Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
30. Лессінг «Лаокоон»
Вищий сенс свого життя Лессінг вбачав в оновленні німецького національного театру, головне призначення якого, як у давньогрецьку давнину, мало б полягати у формуванні досконалої людини і громадянина. Театр мав пробуджувати всі духовні сили людини, що закладені в ній самою природою. Вищій моралі відповідала свідома установка людини на самореалізацію (реалізацію своєї родової сутності), а не страх порушити заборону чи бажання заслужити винагороду. Засобом такого виховання має стати театр.
Наслідком поглиблених студій у царині теорії й історії мистецтва став трактат «Лаокоон, або Про межі малярства та поезії», центральним питанням якого стало з'ясування меж між живописом та поезією, їхньої специфіки та своєрідності художньої мови.
У зазначеній теоретичній праці Лессінг поділяє всі види мистецтва на просторові (до них належить живопис, оскільки зображує предмети, що перебувають поруч) та часові (поезія — зображує події в русі, тобто в їхній часовій послідовності). Подібний підхід орієнтував митців слова не на описовість, а на проникнення у психологію, зображення почуттів і пристрастей.
У трактаті знаходимо втілення ідеї боротьби за нові шляхи розвитку як самої Німеччини, так і її мистецтва. Цим зумовлена полеміка Лессінга на сторінках твору з «концепцією прекрасного» П. Вінкельмана, котрий вважав наявність «ефекту спокою» найважливішою ознакою краси і відповідно своєю теорією мистецтва закликав людей до смирення та покори. Лессінг же дотримувався просвітницької концепції людини у мистецтві — драматург, навпаки, виступав прибічником рішучих дій громадян як в реальному житті, так і у творах мистецтва: «Герої на сцені повинні виявляти свої почуття, виражати відкрито свої страждання і не перешкоджати вияву природних нахилів».
Лессінг утверджував ідеал діяльної людини і звертав увагу не на постійність, а на мінливість людської природи.
Еталоном прекрасного, у розумінні Лессінга, могли слугувати не лише перевірені часом зразки античного мистецтва, а й сучасність.
31. Дені Дідро (прекрасне і мистецтво у його погяладах)
Роки життя 1713-1784, Париж, Відродження
Біо: відмовитися від кар'єри священика та стати юристом, В Парижі у 1742 р. познайомився з Руссо, з яким склалися дружні стосунки, З ранніх філософських праць відомі «Філософські думки» (1746), «Алеї, або Прогулянка скептика» (1747). Атеїстичний твір «Лист про сліпих у повчання зрячим» (1749). Дені Дідро як письменник мав популярність і славу, але це не дало матеріального статку. Навіть обрання в члени Французької академії не поліпшило матеріального стану літератора. Родина не була в змозі дати за дочкою приданого. Тому письменник прийняв рішення продати найдорожче, що мав — власну бібліотеку.
Продаж бібліотеки Дідро несподівано стала привідом для політичного втручання імператриці Катерини ІІ. Бажаючи підвищити власний статус в очах паризького аристократичного суспільства, Катерина ІІ демонстративно купує бібліотеку письменника за значні гроші, робить Дідро бібліотекарем, видсилає тому зарплатню відразу за декілька років уперед. Більше того, вона залишає бібліотеку письменника в Парижі до його смерті. Книги перевозять в арендований будиночок в Парижі з правом письменника користуватися ними. Справа отримала значний розголос, який вдало організувала імператриця собі на користь.
У 1773 р. Дідро відважився на єдину значну подорож у житті — подорож до Петербурга. Зустрічі з імператрицею та бесіди із нею розчарували обидві сторони. Царат в особі Катерини ІІ лише використовував ідеї просвітництва заради зміцнення власних позицій. Усе радикальне і сміливе у просвітництві влада Росії відкидала негайно.
!!!!! Творчість: редактором «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751—1780) і зумів, разом з іншими просвітителями, зробити Енциклопедію системою наукового знання тієї епохи і зброєю в боротьбі з релігійною ідеологією. «Думки про пояснення природи» (1754), «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Сон д'Аламбера» (1769) «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774—1780). Дідро висловлювався за реалізм італійської опери, висував ідею середнього жанру між трагедією і комедією, в якому відбивалися б горе і радості повсякденному житті людини третього стану, намагався внести в драму буденність, щоб наблизити те, що відбувається на сцені до повсякденного життя: «Бесіди про» Побічна сина " (1757) і «Міркування про драматичну поезії» (1758). Естетичний ідеал Дідро невіддільний від ідеалу соціального і етичного. Герої його творів «Черниця» (1760), «Племінник Рамо» (1762), «Батько родини» (1756), «Жак фаталіст» (1773) дискутують про філософію і моралі, в цих образах втілено образ народу Франції з його життєлюбством і життєвою мудрістю. Дідро надавав величезного значення освіті і вихованню людини, хоча і не заперечував, що для розвитку дитини велике значення мають його анатомо-фізіологічні особливості. Головне в цій справі — виявити природні здібності дітей і розвивати їх. Дідро виступив з проектом державної системи народної освіти на принципах загального безкоштовного початкового навчання та безстановий. Він прагнув забезпечити фактичну доступність школи, вважав за необхідне організувати матеріальну допомогу держави дітям бідняків (безкоштовні підручники та харчування в початковій школі, стипендії в середній та вищій школі).
Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття «прекрасне», він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво «наслідуванням природі», включаючи до поняття «природи» і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизмууможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва. На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію «серйозного жанру», яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро, потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції.
32. Театр як школа моральності, Лессінг Гамбурзька драматургія
Ґо́тгольд Ефраїм Лессінґ ( 1729 - 1781) німецький драматург, теоретик мистецтва і літературний критик-просвітитель. Основоположник німецької класичної літератури. Писав байки в прозі, драматичні твори, критичні твори.
Лессінґ, як і більшість просвітників, надавав великого значення театрові, розглядаючи його як найдієвіший з усіх видів мистецтв. Переймаючись жалюгідним станом театральної справи в Німеччині, Лессінґ не лише глибоко вивчав сучасний англійський і французький театри, а й його витоки та традиції. Критик ставив перед собою завдання вивести німецький театр із жалюгідного стану та виховати справжнього глядача. Тому він організував один за одним низку театральних журналів, з допомогою яких намагався оновити репертуар театру, реформувати панівні принципи драматургії. Так вийшли друком "Матеріали до історії та критичної оцінки театру" (1750), додатком до них стала «Театральна бібліотека»(1754–1758). Питання драматургії займають помітне місце у третьому з журналів «Листи про нову німецьку літературу» (1759–1760), зміст якого вже мав більш універсальний характер. Вершиною у розвитку естетики драми і театру стала "Гамбурзька драматургія "(1767–1769). театральний журнал «Гамбурзька драматургія» (1767–1769). Беручись за видання журналу, Лессінґ ставив перед собою завдання ознайомити публіку з п'єсами поточного репертуару, мав на меті їх критичний огляд та аналіз гри акторів. У ній Лессінґ проаналізував п'єси, які йшли на сцені театру впродовж 52 вечорів: від 22 квітня до 28 липня 1767 р. Аналіз пізніших постановок не увійшов до твору. Культурно-історичне значення «Гамбурзької драматургії» важко переоцінити, позаяк вона є відображенням послідовної боротьби, яку вів Лессінґ за створення німецького національного театру, вираженням поглядів просвітника на завдання й функції театру. У «Драматургії» Лессінґ обґрунтовує точку зору на театр як на трибуну просвітницьких ідей, розробляє питання теорії драми, її функцій, проблеми характеру, дає трактування понять типового й індивідуального в драматургії та способів їхнього естетичного опанування. Особливу увагу Лессінґ приділяє жанровій системі, пропонуючи свій підхід до визначення жанрової специфіки комедії, трагікомедії, «слізної драми». У цій праці Лессінґ продовжив полеміку з класицистами, вважаючи, що класицизм, обстоюючи нормативність як критерій естетичної вартості, позбавляє мистецтво його органічної природи. Зразком мистецтва, близького до природи, для Л. був В. Шекспір; Вищий сенс свого життя Лессінг вбачав в оновленні німецького національного театру, головне призначення якого, як у давньогрецьку давнину, мало б полягати у формуванні досконалої людини і громадянина. Театр мав пробуджувати всі духовні сили людини, що закладені в ній самою природою. Вищій моралі відповідала свідома установка людини на самореалізацію (реалізацію своєї родової сутності), а не страх порушити заборону чи бажання заслужити винагороду. Засобом такого виховання має стати театр. Наслідком поглиблених студій у царині теорії й історії мистецтва став трактат «Лаокоон, або Про межі малярства та поезії», центральним питанням якого стало з'ясування меж між живописом та поезією, їхньої специфіки та своєрідності художньої мови.
Естетика театру Лессінга:
• динамізм характеру і дії; його він знаходив у Шекспіра. У збірці статей «Гамбурзька драматургія» Лессінг піддавав критиці театр Корнеля і Вольтера за наслідування готових зразків, за типовість і шаблонність образів та нав'язливий дидактизм, а головне — за статичність. Рух, внутрішній неспокій, постійна готовність до самореалізації — віднині це найважливіші положення для німецької естетичної і філософської думки;
• значна роль уяви; у художньому творі, на думку драматурга, «вагомим є тільки те, що залишає вільне поле для уяви. Чим більше ми вдивляємося в об'єкт, тим більше наша думка мусить мати можливості додати від себе до побаченого, а чим напруженіше працює наша думка, тим активніша наша уява». Підносячи роль уяви у сприйнятті реальності, Лессінг характерним чином заперечував англійський емпіризм: «Немає нічого більш оманливого, аніж загальні закони наших чуттів»;
• вважав естетично повноцінним лише драматичний характер; це не той узагальнений характер, що проявляється в буденній ситуації, коли всі сторони особистості співіснують у байдужій гармонії, а той характер, який виковується в процесі життєвих змагань, коли людина потрапляє в екстремальну, не передбачену її офіційним статусом ситуацію. Саме тоді певні сутнісні сторони особистості «актуалізуються», самовиявляються для подолання зовнішньої перешкоди. Відбувається становлення характеру, часом у несподіваному для нього самого напрямку;
• підкреслюючи значення типового, розумів, що без живих індивідуальних рис поетичні характери перетворювався на абстрактні уособлення. Саме через це він критикував героїв Корнеля та інших представників класицизму, а також Д. Дідро за його тяжіння в теорії й художній практиці до «ідеальних характерів»;
• сформував цілісну концепцію драми в боротьбі проти класицистичної драматургії і теорії драми. Фальшива, з точки зору Лессінга, сама форма класицистичної драматургії. І це виявлялося не тільки в симулюванні єдності часу і місця, недосяжного і непотрібного, але і у всій структурі п'єс — в побудові дії і діалогу, у неприродній, манерній мові героїв. Герої подібних творів — не люди, а машини. Такими їх зробили придворні звичаї та смаки. Неприйняття форми диктувалось неприйняттям змісту. Лессінг заперечував ідейні й моральні принципи класицизму — знищення особи в ім'я державних інтересів, відмову від радощів життя тощо;
• ідеал драматурга — характери мужні, сильні, що живуть законами гармонії розуму і почуття;
• утверджуючи головним принципом драми реалістичне зображення дійсності, Лессінг, як усі просвітники, виступав переконаним прихильником вчення про суспільну роль мистецтва;
• трагедії стародавніх грецьких поетів, а також Шекспіра — це істинна вершина драми. Вони були вірні природі, людській вдачі, пристрасті їхніх героїв знаходили вираження в дії, із дії ж, строго логічної й доцільної, випливає і їхній моральний урок.
Висновок. У Лессінга багато взяли для своєї естетики Кант, зокрема про роль уяви; ранні романтики — про роль внутрішнього, духовного руху; «веймарські класики» — про духовну повноту існування людини як повернення до природи, але на новому вищому рівні; і всі разом — про те, що людина має реалізувати своє високе життєве призначення, яке закладене в самій людині.
33. Гердер, мистецтво як продукт діяльності народів
Йоганн Ґотфрід Гердер (1744 - 1803) - німецький філософ, фольклорист, письменник і мислитель, один з визначних представників німецького Просвітництва.
