Дійсно ніхто не вибере життя без друзів навіть маючи всі інші блага- вважають же ж що навіть у багатіїв і в

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Арістотель Нікомахова етика Переклад Віктора Ставнюка

КНИГА ВОСЬМА

1 (І). Услід за цим, очевидно, іде розбір дружби (ή φιλία), адже це різновид доброчесності (αρετή τις), або щось причетне доброчесності (μετ' αρετής), а крім того, це найнеобхідніше для [5] життя(1). Дійсно, ніхто не вибере життя без друзів, навіть маючи всі інші блага: вважають же ж, що навіть у багатіїв і в тих, хто має посади начальників (ή αρχή) і владарювання (ή δυναστεία), надзвичайно велика потреба в друзях: яка ж бо користь від такого достатку (εϋετηρία), коли відібрана можливість благодіяння (ή ευεργεσία), яке виявляється переважно щодо друзів, і це особливо похвально? А як оборонити [10] і врятувати [свій достаток] без друзів? - Адже чим воно більше, тим і вразливіше. Та й у бідності і в іншому нещасті тільки друзі здаються пристановищем (καταφυγή). Друзі потрібні молодим (οι νέοι), щоб уникати помилок, і старим (о'І πρεσβΰταΐ), щоб піклувалися про них і при нестатках через немічність (δι" ασθένεια ν) допомагали їм чинити [добре]; а в розквіті літ (εν ακμή) вони [15] потрібні для прекрасних вчинків "двом, котрі разом ідуть(2)", бо разом люди здібніші і до розуміння, і до дії.

Схоже на те, що в породжувачі (τω γεννήσαντι) дружба до породженого (το γεγεννημένον) присутня від природи, так само як у породженому - до породжувача, причому не тільки в людей, але й у птахів, і в більшості з тварин, і в істот одного походження - один до [20] одного, а особливо в людей, недаремно ми хвалимо людинолюбних (φιλάνθρωποι). Як близька і дружня (ως ο'ικέΐον και φίλον) людині всяка людина, можна побачити під час поневірянь (εν ταις πλάναις). Дружба, очевидно, скріпляє (συνέχειν) й держави (α'ι πόλεις(3)), і законодавці (о'І νομοθέταΐ) більше піклуються про дружбу, ніж про справедливість, бо згода (η ομόνοια(4)) - це, здається, щось подібне [25] до дружби, до згоди ж і прагнуть найбільше законодавці і від незгоди (ή στόπις(5)), як від ворожнечі, охороняють [державу]. І коли [громадяни] дружні, вони не мають потреби в справедливості, тоді як, будучи справедливими, вони все ж мають потребу ще й у дружбі; із справедливих же [взаємин] найбільш справедливим вважається дружнє (το φιλικού).

(1) У перекладах новими мовами зазвичай вказується на незводимість грецького ή φίλια до якогось певного поняття: це і дружба, і любов, і відчуття симпатії тощо, детально про все це див. особливо:НВБ. - С. 736 прим. 1.

(2) Слова Діомеда перед походом у нічну розвідку, які за часів Арістотеля стали вже, подібно до багатьох інших фраз Гомера, крилатим висловом, повністю звучать як: συν τε δύ' έρχομένω και τε προ δ του ενόησεν // δππως κέρδος εη (Нот. II. Χ. 224-225). Так, у Платана в "Бенкеті" (Plato. Symp. 174d) Сократ звертається до Арістодема: Σύν τε δύ' έρχομένω προ 6δοΰ, а в "Протагорі" той же Сократ уже буквально цитує вказане місце Гомера (Plato. Prot. 348d): συν τε δύ' έρχομένω και τε προ δ του ενόησεν.

(3) Можна також перекласти і як "дружба з'єднує (συνέχειν) держави", проте подальші слова Арістотєля дозволяють зробити висновок про те, що мова йде про внутрішню єдність полісів.

(4) Ομόνοια властиво означає однодумність, "єдиномисліє", але в даному випадку вона зорієнтована саме на політичну сферу, де вона означає саме мир, злагоду, порозуміння - згоду. Особливо це яскраво проступає в кризові моменти історії полісів, коли пошуки громадянської згоди стають наріжним каменем усієї діяльності номотетів, діаллактів та айсюмнетів, діяльність яких розглядається Арістотелем окремо в "Політиці".

[Дружба - це] не тільки щось необхідне, але і щось етично прекрасне, адже ми вихваляємо [30] дружелюбних (φίλοφίλοί), а мати багато друзів (πολυφιλία) ми схвалюємо, і вважається це (ή πολυφιλία) однією з етично прекрасних якостей. До того ж [деякі] думають, що чеснотливі мужі і дружні - це одне й те ж.

2. Про дружбу сперечаються немало. Одні вважають її якоюсь схожістю (το ομοιότης) і схожих людей (όμοιοι) - друзями, і звідси приказки: "Подібне до подібного..." і "Ворон [35] до ворона..." і тому подібні. Інші ж стверджують протилежне: "Усі гончарі - 1155b суперники один одному"(6). Для цього ж самого підшукують [пояснення] вище (ανώτερον) і природно- науковіше (φυσικάπερον), так Еврипід говорить: "Прагне дощу висохла земля, а повне дощу небо величне, прагне впасти на землю"(7); і Геракліт: "[5] Протилежне сходиться", "З відмінностей найпрекрасніша гармонія" і "Все з розбрату народжується"(8) ; але цим [думкам] протистоять інші, серед них і Емпедоклова, а саме: "Подібне прагне до подібного"(9).

(5) Подібним же чином і t| στάσις - незгода і розбрат стає синонімом під час кризи в полісному суспільстві розподілу його на окремі і ворожі один до одного угрупування та навіть громадянської війни. Особливо яскраво описується така стасіс Арістотелем в "Афінській політії", у контексті боротьби, яка охопила афінське суспільство після реформ Солона і яка, зрештою, завершується встановленням тиранії Пейсістрата.

(6) Наведені приказки широко відомі і з інших джерел, остання, наприклад, є алюзією до Hes.Ergg. 25.

(7) £urFr. 897, 7-10(Nauck).

(8) DK 22 В 8. Пор. до цього переклад відповідних фрагментів: Тихолаз. Геракліт. -С. 47^t8, 101-102; там же див. аналіз можливостей об'єднання вказаних фрагментів; див. також: Фрагменти ранних греческих философов. - Ч. 1. - С. 200; пор. до цього: НВБ. - С. 737 прим. 7.

(9) DK 31 В 22, 4-5. Див. до цього: Якубанис Г. Змпедокл: философ, врач й чародей. Данньїе для его понимания й оценки. - К., 1994. - С. 74, 98-99, 136. Фрагменти ранних греческих философов. Ч. І.С. 362.

Таким чином, ми облишимо ті спірні питання (то απόρημα), що належать до природознавства (адже це не властиво справжньому дослідженню), а все те, що стосується людини і [10] зачіпає вдачі та пристрасті, це ми уважно дослідимо, наприклад: чи в усіх буває дружба, а чи ницим неможливо бути друзями, а також чи один існує вид дружби, чи більше. Ті, хто думають, що один [вид], оскільки [дружба] дозволяє більше й менше, повірили в це без достатніх на те доказів, бо [15] більше й менше має і різне на вигляд (τα έτερα τω είδει) також. Але про це було сказано раніше.

(II). Коли ми будемо знати предмет дружньої приязні (то φίλητόν), то, можливо, проясняться й ці [питання]. Адже вважається, що не все викликає дружбу (φίλεΐσθαΐ), але тільки предмет дружньої приязні, а це благо, чи те, що приносить задоволення, чи [20] корисне (αγαθόν f| ηδύ ή χρήσίμον). Щоправда, можна подумати, наче б то корисним є те, завдяки чому виникає певне благо або задоволення, так що предметами дружньої приязні (τα φίλητά) виявляться лише властиве благо (τάγαθόν) і задоволення-як цілі (ως τέλη). А в такому випадку, до чого відчувають дружбу (φίλοΰσιν): до блага властивого, чи до блага для самих себе (то αύτοΐς αγαθόν)? Адже іноді ці речі не узгоджуються. Так само й із задоволенням. Вважається ж бо, що всякий відчуває дружбу до блага для самого себе, і, хоч благо є предметом дружньої приязні в безвідносному значенні, для кожного благом є [25] благо для нього, а дружбу кожний відчуває не до сущого для нього благом (то 5ν αΰτω αγαθόν), але до уявного (то φαινόμενον). Різниці тут ніякої немає: предметом дружньої приязні буде те, що здається приємним.

Є три підстави для дружньої приязні, але про дружнє почуття (ή φίλησίς) до неживих предметів не говорять як про "дружбу", тому що тут неможливе ні дружнє почуття у відповідь (άντίφίλησίς), ні бажання іншому блага (напевно, смішно бажати [30] блага винові, але якщо й так, то це побажання йому збереження, щоб мати його самому); тим часом кажуть: другові треба бажати властивих благ задля нього самого. Тих, що бажають властивих благ саме таким чином називають доброзичливими (εΰνον), якщо те ж саме бажання не виникає і в іншої сторони, тому що при взаємній доброзичливості (ή εύνοια) виникає дружба. Можливо, потрібно уточнити: "при не прихованій [доброзичливості]"? Багато ж бо [35] бувають доброзичливими до тих, кого не бачили, вважаючи їх добрими людьми1156а або корисними; і те ж саме може почувати один із таких людей до даної людини. Тоді ці люди виявляються доброзичливими один до одного, але як назвати їх друзями, якщо для них таємниця, як ставляться до ним самих? Отже [щоб бути друзями], треба мати доброзичливість один до одного і бажати один одному благ властивих, причому так, щоб це не залишалося в таємниці, [5] і по якійсь одній із названих вище [підстав].

З (ПІ). Ці [підстави для виникнення дружби] відмінні один від одного по виду, а значить, розрізняються і дружні почуття (α'ΐ φιλήσεις) і вияви дружби (α'ι φιλίαι).

Існують, таким чином, три види дружби - по числу предметів дружньої приязні; у кожному випадку є дружнє почуття у відповідь (αυτιφ'ιλησις), не таємне; а люди, які відчувають один до одного дружбу, бажають один одному благ властивих остільки, оскільки [10] відчувають дружбу. Тому ті, що відчувають один до одного дружбу за корисність, відчувають її не до самих по собі друзів, а остільки, оскільки отримують один від одного певне благо. Так і ті, що відчувають дружбу через задоволення (δι' ήδονήν); наприклад, вони захоплюються (αγαπώσΐ) дотепними не як такими, а тому, що вони приносять їм задоволення.

Отже, хто відчуває дружбу за корисність (δια το χρήσιμου), той любить за [15] блага для них самих (δια το αύτοΐς αγαθόν), і хто за задоволення - за задоволення для них самих (δια το αΰτοΐς ηδύ), але не за те, чим є людина, до якої відчувають дружбу, а за те, що вона корисна або приносить задоволення. Таким чином, це вияви дружби тільки привхідним чином (κατά συμβεβηκός), бо не тим, що він саме такий, який є, викликає дружбу до себе той, до кого він її відчуває, але в одному випадку тим, що він приносить яке-небудь благо, а в іншому - через задоволення.

Звичайно, така дружба легко [20] розривається, оскільки сторони не постійні в приязні один до одного. Дійсно, коли вони більше не знаходять один в одному ні задоволення, ні користі, вони перестають і відчувати дружбу. Тим часом корисність не є постійною, але щоразу полягає в іншому. Таким чином, із знищенням підстави для дружби розривається і сама дружба як така, що існує з огляду на задоволення і користь.

Вважається, що така дружба буває в основному [25] між літніми (люди такого віку домагаються, звичайно, не задоволень, а допомоги); а серед людей у розквіті літ і серед молоді - у тих, хто домагається вигоди. Такі друзі, до речі сказати, зовсім не обов'язково ведуть життя спільно, адже іноді вони навіть приносять один одному незадоволення (οΌδ' ε'ισίν ηδείς); і, зрозуміло, вони не потребують відповідного спілкування (ή ομιλία), крім тих випадків, коли надають підтримку: ці ж бо друзі [30] приносять задоволення настільки, скільки мають надій на отримання блага [один від одного]. До цієї дружби прираховують і гостинність (ξενική).

А поміж молодих дружба, як прийнято вважати, існує задля задоволення, бо молоді живуть по пристрасті (κατά πάθος), і найбільше домагаються задоволень для себе і в дану мить. Із зміною віку і задоволення стають іншими. Ось чому молоді і стають швидко друзями, і [35] швидко перестають ними бути: адже дружба змінюється разом з тим, що приносить задоволення, 1156b а в такого задоволення зміна наступає швидко. Та й влюбливі (ερωτικοί) молоді, адже любовна дружба головним чином підвладна пристрасті і [рухома] задоволенням. Недаремно [молоді легко починають] відчувати дружбу і швидко перестають, змінюючись часто впродовж одного дня. Але вони бажають провести дні разом і [5] жити спільно, бо так вони отримують те, що для них і відповідає дружбі.

4. Довершена ж дружба (τελεία φιλία) буває поміж людей чеснотливих і по доброчесності один одному подібних: адже вони однаково бажають один одному властивого блага остільки, оскільки чеснотливі, а чеснотливі вони самі по собі. А ті, що бажають друзям блага [10] задля них самих, друзі найбільше (μάλιστα φίλοι). Дійсно, вони ставляться так один до одного завдяки їм самим а не внаслідок привхідних обставин, тому й дружба їх залишається постійною, доки вони чеснотливі, доброчесність же - це щось постійне. І кожний з друзів чеснотливий як безвідносно, так і по відношенню до свого друга: адже чеснотливі є і безвідносно чеснотливими, і помічниками один для одного. Подібним же чином вони приносять [15] задоволення, бо чеснотливі приносять його і безвідносно, і один одному: адже кожному в задоволення вчинки, внутрішньо йому властиві (αϊ ο'ΐκεΐαΐ πράξεις) і їм подібні, а в чеснотливих і вчинки однакові або схожі. Цілком зрозуміло, що така дружба постійна (φιλία μόνιμος), адже в ній поєднано все, що має бути у друзів. Дійсно, всяка дружба існує чи то задля блага, [20] чи то задля задоволення, чи то в безвідносному значенні, чи то по відношенню до того, хто відчуває дружбу, тобто завдяки певній схожості.

А в довершеній дружбі (ταύτη) є все, про що було сказано, завдяки самим по собі [друзям]: адже в ній подібне один одному і все інше (τα λοιπά) - благо і задоволення в безвідносному значенні, - а це головним чином і є предметом дружньої приязні; так що "відчувати дружбу" і "дружба" властиві, передусім, таким людям, і дружба у них найкраща.

Здається, що така дружба трапляється рідко, [25] тому що й людей таких мало. А крім того, потрібні ще час і близьке знайомство (ή συνήθεια), бо, як гласить прислів'я, не можна узнати один одного, перш ніж з'їси разом той "знаменитий [пуд] солі" (τους λεγόμενους άλας)(10); і тому людям не визнати один одного і не бути друзями, перш ніж кожний з'явиться перед іншим як гідний дружби і довір'я. А ті, [30] що у взаєминах своїх раптом починають поводитися дружньо (ταχέως тсх φιλικά ποιοΰντες), бажають бути друзями, але не є ними, хіба що вони [взаємно] гідні дружньої приязні і знають про це; і дійсно, бажання дружби виникає швидко, дружба ж - ні.

5 (IV). Отже, ця [дружба] довершена як з точки зору тривалості, так і з інших точок зору, і в усьому кожний отримує від [35] іншого [щось] тотожне або схоже (ταυτόι και δμοια), як те й має бути поміж друзів. 1157а Дружба задля задоволення має схожість з цією дружбою, адже і чеснотливі приносять один одному задоволення. Так само і з дружбою задля користі, бо чеснотливі також корисні один одному. І навіть поміж таких [друзів задля користі або задоволення] дружня приязнь (α'ΐ φΐ-λίαΐ) особливо постійна, коли вони отримують один від одного однакове, [5] наприклад задоволення, і не просто [задоволення], а ще й від того ж самого, як, наприклад, буває у дотепних, а не як у закоханого і коханого (μη ως εραστή και έρωμένω). Дійсно, ці останні отримують задоволення не від одного і того ж, але один, бачачи другого, а другий від залицянь закоханого. Коли ж підходить до кінця пора [юності], іноді до кінця підходить і [така] дружба: адже перший не отримує задоволення [10] від споглядання другого, а другий не отримує залицянь від першого. Багато, однак, постійних у дружбі (δίαμένουσιν), якщо завдяки близькому знайомству (εκ της συνήθειας), як люди схожих вдач (όμοήθεις όντες), вони полюбили вдачі [один одного].

(10) В Aristot. Eud. Eth. 1238а2 йдеться проліеошк (= 52,5 л) солі: διό εις παροΐμ'ιαν ελήλυθεν b μέδιμνος τώυ 'όλων.

Ті, хто в любовних справах обмінюються не задоволенням, а користю, і гірші друзі, і менш постійні. А ті, хто друзями бувають задля користі (δια το χρήσιμον), розривають [дружбу] одночасно з (ξεχωρισμένοι τοις τόποις), хоч і не виявляють [дружби] в дії (ουκ ένεργοΰσι), але за своїм складом такі (ούτω δ' έχουσιν), що здатні [10] виявляти себе дружньо (ένεργεΐν φιλικώς), бо відстані розривають не взагалі дружбу, а її діяльний вияв (ενέργεια). Але якщо відсутність друга тривала, то вона, здається, примушує забути (λήθην ποιεί ν) навіть дружбу; тому і говориться:

Багато ж бо дружб розірвала нестача розмови" .

Мабуть, ні старі (ο'ι πρεσβΰται), ні скучні люди (οι στρυφνοί(12)) не годяться для дружби (ot) φιλικοί είναι): мало ж бо [15] від них задоволення, а ніхто не здатний провести дні з тим, хто приносить смуток замість задоволення; дійсно, природа, очевидно, особливо уникає того, що приносить смуток (το λυπηρόν φεύγειν), а прагне до того, що приносить задоволення.

Ті, що хвалять (αποδεχόμενοι) один одного, але не живуть спільно, схожі більше на доброзичливих, ніж на друзів. Адже ніщо так не властиве друзям, як вести життя спільно [20] (підтримки ж бо прагнуть і потерпаючі від нужди (ο'ι ενδεείς), а провести свої дні разом [з кимсь] прагнуть навіть блаженні (ο'ι μακάριοι), бо їм найменше личить бути самотніми). Але провести час один з одним неможливо, якщо не приносити один одному задоволення і не отримувати насолоду від однакових речей; саме це й властиве, здається, товариській дружбі (ή εταιρική)(13).

(11) Цитата з невідомого поета.

(12) Букв.: кислі.

(13) Гетерії в Афінах були товариствами людей одного віку та соціального стану. У V ст. до Р.Х. вони часто набували політичного характеру, виступаючи осередками політичної агітації та пропаганди (див. щодо цього: СтавнюкВ.В. Особенностиполитической борьбьі в Афинах в начале Vв. до н.з. / Античность й раннєє средневековье. - Н. Новгород, 1991. - С. 26-37). За часів Арістотеля вони перетворюються на своєрідні суспільні клуби, члени яких об'єднуються на підставі взаємної симпатії та взаємодопомоги.

7. [25] Отже, як вже було сказано багато разів, дружба-це передусім дружба чеснотливих, тому що предметом дружньої приязні і вибору (φιλητόν μεν καί α'ιρετόν) вважається безвідносне благо (το απλώς αγαθόν) або задоволення, а для кожного - [благо і задоволення] для нього самого; для чеснотливого ж чеснотливий вважається таким через усі ці ознаки.

Дружнє почуття (ή φίλησις) є схожим на пристрасть, а дружба (ή φιλία) - на певний склад душі: адже дружнє почуття з таким же успіхом (ούχ ήττον) [30] може бути звернене на неживі предмети, але дружнє почуття у відповідь відчувають (άντιφιλοΰσι) при свідомому виборі, а свідомий вибір (ή προαίρεσίς) зумовлений душевним складом. Крім того, вони [чеснотливі] бажають властивого блага тим, до кому відчувають дружбу, задля самих цих людей, причому не по пристрасті (κατά πάθος), але по складу душі (καθ' έξΐν). І, відчуваючи дружбу до друга, відчувають її до блага для самих себе, бо, якщо чеснотливий стає другом, він стає благом для того, кому друг. Тому і той, і інший відчувають [35] дружбу до блага для самого себе і віддають один одному рівне (το Ίσον) в побажаннях і в задоволеннях, бо, як мовиться, "дружність (φιλότης) - це рівність" (ή Ίσότης)(14);1158аа це дано насамперед дружбі чеснотливих.

(VI). Поміж людьми скучними і старими тим менше буває дружби, чим важчої вони вдачі (δυσκολώτεροί) і чим менш вони насолоджуються взаємним спілкуванням (η ομιλία), адже саме воно, здається, є головною ознакою дружби (μάλιστ' φιλικοί) і створює її насамперед. Тому-то [5] молоді швидко стають друзями, а старі люди - ні: не стають же ж друзями тим, від кого не отримують насолоди. Те ж саме справедливе і для скучних. Однак такі люди можуть бути один до одного доброзичливими (εΰνοι), бо бажають один одному властивих благ і в скруті (εις τός χρείας) йдуть один одному назустріч; але навряд чи (ου πάνυ) вони друзі, тому що не проводять дні разом (διόί το μη συνημερεύειν) і не отримують один від одного насолоди - [10] а саме це вважається головними ознаками дружби.

Бути другом багатьом при довершеній дружбі неможливо, так само як бути закоханим у багатьох одночасно (адже закоханість схожа на надмірну дружбу і є чимось таким, що за природою звернене на одного) - багатьом одночасно не легко подобатися (αρέσκείν) одній і тій же людині, так само як і бути чеснотливими. Треба ж бо набути [15] досвіду і зблизитися (εν συνήθεια γενέσθαι), що вкрай важко (παγ-χαλεπον). А ось через користь або задоволення багатьом подобатися можна, бо таких - багато, а послуги не вимагають багато часу.

З цих видів дружби більш схожа на дружбу та, що задля задоволення, коли обидві сторони отримують одне і те ж і насолоджуються один одним або [20] однаковими речами; така дружба молодих: тут безкорисливого (то έλευθέριον) більше. А дружба задля користі [властивіша] торгашам (ο'ι αγοραίοι(15)).

(14) За Діогеном Лаертським (Diog. Laert. VIII. 10), першим цю формулу виголосив Піфагор, за Платоном же (Plato. Legg. 757a) - це давня приказка; пор. до цього: шєі τ6ν όμοΐον беуєі θεός ως tbv Ьцоїоп - завжди подібного бог зводить з подібним (Нот.Оа. XVII. 218).

Навіть блаженні (o'l μακάριοι), не потребуючи нічого з користі (ουδέν χρησίμων), потребують задоволень: адже вони бажають провести життя з кимсь разом, а страждання зносять недовго, та й ніхто не витримав би безперервно, хоч би це було [25] саме благо, - ось чому блаженні шукають друзів, що приносять задоволення (οι φίλοι ηδείς). Можливо, треба, щоб ці друзі були і чеснотливими, причому для них самих: адже тільки в цьому випадку у них буде все, що має бути поміж друзями.

Люди, наділені могутністю (οι εν ταΐς έξουσ'ιαι), використовують друзів, як ми це бачимо (φαίνονται), з розбором (διηρημένοις χρήσθαι τοις φ'ΐλοίς): одні приносять їм користь, інші - задоволення, але навряд чи [30] одні і ті ж - і те і інше; адже вони не прагнуть, щоб ті, що приносять їм задоволення були наділені доброчесністю, а корисні були б [корисні] для прекрасних вчинків (εις τα καλά), але, прагнучи задоволень, вони шукають приємних, а для виконання наказів - здібних, а одні і ті ж люди рідко бувають і тими й тими [одночасно]. Сказано вже, що й задоволення, і користь водночас приносить доброчесна людина, але така людина не стає другом того, хто перевершує його [становищем], якщо тільки останній не перевершує [35] його також і доброчесністю; в іншому ж випадку перевершений не вважатиме себе рівним пропорційно [заслугам перевершуючого]. Але такі [могутні люди], що мають перевагу ще й у доброчесності (εΐώθασί), трапляються нечасто.]

8. 1158b Описані вище [різновиди] дружби засновані на рівності (ε'ίσι εν Ίσότητί). Дійсно, обидві сторони або отримують і бажають один одному одного й того ж, або обмінюють одне на інше, наприклад задоволення на допомогу; сказано вже, що ці види дружби гірші і менш [5] постійні. Вважається, що [ці різновиди] і є, і не є дружбами через, відповідно, <і> схожість і відмінність з одним і тим же; адже по схожості з дружбою по доброчесності вони здаються дружбами (одна ж бо містить у собі задоволення, друга - користь, а в цій ось [дружбі по доброчесності] присутнє і те, і те), оскільки ж [дружба по доброчесності] непідвладна наклепу і постійна, а ці [види дружби] скороминущі [10], та й багато в чому іншому від неї відмінні, то через відмінність [з дружбою по доброчесності] здається, що це - не дружба.

(15) Негативність оцінки торгівлі базарної, риночної, тієї, що ведеться на базарній площі, агорі (t| Ьсуора); термін о'І ссуоросюі дуже близький, майже синонімічний, слову "чернь". Незважаючи на те. що еллінська цивілізація значною мірою вибудовується і розпоширюється завдяки тої - и:Іі (див. хоча б: Ставнюк. Підприємливість...), для поліса характерним є прагнення встановити контроль над товарно-грошовими відносинами і навіть звести їх до мінімуму, що найбільше виявило себе в практиці Спарти. Відомий вислів Геродота про ринок як місце, де елліни обманюють один одного, очевидно, є певним етичним осмисленням сучасної йому практики, хоча й приписується він Дарію.

(VII). Інший вид (είδος) дружби заснований на перевазі (το καθ' ύπεροχήν) [однієї сторони], наприклад батька над сином і взагалі старшого над молодшим, чоловіка над дружиною і всякого начальника над підлеглим. Ці [відносини] також відрізняються один від одного, [15] бо неоднакове [почуття] батьків до дітей і начальників до підлеглих, так само як різне [ставлення] батька до сина і сина до батька або чоловіка до дружини і дружини до чоловіка. І доброчесність, і призначення (το έργον) кожного з них різні, різне й те, через що відчувають дружбу. А це означає, що розрізняються і почуття дружби (α'ι φιλήσεις), і [самі] дружби (α'ΐ φιλίαι). [20] Жоден з них, звичайно, не отримує від іншого того ж, [що дає сам], і не слід цього шукати [в таких відносинах]; коли ж діти приділяють батькам те, що має приділятися тим, хто їх породили (τοις γεννήσασί), а батьки <синам> те, що належить дітям, то дружба поміж ними буде постійною і доброю.

У всіх цих дружбах, заснованих на перевазі, дружнє почуття має [25] бути пропорційним (ανάλογον), а саме: до кращого більше відчувають дружбу, ніж він відчуває дружбу до інших, і до того, хто більше надає допомогу, також і відповідно до всякого іншого з кращих, бо, коли дружнє почуття відповідає достоїнству, тоді з'являється певна рівність, що і вважається властивим дружбі.

9. Але не одне і те ж значення має рівне (το Ίσον) в тому, що стосується справедливості, і в тому, і що стосується [30] дружби (&V τε τοις δικα'ιοις και εν τη φιλίξχ): адже в тому, що стосується справедливості, рівне - це перш за все рівне по достоїнству (κατ' άξίαν), а вже в другу чергу по кількості (κατά ποσόν), у тому ж, що стосується дружби, навпаки, насамперед - [рівність] по кількості, а в другу чергу - по достоїнству. Це видно, коли люди значно відстоять [один від одного] по доброчесності, зіпсутості, достатку чи по чомусь ще. Адже [тоді] вони вже не друзі; [35] навпаки, вони не вважають [себе або іншого] гідними дружби (ούδ' αξιοΰσιν). Особливо очевидно це [на прикладі] богів, бо у них найбільша перевага з точки зору всіх благ. Ясно це 1159а і на [прикладі] царів: адже як ті, що значно нижчі від них (ο'ι πολύ καταδεέστεροι), не вважають себе гідними бути їм друзями, так і ті, що нічого не варті, [не вважають себе гідними дружби] з найкращими або наймудрішими. Звичайно, в таких речах неможливо визначити точну межу (Ь Ορισμός), до якої друзі [залишаються друзями]; адже, з одного боку, навіть якщо відняти багато, [дружба може] все ще [5] залишатися [дружбою], але, з іншого боку, при дуже великому відділенні одного від іншого, наприклад людини від бога, дружба вже неможлива.

Звідси й виникає ще одне складне питання: чи дійсно друзі бажають друзям найбільших благ, наприклад бути богами; адже тоді вони не будуть для них ні друзями, ні, отже, благами: друзі ж бо - блага (о'І ybp φίλοι αγαθά). Але якщо вдало було сказано (καλώς είρηται)(16), що друг бажає для друга властивого блага [10] задля нього самого, то, мабуть, останній повинен залишатися саме таким, яким він є, бо йому будуть бажати найбільших благ як людині. Але, можливо, не всіх [благ], бо кожний бажає властивого блага передовсім для себе самого.

(16) Див.: 1155b31.

(VIII). Багато хто вважає, що через честолюбство (δια φιλοτιμ'ι αυ) більшість (о'І πολλοί) радше бажає, щоб до них відчували дружбу (φιλεΐσθαι), аніж самим її відчувати до когось (φιλεΐν), і тому більшість - друзі підлабузників (01 φιλοκόλακες), оскільки [15] підлабузник - це друг, над яким мають перевагу, або людина, яка прикидається, що вона така і що вона відчуває дружбу більше, ніж відчувають до неї. Вважається тим часом, що приймати дружбу (το φιλεΐσθαι), - це майже те ж саме, що приймати почесті (το τιμάσθαι), а до цього більшість людей, звичайно, прагне. Однак більшість, схоже, надає перевагу (α'ίρείσθαΐ) пошані не задля неї самої, а задля того, що з нею зв'язано. Дійсно, більшість радіють пошані у людей, наділених могутністю, [20] через надії (адже вони думають отримати те, що їм знадобиться, так що радіють пошані як знакові, який провіщує благодіяння (ή εί>παθεία)). Ті ж, що прагнуть до пошани у добрих і знаючих, мають на меті ствердитися у власній про себе думці, а значить, і радіють, довіряючи суду тих, хто говорить, що вони чеснотливі.

[25] Але коли до людини відчувають дружбу, це приносить їй насолоду саме по собі; тому-то, мабуть, вважається, що приймати дружбу краще, ніж приймати почесті, і дружба сама по собі гідна обрання (α'ιρετή είναι). З іншого ж боку здається, що дружба більше полягає в тому, щоб відчувати її самому (εν τω φιλεΐν), а не в тому, щоб її відчували до тебе (εν τω φιλεΐσθαι). Це підтверджується чим, що для матерів відчувати дружбу [до дітей] - насолода. Дійсно, деякі віддають власних [дітей] на виховання і відчувають до них дружбу, знаючи, [що це їх діти], [30] але не шукають дружби у відповідь (коли [ще] неможлива взаємність), і схоже, їм досить бачити, що [з дітьми] все гаразд, і вони відчувають дружню приязнь, навіть якщо по невіданню [діти] не приділяють матері нічого з того, що їй належить.

10. Отже, оскільки дружба полягає, радше, в тому, щоб відчувати її, а тих, хто любить друзів, хвалять, то, схоже, [35] доброчесність друзів у тому, щоб відчувати дружбу; 1159b отже, ті, що відчувають дружбу по достоїнству, - друзі постійні і дружба їх [постійна].

Друзями в цьому значенні бувають насамперед нерівні (о'І άνισοι), адже їх можна прирівнювати. Рівність же і схожість - це і є дружність (ή φιλότης), і особливо - схожість по доброчесності: будучи ж бо постійними самі по собі, чеснотливі постійні й у ставленні до [5] інших; і вони не потребують поганого і не роблять поганого в послугу, навпаки, вони, так би мовити, перешкоджають поганому, бо така властивість чеснотливих - самим не погрішати і не дозволяти [погрішати] друзям.

У ницих же немає нічого надійного (το βέβαιον), бо вони не залишаються подібними самим собі; однак, отримуючи насолоду від ницості один одного, [10] і вони ненадовго стають друзями.

А ось ті, що приносять користь і задоволення (о'І χρήσιμοι δε και ηδείς), довше залишаються друзями, а саме: допоки надають один одному допомогу і приносять задоволення. Дружба задля користі виникає, здається, передусім із протилежностей, наприклад у бідного з багатим, у неука з ученим, бо, маючи в чомусь потребу, людина тягнеться до цього, а натомість [15] дарує інше. Сюди можна, мабуть, з натяжкою віднести закоханого з коханим і красеня з бридким. І закохані недаремно іноді здаються смішними, вимагаючи такої ж дружби, яку самі відчувають до іншого. Звичайно, якщо вони однаково здатні викликати дружню приязнь (Ομοίως δη φιλητο'ι), їм, може, й треба цього вимагати, але, якщо нічого такого вони не викликають, це смішно. А можливо, протилежне тягнеться до [20] протилежного не саме по собі, але опосередковано (κατά συμβεβηκός), оскільки прагнуть середини: середина ж бо благо, наприклад для сухого-не стати вологим, а сягнути середини, і для гарячого також, і так само для іншого. Однак полишімо все це, бо [для справжньою дослідження] воно стороннє (αλλοτρίώτερα ταΰτα).

11(IX). [25] Очевидно, як було сказано і на початку, дружба стосується тих же речей і буває поміж тих ж людей, що й справедливе (το δίκαιον): адже вважають, що дещо справедливе міститься в усякому взагалі співтоваристві(εναπασΤ| κοινωνία), і дружба теж. Звичайно, до супутників у плаванні і до соратників по війську звертаються як до друзів, але ж так буває і в інших співтовариствах (fev ταΐς αλλαις ΚΟίνωνίαις). [30] Наскільки (καθ' δσον) люди відчувають спільноту (κοινωνοΰσιν), настільки поміж них є дружба: адже [поміж них є тоді] й справедливе. І прислів'я "У друзів все спільне"(17) - правильне, бо дружба - у спільноті. У братів і товаришів спільне все, а в інших - [тільки цілком] певні речі, і в одних більше, а в інших менше, бо й дружби бувають і міцнішими, [35] і тіснішими. Розрізнюється й справедливе (τα δίκαια), тому що воно ІІбОа не одне й те ж ні в батьків стосовно дітей і в братів один до одного, ні в товаришів і в співгромадян, як і в інших [видах] дружби. Різним буде й несправедливе (τα άδικα) в кожному з названих випадків, і воно зростатиме тим більше, чим ближчими будуть друзі; так, позбавити майна друга жахливіше, ніж співгромадянина, а брату не [5] допомогти жахливіше, ніж чужому, і побити батька жахливіше, ніж будь-кого іншого. Справедливому також властиво зростати по мірі [зростання] дружби, коли вже воно стосується одних і тих же людей і розповсюджуються на одне й те ж (έπ' Ίσον).

Тим часом всі співтовариства здаються частинами співтовариства державного (της πολιτικής): вони [10] допомагають отримати потрібне, здобуваючи що-небудь з необхідного для життя. Адже державна спільнота (ή πολιτική κοινωνία) з самого початку склалася, очевидно, задля взаємної вигоди (του συμφέροντος χάριν) і постійно їй служить(18); і законодавці намагаються досягти її і стверджують: що всім на користь, те й справедливе. А це означає, що інші співтовариства мають на меті часткову (κατά μέρη) корисність; [15] так, моряки мають на меті користь від заробляння грошей за плавання чи що-небудь таке; соратники по війську шукають користі від війни: в одних випадках - [захопити] майно, в інших - [здобути] перемогу, в третіх - [взяти] місто; так само й у членів філи (φυλέται) і дема (δημόται)". <А деякі співтовариства, як гадають, виникають задля задоволення, наприклад тіаси [20] і [співтовариства] ераністів; їх мета - жертовні бенкети і перебування разом(20)> Усі ці [спільноти], очевидно, підкоряються спільноті державній, бо державна спільнота має на меті не одномоментну користь, а користь для всього життя; вони здійснюють урочисті жертвоприносини і збираються для цього разом, воздаючи почесті богам і надаючи самим собі відпочинок, [25] що супроводжується задоволенням. Як можна помітити, древні урочисті жертвоприносини і збори бували після збору плодів, немов первини (άι απαρχαί) в честь богів; дійсно, саме в цей час мали найбільше дозвілля (έσχόλαζον(21)).

(17) Знову-таки, за Діогеном Лаертським (Diog. Laert. VIII. 10), першим цю формулу виголосив Піфагор, але її часто виголошує і Платон (див., напр.: Plato. Gorg. 507e).

(18) За Арістотелем, поліс утворюється в результаті природно зросту суспільства і усвідомлення ним взаємної користі від спільноти - точка зору, яка знаходиться в основі теорії "суспільного договору".

(19) Філи - політико-релігійні, а згодом (в Афінах - після реформ Клісфена 508 р. до Р.Х.) територіально-адміністративні підрозділи грецьких полісів. Дайм - після реформ Клісфена в Афінах найменші адміністративні осередки, до яких приписувалися всі громадяни.

(20) Тіаси - першопочатково урочисті процесії на честь якогось бога, головним чином Діоніса, в яких брали участь сатири, вакханки та менади; пізніше - різноманітні культові союзи, які часто набували характеру певних релігійних сект; ще пізніше вони набувають політичного чи навіть комерційного забарвлення. Ераністи - члени своєрідних товариств взаємодопомоги, які сплачували спеціальні внески, еранос; ераністи, як і члени тіасів, часто влаштовували спільні жертвоприношення, бенкети тощо.

(21) Дозвілля як необхідна умова всієї античної цивілізації зростає поступово і грунтується на древній, освяченій релігією практиці.

Таким чином, усі спільноти є частинами спільноти державної. А цим частинам [30] відповідають [різновиди] дружби.

12(X). Є три види державного устрою (α'ΐ πολίτείαΐ) і стільки ж перекручень (α'ι παρεκβάσεις)(22), які є немовби псуванням (α'ι φθοραί) перших. Ці види державного устрою - царська влада (ή βασιλεία), аристократія (ή αριστοκρατία) і третій, заснований на майновому цензі (από τιμημάτων), якому, здається, підходить назва "тимократичний", але більшість звикла [35] називати його [просто) "державний устрій" (ή πολιτεία)(23). Кращий з них - царська влада, гірший - тимократія (ή τιμοκρατία). Перекручення ІІбОЬ царської влади - тиранія (ή τυραννίς): будучи обидві єдиноначальне стями (ή μοναρχία), вони вельми різні, оскільки тиран (Ь τύραννος) має на увазі свою власну користь, а цар (Ь βασιλεύς) - користь підданих (των αρχομένων)(24). Адже не цар той, хто не самодостатній (Ь μη αυτάρκης) і не переважає всіма благами; а будучи [5] таким, він ні в чому не має потреби і, отже, буде пильнувати вигоду не для себе самого, а для підданих, тому що в іншому випадку він був би свого роду "царем по жеребу" (Ь κληρωτός βασιλεύς)(25). Тиранія в цьому відношенні протилежна царській владі, оскільки тиран переслідує власне благо. І по тиранії помітніше, що це найгірше [з перекручень], оскільки найзіпсутіше протилежне найкращому.

(22) Детальніше про види державного устрою Арістотель говорить у "Політиці".

(23) Властиво, полісний у стрій', політейєю Арістотель називав устрій афінського поліса, який існував до початку Пелопоннеської війни.

(24) Тиранія, таким чином, це ірраціональне прагнення окремої особистості до необмеженої влади задля власної користі, тоді як влада царя базується на етичній досконалості басилевса. Детальніше про форми державного устрою в Арістотеля див., знову ж таки, в "Політиці" .

(25) Тобто виступав би в якості виборної посадової особи в полісі, якою був в Афінах після ліквідації архаїчної царської влади архонт-цар, чи то архонт-басилевс.

[10] Царська влада переходить у тиранію, бо тиранія - це погана якість (ή φαυλότης) єдиноначальності, і ниций цар (Ь μοχθηρός βασιλεύς) стає тираном. Аристократія [переходить] в олігархію (ολιγαρχία) через зіпсутість начальників (κακία των αρχόντων), які ділять усе в державі всупереч достоїнству, причому все або більшу частину благ [беруть] собі, а посади (τάς αρχάς) [15] завжди [розподіляють] серед одних і тих же людей, найвище поціновуючи багатство. Тому начальствують (αρχουσι) нечисленні (ολίγοι) і ниці (μοχθηροί), замість того, щоб начальствували найкращі (αντί των επιεικέστατων). Тимократія [переходить] у демократію, бо ці види державного устрою мають спільну рису: тимократія також бажає бути [владою] більшості (το πλήθος), і при ній всі ті, що належать до одного майнового розряду (οι εν τω τιμήματι), рівні. Демократія - найменш [20] ница [серед перекручень], бо вона не дуже (επί μικρόν) перекручує ідею державного устрою (το της πολιτείας είδος).

Отже, в основному так і змінюються державні устрої, тому що такі переходи найкоротші і найлегші.

Подібності і як би зразки даних [державних устроїв] можна розгледіти і в сім'ях. Адже спільнота (η κοινωνία) батька з синами має вигляд (το σχήμα) царської [25] влади: батько ж бо піклується про дітей. Недаремно і Гомер називає Зевса батьком; дійсно, царська влада бажає бути владою батьківською (πατρική αρχή). А в персів [влада] батька тиранічна, тому що вони поводяться з синами як з рабами (δούλοι). Тиранічна й [влада] хазяїна (δεσπότης) над рабами, бо при цій владі робиться потрібне [30] хазяїну. Але вона здається правильною, тоді як [тиранія батьків] у персів - хибною, бо різна влада над різними [по роду]. [Спільнота] чоловіка й дружини здається аристократією, бо чоловік має владу по достоїнству і в тому, в чому личить чоловіку, а що личить дружині, він їй і надає. Але якщо чоловік [35] розпоряджається [в будинку] всім, він перетворює [їх спільноту] в олігархію, бо робить це всупереч достоїнству і не як1161акращий. Трапляється інколи, що дружини, будучи багатими спадкоємицями (επίκλήροι οΰσαι), мають владу над чоловіками; тим самим ця влада не по доброчесності, але завдяки багатству і впливу (ή δύναμίς), як і при олігархіях. А на тимократію схожі [взаємини] братів: вони ж бо рівні, за винятком різниці [5] у віці; саме тому, якщо вони набагато відрізняються за віком, поміж ними вже неможлива братерська дружба. Демократія ж буває в будинках без хазяїна (адже там усі рівні), і там, де начальник (Ь αρχών) немічний і кожному можна [робити, що йому надумається].

13(XI). [10] У кожному з державних устроїв дружба виявляє себе в тій же мірі, що й справедливе. Дружня приязнь царя до тих, над ким він цар, [виявляє себе] в надлишковості його благодіяння; дійсно, підданим (τους βασιλευομένους) він робить добро, якщо тільки, як чеснотливий цар, він, наче пастух про овець, піклується про них, щоб у них все було добре. Недаремно й Гомер назвав [15] Агамемнона "пастирем народів(26)". Така й батьківська [влада], але вона відрізняється величиною благодіяння, бо [батько] - причина самого існування, яке вже саме вважається найбільшим благом, а крім того, ще й вигодування (t| τροφή), і виховання (ή παιδεία). Навіть предкам за це воздається, і відносини поміж батьком і синами, предками і нащадками, царем і [20] підданими є за природою [відношенням] влади [і підкорення] (τ6 όρχικον). Ці дружби засновані на перевазі, саме тому й шанують батьків. Та й справедливе в них усіх не однакове, а відповідає достоїнству: так же ж бо і в дружбі.

(26) Звичайний епітет Агамемнона у Гомера, див, напр.: Нот. II. II. 243.

Дружба чоловіка з дружиною така ж, як і в аристократії: вона відповідає доброчесності, і кращому належить більше благо, і [25] кожному, що йому пасує; так і з справедливим.

Дружба братів нагадує дружбу товаришів, тому що вони рівні і [приблизно] одного віку, а такі люди, як правило (ως επί το πολύ), мають схожі пристрасті і схожі вдачі. Схожа на цю дружбу і дружба при тимократії, тому що громадяни тяжіють до того, щоб бути рівними і добрими [громадянами], і ось вони начальствують по черзі і на рівних підставах, [30] і такою ж у них є й дружба.

При перекрученнях [державних устроїв] як справедливе, так і дружба можливі в дуже малій мірі, і в найменшій мірі - при найгіршому перекрученні: адже при тиранії дружба неможлива зовсім або можлива мало. І дійсно, якщо в начальника і підлеглого немає нічого спільного, то немає й дружби, тому що й справедливого немає, як, наприклад, у майстра з його знаряддям, [35] душі з тілом, хазяїна з рабом. Справді, про всі ці речі 1161b той піклується, хто їх використовує, але ні дружби, ні справедливості не може бути по відношенню до неживих предметів. Неможлива дружба і з конем чи биком, або ж з рабом саме як з рабом. Адже [тут] нічого спільного бути не може, тому що раб - живе знаряддя (έμψυχον όργανον), а знаряддя - неживий [5] раб (άψυχος δούλος). Таким чином, як з рабом дружба з ним неможлива, але як з людиною можлива. Адже здається, що існує деяке справедливе (τι δίκαιον) у всякої людини по відношенню до всякої людини, здатної вступати у взаємини на основі закону і договору (κοινωνήσαι νόμου καΐ συνθήκης), а значить, і дружба можлива в тій мірі, в який раб - людина.

Незначною мірою, таким, образом, дружба і справедливість можливі навіть при тиранії, а в демократіях [10] - у більшій мірі, бо у рівних багато спільного.

14(XII). Як було вже сказано, всяка дружба існує у спільнотах, а дружбу родичів і товаришів можна виділити особливо. [Дружні взаємини] співгромадян, членів філи, супутників у плаванні і такі інші, очевидно, більше схожі на [взаємини] поміж членами певних співтовариств, бо вони явно засновані на якійсь угоді [15] (καθ' ομολο-γίαν). У цей ряд, мабуть, можна поставити і [взаємини] поміж гостем і гостинником.

Що стосується дружби родичів, то й вона, очевидно, має багато різновидів, але будь-яка зумовлена батьківською, бо, з одного боку, батьки люблять дітей як частину самих себе, а, з іншого-діти люблять батьків, будучи часткою їх. Знання [20] батьків, що діти від них, глибше, ніж знання народжених, що вони від батьків, і "той-від-кого" міцніше прив'язаний до ним народженого, ніж народжений до свого творця. Дійсно, те, що виходить з чогось, - рідне для того, звідки виходить (наприклад, зуб, волос чи що б то не було - для їх володаря), але для того, що виходить, "те-з-чого" воно виходить нічого не значить або, принаймні, значить менше, [є різниця] і з точки зору часу, а саме: батьки [25] люблять народжене ними відразу ж, а діти батьків - через певний час, коли вони почнуть думати чи відчувати. Звідси ясно й те, чому матері сильніше відчувають дружбу до дітей, ніж батьки.

Отже, якщо батьки до дітей відчувають дружбу як до самих себе (адже відділені від них їхні породження - це наче інші вони самі), то діти відчувають дружбу до батьків як їх природні [30] породження, а брати люблять один одного тому, що вони за природою від одних і тих же батьків, оскільки подібність з точки зору [походження] створює подібність у їх взаєминах; звідси й вислів: "одна кров" і "[один] корінь" і такі інші. Брати, таким чином, суть одне і те ж, навіть будучи окремими [істотами].

Для їхньої дружби багато означає і спільне виховання (το σύν-τροφον), і близькість за віком (тЬ κοχθ' ήλίκ'ΐα,ν): адже "одноліток з однолітком"(27), [35] і близькі знайомі (ο'ι συνήθεις) бувають товаришами. Саме тому дружба братів подібна 1162а до дружби товаришів. Двоюрідні брати та інші родичі тісно зв'язані один з одним також через це: вони ж бо походять від одних [предків]. При цьому одні з них більш, а інші менш рідні, в залежності від близькості чи дальності спорідненості з прародителем (Ь Ο(ρχηγ6ς).

(27) Розхожий вислів, відомий з ряду античних джерел, у т.ч. з Платона: ήλικα γόρ δη και b παλαιός λόγος τέρπειν τον ήλικα (Plato. Phaedr. 240с) див. про це: НВБ. -С. 741 прим. 45.

Дружба дітей до батьків [5] і людей до богів існує як дружба до блага і переваги. Адже вони для них найбільші благодійники (ευ γόρ πεποιήκασι τα μέγιστα), бо вони - причини існування та вигодування, а потім уже й виховання. Така дружба містить в собі настільки більше і задоволення, і користі, ніж дружба з чужими, настільки в житті рідних більше спільного. У [10] братерській дружбі присутнє саме те, що й у товариській, причому поміж добрими братами і взагалі в дружбі схожих цього більше настільки, наскільки [брати] ближчі [ніж товариші] і можливість любити один одного мають від народження, і настільки, наскільки більш схожі вдачами ті, що походять від одних батьків, і ті, що вигодовувалися та виховувалися разом; та й перевірка часом (ή κατ& τον χρόνον δοκιμασία) у них найтриваліше і [15] найнадійніша. Аналогічними є й вияви дружби у інших родичів.

У чоловіка та дружини дружба, здається, існує від природи, бо від природи людина схильна утворювати радше пари, ніж держави (συνδυαστικον μάλλον ή πολιτικόν)- настільки ж, наскільки сім'я первинніша і необхідніша держави, а народження дітей (t| τεκνοποιία) -загальніше для живих істот. Але [20] якщо серед інших [живих істот] спільноти існують лише задля цього (επί τοσούτον ή κοινωνία εστίν), то люди живуть разом не тільки задля народження дітей, але й задля іншого в житті (των ε'ΐς τον β'ιον). Дійсно, роботи (τα έργα) з самого початку розподілені, і в чоловіка одні діла, а в дружини - інші; таким чином чоловік і дружина підтримують один одного, вносячи свій вклад (ταΐδια) у спільну [справу] (ε'ΐς το κοινόν). Цим, очевидно, і пояснюється те, що в такій дружбі присутня як користь, так [25] і задоволення. Вона буде і [дружбою] по доброчесності, якщо і чоловік, і дружина - добрі люди, адже тоді у кожного з них [своя] доброчесність і обоє будуть такому радіти. А діти, як вважатиметься, тісно зв'язують [сім'ї], тому-то бездітні швидше розлучаються: діти - це спільне для обох благо, а спільне [благо] об'єднує.

Питання, як належить жити (το πώς βιωτέον) чоловікові [30] з дружиною і взагалі другові з другом, очевидно, нічим не відрізняється від питання, як [їм жити] справедливо (πώς δίκαιον): неоднакове ж бо справедливе у відносинах друга з другом, з чужим, із товаришем, або шкільним приятелем (о συμφοιτητής).

15 (XIII). Оскільки існують три [різновиди] дружби, як було сказано на початку(28), [35] і при кожному [різновиді] друзями бувають як на основі рівності (εν Ίσότητί), так і на основі переваги (καθ' ύπεροχήν) (адже й однаково чеснотливі бувають друзями, і кращий з 1162b гіршим, а так само й ті, що дружать задля задоволення, і задля користі, дорівнюючи один одному у вигодах і відрізняючись один від одного за ними), остільки рівні за своєю рівністю повинні бути рівними і в почутті дружби, і в усьому іншому, а нерівні - віддавати [друзям] пропорційно перевагам [друзів].

(28) Див.: 1156а7, 1158b11.

[5] Цілком зрочуміло (ευλόγως), що скарги й докори виникають виключно або ж головним чином при дружбі по користі (космос το %ρή -σίμον). А будучи друзями задля доброчесності (δι' ορετήν), роблять добро (ευ δράν) один одному (тому що це властиво і доброчесності, і дружбі); у тих же, хто змагається один з одним у цьому (προς τοΰτο δ' αμιλλωμένων), не буває ані скарг, ні сварок: ніхто ж бо не гнівається на людину, яка відчуває дружбу і яка робить [10] добро, але, з удячності (αν η χαρίεις), відплачують йому, роблячи добро в свою чергу. А хто [робить добро] з надлишком (Ь δ' υπερβάλλων), досягаючи при цьому своїх прагнень, не скаржитиметься на друга, бо ж кожний прагне блага. Не часті скарги у тих, хто дружить задля задоволення (εν τοις δι' ηδονή V); дійсно, обидва, коли вже вони насолоджуються спільним часопроводженням (ε'ι τω συνδιάγειν χαίρουσιν), одночасно отримують те, до чого прагнуть, [15] і, скаржачись на того, кому він не подобається, людина би здавалася смішною: можна ж бо не проводити дні разом (μη συνημερεύειν).

Зате дружба задля користі здатна викликати скарги (εγκληματική); звертаючись один до одного за підтримкою, завжди потребують більшого, причому упевнені, що мають менше, ніж належить, і докоряють за те, що отримують не стільки, скільки слід, хоч вони цього гідні; [20] але ті, що роблять добро, не здатні надавати підтримку в тій мірі, в якій мають потребу ті, що її приймають.

Але здається, що, подібно до того як і справедливе (το δίκαιον) буває двох видів - одне неписане (το αγραφον), а інше згідне з законом (τ6 κατά νόμον), - так і в дружбі задля користі є дружба на етичній (ηθική) і на законної основі (νομική). Таким чином, найбільше скарг виникає, коли зав'язали і [25] розірвали дружбу, маючи на увазі не один і той же [її вид].

Дружба задля користі на основі закону - це дружба на обумовлених умовах (ή επί ρητοΐς), причому або суто торгашеська (ή παμπαν αγοραία) - "із рук у руки", або ж більш вільна з точки зору строків, але по угоді "що за що" (τί αντί τίνος).

У цій дружбі зобов'язання (το 6φείλημα) ясне і беззаперечне, відстрочка ж робиться no-дружбі. Тому-то де в кого такі випадки [30] не підлягають судочинству (ουκ ε'ίσι τούτων δίκαι), навпаки, вони впевнені, що, уклавши операцію на довір'ї, слід примиритися [з наслідкам].

Дружба ж задля користі на етичній основі (τ) δ' ηθική) існує не на обумовлених умовах, так що подарунок чи ще якусь [люб'язність] роблять як другові, однак чекають отримати [у відповідь] стільки ж або більше, немов не подарували, а позичили; і якщо при розірванні дружби [положення буде] не таке, як було при її зав'язанні, то будуть скаржитися. Це трапляється [35] тому, що, хоча всі чи більшість і бажають прекрасного, вибір свій зупиняють (προαίρεΐσθαι) все-таки на вигідному (toe ωφέλιμα). Тим часом прекрасне саме по собі робити добро, а не [робити його], щоб отримати1163а[добро] у відповідь; що ж до прийняття благодіяння, то воно вигідне, [а не прекрасне].

Отже, якщо є можливість, треба віддати назад вартість отриманого [блага] і тому, хто цього хоче, (бо не слід робити другом проти волі; навпаки, неначе помилившись з самого початку і прийнявши благодіяння, від кого було не слід, - тобто не від [5] друга і не від того, хто творить [добро] задля самого добра, - облагодіяний має розірвати [дружбу] так, немов би вона на обумовлених умовах), і те, "j" що й сама [людина] погодилася б | повернути при можливості, а при неможливості навіть сам давач повернути б не вимагав. Отже, якщо є можливість, потрібно повертати отримане. І з самого початку слід уважно пильнувати, хто надає благодіяння і для чого (επί τίνΐ), щоб або прийняти його на цих умовах, або не прийняти.

Спірним [10] є питання (αμφισβήτησιν δ' έχει), що слід вважати мірою для віддачі: вигоду облагодіяного, чи благодіяння благодійника? Дійсно, облагодіяні (ОЇ παθόντες) твердять, що отримали від благодійників те, що для останніх нічого не важить (Ь. μικρά fjv έκεί-νοίς) і що можна отримати від інших, зменшуючи тим самим [благодіяння]. А ті в свою чергу [кажуть], що це найбільше з того, що є в них самих, [15] і чого не можна було б отримати від інших, а до того ж [самі вони] наражалися на небезпеку або потребували цього.

Чи не вигода того, хто її отримує (ή του παθόντος ωφέλεια) є мірою при дружбі задля користі? Адже це він потребуючий (о δεόμε-νος), і йому надають підтримку, маючи на увазі отримати таку ж. А отже, підтримка (rj επικουρία) була такою по величині, якою була отримана [20] вигода, і віддавати треба стільки, скільки дісталося (δσον έπηύρετο), або навіть і більше, адже це прекрасніше.

Але в дружбах, які відповідають доброчесності (κατ' αρετήν), не буває скарг, мірою ж служить, очевидно, свідомий вибір того, хто здійснив [добру справу], бо з точки зору доброчесності і вдачі головне - у свідомому виборі.

16(XIV). Суперечності бувають і в дружбах, [25] заснованих на перевазі (εν τους καθ' ύπεροχήν φιλίαις): обидві ж бо сторони вимагають більшого, а коли це відбувається, дружба розривається. Дійсно, кращий упевнений, що йому належить мати більше, бо чеснотливому приділяється більше; так само й той, хто надає більше допомоги (Ь ώφελιμώτερος), адже кажуть, що некорисному не слід мати рівну частку (Ίσον), і що виходить повинність (ή λειτουργία), а не дружба, якщо [30] від дружби будуть отримувати не по вартості трудів. Вони думають, що, як при майнових взаєминах (εν χρημάτων κοινωνία) більше отримує той, хто зробив більший внесок, так має бути і в дружбі. А нужденний (Ь ενδεής) і нижчий за становищем (Ь χείρων) вважає навпаки: нібито чеснотливому другові властиво надавати підтримку нужденним [друзям], бо кажуть: у чому користь бути другом доброчесній [35] чи впливовій людині (σπουδαίω ή δυνάστη), коли не будеш від цього нічого мати?

1163bЗдається, отже, що обидві сторони вимагають правильно, і кожному слід приділяти від дружби більшу [частку], однак не одного й того ж, але тому, хто володіє перевагою, - більше честі, а нужденному - прибутку, бо для доброчесності і благодіяння честь - це нагорода, а для нужденності прибуток - це [5] підтримка. Так само, очевидно, і в державних устроях (εν ταΐς πολιτείαις): не воздаються почесті тим, хто не приносить суспільству (τω ΚΟίνω) жодного блага, адже суспільне воздається тому, хто добродіє для суспільного, а почесті й є таким суспільним. Не можна, дійсно, отримувати від суспільства (сого των κοινών) одночасно і гроші, і почесті. Ніхто ж бо не потерпить применшення (το ελαττον) в усьому. [10] Так що обійденому в грошах приділяють честь, а падким на дарунки - гроші, бо відповідність достоїнству створює рівність і, як було сказано, зберігає дружбу.

Так має відбуватися спілкування й у нерівних, причому той, кому надана підтримка грошима або в доброчесності, повинен у відповідь виявляти повагу, відплачуючи тим, чим може. [15] Адже в дружбі шукають можливого, а не того, що очікується по достоїнству (ου το κατ' άξίαν); та й не в усіх випадках це можливо, як, наприклад, у почестях богам і батькам: ніхто ж бо, мабуть, ніколи не воздасть їм по достоїнству, проте той, хто посильно (ε'ΐς δύναμιν) шанує їх, вважається доброю людиною.

Тому, мабуть, і вважається, що сину не можна зректися батька, а батькові сина можна, бо син [20] має віддавати борг, але, що б він не зробив, він не зробить того, що гідне отриманого раніше [від батька], а значить, він вічний боржник (с(ЄІ οφείλει). У тих же, кому заборгували, є можливість відмовитися [від боржника], і, отже, [вона є] у батька. Разом з тим ніхто, мабуть, і ніколи не відступається [від сина], якщо тільки він не перебирає міри в ницості: адже поряд з природною дружбою людині властиво не відмовлятися від [25] підтримки і послуг. А ниций уникає або не старається надавати підтримку, адже більшість отримувати благодіяння бажає, а робити добро уникає, як чогось невигідного (ως αλυσιτελές).Отже, нехай про все це буде сказано стільки.

КНИГА ДЕВ'ЯТА

1 (І). У всіх різнорідних дружбах пропорційність прирівнює і зберігає дружбу, як і було сказано; так, при державній [дружбі] (εν ττ) πολιτική) взуттьовик за сандалі по їх вартості (κατ' αξίαν) отримує [35] винагороду (ή αμοιβή), і ткач також, і інші. 1164а У цих випадках напоготові загальна міра (το KOivbv μέτρον) - монета (τ6 νόμισμα), і з нею тому все співвідноситься, нею й вимірюється. А при любовній [дружбі] (εν δε τη ερωτική) закоханий (b εραστής) іноді скаржиться, що при надлишку дружби з його боку він не отримує дружби у відповідь (δτι ΰπερφιλών οί>κ αντιφιλεΐται), не маючи, бувало, при цьому нічого для дружньої приязні; [5] коханий (Ь ερωμένος) же часто скаржиться, що закоханий раніше обіцяв усе, а тепер нічого не виконує. Таке трапляється всякий раз, коли закоханий дружить з коханим задля задоволення, а коханий із закоханим - задля користі, але обоє нічого ч цього не отримують. Саме при дружбі задля цього всього її розірваї,,. -І відбувається всякий раз, коли [10] не отримують того, задля чого дружили, бо в цьому випадку люблять не самих друзів, а те, що в них є, воно ж, тим часом, непостійне; тому-то й дружби такі. Але [дружба] вдач, існуюча сама по собі (καθ' αυτήν οΰσα), постійна, як і було сказано(1).

Розбіжності з'являються й тоді, коли отримують інше, тобто не те, до чого прагнули, бо не отримувати [15] те, до чого тягне, все одно що нічого не отримувати; так, наприклад, [у випадку] з кіфаристом, якому [цар] пообіцяв тим більшу плату, чим краще він співатиме, але вранці на його вимогу обіцяного сказав, що за задоволення йому вже відплатили задоволенням(2). Якби, дійсно, кожний з них бажав того, [що отримав, то кожний] отримував би досить; але якщо один бажав веселощів (ή τέρψις), а інший - заробітку (το κέρδος) і один має, [20] що бажав, а інший ні, то за таких взаємовідносин (κατά την ΚΟίνωνΊαν) не буде, мабуть, нічого хорошого: людина ж бо звертається за тим, у чому має потребу, і за це віддасть те, що має.

(1) Див.: 1156b9-12, 1157а11.

(2) Плутарх (Pint. De fort. ΑΙ. 333 F) розповідає, що Діонісій Сіракузький, пообіцявши музиканту талант, наступного дня сказав йому, що той уже отримав плату самим вже очікуванням винагороди.

Але кому ж з двох встановити вартість: тому, хто першим дав (του προ'ίεμένου), чи тому, хто першим взяв (του προλαβόντος)? Адже той, хто дає першим (προϊέμενος), [оцінювати свій дарунок] доручає, здається, іншому. Кажуть, це робив Протагор, [25] бо щоразу, як навчав чому б то не було, він наказував учневі оцінити, скільки, на його думку, вартують [отримані] знання, і стільки брав(3). У подібних випадках деякі задовольняються [правилом] "плати, скільки спитають"(4); а на тих, хто, взявши спочатку гроші, потім нічого з того, про що говорили, не роблять, тому що їх обіцянки були надмірні, - на тих, зрозуміло, [30] скаржаться, бо вони не виконують те, про що була угода. Софісти (ο'ι σοφισται), можливо, були змушені робити це [тобто брати плату наперед], тому що ніхто не дав би грошей за їх знання. Так що на них, звичайно, скаржаться як на людей, які не роблять того, за що взяли плату.

Про тих, що дали першими задля самих друзів у тих [35] випадках, коли угоди про [взаємне] сприяння (ή διομολογία της υπουργίας) не буває, сказано, що вони не викликають скарг(5) (бо саме такою 1164b є дружба по доброчесності), і що винагорода тут має відповідати свідомому вибору (бо свідомий вибір властивий другові і доброчесності). Так, очевидно, має бути і в тих, що об'єдналися задля філософії (τοις φιλοσοφίας κοινωνήσασιν): адже тут вартість не вимірюється в грошах, та й рівновеликої оплати (ή τιμή), мабуть, не існує, а [5] в цьому випадку, очевидно, досить посильного (το ένδεχόμενον), як і в відношенні до богів і батьків.

(3) Див.: Plato. Prot. 328b-c.

(4) Зазвичай коментатори порівнюють ці слова з максимою Гесіода (Hes. Ergg. 370): μισθός δ' Ьсибрі φιλώ ε'ιρημένος 6ρκιος έστω - вірною буде нехай обумовлена другові плата.

(5) Див.: 1162b6-9.

Але якщо давання (ή δόσις) не таке, але передбачає віддачу (επί τίνΐ), то передусім треба, напевно, щоб обидві сторони визнавали віддачу (ή ανταπόδοσις) достойною (κατ' άξ'ιαν), а якщо цього не станеться, то, мабуть, не тільки необхідним, [10] але й справедливим вважатиметься, щоб той, хто першим вирішив прийняти [послугу або допомогу], встановлював [їх вартість]. Дійсно, скільки б один взяв собі на підтримку (ώφελήθη) або за скільки він би отримав задоволення, стільки, отримавши назад, він буде мати віддачі, оціненої тим, хто першим узяв.

Виявляється, так буває й при торгівлі (εν τοις ώνίοις)(6), а подекуди є закони, які забороняють судовий розгляд добровільних оборудок(7), маючи на увазі тим самим, що з тим, кому виявлено довір'я, [операція] має бути розірвана на тих [15] же підставах, на яких розпочали взаємостосунки. Дійсно, вважається більш справедливим, щоб [вартість] встановив той, кому була надана можливість [це зробити], а не той, хто її надав. Адже для більшості речей власники (ο'ι έχοντες) і бажаючі отримати ці речі призначають не рівну ціну, тому що своє власне, та ще й віддаване, кожному здається таким, що коштує багато. Але винагорода все-таки відповідає тому, скільки [20] встановлять ті, що приймають [давання]. Треба, напевно, щоб ціну призначали не ту, що здається достойною власнику, а ту, що він призначав, перш ніж став власником.

(6) Тобто вартість визначається тим, скільки покупець готовий сплатити.

(7) Ця фраза зустрічається у Платана (Plato. Rep. 556al 1-Ь5): feed' γορ επί τω αύτοΰ κινδύνω τα πολλά τις των εκουσίων συμβολαίων προστάττη συμβάλλειν, χρηματίζοιυτο μεν αν ήττον αναιδώς εν τη πάλει, έλάττω δ' εν αυτή φύοιτο των τοιούτων κακών ο'ίων νυνδή ε'ίπομεν - Адже якщо постановити, щоб більшість із добровільних оборудок укладали на свій страх і ризик, то прагнення до наживи було б не таким безсоромним у державі і менше було б у ній зол, подібних до тих, про які я тільки-но сказав.

2 (II). Труднощі (απορία) містяться і в наступних питаннях: чи віддавати все на розсуд батька і в усьому слухатися його, чи, захворівши, треба вірити лікареві, [25] а воєначальником призначати здатного вести війну? А також: кому слід більше допомагати - другові чи доброчесній людині, і що важливіше - віддячувати (άνταποδοτέον χάριν) благодійнику чи виявляти [благодіяння] товаришеві, якщо для обох одночасно це зробити неможливо? Хіба не важко (оі) ράδιον) точно визначити всі такі випадки? Дійсно, часто вони різняться за найрізноманітнішими ознаками: за величиною і незначністю, за етичною красою (τω καλώ) [30] і необхідністю.

Цілком ясно, що не слід віддавати все на розсуд однієї і тієї ж особи, і що в більшості випадків потрібно радше віддячувати за благодіяння, ніж годити товаришам, так само, як і перш, ніж давати товаришеві, слід повернути борг тому, кому винен.

Але може бути, що так треба чинити не завжди. Наприклад, чи слід викупленому у розбійників у [35] свою чергу викупити визволителя, ким би той йому не був, або відплатити йому, якщо він навіть не попав у полон, 1165а але вимагає віддяки, [коли] викупити треба батька? Адже вважається, що батька слід викупити навіть швидше, ніж самого себе.

Отже, як уже сказано, взагалі борг повернути потрібно, але, якщо це давання переважує етично прекрасне або необхідне, то слід відхилитися в їх бік. [5] Адже іноді й винагорода за спершу отримане не дає рівності, а саме коли один робить добро, знаючи, що інша людина доброчесна, а цьому іншому доводиться віддавати тому, кого він вважає ницим. Іноді ж бо не слід давати в свою чергу у позику навіть позикодавцю, тому що він дав у позику добрій людині, упевнений, що отримає [назад], а добрий не сподівається отримати [10] від підлого [що-небудь назад]. Так що коли все дійсно так, то домагання [першого] несправедливі; якщо ж не так, але думають, [що так], то й тоді, мабуть, не вважатимуть, що робити це безглуздо. Таким чином, як вже не раз було сказано, судження про пристрасті і вчинки мають таку ж [і не більшу] визначеність, як і те, про що вони.

Цілком ясно, таким чином, що не всім потрібно віддячувати однаково, [15] і навіть батькові не все [належить], подібно до того, як не всі жертви приносять Зевсу(8). А оскільки різне [належить] батькам, братам, товаришам і благодійникам, то й приділяти кожному належить властиве йому і відповідне (τα οικεία καΐ τα αρμόττοντα). Так, очевидно, і роблять. Адже на весілля (ε'ΐς γάμους) кличуть родичів, бо у них спільний рід, [20] якого й стосуються здійснювані дії; з тієї же причини й на похорони (εις τα κήδη), як вважати, передусім треба запрошувати (απαντάν) родичів(9). Якщо ж говорити про прожиток, то тут, очевидно, насамперед слід надавати підтримку батькам, оскільки ми їхні боржники (ως οφείλοντας), а крім того, надавати її винуватцям (τοις α'ιτίοις) нашого існування (του είναι) прекрасніше, ніж самим собі; і шана батькам [встановлена], немов богам, [25] але не всяка: не одна й та ж бо шана для батька і для матері, а з іншого боку - не одна й та ж вона для мудреця чи для воєначальника, але батькові виявляють шану батьківську а матері - материнську. І всякому старшому виявляють шану по його віку, встаючи йому назустріч, усаджуючи його за стіл(10) і таке інше; що ж до товаришів, а також і братів, то, навпаки, повна відвертість (παρρησ'ιαν) і [30] спільність у всьому (απαντών κοινότητα). Треба завжди намагатися приділяти і родичам, і членам своєї філи, і співгромадянам, і всім іншим, що їм належить (το ο'ΐκείον), і зіставляти те, що належить кожному з них, зі спорідненістю, доброчесністю або корисністю. Якщо мова йде про людей схожого походження (των ομογενών), то зіставити легко, а якщо про людей різного походження - важче (εργωδεστέρα). [35] Відступати через це проте не слід, а слід так провести розмежування, як це виявиться можливим.

(8) Зевс - верховний бог Олімпійського пантеону, часто називається "батьком богів і людей".

(9) Оскільки рід за часів Арістотеля продовжує зберігати релігійні функції.

(10) У буквальному перекладі - "укладаючи" його, "пропонуючи возлягти" (κατα-κλ'ισει) за бенкетним ложем (ή κλίνη).

З (III). 1165b Важке й питання про те, розривати чи ні дружні зв'язки з тими, що не залишаються незмінними. Можливо, немає нічого дивного в розірванні дружби з тими, хто нам друзі задля користі чи задоволення, коли ні того, ні іншого в них уже нема? - Друзями ж бо були цим останнім, а коли вони скінчилися, то цілком розумно не відчувати дружби (το μη φίλεΐν). Одначе дорікатимуть, [5] якщо, люблячи за користь або задоволення, удавали, що за вдачу. Саме це ми вже сказали на початку: більшість розбіжностей виникає поміж друзів тоді, коли вони є друзями не в тому значенні, в якому думають. Отже, коли людина помиляється і думає, що до неї відчувають дружбу за її вдачу, тоді як інший нічого подібного не робить, нехай [10] винуватить самого себе; але коли вона обманулася удаванням іншого, то має право дорікати тому, хто обманув, причому навіть більше, ніж фальшивомонетнику(11), настільки, наскільки цінніше те, чого стосується підступність (ή κακουργία).

(11) В Афінах покаранням за фальшування грошей була смерть.

А коли людину прийматимуть, вважаючи її чеснотливою, а вона виявиться ницою і покаже це, то чи ж треба ще й відчувати дружбу до неї? Чи це неможливо, коли вже не все [15] є предметом дружньої приязні (το φιλητόν), а тільки властиве благо (τίχγοίθόν)? Підле ж і не є предметом дружньої приязні, і не повинно ним бути: не слід же ж ані бути другом підлоти (φίλοπόνηρος), ні уподібнюватися поганому; сказано ж бо, що подібне - друг подібному (6τι το όμοιον τω όμο'ιω φίλον). То чи ж слід у такому випадку розривати дружбу негайно, а чи, можливо, не з усіма, але з незцілимими у своїй ницості? Проте тим, у кого є можливість виправитися (επανόρθωσιν έχουσι), слід сприяти настільки більше в їхній вдачі, аніж [20] у статку, наскільки вона краща [ніж майно] і властивіша для дружби. Той, хто розриває [дружбу з незцілиме ницим], не робить, здавалося б, нічого дивного, адже другом він був не такому; і ось, не спроможний врятувати друга, що змінився на гірше, він від нього відступається.

Якщо ж один залишається колишнім, а інший стає більш доброю людиною (επιεικέστερος) і починає набагато відрізнятися від першого доброчесністю, то чи слід йому бути другом? а чи це неможливо? [25] При великому розходженні це стає особливо ясно -наприклад, у дружбах з дитинства (εν τοις παιδικαΐς φιλ'ιαις): адже якщо один за напрямом думок (την διάνοια ν) залишається дитиною, а другий стає чоловіком у повній мірі (οίος κράτιστος), то як їм бути друзями, коли їм подобається не одне й те ж, і радіють і страждають вони через різне? Адже навіть ставлення один до одного у них не співпадатиме, а без цього, як ми бачили, не можна бути друзями: неможливо ж бо без [30] того вести спільний спосіб життя (συμβιοΰν). Про це вже було сказано(12).

Чи мусить, у такому випадку, ставлення до нього зовсім змінитися, так ніби він ніколи й не був другом? Ні, мабуть, слід зберігати пам'ять про минуле близьке знайомство (ή συνήθεια), і, подібно до того, як друзям, на нашу думку, слід годити більше, ніж стороннім, так і колишнім друзям задля колишньої дружби слід приділяти щось у тих [35] випадках, коли дружба була розірвана не через надмірну ницість.

4 (IV).1166аСхоже на те, що вияви дружби (τα φιλικά) до навколишніх, по яких і визначаються дружби, випливають із ставлення до самого себе. Адже другом вважають того, хто бажає блага і робить благо властиве (τάγαθά) чи уявне (τα φαινόμενα) задля іншого, або того, хто бажає задля самого друга, щоб той був [5] і жив (είναι και ζην); саме це відчувають матері до дітей, а з друзів-ті, що посварилися (ο'ι προσκεκρουκότες). А інші визнають другом того, хто проводить з іншим час і разом з ним на одному і тому ж зупиняє вибір або ж ділить з ним горе й радощі. І це все також насамперед буває в матерів. По одній з [10] цих ознак і визначають дружбу. Кожна з цих ознак присутня у ставленні доброго до самого себе (а в інших - у тій мірі, в якій вони такими собі уявляються, адже, як вже було сказано(13), у кожному окремому випадку мірою є доброчесність і сам чеснотливий): він же ж бо знаходиться в згоді з самим собою (ομογνωμονεΐ έαυτω) і всією душею прагне одних і тих же речей. І бажає [15] він для себе самого властивого блага і блага уявного (τάγαθ& καΐ τα φαινόμενα), і здійснює це у вчинках (бо чеснотливому властиво вправлятися у благу), причому задля себе самого (а саме - задля мислячої частини душі, котра, як вважають, і становить самість кожного)(14). І хоче, щоб жив і вцілів він сам, а передусім та його частина, завдяки якій він розумний (φ φρονεί). Адже "бути" (το εΐναί) - благо для доброчесної людини, а кожний [20] бажає собі властивих благ; але ніхто не вибере для себе володіти хоча би й усім благом, якщо стане він при цьому іншим (а бог і володіє нині властивим благом), але тільки якщо він залишиться тим, хто є, - ким би він не був. Тим часом кожний - це, мабуть, його розуміюча частина (το νοοΰν), або передовсім вона. І такий [доброчесний] бажає провести час сам з собою, бо знаходить у цьому задоволення: адже й спогади [25] про скоєне у нього приємні, і надії на майбутнє благі (αγαθαΐ), а такі речі приносять задоволення. І видовищ (θεωρημάτων) вистачає для його думки. І горе, і задоволення він радше розділить із самим собою, тому що страждання йому заподіюють і задоволення приносять у всіх випадках одні й ті ж речі, а не щоразу інше: він же ж бо не знає каяття (αμεταμέλητος γόρ ως ε'ιπεΐν).

(12) Див.: 1157b22-24, 1158bЗЗ-35.

(13) Див.: 1113а22-33, 1099а13.

(14) δπερ έκαστος είναι.

Отже, оскільки [30] кожна з цих ознак присутня у ставленні доброго до самого себе, а до друга ставляться, як до самого себе (тому що друг - це другий я сам(15)), остільки вважається, що й дружба є, якщо є щось із цих ознак, а друзі - ті, у чиїх відносинах є ці ознаки. Залишмо поки що питання про те, можлива чи ні дружба з самим собою. Здається, [35] ця дружба можлива, оскільки [душа] складається з двох чи більше частин, і ще тому, що непомірність у дружбі 1166bпорівнюється з дружбою до самого себе.

(15) εστί γόρ b φίλος άλλος αυτός стане сентенцією, добре відомою з її латинської форми: amicus est alter ego. Взагалі, це дуже розповсюджена в греко-римській цивілізації думка, яка вже за часів Ціцерона стала майже банальною. Наводячи її, пізнє наше джерело, Діоген Лаертський, посилається на Зенона, інші античні автори приписують її Піфагору, а Платон у трактаті "Про закони" називає її древнім прислів'ям. У римській літературі зустрічається в Ціцерона (в діалозі "Про дружбу"), а також у Авзонія, Плінія та інших авторів.

Названі ознаки є, здається, у більшості людей, хоч би ці люди були й поганими. А в такому випадку чи причетні вони до даних [ознак] у тій мірі, в якій вони самі собі подобаються і уявляються собі добрими? [5] Адже в жодного з цілком поганих і нечестивих їх все-таки немає, та й не здається, [неначе є]. Навряд чи є ці [риси] і в [просто] поганих, бо вони знаходяться в розладі з самими собою і потяги їх звернені до одного, а бажання - до іншого; такими є, наприклад, непомірковані: перед тим, що їм самим здається благом, вони віддають перевагу задоволенням, хоч би й [10] шкідливим. Так і інші чи то з боягузтва, чи то з неробства перестають робити те, що, на їх же думку, для них найкраще. А ті, що скоїли багато жахливих вчинків і ненависні за ницість, утікають з життя (φεύγουσι το ζην) і вбивають себе. І ниці шукають, з ким разом провести час, уникаючи при цьому самих себе. [15] Річ у тім, що віч-на-віч з собою вони згадують багато неприємного (δυσχερών) і чекають на інше таке ж, але з іншими людьми вони забуваються (έπίλανθόαΌνταΐ). Не маючи в собі нічого, що викликає дружбу (ουδέν φιλητόν έχοντες), вони не відчувають до себе жодного з дружніх почуттів (ουδέν φιλικόν πάσχουσι). Нарешті, такі люди не ділять з самими собою ні радості, ні горя, тому що в їх душі розлад, [20] і, утримуючись від чогось, одна частина душі через ницість її відчуває смуток, а друга отримує задоволення, і одна тягне в один, друга в інший бік, немов хочуть розірвати [на частини]. І оскільки неможливо відчувати страждання і задоволення одночасно, то невдовзі після [задоволення людина] все-таки страждає від того, що отримала задоволення, і хотіла б, щоби цього задоволення в неї не було: адже погані люди [25] сповнені каяття.

Таким чином, виявляється, що поганий не налаштований дружньо навіть до самого себе, тому що в ньому немає нічого, що викликало б дружбу. А коли вже такий стан дуже злощасний (αθλίον), то слід і уникати щосили (διατεταμένως) ницості, і намагатися бути добрим: тоді ж бо й до себе можна ставитися дружньо, і стати другом іншій людині.

5 (V). [30] Доброзичливість (ή εύνοια) схожа на дружнє (το φιλικόν) ставлення, але це все ж таки не дружба: доброзичливість може бути й зверненою на незнайомих, і бути прихованою, а в дружбі це неможливо. І вище про це було сказано(16).

(16) Див.: 1155b32-6а5.

Але вона [доброзичливість] - це й не почуття дружньої приязні (ή φίλησις). Адже в ній немає ані напруження (ή διόπασις), ні прагнення (ή όρεξις), а ці останні є супутніми почуттю дружньої приязні. Крім того, почуття дружньої приязні зумовлене близьким знайомством (μετά συνήθειας), [35] а доброзичливість може виникнути раптово (εκ προσπαίου), як, наприклад, до учасників змагань (περί τους αγωνιστος):1167алюди стають доброзичливими до них (εΰνοι αύτοΐς γίνονται) і разом з ними бажають [перемоги], однак ні в чому їм не сприятимуть; адже, як ми вже сказали, доброзичливими стають раптово і приязнь тут відчувають (στέργουσιν) поверхово.Таким чином, вона [доброзичливість] схожа на початок дружби, так само як задоволення від споглядання схоже на початок закоханості (του έράν): [5] ніхто ж бо не закохується, не відчувши спершу (μη προησθείς) задоволення від зовнішності (ή Ιδέα) іншої людини; але хто насолоджується спогляданням (το ε'ΐδος) людини, зовсім ще не закоханий; а" [закоханий] він тоді, коли за відсутності [іншого] сумує (ποθη) і жадає (επιθυμη) його присутності. А значить, не можна бути друзями, не ставши доброзичливими один до одного, але ті, хто доброзичливі, зовсім ще не дружать. Адже тим, до кого доброзичливі, бажають тільки властивих благ, [10] але ні в чому їм не сприятимуть і не утруднятимуть себе задля них. Тому-то метафорично можна було б назвати це "бездіяльною дружбою (αργή φιλία)", однак з часом (χρονίζομένην) і по досягненню близького знайомства народжується дружба, причому дружба не задля користі і не задля задоволення, оскільки не в цих випадках з'являється доброзичливість. Дійсно, облагодіяний (5 ευεργετηθείς) відчуває доброзичливість за те, що він отримав, [15] діючи [тим самим] справедливо; але, хто, бажаючи зробити для когось добру справу (τιν' εύπραγεΐν), має надію з допомогою цієї людини забезпечити собі достаток (ή εύπορία), то він, схоже, не до іншого доброзичливий, а радше до самого себе, так само як не друг той, хто шукає прихильності (θεραπεύει) від іншого задля якоїсь користі собі.

У цілому ж, доброзичливість виникає завдяки доброчесності і своєрідній доброті (ή επιείκεια), коли один уявиться іншому [20] прекрасним або мужнім або яким-небудь таким, як це ми вже сказали щодо учасників змагань.

6 (VI). Однодумність (ή Ομόνοια) також здається ознакою дружби. Саме тому однодумність не є схожістю думок (ή όμοδοξία): останнє ж бо може бути навіть у тих, хто один одного не знає; але про згідних між собою з якогось питання не кажуть, що вони думають однаково, наприклад, про небесні [тіла] (бо думати однаково про це [25] не є ознакою дружби), а кажуть про однодумність у державах (τός πόλεις ομονοεΐν φασίν), коли громадяни згідні між собою (ομογνωμονώσι) щодо спільної вигоди (περί των συμφερόντων), і свідомо обирають (προαιρώνται) одне й те ж, і роблять (πρόατωσι) те, що вирішили разом.

Отже, однаково думають про вчинки (περί τα πρακτα), причому про ті з них, які значні і можуть бути властивими [30] обом сторонам або навіть усім; наприклад, держави (α'ΐ πόλεις) [думають однаково], коли всі громадяни вважають, що влади (α'ΐ άρχοι) мають бути виборними(17), або що з лакедемонянами треба укладати військовий союз(18), або щоб начальствував (άρχείν) Піттак, коли й сам він [цього] хотів(19). Коли ж кожен бажає, щоб було саме його [начало], як ті(20) в "Фінікіянках"(21), тоді починаються смути (στασιόίζουσιν), бо ж не в тому однодумність, щоб у кожного на думці було одне - байдуже, [35] що саме (οδήποτε), -- а в тому, щоб мали на увазі ще й одних і тих же осіб, як буває, наприклад, коли й народ (Ь δήμος),1167bі добрі громадяни (о'І επιεικείς) думають, що начальствувати належить кращим (τους ορίστους αρχείν): адже так усі отримують те, чого домагаються.

(17) Для полісного грека виборність усіх посад - аксіома, яка не потребує спеціальних доказів, оскільки в полісі влада завжди є лише функцією волі громадянського загалу.

(18) Спарта ще з архаїчної доби мала славу найпотужнішого у військовому відношенні грецького поліса і очолювала Пелопоннеський союз. Зважаючи на все це, а також на своєрідність спартанського політичного устрою, який користувався симпатією в мислячих традиціоналістськи особистостей, військового союзу зі Спартою шукали на випадок скрутних зовнішньо-, та навіть внутрішньополітичних обставин усі поліси Балканської Греції.

(19) Під час внутрішньої смути громадяни Мітілени обрали в 620 р. до Р.Х. Піттака айсюмнетом (букв, "той, що пам'ятає про справедливість"), тобто главою поліса з надзвичайними повноваженнями для громадянського примирення, видання законів та реформування самого політичного устрою. Після чотирнадцяти років правління Піттак залишив свою посаду, хоча мітіленці й бажали, щоб він продовжив начальствувати. У даному випадку, однодумності вже не було, оскільки принаймні один громадянин був проти продовження повноважень Піттака - сам Піттак.

(20) Брати Етеокл і Полінік.

(21) Трагедія Евріпіда. Сюжет, про який йдеться тут, див.: Eur. Phoen. 558.

Однодумність виявляється, таким чином, державною дружбою (πολιτική φιλία), і саме в такому значенні про неї говорять: адже вона стосується речей потрібних і таких, що зачіпають увесь спосіб життя.

Така однодумність (ή ομόνοια) існує [5] поміж добрих людей, бо вони перебувають у згоді (ομονοοΰσΐ) як самі з собою, так і один з одним, [стоячи], так би мовити, на одному і тому ж (адже у таких людей бажання постійні і не спрямовуються, як Евріп(22), то в один, то в інший бік), та й бажають вони справедливого й потрібного, і прагнуть до цього спільно.

Погані ж, у свою чергу, не можуть думати однаково, [10] хіба тільки в дуже малій мірі, так само як друзями вони можуть бути [в дуже малій мірі], тому що у вигідних справах вони прагнуть до якомога більшого (πλεονεξίας εφιεμένους), а в трудах і суспільних повинностях - до якомога меншого (ελλείποντας); а бажаючи цього для самого себе, кожний стежить за навколишніми і заважає їм, бо, якщо вони не стережуться, загальна справа (το KOIVOV) гине. Так у них починаються смути (στασιάζείν): один одного [15] вони робити справедливе примушують, а самі не бажають.

7 (VII). Вважається, що благодійники більше відчувають дружбу до облагодіяних, ніж облагодіяні - до благодійників, і це, як противне розуму (παρά λόγον γινόμενον), викликає запитання. Майже всім (τοις πλε'ιστοις) при цьому [20] здається, що одні - боржники (о'і μεν όφείλουσι), а інші - позикодавці (ο'ι δε δανείσαντες), і, значить, подібно до того як при позиках боржники бажають, щоб не було тих, кому вони винні, а позикодавці навіть турбуються про безпеку боржників, - подібно до цього і благодійники бажають, щоб облагодіяні були [у безпеці], оскільки сподіваються згодом отримати від них подяку, [25] для облагодіяних же віддяка (το άνταποδοΰναί) не є предметом турботи. Епіхарм сказав би, напевно, що вони так кажуть, "дивлячись з підлої сторони"(23), однак на людську [природу] це схоже, бо в більшості людей коротка пам'ять і отримувати благодіяння їх тягне більше, ніж виявляти його.

(22) О εΰριπος - морська протока взагалі, і особливо - протока, що відділяє Евбею від Балканського узбережжя.

(23) Epich. Fr. 146 (Kaibel). Епіхарм (550-460 pp. до Р.Х.) винайшов, за античного традицією, комедію в Сіракузах. Його п'єси славилися сентенціями, через що пізніше Епіхарма зарахували до числа філософів і послідовників Піфагора. Так, Ямвліх розповідає, що Епіхарм прибув до Сіракуз і через тиранію Гієрона утримався від відкритого філософствування, але, переклавши погляди піфагорійців на вірші, обнародував вчення Піфагора таємно і в жартівливій формі (iamb. V. Pyth. 266).

Можна було б, однак, подумати, що причина (το αίτιον) більш природна і не має нічого спільного з тією, яка рухає [30] позикодавцем. Дійсно, у позикодавця немає почуття дружньої приязні, але [тільки] бажання, щоб [боржник] був у безпеці задля отримання [з нього боргу]; ті ж, що зробили добру справу (ο'ι δ' ευ πεποιηκότες), навпаки, почувають дружбу і любов (φιλοΰσι και αγαπώσι) до тих, для кого це зробили, навіть якщо ті ні тепер не приносять їм користі, ні в майбутньому не принесуть. Саме так буває й у майстрів (επί των τεχνιτών): кожний ж бо любить [35] власний витвір (τ6 ο'ΐκεΐον έργον) більше, ніж цей витвір, оживши, полюбив би його; 1168а і насамперед так буває з поетами, тому що вони обожнюють (ύπεραγαπώσι) власні твори, немов би своїх дітей.

Ось такому-то й подібні [почуття] благодійників: адже отримане іншим благодіяння і є їхнім витвором, а його люблять більше, ніж [5] витвір свого творця. Причина в тому, що для всіх буття (το είναι) - це предмет вибору і приязні (α'ίρετόν καΐ φιλητόν), а буттю ми причетні (έσμέν) в діяльності (тобто живучи і здійснюючи вчинки), і з точки зору діяльності (ενεργεία) творець (Ь ποιήσας) - це певною мірою його витвір (το έργον εστί πως), так що люблять свій витвір по тій же причині, що й своє буття. І це природно, бо що людина є в можливості (δυνάμει), те її витвір робить явним (μηνύει) через діяльність (ενεργεία).

Разом з тим, [10] для благодійника те, що пов'язане з його вчинком (το κατά την πράξιν), прекрасне, так що воно тішить його в тому, у кому себе виявляє, а для того, хто отримав благодіяння немає нічого прекрасного в благодійнику (εν τω δρασαντι), хіба тільки корисне, - а в цьому менше задоволення і підстав для дружньої приязні.

Задоволення ж приносять: діяльність сьогодні (του παρόντος ή ενέργεια), надія на майбутнє (του δε μέλλοντος η έλπ'ις) і пам'ять про минуле (του γεγενημένου η μνήμη); а найбільше задоволення приносить те, що пов'язане з [15] діяльністю (τ6 κατά την ένέργειαν), і воно ж є предметом дружньої приязні. І ось, якщо для творця [його] витвір залишається незмінним (прекрасне ж бо довговічне), то користь для одержувача швидкоплинна. До того ж пам'ять про прекрасні справи приносить задоволення, а пам'ять про отриману користь або зовсім ні, або менше; очікування ж [користі] приносить, очевидно, протилежне(24).

(24) Тобто неприємне.

Далі, якщо почуття дружньої приязні (ή φ'ίλησίς) схоже на роблення (ποιήσει), то відчувати до себе дружбу (το φιλεΐσθαι) - [20] на перетерплювання (το πάσχειν). Отже, ті, у кого перевага з точки зору дії, будуть "почувати дружбу" і "виявляти дружбу".

Нарешті, усі більше поціновують (στέργουσιν) те, що дісталося трудами (наприклад, тим, хто нажив гроші, вони дорожчі, ніж тим, хто їх успадкував), і вважається, що отримувати благодіяння (το ευ πάσχειν) не вимагає зусиль, тим часом як робити добро (τ6 ευ ποίεΐν) - важко (εργώδες). Тому-то [25] матері й люблять дітей сильніше, [ніж батьки], адже народження дитини вимагає від них великих зусиль і вони краще [батьків] знають, що це їхнє власне [створіння]. Таке, мабуть, властиве й благодійникам.

8 (VIII).Складне й питання, до кого слід почувати дружбу насамперед: до самого себе чи до когось іншого? Дійсно, тим, хто [30] більше любить самого себе, ставлять це в провину і в посоромлення називають їх себелюбами, і вважається, що погана людина все робить задля себе, причому тим більше, чим вона гірша (так що скаржаться на неї за те, скажімо, що вона все робить тільки для себе, а не для іншого), добрий же [здійснює вчинки] в ім'я прекрасного і тим більше, чим він кращий, [35] причому задля друга, а своїм нехтує.

Але конкретні справи (τα έργα) не узгоджуються з цими 1168b міркуваннями, і це цілком зрозуміло (ουκ αλόγως). Дійсно, кажуть(25), що насамперед потрібно відчувати дружбу до того, хто є другом насамперед, а друг насамперед - той, хто, бажаючи комусь блага властивого, бажає їх задля самої тієї людини, навіть якщо ніхто про це не дізнається. Тим часом це властиво людині передовсім у її відношенні до себе, так само як і все інше, [5] по чому визначають друга; було адже сказано(26), що всі вияви дружби (ttt φίλΐκόο) у відношенні до самого себе розповсюджуються на відношення до інших. І всі приказки в цьому згідні, як то: "одна душа" (μία ψυχή)(27), і "у друзів все спільне" (κοινά, τα φίλων), і "рівність - це дружність" (ισότης φιλότης), і "коліно ближче до гомілки" (γόνυ κνήμης έγγιον)(28), бо все це, звичайно, присутнє у відношенні до себе самого насамперед, тому що й другом бувають насамперед [10] самому собі і до себе самого насамперед потрібно відчувати дружню приязнь.

(25) Див.: 1155b31.

(26) Див.: 1166а-1166b.

(27) Як це засвідчено, наприклад, у: Eur. Orest.1046: φίλτατ', & ποθεΐνόν ήδιστον τ' έχων//της σης αδελφής δνομα καί ψυχήν μίαν.

(28) Щодо подібних приказок див.: кн. 8 прим. 15 до 1157b37.

Звичайно, важко вирішити, за ким треба піти, коли вже обидва [судження] викликають довір'я (τ6 πίστόν).

Так що слід, очевидно, розібрати такі судження і визначити, наскільки і в якому значенні кожне з них істинне (6 σον καί πη άλη-θεύουσιν).

Якщо ж ми збагнемо, яке значення кожне з них вкладає в [поняття] "себелюбства" (το φίλαυτον), то [все], очевидно, стане [15] ясно.

Таким чином ті, що вводять [це поняття] для осуду (εις όνειδος), називають себелюбами тих, що приділяють собі більшу частку в майні, почестях і тілесних задоволеннях, а саме до цього прагне більшість людей і в цьому вони ревні (εσπουδάκασι), неначебто це найвищі блага: недаремно ж бо за них змагаються (διό καΐ περιμάχητά εστίν). Хто в таких речах своєкорисливий, той годить [20] потягам і взагалі пристрастям, а також нерозумній частині душі (τω άλόγω της ψυχής); одначе такою й є більшість людей (о'І πολλοί). Так що походження цієї назви - "себелюб" - зумовлене тим, що більшість погана і, отже, "себелюбів" у вказаному значенні слова (τοις ούτω φιλαύτοις) справедливо гудять. Тому-то й цілком зрозуміло, чому більшість зазвичай називає себелюбами тих, хто приділяє самим собі те, що ми назвали вище: [25] адже коли хтось завжди ревний у тому, щоб передовсім самому здійснювати вчинки справедливі, розважливі чи якісь з тих, що так чи інакше відповідають доброчесності, і взагалі завжди залишає за собою етичну красу, то ніхто не скаже, що він "себелюбний", і не гудитиме його.

А саме такого й можна було б прийняти в більшій мірі за "себелюба", бо він приділяє собі найпрекрасніші [30] та найбільші блага і годить найголовнішому в собі (τφ κυριωτάτω), у всьому йому підкоряючись; і як держава (ή πόλις) та всяке інше утворення (το σύστημα) - це насамперед її найголовніша частина (το κυριώτατον), так і людина; виходить, що себелюбом є насамперед людина, яка любить цю частину себе (6 τοΰτο αγαπών) і годить їй. Крім того, поміркованим (о εγκρατής) і непоміркованим (Ь ακρατής) називають у залежності від того, [35] чи бере верх у ньому розум, чи ні, як нібито кожний і є цим розумом. А ще вважається, що вчинки 1169а здійснюють самі та самохітне, коли здійснюють їх за участю судження (μετά λόγου). Абсолютно ясно (ОІ)К άδηλον), таким чином, що кожний є цією своєю частиною або передовсім нею, а також що добрий (5 επιεικής) особливо її любить. Ось чому він буде себелюбом по перевазі, але іншого роду, ніж гудимий себелюб, причому відрізнятиметься від нього настільки, [5] наскільки відрізняється життя по розміркуванню (το κατά λόγον ζην) від життя по пристрасті (κατά πόθος), а прагнення до етично прекрасного - від прагнення до того, що вважається корисним. Тому всі визнають і хвалять тих, хто відзначається старанністю в прекрасних вчинках, а якби всі змагалися в прекрасному і напружували свої сили, щоб здійснювати найпрекрасніші вчинки, тоді в суспільстві (κοινή) [10] було би все, що належить (τα δέοντα), а в кожної окремої особи (ιδία έ'κάστω) були б найбільші з благ, коли вже доброчесність є саме таким благом.

Отже, чеснотливому слід бути себелюбом (адже, здійснюючи прекрасні вчинки, він і сам отримає користь і допоможе іншим), а ницому не слід: він же ж бо, піддаючись поганим пристрастям, [15] принесе шкоду і собі, і навколишнім. Дійсно, у ницого не узгоджується те, що належить йому робити, з тим, що він робить, а добрий, що належить, те й робить; адже всякий ум (πάς γόρ νους) обирає для себе найкраще, а добрий підкоряється уму.

Правда про доброчесного полягає ще й у тому, що він багато чого робить задля друзів і вітчизни і навіть [20] вмирає за них, якщо треба: він же ж бо змарнує (προήσεταΐ) майно та почесті і взагалі блага, яких жадають інші (τ& περιμάχητα αγαθά), залишаючи за собою лише етичну красу (το καλόν); він радше забажає відчути сильне задоволення за короткий час, ніж слабке - за довгий, і рік прожити прекрасно, ніж багато років - як доведеться, і він надасть перевагу одному прекрасному і великому вчинкові перед багатьма, [25] але незначними. Таке ж саме трапляється й з тими, що вмирають за інших (τοις δ' ύπεραποθ-νήσκουσΐ): вони обирають те, що для них самих є величною красою (μέγα καλόν). І вони, мабуть, змарнують майно на те, від чого більше отримають їхні друзі; тоді друзям дістанеться майно, а їм самим - етична краса, так що самому собі приділяється більше благо (το μείζον αγαθόν). Так само й [30] з почестями та керівними посадами (περί τιμός δε καΐ άρχος): усе це віддадуть (προήσεται) другові, тому що віддавати це другові - прекрасно і похвально. Природно, отже, що доброчесним вважається той, хто перед усім надає перевагу етичній красі. А можна залишити другові і прекрасні вчинки, і навіть прекрасніше виявитися причиною прекрасного вчинку для друга, ніж здійснити його самому.

Як бачимо, у всіх гідних похвали [35] справах, доброчесний (о σπουδαίος) приділяє собі більшу частку етичної краси. Ось, значить, у якому значенні слід, як сказано, бути себелюбом, а так, як11695 більшість, и^ реба.

9 (IX). Сперечаються і про щасливого: потребуватиме він друзів чи ні? Кажуть же ж, що блаженним [5] і самодостатнім зовсім не потрібні друзі, тому що блага властиві (ταγαθα) у них є. А значить, як самодостатні, вони нічого більше не потребують, тоді як друг, будучи другим "я"(29), дає те, що не можна отримати завдяки самому собі; звідси вислів: "Коли добро дарує демон, чого просити в друзів?"(30). Але ж це, здається, безглуздя: приписуючи щасливому всі блага, не дати йому друзів - [10] того, що вважається найважливішим із зовнішніх благ!

І ось якщо другові властивіше робити добро, ніж приймати його, а виявляти благодіяння - властивість чеснотливого та доброчесності, і, нарешті, якщо робити добро друзям прекрасніше, ніж стороннім, то доброчесний потребуватиме тих, хто прийме його благодіяння. А тому наступне питання про те, при успіхах чи при невдачах потрібніш! друзі, [15] якщо брати до уваги, що і невдаха потребує тих, що будуть йому благодійниками, і удачливі - тих, кому вони будуть робити добро.

Так само безглуздо й одинаком робити блаженного (5 μακάριος): ніхто ж бо не обрав би володіння всіма благами (τα, πόα>τ' αγαθά) для себе одного; дійсно, людина - суспільна істота (πολίτικόν γαρ Ь άνθρωπος)(31), і жити спільно їй властиво від природи (συζήν πεφυκός). А значить і щасливому властиве все це: від природи ж бо він [20] має блага, тим часом ясно, що краще провести дні з друзями і добрими людьми, ніж зі сторонніми і випадковими. Отже, у щасливого є потреба в друзях.

Що ж у такому випадку мають на увазі ті, перші (о'І πρώτοι), і в якому відношенні (πή) вони кажуть правду? Чи не в тому річ, що більшість вважає друзями корисних людей? - Але ж у таких, звичайно, блаженний анітрохи не відчуватиме потреби, [25] коли вже блага в нього є; не відчуватиме потреби він і в друзях задля задоволення, хіба тільки в дуже малій мірі (адже коли життя приємне саме по собі, то не треба жодного задоволення привхідного). І ось, оскільки він [блаженний] не потребує таких друзів, то здається, що він не потребує друзів [взагалі].

Але це, очевидно, неправда. На початку вже було сказано(32), що щастя (ή ευδαιμονία) - це своєрідна діяльність (ενέργεια τις); ясно тим часом, що діяльність [30] виникає, а не існує, на зразок своєрідного придбання (κτήμα τι).

(29) Див. вище, прим. 15.

(30) Буквальна цитата з: Eur. Orest. 667.

(31) Традиційний переклад цього місця як "істота суспільна" має на увазі той факт, що основним феноменом античної грецької цивілізації був саме поліс як община-держава, як община громадянська, і з ним зіставлялися явища політичного, ідеологічного та суспільного порядку. Пор.: кн. І, прим. 35

(32) Див.: 1098а16,Ь31-9а7.

Якщо ж бути щасливим (το εύδαιμονεΐν) - значить жити й діяти, а діяльність чеснотливого сама по собі доброчесна й приємна, як було сказано на початку"; і якщо родинне (το ο'ΐκεΐον) - це також одна з речей, що приносять задоволення, причому навколишніх ми швидше здатні споглядати, ніж самих себе, а їх вчинки - швидше, [35] ніж власні; і якщо вчинки доброчесних людей - і друзів при цьому 1170а - приносять чеснотливим задоволення (бо вони мають обидва природні задоволення), то блаженний потребуватиме таких друзів, якщо тільки він дійсно надає перевагу спогляданню добрих і родинних йому вчинків, а вчинки чеснотливої людини, що є другом, саме такі.

Вважається також, що щаслива людина повинна жити з задоволенням. [5] Проте для одинака життя обтяжливе: не легко ж бо постійно бути самому по собі діяльним (καθ' αυτόν ένεργεΐν), а з іншими і по відношенню до інших - легше. Діяльність, що сама по собі приносить задоволення, буде тоді постійнішою, як і має бути у блаженного: адже доброчесний, у міру своєї доброчесності (fj σπουδαίος), насолоджується вчинками, які відповідають доброчесності, і відкидає те, [10] що від зіпсутості, подібно до того як музикант знаходить задоволення в красивих наспівах і страждає від поганих. Від співжиття з чеснотливими, як стверджує і Феогнід, виходить навіть щось на зразок вправи (ασκη-σίς τις) в доброчесності(34).

(33) Див.: 1099а14, 21.

(34) Закінчена цитата з Феогніда (Theogn. І. 35-36) : έσθλών μεν γαρ &π' έσθλά μαθήσεαν ην δε κακοΐσιν \ συμμίσγηις, ίχπολεις καΐ τον εόντα νόον -доброму добрі научать; об 'єднавшись з поганими, розум утратиш і той, що ще маєш.

При уважному розгляді питання, радше з точки зору природи, здається, що доброчесний друг за природою заслуговує на вибір для доброчесного. Сказано ж бо, що благо за природою для [15] доброчесного саме по собі є благом і приносить йому задоволення.

Поняття "жити" (το ζην) для тварин визначається по здатності відчувати, а для людей - по здатності відчувати і розуміти (αίσθήσίς ή νοήσις). Здатність (ή δύναμις) же зводиться до діяльності, бо головне (το κύριον) міститься в діяльності. Таким чином, очевидно, "жити" - значить головним чином "відчувати" і "розуміти". "Жити" ж належить до благ [20] і задоволень самих по собі, тому що життя визначене, а визначеність належить природі властивого блага; але що є благом за природою, те є благом і для доброї людини, так що, очевидно, усім життя приносить задоволення. Але ні погане життя, ні нице, ні життя в стражданнях не треба брати до уваги, тому що таке життя позбавлене визначеності, як і його зміст (τα υπάρχοντα αύτη).

Про [25] страждання в подальшому викладі буде сказано ясніше.

Якщо ж саме "життя" (το ζην) - благо і задоволення (це видно з того, що всі прагнуть до нього, а особливо добрі люди і блаженні, бо для них життя (Ь βίος) найбільше заслуговує на вибір і існування (ή ζωή) їхнє найблаженніше); і якщо той, хто бачить, відчуває, що він бачить, і той, хто чує, - що він чує, [30] а той, хто йде, - що йде, і відповідно в інших випадках є щось, що відчуває (τι τ6 α'ισθανόμενον), що ми діємо, так що ми, мабуть, відчуваємо, що відчуваємо, і розуміємо, що розуміємо, а відчувати, що ми відчуваємо або розуміємо, - [значить відчувати], що ми існуємо (εσμέν) (адже "бути" (το είναι) визначено як відчувати або 1170b розуміти); і якщо відчуття життя належить до речей, які самі по собі приносять задоволення (тому що життя (ή ζωή) - благо за природою, а відчувати благо, що є в самому собі, приносить задоволення); і якщо життя є предмет обрання, причому насамперед для чеснотливих, тому що буття (το είναι) для них благо і задоволення (адже, відчуваючи [5] в собі благо саме по собі, вони отримують задоволення); і якщо доброчесний ставиться до друга, як до самого себе (бо друг-це другий він сам), - [якщо все це так], то для кожної людини як власне буття - предмет обрання, так, або майже так, і буття друга. Тим часом буття, як ми знаємо, є предметом обрання завдяки відчуттю, що сама людина доброчесна, а таке [10] відчуття приносить задоволення саме по собі. Отже, нам треба відчувати в собі, що [доброчесність] друга також існує, а це вийде при житті разом і при спільності суджень та думки (εν τω συζήν καΐ κοινωνεΐν λόγων και διανοίας); очевидно, це мають на увазі, коли кажуть про "життя разом" стосовно людей, а не про випас на одному й тому ж місці, як у випадку з худобою.

Отже, якщо для блаженного буття заслуговує [15] обрання саме по собі, як благо за природою і задоволення, і якщо майже так само (παραπλήσιον) він ставиться до буття друга, то й друг буде, мабуть, одним з предметів, гідних обрання. А що для блаженного предмет обрання, те й має в нього бути, у іншому ж випадку він відчуватиме брак цього. Отже, хто вважатиметься "щасливим", той потребуватиме доброчесних друзів.

10(Χ). [20] То ж чи потрібно в такому випадку заводити якомога більше друзів, а чи, як про гостинність, здається, вдало сказано: "і не багато гостей, і не без них", так і в дружбі буде доречно не бути без друзів (αφιλος), але й не мати їх понадміру (πολύφιλος)(35) ?

Цей вислів, мабуть, цілком підходить до друзів задля користі, оскільки важко багато чим (πολλοίς) відповісти послугою на послугу (ανθυπηρετεΐν), [25] і життя на <це> не вистачить. І якщо друзів більше, ніж досить для власного життя, вони зайві (περίεργοι) і виступають перешкодою для прекрасного життя (προς το καλώς ζην), а отже в них немає потреби. І для задоволення досить небагато друзів, як і приправи до їжі.

То ж чи заводити· [30] якомога більше доброчесних друзів, а чи є якась міра їх числу, подібно до того, як [є міра і числу громадян] держави (ή πόλις)? Дійсно, ні з десяти чоловік не утвориться держава (ή πόλις), ні з десяти разів по десять тисяч (εκ δέκα μυριάδων) також вже не буде держави(36). "Скільки" (το ποσόν) - це, мабуть, не одне якесь [число], але весь проміжок між певними межами. Так що й кількість друзів має межі, і, 1171 а мабуть, найбільше число друзів те, з яким людина зможе жити разом (адже це й було прийнято за головну ознаку дружби(37)); а що неможливо жити разом з багатьма і ділити себе [між ними] - це цілком ясно (ουκ αδηλον). Крім того, нашим друзям (κακείνους) також треба бути між собою друзями, якщо вже їм усім випало (μέλλουσι) [5] провести дні один з одним, а при великому їх числі це важко. Важко стає й ділити з багатьма радість і горе, як свої власні (ο'ΐκε'ίως), тому що, напевно, доведеться в один і той же час з одним ділити задоволення, а з іншим - гіркоту.

(35)Цит.:Яе5. Ergg. 715.

(36) Характерне для уявлень греків судження про величину поліса, який має бути обмеженим як за територією, так і, особливо, за числом громадян. Цю ж тему детальніше Лристотель розвиває у "Політиці" (Aristot. Pol. 1265alO, 1326а25-Ь7).

(37) Див.: 1157М9, 1158а4.

Так що добре (ευ έχει), очевидно, не побільше шукати друзів (πολυφιλώτατος), а стільки, [10] скільки досить для життя разом; дійсно, було б, мабуть, неможливо бути дуже близьким другом для багатьох. Тому й не закохуються (εράν) у багатьох, адже закоханість тяжіє до свого роду надмірної дружби, причому по відношенню до однієї людини; отже, дуже близька дружба (το σφόδρα) - це дружба з небагатьма (προς ολίγους).

Що це дійсно так, ясно з самих речей (επί των πραγμάτων), адже при товариській дружбі не [15] буває багато друзів, та й у гімнах (а'І ύμνούμεναι) говориться про пари(38). Ті ж, у кого багато друзів і хто з усіма поводиться по-свійськи (ο'ΐκείως), ні для кого, здається, не друзі, хіба тільки в політичному значенні (πολιτικώς), і їх називають улесливими. Звичайно, у політичному значенні можна бути другом багатьом і не будучи улесливим, а як і справді добрий. Але дружба задля доброчесності і задля самих друзів з [20] багатьма неможлива, а бажано і дещицю таких друзів знайти.

(38) Зазвичай коментаторами згадуються Ахіллес і Патрокл, Орест і Пілад, Тесей і Періфой.

11(XI). При успіхах чи в нещастях потрібніш! друзі? - Адже шукають друзів в обох випадках, тому що невдахи потребують підтримки, а удачливі - близьких людей, яким робитимуть добро, бо вони бажають робити добро. Таким чином, необхідніша дружба [25] при невдачах, тому що в цьому випадку потрібні корисні друзі, а прекрасніша - при успіхах, чому й друзів тоді шукають добрих, розуміючи, що більше заслуговує на обрання таким виявляти благодіяння і з такими провести час.

Уже сама присутність друзів приносить задоволення і при успіхах, і в нещастях. Страждання ж бо полегшуються, [30] коли друзі розділяють наше горе. Тому-то й можна, мабуть, задати питання: чи знімають вони, немов тягар, з нас горе, чи відбувається не це, а їхня присутність приносить задоволення і усвідомлення (t) έννοια) того, що вони розділяють наше горе, зменшує страждання? Питання про те, з цієї причини чи з якоїсь іншої приходить полегшення, відкладемо; очевидно, принаймні, що відбувається саме те, що сказано.

Схоже, [35] однак, що присутність [друзів, коли у нас горе], - це якась суміш [задоволення і страждання]. Уже бачити 1171b друзів - задоволення, особливо для невдахи, і це стає своєрідною підтримкою в стражданнях (адже друг, якщо уміє бути люб'язним, і виглядом своїм, і мовою приносить утіху, тому що він знає вдачу [друга]: що йому приносить задоволення а що - страждання). З іншого боку, відчуття, що друг страждає [5] через наші власні невдачі, примушує страждати, тому що всякий уникає бути для друзів винуватцем (αίτιος) страждань. Саме тому мужні люди (ο'ι ανδρώδείς) за своєю природою остерігаються співчуття друзів до них самих, і якщо тільки вони не схильні до безжурності (ή αλυπία), то страждань, які вони викликають у друзів, не переносять і взагалі не допускають до себе співплакальників (συν-θρήνος), тому що й самі аж ніяк [10] не плакальники (θρηνητικός); а баби (τα γύναια) і подібні їм чоловіки радіють тим, хто ридає разом з ними, (τοις συστένουσι), і почувають до них дружбу як до друзів і таких, що ділять з ними горе. Ясно, що в усіх випадках наслідувати (μιμεΐσθαι) треба кращому.

Присутність же при успіхах друзів означає проведений із задоволенням час і усвідомлення того, що друзі отримують задоволення від наших власних благ. [15] Тому, напевно, і вважається, що при успіхах слід привітно кликати до себе друзів (адже бути благодійним прекрасно), а при нещастях - баритися з цим. Дійсно, свої нещастя передавати іншому слід якомога менше, звідки й приказка: "Досить, що я нещасний"(39). Закликати до себе друзів передовсім треба тоді, коли їм випадає, трохи обтяживши себе, надати нам велику допомогу.

(39) Джерело цитування достеменно невідоме.

[20] А приходити, навпаки, пристойно, мабуть, до того, у кого невдачі, без заклику і ревно (другові ж бо властиво робити добро, і насамперед тим, хто відчуває потребу, притому тоді, коли на нього не розраховували: у цьому для обох більше прекрасного і задоволення); і в разі успіху сприяти слід ревно (бо й тоді є потреба у друзях), а в прийнятті благодіянь - виявляти [25] неквапливість (σχολαίως): негарно ж бо запопадливо приймати допомогу.

Прославитися ж неприємним (δόξαν αηδίας) за те, що відхиляєш [допомогу], очевидно, слід остерігатися - іноді ж бо й таке буває.

Таким чином, присутність друзів у всіх випадках (εν απασιν) заслуговує, очевидно, обрання (αιρετή).

12(XII). Чи ж не правда, подібно до того як споглядання (το όράν) коханого є для закоханих наймилішим [30] і вони надають перевагу цьому почуттю перед усім іншим, тому що кохання існує й виникає насамперед завдяки ньому, так і для друзів найбільш бажаним є жити спільно? Адже дружба - це спільність (ή κοινωνία), і, як ставляться до себе самого, так і до друга; а оскільки почуття власного буття (περί αυτόν ή αισθησίς) заслуговує обрання, то й почуття буття [35] друга (περί τον φίλο ν)-також; тим часом діяльний вияв (ή ενέργεια) цього [почуття] виникає при житті спільно, 1172атак що друзі, звичайно, тягнуться до нього. І чим би не було для кожної окремої людини буття, і задля чого б вона не обирала життя (το ζην), живучи, вона хоче провести час з друзями. Ось чому одні бенкетують разом, інші грають у кості, треті займаються гімнастикою, полюванням [5] або філософією: кожний проводить свої дні з друзями саме в тих заняттях, які він любить понад усе в житті, тому що, бажаючи жити спільно з друзями, люди роблять те і в тому беруть участь, у чому й мислять собі життя спільно.

Таким чином, у поганих дружба псується (адже, хиткі [в своїх устоях], вони зв'язуються з поганими і стають зіпсованими, [10] уподібнюючись один одному); а дружба добрих навіть зростає від спілкування, адже прийнято вважати, що такі друзі стають кращими завдяки впливу один на одного і виправленню один одного; вони, звичайно, запозичують один в одного те, що їм подобається, звідки вислів: "Від добрих добро"(40).

(40) Див. цитату з Феогніда, наведену вище, в прим. 34 даної книги.

Отже, нехай про дружбу буде сказано стільки. Услід же за цим можна розказати про задоволення.

PAGE   \* MERGEFORMAT 1

1. процессуального права Юридическая психология Учебнометодический комплекс для
2. жи Раку оборудована мастерская по изготовлению гончарных изделий
3. Контрольная работа 2 1
4. Программные средства информационных систем
5. екзістенціаліст Карл Ясперс 18831969 у своїй праці ldquo;Витоки історії та її метаrdquo; запропонував своєрідну ко
6. Строение растительной и животной клеток
7. Схематическое моделирование при обучении решению задач на движение (младшие школьники)
8. В бухгалтерские услуги входит- ведение учета бухгалтерские услуги по сопровождению и бухгалтерскому об
9. Календарный план дисциплины ИНФОРМАЦИОННЫЕ СИСТЕМЫ И ТЕХНОЛОГИИ
10. то из них могут быть удовлетворены самостоятельно взрослым человеком какието ~ только совместно с кемлибо.html
11. й мл группе Под музыку дети и родители входят в зал
12. а; спосіб подачі та видалення повітря припливна витяжна та припливновитяжна; призначення загальноо
13. Любое существо может исповедовать одну из трех религий а так же переходить из одной религиозной системы в
14. Эрудит г Москва Использование различных форм обучения в преподавании биологии с целью развития тво
15. тема взаимодействующая с реальностью при помощи восприятия мышления внимания и памяти
16. предложения и в модели кейнс
17. Смыслоопределяющая функция религии в социальной жизни человека.html
18. подготовительная используется для уборки текущего ремонта.html
19. реферат по термообработке
20. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук Харків 2001 Дисер

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе