доктринальної частини вузівського курсу Основи політології Рецензенти- Н

Работа добавлена на сайт samzan.net:

хто є хто

МАЛИЙ

ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

КАЛЬВАРІЯ ЛЬВІВ

1995

хто є хто в європейській та американській політології?

Малий політологічний словник

Б. Кухта (відповідальний редактор), А. Романюк, М. Поліщук

Лаконічно викладені життєписи та політичні погляди понад 200 видатних європейських і американських політичних та державних діячів, мислителів, вивчення спадщини яких передбачене навчальними програмами ліцеїв, коледжів та вузів України. Конспективно подаються найважливіші характеристики тем історико-доктринальної частини вузівського курсу «Основи політології»

Рецензенти:

Н.Черниш, доктор соціологічних наук,

професор Б.Гудь, кандидат історичних наук, доцент

Макет і художнє оформлення О.Панасюк

Комп’ютерна верстка В.Романко

Комп’ютерна графіка О.Власюк

ISBN 5-7707-8547-0

Як користуватися словником

Словник складається з двох, різних за структурою, частин.

Перша частина – власне Словник в традиційному розумінні цього слова. Це 229 статей, у яких викладено політичні концепції та доктрини відомих мислителів та державних діячів. Статті розміщені в алфавітному порядку. Для зручності, на верхньому колонтитулі вказано назву статті, яка починається на цій сторінці. Для економії місця в Словнику застосовано систему скорочень, перелік яких подано на наступній сторінці.

Друга частина – «ШПОРА» – починається на сторінці 269. Це комплект лаконічних, інформативних шпаргалок з історико-доктринальної частини курсу «Основи політології», який вивчається сьогодні у всіх коледжах та вищих навчальних закладах України. Комплект складається з семи шпаргалок, кожна з яких присвячена одній з семи основних тем вказаної частини курсу.

Для зручності «користування» словником під час заліку чи іспиту кожна «ШПОРА» розміщена окремим блоком, що дає змогу «колективного» її використання (скористався сам – передай сусіду).

З цих же міркувань вибрано кишеньковий формат книги.

Словник і «ШПОРА» можуть використовуватися окремо. Однак разом, в одній книзі, це і підручник для студента, і довідник для політика, і джерело інформації для всіх, хто цікавиться історією політичної думки.

Врешті-решт всі чули, що «Бріан – це голова», а от чому «голова» читайте далі...

1 вересня 1995 р.

м. Львів

Список скорочень

австр. – австрійський

амер. – американський

АН – Академія Наук

англ. – англійський

ВНК – Всесоюзна надзвичайна комісія

ВУАН – Всеукраїнська Академія Наук

гол. – голландський

грец. – грецький

громад. – громадський

г-та – газета

демокр. – демократичний

держ. – державний

ж-л – журнал

зах. – західний

зб. – збірник

ЗУНР – Західно-Українська Народна Республіка

ін-т – інститут

іспан. – іспанський

італ. – італійський

київ. – київський

лат. – латинський

львів. – львівський

москов. – московський

нар. – народився

нім. – німецький

НТШ – Наукове товариство ім. Т.Шевченка

ПАСШ – Північно-Американські Сполучені Штати

петерб. – петербурзький

півн. – північний

політ. – політичний

польськ. – польський

проф. – професор

ПУН – Провід Українських Націоналістів

рад. – радянський

РАН – Російська Академія Наук

рос. – російський

РСДРП – Російська Соціал-Демократична Робітнича партія

с-во – суспільство

старогрец. – старогрецький

УВА – Українська Вільна Академія

УВУ – Український Вільний Університет

укр. – український

УHP – Українська Народна Республіка

ун-т – університет

УПСР – Українська Партія Соціалістів-Революціонерів

франц. – французький

ЦК – Центральний Комітет

чл. – член

швейцар. – швейцарський

югос. – югославський

АВГУСТИН АВРЕЛІЙ (354-430) – християнський теолог і філософ, визнаний в католицизмі святим. Нар. у Тагасті, в Півн. Африці. Батько його – римлянин, мати – християнка Моніка, канонізована пізніше католицькою церквою. Після школи навчався спочатку в Карфагені, пізніше в Римі, Мілані. У філософському розвитку пройшов значну еволюцію – від захоплення маніхейством до скептицизму, неоплатонізму, а відтак і до християнства. У 387 р. прийняв хрещення, після чого незабаром назавжди оселився в Африці. В 395 р. обраний єпископом Гіппону. Керував ідейною боротьбою християнської церкви з єретиками-донатистами і єретиками-пелагіанами. Після смерті був перепохований з о. Сардінії в базиліку святого Петра в Павії. А. – автор ряду творів, серед яких «Сповідь» (бл. 400), «Про град Божий» (413-426). Вважається, що центральним питанням творчості Августина було питання про людину: хто вона є, як їй жити? Саме про це йдеться у «Сповіді». Будучи вчителем, дійшов до висновку, що потрібно застосувати цикл греко-римської школи до християнського світорозуміння. Тоді замість грец. полісу, як людської частинки всесвіту постає мікросвіт: життя людської душі як відображення біблейського всесвіту, визначеного Богом ходу світових історичних подій. Саме таке розуміння історії і описане у творі «Про град Божий». Концепція історії А. була оптимістичною. Оскільки життя світу доцільне, то траєкторія руху історії оптимістично визначена. Цей рух йде від смерті до життя, від зла до блага, від держави земної до держави Божої, небесної. Або ще: від сьогодення (минулого) до майбутнього, шлях до якого – через Церкву і за допомогою Церкви (за допомогою, насамперед, богослов’я, теології як навчальних предметів). Тому, захоплення вестготами Риму («держави земної»), грішного, поганського, не збіг обставин, а закономірний результат історичного розвитку. Поганській Римській імперії він протиставив «град Божий» – християнську громаду, об’єднану любов’ю до Бога, християнськими доброчесностями, Церкву, як спільноту вибраних душ. Тому людська історія – це безперервна боротьба темних і світлих сил, поганства і християнства. У зв’язку з цим, засуджуючи насильство, як таке, А. визнавав його необхідність.

Адже влада завжди опікує, турбує. У творі «Про град Божий» він писав: «Правлять ті, які піклуються, як чоловік – жінкою, батьки – дітьми, пани – рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки – чоловікам, діти – батькам, раби – панам». А. мислив не прямолінійно, а щось на зразок палахкотіння полум’я, яке то яскраво розпалюється, то затихає перед тим, як перетворитися в багаття. Тобто, це мислення Вчителя, який ще Сам вчиться: «Що я розумію, тому я вірю; але не все, чому я вірю, я розумію. Все, що я розумію це і знаю, але не все те знаю, чому вірю... Тому, хоча багатьох предметів я не можу знати, я все ж знаю, як корисно їм вірити.»

Твори: Творения Блаженного Августина, Епископа Иппонийского. Киев, 1901-1912. Ч. 1-7; Исповедь. М., 1992.

Б. К.

АДАМС ДЖОН (1735-1826) – амер. політ., держ. діяч, перший віце-президент і другий президент США. Закінчив Гарвардський коледж, був юристом-практиком. Виступаючи напередодні революції у 1765 р. в клубі бостонських адвокатів з дисертацією «Про канонічне та феодальне право», А. чи не вперше сформулював обґрунтування месіанського покликання Америки: «Я завжди з прихильністю розглядаю утворення Америки як відкриття простору діяльності та помислів Провидіння для освіти неуків та звільнення пригнобленої частини людства повсюди на Землі». Він вважав, що сила і влада – це не що інше, як форма примусу, панування однієї групи людей над іншими, здійснення контролю над життям людини. А. бачив світ поділеним на дві антагоністичні сфери: в одній панували свобода, закон, право, а в іншій – сила і примус. Вважав, що сила і влада не були лихом самі по собі: уряд обирався на підставі вільної згоди та договору з метою самозбереження сус-ва і в цьому відношенні влада виступала в освяченій законом формі. Інша справа, наголошував А., що людство стоїть завжди перед спокусою перетворити цю владу на зло, оскільки природа людини – «зіпсована, хибна і гріховна». У Массачусетській Декларації Прав, що супроводжувала Конституцію цього штату (1780) і була складена за його планом, обстоював принцип поділу влад. У творі «Захист Конституції та Уряду ПАСШ» (1787) А. пропагував необхідність чіткого розмежування повноважень уряду та демокр. однопалатного парламенту. Вже перебуваючи на посаді президента А. здійснював заходи спрямовані на посилення виконавчої влади щодо законодавчої. Взагалі він досить критично ставився до демократії: «Демократія ніколи не є такою бажаною як аристократія чи монархія. Коли вона запанує, то є більш кривавою ніж монархія. Пам’ятайте, демократія ніколи не триває довго». А. був лідером руху федералістів. Власне йому належала ініціатива

висунення кандидатури Вашінгтона на посаду головнокомандувача армії колоністів під час війни за незалежність у Півн. Америці. Він був чл. Комісії з підготовки «Декларації Незалежності», брав участь у її підписанні. У 1780 р. за ініціативою А. була створена Амер. Академія мистецтв і наук у Бостоні. Активно займався дипломатичними справами, зокрема, запропонував Конгресу відкинути традицію призначення послів лише до тих країн, з якими вже були встановлені дипломатичні відносини, а призначати до всіх, з якими необхідно було мати такі відносини, незважаючи навіть на відсутність згоди урядів цих країн. Вказану ідею він реалізував на практиці, перебуваючи в Нідерландах, де проводив активну пропагандистську роботу. Це дало бажаний результат – у 1782 р. уряд Нідерландів визнав Сполучені Штати і одночасно визнав А. повноважним послом. Окрім того, він домігся підписання торговельної угоди і отримав першу велику позичку для своєї країни. Він виконав цілий ряд інших важливих дипломатичних місій. У 1787 р. А. на президентських виборах переміг Т. Джефферсона з різницею лише в три голоси. Він сформулював підстави доктрини ізоляціоналізму. Якщо в колоніальний період А. активно виступав на підтримку свободи преси, то після обрання його президентом навпаки активно боровся з опозиційною (республіканською) пресою, домагався встановлення контролю над нею з боку влади. Провів спеціальні закони «Про підбурення до заколоту» та про державну зраду, які обмежували права громадян. А. був першим президентом, що замешкав у Білому домі. Взаємовідносини А. і Джефферсона були настільки складними, що під кінець чотирирічного перебування на посаді президента А. взагалі перестав з ним спілкуватися. Помирилися вони лише через 11 років, коли розпочалось їх активне листування. Колишнє суперництво дало про себе знати лише в останні хвилини життя А., коли, помираючи, він вимовив: «А Джефферсон таки пережив мене». Йому не судилося знати, що Т. Джефферсон помер кількома годинами раніше в той самий день – 4 липня 1826 р.

Твори: Adams, C.F. ed.: The Works of John Adams. Boston, Mass., 1850-1856. Vol. 1-10.

A. P.

АДЛЕР ФРІДРІХ (1879-1960) – австр. політ. діяч, філософ, письменник. Син засновника і керівника Соціалістичної партії Австрії Віктора Адлера, першого міністра закордонних справ Австр. республіки. У 1907-1911 pp. проф. ун-ту в Цюріху та редактор органу соціал-демократичної партії Швейцарії «Фольксрехт», пізніше в 1911-1934 pp. редагував та видавав теоретичний орган соціал-демократичної партії Австрії «Дер Кампф», у передвоєнні та воєнні роки керував лівим крилом австр. соціал-демократії. У 1916 – застрелив австр. прем’єра на знак протесту проти оголошення військового стану, за

що був засуджений на 18 років тюремного ув’язнення. Після амністії, у 1919-1923 pp. – депутат австр. парламенту. В 1921-1923 pp. – генеральний секретар 2 і 21/2 Інтернаціоналу, з 1923 по 1940 – секретар виконкому Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, у 1940 р. емігрував до США. А. був одним із головних теоретиків австромарксизму, вважав, що емпіріокритицизм став «філософією сучасного природознавства». В ряді праць – «Відновлення Інтернаціоналу», «Енгельс і природничі науки» він виступив спочатку за радикальний шлях завоювання політ. влади пролетаріатом. Однак згодом А. почав підтримувати погляди про важливість перемоги пролетаріату в парламентських виборах, отримання в ньому більшості, що відкрило б можливість до мирного переходу політ. керівництва в державі до рук робітництва та будування парламентської соціалістичної демократії. Спираючись на скупі факти про справжнє обличчя більшовизму, зайняв непримиренну позицію щодо радянського керівництва, виступав проти політ. діяльності комуністичних партій, об’єднаних в Комінтерн, які фінансувалися Кремлем. У зв’язку з цим також виступив проти створення єдиного робітничого фронту, проти фашизму та війни, вважаючи, що фронт може стати інструментом агресивної радянської політики в Західній Європі.

Твори: Adler F. Die Erneuerung der Internationale. Wien, 1918.

Б. К.

АДОРНО ТЕОДОР (1903-1969) – нім. філософ і соціолог. У 1928-1933 pp. співпрацював з Інститутом соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, з 1933 р. – в еміграції, викладав в Оксфорді, потім у Нью-Йорку. З 1953 р. – директор Інституту соціологічних досліджень у Франкфурті-на-Майні. В ряді спільних творів, зокрема з М.Хоркхаймером («Діалектика просвітництва»), з позицій неомарксизму стверджував, що еволюція людства є ніщо інше, як історія «невдалої цивілізації», а історія Заходу – патологічний процес зростаючого божевілля та втрати індивідуальної свободи. У колективній праці «Авторитарна особистість» (1950) він встановив взаємозалежність між нахилами до етноцентризму і расової вищості та всім комплексом особистих рис людської особи. Він і його співавтори вважали, що і після поразки фашизму продовжував існувати авторитарний тип особи («фашизоїдний»), установками якого були некритичне ставлення до існуючих порядків. Такому типові особи притаманні шаблонне мислення, зневага до бідних, орієнтація на силу та владу. Там же було дано типологізацію авторитарного типу особи, а саме: конвенціональний, садистсько-мазохістський, чудернацький, меланхолічний та маніпулятивний типи. Варто зазначити, що хоча дана праця набрала широкого розголосу, вона була негативно оцінена західними соціологами. А. був також автором декількох оригінальних творів, присвячених

соціально-філософському аналізу сучасної йому західної музики («Філософія нової музики», «Вступ в соціологію музики»). Підтримував екстремістські політ. позиції «нових лівих», однак наприкінці життя відмежувався від них.

Твори: Adorno Т., Frenkel-Brunswick E., Lewinson D., Stanford N. The authoritarian personality. N.Y., 1950.

Б. К.

АКВІНСЬКИЙ ТОМА (1224-1274) – філософ і теолог, засновник томізму. Нар. в Акуіно (Італія) в графській родині, виховувався і навчався в бенедиктинському монастирі Монте-Кассіно. У 1244 р. вступив до ордену домініканців. Викладав в ун-тах Італії, Франції, з 1257 р. – доктор теології. Основні твори – «Сума теології» (не закін.), «Про панування владик» та ін. А. намагався дати філософське обґрунтування католицизму, помирити віру з знаннями, осмислити спадщину Арістотеля. Опрацював вчення про закони, їх види та субординацію. Він теологізував розуміння права, першою його відмінністю визнав вічне право, його проявом – природне право (поняття якого і обґрунтували стоїки). Конкретизацією природного права є людське право, що перебуває у постійних змінах. У свою чергу людське право розпадається на загальнонародне право і позитивне, громадянське право, що діє в конкретній державі. Запозичив у Арістотеля ідею про людину, як суспільну (політ.) істоту, а також те, що держава, як ціле, логічно випереджує індивідів, що її складають, а благо держави важливіше блага його громадян. На цій основі обґрунтував розуміння сус-ва, як органічного цілого. Органіцизм А. набрав форми ієрархізованих уяв про суспільне ціле. Все повинно підпорядковуватися цьому цілому, яким має правити вибрана меншість, зокрема служителі церкви. Тому не лише церква, але й держава становлять собою Божі усталення. Державність є необхідною, без неї неможливе реальне життя людини. На чолі держави стоїть світська влада, однак вона вторинна. Оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на землі є від Бога. Головним завданням держ. влади є сприяння держ. благу, збереженню миру та справедливості в сус-ві. Церковна влада, вважав він, є вищою за монаршу, яка є (за Арістотелем) кращого з п’яти форм держ. влади. Водночас народ має право скинути владу несправедливого й жорстокого монарха, якщо він посягає на права церкви. Після смерті А. отримав титул «ангельського доктора», а також «всезагального наставника» і «князя схоластів». Був канонізований в XIV ст., у 1567 р. – визнаний «п’ятим вчителем церкви», а в 1879 р. папою Левом ХНІ його вчення було визнано «єдиною істинною філософією католицизму» і стало основою неотомізму.

Твори: Sancti Tommaso d’Aquino. Scritti politici. Bologna, 1946.

Б. К.

АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР (1834-1908) – укр. історик, археограф, археолог. Був проф. історії в Київ. ун-ті. головний редактор видання «Временной Комиссии для разбора древних актов», зібрав, відредагував і видав багатотомний «Архив Юго-Западной России». Заснував т.зв. «київську школу» істориків, що притримувалася народницької історіографічної концепції (учні – Д. Багалій, П. Голубовський, М. Грушевський та ін.). Був також головою київ. Старої Громади, за його ініціативою в Галичині наприкінці XIX ст. дійшло до компромісу між поляками й українцями у львів. сеймі. Одним з напрямів його діяльності було дослідження соціально-політичної історії України, політ. організації сус-ва. У творі «Коротка історія козаччини» (1897) у загальних рисах виклав концепцію укр. політ. історії, яку розглядав «як діяння в історичному процесі певних сил, що почасти гніздяться в основі народної психіки..., а почасти являються вони сторонніми факторами, які мають могутній вплив на подальший розвій процесу і навіть причиняються до основних перемін народного життя». Серед цих чинників особливе місце займає особа. Боротьба всіх чинників і становить історичний процес, що є предметом дослідження істориків, бо «історія – це наука про суспільство і ті верстви, на які суспільство поділяється». А. визначив роль і зміст укр. національної ідеї часів козаччини. Її змістом, вважав він, були: «принцип січовий, принцип широкого демократизму і визнання політ. права задля кожної одиниці суспільства». А. вважав також, що у національному відродженні «іде не про відродження державної нації, а етнографічної», бо кожна з них «вимагає, щоб їй дали право на існування власної культури, щоб у держ. законодавстві забезпечено їй усі права та потреби». Рух за відродження, писав А., «... також починається від поодиноких людей». У цілому ж він прагнув уникати синтетичних узагальнень з укр. політ. історії, зосереджуючи свою увагу на документальному дослідженні окремих історичних подій та явищ.

Твори: Антонович Володимир. Про козацькі часи на Україні. К., 1991.

Б. К.

АРЕНДТ ХАННА (1906-1975) – німецько-американський політ. мислитель, аналітик тоталітаризму. Нар. у Кьонігсбергу в єврейській родині. Вчилася в унтах Марбурга, Фрайбурга та Гайдельберга. Політ. піднесення фашизму зумовило її переїзд у 1933 р. спочатку до Франції, потім до США. Викладала у багатьох ун-тах, зокрема, в Чикаго та Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку. Її праці були відзначені багатьма нагородами за внесок у порівняльну думку та порівняльну культуру. За манерою та змістом твори А. були високо ідіосинкразичними (ідіосинкразія – підвищена чутливість до певних речей). Вона сама характеризувала свій підхід як «мислення без поручнів». Цими «поручнями» була західна традиція політ. думки, що склалася від античної Греції до кінця XIX ст. Мислити «без поручнів» означало починати з традиційних структур, але надалі не зважати на встановлені цією традицією обмеження. А. наголошувала, що для неї важливіше зрозуміти значення політ. досвіду, ніж накопичувати знання або доводити теорії. Всесвітньої слави набула після публікації у 1951 р. тритомника «Походження тоталітаризму». А. знаходить початки тоталітарної ідеології в діалектичному розумінні історії і в перевазі теоретичного над політ. життям. Це визначення означало відхід від політ. вартостей, носіями яких в європейській історії, насамперед, були стародавні греки, а пізніше – західноєвропейський громадянин у буржуазно-ліберальній конституційній державі. Цей процес виявився у переході від політ. «діяння», практики до вірування у можливість «творення» історії та її тотального планування. Зазначена зміна наголосів, на думку А., була «покаранням за те, що люди забули, що можливо вони дійсно є господарями у світі, але в жодному випадку не його творцями». Саме ця руйнівна «могутність заперечення», що характеризувала модерний час і замість дійсного світу створювала штучний, неминуче детермінувала атомізацію сус-ва та розпад авторитету, традицій, релігії. Атомізоване сус-во не потребувало для себе громадян, воно складалося з «маси». На цій базі атомізації та утворення маси виникало нове безкласове тоталітарне сус-во. Власне тому у зламі класового сус-ва і відсутності будь-якої суспільної структури А. бачить походження тоталітаризму. Вона дала ґрунтовний аналіз поняття «маса». «Маса» не спирається на жодну «класову базу», вона уособлює «дух часу», є мобілізованою найбільш загальними гаслами, не відповідає жодній конкретній політ. ситуації. Маса складається з індивідуумів, що є атомізованим наслідком зламу та розпаду класової системи, а сус-во маси є сус-вом тероризованих та ізольованих індивідуумів. З урахуванням загальної загубленості маса потребує вождя, без якого вона є натовпом. Одночасно, вождь без маси є нічим. У такому масовому сус-ві утворюється рух заради руху, дія заради дії, але політ. мети, яка би визначала кінець такого руху та діяльності взагалі не існує. В масовому сус-ві терор стає головним стрижнем політ. діяльності, він знаходить своє завершення в тоталітаризмі, який означає те саме, що і трансформація або руйнування людської природи. Тоталітарне сус-во розуміється як екстремальний вид масового сус-ва. А. наголошувала, що тоталітарна влада не припускала жодної діяльності, яку було б неможливо передбачити, тому тоталітарний рух повинен був усіх обдарованих, талановитих, незалежно від їх симпатій, замінити шарлатанами та дурнями, тому

що їхня глупота та недостатня кмітливість були найбільшою гарантією стабільності режиму. Вона вважала, що фундаментальною відмінністю сучасних диктатур, насамперед фашистської і сталінської, від більш ранніх видів диктаторської влади, – був специфічний зв’язок тоталітарної ідеології та терору. А. розрізняла «терор революційної диктатури» від «тоталітарного терору». На її думку, терор революційних диктатур був спрямований проти супротивників режиму, а тоталітарний терор був спрямований проти всіх. У творі «Людський стан» було аргументовано існування ієрархій людських активностей. Діяльність держ. мужів займала, на її думку, найвищу позицію, а «призначення майстрів та артистів у людській інтермедії», які створювали необхідні умови для функціонування людського організму, – найнижчу. Стверджувала, що свобода та автономія людини можуть бути повністю реалізовані лише за допомогою активної участі у політ. житті, і що лише через суспільне життя ми здатні в повному обсязі пояснити людські зв’язки. Подальший аналіз сутності політики був здійснений у творі: «На революцію» та есе «Між минулим та майбутнім». Усі її твори були гостро дискусійними і викликали значний суспільний резонанс, особливо це стосується книги «Ейхман у Єрусалимі».

Твори: Arendt H. The Origins of Totalitarianism. New York, 1951; On Revolution. New York, 1963; Between Past and Future. New York, 1968.

А. Р.

АPICTOTEЛЬ (384-322 pp. до н.е.) – старогрец. мислитель, син Нікомаха і Фестіди із грец. колонії Стагіра. Відданий учень Платона, як вказував Д. Лаертський «був шепелявий у розмові,... ноги мав худі, а очі маленькі, але був помітний одягом, перстенями і зачіскою». З 343 по 340 pp. до н.е. А. був вихователем А.Македонського, прищеплював йому любов до грец. культури, науки. В Лікеї А. прогулювався з своїми учнями критою галереєю «перипатос» і вів бесіди про філософію, став засновником перипатичної філософської школи. Висвітленню політ. проблем присвятив ряд своїх творів, зокрема, «Політика», «Афінська політія» та ін. Вперше виокремив людину як «політичну істоту», чиї спосіб буття і сутність визначалися насамперед життям у державі. Вважав, що «природа вселила прагнення до державного об’єднання» в людину. Реалізація його йшла від родини, поселення (садиби), відтак до міста, міста-держави. Однак первинним у нього все таки було ціле – держава. Визначив правильні (царська влада, аристократія, політея) та неправильні (тиранія, олігархія, демократія) форми державно-політичного устрою. По суті всі вони зводяться до двох – демократії та олігархії. Демократія за А. (розрізняв п’ять її типів) – це лад, коли «вільнонароджені і бідні становлять більшість і мають верховну владу», а олігархія – це коли влада знаходиться в «руках багатих, які за походженням – шляхетні і складають меншість».

А. уперше розділив владу на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Законодавча влада відтак була й дорадчою і мала вирішувати питання про війну і мир; укладення і розірвання союзів; закони про смертну кару, про вигнання, про конфіскацію майна; вибори посадових осіб; їх звіти. Притому, він зазначав, що демокр. є шлях, коли всі громадяни «вирішують всі справи»; олігархічним – коли вся законодавчо-дорадча влада зосереджена в руках кількох осіб. Адміністративно-управлінська влада насамперед займається прийняттям політ. рішень, зокрема, з розподілу посад. При демократії громадяни призначаються на посади з числа всіх шляхом вибору, або за жеребкуванням, при олігархічному ладі «призначення на посади проходить деякими з числа деяких». Демокр. суди теж складаються з всіх громадян, що розглядають всі процеси, олігархічні – складаються з кількох громадян. А. розробив питання про громадянство. На його думку, громадянином був той, хто «володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді» і т.п. За А., рабство – річ натуральна, бо воно існує «згідно з природою». Він опрацював модель ідеального держави-полісу, визначив конкретні умови його існування – природні, політ., економічні, зокрема, «плановість у державному будівництві», політ. виховання громадян. Найкращим держ. ладом мав би бути лад, що спирався на компроміс усіх форм держ. ладу, бо це зробило б його відповідним середнім верствам, які мають бути найчисленніші. Саме вони мають бути підставою стабільності держави, оскільки «не прагнуть чужого добра, як бідняки», і не бояться за свої багатства, як багатії. Водночас він застерігав від небезпеки панування крайньої форми демократії – охлократії, коли всі беруть участь у держ. правлінні, «не кожна держава в змозі її виносити і протриматись їй довго буде нелегко». У цілому політику А. тісно пов’язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, що є вступом до політики. Тому політ. справедливість, на його думку, можлива лише між вільними і рівними людьми, що належать до однієї спільноти, і має на меті їх самозадоволення (автаркію).

Твори: Аристотель. Сочинения. В 4-х т. М., 1983. Т. 4.

Б. К.

АРОН РАЙМОН (1905-1983) – франц. соціолог та політолог. З 1955 р. – проф., керівник каф. соціології в Сорбонні. Активно співпрацював з г-тами та ж-лами, зокрема, був оглядачем та політ. редактором «Фігаро». Створив та редагував ж-л «Коментар». У 1962 р. був обраний віце-президентом Всесвітньої соціологічної асоціації, з 1963 р. – чл. Академії моральних та політ. наук Франції. Починаючи від твору «Порівняльна німецька соціологія» (1936) і до «Основні течії соціологічної теорії (1968) А. постійно звертався до аналізу

концепцій багатьох мислителів, у т.ч. Ш.Монтеск’є, А.Токвіля, К.Маркса, М.Вебера, Е. Дюркгейма, чим значною мірою сприяв їх популяризації у Франції, визначенню їх внеску у філософію. Зокрема, А. заперечував основні принципи марксизму, проголосив кінець віку ідеології. Вважається одним з перших аналітиків індустріального сус-ва. Він з’ясував нові властивості сучасного йому етапу суспільного розвитку, ступінь плюралізму, різноманітний характер цінностей, значення соціальної мобільності. А. розділяв індустріальні сус-ва на монополістичні та конституційно-плюралістичні. До перших він відносив СРСР, де однопартійна держава займала монопольне становище у сус-ві. Аналізуючи інші, він наголошував на великому значенні Конституції та законів, які гарантували або захищали соціальний, національний, економічний, культурний та політ. плюралізм у сус-ві. Монополістичний тип сус-ва він характеризував як ненормальний та ненадійний. Вважав, що незалежно від того, що монополістичні та конституційно-плюралістичні сус-ва однаковою мірою підлягали дії спільних законів, властивих індустріальним країнам, таких як раціоналізація, ієрархічність відносин у виробництві, соціальна стратифікація та визначення науково-технологічних пріоритетів, конвергенція між ними була неможливою. А. пояснював це тим, що політ. структура обох режимів залишалась діаметрально протилежною. На його думку, лише за умови кардинальних змін у політ. сфері держав монополістичного типу була би можлива певна конвергенція індустріальних сус-в. Певним продовженням порівняльного аналізу двох типів політ. режимів був його аналіз типів політ. еліт. А. багато уваги приділяв спадщині В.Паретто, зокрема, його розуміння еліт знаходилось під значним впливом концепції В.Паретто. Застосовуючи порівняльний підхід, він розрізняв два типи сус-ва: перший, де існував плюралізм та конкуренція еліт, як у Франції та США, і другий, де правлячий клас формувався у вигляді єдиної об’єднаної еліти, як в СРСР. У творах, присвячених аналізу міжнародних відносин, – «Мир і війна» (1967) та «Клаузевіц: філософія війни» (1983) головну увагу приділяв з’ясуванню значення політ. чинника, вважаючи, що власне в міжнародних відносинах цей чинник найбільш повно виявляється. У зазначених творах А. розглядав дії влади як вияв сутності політики, він також з’ясовував сукупності цінностей, що були властиві політ. акторам тощо.

Твори: Aron R. Essai sur les libertes. Paris, 1965; Industrial Society. London, 1967; Демократия и тоталитаризм. М., 1993.

A. Р.

БАБЕФ ГРАКХ (1760-1797) – франц. політ діяч. Нар. у бідній родині, працював на різних роботах, перед революцією 1789 р. почав упорядковувати феодальні архіви. Допомагав бідноті, вів пропагандистську роботу, виступаючи за республіку. За фальшивим звинуваченням був засуджений на довголітнє ув’язнення. У 1792-1793 pp. він став називати себе Каміллом-Гракхом і добивався перегляду свого вироку, що вдалося лише в 1794 р. Восени того ж року Б. знову у в’язниці, виходить з неї лише на півроку і за участь у створенні таємної організації «Змова рівних» навесні 1796 р. його знову ув’язнюють. На суді Б. як головного організатора змови засудили до страти. Свої погляди Б. виклав у промовах та статтях що були опубліковані в створеній ним г-ті «Трибун народу». Спираючись на Мореллі, він виступав як борець за новий суспільний лад. Однак, якщо Мореллі вважав, що такий лад (первісного комунізму) вже існував і треба боротися за його повернення, то Б. заперечував таку тезу і закликав до боротьби за наступний комуністичний лад, що буде результатом праці

Розуму, довголітньої праці та роздумів. Такий лад відповідатиме природному станові первісних людей та природному праву, що повинні бути ще завойовані у тривалій боротьбі з експлуататорами. Отже, Б. виступив з вимогою активної політ. боротьби, яка вже велася раніше «між плебеями і патриціями, між бідними і багатими», і яка має тривати аж до перемоги. Б. вважав, що Франц. революція – це останній епізод у цій вічній боротьбі. Проте загибель Робесп’єра повернула революцію назад. «Вона не доведена до кінця..., її необхідно продовжити аж до того моменту доки не переможе природне право, тобто право народу, право бідних проти багатих, справжня рівність, спільність майна, суспільне виробництво і споживання» – писав Б. Керівництво «Змови рівних» на чолі з Б. підготувало документ – «Акт про повстання», що дає нам уяву про інші аспекти його поглядів. У ньому вказувалося, що повстання потрібно провести з метою відновлення конституції 1793 р. Народні маси повинні захопити всі урядові установи, придушити опір прибічників тиранії, арештувати

Директорію, чл. Ради. Все майно емігрантів, змовників та інших ворогів народу мало бути негайно конфісковане, народ отримував права вселятися у помешкання «ворогів», повернути відразу все майно, закладене у ломбардах. Виступаючи за відновлення конституції, Б. і його прибічники – бабувісти, однак, не передбачали впроваджувати конституцію в життя. Вони вважали, що у перехідний період влада повинна перейти в руки тимчасового революційного уряду – революційної диктатури «Національних зборів», які не обиралися, а проголошувалися безпосередньо в процесі повстання його учасниками. В збори повинні були увійти всі віддані революції і мудрі громадяни. Окрім того, сама конституція 1793 р. теж мала зазнати змін, у першу чергу з питання власності. Б. був послідовником не Руссо, а Мореллі, тому він виступав не за зрівняння, а за ліквідацію власності, «ліквідацію будь-якої відмінності між людьми окрім відмінностей у віці і статі». Усі повинні займатись корисною працею, як от землеробством, тваринництвом, рибальством, мореплавством, у машинному і ручному виробництві, роздрібній торгівлі, транспорті, війську, викладанні і науці. Усіх інших не вважали громадянами-патріотами, вони мали отримати статус чужоземців, позбавлялися прав носити зброю та брати участь у суспільному житті, мали перебувати під адміністративним наглядом доти, доки не доведуть своєї лояльності до влади і не стануть чл. Національної общини. Саме ця громада мала бути власником усього національного майна, яким усі разом можуть користуватися, так, щоб не було дуже багатих і дуже бідних, щоби були всі однакові і жили в «чесному середньому достатку». Передбачалося, що чл. громади не мали би права займатися торгівлею. Гроші в общині ліквідовувались. Вступати до неї можна було добровільно-примусово, тобто не чл. громади обкладалися великими податками, не мали політ. прав. Усе майно приватних осіб по смерті мало переходити до Національної общини. Принципом ідеальної республіки-общини, на думку Б., мав стати імператив: «забороняється все, що не може бути надане кожному». Рівність мала бути в усьому – одязі, житлі, побуті. Передбачалося, що буде впроваджена примусова праця для ворогів народу та не згідних з режимом влади. Отаким мало стати царство «суворої рівності» на думку Б. Його проекти суспільного ладу і порядку вирішили втілити у життя через століття інші комуністи в далекій від Франції країні..

Твори: Бабеф Г. Сочинения. В 4-х т. М., 1975-1977.

Б. К.

БАКУНІН МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1814 1876) – рос. теоретик анархізму. Нар. в родині дрібномаєтних дворян, навчався у Петерб. артилерійському училищі. Вийшовши у відставку займався самоосвітою,

в т.ч. в Москві, Берліні, Цюpixy. На початку 40-х pp. на основі звинувачень швейцар, поліції царський уряд заочно позбавив Б. дворянського звання, всіх прав і засудив до заслання в Сибір. На Празькому слов’янському конгресі 1848 р. Б. висунув проект створення великої демокр. слов’янської імперії зі столицею у Константинополі, брав активну участь у Празькому, Дрезденському повстаннях. У 1849 р. був заарештований і протягом двох років двічі засуджений до страти, яку було замінено на довічне ув’язнення, відтак був переданий царській поліції. З 1851 р. відбував покарання спочатку в Петропавловській, а потім Шліссельбургській фортецях. Там він написав відому «Сповідь» Миколі І. В ній Б. зазначав, що «палко кохав» царя в молодості, визнавав різні свої провини перед царем, Росією, за які заслуговує «жорстокої страти». Б. писав: «дякуючи Богу, який зупинив мене вчасно на широкій дорозі до всіх злочинів..., я опинився у Петропавловській фортеці, і дай Бог всякому вільному чоловікові знайти такого доброго, такого гуманного начальника, якого я знайшов тут на своє велике щастя!» Б. щиро каявся: «Я – великий злочинець і не заслуговую на помилування» та дякував долі, яка звільнила його з нім. рук, «для того щоб передати... в батьківські руки Вашої імператорської величності». Однак сповідь не допомогла, лише наступний цар замінив фортецю на заслання в Сибір, звідки Б. при поблажливості своїх впливових родичів зумів втекти. Наприкінці 1861 р. він вже в Лондоні, де починає співпрацювати в г-ті «Колокол». Його статті сповнені революційної рішучості. Рушійну силу революції він убачав в сільській бідноті, а розбій був лише стихійною формою крайнього протесту проти держави. У 1864-1867 pp. Б. уже в Італії, там він робить наступний крок в опрацюванні власної концепції. Всі зусилля потрібно віддати тепер боротьбі з релігією, вважав він. Любов до Бога Б. хотів замінити любов’ю до людини. Революція повинна отримати місцеву основу, вона має вибухнути по всій країні, в ній мають взяти участь всі – до старих, дітей і жінок включно. Революція повинна «початися з зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів...» Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, тоді общини повинні вибрати своїх вождів, створити адміністративні й революційні суди, які мають спиратися на принципи загальної подачі голосів та справжньої відповідальності посадових осіб перед народом, сформувати комунальну міліцію. Общини повинні запалити інших на повстання та об’єднатися з ними на федеральних засадах, відповідно уклавши між собою федеральну угоду, що спиралася б на солідарність усіх та автономність кожної. Общини мали б організовувати провінційні уряди, збори,

або парламенти. Далі з провінцій мали утворитися області, області – створити національну федерацію, а нації – «скласти інтернаціональні федерації». Для підготовки революції, вважав Б., потрібно створити таємну організацію з суворою дисципліною і авторитарним централізмом, усі чл. організації-братства повинні поклястися на вірність організації. Після революції потрібно створити революційну диктатуру, яка мала би бути невидимою і безособовою. Одночасно, наприкінці 60-х років кристалізуються й теоретичні погляди Б. Так, він виступив з вимогою економічного й соціального зрівняння класів та особистостей, оголосив себе «колективістом», але водночас заявив: «ненавиджу комунізм, тому що він є заперечення свободи», комунізм «призводить до концентрації власності в руках держави, натомість я хочу знищення держави...» Тоді ж Б. створив Міжнародний альянс соціалістичної демократії, повів боротьбу проти Генеральної Ради І Інтернаціоналу. Під час франко-прусської війни Б. певною мірою отримав можливість реалізувати власну концепцію. Поразку імператорської армії він закликав використати для повалення імперії. Щоб Франція знову відновила свою велич, треба йти лише «шляхом масового повстання французького народу», тобто шляхом соціальної революції... «Щоб врятувати Францію, – писав він, – ви повинні зруйнувати... державу..., виникне природне суспільство, народ поверне свої природні права. Це буде порятунок для Франції». У вересні 1870 р. Б. зробив невдалу спробу підняти провінцію на повстання. Під час повстання Б. вже закликав не лише зруйнувати стару державу, викликати анархію, але й проголосити нову державу – диктатуру всіх союзників, всіх чл. Альянсу. Це мала бути «колективна й невидима диктатура», передбачалося створення комітетів громад. порятунку. Поразка ліонського повстання розчарувала Б., він ще намагався скеровувати пропагандистські загони по селах, але без успіху. Проживаючи тепер в Швейцарії, Б. у творі «Кнуто-Германська імперія і соціальна революція» знову закликає до повного знищення держави, церкви та приватної власності. Б. співпрацював з рос. революціонером С.Нечаєвим, написав для нього «Катехізис революціонера», в якому виклав норми фанатичної революційної підпільної діяльності. У 1873 р. Б. написав твір «Державність і анархія», де в концентрованому вигляді були зібрані основні положення його концепції. Виключення його з Альянсу І Інтернаціоналу, поразка анархістів в Іспанії остаточно розчарували Б. «Час революції пройшов...», – писав він незадовго до смерті. Як показала історія, його концепція ніколи не виходила за рамки простої утопії.

Твори: Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. М., 1989.

Б. К.

БАРРЕС МАУРІЦІЙ АВГУСТ

(1862-1923) – франц. письменник і політик. Відомий як теоретик радикального націоналізму. Навчався в м. Нансі та Парижі, був обраний депутатом Нансі за націоналістичною та антисемітською платформою у 1889 р., у 1906 р. – депутатом від Парижу й залишався ним до самої смерті. У 1906 р. став чл. Франц. Академії. Вважається піонером франц. політ. роману. Теорія націоналізму найбільш повно була викладена у працях «Вигнання» (1897); «Звернення до солдата» (1900). Відправною точкою націоналізму Б. була необхідність забезпечити Францію, яку він розглядав як роз’єднану і позбавлену мозкового центру, внаслідок чого їй загрожувала смерть і дезінтеграція, засобами спасіння, які він вбачав у колективізмі. Однак старий колективізм, що складався з сукупності індивідуумів, мав бути заміщений теорією органічної стандартності. їй мав відповідати культ Землі та Померлих, що був еквівалентом нім. символів-понять: Кров та Земля... Новий колективізм мав бути наповнений душею та індивідуальністю, бажанням жити й боротися. Він визначав націю як організм, що був подібний до живої істоти або дерева, і водночас як систему етики, що виявлялась у критеріях поведінки, детермінованих головним, спільним інтересом, не залежним від волі індивідуумів. Спираючись на теорію відповідності, він заперечував моральні абсолюти, які повністю були залежними від потреб колективізму. Відповідно й людину він розглядав як механізм, що був повністю залежним від колективу. Могутній антираціоналізм завершив його «нову» націоналістичну теорію. Б. стверджував, що раціоналізм був продуктом «виродження», «декаденсу», вів до приглушення відчуттів, позбавляв людей інстинктів і міг лише знищити рушійні сили національної діяльності. Б. вважав, що для збереження нації був необхідний вождь, що присвятив би себе нації. Спасіння нації передбачало також проведення політ. реформ. В політ. плані, на його думку, існували дві основні форми уособлення «раціоналістичної абстракції» – фінансовий капітал та централізована держава. Обидва принижували «природну» свободу індивідуума. «Абстрактна» політика випливала з централізованої держави та з демократії, зокрема, парламентської псевдодемократії. Він критикував ін-т парламентаризму, визнавав його зіпсованим органом, оскільки той мав необмежену владу. Б. наголошував, що парламент уособлював у собі нав’язування позиції п’яти або шести сотень людей цілій нації, наголошував, що ці люди переважно некомпетентні в багатьох питаннях, які вони покликані вирішувати внаслідок того, що не мають необхідних знань. Він обстоював федеральну децентралізацію, коли замість одного парламенту впроваджувалася низка парламентів, у яких працювали би люди, які добре знали предмет своїх занять та знаходилися

під контролем виборців. Б. постійно наголошував на необхідності невпинної боротьби проти лібералізму, демократії, марксизму, обстоював необхідність впровадження сильного авторитарного режиму.

Твори: Barrès M. L’Ocuvrc dc Maurice Barrès. Paris, 1965-1968. Vol. 1-20.

A. P.

БАУЕР OTTO (1882-1938) – австр. політ. діяч, соціолог і економіст. Провідний діяч II і II 1/2 Інтернаціоналів, міністр закордонних справ у 1918-1920 pp., депутат парламенту. Виступив проти марксистської концепції диктатури пролетаріату, запропонувавши власну концепцію політ. влади робітничого класу. Вважав, що австр. соціал-демократія повинна утворити демокр. сус-во, яке поступово, шляхом реформ переросте в соціалізм. Соціалізм він розглядав як «суспільну демократію». Аналізуючи національне питання, Б. запропонував визначати поняття нації, як культурну спільноту. Він був одним із творців концепції національно-культурної автономії, пропонуючи виокремити питання про культуру із загальнодержавних і передати його в підпорядкування територіальним національним громадам. Вважав також, що побудова соціалізму призведе до зростання духовної диференціації націй, а не їх злиття.

Твори: Бауер Отто. Национальный вопрос и социал-демократия. СПб., 1909. Ч. I.

Б. К.

БАЧИНСЬКИЙ ЮЛІАН (1870-1940) – укр. публіцист, громад. діяч, чл. Укр. Національної Ради в Галичині, представник УНР у Вашингтоні (1919). Пізніше повернувся до УРСР і працював у редакції УРЕ. У 1934 р. репресований. Найбільш відомі дві його праці: «Україна irredenta» (1895) та «Українська еміграція в США» (1914). У першому творі виступив з гаслом політ. самостійності України, яку тісно пов’язав з боротьбою як проти Польщі так і Великоросії. Підійшов близько до розуміння поняття «український народ», як «взагалі ... всіх, що замешкують Україну». Усіх їх, вважав Б., об’єднує спільний інтерес, який «зукраїнщить їх, змусить їх всіх стати українськими патріотами». Б. окреслив також економічні суперечності між Росією і Україною, вказав на наслідки їх для культурного розвитку України. Шлях до самостійності вбачав у боротьбі за культурно-національну автономію, у поступових реформах.

Твори: Бачинський Юліан. Україна irredenta. Берлін, 1924.

Б. К.

БЕЛЛ ДАНІЕЛЬ (1919 р.н.) – амер. соціолог, футуролог. Спочатку був доктором філософії в Колумбійському ун-ті, пізніше проф. соціології Гарвардського ун-ту. Став відомим, зокрема, завдяки своїм творам «Кінець ідеології» та «Постіндустріальне суспільство». Головною рушійною силою розвитку сус-ва вважав науково-технічний прогрес. Поділив історію людства на доіндустріальне,

індустріальне, постіндустріальне сус-ва. Останнє, на його думку має такі риси: домінацію економіки обслуговування, панування науково-технічної еліти, контроль сус-ва над технологіями, створення нових ресурсо-, енерго- та працезберігаючих технологій, широке використання комп’ютерів. Вирішальними у постіндустріальному сус-ві буде не власність на засоби виробництва, а рівень компетенції, знання, професіоналізм. Головним конфліктом буде конфлікт не між працею і капіталом, а між знаннями, компетенцією та незнанням і некомпетенцією. Взяв участь у складанні низки амер. соціально-політичних прогнозів, очолював відому «Комісію 2000 року», яка зробила прогноз на кінець нашого століття. Вважається одним із провідних представників амер. неоконсерватизму.

Твори: Bell D. The Comming of Post-Industrial society. A Venture in Social Forecasting. N.Y., 1973.

Б. К.

БЕНТАМ ІЄРЕМІЯ (1748-1832) – англ. публіцист, філософ, реформатор. З раннього дитинства виявив неабиякі здібності: у три роки цікавився історичними творами, у 8 років писав вірші латиною, у 13 років був занесений до списків королівської колегії в Оксфорді. Одержав юридичну освіту, але практикуючим адвокатом був недовго, за його власною оцінкою право цікавило його виключно у філософському плані. У 1875 p., під час подорожі по Європі, завітав в Україну. У своїй першій праці «Фрагменти про владу» стисло виклав політ. концепцію утилітаризму. Головним принципом людського життя Б. розглядав принцип корисності, що бере свій початок з іманентно властивих людині відчуттів – задоволення і страждання: до першого людина завжди прагне, другого – намагається всіляко уникнути. Цей принцип врівноважує найбільш різноманітні інтереси, виступає домінуючим стимулом самозбереження на всіх щаблях суспільного життя. Відповідно, на думку Б., сус-во складається з індивідуумів, які прямують до особистого щастя та задоволення власних інтересів. Власне відносини обопільної користі створюють певну гармонію інтересів окремих осіб і зв’язують їх в єдине ціле. Отже, кінцевою метою держави мала бути – якомога найбільша сума щастя для можливо більшої кількості людей (припини максимального щастя). До досягнення визначеної мети повинні прямувати: 1) цивільне законодавство, що регулюватиме розподіл засобів до існування; 2) карне законодавство, що стримуватиме людей від злочинних дій; 3) конституція, яка має за мету організацію діяльності усіх суспільних установ та забезпечує належний спосіб їх діяльності. Б. визначив відмінність між природним і політ. сус-вом. характеризував останнє як сус-во., в якому існує відмінність між деспотичною і вільною владою. Добра влада, на його думку, сприяє орієнтації громадян на принцип корисності. Із самого початку своєї діяльності Б. розробляв реформаторські

проекти, переважно в царині юриспруденції. Особливу увагу викликав його твір «Паноптікон», у якому він виклав план принципово нового виду організації в’язниць. Вони повинні були засновуватися на засадах обов’язкової праці артілей арештантів та передбачати певний ступінь їх самоврядування, хоча й під суворим контролем адміністрації в’язниці. Лише певною мірою ці ідеї були реалізовані під час побудови в’язниці Мільбани, переважно вони залишились на папері. Це привело Б. до усвідомлення необхідності проведення радикальних політ. реформ. Власне після 1809-1810 pp. відбувається перехід Б. на позиції радикалізму. Він був організатором групи «Філософські радикали» від імені якої підготував та надрукував у 1817 р. «План парламентських реформ». Поряд із вказаною працею його політ. погляди як радикального філософа були викладені у незакінченому творі «Конституційний кодекс» (розпочатий у 1822 році). Він сформулював модель радикальної політ. демократії, розуміючи під нею представницьку демократію, оскільки вона дослівно була владою народу, тобто владою, яку здійснювали усі чл. об’єднання. Б. писав, що суверенітет означає верховну владу народу, зокрема його право призначати і через певний час усувати своїх уповноважених. Дії цієї законодавчої влади не повинні підлягати судовому контролю. Для того, щоб обрані «агенти народу» враховували інтереси найбільшої кількості громадян, необхідно впровадити короткочасний мандат депутата, запровадити можливість відкликання їх за будь-які порушення. Другим запобігаючим чинником мало бути загальне право голосу. Б. вважав, що права голосу слід було позбавити лише неповнолітніх та військовослужбовців, оскільки останні були залежними від своїх командирів. Пропонував також позбавити цього права неписьменних, наголошуючи, що вони досить легко можуть отримати його, коли набудуть певний рівень освіти. За Б., законодавча влада мала обирати голову держави, здійснювати політ. контроль, включаючи позбавлення повноважень глави держави. На його погляд, демокр. влада мала бути неподільною, відповідно законодавча та судова влади мали лише реалізувати рішення законодавчої. Б. був одним з найвпливовіших мислителів свого часу в Європі, консультував уряди багатьох країн. Декретом 26 серпня 1792 р. Національні збори Франції надали йому право франц. громадянства одночасно з деякими іншими визначними сучасниками – Вашинттоном, Костюшко, Песталлоцці та ін.

Твори: Bentham J. The Collected Works of Jeremy Bentham. Ed. J.H.Burns, J.R.Dinwiddy and F.Rosen. London-Oxford, 1968.

А. Р.

БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1874-1948) – рос. мислитель. Навчався у Київ. ун-ті. однак був відрахований за пропаганду соціалістичних ідей. Створив у роки революції «Вільну Релігійно-Філософську Академію»,

в 1922 p. висланий з Рад. Росії. Спочатку мешкав в Берліні, потім у Франції. Почесний доктор Кембриджського ун-ту. У своїх поглядах пройшов еволюцію від марксизму до релігійної ідеології рос. романтизму з певною долею містико-романтизму. Низку творів присвятив політ. процесам в Росії: статті у зб. «Віхи» (1909), «Філософія свободи» (1911), «Доля Росії» (1918), «Філософія нерівності» (1923), «Витоки і сенс російського комунізму» (1937) тощо. Б. підтримував ідеї оновлення сус-ва, тому пропонував зробити це, реформувавши православ’я, сформувавши «нову релігійну свідомість». Замість держ. насильства, на думку Б., потрібно утвердити нову ненасильницьку мораль. Провідну роль у цьому мала б відіграти інтеліґенція, що мала би сама відродитися й стати суб’єктом духовного й культурного відродження. Тому заперечував диктатуру пролетаріату, як голе насильство в ім’я міфічної народної більшості. Більшовицька диктатура, сама марксистська теорія, вважав Б. набрала релігійного характеру. «Соціалістична держава... – це сакральна держава... Вона подібна на авторитарну, теократичну державу»- писав Б. в творі «Філософія нерівності». Рос. комунізм, зазначав Б., є одночасно світовим і чисто національним явищем. Він (комунізм) став спадкоємцем рос. месіанства та месіанства марксистського вчення, звідси Ленін продовжував те, що започаткував Петро І.

Тому рос. комунізм вирішував соціально-економічні проблеми розвитку країни, став реальною силою, що рятувала Росію від зовнішніх ворогів. Виконувати свої завдання комунізмові заважали атеїзм та ідеологія ненависті. У зв’язку з цим комунізм як ідеологія, світогляд та політ. доктрина є безперспективними, вважав Б. Політ. значення мали також і твори Б. «Про рабство і свободу людини» (1939) та «Царство Духу та царство Кесаря» (1949). Окремі положення цих праць набувають особливої актуальності у часи перехідного періоду від тоталітаризму до демократії. Так, Б. зазначав, що людина – істота дуже суперечлива, вона часто вступає у конфлікт сама з собою: «Людина, – наголошував він, – є цар і раб... Я бачу три стани людини, три структури свідомості, які можна визначити як «пан», «раб» і «вільний». «Пан і раб взаємопов’язані, людина повинна стати не паном, а свобідною, оскільки поневолення іншого є поневоленням самого себе. Пан знає лише висоту на яку його підносять раби. Цезар знає лише висоту, на яку його підносять маси... Свобода є свободою не лише від панів, але й від рабів». Однак існує «вічна тенденція до деспотизму, жага влади й панування». Лише вільний ні над ким не хоче володарювати. «Найгіршою є влада насильства, – вважав Б., – і найжахливішою є влада грошей. Це є прихована диктатура в капіталістичному суспільстві». В сучасному суспільному житті

«рабство підстерігає людину з різних боків. Боротьба за свободу передбачає опір і без опору її пафос зменшується. Свобода, що стала звичкою, переходить у непомітне пригнічення людини, ... людина – раб тому, що свобода важка, рабство ж легке.» Далі Б. вказував, що особистість, свобода пов’язані з плюралізмом, вільний є істотою, що самоуправ-ляється, а не таким, що ним управляють. Рабство – це пасивність і перемога над ним – творча активність. Вільний не хоче бути паном, бо це означало б утрату свободи, він бере на себе відповідальність, вільний стоїть вище, ніж сус-во. Таким чином не кожен індивід може бути вільним, звідси «свобода є властивістю духовного аристократизму», якому притаманні жертовність і великодушність, почуття вини і жалю, він віддає, він накладає відповідальність і обов’язок служіння. Справжня порода незалежних аристократів є породою людей, які не можуть зайняти становища в тих відносинах панування і рабства, на яких тримається звичайний світ. Тому свобода – важка річ, «залишатися в рабстві легше. Любов до свободи, прагнення до визволення – не показник вже певної висоти людини, свідчення про те, що людина вже внутрішньо перестає бути рабом... Визволення людини є вимога не природи, розуму або сус-ва., як часто думають, а духу». Тому осягнення духовності, воля до правди і до визволення є вже початок світу. Тяжкий шлях людини, бо він йде через страждання, хрест і смерть, але він провадить до воскресіння. Коли це настане, писав Б., «людина зробить те, до чого покликана, лише тоді буде другий прихід Христа, тоді... буде царство свободи.»

Твори: Бердяев Н.А. Философия неравенства. М., 1990; Истоки и смысл русского коммунизма. М, 1990; Царство Духа и Царство кесаря. М., 1995.

Б. К.

БЕРК ЕДМОНД (1729-1797) – англ. політ. діяч, публіцист, теоретик консерватизму. Вивчав право в Лондоні, з 1766 р. – чл. парламенту, став одним із керівних діячів партії вігів, близько 30 років був в опозиції до короля, прагнув обмежити королівську владу, виступав за компроміс з англ. колоніями в Півн. Америці, які повстали проти Англії, за скасування рабства. З 1788 р. – почав однак наближатися до політ. позицій торі. Його теоретичну спадщину можна розділити на два періоди. У першому, що тривав з другої половини 50-х до кінця 70-х pp., Б. виступав як автор політ. памфлетів проти торі. У 1757 р. написав твір «Короткий виклад англійської історії» (не опублікований) та низку праць з естетики. У другий період, у 1790 р. вийшов його твір «Роздуми про Французьку революцію», в якому знайшли відображення змінені погляди Б. В основу його концепції покладено ідею, що в усякій країні головними є історичні традиції і звичаї, які не можна переривати, а тим більше знищувати. Тому революція у Франції,

що порвала з історичними традиціями, в ім’я рівності насадила панування посередностей, нігілізм в ім’я свободи і нічого путящого не дала. «Монархію у Франції потрібно було... виправити, а не знищити»,- вважав Б. Аналізуючи причини революції, він вказав на соціально-економічні причини, розпад системи королівського управління, занедбання монархією справ освіти й виховання народу. Звідси й логічний результат – революція, оскільки «... держава, що не має засобів до перетворень, не має засобів і до збереження самої себе». Розробляючи систему критики демократії, Б. вважав, що вихідним було кредо консерватизму: «всі люди мають рівні права, але не одні і ті ж блага». Далі він виклав своє розуміння свободи: «свобода – це передовсім право окремих громад на відповідне самоуправління», впровадив власне розуміння плюралізму – поняття пруденції. На думку Б., це багатоманітність думок і вибір найбільш відповідної та плідної. Звичайно, консерватизм Б. – це консерватизм післяреволюційний, модернізований до умов капіталізму, що розвивається. Тому головне місце в його концепції відводилося захисту буржуазної власності, основи свободи і незалежності, підтримці принципу laisser-faire та прагнення до децентралізації. Одночасно Б. виступав за зменшення втручання держави в економічні справи, пильнування соціальних проблем, допомогу процесам виховання в родині, формування здорового індивідуалізму: «сильна держава не повинна придушувати діловитості людини». Спостерігаючи розвій якобінської диктатури у Франції, Б. ототожнив її з безчинствами іноземних окупантів, а народну демократію назвав «найбільш безсоромною річчю у світі...», зауваживши, що «чисті демократії так само деспотичні, як і абсолютна монархія». Останньою віхою концепції Б. було формування добросусідських відносин між людьми в державі та між народами-сусідами. «Ніщо так не зміцнює дружбу між народами, писав він, – як взаємна відповідність законів, звичаїв, способу життя, звичок – вони є сильнішими ніж будь-які угоди». Спостерігаючи за подіями в революційній Франції, за всілякими кар’єристами, які ще вчора були монархістами, а в дні революції стали одразу демократами, Б. з сарказмом зазначав, що «... після революції в державі вчорашній підлабузник, що плазував як раб, перетворюється у суворого критика поточного моменту...» Лише вроджена шляхетність старої аристократії може дати принаймні певні гарантії гідного і мудрого управління сус-вом. вважав Б.

Твори: Берк Е. Философское исследование о происхождении наших идей, возвышенных и прекрасных. М., 1979; Burke Е. Betrachtungen über die Franzöesische Revolution. Frankfurt a./M., 1967.

Б. К.

БЕРНХЕМ ДЖЕЙМС (1905-1988) – амер. соціолог. Навчався у Принстонському та Оксфордському ун-тах. 3 1932 по 1954 pp. – проф. філософії у Нью-Йоркському ун-ті.

Б. був одним із яскравих представників технократичної концепції політики. Автор двох відомих творів: «Революція менеджерів» (1941) та «Макіавеллісти» (1943), які набули великої популярності в політ. соціології. У першому творі Б. розвинув технократичну концепцію «революції менеджерів», що мала відкрити шлях від капіталістичного сус-ва до наступного – сус-ва менеджерів. Це нове сус-во мало бути організоване на нових засадах, суперечність між буржуазією та пролетаріатом мала заступитись суперечністю між бізнесменами та менеджерами, оскільки їх інтереси стали протилежними. Сус-во менеджерів мало стати високоорганізованою дисциплінованою спільнотою. У зв’язку з цим змінилися би і суть та зміст політ. влади. Намагаючись описати нове сус-во, Б. використав спадщину Г.Моски, В.Парето та Р.Міхельса, яку спробував поєднати з марксистськими і навіть троцькістськими теоріями («Макіавеллісти»).

Твори: Burnham J. The Managerial Revolution. N.Y., 1941.

Б. К.

БЕРНШТЕЙН ЕДУАРД (1850-1932) – нім. політ. діяч, ідеолог соціал-демократії, один із керівників II Інтернаціоналу. Автор кількох книг, зокрема, «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899), «Парламентаризм і соціал-демократія» (1906), «Німецька революція» (1921) та ін. Б. сформулював власну політ. концепцію, що містила такі важливі моменти: по-перше, з розвитком науково-технічного прогресу проходитиме децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. По-друге, відбуватиметься розвиток акціонерного капіталу, оскільки він осідатиме серед усе ширшого кола акціонерів. По-третє, із зростанням чисельності освіченого робітництва, розширенням його участі в громадсько-політичних організаціях, на думку Б., стає неактуальним марксистський постулат щодо диктатури пролетаріату, він перетворюється у релікт низької культури. По-четверте, Б. головну надію покладав на розвиток парламентаризму, кооперації, зростання місцевого самоуправління, що дало би можливість трансформувати політ. владу у соціалістичну шляхом послідовних реформ. По-п’яте, Б. покладав великі надії на розвиток представницької демократії, гуманізму, що все разом означало кардинальний перегляд (ревізію) головних постулатів марксистської концепції політики.

Твори: Bernstein Е. Parlamentarismus und socialdemokratie. Berlin, 1906.

Б. К.

БЖЕЗІНСЬКИЙ ЗБІГНЄВ (1928 р.н.) – амер. держ. та політ. діяч. Набув освіту у Макгільському ун-ті (Канада). У 1953 р. став доктором філософії Гарвардського ун-ту, де викладав до 1960 р. Відтак перейшов до Колумбійського ун-ту. З 1962 р. до 1977 р. був керівником Дослідницького ін-ту міжнародних змін (попередня назва – Дослідницький ін-т проблем комунізму). Був помічником

президента Д.Картера з питань національної безпеки (1977-1981). Після роботи в адміністрації президента повернувся до Колумбійського ун-ту, де став консультантом Центру Стратегічних міжнародних досліджень. З 1989 р. Б. – проф. амер. зовнішньої політики Нітуської школи передових міжнародних досліджень ун-ту Дж. Гопкіпса. Був керівником Тристоронньої Комісії, зараз – довірена особа цієї організації, чл. Ради з міжнародних відносин. Б. нагороджений Президентською медаллю Свободи. Разом з К.Фрідріхом у творі «Тоталітарна диктатура та автократія» дійшов висновку, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни, і це, на їхню думку, було відкриттям, особливістю XX ст. Головною ознакою тоталітарної системи, вважали вони, була домінуюча роль ідеології, яку продукувала правляча партія. Для забезпечення монополії влади та скерування сус-ва у необхідному напрямі, керівники цієї системи активно використовували терор та всіляко обмежували доступ до правдивої інформації. Тоталітарній системі органічно відповідала і централізована система управління економікою. Трохи пізніше, у творі «Безперервна чистка: політика за радянського тоталітаризму» Б. вже самостійно охарактеризував тоталітарну систему таким чином: це високо централізоване керівництво елітного руху, що керує «в атмосфері примусової одноголосності усього населення» всім сус-вом. Даний процес реалізується «технологічно сучасними інструментами політичної могутності», що діють у жорстких рамках ідеологічних догм. Зазначена еліта прагне викликати «тотальну суспільну революцію, включаючи маніпуляцію людьми». Б. наголосив, що виключення з КПРС, арешти, ув’язнення та страти активно використовувались як механізм заміщення еліт. У творі «Радянський блок: єдність та протиріччя» (1960) Б. дослідив спільне та особливе країн, що належали до рад. блоку, а також характер, ступінь та причини відмінностей між цими країнами. Зокрема, він дослідив вплив внутрішньої політики комуністичних держав на взаємодію між собою цих країн, проаналізував зовнішню політику третіх держав, як фактор втручання в національну політику країн блоку. Б. дійшов висновку, що спроби керівництва правлячих комуністичних партій управляти розвитком власних сус-в, враховуючи зміни, що відбувалися в оточуючому «соціалістичний табір» світі, викликали всередині зазначених країн ідеологічні розбіжності, відмінності в політ. курсах та конфлікти між партіями і державами. У творі «Політична влада: США/СРСР» (1964), написаному разом з П.Хантінгтоном, досліджується спільне та особливе між амер. та рад. політикою. Порівняння охоплювало: політ. мислення, кадрову політику та практику прийняття політ. рішень. У книзі також аналізувалися противаги

в амер. та рад. політиці. Вищевказаними двома працями Б. довів важливість порівняльних досліджень як для розуміння міжнародної політики, так і для розуміння процесів, що відбуваються в одній окремо взятій країні. У своїх численних творах Б. також досліджував способи, шляхи та методи, якими ідеологія впливала на політ. життя «комуністичних країн». Цей вплив проявився, на його думку, через визначення цілей, параметрів, меж для політики, формування суспільних ідеалів та регламентування ідеологічних платформ щодо суспільних організацій, проведення політики патерналізму щодо будь-яких організацій. Він особливо наголошував на консервативній функції ідеології за часів Л.Брежнєва. Б. визначив головні підстави передбачуваного краху комунізму у творі «Великий провал: народження та смерть комунізму у XX ст.» (1989). Одночасно Б. передбачав можливий розпад СРСР. Він підкреслив велике міжнародне значення утворення незалежної України, значний вплив цієї події на зміну геополітичної ситуації в Європі. У низці останніх публікацій Б. аналізував шляхи переходу від тоталітарної системи до демокр. Він припускав, що прямий перехід є не завжди можливим і тому найбільш адекватним був би шлях поступового зменшення значення авторитарних механізмів та елементів з одночасним нарощуванням ін-тів і механізмів демократії.

Твори: Brzezinski Z., Friedrich С. Totalitarian Dictatorship and Autocracy. Cambridge, 1956; The Soviet Block: Unity and Conflict. 1960; The Grand Failure: The Birth and Death of Communism in the Twentieth Century. N.Y., 1989.

A. P.

БІСМАРК OTTO ЕДУАРД ЛЕОПОЛЬД фон ШЕНХАУЗЕН

(1815-1898) – князь, нім. держ. політ. діяч, депутат прусського ландтату, прусський посол в Росії, Франції, прем’єр і міністр закордонних справ Пруссії, у 1871-1890 pp. – перший канцлер об’єднаної Німеччини. Процес об’єднання Німеччини проводив рішуче й твердо (різко обмежив свободу преси, реорганізував і збільшив армію, сприяв прийняттю в Пруссії загального виборчого права), в міжнародних відносинах в союзі з Австрією спочатку переміг Данію, потім розправився з Австрією і утворив Нім. союз, а відтак розгромив Францію і утворив нім. імперію. Був головою Берлінського конгресу, де намагався не допустити до франц. реваншу, уклав союз з Австро-Угорщиною, потім Італією. Захопив першу для Німеччини колонію в Африці. За все це сучасники прозвали його «залізним канцлером». У своїй концепції закордонної політики виходив із географічного розташування Німеччини в Європі, звідси його «пострах перед коаліціями». Розглядав Францію як «історичного ворога», Росію – як країну, з якою треба мати мирні відносини, мріяв про укладення союзу з Англією. У внутрішній політиці імперії Б. прийняв надзвичайний закон проти соціалістів, провів

комплекс соціальних законів (забезпечення на старість, від хвороб, інвалідства, скорочення робочого дня) брутально проводив політику колонізації польськ. земель, часто ставив у політиці силу перед правом (політика «крові і заліза»), намагався утримати напівфеодальні відносини в імперії, що не знаходило підтримки в імперіалістичної буржуазії, яка врешті добилася його відставки. У творі «Думки і спогади» висловив своє ставлення щодо монархічного ладу, абсолютизму, вважаючи, що повний абсолютизм менш небезпечний, ніж абсолютизм, що опирається на послужливий парламент, згоду більшості. Б. вважав, що в принципі абсолютизм «був би ідеальним устроєм» для європейських держав, якщо б королі з чиновництвом не були такими ж звичайними людьми, як і всі з їх слабкостями й недоліками. Навіть ідеальний монарх потребує критики з боку вільної преси і парламенту. Німцям, вважав він, найбільш притаманні монархічні почуття, а нім. ідея полягає у прагненні до першості на суші і на морі. Б. завжди був готовий пожертвувати буквою будь-якої угоди заради блага нім. імперії. Звичайно, політики можуть і помилятися, однак, вважав він, для усвідомлення зробленої помилки потрібне ціле людське життя. В політиці є дуже важливим вміти передбачати, що можна чекати від інших політиків за певних конкретних обставин і ситуацій.

Твори: Бисмарк О. Мысли и воспоминания. В 3 т. М., 1940-1941.

Б. К.

БЛАНКІ ЛУЇ ОГЮСТ (1805-1881) – франц. політ. діяч, представник утопічного комунізму. Нар. в родині чл. Конвенту, пізніше субпрефекта, закінчив ліцей у Парижі, вивчав право, у 1824 р. взяв участь у таємній організації карбонаріїв, брав активну участь в революції 1830 р., в 1837 р. створив таємне «Товариство пір року», що поставило собі за мету підготовку і здійснення соціальної політ. революції, встановлення революційної диктатури в перехідний період. Суворо законспіроване Товариство добре підготувалося до дій. 12 травня 1839 р. організовано й дисципліновано виступило для здійснення перевороту в Парижі, однак ніхто їх не підтримав і військо швидко придушило повстання. Б. був засуджений довічно. Звільнений під час лютневої революції 1848 р. Б. знову опинився на барикадах і після поразки революції був засуджений на довголітнє ув’язнення. У 1860-1870 pp. навколо Б. організувалась група прибічників, яка прийняла активну участь у Паризькій Комуні, сам же Б. був знову заарештований буквально напередодні створення Комуни. Просидівши майже десять років, він був звільнений у 1879 р. кволий і немічний, але, як завжди, сильний духом, сповнений революційною енергією й запалом. Загалом він просидів в тюрмах 37 років. 10 років був на вигнанні, або на примусовому поселенні, двічі був засуджений до смертної кари. Б. – автор численних статей, низки творів. Він виступав за відміну приватної

власності, встановлення рівності, соціальної справедливості. Шлях до революції, на його думку, повинен вести через створення вузької професійної революційної організації, яка спираючись на страйки (як «справді народну зброю у боротьбі з капіталом»), здійснить саму революцію. Вона не є «простою зміною форми влади», наголошував Б., – потрібно створити нову державу, яка «була би жандармерією бідних проти багатих». Після революції, вважав він, наступить черга нового будівництва. Однак якихось конкретних планів він не укладав, виступаючи лише проти регламентації життя майбутніх поколінь. Новий, соціалістичний лад він бачив як велику вільну майстерню та всеохоплююче сус-во взаємодопомоги. Б. оголосив себе прибічником «практичного соціалізму», тобто такого, що бере все, що йому підходить «у будь-якій системі». Враховуючи досвід революції 1848 р. він писав, що треба пояснити селянам, що ніхто їх примусово не буде заганяти в асоціації, тоді вони стануть союзниками революції. Виходячи з власної концепції революції, Б. наголошував, що революція – це справа інтелектуалів: «Зброя звільнення – не рука, а мозок.» Революційна диктатура, на його думку, – це не диктатура пролетаріату, «а диктатура революційної меншості, або в кращому випадку – диктатура Парижу, що і буде опорою меншості». Вона, озброївши народ, й здійснить революцію, проведе зміну ладу, бо «в кого меч, в того і хліб», – романтично розмірковував Б. в 1851 р.

Твори: Бланки Л.О. Избранные произведения. М., 1952.

Б. К.

БЛОК МАРК (1886-1944). – франц. історик, громад. діяч. Випускник паризької Вищої нормальної школи (1908), викладав у Страсбурзькому ун-ті, з 1936 р. – проф. Сорбонни, засновник і співредактор ж-лу «Аннали економічної і соціальної історії», учасник другої світової війни, руху Опору, розстріляний фашистами. Б. написав низку історичних творів – «Королі-чудотворці», «Характерні риси французької аграрної історії», «Феодальне суспільство» і «Апологію історії». Висунув власну концепцію вивчення історії, суть якої – в узагальненнях часткових результатів, що їх отримують історики від вивчення інших наук про сус-во і людину. Б. вважав, що головним є виокремлення проблем в історії, аналіз безпосередніх масових проявів відносин між людьми. Через окремі неповторні факти, вважав Б., можна вивчати цілу політ. психологію народу, його уявлення про явища політ. життя в цілому в дану епоху. Предметом вивчення історика повинно бути ціле сус-во., а не лише політ. держ. організація нації. Б. вважав, що панівним методом такого аналізу повинен бути порівняльно-типологічний метод. У зв’язку з тим для Б. феодалізм був соціальним типом суспільно-політичного життя. Б. приділяв значну увагу вивченню

ментальності (бл. за значенням до «світобачення») нації, аналізу її мови, ритмів часу. Пропонуючи вивчати історію від часткового до загального, він йшов від «розмаїття людських фактів» до їх синтезу і вбачав його у свідомості. Тому для Б. предметом історії була насамперед «свідомість людей», їх психологія. У зв’язку з цим значну увагу Б. приділяв вивченню духовної і матеріальної культури, шляхів їх формування, особливостей інтелектуального життя європейських націй. Все разом, вважав Б., і зможе донести до сучасників неповторний колорит минулого, його дух та атмосферу, адже люди більше подібні до свого часу, ніж на своїх батьків. Б. залишив після себе чимало послідовників, які однак услід за Б. протестували проти назви «школи», оскільки «школа» передбачала «дух хору», проти чого різко заперечував Б. Послідовники Б. воліли краще говорити про «дух» групи «Анналів», або навіть про «нову історичну науку».

Твори: Блок Марк. Апология истории или ремесло историка. М., 1986.

Б. К.

БОГДАНОВ (Малиновський) ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1873-1928) – рос. філософ, економіст, політ. діяч, вчений природодослідник. Випускник медичного ф-ту Харківського ун-ту, активний діяч РСДРП, після революції проф. Москов. ун-ту, чл. Комуністичної Академії, організатор і директор Інституту переливання крові, де загинув внаслідок невдало зробленого на собі медичного експерименту. У творі «Всезагальна організаційна наука. Тектологія» (1913-1917) опрацював концепцію тектології (грец. – будую). Б. вважав, що розвиток людського сус-ва спирається насамперед на прогрес в організації до певних меж, коли частини цілого стають занадто різними у своїх підсистемах-організаціях. Відбувається перманентна боротьба суперечностей в рамках системи, витривалість якої врешті-решт залежить від того, чи осягне дана система моменту змінної рівноваги. Ця рівновага є результатом взаємодії різно скерованих сил. Стан рівноваги, що встановився, є короткочасним, бо змінюється порушенням рівноваги – кризи. Процес подолання нерівноваги провадить до встановлення нової рівноваги на наступному етапі розвитку системи. Це повторюється багато разів, однак не до безкраю. Коли в системі суперечності нагромаджуються настільки, що починають перевершувати силу нормальних і додаткових зв’язків між структурними елементами, коли рвуться ці зв’язки, тоді організаційна форма всієї системи руйнується й розпадається та відбувається системне перетворення всієї структури системи. Спираючись на твори франц. фізіохіміка А. Ле-Шател’є (1856-1936), Б. сформулював закон рівноваги системи і вивів постулат, який стверджував: «стабільність системи як цілого залежить від найменшої щодо опору серед усіх

його частин, у всякий момент». Ці ідеї та думка про необхідність зворотного зв’язку для функціонування системи, ідея моделювання – поставили Б. у ряд піонерів системного аналізу. Одночасно Б., виходячи з власної концепції, стверджував, що завданням пролетарської держави має бути не так зміни у владі, як узагальнення організаційного досвіду, створення нової системи пролетарського виховання, формування «пролетарської культури.» Б. був також автором одного з перших рад. науково-фантастичних романів тощо.

Твори: Богданов А.А. Тектология (Всеобщая организационная наука). В 2 кн. М., 1989.

Б. К.

БОДЕН ЖАН (1529/30-1596) – франц. політ. діяч, юрист, теоретик держави. Навчався в Тулузі та Парижі. У 1576 р. був депутатом від третього стану на Генеральних штатах в Блуа. Вперше сформулював та обґрунтував поняття суверенітету як суттєвої ознаки держави. Держава, на думку Б., виникає не як результат добровільної угоди, а шляхом завоювання та насильства, пануваня однієї групи над іншого. У творі «Шість книг про республіку» визначив: «Суверенітет – це абсолютна і постійна влада держави... Абсолютна, не пов’язана жодними законами влада над громадянами і підданими». Державу Б. визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить відповідно до справедливості і законів природи. Власне наявність права відрізняє державу від зграї розбійників і піратів. Основою і осередком держави є сім’ї, держава – сукупність саме сімей, а не окремих осіб. Серед суттєвих ознак суверенітету держави Б. виокремлював право видавати і скасовувати закони, оголошувати війну і заключати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснювати суд в останній інстанції та ін. Вище за носія суверенітету може бути тільки Бог і закони природи. Народ підкоряється законам правителя, а правитель – законам природи. Монарх не може порушувати «Закони Бога і закони природи», що виникли раніше всіх держав і притаманні всім народам. Правитель мусить залишати підданим природні свободи і власність. У творі «Метод легкого вивчення історії» Б. поставив виникнення різних форм держави у залежність від географічного середовища, природних умов кожного народу. На думку Б., населення землі проживає в трьох географічних поясах – спекотному, помірному, холодному. Природні умови зумовлюють особливості життя людей, їх психологічні та інтелектуальні якості, особливості їх тілесного і духовного складу і, таким чином, визначають доцільність тієї чи іншої форми держави. Жителі півночі, гірських регіонів створили демократію чи виборні монархії. Для мешканців півдня і рівнин характерні монархії. Великої ваги Б. надавав аналізу форм правління, вирізняючи демократію, аристократію та

монархію. Негативно відносився до аристократії та демократії. Вважав, що в демокр. державі дуже багато законів і влад, а загальна справа в занепаді. Натовп, народ – «звір багатоголовий і позбавлений розуму», а тому не може бути допущений до управління державою. Аристократію Б. розглядав як державу, де влада належить колегії знатних. Серед аристократів, на його думку, розумних людей мало і як наслідок управляє нерозумна більшість. Найкращою формою правління Б. вважав обмежену законами монархію у якій монарх володіє владою за власним правом. Це була б держава, де суверенітет повністю належить монарху, а управління країною, порядок призначення на посади поєднували б аристократичні та демокр. принципи.

Твори: Bodin J. Oeuvres philoso-phiques. Paris, 1952.

М.П.

БОНАЛЬД ЛУЇ ГАБРІЕЛЬ АМБРУАЗ віконт де (1754-1840) – франц. політ. філософ. В молодості служив мушкетером, пізніше жив в провінції, під час революції, у 1790 р. обраний чл. департаментської Ради. Однак незабаром емігрував і воював в армії принца Конде. За імператора Наполеона, у 1808 р. отримав посаду в міністерстві народної просвіти, після реставрації Бурбонів чл. палати депутатів, лідер ультрамонтанської (релігійно-аристократичний напрямок у католицизмі) партії. 1816 р. – чл. Франц. академії, у 1823 р. – призначений пером Франції. Після липневої революції 1830 р. він не визнав нового уряду і був виключений з палати перів, оселився в своєму замку Муна, де й помер. Б. виступив як ідеолог ультрароялістів, представник консервативного напряму політ. думки. Система поглядів Б. отримала також назву традиціоналізму. Головний твір – «Теорія політичної і релігійної влади» (1796), в якому він різко виступив проти революції, «Декларації прав людини і громадянина». Буржуазна революція, вказував Б., зруйнувала людське cyc-во., революційна влада стала владою злочинців, деспотією. Республіка і демократія – це справа рук сатани, народна влада провадить до деспотизму, – зазначав він. Оскільки людські, суспільні закони випливають з природи людини, як творіння господа Бога, то Він є творцем найдосконаліших законів. Тому замість Декларації прав людини потрібно прийняти Декларацію прав Бога, що відображатиме Його волю, природу людини та їх спільну волю. Оскільки на небі існує певна ієрархія, вона мусить бути відображена і на землі, тому вона реалізується в сім’ї та найбільш повно в монархії. Саме монарх спрямовує спільну волю у потрібне суспільству русло, тому й не потрібний розподіл влади, бо гілки влади – це по суті прості напрями її реалізації. Абсолютна монархія, вважав Б., є досконалим утвором сус-ва., взірцем його організованості та влаштованості. Тут не потрібно й законодавства, бо ним виступає

сама природа речей, у які втілена Божа воля, монарх лише повинен охороняти і зберігати такий порядок. За ідеал Б. пропонував середньовічну модель монархії. У своєму запалі (який деякі дослідники характеризували навіть як «суцільний реакційний екстаз») Б. заперечував все – конституції, літературу, особливо просвітницьку, навіть промисловість. Телеграф, кредитні установи він вважав за вигадку сатани, був ворогом цивільного шлюбу, цензуру вважав за необхідну річ, вимагав «раз і назавжди» очистити «згідно з вимогами Церкви і держави видання класиків». Б. не визнавав жодних компромісів, був запальним прибічником Авторитету, що був його догмою. Зрозуміло, що республіку і демократію він вважав зовсім не взірцевими, погано організованими устроями сус-ва, оскільки вони заперечували природну ієрархію, виступали за панування рівності. Його спадкоємцем виступив син – Луї Жак Б., що став після відходу Б. від політ. життя одним із лідерів ультрамонтаністів, був архієпископом, кардиналом (1841), сенатором, який прокляв Е.Ренана після виходу його книги – «Життя Ісуса».

Твори: Bonald L.G. Thèoriè du pouvouir politiquè et religieux dans la sociètè civile // Oeuvres complètes. Paris, 1859. Vol. 1-3.

Б. К.

БУХАРІН МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(1888-1938) – рад. держ. політ. діяч, теоретик марксизму. Навчався на юридичному ф-ті Москов. ун-ту, був репресований царською владою, у 1917 р. обраний чл. ЦК РСДРП(б). Пізніше – відповідальний редактор г-ти «Правда», чл. виконкому Комінтерну (1919-1929), кандидат у чл. політбюро ЦК РКП(б). У 1924 р. – редактор ж-лу. «Большевик» та чл. політбюро ЦК РКП(б). У 1926-1929 pp. – чл. політсекретаріату Виконкому Комінтерну, академік АН СРСР. У 1929 р. був звільнений з політбюро ЦК ВКП(б). Обраний чл. ЦВК СРСР (1931-1936), відповідальний редактор г-ти «Известия» Пізніше був виведений з складу ЦК ВКП(б) і партії, репресований. Б. – автор близько тисячі творів (переважно статей), у т.ч. книг – «Політична економія рантьє», «Від диктатури імперіалізму до диктатури пролетаріату (класова боротьба і революція в Росії)», «Теорія пролетарської диктатури», «Теорія історичного матеріалізму», «Шлях до соціалізму і робітничо-селянський союз», «Етюди». Оцінювати творчу спадщину Бухаріна складно, однак можна виокремити такі риси. Він далі розвинув думку про перспективи рос. общинної державності й підтримав ідею про необхідність розглядати общину, артіль і комуну як структурні елементи механізму реальної передачі держ. влади трудящим на місцях. Виступав за безпосередню участь масових організацій в управлінні державою. Вважав, що підставою рад. будівництва повинен стати принцип самодіяльності мас. Враховуючи рос. традиції общини Б. писав: «російський

соціалізм порівняно з іншими буде виглядати по-азіатськи, економічна відсталість Росії знайде свій відбиток у відсталих формах нашого соціалізму». Враховуючи зміну політ. та соціально-економічної ситуації у 20-і роки, Б. наполягав на зміні тактики більшовицької партії, зокрема вказуючи, що вона з партії революції, примусу поступово перетворюється у «партію громадянського миру». Однак, це не міняло суті владних відносин, оскільки, як правовірний більшовик, Б. надалі був переконаний, що «співробітництво у суспільстві» з селянством не означало «співробітництва у владі». Це означало, що він так і не погодився на доповнення НЕПу новою політ. доктриною. Б. пройшов еволюцію від позицій лівого комунізму до правого з його ставкою на еволюційність, компроміси, поміркованість (навіть із закликами в 1925 р. до селян: «збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть»).

У кращому випадку, він, бачачи парадокси марксизму, хотів «легко уточнити, скоректувати» марксистську ортодоксію. Б. намагався проводити курс партії на реформи. Державі ж він пропонував перестати бути «органом репресій», бо час терору вже «пройшов». На місце «революційної законності слід поставити законність», усі повинні стати рівними перед законами, час перейти від політики примусу до політики переконання. Незважаючи на те, що Б. у відомому листі до партії назвали «любимцем партії» (а може саме через те...) він був репресований, в нього вибивали абсурдні зізнання про шкідництво («Особисті зізнання М.Бухаріна»). У своїх теоретичних поглядах він так і не вийшов за рамки марксистської політ. доктрини, але мав нещастя мати власну точку зору з ряду питань...

Твори: Бухарин Н.И. Избранные произведения. М., 1988; Проблемы теории и практики социализма. М., 1989.

Б. К.

ВАШИНГТОН ДЖОРДЖ (1732-1799) – амер. держ. діяч, перший президент США. Його батько був заможним плантатором. До 15 років В. відвідував школу у Вілліамсбурзі, пізніше був землеміром. Коли у Вірджінії була створена міліція для боротьби з французами та індіанцями, В. вступив до її рядів. У 1754 р. покинув службу, незабаром він був призначений командувачем

усією міліцією колонії Вірджінія. Після закінчення цієї війни (1763), В. одружився і став плантатором у Моунт Верноні та Потомаці. Був обраний до Вірджінських законодавчих зборів. Коли розпочався конфлікт з метрополією, він активно виступив на захист прав колоній. Був обраний депутатом Генерального конгресу об’єднаних колоній, що розпочав свою роботу у Філадельфії 14 вересня 1774 р. У 1775 р. Конгрес одноголосно обрав В. головнокомандувачем амер. армією, яка під його керівництвом перемогла у війні за незалежність у 1775-1783 pp. Наприкінці війни йому було запропоновано здійснити держ. переворот і встановити монархію, але В. категорично відмовився. Після закінчення військових дій він розпустив армію і в присутності Конгресу склав з себе повноваження головнокомандувача. Він постійно відмовлявся від винагороди з боку держави, але прийняв земельну ділянку від вдячних громадян Вірджінії, зобов’язавшись передавати прибуток від неї на користь школи. В. виступав за законодавчу відміну рабства. Він приєднався до партії федералістів і як депутат Генеральних зборів у 1787 р. сприяв укладенню союзного договору. З вступом у 1789 р. в дію нової Конституції, В. зайняв посаду президента. Із закінченням другого терміну перебування на цій посаді відмовився від висунення своєї кандидатури втретє, створивши тим самим прецедент для майбутніх президентів – максимально два терміни перебування на цій посаді. Розвинув зовнішньополітичну доктрину ізоляціонізму, яка передбачала, що ПАСШ не повинні брати участі у союзах та війнах європейських країн. На засіданні Конгресу у зв’язку із смертю В., його життя охарактеризували таким чином: «Перший у війні, перший в мирі і перший в серцях своїх земляків».

Твори: Washington G. Washingtons Writings. Boston, 1837. Vol. 1-12.

А. Р.

ВЕБЕР МАКС (1864-1920) – нім. соціолог. Нар. у заможній родині, його батько був депутатом рейхстагу. Вивчав право і економіку у ун-тах Гайдельберга, Мюнхена, Берліна, після захисту дисертації викладав в ун-тах Німеччини, читав курс лекцій у США, Австрії. Співзасновник ж-лу «Архів соціальної науки і соціальної політики», експерт нім. делегації на Версальській мирній конференції, чл. комісії з підготовки Веймарівської конституції. Творчість В. можна поділити на два етапи – до 1898 р. і від 1904 р. до 1920 р. На першому етапі В. займався правом і економікою, господарською історією, на другому – соціологією, релігієзнавством та методологією суспільних наук. Серед політ. творів слід зазначити такі, як «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905), «Політика як покликання і професія» (1919) та «Господарство і суспільство» (1921), що залишився незавершеним. В. розрізняв політику в широкому й

вузькому розумінні. У широкому – це політ. відносини, пов’язані з керівництвом окремими сферами суспільного життя, у вузькому – керівництво або вплив на керівництво політ. організацією, передовсім державою. В. вважав, що політика – це насамперед участь у здійсненні влади, або хоча би прагнення впливати на її розподіл усередині держави або між державами. Головним об’єктом політ. аналізу В. стала мотивація заняття політикою, тобто участь в реалізації владних відносин. Поряд з основною політологічною категорією влади В. поставив категорію «панування», що означає взаємне очікування того, хто наказує, що йому будуть підкорятися, і того, хто підкоряється, що наказ буде такий, якого він очікує. В. детально розглянув легітимне панування, розрізнивши три чистих типи такого панування – раціональне, традиційне та харизматичне. Раціональне панування притаманне європейським державам і США, воно передбачає підпорядкованість не так особистостям, як законам, вимагає професіоналізму владних структур. В. розвинув цілу концепцію бюрократії, яка спиралась на панування за допомогою знань. Традиційне панування спиралося на віру не лише в законність, але й святість існуючих порядків системи влади. Цей тип він назвав також патріархальним пануванням, коли управління набуває певних сакральних рис, немає розподілу влади, професійного управління. Відносини «панів»-«підлеглих» будуються на основі особистої відданості. Харизматичний тип панування, на думку В., спирався на віру підданих у надзвичайний дар політ. лідера. Цей дар повинен був постійно живити віру – отримувати перемоги, творити видатні вчинки. В такому разі владне управління здійснювалося на основі особистої відданості, самі рішення приймалися на основі власного прикладу. Як правило, це авторитарний тип політ. влади. Подібно до традиційного, харизматичне панування діє поза законами, на створення нового порядку руйнуючи старі норми та традиції. В. зазначав, що в політиці рідко зустрічається той чи інший чистий тип панування, частіше вони існують в комплексі. У зв’язку з тим В. вказував, що раціональне панування поширене в індустріальному сус-ві. в якому дії людини здебільшого раціональні, вона чітко усвідомлює свою мету й свідомо вибирає необхідні для її осягнення засоби. У політ. соціології В. був націонал-лібералом, тримав від демократії певну дистанцію, хоча вважав він, без мінімуму прав людини ми жити не можемо. В., належав до тих нім. політиків, які бажали зберегти політ. спадщину Бісмарка і прагнули добитися доступу Німеччини до світової політики. Тому він ставив на перше місце велич нації і міць держави, дуже високо цінив поняття нації. Враховуючи невдачі імперської політики, В. приготував проект реформ політ. ін-тів Німеччини,

метою яких була «парламентаризація» нім. політ. устрою. Досить цікавими були міркування В. щодо особи харизматичного лідера, важливішими необхідними рисами його мали бути: рішучість, сміливість, ініціативність, здатність внести віру й досягнути підпорядкування. Не менш цікавими були його роздуми щодо особистості політика взагалі, який вирізняється від усіх інших людей значним інстинктом влади. Творча спадщина В. дуже велика й багата, вона є предметом вивчення різних суспільних наук ось уже більше як півстоліття. Водночас вона, як будь-яка велика спадщина, має певну двозначність, що дозволяє кожному поколінню знаходити в ній щось для себе, що робить В. нашим сучасником.

Твори: Вебер М. Избранные произведения. М., 1990.

Б. К.

ВЕБЛЕН ТОРСТЕЙН БУНД (1857-1929) – амер. соціолог, економіст. Викладав в ун-тах Чикаго, Міссурі та Нью-Йорку. В. написав низку творів, зокрема «Теорія байдикуючого класу» (1899), «Теорія ділової незалежності» (1904), «Інженери і системи цін» (1921). Розглядав історію цивілізації, як зміну певних систем суспільних ін-тів, які він розумів як загальновизнані взірці поведінки і звички мислення. У першій стадії, що охоплювала доісторичні часи, соціальні ін-ти були в зародковому стані, регуляція в сус-ві проходила на рівні материнства та байдикуючої цікавості. Друга стадія – це часи «грабіжницького суспільства», до яких відносяться епохи варварства та сус-ва грошей. Епоху сус-ва грошей він поділяв на ремісничий та машинний ступені. Останній був капіталізмом, який В. назвав «культурою грошей». Грошові прибутки В. вважав за мотиви людської діяльності, притаманні власне капіталістичній культурі та сформованим в ній ін-там. Його критика охоплювала головним чином т.зв. байдикуючий клас – банкірів, спекулянтів, (однак В. не критикував капіталістичних виробничих відносин). Сус-ву грошей було притаманне, на думку В., також, позірне споживання. На цьому ступені суспільного розвитку головними рушійними силами виступають розвиток економіки, промислове виробництво, які випереджують розвиток соціальних ін-тів, звичок та норм суспільного життя. Головною суперечністю тут виступала суперечність між «світом інтересів» та «світом промисловості». Вирішити її може нова суспільна верства – спеціалісти та керівники виробництва – тобто технократи. В. виступив як засновник технократичної концепції політ. теорії. Окрім того, він став одним із засновників концепції споживання, розглядаючи його, як акт «позірного споживання», тобто як своєрідний символ, що демонструє належність до певного суспільного класу, показник соціального статусу споживача.

Твори: Веблен Т. Теория праздного класса. М., 1984.

Б. К.

