Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
УРОК-ПРОЕКТ «ВІРТУАЛЬНИЙ МУЗЕЙ»
«ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА»
(ДО 200-РІЧЧЯ ПОЕТА)
Мета: поглибити знання учнів про Т.Г. Шевченка; формувати вміння описувати картини, робити висновки про цінність полотен; показати неповторність творчої спадщини Т.Г.Шевченка, його значення для розвитку української літератури, домогтися усвідомлення учнями того, що кожна людина неповторна особистість; привчати школярів до самостійної пошукової роботи, розвивати творчу уяву, цікавість до минулого; виховувати любов, повагу до постаті Кобзаря і його творчої спадщини; виховувати естетичні та патріотичні почуття, гордість за славне минуле нашого народу і його кращих представників.
Обладнання: проекти учнів, аудіозапис, мультимедійна дошка.
Тип уроку: урок узагальнення знань.
Форма проведення: урок-проект.
Тип проекту:
Завдання уроку:
Методи і прийоми: робота в групах, метод проектів.
Основне питання: реалізація творчих здібностей кожної дитини через використання проектної технології.
Ключове питання: виявити форми і методи роботи, що сприятимуть розвитку творчих здібностей учнів.
Етапи реалізації:
Головна мета проекту:
Очікувані результати проекту:
Учасники проекту: учні 9 класу (учні поділені на групи заздалегідь за власним бажанням).
Хід уроку.
І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ.
ІІ. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ.
1. Слово вчителя.
Історія українського народу пронизана драматичними подіями. Знищити національну свідомість завжди було найважливішим завданням ворогів України. І це тому, що Україна - багата і привільна, а її народ завжди віддавав перевагу мирній праці, а не війні.
Уся історія нашої держави накладає на українців обов’язок відстоювати свою країну, свою мову, культуру, свою віру і народні традиції, тому історія України сповнена спустошливих війн, жорстокого гноблення і нелюдських страждань. Віками народ боровся проти завойовників, часом знемагав у нерівному бою, знову вставав і скидав зі своєї спини гнобителі. Боротьба за право жити та бути господарем на власній землі вимагала значних зусиль та використання різноманітних форм і методів протистояння із супротивником. Провідною рисою української історії XIX ст. стало національне відродження.
В історії багатьох народів є постаті, які сприймаються людством як згусток мудрості саме державотворчої етнічної спільноти - тобто тієї нації, яка є своєрідним «становим хребтом» державності країни. Таким самородком українців є Т. Г. Шевченко, чия безсмертна спадщина — одна з найбільших вершин людського духу.
Т. Г. Шевченко для України — не просто народний поет, геніальний митець, доля якого обдарувала багатьма талантами. Національний пророк, апостол правди, заступник знедолених, провидець, — так називають його українці. І в цьому немає перебільшення.
А як би ви назвали Т. Г. Шевченка? Ким є поет для вас, школярів початку третього тисячоліття? (Поет, прозаїк, драматург, талановитий художник, майстерний гравер, живописець, основоположник нової української літератури, геній, неординарна особистість, співак, актор, збирач фольклорних та етнографічних матеріалів.)
Ось і склали ми свій вінок шани Кобзареві. Цей вінок покладемо до портрета Т. Г. Шевченка.
ІІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ, МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Сьогодні у нас незвичайний урок. Ми будемо захищати літературно-художній проект «Віртуальний музей» «Вшанування пам’яті Т.Г.Шевченка» (до 200-річчя поета).
Як ви вважаєте: у чому актуальність цього проекту?
IV. ЗАХИСТ ТВОРЧОГО ПРОЕКТУ. ВИСТУП ГРУП.
Проект «Малярські твори». Акварелі Тараса ШЕВЧЕНКА
До акварелі Шевченко звертався упродовж майже всього життя і залишив у цій техніці найбільшу частину своєї живописної спадщини. 94 акварелі Шевченка зберігаються у Державному музеї Т.Г.Шевченка в Києві; 17, виконаних в Альбомі 1845р. — в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка Національної Академії Наук України (ІЛ НАНУ). Окремі твори — у колекціях Музею О.С.Пушкіна, Інституті російської літератури (Пушкінський дім) Академії наук Російської федерації (СПб), Російського музею (СПб), Варшавського національного музею. Разом з тим значна кількість оригінальних Шевченкових акварелей залишається незнайденою або й втраченою . На щастя, кілька з них збереглися в копіях інших художників або в репродукціях у різних виданнях (на жаль, здебільшого однотонних). За друкованими та архівними джерелами зареєстровано ще понад 20 акварельних творів Шевченка, місцезнаходження яких невідоме (можливо, їх більше — у багатьох згадках не вказана техніка виконання).
Проект «Пам’ятники Т.Шевченку в Україні»
На сьогоднішній день налічується 1384 пам’ятники Тарасу Шевченку у світі: 1256 в Україні.
В Україні найбільше пам’ятників встановлено на Івано-Франківщині – 201, за нею йдуть Львівська (193), Тернопільська (165) та Черкаська (102) області.
В Україні перший пам’ятник Шевченку (його погруддя) було встановлено у Харкові у садибі Алчевських у 1881 році.
Починаючи з 1911 року традиційне скульптурне зображення Т. Шевченка – в кожусі та шапці, у похилому віці. З 1990-х років Т. Шевченка почали зображувати у молодому віці.
Одним із кращих зразків монументальної Шевченкіани у світі та найкращим пам’ятником Т. Шевченку в Україні вважається пам’ятник, встановлений у Харкові в 1935 році. Автори пам’ятника – скульптор Матвій Манізер і архітектор Йосип Лангбард. Він є одним із символів міста і водночас – яскравим зразком скульптури соцреалізму.
У плані монумент являє собою своєрідну архітектурну спіраль з 11-метровим тригранним пілоном з фігурою Тараса Шевченка всередині і виступами по колу, що оточують пілон, на яких розмістились 16 динамічних статуй — високохудожніх зразків радянської пропаганди, які за задумом автора проекту мали символізувати людей праці та їхню боротьбу за свої права проти пригноблювачів — від непокірних, бунтарських образів з творів Т. Г. Шевченка до учасників першої російської революції 1905—1907 років та Жовтневої революції 1917 року, а велично-мажорна група, що складається з робітника-шахтаря, колгоспника, червоноармійця та жінки-робфаківки, є уособленням тодішньої сучасності, тобто «вільної праці та молодості нової України».
Цікавим також є пам’ятник у Чернігові (1992, автор – Андрій Чепелик – Народний художник України (1992), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2000). Шевченко тут – молодий та статний франт, яким він і був, навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв.
Пам'ятники Тарасу Григоровичу Шевченку встановлені в усіх обласних центрах України, багатьох містах і селах держави, а також у численних столицях і містах за кордоном (у тому числі у пострадянських державах, встановлені за ініціативи і коштом української еміграції, як дарунки від України, за обміном тощо).
