записка Перед вищими медичними навчальними закладами І ІІІ рівнів акредитації МОЗ України поставлено за

Работа добавлена на сайт samzan.net:

 Пояснювальна записка

Перед вищими медичними навчальними закладами І—ІІІ рівнів акредитації МОЗ України поставлено завдання підготувати висококваліфікованих, грамотних, з належним інтелектуальним потенціалом спеціалістів. До майбутніх фахівців ставляться високі вимоги, які полягають не лише в досконалих знаннях з фаху, а й у високому рівні володіння українською мовою, вільному користуванні нею в усіх сферах і особливо в професійній та офіційно-діловій.

Уміння спілкуватися мовою професії сприяє швидкому засвоєнню спеціальних дисциплін, підвищує ефективність праці, допомагає орієнтуватись у професійній діяльності та ділових контактах.

Програму дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)” для вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів І—ІІІ рівнів акредитації складена відповідно до складових галузевих стандартів вищої освіти — ОКХ і ОПП, затверджених МОН і МОЗ України в 2011 р. та навчальних планів 2011 р. На вивчення дисципліни відводиться 54 год: з них 2 год на лекції, 35 — на практичні заняття, 17 год — на самостійне опрацювання тем.

Мета дисципліни — сформувати національномовну особистість, ознайомити студентів з нормами сучасної української мови в професійному спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення професійних документів, навчити їх професійного мовлення, збагатити словник термінологічною, фаховою лексикою; підвищити загальномовний рівень майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного й писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.

Більшість годин дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)” відведено на практичні заняття для удосконалення фахової мови. Тому велика увага під час вивчення всіх тем приділяється засвоєнню мовних стереотипів комунікацій певного фаху. Робота над культурою мови студентів проводиться з урахуванням двох аспектів: підвищення загальномовної культури майбутніх спеціалістів і їх мовної культури.

Основна увага на заняттях зосереджується на різних видах словникової роботи, що має на меті навчити студентів працювати зі словниками, збагатити словниковий запас термінологічною, фаховою лексикою, складати тексти фахової документації.

При опрацюванні термінологічної, фахової та інших груп лексики звертається увага на правопис, вимову й стилістичні функції аналізованих слів, що сприяє підвищенню загальномовної культури майбутніх спеціалістів.

Програма дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)” визначає загальну спрямованість і обов’язковий обсяг знань і вмінь, якими повинні оволодіти студенти.

Форма підсумкового контролю знань — екзамен.

Після вивчення дисципліни студенти повинні знати:

•  значимість вивчення курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням)”;
•  особливості стилів та жанрів сучасної української літературної мови;
•  поняття “літературна мова”, “мовна норма”, функції мови;
•  основні умови ефективного мовленнєвого спілкування, композицію публічного виступу;
•  прийоми мислення, вимоги до мовлення і мислення, як правильно читати й осмислювати прочитане;
•  сутність, види, завдання етики ділового спілкування, етичні норми та нормативи;
•  основні функції, рівні ділового спілкування, міжособові стосунки;
•  мову професії, термінологію свого фаху, джерела поповнення лексики сучасної української літературної мови;
•  особливості використання багатозначних слів, паронімів та омонімів у професійному мовленні, правила написання складноскорочених слів, абревіатур, географічних скорочень;
•  основні правила українського правопису;
•  синтаксичні аспекти професійного мовлення, основні форми викладу матеріалу, структуру речень і словосполучень, труднощі узгодження підмета з присудком;
•  призначення, кваліфікацію документів, вимоги до складання та оформлення різних видів документів і правила їх оформлення.

Студенти повинні вміти:

•  здійснювати регламентування спілкування, застосовувати орфоепічні та акцентологічні норми української літературної мови в усному спілкуванні, доречно використовувати моделі звертання, привітання, ввічливості;
•  володіти різними видами усного спілкування; готуватися до публічного виступу;
•  знаходити в тексті й доречно використовувати в мовленні власне українську та іншомовну лексику, термінологічну лексику та виробничо-професійні, науково-технічні професіоналізми, користуватися словником іншомовних слів, термінологічними словниками й довідковою літературою;
•  знаходити в тексті і доречно використовувати у професійному мовленні синоніми, пароніми, омоніми; користуватися різними видами словників;
•  перекладати тексти українською мовою, використовуючи термінологічні двомовні словники, електронні словники;
•  правильно записувати числівники та цифрову інформацію у професійних текстах: узгоджувати числівники з іменниками;
•  правильно використовувати найпоширеніші дієслівні форми у професійному спілкуванні; користуватися додатковою літературою;
•  правильно вживати прийменникові конструкції у професійних текстах, перекладати прийменникові конструкції українською мовою; користуватися довідковою літературою;
•  користуватися синтаксичними нормами у професійному спілкуванні;
•  правильно використовувати синтаксичні конструкції при складанні документів.

Студенти мають бути поінформовані про:

•  розуміння державної мови у професійній діяльності;
•  набуття комунікативного досвіду, що сприяє розвиткові креативних здібностей студентів і спонукає до самореалізації фахівців, активізує пізнавальні інтереси, реалізує евристичні здібності як визначальні для формування професійної майстерності та конкурентоздатності сучасного фахівця.

     Тематичний план зі спеціальності:

5.12010102 «Сестринська справа»

№ з/п	Тема	Кількість годин
		Загальний обсяг	Лекції	Практичні заняття	Самостійна робота
1	Вступ. Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи і форми мовлення	2	2
2	Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії	4		2	2
3	Специфіка мовлення фахівця	2			2
4	Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Основні закони риторики	2		2
5	Етика ділового спілкування, її предмет і завдання	2		2
6	Структура ділового спілкування. Техніка ділового спілкування. Мовленнєвий етикет	4		2	2
7	Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей, переговорів, прийомів та по телефону	2		2
8	Терміни і термінологія. Загальнонаукові терміни	2		2
9	Спеціальна термінологія і професіоналізми	2			2
10	Типи термінологічних словників	2			2
11	Точність і доречність мовлення. Складні випадки слововживання. Пароніми та омоніми. Вибір синонімів	4		2	2
12	Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Словники	2		2
13	Морфологічні норми сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні	4		2	2
14	Синтаксичні норми сучасної української літературної мови	4		2	2
15	Складання професійних документів: загальні вимоги, текст, основні реквізити, види	2		2
16	Укладання документів щодо особового складу	2		2
17	Укладання довідково-інформаційних документів	4		2	2
18	Особливості складання розпорядчих та організаційних документів	2			2
19	Укладання фахових документів	6		4	2
	Усього	54	2	30	22

Примітка. Години самостійної роботи студентів розподіляють за темами предметні (циклові) методичні комісії навчальних закладів.

Завдання для самостійної роботи

№ з/п	Назва тем	Кількість годин
1	Культура мовлення під час дискусії	2
2	Специфіка мовлення фахівця	2
3	Основні правила ділового спілкування	2
4	Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей, переговорів, прийомів та по телефону	2
5	Спеціальна термінологія і професіоналізми	2
6	Типи термінологічних словників	2
7	Складноскорочені слова, абревіатури та графічні скорочення	2
8	Морфологічні норми сучасної української літературної мови. Числівники, прийменники та дієслівні форми у професійному мовленні	2
9	Синтаксичні норми сучасної української літературної мови. Складні випадки керування та узгодження у професійному мовленні	2
10	Оформлення довідково-інформаційних документів: виробничі звіти, виробничі протоколи, витяг з протоколу
11	Особливості складання розпорядчих та організаційних документів	2
12	Укладання фахових документів	2
	Усього	24

Методичні рекомендації з підготовки до практичної роботи № 1

Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії.

1.Літературна мова

2.Мовна норма

3.Мовленнєва культура- критерії  професійної майстерності фахівця.

4.Культура мовлення під час дискусії.

1. Українська мова є державною мовою українського народу. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування  української мови  в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Мова –  це ідеальна система матеріальних одиниць(звуків, слів, речень), яка існує поза часом і простором. Мова становить певну систему фонетичних, лексичних і граматичних засобів, що служить для виразу думок. Мова - невід`ємна ознака людського колективу. Вона могла з`явитися тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності на початковому етапі розвитку людства. Саме в процесі колективної праці з`явилася потреба погоджувати й коригувати свої дії, передавати знання і набутий досвід майбутнім поколінням.

Державна мова – це мова, якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні.

Національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності.

 В суспільстві мова виконує ряд функцій.

Перша і головна функція мови - функція спілкування (комунікативна). Такий особливий стан словесної мови зумовлений зв`язком мови з мисленням. Будь-яка думка найточніше передається саме через слово. Саме слово допомагає людині піднятися на ті висоти мислення, на які не здатні піднятися інші істоти.

Друга, не менш важлива функція мови – мислеформуюча. Завдяки мові людина спроможна задовольнити духовні потребі - здійснювати наукове й мистецьке пізнання світу, засвоїти норми моралі та етики, звичаї, традиції і т.д.

Наступна функція мови – пізнавальна. Завдяки пізнавальній функції мови ми знайомимося з

найрізноманітнішими галузями науки, надбаннями світової культури, з досвідом і історією попередніх поколінь людства. Зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції привело до появи професійної функції, яка стала критерієм спеціальної підготовки і засобом оволодіння фахом. Правильному професійному спілкуванню слід навчатися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює результатом і змістом життя й діяльності конкретної особи.

Естетична функція мови. Найповніше естетична функцій мови проявляється через художню літературу.

Інші функції - номінативна, експресивна (емоції і почуття), гуманізуюча, функція впливу (волюнтативна).

Українська мова існує в двох формах: літературна мова і діалекти.

Літературна мова-це впорядкована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей, державні і громадські установи, пресу, художню літературу, науку, освіту і т.д. Літературна мова характеризується такими нормами: орфоепічні (вимова звуків), графічні (передача звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (побудова речень),стилістичні, пунктуаційні.

Слід розрізняти поняття: мова і мовлення.  

Якщо мова - це тільки засіб спілкування, то мовлення - сам   процес і результат використання людиною мови для  спілкування. Залежно від віку, характеру діяльності мовлення людини набуває певних особливостей, хоча люди говорять однією мовою.

Так, мовлення однієї людини, образне, виразне, переконливе,   а  іншої  -  навпаки:   обмежене,   бідне, сухе, малозрозуміле. Отже, кожна людина говорить по своєму хоча й користується спільною мовою для всіх.

Ніщо не характеризує людину так швидко, всебічно і наочно, як її мовлений. Мовлення - це своєрідна візитна картка кожної людини. Древньогрецький філософ Сократ говорив: "Заговори, щоб я тебе побачив".

Більшість сучасних мов існує у двох формах: усній і писемній.

 Усне мовлення - це слухове сприймання певної інформації.

Усна і писемна форми мовлення мають свої особливості і розрізняються за такими ознаками:

За походженням. Усна форма мовлення первинна, а писемна -вторинна.

За сприйманням. Усна форма мовлення сприймається на слух ( крім жестів і міміки, які сприймаються зорово), а писемна - тільки зорово.

За виражальними засобами. Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна - у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми ( жестів, міміки, пауз, інтонації). Тому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому і науковому стилях неприпустимі, бо в сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль при передачі інформації.

За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, писемної - текст .Саме вони надають інформацію при спілкуванні.

За функціонуванням. Усне мовлення існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу, а писемна - монологічна. Усна форма ділового мовлення відрізняється від його писемної форми передусім тим, що для переконливості безпосереднього діалогу треба створювати атмосферу постійного контакту і спільності з аудиторією.

Усна форма мовлення завжди ситуативна, непідготовлена, спонтанна, обмежена у часі й просторі.

Усна форма мовлення - революційна, писемна - консервативна. Ось чому реформи в орфографії треба проводити обережно.

Писемне мовлення - це універсальний засіб спілкуванню людей. За допомогою писемної мови думки і почуття  передаються від покоління до покоління, відображаються суспільні відносини в державі.

Писемне мовлення переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні особливості, відповідну граматичну будову. Писемне мовлення спирається на усне і є вторинним.

У писемному мовленні точніший добір лексики, яка вживається в прямому значенні. Переважає суспільно-політична, професійно-виробнича, науково-термінологічна лексика. З діалектної лексики добираються лише найцінніші необхідні слова і граматичні форми.

У писемному мовленні використовуються складні речення, різні форми сурядності і підрядності, відокремлення, вставні слова.  Писемне мовлення передається не лише словами й літерами,   а   й   графічними   знаками,   схемами, таблицями, малюнками і т.д.

У писемному мовленні форма викладу залежить від того, який стиль використовується для викладу тексту.

Одиницею писемного мовлення є текст.

2.Культура мовлення - досконале володіння мовою, її нормами  в процесі мовленнєвої діяльності людини. Культура усного мовлення виявляється переважно у дотриманні норм вимови і наголосу.

Спілкування - це обмін інформацією, передача її однією людиною іншій.

Основні ознаки усного ділового мовлення:

•  стислість у висловлюванні думки, недвозначність;
•  логічність, стислість, відповідність між змістом і  мовними засобами;
•  відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;
•  відповідність між мовними засобами та стилем викладу;
•  доречність, виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Основні вимоги до мовлення

Найважливіші риси зразкового    мовлення	Короткі поради щодо побудови і мовного оформлення  висловлювання
Змістовність	Глибоко осмисліть тему і основну думку висловлювання, докладно ознайомтесь з наявною інформацією на дану тему. Намагайтесь різнобічно, з належною повнотою розкрити тему висловлювання, уникаючи говорити чи писати зайве
Послідовність	Продумайте послідовність викладу думок, їх взаємозв`язок. У разі потреби складіть  план або тези висловлювання. Говоріть або пишіть за планом чи тезами
Багатство	Слідкуйте, щоб ваше мовлення не було бідним, щоб  у ньому не повторювались ті самі слова і вирази, однотипні речення. Якомога повніше використовуйте різноманітні засоби стилю мовлення, відповідного темі і змісту висловлювання
Точність	Звертайте увагу на те, наскільки точно ви висловлюєте власні думки. Намагайтесь чітко їх формулювати, добираючи найбільш відповідні висловлюваному змісту слова. Зокрема, користуйтесь словником синонімів, тлумачним словником.
Виразність	Виділяйте найважливіші місця свого висловлювання. Добирайте слова і вирази, які найяскравіше передати основні думки. Виявляйте своє ставлення до предмета мовлення.
Доречність	Враховуйте обстановку спілкування, інтереси, стан, настрій співбесідника. Не говоріть і не пишіть нічого такого, що могло б його уразити, викликати роздратування. Намагайтесь об`єктивно оцінювати важливість  повідомлюваної вами інформації. Вказуйте на помилки співрозмовників у тактовній формі. Дотримуйтесь норм української літературної мови (орфоепічних, орфографічних, граматичних, пунктуаційних)

 

Культура українського мовлення включає в себе два напрямки засвоєння літературної мови: правильність мовлення і мовленнєву майстерність.

Правильність мовлення – це наше спілкування, узгоджене з мовними нормами сучасної української мови.

Мовленнєва майстерність на відміну від правильності мовлення – це не лише дотримання норм української літературної мови, а також і вміння вибирати з існуючих варіантів найбільш вдалий у смисловому відношенні, стилістично доречний, виразний.

 Умови, в яких відбувається усне ділове спілкування, дуже неоднакові: адже зовсім інші вимоги ставить перед нами розмова з одним співбесідником, з кількома – і з цілим залом слухачів; по-іншому ми будуємо свою розмову, якщо людина сидить перед нами – і якщо вона звернулась до нас по телефону та ін. Тому усне ділове спілкування поділяють на публічне і приватне.

Приватне усне  ділове мовлення є засобом повсякденного спілкування людей у процесі  виконання  ними службових обов`язків, а також засобом спілкування працівників установи чи підприємства з відвідувачами в години прийому їх, з представниками інших установ і т.д. Мовлення службової особи повинне бути: ввічливим, доброзичливим, уважним.

Культура ділового усного мовлення досягається відповідним добором слів, граматичних конструкцій, синтаксису, стандартизацією цілих блоків ділового тексту. Тому офіційно-ділове спілкування виключає емоційно-забарвлену лексику, в ньому переважають нейтральні мовні засоби, стандартна канцелярська лексика, складні речення, гранично точний виклад думок.

Усне ділове спілкування передбачає всілякі способи взаємодії з людьми, використання різних комунікативних засобів - вербальних (словесних) і невербальних (несловесних).

Вербальне спілкування може відбуватися в різних видах: спілкування з людиною, з кількома людьми, з цілим залом .

Перед тим, як вступати в спілкування, слід узяти до уваги.

                                                                     В офіційній

                                                                      обстановці

                          Де спілкуємось?

                                                                       В неофіцій

Ситуація                хто адресат?                   обстановці

спілкування                                              повідомлення

                             Яка  мета                          з`ясування

                           спілкування ?                  

                                                                     спонукання

Залежно від цього треба  визначити:

Тему

Основну думку                                висловлювання

Форму

(діалог чи монолог) 

3.Дискусія, культура мовлення під час дискусії

Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії,які мають призводити до вирішення певних професійних питань. У зв’язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це впершу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.

Дискусія – це аргументований захист власної позиції. А для цього слід навчитися правильно аргументувати.  

Основні правила дискусій:

1.Всі відкрито висловлюють свої думки

2. Всі точки зору повинні поважатися

3. Слухайте інших не перебиваючи

4.Не говоріть занадто довго та занадто часто

5.Водночас говорить лише одна особа, говорити по черзі

6.Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків

7.Не критикуйте себе та інших, критикуйте ідеї

8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу

Важливе місце після логіки та організації дискусії займає культура мовлення. Адже не так уже й багато людей у ході дискусії вміють дотримуватись елементарної культури мовлення. Це в першу чергу стосується використання необразливих дипломатичних формувань, вміння лаконічно висловлювати свою думку, не допускати двозначного трактування своїх висловлювань і позицій.

Сила голосу - це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки.  У жодному разі не можна під час дискусії використовувати недозволені методи ведення дискусій, ображати одне одного, натякати на якісь негативні сторони один одного.

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати теоретичний матеріал:

- функції укр. мови в суспільстві;

- поняття " літературна мова і діалекти ";

- форми мови і норми літературної мови;

          - культура мовлення під час дискусії. 

Студент повинен вміти:

•  дотримуватись орфоепічних норм укр. мови;
•  володіти різними видами усного спілкування;
•  дотримуватись правил спілкування мовця і слухача;
•  володіти різними видами усного професійного спілкування.

Методичні рекомендації з підготовки до практичної роботи № 2

Специфіка мовлення фахівця.

1.Мова і професія.

2.Майстерність публічного виступу.Види підготовки до виступу.

3. Набір відповідних тактичних і мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального спілкування.        

1.Мова і професія

Мова, як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сфери духовної культури, а й пов`язана з виробництвом, з його галузями  і процесами.

         У сучасному житті по – новому розглядається питання функції мови. Основний критерій

       – знання свого фаху, рівень опанування професійною термінологією.

       Що означає знати мову професії?

       Це – вільно володіти лексикою свого фаху, нею користуватися.

       Мовні знання – один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки        

       мова виражає думку, є засобом пізнання та діяльності, то правильному

       професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.