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР (1880-1951) – укр. політ. діяч, письменник. Навчався на юридичному ф-ті Київ., ун-ту, один з організаторів РУП, чл. УСДРП та її ЦК, чл. парт. органу «Боротьба», чл. та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату – уряду України, Голова Директорії. У 1919 р., в еміграції, організував у Відні Закордонну групу укр. комуністів й намагався співпрацювати з більшовиками (невдало). Проживав в Австрії, Франції, під час війни в’язень фашистського концтабору. В. написав 14 романів, понад 14 п’єс, більше ста оповідань, велику кількість публіцистичних статей, його пензлю належить близько ста картин. Вів щоденник, що охоплює період від 1914 до 1951 року. Значний політ. інтерес являють його твори «Відродження нації» (1920) та «Заповіт борцям за визволення» (1949). У багатотомнику «Відродження нації» він намагався дати відповідь на запитання – у чому були причини поразки укр. національної революції 1917-1920 pp., висунув власну концепцію листопадового повстання 1918 p., яку він розглядав як національну селянсько-робітничу революцію. Її особливістю було те, що В. пропонував «прийняття системи радянської влади на Україні» (це означало б спробу поєднання соціально-економічних чинників з національно-політичними), що могло призвести до приєднання до національної революції пролетаріату міста і села. Можливо, вважав він, такий крок позбавив би більшовиків можливості «виступати проти нас і прагнути до захоплення влади». Це поставило б укр. державницьку ідею в рівні умови боротьби з «руською ідеєю на Україні». У «Заповіті» В. крізь призму автобіографічної схвильованої розповіді (де вказував, що прийшов до владних вершин «не від царських «канцелярій», не від тихих посад... а від плугів, майстерень, підпілля, тюрм») щиро й самокритично ще раз повернувся до років національної революції, але, головне, виклав свої думки з приводу засобів і методів боротьби за незалежність України в майбутньому, намагався відкрити нові перспективи політ. діяльності для укр. еміграції. В. вважав, що потрібно відмовитись від претензій на «урядування», припинити чвари та суперечки в емігрантських колах, зосередити увагу на боротьбі за визволення України від сталінської диктатури. Він цілком слушно вважав, що незалежність" України потрібно творити в Україні, а не поза її межами. Що ж до організації політ. влади у майбутній державі, то В. був категоричним: «цілковите радикальне знищення всякого національного і політ. поневолення, самостійність України і Демократія». Далі, він пропонував – знищити визиск праці, «не власність заборонити, а найману працю... Власник... повинен... обробляти землю чи працювати на своїй фабриці... своїми руками». А будь-яка

стороння робоча сила «автоматично стає співвласником...» Поряд з приватною власністю повинна бути й колективна власність, яку В. пропонував назвати колектократією. Одночасно, В. зауважував, що головною політ. істиною, яку він пізнав протягом свого життя було те, що «наша правда, наша сила – на орієнтацію в нашому народі...» Окрім того, В. сформулював етичну концепцію «чесності з собою» та нового романтизованого соціально-філософського світогляду – конкордизму.

Твори: Винниченко В. Відродження нації. К., 1990. Т. 1-3; Заповіт борцям за визволення. К., 1991.

Б. К.

ВІКО ДЖАМБАТТІСТА (1668-1744) – італ. мислитель. Нар. в родині бідного торговця книгами, навчався у ченців-єзуїтів, працював домашнім вчителем. У 1697 р. отримав посаду проф. риторики Неаполітанського ун-ту. У 1725 р. опублікував книгу – «Основи нової науки про спільну природу націй». Заслугою В. було те, що він розглядав історію як продукт діяльності самих людей, хоч і визнавав, що Бог створив світ. Своє власне завдання він вбачав у розкритті того якою була раніше, якою повинна бути сьогодні і якою бути у майбутньому історія націй, оскільки вважав логічний хід історії нації уже закінченим. В основу розвитку світової історії В. поклав аграрне виробництво, визнав соціальну боротьбу в стародавньому світі, і виклав концепцію про державу як засіб захисту пануючої форми власності. В. вважав, що розвиток сус-ва проходить за об’єктивними закономірностями, які не залежать від волі монархів чи героїв. Розвиток сус-ва, на думку В., йде безперервно, за трьома циклами. Перший – це Століття Богів, коли сус-вом керували жерці, не було держави і права. З виникненням держави починається Століття Героїв, до влади приходять монархи, аристократія. Третє – це Століття Людей. В. писав, що саме так єгиптяни «зводили весь час світу» і люди усі ці три століття говорили на трьох мовах – на Ієрогліфічній мові, тобто на священній, на Символічній мові, тобто за допомогою подібностей, і на Письмовій мові, тобто народній мові людей, «за допомогою знаків, встановлених угодою для комунікації щоденних життєвих потреб». У Столітті Людей виникають республікансько-демократичні або представницькі монархії, де панують права і свободи громадян. В. виводив численні Аксіоми. Перша з них полягала в тому, що «Мир народів почався з Релігією», друга, – що всі варварські історії мають міфологічні початки, третя, – що образ правління повинен відповідати природі людей, якими управляють. Вслід за Тацітом він повторив Природний Царський Закон, що легітимізував Монархію. Монархії виникають як засіб заспокоєння громадянських пристрастей, вони є альтернативою Анархії. В. зазначав, що люди

попервах прагнули вийти з підпорядкування і прагнули до рівності – такими були плебеї в аристократичних республіках, які врешті перетворилися на народні республіки. Потім плебеї прагнули перевершити рівних – так виникли республіки Могутніх. Нарешті плебеї захотіли поставити себе вище законів – звідси Анархії, немає гірших тираній, ніж вони, «у них стільки тиранів, скільки в державі нахаб та розпусників». Природне право народів, вважав В. зародилося «разом з правами Націй, одними й тими ж у загальному людському здоровому глузді». Боже Провидіння було Законодавцем природного права народів, воно ж встановило «різниці природного права євреїв, природного права народів і природного права філософів». Оскільки, вважав В., різниці між тими трьома видами права не зауважено, то неправильними є три системи – Гроція, Зельдена і Пуфендорфа. Кожне із Століть В. розглядав як розвиток сус-ва по спіралі. Триступеневий шлях В. порівнював з віковими періодами розвитку людини – дитинством, юністю, зрілістю. Останній цикл завершується розкладом сус-ва і поверненням до початку. Отже, В. вивів ідею циклічності історії, як загального закону розвитку всіх народів, історія яких має всезагальний характер. Важливим було також те, що аналізуючи розвиток сус-ва В. широко використав історико-порівняльний метод, він спирався на історичні факти римської історії окремі думки Н.Макіавеллі, Т.Кампанелли, зокрема на те, що політ. зміни пов’язані з відповідними змінами релігійних ідей та їх впливом на сус-во Випередивши свій час, В. досить істотно вплинув на багатьох європейських мислителів XIX та XX ст.

Твори: Вико Джамбаттиста.Основания новой науки об общей природе наций. Москва-Киев, 1994.

Б. К., М. П.

ВІЛЬСОН ТОМАС ВУДРО (1856-1924) – амер. держ. діяч, президент США. У 1879 р. отримав вчений ступінь при ун-ті у Принстопі, пізніше вивчав юриспруденцію у Вірджінському ун-ті. У 1885 р. почав викладати історію та політ. економію у Брін-Марському коледжі, тоді ж вийшов його трактат «Влада конгресу». У своїх політ. поглядах В. знаходився під впливом ідей Ч.Дарвіна, вважаючи, що сус-во подібно до інших організмів може змінюватися лише завдячуючи еволюції. У творі: «Держава. Елементи історичної та практичної політики» (1889) проаналізував держ. лад багатьох європейських країн та США. Розглядав США і Англію як зразок демократії. У 1902 р. був обраний ректором Принстонського ун-ту. В. у творі «Історія американського народу» (1902) головну увагу приділив вивченню політ. життя США з часів колоніального періоду до кінця XIX ст. Обґрунтував ідею, що майбутня могутність США повинна бути пов’язана з експансією амер. капіталу, зокрема, до Східної Азії. У творі «Конституційний

уряд США» (1908) обґрунтував ідею про те, що першість у політ. житті повинна належати не конгресу, а президентові. У 1910 р. В. був обраний губернатором Нью-Джерсі від Демокр. партії. У 1912 р. переміг на виборах президента США. У його обранні на цю посаду велику роль відіграв полковник Хауз, який зумів призупинити на певний час інтриги між лідерами демократів. З того часу Хауз, який не займав жодної офіційної посади, мав значний вплив на В., вважався закулісним керівником його політики з цілого ряду питань. Амер. преса називала його «мовчазним товаришем» В. У 1913 р. В. провів реформу Сенату, чл. якого почали обирати безпосередньо народним голосуванням. Виступав за втручання держави у справи економіки, за незначне обмеження свободи дій приватного капіталу, що було обґрунтовано у його програмі «Нова свобода». Зовнішньополітична діяльність В. була орієнтована на активну експансію в Латинську Америку та на Далекий Схід. У програмі «Нова американська політика» були висунуті звинувачення на адресу європейських країн щодо експлуатації країн зазначених регіонів. Вважав, що США повинні бути світовим лідером, але для цього необхідні відповідні умови. Коли у 1914 р. розпочалася І світова війна, В, наполягав на тому, що США не повинні одразу втручатися у війну, а провадити політику нейтралітету. Це створило йому імідж «він утримав нас від війни» і сприяло повторному його обранню. У квітні 1917 р. виступив на засіданні Конгресу з посланням, у якому оголосив про вступ США у війну з Німеччиною. Він намагався зобразити війну «останньою війною людства, війною за встановлення демократії». У січні 1918 р. В. запропонував знамениті «Чотирнадцять пунктів», які повинні були пояснити, з одного боку, завдання союзників у боротьбі з нім. блоком, а з іншого боку, містили у собі програму мирного врегулювання, яка передбачала, зокрема, створення Ліги націй. Фактично це була заявка США на світове лідерство. На Паризькій мирній конференції під контролем В. було розроблено й прийнято Статут Ліги націй, до якого було внесено ін-т мандатів, що надавався «передовим націям» для «керівництва» колишніми колоніями Німеччини. Однак сенат не ратифікував Версальський мирний договір, що В. сприйняв трагічно. З осені 1919 р. і до самої смерті він усунувся від держ. справ.

Твори: Wilson W. Interprise Washingon. 1904; An Enquire Into Nature of Peace 1917.

А.Р.

BITTE СЕРГІЙ ЮЛІЙОВИЧ (1849-1915) – рос. політ. діяч. Життя і діяльність В. певним чином пов’язана з Україною. Він навчався в Новоросійському ун-ті, починав свою службову кар’єру в Одесі та Києві. Спочатку проявив себе як теоретик і практик у справах залізниці. У 1890 р. призначається директором

департаменту і стає дійсним статським радником. В 1892 р. – міністр шляхів сполучення. В тому ж році стає міністром фінансів. У 1893 р. – таємний радник, почесний чл. імператорської Академії наук, пізніше голова уряду. На держ. службі В. розвинув активну теоретичну й практичну діяльність, виявивши неабиякі адміністративні здібності та організаторський талант. До держ. апарату добирав людей не за походженням, а за професійною підготовкою, знаннями та діловитістю. Вів рішучу боротьбу з бюрократією. «Через намагання до досконалості не затримуйте росту життя, – говорив В. своїм співробітникам, – помилились – зізнайтесь і виправляйтесь. Росія страждає від надмірної самокритики і намагання відшукати безпомилкові рішення, які задовольнили б навіть нерозумних людей...» В. брав активну участь у розробці економічної політики Росії, головними завданнями якої вбачав створення самостійної національної індустрії з сильною регулюючою роллю держави, що дало би можливість зміцнити міжнародні економічні та політ. позиції. Ця програма не знаходила підтримки та практичної реалізації. В теоретичному плані постійно вдосконалювалась. Спочатку В. ґрунтував її на ідеї самобутності, винятковості Росії, розвиток якої мав йти своїм, відмінним від Заходу, шляхом. В 1897 р. він дійшов висновку, що існують спільні для всього світу закономірності, які необхідно враховувати. «В Росії тепер відбувається те ж, що сталося свого часу на Заході: вона переходить до капіталістичного ладу... Росія повинна перейти до нього. Це світовий незаперечний закон». Попри всі перешкоди В. певною мірою вдалося реалізувати свої плани. В 90-ті роки подвоїлось промислове виробництво, було відкрито три політехнічних ін-ти, десятки комерційних училищ, що давало можливість готувати кадри для промисловості і торгівлі. За ініціативою В. було прийнято ряд законів, які регулювали взаємовідносини між підприємцями та робітниками. Він вніс ряд пропозицій щодо зміни відносин в аграрній сфері, умовив царя «завершити звільнення селян», позбавити їх опіки місцевих властей і громади. Дуже суперечливими, еклектичними, консервативними були власне політ. погляди В. В основі його поглядів на форми держави лежала ідея монархізму. Аналізуючи причини масових соціальних рухів, основним В. вважав природний потяг людини до справедливості, несприйняття нерівності... З розвитком освіти народних мас «почуття справедливості... буде зростати у своїх проявах». На основі цього зробив висновок, що перед Європою взагалі і перед Росією зокрема стояв вибір – самодержавство або соціалізм, бо тільки ці дві форми можуть задовольнити маси. На думку В., краща форма – «самодержавство, яке усвідомлює своє буття в охороні інтересів мас, яке усвідомлює, що воно тримається

на інтересах спільного або соціалізму, який існує сьогодні лише в теорії». Ідеалом В. була сильна верховна влада, побудована за принципами освіченого абсолютизму, яка могла б діяти на благо всіх класів, станів, суспільних груп. Визнаючи, що суспільна й особиста «самодіяльність» визначає рівень розвитку сус-ва, могутність сучасної держави, вважав, що ці якості найкраще розкриваються при самодержавстві. Виступав проти народного представництва, проти введення Конституції, яку вважав «великою брехнею нашого часу». Характеризуючи революційні події 1905 p., В. вірно зазначав їх причини. «Росія переросла форму існуючого ладу. Вона домагається ладу правового на основі громадянської свободи». Пропонував цареві оголосити про початок політ. реформ, але не для того, щоб їх реалізувати, а щоб мати можливість зібрати військові сили і жорстоко придушити «смуту». Брав активну участь у цьому придушенні, писав директиви про необхідність «з кровожерливими бунтівниками розправлятися найнещаднішим чином». Захищаючи самодержавство, В. розумів, що зберегти його в незмінному вигляді неможливо. «Врешті-решт, – писав він у спогадах, – я переконаний, що Росія зробиться конституційною державою de facto, і в ній, як і в інших цивілізованих державах, остаточно втіляться основи громадянської свободи... Питання лише в тому, відбудеться це спокійно і розумно чи витече із потоків крові...» Пояснюючи суперечливість своїх політ. поглядів, В. зазначав: «Серцем я за самодержавство, розумом за конституцію. Самодержавству я всім зобов’язаний і люблю його, а розумом усвідомлюю, що нам потрібна конституція».

Твори: Витте С.Ю. Воспоминания. В 3-х томах. М., 1960.

М.П.

ВОЗНЯК МИХАЙЛО (1881-1954) – укр. літературознавець. Закінчив Львів, ун-т, вчителював. У 1911 р. обраний чл. НТШ. За порадою М.Грушевського В. обирають, у 1926 р., чл. ВУАН, однак у 1933 р. його, як ворога трудящих мас України виключають з її чл., відтак відновлюють членство у 1939 р. З 1939 р. В. завідує каф. укр. літератури Львів, ун-ту. В. був автором близько шестисот друкованих праць з історії укр. літератури, про Л.Зизанія, Кирило-Мефодіївське Братство, пробудження укр. національної свідомості в Галичині, написав великий синтетичний твір «Історія української літератури» (1920-1924) тощо. В дослідженні діяльності Кирило-Мефодіївського Братства (1921) особливу увагу В. зосередив на висвітленні його ідеологічних поглядів. В книзі «Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії» (1924) він у загальних рисах виклав історію формування укр. суспільно-політичної думки в Галичині з кінця XVIII ст. до середини XIX ст. Укр. суспільно-політична думка була викладена, насамперед, пером духовенства Л.Шептицького,

М.Гарасевича, М.Левицького, М.Шашкевича, Г.Яхимовича, В.Подолинського та ін. Висвітлено було також і діяльність перших укр. національних організацій в Галичині, в т.ч. «Головної Руської (Української) Ради».

Твори: Возник Михайло. Кирило-Методіївське Братство. Львів, 1921; Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії. Львів, 1924.

Б. К.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1053-1125) – великий князь Київ. (1113-1125), внук Я.Мудрого, син Всеволода та дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Відновив великокнязівську владу на 75% території Київ, держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінська землі. У 1116 р. намагався здобути Болгарію. Його син Мстислав-Федір-Гаральд був одружений з дочкою шведського короля, а дочка Євфимія одружена з угорським королем (правда шлюб був невдалий). Прийняв ряд законодавчих актів, що разом отримали назву Статуту Володимира Мономаха. Автор твору «Повчання дітям» (1096) в якому подана його біографія, настанови глави держави князям, які повинні пам’ятати головні принципи політ. панування: відповідальність, прагнення до справедливості. «Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть вбивати його», давши клятву – «дотримуйтесь» її, не майте гордині «ні в серці, ні в розумі», зазначав він. Володар повинен сам бути взірцем для інших, тоді буде легше вимагати від них послуху. У «Повчанні» були поради бути уважним до чужинців, до купецтва, які розносять добру чи погану славу по світу про володаря.

Твори: Повість врем’яних літ. Літопис. К., 1990.

Б. К.

ВОЛЬТЕР (АРУЕ) ФРАНСУА-MAPI (1694-1778) – франц. мислитель. Закінчив коледж Людовіка Великого, отримав звання камергера, придворного історіографа, знаходився у 1750-1753 pp. на службі у прусського короля Фрідріха II, потім мешкав у Ферне (Швейцарія). Автор низки великих творів, зокрема, – «Історія Карла XII», «Доба Людовіка XIV», «Досвід про звичаї і дух народів», «Історія Росії за царювання Петра Великого», «Історія французького парламенту» та ін. Започаткував новий принцип висвітлення всесвітньої історії, який спирався на засади внутрішньої еволюції світу, що «сходить щаблями розуму і просвітництва від варварства і забобонів». Вважав, що три обставини впливали на людську свідомість – клімат, уряд і релігія, розуміючи під кліматом сукупність географічних умов, під урядом – образ правління, під релігією – нестерпність, фанатизм і переслідування. Головними рушійними силами історії є уряд і релігія, пасивними – клімат. Правління уряду й релігії залежать від «поглядів», панівних у даному сус-ві.

Звідси, писав В., – погляди правлять світом. У всесвітній історії він вирізняв дві помилки – фанатизм, який є породженням релігії, та політ. деспотизм. Водночас В. припускав у історичному процесі й владу «обставин», що зводилися до низки певних випадковостей, до малих обставин, які породжували великі наслідки. Окрім того, він першим звернувся до історії народів Сходу та філософії історії. В образі китайського імператора він побачив ідеал освіченого монарха, таким же ідеалом для нього став і Людовік XIV. Певний час В. ідеалізував і англ. конституційну монархію, пізніше його ідеалом стала «просвітницька республіка». У творі «Республіканські ідеї» (1765) він зазначав, що у республіці має панувати гарантія свобод громадянам, уряд республіки мав би спиратися на сувору законність. В іншому творі «Думки про громадянське правління» В. зазначав, що рівність перед правом ще не означає соціальної рівності, оскільки поділ людей за власністю є необхідним і конечним. У просвітницькій республіці мають панувати не лише майнова нерівність, але й суспільна, оскільки вони віддзеркалюють природну нерівність людей. Водночас у республіці пануватимуть свободи, вона перетвориться у просвічену й справедливу державу. У пам’яті сучасників він запам’ятався великим скептиком, просвітником, борцем із забобонами. Його заклик: «Наберіться відваги й мисліть самостійно» не втрачає актуальності ось уже три століття...

Твори: Вольтер Ф. История царствования Людовика XIV и Людовика XV. СПб., 1809. В 4 ч.; История Российской империи в царствование Петра Великого. СПб., 1809. В 2 т.; Философские повести и рассказы, мемуары и памфлеты. М – Л., 1931. В 2 т.

Б. К.

ВОЛЬФ ХРИСТІАН (1679-1754) – нім. філософ. У 1706-1723 pp. проф. філософії ун-ту в Галле, пізніше викладав в Марбургу, потім повернувся в Галле. В. був учнем Г.Лейбніца, послідовником С. Пуфендорфа. Він був автором багатьох підручників з філософії, логіки, естетики, психології, фізики, теології, політики, права, на яких виховалося ціле покоління нім. мислителів, зокрема, Кант, і які зайняли каф. філософії майже у всій Німеччині XVIII ст. В. вважав, що держава виникла в результаті певної угоди між домами (сім’ями) з метою забезпечення власного добробуту. Верховна ж влада в державі утворюється внаслідок суми волі всіх сторін, які вступили між собою у відносини, що будувалися на основі угоди. Оскільки головною метою людини є врешті-решт, прагнення до щастя, то призначення держави, на думку В., полягало у сприянні осягнення «загального блага» народу. Звідси його визначення функцій держави, найголовнішою з них було забезпечення підданим спокійного та безпечного існування. В. виступав за правопорядок, який би дав легітимні гарантії підданим

займатися виробничою та громад. діяльністю, вихованням молодого покоління. Хоча В. впровадив у широкий обіг поняття «плюралізм», це не було пов’язане з полі. плюралізмом, а розглядалось В. як різновид ідеалістичного монізму. Все життя підданих в монархії, вважав В., повинне бути під пильною, мало не щоденною опікою монаршої влади, в якій він вбачав також, гарантію проти свавільства місцевих феодалів-курфюстрів (князів). В. виступав також за існування станового представництва в монархіях, розглядаючи його скорше як дорадчий ін-т, ніж як такий, що обмежував би волю монарха. Вслід за англ. мислителями, В. вважав, що при порушенні укладених угод між верховною владою й народом, з боку першої, народ має право навіть на активний опір.

Твори: Wolf Ch. Politik, der Vernunftige Gedanken von der Menschen Thun und Lassen, zur Beforderung ihrer Gluckseligkeit. Hildesheim, 1975-1978.

Б. К.

ВУНДТ ВІЛЬГЕЛЬМ (1832-1920) – нім. психолог, філософ, мовознавець. Нар. в Мангеймі, в родині пастора. Закінчив гімназію, навчався на медичному ф-ті в Тюбінгені й Гайдельберту. У 1856 р. захистив докторську дисертацію в ун-ті Гайдельберга і почав працювати викладачем фізіології. З 1875 р. – проф. філософії в ун-ті Лейпціга. Розробив і втілював у життя ідею створення фізіологічної психології як особливої науки, що використовує метод лабораторного експерименту для розчленування свідомості на елементи й з’ясування закономірного зв’язку між ними. В 1889 р. створив першу в світі психологічну лабораторію, яка стала міжнародним центром експериментальної психології. В. – один з перших, хто розробив психологічний напрямок у соціології, зокрема концепцію «психології народів». Згідно з цією концепцією, основним суб’єктом історії є народ як уособлення «духу цілого». Народний дух виявляється у спільності рис характеру, моралі, мови, міфології. Цей дух об’єднує людей в одне ціле – народ. Індивід виступає представником народу і має спільні з ним риси. Ці спільні риси характеру, діяльності та поведінки зумовлені єдиним природним і соціальним середовищем у якому живуть люди. Підтримуючи в цілому цю концепцію, В. вважав, що не можна розглядати індивідів лише як продукт загального «народного духу». Індивідуальну свідомість не можна зводити до свідомості народу, оскільки індивідам притаманна воля особистості, уявлення, відчуття, поведінка і т. ін. Свідомість народу є синтезом індивідуальних свідомостей. Взаємодія народної та індивідуальної свідомості уособлюється в побуті, моралі, мові, міфології. В. вважав предметом психології безпосередній досвід – доступні спостереженню явища та факти свідомості. Оскільки мова, мислення, воля як вищі психічні процеси недоступні експерименту, він запропонував вивчати

їх за допомогою культурно-історичного методу. Спробу психологічного витлумачення міфу, релігії, мистецтва та інших явищ культури В. реалізував в 10-ти томному творі «Психологія народів».

Твори: Вундт В. Система философии. СПб., 1902; Очерки психологии. М., 1912.

М.П.

ГАМІЛЬТОН ОЛЕКСАНДР (1757-1804) – амер. політ. діяч, один з «батьків-засновників» амер. федерації. Був особистим секретарем Вашингтона під час війни за незалежність, міністром фінансів (1789-1795), засновником Банку Сполучених Штатів, одним із ініціаторів купівлі Луізіани. Один із авторів збірки «Федераліст» (1787-1788), до якої написав понад половину статей. Г. сформулював політико-економічну концепцію сильної централізованої федеральної влади, яка дала б можливість реалізувати амер. федерації свій власний шлях у світі, забезпечити незалежне існування вільної і заможної амер. держави. Економіка федерації мала спиратися на приватні корпорації, свободу підприємницької діяльності, яка однак повинна бути обмеженого законом, бо свавілля в цій сфері могло призвести до зростання насильства, що викликало би репресії і війну. У своїй Великій програмі на 90-ті роки XVIII ст. Г. закликав державу фінансувати лише тих, хто готовий використати інвестиції під контролем сус-ва на розвиток національного виробництва. У зв’язку з цим, та враховуючи колоніальний характер розвитку амер. господарства на той час, Г. прагнув до сильної виконавчої влади, де б національний федеральний уряд зміг ефективно перетворити аграрну Америку у велику промислову державу. Тому Г. вбачав у державі правового гаранта не лише власності, розвитку бізнесу, але й певного інтегратора всього сус-ва для осягнення загальнонаціональних цілей. Саме на «згоді народу» має будуватися держава, на неї має спиратися сама «... структура Американської Імперії...», – вважав він. Очевидно, не варто писати про Г., як про великого демократа, бо він притримувався думки про поділ народу на правлячу меншість й підпорядковану більшість. Г. в молоді роки мав значні ілюзії щодо конституційної монархії, вважав, що організація держ. влади

повинна бути такою, щоб права людей ділилися відповідно до їх матеріального становища. Спочатку Г. вважав, що посада президента повинна бути необмеженою в часі та в повноваженнях, однак дотримуючись принципу розподілу влади, дійшов висновку, що одне із важливих місць врешті повинна зайняти судова влада, оскільки навіть добрі закони без судової влади будуть нежиттєздатні. Так само еволюціонувала його точка зору й щодо політики ізоляціонізму Америки. Спочатку Г. був проти втручання Америки у європейські справи, пізніше він змінив точку зору. Водночас Г. був не лише людиною-політиком, але й людиною в політиці, у нього було цікаве не без пригод життя. Загинув у поєдинку з кандидатом на пост президента А.Бурром.

Твори: Федералист. Политическое эссе А.Гамильтона, Дж. Мэдиссона и Дж. Джея. М., 1993.

Б. К.

ГАРРІНГТОН ДЖЕЙМС (1611-1677) – англ. політ. мислитель, реформатор. Навчався в Оксфордському ун-ті. Довший час жив у Голландії, багато подорожував. Після падіння монархії Карла І написав свою головну працю «Республіка Океанія», яку присвятив Кромвелю. В цій праці, що мала характер соціальної утопії, він сформулював три основні ідеї: а) про вирішальну роль в суспільному устрої розподілу земельної власності; б) про надання в державі панівного положення середнім та дрібним землевласникам, в) про необхідність реформування системи держ. управління шляхом запровадження виборності та швидкої зміни посадових осіб. Критично оцінював погляди Т. Гоббса, заперечував теорію походження держави внаслідок суспільного договору. Вважав, що форми держави залежать від розподілу земельної власності у державі. Ідеальним політ. ладом, на його думку, була двопалатна парламентська республіка. Усі посадові особи в державі повинні були б обиратися таємним голосуванням. На його думку, громадяни в державі повинні були ділитися на класи відповідно до земельного цензу. Вимагав запровадження загального озброєння народу та повної релігійної свободи, доводив, що без неї була неможлива жодна політ. свобода. Г. написав такі твори: «Переваги народного способу правління», «Мистецтво законодавця», «Політична система». Виклав власну концепцію причин англ. революції. Головними поміж яких вважав перерозподіл земельної власності, що, власне, і підірвало засади англ. монархії. На думку Г., цей процес започаткував Генріх VII, який захопив значні володіння феодалів, обмежив їх права та сприяв зростанню впливу «народу», під яким Г. розумів нові капіталістичні верстви в англ. сус-ві. Сприяв цьому і Генріх VIII, що провів значні секуляризації церковних земель. Внаслідок цього в добу Єлизавети феодали вже були відсунуті цією новою суспільною верствою. Втративши

свою природну основу, монархія занепала. Громадянську війну Г. оцінював як наслідок втрати урядом опори у сус-ві, через що уряд намагався спиратися виключно на армію. З метою реалізації власних ідей, Г. у 1658 р. заснував республіканське товариство. Власне діяльність цього товариства була підставою арешту Г. за наказом Карла II у 1661 р. Г. був ув’язнений у Тауері, де він психічно захворів і вже не зміг цілковито вилікуватися.

Література: Pocock J.G.A. The Political Works of James Harrington. Cambridge, 1977

А.Р.

ГЕГЕЛЬ ГЕОРГ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ (1770-1831) – нім. філософ. Закінчив ун-т в Тюбінгені, приват-доцент в Йені (1801-1806), ректор і проф. класичної гімназії в Нюрнбергу, проф. унтів в Гайдельбергу та Берліні. У концентрованому вигляді політ. погляди Г. викладені у творах «Енциклопедія філософських наук», «Історія філософії», «Філософія права» та «Філософія історії». У своїй творчості Г. пройшов певну еволюцію. Якщо в молодості він виступав з думками про необхідність подолання засилля держави, встановлення вічного миру, досягнення можливості рівного розвитку для всіх індивідів (він писав: «не існує ідеї держави, бо держава є щось механічне, ... ідею складає лише те, що має за мету свободу. Таким чином, ми повинні вийти й за межі держави!»), то у зрілому віці Г. писав вже зовсім інше («Філософія права»), виправдовував, схвалював і обожнював саме ідею держави, державу як ідею, піднімав її до рівня ідеалу. Більше того, він вважав, що ідея – це синтез нескінченого і скінченого, і вся філософія взагалі полягає в ідеях. Подібні зміни мали місце і щодо вічного миру. Пізніше Г. не лише заперечив його можливість, а навіть обґрунтував необхідність війни. Пояснення такої кардинальної зміни політико-правових поглядів Г., певною мірою, криється у зміні самих політ. поглядів Г. В молодості він сам критикував феодалізм, церковну систему, обстоював права і свободи людини, духу (крайності революційної Франції, політику Робесп’єра Г. не схвалював), натомість виступав за справедливу конституцію, визнання прав громадян формувати магістрати, зрівняння в правах станів тощо. На зламі століть Г. різко засуджував феодальний деспотизм, критикував форми правління державою, що не спираються на конституцію і громадянські закони. Більше того, виступаючи за об’єднання роздробленої в той час Німеччини в єдину державу, Г. закликав не брати за взірець майбутнього устрою Німеччини централізовану Францію чи Пруссію, він був за децентралізований тип держави, де піддані є свобідними у всьому, що не стосується прямо держ. влади. У новій Німеччині, де буде впроваджено конституцію, яка б виходила з принципу представництва (в його станово-представницькій формі),

на чолі держави повинен стати такий монарх, який великодушно надав би народу право участі в загальних справах. Тоді Г. був під впливом особистості Наполеона та його реформ, зокрема «Кодексу Наполеона». Німеччині потрібен свій національний геній, який теж дасть нове законодавство, бо тут є відсутнім головний момент свободи – немає чітко визначених обов’язків урядових органів, вважав він. До речі, саме в той час Г. написав ще один важливий філософський твір – «Філософську пропедевтику» (1811) де обґрунтував широке коло прав і свобод громадян. В основі права, зазначав він, лежить свобода окремої людини, оскільки за своєю суттю кожен є вільною людиною. Тим не менше Г. прибічник спадкової монархії, яка обмежена законами, бо це є гарантія проти деспотизму. Істотним для монархії, вважав тоді Г., є тверда влада уряду і захищеність прав громадян законами. Ідеалом такого устрою, значною мірою, вважав він, і є наполеонівська Франція. Справа зайшла так далеко, що Г. захищав Наполеона, виступав з критикою нім. патріотів, оплакував поразки Наполеона. Звідси сарказм Г. щодо діяльності Віденського конгресу: його рішення – це випадок, коли «світовий дух скомандував часові вперед...», а йому противляться, однак «цілий рух непоборний... як рухається сонце, все долаючи і змітаючи на своїм шляху». Тим не менше, об’єктивні реалії політ. Життя змусили Г. змінити погляди, бо вже через рік, коли він став проф. Гайдельберзького ун-ту, у промові заявив, що нім. нація зі зброєю в руках «врятувала свою національність», а ще через два роки, ставши берлінським професором, Г. хвалив Пруссію, яка у єднанні народу й короля врятувалась від чужого панування, виступила за «знищення чужої бездушної тиранії». Цьому зрілому, пізньому Г. й належать твори «Філософія права», «Філософія історії». Г. берлінського періоду став консерватором, почав захищати позиції аристократії, виступати проти революції (погоджуючись лише на антифеодальну), його радикалізм залишався антифеодальним, а консерватизм – буржуазним. У цілому Г. вживав поняття права в трьох основних значеннях: право як свобода («ідея права»), право як певний ступінь і форма свободи («особливе право») і право як закон («позитивне право»). У першому значенні «свобода і право» висловлюють одну суть, тому філософія права – це філософія свободи; у другому – право як реалізована свобода – це ієрархія «особливих прав», на вершині тут стоїть право держави; у третьому – право в собі, шляхом законодавства перетворюється в закон, що надає йому всезагальної визначеності. Поняття права, вважав Г., проходить три етапи – абстрактного права, моралі і моральності. Перше – це право власності, договору і неправди; друге – це умисел і вина, намір і благо, добро і совість; третє – це

сім’я, громадянське сус-во і держава. Суть абстрактного права полягає в свободі особи, воно разом із мораллю об’єктивується у вигляді сім’ї, громадянського сус-ва та держави. Громадянське сус-во характеризується системою потреб, правосуддям, поліцією і корпораціями. Громадянське сус-во спирається на приватну власність, загальну рівність людей і виникає з буржуазним ладом. Що ж до держави, то ідея держави проявляється у вигляді окремої держави, у вигляді відносин між державами та у всесвітній історії. Світовий Дух, на думку Г., обирає собі націю, яка стане панівною в певну добу, а всі інші повинні їй підкорятися, звідси й неминучість воєн. Всесвітня історія – це також історія держав – 4 царств: східного, грец., римського та нім. Відповідно визначав держ. форми – східна теократія, демократія або аристократія і монархія. Це був одночасно й розвиток свободи, бо Схід знав, що вільним був один, грец. і римський, – що вільними були декотрі, нім., – що вільними є всі. Ще одна думка Г., яка не втратила актуальності: «... божевіллям новітнього часу варто вважати прагнення змінити систему моральності, яка прийшла в занепад, державного устрою і законодавства без одночасної зміни релігії, тобто революцію здійснити без реформації...»

Твори: Гегель Г.В. Политические произведения. М., 1978; Философия права. М., 1990; Философия истории. СПб., 1993.

Б. К.

ГЕЛБРЕЙТ ДЖОН КЕННЕТ (1908 р.н.) – амер. економіст, суспільно-політичний діяч. Закінчив сільськогосподарський коледж в Онтаріо, в Канаді, докторську дисертацію захистив у Каліфорнійському ун-ті в Берклі, в 1934-1944 pp. викладав у Гарвардському та Принстонському ун-тах. У роки війни був керівником Бюро з контролю за цінами в держадміністрації США, після її закінчення – відділом економічної безпеки держдепартаменту, одночасно був чл. редакції ж-лу «Fortune». З 1948 р. Г. знову викладає в Гарвардському ун-ті. Як чл. команд кандидатів на пост президента (Е. Стівенсона, Д. Кеннеді, Д. Джонсона) він приймає участь у проведенні передвиборчих кампаній. З 1961 по 1963 pp. був послом США в Індії, автор низки наукових творів, починаючи від грубезної монографії про шляхи покращення економічного становища каліфорнійських бджолярів, творів з теорії економічної політики і закінчуючи дипломатичними мемуарами та романом – «Тріумф». Серед його творів привертає увагу політ. аспект економічної теорії. Це стосується творів «Американський капіталізм: концепція врівноважуючої сили» (1952), «Суспільство достатку» (1958), «Нове індустріальне суспільство» (1967), «Економічні теорії і завдання суспільства» (1973), «Щоденник посла» (1969) та «Анатомія могутності» (1983). Суть політ. аспекту в творах Г. полягає насамперед в тому, що

він всюди розглядає різні сторони політ. влади. Так, в центрі його уваги знаходиться проблема джерел влади. Якщо в ранніх працях Г. вважає, що влада походить з економіки, то пізніше він доповнює цю думку ще й знаннями і здатністю їх застосовувати. Влада, зазначає Г. у творі «Нове індустріальне суспільство» переходить до володарів знань, до колективної одиниці-техноструктури. Причому, якщо стосовно до економіки, як джерела влади (що в Г. уособлюється передовсім у великих корпораціях, монополіях), він займає почасти критичне ставлення, то до знань, що стають усе більшим джерелом влади в епоху НТР, Г. відноситься позитивно, і навіть симпатизує їх носіям. Все життя Г. залишається економістом-теоретиком, що обґрунтовував політ. доктрину неолібералізму. Тому він виступає провідним апологетом установки про конвергенцію двох політ., соціально-економічних систем, вказуючи на подібність фактичних стратегічних цілей, аналогічного контролю з боку держави, зростання ролі церкви в керівництві й управлінні технократів (Недаремно сам Г. признається про значний вплив на нього в молоді роки праць Т. Веблена – одного із творців неоліберальної технократичної концепції). Як і Веблен Г. залишився на все життя певною мірою скептиком, дещо перейнявши стиль легкої іронії автора «Байдикуючого класу». В останній праці Г. розглядає широко розповсюджену в амер. політ. теорії категорію політ. могутності. На думку Г. за структурою вона поділяється на карну могутність (як таку, що досягається постійною загрозою кари), компенсаційну де покірність винагороджується, обумовлену, при якій покора досягається шляхом переконання. Джерелами структурних елементів могутності виступають, відповідно, особистість, власність та організація. Г. як прибічник неолібералізму виступає за еволюційний, реформістський шлях перетворення сус-ва, тому він все життя брав активну участь в роботі всіляких громадсько-політичних організацій та рухів – був співзасновником й керівником організації «Американці – за демократичні дії», головою комітету з внутрішньої політики демокр. консультативної ради Національного комітету демокр. партії та ін. Він також брав участь у різних благочинних акціях, зокрема в держ. програмі боротьби з бідністю. Г. навіть написав твір на цю тему: «Природа масової злиденності» (1979). Однак він, як справжній ліберал, стверджував у цьому творі, що люди стають бідними внаслідок втрати ініціативності, тобто пасивності. Особливе місце у творчості Г. займає тема, що пов’язана з його зовнішньополітичною діяльністю, коли він перебував на посаді посла США. Г. активно виступав за повагу до держ. суверенітету країни, де він був акредитований, добився відміни таємних операцій ЦРУ на території Індії.

(Г. написав спеціальний меморандум, в якому як економіст і політик довів неефективність та шкідливість подібного виду діяльності). Непогано знаючи специфічні умови Азії (недаремно він був добрим приятелем сім’ї Мюрдалів), чимало зробив для припинення війни у В’єтнамі, був автором меморандуму «Точка зору поміркованого у В’єтнамі» (1966) – таємного тоді документу підготовленого для президента Л.Джонсона. Окрім того, Г. написав памфлет «Як піти з В’єтнаму», в якому виступив з конкретним політ. планом виходу США з війни. Пізніше Г. став активним учасником боротьби за досягнення ядерного роззброєння, в результаті з’явилася його праця – «Століття невизначеності». Хоч сам Г. у своїх мемуарах іронічно пише про себе, що він і в старості залишився прибічником підтримки справ «приречених на провал», його численні праці, вся громадсько-політична діяльність свідчить протилежне – його світ ліберальної демократії, суспільної згоди, політ. компромісу відвойовує все ширші кола сим-патиків, продовжує зростати.

Твори: Гелбрейт Джон К. Новое индустриальное общество. М., 1969; Жизнь в наше время. Воспоминания. М., 1986.

Б. К.

ГЕЛЬВЕЦІЙ КЛОД АДРІАН (1715-1771) – франц. філософ, ідеолог революційної франц. буржуазії XVIII ст. Політ. погляди викладені у творах «Про людину, її розумові здібності та її виховання» та «Про розум», яка була засуджена Сорбонною та спалена. Розглядаючи проблеми людини, Г. детально розробив ідею про роль соціального середовища в її житті. Характер людини – продукт середовища, що її оточує: «Люди не народжуються, а стають тими, хто вони є». Значну увагу приділяв проблемам виховання. Висунув концепцію виховання як засобу переходу до розумного й справедливого суспільного ладу. На його думку відмінності між індивідуумами визначалися виключно вихованням. Люди народжувалися не освіченими, але не дурними, такими їх робило виховання. Таланти та доброчесності індивіда залежать від отриманого виховання. Геній, за Г., переважно мав бути зобов’язаним випадку. Він наводив приклад з Шекспіром: якби той не був затриманий як браконьєр, то став би торгівцем вовною. Обґрунтував передові ідеї політ. свободи, рівності всіх перед законом, висунув лозунги свободи слова, друку, думки і совісті. Цікавими є думки Г. щодо соціальної природи політ. установ. Виникнення держави і законів, на його думку, пов’язане з суспільними інтересами. До причин, що викликають зміни в законодавстві і моралі, відносив форму правління, вплив пануючих думок, прочитаних книг та ін. Підкреслював значення позитивних законів в утвердженні «розумного ладу». Погляди народу можна змінити лише за

умови зміни законодавства. Метою такої зміни вважав створення правового порядку, який би гарантував відповідність особистих і суспільних інтересів. Держава повинна захищати інтереси більшості, «щастя народу». Значну увагу Г. приділяв характеристиці форм держави. Для нього суть не в формі влади, а в її змісті: діє вона в інтересах суспільного блага, чи ні. Є по суті дві форми правління – хороша і погана... Як політ. ідеал він висував можливість створення у Франції федеративної республіки. Вона мала б складатися з 30 провінцій або республік з однаковою територією, які управляються на основі однакових законів. Кожна з республік повинна мати виборний уряд, а на чолі федерації – верховну раду, складену з депутатів – по чотири від кожної республіки. Цей орган мав би відати питаннями ведення війни, політ. справами тощо. Така організація влади могла б, на думку Г., забезпечити становлення розумного і справедливого суспільного ладу. Г. перший висловив ідею про те, що індивідуальний інтерес був джерелом будь-якої діяльності і виступає самостійною силою. Оскільки з них все починалося, завдання доброго законодавця – використати цей механізм. Зазначена ідея була всебічно використана І. Бентамом у його теорії моралі та права.

Твори: Гельвеций К.А. Сочинения. В 2 т. М., 1973.

М. Я., А. Р.

ГЕРАКЛІТ (бл. 544-484 pp. до н.е.) – старогрец. філософ. Із його твору «Про природу» до нас дійшло лише 130 фрагментів, Перший розділ присвячений Всесвіту, другий – державі і третій – Богам. З другого розділу можна дізнатись, що, на думку Г., в основі держ. управління повинна лежати поміркованість, яка дасть можливість тоді за допомогою законів погодити суперечливі інтереси. Для цього потрібно користуватися не лише звичаєвим правом, але й писаними законами. Політ. правитель керуючи державою, повинен дотримуватись в усьому міри, «не впадаючи в крайність ні в особистих, ні в громад. справах, ні в нагромадженні багатств, ні в прагненні до почестей». У цілому Г. був прихильником панування аристократії духу, коли влада в державі знаходиться в руках кращих, а народ працює й не займається політикою. Тому, вважаючи нерівність природною, Г. виступав за подвійну мораль – за мораль натовпу і мораль для аристократії, тобто кращих. Ними є, насамперед, мудріші, які добре розуміють природність існування суперечливого життя, його протилежності: справедливість-несправедливість, добро-зло.

Твори: Материалисты древней Греции. Сборник текстов. Гераклит, Демокрит и Эпикур. М., 1955.

Б. К.

ГЕРДЕР ЙОГАНН ГОТФРІД (1744-1803) – нім. мислитель, письменник, пастор. Навчався у Кьонігсбергському ун-ті, працював

у Ризі, Гамбургу, Страсбургу, Веймарі. Творчість Г. можна поділити на два етапи: перший – присвячений проблемам філософії мови і літературній критиці. Другий – коли Г., спираючись на космогонічну теорію І.Канта та природнодослідницькі праці В.Гете, здійснив спробу сформулювати еволюційну концепцію світу. Г. стверджував, що суспільний процес розвивається за тими ж закономірностями, що й розвиток природи. Суспільний розвиток – це прогрес розуму і справедливості, загальна мета якого – найбільш повна реалізація ідей людяності, туманності. У творі «Ідеї до філософії історії людства» (1784-1791) Г. стверджував що історія є результатом людської діяльності, яка залежить від конкретних обставин, місця і часу. Для історизму Г. були притаманні дві тенденції – генералізуюча та індивідуалізуюча. Він сформулював декілька загальних законів історії: закон детермінації історичних процесів від історичних обставин, місця і часу, закон зростання культури через ряд послідовних ступенів. Г. вважав, що причиною суспільного розвитку є взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників. Об’єднуючим чинником людства, на думку Г., була культура, а в ній, насамперед, релігія, яка принесла народам і саму культуру. Структурним елементом культури він вважав суспільні ін-ти, окресливши їх поняттям «управління». Республіка є найкращою формою держ. управління, зазначав Г., ставлячись взагалі негативно до держави, як сліпої, механічної сили. Тому Г. чи не один з перших висунув ідею знищення держави, після чого людство зможе нарешті стати щасливим. Одна з книг (шістнадцята) цього твору Г. була присвячена народам північної Європи та слов’янству. Суспільно-політ., філософські погляди Г. справили певний вплив на творчість В. Гете, Г. Гегеля, Ф. Шіллера та Ф. Шеллінга.

Твори: Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.

Б. К.

ГЕРОДОТ (бл. 485-425 pp. до н.е.) – старогрец. історик. Нар. в Галікарнасі, між 447 і 444 pp. перебував в Афінах, де публічно прочитав частину свого твору «Історії», за що був щедро нагороджений. Подорожував по Малій Азії, Вавілонії, Єгипті, Лівії, Італії. Г. є автором чи не першого прозаїчного старогрец. твору V ст. до н.е. – «Історії». Пізніше олександрійські філологи у III–II ст. до н.е. уклали твір з 9 книг, надавши кожній ім’я однієї з муз, сам же Г. ділив твір на «логоси». На початку «Історій» автор. окреслив мету своєї праці: «Тут викладено дослідження... Геродота, проведені для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі й дивовижні справи, здійснені як еллінами, так і варварами, не залишилися незнаними і, крім того, щоб з’ясувати причини, чому вони воювали між собою». Книги I-VI розповідали про експансію Персії за панування

перших Ахеменідів. Книги VII-IX – про походи персів, зокрема Ксеркса, у Грецію. Г. висунув історіософську концепцію, в основі якої була теза про існування морального порядку, який пильнують боги, що карають за зазнайство і свавілля не лише політ. вождів, але й цілі народи. У IV книзі («Мельпомена») Г. розповідав про скіфів та їхню країну, про похід Дарія та просування персів по Скіфії. Вперше «Історії» було видано друком у Венеції в 1502 p., а дещо пізніше, польсько-український гуманіст С. Оріховський познайомив українство з цією визначною пам’яткою старогрец. літератури.

Твори: Геродот. Історії в дев’яти книгах. К., 1993.

Б. К.

ГЕРЦЕН ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (1812-1870) – рос. мислитель. Закінчив Москов. ун-т (1833), за революційну діяльність висланий на заслання, у 1847 р. виїхав за кордон, у 1853 р. створив у Лондоні вільну рос. друкарню, у 1855 р. почав видавати альманах «Полярная звезда», який продовжив декабристські традиції, а з 1857 р. – г-ту «Колокол», що будила Росію. Г. написав низку творів, зокрема – «З того берега», «Старий світ і Росія», «Російський народ і соціалізм», багато художніх творів. Будучи противником кріпацтва та самодержавства, Г. виступав за розвиток общинних початків у рос. житті. На його думку община в Росії мала в собі зародок майбутнього, нового сус-ва, де кожен мав би право на землю, де панувало б общинне землекористування, артільна праця та общинне управління, що все разом могло б врятувати Росію від капіталізму. Отже, підштовхувати народ до нового ладу має меншість, яка насамперед повинна висувати економічні вимоги. Це є найважливішим і найзрозумілішим для мас, оскільки до особистої свободи, до незалежного слова народ байдужий. «Маси люблять авторитет, їх ще сліпить образливий блиск влади, їх ще ображає людина, що стоїть незалежно, вони під рівністю розуміють рівномірний гніт, вони скоса дивляться на талант і не дозволяють, щоби людина не робила того, що вони роблять... Управляти самим – їм це і в голову не приходить», – зазначав Г. Тому в період революції провідною силою повинна виступати «енергійна меншість», що будить свідомість народу і організовує маси на революцію. У Росії, вказував Г., свій особливий шлях. Самобутність її не лише в общині, але й у відмінностях культури, релігії та характеру. В Європі вже вкоренилося шанування права, у слов’ян же – панує правовий нігілізм, бо «там, де їх зупиняє свідомість, нас зупиняє жандарм». Г. вказував, що в «слов’янському характері є щось жіноче, цій розумній, міцній расі, багато обдарованій різноманітними здібностями, не вистачає ініціативи і енергії». Свого часу тут мала місце «візантізація російського

уряду, візантізм у той же час не відповідав ні національному характеру народу, ні навіть уряду...» – оскільки він – «це старість, стомленість, безмовна покірність агонії...» Тим не менше народ був змушений погодитися на неї, але зберіг свої права в «надрах сільських общин». З іншого боку, від того часу «історія Росії – ніщо інше, як історія російського уряду і російського дворянства», і навіть більше того: «... в Росії всі ті, хто читає, ненавидять владу, всі ті, хто її любить, не читають взагалі...» Одночасно, Г. не був великим прибічником некритичного захоплення в Росії соціалізмом і комунізмом, їх бездумного перенесення на рос. ґрунт, бо перемога соціалізму, з його системою обмежених вартостей призведе до того, що він, зайнявши місце консерватизму, буде пізніше сам переможений новою революцією. Г. вірогідно, зрозумів, що вартості соціалізму й комунізму не мають абсолютного універсального характеру. Більше того, рос. специфіка, на думку Г., робила їх реалізацію в Росії навіть небезпечними. Він був автором відомої пророчої фрази «комунізм – це російське самодержавство навпаки».

Твори: Герцен А.И. Избранные философские произведения. М., 1948. В 2 т.; Собрание сочинений. В 8 т. М., 1975.

Б. К.

ГІТЛЕР (ШІКЛЬГРУБЕР) АДОЛЬФ (1889-1945) – нім. політ. діяч, вождь (фюрер) Націонал-соціалістичної нім. робітничої партії, рейхсканцлер (1933-1945). Автор книги – «Моя боротьба» (1925), в якій викладено в основних рисах політ. доктрину націонал-соціалізму. Вона спиралася на такі вихідні положення: домінацію арійської раси, закон вічної расової боротьби в сус-ві, перманентну боротьбу за расову чистоту, негативні наслідки поразки Німеччини в першій світовій війні. У зв’язку з цим, Г. сформулював наступні постулати нацистської доктрини. По-перше, головною передумовою виникнення людини вищої раси є не держава. Держава служить лише засобом, за допомогою якого можна зберегти й розвинути «колективи однакових у фізичному і моральному відношенні людських істот». Держава не лише зберігає расу, але сприяє її розквіту. По-друге, – месіанським призначенням арійського нім. народу є створення «такої держави, яка вбачатиме своє завдання у збереженні і підтриманні... шляхетних частин нашого народу, а тим самим і всього людства». Новий Рейх повинен охопити собою всіх німців, де б вони не проживали, в Європі, Америці, Африці. З цією метою, по-третє, потрібна нова держава, яка би боролась за расову чистоту (підняти шлюб на нову висоту), за здоров’я підростаючого покоління, за всебічний розвиток фізично здорової раси, виховувала нордичний характер, вірність, відданість, готовність до самопожертви, вміння мовчати, плекала силу волі, рішучість, відповідальність,

готовність пожертвувати особистими інтересами заради громад. Держава також повинна звернути велику увагу на націоналістичне виховання, гордості за націю, що мало послужити расовому відродженню нім. народу. Держава повинна звертати увагу на якість праці. Наступним, четвертим постулатом була домінуюча роль нацистської партії, як організовуючої і скеровуючої сили арійського народу, бо саме вона є «носієм німецької державності і пов’язана нерозривно... з державою». В одній з промов (лютий 1938 р.) Г. заявив: «... партія керує Німеччиною політично». Вона формує, також, в нації «націонал-соціалістичний світогляд, має монополію на формування духовного обличчя народу». Всі інші структурні елементи політ. організації сус-ва теж охоплювалися і контролювалися партією. Одночасно, виконання цих постулатів вимагало зміни держ. закордонної політики. Головним правилом цієї політики повинна стати пропорція між кількістю нім. населення і темпами його зростання та площею нім. території. Велич майбутнього Рейху вимагатиме «достатньо великої території». З цією метою, зазначав Г., ми «вказуємо пальцем в сторону територій, розташованих на сході», тобто метою стає «Росія й ті прикордонні держави, які їй реально підпорядковані». В одній з розмов з головою Данцінзького сенату Г. Раушнінгом, він заявив: «В центрі я поставлю сталеве ядро великої, скованої в неподільне ціле Німеччини, Австрії, Чехії, Моравії, Західної Польщі... Потім – Східна Федерація, Польща, держави Прибалтики, Угорщина, балканські держави, Україна, Поволжя, Грузія. Федерація – ...союз допоміжних народів, без армій, без самостійної політики, без самостійної економіки... Час малих держав пройшов». Що ж до марксизму, то автор доктрини відверто заявляв: «Я не просто борюсь з вченням Маркса. Я ще й виконую його заповіти... Я багато чому навчився в марксизму... Але я не вчився їх занудному суспільствознавству, історичному матеріалізму... Я вчився їх методам... Націонал-соціалізм – це те, чим би міг стати марксизм, якщо би вивільнився від свого абсурдного штучного зв’язку з демократичним устроєм». Досить оригінальними були погляди Г. на природу націонал-соціалізму: «... ми – Рух... Тисячолітній Рейх зійшов з небес, як небесний Єрусалим. Після цього всесвітня історія повинна закінчитись. Розвитку більше немає. Всюди запанував порядок. Пастир пасе свої вівці. Всесвіт закінчився...» Майбутній соціальний устрій Рейху, на думку Г. та нацистських теоретиків, мав виглядати як трикутник. Один бік його – «Трудовий фронт» (немає класів, всі допомагають один одному, панує рівність). Другий – верства професіоналів, кожен тут значить стільки, скільки вміє, кожен має свою професію відповідного розряду. Третій – це

партія, в низову її організацію входять усі гідні німці, тут все вирішує самовіддача і сила волі. Всі чл. партії є рівними, але «повинні підпорядковуватися суворій ієрархії». Такі були плани в Г., так він собі уявляв майбутнє тисячолітнього Рейху. Але все минуло за якихось неповних тринадцять років...

Твори: Гитлер Адольф. Моя борьба. Ашхабад, 1992.

Література: Раушнинг Герман. Говорит Гитлер. М., 1993; Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сборник материалов: В 7 т. М., 1957-1961.

Б. К.

ГОББС ТОМАС (1588-1679) – англ. філософ, політ. мислитель. Одержав освіту в Оксфорді. Політ. доктрина Г. була викладена в працях: «Філософські основи вчення про громадянина» (1642), «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської» (1651). Г. вважав, що усі люди були рівними від природи. У природному стані, до того часу, як з’явиться будь-яка влада, кожна людина намагалася не лише зберегти свою власну свободу, але і набути владу над іншими. Обидва напрями, за Г. були покликані до життя інстинктом самозбереження. Одночасна реалізація цих напрямів різними людьми приводила до зіткнення інтересів окремих індивідуумів, з чого, власне, й виникла війна усіх проти всіх. У природному стані немає власності, справедливості або несправедливості, є лише війна. Це врешті-решт сприяло усвідомленню індивідом, що життя є «ізольованим, бідним, неприємним, брутальним та коротким», що в природному стані поряд з свободою знаходилась і загроза існуванню індивідуума. Керуючись інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в умовах загальної війни, частина людей погодилась обрати правителя або верховний орган, який би користувався правом влади над ними та поклав кінець загальній війні. Перехід від природного стану до держави Г. намагався пояснити за допомогою «суспільного договору». Його сутність полягала в тому, що індивід своє право самоврядування передав якомусь одному авторитетові, який цим актом передачі вповноважувався діяти в ім’я всіх. Г. припускав, що для укладення суспільного договору необхідною була згода більшості, меншість, яка з тих чи інших причин не брала в ньому участі, повинна підкоритися більшості. Об’єднана в такий спосіб сукупність людей складала державу, яку Г. назвав «Левіафаном» – штучним утворенням, назва якого була запозичена з Біблії і яке було подібне до штучної людини. Верховна влада в Левіафані була штучною душею, договори та угоди, за допомогою яких власне й був створений Левіафан, займали місце Божого повеління. Внаслідок суспільного договору «авторитет» ставав – сувереном, а решта населення, підданими; відповідно, суверен отримував право видавати накази, а піддані

були зобов’язані їх виконувати. Уклавши договір, усі індивідууми переходили у громадянський стан, одночасно, вони втрачали усі свої попередні права, за винятком тих, які суверен вважав за необхідне залишити їм. Вони втрачали можливість змінити встановлену форму правління, вивільнитися з під дії верховної влади. Г. заперечував їх право на повстання, оскільки володар не був зв’язаний жодною угодою на відміну від своїх підданих, які підписали суспільний договір. Однак Г. припускав обмеження обов’язку підкорення суверену лише в одному випадку. Оскільки право на самозахист він розглядав як абсолютне, то, якщо суверен не міг або був нездатний гарантувати своїм підданим безпечне життя, вони з метою самозахисту могли його реалізувати навіть по відношенню до монархів. Цікаво, що опір з метою самозахисту Г. – виправдовував, а опір з метою захисту іншого – кваліфікував як злочин. Абсолютизуючи право на самозахист, Г. обґрунтував навіть право підданих не брати участі у війнах, оскільки останні несли загрозу життю їх учасників. Однак ця вимога лишилась непоміченою як державними правителями, так і іншими мислителями. Слід зазначити, що для Г. влада (суверен) була головною ознакою, індикатором утворення держави. Відповідно він розрізняв держави, що виникли внаслідок добровільної згоди та держави, що утворилися з допомогою фізичної сили. І в першому, і в другому випадках влада суверена була абсолютною. Г. вирізняв три основні форми держави – монархію, демократію та аристократію. Держава, зазначав Г., гарантувала своїм підданим свободу, яка була правом робити все те, що не було заборонено громадянським правом. Г. об’єктивно сприяв формуванню ліберальної концепції, однак його погляди включали одночасно як ліберальні, так і неліберальні елементи.

Твори: Гоббс Т. Сочинения. В 2 т. М., 1991.

А.Р.

ГОБІНО, ЖОЗЕФ АРТУР де (1816-1882) – франц. дипломат, вчений орієнталіст, літератор. Один із засновників теорії расизму. Для його поглядів характерна глибока неповага до людства, демократії, рівності, політ. свободи. Був переконаний в необхідності панування сильних. Вважав таке панування вищим і неодмінним законом природи. Згідно з Г., в основі цивілізації лежать етнічні, расові ознаки. Як не може бути рівності у сус-ві, так і не може бути рівності між людськими расами. Расова, етнічна нерівність є найвпливовішим, пануючим, визначальним моментом історичного розвитку. Виокремлював три раси – білу, чорну і жовту, між якими, на його думку, не може бути ніякої рівності. «Вибраною» расою, яка створила і збагачує людську цивілізацію, є тільки біла. Розвиток культури зумовлюється не природними, географічними чи економічними

факторами, вже на початку історії «провидіння встановило інші правила соціального тяжіння». Найкраще місце не те, яке розташоване краще всього відносно купівлі й продажу, перевезення предметів першої необхідності чи їх виготовлення, збирання чи розведення сировинних культур, а те, де живе в даний момент біла група, найчистіша, найбільш наділена розумом. Г. вважав, що якби ця група в силу політ. обставин з’явилась в Заполяр’ї або на екваторі, то весь інтелектуальний світ перемістився б туди ж. Там неминуче зійшлись би в єдиному центрі усі ідеї, усі зусилля, усі прагнення. Вважав, що історія існує тільки у білих націй, вона виникає тільки від контакту між ними. Нижче всіх Г. оцінював чорну расу: «... негри тупоголові, нездатні «піднятися вище» самого елементарного рівня, їх вирізняє грубість, аморальність, жорстокість, вони позбавлені інтелектуальних здібностей». Жовту расу Г. ставив дещо вище від чорної, але й вона нездатна посісти чільне місце в історичному процесі. Тільки біла раса є носієм цивілізації, але й вона неоднорідна. Вище за всіх Г. ставив арійців – «найпрекраснішу з усіх людських рас». Серед них найвище стоять індогерманці. Арійці можуть зберегти свою провідну роль у людському розвитку тільки за умови збереження «чистоти крові». До можливості такого збереження відносився песимістично. Вважав процес змішання рас необоротним. На думку Г. біла раса поступово втратить чистоту крові, а це, своєю чергою, призведе до неминучої загибелі людської цивілізації.

Твори: Go Bineau J. Essai sur l’inegalitè des races humaines. Paris, 1853-1855. Vol. 1-4; Гобино Ж. Век Возрождения. М., 1913.

М.П.

ГОЛЛЬ, ШАРЛЬ де (1890-1970) – франц. політ., держ. і військовий діяч. Ініціатор створення П’ятої республіки. В 1959-1969 pp. – Президент Франції. Засновник і тривалий час лідер голлістського руху, який і сьогодні є значною політ. силою (Голлістське об’єднання на підтримку республіки – одна з провідних політ. партій Франції). Основним завданням діяльності цього руху було формування його ідеології як сукупності поглядів на внутрішню, зовнішню та соціально-економічну політику. В основі внутрішньополітичних поглядів голлізму лежить ідея сильної, стабільної виконавчої влади. Він вважав, що виконавча і законодавча влади повинні бути чітко розділені, найширшими повноваженнями слід наділити главу виконавчої влади, главу держави. Тобто, він висував конституційну ідею – створення президентської республіки. На главу держави, на думку Г. мала бути покладена місія призначати міністрів (і прем’єр-міністра), він повинен затверджувати закони і приймати декрети, виступати арбітром в різних політ. ситуаціях, бути гарантом національної незалежності. Ці ідеї увійшли в Конституцію 1958 p., яка надала

дуже великі повноваження президентові. Стосовно зовнішньої політики Г. висунув ідею «національної величі» Франції та незалежного зовнішньополітичного курсу, який би відповідав перш за все національним інтересам. Підтримував ідею «Єдиної Європи», але «Європи націй», щоб кожна держава у «загальноєвропейському домі», не забувала про свій національний патріотизм і свою самобутність. В сфері соціально-економічної політики виступав з вимогами реформ відносин між власниками і трудящими. Головні ідеї голлізму стали основою держ. політики Франції.

Твори: Голль, Шарль де. Военные мемуары. В 2 т. М., 1957-1960.

М.П.

ГОЛЬБАХ ПОЛЬ (1723-1789) – франц. мислитель, представник просвітництва, активний учасник створення «Енциклопедії наук, мистецтв та ремесел». Автор численних праць з проблем філософії, етики, релігії, соціології та політики. Політ. погляди викладені у «Системі природи...», «Природній політиці...», «Соціальній системі» та ін. творах. Суспільство розглядав як об’єднання людей для спільної праці з метою забезпечення один одному щасливого життя. Розрізняв всесвітнє сус-во («весь людський рід») і окремі сус-ва (більшу або меншу частину істот людського роду). Г. вважав, що політ. систему можна вивести із природи людини. Щоб бути корисною, політика повинна засновувати свої принципи на природі, природних законах. Заперечував досуспільне існування людини – людина завжди існувала в сус-ві. Водночас Г. поділяв ідеї і принципи теорії суспільного договору. Суть суспільного договору, на його думку, полягає в тому, що людина бере на себе зобов’язання перед сус-вом, а останнє приймає на себе обов’язки щодо людини. Суспільний договір не є одночасним актом, прийнятим у далекому минулому, а угода, що постійно поновлюється. Основою розумного суспільного ладу, на думку Г., є приватна власність і природна нерівність. Згідно з Г., сус-во не може існувати без влади, а остання є «правом керувати вчинками і скеровувати волю тих, кому забезпечуються засоби для самозбереження і можливість щастя». Верховну владу в сус-ві здійснюють ті, кому воно надало право віддзеркалювати його волю, діяти від його імені й скеровувати діяльність усіх інших громадян на спільне благо. Аналізуючи джерела влади, Г. наголошував, що її справжньою основою є справедливість. Вона повинна бути основним принципом доброго уряду. Справедливість підтримує рівновагу між чл. сус-ва, забезпечує людям їх права, дійсні закони і свободу. Свобода визначається як можливість робити для свого власного щастя усе те, що дозволяється людині в сус-ві. Обмежувати свободу, визначати її розумні рамки можуть тільки закони. Г. розрізняв закони природні, що є вічними і

незмінними, і громадянські, що є застосуванням природних законів до умов життя, що постійно змінюються. Визначав закони як «правила поведінки, котрі сус-во приписує своїм членам для збереження життя і забезпечення щастя всіх громадян». Вирізняв основні закони, які логічно пов’язані з суспільним договором і вказують суверену порядок виконання покладених на нього обов’язків. Г. наголошував, що скрізь, де існує закон, існує і політ. свобода. Серед форм правління Г. виокремлював монархію, аристократію і демократію, але жодна з них його не задовольняла. Вихід вбачав у тому, щоб об’єднати добрі риси усіх трьох форм. «Із поєднання цих трьох видів правління нар. те, що називають змішаною чи обмеженою монархією. За допомогою такої монархії сподівалися досягнути правильного розподілу суспільних сил». Влада повинна бути врівноважена, щоби могла приборкати зловживання королів, честолюбство аристократії і гарячковість народу. Для цього необхідно передати владу в руки представників різних верств населення. За такої форми правління закони не залежать від сваволі верховного правителя, вони є лише відображенням суспільної волі і тому кожний громадянин захищений від насильства. На думку Г., влада монарха повинна завжди залишатися підкореною владі представників народу, останні ж постійно повинні залежати від людей, що надали їм права, повноваження, і по відношенню до яких вони є виконавцями, довіреними особами.

Твори: Гольбах П. Избранные произведения. В 2-х т. М., 1963.

М.П.

ГРАМШІ АНТОНІО (1891-1937) – італ. політ. діяч, засновник і керівник Комуністичної партії Італії, теоретик марксизму. Г. провадив активну діяльність щодо організації боротьби прогресивних сил Італії з фашистським режимом Муссоліні, за що був заарештований і засуджений на двадцять років ув’язнення. У в’язниці провів майже десять років, де й написав значну частину своїх праць, які об’єднані загальною назвою «Тюремні зошити». В них Г. розробляв проблему гегемонії пролетаріату, його політ. партії, союзу селянства з пролетаріатом стосовно умов Італії. Основною рушійною силою історичного процесу вважав народні маси, а прогрес в їх житті – критерієм суспільного прогресу. Історію ідеологій розглядав як картину руху народних мас від стихійності до свідомості, що віддзеркалює практичну діяльність народу, його участь у класовій боротьбі. Г. створив марксистську концепцію Рісорджементо, яку розглядав як незавершену революцію, відсутність революційних перетворень в італ. селі. Великої ваги Г. надавав розробці стратегії і тактики партії в умовах панування тоталітарних режимів, зробив глибокий аналіз політики політ. партій в рамках тоталітаризму. Він писав: «Там де

встановлюються тоталітарні режими, традиційна функція ін-ту верховної влади присвоюється на ділі певною партією, яка є тоталітарною власне тому, що виконує цю функцію». Аналізуючи цезаризм, Г. розробив схему його формування: «цезаризм – це віддзеркалення ситуації, коли сили, які борються між собою, знаходяться в стані катастрофічної рівноваги, при якій продовження боротьби може мати лише один результат – взаємне їх знищення». Г. намагався пристосувати деякі положення вчення Маркса до нових умов. Зокрема вважав невірною «тенденцію представляти та пояснювати будь-які зміни в політиці та ідеології як безпосередній результат змін в економіці». Політ. влада, на його думку, є активний, автономний елемент сус-ва, а не «віддзеркалення» чи «згусток» економічного життя . Вважав, що державу не можна розглядати лише як орган насильства. Сучасна капіталістична держава намагається більше переконувати, ніж примушувати. Виходячи з цього, Г. розробив оригінальну стратегію завоювання влади: спочатку завоювати авторитет у політ. та інтелектуальній сферах, а потім брати владу. Звідси висновок – досвід більшовиків Росії не придатний для країн Заходу. Вважав обов’язковим існування революційної партії, яка повинна змінилася сама і змінити свої функції. Партія повинна стати «інтелектуальним ядром», виховувати робітничий клас, об’єднувати навколо себе інші соціальні верстви.

Твори: Грамши А. Избранные произведения. В 3 т., М., 1957-59.

М.П.

ГРОЦІЙ, ГУГО де ГРООТ (1583-1645) – гол. юрист, соціолог, держ. діяч. Один із засновників вчення про природне право. Брав активну участь у політ. житті країни. Його політ. погляди сформувалися під впливом нідерландської буржуазної революції XVI ст. Був змушений емігрувати до Франції де й написав свій відомий трактат «Про право війни і миру. Три книги», у якому розглядав природне право, право народів, принципи публічного права. На думку Г., на ранніх етапах люди були рівними, мали спільну власність. В цьому «природному» стані люди не знали ні держави, ні приватної власності. Але згодом принципи справедливості порушилися, виникла ворожнеча і ненависть, почалися війни. Щоб подолати ворожнечу й створити нормальні умови для спілкування, люди склали суспільний договір і створили державу. «Спочатку люди об’єднались у державу не з Божого повеління, а добровільно, переконавшись на досвіді у безсиллі окремих розсіяних сімей проти насильства...», – писав він. Ідея договірного виникнення держави була відома задовго до Г., але він розглядає її як висхідне поняття теорії держави, як основу самої держави. Державу Г. визначає як «досконалий союз вільних людей,

укладений заради дотримання права і загальної користі». В державі існує громадянська влада. Вона є верховною, суверенною, якщо її дії не підкорені іншій владі й не можуть бути відмінені чужою владою. Право Г. поділяв на природне і волевстановлююче. Джерелом природного права є людський розум, якому притаманне прагнення до спокійного і розумного спілкування людини з іншими людьми. До вимог природного права відносяться утримання від чужого майна, обов’язок дотримання обіцянок, відшкодування нанесеної шкоди, притягання людей до заслуженої кари та ін. Волевстановлююче право поділяв на людське і божественне, але вони повинні відповідати приписам природного права. «Природне право є таке непорушне, що не може бути змінене навіть самим Богом...» Г. не надавав переваги жодній з форм правління. При створенні держави народ міг вибрати будь-яку форму правління. Але якщо він її вибрав, то не може змінити і повинен підкорятися правилам, якщо це право не зумовлене суспільним договором, або тільки у випадку крайньої небезпеки для існування самого народу. Г. розробив систему положень, якими повинні були б користуватися народи, держави у своїх взаємовідносинах. На них повинні поширюватись принципи природного права, в їх основі повинна лежати не сила, а право і справедливість. Виступав проти вирішення міждержавних проблем шляхом війни. Розрізняв війни справедливі і несправедливі. Військові дії з метою самозахисту, захисту майна є справедливими. Несправедливі війни – це перш за все загарбницькі, грабіжницькі війни. Визначаючи війни як неминуче зло, Г. закликав вести їх заради укладення миру, вважав що вони повинні підкорятися принципам природного права. Голос гармат не повинен бути сильнішим за голос закону.

Твори: Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняется естественное право и право народов, а также принципы публичного права. М., 1957.

М.П.

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1866-1934) – укр. історик, політ. діяч. Закінчив Київ. ун-т, завідував каф. всесвітньої історії Львів. ун-ту (1894-1913), голова НТШ, редактор Записок НТШ, один з організаторів національно-демократичної партії в Галичині, один з керівників Товариства укр. поступовців, у березні 1917 р. примкнув до УПСР, очолив Центральну Раду, 29 квітня 1918 р. обраний першим президентом УНР, пізніше емігрував до Австрії, де створив Укр. соціологічний ін-т. Повернувся на Україну (1924), був обраний чл. ВУАН, чл. АН СРСР (1929), з 1930 р. під тиском влади переїхав до Москви. Г. був автором близько 2000 друкованих праць, серед них такі як багатотомна «Історія України-Руси», «Нарис історії української літератури», «Початки громадянства».

Г. пройшов певну творчу й політ. еволюцію, зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістичної до самостійницької. Його історико-політичну концепцію в цілому можна охарактеризувати таким чином. Г. вважав, що суспільно-політичний прогрес однаковою мірою детермінується біологічними, економічними та психологічними чинниками. Саме останній, на думку Г. (під впливом В. Вундта) і є визначальним. Суспільний розвиток полягав, зазначав Г., у певному чергуванні двох протилежних інстинктів – колективістичного (солідарності) та індивідуалістичного. Г. виклав своє розуміння політ. влади, джерела, що її визначають – це релігійні культи, матеріальний «добробут» та постійна військова дружина. Внаслідок поєднання їх і утворюються різні типи і форми влади. Він виклав своє розуміння механізму боротьби за владу та її утримання пануючою елітою. Г. запропонував схему історичного процесу в Східній Європі, яку розглядав насамперед під кутом зору розвитку історії укр. державницької ідеї. Така схема дала можливість заявити про відсутність не лише «общерусской» історії, але й «общерусской» народності. Г. виступив проти намагання Росії монополізувати представництво й спадщину Київ, держави. Погляди Г. з національного питання концентрувалися на федеративній концепції. Відтак, наприкінці 1917 на початку 1918 років, Г. перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України й самостійності. Правда, незабаром Г. знову дещо повернувся до федералістичних мрій, тепер вже на Південь і Північ. Творчість Г. вирізняла самостійність у підходах в оцінці складних суспільно-політичних явищ укр. історії.

Твори: Грушевський М.С. Історія України-Руси. В 10 т. Львів, Київ, 1898-1936; Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. К., 1990; Грушевський М. Початки громадянства. Генетична соціологія. Прага, 1921; Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.

Б. К.

ГУМІЛЬОВ ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ (1919-1992) – рос. географ, історик, в’язень сталінських концтаборів, учасник Великої Вітчизняної війни, викладав в Ленінградському ун-ті, чл. РАН. Продовжуючи традиції євразійства, сформулював власну концепцію етноісторії. Розглядаючи історію людства як етноісторію, визначив три її виміри – простір, час і етнос (народ). Тому етноси, що існують у просторі і часі, є діючими особами в історії. На думку Г., етнос – це колектив людей, які протиставляють себе всім іншим таким же колективам, виходячи не зі свідомого розрахунку, а з почуттів компліментарності. Життя етносів, що проходить у конкретних природних умовах (ландшафтах) детермінується процесами пристосування, утвердження певних стереотипів, що вирізняють етноси між собою.

Дані стереотипи (традиції) мають свою систему відрахунку в часі. У певних конкретних географічних частинах землі проходять процеси заміни одних етносів іншими, бо «науці відомо, що... не існує навічно закріплених за якимсь народом земель і територій. Кожному етносу відведено певний історичний час, в рамках якого територія його проживання може й змінитися», – писав Г. незадовго до смерті. Нові види виникають в результаті мутацій, під дією власне зовнішніх умов. Сам етногенез Г. пов’язував з особливою генетичною ознакою, яку він назвав пасіонарністю. Вона виникає в результаті мутації всередині етносу певної кількості людей, які мають підвищений потяг до дії. Головне, що вони не так виконавці, як організатори. Ця ознака – пасіонарність змінюється за кривою, де перша фаза – піднесення пасіонарності, друга, акматична фаза – найвище піднесення, третя – падіння, четверта – фаза інерції, п’ята – фаза обскурації і остання – меморіальна. Г. вважав, що за певних сприятливих природних умов, група етносів може сформувати суперетнос. Тривалість життя етносу складає приблизно 1500 років, при умові відсутності агресії з боку інших етносів. Виходячи з даних теоретичних положень, Г. здійснив аналіз суперетносу, який, на його думку, проживає в Європі. Тричі за свою історію цей суперетнос об’єднувався, вперше – тюрками, потім – монголами і з XV ст. – росіянами. Таким чином, він слідом за М.Трубецьким заявив, що Київ. Русь не є попередником сучасної Росії, оскільки Рос. держава стала історичною «спадкоємицею» Тюркського каганата і Монгольського улуса». Про це свідчать і дані про склад великоруської еліти дворянства, яке, на думку іншого євразійця П. Савіцького, «на 30, 40 і навіть більше відсотків складалося з нащадків цих мурз, князів і слуг». Г. вважав, що об’єктивно, для Росії євразійська єдність важливіша і бажаніша, ніж союз із Заходом, оскільки євразійська теза стверджувала: «треба шукати не так ворогів, як приятелів». Отже, «тюрки і монголи можуть бути справжніми приятелями, а англійці, французи й німці, я переконаний, можуть бути лише хитромудрими експлуататорами». Для народів, що входять в суперетнос, вважав він, історично сформулювався імперативний висновок для євразійських народів: «об’єднання завжди виявлялося значно вигіднішим, ніж роз’єднання». Тому, робив висновки Г., ці народи будували спільну державність, «виходячи з принципу першості прав кожного народу на певний спосіб життя», тому, мовляв, «не може бути й мови про якусь дискримінацію українців у складі Росії...» Далі він виступав проти механічного перенесення в Росію західноєвропейських традицій, оскільки Росія є молодшою на півти-сячоліття і знаходиться в іншій фазі пасіонарності.

Г. висловив також ряд важливих міркувань з приводу відродження Росії після поразки більшовизму. Він зазначав, що з метою переходу до фази «золотої осені» Росії потрібно насамперед відновити екологічну рівновагу в європейській Росії. Це, своєю чергою, з часом відновить національну культуру і народну моральність у її традиційних нормах. Величезну роль тут має відігравати Церква, освіта. Потрібні копітка праця і любов до власного народу, власної землі, істини і справедливості. Окрім того, писав Г., слід «мати повагу до інших народів нашої багатонаціональної Росії і до їх традиційного способу життя». Нарешті, потрібні ініціативні, енергійні, віддані народові люди-пасіонарії. Вони часто гинуть, гинуть тому, що самі ж, «... маючи більший рівень пасіонарності, жертвують собою заради того, що вони називають ідеалом, тобто далекого прогнозу. Вони гинуть заради майбутнього. І лише завдяки тому, що вони віддають себе в жертву, можливе майбутнє...»

Твори: Гумилев Л.Н. Древние тюрки. М., 1967; Поиски вымышленного царства. М., 1970; Древняя Русь и Великая степь. М., 1989; География этноса и исторический период. Л., 1990; От Руси к России. М., 1992; Ритмы Евразии. М., 1993.

Б. К.

ГУМПЛОВИЧ ЛЮДВІГ (1838-1909) – австрійсько-польський соціолог, юрист, вів викладацьку й наукову роботу в Кракові, Граці. У ряді праць, зокрема «Соціологія і політика», «Расова боротьба» Г., спираючись на еволюціонізм, сформулював власну концепцію соціально-політичного розвитку націй. Основою суспільного розвитку націй є боротьба між групами, які відрізняються між собою первісними етнічними ознаками, боротьба, успіх в якій визначається рівнем організації цих суспільних груп. Правда, самі національні групи Г. невдало назвав расами, що дало підстави довгий час відносити його творчість до расистської. В дійсності, Г. розумів під поняттям раси лише об’єднання людей, які складають історичну культурно-етнічну спільність. Расова боротьба, на думку Г., означала, спочатку боротьбу первісних орд за виживання, потім боротьбу між державами, нарешті класову боротьбу. Водночас Г. був противником революції, оскільки вбачав у ній лише зміну еліт. Г. був також антиутопістом, оскільки заперечував й моральний прогрес людства. Виходячи з природного егоїзму, Г. вважав, що в кожній нації сформувалися певні комплекси групових норм, вимог, звичаїв, які переконували націю у її природній зверхності в порівнянні з іншими, що було названо ним етноцентризмом. Далі Г. вивів теорію завоювання, за допомогою якої він пояснював ґенезу й суть держави. Г. також висловив впевненість про безперервність політ. боротьби між державами-сусідами, про порядок підпорядкування внутрішньої і

зовнішньої політики держави, запропонував виокремити соціологію в окрему науку. Як польськ. патріот, Г. виступав за національне визволення й утворення суверенної незалежної польськ. держави.

Твори: Гумплович Л. Социология и политика. М., 1895; Очерки социологии. СПб., 1899.

Б. К.

ДАЛЛЕС ДЖОН ФОСТЕР (1888 1959) – амер. держ. діяч, онук Дж. У. Фостера – держ. секретаря адміністрації 23-го президента США. Навчаючись на юридичному ф-ті Прінстонського ун-ту захоплювався Г. Спенсером, філософією прагматизму. Після закінчення ун-ту Д., як один з кращих студентів отримав стипендію, що дала можливість протягом року продовжити навчання в Сорбонні, де його наставником був А. Бергсон. Відтак Д. закінчив ще Вашингтонську школу права і почав працювати в адвокатській фірмі «Саллівен енд Кромвел». Дипломатичний досвід набутий на той час Д. (ще 19-ти річним юнаком він за протекцією діда Дж. У. Фостера зайняв пост секретаря китайської делегації на другій Гаагській мирній конференції (1907), дав змогу молодому адвокату виконати кілька «делікатних» доручень (Панама). До того ж додалися й родинні зв’язки (чоловік сестри Д.-Р. Лансінг став спочатку головним радником держсекретаря У. Брайана, а потім сам посів цю посаду), що все разом сприяло кар’єрі Д. Незабаром він був зарахований до складу амер. делегації на Версальській мирній конференції, де співпрацював у комісії з репарацій з Д.Кейнсом та Ж. Моннє. Залишившись вірним своїй конторі (після повернення з Парижу йому запропонували перейти у юридичну фірму, яка вела справи Морганів), Д. був належно оцінений і незабаром став молодшим компаньйоном, а в 1927 р. – старшим партнером в конторі «Саллівен енд Кромвел». Одночасно Д. працював над підготовкою репараційних планів Дауеса і Юнга, що дало йому змогу зав’язати широкі й потрібні знайомства в Німеччині. У 1936 р. Д. прочитав лекцію «Мирні зміни всередині суспільства націй», в якій він подав своє бачення можливості мирних змін у світі. Він підтримав вільсонівські пропозиції щодо «відкритих морів» та «відкритих дверей», що заклало теоретичні підвалини пізнішого амеp.

експансіонізму і не лише його... Майже одночасно він охарактеризував зовнішню політику СРСР, як таку, що перетворила «порушення угод у звичайний засіб для досягнення своїх цілей в світі». Основні тези лекції були пізніше у розширеному вигляді викладені Д. у книзі «Війна, мир і зміни» (1939). Виступаючи за широкі можливості змін для Америки, Д. тим не менше закликав до повільної еволюційності, притримування вартостей традиційного амер. ізоляціоналізму та нейтралітету. Такі позиції логічно привели Д. до підтримки організації ізоляціоністів – комітету «Америка передусім». Дещо пізніше Д. очолив пацифістську «Комісію на захист справедливого і міцного миру» (1942), яка проповідувала ідею про те, що на Америці «лежить місія поширення... віри в те, що... після війни нації повинні прийняти думки Ісуса Христа: смиренність, покаяння, уникнення особистої ненависті і лицемірства, визнання верховенства Бога, а не держави». Комісія на чолі з Д. зайнялася складанням плану повоєнного устрою світу, опублікувала маніфест «Шість стовпів миру», де виклала свої міркування щодо цієї проблеми, а головне – запропонувала створення після війни міжнародної мирної організації, яка була б інструментом не лише політики великих держав, але й виразником середніх та малих держав, проведення в США двопартійної політики, яка б враховувала інтереси опозиційної тоді республіканської партії, активним діячем якої давно вже був Д. Його вихід у велику повоєнну політику відбувся у 1945 p., коли він став чл. амер. делегації на конференції в Сан-Франциско, яка прийняла Статут ООН. У 1949 р. Д. склав присягу сенатора, наступного року став «двопартійним» радником держдепартаменту США, одним із головних авторів мирного договору США з Японією (1951). У 1953-1959 pp. був дер-ж. секретарем США. На цей час припадає найбільша активність Д. у розробці амер. зовнішньополітичної доктрини «з позиції сили», та доктрини Ейзенхауера. Вже в 1954 р. у статті «Політика безпеки і миру» він, виправдовуючи месіанство США, писав: «Події XX ст. і особливо дві світові війни та їх наслідки створили зовсім нову ситуацію. Значною мірою Сполучені Штати успадкували відповідальність за керівництво, яке в минулому розділяли декілька держав». Керівну роль США простежив у трьох напрямах: забезпечення гарантій проти нової війни, демонстрація результатів амер. способу життя, забезпечення зусиль для здорового зростання слаборозвинутих районів світу. Розробляючи далі своє бачення доктрини, Д. висунув тезу про «масоване покарання», що мало, на його думку, «нейтралізувати порівняльну могутність Радянського Союзу». Щодо застосування ядерної зброї він заявив, що США не сприймає «... глобальне право держав обмежувати наші дії», підтримував думку про можливість превентивного

удару проти СРСР. Будучи одним із авторів доктрини Ейзенхауера (послання до Конгресу 1957 р.) Д. підтримував думку про особливе значення для США району Близького та Середнього Сходу, надання широкої допомоги пануючим там антикомуністичним режимам. Оцінюючи у той час позиції СРСР, він твердив, що «радянський комунізм є змовою, проти якої повинні боротися всі люди, яким дорога справедливість». Тому у своїй практичній діяльності він підтримував воєнні протидії щодо стримування комуністичної агресії в районі Індокитаю, Близького Сходу. У концентрованому вигляді зовнішньополітичне розуміння повоєнного світу Д. подав у творі «Війна або мир». До керівництва амер. закордонної політики він прийшов вже у зрілому віці. Залишився в історії як прибічник твердої антикомуністичної політики.

Твори: Dulles J.F. War or Peace. London, 1950.

Б. К.

ДАНТЕ АЛІГІЕРІ (1265-1321) – італ. поет, суспільно-політичний діяч. Брав участь у політ. житті Флоренції, кілька років був депутатом, займав посаду пріора (1300 p.). Спочатку належав до партії гвельфів (прагнули організувати республіку купців і ремісників), до т.зв. «білого крила», що його очолював рід Черкі. Виконував дипломатичні доручення при дворі Папи (1302), натомість його супротивники з протилежного, «чорного крила», що його очолив рід Донаті, заочно засудили його до вигнання, конфіскації майна і, у випадку появи у Флоренції, до спалення на вогнищі. Ображений Д. в подальшому об’єднався з вигнаними супротивниками – гібеллінами (прагнули організувати феодально-демократичну республіку, що мала б характер тиранії) з метою повернення до Флоренції, однак справа закінчилася поразкою. Пізніше він пов’язав свої надії з імператором Генріхом VII Люксембурзьким, раптова смерть якого у 1313 р. перекреслила й ці плани. До самої смерті Д. мандрував по Італії користуючись підтримкою освічених монархів і правителів італ. міст. Автор близько ста ліричних творів і віршів, однак визнання йому принесли книги «Нове життя» та «Комедія» (пізніше названа Петраркою «Божественна комедія»). Він, також, написав твори «Про народне красномовство» та «Монархія» (1310-1314). В останньому трактаті Д. виступив за незалежність світської й духовної влади, зазначаючи, що імператори й Папа повинні бути самостійними суб’єктами політ. влади, оскільки вони посіли ці посади завдяки волі Бога. Трактат був написаний якраз в період орієнтації Д. на Генріха VII і тому захищав право монарха на проведення повністю самостійної зовнішньої і внутрішньої політики. У цьому та інших творах Д. виступав за шанування людини як такої, адже однією з особливостей її душі є воля, за допомогою якої вона може вибирати між добром і злом. Оскільки тоді Італія

була полем боротьби між Папою і світськими володарями, Д. закликав італійців зробити вибір від якого залежатиме доля Італії.

Твори: Данте А. Монархия // Малые произведения. М., 1968.

Б. К.

ДАРЕНДОРФ РАЛЬФ (1929 р.н.) – нім. соціолог, політ. діяч. У 1958-1967 pp. проф. ун-тів Гамбурга, Тюбінгена, Констанци. У 1968-1974 pp. – чл. Федерального правління Вільної Нім. Партії. З 1974 р. – директор Лондонської школи економіки та політ. наук. У 1957 р. побачив світ його твір «Клас та класовий конфлікт в індустріальному суспільстві», у якій сус-во аналізувалося з позицій теорії конфліктів. У своїй концепції Д. відійшов від вчення К.Маркса про класовий антагонізм, що визначав сутність владних відносин у кожному сус-ві. Він характеризував класи як «соціальні угрупування, що конфліктують, і основою визначення яких є участь або позбавлення влади в будь-якій владній організації». Але, якщо марксизм розглядав класовий антагонізм як несучу конструкцію щодо сус-ва, то Д. вважав, що конфлікт був визначальним чинником будь-якого суспільного об’єднання, від невеликої групи і до сус-ва в цілому. В кожному об’єднанні його чл. є носіями певних позицій, кожна позиція відповідає певній соціальній ролі, однак різні ролі в конкретному об’єднанні мають неоднаковий авторитет. Внаслідок того, зазначав Д., у кожному об’єднанні завжди можна вирізнити дві основні групи – правлячих та підлеглих, між якими точиться постійна боротьба. Він відзначав, що правляча група завжди зацікавлена у збереженні, а підлегла – у перерозподілі влади або авторитету. Розвиток зазначеного протиріччя складає сутність будь-якого суспільного конфлікту. Д. виокремив основні фази конфлікту: легітимізовані ролеві відносини в суспільних об’єднаннях, дихотомний характер відносин стосовно авторитету між пануючими та підвладними, наявність протилежних «ква-зігруп», зростаюче усвідомлення протилежних інтересів, формування конфліктних груп, конфлікт і, нарешті, новий перерозподіл авторитету в суспільному об’єднанні. «Квазі-групи», на думку Д., – це групи що існують у сус-ві, але ще не усвідомлюють сутність власних інтересів. Їм притаманні «латентні» інтереси (від лат. latens – прихований або невиявлений). Останні перетворюються у «маніфестні» (ті, що відкрито виявляються) лише тоді, коли будуть висловлені через ідеологію. Лише «блиск» ідеології дає змогу прихильникам «ква-зігрупи» сприйняти інтереси власної групи та оцінити інтереси протилежної, це й перетворює їх у прихильників «конфліктних груп». Результатом конкуренції або зіткнення цих груп є перерозподіл авторитету, а відповідно, і влади в об’єднанні. Внаслідок того конфлікт виступає джерелом суспільних змін. Своєю чергою,

наголошує Д., перерозподіл авторитету представляє собою інституалізацію нового комплексу правлячих та підлеглих ролей, закладаючи тим самим підвалини для нових конфліктів. Таким чином, соціальна дійсність виступає як процес конфліктів з приводу авторитету в різних типах об’єднань, що безперервно повторюється. «Не наявність, а відсутність конфлікту, за твердженням Д., є чимось дивним і ненормальним».

Твори: Dahrendorf R. Class and Class Conflict in the Industrial Society. London, 1959; Out of Utopia. Essays in the theory of sosiety. London, 1970.

А.Р.

ДЕМОКРІТ (бл. 460-370 pp. до н.е.) – старогрец. мислитель. Пар. в Абдерах, подорожував по Єгипту, Ефіопії, Індії. Повернувшись з мандрівок, жив у великих злиднях, однак, публічно прочитавши свій твір «Велика Світобудова», отримав велику премію. На його честь було поставлено мідні статуї. Поховали Д. за держ. кошти. Д. Лаертський переказував, що Платон, мовляв, збирав усі твори Д. щоб їх спалити, адже усвідомлював, що це передові твори філософії. Д. був автором понад 70-ти праць, у яких висловив міркування щодо походження сус-ва, держави, рабства. Визначав людину як суспільну істоту («Мала світобудова»). Вважав, що сус-во й держава виникли в результаті діяльності людини. В державі втілені загальні благо та справедливість, її інтереси понад усе, тому всі помисли громадян мають бути спрямовані на покращення держ. управління та устрою. Д. одним із перших висловив важливу політ. ідею необхідності громадянської єдності, однодумства всіх громадян полісу – maxic. Був прихильником демократії, заперечував монархію, ідеалом держави вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Управляти треба за принципами поміркованості, розважливості, гуманності і благочестя. В основу держави покладено принцип «узгодженого і гармонійного діяння», мета її існування – погодження різноманітних суспільних інтересів через закони, владу та мудрість правителів. Ними повинні бути розумніші, кращі. Правда, на думку Д., кращі,- це не спадкова знать і не найбагатші, а всі ті, що вирізняються мудрістю, високою моральністю. Вони, на відміну від народу, можуть і не підпорядковуватися законам, оскільки мудра людина завжди буде жити «справедливо і збереже добре самопочуття». Щастя людини, вважав Д., не в багатстві, золоті, воно полягає у певному духовному етапі – «коли душа перебуває в спокої і рівновазі, не стурбована... ніякими переживаннями».