Загалом, в Україні і світі понад 1100 пам'ятників поету. Це найбільша кількість монументів, встановлених одній особі, якщо не враховувати вождів тоталітарного режиму і невідомих солдатів
Проект «Пам’ятники Т.Шевченку за межами України»
На сьогоднішній день налічується 1384 пам’ятники Тарасу Шевченку у світі: 1256 в Україні та 128 за кордоном – у 35-ти державах.
За кордоном найбільше пам’ятників встановлено у Росії – 30 (10 пам'ятників та 20 меморіальних дошок), Казахстані – 16, США – 9 та Канаді – 9, а також у Білорусії (6), Польщі (5), Молдові (4), Бразилії (3), Аргентині (3), Франції (3) та ін.
Перший пам’ятник Т. Шевченку було відкрито у 1881 році до 20-річчя від дня смерті митця у м. Форт Шевченко (Казахстан) під керівництвом І.О. Ускова, який був комендантом Новопетровського укріплення, коли Шевченко перебував там на засланні.
Серед закордонних пам’ятників найбільш цікавими і незвичайними є аргентинський (Буенос-Айрес, 1971) та італійський (Рим, 1973).
На першому – молодий Шевченко, в його постаті – напруження та пристрасне звернення до людей, поряд – скульптурна група «Гайдамаки», що є своєрідною ілюстрацією до образу поета. Це мистецьке рішення особливо вдале для пам’ятника, що знаходиться в іншому етнічному середовищі: супутні персонажі містять додаткову інформацію для глядачів, які мають обмежені знання про Україну, Шевченка, його твори. Автор – Леонід Моложанин.
Автор другого пам’ятника Уго Мацеї одягнув Тараса Григоровича в римську тогу, зобразив його трибуном-оратором, який, піднісши руку, звертається до присутніх із полум’яним словом. Таке «переодягнення» – образна констатація того, що Шевченко та його твори належать не лише Україні, а й усьому людству.
Проект «Музика до творів Шевченка»
Шевченко належить до числа правдиво музичних поетів. Більшість своїх віршів він творив як пісні. У своїх творах Т. Шевченко дав відбитку, як ніхто інший, до болю гострих виявів переживань свого народу, передав найтонші нюанси його життя, показав найменші його духові порухи і тремтіння душі. Багатогранність вірша Шевченка, його своєрідний ритм, мінливість настроїв і широчінь думки, приманливі для музик. Його твори так манили і манять до себе мистців, як спраглого в гарячий день холодна водиця. Тож і не диво, що з «Кобзаря», як повідомив М. Грінченко, оспівано в різних музичних формах 250 творів. На творчість Шевченка відгукнулося понад 120 композиторів, кількість творів на слова Шевченка сягає понад півтисячі.
Може не можна знайти й одного правдивого українського композитора, що не звертався б до «Кобзаря». Хіба є такі, що їх обставини життя не були сприятливими для них і вони не мали нагоди й можливості глибоко відчути й пізнати Шевченка.
На тексти великого кобзаря композитори почали писати свої твори ще при його житті. 1858 року написав Паливода-Карпенко оперу «Катерина». Приятель Шевченка Петро Дм. Селецький також почав писати оперу, але не закінчив. Ще при житті Т. Шевченка визначний діяч, музичний дослідник і композитор Петро П. Сокальський під впливом творів поета та його друзів, з якими і він бував, перейшов на українську творчість. Писали під впливом Шевченка українські твори (для фортепіано) й інші, між усіма й А. І. Лизогуб.
1861 року в Одесі з'явився твір для фортепіано Василя Пащенка – «Полонез на смерть малоросійського поета Т. Шевченка».
Як вже згадувалося, на творчість Шевченка відгукнулося поза 120 композиторів. Найбільше прочуття і зрозуміння до музи Шевченка мав батько модерної української музики Микола Лисенко. Композитор і критик Б. Яновський писав, що «Музика до Кобзаря» М. Лисенка «…є кращим зразком повного неподільного злиття народного мистця-поета з народним мистцем-композитором. Кожний з них доповнює один одного і сплітаються так тісно, що інколи тяжко уявити собі їх окремо». «У «Музиці до Кобзаря» підіймається Лисенко до такої самої висоти натхненної творчості, що й Шевченко у своїх віршах»,- писав Ф. Колесса.
Історик української музики М. Грінченко твердить, що Лисенко має «право називатися найкращим виразником Шевченка в музиці».
У «Музиці до Кобзаря Шевченка» М. Лисенко оспівав 87 поетичних зразків. У «Повній збірці творів М. Лисенка», що упорядкував Д. Ревуцький, їх 92.
Найкращими з творів музична критика уважає: «За думою дума», «Гетьмани», «Минають дні», «Гомоніла Україна», «Мені однаково», «Чого мені тяжко», «Якби мені, мамо, намисто», «Садок вишневий…», «Ой, одна я, одна», «Нащо мені чорні брови», «Якби мені черевички», «Ой, чого ти почорніло», «Закувала зозуленька», «Понад полем іде», «Огні горять» ін.
Дуети й ансамблі як «Зацвіла в долині», «За сонцем хмаронька пливе…»
Хори: «Іван Підкова», «Іван Гус», уривки до «Гамалії» й до «Гайдамаків», «Свято в Чигирині», «Веснянки», «Колядки й щедрівки».
Кантати: «Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» та ін.
Полисенківська творчість на твори Шевченка дуже поважна числом і музичною вартістю. Подаю тільки найбільш показне та загально знане: К. Стеценко - відомі хори «Молітесь, браття» з «Гайдамаків» та ін., Я. Степовий - музика до п'єси «Невольник», «Кобзар» для дітей до поезій Шевченка та солоспіви; великі твори С. Людкевича - кантата-симфонія «Кавказ», симфонічна поема для хору з оркестром «Заповіт» та хори як «Ой, вигострю товариша», «Косар», «Сонце заходить» тощо. В. Барвінський – «Заповіт», З. Лисько – «Катерина» для трьох баритонів, Г. Топольницький - хори «Перебендя», «Хустина», Д. Роздольський, М. Гайворонський, В. Ярославенко, Б. Вахнянин, І. Левич, В. Безкоровайний, Й. Кишакевич та ін. Всі вони писали до текстів Т. Шевченка.
По 20-х роках в Україні композитори звернули особливу увагу на творчість Шевченка і дали показне число творів у різних музичних формах від дрібнотворів як «Кобзар» для дітей Я. Степового і до опер.
Тут треба згадати таких майстрів музики як Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, Ф. Надененко, В. Костенко, М. Радзієвський, В. Ступницький, М. Вериківський, В. Жданів, Г. Жуковський, Ю. Мейтус, А. Штогаренко, В. Косенко та ін.
«Заповіт» Шевченка оспівали композитори для хорів без супроводу і аж до супроводу симфонічного оркестру: О. Кошиць, К. Стеценко, М. Вербицький, В. Барвінський, Б. Лятошинський, С. Людкевич і Р. Глієр.
Відомі також опери на тексти Шевченка – «Катерина» М. Аркаса, «Пан Сотник» Миколи Козаченка, «Сотник» і «Наймичка» М. Вериківського, балет «Лілея» К. Данькевича, незакінчені опери як П. Сокальського та інші.
З росіян писали на вірші Шевченка М. Мусоргський (Гопак і ін.), А. Сєров, П. Чайковський, С. Рахманінов, С. Прокоф'єв, Д. Кабалевський, Р. Глієр та інші.
«Кобзар» став великим народним пісенником. Ще за життя поета в народі починають співати пісні на його твори, поета не тільки читають, а й співають, говорить М. Грінченко. Творчість народу на теми Шевченка вражаюча! Українські фольклористи зібрали вже до двох сотень народних мелодій на тексти Шевченка. Тут варто пригадати, що й Шевченко написав мелодію до вірша свого приятеля В. Забіли: «Пливе човен без весельця».
Нам відомі такі пісні на тексти Шевченка, які з приємністю й тепер слухаємо: «Думи мої», «Тяжко, важко в світі жити сироті без роду», «Зоре ж моя», «Ой три шляхи», «Ой люлі, люлі», «Ой одна…», «Плавай, плавай, лебедонько».
Врешті й сам народ творить пісні про Шевченка на свої тексти. Бандурист із Полтавщини Ф. Д. Кушнерик створив думу: «На високій дуже кручі, над самісіньким Дніпром, спить Шевченко у могилі непробудним вічним сном». Є й інші записи і всі вони цікаві своїм змістом, як наприклад: «Чом не шумиш, луже, зелений байраче?», «Ой чом не тікаєш, Шевченку Тарасе?».
Шевченко власним прикладом показував, як треба ставитись до найбільших святинь народу, до його пісні. Це не «пісоньки», як дехто зневажливо називає наші пісні - це історія, душа народу. Шануючи пісню, ми виконуємо один із заповітів пророка-мислителя.
Проект «Автопортрети Т.Шевченка»
Автопортрети Тараса Шевченка — власні зображення, що їх створював Тарас Шевченко протягом усього життя. Кількість автопортретів Шевченка важко піддається обліку. Багато з них не дійшли до нашого часу і відомі лише з листування художника чи спогадів його сучасників. Чимало розкидано на берегах рукописів літературних творів Кобзаря, листів, на аркушах робочих альбомів і навіть на малюнках інших художників. Так, на копії, виконаній В. М. Рєпніною з Шевченкового малюнка, на якому зображено хату його батьків у Кирилівці, Тарас Григорович намалював себе на весь зріст.
Автопортрет Тараса Шевченка, виконаний ним взимку 1840—1841 років у Санкт-Петербурзі. Полотно (овал), олія. Розмір 43×35.
Про створення цього твору згадує товариш Шевченка по Академії мистецтв Ф. П. Пономарьов:
«Я был с Шевченко самый близкий друг. В конце 1830-х и в начале 1840-х годов мы были неразлучны почти ежедневно. Он жил на Острову, в 5-й линии, дом Аренста, а я в Академии художеств, где имел мастерскую, данную мне за успехи в рисовании и лепке. Эта мастерская (бывшая старая церковная ризница) состояла из одной комнаты с антресолями. На этих антресолях мой бедный Тарас помещался во время тяжкой своей болезни, поглощавшей наши скудные средства. В это самое время он написал с себя масляными красками портрет: …и подаренный мне торс св. Себастиана с натуры, в классах Академии. Рядом с моею мастерской находилась мастерская художника Петра Степановича Петровского, работавшего над программою «Агарь в пустыне».
Згадка Пономарьова про те, що одночасно з працею Шевченка над автопортретом і «Себастьяном» художник Петровський працював над програмою «Агарь в пустыне», дає підставу для датування цих двох творів Шевченка, оскільки Петровський працював над згаданою програмою протягом зими 1840 — 1841 років і в кінці квітня вона була представлена на розгляд Товариства заохочування художників в Петербурзі.
Картина зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. Попередні місця збереження: збірка О. О. Бахрушина, Державний історичний музей (Москва), Галерея картин Т. Г. Шевченка (Харків), Центральний музей Т. Г. Шевченка (Київ).
1939 року експонувався на Республіканській ювілейній шевченківській виставці в Києві; 1951 року — на виставці образотворчого мистецтва Української РСР у Москві.
Проект «Прижиттєві документи, видання»
МОГУТНЄ СЛОВО КОБЗАРЯ
З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали у себе науку віків і мають для народу значення заповітне. До таких належить «Кобзар», книга, яку народ український поставив на перше місце серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів.
Дивовижна доля цієї книги, котра за життя поета видавалася тричі, і кожного разу містила більшу кількість творів. У першому виданні «Кобзаря», що побачило світ у 1840 році, було лише вісім віршів, балад і поем. Його надрукували завдяки активній допомозі Є.Гребінки і П.Мартоса у кількості не більш як тисяча примірників (точних даних не збереглося). У 1844 році з'явився «Чигиринський кобзар» і «Гайдамаки», опубліковані Лисенковим, який купив права у автора. І тільки у 1860 році, незадовго до смерті поета, вийшло нове, найбільш повне прижиттєве видання «Кобзаря», до якого увійшли 16 творів (для порівняння зазначимо, що сучасні видання містять 228).
Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя і все найістотніше із життя українського кріпака Тараса Шевченка - від його юності й до останнього подиху - ввібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його у хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Відтоді впродовж багатьох десятиріч книга ця буде настільною для кожного українця.
Проект «Фотографії Шевченка»
Відомо одинадцять фотографій Шевченка, з яких збереглося десять (дев’ять з них — у ДМШ, одна — в Літературно-меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Києві). До заслання поет не фотографувався.
Першу його фотографію на прохання М. Дорохової зроблено 30.III.1858 у А. Деньєра. На знімку — поет з бородою, в шапці й кожусі. З цього фото 1860 він виконав автопортрет.
Другий знімок зроблено у фотоательє І. Досса 1858. На ньому Шевченко без головного убору, в білій сорочці і темному піджаку. Після смерті І. Досса з його негатива зроблено кілька відбитків у фотоательє Д. Здобнова. Художники О. Бобров, С. Красицький, В. Касіян користувалися цим знімком при створенні портретів поета. За цією ж фотографією І. Рєпін 1888 написав портрет для світлиці в хаті, збудованій на Чернечій горі для сторожа могили Шевченка.
Третій знімок — в смушковій шапці й кожусі, з поголеною бородою — зроблено в квітні 1859 у того ж А. Деньєра. З цього фото Л. Жемчужников замовив у Парижі літографський портрет (його майстерно виконав літограф А. Муйєрон) і привіз до Петербурга. Шевченко ствердив літографію підписом і користувався нею, працюючи над останнім офортним автопортретом. Після смерті поета художники В. Мате, М. Мурашко, Ф. Красицький та ін. користувалися цим знімком для створення живописних, графічних і скульптурних портретів Шевченка. З цього ж фото І. Крамськой на замовлення П. Третьякова — засновника Третьяковської картинної галереї — 1871 виконав один з найкращих портретів Шевченка.
У 1859 поет ще раз фотографувався у А. Деньєра — разом з своїми друзями Г. Честахівським, братами О. та М. Лазаревськими і П. Якушкіним. Лейпцигський майстер Ф. Брокгауз викадрував з цієї групи постать Шевченка і вигравірував її на сталі; пізніше і рос. майстри робили з цього фото гравюри на металі, дереві.
До 1859 належить ще одна фотографія Шевченка. На ній поет зображений на весь зріст, у смушковій шапці, кожусі і з палицею. Це невелике за розміром (9×12 см) фото дуже рідкісне. Виконав його, очевидно, теж А. Деньєр.
Під час перебування у Києві 1859 поет тричі фотографувався у І. Гудовського.
На першому знімку він сидить на стільці у білій сорочці з темною краваткою і темному піджаку (за цією фотографією художник Г. Цисс 1929 виконав портрет олією).
На другому — сидить на стільці біля столу в білому полотняному костюмі з палицею в руках.
На третьому фото (погрудне) поет теж у білому костюмі з нахиленою вліво головою. З цього знімка Шевченко 1860 виконав офортний автопортрет.
До 1858—59 належить фотографія поета у темному костюмі, з якої 1859 М. Микешин зробив малюнок-портрет, репродукований ксилографією Є. Гогенфельдена у «Кобзарі» 1860, виданому коштом П. Симиренка. Цю фотографію Шевченко використав при роботі над офортним автопортретом 1860. Оригінал фото не зберігся.
Два останні знімки поета — в чорному костюмі, в білій сорочці з чорною краваткою і другий — разом з Г. Честахівським виконані невідомим фотографом в кін. 1860 або на поч. 1861. (К. В. Чумак.)
Проект «Меморії»
Опис майна академіка Тараса Шевченка, яке описане за приписом 1-го департаменту управи благочиння від 14 березня 1861 за № 4614 з нагоди смерті Шевченка, що знаходиться в будівлі Академії мистецтв Василівської часта 1 кварталу, по набережній р. Великий Неви.
1. Годинники кишенькові золоті з трьома дошками, на тринадцяти каменях, під № 5372, фабрики Тобіаса із золотим ланцюжком і таким же ключем, годинники стінні паризькі, у круглій дерев'яній рамі, дубового дерева.
2. Три нитки коралів, при одній із них хрест золотий з бірюзою, при іншій медальйон з портретом Шевченка, при третій серце із золота з бірюзою, шпилька золота з коралами і перлами, сережки золоті з коралами, всі ці речі у футлярі, табакерка черепахова з золотою і срібною насічкою і в ній речі, дві каблучки обручальних золоті, наперсток срібний визолочений, три запонки золоті, шпилька золота з кораловими голівкою, ложечка чайна срібна.
3. Шкатулка мозаїкова з внутрішнім замком, термометр, реомюр кімнатний в мідній оправі, шкатулка звичайного дерева, яка оббита шкірою.
4. Сімнадцять дощок червоної міді гравірованих і різної величини.
5. Дві шкатулки з приладдям для малювання аквареллю, шкатулка червоного дерева з приладдям для живопису, мольберт горіхового дерева, дві палиці, з яких одна з емалевою ручкою.
6. Сім гравірованих картин, що зображують сцени і портрети, в дерев'яних рамках під горіх і під склом, картина гравірована оригінальна Рембранта, що зображає «Притчу про виноградаря» і делателі в золоченій круглій рамці і під склом, дві великі гравюри, що зображують пейзажі Каляма, тридцять вісім картин різної величини гравірованих і зображують портрети, фотографічний знімок з картини Брюллова. Благовіщення в рамці горіхового дерева під склом.
7. Два жіночих пальта, одне драпове сіре, а інше таке ж біле, обшите золотим снурком, три суконні пальта чоловічих, один сюртук суконний, два таких самих жилети, такий фрак, один, пальто 4 - и парусинових, таких же панталонів 4 - е, жилетка така ж одна, чоловічий малоросійський одяг: кобеняк суконний, сіряк верблюжого сукна, бараняча шапка, два кожухи, овчинних критих сукном, два капелюхи пухові сірі, капелюх солом'яний чоловічий: малоросійський жіночий одяг: плахта вовняна картата, жіноча поддевка без рукавів вовняної матерії коричневого кольору, спідниця картата вовняна; шматок вовняної матерії блакитного кольору близько 7 аршин, сорочок чоловічих полотняних 27, (підштаників 7, рушників 6, серветок 9) носових хусток 15, (вся білизна холщова), краватка біла паперова, панчохи жіночі паперові три пари, дитяча одна пара, два рушники і одна наволочка полотняна, шита крамовим папером і шовком.
8. Три каструлі червоної міді близько 10 фунтів, самовар жовтої міді старої форми, лампа столова жовтої міді з скляним матовим ковпаком, прес-пап'є бронзовий, який зображає лежачого лева.
9. Диван турецький оббитий клейонкою, стіл на чотирьох ніжках простого дерева без забарвлення, столик круглий простого дерева на одній ніжці, пофарбований під горіх, дзеркало складне в рамці березового дерева, сундучок простого дерева, пофарбований синію краскою.
10. Китайські туфлі.
Проект «Кобзар»
«Кобза́р» — назва збірки поетичних творів Тараса Шевченка. У наш час під назвою «Кобзар» розуміють усі віршовані твори Шевченка, однак перші «Кобзарі» містили тільки деякі його поезії.
Уперше «Кобзар» видано 1840 у Санкт-Петербурзі за сприяння Євгена Гребінки. У збірку ввійшло всього вісім творів: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», що написана спеціально для цього збірника і є своєрідним епіграфом не тільки до цього видання, але і до усієї творчості Тараса Шевченка.
Після видання цієї збірки й самого Тараса Шевченка почали називати кобзарем. Навіть сам Тарас Шевченко після своїх деяких повістей починав підписуватись «Кобзар Дармограй».
Прижиттєві видання
Перше видання
До першого видання «Кобзаря» ввійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».
Зі всіх прижиттєвих видань творів перший «Кобзар» мав найпривабливіший вигляд: хороший папір, зручний формат, чіткий шрифт. Примітна особливість цього «Кобзаря» — офорт на початку книги за малюнком Василя Штернберга: народний співак — кобзар із хлопчиком-поводирем. Це не ілюстрація до окремого твору, а узагальнений образ кобзаря, який і дав назву збірці. Вихід цього «Кобзаря», навіть урізаного царською цензурою, — подія величезного літературного й національного значення. У світі збереглося лише кілька примірників «Кобзаря» Т. Шевченка 1840 року.
…
Бо васъ лыхо на свитъ на смихъ породыло,
Полывалы сліозы… чомъ не затопылы,
Не вынеслы въ море, не розмылы в поли?…
Не пыталы бъ, люды—що в мене болыть?
…
Друге видання
1844 року під назвою «Чигиринський Кобзар» вийшов передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки».
Третє видання
«Кобзар» 1860 року надруковано коштами Платона Симиренка, з яким Тарас Шевченко познайомився під час своєї останньої подорожі Україною в 1859 році у Млієві. Платон Симиренко — відомий в Україні цукрозаводчик і меценат виділив для видання «Кобзаря» 1100 рублів. Це видання було значно повніше попередніх: сюди увійшло 17 творів і портрет Тараса Шевченка.
Того ж 1860 року вийшов «Кобзарь» у перекладі російських поетів (СПБ, 1860; переклад російською мовою за редакцією М. Гербеля). Це останнє видання «Кобзаря» за життя автора.
Видання в журналі «Основа»
Четверте видання «Кобзаря» з'явилося в 1861 році. Збірка Шевченкових віршів, друкована під заголовком «Кобзар», опублікована на сторінках щомісячного журналу «Основа» за редакцією Василя Білозерського, книги I–XII. Текст надрукований кулішівкою і має наголоси на словах із кількома складами (за винятком букви «і», на якій не завжди друкарня могла позначити наголоси з технічних причин). Книга I з'явилася за життя Шевченка, а у книзі II був опублікований некролог поета.
На відзначення 100-річчя видання «Кобзаря» в «Основі» 1861 року і сторіччя смерті Шевченка це видання вперше було передруковане окремою книжкою за редакцією Ярослава-Богдана Рудницького в 1961 році у Вінніпезі. Видання здійснила Українська вільна академія наук, Інститут шевченкознавства. Профінансував видання український діловик (підприємець) з Вінніпега Степан Дурбак.
Інші видання
Кобзар виданий 1911 року в Санкт-Петербурзі.
1867 року видано «Кобзар», до якого, окрім згаданих вище поезій, входила більша частина творів періоду заслання.
Ще більш розширеним (вміщувало більшість позацензурних творів поета) було празьке видання «Кобзаря» 1876. Порівняно повне видання «Кобзаря» в Росії вперше здійснено лише 1907 року, потім 1908 та 1910.
Перше радянське «канонічне» видання збірки побачило світ 1925 року за редакцією Яреми Айзенштока і Миколи Плеваки.
Станом на 1985 рік в Україні збірка виходила 124 рази загальним накладом понад 8 мільйонів примірників. Низку творів із «Кобзаря» перекладено понад 100 іноземними мовами.
2006 року видавництво «Корбуш» створило три «Кобзаря». Перший — колекційне видання: шкіряна оправа із золотим тисненням. Друге — доступніше, але теж вишукане. А третє — перекладене англійською. Усі три видання мають малюнки Тараса Григоровича, слайди яких надав Національний музей Т. Шевченка, та всі твори.
2009 року київські видавництва «Дух і Літера» та «Оранта» видали «Кобзаря» Т. Шевченка зі всіма (в тому числі, з 18 кольоровими) ілюстраціями Василя Седляра (1899–1937).
Інтерпретації
2001 року Видавництво імені Олени Теліги видало книги «Кобзар» — Євангеліє українців Віктора Щербини. Автор дослідив збірки Т. Шевченка через призму віковічних християнських цінностей та подальшого впливу постулатів поета на формування свідомості українців.
Музей
У Черкасах існує єдиний у світі музей однієї книги — «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, відкритий у травні 1989 року в меморіальній будівлі, в якій із 18 до 22 липня 1859 року жив у сім'ї Цибульських Т. Шевченко, про що свідчить меморіальна дошка на будівлі музею.
У музеї мікромініатюри (м. Київ) знаходиться найменша в світі рукописна книга - «Кобзар», з площею обкладинки 0,6 мм2 і має 12 сторінок. У книгу помістилися шість віршів Т. Г. Шевченка, уривок з передмови Івана Франка, портрет Т.Г. Шевченка і зображення хати, в якій він народився. Товщина букв у цій книзі всього 3 мікрона. Книга зшита звичайної павутинкою, а обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника. Виготовлена українським майстром мікромініатюри Миколою Сядристим за 4 місяці.
Проект «Шевченко в YuoTube»
Для українських діячів культури нашого часу популяризація ідей творчості Шевченка, увічнення його пам'яті стали рушійною силою в справі пробудження та об'єднання народу. За радянських часів творчість Шевченка бачилася, на перший погляд, загальнодержавним надбанням: величезні щорічні наклади «Кобзаря» мовами народів СРСР та мовами світу, присвяти, присвоєння імені Шевченка закладам, містам, вулицям, зокрема і в Казахстані, в місцях заслання Тараса. Воістину, всенародна шана! Але шану складали ідолові у селянській свиті, а не академікові, не людині широкої ерудиції та глибоких філософських переконань. «Кобзар» виходив, як і за царату, з вилученнями та скороченнями. Діяла неофіційна заборона співати, навіть на шевченківських роковинах у Державному музеї Т.Г.Шевченка, «Заповіт», а також читати зі сцени чи по радіо «Кавказ». По всьому Союзу ставили пам'ятники Кобзареві, а біля його пам'ятника навпроти Київського університету заарештовували тих, хто насмілювався співати й говорити рідною мовою...
Початок XXІ століття інакше звернувся до пам'яті про Тараса Шевченка. Епоха вседозволеності разом зі скасуванням колишніх цензурних обмежень на тексти, факти, постаті й коментарі, внесла в річище шевченкознавства брудну піну, збиту навколо імені Кобзаря недолугими «дослідниками», які прагнуть за будь-яку ціну засвітитись у тіні національного генія.
Людськії шашелі! Няньки,
Дядьки отєчества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане!.. —
писав Шевченко в одному зі своїх останніх віршів.
Тож, попри все, слід сподіватися, що третє тисячоліття наблизить нас до глибшого, більш відповідного дійсності розуміння феномена всесвітньої культури, ім'я якому — Тарас Шевченко.
На YuoTube 4722 відеоролики, присвячені Т.Шевченкові, один з яких ми пропонуємо вам.
Україна - це особистості, які формують обличчя її історії. Всього 47 років прожив Тарас Шевченко. Серед них 24 перебував у кріпацтві, 10 - на засланні, практично всі інші - під жандармським наглядом. Проте все, що зробив Великий Кобзар назавжди залишає його в живих, стверджує як геніального нашого сучасника і далекоглядного пророка.
Проект «Візуальний образ Тараса Шевченка: нотатки антрополога»
Геніальний син українського народу Тарас Шевченко за життя зазнав не лише наруги й жорстоких випробувань, а й великої слави та шани. Природно, що він, як і кожна непересічна особистість, постійно привертав до себе увагу сучасників. Чимало з них залишило спогади, де йдеться не лише про творчість, характер і уподобання Великого Кобзаря, а й його зовнішній вигляд.
Цю інформацію доповнюють автопортрети, написані в різні періоди, та світлини, що відносяться до останніх років життя славетного поета і художника.
Зовнішність Тараса Шевченка, як і кожної людини, змінювалася впродовж життя. Ці зміни були зумовлені не лише природним плином часу, а й моральним самопочуттям і станом здоров’я Великого Кобзаря. Їх можна простежити на підставі комплексного аналізу різних за характером джерел.
Перший із відомих нам автопортретів Т. Шевченка датується початком 1840 року. Минав другий рік після головної події в житті Тараса – звільнення від кріпацтва. «Живу, учусь, нікому не кланяюсь, нікого не боюсь, окреме бога – велике щастя бути вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить,» – писав Тарас в листі до брата Микити за кілька місяців до створення автопортрета. Зовсім недавно молодий художник і автор поезій, збірка яких через кілька місяців вперше побачить світ, тяжко нездужав. Однак п’янке відчуття свободи, яке не полишало Тараса, пересилило недугу, позначившись на його емоційному стані: з автопортрета, написаного олійними фарбами, до нас звернене привабливе обличчя молодої людини з опуклим чолом, чітко окресленим носом, спинка якого має пряму форму, трохи загостреними вилицями і глибоко запалими після хвороби очима, що випромінювали нестримну жагу життя і натхнення.
Промайнуло трохи більше п’яти років і зовнішність Т. Шевченка зазнала деяких змін: на голові відчутно порідшало волосся, контур обличчя став значно округлішим, з’явилися бакенбарди. Це добре видно на автопортреті, намальованому олівцем в серпні 1845 року в с. Потоки на Київщині під час другого після звільнення з кріпацтва приїду Кобзаря на Україну. В цей час колишній кріпак, перед яким уже відчинялися двері садиб найсановніших вельмож, був широко відомим і в Петербурзі, і в себе на батьківщині. За якихось кілька місяців потому він напише в Переяславі «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Заповіт» та інші поеми та вірші, де пролунав неприхований заклик до боротьби з ненависним ладом, соціальною несправедливістю і національним гнітом. Волею, енергією, непохитною рішучістю людини, впевненої в своїй силі і правоті, віє з цього автопортрету.
Цей художньо-документальний твір зрілого Т. Шевченка можна доповнити словесним описом його зовнішності, який містять записки офіцера-петрашівця М.Д. Момбеллі від травня 1847 року, коли поет-художник був заарештований і ув’язнений в казематі ІІІ жандармського відділення: «Років зо два тому я зустрічав Шевченка у Гребінки. Шевченко завжди виявляв сильну прихильність до своєї батьківщини – Малоросії. Все малоросійське його веселило і викликало захват. Мотив чи пісня малоросійська викликали сльозу на очах патріота. Він середнього зросту, широкоплечий і взагалі кремезної, міцної будови, в талії широкий через особливу будову кісток, але аж ніяк не товстий. Обличчя кругле, борода і вуса завжди виголені, бакенбарди ж – каймою обводять все обличчя, волосся вистрижене по-козацьки, але зачесане назад: він не брюнет і не блондин, але ближче до брюнета, не тільки по волоссі, але й кольором червонуватої шкіри; риси обличчя звичайні; міміка і загальний вираз фізіономії виказували відвагу, невеликі очі блищали енергією. Йому зараз років сорок або тридцять п′ять, але скоріше тридцять п’ять».
Про міцну статуру Т.Шевченка згадується й у доповіді начальника ІІІ жандармського відділення графа О.Ф.Орлова царю Миколі І після його арешту навесні 1847 року за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві: «Художника Шевченка за написання обурливих і вищою мірою зухвалих віршів, як такого, що наділений міцною статурою, віддати в рядові в оренбурзький Окремий корпус з правом на вислугу, зобов’язавши начальство вести найсуворіший нагляд, аби від нього ні під яким виглядом не могли виходити обурливі й пасквільні твори». Саме на полях цього документу Микола ІІ власноручно поставив олівцем свою резолюцію: «Під найстрогіший надзор і з забороною писати і малювати».
У кінці червня 1847 року Т. Шевченка після короткої позасудової розправи і довгого арештантського шляху з Петербурга до Оренбурга було зачислено рядовим військової частини Орської фортеці. Жорстокість вироку, заборона займатись улюбленою справою, немилосердна і безтямна солдатська муштра, принизливий стан людини, позбавленої щонайменших прав, і тяжкі кліматичні умови спричинились до того, що в перші місяці заслання моральний і фізичний стан Т. Шевченка різко погіршився. Це видно з рядків його листа М.М. Лазаревському від 20 грудня 1847 року: «Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріч всіх лих, що душу катують, - бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу й ревматизмом, тяжкий недуг, та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибі йому, трохи помагав, і те, що я прозябав собі хоч у поганій, та все-таки вольній хатині, так бачите, щоб я не зрисував (бо мені рисувати заказано) свого недуга (углем у комині), то і положили за благо перевести мене в казарми. До люльок, смороду і зику став я потроху привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і тепер мов Іов на гноїщі, тільки мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачити свою безталанную країну, то благав би господа о смерті». Моральні і фізичні страждання, які випали на долю поета-художника, швидко позначились на його зовнішності. Це добре видно на автопортреті, виконаному олівцем, де Т.Шевченко зобразив себе в солдатському мундирі і кашкеті-безкозирці. Малюнок був надісланий листом А.І.Лизогобу 11 грудня 1847 року. У листі-відповіді від 8 січня 1848 року той зауважує: «Превеликая Вам дяка і за лист і за Вас, тільки важко на Вас дивитись». Ці рядки з листа А.І.Лизогуба можна зрозуміти: лише 8 місяців тому він приймав у себе в Седневі на Чернігівщині молоду, здорову, енергійну людину, яка за короткий проміжок часу перетворилась у вусатого дядька, що вже помітно лисіє, з виснаженим від недуги обличчям.
Ще сильніше позначилися на зовнішності Т. Шевченка роки, проведені ним в Новопетрівському форті. Сюди він потрапив в жовтні 1850 року після нового арешту, слідства і особистого розпорядження царя Миколи І перевести його в інший батальйон, виявивши і покаравши осіб, які допустили, що рядовий Т. Шевченко листувався, писав і малював. Це військове укріплення було збудовано царським урядом «для умиротворення киргизів», тобто казахів у пустельній місцевості півострова Мангишлак, яка відзначалася надзвичайно тяжким кліматом, вкрай несприятливим для людського здоров’я. Описуючи умови, в яких довелося відбувати покарання Т. Шевченку, А.І. Радзієвич наголошував на тому, що там постійно дув північний вітер, який «…подразнює і приводить до хворобливого стану всю нервову систему», влітку «… напівтропічна спека нерідко приводить до близького божевілля», а взимку допікає холоднеча, яка «… при повній непристосованості квартир наражає організм на всілякі простудні захворювання». Уже в перші роки перебування в Новопетрівському форті він сильно постарів, на голові значно поменшало волосся. У листі С.С. Гулаку-Артемовському від 15 червня 1853 року Т. Шевченко з гіркотою пише про те, що «старіється і постійно хворіє», «посивів, оголомозів». Про це ж ідеться й у листі А.О.Козачковському від 30 червня 1856 року, в якому Т.Шевченко повідомляє про смерть трирічного сина коменданта Новопетрівського укріплення І.О.Ускова, з родиною якого він мав приязні стосунки: «Я полюбив це прекрасне дитя, а воно, бідне, так звикло до мене, что, бувало, й уві сні кликало до себе лисого дядю». І далі поет-художник мимохідь зауважує: «Я теперь зовсім лисий и сивий …».
Цікаві, а головне – достовірні дані про зовнішність поета в цей період містить «Формулярний список про службу лінійного Оренбурзьского батальйону № 1 рядового Тараса Шевченка», який був надісланий І.О. Ускову батальйонним командиром з Уральська в листі від 24 лютого 1854 року: «Рядовий Тарас Андріїв син (тут явна описка автора документу, слід «Григор’їв син» – С.С.) Шевченко. Від народження 39 років. Зросту 2 аршина 5 вершків. Обличчя чисте, волосся на голові і бровах темно-русяве, очі темно-сірі, ніс звичайний». За підрахунками львівського антрополога І. Раковського, 2 аршина і 5 вершків дорівнює 1644,6 мм.
У кінці літа 1857 року Т. Шевченка було звільнено із солдатчини. Однак шлях на волю був ще довгим: цар Олександр ІІ, посилаючись на образу його матері в поемі «Сон», не відразу погодився надати дозвіл недавньому солдатові, за якого заступалися впливові сановники, в’їзд до Москви і Петербурга. Очікуючи вирішення цього питання, художник-поет майже півроку провів у Нижньому Новгороді. На початку 1858 року він певний час квартирував у чиновника з особливих доручень К.А. Шрейдерса, який залишив спогади про нього, записані А. Дем’яновим. Ось як К.А. Шрейдерс описав зовнішність Т.Г.Шевченка: «… він був середній на зріст, років 40 – 42 віком; на його обличчі лежав відбиток глибокого страждання; великі сірі очі світилися незвичайною добрістю; темно-русяве, рідке волосся було зачесане на один бік, довгі великі вуса були спущені донизу». Очевидно, К.А. Шрейдерс поділився своїми враженнями від першої зустрічі з Т. Шевченком, оскільки згодом поет-художник відпустив бороду, про що йдеться в листі І.О. Ускову від 12 листопада 1857 року: «… до того ж запустив бороду, справжнє помело».
Це видно на двох автопортретах, намальованих олівцем. Один із цих автопортретів він подарував своєму давньому другу знаменитому актору М.С. Щепкіну, який прибув до Нижнього Новгорода для зустрічі з Т. Шевченком в кінці грудня 1857 року. Згаданий автопортрет відбиває сліди недавніх страждань, про що свідчить трохи нахилена голова, впалі щоки, скорботні очі змученої людини, нижня частина обличчя якої вкрита густою бородою. На третій день після повернення з заслання до Петербурга у березні 1858 року Т. Шевченко навідався до І.Н.Мокрицького – управителя канцелярії обер-поліцмейстера. Як записав Кобзар у своєму щоденнику, цей чиновник – вихідець із України, «зустрів мене напівофіціально, напівфамільярно… На завершення він порадив мені поголити бороду, аби не справити поганого враження на його патрона графа Шувалова, до якого я повинен явитись як до головного мого наглядача».
Невдовзі Т. Шевченко таки справді поголив бороду, встигнувши зафіксувати її на фотографії, де він знятий в шапці і кожусі. Згодом він ще не раз відвідував майстерні кращих петербурзьких фотографів – О. Шпаковського, К. Нагорецького, Г. Деньєра, М. Досса, завдяки чому до наших днів дійшло чимало світлин і створених на їхній основі офортних і живописних автопортретів Т. Шевченка. На всіх без винятку документальних творах останніх років життя поета-художника він зображений без бороди, з густими обвислими вусами, облисілою головою і уважним зосередженим поглядом. Одна з найбільш вдалих світлин, автором якої був М. Досс, датується січнем 1860 року.
Доволі розлогий опис зовнішності Т.Шевченка цього періоду залишив російський письменник І.С. Тургенєв, котрий вперше зустрівся з ним взимку 1859 року: «… широкоплечий, приземкуватий, кремезний, Шевченко являв собою тип козака, з помітними ознаками солдатської виправки і ломки. Голова гостроверха, майже лиса, високий зморшкуватий лоб, широкий так званий «качиний» ніс, густі вуса, звислі губи, невеликі сірі очі, погляд яких, завжди похмурий і недовірливий, інколи набирав виразу лагідного, майже ніжного, і супроводжувався хорошою, доброю посмішкою; голос трохи хриплий, вимова чисто російська, рухи спокійні, хода поважна, постать вайлувата і мало елегантна. Ось такими рисами врізалася мені в пам′ять ця видатна людина».
Ще один опис зовнішнього вигляду Т. Шевченка належить Ликерії Яковлєвій (Полусмак), з якою він мав намір взяти шлюб в 1860 році: «Був він (Шевченко) собі середнього зросту – такий мужественний, здоровий чоловік, чорні вуса … Очі мав сиві, а вуса чорні, ніс тупий був, широкий». Незабаром після розриву з Ликерією у вересні 1860 року поет-художник, здоров’я якого було безнадійно підірвано десятилітнім засланням, згубним петербурзьким кліматом і тяжкими умовами життя в непристосованому приміщенні, занедужав. З січня 1861 року майже не покидав своєї холодної і сирої оселі - майстерні-келії в будинку Академії мистецтв, де й створив свій останній автопортрет. За висновками фахівців, він вдало відображає тогочасний емоційний і фізичний стан Т.Шевченка, який відчував наближення кінця.
Після смерті Т. Шевченка в Академії мистецтв у Петербурзі було виготовлено кілька посмертних масок його обличчя, одну з яких члени київської Старої Громади передали на зберігання Науковому товариству ім. Т. Шевченка у Львові (НТШ). Згодом відомий львівський лікар і вчений І. Раковський, який на початку ХХ століття засвоїв методику антропологічних досліджень під керівництвом Федіра Вовка, провів на ній антропометричні поміри. На їх підставі він визначив точні величини основних розмірів (діаметрів) голови і обличчя Т.Шевченка, а саме: найбільшої ширини, або поперечного діаметру голови – 165 мм; найбільшої висоти голови – 131 мм; найменшої ширини чола – 130 мм; довжини носа – 52 мм; ширини носа – 40 мм; довжини губів – 52 мм; ширини губів – 6 мм тощо. Ґрунтуючись на вивченні Шевченкових світлин, де він сфотографований збоку або з нахиленою головою, І. Раковський висловив припущення, що поздовжній діаметр його голови дорівнював приблизно 192 см. За підсумками цих антропометричних спостережень львівський вчений вирахував основні індекси (показники), які вказують на співвідношення окремих краніологічних характеристик і використовуються в антропології для характеристики форми голови і обличчя, а саме: головний – 86; висотний – 68; загальний лицевий – 108; носовий – 76,5 та деякі інші. З цього випливає, що Тарасові Шевченку була властива яскраво виражена брахікефалія (від грец. «брахікос» – короткий, та «кефале» – голова) або круглоголовість, високе випукле чоло, середня висота обличчя, середня довжина «легко кирпатого» носа.
Аналіз наведених джерел свідчить про те, що Т. Шевченко був кремезною людиною середнього зросту з округлою формою голови, високим випуклим чолом, досить широким у верхній частині, але звуженим додолу обличчям із чітко окресленими вилицями; середнім за висотою і шириною носом з прямою спинкою і дещо розширеним і піднятим вгору кінчиком; темно-русявим волоссям, густими бровами, вусами, а час від часу і бородою, глибокими, широко відкритими очима, що властиво носіям європеоїдних рис фізичного типу. Що ж до кольору очей поета-художника, то він викликає певні запитання. Так, П.Д. Селецький, який бачив Т. Шевченка наприкінці 1843 чи на початку 1844 року в садибі Рєпніних в Яготині, писав про те, що вони мали каре забарвлення. Таке ж враження виникає і при ознайомленні з першим автопортретом Т. Шевченка. Разом із тим, у більшості мемуарів, присвячених поету-художнику, згадуються сірі, світлі чи навіть голубі Шевченкові очі. Про це йдеться в спогадах М.О. Мікешина, який писав про те, що під час однієї зустрічі з поетом в Петербурзі наприкінці п’ятдесятих років той: «…нервово ходив взад і вперед, понуро водячи з-під густих брів своїми ясними очима»; О. Кониського, за словами якого, «…ясно-блакитні очі поета впивалися в красу Києва»; І.С.Тургенєва «…невеликі сірі очі…»; Л.Яковлєвої «…Очі мав сиві», а головне – у «Формулярному списку …», де зафіксовано темно-сірий колір очей Т.Шевченка-рядового. Останнє свідчення має особливу цінність, оскільки належить людині, яка мала певні навики у фіксації зовнішності новобранців.
Згадані розбіжності можна пояснити кількома чинниками, а саме: певною суб’єктивністю візуального сприйняття кольору очей, яке залежить від освітлення; змішаним забарвленням райдужини очей Т.Шевченка, де поєднувалися карі та сірі відтінки, а головне - віковими змінами кольору очей, властивими багатьом людям. Так, згідно з антропологічними спостереженнями, очна райдужина темнооких індивідуумів із роками часто світлішає і відсоток темних очей серед людей старшого віку зменшується. Очевидно, в кольорі очей юного і молодого Т.Шевченко переважав ясно-карий відтінок, який з часом поступився сірому.
Прикметно, що в уяві сучасників зовнішність Т. Шевченка асоціювалась з візуальним образом «типового» українця. За словами К.А. Шрейдерса, він «…втілював правдивий тип українця». «У високій, баранячій шапці, в довгій темно-сірій чумарці з довгим смушевим коміром, Шевченко мав вигляд справжнього малороса, хохла, - писав із цього приводу І.С. Тургенєв, - портрети, що залишилися після нього, дають загалом вірне про нього уявлення».
Сучасники великого поета і художника не помилялися: його фізичні риси, за деякими винятками, відповідають антропологічним характеристикам «пересічного» жителя сільської місцевості Середньої Наддніпрянщини, тобто центральної та південної Київщини, Черкащини, Полтавщини, Півдня Чернігівщини, а також більшості районів Поділля і Слобожанщини. Ці регіони входять до ареалу центральної антропологічної смуги України, серед людності якої переважає брахікефалія, високий чи середній зріст, темна пігментація волосся і очей, пряма форма спинки носа, значний розвиток бороди тощо. Наведений комплекс ознак (тип) був неодноразово описаний в антропологічній літературі під різними назвами. П. Чубинський і Ф. Вовк називали його «українським», І. Раковський і С. Руденко – «альпо-адріяцьким», В.Д. Дяченко – «центральноукраїнським», Т.І. Алексєєва – «придніпровським». Що ж до окремих рис зовнішності Т.Шевченка, надто відносно невисокого зросту, слабко вираженого надбрів’я, відсутності щонайменшого натяку на розвиток складки верхньої повіки, то їх слід розглядати як індивідуальні відхилення від комплексу ознак, який переважає в Середній Наддніпрянщині. Такі відхилення є нормою для будь-якої антропологічної вибірки. З іншого боку, їх можна пов’язати з карпатським корінням предків Т.Шевченка по материнській лінії, що їх засвідчує дівоче прізвище його матері – Катерини Якимівни Бойко. Адже саме карпатоукраїнцям загалом властивий невисокий зріст, різко виражена брахікефалія, менш масивне, ніж, скажімо, поліщукам чоло. Натомість на їхніх теренах дуже рідко можна зустріти розвинену складку верхньої повіки, – ознаку, яка доволі часто трапляється в Шевченковім краю.
Тарасу Шевченку випало стати пророком свого знедоленого народу. Його портрети і світлини, які після смерті Великого Кобзаря прикрашали оселі національної інтелігенції й простих трудівників, стали наочним втіленням образу людини, яка присвятила своє життя служінню Батьківщині.
V. ПІДСУМОК. ОЦІНЮВАННЯ НАВЧАЛЬНИХ ДОСЯГНЕНЬ.
1.Слово вчителя.
- Чи цікаво було працювати за методом проектів?
- Який з етапів запам’ятався вам найбільше і чому?
- Продовжіть речення: «Тепер я знаю, що Т.Шевченко …»
2. Заключне слово вчителя.
Ім’я Тараса Шевченка безсмертне. Це священне ім’я як незгасний, високо піднятий факел, завжди буде освітлювати духовні й творчі шляхи українського народу.
Родичі, рід, народ... Усі ми з цих слів, бо ми — українці. Ми одного роду, і створила природа наш рід щирим серцем, щирим душею, розважливим, терплячим, дружелюбним і мирним у ставленні до інших народів із працелюбними руками. Ми ніколи не були забродами, завойовниками, наші руки не осквернив загарбницький меч, наша совість не заплямована пожежами, руїнами, чиїмись сльозами, пригніченням людської гідності, смертю. Якщо і брали до рук зброю, то лише для того, щоб захищати свій рідний край.
Ми великий народ, але ніколи цим не хизувались і завжди поважали чужу волю й незалежність, ніколи не ступали за чужий поріг незваними гостями. Якби-то так ставилися і до нас. Якби-то...
3. Інтерактивна вправа «Мікрофон»
- Продовжіть речення:
«Найбільше враження на мене справила картина Тараса Шевченка …»
«Виставка характеризує Шевченка як …»
«Основна цінність спадщини Шевченка в …»
«Шевченко працював над такими темами…»
VІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.
Написати твір-мініатюру на тему «Перед Шевченком у поклоні»
Література
http://litopys.org.ua
http://tarasshevchenko.at.ua
http://www.museumshevchenko.org.ua
http://eureka.ucoz.ua
http://muzanator.com
http://shevchenko-museum.com.ua
http://www.youtube.com/watch?v=LhJamJ5xAPE
http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php/phorum/doc/text_ua.php?id=327 Сергій СЕГЕДА
PAGE \* MERGEFORMAT28