Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1)Однією з центральних проблем політології є проблема влади. Але не меншою, якщо не більшою, проблемою є питання про те, кому ця влада належить, хто її здійснює, тобто хто приймає рішення і здійснює владу в своїх особистих або групових чи класових інтересах. Це питання про особливий прошарок людей, який називається політичною елітою. Сам термін «еліта» (elite) французського походження і має значення — кращий, добірний, вибраний. Починаючи з XII ст., цей термін використовується для позначення товарів найвищої якості, а пізніше — для виділення «вибраних людей», насамперед знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, цим терміном почали позначати вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства. І все ж термін «еліта» аж до початку XX ст. мало застосовується в суспільних науках (тобто до появи праць Г. Моска, В. Парето), хоч в інших сферах життя він досить інтенсивно використовується: наприклад, елітне зерно, елітна худоба, елітні дерева, спортивна еліта і т. ін. Усе це дає змогу слід розуміти елітою групу людей, які є носіями найяскравіше виражених особистих або політико-управлінських якостей. Тобто теорія еліт прагне уникнути нівелювання, усередне-ності в оцінюванні впливу людей на владу. Не дивлячись на це, в радянському суспільствознавстві поняття «еліта» розглядалося як буржуазне, позанаукове, антидемократичне. Це пояснювалося головним чином тим, що теорія політичних еліт не вписується в марксистське розуміння політики, класів і класової боротьби, співвідношення політики та економіки. В той час коли марксизм розглядає політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вираз економіки та класових інтересів, теорія політичних еліт розглядає політику як рівноправну і рівноцінну сферу діяльності суспільства, і тому політична влада не визнається прямим наслідком економічного панування або економічних протиріч. Більше того, окремі напрями теорії політичних еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.) виходять з визнання політичної влади однією з первинних причин соціального панування. У наукові літературі термін «еліта» має багато визначень, зокрема це: люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Парето); найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана організована меншість суспільства (Г. Моска); люди, які володіють владою (Т. Етімоні);ьлюди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом; люди, які мають інтелектуальну чи моральну перевагу над людською масою, люди з найвищим почуттям відповідальності (X. Ортега-і-Гассет); люди, які володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціально-політичне життя (Т. Дойч); «боговдохновенні особи», які володіють харизмою (Л. Фройнд); творча меншість на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі).
Якщо підвести риску під цими визначеннями і зробити висновок, який об'єднав би їх, то йдеться про привілейовану верству суспільства, яка в силу свого становища та виконуваних ними функцій є панівною. Політична еліта взагалі трактується, як складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка в більш-меншому ступені володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством, є теорія еліт. Існують декілька напрямів наукового обґрунтування елітаризму: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний. В основу ірраціонально напряму покладено томізм, неотомізм, персоналізм, концепцію харизматизму. Томізм — напрям теологічної філософії, в основу якої покладено погляди X. Аквінського. У своїх працях «Сума теології», «Про панування владик» він, спираючись на арістотелівську концепцію людини як істоти політичної та держави, як буття ранішого від особистого стверджував, що світ базується на ієрархії форм. Суспільство теж суворо ієрархізоване, бо найкращим є те суспільство, в якому кожний виконує свої певні функції. Розвиваючи цю думку, неотоміст Т. Еліот (1888—1965) писав: «Світ не може бути змінений, тому що Бог не може бути змінений. Світ не може бути пояснений. Таємниця повинна бути покірно прийнята». З неотомістами тісно змикаються персоналісти Ш. Ренув'є і американський пастор Б. Боуна (їхні праці вийшли відповідно в 1903, 1908 pp.). У центрі їхньої уваги— людська особистість, а над нею Божа— особистість-особистостей.
До ірраціонального обгрунтування елітаризму належить і харизматичне. Грецьке слово «харизма» перекладається як «дар» (пізніше набуло значення Божого дару, благодаті). Цим даром наділялися спочатку представники церковної і світської влади, оскільки на них прийшовся «вибір Бога». Характерним прикладом цього є замовлення французького короля Карла V вченому Ж. Голейну спеціального трактату, в якому головний акцент був поставлений саме на здатності короля до надприродних вчинків в наслідок «дару Божого». І ця книга була написана— в 1374 р. «Трактат про коронацію» побачив світ. На початку XX ст. М. Вебер впровадив цей термін у соціологію для характеристики особистих властивостей, що приписувалися індивіду, які підносили і посилювали його авторитет. М. Вебер розрізняв два типи харизматичного авторитету. Першим типом був авторитет певної особи, суб'єкта влади, яка володіла фактично або приписуваними їй надзвичайними здібностями і якостями, або в дійсності мала такі. Ці здібності і якості були недосяжні простій людині і тому розглядалися як «Божий дар». Другий тип харизматичного авторитету — це харизма установи, посади, що могла існувати автономно, незалежно від особистості, яка займає певну посаду. Прикладом може бути посада монарха, президента.
Біологічний напрямок спирається на твердження, що політична еліта — це певний генетичний резерв індивідуальностей усякого етносу, який становить приблизно 5—10 % популяції. Ідеї цього напряму базуються на відомих положеннях Пла-тона, Арістотеля, Макіавеллі. Так, німець О. Аммон та француз Ж. де Ляпуж, спираючись на дані медичної статистики Ч. Ломброзо, розробили концепцію соціальної антропології, яка пізніше була покладена в основу вчення А. Гітлера і знайшла втілення в праці «Моя боротьба» як основа шляхетності «арійської раси», її елітарності, а потім у липні 1933 р. впроваджена в життя. Психологічний (біхевіористський) напрям ґрунтується на існуванні певних психологічних типів людей, одні з яких більше придатні до політичної діяльності, інші — менше. Одночасно для цього використовується тестування знань з визначенням «коефіцієнту інтелектуальності»— IQ. До представників цього напряму належать такі вчені, як Д. Уотсон, Бене, Сімон, 3. Фрейд, К. Юнг. Зокрема 3. Фрейд вважав, що більшість людей мають антисуспільні, антикультурні тенденції у своїй поведінці. Тому, в принципі, в суспільстві неможливо обійтися без примусу, який повинна здійснювати меншість; отже, суспільство природно ділиться на меншість і більшість. Цей поділ, вважав 3. Фрейд, виріс із родових форм, зокрема з батьківського права.
Функціональний напрям обґрунтування елітаризму виходить з того, що оскільки люди існують лише в суспільстві, яке є організацією певного рівня, то для розвитку та існування цієї організації необхідне керівництво і управління, чим і покликана займатися політична еліта. Один з представників цієї течії — Саністебан зазначає, що організована меншість (політична еліта) має значно більше шансів в організованому керівництві суспільством, ніж неорганізована меншість. Цікаву особливість помічають предстаники цього напряму: у всякій кризовій для себе ситуації еліта найчастіше піднімає питання не оздоровлення самої системи, а питання правопорядку, охорони вартостей системи. Тому еліта так піклується про силові лідерства та їх добробут. Важливим напрямом обґрунтування елітаризму в XX ст. став технократичний напрям. Він пов'язаний із розвитком науково-технічного прогресу та його результатами, які потребують для їх успішної реалізації зростаючого професіоналізму, компетентності та спеціалізації в керівництві й управлінні, що стає прямим обов'язком еліти. Представники цього напряму Т. Веблен, Дж. Бернхем наводять думку про необхідність зміни менталітету нового індустріального суспільства, про прихід до керівництва нових людей — менеджерів. «Менеджер, — писав Дж. Бернхем, — це нова людина, спеціаліст не з машинного виробництва, хімії чи енергетики, а спеціаліст із керівництва і управління, не більше, але й не менше. У зв'язку з цим, в індустріальних країнах формується новий соціально-економічний устрій. У цьому новому суспільному ладі пануючим класом буде інша суспільна група — менеджери.» З закінченням Другої світової війни утверджується концепція неотехнократич-ного обґрунтування елітаризму, яка пов'язана з іменами Д. Белла, Дж. Гелбрейта, А. Тоффлера. Так, А. Тоффлер у своїй трилогії «Футуршок», «Третя хвиля» і «Зміщення влади», зокрема в третій книзі, проаналізувавши інформаційне суспільство, розвинув ідею Дж. Гелбрейта про новий розподіл джерел влади та вказав, що зараз [в 1990 p.] головним стає контроль над знаннями, бо той, хто їх контролює, той стає всемогутнім і може претендувати на лідера світової цивілізації. Можна стверджувати, що нові технології, з одного боку, вперше після загибелі грецького полісу дають змогу повернутися до прямої демократії, а з другого — складність виробництва технологій та рівень організованості сучасного суспільства значно піднімають вимогливість до менеджерів, до нової провідної верстви, що робить її вперше елітою не сили, не грошей, а елітою знань, духу. Одночасно це означатиме кардинальну зміну в головних принципах реалізації влади — настає ера політики не насильства, а політики переконань.