Твори: Материалисты Древней Греции. Сборник текстов. Гераклит, Демокрит, и Эпикур. М., 1955, Література: Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М., 1979.

Б. К.

ДЖЕНТІЛЕ ДЖОВАННІ (1875-1944) – італ. мислитель, держ. та суспільний діяч. Вищу освіту отримав у Пізі. У 1922 р. – обраний сенатором, у 1922-1924 pp. – міністр освіти. Провів шкільну реформу, названу його іменем. Був головним редактором італ. енциклопедії. У 1943 р. очолив Академію наук Італії. Страчений партизанами. Автор творів: «Реформа діалектики Гегеля» (1913), «Система логіки, як теорії пізнання» (1917-1923, в 2 т.), «Філософія мистецтва» (1931), «Вступ до філософії» (1933). Фашизм Д. визначав як антипозитивістську, антипросвітницьку реакцію XX ст., найвище досягнення суспільної думки. На його думку складовими ідеологічними частинами фашизму були: ідеалістична філософія, що мала антиматеріалістичний характер; відновлене релігійне відчуття; синдикалізм Сореля та війна. Був автором філософської концепції актуалізму, розглядаючи фашизм і актуалізм як синоніми. Д. наголошував, що обидва поняття мали такі спільні риси: антиматеріалістичну спрямованість; заперечення детермінізму; домінування ідеології, яка силою підтримувала свої декларовані цінності; віру та релігійність. Своє політ. мислення Д. кваліфікував не лише як фашизм, але і як «лібералізм». Але його лібералізм неможливо розглядати в системі координат Д. Локка, Б.Константа або А.Токвіля. Д. вважав, що історично лібералізм був виправданий лише як вимога обмеження абсолютистської держави і отримання певних свобод. Він не припускав можливості обмеження повноважень держави. Індивідуальні права могли реалізовуватись лише в межах держави, остання виробляла систему «етичних принципів», спрямованих на виховання громадян у дусі «відповідної свободи». Д. гостро критикував існуючі на той час парламентські «спотворення», він пропонував повернутися до монархії, як самостійного політ. ін-ту, а також запровадив Велике Віче. Останнє повинно було складати списки кандидатів, яких висували 6 на вибори. Віче також мало право пропонувати королю список кандидатів на посаду президента держави. Закон про Велике Віче, на думку Д., повинен був сприяти повній «фашизації» держави. Головним елементом нової політ. конструкції мала бути фігура вождя: «Існує одна людина, один герой, один володарюючий та доленосний дух, у якому втілена думка нації, що безперервно вібрує у могутньому ритмі юнацького життя». Д. сформулював основні вимоги щодо фашиста, як представника нового сус-ва: «ідеаліст», працелюбний, віруюча людина, відданий певному ідеалу. Нова людина повинна була постійно відчувати власну приналежність до національної трупи і разом з цією групою спрямовувати свою діяльність на великі досягнення. Д. з’ясував сутність корпоративної держави. Вона повинна була об’єднувати в собі риси держави та синдикатів, сприяти впровадженню самоврядування, але не «абстрактного» індивідуума, а «правдивого» виробника. Держава повинна бути національною, проводити релігійну політику, але не на зразок атеїстичних держав, а як держава, що «сама вірує».

Твори: Gentile G. Che costa è il fascismo. Firenca, 1925; Fascismo e cultura. Milano, 1928.

А. Р.

ДЖЕФФЕРСОН ТОМАС (1743 1826) – амер. політ. діяч, третій президент США. З 26 років брав активну участь в політ. житті, учасник війни за незалежність. У 1775 р. був обраний депутатом Континентального конгресу і за його дорученням підготував «Декларацію незалежності», ідею якої висунув Річард Лі. У 1779-1781 pp. був губернатором Вірджинії. Написав преамбулу до конституції цього штату, яка містила багато ідей Декларації. Критично сприйняв конституцію Вірджинії, висунувши до неї ряд зауважень. Зокрема, для врегулювання взаємовідносин між різними гілками влади пропонував ввести систему балансів та стримуючих чинників, яка б гарантувала політ. рівновагу. Розробив власний проект конституції штату, частина положень якого була використана під час складання федеральної конституції 1787 р. Складовим елементом запропонованої Д. концепції держ. устрою була демокр. виборча система, згідно з якою право голосу слід було надати всьому населенню чоловічої статі, незалежно від їх майнового становища. Позитивно сприйняв вироблену Конвентом конституцію США, але висунув вимогу доповнити її статтями про права людини. У 1790-1793 pp. займав посаду держ. секретаря при президенті Дж. Вашингтоні. На противагу федералістам та їх вождю О.Гамільтону, Д. організував партію «республіканців» (демократів), які були прихильниками децентралізації та місцевої самостійності. У 1796 р. був обраний віце-президентом, а у 1800 та 1804 pp. – президентом США. Третє висунення своєї кандидатури на президентство Д. відхилив. У своїх політ. поглядах та діяльності виходив з доктрини про «природні права» людини, однак запропонував змінити формулу Д.Локка «життя, свобода і власність» на «життя, свобода та прагнення до щастя». Намагався поширити права людини і на рабів, але це йому не вдалося. Був прихильником рівності людей, критикував несправедливий розподіл багатства у сус-ві, був «вічним ворогом будь-якої форми тиранії над розумом людини». Цікаво, що сам він, через велику душевну щедрість, постійну допомогу іншим, наприкінці свого життя мав певні фінансові труднощі. Д. вважав, що уряд сам по собі був лихом, але він був лихом неминучим. На його думку, народові належав верховний суверенітет і якщо уряд не сприяв щастю своїх громадян – він повинен бути повалений.

Твори: Jefferson T. Papers. Princeton, 1950-1965. Vol. 1-17; The Writings of Th. Jefferson. Washington. 1903-1904. Vol. 1-20.

А. Р.

ДЖІЛАС МІЛОВАН (1911-1995) – югос. політ. діяч, історик, політолог. Вивчав право у Бєлградському ун-ті, один із керівників Союзу комуністів Югославії, з 1953 р. віце-президент і Голова Союзної народної скупщини, в 1954 р. – репресований, в середині 80-х років реабілітований. Автор політ. концепції про правлячу бюрократію, яка сформувалася в СРСР, а відтак у т.зв. «країнах народної демократії». У творі «Новий клас» (1957) Д. зазначив, що коріння цього класу знаходиться в «партії особливого – більшовицького типу». Його могутність спирається на феномен нової власності, що полягає у монополії партбюрократії на розподіл національного прибутку, регламентування рівня зарплати, вибір напрямів господарського розвитку та розпорядження націоналізованим та іншим майном. Це і є «особлива колективна власність». Д. впровадив нове поняття – «партійну державу», суть якого в особливому виді політ. панування, коли влада фактично незаконно концентрується в руках парт. комітетів і таємної поліції. В такій державі вся влада в руках партії, яка, монополізувавши владу, догматизувала ідеологію і править за принципом деспотії. Його Максима – це перетворення диктатури олігархії в особисту, яка «є постійною величиною». Тип парт. бюрократа, на думку Д., – це мішанина фанатика з необмеженим правителем, тобто це і є «справжній комуніст». Комуніст в інтересах справи може відповідно трансформуватися в націоналіста або в інтернаціоналіста. Отже, цей твір містив критику марксизму, головним чином більшовизму з позицій його покращення, модернізації. Тому в пізнішій праці «Недосконале суспільство» (1969) Д. намагався теоретично осмислити марксизм з позицій рад. та югос. дійсності кіпця 60-х років. Це була, також, спроба розвитку марксистської теорії, коли ще панували ілюзії можливості її виправлення.

Твори: Джилас Милован. Лицо тоталитаризма. М., 1992.

Б. К.

ДІДРО ДЕНІ (1713-1784) – франц. філософ, письменник. Нар. в сім’ї спадкового ремісника, навчався у Паризькому коледжі права, однак, позбавлений батьківської допомоги, змушений був заробляти приватними уроками, переписуванням, складанням проповідей. За інспірованою скаргою був посаджений у Венсенську в’язницю. В ув’язненні він сформулював свою концепцію енциклопедичного видання і стисло виклав його (за браком паперу) на сторінках мільтонівського «Втраченого Раю». Тоді ж йому запропонували перекласти відомий англ. технічний довідник Чемберса, який не задовольнив його. Усе це разом підштовхнуло Д. після виходу з в’язниці одержати дозвіл на видання великого довідника. Навколо нього згуртувалося коло однодумців – Ж. Руссо, Д’Аламбер, з ними співпрацювали А. Вольтер, Ш. Монтеск’є. Д. разом з Д’Аламбером очолив видання, яке отримало назву «Енциклопедія наук, мистецтв і ремесла». Перший том

вийшов у 1751 р. Д. разом Д’Аламбером написав «Вступні розмови» до першого тому. Пізніше, у зв’язку з розходженнями з Д’Аламбером, Д. залишився єдиним редактором Енциклопедії аж до виходу її останнього тому у 1772 р. Суспільно-політичні погляди Д. відображені в статтях до енциклопедії, а також у працях «Філософські думки», «Листи про сліпих», «Спростування книги Гельвеція», «Племінник Рамо», «Історичний нарис про представницькі установи», «Досліди про царювання Клавдія і Нерона». Д. розвинув далі ідеї природного права та суспільного договору, в результаті яких і виникла держава. Сам договір Д. розглядав як угоду між громадянами та політ. владою, яка постійно поновлювалась. Д. досить детально проаналізував як права і обов’язки держ. влади, так і права громадян. Мета держави – забезпечення громадянам їх прав, оскільки сама держава спирається на волю народу, згоду громадянства добровільно віддати їй частину своїх прав. А там, де правителі заради власних інтересів порушують угоду, а тим самим, і природні права громадянства, договір втрачає свою силу і народ має право укласти новий. Правителі, які порушили угоду, стають деспотами. Д., який жив у феодальній Франції, виступив за зміну феодалізму більш прогресивним ладом, ліквідацію кріпацтва, наділення селян землею, знищення станових привілеїв. Все це мало відбуватися еволюційним шляхом, за допомогою поширення освіти, морального вдосконалення, виховання, проведення розумних реформ. Тому Д. обстоював впровадження свободи слова, друку, торгівлі, підприємництва., виступав за представницькі правління, коли громадяни-власники обирають своїх представників – депутатів у владні органи держави, на чолі якої мав би стояти освічений правитель, що забезпечував би спокійне і тривале правління, реалізував владу спільно з представниками громадянства. За суттю його погляди республікансько-демократичні, однак за формою Д. залишався прибічником, певною мірою обмеженої, просвіченої монархії. Ця певна подвійність Д. була результатом його віри у позитивні сторони людської природи володарів, у яких він шукав розуміння добра, потреби щастя для всіх, гуманності. Звідси його відносини з коронованими володарями, (зокрема Катериною II. Після довгого листування з імператрицею, яка купила його бібліотеку (кошти були необхідні Д. для завершення видання енциклопедії та на посаг дочки). У 1773 р. Д. вирушив до Росії. Катерина II, вислухавши думки філософа, доручила йому скласти проект з народної просвіти. Д., запропонував організувати нижчі і середні загальні обов’язкові і безплатні школи, а також план університетської освіти. Останній містив у собі заходи з опрацювання рос. літературної мови, припинення

запрошування закордонних вчених в Росію, вільне й правдиве викладання рос. історії, вільне навчання на теологічних ф-тах. Д. запропонував поширення освіти серед жінок, введення курсу медицини і підготовку до материнства серед жінок-слухачів Смольного монастиря. Однак, проекти Д., залишилися лише на папері. Усе свідоме життя Д. прагнув змінити сус-во, але змінити його освітою, витончено, дотепно, не втрачаючи поваги до особистості, словом, галантно, чисто по-французьки.

Твори: Дидро Д. Собрание сочинений. М.-Л., 1935-1947. В 10 т.

Б. К.

ДМОВСЬКИЙ РОМАН (1864-1939) – польськ. політ. діяч, ідеолог націонал-демократії. Закінчив Варшавський ун-т, один з керівників Націоналістичної Ліги, співвидавець її теоретичного органу «Пшегльонд Всепольський», депутат ІІ-ї та ІІІ-ї Держ. Дум, голова думського Польськ. кола, учасник Паризької мирної конференції, чл. кабінету міністрів Вітоса (1919-1923), у 1926 р. – заснував організацію «Табір Великої Польщі». Д. був автором низки творів з політ. історії Польщі, її геополітичного становища, ролі Польщі в міжнародних справах міжвоєнного періоду. У книзі «Думки сучасного поляка» (1903) виклав своє розуміння досягнення національної незалежності Польщі шляхом одержання автономії в рамках рос. імперії. Вважав, що така автономія під царською рукою дасть можливість об’єднати всі польськ. землі й служитиме гарантом цілісності Польщі у боротьбі з її історичним ворогом – Німеччиною. Пізніше, під час Паризької мирної конференції обстоював план утворення унітарної польськ. держави, до якої б увійшли й українсько-білоруські землі. У творі «Польська політика і відбудова держави» (1925) Д., враховуючи зміну політ. ситуації у Східній Європі після першої світової війни та відновлення польськ. державності, визначив нові орієнтири для закордонної політики Польщі. Вважаючи надалі історичним супротивником Німеччину, Д. наголошував на зміцненні міжнародних відносин з Рад. Союзом, в цьому він вбачав майбутнє Великої Польщі. Притому його – представника авторитарних, аристократичних кіл Польщі не дуже турбував факт наявності в Росії більшовицької системи. Д. лише розігрував антибільшовицьку карту на переговорах з західними державами для одержання прав на Східну Галичину. Майже все своє життя був затятим противником українства, наголошував на «історичних» правах Польщі на галицькі землі, наполягав на тому, що, мовляв, без них «немає справді незалежної Польщі». Історія, як видно, виправила його...

Твори: Dmowski Roman. Polityka Polska i odbudowanie państwa. Hanower, 1947. T. 1-2.

Б. К.

ДНІСТРЯНСЬКИЙ СТАНІСЛАВ (1870-1935) – укр. правник, політолог. Після закінчення Віденського ун-ту був проф. Львів. ун-ту, депутатом австр. парламенту (1907-1918), один з засновників Укр. Вільного Ун-ту, двічі його ректор, академік ВУАН (1928), чл. НТШ, редактор низки правових ж-лів, голова комісії з реформи цивільного права, автор проекту конституції ЗУНР. У ряді творів, зокрема «Загальна наука права й політики», «Нова держава» (1923), «Погляд на теорії права та держави» (1925) тощо, сформулював національно-державницьку концепцію, в основу якої поклав опрацьовану ним теорію суспільного зв’язку та своє розуміння національної ідеї. Виходячи з того, що за походженням держава і нація мають спільний чинник – єдину територію, Д. зазначав, що територіальний чинник нації має природноетнічне, а держави – політ. походження. Спираючись на здобутки європейського географічного детермінізму, Д. підкреслив значення природних умов для національного самовизначення. Незважаючи на приналежність до соціологічної школи права, Д. в міру можливостей намагався піднести значення соціального характеру норм та природних засад права. Як прибічник самовизначення укр. нації на своїй національній території, вказував на необхідність надання певних автономних прав анклавам національних меншин. Все це, на його думку, робило б легітимним самовизначення укр. нації в її етнічних кордонах.

Твори: Дністрянський С. Погляд на теорію права та держави. Львів, 1925.

Б. К.

ДОНЦОВ ДМИТРО (1883-1973) – укр. мислитель, публіцист, громадсько-політ. діяч. Закінчив юридичний ф-т Петерб. ун-ту, навчався у Віденському ун-ті, захистив докторську дисертацію у Львів. ун-ті, чл. Укр. соціал-демократичної робітничої партії, потім голова Союзу визволення України, чл. партії хліборобів-демократів, редактор Літературного Наукового Вісника (1922-1932), редактор і видавець Вісника (1932-1939), пізніше редактор ж-лу «Батава». Після війни викладав в ун-тах Канади. Автор численних творів: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Українська державна думка і Європа», (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Дух нашої давнини» (1944). Д. почав з заперечення традиційного укр. націоналізму XIX ст., назвавши його за федералістичні, автономістичні мрії, несміливість політ. вимог та компроміс провансальством та хуторянством. Він закликав до переорієнтації українства на Захід, оскільки бачив політ. не сумісність укр. і рос. історичних традицій, національних звичок, способу життя. Спираючись на постулати географічного детермінізму, стверджував, що росіянам природно притаманні абсолютизм, правовий нігілізм, що значною мірою відрізнялося від укр. національних традицій. Д. намагався ідеологічно обґрунтувати укр. самостійницьку політику: зовнішню (повна сепарація від Росії) і внутрішню (виховання на

засадах західної культури). Д. сформулював основні принципи нового укр. націоналізму. Перший принцип – вольовий, другий – постійне прагнення до боротьби за незалежність, третій – романтизм, фанатизм у національній боротьбі, четвертий – синтез національного та інтернаціонального, п’ятий – необхідність виховання нової політ. еліти, останній – орієнтація на примус в процесі боротьби за незалежність. Д. опублікував низку статей з проблем укр. політики 20-30-х років, опрацьовував тактику політ. парт. боротьби. Критично оцінюючи невдачі національної революції та національно-визвольного руху, він звернув особливу увагу на проблему формування національної політ. еліти. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Шопенгауер; Ніцше, Парето, Моски, він обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання нації, чим завоював прихильність тогочасної молоді. Захист Д. політ. аморальності зустрів критику з боку поміркованих націоналістичних політиків, осуд християнських теоретиків. Полемічний, запальний характер його творів викликав негативні відгуки у періодиці укр. еміграції, що вплинуло в цілому на оцінку творчої спадщини Д.

Твори: Донцов Дмитро. Підстави нашої політики. Відень, 1921; Націоналізм. Лондон, Торонто, 1966; Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.

Б. К.

ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО (1841-1895) – укр. мислитель, громадсько-політичний діяч. Закінчив Київ. ун-т., в ньому ж викладав (1861-1875). Активний діяч київ. «Громади», з 1875 р. – в еміграції у Швейцарії, видавав зб. «Громада», та ж-л під тією ж назвою, з 1889 р. викладав у Софійському ун-ті. Автор численних творів з політ. теорії та історії, зокрема, «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Пропащий час», «Историческая Польща и великорусская демократия», «Либерализм и земство в России», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» та ін. Тематика його політ. творів охоплювала проблеми походження держави і права. Причинами суспільного поступу, вважав він, були розвиток людського розуму, сім’ї, матеріального виробництва та концентрація землі, класова боротьба. У євроазіатських народів спільним початком політ. життя була громада (община). Аналізуючи державу, Д. вважав, що її суть полягає головним чином у правах, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі нації та самої особи. Тому для Д. централізм в державі був майже тотожний з деспотизмом чи диктатурою якогось одного класу, пролетаріату, наприклад. Д. приділив значну увагу держ. формам, маючи на меті федеральний устрій для України, однак кінцевим ідеалом розглядав певний стан «безначальства» – добровільної асоціації гармонійно розвинутих осіб з обмеженими до мінімуму функціями примусу. Федералізм мав бути лише

шляхом до такого вільного стану самоуправління громад. Дотримуючись позитивістських поглядів, Д. значну увагу приділяв проблемам прав і свобод громадян, обстоював примат політ. свобод над класовими цінностями, першість універсальних цінностей над усіма іншими, в т.ч. і над національними. Д. був не лише теоретиком, але й опрацював власну практичну програму політ. боротьби для українства. Суть її полягала в тому, щоб вести боротьбу за політ. реформи, демократизацію й федералізацію в рамках Росії та Австро-Угорщини, виходячи з того що центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Головні перешкоди для розв’язання національного питання у Східній Європі Д. вбачав як у польськ. ягелонських традиціях, в нім. «дранг нах Остен» та рос. традиційній експансії і деспотизмі. Враховуючи багатонаціональний склад населення в Україні, він передбачав визнання національно-культурної автономії національних меншин. Д. запропонував власний проект Конституції (1884), яка передбачала на перехідний період парламентську республіку з Земським Собором як законодавчим органом. Розуміння соціалізму, на його думку було передусім етичне, де головним була б соціальна справедливість, а «громадівський соціалізм... мусить мати українську одежу». Заслугою Д. було також і те, що він, одним з перших Європі, відкрив укр. проблему і зробив це у вишуканих естетичних формах.

Твори: Драгоманов М. Вибране. К., 1991.

Б. К.

ДЮВЕРЖЕ МОРІС (1917 р.н.) – франц. соціолог, політолог. Закінчив ун-т в Бордо, проф. політ. соціології (з 1955 р.) та керівник Центру порівняльного аналізу політ. систем Сорбонни. Чл. Академії наук і мистецтв (США), депутат Європейського парламенту. У творі «Політичні партії» (1951) запропонував таку класифікацію політ. партій: одні будуються на підставі загальної структури, інші – на основі поділу «партії керівних кадрів» і «партії мас». Партії «керівних кадрів» слабо ідеологізовані, нечисельні, погано організовані. Це партії впливових людей, прив’язаних до своєї місцевості, гнучкі конфедерації місцевих осередків. Обранці таких партій мають велику свободу при голосуванні. Такі партії орієнтовані насамперед на вибори. «Партії мас», навпаки, багаточисленні. Це партії борців, структуровані та ієрархізовані, вони ґрунтуються на «культурі участі», що вимагають від усіх своїх чл. лояльності, відданості. Вони мають три основних варіанти: соціал-демократичний, комуністичний або ленінський, і фашистський. Усі вони мають численний парт. апарат, чіткі програми, статути, фіксоване членство, централізацію, виконавчу дисципліну, досить незначну зацікавленість у парламентській діяльності. Д. вважав,

що взагалі в історії відомі два способи утворення політ. партій: парламентський і позапарламентський. Від того, у який спосіб утворюється політ. партія, багато в чому залежить її належність до того чи іншого типу партій. Так, «масові партії» формувалися головним чином не в парламентах, а в процесі політ. боротьби, що вимагало централізації, ідеологізованості. У цілому класифікація Д. набула певної популярності в європейських країнах. У творах «Вступ до політики» (1964), «Демократія без народу» (1967), «Соціологія політики» (1967) він вивчав питання суспільної та політ. інтеграції, взаємозв’язку регіональних політ. проблем з глобальними міжнародними, Зазначав, що політ. соціологія є наукою, яка вивчає відношення «управляючих» і тих, «ким управляють», класифікував політ. антагонізми (індивідуально-психологічні та колективні). Завданням політ. соціології, вважав Д., є виявлення «подвійного обличчя» влади, оскільки політика, з одного боку – це боротьба між індивідами й групами за владу, переможці у цій боротьбі отримують компенсацію за рахунок переможених. З іншого боку, в політиці панують зусилля щодо спільної побудови устрою і порядку, який був би вигідний усім. Таким чином, писав Д., перед нами певний легендарний Янус, де панує демократія, єдність і де панують закони джунглів. У цій подвійності, вважав Д., полягає справжня суть дуалізму політ. систем Заходу. Даний феномен знайшов відображення у політ. формальному дуалізмі – існуванні двох великих політ. партій або провідних коаліцій в ряді країн Заходу. Такий дуалізм, на думку Д., і є найбільш оптимальним варіантом для плюралістичної демократії. Одночасно, Д. ставив під сумнів можливість застосування моделей плюралістичної демократії для країн, що розвиваються. Д. першим серед вчених-юристів запропонував досліджувати політ. режими, партії як особливі об’єкти юридичних досліджень, вирізнив політ. науку з права у Франції, домігся залучення до навчальних програм ліцеїв низки дисциплін з політологічними відтінками («Політична соціологія», «Основні політичні проблеми сучасності»), тобто сприяв утвердженню політології як важливої дисципліни в Франції.

Твори: Duverger М. La Socio-logie de la politique. Paris, 1973; Les Partis politiques. Paris, 1976.

Б. К.

ДЮРКГЕЙМ ЕМІЛЬ (1858-1917) – франц. соціолог, позитивіст, автор теоретичної концепції соціологізму (соціологічного реалізму). У 1896 р. очолив першу у Франції кафедру педагогіки і соціології в ун-ті в Бордо. В центрі теоретичних пошуків Д. були різноманітні проблеми соціології. Великого значення надавав обґрунтуванню особливого місця соціології серед наук про людину. Предмет соціології визначав як соціальні факти, що іcнують

поза індивідом і мають примусову силу щодо нього. Одним з перших застосував структурно-функціональний аналіз у соціології. В своїх творах він аналізував проблеми відносин між індивідом і колективом, індивідом і сус-вом, проблему раціонального співіснування індивідів. Ці проблеми Д. розглядав в контексті розподілу праці, основна функція якого полягає в тому, щоб «створювати між двома або кількома особистостями почуття солідарності». Д. вирізняв дві форми солідарності – механічну та органічну. Основою механічної солідарності (притаманної примітивним, архаїчним сус-вам) вважав подібність, недиференційованість індивідів, яким властиві однакові відчуття, вартості. Органічна солідарність зароджується внаслідок диференціації індивідів, які не подібні один на одного, а виконують різні функції (як органи живого тіла), що зумовлює їх функціональну взаємозалежність. Вона характерна для розвинутих суспільств. Цим двом типам солідарності відповідають два види права: репресивне, що карає помилки і злочини, і реститутивне, або кооперативне, суть якого не в переслідуванні порушень суспільних правил, а в поверненні предметів у стан, при якому була скоєна помилка, або в організації кооперації між індивідами. Одна з основних проблем сучасного сус-ва – відношення індивідів і групи. Людина стала надто свідомою, щоб погоджуватися з соціальними імперативами. Водночас надмірний індивідуалізм може призвести до того, що індивід вимагатиме від сус-ва більше, ніж воно в стані йому дати. Звідси необхідність дисципліни, яку може нав’язати тільки сус-во. Д. наголосив, що єдина суспільна група, яка може сприяти залученню індивіда до колективу, раціональному, на основі консенсусу, співжиттю індивідів – це професійна група, або ж корпорація. Це дало підстави послідовникам віднести Д. також до одного із засновників солідаризму. Щодо вирішення соціального питання, то Д. вважав, що його вирішення неможливе без урахування моральних аспектів. Моральна дезорганізація сус-ва є небезпечною для стабільності системи. Проявом такої дезорганізації, на думку Д., є збільшення кількості самогубств. Аналіз самогубств засвідчив, що вони є наслідком панування в сус-ві соціальних течій дезінтегруючого характеру, порушення суспільної рівноваги.

Твори: Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. М., 1990; Самоубийство: Социологический этюд. М., 1994.

М. П.

ЕВОЛА ЮЛІУС (1898-1974) барон, – італ. мислитель, громадсько-політичний діяч. Нар. в римській аристократичній сім’ї, редактор ж-лу «Вежа», чл. громадсько-політичних консервативних організацій. Один з провідних представників неоконсерватизму, традиціоналізму XX ст., автор низки творів – «Людина як потенція», «Язичеський імперіалізм», «Повстання проти сучасного світу», «Синтез расового вчення», «Шлях Кіноварі», «Осідлати тигра» та ін. В основі концепції Е. покладена теза про необхідність кардинального перевороту проти «цивілізації» Європи 20-30-х років, що забула сенс наказів і послуху, сенс дії і роздумів, ієрархії, могутності духу, людських богів. Вона перетворилась у «царство кількості матерії, грошей, машин, в якому немає більше повітря, свободи, світла». Захід, вважав Е., «більше не знає Держави, Держава як вартість, як імперія, як синтез духовного і королівського... потонула в міщанському убозтві суспільства рабів і торговців». Це сталося тому, що вона захворіла демократією, її просякнула семітська отрута, немає більше в Європі і вождів, – усе це наслідок хваленої західної цивілізації, «забобонної віри» в прогрес, яка суперечить римській королівській владі, суперечить дорічній Елладі, суперечить усім іншим формам великої арійської традиції. Шукаючи вихід, на думку Е., необхідно зрозуміти, що Європу не врятують компроміс, пристосовництво. «Нам необхідна могутність нового Середньовіччя», потрібні антифілософія, антигуманізм, антилітература, врешті, сама Анти-Європа, антихристиянство. «Ми закликаємо до рішучого безумовного, інтегрального повернення до нордично-поганьських традицій», вартостей, які конкретизуються у язичеському імперіалізмі. Вирішити проблему врятування Європи повинна нова політ. аристократична еліта, ідея та права монархії, які можуть відновитися шляхом Консервативної Революції. Перший крок до неї – це об’єднання Італії, Німеччини і Австрії, тобто римсько-німецького світу традицій і класичної культури в інтегральну спілку духу й тіла, поєднання римського Орла з нордич-ним. Перекладені на європейські мови, твори Е. набули значної популярності, зокрема в Німеччині. Це не вульгарні расистські

твори, – це апологетика кращих традицій європейського Духу. Е., наприклад, зазначав, що є три типи раси – «раса тіла», «раса душі» і «раса духу», які часто не збігаються між собою. Досить відкрито Е. критикував і біологічний антисемітизм, вказуючи на етнічну відмінність євреїв, що не заважає їм належати до однієї «раси душі». Поразку фашизму Е. не вважав поразкою Консервативної Революції, ідеї революції продовжують жити й після війни, вважав він. Великою популярністю користується в Європі твір Е. «Метафізика сексу», в якій він з традиціоналістичних позицій проаналізував питання сексу, його езотеричні та ініціативні аспекти. Праці Е. – це критика фашизму справа, з позицій аристократизму, традиціоналізму.

Твори: Эвола Юлиус. Языческий империализм. М., 1994.

Б. К.

ЕНГЕЛЬС ФРІДРІХ (1820-1895) – нім. мислитель, політ. діяч. Нар. в сім’ї власника текстильної мануфактури в Бармені Рейнської провінції. Був вільним слухачем Берлінського ун-ту (1841-1842), у 1842 р. виїхав в Англію, де працював управителем сімейної ткацької фабрики в Манчестері. Повернувшись на континент, приймав активну участь у нелегальному революційному «Союзі справедливих», за дорученням якого спільно з Марксом написав «Маніфест Комуністичної партії» (1848). У 1849 р. брав участь у Баденсько-Пфальцському збройному повстанні. У 1850 р. повернувся в Манчестер, де перебував до 1869 р. У тому ж році розрахувався з батьківською компанією, заплатив всі борги Маркса і почав жити за рахунок ренти. Відтак переїхав до Лондона, де його обрали чл. Генеральної Ради першого Інтернаціоналу. Брав активну участь в організації та роботі II Інтернаціоналу, написав численні праці: «Становище робітничого класу в Англії», «Селянська війна в Німеччині», «Революція і контрреволюція в Німеччині», «Анти-Дюрінг», «Роль насильства в історії», «Про розклад феодалізму і виникнення національних держав», «Походження сім’ї, приватної власності і держави», «Розвиток соціалізму від утопії до науки» та ін. У марксистській політ. концепції можна розрізнити ряд положень, сформульованих Е. Він вперше систематично виклав основи історичного матеріалізму (термін вжито у 1892 p.). Висунув думку про походження і еволюцію класів у сус-ві. Е. і Маркс вважали, що рушійною силою в історії є класова боротьба, вершиною якої є боротьба пролетаріату з буржуазією. Звідси випливало й месіанське призначення пролетаріату. Вони вважали також, що реалізувати своє призначення пролетаріат може через політ. революцію, насамперед, насильницького типу. Е. опрацював проблеми походження держави, її розвитку. Суттєвими елементами держави вважав територіальний поділ, публічну владу, податки, відчуження від сус-ва. Суть держ. влади,

на думку Е., – це класове панування. Революція покликана знищити стару держ. владу і створити на її уламках державу диктатури пролетаріату. Демократія, вважав Е., – це лише засіб, одна з політ. форм, держава потрібна пролетаріатові не в інтересах свободи, а в інтересах придушення своїх супротивників... «Свобода прийде тоді, коли держава як така перестане існувати». Е. наголошував на тому, що пролетаріатові необхідно мати власну політ. партію, яка повинна вести перманентну ідеологічну боротьбу, виступав за існування преси, незалежної від партії, яка в рамках парт. програми могла б критично оцінювати діяльність партії. Завдяки зусиллям Е. були підготовані до друку й видані другий і третій томи марксового «Капіталу». В останні роки життя Е., враховуючи реальні зміни в європейському соціально-політичному житті, висловив ряд сміливих ідей, які по-новому розглядали капіталістичну дійсність кінця XIX ст.

Твори: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., 1958-1968. Т. 1-39; К., 1979-1985. Т. 40-50.

Б. К., М. П.

ЕПІКУР (341-270 pp. до н.е.) – старогрец. мислитель. Нар. в сім’ї бідного афінського переселенця. У 311 р. до н.е. заснував школи, в Мітілені, потім в Лампсаке й Афінах. Спочатку вони складались з його друзів, що навчалися філософії, пізніше з їх дітей, рабів. Фінансування школи залежало частково від добровільних пожертвувань. Хоча Е. у взаєминах із людьми був добрим і делікатним, свої стосунки з філософами він будував на основах гострої критики попередників та диктаторського догматизму. Його послідовники повинні були успадкувати щось на зразок кредо-доктрини Е., нічого не додаючи до неї. Е. – автор понад 300 творів, з яких до нас дійшли декілька листів, фрагментів і перекази «Основних доктрин», «Про людське життя». «Насолода є початок і кінець щасливого життя», – писав Е. Він одним з перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме сус-во cфopмувалося шляхом «суспільного договору». Головним для Е. була внутрішня досконалість людини, яка повинна відмовитись від прагнень змінити світ. Замість того потрібно насолоджуватися життям, оскільки благо полягає у «задоволенні, що його отримують через смак, за допомогою любовних насолод, за допомогою слуху і через зорове сприйняття гарних форм». Далі Е. зазначав: «... насолода розуму, кажуть нам, – це споглядання насолод тіла». Задля істини варто відзначити, що сам Е. мав слабе здоров’я. їжа його складалася з хліба та невеликої кількості сиру на свята. Щодо суспільних поглядів, то Е. був прихильником античної демократії, її поміркованого варіанту, де панує закон у поєднанні з самостійністю особистості. В той же час, Е. негативно ставився до будь-якої публічної діяльності, проповідував відмову від влади,

участі в держ. справах. Виступав за суспільну справедливість, а найбільшою суспільною доброчесністю вважав дружбу – «будь-яка дружба бажана сама по собі». Е. закликав жити, уникаючи страху, який має два джерела, пов’язані між собою, – смерть і релігію, яка твердить, що мертві є нещасними. У власній доктрині Е. опрацював заходи, спрямовані на позбавлення людей різних забобонів, що породжують страх.

Твори: Материалисты древней Греции. Сборник текстов. Гераклит, Демокрит и Эпикур. М., 1955.

Б. К.

ЄЛЛІНЕК ГЕОРГ (1851-1911) – нім. мислитель, правник. Спочатку викладав у Відні, Базелі, відтак проф. у Гайдельбергу. Автор численних творів з державознавства, теорії права, зокрема – «Система суб’єктивного відкритого права», «Загальне вчення про державу» та ін. Вбачав у державі явище суб’єктивної свідомості, запропонував вивчати її як особливе суспільне утворення і як правовий феномен. Є. намагався, також, психологічно інтерпретувати право. Звідси два методи пізнання держави: соціологічний, або соціальний та правовий, дві науки: суспільна наука про державу і наука держ. права. Держава, на думку Є., – це поєднання трьох чинників: населення, території і влади. Державу творять вольові відносини панування, які має населення даної території. Такі відносини об’єднуються навколо певної спільної мети, солідарності загальних інтересів. Все це реалізується в держ. організації, яку Є. називав «союзом». Тому держава, на його думку, – це «панування союзної єдності осілих людей». Отже, держава стоїть вище інтересів і цілей окремих індивідів, суспільних груп, вона є втіленням солідарності й спільної мети цілого сус-ва. Водночас держава обмежена власними законами. Окрім цього держава діє на міжнародній арені, що також змушує її враховувати волю, владні інтереси та цілі інших держав. Усе це обмежує національний суверенітет. У своїй діяльності держава повинна керуватися нормами, які приймаються у встановлених законами формах. Норми права обов’язкові як для органів держави, так і для держави в цілому. Це гаранти прав і свобод громадян, які перетворюють держ. владу з примусової,

виключно силової, у владу правову, тобто таку, яка реалізується лише у визначених законами межах. Є. таким чином, модернізував концепцію правової держави, розширив її межі, створив правову основу для суб’єктивних публічних прав, акцентував увагу на необхідності добровільного самообмеження держ. влади. Все це стало важливим внеском у теоретичне обґрунтування політ. доктрини демокр. лібералізму.

Твори: Еллинек Г. Общее учение о государстве. СПб., 1903.

Б. К.

ЖІЛЬСОН ЕТЬЄН АНРІ (1884-1978) – франц. мислитель. Викладав напередодні першої світової війни в ун-ті Лілля, потім був проф. ун-тів Страсбурга, та Парижа (1921-1951). У 1925 р. заснував ж-л «Архів історичних доктрин та літератури Середніх віків», а у 1929 р. – ін-т вивчення Середніх віків у Торонто, яким керував з 1951 р. Чл. Франц. Академії (1947). Без перебільшення можна твердити, що головне і єдине захоплення Ж. – це релігійна думка та філософсько-соціологічні погляди середньовіччя. Висвітленню його історії, етапів розвитку, діяльності найвидатніших мислителів і присвятив свої твори Ж. Вже в одній з перших праць – «Томізм» (1922) він зайняв чітку позицію, стверджуючи, що лише томізм спроможний досягнути гармонії між розумом та вірою. Низка творів Ж. була присвячена середньовічним теологам – «Філософія Св. Бонавентури» (1924), «Св. Т.Аквінський» (1925) та «Вступ до науки Св. Августина» (1929). Будучи палким прихильником вчення Т. Аквінського, філософську систему якого називав «вічною філософією», Ж. гаряче виступив за відродження томізму. Воно, на думку Ж., повинно захистити сус-во перед цілою низкою помилок, які мають місце в новій філософії починаючи з епохи Відродження. Лише релігія може пізнати абсолютну істину, писав Ж., натомість філософія здатна пізнавати відносні істини. Значною подією у духовному житті Європи став вихід твору Ж. «Дух середньовічної філософії» (1932), який став теоретичним обґрунтуванням неотомізму. Думка про існування вічних вартостей, норм, що були сформульовані релігійними мислителями середньовіччя, які не

втратили своєї актуальності і в сучасну епоху, була відправною точкою роздумів Ж. Вони, звичайно, спираються на інтереси людей та на прагнення до спільного щастя, яке проповідувалося Святим Писанням і служило певним гарантом єдності і багатоманітності як форм власності, так і різних форм суспільно-політичного життя. Спільність інтересів і єдина мета – спасіння людських душ, можливі лише в християнській релігії, лише вона спроможна виходячи з загальнолюдських, універсальних цінностей забезпечити, спираючись на солідаризм, спокій, соціальний мир між різними класовими силами, демокр. права й свободи. Після другої світової війни Ж. написав ще твір «Філософія і теологія» (1960), а також твір, присвячений аналізу проблем культури. Розглядаючи розум і прозріння середньовіччя, Ж. повторив по суті, свої думки про відродження культури через відновлення впливу універсальних релігійно-гуманних цінностей. Він лаконічно виклав «нариси основних напрямів духовного життя» протягом семи століть середньовіччя, запропонував власну класифікацію середньовічних мислителів.

Твори: Жильсон Этьен. Разум и откровение века. Богословие в культуре средневековья. К., 1992.

Б. К.

ЗЕНОН (бл. 336 – 264 pp. до н.е.) – старогрец. мислитель. Нар. на о. Кіпр, в молоді роки займався торгівлею, потім оселився в Афінах і зайнявся філософією. З. був засновником філософської школи стоїцизму. Оскільки З. не був афінянином, він не мав права орендувати цілий будинок, тому проводив свої заняття на афінській агорі в Розписній Стої, яку розмалював маляр Полігнот (грец. Stoa Poikilh – строкатий портик, лат. porticus – покриття, що підтримується колонадою, крита галерея). Звідси й пішла назва школи. Він набув великої популярності і афіняни спорудили на його честь мідну статую й нагородили золотим вінком. В основу стоїцизму були покладені погляди Платона, Арістотеля, школи кініків та семітського містицизму. 3. проповідував тілесне як єдину реальну суть. У світі, що повністю визначається природними законами, людина підпорядковується виключно одному закону: жити в гармонії

з природою, підлягати світовому порядкові, бажати того, чого прагнуть боги, що дасть можливість поєднатися з ними. Повсюди діє неминучість, доля (фатум). У цьому й полягає розум (логос) світу, згідно з яким «те, що виникло – виникло, те, що виникає – виникає, те, що має виникнути – виникне». З. вважав, що ідеалом людини мав би бути мудрець, який збагнув закони, що правлять світом, і саме він повинен брати участь в управлінні державою. В рамках етики З. містилася політ. доктрина стоїків, що мала такі основні моменти. Сус-во виникло за природними законами, тому люди повинні терпляче зносити всілякі страждання, бути стійкими в злиднях, готовими пожертвувати навіть життям за високі ідеали, особливо за Вітчизну. В ідеальному сус-ві, вважав З., не повинно бути станових різниць, усі повинні жити одним суспільним ладом, всюди повинні панувати однакові порядки. Кращий держ. лад – це «поєднання демократії, царської влади і аристократії». Водночас З. та його учні вважали, що людина повинна бути задоволена своїм місцем у житті, тобто виконувати призначений природою обов’язок, жити за законами природи. За такого життя можна буде досягнути стадії апатії – повного щастя, коли не потрібні вже держава, суди, храми, школи, торгівля, і навіть, гроші. Услід за Платоном стоїки виступали також проти сім’ї та шлюбу. Всі люди – громадяни одного світового держ. утворення, громадяни Всесвіту.

Література: Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М., 1979.

Б. К.

ЗІНЬКІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ (1881-1962) – російсько-український мислитель, богослов, священник. Закін. Київ, ун-т, пізніше проф. цього ж ун-ту, міністр віросповідань в уряді Скоропадського (1918). У 1919 p. емігрував, з 1926 р. проживав у Франції, один із засновників Паризького Православного богословського ін-ту ім. С. Радонезького, завідував там каф. філософії. Репресований фашистами. У 1942 р. прийняв сан священика, протопресвітер. Написав низку творів, зокрема «Російські мислителі і Європа», «Історія російської філософії», «Апологетика», «Основи християнської філософії» та ін. На думку З., історія філософії є одночасно історією творчості окремих мислителів. Так, наприклад, в «Історії російської філософії» він проаналізував спадщину понад 200 рос. мислителів, з’ясував творчі витоки, конструкції, теми та проблеми, якими вони займалися. Ключем до вивчення рос. філософії, вважав проблеми секуляризму (визволення всіх сфер суспільного й особистого життя з-під впливу релігії й церкви). Якщо на Заході це була форма боротьби з церквою за автономію культури й свободу, то на Сході проблема полягала, насамперед, у свободі для богословських досліджень. На Заході сформувалась незалежність свідомості від Церкви,

на Сході ж таких умов не було. Тут православне світосприймання, на думку 3., поставило на порядок денний певні філософські конструкції, які визначаються «осяяннями, які подаровані нам Православ’ям».

Твори: Зеньковский В.В. Истории русской философии. Л., 1991. В 2 т.

Б. К.

ЗОМБАРТ ВЕРНЕР (1863-1941) – нім. соціолог, економіст, історик культури. Проф. ун-тів Вроцлава, Берліна. Один із керівників «Союзу соціальної політики», наприкінці 80-х років XIX ст. взяв участь в «дискусії про капіталізм», розгорнутій у нім. економічній науці, де поставив питання про історичні передумови виникнення капіталістичного способу виробництва та історичну специфіку нім. капіталізму. Разом з М.Вебером у 1903 р. почав видавати ж-л «Архів соціальної науки і соціальної політики».

Був одним із творців теорії «організованого капіталізму» («Сучасний капіталізм», «Ідеали соціальної політики»). У своїй концепції, аналізуючи розвиток нового капіталізму, спирався на вивчення змін ментальності людей, психічних настанов, які разом творять «дух» певних епох. (Тут 3. знаходився під прямим впливом М.Вебера). Водночас, у зв’язку з розвитком науково-технічного прогресу, якісними змінами в індустріальному сус-ві, З., очевидно, під впливом Кейнса, зафіксував зміну в політ. доктрині лібералізму, переростання її в неолібералізм. Він, також, написав декілька нарисів про менталітет, характер і світорозуміння сучасних йому буржуа та пролетаріату.

Твори: Зомбарт В. Буржуа. М., 1924; Современный капитализм. М., 1903-1905. Т.1-2; М.-Л., 1930. Т. 3.

Б. К.

ІЛАРІОН (pp. народження і смерті невідомі) – давньоруський церковний діяч. З Початкового Літопису відомо, що він за Ярослава Мудрого був священиком при церкві святих Апостолів у Берестовім, був «муж благ, книжен і постник». У 1051 р. за наказом Ярослава Мудрого в Києві зібралися єпископи і без дозволу візантійського патріарха обрали «Іларіона русина» митрополитом. На цій посаді він був до 1055 p., відтак вступив до Печерського монастиря під ім’ям Никона, названого Великим. Автор творів «Слово про закон і похвала кагану Володимирові» або інакше «Слово про закон і благодать» (написане між 1037 і 1050 роками).

Своє «Слово...» виголосив перед освіченою публікою (в Десятинній церкві в річницю смерті Володимира Великого) ще до того, як став митрополитом. Твір складається з двох частин та молитви. У ньому змальовано та прославлено прихід Христа на землю для порятунку людства. Старому Завітові, який мав підготувати людей до його приходу, І. протиставляв Новий Завіт. Подібне протиставлення він робить і при висвітленні поганської Руси та Руси, охрещеної Володимиром Великим, оскільки «... вже не ідолослужебниками називаємося ми, а християнами...» У другій частині І. складає панегірик великому кагану «нашої землі Володимиру». Тут І. руйнує традиційне уявлення про спільність долі України з Новгородом, бо не від Рюрика та Олега веде він князівську династію, а від «давнього Ігоря». Він пишається тим, що «не в бідній і не в невідомій землі вони панували (Володимир та його славні предки – Б. К.), але в Руській, яка відома та про яку чути у всіх кінцях землі». В кінці І. порівняв Володимира з імператором Костянтином Великим, оскільки той «підкорив Богові грецьку й римську державу», а Володимир з бабкою своєю Ольгою приніс хрест з Царгорода й утвердив віру в Руси. «Слово..» закінчується великою патетичною молитвою. В результаті подальших змін і доповнень з’явилися чотири редакції «Слова..» Його вплив простежується і у «Галицько-Волинському літописі». У XV ст. «Слово..» читалося по церквах в день пам’яті св. Володимира, заключна молитва «Слова..» увійшла до церковного вжитку.

Твори: Иларион, митрополит Киевский. Слово о законе и благодати. // Златоструй. Древняя Русь Х-ХІІІ веков. М., 1990.

Б. К.

ІЛЬЇН ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1883-1954) – рос. мислитель, політолог, правник, теоретик релігії і культури, публіцист. Закінчив Москов. ун-т, викладав в ньому, був репресований і засуджений до смертної кари, наприкінці 1922 р. висланий з Рад. Росії, відтак проф. Рос. наукового ін-ту в Берліні, декан юридичного ф-ту цього ін-ту, член-кореспондент Слов’янського ін-ту при Лондонському ун-ті (1924). В 1927-1930 pp. був редактором-видавцем ж-лу «Русский колокол». У 1938 p. гестапо наклало арешт на всі його друковані праці та заборонило публічно виступати. З літа 1938 р. І. замешкав в Цюріху, де й помер. І. написав велику кількість творів, серед яких можна вирізнити насамперед, «Поняття права і сили», «Духовний сенс війни», «Про суть правосвідомості», «Про опір злу силою», «Шляхи духовного оновлення», «Аксіоми релігійного досвіду», триптих «Я вдивляюся в життя», «Завмираюче серце» і «Погляд в далечінь». Твори «Про монархію» та «Шлях до очевидності» залишилися незакінченими. Творчість І. умовно можна розділити на декілька етапів. Перший із них – це праці,

написані до першої світової війни, підчас неї та в добу революції, до вимушеної еміграції. В центрі уваги І. в цей період знаходиться вивчення спадщини Й. Фіхте, М. Штірнера та Г. Гегеля (філософія Гегеля стала темою його дисертації, після захисту якої він одразу отримав два ступені – магістра і доктора держ. наук). В роки революції І. сформулював власне бачення основ правової держави, революції і нового справедливого соціального ладу. Щодо правової держави, І. писав: «...кожен правовий устрій повинен... вдосконалювати закони за законами, тобто покращувати правовий порядок, не порушуючи правового порядку. Правовий устрій, який закриває цю можливість для всіх, або для широких кіл народу, позбавляючи їх доступу до законодавства, готує собі неминучу революцію». В роки революції І. виступив як захисник принципів академічних свобод. Тому він не виправдовував застосування примусу та сили, розглядав їх як допустимі лише за певних, чітко зумовлених обставин, коли решта засобів вже вичерпані. Щоб правильно вибрати засоби, потрібно знати про можливість різних відповідей на ті чи інші дії. Таку різноманітність відповідей І. аналізував у творах наступного – другого періоду, зокрема, в працях «Про опір злу силою» (1925). І. поставив питання моральності використання держ. влади для припинення соціального та морального зла. Незважаючи на монархічні позиції, І., розуміючи необхідність ліквідації царизму, вбачав вихід із ситуації, що склалася, в духовному оновленні рос. сус-ва. «Новий світ, писав він, – повернеться до політ. традицій Сократа і Арістотеля. Але буде шукати й знаходити свої коріння в Християнстві; власне в ньому він ствердить свої державні досягнення». Вихідним пунктом такого оновлення, вважав він, має стати сім’я, яка спирається на любов, віру і свободу. (Можливо тут певну роль зіграла власна щаслива сім’я. Його дружина – Наталя Вокач, близька йому по духу, займалася філософією, мистецтвознавством, історією. Разом вони переклали Г. Зіммеля, трактати Руссо, їй присвятив І. свої головні твори). Саме сім’я підійматиме людину до форм спільностей – батьківщини, нації і держави. У процесі оновлення сус-ва головну роль І. відводив новому Духові, духовним цінностям. Універсальними цінностями, що детермінувалися рос. історією, народними традиціями, особливостями національного характеру, вважав цінності рос. самодержавства. Дещо парадоксально, але І. розглядав монархію як ідеальний тип правової держави, в якій оновлене самодержавство буде співіснувати зі свободами особи.

Твори: Ильин И.А. Путь к очевидности. М., 1993; Собр. соч.: в 10 т. М., 1993, Т. 1-.

Б. К.

ІСТОН ДЕВІД (1917 р.н.) – американсько-канадський політолог. Проф. ряду амер. та канад. ун-тів. Автор творів «Політична система», «Рамки політичного життя», опублікованих у 50-60-х роках. І. застосував системний аналіз для вивчення явищ політ. життя сус-ва та сформулював модель політ. системи сус-ва. Вихідні положення системи були такими. Політ. система – якісно відмінна від інших суспільних систем. Те, що лежить за межами політ. системи, визначається як її оточення. Визнання наявності певних меж (кордонів) між політ. системою та її оточенням вважалося головним якісним показником відмінності політ. системи, її специфікою. Звідси, стверджував І., головним завданням політології є вивчення переходів, або обмінів між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політ. системи. Тому головною одиницею політ. системи І. визначив тільки взаємодію: «... взаємодія є основною одиницею аналізу». Відрізняє цю взаємодію від інших соціальних взаємодій одна важлива риса – політ. взаємодія, спрямована, насамперед, на «авторитарний розподіл цінностей у суспільстві». Таким чином, політ. систему І. розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюються індивідами в рамках призначених для них ролей, взаємодій, спрямованих на авторитарний розподіл суспільних цінностей. Тому влада розглядалася як атрибут великої суспільно-політичної системи (макросистеми). І. лаконічно визначив політ. систему: це «ті взаємодії, за допомогою яких у сус-ві авторитарно розподіляються цінності». Головне призначення системи – виконання функцій розподілу цінностей та змушення більшості сус-ва погодитися на нього на довший час. Невиконання системою розподілу призводить до зростання напруження в системі, і навіть до її руйнування. Він висловив, також, кілька міркувань методологічного характеру. По-перше, для розуміння системних процесів слід мати певний об’єм даних і вищий рівень узагальнення, оскільки голі факти при системному аналізі не в стані пояснити, а тим більше прогнозувати події, тоді як від політики значною мірою власне це й вимагається. По-друге, політ. теорія розглядає політ. системи як цілісну множину багатьох елементів, що самі також мають складну структуру і т.д. По-третє, аналіз політ. систем вимагає двох підходів: соціально-психологічного і ситуаційного. По-четверте, політ. життя сус-ва розглядається як динамічно неврівноважена система, де перманентно проходять дестабілізація і стабілізація; повна статика системи на практиці неможлива, оскільки це означає руйнування системи. Все це визначало політ. систему як відкриту, динамічну систему, якій притаманні адаптація, модернізація, експансіонізм та певні цінності виживання. Розглядаючи взаємодії політ. системи, І. зробив їх аналіз на вході і на виході системи. На вході – це «вимоги» і «підтримка», тобто висловлені всередині системи і звернені до владних органів

думки з приводу розподілу вартостей, дії, скеровані на пряму чи непряму підтримку системі (у вигляді настанов або почуттів особи, групи). На виході системи результати її функціонування здійснюються у формі політ. рішень і дій. Тому, до речі, після включення до світової політології комплексу тем, які вивчають політ. системи й процеси, наступним кроком (у 70-80 роках) стало вивчення комплексу тем, які вивчають політ. рішення. Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми (чи не звідси й визначається тип системи?) адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політ. систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що призводить до її самозбереження. Однак зовнішні чинники, дискретність дії системних механізмів, людський чинник – усе це разом розлагоджує систему, що збільшує її неврівноваженість і в окремих випадках призводить до її руйнування. Модель І. можна застосовувати при аналізі будь-якої політ. системи, однак для цього важливо визначити зміст і форму множин, які складають її, визначити їх межі, взаємодії з іншими системами, визначити характер і шляхи інформації, що впроваджуються та результатів, що очікуються, визначити існуючу ієрархію та диференціацію всередині системи, рівень інтеграції і взаємодій системи. Водночас модель І. не ідеальна, оскільки вона розглядає лише авторитарний характер розподілу вартостей. Тому пізніше вона була доповнена й розвинута К. Дейчем, Н. Луманом.

Твори: Easton D. The Political System. N.Y., 1953; Systems Analysis of Political Life. N.Y., 1967.

Б. К.

КАВУР КАМІЛЛО БЕНСО (1810-1861) граф, – італ. політ. держ. діяч. Закін. Турінську військову академію, співвидавець ж-лу «Рісорджіменто», міністр землеробства та торгівлі (1850), фінансів (1851) в уряді Сардінського королівства, а також його прем’єр (1852). У 1861 р. став першим прем’єром об’єднаного італ. королівства. Спочатку був лібералом, виступав за реформи в межах конституційної монархії. З 1848 р. присвятив себе справі

об’єднання Італії та відновлення її незалежності. Сформулював популярні гасла: «Італія врятує себе свободою!» та «Італія створить себе сама!», які відображали його політ. концепцію визволення та об’єднання країни. Це об’єднання, на думку К., можливе лише на основі савойської династії (навколо короля Віктора-Еммануїла). З метою отримання підтримки від широких народних мас, ліберальних кіл Італії, К. не відмовлявся від демокр. гасел (відокремлення церкви від держави, обмеження діяльності церкви). З метою об’єднання Італії, її визволення, К. провадив гнучку зовнішню політику (уклав ряд міждержавних союзів), підтримував національно-визвольні революційні рухи (Дж. Гарібальді), вдало використав для вирішення політ. проблем боротьби за незалежність такий політ. засіб, як плебісцит. У другому періоді своєї діяльності К. виступив за збереження монархії в Італії, був рішуче проти республіканських настроїв, не гребував використанням неморальних засобів у політ. боротьбі. І все ж, в історію Італії він увійшов, як видатний дипломат, політик в особі якого, зазначав П. Ненні, втілилася «дивна мішанина лібералізму і автократизму, він не мав рівних собі у мистецтві використання людей і справ, без моральних вагань, витривалий як Рішельє, блискавичний і спритний як Телейран, великий як Меттерніх, гнучкий як Бісмарк..., що мав спільні з цим німцем почуття дійсності, але без його брутальності. Занадто спритний, щоб бути апостолом, Кавур у своїх combinazioni мав інстинктивне довір’я до свободи, довір’я, яке давало йому змогу твердити, що кожен зможе управляти за допомогою надзвичайного стану...». Додамо від себе, що К. був палким прихильником відомої думки Данте: «Творити Італію навіть з дияволом!».

Твори: Cavour С.В. Discorsi pariamentari. Firenze, 1932-1961. Vol. 1-12.

Б. К.

КАЛЬВІН ЖАН (1509-1564) – Нар. у Франції, жив і працював у Швейцарії. Один із провідних діячів та ідеологів Реформації. В 1536 р. опублікував богословський трактат «Настанови в християнській вірі», який став теоретичною та ідеологічною основою кальвіністського руху. Основна ідея трактату – догма про божественне призначення. Бог, на думку К., наперед визначив одних людей до спасіння та блаженства, інших – до загибелі. Люди не спроможні змінити волю Бога. Бог вказує кожній людині сферу її професійної діяльності, ним же визначається й влада. Кожний індивід мусить суворо слідувати Божому припису, цілком присвятити себе своїй професії, бути бережливим господарем. Практична діяльність К. була спрямована на докорінну реформу церковного устрою, яка проводилась у відповідності з розробленими ним же «Церковними настановами». Вони передбачали республіканські принципи організації церковного життя.

Церковні громади почали очолювати старшини (пресвітери), що обирались, як правило, з найбагатших мирян, і провідники, які не мали спеціального священного сану і виконували релігійні функції як службові обов’язки. Пресвітери разом з провідниками складали консисторію, яка відала усім релігійним життям громади. Ці ідеї були сприйняті представниками суспільно-політичної думки та практичними політ. діячами й використовувалися при розробці республіканських політ. програм в Швейцарії, Голландії та Шотландії. К. висловлював неоднозначні, інколи суперечливі думки відносно держави та влади. Будь-яка влада оголошувалася божественною. В той же час, К. засуджував феодально-монархістські кола за їх насильства, сваволю, беззаконня, передбачаючи їм за це Божу кару, яку можуть здійснити їх власні піддані. Відкрита непокора і повалення тирана допускається лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Розглядаючи форми правління, найкращою з них К. вважав олігархічну організацію управління державою. Демократія, на його думку, є найгіршою формою правління, а ідеал – встановлення теократії, республіки святих. Сенс своєї діяльності К. вбачав у тезі: «Якщо Бог з нами, хто проти нас?» (Послання до Римлян, VIII, 31). Концепція діяльності К. поширювалася на всю виробничу діяльність людини, на примноження багатства і осягнення успіхів, пов’язаних з ним. Саме в тому К. та його послідовники вбачали видатний знак Призначення.

Твори: Calvino: Instituzione della religione cristiana. Torino, 1971. Vol. 1-2.

M. П., Б. К.

КАМПАНЕЛЛА ТОММАЗО (1568 1639) – італ. мислитель, філософ, літератор, автор творів з проблем філософії, теології, астрономії, астрології, історії, політ. трактатів. Брав активну участь у боротьбі за звільнення Італії від іспан. поневолення. Значну частину свого життя провів у в’язниці (27 років), де й написав більшу частину своїх творів. Найбільш відомий з них – «Місто Сонця» (1601), в якому він висунув ідеал суспільного устрою, заснованого на спільній власності, спільній праці, який розглядав як реальну політ. програму, пропонуючи її для реалізації можновладцям різних країн. В «Місті Сонця» К. змальовує своєрідну ієрархію посадових осіб. На чолі Міста Сонця стоїть Верховний правитель, Священик, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він – всебічно освічена людина, яка знає всі науки, мистецтва, ремесла, світський і духовний глава Міста, за ним закріплено остаточне рішення всіх спірних питань. При ньому є три співправителі: Пон (Міць), Сін (Мудрість) і Мор (Любов). У віданні Пона знаходиться все, що стосується війни і миру. Сін відає вільними мистецтвами, ремеслами, різними науками.

Мор керує дітонародженням, вихованням новонароджених, лікуванням, сільським господарством та ін. «Всі справи їх республіки, – писав К. – обговорюються цими чотирма особами, і до думки Метафізика приєднуються за взаємною згодою всі інші...» В Місті існує ще цілий ряд посадових осіб, які відають вузькими напрямами роботи. «У них стільки ж посадових осіб, скільки ми нараховуємо доброчинностей... Мужність..., Щедрість..., Правосуддя...» та ін. На кожну з цих посад «обираються ті, кого ще з дитинства визнають в школах найбільш придатним, щоб посісти її». К. зазначав, що «посадові особи змінюються з волі народу». Не міняються тільки четверо найвищих, якщо з власної волі не передадуть посаду мудрішому. Регулярно збирається Рада, на якій «присутні всі від двадцяти років і старші, і всім пропонується поодинці висловитись про те, які недоліки є в державі, які посадові особи виконують свої обов’язки добре, які – погано...» В державі існує правосуддя. «Кожний зокрема підсудний старшому начальнику своєї майстерності..., всі головні майстри є суддями...» і можуть здійснювати правосуддя. Закони в них «нечисленні, стислі, зрозумілі. Усі вони вирізані на мідній дошці біля дверей храму...», де відбувається правосуддя. В інших своїх творах («Політичні афоризми», «Монархія Мессії», «Про царство Боже» та ін.) підкреслював велике значення духовного єднання для життя сус-ва, ідеї всесвітнього єднання в одній монархії, яка мала б позбавити людство від війн, голоду, епідемій.

Твори: Кампанелла Т. Город Солнца. М., 1954.

М.П.

КАМЮ АЛЬБЕР (1913-1960) – франц. філософ, письменник, лауреат Нобелівської премії. Нар. в Мондові (Алжир) в сім’ї сільськогосподарських робітників. Закін. франц. ліцей та ун-т в Алжирі, з 1940 р. жив і працював у Франції. Під час фашистської окупації був активним учасником руху Опору. Досліджуючи проблеми сенсу буття взагалі, сенсу життя людини, її свободи та прав, К. дійшов висновку, що світом керує якийсь сенс, а шлях до його пізнання пролягає через розкриття суті бунту. Усвідомлення людини як людини, на його думку, приходить разом з бунтом. Останній розглядається як «справа людини, яка знає, твердо усвідомлює свої права». Цій проблемі присвячена праця «Бунтівна людина», в якій дано детальний аналіз ідеї бунту проти несправедливості людської участі. К. виокремлював метафізичний та історичний бунт. Метафізичний бунт розглядав як повстання людини проти своєї участі і проти світового порядку. На його думку, «послідовний метафізичний бунт в прямому розумінні цього слова виникає лише наприкінці XVIII ст.», хоча перші його зразки можна відшукати ще в «епоху Прометея». Спочатку вільнодумство ставить під сумнів Бога і

100

висуває на перший план проблему справедливості. Але «якщо заперечуєш Бога, треба вбити короля», його представника на землі. Раніше, скидаючи монарха, не заперечували самі принципи правління. У XVIII ст. Руссо теоретично, а в 1789 р. – на практиці піддали сумніву самі принципи існуючої форми правління, проголосили іншу законність та інші принципи. Аналізуючи «суспільний договір», К. писав, що він дає «догматичний виклад нової релігії, в якій Богом є розум, що зливається з природою, а його представником на землі замість короля – народ, що розглядається як втілення спільної волі». Цілком природно, що релігія розуму встановлює республіку законів. Метафізичний бунт поступово зливається з історичним бунтом: «Від гуманітарних ідилій XVIII століття до кровавих ешафотів пролягає прямий шлях...» Формою реалізації історичного бунту була революція, основний принцип якої – свобода. В зв’язку з цим, К. аналізував співвідношення революції і бунту. Революція розглядається як рух по колу, який, після повного завершення циклу, приводить до зміни одного способу правління іншим. Вона починається з ідеї і означає включення ідеї в історичний досвід, тоді як бунт є лише рух від індивідуального досвіду до ідеї. Бунт знищує тільки людей, тоді як революція знищує водночас і людей, і принципи. Революція мала б бути єдиною і останньою. Оскільки такого не відбулося, то, на думку К., в історії ще не було революції. Містифікацією він називає і поняття революційного уряду. Всі революції Нового часу, проголошуючи своєю місією «завоювання дійсної свободи», приводили насправді до зміцнення держави : «1789 рік веде за собою Наполеона, 1848-й – Наполеона ІІІ, 1917-й – Сталіна, Італійські заворушення 20-х років – Муссоліні, Веймарська республіка – Гітлера». К. детально аналізував держ. тероризм, розкриваючи його на прикладі фашистських режимів Гітлера і Муссоліні. Аналізуючи суть рос. комунізму, К. писав, що «це перше в історії політ. вчення і рух, яке, спираючись на силу зброї, ставить за мету завершення останньої революції і остаточне об’єднання всього світу». Під тиском різних чинників «народжується імперіалізм справедливості», а в нього «лише два вибори – або загинути, або створити світову імперію». Для здійснення цієї мети в нього немає інших засобів, крім несправедливості. Тобто, шлях до свободи, до єдності пролягає через тоталітаризм, що є не до прийняття. Не знаходячи дієвих шляхів досягнення свободи ні в теоретичній спадщині мислителів минулого, ні в історичному досвіді К., дійшов висновку, що політика і сус-во зобов’язані тільки узгоджувати справи всіх, щоб кожний володів дозвіллям, свободою і можливістю для цих спільних пошуків.

Твори: Камю А. Сочинения. М., 1989; Бунтующий человек. М., 1990.

М. П.

101

КAHETTI ЕЛІАС (1905 р.н.) – німецько-англійський мислитель, драматург. Нар. у Болгарії, навчався в Цюріху, Франкфурті-на-Майні та Відні. У 1938 р. емігрував спочатку до Франції, потім до Англії. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1981). Творчість К. багатогранна й різноманітна, він автор твору «Маса і влада». Узагальнивши повідомлення, історичні дослідження, письмові свідчення психічнохворих, міфи, власні переживання, К. дійшов висновку, що в основі формування людей у масу лежить своєрідний «страх перед дотиком», оскільки людина інстинктивно уникає контакту з собі подібними. Вільною від такого страху людина стає, лише перебуваючи в масі, бо тут усі рівні, усі живуть одним поривом, одними відчуттями та переживаннями. К. вважав, що чим сильніше люди притискаються в масі, тим менший страх вони переживають. Тому маса, зрештою, як ще раніше писав Г. Лє Бон, починає жити власним життям зі своїми закономірностями, відмінними від тих, що притаманні кожному індивіду зокрема, Такі конгломерати-маси існують, поки ростуть (це стосується т.зв. відкритих мас – тимчасових масових об’єднань). Інстинктивне поєднання індивідів у масу призводить до формування «абстрактної маси», справа лише в тому, що індивід, «включаючись» в масу, може загинути. Тому лише той індивід, який пережив більшу кількість масових об’єднань, отримує й більшу владу. К. зводить владу до безпосереднього переживання влади і торжества переможця, що вижив. Окрім цього, К. розглядає здатність людини опиратися владним розпорядженням. Якщо людина знаходить у собі сили до такого опору, вона вільна, якщо ж ні – вона підневільна. Більшість людей не спроможні зробити це, лише одиниці виживають, витримують страх перед смертю й стають володарями. Однак в силу власне наявності в таких індивідів рідких властивостей, вони стають далекі від маси й одинокими, однобічними. Будь-яка однобічність водночас є певним чином неповноцінністю. Тому тип людини – політ. властителя – це тип обмеженої людини, людини «яка вижила». Реальності кінця XX ст. переконали К. у тому, що крім патологічних випадків, влада перероджується, змінилася сама ситуація для виживання, отже, резюмує К., «...виживуть всі або ніхто».

Твори: Canetti E. Masse und Macht. Frankfurt a./Mein, 1983.

Б. К.

КАНТ ІММАНУІЛ (1724-1804) – нім. філософ. Вивчав філософію, математику і фізику в Кенігсберзькому ун-ті. З 1755 р. приват-доцент, з 1766 р. працював у бібліотеці королівського палацу в Кенігсбергу, з 1770 р. проф. логіки та метафізики. Основні політ. погляди викладені у творах: «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного миру», «Метафізичні початки вчення про право» та ін. Наріжним каменем соціальних поглядів К.

102

була його віра в те, що кожна людина володіє досконалою гідністю і абсолютною цінністю, особа не є знаряддям чиїхось планів. Людина – суб’єкт морального закону. Цей закон – апріорний, не підлягає впливові жодних зовнішніх чинників і тому він безумовний. К. назвав його «категоричним імперативом». Він стверджував, що індивід здатний бути «господарем самому собі» і тому не потребує зовнішньої опіки. Але, оскільки не всі використовують власну свободу для реалізації «категоричного імперативу», дуже часто свобода переростає у сваволю. Звідси – необхідність обмежень, які покликане зробити право, яке детермінується об’єктивним загальним законом свободи. Право регулює лише зовнішню форму поведінки людей, їх вчинки. Суб’єктивні мотиви, думки, переживання індивіда регулює мораль. Покликання права – надійно гарантувати моралі той соціальний простір, у якому вона могла б себе нормально проявляти, в якому могла б без перешкод реалізовуватися свобода індивіда. Реалізація права, на думку К., була можлива лише з наділенням його примусовою силою, що могла зробити лише держава. Він обстоював тезу про те, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, що дало підстави вважати його одним з головних творців концепції «правової держави». Характеризуючи принципи побудови держави «права», К. був свідомий, що він описував ідеальну державу, яка мала бути зразком для держав, що існували на той час. Його держава базувалася на принципі поділу влад: верховної, виконавчої та судової. Верховна влада – це та, що продукує закони і належить «колективній волі народу». Однак, у виробленні законів брали участь не всі громадяни, тому, що не всі мали право голосу. Згідно з К., громадянин мав три основних повноваження: свободу, рівність та незалежність. Свобода – це свобода від зовнішнього примусу, підпорядкування виключно закону. Рівність – це однаковість перед законом, підпорядкування тих, ким володарюють і тих, хто володарює. Незалежність він розглядав в економічному плані. Вона буде властива лише тим, хто продає результати власної праці, а не самого себе, як робітника. Звідси випливала ідея про поділ громадян на активних і пасивних. Лише перші володіли правом голосу, решта володіли свободою та рівністю, але не мали права голосу. Відмінність між цими двома групами не носила абсолютиого характеру. Виконавча влада чітко відрізнялася від законодавчої, підпорядковувалася останній. К. ґрунтовно проаналізував повноваження кожної з трьох влад. Аналізуючи історичні види влади, «раціональній державі» К. протиставляв «історичну», яка характеризувалася виконанням головного завдання – забезпечення підкорення народу. Перехід від природного

103

стану до громадянського відбувався шляхом суспільного договору як об’єднання окремих воль у єдину, суспільну волю. Основними видами політ. устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Перевагу К. надавав першому. Характеризуючи відносини між володарем і підданими, він робив це на прикладі освіченого деспотизму. Власне такий тип монархії мав бути головним засобом у проведенні політ. реформ. Зміст цих реформ полягав у переході від історичного володаря до раціонального, від історично реалізованих форм влади до влади, що базувалася б на суверенітеті народу й на поділі влади. Тому ідеальною він вважав конституційну монархію. Аналізуючи проблеми відносин між державами К. йшов аналогічним шляхом, подібно до відносин організації індивід умів у державі. «Індивіди» у вигляді держав, що знаходилися у стані потенційної війни («природному стані»), мали з цього стану перейти у стан, регульований правом. Такий стан – «вічний мир» – характеризувався б союзом держав, над якими мала бути одна наддержава – «держава народу». Однак, на думку К., цей ідеал вічного миру був нездійсненим, хоча до нього варто прагнути. К. сформулював основні принципи міжнародних відносин, які мали б створити умови переходу людства до цього ідеального ладу.

Твори: Кант И. Сочинения в 6 томах. М., 1963-1966.

А. Р., М. П.

КАРЛЕЙЛЬ ТОМАС (1795-1881) – англ. історик, письменник. Навчався в Едінбурзькому ун-ті, вчителював. Першою друкованою працею стало «Життя Шіллера» (1824). Пізніше написав твір «Сартор Резартус» («Перелицьований кравець»), у якому автобіографічні оповідання поєднані з соціальною сатирою, зокрема, виділявся третій розділ – «Філософія Одягу». Тоді ж він приступив до написання великої епопеї «Історія Французької революції» про що знаходимо запис в його щоденнику» «головним бажанням моєї душі стало знову написати шедевр, байдуже, визнаний чи ні...» Справа ускладнилась тим, що К. дав прочитати рукопис 1-го тому Дж. С. Міллю, в якого той згорів, довелося писати заново, однак у 1836 р. книга була закінчена. Вихід її зустріли доброзичливо. У.Теккерей написав в «Таймс» теплий відгук, правда поет Вордсворт написав проти книги сонет. Тим не менше К. став популярним. Його твір вже цілком був працею зрілого, оригінального майстра. Звичайно, що прискіпливі історики знаходили в ньому недоліки, але К. писав пристрастно, лаконічно – а головне образно. Починаючи з цього твору, К. вже неможливо переплутати ні з ким. Він мислив образами, виглядав дивним, палким, патетичним, не висвітлював детально економічні причини революції, не зупинявся на соціальних характеристиках, писав про Велику революцію образами Великих людей. Не вірив в нові політ. ін-ти, парламент зокрема,

104

він проповідував насильство, віру в суворого лідера. Оскільки, вважав К., революція була явно призначена Богом, то її сенс полягав у тому, щоб проголосити народження нового світу, а це стає можливим лише при доброчинному впливі визнаного всіма вождя – мудрого, героїчного і гідного мужа Франції. Успіх книги, як пояснював сам К., полягав у тому, що читач бачив події як би при спалахах блискавки, яка вихоплювала живі образи живих людей. Важливим в творі був дух пророцтва, заклик до високих ідеалів. Деякі з його пророцтв навіть вражають, так пишучи про демократію, він заявив: «ще два віки боротьби, починаючи з сьогоднішнього дня! Два століття, не менше, поки Демократія не пройде стадії Лжедемократії, поки не згорить вражений чумою Світ, не помолодіє, не зазеленіє знову...» У 1838-1840 pp. K. читав публічні лекції про нім. європейську літературу, про революції в сучасній Європі, і нарешті, про роль героя в історії. Останні були видані у вигляді однієї книги – «Герої і героїчне в історії» (1841). К. в цій книзі вже йде по прокладеній стежці. Цей твір – це образи Героїв нашої історії, але яких! Всесвітня історія в К. – «це за суттю, історія великих людей, що попрацювали тут на землі». Герой – це той, хто скрізь «зовнішню видимість речей проникає в саму їх суть». Зміст твору розкривається образами Героя як божества, Героя як пророка (Магомет), Героя як поета (Данте, Шекспір), Героя як пастиря (Лютер, Нокс), Героя, як письменника (Джонсон, Руссо, Бернс) і Героя як вождя (Кромвель і Наполеон). К. своїми образами довів індивідуалізм до крайніх логічних висновків. Він виступив з Особистістю в той час, коли на перший план в європейській історії вже висуваються маси, коли зменшується роль великих людей, коли вже замість культу героїв починає формуватися культ мас. Не можна сказати, що К. творець концепції Героя, але можна твердити, що Герої К. – це ті, хто може очолити маси, стати їх моральним ідеалом. К. продовжив дану тему в творах: «Минуле і сьогоднішнє», «Листи і промови Олівера Кромвеля з роз’ясненнями» (1845). Якщо перший твір – це гостра соціальна критика тогочасної англ. дійсності (зокрема стану доброчинності в Англії), протест проти бідності працюючих, пошуки героя в Англії, пошуки Нової Аристократії, то наступна – це процес знаходження, а головне оправдання англ. Героя, якого офіційна думка характеризувала «жив, як лицемір, вмер, як зрадник». Твір К. про Кромвеля, побудований на мало відомих листах, документах і характеризує його зовсім по-новому. Англія прочитала про свого Героя правду. Наступний твір К. був про Фрідріха Великого (1858-1865). Вже вихід перших томів книги був з ентузіазмом зустрінутий в Німеччині, як тоді писали: «критики з’явилися до К. по приїзді його в Німеччину

105

в 1858 р. не для того щоб дати оцінку, а щоб висловити пошану». Однак цей великий твір в міру перебігу часу, вряд чи можна назвати великим за місцем в англ. літературі. Як зазначав Дж. Саймонс: «в цьому великому мавзолеї під назвою «Історія Фрідріха II», ... «Карлейль поховав свій геній!» Тим не менше 1865 р. був знаменним для К. не лише закінченням твору про Фрідріха, восени того ж року він виграв вибори у Б. Дізраелі і був обраний ректором Едінбурзького ун-ту. Шотландія вперше офіційно визнала одного з найзнаменитіших своїх літераторів. Останньою книгою К., що вийшла одразу після його смерті, були «Спогади», які викликали здивування у читачів і певну неприязнь у літераторів. Як вже зазначалось, К. не сформулював концепції, однак він концептуально дав образ Героя, мав свої погляди, вважаючи, що людство ділиться на дві частини: денді і каторжан праці. Перші займаються лише собою, їх інтереси не виходять за межі місця в сус-ві, другі важко працюють, бідні. Вони цілком протилежні й ворогують між собою, поки що вони співіснують, але це до часу... Цю суперечність не в стані вирішити парламент, демократія, треба чекати приходу Героя, який покликаний Богом вирішити цю проблему, створити справедливе сус-во.

Твори: Карлейль Томас. Французская революция. История. М., 1991; Теперь и прежде. М., 1994.

Б. К.

KAPP ЕДВАРД (1892-1982) – англ. історик, дипломат. Після закінчення Кембриджського унту, з 1916 р. працював у Британському міністерстві закордонних справ, був чл. британської делегації на Паризькій мирній конференції, радником в справах Ліги Націй. Після виходу у відставку – проф. ун-ту Аберісідіт в Уельсі, в роки війни заступник редактора Лондонської г-ти «Таймс». Після війни повернувся до наукової й викладацької діяльності. Став широко відомим після опублікування багатотомника «Історія радянської Росії» (1917-1929), яку писав майже двадцять років. Твір К. складається з 14 томів і містить чотири самостійні праці: «Більшовицька революція», «Міжвладдя», «Соціалізм в одній країні», і «Основи планової економіки». Спираючись лише на опубліковані матеріали, документи, праці класиків марксизму-ленінізму К., намагався об’єктивно відтворити рад. політ. історію першого десятиріччя. Твір К. читається як художній роман, страшний, захоплюючий, з головними постатями – діючими особами історії, що нагадують собою монстрів, бо вони фанатики ідеї, а навіть релігії, ім’я якої – марксизм. Твір К. страшний за своєю логікою і правдою. Однак К., як він сам писав, – історик, що відображає сус-во в якому він працював, тому для нього сталінізм – це лише фальсифікація ленінської спадщини. К. заперечував злочинну природу більшовизму. Тому сталася досить

106

дивна річ, К. співпереживав разом із рад. політ. режимом, а сам фактичний матеріал почав жити своїм життям, викриваючи й засуджуючи його творців.

Твори: Карр Эдвард. История советской России. М., 1990. Кн. 1, Т.1-2.

Б. К.

КАУТСЬКИЙ КАРЛ (1854-1938) – австрійсько-німецький політ. діяч, ідеолог соціал-демократії. Навчався в Віденському ун-ті, з 1875 – чл. Соціал-демократичної партії Австрії, в 1883 р. заснував і понад 30 років редагував перший теоретичний марксистський ж-л «Нові часи», був одним з лідерів II Інтернаціоналу, в 1891 р. опрацював Ерфуртську програму Нім. соціалістичної партії. У 1917 р. перейшов на позиції «незалежних сил», пізніше – з 1922 р. відійшов від активної політ. діяльності й повернувся до Відня. К. був близько знайомий з вождями І і II Інтернаціоналів користувався незаперечним авторитетом серед світової соціал-демократії. За своє життя він написав близько 800 наукових, публіцистичних праць на теми соціології, політ. історії і економії, культури, стратегії і тактики міжнародного робітничого руху, був видатним популяризатором марксизму. К. висунув ряд нових ідей, серед них – про перенесення центру революційного руху з Зах. Європи на Схід, про закінчення епохи мирного розвитку в європейській історії й початку епохи революції («Дорога до влади», 1909). К. висловив ідею про те, що поряд із концентрацією виробництва проходить й централізація володіння власністю, що супроводжується відносним ростом бідних класів. К. одним з перших звернув увагу на виникнення картелів і трестів, як нової характерної риси розвитку капіталізму, на зростання значення фінансового капіталу. Важливим було й те, що К. зауважив, що марксизм набирає в кожній державі певних специфічних, національних рис. Це давало можливість говорити про англ., рос. чи франц. марксизм, як певні духовні напрямки. Перемога революції в Росії, особливо знайомство з рад. практикою (поїздка в Грузію 1920-1921 pp.) розчарувала К. У зв’язку з цим він написав декілька праць, зокрема – «Диктатура пролетаріату», «Тероризм і комунізм», «Від демократії до державного рабства» в яких засудив крайності пролетарської демократії, обмеження прав і свобод громадян, виступив проти червоного терору. Одночасно, у 1922 p. K. опублікував твір – «Пролетарська революція і її програма», де акцентував увагу на необхідності легального й мирного завоювання політ. влади в розвинених капіталістичних країнах. Це дозволило б не обмежувати громадянські, демокр. права, а більшовицьку практику К. оголосив псевдомарксизмом. Цю тему К. продовжив у творі «Більшовизм у безвиході» (1930), коли вже закликав до прямої боротьби з більшовизмом, ствердив нежиттєздатність комуністичного руху взагалі. Альтернативою більшовизму

107

К. запропонував політ. платформу соціал-демократії, як таку, що більше відповідала загальним умовам повоєнного світу та соціально-політичному і науковому прогресові. Пізніше К. зайнявся теоретичною працею, результатом якої були два його великих твори – «Соціалісти і війна» та двотомна «Матеріалістичне розуміння дійсності». У останньому творі К. сформулював власну концепцію розвитку людства, яка спиралася на пов’язання марксистського історичного матеріалізму з дарвінівським натуралізмом, особливо вагомою на нижчих щаблях розвитку сус-ва.

Твори: Kautski К. Der Weg zur Macht. Berlin, 1909; Die Diktatur des Proletariats. Wien, 1918; Od demokraciji do niewolnictwa państwowego. Lwów, 1922.

Б. К.

КЕННЕДІ ДЖОН ФІЦДЖЕРАЛЬД (1917-1963) – амер. політ. діяч, 35-й президент США. Закінчив Лондонську школу економіки та Гарвардський ун-т. У 1947-1953 pp. чл. палати представників від Демокр. партії, 1953-1961 pp. – сенатор. У 1960 р. став наймолодшим в історії США президентом і першим католиком, обраним на цю посаду. Висунув програму «нових рубежів». У внутрішній політиці того часу одним з основних питань була боротьба за громадянські права чорношкірих американців. К. опинився між моральним та політ. тиском прихильників руху, з одного боку, та вимогами білих Півдня і частини чл. Демокр. партії, з іншого. Провів ряд заходів спрямованих на пом’якшення расової дискримінації негрів. Значну увагу приділяв зовнішній політиці. Уряд демократів за президентства К. розробив і почав здійснювати програму «Великий проект» створення «атлантичного співтовариства», що була спрямована на посилення економічної інтеграції тогочасного «капіталістичного» світу. У цій програмі особлива увага приділялась інтеграції Зах. Європи та США, координації дій з основних питань світової політики. Щодо Рад. Союзу уряд К. проводив курс на збереження «балансу сил». Згідно з яким амер. політика повинна була не допустити, щоб внаслідок якихось міжнародних або внутрішніх подій порушилася «рівновага сил» між США та СРСР. Замість далесівської вимоги загального підходу щодо усіх східноєвропейських країн було розроблено програму «диференційованого підходу» до кожної конкретної країни. Щодо країн Лат. Америки була вироблена програма «Союз заради прогресу», яка передбачала збільшення амер. економічної допомоги та координацію планів економічного та соціального розвитку країн регіону в межах Організації амер. держав (ОАД). Програма передбачала також зобов’язання її учасників провести «демократичні реформи». Швидка зміна міжнародної обстановки, внаслідок розвитку революційної боротьби, зростання агресивної політики Рад. Союзу, складна внутрішня політ. ситуація, особливо

108

у зв’язку з революцією на Кубі, вимагали від К. не лише вміння розробляти довгострокові стратегічні програми, але і зважено, витримано підходити до розв’язання цілого ряду кризових ситуацій. Вислів К. «час найбільшої небезпеки» в однаковій мірі влучно характеризував загострення міжнародної ситуації у зв’язку із встановленням берлінської стіни та під час Карибської кризи. Особиста позиція К. сприяла мирному розв’язанню Карибської кризи (1962) та підписанню Москов. (1963) договору про заборону випробувань ядерного озброєння у трьох сферах. 22.11.1963 р. у Далласі К. був вбитий. Після своєї трагічної загибелі, популярний протягом свого президентства К., став національним героєм.

Твори: Kennedy John F. Strategy of Peace. N. Y., 1960.

А. Р.

КІССІНДЖЕР ГЕНРІ ЕЛФРІД (1923 р.н.) – амер. політ. діяч, теоретик міжнародних відносин. Нар. у Німеччині, у 1938 р. виїхав до США. Після II світової війни навчався у Гарвардському ун-ті. Його дисертація була присвячена філософії історії. Зокрема в ній він проаналізував погляди А. Тойнбі, О. Шпенглера та І. Канта. Вважається, що вона дозволяє знайти ключ до розуміння багатьох його подальших ідей. З 1951 р. до 1969 p. K. викладав у Гарвардському ун-ті. Докторська дисертація аналізувала події, пов’язані з Віденським конгресом (1814-1815). У ній К. розглядав тодішню ситуацію у Європі виходячи з позицій балансу сил, як первинного і основного засобу збереження порядку. Дещо пізніше вона була надрукована окремою книгою. Його перша праця «Ядерна зброя та зовнішня політика» (1957) стосувалася аналізу міжнародних відносин. К. обґрунтував положення про те, що володіння ядерною зброєю, крім цілком військового мало і велике політ. значення, оскільки, фактично, визначало силу країни на міжнародній арені. Він також наголошував, що загроза нищівного ядерного удару є надійним стримуючим чинником для будь-якого агресора, тому ядерна зброя сприяла зміцненню миру. У творі «Необхідність вибору» (1961) поряд із аналізом зовнішньої політики, що проводили США, дослідив еволюцію політ. режиму СРСР та зміни, що відбулися у країнах, що розвиваються. Він також приділив особливу увагу з’ясуванню ролі інтелектуалів у виробленні політики. У 1961-1962 pp. K. був радником президента Д.Кеннеді з питань безпеки. У 1964-1968 pp. – помічник Нельсона Рокфеллера під час проведення ним передвиборної кампанії на посаду президента. У 1965 р. побачила світ праця «Неспокійне партнерство». У ній К. розмірковував про американсько-європейські відносини, зокрема, він проаналізував зростаючі на той час структурні проблеми всередині НАТО. З 1969 р. – помічник президента Ніксона з питань національної безпеки, а з 1973 р. до 1977 р. – держ. секретар США. У 1973 р. йому

109

присуджено Нобелівську премія миру. Він активно використовував так звану «човникову дипломатію» щодо розв’язання міжнародних проблем. У своїх мемуарах: «Роки у Білому Домі» (1979) та «Роки зрушення» (1982) К. виклав своє бачення глобального порядку у світі в роки своєї активної діяльності на відповідальних держ. посадах.

Твори: Kissinger H. Nuclear Weapons and Foreign Policy. N. Y., 1957; The Necessity for Choice. N. Y., 1961; The Troubled Partnership. N. Y., 1965.

A. P.

КЛІСФЕН (VI-V ст. до н. е.) – старогрец. політ. діяч К. – син Мегакла з роду Алкмеонідів, який у 510 р. до н. е. добився визволення Афін з під влади тиранії Пісістратів. Наступного року К. виступив перед народними зборами з проектом кардинальних реформ держ. устрою. Важливою рисою реформ було впорядкування справ громадянства. Вся Аттіка була поділена більш як на сто демів, обо округів. Кожен громадянин був записаний в один із демів, право це стало спадковим і не було пов’язане з дійсним місцем проживання, В дем записували юнака якому виповнилося 18 років і свідки підтвердили, що він походив від шлюбу, укладеного законним шляхом і був вільним. Складаючи такі списки перший раз до них внесли всіх, хто втратив громадянство при тиранах, а також, як виняток, і тих, хто такого громадянства ніколи не мав. Тому у списки потрапили й дехто з метеків (вільних, які втратили зв’язки зі своїми общинами). Одночасно К. зруйнував основи родового ладу. Справа в тому, що замість 4 родових філ (з чл. яких обирали Раду – буде), К. створив десять територіальних філ, до яких частково входили території з Рівнин, Побережжя і Вершин. Утворену адмінодиницю назвали тритією. В кожній філі було по 3 тритії. Громадяни кожної філи збиралися на певних площах Афін, кожна філа обирала 50 делегатів до Ради п’ятисот (буле). Протягом року вони по черзі головували в Раді, яка становила своєрідний уряд Аттіки. Обраний правитель на день називався прітаном, зранку після жеребкування він отримував печатку, ключі від святинь, від архівів і скарбу. Засідання Ради проходило щоденно, окрім свят та днів, які вважалися несприятливими. Приймати участь у засіданнях міг кожен громадянин, який не заплямував себе аморальним вчинком. Кожен громадянин мав право прямого голосу і проголошення промови за винятком тих, хто погано відносився до батьків, ухилявся від військової служби і розтратив успадковане майно. Промовець вдягав на голову міртовий вінок, це означало, що він в даний момент служить державі і його особа є недоторканою. Подібний вінок мали право носити чл. буле, чиновники і жерці, під час виконання ними офіційних обов’язків. Позбавити слова промовця мав право лише голова зборів. Окрім цього, від кожної філи

110

обирався військовоначальник-стратег, який входив в колегію десятки. Стратеги обиралися на рік і багаторазово. На чолі держави стояв архонт, який обирався один раз. Одночасно К. запровадив суд черепків – остракізм. Навесні спеціальні збори вирішували, чи є серед громадян небезпечні для існуючого ладу особи. Якщо більшість вирішувала, що така особа є, тоді на других зборах кожен громадянин писав на черепку (остракон) ім’я небезпечної особи. Засуджений більшістю виганявся з Афін на 10 років. З К. починається в Афінах народовладдя – демократія.

Б. К.

КОВАЛЕВСЬКИЙ МАКСИМ МАКСИМОВИЧ (1851-1916) – російсько-український історик, соціолог, правник. Закін. Харківський ун-т, у 1878-1886 pp. – проф. Москов. ун-ту, в 1900 p. організував у Парижі «Російську вищу школу суспільних наук», до програми якої входив також і курс історії України, який читав М.Грушевський. Одночасно К. викладав в ун-тах в Стокгольмі, Оксфорді. Після повернення в Росію (1905) викладав у Петербурзькому ун-ті, Політехніці, голова Міжнародного ін-ту соціології, обраний в Держ. Думу (1906), чл. Держ. Ради, академік РАН (1914), був головою допомогового товариства ім. Т.Шевченка в Петрограді. З позицій позитивізму аналізував закономірності сус-ва як «цілого організму», розглядаючи його в динаміці і статиці. У своїх творах, зокрема «Сучасні соціології», «Соціологія», широко використовував порівняльно-історичні методи, сформулював концепцію прогресу показниками якого вважав кооперацію, солідарність і взаємодопомогу. Ріст солідарності і колективізму оголосив законом суспільного розвитку. Окремим напрямком досліджень К. стало вивчення еволюції громадянсько-політичних ін-тів, права, держ. устроїв, політ. поглядів і моралі. Цій тематиці були присвячені твори К. – «Від прямого народоправства до представницького і від патріархальної монархії до парламентаризму», «Походження сучасної демократії», «Нариси з історії політичних установ Росії» та ін. Державу і право К. розглядав у розвитку рід-плем’я-держава з поступовим ростом солідарності в них і між ними. За критерій держ. устрою в сус-ві він взяв наростання демокр. елементів в історії політ. правління. Кожен політ. устрій, вважав К., проходив специфічну стадію розвитку. Динаміку розвитку сус-ва розглядав у комплексі (економічний, психологічний, релігійний чинники). Однак все більше схилявся до виокремлення психологічного чинника як головного у становленні політ. влади. Визначальним у розвитку сус-ва вважав демократизацію, тому дав рекомендації подальшого вдосконалення парламентаризму і демокр. свобод. Будучи еволюціоністом, К. вважав, що Росія повинна зробити наступний крок до демократії – впровадивши конституційну монархію, в

111

якій існуватимуть політ. свобода, плюралізм політ. течій й поглядів (в т.ч. і марксистських) та рівноправність. К. присвятив значну увагу укр. тематиці, був співредактором енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем», написав низку творів про землеволодіння в Україні, виступав за перебудову Росії на засадах автономії проживаючих в її складі неросійських народів.

Твори: Ковалевский М.М. Происхождение современной демократии, СПб., 1895-1899. Т. 1-4; Современные социологии, СПб., 1905.

Б. К.

КОЗЕР ЛЮЇС АЛЬФРЕД (1913 р.н.) – німецько-американський мислитель Нар. в Німеччині. Закінчив Сорбоннський ун-т. У 1941 p. переїхав до США. Працював у багатьох ун-тах, зокрема Стенфордському та Каліфорнійському. Починаючи від першої своєї великої праці «Функції соціального конфлікту» (1956) К. послідовно досліджував сутність феномену конфлікту. Останній він визначав як: «боротьбу за цінності та обмежені ресурси, статус та владу, у якій завданнями опонентів виступає нейтралізація, обмеження або знищення свого супротивника». Одночасно, він розглядав конфлікт як процес, що за певних умов може «функціонувати», маючи на меті збереження «соціального організму», або якоїсь життєво важливої для сус-ва частини. К. виклав схему виникнення та розвитку конфлікту. На його думку, причини полягають в існуючій у сус-ві системі розподілу, вважаючи, що чим більше незаможні групи сумніваються у законності існуючого розподілу, тим більша імовірність їхнього бажання викликати конфлікт. К. зазначає, що виникненню конфліктів сприяє наявність політ. свободи у сус-ві, зокрема, здатність вільно висловлювати невдоволення в межах існуючого суспільного ладу, рівень мінімальної взаємної лояльності, необхідної для існування суспільної системи, певний рівень суспільної мобільності. Мобільність К. розглядає між пануючими та підлеглими групами. Він виокремлював чинники, які визначають гостроту конфлікту: жорсткість соціальної структури, рівень емоцій, які викликає конфлікт, ступінь усвідомлення конфліктуючими групами своїх інтересів. При визначенні тривалості конфлікту головними чинниками виступають: ступінь розуміння цілей представниками конфліктуючих груп, ступінь погодженності всередині конфліктної групи стосовно сенсу перемоги або поразки, здатність лідерів впливати на поведінку чл. своєї групи. К. найповніше серед усіх представників теорії конфліктів дослідив їх суспільні функції. Він вважає, що конфлікти сприяють виявленню реальних проблем, що стоять перед конфліктними групами і внаслідок тих чи інших причин сус-вом не вирішуються. Розв’язання цих проблем сприяє інтеграції цілого сус-ва, або певних його частин. Відповідно, конфлікти

112

виконують функцію зміцнення самих суспільних груп, що беруть участь у конфлікті. Конфлікти виступають своєрідними «тестами» щодо відносин сили та стану рівноваги. К. зазначав, що вони сприяють утворенню об’єднань та коаліцій. Він також обґрунтував положення про те, що конфлікт допомагає взаємному зв’язуванню суперників і за певних умов можливе виникнення інтересу у їх об’єднанні. Допустимість суспільних конфліктів у відкритих суспільствах, на думку К., захищає їх від небезпеки, що один-єдиний конфлікт зможе поставити під сумнів подальше існування цілого сус-ва. К. поділяє конфлікти на «дійсні» та «уявні». «Дійсні» виникають через невиконання вимог всередині певних відносин, або об’єднання та наявність прагнень перемогти окремого опонента. «Уявні» конфлікти лише передбачають зменшення напруження в цілому суспільному об’єднанні чи певній його частині, або впливають хоча б на одного із опонентів, а не викликані протилежними цілями. К. наголошував, що ворожі імпульси в певній мірі «стимулюють» конфлікти, але їх не достатньо для пояснення. Значну увагу він приділив дослідженню внутрішньогрупових конфліктів, розглядаючи їх як «чистий» тип конфліктів. Спираючись на дані психоаналізу, К. відзначає, що у міцних товариських стосунках завжди присутня певна ворожість. Чим відносини тісніші, тим наступний можливий конфлікт буде інтенсивнішим. У творі «Продовження вивчення соціального конфлікту» (1967) особливу увагу присвятив з’ясуванню чинників, що сприяють припиненню конфліктів. Основний наголос він робить на дослідженні механізму політ. системи, на значенні суспільних норм у розв’язанні конфліктів.

Твори: Coser L. The Function of Social conflict. New-York, 1956; Continuities the Study of Social Conflict. New-York, 1967.

А.Р.

КОНДОРСЕ MAPI ЖАН (1743-1794) маркіз, – франц. соціолог, політ. діяч, математик. Чл. Франц. Академії (1769), співредактор «Енциклопедії», чл. Законодавчих зборів (1791), підтримував в Конвенті жирондистів, був заарештований якобінцями й засуджений до смерті, покінчив життя самогубством. У творі «Спроба застосування математичного методу для одержання вірогідного результату рішень, які приймаються більшістю голосів», висловив думку, що математику, зокрема теорію ймовірностей, можна з успіхом застосувати для аналізу суспільних явищ. Тому у цьому творі К. спробував прогнозувати результати загальних виборів та передбачити окремі суспільні процеси. Пізніше, у в’язниці він написав «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» (1794). Головний рушій історичного прогресу К. вбачав у розумі, знаннях людей, у духовному рівні сус-ва. Історія для К. була не лише діяльністю суб’єктів політ. влади,

113

але й діяльністю самого народу. К. спробував визначити, спираючись на природне право, історичний процес як ряд основних етапів соціального прогресу. Перша епоха людства пов’язана з об’єднанням у сім’ї, що послужили утворенню племен. Водночас, людина вперше починає заздалегідь планувати витрати продуктів споживання. Друга епоха пов’язана з наслідками розподілу праці, виникненням приватної власності, нерівності, рабства, третя – з виникненням писемності, четверта – з прогресом знань в Греції, п’ята – з диференціацією наук до н.е. Шоста епоха – це царство теології, феодалізму, сьома – початок відродження, до книгодрукування, восьма – реформація, початок раціоналізму, розвиток національних мов, дев’ята починається від Декарта й триває до революції та утворення республіки у Франції. Десята епоха у К. – прогностична: «Про майбутнє людського розуму», коли буде знищено «нерівність поміж націями, прогрес рівності між різними класами того ж народу», вдосконалення всіх здібностей людини. Звичайно, що у багатьох випадках К. повторив передові ідеї, висловлені іншими мислителями, але він спробував систематизувати їх, пов’язати соціальний прогрес з духовною діяльністю та розвитком знань людини. Як тоді, так і пізніше, йому часто докоряли утопізмом, однак це був доброго ґатунку утопізм, бо він спирався на віру у спроможність людини-творця, людини, в якої на першому місці стояла впевненість в величезні можливості Духу людини.

Твори: Кондорсе М.Ж. Эскиз исторической картины прогресса человеческого разума. М., 1936.

Б. К.

КОНСТАНТ БЕНДЖАМЕН (Анрі Констант де Ребек) (1767-1830) – франц. ідеолог лібералізму. Спочатку виховувався приватно, пізніше навчався в унтах Брюсселя та Единбурга. Був одружений з баронесою Анною де Сталь-Голштейн. Власне під її впливом активно почав займатися політ. діяльністю. Після перевороту 18 брюмера 1799 р. був призначений Наполеоном до Трибуналу, де зарекомендував себе як послідовний представник ліберальної опозиції, внаслідок чого його звідти усунули. Декілька разів змушений емігрувати. Під час «Ста днів» примирився з Наполеоном, який доручив йому скласти ліберальну конституцію – «Додатковий акт». У 1819 р. обраний депутатом, після приходу на престол Людовіка Філіппа у 1830 р. призначений головою Держ. ради. Свою ліберально-конституційну концепцію виклав у творі «Курс конституційної політики» (1818 – 1820). Для К. головним було питання про співвідношення особи і держави. На його думку – людині властива свобода з якої власне і випливали фундаментальні права громадянина. Свободу К. розумів як перемогу індивідуальності однаково як над індивідуальним деспотизмом, так і над колективною тиранією. К. розрізняв

114

громадянську (особисту) та політ. свободу. Античні народи, на його думку, знали лише політ. свободу, оскільки остання передбачала політ. свободу колективу. Громадянська свобода означала незалежність особистого життя індивідуума від політ. влади. Відповідно вона містила в собі такі особисті свободи: недоторканість особи; свободу совісті; свободу слова, зборів та друку; свободу вибору місця проживання; свободу занять та свободу приватної власності. К. наголошував, що політ. свобода та держава виступали лише необхідним засобом для забезпечення громадянської свободи. Права громадянина повинні мати абсолютний характер і не залежати від форми влади. Влада, яка порушувала громадянські свободи однозначно кваліфікувалася як тиранія. Відповідно політ. влада, кому б вона не належала, не повинна була бути абсолютною. Він пропонував запровадити поділ влади між чотирма гілками, відокремлюючи владу короля від виконавчої влади. Завданнями влади К. вважав охорону громадян від внутрішніх конфліктів та захист держави від зовнішніх ворогів. Обстоюючи мінімальне втручання держ. влади у суспільне життя, К. проаналізував умови за яких можна було запобігти зловживанням влади. Такими стримуючими умовами були: сила громад. думки, що була зосереджена у парламенті та збалансований поділ влади. К. одним з перших висловив думку про політ. відповідальність уряду. Під цією відповідальністю він розумів необхідність узгодження загального напрямку урядової діяльності з програмними вимогами парламентської більшості.

Твори: Constant В. Oeuvres complètes. Ed. A. Roulin. Paris, 1964.

Л. Р.

КОНТ ОГЮСТ (1798-1857) – франц. філософ, математик. Навчався в Політехнічній школі в Парижі. У 1818-1824 pp. був секретарем Сен-Симона, водночас самостійно вивчав філософію, політику і мораль. У 1826 р. почав читати в своєму помешканні курс позитивної філософії. Серед його слухачів можна було зустріти відомих вчених, зокрема, Гумбольдта, Пуанссо. Після третьої лекції К. захворів і відновив читання курсу аж у 1829 р. Через кілька років звернувся до уряду з проханням відкрити каф. загальної історії, математики і природничих наук, але міністр Гізо відмовив йому. Водночас у 1830 p. K. заснував «Політехнічну асоціацію» з метою просвіти народу. Сам К. читав лекції з астрономії, друкував свій курс лекцій. Опрацював власну програму поглиблення знань, щоб не відволікатись, перестав читати г-ти і ж-ли назвавши це – «гігієною мозку». Прочитав визначні класичні твори в оригіналі. 1842 р. став визначним у житті К. – він закінчив твір з філософії позитивізму, посварився з колегами в Політехнічній школі, звільнився з неї та розлучився з дружиною – Кароліною Мессен. Його читачі, серед яких був Дж. С. Мілль з двома товаришами, надіслали

115

йому грошову допомогу. Наступного року К. уже почав вимагати допомогу від своїх послідовників-позитивістів, мотивуючи її як обов’язок учнів щодо головного вчителя. У цьому періоді К. починає активно займатися створенням позитивної релігії та політики. Навесні 1845 р. познайомився з Клотільдою де Во, яка незабаром стала його найбільшим коханням. К. палко покохав цю молоду жінку (чоловік якої відбував покарання у в’язниці), проте, через рік вона раптово померла. Трагічна подія справила на нього гнітюче враження. Він створив собі культ Клотільди. Вівтарем культу стало її крісло, на якому Клотільда любила сидіти. Тричі на день він молився біля крісла. Однак, його молитвами були сентенції та вірші італ., лат., ісп. мовами. Під впливом цього, К. написав низку творів з позитивної релігії, політики. Політ. і соціальне реформування сус-ва К. поставив у залежність від нової релігії людства – позитивної, а себе проголосив першосвященником. Він звернувся до Миколи І, великого візира Решід-паші та ордену єзуїтів з закликом прийняти нову релігію. Орденові він запропонував синтез з релігією позитивізму, перенесення папського престолу з Риму в Париж, укладення союзу для боротьби з протестанством, деїзмом, скептицизмом. Активні дії він пропонував почати з початку 60-х років. Однак влітку 1857 p. K. знову захворів і помер. Оминаючи його філософію позитивізму, класифікацію наук, зупинимось на науці, що зайняла 6 місце у запропонованій ним ієрархії наук – соціології. К. твердив, що соціологія має вивчати будову і розвиток людського сус-ва. Будову повинна вивчати соціальна статика, а розвиток соціальна динаміка. Головним елементом сус-ва К. проголосив не індивідуум, а сім’ю, що у зародку містить в собі всі соціальні відносини, які визначаються симпатіями (їх інстинктом) та принципом співробітництва – кооперацією. Кооперація багаточисельних сімейних одиниць потребує наявності уряду, який буде об’єднувати їх на засадах солідарності. Процес об’єднання уряд повинен осягати не лише матеріальними, але й моральними засобами. Тому необхідне існування двох влад: світської і духовної. Далі К. розглянув три стадії існування людського розуму відповідно до трьох стадій світогляду: теологічного, метафізичного і позитивного (наукового). На кожній стадії К. зробив аналіз політ. правових відносин та ін-тів. Так на теологічній стадії (що проіснувала до 1300 р.) духовна і світська влада були здебільшого поєднані, характерним було панування авторитету в науці і монарха в сус-ві. Типовою була спадкова монархія. На метафізичній стадії (1300-1800 pp.) влада перейшла до філософів, метафізиків, наростає індивідуалізм, егоїзм, частішають випадки виступів проти монархії, спроба замінити її владою народу. Все це заважає розвитку людства і зумовлює

116

перехід до позитивної стадії. На третій стадії до влади приходить соціократія, сус-во розглядається як одне ціле, засноване на солідарності, гармонії інтересів, правлять багаті патриції під керівництвом банкірів, що спираються на професіоналізм вчених філософів-позитивістів. Верховна влада має належати жерцям-позитивістам. Існує позитивістська Церква, яка займається вихованням в дусі солідарності. Людство має об’єднатися у 500 невеликих соціократій, де пануватимуть – ПОРЯДОК і ПРОГРЕС. Щоб прискорити прихід нового ладу К. пропонував створити в Парижі попередній уряд або Зах. позитивістський комітет з 30 однодумців – 8 франц., 7 англ., 6 італ., 5 нім., 4 іспан. Все це стало змістом твору К. «Система позитивної політики» (1851-1854), «Катехізу позитивіста» (1852) та ін., які були написані під впливом Кондорсе, Бональда і де Местра... Водночас К. сформулював основні положення релігії позитивізму – вчення про «Велику Істоту», розробив принцип її організації, мораль, календар, в основу якого поклав місячний, систему свят, виокремив підставові принципи соціократії. Ними стали, по-перше, панування обов’язків, а не права особистості, та вже згаданий порядок і прогрес. Після смерті К. його прибічники розділились на дві течії, першу очолив Літтре, що взяв за основу філософію позитивізму, заперечуючи його релігію та політично-соціологічну концепцію. Другу течію очолив П. Лафітт. Прибічники цього напрямку спиралися на позитивістську релігію та політ. соціологію К., намагалася поширити його погляди. Це вдалося зробити наприкінці XIX ст. в Лат. Америці. У Бразилії, позитивізм став офіційною релігією, а коли в 1889 р. країна стала республікою, то на держ. прапорі помістили позитивістський девіз: «Порядок і прогрес».

Твори: Конт О. Дух позитивной философии. СПб., 1910.

Б. К.

КОСТОМАРОВ МИКОЛА (1817 1885) – укр. історик, публіцист. Закінчив Харківський ун-т. Дисертація магістра викликала протест з боку церковної влади і була знищена. У 1844 захистив другу дисертацію, викладав історію в Рівненській і Київ. гімназіях, з 1846 викладав в Київ. ун-ті, один з організаторів та ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 р. репресований царською владою. Рік перебував у Петропавловській фортеці, потім на засланні. З 1859 р. викладав історію в Петерб. унті, засновник ж-лів «Основа» і «Вісник Європи». У 1862 р. звільнився з ун-ту і займався науковою діяльністю. К. став творцем народницького напряму в укр. історіографії. Писав з цього приводу, що головна мета досліджень – «розробляти» народну історію» (тобто на противагу заняттям держ. історією), і «досліджувати життя частин Російської держави, а не державне життя». Через те, що головним героєм в його дослідженнях був народ, то писав

117

К. для народу – просто, образно й доступно. Завдання історика, вважав він, – це не просто переказ джерел, а розуміння сенсу подій, пошук істини, тому він часто значну увагу приділяв вивченню духовного життя. Окрема віха в житті К. – це формулювання програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства – «Уставу» та «Закону Божого». В них у загальних рисах К. розкрив політ. доктрину, викладав тези про походження влади, її характер, позитивні і негативні риси політ. устроїв, сформулював політ. ідеал. Цим мала стати федеративно-конфедеративна слов’янська держава, з правителем, «вибраним на года». У деяких працях петерб. періоду К. вказав на психологічне розходження між двома східнослов’янськими (руськими) племенами, що почалося в XII ст. («Две русские народности»). Низка його творів присвячена персоналіям – образам визначних держ., політ. діячів України: Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепи, П. Полуботка. На жаль, в цих творах К. пішов вслід за офіційною рос. історіографією. У серії «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» К. правдиво розповів про формування великокнязівської, царської влади та самодержавства. Як письменник К. продовжив традиції романтизму описуючи історію старокнязівської доби та Гетьманщини, акцентуючи на не-дискретність національних політ. і дискретність культурних традицій.

Твори: Костомаров М. Закон Божий (Книга буття українського народу). К., 1991; Исторические произведения. Автобиография. К., 1990; Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. М., 1991; Мазепа. М., 1992.

Б. К.

КРОМВЕЛЬ ОЛІВЕР (1599-1658) – англ. військовий та політ. діяч. Керівник Англ. революції XVII ст. Навчався в одному з коледжів Кембриджа, вивчав право у Лондоні. У 1628 р. був обраний до парламенту. У 1640 р. послідовно був обраний депутатом до «Короткого» та «Довгого» парламентів. Був ініціатором та головним організатором парламентської армії, сприяв її перетворенню у регулярну армію «нового зразка». Під його керівництвом парламентські війська одержали перемогу над армією короля під час першої (1642-1646) та другої (1648) громадянських війн. Як політ. керівник «індепендентів» продемонстрував досконале вміння розуміти інтереси різних верств населення, йти на компроміси, використовувати різноманітну тактику політ. боротьби, включаючи і жорстокі каральні дії. Спираючись на революційну армію здійснив «Прайдову чистку» парламенту у 1648 p., вигнавши своїх опонентів і забезпечивши «індепендентам» більшість у палаті представників. При його активному сприянні було прийнято політ. рішення про необхідність притягання короля до відповідальності перед народом. В результаті цього відбувся суд та страта короля

118

Англії Карла I. Вина короля була доведена шляхом використання доктрини природних прав народу та суспільного договору. К. дотримувався положення, що саме народ був джерелом будь-якої справедливої влади. У 1649 р. він проголосив Англію республікою. Користуючись майже необмеженою владою, К. черговий раз, вже за допомогою солдатів, у 1653 р. розігнав парламент. І надалі він постійно мав проблеми з парламентом, внаслідок чого останній неодноразово «очищався» або розпускався. У 1653 р. була проголошена нова конституція, за якою К. став «лордом-протектором». Зазначена посада закріплювалась за ним пожиттєво, що дає підстави говорити про режим одноособової влади, а оскільки головною опорою К. у його діяльності була армія, то ряд дослідників кваліфікували його владу як різновид військової диктатури. Однак К. не погодився на пропозицію парламенту прийняти корону. Він був надзвичайно релігійною особою, постійно керувався Біблією. Релігійний фаталізм він привносив і у політ. діяльність. К. любив повторювати: «ніколи людина не підіймається так високо, як тоді, коли вона не знає, куди йде». Перефразоване, воно було викар-бувано на його пам’ятнику: «Ніхто не заходить так далеко, як той, хто не знає куди йти».

Твори: Cromwell O. The writings and speeches of Oliver Cromwell. Cambridg, 1937-1947. Vol. 1-4.

А. Р.

КРОПОТКІН ПЕТРО ОЛЕКСІЙОВИЧ (1842-1921) – рос. революціонер-анархіст, вчений. Належав до князівського роду. Закінчив Пажеський корпус. Певний час служив в армії, одночасно активно займався географічними та геологічними дослідженнями Сибіру, північної Азії та Фінляндії. У 1867 поступив на математичний ф-т Петерб. ун-ту. Був секретарем відділення фізичної географії Географічного товариства Росії. У 1872 p., під час поїздки до Європи, вступив до бакунінської частини І Інтернаціоналу. У 1874 р. заарештований, у 1876 р. втік з в’язниці до Зах. Європи. У 1883 р. за приналежність до «Міжнародної асоціації робітників» його засуджено франц. урядом на п’ять років ув’язнення. Після амністії оселився у Лондоні, де займався науковою та літературною діяльністю. Найбільш відомою його працею була «Етика». Твори на політ. тематику вийшли у світ в 1901 р. у Лондоні (зб. «Сучасна наука та анархізм»). Широке визнання мали його спогади – «Записки революціонера» (1902). К. розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті «тримати в покорі інших та примушувати їх на себе працювати». Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя він вважав виключно новочасним утворенням. К. наголошував, що людство сторіччями існувало без писаного законодавства, коли відносини між людьми регулювалися лише звичаями та традиціями, що передавалися від покоління

119

до покоління. На підставі вчення Ч. Дарвіна про взаємодопомогу у тваринному світі він обґрунтував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний біосоціологічний закон. Цей закон, на його думку, діяв на різних стадіях розвитку людського сус-ва і був важливою умовою прогресу людства. Внаслідок цього К. вважав, що сус-во не потребує держави з її регулюючою функцією, тому необхідно ліквідувати держ. владу. Бездержавне сус-во він уявляв у формі асоціації вільно об’єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу щодо конкретного індивідуума. У такому сус-ві рішення мали прийматися на підставі спільної згоди та засадах моралі. Щоб встановити таке сус-во необхідно було здійснити революцію, основними завданнями якої були: скинути стару владу, ліквідувати держ. апарат та провести загальну експропріацію суспільних багатств. Заперечував не лише приватну власність на засоби виробництва, але навіть і особисту власність. Одразу ж мав впровадитися принцип «анархічного комунізму» – «кожному за потребами». К. вважав, що «бездержавний комунізм» неможливо нав’язати сус-ву зверху, встановлення такого організму мало бути завданням для всіх, новий лад мав створитися «творчим розумом народу». Він був великим гуманістом і тому навіть не припускав, що революція може призвести до якоїсь форми примусу, а тим більше – до фізичних знищень: «... кожен, ким би він не був у минулому, має право на життя». Схвально сприйнявши спочатку Жовтневу революцію, через певний час К. почав критикувати її, особливо за «червоний терор». Після революції він розробляв теоретичні питання кооперації. Б.Шоу назвав К. «одним із святих двадцятого сторіччя».

Твори: Кропоткин П.А. Современная наука и анархизм. Лондон, 1901; Записки революционера. М, 1990.

А. Р.

KPОЧE БЕНЕДЕТТО (1866-1952) – італ. мислитель. Навчався на юридичному ф-ті Римського унту, але не закінчив його. Ще в ун-ті серед всіх предметів та викладачів виділив лекції Антоніо Лабріоли, під впливом книг якого, у 1895 р. розпочав вивчати марксизм та економіку. У 1896 р. познайомився з Джентіле, який довший час був його товаришем та колегою по роботі у ж-лі «La critica», засновником якого був К. У 1910 р. обраний сенатором, у 1920-1921 pp. – міністр освіти. У його діяльності можна виокремити дві фази: перша: від початку його кар’єри до 1924 p., друга – з 1924 р. Найбільш значними творами першого періоду були: «Філософія Духу» (1909-1915) та «Філософія Джамбаттісто Віко» (1911). На цьому етапі головну увагу щодо політ. науки К. приділяв з’ясуванню сутності політики, її особливості стосовно інших видів мислення та діяльності. Вважав, що політика має входити у сферу практики,

120

зокрема в економіку, щодо якої політика виступала одним з її підвидів. На його думку, політика творила історію, тому вона постійно дорого коштувала людству, оскільки передбачала запеклу боротьбу, досить часто – криваву. Відповідно, світ політики був, як зазначав К., «світом Гоббса», «природним світом боротьби». Його розуміння політики на цьому етапі передбачало заперечення моралізму, відповідно, тих доктрин, що розглядали політику як реалізацію ідеалів однаковості та правди. К. не прийняв фашизму і на противагу Джентіле написав «Протест проти «Маніфесту фашистських інтелектуалів» (1925). Під час другої фази побачили світ основні його історичні твори: «Історія Італії 1871-1915» (1927), «Історія як оповідання свободи» (1938). У своїх працях на цьому етапі вів полеміку проти егалітаризму, критикував поняття суверенітету народу, доводив, що останній не міг бути тільки народним, оскільки не міг належати жодному компоненту держави. Він обстоював думку про некоректність поділу форм держ. устрою на демократію, аристократію та монархію, оскільки кожна держава – одночасно демократія, аристократія та монархія тому, що співробітництво властиве всім, дорадча функція – певній обмеженій групі, а рішення, переважно приймається одноосібно. Домінуючою проблемою досліджень К. у царині політики на цьому етапі було з’ясування співвідношення політики і моралі. З одного боку він повністю погоджувався і виправдовував сутність «макіавеллізму», а з другого доводив зв’язок політики і моралі. На його думку на місце «держави-сили»мала прийти «етична держава» або «держава культури». Під етикою він розумів державу, яка діяла відповідно до моральних ідеалів і «засвоїла» результати морального прогресу. Домінування в діяльності держави моральних ідеалів означало сприяння розвитку свободи. Відповідно така політика була, на думку К., ліберальною. Тому, у нього моральна держава була синонімом ліберальної. Власне лібералізм забезпечував поєднаний моралі та політики. Але, лібералізм він розглядав, в основному, як метод володарювання. Водночас, він не мав жодних ілюзій щодо самої демократії, підкреслюючи, що народна маса ні в якому разі не була головною діючою силою в історії, участь народу не мала жодного позитивного значення для сус-ва. Лібералізм повинен спиратися на середній клас інтеліґенції та культури. Класи він розглядав не в економічному, а в етично-культурному плані. Після падіння фашизму К. був головою Ліберальної партії Італії, міністром без портфеля, держ. радником, депутатом конституційного зібрання. У 1947 р. заснував італ. ін-т історичних досліджень.

Твори: Croce B. Operе. Bari, 1965. Vol. 1-.

А. Р.

121

ЛАСКІ ГАРОЛЬД ДЖОЗЕФ (1893-1950) – англ. соціолог, політ. діяч. Отримав освіту в Оксфорді. У 1914-1920 pp. викладав в ун-тах Канади та США 3 1926 р. проф. Лондонської школи політ. економії. З 1945 р. голова виконкому лейбористської партії Англії. У спадщині Л. вирізняють два етапи: перший – до кінця 20-х років, коли він сповідував ідеї лібералізму. Основним твором цього періоду була «Граматика політики» (1925), що набула широкої популярності та довший час використовувалась як підручник з політ. теорії. Розглядаючи державу як різновид суспільних організацій, Л. не вважав її найважливішою і всемогутньою. Багато уваги приділив з’ясуванню місця та значення індивідуума – самого по собі і як чл. групи, писав про владу більшості й, одночасно, про нездатність держави здійснювати примус, якщо індивідууми були готові до опору. Л. доводив, що індивід не зобов’язаний виконувати розпорядження держави, якщо остання порушує закон або його громадянські права. Другий етап починається з початку 30-х років. У 1931 р. Л. звертається до ідей марксизму, його інтерес особливо зріс після приходу до влади в Німеччині Гітлера Основні твори цього етапу – «Демократія в кризі» (1933), «Держава в теорії та на практиці» (1935), «Парламентський уряд в Англії» (1938). Головні питання, порушені ним, стосувалися класового характеру держави, співвідношення капіталістичного сус-ва, що перебувало в стані кризи та демократії, труднощів мирного переходу до демокр. соціалізму, адвокатом якого він став. Його розуміння свободи було двоплановим: з одного боку Л. зазначав наявність у ній стримуючих елементів щодо суспільного розвитку, а з іншого – розглядав її як суспільну необхідність, мету. Подібний підхід простежувався в нього і при оцінці суспільних цінностей, коли він певний час наголошував на значущості колективу, спільних цінностей і, майже водночас, виділяв значення приватного досвіду кожного конкретного індивідуума, доводив важливість розвитку особистості. На цьому етапі своєї творчості Л. переважно розглядав державу не як одиницю з сукупності суспільних асоціацій, що змагається на рівних щодо підтримки народних мас, а як домінуючу силу, механізм примусу. Як соціаліст, він заперечував капіталістичну систему, доводив необхідність реалізації прав на працю в кожному сус-ві, сприйнятливу заробітну плату, економічну демократію.

Твори: Laski H.J. A Grammar of Politics. London, 1925; The State in Theory and Practice. London, 1935.

А. Р.

122

ЛАССАЛЬ ФЕРДІНАНД (1825-1864) – нім. політ. діяч, мислитель. Вивчав філософію у Вроцлаві, Берліні. У 1848-1849 pp. розпочав політ. діяльність, об’єднався з революційною групою, яка гуртувалася навколо «Нової Рейнської газети», після поразки революції зайнявся науковою діяльністю. Повернувся до політики на початку 60-х pp., виступаючи за об’єднання Німеччини «зверху» (тому підтримав Бісмарка) під керівництвом Пруссії. Висунув ідею створення самостійної робітничої партії, для якої опрацював програму та ідеологічну концепцію, був одним із засновників «Загального німецького робітничого союзу» (1863), а також його керівником. Завітав до Італії з метою організувати підтримку революційної, національно-визвольної діяльності Дж. Гарібальді. Загинув у поєдинку. Автор багатьох наукових творів, зокрема, «Філософія Геракліта Темного» (1858) та «Система набутих прав» (1861). Сформулював політ. концепцію, яку побудував на підставі тези про те, що держава становить понадкласову організацію всього сус-ва. Держава служить загальному блату, тому робітництво повинно змусити державу забезпечувати природні права працюючих. Шляхом до реалізації цього завдання, вважав Л., повинно стати загальне пряме виборче право. Його впровадження – це завдання різних видів влади та верховного суверена, яким є король. У зв’язку з тим, Л. заперечував необхідність пролетарської революції, негативно ставився до страйкового руху. Страйки лише руйнують сус-во, вважав він, допомогти пролетаріатові повинна держава та новостворені виробничі асоціації в рамках права, «усіма законними засобами». Дані асоціації поступово мали б замінити собою капіталістичні підприємства. Не позбувшись своїх захоплень Гегелем, Л. відводив головну роль державі у реалізації «демократичного контролю», моральному вдосконаленні особистості, опіці над свободами й правами людини. Критикуючи зліва лассалівську концепцію, тодішні комуністи назвали її «королівсько-прусським державним соціалізмом».

Твори: Lassale F. Gesammelte Reden und Schriften. Berlin, 1919-1920. Bd. 1-3, 9-12.

Б. К.

ЛАССУЕЛЛ ГАРОЛЬД ДУАЙТ (1902-1978) – амер. політолог. Використовуючи методи психоаналізу, соціальної психології, вивчав політику як поведінку суспільно-політ. груп і як систему аналізу процесу прийняття політ. рішень. Л. започаткував аналіз влади як міжперсональної конструкції, що робить її атрибутом соціальних відносин, тому влада, на його думку, – це «міжособистісна ситуація». Одночасно Л. опрацьовував проблеми функціонального підходу до політики, зокрема використовував методи психоаналізу у вивченні політ. поведінки і пропаганди. Значну увагу він приділив з’ясуванню ролі масових комунікацій в оформленні, поширенні і відтворенні

123

символіки політ. влади (твори «Техніка пропаганди у світовій війні», «Пропаганда, комунікації і публічний порядок»). Після війни Л. запропонував формулу масової комунікації: відповідь на питання ЩО ТАКЕ масова комунікація з’ясовується в міру відповіді на питання ХТО говорить – ЩО повідомляє, яким КАНАЛОМ – КОМУ з яким ЕФЕКТОМ? На думку Л., у такому випадку вивчається комунікатор (тобто ін-т, що організовує, контролює); повідомлення (т.зв. контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результати (тобто зміни свідомості аудиторії). Усе це викладено у творі «Структура і функції комунікації в науці» (1960). У зв’язку з таким вивченням політ. влади, Л. акцептував увагу на значенні розуміння спілкування людей як «відкритого форуму для постійного обговорення питань взаємної терпимості і доступу до головних вартостей життя». Тому, на думку Л., політ. наука у широкому розумінні – це орган самопізнання і самовдосконалення людства в процесі загальнокосмічної еволюції. Натомість, таке вивчення політ. влади автоматично робило аналіз політ. рішень центральним у політ. теорії. Тому Л. і А.Каплан у спільній праці «Влада і суспільство» (1950) подають лаконічну дефініцію: «Влада – це участь у прийнятті рішень». Рішення визначалися як політика, що допускає певні санкції (позбавлення чогось), тоді вони будуть виступати як певний спланований процес, що визначає цілі, вартості і практичні кроки до їх реалізації. Логічно продовжуючи аналіз політ. рішень, Л. зайнявся вивченням онтологічного аспекту процесу аналізу політ. рішень, присвятив низку творів вивченню політ. еліти в різних режимах політ. влади, тобто аналізував ХТО саме приймає політ. рішення. Ще у 30-ті роки він впровадив поняття т.зв. «гарнізонної держави» (тобто репресивного режиму). Альтернативою такого режиму стали змішані форми політ. влади, де політ. еліта була б діловою, парт, і т.п. Під впливом доктрини неолібералізму він вважав, що потрібно опрацювати концепцію політ. терапії. Суть її у визнанні тези, що лише держ. влада в стані приборкати владу ринкової стихії, лише вона «знає, у чому полягають інтереси громадян». Суб’єктом такої влади повинні виступати «політики-аналітики, що виконували б функцію контролю за політичного поведінкою індивідів» («Психопатологія і політика»). Держ. влада, вважав Л., стала розумною впорядковуючою силою, яка стоїть над т.зв. «політичним ринком» і забезпечує його нормальне функціонування. Отже, Л. поволі почав сповзати на антидемократичні позиції. Тим не менше, непоправного не сталося. Л. і його послідовники хоч і вважали, що реальна влада повинна спиратися на силу, однак вони пропонували, щоб цю силу не використовували для насильства. Влада без примусу, авторитетна влада, що була би втіленням розумних початків – ось ідеал неолібералізму.

Твори: Lasswell H. The analysis of political behavior. London, 1948.

Б. К.

124

ЛЕЛЕВЕЛЬ ЙОАХІМ (1786-1861) – польськ. історик і суспільний діяч. Закінчив Віленський ун-т. Проф. історії, бібліографії ун-тів Вільно та Варшави. У 1829 р. обраний депутатом сейму. Під час повстання 1830 р. – чл. уряду, голова клубу Патріотичного Товариства. Після поразки повстання емігрував. Царський уряд засудив його до страти. У 1831 р. очолив Польськ. Національний Комітет у Парижі. Був вигнаний з Франції. У 1837 р. заснував організацію Об’єднана Польськ. еміграція (проіснувала до 1846 p.). Після т.зв. «весни народів» відійшов від політики, займався науковою діяльністю. У польськ. історії Л. був першим, хто розглядав історичний процес в комплексі, не відокремлюючи політ. історію від політ. ладу, економіки, культури. У своїх творах Л. широко використовував порівняльний метод (наприклад порівняння історії Польщі та Іспанії у XVI-XVIII ст.) Як провідний представник демокр. напряму польськ. історіографії, Л. спирався на традиції польськ. республіканізму, польськ. специфіку, ідею «слов’янського гміновладдя» (від польськ. gmina – община). В історії польськ. гміни розрізняв три етапи – давній, тобто ідеальний, етап можновладця і етап шляхетського гміновладдя. Під час третього етапу, у «золоті часи» шляхетської Речі Посполитої почали розвиватися й демокр. ін-ти, які однак занепали внаслідок приходу до влади аристократії. Велику увагу Л. приділив аналізу польськ. конституцій, зокрема Конституції від 3-го травня 1791 p., підкреслюючи її в цілому демокр. характер (розподіл влади, обмеження влади аристократії, право сейму контролювати виконавчу владу, впровадження правної відповідальності міністрів перед сеймом і королем, скасування Іліберум вето). Як політ. діяч, Л. виступав за аграрну реформу в Польщі без компенсації поміщикам, підкреслював у цілому селянський характер Польщі на противагу міщанській Зах. Європі. Виступав за самобутній шлях розвитку польськ. демократії. В останній період життя Л. багато займався історичною географією, нумізматикою та іншими допоміжними історичними дисциплінами.

Твори: Избранные произведения прогрессивных польских мыслителей. М., 1957-1969; Lelewel Joachim. Wybor piśm politycznych. Warszawa, 1954.

Б. К.

ЛЕНІН (Ульянов) ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ (1870-1924) – рос. політ. держ. діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридичний ф-т Петерб. ун-ту. Був зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома процесами. Двічі він захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності

125

«Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відтак репресований царською владою. Був висланий у Сибір (1897-1900). Організатор та ідеолог нелегальної г-ти «Іскра». Один з організаторів РСДРП, з 1907 р. до квітня 1917 р. – в еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції 1917 р. Голова Ради Народних Комісарів (1917-1922), голова Ради Робітничої і Селянської оборони, один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу. Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфіку Росії, він у загальних рисах сформулював марксистську (більшовицьку) політ. доктрину XX ст. Центральне місце у ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов’язавши марксизм з ідеологією, Л. ідеологізував саму доктрину, яка у вигляді політ. ідеології більшовицької партії була нав’язана рад. сус-ву. Складовою частиною доктрини стала ленінська концепція соціалістичної революції. Ця концепція містила в собі ідею про можливість перемоги революції в одній країні, положення про об’єктивні передумови революції та суб’єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політ. партії, ідею революційної ситуації, принципи тактики партії під час національної кризи та збройного повстання, конкретизацію ідеї союзу робітничого класу з селянством, поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною та про переростання буржуазно-демократичної революції у соціалістичну. Далі Л. розвинув концепцію держави диктатури пролетаріату, методів її діяльності, структури, часу існування, тактики держав. політики, зокрема акценту на примус та насильство (одразу після революції був відмінений впроваджений Керенським закон про смертну кару для солдат. Л., як згадував Троцький, заперечував: «Дурниця. Як можна здійснити революцію без розстрілів... Помилка, неприпустима слабість, пацифістська ілюзія...»). Він подав своє бачення пролетарської демократії як явища перехідного типу, не обмеженого буржуазним правом, зайнявши чисто прагматичні позиції: «що вигідно світовій революції, справі пролетаріату – це добре, що ні – ні...». Висунув власну думку про соціально-класову структуру сус-ва і дав визначення поняття «клас». Л. розробив теоретичні погляди марксизму з національного питання, основним принципом яких було підпорядкування його соціальному. Він виокремив основні аспекти національно-державного будівництва в перехідний період та спробував обґрунтувати принцип пролетарського інтернаціоналізму, залишаючись прибічником ідеї світової соціалістичної революції. (Як згадувала Анжеліка Балабанова, колишня приятелька Муссоліні, відтак секретарка Комінтерну, коли її відправили в Швецію для організації зв’язків з лівими організаціями Європи, вона отримала лист від Л.: «Я прошу Вас

126

не економити. Прошу тратити мільйони, багато мільйонів». Товариші по партії пояснили їй, що тратити треба на підтримку лівих організацій, підрив опозиційних груп, дискредитацію конкретних осіб тощо). Водночас Л. залишився у полоні традиції «собирателя земель русских», що проявилося в ідеях держ. федеративного будівництва. Виробив ряд положень про тактику більшовицької партії щодо політ. партій та організацій опозиції, стратегію й тактику непу, сформулював основні положення закордонної політики пролетарської держави, визначив її стратегічні зовнішньополітичні цілі та поняття держ. інтересу у сфері закордонної політики соціалістичної держави. Головною характерною рисою Л., як людини була абсолютна політизація мислення, політика була для нього всім. Незадовго до смерті він сам сказав про це лікарю: «... політика – річ, що захоплює сильніше від усього, відволікти від неї могла б лише більш захоплююча справа, але такої немає».

Твори: Ленин В.И. Полное собрание сочинений. 5-е изд. М., 1965-1970.

Б. К.

ЛЕОНТЬЕВ КОСТЯНТИН МИКОЛАЙОВИЧ (1831-1891) – рос. мислитель. Закінчив Mocков. ун-т, був рос. консулом у Туреччині (1863-1873), пізніше, прийнявши сан ченця, жив в Афонському монастирі та Троїце-Сергієвій лаврі. Провідною темою творчості Л. було життя і доля Росії як великої держави та рос. народу як великої самобутньої нації. «Треба вірити в Росію, в її долю, в її вождів», писав він у творі «Храм і церква». Концепція про роль Росії викладена ним у творі «Візантизм і слов’янство» (1875). Як зазначав В. Розанов, вихідною точкою історичних і політ. поглядів Л. була ідея «трьох фаз, через які проходить будь-який розвиток... первісної простоти, наступної квітучої складності; наступного другого спрощеного змішування». Тобто, етнографічна маса і класи, що вирізняються з неї, становище та ієрархія влади і, при їх падінні, простота дикого населення (Греція та Італія перед початком середньовіччя). Виходячи з цих трьох фаз, Л. негативно оцінював результати зах. поступу, стверджуючи, що цей прогрес не лише не наближує світ до ідеалів духовно-досконалого життя, а лише плодить європейське міщанство. Вважаючи, що більшість держав і культур існують вже десь 1000-1200 років, Л. зазначав, що Європа у XIX ст. «переступила за тисячу років державного життя» і не хоче більше складностей, вона вже прагне до ідеалів одноманітної простоти, а тому «повинна буде занепасти і поступитися місцем іншим». У зв’язку з тим перед Росією є два шляхи – або підпорядкуватися Європі, або вистояти самій у своїй самобутності. Тому слід звеличувати й любити слов’янські особливості, все, що не подібне до Заходу. Певний максималізм Л., абсолютизація особливостей Росії, великого

127

майбутнього, що її чекає, відштовхнув від нього західників і налякав слов’янофілів. Л. пророкував не лише особливий шлях розвитку Росії, але й її провідну роль у всьому духовному і соціальному житті людства. Це своєрідне месіанство спиралося у творах Л. на віру в силу, мудрість простого народу, на наслідуванні «мужика», на ідеальне «зближення з простими людьми». Водночас, вважав Л., таке піднесення Росії може бути лише тимчасовим, бо в цілому людство знаходиться вже в періоді занепаду, сподіватись можна лише на мільйони «інших азіатців», які пробудяться до нового життя.

Твори: Леонтьев К. Записки отшельника. М, 1992.

Б. К.

ЛЄ БОН ГЮСТАВ (1841 – 1931) – франц. антрополог, археолог, соціальний психолог, доктор медицини. Нар. в Ножан-ле-Ротру. Розвивав ідеї нерівності рас, принципи расового детермінізму. Основну увагу звертав на дослідження психології натовпу («Психологія натовпу»). Сус-во поділяв на еліту і натовп. В основі суспільного прогресу, вважав він, лежить творчість інтелектуальної еліти, тому попередня історія була «ерою еліт». Розвиток промисловості, збільшення міського населення, зростання впливу засобів інформації на маси призвело до зміни «ери еліт» на «еру мас». Л. Б. доводив, що через нерозвинутість волі та низький розумовий рівень великі маси людей (натовпи) керуються підсвідомими інстинктами. Внаслідок гіпнозу та навіювання індивід діє в натовпі зовсім інакше, ніж поводився б на самоті. Л. Б. поділяв натовп на два типи: гетерогенний (різнорідний) – невиразний вуличний натовп, зібрання людей в театрі, суді, парламенті, та гомогенний (однорідний) – секти, касти, класи. Натовп розглядав як ірраціональну руйнівну силу. Поведінка індивідів у натовпі носить несвідомий, емоційний характер, ним керує не розум, а закон «духовної єдності натовпу», «колективна душа», нетерпимість, догматизм, втрата особистої відповідальності за власні вчинки. Чим численніше зібрання, тим нижчий рівень його свідомості, – вважав він. Причому на це не впливає рівень освіченості зібрання, між голосуванням 40 академіків і 40 водовозів немає жодної різниці. Зібравшись у великій кількості, публіка, з кого б вона не складалася – проф. чи кочегарів, перш за все, втрачає здатність володіти собою. Натовп не мислить, а відчуває. Велику владу над натовпом мають божевільні, епілептики, галюцинати. У звичайні часи їх ізолюють, проте в дні великих розбраті в натовп обирає їх своїми вождями. Характерною рисою натовпу є недовір’я до своїх обранців. Не встигнуть вони набути досвіду, як юрба їх зміщує і обирає нових. Це робить неможливим наведення порядку в країні. За словами Л. Б., вождь може бути розумним і освіченим, але це скорше шкодить, аніж допомагає йому. Пишна бездарність – ось

128

ідеал натовпу. У цьому контексті він підтримував концепцію аристократичного елітаризму, виступав проти ідей демократії і рівності. Соціалізм характеризував як породження інстинкту руйнування. Майбутнє суспільного прогресу бачив невтішним, оскільки вважав процес наступу «ери натовпу» необоротним. Зміна методів та засобів впливу на маси з боку політиків, зміна ідей, які навіюють масам їх вожді, можуть лише стримати, але не зупинити цей процес. Царство ж натовпу призведе до занепаду цивілізації.

Твори: Лебон Г. Психология народов и масс. СПб., 1896; Психология социализма. СПб., 1908.

М. П.

ЛЄ ГОФФ ЖАК (1924 р.н ) – франц. історик. Закінчив Паризький ун-т. Послідовник М. Блока і Л. Февра, з молодих років працював в історичному ж-лі «Аннали. Економіки. Суспільства. Цивілізації». З 1969 р. став чл. редакції цього видання. У 1972-1977 pp. президент Школи вищого аналізу суспільних наук, керівник групи з вивчення історичної антропології середньовічного Заходу. Автор низки оригінальних творів, зокрема, «Інтелектуали Середньовіччя» (1958), «Цивілізація середньовічного Заходу» (1964), «Історія і пам’ять» (1986) та ін. В центрі уваги Л.Г. – масова свідомість і групові уявлення, образ світу, що сформувався й став панівним у цілому сус-ві. Як і його вчителі та інші представники франц. школи «Нової історичної думки», Л.Г. вивчає ментальність сус-ва, розуміючи під цим не чітко сформульовані і не зовсім усвідомлені (а часто й неусвідомлені) способи мислення, алогічне розуміння образів, притаманних цій добі, або характерних для даної соціальної групи. Причому, для Л.Г., свідомість і ментальність не застиглі, статичні, вони перебувають в русі, динамічному процесі. У свідомості та ментальності Л.Г. вибирає певні загальні стереотипи, настанови і, шляхом аналізу, вивчає їх крізь призму даної епохи. Тому, наприклад, інтерес викликає аналіз проблеми часу людьми середньовічної доби. Час став не лише настановою, що визначає важливі процеси, але й знаряддям соціального контролю. Це сталося, коли його опанувала церква. Історія для клерикалів мала певну скерованість та періодизацію. За Августином була прийнята схема розподілу часу за днями тижня. Оскільки всесвіт проходив через шість вікових періодів, то і людина теж переживала таку періодизацію за віком, тобто, на думку Гонорія: 7, 14, 21, 50, 70 і 100 років. Відповідно, людство, від створення Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Давида, від Давида до вавілонського полону, від вавілонського полону до Різдва Христового, від Христа до кінця світу. Тому, твердили теологи, у людства вже закінчився період старості й воно перейшло до шостого періоду – старезності. Середньовічне мислення, свідомість і ментальність були просякнуті глибоким

129

песимізмом. Світ вже став на порозі кінця існування, смерті. Звідси загальний стереотип свідомості – світ старіє. Це переконання християн, яке виникло в період падіння римської імперії і вторгнення варварів, стало пануючим протягом середньовіччя. В одній із Хронік (О. Фрейзінгенський) зазначалося: «Ми бачимо, що світ старіє, згасає і, якщо можна так сказати, готовий вже спустити дух». Тому набули поширення розповіді, література про минуле, Золотий вік, що давно минув; очікування загальної катастрофи, кінця світу тощо. Світ старіє, зменшується за розмірами, як писав Данте, він стає подібним до «плаща, який швидко підкорочує своїми ножицями Час». У VI ст. Дені Малий заклав основи християнської хронології: до і після Христа. Доля людей уявлялася зовсім різною, залежно від того, коли вони нар. До Христа, у варварів не було шансів на спасіння, окрім праведників, славетних осіб античності (Александр Македонський, Траян, Вергілій). Вся історія в добу середньовіччя мала чітко зорієнтований теологічний характер, скерування на спасіння. Своєї класичної форми вона набрала у другій половині XII ст. у творчості П. Коместора – автора «Схоластичної Історії». «Ситуація поступово починає мінятися з розвитком виробництва, торгівлі, прогресу науки. Це створило передумови до переорієнтації з церкви – на нові суспільні верстви, суверенну державність, на «час купця», що все разом знайшло незабаром своє відображення у зростанні раціоналізму, нових виробничих і політ. відносин. Однак, як відомо з історії, епоха раціоналізму – це Нові часи, тому Л.Г. дійшов оригінального висновку про те, що існувало «дуже довге Середньовіччя» (XVII-XVIII ст.), тобто епоха своєрідного відродження не лише культури, а й оптимізму в людей середньовіччя, пошуків Золотого віку не в минулому, а в майбутньому. Така переорієнтація у свідомості, ментальності – це повільний процес і тому, на думку Л.Г., середньовіччя значно затягнулося. Довге середньовіччя – це кардинальна зміна середньовічної теологічної свідомості і ментальності на ідею прогресу, розвитку, радості, відмова від постійного чекання кінця світу. Водночас, таке вивчення історії через свідомість та ментальність змусило Л.Г. зосередити увагу на аналізі нових, не традиційних джерел, тобто народної або «фольклорної культури», яка значною мірою була фундаментальною верствою масової свідомості. Твори Л. Г. цікаві ще й тим, що свій аналіз він веде не абстрактно, а через призму думок, поведінки визначних особистостей середньовіччя. Водночас вони діють, живуть у конкретних історичних умовах, ведуть свій спосіб життя, мають власне мислення, поведінку, стиль.

Твори: Ле Гофф Жак. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992.

Б. К.

130

ЛИПИНСЬКИЙ ВЯЧЕСЛАВ (1882-1931) – укр. історик, політолог, громадсько-політичний діяч. Закінчив філософський ф-т Краківського ун-ту, навчався у Вищій школі політ. наук у Женеві, служив офіцером у драгунському кавалерійському полку рос. армії. Один з організаторів Укр. демокр. хліборобської партії, посол гетьманського уряду та УНР у Відні (1918-1919), один із засновників Укр. союзу хліборобів-державників, автор його програмних документів, редактор зб. «Хліборобська Україна», пізніше проф. Укр. наукового ін-ту в Берліні. Автор понад 200 наукових праць, у яких сформулював політ. доктрину укр. консерватизму. Суть доктрини Л. звів до таких найважливіших моментів. По-перше, він вважав, що політ. ідеалом для України була б спадкова монархія на чолі з гетьманом як символом укр. національної ідеї. Владу гетьмана обмежували б дві законодавчі палати: нижча – з’їзд Рад поодиноких земель і вища – Трудова Рада держави. Початки укр. монархічної державності він вбачав у свідомій діяльності Б. Хмельницького («Україна на переломі 1657-1659»). По-друге, спираючись на диференціацію типів держ. будівництва та націоналізму (розрізняв «творчий і руйнуючий», звідси нації – поневолені і недержавні), Л. визначав основні підвалини укр. монархічної державності, тобто особливий політ. режим влади – класократії, що було запереченням республіканської парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив через завоювання. По-третє, суть класократії – це панування активної меншості – аристократії. В основу концепції аристократії Л. поклав принцип «територіального патріотизму», селекції найкращих людей не за їх походженням, а за їх здібностями, духом та активною діяльністю. Аристократія обиралася б, на думку Л., з різноманітних класів (хліборобського, промислового, фінансового й купецького, комунікаційного, інтеліґенції) і станів (організаторів і організованих). Ця обрана меншість мала обмежувати свою владу послухом гетьманові, влада якого була б обмежена законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини Л. детермінувалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму, цієї основи самої класократії та її ідеологічних постулатів. Солідаризм мав би стати противагою соціалізму і націоналізму з їх апологетикою вищості політ. партії та диференціацією етнічного походження. Єдність та солідарність, – вважав Л. – були головною умовою відновлення укр. державності. По-п’яте, одне з важливих місць у доктрині Л. займала концепція хлібороба-власника, що визначило його програму економічних реформ, які б створили легітимні переваги для тих, хто сам володіє землею, сам її обробляє і живе з хліборобської праці. Тобто, монархія, на думку Л. – це трудова

131

держава, що спиралася б на організацію «трудових, продукуючих класів, перш за все, на наш хліборобський клас». Саме він мав сформувати міцний союз з армією, політ. силою, що служила б гетьманові як символові державності нації. Зовнішньополітичні симпатії Л. полягали у створенні «міждержавного союзу трьох Русей – Московської, Білоруської та Української». Це означало не створення федерації, а лише укладення політ. й економічного союзу з оновленою, не більшовицькою Росією. Союз він розумів як рівноправні політ. та економічні відносини, щось на зразок партнерства, але не більше. Головне ж у доктрині Л. – це думка: «... ніхто нам не збудує державу, коли самі собі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути». Наскільки ці слова актуальні й сьогодні...

Твори: Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Відень, 1920; Листи до братів-хліборобів. Відень, 1926.

Б. К.

ЛІНКОЛЬН АВРААМ (1809-1865) – амер. держ. діяч, 16-й президент США. Нар. у родині фермерів, з юнацьких років мусів багато працювати, майже не відвідував школи. Увесь вільний час присвячував самоосвіті, найбільше зацікавлення викликало читання книг про видатних людей. У 1832 р. командував загоном у війні проти індіанського ватажка Чорного Сокола. Отримав звання капітана. У 1836 р. склав іспити на звання адвоката. Як адвокат став відомим завдяки своїм майстерним виступам проти невільництва. У 1834 р. Л. був обраний до законодавчих зборів штату Іллінойс. Належав до партії вігів, від якої, у 1847 р. був обраний до Конгресу. Був одним із засновників нової Республіканської партії. У 1858 р. Л. брав участь у виборах до Сенату, виступав з позицій заперечення рабства, обстоював вимогу єдності держави незалежно від ставлення штатів до проблеми рабства, закликав до утримання від внутрішніх зіткнень. Хоча він і програв вибори, вони сприяли зростанню його популярності, в результаті чого конвенція республіканців у 1860 р. висунула його кандидатом на посаду Президента. Тоді ж усі нерабовласницькі штати, за винятком Нью Джерсі, обрали Л. президентом. Його обрання дало привід південним штатам вийти з Союзу та розпочати громадянську війну. Головним питанням, через яке почалася війна, було ставлення до рабства. Прокламація від 22 вересня 1862 p., реалізована у життя з січня 1863 p., проголосила вільними усіх рабів. У 1862 р. Л. підписав закон (Гомстед-Акт), згідно з яким кожен амер. громадянин дістав право на отримання, фактично за символічну плату, ділянки землі (гомстеда). Це дало величезний поштовх розвиткові фермерських господарств. Л. виступав за розширення громадянських та політ. прав, був прихильником надання виборчих прав жінкам. У 1864 р. вдруге був обраний президентом. 14 квітня 1865 p. через п’ять днів після капітуляції військ конфедератів, «добрий президент», як називали Л., був убитий актором Бутсом під час вистави у вашингтонському театрі.

Твори: The Collected Works of Abraham Lincoln. New Brunswick, 1953-1955. Vol. 1-9.

А. Р.

132

ЛІПСЕТ СЕЙМУР MAPTIH (1922 р.н.) – амер. соціолог, політолог. Був проф. Каліфорнійського унту (1956-1962). Пізніше проф. Гарвардського, Стенфордського і Йельського ун-тів. Президент Амер. асоціації політ. наук, віце-президент соціальних наук Амер. академії мистецтв і наук (1974-1978), чл. Національної академії наук і Національної академії освіти США, лауреат премій Макайвера та Г. Мюрдаля, медалі Т. Харріса. Головні праці Л. присвячені соціології політики, в яких він під впливом М. Вебера, Р. Мертона, П.Сорокіна проаналізував існуючі форми влади, панування, соціальну стратифікацію і мобільність амер. сус-ва. Серед них варто, насамперед, назвати книги «Політична людина», «Перша нова нація: Сполучені Штати у порівняльній історичній перспективі», «Соціальна мобільність в індустріальному суспільстві» та ін. Однією з центральних проблем, якою займався Л., була демократія, її реалізація в сучасному світі. Спираючись на багатий емпіричний матеріал, Л. спробував визначити умови, причини і сили, які підтримують демокр. та недемократичні рухи. Вивчаючи демократію в Америці, Л. стверджував, що тут влада в час свого становлення стала законною шляхом харизми її лідерів, визначних держ. мужів. Велику роль у розвитку демократії Л. надавав аналізу сус-них конфліктів, їх розв’язанню. Вважав, що конфлікти в демокр. сус-ві – річ нормальна й природна, вся справа лише у їх вірному, взаємовигідному для сторін, вирішенні. У зв’язку з цим, приділяв значну увагу питанню легітимності в сус-ві, стверджуючи, що стабільність будь-якого сус-ва, його держ. ладу залежить від його законності та ефективності. Законність має характер оцінки, що пов’язано зі здатністю системи формувати і підтримувати у народних мас переконання, що функціонування пануючих політ. ін-тів є найкращим. Ефективність, зазначав Л., – це задоволеність процесом управління соціальною системою. Наступною важливою проблемою, якою займався Л., було вивчення інтелектуальних еліт, їх ролі у функціонуванні влади, співвідношенні владної та інтелектуальної еліт. Він дійшов висновку, що, чим бідніші верстви населення, тим вагомішими для них є вартості соціальної справедливості, рівності, на відміну від демокр. вартостей. Окрім того, незаможні верстви більше схильні до радикальних, крайніх поглядів та переконань, вони менш терпимі, все бачать у контрастному світлі, спрощено й без напівтонів. Тому. вважав Л., такі верстви більш піддатливі для утвердження в них націонал-соціалістичних та комуністичних поглядів. Спираючись на метод об’єктивності Д. разом з Д. Беллом опрацював концепцію деідеологізації, стверджуючи про прихід ери «кінця ідеології».

Твори: Lipset S.M. Political Man. Garden City, N.Y., 1960.

Б. К.

133

ЛОКК ДЖОН (1632-1704) – англ. філософ та політ. мислитель. Навчався в Оксфордському унті. Певний час жив у Голландії. Після перевороту 1688 р. повернувся до Англії і до 1700 р. займав різні адміністративні посади. політ. погляди Л. в основному, викладені у «Двох трактатах про правління» (1689-1690). У першому трактаті викладені критичні зауваження теорії спадкової влади. Це відповідь на працю Р. Філмера «Патріарх: захист природної влади королів проти неприродної свободи народу». Другий трактат містить основні положення політ. доктрини Л., згідно з якою первинним видом людського об’єднання виступає природний стан, у межах якого люди є вільними та однаковими. «Стан повної свободи щодо своїх дій та стосовно розпорядження власним майном і особистістю, відповідно до того, що вони вважають доцільним для себе у межах закону природи, не питаючи дозволу в будь-якої іншої особи і незалежно від чиєїсь волі», – писав він. У межах цього стану індивіди зв’язані обов’язком перед Богом і зобов’язані керуватися природним законом, який є творінням Бога.

Цей закон визначав основні засади моральності – індивіди не мали права посягати на власне життя, були зобов’язані оберігати один одного і не обмежувати свободу інших. Прийняття природного закону, на думку Л., гарантувало, що природний стан не буде станом війни. Однак природні права індивіда не завжди були гарантовані у цьому стані, оскільки існували певні «перешкоди»: не всі індивіди поважали права інших, якщо кожному дозволити самостійно реалізовувати природний закон, потрібно багато судів, а тим самим і суперечливих розумінь сенсу закону. Якщо людське об’єднання слабо організоване, воно беззахисне перед агресією ззовні. Головна «перешкода», на думку Л., полягала у невідповідній регуляції власності в широкому сенсі – права на «життя, свободу та майно». На думку Л., власність передувала сус-ву та державі, відповідно потреба у її регуляції була головною причиною, що змусила «однаково вільних людей» створити сус-во та державу. Єдиний лік від усіх перешкод та незручностей природного стану – це угода між індивідами, яка створює насамперед незалежне сус-во, а пізніше – політ сус-во, або владу. Важливим положенням була теза, що, внаслідок утворення держави, індивід не втрачав усіх своїх прав. Передавалося лише право вироблення та реалізації законів, а передача повної сукупності прав індивідів зумовлювалася дотриманням державою свого головного завдання –

134

«захист життя, свободи та майна» громадян. Таким чином, вважав він, суверенітет залишався за народом. Якщо ті, хто володарював, своїми діями порушували умови договору, Л. вважав обґрунтованим право на повстання заради створення нової влади. Політ. владу він визначав таким чином: «... це право створювати закони з правом застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для регулювання та охорони власності, право використовувати силу сус-ва для проведення у життя законів, для захисту держави від іноземного втручання – і все це в ім’я суспільного блага». На думку Л., створення політ. об’єднання було тим вантажем, який індивіди повинні були піднести, щоб гарантувати досягнення власних цілей. Тому стан громадянина водночас означав права і обов’язки, свободи і обмеження. Л. дійшов висновку, що цілісність та головні завдання держави вимагали конституційного правління, при якому влада була б обмежена законом та поділена. Він чітко сформулював вимогу розподілу повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади, щоб запобігти зловживанням короля (виконавчої влади). Законодавча влада (парламент) повинна бути верховною, за винятком тих випадків, коли її заміняло сус-во. Якщо між двома гілками влади виникала суперечка, або конфлікт, це могло статися виключно з вини короля, і тоді виконавча Влада вступала у війну з народом і могла бути зміщена силою. Л. визнавав, що головним завданням ідеї поділу влад була вимога встановлення у сус-ві противаги королю. Виходячи із теорії про природний стан, Л. аналізував міждержавні відносини тощо. Він вважав, що, доки не існує світового уряду, доти країни будуть перебувати у природному стані, відповідно, до того часу війни будуть виправданими. Власне політ. погляди Л. поклали початок лібералізму як суспільно-політичної теорії.

Твори: Локк Дж. Сочинения. В 3 т. М., 1987.

А. Р.

ЛОСЬКИЙ МИКОЛА ОНУФРІЙОВИЧ (1870-1965) – рос. філософ. Закінчив Петерб. ун-т, був проф. цього ж ун-ту, у 1922 р. висланий з Рад. Росії. Жив у Празі, відтак у Франції і США. Сформулював власну філософську систему. Автор численних творів, зокрема «Історія російської філософії», «Свобода волі», «Умови абсолютного добра» та ін. Щодо політ. проблем, Л. займався аналізом проблеми свободи, яка, на його думку, стала основною властивістю будь-якого субстанціонального діяча. Його власне «я» як вища сила, може бути вільним від його тіла, характеру. У творі «Характер російського народу» (1957) Л. дав своєрідну формулу душі рос. народу, тобто ряд принципів, стереотипів масової свідомості, комплекс специфічних морально-психологічних рис рос. нації. Окремо він охарактеризував ці риси, до яких відніс релігійність, здатність до вищих форм досвіду,

135

живого індивідуального спілкування, силу волі, максималізм, природну доброту, що часом переривається спалахами необмеженої жорстокості, вроджену талановитість і сатиричний склад розуму, нахил до самоаналізу, месіанізм і свавільність, недисциплінованість. Це позитивні риси нації. До негативних, а скоріше, слабих рис рос. характеру Л. відніс відсутність врівноваженості у поведінці й відчуттях, відсутність почуття міри, нехлюйство в праці, безпечність, критиканство, схильність до абсурдних вчинків, внутрішню саморозірваність і нахил до самобичування. Тому, зазначав Л., таким народом, нацією дуже «важко управляти». Росіяни своїми нахилами до самоаналізу, самокопания в душі, пошуках абсолютного добра самі добровільно погодилися підпорядкувати свою свободу державі, яка, на їх думку, є гарантом та необхідною умовою обмеження зла. Можливість відродження Росії вбачав у православ’ї, Церкві та релігійності «російської душі». Месіанізм Росії, вважав він, чекає ще своєї реалізації, оскільки більшовики зробили все «у дуже недосконалій формі». Тому для виконання цієї місії Росія мусить стати могутньою, великою і, зрозуміло, «неділимою». У зв’язку з тим, писав Д., «українцям-сепаратистам варто було би зрозуміти, що розподіл двох руських племен на дві держави призвів би до зниження значимості та вартості російського народу в історичному процесі». У цьому Л. не був оригінальним, він лише повторив тези інших своїх рос. попередників. Вартість і значення його суспільно-політичної творчості полягає в іншому – у «надзвичайній сміливості думки», пошуках шляхів до осягнення добра як морального абсолюту, визначенні доброчинностей загальногуманістичного плану, поширенні віри в моральний поступ.

Твори: Лосский Н.О. Условия абсолютного добра. М., 1991; История русской философии. М., 1991.

Б. К.

ЛЮТЕР МАРТІН (1483-1546) – нім. мислитель, церковний реформатор, засновник нім. протестантства. Нар. у м. Ейслебені, що у Тюрінгії, закінчив Ерфуртський ун-т і вступив у августинський орден (1505). З 1508 р. почав читати курс діалектики та етики в Віттенберзькому унті, з 1512 р. доктор богослов’я. У 1511 р. здійснив поїздку до Риму з релігійною метою, що дало привід до появи думок про необхідність церковних реформ. У 1517 р. ставши свідком продажу індульгенцій, Л. переконався у необхідності реформ, що спонукало його до сміливого вчинку – 31 жовтня 1517 р. він прибив до дверей храму в м. Віттенбергу свої «95 тез», закликаючи до їх публічного обговорення. Провідною думкою тез було викриття користолюбства верхівки католицької Церкви у торгівлі «Небесними скарбами», як негідних вчинків, що суперечили Святому Письму. Це не означало, що Л. вважав неприпустимим поширення індульгенцій взагалі, він

136

лише протестував проти перетворення їх у засіб збагачення Церкви за рахунок духовного розбещення віруючих. У кількох тезах (41-51) йшлося про збирання грошей на будівництво храму Св. Петра. Л. не хотів вірити, що індульгенції під будівництво храму поширювалися за наказом Папи, однак далі, в тезі 86, Л. питав, чому Папа, дуже багатий, будує храм не за свої, а за гроші бідних віруючих. Л. був далекий від думки, щоб оголосити саму ідею чистилища «вигадкою Папи», однак він вже заявив, що боятися чистилища і відкуповуватися від мук у ньому не є вчинком благочестивим (8-29). Л. поставив під сумнів законність усіх покарань і платежів, які Церква накладала на віруючих, але він ще мав надію, що підпавши під загальний моральний осуд, Церква сама відмовиться від такої діяльності. Проте диспут над тезами був заборонений, розголос їх змісту дали листи, які Л. надіслав до інших нім. міст. Проте, тези послужили підставою для об’єднання різних верств населення у боротьбі за релігійну і національну незалежність країни від засилля папської влади. Влітку 1519 р. у Лейпцігу відбувся диспут Л. з Й. Екком, під час якого Л. відкрито порвав з усією середньовічною концепцією Церкви, заявивши, що: «...Церква присутня всюди, де проповідується й сповідається слово Боже... Її глава невидимий і є об’єктом віри. Перетворювати Церкву у видиме царство є помилкою... Віра не може терпіти іншого главу, крім Христа...» Тобто, Л. виступив за новий церковний устрій, за релігійне життя без церковної організації Л. відмовився прибути на церковний суд у Римі, а в 1520 р. публічно спалив папську буллу із своїм відлученням від Церкви та зб. канонічного права, що означало відмову від юридичних обґрунтувань папської влади. У 1521 р. Л. був остаточно відлучений від Римської Церкви. Майже одночасно Л. написав твори – «До християнського дворянства німецької нації про виправлення християнства», «Про свободу християнина», де зазначав, що вчення Церкви про розподіл віруючих на священників і мирян є невірним. Він виступав за принцип «всезагального священства» (праця пастора вимагає лише простого професіоналізму, не більше), проти церковно-феодального централізму, за утворення національних держав та церков, де вирішальну роль відігравали б національні собори. Л. наголосив на потребі обрання пасторів, відміни церковних ювілеїв, заборони жебрацьких чернечих орденів, критикував церковні таїнства. Щоб врятувати Л., його помістили у Вартбурзькому замку курфюстра Ф. Мудрого. Там за 10 місяців Л. переклав Біблію (Новий Завіт) нім. мовою. Лише у 1522-1546 pp. її було перевидано 430 разів. Повернувшись навесні 1522 р. до Віттенберга, Л. виступав з проповідями, що вийшли відтак окремими книгами: «Правильне застереження всім християнам

137

берегтися бунту і обурення», «Про світську владу, якою мірою ми повинні їй підкорятися». Провідними думками цих творів стали: а) необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади; б) ведення її організовано й за дозволом влади; в) безумовний послух народу світській владі; г) ідеалом є сильна й стабільна абсолютна монархія; д) світська влада не є ідеальною й лише стримує явне зло; є) існує необхідність законного примусу з боку держави; ж) монарх як суб’єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень, його дії підвладні лише «судові розуму» і вищим законам, а найкращим законодавцем повинен бути розум. Л. проголосив, також, право на незалежні переконання підданих, у випадку ж переслідувань за них, піддані мають право на опір, бо покірність є смертельним гріхом. Людина, вважав Л., має свої «зобов’язання», «покликання» – служити ближньому, вперто йти до мети, бути ініціативною, добре працювати, бути законослухняною й терплячою, пізнавати істину. Майже одночасно Л. виступив проти целібату (у 1525 р. він сам одружився з Катариною фон Бор). Зайнявши під час Селянської війни суперечливу позицію, Л. після її закінчення багато часу приділив організації шкільної освіти, виступав з проповідями, писав хорали, вимагав секуляризації церковного майна, займався організаційними питаннями. З 1529 р. почали записувати його розмови, які були видані у 6-ти томах під назвою «Застільні розмови». Похований у Віттенбергу, в тій церкві, на дверях якої колись були прибиті його тези.

Твори: Лютер Мартин. Время молчания прошло. Избранные произведения 1520-1526 гг. Харьков, 1992; Избранные произведения, СПб., 1994.

Б. К.

МАДЗІНІ ДЖУЗЕППЕ (1805 – 1872) – італ. політ. діяч, юрист, один з керівників італ. національно-визвольного pyxy. Нар. в Генуї. Отримав юридичну освіту в Генуезькому ун-ті. В 1827 р. вступив в товариство карбонаріїв. В 1830 р. був заарештований і після короткого ув’язнення емігрував. В 1831 р. заснував у Марселі таємну політ. патріотичну організацію «Молода Італія», завданням якої було звільнення Італії від австр. поневолення, ліквідація

138

абсолютистських режимів і світської влади Папи та створення єдиної, незалежної, суверенної Італ. держави у формі демокр. республіки, яка б спиралась на загальне виборче право і політ. свободи. М. вважав, що досягти цього можна шляхом загальноіталійської революції і партизанської війни низів, керованих революціонерами. М. розвивав етико-релігійну концепцію, в якій участь у визвольному русі розглядалась як релігійний обов’язок кожного італійця, як священна місія італ. народу, довірена йому Богом. Для пропаганди цих ідей по всій Італії була створена мережа таємних мадзіністських організацій. В 30-40-х роках М. і його прихильники організували ряд змов та повстань, які, однак, закінчувались поразкою. У 1841 р. в Лондоні М. заснував (в рамках «Молодої Італії») «Союз Італійських робітників», який мав відділення в ряді європейських країн. В 1846 р. створив «Інтернаціональний союз народів». Метою цих організацій було об’єднання демокр. і республіканських сил Європи та розповсюдження ідеї солідарності європейських народів у боротьбі з тиранією. М. був активним учасником революційних подій в Італії 1848-1849 pp. З березня до липня 1849 р. очолював тріумвірат (уряд) Римської республіки, став організатором її перетворення та боротьби проти інтервенції. Після падіння республіки знову емігрував. В 1853 р. був одним із організаторів Міланського повстання. Після його поразки заснував «Партію дії», метою якої було об’єднання демокр. сил Італії. Під час війни з Австрією (1859) і революції (1859-1860) М. виступав за розширення національного руху з метою звільнення Італії від абсолютистсько-клерикальної тиранії та об’єднання країни. Підтримував Гарібальді, сприяв його діяльності. В подальшому М. розробив план соціальної перебудови сус-ва, «звільнення трудящих від тиранії капіталу». Вважав, що ліквідувати нерівність та систему найманої праці можна шляхом наділення всіх трудящих дрібною власністю та створення споживчих та виробничих асоціацій. На думку М., перехід до справедливого сус-ва, в якому всі будуть працювати і пануватиме принцип «кожному за працею», повинен здійснитись мирним шляхом. М. розглядав націю як історично-духовний факт: «Мова, територія, раса – це лише ознаки нації, не постійні, якщо не є пов’язаними, і щодо яких необхідне постійне підтвердження історичної традиції та довгий розвиток певного колективного життя». Нації виступали «індивідуумами людства», відповідно, їх мета полягала в організації людства в формі об’єднання націй. Це передбачало відкидання космополітизму XVIII ст. та заперечення принципу «вітчизни короля». М. виступив за «Сполучені Штати Європи» та «Республіканський Союз Народів». У політико-географічному контексті його Європа передбачала ліквідацію Австро-Угорської та Турецької

139

імперій, на території яких повинні були утворитися самостійні національні держави. Щодо Італії, то М. виступав за її незалежність та встановлення республіки. Італія мала також завдання розпочати еру націй, мала стати третім Римом – Римом народу на противагу двом попереднім: Риму Цезаря та Риму Папи. Більшість проблем М. розглядав через призму релігії. Нове людство повинне було «...подолати глибоку відмінність між небом і землею, тілом і душею, матерією і духом, розумом і вірою». У такий спосіб його держава мала стати певною мірою Церквою.

Твори: Мадзини Д. Избранные мысли. М., 1905.

М. П., А. Р.

МАЗАРІНІ ДЖУЛІО РАЙМОНДО (1602-1661) – франц. держ. діяч. Нар. в сім’ї сіцілійського дворянина, отримав освіту в Римі, Іспанії, прийняв духовний сан і виконував різні дипломатичні доручення Папи. Перебуваючи його представником у Парижі, заслужив довір’я у Рішельє, який рекомендував його Людовіку XІІІ. Кардинал католицької церкви. При регентстві Анни Австрійської став вихователем майбутнього короля, його таємний шлюб з королевою не доведений. М. завершив реалізацію планів Рішельє щодо перетворення Франції у могутню абсолютну монархію. Для цього йому довелося вирішити два завдання. Перше полягало у значному зміцненні міжнародних позицій Франції за рахунок послаблення позицій династії Габсбургів. Він успішно завершив тридцятирічну війну, уклавши Вестфальський мир (1648), за яким Франція отримала ряд важливих територіальних додатків. М. зумів нейтралізувати небезпечний для Франції союз двох гілок династії Габсбургів – австр. та іспан., як шляхом військовим, дипломатичним (укладення військового союзу з кромвелівською Англією, визнання незалежності колишньої іспан. провінції – Голландії, укладення Піренейського миру), так і суто приватним (угода про шлюб короля з іспан. інфантою). У результаті політ. гегемонія в Зах. Європі перейшла від Іспанії до Франції. Друге завдання полягало у завершенні переходу політ. системи Франції до абсолютизму. Для вирішення цього завдання М. змінив податкову політику, сперся у своїй внутрішній політиці на провінційне чиновництво, що дало можливість нейтралізувати провінційні парламенти. Відтак М. успішно завершив боротьбу з феодальною аристократією (придушивши Фронду (1653), переміг паризький парламент, сформував королю талановиту групу вищих чиновників-реформаторів (Летельє, Кольбер). М. заснував у Парижі публічну бібліотеку, відкрив Академію малярства, італ. оперу тощо. Його концепція абсолютизму полягала у політиці підтримання церкви, за що остання повинна була захищати й освячувати королівський абсолютизм. Обмеження політ. свобод для підданих він рекомендував компенсувати зменшенням податкового

140

тягаря. Далі він завершив перетворення дворянства у послушну зброю короля, яка мала право проливати кров лише за віру, Вітчизну й корону. Третю владу – судійську – він тримав «в межах її обов’язків». М. увійшов у політ. історію, як спритний, холодний й розважливий дипломат і політик, що ставив понад усе франц. держ. й королівські інтереси.

Твори: Mazarini D. Lettrers... Paris, 1872-1906. Vol. 1-9.

Б. К.

МАЗЕПА ІВАН (1639-1709) – укр. держ. політ. діяч. Походив із знатного шляхетського роду, батько його – білоцерківський отаман – брав участь в укладанні Гадяцького договору, мати – ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря. М. отримав освіту в Києво-Могилянській колегії, відтак у Єзуїтській колегії у Варшаві. Довший час перебував при дворі короля Яна-Казіміра, який відправив його на навчання до Франції, Німеччини та Італії (1656-1659). Повернувшись, виконував різні королівські дипломатичні доручення на Україні, з 1665 р. – Чернігівський підчаший, потім генеральний осавул у гетьмана П.Дорошенка, виконував ряд дипломатичних доручень, з 1674 р. – на службі гетьмана І.Самойловича. Під час таких місій нав’язав стосунки з двором царівни Софії. Завдяки своєму авторитету, політ. досвіду, європейській освіченості та дипломатичному хисту, при сприянні москов. уряду, М. у 1687 р. був обраний гетьманом, тоді ж було укладено Коломацькі статті, що обмежили державність України. Головними положеннями політики М. на той час стали об’єднання укр. земель (Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя та по можливості Слобожанщини й Ханської України) у складі єдиної укр. держави; встановлення автократичної гетьманської влади станового європейського типу (варто вказати, що М. перебував у Франції за часів Мазаріні) із збереженням традиційної системи козацького устрою. У зовнішній політиці М. прагнув реалізувати свої плани у союзі з Москвою, тому брав участь у 11 рос. походах, які принесли мало користі Україні. З подібною метою підтримав Петра І у Півн. війні, що спочатку дало можливість опанувати Правобережжя. У внутрішній політиці М. заходився створювати національну політ. еліту, забезпечував права козацтва (універсал 1691 p.), міщанства й селянства (обмежив панщину двома днями на тиждень), дбав про розвиток укр. промисловості, науки (перетворив Києво-Могилянську колегію на Академію, заснував Чернігівський колегіум), культури (мазепинське бароко). Тривала участь укр. військ у війнах, зростання держ. податків, зловживання старшини, співпраця з Москвою, її брутальні вимоги та поведінка царських військ, авторитарні нахили самого М. – усе це разом позбавило М. підтримки народних мас, коли він, враховуючи ситуацію, зробив відчайдушну спробу політ.,

141

військової переорієнтації з Москви на Швецію. Довідавшись про майбутні плани Петра І скасувати козацький устрій на Україні, М. розпочав переговори з Польщею і Швецією. В результаті у 1709 р. було укладено договір між М., кошовим отаманом Гордієнком і Карлом XII про спільні дії та зобов’язання не укладати миру з Москвою до визволення України і Запоріжжя з-під влади Москви. Поразка під Полтавою перекреслила плани М. Оголошений царською владою «зрадником» і боговідступником, проклятий, М. протягом більш як 250 років був забутий і згадувався лише для ілюстрації «предательства» інтересів Росії. Звичайно, з точки зору рос. інтересів він був «зрадником», однак національні укр. інтереси вимагають суттєвої переоцінки діяльності М. Історична справедливість була відновлена лише з відродженням укр. державності після 1991 р. Це, однак, не виключає можливості критичних підходів до оцінки політ. та соціально-економічної діяльності гетьмана І.Мазепи.

Література: Уманець Ф. Гетьман Мазепа. СПб., 1897; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Нью-Йорк, 1960; Костомаров Н.И. Мазепа. М., 1992; Енсен А. Мазепа: Історичні картини. К., 1992.

Б. К.

МАКІАВЕЛЛІ НІККОЛО ДІ БЕРНАРДО ДЕІ (1469-1527) – італ. держ. діяч та політ. мислитель. Нар. у старовинній патриціанській родині, батько був юристом. У 1498 р. отримав посаду секретаря синьйорії, а пізніше – держ. секретаря республіки, яку посідав безперервно 14 років. Коли у 1512 р. до Флоренції повернувся Медічі, М. був усунений з посади, заарештований, потім його виправдали і дозволили жити поблизу Флоренції. Позбавлений можливості займатися політ. діяльністю, М. став письменником. Його основні Твори: «Володар», «Міркування на першу декаду Тіта Лівія» та «Історія Флоренції». М. вважається єдиним представником доби Відродження у царині політ. філософії. У центр власного світобачення він помістив людину, яка у своїй діяльності керується інтересами. Ці інтереси мали багатоманітні форми прояву, але викликало їх до життя бажання зберегти своє майно, власність, прагнення до набуття нової власності: «Людина скоріше вибачить смерть свого батька, ніж втрату майна», – наголошував М. Людський егоїзм вимагав створення держ. організації, як вищої сили, здатної виробити певні механізми та встановити норми для регулювання поведінки індивідуумів. М. розглядав державу, як певний політ. стан сус-ва, що характеризувався відносинами між володарями та підвладними, наявністю відповідним чином влаштованої, організованої політ. влади, юстиції, впровадженням законів. За М., держава не була постійним, незмінним утворенням, а знаходилася постійно у русі, змінювалася. Конкретний стан держави залежав від співвідношення

142

сил, що боролися за владу. Форми держави М. розрізняв відповідно до кількості правлячих осіб – одновладдя, правління небагатьох та правління усього народу. Він виокремлював такі конституційні види влади: монархія, аристократія та демократія. Кожен з цих видів сам по собі був нестабільним, мав тенденцію до постійної втрати своїх властивостей. У «Міркуваннях», спираючись на спадщину Платона та Арістотеля, М. охарактеризував цикл послідовної зміни видів влади – монархія тяжіла до перетворення (виродження) у тиранію, аристократія – в олігархію, демократія – в анархію, анархія – в монархію. «...Таким чином, це те коло, через яке проходить кожне об’єднання, незалежно від того чи воно саме здійснює самоврядування, чи ним володарюють», – зазначав він. Для подолання недоліків, властивих кожному окремому виду, М. пропонував запровадити «змішану владу», яка була здатна урівноважувати інтереси різних суспільних груп, зокрема багатих і бідних. М. висунув ідею контролю та рівноваги, сутність якої полягала у наданні можливостей брати участь в управлінні державою одночасно монарху, знаті та народу. Він писав: «Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну». М. розумів політику як боротьбу за досягнення, здійснення та збереження влади, відповідно, влада повинна належати тим, хто зумів захопити її в процесі вільного змагання. У творі «Володар» М., звертаючись до Лоренцо Медічі, змалював в особі Чезаре Борджа правителя який не звертав уваги на жодні закони моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм оцінки діяння володаря стала могутність держави досягнення її виправдовувало будь-які методи та засоби. Внаслідок цього ім’я М. стало прозивним, а «макіавеллізмом» назвали політику, що характеризується відсутністю чесності та справедливості, спрямована виключно на успіх. Встановлення величі держави було завданням не лише її володарів, але й усіх громадян. М. підкреслював, що обов’язок перед державою був первинним і найбільш важливим обов’язком окремої особи. Багато уваги приділив проблемі зовнішньополітичних відносин. Загрозу свободі, згідно з М., завжди представляли особливі групові інтереси всередині держави та конкуруючі держави – ззовні. Найкращий спосіб для відповіді на загрозу ззовні полягав у якнайшвидшому ослабленні супротивників. Тому М. виправдовував політику експансії, агресивні дії щодо сусідів. Вважається, що М. першим заклав основи науки про політику.

Твори: Макиавелли Н. Государь. М., 1990.

А. Р.

143

МАКОЛЕЙ ТОМАС БАБІНГТОН (1800-1859) – англ. історик, держ. діяч. З 1834 по 1838 pр. жив в Індії, де був чл. Верховного суду, склав карний кодекс для цієї колонії. У 1839-1841 pp. був військовим міністром. Неодноразово обирався депутатом парламенту. У 1842 р. М. різко виступив проти чартиської національної петиції, зокрема проти вимоги загального виборчого права. Йому належить ціла низка літературних портретів, серед яких для нас особливий інтерес представляють характеристики Ф.Бекона та Н.Макіавеллі. Вони були надруковані у працях: «Критичні та історичні есе» (1843) та «Біографічні есе» (1851). У 1848 р. побачив світ перший том його головного твору «Історія Англії від приходу на престол Якова II». За перші шість місяців після її виходу вона була п’ять разів перевидана й перекладена різними мовами. Головним доробком М. у політ. науці вважається обґрунтування концепції балансування між двома партіями. Він вважав, що політ. режим постійно перебував під загрозою центробіжиих сил, що були представлені у парламенті. Ті, що особливо гостро критикували правлячий режим, штовхали сус-во до анархії, їх опоненти, що навпаки, самовіддано захищали правлячий режим – вели до деспотії. Подальший розвиток зазначених тенденцій міг поставити сус-во перед загрозою громадянської війни. Завдання політиків, на думку М., полягало у недопущенні подібного розвитку подій. Для цього необхідно було домогтися взаємоврівноваженої комбінації свободи й порядку. Свобода здатна зупинити анархію, а порядок – обмежити деспотію. Тому він проповідував мудрість політики компромісів, обмеження радикальних представників як Вігів так і Торі. Власне примирення, пошуки згоди могли гарантувати стабільність конституційного режиму, відповідно, забезпечували свободу та порядок у країні. У 1857 p. M. був зведений у звання пера з наданням титулу барона Рослі.

Твори: Маколей Т.Б. Полное собрание сочинений. 2-е изд. В 16 т. СПб., 1865-1870.

А. Р.

МАНХЕЙМ КАРЛ (1893-1947) – нім. філософ, соціолог. Навчався в ун-х Будапешта, Фрайбурга, Гайдельберга, Парижа, доктор філософії (1918). В 1919-1933 pp. проживав у Німеччині, з 1925 р. – приват-доцент, а з 1929 р. – проф. соціології і національної економіки у Франкфуртському ун-ті. З 1933 р. – в Англії, де викладав у Лондонській школі економіки і політ. науки, пізніше в ін-ті освіти при Лондонському ун-ті, де з 1945 р. проф. педагогіки. Після війни керував відділом в ЮНЕСКО. У перший (нім.) період М. займався методологічними питаннями явищ духовної культури та теорією пізнання, опрацював власну методологію – соціологію пізнання, або соціологію мислення на матеріалах походження консервативного стилю мислення в Німеччині. Підсумком творчості цього періоду стала книга «Ідеологія і утопія» (1929). М. показав, що під впливом просвіти було розхитано основи релігійного світогляду, раціоналізм переміг, що означало, також те, що лібералізм, а відтак і консерватизм та

144

соціалізм перетворили свої політ. погляди у світогляд з опрацьованими методами мислення, що разом поєднало політику й наукову думку. Політика набрала наукового вигляду, а наукові погляди набрали політ. забарвлення. Звідси кризи політ. мислення стають кризами наукової думки, а наукові дискусії все більше політизуються. Це означало, між іншим, що в дискусіях вже шукали не так істину, як направляли удар проти соціального статусу опонента, намагалися позбавити його суспільного статусу, критика переростала в розвінчування, викриття і, навіть в дискредитацію опонента як людини. Одночасно, правляча еліта починала зображати свої провідні політ. ідеї за єдино вірні, намагалася обґрунтувати їх за допомогою вчених як «духовні утворення», що отримали назву «ідеологій». «Будь-яка ідеологія – це апологія існуючого ладу, теоретизовані погляди класу, що осягнув панування і зацікавлений у збереженні статус-кво», – писав він. Відповідно, ідеологіям протистоять «утопії» – емоційно забарвлені теоретичні конструкції, що є плодом думок опозиції, суспільних груп, які прагнуть повернути втрачені позиції, або, навпаки, завоювати їх. М. вирізнив 4 типи утопій – «оргіастичний хіліазм анабаптистів», «ліберально-гуманістичну ідею», «консервативну ідею» та «соціалістично-комуністичну утопію». У наступний період, під час перебування в Англії, М. написав дві визначні праці: «Людина і суспільство в епоху перетворення», та «Діагноз нашого часу: нариси військового часу, написані соціологом» (1943). У цих творах М. поставив діагноз європейській цивілізації: вона знаходиться в періоді кризи лібералізму і демократії, поступової відмови від принципів вільного «роби, що хочеш» і «торгуй, з ким хочеш» і переходу до планового сус-ва. Далі М. пропонував свій вихід з кризи, зазначаючи, що впадати в песимізм не варто. «Історія ліберального масового суспільства досягла точки, коли розрахунок на природний хід подій веде до загибелі. Без планування – і в області культури – ми не обійдемося», – зазначав він. Не можна чекати поки до влади прийдуть ті, що під плануванням «розуміють однобічне, функціонуюче в їх інтересах панування сил», бо планування означає «свідоме усунення джерел помилок, що робить суспільний апарат..., на основі знання всього соціального механізму і живих структур». Це означає вміння ясно бачити і враховувати у своїх діях їх віддалені наслідки. Таке планування зможе подолати слабості як капіталізму, так і соціалізму, подолати бідність. «Майбутнє планове суспільство набуде однієї з двох можливих форм, – зазначав М, – або це буде диктатура з правлінням меншості, або нова форма правління, яка незважаючи на сильну владу, буде демократичною». Головний висновок М. у даній політ. і соціально-економічній ситуації для європейської

145

цивілізації звучав категорично: «...наша демократія повинна стати войовничою, якщо вона хоче вижити.» Вона стане такою, якщо активно буде захищати братську любов, взаємодопомогу, порядність, соціальну справедливість, свободу, повагу до особи. Вона буде відрізнятися від релятивістського «роби, що хочеш» минулого століття і «буде узгоджуватися з тими основними вартостями, які прийняті в традиції західної цивілізації». У зв’язку зі своєю концепцією, М. по-новому оцінив місце й значення інтелектуальної еліти, її роль та завдання в оновленні сус-ва. Перехід до нової якості М. пропонував здійснювати мирними, еволюційними засобами. Цей перехід до планового майбутнього сус-ва повинна здійснити нова правляча еліта, головним критерієм належності до якої буде власне ініціативність, діловитість, високі моральні якості. Одночасно, М. на противагу пануючої думки, критично оцінив стереотипи про психологію та установки натовпу, мас. Колективи, вважав він, не обов’язково мають лише руйнуючі потенціали. За М., який розглядав колективи насамперед як малі групи, сус-во було поділене на малі групи, де зростає одностайність, а тому саме групи допоможуть привести пануючі норми у відповідність з тими історичними й соціальними зрушеннями, що мають місце у XX ст. М. тим самим заперечив феномен групової свідомості й думку, що групи і маси приречені бути об’єктом ідеології. Він вважав, що в групі не народжуються стійкі стереотипи пристосовництва та фанатизму. Можливо, це була одна з причин невдалого політ. прогнозування М. щодо майбутнього планового демокр. сус-ва. Як виявилося, деякі сфери соціального життя не можна запланувати і, тим більше, регулювати, навіть за допомогою пропонованої М. соціальної технології.

Твори: Манхейм Карл. Диагноз нашего времени. М., 1994.

Б. К.

МАРІТЕН ЖАК (1882-1973) – франц. філософ, представник неотомізму. Нар. в Парижі. Здобув філософську освіту в Сорбонні. З 1914 р. – проф. католицького ін-ту в Парижі, з 1933 р. – ін-ту середніх віків у Торонто, в 1941-1942 pp. – Принстонського, а в 1941-1944 pp. – Колумбійського ун-тів. В 1945-1948 pp. – франц. посол у Ватикані. З 1948 р. – знову проф. Принстонського ун-ту. Основним своїм завданням М. вважав розвиток ідей томізму, їх застосування та пристосування відповідно до сучасних умов. Розвиток філософії нового часу знаменує, на думку М., послідовний занепад та виродження філософської думки. Протестантизм Лютера, раціоналізм Декарта, егалітаризм Руссо – це торжество суб’єктивізму і сваволі у сферах віри, думки й почуттів, що веде до наступу морального і соціального хаосу. Звідси необхідність повернення до середньовічної «ясності» і надособистісної об’єктивності

146

як умови подолання хаосу. Вихідним пунктом думки М. є твердження про Бога, як першопричини всього буття, він стверджував, що існують два світи: світ сутнісний, духовний, нематеріальний і похідний від нього матеріальний. Їх єдність полягає в духовній основі – Богові, тому держава і право є результатом Божого творіння, Його розуму в суспільному порядку. М. заснував у Нью-Йорку серію видань з політ. філософії, в яких критикував сучасне зах. сус-во та його демократію з позицій християнської демократії та «інтегрального гуманізму». Вважав, що лише єднання сус-ва («граду земного») і церковного співтовариства («граду Божого») може сприяти втіленню в життя цього ідеалу. У відповідності зі своїм соціокультурним ідеалом пропагував солідарність підприємців і робітників в рамках корпорації, ідеї «персоналістської демократії». Він виступав за християнізацію духовної культури і екуменічне зближення релігій. Доводив необхідність гармонії розуму і віри, намагався примирити «...благодать і природу, віру і розум, теологію і філософію».

Твори: Maritain J. Christianisme et democratic N.Y., 1943; Маритен Жак. Философ в мире. М., 1994.

М. П.

МАРКС КАРЛ (1818-1883) – нім. мислитель, економіст, громадсько-політичний діяч. Навчався у Боннському, Берлінському ун-тах, у 1841 р. – захистив докторську дисертацію в Йєнському ун-ті про відмінності між натурфілософією Демокріта та натурфілософією Епікура. У 1842-1843 pp. працював й редагував ліберальну «Рейнську газету», під впливом М. Гесса перейшов на комуністичні позиції. У 1844 p. M. переїхав у Париж, потім – у Брюссель. У 1847 р. брав участь в організації «Союзу справедливих», перейменованого у «Союз комуністів» (1848-1851). Тоді ж він разом з Енгельсом пише кілька спільних творів: «Святе сімейство, або критика «критичної критики», «Німецька ідеологія» та «Маніфест Комуністичної партії». З весни 1848 p. M. переїжджає до Лондона. М. ніде не працював, окрім того, що був кореспондентом амер. г-ти «New-York Daily Tribune». Незважаючи на отриману в 1864 р. спадщину (1150 фунтів стерлінгів), довгі роки жив за рахунок фінансової допомоги Енгельса, тим не менше, прибутки сім’ї М. дозволяли віднести її до 5% найбільш багатих мешканців Англії. Наприкінці 60-х років Енгельс розплатився за борги М., і призначив йому щорічну пенсію у розмірі 350 фунтів стерлінгів, що дозволила віднести М. до 2% найбільш заможних людей Англії. У Лондоні М. наполегливо працював над «Капіталом», написав одночасно низку творів, зокрема «Класова боротьба у Франції з 1848 до 1850 pp.», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», брав активну участь у створенні І Інтернаціоналу (1864), тоді ж був опублікований перший том «Капіталу». В першій половині 70-х років він пише твори «Громадянська

147

війна у Франції» та «Критика Готської програми», продовжує роботу над «Капіталом», який ніколи не був закінчений. Серед найголовніших політ. ідей, висловлених М. були, по-перше, запозичена у О. Тьєррі й модернізована ідея про вирішальну роль класової боротьби в історичному процесі. М. виходив з домінування класової боротьби в буржуазному сус-ві, яке підпорядковує собі всі інші види соціальної боротьби Звідси М. абсолютизував й спрощував увесь історичний процес: або диктатура пролетаріату, або диктатура буржуазії. По-друге, М. тісно пов’язав ідею класової боротьби з думкою про поль пролетаріату в цій боротьбі. Він вважав, що пролетаріат має виконати месіанське призначення – ліквідувати експлуатацію пролетаріату, здійснити соціальну революцію, остаточно ліквідувати класи (визначення яких він так і не дав). По-третє, М. спільно з Енгельсом, виходячи з ідеї класової боротьби, звів суть держави до фактичної диктатури того чи іншого класу, ним заперечив свої погляди молодих літ. Ідея диктатури пролетаріату стала центральною ідеєю марксизму вона спиралася на досвід Паризької Комуни, що стала Державою, в якій об’єднані всі гілки влади. Четверте: щоб реалізувати свою «історичну місію», пролетаріат повинен здійснити політ. революцію, зламати стару держ. машину. Держава перехідного періоду – це держава диктатури пролетаріату, яка після виконання своїх функцій стає зовсім непотрібною (М. повторив ідею Г.Фіхте про майбутнє відмирання держави). П’яте. М. писав, що пролетаріат, маючи завдання здійснити свою «місію» повинен утворити «особливу партію». Вона має усвідомити себе виключно класовою і перетворити своїми програмними документами пролетаріат у самостійну політ. силу. Шосте. М. вважав, що політ. партія як провідна сила повинна буде вести постійну, тверду і безкомпромісну боротьбу з ідеологією противників пролетаріату та будь-якими відхиленнями всередині самої партії. Звідси, важлива риса творчості М. – це його критичний характер, безкомпромісність і навіть безапеляційність: «... пролетарям нічого... втрачати,... Здобудуть же вони весь світ». Варто зазначити, що М. не залишив якоїсь стрункої, глибоко опрацьованої теоретичної політ. концепції. Основні її положення розкидані у вказаних вище творах та великій кількості статей і виступів. Потрібно мати на увазі, що існує ще невідомий М., десятки томів різноманітних праць М. ще не опубліковано, хоча сьогодні їх публікація не актуальна. Тим не менше, М. залишається видатною особою XIX ст., що сформулювала своєрідну «релігію революції», в основних рисах подала її ідеологічне та економічне обґрунтування, а також своє бачення історичного процесу, його перспектив.

Твори: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., 1958-1968. Т. 1-39; К., 1979-1985, Т. 40-50.

Б. К.

148

МАРКУЗЕ ГЕРБЕРТ (1898-1979) – німецько-американський філософ та соціолог. Докторську дисертацію захистив у Фрайбурзькому ун-ті. У 1934 р. емігрував з Німеччини до США. У 1941 р. вийшла у світ його праця: «Розум та революція», в якій проаналізував генезис ідей Г. Гегеля та К.Маркса, сучасних йому мислителів. На думку біографів, вказана праця сприяла популяризації творчої спадщини Г. Гегеля та К.Маркса. У 1956 р. була надрукована праця «Ерос та цивілізація», присвячена аналізу процесу становлення репресивної цивілізації. Критичне дослідження Рад. Союзу містила книга «Радянський марксизм» (1958). У творі «Одномірна людина. Дослідження ідеології Розвинутого Індустріального Суспільства» (1964) він зазначав, що основою саморегулювання цього сус-ва були вже не репресії, а система потреб, орієнтованих на споживання. Використовуючи технологічну раціональність, досягнення науки, сус-во забезпечувало високий стандарт життя своїм чл., внаслідок чого воно прив’язувало усіх своїх громадян до існуючого ладу. Тим самим індивід позбавлявся основи, яка забезпечувала його автономію, його здатність протистояти цілому. Власне у такий спосіб, на думку М., формувалася модель одномірного мислення та поведінки. Він наголошував: «... розвинуте індустріальне суспільство є перш за все політичним універсумом... культура, політика та економіка за допомогою технології зливаються у повсюдну систему, що поглинає або відштовхує усі альтернативи, а притаманний цій системі потенціал продуктивності та зростання стабілізує суспільство й утримує технічний прогрес у межах панування. Технологічна раціональність стає політичною раціональністю». М. висунув цілу систему критичних зауважень щодо індустріального сус-ва, підкреслюючи, що «тоталітарні тенденції одномірного суспільства роблять традиційні шляхи та засоби протесту неефективними, можливо, навіть небезпечними, оскільки вони зберігають ілюзію зверхності народу». Вважаючи, що людина в одномірному сус-ві пригнічена, позбавлена можливості вільного вибору, М. вважав, що реальне самовизначення особи можливе лише тоді, «... коли маса розпадається на осіб, звільнених від будь-якої пропаганди, залежності та маніпуляцій, які здатні знати та розуміти факти, оцінювати альтернативи». Альтернативне сус-во на думку М. повинно було забезпечити планове використання ресурсів для задоволення первинних життєвих потреб з мінімумом важкої праці. Для здійснення революційного переходу він обґрунтував ідею про творчий потенціал «прошарку знедолених та аутсайдерів, експлуатованих та гноблених представників інших рас та кольорів шкіри, безробітних та непрацездатних». Книга мала значінні вплив на рух «Нових лівих». Ідеї цієї книги та низки інших публікацій, безпосередня практична діяльність призвели до сприйняття самого М. як «батька» руху «Нових лівих».

Твори: Маркузе Г. Одномерный человек. М., 1994; Marcuse H. An Essay on Liberation. Boston, Beacon, London, 1969; Counterrevolution and Revolt. Boston, Beacon, London, 1972.

А. Р.

149

МАРСИЛІЙ ПАДУАНСЬКИЙ (справжнє ім’я Марсиліо МАЙЄРАРДІНІ) (бл. 1280-1343) – італ. мислитель, політ. діяч. Навчався в Падуї, у 1312-1313 pp. проф. теології і ректор ун-ту в Парижі. У 1327 р., за думки, висловлені проти Папи, відлучений від церкви, змушений рятуватися при дворі Людвіга Баварського, однак, коли той став імператором, М.П. був проголошений римським вікарієм. М.П. був прихильником аверроїзму, свою політ. доктрину сформулював у творі «Defensor Pacis» (1324). У 1342 p. вийшов скорочений варіант його твору під назвою «Defensor minor». Основні положення доктрини. Це, по-перше, заперечення претензій Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської. У зв’язку з цим М.П. був проти підпорядкування політики засадам релігії і моралі. По-друге, він вважав, що держава не обов’язково мусить бути імперією. Він висунув думку, про державу-націю, організовану в комуну або сіньйорію того часу. Держава є твором людської діяльності, і тому має людські цілі. Держава, вказував він, існує як представництво народної волі і володіє суверенітетом, що дає їй право видавати закони, обирати уряд і контролювати його, обмежувати владу монарха, і навіть притягувати його до відповідальності у випадку порушення прав народу. В цілому, писав М.П., світській владі і законам повинна підпорядковуватися не лише судова влада, але й саме духовенство. Він зазначав, що закон, як і держава є вищими, ніж монарх чи уряд. Народ через закони контролює уряд. Таким чином, ідея народного суверенітету і перший прообраз правової держави становили дві нові ідеї, що їх вніс у розвиток політ. думки М.П. По-третє, він, висунувши, як на ті часи сміливу й новаторську політ. доктрину, дійшов висновку про необхідність церковних реформ. Він запропонував застосувати принципи народного суверенітету й до життя церкви, що передбачало залучення мирян у систему управління церквою. З цією метою, він передбачав участь мирян у скликанні місцевих соборів, народне представництво на вселенських соборах. Лише вони як найвища церковна інстанція, повинні мати право відлучення від церкви і трактування Святого Письма. Обурення у вищого духовенства, викликала його пропозиція церкві відмовитись від власності, а жити лише на пожертвування, скоротити кількість духовенства до мінімуму, який визначала б держава. Тим самим М.П. став одним з перших теоретиків, що приготували появу світської політ. думки Нового часу.

Твори: Marsilio da Padova. Defensor Pacis. Torino, 1960; Il difensore minor. Napoli, 1975.

Б. К.

150

МАСАРИК ТОМАС ГАРРІГ (1850-1937) – чеський держ. і політ. діяч, філософ, соціолог. Навчався у Віденському і Лейпцігському ун-тах, у 1876 р. захистив докторську дисертацію, у 1882-1914 pp. – проф. філософії Празького ун-ту. Був одним із засновників Чеської народної (реалістичної) партії. З 1891 р. – депутат австр. парламенту, під час І світової війни був ініціатором створення чеських легіонів (Франції, Італії, Росії). Як Голова Чехословацької Національної ради в Парижі, яку було визнано за тимчасовий уряд, проголосив 18 жовтня 1918 p., перебуваючи в США, незалежність Чехословаччини. У листопаді 1918 р. Національні збори обрали М. першим президентом республіки (1918-1935). Був прихильником позитивізму в соціології. Автор численних праць, на основі яких можна в загальних рисах сформулювати його соціологічно-політичну концепцію, що отримала назву масаризм. Перше, що її вирізняє, – це прагнення політ. методами розв’язати чеську проблему. Одразу вкажемо, що М. бачив її розв’язання спочатку у вигляді автономії в рамках Австро-Угорщини, пізніше легальним, легітимним шляхом в утворенні суверенної держави. Будучи демократом, гуманістом за світорозумінням М. спочатку (до 1917) допускав, що новоутворена національна держава могла б бути конституційною монархією, однак, пізніше він перейшов на тверді республіканські позиції. Окрім того, М. вважав, що Європа погодиться на розв’язання чеського питання, коли побачить прагнення невеликої нації вирішувати свої проблеми мирним, демокр., гуманним шляхом. Тому М. висунув тези, що розв’язання чеської проблеми полягає насамперед у духовному самооновленні та поєднанні національних ідеалів з загальнолюдськими гуманними ідеалами (твори «Ідеали гуманності», «Росія і Європа», «Нова Європа», «Слов’янська позиція»). М. приділив багато уваги, щоб осучаснити малий провінційний чеський патріотизм, вивести його на загальноєвропейський шлях. У зрілому віці, будучи республіканцем, М. стверджував, що оскільки монархія віджила, то замість примусових методів панування у новій національній державі повинні запанувати переконання та «авторитет моральних принципів.» Другою важливою рисою масаризму стало вирішення соціально-економічних, політ. проблем. М. був прихильником християнського соціалізму, тому релігія на його думку була основою духовного життя сус-ва, науки й моралі, національної культури. М. не відкидав взагалі можливості соціальної революції, яка

151

повинна бути лише засобом вирішення гострих соціальних проблем, однак, будучи переконаним противником класової боротьби, головну увагу відводив еволюційним реформам, встановленню нового способу життя – демократії. В демократії вбачав реалізацію не лише ідеалів свободи, але головне, – рівності (політ., соціальної, економічної, духовної). М. не був сліпим ідеалістом, реально дивився на речі, бачив пануючу в сучасних демократіях нерівність, однак вважав, що демокр. практика робить цю нерівність меншою і терпимою, та як таку, що постійно зменшується. Даний процес можна прискорити, вважав М., лише розвитком здорового індивідуалізму, ініціативності громадян, підвищенням рівня науки, освіти й культури народу. Розвиток демократії повинен проходити через збільшення гармонійності соціальних, політ. та економічних відносин у сус-ві, яка б спиралася на спільність інтересів та цілей індивідів, класів, усієї нації. Ці інтереси й цілі одночасно повинні бути пов’язані з загальнолюдськими інтересами та вартостями, зазначав він у творі «Чеська демократія».

Твори: Масарик Т. Г. Ідеали гуманності. Львів, 1902; Славяне после войны. Прага, 1923; Мировая революция. Воспоминания. Прага, 1926.

Б. К.

МЕРТОН РОБЕРТ КІНГ (1910 р.н.) – амер. соціолог. Докторську дисертацію захистив у Гарвардському ун-ті. Проф. соціології, керівник «Бюро прикладних соціальних досліджень» Колумбійського ун-ту. Головний твір – «Соціальна теорія та соціальна структура». Дотримувався теорії структурно-функціонального аналізу. Запропонував розрізняти функції «маніфестні», тобто ті, що виявляються, та «латентні», тобто приховані. Увів поняття «дисфункція»: «... це ті наявні наслідки, що зменшують пристосованість та єдність системи», воно також відображало можливі варіанти «відхилень у поведінці», що вело до зміни рівноваги певної структури. Його аналіз дисфункцій суттєво вплинув на розвиток теорії суспільних конфліктів. Його учнем був Л. Козер. Розробив теорію аномій – особливого морально-психологічного стану індивідуума та стану суспільної свідомості. М. приділив значну увагу аналізу політ. механізмів, що діють у сус-ві. Зокрема, він з’ясував їх роль у демокр. сус-ві. М. розвинув ідеї «теоретичного плюралізму», довів неминучість та бажаність співіснування багатьох теорій. Розробив теорію «середніх рангів». У низці публікацій аналізував місце і значення засобів масової інформації у суспільних процесах, особливу увагу звернув на їх маніпулятивну функцію. Досліджуючи діяльність різних груп у сус-ві, обґрунтував необхідність розгляду інституційних об’єднань таких груп як політ. машин. Він зазначив, що формування політ. машин було водночас цілеспрямованим та нецілеспрямованим процесом, в основі якого лежала необхідність задоволення потреб населення.

Твори: Merton R.K. Social Theory and Social Structure. N.Y., 1968; The Sociology of Science. Theoretical and Empirical Investigations. Chicago, 1973.

А. Р.

152

METTEPHIX КЛЕМЕНС BEHЦЕЛЬ ЛОТАР фон (1773-1859) князь, – австр. політ. держ. діяч. Одружившись з внучкою фон Кауніца, поступив на австр. дипломатичну службу, посол Австрії в Дрездені (1801), в Берліні (1803), Парижі (1806), з 1809 р. – міністр закордонних справ, канцлер (1824-1848), один із головних організаторів Віденського конгресу (1814-1815), у 1848-1851 pp. – в еміграції. М. був автором низки політ. ідей, співавтором і автором політ. концепцій, зокрема нейтралітету Австрії та її посередницької ролі між Росією та Францією, «рівноваги сил в Європі», або «системи Меттерніха», легітимізму. Суть концепції «системи Меттерніха» полягала в тому, що потрібно створити таку політ. ситуацію на європейському континенті, коли б Австрія, займаючи посередницьку роль (у союзі з Пруссією), добилася різними шляхами рівноваги сил п’яти великих європейських держав, що дало б Австрії можливість відновити незалежне становище та повернути втрачені території. З цією метою, вважав М., потрібно встановити міцну мирну повоєнну систему, яка б, спираючись на силу та за допомогою закону (рівновага сил і договірна система) панувала в Європі, стабілізувала європейські монархії зберігала надалі феодальні порядки. З цією ж метою широко впровадив поняття легітимізму, трактуючи його як стан законного права монарха панувати доти, доки він сам вважає потрібним, і лише у випадку його добровільної відмови від престолу народ мав би можливість сам вирішувати питання верховної політ. влади. Одночасно М. поширив легітимізм і на вирішення територіальних проблем, вважаючи, що всі територіальні надбання зроблені європейськими державами під час війни, повинні бути переглянуті, бо лише добровільна згода держави на передачу певної території іншій державі створює легітимний порядок. З метою реалізації «системи Меттерніха» він активно діяв на Віденському конгресі, рішення якого зміцнили систему панування «престолів та вівтарів» на довший час в Європі, що знайшло втілення в утворенні Священного союзу та підписанні союзницького пакту чотирьох. Рішення конгресу вперше створили на континенті систему міжнародної колективної безпеки, яка спиралася на взаємні контакти у вигляді постійних конференцій послів великих держав та їх міністрів закордонних справ, що означало початок конференційної дипломатії. Одночасно передбачалося здійснювати в разі потреби збройне втручання в справи тих європейських країн, де могла б виникнути загроза соціальних революцій або антимонархічного повстання. Історичний досвід показав, що це була одна із останніх ефективних спроб консерватизму зберегти в Європі відживаючий феодалізм.

Твори: Aus Metternichs. Nachgelessenen Papiern. Wien, 1880-1884. Bd. 1-8.

Б. К.

153

МИХАЙЛОВСЬКИЙ МИКОЛА КОСТЯНТИНОВИЧ (1842-1904) – рос. мислитель, публіцист. Навчався у Петерб. ін-ті гірничих інженерів, у 1869-1884 рp. працював в ж-лі «Отечественные записки», став його редактором, співпрацював з редактором «Народной воли», з 1884 р. – редактор ж-лу «Русское богатство», органу рос. народників. Сформулював власну соціологічну концепцію, суть якої можна звести до таких положень. По-перше, узалежнив ступінь розвитку сус-ва від рівня організації, процес формування особистості від різних історичних змінних форм організації (у М. – кооперації). Далі М., як критерій прогресу висунув особистість і, виходячи з проблем її формування, розглядав мету самого прогресу. Відводячи значну роль розподілу праці, М. зазначав, що він поділить людство на два нових соціально-біологічних види – перший, якщо утвердиться співробітництво і утвердиться особистість на основі «однорідного суспільного ладу», другий – після перемоги соціалізму та диференціації особистостей. У зв’язку з тим М. сформулював теорію боротьби за індивідуальність. Суспільна історія, вважав він, по суті є безперервною боротьбою особистості за свою свободу, боротьбою з природою і сус-вом. Людство пережило антропоцентричний період і знаходиться в періоді ексцентричному, коли людина перетворилася у додаток сус-ва, мислення стало метафізичним, а справедливість – формальною. Третій період буде періодом повернення до простого співробітництва. Боротьба особистості за свою індивідуальність проходить двома шляхами – утвердженням самої особистості, підпорядкуванням собі суспільних ін-тів. Особистість бореться з подібного роду намаганнями сус-ва, що прагне перетворити людину в службовий придаток. Звідси вимога М. підпорядкувати особистості сус-во: «все для людини і все для блага людини» – ось головна вимога, задекларована М. У зв’язку з тим він виступив із запереченням існуючого суспільного ладу, що не забезпечує можливостей для всебічного розвитку людини. (У даному випадку він відкинув органічну теорію Спенсера). Досить детально висвітлив М. і проблему «героїв і натовпу». Він вважав, що розвиток особистості ліквідує врешті поділ на героїв і масу. Шляхи реалізації своєї теорії М. вбачав у зміцненні рос. общини, проведенні широких демокр. реформ зверху (не заперечуючи на певних етапах і насильство) та переході політ. влади до суспільних організацій. М. увійшов у рос. історію

154

сycпільно-політичної думки насамперед завдяки своїм творам «Що таке прогрес?», «Боротьба за індивідуальність», «Листи про правду і неправду», «Листи соціаліста» та ін., у яких виклав свої погляди, роздуми, залишаючись постійно вірним ідеї боротьби за людську особистість.

Твори: Михайловский Н.К. Полное собрание сочинений. СПб., 1906-1911. Т. 1-3, 4, 10.

Б. К.

МІЛЛЬ ДЖОН СТЮАРТ (1806-1873) – англ. філософ, економіст, політ. діяч. На його духовний розвиток вплинув батько, який поставив перед собою завдання зробити з сина суспільного реформатора. У три роки М. почав вивчати грец. мову, до семи років він отримав класичну освіту – читав Гіббона, Юма. У 14 років його освіта вважалася закінченою. Після повернення з Франції, у 1821 р. брав активну участь у роботі наукових гуртків молоді, заснував «Утилітарне співтовариство», що займалося поширенням поглядів Бентама. Наприкінці 20-х років пережив значну внутрішню кризу. У 1865 р. був обраний до парламенту. Основні його праці: «Система логіки» (1843), «Основи політичної економії з деяким їх застосуванням до суспільної філософії» (1848), «Про свободу» (1859), «Про представницьке правління» (1861), «Утилітаризм» (1862) та ін. Лібералізм М. мав культурно-моральний характер. Хоча він і наголошував на значенні індивідуалізму, одночасно підкреслював неоднакове значення різних груп у сус-ві, побоювався загрози можливої тиранії більшості. Політ. система, на його думку, не лише гарантувала певну сферу самостійності індивідуумам, але і допомагала експансії, піднесенню окремих індивідуумів, особистостей, без яких життя було б «тихим болотом». У творі «Про свободу» М. особливо наголошує на ролі особистостей, «обдарованих людей». Це не лише політ. вожді, але, перш за все ті, хто привносить нові цінності у сус-во і одночасно зберігає вже прийняті. Тим самим ці особи накреслюють шлях для інших. Одночасно маси, на його думку, хоча й домінують над зазначеними особистостями, тяжіють лише до конформізму та сприяють знеціненню суспільних вартостей. Державу він розглядав як сучасну йому представницьку, побудовану в такий спосіб, щоб кількість не домінувала над якістю, тобто, щоб «кращі» тримали у своїх руках владу. Представницька держава, згідно з М., була ідеальним типом політ. режиму. Важливими її ознаками виступали: потреба у суспільній згоді – консенсусі та політ. виховання громадян, щоб вони не використовували право голосу у власних егоїстичних інтересах. В такій державі суверенітет належав усьому населенню як певному типу об’єднання. Відповідно, право голосу повинно було бути загальним, але голоси виборців повинні мати неоднакову вату. М. запропонував ввести «інтелектуальні привілеї» тим, хто займався

155

розумовою працею. Кожен, хто був здатний підтвердити необхідний рівень знань шляхом складання іспитів отримував право на «повноважний» голос. Зазначені привілеї, на його думку, повинні бути гарантією проти зловживання більшості над меншістю. Одночасно він вимагав захисту прав меншостей. Гарантією мали б бути освічені люди. Цікавими були пропозиції М. щодо реформування парламенту, зміни його функцій у сус-ві. Він вважав, що парламент був важливим елементом політ. системи, але не визначальним. Парламент не повинен мати права виробляти закони. Це «технічне завдання» мало би належати комісії, яка була б «головним елементом» влади. Парламент мав би лише схвалювати, або відхиляти закони, які готувала би вказана комісія, але він не мав би права їх доповнювати, виправляти. Парламент повинен мати право законодавчої ініціативи – «замовляти» закони. Комісія, як зазначав він у творі «Про представницьке правління», була б «фактором інтеліґенції, а парламент – фактором волі». Відповідно парламенту залишалися і незначні владні повноваження. Виконавча влада повинна належати вузькій групі спеціалістів. Парламент мав їх контролювати, критикувати, давати рекомендації. Однак, прем’єр-міністра, як голову виконавчої влади, мав призначати парламент. М. пропонував для забезпечення незалежності виконавчої влади від законодавчої встановлювати чіткий термін мандату для прем’єр-міністра, незалежно від термінів функціонування самого парламенту, та вважав за доцільне надати право прем’єр-міністрові розпускати парламент. Він також вимагав заборони таємного голосування, оскільки депутатський голос був не «простим правом егоїстичного індивідуума», а «громадянським обов’язком» суспільного індивідуума, У творі «Залежність жінок» М. висунув вимогу надання жінкам права голосу нарівні з чоловіками. У творі «Утилітаризм» обґрунтував положення, що щастя є найголовнішою метою життя, але наголосив, що в окремих випадках індивідуальне щастя може виступати як жертва на користь щастя інших, заради прогресу людства, розвитку науки та мистецтва. Альтруїзм Євангелія, на думку М., був найкращим виявом утилітаристської моралі.

Твори: Милль Дж. С. О свободе. СПб., 1861; Утилитаризм. СПб., 1900; Mill J.S. The Collected Works of John Stuart Mill. Toronto, 1963-1984.

А. Р.

МІХЕЛЬС РОБЕРТ (1876-1936) – нім. соціолог. Навчався у Сорбонні, ун-тах Мюнхена, Лейпціга, Галле. Був чл. Нім. соціал-демократичної партії, поступово розчарувався у соціалістичних ідеалах і вийшов з партії. У 20-ті роки він виявляв певні симпатії до фашистського руху, вважаючи, що антидемократичний характер останнього був лише «жорсткою реакцією на незаперечні недоліки та функціональні хиби демократії».

156

У своєму головному творі «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) він на прикладі нім. соціал-демократії досліджував «олігархічні тенденції у труповому житті». Особливу характеристику масових партій М. вбачав у відношенні вождів до мас. Він дійшов висновку про утопічний характер демократії як народовладдя. Влада олігархії та бюрократії, на його думку, детермінувалася самим буттям демократії. Безпосередня влада мас була неможлива взагалі – ні технічно, ні, тим більше, враховуючи природу народних мас. Партійна бюрократія готувала вибори, формулювала програми та управляла фінансами. Для виконання цих функцій, зазначав М., необхідно було мати спеціальну освіту, професійну підготовку. Політ. професіоналізм тяжів до відкидання демократії та встановлення влади еліти, вождів або політ. олігархії. «Початок утворення професійного керівництва означає початок кінця демократії», – писав він. Тим самим, демокр. принцип влади більшості відкидався. Відношення чл. партій до керівників було подібним до відношення виборців до депутатів парламенту. Хоча між представниками еліти й точилася безперервна боротьба, М. зазначав, що ця боротьба для мас була прихованою. Це визначалося тим, що різні групи еліти мали спільний інтерес – збереження свого положення на противагу народним масам. Заперечуючи В. Парето, М. вважав, що справа не доходила до циркуляції еліт, а навпаки, еліта виступала об’єднаною силою. Еліту він класифікує як касту, а масу – як «демократичну декорацію». На підставі проведеного дослідження М. сформулював свій основний соціологічний загон щодо політ. партій та держав: «Хто говорить "організація", той в дійсності говорить олігархія». М. відзначав, що сукупність знань про політ. життя головних цивілізованих націй світу дали змогу йому дійти висновку, що тяжіння до олігархії було історичною необхідністю, «залізним законом» історії, від якого нездатні були ухилитися навіть найбільш демокр. держави та найбільш прогресивні політ. партії.

Твори: Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии. // Диалог. № 3, 5, 7, 9, 11, 1990.

А. Р.

МІХНОВСЬКИЙ МИКОЛА (1873-1924) – укр. громад. і політ. діяч. Закінчив Київ. ун-т, один з організаторів Революційної укр. партії, лідер Укр. Народної партії. У 1917 р. виступив з ініціативою скликання військового з’їзду та створення укр. армії, почав тісно співпрацювати з партією укр. хліборобів-демократів, в квітні 1918 р. його кандидатуру пропонували на пост гетьмана. М. був автором програми Революційної укр. партії, в основу якої було покладено тексти його промов та твір «Самостійна Україна» (1900), У ньому М., юрист за фахом, зробив кваліфікований аналіз

157

правової основи Переяславської угоди, яку він охарактеризував як «політичну унію». Згідно з міжнародним правом поняття «унія» (союз) передбачала рівноправність сторін, що підписували подібні документи, та вимагала відповідної взаємності, а при недотриманні однією з сторін угоди друга сторона мала повне право вимагати від неї дотримання зобов’язань. У випадку невиконання цього правила друга сторона вважала підписану угоду нечинною. Тому, вказував М., з порушенням союзної угоди з боку рос. самодержавства укр. народ був вправі відмовитися від укладеної спілки і вирішувати політ. проблеми самостійно і безкомпромісно. Відомі його слова: «Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято від нас теж силою». М. проголосив максималістське гасло: «Україна для українців!» Був одним з головних авторів конституційного проекту Основного Закону «Самостійна Україна» (1905). Згідно з проектом Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом (Радою представників і Сенатом). Вибори в парламент мали відбуватися, враховуючи національно-економічні особливості дев’яти «вільних і самоуправних земель», передбачались широкі громадянські свободи, процес натуралізації для отримання громадянства, свобода совісті, заборона будь-якої цензури, право зібрань без попереднього дозволу. Мав бути впроваджений незалежний суд – суд присяжних. Передбачалась націоналізація землі за викуп для українців та розподіл її за національною ознакою. Значну увагу в проекті приділено самоуправлінню земель, передбачався значний рівень їх самостійності.

Твори: Міхновський М. Самостійна Україна. Київ-Львів, 1991; Основний Закон «Самостійної України» Спілки народу українського // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993.

Б. К.

МОММЗЕН ТЕОДОР (1817-1903) – нім. історик, політ. діяч. Нар. в м. Гардінгу (Шлезвіг) у сім’ї пастора. Працював проф. Лейпцігського (з 1848), Цюріхського (з 1851), Бреславського (з 1854) та Берлінського (з 1858 до 1903) ун-тів. Депутат ландтагу (1863-1866; 1873-1879), депутат рейхстагу (1881-1884). Лауреат Нобелівської премії (1902). Основні теоретичні праці М. присвячені дослідженню історії. Політ. погляди і діяльність суперечливі. З одного боку виступав проти реакційних шкільних законів і протекціоністської політики нім. уряду. З іншого боку, підтримував реакційну політику Бісмарка, виправдовував репресії австр. уряду проти слов’янських народів. Опублікував понад півтори тисячі праць з різних питань історії Стародавнього Риму. Найвідоміша праця – «Римська історія». Розвивав та обґрунтовував ідею «демократичної монархії», сильної влади. Доводив, що «демократична монархія», практично реалізована

158

під час правління Ю. Цезаря, була явищем закономірним, зумовленим усім ходом розвитку римської історії. Цьому присвячено три томи названої роботи. Проте М. не проаналізував розвиток «демократичної монархії», яка пізніше переросла в деспотію. Не написавши четвертого, він видав п’ятий том «Римської історії», в якому дав детальний аналіз розвитку римських провінцій. Великої уваги надавав характеристиці діяльності знаменитих політ. діячів (О. Македонського, Ганнібала, Ю. Цезаря, Г. Гракха та ін.), від яких, на думку М., залежав розвиток історії в бажаному напрямі. Розглядаючи можливі і бажані для розвитку Німеччини форми держ. ладу і правління за аналогією з Римською імперією, найкращою для Німеччини вважав «демократичну імперію» з сильною централізованою владою. У тритомному творі «Римське державне право» (1871-1887) та праці «Питання права між Цезарем і Сенатом» (1899) дав вичерпний огляд політ. ін-тів Риму і підвладних йому територій, характеристику різних категорій громадянства та юридичних основ імператорської влади. М. не лише плідно займався науковою діяльністю, але постійно цікавився актуальними політ. подіями, долею нім. народу. Він писав: «Якби я заради своїх... студій хоча б на один день забув німецьку вітчизну, я вважав би себе негідним жити в наш великий час».

Твори: Моммзен Т. История Рима. СПб., 1994. Т. 1-3, 5.

М.П.

МОНРО ДЖЕЙМС (1758-1831) – амер. політ. держ. діяч. Активний учасник війни за незалежність, сенатор (1790-1794), посол у Парижі (1794-96), губернатор штату Вірджінія (1799-1803), держ. секретар (1811-1816), президент ПАСШ (1816-1824). Був одним із основних авторів (поряд з Дж. Адамсом і Т. Джефферсоном) амер. зовнішньополітичної доктрини ізоляціонізму, що була названа на його честь. Суть цієї доктрини зводилась до наступного: а) західна півкуля є незалежною і не становить об’єкту європейської колонізації; б) кожну спробу європейських колонізаторів силою нав’язати свою волю Сполучені Штати розглядатимуть як загрозу миру й безпеці в Америці; в) Сполучені Штати ніколи не брали участі в європейських війнах і не збираються втручатися в європейські конфлікти в майбутньому; г) Сполучені Штати ніколи не втручалися у справи європейських колоній і мають намір поводитися так і в подальшому; д) Сполучені Штати мають намір залишити латиноамериканським державам свободу розвитку і дій; е) Сполучені Штати сподіваються, що європейські держави теж не втручатимуться у справи держав Латинської Америки. Цей документ був надісланий амер. конгресові 2 грудня 1823 р. Більшістю голосів було вирішено зажадати додаткової інформації про становище в Лат. Америці. Конгрес прийняв його до відома, хоча жодних резолюцій щодо нього не приймалося. За оцінкою авторитетних амер. мислителів він став «класичним документом визріваючого американського меркантилізму» (В.А. Вільямс). У 1853 р. це послання вперше було названо доктриною.

Література: Perkins D. The Monroe Doktrine, 1823-1826. Cambridge Mass, 1924.

Б. К.

159

МОНТЕСК’Є ШАРЛЬ ЛУЇ ДЕ СЕКОНДАТ (1689-1755), барон де ла БРЕДЕ – франц. мислитель, письменник. У 1700-1705 pp. навчався у коледжі, пізніше вивчав право в ун-тах Бордо і Парижа, з 1708 р. – адвокат, з 1714 р. – радник парламенту в Бордо, з 1716 р. – голова суду в Бордо. У 1727 р. обраний до Франц. Академії. В 1728-1731 pp. подорожував (Австрія, Угорщина, Швейцарія, Нідерланди, Англія). Написав низку творів, серед них «Перські листи», «Розвідки про причини величі і падіння римлян», «Про дух законів». Останню книгу він писав майже 20 років. Цей твір можна умовно поділити на три частини. Перша охоплює 13 книг, у яких викладається теорія трьох форм правління, друга – від 14 до 19 книги, де викладаються матеріальні та фізичні чинники, що впливають на людину, її моральність, політ. устрій тощо. Третя частина охоплює від 20 до 26 книги, де розглядається вплив суспільних чинників на звичаї і моральність. Отже, М. розглядав три форми правління – республіку, монархію і деспотизм. Кожна форма, на його думку, визначається за допомогою двох понять – природи і принципу правління. Природа правління, зазначав М., – це те, що робить його таким яким воно є. Принцип правління він визначав почуттям, яким повинні керуватися люди всередині тої чи іншої форми правління. Для республіки – це доброчесність, для монархії – честь, для деспотії – страх. Далі, кожній формі правління відповідав певний розмір території, яку займала дана держава. Республіка займала невелику територію, монархія – середнього розміру, імперія – величезна. Окрім того, М., на відміну від Арістотеля, розрізняв у республіці дві форми республіканського правління – демокр. і аристократичну. М. писав про політ. характер суспільної організації кожної з форм правління. У республіці панував мало ієрархізований порядок, егалітаризм, поміркованість, законність, участь усіх в реалізації вищої влади. В монархії панувала диференціація, нерівність, була розвинена ієрархічність, однак і тут панувала поміркованість і законність. У деспотіях – все навпаки: тут були ознаки повернення до рівності, оскільки всі рівні в страху перед сваволею деспота, всі безпорадні перед ним, всі відчужені від влади, характерним є беззаконня, ніхто не впевнений у своєму існуванні. Для республіки і монархії притаманні впевненість, яку громадянам дарувала свобода, деспотію обмежити може лише одне – релігія, але це досить непевно.

160

Взірцем для республіки, на думку М., були античні республіки, для монархії – англ. і франц. монархії, для деспотії – азіатські держави. Тепер спробуймо відповісти на загальне запитання, поставлене М., – яким повинен бути дух законів у різних формах правління? Відповідь на нього, як вважають провідні політологи (Р. Арон), є центральною у його політ. філософії. По суті, головним, на думку М., стало те, яким чином реалізується влада в різних формах правління: з дотриманням законів і почуттям міри, або, навпаки, не дотримуючись законів, насильством і свавіллям. Відповідаючи на запитання, М. спирався на своє бачення англ. монархії, яку він відвідав в молодості. Він побачив державу, що прагне до свободи і реалізує ідею політ. представництва, яке існувало у вигляді розділеної влади – виконавчої, законодавчої і судової. Далі М. розвинув теоретичні положення Дж. Локка, який запропонував власний розподіл влади для обмеження монархії. М. висунув ідею розподілу влади з метою рівноваги суспільних сил і як необхідну умову політ. свободи. Іншими словами держава вільна, коли в ній одна влада стримує іншу. Тему рівноваги в сус-ві М. проаналізував у творі «Розвідки про причини величі і падіння римлян», де він писав, що суспільна рівновага, соціальний консенсус – це союз, у якому всі учасники перебувають в русі, і при різних інтересах вміють досягнути загальної злагоди, що створює гармонію. Такий союз, що будувався на поміркованості сторін, міг бути, вірогідно, лише в аристократичній монархії, де аристократія мала права, гарантовані власне політ. системою. Республіканську форму правління М. не брав за взірець через те, що демокр. режим не був обов’язково вільною і поміркованою формою правління, оскільки народна влада часто прагнула до деспотизму більшості і тоді гарантії прав громадян і поміркованість зменшувалися. Хоча М. і дав одне з класичних визначень свободи (як права «робити все, що дозволено законом»), однак і свобода, і влада, вважав він, повинні мати певні межі. Будь-яка безмежність – це абсолютизація, що суперечить самому духові закону.

Твори: Монтескье Ш. Избранные произведения. М., 1955.

Б. К.

МОР TОMAC (1478-1535) – англ. держ. діяч, політ. мислитель. Його батько був відомим адвокатом. Отримав освіту в Оксфорді. У 1504 р. був обраний до парламенту і відразу ж став найбільш впливовим депутатом, лідером опозиції королю Генріху VII. Під час правління Генріха VIII займав різні держ. посади, обирався спікером парламенту, у 1529 р. став лордом-канцлером. Цікаво, що М. був першою світською особою, яка посіла цей високий пост. Гаряче підтримував короля у його боротьбі з реформізмом, вважався автором листів Генріха VIII до Лютера. Товаришував з Еразмом Роттердамським,

161

який саме у будинку М. писав свій твір «Похвала дурощам». Коли Генріх VIII, розірвавши відносини з Папою, почав підтримувати ідеї реформації, М. залишив свою посаду. За відмову присягнути королю як главі англіканської церкви був страчений. В. 1886 р. М. був беатифікований (перший ступінь канонізації – А.Р.), а в 1935 р. – канонізований Римо-Католицькою церквою. Головним його твором, який зробив М. всесвітньовідомим, є «Утопія», вперше надрукована латиною у 1516 р. Ця книга поклала початок літературному жанру й дала назву суспільній теорії «утопізму». Утопія – це острів, який нібито знаходився у південній півкулі. Розповідь про острів ведеться від імені моряка, який випадково там опинився і прожив на ньому п’ять років. В Утопії існувала лише суспільна власність, оскільки вона гарантувала добробут населення та рівність. Організація суспільного життя нагадувала монастир з відповідним статутом. Управління мало здійснюватися на основі законів, вироблених засновниками країни, водночас передбачалася детальна регламентація всіх аспектів життя. Сус-во М. представляв авторитарним, ієрархічним і патріархальним. Існували народні збори та сенат. Останній таємним голосуванням обирав правителя країни з числа кандидатів, висунутих народом. Посада правителя була довічною, якщо тільки він не виявляв нахилу до тиранії. М. наголосив, що держ. справами слід було займатися в сенаті або на засіданнях народних зборів. Рішення, які приймалися поза цими інституціями, на думку М., вважалися недійсними, а особи, винні у їх прийнятті, кваліфікувалися як карні злочинці. Він припускав, що окремі справи могли виноситися на обговорення усього населення острова. Найбільш важливі посадові особи обиралися з числа вчених. Лише ця група мала право не працювати, усі решта повинні були працювати по шість годин щодня. М. наголошував на тому, щоб авторитет особи визначався її віком. Сімейне життя носило патріархальний характер. Англ. біографи вважають, що «Утопія» була присвячена не прогнозу майбутнього, що комунізм мав лише маскувати гостру критику сучасного для М. стану в Англії. Створюючи портрет нового сус-ва, автор ніби підводив читачів до думки, що людське існування могло бути контрольованим і що власне контролю не вистачало для наведення порядку в сус-ві.

Твори: Утопія. Томас Мор. Місто Сонця. Томазо Кампанелла. К., 1988.

А. Р.

МОСКА ГАЕТАНО (1858-1941) – італ. соціолог, політолог. Після закінчення ун-ту в Палермо працював журналістом, потім проф. кількох італ. ун-тів, у 1909-1913 pp. депутат парламенту, у 1914-1916 pp. чл. кабінету міністрів, з 1919 р. – сенатор. У своїй творчості пройшов певну еволюцію – від ліберального консерватизму до політ. радикалізму.

162

Автор низки творів, зокрема «Теорія урядів і парламентська система», «Сучасні конституції», «Основи політичної науки», «Історія політичних доктрин» тощо. В політ. теорії М. був автором ідеї нового політ. класу, точного визначення якого так і не дав. Цей новий клас є меншим відносно численного робітничого, селянського чи інших суспільних класів, але більшим, ніж звичайна суспільна група. Це правлячий клас, який бере на себе управління сус-вом, а тому користується у сус-ва певними привілеями. Пізніше цей «політичний клас» М. і Парето назвали елітою. Вони вважали, що політ. стабільність неможлива без оновлення правлячої меншості, а тому консервація еліти є початком застою і виродження. М. займався також визначенням функцій «політичного класу», його місцем у суспільно-політичних процесах. Одночасно, він сформулював систему моральних, ділових критеріїв приналежності до даного класу, вважаючи, що дотримання даних критеріїв перетворить «політичний клас» у врівноважене і життєздатне керівництво суспільств XX ст.

Твори: Mosca G. Elementi di Scienza politica. Milano, 1953.

Б. К.

МУССОЛІНІ БЕНІТО (1883-1945) – італ. політ. держ. діяч. Засновник і лідер фашистської партії, прем’єр-міністр Італії (1922-1943). У 1943-1945 рp. керівник «республіки Сало» (Republica Sociale Italiona). Ім’я М. нерозривно пов’язано з фашизмом. В доктринальному плані можна вирізняти фашизм з 1919 р., однак реалізований на практиці він був лише після 1922 р. у «Програмі бойових фашіо» (1919) М. висунув демокр. вимоги: загальне право голосу; пропорційне представництво; активне та пасивне виборче право жінок; зменшення вікового цензу до 18 років; ліквідація Сенату; скликання національних зборів для прийняття конституційної форми держави. Одночасно були висунуті вимоги восьмигодинного робочого дня; гарантованої мінімальної оплати праці; участі представників робітників в управлінні підприємствами; передачі управління індустрією та системою громад. служб пролетарським організаціям; впровадження прогресивного податку на капітал. Але усі зазначені вище вимоги на другій фазі і доктринально, і практично були відкинуті. Демокр. вимоги М. розглядав, як політично «не шкідливі». У «Доктрині фашизму» він зазначав: «Фашизм відкидає кількісний підхід, через те, що кількість здатна управляти людськими суспільствами; відкидає, тому що ця кількість здатна правити внаслідок періодичних виборів; підтверджує... неоднаковість людей, які не можуть стати рівними в результаті якоїсь механічної або зовнішньої речі, як загальне право голосу». Надалі він неодноразово наголошував на творчому характері меншості, порівнюючи народні маси з

163

сирим матеріалом, знаряддям у руках еліти. Значну увагу М. приділяв з’ясуванню ролі держави. На його думку, XX ст. було антиіндивідуалістичним, «колективним» і тому мало бути століттям держави. М. наголошував: «Хто говорить «фашизм» – говорить «держава». Для нього питання інституційної форми держави не мало жодного значення, оскільки він не надавав переваги жодній з форм. Державу М. розглядав як етичну, вважаючи, що вона повинна мати власну свідомість, волю, бути охоронцем духу народу. Держава, на його думку, повинна займатися вихованням своїх громадян у дусі відданості певним громадянським цінностям, щоб вони постійно пам’ятали про минуле своєї батьківщини. Вона не повинна бути релігійною державою, але і не повинна бути індиферентною щодо релігії, особливо щодо католицької релігії італійців. Взагалі релігію М. сприймав як індивідуальне та суспільне мистецтво, яке окрему людину та цілий народ робить сильнішим, готує їх до вирішення завдань, які були важливими для фашизму. М. вимагав активного втручання держави в економічне життя країни: «Фашистська держава вимагає для себе і сферу економіки, через корпоративні, суспільні та виховні інституції, які вона сама створила, зміст державних вимог повинен доходити до усіх її органів». Зазначений тоталітарний характер держави передбачав, що кожен індивідуум буде мати ще «достатньо простору», оскільки будуть відкинуті лише усі «некорисні та шкідливі свободи». Внаслідок того індивід не буде знищеним, а, навпаки, буде мати більше можливостей, «так само, нібито в загоні солдат – не зменшений, а звеличений кількістю своїх товаришів». Народна основа, на яку спиралася держава, дозволяла характеризувати фашизм як «організовану, централізовану, авторитарну демократію». Головними завданнями фашистської держави він вважав створення імперії та здійснення перманентної революції. Імперія, на його думку, – це політика з позицій сили. Вона не повинна обов’язково зводитися лише до збільшення території, а могла також характеризуватися поширенням політ., економічного та духовного впливу. Головним було виділення і перетворення однієї держави у «вождя» інших. Безперервну революцію він розглядав у чотирьох площинах: в інституційному плані – як остаточна ліквідація лібералізму в економічному та політ. житті; в плані виховання – формування нового італійця, дисциплінованого, героїчного, фанатичного та гіпернаціонального; в соціальному плані – зменшення соціальних відмінностей та підтвердження зверхності праці; в плані зовнішньої політики – захист прав знедолених народів стосовно «плутократських» держав (таку оцінку М. дав ефіопській та II світовій війнам) та анти-більшовизм. У своїй спадщині М. значну увагу приділив проблемі війни. Остання для нього була перш за все фактором існування, первинним мистецтвом стосовно якого усі інші види мистецтва були «сурогатами».

Твори: Mussolini В. Fascism: Doctrine and Institutions. N. Y., 1968.

А. Р.

164

НАПОЛЕОН БОНАПАРТ (БУОНАПАРТЕ НАПОЛЕОНЕ) (1769-1821) – франц. держ. діяч, полководець. Нар. на о. Корсіка в сім’ї дрібного дворянина. Вчився у військових училищах Бріена і Парижа. Політ. погляди Н. еволюціонували протягом усього його життя. Молодий Н. сповнений ненавистю до деспотизму, при якому «пригнічена людина втрачає свою свободу і свою енергію...», співставляючи переваги монархії та республіки (при вивченні історії Афін), він віддавав перевагу останній. Глибоке вивчення творів Вольтера, Монтеск’є, Маблі й, особливо, Руссо визначили політ. симпатії Н. Напередодні Великої франц. революції він вважав, що наявний суспільний лад несправедливий, суперечить природним законам та природній суті людини, скрізь панує нерівність. Тому із захопленням сприйняв революцію 1789 р. Він одразу ж перебрався на о. Корсіку для реалізації ідей революції (що йому невдовзі вдається здійснити). В 1791 р. знову повернувся на військову службу і незабаром став чл. якобінського клубу. Він вимагав відречення короля і знищення самого ін-ту монархії. Революція швидко позбавляє Н. політ. ілюзій, робить з нього людину дії, вчить політ. боротьбі. Змінюється його підхід до життя і власного місця в ньому: «Тепер вже не вірять більше словам, потрібно аналізувати дії». Війна республіканців проти контрреволюції дала можливість II. виявити військовий талант. Він стає бригадним генералом. Участь у подіях осені 1795 р. знову підносить II. Він стає дивізійним генералом, головнокомандуючим внутрішньої армії Парижа, командуючим італ. армією. Італ. похід 1796-1797 pp. приніс Н. європейську славу. В цей час він плекає грандіозні плани. В одному з наказів він написав, що «... вільний французький народ, якого поважає весь світ, принесе Європі гідний мир». В іноземних кампаніях широко використовував лозунг «Війна народів проти тиранів». Тобто, за своїми політ. переконаннями залишався республіканцем. Під час держ. перевороту 1799 р. сформулював політ. завдання: «Ми хочемо республіку, засновану на свободі, на рівності, на священних принципах народного представництва». Н. увійшов у тимчасову консульську комісію в складі трьох чоловік. Була висунута ідея існування непартійного (по суті надпартійного) уряду. Лозунг «Приєднуйтесь всі до народу» широко експлуатувався прихильниками Н. «Власність, рівність, свобода» стають основними принципами нового суспільного ладу. Спеціальними комісіями до грудня 1799 р. була підготована нова Конституція, основні положення

165

якої накреслив Н. Завдання, яке він ставив перед комісіями, полягало в його знаменитій фразі: «Пишіть коротко і неясно». В грудні 1799 р. Конституцію, яка повністю відповідала вказівці Н., було прийнято. Вона вже не містила в собі Декларації прав людини і громадянина, встановлювала, при збереженні республіканського ладу і зовнішніх форм народного суверенітету, режим особистої влади Н. Прямо підкреслювалося, що: «Конституція призначає першим консулом громадянина Бонапарта...». Права першого консула були визначені дуже неясно. Н. почав створювати систему військово-бюрократичної держ. влади. Будучи талановитою, високоосвіченою людиною він оточує себе талановитими людьми, призначаючи їх на відповідальні держ. посади. Це було однією з причин успішної внутрішньої та зовнішньої політики Франції. В 1802 р. на всенародному плебісциті Н. став першим консулом пожиттєво, а в 1804 р. його проголошено імператором. В тому ж році була завершена робота над Цивільним кодексом, який пізніше отримав назву «Кодекс Наполеона». Сам Н. давав йому таку характеристику: «Моя істинна слава не в сорока битвах, виграних мною, – Ватерлоо їх усі перекреслило. Але не буде і не може бути забутий Цивільний кодекс». В подальші роки змінювалися політ. погляди И., відбувалася його ідейна еволюція. Він перетворився із захисника свободи й рівності в апологета закону сили, агресора і ката народів. «Для того, щоб управляти світом, немає інших секретів, крім того, щоб бути сильним; сила не знає ні помилок, ні ілюзій. Право завжди на стороні сильного». В 1810-1811 pp. H. почав втрачати відчуття реальності. Розпочата в 1812 р. рос. кампанія означала початок кінця його епохи. У квітні 1814 p. H. підписав акт відречення. Через рік ще будуть так звані сто днів повернення Н. Розуміючи, що повернути самодержавство неможливо, намагався дещо змінити політ. лад. Для внесення доповнень до Конституції запросив Б.Константа – відомого теоретика лібералізму. «Додатковий акт», підготовлений останнім, був своєрідним компромісом. Встановлювалася ліберальна імперія. Відновлювався національний народний суверенітет та система плебісциту. Однак запропоновані зміни були половинчастими і не задовольняли більшість політ. сил країни. Зовнішньополітична ситуація була вкрай несприятлива. Майже всі європейські монархи оголосили йому смертельну війну. Далі була битва при Ватерлоо – остання битва Наполеона.

Твори: Наполеон Бонапарт. Избранные произведения. М., 1956.

М. П.

166

НІЦШЕ ФРІДРІХ ВІЛЬГЕЛЬМ (1844-1900) – нім. мислитель. Навчався у Бонні, Лейпцігу, проф. Базельського ун-ту (1869-1879). Спочатку знаходився під впливом творчості А. Шопенгауера, Я. Букхардта, Г. Спенсера та Р.Вагнера. На початку 80-х pp. Н., все частіше потрапляючи в конфліктні ситуації з оточенням і не зустрічаючи взаєморозуміння серед колег, замикається в собі. Саме тоді з’являються його основні праці «Так говорив Заратустра», «Поза добром і злом», «Як філософствують молотом», «Антихрист», «Ессе гомо» та ін. Творчість другого періоду Н. – це насамперед абсолютизація індивідуалізму, що містила в собі як негативний, так і позитивний зміст. Позитивне в індивідуалізмі Н. – це творчість, ініціативність, глибока віра. Немає в світі ніякої вищої волі, перед якою мала б схилятися воля людини, вона залишається з своєю волею як єдиним своїм законом. І саме силою волі повинна поставити себе людина так у світі, щоб все було для неї прекрасне таким, яким воно є, і щоб більше цього нічого їй не було потрібно. Тоді така людина, особистість, не буде потребувати і сус-ва, тому в Н. Заратустра йде в гори і живе в печері, живе власним світлом і живиться власним полум’ям, що випромінює він сам. Творчість вимагає самотності, тому утвердившись в ній, Заратустра починає пошук майбутнього. Однак, Заратустра шукає не ідеальний суспільний лад, а шукає власний відповідний настрій. Він відкидає всі земні ідеали, бо вони не для нього – оці «зелені пасовища для стада», де все просякнуто рабською мораллю. Заратустра цього не хоче, бо він є ПАН, що живе власними ідеалами, нічого не потребує, бо все потрібне він знаходить у себе. Більше того, Заратустра хоче навіть сам стати Богом, якому не ніщо страшне, він бунтує і прагне стати всевладним і безумовним. Нарешті Заратустра осягає все, перемагає у всьому, і що ж бачить перед собою Заратустра? Він бачить перед собою лише смерть, що і є лише єдиним достовірним і всезагальним, що чекає всіх в майбутньому. Так, тут є позитивний бунт проти сучасного йому сус-ва, стада, маси – натовпу, про який можна сказати лише одне: його занадто багато... Ідеалом може бути хіба вічна боротьба, що і є законом. Цікавий його «Дар Касандри», який так яскраво проявився у Н. в творі «Поза добром і злом». Пророцтва Н. охоплювали багато сторін європейської дійсності кінця XIX ст. – це і розпад європейської духовної культури, і «повстання мас», і початок царства посередностей, панування всезагального егалітаризму, пророцтва про XX ст. як часу боротьби за панування над світом, виведення нової людської породи – «раси панів», прогноз майбутнього панування Росії, демократизація Європії як стимул до появи деспотів, бачення перших обрисів «майбутнього Хама», планетарне мислення. Врятувати від результатів демократизації, приходу мас в політику можуть лише «люди іншої віри»... духовна еліта. Надлюдина Н. – це, насамперед, непересічна особистість, противник міщанства, філістерства, це – сильна людина, її сила у ВОЛІ, ДУСІ і лише вона може запалити інших до боротьби, подати приклад, а гинучи сама, залишити вкрай здивованим масам приклад, шлях, яким здатні піти лише велетні...

Твори: Ницше Фридрих. Сочинения: В 2 т. М., 1990. Т. 1-2.

Б. К.

167

НОВГОРОДЦЕВ ПАВЛО ІВАНОВИЧ (1866-1924) – рос. мислитель, юрист. Після закін. Москов. ун-ту, у 1906-1911 pp. викладав в ньому, був ректором Москов. комерційного ін-ту, з 1920 р. в еміграції, заснував Рос. юридичний ф-т при Празькому ун-ті, його декан. Брав участь в роботі «Союза Освобождения», один із засновників конституційно-демократичної партії і чл. її ЦК. Після Жовтневої революції – учасник білого руху, засновник і голова релігійно-філософського товариства ім. Вл. Соловйова у Празі. Н. був прибічником побудови правової держави в Росії, автор низки творів з права та загальної соціології, зокрема «Криза сучасної правосвідомості» (1909) та «Про суспільний ідеал» (1917). Н. здійснив глибокий критичний аналіз еволюції марксизму як філософсько-правового вчення. Н. вірно зауважив суперечність в марксистській теорії між наявними в марксизмі елементами науковості і їх революційною програмою. Методологічною основою кризи марксизму є його претензія на всезагальність, системність, комплексність, це ціле світоспоглядання «яке хоче замінити...стару релігію...» Н. критикував і позиції марксизму щодо особистості, оскільки той прагне «викорінити егоїзм особистості, але для досягнення цієї мети він розв’язує класовий егоїзм...» Марксизм стверджував, що новий світ народиться з ворожості і руйнування, а нове життя народиться на руїнах старого. Однак чи варто для такої мети руйнувати кращі здобутки культури, чи варто допускати, щоб замість панування влади капіталу над людиною настало панування сус-ва над особистістю? Н. переконаний, що ні, «абсолютний колективізм» не принесе визволення людського духу, і він, звичайно, мав рацію. Інша справа, чи дав сам Н. позитивне вирішення проблеми, критикуючи марксистську теорію. Н. був переконаний, що суперечність між особистими і суспільними принципами не може бути вирішена в рамках існуючого ладу на землі, бо «гармонія між особистістю і суспільством можлива лише в сфері свободи, яку лише здатний пізнати розум... В умовах історичного життя такої гармонії немає і її не може бути». Це пояснювало зневіру в досконалу конституційну державу, крах, що він його передрікав, віру в соціалізм і анархізм. Що ж пропонував Н.? Він закликав створювати ідеальне сус-во все-таки на землі, маючи на увазі «свободу нескінченого розвитку особистості...» Таким чином, безмежна віра в особистість людини, її Дух, – характерна риса суспільно-політичної творчості Новгородцева.

Твори: Новгородцев П.И. Об общественном идеале. М., 1991.

Б. К.

168

ОГІЄНКО ІВАН (1882-1972) – укр. мислитель, держ. церковний діяч. Закінчив Київ. ун-т, проф. цього ж ун-ту, міністр освіти, потім міністр віросповідань УНР (1918-1921). Ректор Держ. Укр. Ун-ту в Кам’янці-Подільському (1918-1920). З 1920 р. – в еміграції, проф. Варшавського ун-ту (1926-1932), видавець і редактор укр. часописів у Польщі, у 1940 р. хіротонізований (з іменем Іларіон). З 1943 р. – митрополит, з 1947 р. – проживав у Канаді, де у 1951 р. став головою Укр. греко-православної церкви. О. написав близько 500 наук., публіцистичних праць, серед яких двотомна «Українська церква», «Історія української літературної мови», «Історія українського друкарства», «Іконоборство», «Українська церква за час Руїни», «Українська культура». О. виклав систематичний курс історії культури укр. народу, підкреслюючи її самобутність, спираючись на документальне обґрунтування її оригінальності, аналіз народної творчості, мови й літератури та шкільництва. Багато уваги приділив показові впливу укр. культури на рос., зокрема, внесок укр. вчених – М. Смотрицького, С. Яворського, Д. Туптала і Ф. Прокоповича. Спираючись на документальні дані О. довів вплив укр. системи орфографії у Росії, відмітив факт закладання українцями Слов’яно-греко-латинської академії у Москві, забезпечення навчального процесу перевиданими укр. підручниками та катехізисами П. Могили і Ф. Прокоповича, відзначив вплив укр. музичної культури на розвиток рос. (Д. Бортнянський, М. Березовський і А. Ведель). Не менш важливим був вплив укр. культури й на процес реалізації політ. влади в Росії (служба перекладачами у виконавчих органах влади, місіонерській справі). Нарешті, зазначав О., укр. вчені-богослови допомогли упорядкувати й видати у 1751 р. Біблію, на основі якої з того часу друкуються книжки Св. Письма

Твори: Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. К., 1992; Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: В 2 т. К., 1993. Т. 1-2.

Б. К.

ОРІХОВСЬКИЙ (РОКСОЛЯН) СТАНІСЛАВ (1513-1566) – польсько-український мислитель, полеміст. Навчався у Краківській Академії, пізніше у Віттенбергу, Лейпцігу, Падуї, Болоні, Венеції та Римі. Після повернення (за бажанням батька) був висвячений на католицького священика. Порушивши канони одружився, чим викликав переслідування з боку костелу. Під час розгляду справи в сеймі був підтриманий польськ. шляхтою, яка домоглася відстрочки вироку. Умовно творчість О. можна поділити на два етапи: перший – приблизно до кінця 40-х рp. і другий – до кінця життя. На першому етапі творчості О. помітний вплив ідей реформації, на другому – він зайняв про-церковні позиції. Найбільший інтерес для політ. теорії становлять,

169

зокрема, два його Твори: «Політика королівства польського на взірець арістотелівських політик» (1556), який залишився незакінченим, та «Польські діалоги політичні» (1563). У них О. подав своє бачення суті держави, форми управління, устрою та різних проблем політ. влади. О. розробив низку порад королю щодо управління державою, вказуючи, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. О. вперше в Східній Європі розробив т.зв. піраміду влади в Польщі і чітко зайняв позиції (на відміну від становища в молоді роки) підпорядкування світської влади духовній. Починаючи з 1560 р. він почав гостро критикувати іновірців у Польщі, запропонував (чи не вперше) ідею православної і католицької унії. Для творів О. був притаманний темпераментний полемічний стиль як чудовою лат. так і польськ. мовами. Водночас, посилаючи лист польськ. королю, наголосив на своєму русинському походженні (по матері), підписуючись Оріховський-Роксолян, що робило його творцем двох слов’янських народів.

Твори: Orzechowski St. Policya królewstwa Polskiego na ksztalt arystotelesowych polityk. Kraków, 1859; Polskie Dialogi polityczne. Kraków, 1919.

Б. К.

ОРЛИК ПИЛИП (1672-1742) – укр. політ. діяч. Походив з старої чеської баронської родини, яка переселилася з початку XVII ст. в Литву. Закінчив Києво-Могилянську колегію, був спочатку писарем у столичній митрополії, пізніше в гетьманській канцелярії, незабаром був призначений генеральним писарем й почав викопувати делікатні дипломатичні доручення. Десь у 1705 р. він став довіреною особою І. Мазепи і залишився відданим йому до кіпця життя гетьмана. Після поразки під Полтавою, він, разом з Мазепою, опинився в еміграції. Після смерті Мазепи О. був обраний новим гетьманом (5 квітня 1710 р.) В день виборів була проголошена держ. конституція під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького Війська», яка була написана у співавторстві з Г. Герциком і А. Войнаровським (шваґер Орлика і племінник Мазепи). Відповідно до європейських традицій, конституція мала форму угоди, яку шляхта укладала із своїми виборними королями. У даному випадку – це була перша угода, коли новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де були чітко зазначені умови, на яких він перебирав владу. Тобто, договір укладався між гетьманом та Військом Запорозьким (народ України) і мав преамбулу та 16 статей. У преамбулі була викладена схема історії Війська Запорозького, де сформульовано тезу про першість прийняття християнства козацтвом, що мало захищати ідею відокремлення укр. народу, його природного права на власну державність. Перша стаття торкалася релігії, вказувалося на

170

панівний характер православ’я, зазначалось, що жодна віра, особливо іудаїзм, не допускатиметься. Тут же (в ст. 2-3), розглядались питання кордонів, можливості укладення союзу з Кримським ханством. У політ. плані найважливішою була б стаття, в ній окреслювалися контури політ. устрою укр. держави, встановлювалась форма представницького правління за допомогою загальної Ради. Конституція спиралася на ідею розподілу влади, передбачався незалежний військовий генеральний суд для вирішення конфліктів між Радою й гетьманом, розподіл між гетьманськими й державними фінансами. Причому, в конституції радикально обмежувалися права гетьмана у фінансових справах. Про це частково вказувалось у 10 ст., там же визначались обов’язки гетьмана. Передбачалось, що після війни буде проведено генеральну ревізію всіх маєтностей і добра та перегляд громад. повинностей, встановлювався соціальний захист козацьких сімей, їх дітей. Передбачалось збереження прав та привілеїв столичному місту Києву та іншим містам. Що ж до головного питання – про державну самостійність, то Україна оголошувалась після закінчення війни країною під постійним шведським протекторатом. Шведський король мав стати гарантом незалежності об’єднаної України. Наступним важливим документом, підписаним О., був укладений українсько-татарський союз (1711), в якому, між іншим передбачалось, що хан не буде укладати мир з Москов. царством без згоди України. У 171 р. О. підписав українсько-турецький договір, який, зокрема передбачав, що «гетьман, козаки та все населення України повинні визнати протекторат султана.» Підписані документи не зустріли великої підтримки в Україні та укр. еміграції, вони розглядалися як політ. тактичні заходи в боротьбі з рос. імперією. Не пройшло й кілька місяців, як досить штучний союз почав розвалюватися. Пізніше, перебуваючи в Швеції, О. спробував використати виступ Швеції, Австрії й Англії разом з Польщею проти Росії – він запропонував утворити східну коаліцію для боротьби з Росією у складі Польщі, Швеції, Туреччини, Криму буджацьких татар, до яких мали приєднатися козаки і підлеглі Росії – маго-метяни. Однак коаліція, ще не почавши діяти, розпалася. З підписанням миру між Швецією й Росією (1721) надії О. на сформування антиросійського союзу значно зменшилися, у 1722 р. він був змушений переїхати сам з сином та кількома наближеними в Туреччину, проживаючи спочатку в Салоніках, потім Бендерах, Відні та Яссах. Майже до самої смерті О. вів жваву політ. діяльність, намагаючись залучити до укр. визвольної справи європейських союзників, широко пропагуючи в Європі необхідність вирішення укр. проблеми. Одним із важливих документів про його життя є щоденник, що був віднайдений і опублікований в нашому столітті.

Твори: Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993.

Б. К.

171

ОРТЕГА-І-ГАСЕТ ХОСЕ (1883-1955) – іспан. філософ. Нар. в Мадриді. Закінчив Мадридський ун-т (1902). В 1910-1936 рp. – проф. Мадрідського ун-ту. У 1936-1945 pp. – в еміграції (у Лат. Америці). В своїх філософських працях основну увагу приділяв проблемі людини, суті її буття. Створив вчення про раціовіталізм, про творчу активність свідомості людини, яка пізнає і живе в світі і яка нерозривно зв’язана з природою та сус-вом. Концепція раціовіталізму визначила розуміння О. взаємодії людини і соціального світу, людини і сус-ва. Погляди О. на сус-во, державу найбільш повно викладені в роботі «Бунт мас» (1930). Сус-во розглядається як динамічна єдність двох факторів – меншості і маси. Меншості – це особи, чи групи особливої, спеціальної гідності. Маси – це множинність людей без особливих достоїнств. О. наголосив, що такий поділ не є поділом на класи. Маса – це посередня людина, це тип людини, яку можна знайти в усіх класах і якій характерно жити без зусиль, без намагань виправити чи вдосконалити себе. Характеризуючи життя Європи кінця XIX – поч. ХХ ст., О. приходить до висновку, що воно знаходиться в глибокій кризі. Вона викликана тим, що вся влада в сус-ві перейшла до мас, які, за визначенням, не повинні і не можуть управляти навіть власною долею, а не те що сус-вом. XIX ст., на думку О., автоматично створило новий лад «простої людини», у котрій закладені величезні бажання і якій надані можливості їх задоволення. Тобто, створене нове тло, нове поприще для сучасної людини. Створення цього нового світу зробили можливим три фактори: ліберальна демократія, експериментальна наука та індустріалізація. О. зазначає, що цивілізованим став світ, але не його мешканці. Ліберальна демократія, яку О. розглядав як найвищу форму суспільного життя, є політ. правовим принципом, за яким суспільна влада сама себе обмежує і передбачає надання прав тим, хто думає і відчуває інакше. Людина маси не хоче рахуватись із будь-якою зовнішньою інстанцією чи авторитетом. А людина, яка не рахується з іншими, – не цивілізована людина, а варвар. «Маси людей такими прискореними темпами вливались на сцену історії, що у них не було часу, щоб в достатній мірі залучитись до традиційної культури». Це породжує новий тип людини, «людину самозадоволену». Прототипом людини маси О. називає сьогоднішнього вченого. Саме спеціалісти, на його думку, є вибраною, провідною групою,

172

сьогоднішньою аристократією, в руках якої знаходиться суспільна сила. Розвиток науки і техніки об’єктивно вимагає вузької спеціалізації, що веде до того, що спеціаліст добре «знає» лише свій крихітний куточок всесвіту і нічого не знає про все інше, що робить його «вченим невігласом». Але поведінка «спеціаліста» характеризується тим, що він веде себе в політиці, в мистецтві, в соціальному житті не як людина незнайома із справою, а з авторитетом і амбіцією, притаманними обізнаному і спеціалісту. В епоху панування мас домінує насильство, воно стає звичайним явищем, нормою. Це, на думку О., може призвести до посилення ролі держави, підкорення всього життя державі, втручання її у всі сфери, поглинання всієї суспільної спонтанної ініціативи державного владою, а значить, знищення історичної самодіяльності сус-ва, яка підтримує, живить і рухає долі людства. Етатизм О. розглядав як вищу форму політики насилля і прямої дії і вважав величезною небезпекою, що загрожує цивілізації і може привести до виникнення фашизму або більшовизму. Розглядаючи питання про фашизм («До питання про фашизм»), О. виділяв такі його риси як насильство і протизаконність. Фашизм не тільки незаконно захоплює владу, але й незаконно її реалізує. Розмірковуючи над причинами появи фашизму, його сили, О. зазначав, що його сила полягає, скоріше, в скептицизмі лібералів та демократів, в їхній зневірі в давньому ідеалі, в їхній політ. безпорадності. «Коли ніхто не має твердої віри в якусь правову політ. форму, коли не існує жодної інституції, котра б запалювала серця, то природно, що гору візьме той, хто відверто все нехтує і робить по своїй вподобі». Цікавими є роздуми О. про демократію та лібералізм («Ессе про Іспанію»). Він розмежував ці поняття зазначаючи, що суперечність між ними є джерелом багатьох суспільних нещасть. На думку О. демократія і лібералізм відповідають на два різні держ. правові питання. Основним для демократії є питання: «Хто має здійснювати політичну владу?» Питання про межі цієї влади не ставиться, а лише про вибір тих, хто має правити. Демократія пропонує правити всім: «Здійснення політичної влади покладається на громадянське суспільство». Лібералізм ставить зовсім інше питання: «Якими мають бути межі політичної влади?» Відповідь наступна: «Політична влада, авторитарна чи всенародна, не повинна бути необмеженою, а будь-яке втручання держави застережене правами, що ними наділена особистість». Тобто, на думку О., можна бути великим лібералом і зовсім не бути демократом, і навпаки, затятий демократ не завжди є лібералом.

Твори: Ортега-І-Гасет X. Вибрані твори. К., 1994.

М. П.

173

ОУЕН РОБЕРТ (1771-1858) – англ. мислитель, суспільний діяч. Займався самоосвітою. У молоді роки був управляючим, директором та співвласником текстильної фабрики. У Нью-Ленарку здійснив цілий ряд соціальних заходів, які носили філантропічний характер: скоротив робочий день до 10 год., побудував будинки для робітників, покращив їхнє харчування, заснував дитячі садки, школи та лікарську касу. У 1813 р. побачила світ його книга «Новий погляд на суспільство, або Досліди щодо вироблення характеру». У 1816 р. О. відкрив у Нью-Ленарку «Новий інститут формування характеру», в якому діти виховувались від ясельного віку до 17 років. У 1819 р. внаслідок наполегливої діяльності О. парламент прийняв закон про заборону праці дітей, молодше 9 р., та про певні обмеження жіночої праці. Усі його спроби домогтися проведення суспільних реформ не мали успіху, внаслідок чого О. поступово прийшов до вчення, яке незабаром почали називати соціалізм. Вперше поняття «соціаліст» було використано у 1827 р. до послідовників О. На його думку, у сус-ві діяли природні закони, одночасно вони носили Божий характер. Необхідно було сприяти, щоб ці закони реалізовувались безперешкодно, відповідно слід було усунути усі нераціональні фактори, що перешкоджали їх дії. Далі слід було здійснити «прочищення», щоб розум-природа могли вільно діяти. Ірраціональність, яку О. пропонував усунути з суспільного життя, виступала У формі економічного та морального індивідуалізму – ідеї, що приватний інтерес був найбільш дієвим фактором суспільного прогресу. У своїй полеміці з економістами він доводив, що помилковим було твердження про недостатню кількість суспільного багатства для всіх. На його думку, слід було усунути прибуток та прирівняти цінність і працю – цінність одного робочого дня мала відповідати об’єму роботи, виконаної за цей день. Він пропонував запровадити підтвердження (купон) праці, який був би дійсною, а не уявною цінністю, оскільки він відповідав би конкретній кількості праці. Купони повинні були замінити гроші. У сус-ві, яке б виступало у формі об’єднання кооперативів, мали діяти банки, які виділяли б чл. цих кооперативів купони для купівлі необхідних товарів. Спроба утворити у Лондоні такий банк була невдалою. Моральний індивідуалізм сприяв виникненню у сус-ві жадоби та ненависті, детермінував політ., класовий та інші види суспільного поділу. Нове сус-во повинно було будуватися вже не на «індивідуалістичних» принципах, а на «соціалістичних». Відповідно, індивід не повинен більше бути неприродно ізольованим від інших, а мав бути глибоко інтегрованим у життя об’єднання, сус-ва. Вимога раціональної організації, яка підштовхнула О. до реформування виробництва, у його передбаченнях була доведена до крайності. Нове сус-во О. було досконало та геометрично організованим, з виховним планом, з колективними службами,

174

з раціональним поділом праці. В майбутньому сус-ві мали бути не лише однакові права, але і умови, про які О. неодноразово говорив, що це мав би бути рай на землі. Однак, практичний досвід організації колонії, заснованої на комуністичних засадах у 1825 р. в США, виявився невдалим, так само, як і усі спроби його духовних та ідейних спадкоємців.

Твори: Роберт Оуен. Избранные сочинения. В 2-х т. М.-Л., 1950.

А. Р.

ПАЙПС РІЧАРД (1930 р.н.) – амер. історик, політ. діяч. Був довший час проф. рос. історії в Гарвардському ун-ті, радник президента Р.Рейгана. Автор низки творів з історії Росії та Рад. Союзу, зокрема «Створення Радянського Союзу» (1954), «Біографія П. Струве» (1970-1980), «Росія за старого режиму» (1974), «Російська революція» (1990). Спираючись на багаточисленні опубліковані та неопубліковані джерела, П. сформулював кілька концепцій історико-політичних процесів в Рос. державі за останні п’ятсот років. Дотримуючись географічного детермінізму (впливу ландшафту, клімату, ґрунтів), П. опрацював ряд основних постулатів своїх концепцій. Так, наприклад, він ствердив, що «російська географія не сприяє індивідуальному землеробству», видно є певне правило, яке твердить про те, що півн. клімат сприяє «колективному веденню господарства». Наступним постулатом стало твердження, що низький рівень землеробства, його екстенсивний характер став рушійною силою «територіальної експансії росіян, воєнізованої організації всього російського суспільства» та формування особливого режиму політ. влади – свого роду «агродеспотії». В результаті, робить висновок П. – «держава не виросла з суспільства» в Росії, тут сформувався специфічний тип держави – щось на зразок великого князівського помістя, де не було ні офіційного обмеження політ. влади, ні законодавства, ні особистих свобод. Все разом, вважає П., сприяло конституюванню в Росії візантійського типу самодержавства з панівним «державно-адміністративним мілітаризованим бюрократичним апаратом». Аналізуючи рад. державу П. сформулював концепцію, що більшовицький тоталітарний режим не є простою самодіяльністю рос. «товарищей», цей режим є логічним продовженням, закономірним розвитком майже тисячолітньої традиції.

Твори: Пайпс Р. Россия при старом режиме. М., 1993.

Б. К.

175

ПАРЕТО ВІЛЬФРЕДО (1848 – 1923) – італ. соціолог, економіст. Після закінчення туринського політехнічного ін-ту працював інженером у Флоренції, потім головою управління металургійних заводів Італії, з 1893 року проф. політ. економії Лозанського ун-ту, сенатор (1923). П. написав ряд творів і підручників з політекономії, соціології, зокрема – «Перетворення демократії», «Трактат із загальної соціології» та ін. Пройшов еволюцію від захоплення вартостями демокр. лібералізму до переконання про необхідність авторитарного режиму політ. влади. Вслід за Ж. Сорелем та Г. Москою вказував на значення насильства в розвитку сус-ва, велику роль пануючої меншості в управлінні політ. системи. П. сформулював власну соціологічну концепцію, основою якої є визначальна роль людських відчуттів, що приводять в рух сус-во. П. виділив стійкі, незмінні почуття, які він назвав «резидуї» (залишки). Саме вони є основою, незмінними першоелементами емоцій, інстинктів, психологічних станів і мають вроджений характер. Ці внутрішні імпульси людей визначають їх соціальну поведінку. Далі П. виокремив 6 груп цих залишків, серед яких дві є найголовнішими – це «інстинкт комбінацій» та «постійність агрегатів». П. спробував застосувати дану концепцію до аналізу європейської політ. історії, яку він розглядав як конфлікти «залишків» обох видів людей – новаторів і консерваторів. Встановивши основну роль відчуттів, П. вивів з них теорію соціальної стратифікації і циркуляції правлячих еліт. Суспільство існує як постійна нерівність суспільних груп, яка визначається самою природною нерівністю людей. Кращі з них – це еліта. Суть суспільних процесів в постійному переході від низів до еліти і з неї – вниз. Існує і інший аспект циркуляції еліт, він полягає у зміні еліт по колу, тут міняються еліти за способами реалізації влади – раз при владі ті, які панують використовуючи метод примусу, насильства, другий раз ті, що використовують метод переконання тощо. Кожна еліта має свій стиль панування, там де панує насильство – це еліта «левів», там де переконання – це еліта «лисиць». Тобто вся історія політ. влади – це чергування насильства та переконання, причому, еліти, що нездатні панувати сходять в могилу, тому історія – «це не що інше, як кладовище еліт». Процес циркуляції еліт відображає глибокі суспільні процеси, коли правлячі еліти не в стані вирішити політ., соціально-економічні проблеми, що виникають в ході суспільного розвитку, коли традиційні для даного сус-ва методи панування вже не розв’язують проблем, а самі еліти перетворюються у гальмо розвитку. Тому соціальна революція, вважав П., це не що інше, як зміна правлячої еліти переважно по вертикалі. Різка зміна по колу означає проведення реформ у даному сус-ві.

Твори: Pareto Vilfredo. Compendio di Sociologia Generale. Firenze, 1920.

Б. К.

176

ПАРСОНС ТОЛКОТ (1902 – 1979) – амер. соціолог, один з головних представників структурно-функціональної ніколи. Освіту отримав в Амхерстському коледжі, Лондонській школі економіки та Гейдельберзькому ун-ті. Вже в першій своїй праці «Структура соціальної дії» (1937) П. проаналізував причини, чому у сус-ві, поділеному на різноманітні групи, немає війни всіх проти всіх. На його думку таким стримуючим фактором були суспільні цінності та норми. Наступні праці: «Соціальна система» (1951), «До головної теорії діяльності» (1951) довели важливість розгляду сус-ва як системи, що складалася з окремих, інтегрованих елементів. У структурі кожного сус-ва такими елементами були: суспільні цілі, норми, цінності та ролі. Розглядаючи сус-во, як систему, він дав наступне визначення: «... це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами в такий спосіб, що може бути встановлена правильність у відносинах. І, одночасно, воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом та його оточенням». Він відзначав, що коли суспільна система була великою і складалася з багатьох взаємопов’язаних елементів, тоді ці елементи – ін-ти, звичайно, мали розглядатися як підсистеми Однак, на його думку, сусп. система складалася не лише з ін-тів та їх ролей, але передбачала й інші характеристики: категорії цілей, санкцій, структуру авторитету тощо. П. вважав, що кожній суспільній системі були властиві наступні основні функції: дотримання основного зразка; пристосування до оточення; прагнення до мети; інтеграція. Він досліджував проблему суспільної еволюції, яка включала: по-перше, зростаючу диференціацію кожного її структурного елементу, та, по-друге, розвиток інтеграційних процесів, створення нових інтегративних структур П. політ. систему розглядав як підсистему суспільної системи, властивістю якої було досягнення цілей цілої системи. Головною властивістю політ. системи він вважав владу. Остання, на його думку, була одним з основних символічних центрів, що забезпечувала зв’язок між диференційованими частинами цілої системи. У творі «Сім’я, соціалізація та процес взаємодії» (1955) проаналізував, зокрема, проблему: як особистісні характеристики та культура інтегруються у суспільну систему? П. виділив два основних механізми цієї інтеграції – соціалізацію та соціальний контроль. Він вважав, що внаслідок дії цих механізмів, особистісні системи набували таких характеристик, які робили їх сумісними із структурою суспільної системи. Функцію соціалізації П. визначив наступним чином: «... розвиток обов’язків та здібностей індивідуума, які є суттєвими передумовами майбутнього виконання суспільних ролей».

Твори: Parsons T. The Structure of Social Action. N. Y., 1968; The Social System. N.Y., 1951; Societies: Evolutionary and Comparative Perspectives. N.Y., 1966.

А. Р.

177

ПЕЙН ТОМАС (1737 – 1809) – амер. суспільний і політ. діяч. Переселившись в Америку, почав виступати за незалежність англ. колоній. Автор низки політ. памфлетів, які набрали великої популярності в Америці в період війни за незалежність. Одним з них був «Здоровий глузд», опублікований в січні 1776 р. За короткий час було продано більше 120 тисяч примірників, і, як писали сучасники, навесні того ж року напевне майже не залишилося дорослого американця, який би не прочитав його. П., виходячи з природного права і теорії суспільного договору, виступив за незалежність північноамериканських колоній Англії. Він ствердив, що на насильство колоністи повинні відповісти насильством і шляхом збройної боротьби завоювати незалежність та утворити суверенну республіку. П. направив в памфлеті удар проти короля, викриваючи його нікчемність. Майбутня вільна Америка, писав П., – це буде щаслива й вільна країна, в якій (як це він писав ще трохи раніше в одній філадельфійській г-ті 8 березня 1775 р.) не буде рабства, колишні негри-раби отримають землю. Ряд ідей П. знайшли своє відображення в Декларації незалежності 1776 р. У 1777-1779 рp. він був секретарем Комітету конгресу з закордонних справ, виконував різні дипломатичні доручення. У роки Великої Франц. революції, у відповідь на твір Берка, П. написав відомий трактат «Права людини» в якому розділив сус-во і державу, зазначивши, що держава є результатом розвитку сус-ва. Далі П. вказав, що завданням уряду є забезпечувати безпеку, права і свободи громадян як головні. Реалізацію демокр. ідеалу він бачив у введенні загального виборчого права, широкому народному представництві, збереженні обмеженої приватної власності, що разом дало би підстави будувати демокр. державу. В цьому творі П. встановив логічний зв’язок між республікою і загальною просвітою народу, бо нація, що знаходиться під владою уряду, який керується принципами справедливості, не повинна дозволити жодній людині залишатися неосвіченою. Лише просвічений народ дає підстави для демокр. управління ним. Тому, вважав П., одне з головних завдань уряду – зробити все для піднесення просвіти нації. Водночас, він запропонував проект врегулювання аграрної проблеми, що зміцнило б основи демократії в Америці (націоналізація землі за викуп, та перерозподіл тягаря оподаткування на користь незаможних американців).

Твори: Пейн Т. Избранные произведения. М., 1959.

Б. К.

178

ПЕРІКЛ (бл. 490 – 429 pp. до н.е.) – старогрец. політ. діяч. Належав до старовинного аристократичного роду. Очоливши групу афінських демократів, прийшов до влади у 461 р. до н.е., тобто, коли йому ще було лише трохи більше 30 років і з того часу, за винятком кількамісячної перерви, одноособово керував афінським полісом до самої своєї смерті. Стратег (444-429). П. увійшов в історію як визначний реформатор, що завершив процес демократизації Афін. Афіняни називали його тираном, Фукідід назвав його «першим серед афінян». З метою залучення широких мас афінського громадянства до політики П. впровадив плату громадянам за виконання громад. обов’язків (плата присяжним суддям за участь у засіданні, оплата за несення військової служби, видача театральних грошей). П. змінив порядок виборів ряду вищих посад, на які почали обирати жеребкуванням. Далі він змінив закон про громадянство (афінським громадянином тепер міг стати лише той, чиї батьки були громадянами Афін). Все це завершило процес побудови афінської полісної демократії. Її головними принципами стало: рівність при голосуванні, перед законом, вирішальне право більшості, виборність (пряма) функціонерів влади, їх пряма звітність народові, піклування про всіх вільних громадян. Одночасно, П. розширив рамки панування Афін в Греції. З цією метою він добився перенесення загальносоюзної скарбниці з Делоса в Афіни, змінив порядок стягання внесків у союзну скарбницю (форос), зміцнив владу Афін над союзними містами шляхом обмеження судових повноважень міст, що дозволило Афінам все ширше втручатися в справи союзників, поширювати колонізацію (грец. клерухи – колоніст). Все разом перетворило Делоський союз в АРХЕ-Афінську морську державу, в якій почали широко використовуватись афінські гроші, міра й вага. Афіни, через порт Пірей, взяли під свій контроль забезпечення хлібом з Чорномор’я. У цілому П. вгадав роль, яку мали відігравати в цей період Афіни, коли, не зважаючи на міжусобиці, він зумів їх об’єднати, вказав афінянам більш високі цілі, що відповідали інтересам більшості грец. полісів. Однією такою спільною шляхетною метою стала любов до свободи, що була піднята до рівня самопожертви.

Література: Аристотель. Афинская полития. Государственное устройство Афин. M.-Л., 1936.

Б. К.

ПІЛСУДСЬКИЙ ЮЗЕФ (1867-1935) – польськ. політ. держ. діяч, публіцист. За участь у національно-визвольному русі був репресований царською владою, у 1892 р. став чл. Польськ. Соціалістичної Партії (ПСП), невдовзі один із її керівних діячів, головний редактор органу партії «Робітник». З розколом ПСП у 1906 р., П. став лідером ПСП-Революційної фракції. Активно працював в сфері створення польськ. стрілецького руху, організовував перші військові

179

одиниці – Легіони польські, був керівником І Бригади Легіону польськ., ініціатором розбудови Польськ. військової організації (1914). У листопаді 1918 р. став тимчасовим Начальником держави, а в 1919 р. Сейм підтвердив йому цей титул. У 1920 р. н. – Маршал Польщі, в період 1926-1928 рp. та у 1930 р. був прем’єр-міністром та генеральним інспектором збройних сил. Політ. мислення П. пройшло еволюцію від соціалістичних, демокр. ідеалів до національно-демократичного лібералізму, а потім поступово до авторитаризму. З відновленням польськ. державності сформулював доктрину «санації» (оздоровлення), що передбачала, спираючись на єдність навколо національних цілей та інтересів, об’єднання всіх патріотичних польськ. організацій та польськ. громадянства з метою виходу з соціально-економічної і соціальної кризи. З цією метою П. намагався створити понадпартійні авторитарні уряди. Сам П. став для поляків міжвоєнного періоду призматичним лідером – «маршалком», «дзядкем» (дідусем), що сприяло формуванню його культу особи. Т.зв. «травневий переворот» 1926 р. започаткував рух політ. системи Польщі в напрямку до авторитарного політ. режиму. П. був підтриманий польськ. поміщиками-землевласниками, що, однак, загальмувало аграрну реформу в Польщі, її індустріалізацію. У правовому відношенні доктрина санації була частково втілена в Конституцію 1935 p., що затвердила режим президентської авторитарної влади. Вона, також, продовжила асиміляційні процеси стосовно слов’янських меншин (укр. та білоруської) в Польщі. Розуміючи невигідність геополітичиого розташування Польщі, П. поступово відмовився від антиросійської, антибільшовицької позицій на користь політики рівноваги між СРСР та Німеччиною, що знайшло вираження в підписанні угод про ненапад із цими країнами.

Твори: Pilsudski Jozef. Piśma zbiorowe. W., 1937-1938. Т. 1-10.

Б. К.

ПЛАТОН (справжнє ім’я Арістокл) (427/28 – 347 pp. до н.е.) – старогрец. філософ, учень Сократа. Нар. у знатній сім’ї, предки батька з царського роду Кодра, мати була родичкою Солона. Вперше включився в політ. життя у 404-403 рp. до н.е., коли його родичі увійшли в олігархічний уряд. Болісно пережив смерть Сократа, засудженого демократами, подався в мандрівку по країнах Середземного моря, відвідав і держави Дворіччя. Повернувшись в Афіни у 387 p., заснував Академію (в гімнасії, що була розташована в парку, посадженому на честь героя Академа) – філософську школу, якою керував до кінця життя. Академія проіснувала потім ще тисячу років і була закрита імператором Юстиніаном. П. написав (почавши з етико-політичної проблематики і перейшовши до філософської) понад 30 творів, які граматик Трасілл згрупував за дев’ятьма тетралогіями.

180

Для нас інтерес становлять восьма і дев’ята, де знаходяться його діалоги «Держава» і «Закони». П. сформулював декілька політ. концепцій. Серед них, насамперед, концепція полісу. П. вважав, що поліс у своєму розвитку проходив чотири стадії. Першу – «істину» або «здорову», виникнення якої детерміноване наявністю в людини головних потреб, другу – «пишну», яка характеризується благами цивілізації, третю – коли поліс очищався від негативних сторін цивілізації, і заключну стадію – «прекрасну», коли поліс жив при правлінні правителя-філософа і стає можливою гармонійна єдність позитивного і щасливого життя. Розподіл праці, диференціація власності, споживання по висхідній призвели до ускладнення життя полісу, тому він і розвивався від першої до четвертої стадії (правда П. вважав, що в ідеальному полісі дані стадії не повинні розвиватися у такій послідовності), що вимагало розвитку політ. влади, організації сус-ва, держ. панування. У зв’язку з цим П. сформулював свою першу концепцію ідеальної держави («Держава»). Її провідною думкою була справедливість. Суть її полягала у тому, щоб кожен чл. сус-ва «робив своє» і «лише своє», не роблячи нічого такого, що є обов’язком інших громадян. За своєю структурою ідеальна держава, спираючись на поділ праці і різницю між моральними задатками та якостями вільних громадян, складалася з трьох станів – правителів, воїнів (стражів) та виробників. Справедливість полягала у тому, щоб кожен працював відповідно до власних задатків, дотримувався відповідного місця в сус-ві. Правителі, які від природи мали розум, нахил до роздумів – правили б, воїни (стражі), що від природи вирізнялися афективністю повинні були захищати державу. Обидва ці стани мали керувати третім, до якого входили ремісники, землероби та інші, які згідно до своєї натури «жадали», прагнули багатства. Даний поділ П. пояснював міфом про вмісти-мість в громадянах кожного стану – відповідно золота, срібла, заліза та міді. Щоб стражів ніщо не відволікало від обов’язків, вони не мали приватної власності, жили за принципами спільності, рівності та колективізму. Правителі і стражі не мали сімей, жінки мали ті ж права, що й чоловіки і були спільними, дітей виховувала держава. Регламентація життя третього стану (власність, побут, шлюб, праця) була повністю в руках влади ідеальної держави. Наступним головним законом ідеальної держави було підпорядкування всього життя громадян інтересам цілої держави. Навіть визначна особистість мала керуватися не власними уподобаннями, а лише благом держави. Тому ідеальна держава у П., це правління не просто мислителів, а тих, які повністю підпорядковують власне життя полісу, тому це кращі, вибрані. Тут П., вслід за Сократом, вважав, що справедливе й законне це одне й теж, оскільки в їхній

181

основі лежить божий, ідеальний початок. Водночас справедливість у П. – це коли у правителів переважає мудрість, стражів – мужність і сила, виробників – поміркованість, а панує – гармонія (тахіс). Щоб добитися такого ідеального стану, П. пропонував зосередити основну увагу на вихованні, освіті громадян, на організації всього суспільного життя на вказаних вище принципах солідарності й колективізму. Отже два правила панують в такій державі – правління кращих та справедливі закони. Звичайно, П. розумів, що навіть ідеальна держава не буде вічною, тому він передбачав її заміну іншими формами правління і все разом буде проходити як коловертень всередині певного циклу. Ідеальний аристократичний устрій буде замінений тімократією, потім олігархією, демократією та тиранією. У творі «Закони» П. запропонував другий ідеальний держ. устрій. Порівняно із першою ідеальною моделлю, у другій регламентація всього життя громадян досягає вершин. Регламентується майже все – кількість громадян – 5040, наділи, будинок, які вони за жеребком отримуватимуть, вводиться закон обмеження бідності і багатства, лихварство, як і розкіш заборонені, регламентується споживання, родинне життя. Правлять 37 правителів, обмежені в часі та віком, всі громадяни під загрозою штрафу ходять на народні збори (правда це торкається лише громадян І і II класу, третій і четвертий можуть не ходити). Окрім цього, має існувати ще наддержавна влада – особливі «нічні збори», що складаються з 10 наймудріших літніх громадян-стражів, які й мали вершити долю держави. Закони в цій державі детальні й суворі, які дуже точно й твердо виконуються. Кожний правитель, одночасно виступає і як суддя, судійством повинні займатися й решта громадян. Значне місце відводив П. політ. та ідеологічному вихованню громадян, які повинні виховуватись законослухняними, вірити в боже походження держави й законів, боятися кари за порушення. Таким чином ідеальні моделі держав П., певною мірою, стали історичними попередниками тоталітарних політ. режимів Нових часів.

Твори: Платон. Государство. Законы. Сочинения: в 3 т. М., 1971-1972. Т. 3 (1-2).

Б. К.

ПЛЕХАНОВ ГЕОРГІЙ ВАЛЕНТИНОВИЧ (1856-1918) – рос. філософ, політ. діяч. Захоплення ідеями народовольців та переслідування царської влади не дали П. закінчити гірничий ін-т, став одним із організаторів «Землі і волі», теоретиком народництва. У 1880 р. змушений був емігрувати, один із співзасновників групи «Звільнення праці», пізніше став переконаним марксистом, його популяризатором, приятелював з Ф. Енгельсом. На позиціях марксизму був до 1903 p., з розколом партії на більшовиків і меншовиків П. почав підтримувати останніх. Пізніше відійшов і від них.

182

З Лютневою революцією 1917 р. н. (після більш як тридцятирічної еміграції) повернувся в Росію, сподіваючись на швидкий розвиток капіталізму й ліберальної демократії. Тому негативно поставився до Жовтневої революції і до кінця життя виступав проти більшовизму. П. написав ряд творів, зокрема – «Про матеріалістичне розуміння історії» (1897), «До питання про роль особи в історії» (1898), «Основні питання марксизму» (1908), «Історія російської суспільної думки» (1914) та ін. П. виступив проти теорії «самобутності» рос. історичного процесу, зазначаючи, що шлях її розвитку нічим не відрізняється від шляху західноєвропейських країн. Водночас, будучи географічним детерміністом, він надавав велике значення природним чинникам у розвитку Росії, які породили специфіку її розвитку. П. визнав негативним факт держ. закріпачення селянства в Росії, що привело до сповільнення економічного розвитку, вказав на асинхронність розвитку петровської Росії. Закріпачення селянства прийняло закінчений характер, а у провідних країнах Зах. Європи в цей час кріпацтво вже відживало. Характеризуючи азіатсько-деспотичний лад Росії XVI – XVIII ст. П. порівнював його з деспотіями стародавнього Сходу. П. бачив класову диференціацію рос. сус-ва, малочисельність пролетаріату і не бачив передумов революційного руху селянства. Тому, до речі, союзником пролетаріату у боротьбі за розвиток капіталізму П. бачив буржуазію, яка сама ставала рушійною силою буржуазно-демократичною революції. У творі «До питання про роль особи в історії» П. ствердив, що значення видатної особи в історії залежить від того, наскільки дана особа правильно розуміла умови розвитку сус-ва, наскільки раніше зуміла вловити зміст нових суспільних відносин. П. вперше вказав, також, на існування двох періодів російського визвольного і революційного руху – дворянського та періоду різночинців, і зазначив, що на переломі століть в Росії розпочався третій період, який характеризувався «взаємними класовими відносинами пролетаріату з буржуазією». Притримуючись панівного переконання лідерів II Інтернаціоналу, що поки пролетаріат в якійсь країні не становитиме більшості, доти він не повинен претендувати на роль гегемона в революції (П. сам був одним з лідерів II Інтернаціоналу), стверджував, що Росія не готова до пролетарської революції. П. як європейсько освічена людина цінував загальнолюдські ідеали й вартості, розумів їх необхідність і для російського сус-ва, яке розвивалося з запізненням, але по європейській дорозі.

Твори: Плеханов Г.В. Избранные философские произведения. В 5 т. М., 1956-1958.

Б. К.

183

ПОЛІБІЙ (бл. 200 – 118 рp. до не.) – римський історик грец. походження. Син стратега Лікоріаса, ув’язнений римлянами і з 166 р. до 150 р. знаходився в Римі. Разом з молодим Сціпіоном Емілієм брав участь у поході проти Карфагену, за дорученням Сенату займався впорядкуванням грец. справ після завоювання Греції римлянами. У своїй багатотомній праці «Всесвітній історії», спираючись на погляди стоїків, П. намагався сформулювати закономірності історичного розвитку держав Середземномор’я. Дійшов висновку, що історія виникнення держави та зміни її форм відбувається по кругообігу (6 форм), чим повторив ідею Платона. Доля розпорядилася так, що в Середземномор’ї могутніми були спочатку Афіни, пізніше – Рим, що мав кращий держ. устрій. За порівняно невеликий час (50 років) Рим перетворився у світову імперію. Вслід за Арістотелем, найкращою формою правління він вважав поєднання всіх форм – царської влади, аристократії і демократії. Лише змішана форма держ. правління дасть стабільність державі і такою державою став саме Рим. Основою могутності Риму, вважав П., було досконале законодавство і політ. лад, в основі якого покладений компроміс між монархізмом (консульська влада), аристократизмом (Сенат) та демократизмом (народні збори), а також віра в богів, побожність і страх римлян перед богами.

Твори: Полибий. Всемирная история в 40 книгах. М., 1994. Т. 1-.

Б. К.

ПОППЕР КАРЛ РАЙМУНД (1902-1994) – англ. філософ австр. походження. Навчався у Віденському ун-ті. У 1965 р. королева Англії за досягнення у галузі науки надала йому лицарське звання, а у 1982 р. він став кавалером ордену «Кавалерів Пошани». Головними творами у сфері політ. науки є «Відкрите суспільство та його вороги» (1945) і «Злиденність історицизму» (1957). У першому він «... прослідкував історію, яка привела до виникнення гітлеризму» і звернувся до вчення великого філософа Платона – першого політ. ідеолога, який мислив категоріями класів і винайшов концентраційні табори. Фігура Сталіна примусила «звернутися до вивчення філософії Карла Маркса». В цілому, праця спрямована проти нацизму та комунізму, які кваліфікуються П. як «закриті» сус-ва, що протистояли «відкритим». Він визначає «закрите» сус-во як таке, в якому держава бере на себе функції регулювання практично всього життя громадян. Це сус-во «замінює особисту відповідальність на родове табу та тоталітарну безвідповідальність індивіда». У «закритому» сус-ві усі норми поведінки встановлені жорстоко, суворо втілюються у життя. Внаслідок цього, індивіду не дозволяється мати свою особисту думку про те, що є правильним. Воно, також, характеризувалося незмінністю законів функціонування, тоталітарністю, ідейним догматизмом. У «відкритому» сус-ві – навпаки: індивіди

184

мають змогу проявляти власну особливість, відстоювати свою думку. Він наголошує, що у цьому типі сус-ва громадяни вміють критично ставитися до табу, свідомо приймають рішення. Свобода особи за П. є взаємопов’язана з рівнем свободи сус-ва, з діапазоном вибору, який надається кожній особі. Він вважав, що головна політ. проблема полягає не в тому, хто знаходиться при владі, а в тому, як організувати через політ. ін-ти найбільш ефективний контроль над владою. Власне у «відкритому» сус-ві і вироблений механізм такого контролю, а також запроваджені важелі не лише заміни діючої влади, але і реформування цілого сус-ва без застосування насильства. Аналізуючи шляхи переходу до «відкритого» сус-ва П. наголосив, що головним має бути встановлення влади закону, без цього неможливий жодний прогрес людства. П. розробив концепцію «соціальної інженерії», суть якої полягає у «... плануванні та конструюванні інститутів з метою можливого стримання, регулювання або ж прискорення передбаченого соціального розвитку». Ця концепція здійснила суттєвий вплив на практичних політиків Заходу, особливо в Англії, Німеччині та Італії. Звертаючись до сучасного стану людства, викликаного, передбачуваним ним, крахом «закритого» сус-ва в колишньому соцтаборі, П. висунув такі загальнолюдські завдання: 1) зміцнення свободи та усвідомлення випливаючої з неї відповідальності;

2) мир в усьому світі; 3) боротьбу із злиднями; 4) боротьбу з демографічним вибухом; 5) навчання ненасильству.

Твори: Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. К., 1994. Т. 1,2; Логика и рост научного знания: Избранные работы. М., 1983.

А. Р.

ПРУДОН П’ЄР ЖОЗЕФ (1809-1865) – франц. філософ. Нар. в Безансоні. Працював робітником в типографы, службовцем. З 1847 p. – літератор і публіцист, депутат Національних зборів. Один із засновників теорії анархізму. В творах «Що таке власність?» (1840), «Система економічних суперечностей, або філософія злиденності» (1846) виклав програму, яка заперечувала будь-яку політ. боротьбу та державу взагалі. Вирішальне значення в розвитку сус-ва, на його думку, має сваволя політ. влади, дія юридичних настанов. Надаючи визначального, надзвичайного значення закону і праву, П. вважав можливим змінити саме сус-во, позбутись його вад за допомогою реформування законодавства. Він не схвалював соціальної боротьби, висував ідею класового примирення. Дійсна свобода, на думку П., несумісна з будь-якою політ. владою. Тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло. Найважливіша умова свободи особи – дрібна приватна власність. Як ідеал П. висував суспільну асоціацію дрібних власників, що мали б рівну за розмірами власність. Виступав за «третю форму сycпільства»,

185

синтез спільності і власності, – тобто сус-во не комуністичне, але й не капіталістичне. Саме цей ідеальний стан П. називав анархією. Якщо людина певною мірою підкоряється суспільству чи державі то, на думку П., утворюється згубна «авторитарна й комуністична організація». Захищаючи інтереси дрібних виробників, він створив вчення про «мютюелізм» («взаємність послуг»). Мютюелізм – це «система рівноваги між рівними силами, де кожній силі забезпечені однакові права при умові виконання таких же обов’язків, де кожній силі дана можливість обмінюватись послугами за відповідні послуги». «Послуга за послугу, продукт за продукт, позичка за позичку, страхування за страхування, кредит за кредит, забезпечення за забезпечення, гарантія за гарантію і т.д. – такий закон». Згідно з П., на основі обміну послугами створюється нове сус-во, яке може обійтись без будь-якого держ. втручання, примусу і репресій. В такому сус-ві «робітник вже не буде рабом держави, поглинутий в океані сус-ва; це буде вільна людина, справжній господар, який діє по своїй власній ініціативі і на свою власну відповідальність; впевнений в тому, що за свій продукт і за свої послуги він отримує справедливу ціну, що достатньо його компенсує». П. з ненавистю відносився до всяких проявів держ. влади, тому виступав за повалення буржуазної держави, централізму, ліквідацію загальнонаціональної влади. Висунув ідею федерації. Федерація, на думку П., повинна складатись із сукупності самостійних територіальних одиниць, пов’язаних між собою якимись угодами. «Будь-яка група населення, що має свої особливості, будь-яка раса, національність – сама є господарем на своїй території; будь-яке місто, на основі гарантій своїх сусідів, є господарем в колі, яке воно охоплює своїми променями. Єдність визначається не законами, а лише обіцянками, які взаємно дають різні автономні групи». П. детально характеризував комунальний устрій. «Комуна має право на самоуправління, адміністрування, збір податків, розпорядження своєю власністю і своїми податками. Вона має право створювати школи для своєї молоді, призначати вчителів, мати свою поліцію, жандармерію і національну гвардію; призначати суддів, мати г-ти, зібрання; приватні товариства, підприємства, банки і т.д.». Вона має право видавати свої закони і навіть мати «свою релігію» та «своїх святих». Таким чином, всяка комуна повинна бути повністю суверенною. Організація сус-ва, на думку П., не передбачала поділу на тих, хто володарює і тих, хто підкоряється, внаслідок чого вона повинна мати «антиполітичний характер». Замість політики мала з’явитися наукова організація сус-ва, тому П. писав про «науковий соціалізм». Він наголошував, що «законодавча влада належить лише розуму, який методично

186

визнаний і доказаний», що «правда і законність не залежить від нашої згоди так само, як і математична істина». Щоб їх пізнати необхідно лише розмірковування та навчання, вважав П. Оскільки реальна влада мала належати розуму та науці, то народу залишалося бути «охоронцем закону, бо народ є виконавчою владою». П. дискутував щодо принципу національності, він вважав, що ідеал нації та природні кордони є матеріалістичним ідеалом, який порушує політ. рівновагу та мир. Встановлення нового сус-ва повинно стати результатом історичного прогресу, а не насильницької революції Рушійною силою прогресу мав би стати робітничий клас.

Твори: Прудон П.Ж. Что такое собственность? М., 1919; Proudhon P. De la capacitè politique des classes ouvries Ouvres complètes, Paris. 1924.

M. Д., Л. Р.

РАЙХ ВІЛЬГЕЛЬМ (1897-1957) – австр. мислитель, соціолог. Навчався у Віденському ун-ті, учень і послідовник З.Фрейда, після еміграції в Америку був проф. Йельського ун-ту. Написав низку творів, зокрема «Масова психологія фашизму», «Аналіз характерів», «Функція оргазму», «Сексуальна революція». Намагався з лівих позицій поєднати марксистську теорію соціальної революції з концепцією Фрейда, його критикою сус-ва за сексуальну репресивність. Аналізуючи проблеми соціальної революції, Р. ствердив, що вона неможлива без сексуальної революції. Пояснюючи свою думку, Р. писав, що люди з дитинства сексуально пригнічуються сім’єю, системою освіти і суспільного виховання, державою. Всі вони формують послушну людину, яка звикає стримувати свої інстинкти. Врешті сус-во отримує законослухняну, організовану людину, що тримає всі природні, а головне сексуальні потяги в рамках порядку, дисципліни і послуху. «Коли ж ми хочемо виховати революціонерів, вказував P., – потрібно розкріпачувати людину з дитинства, виховувати її без непотрібних обмежень, в сексуальній свободі, що разом приведе до розкріпачення почуттів, сексуальних потягів». Така сексуально вільна особа готова й до революційного перетворення сус-ва, оскільки сексуальна свобода веде до соціальної та політ. Наступним аспектом аналізу проблем соціальної революції Р. стало

187

твердження, що головним у вирішенні цих проблем є кардинальна зміна свідомості. Новий світогляд, носієм якого має бути насамперед молодь, буде впливати на старе сус-во не «прямими політичними засобами, а змінами культури і якостей індивідуального життя, які перетворюють політику і врешті решт суспільну структуру». У цьому випадку Р. мав на увазі зміни як матеріальної, так і духовної сторін культури, тобто як речі культурного побуту, стилю життя, так і культурне, побутове розкріпачення людини. Тобто, сексуальні свободи певною мірою пов’язувались ним з рішучою відмовою від традиційного міщанства, «ситого, тихого життя», що все разом повинно було революціонізувати народні маси, мобілізувати їх на революційні подвиги, відмову від пут консерватизму й традиціоналізму. В останні роки життя Р. висунув гіпотезу про існування початкової космічної енергії, яка мала бути джерелом трьох сфер буття, що виникали з неї – механічної енергії, неорганічної маси і живої матерії. Цю енергію він назвав ОРГОНОМ, вона відрізняється від електромагнітної енергії, однією з головних її властивостей є пульсація. Оргон мав би пояснити явища живої і неживої природи, в т. ч. і психологічні. Р. сконструював прилад для оргонової терапії, опрацював біологічний метод, який займався вивченням аномальних пульсацій в автономних системах. Він сам використовував генератор оргону, але, оскільки його використання було заборонено амер. Агентством із харчових продуктів і лікарських засобів, за вироком суду Р. був ув’язнений. Перебуваючи у в’язниці він і помер.

Твори: Reich W. Die Sexuelle Revolution. Fr. am/M., 1971.

Б. К.

РАНКЕ ЛЕОПОЛЬД фон (1795-1886) – нім. історик. Закінчив Лейпцігський ун-т. З 1818 р. – учитель стародавніх мов в гімназії у Франкфурті-на-Одері. В 1821-1871 pp. – проф. Берлінського ун-ту, один з творців історичної школи в Німеччині. Вважав, що розвиток історії є ніщо інше як здійснення «Божого плану управління світом». Саме Бог надає єдності всьому історичному процесові, визначає причинні зв’язки між подіями і їх взаємозалежність. Вирішальну роль в житті кожного народу відіграє релігія, історичні явища виступають як боротьба ідей. Вищою ідеєю є Бог, усі інші ідеї Р. розглядав як «думки Бога у світі». Кожному історичному періодові притаманна своя «керівна ідея». Разом з релігійною, вплив на історію має, на думку P., ідея політ., яка втілена в державу. Він вважав, що держава і церква мають божественне походження, але держава краще відображає прагнення нації до сили. Політику держави розглядав як «політику з позиції сили». Саме боротьба держав, націй наповнює історію. Для історичної концепції Р. характерний також європоцентризм. Хід історії визначають

188

провідні народи – з VI ст. ними були романо-германські народи і населення держав Зах. Європи. Слов’яни, на його думку, з точки зору культурної та політ. організації, повністю залежать від Заходу. Історична роль слов’янства полягає в захисті європейської цивілізації від східних кочівників. «Божий план», на думку P., реалізується видатними історичними особами – королями, Папою, полководцями і т.ін. Тому в своїй творчості великої ваги надавав дослідженню діяльності видатних осіб, а також політ. та дипломатичній історії, арґументації переваги зовнішньої політики над внутрішньою. Основним завданням історика він вважав вияв «Божого плану», чого можна досягнути через пошук «об’єктивної істини». Об’єктивна істина міститься в архівних матеріалах політ. характеру – листування держ. діячів, донесення послів і т.ін. Чого немає в документах, – вважав P., – не існує для історії. Р. підтримував внутрішню і зовнішню політику Бісмарка, виступав за збереження існуючого в Пруссії напівфеодального ладу.

Твори: Ранке Л. фон. Римские папы, их церковь и государство в XVI и XVII вв. Т. 1-2. СПб., 1869.

М. П.

РАССЕЛ БЕРТРАН АРТУР (1872-1970) – англ. філософ, математик, громад. діяч. Нар. в старовинній аристократичній сім’ї, навчався в Кембріджському ун-ті, працював у Британському представництві в Парижі, потім зайнявся науковою діяльністю. У 1920 р. відвідав Рад. Росію, потім викладав рік у Пекіні. З кінця 30-х років до 1943 р. провадив науково-викладацьку діяльність в США. Чл. Британської Академії, Лауреат Нобелівської премії (1950), один із засновників пагуоського руху. Написав кілька творів на суспільно-політ. тематику, зокрема – «Практика й теорія більшовизму» (1920), «Влада» (1938), «Історія західної філософії» (1946), «Авторитет і індивідуальність» (1949). Охарактеризував більшовизм як певний релігійний феномен, що був ближче до мусульманства. Більшовизм, вважав P., з’являвся там, де сус-во знаходилось в кризових ситуаціях, де промислове населення жило в злиднях. Більшовизм є антидемократичним, оскільки основний метод реалізації влади більшовиків – це насильство, беззаконня, недотримання прав особи. Водночас, P., переконавшись у специфічності Росії, вважав, що Росія не готова до багатьох форм демократії і потребує сильного уряду. Р. застерігав Захід, про неефективність політ. блокади Росії, оскільки росіяни звикли жити в таких примітивних умовах, що витримають блокаду і такі умови, які європейці вважали б нестерпними. У своєму творі «Влада» Р. зазначав, що влада це насамперед взаємовідносини між владою індивідуума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючим організаціям. Вона є «осягненням заздалегідь визначених

189

результатів», або намірів. Влада як би нейтральна, проте несе в собі суперечливість іманентну індивідуальним і громад. відносинам. Тобто, влада сама по собі не несе зла. Р. проаналізував, також, владу індивідуумів і владу над індивідуумами. Влада індивідуума детермінується певними природними потягами до влади, психічними особливостями людини і владою над природою. Далі Р. зробив аналіз самих потягів до влади у людей. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах, монархіях, наприклад, потяг до влади є у спадкових владних верств. У демокр. сус-вах, поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких вирізняються лідери. Для них влада – не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп’яніння пануванням, владою. Тому для одних радість полягає у виконанні, покорі, для других – радість у владі, ще в інших – в опозиції, або бунті. Р. вважав, що на стику двох влад – індивідуальної та організаційної – у точці їх взаємодії (гармонії або конфлікту) проявляється сама суть влади як такої. Причому, будь-яка організованість це і впорядкованість, оскільки вона побудована на нерівності влади, що і є природним для людини.

Твори: Рассел Б. Практика и теория большевизма. М., 1991; История западной философии. М., 1993. Т. 1-2.

Б. К.

РАТЦЕЛЬ ФРІДРІХ (1844-1904) – нім. географ, зоолог, етнограф і соціолог. Був проф. (з 1880) Вищої Технічної школи в Мюнхені потім в Лейпцігу. Автор багатьох творів, зокрема – «Антропогеографія», «Політична географія», «Земля та життя» та ін. Р. будучи послідовником географічного детермінізму та еволюційного органіцизму спробував обґрунтувати політ. експансіонізм, вказуючи, що чим більш розвинутою є культура тої чи іншої нації, тим природнішим є її потяг до завоювання, до захоплення нових земель. Як біологічний організм, зазначав P., держава має «основний закон зростання в просторі». Несприятливі географічні умови, перенаселення окремих регіонів вимагають від дієвих націй проведення політики експансіонізму, що послужило одною з засад нової теоретичної науки – геополітики, яка з’явилася на переломі тисячоліття. Тим самим Р. виправдовував, наприклад, колоніальну політику Німеччини. Його праці стали основою для сформування геополітичної школи Р.Челлена, К. Хаусхофера та ін. P. вважають засновником «політичної географії». Водночас, Р. твердив, що землеробським націям притаманні слабкість, відсутність мужності та завзятості, замкнутість у певному обмеженому просторі тої чи іншої нації, її закритість породжують традиціоналізм, а рівнинний степовий ландшафт країни провадить до централізму у системі держ. влади нації. Водночас Р. виступав як прихильник концепції «дифузіонізму» (взаємовпливу культур), вважав, що культура являє собою процес взаємодії і взаємовпливу одної нації на другу, а тому не підтримував поглядів про існування елітних, вищих культур.

Твори: Ratzel F.D. Politische Geografhie. Leipzig, 1897.

Б. К.

190

РЕННЕР КАРЛ (псевд. Рудольф Шпрінгер) (1870 – 1950) – австр. держ. та політ. діяч, один з лідерів II Інтернаціоналу та австр. соціал-демократичної партії. У 1918-1920 pp. – перший федеральний канцлер республіки, у 1945-1950 pp. – президент Австрії. Вже в першій його публікації «Держава і нація» (1889) він за власним виразом робить спробу розв’язати політ. «квадратуру кола», тобто дилему першості: національна держава або держ. нація? У своїй наступній праці: «Боротьба австрійських народів за державу» (1902), здійснив аналіз міжнаціональних відносин в австро-угорській монархії та обґрунтував вимогу політ. модернізації монархії. Головним його твором вважається «Національні проблеми: боротьба національностей в Австрії» (1906). На думку P., націю слід розуміти як складений на основі спільності долі союз людей, які однаково мислять і говорять. Головним чинником утворення нації вважав етнічну самоідентифікацію. Був одним з авторів теорії «культурно-національної автономії», сутність якої полягала у проголошенні екстериторіальності націй. Р. виходив з того, що нація, яка складала більшість, в умовах представницької демократії завжди буде мати можливість домінувати політично, і, відповідно, повністю реалізовувати лише власні культурні потреби, ігноруючи, або не надаючи однакових умов для інших національних груп. Тому, Р. пропонував відокремити політ. та етнічне життя, а вирішення національного питання зводилось би до отримання національного самоврядування, обмеженого проблемами культури, школи та мови. Значну увагу присвятив виробленню механізмів правового захисту національно-культурних інтересів. Був одним з ідеологів «австромарксизму». Вважав, що теоретичні погляди не обов’язково мають бути пов’язаними з політ. практикою, вони – приватна справа кожного. Р. стверджував, що у кожній країні існував власний марксизм, підкреслював значення «емпіричного соціалізму».

Твори: Реннер К. Государство и нация. СПб., 1906. (под псевдонимом Синоптикус); Национальная проблема. (Борьба национальностей в Австрии). СПб., 1909. (под псевдонимом Шпрингер).

А. Р.

РІШЕЛЬЄ, АРМАН ЖАН дю ПЛЕССІ (1585-1642), герцог – франц. держ. діяч. Нар. в сім’ї провінціального дворянина середнього достатку, зробив блискучу кар’єру – у 21 рік став єпископом, у 29 – обраний депутатом Генеральних штатів, де на нього звернули увагу королева-регент Марія Медічі та її фаворит Кончин. За їх рекомендацією у 31 рік Р. став держ.

191

секретарем закордонних справ та війни, правда з падінням Кончіні він впав у немилість, однак виявивши великі дипломатичні здібності допоміг помирити короля Людовіка XIII з матір’ю, М.Медічі, і за це знову був наближений до королівського двору. У 37 років Р. отримав кардинальську шапку. Через два роки, у 1624 р. призначений у Королівську раду і незабаром став її керівником – першим міністром. З того часу, 18 років без перерви, Р. був фактичним керівником Франції. Свого часу про це влучно зауважив Монтель: «Рішельє мав в руках скіпетр, а Людовік XIII носив корону...» Ставши по суті неформальним першим суб’єктом політ. влади у Франції, він приступив до вирішення трьох важливих питань. По-перше, він мусів привести до покори королю і праву франц. аристократію; по-друге, рішуче обмежити вплив протестантства як політ. і військової опозиції у державі; по-третє, встановити новий курс закордонної політики Франції, послабити її головного супротивника – династію Габсбургів, завоювати гегемонію в Європі. Вирішити ці завдання Р. не міг за допомогою Генеральних штатів, оскільки вони були безпомічні, та ще й тому, що його деспотичний характер не терпів великих зібрань людей. Моральну підтримку Р. отримав від зборів нотаблів, яких він сам добрав та скликав у листопаді 1626 р. На них Р. виклав свій стратегічний план, який отримав потрібне йому моральне схвалення. Ряд положень цього плану стали внутрішньою стратегією Франції на декілька століть. Зокрема, Р. заявив, що оскільки держава тримається на бюджеті, то податки – її головний двигун, вони повинні розподілятись так, щоб виробники і бідні класи не були ними понад міру обтяжені. Оскільки головним рушієм національного добробуту є промисловість і торгівля, то потрібно забезпечити їм належне місце в державі. Міць держави повинна спиратись на регулярну армію, в якій чини повинні бути доступні для всіх і в ній повинні панувати дух доблесті й відданості Франції. У виданому незабаром едикті вказувалося: «Солдат за свої заслуги може підвищуватись в нагородах і чинах до чину капітана і вище, якщо він став їх гідним». З метою підриву сепаратизму аристократів та знищення підвалин їх військової могутності Р. наказав ліквідувати всі укріплення в замках знаті (що селянство, до речі, виконало з задоволенням), однак це не вимагало повного руйнування замків, а лише засипання фортечних ровів, знищення мурів. З того часу замки стали місцем проживання знаті та залишилися чудовими архітектурними пам’ятниками середньовічної Франції. Далі Р. звів до мінімуму роль провінційних штатів, перетворив ін-т інтендантів у загальнонаціональну установу контролерів з широкими повноваженнями. Великого заслугою Р. стала збалансована фінансова політика, він запровадив три бюджети, впорядкував

192

податкову систему. Одночасно, щоб підтримати незаможне дворянство, Р. дозволив йому займатись торгівлею. Тим купцям які понад 5 років володіли великими кораблями і вели активу торгівлю, Р. надав дворянські привілеї. Заборонивши дуелі Р. намагався змусити дворян служити лише королю і Франції. Р. рішуче виступив проти протестантської опозиції, у 1628 р. штурмом оволодів їх фортецею Ла-Рошель, позбавив протестантів політ. і військових привілеїв, однак гарантував їм право совісті (Едикт 1629 р.). У закордонній політиці Р. вступив в союз із протестантською Швецією, реорганізувавши армію і флот вступив у 1635 р. в Тридцятилітню війну (1618-1648 pp.). У результаті ряду військових перемог Франція зуміла (вже за кардинала Мазаріні), добитися значного послаблення позицій Габсбургів та стати політ. гегемоном в Зах. Європі. Р. був також меценатом, заснував Франц. Академію, започаткував працю над словником франц. літературної мови. Після себе Р. залишив, також, мемуари та політ. заповіт (який був двічі виданий рос. мовою у другій половині XVIII ст.). Засади власної політики Р. охарактеризував сам. На сповіді перед смертю, коли духівник запитав чи не прощає він своїм ворогам, Р. відповів: «У мене не було інших ворогів окрім ворогів держави». Політика і соціальна діяльність Р. отримала високу оцінку франц. істориків. Як писав О.Тьєррі: «Рішельє підняв королівську владу вище сімейних пут... він виокремив її як чисту ідею, як живу ідею суспільного порятунку і національного блага». Однак його слава, вказував той же Тьєррі, «має похмурий відтінок: він пожертвував усім заради успіху своєї справи... Бачачи здійснені ним великі справи, відчуваєш почуття здивування і вдячності, але при всьому бажанні його неможливо любити...».

Твори: Cardinal de Richelieu. Testament politique. Paris, 1947.

Б. К.

РОЗЕНБЕРГ АЛЬФРЕД (1893-1946) – нім. теоретик націонал-соціалістичної партії, один з керівників фашистської держави. Нар. у Ревелі (тепер Таллін), як рос. громадянин навчався у технічній школі в Ризі. Під час першої світової війни жив у Парижі, пізніше переїхав до Німеччини. У 1930 р. було надруковано його «Міф двадцятого сторіччя». На початку своєї книги він зазначає: «історія та завдання майбутнього не означають більше боротьби класів проти класів, або боротьби церковних догм проти церковних догм, а лише боротьбу між кров’ю та кров’ю, раси з расою, народу з народом». Він наголошував, що народ у цілісності своїх історичних проявів був виразом тої глибинної творчої сили, якою була раса, сутністю якої, своєю чергою, була кров. «Покликати до нового життя душу раси, – писав P., – означає пізнати її найвищу цінність та дати іншим цінностям їхнє реальне місце під її

193

верховною владою: у державі, в мистецтві, в релігії. Завданням нашого сторіччя є створення з нового міфу життя – нового типу людини». Трохи далі Р. писав про необхідність «знов встановити чистоту здорової крові» нордичної раси. Він писав про дві моралі – мораль панів, аристократів та «демократичну» мораль любові та альтруїзму. Носіями цих типів моралі виступали нордієць та єврей. Останнім відповідав політ. режим демократії, який продукував універсальну любов та передбачав використання мас, їх ошукування. Нордієць був прихильний до істини, мав відчуття честі і внаслідок цього не був придатним до демократії. Держава, на думку Р., не могла бути самодостатньою метою, а була лише засобом збереження народу, одним з багатьох засобів, так само, як церква, право, мистецтво та наука. У становленні нового сус-ва вирішальна роль відводилась партії. Вона повинна мати ієрархічну будову подібно до католицької церкви і зобов’язана оновити народ, який з себе, з власної глибини висунув вождя. Цей вождь, згідно з P., мав бути примітивним королем, який би уособлював об’єднання і який повинен був мати щось від невидимих сил: «Ми бажаємо бачити в германському королі людину, таку саму як ми і поряд з цим, щоб він уособлював собою германський міф». Власне вождь, та очолювана ним партія, на думку P., мали створити національне об’єднання. Однак, метою націонал-соціалістичної революції мала бути «... не так звана тотальна держава, а тотальність націонал-соціалістичного руху». Важлива функція у становленні нового сус-ва відводилась ідеології, яку було неможливо логічно зрозуміти, оскільки вона була «містичним синтезом» – «Життя окремої раси певного народу не є жодною філософією яка б розвинулась логічно, не подією, що розвивалася б за природними законами, а утворенням певного містичного синтезу, містичним актом, який неможливо пояснити логічними висновками, ні на підставі аналізу зразків та наслідків».

Твори: Rosenberg A. Race and Race History. London, 1970.

А. Р.

POKKO АЛЬФРЕД (1875-1935) – італ. держ. діяч, правознавець. Був засновником і директором ж-лу «Політика». Викладав у ряді ун-тів Італії. Депутат парламенту, певний час займав посаду голови парламенту, з 1925 р. до 1932 р. – міністр юстиції. Вважається засновником правового порядку фашистського режиму. У 1934 р. був призначений сенатором, з 1932 р. – ректор Римського унту. За своїми переконаннями Р. був націоналістом, пізніше перейшов до фашизму. Для нього фашизм був реалізацією націоналістичних принципів, підтвердженням авторитету держави на противагу індивідуалізму. У своїй промові «Історична ґенеза фашизму» (1926 p.) P. підкреслив, що в історії діяло два головних принципи:

194

принцип організації, що був властивий передовим цивілізаціям та принцип індивідуалізму, що був притаманний примітивним та вмираючим суспільствам. Історичні корені фашизму, за P., були закладені ще у часи стародавнього Риму і полягали у принципах ієрархії та дисципліни. Встановлення фашизму він кваліфікував як правдиву революцію, оскільки був змінений режим правління, методи володарювання, менталітет, політ. дух і, навіть, саме розуміння держави. Ця революція, на думку P., реалізовувалась згори за допомогою традиційних держ. ін-тів. Вона була спрямована проти ліберально-демократичних звичаїв та традицій парламентаризму і мала завдання повернутися до авторитарної влади. Особливо чітко це виявилось у проекті закону про обов’язки та права глави держави, підготованому Р. Закон повинен був наділити главу держави повноваженнями значно більшими ніж ті, якими володіли канцлер, або прем’єр-міністр в інших країнах. Запропонована політ. конструкція передбачала також володаря, що був представником династії, «яка володіла тисячолітнім досвідом володарювання» і який знаходився вище від голови держави. У виступі в сенаті з приводу розгляду зазначеного закону (14 грудня 1925 р.) Р. розвинув оцінку парламентського представництва, як хибного, оскільки воно не здатне було «спиратися на всі величезні сили суспільства». Він запропонував власне бачення держ. устрою, де корпорації мали бути горизонтальними структурами, а синдикати – вертикальними. Синдикати мали представляти окремо категорії робітників та власників, корпорації – зв’язувати обидва синдикати у певну виробничу галузь: індустрію, сільське господарство, морський транспорт і т.д. Корпорації були державними органами. Синдикати також були вмонтованими у державу, оскільки «перестала існувати будь-яка класова самооборона». Синдикати були фашистськими, але не тому, що вони приймали програму партії, а тому, що це було їхнє зобов’язання: «... фашизм не є якась партія, він є спосіб існування Нації».

Твори: Rocco A. La doctrina politica del fascismo. Rome, 1925.

А. Р.

РОСТОУ УОЛТ УІТМЕН (1916 р.н.) – амер. економіст, соціолог, політ. діяч. Освіту отримав у Йельському і Оксфордському ун-тах, з 1940 р. до 1960 р. викладав економічну історію в вузах США та Англії, одночасно перериваючи викладацьку працю для служби в держ. департаменті, з 1961 р. до 1969 р. був радником президентів Дж. Кеннеді та Л. Джонсона, з 1969 р. – проф. економіки в Техаському ун-ті. Автор відомих творів «Стадії економічного росту. Некомуністичний Маніфест» (1960) та «Політики і стадії росту» (1971). Наприкінці 50-х на початку 60-х років поряд з Ароном сформулював один з варіантів теорії індустріального сус-ва.

195

Був автором концепції «стадій економічного росту». На відміну від панівних у першій половині XX ст. концепцій, що приводились за аналогією з життям людини (юність, зрілість, старіння), послідовної зміни панування первісного (сільськогосподарського), вторинного (промислового) і третинного (торгівля і сфера послуг) виробництв, яку висунув К. Кларк, Р. запропонував виокремлювати в історії сус-ва 5 етапів (стадій), які вирізнялися різним рівнем технологічного розвитку. Визначальними чинниками кожної стадії були техніко-економічні, окрім них визначальну роль відігравали й політ. чинники, насамперед реакції на зовнішні подразнення системи. Р. взагалі вважав, що політика не детермінується економікою, вона скорше є результатом взаємодії економічних, соціальних та політ. сил. Р. стверджував, що політ. ситуації мають характер повторення, тому різноманітні нації можуть знаходитися на аналогічних стадіях розвитку, або повторювати стадії, які пройшли інші. Визначальними чинниками політ. змін, були, також, зміни в політ. свідомості та політ. цінностях, що все разом детермінувало політ. курс сус-ва. Розглядаючи розвиток сус-ва Р. зазначав, що в політ. сфері він носить циклічний характер. Запобігти конфліктам, а навіть і революціям, на думку P., можна було, збільшенням об’єму регулюючої і регламентуючої функції держави, бо одне з головних завдань виконавчої влади Р. вбачав у розподілі в сус-ві ресурсів, благ та послуг, по можливості не допускаючи великого розриву між реальним та бажаним станом справ. Проте, як би там не було, Р. увійшов в історію як автор стадій росту: 1) традиційного, або аграрного сус-ва; 2) перехідного сус-ва, коли створювались передумови індустріальної революції; 3) сус-ва промислової революції; 4) стадії зрілості індустріального сус-ва; 5) постіндустріального сус-ва – ери високого масового споживання. Відповідно до стадій економічного росту змінювалися і форми держави та суспільно-політичного устрою – спочатку найбільш поширеними були деспотії, потім централізовані держави, і нарешті – обмежені монархії, республіки й парламентська плюралістична демократія.

Твори: Rostow W.W. The Stage of Economic Growth. A Non-Communist Manifesto. Cambridge, 1960.

Б. К.

РУЗВЕЛЬТ ФРАНКЛІН ДЕЛАНО

(1882-1945) – амер. держ. та політ. діяч. 32-й президент США. Єдиний президент якого було обрано 4 рази підряд у 1932-1945 pp. Нар. у сімейній резиденції недалеко від Нью-Йорка. Далекий родич Т.Рузвельта (26-го президента США). Закінчив приватну школу в Гротоні, вивчав політологію й політ. історію в Гарвардському ун-ті. Тоді ж одружився на далекій родичці (також з роду Рузвельтів) – Анною Елеонорою, з якою щасливо прожив 40 років і 26 днів. У 1904-1907 pp. вивчав право у Новойоркському ун-ті, Колумбія.

196

Після закінчення працював адвокатом в юридичній фірмі. У 1910 р. вперше обраний сенатором (штату Нью-Йорк), у 1913-1920 pp. був помічником морського міністра за президента Вільсона. Брав участь (як спостерігач) у Паризькій мирній конференції 1918 p., наступного року став відповідальним за демобілізацію амер. армії в Європі, пізніше, у 1920-1928 pp., – віцепрезидент юридичної фірми. Саме тоді, в результаті нещасного випадку (вимушеного купання в затоці Фанду, штат Мен), захворів поліомієлітом, внаслідок чого до кінця життя зостався паралізованим й прикутим до інвалідного візочка. У 1928 р. був обраний губернатором штату Нью-Йорк, потім знову переобраний на цю посаду. Будучи губернатором, Р. висловив свою позицію щодо ролі держави в сус-ві – він ствердив, що держава повинна відігравати службову роль щодо сус-ва, допомагати йому в критичних ситуаціях, тобто Ф.Д.Р. підтримав концепцію держ. інтервенціоналізму, пообіцяв зробити все щоб адаптувати економічні організації для потреб народу. В листопаді 1932 р. обраний президентом від демокр. партії. Вже навесні наступного року він сформулював свою політ. програму «Новий курс». Програма складалась з низки законопроектів, які після схвалення Конгресом склали систему законів. Ф.Д.Р. почав з реформи банківської справи. Президент отримав право контролю над кредитною політикою, обміном валюти, права грошової емісії надання урядом кредитів банкам нагляду за ними, регулювання правил відкриття і закриття банків. Наступний закон торкався ощадних кас На 15% знижено зарплату всім держ. чиновникам, пенсії ветеранам. Проведено структурну реорганізацію держ. адміністрації. Легалізовано продаж вина й пива, за що продавці мали сплачувати податки. Створено громадянську службу охорони природи. Затверджено комплекс заходів з цього приводу, що створило нові робочі місця. Президент відмінив золотий паритет, виділив кредити для допомоги владі штатів і міст, створив держ. підприємство з освоєння долини ріки Теннессі, відкрив держ. агенцію для допомоги фермерам, заборонив продавати ферми за борги, прийняв закон про обов’язкове надавання інформації державі про продаж акцій за межі штату, надав кредити боржникам – власникам будинків. Нарешті, в один день – 16 червня 1933 р. – прийнято три закони: про автоматичні забезпечення всіх депозитів на суму до 5000 доларів, створено кредитну фермерську організацію, яка мала допомагати фермерам при сплаті боргів і надавати кредити, створено держ. орган, що мав регулювати конкуренцію, встановлювати толерантні відносини між власниками і трудящими, дозволялось організовувати профспілки та визначено принципи підписання колективних угод. Тобто «Новий курс»

197

передбачав активне втручання держави в економічне життя сус-ва, завершував епоху традиційного лібералізму в США. Тим самим Ф.Д.Р. стримав подальшу радикалізацію народних мас, заспокоїв дрібних власників, створив передумови для структурної перебудови господарства Америки, пристосував амер. капіталізм до науково-технічного прогресу. У 1935 р. він впровадив закон про соціальне забезпечення, що передбачав фінансування урядом пенсій та допомоги для безробітних, перестарілих, калік та бідноти. Ф.Д.Р. впровадив новий стиль політ. діяльності лідера: безпосереднє звернення до громадян по радіо, систематичні прес-конференції, відображення у своєї діяльності національних, а не вузькопартійних інтересів. Своїми успіхами він завдячував мудрій кадровій політиці, тому поступово навколо нього згуртувалася чудова президентська команда (Г. Моргентау, К. Хілл, А. Берлі, Г. Гопкінс та ін.) З початком ІІ світової війни Ф.Д.Р. рішуче відмовився від традиційного амер. ізоляціонізму, прийняв закон про land-lease (допомогу державам, які виступили проти фашизму). Започаткував утворення антифашистського союзу – «об’єднаних націй». Ретельно готувався до виступу на відкритті 25 квітня 1945 р. першої сесії ООН в Сан-Франциско. Однак доля вирішила інакше...

Твори: The Public Papers and Adresses of F.D.Roosevelt., 1938-1950. Vol. 1-13.

Б. К.

РУССО ЖАН ЖАК (1712-1778) – франц. філософ, письменник. Нар. в Женеві у сім’ї годинникаря. Працював слугою, музикантом, переписувачем нот. У 1741 р. переїхав у Париж, де познайомився з просвітниками. В 1743-1744 pp. – на дипломатичній роботі, домашній секретар франц. посла в Венеції. Один з авторів «Енциклопедії». Наприкінці життя проживав в Ерменонвілі, маєтку маркіза Жірардена. Проблеми сус-ва, історії, держави, права розглядаються у творах «Про суспільний договір, або принципи політичного права», «Розмірковування про походження та основи нерівності між людьми», «Судження про вічний мир», «Проект конституції для Корсіки». У своїх поглядах на сус-во, Р. виходив з уявлень про природний (додержавний) стан. На його думку, спочатку люди жили як звірі, у них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи вже про власність чи мораль. Вони були рівні між собою і вільні. Розвиток цивілізації пов’язаний з появою і ростом суспільної нерівності, або з регресом свободи. Спочатку виникла майнова нерівність як наслідок встановлення приватної власності на землю. З виникненням приватної власності відбувається поділ сус-ва на багатих і бідних, між ними розгортається запекла боротьба. Як наслідок, в суспільному житті з’являється нерівність політ. Для того, щоб зберегти своє майно і себе хтось запропонував створити публічну владу. Всі погодились,

198

сподіваючись отримати свободу і «кинулись прямо в кайдани». Так була створена держава. Прийняті закони знищили природну свободу, закріпили власність і з того часу «прирекли весь людський рід на працю, рабство і злидні». Остання межа нерівності, на думку P., настає з переродженням держави в деспотію. В такій державі немає більше ні правителів, ні законів – дише одні тирани. Окремі особи тепер знову стають рівними між собою, бо перед деспотом вони ніщо. Виходячи з того, що попередній договір був приманкою багатих для пригноблення бідних, уявлення про договірне походження влади в теорії Р. співвідноситься не з минулим, а з майбутнім, з політ. ідеалом. Перехід в стан свободи передбачає укладення справжнього суспільного договору, який призвів би до того, що кожна особа, яка відмовлялася добровільно підкоритися загальній волі змушена буде підкоритися їй насильно. Р. писав: «Це означало лише те, що його силою примушують бути вільним». За умовами суспільного договору, суверенітет повинен належати народу. Народний суверенітет – головний принцип республіканського ладу. Ця ідея, разом з принципом рівності і свободи, складає ядро політ. програми Р. Суверенітет народу проявляється в здійсненні ним законодавчої влади. Політ. свобода, на думку P., можлива лише в тій державі, де законодавцем є народ. Свобода полягає в тому, щоб громадяни знаходились під захистом законів і самі їх приймали. «Всякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, не дійсний, це взагалі не закон». При народному суверенітеті відпадає необхідність у тому, щоб верховна влада була обмежена природними правами індивіда. Її межами служать спільні угоди громадян. Учасники угоди називаються «народом», а окремі особи – «громадянами» як учасники суверенної влади і «підданими» як підлеглі держ. законам. Держава мусить виконувати загальну волю. Ідеалом такої держави є республіка. Уряд – це лише уповноважений орган, що опосередковує взаємовідносини між підданими та сувереном, а чл. уряду – виконавці суспільної волі. Оскільки, на думку P., народ є єдиним сувереном, немає необхідності ділити владу на законодавчу і виконавчу. Найважливіші соціальні проблеми, що зачіпають інтереси усього сус-ва можуть вирішуватись на всенародних плебісцитах. Важливим аспектом політ. доктрини Р. була концепція егалітаризму. Він вважав, що політ. рівність громадян не можна забезпечити, поки існує майнова й соціальна нерівність. Лише у випадку, коли громадяни будуть мати приблизно однаковий достаток, зрівняють майновий стан можна говорити про можливість забезпечення політ. рівності. Окремі дослідники звинувачували Р. в тоталітаризмі. Пояснювалось це тим, що Р. вважав шкідливим існування в державі різноманітних

199

асоціативних утворень: церкви, партій, різних громадянських об’єднань. Необхідність заборони їх діяльності він обґрунтовував таким чином: кожна із вказаних асоціацій виступала певною формою «загальної волі», тому вони перешкоджали висловленню громадянами «головної загальної волі». В результаті держава виступала би не інституційним органом «загальної волі» своїх громадян, а органом існуючих організацій.

Твори: Руссо Ж. Ж. Избранные сочинения. М., 1961. Т. 1-3; Трактаты. М., 1969.

М. П., А. Р.

СЕН-CІMOH, КЛОД АНРІ де РУВРУА (1760 – 1825) граф, – франц. філософ, соціолог. Нар. в Парижі. У 17 років поступив на військову службу. В 19 років добровольцем (як офіцер франц. армії) брав участь в боротьбі північно-американських колоній за незалежність. Після повернення у Францію займався самоосвітою, учень д’Аламбера. Розбагатів за рахунок перепродажу держ. власності, правда пізніше писав, що його спекуляції мали філантропічний характер. Займаючись дослідженнями розтратив всі гроші і став бідняком. Невдоволення результатами франц. революції спонукали С.-С. зайнятися науковою і пропагандистською діяльністю. Для того, щоб «виправити» її результати, спробував створити наукову соціологічну систему, здатну стати знаряддям побудови раціонального сус-ва. С.-С. вважав, що «золотий вік» людства полягає в розумному суспільному ладі, заснованому на позитивній науці. Він знаходиться не в минулому, а в майбутньому. В історії розвитку людства С.-С. виокремлював три основних етапи – теологічний, метафізичний і позитивний. Для першого етапу характерне панування релігійних уявлень, притаманних античному і феодальному сус-вам. На другому етапі релігійні уявлення замінюються абстрактними філософськими ідеями. Це епоха розпаду феодалізму, яка завершується франц. революцією. На третьому етапі панує позитивна наука, починає формуватись справедливе сус-во – «промислова система». С.-С. вважав основою суспільного розвитку прогрес знань і людського розуму, який він розглядав як «верховний закон». Промислова система, як справедливий соціальний устрій, може бути заснована

200

лише на позитивних наукових знаннях. Її неможливо досягнути шляхом насильства. Єдиним засобом перетворення сус-ва може бути проповідь нового християнства, мета якої – спонукати «королів скористатися наданою їм народом владою для здійснення політичних перемін». Домінуюче положення в сус-ві, на думку С.-С., повинні зайняти промисловці – землероби, фабриканти, торговці. Він вважав, що суспільний спокій «не може бути стійким до тих пір, поки на найвидатніших промисловців не буде покладено управління державним надбанням». Доводив, що «всім класам суспільства буде добре за такого устрою: духовна влада в руках вчених, світська – в руках власників, а право вибирати людей для виконання обов’язків великих вождів людства – в руках усього народу...» За нового політ. ладу, на думку С.-С., єдиною і постійною метою суспільної організації повинно бути найкраще застосування, розповсюдження, розвиток і накопичення знань для задоволення потреб людини. Мета такої системи чи асоціації може бути досягнута через створення в країні єдиної системи організації господарства. Всі чл. асоціації зобов’язані працювати і їм створюватимуться умови для найкращого застосування своїх здібностей. «Найбільш важливий політичний акт» – визначення напряму розвитку сус-ва, здійснюється «самим суспільним організмом». За такого устрою асоціації, на думку С.-С., може зберігатись влада короля, уряд, парламент, але докорінним чином змінюються їх функції, які зводяться до підтримання порядку. Всі суспільні обов’язки будуть покладені на людей, здатних виконати їх відповідно до спільної волі асоціації. Систему управління людьми замінить система управління засобами і процесами виробництва. На перший план вийдуть такі органи управління як рада вчених (Академія), яка буде розробляти плани розвитку господарства, і рада промисловців, які будуть керувати реалізацією цих планів. Це створить умови, за яких політика з науки про управління людьми перетвориться в науку про управління виробництвом. С.-С. пропонував створити Європейське об’єднання, яке базувалося б на французько-англійському союзі, що подолало б принцип рівноваги сил запроваджений Вестфальським миром. У творі «Реорганізація європейського об’єднання» (1814 р.) С.-С. обґрунтував необхідність поширення в Європі моделі парламентського устрою Англії. С.-С. переважно сприймається як соціаліст, але якщо під соціалізмом розуміти суспільну власність на засоби виробництва, домінування робітничого класу, то соціалістом він не був. С.-С. вважав за необхідне покращення становища знедолених, але ніколи не писав про наявність антагонізму між власниками і робітниками, що працюють на підприємствах. Власників і найманих робітників він розглядав

201

як єдине «історичне об’єднання». Антагонізм на його думку, існував між робітниками та неробами, між виробниками та старими добуржуазними класами. На його прохання К.Ж. Руже де Лілль (автор «Марсельєзи») написав слова і музику «Першої пісні індустріалістів».

Твори: Сен-Симон. Избранные сочинения. М., 1948. Т. 1-2.

М. П., А. Р.

СКРИПНИК МИКОЛА (1872-1933) – укр. держ. політ. діяч. Навчався у Петерб. технологічному ін-ті, репресований царською владою за революційну діяльність і висланий до Східного Сибіру. Втік з заслання, потім знову засуджений. У 1917 р. чл. військово-революційного комітету в Петрограді, агент ЦК РКП(б) в Україні, у першому рад. уряді С. – був народним секретарем у справах праці. З початку 1918 р. голова рад. робітничо-селянського уряду, один з організаторів Комуністичної Партії України, чл. колегії ВНК, у 1919 р. – нарком держконтролю УСРР, у 1921 р. – нарком внутрішніх справ, 1922-1926 pp. – нарком юстиції УСРР, у 1925 р. – Генеральний прокурор України (за сумісництвом), з 1927 до 1933 р. нарком освіти УСРР, в лютому призначений головою Держплану УСРР і заступником Голови Ради Народних Комісарів УСРР, у 1925-1933 pp. був чл. політбюро ЦК КП(б)У, чл. Виконкому Комінтерну (1928 p.), з 1927 р. голова Ради національностей ЦВК СРСР, академік АН УССР (1929 р.). С. був одним із головних ініціаторів політики українізації в 20-х pp. на Україні. У ряді творів та статей значну увагу приділив національній політиці, став ініціатором вивчення національного питання як окремої наукової дисципліни, спробував визначити предмет та головні напрямки дослідження національного питання. Був автором однієї з перших праць з історії революції на Україні («Історія пролетарської революції на Україні»). Будучи тверезим політиком, бачив згубність більшовицької політики на Україні, згортання українізації і тому вирішив запротестувати (ціною власного життя) проти антинаціональної політики.

Твори: Скрипник М. Статті і промови. Харків, 1929-1931. Т. 1-4.

Б. К.

СМІТ АДАМ (1723-1790) – англ. економіст, мислитель. Навчався в Оксфордському ун-ті, з 1748 р. викладав літературу й риторику в Единбурзі, з 1751 р. – проф. логіки, з 1755 р. – моральної філософії в Глазго, у 1764-1767 pp. подорожував із своїм вихованцем, князем Бакле, по Європі, певний час перебував у Франції, де особисто познайомився з енциклопедистами й фізіократами, які зробили істотний вплив на його погляди. У 1787 р. обраний ректором ун-ту в Глазго. Першою друкованою працею С. була «Теорія моральних почуттів» (1759), у якій С., будучи прибічником ідеї природних прав, розглядав сус-во як поєднання вільно пов’язаних між

202

собою індивідів. У зв’язку з цим, С. вважав, що аналіз сус-ва і суспільних відносин повинен проводитись на основі вивчення людської індивідуальності, її природи та інтересів. Суспільний устрій, зазначав С., народжується спонтанно під впливом вільно укладених відносин між людьми, а тому держава не має права втручатися в життя cyc-ва. Лекції з права, політики і політ. економії, які він читав студентам унту в Глазго, були видані у 1763 р. З 1765 p. C. приступив до написання великого твору з теорії економіки, з цією метою він переїхав назад до Шотландії, у Кіркальді (там він нар.) і протягом майже десяти років він писав великий твір «Дослідження про природу і причини багатства народів», що вперше побачив світ у 1776 р. У ньому С. заклав основи класичної англ. політ. економії (опрацював теорію трудової вартості, теорію ренти, заробітної плати і вперше дослідив економічну історію середньовічної Європи). Він виходив з того, що праця є джерелом «багатств народу». Обсяг щорічного валового продукту залежить від кількості людей занятих в матеріальному виробництві та продуктивності їх праці, причому останнє, на думку С., і є головним. Основний засіб підвищення продуктивності праці, вважав він, – це ріст розподілу праці. Вивчаючи виробництво «багатства народів», С. зосередив свою увагу на виробничих відносинах, які він ототожнював із речовими. Цим твором С. обґрунтував доктрину раннього лібералізму з економічної точки зору, узасаднив ідеєю вільної конкуренції, як найкращу охорону природних прав людини і найважливіший чинник, що запевнює індивідам і цілому народові основні багатства. С. задекларував необхідність вільної господарської діяльності і ствердив доброчинну роль ринку захистив принцип «роби, що хочеш», вважаючи, що ліквідація залишків феодальних обмежень прав людини, приведе її до стану природної свободи і гармонійного розвитку економічних відносин. Рушійну силу cyc-го прогресу С. вбачав в діяльності окремих особистостей у сфері торгівлі та промисловості. Він вперше вказав на поділ буржуазного сус-ва на три класи: капіталістів, робітників і землевласників. Не характеризуючи детально внесок С. в теорію економіки, можна вказати три моменти, що мали значний вплив на формування доктрини лібералізму. По-перше – це те, що сус-во розвивається послідовно, проходячи ряд етапів, вінцем чого є економічна система вільного ринку. По-друге, С. підтвердив вже висловлену думку, що зміни економічних систем повинні супроводжуватися змінами в політ. структурах сус-ва, що вільна економіка знаходить свій адекватний вираз у конституційному устрої зі свободами громадян. По-третє, система С. була відверто індивідуалістичною, вона стала методологічним економічним обґрунтуванням ліберального індивідуалізму. Окрім цього, заслуга С. полягала у тому, що він сформулював етичне обґрунтування економічного індивідуалізму.

Твори: Смит Адам. Исследование о природе и причинах богатства народов. М., 1962.

Б. К.

203

СОЛОВЙОВ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1820-1879) – рос. історик. Закінчив Москов. ун-т, продовжував навчання в Франції, Німеччині, з 1847 р. проф., а з 1861 р. декан історично-філологічного ф-ту. З 1871 р. ректор Москов. ун-ту, академік (1872). За політ. переконаннями С. належав до поміркованих лібералів, «західників», виступав проти кріпацтва. Майже 30 років С. працював над «Історією Росії» (вийшло 29 томів, висвітлення подій доведено до 1775 р.). На противагу Карамзіну сформулював власну історичну концепцію, суть якої коротко можна звести до наступного: рос. історія – це динаміка держ. форм. Політ. історія зайняла в нього першорядне місце у порівнянні з історією соціально-економічного життя. Будучи прихильником порівняльно-історичного методу, С. визначив спільні риси розвитку Росії з Зах. Європою, а також її специфічні риси. Суттю рос. специфіки С. вважав проміжне розташування Росії між Європою і Азією, що змушувало Росію вести безкомпромісну боротьбу зі степовими народами. Боротьба з Степом привела до запізнення у розвитку Росії, становлення її дворянства (не раніше XVIII ст.), перетворення Росії у передовий форпост Європи в Азії. Бог довірив Росії захищати європейську цивілізацію в азіатських степах, в чому С. вбачав місію Росії. Він спробував визначити загальні закономірності політ. життя народів і держав (стаття «Спостереження над історичним життям народів»), вказуючи, що головними об’єктами вивчення істориків повинні бути насамперед вожді. Головними чинниками історичного процесу С. вважав географічний, етнографічний і зовнішній, які детермінували значне посилення ролі держави в Росії, порівняно із західноєвропейськими умовами. В Росії, зазначав він, державність сформувалася «органічно», тобто в процесі внутрішнього зростання і зміцнення. Особливістю Росії, на думку С., було й те, що замість феодалізму на Русі були родові міжкнязівські відносини, які потім заступило одновладдя, причому, дії зовнішніх чинників змусили значно централізувати рос. політ. життя і державність. Не зважаючи на певну соціальну сміливість, захист університетської автономії, С. залишився у своїй творчості «в рамках російського державного інтересу».

Твори: Соловйов С. М. История России с древнейших времен. М., 1959-1966. Т. 1-15.

Б. К.

СОЛОН (бл. 638-559 pp. до н.е.) – старогрец. політ. держ. діяч, поет. Нар. в знатній афінській сім’ї, в молоді роки багато подорожував, займався торгівлею. Як писав Плутарх: «знатні поважали його за багатство, бідні – за чесність».

204

Очолив військову експедицію, яка завоювала для Афін о. Саламін, що викликало загальну повагу афінян. У 594 р. його обирають першим архонтом Афін й надають широкі надзвичайні права для проведення реформ, як економічних так і політ. На його думку держава потребує насамперед законів, які є поєднанням права і сили. С. ввів майновий ценз, згідно з яким все населення Аттіки було поділено на 4 категорії. Політ. права громадян почали залежати вже не від походження, а від розмірів їх власності. Даний поділ впорядковував і формування афінського ополчення, перші дві категорії громадян становили кінноту, дві останніх – піхоту. Крім цього, С. сформував нову демокр. раду – буле (складалася з 400 представників, які обиралися за родовими філами). Буле готувала рішення для народних зборів – еклесії, яка розглядала важливі політ. проблеми, вибирала вищих посадових осіб, заслуховувала їх звіти, що призвело до поступового зменшення значення ареопагу та колегії архонтів. С. ввів суд присяжних – геліеї, які вибиралися за філами з громадян усіх чотирьох категорій. Суд присяжних здійснював контроль за діяльністю посадових осіб. Одночасно С. провів ряд економічних реформ – відмінив борги, заборонив продаж у рабство за борги, ввів закон про свободу заповіту тощо. Закони С. були записані на таблицях і впроваджені на 100 років. Солон тим самим завдав родовому ладу нищівного удару й багато зробив для перетворення Афін у могутню державу. Велике значення мали, також, закони які вивільнили особистість: дозвіл громадянам набувати родове земельне володіння, обмеження прав батька над дітьми. Як тільки батько оголошував про свою дитину міській владі, він втрачав право на життя і смерть своєї дитини, батько вже не мав права продати дочку, за винятком випадків дуже поганої поведінки, або вигнати сина, якщо на це не було поважних причин. В цілому, характеризуючи реформи й особистість С., можна повторити слова відомого дослідника (А. Боннар) грец. цивілізації: «Солон любив свій народ, любив справедливість, він вірив в них так, як вірять в Бога. Його Бог був наділений не лише необхідною владою, але й справедливістю».

Література: Плутарх. Сравнительные жизнеописания. В 3 т. М., 1961. Т. 1.

Б. К.

СОРЕЛЬ ЖОРЖ (1847 – 1922) – франц. мислитель. Закінчив Політехнічну школу в Парижі, працював інженером, займався громадсько-політичною, літературною діяльністю. Спочатку перебував під впливом Маркса, потім почав поступово захоплюватися ідеями Прудона, Бергсона, Ніцше. Написав низку творів, зокрема «Роздуми про насильство», «Ілюзії прогресу» (1906). Пізніше виступив з критикою марксизму, на захист Дрейфуса. Сформулював політ. доктрину синдикалізму (франц. syndicat – профспілка). У 1907 р. став визнаним лідером,

205

ідеологом франц. синдикалізму, активно співпрацював з Всезагальною конфедерацією праці (заснована у 1895 р.). В основу доктрини було покладено міф, як певний символ світосприймання всякої соціальної групи. В основному, погляди С. складалися з заперечення демократії, парламентаризму, соціалізму, словом всього того, що носило відбиток державності. Більше того, він проголосив повний розрив з політ. формами тогочасного політ. і культурного життя, їх стилем та духом. С. вважав, що після смерті Маркса й Енгельса, з утвердженням ліберальної демократії, марксизм почав переживати кризу, тому, щоб вивести його з кризового стану, або навіть замінити, потрібно таке загальне заперечення. С., також, був переконаний, що послідовники Маркса в нових історичних умовах спотворили марксизм, а тому завдання синдикалізму – правильно відтворити його. В конкретних тодішніх умовах С. хотів виконати два завдання – по-перше, розвіяти міфи модних тоді солідаризму, класової гармонії та будування правової держави. По-друге, С., виступаючи за оновлення марксизму, запропонував власні методи революційної боротьби. Головним мав стати метод насильства, бо «насильство пролетаріату не лише може забезпечити майбутню революцію, але, видно, воно становить єдиний засіб, яким володіють отупілі від гуманізму європейські нації, щоби знову віднайти свою колишню енергію». На відміну від марксизму на перший план С. висував активний чинник людської волі. На його думку, лише він здатний організувати, націлити маси на прискорення історичного процесу. Тому, щоб пролетаріат постійно пам’ятав про завдання класової боротьби потрібно роз’єднання всіх класів та соціальних груп, постійна активізація пролетаріату, підготовка до революційних виступів. Це, на думку С., мали робити синдикати, зокрема Всезагальна конфедерація праці. Головним засобом такої перманентної мобілізації мав стати загальний страйк: «Ідея загального страйку настільки могутня, що вона втягне у революційний вир все, чого вона торкнеться». Всі інші засоби – партії, всілякі об’єднання – зробити цього не в стані. Чинником об’єднання мас мали стати революційні міфи, ентузіазм, нова революційна мораль. Тому геть ліберальний туман, демократію – і хай живуть революційні маси, які будуть вести свої, пролетарські герої, – вважав він. Однак Жовтнева революція поступово розчарувала С., і наприкінці життя він став песимістом.

Твори: Сорель Ж. Размышление о насилии. М., 1907.

Б. К.

206

СОРОКІН ПІТІРІМ (1889-1968) – комі за національністю, російсько-американський соціолог, політолог, культуролог. Закінчив Петроградський ун-т, один із засновників Соціологічного товариства ім. М.Ковалевського (1916), редактор есерівських газет «Воля народу», «Діло народу», обраний депутатом Установчих зборів, репресований. Пізніше керівник каф. соціології Петроградського ун-ту (1920), висланий у 1922 р. з Рад. Росії, переїхав до США. Декан соціологічного ф-ту Гарвардського унту (1930-1959), голова Амер. соціологічної асоціації (1964). С. написав понад півсотні книг, сотні статей, нарисів. Серед фундаментальних творів – «Система соціології» (1920), «Соціальна революція» (1925), «Соціальна мобільність», «Соціальна і культурна динаміка» (1937-1941), «Шляхи і влада кохання» (1954), «Влада і моральність» (1959). У сформульованій ним концепції теоретичної соціології, С. виокремив соціальну аналітику, соціальну механіку та соціальну генетику. Остання містила в собі теорію еволюції соціального життя. Він обґрунтував структурний метод в соціології. Спираючись на нього та на неопозитивізм, С. ствердив, що соціальна поведінка ґрунтується на психофізичних механізмах, а суб’єктивні аспекти поведінки становлять «змінні величини». С. проаналізував переміщення по горизонталі й вертикалі осіб, груп та вартостей, виділивши соціальне піднесення і падіння. С. зробив висновок, що у будь-якому сус-ві ці переміщення здійснюються «за необхідністю і суворо контролюються різноманітними інститутами». У зв’язку з цим С. зробив висновок, що «соціальна стратифікація – це постійна величина, характеристика будь-якого організованого суспільства». С. вивів такі постулати політ. стратифікації: «не існує постійної історичної тенденції від монархії до республіки», «немає історичної тенденції зміни правління меншості на правління більшості», «політична стратифікація сучасних політичних організацій не менша, ніж вона була в минулому». Іншими словами, С., узагальнивши все це, дійшов висновку: немає будь-якої постійної тенденції у змінах в часі і просторі в політ. стратифікації, що ж до періодичності у коливаннях (у С. – флуктуації) політ. стратифікації, то це, зазначав він, можливе але не обов’язкове. У некролозі гарвардських вчених, вказувалось, що його тривале керівництво ф-том соціології Гарварду разом з написаними творами 20-х і 30-х років, сприяло вихованню визначних амер. вчених, та що вплив С. на соціальні науки надзвичайно великий і обіцяє стати ще більшим. Вартість концепції С. є самодостатньою, тобто вона має в собі відповіді на всі запитання, які здатні поставити перед собою сьогодні і в недалекому майбутньому, бо вона дає метод аналізу соціальних явищ. С. дав світові декілька ідей, значення яких було оцінено подекуди лише пізніше (наприклад, ідея конвергенції двох систем). Сам же С. в кінці власної біографії писав, що він наприкінці життя засвоїв три речі, які назавжди залишаться в його голові та серці. Перше, – це те, що життя є

207

найважчим, найгарнішим і найтаємничішим скарбом в світі, виконання обов’язку – робить життя щасливим і дає душі непереможну зброю в боротьбі за ідеали, – це друге, і третє – це те, що жорстокість, ненависть і несправедливість не можуть, і ніколи не в стані створити чогось путнього в розумовому, моральному чи матеріальному плані.

Твори: Сорокин Питирим. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992.

Б. К.

СПЕНСЕР ГЕРБЕРТ (1820-1903) – англ. філософ і соціолог. Нар. у вчительській сім’ї, вивчав природничі науки, отримав диплом інженера. З 1841 р. брав участь у політ. житті, що призвело до глибшого зацікавлення суспільними процесами. Починаючи з 1858 р. протягом 30 років С. працював над створенням системи еволюційної філософії, яка була викладена у 10-ти томному творі «Система синтетичної філософії», що складалася з таких частин: «Основні початки», «Принципи біології», «Принципи психології», «Засади соціології» та «Принципи етики». Система С. спирається на три елементи: еволюційну теорію, органіцизм, вчення про соціальні організації – ін-ти. Спираючись на Конта та К.Бера він вбачав суть еволюції у переході від гомогенності до гетерогенності, поширенні еволюціонізму на всі явища природи і сус-ва. У соціології еволюція – це єдність інтеграції та диференціації, поступовий процес, аналогічний тому, що відбувається в природі. Виміром соціального прогресу С. вважав перехід від сус-ва, де особа цілком підпорядкована соціальному цілому, до такого стану, у якому соціальний організм служить індивідам, які складають це ціле. У зв’язку з цим С. поділив сус-ва на військове та індустріальне. У першому головними були захисно-агресивні структури, в індустріальному – ті, що сприяли розвитку людини, зокрема особи. Для першого, природно, притаманні війни і насильство, бо йде боротьба за виживання (зовсім, як у природі), перемагають сильніші, хитріші, підступніші. Без такої боротьби, писав С., людство ще й сьогодні ще проживало б у печерах. В індустріальному сус-ві, де вже немає деспотичної військової влади, грубої дисципліни, підкорення особи, у такому вищому сус-ві встановлюється мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація й добровільна згода (проте він не приймав думки Гоббса й Руссо про суспільний договір). Головним стає благо особистості, держава перетворюється в організацію «створену добровільним союзом людей», вона стає «добровільною політичною асоціацією для взаємного захисту інтересів індивіда». Він вбачав подальший розвиток сус-ва, в якому вищою вартістю мав стати індивід, який всебічно розвивався. Досягнули б розквіту всі закладені в нього природою здібності. Вже в індустріальному сус-ві держава повинна була все

208

менше втручатися у соціально-економічне життя, неподільно повинен панувати принцип «роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш», тобто своєю системою С. майже завершував доктрину демокр. лібералізму. Особливістю його поглядів при цьому було те, що він вважав, що суспільний прогрес повинен вести не так до широкого визнання прав громадян, як до зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади, тому він критикував практику парламентаризму, що склалася в тодішній Зах. Європі. Одночасно, зауваживши нові явища в суспільно-політичному житті, він критикував і ріст бюрократії, централізації, мілітаризації, обмеження прав громадян, тому С. виступив проти соціалізму, вбачаючи в ньому саме такі тенденції, пророкуючи йому, у випадку встановлення соціалістичного устрою, будівництво нового рабовласницького сус-ва. Поряд з тим, що С. широко впровадив у суспільні науки історико-порівняльний і еволюційний методи, його внесок в теорію політики полягає й у тому, що він розвинув концепцію про соціальні ін-ти (органи). С. виокремив 6 типів таких ін-тів: домашні (сім’я, шлюб); обрядові, чи церемоніальні; політ.; церковні; професійні; промислові. Завдяки саме ним у сус-ві відбулася еволюція відносин між людьми (розвитку знання, мови, моралі, мистецтва тощо). Зрозуміло, що в системі С. немає місця для соціальних революцій, які він розглядав як суспільну патологію. Зазначені вище ін-ти С. класифікував за їх функціями у суспільному організмі, де кожен з них залучався до певної системи органів. Отже, першим типом були ін-ти продовження роду, другим – система виробничих і розподільчих ін-тів, і третім – система регулюючих органів, куди входили обрядові, політ. і церковні ін-ти. С. належить заслуга опрацювання аналізу регульованої системи соціального контролю та їх засобів. Він впровадив у вжиток поняття «контроль», «соціальний контроль», «регуляція», «система примусу» в контексті вивчення діяльності соціальних ін-тів. Призначення всіх цих ін-тів полягає у врівноваженні соціальних відносин, збільшенні обсягів і форм спілкування та взаємодії. Тому, заслугою С. було також те, що він вслід за Контом, сприйнявши ідею солідарності, як умови співжиття людей, на основі органістичного принципу взаємодії частини й цілого та спеціалізації функцій біологічного і соціального організмів дійшов висновку про існування консенсусу між ними, розкривши його через принцип рівноваги, як універсального принципу стабільності всяких систем. Розвиваючи думку Конта про сyc-во, як систему, С. запропонував розглядати сус-во (яке в нього існує як організм), як ціле, що існує й функціонує успішно при умові відповідного балансу між складовими частинами, чим започаткував поширені у XX ст. теорію рівноваги суспільно-політичних систем та системний аналіз сус-ва.

Твори: Спенсер Г. Основные начала. СПб., 1898; Основания социологии. СПб., 1898. Т. 1-2; Основания этики. СПб., 1899. Т. 1-2.

Б. К.

209

СПІНОЗА БЕНЕДИКТ (1632-1677) – голл. філософ, мислитель. Освіту отримав в єврейському релігійному училищі, займався самоосвітою. У 1656 р. було проголошено «велике відлучення» єретика С., що означало вигнання з громади. С. заробляв собі на життя шліфуванням лінз. Його головна праця «Етика» була надрукована після смерті С. Інші його твори – «Богословсько-політичний трактат» та «Політичний трактат», який він не встиг завершити. В першому поєднується критика Біблії з розвитком окремих положень політ. теорії, друга – повністю присвячена аналізу політ. проблем. У своїх політ. поглядах С. спирався на концепцію Гоббса. Він вважав, що первинно люди знаходились в природному стані, де сила та могутність окремого індивідуума складали сутність його природного права. Перехід до громадянського стану С. пов’язував з укладенням суспільного договору та поділом праці між людьми, внаслідок різноманітності їх потреб, неоднаковості здібностей. Держава виступала носієм природних прав всього населення, а не сукупності природних прав окремих осіб. Чим більший обсяг природних прав індивідууми передавали державі, наголошував С., тим менше прав залишалось у самих індивідів. Він обґрунтував ідею про невідчужені права особи, до яких відносив: право на існування та діяльність, свободу совісті та думки, свободу слова. Ці права покликані обмежити повноваження влади. Віддавши частину своїх природних прав і отримавши від держави безпечні, регульовані законами умови життя, люди мусіли підкорятися верховній владі. С. був проти будь-якого повстання, навіть спрямованого проти поганого уряду. Він наголошував, що держава функціонувала за власними законами, відмінними від тих, людини. С. сформулював основні завдання держави: впорядкувати релігійне життя, забезпечити недоторканість власності, гарантувати безперешкодне ведення торгівлі, поширювати освіту. Держава повинна, також, оцінювати поведінку кожного, карати злочинців, розглядати конфлікти між громадянами, здійснювати заходи, спрямовані на ведення або запобігання воєн. С. визнавав правомірність існування різних форм держави, надавав перевагу республікансько-демократичній, оскільки ця форма найповніше сприяла свободі індивідуумів. Він категорично заперечував лише необмежену владу однієї людини, внаслідок високого ступеня суб’єктивності в процесі її реалізації.

Твори: Спиноза Б. Избранные произведения: в 2 т. М., 1957.

А. Р.

210

СТАЛІН (ДЖУГАШВІЛІ) ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ (1879-1953) – рад. держ. і політ. діяч. Навчався у Тифліській православній духовній семінарії. Брав участь в революційній діяльності, з 1901 р. на нелегальній роботі, у 1912 р. пленум ЦК РСДРП кооптував С. до складу ЦК і рос. бюро ЦК РСДРП, був неодноразово репресований царською владою. Після Лютневої революції С. кооптували до складу Бюро ЦК РСДРП(б) і ввели до складу редакції г-ти «Правда». С. був чл. військово-революційного комітету в Петрограді, у листопаді 1917 р. обраний чл. ВЦВК і затверджений наркомом у справах національностей, пізніше на керівній роботі в партійних держ. органах, в т.ч. представник ВЦВК у Раді Робітничої і Селянської Оборони, нарком держ. контролю. У 1922 р. обраний Генеральним секретарем ЦК РКП(б). У травні 1941 р. – голова Раднаркому СРСР, з початком війни голова Держ. Комітету Оборони, нарком оборони, Верховний Головнокомандуючий Збройних сил СРСР, Генералісимус (1945). Окрім чисельних доповідей, виступів С. написав кілька творів, зокрема «Марксизм і національне питання» (1913), «Про основи ленінізму» (1924), «До питань ленінізму» (1926), кілька брошур. Був визначним інтерпретатором, популяризатором марксизму. С. оригінально розумів суть політ. режиму диктатури пролетаріату. В момент революції у Росії, пролетаріат становив близько 10% від кількості населення, проте С. писав, що мета диктатури пролетаріату в реалізації можливості виховання й загартування пролетаріату, в перевихованні і переробці дрібнобуржуазних верств. Суть диктатури пролетаріату полягає в тому, що це влада «більшості населення над меншістю, держава цієї більшості, вираз її диктатури...» Правда, жодна статистика не підтверджувала думки, що пролетаріат був тою «більшістю» (хіба, можливо, до нього зараховувались просто біднота Росії, але ж тоді змінювалась сама суть поняття...) Суть держави диктатури пролетаріату, на думку С., полягає в тому, що диктатура «поєднуючи законодавчу і виконавчу владу в одну організацію держави» пов’язує пролетаріат з «апаратом державного управління». Водночас нічого оригінального він не придумав, тому можна погодитися з думкою, що «власне Сталін довів до логічної реальності завершення схеми Леніна про диктатуру пролетаріату в країні, що «будує соціалізм» (Д. Волкогонов). Було очевидним, що збудувати диктатуру буде важко, тому С. висунув тезу про загострення класової боротьби й посилення держ. влади в міру розвитку соціалізму. Звідси твердження С.: «знищення класів досягається не шляхом придушення класової боротьби, а шляхом її посилення». Дана теза теоретично добре обґрунтовувала необхідність зміцнення держ. влади на шляху знищення держави взагалі, оскільки «...відмирання держави прийде

211

не через послаблення державної влади, а через її максимальне посилення». Реалізувати такі почесні завдання могла лише особлива політ. сила – згуртована залізною дисципліною партія. Тому розвиваючи ленінські постулати про партію «нового типу», С. ствердив, що це має бути партія-клан «своєрідний орден мечоносців» (повторивши тут Бухаріна), яка винищила б своїх ворогів. У Короткому курсі історії ВКП(б) вказувалось, що історія партії, це є «історія боротьби» з усіма іншими партіями, а ті, кого не встигли розгромити більшовики, просто перетворилися у «банду шпигунів, шкірників, диверсантів, вбивць», яких теж потрібно знищити. Партія, на думку С., стала вищою, особливою силою, яка «на всі питання ... дала ясні точні відповіді». Далі С. логічно продовжував, що «диктатура пролетаріату є, по суті, «диктатурою авангарду», «диктатура» його партії, як основної керівної сили пролетаріату». Суть самої диктатури, зазначав С., полягала у керівних вказівках партії. Можливо, варто погодитись з думкою дослідників творчості С., що коли Ленін був натхненником більшовицької політ. доктрини, Троцький її збурювачем, то Сталін був її виконавцем.

Твори: Сталин И. Вопросы ленинизма. М., 1947.

Б. К.

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1878-1942) – укр. правник, політолог. Після закінчення юридичного ф-ту Львів. ун-ту продовжив навчання у Берлінському і Гайдельберзькому ун-тах. Працював адвокатом, заступником міністра закордонних справ УHP (1919), з 1920 р. – в еміграції. Проф. УВУ та Подебрадської академії, потім проф. Львів. унту (1939-1941). Репресований рад. владою, помер у в’язниці в Зах. Сибірі. С. сформулював власну концепцію побудови укр. державності, головними ідеями якої були: всяка нація становить самостійний центр інтересів, є гомогенною політ. спільністю і як така вона прагне до політ. самостійності; для державності провідною й визначальною є ідея цієї спільності, тому у державотворенні повинна бути орієнтація на активні, національно свідомі чинники; нація як спільнота становить найширший центр інтересів і у своїй життєдіяльності забезпечується всіма ін-тами держави. У зв’язку з цим, стверджував С., імперативною вимогою стало не лише «кожна нація є держава» але й «кожна нація є тільки одною державою». Інтегруючим чинником при утворенні самостійної держави міг би стати єдиний інтерес, який об’єднав би всіх співвітчизників, українців і неукраїнців. Іншим активним націотворчим чинником при державотворенні мало б бути укр. селянство, нац. інтеліґенція та нащадки аристократичних родів. Вони повинні організуватися у політ. об’єднання, які б мали спеціальні держ. програми, а самі будувалися на засадах раціональної солідарності, спільності інтересів і цілей її чл., а також на чуттєвій основі, прагненні усвідомлення себе нацією. Всі ці ідеї С. виклав, насамперед, у своїх творах «Теорія нації», «Держава й політичне право» та ін.

Твори: Старосольський В. Теорія нації. Відень, 1922.

Б. К.

212

СТОЛИПІН ПЕТРО АРКАДІЙОВИЧ (1862-1911) – рос. державно-політичний діяч. Закінчив фізико-математичний ф-т Петерб. ун-ту, спочатку був повітовим, а потім губернським (Ковельської) головою дворянства. У 1902 р. призначений гродненським губернатором, пізніше – саратовський губернатор. У 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, через кілька місяців став головою Ради Міністрів. Був безпосереднім ініціатором держ. перевороту 3 червня 1907 р. Вбитий в Києві терористом-провокатором. Теоретичний доробок С. полягав у ідеях та поглядах, висловлених ним у промовах в Держ. Думі. Велику увагу С. приділив проблемі політ, влади, яку розглядав як «засіб для збереження життя, спокою і порядку». Влада повинна бути сильною, вважав він, «уряд не може бути апаратом безсильним». Враховуючи конкретну ситуацію, що склалася в Росії під час революції, С. вважав, що проведення реформ можливе лише після відновлення порядку «спочатку заспокоєння, а потім – реформи!» С. був ініціатором жорсткої політики заспокоєння Росії, він започаткував діяльність військово-польових судів (т.зв. «трійок», які потім запозичили більшовики). Суд цей складався з трьох офіцерів, які на місці виносили остаточний вирок (правда, формально він мусів ще бути затверджений командувачем округу, але це вже, як показала практика, була формальність post factum). С. впровадив у політ. практику застосування армії «на допомогу цивільній владі»,. У 1906 р. він виступив у Думі з проектом державно-політичних реформ, які передбачали зміни в місцевому управлінні, суді. впровадження держ. страхування робітників, загальної початкової освіти. С. запропонував законопроекти про свободу віросповідання, про недоторканість особи, вважаючи ці законопроекти підставою майбутнього перетворення монархії у «правову державу». Важливим моментом у реформах С. було проведення аграрної реформи. Передбачалося, що селянин повинен був стати особистим власником землі, а тоді, спираючись на його працелюбство та почуття власної гідності, селянин «внесе в село і культуру, і просвіту і достаток». Лише тоді, на думку С., в Росії «писана свобода перетвориться у свободу справжню, яка складається з громадянських свобод, з почуття державності і патріотизму». Тобто, в селянстві С. бачив опору власних реформ, на нього та на певну лібералізацію політ. режиму покладав він надії. Важливим чинником політично-ідеологічних реформ мала стати опора на «російські національні засади».

213

Першою, на думку С., була царська, бо вона є «охоронцем російської держави». Другою – розвиток земщини, оскільки в низах мали витворитись «крепкие люди», що були зацікавлені (і пов’язані з держ. владою) у правопорядку. Третьою було почуття рос. громадянства, причому належність до нього, С. ставив у пряму залежність від підтримки соціального демократизму, та розуміння рос. громадянами першості рос. держ. інтересів над партикулярними, та тих, хто відданий «не на життя, а на смерть Царю, що втілює Росію». Що ж до національної політики, то С., допускаючи певні права, наприклад для польськ. мови, культури, католицької релігії (про права інородців, в т.ч. «братнього» укр. народу тут й мови не було), вимагав будування держави як сили, «як союзу...», що має владу примусу, така держава «схиляє права окремих осіб, окремих груп до прав цілого. Таким цілим я вважаю Росію», вказував Столипін.

Твори: Столыпин П. А. Нам нужна Великая Россия... Полное собрание речей в Государственной Думе и Государственном совете. 1906-1911 гг. М., 1991.

Б. К.

СТРУВЕ ПЕТРО БЕРНГАРДОВИЧ

(1870-1944) – рос. економіст, філософ. У 1895 р. закінчив Петерб. ун-т, редагував ж-ли «Новое слово», «Начало», брав участь у складанні Маніфесту на І з’їзді РСДРП. В роки революції 1905-1907 pp. став визначним діячем конституційно-демократичної партії Росії, редактором її органу «Русская мысль». У 1906-1917 pp. викладав у Петерб. політехніці, депутат Держ. Думи, академік Рос. АН (1917). Після революції став учасником «білого руху», міністром в уряді Врангеля, пізніше в еміграції, де став одним із лідерів її антирадянського крила, репресований фашистами. У своїй творчості С. пройшов еволюцію від соціально-демократичного до лівого лібералізму, був автором численних творів з економіки, історії, співавтором зб. «Вехи» і «Из глубин». С. виступив з запереченням правомірності самого поняття «соціальна революція», вважаючи, що розвиток сус-ва йде шляхом еволюції, зменшення соціально-економічних суперечностей. Визначальну роль у суспільному розвитку, стверджував С., відіграє обмін. Державу розглядав як понадкласову силу, яка інтегрує всі верстви й класи. Був автором проекту держ. реформ (доповідна записка «Самодержавство і земство»). Історію С. розглядав, як боротьбу держави з анархічними елементами, якими були спочатку козацтво, а пізніше інтеліґенція. Тому потрібно змінитися інтеліґенції, покінчити з безвідповідальним відношенням до реформ, з негативізмом до них, підпорядкувати політику ідеям виховання людини. Головне – це перебороти в собі бездуховність, пасивність, захоплення соціалістичними утопічними вартостями рівності, абстрактної справедливості. С. виступав за піднесення значення духовної творчості особистості, панування людського Духу, ідеалів відповідальності, Добра, пошанування права.

Твори: Струве П. Интеллигенция и революция // Антология. Интеллигенция. Власть. Народ. М., 1993.

Б. К.

214

СЦІБОРСЬКИЙ МИКОЛА (1897-1941) – укр. політ. діяч, політолог. Колишній офіцер УНР, з 1920 р. – в еміграції. Закінчив Укр. Господарську Академію в Подебрадах, інженер-економіст. Провідник Легії укр. націоналістів (1925-1929 pp.), чл. ПУН ОУН з 1929 р. Наприкінці 20-х років С. написав низку статей і Твори: «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство», «Націократія». Опрацював основні положення політ. доктрини нового укр. націоналізму. Спираючись на ідеологічні підстави сформульованої Д. Донцовим ідеології нового націоналізму, С. визначив такі риси доктрини. По-перше, він зазначав, що укр. державність повинна бути авторитарною, організаційно спиратися на принцип участі в держ. керівництві працюючих верств укр. нації. По-друге, політ. суб’єктом влади повинна стати націократія, яку С. уявляв як «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних відповідно до їх суспільно-продукційної функції – у представницьких органах державного управління». По-третє, розуміючи, що політ. режим влади, який спирався б на солідарність працюючих, їх єдність, одразу встановити, видно, не вдасться, С. запропонував формування на перехідному етапі режиму національної диктатури. По-четверте, щодо конкретного політ. устрою, форми державності, С. пропонував республіканський устрій, в якому була би сильна законодавча й виконавча влада. Законодавчим органом мала б бути Держ. Рада, депутатів якої обирали б всі громадяни. На чолі держави мав стояти Голова Держави, якого обирав би Національний Збір, який складався з депутатів Держ. Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представників Краєвих Рад та синдикатів. Голова Держави був би одночасно прем’єром, він призначав би міністрів, які були б підзвітні йому. Голова Держави мав би законодавчу ініціативу, право «вето», розпуску парламенту. Передбачався ін-т представників центрального уряду, які мали стояти на чолі Краєвих Рад на місцях.

Твори: Сціборський М. Націократія. Прага, 1942.

Б. К.

215

ТАРД ГАБРІЕЛЬ (1843-1904) – франц. соціолог, криміналіст. Нар. в м. Сарла. В 1893-1896 р. очолював відділ в міністерстві юстиції, з 1900 р – проф. в College de France. Один із засновників соціальної психології. Розглядаючи сус-во, у творі «Закони наслідування» порівнював його з мозком, клітинкою якого є свідомість окремого індивіда. Аналізуючи різні форми соціальної взаємодії, Т. доводив, що їх основу складає асиміляція індивідом установок, вірувань та почуттів інших людей. З відношення власного «Я» до інших, їх взаємовпливу, дії одного духу на інший постає все соціальне життя. Суспільні процеси Т. пояснював дією психологічного механізму наслідування, на якому будуються людські взаємовідносини. Вважав, що в сус-ві наслідування має таке ж значення, як спадковість в біології і молекулярний рух у фізиці. Прагнення людей до наслідування є головною рушійною силою розвитку сус-ва. Наслідування існує у формі звичаїв і моди. Перший тип притаманний традиційному сус-ву, другий – сучасному. Завдяки наслідуванню виникають групові та суспільні цінності і норми, засвоюючи які, індивіди отримують можливість адаптуватись до умов суспільного життя. Т. доводив, що єдиним джерелом суспільного прогресу, «соціальної модифікації» є відкриття та винаходи. Під ними розумів як наукові відкриття, технічні вдосконалення, так і нові суспільно-політичні ідеї та моральні цінності. Винаходи виникають в результаті творчої діяльності окремих осіб і реалізуються тоді, коли узгоджуються з іншими особливостями даного сус-ва і культури. Наслідування забезпечує повторення відкриттів. Великий вибір винаходів у сус-ві може привести до їх зіткнення, єдиноборства. Як результат взаємодії, протистояння прихильників протилежних винаходів може виникнути соціальний конфлікт («опозиція»). Вирішення його відбувається шляхом узгодження позицій, але може призвести і до військового конфлікту. Зрештою об’єктом наслідування стає певний винахід, соціальна рівновага відновлюється і починається процес адаптації. В творах «Думка і натовп», «Людина і натовп» Т. досліджував проблеми суспільної думки та

216

психології натовпу. Аналізуючи поведінку натовпу він писав: «Якщо одну людину важко обдурити, то немає нічого легшого ніж обдурити натовп. Дивовижна легковірність – характерна риса натовпу». Т. показав це на прикладі театральної публіки, яка все сприймає набагато емоційніше ніж кожен з глядачів поставився би до того, що бачить на сцені, не будь його в переповненому залі. Для натовпу характерне, також, дріб’язкове самолюбство. На думку Т., тут надають перевагу схвалення найближчої групи перед схваленням мільйонів, які знаходяться далеко. Щоб мати успіх у натовпі треба бити його по нервах, глушити його і, не даючи йому часу опам’ятатися, зараз же збирати голоси. Так, звичайно, роблять складаючи одноголосні постанови і резолюції, збираючи підписи. Удавана одностайність натовпу, вважав Т., – просто сліпе наслідування. Він повторює одні й ті ж рухи, одні й ті ж крики. Водночас Т., на відміну від інших, вважав, що не стихія дикої маси, натовпу, а публіка, виходять на арену сучасної історії. Заперечував відрив «колективного духу» від свідомості індивідів. Вважав, що зростання впливу таких засобів спілкування і взаємовпливу як телефон, телеграф, масовий випуск книг і, особливо, газет розширюють можливості зростання духовного потенціалу особистості, її самореалізації. Це, своєю чергою, сприятиме перетворенню публіки в духовну спільність з широким діапазоном вибору середовища спілкування та його форм.

Твори: Тард Г. Законы подражания. СПб., 1892; Личность и толпа. СПб., 1903.

М. П.

ТАРЛЕ ЄВГЕН ВІКТОРОВИЧ (1875-1955) – рос. рад. історик. У 1896 р. закінчив історично-філологічний ф-т Київ. ун-ту, приват-доцент Петерб. ун-ту (1903-1917), проф. Петроградського та Москов. ун-ті де викладав до кінця життя. Член-кореспондент (з 1927 р. академік АН СРСР), почесний доктор унтів Сорбонни, Осло, Праги, Брно, член-кореспондент Британської академії, дійсний чл. Норвезької АН. Наукові інтереси Т. були зосереджені в декількох сферах. По-перше, він довший час займався аналізом робітничого класу Франції («Робітничий клас у Франції в епоху революції», «Робітничий клас в Франції в перші часи машинного виробництва»). По-друге, Т. значну увагу приділив серії історичних портретів визначних держ., політ. діячів Європи (Р. Коллар, Л. Гамбетта, Дж. Каннінг, Наполеон, Телейран та ін.) По-третє, висвітлив окремі революційні процеси в Європі, («Французька буржуазна революція 1789-1794») та проблеми військово-політичних союзів і конфліктів («Континентальна блокада», «Похід Наполеона в Росію», «Кримська війна»). За своїми поглядами Т. пройшов певну еволюцію, від рос. історичної школи ліберально-демократичного напрямку, до соціал-демократичного реформізму. Далеко не відразу Т. сприйняв Жовтневу революцію, в низці його творів мали місце ліберально-демократичні мотиви та захоплення. Під час другої світової війни спираючись на вагомі архівні матеріали, Т. написав твори великого патріотичного значення.

Твори: Тарле Е.В. Сочинения: В 12 т. М., 1957-1960.

Б. К.

217

АЦІТ ПУБЛІЙ КОРНЕЛІЙ (бл. 56-117) – римський історик, політ. діяч. Займав держ. посади – претора (88), консула (97) та проконсула Азії (112/113) Написав твори з політ. історії, релігії та побуту германських племен: «Життєпис Агріколи», «Германія», «Історія», «Аннали». У двох останніх, Т. сформулював власну концепцію політ. влади. Він зазначав, що імператорська влада стала тим спільним знаменником, який об’єднував, і навколо якого об’єднувалися впливові римські політ. та соціально-економічні верстви, що прагнули до припинення міжусобних чвар, до відновлення єдності й могутності Риму. Однак весь час існувала постійна загроза перетворення імператорської влади в абсолютну, деспотичну. Тому Т. поставив питання, хто ж може запобігти становленню деспотії в Римі? На думку Т., такою силою не міг бути народ, адже він не займався держ. справами й не почувався за них відповідальним. Що ж до армії, то вона залишалася опорою імператора, який залежав від неї, а тому піклувався про легіони. Т. звернув свої погляди до римської аристократії – сенаторів та вершників, вважаючи їх здатними обмежити владу імператора та, одночасно, сприяти подальшому розвиткові політ., економічної могутності Риму. Римська аристократія була готова, також, підтримати експансіоністські плани розширення території імперії. Отже, Т. не виступав проти імператорської влади як такої, він лише прагнув обмежити свавілля імператорів. Тому, до речі, в своїх творах він захоплювався описом імператорів, що мали такі характерні риси, як поміркованість, розуміння природи влади, високі моральні якості, що могли б служити за взірці для наступних поколінь. Звичайно, що важко собі уявити імператора добрим, чесним, поміркованим, терплячим, байдужим до слави і т.п., однак Т., певною мірою, майстерно підкреслював в описах тих чи інших історичних особистостей ці бажані риси, що все разом створило незабутню галерею римських держ. мужів, великих у доблестях і політ. вчинках, та неординарних у особистому житті.

Твори: Тацит Корнелий. Сочинения: В 2 т. Л., 1969-1970. Т. 1-2.

Б. К.

218

ТОЙНБІ АРНОЛЬД ДЖОЗЕФ (1889-1975) – англ. історик, філософ історії. Освіту отримав в Оксфорді. Головний твір – «Осягнення історії». На думку Т., не існувало єдиної історії людства, а була лише історія окремих та замкнених цивілізацій. Предметом історії було життя сус-ва, яке бралося в єдності внутрішніх та зовнішніх аспектів. Внутрішні полягали у послідовній зміні глав історії, а зовнішні передбачали відносини між окремими суспільствами, що відбувалися в часі та просторі. Значну увагу приділив феномену цивілізації – замкнених суспільств, що характеризувалися системою ознак. Він розрізняв 19 цивілізацій, серед яких: п’ять «живих» – західна, православно-християнська, ісламська, індуська та далекосхідна, а також 14, віднесених до минулого. Життєздатність цивілізацій визначалася здатністю останніх освоювати життєвий простір та розвитком духовних засад в усіх видах людської діяльності, перенесенням Викликів та Відповідей із оточення всередину сус-ва. Поняття «Виклику» було одним з ключових в концепції Т. На його думку, розвиток історії визначався взаємодією світового закону – Божественного Логосу та людства. Власне людство повинне було постійно давати відповідь на Боже запитання, поставлене у формі природного, або якогось іншого Виклику. У разі, якщо сус-во було нездатним відповісти на Виклик, внаслідок тих чи інших причин, то це вело до зменшення життєздатності сус-ва і в кінцевому результаті могло призвести до його загибелі. Розглядаючи історичний процес, Т. зауважив, що творчим потенціалом, здатністю йти вперед володіла лише меншість, власне вона кликала за собою решту (інертну масу). Еліта в однаковій мірі відповідала як за перемоги, так і за поразки. Він розглядав управління формою мистецтва. Владу Т. характеризував, як силу, однак силу було важко втримати в певних межах, тому, коли зникали ці межі, управління переставало бути мистецтвом і вимагало якісно нових підходів та рішень.

Твори: Тойнби А. Дж. Постижение истории. Сборник. М., 1991.

А. Р.

ТОКВІЛЬ ШАРЛЬ АЛЕКСІС ДЕ (1805-1859) граф – франц. держ. діяч, історик. Вивчав право в Парижі, у 1831-1832 pp. був у Півн. Америці, де аналізував амер. політ. систему, режим покарань та виправлення. Був депутатом парламенту (1839), чл. Франц. Академії (1841), міністр закордонних справ Франції. Написав декілька творів, серед них відомі «Демократія в Америці» (1835-1840), «Старий порядок і революція» (1856). Будучи прихильником монархії Т. вивчав демокр. ін-ти, їх функціонування в Америці і дійшов до висновку, що успіхи амер. демократії можна пояснити тим, що Америка проминула феодалізм, демократія в Америці починала прямо з «нуля», там мали місце глибока децентралізація місцевого самоуправління, що приготувало народ до участі в роботі демокр. ін-тів. В Америці, також, віддавна існував суд присяжних, що привчило американців до реалізації влади, було введено загальне виборче право, рівність всіх перед законом, що стимулювало свободу мислення, ініціативність, впевненість

219

в собі, вміння працювати в різних громадсько-політичних організаціях. Європейські емігранти, серед яких була маса втікачів від феодального режиму, привезли в Америку вільнолюбство, а водночас і певне пошанування законів та традицій. Далі Т. вказував, що міцність політ. угод, та укладених союзів в Америці пояснювалась і високою свідомістю й мудрістю громадян, а також відносно рівномірним розподілом політ. влади між центром та периферією. Т. зазначав, що вірогідність довговічності союзів є тим вищою, чим слабшими є чл. союзу, що його укладали, бо тоді вони весь час прагнуть берегти єдність такого союзу. Т. розглянув деякі теоретичні проблеми політ. теорії, зокрема проблему співвідношення свободи й рівності. За допомогою релігії, вважав Т., можна буде врятувати свободу від наслідків рівності. І, взагалі, писав він, рівність без свободи нестерпна, але свобода без рівності неможлива. Рівність неминуче провадить до централізації, концентрації влади, а демократія розширює свою владу фактом довголіття свого існування. Звідси, «чим старішим є демократичне сус-во, тим більш централізоване в нього управління». Для демократії взагалі, притаманний централізаторський інстинкт, бо складається враження, що відбуваються одночасно дві революції, – одна послаблює владу, друга – зміцнює її. Особистість в демократії позбавляється більшості своїх групових зв’язків, пошани перед авторитетами, з іншого боку, при демократії особистість залишається сам-на-сам з держ. владою, її ін-тами. Тому особа стає жертвою свавілля з боку влади, яка відчуваючи свою могутність швидко опановує всі сфери життя. Переможна демокр. революція дає свободу особі, проте водночас забирає її, посилюючи централізацію, обмежуючи оцю саму свободу. В цьому й полягає парадокс демократії, яка встановлює таку собі «тиранію більшості». Одночасно, Т., проаналізувавши архівні документи дореволюційної Франції, дійшов висновку, що революція не прискорила прогресу, не принесла соціального поступу, вона лише привела до нещасть громадянської війни: «збільшення могутності та прав суспільної влади...».

Твори: Токвиль Алексис де. Демократия в Америке. М., 1992.

Б. К.

ТОЛСТОЙ ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ (1828-1910) граф, – рос. письменник, навчався в Казанському ун-ті, у 1851 р. на Кавказі поступив на військову службу, приймав участь в обороні Севастополя і з того часу переконався в необхідності звільнення селянства від кріпацтва. Після відміни кріпацтва брав участь в реалізації реформ. При розподілі землі захищав інтереси селянства, що викликало протест поміщиків і стало причиною звільнення з посади посередника в одному з повітів Тульської губернії. Займався організацією народних шкіл,

220

опрацюванням їхніх програм, посібників. Серед творчої спадщини Т. такі романи як «Війна і мир», «Анна Кареніна», «Воскресіння», численні повісті, оповідання, статті. Ключовим в історико-політичній спадщині Т. є пошук законів, які управляють людьми, людським життям. Він описував не наукову історію, а «історію-мистецтво», яка, на його думку, лише й може бути справжньою, внутрішньою історією. Справжньому історику, писав Т., – «потрібно знати всі дрібниці життя, потрібне мистецтво – дар художності, потрібна любов». Своє розуміння історії Т. висловив таким чином: «Мета історії – знання руху людства». Її рушійною силою, на думку Т., є не вибрані особистості-монархи та письменники, а народ. Тому він розширював розуміння предмету історії до життя народів і людства. Дав своє розуміння влади. Влада для Т., – це «такі відносини певної особи до інших, в яких особа тим менше приймає участь в діях, чим більше вона висловлює думку, пропозиції і виправдання такої сукупної дії, що відбувається». Звідси, вважав Т., рух народів здійснює не влада, не розумова діяльність, не їх поєднання, а «діяльність всіх людей, що приймають участь в події і так між собою поєднаних, що ті, хто приймає найбільш пряму участь в події, приймають на себе найменшу відповідальність, і навпаки». Т. вважав, що незважаючи на всілякі зміни у людському житті в людей закладено незмінний закон добра, під яким він розумів неминучу перемогу добра над злом, справедливості і чесності над свавіллям і примусом. Фаталізм Т. полягав у тому, що рух здійснюється в силу закону визначеності, а не за волею великих осіб. Водночас людина не пасивна, вона повинна бути дійовою особою, оскільки в неї закладено закон прогресу, що є в душі у кожного. Ця діяльність повинна однак проявлятися не в сфері громад. життя, а в сфері моральності. Тому в оцінці особистості, Т. вважав головною моральну оцінку історичної діяльності і моральну відповідальність особи. Саме з таких позицій оцінював Т. і особу Наполеона (при відвідинах його могили в Парижі: «Обожнювання лиходія жахливе...»). Для Т. немає величі в людині, «де немає простоти, добра і правди». З тих же позицій він пояснював причини перемоги Росії над Наполеоном. Переможцем став народ, тому що він підкорив своїй моральній силі все передове в рос. сус-ві. Тому перемога в Бородінській битві насамперед моральна. Справжня цінність людини, вимірювалась, на думку Т., дробами, де чисельник був гідністю людини, а знаменник – те, що вона про себе думає. У зв’язку з цим, головним засобом перетворення світу Т. вважав не реформи, а мирну революцію духу, яку він протиставив політ. Виходячи з вічних критеріїв добра і правди, Т. заперечував всю цивілізацію, як таку, що спирається на насильство. Звідси його моральні проповіді антидержавного

221

і антицерковного змісту. Т. писав, що поміщицька власність на землю є незаконною і неприродною, а тому держава, яка підтримує такі незаконні права сама повинна бути визнана незаконною. Т. висловив нове відношення до війни, суть якого полягає в тому, що він переконує в аморальності, протиправності війни самій суті людини. Тому війна в Т. стає злочином проти самого людства.

Твори: Толстой Л. Н. Собрание сочинений в двадцати двух томах. М., 1978-1985, Т. І-ХХІІ.

Б. К.

ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН (1875-1930) – укр. історик. Закінчив філософський ф-т Львів. ун-ту (1899) доцент цього ун-ту (1910-1914), був радником делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції, потім голова дипломатичної місії ЗУНР у Лондоні (1920), у 1921-1925 pp. – в еміграції, після повернення – доцент, проф. Львів. та Краківського ун-тів, чл. НТШ Написав низку творів, зокрема «Українська історія», «Під колесами історії», «Про ідеї, героїв і політику» та ін. Т. сформулював концепції монархічної укр. державності, в основі якої він поклав три критерії – географічне розташування укр. земель, підкресливши особливу залежність України від Чорного моря та Степу. Другим критерієм він вважав укр. націю, як таку, що утворилася після розпаду Київ. держави, і третім – будування першої укр. держави – Галицько-Волинського князівства. Спираючись на ці критерії Т. сформулював свою державницьку концепцію, суть якої полягала в особливій ролі Галичини та уніатської церкви в майбутніх державотворчих процесах, укр. консерватизмі, існуванні інтегруючої національної ідеї, вестернізації укр. руху з акцентом на власні сили, особливо останнє відносилося до Галичини. Історичні процеси Т. слушно розглядав не як безперервний прогресивний розвиток, а як рух по концентричних колах що має, в певному сенсі, характер повторень. Т. не був прихильником республіканського ладу й демократії, хоча допускав можливість становлення республіканського устрою, якщо він утвориться шляхом еволюції з традиційної для України монархії. Однак спочатку відновлена національна державність повинна мати монархічний характер. У цілому Т. притримувався еволюційних поглядів на історичні процеси, виступав проти крайностей, як монархізму, так і демократії, вважав, що форми правління можуть врешті-решт історично переходити в свою протилежність. Головне у політ. правлінні – це поміркованість, авторитет і порядок, виховання українців за європейськими взірцями, плекання територіального патріотизму.

Твори: Томашівський С. Під колесами історії. Берлін, 1922; Про ідеї, героїв і політику. Львів, 1929.

Б. К.

222

ТОФФЛЕР ОЛВІН (1928 р.н.) – амер. мислитель, футуролог. Свою політ. концепцію він виклав у трилогії: «Футурошок» (1970), «Третя хвиля» (1980) та «Зміщення влади» (1990). У першій книзі Т. дійшов висновку, що прискорення технологічних та соціальних змін створює значні труднощі для адаптації індивідуумів, призводить до шоку як індивідуума, так і сус-ва, в цілому. «Футурошок» – це шок, що викликається зіткненням людини з майбутнім. Політ. наслідком для сус-ва мало бути розширення демократії, визнання плюралізму головним принципом організації усіх сфер суспільного життя. У другій книзі Т. розглянув процес зародження «нового суспільства». Історію він представляє у вигляді «хвиль цивілізації», які послідовно змінюють одна одну. Усього виокремлює три хвилі: перша призводить до встановлення сільськогосподарської цивілізації, друга – до індустріальної, третя – до інформаційної. «Третя хвиля» характеризується домінацією «демасифікованих» засобів інформації, використанням наукових досягнень в усіх без винятку сферах суспільного життя. На думку Т., сус-во поділяється на «техносферу», «соціосферу» та «інфосферу», власне остання сфера починає відігравати вирішальну роль у сус-ві. У третій книзі він продовжує аналізувати наслідки переходу до інформаційного сус-ва, звертаючи головну увагу на питання хто і як має здійснювати необхідні зміни? На його думку, поширення «Інформаційних технологій» призводить до якісної переоцінки значення знань, робить їх реальною виробничою силою, вирішальним засобом суспільних перетворень. Т. наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння ними, вміння використовувати їх стають не лише визначальною виробничою силою, але і могутнім інструментом влади. Хоча основними чинниками влади він вважає насильство, багатство та знання, саме останній чинник сьогодні стає домінуючим. Тому Т. розглядає зміну сутності влади «однією з найважливіших революцій в історії». Завдяки сучасній техніці, знання здатні поширюватись по планеті незалежно від держ. кордонів, релігійно-культурних орієнтацій країн та народів, що привело до глобального «зрушення влади». Власне та країна, яка буде здатна найповніше акумулювати знання і найбільш ефективно їх використовувати буде претендувати на посаду лідера цивілізації. Він вважає, що проаналізовані ним кардинальні зміни дають підставу говорити про нові підходи, щодо поділу існуючих на планеті сус-в. Таким новим поділом має бути поділ на підставі здатності систем до навчання, тому Т. виокремлює «швидкі» та «повільні» системи.

Твори: Toffler Alvin. Future shock. N.Y., 1970; The Third Wave. N.Y., 1980; Powershift. Knowledge. Weath and Violence out the Edge of the 21 century. N. Y., 1990.

А. Р.

223

ТРОЦЬКИЙ (БРОНШТЕЙН) ЛЕВ ДАВИДОВИЧ (1879-1940) – рад. політ. діяч. Після закінчення реального училища в Миколаєві (1896), приймав активну участь в революційному русі, за що неодноразово репресований царською владою, голова Петерб. Ради (1905), чл. ЦК РСДРП(б) (1917), голова Петроградської Ради, один з керівників Військового Революційного комітету, нарком закордонних справ, нарком у військових і морських справах, Голова Революційної Військової Ради Республіки (1918-1925), чл. Виконкому Комінтерну (1919-1927). У 1929 р. висланий з СРСР. Організатор IV Інтернаціоналу (1938). Т. написав багато книжок, брошур, безліч статей, які увійшли у зібрання творів (понад 20 томів). Цілу низку творів Т. написав за кордоном. Він був співавтором більшовицької концепції світової пролетарської революції, вважав, що рад. влада повинна протриматись лише до початку світової революції на Заході. Тому він активно виступав за експорт революції: «...революційна війна – єдина умова нашої політики», – вказував він. З цією метою, пізніше, Т. закликав «поширювати Жовтневу революцію на весь світ і в той же час відродити СРСР, очистити його від хижацької бюрократії». Осягнути відродження СРСР, поширення революційних ідей та їх утвердження в світі, Т. розраховував здійснити, насамперед, шляхом повстання. Окрім цього, Т. спираючись дещо на ідею нім. соціал-демократа одеського походження (О. Гельфанда-Парвуса) сформулював концепцію перманентної революції. Вона була викладена у творі «Підсумки і перспективи» (1906) та ін. Суть концепції у безперервності революційного процесу, бо революція не повинна обмежувати себе і повинна прагнути до максимуму, оскільки завершення соціалістичної революції в національних рамках просто неможливе. Рос. революція повинна перейти на європейський Захід, а пізніше проходити у міжконтинентальних масштабах. Головне у перманентній революції – тотальність революційного процесу (за часом, масштабами, метою і засобами). Концепція Т. передбачала перевагу суб’єктивного над об’єктивним, революцію в ім’я революції, відмову від еволюції. Т. постійно розглядав насильство як засіб реалізації перманентної революції та побудови соціалізму. Тому він, також, висунув тезу про примусову працю як необхідний засіб соціалістичного будівництва, розглядав репресії «для осягнення господарських цілей як необхідний засіб соціалістичної диктатури». Перебуваючи в еміграції і вивчаючи історичний досвід Жовтневої революції в специфічних рос. умовах, Т. сформулював закон комбінованого розвитку, який стверджував поєднання різних етапів розвитку, архаїчних напівазіатських форм владних відносин, що панували в Росії з сучасними європейськими демокр. формами.

224

Суть революції 1917 p., вважав він, – це поєднання у певну комбінацію виступів селянських мас (ранній капіталізм) і виступів пролетаріату (пізній капіталізм). Т., безперечно, був однією з найвидатніших фігур революції, значним теоретиком, блискучим промовцем. Він беззаперечно вірив в справу перемоги революції, самовіддано боровся за її реалізацію. Як писав М. Бердяев: «Троцький дуже типовий революціонер, революціонер великого стилю, але не типовий комуніст. Троцький надає ще значення індивідуальності... він вірить в роль героїчних, революційних особистостей». Він був людиною, до якої ніхто не відносився байдуже: його або любили, або ненавиділи.

Твори: Троцкий Л. К истории русской революции. М., 1990; Моя жизнь, М., 1991.

Б. К.

ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (1865-1919) українсько-російський економіст, соціолог. Навчався в Харківському ун-ті, захистив магістерську дисертацію в Москов. ун-ті (1894), приват-доцент Петерб. ун-ту (1895-1899). В роки національної революції був генеральним секретарем фінансів Генерального Секретаріату Центральної Ради. Т. Б. – один з визначних теоретиків кооперативного соціалізму. У творах «Продукційні підприємства кооператорів», «Соціалізм як позитивне вчення» та ін. він, аналізуючи соціалізм, його позитивні і негативні сторони, дійшов до висновку, що перешкодити надмірній концентрації й централізації політ. влади в державі при соціалізмі в стані лише кооперація та місцеве (муніципальне) самоврядування. Водночас, саме в кооперації вбачав ефективний засіб збереження зацікавленості селян в усуспільнених сільськогосподарських комунах, артілях чи общинах. У творі «Соціальні основи кооперації» він зазначав, що не варто зводити всю політ. діяльність лише до класової боротьби, оскільки існує цілий ряд суспільних феноменів, які виходять поза рамки класових інтересів, вони мають загальнонаціональне значення. Будучи соціалістом, Т. Б. захищав соціалістичні ідеали. Соціалізм є вимогою натурального права, писав він, але його розуміння соціалізму корінним чином відрізнялося від марксистського. Головна різниця полягала в тому, що Т. Б. проводив поділ сус-ва на класи за розподілом прибутку, а марксисти – за власністю на засоби виробництва, звідси його зовсім інше трактування класів, класової боротьби, захист загальнолюдських вартостей, інша, ніж у марксизмі, оцінка ролі й місця релігії.

Твори: Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации, М., 1989.

Б. К.

225

ТЬОННІС ФЕРДІНАНД (1855-1936) – нім. соціолог, історик. Закінчив ун-т в Тюбінгені, проф. Кільського ун-ту (1909-1933). один із засновників і президент Нім. соціологічного товариства. Президент Гоббсівського товариства. Автор низки персоналій, зокрема про Т. Гоббса, К. Маркса та ін. У історію Т. увійшов завдяки праці «Спільнота і суспільство» в якій основна увага була приділена аналізові двох типів відносин та зв’язків у спільноті та сус-ві. Перший (який ще можна перекласти і як общинний) спирається на емоції, прихильності, душевні нахили, що зберігають власну самобутність. Він існує як мовні, сімейні, побутові, релігійні спільноти-громади, які розумілися як органічні прояви життя. Другому типові суспільних відносин, притаманний раціональний обмін – зміна речей «що знаходяться у володінні». Суть їх – у свідомості корисності або цінності, якою володіє, або може володіти одна людина для іншої. Тому Т. розглядав спільноту як життєвий організм, а сус-во – як «механічний агрегат, артефакт». Такі типи відносин і зв’язків притаманні не лише відносинам людей один до одного, але і відносинам людей до сус-ва. Причому, в спільноті-громаді ціле логічно передує частинам, а в сус-ві, навпаки, соціальне ціле складається із сукупності частин. Важливе місце у Т. зайняв аналіз найбільш типових форм соціальних зв’язків. Одним з перших Т. розкрив поняття громад. думки, її тенденції до політизації, замикання на національно-держав-них інтересах та появи в ній націоналістичних мотивів. Появу ж світової громад. думки, вважав підтвердженням прояву тенденції інтернаціоналізації в сучасному світі. У зв’язку з цим, дослідив можливі шляхи розв’язання соціальних проблем у Європі. Одним із головних шляхів вирішення цих проблем повинні стати суспільно-політичні реформи, бо безперспективною є насильна зміна капіталізму, зазначав Т. У зв’язку з ідеологізацією суспільного життя, увагу Т. привернула проблема свободи науки від політики, яка була, на думку Т., нічим іншим, як лише «ремеслами, технологією». Водночас Т. висунув ряд умов, які б допомогли піднести політику до рівня науки. Спільним ґрунтом, що робив це можливим, Т. вважав те, що і вчений і практичний діяч (політик) виступають як дві різні, але однаково пізнавальні установки, які практикуються однією людиною, коли вона виступає, то як політик, то як соціолог. Т. рішуче виступив проти залишків феодалізму в суспільно-політичному житті, свідомості європейців. У процесі боротьби з ними, він сам прийняв активну участь у просвітництві робітництва Німеччини, активно працював у соціально-демократичному і робітничому русі, виступав постійно за демокр. свободи, права профспілок, підтримував страйки, що не заважало йому бути противником марксизму, який він розглядав, як «безумовно брехливе вчення».

Твори: Tönnis F. Die Gcmeinschaft und Gesellschaft. Leipzig, 1935.

Б. К.

226

УОРД ЛЕСТЕР ФРАНК (1841-1913) – амер. соціолог. Учасник громадянської війни. Будучи дипломованим геологом, ботаніком, хіміком, медиком займав ряд посад у федеральній адміністрації, був куратором ботаніки і палеоботаніки в Національному музеї в Вашингтоні, керував бюджетними дослідженнями в галузі палеонтології, одночасно викладав соціологію в Броунівському ун-ті, обирався президентом Міжнародного соціологічного ін-ту в Парижі (1903-1905), перший президент Амер. соціологічного товариства (1906-1907) (тепер – Амер. соціологічна асоціація). У. був засновником психологічного еволюціонізму в США, одним із засновників палеоботаніки. Автор низки творів, зокрема «Динамічна соціологія» (1883), що була перекладена на рос. мову й за ліберально-демократичні ідеї, висловлені в ній, засуджена царським урядом до спалення. Інші його твори – «Психічні фактори цивілізації» (1893), «Нариси соціології» (1898), «Прикладна соціологія» (1906). В основу власної концепції еволюціонізму, на відміну від Г. Спенсера, поклав психологію. Рушійною силою суспільного розвитку, вважав У., є насамперед голод і спрага, статеві потреби як умова продовження людського роду. На основі цих первісних прагнень формуються більш складні інтелектуальні, моральні та естетичні прагнення, що все разом і детермінує розвиток сус-ва, або його «покращення» (У. назвав це «меліоризмом» від лат. meliori – краще). Дві підстави покладені в основу організації людського сус-ва – «синергія» і «рівновага». Всі суспільні ін-ти, на думку У., побудовані на врівноваженні двох антагоністичних сил. У. вважав, що від природних процесів соціальне життя відрізняється цілеспрямованим і творчим характером (назвав телічним). В природі проходить сліпий відбір, еволюційний «генезис». У сус-ві ж він усвідомлений – це і є «телезис» (використання суспільних наук для реформ і вдосконалення суспільного буття). Як колективний телезис він розглядав державу, яка постає з боротьби рас поряд з класами та правом. Виступаючи проти залишків феодалізму, приватновласницьких

227

крайніх форм експлуатації, У. бачив вихід у широких соціально-політичних реформах, у побудові сус-ва, яке він вслід за Коптом, назвав «соціократією», яка мала б розвинутися з демократії. Однак демократія – це лише панування влади певних, хай і великих, суспільних груп. Тому потрібно тривалий час поширювати освіту, знання серед народу, що приготує маси до участі в управлінні сус-вом. Повинні, також, з’явитися нові політ. промислові партії, чл. яких працювали б у промисловості, будуть ліквідовані монополії, сформується народний уряд. Такий уряд буде керувати, спираючись, насамперед, на соціологію як науку, яка покликана з’ясовувати справжні інтереси сус-ва, як цілості. У. притримувався думки, що людська особистість формується лише в групі, тому він вважав, що індивідуалізм і колективізм взаємно доповнюють себе і співіснують, кожен крок у напрямку правдивого колективізму означатиме розвиток справжнього індивідуалізму, зазначав У. Теоретичною ж основою майбутнього розвитку сус-ва повинна стати лише соціологія, як наука та інші соціальні дисципліни, які будуть творити щось на зразок «колективного розуму самого суспільства».

Твори: Уорд Л. Ф. Психические факторы цивилизации. М., 1897.

Б. К.

ФІХТЕ ЙОГАН ГОТЛІБ (1762-1814) – нім. філософ, громад. діяч. Нар. в Східній Пруссії, навчався, на теологічному ф-ті Йенського ун-ту, потім вивчав філософію, теологію і класичну філологію в Лейпцігському унті. Після закінчення ун-ту працював домашнім вчителем, познайомився з Кантом і за його рекомендацією надрукував першу книгу «Критика всілякої відвертості» (1791). У 1794 р. Ф. отримав посаду проф. і науковий ступінь магістра (без захисту дисертації і здачі іспиту). З 1797 р. співредагував «Філософський журнал німецьких вчених» (трохи раніше його прийняли в масони), а в 1799 р. на запрошення прусського міністра він переїхав до Берліна, де з наступного року почав читати лекції в ун-ті. Зі вступом військ Наполеона в Берлін, Ф. переїжджає в Кьонігсберг, одначе незабаром повертається до Берліна, щоб прочитати в великому залі Берлінської Академії «Промови до німецької нації» (Берлін

228

був в той час окупований французами). З 1810 р. Ф. – декан філософського ф-ту, пізніше ректор Берлінського ун-ту. Проте через кілька років (коли його дружина добровільно піклувалася пораненими й хворими в берлінських шпиталях, та захворіла тифом) Ф. випадково заразився тифом і, прохворівши декілька днів, помер. Політ, погляди Ф. найповніше викладені в кількох творах («Основи природного права відповідно до принципів науковчення», «Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали», «Замкнена торгова держава», згадані вище «Промови до німецької нації» та ін.) Ф. був одним з чотирьох великих нім. мислителів, які сформулювали власну класичну філософську систему. Не вдаючись в її аналіз, зупинимося лише на деяких її аспектах, які мають певні політ. тональності. Одразу вкажемо, що в основі філософської системи Ф. покладено поняття свободи. Він розрізняв свободу справжню і пусту. Справжня свобода має ясність (нім. Ichheit). Її суть у її діяльності, це свобода в чистому вигляді. Перший акт свободи – твердження «Я єсмъ». Знаходження себе в свободі реалізується завдяки інтелектуальному спогляданню. Вільно діюче «Я» створює свою реальність. В основі вчення Ф. про моральність теж лежить ідея свободи. Збільшення свободи проходить одночасно з нагромадженням знаннь. Знання, свобода, моральність сходяться. Зовнішньою умовою реалізації моральних засад вважав Ф., є держава і право. Держава, в принципі, – лише тимчасовий ін-т, вона є умовою, засобом забезпечення безпеки, організації виробництва, науки, освіти та виховання людей. Вона є зло, допоки люди морально не розвинуться настільки, що зможуть обійтися без держави, через «міріади років» («Замкнута торгова держава»). Тоді моральність зможе заступити собою не лише державу, але й право та церкву. За той час вивільняться пригноблені нації, пошириться й утвердиться всезагальна рівність, війни припиняться, Ф. вслід за Кантом розвинув ідею «вічного миру». У своїх творах він розвивав певні утопічні проекти, висловлюючи логічні думки, що виникали з його теоретичних системних конструкцій. Так, якщо діяльність уряду в такому досконалому високоморальному сус-ві теж сягне вищої досконалості, тоді виникнуть умови, за яких будь-який уряд стане непотрібним. Після зникнення держави встановиться природний стан людини що відповідатиме її справжній природі та призначенню. У творі «Замкнута торгова держава» Ф., розглядаючи питання незалежності держави, вважав, що в інтересах повної незалежності держава повинна добиватися повної автаркії та національного відокремлення, за умови досягнення нацією своїх природних кордонів. Правда, низка

229

вимог Ф. виглядали зовсім утопічно. Так, наприклад, він твердив: «всяке безпосереднє спілкування громадян з усякими іноземцями повинно бути цілком знищено». Такі ж заборонюючі заходи він пропонував впровадити й у фінансовій справі тощо. На відміну від Гегеля з яким він вів жорстокі суперечки, Ф. виступив з закликами об’єднання перед лицем франц. окупантів, утворення єдиної Німеччини, яка б послужила прикладом для народів знедоленої Європи, повела їх на боротьбу з Наполеоном. Будучи пристрастим та полум’яним промовцем, Ф. у виступах зумів викликати великий інтерес та запалити співвітчизників до патріотичних акцій проти французів. Зрештою, як вже зазначалось, Ф. все життя був послідовний не лише у своїй системі, але й у вчинках. Свобода для нього не була якоюсь абстракцією, вона була вищою цінністю. Поняття свободи лежало, також, і в основі філософії історії Ф. Історія, вважав він, підпорядковується «світовому плану», який Ф. визначав, як «поняття єдності всього земного життя людства». Історію рухає суперечність між авторитетом та його подоланням (свободою). Авторитет вимагає сліпої віри та покори. На початку історії існував «нормальний народ» з дуже високою моральністю, але не опосередкованою свободою, цей пранарод знаходився в стані повної невинності. Опосередкування свободою проходило через 5 епох: 1) панування розуму через інстинкт; 2) початок гріха – коли розумний інстинкт перетворюється у примусовий авторитет; 3) стан завершеної гріховності – епоха звільнення через безумовну байдужість до всякої істини; 4) стан початку виправдання, коли істина визнається вищим і коханим початком; 5) стан завершеного виправдання – епоха розумного мистецтва, коли людство творить з себе точний відбиток розуму. Проте повного ідеалу розуму осягнути неможливо, тому, вважав Ф., історія не має кінця. Мета історії полягає у поверненні до вихідного стану на основі свободи. Не пройшло й півстоліття, як ця схема, та ідея відмирання держави були запозичені, та використані, правда, без вказівки на внесок Ф.

Твори: Фихте И. Г. Сочинения в 2-х томах, СПБ, 1993. Т. 1-2.

Б. К.

ФЛОРОВСЬКИЙ ГЕОРГІЙ (1893-1979) протоієрей, – рос мислитель. Нар. в сім’ї протоієрея, ректора Одеської духовної семінарії, закінчив історично-філологічний ф-т Новоросійського унту, у 1920 р. емігрував, з 1926 р. викладав патристику в Паризькому Богословському ін-ті, у 1932 р. – митрополит, у 1948 р. запрошений викладати в Св. Володимирську Духовну Академію в Нью-Йорку, де був пізніше деканом. Був чл. виконкому Всесвітньої Ради Церков, завідував каф. в Гарвардському ун-ті, був проф. Принстона. Перу Ф. належать ряд богословських творів – «Східні Отці Четвертого Віку», «Візантійські Отці» та відома праця –

230

«Шляхи Руського Богослов’я». Спираючись на візантійську нормативність, як істинно православну, Ф. правдиво висвітлив непрості дороги розвитку православ’я – від давніх часів до нашого століття. У творі аналізуються не так успіхи богослов’я як його невдачі – тут і криза рос. візантизму, зустрічі з Заходом, суперечки XVIII ст., філософія пробудження Богослов’я. Позитивно відгукнувся Ф. про окремі сторінки укр. культури (П. Могилу, І. Гізеля й С. Яворського). Позитивною є згадка про гетьмана І. Мазепу. Достатньо критично підійшов Ф. до постаті царя Петра І, його реформ, що сприяли абсолютизації рос. державності, перетворенню у майбутньому Росії в «поліцейську державу». Ці перетворення проходили, кардинально міняючи весь стиль життя, релігійні установки, формуючи своєрідний поліцейський пафос в країні, підпорядковуючи особистість, всі її інтереси спеціально визначеним догмам «спільної користі», або «спільного блага».

Твори: Флоровский Георгий. Прот. Пути Русского Богословия. Киев, 1991.

Б. К.

ФРАНКЛІН БЕНДЖАМІН (1706-1790) – амер. держ. громад. діяч, просвітник, вчений, фізик. У 1729-1748 pp. видавав «Пенсільванську газету», став начальником пошти в англ. колоніях, один з організаторів Пенсільванського ун-ту, Амер. філософського товариства. Був чл. другого Континентального конгресу, брав участь в підготовці Декларації незалежності (1776) Пізніше, майже десять років представляв Північно-американські штати в Парижі, брав участь в роботі Конституційного конвенту (1787) і редагував конституцію, був активним борцем за політ. та суспільно-економічну незалежність, створення власних політ. ін-тів в новоанглійських колоніях. Одночасно він засуджував і рабство, невільництво та торгівлю африканцями. Почавши з невеликих посад, він сам пробивав собі дорогу в житті, пропагуючи при цьому ідеї активної життєвої позиції, ініціативності, тверезості, працьовитості, ощадливості, поміркованості, методичності в праці й самому способі життя. Людина, вважав Ф., – коваль власної долі, дуже багато залежить від неї самої, її духу, волі, прагнень. ф. був автором деяких наукових праць на політико-історичні теми, публіцистичних статей. Серед його творів можна виокремити «Історичний нарис конституції і уряду в Пенсильванії» (1759), в якому Ф. висловив впевненість про те, що історичний процес має проходити поступово, по висхідній, від нищих формувань до вищих і пов’язаний з розвитком знань, та моралі. Для історика, що вивчає суспільно-політичні процеси, головним має бути «розумність» і «здоровий глузд». Вони допомагають зважено й безсторонньо аналізувати явища політ. історії сус-ва. Крім того, Ф. написав цікавий твір про національне багатство, виступав проти посилення виконавчої влади (зокрема був проти падання Дж. Вашингтону диктаторських повноважень), Ф. – автор праць з електрики, ряду технічних винаходів.

Твори: Франклин Б. Избранные произведения. М., 1956.

Б. К.

231

ФРАНК СЕМЕН ЛЮДВІГОВИЧ

(1877-1950) – рос. мислитель. Навчався на юридичному ф-ті Москов. ун-ту, змушений був перервати навчання, пізніше екстерном склав іспити в Казанському ун-ті (1901), з 1905 р. – співредактор ж-лу «Полярная звезда», один зі співавторів зб. «Вехи» (1909), співредактор ж-лу «Русская мысль» (1907-1917), у 1922 p. був висланий більшовиками з Рад. Росії. Спочатку викладав у Берлінському ун-ті, потім у 1933 р. емігрував до Франції. Ф. написав низку творів, зокрема «Філософія і життя», «Живе знання», «Катастрофа кумирів», «Духовні основи суспільства», «Світ тьми». Вважав, що політика оновлення Росії повинна супроводжуватись її внутрішнім культурним відродженням. В основу відродження і оновлення повинен бути покладений індивідуалізм, розвиток особистості, особистої свободи. Зміст культури полягає у творчій діяльності вільних людей, які й створюють нові духовні і матеріальні вартості. Тому Ф. був противником втручання держави в справи особистості, оскільки «держава не може бути необмеженим володарем над особистістю», більше того, вважав Ф., – «особистість стоїть вище від держави». Ф. негативно поставився до практичного досвіду більшовиків, зазначаючи з сарказмом, що всі лиха, все зло й нещастя дуже часто мали місце тоді, коли якась група людей, фанатично вірячи у свою місію вести народ до щастя, бралася негайно реалізовувати на землі рай, прагнула зараз же знищити все зло, – а в результаті страждала свобода особи, придушувались права, гинула демократія.

Твори: Франк С. Л. Сочинения. М., 1990.

Б. К.

ФРАНКО ІВАН (1856-1916) – укр. мислитель, письменник, громадсько-політичний діяч. Навчався у Львів. ун-ті, закінчив Чернівецький ун-т (1891). Був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її пресових органів, видавав ж-л «Життє і слово», репресований австр. владою. Захистив докторську дисертацію у Віденському ун-ті (1893), почесний доктор Харківського ун-ту (1906), напередодні війни ставилось питання про висунення Ф. кандидатом на Нобелівську премію. Характеризуючи політ. погляди Ф. можна виокремити кілька проблем, до яких була прикута його увага. Насамперед це була аграрна проблема, шляхи її вирішення в Галичині, загальні принципи розв’язання селянського питання. Другою такою проблемою була робітнича, аналіз життя пролетаріату (т.зв. бориславський цикл), доведення необхідності провідної ролі робітничого класу в боротьбі за

232

соціальне й національне визволення. У зв’язку з цим, Ф. приділяв значну увагу кооперації, організації взаємодопомоги з метою соціального захисту, боротьбі за просвіту робітництва, підвищення його культурного рівня. Ф. був соціалістом, особливо на ранньому етапі своєї творчості, однак не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових вартостях. Йому були близькі болі й страждання знедолених, бідних, скривджених. Тут Франко не знав компромісів, бо сам був селянським сином. В той же час, соціалізм у Ф. мав би спиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв. Він виступав за недержавний соціалізм. Однією з важливих проблем, що знайшла відображення у творчості Ф. була національна. Ф. виступав за її демокр. розв’язання, за безумовну рівність всіх націй, проти ігнорування національної проблеми в ході соціальної боротьби. На переломі століть, а особливо в роки революції 1905-1907 pp., Ф. все частіше виступав за національну самостійність націй, що входили до складу багатонаціональних імперій, зокрема Австро-Угорської та Російської. Він вважав, що найкращим вирішенням даного питання було б утворення держ. об’єднань змішаного типу – поєднання конфедерації з федерацією, що спиралося б на солідарність інтересів. Утворення майбутньої державності повинно було б мати форму земської автономії де панували б демокр. громадянські свободи. Пріоритет, в цілому, Ф. надавав спочатку соціальним свободам, а вже на «тій основі автономія національностей» Критикуючи в цілому демокр лібералізм, Ф. тим не менше, виділяв як позитивне його вартості – соціальну справедливість права й свободи особи.

Твори: Франко І. Я. Філософські праці // Зібрання творів у 50 т. К., 1986. Т. 45.

Б. К.

ФРЕЙД ЗІГМУНД (1856 1939) – австр. психіатр, засновник психоаналізу. Закінчив медичний ф-т Віденського ун-ту, з 1881 р. доктор медицини, спочатку працював в ін-ті фізіології у проф. Брюкке, потім лікарем у міській лікарні, з 1885 р. – приват-доцент ун-ту, у 1885-1886 рp. стажувався у проф. Ж.М. Шарко в Парижі, повернувшись у Відень відкрив приватну практику. На першому етапі діяльності Ф. займався з основному безпосередньо психічними захворюваннями. На другому – сформулював свою концепцію про структуру і функціонування людської психіки, у 1902 р. йому надано титул проф., тоді ж він організував Психіатричне товариство, що переросло у Віденське товариство психоаналізу, в 1909 р. Ф. їздив до США, будучи запрошеним читати лекції про свої методи лікування. У третій період (після 1920 р.) він розширив і узагальнив свою концепцію, перетворивши її у певну філософсько-соціологічну

233

систему, важливе місце в якій займали погляди на людину й культуру. У перший період Ф. написав ряд праць, зокрема «Про істерію», «Про сновидіння», на другому етапі – «Тотем і табу», «Вступ до психоаналізу», на третьому – «Я і Воно», «Майбутнє однієї ілюзії», «По ту сторону принципу задоволення», «Незадоволення культурою», «Нарис психоаналізу» та ін. Опрацьована ним система спирається на гіпотезу про домінуючу роль в людському житті несвідомих імпульсів, головне сексуального характеру. Гіпотеза була покладена Ф. в основу психоаналітичної техніки, що була спрямована на виявлення несвідомих процесів, мотивацій і потягів з метою позбавлення людини від неврозів. Вирішення всяких сексуальних проблем, на думку Ф. мало велике значення не лише в особистому житті людини, але й суспільно-історичних процесах. Саме на третьому етапі своєї творчості Ф. намагався застосувати свою систему та метод до аналізу проблем психології, соціології, теорії релігії, культури і мистецтва. При аналізі важливих соціологічних категорій – держави, соціального контролю, структури сус-ва, феномену лідерства і т.п., Ф. спирався на твердження про перетворення сексуальних інстинктів у «Інстинкт життя» – Ерос, що співіснує з іншим могутнім «Інстинктом смерті» – Танатосом. Перманентна боротьба між ними та цивілізацією, їх взаємодія в різних формах, несвідоме й свідоме – все разом і визначають, на думку Ф., природу сус-ва, його розвиток. Ф. був переконаний, що людині притаманна глибинна емоційна потреба в сильній владі. Суть його теорії сус-ва полягала в тому, що стійке людське сус-во може існувати лише тоді, коли будуть подолані універсальні батьковбивчі тенденції, які існують у молодших чл. сус-ва. Подолання цих тенденцій не лише мало зберігати цілісність такої клітини як сім’я, але й стабілізацію самого сус-ва. Звідси введення табу на інцест, заохочення шлюбів поза сім’єю, родом тощо. Отже, вважав Ф., розвиток сус-ва можна, також, прослідкувати, аналізуючи еволюцію подолання в сус-ві едіпових потягів. Розкриваючи суть культури Ф. виокремив ряд рис, зокрема – спосіб, за допомогою якого регулюються стосунки між людьми. Суспільне життя стає можливим із встановлення колективної влади, що сильніша від волі однієї особи. Право має стати кінцевим результатом розвитку людської спільноти, що пожертвувала своїми інстинктами і не дозволила нікому стати жертвами сили. Культура в той же час накладає на свободу індивіда ряд обмежень. Процеси розвитку культури й розвиток «лібідо окремої людини» на думку Ф. були схожими, а дані обмеження поглиблюють конфлікт між «людською природою» та самою культурою, цивілізацією. Важливе місце в системі Ф. зайняла проблема поділу сус-ва. Вихідним

234

тут було положення, що більшість людей мають антисуспільні та антикультурні тенденції в поведінці, а в багатьох вони настільки сильні, що роблять необхідним застосування державою примусу. Звідси Ф. виводив природне «панування меншості над масами», оскільки вони не в стані відмовитися від власних егоїстичних бажань, серед них панує вседозволеність та розпущеність. Вони не люблять працювати та не мислять раціонально. Це примушує державу і правлячу еліту застосовувати примус. Тому, розглядаючи проблему лідерства, Ф. насамперед мав на увазі авторитарного лідера, який своїми потенціями, своїм «Я» домінував над масами. Останні ж завжди шукають вождя, самі чекають нагоди, щоб відмовитися від самостійності та відповідальності. Ф. зробив аналіз і самого соціального панування та примусу, при цьому він виділив культ нарціссизму, який коріниться у кожній суспільно-політичній системі, яка спирається насамперед на національні та культурні традиції. Все це несе певне компенсаційне навантаження, за ті примусові відносини, атмосферу насильства, якій піддаються індивіди в рамках політ. системи. Розвиваючи цю тему далі, Ф. з одного боку оправдовував легітимний примус, без якого люди б просто не вижили в різних спільнотах, з другого – Ф. вказував, що абсолютизація примусу провадить до зростаючої патології в сус-ві, росту неврозів (людина все більше боїться...). Звідси, його подвійна позиція щодо суспільного прогресу взагалі. У одному випадку Ф. вважав, що людська природа не допускає якихось соціальних перетворень, з іншого – допускав певний еволюціонізм, коли за допомогою психоаналітичної терапії та відповідної соціалізації особи, можна буде підняти рівень свідомості мас до елітарного, раціоналізм стане пануючим, сексуальні потяги будуть задоволені, агресивні імпульси людей поволі перетворяться в мирні засоби керівництва сус-вом. Однак самому Ф. прийшлося на власному досвіді пізнавати ницість мас, замовчування його праць, а наприкінці життя навіть постала загроза існуванню його самого та всієї сім’ї Фрейдів. Парадокс, також в тому, що саме прихід авторитаризму, нетолерантності, голого насильства мало не призвів його до передчасної загибелі, лише завдяки англ., франц. й амер. друзям (зокрема його співавтора по праці про президента В. Вільсона, амер. посла в Парижі – У. Булліта, принцеси Марії Бонапарт та ін.) на початку червня 1938 р. йому з дружиною Мартою та дочкою вдалося покинути третій рейх і незабаром прибути в Англію де на той час вже вийшло друком 23 томи його праць.

Твори: Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции. М., 1989; Психология бессознательного. М., 1989; Я и Оно. М., 1990; Фрейд З., Буллит У. Томас. Вудро Вильсон – 28 президент США. Психологическое исследование. М., 1992.

Б. К.

235

ФОММ ЕPІX (1900-1980) – німецько-америкаиський філософ, психоаналітик. Отримав освіту у Гайдельберзькому ун-ті. У 1933 р. емігрував до США. У 1941 р. вийшов у світ твір «Втеча від свободи», в якому він досліджує фашизм і більшовизм як соціальні явища. Автор творів «Людина для самого себе» (1947), «Здорове суспільство» (1955), «Концепція людини у Маркса» (1961), «Революція надії» (1968), «Мати або бути?» (1976). У більшості своїх праць він намагався з’ясувати, яку «роль психологічні фактори виконують як активні сили соціального прогресу». Ф. вважав, що сутність людини виявлялася у її потребах, які він класифікував таким чином: 1) потреби у спілкуванні, в міжіндивідуальних зв’язках; 2) потреби у творчості, як глибинній інтенції людини; 3) потреби у відчутті глибоких коренів, що гарантували б надійність та безпеку буття; 4) потреба в уподібненні, пошук ідентичності; 5) тяжіння до пізнання, освоєння світу. Розглядаючи взаємовідносини сус-ва і громадян, Ф. виокремив основні функції, які сус-во здатне викопувати у відношенні до індивідуумів: сприяти розкриттю потенційних здібностей людини, його потреб, або, навпаки, деформувати ці внутрішні наміри, надавати їм спотвореної форми. З психоаналітичної точки зору він дослідив причини виникнення авторитаризму. У тоталітарних суспільствах влада з легкістю використовувала засоби насилля, щоб домогтися слухняності. Підтримку зазначеним діям власне і надавали люди з авторитарним характером. Ці люди, на думку Ф., виявляли боягузтво там де слід було боротися не за минуле, а за майбутнє; не за існуюче, а за те, що народжувалось; не на підтримку могутнього, а на підтримку слабкого. Побоювання авторитету сприяло утворенню «любовно-мазохістського ставлення до будь-якої влади». В захисті від вищої могутності, підкоренні їй авторитарного типу характеру бачив позбавлення від страху, що Ф. називав «протезом надійності». Але авторитарний характер бажав і дечого більшого – він сподівався брати участь у цій вищій, домінуючій могутності, а не лише ідентифікуватися з нею. Ф. наголошував, що протилежним характером зазначеному вище, був такий, що спрямовувався на зміну існуючого сус-ва в напрямку його прогресу, який не відчував, що він служить певній «вищій силі», що домагався встановлення такого сус-ва «...в якому найвищою доброчесністю не є хоробрість, терпіння та покірність, але відважність ... перемога над фатумом». Осмислюючи недоліки сус-ва, Ф. запропонував програму «соціальної реконструкції суспільства». Значну увагу приділив дослідженню процесу соціалізації, розглядав інструменти соціалізації, як фактори стабілізації політ. режимів.

Твори: Фромм Э. Иметь или быть. М., 1986; Бегство от свободы. М., 1989.

А. Р.

236

ФУКО МІШЕЛЬ ПОЛЬ (1926-1984) – франц. філософ, соціолог. Нар. в Пуатьє. Працював у Паризькому, Варшавському, Клермон-Ферранському та Гамбурзькому ун-тах. З 1970 р. – в College de France. Основним завданням своєї творчої діяльності вважав побудову «археології знання» як особливої дисципліни, яка виявляє історично змінні системи розумових передумов пізнання та культури. Ці передумови визначаються, пануючим в культурі того чи іншого періоду, типом семіотичного відношення, або відношенням «слів» і «речей». Виокремлював три системи таких передумов (які змінюють одна одну) або три епістеми: Відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Основним предметом дослідження є дискурсивні (мовні) практики, що співіснують всередині однієї епістеми. Взаємодією їх визначають як «слова», так і «речі»,тобто як засоби культури, так і її об’єкти. В 70-ті роки Ф. звертає увагу на дослідження «генеалогії влади». Системи розумових передумов виводив із існування соціальних ін-тів. Відносини «влади» виступають умовами «знання». Висунув ідею взаємопроникнення знання і влади, пізнавальних і соціально-політичних відносин. У роботах «Нагляд і покарання», «Воля до знання» та ін. аналізував специфічні комплекси влади-знання, стратегії влади та дискурсивні практики. Воля до знання, згідно з Ф., є однією з форм волі до влади. В основі акту знання лежить воля до влади, що з самого початку перетворює відносини знань у силові, тобто політ., або відносини влади. Боротьба за знання – прихована форма боротьби за володіння владою, за розширення цієї влади. Знання завжди утверджувалось і розповсюджувалось силою та примусом. Водночас влада ніколи не має лише таких негативних характеристик як придушення, виключення. Різні типи влади породжують і саму реальність, і об’єкти пізнання, і способи їх досягнення. Сучасна «диспозиція» влади-знання виникла на рубежі просвітництва і XIX ст. і характеризується тим, що влада тут не є привілеєм однієї особи (як у монархіях), не має центру, не є також привілеєм держави і держ. апарату. Основою модальності влади тут виступають всепідконтрольність, дисциплінування і нормування. Вона передбачає певні стратегії управління індивідами, нагляду за ними, процедури їх ізоляції, перегрупування і покарання або терапію соціальних хвороб. В зв’язку з цим Ф. значну увагу приділяв дослідженню такого соціального ін-ту як в’язниця. Хоча, на його думку, відносини влади пронизують всю соціальну структуру і можуть бути виявлені в сім’ї, казармі, кабінеті лікаря і т. ін. Всяке розмежування типу «здоров’я-хвороби», «норми-патології», «істина-брехня» залежить, за Ф., від розподілу «символічної власності», тобто від права різних соціальних груп говорити, називати, висловлюватись про щось. Ця можливість висловлювання,

237

зосереджена в різних осередках влади, лежить в основі всякої теорії і всякої практики. У творах 80-х років Ф. займався пошуками шляхів подолання заданих кодів і стратегій поведінки, що дало б індивіду можливість стати самим собою, вільно виявляти свої пристрасті і бажання.

Твори: Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. М., 1994.

М. П.

ФУР’Є ФРАНСУА MAPI ШАРЛЬ (1772-1837) – франц. мислитель. Нар. у багатій сім’ї безансонського негоціанта. Згідно із заповітом батька, Ф. ставав спадкоємцем (двох п’ятих майна), якщо він буде займатися торгівлею. Тому сім’я послала молодого Ф. навчатися комерції, бухгалтерської справи спочатку в Ліон, Руан, потім Марсель, Бордо. У 1791-1792 pp. він відвідав Німеччину і Нідерланди. Перебуваючи в Саксонії, Ф. познайомився з соціальними порядками моравських братів, його вразили спільна праця братів, діяльність виробничих асоціацій, проживання разом у вигляді хору (об’єднань людей однакових за віком і сімейним станом). Досягнувши повноліття, Ф. успадкував свою частину батькової спадщини і вклав гроші у торгівлю колоніальними товарами в Ліоні. Ф. вирішив вести торгівлю чесно і перетворити свій торговий дім у взірцевий, що викликало обурення й заздрість у ліонських купців. Видно, не без їх «допомоги», під час антиурядового заколоту в місті, муніципальна влада конфіскувала для потреб заколотників всі товари Ф., що привело до розорення. У 1794-1796 рp. він був мобілізований в армію і служив кінним єгерем у рейнсько-мозельській армії. Після демобілізації Ф. почав працювати то бухгалтером, то касиром, експедитором, найбільше до вподоби йому стала посада неофіційного біржового маклера. У 1800 р. пробував випускати газету, почав працювати у «Ліонському бюлетені», пишучи різні станси, куплети, публікуючи все частіше й серйозні статті. У грудні 1803 р. публікує статтю «Всесвітня гармонія», в якій задекларував свої принципи порятунку від пануючого хаосу, несправедливості. Цивілізацію повинен замінити лад гармонії, який спирався на врахування інтересів людей, що дасть справедливість, багатство, єдність, братерство і вічний мир. В одній з чергових статей Ф. звернувся до Наполеона й запропонував тому взяти на себе місію визволення землі та встановлення силою гармонії на землі. У 1804-1808 рp. Ф. пише книгу «Теорія чотирьох рухів і всесвітніх доль». Проспект і оголошення про відкриття», яку підписує: «Шарль з Ліону». В праці Ф. ствердив, що наступним сус-вом стане землеробська асоціація, в основі якої покладена єдність притягання пристрастей. У гармонійному сус-ві погані пристрасті зміняться на позитивні, пристрасть до інтриги – на пристрасть до змагання, скупості – на

238

охорону суспільного майна і т. д. Далі Ф. пропонував зайнятися просуванням межі землеробства далеко на північ, що, мовляв, приведе до загального зм’якшення клімату на землі. Тоді півн. сяйво, писав Ф., перетвориться на півн. вінець, який не лише світитиме, але й грітиме. В результаті країни Балтики, Сибір отримають м’який, теплий, клімат, крига Полярного океану розтопиться, морська вода стане прісною, зміниться фауна моря та суші, зникнуть всі шкідливі риби та тварини, замість них з’являться корисні для людини. Люди будуть всебічно вдосконалювати свої природні задатки, заселять Сахару, прориють всюди канали, настане повна гармонія у природі й сус-ві. Однак книга Ф. не викликала цікавості, з’явилися злосливі фейлетони. Видана на власний кошт ця книга й через 20 років все ще не була до кінця розпродана. Тому Ф. вирішив написати нову книгу, у якій викласти не проспект майбутнього щастя людства, а математичний трактат, у якому точно обґрунтувати новий соцієтарний лад. На початку 20-х рp. праця Ф. була завершена й опублікована у двох томах під назвою: «Трактат про асоціацію». Виходячи з положень попередньої своєї праці, що щастя людей залежить від задоволення пристрастей і їх повному розвитку (він виокремлював 3 групи пристрастей – матеріальні, або чуттєві, прихильності, симпатії; верховні, розподільчі, їх спільна взаємодія й дає гармонію), Ф. математично доводив можливість побудови «соцієтарного ладу» в якому наступить задоволення пристрастей людей. Спочатку він пропонував створити землеробсько-промислові виробничі асоціації-фаланги, де будуть об’єднані добровольці всіх класів. Проживатимуть вони у велетенських будівлях-фаланстерах. Кожен чл. фаланги вибиратиме собі рід занять і займатиметься по черзі – сільськогосподарськими та промисловими роботами. Харчуватимуться вони разом, але в залежності від достатків кожного, шлюби будуть тимчасові, тому діти будуть на повному громад. вихованні, вони повинні навчатися у процесі роботи. Фаланга має бути акціонерним товариством, тому вона ділитиме прибутки на 12 частин: 5/12 за працею, 4/12 за капіталом і 3/12 за талантом, що все разом створить союз капіталу, праці і таланту. Пізніше, коли праця всіх стане творчою, а звідси високопродуктивною, – це приведе до задоволення всіх потреб чл. фаланги і розподіл за капіталом втратить сенс, наступить повне злиття колишніх класів, зітруться різниці між фізичною і розумовою працею. Ще значно раніше зітреться різниця між містом і селом, бо фаланстери дадуть всім однаковий комфорт. Все це приведе до повного розкріпачення жінки, (Ф. дав тут відому формулу прогресивності будь-якого cyc-го ладу, який він вимірював ставленням до жінки). У майбутньому, стверджував Ф., раціонально організовані фаланги (регіональні, національні та

239

міжнародні) перетворять всю землю, настане епоха соціальної гармонії. Даний трактат вже був помічений в Європі, він поклав початок формування школи Фур’є. У 1825 р. він став свідком першої європейської промислової кризи, що вразила його й змусила знову взятися за перо. На початку 1829 р. нова книга – «Новий світ» Фур’є, – знову змусила заговорити інтелектуальні кола Франції, вона була повна симпатій до пролетаріату, описувала блага «соцієтарного» ладу. З літа 1832 р. «соцієтарна школа» отримала свій ж-л – «Фаланстер», вона проникає в робітниче середовище. У 1832-1833 рp. чл. парламенту Боде-Дюларі була зроблена спроба реалізувати проект Ф., однак «продуктивну працю» налагодити не вдалося, утопія залишилася жити на папері...

Твори: Фурье Ш. Избранные сочинения, М.-Л., 1951-1954. Т. 1-4.

Б. К.

ХАБЕРМАС ЮРГЕН (1929 р.н.) – нім. соціальний філософ. У 1964-1970 pp. був проф. філософії та соціології в ун-ті Франкфурта-на-Майні, з 1970 р. – співдиректор ін-ту по вивченню життєвих умов науково-технічного світу у м. Штарнберзі. У молоді роки був під впливом західнонімецьких «нових лівих», в кінці 60-х почав поступово відмежовуватись від них, переходячи поволі на позиції неоліберального неомарксизму. Він спробував спочатку сформулювати спільну соціальну теорію, критикуючи буржуазне сус-во й захищаючи інтереси знедолених суспільних груп. У зв’язку з цим проаналізував кризу легітимності політ. влади, яка була наслідком кризи економічних, правових й моральних засад індустріального сус-ва. Дана криза стала дезінтегратором суспільної системи, серйозною перешкодою «системної інтеграції». Досліджуючи далі кризи, він спробував дати їх визначення та параметри («Криза легітимності»). У 70-ті роки X. почав широко вивчати «політичну функціонуючу» громадськість. З метою пошуків виходу із суспільної кризи X. звернувся до проблем міжлюдської взаємодії – «Інтеракції» (комунікації), зосередивши увагу на різницях між істинною й фальшивою інтеракцією. X. спробував сформулювати певну концепцію, що спиралася на дуалістичний розподіл

240

двох сфер людського існування: сфери праці і сфери інтеракції. У творах «Техніка і наука як «ідеологія», «Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму» X. спробував пояснити проголошений ним розрив між працею та інтеракцією. Пізніше (у 80-х роках), X. у творі «Теорії комунікативної дії» намагався розмістити свою концепцію у загальну лінію розвитку захід. соціології (від М.Вебера до Т. Парсонса).

Твори: Habermas J. Legitimation Crisis. Boston, 1975; Theorie des kommunikativen Handelns, Fr. a/Mein, 1981. Bd. 1-2.

Б. К., A. P.

ХАЙЕК ФРІДРІХ АВГУСТ фон (1899-1988) – австрійсько-англійський економіст та політ. філософ. Отримав у Віденському ун-ті диплом доктора права і політ. наук. У 1931 р. запрошений в Лондонську школу економіки на посаду проф., з 1950 по 1962 pрp. проф. ун-ту в Чикаго, пізніше викладав у Фрайбургу та Зальцбургу. У 1974 р. отримав Нобелівську премію з економіки. X. автор творів, зокрема «Дорога до рабства» (1939), «Конституція свободи» (1960), «Закон, законодавство і свобода» (1973-1979) та ін. Праця X. «Дорога до рабства», що одразу зробила відомим його прізвище, присвячена аналізові двох альтернативних способів організації соціального життя – ринковому порядку і централізованому плануванню. При цьому X. послідовно захищав позиції демокр. лібералізму, його принципи і системні вартості, зробив конкретний аналіз політ. і соціально-економічних засад та цінностей тоталітарного сус-ва – соціалістичного і націонал-соціалістичного. Він справедливо вказав на такі головні системні цінності і принципи демокр. лібералізму як терпимість, анти-догматизм, зменшення (до сприйнятливого мінімуму) примусу, права свободи людини. X. вказав, що широкий прихід в політику народних мас, значно звузив можливості для реалізації демокр. лібералізму, як зрештою й помилки його адептів, зате розширив і розширює можливості поширення соціалізму. У них були спільні вихідні позиції, лібералізм прагнув до рівності в правах, соціалізм теж, але якщо демократія прагне до рівності в свободі, то соціалізм ~ до рівності в рабстві і примусі. Досвід переконує, писав далі X., що хоч обіцянки свободи стали одним із сильніших засобів соціалістичної пропаганди, реальності соціалізму все більш переконують, що це насправді лише широка «Дорога до рабства». Своє твердження X. спирав, насамперед, на такі положення, як несумісність свободи й організації, свободи й колективізму, свободи й планування економіки. Організація, колективізм і планування в своїй основі спираються не так на переконання як основний принцип політ. влади, як на «добровільний примус». Навіть незначний об’єм економічного плану, доводив X., вимагає створення цілої машини примусу, змушує

241

людей діяти за вказівками опрацьованого колективом плану. А тоді вже все йде як в ланцюговій реакції, навіть самі соціалісти із здивуванням переконуються, що починаючи планомірне господарювання, їм доводиться брати під контроль все більше сторін людського життя, бо індивідуалізм в якійсь сфері веде до отримання колективістських цілей в іншій. Коли ж апарат контролю досягне певної повноти, він висуває політиків, які починають більш цікавитись самою владою, а навіть диктатурою, ніж соціалістичними ідеалами. Це стає вже лише теорією... Один з кращих розділів книги має назву: «Чому до влади приходять гірші». X. висував три причини: перша – це та, що чим більш інтеліґентні люди, тим менш вони колективісти, менш одностайні в дотриманні симпатій до якоїсь конкретної системи вартостей. Чим більш освічені люди, тим менш їх можна підвести до загального знаменника у їх поглядах та вчинках. Друга причина полягала у тому, що тоталітарні режими спираються, насамперед, на людей з нестійкими поглядами і такими, що легко збуджуються. Третя – це те, що люди швидше за все об’єднуються навколо негативної програми – ненависті, заздрості, вони за поділ «ми» і «вони». Віра в спільність інтересів і цілей передбачає більшу схожість між людьми, колективізм, менше індивідуалізму. Звідсіля таке сус-во – добровільно вступає на дорогу до рабства, робить висновок X. У творі «Конституція свободи» X. зазначав, що сус-во вирішує нові проблеми пристосовується до них, росте й розвивається, що воно є вільним від всяких обмежень, які йому нав’язують соціалісти-плановики. Люди повинні бути пов’язані лише рівними для всіх нормами. Інститути, які діють в сус-ві самі розвиваються, так би мовити спонтанно, а правила за якими вони діють, люди відкривають самі. Будувати планово сус-во, вважав X. є неможливим, це є «фатальною оманою». Дану тезу X. обґрунтував у тритомнику «Закон, законодавство і свобода». Вільне сус-во не потребує розпоряджень центральної влади, бо його чл. живуть за складеними здавна традиційними правилами співжиття. У першій книзі трилогії X. «Порядок і правила» він зазначав, що у вільному сус-ві є певна спільна основа-система правил, тому в ньому судді не створюють нових законів, вони пробують відкрити реальний зміст правил справедливої поведінки. У другій книзі – «Міражі соціальної справедливості» X. зазначав, що у вільному сус-ві правила соціальної гри є відомі, однак ніхто не пробує визначити заздалегідь, хто повинен вийти в ній переможцем і який буде кінцевий результат. В той же час у соціалістичному сус-ві уряд діє не за загальними правилами, а за своїми мірками, що провадить до беззаконня. Нарешті у третій книзі «Політичний устрій вільного світу» X. пропонує конституційну

242

систему, якій підпорядковується уряд, який позбавляє адміністративної влади парламент, лишає його можливості служити інтересам окремих груп і примушувати меншість. Він пропонував два представницькі органи – один мав би опрацьовувати кодекс справедливості, формувати універсальні правила поведінки, що дадуть можливість справно функціонувати вільному сус-ву, другий – для виконання держ. служби і оподаткування. Його примусова сила буде обмежена першим органом, опрацьованим ним кодексом справедливості. Всі правила, звичаї, ін-ти власності, такі вартості як чесність, мир утвердилися в сус-ві в силу своєї доцільності. Завдяки їм, писав X., існує вільне сус-во.

Твори: Хайек Ф. А. Дорога к рабству. М., 1990; Общество свободных. London, 1992.

Б. К.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН (1595-1657) – укр. держ. політ. діяч, полководець. Нар. в шляхетській родині. Здобув освіту в єзуїтській колегії у Львові, у 1620 р. потрапив у турецький полон, з якого через два роки викупила його мати, займав далі посаду військового писаря реєстрового козацтва, у 1638 р. втратив цю посаду і став рядовим сотником Чигиринського полку. У 1645 р. відвідав Францію, де вів переговори про вступ козаків на військову службу. У 1647 р. його хутір було пограбовано, сина закатовано, викрадено жінку. Почалося переслідування з боку місцевої адміністрації. X. змушений був податися на Запоріжжя, де незабаром його було обрано гетьманом. У січні 1648 р. під проводом X. на Запоріжжі вибухнуло повстання, яке поклало початок визвольній війні укр. народу проти Польщі. Весною того ж року X. уклав військовий союз з Кримським ханством, отримав ряд військових перемог над польськ. військами, уклав Зборівський (1649) і Білоцерківський (1651) договори з Польщею, пізніше – у 1654 р. уклав Переяславську угоду з Москов. царством. Спробував утворити міжнародну коаліцію, перебудувати Річ Посполиту в конфедерацію, що мало перетворити Україну у самостійний суб’єкт міжнародного права, відновити українську державність. Будова козацько-гетьманської держави X. спиралася як на укр. традиціоналізм (що увібрав у себе народні звичаї, традиції), так і новаторський підхід до конкретно-історичної ситуації в Україні в середині XVII ст. Утворена нова держава-гетьманська набрала форми авторитарно-ліберального режиму. Авторитаризм проявився у зростанні концентрації влади в гетьманських руках, а лібералізм – у козацькій демократії, яка обмежувала гетьмана, зберігала козацькі вольності. Було створено новий тип адміністративного устрою, що спирався на розбудову елементів військової демократії. Відновлення укр. державності зупинило колонізацію України з Заходу, стимулювало появу укр. політ. національної свідомості, відновлення і розвиток державницьких національних традицій.

Література: Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Відень, 1920; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. Львів, 1990.

Б. К.

243

ЦІЦЕРОН МАРК ТУЛІЙ (106-43 рp. до н. е.) – римський держ. і політ. діяч, мислитель, адвокат. Займав ряд держав. посад: квестора (76 р. до и. е.), претора (66 р. до п. е.), консула (63 р. до н. е.), проконсула (51-50 рp. до н. е.) у Кілікії. Після вбивства Цезаря виступив як лідер сенату та республіканців (його відомі 14 філіппік), однак зазнав поразки, був внесений у проскрипційні списки і вбитий. Вбивці відрубали йому голову і праву руку, якою він писав свої промови проти Антонія і привезли йому ці трофеї. Антоній тримав їх у себе на обідньому столі, а його жінка колола голкою язик мертвого Ц. як знаряддя його промов. Ц. був автором 19 трактатів, 58 судових і політ. промов та понад 800 листів. Його політ. погляди викладені у трактаті «Про державу». Ц. визначав державу як «справу народу» (res populi) – народом він вважав поєднанням багатьох громадян, пов’язаних між собою згодою у питаннях права та спільністю інтересів. Ц. не притримувався думки, що держава є результатом суспільного договору, він вважав, що вона виступає як результат конечності спільного життя громадян, їх слабостей та страху. У залежності від кількості суб’єктів влади в державі, Ц. ділив держави на монархії, аристократії і демократії. У природі, писав Ц., мав місце колооббіг держ. форм, зміна їх одна одного. Як ідеал, пропонував Ц., повинна виступати змішана форма, яка мала б елементи усіх трьох простих форм. З монархії варто запозичити щось видатне і царське, коли частина влади була б надана авторитетним громадянам, інша ж частина влади була б надана судженням і волі народу. Така змішана форма привела б до загальної рівності та міцності держави, кожен був би в ній на своєму місці. Це не означало, що Ц. був затятим ворогом демократії, однак він вважав, що саме народовладдя не є кращою державного формою, оскільки спирається на абсолютизацію рівності зовсім різних громадян. Рівність є теж несправедливість бо вона ліквідовує суспільну ієрархію.

244

Практичною політ. програмою Ц. стала пропозиція повернення до римської республіки III – поч. II ст. до н. е., а основою змішаного устрою мала бути «згода всіх суспільних станів», «однодумність всіх громадян», тобто блок сенатської верстви й вершників проти монархістів та демократів. Ц. виступив за зміцнення сенатської республіки, проти режиму особистої військової диктатури. Концепція держави у Ц. спиралася на його погляди щодо кращого держ. діяча, бо міцність держави залежить не лише від дотримання славних минулих традицій але й від визначних держ. мужів. Щоб повернути славне минуле потрібно реформувати моральність римлян. Видатний держ. муж повинен володіти такими чеснотами, як мудрістю, справедливістю, стриманістю, поміркованістю, бути гарним промовцем, знати античну грецьку літературу, теорію держави й права. При виникненні критичних ситуацій, держ. мужі повинні діяти швидко, рішуче й встановити твердий порядок в державі. Ц. сформулював власну теорію природного права, вважаючи, що поняття права потрібно виводити зі закону, оскільки закон є «міркою права і безправ’я». Основою права є природа, не писані людські закони, а природній закон, який є одночасно вищим розумом, справедливістю і служить зв’язуючою ниткою між людьми та богами. Керуючись ним, люди можуть відрізнити право від безправ’я, добро від зла. Ідеальний устрій, який пропонував Ц., мав стати взірцем для законодавчої праці. Він настоював на безумовному виконанні укладених угод та союзів, що мало стати свого роду моральною максимою, він дав своє визначення справедливості, суть якого зводилася до вимоги «щоб ніхто нікому не шкодив, якщо лише не буде спровокований на це несправедливістю», – справедливістю було й те, щоб всі «користувалися загальною власністю як спільною, а приватною – як своєю». Хто захоплює чужу власність, стверджував Ц., той порушує та нівечить права людського сус-ва. Важливими були його роздуми щодо такої політ. проблеми як війна. Ц. вважав, що війна може бути лише вимушеним актом і допускається лише тоді, коли переговори не дають результатів. Війни ділив на справедливі і несправедливі. Справедливі війни, писав Ц., це війни оборонні, а також (правда, за певних умов) війни, які провадяться з метою зміцнення влади і здобуття слави. Тут Ц. явно зробив поступку месіанській концепції Риму, бо такі війни можуть вестися для виконання «всесвітньо-історичної місії Риму».

Твори: Цицерон М. Т. О государстве. О законах. Диалоги. М., 1994.

Б. К.

245

ЧААДАЄВ ПЕТРО ЯКОВИЧ (1794-1856) – рос. мислитель. Навчався у Москов. ун-ті, приймав участь у Вітчизняній війні 1812 p., вступив у «Союз Благоденствія», а пізніше – «Північне товариство», після поразки виступу Семенівського полку подав у відставку і виїхав за кордон на навчання. Після повернення у Росію (початок 1826 р.) поселився у Москві, де у 1829 р. написав свої «Філософічні листи», які було опубліковано в 1836 р. У листах, Ч., характеризуючи становище рос. народу, намагався дати відповідь на питання про долю Росії, вказавши на окремі специфічні риси рос. минулого. Ч. вказав на таку негативну рису «нашої своєрідної цивілізації» як те, що «ми ще лише відкриваємо істини, які давно вже стали відомими в інших місцях». Все це пояснював Ч. тим, що Росія запізнювалась у своєму розвитку, вона не належала ні до Заходу ні до Сходу, де відсутні були традиції такого роду. Росія, писав Ч., ніби була поза простором і часом, тут склалася ситуація, за якої неможливе нормальне життя людини. Така ситуація була результатом темного рос. минулого. Спочатку був стан дикого варварства, потім – грубої неосвіченості, далі – страшного чужого панування. Все це стало причиною деспотизму, успадкованого пізнішими рос. правителями. Можливо тому росіяни живуть «одним сьогоднішнім, у самих темних його межах, без минулого і майбутнього, серед мертвого застою». Темними й ганебними плямами рос. життя Ч. назвав самодержавство й кріпацтво. Розвиток Росії був дуже специфічним: «ми ростемо, але не дозріваємо; рухаємося вперед, але по кривій лінії, тобто по такій, що не провадить до мети». Наразі Росія копіює Захід, сліпо і поверхово, а найчастіше невдало, відсутні розумова методичність і логіка. Ч. боляче переживав подібне становище Росії, країни, якій сама доля визначила бути з’єднуючим містком між Заходом і Сходом. Однак ця Росія нічого не робить, «століття пройшли без користі для нас», здається, що загальні закони людства ніби відмінені для Росії. Тому Ч. робить висновок, що здається ніби росіяни жили і живуть для того, «щоб послужити якимсь важливим уроком для віддалених майбутніх поколінь, які зуміють його зрозуміти».

246

Вихід з цієї ситуації Ч. вбачав у пробудженні думки, духу та поєднання його з християнською релігією, зокрема з католицизмом. Майбутню Росію Ч. бачив великою й «неділимою», бо «розчленувати Росію ...було би шаленством» (мова тут йшла про Польщу, а також Білорусію та Малоросію). Життєво важливо для Росії зберегти ці землі, де проживає, на думку Ч. «російське населення».

Твори: Чаадаев П. Я. Статьи и письма. М., 1989.

Б. К.

ЧАЛІДЗЕ ВАЛЕРІЙ (192? р. н.) – радянсько-американський соціолог. Емігрував у США. Автор низки творів, зокрема «Переможець комунізму», «Майбутнє Росії» та «Ієрархічна людина» та ін. Одним із напрямків наукових досліджень Ч. є відродження натурфілософського підходу до культурної еволюції людини, що спирається на сформульовану Ч. концепцію людської ієрархії і її ролі в житті людини і сус-ва. З цією метою Ч. проаналізував джерела ієрархічних різниць у сус-ві. Важливим таким джерелом, на думку Ч., є нерівність. У cyс-ві велася й ведеться перманентна жорстока ієрархічна боротьба, постійно використовується сила для збереження цієї нерівності, для використання переваги перебування на верхніх щаблях сус-ї ієрархії. Тому в центрі уваги Ч. стоїть людська особа, яку він характеризує, насамперед, як таку, що володіє певним об’ємом волі, та «фізичною силою, готовністю цю силу застосувати і вмінням цю силу застосувати, а також вродженим або набутим знанням того, у яких випадках цю силу застосувати». Своєю працею «Ієрархічна людина» Ч. робить спробу «визначення волі людини і її ролі в суспільстві». При чому, поняття «воля» Ч. вживає близько до розуміння поняття «воля до свободи». На думку Ч., проведений історичний аналіз переконливо свідчить, що замість відбору за об’ємом волі, псевдоштучний відбір привів переважно до виживання людей слабих, покірних, які проте здатні оволодіти культурою. Він запропонував кілька моделей перемоги власне таких слабих людей. Ч. зазначає, що сильні і непокірні гинуть у війнах та в ієрархічній боротьбі, за винятком тих, хто пробився у лідери. Слабі і непокірні відсіваються в ієрархічний боротьбі, сильні і покірні відсіваються у війнах. У результаті – виживають й розмножуються сильні і покірні, правда на стороні відмінних (від сили) ознак. Тому сус-во сьогодні – «це суспільство слабих, неагресивних, відносно покірних людей. Ми більшою частиною коримося законам, а в тиранічних суспільствах – тиранові» – писав Ч. Процес відбору дав важливі наслідки – перемога слабих веде до народження цивілізації, де боротьба проходить в рамках права, за винятком війни. Цивілізація, одночасно, може привести і до катастрофічних наслідків, бо методи культурного придушення агресивності у нових поколінь можуть дати згубні наслідки – втрати взагалі волі до життя, втрати мотивації.

247

Водночас Ч. наводить приклади реваншистських спроб сильних – це революції 1917, 1933 рp. Далі Ч. зробив аналіз суспільств, які стоять перед такими революціями сильних. Основними ознаками таких передреволюційних сус-в були наступні: по-перше, сильне ієрархічне розтягування (коли забагато людей тратить надію покращити своє становище); по-друге, невідповідність сил збереження існування пануючих порядків (армія, поліція, церква, ідеологія) за рівнем ієрархічного розтягування в сус-ві; по-третє, ступінь цивілізованості нижчих верств падає, або був низький (при його низькому рівні зростає агресивність мас); по-четверте, низький рівень оновлення ієрархії (чим демократичніше сус-во, тим вищий рівень оновлюваності еліти); по-п’яте, зростання чинника ризику («реванш сили» більш імовірний за умов девальвації вартостей сурогатів волі). При чому, Ч. вважав, що варто не допускати різкого падіння довір’я мас до системи навіть консервативних вартостей. Таке падіння може привести до надзвичайних потрясінь всієї ієрархічної структури сус-ва та значного збільшення ризику реваншу сильних. Тому падіння тиранії може часом привести до встановлення ще більшої тиранії. З метою недопущення такого становища, Ч. пропонував дотримуватись розумного ступеня нерівності в сус-ві (нерівності за ієрархічним становищем, нагромадженню великих сурогатів), але дотримуватись рівності в правах.

Твори: Чалидзе Валерий. Иерархический человек. М., 1991.

Б. К.

ЧЕЛЛЕН РУДОЛЬФ (1864-1922) – шведський соціолог, політ. діяч. Закінчив Упсальський ун-т, доктор наук (1890), проф. Гетерборської вищої школи, з 1916 р. – в Упсальському ун-ті, у 1905-1908 та 1914-1917 рp. – депутат ріксдагу. Ч. написав низку творів, серед них «Держава як форма життя» (1916), у якому розглядав державу як природний організм, що існує за законами боротьби за існування та природного добору. Держави, як всякі організми, народжуються, живуть і вимирають. Боротьба за існування держави проявляється насамперед у боротьбі за простір, політ. імператив держ. життя полягає у тому, щоб «розширити свою територію шляхом колонізації, об’єднання або завоювання різного роду». У цьому і полягає природній і необхідний ріст з метою самозбереження. Головними чинниками експансії держави виступають географічні і демографічні. Ч. вперше впровадив поняття геополітика. Засобом експансії виступають війни, як конкретні форми прояву боротьби за існування між державами. Тому доля малих держав полягає або у перетворенні в залежні чи передачі частин своїх територій більшим державам, або просто капітуляції перед сильнішими. Окрім закономірностей зовнішньополітичної експансії, Ч. сформулював і закон автаркії, який полягав

248

у тому, що в державі повинні бути врівноваженими промислове і аграрне виробництво. Була в Ч. і власна концепція суспільно-політичного розвитку. Розпад середньовічного абсолютистського монархічного устрою був прискорений встановленням демокр. ладу, при капіталізмі демократія розцвіла, але поступово й вона почала відмирати, сьогодні прийшла черга знову «монархічного Ренесансу», тобто конституційних монархій, або цезаристського авторитаризму, оскільки імперіалізм передбачає появу імператора. У майбутній імперії принципами держ. устрою стануть відмова від права, акцент на «політичну доцільність».

Твори: Kjellen Rudolf. Der Staat als Lebensform. Berlin, 1924.

Б. К.

ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ (1828-1889) – рос. мислитель, соціаліст-утопіст, критик. Нар. в сім’ї протоієрея, освіту отримав у Петерб. ун-ті, викладав в Саратовській гімназії, потім в Петерб. кадетському корпусі. В 1856 р. – співредактор ж-лу «Современник», У 1860-1861 рp. навколо Ч. зібрався гурток революціонерів-однодумців, які готувалися до народного повстання, розробляли питання пов’язані з озброєнням народу, зв’язків з армією. У 1862 р. був заарештований і ув’язнений у Петропавловській фортеці, де і написав роман «Що робити?» Ч. загалом провів понад 20 років у царських в’язницях та засланні. Ч. написав ряд статей в яких виклав свої погляди на природу й суть капіталізму (ст. «Липнева монархія»), розкрив слабі сторони утопічного соціалізму, вказав на різні ступені майбутнього вільного сус-ва. У своїх поглядах Ч. був економічним детерміністом. Відводив головну роль у визначенні держ. устрою розподілу засобів виробництва (ст. «Кавеняк», «Капітал і труд», «Життя без адреси»). З економічної нерівності класів випливала політ. і класова нерівність, джерелом класової боротьби, на думку Ч., були прагнення різних верств та суспільних груп до зміцнення своїх матеріальних позицій. Оскільки ці прагнення вступали в гостру суперечність з інтересами пануючих верств, шляхом вирішення проблеми ставала революція, рушійною силою якої виступали народні маси. Свої надії Ч. пов’язував із рос. сільською общиною, з досягненням соціалістичного ідеалу з селянством. Ч. водночас підійшов досить близько до розуміння класової боротьби та ідеї диктатури пролетаріату. Ч. стверджував, що політика й промисловість, будучи визначальними чинниками соціального розвитку, мають над собою все ж домінування знань, бо лише «знання – основна сила, якій підпорядковані і політика, і промисловість і все решту в людському житті». Існуючі ж різниці у громад. й національному побуті народів, що живуть на одному рівні, Ч. вбачав у законах, які домінують в сус-ві, що в певній мірі суперечило його попереднім висновкам.

Твори: Чернышевский Н. Г. Избранные философские сочинения. М., 1950. Т. 1-3.

Б. К.

249

ЧЕРЧІЛЛЬ УІНСТОН ЛЕОНАРД СПЕНСЕР (1874-1965) – англ. політ. та держ. діяч. Його батько – сер Рандольф, син герцога Мальборо, мати – Дженні Джером, дочка америк. мільйонера, далека родичка Ф.Рузвельта. Сер Уінстон Ч. закінчив приватну школу Херроу та військове училище в Сендхерсті, і хоч він не успадкував титул, його мати відкрила для нього багато дверей у тогочасному вищому англ. товаристві. У 1900 р. був обраний до парламенту від консервативної партії, тоді ж опублікував свій єдиний художній твір – роман «Саврола», який декілька разів перевидавався. Вже через 4 роки У.Ч. офіційно перейшов до ліберальної партії, від імені якої отримав посаду заступника міністра у справах колоній, з 1908 р. – він міністр торгівлі, потім міністр внутрішніх справ. У тому ж році У.Ч. одружився з Клементиною Хозьє, внучкою лорда Ейрлі, з якою щасливо прожив 56 років. Вона ніколи не нав’язувала своєї думки У.Ч., але досить часто будинок Черчіллів пронизував владний голос сера Уінстона: «Клеммі!» Це означало, що він хотів про щось запитати Клементину, про щось порадитися з нею. У 1911 р. У.Ч. очолив військово-морське міністерство, підтримав вимогу негайного вступу Англії у війну, брав участь у військових діях, щоправда, змушений був піти у відставку в 1915 р. через невдалі дії англ. флоту. З 1917 р. У.Ч. – міністр військового спорядження, активно сприяв впровадженню нової військової техніки, зокрема танків, на озброєння англ. армії. У 1918 р. призначений військовим міністром, у 1921 р. – міністр колоній. Через три роки У.Ч. знову повернувся до консервативної партії і, після її перемоги на виборах, отримав посаду міністра фінансів. У травні 1940 р. У.Ч. сформував власний уряд, окрім посади прем’єр-міністра він зайняв посади лідера палати громад, міністра оборони. В роки війни він став визнаним загальнонаціональним лідером, відіграв значну роль у створенні антигітлерівської коаліції, проведенні міжнародних конференцій, на яких були визначені головні риси майбутнього устрою Європи. У травні 1945 р. внаслідок поразки на виборах консерваторів У.Ч. пішов у відставку. Ще раз – 1951-1955 рp. був прем’єр-міністром, однак роки брали своє, як і конкуренція з боку молодших лідерів-консерваторів. 5 квітня 1955 р. після аудієнції у королеви він разом зі своїм пуделем Руфусом покинув назавжди Даунінг-стріт, 10. За своє довге життя У.Ч. написав багато публіцистичних, науково-популярних та наукових праць. Тут і шість томів про війни в Індії, Судані, Півд. Африці, де сам У.Ч. брав участь у бойових діях, біографія його батька сера Рандольфа у двох томах. У 20-х роках він опублікував багатотомний

250

твір «Світова криза» де виклав своє бачення передвоєнних років, війни і роки повоєнного мирного врегулювання. Це скоріше повість про діяльність самого У.Ч. на фоні світових подій, на які він вважав його особа справила великий вплив. Одночасно в цій праці він звів рахунки із своїми ворогами, критики порівнювали книгу із працями улюбленого історика У.Ч. – Маколея, вчені ж прийшли до висновку, що це лише автобіографія самого У.Ч. та «апологія адміралтейства». Твір, одночасно, був втіленням його ідеї про те, що світову історію роблять герої. Звичайно, що У.Ч. таким героєм вважав себе. Як би там не було, його читали і він приніс нашому героєві великий гонорар, за який У.Ч. купив помістя Чартвелл з досить великою земельною ділянкою, де й жив до кінця свого життя. У 30-ті роки він опублікував наступний багатотомний твір «Життя Мальборо», про славного засновника роду герцогів Мальборо. У кн. багато уваги приділив проблемам політ. боротьби, вважаючи, що саме боротьба за владу й становить сутність історичного процесу. Напередодні другої світової війни У.Ч. публікує зб. статей «Поки Англія спала», «Великі сучасники», в яких позитивно віднісся до енергійної політ. діяльності фюрера Райху щодо відродження Німеччини. Зрештою, вважав У.Ч., кожна нація в момент великої кризи може бути врятована лише великими особистостями. Наступний великий шеститомний твір – «Друга світова війна», в якій на підставі величезної кількості документального матеріалу описано події війни, але насамперед участь і внесок Англії у перемогу над фашизмом. В основному за цей твір У.Ч. отримав Нобелівську премію. Остання велика праця У.Ч. – це чотирьохтомна «Історія народів, які розмовляють англійською мовою» у якій він переживаючи ностальгію за Британською імперією, писав про особливу місію англосаксонських народів у світовому розвитку. Якоїсь оригінальної суспільно-політичної концепції У.Ч. не сформулював, але він був блискучим захисником британських консерваторів, визначною особистістю. Вже з початку століття він викликав велике зацікавлення своєю особою, пізніше через кожні рік-півтора у світі з’являлися книги про нього, їх кількість вже наближається до ста, вже були мертві декілька кінооператорів, яких призначили знімати майбутні похорони У.Ч., а він ще жив. Колись Т.Карлейль заявив: «Часи великі, а шановні джентельмени, – смію я заявити, – дрібні». Поряд з У.Ч. дійсно були досить дрібні політ. діячі в Англії, на фоні яких він і перейшов у легенду.

Твори: Черчилль У. Вторая мировая война. М., 1991. Т. 1-3.

Б. К.

251

ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО (1894-1977) – українсько-німецький філософ, культуролог. Навчався у Петерб. та Київ. ун-тах, у 1918 p. закінчив Київ. ун-т, був чл. Центральної Ради, у 1921 р. виїхав до Німеччини. У 1924-1932 рp. викладав в УВУ та педагогічному ін-ті ім. М. Драгоманова у Празі, потім в ун-ті Галлє (1932-1945), після війни викладав у Марбурзькому та Гарвардському унтах, обраний чл. Гейдельберзької Академії (1968), заснував Інститут славістичних досліджень. Ч. написав ряд творів, зокрема з історії філософії на Україні, про філософію Г. Сковороди та близько 100 різних етюдів. У багатогранній теоретичній спадщині Ч., що чекає ще свого вивчення, можна відзначити, принаймні, методологічне значення його підходів до вирішення проблем політ. соціології, визначення суті нації, ролі національних культур, історії філософії тощо. Варто закцентувати на думці Ч. про помилковість розуміння певної філософії «як єдино правильної». Бо, як стверджував Ч., кожна окрема система, що хоче бачити «у собі реалізацію абсолютної правди, стає помилковою. Кожна національна філософія, що хоче бачити у собі єдину й усю правду, стає на хибний шлях». Певне політ. значення мало визначення Ч. укр. національного типу. Цей тип, на думку Ч., – це система рис політ. укладу українця: емоціональність, сентименталізм, чутливість, ліризм, індивідуалізм та стремління до «свободи», неспокій та рухливість. Далі визначальну роль відігравали природа України та її історичне минуле – князівська доба, бароко, плюс світорозуміння видатних укр. мислителів. У своїй творчості укр. мислителі зуміли відобразити укр. національні риси – прагнення до згоди і гармонії, прагнення до миру між людьми та миру між людьми й природою, миру людини з Богом. Прагнення до гармонії конкретизувалось у миролюбності українства взагалі. Важливою рисою укр. думки була і її релігійність та симпатії до окремих європейських націй, нім., зокрема. Незважаючи на те, що більшу частину свого життя Ч. змушений був прожити на чужині (яка до речі його високо шанувала) він був і залишається одним з найвизначніших українських мислителів XX століття.

Твори: Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. Мюнхен, 1983.

Б. К.

ЧИЧЕРІН БОРИС МИКОЛАЙОВИЧ (1828-1904) – рос. історик, філософ. Закінчив Москов. ун-т, став проф. цього ж ун-ту, вийшов у відставку в 1868 р. У 1882 р. вибраний москов. міським головою. Відомий як автор творів «Історія політичних вчень», «Власність і держава», «Філософія права». Будучи гегельянцем вважав рушійною силою історичного процесу державу, правові відносини. Як географічний детермініст надавав великого значення впливу географічного розташування, ландшафту на політ. лад, держ. устрій та політ. ін-ти Росії. Окрім цього, на рос. державу мали вплив і зовнішні чинники – навала кочовиків, похід Наполеона. Ч., також, сформулював теорію станової ієрархічності в Росії.

252

Ієрархічність була втілена у закріпаченні росіян, створенні регламентованої станової системи, що в часи зовнішньої загрози відіграла позитивну, захисну роль. Однак, пізніше, коли Росія перетворилася у велику імперію, зменшилася загроза існуванню російської державності, поступово відпадає й потреба у суворій ієрархізації російського сус-ва. Тоді почалося розкріпачення станів. Однак даний процес, вважав Ч., повинен проходити зверху, поступово, шляхом реформ. Наступна концепція Ч. – це концепція індивідуального розвитку. Суть її в тому, що основною одиницею сус-ва є особистість, яка володіє духовністю, розумом, моральністю. З розуму випливає і свобода волі, що має внутрішні і зовнішні виміри. Зовнішній вимір свободи обмежує право і держава, яка стоїть над сус-вом. Як виразник спільних інтересів і цілей народу, вона, також, покликана мирити суспільні суперечності. Держава має свою структуру – владу, закони, політ. свободу і спільну мету. Поряд з державою існує громад. сус-во – сукупність економічних, розумових, релігійних відносин, які не складають організованого цілого. Ч. вважав, що ідеальним політ. ладом в Росії мала б стати конституційна монархія, обмежена земельним представництвом, яке охороняло б державу перед деспотизмом народних мас, перед боротьбою егоістичних політ. партій. У Росії, в міру дозрівання народу до ліберальних прав та свобод, повинна бути впроваджена Конституція. Однак завжди, коли б виникала якась загроза державності, цілісності Росії, політ. влада повинна бути готова на обмеження свободи, бо від політ. зрілості народу залежатиме ступінь використання самої свободи.

Твори: Чичерин Б. Н. История политических учений. М., 1869-1902; Философия права. М., 1900.

Б. К.

ШЛЕЗІНГЕР АРТУР (1917 р. н.) – амер. історик. Закінчив Гарвардський ун-т, під час війни працював у Службі стратегічних досліджень, після її закінчення на істор. ф-ті Гарварду (1946-1961), потім працював у команді президента Д. Кеннеді, лауреат Пулітцерської премії за історію. У своїх численних творах Ш. розвинув далі концепцію про чергування циклів – «консервативних» і «ліберальних» в амер. історії.

253

Спираючись на твір свого батька (Шлезінгера старшого) «Дороги до сьогоднішнього» (1949), в якому стверджувалось, що в Америці мають місце маятникові коливання терміном 12-16 років (періодів панування консервативних або ліберальних ідей і відповідної політики), Ш.-юніор, вслід за батьком заперечував пов’язування цих циклів політики з розвитком економіки. Ш.-юніор вважав, що розвиток в Америці йде скоріше не по замкнутих циклах, а по спіралі, він спирається на поєднання двох головних чинників – твердого догматизму з широким експериментом. На кожному витку циклу формується своя громад. думка, власні концепції і цілі зовнішньої і внутрішньої політики. В Америці панують (по черзі змінюючи одна одну) республіканська й демокр. партії, що контролюють Білий дім і конгрес. Ш. детально проаналізував даний процес, зазначаючи, що реалізація реформ проводиться спочатку ентузіастами, ідеалістами, які, взявши курс на реформи і прийнявши їх, передають владу простим виконавцям, серед яких швидко росте корупція, самі ж ідеалісти подаються в бізнес. Реалізація реформ створює стабільність, яка однак поступово переростає в застій, що провадить до кризи, виникають все нові проблеми, на вирішення яких тепер колишні реформісти вже не здатні, вони стають консерваторами. Все це знаходить своє відбиття в політ. та ідеологічних концепціях і теоріях, боротьба йде в умовах регулярних виборів, незмінної Конституції, вона йде не на заміну конституційно-правової основи, а за інтерпретацію основних положень. При чому, головною рушійною силою політ. циклу, Ш. вважає «життєвий досвід поколінь», що передбачає значний, у кінцевому результаті, суспільний консерватизм. І новатори і консерватори в Америці, зазначає Ш., врешті-решт «об’єднують свої сили в справі формування певної політ. традиції... Обидві ці течії віддані принципам особистої свободи, конституційної держави і верховенства закону. Обидві мають взаємодоповнюючі функції, спрямовані на збереження політичної системи». Все це пояснюється тим, як зазначає Ш., що вони всі разом працюють, фактично, в одному великому підприємстві, що зветься «демократією» та реалізують спільно національні інтереси Америки. Низка творів Ш. зібрана в один зб. під назвою «Цикли американської історії», опублікований на початку 90-х рp. видавничою групою «Прогресс» за сприяння інформаційного агентства США.

Твори: Шлезингер Артур М. Циклы американской истории. М., 1992.

Б. К.

254

ШОПЕНГАУЕР АРТУР (1788-1860) – нім. філософ. Нар. в Данцінгу (нині Гданськ), в сім’ї банкіра. Вчився в Геттінгенському і Берлінському ун-тах. У 1820-1831 рp. працював (точніше вважався) приват-доцентом Берлінського ун-ту. З 1831 р. жив у Франкфурті-на-Майні, займався науковою роботою. Свою філософську систему Ш. свідомо протиставляв системі Гегеля, Фейербаха та їх послідовників. Істинним продовжувачем ідей великого Канта вважав тільки себе. Апріорні форми останнього зводив до єдиного «закону достатньої підстави». Суб’єкт і об’єкт розглядав як співвідносні моменти, з яких складається світ як «уявлення». Світ як «річ в собі», за Ш., – це сліпа, безпідставна «воля до життя», яка дробиться в нескінченій множині «об’єктивацій». Кожній об’єктивації властивий потяг до абсолютного панування, що відображається в невпинній «війні всіх проти всіх». Вищим щаблем в ієрархії об’єктивацій волі є людина, істота наділена розумним пізнанням. Кожний індивід усвідомлює себе усією волею до життя, інші індивіди існують в його уяві як залежні від нього, що служить джерелом безмежного егоїзму людини. Соціальна організація, держава є лише системою збалансованих окремих воль і не може знищити егоїзму. Сус-во, державу, відносини між людьми та їх розвиток Ш. розглядав з позицій антиісторизму, консерватизму, песимізму. Головна істина всякої філософії, на його думку, та, «що у всі часи існує одне і те ж, що всяке походження і виникнення тільки ілюзорне...» Історія взагалі є незмінною: «Як би не змінювались на світовій арені сцени і маски, актори залишаються одними і тими ж...» Історія тільки «робить вигляд», що кожний раз здійснює щось нове. Насправді вона в самій своїй суті оманлива, «повторюючи одне і те ж під різними іменами і в різній оболонці». Різні етапи історії, згідно з Ш., відрізняються між собою не за суттю, а «тільки іменами і хронологією». Своєрідним було відношення Ш. до людини та людського сус-ва. Людський рід характеризував як стадо ворогуючих тварин. За своєю натурою людина – «дикий, мерзенний звір». Світ, в якому живе людина, це «арена замучених, страждаючих істот, які зберігаються лише завдяки тому, що поїдають один одного». Ш. висловлював відверте презирство до народу, до простих людей. «Великий натовп зовсім мало мислить», але «це велике щастя, бо інакше він міг би все зім’яти і знести в своєму устремлінні». Стверджував, що «простий народ начебто і люди, але що-небудь подібне людині я ніколи не бачив між ними». Визнаючи ідею договірного походження держави, Ш. вважав, що встановлені з появою держави право, закон самі по собі безсилі. Вони набувають значимості лише при посередництві примусу, насильства. Держава необхідна як противага егоїзмові, вродженій несправедливості людського роду. Вона служить «намордником», який стримує звірині зуби людської істоти. Якби держ. влада втратила силу, то люди перегризли б один одного. Держ. примус і покарання є основними і виходять з переконання в природній хибності людства. Держ. влада не може і не повинна допускати ніякої

255

свободи. Ш. підкреслював, що на «свободу друку варто дивитись, як на дозвіл продавати отруту: отруту для розуму і для душі». На його думку, всяка свобода, демократія загрожує анархією, безчинствами. Не можна допускати і свободи виборів, яка визначає політ. лінію більшістю голосів, бо вона не враховує того, що серед людей переважають не добрі, а злі. Розглядаючи форми правління, Ш. говорив, що «устрій людського сус-ва коливається, як маятник, між двох зол» – деспотизмом і анархією. З цих двох зол меншим, на його думку, є деспотія. Форма правління не може бути республіканською, бо «республіки схильні до анархії...» Найкращою формою правління, згідно із Ш., може бути монархія, причому «абсолютна, не обмежена ніякими законами, спадкова монархія, коли в особі однієї людини повністю сконцентрована незалежна ні від якого права зовсім безвідповідальна влада, перед якою всі схиляються, як перед істотою вищого порядку, володарем божою милістю». Ш. вважав необхідним залишити незмінними станові, майнові відмінності між людьми. «Велике стадо людського роду завжди потребує з необхідністю вождя, керівника і радника...» До цього «привілейованого класу вождів» Ш. відносив багатих і сильних, аристократію. Виокремлював три види аристократії: 1) за народженням і за чином; 2) грошова аристократія; 3) аристократія розуму. Остання по суті – найвища. Ш. критикував соціальні утопії, реформаторські ідеї, вважаючи, що ніякі реформи, революції, «ніякі конституції, законодавства» ніколи не зроблять чого-небудь доброго. Якби йому довелось видумувати свою «республіку Платона», то єдиним вирішенням завдання була б деспотія мудрих і шляхетних, аристократії духу.

Твори: Шопенгауэр А. Полное собрание сочинений. М., 1900-1910.

М. П.

ШПЕНГЛЕР ОСВАЛЬД (1880-1936) – нім. мислитель, культуролог. Закінчив гуманітарну школу в Галле, вивчав самостійно природничі науки, після добровільної відмови від вчителювання в гімназії з 1911 по 1917 рp. писав книгу «Присмерк Європи», другий том якої вийшов у 1912 р. Пізніше – на початку 30-х pp., написав ще твір – «Роки рішень. Німеччина і всесвітньо-історичний розвиток». Ш. сформулював власну культурологічну концепцію, її основними моментами були: по-перше, розгляд культури в динаміці (становлення, розквіт і падіння, цей останній етап він назвав цивілізацією). Це дозволило йому зробити логічний висновок: «живі культури вмирають...» По-друге, Ш. розглядав світову культуру як таку, що складається з цілого ряду циклів: єгипетська, індійська, китайська, греко-римська, візантійсько-арабська, західноєвропейська, майя і восьмий цикл – це російська. По-третє, всі цикли у Ш. характеризувалися на перших двох етапах, як органічний тип еволюції (це торкалося

256

найбільше політ. сфери), на етапі занепаду (цивілізаційному) характерним ставала механічна еволюція, що перероджувалась у закостеніння а потім і занепад і розпад. На цьому ж етапі культура перетворювалась у масову культуру, з її пануванням принципу простору, замість принципу часу, Саме тут розвивається політика експансії, початок епохи світових війн за розподіл і перерозподіл світу. Кожен етап, на думку Ш., характеризувався пануванням центральних ідей (ідеї долі і принципу причинності), своєї логіки та способу уявлення, способів вирахування (хронологічного і математичного). Такий підхід дав можливість Ш. аналізувати кожну культуру циклу з точки зору розуміння числа, сенсу часу. Окремо розглядав Ш. культуру Західної Європи, яка, на його думку, знаходиться вже у присмерку – на останньому етапі – цивілізаційному. Тому Ш. проти тривіального оптимізму щодо майбутнього західноєвропейської культури. Він тим більше проти оптимізму загальнолюдського – оскільки у людства як такого немає ніяких цілей, ніякого плану, у всесвітній історії видно лише образ вічного утворення і змін органічних форм. Політ. процеси можуть лише прискорювати, або гальмувати такий неминучий хід справ. Знайшовши єдиний спільний знаменник для всіх культур на етапі їх трансформації у цивілізації (ним стала влада), Ш. висунув твердження про одночасність подібних процесів у всіх культурах. Використовуючи метод порівняння, він побудував таблицю «Одночасні політичні епохи», де ствердив про існування, наприклад, імперіалізму китайського, греко-римського, візантійсько-арабського та західноєвропейського. Твір Ш. – феномен європейської цивілізації XX ст. що своїми коріннями спирається в певній мірі на концепції Дж. Віко, Й. Гердера, але й відрізняється від них, бо написаний дійсно у перехідну епоху, лише чи сутінках, а може (на наш погляд) світанку?

Твори: Шпенглер Освальд. Закат Европы. Новосибирск, 1993.

Б. К.

ШТІРНЕР МАКС (справжнє ім’я Шмідт Каспар) (1806-1856) – нім. мислитель. Початкову освіту отримав в Хелмі, потім навчався в Берлін. ун-ті, який закінчив у 1834 p., викладав (1839-1844) в жіночому пансіонаті у Берліні, там став чл. товариства «Вольниця», організаторами якого були брати Бауери, письменник Л. Буль, журналісти Ф. Засс, Г. Мірон та ін. Після виходу книги, Ш. займається виключно творчою працею, перекладає підручник франц. вченого Ж. Сея з політекономії, однак жити на літературну працю виявилося неможливим, тому Ш. спільно з дружиною вирішив вкласти свої гроші у молочну торгівлю, але підприємство незабаром збанкрутувало. Помер Ш. в бідності. Він був автором двох творів: «Єдиний і його власність» (1844) та «Історія реакції» (1852). Студентом Щ. слухав Гегеля на лекціях

257

в ун-ті, сам він з позицій суб’єктивного ідеалізму виступив проти держави, а точніше проти «химерних ідей» про державу, які породжені людською свідомістю. Виступив Ш. з крайніх ідеалістичних, егоїстичних позицій. Свій егоїзм Ш сміливо пояснив егоїстичними позиціями самого Бога, а також і людства, яке «бачить лише себе, піклується лише про людство, знає лише одну справу – свою власну». Тому не дивно, зазначав Ш., раз «Бог і людство поставили свою справу ні на нічим іншим, як на собі», то і я «поставлю... мою справу лише на себе, бо я, так як і Бог, – ніщо всього іншого, так як я – моє «все», так як я – єдиний». Отже, рішуче проголосив Ш.: «Геть же все, що не складає вповні Мойого...» Боже – справа Бога, людське – справа людства, моє – це виключно моє, і ця справа, не спільна, а єдина, оскільки і я – єдиний». Життя людини, – вказував Ш., – це безперервна боротьба за самоутвердження, або-або, бо «переможець стає паном, переможений – підданим». Спочатку, в молоді роки людина бореться зі стихійними силами, в т. ч. владою батьків, потім з владою власної совісті. Коли людина виростає, мужніє – вона розуміє, що потрібно боротися за свої інтереси, керуватися ними, а не своїми ідеалами. Дорослість означає «друге самонаходження. Юнак знайшов себе як дух і загубив себе у всезагальному дусі...» Все недуховне людина об’єднує під назвою «зовнішнього», які в певних випадках стають символами. Дорослу людину переростають думки, вони навіть втілюються, стають химерами, як Бог, володар, Папа, вітчизна тощо. Тоді, писав Ш., «руйнуючи їх втіленість, я приймаю їх назад в себе і говорю: лише я втілений. І тоді я приймаю світ як те, чим він є для мене, як мій, як мою власність: я відношу все до себе». Ці всі думки вже не мають «влади наді мною...» У зв’язку з цим для Ш. притаманне заперечення всякої держави і політ. влади, бо вони, як і право, обмежують свободу індивіду. Держава, в т. ч. буржуазна, захищає людину не в залежності від її прані, а відповідно від її покірності, лояльності, держава будується на рабстві праці, тому «коли праця стане вільною, держава буде зруйнована». Лібералізм, який захищає державу, твердить і про те, що ніхто нічого не повинен мати, власником повинно бути лише сус-во. Тому соціалістично-комуністичний ідеал, по-суті, – «щоб ми всі зробилися бідними». Цей ідеал містить три злодійства, які зробили для особистості, в «інтересах людства». Перше, коли держава забрала право повеління, друге – коли забрали власність. Третє злодійство, вважав Ш, – коли в особистості забирають навіть її власне Я, змушуючи її думати й боротись за суспільство, за людство, змушують відкинути власні інтереси відмовитися від особистого. Тому повинна бути знищена будь-яка думка: «окремій особистості не належить мати свою думку, і

258

як власність передана державі, так і думка повинна бути передана всезагальності, «людині», і стати загальнолюдською думкою». Тому проти всього цього Ш. пропонує бунт, суттю якого має стати вимога «не лише бути вільним», але і «власником». Однак цього мало, бо «моя свобода стає лише тоді досконалою, коли вона перетворюється у владу, і тоді я перестаю бути лише вільним і стаю власником», бо лише моя сила, моя влада дають мені право. Причому, «всі права і всі повноваження я черпаю в собі самому. Я маю право на все, що я зможу осилити». Тобто, Ш., заперечуючи державу і політ. владу, утверджував думку на право особистості, бо «тільки я сильний, і я вже тим самим знайшов право... сила і влада лише в мені, владному й могутньому». Лише воля, влада і бажання мого власного «Я» мають для мене значення, вважав Ш. Звідси, Я – противник держави, бо вона «хоче обов’язково щось зробити з людей, і тому в ній живуть лише зроблені люди; всякий, хто хоче бути самим собою, – ворог держави», – така думка Ш. «Я – смертельний ворог держави, у якої є лише одна альтернатива: вона або я», – ось перший висновок Ш. Другий торкається власності. Власність це «лише те, що в моїй владі. На якого роду власність я маю право? На всяку, на яку я даю собі право. Право на власність я даю собі тим, що присвоюю собі власність...» Звідси, якщо Я вирішую, «що мені потрібно, то я повинен мати, і я собі це добуду». Третій висновок торкається сус-ва, яке Ш. пропонує замінити союзом (асоціацією) де все добровільно, всі рівні, у союзі «ти вносиш свою міць, своє багатство, і ти проявляєш свою вартість», в союзі ти живеш егоїстично, суспільству ти повинен служити, «союзом же ти користуєшся... Союз існує для тебе і завдяки тобі... суспільство священне; союз – твоя власність. Суспільство користується тобою, союзом ж користуєшся ти». Шлях до знищення нового феодалізму, ліберального, на думку Ш., не революція, як політ. і соціальна дія, а повстання, яке виходить з незадоволення собою людей, революція має за мету нові ін-ти, а повстання – ставить за мету «стати над установами». Отже, кредо ПІ.: «Для Мене немає нічого вищого за Мене».

Твори: Штирнер Макс. Единственный и его собственность. Харьков, 1994.

Б. К.

259

ЩЕПАНСЬКИЙ ЯН (1913 р.н.) – польськ. соціолог, держ. політ. діяч. Закінчив Познанський ун-т, з 1951 p. – проф. соціології ун-ту в Лодзі, з 1965 p. – чл. АН Польщі, у 1966-1970 pp. – Президент Міжнародної соціологічної асоціації., з 1968 р. – директор ін-ту філософії і соціології Польськ. АН, у 1972-1980 рp. – віце-президент Польськ. АН, багаторічний чл. сейму, чл. Державної Ради ПНР (1980-1981), Голова Консультаційної Ради при Сеймі ПНР (1982-1984), чл. Консультативної Ради при Голові Державної Ради Польщі (1986-1988). Був редактором видавничої серії «Із вивчення робітничого класу і інтеліґенції», що виходила у 1958-1966 рp. Щ. – автор численних творів, зокрема «Структура інтеліґенції в Польщі», «Освіта і суспільна позиція», «Соціологія. Розвиток проблематики і метод», «Елементарні поняття соціології» та ін. Щ. дав свої визначення низки соціологічних понять, наприклад, «суспільство» – це організована спільність, що сформована для вирішення проблем спільного публічного життя. Щ. мав власну концепцію проведення реформ у Польщі. Суть її в тому, що початком реформ повинно стати реформування суб’єкта політ. влади – самої політ. партії (ПОРП). Далі має наступити черга системних реформ – політ. і економічних. Їх метою повинно б стати поступове повернення громадянству права на господарську ініціативність, що вимагало зміни самої політ. моделі держави, її законодавства, правової і політ. свідомості і культури. Дані реформи стали б основою повернення громадянству політ. і правової самосвідомості, почуття відповідальності. Одночасно, потрібно сформулювати нову концепцію політ. відносин між владою і громадянством, адміністрацією і громадянами. Щ. вважав, що повинна бути змінена й роль церкви, коли з позицій легальної опозиції, вона повинна перейти на конструктивні, державницькі позиції, стати важливим виховним і стабілізуючим чинником. Все це, вважав Щ., вимагає, також, створення нової ідеологічної моделі економіки й політики, нової суспільно-політичної концепції національного розвитку, що чітко була би тепер зорієнтована на позитивну співпрацю всіх національно свідомих сил, на творче будівництво постсоціалістичної державності.

Твори: Щепанский Я. Элементарные понятия социологии. М., 1969; От диагноза к действиям. М., 1987.

Б. К.

260

ЮЛІЙ ЦЕЗАР ГАЙ (100-44 pp. до н. е.) – римський держ. політ. діяч, полководець. У 73 р. його вибрали військовим трибуном, у 68 р. – квестором, пізніше він був претором, намісником в римській провінції Іспанія, разом з Г. Помпеєм і М. Красом утворив І тріумвірат, обраний консулом у 60 р. Ю. Ц. був знову назначений намісником завойованої Галії, взяв активну участь у громадянській війні в Римі (49-45) став диктатором (з 44 р. – пожиттєво), отримав на 10 років консульську владу та владу трибуна, префекта правів, Ц. отримав право першим голосувати в сенаті, право рекомендувати половину кандидатів у магістрат, право розподілу провінцій між проконсулами, право розпоряджатися військом і державною казною, всі його рішення були наперед схвалені сенатом і народними зборами. Окрім цього, у 63 р. він став «великим понтифіком», у 46 р. – нагороджений титулом «батька вітчизни», на його честь була поставлена статуя з написом: «Напівбогові». Ю. Ц. провів низку реформ та реорганізував політ. життя Риму. Сюди входили реформи сенату (вивів своїх супротивників, збільшив число сенаторів до 900), прийняв закони про збільшення числа головних держ. посад (преторів, едилів, квесторів, жерців). Він видав закон про провінції, впорядкував там управління, контроль, провів загальний перепис-ценз, розширив число римських громадян, обмежив еміграцію, провів фінансову реформу, реформував календар (рік почався з 1 січня 45 p.). Успіхи Ю. Ц. можна пояснити як самою неординарною особистістю Ю. Ц., його талантами, так і методами та змістом його реформ. Ю. Ц. зумів поєднати примус з переконаннями, твердість й рішучість з поблажками до переможених. Він не боявся висувати молоді, здібні й відважні кадри в адміністрацію і управління, армії, суду, не переслідував своїх супротивників, які займали другорядні посади, за що вони почали його підтримувати. Одночасно Ю. Ц. розширив права провінцій, зменшив їх оподаткування, змусив розглядати Рим, як щось одне, створивши важливі передумови майбутньої імперії. Ю. Ц. написав, також, декілька творів, зокрема «Коментарі

261

про гальську війну» та «Записки про громадянську війну» в яких, окрім своєрідного звіту головнокомандуючого, розповіді про перебіг військових подій та загального становища завойованої провінції, висловив ряд лаконічних і влучних зауважень про одноособову політ. владу, концентрацію її в одних руках, посилення виконавчої влади.

Література: Плутарх. Сравнительные жизнеописания. В 3 т. М., 1963. Т. 2.

Б. К.

ЮНГ КАРЛ ГУСТАВ (1875-1961) – швейцарський психолог та філософ. Нар. в сім’ї спадкових інтеліґентів. Закінчивши Базельський ун-т, переїхав у Цюріх, почав працювати в клініці, якою керував відомий психіатр Е. Блейлер. У 1902 р. захистив докторську дисертацію «Про психологію і патологію так званих окультних феноменів». Вже в цій праці Юнг ствердив, що у пророків, поетів, містиків, засновників сект і релігійних рухів, громад. діячів спостерігаються ті ж стани, які психіатр зустрічає у хворих, в яких психіка не витримала і мав місце розкол особистості. У них до голосів, які вони чують від себе часто домішуються інші голоси, які приходять десь з глибин. Їх свідомість опановує цим змістом, надає голосам художню, релігійну чи суспільну форми. В таких особистостей дуже розвинута інтуїція, що далеко перевищує свідомий розум, вони вловлюють якісь «платформи», – писав Юнг. Через п’ять років він зустрівся з Фрейдом (на той час Юнг вже був автором відомого словесно-ассоціативного тесту, що дозволяв експериментально виявляти структуру несвідомого, тест почав широко застосовуватись при вирішенні кадрових питань, а ще пізніше – сприяв появі чисто військово-політичного приладу: детектора брехні). Виявилось, що техніка лікування хворих Юнгом майже не відрізнялась від техніки Фрейда. За підтримкою Фрейда його обирають спочатку президентом Міжнародного психоаналітичного товариства (1911), потім – президентом Міжнародного медичного товариства психотерапії (1913). Водночас, у 1912-1913 рp. він пориває з Фрейдом. Причиною цього були дві різні ідеї. Перша полягала в тому, що несвідоме не зводиться до біологічно визначених, інстинктивних верств психіки, а охоплює суму, чи осадок, психічного досвіду всіх попередніх поколінь, що проявляється в душевному житті у вигляді певних типів поведінки, емоційних реакцій, об-разів-фантазій, сновидінь та мислення, яке важко проконтролювати. Друга ідея Ю. полягала у наявності інтуїції цілісності людини, наперед заданої їй, як певної життєвої програми або мети. До цього Ю. додавав уявлення про душу як автономний утвір зі своїми закономірностями. Ця душа в нього – це цілісність свідомого й несвідомого, які мусять співіснувати, свідоме тут виступає носієм вибору та відповідальності.

262

Ю. відмовився від фрейдівського поняття лібідо, що стало лише психічною енергією, яка сама по собі є нейтральною, але яке проявляється і в неврозах і в нормальній психіці у вигляді символічних змістів снобачень, фантазій і творчих актів (про це власне писав він у творі «Трансформація і символи лібідо», що з’явилася у 1912 p., потім перевидана у 1952 p.). Відміна від Фрейда полягала у іншому трактуванні «життя». Якщо Фрейд вважав, що психіка і життя в цілому є полем боротьби непримиренних суперечностей, то Ю. вважав, що справа йде про втрачену первісну єдність. Свідомість і несвідомість взаємно доповнюють один одного. Звідси Ю. висунув головну свою ідею – існування «колективного несвідомого», яке відрізняється від «особистісного несвідомого», куди входять насамперед витіснені із свідомості уявлення, там збирається все те, що було придушене або забуте. Це темний двійник нашого «Я» (його Тінь), – його вважав за несвідоме. У зв’язку з цим, Фрейд звертав всю увагу на раннє дитинство особи, а Ю. – звертав увагу на зрілий вік, коли «колективне несвідоме», що є притаманним всім людям, передається за спадковістю і є тою основою, на якій проявляється індивідуальна психіка, – словом своєрідний психічний пласт накладається й взаємодіє з свідомістю індивіда. Ці певні установки колективного несвідомого непомітно й визначають все життя індивіду. Їх Ю. вважав архетипами, вони впливають не лише на безумовні рефлекси, але й на людське сприймання, мислення, уявлення. Уявлення про ці архетипи передають сновидіння галюцинації, які в окремі періоди переживає особа. Другим висловом архетипу, вважав Ю., – є міфи й байки, нарешті архетипною є ідея Бога. Архетипи завжди супроводжували людину, вони були джерелами міфології, релігії, мистецтва. Там вони поступово вдосконалювались і перетворювались в символи, все гарніші за формами і всезагальними за змістом. Водночас, все це дозволило Ю. розділити особистостей на екстравертів і інтровертів. Для екстравертів характерні скерованість на зовнішній світ, пристосування до реальностей, мислення полягає в судженнях, воно словесне, вимагає зусиль волі. З ним пов’язані наука, техніка, індустрія, все що контролює реальність. Воно пов’язане з архетипами, їх досвідом, але не безпосередньо. Європа йшла власне по шляху розвитку логічного мислення, в неї всі сили були кинуті на експансію, на підкорення зовнішнього світу. Другий тип – інтуїтивний, інтровертний – мислення звернене всередину, воно орієнтується на пристосування до колективного несвідомого. Дане мислення проходить як потік образів, гра уявлень, воно нереалістичне, йде в світ фантазій, необхідне для художньої творчості, релігії, воно встановлює рівновагу з силами несвідомого. Основні свої праці Ю. написав в період між двома

263

світовими війнами, інколи, це були розширені й перероблені статті й невеликі твори, що з’явилися ще перед 1914 р. Однак саме у міжвоєнний період він пробує сформулювати певну філософську концепцію і шукає підтвердження власних ідей у культурі, а навіть суспільно-політичному житті. Він зазначав, що душа народу має приблизно ту ж природу, що й особистості. Тому кризові 20-30-ті роки, з точки зору Ю., означали тимчасову перемогу архетипів колективного несвідомого (за його логікою – сам фюрер був своєрідним голосом міфологізованого містичного минулого, інтровертний тип, устами якого віщували містичні сили стародавніх аріїв Сходу). У 30-х роках Ю. почав знайомитися з творами європейських алхіміків, і наприкінці життя опублікував книгу про алхімію, в якій вона (алхімія) виступає як певний місточок між гностицизмом та сучасністю. Він побачив історичні коріння сучасних символів в гностицизмі і спробував сформулювати теологічну доктрину, де алхімічні і астрологічні уявлення зайняли значне місце. Одночасно, Ю. зайняв лояльну позицію щодо нацистського режиму, очолив Нове нім. психотерапевтичне товариство і став чл. редакції його ж-лу. Він висунув думку, що фрейдівський психоаналіз не придатний для нім. особистості. Після другої світової війни концепція Юнга, а особливо його поділ на психологічні типи стали методологічною основою біополітики (соціоніки), підставою теорій політ. лідерства.

Твори: Юнг К. Г. Архетип и символ. М., 1991. Психология бессознательного. М., 1994.

Б. К.

ЮСТІНІАН (бл. 483-565) – візантійський імператор. Завдяки своєму дядькові імператору Юстіну І цей селянський хлопець отримав дуже добру освіту, був наближеним до імператорського двору, в 527 р. – імператор. Вступивши на престол, намагався відновити могутність і зберегти територію Римської імперії. Провів широкі законодавчі та адміністративні реформи, в їх основу були покладені централізаторські і універсалістські ідеї, а саме – зміцнення єдиної імперії на чолі з імператором, що мав необмежену владу. З цією метою було впроваджене єдине законодавство і одна форма власності, єдина форма сім’ї, одні права для всіх вільних громадян, одна віра – християнська. З метою централізації держави правителям адміністративних округів була передана повнота адміністративної, громадянської і військової влади, заборонялась корупція. При Ю. була проведена кодифікація римського права (528-533). За дорученням Ю. комісія на чолі з Трибоніаном і Теофілом підготувала збір документів, який у 534 р. був прийнятий як Кодекс Юстініана. Він складався з 12 книг, 1-а книга складалася з актів церковного права (конституцій), 2-8 книги – з громадянського права, 9-та книга

264

– з карного права і 10-12 книги – з положень про держ. управління. Окрім цього, було переглянуто, виправлено і доповнено всі класичні праці римських юристів (2000 праць найвидатніших юристів, що вийшли під назвою Дигести або Пандекти). З метою підготовки освічених юристів комісія переробила інституції Гая (римського юриста), що вийшли як інституції Юстініана і стали посібником для підготовки юристів-початківців. За час роботи комісії всі нові імператорські акти (т.зв. конституції) були теж зібрані в одну книгу й вийшли окремою книгою під назвою – Новели. Пізніше, у XII ст. весь цей корпус документів отримав назву «Збірки цивільного права». У Кодексі Юстініана були розвинуті основні положення, що їх Візантія отримала від грецько-римського світу – ідея верховної, імператорської влади громадянська ідея Тахісу, римське месіанство у поєднанні з християнського ідеєю походження політ. влади від Бога. Все разом було покладено в політ. доктрину Візантії. Сам Ю. намагався реалізувати провідні політ. ідеї, він зміцнив світську владу союзом з церквою, відновив у великій мірі старі римські кордони (відвоювавши півн. Африку, Сардінію і Корсіку, Італію і Сіцілію, частину Іспанії), розвивав будівництво військових оборонних укріплень, будівництво палаців і храмів (Св. Софії), однак при цьому було закрито платонівську Академію.

Твори: Дигесты Юстиниана. Избранные фрагменты в переводе и с замечаниями Перетерского И. С. М., 1984.

Б. К.

ЯВОРСЬКИЙ СТЕФАН (1658-1722) – укр. і рос. церковний діяч, письменник-полеміст. Навчався у Києво-Могилянській колегії, єзуїтських школах Львова, Любліна, Познані і Вільно. Повернувшись до Києва бл. 1689 р. прийняв чернецтво (під іменем Стефана), викладав у Києво-Могилянській колегії, у 1700 р. висвячений митрополитом рязанським і муромським. У 1702 р. призначений екзархом і блюстителем всеросійського патріаршого престолу, був одночасно президентом Слов’яно-греко-латинської академії в Москві. З 1721 р. – президент Священного Синоду. Я. був автором численних проповідей, твору «Камінь віри» (1715).

265

У своїх проповідях Я. висловив власне розуміння ієрархії політ. влади, що склалася тоді в рос. сус-ві, склав образне уявлення про тогочасну соціально-політичну структуру (у вигляді одного воза з чотирма колесами – де до першого колеса належала аристократія, другого – адміністративно-чиновницька знать, до третього – духовенство, четвертого – люди простонародні). Щодо ж співвідношення світської і духовної знаті, то Я. відстоював їх рівноправність, прагнув захистити церкву перед самодержавною політикою Петра І, зберегти певну церковну автономію. Одночасно, Я. намагався раціоналізувати православ’я, пристосувати ряд православних догматів до католицьких схем. Будучи висунутим Петром І, Я. підтримував централізовану політику Петра ї, захищав ідею сильної царської влади, що не заважало йому, одночасно стверджувати: «царі більше панують над тілом, ніж над душею людською». Досить незалежна позиція Я., захист церкви стали причиною погіршення його стосунків з російським самодержцем.

Твори: Яворський Стефан. Філософські твори. К., 1993, Т. 1-.

Б. К.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ (978-1054) – держ. діяч Київ. держави, найстарший син св. Володимира Святославовича, після загибелі його брата Бориса успадкував престол Великого князя київ. (1019). Ще перед смертю батька Я. М., володіючи Новгородом, мав тісні зв’язки з Швецією та одружився з дочкою шведського короля Інгігердою (Іриною), тому з опануванням київ. престолу в державі зросли варязькі впливи. Продовжуючи політику батька, Я. М. намагався забезпечити безпеку західних кордонів, тому він приклав чимало зусиль до повернення червенських міст (земель польсько-українського пограниччя). Я. М. ходив на чудь і Зах. Двіну, там він збудував місто Юр’єв (Тарту). Я. М. завдав вирішального удару печенігам, у 1036 р. він з допомогою своїх постійних помічників-варягів остаточно розгромив їх і змусив до переселення за Дунай, це дало змогу пересунути кордони на південь, де було збудовано лінію укріплень і там же він заснував Юр’єв, недалеко від Білої Церкви. Проводячи активну закордонну політику» Я. М. допомагав відновлювати Польську державу, уклав договори з Німеччиною, нав’язав широкі матримоніальні стосунки з тогочасними західноєвропейськими королівськими сім’ями (його син Всеволод одружився з візантійською царівною Анною Мономах, дочка Марія вийшла за польськ. короля Казіміра, інша дочка – Єлизавета одружилась з родичем шведського короля, що став норвезьким королем, ще інша дочка була одружена з угорським королем Владиславом Лисим, дочка Анна стала дружиною франц. короля Генріха І, їхній син став родоначальником орлеанської лінії корол. дому). При Я. М. було обрано першого митрополита не візантійця, ним став «Іларіон русин» священник церкви Спаса на

266

Берестовім, автор «Слова про закон й благодать» виголошеного в Десятинній церкві. При ньому була, фактично, організована Церква, з’являються монастирі, до п’яти єпископій додається шоста – в Юр’єві, над Россю; збудовано храм св. Софії в Києві. Водночас Я. М. першим повернув укр. Церкву до Візантії, спричинився до закладення візантійського фундаменту в укр. церкві, впровадження візантійської політ. доктрини, в т. ч. підпорядкування Церкви державі. При ньому було укладено перший літописний звід, почався широкий розвиток шкільництва, перекладів оригінальної літератури. За Я. М. було вперше сформульовано збірки писаних законів, що спирались на звичаєве право і як діюче право, поширене було всюди там, де сягала влада Я. М. Хоча в «Правді Ярослава» відчувався ще вплив варягів та візантійців, однак вона виросла зі старовинних місцевих звичаїв, які були закріплені як правові норми Київ. держави. «Правда Ярослава» датується між 1016-1054, в ній є 17 статей, які трактують вбивство та право помсти, свідчать про обмеження кола кровних месників, що було пов’язане з перетворенням родової общини у сусідську, розпадом кровноспоріднених зв’язків, збільшення ролі князя і його суду, що свідчило про започаткування перетворення київ. сус-ва у нормоване ієрархічне.

Література: Русская правда. Законодательство Древней Руси. В: Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 томах. М., 1984. Т. 1.

Б. К.

ЯСПЕРС КАРЛ (1883-1969) – нім. філософ, психіатр. Нар. в Ольденбургу. Вивчав право в ун-тах Гайдельберга і Мюнхена, медицину – в ун-тах Берліна, Геттінгена і Гайдельберга. В 1908-1915 рp. – асистент психіатричної клініки Гайдельберга, з 1916 р. – проф. Гайдельберзького, з 1948 р. – Базельського унтів. Під час правління Гітлера зазнавав утисків, у 1937-1945 йому було заборонено викладати і видавати свої праці. Погляди Я. на сус-во та його історію викладені в праці «Витоки історії та її мета». На його думку, людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку. Оскільки це неможливо ні науково довести, ні заперечити, то Я. називає допущення цієї єдності постулатом філософської віри. Історія як людська реальність визначається переважно духовними факторами, серед яких головну роль відіграють ті, що пов’язані екзенстенційним життям. Час зародження філософської віри є віссю світової історії, «вісьовою епохою». Це, згідно з Я., час між 800 і 200 роками до н. е. У цей проміжок часу виникли паралельно в Китаї, Індії. Персії, Палестині і Стародавній Греції духовні рухи, які сформували той тип людини, який існує і досі. Аналізуючи схему світової історії, Я. стверджував, що «вся історія людства ділиться на три фази, які послідовно змінюють одна одну: доісторію, історію і світову історію». Розглядаючи проблеми майбутнього, які можуть

267

виявити тенденції існуючого, Я. стверджував, що в наш час у світі панує три тенденції: «соціалізм», «світовий порядок», «віра». Ці три головні напрямки в діяльності і помислах сучасних людей зливаються в своїй меті, «яка полягає в досконалій свободі людей». Свобода виникає тоді, коли додаються як зовнішні сили підкорення особи, так і її сваволя. Свобода тісно пов’язана з поняттям справедливості: «Будучи вільним, я хочу не тому, що я так хочу, а тому, що я впевнений в справедливості мого бажання». Здійснення свободи можливе лише в співтоваристві людей: «Я можу бути вільний в тій мірі, в якій вільні інші». Свобода людини починається з того моменту, коли в державі, в якій вона живе, вступають в дію прийняті закони, що називається політ. свободою. Її реалізація можлива в правовій державі, в якій закони приймаються і змінюються тільки законним шляхом і де вони мають однакову силу для всіх. Я. детально аналізував ознаки політ. свободи, виокремлюючи серед них правову державу, демократію, можливість необмежених дискусій в процесі підготовки рішень, вільні вибори, проведення виборів і формування політ. еліти партіями, наявність впливової опозиції, демокр. спосіб життя, відокремлення політики від світогляду, наявність стабільної конституції тощо. Головною ознакою вільного стану є, на думку Я., віра в свободу, з якої виникає надія на майбутнє, на наближення ідеалу політ. свободи. У зв’язку зі сказаним вище, Я. розглянув два теоретичні проекти справедливого і вільного соціального устрою. Першим був соціалізм, другим – формування єдності світу на основі Світової імперії. З одного боку Я. ще тоді вказував, що соціалізм був універсальною тенденцією сус-ва, який був здатним так організувати працю і розподіл її продуктів, що забезпечило би справедливість і свободу всіх людей. Цього можна було б досягнути за допомогою планування, що здійснювалось диктатурою пролетаріату, але тут крився один небезпечний момент. Він полягав у абсолютизації і перебільшенні знань законів суспільного розвитку. З’являлося бажання планувати не лише господарство та розподіл, але й все життя сус-ва. Таке «тотальне планування може здійснювати лише держава, яка має абсолютну владу». У такому разі, слушно зауважував Я., подібне «тотальне щастя» починало суперечити принципам свободи і не могло стати шляхом її досягнення. Таким чином, поєднання свободи і справедливості шляхом соціалістичного планування ставало неможливим в силу імперативного обмеження самої свободи. З іншого боку, вважав Я., розвиток техніки веде до формування глобальної єдності: «почалася історія єдиного людства, єдиною стала його воля». Незабаром настане і політ. єдність всієї планети. Шлях розвитку буде йти від національних держав через великі континентальні сфери впливу до Світової

268

імперії або до світового порядку. Однак імперія, створюючи мир на всій землі, зможе здійснити це лише шляхом утворення єдиної влади, що керуватиме світом з єдиного центру рішень. Це вимагатиме, також, тотального планування, а навіть терору. Однак, вважав Я., цього можна уникнути, якщо йти дещо іншим шляхом. Потрібно поставити за мету добровільне самообмеження тих, хто володіє могутністю, повнотою всієї влади. Це саме обмеження стане умовою свободи для всіх. Такий новий порядок приведе до усунення абсолютного суверенітету і навіть до усунення існуючого поняття держави – для щастя людей. У результаті створиться щось на зразок «глобального федералізму». Свою реалізацію даного порядку Я. пов’язав з «вічною вірою», суть якої полягає в єдності віри в Бога, віри в Людину, її можливості. Не погоджуючись із концепцією історичних циклів розвитку сус-ва, його культури, Я. також заперечив матеріалістичне розуміння історії. Він ствердив, що історія як людська реальність визначається найбільше духовними чинниками, серед яких на першому місці ті, що пов’язані екзистенційним життям, поясненням трансцендентного.

Твори: Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.

М. П., Б. К.

270

політико-правова думка стародавнього світу

(VI ст. до н.е. – V ст.)

2. політико-правова думка середньовіччя

(V ст. – XV ст.)

3. політична думка нового часу

(XV ст. – перша половина XVI ст.)

4. політичні доктрини лібералізму та їх критики

(кінець XVII ст. – XIX ст.)

5. політичні доктрини консерватизму

(XVI ст. – XIX ст.) 6.

плюралізм політичних концепцій

(XX ст.)

7. з історії української політичної думки

(XI ст. – перша половина XX ст.)

271

політико-правова думка стародавнього світу

(VI ст. до н.е. – V ст.)

Першою темою курсу основ політології є політико-правова думка стародавнього світу. Довідник містить у собі таких представників політико-правової думки Греції (визначних політ. реформаторів, держ. діячів) – Солона, Клісфена, Перікла та римлянина Юлія Цезаря. Одночасно розглядаються політ. ідеї та концепції мислителів, які належали до різних філософських шкіл та напрямків – діалектика Геракліта, продовжувача елеатської школи – Демокріта, сократика – Платона, окремо стоїть Арістотель, школа стоїків представлена Зеноном, епікурейська – Епікуром, римський послідовник стоїків представлений Ціцероном.

Які основні цінності залишила нам політико-правова думка античності? Це, по-перше феномен полісу. Виникає він у V1II-V1I ст. до н.е., його характерні риси – це найширше застосування усного слова, поява писаних законів, подібність, а звідси і рівність громадян полісу перед законом. Можна вивести наступний політ. закон; громадяни полісу вважали себе взаємозамінними чл. однієї спільноти, законом якої була рівновага, нормою – рівність, що стало підставою грец. демократії (народовладдя).

По-друге, вони залишили нам принцип республіканізму, який полягав у виборності всіх посад, звітності посадових осіб та короткотермінового перебування на посадах (деякі з них можна було займати раз в житті). Вперше в Греції було впроваджено й суд присяжних.

По-третє, греки залишили нам деякі ідеї, зокрема, договірного походження держави, розподілу влади, розуміння людини як суспільної політ. істоти.

По-четверте, грец. думка залишила ідею тахіса, тобто однодумності, єдності всіх громадян полісу. Громадяни полісу повинні були ставити над усе інтереси полісу, підпорядковувати їм свої приватні інтереси. Тахіс – це гармонія поміркованості, мужності, мудрості і сили, що все разом і становило і справедливість.

Окрім цього, еллінізм дав нам і ідею імперії, яку втілив в життя учень Арістотеля Олександр Македонський. Ідея імперії включала в себе одновладність, впровадження культу владики, живого Бога на землі, ідею автократора, що об’єднував би в собі законодавчу, виконавчу й судову владу. Імперія будувалась на впровадженні еллінського елемента у верхні ланки влади, збереженні старих форм правління в середніх та нижчих ланках влади. Була зроблена спроба злиття завойовників з завойованими (т.зв. весілля в Сузах), поширення грец. культури, утвердження грец. мови, заснування міст-полісів (лише одних Александрій було засновано понад 34). Була впроваджена диференційована система податків, єдина монета (македонська).

Політико-правова думка Риму, спираючись на грецьку, розвивалась на основі інституту сім’ї. Держ. устрій Риму був повторенням сімейного. Полі. життя в Римі проходило за законами, царі лише спостерігали за їх реалізацією, Сенат охороняв законність від царя і від самої общини. Перша кодифікація римського права (V ст. до н.е.) розділила право на громадянське, державне і приватне. Республіканський Рим розвинув інститут громадянства. Громадянами були спочатку лише вільні жителі Риму, потім римські союзники, пізніше вільні жителі провінцій. Встановлено було 5 категорій громадян. Громадяни мали права: голосу в

272

коміціях, права добиватися всіх посад, права апелювати до народу проти смертних присудів, звільнення від безчесних покарань (різки, батога, розп’яття), а у приватному житті громадяни мали право вступати в шлюб і право власності. Римські громадяни отримували громадянство від народження, у вигляді надання за заслуги тощо. Римська республіка на переломі І ст. до н.е. перетворилася в імперію. Її характерними рисами стали – необмежена влада правителя, акцентування на його божественному походженні, перетворення волі імператора в закон, а Сенату – в дорадчий орган. Імперія стала спадкоємницею месіанської ідеї Риму, вона намагалася не лише втримати римські завоювання, але розширити межі імперії на всі близькі й далекі країни Середземномор’я. Імператорський абсолютизм, обмеження громадянських прав спричинилися до поширення в імперії настроїв розчарування, песимізму, що знайшло своє відображення і в філософсько-політичних поглядах стоїків.

Б. К.

273

політико-правова думка середньовіччя

(V ст. – XV ст.)

Друга тема курсу основ політології вивчає політико-правову думку середньовіччя (V-XV ст.) розвиток якої пішов двома шляхами. Перший пов’язаний із формуванням тисячолітньої імперії ромеїв – Візантії. У цілому, досить умовно, можна говорити про візантійську політ. доктрину, яка вслід за імперією пережила періоди: перехідний, феодальний і період занепаду (відповідно IV – перша половина VIII, друга половина VII-XII, XIII-XV ст.) Візантійська політ. доктрина спиралася на ідеї римської державності, месіанізму, антично-еллінські традиції та християнську ідею. Трансформувавшись у нових історичних умовах (насамперед падіння Римської імперії, виникнення ісламу, розвиток феодального способу виробництва) візантійська доктрина набрала кілька основних рис, що були певною мірою характерні для неї майже весь період її існування.

Першою рисою доктрини став абсолютний характер імператорської влади. Він спирався на постулат безпомилковості імператорських вчинків на землі, надання йому в VII ст. титулу автократора (самодержавця), перетворення його у «живий закон на землі». Пізніше, – наприкінці феодального періоду, за панування імператора Лева VI його було доповнено тлумаченням, що влада імператора «Є загальне благо для всіх підданих», він став «батьком підданих», отримав право вести «священну війну» з невірними, а під впливом Церкви і «посланником Божим». Було впроваджено, також, спадковість династій, що оголошувалось як порядок освячений Богом.

Другою рисою доктрини стало панівне становище світської влади над релігійною. «Милістю Божою» ставши монархом, імператор почав затверджувати вищих церковних ієрархів, сам ставши одним із них. У Кодексі Юстініана (VI ст.) було модернізовано античну ідею тахісу у т.зв. симфонію. Суть її тепер полягала в союзі держави з Церквою, при домінації держави. Одночасно, апологією християнських теоретиків імператор став продовжувачем римської ідеї. Константинополь був оголошений другим Римом, Візантія продовжила римське месіанство. Це було особливо характерним від перехідного періоду до періоду занепаду. Однією з важливих ідейно-політичних проблем, що знайшла своє відображення і в доктрині стало відношення до антично-елліністичної спадщини. У зв’язку з цим сформувалися дві течії, перша заперечувала дану спадщину, друга допускала певний компроміс, використання цього надбання. Перша згодом стала тісною рамкою ортодоксального східного християнського православ’я.

Третьою рисою доктрини було домінування ідей централізації і відповідно високого рівня централізації імперії, їй була притаманна ідея сильного центру-столиці й слабких провінцій. Майже все життя концентрувалося в Константинополі. У феодальний період було поєднано адміністративну й військову влади в провінції, столичний патріарх став пануючим над іншими. Провінції несли також головний податковий тягар.

Четвертою рисою доктрини стала поступова відмова від домінування в ній універсалістських римських ідей й перехід на грец., елліністичні традиції. Це особливо помітно з подальшим розвитком візантійського законодавства (зб. «Еклоги», 726 p.), коли в суспільно-політичній

274

думці й менталітеті було зроблено акцепт на «національну свідомість Візантії». У зб. «Василіки» (ІХ ст.) був здійснений перехід від лат. на грец. закони, стала домінувати грец. культурна спадщина, в імперії було впроваджено одномовність (грец.), що все разом почало значно відрізняти суспільно-політичне життя Візантії від європейського Заходу.

Другий головний напрямок розвитку політико-правової думки, був пов’язаний із держ. утвореннями на території колишніх західних римських провінцій. Оскільки тут, на відміну від Сходу не було тривалого існування якогось одного держ. об’єднання, то досить швидко, не зважаючи на зміцнюючу роль християнства, будуються декілька імперій, які так само швидко розпалися на національні держави. Одночасно, тут велася перманентна боротьба між світською і духовною владами, що йшла з мінливим успіхом. Хоча Церква фактично двічі майже добивалася успіху (у VII-IX ст., а потім у XII-XIII ст.), все ж в кінцевому результаті в XIV ст. її політ. сила почала зменшуватися, християнський світ зупинився, почалася криза феодальної системи. Зах. Європа не виробила якоїсь однієї доктрини, однак можна виокремити низку загальних рис політико-правової думки. По-перше: це було панування августинізованої системи. (Аврелій Августин) суспільно-політичного світорозуміння (V-X ст.), згідно з якою світська влада повинна була повністю підпорядковуватися Церкві, держава і Церква становили одне ціле. По-друге, була поступово сформульована християнська церковна доктрина про верховенство у христовій Церкві Папи римського (твір Пали Григорія VІІ – «Диктат пани», 1075 р.) По-третє, наступним кроком розвитку суспільно-політичного світорозуміння стала доктрина Томи Аквінського (XIII ст.) в якій ототожнено феодальне сус-во і державу, ця єдність являла собою суворо ієрархізований організм. Не лише Церква, але й держава, вважав Т. Аквінський, є реалізацією волі Бога, держава ж необхідна як рамки існування сус-ва та світської влади. Межі світської влади визначаються Церквою, яка і є вищою. Доктрина Т.Аквінського (томізм) стала провідною в католицькому світі. По-четверте, надмірна централізація влади, збагачення – стали головними причинами появи політико-духовної опозиції, що її у теоретичному вигляді сформулювали Р. Бекон і Марсилій Падуанський (обмеження монархії, незалежність світської влади від духовної, обмеження влади пап тощо). По-п’яте. Характерною рисою політ. життя Зах. Європи стала й боротьба імператорів за підпорядкування собі монархів-королів. Одночасно, наростала боротьба за обмеження монаршої влади, що мало місце в Іспанії, де король присягав Кортесам на вірність законам, в Англії – де було прийнято Велику Хартію вольностей (1215), Франції, де парламенти стали насамперед вищими судовими ін-тами, Священній Римській імперії – де діяв рейхстаг і поширювалося Магдебурзьке право (1188 p.), яке спочатку служило справі захисту міст перед засиллям феодалів й перетворювало міста в союзників монархів, однак незабаром міста зайняли більш незалежні позиції й щодо монархів.

Б. К.

275

політична думка нового часу

(XV ст. – перша половина XVI ст.)

Третя тема курсу основи політології вивчає політичну думку нового часу. За традиційною європейською хронологією початок Нових часів визначався впровадженням книгодрукування, відкриттям Америки і революцією цін, духовними й соціально-економічними чинниками, насамперед зростанням авторитету науки й падінням впливу Церкви, Реформацією, крахом схоластичної системи й поширенням раціоналізму, розквітом Відродження, утвердженням союзів королів з багатим купецтвом, розгортанням військово-технічного прогресу, зміною соціальної структури населення.

Початок Нових часів знаменує собою відокремлення політики від права і моралі, перетворення її у самостійну наукову теорію. Даний процес започаткував Н.Макіавеллі. Його політ. філософія носила науковий і емпіричний характер, опиралася на його діловий досвід і ставила собі за мету вказати засоби для досягнення визначених цілей, не зважаючи на те, якими вони визнаються добрими чи поганими. У політ. доктрині Макіавеллі виокремлено три найголовніші політ. блага: національна незалежність, безпека і упорядкована конституція. Значну увагу приділив він шляхам досягнення цих благ. Головною була проблема застосування сили, бо для досягнення будь-якої політ. мети необхідна певна сила. Макіавеллі сформулював образ володаря, який мав би найбільше шансів реалізувати великі цілі. Варто вказати, що за його політ. теорією крився практичний інтерес – боротьба за об’єднання і держ. незалежність Італії.

У результаті засилля папської влади, духовного панування Італії в центральній Європі вибухла Реформація, що мала політ. і теологічний характер. Лідером Реформації був М. Лютер, що виступив не лише проти папської влади, її зловживань, але й за зменшення влади церкви взагалі (він не заперечував проти того, щоб всюди, де володарі будуть протестантами, визнати їх главою Церкви в їхній країні). Він сформулював принцип: «чия країна, того і релігія». Протестантство спричинило зміцнення тенденції централізації влади королів в Європі. Одночасно, розкол в Церкві призвів до кривавих й затяжних релігійних війн в Європі, які закінчилися Тридцятирічною війною, що змінила геополітичну ситуацію в Європі та показала необхідність відмови від середньовічної ненависті, створила атмосферу для єдиної віри, висунення ідеалів терпимості, права, свободи. Хоча на півночі Європи Відродження почалося пізніше і переплелося незабаром з Реформацією, тут теж виникло нове знання, представники якого прагнули до реформ, відмовлялися від схоластики, шукали нових шляхів суспільного розвитку. Яскравим представником північного Відродження став канцлер Т. МОР, автор «Утопії». У книзі розглянуто ряд важливих суспільних проблем – про війну, мир, релігію, терпимість і справедливість. Водночас (не без впливу Платона) життя утопістів вимальовувалося одноманітним й суворо регламентувалось. Дещо пізніше італ. чернець Т. Кампанелла розвинув далі утопічні ідеї побудови справедливого суспільно-політичного ладу. Наступне питання теми – це розвиток теорії природного права та суспільного договору, що мато місце наприкінці XVI та в першій половині XVII ст. її представниками були насамперед Г. Гроцій, Т. Гоббс і Б. Спіноза. Вони виходили з того, що в основі людської злагоди лежить розум і природа,

276

які співпадають між собою. Звідси, «природне право», що регулює людське cycво, має даний раціонально-природний фундамент. Воно відрізнялося від «громадянського права», яке залежало від рішень людей та громадянської влади. Мета його підтримання згоди серед громадян. До природних прав належали життя, гідність і власність особи. Міжнародне право спиралося на однакову природу людей, що дає можливість укладати міжнародні угоди між зовсім різними людьми. Однією з центральних проблем стала проблема виникнення держави, права і законів, їх характеру, та прав і обов’язків підданих, меж влади монархів, їхніх обов’язків щодо підданих. Залежно від того, як вирішувалася проблема виникнення держави, шляхів і засобів цього процесу, політ. мислителі тих часів формулювали свої закони та методи вирішення актуальних політ. проблем. Одночасно, дехто з них (Г. Гроцій і Т.Гоббс) пропонували свої закони, що регулювали б міжнародні відносини між державами та регламентували відносини в сус-ві. Саме вони впровадили поняття «суспільний договір» (союз). Влада держави в сус-ві повинна бути абсолютною, твердив Гоббс, права ж монархів можуть бути обмеженими, бо піддані мають право на самозбереження. Далі розвинув цю думку Спіноза, він пропагував ідею республікансько-демократичного ладу, що робило її предтечею майбутньої доктрини лібералізму.

Б. К.

277

політичні доктрини лібералізму та їх критики

(кінець XVII ст. – XIX ст.)

Четверта тема курсу політичні доктрини лібералізму та їх критики охоплює період з кінця XVII до XX століття.

Першим питанням є політ. доктрина аристократичного лібералізму. Його теоретики (Дж. Локк, Дж. Віко, Ш. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбах, І. Кант, Б. Констант та Ал. де Токвіль), як правило, спираючись на концепції природного права та суспільного договору не виходили за рамки конституційного монархізму, парламентаризму, пошанування права й законності (рівність перед законами для всіх, обов’язковість дотримання укладених угод як з боку підданих так і монарха). Водночас вони наголошували на праві всіх на приватну власність, її недоторканість та необхідність певного об’єму політ. свобод, вільної конкуренції. Погляди Дж. Локка, що були виразом компромісу між королем та англ. буржуазією, заперечували Божественну природу монаршої влади, утверджували думку про розподіл влади (законодавчу, виконавчу, федеральну чи союзну) та рівновагу між цими її гілками. Найвищим сувереном мав бути народ, який встановлював постійні закони, його суверенітет вищий від держ., у випадку порушення народного суверенітету, народ мав право на повстання. Дж. Віко розглядав історію як прогресивний закономірний об’єктивний процес, продукт діяльності самих людей. Кожна нація проходить у ньому три цикли (на третьому – виникають республіки-демократії чи представницькі монархії). Сус-во розвивається по спіралі, як людина – дитинство, юність, зрілість, потім розпад і повернення знову до початку. Суть історичного процесу полягає в тому, що саме людина вносить в історію людського, що відрізняється від природного. Світ людини – це зв’язки і взаємовідносини. У третьому циклі, коли нації відпочивають від громадянських війн, розвивається представницька монархія, де монарх є носієм народного суверенітету і всі рівні перед законами. Віко широко впровадив в аналіз cyc-го розвитку історико-порівняльний метод, підтвердив залежність політ. змін від змін релігійних. Дух законів повинен бути справедливим, а отже поміркованим, зазначав Ш. Монтеск’є. Закони повинні відповідати природі і принципам встановленим виконавчою владою. Вказавши на суть політ. свободи, він завершив ідею Локка про розподіл влади. Д. Дідро та П. Гольбах теж виступали за обмежену монархію, рівність перед законом, підтримували ідею Монтеск’є про народне представництво, захищали природні права людини – свободу, власність, безпеку. І. Кант опрацював етичні основи політики (категоричний імператив), свавілля людей обмежує загальнообов’язкове Право. Благо і призначення держави полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою і режиму влади принципам права. Республіканський принцип у Канта – це розподіл влади. Свобода полягає у свободі критики, участі в встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, що зробить монархію сприйнятливою. Народ не має права на повстання, лише на пасивний опір. Останні представники лібералізму – Б.Констант де Ребек і Ал. де Токвіль. Перший виходив з примату свободи людини, з чого випливали всі права. Розрізняв громадянську (особисту) і політ. свободи, капіталізм вимагав розширення громадянської свободи, що пояснював розвитком індивідуалізму та відділенням

278

громадянського сус-ва від держави, зникненням рабства, новим відношенням до праці, зміною розмірів держав та чисельності населення, пануванням комерційного та миролюбного духу. Суть свободи – в особистих правах, тому К. заперечував абсолютну владу монарха і народу. Запобігти зловживанню владою можуть громад. думка і розподіл влади та її рівновага. Королівська влада грає роль нейтральну, посередницьку, двопалатний парламент має врівноважити законодавчу владу. Однак К. не припускав загального виборчого права (цензу), політ. права матимуть лише власники. Ал. де Токвіль виступав за компроміс між конституційною монархією та ліберально-демократичним устроєм. Амер. демократія не може бути придатною для Франції, тому як політик він ліберал, як мислитель – завершує ідеї Монтеск’є. Друге питання теми – політ. доктрини демократичного лібералізму (кінець XVIII-XIX ст.). Умовно можна виокремити такі напрямки: а) політико-правові концепції франц., нім., англ. мислителів; б) політ. памфлетизм та правничо-конституційне обґрунтування; в) позитивістське обґрунтування лібералізму. Біля початків демокр. лібералізму стояли К. Гельвецій і Ж. Руссо. Перший вимагав рівності всіх перед законами, висунув гасла свободи слова, думки, друку і совісті, ідею ролі соціального середовища в житті людини (насамперед політ. і правових ін-тів). Політ. ідеал – федеративна республіка народів, що мають право опору тиранам. Ж.Руссо висунув ідею народного суверенітету як влади, що здійснюється загальною волею народу і необмежена законами (тому він проти народного представництва, за пряме народовладдя). Руссо висунув ідею плебісцитарної демократії, за республіку, де є поділ на законодавчу й виконавчу владу. Оскільки держава – це результат суспільного договору, то лише народ вправі вирішувати її долю, він же бореться з деспотією; другим результатом договору є свобода і рівність, причому для Руссо головною була рівність (не заперечуючи приватної власності Р. пропонував її рівномірно поділити). Підтримав концепцію природного права та суспільного договору Й. Фіхте, який виступив проти деспотизму монархів, вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначав межі впливу держави. Притримуючись республіканських ідей, Ф. вважав, що народовладдя має найвищий авторитет і владу та несе відповідальність перед Богом. Національне відродження пов’язував з соціальним оновленням при великій ролі просвіти й виховання народу.

Теорію утилітаризму опрацював Й. Бентам. основним кредом якої стала користь і щастя особи, в залежності від кількості грошей. Держава ж лише засіб для досягнення цієї мети. Він виступав з критикою природного права і суспільного договору, бо влада встановлюється силою і спирається на звички, держава може мінімально втручатися в економіку, її можна реформувати, спираючись на середні класи, зменшуючи соціальну нерівність, вирівнюючи майно. Виступав за гарантії громад. прав і свобод з боку демокр. держави.

Другий напрямок демокр. лібералізму – політ. памфлетизм, репрезентований насамперед О. Гамільтоном і Т. Пейном. Виступивши у зб. «Федераліст», Гамільтон висунув ідею домінації судової влади, Т. Пейн захищав як вищу вартість громадянське, демокр. сус-во (із загальним виборчим правом, широким і рівним представництвом) за умови обмеження ролі держави. Дані підходи знайшли певне відображення в «Декларації незалежності» (1776), Конституції ПАСШ (1787), де було задекларовано народний суверенітет, представницьке правління народу, визнання основних свобод. Незабаром під впливом Т. Джефферсона до Конституції ПАСШ було прийнято 10 доповнень щодо прав і свобод громадян. Ці документи були доповнені «Декларацією прав людини і громадянина» (1789).

Третім напрямком стало методологічне обґрунтування, зроблене О. Контом, Дж. Ст. Міллем та Г. Спенсером.

279

Якщо в концепції сус-ва Конт повторив Сен-Сімона (три пануючих типи сус-го світогляду), то керівною силою у К. на третьому етапі мали б бути філософи-позитивісти, вчені, панувати – соціократія. Її осн. закон: «Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета». Прогрес і порядок мав бути досягнутий реформами, на основі солідарності, що спиралася на спільність інтересів, консенсус, єдність політ. асоціації як цілого (держави) та її частин. Однак, асоціація жорстко регламентувала б все сус-не життя, обмежувала свободи, що було запереченням індивідуалізму. Лібералізм сперся на позитивістський підхід К. до політ. явищ, системно-структурний і динамічний підхід до політ. асоціації, ідею прогресу та порівняльно-історичний метод, розгляд сус-ва як соціально-політичної системи, з її статичними й динамічними елементами. Дж. Ст. Мілль виступив за представницьку демократію, побудовану на консенсусі та політ. вихованні громадян, надаючи значення загальному виборчому праву (зберігаючи високий освітній ценз). Його лібералізм мав морально-культурний характер. Поряд з еволюціонізмом та органіцизмом, значну увагу Г. Спенсер приділяв соціальній організації сус-ва, насамперед, виробничим, розподільчим та регулюючим ін-там, ін-там продовження роду. Вслід за Коптом він, вивчаючи системи та сус-ні консенсуси, розкрив останні через принцип рівноваги (як універсальний принцип стабільності систем). Заперечував революції, теорію сус-го договору, критикував парламентаризм, що означало кризу лібералізму. Все це уможливлює виокремити наступні риси демокр. лібералізму. 1) оптимізм, віра в прогрес, 2) індивідуалізм; 3) широкі права і свободи особи, в т.ч. фрітредерство і лассеферізм, 4) принцип приватної власності як основа свободи; 5) обмежених функцій держави; 6) обмеження прав держапарату; 7)терплячість (толерантність). Третім питанням теми є соціалістичні і комуністичні концепції, які з лівих позицій критикували лібералізм та капіталізм, що розвивався, пропонуючи власні проекти сус-ва без визиску й несправедливості. Представники утопічного соціалізму: А. де Сен-Сімон, Ш. Фур’є та Р. Оуен. Спільним для них були нейтральність в антагонізмі буржуазії з пролетаріатом, відмова від революційних дій, акцепт на просвіту, переконання, силу прикладу. Окрім цього, Сен-Сімон дав концепцію історичного прогресу (закономірно, по висхідній, проходячи теологічну, метафізичну й позитивну стадії). Двигуни прогресу – знання та моральність. Він допускав збереження приватної власності, розподіл благ за працею. Позитивний етап допускав навіть монархію, представницьку владу, однак влада мала б бути в новому парламенті – Раді промисловців. Політ. ін-ти будуть зайві, бо замість управління людьми будуть управляти речами та виробничими процесами, настане свобода при збереженні централізації в управлінні, яке здійснювалося елітою. Ш. Фур’є вважав вищою вартістю свободу, їй підпорядковував рівність. Право на працю, на його думку, дасть щастя громадянам. Сус-во буде складатись з мережі фаланг (виробничих колективів чисельністю до 2 тисяч осіб), що охопить весь світ, буде досягнуте співробітництво праці й капіталу при збереженні певної приватної власності. Ідеал Фур’є – всезагальна рівність, всебічний розвиток особи, подолання суперечностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Р. Оуен виступив проти приватної власності, релігії та форми шлюбу, що існувала тоді. Шляхом просвіти й реформ пропонував створити нову систему «єдності суспільної власності і кооперації» або «нового морального світу», що складатиметься з «поселень спільноти», які утворять федерації в національних масштабах, що об’єднаються у світовому масштабі. Там пануватиме один закон, порядок, однакове правління в цілому світі.

У середині XIX ст. виступає радикально-комуністична течія суспільно-політичної думки і дії, творцями якої були К. Маркс і Ф. Енгельс. Спираючись на англ. політекономістів, діалектику Гегеля та франц. утопістів-соціалістів, вони сформулювати ряд політ. ідей концептуального плану:

280

1) рушійною силою в антагоністичних формаціях була класова боротьба, яка домінувала у суспільній історії; 2) при капіталізмі вирішальну роль в класовій боротьбі відіграє пролетаріат, що виконує месіанську роль; 3) ідея диктатури пролетаріату; 4) з метою реалізації пролетарської місії необхідна політ. революція, що зламає буржуазну державну машину; 5) для перемоги необхідно утворити власну політ. пролетарську партію; 6) очолити боротьбу партія зможе за умови проведення рішучої ідеологічної боротьби не лише з супротивниками, але й у своїх лавах. Далі концепцію розвивали К.Каутський і В. Плеханов. Четверте питання теми – політичні концепції анархізму, творцями яких були М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін та Ж. Сорель. Спільними рисами анархізму XIX ст. були: а) заперечення держави й влади взагалі, натомість М. Штірнер пропонував організувати «Союз» егоїстів, П.Прудон – дрібні асоціації виробників, М. Бакунін – комуни, що об’єднаються у федерації; б) крайній індивідуалізм, нічим не обмежена свобода особи (Штірнер); в) заперечення великої приватної власності (Штірнер, Прудон) при допущенні дрібної. Бакунін виступав взагалі проти власності. Шлях до осягнення анархії Штірнер вбачав у кардинальній зміні свідомості мас, що мав започаткувати «Союз» егоїстів, Прудон заперечував необхідність класової боротьби, пропонуючи шляхом реформ зверху привести до загальної згоди щодо утворення безвладдя. У той же час Бакунін виступав апологетом бунту проти влади, насильного знищення існуючої політ. системи. З подібними поглядами виступив на переломі століть Ж.Сорель, що теж заперечував держ. владу, парламентаризм демократію. Позитивним ідеалом у нього виступали профспілки. Звідси відбулася видозміна назви – анархо-синдикалізм. На відміну від Прудона, Сорель виступив проти загальної згоди, солідарності, він був за чітке розмежування класів в сус-ві. Сорель був апологетом насильства, крайніх революційних дій, започаткувати їх мав загальний страйк. Об’єднати революційні маси мали міфологія бунту, ентузіазм, нова мораль.

Б. К., А. Р.

281

політичні доктрини консерватизму

(XVI ст. – XIX ст.)

П’ята тема курсу основи політології – політичні доктрини консерватизму (XVI1-XIX ст.). Розгляд теми можна почати з питання виправдання абсолютизму в європейській політичній думці. У цьому питанні варто розглянути насамперед погляди Ж. Бодена, А. Рішельє, Дж. Мазаріні, С. фон Пуфендорфа, Р. Філмера. Одним із перших обґрунтував абсолютизм Ж. Боден, який вважав, що держ. влада має особливий характер, чим відрізняється від інших видів влади – це держ. суверенітет. Суверенітет – це вільна від всякого підпорядкування влада над підданими. Новим було те, що Боден пов’язав поняття «держава» і «суверенітет». Тому в нього держ. суверенітет – це абсолютна і постійна влада, що не зв’язана жодними обмеженнями, законами. Тим самим Боден виступив проти феодального сепаратизму, за королівську абсолютну владу. Водночас Боден був противником монаршого деспотизму. Монархія в нього найбільш природна форма держави, монарх, також, стоїть над усіма, він примирює різні суперечності, він арбітр для супротивних сторін. Якщо ж монарх стає тираном, то Боден допускав навіть можливість вбивства такого тирана. Найгірша форма держ. устрою за Боденом, – це демократія. Однак він допускав ідею змішаної форми правління, коли королівський абсолютизм співживе з становим представництвом у вигляді Генеральних штатів. Держава в нього – правове управління, хоча монарх має право на все, бо вище за нього – лише Бог, він повинен підпорядковуватися лише природним і Божим законам. Боден, фактично, започаткував становлення географічного детермінізму, узалежнюючи від природних умов типи держ. правління.

Теоретиком і водночас практиком абсолютизму був Арман дю Плессі Рішельє, який висунув й реалізував ряд принципів абсолютизму: централізацію, контроль над провінціями, зменшення їхніх прав (у першу чергу владних ін-тів), перетворив систему інтендантського управління у Франції в ін-т контролерів яких призначав король, ввів централізовану жорстку податкову систему, реорганізував армію і флот, заборонив герци задля збереження дворянства та спрямування його на служіння держ. інтересам. Його наступник Дж. Мазаріні завершив перехід до абсолютизму, сформулював кредо абсолютизму: а) оберігати позиції Церкви, її привілеї, оскільки вона є ідейно-політичним апологетом абсолютизму; б) дворянство повинно вірно служити королю, бути «правою рукою» але не допускати його до влади; в) третю владу – судійство – «тримати в межах його обов’язків». Обґрунтуванню Божого права королів присвятив свої твори P. Філмер, який виводив монархістську владу з патріархальної. Від Бога вона стала абсолютною, тому бажання підданими свободи є гріхом. Дещо відмінної думки був С. фон Пуфендорф, який виходячи з концепції природного додержавного сус-ва ствердив, що держава була створена як за ініціативою Бога, так і за згодою людей (за договором та постановою). Лише після цього держава починає діяти, і насамперед з метою захисту, безпеки. Його ідеал – абсолютна монархія, при якій можливе створення станових зборів представників – Ради, для вирішення важливих питань. Піддані повинні безумовно коритися монархові, а кріпацтво – це лише добровільна угода. Друге питання теми – спроби адаптування монархізму до капіталізму.

282

Повалення Бурбонів мало всесвітньоісторичне значення для перемоги капіталізму, формування демокр. лібералізму. Після цього частина мислителів-консерваторів спробувала пристосуватися до нових умов. Спільним для всіх були спроби захистити монархізм як політ. устрій, врятувати феодальний спосіб мислення. Е. Берк вважав, що революції – це злочин, він виступав за повільні реформи монархії, вірно вловив особливість англ. монархізму – не заміну ін-тів самоуправління, а їхнє пристосування до нових умов шляхом еволюції. Л. Бональд, захищаючи франц. монархізм, виступив проти суспільного договору, розподілу влади та законодавства. Його ідеал – представницька, станова монархія з сильною роллю Церкви. Революції, демократія, все це – «бунт проти Бога». Монархія та релігія є двома вуздечками, що стримують людські пристрасті. З подібними поглядами виступив і Ж. де Местр, котрий вбачав причини демокр. революцій не лише у атеїзмі, але й у поганій природі людини взагалі. Тому, щоб тримати в покорі народ, потрібна жорстка релігія й абсолютизм монаршої влади. Він також захищав застарілу концепцію верховенства папської влади над владою королівською. Одночасно Ш. Телейран для захисту інтересів Бурбонів, увів в обіг поняття легітимізму (жодною територією не можна розпоряджатись до тих пір, допоки її «законний правитель від неї добровільно не відмовиться»). Із захистом прусської монархії виступив Г. Гегель. Якщо замолоду він притримувався досить демокр. поглядів, то наприкінці життя його ідеалом стала конституційна монархія з двопалатним парламентом, розподілом влади на законодавчу й виконавчу. Він захищав месіанську пангерманську ідею, вважаючи, що Абсолютний дух, що втілився в германські народи зробив їх обраними, а тому вони мають панувати над іншими. Відтак він оправдовував загарбницькі війни як засіб оновлення нації, її оздоровлення. Ще більш крайні позиції зайняв А. Шопенгауер, який відкидав ідею прогресу, вважав людину мерзенним звіром, народ – натовпом, а тому кращою формою політ. влади є абсолютна, необмежена жодними законами спадкова монархія, що правила б за допомогою духовної аристократії. Останню тезу дещо пізніше підтримав Ф. Ніцше, який вважав, що від народної демократії врятувати можуть «люди нової віри» – духовна аристократія. Його погляди – це бунт проти приходу мас в політику, панування посередностей, рівності, духовного зубожіння.

Б. К., М. П.

283

плюралізм політичних концепцій (XX ст.)

Шоста тема курсу основи політології плюралізм політичних концепцій XX ст. Першим питанням теми пропонується розглянути неопозитивізм як теоретично-методологічну основу неолібералізму. Розвиток науково-технічного прогресу, політ., соціально-економічні катаклізми призвели до кризи позитивізму. На початку 20-х pp. XX ст. формується неопозитивізм (одночасно в Англії, Австрії, Польщі). Його теоретично-методологічними основами стали науково-суспільний скептицизм, математична логіка, «структуралістське» розуміння мови, розвиток емпіричної соціології, що все разом дало першу форму неопозитивізму – логічний позитивізм. Із 40-х pp. розвивається нова форма неопозитивізму – філософія аналізу, такі принципи як сцієнтизм, біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм. Економічними підставами неолібералізму стати концепції Дж. Кейнса, Дж. Гелбрейта та Ф.Хайєка. Соціологічними підставами неолібералізму були концепції Е. Дюркгейма, Л. Дюгі, М. Вебера, Т. Парсонса. Так, Е. Дюркгейм далі розвинув концепцію солідаризму, запропонувавши його поділ на механічний й органічний. Перша притаманна архаїчним, друга – розвинутим суспільствам. Звідси виводив два види права – репресивне і кооперативне. Суть проблеми не в переслідуванні порушників права, а у наверненні їх до нормального співжиття. Л. Дюгі вважав, що основою сучасного сус-ва повинні стати профспілки-синдикати як основа об’єднання, солідарності всіх громадян в державі, що зведе до мінімуму соціальну боротьбу, перетворить державу у знаряддя синдикатів. М. Вебер широко розвинув три концепції: теорію соціальних груп, представницької демократії і політ. панування, концепцію бюрократії. Дав класичне визначення політики: у широкому розумінні – це відносини, пов’язані з самостійним керівництвом різних галузей cyc-го життя, у вузькому – це керівництво державою. Т. Парсон розвивав далі теорію суспільної організації, поклавши в основу виділення необхідних функцій для існування кожної системи. Звідси започаткував структурно-функціональний підхід до вивчення політ. влади.

Як зазначалося вище, з 40-х pp. розвивається нова форма неопозитивізму – філософія аналізу. Провідний представник М. Фуко, заперечуючи психологізм, зосередив свою увагу на відношеннях «слів» і «речей» (засоби культури і її об’єкти). Виокремлював три змінні системи семіотичних відносин – Відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Предметом аналізу він зробив дискурсивні (мовні) практики, які співіснують в рамках однієї системи. Пізніше Фуко, вивчаючи генеалогію влади, дійшов висновку, що у чистому вигляді вона існує (як примус) лише в тюрмах. Вивчаючи сучасну йому франц. сус-во ствердив, що це дисциплінарне сус-во. Аналізував не те, хто і як здійснює владу, а як і яким чином вона реалізується (мова як один з основних засобів влади). Принцип біхевіоризму спирався на психологічний напрямок в соціології (В. Вундт, Г. Ле. Бон, Г. Т. Ард, Ч. Кулі) та психоаналіз З. Фрейда. Останній вважав, що людина не може обійтися без примусу, панування меншості над більшістю. Зробив класичний психологічний аналіз особи президента В. Вільсона, причин його суспільно-політичного фіаско. Його послідовники – Е. Фромм, К. Юнг, спираючись на психоаналіз, дослідили причини виникнення авторитаризму, суспільно-психологічних підстав демократії, колективного несвідомого.

284

У другому питанні розглянемо окремі концепції неолібералізму: технократичної та плюралістичної демократії. Започаткували першу концепцію Т. Веблен, Дж. Бернхем та А. Берлі. Т. Веблен висунув ідею, що у нових соціально-економічних умовах, у зв’язку з науково-технічним прогресом, влада повинна перейти до рук інженерів, головною суперечністю сус-ва стає суперечність між інженерно-технічною інтеліґенцією й бізнесменами. Дж. Бернхейм ствердив, що у індустріальних країнах проходить революція менеджерів (управляючих), нові технології мають дисциплінувати ліберальну демократію, виділити насамперед в сус-ві обов’язки та дисципліну громадянства. А. Берлі розглядаючи феномен влади в умовах науково-технічної революції дав нову періодизацію розвитку християн. цивілізації та відповідних типів соціальних революцій. Доктрина плюралістичної демократії була сформульована М. Дюверже, Р. Дарендорфом та ін. В її основі лежить твердження, що в умовах значної соц. стратифікації постіндустріального сус-ва, вільного волевиявлення – політ. влада і прийняття рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соц. груп. Політ. влада розділяється між різними системними суб’єктами влади, наступає її «дифузія», що є виразом плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні «правил гри». У зв’язку з цим Р. Дарендорф опрацював теорію політ. конфлікту, а М. Дюверже – теорію політ. партій, їхню класифікацію. Третє питання теми – політичні доктрини тоталітаризму. Тут аналізується більшовицька полі. доктрина (В. Ленін, Л. Троцький, Й. Сталін). Її основні риси: домінування класової боротьби в сус-ві, зв’язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції, держави диктатури пролетаріату; ідея пролетарської, соціалістичної демократії; концепція з національного питання; тактика щодо інших політ. партій та головні принципи закордонної політики соціалістичної держави. Одночасно, визначаються риси сталінізму, як специфічної форми тоталітаризму. Близькою за методами є політ. доктрина націонал-соціалізму (А. Гітлер, А. Розенберг), фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко, Б. Муссоліні). Спільні характерні риси фашистського тоталітарного політ. режиму є: 1) встановлення однопартійної системи, одновладдя однієї партії: 2) будівництво тоталітарної держави (політ. диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, примусова, регламентована праця, безальтернативність прийняття політ. рішень); 3) уніфікація всього громад. життя, єдність всіх громад. об’єднань; 4) авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного життя, крайня його політизація. Четверте питання теми – політичні доктрини неоконсерватизму. Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних вартостей спричинилися до відродження консерватизму, особливо після 1-ї світової війни, що його почали називати неоконсерватизмом. З’являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д’Аннунціо), в Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Великого поширення набрали праці Ю. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції й висунув свою Доктрину Пробудження. Головним положенням доктрини був імператив Консервативної революції, будування Анти-Європи. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків. Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що в певній мірі відмовився від імперських амбіцій, прийняв на озброєння ряд ліберальних ідей та вартостей. Характерними його рисами залишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних й розподільчо-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо cyc-го прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних ін-тів влади та архаїчних політ. вартостей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму.

Б. К., А. Р., М. П.

285

з історії української політичної думки

(XI ст. – перша половина XX ст.)

Сьома тема курсу основи політології – історія української політичної думки. Першим питанням теми пропонується розглянути найважливіші пам’ятки політичної думки Київської держави, перехідного періоду та козацько-гетьманської держави. (ХІ – друга половина XVII ст.). Зародившись разом із державою й правом, політ. думка Київ. держави розвивалась під впливом політично-правової думки Візантії. Це знайшло своє відображення у двох головних концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша – «богоугодного володаря» (творець ігумен Феодосій), яка була покладена в основу першої православної церковної доктрини – «династичного панування», що стверджувала правомірність домінування в державі «духовного проводу». Друга – концепція князівського одновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм (митрополити Іларіон та К. Смолятич).

З падінням Києва виникли два напрямки слов’янської державності: північно-східний і південно-західний, який проіснував з поч. ХІІІ до серед. XIV ст. у вигляді Галицько-Волинської держави. Проте її падіння не означало повного припинення існування укр. політ. думки. Про це свідчать суспільно-політичні погляди Ю. Котермака-Дрогобича та С. Оріховського. Перший опрацював прогноз розвитку суспільно-політ. життя в Зах. Європі на 1483 p., другий одним з перших в тодішній Європі розробив ідею природного права, дав т.зв. «піраміду влади» у польськ. королівстві. Ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, викликали появу стійкої тенденції до церковної унії, що дала поштовх до появи полемічної та культурно-освітньої, наукової укр. літератури. Полемічна література була представлена, насамперед, вільнодумцями і мала містично-аскетичний (ісіхастичний) зміст, друга була критичною й все більш раціоналістичною за змістом. Полемічна література не ставила за мету відновлення державності, однак вона будила політ. свідомість, пропонувала кращі ідеали. Серед видатних полемістів були І. Вишенський, М. Смотрицький, представники культурно-просвітницького напрямку братств – брати С. і Л. Зизанії, З. Копистенський. Синтез традиціоналізму і новаторства був покладений в основу відновленої укр. державності, збудованої за часи Б. Хмельницького козацько-гетьманської держави. У цілому виникло республіканське утворення, що спиралося на організаційні військові принципи – поєднання демократизму з авторитаризмом, до якого додалося релігійне Відродження (П. Могила, І. Гізель).

Друге питання теми – українська політична думка XVIIІ-XIX ст. (Від Руїни до Відродження). Останньою значною спробою відновлення укр. державності (що все більше втрачала свою автономність) був виступ І. Мазепи. З його смертю була прийнята Конституція П. Орлика, яка підтвердила військово-демократичний республіканський устрій держави. Поразка І. Мазепи привела до переорієнтації укр. мислителів-політиків С. Яворського та Ф. Прокоповича. Перший із них дав своє уявлення про піраміду політ. влади в рос. імперії, другий – висунув концепцію просвіченого абсолютизму. Із етико-гуманістичною концепцією виступив Г. Сковорода, в якій знайшли своє відображення політ. проблеми тогочасності. З початком національного

286

відродження (І половина XIX ст.) розвивається політ. активність в Україні, що знайшло відображення у діяльності та програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, автором яких був в більшості М. Костомаров. Україна і Росія мали стати монархічною федерацією з елементами республіканського устрою. У другій половині XIX ст. виступають цілий ряд теоретиків – М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський, М. Грушевський, К. Левицький, які сформулювали широку політ. та соціально-економічну програму боротьби за визволення укр. народу. Найбільш радикальними були погляди М. Міхновського, який, відмовляючись від культурно-територіальної, культурно-національної автономії (Франко), слов’янської федерації (М. Драгоманов) і федерації з Росією (М. Грушевський до 1918 p.), проголосив однозначно – «Україна для українців!». Третє питання теми – українська політична думка першої половини XX ст. Значний інтерес становить аналіз укр. політ. думки початку XX ст., коли під впливом розвитку капіталізму, революції 1905-1907 рp. підвищився рівень національної політ. свідомості, що знайшло відображення в еволюції поглядів І. Франка, М. Грушевського, появі проекту Конституції України (М.Міхновського). Національна революція 1917-1920 pp. спричинила задекларування нових правничо-політичних документів – Конституції УНР, Тимчасового Основного закону... ЗУНР, Конституції УСРР та ін., низки праць укр. політ. діячів з аналізом причин поразки національної революції (В. Винниченко, П. Христюк, М. Скрипник) Входження України в унітарну рад. державу проходило через етапи-укладення військово-господарського союзу з Росією, військово-політичного союзу, з кінця 1920 р. – перетворення союзу у договірну федерацію і з січня 1924 було закріплено унітаризм. НЕП в Україні не був підкріплений новою політ. доктриною, оскільки політика українізації була згорнута з початку 30-х pp. У Галичині, Чехословаччині та Німеччині в укр. політ. думці можна виокремити зокрема консервативний (В. Липинський, С. Томашівський), національно-державницький (С. Дністрянський, В. Старосольський) з націоналістичним аспектом (Д. Донцов, М. Сціборський) напрямки. Їх спільною основою була вимога відновлення національної державності і суверенності України в різних формах.

Б. К.

287

ПІСЛЯМОВА

Найважливіший момент для Автора книги – поставити останню крапку. Крапка поставлена, а питання залишаються.

Результат – персоніфікований довідник з політичної теорії та її історії (ХТО є ХТО в ... політології?) обмеженого географічного «радіусу дії» (... європейській та американській ...)

Словникова частина книги складається зі статей, в яких лаконічно викладено короткі життєписи 229 мислителів, філософів, юристів та державних діячів Європи та Північної Америки, а також сформульовані ними політичні ідеї, концепції та доктрини.

Одне зауваження щодо хронології. Деякі дати подані з приміткою «близько». Це пов’язано з певними розбіжностями в датах, наведених у відомих енциклопедичних виданнях. Тому коли мова йшла про зарубіжних діячів, автори спиралися на авторитетні західні видання, а коли це стосувалося постатей вітчизняної політичної думки – на Енциклопедію Українознавства.

У словникових статтях автори намагалися уникати зайвих ідеологічних кліше, різких позитивних чи негативних оцінок тих чи інших політичних постатей (навіть у випадку коли ця оцінка є загальновизнаною). Вважаю, що коли йдеться про науковий аналіз, подібних емоцій треба уникати. Інша річ, коли історичні реалії та ідеї говорять самі за себе, але вони мовлять лише до тих, хто хоче встановити істину...

В більшості випадків у словникових статтях подано авторське бачення творчої спадщини того чи іншого мислителя або державного мужа. Тому зовсім природно, що деякі читачі не погодяться з якоюсь інтерпретацією. Автори готові сприйняти іншу точку зору. Дискусії необхідні. Але справу зроблено і скажу вслід за римлянами: «Feci Quod potui, Faciant meliora potentes».

На завершення хочу додати, що ідея зробити Словник таким, яким ви його бачите з’явилася восени 1994 р. під час співпраці з фірмою «Кальварія» над підготовкою авторського випуску «Короткого політологічного словника». Кишеньковий варіант книги для студентів змусив авторів суттєво зменшити число персоналій і змінити виклад матеріалу.

Всі автори висловлюють щиру подяку рецензентам за розуміння, а працівникам фірми «Кальварія» за співробітництво та терплячість при підготовці Словника.

Відповідальний редактор

Найважливіші видання, які були використані при підготовці Словника:

Большая Советская Энциклопедия. Первое издание. М., 1926-1947. Т. 1-65; Большая Советская Энциклопедия. 3-е издание. М., 1970-1978; Енциклопедія Українознавства. Париж, Нью-Йорк, 1955-1984; Радянська Енциклопедія Історії України. К., 1969-1972; Советская историческая энциклопедия. М., 1961-1976; Философская Энциклопедия. В 5 т. M., 1960-1970; Современная западная социология. Словарь. М., 1990; Энциклопедический словарь. Брокгаузь Ф.А. и Ефронъ И.А. СПб., 1890-1904. Т. 1-XLVІ. Энциклопедический словарь Гранат. М, 1909-1948; American Political Scientists: A dictionary. Greenwood Press. Westport, 1993; F. Valentini. 11 pensiero politico contemporaneo. Ed. Laterza, 1979; Brockhaus Enzyklopädie in viernnolzwanrig Bänden. Mannhaim, 1986-1993. Bd. 1-22; The New Encyclopaedia Britanica. Chicago, 1993. Vol. 1-29; Larousse du XX e siecle. Paris, 1928-1933. Vol. 1-6; Polski Slownik Biograficzny. Krakow, 1935-; The Encyclopedia Americana. International edition, 1989. Vol. 1-30; The Blackwell Encyclopaedia of Political Science. Ed. by Vernon Bogdanor. Oxford, 1991; The Blackwell Encyclopaedia of Political Thought. Ed. by David Miller. Oxford, 1991; The Social Science Encyclopedia. Ed. by Adam Kuper and J.Kuper London. N.Y. 1989; Wielka Enclopedia Powszechna. Warszawa, 1962-1969, Т. 1-12.

Борис Кухта, Анатолій Романюк, Микола Поліщук

ХТО Є ХТО в європейській та американській політології?

Малий політологічний словник

Літературна редакція

Георгій Маценко

Володимир Романко

Видавець

ТзОВ «Кальварія» 290006,

Львів, вул. Валова 4/5

Підписано до друку 1.09.1995

Віддруковано в друкарні фірми «Кальварія»

1. Розквіт 2.1 Економічна характеристика господарства 2
2. Екстрена та невідкладна медична допомога
3. СИБИРСКАЯ ГОСУДАРСТВЕННАЯ ГЕОДЕЗИЧЕСКАЯ АКАДЕМИЯ ФГБОУ ВПО СГГА Кафедра Управления и предприн
4. Fi компонентов в помещении
5. Drenlin Ice перезагрузка ЧАСТНЫЙ РЕГЛАМЕНТ положение о проведении Витебск 2014 г
6. распустятся и печень посадишь
7. РЕФЕРАТ Объем работы 33 с
8. Лабораторная работа 49 ИЗУЧЕНИЕ ПОЛЯРИЗАЦИИ СВЕТА
9. а Резка металла- механическая пнемо электро
10. Структура и формы периодической системы и их связь с электронным строением атомов
11. Духи2 Люди3 Животные Жертвоприношение Центральным мотивом древнеиндийской философии было п
12. Карти Доказали роль ДНК в передаче наследственных признаков 1953г
13. оказала гораздо более существенное влияние на теорию и практику управления чем все предшествующие револю
14. Основания наследования
15. Требования к организации информационного обеспечения АХД
16. ТЕМА РОБОТИ НАД ФОРМУВАННЯМ ПУНКТУАЦІЙНИХ НАВИЧОК В УЧНІВ ОСНОВНОЇ ШКОЛИ 13
17. реферат на здобуття наукового ступеня кандидата архітектури Львів ~ Ди
18. І.А. к.т.н. Кисельова К
19. Восемнадцатый век в истории Великобритании
20. социальный закон

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе