Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ВСТУП
1. Література як мистецтво слова
Художня література - один із видів мистецтва, що образно відтворює життя за допомогою слова; сприйман ая світу у словесних образах.
Література
сукупність наукових, художніх та інших творів людства (у широкому розумінні)
лише художні твори (у вузькому розумінні).
2. Періодизація української літератури (за історико-хронологічним принципом)
/. Прадавня українська література
У прадавній українській літературі слід розрізняти дві основні форми: усну народну творчість (пісні, легенди, казки, прислів'я тощо) і книжне письменство (літописи, сказан ня, повчання, зводи літописів).
«Велесова книга» - найдавніша пам'ятка V - IX ст., скрижалі буття українського наро ду в прадавні часи.
Остромирове Євангеліє (1056 — 1057) - найстаріша книга, що дійшла до нас; написана уставом (техніка вимальовування літер окремо одна від одної).
Біблія (з грец. ЬіЬІоз - книга) - одна з найвизначніших пам'яток світової культури. 1і українській культурі Біблія посідає особливе місце - з Остромирового Євангелія почи нається давньоруська рукописна книжність, з Апостола (1574) та Острозької Біблії (1581) -українське книгодрукування.
Українська література періоду Київської Русі (фольклор і писемна література)
• Перекладна світська література (житійна та природничо-наукова література):
збірник афоризмів «Пчола»;
природничо-наукові твори («Шестиднєв» Іоанна Екзарха, «Фізіолог», підручник з гео графії «Християнська топографія» тощо);
- хронографи, історичні повісті.
• Оригінальна світська література (твори, написані давньоруською літературною мо вою):
- житія святих;
повчання, проповіді, послання («Повчання дітям» Володимира Мономаха, проповіді Кирила Туровського, «Слово про закон і благодать» Іларіона тощо);
- ораторська проза;
літописи, історичні хроніки («Повість временних літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис);
- поеми («Слово о полку Ігоревім» тощо).
II. Давня українська література (XIV - XVIII ст.)
• Література XIV — XV ст.
перекладна література з грецької, сербської, болгарської мов (повість «Олександ рія»);
оригінальна література (нові редакції «Києво-Печерського патерика», нові списки «Хождєнія» Данила Паломника, проповіді, послання, повчання Фотія, Григорія Цяб-лака); літописи: Литовський літопис, Короткий київський літопис тощо).
• Література XVI - XVIII ст.
- Полемічна література - твори українських письменників кінця XVI - XVII ст., спря мовані проти католицизму на захист православ'я та проти верхівки православного духовенства, яке прийняло унію:
Петро Скарга «Про єдність церкви Божої»;
Мелетій Смотрицький «Тренос»;
Іван Вишенський «Послання до всіх, в Лядській землі лсивущих», «Послання до князя Острозького», «Послання до єпископів», «Викриття диявола-світодержця»,
Герасим Смотрицький «Ключ царства небесного» (1587);
Василь Острозький (Суразький) «Книжиця» (1588);
Стефан Зизаній «Казання св. Кирила...» (1596);
Христофор Філалет «Апокрисис» (1598);
Захарія Копистенський «Палінодія, або Книга оборони» (1622) та ін.
Історична проза - прозові твори, у яких зображені важливі для долі народу події ми нулого на документальній основі (козацькі літописи: «Літопис Самовидця», «Історія Русів», «Сказання про війну козацьку з поляками» Самійла Величка, «Літопис гали цького полковника Григорія Грабянки»).
Поезія
україномовна (Климентій Зіновіїв «Про багатства і про злидні...», «Про ратаїв», «Про школярів, що дрова крадуть, і про школу», Григорій Сковорода «Сад Божес твенних пісень» (збірка ліричних поезій), Памво Беринда «На Різдво Христове»);
польськомовна (Лазар Баранович «Про мир», «Про сонце»);
латиномовна (Павло Русин «Похвала поезії», Симон Пекалід «Про Острозьку вій ну»);
- Драматургія
шкільні драми на різдвяні, великодні, історичні теми («Володимир» Феофана Про-коповича, «Милість Божа» невідомого автора, «Олексій, чоловік Божий» Аноніма, «Воскресіння мертвих» Григорія Кониського);
інтермедії (інтерлюдії) - побутові гумористичні сценки, які йшли як окремі неве личкі вистави в антрактах між діями драми або трагедії (інтермедія друга по тре тьому акті до «Трагедії, або Образу смерті» Якуба Гаватовича, «Власнотворний об раз. Третя інтерлюдія» Митрофана Довгалевського);
вертепні драми («Цар Ірод»).
///. Нова українська література XIX - початку XX ст.
Українська література дошевченківського періоду (від виходу «Енеїди» І. Котляревсько го).
Література 40 - 60-х років XIX ст. (шевченківський період).
Українська література 70 - 90-х років XIX ст.
Українська література кінця XIX - початку XX ст.
IV. Новітня українська література
Література часів Центральної Ради, УНР.
Літературний процес 20-х років XX ст. (поступова ліквідація національного відродження України).
«Розстріляне Відродження»; ідеологічна література соціалістичного реалізму.
Література періоду війни 1941 - 1945 рр. Друга хвиля еміграції.
Українська література в післявоєнний період.
Література в період відродження 60-х років XX ст.; нью-йоркська група в діаспорі.
Літературний процес 70 - 80 роках XX ст. в умовах ідеологічного засилля, репресій, форсованої русифікації.
Українська література періоду розпаду СРСР й утвердження національної і державної незалежності України.
Література на сучасному етапі (XXI ст.).
3. Літературно-мистецькі напрями
|
Напрям |
Особливості |
Зразки і представники |
Метод |
|
Монументалізм (Раннє Середньовіччя), X - XI ст. |
Увага до змісту, про стота форми, культ держави, христи янський оптимізм. |
Житія, літописи («Повість минулих літ»). |
Реалістичний |
|
Орнаменталізм (Пізнє Середньовіччя), XII - XIII ст. |
Ускладненість (символіка, тропи, ускладнена компо зиція), аскетизм, песимізм. |
«Слово о полку Ігоревім » |
Романтичний |
|
Ренесанс, кінець XV -початок XVII ст. |
Наслідування ан тичного мистецтва, гуманізм, крити ка Середньовіччя, католицької церкви, релігійний індивіду алізм. |
Латиномовні твори Ю. Дрогобича, С. Кленовича, вірші К. Саковича, послання І. Вишенського |
Реалістичний |
|
Бароко, XVII - XVIII ст. |
Ускладнена форма, перенасиченість стилістичними при красами, увага до сильних почуттів і переживань, поєд нання античної та християнської тра дицій. |
П. Могила, І. Велич-ковський, Ф. Прокопо-вич, Г. Сковорода |
Романтичний |
|
Класицизм, кінець XVIII -початок XIX ст. |
Ідеологія просвіт ництва, ідеал краси як величавості, ка нонічність, простота форми. |
І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко |
Реалістичний |
|
Сентименталізм, кінець XVIII -початок XIX ст. |
Надмірна чуттєвість, моралізаторство, увага до життя наро-ДУ- |
Г. Квітка-Основ'яненко |
Романтичний |
|
Романтизм, перша половина XIX ст. |
Виняткові харак тери у виняткових обставинах, ліризм, фантастика, увага до історичного минуло го, героїв-лицарів, звернення до фоль клору. |
М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш |
Романтичний |
|
Реалізм, друга половина XIX ст. |
Увага до повсякден ного суспільно-побу тового життя, міме-тичність, типізація, епічність. |
Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий |
Реалістичний |
|
Модернізм, кінець XIX - XX ст. Течії:неоромантизм, нео класицизм, символізм, імпресіонізм, екс пресіонізм, неореалізм, футуризм, сюрреалізм та ін. |
Увага переносить ся на особистість, її внутрішній світ, естетизм, ліризм, умовність, ідеологіч-ність, волюнтаризм. |
0. Кобилянська, 1. Франко, М. Хвильовий, Є. Маланюк, І. Драч, Л. Костенко |
Романтичний |
|
Постмодерн, кінець XX -початок XXI ст. |
Відкидання абсо лютних об'єктивних істин, будь-яких ідеологій, підкрес лена ерудованість, іронічність та па родійність, усклад нене асоціїовання, стильовий еклек тизм, колажність. |
В. Шевчук, Ю. Андрухович, 0. Забужко, 0. Ірванець, А. Охрімович, С. Процюк, К. Москалець |
Модернізм |
4. Модернізм
Модернізм (від фр. тойегпе - новітній, сучасний) - філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX - XX ст. і об'єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті.
|
6 |
Символізм (від грец. зутЬоІоп - умовний знак, прикмета, оз нака) |
Головний художній засіб - символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця (символ - поза межа ми чуттєвого сприймання, дає право тлумачити його по-своєму). |
П.Тичина, М. Вороний, ' М. Шаповал, П. Савченко, В. Ярошенко та ін. і |
|
7 |
Футуризм (від лат. Іиіигит - майбутнє) |
Виник як різновид італійського аван гардизму; формалістичний напрям. Принцип: «Ліквідація мистецтва є наше мистецтво»; «Набутки розуму, а не душі та серця». Заперечення ре алізму, відкидання класичної спад щини, руйнування традицій і при йомів старого мистецтва створенням нового стилю. Мають місце ознаки тоталітаризму (у цьому антимодер-нізм). |
М. Семенко, Я. Савченко, В. Поліщук та ін. |
5. Усна народна творчість: загальна характеристика
Основою і водночас складовою частиною літератури є фольклор.
«Народна творчість - це той ґрунт, на якому виростають і література, і театр, і музика, і образотворче мистецтво - без якого вони засохли б»»
(М. Рильський)
Термін «фольклор» (від англ. /оік-іоге - народна мудрість; народне знання) уживається в значенні:
широкому вузькому
художнє відображення дійсності в словес- словесна творчість народу них, музичних, хореографічних, драматич них формах колективної народної творчості, пов'язаної з життям і побутом народу (на родна творчість)
Характерні ознаки фольклору
Колективність;
усна форма творення і реалізації;
постійні форми;
строга послідовність композиції;
повторюваність;
традиційність;
варіантність;
відсутність автора (анонімність);
простота і прозорість стилістики;
переважання дієслівних рим;
тривалий час творення (доповнення) багатьма поколіннями.
Художні прийоми фольклору
Образи тварин, рослин, птахів, що набирають значення символів (калина - дівоча кра са, сокіл - мужність, відвага);
діалог;
звертання;
психологічний паралелізм («явір похилився - козак зажурився»);
характерні порівняння (позитивні - «тиха, як вода», «чиста, як сльоза», негативні -«очі, як у жаби»);
постійні епітети («рідна мати», «хрещатий барвінок», «ясні зорі»);
гіперболізація («Ой висить Байда та й не день, не два»);
зменшено-пестливі слова («котику-братику», «лисичко-сестричко», «спатоньки хоче»);
узагальнення («вдома і солома їдома»);
• вислови-порівняння («як грім серед ясного неба»). Фольклористика - наука про усну народну творчість.
Фольклорні роди і жанри
Народний епос - розповідні фольклорні твори, до яких належать загадки, прислів'я та приказки, анекдоти (малі фольклорні жанри), думи, історичні пісні, балади, казки, опові дання, легенди та перекази, притчі, літописи (великі фольклорні жанри).
Народна лірика - поетичні фольклорні твори, в яких життя зображується через відтво рення думок, почуттів і переживань героїв.
Народна драма - фольклорний твір, в основі якого лежить конфлікт, а сюжет розгор тається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів: пісні-ігри («Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка» тощо); вертеп, весілля.
Основні жанри народної лірики
Ігри-пісні («Подоляночка», «Просо», «А вже весна»);
трудові пісні (виконувалися під час праці);
■ календарно-обрядові: веснянки, гаївки, русальні («Проведу я русалочки до бору»), ку пальські («Ой вінку, мій вінку»), жниварські («Там у полі криниченька»), колядки, щедрівки тощо;
родинно-побутові: колискові, танцювальні, жартівливі («Грицю, Грицю, до роботи», «Миша книш прокусила»), про кохання тощо;
родинно-обрядові (весільні, голосіння);
соціально-побутові (суспільно-побутові): козацькі («Розлилися круті бережечки»), про кріпацтво («Із-за гори вітер віє»), чумацькі («Ой ясне сонце високо сходить»), рек рутські, солдатські («Вилітали орли з-за крутої гори»), бурлацькі, наймитські («Ой матінко-зірко», «Ой хто не служив»), стрілецькі («Ой та зажурились стрільці січовії», «Від синього Дону до сивих Карпат»);
коломийки;
частівки тощо.
Образотворчі засоби ліричних пісень
Анафора - однаковий початок рядків у вірші, пісні, що застосовується для підкрес лення важливого за смислом слова.
Антитеза - протиставлення з метою контрастного змалювання явищ (заперечення пев ного твердження, тези).
Епіфора - протилежна анафорі за своєю роллю в поетичному тексті.
Інверсія - порушення узвичаєного порядку слів у реченні з метою увиразнення певно го вислову, емоційно-смислового його підсилення.
Метафора - перенесення рис одного предмета на інший на основі схожості або конт растності. Один з основних прийомів поетичного мовлення.
Поетичний паралелізм - аналогія, уподібнення, спільність характерних рис явища. Пов'язує певні мотиви або елементи стилю в художньому творі.
Постійний епітет - стійке, постійне художнє означення якогось предмета або явища.
Символ - умовне позначення якогось предмета, поняття або явища, відтворення його сутності через умовний знак.
Тавтологія - повторення спільнокореневих або близьких за значенням слів. Тавтоло гія затримує увагу на сказаному, увиразнює його, посилює емоційність і ритмічність мови. (Однак може бути вадою мовлення).
Фольклорна ритмомелодика
Народнопісенний ритм - музичний ритм народної пісні, для якого характерні силабічні групи (коліна) із 3 - 4 складів з одним наголосом та силабічні групи (коліна) із більшою кількістю складів і двома основними наголосами. Наприклад, найпоширеніший коломий ковий розмір складається із двох чотирискладових і одного шестискладового колін, які повторюються двічі (графічно: (4+4+6)х2). Народнопісенне римування - розташування рим у притаманному фольклорним творам порядку : абаб - перехресне, аабб - суміжне, абба -кільцеве. Трапляється в народних піснях і-думах внутрішнє римування (слова римуються в одному рядку). Рима зв'язує найчастіше два, а інколи три рядки (подвійна і потрійна рима).
Народнопісенна строфа - група віршованих рядків у пісні, об'єднаних однією думкою і сталим для даного твору порядком римування. Пісні найчастіше бувають дво- і чотириряд ковими.
БЛОК № 1 УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
1.1. Календарно-обрядові пісні
Усе життя наших далеких пращурів було тісно пов'язане з календарем.
Одним із найдавніших видів усної поезії народу є календарно-обрядові пісні, які відобра-жили кожен цикл хліборобської праці в різні пори року. У цих піснях дуже часто відтворю вався трудовий процес: зображали рухи, які символізують оранку, сівбу, яшива тощо. Усі календарно-обрядові пісні відзначаються ліризмом. Це ніби художнє відображення самого життя в піснях, хороводах, іграх, танках.
Залишки первісної обрядовості згодом були змішані з християнськими обрядами й пов'язані з церковно-календарними датами християнських свят. Поряд із сезонними хлібо робськими святами важливе місце займають сезони весілля та поминання померлих.
До калеидарно-обрядових пісень належать:
колядки, щедрівки (зимовий різдвяний цикл);
веснянки, гаївки або гагілки (весняний цикл);
русальні (пов'язані зі святковим циклом колосіння збіжжя та розквіту природи на прикінці весни);
купальські (переджниварський цикл середини літа); лшиварські і стодольні (збирання врожаю наприкінці літа).
(Стодола - будівля для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби, віяння зерна).
Пісні різдвяного циклу
Зимове обрядодійство розпочиналося у Святвечір (21 грудня) колядками. Колядки - це відтворення міфу про Сотворення Світу і величальні пісні, призначені для кожної конкрет ної людини: господаря, господині, хлопця, дівчини, дитини. У них досить часто називають ся імена тих, кого величають.
Колядки мають здебільшого 10-складовий вірш із дворядковою строфою (5+5)х2. Іноді вій записується як чотиривірш з 5-складовими рядками.
Що ж означає слово коляда? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. За твердженням давніх авторів, Коляда - один із язичницьких Богів, що символізував початок року. Можливо, від Коляди походить і слово календар (річне коло). У
римлян тотожним Коляді був бог Янус, а від нього - назва першого місяця року «януаріс» (січень). Слово коляда є в усіх слов'янських народів із тим же значенням, що і в українців. У колядках мають місце певні образи: ясен місяць - пан господар, красне сонце - жона його, дрібні зірки - його дітки та ін. Провідні мотиви колядок:
кохання як запорука людського щастя; одвічне родинне благополуччя;
уславлення народження Ісуса Христа;
уславлення хліборобської праці;
- захист рідної землі. Колядки:
- «Добрий вечір тобі, пане господарю!», «Нова радість стала»,
«Поза лісом, лісом темненьким»,
- «Коню мій, коню вороненький»,
«Ой красна, красна в лузі калина» та ін.
Щедрівки - пісні, що виконуються на Щедрий вечір (Новоліття). Але коли Новий рік був перенесений на січень, тоді, мабуть, і відбулося зміщення у часі святкування Новоліття, а обрядові пісні весняного щедрівкового циклу стали співати разом із колядками.
У них звучать щедрі побажання рідним і близьким, а також наявні мотиви весняних господарських робіт, тому що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні.
Щедрівки:
«Щедрий вечір, а я йду»,
«Щедрик, щедрик, щедрівочка»,
«Щедрівочка щедрувала»,
«Сидить баба на припічку»
«Ой, сивая тая зозуленька» та ін.
Веснянки
Залежно від місцевості весняні пісні називалися гаївками, гатками, ягілками, яголойка-ми, маївками.
За народними уявленнями, весну приносять птахи. Першими прилітають жайворонки, тому їм присвячено багато веснянок.
Протягом віків сформувався чіткий весняний обряд - закликання весни піснями, хоро водами, іграми. Випікається весняне печиво у вигляді жайворонків, голубків, яких діти розносять по селу, співаючи:
Благослови, мати, Весну закликати! Весну закликати, Зиму проводжати! Зимочка в возочку. Літечко в човночку... У весняних іграх та хороводах імітуються рухи, характерні для трудової діяльності: за сівання поля, збирання врожаю, обмолот тощо. Провідні мотиви веснянок:
турбота про майбутній добробут;
заклики та побажання (найчастіше звучать звертання до птахів: гусей, качок, лелек, зозуль, ластівок - їм ставлять запитання про майбутній урожай, просять принести літнє тепло);
замовляння врожаю тощо. Веснянки:
«Ой весна, весна - днем красна»,
«Ой кувала зозуленька», «Кривий танець»,
«Подоляночка» та ін.
Русальні пісні
Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня, у час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами (Трійця).
Предки українців вірили в русалок, або мавок (нявок), - духовних істот, які.поселяють ся серед рослин у лісах, полях, водах. Вважалося, що ці духовні сили можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому від них потрібно було мати обереги - полин або любисток, по декуди - м'яту, лепеху, часник тощо. Не можна в ці дні ходити в жито, купатися в річці, щоб русалки не залоскотали. Слово «оберіг» означає те, що треба було мати «о березі» (при березі), звідси - оберігати. Пахучі трави - це жертви русалкам і берегиням.
Звичай вносити до хати зілля на Трійцю означає запросини русалок, бо вони живуть у травах і квітах. Це був своєрідний обряд вшанування їх як своїх прародичів. У перший день Трійці русалок «виводять із села». Дівчата у полі готують обід - поминальну тризну, заквітчують себе вінкамиі співають.
Русальні пісні:
- «У ржі на межі»,
«Ой біжить, біжить мала дівчина»,
- «Проведу я русалочку до бору» та ін.
Купальські пісні
Пісні язичницького, купальського змісту супроводжують розваги молоді під час літнього свята Купайла, що триває всю ніч.
Купайло, за язичницькими віруваннями, - Бог шлюбу і земних плодів. У цей день земля має найбільшу силу, яку віддає цілющим травам. До схід сонця треба було збирати трави. Перед початком збирання приносили жертву землі - клали хліб-сіль або монету як плату за щедрість і цілюще зілля.
Хлопці, дівчата, а також вдови до цього свята не допускалися. Вважалося, що самотність не повинна існувати: усе має бути в парі.
Купальське дійство складається з багатьох елементів:
плетіння вінків;
запалювання вогнища і стрибання через нього;
прикрашання стрічками й віночками жіночого деревця (Марени, Купали); водіння хороводів навколо неї; запалювання колеса;
спалювання солом'яної чоловічої ляльки Купайла;
ворожіння;
купання тощо.
Усі ці дії супроводжувалися піснями.
Найпопулярнішими є пісні, що співають і сьогодні, проте в них часто вже переплутана християнська символіка з рідновірською.
Через християнський вплив їх подекуди стали називати петрієочиими (петрівчаними) піснями.
Петрівчані пісні умовно можна поділити на:
пісні - роздуми про кохання;
нещасливу долю сироти;
складне життя невістки.
Лейтмотив цього циклу - взаємини молодих. Головний образ більшості пісень - Петрі-вочка, дівчина перед заміжжям.
Провідні мотиви купальських пісень:
мрії дівчат про заміжжя;
роздуми дівчат про свою долю;
У соціально-побутовій ліриці відобразилися думки, почуття, настрої народу, викликані явищами, подіями чи обставинами суспільного життя, класовими суперечностями, боротьбою проти іноземних загарбників та феодально-капіталістичного гноблення. Узяті в сукупності, ці пісні дають широку правдиву картину історичного буття народу. У них особливо виразно виявляються його волелюбність, ненависть до насильства й експлуатації, мрії про справедливий суспільний лад.
Жанрово-тематичне розмаїття:
- козацькі; чумацькі; кріпацькі; солдатські; бурлацькі; заробітчанські.
Козацькі пісні
Козацькі пісні виникли в XV - XVI ст. з появою козацтва й увібрали в себе інформації про історичні реалії доби: боротьбу з нападниками, перемоги й поразки козацького війські чужинську неволю, рабство та ін.
Козацькі пісні створюють ліричний образ козака - типового представника Запорозьке Січі, передають романтику козацької волі.
Найпоширеніші теми козацьких пісень:
- прощання козака з рідними та його від'їзд із дому; мотив ностальгії за рідною домівкою;
мотив небезпеки, що постійно загрожує козакові; тема смерті. Козацькі пісні:
«Гомін, гомін по діброві»,
«Ой на горі та женці жнуть», «Стоїть явір над водою»,
«А вже літ більш двісті»,
«їхав, їхав козак містом», «Козак від'їжджає» та ін.
У цих піснях звеличена воля, воїнська звитяга, патріотичний дух, безстрашність, відданість справі національного визволення, оспівано козацьку славу.
У козацьких піснях використовуються традиційні для українського фольклору символи: калина - символ України; явір - молодий хлопець, козак, лицар; могила - своєрідний обеліск козацької слави.
Чумацькі пісні
За тематикою й поетикою вони близькі до козацьких. Чумакування як суспільне явище виникло приблизно в той самий час, що й козацтво. Уже з XV ст. в Україні відомий торговельний промисел чумаків, які волами їздили до берегів Чорного й Азовського морів. І була важка й небезпечна справа, але водночас овіяна романтикою далекої дороги, безмежного степу, моря. Найпоширенішими предметами торгівлі були сіль, риба, віск, дьоготь, прянощі та ін. Чумацькі пісні в дорозі співали самі чумаки.
Найпоширеніші теми чумацьких пісень
(більшість споріднені з темами козацьких пісень): від'їзд у дорогу;
приготування до довгої подорожі;
прощання з родиною;
пригоди чумаків (тяжка зимівля, повернення додому тощо);
- гуляння після повернення, застереження дівчатам не закохуватись у чумака;
висміюється чумакова жінка, яка гуляє, поки чоловіка нема вдома та ін. (у жартівли вих чумацьких піснях). Чумацькі пісні:
«Ой у степу криниченька»,
«Буркун-зілля»,
«Волики»,
«Гуляв чумак на риночку», «їхав чумак із Криму додому»,
«Над річкою берелском»,
«Ой у полі криниченька»,
«Ой ясно, ясно сонечко сходить»,
«Ох і не стелися, хрещатий барвінку», «Поїхав чумак та в Крим на базар», «У Києві на ринку» та ін.
Солдатські та рекрутські пісні
Специфіка рекрутських пісень полягає в зображенні подій, породжених явищем рекрутизації (після зруйнування Запорізької Січі та знищення всіх залишків автономії Гетьман щини Росія запровадила на українських землях загальну військову службу для чоловіків різних верств населення, що стала рекрутською повинністю (уведена за наказом Петра І 1699 р.); на Західній Україні - вербування українців до австро-угорської армії).
Довідка: за часів Петра І служба була довічною, у 1793 р. термін скоротили до 25 років, у 1834 р. - до 20 років, пізніше - 12, 15, 10 років. З 1874 р., коли була введена загальна військова повинність, служба тривала 7 років.
Пісні, що супроводжували відхід хлопця до війська, сповнені сумним настроєм (фак тично це - голосіння), тому що знаменували перехід зі «свого» світу в «чужий», де діють бездушні закони, панує чужа мова, невідоме майбутнє.
Солдатські та рекрутські пісні:
«На тій горі, на тій горі»,
«Ой понад морем, понад Дунаєм»,
«Била мене мати березовим прутом»,
«А в неділю рано, рано-ранесенько»,
«А на горі два явори»,
«Бідна моя головонька» та ін.
Кріпацькі пісні
Поява пісень зумовлена суспільними явищами: відновлення Росією кріпацтва на ук раїнських землях, кріпосне право узаконювало залежність селянина від землевласника (ос таточно кріпацтво в Україні було оформлено у 1873 р. указом Катерини II). Серед різних видів кріпацької повинності, крім численних податків, була іце й панщина або відробіткова рента - примусова праця закріпачених селян у господарстві поміщиків.
Для кріпацьких пісень характерно:
вираження негативного ставлення селян до тяжкої долі, умов підневільного життя;
відсутність романтичних рис (гіперболізації, ідеалізації ліричних героїв, обширних пейзажів, персоніфікації сил природи, фантастичних картин та ін.);
народна уява і фантазія поступається місцем змалюванню нелегкої праці, умов се лянського побуту, епізодів знущання поміщиків з кріпаків, приниження людської гідності.
Кріпацькі пісні:
- «Бодай пану в дворі страшно»; «В неділеньку рано»;
«Гой кувала зозулечка, кувати забула»,
«Із-за гори вітер віє»,
«На панщину ходжу, ходжу»,
«Наступає чорна хмара»,
«Нема в світі правди, правди не зиськати», «Ой летіла зозуленька, летячи кувала»,
«Ой служив би я в війську Запорізькім» та ін.
Бурлацькі пісні
У період Руїни й пізніше, особливо після скасування кріпацтва 1861 р., з'явилася ще одна верства населення - бурлаки. Ними ставали люди, які не мали власної хати або при тулку, поневірялися по чужих землях, шукаючи засобів для прожиття, а також колишні козаки, що після знищення Січі, не маючи дому, рятувались від розправи з боку російської влади. Бурлаками ставали також кріпаки-утікачі і ті, хто тікав від рекрутчини. У Росії бурлаками називали робітників, що тягали річкові судна. В Україні слово «бурлака» має більш узагальнене значення - самотня бездомна людина, як правило, неодружена або яка з певних причин покинула сім'ю.
Найбільшу групу бурлацьких пісень становлять пісні про життя втікачів від кріпаччини. Основні мотиви:
- тяжка праця; поневіряння на чужині;
мізерність тимчасових заробітків;
нарікання на злу долю. Бурлацькі пісні:
«Віють вітри все буйнії»,
«Горе, горе тим сиротам»,
«Жив дома - добра не знав»,
«Забіліли сніги»,
«Крутий берег, крутий, річенька бистренька», - «Летить орел понад воду», «Нема горя так нікому»,
«Ой колись були степи, сінокоси»,
«Ой на морі на синьому»,
«Ой у лузі при березі»,
«Ой що ж бо то та за ворон, що на морі крякає»,
«Ох, піду я, сяду в зеленім саду».
У суспільно-побутових (соціально-побутових) піснях особливо виразно виявляються во лелюбність українського народу, ненависть до насильства й експлуатації, мрії про справед ливий суспільний лад.
1.3. Історичні пісні. Народні балади і думи Історичні пісні
«Українська пісня - це бездонна душа українського народу, це його слава».
(О. Довженко)
Історичні пісні - це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб. Уперше термін «історична пісня» увів в українську фольклористику Ми кола Гоголь.
Як і думи, історичні пісні відображають історичне минуле українського народу і своїм змістом охоплюють події з XIV ст. до найновіших часів. Як окремий жанр історичні пісні з'явилися в XIV - XV ст., коли Україна опинилася беззахисною перед грабіжницькими набігами татар.
Для історичних пісень характерним був гуртовий багатоголосий спів.
Основні теми історичних пісень:
змалювання важкого періоду в житті українського народу - звитяжної боротьби коза ків із турецько-татарськими ордами («Пісня про Байду»: «В Цареграді на риночку»);
показ страхітливих спустошень і насильства;
зображення подій Національно-визвольної війни 1648 - 1654 рр. під проводом Богда на Хмельницького (героїчні постаті: Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Іван Сірко, Морозенко);
рух опришків на західноукраїнських землях у XVIII - XIX ст. (Олекса Довбуш);
- повстання проти кріпосницького гніту на Буковині (Лук'ян Кобилиця) та ін.
«Зажурилась Україна»
У пісні зображено період боротьби українського народу проти турецько-татарських на падників. Україна виступає образом-уособленням. Вона, як мати, оплакує своїх дітей:
Зажурилась Україна,
Бо нічим прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти... Поряд із тугою в пісні міститься заклик до боротьби:
Годі тобі, пане-брате,
Ґринджоли малювати.
Бери шаблю гостру довгу
Та йди воювати!
Відчуваються незламна воля українського народу до боротьби та віра в перемогу над во рогами:
«...дамо стиха лиха та вражому турку!»
«Чи не той то хміль»
У цій історичній пісні згадуються події Національно-визвольної війни 1648 - 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького (бій під Жовтими Водами). Народ звеличує свого улюбленого ватажка Богдана Хмельницького. Його змальовано як справжнього народного героя, мужнього і відважного воїна, мудрого діяча й політика, захисника поневолених, «козацького батька». У творі уславлений гетьман порівнюється з дужим і буйним хмелем, який швидко росте, набирається сили й оповиває все своїми листками та стеблом:
Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється? Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.
Так і очолювана Хмельницьким Національно-визвольна війна ширилася по всій Україні, піднімаючи народ на боротьбу за свободу.
Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!
Серед історичних пісень виділяються балади - ліро-епічні сюжетні пісні про надзвичайні події або життєві конфлікти з трагічним закінченням, які за змістом розподіляються на фантастичні балади та балади про надзвичайні події, взяті з реального життя, що мають мандрівні сюжети й теми, часто запозичені з фольклору інших народів.
Балада - невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом. У давнину баладами супрово джувалися танці. Згодом спів відділився від танцю і балада стала самостійним жанром народнопісенної творчості, а згодом - літератури.
Різновиди балад: легендарні;
історичні; сімейні;
любовні.
Характерні ознаки балади: ~напруженість композиції;
- трагічна розв'язка;
відчутне емоційне напруження;
у центрі сюжету - лише одна подія з життя головного героя;
лаконічність оповіді;
незначна кількість героїв. Балади були джерелом художньої літератури, з якого черпали мотиви і настрої Таї Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Мотиви балад:
туга за нареченою;
битий на війні козак;
почуття дівчини, з яких насміялися; зле чарівництво;
прокльони свекрухи на адресу молодої невістки;
зрада і помста.
Серед сюжетів балад виділяють кілька тематичних груп:
Українські балади-пісні відображають світобачення і уявлення різних поколінь, зв'язок з природою: персонажі балад представлені символами. Син, якого прокляла мат; стає явором; невістка, яку зненавиділа свекруха, - тополею. Дівчина може перетвори™ на пташку, а козацька смерть представляється в інших образах: «В головах ворон кряче, в ніженьках коник плаче», є образи ясного сокола, сизого голуба, сивої зозулі. Трапляються у баладах казкові мотиви, дуже поширена гіпербола стосовно фізичної сили героїв.
Народні балади:
«Ой не ходи, Грицю»,
«Ой летіла стріла»,
- «Ой на горі вогонь горить», -- «Козака несуть»,
«Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш»,
- «Бондарівна» та ін.
Дума - великий пісеннорозповідний твір переважно героїчного змісту про важливі істо ричні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників) Думи близькі до історичних пісень і билин за тематикою, але пісня виконується співом
дума і билина - речитативом (проказуванням) під супровід кобзи, бандури або ліри. Дума, на відміну від пісні, має нерівноскладові рядки, переважно дієслівне римування і є біль шою за обсягом.
Думи з'явилися приблизно у XV ст. у час виникнення козацтва. У думах народ створив образи мужніх, благородних і сильних духом героїв, які заради своєї свободи готові йти на смерть. У багатьох випадках думи створювалися після якихось важливих подій. Виконавці народних дум - кобзарі та лірники, які ходили містами і селами, співали думи під акомпа немент своїх інструментів. Самі вони називали думи «козацькими піснями», «поважними піснями».
Тематика народних дум:
- страждання невільників у турецькій неволі («Невольницький плач»);
втеча невольників у рідний край («Маруся Богуславка», «Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі»);
прославляння воїнів-козаків - вірних захисників рідного краю, борців проти турець ко-татарських загарбників («Дума про козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку»); ~ прославляння героїв національно-визвольної боротьби українського народу про ти польсько-шляхетського поневолення («Іван Богун», «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога») тощо;
- порушення проблем моралі, людських взаємин (соціально-побутові) («Бідна вдова і три сини», «Дума про сестру і брата», «Прощання козака з родиною» та ін.).
Структура думи:
заспів (зачин, «заплачка»);
основна розповідь;
закінчення («славословіє»).
Дума ділиться на інтонаційно-смислові тиради.
(Тирада - мовний період обсягом від двох до восьми рядків, об'єднаних римою.) Урочистий, піднесений стиль дум посилюється прийомом ретардації.
(Ретардація - уповільнення розповіді, що забезпечується частими повторами цілих фраз.)
Відомі українські кобзарі: Остап Вересай, Михайло Кравченко, Іван Крюковський, Анд рій Шут, Іван Стрічка та ін.
Науковий термін «дума» вперше запровадив Михайло Максимович у першій половині XIX ст. Перші публікації дум здійснили М. Цертелєв, П. Лукашевич, А. Метлинський, II. Куліш, М. Максимович.
БЛОК № 2 ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
2.1. «Слово о полку Ігоревім»
/. Жанр «Слова...»
У «Слові...» присутні елементи двох жанрів: прози й поезії. Перші видавці визначили його як героїчну пісню, сучасники - як поему (поетичність метафор і порівнянь, ритмічна будова значної частини тексту, багата символіка) або повість. Сучасні вчені відзначають, що тут наявні яскраво виражені епічні елементи, сильний ліричний струмінь, ритмізована мова, своєрідна композиція, що дає підставу вважати цей оригінальний високохудолсній твір героїчною поемою.
2. Автор «Слова...»
Думки вчених розійшлися: одні вважають, що твір написаний кимсь із тогочасної фе одальної верхівки (може, самим Ігорем або його сином Володимиром), інші - незнатною людиною, вихідцем з Чернігово-Сіверщини, одним із учасників походу, який повернувся на батьківщину.
3. Техніка написання «Слова...». Видання твору
Віднайдений текст «Слова...» був написаний скорописом, злитно, без проміжків між словами, з надрядковими літерами і знаками (титлами), що ставилися замість пропущених літер для економії дорогого пергаменту.
Згодом текст був поділений на слова, речення, абзаци (Мусіним-Пушкіним), були зроб лені його копії.
1792 р. - час відкриття рукопису;
1800 р. - перше видання «Слова...»
4. Тема твору
Зображення невдалого походу князя Ігоря проти половців 1185 р. ( у вузькому розумін ні); історична доля Руської землі, її минуле, сучасне й майбутнє ( у широкому розумінні).
5. Ідея твору
Заклик до єднання, любові до рідної землі.
«Слово о полку Ігоревім» - не тільки найвидатніша пам'ятка давньоруської літератури, але й зразок героїчного епосу народу.
Невідомий автор закликає берегти й любити Русь-Україну, примножувати її багатства.
6. Характерні риси «Слова...» (спільні для всіх усних і писемних творів героїчного епо-
су):
проводиться тема захисту рідної землі від народу-агресора;
історичне тло створюється у протистоянні з ворогом; у центрі боротьби стоїть держава;
епічні герої орієнтуються на верховного правителя, який уособлює народну єдність;
- з повагою мовиться про родоначальників;
- герої проявляють небачену сміливість і в бій за рідну землю йдуть, як на свято.
7. Історична основа
Невідомий автор розповідає про похід новгород-сіверського князя на половців 1185 р.
Міжусобні змагання руських князів за землю призвели до жахливої руїни: пограбування міст, спалення сіл, захоплення полонених, убивства родичів. Ситуацією скористалися по-1 ловці, які з 1061 р. нападали на східнослов'янські землі.
Керуючись головним завданням (захист Руської землі), у 1183 р. Великий князь київсь-, кий Святослав з допомогою ще кількох князів переміг половців. Князь Ігор також вирішує завоювати половців: перший похід - вдалий, другий (через 2 роки, 1185 р.) - закінчився поразкою у битві на р. Каялі.
8. Композиція
' Вступ (пісня Бояна) - роздуми автора над манерою описування подій;
• основна частина (кілька оповідань):
виступ Ігоревої дружини;
похід;
битви з половцями;
«золотий сон» Святослава;
плач Ярославни;
втеча Ігоря з полону;
• закінчення - величання Ігоря, князів і дружини.
9. Образи «Слова...»
Центральні образи: Руська земля, Ігор, Святослав, Ярославна, Всеволод, автор та ін| Людські характери змальовано скупо, але в кожному підкреслено найприкметнішу рису; в Ігоря - хоробрість, у Святослава - мудрість, у Ярославни - вірність.
Руська земля: половецькі степи, Дніпро, Дон, Волга, Рось, Сула, Донець, Дунай, Чорне й Азовське моря, міста Київ, Корсунь, Чернігів, Новгород, Галич, Путивль та ін. - усе на буває людських рис, оспівується з використанням мотивів давньої слов'янської міфології,
«Криваві зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря ідуть... Земля гуде. Ріки мутно те чуть. Порохи поля покривають».
Князь Ігор. Автор «Слова...» відроджує героїчний образ Ігоря - полководця, вождя, який вийшов у похід за землю Руськую.
Затемнення сонця - авторський поетичний прийом, за допомогою якого повністю реа білітується князь Ігор і його похід. Згідно з уявленнями XII ст. затемнення було провісни ком можливої біди, яка, однак, не вважалася неминучою. Тому князь Ігор приймає рішен ня вийти в похід назустріч небезпеці і відвести біду від рідної землі навіть ціною власного життя. Це і є найвищий подвиг в ім'я Вітчизни.
Ігор Святославович - чесний і відкритий, гордий і відважний, мужній і рішучий, во-льо-вий, зневажає смерть, полон для нього - найбільша ганьба («Лучче ж потятим бути, аніж полоненим...»), але необачний, надміру запальний.
Святослав - визначний державний діяч, справжній патріот і благородна людина, муд рий, хоробрий, висуває ідею єдності руських князів з метою зміцнення Київської держа ви.
Ярославна (справжнє історичне ім'я - Єфросинія, дочка галицького князя Ярослава » Осмомисла) - єдиний жіночий образ твору. Вірна й самовіддана дружина князя Ігоря, наділена моральною красою, глибоким ліризмом, здатна на самопожертву заради коханого, усієї держави. Вона звертається до сил природи (Дніпра-Славутича, Вітру, Сонця), щоб ті послабили полонські муки не лише її чоловіка, але й інших воїнів-русичів. Ярославна - за ступниця всіх воїнів Київської Русі.
2.2. Українське бароко
Українське бароко виникає на межі XVI - XVII ст. (породжене кризою Відродження) і розвивається протягом двох віків.
Бароко (від італ. Ьагоссо - химерний, вибагливий) - стиль в архітектурі й мистецтві XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність; метою є справити враження, викликати зворушення, хвилювання. Характерні риси:
поширюється в усіх жанрах літератури цього періоду; виникнення силабічного вірша поряд з народним;
духовна пісня - найвідоміший жанр барокової поезії;
жанрові форми світської поезії: філософська й інтимна лірика, панегірик, епіграма, пейзажні та емблематичні вірші; «віршові іграшки» (акростих, мізостих, кабалістичні вірші, фігурні вірші) тощо;
жанрові форми барокової прози: повісті, оповідання релігійного й світського характе ру (нові жанри: демонологічна повість, авантюрне оповідання).