Процес осмислення феномену політичних еліт можна поділити на ряд історичних етапів. Перший з них почався в Стародавній Греції і Стародавньому Римі (поява басилевсів і патриціїв). Так, ще Геракліт (VI—V ст. до н. є.) вважав, що влада повинна належати меншості, «кращим». Цю думку він пояснював тим, що «найкращі віддають перевагу єдиному — одвічній славі, впротивагу тлінному. Наповп же набиває своє черево, як худоба». Проблеми загальнополітичного блага цікавили і Сократа (V—IV ст. до н. є.). їх вирішення він бачив у вмілому правлінні, ставлячи це правління в пряму залежність від рівня знань, мудрості і чесності. Сократ стверджував, що «царі і правителі — це не ті, хто тримає скіпетр або вибрані будь-ким, чи отримали владу за жеребом, і не ті, хто досяг влади насиллям або обманом, а ті, які вміють правити». У більш довершеному варіанті ідеї людської нерівності, обраності кращих були висловлені Платоном (V—IV ст. до н. є.). В його моделі ідеальної держави панує сувора ієрархія. Всіх людей цієї держави він поділив на 9 каст (верств). Оскільки люди від природи різні, то вища справедливість, на думку Платона, полягає в тому, щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природний хист. У своїй праці «Держава» він пояснював, що хоч усі громадяни держави є братами, Бог, який створив усіх, «у тих з вас, хто здатний правити, при народженні примішав золото і тому вони є найбільш цінними, в їх помічників — срібло, залізо і мідь примішав в ремісників і землеробів». Таким чином, Платон сповідував диференціацію людей, яка спиралася на саму природу. Одночасно він першим висунув ідею штучного добору «кращих», бо розробив систему штучного поліпшення людської природи. З цією метою Платон запропонував парувати «кращих» жінок і чоловіків, а їхніх дітей брати на виховання держави. Це потомство і мало поповнювати невелику, але добірну верству населення, яку він називав охоронцями. З їх числа рекрутували правителів. Все це ставить Платона біля початку такої науки, як євгеніка, як певної системи штучного формування еліт.
Другий історичний етап осмислення феномену політичних еліт пов'язаний з ім'ям X. Аквінського, який у своїй праці «Про правління владик» (XIII ст.) висловив думку про те, що більшість людей повинна займатися фізичною працею, а меншість— розумовою та управлінням цією більшістю. Найціннішою він вважав працю духовних владик народу — служителів церкви. Наступним історичним етапом розвитку елітаризму були ідеї Н. Макіавеллі (1469—1527). У праці «Володар» він дослідив концепції політичної влади сильної ініціативної меншості, а також сформулював один з найважливіших принципів владних відносин для політичної еліти, що отримав назву «макіавеллізму» — безпринципної політики, що є методом досягнення великих цілей і виправдовувала застосування всіх засобів. Багато що зробили для становлення та розвитку теорії еліт Т. Карлейль, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше. Але як цілісна система поглядів і як теорія елітизму склалася лише на початку XX ст. в працях представників італійської школи політичної соціології, таких як Г. Моска, В. Парето та Р. Міхельса. Цю школу ще називають макіавеллістською, а їхні теорії — класичними, оскільки всі вони спиралися на макіавеллістське положення про політику, як самостійну сферу суспільства, як практику, а політичну еліту визначали як згуртовану групу людей, які володіють виключними якостями та свідомі у своїй зверхності над усіма іншими. Проте ресурси політичного панування меншості над більшістю вони уявляли різними. Один з представників цієї школи, засновник теорії «правлячого класу» — Г. Моска (1854—1941) сформулював основні положення своєї теорії в працях: «Основи політичної науки» (1896) та «Історія політичних доктрин» (1923). Свою ідею про «правлячий клас» він виклав ще в першій праці. У ній він стверджував, що з часів середньовікового розвитку цивілізації і до нашого часу в суспільстві існують два класи: клас керуючих і клас керованих. Перший завжди малочи-сленний, здійснює всі політичні функції, монополізує владу і користується належними йому перевагами. Другий — більш численний, управляється першим на більш-менш законних підставах та постачає йому матеріальні засоби для життєзабезпечення політичного організму. Владу, писав він, не може здійснювати ані одна людина, ані усе суспільство. Політичне керівництво, яке включає адміністративне, військове, релігійне, економічне, моральне, здійснюється, на його думку, особливою організованою меншістю. Ця меншість управляє більшістю, завдяки насамперед своїй організованості, а також за рахунок притаманних тільки цій меншості особистих якостей.
Г. Моска виділяє три людські якості, які дають змогу належати до політичного класу— це військова доблесть, багатство, церковний сан, з якими пов'язані три форми аристократії — військова, фінансова та церковна. Але домінуючим критерієм при належності до політичного класу є здібність управляти, що означає знання національного характеру, ментальності народу, досвід управління. Як організм, який розвивається, політичний клас потребує оновлення і такими способами оновлення є спадкування, вибір та кооптація. У розвитку пануючого класу існують дві тенденції: аристократична та демократична. Якщо переважає перша тенденція, то представники правлячого класу прагнуть зробити своє правління спадковим, цей клас стає закритим, а суспільство втрачає здатність розвитку. Якщо замінює друга, демократична тенденція, то правлячий клас, його представники, прагнуть замінити старі помарки цієї еліти, цей клас стає відкритим, відбувається швидке його оновлення. Але при цьому виникає загроза зростання нестабільності та політичних криз. Тому Г. Моска віддавав перевагу такому типу суспільства, якому властива деяка рівновага між цими двома тенденціями. На його думку, потрібна деяка стабільність правлячого класу, а тому проникнення нових елементів до нього не повинно відбуватися занадто швидко і не повинно бути великим. Другий видатний представник класичної теорії еліт — В. Парето (1848—1923) виклав свої погляди щодо теорії еліт у «Трактаті загальної соціології» (1916). У своїй теорії він прагнув знайти фактори динамічної рівноваги суспільства, місця і значення для цього процесу політичної влади, мотивацію політичної поведінки особи. В. Парето належить першість введення в науковий обіг терміну «еліта». Суспільство В. Парето розглядав як складну систему, яка прагне до соціальної рівноваги і, виходячи з цієї концепції, обґрунтував місце і роль еліти в суспільстві. Цей стан рівноваги забезпечує взаємодія багатьох сил, які він називає елементами. Вони утворюють чотири групи — економічні, соціальні, політичні, інтелектуальні. Мотивами людської діяльності є психологічні стимули, які він називає «залишками». Вони є нічим іншим як біологічними інстинктами, нелогічними, ірраціональними почуттями, емоціями. «Залишки» є одвічними і незмінними основами діяльності людини і відбивають його індивідуальність. Соціальна рівновага і суспільно-політична форма суспільства є сукупністю взаємодії людських почуттів, які відбиваються в «залишках». Тому політика, на його думку, у визначальному ступені є функція психології. Використовуючи психологічний підхід до аналізу суспільства і політики, вчений пояснює багатоманітність соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів.
В. Парето визначає належність людини до еліти за її природженими психологічними якостями і вважає, що ця еліта складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів найвищі здібності у своїй сфері діяльності. «У широкому розумінні еліта є товариство людей, які наділені у вищому ступені розумовими здібностями, якостями характеру, спритністю та іншими якостями.»
Еліта, за В. Парето, поділяється на правлячу та контреліту. Правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, має харизматичні якості лідера. Контреліта є потенційною елітою за здібностями, особистими якостями, яка позбавлена можливості приймати політичні рішення. На його думку, є два типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — це «леви», для яких характерними є такі якості, як відкритість, рішучість у прийнятті рішень, спирання на силові, авторитарні методи володарювання і управління. «Леви» найбільш корисні в стабільних ситуаціях, оскільки вони вкрай консервативні. На відміну від них, другий тип еліти — «лисиці», вони володарюють за допомогою різних засобів маніпулювання, обдурювання, демагогії. Вони найчастіше застосовують підкуп, винагороду та нагородження і дуже неохоче використовують погрози застосування насилля. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, на перехідних етапах розвитку суспільства, коли потрібні енергійні, сміливо мислячі і здатні до перетворень правителі.
В. Парето був автором теорії кругообігу еліт. На його думку, соціальні зміни в суспільстві є наслідком боротьби та «циркуляції» еліт. Суспільство, в якому переважають «леви», приречене до застою, а суспільство, де домінують «лисиці», характеризується динамічністю розвитку. Стабільність та поступальність у розвитку суспільства може бути забезпечена при пропорційному припливі у владу представників і першого, і другого типу еліт. Крім того, В. Парето стверджує, що еліти мають тенденцію до занепаду, а нееліти спроможні до виробництва потенційно елітарних елементів. Це обумовлене тим, що приналежність до еліти не наслідується, бо не всі діти мають надзвичайні здібності своїх батьків. Тому постійно відбувається заміна старих еліт новими, які частіше за все становлять представники нижчих шарів суспільства. Необхідність таких змін визначається тим, що колишні еліти гублять свою енергію, яка дала б можливість завоювати і утримати владу. Таким чином, усі соціальні перетворення В. Парето пояснює «циркуляцією еліт», тобто системою «обміну» людини між двома групами — елітою та іншими громадянами.
Безперервна «циркуляція еліт» сприяє врівноваженню соціальної системи у тій мірі, в якій вона забезпечує приплив «кращих», «достойних». Крім того, «циркуляція еліт» тягне за собою циркуляцію ідей. Але це відбувається лише тоді, коли правлячий клас відкритий і розуміє необхідність постійної циркуляції. Тоді ж, коли еліта стає замкненою і перетворюється на касту, вона втрачає здатність до управління і, щоб зберегти владу, застосовує насилля. Припинення циркуляції еліт призводить до революції. Революція, на думку В. Парето, є найбільш радикальним засобом оновлення еліт, внаслідок чого стара еліта поступається місцем новій. У новій еліті переважають «лисиці», що з часом перероджуються на «левів», які є прибічниками насилля та деспотичного правління. Інше пояснення неминучості поділу суспільства на правлячу меншість та пасивну більшість запропонував Р. Міхельс (1876—1936) німець за походженням, але громадянин Італії, який був одним з ідеологів фашизму та приятелем Б. Муссоліні. Він доводив неможливість здійснення принципів демократії в західних країнах, виходячи з внутрішніх властивостей притаманних політичним організаціям цих країн та «олігархічних тенденцій» в партіях, профспілках. У своїй основній праці «Політичні партії. Нариси про олігархічні тенденції демократії» (1911) він проаналізував кризу парламентської демократії та відстоював правомірність елітизму.Причини політичного розшарування, тобто стратифікації суспільства, і тому неможливості здійснення демократії Р. Міхельс бачив, по-перше, в сутності людини; по-друге, в сутності політичної боротьби; по-третє, в сутності організації. Тому демократія веде до олігархії і перетворюється в неї — робить висновок він. Феномен олігархії пояснюється частково психологією, тобто психологією мас та психологією організацій, а частково органічно, тобто законами структур організацій. Проте головну роль відіграють фактори першої групи. Поведінка панівного класу багато в чому визначається впливом «мас» на політичні процеси. Поняття «маси» мають для Р. Міхельса психологічний зміст та інтерпретуються ним як сукупність психічних властивостей масового пересічного громадянина, під якими розуміється політична індеферентність, некомпетентність, потреба в шануванні лідерів тощо. Тому «маси» не здатні до самоорганізації і неспроможні самостійно керувати.
Серед груп, які претендують на владу в рамках парламентської демократії, найефективніше діють ті, які забезпечують собі і своїм цілям підтримку організованих мас. Але сам принцип організації, що є необхідною умовою керівництва масами, призводить до виникнення ієрархії влади. Керівництво організацією передбачає наявність професійно підготовлених для цього людей, тобто керівного апарату. Він надає стабільності організації, але одночасно призводить до переродження організованої «маси». Керівний апарат, сам факт наявності його міняє місцями лідерів і «масу». Процес організації неминуче розділяє будь-яку партію чи профспілку на керівну меншість та керовану більшість. Складається «професійне керівництво, яке все більше відривається і віддаляється від мас і має тенденцію протиставляти себе рядовим членам. Це керівництво утворює більш-менш закрите внутрішнє коло та прагне закріпити владу у своїх руках. Суверенітет мас виявляється ілюзорним. Так, згідно з Р. Міхельсом, діє «залізний закон олігархії». Тобто олігархічна структура влади базується не тільки на тенденціях вождів до свого увічнення та підсилення свого особистого авторитету, але, головним чином, і на інертності мас, які прагнуть покладатися на хист небагатьох спеціалістів-професіоналів, і на структурних властивостях політичної організації. Сама політична еліта є продуктом національної психіки, тобто «елітарний характер нації» прагне до втілення в пануючі групи. У структурі пануючого класу Р. Міхельс виділяє три складові елементи: політичний, економічний та інтелектуальний. Кожного історичного моменту владу може здійснювати політико-економічний, політико-інтелектуальний чи вольовий політичний клас. Криза парламентської демократії в Італії, Німеччині у 20-х роках XX ст. висунула на передній план так званий вольовий політичний клас. Втіленням ідеалу вольового класу, на думку Р. Міхельса, були італійський фашизм на чолі з Б. Муссоліні та фашистський режим у Німеччині. Таким чином, італійська школа політичної соціології зробила істотний внесок у розвиток не тільки політичної науки, а й інших сфер суспільствознавства. Пізніше концепція елітизму здобула як прихильників, так і супротивників. Супротивники акцентували увагу на несумісноті її з ідеями демократії та самоврядування. Вони вважали помилковою теорію, яка не визнає самостійні ролі особи в політиці, здатності мас впливати на владу, піддавали критиці за надмірний психологізм у розумінні мотивів політичної поведінки та причин політичної нерівності в суспільстві. Але послідовники концепції елітизму поглиблювали і розвивали основні положення теорії в нових соціальних умовах. Антидемократичну спрямованість мали й елітарні концепції В'ячеслава Липин-ського і Дмитра Донцова, з якими вони виступили на початку XX ст.
В. Липинський (1882—1931) розробив оригінальну думку щодо національної аристократії: нею «повинна бути активна правляча й організуюча меншість у нації». Як і італійські теоретики, Липинський вважав, що «аристократію повинні становити найкращі мужі нації, незважаючи на їхнє походження і майновий стан. Еліта має формуватися з усіх станів і класів українського суспільства, передусім з продукуючого хліборобського класу і нащадків дворянства й шляхти. Саме з продуцентів повинна формуватися активна, ініціативна, дійова меншість організаторів і керівників нації, які володіють матеріальною силою і моральним авторитетом». «Без матеріальної сили і морального авторитету, вважав Липинський, не може бути національної аристократії. А без національної аристократії, сильних і авторитетних провідників не може бути нації». Розглядаючи основні методи формування національної аристократії — класократію, охлократію і демократію, — найкращим із них Липинський вважав саме класократію. На його думку, «лише поєднання українського селянського ферменту з творчим українським аристократичним елементом в одній надкласовій, загальнонаціональній верстві і дасть життєздатність українській державі. Основою знання й служіння державі національної аристократії є не національний, а територіальний чинник— свідомість своєї території, любов до своєї землі».
Інший український учений —Д Донцов (1883—1973) також під політичною елітою розумів національну аристократію, але звузив її рамки, в кінцевому підсумку, до поняття «каста правителів». Виходячи з ідеї «ієрархізованої суспільності», Донцов поділяє суспільство на касти, панівною з яких повинна бути не маса (демократія), не та чи та «класа» («класократія»), а каста «луччих людей». Ця каста правителів, писав Донцов, повинна бути окремою громадою, виліпленою, по-перше, з іншої глини, викутою з іншого металу, ніж інертна, байдужа, .хитлива маса; по-друге, мусить займати окреме становище, власне творити з себе окрему касту; по-третє, ця каста мусить виказувати зовсім окремі прикмети духу й душі, інші ідеї мусять горіти в їх головах, ніж в обмеженої, нездібної народної маси». Засадничи-ми чинниками формування касти «лучших людей» Донцов вважав передусім ірраціональні чинники: дух давнини, старі інстинкти національної вдачі, воля до панування, ірраціональні догмати, віри в національну ідею, щоб «сиділи вони не в книжках і програмах, а в крові». Самі ці чинники повинні формувати такі основні риси української еліти, як шляхетність, мудрість і мужність. Головним завданням цієї еліти має бути формування національної ідеї, внесення її у свідомість мас, формування «панської психіки народу-володаря» та мобілізація народу на боротьбу за національну ідею. Як бачимо, еліти та демократія розглядались у перших елітаристських концепціях як явища, які виключають одне одного. Однак така позиція дедалі більше входила в протиріччя з розвитком західних країн у напрямі демократії. Тому вже в ЗО—40-ві роки XX ст. почали з'являтися різні концепції «демократичного елітаризму», автори прагнуть обґрунтувати сумісність цього принципу з принципами демократії і справедливості. Необхідність елітарного правління починає виводитись із уточненої сутності самого поняття «демократія». Західні політологи Й. Шумпетер, Г. Ласвел та інші переглянули постулати родоначальників елітизму. Вони виступили проти ототожнення демократії з правлінням народу. Замість формули «правління народу» Й. Шумпетер вводить формулу «правління від імені народу». Він стверджує, що «демократія — це уряд, який схвалюється народом». Саме демократичне правління одержує, таким чином, елітарне тлумачення й елітарну структуру. Правлячи, еліта існує, на думку Шумпетера, в будь-якому суспільстві, в тому числі й демократичному. Демократичне правління допускає конкуренцію серед еліт за владу. У ринковій концепції еліт И. Шумпетера різні еліти виносять на продаж свої програми, а маси «покупців» під час виборів підтримують або відкидають їх. Учений розуміє демократію як політичну систему, в якій маси, вибираючи між конкуруючими елі-тами, певною мірою впливають на політику.
На думку Г. Ласвела, демократія відрізняється від олігархії не відсутністю еліти, а «закритим» або «відкритим», «представницьким» характером еліт. Еліта сучасного західного суспільства відрізняється від еліти минулого, за Ласвелом, тим, що вона відкрита, її члени володіють знаннями, умінням, відповідальністю, вони приходять до влади на основі справедливої конкуренції.
