Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Шановний суд!
На початку своєї промови вважаю за необіхдне зробити певну преамбулу, аби пояснити свою позицію щодо того, про що Ви сьогодні дізнаєтесь від мене. Бо у цьому останньому слові я не буду докладно зосереджуватись на окремих моментах цієї недолугої і наскрізь брехливої справи. Натомість сьогодні я вперше відкрию завісу над істинними причинами кримінального переслідування Андрія Тихоновича Слюсарчука – справжнього лікаря, науковця, професора, доктора медичних наук. І системно проаналізую ці причини. Я розкажу про те, хто і чому ініціював цю вражаючу за своїми масштабами маніпуляцію, як виконувалось це замовлення, фабрикувались факти псевдообвинувачення, організовувалось медійне супроводження аби створити у суспільства образ маніяка-зарізяки, дибіла і патологічного брехуна.
Я вже бачу скептичну посмішку належно шанованого мною пана прокурора, і передбачаю його велике бажання закрити мені рота під час цієї промови. Передбачаючи, мабуть, що кінець-кінцем я матиму змогу показати все гниле нутро цієї справи, пан прокурор і залучився експертними висновками про мою начебто патологічну схильність до брехні, про мою начебто розумову неповноцінність, бо тепер буде казати: все це – маячня розумово неповноцінної людини. Що ж… Суд не є інтелектуальним змаганням, бо ми знаходимось у нерівних умовах. Але дозволю собі висловити власну думку щодо цих принизливих прокурорських діагнозів, адже від того залежить, з якою мірою довіри ви поставитесь до того, про що я казатиму у подальшому. Логіка таких «експертних висновків» проста – аби нівелювати спроби підсудного навести факти на свій захист, примусити суд і громадськість не вірити жодному його слову, його оголошують не сповна розуму. Справжня ціна таких «експертиз» відома, бо ще з часів СРСР каральна психіатрія була надійним слугою НКВС а згодом – КДБ. Будь-яку інакомислячу людину оголошували душевнохворою. І на моєму прикладі бачимо, що так воно є і зараз. Ви і це можете назвати маячнею? Тоді наведу слова відомого Нідерландського совєтолога, Генерального секретаря організації «Глобальна ініціатива у психіатрії» Роберта ван Ворена з його дослідження про репресивну психіатрію в СРСР та її видозміни, що дожили до нашого часу: «Більшість психіатрів у СРСР або прямо працювали на КДБ, або були сексотами». Він, зокрема, вказує, що з 1948 року, психіатрію почали активно застосовувати з політичних мотивів. Наприклад, одною з перших жертв репресивної психіатріі із купою страшних діагнозів став… майбутній перший президент Естонії Константін Пятс! З більш «свіжих», так би мовити, жертв співробінтицтва психіатрів із прокурорами можна назвати російську журналістку і політика Валерію Новодворську, якій у межах звинувачення у антірадянській пропаганді поставили діагноз – шизофренія, параноідальний розвиток особистості. Вважаю, цих прикладів достатньо.
І у зв’язку з цим мене є питання, власне, риторичне – якщо я, за вашими експертизами, розумово неповноцінний патологічний брехун, ПТУшник, швачка за освітою, то як я спромігся стати відомою і шанованою суспільством людиною? Як мене пускали до президента України? Чому про мене знімали фільми? Давали державну премію, яку, доречі, ніхто не відмінив, бо вона базується на реальній, підкреслюю – реальній науковій роботі? Якщо я – на думку пана прокурора і психіатрів родом із СРСР, примітивний ідіот? Здатен на це примітивний ідіот, навіть на такого масштабу аферу, пане прокуроре? Чи має ваш високий інтелект відповідь на це зпитання? Хоча… Це не запитання. Це пояснення логіки появи цих експертизи.
Тож і так звані психіатри, і взагалі сторона обвинувачення своє бачення моєї особистості та загалом цієї справи виклали. Тепер моя черга.