    У повсякденному спілкуванні з пацієнтами, колегами медичний працівник використовує лексичні засоби, характерні для офіційно-ділового, публіцистичного і навіть художнього стилів мовлення. Розмовний і науковий стилі разом з офіційно-діловим є характерними для фахового мовлення медичного працівника. У розмовному стилі вживають переважно побутову лексику, фразеологізми, вставні слова, вигуки, неповні речення. Науковому ж стилю притаманні повні речення, складні синтаксичні конструкції, терміни, логічність, точність, обґрунтованість викладу.

                Бесіда медичного працівника – це діалог медика і хворого, і тому в процесі   

       спілкування вона несе в собі інформацію про фізичний і психологічний стан

       людини. Ніжність і теплота слів сама по собі розкриває непомітні для лексики

       нюанси думки і прагнення людини.

Для повноцінного спілкування треба мати необхідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення.

              Мета бесіди медичного працівника з хворим – точно передати інформацію,

зрозумілу співрозмовнику. На жаль в нашій мові багато слів жаргонів,         професіоналізмів.

“Коли ти говориш неправильно, це не тільки саме по собі бридко, але й душі спричиняє  лихо”. Платон.

       “Неохайність в мові, в одежі, в думках, на кінець, - хіба це не свідчення втрати

       істинного професіоналізму?”.

           Зараз все більше голосів роздається про те, що в бесіді медичного працівника з  хворим потрібно уникати не тільки побутового, молодіжного, а й   

       професіонального жаргону. Так, наприклад, хіба  може мати місце така жаргонна форма вислову, яка існує в психіатричній практиці: “Ще одну гарячку привезли.”

       В приймальному відділенні лікар запитує: “Що везете?” І часто звучить    відповідь: “Інфаркт міокарда, інсульт, кардіогенний шок”.

       Нерідко можна почути, як про хворого говорять: діабетик, виразник, гастритик, ревматик. Всі ці слова затінюють особу хворого, є неетичними, образливими для нього.

       Не краще складаються справи і з термінологією. Замість узаконених термінів вживаються застарілі. Наприклад: систолічні або діастолічні дрижання все частіше називають котячим мурликанням (кошачьим мурлыканьем);         стенокардію – грудною жабою, плевральні і інші зрощення – спайками.

      І так, стає очевидним те, що медичному працівникові необхідно володіти високою культурою, наукою, мистецтвом професійної мови, базисом якої повинна бути літературна мова. В висновок можна привести слова Сухомлинського:

       «Слово – найтонший дотик до серця; воно може стати ніжною пахучою         квіткою і живою водою, яка повертає віру в добро і може стати гострим ножем,   і розколеним залізом, і грудкою грязюки ”.

       

2.Майстерність публічного виступу.Види підготовки до виступу

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяють такі найважливіші жанри публічного мовлення:

доповідь ( політична, ділова), промова, лекція, бесіда.

Виступити - це означає викласти перед слухачами суть певного питання, виділити основне, висловити своє ставлення до нього, дати оцінку, підкреслити значущість для практики, підкріпити свої докази прикладами чи посиланнями на певні джерела. При цьому важливо, щоб слухачам були зрозумілі мета і зміст такого звернення, щоб одержана ними інформація лягла в основу їхніх роздумів і виступів. Уживайте звертання до слухачів та вислови для встановлення контакту ( зверніть увагу, як ви вже знаєте і т.д.)

Для того, щоб підготувати виступ, необхідно:

•  Продумати тему виступу, визначити основну думку
•  Визначити адресата висловлювання
•  З`ясувати для себе мету виступу: проінформувати слухачів про щось чи переконати їх у чомусь
•  Добрати матеріал, з яким ви збираєтесь виступати
•  Скласти план і відповідно до нього систематизувати матеріал
•  Продумати, які мовні засоби використовувати
•  Переказати усно текс виступу зарані

Поради виступаючому

•  Не будуйте надто довгих речень
•  Не говоріть безособово, не зловживайте третьою особою однини і множини
•  Не перевантажуйте виступ абстрактними поняттями і числами
•  Стежте за інтонацією

3. Набір відповідних тактичних і мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального спілкування.        

        Від того, як оратор розпочав повідомлення, значною мірою залежить успіх виступу. Невдалий початок розсіює увагу слухачів, знижує інтерес до теми. Перші слова оратора мають завоювати увагу аудиторії, а останні – покликані посилити ефект від виступу.

Ораторський підстиль (розмовний стиль) функціонує у сфері політичного життя і використовується на мітингах, зборах, дебатах, дискусіях, лекціях, збігаючись за своїми мовними ознаками з публіцистичним стилем. Він стає у нагоді тоді, коли треба вплинути на слухача, спонукати його мислити або діяти так, як хоче оратор. Ось чому тут слід уникати шаблонних виразів, складних синтаксичних конструкцій, незрозумілої термінології,активної жестикуляції та міміки.

Сфера використання публітичного стилю – засоби масової інформації. Цей стиль існує для спілкування з публікою.Його  основна мета – формування громадської думки, спонукання до активної дії й прийняття рішень.Мета зумовлює відповідний підбір мовних засобів, фактів, інформації, які б примусили читача або  слухача діяти так, а не інакше. Вимова на відміну від розмовного стилю має бути максимально нормативною.Інтонаційні засоби надають тексту урочистого, гумористичного, сатиричного, іронічного або нейтрального звучання.Для лексики характерна емоційність, фразеологічна й метафорична насиченість, наявність великої кількості абстрактних слів, загальновживаної наукової і громадсько-політичної термінології, мовних кліше. Використовуютьсґ різні типи складних речень, вставних  і вставлених конструкцій, однорідних членів

Науковий стиль реалізує передусім мислетворну і номінативну функції мови.Обслуговує професійно - наукову сферу, головною метою є: об`єктивний, зрозумілий, доказовий, точний і неупереджений виклад інформації, яка має впливає не на почуття, а на розум і свідомість читача.При підготовці виступу в науковому стилі тексту притаманна чітка внутрішня структура, членування його на окремі пункти, параграфи, абзаци, часте цитування з обов’язковим посиланням на адресат. Лексика характеризується наявністю спеціальних термінів, абстрактних слів і понять, наукової фразеології.  Слова вживаються тільки у прямому значенні, неприпустиме їх різне тлумачення, емоційне забарвлення, метафоричність. Переважають складнопідрядні речення з ознаками мети,причини, наслідку, результату, з прямим порядком слів у реченні (спочатку підмет потім присудок).

В діловому стилі залежно від конкретної сфери вживання виділяють підстилі:

•  дипломатичний
•  юридичний
•  канцелярсько-діловий

Головною метою особи, що використовує в мовленні діловий стиль, є досягнення максимально позитивного результату при мінімальних мовних засобах. Типові мовні засоби ділового стилю (у більшості випадків і наукового) повинні орієнтуватись на зазначену вище мету і спиратися на такі основні вимоги:

•  об’єктивність
•  логічна послідовність
•  переконливість
•  доказовість
•  уніфікація і стандартизація

ясність викладу і точність опису

Художній стиль відрізняється від усіх інших стилів передусім тим, що може включати в себе елементи будь-якого стилю.Його призначення пов`язане з використанням естетичної функції мови - різноманітними мовними засобами виражати художнє бачення світу. Цей стиль формує загальнолюдські й національно свідомі естетичні, культурні і психологічні смаки окремої людини і нації у цілому.Характерною рисою виступу в художньому стилі  є незамкнутість.Це породжує надзвичайно широку жанрову різноманітність з використанням усьог фонетичного, лексичного, граматичного і стилістичного багатства національної мови, її зображально-виражальних засобів.Тут вживаються такі  засоби художньої образності, як метафори, порівняння,епітет, емоційна лексика, використовуються речення усіх типів складності. 

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати : =2 теоретичний матеріал:

- Мова і професія.

- Майстерність публічного виступу.

- Види підготовки до виступу.

- Набір відповідних тактичних і мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального  спілкування.        

 Студент повинен вміти:

- готувати публічний виступ

- правильно сприймати фахову інформацію

- володіти різними видами усного професійного спілкування

Вибравши відповідний стиль мови, підготувати усний виступ на одну із запропонованих тем (на вибір) «Ким і яким бути», «Цікава людина. Яка вона?», «Здоров`я нації – багатство держави», «Що важливіше: ким бути чи яким бути»,  «Мовлення медичного працівника як словотерапія»

Методичні рекомендації з підготовки до практичної роботи № 3

Структура ділового спілкування. Техніка ділового професійного  спілкування.

1.Структура ділового спілкування

2.Комунікативна компетенція медичних працівників.

3.Техніка ділового спілкування

В спілкуванні виділяють зміст, мету, засоби, види, функції, форми, сторони, бар’єри.

Зміст спілкування – це інформація, яка передається від однієї живої істоти до іншої в

міжособистих контактах.Це можуть бути відомості про емоційний і мотиваційний стан пацієнта або медичного працівника, інформація про заплановане лікування або профілактику, сигнали про небезпеку зі станом здоров’я або повідомлення про одужання,сприймання і характеристика оточуючого світу. За змістом спілкування можна виділити:

•  матеріальне- обмін інформацією в межах своєї діяльності, які в свою чергу служать засобом задоволення актуальних потреб суб’єктів;
•  когнітивне –  спілкування,пов’язане з різними видами пізнавальної або навчальної діяльності (наприклад, навчання пацієнта елементам самодогляду або інформування про правильний прийом лікарських препаратів);
•  діяльне – обмін діями, операціями, вміннями і навичками, тобто інформація, що удосконалює та розвиває здібності суб’єкта (наприклад, навчання членів сім’ї  пацієнта вмінню надавати йому долікарську допомогу в приступі бронхіальної астми або формувати у пацієнтки навичок обстеження молочних залоз);
•  кондиційне –в даному спілкуванні одна особа  здійснює вплив на іншу, розраховуючи  привести її в належний фізичний чи психічний стан і тим самим впливати на самопочуття (наприклад, підняти настрій хорошою інформацією або навпаки, заспокоїти особу або активізувати її діяльність або стан);
•  мотиваційне – це передача від однієї особи іншій інформації з визначеними установками  цілями або діями в конкретному напрямку (наприклад, інструктор налаштовує пацієнта на інтенсивні заняття лікувальною фізичною культурою, мотивуючи позитивними результатами відновлення функцій ураженої кінцівки).
•  особове -  коло психологічних проблем внутрішнього характеру, тих інтересів

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати теоретичний матеріал:

- структура ділового спілкування

- техніка ділового спілкування

- види відстаней між співрозмовниками

- універсальні величини спілкування

 Студент повинен вміти:

- використовувати набуті знання у процесі спілкування

- говорити, слухати формулювати запитання, сприймати партнера і вести переговори

- дотримуватись відстаней відстаней між співрозмовниками

Матеріали до самостйної роботи Терміни і термінологія

2.4 Осново- та словоскладання

-При творенні складних і складених термінів використовуються:

- самостійні слова (акушер-гінеколог, адипозно-генітальний, нервово-м’язовий.)

- частини, що самостійно не вживаються

(-алгія, -генний, авто-, біо-, гастро-, гемато-, лейко-, остео-) :гематологія .

- складні терміни, що складаються з основ іменників, котрі поєднуються

за допомогою інтерфіксів о, е (утворюються як терміни-іменники, так і прикметники):

бронхопневмонія, бронхоспазм, венепункція, лімфовузол,

-  складні терміни, що утворюються шляхом поєднання основ іменників та прикметників /прислівників за допомогою інтерфіксів о, е (утворюються терміни-прикметники): внутрішньосудинний, головномозковий, нирковокам’яний, щитоподібний.

-   складні терміни, що складаються з основ іменників, один з котрих має віддієслівне походження, які поєднуються за допомогою о, е (утворюються як терміни-іменники, так і прикметники): кровообіг, кровопостачання, слинотеча,серцебиття, сечовиділення.

г) складні терміни, що утворюються від атрибутивних словосполученнь шляхом

поєднання прикметників (як правило, віддієслівного походження) та прислівників

(утворюються терміни-прикметники): статевонезрілий, швидкоплинний.

Методичні рекомендації з підготовки до практичної роботи № 6

Правила спілкування фахівця під час проведення зустрічей, переговорів, прийомів.Спілкування по телефону

1.Загальні принципи й правила ділового спілкування фахівця під час проведення зустрічей, переговорів, прийомів.

2.Спілкування по телефону: культура телефонного діалогу

       1.Знання правил етикету є підгрунтям для формування іміджу фахівця.Важливим є початок спілкування.З першої фрази, погляду, настрою залежить хід  зустрічі, бесіди, наради.Тому варто  починати її стримано, але доброзичливо.Потрібно зазначити, що хоч бесіда і нарада – форми усного спілкування людей і будуються на трьох основних типах стосунків:

•  начальник- підлеглий
•  підлеглий-начальник
•  партнер-партнер

проте вони різняться за кількістю учасників. Якщо в нараді беруть участь більшет двох учасників, то в бесіді якраз дві особи становлять сферу спілкування.

Відмінність ділової бесіди від повсякденної полягає в тому, що вона є цілеспрямованою із заздалегідь спланованим результатом і направлена на вирішення певних завдань, виробничих проблем і питань, пов`язана  з необхідністю робити висновки на основі аналізу отриманої інформації.

Проведення ділових переговорів, зустрічей нарад

а)Підготовка до переговорів і проведення ділової наради

Сам успіх  переговорів залежить від старанності їх попередньої підготовки. Процес підготовки до переговорів поділяють на два тісно взаємопов`язані  етапи:

- організаційний і змістовний.

Організаційна підготовка переговорів – це:- визначення місця і часу зустрічі;

                                                                         - формування делегації і призначення її голови

При змістовній підготовці потрібно: - провести аналіз проблеми і оцінити ситуацію, а також

                                                                   проаналізувати інтереси, як свої, так і партнера;

                                                                -опрацювати кілька можливих варіантів вирішення, щоб

                                                                 під час переговорів не приймати поспішних рішень при

                                                                 ситуації що змінилася;
                                                              - розробити цілісні і не суперечать один одному пропозиції.
Ділова розмова і технологія ведення переговорів 
   Першу зустріч з співрозмовником (співрозмовниками) зазвичай починають з взаємного представлення, представлення своїх делегацій, розповіді про свою організацію, після чого переходять до основної теми розмови. Під час бесіди основне правило-це прояв безумовної поваги до співрозмовника, неуважність може розцінюватися як незрозумілість і нетактовність. При будь-якій, а особливо діловій, розмові треба вміти слухати і витримувати паузу.
З моменту, коли сторони сядуть за стіл переговорів, починається власне переговорний процес, структурними елементами якого є:
- Етапи викладу позиції;
- Стратегія ведення переговорів;
- Тактичні прийоми.
З цих компонентів будується технологія ведення переговорів. Невміння вести переговори може загрожувати не тільки помилкам, але навіть зривом переговорного процесу.
Існує  шість основних правил, що сприяють успіху переговорів і підтримання сприятливого клімату в процесі їх проведення, які повинні неухильно дотримуватися обидві сторони.
1. Раціональність.
Необхідно вести себе раціонально, навіть якщо інша сторона проявляє емоції. Неконтрольовані емоції несприятливо позначаються на процесі прийняття рішень.
2.Розуміння.
Постарайтеся зрозуміти партнера. Неуважність до точки зору партнера обмежує можливість вироблення взаємоприйнятних рішень.
3. Спілкування.
Якщо навіть протилежна сторона вас не слухає, то все одно постарайтеся провести консультації з нею, тим самим будуть покращені відносини.
4.Достовірність.
Не давайте неправдивої інформації, навіть якщо це робить протилежна сторона. Така поведінка послаблює силу аргументації, а також ускладнює подальшу взаємодію.
5. Необхідність уникати повчального тону.
Не намагайтеся повчати партнера, будьте відкритими для його аргументів і постарайтеся, у свою чергу, переконати його.
6. Прийняття.
Постарайтеся прийняти точку зору іншої сторони і будьте відкриті для того, щоб дізнатися щось нове від партнера.

2.Спілкування по телефону: культура телефонного діалогу

Неможливо уявити собі сучасні ділові стосунки без телефонного зв`язку, який забезпечує безперервний двосторонній обмін інформацією на відстані. Майстерність телефонної розмови полягає в тому, щоб за короткий проміжок часу повідомити все необхідне і дістати відповідь. Запорукою успішнрго проведення службової телефонної розмови є компетентність,намагання оперативно вирішити проблему. Невміння розмовляти по телефону, виділити головне в інформації, чітко, стисло, грамотно і ввічливо висловлюватися може бути серйозним недоліком у професійній підготовці фахівців, бо зумовлює втрату робочого часу. Крім того, занадто довгі телефонні розмови послаблюють інтерес та увагу.Спілкування за допомогою телефону може утруднюватися через через навколишній шум, дефекти мови, сильний голос, невідповідний тон співрозмовника.Тому слід говорити виразно, в мікрофон слухавки, спокійно.

За змістом інформації службові телефонні розмови поділяються на розмови:

•  до прийняття рішення
•  після прийняття рішення

У телефонній розмові беруть участь ініціатор розмови та його абонент. Репліки їхнього діалогу містять повідомлення, запитання, спонукання.

Телефонна розмова композиційно складається з таких елементів:

•  момент встановлення зв`язку
•  виклад справ
•  закінчення розмови

2. Основні вимоги до етикету телефонної розмови 

Погана підготовка, невміння виділяти головне, чітко і грамотно висловлювати свої думки призводять до значних утрат робочого часу (до 20-30%). Так стверджує американський менеджер А. Маккензі. Серед 15 головних причин втрати робочого часу, на його думку, перше місце займають телефонні розмови, які залежать від емоційного забарвлення. Лишня емоційність збільшує час телефонної розмови. Відомо також, що при телефонній розмові спостерігається таке явище, як надто насичена розмова. Вона може бути джерелом напруги між двома сторонами, тому потрібно дотримуватись певної міри, оскільки можна втратити сенс розмови, що спричинять конфлікти.

Перші ознаки перенасиченості розмови:

- роздратованість

- образливість.

Тоді слід вийти з контакту з партнером, щоб зберегти ділові відносини. Крім того, ведучи довгі телефонні розмови, ви можете отримати репутацію зануди. Мистецтво ведення телефонної розмови полягає в тому, щоб коротко сказати все, що потрібно і отримати відповідь.

Основою успішної телефонної розмови є компетентність, тактовність, доброзичливість, володіння прийомами ведення бесіди, бажання швидко і ефективно вирішити проблему або надати допомогу для її вирішення. Важливо щоб службова телефонна розмова велася у спокійному тоні і викликала позитивні емоції.

Ефективність телефонної розмови залежить від емоційного стану людини, від настрою. Під час розмови потрібно вміти зацікавити співрозмовника своєю справою. Тут вам допоможе правильне використання методів переконання. Це можна зробити за допомогою інформації, голосу. Потрібно тільки звертати увагу на ці “дрібниці” під час телефонної розмови. Самому ж потрібно говорити рівно, стримано, стримувати свої емоції, старатися не перебивати співрозмовника. Якщо ваш співрозмовник проявляє схильність до суперечок, виказує несправедливі звинувачення, то наберіться терпіння і не відповідайте йому тим самим, частково признайте його правоту, намагайтесь зрозуміти мотиви його поведінки. Намагайтесь коротко і ясно викладати свої аргументи. В телефонній розмові краще не використовувати професійних виразів, які можуть бути незрозумілі співрозмовнику.

Потрібно пам’ятати, що швидке або заповільне проголошення слів затрудняє сприймання. Особливо слідкуйте за проголошенням чисел, імен, сіл, міст, прізвищ, які погано сприймаються на слух, їх потрібно говорити складами або навіть передавати по буквах.

Фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися таких правил ведення телефонної розмови.

Якщо телефонуєте ви: 

· насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також своє прізвище, ім'я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище та ім'я останнім — принаймні це буде почуто;

· якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім'я та по батькові свого співрозмовника. Можете також повідомити, з ким саме ви хотіли б поговорити;

· якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди;

· попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з'ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди:

· не закінчуйте розмову першим: завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника;

· у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням.

Якщо телефонують вам: 

· спробуйте якомога швидше зняти трубку й назвіть організацію, яку ви представляєте;

· у разі потреби занотуйте ім'я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;

· розмовляйте тактовно, ввічливо: демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;

· не кладіть несподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для вас.

Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх виконати (розв'язати). У разі, якщо вам телефонують на роботу в особистих справах, відповідайте, що ви неодмінно зателефонуєте після роботи.

І насамкінець, не зловживайте займенником я, адже ваша розмова — діалог, а не монолог.

Компоненти ділової телефонної розмови
Мета встановлення зв`язку	Виклад справи	Заключна частина
- крім слів Алло або Я слухаю обовязково представитися і назвати, від кого ви говорите (назвати установу, службову посаду, ім`я та ін.); -при розмові з іншою особою кажуть: «Добрий день.Чи можу я попосити до телефону …»	-будувати повідомлення чітко, без зайвих подробиць і складних речень; -проводити у формі діалогу, а не монологу.Для цього частіше робити паузи, щоб співрозмовник мав можливість висловити своє ставлення до питання	-ініціатива закінчення розмови у тог, хто позвонив; -якщо співрозмовник старший за віком, службовим становищем або це жінка, треба надати їм можливість закінчити розмову першими

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати теоретичний матеріал:

- загальні принципи й правила ділового спілкування

- культура телефонного діалогу

 Студент повинен вміти:

- використовувати набуті знання у процесі спілкування

- говорити, слухати формулювати запитання, сприймати партнера і вести переговори

- спілкуватися по телефону, готувати й проводити ділові зустрічі та прийоми.

Використовуючи етикетні формули,змоделюйте телефонну розмову (11-13 реплік) можливу між (на вибір):

•  лікарем швидкої допомоги та пацієнтом
•  працівником туристичної фірми і громадянином, який хоче купити путівку
•  працівником довідкової служби залізничного вокзалу і громадянином, якому треба поїхати в певне місто
•  дівчиною та хлопцем, який має намір запросити її в кіно
•  одногрупниками, один з яких був відсутній на заняттях

Методичні рекомендації з підготовки до практичної роботи № 7

Лексичний аспект сучасної української мови у професійному спілкуванні.

Терміни і термінологія. Загальнонаукові терміни.

1. Лексичний аспект сучасної української мови у професійному спілкуванні.

2. Терміни і термінологія.Загальнонаукові терміни.    

      Лексикологія є одним із найважливіших розділів мовознавства, який вивчає слово, його походження і лексичні значення. Українська мова здатна передавати найтонші нюанси з використанням різноманітних синонімів, омонімів і паронімів, яких значно більше , ніж в російській мові.Ось чому залежність від контексту примушує критично оцінювати прямий комп’ютерний переклад і хаотичний вибір потрібного слова із російсько- українського словника.

При перекладі багатозначних російських слів слід ураховувати підвищену лексичну синонімію української мови: я считаю, что…, считать до ста..-  в українській мові: я вважаю, що.., я рахую до ста; лицо человека, юридическое лицо – в українській мові: обличчя людини, юридична особа і т.д. Якщо цього не робити, помилки типу юридичне обличчя (замість юридична особа) здатні повністю зруйнувати наукову або ділову основу документа.

  Причиною подібних помилок стає і міжмовна омонім, наприклад: на минулій неділі ми обговорювали ….(треба: на минулому тижні), необхідно вживати: навчальний заклад замість учбовий заклад і т. д.

Природа цих особливостей полягає у тому, що українська мова довгий час контактувала з багатьма європейськими мовами і культурами, вбирачи своєрідність їх лексики, і втой же час зберігаючи свої варіанти, які стали основою для розгалуженої лексичної системи: фах – спеціальність (за фахом я фельдшер, за спеціальністю – терапевт), брак- шлюб (брак у роботі, вступити в шлюб) і т.д.

Поширене варіювання при правильному вживанні слів з їх основним і переносним значенням піднесло українську мову до рівня найрозвиненіших мов світу.У той час невміле користування лексикою при неправильному розумінні значень, стилістичних і граматичних розбіжностей російської й української мов звужує можливості останньої і перетворює процес спілкування  у слабо вмотивований мовленнєвий потік з великою кількістю двозначностей, недоречностей.

У зв’язку з цим користування лексичною системою в межах наукового і ділового стилів вимагає дотримання певних рекомендацій:

1.Професійне спілкування за умов руйнування міжнаціональних бар’єрів має тенденцію до інтернаціоналізації термінологічних можливостей. Ос чому при наявності двох або більше дублетів перевагу слід надавати інтернаціональному варіантові, якщо він широко ввійшов у розмовну практику ( наприклад: процент, а не відсоток, телефонна трубка, а не слухавка, масштаб, а не мірило і т.д.).

2. Терміни іншомовного походження ( у тому числі й російського), які ввійшли до широкого вжитку, не підлягають перекладу, але вимагають дотримання правопису українською мовою:

а) правильної передачі звуків і, и, е:діабет, дисиміляція, панкреатит.

б) обізнаності зі специфічними суфіксами української мови: -ення (здійснення), -ання (визнання), -ість (вагітність), -іння (сновидіння),- ство, - цтво ( студентство, свідоцтво),-ова, -ува (виконувати), -юва (моделювати), -ння(вміння), -ття(прийняття),- ачи, -учи (враховуючи, )-ен (зроблений для форм доконаного віду, але який робить, а не роблячий, що мешкає, а не мешкаючий для форм недоконаного виду) та ін..

 3. При наявності двох українських варіантів у професійному спілкуванні перевагу слід віддавати нейтральному, наприклад, не заробіна платня, а заробітна плата.У цьому контексті в діловому й науковому стилях велика роль надається книжним словам, термінологічній лексиці і зводить нанівець уживання професіоналізмів.

В лексиці української мови за походженням розрізняють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські  та запозичені з інших мов.

     Серед успадкованих найдавнішими є слова індоєвропейського походження. Це назви частин тіла, природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, кров, око, язик, ніс, сонце, дерево, стояти, їсти, життя тощо.

     Слова спільнослов`янського походження вживаються в усіх слов`янських мовах із певними фонетичними змінами: чоловік, шия, рот, тіло, мило, душа, сторона, межа тощо.

     Назви абстрактних понять мають також спільнослов`янське походження: диво, гріх, правда, кривда, честь.

     Власне українська лексика – це слова, що створилися в українській мові після спільнослов`янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам`ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки  мови: людина, держава, громада, приміщення, оранка, сіяч, зайвий тощо.

      В сучасній українській мові вживаються й іншомовні слова, тобто засвоєні з інших мов.  Вони влилися до складу української мови  з різних джерел. Запозичуючи їх, підпорядкувала своїм законам  фонетики й граматики, пристосувала до правил українського словотвору і семантичних систем.  

      Найбільшим джерелом, з якого вливалась до українського словника іншомовна лексика, була російська літературна мова. Тому в складі літературної лексики багато слів, утворених за зразками  морфологічної структури відповідних слів у російській мові.

       У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького походження. Вони означають:

•  назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит;
•  назви побутових предметів: парус, миска, ванна;
•  поняття церковно-релігійного вжитку: ангел, антихрист, монастир, піп, літургія;
•  слова-терміни, що належать до різних галузей науки, культури, мистецтва: апостроф, діафрагма, логіка, математика, ідея.
•  власні імена: Софія, Олена, Василь, Петро, Олександр, Олексій.

      В українській мові  чимало слів латинського походження, вони належать  переважно до понять науки, техніки, мистецтва, політичних і суспільних відносин, медичної, юридичної термінології: реакція, ангіна, операція, ординатор, екзамен, студент, секретар, адміністрація.

       З латинської мови запозичені деякі імена людей: Юлія, Валерій, Віктор, Віталій, Павло.

      Українська мова  також засвоїла певну  кількість слів з французької, німецької, англійської, голландської, скандинавської та інших  мов світу.

      

      Основу лексичного складу мови становить загальновживана стилістично нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і є стилістичним фоном  для інших шарів лексики.

      Лексику за сферою використання  можна поділити на дві основні групи:  стилістично нейтральна і стилістично забарвлена ( маркована) лексика. Стилістично нейтральна лексика вживається в різних жанрах усіх стилів мови. Стилістично забарвлена (маркована) лексика  характерна для одного або кількох стилів. До цієї групи відноситься:

•  науково-термінологічна лексика, яка обслуговує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності.  В ній переважають терміни;
•  офіційно-ділова лексика використовується в публіцистичному та офіційно-діловому стилях;
•  професійно-виробнича лексика вживається при визначенні  спеціальних виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва.

     Кожна професія має своє коло професійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, і офіційно-виробнича лексика, і загальновживані слова, що використовуються в даній сфері й набувають фахового значення.Офіційно-ділова комунікативна сфера включає загальнопоняттєвий основний лексичний фонд національної мови, найрухомішу частину книжного словникового складу – суспільно-політичну лексику і спеціальну термінологію, що використовується залежно від жанру й змісту документа, від тієї галузі виробничого, державного чи суспільного життя, яку відтворює документ. Ця термінологія певною мірою відрізняється від наукової: вона менш штучна, менш точна, більш змінна і загальнозрозуміла. Більша частина лексичного складу представлена словами-термінами й детермінованими, загальновживаними словами. Значну частину лексичного складу становить номенклатура.

2. Терміни і термінологія. Загальнонаукові терміни. 

 Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в науковій, публіцистичній, діловій сфері мовлення для точного вираження понять і предметів.

Діловому стилю характерна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство, справочинство), запозичується з інших мов (банк, бюджет), утворюється за допомогою власних слів та частин іншомовних слів (фототелеграф).

В основному, значення термінів зафіксовані у державних стандартах, тлумачних, термінологічних словниках, довідниках.

 До вживання термінів ставляться такі вимоги:

                    -   термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі;

•  термін повинен вживатися з одним (закріпленим за ним у словнику)значенням;
•  при користуванні терміном слід суворо дотримуватись правил утворення від нього похідних форм: якщо словник дає лише певні форми, то утворювати ще якісь слова для власного вжитку забороняється. Отже, терміни - це така група слів нашої мови, яка потребує до себе спеціальної уваги, постійного звірення із словником, повсякчасного поновлення в пам'яті значення потрібних для роботи найменувань.

Термінологія є досить молодою наукою, яка офіційно почала своє існування лише наприкінці 19 -початку 20 ст. Вважається, що вперше слово «термін» з`явилося  в 1876 році в Німеччині.

  Якщо узагальнити висновки дослідження мовознавцями питання розвитку медичної термінології, то фактично медична термінологія як сукупність назв на позначення предметів та явищ, пов’язаних з людським тілом, хворобами, лікуванням, почала своє існування значно раніше, ніж термінологія як наука. Початки української медичної термінології сягають ще у прадавні часи. Зародження медичної термінології - звичайно, у іншому вигляді, ніж сьогодні – спостерігалося поряд із зародженням медицини, яка вважається однією з найдавніших наук. Найменування пошкоджень ( рана, синець, перелом, насилля), анатомічні назви (рука, нога, хребет, кість,голова) виникли ще раніше, оскільки служили для означення понять, які фізично існували для людини завжди.  

У становленні та розвитку української термінології умовно можна виділити декілька етапів. До  першого етапу, який можна назвати донауковим, або також накопичувальним, відноситься накопичення спеціальних слів, зафіксованих у різноманітних грамотах, юридичних документах, монастирських книгах, тощо( до першої половини 19 ст.)

Як результат систематизації накопичених народом знань з`являються так звані лікарські порадники,у яких було зібрано великий арсенал слів, пов’язаних з народною медициною.

Другий етап з другої половини 19 ст. до початку 20 ст. Створення національної терміносистеми диктувалося передусім потребами культурного та наукового розвитку, запровадженням навчання рідною мовою, розширенням спеціальних функцій української мови як засобу спілкування та основи для розвитку національної науки. Появляються наукові і літературні товариства (кінець 19ст. початок 20ст.), які впорядковують термінологічний матеріал, дотримуючись принципу орієнтації на народну мову з широким використанням термінів і терміноелементів грецького та латинського походження, а також слів - термінів, прийнятих у міжнародній практиці.

Третій етап розвитку української наукової термінології пов'язаний із заснуванням у 1918 році гетьманом Павлом Скоропадським Української академії наук. Зусиллям створених комісій з поширенням української мови як національного засобу спілкування, з розширенням її суспільних

функцій, з відновленням української державності. Майже після двохсотлітньої перерви українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, армії, всіх сфер суспільного та

політичного життя в Україні. Цей етап продовжувався до початку 30-х років ХХ ст. У це період продовжується термінологічна робота цілої низки діячів науки, лінгвістів,письменників як Західної, так і Східної України, розпочата у попередні десятиріччя.

Зокрема гостро поставало питання забезпечення науковою термінологією, котра мала відповідати потребам розвитку науки, для чого необхідно було систематизувати та уніфікувати вже існуючу термінологію та створити нову, котра могла б використовуватися в усіх сферах суспільного життя.

Зусиллями створених комісій було проведено роботу зі збору термінів як шляхом вивчення вже існуючих джерел, так і збиранням термінів, які існували на той час у живій мові, шляхом опитувань звичайних людей та фахівців.

Термінологічну роботу цього етапу було грубо перервано звинуваченнями українських науковців у націоналізмі та народництві. Початком знищення досягнень українських вчених-лінгвистів стала брошура А. Хвилі «Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті» у 1935 році.Було заборонено вживати значну частину українських термінів з різних галузей науки, прийнятих у 20-ті рр.Термінологічна праця в Україні майже припинилася на двадцять років.

Четвертим етапом у розвитку української термінологічної роботи вважається період з 50-х до 80-х років ХХ ст.

Спроба уніфікації та запровадження інтернаціональної термінологічної бази посередництвом російської мови як мови міжнаціонального спілкування у радянському просторі, у тому числі в науковій площині, зводять майже нанівець всі попередні дослідження та проведені роботи у галузі розробки української термінології, побудованої на ґрунті власної мови та з урахуванням норм української літературної мови.

Започатковуються дослідження шляхів формування окремих українських терміносистем,

зокрема медичної. Дослідженням термінологічної лексики у медичній галузі займається багато учених-медиків та лінгвістів, зокрема Т. Лепеха, Н. Місник та інші.

Слід звернути увагу на те, що аналізований період, незважаючи на очевидне пожвавлення розвитку національної лексикографічної та наукової праці, відзначається поступовим спадом природного процесу творення національної наукової термінології.

Розвиток української термінології, як уже було зазначено вище, спрямовується на шлях мінімального розходження з російською термінологією, про що свідчить аналіз тогочасних лексикографічних джерел та публікування всіх наукових академічних періодичних видань російською мовою. Також цьому значною мірою сприяло запровадження російськомовної освіти як у середньоосвітніх, так і у вищих навчальних закладах, тобто у молодого покоління не було можливості теоретично та практично засвоювати здобутки вітчизняної термінології в процесі навчання.

Останній, п’ятий етап починається у 90-х рр. ХХ ст. та триває до сучасної доби.

Початок цього етапу пов’язаний із здобуттям Україною у 1991 р. статусу незалежної держави. Українська мова проголошена офіційною державною мовою. Українська держава постає перед проблемою відродження української мови, а особливо української термінології, що значно інтенсифікує процес створення словників. Дослідники неоднозначно ставляться до розвитку наукової, зокрема медичної, термінології цього періоду. З погляду одних, умови не сприяють процесу творення термінів, згідно поглядудеяких інших дослідників, цей період є «найпродуктивнішим у розбудові української наукової мови та її термінології».

Із становленням України як суверенної держави проблема національної термінології набуває державного значення. Робота в галузі наукової термінології цього періоду якісно відрізняється від роботи, проведеної в першій половині ст., коли основна увага дослідників зосереджувалася на збиранні термінів шляхом запису з уст народу та літературних джерел, на основі яких співробітники Інституту української наукової мови намагалися створити національну термінологію, якої бракувало в Україні. 

Перед українською мовою та, зокрема, термінологією, постає ряд практичних завдань, зумовлених розвитком державності в Україні: забезпечити необхідною мовною та термінологічною базою науку, освіту, виробництво, засоби масової інформації, уряд, владу. Перед лінгвістами, котрі займаються термінологічною справою, зокрема медичною,постає питання розробки такої термінологічної лексики, котра б могла використовуватися населенням, у лексикографії при укладанні словників, підручників, довідкових матеріалів та фаховій підготовці спеціалістів-медиків. Це пояснює пожвавлення процесів дослідження та становлення окремих термінологічних систем, що дає можливість встановити час появи та етапи розвитку окремих наукових галузей.

Термінологічна база української мови постійно змінюється, спостерігаються спроби (часто невдалі) запровадити у наукові галузі нові терміни (або старі, що були створені або знайдені ще у кінці ХІХ – початку ХХ ст.), котрі відходять до пассивного термінологічного фонду та існують лише у словниках, оскільки не витримують мовної апробації. До таких медичних термінів можна віднести такі, як шлунковиця, звина (гастрит), стравник, трунок (шлунок), знемора (кома), м’язовиця (міозит), жилоскорч (ангіоспазм), почечуй (геморой), товщак (жировик), зага, згага (печія), уровище (аборт), кислокрів’я (ацидоз), бубноперетинка (барабанна перетинка), цукросеччя (цукровий діабет), підвій (простуда), мезга (пульпа), ступак (п’ятка), пістряк (рак) тощо.

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати теоретичний матеріал:

- лексичні особливості української мови

-  терміни і термінологія.

- лексика зі сферою вживання.

-  термінологічна і професійна лексика, її відмінність від загальновживаної.

- джерела, походження медичної термінології

- правила вживання термінів.

 Студент повинен вміти:

- використовувати набуті знання у процесі спілкування

- володіти літературною професійною мовою

- правильно використовувати терміни свого фаху

   Випишіть із наукового  тексту  10 речень. Користуючись тлумачним  або відповідним термінологічним словником, поясніть значення, вжитих у тексті термінів. Визначте галузь їхнього функціонування.

Методичні рекомендації з підготовки до практичної роботи № 8

Спеціальна термінологія та професіоналізми.

1.  Медичні терміни .
2.  Професіоналізми.
3.  Фразеологічні одиниці, кліше та використання їх у мовленні.
4.  Джерела походження фразеологізмів. Сфери вживання.

Медична термінологія - це комплекс термінологій великої кількості медично-біологічних, клінічних і фармацевтичних дисциплін. Можна виділити три основні групи термінів:

1-а група- анатомічна й гістологічна номенклатури, що охоплюють найменування анатомічних й гістологічних утворень (номенклатура - перелік назв, термінів, тощо, які вживаються в якій-небудь галузі науки, виробництва і т.д.).

2-га група - клінічна термінологія. До неї належать терміни терапії, хірургії, акушерства й гінекології, неврології, офтальмології, психіатрії та інших клінічних дисциплін.

3-тя група - фармацевтична термінологія. Сюди слід віднести назви лікарських форм, лікарських засобів, хімічну номенклатуру латинською мовою, назви лікарських рослин.

Клінічна термінологія - це всі ті терміни, з якими студент-медик зустрічається на лекціях з різних клінічних дисциплін. На відміну від анатомічно- гістологічної номенклатури, де вкоренилась латинська мова, в клінічній термінології слова переважно давньогрецького походження. Передусім з нього беруть початок назви медичних дисциплін: терапія, педіатрія, хірургія, психіатрія та ін. Переважне вживання слів давньогрецької мови пояснюється не лише історичними причинами. Властивістю клінічної термінології є її системність, яка зумовлена вживанням слово-утворюючих елементів: "корінних" слів, префіксів, суфіксів, що позначають відповідні медичні поняття.

Фармацевтична термінологія. Міжнародна організація охорони здоров'я встановила в якості "міжнародної мови" для лікарських засобів латинську мову. Рецепти в більшості країн світу пишуться латинською мовою. Останнім часом розробляються рекомендації й правила зі складання міжнародних патентованих назв лікарських рослин. Для цього складаються списки складів, за якими лікар міг би легко визначити, до якої групи ліків відноситься новий засіб: наприклад, - cillnum вказує на препарати групи антибіотиків-пеніцилінів (okacillinum). Тільки, засвоївши близько 800 слів та словоутворюючих елементів латинського і грецького походження, можна набути достатню підготовку для швидкого, успішного просування и орієнтації в складних лабіринтах професійної мови.

Професіоналізми - це слова або вислови, властиві мові вузької професійної (рідше соціальної) групи людей.

Професіоналізми виникають у двох випадках:

•  коли та чи інша   спеціальність або вид занять не має розвиненої термінології (рибальство, полювання);
•  коли виникають розмовні неофіційні замінники, наявних у галузі термінів.

Друга група професіоналізмів - це загальнозрозумілі слова, досить поширені, активно поповнюються, але вони не належать до літературної мови, не відповідають її нормам і виступають як неофіційні  синоніми до термінів. На відміну від термінів професіоналізми не мають чіткого наукового визначення. Вони не є нормативноми в в професійній документації, текстах, в офіційно усному мовленні. Професіоналізмам властива образність, експресивно-емоційне навантаження. Вони зароджуються й розвиваються на основі народної мови: Наприклад:

терміни                                                                           професіоналізми

Трансплантація                                                              пересадка
Трансфузія                                                                     переливання
Гіперемія                                                                        повнокров'я
Гіпоксія                                                                недостатність кисню в крові

Ін'єкція                                                                          укол

До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливому, специфічному значенні із якоїсь професійної сфери.За визначенням А.Калініна «Різниця між терміном і професіоналізмом визначається тим, що термін – це абсолютно офіційне, прийняте й узаконене в даній науці, галузі назва якогось поняття, а професіоналізми – напівофіційне слово, розповсюджене (найчастіше в розмовній мові) серед людей якоїсь спеціальності, професії, але не є по суті,науковим позначенням поняття».

Поки професіоналізми вживаються лише в усному мовленні і не виходять за межі відомства - шкода від них невелика; для ділових документів споріднених установ вживання професіоналізмів можливе і зрозуміле, але для міжвідомчих справ вони не бажані.

Що вища культура мови, тим менше буде можливостей для появи професіоналізмів, особливо в діловому мовленні.

Фразеологізми - це стійкі словосполучення, які часто повторюються дослівно або з незначними змінами, прислів'я і приказки, різні жартівливі й анекдотичні вирази, крилаті слова, що мають не менше двох слів і вживаються в переносному значенні. Кожне словосполучення має певне значення, образно характеризує чи інформує про особу, істоту, неістоту, дію, ознаку, передає народну мудрість.

Значну частину загальновживаних фразеологічних одиниць сучасної     української     мови     становлять переосмислені професіоналізми. Серед цієї групи фразеологізмів виділяють ті, що пов'язані з виробничою діяльністю, зокрема:

медицина - замилювати очі, найкращі ліки, заморозити кров у жилах, прикусити язик, язик без кісток, зарубати на носі, дивитись крізь пальці.

В діловому спілкуванні фразеологізми вживають здебільшого у усному мовленні (бесіді, лекції, промові). В окремих випадках вони використовуються, як розгорнені пояснення до окремих слів, щоб наголосити на тому чи іншому факті, підкреслити щось, а найчастіше - як засіб влучного і образного вираження певного значення, надання мові емоційного забарвлення. Але надмірне вживання і застосування фразеологізмів іноді недоречне і небажане. Зовсім інша ситуація з уживанням фразеологізмів у писемній формі ділового й наукового стилів. У писемному діловому мовленні, зокрема в офіційних документах, вживання фразеологізмів не допускається.

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати теоретичний матеріал:

-  терміни та професіоналізми

- вживання термінів і професіоналізмів

-  термінологічна і професійна лексика, її відмінність від загальновживаної.

- джерела, походження, способи творення фразеологізмів

 Студент повинен вміти:

- використовувати набуті знання у процесі спілкування

- володіти літературною професійною мовою

- правильно використовувати терміни свого фаху

- правильно використовувати терміни і фразеологічні одиниці у професійному мовленні

- користуватися термінологічними словниками та словниками іншомовних слів

     1.Складіть список із 10 термінів, уживаних у мовленні медичної сестри (фельдшера, акушерки). Де можливо, підберіть до записаних термінів слова-професіоналізми.

  2.Доберіть 10 фразеологізмів, що пов’язані з виробничою (медичною) діяльністю.

.

Методичні рекомендації з підготовки до практичної роботи № 9

Точність і доречність мовлення. Складні випадки слововживання. Пароніми та омоніми. Вибір синонімів

1.Багатозначність слова. Точність і доречність мовлення.

2.Синоніми, пароніми та омоніми у мові фаху

3.Складноскорочені слова, абревіатури та графічні скорочення.

Особливе місце в лексичній стилістиці належить багатозначним словам, омонімам, синонімам антонімам.

Багатозначні слова- найширше представлені в художньому, публіцистичному, розмовному мовленні, де вони є засобом творення образності, емоційності, експресивності. У зазначених стилях багатозначні слова можуть уживатися і в прямому, і в переносному значенні, а в офіційно-діловому й науковому- як правило, лише у прямому значенні.

   Омоніми - слова, однакові за звучанням і написанням, але зовсім різні за значенням: кома (стан людини і розділовий знак), ядро (горіх, будова клітини), тиск (атмосферний і кров`яний ).

 Пароніми- слова, подібні між собою за звучанням і частково за будовою. Мовна практика свідчить, що за недостатньої уваги до лексичних значень слів такі слова часто не розрізняють і вживають довільно одне замість іншого, створюючи зміст висловленого.

Абонент - абонемент; адресат - адресант; ефектний -ефективний.   Запам'ятайте значення слів-паронімів, що часто вживаються в мовленні медичного працівника: Апендикс - апендицит

Апендикс - червоподібний відросток сліпої кишки.

Апендицит - запалення апендикса. В'язи - м'язи

В`язи - шийні хребці, задня частина шиї.

М`язи - тканина живого організму, здатна скорочуватися,

забезпечуючи функцію руху частини тіла.

Кровний - кров'яний

Кровний - який має спільних предків.

Кровний - який міститься в крові або виник з крові ( кров "яна

плазма).

Стрес - струс

Стрес - загальна відповідь організму на дію внутрішніх або зовнішніх подразників(психічний стрес);

Струс -різкий коливальний рух, поштовх ( струс мозку).

 Синоніми - це слова тієї ж самої частини мови, які означають те ж саме, але можуть відрізнятися одне від одного відтінками значення і вживання у мовленні. Синоніми бувають лексичні, морфологічні, синтаксичні, фразеологічні. 

Поява синонімів та варіантів медичних термінів зумовлена декількома причинами, серед яких

найважливішими слід назвати:

1) паралельне вживання запозиченого та власнеукраїнського термінів;

2) розвиток медицини як науки, що супроводжується виникненням нових медичних понять та бажанням присвоїти  поняттю найточнішу назву;

3) наявність кількох питомих термінів для розкриття одного поняття;

4) існування двох чи більше запозичених термінів, різних за походженням.

   Лексичні синоніми - це подібні або тотожні за значенням слова. Використовуються у мовленні для уникнення повторів. Абсолютні синоніми виникають, коли замість власне українського слова використовується слово іншомовного походження з таким самим значенням: абіогенез – самозараження, абсорбція – вбирання, автоінфекція – самозараження, адаптація – пристосування, ін’єкція – вливання, впорскування, лейкемія – недокрів’я, ембріон – зародок, еритроцити – червонокрівці,оплески - аплодисменти, доказ – аргументи.Зловживати іншомовними словами не слід.

Абсолютні синоніми однаковою мірою називають та визначають певну медичну реалію,

наприклад: безголовість – ацефалія – природжена відсутність голови у плода внаслідок

аномалії розвитку; недокрів’я – анемія – стан, що характеризується зменшенням

еритроцитів і зниженням вмісту гемоглобіну в одиниці об’єму крові та ін.

Здебільшого слова-синоніми об'єднуються у певний синонімічний ряд. Декілька синонімів, що мають одне спільне значення, називаються синонімічним рядом.

Найуживаніше і стилістично нейтральне слово синонімічного ряду називають домінантною.

 Наприклад, у медичній термінології поняття «виступ на тілі живого організму» іменується відросток, наріст, апофіз. Домінантними в цьому синонімічному ряду виступають терміни: відросток, наріст, які вживаються відповідно на позначення відгалуження будь-якого органа в будь-якому живому організмі, наприклад: відростки шийних хребців. У медичній термінології названі слова вживаються на позначення хворобливої пухлини, ненормального потовщення будь-якої частини організму людини. Термін апофіз означає лише виступ кістки, відросток, що є одним цілим з тілом кістки. Таким чином, виражаючи єдине поняття (виступ, наріст на чому-небудь), названі терміни пов’язані між собою (від загального до конкретного).

Так, у синонімічному ряду дбати, піклуватися, турбуватися, непокоїтися, хвилюватися, тривожитися найуживанішим і стилістично нейтральним є слово дбати. 

У медичній термінології найбільш розповсюдженою є морфологічна варіантність. Тут можна виділити суфіксальний та префіксальний типи.

При суфіксальному варіюванні виділяються такі моделі: а) іменник з нульовим суфіксом у поєднанні з суфіксальним утворенням (вимір – вимірювання, набряк – набрякання,трема – тремтіння, кість – кістка, зондаж – зондування, натиск – натискування, висип– висипання, позіхи – позіхання, тощо);

 б) однокореневі слова на позначення одного й того ж поняття, оформлені за допомогою різних суфіксів (безкостий – безкістковий,мигдальний – мигдалевий, рогівка – роговиця, больовий – болючий, зараження –заражування, накладання – накладення, опромінення – опромінювання, пересадження –пересаджування, знезараження – знезаражування

Другий тип морфологічної варіантності термінів полягає в оформленні однокореневих слів різними префіксами, наприклад: безплідність – неплідність,безстатевий – нестатевий, видужання – одужання, вроджений – уроджений,відмороження – обмороження, сповільнений – уповільнений тощо. З наведених прикладів видно, що, незважаючи на наявність деяких змін формальних засобів вираження, зміст термінів лишається незмінним.

У синонімічні зв’язки вступають не тільки терміни-однослови, але й складені назви, наприклад: перитоніт – запалення очеревини, апное – відсутність дихання, міома –

м’язова пухлина, сколіоз – бокове викривлення хребта, варикоз – розширення вен.

Складноскорочені слова, абревіатури та графічні скорочення. 

Використання складноскорочених слів, абревіатур,графічних скорочень стало продуктивним у ХХ столітті, коли поширення інформації у зв’язку з науково- технічною і соціальною революціями стало вимагати ущільнення мовних засобів.

Складноскорочені слова і абревіатури утворюються по різному:

- від початкових частин окремих слів:отоларинголог

- початкової частини першого слова і початкових звуків наступних слів: Мінмолодспорт

- початкової частини першого слова і повного другого слова: оперблок, медсестра

- початкових звуків або початкових букв кожного окремого слова (власне це абревіація)- УЗД АТ,

Складноскорочення пишуться з великої літери, якщо вони є власними назвами, тобто виконують адресну функцію і вживаються на позначення установ одинично і не відмінюються: ВНЗ, КРВНЗ, США.

З малої літери пишуться складноскорочення, якщо вони є звичайними назвами (оперблок, медсестра), відмінюються (оперблоку, медсестри) і перетворилися у звичайні слова-корені, за допомогою яких будуються нові слова (неп, бо за часів непу, непівська модель розвитку економіки).

При комбінованому записі деяких абревіатур в одному слові поєднуються два способи словотвору (ДонНТУ-складноскорочення від власної назви Донецький і НТУ – невідмінювана абревіатура від національний технічний університет), або поступового переходу абревіатур до розряду звичайних слів, коли вони починають відмінюватися, що й підкреслюється додаванням закінчення (СНІДу).

Графічні скорочення. Абревіатури є самостійними словами, які мають усі граматичні ознаки, а тому їх слід відрізняти від звичайних графічних скорочень відповідних слів і словосполучень.Останні не мають абревіатурної вимови і власних граматичних характеристик: вони передаються на письмі малими літерами, після яких ставиться крапка (крім стандартних скорочень з метричної системи мір: мм, см), курсиром, через скісну лінію, з написанням через дефіс, якщо скорочення у середині слова.

Наприклад: ВНЗ (ве-ен-зе) – абревіатура, бо вона має літерну вимову, а написання  б-ка (бібліотека), в.о. (виконуючий обов’язки), к.м.н. (кандидат медичних наук) – скорочення, оскільки вони не співпадають з вимовою і з окремою граматичною характеристикою слів.  

Щоб не помилитися у вживанні скорочень, необхідно користуватися «Словником скорочень української мови».  

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати теоретичний матеріал:

 -особливості використання багатозначних слів, синонімів, паронімів, омонімів у професійному мовленні;

- складноскорочені слова, абревіатури та графічні скорочення. Абревіатури загальновживані та вузькоспеціальні в тексті.

Студент повинен вміти:

-знаходити в тексті й доречно використовувати у професійному мовленні синоніми, пароніми, омоніми;

- досконало володіти навичками грамотного написання слів (у тому числі лексико іншомовного походження;

- користуватися словниками, редагувати тексти.

- записувати складноскорочені слова і абревіатури.

1.Доберіть до слів, що вживаються в медичній термінології  і запишіть в зошиті:

5 слів синонімів. 5 омонімів, 5 паронімів. Поясніть їх значення.

2. Випишіть із підручників  з клінічних дисциплін складноскорочені слова і  абревіатури (по 5.)

Методичні рекомендації з підготовки до практичної роботи № 10

Нормативність і правильність фахового мовлення. Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Орфографічні та орфоепічні словники.

1.  Особливості українського правопису.
2.   Правопис прізвищ, імен та по батькові в українській мові.
3.  Правопис складних іменників і прикметників. Правопис прислівників.

Українська мова характеризується більшою граматичною синонімією у порівнянні з російською. У практиці професійного спілкування цю системну особливість слід враховувати при вживанні прийменників, сполучників або оформленні слів відповідними суфіксами і закінченнями.Частіше за все під впливом російської мовної системи саме в них з`являються помилки, що руйнують ясність і точність документа або висловлювання.

Уживання прийменників «по», «в», «у», «на»

Російський прийменник  «по» залежно від значення передається в українській мові прийменниками(або прийменниками сполученнями) по, з, за, на, через, у, щодо, стосовно, для, до, залежно від, під.

Прийменник  «по» за своїм походженням має значення напрямку руху (по улице, по городу), а решта поширилася  в російській мові на базі основного аж до тих, які не стосуються руху, в українській мові передається різними прийменниками:

- рух без конкретного напрямку або засіб руху: пересылать по поште- пересилати поштою;

- джерело інформації: по газетам пишут – у газетах пишуть;

- дотримання норм дії: действовать по закону – діяти за законом;

- пасивний рух: плыть по течению- пливти за течією;

- опосередкований рух: по требованию – на вимогу;

- дія або її відсутність через негативні обставини: по болезни- через хворобу, через помилку;

- дія у певний період: по праздникам – у свята;

- вмотивований рух: приехать по делу- приїхати у справі;

- дія для досягнення мети: коміссия по трудоустройству – комісія  для працевлаштування;

- дія залежно від обставин: смотря по погоде – залежно від погоди;

- дія у певний період: по воскресенье включительно – до неділі включно;

-потенційна дія: им это по силам- їм це під силу.

2.Правопис і відмінювання прізвищ

  Українські прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами укр. правопису: Литвиненко, Назар, Солов'яненко, Писаренко. При перекладі з російської мови на українську слід враховувати деякі особливості:

1. Рос. Ё передається сполученням йо на початку і в середині слова, після голосних і твердих приголосних, якщо чується роздільна вимова йо:Йотов, Майоров, Муравйов.

Якщо ё означає звук о після м'якого приголосного, то тоді пишеться сполучення ьо: Синьов, Дехтярьов, Лавреньов.

2.Під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ,. ц завжди пишеться о: Чижов, Балашов, Лихачов. У ненаголошеній позиції пишеться е: Горячев,Чебишев, Солнцев.

3.Рос. літера е після приголосних передається е: Мельник, Вербицький. Але звук е в рос. прізвищах, що утворені від українських слів  з і у корені слова, передається буквою є: Бєлкін (від білка), Бєляєв (від білий),Столетов (літо).

Рос. Літера и на початку слова та після приголосних передається і: Іващенко, Нікітін, Ніколаєв.

4.Після шиплячих ж, ч, ш, щ завжди пишеться и: Жигалюк, Чирва, Шишацький, Щиглов.

5.Рос. літ.и передається через и українське., коли є в укр. мові спільнокореневі слова: Сидоров - Сидоров, Писаренко -Писаренко.

6.Рос. літера и у середині слів після голосних, апострофа та м'якого знака пишеться ї: Руїн, Воїнович, Мар'їн, Ільїн.

7.Рос. суфікс -ев, -еев передається через -єв, -єєв після всіх приголосних, крім шиплячих та ц: Федосеев, Євсєєв, Медведев, Пахарєв. Але Зайцев,Мариничев, Онищев, Мальцев.

8.У суфіксах -ич, -ик пишеться и: Пашкевич,Мазуркевич, Малик, Антосик.

9.Слов'янські прізвища, незалежно, від походження, пишуться з ь у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк: Новицький, Залюбовський, Добровольський.

Ь - після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н. перед я, ю, є, ї  перед приголосними і в кінці слова: Третьяков, Коньков, Лось.

10.У префіксі при- завжди пишеться и: Присяжнюк, Прилуцький, Привалов.

11.При творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси - ович,-йович.Напр.,

Васильович, Сергійович

12.При творенні жіночих імен по батькові вживаються суфікси -івна, -ївна. Напр., Василівна, Сергіївна.

Деякі з імен по батькові випадають із цих загальних правил. їх необхідно запам'ятати:

Сава - Савич, Савівна; Ілля - Ілліч, Іллівна; Яків - Якович (Яковлевич), Яківна (Яківлівна).

Лука - Лукич, Луківна. Кузьма - Кузьмич, Кузьмівна. Григорій -Григорович, Григорівна Микола - Миколайович, Миколаївна

Микита - Микитович, Микитівна

Хома - Хомич, Хомівна

Відмінювання прізвищ

1.Жіночі прізвища на -а змінюються за відмінками:

Р. Макарової

Д. Макаровій

2.Жіночі прізвища, які закінчуються на -о, -й та будь-який інший приголосний не змінюються за відмінками:

Н. Климчук Оксана Коваленко Олеся

Р. Климчук Оксани Коваленко Олесі

Д. Климчук Оксані Коваленко Олесі

3.Усі чоловічі прізвища на -о, -й та будь-який приголосний змінюються за відмінками:

Н. Климчук Олег Коваленко Петро

Р. Климчука Олега Коваленка Петра

Д. Климчуку Олегові.       Коваленку Петрові

4.Прізвища прикметникового типу на -й (чол. рід) відмінюються як прикметники твердої чи

м` якої групи:

Н. Світличний Р. Світличного

5.До іменникових, а не прикметникових прізвищ належать прізвища із суфіксом -ин, що означали національну приналежність: Грузин, Литвин, Русин. Орудний відмінок в чоловічих прізвищах цього типу має закінчення -ом.

6.Окрему групу прізвищ в укр. мові становлять прізвища "спільного роду». Це укр. прізвища на -а, -я (Коляда, Лелека, Моргуля). Ці прізвища (як чол. так і жін.) однаково змінюються за відмінками. Тільки за допомогою імені в таких прізвищах можна визначити рід.

Н. Сирота Олена      Сирота Павло

Р. Сироти Олени      Сироти Павла

Коли перед закінченням -а стоїть приголосна, яка в укр. мові чергується з іншими приголосними при зміні слова, то в таких прізвищах відбувається чергування приголосних у Д.в. і М.в.: Н. Муха Ольга,      Лелека Марія

                  Д. Мусі Ользі         Лелеці Марії

                  М. Мусі Ользі        Лелеці Марії.

7.Відмінюються обидві частини складних прізвищ, якщо перша частина може бути самостійним прізвищем: Квітка-Основ'яненко, Карпенко-Карий.

8.Не відмінюється Бонч-, Доль-, Кос-, Кара-.

До невідмінюваних належать прізвища типу: Леле, Півторадні, Гугу, Айгерджи.

9.Існує тип прізвищ, в яких відбувається чергування голосних звуків при відмінюванні:

Біловіл - Біловола; Сивокінь - Сивоконя.

Голосні о, е також можуть випадати: Бурячок-Бурячка, Вітер-Вітру.

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати теоретичний матеріал:

- основні правила правопису прізвищ при перекладі їх українською мовою;

- чергування голосних і приголосних звуків при відмінюванні прізвищ;

- правила відмінювання чоловічих і жіночих пр'авищ в українській мові;

-  правопис відмінкових закінчень імен та по батькові у формі звертання.

Студент повинен вміти:

-записувати прізвища українською мовою;

-відмінювати різні типи прізвищ;

- відмінювати імена і по батькові.

Особливості використання граматичних форм іменників,

прикметників, займенників.

Іменник - самостійна частина мови, що має значення предметності. Іменники в однині поділяються на чоловічий, жіночий, середній; змінюються за числами і відмінками.

! слід пам'ятати:

Іменники ступінь, дріб, Сибір, насип, степ, собака - чоловічого роду.

Іменник путь - жіночого.

За значенням іменники поділяються на назви істот і назви неістот. Розрізняють також речовинні іменники ( азот, водень, жовч, пісок), збірні (картоплиння, студентство, каміння), одиничні (зернинка, краплинка, горошина). Збірні та речовинні іменники вживаються лише в однині.

Деякі іменники вживаються тільки в множині: назви парних предметі» ( двері, крижі, ножиці), назви, що мають матеріально-речовинне значення ( дріжджі, вершки); назви сукупностей предметів ( гроші, фінанси, витрати, надра); власні назви ( Карпати, Суми, Чернівці), назви часових понять, ігор ( шихи, канікули, посиденьки).

В українській мові змінювані іменники поділяються на чотири групи.

Іменники, що вживаються тільки в множині, а також іменники,що відмінюються як прикметники (завідуюча), до жодної відміни не належать.

1 відміна - жіночий , чоловічий рід, закінченим –а, -я.

2 відміна - чоловічий та середній рід з нульовим закінченням  та з закінченням -о, -е, -я.

3 відміна - жіночий рід з нульовим закінченням та іменник мати;

4 відміна - середній рід із закінченням -а, -я, що при відмінюванні у Р.В мають закінчення -ат,

-ят, -єн.

Відміну іменника визначаємо за його початковою формою (Н.в. однини).

Іменники першої та другої відмін за характером закінчень поділяються па групи: тверду, м'яку і мішану.

І. Іменниках твердої групи, основа яких закінчується на г, к, х, перед закінченням у Д.в.та М.в. відбувається чергування цих при голосних із з, ц, с (настоянка - настоянці, аптека-аптеці);

2. В О.в. іменники твердої групи мають закінчення –ою (аптекою); у м`якій та мішаній групах

-ею,єю(конвалією, вишнею, грушею).

3. Кличний відмінок твердої групи має закінчення –о (мамо, Миколо);

-е,-є - закінчення м`якої та мішаної групи (конваліє, земле),

а пестливих словах -ю (Галю, бабусю).

4. У Р.в. множини переважає нульове закінчення (операції-операцій, площі- площ), причому іноді в основі відбувається чергування голосних о, е з і або з'являються звуки о, е (голови -голів, берези -берез, лікарні- лікарень, помилки - помилок).

Особливості відмінювання іменників 2 відміни.

У Р.в. іменники 2 відміни залежно від їх значення мають закінчення -а (-я), -у (-ю).

В останній редакції "Українського правопису " уживання варіантів -а (-я), -у (-ю) пояснюється таким чином:

Закінчення -а,-я мають іменники, що означають:

1. назви осіб, власні імена та прізвища: студента, учителя, Дорошенка, а також персоніфіковані предмети та явища: Вітра, Мороза, Лиса;

2. назви тварин і дерев: вовка, дуба,ясеня;

3. назви предметів: замка, малюнка;

4. назви населених пунктів: Сімферополя, Білогорська (але -у,-ю пишеться у складених назвах населених пунктів, другого частиною яких є іменник, що має звичайно в родомому відмінку закінчення –у: Кривого Рогу, Червоного Степу);

5. інші географічні назви з наголосом у родовому відмінку на кінцевому складі, а також із суфіксами присвійності -ов, -ев, (єв),- ин,- (їн): Пскова, Тетерева;

6. назви мір довжини, ваги, часу (але - року), назви місяців і днів тижня, назви грошових знаків, числові знаки: десятка, мільйона;

7. назви машин і деталей;

8. терміни іншомовного походження, які означають елементи будови чогось, конкретні предмети, геометричні фігури та їх частини: суглоба, черепа, скелета радіуса, а також українські за походженням суфіксальні слова-терміни: відмінка, додатка, але виду, роду.

Закінчення-у, -ю мають іменники, що означають:

1. речовину, масу, матеріал: азоту, спирту, меду, але хліба;

2. збірні поняття: вишняку, факультету, товару; назви кущових і трав'янистих рослин, назви сортів плодових дерев: звіробою, очерету, ячменю, але вівса;

З. назви будівель, споруд, приміщень та їх частин: заводу, коридору, метрополітену, але якщо наголос падає на закінчення , то буде -а: гаража, млина.

4. назви установ, закладів, організацій: університету, комітету, клубу;

5. переважна більшість слів із значенням місця, простору: краю, лугу, але хутора, горба, а також зменшені форми на - к: ліска, ставка;

6. назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн: Дону, Нілу, Єгипту, Криму, Сибіру;

7. явища природи: вітру, дощу, грому;

8. терміни іншомовного походження, що означають фізичні або хімічні процеси, частину площі, літературознавчі терміни: аналізу, синтезу, ферменту, альмонаху;

9. більшість складених безсуфікеальпих і префіксальних іменників (крім іменників на позначення істот): вибору, накипу, водогону, випадку;

10. назви почуттів, процесів, дій, станів, властивостей, ознак , загальних і абстрактних понять, явищ суспільного життя: болю, страху, комунізму;

11. місце простору: краю, рову, світу;

12. назви ігор і танців: вальсу;

Місцевий відмінок. Паралельні закінчення -ові (еві), -у мають іменники:

-чоловічого роду - назви істот: братові - брату;

-середнього роду - назви істот з суфіксом -к-: теляткові-телятку, дитяткові-дитятку;

Закінчення -у,-ю мають іменники:

- чоловічого роду з суфіксами -к-, -ик-, -ок: ставок- у ставку, на піїаку,

з наголосом на закінченні - на шляху, у степу.

середній рід - у ліжку, на сонечку. У М.в. перед закінченням -і кінцеві приголосні г,к,х чергуються з з, ц, с.( горох-горосі, кожух - кожусі, берег -березі); 3. Голосні о, е можуть випадати або з'являтися : сон-сну, лісок -ліска, вікно-вікон, або можуть чергуватися : кінь-коня, лід -льоду.

Особливості відмінювання іменників 3 відміни.

В О.в. однини іменників 3 відміни виступає закінчення -ю. Кінцевий приголосний основи, якщо він стоїть після голосного перед закінченням подовжується і на письмі передається як подвоєння приголосних (мораллю, тінню, сумішшю). Якщо основа закінчується двома приголосними, подовження у вимові і на письмі немає (якістю, чутливістю, нерухомістю). Якщо основа іменника закінчується губними приголосними або р, то ставиться апостроф (матір ю, кров ю).

При виборі назв осіб за професією, посадою, званням і т.д. необхідно керуватися такими правилами:

офіційними, основними назвами посад, професій і звань служать іменники чол. роду: секретар, директор, професор. У документах вони вживаються незалежно від роду (викладач педіатрії Іванова Тетяна);

якщо в документі вказується прізвище жінки, яка займає названу посаду, то підпорядковані дієслова узгоджуються з прізвищем і вживаються у формі жін. роду, (викладач педіатрії пані Іванова Т.А. виступила);

вживання найменувань жін. роду є виправданим, якщо стать не може бути виражена іншими засобами (виступ відомої співачки, завідуючої відділенням);

іменники жін. роду, утворені за допомогою суфіксів -К-, ш-, -их- (секретарша, лікарка,головиха) для офіційного стилю непридатні; |

•   не вживаються в ділових паперах і найменування осіб за ознакою місця проживання або роботи (сільчани, заводчани) (мешканці села, праців. заводу); Число іменника Форма однини вживається у тих випадках, коли в тексті йдеться про узагальнення, про цілісність, нерозчленованість ряду однорідних предметів (увесь урожай вишні здано на завод) - не можна порахувати, Множина вживається якщо можна рахувати або інакше кількісно вимірювати (партію дитячих костюмів надіслано в дитячий будинок). Абстрактні іменники не мають форм множини (рух поїздів, біг, капіталізм).

Прикметник. В діловому стилі переважають відносні прикметники (називають ознаки предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: телефонний дзвінок, дитячі книжки). При вживанні якісних прикметників слід правильно утворювати від них ступені порівняння. Форми утворення можуть бути однослівними (високий, найвищий) і двослівними, аналітичними (високий, більш високий).Форма найвищого ступеня може підсилюватися частками як, що.

У документах краще вживати двослівну (аналітичну) форму з прислівниками: більш, менш, надто, далеко, дуже і т.д, вони сприймаються як стилістично нейтральні.

В документах вживаються повні форми прикметників: дрібний, срібний, потрібний, а не дрібен, срібен, потрібен.

Студент повинен вміти:

правильно використовувати граматичні форми іменників;

доречно   вживати   аналітичні   форми   ступенів порівняння прикметників.

Матеріал до практичної роботи

 Особливості використання числівників у професійному мовленні. Вживання іменників з числівниками.

В українській мові при числівниках два, три, чотири у формі Н.в. вживаються  з іменниками чоловічого роду у формі Н.в. множини, на відміну від російської мови, де вони мають форму Р.в.однини. Іменники жіночого і середнього роду мають в українській і російській мовах спільну форму - Р.в.однини.Наприклад: Два учні- два ученика, дві газети – две газети, три вікна   три окна, три бійці - три бойца.

Іменники середнього та чоловічого роду назви істот вільно  сполучаються із збірними числівниками . Наприклад: семеро гусенят, шестеро друзів.

Іменники при дробових числівниках мають форму Р.в.: одна третя метра; числівники

півтора, півтори, півтораста вимагають від іменників форму Р.в. Наприклад: півтора карбованця, півтори години. Числівники від п'яти і далі у формі Н.в. керують іменниками, вимагаючи від них форму Р.в. : вісім карбованців, двадцять сім учнів.

У складному числівнику іменник вживається у тій формі, якої вимагає останнє слово:

вісімсот  двадцять сім учнів, триста чотири учні.

 Правопис кількісних числівників

М`який знак  пишеться в кінці числівників: 5, 6, 9, 10, від 11 до 20,30 (десять, шість)

В  середині складених числівників, на відміну від російської мови,

після ц пишеться я: тридцять, тринадцять.

Числівник 11 пишемо з одним н - одинадцять. В числівнику 16 пишемо стн - шістнадцять.

Відмінювання кількісних числівників.

Числівники від 5 до 20, а також 30 відмінюються за таким

зразком:

н.	вісім	сімнадцять	тридцять
р.	восьми	сімнадцяти	тридцяти
Д	восьми	сімнадцяти	тридцяти
3.	вісім	сімнадцять	тридцять
0.	вісьма	сімнадцятьма	тридцятьма
м	на восьми	сімнадцяти	тридцяти

Числівники  40, 90, 100 в усіх відмінках, крім називного, мають закінчення - а.

В числівниках на позначення десятків від 50 до 80 відмінюється лише друга частина, на відміну від російської мови. А в числівниках на позначення сотень від 200 до 900,

подібно до російської мови, відмінюються обидві частини:

н.	Шістдесят	шістсот
р.	шістдесяти (-тьох)	шестисот
д.	Шістдесяти (тьом)	шестистам
3.	Шістдесят (тьох)	шістсот
0.	Шістдесятьма (тьома)	шістьмастами
м.	Шістдесяти    (тьох)	шестистах

Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як іменники і мають рід, число. У складених числівниках кожне слово відмінюється окремо і пишеться окремо.

Збірні числівники - обидва, обидві, обоє не відмінюються, а замінюються в непрямих формами - обох, обом, обома.

У дробових числівниках числівник відмінюється, як кількісний, а знаменник - як порядковий. Іменники при дробових числівниках не змінюються, мають форму Р.в.:

одна третя аркуша, однієї третьої аркуша.

Порядкові числівники.

Порядкові числівники змінюються, подібно до прикметника, за відмінками, родами і числами. Мають ті самі закінчення , як і прикметники твердої групи.

У складених порядкових числівниках змінюється тільки останнє слово:

Н. двадцять дев'ятий

Р. двадцять дев'ятого

Д. двадцять дев'ятому

3. двадцять дев'ятий ( дев'ятого)

О. двадцять дев'ятим

М. двадцять дев'ятому

Порядкові числівники, що закінчуються на сотий - тисячний, мільйонний - мільярдний - пишуться одним словом: трьохсотий, стотисячний

Складні і складені числівники записуються цифрами, якщо тільки ними не розпочинається речення.

Порядкові числівники вводяться в документи з відповідним відмінковим закінченням (Студентів було відправлено на першу виробничу практику).

Складні слова, в яких перша частина вказує на цифрове позначення можуть записуватися комбіновано ( 20-відсотків, 20%, 5-міліграмовий, 5-мл).

Студент повинен вміти:

-правильно записувати числівники та цифрову інформацію у професійних текстах;

правильно узгоджувати числівники з іменниками;

відмінювати кількісні і порядкові числівники.

Матеріал до практичної роботи

Власне українська та іншомовна лексика

В лексиці української мови за походженням розрізняють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.

Серед   успадкованих найдавнішими  є слова

індоєвропейського походження. Це назви частин тіла, природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, кров, око, язик, ніс, сонце, дерево, стояти, їсти, життя тощо.

Слова спільнослов'янського походження вживаються в усіх слов'янських мовах із певними фонетичними змінами: чоловік, шия, рот, тіло, мило, душа, сторона, межа тощо.

Назви абстрактних понять мають також спільнослов'янське походження: диво, гріх, правда, кривда, честь.

Власне українська лексика - це слова, що створилися и українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови: людина, держава, громада, приміщення, оранка, сіяч, зайвий тощо.

В сучасній українській мові вживаються й іншомовні слова, тобто засвоєні з інших мов. Вони влилися до складу української мови з різних джерел. Запозичуючи їх, підпорядкувала своїм законам фонетики й граматики, пристосувала до правил українського словотвору і семантичних систем.

Найбільшим джерелом, з якого вливалась до українського словника іншомовна лексика, була російська літературна мова. Тому в складі літературної лексики багато слів, утворених за зразками морфологічної структури відповідних слів у російській мові.

       У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького походження. Вони означають: назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит;

назви побутових предметів: парус, миска, ванна; поняття   церковно-релігійного   вжитку: ангел, антихрист, монастир, піп, літургія;

слова-терміни, що належать до різних галузей науки, культури, мистецтва: апостроф, діафрагма, логіка, математика, ідея.

власні імена: Софія, Олена, Василь, Петро, Олександр, Олексій.

В українській мові чимало слів латинського походження, вони належать переважно до понять науки, техніки, мистецтва, політичних і суспільних відносин, медичної, юридичної термінології: реакція, ангіна, операція, ординатор, екзамен, студент, секретар, адміністрація.

З латинської мови запозичені деякі імена людей: Юлія, Валерій, Віктор, Віталій, Павло.

Українська мова також засвоїла певну кількість слів з французької, німецької, англійської, голландської, скандинавської та інших мов світу.

Основу лексичного складу мови становить загальновживана стилістично нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і є стилістичним фоном для інших видів лексики.

Лексику за сферою використання можна поділити па групи:

- науково-термінологічна лексика, яка обслуговує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності;

офіційно-ділова      лексика   -   використовується в публіцистичному та офіційно-діловому стилях;

- професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва.

Кожна професія має своє коло професійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, і офіційно-виробнича лексика, і загальновживані слова, що використовуються в даній сфері й набувають фахового значення.

Слова - терміни, слова-професіоналізми

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати:

основні відомості про власне українські слова та іншомовну

лексику в професійному

мовленні;

особливості вживання медичної термінології; особливості вживання термінів, виробничо-професійних та науково-технічних професіоналізмів, фразеологамів; знати правила правопису слів іншомовного походження.

Студент повинен вміти:

володіти основною фаховою термінологією;

знаходити в тексті і доречно використовувати в мовленні власне українську та іншомовну лексику, термінологічну лексику, слова професіоналізми;

правильно перекладати слова- терміни, правильно записувати слова іншомовного походження.

Матеріал до практичної роботи

Синоніми, омоніми та пароніми у професійному мовленні

Матеріал до практичної роботи

Правопис і відмінювання прізвищ

Українські прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами укр. правопису: Литвиненко, Назар, Солов'яненко, Писаренко. При перекладі з російської мови на українську слід враховувати деякі особливості:

1. Рос. ёпередається сполученням йо на початку і в середині слова, після голосних і твердих приголосних, якщо чується роздільна вимова йо:Йотов, Майоров, Муравйов.

Якщо ё означає звук о після м'якого приголосного, то тоді пишеться сполучення ьо: Синьов, Дехтярьов, Лавреньов.

Під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ,. ц завжди пишетьсяо: Чижов, Балашов, Лихачов. У ненаголошеній позиції пишеться е: Горячев,Чебишев, Солнцев.

Рос. літера е після приголосних передається е: Мельник, Вербицький. Але звук е в рос. прізвищах, що відповідає укр. і, передається буквою є: Бєлкін (від білка), Бєляєв (від білий),Столетов (літо).

Рос. літераина початку слова та після приголосних передається і: Іващенко, Нікітін, Ніколаєв, Лісний.

Після шиплячих ж, ч, ш, щ завжди пишеться и: Жигалюк, Чирва, Шишацький, Щиглов.

Рос. літ.ипередається черезиукр., коли є в укр. мові спільнокореневі слова: Сидоров - Сидоров, Писаренко -Писаренко.

Рос. літераиу середині слів після голосних, апострофа та м'якого знака пишеться ї: Руїн, Воїнович, Мар'їн, Ільїн.

Рос. суфікс -ев, -еевпередається через -єв, -єєвпісля всіх приголосних, крім шиплячих та ц: Федосеев, Євсєєв, Медведев, Пахарєв. Але Зайцев,Мариничев, Онищев, Мальцев.

У суфіксах -ич, -икпишетьсяи: Пашкевич,Мазуркевич, Малик, Антосик.

Слов'янські прізвища, незалежно, від походження, пишуться з ь у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк: Новицький, Залюбовський, Добровольський.

Ь - після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н. перед я, ю, є, ї перед приголосними і в кінці слова: Третьяков, Коньков, Лось.

У префіксі при завжди пишеться и: Присяжнюк, Прилуцький^ Привалов.

14. При творенні чоловічих імен по батькові вживаються
суфікси - ович,йович.Напр.,

Васильович, Сергійович

         При творенні жіночих імен по батькові вживаються суфікси -івна, -ївна.Напр., Василівна, Сергіївна.

Деякі з імен по батькові випадають із цих загальних правил. їх необхідно запам'ятати:

Сава - Савич, Савівна; Ілля - Ілліч, Іллівна; Яків - Якович (Яковлевич), Яківна (Яківлівна).

Лука - Лукич, Луківна. Кузьма - Кузьмич, Кузьмівна. Григорій -Григорович, Григорівна Микола - Миколайович, Миколаївна

Микита - Микитович, Микитівна

Хома - Хомич, Хомівна Відмінювання прізвищ

Жіночі прізвища на -а змінюються за відмінками:

Р. Макарової Д. Макаровій

Жіночі прізвища, які закінчуються на -о, -й та будь-який інший приголосний не змінюються за відмінками:

Н. Климчук Оксана Коваленко Олеся

Р. Климчук Оксани Коваленко Олесі

Д. Климчук Оксані Коваленко Олесі

Усі чоловічі прізвища на -о, -й та будь-який приголосний змінюються за відмінками:

Н. Климчук Олег Коваленко Петро

Р. Климчука Олега Коваленка Петра

Д. Климчуку Олегові.       Коваленку Петрові

              Прізвища прикметникового типу на -й (чол. рід) відмінюються як прикметники твердої чи м якої групи:

Н. Світличний Р. Світличного

До іменникових, а не прикметникових прізвищ належать прізвища із суфіксом -ин, що означали національну приналежність: Грузин, Литвин, Русин. Орудний відмінок в чоловічих прізвищах цього типу має закінчення -ом.

Окрему групу прізвищ в укр. мові становлять прізвища "спільного роду». Це укр. прізвища на -а, -я (Коляда, Лелека, Моргуля). Ці прізвища (як чол. так і жін.) однаково змінюються за відмінками. Тільки за допомогою імені в таких прізвищах можна визначити рід.

Н. Сирота Олена      Сирота Павло

Р. Сироти Олени      Сироти Павла

Коли перед закінченням -а стоїть приголосна, яка в укр. мові чергується з іншими приголосними при зміні слова, то в таких прізвищах відбувається чергування приголосних у Д.в. і М.в.: Н. Муха Ольга,      Лелека Марія

                  Д. Мусі Ользі         Лелеці Марії

                  М. Мусі Ользі        Лелеці Марії.

Відмінюються обидві частини складних прізвищ, якщо перша частина може бути самостійним прізвищем: Квітка-Основ'яненко, Карпенко-Карий.

Не відмінюється Бонч-, Доль-, Кос-, Кара-.

До невідмінюваних належать прізвища типу: Леле, Півторадні, Гугу, Айгерджи.

Існує тип прізвищ, в яких відбувається чергування голосних звуків при відмінюванні:

Біловіл - Біловола; Сивокінь - Сивоконя.

Голосні о, е також можуть випадати: Бурячок-Бурячка, Вітер-Вітру.

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати:

основні правила правопису прізвищ при перекладі їх українською мовою;

чергування голосних і приголосних звуків при відмінюванні прізвищ; правила відмінювання чоловічих і жіночих пр'авищ в українській мові;

-  правопис відмінкових закінчень імен та по батькові у формі звертання. Студент повинен вміти:

записувати прізвища українською мовою; відмінювати різні типи прізвищ; відмінювати імена і по батькові.

Матеріал до практичної роботи

Правопис і відмінювання географічних назв

Українські географічні назви на письмі пишуться відповідно до вимови за нормами українського правопису, наприклад: Вінниця, Прип'ять, Ніжин.

Всі географічні назви інших країн передаються в українській мові відповідно до російського написання: Єреван, Бєлгород, Иолкіно.

Разом пишуться:

географічні назви, утворені з двох або більше основ за допомогою сполучників: Білогірськ, П'ятихатки, Бахчисарай, Красногвардійськ. Прикметники, утворені від складних власних назв, що пишуться разом, зберігають таке ж саме написання: білогірський,бахчисарайський, красногвардійський.

якщо першою складовою частиною географічної назви є слова: старо, ново, верхньо, нижньо: Верхньокузнецьк, Новороманівка.

Складені географічні назви бувають безприйменникові і

прийменникові. Через дефіс пишуться:

географічні назви, що входять до прийменникових
складених назв: Ростов-на-Дону, Комсомольськ-на-

Амурі, Ріо-де-Жанейро.

власні назви, що становлять собою поєднання двох іменників у називному відмінку або іменника з наступним прикметником: Пуща-Водиця, Кам'янецьк-Подільський; складні географічні назви, утворені від імен і прізвищ людей: Михайло-Коцюбинське (село), Івано-Франківськ, але село Івана Франка;

складні прикметники, що є частиною власних географічних назв і починаються із слів: східно-, західно-, північно-, південно-: Східно-Китайське море, Південно-Східна частина;

назви населених пунктів з першою складовою частиною Усть-, Соль-, Алма - і подібні: Усть-Абакан, Аддис-Абеба.

Прикметники, утворені від таких географічних назв, пишуться через дефіс: аддис-абебський.

Окремо пишуться географічні назви, що входять до безприйменникових складених назв (прикметник вживається в повній формі і далі іменник): Старий Крим, Малий Маяк. Прикметники, утворені від таких географічних назв, пишуться разом: старокримський. У двослівних географічних назвах друге слово пишеться з малої літери, якщо воно означає той об'єкт, про який йдеться у назві: Чорне море, Азовське море, Перекопський залив. Якщо російська географічна назва становить собою прикметник, який всіма своїми складниками збігається з відповідним українським прикметником, то відбувається повна заміна слова:РекаБелая - річка Біла, селоЛесное - село Лісне.

Відмінювання географічних назв

Усі географічні назви як українські, так і інших республік, а також іншомовні з іменниковими закінченнями відмінюються як іменники І, II, III відміни:

І відміна - Одеса - Одеса, Одесою. -   II від. Волгоград - Волгограда, Ташкент - Ташкента, (міста мають

закінчення у родовому відмінку - а, я, а регіони -у, -ю: Крим - Криму).

IIIвідм. Керч - Керчі, Керчю.

Назви іменникового типу, уживані в множині, відмінюються, як відповідні іменники: Березники -Березників, Березникам; Чернівці - Чернівців, в Чернівцях.

Назви прикметникового типу відмінюються, як відповідні прикметники:

Горький - Горького, Горькому.

Назви, що складаються з прикметника та іменника і, навпаки, іменника та прикметника, взагалі відмінюються в обох частинах, але в документах не відмінюються: Біла Церква - Білою Церквою, але договір був заключений у місті Біла Церква; Службовий лист направлено в м. Старий Крим.

Назви, що становлять сполучення двох-трьох іменників або іменника та присвійного прикметника, відмінюються лише в другій частині: Алма-Ата - Алма-Ати, Орєхово-Зуєво -Орєхово-Зуєвом, в Орєхово-Зуєві.

Назви, що відносяться до прийменникових складених назв і вказують на місце знаходження населеного пункту, відмінюються в першій частині::Комсомольськ-на-Амурі; Комсомольська-на-Амурі.

Географічні назви іншомовного походження, що закінчуються на е, і, о, у не відмінюються:   Орджонікідзе, Туапсе, Баку, Марокко, Тбілісі.

Назви станцій не змінюються: зійшов на станції Джанкой, Саки.

Назви міст, гір, островів, півостровів, мисів і ін. також не змінюються, якщо перед цією назвою є слово, що означає об'єкт: дійшов до гори Карадаг, народився у місті Житомир, але Надійшли вітання від колег із Одеси (назва об'єкту відсутня).

Назви географічних понять скорочуються перед словом, до якого вони належать: с. Софіївка, а також після цього слова Білогірський р-н.

Матеріал до практичної роботи

Основні реквізити справочинства Текст- головний реквізит документа. Це сукупність речень (кількох чи багатьох), послідовно об`єднаних змістом і побудованих за правилами певної мовної системи.

Вимоги до мови документів (до тексту документа):

Об`єктивність ( відсутність суб'єктивних характеристик):

- уникати особових займенників,умовного і наказового способів дієслова, слів тип дуже, великий.

- відсутність питальних і окличних речень, прямої мови;

- уживання аналітичних форм і розщепленого присудка: не заводчани, а працівники заводу, не повніший, а більш повний,  не здійснюватимуться, а будуть здійснюватися;

- переважне вживання пасивних зворотів: завод будується робітниками, лекції вивчаються студентами.

 Логічна послідовність:

- тісний логічний зв'язок між реченнями;

- частотність     слів     з     ознаками     мети, причини,результативності (для цього, з цією метою, таким чином);

- чітке  членування  тексту  на  окремі  пункти, абзаци, параграфи.

Переконливість і доказовість:

- викладення причини у конкретній формі з точним добором фактів і цифрових даних;

- обгрунтованість висловленої думки, доказовість матеріалу;

- лаконічність(більшість документів складає одну сторінку із залученням фактичного матеріалу у додатках). Досягається шляхом попереднього обдумування змісту, складання плану і уживання простих речень і скорочень.

Уніфікація і стандартизація:

- наявність схем побудови тексту;

- підготовка і виготовлення бланків, якщо в установі виникає більше 20 % стандартних ситуацій.

Ясність викладу і точність опису:

- точний вибір слова;

- правильне користування термінами;

- уникання професіоналізмів;

- орфографічна, пунктуаційна і граматична точність.

       Справочинство  (делопроизводство) – це діяльність, яка охоплює питання документування  й організації роботи з документами в процесі здійснення управлінської діяльності.

      Реквізити – основні елементи, з яких складається будь-який документ. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий; він залежить від змісту документа, його призначення й способу обробки.   Кожен з них займає певне місце в документі, проте той самий реквізит у різних документах розташовується по-різному.

Основними реквізитами є:

•  зображення герба республіки;
•  емблема організації чи підприємства
•  зображення урядових нагород
•  найменування міністерства чи відомства
•  найменування організації чи установи
•  назва структурного підрозділу
•  адресат
•  резолюція
•  гриф затвердження
•  поштова  адреса, номер телефону
•  назва виду документа
•  дата
•  індекс
•  дата вхідного документа
•  місце складання або видання
•  відмітка про контроль
•  заголовок до тексту
•  текст
•  відмітка про наявність додатків
•  підпис
•  гриф погодження
•  відмітка про завірення копії
•  візи
•  відмітка про виконання документа й відсилання його в справу

     Формуляр - сукупність реквізитів документа, розташованих у певній послідовності на аркуші паперу.

     Бланк – це аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що мають постійну інформацію. У бланках документів в основному використовується трафаретний текст.                

      Усі ділові папери за способом викладу матеріалу можуть бути поділені на 2 категорії:

•  документи з низьким рівнем стандартизації;
•  документи з високим рівнем стандартизації.

      Документи з низьким рівнем стандартизації – це ділові папери, в яких можна заздалегідь передбачити і сформулювати лише окремі найзагальніші відомості. Основне для цієї категорії документів - правильно розмістити реквізити і підібрати спосіб викладу тексту. Ця категорія документів в основному існує в формулярах.

     Документи з високим рівнем стандартизації – це ділові папери, в яких може бут передбачений не лише формуляр документа, а навіть слова, словосполучення й речення, в яких виражена думка, за винятком цілком конкретних відомостей. Для них у готовому бланку залишається кілька незаповнених місць.

      Документи цієї категорії в основному оформляються на бланках. Переважна кількість документів з високим рівнем стандартизації оформляється як службова документація від імені підприємств, організацій чи установ. Перевага документів  високого рівня стандартизації полягає в тому, що вони вимагають мінімального напруження при сприйманні і пришвидшують процес укладання документа, дозволяючи не витрачати зусиль на пошуки способу викладу тексту.

 Спосіб викладу  тексту – це добір слів, словосполучень, побудова речень і зв`язки між ними. В основному використовується в документах з низьким рівнем стандартизації і кожного разу залежить від конкретного змісту того, що викладається, від ситуації, від певних обставин ділового спілкування. Для цього типу документації найважливішим є вміння організувати виклад матеріалу так, щоб у порівняно невеликий за обсягом документ укласти максимум потрібної інформації.

            За способом викладу виділяють такі види текстів:

•  розповідь
•  опис
•  роздум.

       Для розповіді, яка відтворює реальне життя  у динаміці  характерним є:

- вживання обставин часу, що вказують на послідовність перебігу подій або виконання дій ( спочатку, тоді, потім, пізніше), та обставин місця ( в Україні, у   коледжі, у місті).

- використання дієслів-присудків із значенням послідовності дій, що стосуються однієї особи ( народився, навчався, працював);

- можливість уживання в одному тексті дієслів різних часових форм

( народився, навчаюся, проживаю).

Використовується такий вид тексту в протоколах, звітах, автобіографії

Опис – це принцип характеристики явища через перерахування ознак, властивостей.  

Для цього способу викладу характерно:

•  вираження одночасності через дієслова однієї часової форми ( тільки в минулому, тільки в теперішньому або тільки в майбутньому часі).
•  вживання однорідних членів речення;
•  використання неповних речень з опущеним присудком ( посередині – стіл).

Використовується цей спосіб у актах, наказах, постановах.

   Для роздуму, який виражає причиново-наслідкові відношення, характерними     є:

•  вживання складнопідрядних речень з підрядними причини, мети, умови.
•  Використання обставин причини, мети, умови;
•  Вживання вставних слів, що вказують на порядок вислову думок, джерело інформації, впевненості чи невпевненості. Саме у цьому способі викладу находить своє втілення така  логічна форма думки, як доказ.

     Використовується в характеристиках, доповідних і пояснювальних записках.

     У деяких видах ділових паперів усі три способи викладу  поєднуються, взаємодіють, доповнюючи один одного.

       Найдоцільніше кожен документ присвячувати якомусь одному питанню. Отже, послідовність викладу, продуманість переходів, добір фактів, точність аргументів – усе це дає можливість розкрити тему документа, виділити в ньому головне, відтінити деталі.

Критерії класифікації документів

      Документ – засіб фіксації на спеціальному матеріалі  інформації про явища, події, факти, розумову діяльність людини. Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст. Щоб документ був повноцінним джерелом інформації, він повинен  відповідати таким вимогам:

•  бути виданим повноважним органом або особою у відповідності до своєї компетенції;
•  не повинен суперечити Конституції України, діючому законодавству;
•  повинен бути складений за встановленою формою, відредагований і оформлений відповідним чином.

Документи групуються за кількома ознаками:

•  за найменуванням: заяви, інструкції, службові листи, розписки і т. д:
•  за походженням: службові і приватні (особові):
•  за місцем створення: внутрішні і зовнішні;
•  за призначенням: статутні, розпорядчі, виконавчі та інформаційні:
•  за формою: стандартні і нестандартні (індивідуальні);
•  за терміном виконання: звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові;
•  за ступенем гласності: для загального користування, службового користування, секретні, цілком секретні;
•  за стадіями створення: оригінали, копії, дублікат;
•  за терміном зберігання: тимчасового (10 років), тривалого (понад 10 років), постійного зберігання;
•  за технікою відтворення: рукописні, відтворені механічним способом.

За функціональним призначенням документи поділяються на :

•  особові (автобіографія, заява, характеристика, резюме);
•  організаційні  (статут, положення, інструкція, правила);
•  розпорядчі (наказ, розпорядження, постанова, вказівки);
•  обліково-фінансові (акт, доручення, розписка, накладна);
•  господарсько-договірні (договір, трудова угода, контракт);
•  довідково-інформаційні (оголошення, запрошення, довідка, доповідна і пояснювальна записки);
•  спеціалізована документація (документація за родом діяльності організації).

     

Текст - головний реквізит документа, має бути бездоганно відредагованим і оформленим. У практиці діловодства документи поділяються на види і групи. При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з них - достовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість.

Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей.

Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та висловів.

Матеріал до практичної роботи

Особові офіційні документи

Особові документи - це документи, що містять інформацію щодо особового складу організації чи підприємства, яка фіксується в заявах, автобіографіях, характеристиках, в наказах про особовий склад і т.д.

Заява - це публічне повідомлення  в усній або писемній формі, в якому викладається якесь прохання, рідше - пропозиція. Заяви поділяються на особисті і офіційні, прості і складні. Особиста заява складається в вільній формі, але повинна мати такі реквізити:

1. Праворуч, на останній третині листка вказується:

посада керівника організації

назва організації

прізвище, ініціали керівника організації - все в Д.в.

2. Нижче, стовпчиком викладаються дані про особу, що складає заяву: посада;

назва організації; прізвище, ініціали 2.1. Якщо заява подається в організацію вперше ( особа не має посади), то

вказується: прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання.

3.Посередині назва виду документа - Заява

З абзацу і з великої літери викладається текст з коротким його обґрунтуванням.

Якщо заява проста - після тексту документа ліворуч ставиться дата складання, праворуч - підпис особи, що склала документ.

Заява вважається складною, якщо до тексту заяви додаються документи, що підтверджують факти, викладені в заяві. В складній заяві дата складання, підпис ставляться особою після вказаного переліку документів, що підтверджують текст.

Перелік документів починається реченням: До  заяви  додаю:  (в З.в).  До  заяви  додаються такі документи: (Н.в) -Додаток:

Заява як документ може існувати і в бланках і в формулярах.

Автобіографія- документ особистого характеру в якому особа, що складає його, дає опис свого життя і діяльності. Автобіографія - обов'язковий документ особової справи. Основні вимоги до написання - принцип хронологічного викладу тексту і лаконізм викладу фактів. Автобіографія має дві форми: автобіографія - розповідь з елементами опису й характеристикою згадуваних у ній людей і автобіографія - документ з точним поданням фактів. Текст викладаються від першої особи однини в вільній формі, але обов'язкові такі реквізити:

Назва виду документа.

Текст:

прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, місце народження;

відомості про навчання;

короткі    відомості    про    трудову діяльність,
громадську роботу:
-   короткі відомості про склад сім ї (батько, мати)

3. Дата написання і підпис автора.

Резюме- документ щодо особового складу, адресований роботодавцеві, у якому коротко подаються особисті, освітні та професійні відомості про особу, що бажає зайняти певну вакансію. Сьогодні однаково поширеними стали паперові й електронні резюме Реквізити:

Назва виду документа.

Текст, що складається з розділів:

а)  мета написання документа;

б) особиста інформація: прізвище, ім'я та по батькові, стать, дата народження; сімейний стан; національність, громадянство;

в) контактна інформація: поштова, електронна адреса,
телефон, факс тощо;

г) відомості про освіту: повне найменування навчальних
закладів, де довелося вчитися, рік випуску; ступінь володіння іноземними мовами; вміння працювати з комп'ютером;

ґ) відомості про професійний досвід (яку посаду обіймає зараз, попередні посади із зазначенням стажу роботи);

д) додаткова інформація, яку може вимагати роботодавець;

е) фотокартка (у разі потреби).

Дата.

Підпис.

Резюме надсилається до установи, що оголосила про наявність вакантних посад, або розміщується в Інтернеті. Його детальність і точність сприяють швидкому і повному ознайомленню роботодавця з професійним рівнем й особистими рисами можливого працівника. Якщо резюме претедента зацікавило роботодавця, то претедента незабаром запрошують на співбесіду.

Якщо Ви випускник і в Вас немає ще значного досвіду - вкажіть практику, яку проходили і що вона Вам дала як майбутньому спеціалісту.

Характеристика - документ в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника за підписами представників адміністрації. Це офіційний документ, який видає організація на прохання працівника. Характеристику складають у двох примірниках, один - працівникові, інший - в особову справу. Текст викладається від третьої особи однини. У характеристиці мають бути такі реквізити:

Назва виду документа.

Анкетні дані: прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження, національність.

Освіта в Р.в.

Текст, де зазначається: де працює або вчиться, ким, з якого часу, як ставиться до своїх службових обов'язків, який має рівень професійної майстерності, громадська робота; авторитет у колективі.

Висновки     (куди     подається характеристика)
Характеристика видана для подання

Дата складання документа.

Підписи службових осіб.

Печатка організації.

Накази щодо особового складу - це розпорядчий документ, що регламентує прийняття на роботу, звільнення, переміщення працівників, відрядження, відпустки, різні заохочення. Наказ

Зразок заяви складної

                                                                                                               Головному лікарю лікарні № 7

                                                                                                               м. Сімферополя Івашенку С.П.

                                                                                                               Коваль Марії Петрівни, що

                                                                                                               мешкає за адресою:

                                                                                                               м. Сімферополь, вул. Кірова,

                                                                                                               буд.22, кв.25.

                                                                 ЗАЯВА

Прошу прийняти мене на посаду медичної сестри терапевтичного відділення з 5 серпня 1998 року. До заяви додаю:

Копію диплома про спеціальну освіту.

Виписку із трудової книжки

Особовий листок обліку кадрів.

З серпня 1998 року                                                                                                        Коваль

Зразок заяви простої

                                                                                                                              Директору       

                                                                                                          Кримського юридичного коледжу

                                                                                                           Іванову А.А.

                                                                                                      студентки 25с групи Черниш  Т.А.

                                                                              ЗАЯВА

Прошу призначити мені стипендію в зв`язку з тим, що я ліквідувала заборгованість з правознавства.

20 лютого 2005 р.                                                                                 Черниш

                                                    Характеристика

                                                                                             Ткаченко Антоніни Андріївни, 1974року   

                                                                                              народження, українки, освіта вища

                                                                                             незакінчена.

Ткаченко A.A. вчиться на V курсі музично-педагогічного факультету Українського державного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. До навчання ставиться сумлінно, постійно підвищує свій професійний рівень. За час навчання у вузі ТкаченкоA.A. підготувала і провела відкриті уроки, організувала концерти для інвалідів-"афганців". З першого курсу працює над темою дипломної роботи, виступала на звітній науковій конференції студентів.

ТкаченкоA.A. виконує громадські доруаення, успішно працює старостою 51-ї групи.

Морально стійка. Вимоглива до себе, вона користується повагою серед товаришів і викладачів
факультету.

Характеристика видана для подання за місцем вимоги.

24.09.2002 р.

Декан музично-педагогічного факультету                                                         А.А.Коваль     

Печатка організації

Зразок резюме

Іванова Оксана Володимирівна

Домашня адреса:

Контактні телефони:

Дата народження:

Сімейний стан:

Мета:

Освіта:

Досвід роботи  (трудова діяльність):

Професійні можливості:

3 листопада 2005року

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати:

розміщення реквізитів в документах; розподіл документів за функціональним призначенням; основні вимоги до написання автобіографії, заяви, резюме, характеристики;розміщення реквізитів у документах щодо особового складу;

Студент повинен вміти:

створювати формуляр документа за вказаними реквізитами; правильно добирати спосіб викладу тексту до складання тексту документа;

будувати правильно речення і вживати розділові знаки в текстах документів;

правильно складати автобіографію, заяву, резюме, характеристику.

Матеріал до практичної роботи

Довідково-інформаційні документи

Переважна більшість документів, що відправляється із установ та спрямовується в них є довідково-інформаційними. Вони містять інформацію про фактичний стан справ у закладах, який є підставою для прийняття розпорядчих документів. Вони носять допоміжний характер відповідно до організаційно-розпорядчих документів, не обов'язкові для виконання на відміну від них. Інформація, що міститься в цій групі документів може спонукати до дії або бути доведена до відома.

До довідково-інформаційних документів відносяться: акт, довідка, доповідна і пояснювальна записки, звіт, оголошення, запрошення, протокол, витяг з протоколу, службові листи, службові телеграми, телефонограми.

Пояснювальна  записка.   За  функціональним призначенням поділяється на 2 види:

І.вступна частина іншого документа (плану, програми, проекту, дипломної роботи тощо), в якій обґрунтовується мета, завдання, актуальність та причини створення.

2.документ, в якому пояснюються певні дії, невиконання роботи, порушення дисципліни, тих чи інших правил. Пояснювальна записка пишеться працівником на вимогу адміністрації, а в деяких випадках - з ініціативи підлеглого.

Пояснювальна записка, яка не виходить за межі установи, оформляється, в основному, на стандартному аркуші із дотриманням таких реквізитів:

- посада, назва організації, прізвище, ініціали особи, якій адресується документ;

посада, прізвище, ініціали особи, що створює документ;

назва виду документа;

текст;

дата створення;

підпис особи, що склала документ.

Якщо пояснювальна записка відправляється за межі установи, її оформляють на бланку організації і реєструють.

Доповідна записка- документ, адресований керівникові організації з інформацією про ситуацію, що склалася, про наявні факти,   явища,   про   виконану   роботу   з   висновками та пропозиціями автора.

Залежно  від  цільового  призначення  доповідні записки поділяються на такі групи:

звітні;

інформаційні;

ініціативні.

Існує внутрішня і зовнішня доповідна записка. Внутрішню підписує той, хто її складає, зовнішня оформляється на загальному бланку організації за підписами керівника організації.

Протокол- це документ колегіальних органів, в якому фіксуються хід і результати роботи зборів, нарад, засідань, конференцій і т.д. У протоколах відображаються всі виступи з питань, що розглядаються, а також рішення, прийняті в результаті обговорення. Протокол веде секретар. Підписує протокол голова зборів і секретар. За обсягом фіксованої інформації протоколи поділяються на групи:

стислі, де фіксуються лише ухвали;

повні, що містять, крім ухвал, виступи доповідачів та інших учасників зборів, нарад, засідань; стенографічні, де усі виступи записано дослівно. Реквізити:

назва виду документа і номер (при необхідності);

назва зборів, конференцій, засідання і т.д.

назва організації чи установи, дата проведення;

посади, прізвища,  ініціали керівників зборів (голова,секретар);

кількісний склад учасників; порядок денний;

Текст -кожне питання тексту складається з розділів: (Слухали:, Виступили:, Ухвалили:;

перелік додатків до протоколу із зазначенням кількості сторінок (при необхідності);

підписи голови і секретаря зборів.

Слово СЛУХАЛИ пишуть в одному рядку з цифрою, що позначає порядок питання в порядку денному, ставлять після цього двокрапку. У наступному рядку з абзацу вказуються прізвище і ініціали доповідача, тема доповіді. Далі викладається основний зміст доповіді або вказується, що текст додається .

Так само оформляється і розділ ВИСТУПИЛИ.

У розділі УХВАЛИЛИ повністю записується прийняте рішення, яке може складатися з одного чи кількох пунктів або з констатуючої та розпорядчої частини.

Витяг з протоколу - це документ, який являє собою частину протоколу, створений при необхідності передати інформацію з якогось ухваленого рішення. Реквізити:

- назва виду документа, номер;

заголовок протоколу;

дата протоколу;

текст витягу;

підпис секретаря або голови засідання чи зборів.

печатка (якщо є).

Зразки документів

                                                                                         Завідуючому ЧистенськимФАПом

                                                                                         Мусаєву Ф.Ш.

                                                                                        фельдшера ФАПу

                                                                                       Максимовської Ю.І.

                                                       Пояснювальна записка

5 січня 2003 року я припинила роботу на дві години раніше визначеного терміну у зв`язку з несприятливими погодними умовами.

б. 01.2003р.                                                                                       Максимовська

                                                                                                             Деканові фізико-математичного

                                                                                                             факультету проф. Бойко В.Г.  

                                                                                                            старшого викладача кафедри  

                                                                                                             теорії   фізики РибниковаA.M.

                                                               Доповідна записка

Довожу до вашого відома, що протягом II семестру студенткаКорнєєва С. Т. пропустила 26 академічних годин, має неатестації і тем, численні зауваження.

Прошу вжити заходів до студентки Корнєєвої С. Т.

26.06.2001р.                                                                                                           Рибников

                                                                    Протокол

загальних зборів студентів 1 курсу природничо-географічного факультету від З вересня 2003р Голова зборів       Мурашко В.Д.

Секретар     Доценко А.Р.

Присутні: заступник декана факультету доц. Кащенко А. Ю., Доц. Макаров П. Т., асистент Кривоніс Н.М., студенти 1 курсу -45 осіб. Відсутні: студенти І курсу - 3 особи.

Порядок денний:

Підготовка студентів до виробничої практики.

Робота   з   озеленення   й   благоустрою навколишньої території.

1.СЛУХАЛИ:

Кривоніс Н.М. Інформація керівника виробничої практики. ВИСТУПИЛИ:

Доц.Макров П.Т. запропонував поділити студентів на підгрупи, визначити кожному завдання й години роботи на виробництві.

Доц. Кащенко А.Ю. зазначив, що треба підготувати всю необхідну   документацію   для   проходження виробничої практики завчасно. УХВАЛИЛИ:

Усім студентам взяти участь у виробничій практиці.

4. Доручити керівникові практики скласти графік робіт.
2. ВИСТУПИЛИ:

Староста курсу Литвинов П.О. запропонував всім студентам відгукнутися на заклик адміністрації району міста і прийняти участь в озелененні і благоустрої території інституту.

УХВАЛИЛИ:

Всім курсом взяти участь у суботнику з озеленення і благоустрою навколишньої території. Голова зборів                                                                  Мурашко Секретар Доценко

                                                            Витяг з протоколу

загальних зборів студентів 1 курсу природничо-географічного факультетувід З вересня 2003 р
Голова зборів          Мурашко В.Д.

Секретар       Доценко А.Р.

Присутні: заступник декана факультету доц.КащенкоА.Ю., Доц. Макаров П. Т., асистент Кривоніс Н.М., студенти 1 курсу -45 осіб. Відсутні: студенти І курсу - 3 особи. І.СЛУХАЛИ:

Кривоніс Н.М. Інформація керівника виробничої практики.

ВИСТУПИЛИ:

Доц.Макров П.Т. Запропонував поділити студентів на підгрупи, визначити кожному завдання й години роботи на виробництві.

Доц. Кащенко А.Ю. Зазначив, що треба підготувати всю необхідну   документацію   для   проходження виробничої практики завчасно.

УХВАЛИЛИ:

Усім студентам взяти участь у виробничій практиці.

Доручити керівникові практики скласти графік робіт.

Голова зборів Мурашко Секретар Доценко

                                    Етикет ділового листування

Фахівці з проблем культури ділового мовлення пропонують під час написання листа повинні дотримуватись таких правил:

1.Починати лист необхідно із звертання, яке є загальноприйнятою формою ввічливості.

Проблема вибору звертання є доволі делікатною. Найпоширенішими є такі звертання:

Шановний…, Шанивний пане\ пані….
Шановні панове! Шановні колеги! Вельмишановний добродію!

Глибокошановний…..

Високошановний пане…..

У листуванні прийнято зазначати звання адресата чи вказувати його професію:

Високоповажний міністре!

Шановний директоре!

Високоповажний пане прокуроре!

Шановний суддя!

До Президента держави слід звертатися: Вельмишановний Пане Президенте! Високоповажний Пане Президенте! Пане Президенте!

В українській мові звертання вживають у формі кличного відмінка. Заміна його формою називного відмінка є ненормативною. Зазвичай звертання до службової особи завершують знаком оклику і перше слово тексту листа пишуть з великої літери і з абзацу.

Відсутність звертання може бути витлумачено як зневагу до адресата і порушення етикету ділового спілкування.

2.Дуже важливо ретельно обмірковувати початкову фразу листа, від якої може багато залежати, адже саме вона має переконати адресата у правомірності написання листа. Якщо цей лист -відповідь на запрошення, запит, подяка, то вже у першому 1 реченні буде доречним ввічливо висловити вдячність:

Висловлюємо свою найщирішу вдячність за…..

Щиро дякуємо Вам за лист з порадами та рекомендаціями щодо….

Насамперед (передусім)дозвольте подякувати Вам за….

Прийміть нашу щиру подяку за….

Цей лист - вияв нашої вдячності за…. І т.д.

Поширеними вступними фразами в ділових листах є посилення на зустріч, попередній лист, телефонну розмову, подію:
У відповідь на Ваш лист від (дата)

3.Вибір завершальних речень є також дуже важливим і залежить насамперед від змісту листа. Так, можна повторити подяку, висловлену на початку, чи просто подякувати за допомогу, приділену увагу, оскільки слова "дякую" - найуживаніше слово кожного вихованого і порядного комерсанта, підприємця, кожної ділової людини:

-Позвольте ще раз подякувати Вам….

Висловлюємо ще раз вдячність…

ІЦе раз подякувати Вам і висловлюємо надію, що….

І якщо ви бажаєте досягти успіху, обов'язково слід подбати про те, щоб лист був бездоганним у всіх відношеннях, адже навіть незначне  недотримання правил приведе до спотворення його змісту,зміни тону.

4. Ділові листи не повинні бути надто довгими. Викладати свої міркування слід чітко, лаконічно, по суті, тоді вся запропонована інформація буде доречною. На рівень серйозного ділового спілкування не можна виходити, не засвоївши етикету ділового листування. Слід завжди пам'ятати золоте правило ведення ділової кореспонденції: ввічливість, коректність, аргументованість. Службові листи:

Лист-відповідь, Лист-запит, Лист-відповідь на запит, Лист-прохання, Лист-відповідь на прохання, Лист-підтвердження, Супровідний лист, Лист-нагадування , Лист-претензія, Рекламаційний лист Лист-відповідь на претензію , Лист-подяка Рекомендаційний лист, Гарантійний лист Лист-вибачення, Лист-повідомлення, Лист-запрошення.

Це найпоширеніший вид документації, який належить до головних засобів встановлення офіційних контактів між підприємствами, організаціями або установами. З іншого боку, це найскладніший вид документації, бо тексти листів майже не підлягають стандартизації.

За функціональними ознаками службові листи поділяють на ті, що потребують відповіді, і ті, що її не потребують.

За кількістю адресатів листи бувають звичайні( на адресу однієї інстанції), циркулярні (великій кількості адресатів-, підпорядкованих одній установі) і колективні (па одну адресу від імені керівників кількох установ).

Службові листи пишуть або друкують на бланку або чистому аркуші паперу.

Лист -запит

Це різновид комерційного листа, що містить прохання надати докладну інформацію про певні товари, послуги або уточнення попередньої інформації. Тут мають місце такі обов'язкові реквізити:

підстава для запиту;

назва товару (його марка, якість, модель тощо); умови й термін постачання; умови оплати.

 

При підготовці до практичного заняття студент повинен знати: етикет ділового листування;

класифікацію службових листів та правила їх оформлення; розміщення реквізитів в документах; розподіл документів за функціональним призначенням; основні вимоги до написання до написання листів, виробничих звітів, до тексту протоколу; розміщення реквізитів у документах.

Студент повинен вміти:

створювати формуляр документа за вказаними реквиитами; правильно добирати спосіб викладу тексту до складання тексту документа;

будувати правильно речення і вживати розділові знаки в текстах документів;

правильно складати листи-запити, листи-відповіді, писати виробничі звіти, протоколи та витяги з протоколу..

Організаційні документи

Організаційні документи- це документи, що закріплюють функції, обов'язки та права органів протягом тривалого терміну. Усі організації й підприємства у своїй діяльності поряд з документами органів державної влади керуються положеннями, статутами, правилами та інструкціями.

Інструкція- правовий акт, який створюється органами державного управління для встановлення правил, що регулюють організаційні, науково-технічні, технологічні, фінансові та інші спеціальні сторони діяльності та відносин установ, закладів, підприємств, службових осіб.

Поділяється на групи:

посадова;

з техніки безпеки;

з експлуатації різного обладнання.

Посадова інструкція- це документ, що визначає організаційно-правове становище працівника в структурному підрозділі, що забезпечує умови для його ефективної праці.

Правила - службові документи, в яких викладаються настанови або вимоги, що регламентують певний порядок будь-яких дій, поведінки.

Поділяються на групи: правила внутрішнього розпорядку; -   правила дорожнього руху; правила правопису слів. За формовоюта змістом правила подібні до інструкції, іноді є їх складовою частиною.

Розпорядчі документи

Розпорядчі документи- це документи за допомогою яких здійснює розпорядча діяльність, оперативне керівництво в державі, організації чи установі з метою розв'язання найбільш важливих  і принципових завдань, що стоять перед органами влади.

До  ції і групи документів відноситься: Закон, Указ, постанова, ухвала, розпорядження, наказ, вказівки.

Композиція цієї групи документів повинна бути гранично чи мі. (формулювання категоричні. Текст цих документів, як правило, складається з двох частин: констатуючої та розпорядчої.

У констатуючій частині викладаються факти й події, що послужили причиною видання документа.

Якщо підставою для створення документа є розпорядчий докукмент  вищої організації, то в констатуючій частині вказують дату, номер і заголовок до тексту розпорядчого документа, а також передають зміст того розділу документа вищої організації, чини був підставою для видання слідуючого документа.

Констатуюча частина може бути відсутня, якщо дії, запропоновані до виконання, не потребують ніяких роз'яснень.

У розпорядчій частині перераховуються запропоновані дії, вказуються виконавці кожної дії та строки виконання. Розпорядча частина  може ділитися на пункти.

Текст  повинен мати наказову форму викладу розпорядчої чіп нши. Пропоновані до виконання дії називаються в іифпіі і пішій формі (здійснити, підвищити, перерахувати).

Накази видають на основі та для виконання законів, постанов, розпоряджень уряду, наказів та директивних вказівок вищих органів.

Накази поділяються на такі групи: про особовий склад; -   з питань основної діяльності;

на виконання розпоряджень вищих органів. Наказ підписує тільки керівник організації.

 При підготовці до практичного заняття студент повинен знати: розміщення реквізитів в документах;

розподіл документів за функціональним призначенням; реквізити організаційних та розпорядчих документів; вимоги до оформлення документів.

Студент повинен вміти:

створювати формуляр документа за вказаними реквізитами; правильно добирати спосіб викладу тексту до складання тексту документа;

складати інструкції, правила, правильно вживати прийменникові конструкції у документах;

Матеріал до практичної роботи

Професійна документація медичного працівника

Кабінети медичної статистики збирають, контролюють та аналізують матеріали роботи лікувально-профілактичних закладів, які мають важливе значення для організації роботи цих закладів щодо поліпшення медичного обслуговування населення. Медична статистика є офіційним джерелом, на основі якого планується розвиток охорони здоров' я в цілому і в окремій галузі.

Для організації цієї важливої роботи розроблено перелік важливих облікових документів. В оперативній роботі лікувального закладу різні облікові документи взаємно пов'язані і доповнюють один одного.

До професійної медичної документації відносяться такі види документів: амбулаторна карта хворого, направлення хворого на дослідження, контрольна карта диспансерного спостереження, температурний лист, термінове повідомлення про інфекційне захворювання, вимога, протокол про порушення санітарних норм, рецепт.

Амбулаторна карта стаціонарного хворого (Ф. № 003-У), або історія хвороби, є основним медичним документом стаціонару. її заповнюють на кожного хворого, який поступив у стаціонар. Паспортна частина, діагноз, що встановлений лікарем 'при поступленні хворого, заповнюється в приймальному відділенні, останні записи в історії хвороби робить палатний лікар.

Медична  карта амбулаторного хворого (Ф. № 025-У) є основним  медичним документом поліклініки чи амбулаторії. Вона служить  для запису лікарських спостережень, діагностичних і лікувально -профілактичних заходів. Медична карта містить систематизовані  записи заключних (уточнених) діагнозів, зареєстрованих  захворювань, а також результати проведених аналізів і досліджень, відомості про стаціонарне лікування, про шмчасову непрацездатність і т.д.

Температурний листок- це документ у якому фіксуються показники температури тіла хворого. У цьому листку тзначають прізвище, ім'я, по батькові хворого, номер історії хворобі, номер палати. Крім графічної реєстрації даних вимірювання температури, у вигляді кривої відмічають ще і частоту пульсу, а у вигляді стовпчиків - рівень систолічного та діастолічного тиску. У нижній частині температурного листка записують дані підрахунку частоти дихання за 1 хв., масу тіла, а іакож кількість випитої за добу рідини і добову кількість виділеної сечі.

Термінове повідомлення     про інфекційне захворювання, харчове, гостре професійне отруєння (Ф.№ 058-У) сигналізує про виявлене інфекційне захворювання, харчові й і острі професійні отруєння. Екстрені повідомлення забезпечують своєчасне проведення необхідних протиепідемічних та інших оперативних заходів щодо запобігання поширенню цих іичворювань. Повідомлення складає кожен медичний працівник (лікар, фельдшер, медсестра). Повідомлення надсилають у санепідемстанцію за місцем виявлення хворого не пізніше як чі-рез12 годин з часу виявлення захворювання.

Вимога (накладна-квитанція) - це документ, в якому вказується  перелік усіх призначених лікарських препаратів, написаних українською чи російською мовою, і складається
старшою  медичною сестрою відділення для одержання цих ліків з аптеки. Вимога складається з двох частин: відривної частини, яку направляють в апреку, і корінця, який залишається у відділенні.
Підписує вимогу зав. відділенням та ст. медсестра. Вимогу на отруйні, наркотичні препарати та етиловий спирт виписують  латинською мовою на  окремому бланку зі штампом лікувального

закладу за підписом керівника лікувального закладу або його заступника з лікувальної роботи, зав. відділенням та ст. медсестри. При цьому зазначають номер історії хвороби, діагноз, прізвище , ім'я по батькові хворого, якому призначені дані препарати.

 При підготовці до практичного заняття студент повинен знати:

розміщення реквізитів в документах;

основні види документації молодшого медичного працівника, вимоги до заповнення;

основні вимоги до створення тексту документа;

Студент повинен вміти:

заповнювати документацію молодшого медпрацівника українською мовою.

В зошиті скласти діалог з пацієнтом (13-15 речень-реплік):

На першому його етапі – первинна оцінка стану пацієнта;

На другому – у спілкуванні з ним визначити проблеми;

На третьому – разом із пацієнтом  у спілкуванні спланувати догляд;

На четвертому – шляхом діалогу з хворим навчити його самодогляду.

Як розрізнити власне українські та іншомовні слова? Для  цього слід передусім звертатися до словників. Проте є певні ознаки, які полегшують таке розрізнення:

- іншомовного походження майже всі слова, що починаються на а, е, й більшість на і: абрикос, абсолютний, ефір, ідея, інструмент;

- іншомовним словам властивий збіг голосних: біолог, віртуоз, ідеал, океан, стереоскоп.( В укр. мові збіг голосних можливий лише на межі префікса й кореня : виорати, наодинці);

- іншомовним словам властивий важкий для вимови збіг приголосних: абстрактний, демонстрант, студентство;

- іншомовного походження всі слова, де є звук ф: фабрика, фігура, кафедра ( за винятком 3-х слів: Фастів, форкати, фе);

- в іншомовних словах не чергуються  о, е, з і та немає випадних о, е: бетон - бетону (в укр. дзвін – дзвону),камін – каміна ( в укр. камінь – каменя), бюлетень - бюлетеня ( укр. палець – пальця).  Але є чимало й українських слів, у яких голосні не чергуються й не випадають: тінь, ліс, холод, берег, приятель.

- в іншомовних словах рідко виділяються префікси й суфікси, а корінь може мати три та більше складів: дисципліна, кандидат, температур, целюлоза.

У разі виділення префіксів і суфіксів вони відрізняються від власне українських:

    а-симіляція, ди-симіляція, де-дуктивний, екс-порт, демократ-изм, демонстр-ант.

-частина іншомовних слів з кінцевим голосним не відмінюється: кіно, метро, радіо (запозичений іменник пальто в укр. мові відмінюється: пальта, пальтом).

Самостійна робота

Типи термінологічних словників1.6. Висновки до розділу.

Розвиток __________української термінології зумовлюється багатьма факторами. Головним

фактором можна назвати історично-політичний, котрий визначає той факт, що розвиток

української термінологічної лексики відбувався не згідно природним законам розвитку

будь-якої мови, а підпорядковувався законодавчим тенденціям, котрі, на жаль, не були

спрямовані на лояльне ставлення до української мови як до мови спілкування, освіти та

науки української нації. Звідси випливає той факт, що розвиток науки в Україні штучно

гальмувався з причини відсутності відповідної термінологічної бази, котра є необхідною

як для розвитку самої науки, так і для впровадження наукових досягнень в життя.

Українська наука була змушена розвиватись на терені сусідніх держав, використовуючи,

таким чином, чужу термінологічну лексику, котра стала настільки «своєю», що в наш час

проблематика розробки, систематизації, уніфікації та впровадження власної термінології

(не лише медичної) залишається і надалі гострим лінгвістичним питанням.

Заклади сучасної української наукової термінології створювалися в кінці ХІХ – на

початку ХХ ст. Науково-технічний прогрес цього періоду сприяв активному розвитку

наукової термінології в Україні: відбувалося становлення поняттєвого апарату різних

галузей знань, складалися терміносистеми окремих наук, які в сукупності відтворювали

стан науки на певному етапі її розвитку. У цей час почалося збирання матеріалів

з української термінологій та укладання перших термінологічних словників, що були

головним чином орієнтовані на внутрішні ресурси української мови.

Цей період можна охарактеризувати достатньо сформованою загальнонауковою

термінологією, спеціальна ж наукова термінологія тільки почала формуватися. Основні

принципи творення української наукової термінології були такими ж, як і в інших мовах:

більшість термінів були інтернаціоналізмами й активно функціонували в багатьох

європейських мовах, лише частина термінів за своїм походженням і будовою була власне

українською (тобто виникла за законами словотворення української мови). Творення

української наукової мови відбувалося в нелегких умовах як через необхідність

розв’язання внутрішньомовних термінологічних проблем, так і через вплив

екстралінгвістичних факторів, що виявлялося в постійній боротьбі українців за права своєї

мови. Розвиток української мови протягом багатьох століть не підтримувався з боку

2 Приклади взято з джерел 8, 22.

21

держави, внаслідок чого вона була витіснена із суспільно-політичних і культурних сфер

життя, нею не користувалися в науці. Через нестачу або недосконалість своїх термінів

прогалини в українській мові заповнювались термінами з розвиненіших мов.

Особливе місце в розбудові української наукової мови займають 20-30-ті рр. ХХ ст.

У цей час виникла потреба в науковій мові та термінології, яка б забезпечила

функціонування мови в усіх сферах суспільного життя. Творення термінологічних систем

мало стати логічним продовженням мовного процесу, тобто загального розвитку

літературної української мови. Аспекти творення нових термінів, їх відбору активно

обговорювалися, але не завжди раціонально розв’язувалися, ця проблема була завжди

дискусійною. Цей період відзначається боротьбою різних течій, напрямків, концепцій, які

вирішували питання про доцільне співвідношення власне українських і запозичених

термінів. Підхід до термінотворення був різний: від пуризму до максимальної орієнтації

на запозичення. Під час обговорення доцільності вживання тієї чи іншої термінологічної

конструкції науковці зважали на відповідність окремих наукових термінів структурі

української мови, її внутрішнім законам: вимогам системності, логічного і мовного

обґрунтування, стислості, словотворчої продуктивності. Нові термінолексичні категорії

створювались, спираючись на власний словниковий запас та словотворчі засоби

української мови, при цьому значною мірою використовувалася розмовна практика,

переосмислення старих слів, діалекти, а також іншомовні запозичення та новотвори.

Відбувався процес створення національних термінологічних структур, розгалужених

відповідно до диференціації наукових галузей.

Цей період можна охарактеризувати тим, що науковий підхід до розв’язання

термінологічних питань сприяв швидкому поповненню української наукової

термінологічної лексики, зібраної та опрацьованої мовознавцями у 20-ті рр. На жаль,

у 30-ті рр. працю лінгвістів цього покоління було перекреслено – вилучено десятки тисяч

власне українських наукових термінів. Нові терміни утворювалися переважно за

семантико-словотвірними моделями російської мови, тобто калькувалися, або

запозичувалися, що порушило структуру терміносистем і призвело до порушення

розвитку питомої української термінолексики.

Стан відродження, в якому перебуває сьогодні українська наукова мова, і зокрема

термінологія, був би неможливим без тривалої, плідної термінологічної праці,

здійснюваної українськими вченими-мовознавцями 20-30-х років. Але, як зазначає Ірина

Гавриш, «використовувати термінологічну спадщину 20-30-х рр. треба вдумливо,

виходячи із змісту конкретного наукового поняття, при наявності або відсутності вдалого

сучасного терміна подавати і репресивно вилучені українські терміни» [див. детальніше

22

2, 62]. Не всі запропоновані науковцями у 20-30-х рр. терміни використовуються

у сучасній українській мові, але основи термінології й розроблені принципи

термінотворення залишися актуальними. Саме це і формує потенційну основу подальшого

творення термінологічних систем, яке має стати логічним продовженням тієї роботи,

котру започаткували науковці попередніх років.

23

Протягом 1917-1921 рр. було

видано понад 30 словників з різних галузей знань. Над словниками, котрі мали значення

для розвитку медичної термінологічної лексики, працювали відомі українські вчені

П. Адаменко, О. Курило, М. Галин, І. Цешківський, Є. Лукасевич, О. Корчак-

Чепурківський, В. Кисельов та інші. Звичайно, видані словники не могли задовольнити

потреби у нормативній усталеній термінології, котра була потрібна державним установам,

школам, науковим осередкам, оскільки не було вирішено питання уніфікації та

систематизації термінологічної лексики. Таким чином, термінологічне питання було

дедалі гострішим та його потрібно було вирішувати на державному рівні.

У 1921 році всі термінологічні комісії при відділі історично-філологічних наук

Української академії наук було об’єднано та створено Інститут української наукової мови

при Українській академії наук, котрий мав перед собою завдання: розробляючи наукову

термінологію для різних галузей української науки, що набувала в той час розвитку,

спрямувати процес формування української термінологічної лексики та створити

терміносистеми, необхідні для розвитку науки як такої. Працівниками Інституту

української наукової мови протягом 1923-1930 рр. було укладено та видано понад 20

двомовних перекладних словників з різних галузей знань, культури та виробництва

[див. детальніше 36, 27].

16

Практична робота по укладенню словників проводилася одночасно з теоретичними

розробками принципів створення українських терміносистем та осмисленням напрямків

формування української термінологічної лексики. У «Віснику ІУНМ» (Інститут

української наукової мови) було опубліковано ряд статей, присвячених питанням

принципів побудови українських терміносистем різних наукових галузей, принципам

створення словників; також в ньому обговорювалося вживання окремих термінів (див,

зокрема, статті Г. Холодного «До організації термінологічної справи на Україні», О. Янати

«За яким принципом укладати українську природничу номенклатуру», Я. Лепченка «За

якими правилами укладає тепер Інститут української наукової мови українську

природничу термінологію» та «Інструкцію до укладання словників ІУНМ», в яких були

чітко сформульовані теоретичні заклади термінотворення).

Варто, наприклад, зазначити, що у своїй статті Я. Лепченко писав: «Інститут

української наукової мови дбає про те, щоб наблизити наукову мову до звичайної живої

мови народу, щоб наукова фраза, науковий термін чи назва самою своєю формою, своїм

словотвором були зрозумілі й близькі народові, народній мові» [36, 27].

Характерним напрямком аналізованого періоду було термінотворення на основі

української лексики. Терміни виникали шляхом переосмислення загальновживаних слів,

творення нових, запозичення готових лексем з інших мов. Вчені добре усвідомлювали

необхідність використання запозичених мовних джерел у процесі терміноутворення,

оскільки обмежуватись лише власним лексичним матеріалом означало обмеження

можливостей створення нової термінологічної лексики. Розуміння цього відбивається

в формулюванні теоретичних засад термінотворення, відображених в «Інструкції

укладання словників ІУНМ», в котрій зазначалося, що при укладанні словників необхідно

використовувати як лексичний матеріал власної живої мови та літературних джерел, так

створювати нові терміни «з кореневих мовних основ, запозичати чуже слово

з термінологічного матеріалу іншої мови, де, очевидно, галузь діяльності самостійно

й повно розвинена» [там же, 28]. Різним був підхід до термінотворення, нерідко вдавалися

навіть у крайнощі (від пуристичних до максимальної орієнтації на запозичення).

О. Курило зазначала: «саме життя покаже, який принцип у термінології та науковій мові

може перемогти, а певніше, що вони обидва матимуть однакову рацію вживання» [цит.

за 37, 4].

період з 50-х до 80-х років ХХ ст. Відновленню термінологічних досліджень та створенню

української термінологічної лексики сприяє заснування Президією Академії наук

Словникової комісії. Основними завданнями створеної у 1957 році комісії стає укладання

та друк словників, котрі б містили термінологічну лексику, яка з’явилася у 20-30-ті рр.,

а також систематизація та унормування української наукової термінології. Результатом

проведеної роботи було укладення та опублікування упродовж 1959-1979 рр. низки

термінологічних словників з різних галузей науки: 22 тлумачних та тлумачно-

перекладних, 33 перекладних словника, 14 довідників, 4 енциклопедії – цілком 75 видань.

У 80-ті рр. відбувся спад термінологічної лексикографії, було видано лише близько 20

видань з різних галузей.

Незважаючи на те, що протягом наступних 20 років було видано низку

термінологічних перекладних словників (переважно російсько-українських), тлумачно-

довідкових та енциклопедичних видань, що відбивали стан розвитку української науки

даного періоду, основним недоліком виданих словників та енциклопедій була

спрямованість на мінімальні розходження між українською та російською мовами (саме

тоді починається масове калькування російської термінології до української мови).

№ 9.Словники синонімів та паронімів: правила користування.

1. і Члени Учнівського самоврядування від імені учнів школи висловлюючи суверенну волю учнів дбаючи про заб
2. МОСКОВСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ПУТЕЙ СООБЩЕНИЯ МИИТ Институт ИЭФ Курс 3 Направление
3. Биосинтез аминокислот
4. Мова така ж жива істота як народ що її витворив і коли він кине свою мову то вже буде смерть задля його душі
5. а Житомирського району під час війни шістнадцятирічною була вивезена на важкі роботи до Німеччини нині теж
6. Тема- Международный кредитК принципам международного кредитования не относится 2
7. варианты заданий контрольной работы.html
8. Чайка подобные минуты выпадали очень редко.html
9. Общие начала назначения наказания
10. Влияние индивидуально психологических особенностей на формирование личности профессионала
11. Контрольная работа по дисциплине Конструирование цифровых процессоров в среде Simulink
12. педагогические особенности использования игры на музыкальных занятиях Использование игры РТВ в процессе
13. тема и процессы глобализации В конце 90х годов в социологической литературе вошло в обиход понятие глобали
14. Тема- Принцип работы и характеристики гидротрансформатора 1
15. Реферат- Фінансова санація та стабілізація діяльності підприємства
16. Реализация уровневой дифференциации при обучении математике
17. Издательство Манн Иванов и Фербер http---www
18. кие решя и методы их принятия
19.  Столяренко Л
20. а Наименование организации- Адрес организации- Наименование производственного объекта- Наименов

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе