Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЕКЦІЯ № 13
Ідеологія та політика
План
Поняття «ідеологія» (як вчення про ідеї) ввів до філософського обігу французький вчений Дестют де Трасі (1754-1836), який належав до групи «ідеології» часів Великої французької революції. У творі «Елементи ідеології» він розглядав ідеологію як науку про закони походження людських ідей з почуттєвого досвіду, на головні принципи якої повинні спиратися політика, етика тощо. Термін «ідеологія» спочатку мав принизливе значення, відтоді як Наполеон зневажливо назвав представників цієї школи такими, що виступають проти його цезаристських направлень, «ідеологами», тобто людьми, які проповідували відірвані від реального життя погляди.
У другій половині XIX ст. сформувалася нова сфера дослідження — аналіз ідеологічної свідомості. На думку К.Маркса, ідеологія — це ілюзорна, хибна свідомість, яка приховує економічні відносини панування і підкорення та відображає матеріальні і життєві відносини. За визначенням Ф. Ніцше, ідеологія — це культурна освіта (система цінностей), що створюється аристократичними та плебейськими кастами; ідеологія не є похідною від економічних відносин, а є первинною щодо них.
Якщо підсумувати раціональні оцінки та підходи тлумачення ідеології, які склалися протягом ХІХ-ХХ ст., то можна дати їй таке визначення:
Ідеологія — сукупність систематизованих ідейних поглядів, уявлень тієї чи іншої соціальної групи, що висловлюють і захищають її інтереси та цілі.
Соціально-класова сутність ідеології визначає ряд важливих особливостей ідеологічного стилю мислення. Ідеологія — це одностороннє, соціальне відображення дійсності.
Головним призначенням ідеології є вираження і захист інтересів окремих соціальних груп і класів. Однак у сучасному і суспільстві існують різні соціальні групи, інтереси яких не лише часто не збігаються, але можуть бути протилежними, і Тому ідеологічний плюралізм, ідеологічне протиборство властиві будь-якому суспільству.
Відрізняючись від усіх інших, політична ідеологія постає стрижнем ідеологічної системи. Політична ідеологія виникає із суспільної потреби в узгодженні істотних інтересів кожного класу і соціальної групи з інтересами інших класів і соціальних груп з точки зору їх боротьби за державну владу або інших форм участі у справах держави.
Політична ідеологія — це сукупність систематизованих уявлень тієї чи іншої групи громадян, яка визначає їх інтереси і цілі та має захищати їх за допомогою політичної влади або впливу на неї.
У політичній ідеології виділяють три рівні функціонування:
Відносини політики та ідеології визначаються специфічними особливостями, які властиві їм і які їх зближують. Обидві вони представляють собою явища свідомості, які спираються на матеріальні та економічні, культурні й духовні основи суспільства. І політика, і ідеологія універсальні, тобто здатні охоплювати найрізноманітніші сфери мислення, діяльності, поведінки і визначати їх напрям (образ мислення, специфічні інтереси), цілі і засоби. Ідеологія вказує на політичну систему ідеалів і цінностей, до яких слід прагнути. Будь-яка ідеологія має політичний характер, але поняття «політична ідеологія» застосовується у специфічному контексті — як сукупність поглядів соціальних груп на політичну організацію суспільства, на місце політики в суспільному житті. Політична ідеологія обґрунтовує прагнення суспільних груп до влади або її використання і відповідно передбачає певну стратегію дій. Вона конкретизується в програмних документах, у заявах різних політичних сил, отримуючи чіткість, спрямованість на конкретні ситуації, владні механізми. Політична ідеологія виконує ряд функцій:
У сучасній політичній ідеології слід наголосити на таких моментах, як поновлення традиційних ідеологій (неолібералізм, неоконсерватизм та ін.), що зберігають основні установлення колишніх течій, істотно змінюючи оцінки і підходи.
При характеристиці ідейно-політичних течій (як і політичних партій, суспільних рухів, політичних переконань індивідів тощо) застосовуються терміни «праві» та «ліві».До недавнього часу у нашій політичній літературі поділ на правих і лівих здійснювався за класовими ознаками по простій схемі: всі буржуазні ідейно-політичні течії, партії, соціальні групи тощо — праві, весь робочий клас, працююче селянство — ліві. Такий розподіл виходив із сформульованої марксизмом головної суперечності — між працею і капіталом. Цей критерій розподілу, що відповідав соціально-економічному становищу суспільства у XIX ст., на сьогодні не можна визнати єдино правильним. Дійсно, не можуть збігатися за багатьма параметрами інтереси американського робітника і Рокфеллера, фермера і президента сільськогосподарської корпорації. Однак сьогодні і робітничий клас, і буржуазію пов'язує діалектична єдність протилежностей; більшість робітничого класу змирилася зі своєю експлуатацією, хоч окрема його частина залишається під впливом революційних ідей.
На сьогодні у західних державах «ліва буржуазія» не менш багата, ніж «права», а середні верстви, селяни, поділяються на правих і лівих. Нині не рідкість, що деякі ліві поділяють погляди та голосують за партії представників буржуазії і середніх верств, а частина робітничого класу підтримує консерваторів — прибічників правих поглядів.
Проте крайні зони у спектрі політичних сил виділяються й сьогодні: це крайні ліві та праві. До лівих належать течії (партії, організації тощо) перетворюючої радикальної орієнтації, що поділяють ідеї класової солідарності, рівності, колективізму, соціальної справедливості, розширення особистих свобод.
До крайніх правих — течії консервативно-оберігаючої орієнтації, що підтримують авторитаризм, націоналізм, расизм. Окрім крайніх зон, у політичному спектрі виділяють «центр»; «центристи» — помірні політичні сили, схильні до компромісів, характеризуються негативним ставленням до радикальних рішень і дій. Сильний «центр» у парламенті —запорука політичної стабільності. За цими загальними рисами політологи складають схематичні типології політичних сил. Ось одна з найпоширеніших:
З цієї схеми бачимо, що два крайні елементи знаходяться в рівновіддалених протилежних від центру точках (крайні ліві та крайні праві). Однак спільною, характерною для обох, з першого погляду, взаємовиключних політичних сил є схильність у політиці до крайніх поглядів та ідей. У боротьбі за владу і ті, й інші користуються методами терору і залякування. Ліві екстремісти апелюють до марксизму-ленінізму та інших лівих поглядів (анархізм, лівий радикалізм), проголошують себе борцями за справу «робітничих мас», критикують капіталізм за соціальну нерівність, експлуатацію. Ліві екстремісти виступають за революцію, праві — контрреволюціонери; проте на практиці нерідко одні перетворюються на інших. Діяльність і тих, і інших екстремістів призводить до тоталітаризму — системи управління, за якої відбувається цілковите підпорядкування суспільства й особи державі. Це загалом відповідає ідеологічним системам неофашизму і неокомунізму.
Інша пара симетрично контрастна — це радикали-революціонери на лівому фланзі і консерватори-реакціонери на правому. Радикали схиляються до рішучих методів і дій у політиці, особливо коли йдеться про глибокі реформи, що спрямовані на вирішення назрілих проблем суспільного розвитку. До радикалів належать революціонери, які виступають за докорінне оновлення суспільства. Консерватори-реакціонери чинять рішучий опір реформам, суспільному прогресу, виступають за непорушність віджилих суспільних порядків.
Нарешті, третя пара — «центр» — представлена лібералами і демократами. Прибічники лібералізму визнають таку організацію суспільного життя, що ґрунтується на визнанні політичних та економічних прав і свобод індивіда у межах правових законів. Ліберали виступають за ринкове господарство, вільну конкуренцію при мінімальному регулюючому втручанні держави. У центрі уваги ідеології і політики демократів — суспільні інтереси: державне регулювання економічного життя, участь працівників у прийнятті рішень на рівні компаній та підприємств, забезпечення державою рівноправ'я громадян у сфері освіти, охорони здоров'я, культури тощо.
3. Сучасні політичні ідеології
Світова практика розробила безліч ідеологічних систем, основою яких є різні світоглядні позиції, методи пізнання світу, різне ставлення до прогресу і технологій його здійснення. Проте є основні політичні ідеології, що підтримуються більшою частиною населення планети, — лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, комунізм і фашизм.
3.1. Анархізм як політична концепція. Термін "анархізм" походить від грецького - безвладдя. Ще у V-IV ст. ст. до н. е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.
Основні риси анархізму:
• заперечення держави і влади взагалі;
• крайній індивідуалізм, нічим необмежена свобода;
• заперечення великої приватної власності при допущенні дрібної.
Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. П. Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М. Бакуніним та П. Кропоткіним.
У праці П. Прудона "Що таке власність?" заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.
Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої держави і політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає. М. Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.
Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів". Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: "Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави". Головні ідеї М. Бакуніна викладені у творі "Державність і анархія ".
У працях "Сучасна наука і анархізм", "Записки революціонера" російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П. Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.
3.2. Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) є історично першою політичною ідеологією, основоположниками якої були Дж. Локк (1632-1704), Т. Гоббс (1588-1679) та ін. Виник лібералізм у період боротьби проти феодального способу виробництва, політичної системи абсолютизму, духовного правління церкви. Лібералізм ідеологічно обґрунтовував відокремлення і становлення самостійного індивіда в особі буржуа, що зароджувався.
Основними принципами лібералізму є:
Головною цінністю лібералізму є свобода. Свобода проголошується цінністю в усіх ідеологічних доктринах, але її конкретні трактування істотно різняться. Свобода в лібералізмі — це свобода індивіда від середньовічної залежності, від держави і цехів. У політиці вимоги свободи означали право діяти за власною волею і перш за все право у повній мірі користуватися невід'ємними правами людини, обмеженої лише свободою інших. Свобода в лібералізмі трактується як зовнішня свободи (свобода вчинку, дії); негативна свобода — як свобода людини взагалі, будь-якої людини — свобода підприємництва.
Економічна доктрина класичного лібералізму обґрунтовується кількома положеннями: право людини на власність, вільний ринок, вільна конкуренція, незалежність економічної діяльності від держави. Відповідно до цього держава виконує тільки одну функцію — охорона власності, функцію «нічного вартового».
Ідеологія лібералізму базується на ототожненні свободи і приватної власності. Приватна власність розглядається як гарант і мірило свободи людини. З економічної свободи походить політична і громадянська свобода. В економічній теорії лібералізм пропагує свободу підприємництва, ринку і конкуренції.
Ліберальне розуміння демократії — це політична рівність людей, рівність їх прав на життя, власність і свободу. Держава відокремлена від громадянського суспільства. Виступаючи проти феодального абсолютизму, лібералізм сформував вимоги обмеження діяльності держави правом, законом і висунув проти концентрації влади в одних руках принцип розподілу влади. У подальшому історія ліберального світогляду збагатила його ідеями всезагальних виборів парламентаризму, політичного плюралізму, місцевого самоврядування тощо.
Ліберальний світогляд взагалі можна охарактеризувати як антиетатичний, тобто він негативно ставиться до того, що держава втручається до суспільного життя. Цю думку в радикальній формулі висловив американський політичний мислитель XIX ст. Г. Д. Торо: «Я цілком згоден з твердженням: «Найкращий уряд той, який править якомога менше».
Як і інші ідейно-політичні течії, лібералізм еволюціонував, змінював свої політичні акценти і концептуальні положення. Початком формування неолібералізму належало Ф. Рузвельту. Сучасна стадія розвитку лібералізму визначається як неолібералізм, що ґрунтується на ряді нових ідей і принципів, які сформувалися з розвитком цивілізації на сучасному етапі. Перш за все це стосується нового розуміння соціальної та економічної ролі держави. До її функцій неоліберали включили активний захист свободи підприємництва, ринку, конкуренції від зростаючої загрози монополізму в різних сферах. Цю роль держава виконує шляхом прийняття антимонопольного або антитрестського законодавства, підтримки дрібних і середніх підприємців, підприємців-новаторів, які зазнають найбільшого ризику.
Найважливішою функцією держави, як вважають неоліберали, є соціальний захист, особливо тих груп і верств населення, які зазнають найбільших труднощів.
Отже, різниця між неолібералізмом і класичним лібералізмом полягає в різному розумінні ними суспільної ролі держави. Якщо в минулому ліберали виступали проти будь-якого втручання держави в економічне і соціальне життя, то неоліберали віддають державі значну роль у вирішенні суспільних проблем.
Сутність неолібералізму зводиться до такого:
Неоліберали виступають з вимогами соціальної відповідальності бізнесу; перерозподілу матеріальних благ (через систему податків, державних соціальних програм) на користь нижчих верств суспільства; розширення фондів суспільного споживання (безкоштовного розподілу — школи, лікарні тощо). За неолібералізмом, обов'язок держави — обмежувати особистість від зловживань та інших негативних наслідків функціонування ринкової системи. На зміну «державі — нічному вартовому» приходить ідея «держави — всезагального добродія».
Лібералізм — ідеологія і політика багатьох сучасних політичних партій, орієнтованих на збереження ринкових механізмів і вільної конкуренції при мінімально необхідній регулюючій ролі держави. Більшість таких партій об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений у 1947 р., в який входить понад 30 партій. У ряді країн ліберали перебувають при владі або входять в урядові коаліції. У Європарламенті вони мають п'яту за чисельністю фракцію.
3.3. Термін «консерватизм» (від лат. conservat — зберігати) має два основні значення: 1) збереження і підтримка того, що є для людини цінним; 2) своєкорислива апологетика минулого, спрямована на збереження привілеїв, які мали місце в минулому. Тривалий час термін «консерватизм» вживався в нашому суспільстві з негативним відтінком, як правило, ним позначалася рутинна прихильність до всього незмінного, застарілого в суспільному житті; консерватизм визначався як реакційний напрям у політиці. Однак останнім часом з'явився стійкий інтерес до цієї політичної течії, прагнення до переосмислення його ідейних настанов.
Класичний консерватизм виник у XVIII ст. в Англії у відповідь на ідеологію лібералізму. Його засновник — Едмунд Берк (1729-1797). У Франції до консерваторів такого типу належали Ж. де Местр і Л. де Боланд. У 1790 р. Е. Берк написав книгу «Роздуми про революцію у Франції», в якій сформулював основні принципи консерватизму. У подальшому видатними представниками консервативної думки були Ф. де Шатобріан, Ф. де Лашенне, Б. Дізраелі, О. фон Бісмарк, І. А. Ільїн та ін.
Однією з головних ідей консерватизму є визнання неприродним і небажаним переобладнання суспільства шляхом стрибкоподібних, революційних перетворень. Звідси консерватизм — антипод революції. Проте його прибічники не орієнтуються на відновлення скинутих революцією відносин і порядків, а назрілі суспільні зміни пропонують проводити іншими способами. На думку ідеологів консерватизму, держава, яка не має можливості для власної зміни, позбавлена й можливості власного зберігання.
Отже, представники класичного консерватизму насамперед протиставляють стійкі традиції, соціальні інститути, що існували протягом століть, суспільні порядки ідеям глибоких потрясінь, революційного падіння всього того, що накопичувалося віками. Крім того, основними ідеями консерватизму є:
Виходячи з цих основних положень, консерватори проголошують і захищають принципи, основними з яких є: історія, життя, закон, порядок, дисципліна, суспільна стабільність, традиції, сім'я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.
Неоконсерватизм. У період історичного розвитку консерватизм, як і лібералізм, зазнав значних змін. Із затвердженням буржуазних відносин консерватори стали на їх захист. Як і ліберали, консерватори виступали проти свободи ринку, конкуренції, вимог обмежити державне втручання в економіку. Протягом багатьох років консерватори обстоювали інтереси крупного капіталу.
Справжнє відродження консерватизму (неоконсерватизм) відбулося на Заході в середині 1970-х рр., коли почав набирати силу так званий новий консерватизм. Спочатку це виявлялось у швидкому зростанні популярності «нових правих» інтелектуалів. Нобелівськими лауреатами стають такі видатні вчені — прибічники консерватизму, як М. Фрідмен, Ф. фон Хаєк та ін. У провідних західних країнах у 1970-80-х рр. на високі державні посади обираються такі консервативні діячі, як Р. Рейган у США, М. Тетчер у Великій Британії, а тривалість їх перебування при владі (8 років і 11,5 років) свідчить про силу нової течії. До політичної лексики 1980-х рр. міцно увійшли поняття «рейганоміка» і «тетчеризм» як символи неоконсерватизму.
Як же оцінюється консерватизм? Існують дві крайні взаємовиключні оцінки: одна — це позитивний переворот всієї системи суспільних відносин, інша — місія неоконсерватизму цілком негативна, руйнівна. Звичайно, обидві крайні оцінки не можна прийняти. Неоконсерватори не стільки руйнували, скільки змінювали, не стільки зламували, скільки виправляли. «Рейганоміка» і «тетчеризм» сприяли зростанню виробництва, продуктивності праці, підвищенню рівня життя.
Як ідеологія і, особливо, як політична течія він синтезував принципи лібералізму (ринок, конкуренція тощо) із традиційними цінностями консерватизму (сім'я, культура, мораль тощо).
Під дією неоконсерватизму сформувалася динамічна модель суспільного розвитку, яка базується на саморегуляції і дуже стійка до соціальних потрясінь. Соціальною базою неоконсерватизму є «новий середній клас», зацікавлений у впровадженні в економіку досягнень науково-технічної революції, й угруповання так званого «молодого капіталу», які сформувалися в сучасних сферах економіки, — електроніка, авіація тощо.
Аналізуючи різні форми сучасного неоконсерватизму, політологи виділяють три його основні різновиди:
1) ліберально-консервативний, чітко виражений у Великій Британії та США, до злиття лібералізму і консерватизму повністю сформувався, з однорідною ідеологією і стійкою соціальною базою. Ця форма неоконсерватизму стверджує максимально тісні зв'язки між ринковою економікою, індивідуальною свободою і владою закону;
2) християнсько-демократичний, в якому акцентується цінність християнського морального порядку. На відміну від ліберального консерватизму, християнська демократія схвалює державне регулювання поведінки людей, підтримує концепцію організованого суспільства. Останніми роками спостерігається зближення цих двох різновидів (ХДС/ХСС у Німеччині);
3) авторитарний консерватизм, який обстоює могутню державу, необхідну для захисту консервативних цінностей. За державою визнається право втручання як в економіку, так і в діяльність окремих інститутів, оскільки ринок і особистість вважаються вираженням анархічного начала. Націоналізм і популізм значною мірою властиві саме цьому різновиду. Представниками цієї форми неоконсерватизму вважаються голлісти у Франції, Фіанна файл в Ірландії тощо.
Незважаючи на явну прогресивність, неоконсерватизм не зміг виробити адекватний підхід до вирішення ряду головних проблем переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Неоконсерватизм залишається однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій у країнах Заходу, і в майбутньому реальним є його поєднання з ліберальними соціалістичними цінностями (права й свободи людини, демократія, соціальний захист тощо).
3.4. Соціалізм.
Термін "соціалізм" походить від латинського socialis - "суспільний".
Під "соціалізмом" розуміють вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.
Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму:
1. Марксистське
2. Соціал-демократичне
Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується :
• ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів;
• утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;
• здійсненням принципу "від кожного - за здібностями, кожному - за працею";
• забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.
Соціал-демократія. За оцінками багатьох прибічників і противників ідеї соціалізму, XX ст. стало добою соціал-демократії. Західним європейським соціалістам і соціал-демократам до кінця XX ст. вдалося реалізувати на практиці багато ідей соціалістичного руху, з якими вони виступали на початку сторіччя.
Відрізняючись від марксизму, соціал-демократична ідеологія виходить з пріоритету поступовості історичної еволюції суспільства до соціалізму, зберігаючи при цьому соціальний і міждержавний мир. Засновниками соціал-демократичної ідеології вважають Е. Берштейна і К. Каутського. Вони рішуче переглянули найважливіші марксистські настанови, які не відповідали, з їх точки зору, новим умовам боротьби пролетаріату за свої права; ввели поняття «демократичний соціалізм», в якому акумулювалася система їх поглядів. У концепції «демократичного соціалізму» відкидається марксистське вчення про кризу капіталізму й бракування народних мас, а отже, і необхідність пролетарської революції. Соціал-демократія відмовляється і від тези диктатури пролетаріату, бо класова диктатура притаманна нижчій культурі.
У 1951 р. у Франкфурті-на-Майні відбувся Установчий конгрес Соцінтерну, на якому була офіційно проголошена доктрина під назвою «Демократичний соціалізм». Головними цінностями «демократичного соціалізму» визнавалися свобода, справедливість, солідарність. Реалізувати ці цінності можна лише за допомогою економічної, політичної і духовної демократії. Соціалізм у декларації виступає здебільшого як моральна категорія, а не економічна. Важливим моментом декларації є відмова соціал-демократії від єдиної ідеологічної основи свого руху.
До 1970-х рр. Соцінтерн об'єднував партії лише Західної Європи, на сьогодні — 139 партій зі 120 країн Європи, Азії, Африки і Латинської Америки.
Важливою рисою на шляху розвитку соціал-демократії став XVIII конгрес Соцінтерну 1989 р., який прийняв «Декларацію принципів», по суті — нову програму. У цьому документі соціалізм був охарактеризований як рух за свободу, справедливість та солідарність.
Соціал-демократи виступали за політичну та економічну демократію в глобальному масштабі.
В економічній концепції соціал-демократії підкреслюється плюралізм форм власності. Приватна власність цілком може співіснувати з державною. Форма власності має відповідати характеру виробництва. Важливе місце в ідеології соціал-демократії посідають проблеми екології.
Водночас ряд факторів серйозно підірвав вплив соціал-демократії як ідеологічної течії. Виявилися неістотними концепції «демократичного соціалізму» і «держави всезагального добробуту». Соціал-демократія виявила, що не здатна дати адекватну оцінку ролі середніх верств, соціальних наслідків технологічного ривка в розвинутих індустріальних країнах. Важливу роль у послабленні авторитету соціал-демократії відіграв і крах тоталітарних режимів, що розглядався суспільною думкою як поразка близької до соціал-демократії ідеології.
Більше ніж вікова діяльність соціал-демократії засвідчує, що вона постійно пов'язана з пошуком відповідей на виклики соціальної і політичної реальності, які проголошуються в різних країнах і на світовій арені в цілому. Соціал-демократія намагається використовувати сучасні засоби, не втрачаючи тим самим суспільної актуальності.
3.5. Фашизм, неофашизм (від італ. fascis — зв'язка, пучок, об'єднання) — крайнє реакційний, антидемократичний, правоекстремістський ідейно-політичний рух, спрямований на встановлення відкритої терористичної диктатури, жорстке придушення демократичних прав і свобод опозиції та прогресивних рухів.
Фашизм виник у 1919 р. в Італії, а потім у Німеччині, Португалії, Іспанії, Болгарії та інших країнах Центральної і Східної Європи. Фашистська ідеологія була своєрідною реакцією на всезагальну кризу, яка охопила західне суспільство після Першої світової війни. Дегуманізація праці, масове переселення людей із сіл до міста, політична криза внаслідок неприйняття нових демократичних режимів, зловживання і корупція в демократичних державах, інтелектуальна і духовна кризи — все це сприяло поширенню ідеології фашизму. У Німеччині, яка зазнала поразки в Першій світовій війні, були додаткові причини для виникнення фашизму: приниження, яке відчувала нація через виплату репарації країнам-переможницям за заподіяну їм шкоду, що розцінювалась як «велика ганьба» німецької нації. Саме в той час набули поширення гасла, вчення, що Німеччина «вища за всіх» і «вища за все», та швидко підігрівалися реваншистські настрої.
Російський вчений-соціолог В. Ядов підкреслив головні риси ідеології фашизму, поєднані з принципами їх практичного здійснення, які також характеризують і неофашизм:
Постійна фіксація уваги на певному небезпечному противникові має сприяти згуртуванню нації; — культ харизматичного лідера, вождя, який наділяється рисами наданої зверху прозорливості, безумовної відданості національним інтересам, почуттям безумовної справедливості в межах національного кодексу моральних принципів.
Історії XX ст. відомі декілька різновидів фашизму: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, португальський фашизм диктатора Салазара, іспанський фашизм генерала Франко тощо. Кожен підвид фашизму відрізняється помітною своєрідністю в ідеології. Так, для італійського фашизму характерною є ідея корпоративної держави, в якій, за словами Муссоліні, всі «працюють у згоді завдяки однопартійній системі», а людина може виявити себе як громадянин, лише будучи членом групи. Муссоліні ввів до політичної мови поняття «тоталітаризм» — фашистська держава тоталітарна, тобто не припускає ніякої асоціації або цінностей, крім себе.
Вождизм (принцип фюрерства) означав єдність держави, втіленої у вожді. Фашизм приходить до влади і зникає не лише у зв'язку з певними умовами, що складаються в суспільстві, але і нерідко разом з особою політичного лідера, який проповідує фашистську ідеологію. І сьогодні в багатьох країнах збереглись або знову виникають різні групи, організації фашистського типу. Різновидами сучасного фашизму є неофашизм, неонацизм тощо. Рішуча і послідовна боротьба з фашизмом необхідна умова як збереження миру кожної країни, так і міжнародної безпеки.
PAGE 11