у "Дорожньому щоденнику" формулює ідею, що пізніше стане наріжним положенням його філософсько-історичної системи, — про самоцінність і самобутність різних народів як своєрідних індивідів історії. Він також дає своє визначення мети людської історії, котре конкретизується у його основній праці з філософії історії — в "Ідеях до філософії історії людства", де він проголошував, що "людський рід в усі віки, лише в кожному по-своєму, має за мету людське щастя".
Конкретно-історичний характер людської природи мислитель вбачає не тільки в тому, що вона має формуватися кожною конкретною людиною (причому в історично плинних умовах), а також і в тому, що на становлення природи, характеру людини значною мірою впливають і інші чинники, що спонукають її до вдосконалення, боротьби, руху вперед. А також певні задатки та здатності, зумовлені не лише зовнішніми чинниками, а й внутрішніми неповторними, індивідуальними особливостями самої людської особистості. "У певному сенсі, отже, будь-яка людська досконалість, — писав філософ, — визначається національними особливостями, пов'язана зі своєю епохою, і, за ближчого розгляду — індивідуальна. Розвинути можна лиш те, для чого створені передумови епохою, кліматом, потребами, світом і долею — все інше відкидається"
На противагу просвітникам, він аж ніяк не ідеалізує природу історичного суб'єкта, незалежно від того, хто постає в його ролі — людство, нація чи людина і витлумачує цю природу як споконвічно й неодмінно суперечливу. Наприклад, "нація, — зауважує мислитель, — за наявності, з одного боку, найпіднесеніших добро чинностей, може, з іншого боку, мати недоліки, становити винятки, виявляти суперечності і неясності, що викликають здивування. Щоправда, подібне здивування виникає лише у того, хто здобуває ідеальний принцип доброчинності з підручників свого століття і має запасу філософії' рівно настільки, щоб нікчемний клаптик землі видався йому земною кулею.
Нарешті, Гердер вважає неприйнятним і європоцентристськи орієнтоване тлумачення просвітниками всесвітньої історії як глобального, єдиного, однолінійного та прямолінійного, неухильного поступу, вершиною якого проголошувалося індустріальне європейське суспільство. Відкидаючи європоцентристське бачення всесвітньої історії, він на запитання, "Який народ в історії був найщасливішим?", відповідає: "В певний час і за певних умов кожний народ переживає подібний період, або ж він ніколи не був народом" у розумінні історичного прогресу він пішов значно далі своїх попередників і передусім тому, що історію розглядав як процес планетарний, глобальний і водночас багатоцентричний, тоді як попередні філософсько-історичні концепції так чи інакше хибували на європоцентризм.
Конкретизує Гердер і постановку питання про мету поступального руху людства. Якщо раніше він вважав такою метою людське щастя, то в "Ідеях до філософії історії людства" в ролі споконвічно цілеспрямовуючих історичний прогрес (не тільки суспільного, а й органічного єства людини) постають уже дві ідеї — щастя та гуманності.
!!!!!!!!!! "Царство людини", за формулюванням Гердера, тобто сферу її автентичного існування та специфічних саме для людини засобів впливу на довкілля, становить система духовних сил. Набагато глибше тлумачить філософ і питання про співвідношення цілей людської діяльності та її результатів. Поступ людського роду, за Гердером, відбувається зовсім не через наявність мети індивідуальних дій, а тому, що вів реалізується й стає помітним лише на високих рівнях узагальнення. Від дещо наївного прогресизму попередників відрізняє Гердера й те, що кожну з культур людства він розглядає не лише й не стільки як засіб історичного прогресу, скільки як певне неповторне соціокультурне утворення, що має неоціненне значення для людства й саме по собі, а не тільки як перехідна ланка історичного сходження. Він був, очевидно, одним з перших серед тих філософів історії, котрі зверталися, у своїх суперечках з прогресистами, до так званого морального аргументу, за яким неприпустимо розглядати ті чи інші культури, епохи, покоління тощо як засоби, що слугують своєрідним добривом для майбутнього ідеального суспільства. Кожний народ, як підкреслював мислитель, має свій масштаб досконалості, непорівнянний з іншими. Тому навіть кінцеві цілі поступу людства — людяність і щастя — досягаються не лише в кінці всесвітньої історії в цілому, а й у певний історичний час і в певному місці у вигляді, властивому саме і тільки для даного культурно-історичного формування завдяки його унікальності. Таким чином, вже у філософії історії Гердера окреслюється спроба поєднати дві, на перший погляд, зовсім різні, якщо не взаємовиключні, ідеї — історичного прогресу, з одного боку, і самодостатності кожного з культурно-історичних універсумів — з іншого.
!!!!!!!!! Історичні зміни в життєдіяльності людей відбуваються, як вбачав вів, внаслідок дії і зовнішніх, і внутрішніх причин. Найзагаль-нішим зовнішнім чинником філософ вважав клімат у найширшому його значенні — як уся сукупність особливостей природного середовища людського існування. Саме ними й насамперед географічними чинниками зумовлюються, на його думку, відмінності, зокрема, південних і північних, країн у зовнішньому вигляді, психології, звичаях тощо.Не применшуючи значення зовнішніх обставин, провідну роль в історичних трансформаціях Гердер все ж відводить чинникам внутрішнім, будучи переконаний, що основним рушієм історії є її внутрішні, органічні чинники, тобто реальні живі людські сили. її ж головним законом є те, що історичний прогрес — це водночас і процес, і підсумок природного, детермінованого конкретними історичними обставинами, виникнення, розвитку й реалізації неповторних задатків, схильностей, здатностей і здібностей людських індивідів.
людське суспільство загалом як певну органічну цілісність. Суспільству він віддає беззаперечну перевагу перед індивідами, досить слушно зауважуючи, що, звівши все в людині до індивідів і заперечивши існування низки взаємин між людьми та суспільством як цілісністю, що їх єднає, неможливо було б зрозуміти природу людини та її історію. Засобом же, що об'єднує індивідів у суспільство, є, за Гердером, культура, що становить собою водночас результат, спонуку та засіб взаємодії великих мас людей. Особливе місце у системі цих інститутів він відводить державі. Вона, з погляду Гердера, є, на відміну від попередніх суспільних інститутів, породженням вже не природних, а суспільних сил, насамперед нерівності. Державу мислитель трактував як неминуче зло; найменшим із різновидів цього зла (найліпшою формою державного устрою) є республіка. Побудову ж майбутнього, справедливого суспільства він пов'язував з ліквідацією держави взагалі.
!!!! Культуру людства загалом Гердер одним з перших тогочасних філософів історії інтерпретує не європоцентрично, а як множину органічно споріднених локальніших історичних культур, котрих він виокремлює й розглядає понад тридцять. Вирішального значення і в цьому разі він надає природним чинникам, насамперед нагальним нуждам і потребам людей.
"Листах для заохочення гуманності" - підбити й деякі підсумки власних філософсько-історичних пошуків і викласти основні положення продуманої ним політичної програми.
Оригінальна просвітницька програма була окреслена Гердером у «Щоденнику моєї подорожі в 1769 році» («Journal meiner Reise im Jahre 1769»). У цій праці Ґотфрід Гердер пророкував Україні велике майбутнє: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля та ін., колись прокинуться: так із багатьох диких племен, якими також були колись греки, постане культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти на весь світ.»
34. Джамбатіста Віко і його погляди на художнє освоєння світу (1668 - 1744)
італійський філософ епохи Просвітництва, засновник сучасної філософії історії, його ідеї сприяли розвитку культурної антропології та етнології.
Книга починається з компромісу між християнським вченням та історичним знанням. Мовляв, людство, створене Богом як добре й наділене вільною волею, стало грішним з власної вини й було покарано потопом та майже знищено. Ті, що вижили, розділилися на вибраний народ (тобто євреїв), який отримав одкровення Боже і під проводом Божим почав визвольний рух життя, — та на праотців язичницьких народів, які занурилися в майже тваринний стан і повільно виборсуються з нього. Релігія, нехай навіть темна, породжена найпримітивнішим менталітетом, страхом перед вищою силою, стає засобом нового олюднення, поступового виникнення соціальних інститутів і, нарешті, співтовариств народів. «Тільки релігія змушує народи здійснювати доблесні справи під впливом почуттів» — підсумовує Віко.
Божественна, героїчна та людська епохи надалі мають свій перебіг окремо для кожного народу. Божественна або золота доба тлумачиться Віко не як золота епоха в старому, ідеалізованому сенсі, а як ера, в якій вперше було посіяно зерно — перше золото світу й, згідно з уявленнями первісних людей, Землею мандрували боги. Всі народи, крім євреїв, пройшли, як і окрема людина, той самий розвиток від найпримітивнішого існування до зрілості розумної гуманності, яка і є справжньою природою людини. Найзначніша ідея полягала в тому, що саме різна душевна організація людей, спочатку майже тваринна, з перебігом часу поступово гуманізувалася, породжувала відповідні до неї звичаї, соціальні та державні інститути на кожному ступені — від бездержавної роз'єднаності до народної республіки та абсолютної монархії. Віко вважав, що сила творчої фантазії йде на спад, її місце займають рефлексія (філософія) та абстракція. Прокладають собі дорогу справедливість та природна рівність, тобто розумна природа людей, «яка лише й є людською природою». Але людська слабкість не дозволяє повністю досягти досконалості або утримати її. Народ, що наближається до досконалості, виявляється жертвою внутрішнього морального розпаду, повертається в колишнє варварство та починає той самий життєвий шлях знову.
Вчення Віко про зміну людських культур, на те, що кожне суспільство має своє уявлення про реальність, про світ, про саме себе, про природу і що все це втілюється і виражається в своєрідних словах, мовних формулах, інститутах, тобто у всьому, чим живуть люди. Віко відкрив нове розуміння історії….. історичний досвід суспільства повинен відбиватися в мові, архітектурі, міфах та мистецтві. Тим самим були відкриті нові можливості розуміння різних культур.
У своїй основній праці «Основи Нової Науки про загальну природу націй», Віко згадує про древню істину єгиптян, що збереглася, розказану, як він відмічає, Геродотом: «Єгиптяни весь час Світу, що протекло до них, зводили до трьох віків: першому — віку богів, другому — віку героїв, третьому — віку людей», і це він приймає як Основа Загальної Історії, яку збирається створити. Таким чином основна заслуга Віко полягає в тому, що він першим представив її в систематизованому вигляді, а також висвітлив в зв'язку з цим ряд проблем, які виявилися творче сприйнятими подальшими мислителями.
Віко дотримувався в своїх переконаннях на історію людства епікурейсько-лукрецієвського бачення, який випливає з визнання процесу поступового розвитку людства, що починається з періоду дикості. У міру історичної еволюції формуються і зміняють один одну різні епохи. Спочатку був «Вік богів» — це вік Поетичної Мудрості. Відповідно про це йде мова в Книзі другій «Про поетичну мудрість».
Люди самі вигадали собі богів, вважає Віко, бо вірили, що всі необхідні або корисні для роду людського речі суть божества. Поети — Теології заснували язичницькі нації при шляху Міфів про Богів. Міфи, пише Віко, були першими Історіями Язичницьких Націй. І тому, перша наука, якій треба навчитися з тим, щоб пізнати минуле людства, це міфологія, тобто тлумачення Міфів.
Наступна епоха — «Вік героїв», докладно розглядається в Книзі третій «Про відкриття Істинного Гомера». Віко переконаний, що поеми Гомера — неповторний шедевр, але породити їх могло тільки грубе, жорстке, «героїчне» суспільство. У інші епохи не могли б бути створені такі шедеври, бо своєрідність кожної виявляється у всьому, виникаючому і існуючому в цю епоху і, передусім, в мові, правових нормах, мистецтві.
У Книзі четвертій «Про поступальний Рух, що здійснюється Націями» мова йде про «Епоху Людей». Тут Віко зупиняється на аналізі становлення кожної епохи, і вказує на необхідну обумовленість мови, політики, права, вдач, мистецтва тим типом епохи, в яких вони існують. Ось що говорить автор: «… відповідно цьому розподілу нації в постійному порядку причин, що ніколи не порушується і слідств завжди проходять через три види Природи, і що з цих трьох видів природи витікають три види Вдач, і що з цих трьох видів Вдач витікають три види Природного Права Народів, а відповідно цим трьом видам права встановлюються три вигляду Цивільного стану, тобто Держав» Далі Віко аналізує виниклі відповідно всім перерахованим етапам розвитку суспільства, три види Мов і стільки ж видів Характерів [знаків], три вигляду Юриспруденції, Розуміння Права.
П'ята книга, вона ж остання, «Про повернення людських речей при відродженні націй» починається з параграфа «Часи другого варварства» — тим самим Віко вводить нас відразу в матеріал другого циклу або другого кола розвитку історії. Ці часи «Другого Варварства» лежали на його думку, «в ще більш глибокій пітьмі, ніж часи Першого Варварства». І тут починається аналіз тих темних віків, в яких зародилася християнська релігія і, в міру Природного Поступального Руху, згідно з його логікою історії, повернулися «Часи справді Божественні», тобто почався новий виток розвитку націй: «За цими Божественними Часами пішли Часи Героїчні, коли знов повернулося розрізнення двох до деякої міри відмінної природи — Героїчною і Людською».
Підтверджуючи встановлену ним логіку розвитку історії, Віко звертається до прикладів, на цей раз вже не так скрупульозно, що ілюструє етапи проходження цього нового циклу: наступив етап, коли «перші Християнські Королі заснували Озброєні релігії»…, «тоді справді повернулося те, що називали pura et pia bella — «чисті і благочестиві війни» героїчних народів». У кожному з часів, що повернулися Віко знаходить схожі явища і процеси, підтверджуючі повторюваність в історії. Постійні аналогії (кидаючи світло на друге варварство за допомогою старовин першого) повинні сприяти проясненню його концепції про повернення речей людських і тим самим про вічний циклічний хід історії. З цих численних прикладів ясно, що мова не йде про буквальне повернення, а про поверненні різного.
Цей зв'язок старовини і сучасності підтверджує неусувну спадкоємність людської культури і її цілісність. І тоді, — вважає він, — виявиться роз'ясненою історія, але не окрема і тимчасова Історія Законів і Діянь Греків і Римлян, а Історія, ідентична в різноманітності і в способах розвитку. Таку історію він називає Ідеальною Історією Вічних Законів, відповідно яким рухаються діяння всіх Націй в їх виникненні, русі уперед, стані, занепаді і кінці.
Протягом всієї «Нової науки» Віко наполегливо ілюструє збіги явищ і причин, що свідчать про повторюваність в культурі. Змінюючи одна одну, епохи, підтверджують невтомний хід часу. Причому, цей Природний Поступальний Рух, який нації проробляють за своє життя, позбавлений у Віко якого-небудь ціннісного забарвлення, у нього не йде мова про прогрес або регрес, а лише про нескінченну еволюцію історії.
Теорія циклу Віко трактується Віппером як теорія розвитку і оновлення культури. Таким чином кінець циклу повертається до початку, на цьому зближенні кінця з початком заснована можливість суспільного відродження. Серед ряду достоїнств вчення Віко, виділяє він те, що у неаполітанця немає мови про єдине людство, а фіксується порядок розвитку, властивий окремим народам.
Відповідно, різні соціальні феномени тісно пов'язані один з одним на кожній стадії. Природа людини, звичаї, концепція природного права, форми правління, характер мови, юриспруденція і закони, суспільна влада, людська психологія і розум, соціальна організація, - всі мають специфічні риси в кожному періоді, і ці риси повторюються у всіх відповідних періодах другого, третього і всіх циклів. Що ж до ідентичності цих циклів, що повторюються, Віко визнає їх зовнішню різницю, але в той же час наполягає на їх сутності і внутрішній ідентичності. Він не згадує, що це вічне повторення циклів прагне до певної мети або певного кінця.
35. Емануїл Кант (1724 - 1804)
Кант приходить до висновку, що при пізнанні світу людина опирається на певні поняття, які не можна вивести з досвіду, тож вони неодмінно закладені в людську свідомість. Колективне підсвідоме.
німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання — загальнозначимі апріорні(те, що передує досвіду) форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта — категоричний імператив. ( існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як цілі, а не як засоби. Категоричний імператив часто плутають із золотим правилом моралі, хоча Кант ставився до золотого правила критично, оскільки бажав абстрагуватися від бажань і думок окремої людини й на перший план ставив абстрактну вірність обов'язку заради обов'язку.)
Залишена Кантом спадщина понад двісті років вважається початком тих процесів, які згодом змінили увесь світ. Філософію Канта поділяють на два періоди — докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика спроможності судження» і багатьох інших.
!!!!! Значну увагу проблемі геніальності приділяє І. Кант, наголошуючи, що геній — це вроджена продуктивна здатність. Генію від природи властива здатність до творення досконалих форм, причому, на відміну від краси природи, що є не чим іншим, як прекрасною річчю, краса у мистецтві є прекрасним уявленням про речі. Геній — це вроджена здатність до досконалого художнього формування, що як така не піддається логічному обґрунтуванню, а отже, не може бути передана іншим. Для генія властиво створювати те, чого навчитися не можна. Первинною ознакою здібної особи є налаштованість до навчання. Творчість без геніальності — це праця. Геніальність вимагає натхнення, а праця — дисципліни. Майстерність художніх зображень, властива генію, зумовлена даною від природи здатністю проникати в глибини життєвості явищ і осягати їх істинну сутність та відображати її з особливою глибиною й переконливістю не лише тоді, коли йдеться про прекрасне у виявах життя, але і тоді, коли предметом зображення є низьке. Переконливе його художнє зображення здатне викликати естетичне задоволення. Однак низьке, що спричинює відразу, не може бути предметом мистецтва, оскільки знищує будь-яке естетичне задоволення. Якісною ознакою специфічно художньої здатності, що її уособлює творчий суб'єкт, є здатність "зібрати" світ у художньо визначену цілісність. Художній геній, згідно з І. Кантом, концентрує творчі можливості людської природи загалом у вільному застосуванні своєї пізнавальної здатності. Філософ наголошує, що уява генія не підпорядкована розсудку, не тлумачить понять, а творить їх.
Кант розмежовує прекрасне, приємне і добре. На його думку, прекрасне викликає почуття насолоди. Але оскільки насолода, скажімо, від смачної страви або аромату троянд, не прекрасна, а приємна, то прекрасне міститься десь між приємним і добрим. Приємне – сфера відчуття, добре – сфера ідей. Тому насолода, що збуджує приємне і властива одній людині, є суб’єктивною і, отже не має загального і необхідного значення. Адже той самий колір, приємний для одного, може бути неприємним для іншого. Навпаки, задоволення, збуджене добрим, всезагальне. Так, шляхетний вчинок викликає насолоду у кожної людини. Естетична насолода – це не просто відчуття і не просто ідея, а їх єдність. Вона індивідуальна й водночас всезагальна (тому-то й кажуть, що про естетичний смак не сперечаються, насправді ж ніщо не викликає стільки суперечок, як смаки).
художній процес "вільний" від підпорядкованості суворій закономірності, однак має свої, властиві йому закономірності. У мистецтві розсудок з будь-якої деталі (слів, вчинків, рухів) творить індивідуальне як самостійне ціле. інтерес до часткового, індивідуального є і в науці, і в мистецтві, але має різне спрямування. За Кантом, у мистецтві художній об’єкт виявляє свою одиничність як цілісність, а цілісність – як одиничність, не співвідносячись з іншими тотожними об’єктами. Мета розчиняється в художньому об’єкті, поглинається ним, тобто реалізується повністю (чого ніколи не буває Серія «Філософія», 20119в об’єкті науковому). Однак цю особливість художньої творчості Кант тлумачить як "доцільність без "мети", повністю відокремлюючи естетичне не тільки від науки, а й від моралі та суспільних ідеалів. Спосіб пізнання виходить із речей і завершується в нас. Процес художньої творчості навпаки: іде від нас самих і спрямовується на зовнішні речі. Пізнання, так би мовити, націлене на освоєння зовнішньої природи, тоді як художній процес – на розкриття самої людини. Саме виходячи з цього, можна стверджувати, що митець у своїй творчій праці відображає загальнозначущий досвід, складовим елементом якого є індивідуальний досвід самого митця. Цим самим підкреслюється "особистісний" і, водночас, суспільно значущий характер діяльності в мистецтві.