були позбавлені його на підставі права.

Нехрещених дітей практикуючих католицьких вірних та інших осіб, які виявляють свою близькість до Церкви можна вважати катехуменами і їм відповідно до рішення єпископа теж надається право на церковний похорон.

1.   Охрещеним некатоликам теж може надаватися католицький похорон відповідно до рішення єпископа, якщо вони не проти цього, зокрема, коли мова йде про подругів католицьких подружжів, з якими вони проживали в подружньому житті. Для інших некатоликів похорон може надаватися тільки тоді, якщо померлі при житті відкрито чи таємно виявляли таке бажання. Якщо такого бажання не було, то католицький похорон може надаватися лише у випадку, коли не можна мати власного священика.
2.   Неохрещеним особам, які ще не стали катехуменами, може як виняток надаватися тільки читання священиком чи дияконом відповідних молитов біля могили.
3.   Католики, які вибрали кремацію своїх тіл, мають право на церковний похорон. Але присутність священика на місці поховання урни з прахом дозволяється тільки за згодою єпископа або якщо так постановляє партикулярне право.
4.   Церковний похорон не може надаватися публічним грішникам, які не виявляли перед смертю ніяких ознак покаяння, особливо таким, для яких надання церковного похорону послужило б поганим прикладом для інших вірних або збентежило б їх. Звичайно, те, що входить в поняття публічної грішної поведінки, повинно вирішуватися моральним богослов’ям. Взагалі, ті. які живуть в позашлюбному союзі, не визнаному Церквою, вважаються публічними грішниками, якщо вони не подали жодних ознак каяття. Слід взяти до уваги також той факт, що у численних випадках грішні дії пригадуються небагатьма людьми і що відмова у наданні похорону завдасть прикрості членам сім’ї. Також інколи відмова у похороні, навіть виправдана могла б завдати шкоди Церкві. Можна вважати, що надання деяких частин похоронного обряду з одного боку, применшило б хвилювання членів сім’ї, а з другого боку — захистило б спільне добро.

Відмова у похороні також виключає прилюдне відправлення для такій осіб поминальних богослужінь, як наприклад, Божественної Літургії. Приватні богослужіння не забороняються.

Місце поховання

Партикулярне право може зобов’язати членів Церкви вибирати переважні існуючі католицькі кладовища, щоб в противному випадку, уникнути різній непорозумінь.

Винагорода для духовенства

У відправі церковного похорону повинен переважати принцип рівності, х поховання деяких членів Церкви з різних причин, як діяльність в християнські громаді або на державному рівні, може заслуговувати особливого похорону.

Необхідно подбати, щоб пожертвування священнослужителям та інші особам, зайнятим у проведенні похорону, як і оплати за церковні ас і

нтарні послуги, не були великим тягарем для менш забезпечених членів іади (к. 878).

ис

Після похорону потрібно зробити запис у книзі померлих відповідно до ліисів партикулярного права (к. 879).

Свята і дні посту

Як тільки християнська Церква зуміла привести в порядок і систе- Іизувати розвиток богопочитання, церковний світ східних християн опинився трьох концентричних колах. Це є як зразок, який зберігся до наших днів эж в Церквах, де зовнішні спостерігачі жалкували за відсутністю релігійної якості, як наприклад, в Церквах на Балканському півострові.

Першим колом богопочитання була церква, у якій служило парафіяльне ■уховенство, а не такі священики, які працюють не з повним навантаженням, но виконувало суттєві обов’язки: (а) відправа Божественної Літургії; (б) литви за вірних; (в) пастирська опіка над тими членами громади, які в .ний час потребували допомоги. Вірні вважали священнослужителів своїми .середниками, які за родом праці були зайняті в Божому культі як представки всієї громади. Внаслідок цього вірні забезпечували духовенство і їх нічників засобами для існування.

Друге коло богопочитання окреслювалося домом і сім’єю. Ранішні і вечірні іитви проводилися, звичайно, не завжди з точністю, якої притримувалися в ,гркві. Також дотримувалися свят і постів, у яких завжди були певні релігійні астини, як наприклад, інколи приїзд священика для благословення води, ліба, фруктів та інших речей, поруч із значно ширшими світськими святко- . ;іми заходами.

Третя сфера богопочитання була індивідуальною, яка залежала у своїй нтенсивності від попереднього релігійного навчання і практики і виражалася поденними приватними молитвами з численними метаніями (великими поклонами) або низькими (малими) поклонами.

Західних християн завжди шокував той факт, що православні християни не вважали обов’язковим брати участь у щонедільних і святкових церковних .лужбах, зокрема у Євхаристійній Літургії. Насправді, ми зустрічаємося з зимогами місцевих синодів ранньої Церкви, які погрожували відлученням від Церкви кожному членові, який не брав участі у недільному зібранні протягом трьох тижнів. Однак, виявляється, що така погроза за своєю природою була більше братерським напучуванням, яке намагалося втягнути більше членів до співпраці, постановляючи, що ті члени, які не приходитимуть до церкви певну кількість разів будуть відповідно покарані.

Думка про те, що кожен вірний повинен відвідувати церкву щонеділі, не могла утвердитися, бо всі церковні споруди від Балканського півострова аж до Близького Сходу, та від Єгипту аж до Росії є порівняно невеликими і не могли вмістити великої в процентному відношенні кількості вірних спільноти. Крім того, зосередивши недільний обов’язок на Євхаристії і відокремивши його від щоденних молитовних відправ, які практикувалися тільки в Західній Церкві і лише згодом були прийняті Східною Церквою ще до того, як вона зазнала впливу латинської традиції, збереглася ідея про те, що можна виявляти богопочитання своєю участю в будь-якій частині денної служби, наприклад в будь-якій частині церковного богослужения на Утрені або на Вечірні.

В житті Східних Церков, які об’єдналися зі Святим Римським Престолом, відбулися значні зміни після того, як IV Латеранський Собор (1215 р.) прийняв закон, який вимагав, щоб кожен католик брав участь у Євхаристійній Літургії щонеділі і в свята. То ж було прийнято, що цей закон також зобов’язує Східні Церкви. Тільки в наступні століття вияснилося, що дисциплінарне право, яке походило з Риму, мало вплив на східних католиків лише тоді, коли воно виразно зазначалося в законі або випливало з природи закону. Оскільки участь у Божественній Літургії входила до літургічного права, то воно не включало в себе Східні Католицькі Церкви. Однак, якщо навіть ці Церкви помилилися у такому припущенні, їхні Синоди перефразували і видали для них подібні статути, то навіть тоді не було цілком зрозуміло, чи обов’язок був sub gravi [“суб граві” — “з серйозної точки зору”] чи тільки sub levi [“суб леві” — “з несерйозної точки зору”]. Згодом обов’язок який перейшов до цих Східних Католицьких Церков, набув сили закону теж завдяки правовому звичаю, тобто, коли громада виконує певний обов’язок, помилково вважаючи його обов’язковим. Він набуває сили писаного закону після деякого періоду, особливо, коли він стає центральним звичаєм, або коли він є незабутнього походження (пор. ССЕО-ККСЦ кк. 1506-1509).

Все ж обмеження звичайного права не обов’язково мають бути тотожними із обмеженнями написаного латинського права. Отже, українці і русини думали, що вони підлягають праву IV Латеранського Собору. Однак, коли у них не було власної церкви, то вони не визнавали себе зобов’язаними брати участь у Літургії в Латинській Церкві.

Так, це правда, що багато з них в таких обставинах брали участь в месі у латинських церквах, але робили вони це добровільно, чисто з поваги і любові до Бога, а не зі страху перед гріхом.

Встановлення свят і днів посту

1.  Установлювати свята і дні покаяння спільні для всіх Східних Церков, переносити їх або скасовувати, належить Апостольському Римському Престолові. Влада кожної Церкви свого права, до компетенції якої належить встановлювати партикулярне право цих Церков, може засновувати, переносити і скасовувати свята і дні покаяння враховуючи думку інших Церков свого права, і дотримуючись приписів к. 40 § 1, який зобов’язує Церкви дбати про

охорону і дотримання власного обряду. Але як ці права мають діяти, повинно бути обумовлено в партикулярному праві Церкви.

іва аж до ими і не пільноти. вши його Західній як вона виявляти риклад в

зестолом, 1215 р.) жстійній н також

(ИСЦИПЛІ-

сів лише і закону, ірава, то гавіть ці і видали обов’язок єуі [“суб 1 до цих авовому важаючи періоду, ^тнього

гожними думали, них не участь у

ь в месі юваги і

Церков, Престо- ілежить еносити в свого ати про

1.  Приписаними святами, крім неділь, є: Різдво, Богоявлення, Вознесіння, Успення Пресвятої Богородиці Марії, день святих апостолів Петра і Павла. Однак, з дозволу Святого Римського Престолу, кожна Церква може скасовувати деякі свята або переносити їх на неділю (к. 880).

Неділі і свята

1.   Вірні зобов’язані брати участь у Божественній Літургії в ці дні. Однак, партикулярне право кожної Церкви могло б дозволити вірним, брати участь лише у деякій частині церковних богослужень. Можливо, вже надто пізно відновлювати відправу гарних текстів із східного церковного богослуження, які зникли в Латинській Церкві, тобто були витіснені з огляду на необхідність збільшити кількість відправ Божественної Літургії для вірних, які були зобов’язані брати участь в них. Тепер католицькі вірні звикли приймати святе Причастя кожної неділі, що також би відвертало їх від участі у церковних богослуженнях. Вже давно було скасовано стародавню традицію не правити Євхаристійну Літургію на вівтарі більше одного разу в день.

Не обов’язково брати участь в приписані дні в молитовній відправі при відсутності священика, навіть якщо роздається Причастя особою, яка не є священиком.

1.   Обов’язок можна задовільнити участю у церковних відправах звечора напередодні і до кінця дня неділі чи свята.
2.   Католицький катехизм, бувало, наголошував, що недільний обов’язок зобов’язував під смертним гріхом, хоч до цього додавалось, що вина за недотримання такого права могла б зменшитися через будь-які причини. Важливими у цьому плані є слова папи Павла VI про усі церковні заповіді, який сказав, що нехтування вважатиметься виною тоді, коли воно грунтовно ігнорується. Під цим слід розуміти, що лише цілковита відмова і нехтування, наприклад, недільним обов’язком відвідати церкву, могла б становити тяжкий гріх, а невідвідування церкви зрідка не наближається до цього ступеня гріха. Існує інший спосіб, який звільняє окремого католика від відвідання церкви, головним чином, заради уникнення гріха, але натомість спроваджує його на іншу дорогу — здійснення добрих вчинків, приємних Богові.
3.   Наполегливо рекомендується вірним в ці дні або навіть частіше або щоденно приймати пресвяту Євхаристію.
4.   Богословська дискусія, яка проходила в першій половині нашого століття, пролила світло на обов’язковий відпочинок від роботи в святкові та недільні дні, про що засвідчує канон 881 § 4.

Вірні зобов’язані в ці дні утримуватися від виконання тих робіт і занять,

які перешкоджають віддавати Богу честь і переживати радість, властиву

Господньому дню, а також користуватися належним духовним і фізичним

відпочинком (к. 881). Однак, тепер дозволяється виконувати втомлюючу фізичну роботу, яку раніше невимушено називали рабською, як наприклад, у

спортивних змаганнях, якщо вона розслабляє тіло і душу, в той час як ділові справи, що скоріше вважалися як такі, що відносяться до семи дозволених ремесел, серед яких також було письмо, можуть зараз заборонятися.

Дні посту

1.   Днів покаяння та посту слід дотримуватися відповідно до приписів права кожної Церкви (к. 882). Східні Церкви строго дотримуються таких днів, тобто в цей період вірні не вживають їжу з продуктів тваринного походження, виключаючи також і молочні (молоко, сир, яйця, масло). З таким строгим стриманням не було потреби в розвиванні посту в значенні латинського звичаю, тобто, зменшення кількості споживання.
2.   Протягом століть Східні Католицькі Церкви в цілому для своїх вірних прийняли послаблення, вироблені в Латинській Церкві та латинським моральним богослов’ям. 17 лютого 1966 р. папа Павло VI проголосив апостольську конституцію Paenitemini [“Пайнітеміні” — “Будьте навернені”] (AAS [ААП ] 58-177), у якій зробив для Церкви деякі авторитетні декларації, які мають завжди важливе значення. В канонічному аспекті важливим є: добровільний характер дотримання днів покаяння повинен підкреслювати зверхність над обов’язковим дотриманням церковної заповіді; єпископи світу повинні пояснювати, що утримання від їжі не є головним або єдиним способом вираження особою покаянного переродження, а що самозречення інших задоволень нашого часу є рівносильним або більш ефективним; ігнорування правил покаяння є тяжким порушенням церковного права тільки тоді, якщо воно суттєве, тобто витікає із повної відмови віддаватися Богові і Церкві, чий принцип можна застосувати для дотримання усіх таких заповідей (як наприклад, обов’язкова участь у недільній Літургії). На єпископських конференціях були вироблені правила покаянної практики для вірних їхніх країн в дусі Конституції. Східним католицьким патріархам і їх Синодам було надано право проголосити такі правила для своїх власних Церков свого права.
3.   Відповідно до ССЕО-ККСЦ (к. 883 § 1), східні католики, які проживають поза територіальними межами власних Церков свого права можуть пристосовуватися до правил, які діють у місці, де вони проживають. А це означає, наприклад, що католики у Сполучених Штатах Америки можуть притримуватися правил Латинської Церкви СІЛА і дотримання посту в п’ятниці протягом року є тільки рекомендованим, окрім п’ятниць Великого Посту. Те саме стосується і католиків, що проживають у межах патріархату, члени сім’ї, батьки яких належать до різних Церков: можуть дотримуватися щодо свят і днів покаяння приписів однієї або другої Церкви свого права (к. 883 § 2).
4.   Право пристосування поширюється також на перевагу у виборі юліанського перед григоріанським календарем або навпаки. Святий Престол дозволив східним і латинським єпархіям у тих країнах, де більшість християн ще дотримуються юліанського календаря, притримуватися Великодня і залежних від нього свят відповідно до цього календаря.

Почитания святих, ікон (священних образів) та мощей

(юс. 884-888)

Для зміцнення святості Божого народу, Церква доручає вірним для синівського вшанування Пресвяту Марію - Вседіву Богородицю, яку Христос встановив Матір’ю всіх людей. Вона теж підтримує правдиве і автентичне лочитання інших святих, приклад яких підбадьорює вірних, а покровительство дає підмогу (к. 884).

Почитання святих і блаженних

Дозволяється прилюдним почитанням вшановувати тільки тих слуг Божих, які владою Церкви були зачислені до святих або блаженних (к. 885).

Для того, щоб визнати померлу особу як таку, що перебуває в небі з Богом, потрібно пройти три етапи: (1) Підготовчий і узагальнюючий процес встановлює загальну святість життя кандидата і до нього чи неї дозволяється звертатися як до “Слуги Божого (ім’я).” (2) Наступний крок піднімає його чи її в процедурі беатифікації, щоб називатися “Блаженний (ім’я)” і бути вшанованим у якійсь Церкві або місцевості. (3) Завершальний крок — канонізація, який дозволяє святим бути вшановуваними по всій Церкві. Папа Іван Павло II для цієї мети проголосив спрощену процедуру в конституції “Divinus perfectionis Magister” [“Дівінус перфекціоніс магістер” — “Божественний Учитель досконалості”] (25 січня 1963 р.). Тепер єпархіальний єпископ має право покласти початок збиранню документів і доказів щодо життя, достоїнств, поваги святості і можливого попереднього вшанування кандидата для канонізації. Щоб детальніше дізнатися як проводиться ця процедура, слід звертатися до Конгрегації для святих.

Почитання ікон (священних образів)

1.  Почитання образів. Необхідно зберегти практику розміщення священних ікон або образів в церквах для вшанування вірними у спосіб і в порядку, які встановлює партикулярне право кожної Церкви свого права (к. 886). Звичайно, Східні Католицькі Церкви зобов’язані зберігати свою автентичну спадщину, але якщо покинули, відновити її знову; цей обов’язок стосується також використання і стилю ікон.

Світ Старого Заповіту забороняв створення “образів”, і новонароджене християнство слідувало цьому правилу. Однак, згодом з’явилися різноманітні живописні зображення. Деякі з них відображали поганські мотиви, але згодом вони стали відтворювати важливі події, про які йшлося в Святому Письмі, як наприклад, Тайна Вечеря та багато інших.

Проте, образи теж можуть бути іконами, тобто, символізуючим зображенням, яке служить предметом почитання осіб та подій, змальованих на

466 РОЗДІЛ 45

БОГОПО1-

Та

реставра

Обі В Підру’ правові

1.   І том якої

Які

розсудю

Об:

обману,

1.   . уповнов

У І обітом, наслідкі 3. і (1) склав ( виконав разі не причин обов’язі (2) призупі виконаї Об їх скла

(3)

виплив

можуть

(а)

життя

(б;

прожив

(в; ятель -

(г)

тільки

картині, зокрема Ісуса Христа і святих. Використання таких картин переважало на християнському Сході і твердо там закріпилося після іконоборського руху. Цей рух намагався заборонити і скасувати усі образи в церквах, але завершився він, по-перше перемогою тих, хто почитав священні ікони і догматичним рішенням VII Нікейського Вселенського Собору у 787 році, а згодом остаточним відновленням вшанування ікон імператрицею Іреною у 843 році.

Богословська основа вшанування ікон була вироблена безпосередньо під час христологічних дебатів, які проходили протягом попередніх століть (аріанство, несторіанство, монофізитство, монотелетство). Образ Христа — втілення Бога — став ілюстрованим сповіданням віри: вірні справді бачили Бога в людській природі в образі Ісуса Христа, а святі є свідками факту, що переображена, обожествлена людська природа є досяжною для всіх, хто вірить в Христа. Це доктринальне вчення, прийняте усіма Східними Церквами, навіть і тими, що не є візантійського (православного) походження.

Ікони, наприклад, розміщені на іконостасі виконують не тільки декоративну функцію, але й виховну, подібну до ЬіЬІіа раирегит (“біблія павперум” — “біблії бідних”) в середньовічних Латинських Церквах, сповіщаючи картинами вірних про події в історії спасіння. Але ікони переважно є зображенням минулої і теперішньої надприродної реальності, які дають можливість Божому народові виявити свою віру і вшанувати осіб і божественні правди, які відображені на них. Вірні моляться і б’ють поклони перед ними, цілують та кадять їх, ставлять свічки перед ними, хоч завжди усвідомлюють, що ці образи є не що інше як предмети або матерія, подібно до прапора держави, який виготовлений із тканини.

1.  Нагляд за почитанням ікон. Ікони або образи, які ціняться своєю давністю або мистецькою вартістю і які знаходяться в церквах для вшанування вірними, можна переносити до іншої церкви або продавати тільки за згодою ієрарха, який виконує свою владу щодо цієї церкви, дотримуючись відповідних канонів про відчуження і контракти (к. 887).

Ієрархом, про якого тут йшла мова, може бути місцевий єпископ або вищий настоятель чернечого інституту вилученого з-під влади єпископа, до якого належить церква. Та сама влада є компетентною, щоб дати згоду, коли необхідно реставрувати дорогоцінні ікони. Але перед тим, як її надати, ієрарх повинен порадитися з фахівцями (к. 887).

Почитания мощей

Святі мощі як такі не дозволено продавати, хоч ковчег, у якому вони зберігаються можна продати за його власного вартістю. Святих мощей, ікон або образів, які в якійсь церкві глибоко вшановуються народом, правосильно не можна позбуватися (продавати, обмінювати тощо) або переносити напостійно до іншої церкви, хіба що за згодою Апостольського Престолу або патріарха, який може дати її тільки за згодою постійного Синоду, дотримуючись канону 1037.

Та сама процедура, про яку мова йшла вище щодо ікон, стосується реставрації мощей (к. 888).

Обіт і присяга

(юс. 889-835)

Обіт і присяга — це акти богопочитання. Вони детальніше розглядаються в підручниках з морального богослов’я. Оскільки деякі з них можуть мати правові наслідки, то про них теж коротко йде мова у канонічному праві:

1.   Визначення. Обіт — це свідома і добровільна обіцянка; дана Богові, предметом якої є можливе і краще добро. Його треба виконувати з чесноти релігійності.

Якщо не забороняється правом, то всі, хто користуються належним розсудком, здатні складати обіт.

Обіт, складений під впливом тяжкого і несправедливого страху або обману, є недійсним на підставі самого права.

1.   Роди обітів. Обіт є прилюдним, якщо його приймає від імені Церкви уповноважений до цього настоятель; в інших випадках є приватним.

У Східному Кодексі не йде мова про різницю між урочистим і простим обітом, складеним в чернечому інституті (чині, монастирі), тому що їх правові наслідки вже стали тотожними (к. 889).

1.   Обов’язки.
2.   Припинення. Обіт за своєю природою зобов’язує тільки того, хто його склав (к. 890). Обіт припиняється, (а) коли минув час, призначений для виконання обов’язку; (б) внаслідок істотної зміни обіцяного предмета; (в) в разі нездійснення умови, від якої залежить обіт або припинення цільової причини обіту; (г) через диспензу; (д) через заміну виконанням іншого обов’язку (к. 891).
3.   Призупинення. Особа, яка має владу щодо предмета обіту, може призупинити дотримання обов’язку, що випливає з обіту на такий час, поки виконання обіту приносить їй шкоду (к. 894).

Обіти, складені перед чернечою професією, призупиняються, поки той, хто їх склав, залишається в монастирі, чині або згромадженні (к. 894).

1.   Диспенза. Диспензою можна звільнити від виконання обов’язку, що випливає з обіту, якщо це не порушує прав, набутих іншими. Диспензу можуть надавати:

(а) будь-який ієрарх, парох і місцевий настоятель інституту посвяченого життя має право надавати диспензу своїм підлеглим;

(б) місцевий ієрарх — членам власної Церкви свого права, якщо вони проживають в межах території його єпархії, парох — в межах своєї парафії;

(в) місцевий настоятель, який має владу керівництва, і його вищий настоятель — тим, хто проживають вдень і вночі в домі інституту посвяченого життя;

(г) будь-який сповідник може надати диспензу з такою самою умовою, але тільки для внутрішнього суду совісті (к. 893).

1.  Присяга — це призивання імені Божого як свідка правди, може бути складена лише перед Церквою у випадках, установлених правом; у противному разі вона не породжує ніякого канонічного наслідку (к. 895). Присяга може використовуватися для засвідчення якогось випадку в минулому, а також для засвідчення бажання того, хто приймає присягу, сповняти якийсь обов’язок у майбутньому.

може бути противному іисяга може і також для обов’язок у

РОЗДІЛ 46 ХРЕЩЕНІ НЕКАГОЛИКИ, ЗГІДНІ НА ПОВНУ ЄДНІСТЬ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ ЕКУМЕНІЗМ

(кк. 896-908)

•   Навернення
•   Вступ
•   Основна вимога для навернення (к. 896)
•   Навернення східних некатоликів (кк. 897-899)
•   Вимоги щодо віку (к. 900)
•   Навернення західних некатоликів (к. 901)
•   Екуменізм або плекання єдності християн
•   Загальний християнський обов’язок екуменізму (к. 902)
•   Східні католики і екуменізм (к. 903)
•   Напрям екуменізму в Церкві (к. 904)
•   Керівні принципи екуменізму (кк. 905-907)
•   Спільне богопочитання (к. 908)

Навернення

Вступ

Підручники з католицького богослов’я, які були видані навіть і за часів Собору, можуть вміщати застарілу еклезіологію, розпочинаючи дискусію про концепцію Церкви з визначення видатного богослова Контрреформації Роберта Белларміна (помер у 1621 р.), мовляв, підпорядкування Римському Архієреєві було суттєвим елементом і що навіть наявність апостольського наступництва єпископів, яке є у Східних некатолицьких Церквах, не включала цих християн до Вселенської Церкви.

Собор пролив світло на це питання визнавши членами Церкви, заснованої Ісусом Христом, усіх тих осіб, які правосильно хрещені в будь-якій вірі. Отже, не тільки східні православні з якими католики розділяли крім спільної віри, яка утверджувала основні догмати християнства — віру в сім святих тайн, апостольське наступництво єпископів і особливе, сакраментальне священство, але й те, що повнота протестантських Церков і громад утворює частину Церкви Ісуса Христа.

Звичайно, єдність серед різних частин спільної спадщини не є однаковою. Вона залежить від ступеня віри і практики, якщо порівнювати її із зразком повної і остаточної єдності, з об’єднанням Католицьких Церков, очолюваних Римським Архієреєм.

Некатолицькі Церкви і спільноти протестують проти того, щоб їх члени вступали до будь-якої Католицької Церкви. Східні некатолицькі Церкви, які дуже близькі до Католицької Церкви за своїм вченням і практикою, взагалі

найгучніше осуджують Католицьку Церкву за прозелітизм. Ми спробуємо пояснити деякі із згадуваних положень.

може нак змінює б лення ре.

ПрОЕ

застосову

ТИЯНСЬКИ]

кою — п мірі відк старим' с пізніше І зумів би уніатство патріархи об’єднати церковно громади ; Католиці Церква е безпідста Алойіусої По-р Російські пріював єпископі: заслання; й допома католика? за допомс Церкву. І католиць християн вихід Це] на Украй піти на п енергійне власники, своє праї Бажа християн, Східного будь-кого заманюва власний < Церкви, *

1.- Морально розвинута людська природа вимагає, щоб ми ділилися з іншими усім набутим для себе, особливо з тими, кого любимо, ставлячи на перше місце ті речі, які не применшаться, коли ними поділитися, як наприклад, своєю філософією життя, своєю релігією. Такий прилюдний обов’язок був виражений у філософії, що bonum est diffusivum sui (“бонум ест дифусівум суї”, з лат. мови - “добро само розповсюджується”). Цей обов’язок, усвідомлений етичною людиною, був збільшений Ісусом Христом, який прирівняв його до найвищого обов’язку — любові нашого Творця, і поширив любов на всіх наших ближніх, в тому числі і на ворогів. Навіть переконаний атеїст, хоч помиляючись, повинен хотіти передати свої переконання іншим, зокрема тим, які знаходяться поруч нього, а після них — усьому людству.

Таким чином, природним є те, що переконаний католик, хотів би розділити з іншими християнами некатолицьких Церков свою віру і членство в Церкві, які становлять для нього найвищий ступінь тієї єдності, яку задумав і хотів Засновник Церкви. Однак, працюючи над поширенням цієї правди серед некатоликів, необхідно брати до уваги інші численні аспекти проблеми, які можуть запропонувати, що будь-які місіонерські зусилля в цьому напрямі повинні здійснитися або не здійснитися, залежно від вагомих факторів, серед яких є перш за все вищі закони, які не можна переглядати, зокрема, твердження про те, що кожен добрий вчинок вимагає часу для підготовки. Тому необхідно, щоб заповідь поширення благовістя Ісуса Христа, яка залишається обов’язком кожної хрещеної особи, була під управлінням Церкви. У Католицькій Церкві такі спроби здійснюються виходячи із законів та інструкцій II Ватиканського Собору, із влади Римського Архієрея, і вводяться в життя під керівництвом влади кожної з Церков, патріархів і Синодів різних Східних Католицьких Церков. Титули XVII і XVIII Східного Кодексу присвячені цій проблемі.

Прозелітизм можна розглядати як сплановані та організовані зусилля, що спонукають членів некатолицьких Церков поривати зв’язки зі своїми Церквами і вступати до однієї з католицьких. У жодному з Кодексів не сказано, що це точно заборонено, хоч папа Іван Павло II в декількох документах висловлювався проти католицького прозелітизму, а також у взаємних заявах, коли він з різних причин зустрічався з керівниками давніх Східних Православних Церков, а саме: Коптійським Папою і патріархом Олександрійським, патріархом Ефіопської Церкви і патріархом Вірменської Православної Церкви. Декрет II Ватиканського Собору Dignitatis Нитапае [“Дігнітатіс гуманай” — з лат. мови означає “Гідності людської”] про релігійну свободу рішуче відкинув кожну форму прозелітизму як “надуживання власного права та пошкодження прав інших” (4 глава).

Прозелітизм слід відрізняти від індивідуальних навернень, яких не можна забороняти, бо в їх основі лежить свобода релігійних переконань і волевиявлення, хоч інколи помилкове, кожної людини. Церква, яку покинув її член,
може накласти на нього за цей вчинок караючі санкції, але все ж таки, це не змінює базової аксіоми: що він або вона повинен бути вільним щодо виявлення релігійної вірності.

Прозелітизм, підтримуваний силою світського суспільства, в тому числі застосовуючи ув’язнення і найвищу міру покарання, проводився усіма християнськими церквами — Католицькою, Східною Православною, Протестантською — протягом багатьох століть в історії розвитку людства, хоч у великій мірі відкидався. Католицька Церква спочатку прагнула допомогти слабким і старим східним некатолицьким спільнотам, починаючи ще з XVII ст., але пізніше вона захотіла використати східні католицькі громади як міст, який зумів би довести їх некатолицьких братів до пастви Католицької Церкви. Це уніатство було заперечене та після II Ватиканського Собору східні католицькі патріархи Близького Сходу неодноразово заявляли, що вони б хотіли знову об’єднатися із своїми православними братами, як тільки буде досягнуто церковного союзу. У XX ст. католицькою стороною були прийняті великі громади з єпископами і священиками південної Індії (1930 р.) — майбутньої Католицької Сиро-Маланкарської Церкви. Звинувачення, що Католицька Церква в Хорватії організувала масові “навернення” православних сербів є безпідставними й виразно заборонені провідним єпископом, Слугою Божим Алойіусом Степінацом, архієпископом-митрополитом Загребським.

По-різному було з деякими Східними Православними Церквами: (1) Російський Православний Московський патріархат, який у 1946 р. експропріював Українську Католицьку Церкву в Західній Україні, ув’язнював єпископів і багатьох священиків, а також переслідував їх і висилав на заслання; та сама Церква подібне чинила і в Закарпатській області у 1948 р. й допомагала Православній Церкві Чехословаччини те саме робити і з греко- католиками у Словаччині; (2) у 1950 р. Румунський православний патріархат за допомогою комуністичної влади жорстоко придушив Румунську Католицьку Церкву. Розвал комуністичної диктатури викликав несподіване воскресіння цих католицьких Церков, екрани телевізорів з почуттям жаху розкривали не- християнські акції проти Католицької Церкви; усім світом було схвалено вихід Церков з підпілля. Спроба Російської Церкви дальше володіти майном на Україні мала спочатку якусь надію на успіх, тому що Ватикан готовий був піти на поступки. Але така готовність дозволеного церковного грабування була енергійно призупинена самими вірними, які як єдині правонаступники і власники, знову зайняли свої церкви, монастирі та інші інституції, відстояли своє право на власність перед державними судами.

Бажання Святої Римської Церкви припинити будь-які спроби прозелітизму християн, зокрема, Східних некатолицьких Церков, відображене в обмеженнях Східного Кодексу щодо умов для індивідуальних навернень: забороняється будь-кого змушувати до Католицької Церкви, намовляти негідним способом або заманювати до неї (к. 586); охрещений некатолик повинен повсюди зберігати власний обряд, тобто східний православний має вступати до тієї Католицької Церкви, яка відповідає Православній Церкві, де він прийняв хрещення (к. 35).

Те саме в рівній мірі стосується і протестантів. Крім того, неохрещений може вільно вибирати будь-яку Католицьку Церкву для хрещення і бути її членом (к. ЗО). Відповідно до канону 588 неохрещеним особам слід приймати хрещення у тій Католицькій Церкві, яка більше відповідає їхній культурі. А це означає, що, наприклад, особи, які при комуністичному режимі не охрестилися в Православній Церкві своїх батьків, щоб стати католиками, не вибирають Латинської Церкви, а Католицьку, яка відповідає їх Православній Церкві, якщо вони наполягають на тому, що будуть відданими Католицької Церкви.

Вимоги

Діти

слідують

сильності

прийняті

небезпекс

Наверне

Прот походить лицької вважаєть це більш

II В

він стос; християн Un.it декрет І історії СІ декреті : Собор ві Христов Католиці стосунки основі я інших ч; Церкви, Великою протестг Католиц виразно приходо створена продовж однією а Секретаї

Основна вимога для навернення (к. 896)

Якщо охрещений некатолик має намір вступити до Католицької Церкви, то формальні вимоги повинні бути зменшені до (1) певності про факт хрещення, і (2) прохання про прийняття на підставі вільного вибору. Крім того, звичайно, вони потребують належної підготовки, оскільки більшість тих, хто вступає до Католицької Церкви, можуть не мати відповідних знань, як наприклад, ті, хто вирішив навернутися з огляду на майбутнє одруження з католиком.

Навернення східних некатоликів (к. 897)

1.   Східного некатолика слід приймати до Католицької Церкви тільки через визнання католицької віри. Це означає, що навернений повинен відчитати Нікейсько-Константинопольський “Символ віри”, який разом з належним формулюванням буде виражати відданість Католицькій Церкві. Теоретичну і духовну підготовку необхідно проводити з кожною особою зокрема.
2.  Єпископа Східної некатолицької Церкви може прийняти до Като

лицької Церкви Римський Архієрей, а також патріарх (верховний архієпископ) за згодою Синоду єпископів або митрополит митрополичої Церкви свого права за згодою ради єпископів. Однак, якщо Церква вимагає, щоб цей єпископ виконував владу управління як католицький ієрарх, то для цього необхідний дозвіл Римського Архієрея (кк. 898, 899).

1.   Священнослужителі Східної некатолицької Церкви можуть бути прийнятими до Католицької Церкви місцевим єпископом або патріархом, якщо так велить партикулярне право. Священнослужитель, який хоче виконувати священний чин, може здійснювати це за згодою католицької влади (к. 899).

Інші східні миряни-некатолики можуть бути прийняті до Католицької Церкви місцевим парохом, хіба що партикулярне право застерегло це єпископові. Питання про східних некатолицьких ченців слід вирішувати інди

відуально, тобто залежно від того, яку правову вагу становлять обіти, складені в колишній Церкві.

Вимоги щодо віку

Діти віком до чотирнадцяти років, вступаючи до Католицької Церкви, слідують за їхніми батьками. Діти, старші чотирнадцяти років, для право- лиіьності можуть і повинні зробити свій власний вибір, але можуть бути не прийнятими, якщо ті, хто опікуються ними заперечують, хіба що загрожує небезпека смерті (к. 900).

Навернення західних некатоликів

Протестанти та інші християни, які прийняли хрещення в спільноті, що походить із Західної або Латинської Церкви, повинні прийматися до Католицької Церкви відповідно до вищенаведених приписів. Взагалі їх хрещення зважається правосильним, хіба що особливі обставини рекомендують піддати це більш досконалому вивченню (к. 901).

Екуменізм або плекання єдності християн

(кк. 902-908)

II Ватиканський Собор випрацював визначення екуменізму, згідно якого він стосується такої діяльності і заходів, які скеровані на сприяння єдності християн, завжди згідно із специфічними потребами Церкви і у слушний час.

Unitatis Redintegratio [“Юнітатіс редінтеграціо” — “Встановлення єдності”], декрет II Ватиканського Собору про екуменізм, був поворотним пунктом в історії стосунків між Католицькою Церквою і некатолицьким християнством. У декреті про Церкву Lumen Gentium [“Лумен Ґенціюм” — “Світло народів”], Собор відмовився від вчення про виняткову тотожність Католицької Церкви з Христовою Церквою і визнав існування церковних громад поза Римо- Католицькою Церквою. Хоч не заперечується важливість різниці у ступенях стосунків різних некатолицьких релігійних громад з Католицькою Церквою, в основі якої лежать відмінності у розумінні святих тайн, урядів, молитов, та інших частин християнської духовної спадщини, вони все одно є частинами Церкви, заснованої Ісусом Христом. Декрет про екуменізм відразу назвали Великою хартією екуменічного руху. До цього часу екуменізм процвітав серед протестантів, також частково в ньому брали участь східні православні, а Католицька Церква трималася осторонь. Канон 1325 § 3 1917 СІС-ККП виразно забороняв проводити дискусії з некатоликами про справи віри. З приходом папи Івана XXIII ситуація змінилася: у 1960 р. в Римі був створений Секретаріат для сприяння християнській єдності. Папа Павло VI продовжив працю у тому ж напрямі, проголосивши, що екуменічний рух буде однією з чотирьох основних цілей II Ватиканського Собору. 14 травня 1967 р. Секретаріат опублікував дуже важливу Екуменічну директиву, яка, однак, хоч
не була ще введена в СІС-ККП Латинської Церкви, пізніше була відображена у Східному Кодексі (кк. 903-909).

були Росії споді і Ру кому ріарх уряд зробі черег Пере: яких Євро інше, юрис спраЕ навіт пере]: мину, остан пракі

Кери

(

І ЩИ] ВІДМІ]

ніби-і із сх діваєт (

масов

засоб;

(

та ін христ УМОВ^ від в. вимог

Спіль

сакріс

заборе

Загальний християнський обов’язок екуменізму

Оскільки турбота всіх християн про відновлення єдності стосується цілої Церкви, то всі вірні, особливо пастирі Церкви, повинні молитися за цю бажану Господом повну єдність Церкви і наполегливо працювати для цього, беручи участь в екуменічній діяльності, яку своєю ласкою оживив Святий Дух (к. 902).

Східні католики і екуменізм

Східні Католицькі Церкви мають особливе завдання плекати єдність між усіма східними Церквами, очевидно, в тому числі і між східними нека- толицькими Церквами. Вони повинні здійснювати це (1) молитвами, (2) прикладом життя, (3) твердою вірністю традиціям східних Церков, (4) взаємним і кращим пізнанням, (5) співпрацею і братерською повагою в духовному і практичному відношенні (к. 903). Відсутність вищеперелічених пунктів складала суть обов’язку уніатства минулих часів, коли його переконували стати мостом для своїх некатолицьких братів, для того, щоб привести їх у Католицькій Церкві Римського Архієрея. Сьогоднішні уніатські Церкви продовжують існувати тому, що кожна Церква, як і кожний член такої Церкви, мають набуте право зберігати відданість своїй власній східній спадщині і свою вірність Римському Архієреєві, єдність з яким може по праву і справедливо з багатьох причин переважати будь-яке інше церковне об’єднання.

Напрям екуменізму в Церкві

1.   Через те, що засади екуменічної діяльності зосереджені у кожній Церкві свого права, то для цієї мети повинні видаватися відповідні приписи, причому цією діяльністю від імені всієї Католицької Церкви керує Апостольський Римський Престол.
2.   Кожній Церкві необхідно створити комісію знавців екуменізму, яка б працювала в погодженні з патріархами і єпископами інших Церков свого права на тій самій території.
3.   Кожній єпархії рекомендується створити екуменічну комісію або принаймні, щоб одна особа відповідала за підтримку екуменічного руху (к. 904).

У той час як східні католицькі Церкви Близького Сходу встановили близькі, навіть сердечні відносини із некатолицькими Церквами, від яких вони колись відокремилися, то зовсім інша ситуація склалася у Східній Європі, де дуже нелегко примирити національні та етнічні відмінності. Така ж ситуація існує на Американському континенті серед нащадків тих самих Церков. До розпаду комуністичної системи і Радянської імперії три православні Церкви

7 ли активно зацікавлені в екуменічних зв’язках із Католицькою Церквою: (1) ::сійський Московський патріархат, і (2) Румунський патріархат, обидва одівалися через це домогтися визнання експропріації відповідних Української Румунської Католицьких Церков з допомогою сили і за сприяння їх муністичних покровителів. (3) Вселенський Константинопольський пат- кархат (Стамбул) зараз перебуває в дуже нестійкому становищі. Турецький ряд намагається вислати його за межі своєї території, але не в змозі це і:обити через укладені міжнародні пакти, які захищають патріархат, а також тез моральну підтримку Вселенського патріархату зі сторони Ватикану. [ереважно двічі на рік проводяться візити між Римом і Стамбулом, в ході ■їих відбувається обмін різною інформацією, і архієпископи патріархату в - зропі та Америці задекларовують свої екуменічні спроби. Однак, це є не що те, як чисто зовнішня сторона справи. Бо у світі парафії чи вірні під рисдикцією Вселенського патріархату ще ніколи не були залучені до справжнього екуменізму з Католицькою Церквою й більшість з них не мала іавіть можливості читати про нього у церковній пресі, за винятком хіба що перероблення на новий лад старих католицьких надуживань, прийнятих у .сшулих століттях. Розмови, які відбулися між католиками і православними за ттанні три десятиліття у різних місцях світу, не принесли навіть локальних іктичних результатів.

Керівні принципи екуменізму

1.   Для здійснення необхідної екуменічної діяльності потрібний відкритий . щирий діалог. Це допомагає уникати облудного іренізму, який замовчує

дмінності ніби-то заради ввічливості; індиферентизму, який припускає, що :би-то відмінності є неістотними, догматично кажучи, побічними, як у випадку східними некатолицькими Церквами; непоміркованої ревності, яка спо- г.зається на успіх за короткий час (к. 905).

1.   Визнаючи силу засобів суспільної комунікації, різних систем засобів псової інформації, Церква зобов’язує проповідників, вчителів і тих, хто відає засобами комунікації, різними методами підтримувати мету екуменізму (к. 906).
2.   Католицькі Церкви в багатьох країнах опікуються школами, лікарнями та іншими подібними закладами, у яких надається опіка також іншим їристиянам, там вони живуть і працюють. Церква вимагає створити такі мови, щоб вони могли одержувати духовну допомогу і приймати святі тайни від власних служителів (к. 907). Церква сподівається, звичайно, керуючись вимогами любові, що такі міркування поширяться і на нехристиян.

Спільне богопочитання

Протягом довгого періоду часу соттипісайо іп засгіз [“комунікаціо ін сакріс”] (участь у спільному богопочитанні) вважалася злом і була строго заборонена, особливо спільні молитви або співи. До II Ватиканського Собору

РОЗДІЛ 46

476

Фізиг

•  Вів
•  Мі«
•  Ви,
•  Пр;
•  Хтс
•  Вт{
•  Сш
•   ЧЛ£ Юрид:
•   Пої
•   Вщ
•   Акт
•   Три Юриді
•   Пра
•   Де4
•   Пот

католикам взагалі-то дозволялося пасивно бути присутнім у некатолицькій Церкві або іншому місці богослужіння з чисто цивільних мотивів, а також вшановувати некатолика, брати участь в похороні або бути на весіллі як гість тощо.

Усе це повністю змінилося після II Ватиканського Собору. Зараз бажано, щоб католицькі вірні виконували будь-яку справу, у якій можуть співпрацювати з іншими християнами, не роздільно, а разом. Такого роду є діла любові і соціальної справедливості, захист гідності людської особи та її основних прав, підтримування миру, державні пам’ятні дні, національні свята (к. 908). Сюди також відноситься те, про що мовиться у канонах 670 і 671, про дозвіл для католиків приймати святі тайни у Східних некатолицьких Церквах і брати участь у їх богослужіннях. Те саме дозволяється чинити східним некатоликам у Католицьких Церквах.

 

На має вір однаков: окремій обмежеі члени іі церковн розумов тимчасо посвячеі та ін.

Буд може КО] стати с; розумові неї це п

Лю;

хрещенн.

РОЗДІЛ 47 ОСОБИ І ЮРИДИЧНІ АКТИ

(кк. 909-935)

Фізичні особи

•   Вік (кк. 909-911)
•   Місце перебування
•   Види місць проживання (кк. 912-915)
•   Правові наслідки місця проживання (к. 916)
•   Хто заступає пароха та ієрарха
•   Втрата місця проживання (к. 917)
•   Сімейні зв’язки
•   Кровна спорідненість (к. 918)
•   Посвоячення (к. 919)
•   Членство у Церкві свого права

Юридичні особи (кк. 920-930)

•   Поняття і мета (кк. 920, 921)
•   Види юридичних осіб (к. 922)
•   Акти юридичних осіб
•   Тривалість існування (кк. 925-930)

- Юридичні акти (кк. 931-935)

•   Правосильність (к. 931)
•   Дефекти (кк. 932-933)
•   Потреба згоди або поради (кк. 934-935)

Фізичні особи

На підставі хрещення людська особа стає суб’єктом прав і обов’язків, які має вірний Церкви: вони (1) визначаються усім вірним; (2) вони не є :днаковими з огляду на відмінність серед вірних, як наприклад, членство в :кремій об’єднаній Церкві (“свого права”, sui iuris); (3) вони можуть підлягати обмеженням відповідно до права через добровільні рішення, як наприклад, члени інститутів посвяченого життя - щодо одруження, або через покарання церковною владою тощо. Особа, згідно права, характеризується: віком, розумовим розвитком, місцем проживання або перебування, постійним або тимчасовим місцем проживання, або бездомністю, членством в інституті посвяченого життя, сімейним станом, кровною спорідненістю і посвояченням, та ін.

Будь-яка людська особа за своєю природою є суб’єктом прав, якими вона може користуватися на власний розсуд у власних інтересах, а також вона може стати суб’єктом правопорушень. Якщо особа не в змозі через свій вік, розумовий розвиток або тимчасові перешкоди скласти відповідний акт, то за неї це повинні зробити довірені особи (батьки, опікун).

Людина стає членом Церкви, заснованої Ісусом Христом, на підставі хрещення (к. 675 § 1). Відповідь на питання, яким чином особа стає членом

дійсно набуваї воно д (2

постій

припиі

принай

(З

прожиі

ПОСТІЙ]

тимчас

прожив

(4:

прожиі

дитинсі

здобуви

ПОСТІЙІ неповш через п опікуна

Лравое

(1)

набуває якої прі (2) ПОСТІЙНІ троживг

(3) грарх і (к. 916

Хто за

(1) хіальниі прийняв де (к. 9 (2) Східної вважати де є дек залишил

478

ОСОБИ

РОЗДІЛ 47

Вселенської Католицької Церкви через членство в одній із Церков свого права (sui iuris ) або в одному з церковних об’єднань, можна знайти в канонах 29-37.

Вік (кк. 909-911)

Канонічне право розрізняє:

1.   Дорослий — це особа, яка досягнула правового повноліття, тобто коли їй виповнилося вісімнадцять років. Він користується правами у повному обсязі.
2.   Неповнолітній — особа, якій ще не виповнилося вісімнадцять років. У виконанні своїх прав неповнолітній підлягає владі батьків або опікунів, за винятком тих справ, в яких неповнолітні особи на підставі Божого або канонічного права вилучені з-під їх влади. Стосовно призначення опікунів, слід дотримуватися приписів цивільного права, хіба що загальним або партикулярним правом Церкви свого права передбачено щось інше і зі збереженням права єпархіального єпископа, якщо є така потреба, самому призначати опікунів.
3.   Дитина — це неповнолітня особа, якій ще не виповнилося сім років. Вона вважається особою, яка не відповідає за свої вчинки {non sui compos — “нон суї компос”). Після виповнення дитині семи років, припускається, що вона користується розумом. Така дитина є суб’єктом прав, але не може користуватися ними без допомоги свого правового представника. Особи, які позбавлені здатності користуватися розумом, прирівнюються до дітей.

Місце перебування

Неоднаковими є права й обов’язки осіб в різних місцях, у яких вони перебувають. Канонічне право виробило цілу низку термінів, щоб розрізняти різні правові роди помешкань, а канон 100 СІС-ККП навіть дав їм визначення, хоч Східний Кодекс не зробив цього:

1.  Incola (“інкола” — “мешканець”) — це особа, яка має постійне місце проживання. (2) Advena (“адвена” — “новоприбулий”) — особа, яка має тимчасове місце проживання.
2.   Peregrinus (“перегрінус” — “мандрівник”) — це особа, яка перебуває в єпархії, іншій від своєї єпархії власної Католицької Церкви, де вона має постійне або тимчасове місце проживання, яке за нею зберігається.
3.   Vagus (“вагус” — “неосілий, бродяга”) — це особа, яка ніде не має ні постійного, ні тимчасового місця проживання.

Види місць проживання

1.  Набуття. Постійне місце проживання набувається таким перебуванням на території якоїсь парафії або принаймні єпархії, яке пов’язане з наміром особи залишитися там на постійно, хіба що хтось її звідти відкличе, або воно

дійсно тривало повних п’ять років (к. 912 § 1). Тимчасове місце перебування забувається через намір залишитися там принаймні протягом трьох місяців або воно дійсно тривало такий же час (к. 921 § 2).

1.   Члени чернечих інститутів та інших подібних спільнот набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані, і тимчасове місце проживання, якщо вони проживають там принаймні три місяці (к. 913).
2.   Чоловік і дружина повинні мати спільне постійне або тимчасове місце проживання; але з виправданої причини кожен з них може мати власне постійне або тимчасове місце проживання (к. 914). Крім постійного або тимчасового місця проживання вони можуть мати ще інше окреме місце проживання.
3.   Неповнолітній, відповідно до права, має постійне або тимчасове місце проживання того, чиїй владі підлягає (батькові, опікунові). Вийшовши з дитинства, неповнолітній може набути власне тимчасове місце проживання, а здобувши самостійність згідно з приписами цивільного права, — також власне постійне місце проживання (к. 915). Кожен, хто з іншої причини, ніж неповноліття, відданий законно під чиюсь опіку або піклування (напр., через психічне ушкодження) має за постійне або тимчасове місце проживання опікуна або піклувальника (к. 915 § 2).

Правові наслідки місця проживання

1.   Як через постійне, так і через тимчасове місце проживання кожний набуває власного місцевого ієрарха (єпископа) і пароха Церкви свого права, до якої приписаний, хіба що загальним правом передбачено щось інше (к. 916 § 1).
2.   Власним парохом того, хто має тільки єпархіальне тимчасове або постійне місце проживання, є парох місця, у якому та особа в даний час проживає (к. 916 § 2).
3.   Щодо неосілого, то його власним місцевим ієрархом і парохом є ієрарх і парох Церкви свого права того місця, де він в даний час проживає (к. 916 § 3).

Хто заступає пароха та ієрарха

не має ні

1.   Якщо нема пароха для вірних якоїсь Католицької Церкви, то єпархіальний єпископ може призначити пароха іншої Церкви свого права, який прийняв би опіку над ними як власний парох, якщо єпископ пароха дозволив це (к. 916 § 4).
2.   У місцях, де не створено єпископської юрисдикції для вірних якоїсь Східної Католицької Церкви, то власним ієрархом вірних цієї Церкви слід вважати іншого місцевого ієрарха, навіть ієрарха Латинської Церкви. У місцях, де є декілька співтериторіальних ієрархів, юрисдикцію над тими вірними, які залишились без свого єпископа, буде мати той, кого призначив Апостольський
   

Римський Престол. Якщо йдеться про вірних якоїсь патріаршої Церкви, то поставити іншого ієрарха може патріарх за згодою Апостольського Римського Престолу (к. 916 § 5).

Церква не загального поділи моз

Втрата постійного або тимчасового місця проживання

Поняття (кк. 920, і

Юрщц на увазі 4 завдання, благодійниі речей, виз спеціальниі

Види юри (к. 922)

Роди

персоь

1.   К повинна сь навіть які неколегіаль рішення 0(
2.   Ю мають грс декільком; відповідни

ПублЬ

1.   т

які встано влади, які Право вст юридичні

1.   П

КОМПЄТЄНТ]

Постійне і тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з цього місця особи з наміром не повертатися. Проте, вибуття ченців або неповнолітніх не має правових наслідків, оскільки вони знаходяться під законною владою інших (к. 917).

Сімейні зв’язки Кровна спорідненість

1.  Кровна спорідненість — це взаємні відносини тих, які зв’язані спільними предками. Вона є важливою у деяких правових справах, таких як подружжя або призначення на якісь церковні уряди. Її рахують по лініях і ступенях:
2.   у прямій лінії є стільки ступенів, скільки осіб, не рахуючи спільного предка. Це стосується дідусів і бабусь або батьків відносно дітей і внуків.
3.   у бічній лінії є стільки ступенів, скільки осіб в обох гілках разом, не рахуючи спільного предка. Отже, двоюрідні споріднені у четвертому ступені бічної лінії, дядько і племінниця, у третьому, тощо (к. 918).

Посвоячення

Посвоячення існує між одним подругом і кровноспорідненими другого подруга. Воно повстає з правосильного подружжя, навіть із незавершеного. Кровний родич одного із подругів є свояком другого по тій же лінії і в тому ж ступені (к. 919). Отже, сестра померлої дружини є своячкою для чоловіка її сестри у другому ступені. Посвоячення по прямій лінії стосується зв’язків, наприклад, між дружиною і батьком або сином (з іншого подружжя) померлого чоловіка. Усиновлені діти за законом прирівнюються до природних дітей.

Членство у Церкві свого права

Кожний член Церкви належить до об’єднаної Церкви або до однієї із Церков Вселенського католицького віросповідання під приматом Римського Архієрея. Тому, права і обов’язки католика залежать також від членства у певній Церкві. Правила вступу і зміни такого членства детально розглядаються в канонах 29-37. Загальне право для двадцяти однієї Східно-Католицької Церкви вміщено у Східному Кодексі і кожній з них застережено кодифікування свого партикулярного права; загальне право для Латинської Католицької Церкви міститься у Латинському Кодексі (83 СІС-ККП). Через те, що Латинська

Іерква не розділена на Церкви свого права (до цих пір!), то не існує :агального партикулярного права, хоч різні провінції, дієцезії та інші такі “оділи можуть і повинні мати вироблене партикулярне право.

аршої Церкви, то >ського Римського

ІЯ

І вибуття З ЦЬОГО або неповнолітніх іаконною владою

Юридичні особи

(кк. 920-930) Поняття і мета кк. 920, 921 § 1)

1 язані спільними к подружжя або }чіенях:

уючи спільного гей і внуків, ілках разом, не ;ертому ступені

їними другого ^завершеного, лінії І в тому 1 для чоловіка ється зв’язків, ужжя) помер- ір одних Дітей.

до ОДНІЄЇ із имського Ар- 'тва у певній лядаються в іької Церкви рвання свого ької Церкви ) Латинська

Юридична особа — це фікція права, утворена як суб’єкт, під яким мається ;а увазі фізична особа, наділена правами і обов’язками, щоб виконувати завдання, довірене Церкві, таке як діла милосердя, діла апостоляту, діла агодійництва, тощо. Таким чином, юридичні особи — це сукупність осіб або речей, визнаних суб’єктами прав і обов’язків, встановлених правом або спеціальним декретом компетентної церковної влади.

Види юридичних осіб (к. 922) Роди сукупностей (ипюегзИаз регзопагит — гегит — “універсітатіс персоналум — рерум” з лат. мови означає “сукупність осіб — речей”)

1.   Юридична особа — сукупність осіб. В момент заснування вона повинна складатися принаймні з трьох фізичних осіб, але продовжує існувати навіть якщо кількість членів зменшилася. Можна розділяти колегіальні і неколегіальні об’єднання, залежно від того, чи бажання членів відображає рішення особи; колегіальні управляються самими членами, а інші — ні.
2.   Юридична особа — сукупність речей: складається з речей і майна, що мають грошову вартість (незалежна установа), управляється однією або декількома фізичними особами (колегіально) у відповідності з правом і відповідними статутами.

Публічні і приватні юридичні особи

1.   Публічні юридичні особи — це сукупності осіб або сукупності речей, які встановлюються на підставі права або спеціального декрету компетентної влади, які відповідно до їхньої мети діють від імені і в інтересах Церкви. Право встановлює, яка влада може засновувати, управляти і змінювати ці юридичні особи.
2.   Приватні юридичні' особи встановлюються спеціальним декретом компетентної влади; вони не діють від імені Церкви, а лише в межах їхніх
   статутів. До того часу, поки статути не будуть затверджені, юридична особа не може діяти правосильно (к. 922 § 3).

також

заклада:

Правое (к. 931

Лж був здіі- суттєві (

І ВИМОГІ

на підст

Дефект (кк. 93г

Фіз перешкод (1) акт вваж (2) правосил розірвані офічіо” - уряду є (3) ] є неправе що буває Однак, н вироком.

Потреба (кк. 934-

Щ

акту пот]

необхідно

більшості

восильнил

всупереч

компенсув

Акти юридичних осіб

Якщо статути не передбачають щось інше, то для колегіальних актів застосовуються такі правила:

(1) на виборах вирішує абсолютна більшість присутніх членів, при умові, що присутня більша половина усіх членів. Після двох безрезультатних голосувань вирішує відносна більшість голосів між двома кандидатами, що набрали найбільшу кількість голосів. Якщо кількість голосів була однаковою, то обирається старший за віком кандидат (к. 956).

1.   При голосуванні за всі інші рішення вирішує абсолютна більшість присутніх членів, якщо присутня більша половина усіх членів. При рівній кількості голосів вирішальним має бути голос голови виборів.
2.   Справи, які торкаються кожного окремого члена, повинні вирішуватися одноголосно.

Тривалість існування

1.   Кожна юридична особа існує безперервно, принаймні до тих пір, поки компетентна влада не припиняє її існування Те саме відбувається, якщо юридична особа не діє протягом сто років (к. 927). Приватна юридична особа має право припинити своє існування відповідно до статутів або її можуть об’явити скасованою на підставі припинення її діяльності. Якщо залишається тільки один член, то він може сам продовжувати її діяльність (к. 925).
2.   Коли декілька публічних юридичних осіб об’єднано в одну, то вона успадковує усі права і обов’язки попередніх. Якщо одна поділена на декілька, то розподілом усього майна і боргів повинна займатися компетентна влада. Коли перестає існувати юридична особа, то її майно розділюється відповідно до загального права і статутів; при відсутності таких приписів майно стає безпосередньою власністю вищестоячої юридичної особи (к. 930). У випадку ліквідації майна приватної юридичної особи, яка припинила своє існування, керуються статутами (к. 926).
3.   Патріарх має право за порадою постійного Синоду припиняти діяльність юридичних осіб, заснованих або затверджених ним самим. За згодою Синоду єпископів він може ліквідувати будь-яку юридичну особу, за винятком тих, які були засновані або затверджені Апостольським Престолом (к. 928 § 1).
4.   Єпархіальний єпископ за порадою колегії радників може скасовувати ті юридичні особи, які сам заснував, хіба що вони були затверджені вищою владою (к. 928 § 2).
5.   Якщо ділиться територія юридичної особи (парафія, єпархія) і засновується інша юридична особа в окремій частині, то компетентна влада зобов’язана розділити майно, яке було призначене для добра усієї території, а
   ~ікож і борги (к. 929). Наприклад, те, що залишено окремим церквам, ЕаЛадам або для спеціальної мети, не повинно підлягати поділу.

Юридичні акти

Іоавосильність 931)

Для того, щоб юридичний акт був правосильним, вимагається: (1) щоб акт в здійснений здатною і компетентною особою; (2) щоб мав наявними усі уттєві елементи; (3) щоб були виконані усі встановлені правом формальності вимоги. Правильно виконаний юридичний акт припускається правосильним л підставі своїх зовнішніх елементів.

Лефекти кк. 932, 933)

Фізичним і юридичним особам у здійсненні юридичних актів може перешкоджати:

1.   Зовнішнє насильство, якому не можна чинити опір, внаслідок цього, їкт вважається недійсним.
2.   Серйозний і несправедливий страх або обман не позбавляє акт правосильності, хіба що право передбачає щось інше; однак він може бути юзірваний вироком судді на прохання зацікавлених сторін або ex officio [“екс

фічіо” — “за посадою”]; подружня згода (пор. кк. 819, 820, 822) і відмова від ряду є завжди неправосильними.

1.   Юридичний акт, здійснений внаслідок необізнаності або через помилку, є неправосильним лише тоді, коли він торкається суттєвого елементу або того, що буває conditio sine qua non [“кондіціо сіне ква нон”] (істотною умовою). Однак, навіть якщо такий акт є правосильним, він може бути скасований вироком.

Потреба згоди або поради (кк. 934-935)

Щоразу, коли право постановляє, що влада для здійснення юридичного акту потребує згоди або поради деяких осіб, то відповідно до права їх необхідно скликати. Щоб акт вважався правочинним, потрібна згода абсолютної більшості осіб. Хоч акт вищої особи здійснений всупереч пораді є правосильним, без поради (або без згоди) він є неправосильним. Особи, які діяли всупереч цим приписам і незаконно нанесли комусь шкоду, зобов’язані її компенсувати.

РОЗДІЛ 48 УРЯДИ

“інсти затвер/ адмініс колегіє постул; Церкв; предст; яких. в. в осної “право

Ви

Ос вона не іншому владою

Ча

Згі Каноні’ адмініс протяго місяців перешкс надав й

Суг

Дея по змозі вом поє, парох м<

Прь

Не Обіцянк: признач« проголої Недійсне обману, на підст:

(кк. 936-978)

•   Визначення (кк. 936, 937)
•   Канонічне призначення
•   Загальні приписи
•   Роди (кк. 938,939)
•   Вимоги щодо особи (к. 940)
•   Часове обмеження (кк. 941, 945)
•   Сукупність урядів (к. 942)
•   Призначення на невакантний уряд (кк. 943, 944)
•   Вибори (кк. 947-960)
•   Постуляція (кк. 961-964)
•   Втрата уряду (кк. 965-978)
•   Зречення (кк. 967-971)
•   Перенесення (кк. 972, 973)
•   Усунення (кк. 974-977)
•   Позбавлення уряду (к. 978)

Визначення

(кк. 936, 937)

Церковний уряд — це будь-яка функція, встановлена на постійно самим Господом або компетентною владою, що здійснюється для духовної цілі. Уряд є постійним, бо він не залежить від особи, якій довірено його виконувати. Уряди, встановлені Божою владою - це верховенство Римського Архієрея і єпископат. Права і обов’язки, пов’язані з урядом, визначаються правом або декретом про призначення (к. 936).

Виконання завдань, пов’язаних з урядом, вимагає, щоб той, хто заснував уряд, забезпечив необхідними засобами для їх виконання, а також подбав про належну винагороду для тих, які займають уряд. Як повинні здійснюватися ці приписи здебільшого обумовлено в загальному праві Східного Кодексу, про інші слід звертатися до партикулярного права кожної Церкви свого права (к. 937).

Канонічне призначення урядів

Загальні приписи Види призначень

Уряду не можна одержати без канонічного призначення (к. 938). Призначення відбувається (1) через вільне надання (collatio libera — “коллаціо лібера”) уряду компетентною владою; (2) через інсталяцію (institutio —

"інституціо”), коли особу вибрали, у цьому випадку вона або потребує затвердження, або якщо ні, достатньо простого прийняття з її боку, наприклад, адміністратор вакантного єпархіального престолу після виборів затверджується колегією радників; (3) через допущення, якщо кандидат обраний на підставі постулації (пор. кк. 961-964) (к. 939). Також у деяких Східних Католицьких Церквах певні патрони (володар маєтку, король, уряд) набували права представляти на уряди (парафій, бенефіцій, єпархій, каноніків) кандидатів, яких влада (папа, єпископ) повинна була враховувати і призначати, якщо вони в основному підходили. Такий шэ ра^опаШэ [“юс патронатус” — з лат. мови "право патрона”] майже повсюдно скасовано.

Вимоги щодо особи

Особа, яка одержала уряд, повинна мати якості, яких вимагає право. Якщо вона не має їх, то призначення не є дійсним, якщо так постановляє право; в іншому випадку воно правосильне, але може бути скасоване компетентною владою (к. 940).

Часове обмеження

Згідно з приписами права, на деякі уряди можна призначати відразу. Канонічне призначення, для якого не приписаний жодний термін (напр., адміністратор вакантного єпархіального престолу повинен бути обраний протягом восьми днів), не повинно відкладатися на період, більший шести місяців (к. 941). Якщо хтось, діючи за когось недбалого або того, хто має перешкоду, надав особі уряду, то він не одержує ніякої влади над особою, якій надав його (к. 945).

Сукупність урядів

Деякі уряди можуть надаватися одночасно одній і тій самій особі, тоді як інші, по змозі, не слід надавати одній і тій самій особі. Ще інші взагалі заборонено правом поєднувати у виконанні однією особою, такі як парафії (к. 942), хоч навіть і парох може одночасно здійснювати (тимчасове) керівництво іншою парафією.

Призначення на невакантний уряд

Не можна правосильно надати уряд, який згідно права не є вакантний. Обіцянка надати уряд є неправосильною, незалежно від того, хто її дає. Якщо призначення на уряд було неправосильним, то його можна надати іншій особі, проголосивши про неправосильність першого призначення (кк. 943-944). Недійсне призначення: надання уряду під впливом несправедливого страху, обману, істотної помилки або через симонію (тобто, через підкуп) є недійсним на підставі самого права (к. 946).

С

визна1

його ;

дозво;

може

прове,

право

Пост: (юс. 5

N

найдої обумо: диспеї не мо; року випаді Я

предст

Якщо

486

УРЯДР

РОЗДІЛ 48

Вибори

У Церкві часто урядові особи призначаються безпосередньо настоятелями. Римський Архієрей обирається кардиналами. У Східних Католицьких Церквах свого права патріархи і Синоди єпископів Церкви обирають главу, єпископів та інших високих представників уряду. А також в інститутах посвяченого життя (монастирях, чинах, згромадженнях, товариствах) урядові особи, як правило, обираються їхніми членами.

Коли такий уряд стає вакантним, то вибори слід провести протягом трьох місяців, хіба що інакше застережено правом. Якби цей термін минув безрезультатно, то компетентна влада повинна вільно призначити уряд (к. 947).

Виборці мають бути скликані головою колегії у зручному для них місці і час. Якщо член не був викликаний і тому не взяв участі у виборах, він може вимагати, щоб їх визнали анульованими. Якщо більше, ніж третина членів були відсутні і не брали участі у виборах, то вибори є недійсні (к. 948).

Усі законно скликані і присутні зобов’язані голосувати. Голосування листовно або через уповноваженого є неправосильним, хіба що право виразно дозволяє це. Якщо виборець присутній в будинку, де проводять вибори, рахівники можуть врахувати його голос поданий у письмовій формі (к. 949).

Ні один виборець не має більше одного голосу, навіть якщо він має декілька титулів (к. 950). Вибори будуть неправосильними, якщо до голосування допущені ті, хто не має права голосу (к. 951). Вибори також будуть недійсними, якщо якимось чином була порушена свобода виборців (к. 952).

(напр]

років)

право

(3) вї

втрача

припи

визнав

коли

єпискс

або Рі

втрата

прийн.

або вн

(к. 96.

усіх ТІ

Не допускається до голосування особа, (1) яка нездатна до розумного людського акту (алкоголік, божевільний тощо); (2) яка не має права активного голосу на виборах; (3) особа, яка прилюдно покинула католицьку віру або прилюдно відійшла від єдності з Католицькою Церквою. Якщо такій особі дозволили проголосувати, то вибори вважаються правосильними, коли після підрахунку голосів встановлено, що обраний набрав потрібну кількість голосів без його голосу(к. 953).

Голос є недійсним, якщо він не є:

1.  вільним, тобто, був під впливом серйозного страху або обману; (2) таємним (не відомі прізвища виборців); (3) певним (щодо особи вибраного);
2.  абсолютним (без будь-яких умов); (5) визначеним (не альтернативним). Умови, додані до голосу перед виборами, щоб взяти певну обіцянку з обраного, є неправосильними і вважаються недоданими (к. 954).

До початку виборів слід призначити принаймні двох рахівників з виборців. Вони повинні зібрати голоси, впевнитися у тому, що їх кількість дорівнює кількості виборців, і оголосити результат виборів. Після виборів слід знищити усі виборчі картки. Голова виборів повинен оголосити обраного (к. 956).

Обраного слід негайно повідомити про обрання. Якщо право не змінює часового обмеження, то він повинен протягом восьми днів сповістити голову чи приймає вибір чи ні. У випадку мовчання після восьми днів він втрачає будь- яке право, набуте внаслідок виборів, але може ще бути переобраний (к. 957).

Обраний після прийняття вибору відразу одержує уряд, хіба що право нзначає щось інше. Якщо вимагається затвердження, то він повинен просити .ото у компетентної влади (к. 958). До одержання затвердження обраному не юзволяється приступати до виконання уряду (к. 959). Компетентна влада не зже відмовити у затвердженні, якщо вибори були законно й правильно проведені. Після затвердження обраний повноправно приймає уряд, хіба що “раво передбачає щось інше (к. 960).

Постуляція кк. 961-964)

Може так трапитися, що кандидата до виборного уряду можуть вважати найдостойнішим, але не можуть обрати його через відсутність якоїсь якості, :бумовленої правом, однак, у відносно малій мірі, на яку Церква може надати хиспензу. Приклади: кандидат може бути надто молодим; монах або монахиня не можуть обиратися настоятелем на третій термін; може не вистачати одного року перебування у священстві або в чернечій професії, та інші подібні зипадки.

Якщо право не виключає постуляцію для уряду, то виборці можуть представити кандидата для затвердження, якщо він набрав дві третини голосів. Якщо влада відмовляє постуляції, то колегії слід приступити до нових виборів.

Втрата уряду

(кк. 963-978)

Церковний уряд втрачається (1) після закінчення визначеного часу (наприклад, кардинали, члени Римських конгрегацій, іменуються на п’ять років), (2) після досягнення окресленого правом віку (кардинали втрачають право брати участь у виборах папи, коли їм виповнюється вісімдесять років),

1.  внаслідок зречення, (4) перенесення, (5) усунення, (6) позбавлення. Не втрачається уряду, якщо той, хто надав його (в один з вищевказаних способів) припинив виконання своїх функцій. Уряд втрачається після закінчення визначеного часу або після осягнення окресленого правом віку тільки тоді, коли було подане відповідне повідомлення компетентною владою. Отже, єпископи повинні погодитися подати заяву про залишення уряду патріархові або Римському Архієреєві, коли їм сповнилося сімдесять п’ять років життя, але втратять вони уряд лише тоді, коли одержать повідомлення, що їх заяву прийнято. Особі, яка втратила уряд через осягнення визначеного правом віку або внаслідок зречення, може надаватися компетентною владою титул емерита (к. 965). Коли уряд став вакантним, то необхідно довести про це до відома усіх тих, хто має якесь право канонічного призначення уряду (к. 966).

Зречення

Усун права. Е клерикал відійшов укласти наполягаї Особ петентної забезпечу даного ві

Позбавлі

Позб виконане процесу і

Для правосильності, особа, яка залишає уряд, повинна відповідати за свої вчинки (к. 967), не піддаватися несправедливому страху, обману, істотній помилці або симонії (к. 968). Заяву слід подавати владі, відповідальній за призначення уряду, у письмовій формі або в присутності двох свідків. Вона відразу набуває правових наслідків, хіба що право вимагає, щоб ЇЇ прийняла влада (к. 969). Більшість церковних урядів вимагають прийняття зречення, а отже, запобігають перешкоді виконання завдань уряду. Таке зречення набуває наслідків тільки після його прийняття; якщо ж протягом трьох місяців не було повідомлено про прийняття зречення, то воно стає неправосильним. Зречення також можна ще відкликати тим, хто зрікається, поки не повідомлено про його прийняття. Подібно до всіх рішень Церкви, тільки те зречення може бути прийняте, яке обгрунтоване справедливою і зваженою причиною (к. 970). Особа, яка зреклася уряду, може отримати цей же уряд призначенням на підставі нового титулу (к. 971) наприклад, бути переобраною.

Перенесення

Тільки той може здійснити перенесення, хто має право надавати обидва уряди: від уряду, з якого особа буде перенесена, і до уряду, на який особа переходить. Якщо перенесення відбувається всупереч волі того, хто займає уряд, то (1) вимагається поважна причина; (2) треба дотримуватися спеціальної процедури, приписаної правом, як у випадку з парохами (пор. кк. 1397-1400); (3) виняток становлять члени інститутів посвяченого життя, які можуть бути перенесені своїми настоятелями та єпископом; якщо це є випадок пастирських призначень у єпархії без приписаної спеціальної процедури. Однак, це не означає, що єпископ або настоятель може діяти вільно, за власним бажанням, а завжди з поважної причини, навіть тоді, коли він має прозві- тувати про це тільки перед своєю вищою владою (к. 972). Перенесена особа втрачає уряд лише тоді, коли вона прийняла інший. Тим часом, вона одержує винагороду, пов’язану з першим урядом (к. 973).

Усунення

В інтересах належного порядку Церкви є те, що уряди в загальному надаються на невизначений час, що усунення з уряду того, хто його займає, повинно оправдовуватися вагомими причинами, що справедливість і рівність стосуються і священнослужителів (к. 974). Правом передбачено специфічну процедуру, до якої може вдаватися той, хто займає уряд, як це відноситься до пароха (пор.: кк. 1389-1396). Усунення з уряду, наданого на визначений час, повинно бути обгрунтоване адекватними причинами, якщо цей час ще не закінчився (к. 975). Той, хто займає уряд, має право подати звернення до вищої влади проти декрету усунення, яка може або не може призупинити дію усунення (пор.: іс. 1396).

Усунення відбувається на підставі декрету компетентної влади або самого права. На підставі самого права зразу усувається той, (1) хто втратив клерикальний сан; (2) хто прилюдно відступив від католицької віри або відійшов від єдності з Церквою; (3) священнослужитель, який намагається укласти подружжя, хоч би тільки цивільне. На такому усуненні можна наполягати лише тоді, коли його ствердила компетентна влада (к. 976).

Особа, усунена з уряду не на підставі самого права, а декретом компетентної влади, для якої уряд був основою її утримання, повинна належно забезпечуватися тією самою владою протягом часу, що відповідає обставинам таного випадку (к. 977).

Позбавлення уряду

Позбавлення уряду може бути накладене тільки як кара за злочин і виконане відповідно до приписів карного закону (кк. 1401-1467) і карного процесу (кк. 1468-1487) (к. 978).

ВЛАДА

Обсяг

Вл сфера . тобто, , ментол визнан: внутріи при пеі

Види б

(1) вона м< особою звичайн (генерал влада н

(2) керуєть ієрархоЕ воно бу. влада (і

Норми

Той діє непр владу в спосіб б

Ієрарх

Ієра праві), владою: настояте управлін никами апостоль їх в упр та митро щодо вл;

РОЗДІЛ 49 ВЛАДА УПРАВЛІННЯ. РЕКУРС ПРОТИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ДЕКРЕТІВ

(кк. 979-1006)

•   Влада управління
•  Загальні приписи (к. 979)
•  Обсяг виконання (к. 980)
•   Види влади управління (кк. 981, 982)
•   Норми для делегування (к. 983)
•   Ієрарх (к. 984)
•  Розподіли влади управління (к. 985)
•  Норми реалізації виконавчої влади (кк. 986-993)
•   Загальна помилка (к. 994)
•   Поширення правил (к. 995)
•   Рекурс проти адміністративних декретів (кк. 996-1006)
•   Вступні поняття (к. 996)
•   Ієрархічна або вища влада
•   Процедура подання рекурсів
•   Право на рекурс (к. 997)
•   Прихильне вирішення (к. 998)
•   Прохання про скасування або виправлення (к. 999)
•   Призупинення дії декрету (к. 1000)
•   Обмеження часу (кк. 1001, 1002)
•   Захист прав (к. 1003)
•   Норми для вищої влади (кк. 1004, 1005)
•   Спеціальні норми для патріархів (к.1006)

Влада управління

Загальні приписи

Особи, які отримали свячення, є здатними до виконання завдання керівництва у Церкві, влади, яку раніше називали юрисдикцією, а в нових Кодексах називають владою управління (роіезіав ^ітіїш — “потестас реджі- мініс”). Така влада існує в Церкві з Божого установлення. Вірні, які не отримали свячення, можуть співдіяти у виконанні цієї влади (к. 979).

Отримання свячень (дияконом, пресвітером, єпископом) є необхідним для виконання певних функцій (наприклад, свячення, відправа Божественної Літургії, уділення тайни Покаяння), і його не можна делегувати мирянам. Однак, мирянам пропонувалося виконання урядів, які вимагають застосування влади управління, як наприклад, бути (винятковими) суддями у церковних трибуналах, але в цьому напрямі ще не зроблено жодних кроків.

Правила влади управління також повинні застосовуватися і до виконання чернечими (чоловічими і жіночими) настоятелями домінуючої влади. Є чернечі настоятелі, які крім того, ще виконують владу управління (юрисдикцію).

Обсяг виконання

Влада управління може виконуватися: (1) у зовнішньому обсязі (зовнішня :фера діяльності), прилюдно “перед Церквою” і (2) у внутрішньому обсязі, обто, діяльність влади управління здійснюється у (І) внутрішньому сакра- ентальному обсязі, задовільняючи потреби індивідуальної свідомості, але визнання у зовнішньому обсязі повинно здобуватися окремо, або (II) у утрішньому позасакраментальному обсязі, коли діяльність можна розвивати іри певних умовах (к. 980).

Зиди влади управління

1.   Звичайна влада управління на підставі права пов’язана з даним урядом, : зна може бути: (І) власною звичайною владою, яка виконується урядовою зсобою від власного імені (папа, єпископ, парох, та ін.) або (II) заступаючою ■вичайною владою, яка виконується на підставі уряду але від імені іншого генеральний протосинкел-вікарій, синкел, судовий вікарій); (III) делегована

злада надається особі не на підставі самого уряду (к. 981).

1.   Звичайне повноваження — це влада, надана вищою владою. Вона керується правилами про делеговану владу. Якщо повноваження, надане

рархові (звичайному), то його можна передати його наступникові, хіба що зоно було надане з огляду на особисті якості одержувача або так веліла вища з лада (к. 982).

Норми для делегування

Той, хто твердить, що він є делегований, повинен це довести. Делегований ~іє неправосильно, якщо перевищує свої повноваження. Якщо він виконував владу в інший спосіб, ніж йому було доручено, то діяв правосильно, хіба що спосіб був приписаний для правосильності (к. 983).

Ієрарх

Ієрархи, це дуже важливе поняття (ординарій, звичайний у латинському праві), є настоятелі, які наділені єпископською або майже єпископською зладою: папа, патріарх, верховний архієпископ, митрополит, єпископ, вищі настоятелі в інститутах посвяченого життя, які виконують звичайну владу правління, а також усі ті, які згідно з приписами права, стають їх наступниками в управлінні. Місцеві ієрархи — це єпархіальний єпископ, екзарх, апостольський адміністратор, протосинкел і синкел, а також ті, хто заступають їх в управлінні, коли вони відсутні. Проте, патріарх і верховний архієпископ та митрополит, який очолює Церкву свого права, є місцевими ієрархами тільки щодо власних єпархій, вони не є ієрархами щодо своєї Церкви (к. 984).

Розподіл влади управління

хто ті і

ля

зни

(д)

чері

хібг

Заг

ноп

чу

Таю

пра:

нені

важ

нас.

ПОД]

пра]

ВИК'

відп

свяі

пере

праї

люд

ПОВ]

мож

маїс блаї мож не і

усві,

ПОМ]

з ду

ПОВї

оцін

1.   Законодавча влада: (1) полягає у виданні законів та розпоряджень для Божого народу відповідно до приписів права. Її не можна делегувати; (2) нижчі законодавці не можуть видавати закони, які суперечать вищому праву.
2.   Виконавча влада: управління церковними законами через виконання свого уряду.
3.   Судова влада: повинна виконуватися суддями і судовими колегіями у відповідності до приписів права. Її не можна делегувати, за винятком деяких актів, підготовчих якихось декретів та вироків (к. 985).

Норми реалізації виконавчої влади

1.   Підлеглі. Виконавча влада може здійснюватися тільки щодо підлеглих, і навіть тоді, коли він або підлеглі знаходяться поза територією, якщо природа речі або закону не забороняють це. Мандрівники (peregrmi — “перегріні”) можуть приймати послуги, та щодо них можна застосовувати загальне або партикулярне право (пор. к. 1491 §3) (к.986).
2.   Спеціальне доручення. Частини виконавчої влади, які в загальному або партикулярному праві приписуються виразно єпархіальному єпископові, а також і екзархові, можуть виконуватися протосинкелом або синкелом тільки за спеціальним дорученням єпископа або екзарха (к. 987).
3.   Делегування виконавчої влади. Делегування такої влади зустрічається у подружньому і процедурному праві, й ті самі правила застосовуються і до іншої влади, як наприклад, повноваження благословити подружжя. Субделегування — це делегування влади тільки тими, хто мав делегування як тільки делегований:
4.   звичайна виконавча влада може бути делегована для окремого або для усіх випадків, хіба що право передбачає щось інше;
5.   виконавча влада, делегована Апостольським Престолом або патріархом може бути субделегована, хіба що вона була делегована з огляду на особисті якості або коли субделегування було виразно заборонено;
6.   виконавча влада, делегована іншою особою, що має звичайну владу, може бути субделегована для індивідуальних випадків, (а) якщо делегування є для всіх випадків; (б) але, якщо делегування є для окремих випадків або для визначених актів, то його не можна субделегувати, хіба що делегуючий виразно на це дозволив;
7.   жодна субделегована влада не може знову бути субделегованою, хіба що делегуючий виразно це дозволив (к. 988).
8.   Тлумачення делегування. Звичайна виконавча влада і влада, делегована для сукупності випадків, повинна бути широко тлумачена, а кожна інша — стисло. Однак, вважається, що тому, кому була делегована влада, було надано також те, без чого влада не може виконуватись (к. 989).
9.   Колегіальне здійснення виконавчої влади. Припускається, що виконавча влада, делегована багатьом особам, була делегована кожному зокрема. Якщо
   хтось першим почав полагоджувати якусь справу, це виключає інших від участі в ній. Вони також можуть вирішувати колегіально, як один орган (к. 990).
10.   Призупинення делегованої влади, (а) делегована влада втрачається після виконання доручення; (б) після закінчення делегованості; (в) внаслідок зникнення причини для делегування; (г) внаслідок скасування її делегуючим;

(д) через зречення делегованого (к. 991). Виконавча влада не призупиняється через подання рекурсу (к. 992).

1.   Рекурс проти рішення делегуючого не призупиняє влади делегування, хіба що право застерігає щось інше (к. 993).

Загальна помилка

У випадку помилки, фактичної чи правової, а також у випадку позитивного і ймовірного сумніву, правового або фактичного, Церква доповнює виконавчу владу управління як у зовнішньому, так і у внутрішньому обсязі (к. 994). Таке доповнення відбувається тільки тоді, коли неправосильний акт може стати правосильним; так, відсутність священичого свячення не може бути доповненою, якщо це є вимогою. Це доповнення дискутується у зв’язку з повноваженням благословляти подружжя. Для того, щоб захистити вірних від наслідків, які можуть виникнути після того, як священик поблагословив подружжя не маючи на це достатніх повноважень, Церква відразу доповнює правову силу безпосереднім делегуванням, як цього вимагає право.

1.   Загальна помилка трапляється тоді, коли благословення подружжя виконувалося в обставинах, які змусили осіб визнати, що священик діяв відповідно до права. Отже, в ЇЇ основі лежить оцінка, а не незнання.

а) фактична помилка. Підставою того, чому вірні вважають, що певний священик має повноваження благословляти, є один чи декілька актів, які передували самому благословенню, виконаних священиком, який не мав на це права, наприклад, якщо той самий священик там регулярно відправляв для людей Божественні Літургії. Фактична помилка, до якої спонукали ці дії, повинна принаймні розділятися поважною групою людей, хоч серед них можуть бути і краще обізнані.

б) Правовою помилкою буде переконання людей у тому, що всі священики мають таке повноваження, оскільки принаймні один або другий зрідка благословляли там подружжя. Просте переконання того, що всі священики можуть виконувати цей обряд не було б помилкою, а необізнаністю, тобто, там не було оцінки.

Церква доповнює повноваження навіть у тому випадку, коли священик усвідомлював, що у ньому немає такого повноваження, а громада зробила помилку в оцінці. Однак, священик може це чинити без великої провини лише з дуже серйозної причини.

1.   Позитивний та ймовірний сумнів виникає тоді, коли священик не повністю розуміє закон, однак у нього є досить можливостей, щоб реально оцінити наявність повноважень, хоч він не може позбутися усіх суперечливих

причин. Такі випадки можуть траплятися у зв’язку з наданням латинським парохам повноважень благословляти подружжя деяких східних католиків, і у зв’язку із застосуванням надзвичайної форми вінчання (к. 832), а саме, коли всі умови, обумовлені правом, підтверджуються, а також у подібних дуже рідких ситуаціях.

Поширення правил

Правові приписи щодо виконавчої влади управління є правосильними для всієї прилюдної церковної влади (домінуючої влади) і для повноважень, які вимагаються для вділення святих тайн (благословення подружжя, розрішення гріхів у сповіді) (к. 995).

Рекурс проти адміністративних декретів

(кк. 996-1006)

Вступні поняття

Влада управління здійснюється урядовими особами Церкви через щоденні видання рішень у формі декретів, які мають вплив на групу вірних, або в індивідуальних випадках через адміністративні рішення. Певні питання можна вирішити тільки вироком судді в судовому процесі.

Для члена Церкви, який не погоджується з декретом або рішенням урядової особи (пароха, єпископа) існує можливість звернення до настоятеля того, хто видав декрет або рішення. Проти судового вироку можна подати апеляцію до вищого суду. Не можна подавати ні рекурсу, ні апеляції щодо рішення Римського Архієрея чи Вселенського Собору (к. 996).

У деяких країнах дозволяється, щоб суди розглядали адміністративні акти урядових осіб, як передбачено законом. Церква не має такої можливості діяти подібно щодо рішень, прийнятих будь-якою урядовою особою, нижчою за Римську курію. Апостольська Сігнатура проводить нагляд за діяльністю судів в цілому та вивчає і виправляє застосування права в рішеннях, прийнятих різними урядами Римської курії, такими як конгрегації. Після II Ватиканського собору укладачі обидвох Кодексів намагалися створити систему адміністративних трибуналів на всіх церковних рівнях, але в останній момент відмовилися від такої мети. Церква старається, щоб підстави для непогодження з рішенням церковної влади усувалися неспірним способом, як це звичайно успішно робиться. Однак, все ж таки відсутність структури адміністративних трибуналів відчувається як недолік системи правосуддя Церкви.

Ієрархічна або вища влада

В канонах про адміністративний рекурс мовиться, що такий засіб повинен застосовуватися до вищої влади або ієрархічного настоятеля, не вказуючи виразно того церковного настоятеля, який мається на увазі під цим терміном. Щоб пролити світло на це питання, необхідно відразу сказати, що сюди не відносяться східні католики під юрисдикцією латинських єпископів. Щодо інших, слід розрізняти тих, які живуть в межах території своєї Церкви і тих, що поза її межами.

1.   Східні католики в патріархатах. Чи не буде митрополит першим таким ієрархічним настоятелем? Так, з історичної точки зору. Однак, в наш час жодна патріарша Церква не має митрополита з провінціями, а митрополичі права і обов’язки перейшли до патріарха (к. 80 § 1).

;з щоденн. іих, або = іня можна

рішенням яастоятеля на подати іяції щодо

гивні акті! юсті діяти ижчою за істю судів ірийнятих іканського дміністра- ;нт відмо- здження з звичайно тративних

Квазіпатріарші Церкви, які мають митрополичі провінції, є: Українське Верховне Архієпископство Львова та Сиро-Малабарське архієпископство Ернакуламу. Українська Церква має одну таку митрополичу провінцію в межах території Церкви — Львівсько-Галицьку, — яку очолює сам верховний архієпископ, і дві поза межами — у Філадельфії (США) і у Вінніпегу (Канада). До складу нового Малабарського архієпископства входить митрополича провінція, очолювана верховним архієпископом, та інша в Чанганачері — обидві в межах території Церкви.

Рекурс проти рішення єпископа або екзарха подається патріархові, який залежно від складності справи, яка вирішуватиметься має право самостійно прийняти рішення або за згодою чи порадою постійного синоду, або цілого синоду єпископів. Проти цього рішення можна подати рекурс Римському Архієреєві, як це дозволяється ще з перших століть християнства.

1.   Митрополичий глава Східної Католицької Церкви свого права має у цьому відношенні такі самі права, що і патріарх. Проти його рішення, за можливою згодою ради єпископів, дозволяється подавати рекурс Римському Архієреєві. Такі митрополити є в Ефіопській Церкві, Сиро-Маланкарській Церкві в Індії та в Румунській Церкві.

Правовий статус Рутенської Візантійської Католицької Митрополичої Церкви в Пітсбурзі (США) поки що офіційно не узгоджено із системою нового Кодексу.

1.   Східні католики в дієцезіях поза межами території їхніх Церков не є підлеглими владі управління глав їхніх Церков — патріархів, верховних архієпископів чи митрополитів, а — Римського Архієрея, який здійснює цю владу через Римську курію, зокрема через Конгрегацію для східних Церков. Оскільки канони, що стосуються влади управління цих митрополитів не ведуть мови про можливість прийняття ієрархічних рекурсів, тому ті, чиї митрополити знаходяться поза межами території, подають такі рекурси до Риму.
   

Процедура подання рекурсів

Обл

Рек; декрет с бов’язанг цього не на протя жається

Зах

У с зібрати зацікавлі торкаєть мацію, і менти в

рИСТОВуї

Нор

Виї

недійсні що парі

Які каний а відповід лише за

Спе

Кох щодо р зібранн: тольськ рішення

Право на рекурс

Особа, яка відчуває себе покривдженою декретом, може, згідно з приписами права, подати рекурс до вищої влади на того, хто видав декрет. Якщо особа діяла на підставі делегованої влади, то перший рекурс подається тому, хто її делегував. Проти декрету протосинкела або синкела рекурс подається єпархіальному єпископові (к. 997), від кого вони одержали владу управління.

Прихильне вирішення

Бажано, уникати суперечок і, щоб особа, яка відчуває себе покривдженою, шукала справедливого вирішення разом з автором декрету, як наприклад вдаючись до скасування або виправлення декрету, або через прийняття якогось відшкодування, або якимись іншими способами. Це повинно заохочуватися вищою владою перед прийняттям рекурсу. До посередництва можна залучати поважних людей (к. 998).

Прохання про скасування або виправлення

Перш ніж особа, яка вважає себе покривдженою, подасть рекурс, вона повинна просити автора декрету про його скасування або виправлення протягом десяти днів; при поданні такого прохання відразу припиняється дія декрету. Такого обов’язку не існує (І) коли перший декрет був виданий делегатом єпископа, або (II) якщо він є причиною наступного рекурсу, але він є коли цей рекурс звернений проти декрету єпископа, яким був вирішений перший рекурс (к. 999).

Призупинення дії декрету

У випадку, коли ієрархічний рекурс припиняє дію декрету, такий самий наслідок має прохання про відкликання або виправлення декрету. В інших випадках можна просити вищу владу про призупинення, за винятком, коли автор декрету припиняє його дію протягом десяти днів від моменту одержання прохання. Таке припинення дії можна дозволити лише з поважної причини, при умові, що при цьому не завдасться шкоди служінню для спасіння душ. Якщо рекурс був поданий пізніше, то влада повинна вирішити чи призупинення дії декрету слід затвердити чи відкликати.

Якщо протягом установленого терміну не був поданий ніякий рекурс проти декрету або якщо рекурс був поданий тільки з вимогою відшкодування витрат, то призупинення дії декрету перестає діяти на підставі самого права (к. 1000).

Обмеження часу

Рекурс повинен бути поданий протягом п’ятнадцяти днів від дня, коли текрет або припинення було пред’явлене стороні (к. 1001). Вища влада зобов’язана прийняти рішення щодо рекурсу протягом шістдесяти днів. Якщо ж цього не зроблено, сторона може повторити вимогу. Відповідь повинна бути дана протягом тридцяти днів. Якщо навіть тоді нічого не зроблено, то рекурс вважається відкинутим. Після цього можна знову подавати новий рекурс (к. 1002).

Захист прав

У справі рекурсу слід застосовувати канон 1517, який зобов’язує владу зібрати всю необхідну інформацію і докази, вислухати або порадитися із зацікавленими особами, порозмовляти з тими, кого даний декрет безпосередньо торкається. Влада повинна надати прохачеві усю корисну для нього інформацію, не спричиняючи йому шкоди або особистої образи, представити аргументи від обидвох сторін, надати можливість відповісти на них, також використовувати правового захисника, можливо, визначеного самою владою (к. 1003).

Норми для вищої влади

Вища влада, яка повинна розглядати рекурс, може затвердити, визнати недійсним, скасувати чи відкликати декрет, але не може його виправляти, хіба що партикулярне право тієї Церкви надає їй таке повноваження (к. 1004).

Якщо декрет був затверджений, визнаний недійсним, скасований, відкликаний або виправлений вищою владою, то за відшкодування втрат повинен відповідати той, хто видав перший декрет. Вища влада повинна відповідати лише за втрати, які виникли на підставі її декрету (к. 1005).

Спеціальні норми для патріархів

Коли йдеться про декрет, що стосується патріаршої єпархії або рішення щодо рекурсу, виданого патріархом, то рекурс можна передати окремому зібранню єпископів. Однак, справу можна безпосередньо направити Апостольському Престолові. Те саме стосується, якщо рекурс подається проти рішення вищезгаданого зібрання єпископів (к. 1006).

РОЗДІЛ 50 ТИМЧАСОВЕ МАЙНО ЦЕРКВИ

Потреба

Оскі. ником — мусять д< завдання, тимчасово вимог і досягнень воно пов такого пр права у с

Церк правове в власність людській владою, а

Оціні телебачен єпархії, в цьому то£ лікарня, єпархією Церкви в

Цілі Цер

Завда

1.   на
2.   пі(
3.   пр
4.   ут зайняті у

Найвища

Римсі ного майї юридичнії

(юс. 1007-1054)

Право Церкви на власність

•   Потреба Церкви набувати тимчасове майно
•   Цілі Церкви (к. 1007)

Власність в межах Церкви

•   Найвища влада Римського Архієрея (к. 1008)
•   Юридичні особи як власники (к. 1009)

Набування майна

•   Основне право
•   Спосіб набування (кк. 1012,1016)
•   Пожертви вірних (кк. 1012,1016)
•   Оподаткування, які накладаються єпископом (к. 1013)
•   Добровільні пожертви
•   Збирання іншими особами (кк. 1012-1015)
•   Норми збирання пожертвувань
•   Право давності (кк. 1017-1019)
•   Відстоювання на підставі правильної реєстрації (к. 1020)
•   Підтримка і соціальна забезпеченість (к. 1021) Управління церковним майном
•   Єпископська влада (к. 1022)
•   Юридична особа як власник майна (к. 1023)
•   Обмеження управління (к. 1024)
•   Спосіб прийняття уряду (кк. 1025-1027)
•   Обов’язки управителів (кк.1028-1029)
•   Винагорода для службовців (к. 1030)
•   Представлення звіту (к. 1031)
•   Започаткування судового процесу (к. 1032)
•   Залишення уряду (к. 1033)

Договори, зокрема відчуження

•   Канонізація цивільного права (к. 1034)
•   Значення відчуження
•   Правила відчуження (кк. 1035-1037)
•   Правила відносно згоди (к. 1038)
•   Зацікавлені сторони (к. 1039)
•   Відшкодування (к. 1040)
•   Заходи обережності (кк. 1041, 1042)

Побожні записи і побожні фундації

•   Вступ (к. 1043)
•   Право на пожертвування для Церкви (к.1044)
•   Виконання волі жертводавця (к. 1045)
•   Довірена особа та ієрарх (к. 1046)
•   Автономні і неавтономні фундації (кк. 1047, 1048)
•   Зберігання пожертв (кк. 1049, 1050)
•   Виконання зобов’язань (кк.1051-1054)

Право Церкви на власність

Потреба Церкви набувати тимчасове майно

Оскільки цілі Церкви, як інституції встановленої божественним засновником — Ісусом Христом, спрямовані до духовного, надприродного світу, вони мусять досягатися в цьому матеріальному світі, в людському суспільстві, це завдання, яке вимагає необхідних для цього світу засобів, які стосуються тимчасового майна, грошових доходів, нерухомого і особистого майна, правових вимог і свободи набувати, володіти, управляти і відчужувати майно для досягнення церковних цілей. Це є природне право Церкви, надане їй Богом, і воно повинно шануватися світським суспільством. Країни, які не визнають такого природного і суверенного права, в більшості надаються Церкві ті самі права у формі приватних об’єднань громадян.

Церква володіла і розпоряджалася майном навіть перед тим, як здобула правове визнання в Римській імперії за часів Константина Великого. Церковна власність не завжди використовувалася в дусі Євангелія, що притаманне людській природі. Нерідко право Церкви на власність заперечувалося світською владою, але завжди відновлювалося після періоду переслідувань.

Оцінюючи вартість церковної власності, засоби масової інформації (преса, телебачення) нерідко помилково об’єднують усе церковне майно, напр., в єпархії, в одне ціле, і в результаті виходять величезні суми, ігноруючи при цьому той факт, що кожна юридична особа, така як парафія, колегія, монастир, лікарня, є окремим, повністю незалежним власником, який зв’язаний з єпархією або Церквою взагалі тільки на підставі обов’язку підкорятися закону Церкви в управлінні і користуванні власністю.

Цілі Церкви

Завданнями надбання тимчасового майна, якого Церква потребує, є:

1.   належне богопочитання;
2.   підтримка діл апостоляту;
3.   практикування діл милосердя;
4.   утримання духовенства і тих людей, чоловіків і жінок, які активно зайняті у діяльності Церкви (к. 1007).

Власність в межах Церкви

Найвища влада Римського Архієрея

Римський Архієрей є найвищим управителем і економом усього церковного майна; право власності на таке майно, під його владою, належить тій юридичній особі, яка набула його відповідно до приписів права (к. 1008).

Юридичні особи як власники

Опод

Гроїш через по; пожертвув

1.   Є накладати кожної ОІ Божествен
2.   і податок м
3.   Церкви м пожертви а також а повинні б відповідні
4.   наказати ;

Добро

Добре мети для : без випраї

Збира

Фізич влади, які збирання ] потрібна з що заслугс захищає пі усіх, хто : лицької іні Католицью або цілей збирання і тичних. Ч франциска місцевого і Церкві. Сь права втр;

Тимчасове майно є церковним майном, якщо воно належить юридичним особам. Усі юридичні особи, згідно з приписами права, здатні набувати, володіти, управляти і відчужувати дочасне майно (к. 1009).

Набування майна

Основне право

Юридичні особи можуть набувати тимчасове майно всіма справедливими способами, дозволеними іншим (к. 1010). У попередньому законі їх називали моральними особами. На відміну від ССЕО-ККСЦ, СІС-ККП крім публічних юридичних осіб, відомі також і приватні юридичні особи (к. 116 § 2) засновані спеціальним декретом церковної влади. Це стосується випадку об’єднань мирян, які сприяють католицьким цілям. Церква бажає підтвердити її відкидання цивільного права, яке у деяких країнах заперечує або урізує право Церкви набувати і користуватися майном. Однак, в більшості держав Церкві надано право, принаймні, на приватні об’єднання громадян. У цивільному праві, юридична особа прирівнюється до корпорації. Засоби або форми набування майна базуються на природному праві (професія, посада, праця) і позитивному праві (остання воля або заповіт, правовий наслідок, давність). Лише юридичні особи можуть володіти церковним майном. Фізичні особи (єпископи, парохи, тощо) можуть бути тільки управителями. З огляду на це, члени парафії, завдяки чиїй щедрості парафія придбала майно, не є його власниками, незалежно від будь-яких приписів цивільного права.

Спосіб набування Пожертви вірних

Церква має право прохати від вірних пожертвувань, які необхідні для осягнення цілей Церкви (к. 1011). Застосування цього принципу є таким же неоднорідним як і різноманітність форм Східних Церков і різноманітність обставин, у яких вони існують на всій планеті. Таким чином, правові норми, які управляють тим аспектом церковного життя повинні належати партикулярному праву. Для того, щоб зменшити грошові потреби Римського Архієрея і центрального уряду Вселенської Церкви, мелхітський патріарх Максімос V запропонував, щоб на основі декрету Вселенської Церкви оподатковувати процентним мінімумом річний дохід кожного дорослого і економічно незалежного члена Церкви. Іслам має такий декрет в закаті [іакаі], оподаткування становить приблизно 2,5 %.

Оподаткування, які накладаються єпископом

Грошові потреби Церкви задовільияються вірними через сплату податків і ^ерез подання добровільних внесків, зі спільних збирань або приватних ■жертвувань:

1.   Єпископ може для добра єпархії, за згодою ради з економічних справ, акладати на підлеглі йому юридичні особи податки, пропорційні доходам

кожної особи, за винятком пожертв, одержаних у зв’язку з відправами 5 ожественної Літургії.

1.   Якщо дозволяє партикулярне право тієї Східної Церкви, то такий податок можна накладати також на фізичні особи (к. 1012).
2.   Єпископ в межах загального права і партикулярного права власної -Іеркви може встановлювати податки або оплати за різні акти управління, пожертви на відправи Божественної Літургії та інших літургічних богослужінь, і також за вділення святих тайн, освячень і благословень. Ці податки не повинні бути різними у співтериторіальних Католицьких Церквах, і тому,

дповідні патріархи і єпископи повинні дбати про це (к. 1013).

1.   В усіх церквах, які постійно відкриті для вірних, єпископ може .аказати збирати пожертви для визначених починань Церкви (к. 1014).

Добровільні пожертви

Добровільні пожертви можуть бути призначені тільки для тієї визначеної мети для якої вони вносяться. Не можна відмовляти в прийнятті цих пожертв без виправданої причини (к. 1016).

Збирання іншими особами

Фізичні або юридичні особи не можуть збирати милостині без дозволу влади, якій вони підлягають, і без письмової згоди ієрарха, де проводиться збирання милостині (к. 1015). Згідно з єпархіальними приписами парохові не потрібна згода єпископа для збирання пожертв для парафії. Для інших цілей, що заслуговують схвалення, парох повинен взяти дозвіл у єпископа. Ця умова захищає парохів від зайвих звертань за дозволом. Відносна заборона стосується усіх, хто має намір просити пароха збирати гроші для добра якоїсь като- ицької інституції або інших потреб, коли це проводиться серед вірних якоїсь Католицької Церкви. Це не стосується збирання пожертв для інших інституцій або цілей інших церков. Статути католицьких інституцій обумовлюють збирання фондів для нецерковних цілей, наприклад, патріотичних або політичних. Члени так званих мендікантних [жебрацьких] чинів (капуцини, францисканці тощо) користуються привілеєм збирання пожертв без згоди місцевого ієрарха; деякі з них мають доми в тій чи іншій Східній Католицькій Церкві. Сюди не входить прохання через пошту, і місцеві ієрархи не мають права втручатися або перевіряти їх, хоча навіть про зловживання такими

чинами або подібними товариствами посвяченого життя повідомляється в пресі, що викликає скандали серед громадськості.

комуніс

Церква

захисти

вислух;

єпархіа.

Піс

(I)

забезпе священі фонд, 5) збирає якоїсь | вільно : це прив

(II)

державс

заходи,

(ІИ

Церкві, установ; для виї допомаг

Єписко1

Міс знаходив інститут йому бі.) власніст лярного У ролі товуват; економі1 належит: к. 122, ; управля єпискощ

Норми збирання жертвувань

Пожертви, зроблені для призначеної цілі, повинні використовуватися тільки для цієї цілі. Пожертви, подані представнику юридичної особи, вважаються наданими цій юридичній особі, хіба що можна довести протилежне. Не можна відмовляти у прийнятті пожертвувань, навіть якщо вони малої вартості, за винятком виправданої причин або за дозволом ієрарха. їх також не можна приймати без згоди ієрарха, якщо вони обтяжені умовою або моральним зобов’язанням (к. 1015).

Право давності

1.   Право давності — це спосіб набуття майна або звільнення від обов’язку; воно застосовується, коли майно, хоч належить комусь іншому, утримується в добрій вірі, як своє власне, протягом певного періоду часу. Церква приймає норми давності щодо дочасного майна згідно з приписами канонів 1540-1542 (к. 1017).
2.   Священні речі, які через посвячення або благословення призначені для богопочитання, можуть також набуватися на підставі давності: (а) ті речі, якими володіють приватні особи, але їх не можна використовувати для світських цілей, якщо вони не втратили посвячення або благословення; (б) ті речі, якими володіє церковна юридична особа, можуть передаватися тільки іншій церковній юридичній особі (к. 1018).
3.   Час давності. Сто років: (а) нерухоме майно, (б) рухоме цінне майно, яке має велике мистецьке, історичне або матеріальне значення, (в) особові або дійсні права і привілеї, які належать Апостольському Престолові. П’ятдесят років: якщо те саме майно належить Церкві свого права або єпархії. Тридцять років: майно, що належить іншій юридичній особі (к. 1019).

Відстоювання на підставі правильної реєстрації

В усіх країнах власність майна захищається через реєстрацію його в державних установах. Кожна влада строго зобов’язана дбати, щоб тимчасове майно, набуте Церквою, було записане на юридичну особу, якій воно належить, з дотриманням усіх приписів цивільного права, які забезпечують права Церкви. В межах права виникають труднощі, зокрема у Сполучених Штатах Америки, де інколи парафіяни не погоджуються, щоб парафіяльне майно записувалося разом з єпархіальною корпорацією, яке не рідко оформляється в державі на підставі спеціального закону, навіть так звана одноосібна корпорація, і є найнадійнішим правовим захистом. Якщо цивільне право не дозволяє, щоб церковне майно було записане на церковну юридичну особу, як це було в усіх
комуністичних державах, або має інші вимоги, як наприклад, що Католицька Церква спершу визнається цивільним правом, то церковна влада повинна захистити права Церкви, застосовуючи інші наявні в цивільному праві засоби, вислухавши експертів цивільного права і компетентну раду (патріаршу, єпархіальну) (к. 1020).

Підтримка і соціальна забезпеченість

1.   Клерикальний фонд: кожна єпархія повинна створити фонд, щоб забезпечувати відповідним і в основному одинаковим утриманням усіх священнослужителів. Однак, інші способи забезпечення можуть замінити такий фонд, як наприклад, підтримка світською владою тощо. У Німеччині, уряд збирає церковні податки з усіх податкоплатіжних громадян, які є членами якоїсь релігійної громади. Католик, який не бажає сплачувати податку може вільно заявити державній установі про відмову від Католицької Церкви; однак це приведе до церковних покарань цієї особи.
2.   Там, де соціальна захищеність і медична допомога не відрегульовані державою, кожна Церква повинна подбати, щоб були створені спеціальні заходи, які забезпечують це під наглядом місцевого ієрарха.
3.   Слід створити ще один фонд для добра інших осіб, які служать Церкві, як наприклад, для мирян, які служать в парафіях або єпархіальних установах, школах, лікарнях, притулках для сиріт тощо. Рекомендується, щоб для виконання цього доручення багатші єпархії, збираючи свої ресурси, допомагали біднішим (к. 1021).

Управління церковним майном

(кк. 1022-1033) Єпископська влада

дію його в тимчасове л воно на- ують права их Штатах ьне майно мляється в корпорація, воляє, щоб 5уло в усіх

Місцевий ієрарх повинен наглядати за всім церковним майном, що знаходиться на його території і не вилучене з-під його влади управління (як інститути посвяченого життя), зі збереженням законних підстав, які надають йому більші права. Він повинен дбати про організацію управління церковною власністю, видаючи відповідні інструкції в межах загального права, партикулярного права власної Церкви, законних звичаїв і місцевих обставин (к. 1022). У ролі найвищого керівника управління майном, єпископ повинен використовувати допоміжні органи, як єпархіального економа (к. 262), раду з економічних питань (к. 263), Колегію радників (к. 271) тощо. Майно, яке належить до патріаршої Церкви повинно управлятися відповідно до приписів к. 122, а те, яке належить декільком єпархіям, як міжєпархіальна семінарія, управляється згідно з приписами, виданими відповідними єпархіальними єпископами.

Юридична особа як власник майна

Управління церковним майном юридичної особи належить тому, хто безпосередньо керує юридичною особою, хіба що партикулярне право або законний звичай застерігають щось інше (к. 1023). Право управителя може бути закріплене такими нормами, через які йому буде допомагати комітет з різними ступенями права участі в управлінні. Мирянам єпархії або парафії можуть надаватися права співучасті в управлінні майном, чого вимагав II Ватиканський Собор (РгезЬуіегогиш Огсііпіз [“Пресбитерорум ордініс” — “Пресвітерського чину”] 17, 2; 21; Арозйзіісат Асиїозіїаіет [“Апостолікам актуосітатем” — “Апостольську діяльність”] 10).

Обмеження управління

Управителі діють неправосильно, якщо виходять поза межі звичайного управління, хіба що вони попередньо одержали письмову згоду компетентної влади. Акти, які перевищують межі і спосіб звичайного управління повинні бути окреслені статутами. Якщо ж статути мовчать у цій справі, владі, якій безпосередньо підкоряється юридична особа, належить, порадившись з компетентною радою, видати того роду акти. Юридична особа не зобов’язана відповідати за неправосильні акти управителя, хіба що має з них користь (к. 1024). Однак, цивільне право, як правило, не звільняє юридичну особу від зобов’язань прийнятих особою, яка є її управителем, якщо позов грунтується на добрій вірі позивача.

Спосіб прийняття уряду

Поки управителі церковного майна приймуть свій уряд, повинні: (1) дати обіцянку перед ієрархом або його делегатові, що будуть сумлінно виконувати свій уряд; (2) зробити докладну інвентаризацію усього майна (к. 1025). Один примірник переліку інвентаря повинен зберігатися в архіві уряду, другий в архіві єпархіальної курії. Будь-яку зміну майнового стану, необхідно вносити в обидва примірники (к. 1026).

Відповідно до цивільного права управителям повинні надаватися відповідні грошові застави (к. 1027).

Обов’язки управителів

Управителі церковного майна зобов’язані виконувати свої обов’язки із старанністю доброго господаря. Вони стосуються різного роду забезпечень і засобів: (1) страхування; (2) обмеження, накладені канонічним правом, цивільним правом, волею засновників або жертводавців; (3) збирати, безпечно перераховувати і витрачати надходження; (4) оплачувати проценти за позички, застави, повертати суми боргів; (5) інвестувати капітал за згодою ієрарха; (6)
зести книги прибутків і витрат; (7) складати щорічний бухгалтерський звіт; (8) залежним чином зберігати документи і акти, а їх дублікати здавати в архів єпархіальної курії; (9) по змозі, готувати річний бюджет (к. 1028). Згідно із місцевим звичаєм можна робити тільки помірковані пожертви, хіба що на це немає виправданої причини, наприклад, винагорода, пожертви на діла милосердя і любові (к. 1029). Це ще раз нагадує, що юридичні особи теж зобов’язані проводити акції милосердя.

Винагорода для службовців

Управителі, наймаючи на роботу, повинні точно дотримуватися цивільного права стосовно праці і суспільного життя; відповідно до приписів, запропонованих Церквою. Вони повинні виплачувати справедливу і належну заробітну плату так, щоб ті, що працюють могли забезпечити себе і свою сім’ю [к. 1030). Управителі церковних юридичних осіб, такі як парохи, інколи усвідомлюють, що вони зобов’язані захищати інтереси своїх підлеглих, наймаючи службовців, які матимуть низьку платню. У тлумаченні божест- зенного права, Церква вимагає, щоб церковні службовці, зокрема миряни, теж одержували винагороду відповідно до їх потреб, беручи до уваги рівень цивілізації і культури відповідної країни, потреби сім’ї тощо. Крім цього, зразком у такій справі повинно служити соціально розроблене цивільне законодавство.

Представлення звіту

Не дивлячись на існування протилежного звичаю, управителі, духовенство і миряни, зобов’язані представляти ієрархові щорічний звіт про управління. Ієрарх повинен вирішити, у якій формі слід представити цей прилюдний звіт і до якої міри він має бути прилюдним (к. 1031).

Започаткування судового процесу

бов’язки із зезпечень і м правом, л, безпечно ?а позички, єрарха; (6)

Управитель може розпочинати або домагатися судового процесу в цивільному суді тільки за письмовим дозволом ієрарха (к. 1032).

Договори, зокрема відчуження

згода

синод

речі

єпарх

1037)

Прав

1

чужен

станої

Зацік

В

свою

навіть

Відші

К

ЦИВІЛІ

вати і

Захос,

Б

церкої речі д відчуя станої

Встуї

К

в так^ ної ос загалі додавс різних 1)

(юс. 1034-1042)

Канонізація цивільного права

Під канонізацією мається на увазі, що канонічне право акцептує цивільне право для розширення свого обсягу, і все спеціальне цивільне законодавство щодо договорів також повинно застосовуватися в Церкві (к. 1034), хіба що такі закони суперечать божественному праву або канонічному праву, як наприклад, особливі терміни для набування на підставі давності (пор. кк. 1018, 1019).

Значення відчуження

Термін відчуження стосується різного роду операцій, які могли б поставити власність або право в менш сприятливе становище. Відчуження містить в собі: продаж, передачу власності іншій церковній юридичній особі, витрати основного капіталу, позички, застави, орендування, зміну початкової структури або використання, гарантію виплати боргу тощо. Існують певні операції, які не підлягають канонам про відчуження: витрата вільного капіталу, призначеного для цієї мети, хоч закон може встановлювати обмеження; внутрішня керівна зміна назви майна, наприклад, коли школа, лікарня, семінарія заснована як окрема юридична особа, тоді як юридична особа-власник залишається тією самою; одержання закладеного майна як подарунок; обмін власності на власність іншої категорії, здебільшого стосується продажу цінних паперів для того, щоб купити інші (одначе спекуляція забороняється!); видатки, необхідні для здійснення справ апостоляту, таких як купівля обладнання для лікарні тощо.

Правила відчуження

Необхідно дотримуватися деяких основних вимог, встановлених законом: виправдана причина (нужда, користь, милосердя, любов, пастирська підстава); оцінка знавця; письмова згода компетентної влади для правосильності відчуження (к. 1035). Управителеві потрібна згода інших, залежно від вартості майна. Патріарший синод або Апостольський Престол встановлює три рівні вартості: найменша сума — для якої не вимагається чиєїсь згоди; сума найвища — коли єпископ (або настоятель чернечої громади) повинен дати згоду разом з радою з економічних справ і Колегією радників; або яка перевищує найвищу суму — прерогатива папи в усіх східних єпархіях поза межами їх патріарших Церков. У межах патріархатів: якщо вартість є між найвищою сумою і подвійною сумою — згоду повинен дати патріарх і постійний Синод; якщо вартість перевищує подвоєну найвищу суму — патріарх за згодою Синоду всіх єпископів; в інших випадках — Апостольський Престол (к. 1036). Для відчуження майна патріархату або патріаршої єпархії, патріархові потрібна
згода синоду єпископів, якщо вартість вдвічі перевищує наивищу; та постійного синоду, якщо вартість нижча відповідної суми, або якщо йдеться про цінні речі чи подаровані на підставі обіту. Для відчуження майна патріаршої єпархії, вимагається згода ради з економічних справ і Колегії радників (к. 1037).

ептує цивільне законодавств: ), хіба що так як наприклад 18, 1019).

югли б поста-

ЖЄННЯ МІСТИТ::

особі, витраті: звої структурі: перації, які не призначеного рішня керівна заснована як сіпається тією власності на х паперів для гки, необхіді я для лікарні

;них законом: ька підстава): ильності відвід вартості ює три рівні (и; сума най- ін дати згоду ка перевищує а межами їх ж найвищою ійний Синод; х за згодою 'ол (к. 1036). хові потрібна

Правила відносно згоди

Ті, чия порада, згода або затвердження, вимагаються законом для відчуження, можуть вчинити це, якщо були докладно ознайомлені з економічним становищем юридичної особи, а також із попереднім відчуженням (к. 1038).

Зацікавлені сторони

Всі особи, зацікавлені у відчуженні майна, повинні бути запрошені дати свою згоду. Ними можуть бути, наприклад, засновник, важливі жертводавці, навіть парафіяни тощо (к. 1039).

Відшкодування

Коли відчуження відбулося всупереч закону, хоч правосильне на підставі цивільного права, то вища влада повинна вирішити яким чином слід відстоювати права Церкви і проти кого подавати позов (к. 1040).

Заходи обережності

Без дозволу вищої влади не можна продавати або віддавати в оренду церковне майно власним управителям або їх родичам, хіба що йдеться про речі дуже малої вартості (к. 1041). Слід дотримуватися приписів канонів щодо відчуження у будь-якій справі, внаслідок якої могло б погіршитися майнове становище юридичної особи (к. 1042).

Побожні записи і побожні фундації

Вступ

Канони цього розділу стосуються дарів і заповітів, які даруються Церкві в такий спосіб, що ними повинні розпоряджатися окремо від фондів юридичної особи. Фонди, залишені в простому заповіті, можуть поєднуватися із загальними фондами або, якщо призначені для особливої мети, можуть додаватися до існуючого такого фонду або утворювати новий фонд. Серед різних родів записів слід розрізняти:

1.  Побожне розпорядження — це передача будь-чого цінного в дар при
   житті (inter vivos — “інтер вівос”) або через заповіт (mortis causa — “мортіс кавза”), після смерті.
2.   Побожна справа — це побожний запис для релігійних і благодійницьких цілей, духовних або дочасних.
3.   Побожна фундація встановлюється як окрема юридична особа (к. 1047 § 1), тоді як неавтономна побожна фундація (к. 1047 § 2) — це гроші або їх еквіваленти (наприклад, цінні папери), надані церковній юридичній особі для певних цілей, напр., дохід буде витрачатися на відправу богослужінь, на діла милосердя тощо. Коли майно в будь-якій формі передається церкві в “допіру” для здійснення цілей, обумовлених жертводавцем, воно може бути побожним даром, побожною справою або побожною фундацією автономною і не автономною. Довірена особа — це фізична особа, призначена жертводавцем, яка повинна виступати в ролі посередника. Вона одержує майно і повинна виконати бажання жертводавця. Якщо це слід зробити в межах Церкви, то довірена особа повинна виконати це відповідно до законів та під наглядом Церкви, тобто під наглядом ієрарха, який є єпархіальним єпископом або вищим настоятелем певного інституту посвяченого життя.

Право на пожертвування для Церкви

Особа, яка на підставі природного або канонічного права може вільно розпоряджатися своїм майном, може заповісти його на побожні цілі за допомогою акту за життя або заповіту. По змозі в заповіті для добра Церкви, слід дотримуватися формальностей цивільного права. Якщо ними знехтували, то спадкоємці повинні усвідомлювати свій важливий обов’язок — виконати волю заповідача. Інколи заповідач чітко виражає своє бажання, що слід зробити, не зробивши правосильного запису згідно з цивільним правом. Спадкоємці, які знають цей запис, зобов’язані сумлінно виконати цей заповіт (к. 1044).

Виконання волі жертводавця

Записи вірних, прийняті згідно із законом, повинні бути якнайстаранніше виконані також щодо способу управління і розподілу майна (к. 1044). Ієрарх є виконавцем усіх побожних записів, і він має право дбати, щоб вони виконувалися, і може апробувати зміни в умовах заповіту (к. 1045).

Довірена особа та ієрарх

Той, хто був призначений довіреною особою побожної цілі, повинен відразу повідомити ієрарха; якщо жертводавець заборонив це, то довірена особа не повинна приймати довіреності. Ієрарх повинен вимагати, щоб майно належно зберігалося і відповідно вживалося. Якщо довірена особа стала членом інституту посвяченого життя, а майно було призначене для єпархіальних цілей, то ієрархом, який наглядає за майном є єпархіальний єпископ (к. 1046).

Автономні і неавтономні фундації

— ‘мортіс

і благодій-

іба (к. 1047 роші або їх і особі для інь, на діла і в “дтіру” і побожним і не авто- давцем, яка і повинна Церкви, то д наглядом :копом або

вільно роз- допомогою еркви, слід хтували, то онати волю зробити, не цсоємці, які .044).

истаранніше 344). Ієрарх щоб вони

5).

Сукупність речей, призначених для побожних цілей, справ апостоляту, духовної чи матеріальної добродійності, якщо засновані компетентною церковною владою як юридичні особи, є автономними фундаціями; якщо не є засновані як юридичні особи, але передані іншій юридичній особі з довготривалим зобов’язанням, то це не є автономні фундації (к.1047). Автономна фундація може бути заснована тільки єпархіальним єпископом або вищою владою, якщо вона заснована так, з умовою, що вона була встановлена, щоб юридична особа могла задовільняти зобов’язання. Інші умови повинні визначатися партикулярним правом (к.1048).

Зберігання пожертв

Ієрарх, який заснував або дозволив створення побожної фундації, повинен вибрати місце де будуть надійно зберігатися гроші та рухоме майно, а також де і коли їх слід вигідно вкласти для добра фундації, за порадою зацікавлених і компетентної влади (к. 1049). Один примірник фундаційного документа повинен зберігатися в єпархіальному архіві, другий — в архіві юридичної особи (к. 1050).

Виконання зобов’язань

ті, повинен вірена особа щоб майно гала членом тьних цілей, 1046).

Список зобов’язань слід помістити окремо і на видному місці. Виконання зобов’язань треба записувати в іншу книгу (к. 1051). Зменшення зобов’язань щодо відправи Божественних Літургій застерігається Апостольському Престолові. Єпархіальний єпископ та вищі настоятелі чернечих інститутів також можуть зменшувати їх, якщо це було застережено їм у фундаційному документі, а також, якщо дохід є недостатній, щоб здійснювати ці зобов’язання, як це спочатку передбачалося. Та сама влада може передати зобов’язання іншим юридичним особам й зменшити усі зобов’язання відповідно до потреб і можливостей фундації. Апостольський Престол або патріарх може зменшити інші зобов’язання (кк. 1051-1054).

РОЗДІЛ 51 СУДОЧИНСТВО ВЗАГАЛІ

судочи:

якого з поведім Хр* найдосю с праве д.! римсько Церкви розвину, які похс ЩО до правосле у певно Римсько фікуваті- настільк Mai процеси, церковно подружг винятко релігійні переваж; вимагаєт в церко процедуі частини освічени

Пра 1. 1 позивач( тентним або при< 2. А але якиі часу, й 1 перевага шується

(кк. 1055-1184)

•   Вступ
•   Основні поняття
•   Види судових процесів (кк. 1055, 1056)
•   Компетенція Церкви (к. 1057)
•   Компетентний суд
•   Компетентність
•   Суд Апостольського Престолу (к. 1058-1060)
•   Трибунали Апостольського Престолу (к. 1061)
•   Суд патріаршої Церкви (кк. 1062, 1063)
•   Суд митрополичої провінції (кк. 1064, 1065)
•   Суд єпархії (кк. 1066-1068)
•   Суд чернечих інститутів (к. 1069)
•   Різноманітні норми (кк. 1070, 1071)
•   Компетентність судді (кк. 1072, 1073)
•   Вибір трибуналу (кк. 1073-1083
•   Колегіальний трибунал (кк. 1084, 1085)
•   Службовці трибуналу (кк. 1086-1102)
•   Норми для трибуналв
•   Обов’язки суддів та інших службовців суду (кк. 1103-1133)
•   Сторони
•   Позивач і відповідач (кк. 1134-1138)
•   Уповноважений і адвокат (кк. 1039-1048)
•   Позови й застереження
•   Позови
•   Секвестр
•   Позови про посідання
•   Позов про утримання
•   Застереження
•   Способи уникнення судів (кк. 1164-1184)
•   Примирення
•   Третейський суд

Вступ

Основна суть благовісти Ісуса Христа полягає в тому, що спасіння досягається через любов до Бога і любов до ближнього. Однак, людська природа не в змозі уникнути недостойно! поведінки і непорозуміння, виправити які може судове рішення християнської громади, яку представляє суддя, як про це вчив Ісус (Мт. 18, 15-18) і наголошував на цьому Павло (2 Кор. 13, 1; 1 Тим. 5, 19; 1 Кор. .5, 12-13). Первісна Церква перейняла традицію вирішення судових справ щодо своїх членів. Історик Євсевій з Кесарії (IV ст.) згадує про усунення від влади Антіохійського єпископа, Павла Самосатського,
• кого звинувачували у різних порушеннях, в тому числі і за недостойну поведінку в уряді судді.

Християнство поширилося у світі в період Римської імперії, яка створила найдосконалішу правову систему, що навіть зараз є джерелом правосуддя і : праведливості в усьому цивілізованому світі. Церква використала принципи римського права, на основі яких розробила власне канонічне право. Східні Церкви перейняли надбання цього раннього канонічного права, дальше розвинули й удосконалили його. Зокрема, це стосується Візантійських Церков, які походили з Константинополя, великого політичного і культурного центру, що до 1453 р. був столицею Східної Римської імперії, і згодом деяких православних. Східні Католицькі Церкви, зберігаючи власну правову традицію, певному плані розвивалися під впливом канонічного права Західної або Римської Церкви. Новий Східний Кодекс виявляє наміри не тільки кодифікувати східну канонічну традицію, але й очистити її від латинських впливів настільки наскільки це доцільно.

Майже 30% канонів Східного Кодексу розглядають різноманітні судові процеси, вказуючи на те важливе значення, яке має управління правосуддя для церковної громади. Переважаюча більшість судових справ стосується розірвання подружжів; кількість інших випадків судових втручань значно менша, за винятком Східних Церков у тих країнах, де держава визнає юрисдикцію релігійних судів в сімейних справах своїх членів; майже у всіх цих країнах переважає мусульманське населення. У жодній області канонічного права не вимагається такої скрупульозної уваги до подробиць і складності процедури, як в церковних судах. Це завдання повинні вирішувати спеціалісти з судових процедур, для яких дана книга не призначена. Короткий і побіжний огляд цієї частини Кодексу повинен містити в собі достатню інформації для парохів та освічених мирян.

Основні поняття

Правовий захист можна забезпечити у два способи:

1.   Через судовий процес, який проходить через строгу процедуру між позивачем і звинуваченим або відповідачем. Він виконується перед компетентним трибуналом, та закінчується судовим рішенням, як правило, вироком або присудом, проти яких можна подавати апеляцію.
2.   Адміністративний процес слідує також за низкою процедурних приписів, але який звільнений від багатьох формальностей на які витрачається багато часу, й через те у більшості випадків для вирішення проблем йому віддається перевага. Проти нього дозволяється подавати рекурс але при цьому зменшується гарантія забезпечення прав.

Види судових процесів

К.

він зд спорів.

ЩОДО І ДИКЦІЮ

Суд А 1.

судить

Римсы

будь-яі

спеціфі

2.

ви на перепік до тих себе, а 3.

єпископ

легати

викону

Церкви

призна’

спосіб,

відклик

Трибун

1.

не є є: Наприк ченого 2.

Церков Архієре патріар розміще які є ч. 3.

лицькій : їх дот

1.   Спірний процес (iudicium contentiosum — “юдіціюм контенціосум”) призначається для спорів між юридичними і фізичними особами з метою захисту або відстоювання пошкоджених прав (наприклад, відшкодування), або встановлення важливих фактів (наприклад, недійсність подружжя).
2.   Карний процес (processus poenalis — “процесус пеналис”) призначений для злочинців (к. 1055 § 1).
3.   Адміністративний трибунальний процес (processus administrativus — “процесус адміністратівус”) розглядає акти церковного управління, спори щодо яких вирішуються у відповідності з кк. 996-1006.
4.   Папські трибунали та адміністративні уряди дотримуються власних процедурних приписів (к. 1056).

Компетенція Церкви

Церква залишає за собою невід’ємне і виняткове право вирішувати в судових процесах такі справи:

1.   спори, які стосуються духовних інтересів і справ, пов’язаних з ними;
2.   карні санкції за порушення церковних законів і за грішні вчинки або порушення;
3.   Церква проводить процедуру щоб проголосити, що померла особа заслуговує публічного вшанування, місцевого — (беатифікація — проголошення особи “блаженного”) або вселенського (канонізація — проголошення особи “святою”) у формі судового процесу, але ці процедури не були включені ні до одного з двох Кодексів (к. 1057).

Компетентний суд

Спори між сторонами можна вирішити вироком трибуналу. Якщо сторони, або від імені Церкви захисник вузла або промотор справедливості, не задоволені рішенням суду, то вони можуть подати апеляцію до вищого трибуналу з метою затвердження або відкликання даного вироку. Коли відмовляють у затвердженні вироку суду, винесеного на нижчому рівні, то прохач має право звертатися до вищого трибуналу. Таке саме право має і відповідач, якщо його вимогу відкинули. В результаті цього, в Церкві з’явилися трибунали різних ступенів, які в канонах називаються “інстанціями”. ССЕО-ККСЦ знає чотири ступені: дієцезіальний (єпархіальний), митрополичий, патріарший або регіональний, папський.

Компетентність

Кожний церковний суд закріплюється за якоюсь територією, в межах якої він здійснює необхідну судову владу (юрисдикцію), необхідну для вирішення спорів. На підставі самого права, трибунали (суди) обмежуються юрисдикцією щодо певних справ, певних територій, певних осіб. Якби вони здійснювали юрисдикцію поза встановленими межами, то діяли б незаконно і неправосильно.

Суд Апостольського Престолу

1.   Римського Архієрея ніхто не може судити (к. 1058). А також не може судити ніяким судом тих, хто виконує його розпорядження, зокрема, в Римській курії у Римі, хіба що так велів папа. Суддя не може переглядати будь-який акт або документ, що був відкрито (in forma specifica — “ін форма спеціфіка” — або “у специфічній формі”) затверджений папою (к. 1060 § 1).
2.   Кожний член Церкви може подати на розгляд Римському Архієреєві справи на будь-якій стадії і на будь-якому ступені їх вирішення. Такий рекурс не перешкоджає судді, який продовжує її розглядати, приймати рішення у цій справі до тих пір, поки його не повідомлять про те, що дану справу папа відкликав до себе, а це може означати, що він передав її іншому трибуналові (к. 1059).
3.   Тільки сам Римський Архієрей має право судити: (1) патріархів; (2) єпископів у карних справах, до яких також включаються кардинали і папські легати (нунції, делегати); (3) єпископів у спірних справах: (І) тих, які виконують владу в межах території патріархату судить трибунал власної Церкви; (II) тих, які знаходяться поза межами патріархату судить трибунал, призначений папою; (4) тих, які займають найвищу державну посаду, в цей спосіб, забезпечуючи свободу місцевим суддям; (5) інші справи, які папа відкликав на свій суд (к.1060).

Трибунали Апостольського Престолу

1.   Вони мають юрисдикцію над особами (фізичними або юридичними), які не є єпископами, але нікому нижчому від папи не підлягають (к.1061). Наприклад, вищі настоятелі монаших федерацій і чернечих інститутів посвяченого життя та інших подібних інститутів.
2.   Папські трибунали набувають юрисдикції від Східних Католицьких Церков у наступних справах: (1) тих, які є результатом апеляцій до Римського Архієрея; (2) тих, які беруть свій початок поза територіальними границями патріаршої Церкви, а саме: (І) східні католики патріарших Церков, які розміщені поза територіальними границями їхніх відповідних Церков; і (II) ті, які є членами непатріарших Церков будь-де у світі.
3.   РИМСЬКА РОТА (ROMAN ROTA) — найвищий трибунал в Католицькій Церкві. Принципи, оголошені у вироках Римської Роти, публікуються і їх дотримуються усі трибунали Церкви.
4.  ВЕРХОВНИЙ ТРИБУНАЛ АПОСТОЛЬСЬКОЇ СІГНАТУРИ займається організацією і керівництвом усіх трибуналів світу, приймає рішення щодо скарг проти Римської Роти, а також проти найвищих адміністративних урядів папської Курії, конгрегацій, якщо є твердження, що вони не застосовували закон правильно. Для порівняння варто зауважити, що Верховний Суд Сполучених Штатів Америки не розділив свою юрисдикцію між двома судами, як це є у випадку із двома папськими трибуналами і також в судових системах сучасних держав.

Суд патріаршої Церкви

На найвищому рівні патріаршої Церкви передбачаються два трибунали: трибунал Синоду єпископів, та інший, який є найвищим трибуналом для розгляду апеляцій від нижчих трибуналів.

1.   Синод єпископів — це найвищий трибунал у межах території патріархату. Члени Синоду з-поміж себе вибирають генерального керівника управління справедливості і двох єпископів, які разом складають трибунал. Вони судять спірні справи єпархій, а також і особисті справи будь-яких єпископів. На рішення цього трибуналу можна подавати апеляцію до (всього) синоду єпископів. Генеральний керівник управління справедливості зобов’язаний наглядати за всіма трибуналами в межах території патріаршої Церкви (к. 1062).
2.   Патріарх повинен утворити патріарший суд, відмінний від трибуналу єпархії патріарха. Він повинен мати свій власний штат службовців і персоналу, призначених патріархом за згодою постійного Синоду, яких можна усувати лише за згодою Синоду єпископів. Патріарший трибунал є (1) апеляційним трибуналом у другому і в дальших ступенях усіх нижчих трибуналів; (2) першою і послідовною інстанцією (через іншу зміну суддів цього трибуналу) у справах: (І) екзархів і делегатів патріархів, які не є єпископами; (II) фізичних або юридичних осіб, безпосередньо підлеглих патріархові; (III) інститутів посвяченого життя папського права; (IV) настоятелів інститутів посвяченого життя папського права, які не мають у цих інститутах настоятеля, наділеного судовою владою; (V) інших справах, застережених цьому трибуналові на підставі партикулярного права (к. 1063).

Суд митрополичої провінції

1.   В даний час не існує жодної патріаршої Церкви, яка б ділилася на митрополичі провінції в межах території Церкви, за винятком Сиро-Мала- барського архієпископства; патріарший трибунал займає місце митрополичого трибуналу. Квазіпатріарше Українське верховне архієпископство має митрополичі провінції (США і Канада) поза територією Церкви, над якими патріарший (верховний архієпископський) трибунал не має судової юрисдикції. Ця назва стосується також трибуналу митрополичої Церкви свого права.
2.   Митрополичий трибунал подібний до трибуналу митрополичої єпархії :

є апеляційним трибуналом від вироків єпархіальних трибуналів. Митрополит повинен призначити у сталий спосіб трибунал іншої єпархії як свій власний апеляційний суд (к. 1064). Трибуналом третьої інстанції є Апостольський Престол (к. 1065).

ФИ зай- рішення гративнш: не засто- 5ерховний ііж двома в судових

рибуналії алом для

•орії пат- керівника іунал. Во- іудь-яких ) (всього) юв'язаниг. (к. 1062). трибунал} іерсоналу а усувати :ляційним іалів; (2) рибуналу) ами; (II) ові; (III) нститутів астоятеля, .ому три-

шлася на іро-Мала- эполичого \є митро- ід якими рисдикції. ава.

і єпархії і

Суд єпархії

Єпархіальний єпископ є суддею першої інстанції [першого ступеня судочинства] для всіх справ, які не становлять винятку на підставі права. Він повинен утворити: (1) єпархіальний трибунал, який буде складатися із професійно кваліфікованого персоналу. (2) Для кращого ведення справ декілька єпархій тієї ж самої Церкви свого права можуть домовитись між собою про створення Міжєпархіального трибуналу. (3) Інколи можливо вигідніше створити Міжцерковний трибунал для різних Церков свого права, в тому числі латинських єпархій (кк. 1066-1068). Коли справи розглядаються в таких спільних трибуналах, то слід застосовувати церковне право сторін. Необхідно зауважити, що єпископам Латинської або Східної Католицької Церкви не дозволяється передавати юрисдикцію на постійно або для окремих випадків при розгляді справ, що входять до їх сфери повноважень, трибуналові іншої співтериторіальної Католицької Церкви без згоди Апостольської Сігна- тури. Однак східний єпископ може призначити судового вікарія іншої єпархії як заступника судового вікарія своєї єпархії, наділеного владою призначати весь трибунал для розгляду даної справи. Вирок суду виноситиметься від імені того східного єпископа. В інших випадках Апостольський Престол погодився на прохання східних єпископів, що всі справи щодо подружжів, які беруть свій початок у власних єпархіях можуть розглядатися будь-яким латинським трибуналом, розміщеним в межах єпископської території. Вірні можуть безпосередньо звертатися до трибуналу, що знаходиться найближче до їхнього місця проживання.

Суд чернечих інститутів

Спори між фізичними і юридичними особами одного й того самого інституту посвяченого життя, у якому настоятелі мають владу управління (юрисдикцію), слід вислухати перед суддею або трибуналом, визначеним в уставі або статутах інституту. Якщо спори охоплюють інститути єпархіального права або подібні до тих, у яких настоятель не наділений владою управління, або між членом такого інституту та іншою фізичною або юридичною особою, то судить на першій інстанції єпархіальний трибунал (к. 1069).

Різноманітні норми

Трибунали повинні мати власні статути (к. 1070) і можуть звертатися по допомогу до інших трибуналів (к. 1071).

Компетентність судді

1.   Сщ самим три
2.   Які повинен 1 “раціоне п
3.   Кс апеляційнії

Колегіаль.

Закон

розглядаті

1.   Ко: про подр) великої єн позбавлен власної Ц
2.   Іни застерігає
3.   См инеможлш .тупеня, і митропол межами г призначит змозі, пов
4.   Пр відхиленн вироків і вирішуват цього, СП] вирішуват

Суди рід служ( зустрічає.\ 1. Q лредставл. ти допомі ці не мен іонічного

Для того, щоб суддя міг вирішити справу, подану на його розгляд, він повинен бути достатньо компетентним, відповідно до ступеня суду. Якщо справа безпосередньо спрямована на розгляд папи, наприклад, як зазначалося вище, то некомпетентність судді є абсолютною, тому будь-який вирок анулюється (к. 1072). В інших випадках некомпетентність може бути відносною, але рішення суду буде законно правосильним, якщо про відсутність компетенції не йшла мова до зав’язки спорів (litis contestatio — “літіс контестаціо”) (к. 1073 §§ 1, 2).

Вибір трибуналу

Рівні компетентності були вироблені римським правом приблизно дві тисячі років тому і згодом перейняті Церквою і цивільним правом. З елементарної справедливості, вони намагаються надати відповідачеві перевагу при захисті себе перед трибуналом, де він повинен її найефективніше використати.

1.   Позивач повинен надати свій позов трибуналові відповідача (actor se- quitur forum partis conventae — “актор секвітур форум партіє конвенцай”); якщо б останній мав різні суди, то вибір суду надається позивачу (к. 1073 § 3).
2.   Будь-хто може бути викликаний в трибунал постійного або тимчасового місця проживання (ratione domicilii — “раціоне доміціліі”) (к.1074). Який трибунал слід обрати, залежатиме від практичних міркувань, як наприклад, де справу можна вирішити якнайкраще тощо. Неосілий або бездомний (vagus — “вагус”) може звертатися до суду місцевості, де він в даний час проживає. Особа, постійне або тимчасове місце проживання або перебування якої невідомі, може бути викликана до суду позивача (к. 1075).
3.   Якщо продовжується спір, то справу можна віддати в суд того місця, де знаходиться спірна річ ( ratione rei sitae — “раціоне реі сіцай”).
4.   Якщо справа йде про умови договору (ratione contractus — “раціоне контрактує”), то позов можна подати там, де був укладений договір або там, де він повинен бути виконаний або там, де сторони домовилися наперед (к. 1077).
5.   У карних справах, навіть при відсутності обвинуваченого, його можна викликати у трибунал місця, де був скоєний злочин (ratione delicti patrati — “раціоне делікті патраті”) (к. 1078).
6.   Якщо справа стосується актів управління (ratione administrationis — “раціоне адміністраціоніс”), то сторону можна викликати туди, де виконувалось управління. У справах, що стосуються спадщини або побожних спадкоємців. сторони можуть судитися в трибуналі останнього постійного або тимчасового місця проживання заповідача (к. 1079).
7.  Якщо жодна з вищеназваних підстав не надає судді повноважень, то трибунал можна вибрати на підставі домовленості сторін за згодою вищої влади (к. 1080).
   
8.   Справи, які взаємозв’язані між собою, можуть розглядатися одним і тим самим трибуналом (ratione connexionis — “раціоне конекціоніс”) (к. 1081).
9.   Якщо компетентним є більш, ніж один трибунал, то розглядати справу повинен той, який набув компетентності раніше (ratione praeventionis — “раціоне прайвенціоніс”) (к. 1082).
10.   Конфлікти щодо того, який трибунал є компетентним, слід вирішувати апеляційним трибуналом того трибуналу, який раніше прийняв справу (к. 1083).

Колегіальний трибунал

Закон визначає певні справи такої трудності і важливості, що їх слід розглядати більш, ніж одному судді, тобто, Колегії суддів:

1.   Колегії трьох суддів застерігаються справи (1) про вузол свячення; (2) про подружні вузли, за винятком кк. 1372-1374; (3) про накладання кари великої екскомуніки, позбавлення уряду, повернення до нижчого ступеня або позбавлення духовного стану; (4) справи, окреслені партикулярним правом власної Церкви.
2.   Інші справи розглядаються одним суддею, хіба що єпархіальний єпископ застерігає справу для Колегії трьох суддів.
3.   Смерть священиків взагалі та кваліфікованих каноністів зокрема часто унеможливлює призначення до трибуналу трьох суддів, навіть для першого ступеня, як це вимагається правом. У таких випадках (1) патріарх, або (2) митрополит митрополичої Церкви свого права; або (3) митрополит поза межами патріархату може дозволити єпископові єпархіального трибуналу призначити одноосібного суддю-священика (пресвітера або диякона), який, по змозі, повинен обрати собі консультора і авдитора (також і миряни) (к. 1084).
4.   Процедурні акти можуть виконуватися головним суддею, за винятком відхилення прохань, вирішення рекурсу проти декрету голови; прийняття вироків і остаточних декретів. Колегіальні рішення першого ступеня повинні вирішуватися колегіально також і на апеляційному рівні (к. 1085). Подібно до нього, справи, розглянуті одноосібним суддею на першому ступені, повинні зігрішуватися колегіальним трибуналом на ступені апеляції (к. 1084 § 3).

Службовці трибуналу

Суви діють завдяки їхнім службовцям. Усі трибунали мають той самий гід службовців. Знайомлячись з службовцями єпархіального трибуналу, ми зустрічаємо службовців тр^буї-іаліз другого і третього рівнів.

1.  СуЬсеий віксг:-!. 5;vvv називався officialis [“офіціаліс. офіціал”],

—«ел ставляє ггл гіз: v ; hhv гганозіггь один трибунал. Він може ма-

1.   Справи, які взаємозв’язані між собою, можуть розглядатися одним і тим самим трибуналом (ratione connexionis — “раціоне конекціоніс”) (к. 1081).

озгляд, він уду. Якщо іазначалося сий вирок відносною, ність ком- нтестаціо”)

;но дві ти- елементар- ри захисті ати.

(actor se- ай”); якщо § 3).

імчасового 74). Який жклад, де (vagus — проживає, іння якої

зго місця,

іоне конт- ім, де він к. 1077). го можна patrati —

ationis — знувалось їдкоємців, ^часового

ажень, то ІЮ вищої

1.   Якщо компетентним є більш, ніж один трибунал, то розглядати справу повинен той, який набув компетентності раніше (ratione praeventionis — “раціоне прайвенціоніс”) (к. 1082).
2.   Конфлікти щодо того, який трибунал є компетентним, слід вирішувати апеляційним трибуналом того трибуналу, який раніше прийняв справу (к. 1083).

Колегіальний трибунал

Закон визначає певні справи такої трудності і важливості, що їх слід розглядати більш, ніж одному судді, тобто, Колегії суддів:

1.   Колегії трьох суддів застерігаються справи (1) про вузол свячення; (2) про подружні вузли, за винятком кк. 1372-1374; (3) про накладання кари великої екскомуніки, позбавлення уряду, повернення до нижчого ступеня або позбавлення духовного стану; (4) справи, окреслені партикулярним правом власної Церкви.
2.   Інші справи розглядаються одним суддею, хіба що єпархіальний єпископ застерігає справу для Колегії трьох суддів.
3.   Смерть священиків взагалі та кваліфікованих каноністів зокрема часто унеможливлює призначення до трибуналу трьох суддів, навіть для першого ступеня, як це вимагається правом. У таких випадках (1) патріарх, або (2) митрополит митрополичої Церкви свого права; або (3) митрополит поза межами патріархату може дозволити єпископові єпархіального трибуналу призначити одноосібного суддю-священика (пресвітера або диякона), який, по змозі, повинен обрати собі консультора і авдитора (також і миряни) (к. 1084).
4.   Процедурні акти можуть виконуватися головним суддею, за винятком відхилення прохань, вирішення рекурсу проти декрету голови; прийняття вироків і остаточних декретів. Колегіальні рішення першого ступеня повинні вирішуватися колегіально також і на апеляційному рівні (к. 1085). Подібно до цього, справи, розглянуті одноосібним суддею на першому ступені, повинні вирішуватися колегіальним трибуналом на ступені апеляції (к. 1084 § 3).

Службовці трибуналу

Суди діють завдяки їхнім службовцям. Усі трибунали мають той самий рід службовців. Знайомлячись з службовцями єпархіального трибуналу, ми зустрічаємо службовців трибуналів другого і третього рівнів.

1.  Судовий вікарій, який раніше називався [“офіціаліс, офіціал”],

представляє єпископа, але разом з ним становить один трибунал. Він може мати допоміжних судових вікаріїв. Судовий вікарій повинен бути священиком, у віці не менше тридцяти років, який повністю завершив професійне навчання з канонічного права й має докторський ступінь або принаймні є магістром (к. 1086).

1.   Єпископ повинен також іменувати інших суддів з числа священиків або дияконів. їх можна добирати з інших єпархій та з інших Церков свого права (к. 1102). Вони теж повинні бути докторами або магістрами канонічного права. Миряни, чоловіки або жінки, члени згромаджень з професійною кваліфікацією церковних суддів можуть призначатися суддями і займати місце у списку суддів поруч із головним клерикальним суддею (к. 1087). Коли справа розглядається колегією трьох суддів, то один з них повинен бути призначений ponens [“поненс” — “доповідачем”] або relator [“релатор” — “розповідач”], який повинен на зібранні суддів детально доповідати про справу і редагувати вирок (к. 1091). Для одноосібного судді можуть призначатися два консультори з- поміж вірних, які служитимуть радниками (к. 1089). Одноосібний суддя має права колегіального трибуналу і головного судді (к. 1092).

6. 1 бовців, 1 тарів д. експерти ляють С’ 7. І порадам] предстаї одній ос звичайні може в Однак, позивач прохани коротки] при доі складаю на будь докумен

Схі яких тр

Обов’яз

Зак погоджу мившис: знайти і він пові сторін і через Т]

Вс« стороні, не ДОТГ розгляд; не вист власної або спа ставити Він не

1.   Крім того, суддя або колегія суддів можуть призначити іншого суддю, тобто пресвітера диякона або мирянина, в якості авдитора або доповідача, в обов’язок якого входить збирати відомості і докази, необхідні для судового процесу (к. 1093). Такий авдитор відіграє важливу роль в швидкому і правильному вирішенні справи, представляючи суддям і захисникам вузла детально підготовлену справу, відповідно до потреб судового процесу, хоч не має повноважень стверджувати або відхиляти позов (к. 1093). Наприклад, в трибунали СІЛА призначили, крім священиків ще й мирян для виконання обов’язків, які на підставі права визначаються авдиторам. Такі особи, які пройшли підготовку на спеціальних курсах, рекомендуються Відділом канонічного права Католицького університету Америки у Вашінгтоні та іншими кано- ністами, які займаються судовою діяльністю. їх спонсорує Товариство канонічного права Америки. Такі можливості для продовження освіти надаються у різних місцях країни в літній або в інший зручний період року. Ці слухачі, крім своєї набутої спеціальності, часто одержують професійну підготовку з різних наук, що займаються вивченням людини, зокрема, психології й суспільної праці. Ці знання щодо розуміння і описання психологічних обставин партнерів є суттєвими в подружніх справах і мають велике значення для надання допомоги позивачам, які хочуть одержати анулювання подружжя на підставі дефекту згоди. Такі слухачі є тими особами, до яких парохи найбільше посилають позивачів з метою попередньої оцінки позову неправосильності.
2.   Захисник вузла — це необхідний службовець суду, який має підтримувати справи про дійсність подружжя (або свячення) до тих пір, поки він не буде переконаний що неправосильність була доведена не дивлячись на деякий сумнів. Він теж повинен дотримуватися тих самих академічних вимог, що й суддя (к. 1096). Вірні з числа мирян також можуть призначатися захисниками вузла. Захисник вузла повинен дбати про те, щоб вирок про неправосильність подружжя передавався апеляційному трибуналові для розгляду (к. 1368 § 2).
3.   Для складання протоколів усіх судових процесів призначають нотарів, з яких один буде архіваріусом, який відповідає за збереження документів і матеріалів справи (к. 1101). Своїми підписами вони офіційно засвідчують автентичність документів і матеріалів, що стосуються даної справи.
   
4.   Трибунал, який добре забезпечений персоналом, має допоміжних службовців, таких як промотора справедливості (кк. 1094, 1095, 1097-1100) і секретарів для виконання канцелярської роботи. В трибуналі також працюють експерти — психологи, психіатри, радники з питань подружжів, які представляють суддям відомості та думки, які допомагають судові приймати рішення.
5.   В судовому процесі сторони мають право користуватися допомогою і порадами правових експертів — радників із питань права або абвокатів і бути представленими уповноваженими. Переважно ці дві функції завжди поєднані в одній особі. Лише сторони можуть обирати собі адвокатів і уповноважених, але звичайно трибунал призначає одного для позивача, тоді як захисник вузла може в подружньому судовому процесі виступати як повірений відповідача. Однак, якщо доказ про недійсність подружжя є виразним і очевидним, то позивачеві не потрібно повіреного. Повірений готує для свого клієнта прохання, допомагає збирати необхідні документи і теж може готувати короткий виклад справи з пропозиціями для використання їх під час процесу при допитуванні іншої сторони і свідків. Він може бути присутнім при складанні зізнання під присягою цими особами і перевіряти матеріали справи на будь-якій стадії судового процесу. Суд повинен надати повіреному усі документи і повідомлення, які його клієнт повинен одержати.

Норми для трибуналів

Східний Кодекс поміщає в наступних вісьмох розділах правила, згідно яких трибунали, їх службовці і персонал повинні виконувати свої обов’язки.

Обов’язки суддів та інших службовців суду

Законодавець застерігає єпископів, щоб вони переконували вірних мирно погоджувати спори, однак, по-справедливості. На початку справи, познайомившись зі сторонами, суддя повинен запропонувати, щоб сторони старалися знайти справедливе рішення і, там де є надія на мирне полагодження справи, він повинен особисто співпрацювати з ними. В спорах щодо приватного майна сторін суддя повинен запропонувати вирішення проблеми через угоду або через третейський суд (к. 1103).

Все ж таки, компетентний суддя не може відмовити в своїй послузі стороні, яка законно цього домагається. Однак, він повинен відмовити тим, хто не дотримується відповідних правових норм. Він не може прийняти для розгляду ніяку справу, якщо зацікавлена сторона або промотор справедливості не виступили з позовом (к. 1104). Під час процесу він не може подавати з власної ініціативи докази або протести, хіба що мова йде про інтереси Церкви або спасіння душ (к. 1105). Суддя та інші службовці трибуналу не повинні ставитися упереджено або з прихильністю до однієї із сторін (кк. 1107-1109). Він не може приймати рішення у справі, в якій він особисто зацікавлений. Це
стосується осіб, які зв’язані з ним кровною спорідненістю, посвояченням, опікунством, близькою дружбою, неприязню, надією на вигоду або шкоду (к. 1106). Ні суддя, ні інші службовці або персонал, не можуть приймати ніяких подарунків в ході справи (к. 1114).

Уповновао

Уповн чений стор єпископом повіреним, нім знавце брати учас

Кожне це прохан припиняті років пог. слідуватис: деклараці перегляну з метою в 1149-1157;

Позови

Секве

В су, безпечном вимогу П{

Позоі

Цей правом. V

Позоі

Для

необхідно

Застере:

Заст< завжди м

Суддя повинен дбати, щоб справа закінчилася у відведений для цього час. тобто щоб на першій стадії вона не затримувалася більше року, а на другій — не більше шести місяців (к. 1111). Усі особи, зайняті в судовому процесі, повинні дати обіцянку, що будуть вірно і сумлінно виконувати свій обов’язок (к. 1112). Вони теж зобов’язані зберігати таємницю (к. 1113).

Справи слід розглядати в такій послідовності, в якій були подані і внесені в реєстр, хіба що якась з них вимагає швидшого полагодження через якусь особливу причину (к. 1117).

Якщо є застереження до компетентності судці, то суддя сам повинен вирішити, чи це застереження є оправдане. Якщо сторона не приймає його, то апеляційний суд повинен вирішити це протягом п’ятнадцяти днів (кк. 1118-1122).

Закон або суддя, а також сторони, можуть встановлювати для певних актів часові терміни, навіть визначений день (наприклад, 31 березня) або визначений період часу (наприклад протягом ЗО днів) (к. 1124). Трибунал повинен засідати у постійному місці і у визначений час (к. 1125). Трибунал має юрисдикцію лише на території, для якої він був створений, але розслідування і збирання доказів можна проводити теж поза межами території, за згодою місцевого ієрарха (кк. 1126-1128).

Особливістю церковного судового процесу є, як правило, те, що на засідання не допускаються будь-які особи, а лише ті, які передбачені законом, або яких суддя визнає необхідними для ведення процесу (к. 1129). Канонічна процедура вимагає записів у письмовій формі, усні обговорення теж потрібно записувати. При необхідності слід використати тлумача (кк. 1129,1130). Матеріали судових засідань діляться на ті, що стосуються суті питання (acta causae — “акта кавзай” означає “акт справи”), такі як документи, вирок і на ті, які є процедурними актами (acta processus — “акта процесус”), такі як виклики в суд, подання документів тощо (кк. 1131-1133).

Сторони

Позивач і відповідач

Кожна особа, охрещена або неохрещена, може виступати перед судом. Відповідач, який був законно викликаний, повинен відповідати (к. 1134); якби він відмовився співдіяти, то ця відмова була б спрямована проти нього. Хоч позивач і відповідач установили уповноваженого або адвоката, вони зобов’язані з’явитися в суд, відповідно до припису права або судді (к. 1135). Неповнолітні і ті, що несповна розуму, повинні виступати в суді тільки через своїх батьків або опікунів (кк. 1136, 1137). Юридична особа виступає в суді через свого законного представника (к. 1138).

Уповноважений і адвокат

освояченням, опі- ' шкоду (к. 1106). риймати ніяких

їй для цього час, У, а на другій - довому процесі, и свій обов’язок

подані і внесені ГНЯ через якусь

і повинен вирі- іє його, то апе- кк. 1118-1122).

"и для певних березня) або

1.  . Трибунал
2.  . Трибунал й, але розслі-

території, за

°> те, що на чені законом,

?). Канонічна теж потрібно 1129,1130). итання (acta , вирок і на с”), такі як

Уповноважений (повірений) — це особистий представник, вільно призначений стороною. Адвокат — це кваліфікований радник, допущений до практики єпископом. Адвокат також, звичайно, є уповноваженим й тому називається повіреним. Він повинен бути доктором канонічного права або взагалі справжнім знавцем права, а також католиком, хіба що єпископ дозволяє некатоликові брати участь у судовому процесі (кк. 1139-1148).

Позови й застереження

Кожне право можна забезпечувати позовом або застереженням. Позов — це прохання про захист певного права. Право подавати позов у суд може припинятися за давністю, згідно приписів права. Карні позови після трьох років погашуються за давністю й після того часу злочин не може переслідуватися судом. Позови щодо стану осіб ніколи не погашуються за давністю: декларація про недійсність подружжя або свячення може завжди бути переглянутою. Відповідач (або звинувачений) може подавати зустрічний позов з метою відвернення взагалі або принаймні зменшення домагань позивача (кк. 1149-1157).

Позови

Секвестр

В суд можна звернутися з позовом, з метою розмістити якусь річ у безпечному місці, заборонити користування якимсь правом або забезпечити вимогу проти якогось акту відповідача (кк. 1158-1161).

Позови про посідання

Цей позов стосується володіння якоюсь річчю або користування якимось правом. Його слід вирішувати відповідно до цивільного права (к. 1162).

ред судом. 434); якби нього. Хоч зобов’язані повнолітні »їх батьків ?рез свого

Позов про утримання

Для того, щоб одержати забезпечення для утримання особи, позов необхідно розглядати у найбільш вигідний для неї спосіб (к. 1163).

Застереження

Застереження — це засіб захисту, який використовує відповідач. Його завжди можна подавати, наприклад, що позов погашений давністю; що суд не
є компетентний; що суддя перейшов на чиюсь сторону тощо. Застереження потрібно подавати, як правило, до зав’язки спорів (litis contestatio — “літіс контестаціо”).

•   Вступ
•   Чотири сі
•   Звичайниі
•   Прохані
•   Судовиі
•   Зав’язк;
•   Припин
•   Докази
•   Побічні
•   Оголош
•   Постанс
•   Оскарж
•   Стан ос;
•   Судові
•   Виконаї
•   Сумарний

- Скор

Спірни дичними о чинця. Под немає спор

Способи уникнення судів

Судові позови забирають багато часу, коштовні і часто виходять поза межі прав, які застережені судовому процесові. Наслідуючи приклад цивільного права, Східний Кодекс пропонує спосіб уникнення обтяжливих позовів через угоду і третейський суд.

Примирення

Компроміс або примирення (ЬгатасИо — “транзакціо”) — це погодження справи самими сторонами. У примиренні потрібно дотримуватися цивільного права місця, де вона досягається (к. 1064). Об’єктом погодження не можуть бути речі і права, які стосуються суспільного добра (к. 1165). Витрати, яких вимагає примирення, повинні сплачуватися обидвома сторонами по половині, хіба що вони домовилися по-іншому (к. 1166). Суддя не повинен займатися пошуком компромісу особисто, а має це доручити іншій особі, знавцеві права (к. 1167).

Третейський суд

Якщо обидві сторони погоджуються, то вони можуть розв’язати свій спір за допомогою третейських судів, обраних ними і яким вони дають право прийняти остаточне рішення. Навіть якщо третейський суд ще не часто застосовується, все ж таки йому приділяється значна увага (кк. 1168-1184).

 

Судові

1.   Встї, суду відпс (кк. 1185-'
2.   Док навідних і підставі сві
3.   Дис, і оцінюють
4.   Вирі вироку, а і

РОЗДІЛ 52 СПІРНИЙ ПРОЦЕС

до. Застереження неэГайо — “літіс

годять поза межі слад цивільного їх позовів через

це погодження гися цивільного !ННЯ не можуть Витрати, яких (И по половині, инен займатися знавцеві права

їзати свій спір і дають право ще не часто . 1168-1184).

(кк. 1185-1356)

•   Вступ
•   Чотири стадії судового процесу
•   Звичайний спірний процес
•   Прохання про відкриття справи (кк. 1183-1189)
•   Судовий виклик і повідомлення (кк. 1190-1194)
•   Зав’язка спору (кк. 1195-1198)
•   Припинення, анулювання і відмова від спору (кк. 1199-1206)
•   Докази (кк. 1207-1266)
•   Побічніні справи (кк. 1267-1280)
•   Оголошення актів, закриття і обговорення справи (кк. 1281-1289)
•   Постанови суду (кк. 1290-1301)
•   Оскарження вироку (кк. 1302-1321)
•   Стан осудженої речі, поновлення у первісний стан і протиставлення третього (кк. 1322-1333)
•   Судові витрати і безплатний правовий захист (кк. 1337-1343)
•   Виконання вироку (кк. 1337-1342)
•   Сумарний спірний процес (кк. 1343-1356)

- Скорочений процес

Вступ

Спірний процес спрямований на вирішення спорів між фізичними і юридичними особами; карний процес - на покарання або відновлення прав злочинця. Подружній процес відбувається як спірний процес, хоч між подругами немає спору, а лише є декларація, про дійсність або недійсність їх подружжя.

Чотири стадії судового процесу

Судовий процес проходить чотири стадії:

1.   Вступна стадія - охоплює подання і прийняття позову, виклик до суду відповідача, зав’язку спору, яка визначає предмет або об’єкт спору (кк. 1185-1206).
2.   Доказова стадія - включає в себе збирання і представлення доказів, навідних питань, оголошення актів і офіційних висновків, зроблених на підставі свідчень (кк. 1207-1280).
3.   Дискусійна стадія, коли робиться короткий виклад справи, вивчаються і оцінюються аргументи (кк. 1281-1289).
4.   Вирішальна стадія містить в собі підготування, оголошення і виконання вироку, а також можливої апеляції (кк. 1290-1342).

Звичайний спірний процес

Зав’язі (кк. 1

необхіл об’єкту може і чини, : суддя доказів цесах, років: це запі

Призу (кк. 1

П]

різні с втрата поки с Аі

процес

“переїм

РІШЄНЕ

зібрані процес трапля суду с Церкві

З]

цього

письм<

Доказ (кк. 1

П

Т

справі факт Є НЄЗс

може

Прохання про відкриття справи (кк. 1183-1189)

Позовна скарга [libellus — “лібелус”]

Позовна скарга — це прохання, що подається до трибуналу з метою громадського визнання і захисту прав позивача (actor — “актор”). Найкраще, щоб її підготував адвокат або авдитор, який знає, якого змісту вона повинна бути та які дані необхідно подати, щоб суд зміг винести рішення у випадку, коли таке прохання буде прийняте взагалі або коли є якась надія на успіх. Крім усіх даних щодо позивача і відповідача необхідно описати спірну справу, як слід доказати її. Потрібно теж вказати, чому позовна скарга подається саме до цього специфічного трибуналу.

Прийняття судом

Впевнившись у своїй компетенції, суддя протягом ЗО днів повинен вирішити, чи він допускає чи відкидає (і чому) прохання. Якщо він його відкидає, то позивач протягом 10 днів має право подати рекурс до апеляційного трибуналу або до цілої колегії суддів у випадку, якщо відмова надійшла від головного судді. Якщо протягом одного місяця суддя не прийняв і не відкинув скаргу, то зацікавлена сторона може наполягати, щоб суддя виконав своє завдання. Якщо протягом десяти днів немає відповіді, то вважається, що прохання прийняте.

Судовий виклик і повідомлення про судові акти (кк. 1190-1194)

Судовий виклик. У відповідності з давнім правовим принципом audiatur et altera pars (“аудіатур ет алтера парс” — “інша сторона теж повинна викликатися до суду”), відповідач повинен бути запрошений до суду протягом двадцяти днів від дня прийняття позовної скарги. Якщо відповідач не погоджується прийти в суд, то суддя повинен видати декрет, згідно якого судовий процес відбуватиметься без відповідача. Якщо справу виклику іншої сторони вирішено, то суд може проходити і ніщо не повинно заважати роботі трибуналу або судді; тепер переривається дія давності, ведеться судовий процес, під час якого не можна вносити ніяких змін (Ute pendente, nihil innovetur — “літе пенденте, нігіл іноветур”).

Зав’язка спору (litis contestatio)

(кк. 1195-1198)

Litis contestatio. Тепер вже потрібно точно визначити об’єкт спору; необхідно теж позбутися сторонніх або недоречних спорів. У визначенні об’єкту спору беруть участь обидві сторони. Один раз вже визначений, він не може бути правосильно змінений, хіба що новим декретом, з поважної причини, на прохання однієї сторони і за узгодженням з іншою. Після цього суддя повинен призначити сторонам відповідний термін для представлення доказів і контрдоказів. Звичайно, зав’язка спору, особливо в подружніх процесах, визначається стислим формулюванням, яким користуються вже тисяча років: “Чи подружжя між А. Б. та В. Г. є недійсним на основі..?“ Відповідь на це запитання дається вироком “стверджується” або “заперечується”.

Призупинення, анулювання і відмова від спору (кк. '1199-1206)

Припинення. Під час судового процесу сторонам можуть перешкоджати пізні обставини, такі як смерть, погіршення розумової здатності, зміна стану, зтрата уряду. У такому випадку, розгляд справи припиняється до того часу, поки спадкоємець або його наступник не буде визначений.

Анулювання. Якщо сторони, не маючи ніякої перешкоди, не здійснюють процесуального акту протягом шести місяців, настає анулювання (peremptio — "перемпціо”) об’єкту спору. Анулювання погашує акти процесу (декрети і рішення, які рухають судовий процес), а не погашує акти справи (матеріали, зібрані і представлені для визначення і доказу об’єкту спору). Коли судовий процес знову відновлюється, то використовуються останні. Анулювання нерідко трапляється в подружніх процесах, коли позивач з нетерпінням очікує вироку гуду або вважає, що його вимога буде відкинута і укладає подружжя поза Церквою.

Зречення. Позивач завжди може відректися від судового процесу, якщо :іього не заперечує відповідач і приймає суддя. Усі ці акти слід виконати .исьмово у правовій формі і скріпити підписами відповідних осіб.

Покази

(кк. 1207-1266)

Принципи

Тягар доказів падає на того, хто подає заяву. Не вимагають доказу такі :прави, (1) які припускає сам закон (к. 1265). Припущення існує тоді, коли закт приймається як дійсний або недійсний, з огляду на те, що інший факт незаперечний. Припущення може виникати на підставі щоденних фактів або оже бути зроблене на підставі права (presumptio iuris — “пресумпціо юріс”),

як наприклад, належно підготовлений документ засвідчує про його зміст, але все ж таки, можливо навести і протилежний доказ. Presumptio iuris et de jure [“пресумпціо юріс ет де юре” — “припущення на підставі права і те, яке допускається правом”] є таке припущення, яке не допускає протилежного доказу. Наприклад, після смерті одного з подругів припускається, що по- пРав

огля,

нота

боят:

дружжя на підставі права було правосильним й не допускається протилежне твердження.

1.  Факти, стверджені однією стороною і прийняті іншою, не вимагають доказів, хіба що їх вимагає суддя. Припускається, що через певні причини між для

сторонами може виникнути таємна угода на шкоду іншим або законові.

рокії

Види доказів та^Г

Існують різні види доказів: (1) заява сторін; (2) документи; (3) свідки і ^в*д

свідчення; (4) оцінка експертів; (5) судовий огляд; (6) припущення. свят

ВІДНІ

Заява сторін (кк. 1211-1219) інфс

Допитування. Представлення обох сторін може бути достатнім, щоб суддя

міг прийняти рішення. Інколи необхідно провести додаткове опитування: у зазд

. . . . викл

подружніх процесах цього вимагається відповідно до приписів права, якщо

промотор справедливості або захисник вузла представлять питання, які треба Д0В11

поставити сторонам; суддя повинен опитати їх додатково. їх можуть попросити

підтвердити свої зізнання, склавши присягу.

праї

д хвор

Судове визнання q

Це твердження проти себе щодо предмету спору під судом, зроблене будь- якою стороною з власної волі або на запитання судді. У випадку, коли існує можливість змови між такими сторонами або справа стосується громадського добра, то суддя повинен прийняти визнання лише при наявності інших елементів, які підтверджують визнання.

виш буді таєм

ВОН]

пит<

Доказ з допомогою документів

(кк. 1220-1227) F

IX Н

на і

Документи. Під цією назвою мають на увазі не тільки публічні документи — письмові свідчення церковних або світських властей, але й приватні потї

документи — письмові свідчення приватних осіб, у тому числі і самих сторін.

Усі документи є предметом детального вивчення суддею та експертами.

чуте

свід

мож

бовс

Свідки і свідчення (кк. 1128-1254)

Обов’язок свідчення. Свідки, яких допитує суддя, зобов’язані казати іравду. Від обов’язку давати свідчення звільняються: (1) священнослужителі з яду на їх священнослужіння; цивільні службовці, лікарі, акушерки, адвокати, отарі та інші, які зобов’язані зберігати професійну таємницю. (2) Особи, які зяться неслави, небезпечних переслідувань та іншого лиха як для себе так і лля своїх подругів та близьких родичів.

Особи, які можуть бути свідками. Неповнолітні молодші чотирнадцяти років та розумово відсталі не можуть бути свідками, хіба що відносно них уддя видасть окремий декрет. Давати свідчення не можуть: сторони в справі га їх представники, суддя та його помічники, адвокат та інші помічники. Свідчити теж не можуть і священики стосовно того, що вони дізналися із :вятої Сповіді, навіть якщо каянник просив про виявлення цього. Те саме зідноситься і до тих, хто якимось чином почув сповідь.

Представлення свідків. Той, хто представляє свідка, повинен подати всю інформацію про нього, а також і свідчення, яке необхідно виявити при опитуванні. Імена свідків повинні бути доведені до відома обидвох сторін заздалегідь, за винятком надзвичайної ситуації, надаючи можливість судді зиключити їх як таких, що схилилися до однієї із сторін, або не викликають довір’я.

Місце свідчення. Звичайно свідки дають зізнання в трибуналі. Кардинали, патріархи, єпископи та інші особи, що користуються привілеями цивільного права, можуть бути допитані у вибраному ними місці. Те саме стосується хворих, монахинь у монастирі, ув’язнених або по-іншому затриманих осіб. Сторони можуть бути присутніми при опитуванні свідків лише у виняткових випадках, тоді як їхні адвокати або уповноважені можуть бути присутніми будь-коли, хіба що суддя може не допустити їх з огляду на дотримання таємниці.

Спосіб опитування. Кожного свідка слід опитувати індивідуально, але вони можуть бути зібрані разом, коли виникає необхідність обговорити питання, які містять розходження. Опитування здійснюється суддею або делегованим авдитором у присутності нотаря або захисника вузла. Свідки зобов’язані говорити тільки правду. їх можуть попросити скласти присягу, але їх не можна заставляти зробити це. Також дозволяється записування розмови на магнітофоні, але свідчення з плівки необхідно переписати на папір і потрібно підписати тим, хто дають свідчення.

Оцінка свідчень. При оцінці свідчень суддя повинен брати до уваги репутацію особи; чи свідчення дане на підставі власного знання, чи на підставі чуток або думок свідка; чи свідок є надійний, стійкий, послідовний у своїх свідченнях; чи свідок має інші доказові елементи. Свідчення одного свідка не можуть бути повним доказом, хіба що мова йде про свідчення щодо службового обов’язку або якщо обставини пропонують щось інше.

Думка експертів

1.   1

визна

випра

розгл:

2

предс

' ч

и

якась на пі,

Оголі

(кк.

(

І

катак

коли

яким

засте

бачи'

СПІВЕ

ПОЗОІ

вида( ДОпу< для і і за} часу, пови та сі такі відра

(кк. 1255-1262)

Відносна необхідність. Допомогою експертів слід користуватися тоді, коли потрібні їх оцінки і думки, оперті на досвід або знання, для того, щоб на підставі припису закону або судді встановити якийсь факт або пізнати справжню природу речі. Суддя призначає експертів після переслуховування і на пропозицію сторін.

Робота експертів. Суддя повинен точно визначити питання, над якими мають працювати експерти, а також слід переслати експертам відповідні акти і матеріали справи. Суддя повинен зважити висновки експертів, а приймати рішення повинен тільки після загального вивчення усіх фактів. Сторони можуть пропонувати додаткових приватних експертів.

Відвідання місця і судовий огляд (кк. 1262, 1263)

Інколи доцільно, щоб суддя (судді) оглянув місце, яке спричинилося до виникнення спору, і оцінив усі фізичні обставини, які мають відношення до спору.

Припущення

(кк. 1265, 1266)

Встановлення. Особа, яка має законне припущення на користь свого твердження, звільняється від тягару доказів; вона тоді переходить на протилежну сторону для спростування. Суддя теж може допускати припущення, які не встановленні на підставі самого права, оскільки вони виникають із певного і визначеного факту, який безпосередньо пов’язаний із головним предметом спору.

Побічні справи (кк. 1267-1280)

Визначення

Побічна справа виникає тоді, коли після початку процесу, пропонується питання, яке стосується справи в такій мірі, що дуже часто його слід вирішувати перед головною справою. Такі питання відносяться, наприклад, до виключення певних свідків або засобів доказів. Суддя повинен якнайшвидше вирішити чи запропоноване побічне питання може мати підставу і зв’язок із головною справою. Якщо воно визнається суттєвим, то слід вирішувати його тимчасовим вироком або декретом.

Види побічних справ

1.   Сторони, які не з’являються в суд. Якщо позивач не з’явився у час, визначений для зав’язки спору, або відповідач не з’явився і не подав достатніх виправдань, то суддя повинен оголосити їх упертими і продовжувати дальший розгляд справи без них.
2.   Участь третьої сторони у справі. Вимагається, щоб така сторона представила позовну скаргу, в якій обгрунтовано право на участь.
3.   Спроби під час суду. Якщо під час судового процесу була представлена якась річ, що є шкідливою для однієї або обидвох сторін, то її слід позбутися на підставі тимчасового декрету.

Оголошення актів, закриття і обговорення справи (кк. 1281-1289)

Оголошення актів

Коли вже зібрані докази, суддя повинен дозволити сторонам та їх адвокатам переглянути в канцелярії трибуналу акти, які їм ще не відомі. Однак, коли справи стосуються громадського добра, він може обмежити коло осіб, яким будуть показані певні акти, не порушуючи при цьому права захисту. Таке застереження є особливо важливим для подружніх справ, де сторона може бачити свідчення проти її інтересів, подане другом, родичем, членом сім’ї, співпрацівником, ворогом тощо, яке може привести до подання цивільних позовів за наклепи. Сторони можуть доповнити основні докази додатковими.

Закриття справи

пропонується :то його слід наприклад, до якнайшвидше зу і зв’язок із рішувати його

Після закінчення часу, визначеного суддею для перегляду актів, суддя видає декрет про закриття справи. Лише у виняткових випадках суддя може допустити додаткові докази. В декреті про закриття справи суддя визначає час для подачі захистів або зауважень. Після взаємного обміну матеріалами захисту і зауваженнями, сторони можуть представити відповіді протягом короткого часу. У випадку необхідності, захисник вузла або промотор справедливості повинен обговорити справу із суддею. Оскільки взаємовідносини між суддею та сторонами разом з їх представниками вцілому носять не ворожий характер, такі додаткові захисти і зав’язки мало застосовуються, що дозволяє судді відразу виносити вироки.

Постанови суду

(алій

(кк. 1290-1301) дикц

Якість вироку

Судовий процес закінчується вироком суду — остаточним вироком. Для Ост

винесення вироку суддя або більшість колегіального трибуналу повинні (кк.

виходити із моральної впевненості щодо справи, яка вирішується. Моральна впевненість — (1) це впевненість, яка виключає будь-який слушний сумнів щодо правильності прийняття рішення; (2) вона може випливати тільки з

доказів, пред’явлених в актах; (3) якщо їй не суперечать жодні законні

• • •• / / \ 3 äCT с

правила, то суддя оцінює свідчення відповідно до своїх переконань, (4) при

сумніві він повинен відкинути її, хіба що дана справа користується прихиль- ’

ністю права (favor iuris — “фавор юріс”) (пор.: к. 779). леня

Зміст вироку ^тор

идет

Візьмемо за приклад зміст вироку в декларації про недійсність подружжя: огол

1.   ВСТУП. Він виражає серйозний характер декларації, яка засвідчує, що

певне подружжя не є правосильним союзом. Тут подається дата, місце, назва 1302

трибуналу, ім’я Верховного Архієрея або патріарха, місцевого єпископа, суддів, [“кві

позивача і відповідача, імена їх адвокатів і уповноважених, а також ім’я нове

захисника вузла. Після цього зазначається дата і місце вінчання та причина, чому подружжя визнане неправосильним. мож

1.   ФАКТИ. Після подачі усієї інформації, щодо осіб позивача і відповідача Неді

(час і місце народження, хрещення, вінчання, діти, тривалість співпроживання, або

цивільне розлучення) суд встановлює правову основу своєї юрисдикції. За цим Неді

подається короткий опис факту, хоч вимагається повний опис для того, щоб вим<

знати, яке слід прийняти рішення по справі. У випадку суперечливих тверджень стосовно того, чи мали місце певні факти, викладені однією із

сторін, про це теж слід записати.

1.   ЗАКОН. Закони, які визначають основу, на якій подружжя вважається неправосильним, необхідно викласти у короткій і послідовній формі. Ця спрг

частина звичайно просто повторюється в інших вироках, винесених на тій же що

підставі недійсності. суд;

1.   АРГУМЕНТ. Факти і закон в даний .час суперечать одне одному. той

Свідчення на користь недійсності, як і ті, що проти неї, містяться в переліку, одеї

а також додається їх оцінка. Подаються посилання на різні докази, свідчення enoj

сторін, свідків, експертів, документи тощо. Також записується і оцінюється піде

думка, позитивна або негативна, захисника вузла. мож

1.   ВИРОК. Прийнявши рішення, суддя або судді оголошують вирок у вит:

такій же урочистій формі, у якій розпочали вирок. Тоді повторюється питання, неої

яке ставилося при зав’язці спору: “Чи подружжя між А. Б. і В. Г. було при:

недійсним на основі..?“ і дається на нього відповідь - “позитивну” або “негативну”.

Суд може додати побічні рішення, такі як витрати суддів, або в юрисдикціях, де це застосовується, грошові або інші наслідки, які стосуються сторін (аліменти, опіка над дітьми тощо).

Оскарження вироку (кк. 1302-1321) Скарга про недійсність вироку

Така скарга про недійсність вироку твердить про те, що неправильно застосовувалися процедурні правила, тому подається апеляція з посиланням на те, що вирок, по суті, несправедливий або невірний. Вирок може бути недійсним в одному з трьох випадків: (1) недійсність судових актів, встановлених позитивних правом, які не зазнали оздоровлення навіть тоді, коли сторона знала про них, але тепер оздоровлюються самим вироком, якщо йдеться про приватне добро; отже, їх не можна представляти після того, як оголошено вирок.

1.   Підстави, які не підлягають оздоровленню (перелічуються в каноні 1303), анулюють вирок, недійсність якого посилається на querela nullitatis [“кверела нулітатіс” — “скарга про недійсність”], для яких можлива подача нового позову перед тим, як суддя оздоровить їх.
2.   Недійсність, яку можна оздоровити, (перелічуються в каноні 1304), можна усунути суддею з його власної ініціативи або на прохання сторони. Недійсність після трьох місяців теж відразу оздоровлюється. Захисник вузла або промотор справедливості теж можуть подати скаргу про недійсність. Недійсність вироку, в який не можна внести поправки, служить основою для вимоги відмінити вирок. Скаргу можна подавати разом з апеляцією.

Апеляція

на тій же

Сторона, яка відчуває себе покривдженою вироком, а також промотор справедливості і захисник вузла мають право апелювати до вищого судді, хіба що приписи права заперечують це (пор. к. 1310). Апеляцію слід подавати судді, який оголосив вирок, протягом 15 днів від дня оприлюднення вироку; той самий суддя повинен передати матеріали до вищого суду. Суддя, який одержав апеляцію, повинен розглянути її протягом одного місяця. Зав’язка спору триває ще від попереднього судового процесу, тому не вводяться нові підстави, за винятком справ у подружньому процесі. Покривджена сторона може вирішити не подавати апеляцію, а якщо вже подала, то може відмовитися від неї. У справах щодо декларації про недійсність подружжя, необхідно завжди подавати апеляцію про перегляд у вищий суд. Апеляція припиняє виконання вироку.

Стан осудженої речі, поновлення у первісний стан і протиставлення третього (кк. 1322-1333)

надання відшкодуі спір; (5) шкодуван

Виконана (кк. 133'/

Виро виконанні Перед ро трибунал відповідні свого пра; через ког ступені П] вироку нг

Скорочеь

Для запровадз Кодексу л коли праї скорочено ляються і записуютї вирок. Це щоб закої дотрималі перед циі шальні п хрещення дружжя присутно< хіальну і дозволяє

Res Judicata [“Pec юдіката” — “осуджена річ”]

Спірна справа вважається осудженою, коли: (1) другий вирок підтвердив перший; (2) якщо апеляція не була подана протягом визначеного часу; (3) якщо в апеляції відмовили або її анулювали; (4) якщо вирок не дозволяв подачі апеляції. Справи щодо стану осіб, як наприклад, про правосильність подружжя, про свячення або про розлучення подругів ніколи не можуть переходити у стан осудженої речі.

Restitutio in Integrum [“Pec ін інтегрум” —

“повернення в первісний стан”]

Цілковите поновлення в первісний стан надається проти вироку, який перейшов у стан осудженої речі (res iudicata — “pec юдіката”), при умові, якщо існують очевидні докази про його несправедливість. Такий випадок може трапитися, якщо (1) вирок грунтується на фальшивих доказах; (2) якщо знайдено документи, що вимагають протилежного рішення: (3) якщо однією стороною був вчинений обман; (4) якщо очевидно знехтувано приписами закону; (5) якщо вирок суперечить іншому вирокові, що перейшов у стан осудженої речі. Про повернення в первісний стан слід вносити клопотання протягом трьох місяців; воно припиняє ще нерозпочате виконання вироку.

Протиставлення третьої сторони. Особи, які не були сторонами у судовому процесі, можуть теж боятися порушення своїх прав на основі остаточного вироку. Вони можуть просити про компенсацію в судді, який виніс вирок, або в апеляційному трибуналі. Шкода, до якої пред’являється претензія, повинна випливати із серйозності шкідливості вироку, якщо його необхідно виконувати. Якщо суддя визнає ці претензії, то відповідно слід змінити вирок.

Судові витрати і безплатний правовий захист (кк. 1334-1336)

Види витрат

В більшості країн світу Церква оплачує ь ітрати судової системи за рахунок добровільних пожертвувань вірних, до яких слід додати оплати за різні послуги і податки, які виплачуються сторонами, що беруть участь в судовому процесі. Для того, щоб ці надходження були справедливими і рівними, трибунал зобов’язаний мати власні статути, які визначають їх. Про такі статути йде мова у каноні 1335. Вони повинні встановити приписи про: (1) компенсацію за судові витрати; (2) про винагороду повіреним, адвокатам, експертам, та перекладачам, а також про повернення коштів свідкам; (3) про
надання безплатного правового захисту або зменшення коштів; (4) про відшкодування втрат тим, хто програв, особливо тим, хто затіяв зловмисний спір; (5) про грошовий вклад, щоб гарантувати витрати і можливі відшкодування.

Виконання вироку (кк. 1337-1342)

Вирок, який перейшов у стан осудженої речі, може бути переданий для виконання, хіба що було подане клопотання про повернення у первісний стан. Перед розглядом справи про цілковите відновлення суддя або апеляційний трибунал можуть обумовити тимчасове виконання вироку або оплату за відповідне припинення або інші потреби. Якщо партикулярне право Церкви свого права не постановляє інакше, то виконувати вирок повинен особисто або через когось іншого єпископ єпархії, де було винесено вирок на першому ступені процесу. Якщо йдеться про інститути посвяченого життя, то виконання вироку належить настоятелеві, про що визначено у статутах або в уставі.

Сумарний спірний процес

(кк. 1343-1356)

Скорочений процес

Для того, щоб спрощувати процес досягнення справедливості, у Кодексі запроваджено скорочений процес, який у відповідній секції Латинського Кодексу подається під назвою усний спірний процес. Його можна застосовувати, коли право не вимагає звичайного процесу, або коли сторона виразно вимагає скороченого. В такому сумарному судовому процесі докази переважно пред’являються в особистих пояснювальних документах і в усному розгляді, з яких записуються тільки найважливіші. При цьому суддя в змозі відразу оголосити вирок. Цей процес використовується, наприклад, у деяких країнах для того, щоб законно оголосити неіснуючими подружжя, укладені католиками, які не дотрималися приписаної обов’язкової форми вінчання, як наприклад, вінчання перед цивільним суддею або некатолицьким священнослужителем. Усі вирішальні пункти повинні засвідчуватися документами окремо (католицьке хрещення, некатолицьке вінчання, відсутність послідовного узаконення подружжя в Католицькій Церкві). Документи заповнюються католиком у присутності пароха, який з детальним формулюванням передає їх в єпархіальну канцелярію або трибунал, який згодом видає декрет, що тепер дозволяє католикові одружуватися в Церкві з іншою особою.

РОЗДІЛ 53 ДЕЯКІ СПЕЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ

ДЕЯКІ сг

наслідки.

займатиі

дивлячис

чисто ці

побічні і

особові

знаходяті

як напрі

відноситі

Сході.

Вибц недійсної декілька тому, де

1.   Т]

єпархії, і

Саме міс:

якою зді

священиь

Церков

пристосої

підставі

обставин;

благослої

делегував

трибунал

здійснюва

Коли гословилс налом в подружжю

Якщс

некатолиі

цивільниі

католико

католицьк

1.   ТР

інший паї два партн різних юр безумовно

(кк. 1357-1400)

•   Подружні процеси (кк. 1357-1386)
•   Справи про визнання недійсності подружжя (кк. 1357-1377)
•   Справи про сепарацію подругів (кк. 1378-1382)
•   Процес, що стосується припущеної смерті подруга (к. 1383)
•   Диспензивне розірвання незавершеного подружжя (к. 1384)
•   Декларація про визнання недійсності висвячення (кк. 1385-1387)
•   Поняття
•   Процедура
•   Процедура при усуванні і перенесенні парохів (кк. 1388-1400)
•   Процедура при усуванні пароха (кк. 1389-1396)

Подружні процеси (кк. 1357-1386)

Подружні процеси повинні дотримуватися, крім загальних процедур спірного процесу деяких спеціальних норм, які слідують. Згідно з римо- католицьким вченням про абсолютну нерозривність подружжя, необхідно створити спеціальні норми для подружніх процесів. Лише документальний процес (пор.: кк. 1372-1374) забезпечує більш швидку процедуру для деяких недійсних подружжів. У цьому розділі буде йти мова тільки про найбільш помітні риси подружніх процесів, оскільки вони в певній мірі відрізняються від загальних спірних процесів. На відміну від минулих часів, теперішні процедурні норми вимагають, щоб сторони дотримувалися моральних і навіть громадських обов’язків, які вони можуть мати одна відносно одної та стосовно утримання і виховання дітей.

Справи про визнання недійсності подружжя (кк. 1357-1377)

Компетентний суд (кк. 1357-1359)

Компетенція Церкви. Подружні справи охрещених на підставі власного права належать до Церкви. Звичайна Церква не видає закони для некатоликів, охрещених або неохрещених, але повинна вирішувати питання про право- сильність їх подружжів, коли один з них, який був раніше одружений, прагне укласти подружжя із католиком. Оцінюючи такі некатолицькі подружжя, Церква повинна керуватися природним Божим правом, Божим позитивним правом та правом відповідних Східних некатолицьких Церков. Про юрисдикцію Церкви щодо подружніх справ слід переглянути коментар до к. 780.

Цивільні наслідки. Якщо необхідно вирішити питання про цивільні
наслідки, такі як сплата аліментів, опікуна над дітьми тощо, то цим повинні займатися цивільні суди, як це і робиться в більшості країн світу. Не дивлячись на це, церковний суддя може вирішувати питання, що стосуються чисто цивільних наслідків у двох випадках: (1) коли вони випливають як побічні і додаткові із церковного судового процесу; (2) коли цього вимагають особові статути. Останній стосується держав, у яких релігійні спільноти знаходяться також під юрисдикцією цивільного суду в справах сімейного права, як наприклад, в питаннях, що витікають із подружжя (аліменти, тощо). Це відноситься до багатьох країн з ісламською більшістю, зокрема на Близькому Сході.

Вибір трибуналу. Дуже важко знайти свідчення, необхідні для визнання недійсності подружжя; це надає вибору трибуналу важливого значення. Є декілька таких судів, із яких можна вибрати один, але перевага надається тому, де найшвидше можна зібрати свідчення і пред’явити їх в суд.

процедур І з римо- необхідно штальний тя деяких найбільш ізняються теперішні х і навіть стосовно

1.   ТРИБУНАЛ МІСЦЯ, ДЕ БУЛО УКЛАДЕНО ПОДРУЖЖЯ. Це є суд єпархії, до якої належить парафія, в якій подружжя було поблагословенне. Саме місце, тобто церковна споруда, не є таким важливим, як юрисдикція під якою здійснювалося благословення подружжя. Нерідко східно-католицькі священики благословляють подружжя своїх вірних у святих місцях інших Церков свого права, в некатолицьких церквах або в світських місцях, пристосованих для цієї події. У такому випадку вирішальною є юрисдикція, на підставі якої діючий священик (правосильно) благословив подружжя. Ця обставина повинна стати зрозумілою із свідоцтва про одруження. Інколи благословення давалося священиком, якому повноваження благословляти делегував парох або єпископ. У такому випадку питання про компетентний трибунал вирішує делегуюча юрисдикція, при умові, якщо юрисдикція здійснювалась в територіальних межах того, хто мав первісну юрисдикцію.

Коли католики спочатку уклали цивільне подружжя, яке згодом поблагословилося у Церкві, і яке тепер слід анулювати, то компетентним трибуналом в такому випадку буде трибунал тієї єпархії, де благословлялося дане подружжя.

власного католиків, ю правой, прагне адружжя, штивним исдикцію

цивільні

Якщо некатолик має намір одержати декларацію про недійсність свого некатолицького подружжя — укладеного у некатолицькій Церкві або перед цивільним суддею, яке закінчилося розлученням, з метою одружитися з католиком, то компетентним трибуналом є трибунал його майбутнього католицького партнера.

1.   ТРИБУНАЛ ВІДПОВІДАНА. Позов можна подати в трибунал місця, де інший партнер в цей час має постійне або тимчасове місце проживання. Якщо два партнери колишнього подружжя проживають в місцях, що відносяться до різних юрисдикцій, то це буде звичайно найкращим вирішенням питання, яке безумовно забезпечить більш охочу співпрацю відповідача.
   
2.   ТРИБУНАЛ ПОЗИВАЧА. Вибір цього трибуналу міг би поставити відповідача у невигідне становище; тому, закон поставив умови, що обмежують вибір цього суду:

Оі

(к

П]

їхнє п партне одружу по-спр; ігноруй яка го віднові дружж;

ІЛІ

реджув

підстав

До

(ю

Пр

справед

пертів,

Не було се підготу незавер

Ви

(кь

Ап

стала д рівні л затверл апеляц трибуна

Ви дозволя заборон коли пс обидвох Такій о засвідчи всупере1

1.  Можна вибирати тільки трибунал постійного, а не тимчасового місця проживання позивача. (2) Обидва партнери проживають на території однієї і тієї ж самої держави. Більше того, СІС-ККП вимагає, щоб вони проживали в межах цієї самої єпископської конференції, оскільки є держави, які мають більше ніж одну таку конференцію (наприклад, США і Пуерто-Ріко). Ця норма має практичне застосування в ситуаціях, коли один партнер католицького подружжя з близькосхідних країн хоче одержати декларацію про недійсність подружжя, переїхавши в іншу державу, наприклад, в Сполучені Штати Америки, і звертається там в місцевий трибунал, який може не взяти до уваги особливі обставини в країні відповідача. Так як в цій країні рішення церковного трибуналу могло б мати законну силу також і в цивільному суді, така зміна території, на якій має розглядатися справа, могла б звільнити його від обов’язків щодо колишнього партнера і дітей (аліменти, утримання), інтереси яких захищаються канонічним правом.
2.  Судовий вікарій трибуналу постійного місця проживання відповідача дав свою згоду. Він зробить це, якщо йому буде доведено, що трибунал позивача знаходиться в положенні кращому ніж трибунал відповідача, наприклад, через те, що свідки проживають на території позивача. Судовий вікарій дасть згоду лише після того, як вислухає відповідача, який може відмовитися співдіяти взагалі, або який не може пояснити своїх застережень. У такому випадку судовий вікарій дасть свою згоду.
3.   ТРИБУНАЛ НАЙКРАЩОГО ДОКАЗУ. Міграція людей до інших країн світу створює ситуації, в яких обидва партнери розірваного подружжя в додаток до проблеми свідків, влаштовуються жити далеко один від одного та від місця, де благословилося подружжя. В цих обставинах для подачі позовів можна вибирати такий трибунал місця, де є змога ефективно зібрати свідчення, наприклад, де проживають свідки, при умові, що судовий вікарій відповідача дав на це свою згоду, спитавши в останнього про можливі заперечення.

Право оскарження подружжя

(кк. 1360, 1361)

Обмеження. Оскаржувати правосильність подружжя можуть лише партнери, а також в деяких гіпотетичних випадках і промотор справедливості. Після смерті одного з партнерів, їх подружжя може піддаватися сумніву тільки тоді, коли питання про дійсність подружжя є шкідливим для вирішення ще одного спору, залежного від подружжя, наприклад, спадкові права дитини. Якщо партнер вмирає до закінчення спору, то діють приписи канону 1199, згідно з якими спір поновлюється лише тоді, коли спадкоємець або інша зацікавлена сторона наполягатиме на його відновленні.

Обов’язки судді і трибуналу ■

ои поставит .і і цо обмежують

асового місця гторії однієї їй проживал: :И, які маюті то-Ріко). Ця артнер като- ларацію прі в Сполучен. )же не взяті: •аїні рішенню льному суді ЛЬНИТИ його

утримання'

відповідача о трибунал іча, наприк- вий вікаріі: зідмовитися . У такому

до інших одружжя Б одного та ачі позовів ги свідчен- ірій відпо- перечення.

іше парт- гдливості. іву тільки иення ще

І ДИТИНИ.

эну 1199, або інша

(кк. 1362-1363)

Примирення. Суддя повинен постаратися помирити партнерів і узаконити їхнє подружжя — річ, яка майже ніколи не трапляється в житті, тому що партнери мають право не одружуватися силоміць з тим, з ким вони не хочуть одружуватись. Пропозиція подана в каноні 1362 показує, що укладачі Кодексу по-справжньому не виявили свого розуміння особливості людської природи та ігнорують нею. Бо не видно пастирської розсудливості у пропозиції, щоб пара, яка готова назавжди розлучитися, відразу законно змінила своє рішення і відновила подружжя. Кожний парох повинен би відвертати від такого подружжя, якби вони були новими кандидатами на укладання подружжя.

ІлЬеІІив (“лібелус” — “позовна скарга”). Зав’язка справ повинна зосереджуватися не тільки на недійсності подружжя вцілому, але й на особливих підставах, чому стверджується те, що воно було укладено неправосильно.

Докази

(кк. 1364-1367)

Присутні при опитуванні. Лише захисник вузла, адвокати сторін і промотор справедливості можуть буги присутніми під час опитування сторін, свідків і експертів, але самі сторони не можуть бути присутніми при опитуваннях останніх.

Незавершеність. Коли під час розслідування виявиться, що подружжя не було сексуально завершене, трибунал може вибрати інше можливе вирішення - підготувати прохання про диспензивне розірвання подружжя на підставі незавершеності і надіслати його Римському Архієреєві.

Вирок і апеляція (кк. 1368-1371)

Апеляційна процедура. Після II Ватиканського Собору ця процедура стала дещо простішою. Вимагається нового судового процесу на апеляційному рівні лише тоді, коли вирок виглядає несправедливим. Інакше, його тільки затверджують після детального перегляду. Вирок повинен подаватися в апеляційний суд першим суддею протягом двадцяти днів; апеляційний трибунал повинен не відкладаючи підтвердити рішення.

Виконання. Після того, як перший вирок був затверджений, сторонам дозволяється укладати нові подружжя, хіба що вирок містить в собі якусь заборону або вона була видана місцевим ієрархом. Останнє може трапитися, коли подружжя визнане недійсним на основі якоїсь хиби, наявної в одного або обидвох партнерів, наприклад, через серйозну розумову або фізичну перешкоду. Такій особі буде дозволено укласти нове подружжя тоді, коли думка експерта засвідчила про відсутність перешкоди. Припускається, що подружжя, укладене всупереч забороні, буде правосильним.

Документальний процес (кк. 1372-1374)

Влада

Тепері данням ро: і судову п єпископа, < повинно Е наслідки. С до цивільн попросити спірного П]

Процес, т (к. 1383)

Понят

Якщо другому д розвиток II відбувалися катастрофи, було встанс

Процес

Слід рі

1.   Пер відсутності настала, м; випадках и можливо, щ які можуть
2.   Друг

СВІДКІВ, рІЗЕ

про те, що процедура д цього не ВР зв’язок з сі авіакатастро засвідчено і

Деклар повної засв розлучення,

Практична вигідність. Це значно спрощений процес. Даний сумарний процес підходить для двох родів подружжів:

1.   подружжя, які посилаються на недійсність через якусь перешкоду, тепер завжди є такими, що анулюються, тобто, є недійсними без диспензи. Перешкодою може бути кровна спорідненість, неповноліття, тому що її існування можна засвідчити самими документами.
2.   Подружжя між католиками, які пробували укласти подружжя неправосильно, через знехтування обов’язковою формою вінчання, тобто перед цивільним суддею або некатолицьким служителем релігії, а зараз бажають укласти нове подружжя. Цю перешкоду до укладання нового подружжя можна усунути перевіркою перед одруженням, про яку мова в к. 784, і про це парох повинен оголосити. Однак, виявляється, що вирішення питання про спроби укладення недійсного шлюбу виходить поза межі компетенції парохів, тому більшість Східних Католицьких Церков застерегли право такого вирішення єпископові та його трибуналові.

Процедура. Суди розробили форми та детальні інструкції для цього спрощеного процесу, відповідно до яких парохи за допомогою зацікавлених осіб збирають документальні докази в першу чергу про існування перешкоди, і в другу чергу — про католицьке хрещення особи, спроби укласти подружжя, декрети цивільного розлучення і певні гарантії, підтверджені деякими свідченнями, що подружжя не було узаконене в Католицькій Церкві. Судовий вікарій або інший офіційний представник підписує декларацію згідно з якою особа може одружуватися знову, і повідомляє пароха про це.

Справи про сепарацію подругів (кк. 1378-1382) Поняття

Наслідки, які випливають із сепарації партнерів, коли триває подружній вузол, детально описуються в канонах 864 і 865. У правових системах деяких країн ще існує розлучення партнерів, хоча існує загальна тенденцію до включення сепарації до загального цивільного розлучення. Там, де держава переймає контроль над сепарацією або рівносильними цивільними розлученнями, Церква не втручається у ці справи, до того часу поки не йдеться про можливість вірним укладати нове подружжя. Таку ситуацію Церква прийняла в багатьох країнах і визнала її в конкордатах або міжнародних угодах. Проте, в країнах, де править ісламський закон, розгляд таких справ інколи передається на підставі сили державного права відповідним релігійним спільнотам, до яких належать партнери.

Влада

Теперішні канони не займаються доктринальним або моральним виправ- іанням розлучення партнерів, але проблемами його досягнення через правову . судову процедуру. Розлучення вирішується на основі декрету єпархіального .лископа, оскільки це не викликає жодних правових цивільних наслідків, але ■"овинно визначатися вироком судді, якщо рішення спричиняє цивільні наслідки. Суддя може вирішити, щоб з дозволу єпископа справа була передана до цивільного суду, звичайно, якщо це можливо у даній країні. Сторона може попросити звичайного спірного процесу, якщо вважається, що сумарного спірного процесу недостатньо.

Процес, що стосується припущеної смерті подруга (к. 1383) Поняття

Якщо існує офіційне підтвердження про смерть одного подруга, то другому дозволяється укладати нове подружжя. Однак, незважаючи на розвиток швидкісних і універсальних засобів зв’язку, війни, геноциди, які відбувалися майже на всіх континентах за останні пів століття, а також, масові катастрофи, спричинялися до загибелі людей, смерть яких часто неможливо було встановити документальними свідченнями.

Процедура

Слід розрізняти дві різні процедури щодо їх цілі:

подружній :мах деяких іденцію до де держава іми розлу- адеться про і прийняла дах. Проте, коли пере- шільнотам,

1.   Перша — збирання свідчень, щоб підтвердити смерть подруга при відсутності документів, церковних або цивільних. Безсумнівно, що смерть настала, мабуть, відомо про час і місце, але немає документів. У таких випадках необхідно зібрати докази, якими можуть бути приватні листи, можливо, що описують похорон особи, про яку йдеться, або свідчення свідків, які можуть замінити відсутні документальні свідчення.
2.   Друга — виважена оцінка припущень, встановлених на підставі свідчень свідків, різних документів, тощо, які дозволяють зробити належний висновок про те, що подруг помер, хоча обставини смерті залишаються невідомими. Ця процедура дозволяє повторно одружитися з огляду на припущення смерті. Для цього не вимагається, щоб пройшов визначений період часу. Якщо останній зв’язок з сім’єю був якраз на передодні катастрофи (виверження вулкану, авіакатастрофа тощо), то декларацію можна видати відразу після того, як було засвідчено такий факт.

Декларація про припущену смерть, видана цивільною владою не має повної засвідчуючої вартості перед Церквою. Оскільки держава дозволяє розлучення, то турбота про захист існуючого подружжя значно зменшується;

Понятті

Цю г звільнена тверджені Свячення справжнім вільного якогось іс

Процедур

Свяш єпархії яі свячення, урядові Рі згодом пр виконанню втрачає ю стану мир

Процедур (кк. 1389

Право

В різ лише част нерухомих вимагає де не встанов попередим Латинськії бажає, щоі єпископи, призначат: вважаючи,

І

це полегшує декларування передбачуваної смерті, яка видається інколи після встановленого періоду часу з моменту останньої зустрічі з подругом. У цьому процесі рішення приймає єпархіальний єпископ через посередництво промотора справедливості.

Диспензивне розірвання незавершеного подружжя (к. 1384)

Поняття

Принаймні з XIII ст. ще з часів високорозвинутого схоластицизму, Церква прийняла принцип теорії згоди, відповідно до якої подружжя цілковито укладається на грунті обміну згодою і подружній союз між двома християнами, які обмінялися згодою, є святою тайною, і, отже, є нерозривним. Протилежна копулятивна теорія, яка приписувала сексуальній завершеності остаточний і вирішальний елемент подружжя, зберегла, однак, якусь переконуючу силу. В результаті виникла практика розлучення незавершеного подружжя з огляду на особливі прерогативи, властиві Петровому урядові Римського єпископа. Концепція незавершеності обговорюється в зв’язку з перешкодою статевого безсилля (к. 801), яке часто є найвагомішою причиною того, чому подружжя вважається незавершеним. Найлегше доказати, що подружжя не було завершене, якщо жінка ще не втратила дівочої цілісності. Однак, нерідко позови щодо розлучення такого подружжя подаються декілька років після того, як вони розійшлися і одружилися повторно поза Церквою. Якщо немає змоги представити сучасних свідків, таких як лікарі, то можна прийняти свідчення характерних свідків, яких раніше називали septima manus (“септіма манус” — “сім рук”), які самі не обізнані про факти незавершеності, але знають пару так добре, беручи до уваги характер і релігійну поведінку колишніх партнерів, що можуть під присягою підтвердити, що вони не здатні обманювати у такій справі.

Процедура

Папа може задовільнити прохання, якби до нього звернувся принаймні один з партнерів подружжя, хоч би інший партнер не погоджувався бути учасником у перевірці. Тепер процедура розпочинається єпархіальним єпископом без попереднього дозволу з Риму, як це було колись. Він повинен мати спеціальні приписи для такої процедури. Оскільки незавершені подружжя не є рідкими через певну перешкоду, то деякі трибунали воліють пересилати до Риму рівносильні або обтяжливіші позови про диспензивне розлучення, ніж розглядати на місці справу про їх анулювання.

Декларація про визнання недійсності висвячення

інколи після гом. У цьом; во промотор:

(кк. 1385-1387) Поняття

■зму, Церква І цілковнт. вома хрнс- ;розривнну івершеносг ікусь пере- івершеног: иу урядові І зв’язку причино»: :азати, шс цілісності

я ДЄКІЛЬКі Церкво?, то можна іта тапиз ершеності. поведінял не здатні

ринаимн: вся бути їм єпис- чен мати ужжя не їлати до іня, ніж

Цю процедуру не слід змішувати із можливістю прохати про диспензивне звільнення від обов’язків целібату (пор. к. 396). Вона стосується лише вердження про те, що священнослужитель був неправосильно висвячений. Свячення може бути неправосильним, при умові, що висвячуючий єпископ був правжнім єпископом, лише у випадках психічної нездатності або відсутності вільного вибору у висвячуючого архієрея або кандидата, або недотримання якогось істотного обряду.

Процедура

Священнослужитель особисто, ієрарх, якому він підлягає, або ієрарх у єпархії якого він висвячувався, мають право оскарження правосильності свячення. Позов або ИЬеІІи& (позовну скаргу) потрібно надіслати компетентному урядові Римської курії, якою може бути Конгрегація для Східних Церков, яка згодом продовжить процес. Священнослужитель повинен відразу припинити виконання усіх священнодійств. Після проголошення другого вироку він втрачає клерикальний сан, і звільняється від усіх обов’язків і повертається до стану мирянина.

Процедура при усуванні і перенесенні парохів

(кк. 1388-1400) Процедура при усуванні пароха (кк. 1389-1396) ' Правова основа

В різних Східних Католицьких Церквах закони про усунення парохів лише частково наслідували приклад Латинської Церкви, але вони знали про нерухомих парохів та інших, які користувалися меншою стійкістю. Тут Кодекс вимагає дотримання відповідних канонів до тих пір, поки Церкви свого права не встановлять свого власного партикулярного права, яке, однак, повинно бути попередньо схвалене Апостольським Римським Престолом. Оскільки тут і в Латинській Церкві зникла інституція нерухомих парохів, то Церква все ще бажає, щоб парохи, як правило, були постійними у виконанні уряду. Деякі єпископи, які погано обізнані з канонічним правом, запровадили звичай призначати священиків лише як виконуючих обов’язки парохів парафій, вважаючи, що це унеможливлює їм постійне перебування на посаді.. Але вони
помиляються. Виконуючих обов’язки парохів, відповідно до закону, можна призначити, коли в цьому є потреба. Коли це зроблено з метою підірвати закон, призначення згідно закону автоматично набуває правового визначення, тобто вони стають парохами. Якби так виникла проблема, що такого “виконуючого обов’язки пароха” слід усунути без будь-якої канонічної процедури, як цього вимагає єпископ, то він буде об’явлений парохом і йому дасться опіка над парафією. Єпископи не в силі робити конструктивні зміни в законі і ніколи не можуть і не повинні старатися загравати з церковним правом. Немає потреби виправдовувати їхню практику з огляду на старий правовий звичай довготривалості, оскільки к. 6 виразно виключає таку можливість. Проте, канон 1388 дозволяє кожній Церкві свого права, відповідно до цієї специфічної проблеми створити своє власне партикулярне право, яке б не дуже відрізнялося від ССЕО-ККСЦ.

ь

о

Процедура

Сьогодні випадки, коли єпископи повинні вдаватися до процедури канонічного усунення, є надзвичайно рідкими, тому що гостра нестача священиків змушує єпископів ставитися до них з поблажливістю. Більшість єпископів зазначає з щирим переконанням, що серед них немає парохів, які б навмисне чинили опір вимогам єпископів. Все ж таки, для того, щоб продемонструвати, що нове право захищає і найнижчого пароха, слід детально описати процедуру такого усунення.

1.   Підстави, на основі яких єпископ може усувати пароха, частково перераховані в каноні 1390: дуже погана поведінка, яка завдає шкоди парафіяльній громаді; фізична або розумова хвороба; втрата доброго імені серед чесних парафіян; сильна неприязнь до пароха, хоч і не спричинена його невдалою поведінкою; недбалість або грубе порушення своїх обов’язків, яке не змінюється, незважаючи на попередження; погане керівництво або розпоряджання майном. Для того, щоб пересвідчитися у правильності своєї оцінки, єпископ повинен обговорити справу з двома парохами з пресвітерської ради.
2.   Якщо єпископ вирішить, що треба вдатися до усунення пароха, він просить його подати зречення протягом п’ятнадцяти днів, і для правосильності своїх дій перераховує причини і аргументи щодо усунення. Якщо йдеться про пароха, який є членом чернечого інституту, то єпископ повинен тільки повідомити пароха і його настоятеля про усунення, не зобов’язуючись подати причину. В дійсності, потреба в священиках така велика, що єпископи намагаються залишатися у приязних відносинах з чернечими настоятелями і їхніми священиками.
3.   Парох міг би подати зречення, поставивши деякі умови, які єпископ може прийняти.
4.   Якщо парох не відповів на виклик єпископа, то єпископ повинен повторити його, продовживши термін для відповіді.
5.   Якщо парох знову не відповів, то єпископ може видати декрет про його усунення.
   
6.   Якщо парох оспорює причини усунення і вважає їх недостатніми, єпископ може викликати пароха, щоб той виклав свої міркування в письмовій формі (допомігши йому знайти професійного асистента), надавши йому для перегляду усі матеріали і документи і навіть можливі протилежні докази.

ікону, можною підірвагі. > визначенн- гакого “викс- іроцедури, я дасться опіка и в законі равом. Немьл ювий звича: Проте, кано специфічна дуже відрі;-

) процедур ' :тра нестачі ю. Більшіст. іарохів, які б . щоб прол. їіід детальк.і

істково пере парафіяльна.’ :еред ческї іго невдале с яке не зм ізпоряджанкі

нки, ЄПИСКСЇ

іди.

юха, він щ» ільності свой, ї про пароі_ омити парсов . В дійсност. алншатися ши.

які єписког коп повине*

1.   Тоді єпископ повинен ще раз порадитися із тими самими парохами, про яких мова йшла вище, або з іншими, вирішити, чи треба пароха усувати чи ні, і видати остаточний декрет.
2.   Якщо парох подав рекурс проти декрету єпископа, то він однак повинен відразу припинити виконання своїх обов’язків, звільнити парафіяльний дім, хіба що стан його здоров’я змушував би його залишатися в домі. Під час рекурсу єпископ не може призначити нового пароха, а тільки виконуючого обов’язки пароха.

Процедура при перенесенні парохів (кк. 1397-1400)

Поняття. Оскільки процедура усунення пароха з парафії проти його волі означає, що йому не буде дозволено займати іншу парафію, то перенесення пароха передбачає служіння в іншій парафії або іншій церковній інституції, відмінній від парафії. Мається на увазі, що нове призначення буде таке ж важливе, як і попереднє, оскільки в поведінці пароха не виявлено нічого такого, що б могло обумовити його переїзд в інше місце. У наш час різні методи єпископів щодо вирішення тонкої справи про переміщення пароха, як правило, не приводять до конфронтації між єпископом і парохом, а до їх взаємної дружньої домовленості. І все ж, деякі єпископи ще продовжують переміщати парохів, які є світськими (єпархіальними) священиками, ніби то вони є членами інститутів посвяченого життя (так звані ченці) і не приділяють уваги відповідним канонічним приписам.

рет про йс-:

Процедура. Достатніми причинами можуть бути спасіння душ в іншій парафії (як наприклад, завдяки особливим знанням пароха), потреби або користь Церкви. Єпископ повинен спочатку письмово запропонувати переміщення і попросити пароха погодитися на це. Парох може відмовитися, виклавши свої причини. Якщо єпископ не бажає приймати їх, він повинен радитися із двома парохами із групи радників. Якщо парох відмовляється від переміщення, то єпископ може видати декрет про переміщення і постановити, що протягом певного періоду часу парафія буде вакантною, і тоді оголосити її такою. Це відсторонить пароха від виконання усіх парафіяльних справ, а парафія буде вакантною до тих пір, поки вища влада не вирішить рекурс, поданий парохом. Канони наголошують на тому, що, в цілому, відносно пароха слід дотримуватися канонічної справедливості, щоб його переміщення не принесло йому якоїсь шкоди.

РОЗДІЛ 54 КАРНЕ ПРАВО ЦЕРКВИ

(кк. 1401-1487)

•   Злочини і кари взагалі (к. 1401-1435)
•   Поділ
•   Церква і покарання
•   Підстава піддання покаранню
•   Форми покарання
•   Застережені кари
•   Уникнення кари
•   Тлумачення покарання
•   Новий карний закон
•   Пом’якшення покарання
•   Звільнення від кар
•   Види кар
•   Особливі кари
•   Призупинення кари
•   Кари за окремі злочини (кк. 1436-1467)
•   Види кар щодо ступеня строгості
•   Види кар щодо злочинів
•   Процедура при накладанні кар (кк. 1468-1485)
•   Способи накладання кар
•   Процес накладання кар
•   Захисти справедливості
•   Покарання за допомогою позасудового декрету

Злочини і кари взагалі

(кк. 1401-1435)

Поділ

Карне право розглядається в двох титулах і дійсно розділяється на три частини: 1. Злочин і кари взагалі (кк. 1401-1435); 2. Кари за окремі злочини (кк. 1436-1467); 3. Процедура при накладанні кар в карному процесі і поза ним (кк. 1468-1487).

Церква і покарання

Деяким членам Церкви здається, що інституція Ісуса Христа не повинна мати ніяких підстав для покарання своїх вірних, а лише для їх виправлення на основі любові до ближнього. Однак, кожне людське суспільство у своєму історичному розвитку мало захищати певні символічні цінності, які визначали його і представляли його духовне значення і структуру існування. Інституція покарання непокірних членів відображена у Новому Заповіті (Ів. 20, 21-23; 15.

1-8; Ді. 5, 1-11; 8, 18-24; 1 Кор. 4, 21; 5, 1; 1 Тим. 1, 18-20; 2 Тим. 2, 1 7; 1 Тим. 5, 1 9 і далі) і сьогодні Церква застосовує в якості покарання позбавлення духовних дібр вірних, відокремлюючись від деяких руйнівних для неї членів. Хоч теоретично усі католики назавжди підлягають системі покарання Церкви, насправді — лише практикуючі члени підпадають під можливі покарання Церкви, тобто ті, які добровільно приймають церковну дисципліну, бо бажають бути вірними і повноцінними членами, про яких Церква повинна особливо піклуватися. Проте, навіть духовні покарання можуть завдавати шкоди, зокрема тим, хто зайнятий в служінні Церкви. У щоденній практиці рідко застосовуються карні санкції і то майже завжди щодо священиків. Оскільки ця процедура так рідко вживається, то вона розглядатиметься тут в короткій і стислій формі.

Підстави піддання покаранню

Нема кари без злочину. Злочин — це зовнішнє і моральне порушення закону, яке тягне за собою санкції. Не кожний гріх є злочином, за який карають. Держава і Церква карають лише за ті злочини, які порушують громадський або суспільний порядок. Гріх повинен бути морально звинувачуючий з огляду на злочинний намір (dolus — “долус”) або з огляду на вину, необізнаність або байдужість (culpa — “кулпа”). Провина мусить відноситися до якогось порушення закону, яке було встановлено церковною владою управління на підставі тлумачення природного, Божого права або на підставі введення церковного закону (к. 1414). Наказ, виданий компетентною владою для окремої особи, може також посилюватися до карної санкції (к.1406).

Форми покарання Лікувальне покарання

яється на три окремі злочини чроцесі і поза

:а не повинна : виправлення :тво у своєму які визначали ія. Інституція 20, 21-23; 15,

Лікувальні кари — це кари, які мають за мету змінити серце правопорушника, викликати з нього каяття і готовність відшкодувати збитки, завдані його правопорушенням. їх інакше називають осудами: велика екскомуніка, мала екскомуніка (особистий інтердикт) і заборона (остання застосовується тільки для священнослужителів). У попередньому законі розрізняли осуд latae sententiae [“латай сентенціяй” — “вироки, які проводитимуться”], якого винний зазнавав відразу при вчиненні злочину, осуд ferendae sententiae [“ферендай сентенціяй” або “вироки, які будуть висловлені”], який мав бути висловлений суддею або компетентним настоятелем. Осуд відразу офіційно брався до уваги тоді, коли суддя або єпископ зробили прилюдну заяву, що винна особа понесла особливе покарання (к. 1408). Такі роди осудів припинено у ССЕО- ККСЦ, оскільки вони не відносяться до східної традиції. Однак, осуди залишаються як покарання, які суддя або настоятель може накласти після проведення відповідної процедури. Але, коли правопорушник відмовився від

своєї непокірності, чим викликав прихильне ставлення до себе компетентного настоятеля або судді, його повинні звільнити від покарання.

самим заков або з випад] (к. 1404). ( сумніву пов совувати іні

Новий карг

Усі закс буде практи1 спрямований покарання ( покаявся і у один раз наї настоятеля, і

Пом’якшень

Залежно коп) може у термін або г повинно буті йдеться про

Звільнення

Від карі даний час пр накладеної А патріархом, з акту. Кожне сумнівному і винний пока лення заподи

Види кар

Якщо пр них Церков ; важливе ріше піст, милости догана, яка о Якщо цього і Крім того, в

Кари на спокутування

Кари на спокутування — це кари, які накладаються на підставі вироку або декларації після судового процесу або рішенням єпископа. їх мета полягає у відшкодуванні шкоди, спричиненої громадським цінностям, та у стримуванні інших членів Церкви. Звільнення від спокутних кар настає тоді, коли припиняється непокірність, але теж слід взяти до уваги інші критерії, крім тих, що становлять інтерес винуватця.

Застережені кари

Канони обумовлюють, чи можна звільнитися від кари на підставі акту судді, єпископа або якоїсь вищої влади. Ті кари, які не можуть бути прощені єпископом у зовнішньому обсязі або священиком в будь-якому обсязі, називаються застереженими. З появою нового Східного Кодексу було скасовано попередні застережені осуди. Залишено нескасованими застережені гріхи, розрішати їх може настоятель, вищий від пароха або сповідника. Теперішній ССЕО-ККСЦ або загальне право всіх Східних Католицьких Церков знає три таких застережених гріхи: Апостольському Престолові застережено розрішати від гріхів (1) за пряме порушення таємниці сповіді; (2) розрішення спільника у грісі проти чистоти; єпархіальному єпископові застерігається право розрішати від гріха спричинення аборту (к. 728). Процедура щодо надання розрішення від цих гріхів розглядалася в розділі про святу тайну Покаяння (к. 728). Однак, Апостольському Престолові застерігається ще одне розрішення, а саме: застосування фізичного насильства або завдання тяжкого ушкодження особі Римського Архієрея. Такий зловмисник повинен бути покараний великою екскомунікою, звільнити від якої може лише папа (к. 1445 § 1).

Уникнення кари

Якщо правопорушника ще не передано до суду, а він покаявся та виявив готовність уладнати скандал, єпископ — якщо накладення не входить в повноваження вищої влади — може покарати його поза судом або взагалі утриматися від карної процедури (к. 1403)

Тлумачення покарання

Той, хто підлягає законові або наказові, також підлягає пов’язаній з ними карі, навіть якби він не знав цього у точно зазначений час. Щодо тлумачення:

1.  У справах покарань слід вдаватися до лагіднішого тлумачення. Воно не залежить від доброї природи настоятеля, а є правом, поданим порушникові
   самим законом. 2. Не дозволяється переносити кару з однієї особи на іншу, або з випадку на випадок, хоч би підстава була така сама, чи навіть вагоміша (к. 1404). Оскільки каянник перебуває у становищі захисника, то вигода сумніву повинна бути на його стороні. Якщо змінюється закон, слід застосовувати інший, корисніший для винуватця (к. 1412).

зе компетентного

іставі вироку аб: мета полягає у а у стримувань :тає тоді, коли іі критерії, кріу

іа підставі акт; •ь бути прощені .-якому обсязі, було скасоваї; пережені гріхи іка. Теперішній [ерков знає тр;: кено розрішати ієння спільника іраво розрішати іня розрішення -яння (к. 728). ішення, а саме содження особі аний велико- )■

ївся та виявив не входить 5 •М або взагал

язаніи з ними .о тлумачення ння. Воно не порушникові

Новий карний закон

Усі законодавці, від єпископа і вище, можуть видавати нові кари, але це буде практично реалізовано, коли настоятель видав розпорядження або наказ, спрямований на особу, виконання якого він підсилює загрозою відповідного покарання (к. 1405). Однак, якщо правопорушник утримався від злочину, покаявся і уладнав скандал, то кара не буде застосовуватися. Проте, кара, хоч один раз накладена зобов’язує винного всюди, навіть після припинення влади настоятеля, який наклав її (к. 1412).

Пом’якшення покарання

Залежно від того, наскільки добросовісно винний покаявся, суддя (єпископ) може утриматися від накладення кари, змінити її на меншу, скоротити термін або припинити її. При накладенні кари на священнослужителя йому повинно бути збережене те, що необхідне для належного утримання, хіба що йдеться про позбавлення духовного сану та усунення з духовенства (к. 1409).

Звільнення від кар

Від кари може звільняти ієрарх, який наклав її, або ієрарх місця, де в даний час проживає винуватець разом з першим ієрархом. Звільнити від кари, накладеної Апостольським Престолом може тільки він сам; від кари, накладеної патріархом, звільнити може будь-хто делегований ним для здійснення цього акту. Кожне застереження слід стало пояснювати, а це означає, що навіть в сумнівному випадку настоятель може надати його. Завжди вважається, що винний покаявся і, що вирішено питання полагодження скандалу і виправлення заподіяної шкоди (кк. 1415; 1419-1425).

Види кар

Якщо правом не передбачена особлива кара, то згідно з традиціями Східних Церков можуть бути накладені кари, що зобов’язують виконувати якесь важливе рішення, побожне або милосердне діло, як наприклад, молитва, проща, піст, милостиня, духовні реколекції. Покаранням може також бути прилюдна догана, яка оголошується перед нотарем і свідками або за допомогою листа. Якщо цього вимагає ситуація, за винним можна встановити нагляд (к. 1428). Крім того, винному можуть заборонити проживати в певних місцях або
навпаки наказати проживати там (к. 1429). Карні позбавлення можуть стосуватися тих влад, урядів, служінь, завдань, прав, привілеїв, повноважень, вигод, титулів, відзнака, які підлягають владі, яка встановлює кару. Щодо влади свячення можна накласти заборону тільки на виконання всіх або деяких актів, але не можна позбавляти когось академічних ступенів (к. 1430).

Л1ННЯ, т

які зна:

Види к

У і припис; чаються ні захос деякі Кі пов’язаі карають

Види к (кк. 14.

Схі розділю огляду Церкви прилюд (нанесеї Римськс урядів г такого г висвяче сповіді) ПІДробкЕ ченці, я склала , що живі життя який на що вині серйознс Кодекс позбавл ництво (к. 143f насильс:

Особливі кари

В канонах розглядається декілька кар:

1.   Суспенза (призупинення) може стосуватися всіх або деяких актів, пов’язаних з владою священнослужіння або з владою управління (к.1432). Суспенза не впливає на правосильність актів або на право на житло, яке винний має з огляду на його посаду (к. 1410).
2.   Пониження священнослужителя до нижчого ступеня забороняє йому виконувати акти священнодійства вищого ступеня (к. 1433). Священнослужитель, позбавлений клерикального сану, позбавляється всіх урядів, служінь, повноважень, пенсій, делегованої влади, влади управління і прирівнюється до мирян відповідно до приписів права.
3.   Велика екскомуніка, в історії називалась анафемою, забороняє, крім всього вищесказаного, приймати інші святі тайни, уділяти святі тайни, освячення та благословення, виконувати уряди, служіння або повноваження, здійснювати акти управління, які, якщо здійснюються, є недійсні на підставі самого права. Таку особу не слід допускати до участі в Божественній Літургії та інших прилюдних відправах богослужіння. Покараний великою екскомунікою не може набувати або володіти будь-чим, пов’язаним з Церквою (к. 1434). Новий Кодекс не говорить про вищий ступінь цього покарання, який приписував винному ехсоттипісаіш иИапсіж [“екскомунікатус вітандус” — “той, хто був екскомунікований на життя”], що позбавляв правопорушника суспільних контактів (послати до монастиря).
4.   Мала екскомуніка забороняє прийняття святої євхаристії; покарані можуть бути виключені з участі в Божественній Літургії, навіть від перебування у церкві, коли в ній відправляється богослужіння (к. 1431). Її формально називають особистим інтердиктом.
5.   Карні заходи, які стосуються застереження або догани (к. 1427) і нагляду (к. 1428). .
6.   Покаяння — побожні діла, які виконуються приватно також і побожними вірними (к. 1426).

Призупинення кари

Покарання, накладене на винного припиняється, якщо він, перебуваючи в небезпеці смерті, хоче прийняти святі тайни (к. 1435). Поза цим, така особа повинна, насамперед, стати перед настоятелем, щоб той звільнив її від кари. Якщо кара забороняє’ уділення святих тайн і сакраменталій або актів управ
ління, то заборона припиняється, коли необхідно подбати про будь-яких осіб, які знаходяться в небезпеці смерті.

авлення можуть еїв, повноважень лює кару. Щодо ї всіх або деяких (к. 1430).

1.   деяких актів, вління (к.1432).

на житло, яке

забороняє йому Священнослу- /рядів, служінь

'ИрІВНЮЄТЬСЯ до

абороняє, крім

1.   святі тайни, повноваження, сні на підстав; венній Літургії з екскомунікою вою (к. 1434).

, який припис” — “той, хто їка суспільності!'; покарані ііть від пере- (к. 1431). Її

і (к. 1427) і ІСОЖ і побож-

ребуваючи в [, така особа її від кари, актів управ

Кари за окремі злочини

(кк. 1436-1467) Види кар щодо ступеня строгості

У цій частині ССЕО-ККСЦ перелічуються особливі злочини і вказуються приписані або запропоновані правом покарання. У даній частині передбачаються такі кари: 1. Велика екскомуніка; 2. Мала екскомуніка; 3. Суспенза; 4. Карні заходи (застереження; догана; нагляд); 5. Покаяння. Передбачаються також деякі карні наслідки, які можна охарактеризувати як покарання, хоча вони пов’язані з деякими попередніми: пониження і усунення. За деякі злочини карають двома карами, наприклад, великою екскомунікою і усуненням.

Види кар щодо злочинів (кк. 1436-1467)

Східний Кодекс не пішов за прикладом Латинського Кодексу, який розділив канони на категорії злочинів та покарань за них. Для практичного огляду ми згрупуємо деякі злочини в категорії: злочини проти віри і єдності Церкви (єресі, схизми, відступництво, зневажання Євхаристії, лжесвідчення, прилюдне блюзнірство); злочини проти церковної влади і свободи Церкви (нанесення тілесних пошкоджень священнослужителям і ченцям, починаючи від Римського Архієрея і патріарха); злочини, пов’язані з узурпацією церковних урядів та їх скоєння (втягнення до сексуального гріха у сповіді і розрішення такого партнера, симонія в уділенні святих тайн, узурпація церковного уряду, висвячення єпископа без канонічного призначення, порушення таємниці сповіді); злочини на підставі брехні (неправдиве звинувачення сповідника, підробка документів); злочини проти особливих обов’язків (священнослужителі і ченці, які займаються торгівлею і бізнесом; священнослужитель або особа, яка склала довічні обіти, намагається вступити в подружжя; священнослужитель, що живе позашлюбним життям або чинить перелюб); злочини проти людського життя і свободи (вбивство, тяжке тілесне пошкодження, аборт). Кожний канон, який називає злочин, також вміщає покарання за нього або принаймні велить, що винний “повинен бути відповідно покараний”. Щоб продемонструвати, як серйозно Церква розглядає різні злочини, нижче будуть подані злочини, за які Кодекс передбачає покарання великою екскомунікою або які пов’язані з позбавленням клерикального сану і усуненням з уряду: єресь, відступництво (к. 1436); схизма (к. 1437); навмисне незгадування ієрарха в літургії (к. 1438); симулювання відправи Божественної Літургії (к. 1443); фізичне насильство щодо папи, патріарха, єпископа (к. 1445); вбивство, поранення,

тортурування (к. 1451); фальшиве звинувачення священика в скоєнні злочину (к. 1454); пряме порушення таємниці святої сповіді (к. 1456); єпископ, який

обов’я: який < виріїш рекурс застер< ПриЙМ'

Захис

Б;

резуль не зо£ присяг слід д< судово дуванн

Покар

Д.

ваченс

самоза

Декрет

покара

влади

декрет;

висвятив іншого єпископа без канонічного призначення (к. 1459), заклик

цивільної влади проти Церкви (к. 1460); симонія у висвяченні (к. 1461);

узурпація церковної влади (к. 1462) та деякі інші.

Процедура при накладанні кар

(кк. 1468-1486)

Способи накладання кар

Як правило, канонічна кара повинна накладатися карним судовим процесом, але з вагомих причин доцільності церковна влада може накласти покарання на підставі позасудового декрету. З цього приводу, титул XXVIII ССЕО-ККСЦ поділений на два розділи: 1. Карний процес і 2. Накладання кар за допомогою позасудового декрету. Очевидно, що другий спосіб є менш обтяжливою процедурою, яка вигідна не тільки церковній владі, але й правопорушникові. Однак, через зменшення формальностей він може стати причиною для несправедливості щодо винного. У тому полягає причина, чому канони виразно виключають застосування позасудового декрету, якщо йдеться про позбавлення уряду, титулу, відзнак або про призупинення службових обов’язків на термін понад рік, пониження до нижчого ступеня, про усунення або велику екскомуніку, коли слід проводити тільки карний судовий процес (к 1402). Звичайно, що він може бути вигідний не тільки для Церкви, але й для окремих випадків, якщо соціальний конфлікт в церковній громаді, який виник в результаті злочину, найдоцільніше вирішити за допомогою адміністративного акту, а не через процедуру судового процесу, який за своєю природою вимагає значно більше актів і часу. Проте, у випадках вчинення злочинів, до яких застосовують одну із вищезгаданих строгих кар, слід вдаватися до трибуналів.

Процес накладання кар

Церква не бажає часто вдаватися до покарань у виправленні зловживань її членами, зокрема тими, хто присвятив себе служінню церковній громаді. Навіть тоді, коли здається, що немає надії на те, що правопорушник утримається від своїх вчинків або покається в незаконних діях, як наприклад, в порушенні обов’язку, єпископ повинен, як правило, дотримуватися певної процедури, що проходитиме у декілька етапів: він зобов’язаний попередити того, хто здійснив неправильний вчинок, щоб він виправився та вказати, коли це має відбутися і які будуть наслідки, якщо він не виконає цього наказу. Це попередження повинно бути зроблене в такий спосіб, щоб його можна було доказати, тобто його слід довести до відома правопорушника в документі, від прийняття якого він не в змозі відмовитися, або, якщо воно зроблено усно, то

обов'язково в присутності нотаря, котрий відразу мав би скласти протокол, який слід відповідно підписати. За результатом такого попередження єпископ зирішує, чи він повинен розглянути справу поза судом, чи повинен подати рекурс в суд. Існують певні злочини, до яких не застосовується попереднє застереження і за які винні повинні бути покарані відразу, перш ніж єпископ прийме якесь милосердне рішення (к. 1407).

Захист справедливості

Будь-яку інформацію або оголошення слід передавати обережно, щоб в результаті розслідування не нанести шкоди доброму імені звинуваченого. Він не зобов’язаний признаватися в злочині і його не можна допитувати під присягою (кк. 1468-1471). Якщо ієрарх вирішив розглянути справу в суді, то слід дотримуватися процедурних правил (кк. 1186 і далі) звичайного спірного судового процесу (кк. 1472-1482). Якщо є особи, які мають право на відшкодування втрат, це повинно вирішуватися суддею (кк. 1483-1485).

Покарання за допомогою позасудового декрету

Для правосильності цієї спрощеної процедури вимагається, щоб звинуваченого повідомили про звинувачення та докази і надали йому право самозахисту; якщо він вибирає це, то дискусія проходить в усній формі. Декрет повинен викласти факти злочину і підстави, на яких грунтується покарання. Рекурс проти декрету може бути поданий до вищої компетентної влади протягом десяти днів після його оголошення. Рекурс припиняє силу декрету до часу його розгляду (кк. 1486-1487).

РОЗДІЛ 55 ЗАГАЛЬНІ НОРМИ

(кк. 1488-1505)

ЗАГАЛЫ

Прогол

Це спільне Апосто, Sedis ( можна нодавця цими з;

Vacatio

“Періос

Дл*

ВІН ПОЧР

legis [“г набираю випуск нодавці його дії

Підлет

Бож

Церковн:

охрещені

повинен

СІМ рОКІЕ

прийняті шістнадц semel cat став кат тинської охрещені або спіль понадпра лягають ;

Територ

Зако католиків території а не особ

•   Церковні закони
•   Що таке “закон”? (к. 1488)
•   Проголошення
•   Vacatio Legis [“Вакаціо леджіс” — “Період ознайомлення із законом”] (к.1489)
•   Підлеглі церковних законів (к. 1490)
•   Територіальність закону (к. 1491 § 1)
•  Підлеглі територіальним законам (к. 1491 § 1)
•  Універсальні закони, що стосуються східних католиків (к. 1492)
•  Загальне і партикулярне право (к. 1493)
•  Зворотня дія законів (к. 1494)
•   Закони, що визначають недійсність або оголошують нездатність (к. 1495)
•   Правовий сумнів (к. 1496)
•   Незнання і помилка щодо закону (к. 1497)
•   Тлумачення закону (к. 1498)
•   Загальні правила про те, як слід розуміти закони (кк. 1499-1501)
•   Скасування закону (кк. 1502, 1504)
•   Канонізація цивільного права (к. 1504)
•   Граматичний рід (к. 1505)
•   Звичай (кк. 1506-1509)
•   Що таке “звичай”? (к. 1506)
•   Основні риси правового звичаю

Кожна система законів опирається на певні базові поняття, які характерні кожній нормі закону. їх слід розмістити в такому місці, щоб той, хто користується Кодексом, міг посилатися на них. Латинський Кодекс розміщає їх на початку, а Східний Кодекс розглядає їх в кінці — в XXIX і XXX титулах. Зміст цих останніх канонів ССЕО-ККСЦ слід представити в такому порядку.

Церковні закони

Що таке “закон”?

Існує багато відтінків значення закону, але тут ми зосередимося на суспільній нормі дії, якій дав визначення Тома Аквінський: це є правило, яке має підстави і сформульоване главою громади на користь суспільного добра. Ми повинні відрізняти ins [“юс”] — систему всіх правил або постанов, від lex [“лекс”] — конкретного представлення правила, обидва ці терміни виражаються словом - закон, поруч із словом statute [“статут”] — законом, виданим законодавчою гілкою влади.

Проголошення

і”] (к.1489)

Церковний закон постає через його проголошення (к. 1488), коли члени спільноти дізнаються про нього, як про зобов’язуюче правило. Закони Апостольського Престолу проголошуються в офіційному органі Acta Apostolicae Sedis (“Акта Апостолічай Седіс” — “Акти Апостольського Престолу”), хоч можна обрати теж інші форми проголошення. Закони, видані іншими законодавцями (патріархами і єпископами) проголошуються в спосіб, визначений цими законодавцями.

с. 1495)

Vacatio Legis [“Вакаціо леджіс” — “Період ознайомлення із законом”]

Для того, щоб надати членам Церкви час для ознайомлення із законом, він починає зобов’язувати після певного періоду часу, який називається vacatio legis [“період ознайомлення із законом”]. Закони Апостольського Престолу набирають зобов’язуючої сили після трьох місяців від дня, яким позначений випуск Acta Apostolicae Sedis [“Актів Апостольського Престолу”]. Інші законодавці повинні встановити власний період часу для ознайомлення і початку його дії (к. 1489).

Підлеглі церковних законів

і, які характерні щоб той, хто {єкс розміщає їх і XXX титулах, такому порядку.

середимося на є правило, яке тільного добра, установ, від lex и виражаються ном, виданим

Божественні закони, як вчить Католицька Церква, зобов’язують кожного. Церковні закони зобов’язують тих, хто охрещений в Католицькій Церкві, або охрещених поза нею і навернених до Католицької Церкви. Підлеглий закону повинен володіти достатнім користуванням розуму і йому повинно сповнитися сім років, хіба що право передбачає щось інше (к. 1490). Отже, наприклад, для прийняття святої тайни подружжя необхідно, щоб особі сповнилося принаймні шістнадцять років. Католики ніколи не можуть залишити Католицьку Церкву: semel catholicus, semper catholicus (“семел католікус, семпер католікус” або “хто став католиком, є назавжди католиком”). Для католиків Римської або Латинської Церкви існує інша норма (пор. к. 834 ССЕО-ККСЦ). Особи, охрещені поза Католицькою Церквою в будь-якій християнській вірі, Церкві або спільноті, вважаються такими, що належать, до некатолицької Церкви і до понадправової і трансцендентальної спільноти усіх християн. Вони не підлягають законам Католицької Церкви, а своїм власним.

Територіальність закону

Закони зобов’язують всіх осіб, але вони можуть зобов’язувати деяких католиків повсюдно в світі (особові закони) або деяких католиків на певній території (територіальні закони). Церковні закони є, як правило, територіальні а не особові. Однак, зрозумілим має бути той факт, що всі католики належать

лише до однієї Церкви свого права (sui iuris — “суї юріс”), латинської або Уніве

східної, яка за своєю природою особова, тому що відноситься тільки до членів тієї Церкви, і також територіальна, бо поширює юрисдикцію тільки на членів Г

тієї Церкви на певній території. Таким чином, в Сполучених Штатах Америки, якби

наприклад, існує багаточисельність юрисдикцій на одній і тій самій території. торкаї

Юрисдикція Маронітської Апостольської Церкви є територіальною, бо вона закон

обмежена територіальними границями єпархії, які є однаковими із границями Катол

Сполучених Штатів Америки, і одночасно особовою, бо охоплює тільки бов’яз

маронітів. Те саме стосується і Латинської (Римської) Церкви. Однак, латин

насправді, інколи латинський єпископ може здійснювати єпископську юрис- Напрі

дикцію над східними католиками, які не мають власного єпископа на своїй обов’я

території, але це не становить винятку, оскільки згодом він набирає правового загроз

статусу східного ординарія (ієрарха). коли

ліквід;

Підлеглі територіальних законів змуше

вірні :

1.   Закони, видані Апостольським Престолом для всієї Католицької Церкви інших

зобов’язують всіх і всюди, хіба що подані обмеження щодо території або осіб. традиі

Наприклад, коли закон виданий для ченців або для східних священнослу- подібн

жителів, що подорожують по Америці. Інша влада, зокрема східні патріарші або ш

Церкви, мають законодавчу владу лише в історичних межах території Церкви, Церкв

а їх вірні поза їх межами територій підлягають Римському Архієреєві, за найви:

винятком справ богопочитання. пасиві:

1.   Закони, видані для визначеної території, зобов’язують тих, для кого Церкоі

були видані і які мають там постійне або тимчасове місце проживання, і які поясне

в даний час там проживають. в цих

1.   Мандрівники (peregrini — “перегріні”), які знаходяться поза своїм обряда

постійним або тимчасовим місцем проживання, (1) не підлягають законам партикулярного права власної території доки вони знаходяться поза її межами, Загалі

хіба що порушення законів приносить шкоду на власній території або закони

є особовими; (2) не підлягають законам партикулярного права території, на У

якій перебувають, за винятком тих, які служать громадському порядку або можна

визначають формальності правових актів (locus regit actum — “локус реджіт закон s

актум” що означає “місце управляє актом”); (3) підлягають законам загального усіх П

і партикулярного права власної Церкви свого права, навіть якщо останнє не церков:

діє на їх власній території, але не підлягають їм, якщо вони не зобов’язують можуть

на місці, де вони перебувають; або (4) йдеться про нерухоме майно, розміщене (ССЕС

на тій території. закони

1.   Неосілі (vagi — “ваґі”), які не мають ні постійного, ні тимчасового кулярн:

місця проживання, підлягають усім законам, які діють на місці їхнього спільні

перебування (к. 1491). Східно

вміщен

Церков

нітськоі

Універсальні закони, що стосуються східних католиків

нської або до членів на членів Америки території. . бо вона раницями зє тільки і. Однак. >ку юриста своїй правового

>ї Церкви або осіб, іеннослу- патріарші і Церкви, :реєві, за

для кого іня, і які

за своїм законам межами, о закони [торії, на їдку або с реджіт гального ганнє не в’язують ззміщене

іасового

їхнього

Принцип, сформульований в к. 1492 набув би дуже важливого значення, якби був прийнятий Католицькою Церквою декілька століть тому. Він торкається такого питання: в якій мірі східні католики зобов’язані слухати законів, виданих Апостольським Престолом (Римським Архієреєм) для Католицької Церкви? Бо постановлялось, що такі закони автоматично зобов’язують усіх католиків, тому істинні східні традиції були замінені на латинські, й була значно порушена цілісність східних обрядових традицій. Наприклад, закон IV Латеранського Собору (1215 р.), який запровадив обов’язкову участь в євхаристійній літургії щонеділі і кожного свята під загрозою смертного гріха, зобов’язував також східних католиків, особливо тоді, коли вони пізніше об’єдналися із Святим Римським Престолом. Цей закон ліквідував у Латинській Церкві добові богослужіння, оскільки кожна церква змушена була помножувати кількість Євхаристійних Літургій (“меси”), тому що вірні не могли задовільняти цей обов’язок відвідуванням Утрені, Вечірні або інших подібних богослужінь. Той самий руйнівний вплив на пізнішу літургічну традицію теж завдав шкоду Східним Католицьким Церквам. Було багато інших подібних засвоєнь латинських обрядів, приписуваних деколи Римською владою, або перейнятих з добрими намірами необізнаними Східними Католицькими Церквами. Сьогоднішній канон подає правильний підхід. Закони, видані найвищою владою Церкви, тобто, від імені Римського Архієрея, в яких пасивний суб’єкт (вірні) виразно не вказується, стосуються вірних Східних Церков настільки, наскільки: (1) йдеться про справи віри або моралі, або пояснення Божого закону, або (2) про східних католиків виразно говориться в цих законах, (3) або вони надають привілеї, які не суперечать східним обрядам.

Загальне і партикулярне право

У сфері дії закону Східної Католицької Церкви існує проблема, що не можна чітко відокремити поняття загального і партикулярного права, тому що закон якоїсь Східно-Католицької Церкви є партикулярним правом щодо закону усіх Церков взятих разом, але є загальним правом щодо закону власних церковних провінцій (митрополій). Канон 1493 подає визначення, які допоможуть нам уникнути непорозумінь. Під загальним правом в Східному Кодексі (ССЕО-ККСЦ) слід розуміти: (1) закони (звичаї) Вселенської Церкви і (2) закони (звичаї), спільні всім Східним Католицьким Церквам. Під партикулярним правом слід розуміти усі закони, звичаї, статути, норми, які не є спільними для Вселенської Церкви і всіх Східних Церков. Отже, коли в Східному Кодексі мова йде про загальне право, то це стосується закону, вміщеного в ССЕО-ККСЦ, на відміну від закону індивідуальних Східних Церков. Тоді партикулярне право буде стосуватися закону, наприклад Маро- нітської Церкви, а також і закону деякої частини Української Церкви, але на
відміну від закону Української Церкви в цілому. Може так трапитися, що партикулярне право деяких або всіх Східних Церков може бути одне відносно якоїсь проблеми, але ця подібність є лише матеріальна, оскільки вони й надалі залишаються формально різними. Східний Кодекс безпосередньо або безумовно скасовує деякі партикулярні закони. Однак, нескасоване партикулярне право Церков свого права має свою силу і може бути розширене, якщо цього вимагатиме ССЕО-ККСЦ або обставини.

може стос bium facti він розгл; зують; на фактично? сумнів ст< вона надаї

Незнання

Незна оцінка, зр визначают заважають правосиль можуть 3aj помилка її Однак, пр: поки не б;

Тлумачені

Суслі;

тлумаченні

1.   Заі доктриналі як у цій к
2.   Зак законодавеї видаються tor Bonus для тлума- Legislative пояснення
3.   Аві законом аб tation of Li має силу : звужує абс авторитетні тивного аіс на ті спраї вивчаються ративний а

Зворотна дія закону

Закони стосуються майбутнього, а не минулого, хіба що в них виразно застережена умова про минулі речі (к. 1494). Наприклад, правосильність подружжів, укладених раніше опублікування ССЕО-ККСЦ, розглядається законом того часу; звинуваченого не слід судити за законом, який був в дії на час скоєння злочину, а за законом, який діє на час розгляду справи, якщо він вигідніший для нього (к. 1412 § 2). Зворотна дія закону буде мати місце, якщо закон проголосив недійсним для особи акт минулого або акт, здійснений в минулому.

Закони, що визначають недійсність або оголошують нездатність

Тільки ті закони слід вважати такими, що визначають недійсність або позбавляють здатності, які виразно постановляють, що акт є недійсний (lex irritans — “лекс ірітанс”) або особа нездатна (lex inhabilitans — “лекс інгабі- літанс”) (к. 1495). Якщо закони приписують спосіб, в який слід здійснювати певні акти, то нехтування тими формами позбавляє акти правосильності, якщо про це виразно зазначено. Подібно, якщо особа об’явлена такою, що не в змозі виконати або за неї виконали певний акт; здійснення такого акту, який заборонявся, буде недійсним, тільки тоді, коли про це буде виразно сказано. Як бути із законами, які приписують або забороняють акти, але не зазначають нічого про недійсність? Або як діють закони коли їх порушують? Особа, яка нехтує такими законами повинна підлягати судові, перед яким вона може посилатися на необізнаність, яку слід оцінювати відповідно до приписів морального богослов’я: відносно розуму, що необізнаність могла бути неподоланною, тобто, її не можна було позбутися докладанням відповідних зусиль, подоланною, якої можна було позбутися шляхом звичайних зусиль, але не позбулося, цілковитою або інертною, якщо взагалі зусиль не докладалося.

Правовий сумнів

Сумнів — це призупинення судового рішення через наявність суперечливих думок. Сумнів може бути позитивним, коли існують підстави з обох сторін, негативним, коли не існує підстав з обох сторін, що насправді приводить до необізнаності. Правовий сумнів (dubium iuris — “дубіюм юріс”)
може стосуватися існування закону або його значення; фактичний сумнів (du- bium facti — “дубіюм факті”) стосується існування якогось факту, зокрема, чи він розглядається як такий у законі. У правовому сумніві закони не зобов’язують; навіть ті, що визначають недійсність, або позбавляють здатності. У фактичному сумніві ієрархи можуть диспензувати від них. Якщо фактичний сумнів стосується застереженої диспензи, то ієрарх може надати її, оскільки вона надається владою, якій вона застережена (к. 1496).

апитися, що цне відносно зни й надалі ю безумовно лярне право якщо цього

іих виразно восильність зглядається їй був в дії прави, якщо мати місце, здійснений

тшість

йсність або ;ійсний (Іех яекс інгабі- ідійснювати ності, якщо не в змозі акту, який но сказано, зазначають Особа, яка вона може ) приписів бути непо- іих зусиль, ль, але не далося.

ість супе- ави з обох насправді юм юріс”)

Незнання і помилка щодо законів

Незнання — це відсутність належного знання, тоді як помилка — це хибна оцінка, зроблена, наприклад, на підставі незнання. У випадку законів, які визначають недійсність або позбавляють здатності, незнання або помилка не заважають їх наслідкам, хіба що виразно постановляється щось інше. Оскільки правосильність таких актів стосується громадського добра, то наслідки не можуть залежати від суб’єктивного стану осіб. Не припускається незнання або помилка щодо закону, кари, щодо власного або чужого загальновідомого факту. Однак, припускається незнання щодо чужого, але не загальновідомого факту, поки не буде доведено щось протилежне (к. 1497).

Тлумачення закону

Суспільне життя завжди було складним, тому норми або закони вимагали тлумачення або пояснення.

1.   Законодавець розглядає тут авторитетне тлумачення, протилежне доктринальному, яке було запропоноване студентами юридичних факультетів, як у цій книжці.
2.   Закони можуть бути автентично тлумачені законодавцем і тим, кому законодавець надав владу автентично їх тлумачити. Отже, стосовно законів, які видаються Апостольським Престолом або Римським Архієреєм, на основі Pastor Bonus [“Пастор Бонус” — “Добрий Пастир”] була створена Папська рада для тлумачення законодавчих текстів [Papal Council for the Interpretation of Legislative Texts] (1988 p.). Інші законодавці створюють належні засоби для пояснення своїх власних законів.
3.   Авторитетне тлумачення може бути зроблене (1) законом (новим законом або офіційною заявою, як це робиться [Papal Council for the Interpretation of Legislative Texts] Радою для тлумачення законодавчих текстів). Воно має силу закону і повинно бути проголошене, особливо якщо тлумачення звужує або розширює значення закону або пояснює сумнівний закон; (2) авторитетним рішенням в приватній справі у формі вироку або адміністративного акту. Воно не має сили закону і зобов’язує тільки тих осіб і впливає на ті справи, для яких було дане. Однак, професійними правниками глибоко вивчаються підстави, на яких базується такий судовий вирок або адмін:;-- ративний акт з метою застосування у подібних випадках.
   
4.  Якщо автентичне тлумачення тільки проголошує те, що було певне у самих словах, тоді воно має зворотну дію, це означає що воно було з самого початку. Якщо воно звужує або розширює закон, або якщо пояснює сумнівний закон, то воно не має зворотної дії (к. 1498).
5.   Пі

постанов;

упорядкої

1.   За в самому кулярногс партикул: законів і кулярногс передбаче
2.   У пізніші за

Каноніза

Циві. у каноніч суперечат (к. 1504). право длі суперечат шого стос наказує к ного праЕ

Грамати

Повн що право

Що man

Не в кову праї відає дії змінити ] спроби. Е

Загальні правила про те, як слід розуміти закони

Базовим припущенням законів є віра в те, що правила поведінки членів громади можуть бути достатньо зрозуміло визначеними на основі використання відповідних слів. Хоча, як показує практика, це тільки приблизно підтверджується, а правдиве значення закону є щоденним предметом для дискусій серед студентів правничих факультетів. Кожне слово, застосоване для вираження законів, має не тільки технічне, правове значення, але й може мати декілька інших, у чому можна переконатися, користуючись будь-яким тлумачним словником.

1.   Закони слід розуміти за прямим значенням слів, які приймаються до уваги в тексті або контексті, завжди, звичайно, припускаючи потрібне правове або технічне значення.
2.   Якщо значення слів залишається сумнівним або неясним, то слід брати до уваги паралельні місця, якщо такі є, мету закону і обставини, в яких видавався закон (історія закону) та думку законодавця (к. 1499).
3.   Закони, які встановлюють кари або обмежують вільне виконання прав, або які містять виняток із закону, підлягають стислому тлумаченню (к. 1500).
4.   Якщо в якійсь певній справі немає виразного припису закону загального або партикулярного права або звичаю, то справу слід вирішувати у світлі:
5.   канонів синодів і святих Отців (автентична східна християнська традиція);
6.   законного звичаю (звичай є неписаним законом);
7.   загальних засад канонічного права з дотриманням канонічної справедливості (більш звичайне людське і пом’якшуюче тлумачення закону);
8.   церковного правознавства (вироки або декрети в приватних справах трибуналів, зокрема Римської Роти), і
9.   загальної та сталої канонічної науки (так зване наукове тлумачення).

Карні справи виключаються; якщо закон мовчить, то не приписано ніякого

покарання (к. 1501).

Скасування закону

Законодавці можуть вирішити видати нові закони щодо справ, для яких попередні закони вже не діють і виникає питання про їх взаємовідносини. Новий закон може: (1) скасувати старий (повністю замінити його), або (2) змінити його (частково зменшити його дію), або (3) упорядкувати його (будь- яка форма позбавлення характеру закону, загально або частково, особливо через видання нового закону, який умовно скасовує попередній).

1.   Пізніший закон скасовує або змінює попередній, (1) якщо виразно це постановляє, (2) якщо є йому прямо протилежний або, (3) якщо повністю упорядковує предмет попереднього закону.

цо було певне у іо було з самого яснює сумнівний

говедінки членів ві використання триблизно під- ЭМ для дискусій ване для вира- е й може мати будь-яким тлу-

риймаються до )трібне правове

, то слід брати авини, в яких

3).

іання прав, або (к. 1500). закону загаль- увати у світлі: християнська

іонічної спра- закону); ітних справах

тлумачення), исано ніякого

ав, для яких мовідносини. эго), або (2) ( його (будь- so, особливо

1.   Закони загального права, якщо виразно чогось іншого не приписується в самому законі, не змінюють закон партикулярного права, ані закон партикулярного права, виданий для якоїсь Церкви свого права, не змінюють більше партикулярного права, яке діє в цій Церкві (к. 1502). Це відноситься до законів Апостольського Престолу, які можуть суперечити законам партикулярного права Східної Церкви свого права. Якщо у новому законі нічого не передбачено, то партикулярне право діє як закон.
2.   У сумніві не припускається, що попередній закон був відкликаний, але пізніші закони слід віднести до попередніх і по змозі узгодити з ними (к. 1503).

Канонізація цивільного права

Цивільних законів, до яких відсилає церковне право, слід дотримуватися у канонічному праві з тими самими наслідками, до тієї міри, поки вони не суперечать Божому праву і якщо канонічне право не застерігає чогось іншого (к. 1504). Отже, церковне право постановляє обов’язкове державне подружнє право для неохрещених осіб, за винятком тих частин цивільного права, які суперечать Божому праву згідно тлумачення Католицької Церкви; це здебільшого стосується видачі державою декретів про розлучення подружжя. Подібно наказує к. 1034, що на підставі канонічного права слід дотримуватися цивільного права країни щодо договорів і виплат.

Граматичний рід

Повний вислів у чоловічому роді стосується також і жіночого роду, хіба що право передбачає щось інше або воно випливає з природи речі (к. 1505).

Звичай

Що таке “звичай’

Не вся практична діяльність громади з часом перетворюється в обов’язкову правову норму. Звичай, який постає в християнській громаді та відповідає дії Святого Духа, може отримати силу права. Жоден звичай не може змінити Боже право (к. 1506), хоча в історії християнства робилися такі спроби. Правовий звичай є найкращим тлумачем законів (к. 1508).

Основні риси правового звичаю

Затве\

Звичаї давцем, за віднісся не яких він м потрібно в твердження

Скасуі

Супері звичай. Заі виразно вк дотримуват ний звичає

Види

(1) Відповідно до закону (secundum legem — “секундум леджем”); утверджує закон; (2) проти закону (contra legem — “контра леджем”), суперечить закону; (3) позаправовий або діє поруч із законом (praeter legem — “прайтер леджем”), попри закон, ніби доповнює його.

Кваліфікована громада

Громадою, яка в змозі створити законний звичай може бути: частина вірних, яка принаймні є призначеною, щоб приймати закон, ціла Церква свого права, єпархія, екзархія, монастир свого права, чернечий чин, капітула каноніків при кафедральному соборі та інші, крім парафії.

Безперервний час

Мінімальне часове обмеження визначається законом; воно повинно бути безперервним: звичай, що суперечить діючому канонічному праву або, який діє поруч (praeter legem — “прайтер леджем”) з канонічним правом, набирає силу закону, коли його законно дотримуються протягом тридцяти років. Канон, який містить клявзулю, що забороняє суперечні звичаї, може бути змінений у напрямку до звичаю, якщо його дотримувалися протягом однієї сотні років або з незапам’ятних часів.

Розумність

Звичай, який суперечить Божому, природному або позитивному праву, ніколи не може бути розумним. Звичай, який виразно відкидається правом, не може бути розумним (к. 1507).

Зобов’язуючий намір

Громада дотримується різних звичаїв і навіть ставиться до них бережливо, звідси може випливати моральний обов’язок щодо дотримання їх, не обов’язково, щоб це був правовий обов’язок. Лише animus iuris inducendi [“анімус юріс індуценді”, або “намір впроваджувати права”], постановка ідеї створити правовий обов’язок приводить до законного звичаю, навіть тоді, коли постановка ідеї створилася на підставі помилкових тверджень (наприклад, східні католики запровадили обов’язкову участь у недільній євхаристійній Літургії, помилково вважаючи, що IV Латеранський Собор зобов’язував також їх).

Затвердження

гі леджем”); утвер- іжем”), суперечить Іе@ет — “прайтер

зже бути: частина ціла Церква свого :ий чин, капітула

Звичай стає правовим обов’язком лише на підставі затвердження законодавцем, за його виразною або принаймні не висловленою згодою, який не віднісся негативно до нього, навіть якщо він практикувався в обставинах, при яких він мусів знати його. Деякі канони, наприклад, виразно обумовлюють, що потрібно наслідувати неототожнений звичай, який є тоді попереднім затвердженням.

Скасування

Суперечний або позаправовий звичай скасовується через протилежний звичай. Закон скасовує суперечні або позаправові звичаї лише тоді, коли він виразно вказує на столітні або незапам’ятні звичаї. Щодо інших звичаїв слід дотримуватися канону 1502 § 1: закон відміняє їх, якщо він прямо протилежний звичаєві або повністю упорядковує предмет попереднього закону (к. 1509).

 

юно повинно бути іраву або, який діє івом, набирає силу років. Канон, який бути змінений у нієї сотні років або

озитивному праву, [дається правом, не

до них бережливо, ння їх, не обов’яз- ісепйі [“анімус юріс вка ідеї створити ь тоді, коли поста- (наприклад, східні іристійній Літургії, /вав також їх).

РОЗДІЛ 56 АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ, ДАВНІСТЬ І ОБЧИСЛЕННЯ ЧАСУ

(кк. 1510-1546)

Адміністративні акти

•   Адміністративні акти взагалі (кк. 1510-1516)
•   Процедура у видаванні позасудових декретів (кк. 1517-1520)
•   Виконання адміністративних актів (кк. 1521-1526)
•   Рескрипти

Давність і обчислення часу

•   Давність (кк. 1540-1542)
•   Обчислення часу (кк.1543-1546)

Адміністративні акти

Адміністративні акти взагалі (кк. 1510-1516) Влада

Адміністративні акти стосуються усіх рішень і наказів, виданих тими, хто має владу управління, для вирішення проблем в усіх справах, за винятком судових. Вони можуть бути видані тими, хто має виконавчу владу в межах своєї компетенції, а також тими, хто одержав таку владу виразно або включно на підставі самого права або внаслідок законного делегування.

Види

набуті інш додається документах тощо”.

Додані лравосильн аби тільки

1.  Декрети. З їх допомогою видається рішення для особливого випадку або здійснюється канонічне призначення. 2. Окремі накази безпосередньо і згідно з законом зобов’язують особу або визначених осіб щось робити або збороняють це, зокрема у випадках дотримання закону. 3. Рескриптами надаються привілеї, диспензи, дозволи чи інші ласки (к. 1510).

Правові наслідки. Адміністративний акт має наслідок від моменту його повідомлення або в рескриптах від моменту відправлення листа. Якщо здійснення адміністративного акту доручається виконавцю, то він має наслідок від моменту виконання (к. 1511).

Тлумачення

Документи, видані церковними настоятелями, нерідко є підставою для дискусій щодо їх правдивого значення. Щоб уникнути спорів к. 1512 подає деякі принципи:

1.   В загальному. Адміністративний акт слід розуміти згідно з прямим значенням слів і загальноприйнятим способом мовлення. Він не повинен поширюватися на інші випадки, крім виразно згаданих у ньому.
2.   У сумніві. Стислому тлумаченню підлягають ті акти, які стосуються спорів, загроження покаранням або накладання кар, обмеження права особи, порушення чиїхось набутих прав або суперечать законові на користь приватних осіб; усі інші акти слід тлумачити широко.
3.   Привілеї слід тлумачити так, щоб ті, кому вони були надані, справді отримали якийсь дар.
4.   Диспензи, а також і сама влада диспензування, надана для певного випадку, підлягають стислому тлумаченню (к. 1512). У випадку групи осіб, тлумачення повинно бути широке через їх духовну користь.

Відкликання

Адміністративні акти — це дії, які можуть піддаватися сумніву щодо їх відповідності у різних обставинах. їх діюча сила управляється такими приписами:

1.   Жодний адміністративний акт не скасовується за допомогою протилежного закону або законом виданим вищою владою.

ІНИХ тими, хто , за винятком ■ладу в межах о або включно

івого випадку шосередньо і ь робити або Рескриптами

номенту його листа. Якщо має наслідок

1.   Він не втрачає сили з хвилиною припинення влади того, хто його видав, хіба що виразно застерігається щось інше.
2.   Якщо він скасований вищою владою, то це набуває сили від моменту повідомлення.
3.   Диспенза, яка має безперервну дію, втрачає силу теж внаслідок певного і цілковитого зникнення спонукуючої причини.
4.   Наказ втрачає свою силу з моментом припинення влади того, хто його видав, хіба що він наданий законним документом (к. 1513).

Правова форма. Адміністративний акт, призначений для зовнішнього обсягу, та його акт про виконання повинні бути видані, як правило, у письмовій формі (к. 1514).

Конфлікт. Кожний адміністративний акт втрачає силу, якщо він порушує набуті іншими права або суперечить закону чи законному звичаю, хіба що додається скасовуюча клявзуля (к. 1515), яку можна зустрічати в папських документах, як наприклад, “незважаючи на всі суперечливі закони, поступки... тощо”.

дставою для 1512 подає

Додані умови. Умови в адміністративних актах вважаються доданими до правосильності, якщо виражені частками si (якщо), nisi (хіба що), dummodo (аби тільки) (к. 1516).

Процедура у виданні позасудових декретів (кк. 1517-1520)

Рескрипт (кк. 152

Пон;

церковниі надає прі у письмо вимагаєть

Одер він набир Таким чи подружж. відома о/і

Прав певні уме

1.   щ

тільки то

суттєві.

принайми

1.   01 надаватис якій відм одинаков згадано і (генераль: відмову, £

Прив

Пош

юридичні якому за привілеєл; церков, і незапам’я документ вони дійс

Види таким чи законом (наприклг вівтаря, \ то може навіть че

Підготовка декрету. Перед виданням декрету слід зібрати інформацію, докази, треба порадитись з тими, кому надане право законом, з тими, кого декрет безпосередньо торкається, і тих, яких права можуть бути порушені; те, що суперечить вимогам, необхідно виявити без пошкодження іншим; слід навести аргументи, в тому числі за допомогою захисника, якого треба визначити (к. 1517).

Обмеження часу. Декрети повинні бути видані протягом шістдесяти днів від дня одержання прохання. Якщо це не зроблено, і прохач повторює прохання, тоді додається тридцять днів. Якщо знову немає відповіді, прохання вважається відкинутим, та прохач може подати рекурс до вищої влади (к. 1518). Це, застереження сприяє прохачеві у випадку несправедливої відмови настоятеля надати справедливу допомогу.

Справедливість і безсторонність. Влада, яка видає декрет, повинна мати на увазі те, що користування владою дане для спасіння душ і загального добра. Декрет, особливо, коли щось відхиляє, повинен містити в собі підстави для цього, надаючи прохачеві можливість вирішувати, чи рекурс має будь-яку вагу (к. 1519).

Правова сила. Декрет набуває правової сили після того, як був доведений до відома того, кому призначався. Це можна здійснити теж і в усній формі, якщо є на те певні причини, які не дозволяють зробити це письмово. Якщо адресат відмовляється прийняти декрет, то вважається, що декрет був доведений до відома адресата (к. 1520).

Виконання адміністративних актів (кк. 1521-1526)

Що це таке? Ті, хто можуть видавати адміністративні акти (наприклад, Апостольський Престол або патріарх) не зобов’язані безпосередньо повідомляти про декрет того, кому він призначається, а можуть уповноважити когось іншого (наприклад, єпископа), щоб виконав декрет. Виконавець зобов’язаний виконати це доручення, хіба що поважні причини перешкоджають цьому, або якщо він має право діяти, відповідно до його розумного рішення (кк. 1521, 1522).

Умови. Виконавець повинен діяти згідно із змістом доручення, особливо, щодо умов для правосильності та істотних формальностей (к. 1523).

Заміна. Виконавець не може замінити іншого, якщо це забороняється або якщо він був обраний з огляду на особисті якості, або заступник був вже визначений (к. 1524). Наступник в уряді виконавця визначається тими самими умовами (к. 1525). Якщо виконавець допустив якусь помилку, він може заново виконати цей акт (к. 1526).

Рескрипти (кк. 1527-1539)

інформацію, з тими, кого порушені; те, іншим; слід якого треба

стдесяти днів овторює про- іді, прохання ади (к. 1518). [мови настоя-

повинна мати і загального собі підстави має будь-яку

5ув доведений усній формі, сьмово. Якщо з декрет був

и (наприклад,

1.   повідомляти
2.   когось іншо- в’язаний вико- ому, або якщо к. 1521, 1522). ння, особливо, .5-23).

зроняється або 'ПНИК був вже і тими самими ,н може заново

Поняття. Під рескриптом розуміється адміністративний акт, виданий церковним настоятелем у відповідь на чиєсь прохання, на підставі якого він надає привілей, диспензу або якусь іншу ласку. Звичайно рескрипт видається у письмовій формі, але якщо в усній, то його слід доводити щоразу як це вимагається законом (к. 1527).

Одержувач. Рескрипт можна просити для іншої особи, навіть без її згоди; він набирає сили відразу, хіба що рескрипт постановляє щось інше (к. 1528). Таким чином, оздоровлення в корені (sanatio in radice — “санаціо ін радіче”) подружжя або папська відзнака заслуженій особі, можуть прийматися без відома одержувача.

Правосильність. Для того, щоб рескрипт був правосильним, слід виконати певні умови:

1.   Правдивість. Приховання правди позбавляє рескрипт правосильності тільки тоді, коли приховані такі речі, які стиль курії того ієрарха вважає за суттєві. Викладення неправди не позбавляє його правосильності, якщо принаймні одна з поданих спонукуючих причин була правдива (к. 1529).
2.   Обман. Ласка, у якій відмовлено вищою владою, не може правосильно надаватися нижчою владою, хіба що вища влада виразно погодилася. Ласка, в якій відмовила якась влада, не може правосильно надаватися іншою владою, одинаково компетентною, або вищою владою, якщо в проханні зовсім не згадано про відмову (к. 1530). Отже, те, у чому відмовляв протосинкел (генеральний вікарій), може надаватися єпископом, якщо його повідомлено про відмову, але те, у чому відмовив єпископ, не може бути- надане протосинкелом.

Привілеї

Поняття. Привілей — це ласка, надана певним особам (фізичним або юридичним) в спеціальному акті. Він може надаватися законодавцем і тим, якому законодавець дав таку владу. Столітнє або незапам’ятне володіння привілеєм вводить припущення про його надання (к.1531). Останнє стосується церков, каплиць, та подібних інституцій, які вимагають певних прав ще з незапам’ятних часів, яких неможливо їм надати через відсутність засвідчуючих документів. Вимагається будь-який історичний документ як доказ того, що вони дійсно користувались правом з незапам’ятних часів.

Види. 1. Те, що надається привілеєм, очевидно, не є правом у законі, і таким чином, привілей може бути протилежним законові або бути поруч із законом (praeter legem — “прайтер леджем”). 2. Він може бути особистим (наприклад, для священнослужителя) або предметним чи місцевим (для церкви, вівтаря, монастиря) привілеєм. 3. Оскільки він може впливати на права інших, то може бути сприятливим (для одержувача та для інших) або обтяжливим, навіть через надання узгоджено діючого привілею.

Припинення. Привілеї є довготривалі, але не вічні; вони можуть припиняти існування через деякі причини:

1.   якщо вони є особисті, через смерть одержувача;
2.   якщо вони предметні або місцеві, через повне знищення речі або місця. Місцевий привілей може відродитися, якщо протягом п’ятдесяти років відновлено місце.
3.   Коли закінчився його термін або вичерпалась кількість випадків, для яких привілей був наданий.
4.   3 бігом часу і через зміни обставин на думку компетентної влади (к. 1532).

Зречення. Жодний привілей не перестає існувати через зречення, хіба що воно було прийняте компетентною владою. Кожна фізична особа може зректися привілею, наданого виключно на її користь. Фізичні особи не можуть зректися привілею, який був наданий будь-якій юридичній особі з уваги на значення місця або речі; юридична особа не може зректися привілею, якщо це завдає шкоди Церкві та іншим (к. 1533). Привілей, який не є тягарем для інших, не припиняється через його невживання або через протилежне вживання. Якщо привілей є обтяжливим для інших, то втрачає силу, якщо настала законна давність або невисловлене зречення (к. 1534).

Позбавлення. У випадку зловживання владою, наданою на основі привілею, і після того, як застереження, зроблене ієрархом, пройшло безрезультатно, ієрарх може позбавити привілею, який він сам надав; але якщо привілей був наданий вищою владою, то ієрарх зобов’язаний повідомити її про це (к. 1535).

Диспензи

яка

влас

щос

чере

вла<

(на(

суп]

обої

ста,

пері

післ

Поняття. Диспенза — це ослаблення дії суто церковного закону в окремому випадку. Вона не скасовує закону, а ослаблює його дію в індивідуальному випадку. Не можна отримати диспензи від Божого закону. Диспенза надається тільки з виправданої і раціональної причини, враховуючи при цьому обставини випадку і важливості закону.

Причина. Ослаблення дії закону повинно зрівноважуватися виправдовуючою обставиною, як наприклад, духовним добром вірних, до якого найчастіше закликається у вділенні святої тайни подружжя. При наявності достатність сумніву про причини диспенза може надаватися дозволено і правосильно.

Обмеження. Не підлягають диспензі закони, якщо вони постановляють те, що є істотною складовою для правових інституцій або актів, а також процесуальні і карні закони (к. 1537). Наприклад, якщо особа має намір поселитися на постійне місце проживання в певній місцевості, то для того, щоб отримати право на деякі речі, які вимагає постійне місце проживання, тій особі не може бути надана диспенза від самої вимоги на одержання постійного місця проживання (Г. Швенденвайн).

Влада диспензування. II Ватиканський Собор здійснив великі зміни. Попередній закон застерігав вихідну владу диспензування Римському Архієреєві.

який відтак делегував її єпископам. Тепер це змінилося: єпархіальний єпископ (місцевий ієрарх) може надавати диспензу від усіх законів, за винятком тих, які застережені вищій владі, єпископській конференції, патріархові, Римському Архієреєві. В результаті цього:

можуть припи-

речі або місця, тдесяти років

випадків, для

:тентної влади

чення, хіба що ї особа може зби не можуть *бі з уваги на ілею, якщо це ; тягарем для гилежне вжи- якщо настала

основі приві- безрезультат- привілей був це (к. 1535).

кону в окре- дію в інди- сого закону, враховуючи

яся виправ) якого най- іості достат- травосильно. іовляють те, в, а також має намір о для того, сивання, тій [ постійного

зміни. По- Архієреєві,

1.   Єпископ може у спеціальних випадках надавати диспензу від законів загального права і партикулярного права власної Церкви свого права, хіба що було дане застереження тим законодавцем. Він може здійснювати цю владу на користь своїх підлеглих (які постійно проживають там або є мандрівниками чи неосілими) навіть тоді, коли вони відсутні на території (к. 1539).
2.   Якщо важко звернутися з рекурсом до влади, яка застерегла собі право на диспензу (Римський Архієрей, патріарх) й одночасно зволікання загрожує великою шкодою, то кожний ієрарх може надати диг.™"^ своїм вірним, при умові, що ця влада звичайно надає її (к. 1538); не надається диспенза священнослужителям від обов’язку целібату (пор. к. 396). Рекурс до вищої влади вважається важким, тільки якщо навіть з офіційним представником цієї влади не можливо зв’язатися за допомогою листа (нунцієм, апостольським делегатом, представником патріарха).
3.   Парохи, інші священики та сповідник можуть надавати диспензу тільки у випадку, про який виразно йдеться у відповідних канонах, як наприклад, від обов’язку святкового дотримування неділь і святкових днів, або від дотримання днів посту-здержливості.

Давність і обчислення часу

Давність (кк. 1540-1542)

Поняття. Давність — це правова інституція, створена Римським правом, яка усуває дискусії щодо власності або зобов’язань, надаючи гарантії права на власність, і запобігає подаванню позовів після певного періоду часу. Маючи щось у володінні як законну власність: нерухоме майно або особисте майно, через деякий період часу, встановлений законом, власник може вимагати права власності, так якби воно було набуте внаслідок купівлі, спадщини тощо (набуваюча давність в Сполучених Штатах Америки звичайно називається супротивним володінням). Особа в такий же спосіб може звільнитися від обов’язку відповідати на судовий позов (погашуюча давність також називається статутом обмеження). Давність є часто результатом законно неправосильної передачі, коли неправосильність титулу виявляється декілька років пізніше, після чого власник може вимагати його набуття на підставі давності.

Канонізація цивільного права. Церква приймає давність такою, яка є в цивільному законодавстві, як засіб набуття або втрати суб’єктивного права, а також звільнення себе від обов’язків, хіба що загальне право постановляє щось інше (к. 1540). Різні країни по всій планеті мають різноманітні умови
встановлення давності: різний період часу для особистої власності, для нерухомого майна, для того* щоб стати суб’єктом цивільних викликів до суду або кримінального переслідування. Не тільки цивільне іїраво, але й канонічне право виключає певні права із набуття або обов’язків із звільнення на підставі давності.

Східне щ Східне» п{ Схщнё пр Східне nf Правослаї Католицы Правослаї Економія Східні пр

Кількі лицькими випадку з питаннях верховенст] завершеної на пробле подружжя, нічного пр визнання і

Східні низку Схі, тайною, сл і опечатує подружжю укладене б аксіоми до: до священі Однак, в і чайних обс Православі правосильї практично далі, то па; змозі прий

Не підлягають давності.

1.   Права і обов’язки, які випливають з Божого природного і позитивного закону.
2.   Права, які можна одержати тільки на підставі апостольського привілею.
3.   Права і обов’язки, якь безпосередньо стосуються духовного життя вірних християн.
4.   Усталені і певні межі церковних територій.

• 5. Обов’язки і зобов’язання, які стосуються відправи Божественної Літургії.

1.   Призначення церковного уряду, яке згідно з приписами права вимагає свячення.
2.   Право візитації й обов’язок послуху так, щоб вірні не підлягали жодній церковній владі і звільнялися б від візитації (к. 1542).

Обчислення часу (кк. 1543-1546)

Поняття. Використання певних прав є в інтересах гарантії правових вимог, обмежених періодом часу, визначеним законом або контрактом. Для законних відносин в Церкві час рахується відповідно до приписів канонів, хіба що щось інше передбачено правом (к. 1543). Існує два роди часу:

1.   Безперервний час слід розуміти як такий, що триває без жодної перерви і протікає незалежно від того, чи особа усвідомлює це чи ні.
2.   А корисний час (tempus utile — “темпус ютіле”) слід розуміти як такий, що для особи, яка користується своїм правом або домагається його, він налекить таким чином, що не протікає, якщо особа не усвідомлює це або нездатна діяти (к. 1544).

Визначення періодів часу.

1.   День розуміють як період часу, що складається із 24 безперервних годин. Він починається опівночі. Тиждень — це відрізок семи днів, місяць — відрізок ЗО днів і рік — відрізок 365 днів, хіба що місяць і рік рекомендується брати згідно з календарем. Якщо час безперервний, то місяць і рік треба завжди рахувати згідно з календарем (к. 1545). Цей спосіб обчислення часу не застосовується, наприклад, в літургічних справах, де день починається ввечері попереднього дня.
2.   День від якого починається лічба, не враховується в термін, хіба що його початок збігається з початком дня або право виразно застерігає щось інше. Останній день лічби враховується в термін у такий спосіб, що, якщо час охоплює один або більше місяців або років, чи один або більше тижнів — закінчується після закінчення останнього дня того самого числа або, якщо у місяці немає такого числа, то після закінчення останнього дня місяця (к. 1546).

РОЗДІЛ 57 ПРИНЦИПИ СХІДНОГО НЕКАТОЛИЦЬКОГО КАНОНІЧНОГО ПРАВА

•   Східне православне і католицьке подружнє право
•   Східне» православне подружнє право
•   Східні православ’я і розвід
•   Східне православ’я і проголошення недійсності
•   Православні перешкоди та диспензування від них
•   Католицьке визнання православних подружжів
•   Православне визнання католицьких подружжів
•   Економія — сила ключів
•   Східні православні кодифікації

Східне православне і католицьке подружнє право

равових эм. Для нів, хіба

перерви

: такии. іго, він це або

іих го- :яць — іується треба іасу не звечері

ба що щось цо час нів — есщо у 1546).

Кількість і якість доктринальних відмінностей, які існують між Католицькими Церквами і Східними некатолицькими Церквами, мають в даному випадку значення настільки, наскільки вони можуть мати точку опори в питаннях канонічного права. Найголовнішими є дві з них: юрисдикційне верховенство через Божий закон Римського Архієрея і абсолютна нерозривність завершеного сакраментального подружжя. Час від часу ми будемо посилатися на проблему римського верховенства, а щодо католицької нерозривності подружжя, то ця проблема має великі наслідки в багатьох аспектах канонічного права. Ось чому ми повинні коротко обговорити питання про взаємне визнання подружжів.

Східне православне подружнє право

Східні Православні Церкви візантійського походження, які складають цілу низку Східних некатолицьких Церков, вважають, що подружжя є святою тайною, служителем якої є священик, оскільки його благословення ратифікує і опечатує обмін згодою між партнерами, надаючи, таким чином, цьому подружжю сакраментального характеру. В результаті, християнське подружжя, укладене без священичого благословення, є неправосильним. В принципі, цієї аксіоми дотримуються також в ситуації, у якій партнери не можуть приходити до священика, як це було у деяких частинах колишнього Радянського Союзу. Однак, в практиці подружжя східних православних, укладені в таких незвичайних обставинах без участі священика, не заперечувалися церковною владою Православної Церкви. Звичайно, питання про те, чи певне подружжя було правосильно укладене без благословення недосяжного священика, не має практично великої ваги для православних. Якщо подружжя має намір тривати далі, то партнери можуть просити благословення священика тоді, коли вони в змозі прийти до нього; якщо подружжя має намір розлучитися, то не виникає

труднощів, тому що в цих Церквах дозволяється розлучення і повторне браті

одруження для кожного подружжя, навіть того, що поблагословилося в Церкві. Пуш:

З точки зору Католицької Церкви, між православними і католицькими Церв

позиціями щодо подружжя, укладеного без участі священика, який не був дослі

доступний для нього, може бути спільний пункт дотику в тому плані, що та в

згідно з нормою, вираженою в католицькому подружньому праві про надзвичайну подружню форму, християнам не забороняється правосильно і законно соціс

укладати сакраментальні подружжя, якщо немає доступу до священика. Боже

Нерідко православні автори не без перебільшення вели мову про постій- який

ний характер подружжя, створюючи серед деяких екуменічно настроєних люде

католиків помилкову думку, що вони виступають проти розлучень у такий перес

самий спосіб, як і Католицька Церква. Це, звичайно, цілком неправильно.

Нещодавно професор грецького православного богословського інституту в мент:

Брукліні (США) Теодор Стиліанопулос опублікував свою працю під назвою праве

“Нерозривність подружжя в Новому Заповіті: принцип і практика” (Greek-Or- подр

thodox Theological Review [Греко-православне періодичне видання ] 1989). Він дозве

ОХОЧе СТВерЖуЄ ВОЛЮ ХрИСТа, ЩО ПОДРУЖЖЯ ПОВИННО бути НеПОДІЛЬНИМ, І ЗМОЖ'

розглядає його в частині етики Нагірної Проповіді; слід “дотримуватися норми з повною серйозністю і строгістю, як радикального принципу”. Однак, він прага

також згадує, що “Церква з найперших днів практикувала свідомий і несві- Свані

домий вибір щодо тлумачення і застосування Христового радикального вваж;

вчення...” Принцип Христа про нерозривність грунтується на порядку ство- вчені

ріння. Посилаючись на Джорджа Мак Рея, Ч.І., Стиліанопулос твердить, що: розлу

“Специфічний виклик повинен прийняти всю силу Христового основопо- 11

ложного вчення і намагатися пояснювати і застосовувати його із співчуттям і праги

вмінням розрізняти в даних обставинах і умовах, які протистоять нам, в той вияві

же час як терпеливо зносять невизначеності і напруження, які неминуче випад

виникають” (ст. 339). прим:

Підстави для надання розлучення були вироблені для Православної вона

Церкви в цивільному праві Східної Римської (Візантійської) імперії і їх можна подр)

розділити на дві групи: 1) ті, які прирівнюються до смерті, як наприклад, конкр

божевілля, вибір монашества, єпископські свячення, припущення смерті, (Под{

відступництво від православної віри, проказа, заразливі хвороби тощо; і 2) ті, j

які можуть випливати із перелюбу, який виходить за межі сексуальної Праве

невірності до всіх вчинків, спрямованих проти подружжя (махінації проти партн

життя партнера, таємний аборт, залишення, заслання і ув’язнення на довгий свята

строк та деякі інші). людеї

вимаг

можлі

Східне православ’я і розлучення Щ “

тради

Східна Православна Церква дозволяє повторно одружуватися після карик

розлучення. По-різному оправдовують розлучення богослови. Більшість слабк

твердить, що Церква не може надавати або дозволяти розлучення, а може створ
брати до уваги факт, що подружжя перестало існувати. Нещодавно Богдан Пушкар написав працю про процедуру розлучення в Російській Православній Церкві (Ostkirchliche Studien — [“Осткірхліхе студіен” — “Східно-християнські дослідження”], 1989 р.), висновки якої стосуються усіх Православних Церков та в загальному аспекті всіх східних некатолицьких Церков:

і повторне я в Церкві, злицькимн ;ий не був плані, що іро надзви- ) і законно шка.

іро постій- іастроєних іь у такий правильно, іституту в під назвою (Greek-Ог- 1989). Він дільним, і 'ИСЯ норми Однак, він

VL І НЄСВІ-

икального ядку ство- рдить, що: основопо- іівчуттям і нам, в той неминуче

івославної і їх можна іаприклад, ія смерті, ю; і 2) ті, :ксуальної іції проти на довгий

лея після Більшість н, а може

“Отже, православне богослов’я розглядає подружжя не як категорію права, соціології або психології, а як вічний дар тим, хто називаються громадянами Божого царства... Свята тайна не є чимось абстрактним, а життєвим досвідом, який людина набуває не самостійно, а в єдності з Богом. Вона проводить людську природу до вищої реальності в Святому Дусі, але одночасно не перестає бути чимось людським...

Правові норми не можуть виражати Боже царство; на підставі сакраментального характеру подружжя перетворюється і переходить в союз тіл; правовий вузол, як контракт, лише поверхово торкається такого розуміння подружжя. Тому, людська любов, сакраментально основана в подружжі, дозволяє людині брати участь у вічному царстві Божому і здається такою, що зможе уникнути строгого юридичного обмеження...

...Однак, православне вчення про подружжя як святу тайну суперечить практичній, емпіричній реальності “упалого” людського життя: воно постає (як Євангеліє у своїй цілісності) нездійсненим ідеалом.” Джон Майєндорф, якого вважали насамперед найпередовішим промовцям істинності православного вчення наших днів, виправдовував і пояснював поступку щодо надання розлучення та дозволу на повторне одруження після розлучення так:

“Будучи людьми, партнери могли допуститися помилки, коли вони прагнули здобути цю ласку в той час, коли ще були недозрілі, або могли виявити себе нездатними дозволити, щоб ця ласка стала реальністю. У такому випадку Церква може визнати за факт, що ласка не була “прийнята”, і може примиритися із розлученням й дозволити одружитися знову. Очевидно, що вона ніколи не заохочує повторного одруження... завдяки вічному характерові подружнього вузла, а лише дозволяє його, якщо, виявляється, що в даному конкретному винятку це є найкращим вирішенням проблеми для певної особи” (Подружжя: православна перспектива, 1984, 54).

Майєндорф твердить: “Особа розглядає справу з розумінням і терпимістю. Православна традиція вирішує цю проблему (повторне одруження після смерті партнера або розлучення) з точки зору покаянної дисципліни. Подружжя як свята тайна відкрито містить у собі Божу ласку, але ця ласка вимагає людської співпраці. Це стосується усіх святих тайн, а у випадку подружжя, яке вимагає розуміння, обміркування й також зречення, практикою передбачається можливість помилки і дефекту”.

“Якщо подружжя перестало бути спільністю любові, то православна традиція не наполягає на продовженні існування псевдо-спільності, яка є лише карикатурою на свій ідеал, Церква прощає гріхи і поза розумінням людської слабкості дозволяє їм, з можливістю одружитися в другий і в третій раз, створити нову спільність. Повторне одруження не скасовує нерозривності

першого подружжя, воно не представляє винагороду за невдачу любові (перше елемен

подружжя), а воно є дорогою грішника, якого не можна кидати, тобто церкої

залишити без допомоги Церкви” (Православье в современном мире [Пра- делего

вослав’я у сучасному світі], 1981, 32). диспек

Дозвіл на розлучення протиставляється твердженню Католицької Церкви, ний н;

що правосильне, сакраментальне подружжя продовжує існувати навіть після одерж;

того, як один або обидва партнери стали причиною вищезгаданих умов, і Ві

навіть після того, як вони одружилися з іншими партнерами. вона і

К. Галагер так підсумовує суть православного подружнього права (Зсисііа застосс

Сапопіса [Канонічні дослідження], 1990): дозвол

“1. Візантійська традиція — оскільки завжди проповідує перманентність прогол

християнського подружжя як ідеалу, поданого нам Христом — послідовно лошен

підтримувала законодавство про розлучення і можливість повторного одру- дозвол

ження, чим в значній мірі відрізняється від канонічного права, що розвивалося Близьі

у Латинській Церкві. влади,

1.   Ця розбіжність у підходах сягає часів, що передують розколу між партне

Сходом і Заходом, який відбувся у 1054 р. Її можна знайти, наприклад, в Н

Мотосапоп XIV Тіїиіогит [Номоканоні 14 глав], який і по сьогодні зали- внаслі;

шається основою православного канонічного права. прогол

1.   Православні Церкви не виробили правознавства щодо декларації про всюди

недійсність подружжя. Це пояснюється численними причинами: четвер'

1.   ще з часів Юстиніана І, вони прийняли існуючі по сьогодні процедури щодо

цивільного права, що стосуються розлучення; держав

1.   Східні Православні Церкви не мали й досі не мають чіткої різниці в четв

між термінами законність і правосильність, та незаконний і неправосильний, У

які існують у Латинській Церкві. Отже, важливо усвідомлювати, що кількість права,

підстав для розлучення в православних та стародавніх Східних Церквах часом може

дуже наближається до тих, які Католицька Церква вважала б за підстави для подруя

надання декларації про недійсність подружжя; дією, <

1.   православні та стародавні Східні Церкви — оскільки вони постійно про- партне

голошують і ревно захищають християнський ідеал нерозривного подружжя — Оі

вважають, що у виняткових обставинах, “оікопошіа” [“економія”] можна Церкві

дозволить їм проявити співчуття — (Мт. 19), — тобто дозволити певним дозвол

особам проживати повним християнським життям в другому і третьому Церквг

подружжі після відповідного періоду каяття, навіть якщо такі подружжя не правос

вважатимуться цілком сакраментальними (ст. 89-90). Церквг

б Праї подруя

Східне православ’я і проголошення недійсності було б

КИМИ ]

Оскільки в Православних Церквах дозволено розлучення, то проголошення Церква

недійсності в них не має значної ваги. Навіщо ж турбуватися про виявлення католи

недійсності подружжя, коли саме подружжя, навіть коли воно правосильне, може бути цілком розірване на підставі розлучення. Увага, яка приділяється

елементам, істотним для правосильності форми, такої важливої в католицькому церковному подружньому праві, як наприклад, чи священик мав достатньо делеговану владу, щоб благословити подружжя, чи була правосильно надана диспенза від перешкоди, та інші подібні міркування мають незначний практичний наслідок в православній пастирській практиці, оскільки існує можливість одержати абсолютне розлучення.

збові (перше дати, тобто мире [Пра-

>кої Церкви, тавіть після їих умов, і

)ава (Биісііа

манентність послідовно ного одру- >озвивалося

'зколу між приклад, в одні зали-

арації про

процедури

ої різниці осильний, кількість вах часом ітави для

■ійно про- ружжя і можна : певним третьому ужжя не

ЇОШЄННЯ

явлення

зсильне,

іляється

Все ж таки, процедура проголошення недійсності, як би рудиментарно вона не виглядала в порівнянні з тією ж процедурою в Католицькій Церкві, застосовується насправді в декількох випадках. Оскільки для православного не дозволено в четвертий раз одружуватися, то попереднє подружжя, яке було проголошене недійсним, не буде враховуватися, й це приводить до проголошення недійсності подружжя церковним трибуналом замість звичайного дозволеного розлучення. Так, в Греції, на Кіпрі та в ісламських країнах Близького Сходу, де наслідки цивільного права витікають із рішень церковної влади, проголошення недійсності згладжує грошові зобов’язання між колишніми партнерами і з цієї причини інколи справа розглядається.

Не дозволяється нікому укладати подружжя більше трьох разів, чи внаслідок розлучення, чи внаслідок смерті партнера, але подружжя, яке було проголошене недійсним, не враховується. Через те, що кількість розлучень всюди збільшується, то все частіше заходить мова про надання дозволу в четвертий і в наступні рази укладати подружжя. В Греції, де церковне право щодо подружжя було також обов’язковим цивільним правом, змінилося державне право, яке тепер дозволяє православним укладати цивільне подружжя в четвертий та наступний раз.

У країнах, де релігійне подружнє право не визнається в обсязі цивільного права, східний православний може одержати цивільне розлучення і пізніше може звернутися до влади Православної Церкви, якщо він хоче укласти подружжя в Церкві. Тоді процедура церковного трибуналу є лише поверховою дією, оскільки розлучена особа розірвала усі зв’язки з колишнім подружнім партнером.

Оскільки Римо-Католицька Церква тепер визнає, що східні некатолицькі Церкви утворюють частини правдивої Церкви, заснованої Христом, і навіть дозволяє своїм вірним приймати святі тайни в Східних некатолицьких Церквах, то це не означає, що також визнано повторне одруження розлучених православних осіб, і що такі особи відносяться до таких, яких Католицька Церква готова допустити до прийняття святих тайн. Пропонувалося, що якщо б Православна Церква проводила судові процеси розлучень таким чином, щоб подружжя виглядало неправосильним, що нерідко трапляється, тоді це можна було б приймати за проголошення недійсності, рівносильне наданому католицькими церковними судами. Однак, немає підстав для того, чому Православна Церква повинна б хотіти запроваджувати навіть частково, обтяжливий механізм католицької церковної процедури щодо проголошення недійсності подружжя.

Православні перешкоди та диспензування від них

після

Церква

Не

того, 1 вінчані ванням А* встаної восиль вославі щеникс укладеї виниклі диспен. священі Ос одруже: міркува розлуче

По, укладен великої правосл внаслідс Міі коли їх католиц означає, перешкс вах пере лицькій ріархату шаних е свого кс толицью стосовно Од* вославнс словлялі між дво

Усі некатолицькі Східні Церкви встановили подружні перешкоди, які невідомі для католицького подружнього права, як наприклад, підступи проти іншого партнера, довічна заборона укладати подружжя, надана законом або правосильним судовим вироком, кровна спорідненість і посвоячення, три попередніх одруження тощо. У випадку повторного одруження такої особи із католиком, правосильність або неправосильність попереднього подружжя повинно вирішитися Католицькою Церквою, не виключаючи перешкоди, встановлені Східною некатолицькою Церквою, під юрисдикцією якої знаходиться така особа. Слід взяти до уваги перешкоди, які можна прослідкувати до часів первісної Церкви перед розколом, як вищезгадані кровна спорідненість і посвячення, якщо від них не надано єпископом диспензи. Інші перешкоди, що відносяться до особистої непридатності, які існують перед укладанням подружжя, повинні бути визнані правосильною підставою про недійсність, оскільки Католицька Церква визнає тепер законодавчу владу Східних нека- толицьких Церков, за винятком, однак, такого урізування особистої свободи на одруження, як обмеження трьома разами укладання нового подружжя особами- вдівцями. Перешкоди, які залежать від дій, які слідують за укладанням подружжя, як наприклад, “підступи” проти партнера, не розглядатимуться, хіба що вони є ознаками дефекту початкової згоди.

Про випадки, коли католик одружується з православним перед православним священиком: подружжя буде правосильним навіть без дозволу католицького єпископа; але виникає питання, чи католик може обіцяти православному священикові, що пара вестиме православне подружнє життя і буде виховувати дітей у православній вірі? Про це детально йде мова у к. 834 § 2.

Католицьке визнання православних подружжів

Згідно арт. 18 Огіепіаііит Ессіезіагит [“Про Східні Церкви”] II Вати- канського Собору, тепер Католицька Церква визнала подружжя між католиками і некатоликами, укладені перед східним некатолицьким священиком. (Ці випадки детальніше розглядатимуться у зв’язку із обов’язковою формою вінчання в к. 834 § 2). У цьому можна побачити можливість безпосереднього зближення католицьких і православних позицій. Це навіть стосується, якщо католик уклав таке подружжя без диспензи від форми або дозволу католицького єпископа.

Визнавши законодавчу владу Східних некатолицьких Церков, Католицька Церква приймає обов’язковий характер вимоги встановлений в православному праві, що православне подружжя вважатиметься правосильним лише тоді, коли воно було укладене перед священиком. Внаслідок цього, вінчання східного некатолика перед протестантським служителем, який не є священиком, також не визнається Католицькою Церквою, і такий православний або його партнер
після одержання розлучення може одружуватися із членом Католицької Церкви.

них

решкоди, які дступи проти законом або оячення, три акої особи із

1.   подружжя перешкоди,

) якої знахо- ірослідкувати спорідненість

1.   перешкоди, укладанням недійсність,

хідних нека- ї свободи на жя особами- укладанням імуться, хіба

еред право- 5ез дозволу )біцяти пра- киття і буде к. 834 § 2.

в

] II Вати- між като- вящеником. зю формою осереднього :ться, якщо волу като-

Католицька вославному : тоді, коли я східного ком, також го партнер

Не вимагає вирішення і може ігноруватися богословська проблема щодо того, чи вимогою для обов’язкового благословення священика є форма вінчання, як це є згідно з католицьким тлумаченням, або чи це є застосуванням східного принципу вчення, що священик є служителем святої тайни.

Анулюючий характер канону 72 Трульського Собору (692 р.), який встановлював, що подружжя між “православним” та “іновірним”, є непра- восильним вважається каноністами Католицької Церкви відміненим Православною Церквою щодо подружжів, укладених перед православним священиком. Отже, подружжя між православним і хрещеним протестантом, укладене перед православним священиком, вважається правосильним. Якби виникло питання чи перешкода була усунута диспензою, то припускається, що диспенза могла б надатися, принаймні в деяких Православних Церквах, священиком, який благословляє подружжя.

Оскільки абсолютне католицьке виключення “розлучення” повторне одруження” щодо сакраментального подружжя базується на доктринальних міркуваннях тлумачення волі Христа, Католицька Церква не може визнати розлучення, надані владою Православної Церкви.

Православне визнання католицьких подружжів

Подружжя членів Католицьких Церков між собою або з протестантами укладені перед священиком, визнаються Православною Церквою, але це не має великої практичної ваги щодо наміру католика повторно одружитися з православним, оскільки перше подружжя може закінчитися розлученням і внаслідок цього усувається перешкода.

Мішані подружжя між католиками і православними визнаються лише тоді, коли їх благословив православний священик. Якщо подружжя благословив католицький священик, то православні не вважатимуть його правосильним. Це означає, що перешкода канону 72 Трульського Собору вважається анулюючою перешкодою щодо членів Католицької Церкви. У деяких Православних Церквах передбачена можливість, що їх членам може дозволятися вінчання в Католицькій Церкві. Наприклад, Святіший Синод Сербського Православного Патріархату в Югославії 31 травня 1967 р. вирішив “визнавати правосильність мішаних подружжів, укладених при умові, що православний партнер одержав від свого компетентного єпископа дозвіл на укладення подружжя перед римо-ка- толицьким священиком”. Проте, православний єпископ буде вимагати обіцянок стосовно хрещення і виховання дітей у православній вірі (Бл. Гардасевич).

Однак, подружжя між католиками і православними, які дозволено Православною Церквою благословляти в Католицькій Церкві, як і ті, що благословлялися в Православній Церкві, відрізняються від подружжя, укладеного між двома православними, про що зауважує православний богослов Джон

Майєндорф (Подружжя, о.с. 38-42). Він твердить, що згідно канонів стародавніх синодів, єдність віри, а це значить членство обидвох партнерів у Православній Церкві, є істотною умовою для християнського подружжя. Подружжя символічно пов’язується із євхаристією, і стати “одним тілом” у Христі можливо лише тоді, коли обидва партнери беруть участь в євха- ристійному Тілі і Крові Христа. Оскільки неправославним християнам не дозволяється брати участь в православній Євхаристії, вони не можуть укласти справжнє “сакраментальне” подружжя. Міжконфесійні подружжя не є сакраментальними, і вони дозволяються лише, як менше з двох лих. Православний партнер має моральний, не правовий, обов’язок прагнути до навернення партнера і дітей.

питання, служити розведені Праї номія), т надзвича внаслідої каноніст у 1890 р. яке згод перевида представ! виходило правослаї раніше, і застосов] нопольсь: визнанш Церквою наступни Фра: сування богослові “Еко правосил: “Еко зробити “Еко зробити “Еко правосил іев (Жур Джої димира, святих Ті слід крит Євге дитися із оікопоті; застосува такі, що одного, ї своє вир говорять

Подружжя між православними і католиками, укладені в Католицькій Церкві перед католицьким священиком вважаються Православною Церквою неправосильними. Католицька Церква не бере до уваги таку заяву, і визнає їх правосильними.

Взагалі, в цьому аспекті не виникає серйозної проблеми для православного, оскільки подружжя, яке вважається Православною Церквою неправосильним, може бути розірване на підставі розлучення.

Православні за будь-яких умов не визнали б правосильним подружжя, укладене перед дияконом, як це зараз є можливо в деяких Католицьких Церквах. Більше того, вони б не визнали подружжя, укладені при уповноважених мирянах, як це тепер дозволено згідно СІС-ККП (к. 1112).

Не виправдалися сподівання католиків, що Православна Церква визнає правосильними подружжя між православними і католиками, укладені в Католицькій Церкві. Про це знову було чітко заявлено на Спільному засіданні православних і римо-католицьких єпископів Сполучених Штатів Америки, яке відбулося 19 жовтня 1990 р. Католицька преса обговорила заяву православного консультанта, який відзначив, що в більшості випадків православний християнин, який одружився поза своєю Церквою, підлягає екскомуніці; що Церкви греко-православної сім’ї трактують такі подружжя неправосильними і звичайно вимагають обряду коронування, тобто, нової церемонії вінчання, як умови для примирення із Православною Церквою.

Економія — сила ключів

Під час II Ватиканського Собору увага католицьких богословів і кано- ністів була знову привернута до історичних прикладів виконання Східними Православними Церквами влади, яка проявлялася у заторкуванні Божого позитивного закону, при цьому оправдуючи деякі “серйозні“ поступки або принаймні роблячи це прийнятнішим в якості милосердного винятку щодо строгості закону. Оскільки дуже строга вірність Східних Православних Церков традиції була добре відомою, то здавалося доцільним дослідити принаймні вимоги, поставлені православними богословами і каноністами. Виникло
питання, чи ця традиція була стародавнього походження і чи вона могла б служити при розв’язанні такої заплутаної проблеми, як повторне одруження розведених католиків.

іо канонів старо- івох партнерів у ького подружжя, “одним тілом” у ь участь в євха- а християнам не з можуть укласти жжя не є сакра- іх. Православний [ до навернення

і в Католицькій іавною Церквою заяву, і визнає

злеми для пра- авною Церквою

ьним подружжя, ■їх Католицьких єні при уповно- . 1112).

Церква визнає ми, укладені в 'іьному засіданні ів Америки, яке у православного юславний хрис- ніці; що Церкви шми і звичайно ї, як умови для

ословів і кано- ання Східними уванні Божого поступки або винятку щодо лавних Церков ити принаймні ами. Виникло

Православні автори називали використання такої влади oikonomia (економія), тобто, застосування розсудливими і люблячими батьками своїх дітей надзвичайних заходів у незвичайних обставинах, у яких вони опинилися внаслідок людської слабкості. Слід відмітити, що визначний православний каноніст Нікодим Мілаш, сербський православний єпископ, який опублікував у 1890 р. перше видання систематичного “Канонічного права Східної Церкви”, яке згодом було перекладено, принаймні, п’ятьма мовами й продовжує перевидаватися, не використовує цього терміну. Католицькому оглядачеві представили звіти рішень, виданих православною ієрархічною владою, з яких виходило, що відсувалися на бік добре встановлені принципи католицького і православного вчення у вирішенні практичних проблем, і визнавалися акти, які раніше, навіть православними, вважалися неправосильними. Термін oikonomia застосовувався для пояснення “необхідних” змін, проведених Константинопольським патріархом і деякими Православними Церквами, як наприклад, визнання правосильності хрещення, уділеного Латинською Католицькою Церквою та відмова в такій правосильності через декілька десятків років, а

наступним кроком, правдоподібно, буде повернення до першого рішення.

Франціє Дж. Томас дослідив теоретичні пояснення і практичні застосування щодо oikonomia в православних громадах і розділив грецьких богословів цього століття на чотири групи:

“Економія може зробити те, що неправосильне - правосильним і те, що

правосильне - неправосильним (Андрутсос, Діовуніотіс)”.

“Економія може зробити правосильне - неправосильним, але вона не може зробити неправосильне - правосильним” (патріарх Мелетіос).

“Економія не може зробити правосильне - неправосильним, але може зробити неправосильне - правосильним” (Георгіадес).

“Економія не може зробити ні правосильне - неправосильним, ні неправосильне - правосильним” (Аморасіс, Алівізатор). (Journal of Theol. Studies (Журнал теологічних досліджень), 1965).

Джон Еріксон, професор православної богословської семінарії Св. Володимира, ще раз дослідив питання oikonomia та її можливе застосування до святих тайн (The Jurist [Юрист ], 1988). Він приходить до висновку: “...нам слід критично ставитися до православного поняття економії”.

Євгеніо Коррекко пояснює, чому католицькі каноністи не можуть погодитися із православними відносно місця в житті Церкви чогось такого, чим є oikonomia. Латинські каноністи вважають, що канонічне право буде прямим застосуванням догми, в той час як православ’я розглядає право і догми як такі, що існують на двох різних рівнях, до деякої міри відокремлених один від одного, хоч між ними існує функціональний зв’язок. Ця дихотомія знаходить своє вираження у тому факті, що ще з давніх часів у східному християнстві говорять про “канони”, “святі канони”, а не про систему канонічного права:

“Канонічне право не вважається православними богословами за допоміжний елемент, що підтримує спасительну віру Церкви, а лише як церковна надструктура, яка може бути заторкнута в ім’я правди, яка насправді належить до сфери діяльності догми” (Handbuch des Kath.Kirchenrechts [Підручник католицького церковного права], 1983, 14-16).

участь в було дуд восильне духовног« які мают мовою - Ісуса Хр милосер,, проголоп всупереч Церква у обмежена разів. Це яскраво Церква з Післ католиць шенням лише тод що має с Церкві, і надавав і Про кодифікаї “Еко людства і свого Си місії, тоб Церкві (І і не обмі яке вихо. Це ^ вирішено, навіть пр поширені

Появ лике знач було ствс супровідн Правосла

Що ж є тоді природою oikonomia? Не диспенза. Кожен добрий закон повинен виробити запобіжні заходи для надзвичайних випадків, коли застосування такого закону було б спрямоване проти справедливості; таким винятком є диспенза. Крім того, цей принцип стосується лише людського закону; Божий закон на підставі визначення не може мати винятків, тому що, коли він є Божого походження, то він не може бути несправедливим, а, отже, oikonomia не може застосовуватися до Божого закону у формі диспензи, хіба що Церква не має претензій до посідання такої (вікарної) влади, довіреної їй Божим Засновником, або Церква не висуває інше пояснення, яке виправляє розуміння окремого Божого закону, тобто, вилучає його з цієї категорії.

Економія не є ерікеіа [“епікея” — з гр. мови - “припущення"], яка є припущенням диспензи, коли не можливий доступ до диспензуючої влади.

Також економія в православному розумінні не є ні привілеєм, ні ласкою, наданою членові Церкви, ні скасуванням закону в такому випадку: напроти, закон ще більше захищається і не виникає жодного прециденту в ньому; хоч, безсумнівно, застосування oikonomia є супротивним до священного закону.

Щоб краще зрозуміти, що мається на увазі під oikonomia, ми повинні посилатися на відсутність в православ’ї відмінностей між неправосильними актами і правосильними актами, які є незаконними. Православна традиція застосовує на практиці лише осуд, наприклад, єресі або схизми і відкидання хрещення або святих тайн; тому ці єресі не існують для християнської Церкви. Такі акти не лише заборонені; але й не існуючі для всіх практичних цілей. Якби так пізніше Церкві вдалося з будь-яких причин повторно охопити більш лагідним поглядом осуджену громаду, то Церква могла б проявити милосердя, відмовитися від абсолютної заборони або відкидання, прийняти інституцію (Церкву), а в результаті і хрещення та інші святі тайни. Саме таке сталося в Католицькій Церкві в попередні століття, коли влада перебувала в руках декількох Вселенських патріархів Константинопольських, які хиталися між відкиданням, прийняттям і знову відкиданням католицького хрещення. Для Православної Церкви просто неістотно і неймовірно розглядати таку осуджену спільноту і її хрещення, будучи на середній стадії існування.

Це також може стосуватися і повторного одруження християн після одержання розлучення з першим партнером. Давня християнська Церква не відігравала ніякої ролі в укладанні подружжя принаймні протягом перших трьох століть; священнослужителям було навіть заборонено брати участь у вінчанні. Члени, які уклали повторне подружжя, спричиняли місцевій спільноті лише одну проблему: чи дозволить вона їм бути її членами. Наприклад, Оріген (приблизно 200 р.) і Св. Василій Великий (IV ст.) повідомляють, що громади, очолювані єпископами, приймали таких осіб в члени і дозволяли їм брати
участь в євхаристії, хоч інколи після певного часу “покаяння”, тоді неможливо було думати про два подружжя, перше — “правосильне”, друге - “непра- восильне”; тоді сприймалася лише одна реальність і тривалість якогось духовного, цілком таємного подружжя, так що не доходило до таких дискусій, які мають місце в наш час. Церква розглядала себе як інструмент, сучасною мовою — “Святою тайною”, освячення і відкуплення людського роду через Ісуса Христа. Подібно до Христа, так само і Церква виявляла великодушне милосердя (Св. Василій). Не заперечуючи нерозривність подружжя, як проголошено в Євангелії, східні некатолицькі Церкви одночасно визнали — всупереч католицькому розумінню — укладання їх членами нового подружжя. Церква уділяла таку ласку окремим особам понад інтереси громади; однак з обмеженням: дозволялося вступати в подружжя не більше двох, пізніше трьох разів. Це було вічним напруженням між ідеалом та людським становищем. Ісус яскраво засвідчив прикладами потребу в розумінні і прощенні, і так само Церква заступила в даному випадку Ісуса.

ами за допо- ! як церковна авді належить і [Підручник

побрий закон , коли засто- вості; таким іе людського ків, тому що, вим, а, отже, испензи, хіба довіреної їй <е виправляє ітегорії. ння”], яка є тої влади, і, ні ласкою, ;ку: напроти, і ньому; хоч, о закону, ми повинні івосильними на традиція відкидання ької Церкви, ічних цілей, зпити більш [ милосердя, інституцію :е сталося в ла в руках талися між [цення. Для су осуджену

тиян після Церква не ом перших и участь у ій спільноті лад, Оріген цо громади, и їм брати

Після обширного вивчення застосування оікопотіа та її виправданням католицькі автори прийшли до висновку, що економія могла би бути вирішенням проблеми повторного одруження розлучених у Католицькій Церкві лише тоді, якби католицьке богослов’я переконали розглядати Церкву як таку, що має особливу, вікарну владу, надану їй Божим Засновником, яка дозволяє Церкві, представленій Римським Архієреєм, надавати такі послаблення, які надавав би Ісус, якби він був присутній тут в людському тілі.

Про економію також велася дискусія при виробленні східно-католицької кодифікації: у лютому 1976 р. спеціальна підкомісія так визначила економію:

“Економія — це теоретичне поняття, яке стосується плану спасіння усього людства і є творінням Божої мудрості. Згідно з цим планом, Бог Отець послав свого Сина на світ, наділивши Його владою, необхідною для виконання Його місії, тобто, спасіння людства. Таку владу Христос, в свою чергу, довірив Церкві (Мт. 28, 18 ). Ця влада поширюється на всю пастирську місію Церкви і не обмежується лише в юридично-канонічному порядку. Отже, це поняття, яке виходить навіть поза компетенцією усього кодексу”.

Це та інші визначення обговорювалися до березня 1980 р., коли було вирішено, що було б неправильно включати це поняття в Кодекс, більше того, навіть православні каноністи і богослови не були єдині щодо його значення і поширення (пор. Нипііа [Вісті] 10, 92-94).

Східні православні кодифікації

Поява Латинського Кодексу Канонічного Права (1917 р.) мала також велике значення і для Східних Православних Церков. Оскільки канонічне право було створено давньою Церквою на Вселенських Соборах, то кодифікація та супровідна вимога врегулювання сучасних потреб повинна була бути дозволена Православним Вселенським собором. Однак, примирюючі конференції пред
ставників Церкви та каноністів і богословів, що повторювалися протягом років, не привели до бажаного результату через відсутність об’єднуючої структури із сильною владою, якою в Католицькій Церкві є Римський Архієрей.

-А-

Авгусі авдитс Австрі автоке автоке авторе акти, Асі Ці Айеси адмінії в

Б

В

т

в

п

л

в

т

адвока

“аджор

Акакій

Аляскг

Албан<

Албанс

альбіге

Амери

Америї

анахор'

ангелы

Англік

англікг

Антіох

Антіох

Антіох:

Антіох

“Ануар

апосто.

апосто.

апосто.

апоста

Таким чином, ці Церкви змушені були звертатися по допомогу до тих джерел, які визначаються каноністами: 1. Священне Писання; 2. Вселенські Собори; 3. Локальні або помісні Синоди; 4. Закони або документи деяких патріархів; 5. Попередні патріарші Синоди, як вупосіоз епёетоша [місцевий синод] у Константинополі; 6. Літургічні та покаянні книги; 7. Деякі Святі Отці Церкви; 8. Законний звичай; 9. Праці певних каноністів (Фотіос, Алексіос Арістенос, Іоан Зонарас, Теодорос Бальсамон, Матеос Бластарес) і 10. Цивільні статути через симбіоз Церкви і держави у певних країнах.

Протягом століть були підготовлені численні зібрання, які нагромаджувалися у великій кількості в Православних Церквах, зокрема, слов’янських і які знайшли своє місце в Кгтсуа Кп^а [Кормчая Книга] — яка є практичним упорядкуванням, виконаним Св. Савою із Сербії в XIII ст.

У той час, як велись розмови про скликання наступного загального православного Собору, декілька Православних Церков взялися за створення власних кодифікацій, серед них і Сербський Православний патріархат в Югославії, який проголосив конституцію (ІМау [Устав], 1931, переглянутий в 1947 р.), подружнє право (Вгаспо Ргауо [Брачно Право], 1933) і процедурний закон (Ровілірак га Бисіоуе [Поступак за Судове], 1933). В результаті відокремлення Церкви від держави у Сербському патріархаті за часів комуністичної влади, ці закони мали силу церковного закону. Олександрійський патріархат також створив деякі малі статути. Для Грецької Церкви не було такої можливості, бо всі церковні закони є частиною державного законодавства. Усі інші Православні Церкви опинилися в подібній ситуації, в якій була Католицька Церква до СІС-ККП (1917 р.), що означало велике замішання і палкі дебати, які давні канони слід застосовувати, та трудність у пристосуванні їх до сучасних умов. Головна трудність полягає в тому, звичайно, що відсутня влада, яка б могла врегулювати всі сумніви рішучим авторитетом, як наприклад, папа у Католицькій Церкві.

ЗМІСТ Передмова  1. Мета і застосування цієї книжки   Визначення меж цієї книжки   Термінологія Першоджерела для дослідження	1 3 3 4 5	Р П Е С К Е 5. Кані
Текст ССЕО-ККСЦ	5	С
Коментарі	5	ь
Загальні джерела	6	В
Детальні дослідження	7	А
Скорочення	7	и
Бібліографія	7	Е
2. Східне католицьке християнство	9	6. Коді
Книжкові джерела	9	К
Багатогранна природа християнських Церков	10	С
Різноманітність Церков у католицькій перспективі	11	Е
Східні католицькі Церкви	11	П
Олександрійський обряд	12	л
Антіохійський або західносирійський обряд	12	л
Візантійський обряд Константинополя	14	и
Халдейський або східносирійський обряд	20	г
Вірменський обряд	21	л г IV
3. Східні некатолицькі Церкви	22
Зміна ставлення	22	в
Східно-Сирійська Церква	23	с
Християни Святого Томи	23	г
Вірменська Церква	24	£
Західні сирійські Церкви	24
Сирійський православний патріархат	24	7. Вст
Коптійська Церква	24	С
Ефіопська Церква	25	л
Візантійські Церкви	25	Іі
Зростання Константинополя	25	с
Структура Візантійської Церкви	25	І
Автономні Церкви у порівнянні з автокефальними Церквами	25	ь
Юрисдикція в діаспорі	26
Статус Церков	27	с
Східні православні (візантійські) Церкви	27	Б і
4. Східне християнство і канонічне право	31	с
Апостольська основа церковного права	31	8. Вірі
Перші джерела церковного права	32
Священне Писання	32	-

І іЬНд Мако-Франківського уміь^акитету прзгр імені короля Данила Галицького

м? Т *3 Є £(Р

~  

Алфавітний покажчик

ним*

ВО Чі Бізан годн