Отже я прошу шанований суд дати мені можливість без перешкод виголосити цю промову. Власне, від того, що у якийсь момент мене буде перевано, вже нічого не зміниться. Я готував це останнє слово заздалегідь, текст є у моїх адвокатів і буде переданий до ЗМІ. Кінець-кінцем це останнє слово, на яке має право будь-який підсудний. Традиційно це – остання спроба обвинувачуваної людини виправдати себе, або спроба каяття, аби пом’якшити ставлення суду до себе.
Але не в моєму випадку, шановний суде!
Бо мені нема в чому каятись і нема сенсу розраховувати на поблажки. Все вже вирішено, бо, нажаль, правосуддя у нашій країні кероване, слідство лукаве і підступне, а сам судовий процес не є процесом встановлення істини, а є гвинтиком великої каральної машині. Сподіваюсь, ця аксіома ні в кого не викликає заперечень? Звіриний поступ цієї машини зараз бачить все українське суспільство, спостерігаючи за тим, як побиті і закатовані люди дивним чином стають нападниками, як слідчі їм шиють неіснуючі правопорушення, а судді, чітко знаючи невинуватість людей, кидають їх у тюрми. Бог їм суддя, цим суддям.
Знаючи все це, я не розраховую на розуміння Феміди. Бо в сучасному українському варіанті на її терезах – пачка доларів та телефонна трубка. Це останнє слово скоріше є моїм зверненням до суспільства. Я маю на це право, бо цей судовий процес – найрезонансніший за останні роки. Він став таким не тільки тому, що Слюсарчук є дуже відомою особою. А і тому, що хтось дуже постарався, аби процес знищення особистості супроводжувався гучною медіа-кампанією. Саме тому, ще раз підкреслюю, – ця промова розрахована не тільки на учасників процесу, а і на все суспільство, яке зараз прокинулось від сплячки із розумінням того, що людське життя за існуючої влади нічого не варто. І моя власна доля є яскравим тому підтвердженням.
Отже.
На початку хочу ще раз наголосити: я не вважаю себе винним по жодному з епізодів обвинувачення.
Я є освіченим лікарем і науковцем, я дійсно маю вищу медичну освіту, я дійсно проводив нейрохірургічні операції, спрямовані на врятування життя людей, і проводив їх, підкреслюю, фахово, застосовуючи всі можливості, аби зберегти життя навіть безнадійним хворим.
Я дійсно володію технологіями і здібностями, які дозволяють ефективно використовувати можливості людської пам’яті, всі продемонстровані мною рекорди є реальними і жоден не базується на обмані чи технічних маніпуляціях.
Отже, всі елементи судової справи є результатом зухвалого і кострубатого фабрикату спецслужб, слідства і медіа.
Доводити це я буду шляхом постановки запитань, риторичних для сторони обвинувачення, але цікавих і зрозумілих для будь-якої здравомислячої людини.
Перше. Питання моєї фахової освіти.
Аргументація сторони обвинувачення про начебто підробність і нелигітимність документів, які підтверджують факт мого навчання у московському медуніверситеті імені Пірогова непереконлива і базується на довідках, отриманих протягом останніх двох років. При цьому слідство і прокуратура не утруднюють свої багатостраждальні голови наступним елементарним запитанням: чому протягом десяти років до початку мого переслідування всі російські інституції неодноразово підтверджували факт мого навчання? Пан прокурор зараз може сказати, що я сам, користуючись своїм дибілізмом і неповноцінністю, підробляв ці довідки. І пан прокурор не хоче брати до свого високоінтелектуального аналізу такий маленький факт: коли готувалася моя зустріч з президентом України і працевлаштування у Кабінет міністрів, коли готувався Указ про створення інституту мозку, СБУ, а саме служба зовнішньої розвідки, ретельно перевіряла факт мого навчання і біографічні дані. Просто не могла не перевіряти, це є відпрацьованою і дуже серйозною процедурою. І перевірка велась не тільки в межах України, а й у Москві. Невже сторона обвинувачення вважає, що швачка, чи то «пліточнік» за освітою та олігофрен по життю, міг вплинути на результати цієї перевірки? Яким чином? Якщо є таке переконання – питання виникають вже до інтелектуального рівня слідчого Сороки, який займався цією справою, та й взагалі до сторони обвинувачення… Вам не здається це дивним? Десять років підтверджувалося все. І раптом небо впало, як кажуть, на землю – якась Світлана Мартинець викрила ганебну змову співробітників СБУ і розвідки, які чомусь вирішили ввести в оману Президента і керівництво кабміну, підсунувши їм якесь, вибачте, чмо! Навіщо? Задля чого? Ви думали про це, пане прокуроре?