Надалі концепції демократичного елітизму еволюціонували в напрямі елітарного плюралізму, концепції плюралізму еліт, що грунтується на принципі рівноваги еліт. Прибічники елітного «плюралізму» вважають, що в суспільстві висувається і діє багато еліт, які здійснюють лідерство в певній сфері суспільного життя. Французький учений Р. Прон виділяє в сучасному суспільстві такі різновиди еліт: політичну, військову, бізнесову, еліту ватажків мас та адміністративну. Вважається, що між цими елітами існує постійна конкуренція, і політика полягає в тому, щоб досягти згоди між групами, якьі конкурують. А маси здійснюють тиск на еліти, використовуючи механізм виборів чи плебісцитів. Сучасні соціологи і політологи обґрунтовують поєднаність демократії з елітиз-мом не тільки на основі принципу рівності, а й на основі принципу справедливості. На основі цього принципу було розвинуто всі ціннісні теорії еліт. На цій основі американські вчені Д. Белл, М. Янг та інші розвинули теорію еліти «меритокра-тії» (так званої еліти заслуг). «Меритократія»— це еліта знань, компетентності, яка об'єднує найталановитіших представників суспільства. Д. Белл, наприклад, вважає, що на зміну елітам «крові» і «багатства», характерним для доіндустріаль-ного й індустріального суспільств, прийшла «еліта знань», яка відповідає характерові сучасного післяіндустріального суспільства. Післяіндустріальне суспільство — це суспільство справедливості в сучасному розумінні цього поняття. Воно високо цінує і заохочує тих, чий внесок у соціальний прогрес найбільший. Саме люди, які законно користуються авторитетом і повагою, мають престиж, по справедливості повинні правити суспільством. Свого роду антиподом сучасних концепцій демократичного суспільства виступають ліволіберальні теорії еліт. Найавторитетнішим представником цього напряму в західній політології вважається Р. Мілс, який ще в 50-ті роки XX ст. намагався довести, що західними суспільствами, зокрема США, править не багато еліт, а одна. Ліволіберальні теорії еліт належать до так званої макіавеллівської школи в дослідженні еліт, характерними рисами якої є визначення однієї, зорганізованої і привілейованої володарюючої еліти — правлячого класу (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Д. Донцов); її закритість, відірваність від мас, групова свідомість тощо. Сучасний ліволіберальний елітизм значно розширює характеристику правлячої еліти новими специфічними рисами: визнанням демократичних елементів у системі влади правлячої еліти, можливості впливу (хоч і дуже обмеженого) мас на еліту через систему виборів та інші демократичні інститути; доповненням ціннісного підходу до еліти структурно-функціональним, тобто елітизм виводиться не тільки з особливих психологічних і соціальних якостей, а й з того, що окремі особистості займають високі командні позиції в суспільній ієрархії; владна еліта не обмежується політичною елітою, вона розглядається як внутрішньо структурована.
Р. Мілс вважає, що ядро американської правлячої еліти становлять керівники корпорацій, політики, вищі державні службовці та вищі офіцерські чини. їх підтримують інтелектуали, які добре влаштувалися в рамках існуючої системи. Об'єднувальними чинниками правлячої еліти послідовники ліволіберальних концепцій вважають не тільки спільну зацікавленість у збереженні свого привілейованого становища й стабільності існуючої системи, а й близькість соціального статусу та соціальних ролей, культурно-освітнього рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю та ін. Характерним для цих концепцій є заперечення прямого зв'язку економічної еліти з елітою правлячою. Поряд з ліволіберальними концепціями значного поширення набули ліворадикальні концепції еліт, яскравим прикладом яких є марксистська партократія. Попри заперечення елітизму в суспільно-політичному розвитку, В. Ленін розробив специфічну концепцію політичної еліти — вчення про авангардну роль партії робітничого класу і всіх трудящих. Головне її призначення — керівництво революційною діяльністю в побудові комуністичного безкласового суспільства, що грунтується на принципах самоуправління. Партократична теорія еліти набула реального втілення в діяльності комуністичних партій країн тоталітарного соціалізму. Розпад комуністичної системи, крах соціалізму продемонстрував утопізм і неспроможність елітизму, заснованого на його запереченні.
2) Ідеї лідерства історія
Лідерство всюди, де є влада і організація. Саме поняття «лідер» у перекладі англійського («>leader») означає «провідний», «керівний».
Зацікавлення лідерству та спроби осмислити цей складний й таке важливе соціальний феномен сягають давнину. Так, вже античні історики Геродот, Плутарх та інші приділяли політичним лідерам головну увагу, вбачаючи у героїв, монархах і полководців творців історії.
Платон і Аристотель замислювалися як у тому, як і чому людина бере до рук влада, а й тих цілях, які ставить собі, використовуючи цією владою. Для цих філософів був сумнівів у тому, що гарний лідер повинен йти до справедливості і чесно служити державі. Аристотель особливо підкреслював, що у політиці для лідера - це найвищий форма прояви людської гідності. Примітно, що античні мислителі передусім говорили щодо «технології», йдеться про нормативних аспектах у виконанні лідерських ролей: у тому, що має знати тому, хто прагнуть отримати влада.
На відміну від такоїнормативистско-моралистского підходи до лідерству Макіавеллі звернула увагу на питанні прагматичного утримання влади лідером, особливо у часи змін та політичної нестабільності. У його трактуванні політичний лідер - це государ, гуртуючий і що становить суспільний загал і використовує будь-яких заходів підтримкиобщественною порядку й збереження свогогосподства.Он був переконаний, що хитрість і лють - інструменти, цілком дозволені, якщо йдеться про стягнення влади, й застосування їх їх відсуває питання справедливості і повинності. Ці ідеї зробили ім'я Макіавеллі загальним перед лідерами маніпулятивного штибу.
Починаючи з середини в XIX ст. філософи, соціологи і соціальні психологи більшою мірою, ніж Макіавеллі, сконцентрували свою увагу тому, як лідери з'являються у групах і взаємодіють із ними. Так, однією з впливових психологічних механізмів, у яких грунтується вплив лідера у своїх послідовників, було визнано воля. Ніцше був серед перших, хто оголосив волю до повалення влади двигуном історії. Він чудово бачив в волі корумпованої влади творчий інстинкт, що виявляється насамперед лідерів, що ненаситно прагнуть прояву влади та її застосуванню, а й долають інстинкт натовпу, володіючи надлюдськими якостями.
Отже Ніцше вперше сформулював два тези, надалі що розвитку у політичному психології. Перша теза стосується природи лідерства як ірраціональною, інстинктивної сили, яка зв'язує лідера й його послідовників. Другий - приписує лідеру видатні якості, здатні перетворювати їх у надлюдини.
Такий підхід був близьким і до трактуванням лідерства у європейській соціальної з психології та соціології середини-кінця ХІХ ст. Такі психологи, як Р. Лебон, Р. Тард, З.Сигеле, У. Вундт, по-своєму, але загалом аналогічно трактували природу політичного лідерства як ірраціонального феномена, що об'єднує лідерів і послідовників.
Ідея гіпнотичного, який заворожує впливу лідера на масу, натовп чи народ була підхоплена 3. Фрейдом. Він вважав, природа лідера пов'язані з особливими якостями на кшталт гіпнотичним. Фрейд шукає витоки тих механізмів, що роблять подібне вплив можливим, в потреби будь-якої людини в поклонінні авторитетів.
На відміну від соціальних психологів, робили акцент на психологічної залежності між особистістю лідера й масою, соціологи тієї самої періоду (У. Парето, У.Михельс, Р.Моска, М. Вебер) більше цікавилися феноменом політичної влади як що пояснював природу лідерства. Так, М. Вебер визначає саму політику через поняття лідерства, що у своє чергу визначається через поняття влади як головною цінності для лідера. Істотно важливим для соціологічною трактування лідерства є розгляд влади лідера як соціального феномена, Не тільки індивідуального. Робота Р.Моски «Правляча клас» найрельєфніше висловила цей підхід. У. Парето акцентує цієї проблеми у її динамічному аспекті, показуючи залежність стилю лідерства від соціального запиту, який призводить до зміні «левів» на «лисиць» і навпаки. Ще одна важлива особливістю соціологічною трактування є виділення ситуації чинника, визначального поведінка лідера.
Яскравими представниками волюнтаристською теорії лідерства, що розглядає історію як наслідок творчості видатних особистостей, з'явилися ТомасКарлейль (1795-1881) і Ральф Уолдо Емерсон (1803 - 1882). Вони вважалисновную масу населення, яка може нормально існувати без подає впливу лідерів.
Безпосереднє вплив на сучасні концепції лідерства надав Габріель Тард (1843-1904), одне із основоположників теорії соціалізації. Тард намагався довести, основним законом соціального життя є наслідування послідовників лідеру. Більшість населення здатна до самостійного соціальному творчості. Єдиний джерело прогресу суспільства - відкриття, зроблені ініціативними і оригінальними особистостями.
З багатовікової традицією, що розглядає лідерів як локомотив історії, принципово розходиться марксизм. Він обмежує можливість активності політичним лідерам історичної необхідністю і класових інтересів. Політичний лідер виступає тут найпослідовнішим, свідомим і вмілим виразником волі класу, тобто. грає стосовно класу допоміжну, службову роль. І якщо краще Маркс і Енгельс відзначали можливість відокремлення політичним лідерам від своєї класу тут і попереджали робочих необхідність убезпечити себе від власних чиновників, те в Леніна і, особливо, в Сталіна взяли гору ще більше спрощені ставлення до співвідношенні мас і розширення політичних лідерів. «Маси, - писав Ленін, - діляться на класи ... класами керують зазвичай ... політичні партії ... політичні партії, у вигляді загальне правило управляються більш-менш стійкими групами найавторитетніших, впливових, досвідчених,вибираемих на найвідповідальніші посади осіб, званихвождями»[1].
Заперечення історичну роль лідерів властиво й деякимнемарксистским дослідникам. Вони стверджують, що лідерам немає ніякого значення. Маси і довкілля загалом диктують поведінка лідерів, впливають з їхньої цінності й мети, визначають кошти досягнення мети, контролюють їхні діяння з допомогою конституцій, партій та інших інституціональних механізмів.
Сучасні підходи до дослідження лідерства мають як різні витоки, а й різняться зі своєї дисциплінарної приналежності. Це слід пам'ятати у пошуку методологічних ключів до дослідження. Так, слід передусім відзначити внесок психологів, принесли до досліджень лідерства різні варіанти теорій особистості. Вони наклали відбиток саме у розумінні особистості лідера, його різноманітних характеристик і якостей, дозволяють лідеру стати на чолі організації, партії чи держави. Психологи також багато уваги приділяють окремим структурнимпонентам особистості (мотивів, потребам, волі, емоціям, темпераменту, здоров'ю, характеру, стилю,Я-концепции, самооцінці та інших.)
Останніми десятиліттями потужним стимулом дослідження лідерства стало розвиток теорій менеджменту. Особистість лідера в теоріях менеджменту є у того рівня, коли необхідно врахувати цього чинника із єдиною метою маніпулюванняорганизацией[2].
Типи лідерства
Є різноманітні класифікації феномена лідерства. Однією із найбільш загальних є розподіл всіх лідерів на звичайних («реальних») і великих (як великих «героїв», і великих «лиходіїв»). Перші, реальні лідери, позбавляють помітного особистого сліду історія, не змінюють звичайного перебігу подій. Другі,лидери-герои (лиходії), мають власне бачення політики і намагається здійснити у ній свої плани, манливі чималі соціальні і політичні зміни.
Поширена розподіл лідерства залежно від відносини керівника і підлеглих на авторитарне і демократичне.Авторитарное лідерство передбачає одноосібне направляюче вплив, заснований на загрозу санкцій, застосування сили. Демократичне лідерство виявляється у обліку керівником інтересів і думок всіх члени групи чи організації, у тому притягнення до управлінню.
Один із «класичних»типологий лідерства перегукується з вченню М. Вебера про засоби легітимації влади. Відповідно до цими способами, лідерів поділяють на традиційних (вожді племен, монархи тощо.) - їх авторитет грунтується на звичаї, традиції;рационально-легальних, чи рутинних, - це лідери, обрані демократичним шляхом; і харизматичних - наділених, на думку мас, особливої благодаттю, видатними якостями, надзвичайної здатність до керівництву. Харизма складається з реальних здібностей лідера й рис, яким колись його наділяють послідовники. У цьому індивідуальні якості лідера нерідко грають другорядну роль формуванні його харизми.Харизматическими лідерами, були, наприклад, Ленін, Сталін, Кім Ір Сен, Фідель Кастро.
Ця класифікація лідерства є досить простою і зручніша, хоча, як будь-який інший класифікація, обмежена при застосуванні. У основі першого типу лідерства лежить звичка, другого - розум, третього - віра та емоції. Основоположник цієї класифікації Вебер особливу увагу приділяв аналізу харизматичного лідерства. Він оцінював лідера цього як найважливішого рушія, генератора відновлення суспільства на кризові періоди, оскільки харизматичний вождь та її авторитет пов'язані з минулим, здатні мобілізувати маси влади на рішення завдань соціального відновлення. У що ж до спокійні періоди розвитку суспільству кращерациональ-но-легальное лідерство, оберігало історичні традиції, і яке здійснює необхідні реформи. А загалом історія багатьох держав спостерігається певна послідовність у зміні типів політичного лідерства.Вождь-ос-нователь (>харизмагик) змінюється традиційнимлидером-охранителем, який, своєю чергою, поступається місцереформатору-законодателю.
У сучасному політології нерідко називаються чотири збірних образу лідера: прапороносця (чи великої), служителя, торговця і пожежника.Лидера-знаменосца відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, «мрія», здатна захопити маси. Яскравими представниками подібного типу лідерства були Ленін, Мартін Лютер Кінг, Хомейні.Лидер-служитель завжди прагне в ролі виразника інтересів своїх прибічників і загалом, орієнтується з їхньої думки і діє від імені. Длялидера-торговца характерна здатність привабливо піднести свої ідеї, й плани, переконати громадян, у їх перевагу, змусити «купити» цих ідей, і навіть залучити маси до здійснення. І, нарешті,лидер-пожарний орієнтується на найактуальніші, жагучі громадські проблеми, насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретної ситуацією. У реальному житті ці чотири ідеальних образу лідерства звичайно зустрічаються в чистому вигляді, а поєднуються у політичних діячів у різних пропорціях.
Доцільно виділення психологічних типів політичного лідерства:
1. >Тривиально-властное і вольове лідерство, що базується у власному переконанні і примус, із застосуванням примітивних форм досягнення становища ведучого й керівника.
2. >Интенсивно-властное лідерство, заснований на грубої силі, ігрубо-волевом самоствердження, використанні неприпустимих у звичайних обставинах засобів і методів політичних змагань (Олександр Невський, почасти М. Хрущов).
3. >Внушенно-силовое лідерство. Основа -грубо-силовое придушення чи нав'язування свої політичні переконання з допомогою потужних ідеологічних штампів,етико-религиозних доктрин, впровадженням у свідомість міфів і навіть брехні з декларуванням моралі, етики, альтруїзму (Іван III, Б. Єльцин).
4. Тотальне чи екстремістське лідерство, що базується на комбінації інтенсивної фізичної придушення з максимальнимвластно-ресурсним придушенням. Цьому служать дедалі: централізація інформації, ідеологія виховання, канонізація мистецтва, науки, особливо гуманітарної (Іван Грозний, І. Сталін).
5. >Интроспективное лідерство - нав'язування заданої політичної моделі, політичноїерзацкультури, іманентних їй відносин також зв'язків, як зразка для наслідування. Інтенсивне переконання в перевагу від цього з інших формами і типами політичних відносин (Петро, У. Ленін).
6. >Морально-етическое лідерство, яка грунтується на авторитеті і високоморальних і фахових якостяхлидера[16].
Відповідно до загальновизнаною точки зору, у політиці зазвичай розрізняють лідерів трьох рівнів: лідерів малої групи; лідерів громадських рухів, організацій, партій; політичним лідерам.
Лідер малої групи маєвнутригрупповой владою на вигляді авторитету, що формується з урахуванням його власних якостей, оцінюваних безпосередньо групою, у процесі спільної прикладної діяльності. Розрізняють «ділового» лідера, «інтелектуального» і «лідера спілкування». Для першого характерні організаторські здібності, підприємливість, прагматизм. Авторитет другого спирається на вміння вирішувати складні завдання, знаходити нетрадиційні рішення, виконувати функції «мозкового центру». «Лідеру спілкування» притаманні психологічна комфортність, комунікабельність, вміння знімати напруженість всередині групи.
Лідер громадського руху, організації, партії - людина, з яким конкретні соціальні верстви (групи) пов'язують можливість втілення своїх інтересів (необов'язково адекватносознаваемих). Він впливає громадські думка — як і силу особистих якостей, і тому, що що підтримують його люди нині напівживі очікування. Такий стан це і є свій відбиток у масовій свідомості потреби у лідера, якого частина населення авансує певний рівень довіри й підтримки. Чим менш конкретизовано цілі й завдання громадського руху, тим паче значущою діяльність лідера.
Політичний лідер - людина, який діє у системі владних протношений, у якій лідерство представлено як своєрідних соціальних інститутів (представницьких органів, багатопартійності, впливових громадських організації), які забезпечують захист і баланс інтересів різних соціальних груп. Особистісні характеристики, мають принципове значення у разі, істотне - у другому, па рівні не надають вирішального впливу па діяльність лідера. Вона ввозяться рамках зовнішніх регуляторів, властивих конкретної культурі.
Вплив лідерів другого і третього рівнів грунтується на зв'язку їх програм з настроями, властивими масовій свідомості. Ця зв'язок полягає в використанні лідером інформацію про основних сферах життя. По-перше, це про наявні у суб'єкта знаннях про владу у суспільстві (необов'язково істинних), про функції, про інтереси «свого» соціального шару. Чим менший розвинена політична культура населення, то більше вписувалося стереотипів і забобонів містить цю інформацію.
Вона найбільш схильна до прямому пропагандистським впливу. По-друге, інформацію про особистій зацікавленості відомих людей діяльності лідера. Через неї наголошується думка про тому, саме цей конкретний діяч з свою особисту якостей (навіть мнимих) є той людина, потрібного суспільству в момент. По-третє, інформація про очікувані зміни майбутнього, включаючи цінності, ідеали громадського життя і іншіфактори[17].
Теоретично колективного прийняття рішень слід розрізняти поняття «провідний» і «неформальний лідер».
Ведучий - людина, прийняв він функції організатора роботи групи. Він може бути призначений керівником організації, або обраний цю посаду групою. Іноді член групи сам пропонує себе роль ведучого. Але провідний необов'язково є безумовним лідером. В нього можуть відсутні деякі якості, властиві лідеру. Можливо, що він неспроможний повісті у себе людей, згуртувати їх навколо себе" чи генерування нових ідей перестав бути його сильною стороною. Ведучий - це адміністратор, відповідальний за дотримання групою встановленої нею технології колективної діяльності. Сказане не означає, що провідний то, можливо слабкої особистістю, швидше, навпаки: деякі менеджери здатні виконувати запропоновані провідному функції повному обсязі.
Неформальний лідер групи може і не провідним. Лідер, об'єднуючи людей навколо себе, чи виступає генератором нових ідей, очолюючи інтелектуальний процес з досягнення груповий мети, або себе активним критиком ідей, висловлюваних іншими. Лідер здатний направити свої зусилля і діяти створення коаліції, намагаючись «скинути ярмо» ведучого, нібито (чи дійсності) який узурпував влада. Проблема взаємодії ведучого з неформальним лідером — одне з кардинальних при колективного пошукурешений[18].
Є й інші класифікації лідерів. Тож які вони діляться на правлячих і опозиційних; великих а також дрібніших; кризових і рутинних; пролетарських, буржуазних, дрібнобуржуазних тощо.
3.2 Функції лідерства
Розмаїття типів лідерів багато чому пояснюється широким колом розв'язуваних ними завдань. При характеристиці основних етапів, стадій діяльності лідерів можна назвати їх три загальних функції: 1) політичний діагноз, що передбачає аналіз стану і оцінку ситуації; 2) визначення напряму, і програми діяльності, яка є рішенню громадської проблеми; 3) мобілізація виконавців (посадових осіб, бюрократії і мас) у цілей.
Що ж до конкретнішою, змістовної характеристики функцій лідера, чи до них можна отримати віднести такі:
1. Інтеграція суспільства, об'єднання мас. Лідер покликаний втілювати у собі представляти у відносинах з державами національної єдності, об'єднувати громадян навколо наших спільних цілей та матеріальних цінностей, подавати приклад служіння народу, батьківщині.
2. Перебування і прийняття оптимальних політичних рішень. І хоча лідери не застраховані від власних помилок, часто діють не дуже добре, все-таки саме здатністю знайти найприйнятніші шляхи вирішення громадських завдань зазвичай виправдовується їх перебування на керівництві.
3. Соціальний арбітраж і патронаж, зашита громадян беззаконня, самоправності бюрократії, різноманітних нижчестоящих керівників, підтримка порядку і принцип законності з допомогою контролю, заохочення і кари. Хоча соціальний патронаж насправді реалізується які завжди, віра у «хорошого царя», «батька народів», «народного президента» тощо. досі поширена у масовій свідомості народів з переважно патріархальної політичної культурою, а й у країнах із віковими демократичними традиціями.
4. Комунікація влади й мас, зміцнення каналів політичної й, особливо, емоційної зв'язку й цим запобігання відчуження громадян влади. У разі складної, багатоступінчастої ієрархії державних їх бюрократизації особистісне сприйняття влади особливо значимо задля подолання недовіри ній, формування в населення громадянської постави, патріотизму. З допомогою телебачення та інших ЗМІ, під час зустрічах із виборцями та інших заходів політичні лідери - мають досить широкі можливості безпосереднього спілкування з народом.
5. Ініціювання відновлення, генерування оптимізму соціальної енергії, мобілізація мас у політичних цілей. У принципі, у цій групі об'єднані кілька близьких за своїм спрямуванням функцій. Лідер покликаний охороняти народних традицій, забезпечувати прогрес суспільства, вселяти у маси віру в соціальні ідеали й цінності. Більшою мірою виконання цих функцій властиво харизматичним лідерам, проте тільки їм.
6. Легітимація ладу. Ця функція властива переважно лідерам в тоталітарних і авторитарних державах. Коли політичний режим неспроможна знайти свого виправдання в історичні традиції, націоналізмі і серед демократичних процедурах, він мусить шукати їх у особливі якості харизматичних лідерів, які наділяються незвичайними, пророчими здібностями і ставляться більш чи меншою міроюобожествляются. І так було нашій країні, коли більшовицька влада, немилосердно руйнуючи багатовікові традиції, узаконювала свої дії гіпертрофованим авторитетом Маркса, Леніна і Сталіна, наділяючи їх рисами земних божеств і посилено насаджуючи культ їхличностей[19].
У межах поведінкового напрями політична психологія виділяє чотири основних функції політичного лідера. По-перше, визначення цілей розвитку. По-друге, забезпечення своїх відомих засобами досягнення цього. По-третє, стала допомогу відомим їм людям у діях та його взаєминах. По-четверте, збереження цілісності відомою їм групи. Інакше кажучи, лідер планує, делегує, координує і контролює. Власне, своєму воно здійснює влада: виконує її законодавчу, виконавчу і судовуфункции[20].
Феномен лідерства - особливий розділ політичної психології. Це «людський вимір» найважливішої проблеми всієї політики і політичною науки, проблеми влади. З одного боку, владу уполитико-психологическом вимірі - це здатність панівне («верхів») змусити собі підпорядковуватися, тобто деяка потенція лідера, політичної інституції чи режиму. З іншого боку, владу у те ж саме вимірі - це готовність «низів» підпорядковуватися «верхів». У кінцевому підсумку, природа влади йде знизу: її джерело - народ. Він делегує влада «нагору», де нею розпоряджаються. Так виникають дві сторони феномена лідерства: здатність «верхів» і готовність «низів». І хоч «питому вагу» кожного з цих компонентів, залежить багатьох обставин, а точніше, від кожної конкретного випадку. Вивчення феномена лідерства дозволяє розглядати обидва компонента у єдності і взаємовпливі.
Дослідження політичного лідерства мають багаті традиції. Від «ЗаконівМану» у Стародавній Індії, «Книги правителя областіШан» у Давньому Китаї, наставлянь біблійного царя Соломона, «Політики» Аристотеля, життєписів дванадцяти цезарівСветония до сьогодні активно триває вивчення лідерів. Серед ранніх теорій політичного лідерства особливу увагу займають «теорії героїв» і «теорії чорт». Це насамперед, колекціонування тих чи інших якостей, властивих ефективному лідеру чи бажаних йому, виявлених з прикладу вивчення конкретних політиків. Навпаки, теорії середовища фокусуються на ролі соціального й іншого оточення в ефективному лідерство з того, наскільки вона впливає функціонування лідерів.Личностно-ситуационние теорії намагаються поєднати якості лідера з конкретними особливостями оточення, вважаючи й інше двома частинами єдиного процесу.
У науці відомі різні підходи до створення класифікацій лідерства. Ранні спроби носили досить відвернений і описовий характер, але вони підготували основу до створення суворих логічних конструкцій. Зразком розробки загальної типології досі є комплексний підхід М. Вебера, який виділив три основних типи лідерства: традиційне (монарх), бюрократичне (президент) і харизматичне (ватажок, вождь маси). У основі кожного з цих типів лежить свій, особливий спосіб легітимації. Кожен має своїми особливостями та умовами існування. Історично розвиток цивілізації йшло від традиційного лідерства, через періодичновзривавшее його харизматичне, до бюрократичному лідерству сучасних розвинених демократій.
Сучасні підходи до проблеми лідерства відрізняютьсяинтегративностью, прагненням до узагальнень і обліку всього безлічі компонентів лідерства, включаючи особливості лідера, характеристики відомих, стилі і їх взаємодії. Час показав, що історично науки мало було цілком неадекватних підходів до осмислення лідерства. Усі вони теж мають бути, але у свої межі і в своєму рівні, оскільки описують певну частину загальнішого цілого. Їх недолік - в однобічності і прагненні перебільшити роль якогось компонента з допомогою недооцінки інших доданків. Завдання сучасної науки - подолання цієї частковості і інтеграція всього позитивного.
3) Культ особи і вождизм
Крайня, максимально завищена оцінка функцій й підвищення ролі політичного лідера історія - культу особи. Він є надмірне звеличення і навіть обожнювання людини. Найчастіше він є у тоталітарних і авторитарних державах, хоча її елементи часом розвиваються й у країнах демократичних, наприклад у Франції в часи президентства Шарля де Голля.
Культ політичних керівників - невід'ємний елемент сакралізації влади. За своєю суттю якого є відродженням поганського ідолопоклонства і зокрема, таких його атрибутів, як пам'ятники, мавзолеї, меморіальні комплекси, складні релігійно-політичні ритуали тощо. У тоталітарних державах ідейні витоки культу особи лежать у ідеології, її на монопольне володіння соціальної істиною, універсальну, загальну значимість. «Батьки» такий «єдино вірної ідеології» наділяються якостями пророків і ясновидців.
Сприятливим суб'єктивної сприятливим середовищем культу особи є патріархальна іподданническая політичні культури, що випливають із віри в «хорошого царя» чи керівника, з прийняття жорсткої ієрархічної організації товариства. Проте найважливішої безпосередньої причиною культу зазвичай служить величезна концентрація політичної, духовної, економічної та соціальній влади у руках одну людину, і навіть тотальна особиста залежність всіх нижчестоящих й не так від результатів своєї діяльності, як від прихильності начальства.
У тоталітарному суспільстві сфера такий залежності сутнісно нічим не обмежена. І це надходження роботу, і кар'єра, й одержання житла, премій та інших соціальних благ, і різноманітних санкції до неслухняним.Отражаясь у масовій людській свідомості та супроводжуючи відповідної систематичної ідеологічної обробкою, усе це викликає в населення віру у всемогутність керівника, страх проти нього, рабську покірність і догідництво. Тяжке спадщина таке ставлення до політичного лідерству досі виявляється в багатьох державах світу, особливо у країнах Сходу.
Останніми роками з'явилися спроби концептуального розведення зрозумілою «лідер» і «вождь» й розуміння вождя лише як однієї з типів лідера.
>Вождизм - тип владних відносин, заснований у власному пануванні й особисту відданість носію верховної влади. Він типовий традиційних іквазитрадициогших, ідеологізованих, теократичних, жорстко централізованих,пединамичлих, авторитарних і тоталітарних товариств. Характеризується розвинену систему неюридичних регуляторів поведінки й стійкоюзакрепленностью соціальних ролей.Отождествляет суспільство із державою і трактується як реалізації певної ідеї, символом якої є вождь (від панісламізму до світового комунізму). Закони при такому суспільстві будуються по яке дозволяє типу - заборонено усе, що не дозволено вождем. Нормативи політичної поведінки створюються ієрархією ідеологічних авторитетів, серед яких вищий - рішення вождя. Його влада безмежна і безконтрольна. Для вождизму типово ірраціональне сприйняття політики у повсякденній свідомості. У тому числі -харизматизация іатрибутизация вождя, який наділяється незвичайними здібностями (наприклад, знанням майбутнього). Після смерті вождьканонизируется, а спадкоємці при такому суспільстві діють іменем Тараса Шевченка. Зовнішні прояви вождизму - клієнталізм, непотизм, трайбалізм (земляцькі зв'язку) як систему влади. Політична система функціонує як ієрархія владнихкланов-клик із гармонійними стосунками «клієнт —патрон»[21].
З одного боку, вождизм - тип владних відносин, заснований готівкової відданості персони, яка має верховна влада. З іншого боку, це владний інститут, властивийпатриархально-родовим товариствам, заснований у власному пануванні військового чи релігійного ватажка. Як тип влади, нині вождизм особливо уражає товариств з так званого «ісламського типу», у яких право і економіка підпорядковані ідеології, що вимагає обов'язкової участі від населення у діяльності, спрямованої для досягнення цілей, завдань, які суспільством.Вождизму властиво активне використання ірраціональних моментів.
>Вождизм існує як безконтрольне, тотальне панування з допомогою експлуатації найпримітивніших архетипів масової свідомості. Його структура заповнена стереотипами, які виконують регулятивні і ідеологічні функції. Це забезпечує стійкість вождизму як політичного устрою – хоча наступники вождя можуть часто змінюватися: допомагає складаний при вождя потужний,сакрализованний і централізований апарат влади.
За всієї численності інтерпретацій терміна «лідер», зазвичай виділяють два значення. По-перше, це індивід, у якого найбільш вираженими і «корисними» з погляду групи якостями, внаслідок чого його із задоволенням інтересу співтовариства здається найбільш продуктивної. Такий лідер служить еталоном, до якого мають прагнути інші. Його вплив грунтується на психологічний феномен відбитій суб'єктивності, тобто ідеальної представленості у свідомості інших члени групи. Простіше кажучи, він такий, яким група і мислить собі лідера.
По-друге, лідер - людина, на яких співтовариство визнає права бути прийнятим рішень, найвагоміших з погляду групового інтересу. Авторитет лідера виходить з умінні згуртувати, об'єднати інших задля досягнення спільної мети. Така людина, незалежно від стилю лідерства, регулює відносини у групі, відстоює її цінності вмежгрупповом спілкуванні, впливає формування спільних цінностей (цілей) й у окремих випадках символізує їх.
Лідерство і вождизм психологічно різні. Візьмемо процес сприйняття інформаціі. У принципі так, використання тих чи інших механізмів сприйняття до створення зручних політичних установок властиво кожної влади. Однак у відносинах «вождь - послідовники» використовуються передусімнерефлексивние ставлення до влади й свободі. Вони базуються на традиції, і служать ідеальної основою, де будується більш-менш упорядкований безліч політичних гасел з центральною ідеєю нерівних прав на влада (і владою) вже від народження. Вождь передбачає самостійних роздумів послідовників - можуть провадити до сумнівам у його влади. Лідер, навпаки, неспроможна існувати без свідомої підтримки своєї програми відомими. Він зацікавлений у витіснення рефлексивних уявлень, і позитивних знань - адже неадекватність виникає нерефлексивного образу стоятиме на перешкоді у вирішенні практичнихзадач[22].
Начебто прості різне сприйняття і породжують складніші відмінності. Ще одна приклад. Вождь спирається ось на підтримку населенням виключно її особистість. Лідер намагається спиратися ось на підтримку його програми. Вождь прагне, що його любили. Лідеру важливіше, що його розуміли. Прикладів що така безліч.
Лідерство і вождизм існують у різних умовах. Відносини «вождь - послідовники» зазвичай спираються централізовану іслаборазвитую економіку. Звісно, вони й у розвинених державах, проте у ситуаціях загальнонаціональних криз, що супроводжуються розпадом системи нормативних уявлень. У інших випадках розвинене суспільство, давно відмовившись від традиційних вождів, воліє усвідомлено підпорядковуватися лідерам.
4) Іміджологія — галузь політичної науки, що вивчає проблеми утвердження в суспільній свідомості образів політичних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, розроблює сукупність політичних прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб'єктів політики. Бурхливі зміни другої половини ХХ – початку ХХІ сторіччя в житті світової спільноти (серед яких – завершення холодної війни, інформаційний прогрес людства, швидкі темпи всебічної глобалізації) спричинили «розмиття» державних кордонів, посилення міждержавної конкуренції, інформаційно-комунікативних дій та інтересів з боку всіх держав. За цих умов феномен іміджу держави, відомий ще за часів Макіавеллі як «державна маска», набуває нового сенсу та стає стратегічним ресурсом кожної держави. Нині на політичній карті світу справді доволі важко знайти державу, що не цікавилася б тим, який імідж вона має. Адже цілеспрямована політика формування привабливого іміджу держави сприяє захисту її національних інтересів, досягненню зовнішньополітичних цілей і створенню атмосфери підтримки світовою спільнотою її кроків на міжнародній арені.
З огляду на зміни та складнощі, що їх зазнає в ХХІ сторіччі світовий політичний процес, наукового осмислення потребує феномен політичного іміджу держави. Актуальність цього доводять прості приклади. Приміром, чому США так вигідно створювати та підтримувати імідж демократичної супердержави, що одна за все людство змагається з тероризмом? Або чому Російська Федерація нині застосовує всі інформаційні ресурси, аби позбавитися іміджу Радянського Союзу? Бо феномен політичного іміджу держави в сучасних умовах розвитку соціуму відіграє неабияку роль, впливаючи на її позиції як усередині країни, так і ззовні.
Україна, охоплена політичною кризою, має передусім імідж політично нестабільної держави, що, звісно, не на користь ані її політичній еліті, ані громадянам. Саме тому необхідні цілеспрямовані теоретично обґрунтовані дії держави з метою формування певного привабливого політичного іміджу. Сьогодні вже з’являються теоретичні та практичні засади для системного дослідження політичного іміджу держави як досить важливого політичного та соціального феномену, міждисциплінарного вивчення його сторін, а також аналізу його історичного та концептуального розвитку. І це зрозуміло: унікальність і складність цього феномену, його роль у політичних і соціальних змінах привертає увагу фахівців суспільних наук – філософії, соціології, історії, політології та психології. Однак головною метою статті є теоретичне осмислення структурних і комунікаційних компонентів політичного іміджу держави задля ефективного використання його на практиці в рамках зовнішньої та внутрішньої політики. Слово «імідж» англійського походження й дослівно перекладається як «образ» (від англ. «image»). Більшість довідників розкривають зміст поняття «імідж», трактуючи його як «образ, що формується цілеспрямовано» [7, с. 229]; як «емоційно забарвлений образ, що склався в масовій свідомості та має характер стереотипу» [6, с. 123]; або як «обмірковане уявлення чогось побаченого раніше … конкретного чи абстрактного…» [8, с. 711]. Будь-який політичний імідж має дві головні характеристики – публічність і зв’язок із політичною практикою. Політичний імідж держави (далі – ПІД), на думку Д. Ольшанського, – «це уявний образ певної держави, що формується у свідомості громадян країни та закордонної аудиторії. Він формується у процесі комунікативної взаємодії суб’єктів економічного, соціального та політичного життя як усередині країни, так і за її кордонами» [4, с. 166]. Слід підкреслити, що імідж держави – це не просто психічний образ свідомості як відображення дійсності. Це цілеспрямоване змодельоване спеціалістами відображення дійсності – віртуальний образ, що має, по суті, чотири базові компоненти, котрі можна розглядати як рівні іміджу. По-перше, це певний початковий матеріал, який попередньо опрацьовують з метою мінімізації негативних і максимізації позитивних якостей. По-друге, це сама така модель, накладена на підготовлений початковий матеріал. По-третє, це неминучі викривлення, які вносяться каналами трансляції іміджу (передусім ЗМІ) та засобами його тиражування. І по-четверте, це результат активної власної роботи аудиторії та певного суб’єкта сприйняття, котрий конструює у своїй свідомості підсумковий цілісний імідж на основі моделі, що нав’язується, але з урахуванням власних уявлень [3, с. 124–126]. Тож політичний імідж держави як її образ, що конструюється цілеспрямовано, має, по суті, два основні адресати: суспільство всередині країни та світову спільноту. Цілком очевидно, що кожна держава потребує позитивного політичного іміджу, який сприятиме її соціально-економічному та політичному розвитку й розширенню зв’язків із зовнішнім світом [9].
Найважливішою характерною рисою ПІД, як підкреслюють більшість дослідників, є його функціональність. Інакше кажучи, створення певного іміджу держави не є самоціллю. Покращуючи імідж країни, ми насамперед намагаємося досягнути за його допомогою певних цілей [10]. Отже, з точки зору внутрішнього наповнення, ПІБ виконує такі функції. По-перше, це зміцнення та збереження солідарності в суспільстві й запобігання соціально-класовим конфліктам. Позитивний ПІД допомагає владному класові зберігати обраний шлях розвитку суспільства та держави й, звісно, залишитися при владі. Сприятливий внутрішньополітичний імідж формує позитивний настрій населення в період проведення активних соціальних змін. Щодо зовнішніх функцій ПІД, то серед них слід виокремити такі:
· активна інтеграція в світове політичне та економічне суспільство, адже в умовах усебічної глобалізації політична ізоляція держави на міжнародній арені через її негативне сприйняття світовою спільнотою може призвести до гуманітарної та соціально-економічної катастрофи (КНДР, Ірак за часів Хусейна та ін.);
· забезпечення безпеки країни від політичного та військового тиску ззовні;
· забезпечення підтримки світовою спільнотою владної еліти як ресурсу боротьби з опозицією;
· підтримка національного бізнесу та приваблення іноземних інвестицій;
· сприяння розвитку туристичної сфери;
· підтримка та захист громадян у їхніх зовнішніх стосунках.
Проблемним питанням, з погляду теорії та практики, є співіснування обох політичних іміджів держави – внутрішнього та зовнішнього. Звичайно, що ідеальним варіантом є співіснування обох позитивних іміджів, коли соціальні цінності певної країни відповідають системі світових цінностей – таких, як «свобода людини», «мир у всьому світі», «свобода слова та совісті», «національний суверенітет». (Саме на цьому ґрунтуються зовнішній та внутрішній політичні іміджі США.) Проте на практиці досягнути цього ідеального стану досить важко. Країни мусульманського Сходу частіше віддають перевагу створенню сильного внутрішнього іміджу як запоруці внутрішньої політичної стабільності. Однак видається, що процеси всебічної глобалізації, найімовірніше, змусять усі держави світу зосередити першочергову увагу саме на створенні та підтримуванні свого привабливого зовнішнього іміджу.
Політичний імідж держави – явище багатокомпонентне, складне за структурою. Сучасні дослідження з політології, соціології та політичної іміджелогії дають змогу виокремити такі структурні компоненти феномену:
· суб’єктивні – імідж політичного лідера, імідж політичної еліти, імідж політичних інститутів влади, імідж політичних партій, що перебувають при владі, та опозиційних, імідж збройних сил, імідж дипломатів;
· об’єктивні – імідж політичного режиму, імідж рівня демократії, імідж соціально-економічного розвитку, імідж законодавчих і судово-виконавчих стосунків, імідж релігійних стосунків, імідж зовнішньополітичних акцій;
· часові – культурно-історичні факти, сучасні політичні події, політичні прогнози;
· комунікативні – модель іміджу, канали трансляції та тиражування, реципієнти.
Зупинімося докладніше на деяких найважливіших компонентах структури та комунікації феномену ПІД. У роботі «Імідж проти іміджу» російський дослідник Е. Галумов звертається до проблеми ролі іміджу політичного лідера в іміджі держави, наголошуючи, що з давніх часів державний лідер та його образ відігравали найважливішу роль у сприйнятті держави як ззовні, так і серед її населення [1, с. 148–149]. Імідж лідера держави чи іншого державного об’єднання справді є одним із вирішальних чинників у міжнародному та національному політичному процесі. Саме цим зумовлений той факт, що до проблеми ідеальної держави та ідеального керівника зверталися більшість мислителів стародавнього світу, античності, середніх віків і нового часу. Сила характеру та воля державного лідера ототожнювалися з силою та міццю держави. Негативні риси певного лідера впливали на характеристику всієї нації. Для ілюстрації сказаного згадаймо такі відомі постаті, як Александр Македонський, Наполеон I, Петро І, Гітлер, Маргарет Тетчер, Володимир Путін. Імідж політика загалом має символічну природу, як зазначає російський дослідник М. Секач [5, c. 108–109]. Розвиваючи свою ідею символічності політичного лідера, автор наводить приклад Людовика ХІV як символу естетичного стилю того часу, символу всієї епохи, символу розквіту мистецтва та самої Франції. Розглядаючи імідж політичного лідера як компонент ПІД, слід назвати його базові характеристики: уявлення про себе, система політичних переконань, стійкість до стресу, стиль прийняття політичних рішень, рівень стосунків із послідовниками та політичною елітою держави, а також із лідерами інших держав.
Близькою до проблеми іміджу політичного лідера в структурі ПІД є проблема іміджу політичної еліти, іміджу партій, що перебувають при владі, та опозиції. Усі ці компоненти є складовими формування й політичного іміджу держави. Проте слід окреслити дещо інше питання. Політична еліта в рамках дослідження ПІД цікава нам передусім своєю функціональністю, тобто роллю у створенні державного іміджу завдяки її здатності нав’язувати волю іншим суб’єктам політичного життя. Більшість сучасних дослідників політичної іміджелогії доводять, що еліта як складова політичного класу, що перебуває при владі, завжди генерує та передає інформацію «донизу». Проте її політичний імідж, на думку М. Дюверже [2], відзначається олігархічністю та замкненістю, а характерними рисами є культ «privacy» (тобто приватного життя, прихованого від сторонніх очей) і психологічна дистанція між її суб’єктами.
Досить цікавим суб’єктивним компонентом ПІД є імідж збройних сил держави: внутрішній, що впливає на мотивацію до військової служби та на патріотизм, і зовнішній, що відповідає за досягнення адекватного міжнародного статусу та розподілу сфер впливу [5, с. 368]. Наведімо приклад Російської Федерації, коли після розпаду Радянського Союзу одразу погіршився її політичний імідж через негативний імідж збройних сил. Наприкінці ХХ сторіччя російська армія мала імідж нестабільної військової організації зі слабким керівництвом, але з надзвичайно небезпечною зброєю, яка порушує норми міжнародного гуманітарного права. Усе це сприяло тому, що Росію певні країни тоді розглядали як слабкого та ненадійного партнера, а інші – як джерело військової, гуманітарної та техногенної загрози.
Імідж політичного режиму, рівня демократії та соціально-економічного розвитку відіграє неабияку роль передовсім у сприйнятті країни світовою спільнотою, встановленні рівноправних політичних та економічних відносин із іншими державами. Повторюючи загальновизнані типи політичного режиму, імідж держави може бути демократичним, авторитарним, деспотичним, тоталітарним та анархічним. Звісно, імідж таких високорозвинених країн, як США та країни Європи, належить до демократичного типу. Саме тому всі вони прагнуть встановлювати рівноправні стосунки з країнами, що теж мають демократичний імідж, та впливати на країни іншого типу. Імідж соціально-економічного розвитку та рівня демократії в структурі ПІД є базовим компонентом для інвестиційної привабливості країни й розвитку національного бізнесу. З огляду на це, найхарактернішими рисами ПІД, що впливають на розвиток економічних стосунків держави, на думку доктора економічних наук В. Задорожного, є: політична стабільність у державі, регіональна політична стабільність, податкова стабільність, захищеність приватної власності, повага до закону як головний принцип організації суспільства [3].
Базою для формування політичного іміджу будь-якої держави є її культурно-історичні надбання, серед яких необхідно виокремити найзначущіші історичні події, внесок у світову історію, видатні історичні постаті. Проте не слід вважати, що тільки позитивні події чи особистості створюють імідж держави. Емоційніше сприймаються, утворюючи певні стереотипи та міфи, негативні події чи політичні персони. Велике значення тут має саме соціальна, культурна та історична база спільноти, яка сприймає та створює імідж у своїй уяві. Вважаючи імідж образом, який цілеспрямовано створюється в людській уяві, слід розуміти, що будь-який імідж має два основні механізми формування: «стихійний» і «зорганізований» [6, с. 122]. Дуже важливим є врахування сучасних політичних подій, що виникли спонтанно, природно, а не внаслідок роботи іміджмейкерів. Істотну роль у створенні ПІД як усередині країни, так і в закордонної аудиторії відіграють політичні прогнози та політичні очікування реципієнтів іміджу різних соціальних груп. Враховувати їх важливо для створення моделі необхідного іміджу та розробки стратегічної програми його впровадження.
Сферою особливого наукового інтересу є нині комунікативні компоненти ПІД, кожен із яких заслуговує на окреме дисертаційне дослідження.
ЗМІ, як відзначають дослідники, у сфері політики виконують дві найважливіші, тісно пов’язані між собою функції: спостерігають за політичним життям від імені соціуму та забезпечують репрезентацію публічної сфери [10]. Вони конструюють політичний імідж держави, який базується не тільки на реаліях, створюючи в такий спосіб нову реальність: ідеальні моделі або образи ворогів. Сьогодні державна влада в багатьох країнах широко використовує для формування іміджу держави серед громадян та іноземців такий відносно новий канал комунікацій у політичній сфері, як Інтернет. Прикладом цього є поява «електронного уряду» – системи інтерактивної взаємодії держави та громадян за допомогою Інтернету. Характерними рисами «електронного уряду» є орієнтація на громадян, зручність і простота.
Однак імідж, як продукт комунікації, визначається не тільки його носієм. Сприйняття ПІД доволі тісно пов’язане з очікуваннями та ідеальними образами реципієнтів – цільовою аудиторією іміджу, що створюється. Воно також зумовлене раціональними вимогами, інтересами та соціокультурними схемами, стереотипами масової свідомості. До соціокультурних слід віднести принципи, пов’язані з місцем проживання, побуту, історичного досвіду, характеру, ідеалів, цінностей народу або соціальної групи. Отже, позитивний політичний імідж держави може виникнути лише в тому разі, коли він зорієнтований на певні соціальні групи, певне коло реципієнтів, відповідаючи саме їхнім потребам. Глобальні процеси в політичному, економічному, соціокультурному житті людства пов’язані з багаторазовим посиленням імідж-чинників у міжнародному та державному політичному просторі. Політичний імідж держави – дуже складний багатокомпонентний феномен, який оцінюють не тільки в політичних структурах та інститутах, а й у масових аудиторіях. Глибоко осмислити цей феномен допомагає докладний розгляд його структурних і комунікативних компонентів. Саме завдяки поділу ПІД на структурні компоненти за суб’єктом, об’єктом, часом і процесом комунікації зрозумілою та логічною стає модель створення необхідного іміджу для певної цільової аудиторії. Адже політичні іміджеві комунікації та інформаційно-психологічний вплив на соціум мають сьогодні стратегічне значення для кожної держави.