~ барокова драма: шкільна драма з використанням мотивів і образів християнства та античності, світські драматичні твори на сюжети української та всесвітньої історії;
релігійне забарвлення;
центральне місце відводиться Богові;
спроба поєднати античність з християнством;
динамізм, рухливість;
«натуралістичне» зображення природи;
стилістичні риси: гіперболізація, метафоричність мови, переобтяженість формальни ми елементами.
Панегірик (від грец. рапедугікоз Іо§оз - похвальне слово на урочистих народних збо рах) - жанр ораторської і поетичної творчості, своєрідний гімн на честь певної особи.
Епіграма (від гр. ері§гатта - букв, напис) - коротенький злободенний сатиричний вірш, спрямований проти якоїсь особи або негативного суспільного явища.
Визначні представники українського бароко:
Іван Вишенський - письменник-полеміст, автор трактатів і послань;
представники проповідницької прози: Мелетій Смотрицький, Іоаникій Галятович, Ла зар Баранович, Дмитро Туптало та ін.;
Григорій Сковорода - філософ, поет-просвітитель, музикант.
Жанри українського бароко
*
Полемічна література (твори І. Вишенського);
«низькі» комедійно-гумористичні жанри (шкільна драма, різдвяні й великодні вірші-травестії);
«середні», «вищі» жанри (риторична проза К. Острозького, М. Смотрицького); епіграматична поезія (Л. Баранович, К. Зіновіїв, І. Величковський); ораторська проза (проповіді І. Галятовського, Д. Туптала, С. Дворського);
емблематична література (творчість Г. Сковороди - унаочнення абстрактних понять та ідей);
історико-мемуарна проза («Історія Русів», «Літопис» Самійла Величка);
пісенно-інтимна лірика (панегірики, світська лірика - елегії, пісні).
2.3. Григорій Сковорода
Творчість видатного українського мислителя-гуманіста, письменника, просвітителя Г. Сковороди є яскравою сторінкою у житті нашого народу. У його творах відобразилися світогляд, спосіб мислення, яшва душа українців. Біографічна скринька
З грудня 1722 р. - у с. Чорнухи на Полтавщині народився Григорій Савич Сковоро да.
Навчання у дяка-скрипаля.
У 16-річному віці, мандруючи з кобзарем, прямує до Києва. До 1753 р. Сковорода - студент Києво-Могилянської академії.
3 19 років - співак Петербурзької придворної капели (мав чудовий бас); грав на флей ті, бандурі, скрипці, цимбалах, сопілці; писав музику на власні вірші. Мандрівний спосіб життя (Угорщина, Словаччина, Польща). Викладання піїтики в Переяславському колегіумі.
Г. Сковорода - домашній учитель сина поміщика В. Томари у с. Коврай на Переяслав щині.
Викладання синтаксису, грецької мови, етики у Харківському колегіумі. З 1769 р. Г. Сковорода - мандрівний педагог-просвітитель.
Передбачив власну смерть («Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час»), що настала 9 листопада 1794 р. Творча спадщина
Збірка ліричних поезій «Сад Божественних пісень» (містить твори таких жанрів: пей зажні вірші - «Весна люба,і гей прийшла...», «В город не піду багатий - у полях я буду жить...», «Гей, поля, поля зелені», «Ой пташино жовтобока»; романси (увійшли до рукописних збірок народних пісень); панегірики («Іде, хоче нас лишити», «На лея народження Василя Томари»), оди («Похвала бідності»), пісні («Ве ІлЬегІаіе», «Про свободу» та ін.);
книга «Байки харківські»;
філософські трактати («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу» та ін.);
притчі.
У своїх творах Г. Сковорода оспівав природу України, працьовитих людей, висміяв панів-
ну верхівку, проголосив людину та її волю найвищою цінністю, розвинув ідеї демократиз-
му та гуманізму, єднання людини з природою, вніс у літературу нові теми та образи. Н
_ 22 — =
думку иисьменника-філософа, джерело справжнього щастя - творча праця за природними нахилами; істинна сутність людини - у працелюбстві, у пошуках шляху до «всенародного щастя».
Основні положення вчення Г. Сковороди (за трактатом «Розмова, звана Алфавіт, чи Бук вар світу»):
- «пізнати себе»;
вибрати «сродну працю»;
розвивати й удосконалювати свої творчі здібності шляхом освіти; дружити з людьми, близькими за інтересами й переконаннями.
«Всякому місту — звичай і права»
У вірші «Всякому місту - звичай і права» письменник виступає проти соціальної неспра ведливості, існуючої бюрократичної системи, що принижує людську гідність:
Панські Петро для чинів тре кутки, Федір-купець обдурити прудкий, Той зводить дім свій на людський манір, Інший гендлює, візьми перевір! Поезія відображає історію тогочасного суспільства. Образом Петра автор розкриває пси хологію новонародженого лакузи, який морально вироджується. Він, замість того, щоб боротися за волю, свідомо спрямовує свою діяльність «для чинів».
Саме кріпосницький устрій зруйнував усталену мораль. На той час певна категорія лю дей плазувала та обтирала кутки панські, щоб мати «тепле місце».
Це створило психологію селянина: виробило такі негативні риси характеру, як прислуж ництво, холуйство, безпринципність, самозбереження ціною життя інших.
Твір є гострою сатирою на верхівку суспільства того часу: купців, чиновників, поміщи ків, які задовольняли свої примхи: Той безперервно стягає поля, Сей іноземних заводить телят. Ті на ловецтво готують собак, В сих дім, як вулик, гуде від гуляк... Не оминув поет і юриста, який закони повертав так, як було вигідно йому, збагачувався на хабарях.
Отже, Сковорода висміював корінні вади тогочасного суспільного життя. Це картина звичаїв другої половини XVIII ст.
Ця пісня є вершиною сковородинівської поезії, бо засуджуючи експлуататорське суспіль ство, відповідала настроям і почуванням народу.
Викриваючи експлуататорів, показуючи їх жорстокість, паразитизм, неуцтво, бруталь ність, лицемірство, письменник приходить до висновку, що сучасне йому суспільство - це жахливий світ виснажливої праці трудового люду і паразитизму експлуататорів.
Байка «Бджола та Шершень»
Григорій Сковорода не лише талановитий поет-лірик, але й видатний байкар. На думку Сковороди: «Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспільних явищ - таке завдання і призначення байки». Тому майже усі його байки - це зображення глибокої істи ни в простих життєвих сюжетах за допомогою сатири.
Г. Сковорода завжди вважав, що кожна людина повинна працювати за своїми здібнос тями, наголошував, що нема нічого гіршого, ніж хворіти думками. А найкращими ліками проти цієї хвороби є «сродна праця». Мислитель закликає людей пізнавати самих себе, адже шлях до щастя лежить через самопізнання своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності. Ці погляди він висловив у байці «Бджола і Шершень», де Бджола - це мудра людина, «що у своєму ділі працює». Вона збирає мед, тому що, власне, народжена для цьо го. Для неї саме збирапня меду - «незрівнянно більша радість від споживання його». Цього ніяк не може збагнути Шершень. І тому відразу можна зрозуміти, що Шершень - це уособ лення паразитів, які звикли жити за рахунок інших. Ідея байки: праця повинна стат: природною потребою для кожного.
Важливим є положення Сковороди про корисність і почесність будь-якої праці, професії тільки щоб вона відповідала покликанню людини і приносила користь суспільству. Успі у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, але й такими якостями, црацьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справед ливість, доброзичливість, вдячність, бадьорість духу, а також гуманізм та милосердя.
Г.С. Сковорода писав: «Ми створимо світ кращий. В майбутній Україні бачу все нове? нових людей, нове творіння і нову славу».
2.4. Іван Вишенський
Про життя Івана Вишенського відомо небагато: Іван - це ім'я чернече, а Вишенський -] могло означати місце народження.
Народився Іван Вишенський приблизно 1550 р. у м. Судова Вишня (тепер Львівської області).
Навчався спочатку в рідному місті, потім у Луцьку, де був близький до римо-католиків| У перший період життя був близький, очевидно, до протестантів (соцініанів), тому що йогі ідея церкви без владик - реформаторська. Пережив якусь душевну драму, очевидно, пії ля зіткнення з єзуїтами, після чого зблизився з львівськими братчиками. Певний час буї пов'язаний з Острозьким літературно-науковим гуртком другої половини XVI ст.
У 80-х роках XVI ст. (у віці 30 - 35 років) Іван з Вишні (так він себе називав) постригсі в ченці, оселився в Греції на Афоні, де пробув більше сорока років, жив у кількох монасі •гирях, потім осів у самітньому скиті (житлі християнського ченця-пустельника) серед лісу! заховавшись від усього світу. Надсилав в Україну свої послання, писані в стилі послані апостола Павла.
У них Берестейська унія трактується як насильство й ошуканство: «Послання до всіх, ■ Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Послання до єпископів»! «Викриття диявола-світодержця» та ін.
У 1604 р. відвідав Україну, два роки жив у Львові, Скиті Манявському та інших міс цях.
У 1606 р. знову повернувся на Афон, де й помер.
До нашого часу дійшло 16 трактатів і послань Івана Вишенського, 10 з них він об'єднай у рукописну «Книжку». її побудовано за зразком «Книжиці», що вийшла в Острозі 1598 р. «Книжку» полеміст надіслав в Україну не раніше 1599 р. й не пізніше 1601 р., сподіваючись, що її читатиму™ по братствах і видадуть друком. Ще до укладання «Книжки» було надруковано «Посланні до єпископів» (Острог, 1588 р.). Є думка, що близько 1609 р. Іван Вишенський послав Україну другу «Книжку». Окремо стоїть «Видовище мисленне» - останній твір полеміста написаний на переклад 10-ї книги Іоанна Златоустого «Книга про священство» (Львів, 1614 р.) у 1615 - 1616 рр., де він обстоює свою відстороненість від світу.
«Послання до всіх, в Лядській землі живущих»
(«Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься польська») Перший твір Івана Вишенського (підписався «Іван, чернець з Вишні, від святої Афонсь кої гори»).
Тема: зображення занепаду релігійності й моралі в Польській державі.
Ідейно-художній зміст: автор звертається до всіх українців, литовців, поляків, які жі вуть на території Речі Посполитої. Вихідною позицією є плач, стогін з приводу занепаду] рідної землі, де не залишилося ні надії, ні віри, ні любові, ні правди, ні справедливості, ні
суду.
Далі автор називає причини духовного занепаду народів Речі Посполитої: «священики офірують черевом, а не духом».
Ідея твору: не може порядна людина миритися з масовим занепадом моралі. Єдиний вихід із цього становища - покаятися і жити, дотримуючись християнської моралі. У про тивному випадку на всіх грішників чекає «вогонь пекла». Твір є актуальним і зараз.
«Послання до єпископів»
Послання адресоване архієпископові Михайлові, єпископам Потієві, Кирилові, Леонтієві та ін., які в 1596 р. проголосили унію православної церкви з католицькою з метою відді лення української православної церкви від Московського патріархату і повернути її в бік Західної Європи.
Більшість віруючих на чолі з князем Костянтином Острозьким унії не підтримала. Іван Вишенський вів непримиренну боротьбу з уніатами.
На початку твору автор саркастично висміяв Берестейську «гадючу» угоду, що поспри яла посиленню розколу української церкви на дві ворогуючі конфесії.
У творі єпископи зображені як жорстокі феодали, які селянський «труд і піт кривавий поїдають».
Автор став на бік тих, хто в суспільстві «гнані й опльовані, биті й повбивані»; карає єпис копів за їхнє зневажливе ставлення до простих людей. Письменник виносить вирок: такі єпископи - не духовні ватажки для народу, а «мучителі», бездушні «ідоли», «вовки».
У своїх творах Іван Вишенський виступає на захист трудівників, протестує проти со ціальної нерівності. Письменник не закликає до збройної боротьби проти Ватикану і шлях ти, але пробуджує національну свідомість українців, їхню людську гідність, прагнення правди й волі.
Теоретико-літературні поняття, передбачені програмою ЗНО (До блоку № 2 «Давня українська література»)
Художній образ - це узагальнена картина людського життя і навколишнього світу (лю дина, природа, предмет, подія, явище), втілена в індивідуальну мистецьку форму творчою уявою письменника.
Класифікація образів за об'єктом змалювання:
образи-персонажі;
образи-пейзажі;
образи-предмети;
образи-емоції;
образи-поняття;
образи-події.
Класифікація образів за способом творення й сприймання:
зорові;
слухові;
дотикові;
смакові;
запахові.
Образ автора - змодельоване письменником уявлення про себе (може виступати в кіль кох образах).
Твхма художнього твору (від грец. іета - основа, положення) - основний предмет роз повіді, те, про що йдеться у творі.
Мотив у художньому творі (від франц. тоїіі - привід, спонукання) - тема ліричного тво ру (іноді - другорядні теми, що доповнюють основну); найменший елемент сюжету.
Ідея твору (від грец. ійеа - вигляд, первообраз) - ядро авторського задуму, основна думка про змальовані у творі явища, висвітленню якої підпорядковані всі образи і художні
засоби твору (ідеали і переконання, які автор прагне донести до читача через свій твір).
Конфлікт (від грец. сопііісіиз - суперечка, сутичка) - суперечність, зіткнення, що ле жить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у творі (сюжет). Проблематика - сукупність проблем, порушених у творі.
Композиція (від грец. сотрозіііо - складання, поєднання, створення, побудова) - зум влена змістом побудова художнього твору, розміщення і співвідношення всіх його частин порядок розгортання подій і розстановка персонажів (упорядковане розміщення логічн зв'язаних складових частин художнього твору). Складові частини композиції
портрет (змалювання зовнішнього вигляду персонажа); монологи, діалоги (розмови й роздуми героїв); сюжет (система подій у творі); пейзаж (опис природи);
інтер'єр (опис обстановки, в якій діють персонажі в приміщенні); екстер'єр - опис обстановки, в якій діють персонали (поза приміщенням); авторські відступи (висловлення автором у прямій формі свого ставлення до зображ; ваного); заголовок;
- присвята;
- епіграф; вставні епізоди.
Сюжет (від франц. вщеі - тема, предмет) - це художньо осмислена конкретна систем пов'язаних між собою подій, у яких розкриваються характери персонажів і зміст твор| (Сюжет ще визначають як конфлікт, що рухається, розвивається).
Сюжетні елементи
Експозиція (від лат. ехрозоііо - виклад, опис, пояснення) - місце у творі, де читач знай миться з часом, місцем подій, персонажами ще до початку конфлікту; введення в ситуацію! в якій розкривається конфлікт:
- пряма (на початку твору);
- затримана (у середині твору); зворотна (у кінці твору);
розпорошена (фрагментарна) - подається фрагментами протягом твору.
Зав'язка - подія, з якої виростає, розпочинається основний конфлікт твору.
Розвиток дій (перипетії) - кілька подій, що змінюють одна одну і в яких розгортаєтьої конфлікт, виявляються характери персонажів.
Кульмінація (від лат. сиїтеп - вершина) - найвища точка у розвитку конфлікту, вирії шальне, найгостріше зіткнення сил, які ведуть боротьбу. (Іноді зустрічається передкульмі] нація).
Розв'язка - логічне завершення подій, що зазнали докорінного перелому в кульмінації,
Сюжетне обрамлення
Пролог (передслово, передмова) - окремий розділ твору, в якому автор знайомить читачі] з фактами, що мали місце задовго до початку змальованих подій; або створює загальній настрій, готує читача до сприймання твору.
Епілог (післяслово, післямова) - заключна частина твору, в якій розповідається пр| долю героїв після розв'язки.
Позасюжетні елементи
вставні епізоди (не пов'язані з основним ходом подій у творі);
авторські відступи (форми розкриття й передачі почуттів та думок письменника з при] воду зображеного (виражають ставлення автора до персонажів, переживання, роздумі над долею героїв чи повідомляють про задум і завдання, пояснюють тему, позицію);
ліричні відступи (уводяться в текст з метою надання зображеному схвильованості, задушевності тощо);
публіцистичні відступи (міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми епо хи, сучасником якої є письменник);
філософські відступи (філософські міркування з приводу зображуваного);
історичні відступи (розповіді про події минулого);
художнє обрамлення (сцени, якими починається і закінчується твір, що доповнюють його, надаючи додаткового смислу);
присвята (короткий напис, окремий ліричний твір або лірична мініатюра в прозі, які присвячуються певним особам);
епіграф (афоризм або цитата, уміщена перед текстом усього твору чи його розділів);
заголовок (назва твору - стисла, глибоко змістовна і виразна), у якій завпеди вислов люється тема або ідея).
Тропи — художньо-виражальні засоби
Епітет (від грец. ерііпеіоп - додаток, прикладка) - художнє означення, яке образно або емоційно розкриває ознаки певного явища.
Постійні епітети - епітети, що часто стоять при одних і тих самих словах, найчасті ше трапляються у фольклорних творах (наприклад, «битий шлях», «козак молоденький», «ясні зорі»).
Порівняння - троп, що пояснює ознаки одного явища чи предмета за допомогою іншо го.
Метафора (від грец. теіа/ога - перенесення) - троп, у якому ознаки одного явища пере носяться на інше за подібністю між ними. (Метафора - ніби приховане порівняння. Але тут не порівнюються два явища, а ознаки одного переносяться на інше.)
Персоніфікація (різновид уособлення) - надання тваринам, предметам, явищам та по няттям властивостей людини, олюднення їх.
Алегорія (від грец. аііоз і адогеио - говорю) - інакомовлення; троп, у якому абстрактне поняття яскраво передасться за допомогою конкретного образу.
Метонімія (від грец. теіпопутіа - перейменування) - троп, для якого характерне пенене-сення назви з одного явища на інше, що перебуває з ним у певному зв'язку. (Наприклад, «увесь Київ вийшов на демонстрацію» - місто замість людей, які в ньому живуть; «з'їв три тарілки»).
Синекдоха (від грец. зупексіоске - співвіднесення) - троп, що заснований на вживанні однини замість множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового по няття замість родового і навпаки. (Наприклад, «сто разів вам казав!»).
Гіпербола (від грец. НурегЬоІе - перебільшення) - художнє перебільшення якихось рис людини, предметів або явищ з метою показати їхню велич, розмах, виявити щодо них за хоплення або презирство. (Наприклад, «Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра)).
Оксиморон (океюморон) (від грец. охутогоп - дотепно-безглузде, нісенітниця) - свідо ме поєднання різко протилежних понять, які логічно ніби виключають одне одного, але насправді разом дають нове уявлення. (Наприклад, «живий труп», «На нашій - не своїй землі» (Т. Шевченко)).
Символ (від грец. зутЬоІоп - знак, натяк) - предметний або словесний знак, який опо середковано, умовно виражає сутність певного явища. (Наприклад, весна - символ життя, молодості та ін.)
БЛОК № З
ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII - ПОЧАТКУ XX СТ. 3.1. Іван Котляревський. «Енеїда», «Наталка Полтавка»
Вихід першої частини «Енеїди» І. Котляревського, написаної живою української мовою, знаменував початок нової української літератури. Розрізняють три періоди розвитку нової української літератури:
1.) перших десятиліть XIX ст.;
розвивалася шляхом народності;
зазнала впливу сентименталізму й романтизму - літературних напрямів, що прийшли із Заходу;
на першому плані - протест народу проти соціального й національного гноблення; принесла нові теми: соціальної та національної неволі, спільної боротьби трудящих проти царату, запроданства частини козацької старшини;
нові образи: народних месників, жінки-страдниці, сатиричні образи царів, панів-лібе-ралів;
- нові жанри: ліро-епічна поема, віршована байка, балада, соціальна та історична повісті, реалістична драма, громадянська та інтимна лірика.
Іван Котляревський (1769 — 1838)
Творча спадщина
У 1798 р. було надруковано три частини поеми І. Котляревського «Енеїда». Твір став першою ластівкою нової української літератури.
У 1809 р. вийшла четверта частина твору, 1822 р. - п'ята, у 1825 - 1826 рр. поему було завершено повністю, у 1842 р. (після смерті письменника) - видано.
Використавши сюжет поеми римського поета Вергілія, Котляревський травестував його, наповнив національним змістом і створив цілком оригінальний твір, у якому з енциклопе дичною широтою і точністю відобразив життя і побут українського народу. Твір написаний лшвою розмовною мовою, легким, грайливим і жартівливим віршем. Головне достоїнство «Енеїди» - яскравий національний колорит, різнобічне зображення життя усіх верств сус пільства XVIII ст., передусім козацтва, його боротьби за державність після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р.
За жанром «Енеїда» - травестійна бурлескна поема.
Система віршування - силабо-тонічна: у коленому рядку є певна послідовність у чергу ванні наголошених і ненаголошених складів. Віршовий розмір - ямб. Строфа - десятирядкова (децина).
Композиція - 6 частин (пор.: у Вергілія - 12). Котляревський вплітає у твір епізоди з лшття українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків; масштабні описи побуту українського суспільства, що робить твір оригінальним.
Тематика - У Вергілія: зображення й оспівування загарбницьких війн його предків.
У Котляревського: зображення дійсності XVIII ст., показ паразитизму, жорстокості, ха барництва, пияцтва, зажерливості, пихатості панівних класів, акцент на їх соціальній і моральній нікчемності. Загальна картина суспільства і взаємин у ньому подана поетом в описі пекла і раю, які населені відповідно до уявлень народу, як це зображено у народних легендах і піснях. У раю - убогі вдови, сироти, ті, що «проценту не лупили», а допомагали убогим, ті, що «жили голодні під тинами», з яких глузували, котрих ображали і «впроваджували в потилицю і по плечах». У пеклі - пани й чиновники. На першому плані - поміщики-кріпосники, за ними - козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корч марі, офіцери.
Проблематика: Котляревський порушує ряд суспільно важливих для українського народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов'язку, честі сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та ін.
У поемі Котляревський протиставив затхлості життя волелюбних і незалежних троянців-запорожців, оспівав їхні високі моральні якості: любов до рідної землі, готовність іти заради неї на самопожертву, чесність і благородство, показав самобутність українців.
Сюжет
Після того як греки зруйнували Трою, онук троянського царя Еней, виконуючи волю богів, з деякими троянцями мандрує в пошуках Італії, щоб збудувати «сильне царство» і завести «своє там панство». Шлях мандрівників був нелегким і насиченим багатьма подія ми:
Частина І
Юнона через свою ненависть до Енея просить Еола (бога вітрів) нагнати на троянців вітри, «морська хвороба».
дворічне перебування в гостях у Дідони в Карфагені (розваги, гуляння, любов Дідони й Енея).
Зевс, побачивши гуляння троянців, розлютився і послав Меркурія (бога торгівлі, що виступав у ролі вісника Зевса) до Карфагена нагадати Енеєві, що він має робити.
- Дідона, дізнавшись, що Еней від неї їде, спалила себе. Частина II
Здіймається на морі буря, троянці вимушено зупиняються на сицилійській землі, де правив цар троянського походження на ім'я Ацест, що заснував на острові Сицилія місто Сегесту.
Перебування в Ацеста (шикарні поминки по Анхізу, батькові Енея; ігрища, бога тирські бої).
Зевс на прохання Меркурія втручається в земні справи.
Юнона підмовляє свою прислужницю Ірисю (посередницю між богами і людьми) під палити човни Енея.
Дощ загасив пожежу.
Зевс обіцяє Венері, що Еней у морі буде в небезпеці. Частина III
- Перебування на Кумській землі (на півдні Італії)
Еней іде шукати дорогу до пекла: був зажурений, що йому снилися батько та Плутон, бог підземного царства.
- Зустріч із жінкою-пророчицею Сівіллою (зовні нагадувала старе «бабище»), яка пове ла Енея до пекла: «пішли під землю темнотою» по вулиці, де жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли: чума, війна, холод, голод і всі інші мирські лиха; були тут злі жінки, свекрухи, мачухи, сердиті чоловіки, шурини, брати та інші злид ні; неправедні судді й ісправники, секретарі та інші чиновники, «квартал був цілий волоцюг, п'яниць, розпутниць».
Повороживши, Еней попрощався з батьком і Сівіллою і повернувся назад на землю, до троянців. Частина IV
Мандрівники завдяки Еолу обминули острів лютої чарівниці, цариці Цірцеї.
Зупинка на латинській землі біля русла річки Тібр, де правив Латин. Зійшовши на берег, троянці почали «копати, строїть...», вивчили за тиждень латинську мову (Енея стали звати Енеусом).
- Троянці подружилися з Латином, а цар вирішив віддати свою дочку заміж за Енея.
Юнона продовжує стежити за троянцями, вирішує пролити кров троянську, вико риставши Турна. Змовившись із фурією Тезіфоною, наказала їй зробити «похорон з весілля ».
Фурія вирішила всіх знедолити: троянців всіх поїсти, Амату з Турном з'єднати, Лати ну ж «в тім'я дур пустити».
Турн оголошує війну Латину та Енею.
- Енеєве військо готується до війни. Частина V
Еней звертається по допомогу до богів, але відповіді не отримує.
На березі річки Тібр Енеєві сниться сон, у якому старий дід дає пораду, як перемогти Турна: треба побрататися з аркадянами, царем яких є Евандр.
Еней гостює в царстві Евандра.
Юнона посилає до Турна Ірисю, щоб та попередила його про Енеїв похід.
Турнові не вдалося взяти кріпость, і тоді він дає наказ спалити троянський флот. Дим від його багаття дійшов аж до богів.
Венера, переживаючи за сина, просить у Цібелли (матері всіх богів) заступитися за троянський флот.
Низ та Евріал, молоді, хоробрі, міцні воїни, стоять на варті у троянців. У Низа вини кає план забратися в Рутульський табір і перерізати ворогів,.
«Наші смілії вояки тут мовча проливали кров».
Латинці вбивають Низа та Евріала, їхні голови чіпляють на списи, щоб залякати тро янців («Так кончили жизнь козарлюги, зробивши славнії услуги на вічність пам'яті своєй»).
Троянці активно наступають на Турна, який стрибнув у воду і «пустився вплав». Частина VI
Розлючений Зевс забороняє богам втручатися у справи людей.
Венера звертається до Зевса з проханням врятувати Енея.
Між Юноною і Венерою виникає серйозна сварка («богині в гніві также баби...»).
Битва між троянцями й рутульцями триває.
Еней з Іулом возз'єднались.
Юнона під виглядом Енея з'явилася до Турна. Турн, побачивши свого ворога, ки нувся, щоб його вбити. Юнона (все ще в образі Енея) прибігла до моря і сховалась у байдаку, а Турн, намагаючись розправитися з марою Енея, стрибнув у байдак. Юнона перетворилася на зозулю і полетіла. Турн уже був серед моря.
Троянці готувались до штурму латинського міста. Знову почалася війна, але вже біля брам латинців.
Поєдинок Турна та Енея. Енея поранено в ногу.
Завдяки чудодійному зіллю (Венера попросила Япіда), Еней продовжує битву і вбиває Турна (направляє свій меч у рот рутульця і тричі повертає, «щоб більше не було хло-пот»).
«Душа рутульська полетіла до пекла, хоть і не хотіла, к пану Плутону на бенкет. Живе хто в світі необачно, тому нігде не буде смачно, а більш, коли і совість лсметь».
Ідея
У творі засуджено жорстокість панів, паразитизм і моральне падіння, хабарництво та лицемірство чиновників; оспівано любов до рідної землі і готовність іти на самопожертву. Благородний і чесний народ зможе збудувати самостійну державу, долю якої вирішуватиме сам.
Значення
Твором «Енеїда» І. Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою куль турою; довів, що в рамках бурлескного жанру молена правдиво показати лсиття народу і висміяти його ворогів.
Поема - великий за обсягом ліро-епічний віршований твір, в якому зображені значні події та яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується ліричними відступами.
Травестія (від франц. іга€езІі — перевдягання) - у літературі один з різновидів гумористичної поезії, коли твір з серйозним або навіть героїчним змістом і відповідною йому формою переробляється, «перелицьовується» у твір з комічними персонажами і жартівливим спрямуванням розповіді. Бурлеск (від італ. Ьигіезсо - жартівливий) - жанр гумористичної поезії, комічний ефект у якій досягається або тим, що героїчний зміст викладається навмисне вульгарно, грубо, зниженою мовою, або, навпаки, тим, що про буденне говориться високим стилем, піднесено.
«Наталка Полтавка»
У 1819 р. відбулась перша театральна постановка п'єси.
Твір написаний Котляревським під впливом української вертепної, шкільної драми, інтермедій XVIII ст. Основне джерело для написання - життя українського суспільства, лірично-побутові, обрядові, купальські, баладні пісні («Ой оддала мене мати за нелюба заміж», «Брала дівка льон...», «Розлилися води на чотири броди», «Чорна хмаронька на ступає», «Лимерівна»).
Тематика
Зображення побутових суперечностей українського села, соціальної нерівності та безправ'я трудівників, показ життя селян, бурлаків, чиновників, відтворення звичаїв, пісень.
Основний конфлікт п'єси зумовлений становою та майновою нерівністю в суспільстві.
Основний мотив твору: розлука дівчини з коханим-бідняком та одруження з осоружним багачем.
Основні персонажі: Наталка, Петро, возний, виборний Макогоненко, бурлака Микола, Горпина Терпилиха.
Над музичним оформленням п'єси працювали Микола Лисенко, Анатолій Барсицький, Алоїз Єдлічка, Опанас Маркович, Микола Васильєв, Володимир Йориш та ін. Сюжет
Дія відбувається в одному полтавському селі.
Зав'язка сюжету: зустріч Наталки з возним, який пропонує їй вийти за нього заміж. На талка давно кохає наймита Петра, який перебуває на заробітках через лиху долю та відмову Паталчиного батька віддати за нього дочку. Дівчина відповідає: «Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду» і закінчує народним прислів'ям: «Знайся кінь з конем, а віл з волом», натякаючи на їхню станову нерівність.
З розвитком дії багатому возному допомагає заможний виборний Макогоненко, а бідно му Петрові - бурлака Микола.
Наталка погоджується на шлюб з возним для покращення матеріального становища сім'ї: її мати Терпилиха мріє про багатого зятя.
Микола влаштовує побачення Наталки з Петром, який повернувся із заробітків.
Кульмінація: Наталка категорично відмовляється стати друлшною возного. Петро радить підкоритися матері й пропонує коханій усі зароблені ним гроші.
Розв'язка: розчулений таким актом самопожертви, возний зрікається Наталки на ко ристь благородного парубка, бо розуміє, що Наталки йому не втримати.
Значення п'єси
«Наталка Полтавка» І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію й повела її шляхом народності до вершин світової драматургії.
Характерні риси драматургічної творчості І. Котляревського:
невелика кількість дійових осіб; - вдало вибраний конфлікт;
напруженість і природність розвитку сюжету;
стрункість композиції; органічно вмонтовані в текст пісні;
народна, індивідуалізована й гранично виразна мова;
соковитий гумор;
чіткість ідеї;
рельєфно зримі образи.
3.2. Григорій Квітка-Основ'яненко
Григорій Квітка-Основ'яненко (1778 - 1843) - перший український письменник-сенти-менталіст, одним із перших почав писати народною мовою не тільки про смішне, але й про серйозне. Т. Шевченко вважав Г. Квітку-Основ'яненка засновником нової української прози.
Квітка-Основ'яненко писав, що українська мова й література «рухається і буде жити» та що ніякі потуги ворогів «не зітруть її з лиця землі», вона «подужає противників і гони телів». Письменникам радив: «Як говоримо, так і писати треба».
Біографічна скринька
Справжнє прізвище письменника - Квітка.
Мав псевдоніми: Грицько Основ'яненко, Євстратій Мякушкін та ін.
Народився 29 листопада 1778 р. в с. Основа на Харківщині. Родом Григорій із сім'ї коза цької старшини. Початкову освіту здобув удома, потім навчався в Курязькій монастирській школі. У 1793 - 1797 рр. служив у війську; пішов у відставку капітаном. Перебування протягом десяти місяців у монастирі дало змогу Квітці здійснити остаточний вибір: зали шивши у травні 1805 р. стіни обителі, майбутній письменник поринув у культурне, зок рема літературне, життя Харкова, що з відкриттям 1805 р. університету отримало новий імпульс.
Був одним із засновників і директором професійного театру в Харкові (1812), фундато ром Інституту шляхетних дівчат, публічної бібліотеки, організатором літературно-музич них вечорів, засновником оркестру, співвидавцем першого в Україні журналу «Украинский вестник» (з 1816 по 1817), ініціатором видання альманахів «Утренняя звезда», «Молодик». У 1831 - 1840 рр. - суддя Харківського совісного суду. У 1834 р. - член-кореспондент статистичного відділу ради Міністерства внутрішніх справ, 1840 р. - голова Харківської палати карного суду.
Помер на 65-му році життя 8 серпня 1843 р. у Харкові. На його похороні І. Срезневський сказав: «Пам'ятай, Україно, цю могилу: тут похований той, хто, оживлений любов'ю до тебе, захищав твій звичай та мову».
Творча спадщина
Перу письменника належить 80 творів:
вірші;
фейлетони,
п'єси російською мовою («Приезжий из столицьі, или Суматоха в уездном городе», «Турецкая шаль» та ін.);
гумористичні оповідання й повісті;
повісті сентиментального характеру;
драматичні твори українською мовою («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-де-нщик», «Бой-жінка», «Щира любов, або Милий дорогше щастя»);
романи, повісті й оповідання російською мовою («Ганнуся», «Ярмарка», «Знахарь» та ін.);
історичні нариси, перекази;
морально-дидактичні нариси;
- критичні замітки.
Епічні твори Г. Квітки-Основ'яненка поділяються на дві групи:
бурлескно-сатиричні оповідання («От тобі й скарб», «Пархімове снідання», «Підбре хач», «Салдацький патрет», повість «Конотопська відьма» тощо);
сентиментально-реалістичні повісті з поглибленим ліро-психологізмом («Маруся», «Капітанша», «Козир- дівка», «Щира любов», «Божі діти», «Сердешна Оксана»), в ос нову яких покладено зображення складних і благородних почуттів простої людини.
Основна тема прози — народне буття в його яскравості, багатоманітних виявах, етичній цінності.
У творах Г. Квітки-Основ'яненка багато ліричних відступів, у яких письменник, пере риваючи розповідь про події, виявляє своє ставлення до героїв, висловлюючи їм співчуття, даючи поради тощо. Ліричні відступи створюють певний настрій у творі, наближають його до читача.
Сентименталізм (від франц. зепіітепі - почуття, чутливість) - напрям в літературі другої половини XVIII - початку XIX ст., що виник на противагу класицизму; характеризувався особливою увагою до духовного світу людини і відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів; основна увага надавалася почуттям і пристрастям простої людини, спрямована на те, щоб розчулити читача, викликати співчуття до нещасної долі героїв. Фабула (від грец. /аЬиІа - байка, переказ) - це поданий у причиново-часовій послідовності ланцюг подій, змальованих у художньому творі (ключова одиниця - подія).
«Маруся»
Цією повістю письменник мав на меті не лише зачепити душу читача оповіддю про долю прекрасної, сповненої доброчесностей дівчини та її коханого, яким, незважаючи на силу їх взаємних почуттів, доля не дала змоги спізнати родинного щастя, а довести спромож ність української мови передати найтонші порухи людської душі. Це завдання він зумів виконати: йому вдалося виліпити національно виразні характери, піднести красу родинної традиції українців.
Фабула
Маруся і Василь покохали одне одного і хочуть одружитися. Та батько Марусі, сільсь кий багач Наум Дрот, відмовляється віддати єдину доньку за бідного сироту, до того ж призначеного в рекрути. «Тобі лоб забриють, - говорить він до парубка, - а що тоді буде з Марусею?» Щоб відкупитися від солдатчини, парубок іде на заробітки. У той час Маруся застуджується і помирає. Повернувшись із заробітків та не заставши милої живою, Василь іде в монастир і там з горя за коханою теж помирає.
Художні особливості повісті «Маруся»
Джерела повісті - це дійсність українського села і народна творчість: українські бала ди, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (кохання, розлука, смерть закоханих). Від народної поезії - образність твору, від казки і переказу - її розповідний стиль.
Герої «писані з натури без будь-якої прикраси і відтушовування».
Форма твору: змалювання пейзажів, вільна побудова, наявність ліричних відступів, посилений зв'язок з фольклором;
Поєднання сентименталізму з реалізмом (але є вади: ідеалізування патріархального в житті, надмірна чутливість).
Мова твору: під впливом сентименталізму розчулений тон розповіді про зустрічі за коханих, розлуку, смерть Марусі, горе її нареченого та батька; застосування зменше но-пестливих форм слів («Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять», «Отак-то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно!», «Ось і рідесенький туманець пав на річечку».
Докладне змалювання сцен побуту, звичаїв, обрядів (описи танців, сватання, весілля, похорону з голосіннями).
Майстерний опис краєвидів (з поєднанням поетичних, музичних, образотворчих за собів).
3.3. Тарас Шевченко
Біографічна скринька
Народився Тарас Григорович Шевченко 9 березня 1814 р. в селі Моринцях на Черка щині в родині селянина-кріпака;
рано залишився сиротою;
перша освіта - у сільського дяка; виявив великий хист до малювання і складання вір шів;
1831 р. - переїхав з паном Енгельгардтом до Петербурга, де навчався в майстра-живо-писця Василя Ширяєва;
1838 р. - Т. Шевченка викуплено з кріпацтва завдяки клопотанням відомих худож ників Івана Сошенка, Карла Брюллова, Олексія Венеціанова, поета Євгена Гребінки (гроші виручено за продаж написаного К. Брюлловим портрета В. Жуковського);
Т. Шевченко - вільний слухач Академії мистецтв у Петербурзі;
1840 р. - вийшла перша збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар», яка започаткувала но вий етап в історії української літератури;
1841 р. - окремим виданням видруковано поему «Гайдамаки».
1843, 1845 р. - у складі археографічної комісії Шевченко відвідує Україну;
1843 р. - опубліковано драму «Назар Стодоля»;
1844 р. - опубліковано поему «Сон»;
1845 р. - опубліковано поеми «Кавказ», «Наймичка»;
1845 р. - після закінчення академії повернувся в Україну, став членом таємної полі тичної організації Кирило-Мефодіївське товариство;
опубліковано послання «І мертвим, і живим...», вірші «Заповіт», «Минають дні, ми нають ночі...», історичні твори «Великий льох», «Холодний Яр»; видав альбом «Жи вописна Україна»;
1847 - 1857 рр. - за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за написання го-стросоціальних віршів Шевченко був засланий рядовим солдатом до Орської фортеці, а згодом - в Оренбург та Новопетровське укріплення;
1848 р. - брав участь в Аральській експедиції, під час якої створив серію живописних полотен, написав поеми «Княжна», «Варнак», «Москалева криниця» та ін., вірші «І виріс я на чужині...», «Якби ви знали, паничі...», «У нашім раї на землі...» тощо;
1858 р. - повернення до Петербурга;
1859 р. - подорож в Україну;
1860 р. - одержав звання академіка-гравера; побачило світ нове видання «Кобзаря»;
10 березня 1861 р. - Т. Шевченко помер у Петербурзі.
• 22 травня 1861 р. - перепохований у Каневі на Чернечій (нині Тарасовій) горі. Творча спадщина
Т. Шевченко залишив по собі «Кобзар», 9 повістей (із 20-ти задуманих), п'єсу «Назар Стодоля», декілька уривків драматичних творів, щоденник, листи. Етапи творчості:
ранній (1838 - 1843);
1843 - 1847 рр.;
невольнича поезія (1847 - 1857):
1847 - 1850 рр.( Оренбург, Кос- Арал);
1850 - 1857 рр. (Новопетровська фортеця);
творчість після заслання (1857 - 1861).
Рання творчість
Шевченко виступає переважно як романтик і реаліст одночасно. Характерні риси:
інтерес до незвичайного, яскравого, таємничого, фантастичного;
піднесений стиль мовлення;
розчуленість (сентиментальність);
захоплення історичним минулим. Основні мотиви ранньої творчості:
сирітство і соціальна нерівність («Тяжко-важко в світі жити»);
- трагічна доля жінки-покритки і розбещеність панів («Катерина», «Мар'яна-черни-ця»);
героїчне минуле України («Іван Підкова», «До Основ'яненка», «Тарасова ніч», «Гай дамаки», «Гамалія», історична драма «Микита Гайдай» (зберігся лише уривок));
тема ролі поета в суспільному житті («Думи мої»);
соціальна справедливість, прославляння благородства («Назар Стодоля»). Романтизм - художній метод у літературі й мистецтві, коли реальній дійсності, що не задовольняє митця, протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю. Характерні особливості: виняткові характери у виняткових обставинах, ліризм, фантастика, увага до історичного минулого, героїв-лицарів, звернення до фольклору.
Період 1843 - 1847 рр. - золота пора творчості Тараса Шевченка. Перший період цих років - період «трьох літ» (як і назва циклу поезії Шевченка). «Тризна» - перший твір цього етапу творчості.
«Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», поема «Сова», «Невольник», «Великий льох», «Наймичка», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Провідний метод - критичний реалізм.
Реалізм (від лат. геаііз - суттєвий, дійсний, від гез - річ) - художній метод у мистецтві й літературі, що характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності, увагою до повсякденного суспільно-побутового життя. Для критичного реалізму характерне сміливе викриття насильства і влади золота, гонитви за наживою тощо. Невольнича поезія (1847 - 1857): Цикл « В казематі» (складається з 13 віршів)
період 1847 - 1850 до.: поеми «Княжна», «Москалева криниця», «Варнак», «Царі», «Марина», «Сотник», «Петрусь», 100 віршів («Думи мої...», «І виріс я на чужині...», «Заросли шляхи тернами...» та ін.);
період 1850 - 1857 рр.: вірш «Мій Боже милий, знову лихо!»; повісті російською мо вою («Наймичка», «Музикант», «Несчастньїй», «Капитанша», «Близнецьі», «Худож ник», «Прогулка с удовольствием и без морали», «Варнак», «Княгиня»).
Характерні риси творчості цього періоду:
автобіографічні та соціально-побутові твори;
мотиви суму, самотності, розпачу;
прагнення волі, роздуми про сенс життя людини - головні акценти;
звернення до історичного минулого України («Іржавець», «Чернець» тощо);
тематичні пласти прози: злидні закріпаченого селянства, тяжке життя солдатів царської армії, трагічна доля талановитих кріпаків, звиродніння дворян і офіцерів та ін.
Творчість після заслання (1857 - 1861)
Поема «Неофіти», незавершений твір «Юродивий», автобіографічний триптих «Доля», «Муза», «Слава», поема «Марія», переспіви біблійних мотивів та давньоруських літератур-
цих пам'яток («Плач Ярославни»), вірш «Марку Вовчку», «Я не нездужаю, нівроку...», «Світе ясний! Світе тихий!..», « Ісаія. Глава 35.»
«Катерина» (1838)
Жанр: ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя.
Тема: розповідь про трагічну долю матері-покритки та дітей-безбатченків в експлуата торському суспільстві та зображення розбещеності російського офіцерства. Сюжет і композиція Ліричний вступ
Поема розпочинається зверненням-застереженням до дівчат не кохати москалів-паничів, тому що їхня «любов» зрадлива, легковажна, а покинуті дівчата часто залишаються мо рально скаліченими або накладають на себе руки.
Сюжетна основа твору - розповідь про нещасливе кохання сільської дівчини Катрі, яка на свою біду полюбила пана-офіцера.
Зав'язка сюжету
Знайомство Катерини з офіцером Іваном, його від'їзд і народження у Катрі позашлюбно го сина, яке викликало осуд усього села.
Перший розділ закінчується повідомленням про те, що «вернулись москалики», але «ін шими шляхами» (не до Катерини, яка все чекає на батька дитини). Батьки, прислухаючись до суспільної думки, не можуть чекати.
Другий розділ починається драматичною сценою. У глибокій зажурі сидять за столом батьки Катерини. Мати докоряє дочці тим, що вона, не пошанувавши ні своєї, ні батьківсь кої честі, народила позашлюбне дитя, що є великою ганьбою. Батькам краще не мати на старості підтримки від дочки, аніж на кожному кроці чути глузування з боку односельців. Тому мати проганяє Катерину, наказавши не зізнаватися нікому, що в неї є мати:
Проклятий час годинонька, Що ти народилась! Якби знала, до схід сонця Була б утопила...
Катерина падає на коліна, просячи пробачення. Але батьки непохитні у своєму рішенні. «Молись Богу та йди собі - мені легше буде», - звучать слова батька.
Третій розділ розпочинається спокійним пейзажем, що підкреслює контрастність між природою і суспільним життям. Катерина з дитиною блукає «чи в лісі», «чи на полі», «чи в діброві з-під колоди вовка виглядає», прямуючи на схід.
Зустрічає чумаків, розповідає про свою нещасливу долю.
Настала зима, а Катерина майже боса йде в Московщину. Покритка зустрічає «моска ликів», та на ввічливе запитання про Івана почула від них у відповідь грубий, образливий жарт.
Четвертий розділ
Кульмінація - зустріч Катерини з Іваном. Сподіваючись на обіцяні почуття, дівчина звертається до офіцера ніжними словами, але той робить вигляд, що не знає її, наказує прибрати з дороги.
Розв'язка
У розпачі Катерина залишає дитину серед шляху, а сама топиться у ставку.
П'ятий розділ виконує роль епілогу: син Катерини (уже підліток) - поводир у сліпого кобзаря. Хвилюючою є його зустріч з батьком, тепер великим паном, що відцурався своєї дитини.
«До Основ'яненка» (1839)
Один з ранніх творів Т. Шевченка, у якому розкривається тема героїчного минулого Ук раїни.
«Те диво, що було, минуло» - так поет уособлює українську старовину.
У поезії виявляється сум з приводу знищення козацтва. Мають місце персоніфіковані за питання: «де преславні козаки?» (очерети запитують у Дніпра, могили - у вітру, тирса - у степу, чайки - у синього моря). Поезія пройнята духом запорозької минувшини, але спро ектована на сучасність: автор промовляє до національної свідомості сучасних українців. Нація, яка має такі пісенні скарби, не може загинути:
Наша дума, наша пісня,
Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава,
Слава України!
«Гайдамаки»
Це найбільша за обсягом поема Т. Шевченка. Час написання - 1839 - 1841 рр.
Назва твору: гайдамаками називали учасників Коліївщини - народного антишляхетсь-кого повстання 1768 р. на Правобережній Україні, що було вершиною національно-визволь ної боротьби українського народу.
Жанр: ліро-епічна поема героїчного характеру.
Тема: показ лицарської звитяги українців під час національно-визвольного руху проти свавілля шляхти й корчмарів, зображення сили й працьовитості українського народу, його волелюбності і моральної краси.
Ідея: звеличення національно-визвольного руху України та лицарів Коліївщини, осуд шляхетського свавілля.
Композиція: два вступи, одинадцять розділів, епілог, післямова (хоч і називається вона «Передмова»), гумористичне послання до передплатників.
Особливість композиції - наявність значної кількості вставних пісень і ліричних від ступів, у яких поет є ніби співучасником подій.
Сюжет
Дві сюжетні лінії:
розгортання селянського повстання;
особисте життя Яреми Галайди та пов'язаних з ним персонажів. Лінії переплітаються, оскільки Ярема - учасник Коліївщини. Образи
Основні: Ярема Галайда - не історична постать, але, за народними переказами і піснями, існував насправді; «сирота багатий». Оксана - кохана дівчина Яреми.
Максим Залізняк, Іван Гонта - історичні постаті, які очолили гайдамацький рух. Другорядні образи: гайдамаки, конфедерати, титар (батько Оксани), Лейба (корчмар), кобзар Волоха, ксьондз, підліток-гайдамака, Ґонтині діти.
«Сон» («У всякого своя доля...») (1844)
Жанр
Поема «Сон» - перший в українській літературі твір політичної сатири.
Сатиричний твір - твір викривального змісту, в якому різко висміяні реакційні, потворні явища в суспільному житті або риси характеру людей. Викриваючи негативне, антинародне, сатира утверджує позитивне, демократичне, високоморальне.
Назва - від образної алегоричної форми викладення змісту. Кріпосництво - як леахли-вий сон, від якого дерев'яніє навіть людина, яка спить. Поет закликає прокинутися, позбу тися жахів і жити повноцінним життям.
У невеличкому творі автор прагне охопити всю Російську імперію, і сон виправдовує уривчастість розповіді, швидку зміну подій, казкові пересування, фантастичні картини (сцена «генерального мордобитія»), алегоричні образи (біла пташка - душа замучених ко заків), звільняє від довгих переходів.
Сюжет і композиція
У вступній частині Шевченко саркастично таврує головні недоліки кріпосницького сус пільства, готує читача до основної розповіді. Дає загальну характеристику російського са модержавства. «Той мурує, той руйнує» - слова, що мають підтекст (одні використовують працю інших, і в цьому недосконалість суспільства).
Поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників; харак теризує панів як п'явок трудового народу.
Основна розповідь - поетова розповідь про видіння, які нібито йому приснилися. У по льоті за совою ліричний герой поеми в зажурі прощається з Україною, «безталанною вдо вою», і обіцяє їй повернутися.
Перша картина - опис літнього ранку.
Чарівні пейзажі контрастують з картинами яшття суспільства - злигоднів покріпаченого народу України, знущання панів («з шкурою знімають», «розпинають», «катують»...)
У ліричних відступах поет від імені народу ставить актуальне для свого часу питання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?» (підтекст - заклик до збройного повстання).
Друга картина - зимовий пейзаж, співзвучний з долею каторяшйків. Поет пролітає над пустелею вічного холоду, чує, «як загули кайдани під землею» (змальовано Сибір - могилу каторжників). Автор називає винуватця цього лиха - «неситого» царя.
Шевченко створює образ борця, у якому узагальнює риси багатьох поколінь волелюбних, самовідданих, героїчних, гідних патріотів.
Третя частина поеми починається міським пейзажем, де муштрують солдатів.
Герой поеми потрапляє на феєрверк, на якому зустрічає земляка, що став рабом-пере-вертнем.
Потрапивши до царського палацу, герой сміливо вигукує: «Так от де рай!». Але цей рай не для трудівників, а для свавільних панів.
Тематика - зображення неймовірних страждань трудящих і «райського життя» панів, показ свавілля та морального виродження панівних класів, продажності чиновництва.
Ідея - викриття аморальності паразитизму та вірнопідданства, заклик до людської гід ності, пробудження національної свідомості трудящих.
І. Франко назвав поему «сміливим маніфестом слова проти темного царства».
«Кавказ» (1845)
Жанр: сатирична поема з елементами лірики й героїки.
Джерела: загарбницька війна царської Росії проти народів Кавказу (1840 - 1845). Заги бель у цій війні друга Шевченка Якова де Бальмена дала поштовх до написання поеми, в якій піднімається питання про право на щастя всіх поневолених народів.
Ідейно-художній зміст
Вступ похмурий пейзаж гір, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров'ю. Автор готує читача до розповіді про трагічні події війни.
Символічний образ Прометея втілює незламність, безсмертя, титанізм народу, а образ неситого орла - царат. «Не вмирає душа наша, не вмирає воля» - звучать оптимістичні поетові слова (епітет «наша» стосується не тільки українського, але й усіх поневолених народів).
У поемі автор прославляє кавказькі сині гори та мужніх горців. Звучать виразні рево люційні мотиви: «Борітеся - поборете!», «бо за вас правда» (звертається до всіх народів, уярмлених царатом).
Тема: викриття загарбницької політики російського самодерлеавства, реакційної ролі церкви й дворянської моралі.
Ідея: співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утверд ження безсмертя народу; заклик до об'єднання зусиль народів для боротьби проти спільно го ворога - російського царату.
«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (1845)
Жанр: послання.
Особливості побудови: відсутність епічного, перевага лірики, пройнятої актуальними громадянськими мотивами.
В епіграфі до послання (слова з Біблії «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, - лже оце») автор натякає на панів-експлуататорів, які, знущаючись з народу, говорять, що його люблять. Ідейно-художній зміст
У своєму посланні Шевченко розвинув ідеї, закладені у творах, написаних у попередні роки, указав на історичне коріння суспільних явищ. Він зіставляє минуле, сучасне, майбутнє.
Ліричний герой валеко переживає трагізм навколишнього життя.
Критикує панів, указує їм інший шлях (лякає жахами революції і закликає припини ти знущання з народу).
«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», - пише Шевченко, вважаючи, що ук раїнський народ заслуговує мати свою самостійну державу й культуру. У творі має місце діалог між паном і ліричним героєм про самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Правду треба шукати на власній землі, спираючись на свій народ. Справжню волю молена здобути тільки шляхом єднання. - Шевченко ставить п'ять коротких запитань, натякаючи на те, що історію треба пере глянути: «що ми?», «чиї сини?, «яких батьків?», «ким закуті?», «за що закуті?» Ідея і значення твору: вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного ро зуміння історії України та її культурного процесу.
«Заповіт» (1845)
Історія написання
Гостюючи на Переяславщині у грудні 1845 р., Шевченко серйозно захворів. У нього ви никла невесела думка сказати людям останнє слово. Композиція, ідейний зміст
За формою «Заповіт» - монолог. Складається з шести строф, які об'єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з яких має свою провідну думку.
Перші - вражають простотою, буденністю. Простежується логічний ланцюжок: слово «поховайте» - образ труни - висока могила - уся Україна, зігріта любов'ю Шевченка. Чи тач піднімається на таку височінь, що видно всю Україну, відчуває себе господарем цієї краси й величі та усвідомлює громадянську відповідальність за її долю.
У двох наступних парах строф автор лине думкою до рідного народу, турбується про його майбутнє. Шевченко вірить, що трудівники переможуть, скинуть з себе пута, тому і звер тається до них із закликом:
... вставайте, Кайдани порвіте
/ вражою злою кров'ю Волю окропіте.
Ці рядки — кульмінація думок і вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання. У них - сподівання, що після смерті поета здійсниться його палка мрія про волю народу.
Про «Заповіт» або за його мотивами написано сотні творів: М. Рильський «Слово про рідну матір», М. Тихонов «Слово на Тарасовій горі в Каневі», М. Танк «Заповіт» та ін.
На слова й мотив «Заповіту» написано понад 50 музичних творів: хори М. Лисенка, Г. Гладкого, М. Вербицького, О. Кошиця, К. Стеценка, Я. Степового, Л. Ревуцького; канта ти С. Людкевича, Б. Лятошинського, симфонічні поеми і т. д.
«Мені однаково» (1847)
Центральна поезія циклу «В казематі», що є своєрідним прологом до «невольничої» лі рики Шевченка.
Основний мотив: поєднання громадянського й особистого в житті людини. Композиція
Умовний поділ поезії на дві частини:
І (18 рядків);
II (останні 5).
Твір побудований за принципом протиставлення. Ідейно-художній зміст
Герой пригадує своє невільницьке минуле на чужині («В неволі виріс між чужими»), усвідомлює своє невільницьке становище, майбутнє без надії на волю («В неволі, плачучи, умру»).
Поетові здається, що він так мало зробив, що й «малого сліду» не залишить по собі. Крізь ґрати поет бачить Україну - «не свою» землю. Основна ідея виражена в рядках:
Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять... «Мені однаково...» - твір-маніфест про прометеївську самопожертву в ім'я невмирущості української нації, щастя народу. У творі поставлена ключова проблема України - бути чи не бути їй самостійною незалежною державою.
«Ісаія. Глава 35» (1859)
У поезії - мрії Шевченка про нове суспільство.
Ісаія - стародавній єврейський пророк, автор однієї з книг Біблії. Його пророцтва - дже-рела Шевченкового наслідування. Ідейно-художній зміст І частина
Вірш починається метафоричною картиною - зверненням поета до землі, яка поки що дощами «не политая», квітучими «злаками не повитая». Шевченко вітає землю з приходом весни - такими сильними є поетові бажання бачити рідну землю оновленою, омолодже ною.
// частина
Далі автор зображує революцію у вигляді Божого суду. Він звертається до всіх знедоле них кріпаків («темних», «незрячих»), які віками терпіли наругу. III частина
Змалювання життя після резолюції («святая на землю правда прилетить»). Поет попе реджає трудівників про раптові зміни - «незрячі прозрять», «кривії, мов сарна з гаю, по майнують», «німим отверзуться уста».
3.4. Пантелеймон Куліш
Пантелеймон Куліш - видатний письменник, перекладач і вчений. Біографічна скринька
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819 р. в козацькому містеч ку Воронежі на Чернігівщині.
1831 - 1836 рр. - навчання в Новгород-Сіверській гімназії;
1839 - 1840 рр. - вільний слухач філософського та юридичного факультетів Київсько го університету;
учителює в Луцькому, Києво-Печерському, Києво-Подільському дворянських учили щах, у Рівненській та Петербурзькій гімназіях;
бере участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства;
1847 р. - подорож Західною Європою разом з дружиною Олександрою Білозерською (літературний псевдонім - Ганна Барвінок);
1847 р. - заслання до Тули;
1857 р.:
вихід першого історичного роману в українській літературі «Чорна рада» (українсь кою і російською мовами),
вихід українського букваря і читанки «Граматка»;
«Народні оповідання» Марка Вовчка, які редагував й опублікував П. Куліш;
відкриття власної друкарні;
1862 р. - поетична збірка «Досвітки. Думи і поеми», де зображено багатостраждальну Україну, змальовуються картини української природи («Ніч у степу»), цікаві народні звичаї та обряди («Гадання-віщування»), говориться про високе призначення поета і поезії («До кобзи»);
П. Куліш - директор Департаменту духовних справ у Варшаві;
1877 р. - залишивши казенну службу, в останні роки жив на хуторі Мотронівці під Борзною Чернігівської області;
14 лютого 1897 р. - помер у Мотронівці, де й похований. Творча спадщина
Гумористичні оповідання («Циган», «Пан Мурло», «Малоросійські анекдоти»);
оповідання на тему нещасливого кохання («Гордовита пара», «Дівоче серце»);
історичні оповідання («Мартин Гак», «Брати», «Січові гості»);
роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія вісімдесят літ назад»;
романтично-ідилічне оповідання «Орися» та ін.;
здійснив переклад Біблії українською мовою.
«Чорна рада»
За словами І. Франка, це «найліпша історична повість в нашій літературі».
Історична основа роману: події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 р. - бо ротьба за гетьманування після смерті Б. Хмельницького між Павлом Тетерею, Якимом Сомком, Іваном Брюховецьким.
На Чорній раді гетьманом було обрано Брюховецького, який підступно завоював при хильність низів, хоч насправді зневажав їх. Він скарав Сомка і його прибічників.
Відхилення від історичних фактів: опис мандрівки полковника Шрама, його гостюван ня на хуторі Хмарище, зустріч його сина Петра з коханою, картина двобою, переживання Лесі за коханого.
Основні образи: Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький, козак Михайло Чере вань, Васюта, Матвій Гвинтовка, Вуяхевич, полковник Шрам, Кирило Тур, Леся та ін.
Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани
історію, велику культурну спадщину. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи
народний побут, Куліш звеличив самобутність духовного життя нашої нації.
Тарас Шевченко писав Кулішеві: «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо - за "Чорну раду", я вже двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі».
3.5. Марко Вовчок
Марко Вовчок - письменниця, перекладачка. Біографічна скринька
• 22 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецького повіту народилася Марія Олексан дрівна Вілінська у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.
На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Дмитра Писарєва. У салоні її тітки К. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася зі своїм май бутнім чоловіком, українським фольклористом і етнографом Опанасом Маркевичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. (Від прізвища чоловіка - літературний псевдонім письменниці).
1851 - 1858 рр. - під час проживання в Чернігові, Києві, Немирові, на Вінниччині Марія досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу.
1859 р. - як автор збірки «Народні оповідання» Марко Вовчок у Петербурзі потрап ляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Некрасов, О. Плещеєв, О. Писемський, Є. Желіговський (польський поет і драматург). По-дружньому прий няв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш.
1859 - 1867 рр. - перебування за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія, Франція). Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим, О. Герце-ном, Л. Толстим, Ж. Берном. Займається розповсюдженням революційних видань.
■ Після повернення в Петербург веде активне літературне й громадське життя, плід но співпрацює з журналом «Отечественньїе записки», де були надруковані її романи російською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Теплое гнездьішко» та ін.). У цей період Марко Вовчок займається перекладами. За повість «Кармелюк» і оповідання «Два сини» Марка Вовчка притягнули до суду - письменниця їде з Петер бурга.
• Останні роки життя вона провела на Кавказі.
• У серпні 1907 р. - померла й похована в Нальчику. Творча спадщина
дві книги «Народних оповідань» (1857, 1862); до першого тому увійшло 11 невеликих творів: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп» та ін.;
збірка російськомовних творів «Рассказьі из русского народного бьіта» (1859); соціальна повість «Інститутка» (1859 - 1861) (початкова назва «Панночка»); історичні казки-повісті «Кармелюк», «Дев'ять братів і десята сестриця Галя», «Не-вільничка», незавершені - «Гайдамаки», «Сава Чалий»;
повісті «Три долі», «Павло Чорнокрил», «Сестра», «Дяк», «Записки причетника» та ін.;
близько ста перекладів;
повісті російською мовою («Тюлевая баба», «Червонньїй король», «Глухой городок»);
- художні нариси («Листи з Парижа»). Жанрове розмаїття:
соціально-проблемне оповідання;
баладне оповідання;
соціальна повість;
психологічне оповідання;
психологічна повість;
соціальна казка;
художній нарис. Тематика творчості:
життя дітей;
кохання;
побут;
сите й тупе існування міщанства;
фальш ченців;
паразитичне животіння дворян;
трагізм життя селянства за часів кріпаччини («Горпина»);
боротьба проти кріпацтва («Ледащиця», «Інститутка») та ін. Особливості творчості Марка Вовчка:
внесення нових жанрів і тем;
звернення до фольклорних традицій;
форма розповіді: оповідачами виступають представники народу, тому складається вра ження, що до читача звертається сам народ;
твори написані пісенною ритмізованою мовою з різноманітними інтонаціями, багатс твом синоніміки;
Марко Вовчок - основоположниця дитячої прози;
зміцнила основи української соціально-побутової прози;
глибока ідейність, висока художність творів тощо.
«Інститутка»
Жанр: перша в українській літературі соціальна повість. Твір присвячений Т. Шевчен ку.
Сюжет і композиція
Експозиція - І розділ, у якому читач знайомиться з оповідачкою Устиною; про людей та події розповідається крізь призму світосприйняття героїні.
Зав'язка - приїзд панночки і призначення Устини покоївкою.
Розвиток дії - настає через загострення стосунків панночки з кріпаками, її одруження і переїзд на хутір.
Кульмінація - сцена, в якій пані побила стару кріпачку. Хотіла побити й Устину, але на перешкоді став Прокіп.
Розв'язка - Прокопа віддають у рекрути, Устина переходить до міста наймичкою. Тематика
Реалістичний показ нестерпного становища селян, викликаного жорстокістю кріпосни ків, наростання стихійного протесту проти панів, перші прояви непокори пригноблених, зображення моралі панів і трудового народу, стану тодішньої освіти.
Образи
Кріпаки: Устина, Катря, Прокіп, Назар, бабуся. Пани: стара поміщиця, панночка, полковий лікар
3.6. Загальна характеристика літературного процесу 70 — 90-х років XIX ст.
Український народ в XIX ст. перебував у колоніальній залежності від двох імперій -Російської та Австро-Угорської. Колоніальний гніт гальмував духовний розвиток нації, стримував культурно-мистецькі процеси.
Кардинальні зрушення в громадській думці почали відбуватися після скасування крі пацтва та проведення в Росії земської, судової, освітньої та інших реформ.
Пожвавлення громадського, наукового і культурно-освітнього життя відбивається у твор чості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського, Олени Пчілки, Михайла Старицького. Вони змалювали картини переслідувань української інтелігенції, ворожого ставлення урядовців-шовіністів, зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів української духовності. Емський указ 1876 р. та урядова інструкція 1881 р. забороняють видання українських книжок, навіть увезення їх з-за кордону. Бага тьох українських діячів було заарештовано й відправлено у заслання.
Львів стає центром української наукової й культурно-освітньої діяльності. Тут з 1868 р. починає діяти товариство «Просвіта», з 1875 р. - літературне товариство ім. Т. Шевченка, у містах і селах Галичини організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та музично-хо-роиі гуртки. Народовські журнали «Правда» (1867 - 1898), «Зоря» (1880 - 1897) та газета «Діло» (1880 - 1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку кри тики та публіцистики. За активної підтримки І. Франка та М. Пав лика виходять часопис «Громадський друг», збірники «Дзвін», «Молот», журнали «Світ», «Житє і слово».
У Східній Україні вдалося отримати дозвіл тільки на видання кількох альманахів. Серед них «Лупа» (1881), «Рада» (1883, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (1887, 1893, 1896, 1897).
Твори українських письменників з'являлися також у науковому журналі «Киевская ста рина» (1882 - 1906).
У таких несприятливих умовах доводилося існувати українській літературі цього трид цятиріччя. «Література неповної нації», за словами Дмитра Чижевського, змушена була орієнтуватися головним чином на селянство як носія української мови. Отож не дивно, що на перший план висувалася селянська тема. Проте письменники, долаючи заборони і цен зурні переслідування, постійно намагалися здійснювати прориви і в інші сфери суспільного лшття, порушувати проблеми, що торкалися місця і ролі в ньому інтелігенції, робітництва, чиновництва, духівництва.
Українська проза збагачується жанрово. Поряд з оповіданням, до якого звертаються і. Ночуй-Левицький (цикл «Баба Параска та баба Палажка»), О. Кониський («Народна пе дагогія»), І. Франко («Задля празника»), Б. Грінченко («Екзамен», «Олеся»), з'являється повела з її несподіваними сюжетними поворотами («Лови» Панаса Мирного, «Липа на мела» Є. Ярошинської, «Самітна нива» Т. Бордуляка), народлсується поезія в прозі («Морське сер це», «Хвиля» Дніпрової Чайки).
Повість характеризується такими жанровими різновидами: родинно-побутова («Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького);
соціально-побутова («Бурлачка» І. Нечуя-Левицького); ідеологічно-проблемна («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Б. Грін-ченка, «Юрій Горовенко» О. Кониського);
публіцистична («Юрко Куликів» М. Павлика).
Іван Франко на основі історичного матеріалу пише повість «Захар Беркут»- з виразними ознаками утопії.
На якісно вищий рівень підноситься романна проза. Серед творів цього епічного виду -соціальний роман А. Свидницького «Люборацькі» та соціально-психологічні романи Пана са Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія». Відповіддю на актуальні вимоги життя став проблемно-ідеологічний роман («Хмари», «Над Чорним морем» І. Нечуя-Леви-цького, «Лель і Полель» І. Франка).
Представниками української поезії 70 - 90-х років XIX ст. була плеяда талановитих ав торів: І. Франко, П. Куліш, М. Старицький, Б. Грінченко, Я. Щоголів, І. Манжура, II. Гра-бовський. І хоч українська поезія творилася у складних, несприятливих умовах, та все ж вона висловлювала не тільки стогін знедолених, але й закликала до боротьби, стверджувала віру в перемогу світлих людських ідеалів.
3.7. Іван Нечуй-Левицький
І. Нечуй-Левицький разом з Панасом Мирним та О. Кониським започаткували новий етап у розвитку української прози: писали про знедолений рідний народ, показували ба гатство і красу душі простих людей. Тема народної долі стала центральною для І. Нечуя-Левицького.
Біографічна скринька
Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеблеві Корсунь-Шевченківського району Черкаської області в сім'ї священика.
1847 - 1853 рр. - навчався в Богуславському духовному училищі;
1853 - 1859 рр. - навчався в Київській духовній семінарії;
1861 - 1865 рр. - навчався в Київській духовній академії.
Формування світогляду відбулося під впливом усної народної творчості, історіософських праць М. Маркевича, творчості Т. Шевченка, критики й публіцистики журналу «Основа», статей Д. Писарєва, романів І. Тургенєва і М. Чернишевського.
І. Нечуй-Левицький, хоч і здобув звання магістра богослов'я, свідомо став на шлях педа гогічної діяльності: учителював у Полтавській духовній семінарії (1865 - 1866), гімназіях польських міст Каліша (1866 - 1867), Седлеця (1867 - 1885), де викладав російську мову і словесність, риторику. Педагогічну працю поєднував з літературною.
• 1868 р. - у львівському журналі «Правда» були надруковані повість «Дві московки» і оповідання «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть», нарис «Світогляд українсь кого народу в прикладі до сьогочасності» під псевдонімом І. Нечуй.
Далі його прозові й драматичні твори, рецензії, статті, етнографічні розвідки й педаго гічні праці систематично з'являлися на сторінках журналів та альманахів.
1874 р. - роман «Хмари»;
1878 р. - повість «Микола Джеря»;
1879 р. - повість «Кайдашева сім'я»;
1880 р. - повість «Бурлачка»;
1884 - 1885 рр. - «Старосвітські батюшки та матушки»;
1890 р. - роман «Над Чорним морем».
Письменник активно виступав за надання українській мові рівноправності, запровад ження її в школах усіх типів. Ці проблеми порушені у статтях «Школа повинна бути націо нальна» (1911), «Сьогочасна часописна мова в Україні» (1907), «Криве дзеркало українсь кої мови» (1912). Підготував «Граматику українського язика» (1914, 1915).
• 1885 р. - переїзд до Києва.
У київський період Нечуй-Левицький написав понад 30 творів («Невинна», «Афонський пройдисвіт» тощо).
1899 - 1914 рр. - здійснив восьмитомне видання своїх творів.
15 квітня 1918 р. - помер, похований на Байковому кладовищі в Києві. Творча спадщина
- Оповідання («Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть», «Баба Параска та баба Палалска», «Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»);
повісті («Дві московки», «Причепа», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Гетьман Іван Виговський»);
романи («Хмари», «Князь Єремія Вишневецький»);
драми («Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї»);
статті (див. Біографічна скринька).
«Кайдашева сім'я»
Яскравий зразок реалістичної соціально-побутової повісті, в якій на матеріалі повсяк денного життя селянства розкриваються характерні риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям.
Особливості композиції
Розгортання сюжету за принципом нагнітання епізодів, сцен, колізій, завдяки чому ви разно окреслюється характер конфлікту. Смислову роль відіграють численні діалоги.
Основний конфлікт повісті - соціальний. Перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та короткочасних примирень, які знову ж таки швидко перериваються заго стренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх прав на власність.
Основні персонажі: старий Омелько Кайдаш та його дружина Маруся, сини - Карпо та Лаврін, невістки - Мотря і Мелашка.
Головна думка повісті - показ конкретних буденних ситуацій, у яких виявляється здрібніння людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. Духовна роз'єднаність, спричинена відсутністю прагнення зрозуміти одне одно го, - це те лихо, яке отруює кожний день життя і батьків, і їхніх синів та невісток.
Жанрова специфіка повісті полягає у тому, що зображення повсякденного життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженням, «на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний».
Соціально-побутова повість - вид епічного твору, головна увага якого зосереджується на розкритті суперечностей і закономірностей суспільного життя, соціальній зумовленості дій і вчинків персонажів, зображенні їх у побутовому середовищі.
3.8. Панас Мирний
Панас Мирний - це літературний псевдонім Панаса Яковича Рудченка. Улюбленою те мою письменника були життя і праця, мрії і сподівання селянства. Справжнє мистецтво пов'язане з народним життям, стоїть на сторожі інтересів трудівників - такими принципа ми керувався Панас Мирний у своїй творчості.
Біографічна скринька
Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 р. в м. Миргороді на Полтавщині в родині бухгалтера повітового скарбництва. З дитинства захоплювався народними піснями, казками, легендами, які чув від баби Оришки.
Навчався в початкових школах Миргорода та Гадяча (щороку нагороджувався пох вальними листами).
3 14 років працює у чиновницькій службі (у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргоро да). Однак робота здавалося йому не цікавою. Захоплюється творами Т. Шевченка, В. Шекспіра. У цей період здійснює перші літературні спроби. Частина зібраних П. Рудченком зразків усної народної поезії опублікована братом Іваном у збірках «Народні південноруські казки» (1869, 1870), «Чумацькі народні пісні» (1874).
3 1871 р. до самої смерті живе й працює в Полтаві, обіймаючи посади в губернському скарбництві, а згодом - у казенній палаті.
Творча спадщина
Оповідання («Лихий попутав», цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться», «Пасіч ник», «Яків Бородай», «Замчище», «Визвол», «Морозенко»);
повісті («П'яниця», «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», «Голодна воля», «За водою»);
романи («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»);
новела «Лови»;
п'єса «Лимерівна».
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Роман, написаний братами Панасом Мирним та Іваном Біликом. Роботу над романом завершено 1875. Уперше твір був надрукований 1880 р. в Женеві. При перевиданні твору в Україні (1905) автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила», але пізніше він видається під первісним заголовком. Роман засвідчив новий етап розвитку української про зи. Це був перший «роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «зма льовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях.
Важливим етапом у творчій передісторії роману «Хіба ревуть воли...» став нарис Панаса Мирного «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Безземелля, напівголодне існування, непо мірні побори, утиски з боку місцевої влади - ось що дошкуляє селянинові, щодня отруює йому життя. Такі соціальні причини зумовили появу в середовищі одвічних хліборобів злодія і бандита.
Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли - символічний образ уяр мленого селянства - не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штов хало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.
Головні персонажі: Чіпка Варениченко, Грицько Чупруненко, Максим Ґудзь, Мотря Жуківна (Чіпчина матір).
Другорядні герої: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Галя, Христя, Явдошка, Василь Порох, пани Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.
Композиція роману. Роман «Хіба ревуть воли...» складається з чотирьох частин, кож на з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи. Ці ЗО розділів становлять так звану «зовнішню» композицію твору.
/ частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
77 частина присвячена сторічній історії села Піски.
народна мораль; батьки і діти;
добро і зло;
земля й достаток;
кріпацька неволя;
«пропаща сила»;
жінка в сім'ї;
любов і сімейне щастя.
V центрі роману образ Чіпки - селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, який зре штою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневансеної селянки, Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Ровесники глузують з нього. Коли багатий Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він «поніс у серці гірке почуття неназисті на долю, що поділила людей на хазяїнай робітника...». Надто вразила
Чіпку кривда, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хаба ра. У цей момент Чіпка втрачає віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, але й до всіх людей. Звідси - сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини.
Під впливом лихого товариства Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемагає (проблиски свідомості, намагання оборонити правду, виб ори в земство). Та коли Чіпку наказом губернатора було виведено з управи «по неблагона-дежности», то ця кривда стала останнім поштовхом, що штовхнув правдошукача на стежку сліпої помсти. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.
Грицько - найближчий приятель дитячих літ Чіпки - обирає інший життєвий шлях. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, Грицько мріяв про «хату теплу». Невдачі, бідування, злигодні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство з бід Чіпки, зневажання свого товариша - це так само своєрідна трагедія Грицька.
Максим Ґудзь - ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. Казарма зламала його небуден ну силу. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Горілка, до якої він звик, вима гала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. Повернувшись через ЗО років у село з грошима та «заслугами», Максим живе єдиною пристрастю - збагаченням. Тому і стає Максимів хутір пристановищем грабіжників.
Мотря - одна з найтрагічніших жіночих постатей в українській літературі. Ця жінка була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Об раз матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був.
Сирота змалку, Христя, вийшовши заміж за Грицька, відчула радість праці на себе, спокій родинного затишку. На відміну від черствого чоловіка, вона переймається страждан нями інших людей. Усім серцем сприймає Христя схвильовані слова Чіпки про бідняцьку недолю. І тільки вона змогла побачити у своїй уяві Мотриного сина не гультіпакою та воло цюгою, як його всі називали, а доброю людиною, яку зламало лихо. Більше того, вона вже відчула, що її чоловік сам може обійти правду, може легко змиритися з неправдою. І хоч важкі будні селянського життя, щоденні хатні турботи, догляд за малими дітьми втягують Христю в звичайне для мільйонів жінок річище, проте серце її завжди залишається чуйним до людського горя.
Образ Галі розкривається в інтимно-иобутовому плані. Ця красуня, «польова царівна», що зачарувала Чіпку з першої зустрічі й потім стала його дружиною, зросла в злодійській сім'ї. Та все те зло, що оточувало її з дитинства, не спотворило душу дівчини. Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесної хліборобської пра ці. Та слабкими виявилися сили молодої жінки, зломилися під тиском брутальних умов. Побачивши всю безодню злочинів, у яку потрапив Чіпка, зрозумівши, що не зможе його врятувати, Галя накладає на себе руки.
В оцінці морального падіння Чіпки автори виходили з позицій народної моралі, керува лися тими критеріями, що добро завжди прекрасне, а зло - потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Криваві злочини заплямовують людину навіки.
Весь розвиток сюжету підводить до однозначного висновку: найблагородніші пориви пе рекреслюються злочином. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти кривдників зробило Чіпку «пропащою силою».
Роман - великий і складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.
Психологічним романом називається великий і складний за будовою епічний прозовий твір, у якому охоплені події долі однієї чи кількох людей (найчастіше від їхнього народження й до смерті або протягом досить тривалого часу) і висвітлено настрої, почуття, душевний стан і переживання дійових осіб шляхом проникнення в найглибші кутки їхніх душ.
Залеяшо від літературних епох, періодів, течій, стилів розрізняють такі жанри рома ну:
просвітницький;
середньовічний; -бароковий;
сентиментальний; -романтичний і т.п.
За змістом роман буває:
-соціальний;
-сімейно-побутовий;
соціально-побутовий; -історичний;
психологічний;
філософський; -сатиричний;
пригодницький;
біографічний;
науково-фантастичний.
3.9. Українська драматургія другої половини XIX ст.
Постійні переслідування українства не сприяли розвитку драматургії, адже, крім ама торських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Певне пожвавлення в розвитку сценічного мистецтва розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах України - у Немирові, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі - аматорські трупи починають виставляти п'єси українських драматургів.
Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п'єсами на українські теми. Марко Кропивницький, Михайло Стари-цький, Іван Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, істо ричних п'єс.
З ініціативи М. Кропивницького та М. Садовського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтаві, Києві акторами російської трупи Григорія Ашкаренка було з успіхом пос тавлено кілька українських драм. А восени 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисавет граді українську професійну трупу, до складу якої увійшли три брати Тобілевичі - Микола Садовський (театральний псевдонім - від дівочого прізвища матері), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми «Назар Стодоля»), Панас Саксаганський (від назви місцевої річки Саксагань), їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька (стала дружиною Миколи), Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської), Олександра Вірина. Багато зусиль для матеріального зміц нення трупи, організації оркестру доклав М. Старицький.
Українському професійному театру довелось зіткнутися із значними труднощами:
- продовжував діяти Емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави ук раїнською мовою, друкування текстів до музичних нот;
заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати національно-визвольний рух народу;
заборонялося інсценування п'єс іноземних авторів;
тяжке матеріальне становище.
Михайло Старицький (1840 — 1904) прославився як талановитий режисер. Проте, боліс но відчуваючи обмеженість українського сценічного репертуару, Старицький створив низку п'єс за сюжетами інших авторів (наприклад, за мотивами творів М. Гоголя на українські теми були створені п'єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба» та ін.).
Творча спадщина
Старицький збагатив українську драматургію і літературу взагалі такими відомими оригінальними творами:
драми («Не судилось», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Та лан»);
історичні драми («Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч»);
водевілі («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модньому», «Чарівний сон»);
романи («Молодість Мазепи», «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк»);
- поезії («Ізнов нудьга...», «На спомин Шевченка», «Поету», «До І. Білика», «До Мико ли Лисенка», «Артисту М.К. Садовському», «Гетьман», «На спомин Котляревського», «Місто спить», «Швачка», «Поклик до братів-слов'ян» та ін.).
Серед інтимно-особистих поезій Старицького («Не сумуй, моя зірко кохана», трип тих «Монологи про кохання», «О, дякую, що ти прийшла-таки») виокремлюється вірш «Виклик» («Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна...»), який завдяки щирості висловлених почуттів, емоційно-схвильованій тональності, яскравій образності став народною піснею.
У драмі «Не судилося» автор торкається традиційної теми нещасливого кохання се лянської дівчини Катрі та панича Михайла Ляшенка. Драма висвітлювала не тільки мер зенність «панського болота», але й переконливо спростовувала нікчемність популярної тоді в дворянському середовищі ідеї про «злиття» пана з мужиком. Новий аспект порушених у п'єсі проблем: принципове осудження інтелігентом-демократом Павлом Чубанем розбеще ної панської моралі, носієм якої виявився його приятель, студент Михайло Ляшенко.
Драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» написана за мотивом пісні напівлеген-дарної полтавської піснетворки Марусі Чурай. Багатий підстаркуватий Хома, якому впала в око 18-річна Маруся, незважаючи на відразу дівчини до нього, прагне будь-що одружити ся з нею, намагається «грішми поборотись з красою». Діючи мерзенними засобами, багатій розбиває щастя закоханих Марусі й Грицька, спричиняє отруєння парубка і божевілля дівчини. За законами мелодрами, злодій також гине у фіналі твору.
Драма «Талан» присвячена Марії Заньковецькій. Це перший твір в українській літе ратурі, в якому звернено увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної на ціональної трупи. Описуючи життєвий шлях талановитої актриси Марії Лучицької, Ста рицький порушує низку актуальних соціальних, мистецьких, морально-етичних питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було Лучицькій прийти на сцену, але ще ваясче їй реалізувати спій мистецький талант.
Марко Кропивницький (1840 - 1910) - це талановитий український актор, режисер і драматург, ініціатор і засновник професійної української театральної трупи (1882), до якої ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, М. Старицький. Останній став керівником тру пи, а М. Кропивницький - провідним режисером, поки трупа не розпалася на два колек тиви.
Творча спадщина
Для поповнення репертуару М. Кропивницький багато зусиль віддає драматургічній творчості. Він пише оригінальні п'єси:
1882 р. - «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук»;
1889 р. - «Дві сім'ї»;
1891 р. - «Олеся»;
1895 р. - «Замулені джерела» та ін.
Драма «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863) створена під впливом «Наталки Пол тавки». Показуючи чисте й світле кохання Семена й Одарки, їхнє вірне подружнє життя, драматург високо підносив народну мораль. Із симпатією змальовує автор наймита Івана Непокритого, який заради щастя Семена пішов замість нього в солдати й повернувся до дому скаліченим. Позитивним героям драми протиставлено сина багача Микиту Гальчука
жорстокого, егоїстичного, який заради власних інтересів готовий піти на будь-які мер зенні вчинки.
У п'єсі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницький порушує проблему со ціальних взаємин у пореформеному селі. Драматург акцентує увагу на тому, що очікувана і закріпаченими селянами, і передовими освіченими колами реформа 1861 р. не виправдала пов'язаних з нею сподівань. Інакше кажучи, з проголошеним звільненням селян не зійшло для них сонце радісного життя. Драматург викриває всю потворність життя панської сім'ї Воронових, які і в пореформених умовах не відмовилися від кріпосницького способу жит тя.
У драмі «Глитай, або ж Павук» драматург досліджує соціально-економічні умови жит тя пореформеного села. Багатій Йосип Бичок позичками грошей і хліба розорює селян, руй нує господарство можливих конкурентів, забезпечує себе майже дармовою робочою силою. Бичок вніс розлад і з сім'ю бідняка Андрія Кугута. У той час як селянин далеко від рідної хати заробляє кривавою працею копійки, глитай обдурює його дружину Олену, що приз водить до її передчасної смерті. У тенетах цього «павука» опинилися не тільки односельці, але й трудівники із сусідніх сіл, представники місцевої влади, суддя і шинкар.
3.10. Іван Карпенко-Карий
Іван Карпенко-Карий - драматург, актор, режисер, громадський і культурний діяч. Біографічна скринька
Іван Карпенко-Карий (справжнє ім'я Іван Карпович Тобілевич) народився 29 вересня 1845 р. у с. Арсенівці (тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області) у сім'ї збіднілого дворянина, який служив прикажчиком поміщицького маєт ку.
Навчався у чотирикласному училищі у Бобринці.
3 14 років працював канцеляристом, пройшов шлях від писаря до секретаря міського поліційного управління.
3 1865 р. жив у Єлисаветграді, керував аматорським театральним гуртком, налагодив зв'язки з діячами українофільського громадського руху.
1883 р. - звільнений зі служби, вступив до української театральної трупи М. Стари-цького, гастролював з нею в містах України.
1884 р. - за участь у діяльності таємного народницького гуртка й допомогу політич ним «злочинцям» висланий на три роки до м. Новочеркаська, де був підручним кова ля, потім відкрив палітурну майстерню.
3 1887 р. жив на хуторі Надія поблизу Єлисаветграда під гласним наглядом поліції (знято 1903 р.), активно працював в «Театрі корифеїв». Виховував школу акторів со ціально-психологічного театру, реформувавши українську драму і її сценічне втілення на засадах реалізму.
15 вересня 1907 р. - після складної операції помер у Берліні. Тіло було перевезене й поховане на сільському Карлюжинському кладовищі поблизу хутора Надія.
Творча спадщина
Оповідання «Новобранець»;
драматичні твори (18 п'єс і 3 етюди):
комедії «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море», «Паливода XVIII століття»;
драми «Безталанна», «Бурлака», «Наймичка», «Понад Дніпром», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Ґандзя»;
трагедії «Бондарівна», «Сава Чалий»; критичні праці, рецензії і переклади.
Комедія «Хазяїн» (1900) - це соціальна сатирична комедія, у якій за допомогою драма тичного відображення життя створено неповторну модель дійсності, що притаманна тільки І. Карпенку-Карому. Уже ім'я головного персонажа комедії звертає нашу увагу на гене тичний зв'язок між п'єсами «Хазяїн» і «Сто тисяч», адже в останній йшлося про намір Калитки висватати своєму синові одну з дочок сусіднього багатія Пузиря. Цей намір не здійснився через відмінність у соціальному становищі глитаїв.
Драматург був добре обізнаний з життям сільських багатіїв, з методами збагачення, завдяки яким звичайні, але спритні селяни своїми прибутками не тільки зрівнялися з ко лишніми дворянами, а часом і переважали їх.
Ідею твору сам автор у листі до сина Назара визначив так: «"Хазяїн" - зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання».
Головні персонажі: мільйонер-аграрій Терентій Гаврилович Пузир, економи Зеленський і Ліхтаренко, Феноген («права рука хазяїна»), Соня (дочка Пузиря), Калинович (учитель гімназії), Золотницький (аристократ), Маюфес (фактор).
3.11. Іван Франко
Біографічна скринька
• Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в сім'ї коваля з околиці Гора села Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині (нині Львівська область).
Навчання:
1862 - 1864 рр. - у школі с. Ясениця Сільна;
1864 - 1867 рр. - у школі при Василіанському монастирі у Дрогобичі;
1867 - 1875 рр. - у Дрогобицькій гімназії. Виявляє феноменальні здібності, багато чи тає, збирає бібліотеку (500 книжок), робить перші кроки на літературній ниві (драма тичні сцени на сюжети зі всесвітньої історії у віршовій формі, переклади українською мовою окремих творів античних і новітніх авторів).
У 9-річному віці втратив батька, доводилося жити на квартирі у далекої родички на око лиці Дрогобича.
3 1874 р. ранні вірші Франка надруковані на сторінках львівського студентського журналу «Друг».
1875 р. - І. Франко студент філософського факультету Львівського університету, увій шов до складу редакції «Друга».
1876 р. - надруковані реалістичні оповідання «Лесишина челядь», «Два приятелі».
1877 р. - перша збірка І. Франка «Баляди і розкази».
Червень 1877 р. - арешт і ув'язнення письменника (на 9 місяців). У в'язниці пише нищівну сатиру «Сморгонська академія».
3 1878 р. - засновує разом з Михайлом Павликом новий журнал «Громадський друг»; після заборони - два збірники журнального типу «Дзвін», «Молот», у яких друкує поезії «Товаришам із тюрми», «Каменярі» та ін..
1878 - 1880 рр. - публікує переклади з різних літератур в серії книжок «Дрібна біб ліотека».
1878 - 1880 рр. - ліричний цикл «Картка любові» (розгортання драматичних взаємин з Ольгою Рошкевич).
Березень 1880 р. - другий арешт І. Франка, тримісячне ув'язнення у коломийській тюрмі, звідки його було доставлено етапом через Станіслав до Дрогобича, а звідти піш ки, тяжко хворого, приведено до рідного села (ці події зображені у творі «На дні»).
3 1881 р. - у Львові за активної участі Франка виходить журнал «Світ».
3 1883 р. - працює у львівському журналі «Зоря», входить до складу редакції газети «Діло».
1885 - 1886 рр. - Франко відвідує Київ, знайомиться з М. Лисенком, І. Нечуєм-Леви-цьким, М. Старицьким, П. Житецьким.
У травні 1886 р. - Франко одружився в Києві з курсисткою Ольгою Хоружинською.
1887 р. - збірка «З вершин і низин», яку присвятив своїй дружині.
1889 р. - третій арешт і двомісячне ув'язнення за зв'язок з групою київських студен тів, які прибули з Галичини.
1890 р. - з ініціативи Франка та М. Павлика засновується Русько-українська ради кальна партія.
1892 р. - прослухав курс лекцій з класичної філології у Віденському університеті, захистив докторську дисертацію «Варлаам та Йоасаф». Старохристиянський духовний роман і його літературна історія».
До викладацької діяльності І. Франка не допустили через політичні переконання.
1894 - 1897 рр. - видає журнал «Житє і слово», організовує «Літературно-науковий вісник».
1896 р. - вихід збірки поезій «Зів'яле листя»
1897 р. - «Мій Ізмарагд».
У цей період І. Франко інтенсивно веде наукову роботу в галузі фольклористики, етноло гії, історії й теорії літератури, філософії, соціології, економічної теорії. Останні 10 років тяжко хворіє.
1906 р. - Харківський університет присвоює Франкові науковий ступінь доктора російської словесності.
1914 р. - збірка «Із літ моєї молодості».
28 травня 1916 р. - І.Я. Франко помер, похований на Личаківському кладовищі у Львові.
Творча спадщина
1876 р. - вихід у світ першої (ще учнівської) збірки «Баляди і розкази»;
1887 р. - поява нової поетичної збірки під назвою «З вершин і низин» (присвятив Ользі Хоружинській - своїй дружині);
1896 р. - з'являється третя поетична книга «Зів'яле листя», до якої увійшла інтимна поезія.
1897 р. - вихід книги «Мій Ізмарагд», яка об'єднала твори, написані за мотивами старовинних притч, легенд, повчань, що містилися в давньоруських рукописних збір никах.
1900 р. - письменник створює збірку «Із днів журби», яка передає складні переживан ня автора, зумовлені об'єктивними труднощами у здійсненні задуманої громадської програми, а також болісними перипетіями в особистому житті.
• 1906 р. - виходить збірка «8етрег Ііго», що в перекладі означає «завжди учень». Автор хотів ще раз підкреслити, що поет завжди є учнем, що він покликаний щиро служити музі, завжди бути учнем у складній школі життя. І. Франко зробив вагомий внесок у розширення й збагачення української літератури (його творча спадщина складає 50 томів). Велич І. Франка виявляється насамперед у тому, що в його особі органічно поєднувалися письменник і публіцист, поет і драматург, філософ і казкар, новеліст і романіст, учений і громадський діяч. Немає жодного жанру художньої літератури, в якому не пробував би себе І. Франко:
поезія (вірші, гімни, оди, сонети, пісні);
поеми («Мойсей», «Іван Вишенський», «Смерть Каїна», «Панські жарти», «Похорон» тощо - близько ЗО);
казки («Фарбований лис»);
оповідання для дітей («Отець-гуморист», «У кузні», «Малий Мирон», «Мій злочин», «Грицева шкільна наука», «Олівець» та інші);
оповідання для дорослих («Добрий заробок», «На роботі», «Хлопська комісія», цикл оповідань «Борислав»);
повісті («Захар Беркут», «На дні»);
романи («Борислав сміється», «Перехресні стежки»);
п'єси («Украдене щастя», «Рябина», «Учитель» та ін.).
Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» (збірка «Зів'яле листя») належить до інтимної лірики. Образ коханої всіляко підноситься в уяві героя. Не випадково образ дівчини пев ною мірою протиставляється характерові дівчини. Проте це не свідчить про її черствість або жорстокість. Вона просто не любить парубка. Закоханий її не осуджує, навпаки, він захоплений красою її очей, їх чаром. Звідси поєднання контрастних оцінок, які передають збентеженість душі юнака.
Соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) написана за сюжетом народної «Пісні про шандаря», в якій розгортався мотив руйнування сім'ї. Головна героїня, видана з примусу заміж за нелюба, дізнавшись про появу коханого, якого вважали загиблим, ви рішила повернути собі хоч крихітку особистого щастя.
Головні персонажі: Анна, її чоловік Микола Задорожний та жандарм Михайло Гурман (коханий Анни).
Поема «Мойсей» (1905) є одним з найкращих творів цього жанру. І. Франко сподівав ся, що революційна хвиля, яка піднімалася в Росії, принесе визволення й українському народові. Для реалізації гостроактуальної суспільно-політичної проблеми І. Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипет ської неволі. Поема спроектована на сучасну авторові дійсність. У цьому переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного «замученого, розбитого» народу.
У соціально-психологічному романі «Перехресні стежки» (1900) І. Франко звертається до проблеми суспільного обов'язку інтелігенції перед народом.
Тема твору: показ «вершини» громадського й політичного життя галицького селянства, досягнутої ним у боротьбі проти сваволі поміщиків, сільських і повітових чиновників, різ них пройдисвітів і лихварів.
Твір має дві сюжетні лінії: показ тяжкого життя зубожілого галицького селянства, за лежного від міських і сільських можновладців, і зображення громадської діяльності голо вного героя - адвоката Євгенія Рафаловича.
Головні персонажі: Євгеній Рафалович, Регіна Твардовська (кохана Євгенія), Валеріан Стальський (колишній учитель Рафаловича, чоловік Регіни), єврей Вагман (лихвар), пан Брикальський (цовітовий маршалок), пан Шнадельський (адвокат).
Центральний конфлікт твору - соціальний: між темним, затурканим селянством, яке не моя^е себе захистити, і чиновниками та дідичами, які постійно ошукують простий люд. У творі є й інші конфлікти - побутові, психологічні.
Головна ідея твору - кожен, хто захоче, може знайти своє місце на ниві служіння на родові. Людина завжди має вибір - прийняти лицемірну мораль суспільства чи боротися з несправедливістю.
Проблеми:
боротьба з жорстокістю і насильством;
вибір людиною життєвої позиції;
проблема добра і зла;
проблема шлюбу та сім'ї.
«Гімн»
У 1887 р. вийшла збірка «З вершин і низин» (1893 р. - друге (повне) видання).
У поезії постав образ «вічного революцьйонера» як одвічного духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакцій ним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу пориву людини до свободи, щастя, указує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», простує туди, де розвидняється, гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених.
Голос «вічного революцьйонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер чути в середовищі експлуатованих мас - «по курних хатах мужицьких, по верстатах реміс ницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а до бувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Поет вірить у велику силу «науки, думки, волі», що поведе людину до кращого життя. Ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивають визвольні настрої українського народу.
Традиції й новаторство в художній літературі - це взаємопов'язані поняття, які характе ризують вузлові моменти літературної спадкоємності. Традиція в будь-якій сфері людської діяльності - те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління. У художній літературі у процесі тривалого її розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи і т.п.
Новаторство - нововведення, характеристика тих граней творчої діяльності людини, якими ця діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових форм.
3.12. Ольга Кобилянська
Ольга Юліанівна Кобилянська опрацьовувала в українській прозі нову тему: доля осві ченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. О. Коби лянська писала, що в її творчій праці важливу роль відігравали особисті переживання і вралсення.
Перші свої твори письменниця почала писати німецькою мовою. Пізніше їй дорікали за німецький спосіб мислення, залежність від німецької класики. Але і в ранніх, німець-комовних, і в пізніших, уже україномовних творах, всюди просвічується образ авторки, багатий світ її спостережень і почуттів, винесених з реальної дійсності.
І. Франко не випадково поставив О. Кобилянську на чолі «нової школи» в українській літературі: в її творах вперше поведінка людини пояснювалася внутрішніми, психічними імпульсами. Глибока таємниця людської душі відкрилася читачеві.
Біографічна скринька
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в містечку Гура-Гу-мора в Південній Буковині (нині Румунія) у сім'ї урядовця-правника, якій по службі довелося жити в кількох містечках карпатського передгір'я.
У Кимпулунзі Ольга здобула початкову освіту німецькою мовою, приватно вивчала й українську.
Дитинство пройшло в німецько-румунському оточенні. Ольга брала участь в ама торських виставах, співала, багато читала, грала на фортепіано. Почала писати вірші, оповідання й повісті німецькою мовою («Гортенза», «Картина з життя Буковини», «Видиво», «Вона вийшла заміж»).
В україномовних творах «Людина», «Царівна», «Некультурна», «Ніоба», «Через клад ку» - простежується образ авторки, багатий світ її спостережень і почуттів, винесених з реальної дійсності.
1898 р. - на ювілеї І. Франка Ольга Кобилянська познайомилася з багатьма діячами української культури.
1899 р. - у Києві познайомилася з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Коцюбинським.
На початку XX ст. були написані повісті «Земля», «У неділю рано зілля копала». На заваді активній громадській діяльності стоїть хвороба.
Тяжке життя в Чернівцях (хвороба, матеріальна скрута, сімейні проблеми).
У листопаді 1918 р. гнівно засуджує насильницьку румунізацію Північної Буковини.
1926 - 1929 рр. - вихід дев'ятитомного видання творів Ольги Кобилянської у Харкові; написання роману «Апостол черні».
1941 р. - жандармерія встановлює нагляд за письменницею, над нею готують розпра ву.
• 21 березня 1942 р. О.Ю. Кобилянська померла. Творча спадщина
Оповідання («Вовчиха», «Любов до рідної землі», «Природа»);
повісті («Земля», «Ніоба», «У неділю рано зілля копала...», «Через кладку», «За си туаціями», «Людина», «Царівна»);
новели («Некультурна», «Битва», «Назустріч долі», «Юда», «Лист засудл^еного вояка до своєї жінки», «Сниться»);
роман «Апостол черні».
• У 1887 р. з'являється оповідання «Вона вийшла заміж», присвячене Наталі Кобринсь-кій - відомій у Галичині письменниці й громадській діячці, ініціаторові створення Товариства руських жінок, яке розгорнуло широкий феміністичний рух. У 1894 р. у журналі «Зоря» вийшла повість «Людина» - друга, досконало перероблена редакція оповідання «Вона вийшла заміж».
Головні персонажі: родина Ляуферів (батько, мати та їхні діти; Олена, Ірина, Геня, син Герман-Євген-Сидор), студент-медик Стефан Лієвіч (коханий Олени), Фельс (майбутній чо ловік Олени), Маргарета (вчителька).
Тема твору: зображення життя освіченої бідної жінки в глухому провінційному міс течку. Мрії Олени постійно розбиваються об мур обивательських уявлень: усі доводять, що жінка має бути тільки придатком і прикрасою чоловіка.
Ідея твору: треба створити такі умови, так змінити лад, щоб кожна людина, особливо жінка, змогла відчути себе справді людиною і знайти своє місце у житті.
У центрі повісті - молода дівчина Олена, яку не розуміють ні в родині, ні в містечковому середовищі, оскільки Олена багато читає, тонко відчуває красу в природі, людині, мистец тві.
їй доводять, що жінка має бути придатком чоловіка. Дівчина протестує. її підтримує студент-медик Стефан Лієвич, який після навчання у Швейцарії по-новому дивиться на суспільне життя. Він доводить, що майбутнє жінок - у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи.
Але смерть однодумця залишає Олену в самотності.
Щоб покращити матеріальне становище родини, Олена погоджується вийти заміж за лісничого Фельса. Але в розпачі дівчина сама в себе запитує: «І чим ... оправдається? Що вона людина?..»
Повість «Людина» справила великий вплив на розвиток феміністичного руху Галичини.
Фемінізм - жіночий рух другої половини XIX ст. за зрівняння жінок у правах з чоловіками.
3.13. Василь Стефаник
Василь Семенович Стефаник - неперевершений майстер соціально-психологічної новели. З ім'ям В. Стефаника в українську прозу входить така манера письма, яка характеризува лася пошуками в передачі найтонших, найскладніших почуттів душі людини. Письменник художньо осмислював певні сторони психіки людини, як це засвідчує, зокрема, новела «Новина», з різних точок зору говорив кількома голосами - і від себе, і від імені схвильова ного трагедією села. А новели «Марія», «Сини» переконують у майстерності автора нерво вою експресією мовлення передати сум'яття особистості. Не випадково їх автора називають експресіоністом у мистецтві слова.
Василь Стефаник казав, що у своїх новелах він показав радісне життя рідного народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, «горіючи, і кров зі сльозами мішалася». Біографічна скринька
Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів (тепер Снятинсь-кого району Івано-Франківської області).
Навчався три роки в рідному селі, три роки - у Снятині.
3 1883 р. - навчався в Коломийській гімназії, відкрив в рідному селі читальню, ор ганізував вшанування нам'яті Т. Шевченка, входив до таємного гуртка гімназистів, брав участь у громадському радикальному русі, публікував статті у львівському жур налі «Народ». За активну діяльність Стефаника було виключено з гімназії.
Навчання продовжив у Дрогобицькій гімназії, де познайомився з І. Франком.
3 1892 р. навчався на медичному факультеті Краківського університету. У цей період починає писати.
3 1897 р. - новели Стефаника з'являються в чернівецькій газеті «Праця», львівському журналі «Літературно-науковий вісник».
1899 р. ~ збірка новел «Синя книжечка»;
1900 р. - «Камінний хрест»;
1901 р. - «Дорога».
1904 р. - одружився, жив у с. Стецевій поблизу Русова, займався хліборобством. Сте фаника обрали депутатом віденського парламенту.
1910 р. - разом з дружиною і трьома синами переїхав до рідного села.
1914 р. - смерть дружини, початок війни дають новий поштовх для творчості (новели «Діточа пригода», «Вона - земля», «Марія», «Сини» відбивають трагічне лихоліття, гострі проблеми національної долі українського народу).
1926 р. - збірка «Земля», до якої увійшли новели, написані після 1914 р.
1926 - 1927 рр. - у Києві та Львові відзначають 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника.
В останні роки життя часто хворів.
• 7 грудня 1936 р. В. Стефаник помер. Творча спадщина
Новела «Новина» увійшла до збірки творів «Синя книжечка» (1899) і стала одним з най характерніших зразків української соціально-психологічної новели саме стефаниківського типу.
Тема твору - вбивство батьком своєї дитини - була взята В. Стефаником з самого життя.
Головні персонажі: Гриць Летючий та його малолітні доньки - Ґандзя й Доця.Порушуючи усталені прийоми композиції, Стефаник першою фразою повідомив про страшну новину дітовбивства, тобто розпочав твір з розв'язки, оскільки для нього було головним вмотивувати злочин батька. Сюжет новели оснований на показі тих змін, що від буваються в психіці селянина.
Новела «Марія» (1916) була присвячена світлій пам'яті Івана Франка. У ній знайшли ху дожнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визво лення з-під колоніального гніту. У новелі виведено образ селянки, трьох синів якої забрала світова війна, що впродовж кількох років несла смерть мирному населенню Галичини.
У новелі «Сини» (1922) передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу «за Україну» і втратив їх назавжди.
Пафос твору: безсмертний той народ, який ще може народжувати таких людей.
«Камінний хрест»
За жанровими ознаками - оповідання, але за аналогією до багатьох інших творів пись менника його вважають новелою.
Історія написання: написано під враженнями від масової еміграції галицького селянс тва за кордон.
Ідейно-художній зміст: письменник вказував на причини еміграції, зумовленої соціаль ною несправедливістю, неосвіченістю безправних селян.
Тема: прощання Івана Дідуха з сусідами у зв'язку з його виїздом до Америки. Письмен ник уважно досліджує суспільні процеси, які змусили хлібороба залишити рідну землю.
Композиція
Експозиція - перший розділ, що знайомить читача з долею Івана Дідуха (працював вис нажливо на кам'янистому горбі, що дістався у спадщину; героя прозвали Іваном Перелама ним через те, що праця зігнула його в дугу).
II - VII розділи - епізоди сповіді героя перед сусідами за своє життя. Усі монологи Івана (як засіб індивідуалізації персонажа) обертаються навколо образу горба, на якому встано вив па пам'ять землякам камінний хрест з вибитими іменами.
Образ камінного хреста - символ страдницької долі селянина, який усе життя гірко працював на земля і все одно змушений її залишати, тому що вона не спроможна його про годувати.
Новела - один з видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв'язки. Для новели властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної побудови.
Експресіонізм - одна з авангардистських течій у західноєвропейському мистецтві й літературі першої третини XX ст., в українській літературі експресіонізм не склався як окрема течія.
Експресія - особливий прийом увиразнення поетичного мовлення при активному застосуванні різноманітних художніх засобів (тропів, стилістичних фігур, звукових повторів, звуконаслідувань тощо.)
3.14. Леся Українка
Біографічна скринька
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 р. у м. Новограді-Волинському в освіченій українській сім'ї (батько - Петро Косач - член Старої Гро мади, близький товариш М. Драгоманова; мати - Ольга Косач - відома письменниця Олена Пчілка).
Дівчина виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду.
3 дитинства хворіла на туберкульоз кісток, але займалася самоосвітою (вчила мови, багато читала, грала на фортепіано).
1880 р. (у віці 9 років) - написала перший вірш «Надія».
1890 р. - написала для молодшої сестри книжку «Стародавня історія східних на родів», яка в 1918 р. була видана як підручник для національної школи.
1894 р. - відвідання Лесею Українкою М. Драгоманова в Софії, де поетеса познайоми лася з емігрантами, болгарськими культурними діячами.
Після 1895 р. - відчуття політичної неволі. Леся Українка у статті «Голос однієї російської ув'язненої» протестувала проти «кайданів», з якими «спимо спокійно».
1901 р. - важке випробування для поетеси: смерть чоловіка Сергія Мержинського (їхні взаємини відбито у творах: «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...», «Порвалася нескінчена розмова», «Я бачила, як ти хиливсь додолу»).
1901 р. - поїздка на Буковину.
1903 р. - Леся Українка брала участь у відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, де зустрілася з багатьма діячами української культури.
Багато лікувалася в Криму, Грузії, Єгипті.
1 серпня 1913 р. - померла в грузинському містечку Сурамі. Тіло перевезене до Києва, поховане на Байковому кладовищі.
Творча спадщина
Твори Лесі Українки позначені намаганням поєднати «гармонію ідеалу з життєвою прав дою», що стало однією з істотних особливостей її творчого методу, визначеного поетесою як новоромантизм.
1880 р. - маленька Леся написала свій перший вірш «Надія».
1890 р. - 19-річна Леся написала для молодшої сестри книжку «Стародавня історія східних народів», яка в 1918 р. була видана як підручник для національної школи.
1893 р. - світ побачила перша збірка поезій молодої поетеси «На крилах пісень».
1899 р. - виходить збірка під назвою «Думи і мрії».
1902 р. - укладена нова поетична збірка «Відгуки».
За прикладом І. Франка Леся Українка, упорядковуючи поетичні збірки, часто керу валася не хронологічним принципом розташування творів, а компонувала їх за мотивами чи жанрами в цикли. Об'єднання віршів під певним кутом зору змінювало їхню жанрову природу: ліричне розкриття теми ніби доповнювалося епічними, розповідними елементами. Особисті почуття ліричної героїні зосереджуються навколо загальнолюдських проблем ви ходу зі стану рабства на шляхи, що ведуть у кращий світ.
Лесі Українці належать такі цикли ліричної поезії:
1888 р. - «Подорож до моря» (у цьому ранньому циклі вже став окреслюватись образ України, створений на основі особистих вражень Лесі від поїздки до Одеси);
1890 р. - «Сім струн» (вірші циклу наснажені романтичним пафосом подолання осо бистістю життєвих труднощів, її готовністю помірятися силою з лихом, впевненістю у перемозі сил добра);
«Сльози-перли» (цикл присвячено І. Франку. Це триптих, об'єднаний патріотичною ідеєю, невимовною тугою поетеси, викликаною багатовіковим странсданням роздертої чу жинцями, пограбованої й поневоленої рідної землі);
• 1893 - 1894 рр. - «Мелодії» (вірші циклу передають найсокровенніші переживання Лесі Українки. Вона намагалася не виносити на суд людський фізичний біль, проте бували й винятки).
«Романси» (жанр лірики, в якому Леся виявила себе новатором: мається на увазі вжи вання не наспівної, а говірної інтонації. Глибина, суперечливість і неоднозначність почут тів молодих людей окреслені у віршах цього циклу).
1895 - 1896 рр. - «Невільничі пісні» (сутність мотиву цього циклу: свобода як «віч ний дух розкутого ума» найяскравіше розкривається в тюрмі, оскільки там вона без роздільно панує в людських серцях. Як засвідчує назва циклу, образ неволі органічно єднається з образом пісні).
1905 р. - «Пісні про волю» (лейтмотивом цього циклу є думка про несумісність ти ранії і свободи).
Леся Українка працювала і в інших літературних жанрах (ліро-епічних, драматичних): легенди («Сфінкс», «Саул», «Королівна»);
поезія в прозі («Дим»);
поеми («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Давня казка»);
драматичні поеми («Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «В катаком бах», «Бояриня»);
драма-феєрія («Лісова пісня»).
Лірико-драматична поема «Одержима» (1901) - це одна з перших спроб Лесі Українки в цьому жанрі. Написана на основі євангельського мотиву - вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, друг він чи ворог. Головні персонажі: Міріам і Месія.
«Лісова пісня» (1911)
Цей шедевр світової драматургії був створений за 12 днів. У листі до матері Леся Україн ка зазначала, що «Лісова пісня» з'явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затуяшла за ними».
Головні персонажі: лісове царство - Мавка, Лісовик, Водяник, Перелесник, Русалка, Той, що греблі рве; Той, що в скалі сидить; Русалка Польова, Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні; реальні волинські селяни - молодий хлопець Лукаш, дядько Лев, мати Лу-каша, молодиця Килина.
Композиція, конфлікт. Найхарактернішою особливістю композиції є органічне перепле тення життя двох світів - природи й людини. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі за аналогією до людських.
Драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року, із за родженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша.
Драматична поема «Бояриня» має нещасливу долю: написана 1910 р., вона так і не по бачила світ за життя автора. Було здійснено кілька видань поеми (1918, 1923, 1926), але потім, упродовж багатьох десятиріч, через заборону цензури твір навіть не включався до зібрань творчої спадщини письменниці.
Тема «Боярині» основана на подіях минулого, коли Україну в другій половині XVII ст. роздирали гострі суспільно-політичні суперечності, пов'язані, зокрема, з посиленням ко лоніального закабалення приєднаних до Московії лівобережних земель. Не треба шукати в творі конкретних історичних подій доби Руїни, адже поетеса узагальнює в ньому долі окремих людей, які потрапили під гніт складних обставин.
Головні персонажі: молода українка Оксана, її чоловік Степан (московський боярин), Іван (брат Оксади), свекруха, Анна (сестра Степана).
Драматична поема «Оргія» (березень 1913 р.) - це лебедина пісня Лесі Українки.
Головні персонажі: Антей, Федон (скульптор), Неріса (дружина Антея), Меценат, Про куратор, Префект, Хілон (учень Антея).
Тема поеми - трагічна доля митця-патріота, зумовлена колоніальним становищем його батьківщини, загарбаної римлянами. Страждання грецького музиканта й композитора Ан тея пов'язані із занепадом рідної культури, адже її носії заради матеріальних вигод перехо дять на службу до колонізаторів.
За характером конфлікту драматичні твори поділяються на три основні види: драму, трагедію і комедію.
Драматична поема - невеликий за обсягом літературний твір, написаний віршем у формі діалогу. Конфлікт розгортається через словесний поєдинок головних персонажів, які є представниками протилежних соціальних сил, інтересів, моральних принципів.
Драма-феєрія (від франц. /ее - фея) - один із жанрових різновидів драми, якому властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні (з реального погляду) перетворення. У такій драмі поряд з людьми виступають створені їхньою уявою фантастичні істоти.
Неоромантизм - стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст. і була названа Лесею Українкою новоромантизмом. Це романтизм в нових умовах, коли реальній дійсності, яка не задовольняє митця, протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією.
«І все-таки до тебе думка лине...»
Поезія входить до циклу «Невільничі пісні», створеного в 1895 - 1896 рр. Вона є зразком громадянської лірики Лесі Українки.
У творі поетеса звертається словом туги й жалю до рідного «занапащеного, нещасного краю»; зазначає, що не бачила страшнішого гніту, ніж той, що терпить український народ. Леся Українка заперечує ридання над нещасливою долею, що спостерігалися довгі роки. Патріотка-громадянка не в силі зносити страшне «ярмо неволі», тому що на руках і шиї влсе «видно червоні сліди, що понатирали кайдани».
У фіналі твору - пристрасне заперечення ридань:
Доволі вже їм литись, -Що сльози там, де }іавіть крові мало!
«Соntra spem spero» (1890) Назва у перекладі з латини означає «Без надії сподіваюсь».
Поезія насичена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Імпульсом до створення стало загострення хвороби Лесі Українки.
Наскрізний лейтмотив твору - рішучі змагання героїні з чорними реакційними сила ми.
Леся Українка ставить головне питання про місце особистості в суспільному житті. На початку поезії лунають слова:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! Рішучі дії авторки («буду сіять квітки на морозі», «буду лить на них сльози гіркі») все ляють оптимізм - Леся Українка вірить в перемогу над хворобою і над кривдою в суспіль стві.
У кінці твору слова «ні» заміняються на «так», «хочу» - на «буду», показуючи незлам ність духу і оптимізм поетеси в боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та на ціонально-визвольному аспектах. Твір побудований на антитезах.
Антитеза (від грец. протиставлення) - особливо підкреслене протиставлення
протилежних життєвих явищ, понять, думок.
3.15. Загальний огляд літературного процесу кінця XIX — початку XX ст.
Літературний процес наприкінці XIX - на початку XX ст. припадає на період інтенсив ного розгортання визвольного руху в Російській імперії. Це визначило характерні тенден ції розвитку літератури не тільки в Наддніпрянщині, але й в Галичині та Буковині, які перебували в межах Австро-Угорської імперії. Українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби народу, показують її політичні форми, зображують випростання людини, зростання її соціальної й національної свідомості.
У цей час на ниві української літератури виступали представники кількох поколінь. Продовжували писати Іван Франко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий. Пошуками нових тем, нових прийомів художнього уза гальнення життєвого матеріалу, розгортанням художньої дії через внутрішній світ персо нажів відзначалися твори представників «нової школи» - Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Михайла Яцківа, поетів - Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського, Григорія Чупринки, драматургів - Лесі Українки, Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка.
На початку XX ст. сформувалася група українських модерністів, осередком якої ста ло львівське видавництво «Молода муза», - Остап Луцький, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Сидір Твердохліб. Осередком східноукраїнського модернізму був київський журнал «Українська хата», в якому друкували свої твори Микола Євшан, Михайло Сріблянський (Микита Шаповал), Андрій Товкачевський.
Українська проза сягає вершин художнього психологізму у дослідженні внутрішнього світу окремої особистості. Психологізація прози зумовила тяжіння до лаконізму в описах, стислості малюнка, сконцентрованості образності. Письменники приділяють більше уваги суто драматичним елементам - внутрішньому монологу, діалогу, полілогу, використанню прийомів невласне прямої мови. Збагачення художньої лексики йде шляхом запроваджен ня в літературну мову народної синоніміки, фразеології, використання найрізноманітніших шарів усного мовлення.
Українські поети - Іван Франко, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Борис Грінчен-ко, Леся Українка, Володимир Самійленко, Олександр Олесь, Микола Вороний, Агатангел Кримський, Спиридон Черкасенко, Надія Кібальчич, Микола Філянський, Павло Тичина, Максим Рильський - ставлять своє слово на службу народові. Мотив ролі художнього слова звучить у ліриці майже всіх українських поетів цього часу. Цікаву сторінку в антології ук раїнської новітньої поезії представляє творчість Михайла Семенка - першого українського футуриста.
У драматургії поруч з традиційною соціально-побутовою драмою та п'єсами на історичні теми виникають проблемно-філософська та філософсько-психологічна драма, розквіт яких пов'язаний з ім'ям Лесі Українки. Вона збагатила драматургію і в жанровому відношенні: драматична сцена («Іфігенія в Тавриді»), діалог («В дому роботи, в країні неволі»), етюд («Йоганна, жінка Хусова»), драматична поема («Одержима», «В катакомбах», «Бояриня»), драма («Камінний господар»), фантастична драма («Осіння казка»), драма-феєрія («Лісова пісня»). Архип Тесленко пише сатиричну комедію («Патріоти»), Володимир Самійленко -гротескно-фантастичну сатиру («У Гайхан-бея»), Панас Мирний - драму-містерію («Споку са»).
Творчість кращих письменників цього періоду високого піднесла українське худолшє слово, забезпечила йому світове визнання.
3.16. Михайло Коцюбинський
Біографічна скринька
• Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці у сім'ї дрібного службовця.
Потяг до художнього слова, до творчості у Коцюбинського виявився дуже рано, але його перші спроби пера не збереглися.
Початкову освіту здобув удома.
3 1875 р. - Барська початкова школа.
Після закінчення Шаргородського духовного училища впродовж десяти років (1882 1892) М. Коцюбинський займається репетиторством у сім'ях чиновників у м. Вінниці та навколишніх селах. У середині 80-х років XIX ст. пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», яке через істотні художні прорахунки не було навіть опублі коване. Тільки у 1890 р. у львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка». А через рік з'являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народження нового письменника.
3 1892 р. працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками у молдавських селах.
3 1898 р. оселився у Чернігові, влаштувавшись у земській управі.
3 1900 по 1911 р. працював у статистичному бюро губернського земства.
У 1903 р. М. Коцюбинський як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії побував у Полтаві на святі відкриття пам'ятника І. Котляревському. Там зустрівся з Панасом Мирним, М. Старицьким, Лесею Українкою, В. Стефаником, Оленою Пчіл-кою.
Останні роки життя М. Коцюбинського позначені приятелюванням з Максимом Горь-ким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі приїжджав на лікування.
1910 р. - повертаючись з Італії, заїхав у с. Криворівню, де вивчав побут гуцулів.
• 25 квітня 1913 р. помер. Похований на Бохриній горі в Чернігові. Творча спадщина
Не випадково називають М. Коцюбинського «Великим Сонцепоклонником», адже вся його творчість наснажена сонячним оптимізмом, вірою у високе призначення людини на землі. Як талановитий письменник-новатор звертався до різних жанрів літератури:
дитячі оповідання («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»);
казки («Хо»);
оповідання для дорослих («П'ятизлотник», «Для загального добра», «Дорогою ціною», «Сміх», «Регзопа £гаіа», «В дорозі»);
новели («Лялечка», «Іпіегтпегго», «На камені», «Сон»);
етюди («Цвіт яблуні», «Невідомий»);
повісті («Раіа тог£апа», «Тіні забутих предків»);
- нариси («Хвала життю!» та ін.); цикл мініатюр «На острові».
Новела «Іпіегтехго» розпочинається присвятою («Присвячую кононівським полям») та переліком незвичайних дійових осіб (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе). Однак «Іпіегтехго» не драматич ний, а епічний твір.
Тема твору завжди криється у його назві. Слово іпіегтегго означає перепочинок, па уза. М. Коцюбинський вклав глибокий філософський смисл у назву своєї новели. Образом іпіегтегго новеліст вказував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органіч-
ний зв'язок, може, чимсь перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який зали шився вірним своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним твором.
«Тіні забутих предків» (1911)
Історія написання
У 1910 р., повертаючись з лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупи нився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатю-ка).
Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і об рядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.
Тема повісті: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єд ності людини і світу природи.
Ідея: гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного жит тя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.
Проблеми:
гармонія між людиною та світом природи;
життя і смерть, добро і зло;
сила кохання і неможливість існування без нього;
вплив мистецтва на людину;
роль праці в житті людей;
стосунки батьків і дітей;
язичництво і християнство.
Конфлікт твору (складний, багатоплановий):
між родами (Палійчуки - Гутенюки) - Іван - кохання - Марічка;
людини з дикою гірською природою (Іван - Чугайстир);
людини із власним «я» (роздвоєність Івана);
побутовий (Іван - Палагна);
людини з людським буттям (Іван - смерть).
Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульєтта». У них є чи мало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, - Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М. Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але цим аналогія обмежується. Головна колізія в обох творах - смерть героїв - різна. Якщо в Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то в М. Коцюбинського - інакше. Мотивом самогубства і Ромео, і Джульєтти є їхнє кохання. В «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу пере нести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково.
Імпресіонізм (від фран. враження) - художній напрям, заснований на принципі
безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
Новела - один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання,
але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю
розвитку сюжету, несподіваністю розв'язки; властивий глибокий психологізм
у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної
будови.
Теоретико-літературні поняття, передбачені програмою ЗНО (До блоку № 3 «Література кінця XVIII - початку XX ст.»)
Епос - один з трьох родів літератури (поряд з лірикою і драмою), у творах якого життє вий зміст розкривається у формі авторської розповіді про людей і події.
Епічний твір (від грец. розповідь, слово) - художній твір, у якому зміст розкривається у формі авторської розповіді про події зовнішнього світу, основним предметом художнього відтворення є соціальне буття людей у його найрізноманітніших виявах і причинно-наслід-кових зв'язках.
Новела - один з видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку сюжету, несподіваніс тю розв'язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови
Оповідання - невеликий епічний твір про одну чи кілька подій з життя персоналса, що відіграють важливу роль у його долі. Для оповідання характерні відсутність широкої мотивації подій, стислість або відсутність описів, представлення персонажів переважно у сформованому вигляді.
Повість - розповідний прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів.
Роман - великий і складний за будовою епічний прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонанав.
За змістом роман може бути:
соціальний;
соціально-побутовий;
історичний;
психологічний;
філософський;
сатиричний;
пригодницький;
біографічний;
фантастичний (науково-фантастичний і фентезі);
автобіографічний;
готичний;
химерний;
детективний. Жанрові різновиди роману:
роман виховання (присвячений проблемі формування особистості);
-- роман із ключем (персонажу відповідає конкретний прототип у житті);
роман-подорож (різновид пригодницького чи сенсаційного романів, сюжет яких побу дований на розповіді про подорож);
роман у новелах (не має цілісної композиції, складається з кількох автономних новел, об'єднаних спільною ідеєю або темою);
роман-епопея (розповідь про масштабні події всенародного значення, створення силь них характерів) (Панас Мирний, І. Білик «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»);
роман-хроніка;
роман у листах;
роман-ріка тощо.
Роман-балада - жанровий різновид роману, який містить ознаки балади (зокрема, домі нування мотиву кохання жінки з демонічним єством у чоловічій подобі тощо).
Комічне (від грец. смішний, веселий) - це естетична категорія, яка об'єднує в собі смішне в житті та способи його відображення в художній творчості; це життєва суперечність, що стає у мистецтві об'єктом емоційно й естетично забарвленої критики - осміяння.
(Суперечності, що породжують комізм, різноманітні: невідповідність потворного пре красному, мети - засобам, форми - змісту, дій - обставинам, внутрішньої порожнечі - при вабливій зовнішності і т.д.)
Основні форми комічного
Фарс - обмеження смішного лише зовнішніми діями, зовнішньою потворністю (будь-яка незграбність, смішні звички, недоліки у зовнішності, недоладні пригоди з людиною тощо)-
Дотеп - несподіване зближення двох явищ, що належать до різних сфер, які схожі тіль ки якою-небудь рисою, що випадає зі звичайної серйозної уваги. Основні типи комічного
Гумор (від лат. питог - волога, рідина, тобто смішне до сліз) - вид комічного, коли про серйозне говориться із посмішкою, коли доброзичливому осміянню піддаються вади в характері, поведінці, зовнішньому вигляді людей, беззлобно-добродушне, жартівливе зоб раження смішних явищ. (Наприклад, Г. Квітка-Основ'яненко «Сватання на Гончарівці», І. Карпенко-Карий «Мартин Боруля»).
Сатира (від лат. заііга - суміш, усяка всячина) - спосіб художнього відображення явищ дійсності, який знаходить вияв у різкому висміюванні негативного в суспільному житті й людських характерах; непримиренне, гнівне осміяння всього потворного. (Наприклад, І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім'я», Г. Квітка-Основ'яненко «Конотопська відьма»)
Гротеск - вищий ступінь комічного, художній прийом у мистецтві, заснований на на рочито карикатурному спотворенні, порушенні форм і розмірів предметів, перебільшенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різких контрастів, сполученні реального з фантастичним, трагічного чи страшного з комічним, смішним.
Найпоширеніші види гумору і сатири:
жарт - доброзичливий сміх;
іронія - приховане глузування;
сарказм - гнівне, дошкульне висміювання чогось. Основні засоби створення комічних ситуацій та образів:
бурлеск;
травестія;
пародіювання - висміювання або дискредитування когось через наслідування;
гротеск (від франц. §гоІещие - чудернацький, комічний) - переважно сатиричний засіб зображення явищ дійсності, поданих у комічному, навмисне перебільшеному чи зменшеному вигляді;
каламбур (від франц. соїетЬоиг ~ гра слів) - дуже стислий твір, побудований на коміч ному використанні багатозначності якогось слова чи вислову або звукової подібності слів;
- шарж - зображення кого-небудь у навмисне спотвореному чи смішному вигляді. Трагічне - зображення у художньому творі нещастя, страждання, безвихідного станови ща або загибелі людини.
Давня Греція
Причина трагічного - втручання фатуму сі долі людей, які не могли цьому протистоя ти.
Епоха Відродження
Причина трагічного - невідповідність, суперечність між прагненнями героя і несприят ливими суспільними обставинами.
Класицизм
Трагічне як наслідок конфлікту між почуттями героя та його обов'язками перед держа вою, народом. Реалізм
Причина трагічного - несприятливі суспільні умови, реакційність громади тощо. Романтизм, модернізм
Причина трагічного - невміння людини згармонізувати різні грані своєї душі, рівні бут тя.
Героїчне - найвище піднесення людського духу, відданість загальнолюдським ідеалам добра і справедливості, що виявляється у саможертовній боротьбі за їхню перемогу.
Драма - один з основних родів художньої літератури, який відрізняється від епосу й лірики тим, що явища життя й характери героїв розкриває не через авторську розповідь про них, а через вчинки й розмови дійових осіб (діалоги, монологи), і призначений для сценічного втілення.
Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, комедія, трагедія, водевіль, мелодрама, трагікомедія).
Драма як жанр - п'єса соціального або побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої - переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.
Найхарактерніші жанри драми
Трагедія - драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт, незвичайний герой потрапляє у безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації силами і часто гине (І. Кар пенко-Карий «Сава Чалий»).
Комедія - драматичний твір, у якому сатиричними й гумористичними засобами відобра-жаеться смішне в житті, висміюються потворні суспільні й побутові явища, негативні риси людей (М. Кропивницький «Пошились у дурні»).
Власне драма - драматичний твір, в основу якого покладено гострий життєвий конф лікт, напружену боротьбу й складні переживання персонажів, але розв'язка не має тра гічного характеру, відсутня свідома настанова на комічне (Т. Шевченко «Назар Стодоля», І. Франко «Украдене щастя»).
Жанрові різновиди драматичних творів
Мелодрама - повчально-моралізаторський, підкреслено емоційний драматичний твір з гострою фабулою, в якому персонажі різко поділяються на добрих і лихих; незвичайна доля позитивних персонажів, виняткові почуття і страждання викликають розчулення, щаслива кінцівка - почуття радості (М. Кропивницький «Дай серцю волю...»).
Водевіль - невелика, часто одноактна весела п'єса, в основу якої покладено анекдотичну подію і в якій розмови героїв чергуються з жартівливими піснями, танцями; характерні проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, гострота реплік.
Трагікомедія - драматичний твір, у якому поєднані риси трагедії і комедії (І. Карпенко-Карий «Мартин Боруля»).
Містерія - масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд.
Драма-феєрія - драматичний твір з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка «Лісова пісня»).
Особливості композиції драматичних творів
Основу драматичних творів становлять монологи, діалоги, полілоги (тобто репліки) пер сонажів і авторські ремарки.
Репліка - кожне окреме висловлювання персонажа п'єси.
Ремарка - авторське пояснення для режисера й акторів, у якому описано обстановку на сцені, зовнішність героїв, їхні дії, жести, інтонації тощо.
Особливості п'єси:
Дії
яви (сцени, картини)
портрети, пейзажі, авторські відступи, інтер'єри, екстер'єри відсутні або винесені в ремарки;
розміщення розв'язки ближче до кінця драми.
Конфлікт - зіткнення протилежних інтересів і поглядів, характерів та обставин, яке покладено в основу дії: конфлікт може відбуватися між особою та суспільством, між персо-нажами, у свідомості героя; може бути явним чи прихованим, зовнішнім чи внутрішнім.
Прототип (прообраз) - реально існуюча конкретна особа, життя, характер, діяльність якої покладені письменником в основу створеного ним художнього образу.
Художня типізація - художнє узагальнення певних життєвих явищ у конкретних, ін дивідуальних образах і картинах. Відбираючи істотне, суттєве, властиве багатьом людям і явищам, письменник за допомогою образної уяви і художнього вимислу втілює це типове в індивідуальному образі.
Тип - це яскравий художній образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним, не повторним.
БЛОК № 4 ЛІТЕРАТУРА XX СТ.
4.1. Павло Тичина
Біографічна скринька
• Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. у с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицького району Чернігівської області) у багатодіт ній сім'ї сільського дяка.
Павло з дитинства виявив хист до музики, малював, віршував.
1900 - 1907 рр. - навчався в Чернігівському духовному училищі.
У 1906 - 1910 рр. - перші поетичні спроби як наслідування народних пісень та творів Шевченка.
1907 - 1913 рр. - навчання в Чернігівській духовній семінарії.
1912 р. - з'явилися перші друковані твори.
Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада».
1913 — 1914 рр. - працює в редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття - у Чернігівському статистичному бюро.
1916 - 1917 рр. - Тичина - помічник хормейстера в українському театрі М. Садовсь-кого.
1918 р. - вихід збірки «Сонячні кларнети».
1920 р. - подорож з капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Киє ва до Одеси.
1920 р. - організовує хор.
1923 - 1934 рр. - співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків).
Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт».
У 1926 р. брав активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту».
3 1929 р. - дійсний член Академії наук Української РСР.
У 1936 - 1939 рр. і в 1940 - 1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР.
3 1947 р. - член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології.
1943 - 1948 рр. - міністр освіти УРСР.
З 1953 до 1959 р. - голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради національнос тей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.
Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка (1962).
1967 р. отримав звання Герой Соціалістичної Праці.
• 16 вересня 1967 р. в Києві П.Г.Тичина помер. Похований на Байковому кладовищі. Творча спадщина
М. Рильський, характеризуючи індивідуальну неповторність поезії П. Тичини, дуже вда ло назвав її музичною рікою. Він мав на увазі насамперед те, що творчість одного з найкра щих поетів минулого століття не просто напрочуд музична, але й передає одвічний косміч ний світлоритм, переливається і плине, як музична ріка.
З 1907 р. Тичина-семінарист починає цікавитися творами сучасників - М. Коцюбинсь кого, М. Вороного, О. Олеся, В. Самійленка. Художник М. Жук приводить допитливого юнака в дім М. Коцюбинського. Усе це стимулювало хлопця до поетичної творчості.
У 1916 р. під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки розпочав писати драматичну по ему «Дзвінкоблакитне».
1917 р. - відродження українського національного життя, сподівання мільйонів на відновлення власної державності вносять зміни в життя і творчість поета: він пише поему «Золотий гомін», наснажену пафосом визволення народу.
1918 р. - виходить збірка поезій «Сонячні кларнети» і тетраптих «Скорбна мати», який є свідченням братовбивчої трагедії (присвячений пам'яті матері поета, якої не стало 1915 р., цикл водночас набув широкого символічного звучання).
1920 р. - одна за одною виходять ще дві збірки поезій - «Замість сонетів і октав» та «Плуг», які стали подією в літературному житті. У цей самий час П. Тичина почав працювати й над поемою-симфонією «Сковорода», яку так і не встиг завершити, хоча писав її до останніх своїх днів.
1924 р. - працюючи вже в редакції харківського журналу «Червоний шлях», видає збірку «Вітер з України».
1931 р. - переломний момент творчості Тичини - вихід збірки «Чернігів», що засвід чила перехід поета в число «офіціозних» авторів.
Посилення тиску тоталітарного режиму сковує, калічить талант поета. Про це свідчать вкрай заідеологізовані, вимучені вірші, що входили до збірок «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941).
У 1942 р. побачила світ поема «Похорон друга», яка з'явилася у період смертельної боротьби проти фашизму. Поема наснажена високим гуманістичним пафосом, у ній на повний голос звучить мотив унікальної цінності життя кожної людини і водночас звучить гімн безсмертю народу.
1943 р. - публіцистичні твори: «Творча сила народу», «Геть брудні руки від Украї ни ».
«Ви знаєте, як липа шелестить...»
Це поезія-мініатюра, яка складається з двох 6-рядкових строф.
У творі паралельно (настроєво суголосно) зображуються два світи - світ природи і світ людини (прийом паралелізму).
Починаючи від першого питального речення, поет намагається уявно поєднати людину й природу. Вдало застосовані художньо-виражальні засоби (епітети «місячні весняні ночі», «старі гаї»; метафори «сплять гаї» та ін.), майстерне створення словесно-музичних асоціа цій роблять поезію стрункою й елегантною.
Перед нами картина-елегія.
Елегія - вірш, у якому виражені настрої суму, журби, задуми, меланхолії. Паралелізм - паралельне зображення двох і більше явищ із різних сфер життя (порівняння у формі зіставлення; на відміну від порівняння у паралелізмі зображувані картини пов'язуються між собою не тільки синтаксично, ,але й логічно.
У 1918 р. в барвах музики тріумфально залунали «Сонячні кларнети». До читача при йшла «воістину сонячна книга», яка незвичайним світлом влилася в душі людей, сп'янила красою українського слова, яке «з такою не чуваною досі музичністю грало, співало, брині ло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої книги».
Сама назва насичена глибоким емоційним змістом, зумовлена не тільки тим, що поет грав на кларнеті і любив цей інструмент. Кларнет - інструмент, який тембрами нагадує звучання людського голосу і має великі виражальні можливості. Отже, можна уявити, що збірка - це звучання людського голосу душі, що розкриває величезний внутрішній світ, зігріта й осяяна промінцями сонця, що надає усьому живому ритмічного руху. Це проміння ніби зв'язує сонце із землею та іншими планетами. Дійсно, збірка розкривала різнобарвну гармонію космічного оркестру і ніби промовляла: «Ти - людина, наділена здатністю спри ймати красу і народжена жити в красі». Тичина був часткою цього хаотичного Всесвіту, рухав емоціями.
У збірку «Сонячні кларнети» Тичина вмістив 44 найкращі тзори, поєднані змістом і сти лем, але різні в ритмічному плані (37 розмірів).
«Арфами, арфами...»
Поезія зі збірки «Сонячні кларнети», з'явилася під впливом вірша Миколи Вороного «Блакитна панна».
Твір пройнятий весняною, урочистою, сонячною мелодією. Складається з 4-х строф. Поезія наснажена оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Специфічна ритмічна будова, яскрава метафоричність, насиченість асонансами й алітера-ціями роблять твір самобутнім.
4.2. Володимир Сосюра
М. Стельмах назвав його «глибинно-бентежним березнем», «замріяно прозорим верес нем» української новітньої поезії. Біографічна скринька
Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве на Донеччині.
Сім'я переїздить до с. Третя Рота (розповідь про рідний край в автобіографічному ро мані «Третя Рота»).
1917 р. - друкує свої поезії в газеті «Голос рабочего», журналі «Вільна думка».
1918 р. - В. Сосюра у рядах повстанців, які піднялися за відновлення УНР, потім - у Червоній армії.
1919 р. - поранений.
1921 р. - збірка «Поезії».
1922 р. - поема «Червона зима», у якій осмислюється історія людини на тлі глобаль них соціальних зрушень. Пафос боротьби, самозречення в ім'я загального щастя - до мінанта твору.
Поезія В. Сосюри 20-х років продовжує українську традицію романсово-сентимен тальної лірики із її заглибленням у внутрішній світ особистості. Збірки: «1871 рік» (1923), «Залізниця» (1924), «Сьогодні» (1925), «Юнь» (1927), «Коли зацвітуть ака ції» (1928), «Серце» (1931) та ін.; ліро-епічні поеми «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар» (1924).
Вплив сталінщини негативно позначився на творчості поета: у творах має місце штуч на декларативність, фальшивий пафос, переспівування колишніх мотивів - збірка «Червоні троянди» (1932), «Люблю» (1939).
■ 1936 р. - В. Сосюру приймають до Спілки радянських письменників.
1937 р. - збірка «Нові поезії».
1940 р. - роман у віршах «Червоногвардієць» (увібрано автобіографічну основу поето вої творчості).
1941 р. - евакуація до Башкирії.
1942 р. - працює в Українському радіокомітеті в Москві.
• 1943 р. - входить до складу фронтової газети «За честь Батьківщини». Творчість воєнних років
• збірки «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Мій син» (1944), поезія «Любіть Україну» (1944).
Післявоєнна творчість
«Щоб сади шуміли» (1947), поеми «Вітчизна» (1949), «Україна» (1951), книги віршів «Солов'їні далі» (1957), «Ластівки на сонці» (1960), поема «Розстріляне безсмертя» (1960), збірки «Близька далина» (1960), «Поезія не спить» (1961), «Осінні мелодії» (1964) та «Весни дихання» (1964).
8 січня 1965 р. В.М. Сосюра помер.
Творча спадщина: близько 60-ти поетичних збірок, десятки поем, автобіографічна про за.
Провідні теми творчості В. Сосюри:
тема України;
драматична історія українського народу»
трагічна сучасність;
праця людей на рідній землі; духовність українського народу;
кохання;
любов до рідної мови, боротьба за її збереження;
соціально-філософська тематика;
любов до природи тощо.
Коротка характеристика творчості В. Сосюри Рання лірика сповнена романтичною чутливістю.
- Після подій 1917 р. у поезіях зазвучали соціальні мотиви, мотиви національної злаго ди (поезія «Чи вже не пора», «І пішов я тоді до Петлюри...»).
У 20-ті роки цікавився славним минулим України, захоплювався подвигами запорозь ких козаків.
Як свідок політичних процесів, Сосюра вимушений пристосовуватися; відбувається «переоцінка цінностей», поет активно підтримує комуністичні ідеали.
Поет працював у стані «двоїстості»: з одного боку - щирі патріотичні почуття, гіркий біль за колоніальне становище українського народу, з другого - вимушена віра у фаль шиві ідеали (поезія «Два Володьки» із збірки «Серце»).
Поезія 20-х років продовжує українську традицію романсово-сентиментальної лірики із її заглибленням у внутрішній світ особистості.
- Одне з головних місць у творчості цього періоду займала інтимна лірика:
«Так ніхто не кохав...» - втілення мрії про духовно окрилену особистість, утвердження права людини на свої глибокі почуття;
«Катрусі на спомин» - почуття кохання асоціюється з музикою Гріга, Шопена.
У творах 30-х років Сосюра замислювався над причинами трагедії 1919 - 1920 рр., національними катастрофами. У цей період творчості переважає тема України, її дра матичної історії і трагічної сучасності. (Пройнята великим патріотичним пафосом по ема «Мазепа», у якій автор дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи і спростовує великодержавницькі версії «зрадництва» гетьмана).
- Наприкінці 30-х Сосюра заглиблюється в океан народної пісні й думи.
Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки» (1940) спов нені мотивів любові до жінки, природи, Вітчизни, життя.
Лірика воєнних років пройнята мотивами віри в перемогу, житейське щастя після війни, але й неретушованого показу біди.
Післявоєнна лірика сповнена трудовим і духовним ритмом відбудови (збірка «Щоб сади шуміли» (1947).
З появою книги «Солов'їні далі» (1957) починається останній світлий період творчості поета, у якому звучать теми: праця на рідній землі, зачарованість світом, мелодії «осіннього» незгаслого кохання та ін.
«Так ніхто не кохав..»
Поезія написана в 1922 р. Належить до інтимної лірики.
Володимир Сосюра - один з найніжніших і найщиріших співців кохання, яке набуває в нього космічних розмірів.
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання. Ліричний герой Сосюри вважає, ще тільки він може так на повну силу віддатися гаря чим почуттям, прагне переконати, що лише через «тисячі літ приходить подібне кохання» (використана гіпербола).
Закоханий юнак ладен зірвати для коханої «Оріон золотий».
Поет втілює мрію про духовно розкрилену особистість, утвердження права людини на своє почуття.
«Любіть Україну»
Поезія написана у 1944 р. - році остаточного визволення України від німецько-фашист ських загарбників. Твір є великим проявом безмежної любові поета до рідної Батьківщини і її культури.
Імпульсом для написання поезії стали факти цинічного, брутального ставлення компар тійних чиновників, шовіністів до української культури. У центрі - образ «вишневої» Ук раїни, компонентами якого є все те, що оточує людину з дитинства, дає натхнення, формує самобутню національну ментальність (краса природи, звитяжна історія, волелюбний народ з багатою культурою і солов'їною мовою). Україна - усюди: «у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі», в «солов'їній мові», «у пісні у кожній, у думі», «в дитячій усмішці, в дівочих очах».
В. Сосюра, намагаючись осмислити саме поняття «любов до Батьківщини», підкреслює, що воно підносить самоповагу людини.
Поезія має форму послання. Автор звертається до молоді, тому що майбутнє держави саме в її руках.
Анафора «Любіть Україну» робить твір щирим, композиційно завершеним. Головна ідея поезії - любіть, оберігайте, возвеличуйте рідну Батьківщину.
Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її, вічно живу і нову, І мову її солов'їну.
За цей твір Сосюрі довелося пізніше витримати вал брутальних наскоків з боку крем лівської верхівки.
Анафора (від грец. виношення нагору, повторення) - єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій.
Градація - стилістична фігура, що виражається в поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення чи пониження їхньої емоційно-смислової значимості.
4.3. Юрій Яновський
Біографічна скринька. Творча спадщина
Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 р. в с. Майєровому на Єлисавет-градщині в заможній селянській родині.
3 6 років - навчання в Нечаївській парафіяльній школі.
3 1911 р. - навчання в Єлисаветградському реальному училищі.
3 10 років починає писати поезії російською мовою.
1 травня 1922 р. - вперше надруковано вірш російською мовою «Море» у газеті «Про летарська правда» (псевдонім автора - Георгій Ней).
1922 р. - вступ до Київського політехнічного інституту на електромеханічний факуль тет; відвідує літературний гурток.
Лютий 1924 р. - у газеті «Більшовик» надруковано вірш українською мовою «Дзвін».
1925 р. - вихід першої збірки оповідань «Мамутові бивні». Ю. Яновський - редактор ВУФКУ.
1927 р. - повість «Байгород», збірка оповідань «Кров землі».
1928 р. - видано роман «Майстер корабля».
1928 р. - вихід єдиної поетичної збірки «Прекрасна Ут».
1930 р. - цикл нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря».
1926 -1929 рр. - робота над романом «Чотири шаблі».
1935 р. - завершив роботу над романом у новелах «Вершники».
1937 р. - п'єса «Дума про Британку».
1940 р. - збірка оповідань «Короткі історії».
1942 р. - драма «Син династії».
1944 р. - збірка оповідань «Земля батьків».
1947 р. - роман «Жива вода» (після обговорення на пленумі Спілки письменників України заборонили).
1948 р. - збірка «Київські оповідання».
1954 р. - «Нова книга».
1954 р. - п'єса «Дочка прокурора».
25 лютого 1954 р. - помер, похований на Байковому кладовищі.
«Вершники» (1935)
Жанр: роман у новелах.
Новели: «Подвійне коло», «Шаланда в морі», «Лист у вічність», «Дитинство», «Чубенко - командир полку», «Батальйон Шведа» та ін. Особливості роману:
роман скомпонований із самостійних розділів - восьми новел;
відсутність хронологічної послідовності у розгортанні подій;
використання кінематографічного прийому «напливу», поетичних рефренів, ліричних відступів;
має ознаки героїчної пісні, думи, новели («Вершники» - новаторське продовження традицій народних дум);
виняткових героїв автор показує у виняткових обставинах;
поєднання новел головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови;
головний мотив - розпад людського роду, що почався з революцією;
відтворені ситуації драматизму (братовбивча війна, порушення принципу «Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду») тощо.
Особливості новели «Подвійне коло»:
новела має типові риси драматичного твору: єдність місця, часу, дії (усі події відбува ються протягом одного дня у степу під Компаніївкою);
фрагменти громадянської війни підкреслені тим, що по різні боки барикад стоять рід ні брати (Оверко Половець - петлюрівець, Андрій - денікінець, Опанас, Сашко - мах новці, Іван - більшовик);
умовна присутність батьків (на передньому плані - битви братів, на задньому - те, що про це думають батьки);
велика увага приділена погоді, яка реагує на злочини (автор натякає: Бог гнівається за кровопролиття, порушення моральних законів);
автор не зосереджує уваги на ході баталій: Яновського цікавить результат битви і сло весна дуель між братами тощо.
Роман у новелах - складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи; складається з окремих новел, об'єднаних спільним задумом.
4.4. Літературний процес 1900 — 30 років XX ст.
Літературну дискусію 1925 — 1928 рр. розпочав Михайло Яловий, підтримав - Микола Хвильовий.
Основне дискусійне питання - якими мають бути українська література й український письменник?
Публіцистичні твори М. Хвильового:
1925 р. - «Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"», «Про Коперника з Фрауенбургу, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві». У розпалі дискусії з'являються цикли памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?»
| Апологет - захисник чого-небудь.
М. Хвильовий висунув концепцію повноцінної національної літератури. Погляди письменника:
- українська література повинна мати індивідуальний шлях розвитку, не копіювати досягнення інших літератур;
- письменник має бути обдарованим від природи; ================= 74 ________
- осуд масовизму й вульгаризації в літературі; проникнення ідеями «романтики вітаїзму»(життєлюбства):
- протест проти диригентської палички Москви. Літературні угруповання, що виникли в цей період:
«Плуг», «Гарт», «Авангард», «Нова генерація», «Неокласики», МАРС, ВАПЛІТЕ (Віль на академія пролетарської літератури), «Політфронт», ВУСПП (Всеукраїнська спілка про летарських письменників), «Молодняк», АСПИС (Асоціація письменників) та ін.
23 квітня 1932 р. - Рішення ЦК компартії більшовиків про ліквідацію всіх асоціацій, спілок, об'єднань письменників.
4.5. Микола Хвильовий
Миколу Хвильового називають «основоположником української прози XX ст.». Біографічна скринька
Микола Григорович Фітільов (Хвильовий) народився 13 грудня 1893 р. у с. Тростя-нець на Харківщині (нині Сумська область).
1904 р. - батько залишив дружину і п'ятьох дітей, мати вчителювала по селах.
Микола навчався в Богодухівській гімназії, яку кинув, не одержавши атестата (пізні ше довелося складати екзамени екстерном).
Роки блукань: працює в економії, на заводах, вантажником у порту.
Миколу Фітільова мобілізовано в царську армію.
1917 р. - госпіталь у Кишиневі, повернення додому.
М. Фітільов - організатор повстанського загону, вступає до КП(б)У.
1921 р. - демобілізація, поселення в Харкові, де активно друкується, здійснює велику організаційну роботу, очолюючи ВАПЛІТЕ.
Події 1932 - 1933 рр. (голод, репресії проти інтелігенції, арешт Михайла Ялового) призвели до трагічного фіналу: 13 травня 1933 р. М. Хвильовий застрелився, кинув ши виклик подіям розстрілу цілої генерації.
Творча спадщина
Перші збірки оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924).
Центральні твори: новели «Синій листопад», «Арабески», «Дорога й ластівка», «Кіт у чоботях», «Содонський Яр», «Легенда», «Я (Романтика)» та ін. 1924 р. - повість «Санаторійна зона», 1926 р. - роман «Вальдшнепи», 1927 р. - опові дання «Мати», 1928 р. - «Сентиментальна історія», 1929 р. - повість «Іван Іванович» та ін.
У новелі «Я (Романтика)» (надрукована в 1924 р.) постає проблема гуманності й фанатич ної відданості революції, розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові й безза стережним служінням абстрактній ідеї, розвінчується романтика більшовицької революції. Твір торкається теми роздвоєності людської особистості («Я - чекіст, але і людина»). Інсургенти - повстанці.
Версальці (образно) (запозичено з часів Паризької комуни) - усі, хто проти комунарів (у роки революції часто вживався як символ подоланої монархії). Вакханалія - гучне дійство, бенкетування.
Найважливіші стильові ознаки новели М. Хвильового:
розповідь від першої особи;
драматизм;
внутрішні монологи героя;
відсутність безпосередньої авторської оцінки; лаконізм;
виразні художні деталі;
глибокий психологізм;
відмова від традиційного описового реалізму;
часові зміщення;
символічність образів, деталей (наприклад, безіменність персонажів (символ, деталь): революційна дійсність нівелює людську індивідуальність; годинник - пересторога Бога, що життя - короткотривале);
історичні алюзії, асоціації з метою поставити революцію у контекст визначних подій світової історії.
Ідея твору: вимріяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним «я», ціною злочину його не побудувати.
4.6. Остап Вишня
Остап Вишня - український сатирик та гуморист. Увів в літературу жанр «усмішка». «Мені нове життя усміхається. І я йому усміхаюсь! Через те й усмішка!»(Остап Вишня) Біографічна скринька. Творча спадщина
Павло Михайлович Губенко народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь на Полтавщині.
2 листопада 1919 р. у газеті «Народна воля» П. Губенко опублікував перший сатирич ний твір «Демократичні реформи Денікіна...» під псевдонімом Павло Грунський.
1921 р. - у газеті «Селянська правда» надрукована гумореска «Чудака, їй-богу!» (упер ше скористався псевдонімом Остап Вишня).
Друкував усмішки, антирелігійні гуморески, літературно-мистецькі нариси та рецен зії, фейлетони на шпальтах газет «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда».
У 20 - 30-х роках XX ст. виходять збірки Остапа Вишні:
«Діли небесні» (1923);
«Кому веселе, а й кому сумне» (1924);
«Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924);
«Вишневі усмішки кримські»(1925);
«Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926);
«Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927);
«Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930);
1928 р. - вийшло зібрання усмішок у 4-х томах.
1933 р. - був безпідставно звинувачений у контрреволюційній діяльності та заарешто ваний;
Грудень 1943 р. - звільнений з-під арешту, повертається до творчої роботи.
Побачили світ твори Остапа Вишні:
«Зенітка» (1947);
«Весна-красна» (1949);
«А народ воювати не хоче» (1953);
«Нещасне кохання» (1956) та ін.
28 вересня 1956 р. помер. Особливості творчого стилю Остапа Вишні:
тематика творів пов'язана із злободенними проблемами того часу:
українське село у віковічних злиднях;
доля інших народів (наприклад, кримських татар);
розвиток української культури (література і театр);
потяг неосвічених людей до нового життя;
партійна ідеологія («Сміх крізь сльози»);
проблеми розвитку національної мови;
відродження національної гідності українського народу;
природа як джерело краси і натхнення тощо;
створення образу людини з народу, авторового спільника, однодумця;
багатство відтінків;
соковитий народний гумор;
дотепність;
правдиво змальовані характери персонажів;
один з основних засобів характеристики персонажів - колоритні діалоги;
застосування прийому зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексич них «шарів» і стилів - побутового і політичного, літературного і ділового, високою й буденного;
використання пейзажів.
Фейлетон (від франц. лист, аркуш) - нєеєликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного змісту, який характеризують сатиричність, динамізм викладу, невимушена композиція, пародійність, застосування позалітературних жанрів тощо.
Гумореска (від лат. волога) - невеликий віршовий, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, що відрізняється від сатири легкою, жартівливою тональністю. У гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої критики в дотепній, парадоксальній, іронічній, гротескній, пародійній формі.
Усмішка - різновид гуморески, синтез гумористичного оповідання, анекдоту і фейлетону, характеризується лаконізмом, дотепністю, обов'язковою присутністю автора, поєднанням побутових замальовок, жанрових сценок з частими авторськими відступами.
Автобіографічне оповідання - опис власного життєвого шляху (наближений до мемуарів).
«Мисливські усмішки»
(«Відкриття охоти», «Заєць», «Сом», «Вальдшнеп», «Перепілка», «Дикий кабан, або вепр», «Як варити і їсти суп із дикої качки» та ін.) Особливе місце у творчості Остапа Виш ні посідає тема любові до рідної природи, змалювання її краси.
М. Рильський: «Остап Вишня - справжній мисливець, і при тому поет полювання».
Особливість таланту письменника, що розкрилася в оповіданнях, усмішках, фейлетонах циклу «Мисливські усмішки», полягає в умінні поєднати гострий сарказм і м'який ліризм з глибоким ліризмом, поетичністю в осягненні світу, ніжністю у ставленні до природи, го строму сарказмі та м'якому гуморі.
Художні компоненти « Мисливських усмішок»:
дотеп;
анекдот;
пейзаж, що виконує важливу композиційну або ідейно-смислову функцію;
портрет;
пісня;
авторський ліричний відступ;
порівняння;
епітети;
персоніфікація;
гіпербола.
Головним персонажем «Мисливських усмішок» є мисливець чи рибалка, який з почут-
тям гумору розповідає цікаві бувальщини. Як правило, в основі «невигаданих» історій
леяшть такий улюблений засіб народної творчості, як художнє перебільшення. Герої усмі-
шок, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим під час полювання для них
було помилуватися світанковими ранками, тихими вечорами -над озерами. Автор постає в
«Мисливських усмішках» як поет рідної природи - великий гуманіст, який змалював ко-
лоритних мисливців і рибалок, безмежно закоханих у рідні озера і ліси, річки і гаї.
'■ : 77 =========^
4.7. Микола Куліш
Микола Гурович Куліш - драматург із світовою славою. Для українського театру він створив цілісну трагедійну форму, увів новітні жанри гумору і сатири, збагатив арсенал зображально-виражальних засобів. У його творах - увесь спектр людських взаємин, позна чений гуманістичним пафосом, намаганням говорити про загальнолюдські питання.
Наскрізний конфлікт драматургії М. Куліша - людина і час, складні колізії епохи. Ува га драматурга зосереджена на трагічності чи трагікомічності існування штучно створеної радянської людини. М. Куліш переконаний: немає на світі таких ідей, які б дорівнялися вартості людського життя.
Біографічна скринька. Творча спадщина
6 грудня 1892 р. - народився в с. Чаплинка на Херсонщині в селянській родині.
1909 р. - закінчив чотирикласну школу, вступив до 5 класу приватної гімназії.
1914 р. - вступив до Новоросійського (Одеського) університету на історико-філологіч-ний факультет.
У роки Першої світової війни - школа прапорщиків, фронт, поранення, служба у шта бі.
1917 р. - перейшов у революційний табір, працював у полковому комітеті.
Після громадянської війни М. Куліш працює на ниві освіти.
1924 р. - п'єса «97» (розпочав в Олешках, завершив в Одесі) має реальну основу - го лод 20-х років в Україні.
Переїзд до Харкова.
Сатирична комедія «Отак загинув Гуска» (висміюється переродження деяких револю ціонерів, намагання побудувати соціалізм «командним методом»).
1926 р. - комедія «Хулій Хурина» (висвітлює негативізм чиношанування, хабарниц тва, бюрократії).
1926 р. - комедія «Зона» (перероблено під назвою «Закут» у 1929 р.) (показана мо ральна деградація комуніста, автор передбачив загибель свою і своїх однодумців).
Січень 1927 р. - був обраний президентом В АПЛІТЕ.
1927 р. - поява комедії «Народний Малахій».
1929 р. - комедія «Мина Мазайло» (проблема - міщанство й українізація).
Драма «Патетична соната» (про болісний пошук Україною своєї долі на роздоріжжях історії).
1932 р. - «Вічний бунт».
1933 р. - драми «Прощай, село», «Маклена Граса».
Між 27 жовтня і 4 листопада 1937 р. - розстріляний в Карелії.
«Мина Мазайло»
1929 р. видана окремою книжкою.
Тема (проблема): міщанство й українізація.
Жанр: М. Куліш визначив як сатиричну комедію, але у творі має місце трагічність ста новлення української мови й зацькованого народу, тому - трагікомедія.
Основні персонажі: Мина Мазайло, Мокій, дядько Тарас, Матрона Розторгуєва (тьотя Мотя), Рина, Уля Розсоха та ін.
Конфлікт: політичний. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас та ін.
Особливості сюжету
В основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службо вець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив поміняти своє прізвище (у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок) на престижніше російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми.
Ідея: засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища наприкінці 20-х років XX ст., висміює носіїв великодержавного шовінізму.
Особливості п'єси «Мина Мазайло»:
драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і російських пріз вищ;
немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас, половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій - не патріот, українська мова цікавить його більше з наукової точки зору);
у творі містяться досить прозорі натяки на облудність насильницької радянської ук раїнізації;
фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, оскільки в той час більшови ки підтримували перевертнів та ін.
4.8. Олександр Довженко
Олександр Петрович Довженко - відомий український письменник, кіносценарист і ре жисер світового масштабу. Біографічна скринька
10 вересня 1894 р. - у В'юнищі на околиці с. Сосниці на Чернігівщині в селянській родині народився Олександр Петрович Довженко.
3 1903 р. - навчання в Сосницькій парафіяльній школі.
■ 1911 - 1914 рр. - навчання в Глухівському вчительському інституті.
О. Довженко - викладач майже всіх предметів в училищах Житомира, Києва.
1917 р. - вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет.
1920 р. - разом з В. Елланом-Блакитним приєднався до КП(б)У; працює лектором при штабі Червоної дивізії; у Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній бо ротьбі проти білополяків; у Києві працює секретарем Українського державного театру ім. Т. Шевченка.
1921 - 1923 рр. - дипломатична робота за кордоном.
1923 р. - повертається в Україну, до Харкова; працює художником-ілюстратором, друкує політичні карикатури в газеті «Вісті ВУЦВК» під псевдонімом Сашко; стає одним із засновників ВАПЛІТЕ.
3 1926 р. - робота на Одеській кінофабриці.
За власними сценаріями створив перші фільми: «Вася-реформатор» (1926), «Ягідки кохання» (1926).
1927 р. - «Сумка дипкур'єра» (виступив як актор в образі кочегара).
1928 р. - «Звенигора».
1929 р. - «Арсенал» (на Київській кіностудії).
1930 р. - «Земля» (фільм визнано кращим на Міжнародній виставці в Брюсселі 1958 р. У 1952 р. О. Довлсенко записав «Землю» як самобутній прозовий твір.
1932 р. - перший звуковий фільм «Іван» (на тему індустріалізації).
1935 р. - «Аероград» (порушено проблему збереження недоторканності кордонів СРСР).
1939 р. - «Щорс» (про червоноармійського комдива, який мужньо загинув у боях з армією УНР).
На початку Другої світової війни разом з Київською кіностудією їде до Уфи, потім до Ашгабада.
Довженко йде добровольцем на фронт; реалізовує себе як письменник: пише публіцис тичні статті, оповідання «На колючому дроті», «Мати», «Воля до лшття», «Ніч перед боєм», «Тризна», «Федорченко», «Перемога», п'єсу «Потомки запорожців», починає вести «Щоденник», працювати над кіноповістю «Зачарована Десна»; знімає докумен тальні фільми «Визволення» (1941), «Битва за нашу Радянську Україну»(1943), «Пе ремога на Правобережжі» (1945).
1943 р. - кіноповість «Україна в огні» (заборонена Й. Сталіним).
1944 - 1945 рр. - «Повість полум'яних літ».
Заборона повертатися в Україну - живе в Москві, працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає на режисерських курсах.
1948 р. - «Мічурін» (1949 р. - удостоєно Державної премії).
1954 - 1955 рр. - кіноповість «Зачарована Десна», закінчив сценарій «Поема про море».
• 25 листопада 1956 р. - помер О. П. Довженко, похований у Москві. Творча спадщина
«Земля» - розповідь про глибокі й складні процеси в українському селі (колективізація, поява трактора, розорювання меж тощо). О. Довженко зафіксував ілюзії щодо соціалістич ної перебудови життя в українському селі, показав фанатизм «класової» боротьби на селі (через образи Опанаса Трубенка, його сина - сількора і тракториста - Василя, діда Семена Трубенка, його давнього товариша Григорія, куркульського сина Хоми і його батька Архи-па Білоконя), підняв проблеми життя і смерті, молодості і старості, доброти й егоїзму, руху і законсервованості); звеличує народ, людину-трудівника, героїку і красу.
Епізоди, що розкривають перемогу життя над смертю:
танок Василя, що обірвався кулею;
яблука, які падають довкола діда Семена, що зібрався вмирати;
похорон Василя із сонячним дощем;
похорон Василя (один кадр), мати народжує дитину (другий кадр);
«Зачарована Десна» (надруковано у 1956 р., вийшов окремою книгою - 1957 р.) - авто біографічний твір, спогади письменника про своє дитинство, перші кроки пізнання життя, що переростає в авторські роздуми - про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України, і разом з тим - багатство їхніх душ, мо ральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів тощо. Кіноповість - це гімн землі і людям.
Проблеми, підняті у творі:
формування народу взагалі; природа і людина;
виховання працею.
Ідея: заклик любити, шанувати все те, що робить людину духовно багатою, щасливою, не забувати своїх коренів, щоб стати гідним сином своєї землі.
Кіноповість народилася з письменницьких спогадів, викликаних «довгою розлукою з землею батьків», бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
Особливість твору - наявність двох ліричних героїв (малий Сашко як носій спогадів і зрілий майстер, що пропускає спогади через свій гіркий життєвий досвід).
Кіноповість - повість, що написана з урахуванням специфіки кіно як сценарій кінофільму.
«Щоденник» О. Довженко писав протягом 1941 - 1956 рр.
До останнього часу твір був невідомий українському читачу. Більш-менш повно надруко вано в 1990 р. Повний доступ до архіву О. Довженка буде відкритий у 2009 р. Усіх частин «Щоденника» не знайдено.
У творі окреслені роздуми майстра над мистецтвом, патріота - над долею України, гро мадянина - над майбутнім свого народу. Тематичні обрії:
- жінка на війні;
проблема викорінення української мови в радянські часи;
показ жорстокості фашизму та ін.
Кіноповість «Україна в огні» (1942 - 1943) - крик болю, перше гостре сприйняття фа шистської навали. Побачила світ у 1990 р. разом із «Щоденником» у видавництві «Ра дянський письменник ».
У твір не потрапило кілька антисталінських епізодів.
Письменник устами героїв запитує самого вождя, як сталася трагедія, діалектично ос мислює війну, не погоджується з поверховими поглядами на неї. У творі показано героїзм людини - захисника Батьківщини, справедливість її помсти і кари, тяжка трагедія народу, вплив війни на людину («людина народжена для радості, праці, братерства»).
Головна ідея твору: глибокий гуманізм, заперечення ідейно-моральних настанов сталінізму.
Проблеми, порушені в кіноповісті:
проблема національної самосвідомості людини й народу;
показ трагічності тогочасних подій;
лсиття простої людини на війні і в тилу; проблема цінності загальнолюдських ідеалів;
жінка на війні (Олеся Запорожець, Христя Хуторна, Мотря Левчиха).
Андрія Малишка називають «солов'їним серцем України» за його невмирущі пісні. У поезії XX ст. він залишився найпослідовнішим поетом-традиціоналістом, який, попри всі модерні віяння, зберіг глибинну народнопоетичну основу лірики, яскраву образність, коло ритну мову.
Кордоцентризм - найхарактерніша ознака поезій А. Малишка (від лат. согоііз - серце) основою людських думок і почуттів є серце, душа, настрій, почуття. Чуттєві компоненти лірики Малишка (за Д. Павличком) - любов до матері, родини, України, народні пісні й ДУМИ.
Біографічна скринька. Творча спадщина
Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. у с. Обухові на Київщині в багатодітній сім'ї шевця. Мамині пісні прищепили любов до народної творчості.
1927 р. - закінчив Обухівську семирічну школу, вступив до Київського медтехнікуму, згодом - Київського інституту народної освіти.
1930 р. - вперше опублікував свої вірші в журналах «Молодий більшовик» і «Гло бус».
3 1932 р. - учителює в Овручі на Житомирщині.
1935 р. - проходження військової служби, переїжджає до Харкова, згодом - до Києва, де співпрацює з О. Довженком (написав пісні до фільму «Щорс»), працює в редакціях київських газет.
1935 - 1940 рр. - період творчого зростання, видання збірок:
1936 р. - «Батьківщина»;
1938 р. - «Лірика», «З книги життя»;
1939 р. - «Народження синів»;
1940 р. - «Листи червоноармійця Опанаса Байди». «Березень», «Зоревідні», «Жай воронки»; поеми «Трипілля», «Ярина», «Дума про козака Данила», «Кармалюк».
• 1941 - 1944 рр. - військовий кореспондент у газетах «Красная Армия», «За Радянсь ку Україну», «За честь Батьківщини».
Видає збірки: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946).
• 1944 - 1947 рр. - А. Малишко - головний редактор журналу «Дніпро».
1950 р. - поява збірки «За синім морем», в основу якої лягли спостереження і вра ження поета від подорола до США та Канади (як член делегації українських діячів культури 1946 р.)- Збірка була відзначена Державною премією ім. Й. Сталіна (1951).
1957 - 1970 рр. - нове піднесення таланту А. Малишка - розквіт пісенної лірики, філософсько-медитативних поезій за традиціями неокласиків.
Вихід збірок:
1959 р. - «Серце матері»;
1960 р. - «Полудень віку»;
1961 р. - «Вищий голос»;
1962 р. - «Прозорість»;
1964 р. - «Дорога під яворами» (відзначена Державною премією 1969 р.);
1966 р. - «Рута»;
- 1970 р. - «Серпень моєї душі» (вийшла після смерті поета). ' • 17 лютого 1970 р. Андрій Малишко помер.
А. Малишко і музика
А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами (П. Майбородою, О. Білашем, Л. Ревуцьким, С. Козаком, А. ПІтогаренком, Г. Майбородою, Ю. Мейтусом та ін.) особливо плідно з 1949 р. На музику покладено понад 100 віршів поета.
А. Малишко, будучи натурою музичною, розумів і відчував слово в музиці, швидко схоп лював структуру майбутньої пісні, її музичну форму. Іноді сам складав мелодії до своїх віршів, грав на баяні.
II. Майборода написав 30 пісень на слова А. Малишка («Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про руш ник», «Гаї шумлять біля потоку», «Журавлі», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька» та ін. О. Білаш - «Цвітуть осінні, тихі небеса...».
«Пісня про рушник» (1959)
У поезії А. Малишко відбив цілу гаму материнських почуттів - смутку, щемливого про щання з сином, коли він вирушав у дорогу життя, залишаючи рідну оселю. Спираючись на фольклорні образи, традиції і звичаї народу, поет змальовує хвилюючу сцену: мати провод-жає свого сина у великий світ, дарує йому «на щастя, на долю» найдорожче - вишиваний рушник. (Рушник з давніх часів був національною святинею, символізуючи злагоду, благо получчя, кохання, згоду. Молодим, коли вони беруть, рушника кладуть під ноги на щастя, ним прикрашають оселю, стіл перед урочистими подіями).
Твір побудовано як монолог ліричного героя, його щира сповідь, розповідь про найрід-нішу людину у світі. У центрі пісні - образ матері, краса її вчинку й душі, український рушник - символ її любові й благословення.
4.10. Олесь Гончар
Олесь Терентійович Гончар працював у різних жанрах, його твори перекладено більш ніж 40 мовами світу.
Біографічна скринька. Творча спадщина
• Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 р. у селищі на околиці Катери нослава.
Навчався в Харківському технікумі журналістики. 1938 р. вступив до Харківського університету. 1941 р. добровольцем пішов на фронт.
Після демобілізації закінчив Дніпропетровський університет.
1946 - 1948 рр. - як результат палкого авторського бажання «воскресити» загиблих
бойових побратимів окремими частинами виходить роман-трилогія «Прапороносці» у
журналі «Вітчизна». О. Гончара приймають до Спілки письменників, нагороджують
двома Державними преміями (Сталінськими).
— 82 _=_=__==_г_^
1947 р. - надрукована повість про полтавських підпільників «Земля гуде».
1949 р. - упорядкована й вийшла у світ збірка «Новели», написана під свіжим вра-женням від фронтових спогадів: «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають». Найромантичнішою з-поміж цих новел є «Модри Камень». У ній розповідається про несподіване кохання, що прийшло до радянського бійця і словаць кої дівчини Терези, завдяки війні та водночас усупереч їй.
У 50-х роках - О. Гончар завершує й публікує повісті «Микита Братусь», «Щоб світив ся вогник», дилогію про громадянську війну й революцію в Україні «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957).
1960 р. - поява роману «Людина і зброя» (удостоєно Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка 1962 р.).
1963 р. - надруковано роман у новелах «Тронка» (нагороджено Ленінською премією 1964 р.).
1968 р. - поява «багатостраждального» роману «Собор». Цей твір мало не скинув з п'єдесталу визнаного вже владою класика «соціалістичного реалізму». Автора розкри тиковано, а «Собор» був 20 років заборонений, викликаючи цим ще більший читаць кий інтерес. Відразу ж після критики, щоб урятувати своє високе становище, О. Гон чар змушений був «виправлятися». Так з'явилися романи:
1970 р. - «Циклон»;
1973 р. - повість «Бригантина»;
1976 р. - «Берег любові».
У цих творах порушено важливі суспільні проблеми, але такі, що вже не дратували владу.
1985 р. - Олесь Гончар лише через 40 років укладає окрему книжку фронтових вір шів, яку так і назвав - «Фронтові поезії». То були думки й переживання звичайного солдата.
14 липня 1995 р. - Олесь Гончар помер.
Роман «Собор» (1968)
За жанром «Собор» - проблемно-філософський роман, у якому важливі соціальні та на ціональні проблеми розглядаються з точки зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищен ня.
Твір складається з багатьох розділів, у кожному з яких представлено конкретного героя. Але долі всіх персонажів тим чи іншим чином пов'язані із собором, який є центральним образом твору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв'язок поколінь, є духовним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу і внутрішню силу. Тому він сприймається як ясива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно...».
Проте найголовнішою у творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина пе рестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовні табори - захисників цієї величної споруди та недругів.
Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, історія, шлях. Але їх єднає моральна чистота, виражена у їхнь ому ставлення до праці, до природи, культури свого народу. Душі Єльки Чечіль і Миколи Баглая, Віруньки й Івана Баглая, Ізота Лободи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Але Володька Лобода, яко го в селі прозвали «батькопродавцем», «юшкоїдом», є морально зіпсованою людиною.
У центрі твору - проблема духовності сучасної людини, точніше - сучасного українця. Тому вона так тісно пов'язана з проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збере-ження історичної пам'яті та національної гідності, проблемами національного нігілізму, відступництва від свого народу.
4.11. Загальна характеристика «шістдесятництва» в українській літературі
Рух «шістдесятників» у літературі
«Шістдесятництво» - соціокультурний (літературно-мистецький, громадсько-політич ний, світоглядно-філософський) рух опору, започаткований у 60-х роках XX ст. Друге ук раїнське відродження XX ст., регенерація національної еліти, винищеної сталінською реп ресивною машиною у 30-ті роки; духовна революція проти тоталітаризму.
«Шістдесятники» - покоління творчої молоді початку 60-х років XX ст., сформоване в період тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1956 - 1964 рр.
П редставники « шістдесятництва »:
поети Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олій ник, В. Стус, І. Калинець та ін.;
прозаїки Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Р. Федорів та ін.
Світоглядпі засади «шістдесятників»:
лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи совісті, особистості, нації, духу);
гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості - центру Всесвіту);
духовний демократизм (культ простої, звичайної людини - трудівника);
духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);
моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людсь ких вчинків);
активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу, національна самосвідо мість);
культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості) та ін.
4.12. Василь Симоненко
Василь Симопенко належить до покоління «шістдесятників», прагнув осмислити життя, звернутися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу. Біографічна скринька Прожив усього 28 років.
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. у с. Біївці на Полтавщині в селянській родині.
Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналісти ки Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.
1957 - 1959 рр. - робота в газеті «Черкаська правда».
1960 - 1963 рр. - кореспондент газети «Молодь Черкащини».
1962 р. - перша збірка «Тиша і грім».
13 грудня 1963 р. - помер, похований у Черкасах.
1964 р. - вихід другої збірки «Земне тяжіння» (посмертно).
1965 р. - збірка оповідань і новел «Вино з троянд» (посмертно).
1981 р. - «Лебеді материнства»(посмертно).
1984 р. - «Поезії» (посмертно).
2001 р. - поява першого в Україні найповнішого видання творів В. Симоненка « Ти знаєш, що ти людина...» (вірші, сонети, поеми, казки, байки).
Творча спадщина
В. Симоненко постає перед сучасним читачем виразником народної совісті, правди, надії й віри. Силою свого поетичного таланту, даром образного узагальнення поет підніс життя звичайних людей до рівня загальнолюдських ідеалів і проблем, долучив до духовних здо бутків світової культури.
Реалізував себе як поет (дві поетичні збірки), прозаїк (збірка новел і оповідань), казкар ( «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила»). Домінанти творчості:
постійна увага до звичайної людини, її тривог і проблем, до буденного життя; протест проти безглуздя епохи і порожнечі людського існування, сповненого гучних гасел або брехні чи замовчування влади;
позиція: кожна особистість становить собою окремий космос, самоцінний за своєю сутністю, народ - безліч неповторних індивідуальностей;
утвердження національної гідності окремої людини, усього народу;
контраст між переможними звітами влади і виснажливими буднями сільських трудів ників;
підняття проблем історичної пам'яті ( «Монархи», «Де зараз ви, кати мого наро ду?»);
глибокий патріотизм, синівська відданість: «Задивляюсь у твої зіниці...», «Лебеді ма теринства» (звучать мотиви казкового дивосвіту і дороги як вибору життєвого шля ху);
сатирична спрямованість казок;
інтимна лірика - через дослідження філософії почуттів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування; сповнена глибини й вогню щирих почуттів, певного юнаць кого максималізму, життєстверджувальної енергії.
Ліричний герой: 1) романтичний і закоханий юнак;
2) зріла людина з великим життєвим досвідом, схильна до філософсь ких роздумів.
(«Світ який! Мереживо казкове...», «Ти знаєш, що ти людина...», «Я», «Вона прийшла», «Є в коханні і будні, і свята...» та ін.)
Збірка «Тиша і грім» (1962) - виквіт студентської юності та перших років самостійного трудового життя поета; насичена щирим пафосом, сповнена естетичним смаком, чистою правдою, романтичним поривом відкривати «духовні остороги» в інтелектуальному морі свого народу, до чого поет закликав нових «Колумбів і Магелланів». Світ поставав не тіль ки в безжурних сонячних тонах (як «мереживо казкове»), а з громом бурі, у творчому натхненні, у найвищому ступені творчої самореалізації. Усе це контрастувало з поширени ми ідиліями «щасливого життя» радянської імітаційної літератури.
Новаторство поета «йде не стільки шляхом винаходу нових художніх форм... скільки в сфері нових художніх ідей» (поезії «Жорна», «Мій родовід!, «Піч», «Перший», «Дід умер», «Варвари», цикл із дев'яти віршів «Тиша і грім»).
Збірка «Земне тяжіння» (1964) характеризується посиленням іронічно-саркастичного струменя, використанням римованого катрена, ямба, хорея, рідше - тристопного розміру.
Домінанта - основна, панівна ідея, головний, панівний принцип, основна ознака або найважливіша складова частина чого-небудь.
«Лебеді материнства»
Поезія написана в період, коли В. Симоненко працював у газеті «Молодь Черкащини». Провідна думка твору - найдорожчим для кожної людини є Батьківщина, яку не вибира ють, як і рідну матір, а люблять такою, яка вона є.
На початку твору постає чарівний світ казки, що манить і бентежить маленького героя. Далі - напутнє слово матері синові, якому колись доведеться вирушати в життєву дорогу і поставати перед вибором. Монологічна форма оповіді надає авторській інтонації щирості, відвертості, довірливості. Особливого темпоритму твору досягнуто завдяки різної сили інто націям: то плавним, спокійним, заколисуючим, то імпульсивним, вибуховим.
Автор застосовує алітерації, повторення приголосних «р» та «л» з метою створити вра-' ження зачудування, таємничості.
Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні, Лопотіли крилами і рожевим пір'ям, Лоскотали марево золотим сузір'ям.
Алітерація - зумисне надмірне повторення однакових приголосних звуків з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.
Вірш сповнений народнопісенних символів, казкових образів, співзвучний із колиско вими; його прикрашають епітети й порівняння: «лебеді, як мрії», «сади зелені», «білява хата», «диво-наречені», «тихі зорі», «лебеді рожеві», «зорі сургучеві» та ін.
Мати й Україна - нероздільні поняття, материнський образ переростає в образ-символ Вітчизни.
Рефреном і заключним акордом звучать у вірші слова «Вибрати не можна тільки Бать ківщину», підсилюючи головну думку твору.
Рефрен (повтор) (від франц. приспів) - повторення однакових слів чи виразів, віршованих рядків чи строф у творі з метою звернути на них особливу увагу читачів, підкреслити мелодійність, ритмічність.
«Ти знаєш, що ти — людина?»
З перших рядків твору звучать риторичні запитання, які стимулюють осмислення на шого життя та історичної місії людини на землі, неповторності кожної особистості. Митець ніби тривожиться за кожного з нас, акцентуючи увагу чи не на найсильніших почуттях -жадобі діяти, радіти буттю. Ні на мить не молена забувати про те, що кожна хвилина не повторна, ніхто й ніколи не продублює нашого життєвого шляху:
І жити спішити треба -
Кохати спішити треба -
Гляди ж, не проспи!
Головна думка - коленій людині треба залишити свій слід на цій землі, бо дуже мало часу для цього відпущено долею. Мотиви цінності людського яшття, утвердлсення непов торності кожної особистості сповнюють вірш глибоким гуманістичним пафосом.
4.13. Дмитро Павличко
Дмитро Павличко - український поет, перекладач, громадсько-політичний діяч. Біографічна скринька
Дмитро Володимирович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатові на Івано-Франківщині у селянській родині.
Навчання: польська школа в с. Яблунів, Коломийська гімназія, радянська десятиріч ка.
3 1948 р. - навчання на філологічному факультеті Львівського університету.
1953 р. - аспірантура (досліджував сонети І. Франка).
Працював завідувачем відділом поезії у журналі «Жовтень», секретарем правління СПУ, головним редактором журналу «Всесвіт» (1971 - 1978).
80 - 90-ті роки - активний учасник національно-культурного відродлеення українсь кого народу, один із засновників Народного Руху України, депутат Верховної Ради, голова Товариства української мови імені Т. Шевченка.
Нині на дипломатичній роботі, є лауреатом Національної премії України ім. Т.Г. Шев ченка.
Книжки для дітей:
' 1970 р. - «Золоторогий Олень»;
1973 р. - «Де найкраще місце на землі?»;
1984 р. - «Пригоди кота Мартина» та ін. Пісні на слова Павличка (музика О. Білаша): ' «Лелеченьки»(1964);
« Два кольори»(1965);
«Впали роси на покоси» (1958)
Перекладач багатьох поетичних творів з польської, болгарської, чеської, англійської, іспанської та інших мов.
Д. Павличко - автор антології перекладів «Світовий сонет» (1983). Характерні риси творчості:
синтез глибокого ліризму та інтелектуалізму;
поєднання конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнювального зна чення, що виходять за обрії світових проблем;
конфліктність ліричного сюжету;
показ особистості не як творця НТР, володаря природи, а як самоцінного начала всіх начал тощо.
«Два кольори»
Цей твір - справжня пісенна перлина, яка вражає своїм філософським змістом, глиби ною роздумів над сутністю людського життя.
Поет лаконічно відтворює життєвий шлях ліричного героя від того часу, коли він ще «малим збирався... піти у світ незнаними шляхами». Вишита матір'ю сорочка супроводн<ує героя на всіх його життєвих шляхах. Розмаїта гама українських народних вишивок, але переважають у них два кольори: червоний (символ любові, радості) і чорний (символ жур би і смутку). Ці почуття в житті органічно поєднані: «Переплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги». Ліричний герой зберіг найсвятіше - «горточок старого полотна і вишите... життя на ньому», тобто зберіг пам'ять про матір, вірність своїй землі.
4.14. Ліна Костенко
Ліна Костенко - найпомітніша поетеса другої половини XX ст. Активна учасниця «шіст десятництва». Відновлюючи ідеї митців «Розстріляного Відродження», письменниця^насна-ясує читачів любов'ю до України, до нашої історії, культури.
Феномен таланту поетеси робить спробу розкрити її дочка Оксана Пахльовська: «Мамина поезія з самого початку, від перших віршів, була бунтом. Бунтом особис тості. Повстанням духу. І слава, що до неї приходила, була не популярністю, не модою. Вона була вистражданою надією людей на своє відродження, на можливість повернутися до себе, на можливість відродження вже нібито виродженої і остаточно приборканої на ції» .
Біографічна скринька. Творча спадщина
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київ щині в учительській родині.
Коли Ліні було 6 років сім'я переїхала в Київ. Заарештовують і висилають в сталінсь кі табори на 10 років батька.
Після закінчення середньої школи Ліна навчалася в Київському педагогічному інсти туті, згодом залишила навчання.
1951 - 1959 рр. - навчання в Московському літературному інституті.
Перші проби пера - ще в дитинстві (вірш «Мій перший вірш написаний в окопі»).
1957 р. - вихід першої поетичної збірки «Проміння землі».
1958 р. - збірка «Вітрила».
1961 р. ~ збірка «Мандрівки серця». В. Симоненко писав: «її третя книга має принци пове значення. Уже одним фактом свого існування вона перекреслює всю тріскучу і плаксиву писанину деяких ліриків... Хочу зазначити... рису поезій Л. Костенко - про стоту і поетичність почерку. Це та простота, що поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак».
1963 р. - мали вийти збірка «Зоряний інтеграл», 1976 р. - поетична книга «Княжа гора», але були заборонені. Результат - шістнадцятирічне творче мовчання Л. Костен ко.
1977 р. ~ «Над берегами вічної ріки».
1979 р. - роман у віршах «Маруся Чурай» (авторку відзначено Шевченківською пре мією 1987 р.).
1980 р. - «Неповторність» (авторку відзначено Шевченківською премією 1987 р.).
1987 р. - «Сад нетанучих скульптур».
1989 р. - «Вибране».
1994 р. - за книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Л. Костенко присуд жено премію імені Франческо Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.
1999 р. - роман «Берестечко», що розповідає про битву під Берестечком 1651 р., в якій військо Б. Хмельницького зазнало нищівної поразки, що стала символом однієї з найбільших національних трагедій.
«Маруся Чурай»
Жанр - історичний роман у віршах, у якому на національному ґрунті порушено важливі суспільні та філософські проблеми.
Роман у віршах - різновид змішаного жанру, якому властиві багатопроблемність, поєднання епічних принципів розповіді з суб'єктивним началом, притаманним ліричним творам. Дія в ньому, як правило, концентрується навколо долі одного чи кількох головних героїв.
Фольклорна та історична основа твору
Майже три з половиною століття живе в народі легенда про Марусю Чурай - славнозвіс ну піснярку. Легенда про любовну помсту (отруєння дівчиною свого коханого) була пошире ною темою і в художній літературі (драма М. Старицького «Ой не ходи, Грицю...», повість О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала»).
В авторському міні-пролозі - вказівка на історичну основу твору: «Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту». У творі справжні події переплітаються з авторськими домис лами, важливі історичні події української історії середини XVII ст. відтворено в образах Богдана Хмельницького, Якова Остряниці, Северина Наливайка, Павла Павлюка, Яреми Вишневецького та ін.
Назва роману - своєрідна легенда, національний символ, що передає і зміст епохи, і особливості українського етносу.
Композиція. Сюжет. Роман складається з дев'яти розділів, події в яких розгортаються протягом року: судять Марусю влітку, а помирає дівчина від сухот навесні.
Розділи роману:
I - «Якби знайшлась неопалима книга»;
II - «Полтавський полк виходить на зорі»;
III «Сповідь»;
IV - «Гінець до гетьмана»;
V - «Страта»;
VI - «Проща»;
VII - «Дідова Балка»;
VIII - «Облога Полтави»;
IX - «Весна, і смерть, і світле воскресіння».
З композиційного боку центральним є розділ «Сповідь» - три ночі Марусі, проведені в темниці перед стратою. Через спогади героїні перед нами проходять епізоди історії Полтави й України, змальовано переживання і страждання дівчини, її особисту драму.
Сюжетні колізії трактуються у двох площинах - особистісній і суспільній (сцени особис того життя Марусі органічно вплітаються в драматичні події Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького проти польської шляхти).
На початку твору Маруся зображена в ролі підсудної, яку звинувачують у вбивстві (от руєнні) місцевого парубка Гриця Бобренка за зраду в коханні. На захист Марусі виступає закоханий в неї полковник Іван Іскра. Він пояснює людям, що Маруся своїми піснями підтримує бойовий дух козацького війська; не могла вона, людина з поетичною душею, звалситися на вбивство. Однак судді не послухали Іскру і засудили Марусю до страти. Далі оповідь ведеться у формі сповіді-спогаду головної героїні про своє життя. Вона в цей час перебуває у в'язниці, чекаючи страти. Дівчина згадує про своє кохання до Гриця. Парубок зрадив Марусю, віддавши перевагу іншій - заможній дівчині Галі Вишняківні. У розпачі Маруся вирішує покінчити життя самогубством і готує для себе отруйне зілля. Гриць по яснює Марусі, що кохає її, а з Галею пообіцяв одружитися через гроші її батьків. Коли яс Маруся не приймає вибачень Гриця, він випиває отруту і таким чином гине. Коли Маруся Чурай уже готова прийняти смерть за вироком суду, повертається посланець від Богдана Хмельницького Іван Іскра: він привіз наказ гетьмана про помилування дівчини. Звільнена з в'язниці, Маруся відвідує київські монастирі. Повернувшись додому, вона, смертельно хвора, яшве самотою. Одного разу навесні Маруся чує, як полтавський полк виступає на війну, співаючи її пісні...
Любов і зрада, пісня й історія - найголовніші ідейно-естетичні начала, що визначають багатство поліфонії твору.
Поліфонія (музичний термін) - багатоголосся, при якому одночасно гармонійно поєднуються й розвиваються кілька самостійних мелодійних ліній (голосів). У літературі цей термін використовується в переносному значенні.
= 89 -—====_ _=_г=г
/ V
Один з провідних мотивів роману - аргумент на користь участі жінки як у вирішенні власної долі, так і майбутнього нації. Ідею емансипації, духовного розкріпачення жінки несе в собі Маруся Чурай - хранителька національних оберегів, інтелектуальна й незалеж на жінка. В її образі втілено найкращі риси українського жіноцтва - багату духовність, співучість, ліризм, романтичну вдачу, незалежність натури, що засвідчують незнищенність національного духу.
Основні проблеми роману:
вірність і зрада;
митець і народ.
4.15. Іван Драч
Іван Драч - поет пошуку нового змісту і форми.
«Художнику - немає скутих норм. Він - норма сам, він сам в своєму стилі...» (І. Драч). Біографічна скринька. Творча спадщина
Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с. Теліжинці на Київщині.
50 - 60-ті роки - учителювання, служба в армії, вступ до Київського університету імені Т. Г. Шевченка.
1962 р. - перша збірка «Соняшник».
1964 р. - навчання на Вищих кіносценарних курсах у Москві.
1965 р. - збірка «Протуберанці сонця».
1967 р. - збірка «Балади буднів».
1972 р. - «До джерел». *
- 1974 р. - збірка «Корінь і крона».
1976 р. - стає лауреатом Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка.
1976 р. - збірка «Київське небо».
1978 р. - збірка «Сонячний фенікс».
1980 р. - збірка «Американський зошит».
1981 р. - збірка «Шабля і хустина».
1983 р. - стає лауреатом Дерлсавної премії СРСР.
1983 р. - книга нарисів і есе «Духовний меч».
1985 р. - збірка «Теліжинці».
1988 р. - «Храм сонця».
1995 р. - збірка «Вогонь з попелу».
90-ті роки - активна громадська робота (голова Народного Руху України, депутат Вер ховної Ради).
1997 р. - документальна драма «Гора».
1999 р. - збірка «Сізіфів меч: вірші дев'яностих».
2002 р. - збірка «Анатомія блискавки».
Іван Драч - голова Конгресу української інтелігенції (КУІн), керівник товариства «Ук раїна», голова Світового конгресу українців. Особливості творчого стилю І. Драча:
основні жанри творчості: балада («Балада про соняшник», «Крила»), вірш, поема, по-ема-мозаїка («Чорнобильська мадонна»), поема-симфонія («Смерть Шевченка»), при тча, драматична поема («Дума про Вчителя», «Соловейко-Сольвейг»), етюд («Етюд про хліб», «Сонячний етюд»), кіноповість, кіносценарій («Пропала грамота», «Вечори на хуторі біля Диканьки»), літературно-критична розвідка та ін.;
поєднання епічності з напруясеним драматизмом та ліричністю;
різноплановість художнього мислення: прозорі образи (часто фольклорні), складні ме тафори (інколи переростають у символи), філософічність роздумів про загальнолюдсь кі цінності з одночасним зображенням приземлених картин;
поетична мова збагачена науковою лексикою, незвичайними асоціативними рядами, метафорами, символами;
модернізує класичну форму балади (зображення історичних, героїчних ситуацій з еле ментами фантастики): приземлює сюжети, вводить в реалії побуту, моделює незвичай ні ситуації духовного вибору;
- сонцепоклонницькі мотиви; Провідні теми і проблеми:
кохання не тільки в межах суб'єктивного, але й об'єктивного (в космічному дійстві буття);
тема засудлсення фашизму в усіх проявах;
роздуми над призначенням поета і поезії, сутність мистецтва;
творча свобода;
екологічна проблема;
хліб - святиня, символ міцної родини, життя, гостинності;
краса і потворність людської душі;
велич Кобзаря - одного з кращих українських синів;
доля звичайної людини та ін.
Поема «Чорнобильська мадонна» (із збірки «Храм сонця», 1988) В основі - Чорнобильська катастрофа.
Поему побудовано на роздумах про моральний бік трагічних подій.
Твір складається з 25 окремих різножанрових розділів, поєднаних тематично:
- лірика («Пролог»);
прозова вставка («З канадської листівки "Мадонна атомного віку" Василя Курилика», 1971);
своєрідна балада - улюблений жанр І. Драча («Хрещатицька мадонна»); відроджений міф («Солдатська мадонна»);
епічна картина, приправлена «чорним гумором» («Баба в целофані»);
сатира («Бенкет в пору СНІДу», «Мати і христопродавці», «Ода молодості»).
Ідея твору: нагадування людству про те, що через свої гріхи, через недбале ставлення до природи, до самих себе трапляються катастрофи, що виносять людину за межі існування. Паралельно з руйнуванням екології руйнується свідомість особи, нищиться психологічна цілісність.
«Балада про соняшник»
Перша збірка І. Драча «Соняшник» ознаменувала новий етап у розвитку української лі рики своїм жанровим новаторством. «Балада про соняшник»(1962), що увійшла до збірки, була перекладена багатьма мовами світу.
Поет реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-істо ричні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напруже ний сюжет. Автор розширює просторові координати художнього світу, сміливо відштовху ючись від побутових, буденних реалій життя і піднімаючись до широких узагальнень.
У баладах І. Драча ліричний суб'єкт вміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивовижне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.
У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов'язане відчуттям неперервності руху й відкрит тям краси у повсякденному житті. Уже на початку балади соняшник (невід'ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття) зазнає метаморфоз:
В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,
— 91 =_===_=_^
/ купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців із рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду... Поет застосовує фольклорний мотив перевтілення: у творі соняшник - це хлопець. За вдяки асоціаціям реальні предмети стають символами. Образ сонця набуває метафоричного смислу і символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформується в образі звичайнісінько го сільського дядька. Миттєві порушення пропорцій, неочікувані просторові й смислові зміщення, асоціативні комбінації явищ і предметів стають важливим інструментом для вираження ідеї твору. У цих видозмінах важливу роль відіграє момент сенсації. Це своєрід ний психологічний «зоровий план», адже зіставлені події і картини вражають свідомість читача.
Образи соняшника і сонця надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нероздільно пов'язаний з реальним життям, яке дає молеливість самореалізуватися творцеві. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість переправляє у витвори мистецтва. Твір завершується монологом:
Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником. Поетика твору є модерною. Баладу написано верлібром, ритмічна розкріпаченість якого давала можливість авторові вільно передати рух складних картин, думок і почуттів.
Балада - жанр ліро-епічної поезії фантастичної, історико-героїчної або соціально-побутової тематики з драматичним сюжетом.
Метаморфоза - перетворення однієї форми чого-небудь в іншу; видозміна. Верлібр - вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.
4.16. Василь Стус
Василь Стус - український поет з трагічною долею; налелсав до «шістдесятників» - по коління новаторів, яке будило національну самосвідомість, безкомпромісно висвітлювало соціальні суперечності.
Біографічна скринька
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 р. в с. Рахнівці на Вінничині в се лянській родині.
Дитинство пройшло на Донеччині.
1944 -1954 рр. - навчання в середній школі.
1954 - 1959 рр. - навчання в Донецькому педінституті за спеціальністю «Українська мова та література».
Серпень - жовтень 1959 р. - учителювання на Кіровоградщині.
1959 р. - надруковано добірку віршів В. Стуса в «Літературній газеті».
1959 - 1961 рр. - служба в армії.
1961 - 1963 рр. - учителювання в м. Горлівці Донецької області.
3 листопада 1963 р. - аспірант Інституту літератури; переїзд до Києва.
3 1964 р. - журнальні публікації віршів, критичні нариси про творчість молодих по етів («На поетичному турнірі», «Най будем щирі» та ін.).
1965 р. - відрахування з аспірантури за виступ протесту в київському кінотеатрі «Ук раїна» з приводу репресій української інтелігенції.
1970 р. - збірка «Зимові дерева» (видана за кордоном).
1970 р. - підготував збірку «Веселий цвинтар».
12 січня 1972 р. - перший арешт.
1972 - 1977 рр. - ув'язнення в таборах Мордовії.
3 1977 р. - заслання в Магаданській області.
1977 р. - збірка «Свіча в свічаді» (видана за кордоном).
1979 р. - повернення до Києва.
1980 р. - другий арешт (засуджений на 15 років позбавлення волі).
3 листопада 1980 р. - перебування в таборі особливого режиму в Пермській області.
1982 р. - «рік камери-одиночки».
З 3 на 4 вересня 1985 р. - смерть поета в карцері; похований у безіменній могилі на табірному цвинтарі.
1986 р. - збірка «Палімпсести» (видана за кордоном посмертно).
1989 р. - перепоховання праху В. Стуса (а також його побратимів 10. Литвина, О. Тихого) у Києві на Байковому кладовищі.
1990 р. - збірка «Веселий цвинтар» (видана за кордоном).
1990 р. - збірки «Дорога болю», «Повернення» (видано в Україні).
1991 р. - збірка «Під тягарем хреста» (видано в Україні).
1991 р. - Дерлсавна премія України імені Т.Г. Шевченка.
• 1992 р. - збірки «Вікна в позапростір», «Золотокоса красуня» (видані в Україні). Творча спадщина
«Поезія В. Стуса - наскрізь людська і людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радости, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежносте світу» (ІО. Шевельов).
Особливості творчості поета:
«цільність і всеохопність... патріотизму» (М. Коцюбинська);
поезія інтенсивного типу (через вимушені негативні обставини лсиття), присутність «самособоюнаповнення» (авторське); обмеженість і повторюваність тематичного ма теріалу компенсуються великою експресивністю;
тематика творів - здебільшого медитативні роздуми над тим, як живе і мусить жити людина, невгасима любов до України, протест проти переслідувань, утисків усього українського;
у перших збірках («Зимові дерева», «Веселий цвинтар») — осмислення болючих про блем національного розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної куль тури.
Поезії другої збірки В. Стуса «Зимові дерева» відбивають світорозуміння «шістдесятни ків»: заперечення духовної, інтелектуальної задухи й трагічне прозріння («Отак живу: як мавпа серед мавп»), історіософські візії долі України («Сто років, як сконала Січ»), пошук гармонії у світі («У цьому полі, синьому, як льон»). Бентежний погляд па світ і на себе, поєднання шляхетних поривань душі з розчаруваннями, самовипробування й інтимність почуттів, жорстокість сьогодення, глибокі міфологічні натяки і гіркі історичні реалії - те матичні лінії збірки, які моделюють складну картину світу Стуса. Улюбленим лсанром стає філософська чи лірична медитація (з ознаками елегії, іронічного оповідання, сатири), вірш-сповідь, ліричний образок, етюд. Збірка була заборонена владою, вийшла у 1970 р. за меяшми України.
збірка «Веселий цвинтар» - своєрідний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій» (абсурдність - знак нетривкості, минущості);
у пізніших збірках - центральним постає образ утраченої України (і в особистому ра курсі, і в національному), домінують мотиви туги за Україною, рідною домівкою; збірка «Палімпсести» містить поезії, написані в неволі і деякі ранні твори (не має ста більного змісту, відома в різних списках);
вияв екзистенційних мотивів (осмислюються глибинні основи людського буття, при чини його трагічної невлаштованості та абсурдності (поезія «Як добре те, що смерті не боюсь я...»), вираження поетової несхитності й віри;
змалювання картин національного занепаду («За Літописом Самовидця»);
зовнішній світ постає у філософських роздумах про людину і світ («Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь...»);
найкращі здобутки поета постають на гребені зіткнення, з єдності протилежностей: з одного боку - несамовита пристрасність, нагнітання, злет («Ярій,,душе»), з друго го - філософська заглибленість, розважливість;
- для поезії В. Стуса характерні образно-смислові комплекси:
неологізми, напівнеологізми ( в основі - архаїчні чи маловживані словоформи);
словотворення з частками «само-» (самобіль, самозамкнений) та «усе» («всепроривай-ся», «усевитончуваний зойк»);
повтор-градація, повтор-вичерпання одного або близьких за значенням слів («ти ж тіні тінь»);
творення слів за допомогою префіксів крайньої збільшеності чи зменшеності (з метою нагнітання) («до найменшого піднігтя»);
застосування кличної форми до абстрактних понять;
застосування верлібру - збірка «Птах душі» - «сумно-спокійна», «неримована», напи сана за ґратами тощо.
Медитація ( від лат. роздум) - поетичне міркування над проблемами життя і смерті, над сутністю людської душі.
Палімпсест - старовинний рукопис, звичайно пергаментний, на якому витирали первісний текст, щоб написати на ньому новий.
Верлібр (вільний вірш) - один з видів віршів, ритмічна єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків. Не поділяється на строфи, рядки мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих.
«На колимськім морозі калина»
Поезія створена під гострою ностальгією В. Стуса, коли він, перебуваючи в таборах, спо стерігав похмурі північні пейзажі.
В уяві поета серед холодної сибірської зими виник образ рідної калини, але на чужій землі вона зацвіла кривавими «рудими слізьми». Цей образ символізує Україну, яка плаче рудими слізьми. Поет протиставляє його іншому образу «неосяжної осонценої днини» (Ук раїна «написалась на мурах тюрми»). Неологізмом «осонцена днина», образом дзвінкого собору, що символізує духовність, окреслює поет свою Україну. Контрастним до цього ви мріяного образу Вітчизни є холодний сибірський часопростір - символ неволі та сліз. Рідна земля виникає лише в уяві, у фантастичному малюнку, але й таким оманливим видінням поет вдячний, тому що понад усе любить свою Батьківщину.
4.17. Григір Тютюнник
Григір Тютюнник - прекрасний новеліст - належить до тих письменників, які у звичай них буденних реаліях життя бачили їхню глибинну сутність, закономірність суспільних процесів.
Біографічна скринька
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. у с. Шилівка на Полтав щині.
Батька майбутнього письменника заарештували як ворога народу, що не могло не поз начитися на долі сім'ї.
Значний вплив на формування письменницького таланту Григора відіграв його стар ший брат Григорій (також письменник).
1951 - 1954 рр. - служба в морф лоті.
1961 р. - оповідання російською мовою «В сумерках».
1962 р. - Григір Тютюнник закінчив філологічний факультет Харківського універси тету.
3 1963 р. живе у Києві, працює в редакції газети «Літературна Україна», згодом - у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, у видавництвах художньої літерату ри «Дніпро», «Молодь», «Веселка», «Радянський письменник».
1966 р. - вихід першої збірки оповідань «Зав'язь», яка продовжувала кращі традиції В. Стефаника і Г. Косинки.
|
1969 р. - |
збірка прози «Деревій». |
|
1972 р. - |
«Батьківські пороги». |
|
1975 р. - |
«Крайнебо». |
|
1978 р. - |
«Коріння». |
|
1976 р. - |
повість «Климко». |
|
1978 р. - |
повість «Вогник далеко в степу». |
|
1980 р. - |
присуджена республіканська премія імені Лесі Українки за твори для ді- |
|
тей. |
|
|
7 березня |
1980 р. - покінчив життя самогубством, похований на Байковому кладови- |
|
щі. |
Творча спадщина
Чотири десятки оповідань і новел, п'ять повістей, кілька нарисів, рецензій, кіносценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», твори для дітей. Особливості творчості Григора Тютюнника:
у невеликому за обсягом творі (оповіданні, новелі) уміло розкривав внутрішній світ героїв;
проза сповнена багатством асоціацій, живих народних типів, психологічним, філо софським змістом;
улюблений жанр письменника - оповідання;
тематика торкається проблем українського села («Перед грозою», «На згарищі»), про цесів міграції сільських жителів до міста («Син приїхав», «Оддавали Катрю»);
головні герої - прості люди, непомітні, з особливою душевною структурою, відчуттям світу, його багатобарвності; у творах для дітей - діти, обпалені війною (повість «Обло га», «Климко», «Вогник далеко в степу») зображує конкретних людей у конкретних обставинах;
наскрізно проходить проблема бездуховності, споживацтва, відступництва від рідного, проблема людського існування на землі;
у творах майже немає відступів, одразу подаються яскраві життєві діалоги, подія, що є зав'язкою твору;
автор не моралізатор: він повчає читача, дає йому право самому оцінювати героїв;
особливу увагу автор звертає на мову героїв;
«млявість» сюжету та ін.
Новела «Три зозулі з поклоном» - у певній мірі автобіографічний твір (новела-згадка про репресованого у 1937 р. батька). «Присвячено Любові Всевишній».
Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у виконанні сліпого бандуриста.
Пояснення назви: 1) щоб позбавити кохану людину, якій не могли відповісти взаємніс тю, мук, через старця чи малу дитину передавали «Три зозулі з поклоном», що означає:
«Забудь, покинь, залиш, відпусти»; 2) зозуля гнізда не мостить, тобто людина має розумі ти: кохання приречене.
У творі представлена життєва ситуація - любовний трикутник (Марфа Яркова - Михай ло (батько оповідача) - Соня).
Новела містить яскраві деталі - «татова сосна» як пам'ять про батька, людину, невинно загублену (для родичів та односельців), символ рідного дому, трепетна надія на повернення (для Михайла).
Особливості композиції:
три сюжетні лінії, пов'язані одним почуттям людини;
є обрамлення;
у кожному фрагменті є інший головний герой, але у центрі твору - Марфа.
Новела «Зав'язь»
Особливості твору:
розповідь про перше кохання, ніжне й тремтливе;
письменник вихоплює з життя одну мить - побачення коханих, відтворює психологіч ний стан героїв (Миколки і Соні);
наявність художніх психологічних деталей, які створюють картину зародження пер шого кохання (зав'язь на деревах, сніг у проваллі тощо);
розповідь від першої особи - прийом, що допомагає автору «оголити» переживання юнака від зустрічі з дівчиною;
- лексичне багатство (використання синонімів);
символічна назва новели: йдеться не тільки про зав'язь на деревах, а й про народжу ване весняне світле почуття, про «вічну загадку любові»;
утверджується думка про необхідність захищати від усілякого лиха і зав'язь плоду -основу нового врожаю, і перше кохання - символ вічності життя.
Теоретико-літературні поняття, передбачені програмою ЗНО (До блоку М 4 «Література XX ст.»)
Лірика - поряд з епосом і драмою один з основних літературних родів, у якому життя відображається через передачу почуттів, переживань, думок людини в певних обставинах, під впливом певних подій.
Умовна класифікація за мотивами та основним ідейним спрямуванням:
громадянська лірика - лірика із соціальною та національною проблематикою, в якій представлено глибоке розуміння поетом сучасного життя і ставлення до нього: сус пільно-політична, патріотична (В. Симоненко «Лебеді материнства»);
філософська лірика - лірика, спрямована на філософське осмислення світу (творчість Ліни Костенко, збірка Б.-І. Антонича «Зелена Євангелія»);
пейзажна лірика - зображення природи, настрій ліричного героя, викликаний її спог ляданням, філософськими та медитативними міркуваннями з приводу художнього ос мислення світу; характерним є принцип паралелізму, що будується на контрастному зіставленні або гармонійній єдності внутрішнього світу людини з природою (Т. Шев ченко «Зоре моя вечірняя...»);
інтимна лірика - поетичні твори, в яких ідеться про сердечні переживання, прояви любові ліричного героя тощо (В. Сосюра «Так ніхто не кохав»);
релігійна лірика - поетичне звернення до Бога, вираження релігійних почуттів і пе реживань (В. Стус «В мені уже народжується Бог»);
» сатирична лірика - викриття, осмислення засобами сатири вад суспільства і людини (Т. Шевченко «Кавказ»).
Традиційна жанрова класифікація:
Гімн - урочистий твір символічно-програмового змісту (І. Франко «Гімн»).
Сонет - старовинна канонічна форма вірша, складається з чотирнадцяти рядків 5-стопного або б-стопного ямба, двох чотиривіршів (катренів) і двох тривіршів (тер цетів) (М. Рильський «Чернігівські сонети»).
Елегія - вірш, у якому виражені настрої смутку, журби, задуми, меланхолії (П. Ти чина «Похорон друга»).
Ода - хвалебна пісня або вірш про якусь видатну особу чи подію (І. Драч «Ода совісті»).
Пісня - невеликий поетичний твір, призначений для співу.
Епіталама - весільний вірш на честь молодих.
Епітафія - надмогильний поетичний напис, що вшановував покійного.
Епіграма - невеликий дотепний вірш з несподівано, граційно завершеною кінцівкою, у якому висміювали певні вади людей чи суспільства.
Ідилія - невеликий віршовий твір, у якому поетизується сільське життя (Т. Шевченко «Садок вишневий коло хати»).
Курйозні вірші - мають незвичайний зовнішній вигляд (акровірш, азбучний вірш, фігурний вірш тощо).
Лірична поема - великий поетичний твір, у якому розгортається широка панора ма почуттів, переживань і думок ліричного героя, з відсутністю епічного сюжету (М. Рильський «Слово про рідну матір»).
Ліро-епічний твір - такий віршовий художній твір, у якому показуються вчинки пер сонажів (наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків (ліричні відступи). Таким чином, в одному творі поєднуються епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма і ліризм.
Основні ліро-епічні жанри:
віршований роман (роман у віршах);
поема;
ода;
байка;
дума;
історична пісня;
• балада тощо.
Балада - невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом.
Дума - великий ліро-епічний твір переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників), близь кий до історичних пісень і билин.
Історичні пісні - це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб.
Художній образ - це узагальнена картина людського життя і навколишнього світу (лю дина, природа, предмет, подія, явище), втілена в індивідуальну мистецьку форму творчою уявою письменника.
Ліричний герой - особа, думки і почуття якої виражаються в ліриці. Ліричні вірші пи шуть переважно від першої особи, часто ототожнюють ліричного героя й автора, хоч їх слід відрізняти. Ліричний вірш не можна розглядати тільки як частку реальної біографії поета. Лірика - це розповідь «про свій час і про себе», створюючи яку автор відбирає найбільш істотне і загальнозначне в житті і типізує його за допомогою художнього вимислу.
Системи віршування
Кількісні: в основу творення ритму покладена кількість часу, яка витрачається на вимо ву ритмічних одиниць, мелодійність.
— 97 ^—===-— =============
Античний вірш (стопа - сполучення певної кількості довгих і коротких складів, яке повторюється у віршовому рядку і надає йому ритмічного звучання; антична стопа мала від 2 до 4 складів; налічувалося більше 27 видів стоп).
Фольклорний вірш:
пісенний (тісний зв'язок тексту й мелодики, усі куплети подібні за будовою, крім граматичних наголосів, мають місце ритмічні);
речитативний (не має поділу на куплети, рядки різні за кількістю складів, викону ються речитативом (співом-проказуванням).
Якісні: ритм досягається рівномірним повторенням складів і (або) наголосів):
силабічна (рівна кількість складів у віршованих рядках (11 чи 13) з вільним розташу ванням наголосів у середині рядка, парним римуванням, наявністю цезури);
тонічна (однакова кількість наголосів у віршованих рядках за відсутності поділу їх на стопи);
силабо-тонічна (рівна кількість складів у відповідних рядках, рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів у рядках; одиниця вимірювання ритму - сто па).
В усіх системах віршування основною ритмічною одиницею є віршований рядок.
Ритмомелодика вірша Елементи ритмотворення силабо-тонічного вірша:
наголос;
стопа;
розмір;
пауза;
рима;
способи римування;
строфа.
Наголос (в поезії визначається не фонетичний, а ритмічний).
Стопа - поєднання наголошених і ненаголошених складів, які повторюються в рядку.
• Двоскладова:
- хорей (трохей) - з наголосом на першому складі:
Вічний революцьйонер -
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю... (І. Франко);
- ямб - з наголосом на другому складі:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива... (Т. Шевченко); пірихій - службова двоскладова стопа з обома ненаголошеними складами; спондей - службова двоскладова стопа з обома наголошеними складами.
• Трискладова:
дактиль - з наголосом на першому складі
З раннього ранку до пізньої ніченьки Голкою денно верти...(П. Грабовський);
- амфібрахій - з наголосом на другому складі
Любіть Україну, як сонце, любіть, Як вітер, і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, Любіть у годину негоди! (В. Сосюра);
- анапест - з наголосом на третьому складі
Наша ціль - людське щастя і воля. Розум владний без віри основ... (І. Франко); бакхій - службова трискладова стопа з трьома ненаголошеними складами.
= 98 ==========г=г====^
Розмір (ураховується кількість стоп у рядку):
двостопний хорей
тристопний ямб
чотиристопний дактиль
п'ятистопний амфібрахій
шестистопний... анапест Наприклад:
Страшні слова, коли вони мовчать, Коли вони зненацька причаїлись, Коли не знаєш, з чого їх почать, Бо всі слова були уже чиїмись (Л. Костенко). Вид стопи - ямб з пірихієм; віршовий розмір - п'ятистопний ямб.
Пауза - зупинка голосу, коротка перерва під час читання, яка є словорозділом у тексті. У сполученні з відповідною інтонацією:
розповідна;
оклична; питальна;
змістова;
логічно-інтонаційна;
ритмічна (цезура - особлива ритмічна пауза в середині віршового рядка, яка ділить його на два піврядки).
Рима - співзвучність закінчень у суміжних та близько розташованих словах у рядках (явище звукове, а не графічне: у римі збігаються звуки, а не букви). Розглядається з остан нього наголошеного звука.
чоловіча (наголос на останньому складі: невже - береже);
жіноча (наголос на передостанньому складі: долина-калина);
дактилічна (наголос на третьому від кінця складі: яснесенький-тихесенький);
4) внутрішнє римування (всередині рядка) - надає поезії більшої мелодійності: «Там
тополі у полі на волі...» (П. Тичина).
Римування - це особливість розташування рим у віршованому творі, інтервал міяс ними.
Способи римування:
• суміжне (парне) - римування у строфі першого рядка з другим, третього з четвер тим - аабб);
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає (Т. Шевченко);
• перехресне (парні рядки римуються з парними, непарні - з непарними - абаб);
Ще молитесь, далекий брате, Серед Звенигородських піль. Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль... (Є. Маланюк);
• кільцеве (охопне) (перший рядок римується з четвертим, а другий - з третім - абба);
Мов скарб старий - цей місяць-білозір, Мов сни старі - ці хмари білопінні.
/ бачу я: в тривожному тремтінні
Поганська ніч лягла на чорний бір (М. Бажай). Білий вірш - вірш, у якому відсутнє римування, але зберігається чіткий ритм.
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благождать -
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув нарешті:
ота зоря - то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем... (В. Стус) Строфа - найбільша ритмічна одиниця віршованого твору, група віршованих рядків, об'єднаних однією думкою, інтонацією та порядком римування. Поетичні твори: - строфічні (поділені на строфи);
астрофічні (не поділені на строфи). Строфи
/. Звичайні строфи:
' 1 моностих - однорядкова строфа;
Тиша - це мова, якою говорить до людини Бог (Б.-І. Антонич).
• 2 дистих (двовірш) - дворядкова строфа із суміжним римуванням;
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину (С. Руданський).
• 3 терцет (тривірш) - трирядкова строфа, об'єднана однією римою;
Сам лицемірствує з собою, Хто людським серцем і журбою Турбується з самохвальбою (І. Франко).
• 4 катрен (чотиривірш) - чотирирядкова строфа з різними способами римування;
О, принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так замлію (О. Олесь).
5 пентина - п'ятирядкова;
6 секстета - шестирядкова;
7 септима - семирядкова;
8 октаверс - восьмирядкова;
9 нопаверс - дев'ятирядкові;
10 дециверса - десятирядкова. //. Романські:
• терцина - трирядкова строфа п'ятистопного ямба з римуванням аба, у наступній строфі - бвб і т.д.
Народе мій, замучений, розбитий, (а)
Мов паралітик той на роздорожжу, (б)
Людським презирством, ніби струпом, вкритий! (а)
Твоїм будущим душу я тривожу, (б) Від сорому яких нащадків пізних (в) Палитиме, заснути я не можу, (б) (І. Франко).
Секстина - шестирядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба з римуванням абаавв.
Октава - восьмирядкова строфа з п'яти- або шестистопного ямба з перехресним у шести рядках і суміжним у двох останніх римуванням: абабабвв.
Тріолет - восьмирядкова строфа, в якій повторюються рядки - перший у четвертому та восьмому, другий - у сьомому або перший - у четвертому і сьомому, а другий -у восьмому.
Рондель - тринадцятирядкова строфа на дві рими, у якій тричі повторюється перший рядок і двічі - другий.
Сонет - чотирнадцятирядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба, що складається з двох чотиривіршів і двох тривіршів з римуванням: абабаб абввдеед (хоч можливі її інші способи римування).
Східні
1) Японські:
танка - п'ятирядкова неримовано строфа, що складається з п'яти- та семискладо-вих рядків (5-7-5-7-7)
гайку (хокку) - трирядкова неримована строфа, що постала на основі першої півстрофи танка.
Синя волошка, Суперниця пірамід, У вічнім смутку (І. Качуровський). Стильові прикмети японських строф:
естетизм;
суб'єктивний ліризм;
філософське споглядання картин природи;
2) Персько-арабські:
- рубаї - чотиривірш, що має закінчену, переважно філософську думку, підкреслену в останньому рядку, і римування ааба (у світовій літературі - Омар Хайям, в ук раїнській літературі - збірка «Рубаї» Д. Павличка (1987), твори М. Ореста).
Верлібр (вільний вірш) - не має строфічної будови, рими, поетичного розміру, а ритм у ньому досягається лише наспівною інтонацією (в українській літературі - І. Драч, М. Він-грановський, Б. Бойчук, Е. Андієвська та ін.).
Довільний вірш (іноді називають байковим) - вірш, написаний силабо-тонічним роз міром (переважно ямбом чи хореєм), що складається з різностопних рядків, розміщених довільно.
Вітер.
Не вітер - буря!
Трощить, ламає, з землі вириває...
За чорними хмарами
(з блиском, ударами!),
за чорними хмарами
мільйон мільйонів мускулястих
рук...(П. Тичина).
Синтаксичні фігури
Синтаксичні фігури - своєрідна синтаксична побудова фраз для посилення виразності й емоційності мови та уникнення одноманітності.
• Інверсія (від лат. іпиегзіо - перевертання, переставлення) - незвичайна розстановка слів у реченні для того, щоб найбільш значуще слово особливо підкреслити, звернути на нього увагу або увиразнити ритмізованість фрази.
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина (Т. Шевченко). ' Еліпса (від гр. пропуск, нестача) - пропуск у реченні слова чи словосполі'чєння, яке
легко поновлюється з контексту в уяві через зв'язані з ним сусідні слова. «Аж небо блакитне широкими б'є» (Т. Шевченко) (пропущено слово «крилами» )
Риторичні (патетичні) фігури
Патетичне запитання - виражає певні емоції, відповідь випливає вже з нього само го, не потребує окремого вираження.
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі? (Леся Українка). Патетичне звертання - звертання до неживих предметів, як до живих, або до від сутніх осіб, як до присутніх.
0 рідне слово, хто без тебе я? (Д. Павличко).
Патетичний оклик (вигук) - вислів почуття у коротких, емоційноперенасичених словах.
Докучило! Нема мені Вітчизни! (В. Стус). Патетичне ствердження - особливе підкреслення незаперечності сказаного мов цем.
Так! Я буду крізь сльози сміятись... (Леся Українка). Патетичне заперечення - зосередження уваги читача на певній думці через пояснен ня її у формі заперечення або застереження можливого іншого погляду.
Ні, я хочу крізь сльози сміятись... (Леся Українка). Анафора (єдинопочаток) - повторення на початку віршованих рядків, строф або речень чи розділів (у прозі) однакових слів чи синтаксичних конструкцій.
Ні попівськії тортури, Ні тюремні царські мури... (І. Франко). Епіфора (єдинозакінчення) - повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій у кінці віршованих рядків, строф чи речень, розділів (у прозі).
Усмішка твоя - єдина, Мука твоя - єдина, Очі твої - одні. (В. Симоненко). Симплока - поєднання анафори з епіфорою.
Чи я в лузі не калина була? Чи я в лузі не червона була? (Народна пісня). Кільце - повторення однакових слів або синтаксичних конструкцій на початку і в кінці твору або його частини.
Нічка тиха і темна була. Я стояла, мій друже, з тобою; Я дивилась на тебе з журбою, Нічка тиха і темна була... (Леся Українка). Антитеза ~ особливо підкреслене протиставлення протилежних нситтєвих явищ, понять, думок.
«Усі ми в золоті і голі» (Т. Шевченко). Асиндетон (безсполучниковість) - навмисне пропускання сполучників між однорідними членами з метою відтворення швидкого руху, раптової зміни в явищах.
Зійшлись, побрались, поєднались, Помолоділи, підросли (Т. Шевченко). Иолісендитон (багатосполучниковість) - нагромадження у фразі чи строфі великої кіль кості сполучників з метою уповільнення розповіді, посилення паспівності, підкреслення роздумів мовця.
Рідна мати моя, ти ночей недоспала
1 водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала (А. Малишко).
Паралелізм - паралельне зображення двох і більше явищ із різних сфер життя (порів няння у формі зіставлення; на відміну від порівняння у паралелізмі змальовувані картини пов'язуються між собою не тільки синтаксично, а й логічно.
При потоці явір,
Явір зелененький,
А у вдови хлопець,
Хлопець молоденький (С. Воробкевич). Повтор (рефрен) - повторення однакових слів чи виразів, віршованих рядків чи строф у творі з метою звернення на них особливої уваги читачів, підкреслення мелодійності, рит мічності.
Роде наш красний,
роде наш прекрасний... (Народна пісня).
Фонічні засоби
■ Евфонія - сукупність звукових явищ, що роблять мову милозвучною, мелодійною.
• Асонанс - зумисно надмірне повторення голосних звуків з метою посилення милозвуч ності мови.
Ти вчиш любити все, що перемінне
і що незмінне, як незмінний світ... (М. Рильський).
(Асонанс звуків «и» та «і»).
• Алітерація - зумисне надмірне повторення однакових приголосних звуків з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.
Сипле, стеле сад самотній
сірий смуток - срібний сніг... (В. Кобилянський).
• Какофонія - немилозвучне (хаотичне) поєднання звуків мови; навмисне використо вується письменниками з метою посилення гумористичного забарвлення творів.
Карл у Клари вкрав корали...
• Звуконаслідування (ономатопея) - імітація засобами мови різних позамовних зву кових явищ з метою створити звуковий образ зображуваного.
Пряме звуконаслідування: «І все отак зозуля: ку-ку!»;
Непряме (імітація звукових явищ добором слів з однорідними звуками): «дзвін гуде іздалеку» (дз-гу-з-у).
• Паронімія - гра близьких за звучанням слів, коли випадкова схожість звуку викорис товується для створення нового смислового зв'язку.
БЛОК № 5
ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ
Умови, в яких творили письменники
Заборона:
вживати поняття «український письменник»;
писати про голодомор і репресії;
згадувати славне минуле українського народу;
торкатися теми України як морської дерясави; писати про геноцид української нації;
згадувати про перший етап Великої Вітчизняної війни.
Статистика: У 1930 р. налічувалося 259 українських письменників, у 1938 р. їх зали шилося 36! Митці вимушені були емігрувати.
5.1. Іван Багряний
Іван Багряний - відомий український письменник - романіст, автор повістей, численних публіцистичних виступів, памфлетів, поезій.
«Я мислю, отже, існую» - життєве кредо письменника.
Одним з перших був заарештований радянською тоталітарною системою 30-х років XX ст. Його життя можна назвати шляхом постійних звинувачень, тортур, концтаборів. Більшість творів має автобіографічне начало. Біографічна скринька. Творча спадщина
Іван Павлович «Позов'яга народився 2 жовтня 1906 р. у с. Куземин на Полтавщині в родині муляра.
Навчання: церковно-приходська школа, початкова школа, Краснопільська худоншьо-керамічна школа.
1922 - 1926 рр. - викладає малювання, працює на шахтах Донбасу.
1926 - 1930 рр. - навчання в Київському художньому інституті (не завершив через визнання його політично неблагонадійним).
1926 р. - у журналах «Глобус» та «Життя й революція» друкуються перші твори письменника (поезія «В місто» та ін.).
1927 р. - збірка поезій «До меж заказаних»; поеми «Монголія», «Аве Марія».
1930 р. - історичний роман у віршах «Скелька» (у творі автор виступив проти росій ського великодержавного шовінізму).
1932 р. - арешт, звинувачення: критикував національну політику СРСР, закликав українців орієнтуватися в культурному розвитку на Європу, а не на Москву.
Ланцюг арештанської долі Івапа Багряного: 5 років концтаборів -> втеча (1936) ->■ переховувався між українцями місцевості Зелений Клин на Далекому Сході (тут одру жився) -> повернення додому —> арешт -> харківська в'язниця (2 роки і 8 місяців) —> з приходом німців - звільнення «під нагляд» ( з відбитими нирками і легенями).
Еміграція (до Словаччини, Німеччини), з 1946 р. живе в таборі для переміщених осіб, сім'я залишилася в СРСР.
1944 р. (1946) - роман «Тигролови».
1946 р. - збірка поезій «Золотий бумеранг».
1947 р. - повість-вертеп «Морітурі».
1948 р. - повість «Розгром».
1950 р. - роман «Сад Гетсиманський» (показ трагічного буття української людини в умовах тоталітарного терору.
1953 р. - повість «Огненне коло» (на матеріалах Другої світової війни).
1956 р. - віршований памфлет «Антон Біда - герой труда».
1957 р. - трилогія «Буйний вітер».
1965 р. - роман «Людина біжить над прірвою».
25 серпня 1963 р. - помер, похований у Німеччині.
«Тигролови»
Роман вийшов 1944 р., перевиданий 1946 р. Перша назва - «Звіролови». Іван Багряний написав роман за 14 днів.
Назва символічна: 1) родина Сірків полює на тигрів; 2) тигр - символ тайги; 3) в умовах тоталітарного режиму людина полює на людину.
Жанр: пригодницький роман.
Сюжетні лінїі:
пригодницька (втеча Григорія Многогрішного, його перебування в тайзі);
сталінських репресій (уривчаста).
Тематичні пласти роману:
вплив сталінських репресій на долю людини (інженера-авіатора Григорія Многогріш ного);
Образ Григорія Многогрішного об'єднує сюжет в одне ціле. Його життєвий принцип -«Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». «Сміливі завжди мають щастя» - доля голо вного героя, який не скорився жахливим обставинам, а діяв («стрибнув у смерть, але не здався»). У боротьбі за право на життя і щастя він перемагає. Саме з цим героєм Іван Баг ряний пов'язує свої погляди на майбутнє України, історія якої нагадує замкнуте коло.
5.2. Василь Барка
Творчість письменника вражає оригінальністю, новаторськими художніми пошуками, заглибленням у барокову поезію, фольклорну стихію, біблійні мотиви і символи. Біографічна скринька
16 липня 1908 р. - в с. Солониці на Полтавщині в козацькій родині народився Василь Костянтинович Очерет.
Навчання: трикласна початкова школа, Лубенське духовне училище, педагогічні кур си.
3 1927 р. - учителює на Донбасі (викладає фізику і математику).
1928 р. - виїзд на Кубань, вступ до педінституту на філологічний факультет, аспіран тура.
1930 р. - збірка віршів «Шляхи» (піддано критиці).
1932 р. - збірка «Цехи» (схвалено, оскільки твори на виробничу тематику).
Писати на замовлення письменник не міг, тому обрав добровільне поетичне мовчан ня.
■ 1941 р. - бере участь в обороні Кавказу.
1943 р. - еміграція (Німеччина, США).
1946 р. - збірка «Апостоли».
Збірка «Білий світ».
1958 - 1961 рр. - робота над романом «Жовтий князь».
1963 р. - роман видано в Нью-Йорку.
1968 р. - роман перевидано.
1981 р. - роман перекладено французькою.
1968 р. - поетична збірка «Лірник», роман-притча «Спокутник і ключі землі».
1986 р. - роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих».
• 11 квітня 2003 р. - В. Барка помер. Творча спадщина
Василь Барка - автор близько двадцяти поетичних збірок, роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (у чотирьох томах), поем, прозових творів, літературознавчих дослі джень та есе.
Періоди творчості:
I - ранній - поетичні збірки «Шляхи»(1930), «Цехи» (1932);
II - перебування в Німеччині - поетичні збірки «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947);
III - американський - творчо інтенсивний - книги віршів «Псалом голубиного поля»
(1958), «Лірник» (1968), «Океан» (1959), прози - «Рай» (1953), «Жовтий князь» (1963);
літературознавчі дослідження та есе - «Правда Кобзаря» (1961), «Жайворонкові джерела»
(1956), «Вершник неба» (1965) та ін.
Особливості творчості:
головна ознака творів - філософські роздуми над життям, пошуки вічного в щоденних проявах людського буття і природи; різножанровість і різноплановість;
наявність елементів різних стильових шкіл і напрямків (символізму, футуризму, ба роко тощо);
релігійні мотиви (гармонія між людиною і світом, людиною і космосом тощо); звернення до фольклорних джерел; Барка - майстер контрастів;
звернення до тем голодомору («Жовтий князь», «Рай») тощо.
«Жовтий князь»
Перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній тра гедії голодомору 1933 р.
Назва символічна: яшвтий князь - це уособлення зла, голоду й самого диявола.
Історія написання роману: Василь Барка збирав матеріал протягом 25 років (від часу лихоліття до початку оформлення тексту. Матеріал: власні спогади про відвідування сім'ї брата на Полтавщині (1933), перебування на Кубані (1934), розповіді очевидців тощо.
Три плани роману:
Світ прийнято розглядати як місце, де борються між собою дві сили: добро і зло, божес твенне начало і диявольське. Завжди зберігається певна симетрія між ними. Василь Барка описує унікальну ситуацію: сили зла, здається, перемогли назавжди. Запанував «жовтий князь» - демон зла. Це не алегорична постать, а цілком реальний хазяїн життя - Сталін («вусатий бузувір завів пекло»). Щоб зламати Україну, остаточно поставити її на коліна, підрізавши косою смерті хліборобський корінь осердя нації, сталінські поплічники на най кращих чорноземах світу організовують штучний голод.
Світ, який ніс радість хліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворюєть ся на зону смерті.
Образи в романі групуються як дві сили, що існують у світі: хто вирощує хліб і хто від бирає його у селянина. У кожній групі представлені центри, які утверджують два типи мо ралі: Мирон Катранник і Григорій Отроходін, який і очолює кампанію зі знищення селянс тва в цій окрузі. Це представники двох світів - добра і зла, господнього і диявольського, що дає підстави визначати твір «Жовтий князь» як своєрідну містерію - жанр, для якого характерним є протиборство у вселенському масштабі сил добра і зла.
Роман «Жовтий князь» -. це книга пам'яті жертвам голодомору, мільйонам «безвинно убієнних» хліборобів і гнівний осуд тоталітарного режиму.
5.3. Улас Самчук
У літературу Улас Самчук увійшов як літописець драматичного, нерідко трагічного жит тя українського народу в першій половині XX ст.; він репрезентує аналітико-психологічну стильову течію.
Біографічна скринька. Творча спадщина
20 лютого 1905 р. - народився Улас Олександрович Самчук у селі Дермані (нині Рів ненська область) в заможній працьовитій родині.
1913 р. - сім'я переїздить до Кременецького повіту.
1917 - 1920 рр. - Улас Самчук навчається у Дерманській вищепочатковій школі, потім п'ять років - у приватній гімназії в Кременці.
1926 р. - у варшавському часописі «Наша бесіда» опубліковане оповідання Уласа Сам-чука «На старих стелсках».
1927 р. - не маючи бажання служити в польській окупаційній армії, дезертирує з війська до Німеччини.
Два роки навчається в Бреславському університеті.
1929 - 1941 рр. - живе у Празі, здобуває освіту в Українському вільному університеті; працює, проявляє себе як письменник; поява новели «Образа» в «Літературно-науко вому віснику».
1933 р. - роман «Марія», в якому постали картини голодомору 1932 - 1933 р.
1929 - 1937 рр. - робота над романом-трилогією «Волинь».
1936 р. - роман «Гори говорять» про боротьбу українців Закарпаття за незалежність.
1936 р. - вихід збірки малої прози «Віднайдений рай».
1941 р. - повернення письменника в Україну, Улас Самчук - редактор газети «Во линь».
1945 - 1948 рр. - письменник опиняється в таборах для переміщених осіб в окупо ваній союзницькими військами Німеччині, бере активну участь у роботі МУРу.
вихід роману «Юність Василя НІеремети» (Мюнхен), першої частини «Морозів хутір» трилогії «Ост» (Регенсбург).
з 1948 р. - Самчук мешкав у Канаді в дуже важких умовах, завершує роботу над три логією «Ост».
1966 р. - роман «На твердій землі» (Торонто) про життя українських емігрантів, які після тяжких поневірянь лише в Канаді знайшли «тверду землю» під ногами.
50 - 70-ті роки - вихід двох книг спогадів «На білому коні», «На коні вороному».
9 липня 1987 р. - помер Улас Самчук; похований в Торонто.
Улас Самчук в українській літературі відомий насамперед як романіст, але працював також в інших жанрах: - повісті («Кулак»);
мемуари («П'ять по дванадцятій», «Планета Ді-Ш», «На коні вороному», «На білому коні»);
- публіцистичні твори (статті «Нарід чи чернь?», «Крути», «Так було - так буде», «Жін ка»).
Роман-хроніка «Марія»
Твір має присвяту: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932 -1933»
Жанр: цей твір автор визначив як «хроніку одного життя».
Роман-хроніка - це різновид роману, в основу сюжету якого покладено історію суспільних або родинних подій, змальованих у їх часовій послідовності. Сюжетна основа
Роман «Марія» має природний для хроніки біографічний сюжет. Автор свідомо «обра ховує» прожите героїнею: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів». Автор виділяє ключові моменти життя героїні: шість років, сирітство, наймитування, дев'ять років, дванадцять, п'ятнадцять...
М отиви
Мотив кохання в романі пов'язаний з непростим життєвим вибором Марії між замож ним Гнатом і злидарем Корнієм. Смерть сина й дочки, народження мертвої дитини, роз лучення з Гнатом, принизливе життя «на віру» з Корнієм, злидні - усе це Марія зуміла витримати. Мотив страждання відходить на другий план, коли героїня заглиблюється в роботу (на перший план виходить мотив радісної праці).
Після подій Першої світової війни та революції 1917 р. перед читачем знову образ ма-тері-страдниці. Останні дні життя Марії збігаються із цвітінням садів. Особливості композиції
Книга життя Марії - трикнижжя: «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб», що нагадує компонування Біблії.
Образ Марії і Матері Божої автор узагальнює. Небесна Марія - заступниця людства, се лянка Марія - втілення долі мільйонів матерів-страдниць.
Проблематика твори:
любов до землі;
любов до праці як основи життя;
вірність народу;
щастя;
духовність;
віра в Бога;
добро і зло;
гріх та його спокутування;
аполітичність українського селянства;
моральна деградація особистості під впливом більшовицької ідеології;
деформація українського національного характеру;
більшовизм як соціальне і духовне явище;
влада:
геноцид радянської влади проти українського народу;
формування національної самосвідомості.
5.4. Євген Маланюк
Євген Маланюк - визначний поет і літературознавець, культуролог й автор мистецьких есе та історичних розвідок, палкий патріот України й гуманіст. Його творчість справдила велике враження не тільки на митців «Празької школи», але й на всю українську лірику XX ст.
Біографічна скринька
20 січня 1897 р. - народився Євген Филимонович Маланюк в селищі Архангород на Херсонщині (нині Кіровоградська область) в родині українців козацько-чумацького походження. Батько майбутнього поета проводив просвітницьку роботу на селі, ставив вистави, організував читальню; мати захоплювалася поезією.
1914 р. - закінчив Єлисаветградське реальне училище, вступив до Петербурзького політехнічного інституту.
■ 3 початком Першої світової війни Маланюк став слухачем Військової школи в Києві.
1916 р. - Маланюка направляють на Південно-Західний фронт.
1917 р. - переходить на бік УНР, працював в Генеральному штабі України, став ад'ютантом генерала Василя Тютюнника.
1920 р. - інтернований до Польщі (табори біля Каліша). Погляди Є. Маланюка: літе ратура має формувати в читача національну свідомість і державницьку волю, не втра чаючи своєї мистецької самобутності й не стаючи ілюстрацією до партійної ідеології,
1923 р. - переїхав до Чехії, вступив до Української господарської академії в Подєбра-дах на гідротехнічне відділення інженерного факультету. Після завершення навчання працює у Варшаві.
Видання збірок «Стилет і стилос» (1925) та «Гербарій» (1926), у яких Є. Маланюк ви явив себе як митець державницького мислення, який болісно роздумує над уроками й причинами втрати Україною незалежності.
1929 р. - організував літературне угруповання «Танк», редагував журнал «Мир», зго дом співпрацював тільки з «Вісником» під впливом Д. Донцова.
Викладання математики, української мови в табірній гімназії у Регенсбурзі. Активно співпрацює з МУ Ром.
1949 р. - переїзд до Нью-Йорка. Працює чорноробом, креслярем, але не припиняє активної діяльності на літературній ниві. Маланюк - почесний голова об'єднання ук раїнських письменників у діаспорі «Слово», дружить з поетами нью-йоркської гру пи.
16 лютого 1968 р. - помер Є.Ф. Маланюк, похований на нью-джерському цвинтарі Баунд-Брук, названому американськими українцями «нашим Пантеоном».
Творча спадщина
Творчість Євгена Маланюка поділяється на два періоди:
Провідна тема творчості Євгена Маланюка - Україна, проблеми її державності в мину лому, сучасному і майбутньому. Для поета образ Вітчизни постає найчастіше як символ степової Еллади. Змальовуючи його, поет висловлює цілу гаму почуттів: від захвату й болю за втраченим раєм рідної домівки до обурення і гіркої зневіри.
«Стилет і стилос»
Назву збірці дав провідний мотив, найвиразніше представлений у вірші «Стилет чи сти лос? Не збагнув...», у якій загострювалася проблематика світової літератури: що має бути визначальним у художній творчості - краса чи служіння суспільним інтересам?
Концепція мистецтва Маланюка - суспільно активна: завдання поета - служити Україні, втілювати загальнонаціональні ідеї:
Як в нації, вождя нема, Тоді вожді її - поети!
Поет ставить слово як єдину зброю на сторожі української культури й державності, фор мування нового типу українця.
У поезіях збірки Є. Маланюк роздумує над творчою місією митця і його покликанням. Стилет і стилос, зброя і перо, сила і краса зливаються в єдиному образі, символізують боротьбу за ідеали народу, свідомий вибір і жертовне служіння красі й правді. Головна ідея - поет повинен безкомпромісно служити народові, формувати свідомість нації.
«Шевченко»
С. Маланюк Т.Г. Шевченка національно свідомим поетом, високо оцінював його
роль у національному відродженні України після кількох століть рабства й стихійних бун тів. Це яскраво підтверджено у творі. Поезія написана у формі шекспірівського сонета. Визначення «Кобзар Тарас», «трибун», «поет» є замалим для цієї гігантської постаті в ук раїнській історії, бо він є тим, «ким зайнялось і запалало» наше національне визволення.
«Сучасники» (1924)
Є. Маланюк пильно стежив за мистецьким лшттям, захоплювався лірикою Рильського і Тичини. Але після того як Тичина почав писати за велінням компартії, Маланюк розчару вався в ньому.
Твір складається з двох частин: перша присвячена М. Рильському, друга - П. Тичині. Поет захоплюється внутрішньою культурою й шляхетністю поезій Рильського, назвавши його «алхіміком мудрих слів», який карбує «в коштовних ямбах вічний біль».
У другій частині автор проголошує похвалу авторові «Сонячних кларнетів», ■ якого вимірює космічними параметрами, уподібнюючи його слово до сурми архангела, який вос кресив український народ. Далі Маланюк з гірким болем констатує відхід Тичини від попе редніх позицій до заідеологізованих поезій. Поет пише: «Від кларнета твого -* пофарбована дудка зосталась... в окривавлений Жовтень - ясна обернулась Весна».
Представлені в кінці поезії образи дикого вітру в синіх степах, мертвого місяця, замо гильного співу й божевільної Офедії в половецьких степах символізують руїну України, співцем якої був Тичина.
Т еоретико-літературні поняття, передбачені програмою ЗНО (До блоку № 5 «Твори українських письменників-емігрантів»)
Аналіз художнього твору
Художній аналіз - осмислення мистецького тексту, визначення його ідейно-тематичної основи, проблематики, побудови, образної системи, дослідження засобів творення образів, художньої мови.
Орієнтовна схема аналізу епічного та драматичного творів (За В. Пахаренком)
Історія написання та видання твору (якщо є потреба).
Життєва основа (реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для твору).
Жанр (роман, оповідання, трагедія, комедія, власне драма тощо).
Конфлікт. Тема, ідея, проблематика твору.
Композиція твору, особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.
10. Підсумок (художня цінність твору, його місце в доробку автора та в літературі, спри-
йняття цього твору критиками й сучасниками письменника та його пізніше прочитан-
ня).
Схема аналізу ліричного твору
Історія написання твору (якщо є потреба).
Жанр твору (громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна, філософська лірика тощо).
Композиція твору.
Ключові образи твору.
Підсумок (почуття і роздуми, викликані твором).
БЛОК № 6
СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС
Загальний огляд. Тенденції
Формування сучасної української літератури відбувається під впливом важливих подій, що відбуваються у суспільстві.
1986 р. - аварія на Чорнобильській АЕС;
1991 р. - здобуття незалежності, початок розбудови нової суверенної держави;
2004 р. - Помаранчева революція, вибори Президента тощо.
З'являються болючі теми, які дали поштовх для народження нової генерації митців пост-чорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула, як зазначив Ю. Шевельов, «зруйну вати Карфаген української провінційності», тобто вивести мистецтво слова за межі політи ки, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім; подолати комплекс меншовартості, підрядної ролі в історії.
Основні тенденції (характерні риси) сучасного літературного процесу
Перехід від заідеологізованих схем «соціалістичного реалізму» до пошуку нових есте тичних способів моделювання й зображення дійсності.
Гостра постановка проблем вибору, повноцінного існування нації і свободи індивіду альності.
Піднесення ролі українського слова в розвитку української нації.
Мистецтво - поза політикою.
Звернення до селянської тематики як прояв неповторності української духовності.
Поява нових форм художнього мислення, форм й структури творчості.
Повернення заборонених тоталітарним режимом літературно-мистецьких надбань ми нулих епох як створення нового погляду на історію України (твори Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Дмитра Яворницького; Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Володимира Винничен-ка, Валер'яна Під могильного, Григорія Косинки, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари та ін.).
Знищення штучної «завіси» між розвитком української літератури на «материковій» Україні та в діаспорі. Друк творів письменників-емігрантів (Василя Барки, Уласа Сам-чука, Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Яра Славутича, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста та ін.).
Вихід двох антологій української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), де показана багата картина лірики XX ст., художніх систем, уподобань, напрямів.
Функціонування модерного, неомодерного, заповідально-селянського, постмодерного дискурсів.
Характерні ознаки заповідально-селянського дискурсу: базування на селянському типі мислення, реалістичній традиції із певними вкрапленнями романтизму та модернізму; уживання символів і понять: нація, традиція, русифікація, державність, національна символіка, земля, праця.
Характерні ознаки постмодерного дискурсу (з'явився у 80 - 90-х роках XX ст.): екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, художній твір як відверта гра ци татами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства; синтез мистецтва й анти-мистецтва, елітарної й масової культури.
• Поява нових угруповань та об'єднань, стильових манер і способів образного втілення світосприймання нової незалежної людини, що призвело до невеликої дискусії між митцями старшого й молодшого поколінь (старші стоять на позиціях служіння Ук раїні та її культурі, захищають традиційну, реалістичну концепцію мистецтва; молод ші - критикують радянських митців, пародіюють класичні твори, сміються зі сліпої віри в псевдоідеали, відкидають «шароварництво» в літературі). Характерні ознаки сучасної поезії
«Переобтяжена цвітінням» (від «самодержавно-генсеківського тоталітаризму до трансформації в поліфонію постісторичної «ери підозри», де розцвітають сто квітів, сперечаються сто шкіл). Юрій Андрухович у 90-х роках XX ст. висловив думку, що сучасна українська поезія стає дедалі кращою, «незабаром її читатимуть виключно поети».
Багатство тематики, стильових і жанрових знахідок. Поступається прозі за дина мізмом саморозгортання інтелектуального сюжету, але виграє в інтенсивності мета форичного орнаменталізму.
«Від пастельного імпресіонізму до барокової поліфонії».
Представлена кількома поколіннями поетів: «шістдесятники» (Ліна Костенко, Іван Драч, Ірина Жиленко, Борис Олійник та ін.); «київська школа» поетів (Віктор Кор-дун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан та ін.), поети - диси денти (Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Степан Сапе ляк та ін.), «вісімдесятники»
- (Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пах-льовська, Іван Козаченко та ін.), «дев'яностники» (Кость Москалець, Роман Скиба, Павло Вольвач, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Віктор Неборак, Василь Махно та ін.).
Характерні ознаки сучасної прози
Жанрове розмаїття, пошуки нових мотивів, мистецьких ідей.
Відхід від лірико-романтики, патетики, трансформація химерної стильової течії (Олександр Ільченко, Віктор Міняйло, Володимир Яворівський, Євген Гуцало) у прозу постмодерністів.
Активна творча діяльність прозаїків старшого покоління: звернення до історичної тематики: історичний роман Ю. Мушкетика «На брата брат» (1996), М. Вінгранов-ського «Северин Наливайко», Р. Іваничука «Орда» (1992), «Рев оленів нарозвидні» (2000), роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (1999); дослідження екзистен ціальних проблем буття людини: Валерій Шевчук роман-епопея «Стежка в траві. Сага про Житомир» (1994).
Постмодерне світобачення, у центрі творів - «маска» автора.
Існування двох шкіл прозаїків:
Характрені ознаки сучасної драматургії:
наповнена інтелектуалізмом;
перехід до модерного моделювання дійсності, звільнення від традиційних шаб лонів;
поєднання поезії, філософії, моральності, вчинків героїв у драматичному творі;
колаяший принцип побудови твору;
поява імен-абстракцій, імен-символів;
перевага камерності;
звернення до проблем сучасної школи.
Представники сучасної драматургії:
Василь Босович (п'єса «Ісус - Син Божий»); Ярослав Стельмах («Стережися лева», «Синій автомобіль», «Шкільна драма», «Привіт, синичко» та ін.)
У 1997 р. вийшла антологія «Близнята ще зустрінуться», де вміщено п'єси митців ук раїнської діаспори: Леоніда Мосендза, Ігоря Костецького, Богдана Бойчука, Віри Вовк та ін.
Дискурс - спосіб, форма організації мовної і літературної діяльності, уживається як індивідуальний стиль митця.
Рефлексія - розмірковування, внутрішня зосередженість, аналіз власних роздумів і переживань.
Ремінісценція - відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, виразів, деталей тощо з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. При цьому вислови, запозичені в попередників, переосмислюються і набувають нового висвітлення.
Алюзія - натяк на загальновідомий історичний, літературний або побутовий факт, уживаний у художньому, творі як стилістична фігура.
СЛОВНИЧОК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ
А
Авангард (франц. - уперед, сторожа, передній загін) - загальна назва течій і тенденцій у мистецтві XX ст., які, відкидаючи закостенілі художні традиції, хотіли вивести мистец тво на нові рубежі.
Автобіографічний твір (грец. - сам, життя, пишу) - твір, у якому автор описує події свого життя; на відміну від щоденника і мемуарів, може містити елементи вимислу та узагальнення.
Акровірш (грец. - вищий, зовнішній; рядок) - вірш, написаний так, що початкові букви рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово або словосполучення.
Алегорія (грец. - інший, говорю) - іносказання; троп, у якому абстрактне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу.
Александрійський вірш - шестистопний ямб з цезурою після третьої стопи і сумілшим римуванням (старофранцузька поема про Александра Македонського, І. Франко «Каме нярі»).
Алітерація (лат. - при і буква) - зумисне надмірне повторення однакових приголосних звуків з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.
Алюзія (франц. - жарт, натяк) - натяк на загальновідомий факт, (ремінісценції -алюзії на літературні твори).
Аналіз художнього твору - осмислення мистецького тексту, визначення його ідейно-тема тичної основи, проблематики, побудови, образної системи, дослідження засобів творення образів, художньої мови.
Анафора (грец. - виношення нагору, повторення) - єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конс трукцій.
Антитеза (грец. - протиставлення) - особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок.
Асонанс (франц. - співзвучати) - зумисно надмірне повторення голосних звуків з метою посилення милозвучності мови.
Асоціація (лат. - поєднання) - зв'язок між уявленнями, при якому одне уявлення у сві домості людини викликає інші, зумовлені подібністю, контрастом або суміжністю в часі чи просторі.
Афоризм (крилате слово) (грец. - відокремлюю) - стислий влучний оригінальний вислів, судження, що містить глибоку думку. Афоризми виникли з народних приказок, які вті лювали в собі багатовіковий досвід, народну мудрість, філософську думку.
Б
Байка - невеликий, здебільшого віршований повчально-гумористичний твір з алегоричним змістом.
Балада (франц. - танцювати) - невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, ле гендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом.
Бароко (італ. - вигадливий, примхливий) - напрям у мистецтві та літературі XVII -XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.
Білий вірш - вірш, у якому відсутнє римування, але зберігається чіткий ритм.
Белетристика (франц. - красне письменство) - так називають художню літературу, крас не письменство взагалі. Частіше - художні прозові твори (романи, повісті, оповідання), призначені для масового читача.
Бурлеск (франц., італ. - жарт) - жанр гумористичної поезії, комічний ефект досягається тим, що героїчний зміст викладається навмисно вульгарно, грубо, або навпаки, тим, що про буденне говориться піднесено (І. Котляревський «Енеїда»).
в
Верлібр (франц. - вільний вірш) - вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.
Вертеп (старосл. - печера) - популярний в Україні в XVIII - XIX ст. пересувальний лялько вий театр, що виступав з виставами на ярмарках, міських і сільських площах у святкові дні.
Візуальний (зоровий) - характеристика, притаманна творам малярства, архітектури, скуль птури; у театральному мистецтві вона вказує на гру акторів, образність сценографії, зма льованих персонажів на противагу текстуальній частині, що стосуються драматургічної та сценічної мови, системи режисерської побудови. Візуальними можуть бути різні жанри літератури, передусім графічно зафіксовані, зокрема зорова поезія.
Вільний вірш (див. верлібр).
Віршова мова - відмінний від прози тип організації художнього мовлення, що базується на засадах ритму і рими.
Віршовий розмір (або Метр) - особливість ритмічної одиниці, покладеної в основу певної віршової структури; метричне віршування, що ґрунтується на періодичній повторюва ності довгих і коротких складів у межах стопи.
Вітаїстичність (лат. - життєвий) - ознака, що характеризується як любов до життя.
Вселюдське - стосується всього людства; загальнолюдське.
г
Гімн (грец. - урочиста пісня) - урочистий твір символічно-програмового змісту (І. Франко «Гімн»).
Гіпербола (грец. - перебільшення, зайвина) - різновид тропа, що полягає в надмірному пе ребільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії.
Громадянська лірика - лірика із соціальною та національною проблематикою, у якій пред ставлено глибоке розуміння поетом сучасного життя і ставлення до нього (В. Симоненко «Лебеді материнства»).
Гротеск (франц. - химерний, незвичайний) - вищий ступінь комічного, художній прийом у мистецтві, заснований на нарочито карикатурному спотворенні, порушенні форм і роз мірів предметів, перебільшенні або применшенні зображуваного, на поєднанні різких контрастів, сполученні реального з фантастичним, трагічного або страшного з комічним, смішним.
Гумор (англ. - настрій, схильність) - беззлобно-добродушне, жартівливе зображення сміш них явищ.
Гумореска (лат. - волога) - невеликий віршовий, прозовий або драматичний твір з ко мічним сюжетом, що відрізняється від сатири легкою, жартівливою тональністю. У гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої критики в дотеп ній, парадоксальній, іронічній, гротескній, пародійній формі.
Деструкція (лат. - руйнування^ розпад) - порушення або руйнування нормальної структури чого-небудь.
Диптих (грец. - подвійний) - два твори мистецтва, пов'язані одним задумом.
Дихотомія - принцип, що полягає в розчленуванні цілого (наприклад, сюжету) на дві час тини, які зіставляються.
Дотеп - несподіване зближення двох явищ, що належать до різних сфер, які схожі тільки якою-небудь рисою, що випадає зі звичайної серйозної уваги.
Драматичний етюд - невелика лірико-драматична композиція, переважно віршована, у якій, за винятком ремарок, епічність відсутня, а ліричний елемент дуже сильний.
Драматична поема - переважно невелика за розміром віршована п'єса, у якій поєднується драматичне, епічне й ліричне розкриття теми; виклад матеріалу відзначається стислістю і лаконізмом, основна увага зосереджена на розкритті ідейного конфлікту (Леся Україн ка «Одержима»).
Драматичний твір: 1) твір, побудований у формі діалогу без авторської мови і призначений для сценічного виконання; 2) літературно-театральний твір серйозного, але не героїчного змісту (на відміну від трагедії і комедії).
Драма-феєрія - драматичний твір з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка «Лісова пісня»).
Дума - великий ліро-епічний твір переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників), близький до історичних пісень і билин, за тематикою.
Е
Евфонія (грец. - милозвучність) - сукупність звукових явищ, що роблять мову мило звучною, мелодійною.
Екзистенціалізм (лат. - існування) - течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930 1940 рр., а найбільшого розвитку досягла в 1950 - 1960 рр. Джерела ек зистенціалізму містилися в працях філософа XIX ст. Є. К'єркегора. Основним поло женням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної не влаштованості людського життя.
Експозиція (лат. - виклад, опис, пояснення) - місце у творі, де читач знайомиться з ча сом, місцем подій, персонажами ще до початку конфлікту; введення в ситуацію, в якій розкривається конфлікт.
Експресіонізм (лат. - вираження) - літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприй нятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо.
Елегія (грец. - скарга) - вірш, у якому виражені настрої смутку, журби, задуми, мелан холії (П. Тичина «Похорон друга»).
Елітарна література - література, критерієм якої є «аристократизм духу», високий артис тизм (письменникам притаманні шляхетна культура мислення і творчості, інтелігент ність).
Епілог (післяслово, післямова) (грец. - післямова) - заключна частина твору, в якій роз повідається про долю героїв після розв'язки.
Епітет (грец. - додаток, прикладка) - художнє визначення, яке образно або емоційно роз криває ознаки певного явища.
Епіфора (єдиіюзакінчення) (грец. - повторення) - повторення однакових слів або синтаксич них конструкцій у кінці віршованих рядків, строф або речень, розділів (у прозі).
Епічний твір (грец. - розповідь, слово) - художній твір, у якому зміст розкривається у формі авторської розповіді про події зовнішнього світу, основним предметом художнього відтворення є соціальне буття людей у його найрізноманітніших виявах і причинно-на-слідкових зв'язках.
Естетика (нім., англ., франц., грец. - чуттєво сприйманий) - наука про загальні закони художнього пізнання дійсності, сутність і розвиток мистецтва і творчості, специфіку ка тегорій прекрасного, величного, піднесеного, потворного, трагічного, комічного.
З
Зав'язка - подія, з якої виростає, розпочинається основний конфлікт твору.
Загадка - малий жанр усної народної творчості, для якого властиве метафоричне чи але горичне зображення якогось предмета або явища, дотепне запитання з метою виявити кмітливість того, хто відгадує.
Звуконаслідування (ономатопея) (грец. - звуконаслідування) - імітація засобами мови різ них позамовних звукових явищ з метою створити звуковий образ зображуваного.
Зміст - це життєві явища, факти, проблеми, відібрані митцем відповідно до його світогляду (те, що сказано у творі).
І
Ідея твору (грец. - вигляд, первообраз) - основна думка про змальовані у творі явища, ви світленню якої підпорядковані всі образи і художні засоби твору (ідеали і переконання, які автор прагне донести до читача через свій твір).
Ідилія (грец. ~ малюнок) - різновид буколіки; невеликий, переважно віршовий, твір, у якому поетизується сільське життя (Т. Шевченко «Садок вишневий коло хати»).
Імпресіонізм (франц. - враження) - художній напрям, заснований на принципі безпосеред ньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
Інверсія (лат. - перестановка) - одна із стилістичних фігур мови, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні, щоб найбільш значуще слово або слова особливо підкреслити, звернути на них увагу.
Інтер'єр (франц. - внутрішній) - у літературі вид опису, змалювання внутрішніх приміщень та предметів, які в них знаходяться і безпосередньо оточують персонажів твору.
Інтонація (лат. - вимовляю голосно) - чергування підвищень і знижень голосу, тон мовлен ня, який дозволяє виражати почуття, ставлення до вимовленого.
Індивідуальний стиль письменника (грец. - особливий, неповторний) - індивідуаль ний стиль, у якому виразні мовні утворення формують своєрідну систему, набувають неповторного емоційно-експресивного забарвлення.
Інтимна лірика - поетичні твори, у яких ідеться про сердечні переживання, прояви любові ліричного героя тощо (В. Сосюра «Так ніхто не кохав»).
Іронія (грец. - глузування, насмішка) - троп, який виражає глузливо-критичне ставлення до зображуваного (прихована насмішка, безпосередньо пов'язана з комічним, гумором і сатирою).
Історизм (грец. - дослідницький, науковий) - художнє осмислення подій минулого, що ма ють конкретно-історичний неповторний зміст і колорит; здатність художньої літератури передавати обличчя історичної епохи в конкретних людських долях і подіях (історична повість, історичний роман тощо).
к
Казка розповідний твір про вигадані, а часто й фантастичні події.
Кіноповість - повість, написана з урахуванням специфіки кіно як сценарій кінофільму (О. Довженко «Зачарована Десна»).
Кларнетизм (франц., італ. - дерев'яний духовий музичний інструмент) - стильова якість синтетичної лірики раннього П. Тичини, походить від назви його збірки «Сонячні кларнети», запропонований Ю. Лавріненком та В. Баркою.
Колискова - народна пісня, що співається тоді, коли заколисують, присипляють дітей.
Коломийка (назви міста й річки Коломиї на Івано-Франківщині) - дуже поширена, особливо на західно-українських землях, коротка жартівлива пісенька.
Комедія (грец. - веселий, смішний) - драматичний твір, у якому сатиричними й гуморис тичними засобами відображається смішне в житті, висміюються потворні суспільні й побутові явища, негативні риси людей (М. Кропивницький «Пошились у дурні»).
Комічне - естетична категорія: смішне в житті та його відображення в художній творчості. Основні форми комічного - гумор і сатира.
Композиція (грец. - укладання, поєднання) - зумовлена змістом побудова художньо го твору, розміщення і співвідношення всіх його частин, порядок розгортання подій і розстановка персонажів. (Упорядковане розміщення логічно зв'язаних складових час тин художнього твору.)
Контекст (лат. - сплетення, з'єднання) - система значень та понять, яка виражає незмірно більше, ніж безпосередній сенс слів, які її складають; контекст визначає єдність смислово го змісту та мовленнєвої форми, закінченість смислового забарвлення, виражає емоційне та дійсне ставлення того, хто говорить, до того, про що говориться.
Контраст (франц. - протилежність) - особливо підкреслена протилежність у рисах ха рактерів людей, предметів або явищ, яка часто використовується в літературі з метою увиразнення.
Конфлікт (грец. - суперечка, сутичка) - суперечність, зіткнення, що лежить в основі бо ротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у творі (сюжет).
Кульмінація (лат. - вершина) - найвища точка у розвитку конфлікту, вирішальне, найго-стріше зіткнення сил, які ведуть боротьбу (іноді зустрічається передкульмінація).
л
Легенда (лат. - те, що має бути прочитане) - переказ про події або людей, оповитий каз ковістю, фантастичністю.
Лірика (від давньогрецького струнного музичного інструмента, під акомпанемент якого виконувалися пісні-вірші) - рід літератури, предметом зображення якого є внутрішній світ людини, її почуття, настрої, переживання і думки, породжені певни ми життєвими обставинами; особливий рід літературно-художніх творів, характерною особливістю яких є віршована форма.
Лірична поема - великий поетичний твір, у якому розгортається широка панорама почут тів, переживань і думок ліричного героя, з відсутністю епічного сюжета (М. Рильський «Слово про рідну матір»).
Ліричний герой - образ поета (його ліричне «я»), чиї переживання, думки та почуття відоб ражено в ліричному творі.
Ліро-епічна поема - великий віршований твір, у якому зображені значні події і яскраві ха рактери, а розповіді про героїв супроводжуються розкриттям переживань і роздумів.
Літературна казка (лат. - буквене письмо, освіта, наука) - художній твір письменника, що має жанрово-стильові особливості фольклорної казки, але з наявністю певних якісних ознак авторського стилю.
Літературний напрям - творча єдність багатьох представників письменства певного конк ретно-історичного періоду, які мали спільну естетичну програму, близькі стилі, світос прийняття (масштабніша за стильову течію).
Літературознавство - сукупність наук про художню літературу, що вивчають сутність і своєрідність літератури, її походження, значення і закономірності розвитку, а також ме тоди вивчення літературного процесу, творчості письменників і окремих творів.
Літопис - найдавніший вид історико-мемуарної прози, що являв собою розташовані в хроно логічному порядку коротенькі замітки й докладні оповідання про історичні події.
м
Маргінальність (лат. - край, межа) - межове перебування людини в певній соціальній спільноті, що впливає на її психіку, спосіб життя.
Масова література - широко тиражована розважальна або дидактична белетристика, адап тована для розуміння пересічним читачем, переважно позбавлена естетичної цінності.
Медитація (лат. - роздумую) - ліричний вірш-роздум над важливими філософськими та інши ми проблемами людського буття (життя і смерть, дружба і кохання, природа тощо).
Метаморфоза (грец. - зміна) - перетворення однієї форми чого-небудь в іншу; видозміна.
Метафора (грец. перенесення) - троп, у якому ознаки одного явища переносяться на інше за подібністю між ними. (Метафора - ніби приховане порівняння. Але: два явища не порівнюються, а ознаки одного переносяться на інше.)
Містерія (грец. - містерія, таїнство) - масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд.
Міф (грец. - переказ, вигадка) - переказ про незрозумілі явища природи, історичну подію, богів, обожнених героїв, демонів, духів тощо (плід колективної творчості людей).
Міфологізм - спосіб поетичної реалізації міфу в художній літературі.
Мораль (лат. - воля, закон, властивість): 1) система поглядів та уявлень, норм і оцінок людей; 2) повчальний висновок із чогось; 3) повчання, настанови, поради.
Модернізм (франц. - новітній, сучасний) - філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX - XX ст. і об'єднала новітні напрями й течії, яким притаманна біль ша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті.
Мотив у художньому творі (франц., італ. - привід, спонукання) - тема ліричного твору (іноді - другорядні теми, що доповнюють основну); найменший елемент сюжету.
н
Народна пісня - давній за походженням вид фольклору; невеликий ліричний вірш, що має куплетну побудову й призначений для виконання співом.
Національне в літературі - органічна якість письменства, що відрізняє його від інших, зу мовлена звичаями, традиціями, мовою, типом світосприйняття народу.
Неореалізм (грец. - новий, речовий) - стильова тенденція модернізму, що відзначається (порівняно з класицизмом) глибоким психологізмом і ліризмом, філософським осмислен ням життя, поєднанням з документальною достовірністю зображення.
Неоромантизм (грец. - новий, франц. - романтичний) стильова тенденція модернізму, генетично пов'язана з романтизмом; має характерні риси: прагнення розірвати ідеал і дійсність, уславлення індивідуальної і суспільної свободи, піднесення постаті визнач ного героя, його порив у майбутнє.
Новела - один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку сюлсету, несподі ваністю розв'язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу пер сонажів, відступи від норм усталеної будови.
О
Оповідання - невеликий епічний твір про одну або кілька подій у житті персонажа, що відіграють валоіиву роль у його долі. Для оповідання характерні відсутність широкої мотивації подій, стислість або відсутність описів, представлення персонажів переважно у сформованому вигляді.
Образ автора - змодельоване письменником уявлення про себе (може виступати в кількох образах).
Образ-архетип (грец. — первообраз) - прообраз, ідея, первинний мотив, теоретично вірогід на форма.
Ода (грец. - пісня) - хвалебна пісня або вірш про якусь видатну особу або подію (І. Драч «Ода совісті»).
Оксиморон (оксюморон) (грец. - дотепно-безглузде, нісенітниця) - свідоме поєднання різко протилежних понять, які логічно ніби виключають одне одного, але насправді разом дають нове уявлення (живий труп, «На нашій - не своїй землі» Т. Шевченко).
п
Паралелізм (грец. - зіставлення) - паралельне зображення двох і більше явищ з різних сфер життя (порівняння у формі зіставлення; на відміну від порівняння у паралелізмі змальовувані картини пов'язуються між собою не тільки синтаксично, а й логічно.
Пародія (грец. - проти, пісня) - твір гумористично-сатиричної літератури, публіцистики, музики, а також естрадна або театральна вистава, у якій комічно відтворюються слабкі риси твору, що висміюється, жанру стилю письменника, літературної школи або напря му.
Пауза (грец. - припинення) - зупинка голосу, коротка перерва під час читання, яка є сло-ворозділом у тексті.
Пафос (грец. - почуття, пристрасть) - піднесення, ентузіазм, пристрасне переживання, спричинені певною ідеєю, подією, особливий стан натхнення.
Пейзаж (франц. - країна, місцевість) - художнє змалювання краєвиду, є важливим ком позиційним складником твору.
Пейзажна лірика - зображення природи, настрій ліричного героя, викликаний її спог ляданням, філософськими та медитативними міркуваннями з приводу художнього осмислення світу; характерним є принцип паралелізму, що будується на контрастному зіставленні або гармонійній єдності внутрішнього світу людини з природою.
Персоніфікація (різновид уособлення) (лат. - персона і втілення) - надання тваринам, предметам, явищам та поняттям властивостей людини, олюднення їх.
Підтекст (прихований зміст) - думки та почуття, які висловлені в тексті твору не прямо, а немовби самі по собі випливають із сюжетних ситуацій, взаємовідносин і зіткнень персо нажів, ставлення до них автора, окремих реплік у діалогах тощо.
Пісня - невеликий поетичний твір, призначений для співу.
Повість - розповідний прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від рома ну, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів.
Повість-хроніка - різновид історичної повісті (розповідний прозовий твір, більший за обся гом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і друго рядних персонажів).
Поезія в прозі - переважно невеликий за розміром літературний твір, написаний прозою, своєю мелодикою близький до вірша завдяки великій емоційності, ліризму, своєрідній ритмічності мови (О. Кобилянська «Рожі»).
Поема - великий віршований твір, у якому розгортається широка панорама почуттів, пере живань і думок ліричного героя, з відсутністю епічного сюжету.
Поетика (грец. - майстерність творення): 1) наука про художню літературу - теорія літе ратури; 2) розділ теорії літератури, який вивчає форму творів (композицію, образність, ритміку, строфіку вірша тощо); 3) система художніх принципів якогось літературного напряму або окремого поета.
Порівняння - троп, що пояснює ознаки одного явища або предмета за допомогою іншого, чимось схожого на нього.
Портрет - зображення зовнішності героя як засіб його характеристики.
Постмодернізм (лат. - після і франц. - сучасний) - цілісний, багатозначний, динамічний, залежний від соціального та національного середовища комплекс мистецьких, філософсь ких, науково-теоретичних уявлень.
Пригодницький (авантюрний) роман (франц. - пригода) - прозовий твір, сюжет якого на повнений великою кількістю пригод і незвичайних подій.
Приказка - стислий крилатий народний вислів, близький до прислів'я, але без властивого йому повчального значення.
Прислів'я - короткий, часто віршований крилатий народний вислів, у якому у високоху дожній формі виражено повчальний досвід і мудрість народу.
Притча - повчальне алегоричне оповідання з яскраво вираженою мораллю про людське життя; характерною ознакою є можливість різнотлумачення та різноманітного застосування.
Прозова мова - відмінний від лірики тип організації художнього мовлення, що базується на засадах розмовної (не віршованої) мови.
Пролог (передслово, передмова) (грец. - перед і слово) - окремий розділ твору, в якому ав тор знайомить читача з фактами, що мали місце задовго до початку змальованих подій; або створює загальний настрій, готує читача до сприймання твору.
Псалом (грец. - оспівую) - релігійна пісня, молитва, що як складова частина входить у псалтир.
Психологізм у літературі (грец. - душа і лат. - слово, вчення) - передавання художніми за собами внутрішнього світу персонажа, його думок, переживань, зумовлених зовнішніми і внутрішніми чинниками.
Публіцистичність (лат. - суспільний) - заангажованість творів суспільними, національни ми, політичними, ідеологічними проблемами, висвітлення в них актуальної проблемати ки.
Р
Реалізм (лат. - речовий, матеріальний) - художній метод у мистецтві й літературі, що ха рактеризується увагою до повсякденного суспільно-побутового життя, типізацією, епіч ністю; провідний критерій художності - вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності, «відтворення» життя у формах самого життя.
Ремарка (франц. - зауваження, пояснення) - авторське пояснення для режисера й ак торів, у якому описано обстановку на сцені, зовнішність героїв, їхні дії, лсести, інтонації тощо.
Ренесанс (лат. - відроджуюсь) - літературно-мистецький напрям кінця XV - початку XVII ст., для якого характерні наслідування античного мистецтва, гуманізм, критика Середньовіччя, католицької церкви, релігійний індивідуалізм.
Репліка (лат. - повертаю назад) - кожне окреме висловлювання персонажа п'єси.
Рефрен (повтор) (франц. - приспів) - повторення однакових слів або виразів, віршованих рядків або строф у творі з метою звернення на них особливої уваги читачів, підкреслення мелодійності, ритмічності.
Рима (грец. - співмірність) - співзвучність закінчень у суміжних та близько розташованих словах у рядках (явище звукове, а не графічне: у римі збігаються звуки, а не букви). Розглядається з останнього наголошеного звука.
Римування - це особливість розташування рим у віршованому творі, інтервал між ними.
Розвиток дій (перипетії) - кілька подій, що змінюють одна одну, в яких розгортається кон флікт, виявляються характери персонажів.
Розв'язка - логічне завершення подій, що зазнали докорінного перелому в кульмінації.
«Розстріляне Відродження» - літературно-мистецький рух 20 - 30-х років XX ст., який дав високохудожні твори в галузі літератури, живопису, театру, де відтворилися кращі риси українського національного характеру; покоління митців, знищене більшовицьким тоталітаризмом.
Роман - великий і складний за будовою епічний прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персона жів.
Роман-балада - жанровий різновид роману, який містить ознаки балади (зокрема, доміну вання мотиву кохання жінки з демонічним єством у чоловічій подобі тощо).
Романс (іспан. - по-романськи) - сольна лірична пісня, здебільшого про кохання, що вико нується в музичному супроводі, звичайно без рефрена.
Роман у віршах - розлогий ліро-епічний твір, сюжетно розгорнута лірична оповідь у віршовій формі з характерним поєднанням епічного принципу викладу з ліричною суб'єктивністю та драматичним напруженням (Л. Костенко «Маруся Чурай»).
Роман у новелах - жанровий різновид роману, композиція якого являє собою кілька само стійних творів-новел, об'єднаних спільним ідейним змістом.
Романтизм - художній метод у мистецтві й літературі першої половини XIX ст., який має характеристики: виняткові характери у виняткових обставинах, ліризм, фантастика, увага до історичного минулого, героїв-лицарів, звернення до фольклору.
с
Сатира (лат. - суміш) - непримиренне, гнівне осміяння всього потворного.
Сарказм (грец. - рву м'ясо) - зла й уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії.
Сентименталізм (франц. - почуття, чутливість) - художній метод в літературі й мистец тві кінця XVIII - початку XIX ст., що характеризується надмірною чуттєвістю, моралі заторством, увагою до життя народу.
Силабо-тонічне віршування (грец. - склад і наголос) - віршування, засноване на закономір ному чергуванні наголошених і ненаголошених складів.
Символ (грец. - знак) - предмет або слово, що умовно виражає суть певного явища.
Символізм - стильова тенденція модернізму, головним художнім засобом якого є символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ нсиття та індивідуальних уявлень митця (сим вол поза межами чуттєвого сприймання, дає право тлумачити його по-своєму).
Сонет (італ. - звучати, дзвеніти) - чотирнадцятирядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба, що складається з двох чотиривіршів і двох тривіршів з римуванням: абабаб абвв-деед (можливі й інші способи римування).
Соціально-побутова повість - вид епічного твору, головна увага якого зосереджується на розкритті суперечностей і закономірностей суспільного життя, соціальній зумовленості дій і вчинків персонажів, зображенні їх у побутовому середовищі.
Соціально-психологічний роман - жанровий різновид роману, у якому широко охоплені події, розкрито своєрідність суспільного життя різних соціальних груп людей через внутрішній світ персонажів, його думки, переживання, зумовлені зовнішніми і внут рішніми чинниками.
Соцреалізм (соціалістичний реалізм) (лат. - суспільний, суттєвий) - псевдохудожній ме тод у радянській літературі, в основі якого штучне поєднання художнього стилю (ре алізм) та політичної, позахудожньої тенденції (соціалістичний).
Співомовка - короткий гумористичний вірш, часто побудований на якомусь народному анекдоті, приказці або казковому мотиві (С. Руданський «Співомовки»).
Стопа - поєднання наголошених і ненаголошених складів, які повторюються в рядку.
Строфа (грец. - поворот) - найбільша ритмічна одиниця віршованого твору, група
віршованих рядків, об'єднаних однією думкою, інтонацією та порядком римування.
=г========^ 121 ==========^^
Сюжет (франц. - тема, предмет) - це художньо осмислена конкретна система пов'язаних між собою подій, у яких розкриваються характери персонажів і зміст твору (скжет ще визначають як конфлікт, що рухається, розвивається).
т
Тема (грец. - основа, положення) - основний предмет розповіді, те, про що йдеться у творі.
Терцина (італ. - третя) - віршова форма з трирядкових строф, у якій римуються між собою перший і третій рядки, а другий рядок римується з першим і останнім рядками наступної строфи; вірш, написаний у такій формі.
Травестія (італ. - перевдягатися) - один з різновидів гумористичної поезії, коли твір із серйозним або навіть героїчним змістом і відповідною йому формою переробляється, «перелицьовується» у твір з комічними персонажами і жартівливим спрямуванням роз повіді.
Трагедія (грец. - цап і пісня) - драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт, незвичайний герой пот рапляє у безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації си лами і гине (І. Карпенко-Карий «Сава Чалий»).
Трагікомедія - драматичний твір, у якому поєднані риси трагедії і комедії (І. Карпенко-Карий «Мартин Боруля»).
Троп (грец. - поворот) - слово або вираз, ужиті в переносному значенні. Тропи забез печують образність художньої мови, посилюють емоційність, виразність, допомагають яскравіше змалювати у творі персонажів та обставини.
У
Усмішка різновид гуморески, синтез гумористичного оповідання, анекдоту і фейлетону, характеризується лаконізмом, дотепністю, обов'язковою присутністю автора, поєднан ням побутових замальовок, жанрових сценок з частими авторськими відступами (ввів у літературу Остап Вишня).
Умовність - одна з важливих особливостей мистецтва, яке подає нам не саме життя, а його образне відображення.
Ф
Фарс - обмеження смішного лише зовнішніми діями, зовнішньою потворністю (будь-яка незграбність, смішні звички, недоліки у зовнішності, недоладні пригоди з людиною тощо).
Фейлетон (франц. лист, аркуш) - невеликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного змісту, який характеризують сатиричність, динамізм викладу, невимушена композиція, пародійність, застосування позалітературних жанрів тощо.
Фігурні (курйозні) вірші - мають незвичайний зовнішній вигляд (акровірші, азбучний вірш, фігурний вірш тощо).
Філософська лірика - лірика, спрямована на філософське осмислення світу (Б.-І. Антонич збірка «Зелена Євангелія», Г. Сковорода «Сад боліественньїх песней»).
Фольклор (усна народна творчість) (англ. - народна мудрість, народне знання) - ху-долшє відображення дійсності в словесних, музичних, хореографічних, драматичних формах колективної народної творчості, пов'язаної з життям і побутом народу (народна творчість у широкому значенні); словесна творчість народу (у вузькому значенні).
Форма - сукупність способів і засобів вираження змісту, його внутрішня організація, (те, як сказано у творі).
Футуризм (англ. - майбутній) - формалістичний напрям, (виник як різновид італійського авангардизму), принципами якого є «Ліквідація мистецтва є наше мистецтво»; «Набутки розуму, а не душі та серця»; характерними ознаками є заперечення реалізму, відкидан ня класичної спадщини, руйнування традицій і прийомів старого мистецтва створенням нового стилю.
Художній образ - це узагальнена картина людського життя і навколишнього світу (люди на, природа, предмет, подія, явище), втілена в індивідуальну мистецьку форму творчою уявою письменника.
Художня деталь - різновид художнього образу, конкретна подробиця змальованого у творі явища, що підкреслює, розкриває його сутність, набуває смислового й естетичного зна чення.
Художня література - один із видів мистецтва, що образно відтворює життя за допомогою слова; сприймання світу в словесних образах.
Художній простір - способи зображення, відтворення простору в творах мистецтва і літера тури, які мають художній, поетичний, індивідуалізований характер і сприяють глибшо му висвітленню ідей, подій, викликають у читача певні емоції.
Художній час - час, як він відтворений у художньому творі.
ПІ
Шкільна драма - драматична література, яка створювалася в XVII - XVIII ст. переважно викладачами піїтики, а виконувалася викладачами риторики й учнями духовних шкіл.
Основні літературні організації, угрупування, товариства, школи (відгалуження української літератури) та ін.
|
Назва |
Представники |
|
«Руська трійця» - 1834 р., м. Львів |
М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагиле-вич |
|
Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Виникло у грудні 1845 - січні 1846 р. у Києві |
В. Білозерський, М. Гулак, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров, О. Тулуб та ін. |
|
«Молода муза» (1907 р., м. Львів) як ланка загальноєвропейського руху за оновлення літератури |
Б. Лепкий, П. Карманський, М. Яцків та ін. |
|
«Празька школа» українських письменни ків - емігрантів (з 1921 р.) |
Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холод-на, О. Лятуринська, О. Стефанович, та ін. |
|
МУР (Мистецький український рух) -1945 р., на західнонімецьких землях |
У. Самчук, Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Ля туринська, Б. Кравців, С. Гординський, Ю. Косач та ін. |
|
«Слово» - 1954 р., США |
І. Костецький, В. Барка, С. Гординський, Д. Гуменна, Г. Журба, Г. Костюк та ін. |
|
Нью-Йоркська група - 1954 р. |
Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Ж. Васильківська, П. Килина, Е. Андієвсь-ка та ін. |
|
«Шістдесятники» - 60-ті роки XX ст. |
Л. Костенко, В. Симоненко, Д. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, Р. Іваничук, В. Стус та ін. |
|
«Київська школа поетів» - 60-ті роки XX ст.) |
В. Голобородько, В. Корду н, В. Рубан, М. Воробйов, М. Григорів, М. Саченко, І. Семененко, С. Вишенський, В. Ілля та ін. |
|
Національна спілка письменників України (НСПУ) оновлена в 1991 р. (І з'їзд), 1996 р. (II з'їзд), 2001 р. (III з'їзд) |
Понад 1,5 тис. членів. До 2001 р. - очолював Ю. Мушкетик, з 2001 р. - В. Яворівський |
|
Асоціація українських письменників (АУП) - з 1997 р. |
Понад 100 письменників. Президент -Ю. Покальчук, згодом - Т. Федюк |
|
«Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада) -з 1985 р., м. Львів |
Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець |
|
«Нова дегенерація» (з 1992 р.), м. Івано-Франківськ |
І. Андрусяк, І. Ципердюк, С. Процюк |
|
«Пропала грамота» - з 1991 р., м. Київ |
В. Недоступ, С. Либонь, Ю. Позаяк |
|
«Західний вітер» - з 1992 р., м. Тернопіль |
В. Гайда, Б. Щавурський, В. Махно, Г. Без-коровайний |
|
«ЛуГоСад» - з 1986 р., м. Львів |
І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський |
|
«Червона фіра» - з 1991 р., м. Харків |
С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук та ін. |
Нью-Йоркська група поезії
Як своєрідний творчий рух нової генерації українських письменників-емігрантів
Феномен «нью-йоркська група» налічує два покоління поетів-емігрантів трьох континен тів (Північна Америка, Південна Америка, Європа).
У Нью-Йорку в 1954 р. зародилася група митців, які вільно експериментували з поетич ними формами, художньо-виражальними засобами, охоплювали модерністські художні і філософські течії (сюрреалізм та екзистенціалізм).
Учасники:
Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Ж. Васильківська, Б. Бойчук, П. Килина, Е. Андієвська, В. Вовк.
На ранньому етапі існування групи її творчість була естетичною альтернативою со ціалістичному реалізму.
Молоді поети репрезентували свої вірші в щоденній українській газеті «Свобода», «Ук раїнській літературній газеті», журналах «Горизонт», «Сучасність» та щорічнику «Нові поезії» (вийшло 12 книжок в 1959 - 1971 рр.).
Певне відношення до групи мають поети, які творили на 10 років пізніше: Г. Коломієць, 0. Коверко, Р. Бабовал, М. Ревакович, М. Царинник.
Старше і молоде покоління нью-йоркської групи об'єднує спільне бажання висловлюва тися рідною мовою.
Члени нью-йоркської групи захищали естетичну концепцію самоцінності й новаторської дерзновенності мистецтва, відкидали традиційні стилі й форми, орієнтуючись на верлібр, що панував тоді у західноєвропейських літературах.
Художня діяльність зосереджувалася на проблемах буття, на його осягненні за допомо гою невичерпних можливостей несвідомого.
Серед молодих поетів велася дискусія «про можливості й обмеження абстрактного в мистецтві», «про безрим'я», «про ритмічну композицію, про надреальність, антипубліцис-тичність поезії».
«Київська школа поетів»
Зародилася в середині 60-х років XX ст., але не продовжувала естетичні шукання «шіст десятників». Поети цієї школи - В. Голобородько, В. Кордун, В. Рубан, М. Воробйов, М. Григорів, М. Саченко, І. Семененко, С. Вишенський, В. Ілля та ін. - уникали політич ної двозначності, заперечували народницькі концепції мистецтва. У їхній ліриці відбивав ся справжній драматизм народного буття, екзистенціальний дух нації. їх захоплювала не етнографічна, «номінативна народність», а первісні начала буття, міфопоетична свідомість, які виразно засвідчували самобутність світосприймання народу. Група свідомо не йшла на співпрацю з тодішнім режимом, не визнавала методу «соцреалізму», тому влада розціню вала їхню творчість як своєрідну форму боротьби з владними структурами, як рух опору проти колоніального становища України. Митців було вилучено з літературного процесу аж до кінця 80-х років XX ст., коли вони активно почали друкувати свої твори.
Екзистенціалізм (від лат. ехізіепііа - існування) - течія в літературі, що сформувалася в Європі у ЗО - 40-х роках XX ст., а найбільшого розвитку досягла в 50 - 60-х роках. Джерела екзистенціалізму містилися в працях філософа XIX ст. С. К'єркегора. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
ЗМІСТ
Вступ З
(за історико-хронологічним принципом) З
Блок № 1
Усна народна творчість 10
Блок № 2
Давня українська література 19
Теоретико-літературні поняття, передбачені програмою ЗНО
(До блоку № 2 «Давня українська література») 25
Блок № З
Література кінця XVIII - початку XX ст 28
3.1. Іван Котляревський. «Енеїда», «Наталка Полтавка»
Іван Котляревський (1769 - 1838) 28
Теоретико-літературні поняття, передбачені програмою ЗНО
(До блоку № 3 «Література кінця XVIII - початку XX ст.») 65
Блок № 4
Література XX ст 68
4.9. Андрій Малишко 81
Теоретико-літературні поняття, передбачені програмою ЗНО
(До блоку № 4 «Література XX ст.») 96
Блок № 5
Твори українських письменників-емігрантів 103
Теоретико-літературні поняття, передбачені програмою ЗНО
(До блоку № 5 «Твори українських письменників-емігрантів») 110
Аналіз художнього твору 110
Блок № 6
Сучасний літературний процес 111
Словничок літературознавчих термінів 114
Основні літературні організації, угрупування, товариства, школи
(відгалуження української літератури) та ін 124