А звідси – інше запитання: чому до суду не запросили генерала Маломужа, який в той час обіймав посаду керівника служби зовнішньої розвідки і особисто контролював перевірку моєї освіти? Ще один нонсенс – коли слідство начебто встановлювало мою начебто неосвіченість, воно не отримало покази людини, чий підпис стоїть під моїм дипломом – ректора Яригіна? Це ж елементарно, і вистачить інтелекту швачки – допитати того, хто займався перевіркою і того, хто ставив підпис. Яригин був живий, коли слідчі здобували у Москві ті свідчення, на яких нині базується твердження про начебто підробність моїх документів про освіту. Його можна було допитати. Але його показів чомусь немає! Та що там покази – існує багато документів за його підписом, і елементарна логіка підказує наступний крок: провести експертизу автентичності цього підпису. Але слідство цього не зробило, а сторона обвинувачення у суді від такої перспективи жахається, як чорт від ладану. Чому? І чому люди, співробітники РГМУ імені Пірогова, на покази яких спирається слідство, стверджуючи про відсутність в мене вищої освіти, не були допитані з дотриманням процедури, не були попереджені про відповідальність за неправдиві свідчення, і, кінець-кінцем, не були допитані в суді, аби підтвердити свої твердження, які давали слідчим, як це передбачено законодавством?
Вам цей букет «білих плям» у роботі слідчих і прокуратури не видається дивним? Невже там працюють такі, вибачаюсь, профани? Ні, шановний суде, вони не профани. Навпаки – ці прорахунки є цілком свідомими. Тому що Маломуж міг підтвердити, що перевірка СБУ була ретельною і незалежною, Володимир Яригін міг би мене згадати і підтвердити свій підпис на моїх документах, експертиза встановила б автентичність цього підпису, а решта напівсвідків, громадян Росії, під присягою не стали б брехати. І карточний будиночок основи всього обвинувачення розсипався б в прах. Полетіла б уся справа, бо якщо б факт освіти підтвердився – претензії до моєї лікарської діяльності, на яких я ще зупинюсь, втратили б сенс. Саме тому, захищаючи цей основний, базовий редут обвинувачення, пан прокурор закриває очі на всі ці білі плями слідства, а ще й на такі «дрібнички», як прямі ознаки того, що я таки вчився – накази про переведення мне з курсу на курс та мій підпис у документі при отриманні диплому, які є у справі. Ну, і як апогей небажання встановити істину – повне ігнорування списку моїх однокурсників, який я передав суду. Перевіряйте, це реальні люди! Знайдіть і допитайте тут, у суді. Але у відповідь, як у пісні – тиша…
Зрозуміло, що це – епізоди, які опосередковано свідчать про факт навчання. Самий прямий доказ – особова справа студента Слюсарчука – з архівів Піроговки зник. Чому і як? Про це – трохи згодом. Дослухайте до кінця.
Отже, у слідства і прокуратури, як бачимо, не було завдання встановити істину, натомість проглядається бажання зробити все, аби довести відсутність у Слюсарчука документів про вищу медичну освіту. Вважаю, що переконливо це зробити слідству і прокуратурі не вдалося. Бо наявні як непрямі докази мого навчання, так і абсолютно свідомі, на мій погляд, прорахунки у роботі слідства щодо розслідування цієї частини справи. Свідомі вже тому, що слідство навмисно не намагалося знайти відповіді на запитання – чому протягом десяти років факт освіти підтверджувався, а потім особиста справа, що зберігалась у архіві, зникла? Залишивши при цьому сліди, які пан прокурор не вважає доказами. Для того, аби зрозуміти, кому і навіщо це потрібно і хто мав важелі, аби вилучити цю особисту справу із архіву, перейду до другого тематичного сегменту цього судового процесу.
Отже, тема друга. Медична діяльність.
Цілком зрозуміла логіка слідства – якщо немає освіти, то здійснення лікувальної діяльності, тим паче хірургічних втручань, є злочином у випадку, коли нанесено шкоду здоров’ю людини. Тим більше, якщо мова іде про людське життя. Що ж, слідство вважає, що освіти нема, а я знаю, що освіта є, тож спробую говорити про речі елементарні. Бо на відміну від слідчих, я дуже глибоко розбираюсь у медичній науці. Тож спробую аргументи зробити зрозумілими, без заглиблень у суто наукову тематику.
Звинувачуючи мене у проведенні незаконних нейрохірургічних операцій, внаслідок яких померли люди, слідство і прокурор малюють картину, типову для епохи розвинутого журналізму львівської газети «Експрес». А саме – Чупакабра на прізвище Слюсарчук, жахаючи мирних громадян підробленим дипломом, запирається у операційній з цілком здоровою людиною, бере у коряві руки жахливі хірургічні інструменти і творить таке, від чого стигне кров у жилах навіть затятих фанатів романів Стівена Кінга. Навіщо Чупакабра таке робить – невідомо. Бо аферисти, які заробляють на життя суто аферами – люди, як правило, обережні. А аферисти від медицини – обережніші вдвічі. Зазвичай вони лікують шаманськими танцями із бубном або впарюють наївним обивателям глюконат кальцію під видом чудо-ліків від проносу. Навіщо дибілу-олігофрену, який інтелектуально неспроможний когось «розвести» навіть на глюконат кальцію, лізти до операційної – незрозуміло. Хочу відкрити пану прокурору страшну таємницю, він мабуть не чув про таке – у скоєнні будь-якого злочину завжди є мотив і умисел. Розумієте? Якщо наперсточник «розводить лохів» маніпулюючи шариком і наперстками, він має відповідну підготовку, а його мотив – гроші. Він ніколи не полізе проводити спіритичні сеанси, навіть якщо на кону великі гроші, бо не вміє, буде викритий і битий.
Я це до того, що саме звинувачення у незаконних нейрохірургічних операціях, (вдумайтесь – олігофреном із освітою швачки!!!) є просто абсурдним! Це ж нейрохірургія, панове! Це консиліум, який приймає рішення про необхідність оперативного втручання, це купа фахівців у операційній, це, кінець-кінцем протокол операції, кількагодинна виснажлива робота, що під силу лише медикам, які мають як відповідну освіту і знання, так і практику. Як можна уявити собі, що людина без освіти, відповідних знань і навичок, будь вона тричі геніальним аферистом, спроможна бодай на щось подібне? І як можна уявити, що лікарі в операційній спокійно спостерігають за тим, що хтось дуже далекий від медицини лізе до людського мозку? Що його не зупинять? Що таке взагалі можливо? Чи міг я, не знаючи навіть як тримати інструмент і що взагалі з тим всім робити, не знаючи протоколу операції, не маючи уявлення про побудову людського мозку, взятися оперувати? Знаєте, я скоріше швачка, ніж самогубець. І уявити собі існування в природі такого кшталту афериста просто не можу.
Отже, гадаю, що така дика картина можлива тільки у хворобливій уяві бульварної газети. Нажаль, рівень слідчих, які займалися цією справою, ідентичний рівню бульварних писак. Слідчі і прокурор цілком припускають, що коли у них станеться, скажімо, напад елементарного апендициту, то цілком реально, що в операційну до них приведуть якогось тремтячого олігофрена і дадуть йому у руки скальпеля? Такого рівня фантазія – це також діагноз. Не буду говорити який, хоча знаю.
Ця тривала преамбула необхідна для усвідомлення того, що всі епізоди, в яких мене звинувачують у незаконних операціях, що призвели до загибелі людей, є лукавими і мають за мету одне – навісити на мене бодай щось кримінальне. І тут знов виникають риторичні для слідства, але зрозумілі для нормальної людини запитання.
Всі рішення про проведення операцій приймаються консиліарно. Самі операції проводяться бригадою хірургів, анестезіологів і допоміжного персоналу. Тобто відповідальність за життя хворого є колективною. Тепер запитання – чому до справи не було притягнуто жодного з лікарів, які були зі мною в операційній? Чому, кінець-кінцем, їх не було детально опитано про якість і фаховість самих операційних втручань? Відповідь на поверхні – вони підтвердили б, що все робилося правильно, у відповідності до протоколу. А у такому випадку постало б питання – якщо все правильно, по протоколу, по науці, то, вибачте, як розуміти відсутність освіти і професійних навичок у хірурга? Інопланетяни навчили? Коло б замкнулося. Воно треба пану прокурору? У нього зовсім інше завдання. У нього, нарешті, залізний аргумент – експертизи.
Як і у випадку із результатами мозкового штурму підзвітних прокуратурі психіатрів, експертизи щодо здійснення мною операцій є лукавими і замовними. Експертні висновки, зроблені суто на вивченні історії хвороби, без дослідження тіл, свідомо уводять суд у бік від пошуку відповіді на головне питання – чи фахово проведене оперативне втручання і чи були під час операції хірургом допущені помилки, які безпосередньо призвели до смерті пацієнта? По жодному з епізодів експерти не розглядали якість самої операції, вони просто не мали такої фізичної можливості. Вони не утруднювали себе навіть консультаціями з лікарями, які входили у операційні бригади в цих операціях. Вони просто переглядали історії хвороб. А чи може бути таким чином встановлений причинно-наслідковий зв’язок між оперативним втручанням і смертю пацієнта? Зрозуміло, що ні. Він і не є встановленим по жодному з епізодів! Бо ці світочі вітчизняної нейрохірургії середнім віком у 90 років, наполягали, що у більшості випадків операції були недоцільними. Чому? Вони вважають, що пацієнт сам би одужав? Сталося б диво? Марсіани спустилися б у лікарню і спасли б людину покладанням щупальців на рану? Ні. Шановні експерти дали зрозуміти, що операція не була потрібна, бо людина була приречена.
Отже, я, на їхню думку, підтримувану обвинуваченням, винний в тому, що робив безнадійні спроби порятунку. Звертаю вашу увагу саме на цей момент: вони, ці світочі, хірурги, академіки, які давали клятву Гіпократа, визнали, що, будучи на моєму місці, залишили б людину вмирати. Так зручно жити, панове. Так гарантується безпека. Не оперував – не відповідаєш. Я не міг так вчинити. Дійсно, у ряді випадків від хворих відмовлялись місцеві лікарі. Я – брався. Бо якщо є сота, навіть тисячна, навіть примарна доля надії на спасіння, треба її використати, – в цьому велика місія і моральний обов’язок будь-якого лікаря. Мене цього вчили, у мене були хороші вчителі. Тепер мене за це судять. За те, що брався за безнадійних.
Ці операції тут, у суді, були названі «операціями відчаю». Смертність при таких випадках є дуже високою. Цей показник високий у нейрохірургії взагалі. Експерти настільки цинічні, що звинувачують мене саме в цьому. Це – дикість, панове… Хоча і вона має своє пояснення.
Справа в тому, на моє глибоке переконання, що на позицію експертів певною мірою вплинуло слідство. Бо якщо хтось не знає, скажу, якими словами починаються експертні висновки. А отак: «Не маючи фахової медичної освіти, знань, навичок, псевдолікар Слюсарчук…» і так далі. Тобто мірилом для оцінок експертів була заздалегідь сформована у них думка про відсутність в мене освіти, а не намагання безпристрасно проаналізувати якість лікування хоча б на основі тих матеріалів, які їм надали. Це така собі маленька підступність слідства, адже відсутність освіти – ще не доведений факт. Цікаво, якщо б дали цим людям історії хвороб для оцінки, не кажучи прізвище хірурга, то якими були б результати експертиз? Якщо б вони думали, що аналізують дії фахового лікаря? Представника обвинувачення цікавить це питання? Ні. Як і у випадку з освітою, пан прокурор дуже прихильний до всього, що працює на основну версію створення всеукраїнської Чупакабри і «не помічає» нічого, що розбиває цілісність його доказової бази.
Доказом цьому є повне ігнорування стороною обвинувачення свідків захисту. А саме хірургів, які виступали тут, у суді, підтверджуючи мій фах. Так, скажімо, кандидат наук, провідний нейрохірург Київської лікарні швидкої допомоги Ісаєнко чітко казав суду, що оперував разом зі мною і переконаний, що я маю знання і досвід високого рівня (що, доречі, без відповідної освіти здобути неможливо).
Чи вплинуло це на позицію обвинувачення? До честі пана прокурора зазначу – звинувачення під тиском цих свідчень він таки вимушений був пом’якшити. Залишившись при цьому на достатньо жорстких позиціях, вважаючи мене небезпечним ворогом суспільства. І хоча для мене зміна звинувачення мало чим корисна, я радий, що цей момент справи виявився в чомусь повчальним для пана прокурора. Газета «Експрес» звинуватила його у всіх смертних гріхах, натякнувши навіть, що він взяв у мене гроші. Присягаюсь – я пану Прокопову грошей не давав. Навіть не пропонував. Бо не поможе. Не тому, що він чесний (хоча він, я переконаний, дуже чесна людина), а тому що від нього нічого не залежить, він людина невільна – від нього вимагають вироку, на який він сумлінно працює. От і все. Хоча приємно, що ми з прокурором стали об’єктами наклепу з боку однієї газети, опинились, так би мовити, друзями по нещастю. І пан прокурор тепер знає ціну «правді» Експреса. І щодо мене, і щодо себе. Шкода, зробити нічого не може…
Закінчуючи тему так званих експертиз, зверну увагу на ще один немаловажний аспект. Їх, ці експертизи, не можна вважати незалежними не тільки тому, що експерти були заздалегідь поінформовані, що людина, дії якої оцінюються, на переконання слідства, не має освіти. А і тому, що сам склад експертів викликає питання. Я ні в якому разі не маю на меті піддати сумніву професійність цих людей, хоча ще раз акцентую на тому, що всі вони – особи досить поважного віку, у більшості своїй давно вже не практикують як хірурги, і, на моє переконання, деякою мірою відстали від передових напрацювань в нейрохірургічній науці, зокрема у частині застосування деяких лікарських засобів. Справа не в тому. Не відкрию таємницю, якщо скажу, що безпристрасність експертів є під великим питанням в силу відношення до моєї персони з боку нейрохірургічної еліти України. А як же – молодий, успішний, розпіарений. Вискочка, якого, бачте, приймає сам президент, якому обіцяють створення цілого наукового інституту. Заздрість для такої консервативної групи, якою є лікарі-науковці, не є чимось дивним. Вона притаманна не тільки лікарському середовищу, гадаю, це ні для кого не є новиною. Доведу це простим прикладом. У групу експертів, які зазначили мій низький фаховий рівень і те що я начебто не володію знаннями, входив належно шанований мною професор Педаченко. За кілька років до цього він поставив свій підпис під рішенням про присвоєння мені – Слюсарчуку Андрію Тихоновичу – вищої категорії лікаря-нейрохірурга, належно визнавши таким чином мій високий фах. Я хочу запитати: коли він брехав – тоді чи зараз? Ви не думали про це, пане прокуроре? Ви вважаєте цю людину незалежним експертом? З урахуванням того, що син професора Педаченка створив у Вікіпедії сторінку, де почав поливати мене брудом ще задовго до арешту…
Отже, логічним було б довірити проведення експертиз дійсно незаангажованим людям, про це просили адвокати у процесі, але обвинувачення зробило все, аби запобігти такому крокові. І нажаль, суд підтримав цю позицію.