Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція 10. Методи психолінгвістичних досліджень
Питання про необхідність експерименту для лінгвістики вперше поставив 1938 р. Л.В.Щерба у статті «Про троякий аспект мовних явищ та про експеримент у мовознавстві». Вчений вважав, що «виводити мовну систему, тобто словник і граматику», можна із «відповідних текстів, тобто із відповідного мовного матеріалу». На його думку, ніякого іншого методу не існує і не може існувати стосовно мертвих мов. При цьому Л.В. Щерба відзначав, що мертвими мови стають тоді, коли вони перестають бути знаряддям спілкування і мислення всередині людського колективу, вони перестають тоді розвиватися і пристосовуються до вираження нових понять та їх відтінків, у них припиняється те, що може бути назване мовотворчим процесом.
Справа має виглядати дещо інакше у стосунку до живих мов. На думку Щерби, «більшість лінгвістів як правило і до живих мов підходять, проте, так само, як до мертвих, тобто накопичують мовний матеріал, інакше кажучи, записують тексти, а потім обробляють їх за принципом мертвих мов». Щерба вважав, «що при цьому виходять мертві словники і граматики». Він вважав, що «дослідник живих мов повинен чинити по-іншрму».
«Дослідник, – писавЩерба, – теж повинен виходити із так чи інакше зрозумілого мовного матеріалу. Але, побудувавши із фактів цього матеріалу певну абстрактну систему, необхідно перевіряти її на нових фактах, тобто дивитися, чи відповідають виводжувані із неї факти дійсності. Таким чином, у мовознавство вводиться принцип експерименту. Зробивши яке-небудь припущення про зміст того чи іншого слова, тієї чи іншої форми, про те чи інше правило словотвору чи формотворення і т.д., варто спробувати, чи можна пов’язати ряд різноманітних форм, застосовуючи це правило».
Щерба писав також, що експеримент може мати як позитивний, так і негативний результат. Негативні результати вказують на неправильність постульованого правила, або на необхідність якихось обмежень, або на те, що правила вже більше немає, а є тільки факти словника і т.п. Наводячи приклади правильних (1-3) і неправильних (4) речень, Щерба стверджував, що дослідник мови повинен звертатися з питанням щодо правильності чи неправильності мовного матеріалу до носія мови, не покладаючись тільки на свою інтуїцію. При цьому він вважав, що такого роду експеримент вже проводиться в природі, коли дитина вчиться говорити чи коли доросла людина вивчає іноземну мову, або при патології, коли відбувається розпад мовлення.
Згадує дослідник про помилки письменників, вважаючи, що «ляпсуси» пов’язані з поганим мовним чуттям. Характерно, що у той же час Фрейд писав про обмовки та недочування, трактуючи це в парадигмі психоаналізу.
При цьому під експериментом у мовознавстві Щерба мав на увазі:
Він писав про принцип експерименту як про важливий момент, який дозволяє глибше проникнути у розуміння мовленнєвої діяльності людини. Оскільки писав він це у 30-і роки ХХ ст., коли у радянському мовознавстві йшла боротьба поглядів, вчений, рятуючись звинувачень в індивідуалізмі, доводив методичну правильність пропонованого ним методу. До сказаного Щерба додавав: «З досить поширеним острахом, що при такому методі досліджуватися буде «індивідуальна мовленнєва система», а не мовна система, потрібно покінчити раз і назавжди. Адже індивідуальна мовленнєва система є лише конкретним проявом мовної системи».
Навіть якщо слідувати вузькому розумінню ролі експеримента у мовознавстві як перевірці положень нормативної мовної системи фактами живої мови, варто визнати слідом за вченим, що лінгвістичне знання дає можливість розуміння людської свідомості.
Вітчизняний психолінгвіст Л.В.Сахарний відзначав, що у прихильників традиційних методів лінгвістичного аналізу є ряд заперечень стосовно експерименту. Як правило, вони зводяться до наступного:
Сахарний вважав, що на ці питання можна відповісти таким чином:
Як особливість мови вітчизняної психолінгвістики можна відзначити, що у ній використовується поняття «досліджуваний», а не «інформант». Інформант – це суб’єкт, включений в експеримент та інформуючий експериментатора про його хід, про особливості своєї взаємодії з об’єктом. Досліджуваний – це суб’єкт, який, будучи носієм мови, одночасно є і експертом у сфері її застосування, і при цьому опосередковано повідомляє експериментатору інформацію про фрагменти своєї мовної свідомості. Іншими словами, психолінгвістика приймає факт суб’єктивної інтерпретації носієм мови мовного матеріалу не як фактор вади, а як фактор, що підлягає науковому аналізу. Важливою особливістю психолінгвістики є звертання до значення слова – до його семантики. У лінгвістиці аналіз семантики пов’язаний, перш за все, з вивченням лексичного значенняслів і висловів, змін їхніх значень, вивченням зворотів мови або граматичних форм. Психолінгвістика розрізняє об’єктивну і суб’єктивну семантику. Перша є семантичною системою значень мови, друга бачиться як асоціативна система, що існує в свідомості індивіда. У зв’язку з цим семантичні ознаки поділяються на такі, що відносяться до області асоціацій (суб’єктивні) і такі, що належать до семантичних компонентів лекики, взятої в абстрактно-логічному (об’єктивному) плані. Психолінгвістичне поняття «семантичне поле» представляє собою сукупність слів разом з їх асоціаціями. Однією за спроб експериментально визначити суб’єктивні семантичні поля і зв’язки всередині них є метод асоціативного експерименту.
2. Асоціативний експеримент.
Асоціативний експеримент є найбільш розробленою технікою психолінгвістичного аналізу семантики.
Процедура асоціативного експерименту.
Досліджуваним пред’являється список слів і говориться, що їм необхідно відповісти першими, що приходять їм у голову, словами. Як правило, кожному досліджуваному дається 100 слів і 7-10 хвилин на відповіді. Більшість реакцій, що наводяться в асоціативних словниках, отримано від студентів університетів і коледжів у віці 17-25 років, для яких мова стимулів є рідною.
Різновиди асоціативного експерименту:
Існують спеціальні словники асоціативних норм, до числа загальновідомих належать словник Дж.Діза (Балтімор, 1965). Російською мовою першим таким словником був «Словник асоціативних норм російської мови» під ред. О.О.Леонтьєва (Москва, 1977). У наш час найбільш повним російськомовним словником є «Російський асоціативний словник» (упорядники: Ю.Н.Караулов, Ю.А.Сорокін,Є.Ф.Тарасов, Н.В.Уфімцева, Г.А.Черкасова. – М., 1994-2002). Том 1– прямий словник: від стимула до реакції. Том 2 – зворотній словник: від реакції до стимула. Томи 3-6 – це прямі і зворотні словники двох інших списків слів. У цьому словнику 1277 стимулів, що рохи менше кількості слів, які використовуються мовцями у повсякденному мовленні (1500-3000); у якості відповідей зафіксовано 12600 різних слів, а всього – понад мільйон реакцій.
Структура словникової статті в «Російському асоціативному словнику» така: спочатку заголовкове слово, далі реакції, які розташовуються в порядку зменшення частоти (вказана цифрою). Всередині груп реакції йдуть в алфавітному порядку:
Ліс… поле, дерева 11, осінь, великий, береза 7 і т.д.
В кінці кожної статті подані цифри:
Ліс… 549+186+0+119
Перша цифра вказує на загальну кількість реакцій на стимули, друга – кількість різних реакцій, третя – кількість досліджуваних, що лишили цей стимул без відповіді, тобто кількість відмов. Четверта – кількість одиничних відповідей, тобто реакцій,які були дані тільки один раз і частота яких дорівнює, відповідно, одиниці.
Інтерпретація відповідей асоціативного експерименту.
Є багато можливостей інтерпретації асоціативного експерименту.
При аналізі відповідей виділяють, перш за все синтагматичні (небо – блакитне, машина – їде, курити – погано) і парадигматичні (стіл – стілець, батько – мати) асоціації. Синтагматичними асоціаціями називають такі, граматичний клас яких відрізняється від граматичного класу слова-стимула. Парадигматичні асоціації являють собою слова-реакції того ж граматичного класу, що й слова-стимули. Вони підкоряються принципу «мінімального контрасту», згідно з яким, чим менше відрізняються слова стимули від слів реакцій за складом семантичних компонентів, тим вища імовірність актуалізації слова-реакції в асоцативному процесі. Цей принцип пояснює, чому за характером асоціацій можна відновити семантичний склад слова-стимула: безліч асоціацій, виданих на слово, містять ряд ознак, аналогічних до тих, що містяться у слові-стимулі.
Носій мови за реакціями може досить легко відновити стимул: літні 11, літо 10, відпочинок 6, короткі, скоро, ура 4, байдикування, в Простоквашино, почались, школа.
Вважається, що парадишматичні асоціації відображають мовні відношення, а синтагматичні – мовленнєві.
Виділяють також родо-видові відношення (тварина – кішка, стіл – меблі); реакції, що мають фонетичну схожість зі стимулом (мишка – книжка); клішовані (майстер – золоті руки, гість – камінний) та особисті (чоловік – я повинен).
Значення результатів асоціативного експерименту.
Асоціативний експеримент широко відомий і активно використовується в психолінгвістиці, психології, соціології, психіатрії.
Результати асоціативного експерименту можуть використовуватися, перш за все, в різних галузях лінгвістики. Зокрема, через те, що він проводиться, як правило, на великій кількості досліджуваних, можна побудувати таблицю частотного розподілу слів-реакцій на кожне слово-стимул. При цьому можна буде обчислити семантичну близькість (семантичну відстань) між різними словами. Мірою семантичної близькості пари слів визнається ступінь співпадання розподілу відповідей, тобто схожість даних на них асоціацій. Ця величина фігурує в роботах різних авторів під різними назвами: «коефіцієнт перетину», «коефіцієнт асоціації», «міра перекриття».
Визначення семантичної відстані між словами може допомогти вирішити одну з можливих для лінгвістики проблем – синонімії. Так, якщо потрібно визначити ступінь схожості між словами, що мають схожі значення, то можна опитати різних людей і кожен уявить собі цю схожість по-різному. Для когось слово робота схоже на слово справа, а для когось на слово праця.
Іноді такі дані співпадають з результатами дистрибутивно-статистичного аналізу текстів, коли дослідники не звертаються до експерименту, а проводять самостійно підрахунок словосполучень (так званої дистрибуції). Асоціативний експеримент дозволяє з’ясувати, як влаштовані фрагменти мовної свідомості у носіїв мови.
Свого часу Дж. Діз намагався реконструювати семантичний склад слова на основі асоціативного експерименту. Матриці семантичних відстаней вторинних асоціацій на словостимул (тобто асоціації на асоціації) він піддав процедурі факторного аналізу. Виділені фактори отримали змістову інтерпретацію і поставали як семантичні складові значення. О.О.Леонтьєв, коментуючи результати Діза, вважав, що вони ясно показують саму можливість виділити на основі формальної обробки даних асоціативного експерименту фактори, які можна інтерпретувати змістовно як семантичні компоненти слів. І тим самим асоціативний експеримент може бути способом отримання як лінгвістичного, так і психологічного знання.
Саме тому, що в ході асоціативного експерименту досліджуваному пропонується реагувати на те чи інше слово першим словом чи словосполученням, що прийшло в голову, можна отримати дуже цікаві результати:
Студент (652 опитаних) – інститут 44, вічний 41, студентка 39, бідний 34, заочник 28, веселий 20, молодий, хороший 18, поганий 16, стипендія 14, іспит 11, абітурієнт, мученик, викладач 10, вічне відчуття голоду, вино, голод, голодний, прекрасні часи, психоз, п’ять років відпочинку – двадцять хвилин ганьби 1.
Асоціативний експеримент показує наявність у значенні слова (а також предмета, означуваного словом) психологічного компонента. Тим самим асоціативний експеримент дає можливість побудувати семантичну структуру слова. Він служить цінним матеріалом для вивчення психологічних еквівалентів того, що в лінгвістиці називається семантичним полем, і виявляє об’єктивно ісчнуючі в психіці носія мови семантичні зв’язки слів.
Головною перевагою асоціативного експерименту є його простота, зручність у застосуванні, оскільки він може проводитися з великою групою досліджуваних одночасно. Досліджувані працюють зі значенням слова «в режимі вживання», що дозволяє виділяти деякі неусвідомлювані компоненти значення. Так, за результатами експерименту виявляється, що в слові екзамен у свідомості носіїв російської мови (і відповідно, культури) присутній такий психологічний момент цього слова як важкий, страх, страшний, складний. У лінгвістичних словниках він відсутній.
Особливістю асоціативних реакцій на слово є те, що досліджувані можуть бути чутливими до фонологічного і синтаксичного рівня слова-стимула.
Відзначимо, що деякі фонетичні асоціації можуть розглядатися також як смислові. Як правило, вони даються досліджуваними, котрі не бажають співпрацювати з експериментаторами, або в стані втоми (наприклад, в кінці тривалого експерименту), а також розумово відсталими досліджуваними.
Деякі реакції можуть бути витлумачені і як смислові, і як фонетичні. Вони найчастіше даються досліджуваними у стані втоми або розумово відсталими досліджуваними: мама-рама, дім-дим, гість-кість.
Більша частина асоціацій обумовлена мовленнєвими штампами, кліше. При цьому асоціації також відображають різні аспекти рідної культури досліджуваного (площа-Червона) і текстові ремінісценції (Майстер-Маргарита).
План вербальних асоціацій не ізоморфний повністю плану предметних відносин. Так, наприклад, в експериментах 30-х років Карвоски і Доркуса показано, що кольори асоціюються інакше, ніж слова, що їх позначають (нарівні зі словами-назвами кольору досліджуваним пред’являлись картки різного кольору). Іншими словами, у свідомості досліджуваних самі кольори пов’язані дещо інакше, ніж слова, що їх позначають.
Особливе значення асоціативний експеримент має для психологів, оскільки є одним із найстаріших прийомів експериментальної психології. Джордж Міллер дуже жваво описує історію виникнення цього прийому. Сер Френсіс Гальтон, англійський вчений і двоюрідний брат Чарльза Дарвіна, першим спробував провести асоціативний експеримент 1879 р. Він вибрав 75 слів, написав кожне з них на окремій карточці і не доторкався до них кілька днів. Після цього він брав карточки одну за одною і дивився на них. Він засікав час за хронометром, починаючи з того моменту, коли його очі зупинялися на слові, і, завершуючи моментом коли прочитане слово викликало в нього дві відмінні думки. Він записав ці думки для кожного слова зі списка, але відмовився публікувати результати. «вони оголюють, – писав Гальтон, – сутність людської думки з такою дивовижною чіткістю і достовірністю, які навряд чи вдасться зберегти, якщо їх опублікувати і зробити приналежністю світу».
Нині такий прийом відомий як методика вільних асоціацій Кента-Розанова. В ній у якості подразників використовується набір зі 100 слів. Мовленнєві реакції на ці слова стандарнтизовані на великій кількості психічно здорових осіб, і визначено питому вагу нестандартних мовленнєвих реакцій (їх співвідношення зі стандартними). Ці дані дозволяють визначити ступінь ексцентричності, незвичайності мислення конкретних досліджуваних.
Асоціативне поле у кожної людини своє і за складом найменувань, і за силою зв’язків між ними. Актуалізація того чи іншого зв’язку у відповіді не випадкова і може залежати навіть від ситуації. Безсумнівним є вплив рівня освіти людини на влаштування її ментального лексикону. Так, асоціативні експерименти на матеріалі російської та естонської мов виявили, що особи з вищою технічною освітою дають частіше парадигматичні асоціації, а з гуманітарним – синтагматичні.
На характері асоціацій відбивається і вік, і географічні умови, і професія людини. За даними О.О.Леонтьєва, різні реакції на один і той же стимул давали жителі Ярославля (кисть-горобини), Душанбе (кисть-винограду), диригент (кисть-плавна, м’яка), медсестра (кисть-ампутація), будівельник (кисть-волосяная).
Належність до певного народу, однієї культури робить «центр» асоціативного поля в цілому досить стабільним, а зв’язки – регулярно повторюваними у цій мові. За даними тверської психолінгвістки А.А.Залевської, асоціації залежать також від культурно-історичних традицій народу – російського (поет-Пушкін, число-три, друг-товариш, друг-ворог, друг-вірний, хліб-сіль), узбекського (хліб-чай), французького (хліб-вино).
Показовими є дані, отримані при співставленні асоціацій в історичній перспективі. Так, коли порівняли асоціації на одні і ті ж стимули, то виявилось, що три найчастіші реакції на слово-стимул в 1910 р. у середньому
складали приблизно 46% усіх відповідей, а в 1954 – вже біля 60% усіх відповідей, тобто найчастіші реакції стали частішими. Це означає, що в результаті стандартної освіти, поширення телебачення та інших засобів масової інформації стереотипність реакцій збільшилась, люди стали думати більш однаково.
3. Метод семантичного диференціалу
Метод семантичного диференціалу належить до методів психолінгвістики та експериментальної психосемантики. Він служить для побудови суб’єктивних семантичних просторів і відноситься до методів шкалювання. Останні використовуються в психології з метою отримання кількісних показників для оцінки відношення до певних об’єктів. У якості об’єкта при цьому можуть виступати як фізичні, так і соціальні процеси. У психолінгвістиці в якості об’єктів дослідження можуть виступати слова. Семантичний диференціал у психолінгвістиці – це метод кількісного (водночас якісного) індексування значення слова за допомогою двохполюсних шкал, на кожній з яких є градація з парою антонімічних прикметників.
Процедура проведення експерименту за допомогою цієї методики полягає в наступному. Досліджуваним пред’являється слово, і вони повинні відмітити цифру яка відповідає їхньому уявленню про слово. На кожній шкалі нанесена градація від плюс три до мінус три, або просто сім поділок.
|
1 |
Хороший |
|
2 |
Швидше хороший ніж нейтральний |
|
3 |
Швидже нейтральний ніж хороший |
|
4 |
Нейтральний |
|
5 |
Швидше нейтральний ніж поганий |
|
6 |
Швидше поганий ніж нейтральний |
|
7 |
Поганий |
Чарльз Осгуд, який вперше запропонував цю процедуру, розпочав з того, що намагався отримати від досліджуваних оцінки понять із різних понятійних класів (наприклад: полум’я, мати, ураган, радість тощо). Він просив оцінити ці слова з точки зору того наскільки вони добрі чи злі, сильні чи слабкі, великі чи маленькі тощо. Математично обробка результатів експерименту показала, що за деякими шкалами оцінки значною мірою співпадали між собою. При цьому виявилося, що співпадаючі шкали можуть бути поєднані в три групи.
При цьому виявилося, що співпадаючі шкали можуть бути поєднані в три групи – так звані фактори, яким Ч. Осгуд дав назви: оцінка, сила і активність. Кожний з цих факторів включав в себе чотири ознаки, які складають чотири пари антонімічних прикметників (33). Бланк для проведе ння эксперименту за методикою семантичного диференціалу може выглядати таким чином (без лівого стовбчика):
|
Назви факторів |
+3 |
+2 |
+1 |
0 |
-1 |
-2 |
0 |
||
|
Оцінка |
веселий |
сумнийй |
|||||||
|
хороший |
поганий |
||||||||
|
повний |
порожній |
||||||||
|
світлий |
темний |
||||||||
|
Сила |
довгий |
короткий |
|||||||
|
великий |
малий |
||||||||
|
сильний |
слабкий |
||||||||
|
складний |
простий |
||||||||
|
Орієнтована активність |
новий |
старий |
|||||||
|
теплий |
холодний |
||||||||
|
швидкий |
повільний |
||||||||
|
активний |
пасивний |
Якщо ми попросимо досліджуваних оцінити, скажімо, поняття мати и поняття батько, то батько може виявитися таким самим хорошим, як і мати, але він буде «сильнішим» від матері, зате мати — «теплішою». Ці по няття лпиняються наче в різних точках семантичного простору. Звісно, кожний досліджуваний буде фиксувати свій особистий досвід. Але в середньому, при великій кількості досліджуваних буде отримана соціально закріплена оцінка явища, котре позначається даним словом. Різниця в оцінках якраз і покаже семантичну дифференціацію слів. При цьому загальна кількість балів, приписаних якому-небудь мовному объекту, сумується, але значення можут представляти со бою дробні величины, оскільки загальна сума балів, проставлених за якою-небудь шкалою слову, буде ділитися на кількість досліджуваних
мати = сильний (-2, -3, -1, -2, -3, -2, -2, -3) = 18 : 8 = -2,25
мати = новий (-3, -3, -1,0, +2, -3, -3, -3) = -14 : 8 = -1,75
мати = теплий (+3, +2, +3, +3, +3, +2, +3, -2) = 17 : 8 = +2,13
Є різновид методики семантичного дифференціалу, ко ли экспериментатор сам дає свої назви шкал для слів, которі просить оцінити. При цьому з’являються нові фактори, специфічні саме для певних понятійних класів. Шкали можуть мати
разні розміри, їх може бути разна кількість. Але в цілому вони зберігають свою спадкоємність з варіантом, запропонованим Осгудом.
Методика семантичного диференціалу набула широкого застосування в теорії масової комунікації і в рекламній справі (для выбору найбільш «хороших», «позитивних» слів із ряду синоні мів). Крім цього, семантичний диференціал (інколи скорочено СД) застосовується в дослідженнях, пов’язаних зі сприйняттям і поведінкою людини, з аналізом соціальних установок и особистісних смис лів. Його використовують у психології, психіатрії, психодіагностиці (в том числі для професійного відбору при прийомі на роботу (у вітчизняній (російській) компютерній системі «Професор-кадри»).
Для лінгвістики ця методика цікава тим, що вона показала абсолютно нові аспекти значень слів. Лінгвісти давно розрізняють слова експресивно нейтральні (батько, очі, їсти, вдарити) й експресивно забарвлені (татусь, батечко, оченята, жерти, врізати). Однак експерименты з вимірювання значень показали, що в певним чином експресивно забарвленими є всі слова. Оскільки людина оцінює всі явища, з якими стикається, всі вони пропускаються через її свідомість і досвід.
Методика семантичного диференціалу виявилась придатною для застосування при вивченні фонетичного значення слів. У вітчизняних дослідженнях з фоносемантики, зокрема, виявилось, що досліджувані можуть приписати звукам будь-яке конотативне значення, і колір у тому числі.
У 80-х роках XX в. І.Н. Горєлов провів великий експеримент. Он попросив художника намалювати в газеті псевдотварин, яким присвоїв певні імена на основі псевдослів: мурх и муора, мануза и куздра, олоф и гбарг. Міра узгодження відповідей досліджуваних була дуже висока. Читачі газети присилали щодо відповідності назв і тварин практично однакові відповіді.
Осгуд, висунувши свій метод, обгрунтував його явищем синесте зії. Синестезія (от греч. sin — вместе и stasis — состояние) — це психологичний феномен, котрий полягає у виникненні відчуття однієї модальності під впливом подразника іншої модальності. Наприклад, це може бути переживання кольорового образу в відповідь на музичну фразу (наприклад, у кольоромузиці Скрябіна, але не Чюрльоніса).
Механізмы синестезії визнаються основою метафоричних пере носів у висловлюваннях: оксамитовий голос, кисла фізіономія, міцне слівце, м’які
цигарки, веселенький ситчик, темна особистість, живе мовлення,
чорний гумор, светлий розум.
Кажучи мовою фізіології (і пересказуючи О.Р. Лурію), "физио логичні механізми синестезії, котрі забезпечують крос модальні переходи, задані тим, що стимуляція певної модальності потрапляє не лише в специфично свої проекційні зони свідомості, але коллатералями — боковыми відгалуженнями аксонов — і в неспецифічні для неї проекційні зони інших модальностей. На основі однієї модальності у сприйнятті тим самим конструюється цілісний та інтермодальний образ. Іншими словами, сигнали, которі мали б потрапляти в одні зони мозку, поступають також до інших. Синестезію можна розглядати як універсальну форму домовної категоризації, котра забезпечує узагальнення на рівні организму.
Сам перехід від опису об’єктів за допомогою ознак, задан их шкалами, до опису об’єктів за допомогою факторів, котрі є смисловими інваріантами, пов’язаний зі втратою інформації про об’єкти. Іншими словами, переклад нерозчленованих емоційно забарвлених оцінок в жорсткі шкали — це завжди огрублення. Воно зумовлене тим, що зі змісту шкали в факторі відображається тільки та ін формація, інваріантна для всієї сукупності шкал, котрі входять у фактор.
Цим інвариантом виявляються емоційний тон чи образне переживання, котре лежить в основі конотативного значення. З точки зору психології конотативне значення – генетично більш ран ня форма значення, у якій відношення й емоційне ставлення, особистісний смисл і чуттєва тканина ще слабко диференційовані. Саме тому методика семантичного диференціалу дозволяє оцінити не значення як знання про об’єкт, а конотативне значення (connotative meaning), пов’язане з особистісним смислом, соціальни ми установками, стереотипами та іншими емоційно насиченими, слабко структурованими й мало усвідомлюваними формами узагальнення (pragmatic meaning).
Застосування методики семантичного диференціалу в соціології дозволило перетворити її в інструмент вивчення форм массової свідомості. Наприклад, слова Сталін і Гітлер при шкалюванні в 50-і роки отримали в американців оди накові оцінки по ряду запропонованих шкал. Тем самим ці слова виявились схожими за своїм психологічним наповненням. Що дозволило стверджувати, що в свідомості досліджуваних ці два поняття були близькі між собою.
4. Контент-аналіз
Контент-аналіз – метод, що застосовується у якісному вивченні систематичного й об’єктивного опису та класифікації вираженої або прихованої інформації тексту, шляхом підрахунку частоти присутності в тексті слів/ висловлювань, які надалі групуються в тематичні категорії. Це метод якісно-кількісного аналізу змісту текстових масивів із метою подальшої інтерпретації виявлених числових закономірностей. Водночас, навіть коли у нашому розпорядженні невеликий масив текстів, закономірність наявності/ відсутності певної одиниці зв’язку теж може бути суттєвою.
Інакше кажучи, метод КА полягає в систематизованій фіксації і квантифікації одиниць змісту в досліджуваному матеріалі. Як зазначає І. А. Стернін, проведення КА вимагає дотримання вимог до організації його етапів і процедур. Найважливішим є визначення категорій аналізу – ключових елементів, що реєструються відповідно до завдань. Такі категорії, як, наприклад, кількість спонукальних мовленнєвих актів, частот відбиття окремих тем («хвороба», «сім’я», «економіка» і т. ін.), повинні бути вичерпними, охоплюючи всі частини фіксованого змісту тексту.
Метод КА знаходить своє широке застосування не лише у психолінгвістиці, а й у соціології, політології, психодіагностиці та ін. під час аналізу змістових характеристик текстів ЗМІ, політичних промов, передвиборних виступів тощо.
Безперечною перевагою КА є та, що він дає змогу виявити й об’єктивувати приховані тенденції в інформації, відносно точно реєструвати зовнішньо недиференційовані показники в масивах емпіричних даних. Таким чином, КА сприяє об’єктивному виявленню присутніх у текстах несвідомо породжуваних елементів, тобто дає змогу дізнатися більше, ніж хотів сказати автор. Наприклад, постійне повторення в тексті якихось тем або вживання характерних формальних елементів чи конструкцій може не усвідомлюватися автором, але встановлюється та певним чином інтерпретується дослідником.
5. Інтент-аналіз
Метод інтент-аналізу – досить новий у психолінгвістиці. Розроблений він у лабораторії психології мовлення та психолінгвістики в Інституті психології РАН під керівництвом Т.Н. Ушакової. Назва походить від англійського слова intention (намір). Мовленнєва поведінка індивіда в соціумі є завжди інтенціонально спрямованою і має вплив на адресата. Інтенція – це суб’єктивна спрямованість на певний предмет, активність свідомості суб’єкта. Будь-який текст є продуктом мисленнєвих процесів його автора, відтак містить одну або більше інтенцій різної спрямованості.
Текст як засіб комунікації між автором (мовцем) та читачем (слухачем) містить комунікативні інтенції двоскладової структури. Вираження інтенції передбачає: а) позначення об’єкта та б) ставлення до нього автора (мовця). ІА дає змогу досліднику реконструювати ці інтенції на основі тексту – писемного або усного.
Під час інтент-аналізу тексту береться до уваги його якісне наповнення, тобто не те, про що каже автор (пор. контент-аналіз), а те, що він хоче сказати. Наприклад, у питанні: «Ви ще бажаєте з нами погратися?» залежно від контексту можуть бути приховані інтенції погрози або заохочення на адресу суб’єкта.
Таким чином, до переліку включені звинувачення, погрози, розвінчування, протидія, демонстрація сили, заохочення, похвала тощо. ІА, як правило, включає два етапи: а) виявлення інтенцій; б) експертне оцінювання інтенцій, що лежать в основі висловлювання. Якщо очевидної інтенції не простежується, текст до початку другого етапу піддається переформулюванню за такою процедурою:
• якомога стисліше виведення одиниць смислу з максимальним збереженням логіки тексту й уникненням небажаних асоціацій у складовій частині лексичного значення одиниць;
• опущення другорядних уточнювальних одиниць і відокремлення від їхнього змісту.
Як правило, на другому етапі смислові одиниці зводяться до суб’єктно-предикатних структур – «пропозицій». Тобто інтент-аналіз доповнюється пропозиційним. Пропозиція являє собою, мінімальну, добре структуровану одиницю смислу. Одне речення може містити більше однієї пропозиції. Наприклад, речення «Київ підтримує Грузію у збройному конфлікті з Росією» містить дві пропозиції: 1) воюють (Грузія, Росія); 2) підтримує (Україна, Грузія).
Як бачимо, пропозиційними вузлами є предикати (воюють, підтримує), виражені, як правило, дієсловами. Аргументами є Київ, Грузія, Росія.
ІА доцільно використовувати на матеріалі текстів конфліктної спрямованості, зокрема політичних, пропагандистських, у текстах ЗМІ, передвиборних виступів, оскільки одним із ключових аспектів цього методу є авторська оцінка – позитивна чи негативна – описуваних об’єктів. А, наприклад, у рекламному тексті негативна оцінка об’єкта (товару чи послуги) відсутня. У конфліктних текстах присутній так званий трикутник: ми – вони (свій – чужий) – третя сторона. Кожному з цих компонентів приписується своя характеристика. Блок ми зазвичай характеризується позитивно, на адресу блоку вони висловлюються докори, засудження, погрози і т. ін., тобто вони представляють ворога/ опонента. Третя сторона – це пересічні люди (народ), яких або заохочують, або яким висловлюють докори.
Одним із варіантів процедури ІА під час застосування на матеріалі окреслених вище текстів є виділення на першому етапі кола обговорюваних об’єктів, а також зв’язків та відношень між ними. В основі виділення об’єкта є його значущість, що виявляється в частоті, тобто подробицях його опису і кількості його згадуваних ознак (предикатів).
На другому етапі кожній ознаці (предикату) приписується конкретне значення за такими факторами: моральність, динамізм, компетентність.
На кінцевому етапі відбувається узагальнення результатів у вигляді переліку найчастіше згадуваних об’єктів (як правило, це Людина / група людей) із подальшою оцінкою за двополюсними шкалами моральність – аморальність, динамізм – пасивність, компетентність – некомпетентність, наприклад «+1», «0», «-1». Така градуйована оцінка ознак об’єкта нагадує метод семантичного диференціалу Ч. Осгуда. Насамкінець, дослідник зіставляє індивідуальні результати ІА з результатами, одержаними іншими експертами. Якщо оцінки збігаються, то можна стверджувати про коректність процедури та адекватність експертних оцінок.
Доцільно також визначати загальну тональність тексту, яка може бути нейтральною, оптимістичною чи песимістичною. Слід підкреслити, що під час аналізу текстів дослідник працює не з реальними описуваними об’єктами, а з їхнім образом, створеним автором/ авторами тексту.
Під час дослідження текстів ЗМІ, політичного та пропагандистського спрямування ІА допомагає вирішувати проблеми соціально-психологічного та загальносоціального плану, наприклад щодо ступеня та якості їхнього впливу на індивідуальну й масову свідомість, виявлення ступеня викривлення «картини світу» авторами таких текстів. Пропонована нами необ’єктивна картина дійсності здатна трансформувати (іноді досить суттєво) уявлення про світ та соціально-політичні уподобання адресатів.
6. Психографологічний аналіз
Метод психографологічного аналізу (ПА) спрямований на дослідження вербальних характеристик текстів. До уваги беруться такі показники:
• обсяг тексту;
• кількість речень;
• їх середній розмір;
• коефіцієнт лексичної різноманітності;
• коефіцієнт агресивності/ дієслівності;
• коефіцієнт логічної зв’язності;
• коефіцієнт емболії.
Показник середнього розміру речень свідчить про особливості вербального інтелекту чи про різку зміну емоційного стану. Існує негативний кореляційний зв’язок між збільшенням ступеня емоційності мовлення та обсягом висловлювання: що емоційнішим є мовець, то коротшими висловлюваннями він/вона висловлюватиметься.
Коефіцієнт словникової різноманітності є одним із найпотужніших у психолінгвістичній діагностиці тексту. Як зазначає Г. Г. Почепцов, завдяки встановленню цього коефіцієнта в мовленні людини можна виявити психопатологію, наприклад шизофренію, а також схильність до неї.
Словникова різноманітність також свідчить про особливості вербального інтелекту. Коефіцієнт вираховується за такою формулою:
різних слів
К сл. різноман. = ––––––––––– х100 %.
2 N всіх слів
Коефіцієнт дієслівності інакше називається коефіцієнтом агресивності. Це співвідношення кількості дієслів і дієслівних форм (дієприкметників та дієприслівників) до загальної кількості всіх слів. Коефіцієнт вираховується за такою формулою:
дієслів
К дієсл. = –––––––––– х 100 %.
N всіх слів
Високий коефіцієнт агресивності свідчить про високу емоційну напруженість тексту, динаміку подій, нестабільний емоційний стан автора під час синтезу тексту.
Коефіцієнт логічної зв’язності також вираховується за формулою співвідношення загальної кількості службових слів (сполучників і прийменників) до загальної кількості речень. Величини в межах одиниці забезпечують досить гармонійне співвідношення службових слів та синтаксичних конструкцій у тексті:
служб, слів
К лог. зв’язн. = –––––––––––––.
3N речень
Коефіцієнт емболії (мед. ембола – закупорка кровоносної судини), чи «засміченості» мовлення, становить собою співвідношення загальної кількості ембол, тобто слів, які не несуть сематичного навантаження, до загальної кількості слів у реченні. До складу таких слів належать вигуки («ну-ну», «ха-ха», «еге», «ж», «ой» і т. ін.), вульгаризми (ненормативна лексика), нерелевантні повтори, прагматичні маркери, проте не належать дискурсивні маркери (отже, відтак, тому, адже, оскільки, але, однак, проте, водночас, до речі та ін.), оскільки вони є прагматичними сигналами зв’язності (когезії) й цілісності (когерентності) тексту. Коефіцієнт емболії негативно корелює з показниками вербального інтелекту і ступенем емоційного збудження мовця/ автора тексту, а також дає уявлення про загальну культуру мовлення:
N ембол
К емб.= –––––––––––– х 100 %.
N усіх слів
7. Методика доповнення
Однією з дуже поширених психолінгвістичних методик свого часу була методика доповнення, по іншому її называють ме тодикою завершення (close procedure). Вперше вона була використана американським дослідником Вільямом Тейлором в 1953 г. Сутність методики полягає в деформації мовленнєвого повідомлення і наступному його пред’явленні досліджуваним для відновлення. Умовою, що забезпечує можливість відновлення зруйнованого повідомлення, є принцип надлишковості мовленнєвого повідомлення, котрий забезпечує навіть за наявності певних перешкод (якими є пропуски эелементів тексті) більш чи менш адекватне розуміння як усного, так і письмового мовлення.
Експеримент полягає в наступному. У тексте пропускаеться кожне п’яте, шосте, енне слово. Кожне пропущее слово замінюється пропуском (пробілом) однакової довжини. Досліджуваним пропонується відновити текст, тобто вставити пропущені слова. Наприклад: Індіанець одягнув ……узяв …... сів до …… і вирушив у …….
Вважається, що термін «close» утворений як скорочення термина «clozure» (завершення), який використовується в гештальтпсихології для пояснення явища, при якому спостерігач при сприйнятті предмета, який пре’являється йому не в повному чи нечіткому вигляді, здатний за вершити, дополнити в уяві образ цього предмета.
Сама ідея цієї методики виникла тому, що використання тех нічних засобів комунікації (зокрема, телефона і телеграфа) потягло за собою пропуск букв чи заміну їх іншими. Люди, котрі забезпечували передачу информации, замислились над припустимими межами руйнування тексту. Вони стали проводити експерименты зі вставкою випадкових літер у випадкові позиції, з випадковою заміною одних букв іншими як зі вказівкою місця пропуску, так і без. Пропускався кожний перший знак повідомлення; кожний серединний, кожний останній; кожний останній знак речення чи кожне перше, середине і останнє слово фразы одночасно. Еталонною була визнана мето дика, за якою пропускається кожне п’яте слово. Саме вона дозво лила отримати дані про те, як відбувається сприйняття й розуміння тексту в тому випадку, якщо частина інформації відсутня чи важка для розуміння.
Результати экспериментів на матеріалі английскої мови за цією методикою показали, що досліджувані з більшою легкістю ввідновлюють текст, пошкоджений у «легкій» формі (коли пропускаються артиклі, сполучники, займенники, допоміжні дієслова), ніж у «важкій» формі (коли пропускаються іменники, смислові дієслова і прислівники).
Експерименти також показали, що існують вікові відмінності між досліджуваними, що відновлюють пошкоджений текст. Так, мало передбачені слова більш успішно й швидко відновлюють люди похилого віку. Виявилось, що зашумлені слова без контексту більш успішно відновлюють молоді досліджувані, ніж старшого віку. Люди похилого віку більш успішно відновлюють зашумлені слова, якщо вони звучать у фразах, тобто на основі розуміння контексту. Це дозволяє припустити, що орієнтація на контекст, в якому є слово, що погано чується, є для людини похилого віку своєрідним компенсаторним механізмом і служить для більш успішної адаптації сенсорних процесів у старості.
Осгуд відмічав, що ступінь правильності відновлення зіпсованого тексту є показником читабельності тексту, тобто того, наскільки це повідомлення є важким для конкретного отримувача. Якщо отримувач володіє мовою відправника, йому легко зрозуміти повідомлення й заповнити пропуски. Якщо ж заповнення пропусків для нього являє складність, то йому важко буде також і зрозуміти це повідомлення в повному вигляді.
Виявляється також, що особи, котрі дають у вільному асоціативному експерименті більшу кількість рідких асоціацій, менш правильно відновлюють пошкоджений текст. Крім цього, тексти, написані такими досліджуваними, мають мовленнєві сліди підвищеної особистої тривожності. Тому дані експериментів з методики доповнення дозво ляють не лише зробити висновки щодо текстів и механізму їх сприйняття, але й бути діагностичним засобом мовленнєвої і немовленнє вої поведінки досліджуваних.
8. Методика завершення речення
Близька до вищеописанної методика завершення речень (sentence completion). Вона полягає в тому, що інформантам пропонується або усно, або письмово завершити початі експеримен татором речення. Виявляєтья, що один і той самий початок речення може мати різні продовження:
Директором ...
Директором коллектив школы был доволен.
Директором нерадивый инженер был уволен.
Директором был назначен совсем молодой человек.
Такі експерименти служать кращому розумінню механізмів син таксичної організації мовлення і припустимих вариантів мовних кон струкцій.
9. Методи опосередкованого дослідження семантики
До методів опосередкованого дослідження семантики відносяться також такі, коли досліджуваних просять висловитись щодо істиності чи невірності певного судження. Досліджуваним пред’являеться речення и хрономет рується час, який проходить між пред’явленням судження (скажімо, на моніторі компютера) і відповіддю досліджуваного. Відповідь досліджуваного (скажімо, натискання клавіші на клавіатурі) сигналізує про завершення процесу розуміння. Для того, щоб досліджуваний не імітував розуміння, періодично ставляться смислові питання за пред’явленим матеріалом.
Експеримент, в ході якого досліджуваному пред’являються мовні елементи для висловлювання про них (наприклад, як про такі, що мають значення чи не мають його – коли пред’являються псевдослова), називається lexical-decision task — завданням на прийняття рішення про розуміння значення слова.
Експерименти показують, що семантична відстань між об’єктами залежить від рівнів семантичної організації, до якої належать досліджувані об’єкти. Так, наприклад, судження щодо істинності твердження «Канарки — птахи» потребує менше часу, ніж щодо істинності твердження «Канарки — тварини», так як вери фікація останнього потребує проміжного кроку в констатації того, що канарки, належачи до разряду птахів, належать до класу тварин.
Таким чином, семантичні відстані об’єктів різного рівня узагальнення визначаються як планом їх змісту, так і планом їх узагальненості.
10. Градуальне шкалювання
В ході эксперименту з градуального шкалювання досліджуваним пропонується розташувати ряд слів однієї семантичної групи «за порядком». Особливість цієї методики в тому, щоб використовувати уявлення носіїв мови про можливе розташування слів у семан тичному просторі, которе не дається у словнику.
Наприклад, 36 слів зі значенням «размір» були розташовані 103 досліджуваними (це пояснює дроби у показниках) в експе рименті ленінградського дослідника В.Я. Шабеса наступним чином:
|
Ранг |
Слово |
Место на шкалі |
|
1 |
микроскопический |
1,32 |
|
2 |
чуточный |
3,34 |
|
3 |
крошечный |
4,53 |
|
4 |
крохотный |
4,59 |
|
5 |
малюсенький |
4,95 |
|
6 |
махонький |
5,61 |
|
7 |
карликовый |
6,69 |
|
8 |
кукольный |
8,53 |
|
9 |
миниатюрный |
8,96 |
|
10 |
игрушечный |
9,41 |
|
11 |
маленький |
10,71 |
|
12 |
мелкий |
10,84 |
|
13 |
малый |
12,53 |
|
14 |
небольшой |
13,88 |
|
15 |
нормального размера |
15,31 |
|
16 |
немаленький |
16,69 |
|
17 |
немалый |
17,82 |
|
18 |
большой |
19,02 |
|
19 |
порядочных размеров |
20,31 |
|
20 |
крупный |
20,92 |
|
21 |
значительных размеров |
21,78 |
|
22 |
солидных размеров |
22,37 |
|
23 |
здоровый |
22,84 |
|
24 |
громоздкий |
23,35 |
|
25 |
внушительных размеров |
23,86 |
|
26 |
здоровенный |
25,45 |
|
27 |
огромный |
26,82 |
|
28 |
громадный |
28,39 |
|
29 |
гигантский |
30,94 |
|
30 |
грандиозный |
31,06 |
|
31 |
неохватный |
31,18 |
|
32 |
исполинский |
32,69 |
|
33 |
неизмеримый |
32,73 |
|
34 |
колоссальный |
33,20 |
|
35 |
циклопический |
34,18 |
|
36 |
чудовищного размера |
34,49 |
Відповідно, якщо відоме місце слова на певній шкалі, то можна виміряти семантичні відстані між словами на цій шкалі:
|
Слова, між якими треба виміряти відстань |
Відстань |
||
|
(47) |
небольшой |
немаленький |
2,81 |
|
(48) |
небольшой |
большой |
5,14 |
|
(49) |
крохотный |
громадный |
23,80 |
|
(50) |
микроскопический |
чудовищного размера |
33,17 |
Так само можна розташувати слова будь-якої семантичної групи:
(51) паскудный, омерзительный, пакостный, мерзостный, мерз кий, отвратительный, гнусный, паршивый, гадкий, нестер пимый, невыносимый, несносный, невозможный, дрянной, ни кудышный, скверный, дурной, худой, плохой, аховый, нехоро ший, нормальный, неплохой, важный, ладный, хороший, до брый, славный, отменный, мировой, распрекрасный, отлич ный, прекрасный, замечательный, превосходный, идеальный, великолепный.
Результати таких експериментів дозволяють створювати «граду альні словники», котрі мають практичну цінність (зокрема, для складання рекламних текстів).
11. Методика визначення грамматичної правильності
У цьому ж напрямі працюють експериментатори, які використовують методику визначення грамматичної правильності чи відповідності речення (grammatical judgements). Це приблизно те, про що писав свого часу Л.В. Щерба.
Інформанти, котрі, по суті, постають в ролі экспертів, повинні сказати, наскільки дане речення граматично правильне чи вживане. При цьому вони можуть використовувати шкали оцінок. На приклад, речення «Иван пришел домой пьяный» може мати вищу оцінку вживаності, аніж речення «Иван пришел домой пьяным».
Наявність таких оцінок, що відображають різні варіанти фраз, дозволяють мати практично достовірний матеріал щодо допустимих – з точки зору носіїв мови, а не самих лише лінгвістів – висловлювань.
12. Питальник
Питальник (questionnaire) являє собою набір певних речень, надрукованих на папері чи представлених на моніто рі компютера. Інформанти, отримуючи питальники, повинні прочитати ці речення й відповісти на певні питання. Наприклад, вони повинні сказати, чи можна говорити тією чи іншою мовою, або що, на їхню думку, означає той чи інший вислів (а чи б).
Somebody shot the servant of the actress who was on the bal cony.
Кто-то застрелил служанку актрисы, которая стояла на балконе.
а) На балконе стояла актриса.
б) На балконе стояла служанка.
Інформанти, як правило, не обмежені в часі. Такі екс перименти можуть бути і пілотажними, тобто спрямованими на відбір матеріалу для подальших експериментів.
У цьому ж експерименті виявилось, що англомовні інфор манти вибирають перший варіант (а) — так зване раннє закри ття, а іспаномовні — (б) — пізнє закриття.
13. Методика прямого тлумачення слова
Тлумачення слова – це синонімічний текст-перифраза, який передає ту ж інформацию, що й тлумачене слово. Р. Якобсон писав: «Для нас, лінгвістів і просто носіїв мови, значенням будь-якого знака є його переклад на інший знак, особливо на такий, у якому воно повніше розгорнуте». Лінгвістика має величезний досвід з укладання тлумачних словників, у яких тлумачення (дефініція) є нічим іншим, як перифразою до тлумаченого слова. Однак процедура перифрази рідко використовується як експерименталь на методика, оскільки складання словникових дефініцій вважається прерогативою вчених-лексикографів, котрі спираються на свої знання, досвід та інтуїцію.
Методика прямого тлумачення слова являє собою опис змісту й об’єму значення слова. Однак у психолінгвистиці це не пошук лексико-семантичного варианту, як в лексикології. Питання: «Що є X?» — це звертання до буденної рядового носія мови.
В серії експериментів була здійснена спроба зрозуміти, наскіль ки в мовній свідомості представлена внутрішня форма слова. Для цього досліджуваних попросили дати визначення найпростішим словам. Якщо в цих визначеннях був корінь тлумаченого слова, то припускалось, що внутрішня форма зберігає свій вплив. Виявилось, що при тлумаченні слова вечерник досліджувані школярі в 96% відповідей використовують слова вечер, вечерний і т.п., а при тлумаченні слова щоденник використовують аналогічні слова (день, щоденний) тілько в 25% ответов. Це чітко показало значно меншу міру актуальності усвідомлення внутрішньої форми слова (грубо кажучи, його морфології) і, відповідно, більшу міру ідіоматизації для слова щоденник, порівняно зі словом вечерник.
Тим самим були показані можливості використання структури тлумачень, даних досліджуваними, для выяву міри актуально сті усвідомлення ними внутрішньої форми тлумачених слів. Такі явища можни виміряти за допомогою спеціальних коефіциєнтів ідіоматиза ціїи. Результати вимірювань будуть відображати реальну складну карти ну співвідношення лексичного значення і внутрішньої форми того чи іншого слова у свідомості носіїв мови.
14. Класифікація
У психолингвистиці поширені в цілому методики, пов’язані з побудовою різних класифікацій. Результати цих експери ментів показують когнітивні процеси: як людина виділяє о знаки, узагальнює їх, формуючи певні групи, класи. Ще в кінці 60-х років XX ст. Дж. Міллер всунув гіпотезу про те, що форми класифікації материалу відповідають внутрішнім семанти чним зв’язкам цього матеріалу і, відповідно, структура цих зв’язків може бути виражена в самій процедурі класифікації.
Досліджуваним пропонують класифікувати – розбити на групи – матеріал (например, кілька слів). Причому ні кількість груп, які може утворити досліджуваний, ні кількість слів у кожній групі не обмежуються. Результати эксперименту відображаються в матриці, де враховані всі об’єднання. Зрозуміло, що деякі слова поєднуються досліджуваними частіше, ніж інші. Кількість віднесень різних слів до одного класу служить мерою семантичної схожості кожної пари об’єктів.
На основі таких змін здійснюється процедура так званого кластер-аналізу, коли об’єкти об’єднуються в послідовні групи. Спочатку об’єднуються слова, які семантично найближчі одне до одного, потім ці пари знову об’єднуються – з тими парами, що стоять ближе до них і т.д. З’являються ряди кластерів, котрі організують матеріал на різних рівнях семантичної близькості.
|
чемодан |
||||||
|
ящик |
||||||
|
шафа |
||||||
|
скриня |
||||||
|
погріб |
||||||
|
машина |
||||||
|
рух |
||||||
|
літак |
||||||
|
вітрильник |
||||||
|
ноша |
||||||
|
манекен |
||||||
|
опудало |
||||||
|
кістяк |
||||||
|
тіло |
||||||
|
туша |
||||||
В результаті виходить своєрідне дерево кластеризації. Чем бли жча спорідненість слів, тим коротші віти дерева, що їх об’єднують.
В експериментах вітчизняного психолога В.Ф. Петренко бу ли виділені такі кластери, як засоби для зберігання речей, засоби транспортування, тіло і його моделі. Фрагмент де рева класифікації представлений на схемі.
При більшій кількості досліджуваних і більшому наборі слів клас тер-аналіз єозволяє додатково виявити важливі семантичні закономірності.
Експерименти, котрі активно використовуються в психолінгвістиці, можна поділити на групи, в залежності від досліджуваних об’єктів.
|
Звук |
Слово |
Фраза |
Текст |
|
Семантичний диференціал |
Питальник |
Семантичний диференціал |
|
|
Класифікація |
Класифікація |
||
|
Градуальне шкалювання |
|||
|
Асоціативний експеримент |
|||
|
Прийняття рішення про значення |
|||
|
Методика доповнення |
Додатково:
Експериментальні дослідження Ноама Хомського
Експерименти, викликані трансформаційною теорією 1957 р. базуються на гіпотезі про те, що правила породжуючої граматики є тими реальними правилами, якими мовець користується при породженні і розумінні речень. Якщо звернутися до правил структури речення в породжуючій граматиці, до првил переписування, то видається мало імовірним щоб людина розпочинала породження речень з абстрактної аксіоми S, переписуюючи її потім у вигляді VP та NP і тільки наприкінці заповнюючи її конкретними словами. Така послідовність операцій суперечить нашим інтуїтивним уявленням, що люди розпочинають із того, що хочуть щось сказати, і лише тоді будують речення яке адекватно виразило б це бажання.
Незважаючи на введення у новий варіант теорії Хомського 1965 р. лексикону і лексичних правил за якими структури речень заповнюються словами, це принципове питання так і лишилося невирішеним.
Найбільш перспективним для дослідження був трансформаційний компонент граматики; перші експерименти, проведені Дж.Міллером і його співробітниками, були присвячені перевірці психологічної реальності ядерних речень та трансформацій. Трансформаційні правила застосовуються до термінальних ланцюгів які отримуються на виході компонента структури речення, а не до реальних ядерних речень, які потребують мінімальної кількості обов’язкових трансформацій. Для зручності аналізу припускаються, що ядерні речення виходіть безпосередньо в результаті переписування правил структури речення, а більш складні речення – в результаті застосування трансформацій до цих ядерних речень.
Це стало основою для припущення Дж.Міллера про те, що при породженні складних речень мовець спочатку будує ядерне речення, а потім здійснює ряд трансформацій. Відповідно людина, яка чує складне речення повинна трансформувати його, щоб отримати ядерне речення. Це означає, що розуміння речення неможливе без детрансформаційного аналізу. Експериментальна гіпотеза полягала в тому, що кожний тип трансформацій являє собою окрему операцію час якої можна виміряти. Було висунуто ще одне припущення: якщо для породження складного речення потрібен ряд трансформацій, то на це піде часу стільки скільки потрібно для окремих трансформацій; тоді стане очевидним що операції незалежні і здійснюються послідовно.
Для перевірки цієї гіпотези Міллер і Мак-Кін використовували прийом співставлення речень, при чому кожна трансформаційна операція здійснювалася окремо. Накприклад, для трансформації активного речення в пасивне досліджуваним пропонувалася серія речень, одні з яких були в активній, а інші – в пасивній формі. Попередньо давалася інструкція, що пасивні речення потрібно переробити в активні і навпаки, а після цього знайти відповідні трансформовані речення в особливому списку речень. Кожне речення давалося окремо, і досліджуваний повинен був натиснути кнопку коли закінчував трансформацію і був готовий до пошуку такого речення в списку. Фіксувався час трансформації і час, для знаходження в списку, однак експериментаторів особливо цікавив час виконання різних трансформацій. Після цього було проведено контрольний експеримент в якому досліджуваним просто пропонувалося речення і необхідно було знайти його в списку, що давало можливість встановити час, необхідний для читання речень. Припускалося, що коли відняти час читання із отриманої суми часу то залишок буде являти собою чистий час потрібний для трансформацій.
Були досліджені дві трансформації, пасивна і негативна, які дають наступні комбінації трансформацій:
Прикладом трансформації АС –> ПН може бути речення: Джейн любила маленького хлопчика, яке пертворюється у речення: маленький хлопчик нелюбимий Джейн.
Дж.Міллер вказує, що тільки трансформаційний аналіз дає можливість представити ці пари речень у такому вигляді, наприклад, об’єднати ланцюги АС –> ПС та АН –> ПН в одну групу, тому що вони обидва представляють собою пасивну трансформацію.
Час, необхідний окремо для пасивної і негативної трансформацій, у наведених двох прикладах досить стабільний для різних досліджувальних, причому для трансформацій речень типу АС потрібно дещо менше часу.
Міллер та Мак-Кін пишуть, що час витрачений на операцію, не залежав від того являлася ця операція трансформацією чи детрансформацією (тобто, на трансформацію АС –> ПС ішло стільки ж часу, що на трансформацію ПС –> АС). Це підтверджує положення про те, що кодування являє собою дзеркальні процеси. Що стосується припущення про сумований час то якщо скласти час, необхідний для негативної і пасивної трансформацій, то результат буде досить близьким до часу який витрачається на пасивно-негативну трансформацію. Це говорить про те, що трансформації представлють собою самостійні операції, які здійснюються незалежно і послідовно в процесі кодування і декодування речення. При цьому пасивна трансформація потребує більше часу наж негативна.
Ці експерименти є гарним прикладом побудови моделі мовної активності безпосередньо на основі синтаксичних операцій від чого згодом відмовилися, оскільки наступні експерименти виявили багато нелінгвістичних чинників. Незважаючи на очевидну строгість експерименту найбільшу критику викликав той факт що досліджувальним прямо пропонувалося здійснити трансформації і детрансформації, тому що людина так неповодиться у природному породженні речень.
В експериментах де робилася спроба вивчати трансформаційні операції опосередкованим шляхом досліджувальним давалася інструкція запам’ятати речення разної трансформаційної складності. Прицьому припускалось, що буде відбуватися детрансформація речень і в пам’яті зберігатиметься ядерне речення плюс «вказівка» про ті трансформації, що необхідні для відновлення речення у первинній формі. Такий метод був розроблений Севіном і Перчонок. Вони давали досліджувальним інструкцію запам’ятати усне речення і набір незв’язаних з реченнм слів, який пропонувався після речення. Якщо речення було правильно запам’ятовано, то число відтворених слів розглядалося, як міра об’єму пам’яті, який лишився незаповнений після декодування речення. Досліджувальним пропонувалося різні типи речень які включали пасивні, заперечні, запитальні, а також комбінації цих трансформацій. Було виявлено, що кількість відтворених окремих слів перебувала у прямій залежності від наявності у реченні додаткових трансформацій, причому після бульш складних речень запам’ятовувалося менше слів. Зміни в затратах пам’яті, необхідних для кожної трансформації, виявилися досить стійкими, незалежними від наявності інших трансформацій (напр.: відмінності між АС і ПС, АН і ПН, З і ПЗ були приблизно рівними).
Ці результати можуть розглядатися як свідчення того, що мовна активність безпосередньо пов’язана із кількістю необхідних трансформацій але описаний експеримент показав, що затрати пам’яті необхідні для негативної трансформацій були більше наж для пасивної і це дивно, тому що негативна трансформація згідно з Міллером і Мак-Кін потребує менше часу ніж пасивна.
Дані, які свідчать на користь припущення про існування трансформаційних ярликів, отримані також в експерименті Меллера (1963). Він аналізував помилки при запам’ятовуванні речень, намагаючить пояснити їх тим, що забуваються трансформаційні ярлики і тому речення запом’ятовуються у спрощенній і менш трансформованій формі. Він виявів що складні речення найчастіше запам’ятовуються в ядерні формі, а не якось інакше. Більше того, далеко не всі помилки виражалися у зменшеній кількості трансформацій, що вочевидь пояснюється тим, що досліджувальні які не знали, що в кожному наборі є речення різних типів, приходили до якогось висновку стосовно ярликів до цього речення й іноді додавали трансформацію, а не пропускали її. Найчастіше додається або пропускається одна трансформація, а не дві чи три одночасно, але й цьому дослідженні проблема полягає в тому, що завдання запам’ятати речення у вербальні й формі робить значення речення не дуже істотним для досліджуваного. Тому такі експерименти не є адекватною перевіркою гіпотези про те, що мовець декодує речення в ядерну форму щоб зрозуміти його.
Це міркуваня викликало нову серію експериментів, у яких досліджувальним пропонувалося оцінити істинність чи невірність речень. При цьому передбачалося що для оцінки істинності речення потрібно зрозуміти його зміст. За експериментальною гіпотезою час необхідний для такої оцінки буде залежати від кількості трансформацій, які потрібні для перетворення пред’явленного речення у ядерне.
Загальний хід експерименту полягав у пред’явленні досліджуваним тверджень типу: дівчинка б’є хлопчика, і необхідно встановити їх істиність чи невірність у відповідності з демонстрованим малюнком, на якому була зображена дівчинка яка б’є або не б’є хлопчика. Судження могли бути у таких формах: АС, АЗ, З, П, ПЗ.
Загальні результати показали, що найлегше оцінюються ядерні речення, далі речення з одиничною трансформацією, і найбільше часу йде на оцінку пасивних заперечних речень. Ці результати знову говорять на користь припущення, що час реакції залежть від кількості трансформаційних операцій. Однак деякі результати не підтверджують припущення, що виконання кожної окремої трансформації потребує певного стабільного часу і що всі трансформації виконуються незалежно і послідовно. Так виявилося, що оцінка заперечних речень потребує більше часу ніж пасивних (в експерименті Міллера і Мак-Кін навпаки). Час необхідний для негативних і пасивних трансформацій, не був постійною величиною, а змінювався в залежності від істинності чи неправильності судження. Оцінка істинних речень типу АС і ПС відбувалася значно легше ніж неправильних речень тих самих типів і навпаки оцінка неправильних речень типу АН і ПН потребувала стільких або трохи менше часу ніж оцінка істинних речень цього типу. Це суперечть гіпотезі про стібільність часу, необхудного для трансформації одного типу. І що більш серйозно, це суперечть твердженню, що необхідно детрансформувати речення, щоб його зрозуміти. Якщо розумінню змісту речення повинні передувати всі детрансформації, то неповинно бути ніякого взаємозв’язку між типом трансформації та семантичним фактором істинності-неправильності.
Головна складність з якою зіткнулася трансформаційна гіпотеза, полягає в тому, що всі зроблені на основі цієї гіпотези припущення підтверджуються повністю тільки при штучному використанні мови, яке мало місце в трансформаційних експериментах Міллера, та в експериментах із запам’ятовувань речень у вербальніній формі. Коли доліджувальні використовують мову у більш природній для неї функції, виявляючи значення речень, кожне точна однозначна відповідність між трансформаційною складністю і мовною активністю зникає. І справа не лише в тім, що відносна складність виконання негативних і пасивних трансформацій змінюється в прізних умовах, але й у тому, що при цьому діє семантичний фактор істинності речень.
Факультативні трансформації 1957 р. відрізняються одна від одної не лише синтаксичними міркуваннями про трансформаційну складність, але й тим, що одні з них викликають зміни значення, а інші ні. Крайніми прикладами є негативна трансформація, у результаті якої виходить зовсім протилежне ядерне речення, і пасивна трансформація, при якій зберігається смисл ядерного речення. Питальна й наказова трансформації викликають зміни в тому, що лінгвісти називають модальним значенням ядерного речення.
Ще одним свідченням значимості семантичних факторів є експеримент Слобіна на оцінку речень (1966), у якому використовувались зворотні і незворотні речення у пасивній та активній формах. В зворотних реченнях будь-який іменник може виконувати роль як роль суб’єкта, так і роль об’єкта. Н.: Хлопчик коханий дівчинкою. У незворотніх реченнях взаємозаміна суб’єкта на об’єкт призводить до появи аномального речення. Н.: Дівчинка збирає квіти. Дівчинка збирається квітами. У цьому реченні порушені обмеження на вибір суб’єкта та об’єкта для дієслова «збирати». Слобін помітив, що оцінка таких незворотніх пасивних речень потребує не більше часу, ніж оцінка відповідних активних речень, і пояснює це тим, що у таких випадках незалежно від форми речення очевидно, який з іменників є суб’єктом, а який об’єктом.
Співпадання часу оцінки пасивних і активних речень важко пояснити на основі трансформаційної гіпотези, котра стверджує, що спочатку обов’язково відбувається детрансформація пасивного речення у ядерне, і лише після цього починають враховуватися семантичні чинники.
У свтлі цих даних Міллер приходить до висновку, що насправді процес обробки речення з самого початку і до самого кінця пов’язаний з семантичними операціями. Тому зрозуміло, чому в експериментах на оцінку речень труднощі виникають з негативною трансформацією, котра змінює значення речення, а не з пасивною трансформацією, яка не потребує додаткових семантичних операцій, за винятком, можливо, випадків, коли нема ніяких семантичних показників, щоб визначити, який з іменників є об’єктом, а який – суб’єктом.
Психолінгвістичні експерименти, які говорять на користь трансформаційної гіпотези, досліджували за визначенням штучні процеси, оскільки за природного використання мови домінуючими є семантичні чинники.
Ні синтаксис, ні семантика не можуть розглядатися ізольовано, тому що єдина мета різного роду таких трансформацій – це передача реальних аспектів значень. Якщо трансформації використовуються у своїй природній функції передачі семантичних відношень (яку вони зазвичай виконують у природній мові) вони дуже легко виконуються і розуміються.
Основною метою досліджень семантичної функції є спроба визначити ті семантичні контексти, котрі полегшують виконання кожного типу синтаксичних трансформацій. Припускалося, що це буде сприяти виявленню тих реальних ситуацій, у яких ці трансформації легко і природно використовуються для виконання конкретних семантичних функцій.
Першим у цій галузі був експеримент Уосона (1965), у якому досліджувались контексти природного використання негативної трансформації. Саме цей тип трансформацій викликав найбільші труднощі в експериментах на оцінку речень.
Уосон висловив припущення, що один із контекстів, «контекст заперечення правдоподібного» виникає у тому випадку, коли заперечне речення використовується для виправлення помилкового судження. Тк, речення: Потяг сьогодні не запізнився звучить розумно, якщо зазвичай потяг запізнюється. Так само для розуміння заперечного речення: Я сьогодні не йду на роботу, – потрібно не більше часу, ніж для розуміння стверджувального: Я сьогодні йду на роботу.
Уосон розробив блискучий експериментальний прийом: досліджуваним пропонувався набір з восьми пронумерованих кругів, сім з яких були червоного кольору, а один (наприклад 4 круг) був синім. Оскільки синій круг № 4 був винятком серед інших, могло виникати неправильне припущення, що він теж червоний; згідно з експериментальною гіпотезою, у такому випадку для виправлення цього неправильного припущення, звичайно, повинно використовуватися заперечне речення. Це припущення підтвердилося, тому що у досліджуваних йшло значно менше часу на завершення речення Круг 4 не (червоний), ніж на речення Круг 7 не (синій).
Грін (1970) запропонувала розуміти функцію заперечення ширше: заперечення використовується не лише для виправлення помилкового попереднього речення, але й для заперечення будь-якого, істинного чи неправильного, попереднього речення. Було висловлено припущення, що заперечення змінює більш глибокі смислові відношення. Це означає, що заперечення зачіпає відношення між двома судженнями, заперечним і попереднім судженнями. Ствердження, навпаки, не пов’язане ніякими особливими відношеннями з попереднім судженням. Вибір у якості заперечення саме заперечної конструкції говорить про те, що мовець не просто виносить якесь судження, але що він робить це відносно якогось попереднього твердження, вираженого або у явній формі, або в формі невисловленого очікування. Як писав Кларк, «кожного разу, коли мовець вживає заперечення, він робить припущення щодо уявлень (або уявних уявлень) свого співрозмовника.
Якщо функцією заперечної конструкції є повідомлення про заперечення чи протиріччя, ця конструкція не повинна викликати труднощі у тих контекстах, де вона вживається для зміни значення. Для перевірки цього висновку Грін провела експеримент, у якому досліджуваним пропонувались пари речень і вимагалося встановити, однакові чи відмінні їх значення. Було виявлено, що менше часу йде, щоб встановити відмінність значень у реченнях
Х більший від У
Х не більший від У (де х та у – різні числа),
Ніж на встановлення подібності значень у реченнях
У більший від Х
Х не більший від У.
Цей результат розглядається як підтвердження припущення, що оперування заперечними конструкціями полегшується, якщо вони використовуються для виконання своєї природної функції – повідомлення про зміну значення.
У цьому експерименті в якості контрольних використовувались пари активних і пасивних речень, і в даному випадку розуміння речень не полегшувалося відмінністю їх значень. Дійсно, пара речень з різними значеннями:
Х перевищує У
Х перевищується У
Виявлялася, як правило, важчою, ніж пара речень з однаковими значеннями:
У перевищує Х
Х перевищується У.
Було виявлено, що оцінка першої пари заперечних речень з «різними значеннями» займає менше часу, ніж оцінка активних і пасивних пар. Це говорить про те, що заперечна конструкція не викликає особливих труднощів, коли використовується для зміни значення. Це розходиться з результатами інших експериментів на оцінку речень, в яких заперечні конструкції викликали більші труднощі, ніж пасивні.
Що стосується функції пасивної трансформації, то у дослідженні Грін було зроблено припущення, що вона пов’язана зі змінами значення. Як і в випадку інших стилістичних відмінностей, котрі, очевидно, не змінюють семантичного змісту висловлювання, проблема полягає у тому, щоб визначити роль цього явища у мові. Деякі дослідження останніх років показали, що хоч пасивна трансформація не змінює загального значення висловлювання, вона може викликати зміни у відносній значимості логічного суб’єкта і логічного об’єкта.
Джонсон Леард досліджував це питання (1968), і стверджує, що пасив виконує дві функції: привертає увагу до різного наголошування логічного суб’єкта та об’єкта і вказує на це наголошування через зміну порядку слів.
Інші експерименти теж показали, що використання пасивної конструкції підвищує відносну значимість логічного об’єкта.
Кларк показав, що коли досліджуваним пропонується заповнити пропуски в активних і пасивних моделях речень, вони частіше вибирають іменники назви істот на роль логічного об’єкта у пасивних, ніж в активних реченнях.
Аналогічний результат був отриманий в експерименті Джонсона (1967) у якому беззмістовні склади, які займають місце суб’єкта і об’єкта в активних і пасивних реченнях, оцінювалися за шкалами активності і сили семантичного диференціалу (Осгуд 1957), що показало, що оцінки суб’єкта й об’єкта в пасивних реченнях були значно вищими, ніж в активних, а отже, в пасивних конструкціях значимість логічного об’єкта змінюється.
Ці дані роблять можливим припущення, що у пасивному реченні типу Собака переслідується кішкою замість ядерного речення Кішка переслідує собаку смисловий центр переноситься з логічного суб’єкта кішки на логічний об’єкт собаку.
Яким чином на основі цих досліджень можна інтерпретувати результати експериментів на оцінку речень, описаних у попередньому розділі, і зокрема несподіваний взаємозв’язок між заперечною конструкцією та істинністю висловлювання. У багатьох експериментах було виявлено, що істинними висловлюваннями легше оперувати, ніж невірними, але у випадку заперечної конструкції це виглядає навпаки.
З точки зору про семантичну функцію можна припуститьи, що саме неправильні заперечні речення виконують функцію сигналу про зміни значення, тому що вони заперечують ту ситуацію, яка зображена на пропонованому малюнку. Істинні заперечні реченя, навпаки, використовуються у неприродній функції, тому що вони, по суті, підтверджують те, що зображено на малюнку, тобто не змінюють при цьому значення. Саме цим можна пояснити той факт, що істинні заперечні речення викликали більше труднощів, ніж складні. У випадку стверджувальної конструкції, природно, можна очікувати протилежних результатів. Тобто істинні твердження повинні викликати менше труднощів, ніж неправильні, котрі заперечують істинний стан речей.