Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 2
МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
Дніпропетровська державна фінансова академія
Курс лекцій
3 частина
Дніпропетровськ – 2007
МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
Дніпропетровська державна фінансова академія
Економічний факультет
Кафедра економічної теорії
Курс лекцій
3 частина
для студентів усіх форм навчання, які навчаються за галуззю знань
0305 “Економіка та підприємництво” з напрямів підготовки
6.030508 “Фінанси і кредит, 6.030504 “Економіка підприємства”, 6.030505“Управління персоналом та економіка праці”
Дніпропетровськ – 2007
Історія економіки та економічної думки. Курс лекцій для студентів всіх форм навчання. Дніпропетровськ. – Дніпропетровська державна фінансова академія. 2007 – 137 с.
Курс лекцій для студентів всіх форм навчання з дисципліни “Історія економіки та економічної думки”, розроблений згідно з освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра за спеціальностями напряму 0501 – “Економіка і підприємництво”, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2006 р. і навчальним планом.
Курс лекцій містить в собі лекції, які доповнюються науковими термінами і поняттями, питаннями для самостійної підготовки, списком рекомендованої літератури. У ньому комплексно розкритий розвиток господарств країн Європейської цивілізації та їх наукове відображення в економічній думці, надані загальні закономірності розвитку економічних учень, їх суперечності, позитивні і негативні сторони.
Курс лекцій призначений допомогти студентам у засвоєнні програмного матеріалу дисципліни.
|
Укладач: |
С.А. Корнієнко– к.е.н., доцент кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії |
|
Рецензенти: |
О.Ф. Івашина – к.е.н., доцент кафедри економічної теорії та державного регулювання економіки Академії митної справи України А.Г. Бабенко – д.е.н., професор, зав. кафедри Управління персоналом і економіки праці Дніпропетровської державної фінансової академії |
|
Відповідальний за випуск: |
В.А. Табінський – к.е.н, завідувач кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії |
Обговорено та схвалено Вченою радою економічного факультету
Протокол № 2 від 26 листопада 2007 р.
Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри економічної теорії
Протокол № 8 від 12.03.2007 р.
ВСТУП
Дисципліна “Історія економіки та економічної думки” є однією із базових навчальних дисциплін з економічної теорії і відіграє важливе значення у фундаментальній підготовці фахівців з економічної діяльності. Мета дисципліни – це формування знань про історичний розвиток господарств та економічної думки країн Європейської цивілізації для розуміння генезису та закономірностей функціонування економічних систем.
У сучасній розгалуженій системі економічних наук історія економіки та економічної думки займає важливе самостійне місце і відіграє значну роль. Одна з основних функцій історії економіки та економічної думки - необхідність з'ясування наукового достоїнства різних шкіл та напрямів економічної науки, їх дійсного внеску до світо вої скарбниці економічного знання. Історія економіки та економічної думки допомагає виявити сучасний стан дослідження актуальних проблем еко номіки, сконцентрувати увагу на ще невирішених важливих питаннях економічної теорії і політики.
Велике пізнавально-виховне значення має історія економіки та економічної думки у системі економічної освіти, підготовці еко номістів нової незалежної держави, формуванні їхньої кваліфікації. Особ ливо зростає значення історико-економічних знань в сучасних умовах. В Україні здійснюється процес формування змішаної економічної системи, де головним є введення ринкової системи відносин. Історія економіки та економічної думки свідчить, що ефективне функціонування ринкової економіки передбачає необхідність органічної взаємодії централізованих і децентралізованих засад організації економічного життя суспільства.
Майже у всіх країнах світу держава і ринок, доповнюючи один одного, ділять між собою функції, регулюючи таким чином економічні процеси. Ринкова система відносин включає в себе безпосередньо ринкове і державне (економічне і правове) регулювання. Неправомірна позиція про повне видалення держави з економічного життя, особливо в сучасних умовах нестабільної економіки України. При цьому та чи інша складова змішаної економічної системи може перебільшувати.
В період радикальних змін ролі держави питання про межі і форми та інструменти втручання держави у ринкові процеси надзвичайно актуальні для України та інших країн, що переживають період ринкової трансформації економічних систем. В цих умовах важливо урахування досвіду, що висвітлює історія економіки та економічної думки, та досвіду країн, що знаходяться в стадії переходу від соціалізму до демократичних засад управління.
Історія економіки та економічної думки визначає основні принципи політики держав, що діють в умовах змішаних систем економіки, і висвітлює пошук найбільш ефективного використання як ринкових так і адміністративних методів управління. В Україні необхідно керувати державним сектором, використовувати державне планування і прогнозування, виробити пріоритети у формуванні територіальних, міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій, які б забезпечили високу ефективність виробництва та оптимальну збалансованість національного ринку.
Історія економіки та економічної думки значно підвищує культуру економічного мислення, дає змогу розглядати проблеми у значно ширшому аспекті, вона вивчає історичний процес виникнення і розвитку основних систем економічних поглядів учених різних історичних періодів. З цього випливає, що аналіз виникнення і розвитку економічних учень охоплює весь історичний процес суспільного розвитку, всі історичні епохи, починаючи з рабовласницького суспільства. Підходи і трактування економічних явищ та процесів неоднозначні, а тому в економічній науці ми маємо справу з різними теоріями і школами. Проте це не означає існування різних економічних наук. Економічна наука єдина, а школи і напрями, як і в інших науках, - різноманітні.
Сучасна економічна наука - це результат нашарувань різних історичних епох, кожна з яких привносила свої спостереження, пропонувала свої теми, формулювала свої поняття і теорії. Історія економіки охоплює весь відомий нам з археографічних пам’яток період існування суспільства, починаючи в основному з стародавнього Єгипту. В працях мислителів античної Греції: Ксенофонта, Платона, Аристотеля зустрічаються праці по критичному осмисленню теоретичних доробок філософів-попередників стародавнього світу. Представники класичної політичної економії піддавали критичному аналізу погляди меркантилістів, а представники історичної школи – класичну політичну економію. В наступних етапах праці з політичної економії завжди містили критичні оцінки попередників.
Британська енциклопедія рядом своїх статей поклала початок спеціальним дослідженням з історії економічної думки. Класичною працею з історії економічної думки став твір К. Маркса “Теорії додаткової вартості”. Першим фундаментальним дослідженням з історії економічної думки вважають працю Й. Шумпетера “Історія економічного аналізу” (1954). Ця праця здобула високу оцінку фахівців економічних наук. Згодом з’являється низка праць з історії економічної думки видатних вчених-економістів Е. Жамса, М. Блауга, Такаші Негіші, Р. Хейлбронера та багатьох інших.
Наприкінці XIX ст. в університетах започатковано викладання курсу історії економічної думки, яке мало як періоди підвищеного інтересу до нього, так і періоди втрати цього інтересу. В наш час на економічних факультетах усього світу відновлено читання курсу з “Історії економіки та економічної думки”.
Задача історії економіки та економічної думки - відновлювати втрачені змісти наших знань. Це спосіб краще, тобто повніше і глибше, опанувати тим, що накопичено в арсеналі сучасної науки. Тривалий час історико-економічним дослідженням не надавалося достатньої уваги , занижувалася роль дисципліни у підготовці професіоналів-економістів. Відповідно зростає потреба у спеціальній, особливо навчальній, літературі. Історія економіки та економічної думки дає реальне бачення довготермінових тенденцій економічного розвитку – картину історичного руху від минулого до сучасного стану. Ця дисципліна розкриває причини тих чи інших явищ, підтверджує правильність, чи помилки сучасної економічної політики, обґрунтовує її перспективи. Історія економіки та економічної думки відіграє фундаментальну роль у формуванні економіста-практика, дослідника і педагога, формує в них критичне мислення, об’ємне бачення соціально-економічних процесів і явищ.
В запропонованому курсі лекцій втілені намагання об'єктивно, неупереджено розкрити сучасний стан науки, узагальнити досвід викладання предмета в умовах незалеж ності України. Головний методологічний принцип це системно-всесвітній принцип, тобто підхід до історії економіки та економічної думки як до загального суперечливого світового процесу, у якому в міру загального історичного розвитку активно взаємодіють вчені усе більш широкого кола різних націй і регіонів.
В курсі лекцій використані праці вчених - основоположників окремих теорій, шкіл і напрямів вітчизняної та світової економічної думки. Разом з тим загальний матеріал склали також праці таких визнаних авторитетів у галузі історії економіки та економічної думки, як Жід Шарль – 1847-1932 (Франція), твір “Історія економічних учень” (1918); Ріст Шарль – 1874-1955 (Франція), твір “Історія економічних доктрин” в співавторстві з Шарлем Жидом; Жамс Еміль Пьер Мари 1899-1987 (Франція) твір “Історія економічної думки XX віку” (1959); Шумпетер Йозеф Алоїз – 1883-1950 (Австрія), твір “Історія економічного аналізу” (1954); Селігмен Бен Барух – 1912-1970 (США), твір “Основні течії сучасної економічної думки” (1962); Блауг Марк – 1927 (Нідерланди), твір “Економічна історія та історія економічної теорії” (1986); Туган-Барановський Михайло Іванович – 1865-1919 (Україна), твір “Російська фабрика у минулому і сучасному. Історико-економічне дослідження” (1898); та інших вітчизняних і зарубіжних учених-економістів, чиї праці пода ються у списку рекомендованої літератури.
ТЕМА 10
РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В СИСТЕМІ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА ПІД ВПЛИВОМ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХХ СТ.)
План
1. Розвиток національних економік країн європейської цивілізації (друга половина ХХ ст.).
До нової світової війни призвели ряд причин, серед них найголовнішими слід вважати забуття умов Версальської угоди, всебічна підтримка з боку Заходу німецького реваншизму та мілі таризму, а також найгостріші протиріччя та суперництво між краї нами-лідерами. Друга світова війна стала найбільшою економіч ною катастрофою XX сторіччя. До неї було втягнуто більше 70 держав і більше ніж 4/5 населення планети. Людські жертви пе ревищили 50 млн чол.; було знищено національне багатство на 316 млрд дол. Майже всі країни-учасниці вийшли з війни економі чно знесиленими. Руйнування зачепили не лише Європу, але й Північну Африку, Далекий Схід та Південно-Східну Азію. Надзви чайно сильно постраждав світовий транспорт: зруйновано мости, залізничні колії, численні порти (за свідченням історика-еконо міста Ван-дер-Веє здатними до експлуатації залишалися в Європі лише Бордо та Антверпен). Не вистачало й рухомого складу заліз ниць, істотно скоротився торговельний флот.
Численні жертви, моральне та фізичне виснаження населення, зруйнована інфраструктура створювали надзвичайні перешкоди в справі відбудови світового господарства і перш за все Європи, жер тви якої були найбільшими. До того ж надзвичайний занепад сіль ського господарства, обумовлений нестачею знарядь праці, скоро ченням поголів'я худоби, нестачею добрив, знищенням великої кількості господарств у ході воєнних дій ще більше загострював си туацію. Відродженню промисловості перешкоджала також відсут ність сировини, напівфабрикатів, знищені транспортні зв'язки. Обладнання більшості підприємств за роки війни застаріло, деякі заводи були зруйновані або демонтовані. Промислове виробництво скоротилося більше ніж на третину порівняно з довоєнним рівнем.
За роки війни значно впав життєвий рівень, що призвело до ви сокої смертності населення від недоїдання. Безумовно, завершення почалося наприкінці 40-х років у США. За таких умов США ви ступили своєрідним «спонсором» повоєнної відбудови Європи.
5 червня 1947 р. держсекретар США Дж. Маршал, виступив ши в Гарварді, представив зміст програми, спрямованої на відбу дову та розвиток Європи. Програма була розрахована на чотири роки і передбачала розв'язання таких завдань: модернізація ін фраструктури; збільшення обсягів виробництва (зокрема в енер гетиці та металургії); більш рівномірне розміщення важкої індус трії (зконцентрованої традиційно в зоні Руру); раціоналізація виробництва сільського господарства та легкої промисловості і, нарешті, забезпечення грошової та фінансової стабілізації. До по слуг європейських країн надавався американський економічний досвід та професійні експерти.
Основний принцип плану передбачав, що Європа повинна сама взяти на себе ініціативу його перетворення в життя: країнам, заці кавленим у поєднанні зусиль, спрямованих на відбудову економі ки, необхідно було виробити узгоджену програму, яка б спиралася на процес багатосторонньої координації та кооперації зусиль.
З метою реалізації плану в квітні 1948 р. було створено Євро пейську організацію економічного співробітництва, до складу якої увійшло 16 країн, яка й координувала заходи щодо реалізації плану. За чотири роки дії плану Маршала (1948—1951 рр.) США надали допомогу європейським країнам на суму близько 17 млрд дол. з якої близько 2/3 припали на частку чотирьох провідних єв ропейських країн: Великобританії, Франції, Італії та ФРН, більша частина з яких дісталася саме ФРН.
Досить цікавим аспектом реалізації плану Маршала було вирі шення питання щодо джерел фінансування окремих елементів плану. Усі поставки було розділено на три складових:
- предмети найважливішої життєвої необхідності — продукти харчування, паливо, одяг, з умовою, що щорічний приріст ресур сів європейських країн супроводжувався відповідним скорочен ням американських асигнувань. У зв'язку з тим, що більшість єв ропейських країн була не в змозі оплатити відповідні поставки, більшість з них йшла у вигляді дотацій, а власна валюта, отрима на за реалізацію американських продуктів, використовувалася урядами європейських країн для скорочення дефіциту бюджету (а отже, і темпів інфляції), для нарощування виробництва таких важливих продуктів, як сталь, цемент, шахтне, енергетичне, текс тильне обладнання, калійні добрива, нафтопродукти тощо;
- промислове обладнання, у фінансуванні поставок якого пе реважали міжнародні позики;
- сировина, сільськогосподарські машини, промислові товари, запасні частини фінансувалися під гарантії американського уряду через спеціальне відділення експортно-імпортного банку США.
Таким чином, план Маршала був перш за все орієнтований на забезпечення «вузьких місць» у постачанні західноєвропей ського виробництва, імпорт сировини та матеріалів, необхідних для європейської економіки, на відбудову та оновлення основ ного капіталу.
Але треба пам'ятати, що умови для країн-учасниць цього пла ну були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисло вості та надання повної свободи приватному підприємництву, що супроводжувалося помітним гальмуванням тих галузей західно європейської індустрії, які були конкурентами США, зниження тарифів на імпорт американських товарів, обмеження торгівлі з соціалістичними країнами тощо.
Досить висока результативність плану Маршала разом з реалі зацією власних економічних програм повоєнного відродження проявилася в істотному зростанні випуску продукції в базових галузях країн-учасниць за 1948—1951 рр. більше, ніж уполовину, а за окремими видами продукції ще більше: калійних добрив — на 65%, сталі — на 70%, цементу — на 75%, транспортних засо бів — на 150%, нафтопродуктів — на 200%. Прогресивні зміни зачепили й експорт, який в цілому зріс на 49 пунктів.
У 1940 — середині 1960-х років одним з провідних факторів економічного піднесення став перший етап третьої науково-техніч ної революції, пов'язаний із розвитком хімії та нафтохімії (синте тичні волокна та пластмаси), реактивної авіації, атомної енерге тики, телебачення, виробництва транзисторів та ЕОМ. Затвер джуються «жорсткі варіанти» автоматизації, напівавтоматичні технології, інтенсивне розширення НІДДКР.
Меті повоєнного відродження служила широка система захо дів, яка визначала зміст багатьох національних економічних про грам. Так, у ряді країн пройшла націоналізація промисловості, банків, фінансових установ, транспорту, запроваджено адмініст ративний, а з середини 1950-х років й економічний контроль за ці нами та заробітною платою. Широко застосовувалися найрізно манітніші методи державного регулювання, яке до кінця 1960-х досягло найвищого рівня, державне підприємництво, пряме та непряме регулювання, програмування.
Надзвичайно важливо розглянути національні програми та мо делі економічного відродження та повоєнного розвитку провід них держав, з'ясувати основні тенденції та його напрямки.
Сполучені Штати Америки вийшли з Другої світової війни наймогутнішою державою. Хоча вони й понесли досить істотні людські втрати (до 500 тис. чол.), але матеріальні втрати були мінімальними. Промисловість у роки війни зазнала надзвичайного піднесення, обумовленого переведенням економіки на воєнні рейки, що забез печило не лише зростання інвестицій, але й підвищення зайнятості та продуктивності праці. Завдяки цьому національний дохід США за роки війни зріс більше ніж вдвічі; у 1945 р. в США вироблялося половину світового національного продукту. В той же час війна значно ослабила основних економічних суперників США: Німеччи на та Японія зазнали поразки і не могли змагатися із США за ринки збуту й сировини, їх промисловий потенціал був знекровлений і майже знищений, а союзники — Франція та Англія, хоч і перемогли у війні, але потрапили у фінансово-економічну залежність від США.
Відразу після війни США зуміли швидко та ефективно переорі єнтувати свою економіку на випуск мирної продукції: до середини 1947 р. перехід був фактично завершений, чому сприяли ряд дер жавних заходів, серед яких слід зазначити програми реконструкції для солдатів, що повернулися з фронту, зростання приватного спо живання, прискорений розвиток, обумовлений урядовою політи кою, спрямованою на розширення експорту. Взагалі політика уря ду в цей період була спрямована на забезпечення більшої зайнятості населення. В 1948 р. було збільшено мінімальну заробітну плату, прийнято програму будівництва дешевого житла.
У політиці уряду США в 1940-ві роки важливу роль відіграли початок холодної війни (що дало можливість обґрунтувати необ хідність зростання воєнних витрат у державному бюджеті, а от же, і великих державних замовлень) та план Маршала. Саме за рахунок прибутків від воєнних замовлень були переобладнані підприємства, збільшено зайнятість, піднято заробітну плату. Війна в Кореї, яка розпочалася в 1950 р., дозволила ще збільшити воєнні видатки, що також забезпечувало зростання зайнятості населення. Але війна виявилася невдалою для США, в ній загинуло 54 тис. американців, та перемоги не було. Наступна адміністрація (президент Д. Ейзенхауер) змушена була її припинити. А піднесен ня економіки, обумовлене цією війною, виявилося нетривалим.
Після завершення війни в 1953 р. економіка США опинилася в кризовому становищі, яка повторилася в 1957 р. Ці кризові ситу ації пояснюються зниженням купівельної спроможності населен ня, хоча уряд і робив певні кроки для її підтримки. Але подальше зростання воєнних видатків, спрямованих у промисловий ком плекс, хоч і давало деякі можливості збільшення зайнятості, при звело до негативних наслідків. Уряд змушений був іти на скоро чення золотих та валютних резервів, збільшення внутрішнього боргу, скорочення соціальних витрат тощо. В результаті економі ка США втрачає динамізм, на деяких напрямках на початку 1960-х років стало помітним відставання.
Досить важливим фактором, який обумовив уповільнення темпів економічного зростання в економіці США, став розпад колоніальної системи, що супроводжувався утворенням нових незалежних країн, деякі з котрих стали досить містким ринком для американських капіталів. Але відтік капіталів з країни, як ві домо, негативно відбивається на стані її економіки.
Ще один фактор, що негативно впливав на економіку США в повоєнний період — це утворення двох нових промислових цен трів у світовій економіці. Добре відомо, що в 1950—1960-ті роки на світову арену знов виходять та посилюють свої позиції провідні країни Європи та Японія, в той час як питома вага США у світо вому промисловому виробництві істотно знижується. Утворення Європейського економічного співтовариства (1957 р.) сприяло підтримці більш високих темпів росту виробництва в Західній Європі та зміцненню її позицій на світовому ринку, перш за все за рахунок США. Вже наприкінці 1960-х років західноєвропейські країни успішно проникли на внутрішній ринок США
З Другої світової війни, як і з Першої, Німеччина виходить переможеною. Її втрати у цій війні значно перевищують втрати у попе редній. Економіка знаходиться в жахливому стані. Зруйновані міста та села, залізничні та автошляхи, порти. Відповідно до міжнародних угод Німеччина поділена на чотири зони окупації. В країні водночас функціонували декілька економічних порядків — окупаційних вла дних структур та місцевого самоврядування. Надзвичайно велику роль відігравав «чорний ринок». Масове безробіття, знецінення гро шей, нестача продовольства, яка пом'якшувалася лише завдяки до помозі США, практичний перехід до натуральних відносин, що охоплював усі сфери суспільного життя, визначав і надзвичайно ни зький рівень ділової активності та високий рівень спекуляцій.
Оздоровлення економіки Німеччини вимагало рішучих захо дів. Активні пошуки концепції економічного відродження приве ли до формування та впровадження ідеї соціального ринкового господарства, автором якої був міністр економіки Баварії профе сор Людвіг Ерхард. Відповідно до розробленої ним програми ви рішальна роль відводилася ринку — регулятору всієї економіки, здатному забезпечити найнижчі ціни при максимальній госпо дарській продуктивності, що в свою чергу повинно було надати можливість провадити ефективну соціальну політику.
Першим кроком у реалізації програми була грошова реформа, яка стала важливою передумовою загальної реформи економічного механізму. Вранці 21 червня 1948 р. рейхсмарка була прого лошена недійсною. Кожний німець отримував 40 нових дойчмарок, потім до них додавалися ще 20; гроші на банківських рахун ках та готівку частково (половина від усієї суми) можна було обміняти у співвідношенні 1:10. Пізніше другу половину обмі нювали 1:20. Підприємства, отримавши готівку для виплати пер шої зарплати, для наступних виплат повинні були заробити гроші за рахунок реалізації своєї продукції. Були ліквідовані зобов'я зання банків та установ колишнього рейху. В кінцевому підсумку розміри грошової маси (готівки та банківських депозитів) було скорочено більше ніж у 14 разів.
Через 3 дні після грошової реформи була проведена реформа цін, які були відпущені на свободу. Розрегулювання цін та заро бітної плати відбувалося поступово, але швидкими темпами. Ус піх реформи був очевидним: зникає «чорний ринок», магазини наповнилися товарами, зростання цін призупинилося приблизно через півроку. До початку 1950 р. було перевершено довоєнний рівень виробництва.
Успіх економічної реформи багато в чому був обумовлений поєднанням сприятливих факторів, з яких найважливішими були на явність матеріальної бази, що збереглася від попереднього періоду (на території ФРН, утвореної в жовтні 1949 р., було зосереджено німецьку металургійну та сталеливарну промисловість, а також хі мічну, машинобудівну та ін.; за таких умов повоєнний розквіт краї ни відбувається досить швидко); порівняно дешева робоча сила; тривало відкладений та незадоволений попит населення, який акти вно впливає на виробництво. Стабілізація фінансової та грошово-кредитної системи стали необхідною передумовою успіху. Поста вити ж «на рейки» зруйновану економіку лише з допомогою цих за ходів було неможливо. Сам Ерхард з цього приводу казав, що «ви рішальний щасливий поворот був результатом комбінації двох ком понентів — валютної реформи та політики ринкової економіки» (Зрхард Л. Полвека размышлений: Речи и статьи. — М., 1993. — С. 167).
Істотну роль в успіху перетворень та виходу з кризи відіграла зовнішня підтримка (економічна допомога за планом Маршала, а також постачання палива, продовольства, насіння, добрив по ін ших каналах). У німецьку економіку передавалися американський транспорт та інша власність американської армії. З коштів Фонду європейської програми відбудови надавалися на пільгових умовах кредити. Досить важливим фактором було й те, що держава різко обмежила видатки на оборону та підтримку безпеки.
Надзвичайно важливим було й те, що уряд міцно тримав у ру ках важелі управління, своєчасно корегуючи економічний курс. Держава підтримувала галузі, які відчували труднощі, особливо вугільну промисловість, металургію, електроенергетику; інвесто рам та підприємцям надавалися податкові пільги. Але основою «добробуту для всіх» став дрібний та середній бізнес, підприєм ництво у виробничій сфері.
Реформа, проведена урядом Ерхарда, створила передумови для економічного відродження Німеччини. Вже до початку 1960-х років вона повернулася в десятку найбільш економічно розвину тих держав світу. Ще 1953 р. був названий «роком споживача». Зростання продуктивності праці та заробітної плати супроводжу валося не зростанням, а стабілізацією роздрібних цін, навіть їх зниженням; акцент народногосподарської енергії переміщується в бік виробництва товарів широкого споживання. В 1954 р. вдвічі було перевищено рівень виробництва 1936 р. ФРН стає провід ною країною Західної Європи, випереджаючи в своєму розвитку своїх колишніх переможців. Країна стоїть у витоків європейської інтеграції, ставши ініціатором створення Європейського еконо мічного співтовариства (ЄЕС). До початку 60-х років на її частку припадало більше 60% видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, майже 40% експорту та 35% імпорту ЄЕС.
Що ж до Франції, то вона у післявоєнні роки стає батьківщи ною капіталістичного планування та програмування. Вже в 1946 р. тут створюється Генеральний комісаріат з планування. А до по чатку 60-х років виконуються три плани, які хоча й носять інди кативний (необов'язковий) характер, але спрямовані на модерні зацію національного сектора економіки та відбудову госпо дарства (1947—1953 рр.), зміцнення конкурентоспроможності приватних фірм (1954—1957) та перехід від протекціонізму до «відкритої економіки» (1958—1961 рр.).
Французьке планування ґрунтується на розподілі кредитів, податкових заохоченнях і державних інвестиціях з метою при скорення виконання планів. Створений спеціальний фонд (Фонд соціально-економічного розвитку) дозволяє здійснювати інвесту вання в державний та приватний сектори економіки. Податкові заохочення сприяють активізації діяльності, яка сприяє виконан ню планів. Так, фірми, які допомагають реалізовувати запланова ну програму регіонального розвитку, частково або повністю зві льняються від податків.
Великобританія вийшла переможницею з Другої світової війни, але втрати її були надзвичайно великими. Економіка потребувала надзвичайних заходів для виведення її з кризово го стану. У липні 1945 р. після перемоги на виборах до влади приходить лейбористський уряд на чолі з К. Еттлі, який розпочав реформи, спрямовані на перехід до «демократичного соціалізму». Так, з ме тою підтримки повної зайнятості провадиться часткова націоналі зація базових галузей — енергетики, транспорту, кам'яновугільної та сталеплавильної промисловості, а також інфраструктури. До кі нця 40-х років більше 20% британської промисловості були під безпосереднім контролем держави. В руках держави опинилися Англійський банк, авіаційні компанії, аеропорти та автомобільні шляхи. Власникам націоналізованих підприємств сплачувалася компенсація (загальна сума — 2,5 млрд фунтів стерлінгів).
Націоналізація повинна була надати англійському урядові по тужний інструмент економічної політики. Але лейбористський уряд діяв за принципами короткотермінової кейнсіанської полі тики та регулювання зайнятості, загальна довготермінова політи ка не склалася навіть стосовно до націоналізованих галузей через відсутність координації дій на рівні інститутів управління. Підприємства окремої галузі хоч і знаходилися під контролем спеці ального органу (ради), не підтримували тісних взаємозв'язків із відповідним міністерством, дирекція кожного підприємства була автономною та вільною в своїх діях.
Досить важливими були заходи уряду лейбористів щодо під тримки фунта стерлінгів. На початку 1947 р. було проголошено політику економії, під якою передбачалося заморожування заро бітної плати та доходів, та обмеження споживання шляхом збе реження запровадженої в роки війни карткової системи. Крім то го, запроваджені в роки війни високі прямі податки, які досить істотно скоротили різницю в доходах різних верств населення, продовжували діяти й у повоєнний час. Податки та жорстке нормування втримали ціни, але оскільки карткова система зберігала ся до 1954 р., рівень життя англійців залишався низьким.
До того ж політика уряду, спрямована на досягнення рівнова ги платіжного балансу, виявилася недостатньо ефективною. Вста новлення безпосереднього контролю над імпортом та обмеження експорту позитивно вплинули на платіжний баланс, але не змог ли повністю забезпечити його рівновагу. Уразливість платіжного балансу Великобританії серйозно заважала економічному розви тку країни в повоєнний час. Економічні труднощі загострилися з початком розпаду Британської колоніальної імперії, адже країна втратила традиційні джерела сировини та ринки збуту. Успіхи господарського розвитку провідних країн світу, досяг нення НТР посилили процеси концентрації та централізації вироб ництва. Ці тенденції обумовили інтернаціоналізацію виробництва: зросло число міжнародних монополій, транснаціональних корпора цій, утворюються інтеграційні об'єднання. Створене в 1957 р. Єв ропейське економічне співтовариство (ЄЕС) являє собою зразок ме ханізму міждержавного регулювання соціально-економічних проце сів. До 1992 р. тут ліквідовано бар'єри на шляху руху товарів, капі талів, робочої сили. Нині ЄЕС дає близько 90% європейського про мислового виробництва та включає 15 країн (Австрія, Бельгія, Ве ликобританія, Греція, Нідерланди, Данія, Італія, Іспа'нія, Ірландія, Люксембург, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція).
Характеристика економічного розвитку світу в 1960—1990-і роки тісно пов'язана з другим етапом сучасної НТР, який наступив з другої половини 1960-х років, коли були створені та запроваджені ЕОМ четвертого покоління.
У 1960-ті роки почали застосовувати лазери, інтегральні схеми. У 1970-ті роки здійснилася мікропроцесорна революція, впроваджені волоконно-оптичні способи передачі інформації, промислові робо ти, отримала розвиток біотехнологія. У 80-ті роки винайдено спосіб виготовлення надміцної кераміки, впроваджені великі інтегральні схеми, генна інженерія, термоядерний синтез, комп'ютери п'ятого покоління. Ці досягнення всебічно зачепили суспільне життя: галу зеву структуру економіки, технологію та форми організації виробництва, відносини власності, соціальну структуру суспільства.
В провідних країнах світу до 1970-х років завершено комплекс ну автоматизацію виробництва та розпочато перехід до нового технологічного укладу в усіх сферах економіки. В ці роки отри мали розвиток засоби праці, що поєднували комплексну механі зацію з електронною технікою. До них відносяться автоматичні лінії, автоматизовані дільниці, цехи, підприємства, верстати з ЧПУ, оброблювальні центри тощо.
Отримало розвиток безлюдне виробництво за рахунок витіс нення живої робочої сили робототехнікою, підприємства осна щувалися гнучкими виробничими системами. Якщо раніше пере важали трудомісткі технології та використовувалася відносно дешева робоча сила, то на цьому етапі здійснено перехід до ресурсо- та трудозберігаючих технологій, екологічно чистих, а от же, й капітало- та наукоємних.
Зміни в галузевій структурі господарства проявилися в зни женні частки галузей виробничої сфери у ВНП за рахунок підви щення кількості зайнятих у галузях науки, охорони здоров'я, культури, інфраструктури (транспорт, зв'язок, торгівля, фінанси). Такі провідні в минулому галузі промисловості, як металургія, текстильна, суднобудування, видобувні галузі поступилися но вим, наукоємним галузям — електронно-обчислювальному ма шинобудуванню, атомному енергомашинобудуванню, приладо будуванню, ракетно-космічній промисловості, фармацевтиці, ви робництву складного медичного устаткування. Уособленням НТР стали комп'ютери, електронний зв'язок, аерокосмічна техніка. Про відною галуззю стає інформатика, вона — найважливіший еле мент сучасних продуктивних сил. Наука стає індустрією знань — для структурних змін сучасного господарства притаманний висо кий рівень витрат на НДДКР (близько 3% ВНП). В обробній промисловості доля наукоємних галузей досягає 45—50%. Для сфери послуг притаманна висока розгалуженість (диверсифікованість). У цілому економіка еволюціонувала в напрямку «суспільства високої технології».
У соціальній структурі суспільства зменшилася частка безпо середніх виробників. На провідні позиції вийшла науково-тех нічна інтелігенція, що забезпечила вирішальний внесок у розви ток продуктивних сил на сучасному етапі. Зросло значення «но вого середнього класу», до якого входять представники управ лінського апарату, частина інтелігенції, вищі верстви робітників та фермерів. Змінилась і структура зайнятості — тепер найбільше число трудящих працює у сфері інформатики та послуг.
В умовах третьої НТР відбувається становлення нових госпо дарських форм. Якщо до 1970-х років були розповсюджені конгло мерати, які об'єднували різні фірми, пов'язані між собою лише фінансовим керівництвом, то з початку 1970-х років їх створення припинилося. Індивідуалізація процесу праці внаслідок широкого впровадження ЕОМ на виробництві зміцнила позиції дрібного та середнього бізнесу в нових галузях економіки.
Мікроелектроніка підвищила рентабельність дрібносерійного виробництва, внаслідок чого зменшується концентрація вироб ництва. Зростання дрібного бізнесу — загальносвітова тенденція. Різновидом дрібного бізнесу стали інноваційні венчурні фірми, інвесторами яких є впливові комерційні банки, пенсійні фонди монополістичних гігантів, великі страхові агенції.
Створення галузей на новій технічній та технологічній основі почалося в середині 1970-х років, після світової економічної кризи 1973—1975 рр. На цьому етапі змінюється механізм державного регулювання; центр ваги з методів прямого регулювання перемі щується на непрямі — через фінансово-кредитну систему уряди провідних країн взяли курс на обмеження економічних функцій держави та вільний розвиток ринкових зв'язків. Тому у 80-х роках у всіх провідних країнах відбувається приватизація, тобто продаж приватним особам підприємств, які знаходяться у державній власності. В свою чергу процес дерегулювання веде до скорочення державних видатків, у зв'язку з чим знизилось й зро стання витрат на соціальні потреби — охорону здоров'я, освіту, муніципальне житлове будівництво; скорочується також кіль кість осіб, які отримують допомогу.
Одночасно набирає розвитку «змішана економіка» — ство рення підприємств на основі вкладання капіталів приватних та державних.
Одним з найважливіших наслідків застосування електрон но-обчислювальної техніки та сучасних засобів зв'язку є ін тернаціоналізація господарського життя, коли економіка кож ної країни, по суті, стала відкритою. Міжнародні підприємства перетворюються у багатогалузеві комплекси. Створюються по тужні транснаціональні (ТНК) та багатонаціональні (БНК) корпорації, які відіграють істотну економічну роль у світовому го сподарстві.
У період, що розглядається, формуються три центри світового промислового виробництва: США, Японія, Західна Європа (ЄЕС). Незважаючи на те, що країни Західної Європи та Японія сильно постраждали в роки Другої світової війни, вони швидко ліквідували її наслідки, їх економіка розвивалася більш швидкими тем пами, ніж економіка США. І за обсягами виробництва, і за обся гами експорту протягом практично всього повоєнного періоду спостерігалося випередження Японії та ЄЕС. ЄЕС перевищила ці показники США в 1950—1983 рр. удвічі, Японія — у вісім разів. У 1988 р. ВНП на душу населення Японії перекрив відповідний показник США. У 1960-1980-х роках «технологічний розрив» між цими центрами скоротився. Зберігаючи лідерство на ключових позиціях, США поступилися Японії в галузі електроніки (її част ка у світовому експорті запам'ятовуючих пристроїв різної ємнос ті досягає 60—90%), робототехніки, автомобіле- та суднобудування. Серйозні протиріччя спостерігалися через конкуренцію в зовнішній торгівлі між США та ЄЕС.
Незважаючи на те, що на цьому історичному етапі капіталіс тична система виграла змагання перед світом соціалізму (розпав ся в 1989 р.), успішний економічний розвиток провідних країн переривався кризами. Особливо глибокими та всеохоплюючими були кризи 1973—1975 та 1980—1982 рр., які відзначалися переплетенням циклічних криз перевиробництва зі структурними (си ровинною, енергетичною, екологічною), а також галузевими кри зами. Крім того, для сучасних криз притаманними є явища стагф ляції — поєднання значного падіння виробництва із зростанням цін та інфляцією. Найбільші труднощі під час цих криз відчули енергоємні галузі — чорна та кольорова металургія, хімічна про мисловість, автомобілебудування.
До кінця 1980-х років у всіх провідних країнах продовжувалася гонка озброєнь, посилений розвиток воєнно-промислового комп лексу (ВПК). Гонка озброєнь відволікала значні кошти від розв'я зання соціальних програм у кожній з країн, а в загальносвітовому масштабі погіршувала екологічну обстановку, утруднювала розв'я зання енергетичних проблем. І хоча з розпадом СРСР (1991 р.) проблема протистояння капіталізму та соціалізму практично зни кла, перед людством залишається надзвичайно важливе завдання знищення нагромаджених запасів ядерної зброї.
2. Розвиток економічної думки країн європейської цивілізації (друга половина ХХ ст.)
Сучасне трактування конкуренції за умов монополізації вироб ництва ввібрало всі попередні досягнення таких теоретиків, як Дж. Робінсон, Е. Чемберлін, П. Самуельсон, а також інституціональну за своєю суттю теорію врівноважуючих сил Дж. Гелбрейта.
Теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінсон. Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983) закінчила Кембріджський університет і залишилась працювати в ньому на викладацькій посаді. Уся її наукова кар'єра зв'язана з кембріджською школою, заснованою А. Маршаллом. Головна її праця (побудована на засадах неокласи цизму) «Економічна теорія недосконалої конкуренції» стала відо мою в усьому світі.
Дж. Робінсон ставить собі за мету довести, що конкуренція за умов монополізації виробництва видозмінюється, але зберігається, як зберігається сам ринок. Щоб довести це, Робінсон користується прийомами неокласичної школи, її основоположними категорія ми — граничний дохід, еластичність попиту і пропозиції і т. ін.
Вона виходить із того, що категорія досконалої конкуренції є абстрактною моделлю, яка ідеалізує реальне становище на ринку, але має важливе значення для розуміння принципів ринкової поведінки фірми.
Її увагу привертають інші ринкові ситуації: чиста монополія, монопсонія, олігополія та зв'язані з ними форми монополізації рин ку. Їхню природу Робінсон виводить із відношення економічних агентів до факторів виробництва та диференціації товарного світу.
Вона виходить із того, що в економіці не існує незалежних само стійних виробників; що об'єктивними є процеси концентрації, корпоратизації, зумовлені перевагами великого виробництва; що моно полії впливають на ринкове співвідношення попиту і пропозиції та забезпечують різноманітні форми контролю над ринком. Робінсон цікавлять закономірності формування ціни, прибутку й заробітної плати за цих умов порівняно з умовами досконалої конкуренції.
Теорія Робінсон соціологічна за своєю суттю. Її цікавлять питан ня зайнятості, взаємовідносин підприємців-монополістів та найма них робітників, проблеми формування заробітної плати (ціни робо чої сили). Вона робить ряд цікавих висновків, зокрема про те, що за умов олігополії у підприємців є можливість впливати на рівень цін факторів виробництва, оскільки вони є монопсоністами — єдиними споживачами специфічних факторів. Щоправда, цей вплив обмеже ний відповідною поведінкою конкурентів. Але на ціну робочої сили тобто на рівень заробітної плати, немає потреби впливати: во на встановлюється за іншими законами — під впливом попиту і пропозиції на ринку робочої сили, і є виявом протистояння робіт ників-продавців та окремого підприємця-покупця. На думку Робінсон, підвищення рівня заробітної плати призводить до зростання витрат, тому олігополіст, який отримує виграш лише за рахунок нижчих ніж у конкурентів витрат, змушений замінювати цей фактор іншим — матеріальним. Таким чином, олігополія сприяє зростанню безробіття.
Отже, за олігополії проведення власної цінової політики стає не можливим: конкуренція втрачає свою досконалість і набирає нових форм, в яких синтезуються монополія й конкуренція, що дає змогу поєднати їхні переваги і змушує примиритись із поєднанням їхніх недоліків. Це проявляється в тім, що ціна втрачає свою еластич ність, через підвищення цін зменшується рівень пропозиції, спадає попит.
Теорія монополістичної конкуренції Е. Чемберліна. Едвард Хейстінгс Чемберлін (1899—1967) народився в штаті Вашингтон у родині пастора. Отримав освіту в університетах Айови та Мічігану. Докторську дисертацію, присвячену проблемам монополістичної конкуренції, захистив 1927 р. в Гарварді. Після захисту дисертації залишився на викладацькій роботі.
1939 р. Чемберліна обирають головою відділення економічної теорії Гарвардського університету, де під його керівництвом пра цюють такі видатні вчені, як В. Леонтьєв, Е. Хансен, Й. Шумпетер. З 1948 р. — він головний редактор гарвардського «Квартального економічного журналу». 1965 р. Чемберліна обрано почесним чле ном американської економічної асоціації. Він автор багатьох кни жок з теоретичної економіки, але основна праця, що зробила його всесвітньо відомим — це «Теорія монополістичної конкуренції», яка перевидавалася багато разів.
Провідна ідея економічної теорії Е. Чемберліна полягає в тім, що в процесі монополізації виробництва виникає нове явище, не влас тиве ринковим ситуаціям чистої конкуренції та чистої монополії. Воно є результатом синтезу цих ситуацій і породжує монополістич ну конкуренцію, яка відрізняється від уже відомих форм тим, що дає можливість контролювати як пропозицію, так і попит.
Чемберлін розглядає монополію традиційно, як ринкову ситуа цію, що дає змогу монопольному продавцеві (чи покупцю) контро лювати пропозицію товару і тим самим визначати на нього ціну, то ді як за умов чистої конкуренції такий контроль виключається. Однак він звернув увагу на те, що за певних умов контроль виклю чається й тоді, коли існує монополія, у межах якої виробники ство рюють ідентичний товар і продають його на ідентичному ринку за повної стандартизації послуг, товарів, попиту, продавців.
Чемберлін будує модель, за допомогою якої аналізує дії незале жних продавців однорідного продукту. Він зазначає, що підставою для встановлення їхньої монополії стають ознаки диференціації товару: виняткові якісні характеристики продукту; марка фірми; особлива упаковка; місцезнаходження фірми; особливі форми об слуговування; реклама, що підкреслює винятковість товару.
Чемберлін аналізує три напрямки монополістичної конкуренції: ціновий (маніпулювання цінами), неціновий (внесення якісних змін у продукт) і рекламний.
Чемберлін пише: «Продукт — це найрухоміша в економічній си стемі категорія, що є більш рухливою, ніж ціна. Нецінова конкурен ція випливає з різноманітності продукції і різниці у витратах обігу. Конкуренція якості товарів може стримувати конкуренцію цін. Якість — це додаткова рушійна сила ринку».
Проблему економічної рівноваги Чемберлін вирішує з неокла сичних позицій. Він дотримується неокласичного погляду, що рів новага на ринку досягається за рахунок вільного ціноутворення.
Та основний висновок Чемберліна полягає в тім, що економіка саморегулюється і за умов монополії, але врівноважуючі сили з ча сом трансформуються — управління попитом і пропозицією посту пово витискає колишній саморегулятор — об'єктивне співвідно шення попиту і пропозиції.
Чемберлін обгрунтував нове уявлення про поведінку суб'єктів ринкових відносин за умов монополізації. Він стверджував, що ти повим для сучасного ринку є поєднання конкуренції й монополії й увів поняття «монополістичної конкуренції». Це поняття знаменува ло відмову від традиційних в економічній науці поглядів на конку ренцію й монополію як на альтернативні поняття і від відповідного пояснення ціноутворення або категоріями конкуренції, або катего ріями монополії. «Ми, навпаки, уважаємо, що більшість економіч них ситуацій є складними явищами, котрі включають і конкурен цію, і монополію», — писав він.
Чемберлін формує нові теоретичні уявлення про функціонування ринкової економіки. Він доводить, що конкурентна боротьба то читься як між ринками, так і всередині цих ринків, а отже, форма конкуренції змінюється якісно, поширюється в іншу площину. Зро зуміло, що попит і пропозиція за цих умов втрачають свою об'єк тивність і значною мірою визначаються суб'єктивними чинниками. оскільки попитом, як і пропозицією, можна маніпулювати за допо могою цілеспрямованої політики виробника і продавця. Тому проб леми врівноважування суспільної економіки пересуваються, за Чемберліном, на макрорівень.
Отже, Чемберлін і Робінсон переглянули класичну теорію ринку. пристосувавши її до сучасних умов.
Й. Шумпетер. Теорія ефективної конкуренції. Одним з найвідоміших і найславетніших економістів першої половини XX ст. є Йозеф Шумпетер (1883—1950). Його теоретична спадщина над звичайно широка та різноманітна. Історії й методології економічно го аналізу присвячено такі його праці, як «Суть і основний зміст те оретичної політекономії» (1908), «Історія економічного аналізу» (1954), економічній динаміці — «Теорія економічного розвитку» (1912), теорії суспільного розвитку — «Капіталізм, соціалізм і де мократія» (1942).
Усебічне вивчення історії економічного аналізу привело Шумпетера до висновку, що найдосконалішою на той час концепцією в по літекономії була теорія загальної економічної рівноваги Вальраса. Проте він бачив у ній і суттєву ваду, яка полягала в тім, що теорія економічної рівноваги відбивала статичний стан економіки і не вра ховувала факторів розвитку економічних процесів.
Прагнучи подолати цю обмеженість теоретичної концепції Валь раса, Шумпетер в центр свого дослідження поставив саме розвиток системи і ті чинники, які стають рушійними силами такого розвит ку. Основною особливістю його підходу було те, що, аналізуючи причини динамічних змін, він концентрував увагу на інших вироб ничих факторах, ніж ті, які традиційно розглядали його попередни ки. Рушійною силою розвитку в його теорії є підприємець, визна чальними соціальними рисами якого є не права власності, а особисті якості — ініціативність, далекоглядність, авторитет, готовність до ризику, здатність до інноваційної діяльності. Підприємець, завдяки таким рисам, є головним суб'єктом технічного прогресу, створюючи надлишок вартості, забезпечуючи своєю діяльністю розвиток еко номіки.
Він визнавав, що його трактування конкуренції виходить за межі аналізу ринку і не спрямоване на вирішення проблеми ринкової рів новаги. Теорія ефективної конкуренції пояснює загальні причини циклічного розвитку, але не торкається внутрішніх закономірностей функціонування ринкового механізму.
Значні уточнення в теорію економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально проаналізував проблему продуктивно сті кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшу ється в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає йо го використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення опти мального співвідношення між факторами виробництва, на його ду мку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил.
Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми еконо мічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової систе ми як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому. Відтак немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідно шення між факторами, оскільки його визначають вільна конкурен ція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.
Ці загальні підходи до визначення ролі окремих факторів у відтворювальних процесах, їхнього впливу на циклічність розвитку су спільної економіки з часом було конкретизовано та формалізовано, Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічно го зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва і обсяга ми випуску продукції.
Першим, хто визначив виробничу функцію як математичне співвідношення (пропорцію) між двома змінними — обсягом про дукції та сумою витрат праці й капіталу, був У. С. Джевонс, який 1872 р. використав її для пояснення природи доходів та закону спад ної віддачі факторів. Дж. Б. Кларк модифікував граничний прин цип розподілу доходів Джевонса шляхом диференційованого визна чення частки доходів (у тім числі й ренти, яку Джевонс розглядав як похідну) у створеному продукті. Обидва вони використали функ цію для пояснення формування доходів, поза зв'язком із теорією зростання.
І тільки наприкінці 20-х рр. математиком Ч. Коббом та еко номістом П. Дугласом на базі граничного аналізу було сформульо вано виробничу функцію, яку вони використали для пояснення од ного з аспектів проблеми економічного зростання й ефективності використання факторів виробництва.
Вона передбачала необмежену взаємозамінність праці й капі талу та показувала ступінь впливу різних їх комбінацій на обсяги виробництва. На підставі припущень, що прибутки та частка витрат залишаються стабільними, відсутнє нагромадження, а технічний прогрес зумовлює межу заміщення (теоретично можлива навіть по вна заміна праці капіталом), аналізувався зв'язок між зростанням основного капіталу, кількістю відпрацьованого часу та обсягами ви робництва.
Ця функція не враховувала зміни якості факторів виробництва, тенденцій до загального зростання їхньої кількості, отже, була ста тичною, характеризувала екстенсивний тип економічного зростання. Однак саме вона поклала початок вивченню впливу макроекономічних факторів зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та ін. на економічне зростання за статичної рівноваги з метою визна чення умов забезпечення довготривалого стійкого розвитку.
Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р. Солоу, Дж. Мід та У. Свен. Вони також виходили з граничного аналізу двох виробни чих факторів — праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт, припускаючи, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно, а за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом (заробі тна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток — граничному продукту капіталу), тобто за вартістю (вартість у цій функ ції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків).
Бралося за умову також і те, що ціни факторів змінюються під впливом динаміки праці та капіталу, усі ресурси використовуються повністю, уся неспожита частина продукту інвестується, проблеми попиту не існує. Крім того, автори абстрагувались від впливу науко во-технічного прогресу і вказували, що аналіз передбачає умови. коли зростання обсягів виробництва не впливає на ефективність ви робництва, діє закон спадної віддачі.
Виходячи з цих умов, які автори назвали умовами підприємницької рівноваги, вони побудували лінійну залежність, за якої еластич ність взаємозаміщення факторів дорівнювала одиниці, тобто зміна співвідношення між прибутком і заробітною платою веде до іденти чної зміни співвідношення між працею та капіталом, і навпаки.
Ця виробнича функція була покликана продемонструвати меха нізми врівноважування попиту і пропозиції та показати джерела економічного зростання. Однак велика кількість обмежень, допу щених авторами, нівелювала наочність функції, хоч і не заперечува ла загальних висновків.
Основна ідея виробничої функції полягала у визнанні того, ще економіка функціонує за принципом порівнювання витрат та ре зультатів, і процес саморегулювання економічного зростання ба зується на постійному контролі за рівнем віддачі (ефективності'. окремих факторів виробництва та визначенні пріоритетів щодо їх використання економічними суб'єктами. Залучення певних факторів до виробництва зв'язується з економічною доцільністю їхнього використання.
Слід зазначити, що у цьому разі виробнича фунщія характеризує проблеми технологічного вибору, тобто вказує на залежність обсягів виробництва від технологічних пропорцій і не враховує впливу зов нішніх факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, вплив суб'єктивних чинників на розміри нагромадження та інших, передбачених умовами підприємницької рівноваги.
Про визначальну роль науково-технічного прогресу як фактори економічного зростання в 1956—1958 рр. пише у своїх працях і Р. Солоу. Його дослідження проблеми впливу НТП поклало початок аналізу ролі нематеріальних факторів, до яких він відносить нова торство та нововведення, зростання науково-технічного рівня підго товки кадрів, удосконалення в організації виробництва, тобто всі якісні зміни неінвестиційного походження. А в міру того, як наук) та освіту починають уважати одним із пріоритетних напрямків дер жавної політики, витрати на їхній розвиток також включаються виробничу функцію як чинник інтенсифікації.
Ясна річ, що забезпечення точності показників науково-техніч ного прогресу, які вводились у функцію в ролі третього фактор" зростання, оскільки саме вони визначали достовірність аналізу, бу ло центральним питанням, яке, хоч і з різних причин, турбувало і неокласиків, і кейнсіанців. Теоретичним основам вимірювання но вовведень присвячено цілу низку праць таких авторів, як Д. Хікг, Д. Робінсон, Р. Харрод, котрі запропонували, виходячи з умови фіксованого співвідношення праці та капіталу в нагромаджуваній "ак тині національного доходу, брати за показник технічного прогрес) приріст заробітної плати та прибутку за незмінної кількості факторів виробництва (йдеться про граничну продуктивність факторів без урахування їх пропозиції). Кейнсіанці той самий показник ототож нюють з показником капіталоозброєності одного робітника.
Трактування технічного прогресу як третього незалежного чинника економічного зростання, хоч як це парадоксально, згодом поставив під сумнів Р. Солоу. Він зазначав, що науково-технічний прогрес не існує поза факторами праці та капіталу, і пропонував визначати його через кількісну та якісну зміну цих факторів. Він бу дує модель-прогноз темпів економічного зростання економіки США, яка, проте, не враховувала можливості циклічних коливань, а тому не відповідала фактичним даним. Солоу зробив висновок, що необхідно враховувати ще один фактор — кон'юнктурні зміни ефе ктивного попиту, які знаходять відображення у зміні показників ефективності використання виробничих потужностей. Отже, він упритул підійшов до визначення проблеми циклічності з кейнсіан ських позицій.
Власне в 1950—60-х рр., якщо не брати до уваги спеціально декла ровані розбіжності в підходах до розробки моделей, уже було скла дно розмежувати кейнсіанський та неокласичний напрямки до слідження. Це особливо стосувалось проблем макроаналізу економічного зростання, який у обох випадках базувався на викори станні теорії факторів виробництва, попиту та пропозиції, виробни чої функції, на економіко-математичному моделюванні, а кожна но ва ідея, сформульована тією чи іншою школою, сприймалась як доповнення до загальної теорії.
Тенденції об'єднання двох шкіл сприяло те, що методи дослі дження економічних явищ, використані Кейнсом для створення його теорії, не суперечили неокласичному підходу. Сам Кейнс підкреслю вав, що його теорія враховує гру вільних ринкових сил, і лише знання об'єктивних економічних закономірностей дає можливість визначити допустимі межі втручання держави в економічний механізм. Головна розбіжність поглядів кейнсіанської та неокласичної шкіл полягала в тім, що вони по-різному визначали ці допустимі межі.
Неолібералізм: лондонська, фрейбурзька, паризька, чиказька школи. Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок роз глядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом пере розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.
Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них ві домішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).
Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і голо вних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка (1899—1992), лауреата Нобелівської премії за праці з теорії грошей і кон'юнктурних коливань, а також взаємовпливу економічних, со ціальних та інституціональних процесів. Австрієць з походження, у 1920-х рр. він навчається у Віденському університеті, після закінчення якого, отримавши дипломи юриста й економіста, обіймає посаду директора Австрійського центру економічних досліджень. 1931 р. виїжджає до Лондона, де засновує власну економічну школу, спря мовану проти етатизму (ідей державництва, державного втручання). Його перші праці «Ціни й виробництво» (1929), «Грошова теорія і економічний цикл» (1933) зазнали нищівної критики з боку Кейнса та Сраффи, оскільки пропагували монетарні методи управління еко номікою, суперечили доктрині державного втручання. Згодом у йо го працях проблеми економічного розвитку вирішуються з неокла сичних та інституціоналістських позицій. Найвідомішими з них є книжки «Дорога до рабства» (1944), «Індивідуалізм і суспільний лад» (1948), «Прибуток, процент і інвестиції» (1949), «Конституція свободи» (1960), «Закон, законодавство і свобода» (1973—1979). «Роздержавлення грошей» (1976) та багато інших. Він був людиною високоінтелігентною, освіченою — економістом, філософом, психологом, юристом. Усі аспекти його освіти знайшли відображення в його економічній теорії, набагато випереджали свій час.
Провідною складовою методології Хайєка є ідея «спонтанного порядку». Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. Хайєк замінює її теорією «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі. Він виходить з того, що соціальний по рядок, організація, взаємодія в суспільстві формуються позаплано ве, стихійно, але у визначених особливостями розвитку даного су спільства межах і напрямках. Історія цивілізації — це спонтанне ви никнення (в межах існуючих традицій, моралі та права) певних утворень — від окремих господарських одиниць до свідомо керова них господарств. Їхні форми не залежать від людини, а є наслідком збігу обставин. На думку Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від привласнення чужого та виконання добро вільно взятих на себе зобов'язань.
У своїх працях Хайєк захищає право максимальної свободи лю дини як визначальну складову спонтанного економічного порядку. Поведінка окремої людини, підприємця, фірми визначається їхніми економічними інтересами з приводу конкретних економічних подій, що дають підстави сподіватися зиску. Вона передбачувана лише на невеликому відрізку часу і регламентується різноманітними обста винами, що їх не можна пояснити з традиційно раціональних пози цій. Але зіткнення цих інтересів, їхнє розмаїття народжує раціо нальний соціальний порядок, в основі якого завжди лежить принцип індивідуальної свободи.
Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, ви знаючи лише мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути застосовними за конкретних обставин. Можна ча стково пізнати зв'язок між явищами, але неможливо управляти ни ми. Економічна наука лише описує типові явища, виявляє тенденції, але не може давати точних довгострокових прогнозів. Закономірно сті, що характерні для розвитку окремої господарської одиниці, мо жна умовно поширити на все суспільство, пояснюючи функціонування економіки в цілому, але не можна використати, формуючи економічну політику.
На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за ме ту обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу монополізації виробництва. На його думку, конкуренція — багато гранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і дає поштовх до пошуку нових форм економічної пове дінки в межах ринку, породжує конкурентні інновації.
Система приватної власності — головна умова економічної свободи й конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежними один від одного, суб'єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади. Боро тьба держави з монопольними утвореннями — це не що інше, як за зіхання не лише на конкурентні форми організації підприємництва, а й на права власників.
Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку. Ця функція має здійснюватися через законотворчість, формування суспільних моральних норм, ідеологічне виховання, охорону усталених традицій.
Хайєк заперечує будь-який примус, зовнішнє втручання з боку Держави. Це стосується й перерозподілу доходів, оскільки нерівність у доходах є ефективною формою примусу до праці, а отже, до розвитку суспільного виробництва.
Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною категорією. Вона може існувати лише за умов примусової еконо міки, «адміністративного деспотизму», що об'єктивно порушує природний соціальний порядок. З погляду ринкової економіки за безпечення соціальної справедливості торує шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали.
Держава не повинна займатись питаннями соціального страху вання, освітою, охороною здоров'я, визначати ставки квартплати чи рівень цін, не повинна надавати соціальних гарантій (максимум, що можна допустити, — це пенсії по старості та допомогу по безробіт тю). Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут.
Координація економічної діяльності, на думку Хайєка, — це проблема вірогідної інформації, і, оскільки інформацію надає ринок через ціноутворення, координація з боку держави призведе до спо творення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціо нальні економічні дії відособлених суб'єктів господарювання.
Хайєк зазначає, що чим більше регулюється суспільство, тим більша кількість людей у ньому користується привілеями гаранто ваного доходу, що призводить до зміни суспільних цінностей: су спільний статус людини починає визначатися не її працьовитістю і здібностями, а належністю до певної групи забезпечуваних. Стиму ли активної економічної діяльності будуть підірвані.
Таким чином, економічну концепцію Хайєка побудовано на принципі економічної свободи та невтручання держави в економіку. Економічна роль держави, за Хайєком, полягає в перерозподілі тих засобів, які надано Їй у розпорядження. Він рішуче виступає проти бюджетних методів втручання, що призводять до дефіциту, про ти розширювальної грошової політики з метою фінансування дер жавних витрат.
Більше того, Хайєк наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу, а як потужний засіб впливу на економіку пропонує скасувати приватну монополію держави на випуск грошей. Ви ходячи з класичного визначення функцій грошей, він обґрунтовує ідею випуску цього виду комерційного товару на конкурентних за садах, що, на його думку, уможливить регулювання співвідношення грошей і товарів, обмін яких ці гроші обслуговують. Валюти конку руватимуть між собою за купівельною спроможністю А паритетом, що й визначатиме обсяги їхньої емісії.
Конкуренція емітентів забезпечить становище, за якого гроші будуть реальним мірилом величини вартості товарів, і закони грошового обігу не порушуватимуться. На грошовому ринку виживатиме лише та валюта, яка найліпше виконуватиме всі функції грошей.
Хайєк сподівається, що в багатовалютній грошовій системі не існуватиме такого явища, як попит на гроші, оскільки валюти не бу дуть взаємозамінними, а їхні курси не будуть стійкими. Кількісна теорія грошей утратить своє значення, а грошове регулювання — свої засади.
Теорія ділового циклу Хайєка грунтується на постулаті, що ціни на товари в період економічного піднесення зростають швидше, ніж заробітна плата, у зв'язку з чим реальна заробітна плата зменшуєть ся. Це створює умови для зростання зайнятості: підприємці відда ють перевагу суб'єктивному фактору, замінюючи машини й механі зми робочою силою. Попит на інвестиційні ресурси знижується, що призводить до спаду виробництва. Навпаки, за умов спаду рівень реальної заробітної плати зростає (номінальна заробітна плата ско рочується повільніше, ніж зменшуються ціни), попит на робочу си лу спадає, а відтак зростає інвестиційна активність. І хоч в основу ділового циклу Хайєк покладає інвестиції, він уважає, що саме гро шовий фактор визначає інвестиційну політику підприємців. Багато-валютна грошова система, на його думку, зможе стати природним регулятором інвестиційної діяльності, уможливить пом'якшення коливань інвестиційної активності, яка значною мірою залежить від неринкових чинників — політики держави.
Критикуючи концепцію Кейнса, Хайєк зазначає, що політика грошових імпульсів (у Хайєка розширювальна грошова політика) може стимулювати виробництво, оскільки за рахунок помірної ін фляції створюється ілюзія зростання доходів. Але це триватиме ли ше доти, доки безперервне зростання цін залишатиметься для всіх неочікуваним. Однак із часом інфляційні очікування остаточно знищать стимулюючу роль грошових шоків. У цьому разі держава змушена буде нарощувати темпи інфляції з усіма негативними на слідками останньої.
Хайєк наголошує, що коли суспільство хоче мати ефективну економіку — воно мусить розірвати зв'язок між фіскальною і гро шовою політикою, зробити незалежними витрати бюджету і грошо ву масу, позбавити державу права здійснювати емісію грошей та ре гулювати грошові ринки.
Отже, неоліберальна спрямованість теорії Хайєка полягає в тім, Що він пропонує обмежити роль держави виконанням інституціональних (законодавчої, виховної тощо) та охоронної функцій, спря мованих на відновлення дії ринкових механізмів. Соціальні пробле ми та їх вирішення державою допускаються лише в тих межах, що визначаються розмірами витратної частини бюджету. Усі члени су спільства мають отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від суспільства. Соціальна нерівність, на думку Хайєка, є закономірним явищем, яке сприяє розвиткові суспільства. У суспі льстві відбувається спонтанний відбір за ознаками життєздатності. Будь-яка форма розподілу доходів є справедливою, якщо вона сприяє розвитку виробництва.
Абсолютизація Хайєком багатьох аспектів лібералізму є крайнім проявом неокласичних тенденцій в економічній теорії.
Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового гос подарства. Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю вання економіки.
Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак. Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.
Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».
Багатофакторні моделі економічного зростання справді ілюстру вали рівень впливу кожного з факторів на збільшення обсягів виро бництва, але не включали чинників, що суттєво впливали на форму вання циклу, проте не підлягали кількісному вимірюванню. На практиці це набирало вигляду суперечності між обсягами капіталів, що зростали, та незмінністю частки заробітної плати і прибутку в національному доході або відображалось у збільшенні темпів при росту заробітної плати за зменшення зайнятості в порівнянні із зростанням обсягів капіталу і зменшенням його частки в національно му доході.
Було очевидним, що використані показники характеризують не граничну продуктивність факторів, а лише пропорції між обсягами продукції та обсягами застосовуваних факторів у цінах. Тому для побудови функції і була необхідна така кількість обмежень: постій ність заробітної плати, норми прибутку, індексу цін. Насправді ціни завжди випереджають зростання номінальної заробітної плати, тим самим знижують реальну заробітну плату і підвищують прибутки. Крім того, різна ціна ідентичних видів засобів виробництва дає різні показники вартості капіталу. Тому багатофакторні моделі не ві дображали реального стану розвитку, були статичними, а не дина мічними.
Водночас і теорія ефективного попиту, сформульована Кейнсом на підставі висновку про нездатність ринкового механізму забезпе чити рівновагу попиту та пропозиції, унаслідок чого виникає проб лема неповної зайнятості людських та матеріальних ресурсів, звузи ла сферу використання виробничої функції, звела її роль до аналітичного рівня. Розвиток теорії функціональної обумовленості економічного зростання відбувається у напрямку її пристосування до різноманітних кон'юнктурних умов.
Разом з тим виробнича функція стає основою для розробки внутрішньогалузевих балансів економічного розвитку, які, усупереч ви сновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціональної структури виробництва. Показники, які вводились у функ цію, були більш сталими, а зв'язки між ними менш еластичними. Її використання з цією метою виявилося ефективнішим.
Нові напрями функціонального аналізу в межах неокласичного підходу були зв'язані зі зменшенням кількості обмежень у дослі дженні факторіального впливу, тобто фактори розглядались як аб солютно незалежні, взаємозамінні, зростання одного не обов'язково вело до зростання іншого; у виробничу функцію запроваджувався фактор часу, що надавало функції динамічності. Це було зумовлено рядом суттєвих змін у розвитку виробництва, породжених науково-технічним прогресом. Уперше ці зміни вніс у функцію Я. Тінберген.
Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність.
Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи ла за межі соціальної сфери.
Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з'їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соці ально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», за вершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв'язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.
Французька школа неолібералізму. Виникнення французького неолібералізму датується 20—30-ми рр. XX ст. і зв'язане з ім'ям Жака-Леона Рюефа.
Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 1960-х рр. Якщо раніше ідеї Рюефа підтримували тільки дрібні під приємці, що не були заінтересовані в державному втручанні, то з формуванням монополістичних об'єднань проти «засилля держави» в економіці починають виступати значніші суспільні сили. Група експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та Л. Арманом (директором дер жавних залізниць) підготувала доповідь «Про перешкоди економіч ній експансії» (1960), в якій обгрунтувала необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової саморегуляції. У ролі про відних суб'єктів економічного протистояння, на їхню думку, ви ступатимуть не середні та дрібні підприємці, а монополії, які забез печать формування конкурентного середовища.
Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лі бералів і поклала початок формуванню нової французької (паризь кої) школи (Е. Малінво, Т. Монбріаль, Л. Столерю, С. Кольм і М. Алле). Засадна позиція цієї школи полягала у визнанні пріорите тності ринкового саморегулювання. Метою економічних дослі джень, що проводились нею, було визначення особливостей урівно важування економіки та дії чинників економічного зростання за умов панування державно-монополістичної форми власності. Але представники нової школи (і сам Рюеф) на той час уже не були та кими категоричними щодо невтручання держави в економічні про цеси. По-перше, тому, що таке втручання в післявоєнні роки мало позитивні наслідки, забезпечило модернізацію економіки, і, по-друге, тому, що значна частка засобів виробництва у визначальних галузях була націоналізованою. Крім того, французька економіка стала (в значній мірі) плановою. Планування було директивним у державному секторі та індикативним щодо приватного. Державне планування пом'якшувало кон'юнктурні коливання, запобігало кризам виробництва та збуту. Останнє влаштовувало не лише дрібних та середніх підприємців, а й великих монополістів.
Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на під ставі угод між державою та приватними підприємцями, хоч францу зькі неоліберали не ігнорували й індикативного планування, допускаючи існування індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги. Його об'єктом залишається господарська кон'юнктура, але воно орієнтується на ринкові механізми.
Дирижизм та державне планування економіки справили свій вплив на неоліберальну теорію. Проблеми циклічності, економічно го зростання, інвестицій, інфляції і зайнятості в працях французьких неолібералів набувають особливих рис: їх вирішення зв'язується з активною роллю держави. Крім того, високі темпи економічного зростання не розглядались як самоціль. Кінцевою метою дирижизму було вирішення соціальних проблем, передовсім — проблеми без робіття.
Представники неоліберальної школи заперечували необхідність перерозподілу національного доходу на користь безробітних. Вони вважали абсурдним твердження, що безробітні є резервом для попо внення армії зайнятих, і наголошували, що надлишок робочої сили є наслідком порушення економічної рівноваги. Вирішення цієї проб леми зв'язувалось ними зі структурною перебудовою виробництва, пожвавленням інвестиційних процесів.
Особливих успіхів в аналізі ринкових відносин, які формуються за умов дирижизму та планування, досяг представник французької неоліберальної школи М. Алле, якого П. Самуельсон назвав «учите лем усіх повоєнних економістів і першовідкривачем істин, що після війни подавались як досягнення інших авторів».
Моріс Фелікс Шарль Алле (1911) народився в Парижі в сім'ї комерсанта. Лауреат Нобелівської премії 1988 р., наданої йому за поглиблену розробку теорії економічної рі вноваги, раціонального використання ресурсів, аналіз взаємовпливу економічного зростання, інвестицій і процентних ставок.
Творчість М. Алле була багатогранною. Ним написано низку праць із соціології, історії цивілізацій, теоретичної й практичної економіки і навіть фізики. У кожній з цих галузей він сформулював кілька власних теорій, що визначають напрями сучасних дослі джень. Серед них: теорії максимальної ефективності, основ еко номічних розрахунків, міжчасових процесів, максимальної ефек тивності інвестицій, невизначеності, грошей, кредиту і грошової динаміки, ризиків та корисності, випадковостей та екзогенного фі зичного впливу й інші.
Але головним об'єктом його досліджень була економіка: він на магався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, визначити чинники її розвитку. Праці М. Алле «У пошуках економічної дис ципліни» (1943), «Економіка і процент» (1946), «Податок на капітал і грошова реформа» (1976), «Загальна теорія надлишків» (1981) присвячено проблемам макроекономічного регулювання, грошової політики, регулювання доходів та оподаткування.
Понад усе його цікавили проблеми максимальної ефективності і соціальної справедливості, а також умови врівноважування еконо мічної системи. Алле — яскравий представник ринково-інституціональної школи
Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції держа вного регулювання характеризувало особливий напрям неолібе ральної школи, що згодом отримав назву монетаризму.
Значний вплив на формування монетаризму справили теорії аме риканських економістів 1920—40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант нео лібералізму набув у СІЛА наприкінці 1940-х — початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошо вих факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів. Цей період характеризувався виникненням низки монетарних те орій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та пе реконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.
Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передов сім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розви ток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.
Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім'ї вихідців з України. 1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві науки — математику та економіку. Його вчителями з економічних дисциплін були лауреати Нобелівської премії — С. Кузнєц та Дж. Стіглер, а також майбутній президент Федеральної резервної системи СТІІА А. Бьорнс, Це сприяло формуванню ін тересів Фрідмена і вплинуло на його рішення про продовження вивчення економічних дисциплін. Він вступає до Чиказького уні верситету, де 1933 р. отримує ступінь магістра. Великий вплив на формування неокласичних поглядів Фрідмена мали викладачі цього університету Г. Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що займалися визна ченням шляхів виходу економіки з кризи з допомогою неокласич них підходів.
Згодом Мілтон Фрідмен переходить до Колумбійського універ ситету, де має змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором теорії ділових циклів Мітчеллом. 1937 р. під керівництвом Кузнєца бере участь у розробці наукового проекту Національного бюро економічних досліджень. Під час війни працював у державно му казначействі, потім у відділі військових досліджень Колумбійсь кого університету. 1946 р. захистив докторську дисертацію з проблем філософії.
З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де за ймається методологічними проблемами суспільних наук, проблема ми правових відносин (захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був президентом Американської економічної асоціації, радником президента з економічних питань, членом ред колегій багатьох економічних видань.
Йому належить понад 250 праць, серед них 27 книжок. Основ ні — «Нариси позитивної теорії» (1953), «Кількісна теорія грошей» (1956), «Теорія функції споживання» (1957), «Програма монетарної стабілізації» (1959), «Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи» (1970), «Гроші й економічний розвиток» (1973), «Безробіття проти інфляції? Оцінка кривої Філліпса» (1975), «Теорія цін» (1978), «Монетарна історія США, 1867—1960» (1981) (у співавторс тві), «Нариси позитивної економіки» (1975), «Вільні вибирати» (1980), «Особистий погляд» (1981). Саме в цих працях сформульовано основні теоретичні положення монетаризму.
Фрідмен брав участь у розробці програми Республіканської партії, був автором та ведучим популярної телепрограми «Свобода вибору». Його широкому кругозору, надзвичайному інтелекту завдячує своїм відродженням неокласичний напрямок в економічній теорії. Шлях Мілтона Фрідмена від академічного вченого до засновника чиказької монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії 1976 р., був зв'язаний із розробкою теорії капіталізму як саморегу лювальної системи, з формулюванням монетаристської доктрини, котру було визнано антиподом кейнсіанської системи державного втручання в економіку
Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та ста тистичних узагальненнях. Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування. Суб'єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласи чного напрямку в економічній теорії) проявляється в тім, що він ураховує дію психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних ситуаціях, наприклад у ситуації «інфляційного очікування». Психологічні фактори, на його думку, — це рівноправ ні складові врівноважування економічної системи.
Багато положень його теорії було викладено у вигляді гіпотез, які доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще класичною політекономією. Його монетаризм — це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрід мен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей»'.
Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхід ності економічної свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспіль стві. Економічна свобода, завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід'ємною від ринкової системи, що перебуває в про цесі постійного розвитку. Основною та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови автоматичного саморегулювання економіки.
Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що становить доходи держави і є матері альною основою державних «вмонтованих стабілізаторів».
Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра ного напрямку.
Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль тернативи ринковому механізму не існує.
Економічні ідеї М. Фрідмена. У середині 50-х рр. Фрідмен ви ступає з ініціативою перегляду підходів до економічного аналі зу. Він та його послідовники, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та інші, запропонували протилежний кейнсіанському погляд на приро ду розвитку капіталістичної економіки, оптимістично оцінивши її перспективи.
Нове вчення було спочатку негативно сприйняте академічними колами, оскільки монетаристи піддали сумніву основні положення та висновки Дж. М. Кейнса про необхідність державного регулю вання процесу розширеного відтворення методом грошових шоків. тобто фактично заперечили доцільність використання кейнсіанських форм активного втручання держави в економіку, які добре заре комендували себе на практиці. Однак коли централізм в обох системах — капіталістичній та соціалістичній — почав виявляти свої недоліки та суперечності, теорія монетаристів починає привертати до себе все більшу увагу і в 70-х рр. (під час світової стагфляції) на буває широкого визнання.
Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвит ку є забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з Фрідменом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки.
Іще в ранніх працях Фрідмен виступав проти кейнсіанського розуміння основ циклічного розвитку та динаміки національного до ходу, яке базувалось на ідеї стабілізуючого впливу інвестиційним процесів та споживання (ефективного попиту).
Кейнс стверджував, що циклічність зумовлюється недостатні сукупним попитом, і для стабільного розвитку має значення лише стійкий попит на гроші. Державне регулювання полягає в стимулю ванні сукупного попиту, який зростатиме разом із випереджаючим зростанням грошової маси (контрольована інфляція). Нарощування державою грошової маси збуджує процеси інвестування, сприяє зростанню обсягів виробництва, забезпечує максимальну зайнятість.
Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.
Монетаризм являє собою одну із найбільш впливових течій у сучасній економічній науці, яка належить до неокласичного напряму. Він розгля дає вплив господарського життя на процес, який відбувається у галузі грошового обігу, і наслідки останнього для економіки. Термін "монета ризм" був уведений в сучасну літературу Карпом Бруннером у 1968 р. Зде більшого він застосовується для характеристики економічної школи (пе реважно чиказької), представники якої твердять, що сукупний грошовий доход справляє найбільший вплив на зміну грошової маси.
Монетаризм як новий напрям економічної думки звичайно протистав ляли кейнсіанству. Тоді як концепція Кейнса сформувалася на фоні кри тики неокласичної економічної теорії, сучасний монетаризм виник як опо зиція насамперед кейнсіанству, на основі якого виявилося неможливим робити аналіз поширених у світі процесів інфляції. Цікаво відзначити, що найбільш відомий представник сучасного монетаризму, засновник Чи казької школи М. Фрідмен виступив зі своїми новими ідеями у той пе ріод, коли пануюче становище в теоретичній економіці займали кейнсіанці. Після закінчення другої світової війни вони прогнозували глибокий спад або навіть депресію у виробництві. Однак такий спад не настав, зате посилились інфляційні процеси, які, на думку монетаристів, пов'язані насамперед з непомірно швидким зростанням грошової маси.
На противагу послідовникам Кейнса, Фрідмен показав, що правильна монетаристська політика відіграє важливу роль не тільки у період інфляції, але і депресії. На конкретному історичному матеріалі він довів, що саме невміла політика Федеральної резервної системи в галузі пропо зиції грошей посилила негативні явища у період Великої депресії. Ще більше значення монетаристська політика має в країнах, де посилюються інфляційні процеси це відбувалося у всіх країнах з початку 70-х років. У зв'язку з цим популярність монетаризму значно зросла, а праці Фрідмена у 1976 р. були відзначені Нобелівською премією з економіки.
М. Фрідмен зробив спробу дослідити значення грошей, грошової маси, грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і неокейнсіанців основними важелями регулювання економіки були такі економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників основним '''засобом регулювання економіки є монетарна система.
Інфляція і нові явища післявоєнної економіки США (значні структурні зміни в економіці, коли зайнятість у сфері обслуговування перевищила 50 %) вписувалися у спрощені схеми кейнсіанського мультиплікатора. Раніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійної ваги, а тому може не братись до уваги. На противагу таким уявленням щодо ролі грошей, М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє важливу, більше того, вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки “гроші всюди присутні і, якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму".
На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На грошовий попит, крім доходів, впливають: рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей), розміри процентних ставок. Фрідмен робить такі висновки:
1. Не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між попитом на гроші і грошовою пропозицією.
2. Якщо темпи росту грошової маси перевищують темпи росту товар ної маси або, навпаки, грошова маса відстає від темпів росту товарообігу, то виникає небажане коливання, порушується стабільність економічного розвитку.
3. Ріст грошової маси має відбуватися темпом, який забезпечує стійкість пін, відповідати динаміці валового національного продукту (ВНП).
Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси: "багато грошей — мало товарів". Цей надли шок, як правило, утворюється при проведенні політико-грошового стиму лювання сукупного попиту. У результаті гроші перестають відігравати роль інструменту ринкового регулювання.
Щоб перекрити канали, які породжують інфляцію, монетаристи пропонують:
— строго контролювати ріст грошового обігу;
— проводити жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;
— проводити стабільну фіскальну політику;
— забезпечувати бюджетну рівновагу. Ліквідувати дефіцит державно го бюджету, тому що він є джерелом інфляції і невиправданого втручан ня держави у ринковий механізм;
— використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад метод "шокової терапії").
Головний принцип монетаристської політики — досягнення стабіль них темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулю вання покликано забезпечити ріст виробництва і високу зайнятість. При хильники монетаризму виходять з того, що єдиним джерелом інфляції служить ріст грошової маси, а нульова інфляція є безумовною і визначаль ною метою економічної політики.
Основна вимога монетаристів у галузі економічної політики — максимально скоротити видатки держави, тому що їх збільшення веде до утворення надлишку грошей, а отже — до інфляції. Монетаризм, будучи од нією із шкіл неокласичного напряму, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до ав томатичного саморегулювання; і єдине, що може зруйнувати цю здатність, — це диспропорція між темпами росту продукції і темпами росту грошо вої маси в обігу.
Ключові положення сучасного монетаризму. В основі сучасного монетаризму лежить ряд теоретичних і методологічних складових: кількісна теорія грошей, теорія відносних цін А. Маршалла, теорія ринкової рівноваги Л. Вальраса, короткостроковий варіант концепції кривих Філліпса, кейнсіанська модель ІЗПГ (інвестиції — заощадження — праця — гроші), неопозитивізм як основа методології дослідження економічних процесів.
Вище вже говорилося про те, як реформував М. Фрідмен кількісну тео рію грошей. На думку Фрідмена, "гроші мають значення для динаміки цін", і, що важливо, "саме кількість грошей, а не процентні ставки, впли вають на стан грошового ринку або умови видачі кредитів".
Монетаристський варіант кількісної теорії можна звести до таких положень: 1) кількісна теорія є передусім теорією попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін; 2) для еконо мічних агентів — володарів власності гроші є одним із видів активів, фор мою володіння багатством; 3) аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі послуги. Таке трактування свідчить про те, що монетаристи не бачать різниці між гро шима як капіталом і грошима як такими. Капітал розглядається як су купність грошових активів.
У монетаристському варіанті кількісної теорії грошей важливе місце відводиться очікуваним змінам цін як фактору, що діє на розміри касових грошових резервів й інших фінансових активів, які знаходяться у розпорядженні економічних агентів.
Опираючись на цифровий варіант кількісної теорії, монетаристи пов'язують її з виробництвом. Оскільки динаміка грошової маси має у них пер шочергове значення для пояснення коливань процесів виробництва, то ро биться висновок про те, що кредитно-грошова політика — це найбільш дійовий інструмент регулювання економіки.
Одне із ключових положень монетаризму, на основі якого сучасні його представники будують своє пояснення економічного циклу, полягає в тому, що гроші відіграють виключно важливу роль у зміні реальних до ходів, зайнятості і загального рівня цін.
Теорія інфляції і безробіття. В основу монетаристських принципів регулювання економіки поряд з концепцією економічних циклів покладена розроблена монетаристами теорія інфляції і безробіття.
Трактуючи інфляцію як виключно грошове явище, моне таристи вважають, що в основі її розвитку лежать зміни у співвідношенні між грошовою масою, яка знаходиться в обігу, і реальною потребою населення у грошових засобах, тобто між пропозицією грошей і попитом на них. Монетаристська теорія інфляції і безробіття і зв'язані з нею рекомендації щодо регулювання економіки формувались як відповідна реакція на кейнсіанську аналогію. Монетаристи піддали критичному аналізу концепцію кривих Філліпса, в якій обґрунтовуються короткострокові і довгострокові зміни рівня безробіття і темпу інфляції, необхідність короткострокового регулювання. Вони виступають проти цієї концепції, визнаючи тільки короткостроковий зв'язок рівня безробіття і темпу "непередбаченої” інфляції, яка є результатом помилкової економічної політики. Необхідність короткострокового регулювання категорично заперечується.
Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголо шує, що резерв робочої сипи забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати зайнятість за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати виробничі ресурси, швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати значному зростанню заробітної плати. Він уважає економічно виправданим 4—5 % рівень безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості безробітних не становить проблеми для держави.
Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рі вня зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської політики стимулювання зайнятості призводить до ви тискування ринкової економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на користь соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми зайнятості. Тому слід допустити такий рівень безробіття, який забезпечуватиме використання ринку праці як стабілізатора кон'юнктури, забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.
Рівень заробітної плати. Коливання рівня безробіття Кейнс зв'язував із коливанням рівня заробітної плати: зростання реальної заробітної плати веде до зменшення зайнятості. Тому він пропону вав визначати мінімальну заробітну плату й фіксувати її, а також заморожувати зростання заробітної плати з допомогою інфляції.
На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок за лежно від кон'юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприяти ме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором ринкової рівноваги.
Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає і в політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим.
Він звертається також до питання фіскальної політики, зазна чаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.
Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.
Водночас він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюд жетного дефіциту та чинником інфляції. Федеральна резервна сис тема, яка акумулює резервні фонди комерційних банків і, регулю ючи норму резерву, може впливати на їхню кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики комерційних банків, що полягає у частковому покритті емісії комерційних банків за ра хунок резервів і призводить до спонтанного збільшення грошової маси в обігу.
Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою по літики стримування — «рестриктивної політики». Зменшення державних витрат сприятиме скороченню дефіциту державного бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить темпи інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очі кування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне знижуватись.
На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог.
Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях нового напрямку сучасної економічної думки — «раціо нальних очікувань» та «економіки пропозиції».
Неокласичне відродження. Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань». Наприкінці 70-х рр. на Заході, передовсім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії. Вони впевнено захоплюють колишні позиції кейнсіанства та соціал-ре формізму.
Засади неокласичних ідей відображувалися в неоліберальних те оріях та теоріях економічного зростання, використовувались як ме тодологічна база досліджень у контексті визначення меж регулюю чого впливу держави.
Проте самі доктрини «неокласичного відродження» характери зуються крайнім радикалізмом, заперечують необхідність втру чання держави в економіку і за теоретико-методологічними підхо дами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що жит тєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутріш німи стимулами економічного розвитку; головна цінність суспі льства — не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в еко номіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав за нею, наприклад, Фрідмен.
Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропо зиції».
Теорія раціональних очікувань. У 1960-х — 70-х рр. зростає розу міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для за безпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.
Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».
«Адаптивні очікуванням спираються на колишній досвід: знан ня наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми лок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.
«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: ди наміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.
Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відпо відно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збіга ються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж.Мута, який сформулював 1965 р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї по вернувся і використав її Р. Лукас.
Роберт Лукас (1937), лауреат Нобелівської премії 1995 р., про фесор Чиказького університету, став фундатором політекономічної школи, котра поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість ба гатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи еконо мікс». Він заперечував будь-які форми державного втручання в еко номіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу еконо мічних явищ.
«Крива Лиффера». Еко номічний зміст кривої Лаффера полягає в тім, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спо чатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбуваєть ся тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спа дання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх.
Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу актив ність, що згодом збільшить і надходження.
Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, роз мірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.
Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої.
Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції.
Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на цій підставі розрахунки, що підтверджують цей висновок, було опра цьовано професорами М. Фелдстайном (Стенфордський універси тет) та М. Боскіним (Гарвардський університет).
Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ре сурсів з приватного сектора в державний, що призводить до спадан ня продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін.
Неокласичний синтез. Наприкінці 1970-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.
Це обгрун товано Полом Самуельсоном. Він розглядав працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення. ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії за йнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслю вав, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.
Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулю вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт вом і споживанням.
У 1950—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласично го синтезу набуває цілковитого визнання. Неокейнсіанство, неокла сична теорія, теорії кон'юнктури, економетрики об'єднуються на базі пошуку шляхів стабілізації й економічного зростання. Під різ ними кутами зору вони вивчають функціональні аспекти процесу відтворення.
Школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосе реджується на проблемах економічного зростання, дальшому розви тку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та за ходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку на були методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.
Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.
Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки»2.
Пол А. Самуельсон (1915 р. н.) здобув освіту в Чиказькому та Гарвардському університетах, був засновником факультету «еконо міко» Масачусетського технологічного інституту, першим амери канським лауреатом Нобелівської премії з економіки (1970), кон сультантом Конгресу та Президента СІЛА. Його вважають одним з найвпливовіших економістів-теоретиків XX ст.
Він спромігся об'єднати в одну теорію всі досягнення економіч ної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Роль держави у підтримуванні макроекономічної рівноваги базується на кейнсіанській теорії.
Книга «Економікс» Самуельсона спочатку повністю відповідав духові кейнсіанства, але з розвитком економічної думки в цю книжку вно сились зміни, що відображали нові досягнення науки. Так, у виданні 1985 р. частково переглянуто кейнсіанські підходи до визначення природи циклу. Багато проблем макроекономічного та мікроекономічного плану було викладено з урахуванням монетаристських ме тодів аналізу, а також проаналізовано категорії сукупного попиту та суку пної пропозиції як суспільних факторів ціноутворення та зростан ня обсягів виробництва (логічно поєднано теорії неокласиків, монетаристів, кейнсіанців); узято на озброєння категорію об'єктивного рівня безробіття, яку сформулював М. Фрідмен; аналіз інфляційних процесів ураховує сучасні підходи; розділи, присвячені монетаризму та політиці, містять дослідження механізму монетарного регулювання економічної рівноваги і характеристику діяльності фінан сових інститутів за цих умов.
Сучасний “Економікс” аналізує нові консервативні теорії, на приклад «економіку пропозиції», теорію «раціональних очікувань», висновки з яких поширюються на мікроекономічний рівень. Відпо відно до сучасних досягнень економічної думки переглянуто багато інших визначень та тверджень.
Досвід застосування неокласичних моделей в економіці різних країн. Концепції чиказької школи та доктрин «економіки пропозиції». «раціональних очікувань» стали ще одним прикладом ефективного вторгнення економічної теорії в реальну економіку. Особливо чітко це проявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х рр., робилися рішучі кроки до відновлення саморегулювальних механізмів та обмеження державного ре гулювання.
У середині 1970-х рр. стало очевидним, що інфляція не є альтерна тивою безробіттю, а лише посилює його негативні наслідки, пере творює його на характерну та постійну ознаку. Політика більшості розвинених країн на цей час будувалася за принципом боротьби то з інфляцією, то з безробіттям з допомогою заморожування цін, наро щування бюджетного дефіциту та державного боргу, скорочення кредитів, збільшення податків.
Іще Хайєк колись писав, що в ситуації інфляції, що зростає, уря ди мусять вибирати один із трьох можливих шляхів економічної по літики: продовжувати підтримувати інфляційний курс доти, доки не настане повний хаос; установити контроль над зайнятістю та ціна ми, що тимчасово припинить інфляцію, але змінить характер еко номіки, зробить її централізовано-керованою; стримувати збільшен ня грошової маси, що призведе до зростання безробіття, виявить усі диспропорції в економічній структурі, породжені інфляцією.
«Тетчеризм». Монетаристську грошову політику було запрова джено в практику управління державними фінансами Великобрита нії ще урядом Каллагена 1976 р. на вимогу Міжнародного валютно го фонду. Проте вона реалізовувалася дуже непослідовно, оскільки не була популярною.
М. Тетчер, яка прийшла до влади під гаслом «економіки пропо зиції», скоро переконалась, що його можна реалізувати лише тоді, коли для цього є відповідні умови. Тому як основу своєї економіч ної політики вона бере програму оздоровлення економіки, запропо новану М. Фрідменом. На прохання уряду Великобританії (1980) він виклав суть своєї моделі регулювання економіки в доповідній запи сці, де теоретично обгрунтував методи її реалізації та вказав на на прямки і послідовність реформування економічних відносин. Еко номічна політика, яка формувалась на підставі його рекомендацій, неухильно втілювалась у життя протягом десятиріччя і сприяла змі цненню економічного становища цієї країни.
Передовсім як засіб контролювання грошової маси було визна чено конкретні показники зростання грошової пропозиції у середньостроковій перспективі і передбачено її скорочення. Метою уряду було обмежити діяльність казначейства з випуску грошей і захистити його від тиску соціальної демагогії. На практиці це означало автоматичне підвищення облікових ставок і скорочен ня кредитування, коли зростання грошової маси переходить контрольну межу.
Важливим напрямком контролю за грошовою масою було при йняття рішення про обмеження урядових витрат, котрі породжують бюджетний дефіцит. Скорочувалась кількість урядових службовців, провадилась структурна перебудова управлінського апарату, лікві довувались, особливо «дорогі» його підрозділи.
Економія коштів на урядовому рівні позначилася, зрозуміло, і на органах місцевого управління. Запроваджувалась система штраф них бюджетних асигнувань. А готуючись до нових виборів, М. Тетчер включила у свою програму проект радикальної перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих податків.
Ця політика, проте, мала й негативні наслідки: скоротились об сяги житлового будівництва, деякі статті витрат місцевого бюджету стали статтями витрат державного. Економія на місцевих витратах на соціальну сферу потребувала збільшення державних витрат.
Уряд Тетчер після перших виборів уживав рішучих заходів для запобігання бюджетному дефіциту, особливо за рахунок збільшення непрямих податків. Водночас було послаблено податковий тиск на особисті доходи.
Згідно з рекомендаціями Фрідмена витрати на соціальну сферу консерватори намагалися скоротити, але на практиці спромоглися тільки їх тимчасово заморозити. Це було зв'язано з тим, що в період реформ економіка перебувала у кризовому стані й соціальна сфера потребувала додаткових коштів. Однак уряд не відмовився від цієї ідеї, продовжуючи наступ на універсальні соціальні програми, які потребували значних коштів, але були неефективними.
Та лише після других виборів було розроблено проект соціаль ного забезпечення, який передбачав суттєву реформу системи дер жавного пенсійного забезпечення та гарантування мінімальних до ходів з використанням засобів жорсткого контролю за матеріальним станом отримувачів дотацій. Цей проект передбачав значну еконо мію бюджетних коштів.
Доктрина монетаризму стверджувала, що нормальне функціону вання вільних ринків забезпечує природний рівень використання ресурсів, у тім числі й трудових. Тому уряд М. Тетчер оголошує проблему безробіття універсальною, яку не можна вирішити з до помогою стабілізаційної чи стимулюючої політики. Отже, це не клопіт уряду, який може лише координувати умови стабільного економічного зростання.
Політику уряду було спрямовано на формування мобільного ринку робочої сили, тобто пристосування робочої сили до потреб виробництва (перший крок на шляху до реалізації рекомендацій доктрини «економіки пропозиції»), а саме: стимулювання кваліфі каційної перепідготовки та професійної підготовки молоді. Крім того, було вжито заходів для розширення сфери неповної зайнято сті. Витрати бюджету на ці цілі зростали швидкими темпами, але водночас скорочувалися витрати на підтримку безробітних. Важливу роль у підвищенні рівня зайнятості відігравали служби пра цевлаштування.
Отже, уряд М. Тетчер практично довів, що на зайнятість най більше впливає політика стимулювання економічного зростання.
В основу концепції розвитку економіки, реалізацію якої уряд починає із середини 1980-х рр., покладено принцип вільного під приємництва, сформульований з позицій монетаризму та «економі ки пропозиції». Відновлення класичного ринкового господарства зв'язувалося передовсім з денаціоналізацією промисловості. Метою приватизації була демонополізація та створення конкурентної еко номіки. Було також важливо позбавити державу необхідності суб сидувати нерентабельні й збиткові державні підприємства, лише 10 % з яких перебували на самофінансуванні, тоді як дотації іншим були досить значні і дорівнювали 50 % асигнувань на сферу охоро ни здоров'я, наприклад.
Приватизація відбувалась у формі викупу (прямого та через акції) і забезпечила державному та місцевому бюджетам значні доходи.
Водночас було вжито рішучих заходів щодо перебудови системи оподаткування з метою сприяння підприємницькій діяльності.
Помітним стимулом динаміки економічного зростання було створення зон вільного підприємництва, у межах яких запроваджено особливі пільгові правила оподаткування, кредитування та митного контролю.
Поряд із цими заходами було створено програму заохочення конкуренції, що сприяла створенню великої кількості малих та середніх підприємств. Це оздоровлювало економіку, збільшува ло прибутковість та обсяг інвестицій, а відтак — зменшувало й без робіття.
Широка програма приватизації, спрямована на створення умов для підприємницької діяльності, забезпечила справжню революцію в розвитку виробництва та стабілізації економіки. Зрозуміло, що всі ці заходи здійснювалися в жорстокій боротьбі з профспілками, яка завершилася перемогою уряду.
«Рейганоміка». Дещо інакше реалізовувалась монетаристська доктрина в СІЛА, де економічна програма Фрідмена тривалий час не знаходила підтримки.
Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект ре форми «План допомоги сім'ї» на 1969—1971 рр., який, проте, не бу ло затверджено конгресом. Адже принципове значення для реаліза ції рекомендацій монетаристів мала ідея контролю над грошовою масою, яка визначала напрямок конкретних заходів у сфері грошо во-кредитного регулювання. Та через труднощі, зв'язані з особливо стями кредитно-грошової системи США і обмеженими повноваженнями ФРС (впливати на пропозицію грошей ФРС може лише не прямими методами), прямий контроль над грошовою масою був значно ускладнений.
Крім того, згодом виявилось, що регулювання грошової маси неможливе без контролю за процентними ставками. Це частково су перечило монетаристським принципам.
Труднощі практичної реалізації ідей монетаризму полягали, та кож у непопулярності його соціальної політики. Усе це потребувало відмови від деяких принципових положень та вимог монетаристської доктрини.
Деякі монетарні рецепти Фрідмена частково випробовувались урядом Ніксона, але не мали успіху, спричиняючи різке погіршання економічного стану. Сам Фрідмен пояснював ці невдачі непослідов ністю і занадто обмеженим часом реалізації програм.
Після кризи 1974—1975 рр., уряд США відмовився від кейнсіанської концепції глобального регулювання економіки. Рекомендації Фрідмена починають давати відповідний ефект. Цілковитого тріум фу його економічна теорія зазнала за президента Р. Рейгана, коли було досягнуто високого рівня стабілізації американської економі ки, послаблено інфляцію, зміцнено долар.
Свою економічну програму, основними пунктами якої були стри мування інфляції та стимулювання економічного розвитку, Р. Рейган оприлюднив 1981 р.
Програма заперечувала політику перерозподілу доходів, яка мала на меті пом'якшення соціального напруження і стимулювання по питу з метою забезпечення економічного зростання та ліквідації безробіття.
Річ у тім, що прогресивна система оподаткування в США, що пе редбачала перерозподіл частини доходів на користь найбідніших, втратила своє позитивне значення і перетворилася на систему за гального перерозподілу, що сприяло деформації економічної струк тури і потребувало значного управлінського апарату. Уряд почав втручатися в усі сфери суспільного життя, що призводило до галь мування ринкових сил.
Програма Р. Рейгана створена під сильним впливом економічних доктрин монетаризму та «економіки пропозиції», передбачала зосе редження основних реформаторських зусиль на проблемі оподатку вання, але на відміну від уряду М. Тетчер, заходи якої було спрямо вано на подолання дефіциту державного бюджету, уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи по датки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати.
У такий спосіб уряд мав на меті: побороти інфляцію, позбувшись політики пристосування до неї; змінити характер раціональних очікувань; подолати споживацьку психологію, яка склалась у період стимулювання попиту; сформувати розуміння того, що суспільство мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхід ним для відновлення розбалансованої фінансової системи.
Економічна програма Рейгана включала чотири компоненти: ре формування податкової системи з метою стимулювання заощаджень та розширення інвестиційних фондів; зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення дефіциту бюджету; обмеження регламентації економічної діяльності з метою пожвав лення підприємництва та відновлення ринкових механізмів; прове дення монетаристської політики контролю за грошовою масою.
Програму було розраховано на 5 років. Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморо зила зростання грошової маси, дифляційно впливаючи на ринки си ровини та капіталу.
Засадною ідеєю нової економічної політики було те, що змен шення податків збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприя тиме зростанню виробництва. Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 р., передовсім зменшила ставки податків на особисті доходи. Згодом було запроваджено індексування оподаткування з метою запобігти інфляційному впливу на доходи та ліквідувати зв'язок між розвитком інфляції і зростанням надходжень до держа вного бюджету.
Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила при скореної амортизації та оподаткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків за незмінних податків і за безпечувало прискорення процесу капіталізації, розширення вироб ництва та зайнятості. Для малоприбуткових корпорацій ставка пода тку знижувалася.
Важливим кроком уряду було створення позитивних стимулів формування заощаджень та інвестицій. Цьому, зрозуміло, сприяло вже саме тільки зниження податків. Іншими стимулами стали нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та персональні пенсійні ра хунки. Не оподатковувались ні кошти, вкладені в ці сертифікати, або покладені на такі рахунки, ні проценти на них за умови, що ці суми залишатимуться на рахунках протягом певного строку. Це ста ло могутнім стимулом до заощаджень, а отже, до інвестицій.
Було також запроваджено нову систему інвестиційного податко вого кредиту, згідно з якою податки зменшувались відповідно до розмірів інвестицій (стимулювалося капіталотворення).
Усі ці заходи, однак, натрапляли на сильний опір, і в перший строк свого президенства Рейган зміг реалізувати лише ту частину програми реформування фіскальної політики, що стосувалась опо даткування особистих доходів. Але 1986 р. конгрес нарешті прийняв закон про податкову реформу, визначивши як її основну мету — підвищення ефективності економіки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів та обмеження фіскальної дискреційної політи ки держави, що відповідало теоретичним принципам «економіки пропозиції» та монетаризму.
Другий напрямок рейганівської економічної реформи — бороть ба за скорочення державних витрат та ліквідацію бюджетного дефі циту, який розглядався не лише як важіль інфляційного впливу, а і як серйозна перешкода на шляху економічного зростання, оскільки урядові позики та податки вилучали значну кількість коштів із ви робничої сфери. Проте більшість політиків уважала, що скорочення податків призведе до ще вищого рівня дефіциту, до нового витка інфляційної спіралі. Тому пропонувалось розпочати податкову ре форму тільки після скорочення державних витрат,
Наприкінці 1981 р. конгрес затвердив програму скорочення ви трат (крім витрат на оборону, соціальне страхування та медичне обслуговування) майже за всіма статтями. Було закрито кілька програм соціальної допомоги, ліквідовано низку дотацій та субси дій. Без огляду на критику та зростання на першому етапі бюджет ного дефіциту, Рейган і надалі послідовно проводив політику ско рочення витрат.
З наказу президента було створено службу контролю за бюджет ними видатками, котра підготувала програму скорочення витрат, в основу якої було покладено принцип фінансової самоокупності ба гатьох державних служб та державних підприємств (за принципом: «за послуги в повному обсязі повинен платити той, хто ними корис тується, а не платник податків»).
Однак конгрес не затвердив програму скорочення субсидій як непопулярну. Між тим жорстка позиція ФРС, що формувала грошо ву політику, стимулювала пошуки компромісу між конгресом та ад міністрацією, не погоджуючись на інфляційне накачування грошей в економіку.
Підтримували президента економісти, нові неокласики, зокрема Лукас, Сарджент, Таунсенд, Уоллес, які на початку 80-х рр. різко критикували інфляційну кредитно-грошову політику «вбудованих стабілізаторів», пропонували нові підходи до визначення меж дер жавного втручання в економіку. Вони наполягали на проведенні стабільної довгострокової економічної політики, яка виключала б вирішення тимчасових проблем і втручання в механізми саморегу лювання. Тим самим формувалось позитивне ставлення суспільства до реформ.
Це було важливою умовою антиінфляційної політики, оскільки, як зазначав П. Волкер, президент ради директорів ФРС, необхідно було подолати стереотип поведінки стосовно визначення цін, процентних ставок, розмірів заробітної плати, яка була завжди орієнто вана на інфляцію (ефект інфляційного очікування). На його думку, необхідною була «шокотерапія», яка змінила б суспільні установки.
Стримування грошової маси, зменшення податків та витрат бю джету створили ситуацію, коли приріст грошових засобів почали використовувати на фінансування реальної економічної діяльності. Припинилося стабільне зростання заробітної плати, було замороже но її мінімальний рівень. Це розірвало зв'язок між заробітною пла тою та інфляцією, що досі вважався нездоланним.
З 1983 р. починається економічне пожвавлення за одночасного спаду рівня інфляції. Хоч зменшилися державні субсидії, обсяги ін вестицій зросли майже вдвоє, як і передбачали автори теорії «еко номіки пропозиції». Реальні доходи зросли, але збільшився і розрив між їхніми рівнями.
Ще однією ознакою стабілізації економіки стало зростання курсу долара, що, не в останню чергу, відбувалось завдяки довірі суспіль ства до економічної політики уряду.
Повернення до нормального, неінфляційного економічного зрос тання було болісним процесом, який супроводжувався масовими банкрутствами, неінфляційним безробіттям. Але згодом інфляцію спромоглися приборкати, зайнятість збільшити.
Одночасно лібералізувались зовнішньоекономічні відносини, що дало змогу країні взяти участь у міжнародному поділі праці, спрос тило процес вивезення капіталів та отримання інвестицій, гаранту вало доступ до нових технологій та розвиток власного виробництва під впливом міжнародної конкуренції.
Було розроблено систему стимулювання прямих приватних інве стицій, що уможливило завоювання міжнародних ринків без від пливу коштів з державного бюджету. Усе це забезпечило стабіль ність грошової одиниці, дію ринкових сил на всьому економічному просторі.
Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише полі тична воля влади, а й відповідні економічні умови, відповідний рі вень розвитку країни, належні історичні, національні, інституційні та інші чинники.
Нові неокласичні доктрини було сформульовано в конкретних країнах, і вони найбільшою мірою сприяли вирішенню проблем са ме цих країн. Це не суперечить тезі про величезну роль економіко-теоретичних досліджень, а свідчить лише про неможливість стан дартного підходу до різних економічних явищ.
Номінальна процентна ставка. Монетаризм, монетарна політика. Част кове регулювання. Інфляція, "помірна інфляція". Банківські гроші. Крива Філліпса. Банківські резерви. Цінні папери. Політика "дорогих грошей". Дис контна ставка, дисконт. Політика "дешевих грошей". Ставка (норма) про цента. Крива Лаффера.
План
У 1955 р. у США всі галузі, які виробляли і поширювали знання та інформацію, реалізували продукцію, що становила 25 % від кінцевого продукту, у 1965р. — вже понад 33 % у сере дині 80-х років — більше 60 %. До 1990 р. на професії, в яких перева жає інтелектуальна праця, припадав основний приплив зайнятості (85 % — у США, 89 % — у ФРН, 95 % — у Великобританії, 90 % — у Японії). Збільшується увага до інновацій.
Теорія інновацій економіки П. Друкера. Теорія, викладена у працях “Інновація і підприємництво” (1985) та "Посткапіталістичне суспільство" (1993), концептуалізувала ситуацію, яка склалася у США після того, як були пережиті основні економічні і політичні потрясіння, спричинені комп'ютерною революцією, і утверди лись основи панування нового технологічного способу виробництва.
Інноваційна економіка 1990-х років принципово відрізняється від економіки виробництва 1960— 70-х років тим, що її основною рисою стала розроб ка ідей, які руйнують попередні рішення, товари, послуги і виробництво:
1) основною продукцією і основною "начинкою" усіх товарів і послуг стали нові рішення. Сам ріст економіки став безпосереднім результатом безперервних інноваційних змін і потрясінь;
2) провідну роль в економіці стали відігравати мільйони малих і середніх підприємств, очолюваних підприємцями, які діють на свій страх і ризик. Ця "підприємницька економіка" створила у США з 1965 р. по 1985 р. близько 40 млн робочих місць (переважно за межами промисловості, в той час як промислові корпорації-гіганти скорочували чисельність зайнятих;
3) зазначена економіка ще не склалась в інших країнах, тому Захід на Європа, яка мала у 1970 р. на 20 млн більше робочих місць, ніж США, у 1985 р. мала їх уже на 10 млн менше. Підприємницька економіка ще не склалась і в Японії;
4) динаміка економіки і суспільства визначається не стільки наукою і вченими, скільки мільйонами людей, які самостійно приймають часто інтуїтивні, творчі рішення;
5) метою діяльності корпорацій знову стала максимізація доходу ак ціонерів. І нова технологія, яка забезпечує досягнення цієї мети,— це не відкриття або інновації, а інший менеджмент, з іншими принципами та іншою практикою;
6) багато мільйонів інноваційних виробництв характеризує не капіталомістка "середня" і, навіть, "низька" ("проста") технологія, тоб то відносно невеликі капіталовкладення на кожне робоче місце. Друкер перестає нарікати на вкрай низьку норму нагромадження капіталу в США. Якщо є знання, капітал легко знаходиться. Він важливий, він вторинний;
7) галузі "високих технологій", які потребують величезних капітало вкладень, створили у США 5— 6 млн робочих місць, але не змогли покри ти навіть витрати зайнятості у старих промислових галузях. Саме їх існу вання подібне до існування гірських піків: воно можливе лише тому, що під ними — "земля" інноваційної економіки;
8) поряд з трьома попередніми секторами економіки виник і ви переджає інших четвертий сектор: галузь безприбуткових суспільних підприємств, в якій у 1990 р. працювало 90 млн американців (по 3 год на тиждень), а у 2000—2010 рр. прогнозується — 120 млн (по 5 год на тиждень);
9) знання були основним, провідним фактором продуктивності і в масовому виробництві. Але тепер, коли вони стають і основним предметом, і основним продуктом праці, відбувається реорганізація галузей навко ло виробництва знань і реструктуризація всієї економіки країни навко ло сфери виробництва інформації;
10) інтелектуалізація праці — основний напрям її розвитку, а витра ти на виробництво і поширення знань — основна форма інвестицій. Завдання нової науки — сприяти інноваціям, тобто системному органі зованому застосуванню знань у виробництві самих знань, роблячи їх про дуктивнішими (чого не може зробити держава або ринок). Це і є "нова технологія". Друкер концептуалізує процеси застосування інтелекту альної технології;
11) основна форма власності — це інтелектуальна власність, яка структурує суспільство і визначає його розвиток;
12) метою оподаткування має стати сприяння всьому, що необхідне для довгострокових інвестицій, а основною рисою податків, важливою для всієї інноваційної економіки, — їх точна передбачуваність; теорії трансформації економіки і суспільства
13) мілітаризм і військові витрати — небезпечна загроза основам економіки знань;
14) вирішальну роль у "прориві" американської молоді до знань та інтелектуальної власності відіграло рішення конгресу, яке надало ветеранам другої світової війни право на субсидії для отримання вищої освіти;
15) для розкриття найважливіших економічних процесів крім мікро-і макроекономіки необхідна метаекономіка, яка враховувала б вплив та ких потужніх "неекономічних" факторів, як демографія, освіта, нові технології, екологія, тип психології людей, рівень культури та ін.
Підприємницьке суспільство (або "суспільство знань", "інформацій не суспільство", плюралістичне "суспільство організацій", "суспільство найманих власників") формується разом і у взаємодії з підприємни цькою економікою і має такі особливості:
1) інновації і підприємництво охоплюють все більшу масу соціальних і політичних осередків суспільства, стають щоденною, буденною прак тикою. Це — соціальні інновації, які безперервно перебудовують відно сини як між людьми та організаціями, так і між ними та державою;
2) розвиток четвертого сектору, де добровільна праця громадян ґрунтується на почутті обов'язку і покликанні, піднімає людину до відчуття реальної особистої участі у вирішенні суспільних і державних проблем, формує масову громадянськість і нову демократію;
3) робочі місця перестали бути рідкістю, що дозволило працювати навіть жінкам, які мають маленьких дітей. Зміцніла віра людей у себе, їх незалежність і терпимість;
4) нагромадження знань розподілило суспільство на високооплачуваних людей, зайнятих творчою працею, і недостатньо підготовлений, а отже, низькооплачуваний, обслуговуючий персонал. Протиріччя між ними — основний соціальний конфлікт цього суспільства;
5) на порядок денний були поставлені нові права меншин, оскільки рішуче настроєна меншість може заблокувати нововведення;
6) виникнення і розповсюдження організацій, що Т. Кун визначив як парадигму змін, Друкер назвав розвитком "соціальної екології". Їх гене тична функція — застосування менеджменту та інновацій для всіх сфер життя людини. Це творчий підхід до дійсності, руйнування відсталого старого, яке супроводжується дестабілізацією, в той час як суспільство, громада, сім'я намагаються будь-що законсервувати старе.
Теорія “третьої хвилі” і “зрушення влади” А. Тоффлера. Вона розроблялася автором у 90-х роках, коли електронна технологія вже утвердилась у вигляді персональних комп'ютерів і величезних інформаційних мереж. У працях цих років А. Тоффлер повністю змінює свій підхід, підкреслюючи позитивні результати розвитку НТР. Центральною частиною кни ги "Третя хвиля" (1980) став аналіз процесу одночасного розвитку лю дини як виробника і як споживача у результаті розвитку інтелектуаль них технологій і можливостей територіальної деконцентрації масової інтелектуальної праці, розвитку домашньої праці спеціалістів, об'єдна них у колективи системами електронного зв'язку (теорія "електронного котеджу").
Змінюються всі шість "цивілізаційних принципів":
1) індивідуалізація і дестандартизація змінюють характер виробництва, збуту, споживання, ідей і переконань, типів поведінки, форми сім'ї і т. п.;
2) децентралізація змінює характер менеджменту, політичного жит тя і соціальних відносин;
3) відродження дрібного бізнесу перебудовує всі уявлення людей про прекрасне і достойне;
4) індивідуалізація умов праці надає свободу творчості робітнику і споживачу;
5) територіальна розосередженість;
6) різноманітність організаційних форм діяльності людини (у тому числі і форм сім'ї) створюють принципово нове середовище виробничої діяльності і соціального життя людей.
Причини усіх цих змін кореняться у принципово новому типові тех нології (яка відповідає соціальним і екологічним критеріям), у величез ному прискоренні темпу змін, у високому рівні інноваційності й у пану ванні вищої якості. Все вірно, але це був уже другий у XX ст. переворот "цивілізаційних принципів". Перший "начорно" завершився у США до 1947 р., коли основним показником багатства нації став масовий і куль турний попит домашніх господарств і безповоротно пішло в минуле па нування "індустрії димних труб".
Тоффлер робить висновок, що попередню економічну детермінацію діяльності людей змінює орієнтація на новий рівень потреб — забез печення фізичного і духовного комфорту, тобто детермінація соціаль на. Проте у 1970 р. і, навіть, у 1980 р. матеріальне виробництво він вважав основною галуззю створення багатства. Економіка майбутньо го — це "постсервісна економіка", експериментальне виробництво, а її основні галузі — виробництво електронної техніки, космічні про грами, використання глибин океанів, біоіндустрія. Майбутнє — це суперіндустріалазація, тобто продукт величезних капіталів і “адаптованих ТНК.
У 1990 р. це уявлення коригується таким чином:
1) основне багатство втрачає матеріальну форму. По мірі розвитку сервісної та інформаційної економіки знання — це вже "символічний ка пітал", невичерпний! загальнодоступний;
2) основний метод створення багатства — "суперсимволічна система", що ґрунтується на застосуванні інтелекту та інформаційних технологій. На зміну владі капіталу прийшла влада знань;
3) інформаційні технології дозволяють здешевити продукцію гнучко го дрібносерійного виробництва (яке йде на зміну масового), але потре бують значних дослідницьких робіт і висококваліфікованих кадрів;
4) втілення знань у виробничих процесах — це галузь наростаючих зіткнень між корпораціями-гігантами, але успіх останніх залежить від розвитку ініціативи, надання простору для самостійних рішень дрібних децентралізованих колективів, від розвитку "підприємницької еконо міки" всередині корпорацій, які пристосувалися;
5) засобом обміну стають не металеві або паперові гроші, а гроші електронні, тобто інформація, закладена у кредитних картках. Кредит, який надають приватні компанії, підриває владу банків;
6) новий тип робітника — це ініціативна людина творчої праці, знан ня якої (тобто його засоби виробництва. —Авто.) дають йому змогу при ймати рішення. Його споживання органічно зв'язане з інтелектуальни ми, виробничими інтересами. Це — активне споживання, яке перетворює вільний час у працю саморозвитку в домашніх господарствах;
7) чисельність пролетаріату (людей фізичної праці. — Авт.) різко скорочується. Люди поступово оволодівають знаннями і за умови безперерв ної підготовки стають "когнітаріатом" ("золоті комірці"). Конторські і торгові службовці — це робітники рутинної праці, яка принижує і отуп лює ("білі комірці"), тобто — продукт індустріалізму, який ще збері гається;
8) успіх на ринку диференційованих і демасифіційованих товарів і послуг, необхідних новому споживачеві, викликає жорстку боротьбу за контроль над інформацією і діючими стандартами;
9) нова економічна система розвивається і на локальному рівні до машніх господарств, і на глобальному рівні світового ринку. Виникає глобальний виробничий процес створення суспільного багатства, який зустрічає нерозуміння і жорсткий опір націоналістів, що захищають старі форми виробництва. Це зіткнення буде загострюватися.
Аналіз економічної галузі ("техносфери") тісно зв'язаний з висновками Тоффлера про кардинальні зміни у "соціосфері", у "владній структурі" і в "інфосфері". У цілому він створив яскраву картину кардинально нової і стійкої соціальної системи, яка виникає у результаті глибокої соціальної ре волюції, пережитої американським суспільством. У центрі цієї картини пра вомірно опинилась творча праця, проте її внутрішнє протиріччя, яке відби вається на всіх сторонах життєдіяльності суспільства, ще не розглядається.
Теорія мегатенденцій Дж. Несбіта і П. Абурден. Вона викладена авторами у 1990 р., вернула на себе увагу систематизацією тенденцій розвитку інформаційного суспільства у 1990— 2000 рр. Разом з тим, виявилась і помилковість окремих прогнозів, зумовлених уявленнями про "безхмар ний" розвиток якісно нових технологій, економічних, соціальних і полі тичних відносин.
1. Передбачувана авторами мегатенденція глобального економічного буму у 1990-ті роки зіткнулася з серйозними економічними труднощами у Західній Європі і в Японії. Перехід до інформаційних технологій став для них менш болісним, ніж для СІЛА у 1970—80-ті роки, проте ціна переходу до ринку у Східній Європі виявилася вищою. Економіка дійсно стала більш важливою, ніж ідеологія, а дефіцит сировини і ресурсів не про явився. Але процес глобальної інформатизації більшість країн лише за чепив.
2. Мегатенденція розвитку нового гібрида, отриманого від "схрещу вання" соціалізму з ринковою економікою, поки що реалізувалася не стільки у Східній Європі (де перехідний період до ринку виявився важ ким початком процесів НТР), скільки у Китаї. Тут соціалізм дійсно ра дикально трансформувався перед лицем реальної загрози загибелі. Проте замість заміни пріоритету держави пріоритетом індивіда і переходу до інформаційного суспільства, тут відбувається лише перший етап НТР — становлення масового потоковоконвеєрного виробництва. В економіч но лідируючих країнах умови життя трудящих поліпшувалися водно час з процесом приватизації.
3. Мегатенденція відродження мистецтв і переоцінка змісту життя у цих умовах розвивалася зовсім не так благополучно, хоч роль вільного часу у житті людей зросла істотно.
4. Космополітизація сфери споживання і стилю життя тривала, проте зміцнилась і зустрічна тенденція — посилення національних рис міжна родного міста. Посилився опір національних культур процесу космополітизавції.
5. Мегатенденція приватизації дійсно охопила економіку майже 100 країн, викликаючи колапс ідей кейнсіанства і кооперативізації. Але "па нування загального добробуту" виявилось більш стійким, ніж передба чали автори.
6. Докорінні зміни геополітичної ситуації на користь Далекосхідної Азії відбувалися, незважаючи на "збій" економіки Японії. Проте в основі цього процесу лежали не стільки капіталовкладення у людські ресурси, тобто у розвиток сфери послуг, скільки промисловий розвиток на базі потоковоконвеєрних технологій.
7. Мегатенденція залучення жінок в економічне і політичне життя тривала. Але вона підживлювалася не лише процесом подолання малоосвіченості, бідності і нужденності. Ще більшу роль відігравало наростання незадоволених потреб сім'ї і розуміння дискримінаційного характеру відносин.
8. Прихід біології як провідної галузі знань на зміну фізиці. Ця ідея, незважаючи на ряд проривів у біології, для розуміння великомасштаб них процесів розвитку виробництва і суспільства виявилась у 1990-х роках таким самим "інформаційним бумом", яким була теорія автоматизації у 1950— 60-ті роки. Соціальні та етичні наслідки біологізації стануть ак туальними для маси людей у третьому тисячолітті.
9. Підйом нетрадиційних релігійно-політичних течій (і зниження авторитету традиційних конфесій, особливо протестантизму) поки що важ ко оцінити. Проте ряд скандалів, спровокованих поведінкою проповід ників "нових релігій", і ріст моральних стандартів населення у зв'язку з розвитком сім'ї створили могутню "противагу" цій тенденції.
10. Тріумф індивідуальності та особистої відповідальності над тоталітаризмом і цінностями колективізму дійсно проявився у багатьох сфе рах життєдіяльності людей і у багатьох регіонах. Економіка, соціальне життя, мораль і політика відчули масове вторгнення "нової індивідуаль ності", роль спілок, створених на основі добровільного об'єднання ін дивідів. Це дійсно вірно передбачена авторами кардинальна риса інфор маційного суспільства, що виникає.
У 1990-ті роки критика НТР в основному "перемістилась" у галузі екології, моралі і прав людини (особливо у зв'язку з проблемами вторг нення у її особисте життя). На зміну теоріям обмеження НТР при йшли: 1) концепція соціокультурного сприяння її розвитку і 2) інно ваційні теорії сприяння високотехнологічним галузям. У процесі розвит ку теорій трансформації виробництва і суспільства простежується зіткнення двох економічних напрямів, які багато в чому давали проти лежні відповіді на питання щодо ходу і результатів НТР. Традиції інди відуалізму австрійської школи, закладені Й. Шумпетером і Л. Мізесом, розвивались у працях П. Друкера, Ф. Хайєка, М. Фрідмена та ін. Їм про тистояв гуманістично-демократичний підхід, зв'язаний з кейнсіанством та інституціоналістськими традиціями макроаналізу, у працях Дж. Гелбрейта,У. Ростоу, Р.Арона, Д.Белла та ін. У цілому можна сказати, що обидві течії використали метод системного аналізу найважливіших тенденцій економічного і соціально-політичного розвитку суспільства і люд ства у XX ст., націлений на активізацію людей і раціоналізацію їх дій в умовах демократії. Наукові та ідеологічні елементи, безперервно зіштов хуючись, досить ефективно орієнтували економічні дослідження і прак тичні дії людей. Їх прояв значною мірою має ще пережити й економіка України.
В основу характеристики суспільства майбутнього беруться різні ознаки. Кількість ознак неоднакова у різних авторів. Проте майже всі наголошують на розширенні сфери послуг, зростанні ролі науко во-технічної інтелігенції, пишуть про загальний добробут, можли вість задоволення різноманітних інтересів тощо.
Такий перелік ознак свідчить про те, що вони вибрані довільно, не становлять системи, що західні теоретики замість аналізу реалій суспільства майбутнього і закономірностей його виникнення зма льовують ідеальну картину.
Як засадні вибираються різні ознаки майбутнього суспільства. Ще 1968 р. Г. Кан, колишній директор Гудзонівського інституту, спільно з А. Вінером опублікували працю «Рік 2000», що в ній за одну з таких ознак взяли рівень доходів на душу населення. Цю ознаку вони визнали основним критерієм класифікації стадій суспі льного розвитку, зокрема: 1) передіндустріальної — 50—100 до ларів; 2) перехідної — 200—600 доларів; 3) індустріальної — 800—1500 доларів; 4) масового споживання — 1500—4000 доларів; 5) постіндустріальної— 4000—20000 доларів.
Крім зростання доходу, в економіці суспільства майбутнього (за Каном і Вінером) переважатимуть соціальні мотиви виробництва, ринок відіграватиме меншу роль, високого рівня досягне комп'юте ризація суспільства тощо. Проте більшість ознак постіндустріального
суспільства Кан і Вінер тільки декларують, не розкриваючи їх нього змісту.
У працях 1970—80-х рр. Г. Кан розвиває оптимістичні прогнози щодо дальшого розвитку суспільства. Він пише: «Постіндустріальний світ, який ми передбачаємо, буде світом зростаючого достатку... зменшення конкуренції, він буде світом великих подорожей і конта ктів і, можливо, світом, що забезпечить зменшення відмінностей між його народами» .
Екологічні проблеми розвинутих країн Кан сподівався вирішити перенесенням «екологічно брудних» виробництв у країни, що роз виваються.
Соціальна спрямованість оптимізму Г. Кана знайшла прояв у та ких працях, як: «Світовий економічний розвиток 1979 і далі» (1979), «Прийдешній бум» (1982), «Роздуми про неймовірне в 1980-ті» (1984). В останній праці, яка була видана посмертно, Кан виступає як запеклий реакціонер. Він навіть провіщає неминучість війн, зо крема, термоядерних, і намагається довести, що вони не означають кінця цивілізації. «Більшість людей, — писав Кан, — чомусь глибо ко переконані, що ядерна війна означає кінець цивілізації...”. Г.Кан не лише заперечує таку оцінку термоядерної війни, а й намагається обгрунтувати її «прогресивні» риси. Найважливішою він називає можливість держави-переможниці розширити «сферу своєї гегемо нії... на весь світ» .
До концепції «постцивілізації» Г. Кана близька концепція «тех нотронної ери», відомого політолога, професора Колумбійського університету 3. Бжезинського. У багатьох своїх працях, зокрема «Америка в технотронний вік» (1967), «Між двома віками. Роль Америки в технотронній ері» (1970), Бжезинський не лише прогно зує майбутнє, а й розвиває думку про провідну роль США в цьо му майбутньому, називаючи їх «соціальною лабораторією світу». США, пише Бжезинський, під впливом науково-технічної революції вступили в нову еру — «технотронну». Він також поділяє думку про те, що саме техніка (особливо електроніка) стають основним факто ром, котрий визначає соціальні зрушення, зміну звичаїв, соціальної структури, цінностей, суспільства в цілому».
Конструюючи економічну систему «технотронного суспільства», Бжезинський виділяє в ньому три сектори: 1) технотронний, в якому зосереджено нові галузі виробництва, засоби масової інформації, сферу науки; 2) індустріальний, де сконцентровано традиційні галу зі, робітники яких є добре матеріально забезпеченими; 3) доіндустріальний, що в ньому переважають робітники з низькою кваліфіка цією, низькими доходами. Як визначальні риси «технотронного суспільства» Бжезинський називає: переважання сфери послуг, роз виток індивідуальних здібностей людини, доступність освіти, заміну мотиву нагромадження особистого багатства «моральним імпера тивом використання науки в інтересах людини», ліквідацію «персоналізації» економічної влади, тобто втрату власниками капіталу позицій в управлінні виробництвом. Цю роль відіграє «еліта технот ронного суспільства», тобто організатори виробництва та вчені, що утворюють «верхівку панівного класу».
У «технотронному суспільстві» соціальні конфлікти виникають лише в доіндустріальному секторі, але їх завжди можна усунути, збільшуючи доходи осіб цього сектора. Це не становить проблеми, оскільки «американське суспільство в цілому досягло небаченого достатку, що стосується всіх класів».
Одним із найбільш яскравих представників футурології є амери канський соціолог Д. Тоффлер. Тоффлер констатує наявність кри зових явищ в індустріальній системі. Ці явища зв'язані з тим, що ін дустріальний світ вступає в нову стадію історичного розвитку, стадію технологічної цивілізації, яка вже не підлягає правилам індустріалізму. Цей перехід буде періодом переворотів, він буде супроводжуватися падіннями, економічними катастрофами, воєнними конфліктами. І не випадково Тоффлер називає свою працю «Майбутній шок» (1970).
Просування до «нового суспільства» відбувається в процесі розвитку «суперіндустріальної революції». Створене цією революцією «абсолютно нове суспільство» позбавить народні маси голоду та хвороб, створить «чудові можливості для розквіту індивідуальнос тей», «задоволення психологічних потреб» тощо. Перехід до «суперіндустріального суспільства» повинен бути чітко спланованим, потрібна розробка його моделі, або, як пише Тоффлер, слід «спроеціювати нову цивілізацію» .
Проте щодо екологічного майбутнього суспільства Тоффлер стоїть на позиціях соціального песимізму. У книжці «Третя хвиля» (1980) він змальовує катастрофічий стан планети. Тоффлер пише про забруднення землі й океанів, про знищення багатьох видів тва рин і рослин, про хижацьке використання корисних копалин. «...Війна проти природи, — підкреслює він, — вже досягла поворотного пункту, і біосфера більше не в силах протистояти промисло вому наступу».
Вихід із ситуації, що склалась, Тоффлер бачить знову-таки у роз витку техніки і технології. Саме ці категорії є в нього визначальни ми у конструюванні схеми розвитку людства. Однак «індустріальна вісь» є лише загальним орієнтиром суспільного прогресу. Тоффлер наголошує на необхідності враховувати «переоцінку цінностей», тобто зміну уявлень про моральні цінності. У Тоффлера зміни, які відбуваються у свідомості людей, певні суперечності, якими вони супроводжуються, — є явищем прогресивним. Завдання полягає лише в тім, щоб «пристосувати» поведінку людей до нових соціаль но-економічних і культурних реалій. Саме з цих позицій виходить Тоффлер, розробляючи схеми суспільного розвитку в праці «Третя хвиля. Від індустріального суспільства до більш гуманної цивіліза ції» (1980).
Тоффлер проголошує крах індустріалізму і народження «нової цивілізації», пов'язаної з послідовною зміною «хвиль перемін». Перша хвиля — аграрна хвиля цивілізації. Промислова революція породила Другу хвилю — індустріальну цивілізацію. З початку 60-х рр. почалось наближення Третьої хвилі — хвилі комп'ютерів, комунікацій і утвердження суперіндустріалізму.
У «цивілізації Третьої хвилі» суттєво зміниться життя людей, стануться разючі зміни в сімейних і міжнародних відносинах, полі пшиться система освіти й виховання. У молоді буде менше спожи вацьких настроїв, посилиться роль моральних цінностей.
Такі самі ідеї розвиває Тоффлер і в книжці «Передбачення і пе редумови» (1983). Щоправда, тут він особливу увагу звертає на формування різних структур «інформаційного суспільства». «Ін формаційне суспільство», за Тоффлером, є гетерогенним, неоднорі дним. Ця гетерогенність «передбачає обмін інформацією на якісно новому рівні, який відрізняється від гомогенної інформації тради ційного масового суспільства».
У праці «Зрушення влади. Знання, багатство і насильство на по розі XXI століття» (1990) Тоффлер майбутнє зв'язує з побудовою «цілісної гуманної цивілізації». Перехід до неї відбудеться через «революцію влади», яку Тоффлер називає однією з найважливіших революцій. Він визнає, що досі вчені аналізували перетворення у техніці, суспільстві, навколишньому середовищі, культурі і не при діляли уваги владі, а саме вона є рушійною силою багатьох інших перемін.
Основним фактором «революції влади» є знання. Саме їх розви ток і поширення, що охопили все світове співтовариство, стали ви буховою хвилею, яка спричинила всі сучасні процеси. Аналізуючи події, що відбуваються у сучасному світі, автор прогнозує їх розви ток, спираючись на американський досвід. І «цілісна цивілізація майбутнього» — це теж поширення на всі країни досвіду США.
Майбутнє суспільство Тоффлер наділяє багатьма рисами, що їх уже розглядали інші футурологічні концепції. Але особливо деталь но він аналізує проблему інформатизації суспільства, яка досліджу валась і в попередніх його працях. Він підкреслює, що знання, ін формаційна революція загрожують фінансовій владі більше, ніж профспілки. Той, хто контролює знання, контролюватиме владу.
Прогнози майбутнього розробляв і французький економіст Жан Фурастьє. За Фурастьє, НТР знімає проблему класової боротьби і забезпечує автоматичне вирішення всіх соціальних проблем завдяки утворенню «суспільства споживання», так званої третинної цивілі зації, де переважатиме сфера послуг. Фурастьє критикує ортодок сальну політичну економію за її статичність і наголошує на необхід ності опрацьовування прогнозів, орієнтації на майбутнє. Це майбутнє він зв'язує з технічним прогресом, економічним зростанням. У книж ці «Цивілізація 1995 року» (1970) він пише, що життя нації не можна поліпшити за рахунок революційного переділу національного багатства. Цю мету здатний забезпечити тільки економічний прогрес, який створить «цивілізацію дозвілля». Він, як і інші футурологи, виділяє в розвитку суспільства кілька стадій і наголошує, що в «суспільстві до звілля» станеться перехід до «четвертинної цивілізації», де основною метою стане отримання знань. Але він змушений визнати, що творча праця й там буде привілеєм еліти, а не мас.
Дальша еволюція концепцій технологічного детермінізму зв'яза на з новим етапом НТР, який розпочався на межі 80-х рр. У науковій літературі його називають «реіндустріально-ресурсозберігаючим». Новий етап НТР знову породив зливу футурологічних прогнозів. З'явилися концепції «телематичної», «мікроелектронної», «кабель ної», «інформаційної» революцій, які усувають необхідність ре волюції соціальної. Значного поширення набула, зокрема, теорія «інформаційного суспільства». Її прихильники вважають, що ін форматика радикально змінить становище людини в суспільстві. В «інформаційному суспільстві» розвинуті інформаційні системи дава тимуть змогу безконфліктно вирішувати всі проблеми.
Деякі західні економісти вбачають прообраз «інформаційного суспільства» в Японії, котра досягла значних успіхів у багатьох сферах електроніки. Деякі теоретики зв'язували майбутнє із соціалізмом.
Так, американський соціолог К. Келлі заявляв про зміну характе ру власності, зміну мети виробництва заради прибутку і настання гуманістичного соціалізму», щоправда, в далекому майбутньому. Шведський дослідник І. Гальтунг писав, що і США і СРСР розвива ються у «післяреволюційне комуністичне суспільство». Дж. Гелбрейт у праці «Економіка і суспільна мета» розробив концепцію «нового соціалізму», який у нього виступає як реформована в «єврокомуністичному дусі» американська економіка.
Американський економіст П. Дракер проголошував «пенсійно-фондовий соціалізм». При цьому він посилався на К. Маркса, який зв'язував соціалізм із власністю робітників на засоби виробництва. А в США вона становить понад 35% — це пенсійні фонди. Отже, США, заявляє Дракер, — «перша справді соціалістична країна».
Проблема майбутнього — складна і багатогранна. Крім теорій, які виникають в рамках так званих ортодоксальних напрямів, з'явились альтернативні ідеї суспільного розвитку. У них наголос усе більше переноситься з відносин між людьми і багатством, на відносини між людьми у найширшому розумінні. Це концепції «якості життя», «етики розвитку», «екорозвитку», «соціального роз витку». Вони включають не лише економічні, а й соціальні, полі тичні, психологічні та інші аспекти.
Зрозуміло, що майбутнє суспільство в характеристиці футуро логів має «мозаїчний» характер. Фактично йдеться тільки про ство рення в уяві футурологів окремих «картин майбутнього», про своє рідне «винайдення майбутнього». Як писав англійський фізик і фу туролог, лауреат Нобелівської премії Д. Габор: «Майбутнє не можна передбачити, але його можна винайти». Проте на деякі тенденції суспільного розвитку футурологи вказують цілком правильно.
Інтелектуалізація праці. Інновація. Галузь "високих технологій". Менеджмент. Соціальні інновації. Реструктуризація. Соціальна еколо гія. Космополітизація.Детермінаціясоціальна. Парадигма. Постсервіс-на економіка. Плюралізм.
1. Як ви розумієте терміни "інноваційна економіка", "підприємниць ка економіка", "підприємницьке суспільство"? Чи можемо ми твердити, що Україна йде шляхом утвердження основних принципів цього су спільства? Обґрунтуйте.
2. У чому змінилися погляди А. Тоффлера відносно розвитку НТР?
3. Згідно з теорією А. Тоффлера економіка майбутнього — це "постсервісна економіка", експериментальне виробництво, а її основна галузь — виробництво електронної техніки, космічні програми, викори стання глибин океану, біоіндустрія. Як ви це розумієте?
4. Відомо.що аналіз економічної сфери ("техносфери") тісно зв'яза ний з висновками Тоффлера про кардинальні зміни у "соціосфері", у "владній структурі" і в "інфосфері". Розкрийте їх.
5. Які з основних тенденцій розвитку інформаційного суспільства у 1990—2000 рр„ на вашу думку, можуть проявитися в Україні у най ближчий період? Обґрунтуйте.
6. Чим зумовлена зміна теорії обмеження НТР теорією сприяння її роз витку?
Література
Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. Центральна рада проголосила Українську Народну Республіку. Українська держава не витримала експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики. Країна була перетворена на воєнний табір на основі методів насилля, націоналізації всіх видів промисловості. Комплекс цих заходів отримав назву “воєнного комунізму”. Навесні 1921 р. збанкрутіла політика “воєнного комунізму” була замінена новою економічною політикою (НЕП).
Незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, в 20-ті роки на основі широкого викорис тання товарно-грошових відносин була створена нова, принципо во відмінна від «воєнного комунізму» непівська модель господа рювання — змішана економіка, яка регулювалась державою. Пере ведення державних і кооперативних підприємств на господарсь кий розрахунок, допущення приватного капіталу, функціонуван ня їх всіх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — все це обумо вило створення працездатних ринкових структур. Однак їх пере творення в дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Го ловною причиною цього стала повна відмова вищого партійно-державного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми «воєнного ко мунізму» у вигляді адміністративно-розподільної системи.
Багато в чому демонтаж непу був обумовлений курсом кому ністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне за вдання якої полягало в перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс був проголошений в грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б). В умовах майже повної відсутності власної сучасної машинобудівної бази модернізувати старі й оснастити нові фабрики і заводи можна бу ло тільки за рахунок іноземної техніки та технології, а для цього потрібна була валюта. Із відомих історії способів накопичення коштів для індустріалізації (грабіж колоній, одержання контри буцій, здача концесій, одержання іноземних позик) Радянському Союзу жоден не підходив. В умовах капіталістичного оточення проблему накопичення коштів можна було вирішити тільки за вдяки мобілізації внутрішніх ресурсів, а саме: доходів від одержавлених промисловості, транспорту, торгівлі; податків, внутрі шніх позик; доходів від експорту сільськогосподарської про дукції; внутрішньопромислового перерозподілу коштів на ко ристь галузей групи «А». Однак, прискіплива оцінка цих джерел фінансування індустріалізації показала, що при збереженні рів новажного типу розвитку державного і приватного секторів, який усталився за роки непу, необхідні кошти держава не одержить. Приватнопідприємницький сектор не мав бажання задарма відда вати кошти на індустріалізацію. Партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектора, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарські продукти), створен ні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціалістичного змагання».
Становлення системи планів, розробка й уточнення функції поточного і перспективного планування пройшли в 20-ті роки складний шлях. Організація Держплану (22 лютого 1921 р.) пе редбачала розробку тільки поточних планів. Провідна роль перс пективного планування була визначена в 1922 р. положенням про роботу Держплану СРСР. Спочатку період, котрий повинен був охоплювати перспективний план, не встановлювався. В різних відомствах і республіках, розробляючи перші перспективні пла ни, установлювали семи-, п'яти-, трьох- і дворічні строки. Держплан Союзу РСР дотримувався п'ятирічних строків.
Перші народногосподарські плани, що охоплювали річний пе ріод, одержали назву «контрольних цифр». Їх основна ідея поля гала в тому, щоб об'єднати в єдиному плані господарське проек тування окремих державних відомств і держбюджет, а також передбачати напрямки розвитку стихійних процесів господарсь кого життя країни в умовах функціонування багатоукладної еко номіки. Держплан розробив контрольні цифри на такі періоди:
1925/26р.; 1926/27 р.; 1927/28 р.; 1928/29 р.; 1929/30 р. До роз робки перших контрольних цифр розрізнені галузеві п'ятирічні плани не зв'язувались в єдиному народногосподарському плані. В ході складання контрольних цифр радянські планові органи фактично відмовились від індикативного планування на користь директивного. Так, якщо контрольні цифри на 1925/26 р. доводи лися відомствам для орієнтування, то окремі розділи контроль них цифр на 1927/28 р. були вже затверджені як обов'язкові для виконання. Перехід до п'ятирічного директивного планування обумовив створення нової організаційної структури, а саме — ієрархічної адміністративної системи управління, з жорстким рів нем централізації. В ній була різко підвищена роль Держплану як головного економічного штабу. ВРНГ була замінена галузевими народними комісаріатами (наркоматами), кількість яких стала швидко збільшуватися, що в подальшому призвело до бюрокра тизації економіки.
У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви по складанню першого п'ятирічного плану розвитку народного гос подарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарсь кі роки. В них на збалансованій основі висувалися три завдання — прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп при росту обсягу продукції — 16%), розгортання часткової колекти візації сільського господарства на добровільній основі (з охоп ленням наприкінці п'ятирічки до 20% селянських домогосподарств) і піднесення рівня народного добробуту. На основі пар тійних директив робітники Держплану на весну 1929 р. розроби ли два варіанти плану — відправний і оптимальний. В квітні 1929 р. XVI конференція розглянула і схвалила оптимальний, на пружений план. У травні 1929 р. V Всесоюзний з'їзд Рад оголо сив його державним законом. За оптимальним варіантом серед ньорічний темп зростання промислової продукції збільшувався порівняно з партійними директивами до 20—22%. З цього мо менту почалися численні коригування показників плану в бік їх підвищення, часто-густо науково не обгрунтованого. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві додаткових ресурсів. Державі вдалося профінансувати в основному форсований розвиток важкої промисловості. За чотири роки (1928/29—1932 рр.) вона одержала 16622 млн крб. (при власних коштах на 3371 млн крб.). Однак це не допомогло їй і тим більш усій промисловості виконати надмірно завищені пла нові завдання, які нав'язали Й. В. Сталін і його прибічники. Се редньорічний приріст обсягу промисловості країни в 1929/30— 1932 рр. становив 15,7%, що менше приросту, наміченого директи вами XV з'їзду ВКП(б). Політика форсування індустріалізації не виправдала себе і в Україні. Тут також не були виконані сталін ські вказівки директивного характеру про різке збільшення видо бутку вугілля, випуску чавуну, сталі, прокату тощо.
В цілому ж промисловість України зробила значний крок впе ред (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей, кількісного і якісного зростання кадрового потенціалу і зростан ня випуску продукції) як за першу п'ятирічку, так і особливо за другу (1933—1937 рр.) та третю п'ятирічку (1938—1942 рр.). За роки довоєнних п'ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі засвоєння капітальних вкладень. У резуль таті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1938 р. на території України діяло близько 11 тис. підприємств крупної промисловості, на яких було зайнято 1,6 млн робітників, і 115 тис. дрібних підприємств, де було зайнято 344 тис. робітни ків. У 1940р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92% продукції крупної промисловості України, в тому числі: в чорній металургії— 99,4%, в хімічній промисловості — 99,7%, в тракторній — 100%, турбінній — 100%, комбайно будуванні — 100%, електростанцій — 100% тощо.
Разом із промисловістю певні здобутки у своєму розвитку в 1920—30-ті роки мало і сільське господарство України. Однак вони були б ще вагомішими, якби аграрний сектор економіки не став донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь викачували хліб та сировину, шляхом орга нізованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новозбудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, а часто і трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства, яка стала здійснюватися в Україні та інших республіках на основі рішень XV з'їзду ВКП(б), який відбувався в грудні 1927 р. На ньому йшла мова про розвиток усіх форм кооперування, про поступовий перехід до колективних форм обробітку землі на ос нові нової техніки, а не навпаки. Рішеннями з'їзду не визначали ся ні терміни, ні тим більше єдина форма чи спосіб кооперування селянських господарств. Однак у ході хлібних заготівель політи ка всілякого розвитку кооперування в усіх його формах поступо во деформувалася в політику підтримки виключно одного різно виду кооперації — колективного господарства (колгоспу). Така зміна поглядів і позиції партгоспноменклатури — результат її не вміння налагодити в умовах непу взаємно вигідну торгівлю на ринку зерна між державою і селянськими господарствами, а та кож бажання взагалі позбутися своїх численних контрагентів шляхом їх об'єднання в одержавлені колгоспи або в комуни. Бу дучи основним покупцем хліба (причому за відносно низькими заготівельними цінами), пролетарська держава виявилася не в змозі забезпечити селян промисловими товарами за такими ж відносно низькими цінами, протистояти приватним заготівельни кам на вільному ринку. Виникли певні труднощі в хлібозаготів лях, які були роздуті сталінським керівництвом до рівня хлібоза готівельної кризи. Наслідком певного зниження обсягів держав них закупівель було невиконання планів експорту зерна і, відпо відно, недоодержання валюти для закупівель імпортного устат кування на потреби індустріалізації. Обігравши всі ці обставини, Й. В. Сталін і його оточення перетворили суто економічну проб лему в політичну і запропонували свій варіант її вирішення — позаекономічне, примусове вилучення зерна у селян. Для забез печення заготівель знову були задіяні типові методи здійснення продовольчої розкладки (конфіскація хлібних «надлишків», забо рона на базарну торгівлю тощо). Таким чином, в найкоротші строки державні заготівлі було перетворено з добровільних, регульованих економічними важелями (цінами, податками, пільга ми) в обов'язково-примусові. Для підвищення результативності визиску вирішено було розверстати державні заготівлі не серед багатомільйонних селянських господарств, а серед контрольова них державною колгоспів.
З весни 1928 р. партійно-державні органи приступили до фор сування організації колгоспів. Улітку 1929 р. було оголошено за клик «суцільної колективізації» цілих округів. У жовтні 1929 р. це завдання ставилося вже перед окремими областями. Територі альна експансія колгоспного будівництва супроводжувалася скороченням строків його проведення. Опір селянських мас нав'я заній зверху колективізації придушувався найжорстокішими заходами. Першими їх жертвами стали розкуркулювані заможні се ляни. Перша хвиля розкуркулення прийшлася в Україні на другу половину січня—початок березня 1930 р. Вона охопила 2525 тис. селянських господарств із загальної кількості 5045 тис. госпо дарств. Станом на 10 березня 1930р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2,5% їх загальної кількості. Було експроприйовано 582 тис. га землі, 58,6 тис. голів робочої худоби. Кон фісковане майно вартістю в 40,3 млн крб. передали до неподіль них фондів колгоспів. Розкуркулених часто депортували за межі України. Тільки за період 1930—перша половина 1931 р. з країни було депортовано 95,8 тис. сімей. Загальна кількість експроприйованих селянських господарств становила близько 200 тисяч.
Новостворені колгоспи не справлялися з покладеними на них функціями, зокрема з виконанням хлібозаготівельних планів. Че рез відсутність у колгоспників матеріальної зацікавленості у під вищенні громадського виробництва колгоспів, низький рівень механізації і машинізації, отоварювання трудоднів за залишко вим принципом тощо, сільськогосподарське виробництво почало швидко деградувати. З року в рік у першій п'ятирічці обсяг дер жавних заготівель ставав усе меншим. З урожаю 1932 р., який зі брали колгоспи і селяни-власники, пролетарська держава змогла «витиснути» 260,7 млн пудів (проти 400 млн пудів за січень—ли стопад 1930 р.). «Витиснення» хліба з селянського сектора відбу валося у найбрутальніший спосіб: «за куркульський саботаж» на продовольчі запаси колгоспів і селян-власників накладалися ве личезні «натуральні штрафи»; масово застосовувалися подвірні обшуки з конфіскацією не тільки хліба, але й будь-якої їжі. На зламі 1932 р. і 1933 р. у сільській місцевості України практично не залишилося продовольчих, фуражних, насіннєвих запасів хлі ба та інших продуктів. По всіх сільських районах, особливо з зерновою спеціалізацією, настав справжній голод. Втечі селян у міс та з цих районів заважали військові частини. Отже, голод 1932— 1933 рр. партійна і державна номенклатура свідомо перетворила в голодомор для того, щоб селянин-колгоспник запрацював по-справжньому, незважаючи на невідповідне його трудовим зусил лям відчуження вироблених ним продуктів на користь держави. Виробника було відчужено не тільки від результатів його праці, але й від найважливіших засобів виробництва — машинної тех ніки. Машини та кваліфіковані кадри були зосереджені в системі державних машинно-тракторних станцій, які обробляли колгосп ні поля за натуральну оплату, причому розмір її визначали згори. В країні поступово сформувалася система директивного плану вання і командування колгоспами з боку обюрокраченого апарату.
Реальне відновлення продуктивних сил сільського господарс тва України почалося в кінці другої п'ятирічки. В аграрному сек торі почали збільшуватися урожаї, відновилося зростання пого лів'я худоби, поліпшилась оплата праці колгоспників. Значно було підвищено також і рівень технічної озброєності села. В Україні протягом 1934—1937 рр. обсяг валової продукції колгос пів збільшився в 2,8 рази, а товарної — в 3,4 рази. В результаті колективізації замість 5 млн дрібних селянських господарств ста ли функціонувати тисячі колгоспів, машинно-тракторних станцій і сотні радгоспів. У 1940 р. в Україні налічувалося вже 28 тис. колгоспів, майже 900 радгоспів, 1225 МТС. На полях республіки працювало 112,5 тис. тракторів, 33,2 тис. комбайнів, 54,9 тис. вантажних автомашин. Валовий збір зерна в Україні становив у 1940 р. 26,4 млн т (проти 22,8 млн т у 1937 р.). Організаційне зміцнення колгоспів і радгоспів, зростання матеріально-технічної бази викликали зростання результативності сільськогосподарсь кого виробництва, що в свою чергу обумовило піднесення замож ності й культури селян.
Отже, в 1920—30-ті роки на більшій території України утверди лася радянська форма державності й відповідний економічний лад. Будучи рівноправним засновником Радянського Союзу, Україна поступово, разом з іншими радянськими республіками, втрачала свою політичну й економічну самостійність. Їх людські, матеріальні й фінансові ресурси почали все більше використову ватися не в інтересах широких верств українського народу, а для побудови утопічного суспільства, яку провадила партійно-дер жавна і господарська номенклатура, не забуваючи при цьому про свої власні матеріальні інтереси.
Із закінченням відбудови народного господарства Украї ни в 1950 році продовжувався його подальший розвиток на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951—1955 рр.), шостого (1956—1960 рр.), сьомого (1961—1965 рр.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея «догнати і перегнати» індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущо вим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США та інших економічно розвинутих країн. Результатом командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.
З відновленням у 1951 р. довоєнних масштабів виробництва ча вуну, сталі, коксу Україна посіла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було ство рено нові галузі — газову, буровугільну. Розширилася мережа газо проводів, зокрема побудовано газопровід Дашава—Київ—Москва. Проте в структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90%).
У 1950-х — першій половині 1960-х років основні напрями еконо мічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими порівняно з західними країнами темпи економічного зростання України, хоча після 1950 р. вони помітно вповільнилися. За 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно збільшувалася на 12,3%, національний дохід – на 11,7%, за 1959—1965 рр. — відповідно на 8,8% і 7,7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. за виробленим національним доходом (у СРСР його обра ховували без невиробничої сфери) частка промисловості стано вила 47,9%, сільського господарства — 29,1%, транспорту і зв'яз ку — 4,7%, будівництва — 8,2%, торгівлі — 11,1%.
За 1951—1965 рр. було побудовано 1960 великих підпри ємств. Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі примітивної індустріалізації. Як і в попередні роки, перевагу на давали базовим галузям, не пов'язаним з науково-технічним про гресом. Темпи розвитку групи «Б» відставали від групи «А». Пи тома вага виробництва засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 р. до 72,4% у 1965 р.
У паливній промисловості продовжувала переважати вугільна промисловість. За 1951—1965 рр. було введено в дію 324 шахти, а видобуток вугілля зріс майже у 2,4 рази. Але на розвитку галузі у 1960-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибина розробок сягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах — Донецькому, Львівсько-Волинському, Дніпровському буровугільному. Вищими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі. Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася з 9% у 1958 р. до 27% у 1965 р. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-донецький район (53,8% у 1965 р.).
Майже половина кількості газу споживалася на електростан ціях, а незначну кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб.
Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному ве ликими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії змен шилася з 20% у 1950 р. до 6,6% у 1965 р.
Різко зросло значення металургії, особливо порівняно з дово єнними роками. У 1965 р. видобуток залізної руди перевищив рі вень 1950 р. в 4 рази, виплавлення чавуну — у 3,4, сталі — в 1,4, виробництво прокату — у 3,7, труб сталевих — у 3,1 рази. Сталі вже виплавлялося більше, ніж чавуну. За 1951—1965 рр. було побудовано і здано в експлуатацію 27 доменних, 38 мартенівсь ких печей, 62 прокатних і трубних станів.
Важливу роль в індустріальному комплексі відігравали маши нобудування та металообробка, середньорічні темпи зростання яких у 1950-х роках становили 16,5%. Зменшення їх частки в галузе вій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устатку вання, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокую чих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, транс форматорів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо. До речі, першу електронно-обчислювальну машину було винайде но і виготовлено саме в Україні. До середини 1960-х років було освоє но виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський те левізорний, Сумський електронних мікроскопів, Київський елект ронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. За обсягом виробництва сільськогосподарських машин Україна займала провідне місце в СРСР. Лише за 1960—1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. в Україні було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25% зайнятих у промисловості.
Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (за 1960—1965 рр. у середньому за рік 16,7%). Збудовано Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат, Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент хімічної про дукції залишався практично незмінним — мінеральні добрива, сірчана кислота, сода, хімічні волокна. Повільно розвивалося ви робництво полімерних матеріалів.
Зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. Було освоєно виробництво нових марок цементу — «700» і «800», ке рамічних труб, опор ліній електропередач, стінових панелей. Створено нову галузь — великопанельного домобудування.
Поряд із важкою розвивалися також легка і харчова промисловість. Введено в дію нові потужності: Артемівська, Переяслав-Хмельницька, Миколаївська (Львівська обл.), Кіровоградська швейні фабрики, Луганська взуттєва. Херсонський бавовняний, Житомирський і Рівненський льонокомбінати. Лише за 1959-— 1965 рр. було споруджено понад 300 нових і реконструйовано понад 400 підприємств. Освоєно випуск нетканих матеріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із хімічних волокон.
Наприкінці 1950-х років розпочалася комплексна реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впрова дження теплової тяги. З 1945 р. цей вид транспорту став рентабе льним. Через Україну транзитом ішла продукція у 81 країну сві ту. Зріс також вантажооборот морського, автомобільного і повіт ряного транспорту.
Слід зазначити, що внаслідок розвитку промисловості у 1950— 1960-ті роки змінилася її географія. З'явилися нові промислові цент ри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного економічних районів, а їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60,7, 27,4 і 11,9%. Продов жувалась індустріалізація шести західних областей, де протягом 1950-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 р. ці області давали близько 9% валової промислової про дукції республіки.
Усі ці досягнення були можливі завдяки значним капітало вкладенням, і за період з 1950 р. по 1965 р. у господарство України було вкладено 74,4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70%, підприємств — 10%, колгоспів — 12%, населення — 8%. Але структура розподілу інвестицій залишалася непродуктивною. На обладнання у 1950-х роках спрямовувалося лише 20%—30%, а в першій половині 1960-х років — 28% усіх капіталовкладень, решта спрямовувалася на будівельно-монтажні роботи.
Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рів ня технічної оснащеності. З другої половини 1950-х років було роз почато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Так, у вугільній промисловості вдосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання вугілля (на 98%), навалка його в лавах (на 75%). Лише у 1959—1965 рр. було створено бли зько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і матеріалів. Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813 автоматичних і напівавтоматичних лі ній тощо. Усе це зумовило зростання продуктивності праці.
Проте успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з потребами країни і світовим досвідом. Ефективність капіталовкладень і фондовіддача знижувались, а капіталоміст кість зростала. Виникла тенденція до зниження рентабельності. Національний дохід зростав повільніше, ніж загальносоюзний. Внаслідок низьких норм амортизації капіталу (6% на рік) машини та устаткування списували кожні 16—17 років, а третину облад нання застосовували аж до повного фізичного спрацювання. По вільно впроваджували досягнення НТП. Незбалансовано розви валися різні галузі. Швидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від потреб зв'язок і житлове будівни цтво. Лише третина доріг мала тверде покриття. Не забезпечували потреб країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна галузі. Хімічна промисловість відставала за виробництвом синтетичних волокон, пластмас. Посилилася диспропорція між важкою легкою промисловістю. Інвестиції в останню становили до 12—15% усіх грошових капіталовкладень. Виник хронічний дефіцит спо живчих товарів. Збільшується кількість незавершених об'єктів (у 1965р.—52).
Гальмувала економічний розвиток система управління та пла нування промисловості. Протягом другої половини 1940-х — почат ку 1950-х років господарство України контролювалося галузевими загальносоюзними, союзно-республіканськими і республікансь кими міністерствами.
Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політи ки країни. Було проголошено курс на прискорений розвиток лег кої промисловості. Після XX з'їзду партії (1956 р.) у СРСР і в Україні почався період, що отримав в історії назву «відлига», і пов'язується з діяльністю М. С. Хрущова. Країна ставала все більше відкритою. Люди починали говорити й писати про те, про що раніше й думати боялися. Настало прозріння і з багатьох еконо мічних проблем. Почали проводитися цікаві творчі дискусії та наукові конференції. Хрущов щиро хотів ліквідувати недоліки в економіці й надавав цьому першочергового значення. Першу сут тєву зміну було здійснено ним у галузі аграрної економічної по літики..
На початку 1950-х років дедалі більше давалися взнаки негативні наслідки панування в країні адміністративно-командної систе ми управління економікою. Особливо наочно це було видно у сільському господарстві, яке було найслабшою ланкою в радян ській економіці, про що свідчили перш за все низькі темпи його розвитку та низька продуктивність.
У 1950—1953 рр. загальний обсяг продукції сільського господарства зріс лише на 2%, а землеробства зменшився на 1%. Якщо в державному секторі економіка була вульгаризована і фальсифі кована, то в колгоспному — відсутня зовсім. Коли в колгоспах почали розраховувати собівартість продукції, то з'ясувалося, що більшість із видів, представлених на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, є збитковими. Тодішні ціни часто не відшкодовували й десятої частини витрат. Так, ціни на картоплю не відшкодовували навіть витрат на її постачання на заготівельні пункти. По суті, держава, здійснюючи нееквівалентний обмін із селом, грабувала його, проводячи ту ж політику «воєнного комунізму».
У керівництві сільським господарством переважали адміністративні методи господарювання, жорстка регламентація діяльно сті колгоспів і радгоспів.
Розуміючи необхідність послаблення адміністративних методів управління сільським господарством, партія на початку 1950-х років ужила ряд заходів. У вересні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС серед заходів, запропонованих М. С. Хрущовим з метою стрімко го підйому сільського господарства, центральне місце займало сут тєве підвищення матеріальної зацікавленості трудівників села у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції, збіль шення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.
З цією метою підвищувались заготівельні й закупівельні ціни на продукцію тваринництва. Так, після 1953 р. закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувались неодноразо во, і не у відсотках, а в декілька разів. Наприклад, ціни на худобу і птицю одразу ж були підвищені в 5,5 рази. У 1953—1958 рр. заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7, на картоплю — у 8 разів. З січня 1954 р. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість за минулі роки з колгоспів було списано. Зменшено обов'язкові поставки овочів і картоплі. Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку закупок через заготівельні організації. Скасовано обов'язкові поставки сільгосппродуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. Установлено єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, ди ференційовані за зонами країни. В кінцевому рахунку найважли віші види продукції стали рентабельними, що створило сприят ливі умови для збільшення її виробництва. Почали впровад жувати щомісячне авансування колгоспників на трудодні — до 25% грошових коштів, отриманих від реалізації тваринницької продукції.
За Сталіна колгоспники не користувалися правом пенсійного забезпечення. Запровадження Хрущовим пенсійного забезпечен ня для колгоспників і видача їм, як і всім громадянам, паспортів мало в той час величезне значення.
Вересневий пленум 1953 р. був спробою переходу до еконо мічних методів керівництва. Він сприяв зростанню виробництва основних сільськогосподарських продуктів. Підвищення матері альної і моральної зацікавленості колгоспників у зростанні ви робництва дало хороші результати. У 1956 р. посівні площі в ці лому по СРСР були збільшені на 25, а посіви зернових культур — на 20%. Заготівля зерна за 3 роки зросла на 75, м'яса — на 20, молока — на 63%. Виробництво тваринного масла (без домаш нього виробництва) за цей термін зросло на 46%. Протягом 1951—1960 рр. капіталовкладення в сільське господарство України збільшилися і становили 6799 млн крб. (15,6% загально го обсягу інвестицій у господарство).
Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського вироб ництва в 1954—1959 рр. становили понад 7%. Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21,8%, радгоспах — на 16%.. До сягнуті успіхи підтверджували ефективність хрущовських змін у сталінській аграрній економічній політиці й сприяли подальшому засудженню культу особи Сталіна.
Однак політична система не забезпечила реалізацію ідей, за кладених у рішеннях пленуму. Багато рішень, намічених плену мом залишились на папері. На практиці економічні методи під мінялись адміністративними. З одного боку, здійснювалися заходи з розширення самостійності колгоспів і радгоспів, переведення їх на госпрозрахунок, а з іншого — збереглося централізоване "планування їх діяльності, детально регламентувався державою весь процес господарювання, тобто колгоспи і радгоспи фактич но були позбавлені самостійності.
При всій значимості реформи 1953 р., яка вперше гостро поставила питання про необхідність переходу від адміністративних переважно до економічних методів, поставлені нею завдання не були вирішені. Економічні методи не стали домінуючими. Оскільки реформа зачепила в основному сільське господарство, а завдання зі зміни механізму господарювання в інших галузях на родного господарства і не ставилося, не мінявся кредитно-фінансовий механізм у цілому, то цього і не могло статися.
Але це не означало, що ідеї реформи 1953 р. не отримали свого розвитку; Всі наступні роки свідчать про нові спроби подолання командно-бюрократичних методів і ліквідації жорсткого централізованого керівництва економікою.
Слід зазначити, що в повоєнний період відбувався процес спеціалізації міністерств і відомств, число яких неухильно зростало. Так, створено Державний комітет з постачання народного господарства (Держпостач СРСР) Г Державний комітет з впрова дження нової техніки в народне господарство (Держтехніка СРСР). Було вирішено зосередити роботу Держплану СРСР, який раніше виконував усі ці функції, на плануванні народного госпо дарства та контролі за виконанням планів і недопущенні диспро порцій. Тож нововведення мало деякі переваги, але ще більше недоліків. У 1953 р. підприємства республіканського підпорядку вання давали лише 31% промислової продукції, — решту вироб ляли підприємства союзного значення. Керівні республіканські органи були відірвані від більшості підприємств, розташованих на території республіки, оскільки вони знаходилися в безпосере дньому підпорядкуванні союзних відомств. Це не могло не зни зити відповідальності за роботу промисловості. Склалася громіз дка, багатоступінчаста структура управління з великою кількістю малоефективних проміжних і паралельно діючих ланок. Чисель ність управлінського персоналу була невиправдано завищена, а облік і звітність — занадто складними і заплутаними процедурами.
Після 1953 р. Хрущов починає ліквідовувати недоліки в системі управління на мікро- та макрорівнях і здійснює наступні зміни:
- підвищення ролі й розширення прав союзних республік у го подарському будівництві;
- розширення прав і самостійності директорів;
- впровадження нового порядку планування, що обмежує число директивних показників згори;
- скорочення звітності керівним організаціям, що дублювала офіційну статистичну звітність;
- скорочення і спрощення управлінського апарату. У середині 1950-х років було здійснено ряд реформ, спрямова них на ліквідацію жорсткого централізованого керівництва на родним господарством і посилення економічних стимулів і осо бистої матеріальної зацікавленості в результатах праці. Протягом І953—1955 рр. здійснювались заходи з вивільнення місцевої іні ціативи і послаблення диктату центру, розгорталася боротьба з бюрократизмом. Було здійснено низку значних заходів з розширення прав міністерств і союзних республік, усунення надмірної централізації в управлінні й плануванні.
В Україні у 1954 р. створено союзно-республіканські мініс терства вугільної промисловості й чорної металургії. У 1956 р. перетворені з союзних на союзно-республіканські міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР.
У 1954 р. тільки в 46 міністерствах і відомствах були ліквідо вані 200 головних управлінь і відділів, 147 трестів, значна кіль кість місцевих управлінь, постачальницьких організацій, різно манітних контор і дрібних структурних підрозділів. У структурі заводоуправлінь були ліквідовані проміжні і дублюючі підрозділи і служби й укрупнені малі цехи та відділи.
Лише протягом 1954—1956 рр. у відання міністерств союзних республік були передані підприємства й організації цілих галузей народного господарства: харчової, заготівельної, легкої, тексти льної, рибної, паперової, роздрібної торговельної мережі, гро мадського харчування, автомобільного транспорту, річкового флоту й охорони здоров'я. Безпосередньо в українське республі канське підпорядкування було передано понад 11 тис. підпри ємств. Так, якщо у 1953 р. продукція промисловості союзного підпорядкування становила близько 70%, а республіканського, обласного і районного разом — тільки 30%, то в 1956 р.— відпо відно 45 і 55%, а безпосередньо частка республіканської і місце вої промисловості України зросла до 67% усієї продукції проми словості, що планувалася, проти 35% у 1950 р.
Розширення прав республіканських організацій в управлінні народним господарством безпосередньо відбилось на системі по казників державного плану. Загальнодержавну і внутрівідомчу статистичну звітність з номенклатури промислової продукції в державному плані на 1955 р. було скорочено втричі порівняно з 1953 р., а кількість показників народногосподарського плану — на 46%.
Зазначені заходи сприяли підвищенню ефективності управ ління виробництвом, проте в системі продовжували переважати елементи управління по вертикалі. Відомча відокремленість під приємств залишалась і не сприяла розвитку територіальних еко номічних зв'язків між підприємствами різних галузей, розташо ваних у одному економічному регіоні чи великому промисловому центрі, і заважала широкому здійсненню спеціалізації, комбіну вання і кооперування виробництва, що гальмувало комплексний розвиток республік і регіонів. У цьому перш за все наочнішою ставала як криза радянської тоталітарної системи взагалі, так і криза старої системи управління і планування безпосередньо. Життя вимагало вдосконалення управління.
Спроби корінних змін в управлінні економікою були здійснені ХХ з'їздом КПРС ,який намітив курс на демократизацію всього суспільного, в тому числі й економічного життя країни. На основі рішень з'їзду здійснювалося розширення прав республіканських міністерств в управлінні підприємствами. В державних планах СРСР встановлювалися для союзних республік у централізова ному порядку по республіканських міністерствах лише завдання щодо випуску валової продукції, загального обсягу капітальних робіт, чисельності персоналу і фонду зарплати. Планування ж виробництва і розподіл усіх видів продукції республіканської промисловості були передані безпосередньо до відання союзних республік, У зв'язку з цим підвищилася роль Держплану Украї ни, який вже не обмежувався плануванням республіканського го сподарства, а почав займатися питаннями комплексного розвитку всіх галузей народного господарства, що знаходяться на терито рії республіки, в тому числі й підприємств союзних міністерств.
Після XX з'їзду партії М. С. Хрущов ще активніше проводив курс на вдосконалення системи управління як на мікро-, так і на макрорівні. У 1957 р. було зроблено спробу подолати зазначені недоліки шляхом реорганізації управління промисловістю і буді вництвом за територіальним принципом. На основі доповіді Хрущова на лютневому (1957 р.) Пленумі ЦК КПРС було при йнято постанову «Про дальше вдосконалення управління проми словістю і будівництвом», суть якої полягала в ліквідації галузе вих міністерстві і створенні з 1 липня 1957 р. в областях Рад народного господарства (раднаргоспів).
Управління майже всією промисловістю і будівництвом було передано раднаргоспам. Цією реорганізацією передбачалося за безпечити поєднання єдиного централізованого керівництва гос подарством з розгортанням ініціативи місцевих органів, ліквіду вати відомчі бар'єри і породжувані ними недоліки в керівництві підприємствами і будівельними організаціями. Було внесено змі ни в організацію планування народного господарства. Розробка плану починалася безпосередньо на підприємствах, потім у раднаргоспах, у Держплані республіки і завершувалася Держплані СРСР. Така організація планування повинна була сприяти кра щому використанню місцевих ресурсів, виробничих потужнос тей, вдосконалювати роботу зі спеціалізації і кооперування під приємств. На Держплан СРСР покладалося завдання розробляти зведені народногосподарські плани на основі планів, поданих раднаргоспами і держпланами союзних республік, коригувати їх із урахуванням потреб і реальних можливостей країни в цілому.
Згідно з прийнятим законом про дальше вдосконалення орга нізації управління промисловістю і будівництвом основною організаційною формою управління були визнані Ради народного господарства, котрі безпосередньо підпорядковувалися Раді Мі ністрів союзної республіки. Було ліквідовано 10 загальносоюзних і 15 союзно-республіканських міністерств, ряд міністерств було об'єднано. На початок 1958 р. функціонувало 7 загальносоюзних, 12 союзно-республіканських міністерств і 9 державних комітетів.
Усього в СРСР за новою структурою управління промисловіс тю і будівництвом територія країни була розподілена на адміністративно-економічні райони, у кожному з яких створювався раднаргосп як орган територіального управління господарством. Усього протягом 1957 р. було організовано 105 адміністративних економічних районів, у тому числі в УРСР - 11.
Згідно з «Законом про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР», прийнятим Верховною Радою УРСР 31 травня 1957 р., на терито рії УРСР створювались такі адміністративні райони: Вінницький (Вінницька, Хмельницька області), Ворошиловградський, Дніп ропетровський, Запорізький, Київський (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ), Львів ський (Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська області), Одеський, Донецький, Станіславський (Дрогобицька, Закарпат ська, Станіславська і Чернівецька області), Харківський (Полтав ська, Сумська, Харківська області) і Херсонський (Кримсь ка, Миколаївська, Херсонська області). Пізніше, в 1960 р., було створено ще три раднаргоспи — Кримський, Полтавський і Черкаський.
Спочатку адміністративно економічні райони створювались в основному на базі існуючого адміністративно-територіального поділу. Так, в Українській РСР з 11 економічних адміністратив них районів 5 створювалися на базі існуючих областей, а 6 — об'єднували кілька областей. У тих союзних і автономних респуб ліках, де господарство за своїм рівнем і економічними зв'язками не потребувало диференціації управління, було створено по од ному економічному адміністративному району.
Більшість економічних адміністративних районів являли со бою великі виробничі й територіальні комплекси. Майже, вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР. В Українській РСР у розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 промислових підприємств з обсягом валової проду кції 14 млрд крб. У межах раднаргоспів підприємства або безпо середньо підпорядковувалися галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система застосовувалася у легкій, м’ясо-молочній, харчовій промисловості.
Для оперативного управління раднаргоспами з центру було створено Вищу раду народного господарства (ВРНГ). У 1960 р. бу ло створено республіканські раднаргоспи, а в 1962 р. Раду народно го господарства СРСР. Раднаргоспи здійснювали керівництво всіма підлеглими їм підприємствами, організаціями й установами в межах відповідного економічного району. Для цього при них було створе но спеціальний управлінський апарат, що складався в основному з головних галузевих і функціональних управлінь. При раднаргоспах організовувались техніко-економічні ради, які діяли на правах дора дчого органу. До їх складу входили висококваліфіковані спеціалісти різних галузей народного господарства, вчені, робітники, новатори і передовики виробництва, партійні функціонери, а також працівники профспілкових та громадських організацій.
Основним завданням раднаргоспів було забезпечити виконан ня всіма підпорядкованими Їм підприємствами встановлених дер жавних виробничих планів з усіх основних показників, управлін ня складанням виробничих планів підприємств, на основі яких створювався єдиний загальний план розвитку економічного ра йону і країни в цілому.
Територіальна система управління створила сприятливі умови для:
- організації праці й структури управління на мікрорівні;
- розвитку ефективних форм суспільного розподілу праці;
- міжгалузевої спеціалізації і кооперування в регіонах;
- створення міжгалузевих спеціалізованих виробництв з ремонту обладнання, виготовлення заготовок та інструментів для різноманітних галузей промисловості;
- комплексного розвитку економічних районів.
Протягом перших трьох років діяльності раднаргоспів у країні було укрупнено понад 2 тис. промислових підприємств і прове дено велику роботу щодо концентрації розпорошених дрібних допоміжних, ремонтних і транспортних робіт. За цей самий час раднаргоспи Української РСР укрупнили понад 1 тис. підпри ємств, створивши на їхній основі 400 комбінатів, великих заводів і фабрик. Це дало можливість вивільнити і перевести на інші ділянки роботи понад 5 тис. осіб адміністративно-управлінського персоналу. Особливо важку роботу проведено в цьому напрямку в лісозаготівельній промисловості. Багато раднаргоспів неодноразово укрупнялися. Так, у 1962 р, укрупнено районні раднаргоспи, і в Україні замість 14 створено 7 раднаргоспів.
У ході пошуку нових форм управління виникли й отримали широке розповсюдження об'єднання споріднених підприємств у виробничі фірми (об'єднання), що користувались правом..юридичної особи і працювали як госпрозрахункові. Перші об'єднання в Українській РСР виникли в легкій промисловості у ви гляді фірм у 1961 р. Це львівські взуттєва фірма «Прогрес» і шкіряна фірма «Світанок», які в 1975 р. були реорганізовані у виробничі об'єднання. У 1962—1964 рр. подібні об'єднання бу ли створені також у деревообробній, цементній, м'ясній, харчо вій та інших галузях промисловості. Всього в той час в Україн ській РСР діяло 104 об'єднання. У них досить вдало вирішу валась проблема дрібних підприємств у межах територіальної системи управління.
Поряд з перевагами в територіальній системі мали місце і суттєві недоліки:
- деякі раднаргоспи під виглядом спеціалізації намагалися зві льнитися від виробництва «невигідної продукції»;
- виявилися спроби створення замкнутого господарства всере дині економічного району;
- місцями почали будувати нові підприємства і розвивати си ровинну базу, виходячи з місцевих інтересів;
- міжгосподарські поставки виконувалися перш за все для «своїх» підприємств, без урахування інтересів «чужих».
Тенденція до автономії суттєво стримувала використання пе реваг територіальної системи управління.
Однак реформа 1957 р., що замінила міністерства раднаргоспами, не могла вирішити проблеми демократизації господарсько го життя і поліпшення справ в економіці. На відміну від раднаргос пів 1920-х років нові раднаргоспи діяли в межах адміністративно-командної системи, і тому не могли, використати економічні ме тоди управління. Вони були вимушені використовувати старі ко мандно-бюрократичні методи і відносно підприємств практично залишалися тими ж міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувались за допомогою старого економічного механізму. По суті, ні мето ди управління, ні сам господарський механізм тоді не змінилися. Все це свідчить про те, що в 1950-х роках при здійсненні економіч них перетворень не було належної послідовності й цілеспрямова ності, а головне, — не ставилось завдання здійснення радикаль ної реформи існуючого господарського механізму.
Однак життя наполегливо вимагало зміни методів управління економікою. Адміністративно-командна система з її механізмом директивного планування й управління все більше гальмували вирішення завдань, що стояли перед країною. Необхідно було здійснити радикальну реформу господарського механізму, пе рейти від командно-адміністративних методів управління еконо мікою, які гальмували економічний розвиток, до економічних. Але для цього потрібно було розгортати ринкові відносини.
Принципові зміни вніс М. С. Хрущов і в систему управління аграрно-промисловим сектором. Так, нові перспективи в розвитку матеріально-технічної бази і розширенні можливостей для здійснення технічного прогресу в сільському господарстві від крилися після рішень лютневого (І958 р.) Пленуму ЦК КПРС і сесії ВР СРСР. Березневий (1958 р.) Пленум ЦК КП України об говорив питання про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) і прийняв постанову «Про підсумки лютневого Пленуму ЦК КПРС і завдання КПУ по дальшому розвитку колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій».
Згідно з прийнятим рішенням МТС реорганізовувалися в ре монтно-технічні станції (РТС). Трактори, комбайни та інші сільсь когосподарські машини, що належали МТС, продавалися колгос пам, які виявили бажання придбати цю техніку. Колгоспам, що не мали можливості одразу оплатити трактори і машини, їх нада вали в розстрочку залежно від економічного стану господарств.
На кінець І958 р. реорганізацію МТС в Українській РСР було завершено. Колгоспи викупили у них 108,4 тис. тракторів, 42,7 тис. зернозбиральних комбайнів та багато іншої сільськогосподарської техніки. На постійну роботу в колгоспи з МТС перейшло по над 300 тис. трактористів, комбайнерів, інших механізаторів.
У цілому заходи, яких було вжито в ході здійснення реформу вання сільського господарства, стимулювали його розвиток. З се редини 1950-х років сільське господарство вперше стало рентабе льним. Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів'я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. Із 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Як що за 1951-1958 рр. обсяг валової продукції збільшився на 65%. то з 1959 по 1964 р. — лише на 22%. Зменшилися середньорічні темпи розвитку.
Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними ці нами. Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954—1957 рр. Це призвело до зменшення доходів колгоспників і зростання заборгованості перед державою. З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Але цих заходів було недостатньо.
Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 рр. становили 16,5% усіх інвестицій у господарст во. Як і раніше, вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у 1,8, а в радгоспах — у 2,5 раза. Але фондовіддача зменшилася з 1,47 крб. у 1958 р. до 0,87 крб. у 1965 р. у колгоспах і, відповідно, у радгоспах — з 0,92 до 0,77 крб.
Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, ча стково на Північному Кавказі, яке розпочалося в 1954 р., закон сервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зу мовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65,4% усіх посівів у 1950 р. до 40,9% у 1960.
У діяльності М. С. Хрущова, що здійснив позитивні зміни в системі управління економікою, було немало і негативних мо ментів, що особливо яскраво виявилися в його нещадній боротьбі з травопільною системою землеробства і спробою нав'язати повсюдне вирощування кукурудзи. За період з 1955 по 1964 рр. надмірно розширювалися посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних грунтово-кліматичних умов. У 1955 р. планувалося посіяти понад 5,2 млн га порівняно з 2,2 млн га у 1953 р., у 1962 р. посіви кукурудзи досягли понад 20% усієї посі вної площі. Однак урожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофу ражних культур (ячменю, вівса).
Валове збирання технічних і кормових культур зростало пере важно за рахунок розширення посівних площ, що, в свою чергу, скоротило площу під чистими парами. Однак виснаження цілин них земель, посуха 1963 р., застій сільськогосподарського вироб ництва в центральних чорноземних районах Росії та в Україні призвели до продовольчої кризи. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном.
Не можна не відмітити і зміни, здійснені Хрущовим у галузі житлового будівництва. Будівництво житла в сталінські часи знаходилось у дуже поганому стані. Крім того, урбанізація поси лила кризу. У 1954 р. було прийнято рішення про будівництво індустріальними методами на основі серійного виробництва, об рано найдешевший швидкісний варіант будівництва житла, роз рахованого на 30—40 років, з перспективою будівництва більш комфортабельних будинків в умовах розвинутої економіки.
Реалізація нової політики в житловому будівництві сприяла швидкому зростанню площі введеного в дію житла. Мільйони сімей поміняли бараки, підвали і комуналки на окремі квартири з усіма зручностями. Зменшилася гострота житлової проблеми. Проте рівень забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. на одну людину припадало в середньому 6,35 м2 житлової площі. Протягом 1960—1980-х років житлова проблема за гострилася, кількість уведених у дію житлових будинків і квар тир за 1980-ті роки практично не зростала.
На рубежі 1950—1960-х рр. ситуація в економіці загалом почала різко погіршуватися. У пошуках винуватця за провали в економі ці провина була спрямована в Сталіна. У країні різко погіршилися умови життя, хронічними стали перебої в забезпеченні багатьма видами продуктів та інше, що в основному й призвело до звіль нення М. С. Хрущова з його посади.
Як показав історичний досвід, соціалістичній системі госпо дарства в нашій країні найбільш відповідала галузево-терито ріальна система управління виробництвом, яка гармонійно поєд нує галузевий і територіальний принципи, вертикальну і горизон тальну підпорядкованість виробничих підприємств. Відповідні пошуки в напрямі вдосконалення такої системи управління на родним господарством тривали протягом усього періоду, що роз глядається. Наприкінці 1950-х років посилився інтерес учених-економістів до теорії товарно-грошових відносин. Дослідники цієї проблеми поділилися на два протилежних напрями: одні з них — «товарники», відстоювали необхідність існування товарно-гро шових відносин при соціалізмі, інші — «нетоварники», заперечували наявність, вважаючи, що планові засади повністю витіс няють товарно-грошові відносини, які є рудиментом капіталізму.
Перехід від територіальної до галузево-територіальної систе ми управління було здійснено під час реформи 1965 р. Реформі передувала дискусія з проблем господарського механізму, що розгорнулася на початку 1960-х років. У ході дискусії все більше стверджувалася точка зору, що товарно-грошові відносини орга нічно притаманні соціалізму. В економічній літературі знову під німається забута проблема плану і ринку, обґрунтовується ідея поєднання в господарському механізмі планових засад і товарно-грошових відносин. Певний внесок у розробку цих проблем зро били такі українські економісти, як Е. Ліберман, Я. Лінійчук, І. Лукінов, Ю. Пахомов та інші. Так, харківський економіст Е. Г. Ліберман вважав, що централізоване планування повинно визначати стратегічні цілі й напрями в розвитку економіки, а узгодження народногосподарських і колективних інтересів — здійснюватися на основі госпрозрахунку.
У 1962 році в країні розгорнулася широка дискусія з проблем планування, господарського керівництва і економічного стиму лювання. Приводом до неї була публікація в газеті «Правда» за 9 вересня статті Е. Г. Лібермана «План, прибыль, премия». В ній учений стверджував, що справа не в показниках планування, а в системі взаємовідносин підприємства з народним господарством, у способах планування, оцінки і знаходження роботи виробничих колективів. На його думку, до підприємства необхідно "доводити лише головні показники (завдання з обсягу продукції в номенк латурі й за термінами постачання), надавши їм більше прав для господарського маневрування. Оцінювати ж роботу підприємств необхідно за кінцевим ефектом, а не за більшим числом показни ків, що детально регламентують їх господарську діяльність.
Ці ідеї були підтримані В. С. Немчиновим який вважав, що за збереження централізованого планування необхідно створити можливість для виявлення місцевої ініціативи; що необхідний механізм, який забезпечував би узгодження планової і господар ської діяльності в центрі з плановою і господарською діяльністю самих підприємств.
Учасники дискусії виступали за збереження і навіть зміцнення централізованого планування, але разом із тим усі вони вважали за необхідне створити сприятливі умови для широкого виявлення господарської ініціативи і самостійності підприємств.
Широке обговорення проблем планування й економічного стимулювання сприяло прийняттю практичних заходів із удосконалення господарського механізму. І в середині 1960-х рр. було здійснено нову спробу змінити систему управління, що склалася. Початок було покладено рішеннями березневого і вересневого (1965 р.) Пленумів ЦК КПРС. Здійснювана згідно з цими рішен нями господарська реформа передбачала систему заходів з удо сконалення планування й економічного стимулювання і була спрямована на пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостій ності підприємств, зміцнення і подальший розвиток господарсь кого розрахунку.
Згідно з рішенням вересневого (1965 р,) Пленуму ЦК КПРС і прийняття Верховною Радою СРСР «Закону про зміни системи органів державного управління» було створено 11 союзно-рес публіканських і 9 союзних міністерств по галузях промисловості. В Українській РСР для управління промисловим виробництвом у 1965 р. створені такі союзно-республіканські міністерства: чорної металургії, вугільної промисловості, хімічної промисловості, лі сової, целюлозно-паперової і деревообробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, легкої промисловості. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалось 18 загальносоюзних і 13 союз но-республіканських міністерств.
Держплан СРСР було перетворено в союзно-республіканський орган. Як такі, що виправдали себе під час існування в економіч них районах, були збережені органи матеріально-технічного по стачання за територіальним принципом з мережею спеціалізова них складів і баз для постачання всіх підприємств і організацій регіону. Для керівництва ними утворено союзно-республікан ський Держкомітет СРСР матеріально-технічного постачання, а в союзних республіках були створені головні управління матері ально-технічного постачання подвійного підпорядкування — Ра ді Міністрів республіки і союзному Держкомітету. Так, в Україн ській РСР були створені управління матеріально-технічного по стачання нафтовидобувної промисловості, нафтопереробної і нафтохімічної промисловості. Також створено республіканське Міністерство місцевої промисловості.
Одночасно 1 січня 1966 р. припиняли свою діяльність ВРНГ СРСР, РНГ СРСР, республіканські раднаргоспи, раднаргоспи адміністративних економічних районів та державні галузеві й вироб ничі комітети. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, ко мунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення. Союзно-рес публіканські міністерства й управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.
Економічну реформу 1965 р. можна по праву вважати дітищем О.М. Косигіна. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічне стимулювання і госпрозрахунок.
Нова система планування і економічного стимулювання передбачала таке поєднання методів господарського керівництва, за якого наголос робився на посилення економічних методів, що, природно, підвищувало вимоги до роботи Держплану як органу уряду, що відповідає за розробку основних напрямів і проблем розвитку економіки країни. Господарська реформа намічала скорочення кількості обов'язкових директивних планових завдань. Передбачалося перейти від валової і товарної до реалізованої продукції, яка відігравала б роль основного показника обсягу виробництва. Серед якісних показників, що характеризують ефек тивність господарської діяльності підприємств, на перший план було поставлено прибуток і рентабельність. Для посилення мате ріальної зацікавленості підприємств значна роль відводилася створенню фондів економічного стимулювання, призначених для розвитку виробництва, матеріального заохочення працівників, на соціально-культурні потреби і житлове будівництво.
Таким чином, господарська реформа 1965 р. передбачала по силення економічних методів управління народним господарст вом, поліпшення державного планування, підвищення господар ської самостійності та ініціативи підприємств на основі їх матеріальної зацікавленості в результатах виробництва. Тоді ж було поставлено питання про перехід до госпрозрахунку, хоча здійс нити його практично через ряд причин, і, перш за все, недооцінки ролі товарно-грошових відносин, не вдалося.
Питання про усунення механізму директивного планування тоді не стояло, а навпаки, мова йшла про його зміцнення. Однак у ході реформи, по суті, було поставлено питання про поєднання директивних методів установлення планових завдань з викорис танням економічних важелів і стимулів. Особливу роль почала відігравати система економічного стимулювання, що базувалася на повнішому використанні таких важелів, як ціна, прибуток, кредит, зарплата.
Важливим питанням реформи була зміна кількості показників, що централізовано визначалися. Це означало, що в основу ре форми було покладено стару концепцію, яка розглядала план як систему показників, тобто обовязкових для виконання підприєм ствами планових завдань. А це, природно, не сприяло подоланню планового фетишизму. Хоча і проголошувалась необхідність по єднання адміністративних і економічних методів, але пріоритет віддавався директивним адресним показникам. Практично це означало, що господарський механізм, закладений у економічній реформі 1965 р., зберігав риси адміністративно-командної системи управління економікою. Саме ця обставина вирішальним чином вплинула на долю реформи.
Уважалось, що восьма п'ятирічка, п'ятирічка економічних ре форм (1966—1970 рр,), стала особливо успішною, відрізнялася прискоренням темпів розвитку і різким підвищенням ефективності виробництва. За офіційною статистикою протягом 1966— 1970 рр. випуск промислової продукції збільшився в Україні на 50%, причому 2/3 приросту начебто було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Звідси й особливості восьмої п'ятирічки, і відлік періоду стагнації з початку 1970-х років.
Але зараз і економісти, й історики поділяють думку, що ре форми 1960-х років не мали відчутного результату. Можна вважа ти, що економічні показники за період 1966—1970 рр. навіть по гіршилися. У цілому національний дохід збільшився на 22% проти 24% за попередні п'ять років, продуктивність праці зросла на 17% проти 19%. Це можна пояснити тим, що високі звітні ци фри досягались завдяки прихованому (неопублікованому) підви щенню оптових цін. У результаті реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий. Головна суть «косигінської реформи» полягала в деякій лібералізації і демократизації господарчої системи.
Однак у подальшому реформа почала згортатися, нові методи планування й економічного стимулювання все менше і менше впливали на розвиток виробництва, а на деяких напрямах почався зворотний рух. Реальний вихід зі становища не проглядався. Тому можна вважати, що період стагнації розпочався задовго до 1970 р. Так, якщо середньорічні темпи приросту національного доходу України за період 1961—1965 рр. становили 7% то у 1966—1970 рр.— усього 6,7%; валового суспільного продукту відповідно 6,9% і 6,7%; продукції промисловості — 8,8% і 8,4%. І лише темпи приросту капітальних вкладень зросли — з 5,2% до 6,8%.
Наприкінці 1970-х років було здійснено спробу відновити ідеї 1965 р. На відміну від господарської реформи 1960-х років, котра зачепила головним чином промисловість, нова система заходів охоплювала всі основні галузі народного господарства: промисловість, сільське господарство й АПК у цілому, будівництво, транспорт, торгівлю, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, а також багато інших галузей народного гос подарства. Система заходів передбачала підвищення ролі держав ного плану як головного інструменту реалізації економічної полі тики. Нова система заходів охоплювала всі рівні управління: об'єднання, підприємства, організації; галузеві міністерства і ві домства; міжгалузеві органи, органи регіонального управління і загальнодержавний рівень.
Однак повернутися до ідеї реформи 1965 р. не вдалося. Життя вимагало здійснення радикальних заходів, але керівництво країни в 1970-ті роки виявилося непідготовленим до цього. Необхідність у докорінній зміні системи управління і планування багато в чому недооцінювалась, а прихильність до адміністративних методів брала гору. Було відсутнє поєднання інтересів трудових колекти вів з кінцевими результатами, що стримувало їх ініціативу і не стимулювало до використання резервів. У цілому не було усвідом лено всю важливість і невідкладність корінної перебудови всієї системи управління народним господарством. Намічену в кінці 1970-х років систему заходів з удосконалення господарського механізму було прийнято з великим запізненням, коли імпульси, викликані реформою 1965 р., почали загасати. Повільність у діях, половинчатість у рішеннях практично звели нанівець ідеї еконо мічної реформи 1965 р. А це призвело до зниження темпів еко номічного зростання в 1970-х і на початку 1980-х років.
Одна з причин такого положення полягала в тому, що теоре тичні уявлення про форми і методи планового управління еконо мікою залишалися на рівні 1930-х років. Перетворення 1950-х—1960-х років не мали за мету заміну адміністративно-командної системи управління, як такої, що віджила, хоча об'єктивно і були спрямовані на її послаблення. Відбулася свого роду абсолютизація централізму. Недооцінювалося положення про необхідність правиль ного співвідношення централізму і місцевої ініціативи.
Таким чином, здійснені в 1950-х—1970-х роках спроби подолання командно-бюрократичних методів управління економікою не увін чалися успіхом. Як і раніше, панувала адміністративно-командна система, яка відкидала можливість управління економікою на ос нові широкого використання економічних методів. Висновки ра дянської економічної науки 1960-х років про необхідність поєднан ня адміністративних і економічних методів, централізованого планування і госпрозрахункових методів управління підприємст вами не підкріплювались практичними діями керівництва країни, яке продовжувало дотримуватися думки про несумісність плано вих і ринкових засад.
Прихильність до адміністративних методів управління, нега тивні сторони господарського механізму, що тоді існував, при звели до застійних явищ у економіці. У 1970-х—початку 1980-х років економіка опинилася в передкризовому стані. Це означало, що радянська економічна система переживає кризу, а тому повинна бути реформована. Але це не свідчило про те, що мала місце еко номічна криза, бо скорочення виробництва не спостерігалося ані у 1980-х, ані тим більш у 1970-х роках. Зменшувалися лише темпи при росту виробництва, а не загальний його обсяг. Ознаки кризи ста ли помітними і відчутними ще в роки десятої п'ятирічки (1976— 1980 рр.), коли почало спостерігатися різке падіння темпів еко номічного зростання в Україні.
Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту в Українській РСР з п'ятирічки в п'ятирічку знижувалися: від 6,75% у 1966—1970 рр. (восьма п'ятирічка) до 3,4% у 1981—1985 рр.; національного доходу, відповідно, від 6,7% до 3,4%; виробництво продукції промисловості — від 8,4,% до 3,5%; капітальних вкла день — від 6,8% до 3,1%; темпи зростання продуктивності праці зменшилися більше ніж у 2 рази — з 6,2% до 3,0%. Темпи прирос ту валової продукції сільського господарства, відповідно, змен шилися з 3,2% до 0,5%.
Більшість планів у республіці не виконувалася, хоча в цілому Україна нарощувала свій економічний потенціал, збільшуючи виробництво продукції. Кількісне зростання промислової проду кції відбувалося не за рахунок впровадження у виробництво но вих технологій, які б якісно змінювали продуктивні сили суспіль ства, а внаслідок екстенсивного розвитку промисловості, що негативно впливало на якість продукції.
Розвиток господарства як і раніше мав індустріальне спряму вання, і в цьому напрямку Україна досягла значних успіхів. Так, на початок 1980-х років республіка давала понад 50% загальносоюз ного виробництва залізної руди, понад третину чавуну, сталі, прокату, понад 25% видобутку вугілля. У республіці випускалось 97% вугільних комбайнів, 52,3% вантажних магістральних ваго нів, 33,2% турбін, 24,7% тракторів тощо. Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася ціла низка проблем, у тому числі проблема якості промислової продукції.
Уповільнення темпів економічного зростання та зниження ефективності виробництва вимагали від керівництва СРСР зміни соціально-економічної орієнтації. Після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС у країні почала здійснюватися нова економічна політика (неонеп), що пройшла у своєму розвитку декілька етапів. На першому етапі нова політика отримала назву «курс прискорення», і була сформульована лише в загальних рисах. Головною метою даного курсу пропонувалась всебічна інтенсифікація суспільного виробництва за рахунок прі оритетного розвитку ряду сфер: науково-технічного прогресу, структурної перебудови, ефективної системи управління, органі зації і стимулювання праці.
Ця модель була зовсім теоретично необгрунтована, оскільки зрозуміло, що структурна перебудова економіки неможлива без реорганізації всього господарського механізму. Тому вже через рік термін «прискорення» виходить із користування і замінюєть ся терміном «перебудова». На початку «перебудови» йшлося про те, що необхідно «перебудовуватися», що «так жити не можна». На жаль, ні у вчених-економістів, ні у політиків чіткого уявлення про те, від якої моделі економічної системи ми відмовляємось і до якої моделі хочемо прийти, не було. Тому весь «процес» ішов не по лінії створення нової економічної системи, а по лінії руйнування існуючої.
Дванадцята (і остання) п'ятирічка (1986—1990 рр.) виявилася безплідною і, значно випереджаючи всі попередні з марнотратст ва заради дутих темпів прискорення, з тріском провалилася на півдорозі. Впритул до 1988 р. ставилось завдання створення пла ново-ринкової системи, в якій ринок розглядався як допоміжна торгово-комерційна «прибудова» до планової економіки. Однак з цього нічого не вийшло.
Згідно з рішеннями червневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС з 1988 р. почалося здійснення радикальної економічної реформи. До середини 1987 р. було розроблено і прийнято програму корін ної перебудови системи управління економікою. Вона передба чала її соціальну переорієнтацію, структурні перетворення, ре форму ціноутворення і перебудову фінансово-кредитної системи за загальної спрямованості до регульованої ринкової економіки.
Епіцентром урядової програми, запропонованої в 1989 р. з'їзду народних депутатів СРСР, якраз і було здійснення ради кальної економічної реформи. Було прийнято пакет постанов, в яких йшлося лише про косметику планової системи управління народним господарством, підвищення ролі Держплану в нових умовах господарювання. «Фундаментальна» підготовка до ринку у цих документах фігурує лише в розумній необхідності його на сичення товарами.
“Радикальна» реформа була найбезпліднішою із всіх поперед ніх. У ній не лише не вирішені, але навіть і не поставлені по-науковому питання про непридатність вимірювачів економічного зростання і принципу визначення фонду зарплати за обсягом то варної продукції, що дало можливість зберегти в інструкціях і методиках усе у попередньому вигляді.
У 1989 р. ці чергові безплідні документи стали теоретичною базою для програми діяльності уряду, обраного новим парламен том, найближчою метою якої була стабілізація економіки в 1990 р. В Україні 1989 рік був останньою точкою відліку відносної ста більності в економіці, але тільки відносної, а з 1990 р. почався фактичний спад виробництва. Приріст товарів народного спожи вання було намічено величезний — на декілька млрд руб. (всього по СРСР — на 60 млрд руб.). Особливо великі надії покладалися на скорочення воєнних витрат і конверсію оборонних галузей промисловості. Робота зі стабілізації економіки урядом велась дуже активно. Але вже до травня 1990 р. стало вочевидь, що про грама стабілізації економіки «горить»: темпи зростання виробни цтва товарів народного споживання у 5 разів, а продуктових — у 10 разів нижчі за намічені.
Саме в цих умовах на горизонті й замаячив ринок. Він приве рнув увагу керівництва країни як можливість самозбереження, бо кредит довіри до нього з боку народу вже було вичерпано. І обі цяти більше було нічого.
Після того, як 24 травня 1990 р. на третій сесії Верховної Ради СРСР голова уряду М. І. Рижков виступив з доповіддю «Про еко номічне становище країни і про концепцію переходу до регульо ваної ринкової економіки», ринок стартував. Через місяць перед бачалося підвищити ціни на хліб і хлібопродукти у 3 рази, а з сі чня 1991 р. — більшість оптових і роздрібних цін від 50 до 100%, що свідчить про те, що перехід до ринку розпочався з директив ного підвищення цін у напрямку світових.
Економічний розвиток України на кінець 80-х років характе ризувався подальшим його погіршенням. Так, середньорічні тем пи зростання валового суспільного продукту за період з 1986 р. по 1990 р. порівняно з 1981—1985 рр. знизилися з 3,4% до 1,9%; валового національного продукту — з 3,4% до 2,4% відповідно; продукції промисловості — з 3,4% до 3%.
Таким чином, третя спроба прискорення, здійснена М. С. Горбачовим (після М. С. Хрущова і Л. І. Брєжнєва), була найпрості шою за задумом і виявилася найкороткочаснішою. Завдання, пос тавлені на її початку, залишились невиконаними. Горбачову не вдалося навіть зупинити неухильне погіршення соціально-еконо мічного становища, а економічна криза в епоху його перебудови ще більше загострилася. Відбулося це тому, що реформа теоре тично не розроблялась, здійснювалась не комплексно, без ураху вання вітчизняного і зарубіжного досвіду економічних реформ. Усе це призвело до господарського безвладдя, розвалу народного господарства і розпаду СРСР. Таким чином, Україна починала розбудовувати незалежну економіку, перебуваючи в стані кризи.
Основні принципи побудови соціалізму та комунізму було сформульовано К. Марксом та Ф. Енгельсом. Дальший теоретичний розвиток основних концептуальних положень марксистської доктрини здійснив В.І. Ленін.
Предмет політичної економії Ленін визначає як науку про суспільні відно сини людей у процесі виробництва (праця "До характеристики еко номічного романтизму", 1897 р.).
У відомій книзі "Розвиток капіталізму в Росії"" (1896 — 1899 ) він дає визначення ринку як економічної категорії, сукупності актів купівлі-продажу. Ленін показав, що розвиток ринку залежить від ступеня розвит ку поділу праці у суспільстві. Поява нових галузей, спеціалізація вироб ництва є найважливішим фактором розвитку ринку. Цеп розвиток може йти двома напрямами: 1) зростання засобів виробництва, розширення виробництва; 2) зростання попиту на предмети споживання.
Аналізуючи аграрну еволюцію Росії, Ленін показує розвиток дрібних селянських господарств на основі статистичних даних більш як 0,5 млн господарств. Ленін розкрив сутність системи панщини, економічну осно ву збереження великих поміщицьких господарств, системи відробітків, кабальної оренди землі, викупних платежів і т. д. У цій же книзі Ленін аналізує і розвиток капіталістичних відносин у промисловості.
У праці "Аграрне питання і "критики" Маркса" (1901 р.) Ленін крити кує "закон спадної родючості грунту", розглядаючи основу утворення капіталістичної земельної ренти, виділяє два види монополії на землю (як на об'єкт господарства і монополію приватної власності на землю), в результаті яких утворюється диференціальна рента І і II, а також абсолютна рента.
Критикуючи концепцію стійкості дрібного селянського господарства, Ленін показав процес утворення великих господарств у Росії. Розгля даючи питання техніки у сільському господарстві, він показав, що ступінь розвитку індустріалізації в сільському господарстві нижчий, ніж у про мисловості. Ленін розробив теоретичні основи націоналізації і муніци палізації землі, обгрунтував учення про два шляхи розвитку капіталіз му в сільському господарстві, показавши, що аграрне питання на той час було основним у соціально-економічному розвитку Росії. Ленін вважав, що в результаті націоналізації знищується абсолютна рента, а отримува чем диференціальної ренти буде держава. Згодом, у 1914 р., Ленін повер тається до аграрної проблеми у роботі "Нові дані про закони розвитку ка піталізму у землеробстві", де показав розвиток капіталізму в сільському господарстві на прикладі трьох районів США — промислової півночі, коло нізованого заходу і рабовласницького півдня.
Підсумковою працею Леніна щодо аналізу сучасного йому суспільства була праця "Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму" (1916). Опра цювавши велику кількість даних, Ленін розкрив економічні особливості та основні тенденції капіталістичної економіки. Він вважав, що сучас не йому суспільство — імперіалізм — слід розглядати як особливу стадію у розвитку капіталістичної соціально-економічної формації, що колосаль ний ріст великих підприємств посилює процес концентрації виробництва і на цій основі відбувається заміна вільної конкуренції монополією.
Розкриваючи закономірності "найвищої стадії розвитку капіталізму", Ленін дійшов висновку, що сучасна йому епоха — це епоха загострення протиріч капіталізму на його найвищій стадії і підготовки соціалістичної революції.
У своїй теорії соціалізму Ленін показав, що соціалізм — це держав но-монополістична структура, дія якої спрямована на користь усього на роду. Державно-монополістичний капіталізм (ДМК), на думку Леніна, особливо посилює свої позиції в період воєн. Ленін розглядав ДМК як особливу форму капіталізму, для якої є характерним найвищий ступінь усуспільнення виробництва; переплетіння приватних і державних моно полій; зрощення державного апарату з монополіями. ДМК, на його дум ку, е найважливішою передумовою соціалізму, яка готує умови для су спільного регулювання економіки.
Створюючи вчення про соціалізм, Ленін розробляв питання співвідношення економіки і політики, підкреслюючи, що економіка є фундамен том, а політика є концентрованим виразом економіки.
Ряд праць присвячено економічній структурі перехідного періоду до соціалізму. У праці "Про ліву дитячість і про дрібнобуржуазність" Ленін дає характеристику п'яти укладів, існуючих у господарстві Росії: патріархальний, дрібнотоварний, приватногосподарський капіталізм, державний капіталізм, соціалізм.
Економічна програма побудови соціалізму була висвітлена у працях: "Загрожуюча катастрофа і як з нею боротися" та "Чи утримають більшовики державну владу?" (1917). У них Ленін обгрунтував необхідність націоналізації банків, об'єднання банків в один, державний банк; націоналізації синдикатів; скасування поняття комерційної таємниці; приму сового синдикування; примусового об'єднання населення у споживчі то вариства. Ленін вважав за необхідне націоналізацію землі, банків, промисловості, створення сучасної крупної промисловості, сільського господар ства, орієнтованих на найновіші досягнення НТП.
У вченні про кооперацію Ленін розкрив переваги кооперації у перетворенні дрібних господарств у великі, розглядаючи кооперацію як фор му державного капіталізму. Він писав про кооперацію як соціалістичну форму господарства за умови панування державної власності і диктатури пролетаріату ("Про кооперацію", 1923 р.).
Ленін відкинув і піддав критиці намагання М. Бухаріна, Л. Троцького - (радянські партійні і політичні діячі) та їх прихильників ліквідувати теоретичну економічну науку, довівши необхідність існування політичної економії в будь-якому суспільстві. Розробляючи питання про власність, Ленін дав аналіз державної (загальнонародної) і кооперативної форм власності. Леніну належить і теоретична розробка основ учення про соціалістичне планування. Планомірність, за Леніним, — це свідоме підтримання непропорційності економіки. Леніну належить також розробка питань про [співвідношення поточних і перспективних планів, про облік і контроль, директивне планування, організацію праці, соціалістичне змагання.
Формування "політичної економії соціалізму" (1920—50-ті роки). Й. В. Сталін у свій час писав, якщо на всі питання будете шука ти відповідь у Маркса, то пропадете. Треба самим працювати головою, а не займатися нанизуванням цитат. Маркс не міг передбачити соціалізм у всій його конкретності, нині ж існує лабораторія, яка називається СРСР. Тому ми маємо врахувати весь наш багатий досвід і теоретично його осмислити.
На рубежі 1920 — 30-х років почала формуватись ідея про необхідність розробки політичної економії соціалізму, а у другій половині 1930-х і далі у 40-ві і 50-ті роки вона набула все більш конкретних обрисів. Предметом дослідження політичної економії соціалізму була дійсно важлива теоре тична проблема, якій приділяли велику увагу в 20 — 30-х роках і багато західних економістів. Суть ЇЇ полягала в з'ясуванні того, чи може ефектив но функціонувати центрально-керована система (у цьому, щоправда, ра дянські економісти не мали сумнівів) і, якщо це можливо, в яких конкретних формах економічних відносин ця система мала бути втілена.
Методологія, по-перше, формально зберігала основні риси методології Маркса, тобто у ній були присутні тези про примат галузі виробництва; по-друге, специфікою методології радянських економістів було ідеологічне трактування багатьох економічних проблем. Наприклад, питання про робочу силу як товар, поділ виробництва продукту на необхідний і додат ковий пов'язувалися з проблемою експлуатації трудящих. По-третє, обов'язковою умовою теоретичних досліджень і дискусій була непогрі шимість авторитетів. Не можна було заперечувати висловлювання Марк са, Енгельса, Леніна, Сталіна, рішення партійних з'їздів, а при виник ненні суперечностей між викладеними положеннями і реальною дійсністю можливим було лише різне трактування їх.
У 1920-ті роки у марксистській радянській економічній науці панувала ідея обмеженості предмета політичної економії ринкової, насамперед капіталі стичної економіки, оскільки вважалося, що досліджувати потрібно тільки економічні закони, приховані ринковою стихією, а "при соціалістичному ладі політична економія втрачає свій зміст, — писав М. Бухарін,— тому що стосунки між людьми будуть простими і ясними..., а на місце закономірностей стихійного життя стане закономірність свідомих дій колективів".
Більш детально обґрунтовуючи цю ідею у праці "Економіка перехідно го періоду" (1920), він твердив, що кінець капіталістичного товарного су спільства буде і кінцем політичної економії.
Зауваження Леніна на цю фразу, надруковані у 1929 р. вже після його смерті, були такими: "Невірно. Навіть у чистому комунізмі хоча б відношення І v + m до II с? і нагромадження?", а проти фрази "політична економія вивчає товарне виробництво" відмітив: " Не тільки!". У результа ті з'являться публікації з розширеним трактуванням предмета політеко номії. Представник нового покоління радянських теоретиків М. Возиесенський у праці "До питання про економіку соціалізму" (1931) одним із перших ужив поняття "політична економія соціалізму". Водночас він протиставляв природу економічних законів капіталізму і соціалізму, твер дячи, що відбувається "революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених пануючим пролетаріатом". У 1932 р. відомий економіст С. Струмілін уточнить, що "планове господарство за своєю ідеєю, крім техніко-економічних норм, фізико-хімічних законів і тому подібних детермінант, ніяких інших "об'єктивних", тобто не залежних від волі суспільства, "соціальних" законів не знає".
Підсумки дискусії були закріплені у 1936 р. постановою ЦК ВКП (б) "Про перебудову викладання політичної економії", відповідно до якої була запропонована нова структура політекономії, що включала великий розділ "Соціалізм". Завданням нового курсу було "викладення законів розвитку соціалістичної економіки..., які створюються і змінюються са мою соціалістичною державою".
Підготовка нового підручника вимагала обгрунтування окремих еко номічних законів, які становили предмет політекономії соціалізму. Найбільш дискусійною тут була проблема закону вартості і товарногрошових відносин при соціалізмі. Як уже відмічалось вище, соціалістична економіка згідно з висловлюваннями класиків марксизму протиставляла ся не лише капіталістичній економіці, але і товарному виробництву в ціло му. Відкидав поняття товару і вартості при соціалізмі і М. Бухарін у книзі "Економіка перехідного періоду". Проблему ж виміру витрат і результатів пропонувалося розв'язати за допомогою натуральних показників. Так, Струмілін як одиницю виміру пропонував "трудову одиницю (тред)" — трудовий день робітника першого розряду, який виконує норму виробітку на 100%. М. Бухарін писав про можливість вираження величини про дукту в енергетичних одиницях.
З уведенням непу теоретична позиція не змінилась, а наявність товар но-грошових відносин пояснювалася наявністю в економіці несоціалістичних укладів господарства. На думку Є. Преображенського, в умовах непу існують два сектори економіки: соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон "первісного соціалістичного нагромадження", у другому — закон вартості. "У законі вартості,— писав він,— концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-каліталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового капіталістичного ринку". Дещо іншу точку зору висловив А. Богданов, висуваючи ідею вічного для всіх видів економіки "закону трудових витрат", окремим випадком якого він вважав закон вартості. Цієї ж точки зору дотримується М. Бухарін, твердячи, що вартість при переході до соціалі зму трансформується в "закон пропорційних трудових витрат". В цей пе ріод панувала теза про поступове відмирання закону вартості внаслідок на ростання планового характеру економіки. Відмінність думок була щодо питання чи має план опиратися на узагальнюючі показники типу "пропор ційних трудових витрат"? Питання про одиницю виміру цих витрат зали шалося відкритим.
Офіційне визнання того, що соціалізму властиві товарно-грошові відносини було зроблене у 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б), де підкреслюва лося, що гроші "залишаться ще довго, аж до завершення першого етапу комунізму — соціалістичної стадії розвитку". Тепер постало питання про з'ясування причин їх збереження при соціалізмі. Той самий М. Вознесенський у статті "Про радянські гроші" (1935) пояснював їх збережен ня наявністю різних форм власності (державні підприємства, колгоспи і неусуспільнена праця у сфері послуг), а також різного ступеня ме ханізації і кваліфікації праці на державних підприємствах. Ці дві версії, які пояснювали існування товарних відносин при соціалізмі, переважали у радянській економічній літературі в наступні роки. Із них власне еко номічним було друге так зване обліково-розподільне трактування приро ди товарно-грошових відносин при соціалізмі, що виходило із неможли вості використання лише натуральної одиниці виміру у соціалістичній економіці. Інша версія, яка пояснювала товарні відносини зміною власни ка продукту, мала скоріше правове підґрунтя або, беручи проблему шир ше, інституціональне. Але тут слід пам'ятати, яку велику роль відіграва ла у марксистській економіці проблема власності і, зокрема, власності на засоби виробництва.
Важливою проблемою товарних відносин при соціалізмі було визначен ня меж їх поширення. Так, Вознесенський твердив, що товар при со ціалізмі — це товар особливого роду, оскільки товарність не поширюєть ся на засоби виробництва і робочу силу. Це положення також було широко розповсюджене.
Таким чином, до середини 30-х років у СРСР відбулося офіційне ви знання політичної економії соціалізму як науки і почалась підготовка но вого підручника політекономії, який включав би великий розділ із соціа лістичної економіки. Цей підручник мав стати "катехізисом" нової марксистської науки і тому його розробка знаходилась під постійним кон тролем Й. Сталіна. В основу цього підручника були покладені узагальнені зауваження Сталіна після зустрічі з авторським колективом у 1941 р. Суть їх зводилась до визнання об'єктивних законів соціалізму і закону вартості у "зміненому вигляді". Під "зміненим виглядом" розумілася не лише принципово інша соціальна природа закону вартості, а й були ви значені обмеження сфери його дії. "Соціалізм не може існувати без того, що Ленін назвав всенародним обліком і контролем над мірою праці і мірою споживання... На перший погляд здавалося, що найпростішим виходом є облік праці по годинах і днях у тому, що Маркс називав природною мірою праці..., але справа в тім, що праця громадян соціалістичного суспільства якісно неоднакова. В цьому відношенні вона відрізняється від праці членів комуністичного суспільства. Внаслідок цього облік міри праці і міри споживання можливий лише на основі використання закону вартості".
Перші теоретичні узагальнення. У 1947 р. вийшла книга М. Вознесенського "Воєнна економіка СРСР у період Вітчизняної війни", де також піднімалися теоретичні проблеми економіки соціалізму.
Вознесенський протиставляв у ній капіталістичну і со ціалістичну економіку насамперед як стихійну і планомірну. "Соціалі стичне планування,— відмічав він,— грунтується на розумному викори станні і застосуванні економічних законів виробництва та розподілу і саме є суспільним законом розвитку, і як таке — предметом політичної економії". Водночас він заперечував формулювання, що "план є закон", згідно з яким у соціалістичному господарстві можна запланувати і здійснити будь-яке економічне завдання. Вознесенський підкреслював наявність економічних законів виробництва і розподілу, з якими має ра хуватися соціалістичне планування. Як приклад такого він називав "змінений у радянській економіці закон вартості".
У цій книзі Вознесенський зазначає лише одну причину існування закону вартості при соціалізмі — неможливість порівняння економічних величин у натуральних показниках. Вартісні показники, на думку автора, (.дозволяють здійснювати "дотримання господарського розрахунку, введення обліку прибутків і збитків, зменшення витрат виробництва".
У цій праці Вознесенський упритул підійшов до визнання того, що вартісні відносини характерні для самої соціалістичної економіки без посилань на вплив інших форм власності. "Радянське суспільство у СРСР, — писав він, — має свою форму обліку товарів, основна і переважна частина яких вироблена на соціалістичних підприємствах". Далі Вознесенський підняв проблему засобів виробництва і робочої сили, які у всіх попередніх працях не вважалися товарами при соціалізмі. "Закон вартості,— зазначав він,— діє не лише при розподілі продуктів, але також і при розподілі самої праці між галузями народного господарства срср". "Радянська торгівля виключає із сфери приватної купівлі-продажу основні засоби виробництва і робочу силу". Звідси фактично був усього один крок до визнання товарами у соціалістичній економіці засобів виробництва і робочої сили, але якщо стосовно засобів виробництва це визнання врешті-решт було зроблене, то робочу силу радянська економічна наука товаром не визнавала ніколи, оскільки наступним логічним кроком було б визнання "експлуатації трудящих" при соціалізмі. Логіка наукового аналізу вступала у протиріччя з офіційною ідеологією.
Книга Вознесенського, "добро" на яку дав сам Сталін, у 1948 р. була означена Сталінською премією у галузі науки і винаходів, а потім вилучена із обігу. М. Вознесенський у 1949 р. був заарештований і у 1950 р. розстріляний.
Підсумки дискусій 50-х років підведе праця Й. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму у СРСР" (1952), яка стане підґрунтям підручника політекономії, що вийшов у 1954 р.
Сталін визнав об'єктивний характер економічних законів при со ціалізмі і заперечував здатність радянської держави "відміняти" або "ство рювати" економічні закони. Відкидав він і формулювання про "зміну" за конів, але визнавав можливість обмеження сфери їх дії. "Не можна "змінити" закони та ще й "докорінним чином". Якщо їх можна змінити, то можна і знищити... Можна обмежити сферу дії тих чи інших економіч них законів, можна попередити їх руйнівну дію, якщо, звичайно, вона є, але не можна "змінити" або "знищити".
Сталін дав нове визначення "основного економічного закону соціа лізму", не погодившись із твердженням, що ним є закон "планомірного пропорційного розвитку". Він полягає, на думку Сталіна, у "забезпеченні максимального задоволення постійно зростаючих матеріальних і культур них потреб усього суспільства шляхом безперервного росту та удоскона лення соціалістичного виробництва на основі вищої техніки". Це визна чення з деякою модифікацією зберігалось у політекономії соціалізму весь подальший період радянської влади.
Основне місце у праці Сталіна займала проблема товарно-грошових відносин при соціалізмі. Існування їх Сталін виводив із наявності існу вання двох основних форм соціалістичного виробництва: державна — з гальнонародна і колгоспна, яку не можна назвати загальнонародною. Тому товарне виробництво і товарообіг є нині необхідністю, підкреслював Сталін. Зникне воно, на думку Сталіна, із злиттям цих двох виробничих секторів в один загальний виробничий сектор. "На другій фазі комуністич ного суспільства кількість праці, затраченої на виробництво продуктів, буде вимірюватися не окружним шляхом, не через посередництво вартості і її форм, як це було при товарному виробництві, а прямо і безпосередньо — кількістю часу, кількістю годин, витрачених на виробництво про дуктів".
Таким чином, Сталін залишив єдину причину існування товарного виробництва при соціалізмі — існування двох форм власності, відкинувши всі інші точки зору, в тому числі і так зване обліково-розподільне тракту вання закону вартості при соціалізмі М. Вознесенського. Про що Сталін написав так: "...Це необхідно для калькуляції, для розрахунків, для ви значення прибутковості і збитковості підприємств, для перевірки і конт ролю підприємств. Але це лише формальний бік справи".
Далі Сталін розглядає сферу поширення товарного господарства при соціалізмі і робить висновок, що "наше товарне господарство являє собою не звичайне товарне виробництво, а товарне виробництво особливого роду..., сфера дії якого обмежена предметами особистого споживання".
При соціалізмі на думку Сталіна, робоча сила і засоби виробництва не є товарами ("засоби виробництва не "продаються" навіть колгоспам, вони тільки розподіляються державою серед своїх підприємств",— зазначав Сталін). "Ціни у нас на сільськогосподарську сировину, — писав він далі,— тверді, встановлені планом, а не "вільні".
Слід виділити ще одну сталінську категорію товарного виробництва при соціалізмі — "народногосподарську рентабельність". Визнавши на явність закону вартості при соціалізмі, хоч і в обмеженому вигляді, Сталін пише: "Цілком невірно також твердити, що при нашому нинішньому еко номічному ладі... закон вартості регулює нібито "пропорції" розподілу праці між різними галузями виробництва. Якби це було вірно, то не зро зуміло, чому у нас не розвивають на всю потужність легку промисловість як найбільш рентабельну?". Тут Сталін фактично визнав, що народне гос подарство розвивалося всупереч закону вартості і поняттю економічної ефективності. Але цей висновок Сталін формулювати не хотів. "Деякі то вариші,— писав він,— роблять звідси висновок, що закон планомірного розвитку народного господарства і планування народного господарства знищує принцип рентабельності виробництва. Це зовсім невірно. Якщо взяти рентабельність не з точки зору окремих підприємств або галузей виробництва і не у розрізі одного року, а з точки зору всього народного гос подарства і у розрізі, скажімо, десяти—п'ятнадцяти років, що було б єди но правильним підходом до питання, то тимчасова і нестабільна рента бельність окремих підприємств або галузей виробництва не може йти ні в яке порівняння з тою вищою формою міцності і постійної рентабельності, яку дає нам дія закону планомірного розвитку народного господарства".
І ще одна теза Сталіна заслуговує на увагу. Заперечуючи товарну при роду засобів виробництва при соціалізмі, Сталін твердить, що вони стають товаром у випадку продажу їх за кордон. "Тут, в галузі зовнішньої торгівлі, але лише у цій галузі, наші засоби виробництва дійсно є товара ми і вони дійсно продаються".
Загалом "політекономія соціалізму", яка сформувалася в концепцію у ході численних дискусій, була систематизацією економічної політики дер жави та ідеології керуючої бюрократії і давала надто викривлене уявлен ня про реальний лад державного соціалізму у СРСР. І з 1954 р. (рік вихо ду першого підручника політекономії), модернізуючись, вона переміщалась із одного видання в інше аж до кінця 80-х років.
Альтернативні теорії О. В. Чаянова і М. Д. Кондратьєва. У своїх працях "Порівняння статистичних методів з методами при родничих наук", "Сутність і межі науки", "Чи існує принципова різни ця між дослідами і методами статистичного дослідження?" та інших О. Чаянов порушив цілий ряд проблем економічної теорії. Однією із та ких, яка проходить червоною ниткою через усі його праці, є теорія сімей но-трудового господарства. О. Чаянов доводив, що найбільш ефективни ми формами ведення сільського господарства є невеликі сімейно-трудові господарства, які уособлюють не сферу виробництва, як в общині або в артілі, а сферу обігу, де економічні відносини регулюються торгівлею, збутом і кредитною кооперацією. Проте в цьому простежується вплив на нього народників, які тяжіли певною мірою до поглядів фізіократів (маєть ся на увазі визнання селянина ключовою фігурою в економіці Росії почат ку століття і висунення аграрного питання як найважливішого для долі країни цього періоду).
Організаційний план селянського господарства. О. Чаянов творчо розвинув досягнення зарубіжної, передусім німецької еконо мічної думки. Особливий інтерес викли кали у нього вчення про сільськогосподарське підприємство і теорія роз міщення виробництва. Учення про сільськогосподарське підприємство об ґрунтовувалося у працях німецьких економістів Т. Гольца і Ф. Еребо, швейцарського аграрника Е. Лаура, які створили складну систему обліку і управління великим капіталістичним сільськогосподарським підприєм ством з найманою працею. О. Чаянов застосував до сімейно-трудового господарства систему обліку капіталістичного підприємства, запропонував оригінальний варіант організаційного плану селянського господарства, враховуючи досягнення німецької таксації (оцінювання). Щодо теорії роз міщення виробництва, яку розробляли ще І. Тюнен і А. Вебер, то вона до зволила російському економісту сформулювати завдання оптимального розміщення господарства від міста-ринку і визначити розмір дифе ренціальної ренти за місцем розташування.
Організаційний план, або суб'єктивне відображення селянином си стеми цілей і засобів господарської діяльності, включає: вибір спрямуван ня господарства, поєднання його галузей, узгодження трудових ресурсів і обсягів робіт, розподіл продукції для споживання і продажу на ринку, баланс грошових надходжень і витрат. Концепція трудоспоживчого балан су грунтувалася на тому, що селянин прагне не до максимуму чистого прибутку, а до росту загального доходу, відповідно до виробництва і спо живання, рівноваги виробничих і природних факторів, рівномірного роз поділу праці і прибутку протягом усього року.
Розповсюдженій у радянській економічній літературі схемі "куркуль — середняк — бідняк", Чаянов протиставляв власну класифікацію, яка включала шість типів господарств: 1) капіталістичне; 2) напівтрудове; 3) заможне сімейно-трудове; 4) бідняцьке сімейно-трудове; 5) напівпролетарське; 6) пролетарське. Чаянов запропонував план вирішення соціаль них протиріч на селі через кооперативну колективізацію різних типів гос подарств (з 2 по 5-й) і кооперативний кредит.
Шлях до кардинального підвищення ефективності аграрного сектору Чаянов вбачав у масовому розповсюдженні кооперації, її антикапіталістичному і антибюрократичному змісті. Він виступав проти державної ко операції. Вигоди кооперації, на думку вченого, полягають у відносно низь ких цінах на продукцію і у додаткових прибутках її членів.
Чаянов вважав, що до кооперативів мають відходити ті види діяль ності, технічний оптимум яких перевершував можливості окремого се лянського господарства. Він виходив з того, що індустріальне селянське господарство здатне вести ефективний обробіток грунту і тваринництво. Решта видів діяльності належить поступовому і добровільному кооперуванню.
Складним є питання про ставлення О. Чаянова до "австрійської шко ли" — школи граничної корисності. У своїх ранніх працях він знаходив ся під великим впливом Бем-Баверка, Менгера та інших теоретиків маржиналізму. Так, його "Нариси з теорії трудового господарства" (1912 — 1913 рр.) побудовані на порівнянні граничних витрат і граничної корис ності селянської праці, на категоріях "граничної складності", "граничного виробітку" і т.д. Пізніше він пересвідчився, що порівняння витрат і корис ності в одних і тих самих одиницях неможливе. Крім того, О. Чаянов своє рідно інтерпретує теорію граничної корисності, вважаючи її такою, яку можна застосувати лише до трудового господарства як один із методів його аналізу.
Спираючись на праці своїх попередників і сучасників, він обгрунтував основні принципи трудового господарства, відкрив методи його оптимізації, обгрунтував теорію організації селянських господарств, накреслив шляхи їх вивчення та диференціації.
Для О. Чаянова характерним було поєднання статистичного і дина мічного підходу в аналізі: необхідність статистичного аналізу диктувала ся вихідним абстрактно-логічним розглядом об'єкта, динамічний аналіз розкривав його зв'язки з народним господарством у цілому. Щодо ав стрійської школи, то О. Чаянов дійсно користувався категоріями "гранич них витрат" і "граничної корисності", створював графіки відповідних кривих, однак, на відміну від економістів австрійської школи, не робив загальних висновків із теорії корисності у народному господарстві, завж ди залишався на рівні підприємства, сім'ї, невеликого колективу. Проте сімейно-трудове господарство розглядалось ним не відокремлено, а крізь призму народногосподарських категорій — цін, ренти, процента, прибут ку і т.д. Крім того, автор був дуже далекий від бачення райдужних пер спектив відокремленого селянського господарства; навпаки, він говорив про необхідність кооперування і включення їх у народне господарство.
Характеризуючи у першому розділі монографії "Організація селян ського господарства" фактори прибутковості селянських господарств, він ділить їх на дві групи — внутрішньогосподарські і народногосподарські. Основними внутрішньогосподарськими факторами були, на його думку, трудові ресурси сім'ї та інтенсивність праці. Зазначимо, що автор при цьо му не абсолютизував коефіцієнт (їдока-робітника), адже, крім потреби спо живання, на інтенсивність праці впливає забезпеченість землею, на явність засобів виробництва, оплата одного робочого дня. Обґрунтовується дуже важливий висновок про відсутність у некапіталістичних господар ствах категорії зарплати і про перетворення її в чистий прибуток (особис тий бюджет) членів сім'ї. У зародковій формі тут висловлена ідея госпроз рахункового прибутку, який розподілявся б між членами трудового колективу, а також показана стійкість такого колективу.
Специфіка селянського господарства без категорії зарплати ставила завдання "занурення" його в систему народногосподарських категорій. О. Чаянов успішно справився з цим завданням, вказавши на перетворен ня форм цін, процента і ренти в селянському господарстві і вплив їх на внутрішній устрій некапіталістичних форм виробництва. Особливо ціка вим е його аналіз рентних відносин: рента, на думку автора, втрачає свою експлуататорську суть у селянському господарстві і виявляється там як надлишковий прибуток, отриманий селянином завдяки більш родючим землям, вигідному місцю розташування щодо ринку, густоти населення, структури його прибутків, ринкових цін. Як бачимо, О. Чаянов розвивав таким чином класичну теорію ренти, виділяючи як рентоутворювальні фактори характер попиту і рівень ринкових цін. Останній фактор видається необгрунтованим з традиційної точки зору, однак, слід зазначити, що тут автор вів мову про звичайну локалізацію сільськогосподарських Ц ринків, міст, навколо яких створювалися особливі "зони тяжіння" селянських господарств різних грунтово-кліматичних зон. У праці "До питання про теорію некапіталістичних систем господарства" О. Чаянов робить спробу побудувати на основі системного методу "метатеорію" економічних систем. Подібна проблема була дуже актуальною у 20-ті роки, коли у СРСР було п'ять укладів господарств. До речі, О. Чаянов робить висновок про можливість їх співіснування і взаємодію через ринок і ціни, причому не тільки у просторовому, але й більш широ кому плані.
Сімейно-трудове господарство. У цій статті вчений визначає місце сімейного трудового укладу в ряді економічних систем. Він мав би стати, на думку вченого, основою консолідації про гресивних некапіталістичних систем. Під цим кутом зору О. Чаянов "вмонтовував у метатеорію" економічних систем теорію некапіталістичних укладів. При цьому одним із найбільш важливих пунктів його концепції є "роздвоєння суті" економічних категорій процесу виробництва. Чаянов переконливо довів, що сімейно-трудове господарство має більшу стійкість, виживаність, ніж господарство, засноване на найманій праці, оскільки здатне миритися із тимчасовим зниженням ринкових цін, а та кож схильне виплачувати більш високу орендну плату, ніж капіталістичні підприємці. Важливо підкреслити, що теорія саморегульованого некапіталістичного підприємства, розроблена Чаяновим на прикладі сім'ї, має велике значення для аналізу інших колективних форм організації вироб ництва — кооперативних, орендних, акціонерних та ін.
Одне із визначальних положень теорії Чаянова — про відносну стійкість селянського сімейно-трудового господарства — випливає із ана лізу організації виробництва, сімейних бюджетів і цілей, якими керується це господарство. Селянин, власник невеликої земельної ділянки, прагне не до примноження багатства, а головним чином до збільшення валового доходу. При цьому він намагається зберегти певну відповідність між тру довими зусиллями і досягненим результатом, більш або менш рівномірно розподілити трудові зусилля протягом року.
Основна турбота власника цієї ділянки — забезпечити потреби сім'ї. Спостереження і дослідження привели вченого до висновку про важливість збереження балансу між трудовими витратами і потребами селянської сім'ї. Відповідаючи критикам, Чаянов відмічав, що "кожний селянин не відмовився б ні від хорошого ростбіфу, ні від грамофона, ні навіть від пакету акцій "Ойл Шелл Компанії", якби тому трапилася нагода. На жаль, у масі такої нагоди не випадає, і кожна копійка дістається селянській сім'ї важкою на пруженою працею. А в цих обставинах їй доводиться відмовитися не лише від акцій і грамофона, але іноді і від яловичини".
У своїх обґрунтованих висновках учений звертає увагу на специфічні особливості розвитку селянського господарства, які не відповідають еко номічній теорії. Наприклад, під тиском споживчої потреби селяни пого джувались на сплату надзвичайно високої оренди, яка перевищувала ціну землі. Вони розводили невигідні і надто трудомісткі культури (льон, кар топлю), щоб скоротити безробіття. У неврожайні роки селянам знижува ли заробітки внаслідок надзвичайного напливу "голодних" робочих рук. У результаті у Росії заробітна плата встановлювалась не прямо пропор ційно, а обернено пропорційно цінам на хліб.
Трудове селянське господарство, за Чаяновим, має "природну межу своєї продукції". Ця межа зумовлюється тим, що ріст напруги річної праці виявляється невідповідним до потреб селянської сім'ї. Селянське госпо дарство за своєю природою споживче, а споживання (бюджет селянської сім'ї) порівняно з ростом трудових витрат з певного часу росте повільніше.
Важливий принцип організації трудового селянського господарства полягає в устремлінні до рівноваги факторів виробництва, зайнятості і спо живання. Мова, зокрема, йде про пропорційність трудових зусиль і їх роз поділ між членами сім'ї протягом року, про поєднання технічних засобів і ручної праці, про участь селян у землеробських роботах і промислах.
Принцип пропорційності і рівноваги приводить до висновку про високу стійкість селянського господарства, його здатність до виживання у вкрай несприятливих умовах, при різкому падінні ринкової кон'юнктури. "Завдяки механізму трудового розрахунку від'ємні величини (збиток) з¢являються у селянському господарстві значно пізніше, ніж у капіталістичному (звідси виключна важливість і стійкість селянського господарства), і часто умови внутрішньої основної рівноваги сімейного господарства роблять прийнятною для нього дуже низьку оплату одиниці праці, що дає змогу існувати в умовах, які прирікають капіталістичне господарство безумовну загибель".
У розділах, присвячених аналізу організаційної структури селянських господарств, О. Чаянов детально і на великому статистичному матеріалі досліджує працю, засоби виробництва, землю, тварин та інші моменти виробничої діяльності селянина. Але він розглядає не тільки внутрішню "морфологію" сімейно-трудової діяльності, але і її зв'язки із народним господарством у цілому. Він органічно пов'язував розвиток селянського господарства, яке, на відміну від капіталістичного, націлене на задоволення потреб своїх членів, а не на отримання прибутку, і грунтується на їх власній праці, а не на найманій робочій силі (учасники такого господарства поєднували в собі господаря і працівника), з кооперацією.
Влітку 1917 р. учений висунув план реконструкції аграрного сектору: передача землі у власність трудового селянства, введення трудової власності на землю (без права купівлі-продажу ділянок), передача державі поміщицьких господарств і садиб, уведення єдиного сільгоспподатку для часткового вилучення диференціальної ренти. Чаянов виступив проти зрівняльного поділу землі між селянами. Він виходив із двоякого критерію аграрної перебудови: підвищення продуктивності праці і демократи зації розподілу національного доходу.
Великим досягненням О.Чаянова є теорія диференціальних оптимумів сільськогосподарських підприємств. Оптимум має місце там, де "за інших однакових умов собівартість оптимальної продукції буде наймен шою". Оптимум залежить від природно-кліматичних, географічних умов, біологічних процесів. Всі елементи собівартості у землеробстві Чаянов розділив на три групи: 1) ті, що зменшують собівартість при укрупненні господарств (адміністративні витрати, витрати на використання машин, будов); 2) ті, що її підвищують при укрупненні господарств (транспортні витрати, втрати від погіршення контролю за якістю праці); 3) ті, що не за лежать від розмірів господарств (вартість насіння, міндобрив, вантажно-розвантажувальні роботи). Оптимум зводиться до знайдення точки, в якій сума всіх витрат на одиницю продукції буде мінімальною.
У роки організації радгоспів (1928 - 1930) О. Чаянов запропонував оці нювати їх діяльність за ступенем виконання державного плану з точки зору врахування інтересів регіонів і за рівнем прибутковості самого підприємства. Однак проблема індивідуальної мотивації праці, яка зай мала одне з центральних місць у працях ученого, в 1928 — 1930 рр. не досліджувалася.
Методологія планування. В цей же період працював і М. Кондратьєв. Світову славу і визнання принесли йому праці "До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон'юнкту ри", "Великі цикли економічної кон'юнктури", "Плай і передбачення" та інші. Центральною у колі наукових інтересів М. Кондратьєва є пробле ма економічної динаміки. Наукову значущість цієї проблеми вчений по яснював тим, що "тільки динамічні закономірності можуть вказати шлях і форми переходу подій із сучасної стадії до тієї чи іншої стадії майбут нього". Розробку проблеми економічної динаміки М. Кондратьєв без посередньо пов'язував із прогностичною функцією економічної науки.
У 20-ті роки він займався розробкою методології планування народно го господарства. В ці роки популярне гасло того часу "Керувати — озна чає передбачувати" стало безпосереднім принципом діяльності вченого.
Кондратьєв серйозно підійшов до концепції змішаних форм впливу на економіку — з боку держави, торговельно-підприємницьких структур, місцевих органів влади, окремих селянських господарств. Він висунув вимоги ринкової перевірки методів державної політики. Кондратьєв ви ходив із необхідності поєднання на базі непу планових і ринкових прин ципів, висунув ідею тісного зв'язку і рівноваги аграрного та індустріаль ного секторів економіки. Ефективний аграрний сектор, вважав він, здатний забезпечити підйом усієї економіки, стати гарантією стійкості всього народного господарства. Кондратьєв вважав необхідним подати першочергову допомогу господарствам, наближеним до фермерського типу, здатним забезпечити швидке нарощення виробництва товарного і хліба. Його програма була зорієнтована на підтримку міцних сімейних трудових господарств, здатних стати основою економічного підйому в країні.
М. Кондратьєв був прихильником активного державного втручання в неекономічні процеси через систему державного планування, у якому важливу роль відіграє економічне прогнозування. У ринковій економіці побудова прогнозу економічного розвитку необхідна для реалізації заходів державного регулювання. Для регульованої державою економіки це зав дання передбачає не тільки знання, бачення стихійних сил соціально-економічного життя, а й підпорядкування їх свідомому планомірному керів ництву з боку держави, передбачення дій стихійних сил. "Лише на основі цього знання і передбачення можлива побудова реального плану і перспек тив свідомої, організаційно-регулюючої дії... План, звичайно, — це не тільки передбачення подій, що стихійно розгортаються. План одночасно є і програмою свідомих дій. Але план без певного передбачення — ніщо". Кондратьєв вивчав об'єктивні характеристики і тенденції ринкової економіки. Він розглядав ринок як зв'язуючий ланцюг між націоналізованим кооперативним і приватним секторами, а також як важливе джерело господарської інформації. Значення плану вчений вбачав у забезпеченні ''більш швидкого, ніж при спонтанному розвитку, темпу росту продуктив них сил, а також збалансованого росту виробництва. Поєднання ринкових біпланових принципів Кондратьєв вважав придатним для всієї економіки. Однак зазначену концепцію він модифікував залежно від сектору, В сільському господарстві мають переважати непрямі впливи на ринок, а в націоналізованій промисловості — прямі.
“Цикли Кондратьєва” У праці “До питання про поняття економічної статики, динаміки і кон'юнктури" (1924 р.) М. Кондратьєв уперше у розгорнутому вигляді сформулював принципи нового на той час напряму дослідження — економічної динаміки, визначив її основний зміст, показав подібність і відмінність статичного і динамічного підходів до аналізу явищ господарського життя, а також місце кон¢юнктурних досліджень у розробці проблем економічної динаміки. Учений звернувся до найважливішої проблеми наукового пізнання економічних явищ. У цій праці М. Кондратьєв формулює свій план дослідження, який їУнтувався на виділенні двох якісно різнорядних груп кон'юнктурних роцесів: з одного боку зворотних, хвилеподібних процесів, з іншого — незворотних, еволюційних, у яких виявлявся поступальний розвиток продуктивних сил. Щодо розуміння економічного ряду, мова йшла про циклічну і тривалу складову економічного росту.
Вивчаючи зворотні процеси, М. Кондратьєв виділяв такі періоди коливань економічної активності: менше року (сезонні), три з половиною роки, торговельно-промислові цикли тривалістю 7 — 11 років, а також великі цикли кон'юнктури 50—60 років. Така класифікація, яка сьогодні є загальноприйнятою у світовій економічній літературі, у той час ще тільки здобувала визнання.
Традиційні торговельно-промислові цикли М. Кондратьєв розглядав у монографії "Світове господарство і його кон'юнктура під час і після війни", яка присвячена аналізу економічного циклу, що завершився кри зою 1920 — 1921 рр. Учений показав багатогранність механізмів розгор тання криз, підкреслив важливість структурних характеристик при їх дослідженні, поглибивши таким чином аналіз цієї проблеми, яка набула поширення у радянській літературі через півстоліття.
У західній літературі звичайно розрізняють малі цикли — тривалістю близько трьох років, великі цикли — вісім—десять років і, нарешті, так звані довгі хвилі, які отримали назву "хвилі Кондратьєва". Подібні цик ли охоплюють довгі періоди економічних коливань — близько півстоліт тя, здійснюючи тривалий вплив на економічне життя. Найчастіше зустрі чаються в економіці розвинених капіталістичних країн цикли тривалістю 8 — 10 років, але на ділову активність впливають, звичайно, всі інші цик ли. Ось чому один з найбільш авторитетних дослідників цієї проблеми У. Мітчелл вважав, що "економічні цикли являють собою один із видів коливання господарської діяльності організованого суспільства". Саме всебічне їх дослідження, включаючи обов'язковий статистичний аналіз, допомагає будувати прогнози економічної активності.
Описуючи специфіку розвитку циклічних процесів на початку XX ст., М. Кондратьєв сформулював у своїх працях гіпотезу про існування вели ких циклів кон'юнктури. Ця проблема потрапила в поле зору економістів ще у середині XIX ст. Про такі цикли писали видатні вчені того часу: М.Туган-Барановський, К. Віксель, В. Парето та ін. Проте, інтерес М. Кондрать єва до проблеми довготривалої періодичності пояснювався насамперед спробами створити універсальну концепцію, яка охоплювала б усі види циклічних коливань і була б придатною для побудови як коротко-, так і довгострокових прогнозів розвитку економіки. Датуючи перехід від вис хідної до спадної фази великого циклу рубежем 20-х років, учений у 1922 р. передбачив Велику депресію, яка охопила Захід у 30-х роках. У працях "Великі цикли кон'юнктури" (1925 р.) і "Великі цикли економічної кон'юнктури" (1926 р.) М. Кондратьєв підтвердив гіпотезу про існування довгочасної циклічності широким фактичним і статистичним матеріалом, застосувавши новий для того часу статистичний метод аналізу тимчасо вих рядів.
М. Кондратьєв дійшов висновку, що довгострокові коливання в еко номіці мають регулярний, циклічний характер. Він виділив комплекс со ціально-економічних процесів, розвиток яких, на його думку, характери зується довгочасною періодичністю, і припустив наявність внутрішнього взаємозв'язку між ними. Йдеться про нерівномірність науково-технічно го прогресу і процесу нагромадження капіталу, про стрибкоподібні зміни в технологічній структурі виробництва і в умовах грошового обігу, про наростання і ослаблення суспільно-політичних процесів і процесів втягування нових країн у систему світового ринкового господарства.
Разом з тим М. Кондратьєв, розвиваючи ідею А. Маршалла про природу економічної рівноваги, запропонував єдиний підхід до пояснення економічних циклів різної тривалості. Він розпочав також вивчення механізму, який відтворює явища довгочасної періодичності в економіці, припустивши, що його основними елементами є оборот основного капіталу з тривалим терміном служби (близько 50 років), нагромадження вільного грошового капіталу і науково-технічний прогрес. Йдеться про виробничі інфраструктурні споруди: промислові будівлі, мости, шляхи, для спорудження яких потрібні великі кошти і тривалий час. Їх оновлен ня відбувається не плавно, а своєрідними поштовхами, імпульсами для яких є науково-технічні відкриття та нововведення. Зміна "основних капітальних благ" потребує значних нагромаджень, великих інвестицій. Отже, М. Кондратьєв обгрунтував інвестиційну теорію довгих хвиль в економіці.
У 30-х роках австрійський економіст Й. Шумпетер доповнив її іннерваційним механізмом, згідно з яким довгі хвилі в економіці зумовлюються також нерівномірністю процесу нововведень, зростанням чи зниженням схильності підприємців до значних інноваційно-технічних, (технологічних, організаційних методів випуску нових видів товарів тощо. Середньострокові цикли розвиваються на фоні довгих хвиль в економіці. У фазі їх спаду гостро проявляють себе промислові кризи. Фаза піднесення не виключає криз, але вони виникають, як правило, на фоні довготривалої зростаючої кон'юнктури. Розуміння механізму довгої хвилі в економіці дає змогу робити довгострокові прогнози економічного розвитку. 3 кінця 30-х років західні економісти, услід за Й. Шумпетером, вікові цикли стали називати "циклами Кондратьєва". Проблема великих циклів (80 — 90 років), як і тривалістю 20 — З0 років, продовжує залишатися предметом гострих дискусій, зокрема і щодо самого їх існування. Але те, що багато питань, порушених Кондратьєвим, лишаються і сьогодні актуальними і невирішеними, свідчить передусім про їх складність.
У працях "Основні проблеми економічної динаміки", "Тренд, або проблема теорії економічної динаміки", "Стан учення про тренд у теорії соціальної економіки" М. Кондратьєв разом із дослідженням великих циклів розпочав досліджувати проблему тренду.
М. Кондратьєв побудував односекторну модель економічного росту, призначену для аналізу і прогнозування довгострокової динаміки макропоказників. У західній літературі подібного типу моделі з'явилися лише через 20 років (Солоу, 1956; Свен, 1956), а в радянській — через 25 (Канторович, 1959). Порівняно із сучасними моделями економічного росту, модель М. Кондратьєва відзначалася оригінальністю. У ній динаміка екзогенних змінних задається не за допомогою експоненти або іншою рівномірно зростаючою функцією часу, а за допомогою логістичної кривої, в якій відрізок повільного росту змінюється відрізками швидкого, і навпаки. Таким чином, модель припускає істотну нерівномірність науко во-технічного прогресу, здійснення впливу на характер розвитку ринко вої економіки. У прихованому вигляді в моделі закладена й ідея довгих хвиль: достатньо лише припустити, що фактична динаміка будь-якого із факторів виробництва, скажімо НТП або трудових ресурсів, задається не єдиною логістичною кривою, а кривою, "склеєною" із декількох логістик.
Обмеженість моделі М. Кондратьєва пояснюється тим, що фактори виробництва — праця, основні фонди і НТП — є в ній екзогенними. За значимо, проте, що і на сучасному етапі розвитку економіко-математичних методів загальновизнані успіхи досягнуті в моделюванні процесу відтворення лише одного із названих факторів виробництва — основних фондів. Щодо впливу економічних процесів на динаміку НТП і трудових ресурсів, то наявні в цій галузі підходи (наприклад, моделі з ендогенним НТП, моделі формування попиту на працю і т.д.) ще дуже далекі від дос коналості, особливо з позицій довгострокового економічного аналізу. Тому у моделях економічного росту малих розмірів трудові резерви та НТП і до сьогодні розглядаються здебільшого як екзогенні змінні.
Таким чином, заслугою Кондратьєва є й те, що він застосував у своїх пра цях методологічні прийоми економіко-математичного аналізу, які у світовій економічній науці того часу знаходилися лише в стадії становлення.
Спочатку криза, а потім тривала депресія у світовій економіці 70-х років примусили вчених згадати забуту гіпотезу Й. Шумпетера, згідно з якою нерівномірність розвитку пояснюється таким фактором, як технічні нововведення, які порушують попередню рівновагу. Втілюючи таке ново введення першим, підприємець отримує надлишковий прибуток, величи на якого зменшується по мірі втілення нововведень іншими підприємця ми. Завдяки цьому встановлюється рівновага на новому рівні. На початку, коли відбувається впровадження нововведень, виникає спад у старих га лузях виробництва, а потім із деяким запізненням — посилене розширен ня нових галузей. Однак ця концепція ділових циклів Шумпетера була піддана критиці С. Кузнєцом, вихідцем з Росії, Нобелівським лауреатом, який вказав на те, що для утворення довгих хвиль в економічній кон'юнк турі необхідно, щоб нововведення були досить вагомими, що на практиці буває рідко. Частіше нововведення бувають незначними. М. Кондратьєв, вперше відкривши довгі хвилі в економічній кон'юнктурі, пояснив їх цик лічним характером відтворення капітальних благ довгострокового кори стування, періодичне оновлення яких якраз і викликає тривалі відхилен ня економіки від стану рівноваги.
Продовжуючи розвивати наукове надбання М. Кондратьєва, С. Глазьєв у своїй книзі "Теорія довгострокового техніко-економічного розвитку" (1993 р.) показує, що технічний розвиток економіки не може відбуватися інакше, ніж шляхом послідовної зміни технологічних укладів, і будує мо дель формування технологічної траєкторії. Кожний такий уклад являє собою сукупність зв'язаних виробництв і в своєму розвитку спирається на виробничий потенціал, створений на попередній сходинці техніко-економічного розвитку. Життєвий цикл такого укладу в сучасних умовах охоплює приблизно століття. Односпрямованість і єдиний ритм світової економічної системи зумовлені створенням загальносвітового ринку з часів промислової революції. Саме ринок сприяє тому, що нововведення, які з'являються в одній країні, отримують загальне розповсюдження. Будь-яка країна впишеться в загальну картину світового економічного розвит ку і стане навіть лідером у цьому розвитку тільки після того, як ліквідує старі технологічні уклади і замінить їх новими.
З цієї точки зору техно логічні стрибки легше можна здійснити у відстаючих країнах, де не так багато застарілих виробничих потужностей і тому створюються сприятливі умови для переходу до нового технологічного укладу. Те саме стосується і гіпотези, яка покладена в основу рівнянь, що описують у моделі Кондратьєва динаміку ставки заробітної плати і норми процента, гіпотези про зв'язок між цінами на ресурси та їх народногосподарською зорієнтованістю. Активну економіко-математичну розробку цієї гіпотези, яка бере початок з раннього розвитку теорії граничної продуктивності і пов'язана з виробничими функціями і функціями корисності, розпочали представники неокласичної школи ще на початку 30-х років. Майже 10 років своєї праці М. Кондратьєв віддав розробці основ планового управління народним господарством. Він не лише займався питаннями теорії, але й активно брав участь у практичній роботі над створенням планів, очолюючи Управління сільськогосподарської економіки і планових робіт Наркомзему РРФСР.
У своїй концепції плану він проводив чітку грань між плануванням в умовах економіки перехідного періоду в СРСР і регулюванням господарства в капіталістичних країнах. Вважаючи ринок носієм стихійного начала в економіці, а план — раціональним началом, М. Кондратьєв підкреслював елементи їх нерозривної єдності і не розглядав їх як альтернативу один одному. Ринок з його стихійними процесами не є для М. Кондратьєва синонімом руйнівних, некерованих сил. Кондратьєв мав глибоке розуміння ринкової економіки, вважав принципово важливими внутрішні закони її розвитку. У своїй концепції планування пропозиції, стійкості грошового обігу, повернення валюти М. Кондратьєв вважав за необхідне коригувати відповідно до становища на ринку протягом усього циклу підготовки плану.
У процесі реалізації плану він розцінював реакцію ринку як об'єктивний критерій вірності того або іншого рішення. Цим пояснювалася і та увага, яку він приділяв удосконаленню статистичного апарату кон'юнктурних досліджень, прагнувши до відображення навіть слабких сигналів ринку.
Побудова перспективних планів, згідно з концепцією М. Кондратьєва, охоплювала взаємопов'язані етапи або елементи. По-перше, включала визначення перспектив розвитку окремих галузей і економіки в цілому, виходячи із "аналізу об'єктивної господарської діяльності і тенденцій її стихійного розвитку". Другий етап (елемент) планування являв собою активну, перетворюючу функцію плану, включаючи в себе "побудову си стеми заходів і засобів впливу держави на хід цього стихійного розвитку з метою спрямування його в максимально бажане русло". Третій етап полягав в остаточному визначенні перспектив економічного росту, вклю чаючи ймовірний ефект впливу органів планового керування господар ством на хід соціально-економічних процесів.
Отриманий таким чином активний прогноз розвитку економіки, ра зом із плановими заходами щодо його реалізації був покладений в осно ву директив перспективного плану. Контрольні цифри перспективного плану мали цілеспрямований, однак рекомендаційний характер і не були нав'язуванням "зверху" обов'язкових рішень щодо обсягів виробництва. План був ніби скерованим завданням керуючих органів, які здійснювали економічну політику і "брали на себе" його директиви.
Методологія побудови планів, викладена у концепції Кондратьєва, мала риси універсальності, тобто була однаковою мірою придатна для дер жавного, приватного і кооперативного секторів економіки. Це, однак, не виключало диференціації прийомів побудови планів на кожному із його етапів щодо різних укладів господарства. Лишаючись прихильником "ге нетичних" планів, М. Кондратьєв допускав застосування прийомів техно логічного плану в промисловості. Можливість розповсюдження цих при йомів на сільськогосподарське планування він вважав украй обмеженою. Причина такої диференціації полягала в тому, що відносно кооперативних і власних підприємств держава виступала лише як регулююча і впливова сила. Регулювання і вплив М. Кондратьєв розумів головним чином як форми стимулювання господарської ініціативи.
Проблеми, порушені у працях Кондратьєва щодо планування (про реа лістичність плану, роль прогнозування в його науковому обгрунтуванні, про поєднання плану з госпрозрахунком), є не менш актуальними нині, ніж у 20-ті роки. І хоч наука про планування значно просунулась уперед, проте основи, закладені у працях Кондратьєва про створення макроекономічної теорії наукового планування і прогнозування, є життєвими і нині.
Дискусії та устремління реформ (60—80-ті роки). Спроби побудувати цілісну "теорію радянського господарства", визначити "систему виробничих відносин і законів соціалізму" робилися і після смерті Сталіна у 60—80-ті роки. У наукових публікаціях цього періоду було висвітлено багато моделей системи виробничих відносин соціалізму. Серед них найбільш поширеними були наступні.
Моделі системи. Поділ системи виробничих відносин на три рівні: загальні для всіх соціально-економічних формацій; загальні для деяких формацій; характерні для однієї економічної формації. У структурі виробничих відносин соціалізму виділялись групи за критеріями структури власності: відносини загальнонародної власності; відносини колгоспно-кооперативної власності; відносини особистої власності; відносини власності громадських організацій (Н. Цаголов).
Була запропонована і модель системи виробничих відносин, яка отримала назву відтворення. У ній виділяли чотири блоки: відносини вироб ництва; відносини розподілу; відносини обміну; відносини споживання. Разом з тим виділяли і відносини, які з'єднували систему в єдине ціле: систематизовані відносини; відносини, виражені в основному економічному законі; у законі планомірного пропорційного розвитку; у законі економії часу та ін. (Я. Кронрод).
Розроблялась класифікація виробничих відносин за рівнем організації суспільного виробництва. Ця концепція грунтувалася на тому, що суспільство існує як сукупний виробник і як суб'єкт виробничих відносин. По суті під суспільством розумілася держава як основний економічний суб'єкт економічної системи. У зв'язку з цим у структурі відносин виділялись відносини безпосередньої єдності суспільства як сукупного виробника; відносини між окремими осередками (підприємствами) і суспільством у цілому; відносини між виробничими осередками; відносини все редині виробничих осередків; відносини між суспільством та індивідумом; відносини між індивідумами.
Широке розповсюдження отримала також концепція, згідно з якою як елементи системи виробничих відносин виділялись: техніко-економічні; соціально-економічні відносини; організаційно-економічні відно сини (А. Покритан). Ця концепція широко висвітлювалась у підручниках.
Пропонувалася двохелементна модель, у якій виділялося два великі шари виробничих відносин: організаційно-економічні відносини, які без посередньо грунтуються на розвитку виробничих сил і характеризують організацію сукупної суспільної праці (її розподіл і спеціалізацію, рівень усуспільнення і т. п.), і соціально-економічні відносини (форми влас ності, соціальна структура власності, система інтересів}, які нада ють соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам (Л. Абалкін).
На роль вихідних категорій системи висувались: соціалістична (загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднання виробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільнення виробництва; усуспільнення праці та ін. Але всі перераховані схеми побудови системи виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже не справляли впливу на господарську практику.
При класифікації економічних законів соціаліз му виходили із класифікації виробничих відносин. У різні часи на роль основного економічного закону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянського господарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінського формулювання основного закону у 80-ті роки було визнано таке формулювання, яке увійшло у всі підручники: забезпечення повно го добробуту всіх членів суспільства і вільного всебічного розвитку особи стості шляхом безперервного росту та удосконалення суспільного виробництва. Основному економічному законові приписувалися основні 4 функції: забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особис тості; регулювання провідних пропорцій народного господарства; роль найвищого критерію соціально-економічної ефективності виробництва. Практично це означало, що ефективним вважалося лише те, що служить росту добробуту людей.
Класифікація економічних законів. Така теоретична оцінка ролі основного економічного закону істотно розходилася з дійсністю. Виник парадокс: за теорією соціалістична еко номіка мала б підпорядковуватися основному законові, який націлював весь розвиток на "суспільство загального добробуту", а на практиці реалі зація кожної нової соціальної програми ставала все більш "недосяжною" для народного господарства. Пошуки "винного" привели до появи теоре тичної схеми, за якою глибинні закони економіки нібито реалізуються через потреби та інтереси людей і враховуються державою за допомогою різних форм і методів управління і планування. Таким чином, знову виходило, що в невдачах соціалістичної економіки винні не діючі закони, а лише ті форми господарського механізму, включаючи форми планування, і управління, які створені людьми. Проте ці проблеми змусили трохи наблизитись до практики: розпочали вивчати реальні потреби людей, структур їх інтересів.
Не менш важливим у 60 — 80-ті роки було вияснення того, як використовуються економічні закони у господарській практиці. Спочатку твердилось, що діяльність радянської держави щодо централізованого управління економікою і є механізм використання економічних законів. Пізніше було запропоновано виділити вихідні умови використання, оскільки держава може і не рахуватися з вимогами об'єктивних економічних законів. І такі умови було сформульовано. Першою із них було визнано вивчення економічних законів, їх системи, без того неможливе їх свідоме використання.
Другою умовою вважалось єдине науково обгрунтоване народногосподарське планування. Потім посилено підкреслювалася роль господарського розрахунку у використанні економічних законів, соціалістичного змагання, яке покликане було у господарських процесах замінити конкуренцію. Наступною проблемою кінця 50-х років стало введення поняття влас ності як предмета вивчення офіційної економічної науки. Соціалістична власність трактувалась як категорія володіння, розпорядження тим май ном, яке перейшло у руки держави у процесі націоналізації, колективізації та індустріалізації (М. Колганов).
Після прийняття у 1977 р. брежнєвської конституції, в якій офіційно було записане положення про те, що суспільна власність — основа соціалізму, офіційна наука інтенсивно зайнялася вивченням цієї проблеми. У результаті склалися три основні концепції власності. Власність розглядалась як окреме, самостійне виробниче відношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусім засобів виробництва (Я. Кронрод). На думку опонентів, власність у такій кон цепції була заморожена, зупинена. Тут відсутня відповідь на питання, як живе сама власність? Як вона відтворюється і примножується? Які відно сини зв'язують суспільство в єдине? Пошуки відповіді на ці питання привели до помітного розвитку теорії власності.
Обговорення всіх нюансів другої концепції (соціалістична власність має розглядатися через сукупність виробничих відносин при обов'язковому зв'язку з робочою силою) привело вчених до трьох основних висновків. По-перше, відносини власності пронизують всі фази відтворення, оскільки без їх нормального здійснення неможливе відтворення матеріальних об'єктів власності і самих виробничих відносин. По-друге, із суспільної власності виростають усі специфічні виробничі відносини соціалізму. Вся сукупність виробничих і соціальних відносин розглядалась як реалізація, прояв відносин власності у масштабі суспільства. При цьому кожна ланка такої сукупності не втрачала своїх функцій. По-третє, соціалістична власність, як і будь-яка із її історичних форм, має реалізуватися, приносити якісь плоди своєму суб'єкту, тобто суспільству. Без цього власність, у тому числі і соціалістична, не має реального значен ня для власника. Було визнано, що основною формою реалізації суспіль ної власності є ріст добробуту трудящих, збільшення доходів трудових колективів, підвищення освіченості і зміцнення здоров'я народу, вирівнювання економічного і соціального розвитку республік і регіонів краї ни. Все, що могло бути віднесено до досягнень соціалістичного ладу, ого лошувалося формами реалізації суспільної власності.
Згідно з третьою концепцією, власність не має об'єктивного, само стійного економічного змісту. Вона є лише юридичним виразом виробни чих відносин, сукупністю норм права з присвоєння засобів виробництва та інших матеріальних об'єктів, прийнятих у будь-якому, в тому числі і у соціалістичному суспільстві (В. Шкредов). Концепція виникла як праг нення подолати обмеженість перших двох, коли економічний зміст влас ності немов би розчиняється (зникає) у системі виробничих відносин. Коли ж власність розглядається як правові відносини, тоді все стає на свої місця: існують об'єктивні виробничі відносини та юридичні норми регулювання майнових відносин між людьми, які здавна прийнято називати відноси нами власності. Ця концепція найбільше піддавалася критиці, тому що тут одна із основних категорій марксистської політекономії виводилася за рамки економічних відносин.
У 70-ті роки утвердилась думка, що власність — основа виробничих відносин, і з неї виростають всі елементи їх системи. В подальшому роз витку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завдань планування і розвитку економіки. Загальнонародний характер власності був перетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державна власність все більше перетворювалась у власність правлячої еліти.
Теорія і практика соціалістичного господарювання. Поряд з проблемою власності у радянській економічній науці розглядались і проблеми, більш тісно пов'язані з реальною практикою соціалістич ного господарювання, такі як проблеми товарно-грошових відносин, ціноутворення та ін. Дискусія із зазначених проблем мала місце ще у середині 50-х років. Частина вчених відстоювала сталін ську тезу про існування двох форм власності як причини товарного ви робництва, разом з тим критикували ідею того, що засоби виробництва не є товаром, а мають лише чисто зовнішню оболонку товару (К. Островітянов та ін.). В. Дяченко пояснював існування товарного виробництва суспіль ним поділом праці; Я. Кронрод — неоднорідністю праці у державному секторі, що викликало необхідність ринкової форми оцінки затраченої конкретної праці.
Дискусії посилились у ході господарських реформ на початку 60-х років. Широкої відомості набула позиція Г. Лисичкіна, викладена у праці "План і ринок" (1966). У ній обґрунтовувалась необхідність зробити класичний ринковий механізм повноцінно діючим регулятором господарства. На думку автора, для підвищення ефективності суспільного виробництва і ліквідації диспропорцій у господарстві слід забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Аналогічну точку зору поділяв і Н. Петраков у книзі "Деякі аспекти дискусії про економічні методи господарювання" (1966). Як регулятор господарства ці вчені пропонували використовувати ціну виробництва, яка грунтується на середній нормі рентабельності у всіх галузях господарства. Соціалізм розглядався при цьому як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва.
Причини існування товарного виробництва при соціалізмі висувались різні: розподіл праці (Г. Худокормов); різний технічний рівень окремих підприємств і відносна самостійність підприємств у рамках єдиної держав ної власності (І. Кузьмінов); специфічний характер праці при соціалізмі (М. Макарова). Такий різнобій у питанні товарно-грошових відносин при соціалізмі є свідченням неможливості для економістів-теоретиків відобразити реальний характер тієї економічної системи, яка була створена Сталіним і яка вже наприкінці 80-х років отримала назву "державного соціалізму".
У результаті виступів проти трактування соціалізму як різновидності товарного, а тим більше ринкового господарства (аргументи противників: соціалізм не є системою товарного виробництва) в економічній літературі все більше утвердилась характеристика сутності соціалізму як безпосередньо суспільного, планомірно організованого суспільства, яке розвивається в ім'я забезпечення повного добробуту і всебічного розвитку особистості. Відповідно саме до цих якостей соціалізму товарне виробництво "знімалось" як більш рання і немов би незріла форма організації суспільного виробництва. Існування ж реальних товарно-грошових відносин пояснювалось суперечністю соціалізму як першої сходинки на шляху до комунізму, його об'єктивною незрілістю. Процес перетворення товарного виробництва у безпосередньо суспільне, на думку ряду економістів, продов жувався і в умовах зрілого соціалізму; тим самим проголошувалася тенден ція, прямо протилежна тій, що мала місце у дійсності, де товарно-грошові відносини легально і нелегально прокладали собі дорогу.
Термін "товарне виробництво" з початку 70-х років зник з наукового обігу, його знову стали пов'язувати з ринком. Дозволялось говорити лише про товарно-грошові відносини. З'явились і концепції, згідно з якими товарно-грошові відносини є формою виразу безпосередніх суспільних, тобто нетоварних за своєю сутністю відносин.
Практичні позиції. У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962 — 1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення систему управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.
Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, по ліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв'язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тоб то частково децентралізована. Решту планових показників пропонувало ся доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропо нував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у процентах) могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване плану вання від дріб'язкової опіки над підприємствами і перейти до методів еко номічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.
Така схема управління промисловістю грунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно су спільству, має бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.
Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х років набула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізму управління і застосування "економічних" методів господарювання, підго тувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦК КПРС 1965 р. (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. Березневий Пленум розглянув питання підвищення матеріальної заін тересованості колгоспників і працівників радгоспів у зростанні виробництва. Знижувався план обов'язкової закупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала здійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств, уведені при Н. С. Хру щові. Проте, всупереч рішенням Пленуму, плани постійно "коригува лись" і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів сти мулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарської продукції.
Метою реформи в промисловості було поєднати комплекс заходів, покликаних посилити економічні важелі, розширити самостійність госпроз рахункової ланки (підприємства чи організації), удосконалити централі зоване планування. Вересневий Пленум (1965) передбачав:
1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну ва лової продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації;
2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великої частки прибутку;
3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні, який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахун ку (у 1966 — 1967 рр. була здійснена реформа оптових цін у промисло вості);
4) відновлення галузевого принципу організаційної структури управ ління промисловістю.
Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі народно господарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п'ять показників, які директивно планувалися: обсяг ре алізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доход і рентабельність, взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративна обов'язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.
Консерватизм, інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 — 1967 рр. Інтереси суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Посту пово це призвело до збою у роботі всього господарського механізму краї ни, вело до глибокої економічної кризи.
Концепції планового ціноутворення. Відповідно до загальної концепції соціалістичного планового виробництва всі категорії товарного господарства, в тому числі ціни, в соціалістичній еко номіці повинні були мати "планові якості". Разом з тим існувала концепція ринкового ціноутворення, так званих цін рівноваги.
Концепція планового ціноутворення грунтувалася на витратній мо делі ціни, при якій в основі ціни лежали суспільно необхідні затрати праці (СНЗП). Відповідно до марксистського розуміння, ці затрати мали відоб ражати не фактичні, а лише необхідні, з точки зору суспільства, затрати живої та уречевленої праці на виробництво певного товару. Проте в прак тиці планового ціноутворення, облік СНЗП зводився до обліку фактично середньогалузевих витрат.
Щоб знайти вихід із такої ситуації, що виникла внаслідок застосуван ня моделі ціноутворення на базі СНЗП, була запропонована модернізова на концепція "планової ціни", у якій враховувались не лише затрати праці, але й якість, споживчі властивості продукту, його корисний ефект у споживача, суспільна необхідність у ньому (інакше кажучи — "попит").
Як підсумок двадцятирічної дискусії у радянській економічній літературі сформувались такі основні концепції планового ціноутворення: вартісна, ціни виробництва, цін оптимального плану, ціни рівноваги.
Вартісна концепція, згідно з якою основою цін має бути вартість продукції (Я. Кронрод та ін.), була поширена на початку 1960-х років. Для вирахування цін пропонувалась наступна формула:
Ц = с + v + m',
де с — вартість витрачених засобів виробництва; v — заробітна плата; m'— норма вартості додаткового продукту, яка обраховувалась по суті як довільна надбавка до заробітної плати.
Вартісна, або витратна, концепція опиралася на поняття СНЗП, як на основу формування цін. Основний недолік витратної ціни полягав у тому, що різниця у рівнях рентабельності (як проектної, так і особливо фактич ної, яка виникала при її застосуванні) не відображала різниці у корисно му ефекті різних видів продукції, в їх потребі, в їх дефіцитності.
Концепція цін оптимального плану була висунута у працях Л. Канторовича, В. Нємчинова та ін. Саме за внесок у теорію оптимального розподілу ресурсів Л. Канторовичу і Т. Купмансу (Йєльський університет, США) у 1975 р. було прису джено Нобелівську премію.
Якщо відомі обмеження на всі види виробничих ресурсів у певний пе ріод та відомі умови технології, що склалися у цей період, виражені кое фіцієнтами витрат, якщо мета даної системи може бути виражена фор мально у вигляді цільової функції (критерію оптимальності), то, по-перше, може бути визначений оптимальний план, при реалізації яко го буде досягнуто найкраще значення цільової функції; по-друге, всім ви дам ресурсів у цьому плані можуть бути поставлені відповідні економічні (за термінологією Канторовича — об'єктивно зумовлені) оцінки, що до рівнюють прирощенню значення цільової функції при збільшенні ресурсів даного виду на одиницю. Склавши таким чином оптимальний план, дер жава одночасно визначала б і систему цін, стимулюючи його виконання. Це була аксіома, яка, на жаль, у реальній економічній практиці того часу не реалізувалася.
Пошук більш практичних підходів у рамках цього напряму привів до обгрунтування формули планової ціни як суми витрат факторів
р = Му +Ту +Фу +Ру ,
де Му — питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію), які мож на оцінювати за діючими цінами з урахуванням їх взаємної ув'язки; Ту — оцінка трудових витрат, які можна наближено обрахувати як питомі витрати заробітної плати з нарахуваннями до рівня повних витрат на відтво рення робочої сили з урахуванням суспільних фондів споживання; Фу — "прокатна оцінка" (тобто вартість використання) виробничих фондів на одиницю продукції; Ру — рентна складова.
Чимало прихильників мала і концепція "ціни виробництва". Її пози тивність полягала в тому, що такі ціни враховували фондомісткість вироб ництва, проте при цьому ціни на продукцію трудомістких галузей не за безпечували б підприємству необхідних нагромаджень. Формула ціни виробництва мала такий вигляд:
Ц = с + v + ф х рн,
де Ц — ціна; с — матеріальні витрати; v – заробітна плата; ф — фонди, які використовуються при виробництві певного товару; рн — норма рентабельності по народно му господарству, обчислена як відношення чистого доходу до вартості основних виробничих фондів і матеріальних оборотних засобів.
Найбільш дискусійною була змішана модель ціни під назвою "зведе них СНЗП" (В. Дяченко), за допомогою яких пропонувалося позбавитися від мінусів "чистих" концепцій, зберігши їх плюси (модель мала ще назву "ціна відтворення").
Вона отримала такий вигляд:
Ц = М + З (1 + Рз) К Рф + Но + П,
де М — питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію); 3 — питомі витрати заробітної плати; Рз — норматив чистого доходу, який включається в ціну пропорційно заробітній платі; Ф — питома фондо місткість; Рф — норматив чистого доходу, який включається у ціну про порційно вартості виробничих фондів; К — коефіцієнт галузевої диферен ціації нормативу Рф ; Но — податок з обігу; П — питомі рентні платежі.
Це була остання модель методів планового ціноутворення, яка спирала ся в цілому на "технічну" версію вартості. Критики її звертали увагу на те, що, на думку класиків марксизму, вартість не піддається розрахунку і за своєю природою може проявлятися лише через коливання цін під тиском динаміки попиту і пропозиції, тобто через функціонування ринкового ме ханізму. Звідси виходило, що будь-яка модель ціни із числа орієнтова них на СНЗП як основу, може дати лише деяку умовну величину, яка тільки випадково може збігатися із СНЗП і забезпечувати погодженість інтересів. Таким чином, незважаючи на те, що нові ціни дали змогу забезпечити на деякий час рентабельність праці практично в усіх галузях промисловості, вони були у черговий раз пристосовані до господарських умов. Ціни, як і раніше, не виконували ролі регулятора ефективного розподілу ресурсів і ефективного використання їх.
Соціалістичне виробництво і НТП. Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливо актуальною проблемою для радянської науки у середині 1970-х років. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що успішно подолали кризу модернізації середини 1960-х — початку 70-х рр. Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 1970-ті роки радянські економісти були вимушені констатувати, що "ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємств таким чином, щоб вони самі прагнули виробляти (нову техніку і її впроваджувати" (О. Румянцев).
У працях того періоду відмічалось, що мережа господарських зв'язків у економіці ускладнилася і стала набагато чутливішою до порушень ритмів взаємних поставок. Збереження незмінними принципів централі зованого планування призводило до того, що збої у будь-якій ланці народ ного господарства серйозно порушували відтворювальні зв'язки у вироб ництві, розподілі, обміні і споживанні суспільного продукту.
Ареал досліджень проблем був розширений. До традиційних дослі джень валового суспільного продукту, національного доходу, виробничих фондів і виробничих відносин додавався аналіз відтворення робочої сили, матеріальних умов росту життєвого рівня, національного багатства і при родного середовища. Проте результати їх були заздалегідь визначені.
У цілому можна констатувати, що хоч у розумінні багатьох проблем господарського механізму радянська економічна думка внаслідок дис кусій просунулася вперед, основне питання — чи сумісний сам державний соціалізм з вимогами, які випливають із сучасного етапу НТП, з новими можливостями і потребами суспільства — не могло бути нею вирішене і навіть поставлене.
Економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, — згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки. Її відродження починається тільки в 1960-ті рр. Саме в цей час виходять з друку праці українських вчених І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та ін ших, які наполягають на зміні підходів до визначення ролі політич ної економії в соціально-економічних перетвореннях, шукають но вих шляхів вирішення її проблем.
Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Еко номічна теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів з тією тільки різницею, що одвічні проблеми політичної економії соціаліз му тепер розглядаються в контексті «розвинутого соціалізму».
Та навіть у цих межах дослідження ведуться у дещо інших напря мках: розширюються їхні об'єкти, виробничі відносини вивчаються у взаємозв'язку з продуктивними силами та з надбудовою, що дає змогу проаналізувати не тільки класові фактори суспільного розвитку.
З'являється багато фундаментальних праць щодо проблем розви тку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.
Саме в цей час з'являються праці з історії економічної думки, де аналізується і вагомий позитивний внесок зарубіжних дослідників.
У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічної доцільно сті та ефективності. Отже, наприкінці 1980-х рр. уже починається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.
Повернення української економічної теорії в лоно світової еко номічної думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, ко трі відбуваються в суспільстві, ще остаточно не визначено. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізм поглядів, що сприяє розвиткові науки. Тільки в такий спосіб може відбутись відроджен ня теорії, що стане колись основою ефективної економічної політики.
Центрально-керована система. Соціалізм. Соціалістична економіка. Пла новий характер економіки. Рентабельність. Соціалістичне планування. По літекономія соціалізму.
Загальнонародна державна власність. Рентабельність. Колгоспно-коопе ративна власність. Ефективність. Усуспільнення виробництва. Госпрозраху нок. Державний соціалізм. Раднаргоспи. Планове ціноутворення. Фактори пропозиції. Планова економіка. Фактори попиту і розподілу. Сімейно-трудове господарство. Хвилі Кондратьєва. Організоване суспільство. Мегатеорія. Прогнозування економічного розвитку. Технічний оптимум. Ділові економічні цикли. Технологічний уклад. Технологічні стрибки. Суспільний товар. Загальнонародна власність. Кооператив, кооперація. Кооперативна власність. Імперіалізм. Вивезення капіталу. Концерн. Націоналізація і муніципалізація землі. Концентрація виробництва. Державно-монополістичний капіталізм. Монополія на землю. Планомірність.
8. Історія України: Навч. посібник / За ред. В. А. Смолія. — К.,1997.
9. Лортикян 3. Л. История экономических реформ: Мировой опыт второй половины XIX—XX вв. — Харьков, 1999.
10. Лищенко П. И. История народного хозяйства СССР. В 3 т. - М., 1951-1952.—Т.1, 2.
11. Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2 т. — К., 1993.
12. Тимошина Т. М. Экономическая история России. — М., 1997.
13. ХромовП. А. Экономическая история СССР: Первобытно-общинный и феодальный способы производства в России. — М., 1988.
14. Экономическая история зарубежных стран / Под ред.В.И.Голубовича.- Минск,1997.
ФОРМУВАННЯ ЗАСАД РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ (90-ТІ РОКИ ХХ СТ.)
План
Зі здобуттям незалежності у 1991 р. Україна віддала перевагу не науково об ґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних вчених про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто ринку з відносно сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного сектору еконо міки, а рекомендаціям експертів впливових міжнародних фінан сових організацій — Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Сутність їх зводилась до того, щоб якомога швидше пе рейти до відкритої і децентралізованої системи торгівлі й ва лютних курсів з метою прискорення інтеграції економіки краї ни у світове господарство. Могутні іноземні фірми мали забезпе чити гостру конкуренцію з боку міжнародних ринків. Експерти враховували, що прискорення лібералізації зовнішньоекономіч них зв'язків призведе до банкрутства частини підприємств і зро стання безробіття. Проте, на їхню думку, якщо витримати ці труд нощі, то, ймовірно, через два роки розпочнеться стійкий підйом, а темпи зростання можуть бути вищими, ніж у більшості промисло вих країн Заходу. Цьому сприятиме фінансова допомога Заходу, яка може надходити, коли буде зроблено "перший великий крок". Сприйнявши нав'язану міжнародними фінансовими та бан ківськими організаціями монетаристську концепцію, уряд В. Фокіна ввів у обіг купоно-карбованці і став на шлях "шоко вої терапії". У 1992 р. проголошено лібералізацію ринкової торгівлі та цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла подальшому падін ню виробництва і за відсутності конкуренції неминуче призвела до надзвичайного зростання цін: у 1992 р. більше ніж у ЗО разів, а в наступному році Україна пройшла через найвищу у світі гіперінфляцію — більше 10 000 %. Характерним стало випе реджаюче зростання цін на імпортовані в Україну нафту та газ. У 1992 р. ціни на продукцію паливної галузі в 5,5 раза виперед жали загальний індекс промислових цін. Таке більш ніж п'я тикратне перевищення зберігалось протягом усіх наступних років. У 2000 р. в українському імпорті на мінеральні продукти, левову частку яких становлять нафта і природний газ, припада ло 47 %, або 6,6 млрд дол. США (приблизно 21 % використову ваного ВВП). У свою чергу, це призвело до різкого падіння жит тєвого рівня населення, утворення невеликого прошарку багатих людей і збідніння переважної більшості населення. Не маючи основних стратегічних цілей, вироблених саме для України з урахуванням її національних інтересів та історичних особливо стей, країна пішла шляхом формування "дикого капіталізму" зразка XVIII ст.— вільного ринку, заперечення регулювальної ролі держави, відсутності соціального захисту тощо.
Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої трансформаційної кризи, вийти з якої країні не вда лося і на початку XXI ст. За глибиною і тривалістю кризи, ста ном спаду економіки Україна значно перевершила рівень "ве ликої депресії" США 1929—1933 рр. У 2000 р. ВВП України становив 43,2 % від рівня 1990 р., а обсяг промислового вироб ництва — 61,6 % цього рівня (виробництво США у 1929— 1933 рр. скоротилось на 46 %, а у Радянському Союзі в період Великої Вітчизняної війни найбільше падіння промислового ви робництва становило З0 %).
Україна пережила серйозний спад виробництва. Десять років поспіль відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев'ять років — промисло вого виробництва, вісім років — інвестицій в основний капітал. Лише з 2000 р. спостерігається реальне зростання ВВП, але ос танній ще не досяг і половини рівня 1990 р.
Виробничі потужності більшості галузей промисловості використовуються лише на 20—40—60 % , Отже, немає потреби по всюдно будувати нові виробничі споруди, на які йде половина всіх промислових інвестицій. Їх необхідно спрямовувати в ак тивну частину основного капіталу — верстати, виробниче й тех нологічне устаткування.
У 2000 р. на кінцеве споживання домогосподарств спрямова но 55,8 % виробленого ВВП, на валове нагромадження основно го капіталу — 19,0 % і на загальнодержавні витрати — 18,7 %. Різниця між експортом (61,4 % ВВП) та імпортом (-57,0 %) товарів і послуг становила 4,4 %. За десятиріччя реформ відбу лося істотне скорочення всіх складових використання ВВП: спо живання домогосподарств — майже вдвічі, валового нагрома дження — у 5,7 рази, загальнодержавних витрат — на 1/7 (однак у їх складі витрати на освіту, охорону здоров'я, науку, куль туру скоротились набагато більше).
За період реформ відбулися деіндустріалізація країни, фізич ний розпад продуктивних сил, руйнація інтелектуального потен ціалу суспільства. В Україні більше ніж у два рази знизилась продуктивність праці, у два рази зросла собівартість промисло вої продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України призвело до кризи збуту виробленої продукції. Майже половина її осідає на складах. У країні стала переважати бартер на економіка, що різко скоротило бюджетні надходження. Хро нічним став дефіцит державного бюджету.
В умовах відсутності протекціоністської політики держави у власній країні вітчизняного виробника стали витісняти з ринку іноземні виробники. Неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизняного виробництва посилювалась нижчою продуктивністю праці, невідповідністю якості окремих видів продукції до світових стандартів, високими цінами. Зміна становища на конкурентному ринку поглиблювала процес спаду виробництва, а у ряді випадків вела до банкрутства підприємств.
Неминучим наслідком глибокої і тривалої кризи стало різке (майже дворазове) падіння життєвого рівня населення України, яке відкинуло його за більшістю показників на позиції 1960-х років. Порівняно з 1990 р. реальна заробітна плата зменшилась більше ніж у три рази, а реальне споживання домашніх господарств — більше ніж у п'ять разів. Понад 80 % населення перебувають за межею бідності. Офіційно зареєстроване безробіття невелике, але із урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за свій рахунок, затримок з виплатою заробітної плати (і без того низької) рівень безробіття становить 40 % .
За роки кризи різко впали обсяги житлового будівництва — із 17,4 млн м2 загальної площі у 1990 р. до 5,6 млн м2 у 2000 р. У радянський період 60 % житла зводилося за рахунок держа ви, і населення (переважно міське) отримувало його практично безплатно. До 2000 р. будівництво за рахунок цих джерел скоро тилося в 11,3 рази.
З розпадом СРСР і отриманням незалежності на шлях самостійного як політичного, так і економічного розвитку вийш ла одна з найбільших колишніх радянських республік — Україна. За виробничим потенціалом і чисельністю населення Україна — друга після Росії держава СНД. На початку 90-х років її населен ня становило 52 млн осіб, що дорівнювало близько 18% загальної чисельності населення колишнього СРСР. У 1989 р. в Україні бу ло вироблено понад 16% загальносоюзного національного доходу.
У результаті панування командно-адміністративної системи управління економікою Україна, як і інші колишні радянські рес публіки, опинилася в стані глибокої економічної кризи. Катаст рофічна ситуація в народному господарстві була обумовлена такими факторами:
- загальним одержавленням, що призвело до деградації відно син власності й ліквідації нормальних господарських стимулів;
- деформованою структурою виробництва зі значною мірою мілітаризації;
- викривленням мотивації праці, пануванням соціального утриманства;
- гонитвою за високими темпами зростання радянської еко номіки.
Немічною і деформованою у господарському відношенні ви явилася Україна в переддень незалежності. Останнє десятиріччя XX століття для України можна назвати роками економічної трансформації — складного соціально-еко номічного явища, в якому дуже важко виявити чіткі й недвознач ні причинно-наслідкові зв'язки між окремими явищами, діями окремих економічних суб'єктів та їх наслідками. Суть соціально-економічних перетворень у цілому зводиться до того, щоб зміни ти існуючу економічну систему і забезпечити економічне зрос тання. Як же відбувалися трансформаційні процеси в українській економіці на рубежі тисячоліть?
Першим кроком на шляху до незалежної української економі ки було прийняття «Декларації про державний суверенітет Украї ни» 16 липня 1990 року. Ще перебуваючи в складі СРСР, Україна в такий спосіб заявила про свій намір створення самостійної дер жави з незалежною і міцною економікою. Практична реалізація цього наміру відбулася з прийняттям «Акта проголошення неза лежності України» 24 серпня 1991 року.
Одним із головних завдань перехідного періоду є розроблення науково обґрунтованої соціально-економічної політики, тобто прог рами стратегічних і тактичних дій держави. Без такої програми успішний розвиток економіки будь-якої країни неможливий.
Але в 1991 році перевагу було надано не науково обґрунтова ним висновкам вітчизняних і зарубіжних учених, а нав'язаній Україні ззовні (під виглядом «новітнього монетаризму») політиці реформації типу так званої «шокової терапії», в основі якої лежа ли рекомендації експертів Міжнародного валютного фонду і Сві тового банку.
Наприкінці жовтня 1991 р. Верховна Рада України розглянула «Основні напрями економічної політики в умовах незалежності», в яких передбачалася структурна перебудова господарства Украї ни. Програма великого значення надавала конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь виробництв, що виробляли споживчі товари для насе лення. Машинобудування передбачалося переорієнтувати на за доволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Особливе місце в документі відводилося регіональній господарській політиці. Вперше передбачалося здійснен ня урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняттям рішень щодо розміщення нових виробничих потужностей, реконструкції та переоснащенню діючих підприємств усіх галузей промисловості.
У перші місяці після розпаду Радянського Союзу (8 грудня 1991 р.) в Україні здійснюються кроки в напрямку ринкових пе ретворень, які підштовхнула лібералізація цін, що почалася в Ро сії. В Україні уряд В. Фокіна з початку 1992 р. ввів у обіг купоно-карбованець і став на шлях «шокової терапії», проголосивши лі бералізацію ринкової торгівлі й повну свободу ринкових цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика поглибила кризу, сприяла подальшому падінню виробництва і за відсутності кон куренції закономірно спричинила могутнє зростання цін, що у свою чергу призвело до різкого зниження рівня життя більшості населення. Це і було закономірним результатом економічної по літики, здійснюваної за рецептами західних експертів.
У республіках колишнього СРСР «шокова терапія» оголошу валася єдино можливим шляхом стабілізації економіки і станов лення ринкових відносин. В обмін за обіцяні кредити приймалися рекомендації МВФ, які зводилися до лібералізації цін, фінансово-кредитної системи, зовнішньоекономічної та інших видів діяль ності, використання монетаристських методів регулювання економіки, скорочення державних витрат на соціальні потреби.
У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла «Основи національної економічної політики України», які передбачали роздержавлення і приватизацію, структурну перебудову і модер нізацію промисловості. Поряд з цим дана економічна концепція передбачала відмову від ряду принципових положень, прийнятих при утворенні СНД: Україна залишається в СНД, але повністю виходить з рублевого простору; перехід до взаєморозрахунків з країнами Співдружності на основі світових цін; переорієнтація зовнішньої торгівлі на західні ринки тощо. Ця програми стала пропуском для України до МВФ, куди і була прийнята у квітні 1992 р. У повній відповідності з вимогами цієї організації було підписано меморандум про політику економічних реформ на 1992 рік. Програма ринкових перетворень в Україні отримала схвалення МВФ.
Документи, прийняті Верховною Радою, постанови і рішення урядів не принесли очікуваних результатів. Однак у 1992 р. в країні продовжувалось формування ринкової інфраструктури — діяли 44 товарні біржі, близько 3 тис. брокерських контор, понад 2 тис. комерційно-посередницьких підприємств, 67 комерційних банків, значна кількість сервісних центрів, торговельних домів, агентств, бюро тощо.
У деяких галузях легкої промисловості, зокрема в харчовій, здійснюються спроби переорієнтації на ринкову економіку. В Україні харчова галузь представлена 25 підгалузями, найголовнішими з яких є м'ясна, молочна, маслосироробна, цукрова, олійна, консерв на, хлібопекарна, пивоварна, спиртова тощо. Згідно з прийнятим Законом «Про приватизацію майна державних підприємств» та ін шими нормативними документами в Україні створено 300 асоціа цій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних това риств, найвідомішими з яких є «Укрцукор», «Укрм'ясо», «Укрмолпром», «Укрпродспілка» тощо. В Україні зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки саме кооперативів із за гальною чисельністю зайнятих у них осіб— 670 тис., а 114 підпри ємств передано в оренду трудовим колективам.
Усе це призвело до дезорганізації керівництва харчовою промисловістю, що поряд з некомпетентністю управлінського апарату не сприяло підвищенню рівня життя населення. За даними Міністерст ва статистики, споживання основних продовольчих товарів жите лями України на душу населення з року в рік невпинно скорочуєть ся. Так, споживання м'яса і м'ясопродуктів за період з 1990р. по 1992 р. скоротилося з 68 до 46 кг, а за період з 1990р. по 1993 р. споживання молока і молокопродуктів — з 373 до 275 кг, яєць — з 272 до 193 шт., олії — з 11,7 до 8 літрів, цукру — з 49,7 до ЗО кг.
Бездумно копіюючи російські реформи, Україна пішла по шляху формування дикого капіталізму зразка XVIII сторіччя — вільного ринку, — що заперечує регулюючу роль держави. Ре форми у нас починалися без обгрунтованих стратегічних цілей, які були б вироблені саме для України з урахуванням її інтересів та історичних особливостей.
Разом із тим економічні перетворення, здійснювані в Україні, мали певні відмінності від російських реформ. Так, керівництво країни стало на шлях поступових економічних змін зі збережен ням значних регулюючих функцій держави. Заявляючи про при хильність до ринкових регуляторів, уряд намагався зберегти по передню вертикальну систему управління народним господарст вом, систему держзамовлень, централізований розподіл найваж ливіших ресурсів.
Перший рік самостійного існування української держави не приніс позитивних зрушень в економіці, почався процес приско реного падіння основних макроекономічних показників. Порів няно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. становив 85%, промислова продукція — 91%, продукція сільського госпо дарства — 89%. Майже в усіх галузях важкої промисловості панує криза. Найбільше падіння відбулося в транспортному і сіль ськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості, що зумовлено браком матеріалів і комплектуючих, які надходили з колишніх радянських республік. Глибока криза охопила також вугільну промисловість — 78% шахт загазовані, у 38% шахт ви добуток кам'яного вугілля відбувається на глибині 1,3 км за тем ператури 40—50°С. З 2000 р. гірники працюють уже на глибині 2000 м. Видобуток вугілля, нафти та газу скорочується.
Здійснена в 1992 р. лібералізація цін в умовах відсутності конкуренції уже в тому ж році призвела до їх вибухового зрос тання у 20 разів (рівень інфляції 2000%).
Невдача України на початковій стадії економічних перетворень певною мірою пов'язана зі стартовими умовами реформ. Деякі з них мають об'єктивний характер і притаманні багатьом колишнім рес публікам СРСР. Це спадок командно-адміністративної системи, зношеність виробничих фондів, ірраціональна виробнича структура. Негативну роль відіграли розрив господарських зв'язків із сусідніми країнами та стрибок цін на імпортовані енергоносії.
Окрім цього не можна не враховувати досить високий ступінь інтегрованості України до союзногосподарського комплексу. В економічній структурі країни значною виявилася частка галузей, які потребують постійної підтримки держави і слабо піддаються реформуванню: вугільна, гірничорудна, космічна та інші.
Значну роль в економічному спаді відіграли і суб'єктивні про рахунки уряду України у визначенні народногосподарських пріо ритетів, відхилення від виробленого раніше курсу.
Після лібералізації цін. у січні 1992 р. в Україні здійснюється відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, зрос тання цін, обвальне падіння реальних доходів значної більшості населення. Уряд практично не намагався вдатися до жорсткої грошово-кредитної політики. Перебування у рублевому просторі, наявність єдиної валюти для колишніх радянських республік до цього не заохочувало.
У листопаді 1992 р. новий уряд Л. Кучми, що прийшов на змі ну кабінету В. Фокіна, який не отримав підтримки парламенту, приймає відповідальне рішення про вихід із рублевого простору. У країні було введено карбованець як перехідну валюту, яка по винна була взяти на себе весь тягар інфляції.
У 1992—1993 рр. дедалі більше концернів, асоціацій, окремих підприємств за умов нестримного зростання цін на нові техноло гії стають неплатоспроможними. Таким чином, вони не можуть здійснити технічного переоснащення, приділити належну увагу технічному розвитку, впровадженню у виробництво найновіших досягнень науки і техніки з причини відсутності фінансових мо жливостей. Більшість промислових підприємств стали боржни ками, а їхні борги становили 247 трлн крб. Держава ж неспро можна була надати належну допомогу розвитку важкої промис ловості, оскільки 2/3 бюджетних асигнувань вона сплачувала Ро сії та іншим країнам за енергоносії. Ситуація, що склалася, була дуже небезпечною, адже 68% загального обсягу товарного виро бництва припадало саме на важку промисловість.
На початку 1993 р. уряд подав до Верховної Ради України «Основи національної політики на 1993 р.», в яких передбачалися заходи, спрямовані на фінансову стабілізацію шляхом обмеження кредитного субсидування галузей економіки, урахування реаль них можливостей бюджету, запровадження штрафних санкцій до підприємств, що виплачують своїм робітникам економічно не обг рунтовану високу зарплату тощо.
Однак вимога здійснення жорсткої грошово-кредитної політики не отримала належної підтримки. З закликом «запобігти розпро дажу національного надбання» промислове і сільськогосподарське лобі у Верховній Раді домагається щедрих кредитних ін'єкцій для рятування державних підприємств від банкрутства. При цьому по силюється податковий тиск на підприємницький сектор.
У перші місяці 1993 р. намітилось деяке вповільнення спаду виробництва, що було досягнуто дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безупинною роботою друкарського верстата. Інфляція, що становила у попередньому році в середньому бли зько 30% на місяць, стрімко переростає у гіперінфляцію, досяг нувши до осені в середньому рівня 70% на місяць, а в грудні 1993 р. через нове підвищення цін рівень інфляції перевищив 90%. Грошова емісія за рік зросла у 25 разів, що призвело фактично до руйнування фінансової системи і призупинення інвестиційного процесу в країні. Україна пройшла через найвищу в світі гіперін фляцію —10155% (10255% з урахуванням попереднього року), тобто ціни зросли у 101,55 рази. Найвищий у світі рівень інфляції мали також Бразилія і Заїр.
«Шокові реформи», по волі чи мимоволі, здійснювалися не в інтересах більшості громадян країни. У результаті реформ утво рився незначний прошарок багатих людей, а більшість населення зубожіла. 1993 р. не приніс для економіки України очікуваного піднесення. Припущення про сприятливі передумови для ство рення незалежної економіки не знайшли матеріального підтвердження. Рівень інфляції почав вимірюватися вже п'ятизначними (!) цифрами.
Свідомо запущений в Україні процес інфляції спочатку роз в'язав проблему дефіциту товарів та надлишку грошей: усі за ощадження населення були просто знецінені, а отже, ліквідовані. На другому етапі процес із «зайвими грошима» довершили фі нансові посередники, тобто трастові компанії, які остаточно обі крали людей України, особливо пенсіонерів і ветеранів, у чиїй психології ще залишилась довіра до держави, яка, проте, не взяла не себе регулюючих функцій у цій ситуації. Далі інфляція зупи нила кредитування виробництва і спровокувала його бурхливе падіння. Яскравим свідченням цього є динаміка показників еко номічного розвитку України у 90-х роках.
Національний дохід у 1993 р. порівняно з 1992 р. скоротився на 15%, реальна зарплата — майже на 52%. У найгіршому становищі опинилася легка індустрія, де падіння виробництва відбулося майже на 1/3, і транспорт, де товарообіг скоротився на 29%. І лише в сіль ському господарстві за підтримки з боку уряду і завдяки високому врожаю відбулося незначне зростання виробництва продукції.
Парадокс полягав у тому, що грошово-фінансова система України була сформована з орієнтацією на ринкову систему ви робництва, якої в Україні ще не було. Отже, грошово-фінансова система почала руйнувати неприйнятне для неї виробництво. За класичними ж поняттями економіки спочатку має створюватися система виробництва, а потім грошово-фінансова система, яка його обслуговує.
На тлі боротьби з гіперінфляцією помітно послабилося ре формування відносин власності, хоча закони про приватизацію було прийнято ще навесні 1992 р. Програму приватизації на 1993 р. не було виконано. Тому державному сектору не протистояла будь-яка конкуренція. Приватизації муніципальної власності всі ляко перешкоджали місцеві органи влади.
Різко зросло адміністративне втручання в грошово-кредитну сферу. Парламент у міру розкручування інфляційної спіралі, в порушення банківського законодавства втручається в діяльність банків, директивне регулюються процентні ставки і валютний режим. У листопаді 1993 р. було здійснено спробу припинення валютних торгів на міжбанківській біржі.
Усе це не сприяло економічним перетворенням в Україні, формуванню ринкового середовища, зберігало бюрократичні ме тоди управління, свідчило про відсутність послідовної програми господарської реформи.
Подальший хід реформ за рекомендаціями МВФ призвів до глибокої кризи. 1994 р. приніс економіці й народу України нові труднощі та випробування, а загальна тенденція спаду виробництва в усіх галузях промисловості ще зберігалася. За 6 місяців у пали вній галузі порівняно з 1993 р. скорочення виробництва станови ло 36%, у чорній металургії— 34,8, хімічній — 37,7, машинобу дівній — 46,6, деревообробній — 42,3, будівельних матеріалів — 48,4, легкій — 50,7, харчовій — 4,8%.
Криза охопила і сільське господарство України. За 1990— 1993 рр. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 25%. Зменшилося поголів'я великої рогатої худоби (ВРХ), свиней, овець і кіз, зменшилася кількість птиці. Скорочення поголів'я не припини лося і в 1994 р. У 1993 р. у колгоспах реалізація ВРХ на забій скоро тилася проти 1990 р. на 43%, свиней і птиці — на 57%, овець і кіз — на 49%. У 1990—1993 рр. обсяг виробництва багатьох сільсь когосподарських продуктів відкинуто на 15—20 років назад. На 1 січня 1994 р. поголів'я ВРХ у державних і колективних сільськогосподарських підприємствах становило 17717 тис., і порівняно з 1991 р. воно скоротилося на 3368,1 тис. або на 16%. У 1991— 1993рр. загальна площа посівів сільськогосподарських культур становила 14203,7 тис. га, що на 8,3% менше, ніж за попередні п'ять років. Скоротилися на 7,6% посіви цукрових буряків, на 23% — льону, на 4,7% — овочів, на 33,3% — кукурудзи.
У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна ситуа ція. З одного боку, державні господарства витрачали мільйони до ларів лише на закупівлі ембріонів і кормів, щоб в перспективі ство рити м'ясне стадо, а з іншого — українські селяни не мали можливості продати тисячі голів вгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, масла, сиру. Усе це відбувалося і продовжує відбу ватися в той час, коли населення споживає харчових продуктів усе менше і менше. Дія деяких економічних факторів підштовхувала сільське господарство до катастрофічних наслідків. У 1994 р. площа ерозійних орних земель в Україні становила 13,6млн га (51,8%). Щороку з полів змивається водою, здувається вітром 600 млн т Грунту, у тому числі 40 млн т гумусу. Занедбані в останні роки не лише тваринництво, а й птахівництво, садівництво, виноградарство.
У 1994 році втіленню в життя послідовного економічного кур су заважали як протиріччя між виконавчою і законодавчою гіл ками влади, так і загальнополітична, соціальна ситуація в країні. Верховна Рада відмовилась продовжити уряду Л. Кучми надзви чайні повноваження на здійснення економічних змін, і Л. Кучма пішов у відставку.
Президентські вибори, що відбулися влітку 1994 р., принесли перемогу Л. Кучмі, який виступив з програмою виведення еко номіки з кризи. Основою курсу економічних реформ президент оголосив необхідність прискорення формування ринкових відно син. Програма передбачала:
- розвиток підприємництва;
- лібералізацію торгівлі;
- створення нової законодавчої бази;
- кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці;
- безкомпромісну боротьбу зі злочинністю і корупцією.
З цього, по суті, починається другий етап економічних пере творень в Україні, який можна розглядати як спробу змін в еко номіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, ство рення ринкової інфраструктури тощо). Однак рішучих кроків з реалізації проголошеного курсу президент на початку правління (у перші 100 днів) не здійснив. Ситуація ж в економіці країни продовжувала погіршуватися. Верховна Рада схвалила 144-триль-йонну емісію, яка призвела до вибуху начебто приспаної інфля ції, удвічі збільшивши курс долара і понад у два рази ціни. За межею бідності опинилися ще мільйони громадян. Ускладнюю ться взаємовідносини з Росією і Туркменією з приводу розрахунків за енергоносії. Борг України цим країнам перевищив 1 млрд дол. Втративши близько третини свого ринку в Росії, Україна не змо гла отримати його на Заході.
У цій ситуації Л. Кучма відкидає тезу про виняткову орієнта цію на Захід, заявляючи про необхідність розвитку стратегічного партнерства з Росією і країнами СНД за першочергового зміц нення двосторонніх зв'язків з державами Співдружності.
У жовтні 1994 року президент країни починає здійснювати курс на радикальні економічні перетворення. З метою фінансово го оздоровлення народного господарства відміняються дотації на виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, а також фіксований курс карбованця до твердих валют. Проголошується необхідність тотальної приватизації, суттєвого скорочення бюд жетного дефіциту тощо. У цілому економічна політика цього етапу являє собою, по суті, комбінацію монетаристських та адмі ністративних заходів, й економічна література називає її «адміні стративним монетаризмом» або «монетаристським адміністру ванням». Це можна пояснити фактичним збереженням структури корпоративних інтересів, а отже, і системи корпоративних зв'яз ків, притаманних «бюрократичному ринку», а також динамічним оновленням геополітичних стратегій провідних держав світу.
Друга хвиля лібералізації цін, що почалася у жовтні—листо паді 1994 р., викликала новий вибух інфляції, яка досягла у жов тні 70% і збереглася до лютого 1995 р. Господарські підсумки 1994 р. принесли нові розчарування; для економіки України він виявився найскладнішим. Незважаючи на певне зниження інфля ції, її рівень становив понад 400%. Найсильнішим за всі роки не залежності було падіння виробництва. У промисловості воно скоротилося на 28,2%, у сільському господарстві — на 16,5%. Реальна зарплата знижується на 16,8% і становить 1/3 від рівня 1990 р. У кінцевому підсумку ВВП порівняно з 1990 р. скоротив ся на 44%.
1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кре дитної сфери. У першому півріччі зафіксовано падіння рівня ін фляції, і в окремі місяці він опускався до однозначної цифри: сі чень — 21,2%, лютий — 18,1, березень — 11,4, квітень — 5,8, травень — 4,5% (у листопаді 1994 р. — 74%!). Рівень інфляції в Україні став майже вдвічі нижчий, ніж у Росії, і становив 181.7% за рік. Це дозволило зміцнити грошову одиницю країни, підняти довіру до неї, і, таким чином, створювалися передумови для по дальшого проведення грошової реформи.
Позитивні тенденції у ході фінансової стабілізації супрово джувалися суттєво зрісшими темпами приватизації. У 1995 р. в Україні було роздержавлено 16265 об'єктів, з яких 4051 станови ли загальнодержавну власність. Це вдвічі більше, ніж за поперед ній рік. У підсумку за 3,5 роки частка державної власності в Україні скоротилася з 96 до 62%. Уже в середині 1995 р. на не державних підприємствах України вироблялося понад 40% промислової продукції. Активно продовжувалася приватизація і в 1996 р., наприкінці якого організаційно-правову форму змінили близько 46 тис. об'єктів державної власності, а 18% із них стано влять об'єкти великої приватизації, незавершеного будівництва і частка державної власності в спільних підприємствах.
Але, як свідчить аналіз, ефективність роботи приватизованих підприємств залишається низькою. Вона істотно не відрізняється (за деяким винятком) від підприємств державного сектора еконо міки. В процесі приватизації допущено чимало грубих порушень чинного законодавства, зловживань службовим становищем.
Громадяни України мали можливість реалізувати своє право на приватизацію частки державного майна за допомогою майно вих приватизаційних сертифікатів, подавши заявки на придбання акцій підприємств, що приватизуються через сертифікатні аукці они, яких було проведено близько 50. Сертифікатну приватизацію закінчено на початку 1999 року. Почався етап грошової при ватизації, яка все більше й більше розгортається. Але, враховую чи подальший кризовий стан української економіки і низьку пла тоспроможність широких верств населення, а також здійснення приватизації в інтересах певних кіл, а не всього народу України, відсутність будь-яких результатів сертифікатної приватизації на кінець 1990-х років, то в народі таку приватизацію справедливо на звали «прихватизацією».
У 1995 р. зупинити спад виробництва не вдалося, але відбуло ся різке його вповільнення (12,2% проти 22,9% у 1994 р.). Поряд з тим промислове виробництво і фінансово-кредитна сфера ще далекі від реального відновлення позицій початку 90-х рр. і по требують ефективніших ринкових методів управління.
Важливе місце в економічній структурі України займає агропромисловий комплекс. У ході економічних змін у країні ство рюються певні законодавчі засади, хоча й не зовсім досконалі, для ліквідації державної монополії власності на землю і станов лення її різноманітних форм, серед яких передбачалось поширення приватної власності в різноманітних її формах: індивіду альної (сімейної), групової, колективно-пайової. У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі». Протягом 1992 р. паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початку 1995 р. змінився статус 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. В Україні практично завершено приватизацію майна колективних господарств шляхом його поділу на паї, з наданням їх власни кам — членам колективних господарств — права на вилучення своїх паїв, а також на їх передачу в спадок і продаж. Однак право реалізації паїв використовується ще досить рідко.
Реформування державних сільськогосподарських підприємств фактично знаходиться на початковій стадії. Повільно відбуваєть ся становлення фермерських господарств. Сьогодні в Україні на лічується понад 36 тис. фермерських господарств, яким було ви ділено в середньому по 20 га. Причинами слабого розвитку фермерства є в першу чергу відсутність матеріальних і фінансо вих ресурсів, недостатня підтримка з боку держави, а також пси хологічне несприйняття більшістю селян, що виросли за умов колгоспного ладу, індивідуальних господарств, непідготовле ність, а часто і нездатність багатьох із них вести самостійне гос подарство. Крім того, за умов жорсткої економічної кризи, падін ня життєвого рівня більшість сільських жителів вбачають у колективному господарстві певний соціальний захист. Станов ленню нових форм господарювання на селі перешкоджає і відсу тність необхідної інфраструктури для їх обслуговування. Одним із основних заходів аграрної реформи є зміна існуючого механіз му закупок сільськогосподарської продукції за допомогою дер жавно-контрактної та біржової систем.
Як і всі посткомуністичні країни (Китай являє собою унікаль ний випадок в історії економічних реформ з його квазісоціалістичною моделлю), Україна розпочала процес економічних перетво рень за умов системної кризи. Але масштаби цієї кризи (падіння обсягів виробництва, темпи інфляції тощо) виявилися найбіль шими порівняно з іншими перехідними економіками. За рівнем кризи і станом спаду економіки Україна перевищила рівень вели кої депресії у США 1929—1933 рр. У 1996 році ВВП становив близько 40% рівня 1990 р., а обсяг промислового виробництва менше половини цього рівня. В той же час у роки великої депре сії 1929—1933 рр. у США виробництво скоротилося на 46%, а в Радянському Союзі під час Великої Вітчизняної війни найбільше падіння промислового виробництва становило 30%.
За роки кризи більше ніж у двічі знизилась продуктивність праці, у два рази зросла собівартість промислової продукції. Здій снюється деіндустріалізація країни, фізичне руйнування продукти вних сил, руйнування інтелектуального потенціалу суспільства. У країні постійно знижуються попит і пропозиція. При цьому по пит знижується швидше порівняно з пропозицією. А це призво дить до того, що промислові підприємства не можуть реалізувати вироблену продукцію. Майже половина її залишається на складах.
Крім того, низька продуктивність праці, невідповідність якос ті окремих видів продукції світовим стандартам, високі ціни впливають на конкурентоспроможність наших підприємств. І як наслідок, вітчизняного виробника з ринку у власній країні витіс няють іноземні виробники. Усе це за відсутності державної під тримки виробника посилює процес падіння виробництва, а у ряді випадків призводить до його фізичного знищення.
Неминучим наслідком глибокої кризи в Україні, як і в ряді інших колишніх радянських республік, є різке послаблення соці альної захищеності більшості населення, різке зниження життє вого рівня. У 1994 р., у період найбільшого падіння макроекономічних показників, реальні доходи громадян упали до 19% по рівняно з базовим рівнем 1991 р Купівельна спроможність сере дньої зарплати за різноманітними продуктами харчування знизи лась за період 1990—1993 рр. у 3—9 разів, а мінімальної зарплати — у 10—29 разів. У період гіперінфляції у 1992—1994 рр. особливо різким було падіння реальних розмірів пенсій. За ме жею бідності опинилося понад 80% населення. Скорочення обсягів виробництва призвело до різкого зменшення зайнятості і зростання безробіття. Рівень фактичного безробіття в країні за різними оцін ками становить від 1,4 млн осіб до 3,5 млн, що становить 20— 25% працездатного населення, а з урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за свій рахунок, затримкою виплат і без того низької заробітної плати рівень безробіття становить 40%.
Певний перелом у сферу соціального захисту вніс 1995 р., ко ли вперше подолано тенденцію зниження життєвого рівня насе лення, зростання номінальної зарплати почало випереджати зрос тання цін на споживчі товари. Однак восени 1995 р., коли темп інфляції прискорився, ця тенденція змінилася. Позитивним у со ціальній сфері є початок зростання з жовтня 1994 р. доларово го еквівалента середньої зарплати. У грудні 1995 р. він досяг 68,2дол. порівняно з 30,6 дол. у грудні 1994 р. Падіння курсу гривні до долара США у 1998-1999 рр. та неодноразова зміна валютного коридору за відсутності економічного зростання при звели до зворотного процесу, а отже до посилення подальшого процесу зубожіння широких верств населення.
Не можна погодитися з точкою зору про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період здійс нення економічних реформ. Світовий досвід свідчить про зворо тне: розумно здійснені економічні перетворення супроводжують ся господарським зростанням і поліпшенням рівня життя населення. Справжньою причиною глибокої кризи, в якій опини лася Україна, є не сама реформа, а помилковий монетаристський шлях перетворень, нав'язаний міжнародними фінансовими орга нізаціями. Справжньою причиною ситуації, що виникла, є те, що Україна, копіюючи Росію, пішла шляхом класичного дикого ка піталізму, який вичерпав себе ще на початку XX століття, а захі дні країни прийняли концепцію змішаної економіки, а за мету — побудову соціального ринкового господарства. Здійснюваний Україною шлях реформ спричинив немало проблем, вирішення яких є важливим і невідкладним завданням сьогодення.
Серед проблем перехідного періоду найважливішою є вибір напряму нашого руху. Зрозуміло, що йдеться про зміну економі чної системи. Загальновідомо, що Україна здійснює перехід від командної економіки до ринкової. Але проблема полягає в тому, яку модель ринкової економіки нам необхідно вибрати — модель вільного чи регульованого ринку. Зрозуміло, що Україна не по винна копіювати чужі моделі, а обрати свою, яка відповідала б саме їй, модель ринкової економіки.
Важливою причиною кризи в Україні є спроба одномоментного вирішення всіх проблем. Історичний досвід показує, що всі подібні спроби закінчувалися поразкою. Намагання до швидкого і безпосереднього переходу через лібералізацію цін («шокову те рапію») дуже нагадує спробу Радянської держави перейти в роки воєнного комунізму до безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо, ця спроба не тільки закінчилася безуспішно, але й була визнана помилковою.
Перехід до ринкової економіки передбачає не одномоментний стрибок, а поступовий, еволюційний процес глибоких перетво рень існуючої економічної системи за регулюючої діяльності держави. Перетворення обов'язково повинні здійснюватися пое тапно. Саме про це свідчить світовий досвід, і саме це не було враховано під час здійснення реформ.
На зустрічі вчених-економістів України і Росії в Києві у вере сні 1993 р. вчені-економісти України підкреслювали, що катаст рофічний стан української економіки обумовлено тими самими причинами, що і в Росії, — прорахунками у виборі стратегії і так тики реформ, що виявилися в непідготовленій лібералізації цін, відсутності активної структурної політики, розладі фінансово-грошової системи, відсутності дієвого управління державними підприємствами. Підкреслювалось, що лібералізація цін була фа тальною помилкою, що реформи слід здійснювати не революцій ним, а еволюційним шляхом.
Наступні роки підтвердили помилковість стратегії економіч них реформ. Вони показали, що використання монетаристських методів не може забезпечити вихід української економіки з кризи і забезпечити реальне відродження. Щорічні обіцянки економіч ного зростання, починаючи з 1997 р. впродовж трьох років, так і залишилися лише обіцянками. Поспішний демонтаж адміністра тивно-командної системи управління і планування не супровод жувався формуванням ринкової економічної системи, що приро дно призвело економіку не до регульованого ринку, а до стихії і ха осу. В країні здійснюється прискорена криміналізація економіки, перехід колосальних грошових засобів до тіньового обороту, які припинили працювати на національну економіку, а обслуговують інтереси вузького кола мафіозно-спекулятивних структур.
Як завжди, так і сьогодні ми спостерігаємо перехід від однієї крайності до іншої. Сьогодні від планового фетишизму ми перейшли до ринкового, а ринок, як відомо, може далеко не все. Успіхи капіталізму як після великої депресії, так і особливо після другої світової війни були породжені не безпосередньо ринкови ми відносинами, а їх державним регулюванням.
У 1996 р. в Україні починається новий, третій етап реформ, який характеризується проголошенням коригування курсу ре форм на створення державне регульованої, соціальне спрямова ної ринкової економіки. Або, іншими словами, проголошено курс на побудову соціально-ринкового господарства, яке давно вже є реальністю в промислове розвинутих країнах (Німеччина та ін.).
Мається на увазі, що держава з сильними регулюючими функціями повинна стати однією із суттєвих ознак економічної моделі післякризового розвитку України. Але такою повинна бути не лише модель створюваної нами економіки, а й модель переходу до неї. Без сильної і цілеспрямованої державної полі тики подолати економічну кризу неможливо. Держава має управляти процесом формування регульованої, соціальне спря мованої ринкової економіки. Процес цей тривалий і він пови нен мати ряд послідовних етапів, які б наближали нас до бажа ної моделі.
1996 р. приніс для народу України нові випробування. Вало вий внутрішній продукт скоротився на 10%, промислове вироб ництво — на 5%, на 20% — випуск товарів народного споживан ня. Спад відбувся і в аграрному секторі. Як і раніше, величезною залишається заборгованість із зарплати, пенсій, стипендій, яка розтяглася на багато місяців і навіть років.
У 1997—1999 рр. в Україні продовжувався трансформаційний спад. Поряд з тим, починаючи з 1995 р. фіксується вповільнення темпів падання ВВП у понад два рази. Уповільнився спад вироб ництва в сільському господарстві. Означився процес економічної стабілізації в експортноорієнтованих і базових галузях.
Однак структура українського виробництва, в якій важливе міс це займають енергомісткі експортноорієнтовані галузі, усклад нює вихід із кризи. Зовнішньо- і внутрішньополітичні фактори, проблеми економічної інтеграції набувають величезного значен ня. Наприкінці 1997 р. почала втрачати позиції українська валю та, що проявилось у зниженні курсу гривні.
Важлива роль в економіці кожної країни, і особливо в період корінних економічних змін, належить банківській системі. Цент ральним банком України, її емісійним центром є Національний банк України (НБУ), який створено у вересні 1991 р. Він прово дить єдину політику в сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення національної грошової системи, організовує міжбанківські розрахунки, визначає курс гривні відносно валюти інших держав. НБУ створює державну скарбницю, зберігає фонди гро шових знаків, золотовалютні резерви, дорогоцінні метали. Статус НБУ затверджено Законом України «Про банки і банківську діяль ність». Наразі розробка і прийняття закону про НБУ.
Принципове значення має тенденція до зростання фізичного обсягу роздрібного товарообігу, яка вперше під час кризи про явилася у 1997 р. Товарообіг офіційно зареєстрованих підпри ємств усіх форм власності проти попереднього року в порівняль них цінах збільшився майже на 6%. Загальний обсяг продажу споживчих товарів населенню за всіма каналами реалізації в 1997 р. також збільшився на 4,2%.
Болючим місцем в економіці сучасної України є бюджетно-податкова система, яка поки що продовжує зберігати репресивну спрямованість, не створюючи потрібної мотивації для суб'єктів у підвищенні результатів їхньої діяльності, насамперед у виробни чій сфері, а навпаки — спонукає до приховування прибутку від оподаткування. Сьогодні на «тіньовий» сектор економіки Украї ни припадає понад 50% (!) усіх економічних операцій (у США — 8%). Отже реальний ВВП приблизно удвічі більший від офіцій ного, а економіка функціонує не стільки завдяки державі, а ско ріше всупереч їй.
Характерною особливістю нинішнього економічного стано вища України є відносна фінансова стабілізація. Основою цього стало поетапне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо в сере дині 1994 р. він становив 31,2% від ВВП, то на кінець року — близько 10%, а у 1995 р. він не перевищував 7,3%. У наступні ро ки він був ще менший.
Важливою подією стала грошова реформа. Протягом 2-16 вересня 1996 р. (для особливих випадків термін було подовжено) введено в дію повноцінну національну грошову одиницю Украї ни— гривню. Обмін відбувався у співвідношенні 1 гривня за 100000 купоно-карбованців. У такій пропорції було змінено і ці ни. Реформа була неконфіскаційна, і, по суті, обмін здійснювався без обмежень. Хоча можна сказати, що це був більше політичний акт, оскільки на той час лише Україна з числа колишніх республік СРСР ще не ввела свою національну валюту. Крім того, про те, що це була реформа, свідчило хіба що лише заміна однієї валю ти — купоно-карбованця (ерзац-валюти) — на іншу — гривню. Зрештою, це було не що інше, як деномінація, тобто ліквідували зайві п'ять нулів на грошових знаках і цінах на товари.
Але грошова реформа мала й позитивні сторони: зросла довіра до нової валюти; упродовж тривалого часу валютний курс гривні залишався практично незмінним (особливо з вересня 1996 р. до кінця 1997 р., хоча за три роки існування, тобто до вересня 1999р. курс гривні до долара США впав понад у 2,5 раза — з 1,76 грн. до 4,50 грн. за 1 долар США). Це створило умови для швидкого зниження облікової ставки НБУ — від 300% у жовтні 1994р. до 21% у 1997р.
З'явилися позитивні тенденції у зовнішній торгівлі. У 1997 р. її обсяг становив близько 30,5 млрд дол., з яких близько 14 млрд припадає на експорт. Негативне сальдо торгового балансу у 1997 р. порівняно з 1996 р. зменшилося з 3 млрд до 2,5 млрд дол.
Основним торговим партнером України була і залишається Росія, на яку припадає понад 25% українського експорту і майже половина імпорту. Важливими торговими партнерами України є також Німеччина, Китай, США, Туркменія, Польща, Туреччина та Італія.
Нинішня економічна політика України знайшла підтримку світового співтовариства. Країни «Великої сімки», МВФ, Світо вий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку постійно надають Україні кредитну підтримку. Проте це призвело до ви никнення і зростання зовнішнього державного боргу. Якщо до 1993 р. Україна не мала зовнішнього боргу, то на 1999 р. його величина перевищує 10 млрд дол.
Таким чином, перетворення в народному господарстві Украї ни в 90-х роках мають досить складний і суперечливий характер. У силу цілого ряду причин становлення ринку відбувається непо слідовно, без необхідної для цього міцності і рішучості, а сам процес формування нових економічних відносин було піддано сильному політичному протистоянню.
Для успішного завершення економічної трансформації нам необхідно відмовитися від монетаристської концепції, як і від неоліберальної політики в цілому, зробити рішучий крок від нео ліберальної до інституціональної моделі переходу до ринкової економіки, глобально змінивши тим самим стратегію і тактику реформ. Але ні зарубіжний, ні вітчизняний досвід, жодна модель чи концепція не можуть бути точно скопійовані. Зрозуміло, що необхідно враховувати історичний досвід і накопичену економі чну думку, але головне — необхідно детально вивчити реальну ситуацію, що склалася в країні, і намітити реальну програму реформування економічної системи. Саме це і буде запорукою на шого успіху. Сподіваємося, скорого успіху.
Проаналізувавши еволюцію економічних теорій, слід розглянути, в якій мірі рекомендації авторів різних шкіл можуть бути використані в умовах сучасної України.
Майбутнє нашої ринкової економіки, тип соціально-економічного розвитку ще багато в чому неясні і тому розглянуті нами теорії різних економічних шкіл дають змогу лише наблизитись до деякого прогнозу вання можливої економічної ситуації в Україні.
Перехід до нового етапу економічної системи, яка ґрунтується на взаємодії різних соціальних типів господарств, пов'язаний з існуванням протиріч між максимізацією добробуту і умовами переходу до змішаної ринкової економіки. Перехідний період завжди супроводжується по гіршенням життєвого рівня народу, оскільки відсутній налагоджений господарський механізм, який забезпечував би раціональне використан ня виробничих ресурсів. Тому завдання перехідного періоду зводиться, на нашу думку, до вирішення питання: як із усіх можливих ситуацій зу міти вибрати найкращу, найменш болісну для народу?
Ми вважаємо, що одним із основних завдань, які стоять перед Україною в умовах кризи, є створення за допомогою ринку надійних джерел доходів для більшості населення, а також адекватна оцінка фактора трудових ре сурсів. З одного боку, реальний перехідний період поглиблює протиріччя між добробутом і методами створення ринку, з іншого — оптимізує вибір.
Відомо, що економічний розвиток і високий рівень використання ресурсів органічно пов'язані з приватною ініціативою. Ринок, суб'єктивні стимули гарантують рівновагу економіки. Умовами досягнення рівнова ги є забезпечення повної зайнятості, відсутність надлишкового капіта лу, гнучке реагування цін і заробітків на зміни кон'юнктури і очікувань економічних агентів.
Створення ринкових відносин у нашій країні, безперечно, має сприя ти подоланню економічної кризи недовиробництва, масового безробіття, а також встановленню найважливіших економічних пропорцій, підви щенню рівня суспільного добробуту. Нормальне конкурентне середови ще, ринкова рівновага ліквідує дефіцит товарів і вільного часу, спеку ляцію, інші негативні явища.
Для побудови ринкової економіки необхідно уяснити суть ринку та економічних відносин, що пронизують соціально-економічну систему. Побудова ринкової економіки передбачає необхідність не тільки теоре тичного пізнання законів, економічних методів, але і практичного за своєння суті внутрішніх механізмів ринкових відносин, принципів і ре гуляторів ринку.
В період організації ринку на перший план висувається проблема створення детальних економіко-освітніх і наукових передумов карди нального повороту, механізму ринкової конкуренції, інфраструктури ринку.
Осмислення економічної ситуації, яка склалася в Україні (інфляція в умовах різкого падіння виробництва, загрожуюче масове безробіття, претензії місцевих управлінських структур на політичну владу, соціаль на напруженість тощо), приводить до висновку про необхідність прива тизації та податкової політики, які стимулювали б підприємництво у ви робництві, створення системи захисту малозабезпечених.
Перебудова вітчизняних структур, створення системи конкурентних товарних ринків з вільним ціноутворенням, формування в подальшому регулюючого ринкового механізму мають привести до глобального соці ального прогресу, зрілого етапу трансформації суспільства на шляху гу манізму і демократизації. Орієнтація ринкового механізму залежить від методів створення ринку. Демократичні методи, які ґрунтуються на на уці та організаційних діях, коли старе замінюється істинно новим, а не просто усувається — таким є шлях до прогресу і загального добробуту.
Ключовою проблемою при цьому є перетворення соціальної природи багатства, тобто ставлення до власності. Економічні агенти, які добива ються максимальної корисності від своєї роботи, відповідальні за вико ристання ресурсів, мають бути власниками цих ресурсів.
Сучасний ринок найкраще функціонує за наявності різних форм власності, коли кожна із них може довести свою ефективність. Саме цей ас пект закріплено в Конституції України. Проте при цьому не можна ігно рувати специфіку національного аспекту соціальної сфери, що може
мати певні наслідки. Наростання протирічь у відносинах власності дозволяє прогнозувати тривалу соціальну боротьбу в українському су спільстві. Тому актуальною є гнучка політика ліквідації соціальної не справедливості, компенсації втрат власності, доходів, нагромаджень, робочих місць, соціальних прав громадян.
Безперечно, що проведена у країні "ваучеризація" прискорила ство рення ринкових відносин.
Проте слід мати на увазі, що "ваучеризація" не вирішила багато про блем: не створено масовий клас дрібних та середніх власників, народне господарство не отримує належних фінансових ресурсів від цього проце су та ін. Крім того, загострюється соціальна диференціація у суспільстві, значна частина населення відокремлюється від державної власності, сотні мільйонів гривень не потрапляють на вітчизняний ринок, інве стиції концентруються у спекулятивно-фінансовому обігу.
Найбільш значущим, масштабним, складним економічним методом управління є ціноутворення, оскільки деформації у співвідношенні цін порушують соціальну справедливість розподілу, еквівалентність обміну. Ціна несе не тільки економічне, але і соціальне навантаження, забезпе чуючи розподіл створеного продукту. Тому всі складові системи цін ма ють поєднувати інтереси виробників і споживачів. Це можливо лише у стані соціально-економічного оптимуму.
Поряд з якістю товарів, чисельністю покупців та умовами реалізації, основним фактором, який впливає на інтенсивність попиту, є ціна. По рівняльна оцінка товару дає перевагу споживачам, які пов'язані з оцін кою приросту якості товару. Якщо останнє відповідає приросту ціни, то ціна прийнятна для покупців. У свою чергу, витрати виробництва мо жуть бути визнані основним ціноутворювальним фактором, якщо вони визнаються споживачем. Оцінка якості вибору, як відповідного ціні, можлива за наявності конкуренції на ринку та інформованості спожи вачів. Крім того, якість товару формується на ринку з урахуванням по треби у цьому товарі, що відвертає створення нових диспропорцій у си стемі "виробник — споживач".
Ціни, особливо роздрібні, активно впливають на попит і пропозицію. Запізніла ліквідація розриву між доходами населення і товарним забезпеченням, що виникає при неперевищенні попиту над пропозицією, веде до дестабілізації фінансів і розбалансованості економіки. На нашу дум ку, податкове регулювання при плаваючих ринкових цінах є кращим ва ріантом індикативного регулювання цін. Бажана корекція дії механізму ринкової самонастройки (що можливо в умовах розвиненого ринку) може бути досягнута шляхом маніпуляції податками.
Негативним наслідком нинішнього деформування ціноутворення є не тільки розбалансованість облікових операцій і виникнення диспропорцій в економіці, але і деформація економічних відносин усіх фаз відтворення протягом усього життєвого циклу руху товару.
Ціновий механізм і конкуренція не тільки насичують ринок, але й викликають певну боротьбу за споживача, відповідальність перед ним. Умови і вимоги до продукту диктує споживач, а виробник перепрофілює виробництво, підвищує якість, щоб залишитися на ринку, не допусти ти зниження доходу. Однак все це характерно для розвиненої економі ки з насиченим ринком. У процесі переходу до ринку при збереженні дефіциту виробник зберігає монопольне становище, підвищує ціни і отри мує додатковий прибуток без збільшення випуску і поліпшення якості товару. Тому необхідне застосування державного контролю над цінами.
Первинною формою регулювання цін є спостереження за цінами з боку урядових органів, яким займаються статистичні управління, на уково-дослідні центри профспілок (які ще мають бути створені в Украї ні), спеціальні незалежні фірми, університети. Мета спостережень — визначення індексу щорічного номінального росту доходів, вплив росту цін на витрати виробництва і національну конкурентоспроможність. Державне втручання в ціноутворення передбачає санкціоноване урядом завищення витрат виробництва (за рахунок завищення амортизаційних відрахувань). Прямий вплив на ціни справляють державні субсидії, зни ження витрат виробників.
При розвитку ринкового ціноутворення слід, по перше, враховувати соціальний розряд ринку, наявність різних господарських структур у ре зультаті утворення різноманітних форм власності. Залежно від цього ви значається співвідношення на ринку державних твердих, регульованих договірних або вільно встановлених цін. Відсутність належного спів відношення порушує рівновагу. Обґрунтованість цін визначається в ос таточному підсумку ступенем пропорційності народного господарства. Тому досягти збалансованості неможливо без оптимізації ринкової струк тури, яка має враховувати тенденції розвитку світового ринку.
По-друге, ціна має проходити перевірку ринком на основі врахуван ня попиту, а на стадії виробництва слід визначати лише лімітні рівні. По-третє, для досягнення ринкової рівноваги (що слід ураховувати в ціно утворенні) необхідне балансування товарних ринків із ресурсними. По-четверте, структура оптових і роздрібних цін має бути приведена до нормального стану. Використання у період переходу до ринку міжгалу зевих моделей збалансованої системи оптових цін як першого наближен ня до майбутньої системи ринкових цін, за рекомендацією В. Леонтьєва, дозволило б запобігти різним економічним потрясінням при переході до нормального ринку. Хоч ринок конкурентних виробників може при вести економіку до соціально-економічної рівноваги, цей процес буде за тягнутим і надто витратним через неправильне використання ресурсів. Універсальна, досконала модель ринкового механізму, в тому числі ціноутворення, поки не винайдена. Але для виходу на світовий ринок по трібно вирішити проблему досконалості системи цін, розрахунку ринко вих цін рівноваги, еластичності, віднайдення оптимального поєднання цін фіксованих, регульованих і вільних, важелів непрямого впливу дер жави на ціни.
Нинішнє становище більшості населення України, зокрема низький рівень доходу і висока смертність, викликають дуже серйозну триво гу. Подолання такого становища можливе лише шляхом створення роз виненого продовольчого ринку країни, насамперед за рахунок вітчиз няних товарів, що зв'язано з необхідністю підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, впровадження нових форм госпо дарств, у тому числі й фермерських. Відомо, що фермерські господар ства найбільш пристосовані до росту галузевої продуктивності праці, виробляють механізм здешевлення продукту, росту життєвого рівня споживача.
Від забезпеченості продовольчими товарами залежить політична стабільність у суспільстві. В умовах соціальної і політичної напруженості перехідного періоду держава має сприяти збереженню стабільних цін на продовольчі товари, субсидуючи їх. На це вказував Дж. Гелбрейт, за значаючи, що державна підтримка сільського господарства і отримання росту цін на продовольчі товари є найважливішим антиінфляційним і антикризовим засобом. Попит на продукти харчування не еластичний щодо цін, і тому в результаті лібералізації ціни на сільськогосподарську про дукцію можуть бути дуже високими. Ріст цін на продукти харчування при великій частці витрат на них в доходах населення України веде до росту номінальних доходів, забезпечених лише інфляційною емісією. Гіперінфляція настає тоді, коли в умовах спаду виробництва допу скається вільний ріст цін на продовольчі товари.
Оптимальний шлях вирішення продовольчої проблеми вбачається у якісно новому господарюванні, розширенні інвестицій у сільське госпо дарство, підвищенні врожайності сільськогосподарських культур з уже освоєних земель, а також в удосконаленні системи розподілу.
Галузева структура сільського господарства змінюється під впливом індивідуалізації попиту, розвитку потреб і переваг індивідууму. Фер мерський сектор відчуває сильний ціновий і організаційно-економічний тиск конкуренції. Посилення якісних аспектів конкуренції у сфері пе реробки і збуту сприяє зниженню співвідношення витрат на продовольчі товари до доходу, підвищенню якості продуктів харчування, здешевлен ню виробництва. Ця пристосованість фермерства на Заході є результа том конкуренції у фермерському секторі масового виробництва віднос но однорідних продуктів. У результаті основні функції щодо зниження сукупних витрат у сільському господарстві виконують саме фермерські господарства. Урахування умов, які склалися у розвитку фермерства в нашій країні, є необхідним в період переходу до ринкової економіки.
Проблема динаміки попиту тісно переплітається з ефективністю сільського господарства в умовах ринкових відносин. Попит домінує над міжсекторним обміном, регулює ціни на продовольчі товари, що демон струє аналіз динамічних моделей загальної ринкової рівноваги. Ринок має ліквідувати відсутність права розпоряджатися своїм товаром, сла бу координацію промислового і сільськогосподарського секторів еконо міки, їх економічну відокремленість від споживача, практичну від сутність механізмів, які б зв'язували виробництво і споживання.
При переході до ринку так само, як і в рамках функціонування розвиненого ринкового механізму, неминуче безробіття. Причини безробіт тя, як було показано раніше, представники різних економічних теорії по яснюють порізному. З точки зору економічного лібералізму воно пов'язане з розбіжністю розподілу факторів виробництва між галузями і розподілу попиту на продукцію цих галузей, що викликано викривлен ням системи співвідношення цін і заробітків. Високий і стабільний рівень зайнятості досягається створенням ринку, установленням відпо відності попиту і пропозиції у кожному секторі економіки.
Особливість ситуації щодо зайнятості в нашій країні полягає у різноманітності форм власності, яка, однак, не привела до високої ефектив ності використання ресурсів. Завдання полягає в тому, щоб знайти такі форми зв'язку індивіда із частиною суспільного багатства, при яких він впливав би на ефективність використання ресурсів. Для пом'якшення впливу спонтанних ринкових сил необхідна монетарна і фіскальна по літика. Перша має регулювати попит на ринку капіталів, забезпечити стабільність вартості грошей. Мета другої полягає у ліквідації бюджет ного дефіциту.
Початковий етап переходу до ринкових відносин визначає формуван ня нових не завжди позитивних тенденцій щодо мобільності ринку праці, зокрема зниження інтенсивності перерозподілу робочої сили на постійну і тимчасову роботу. Внаслідок кризових явищ, спаду виробництва і ско рочення робочих місць підвищується вірогідність стійкого безробіття. Посилення незбалансованості робочих місць і трудових ресурсів, по гіршення умов реалізації права на працю і доходи пов'язано з подальшим зростанням соціальної нерівності і зниженням рівня економічного до бробуту. У зв'язку з цим виникає проблема створення такої моделі управління зайнятістю, яка поєднує ефективне використання трудових ресурсів із механізмом соціальної захищеності населення. Це передба чає макрорегулювання структури робочих місць, максимальну свободу партнерів у виборі виду праці і місця проживання. Сучасний стан економіки, масового безробіття висуває на перший план проблему скорочення пропозиції робочої сили, перегляд меж су купного фонду робочого часу, скорочення тривалості робочого тижня, не повну зайнятість, гнучкий режим робочого часу (у розвинених країнах Заходу чисельність працюючих неповний робочий час становить 25— 50%) при сучасному підвищенні рівня погодинної оплати.
В умовах переходу до змішаної ринкової економіки, де має місце не достатній сукупний попит, слід стимулювати інвестиційну діяльність підприємств. Суть інвестицій полягає не у гарантії повної зайнятості, а в створенні можливостей для її реалізації. Світовий досвід показує, що для того, щоб в умовах ринку підприємства функціонували відповідно до мотиву прибутку, мають бути забезпечені довготривалі щорічні тем пи росту доходу від капіталу на рівні 3— 6% . Капітал при цьому найдо цільніше витратити: 1) на виплату соціальних дивідендів усім членам су спільства; 2) на фінансування інвестицій, які не під силу окремим під приємствам. Передусім це стосується розвитку інфраструктури, пов'я заної з виробництвом суспільних благ.
В умовах спаду виробництва і необхідності стабілізації економіки загострюється проблема економічного росту. Економічний ріст залежить від сукупних індивідуальних витрат — основного елементу кінцевого су спільного попиту, від точності оцінки споживчого попиту. Тому в осно ву аналізу загальноекономічної ситуації закладають мікроекономічні по казники індивідуального споживання. Крім того, необхідно встановити зв'язок мікроекономічних показників споживчого попиту із секторами виробництва. Економічний ріст є функцією від потреб, тому індивідуаль не споживання стимулює і регулює виробництво.
Зміна рівня капітальних витрат є найважливішим інструментом підтримки інвестиційної активності, оскільки викликає ріст національ ного доходу і споживання, найвищу завантаженість потужностей. Інтен сивність застосування капіталу позитивно пов'язана з тривалістю зай нятості. Виробництво з високою інтенсивністю застосування капіталу в технології має довгий життєвий цикл. Надлишок капіталу може служи ти інструментом політики доходів.
Політика доходів, яка забезпечує перевищення частки прибутку над інвестиціями в національному доході, може служити умовою ефектив ності функціонування системи. Це є наслідком постійної динаміки бю джетів працюючих.
Однак не слід спрощувати проблему. Нестабільність може виникну ти в силу ряду причин, наприклад: зміна темпів росту продуктивності праці при зміні пропорції "витрати — випуск"; зміна результатів інве стування в коротко- чи середньостроковий період або залежно від типу технічного прогресу — в довгостроковий період. Крім того, темп росту продуктивності праці може змінитися у зв’язку із змінами інтенсивності технічного прогресу, коливань трудових ресурсів. На продуктивність праці безпосередньо впливають довгостроковість зайнятості, зміна мож ливостей утилізації промисловості, вік виробничих фондів, тренди в рості продуктивності праці, темпи юніонізації у промисловості. За йнятість праці і капіталу впливають на продуктивність позитивно. Зміни у віці виробничих фондів і знову створених фондів (у бік збільшення) впливають негативно. Крім того, ефект продуктивності знижується че рез існування максимально довгострокової зайнятості, оскільки остан ня не сприяє росту інтенсивності праці. Тому мета полягає в досягненні не максимальної, а високої і стабільної зайнятості на межі природної норми безробіття, що і забезпечує функціонуючий ринок з державною політикою.
Зайнятості сприяє система соціального забезпечення. Для підтримки соціальних програм, на думку авторів, слід:
а) розширити соціальне забезпечення за місцем роботи (через хворо бу, вагітність, пологи, звільнення у розмірах, які перевищують законо давче встановлений державний мінімум). Підприємства, які застосову ють власне страхування, мають отримувати податкові субсидії;
б) витрати на соціальні потреби мають становити приблизно З0 % державних видатків; 2/3 соціального бюджету слід спрямувати на охорону здоров'я, освіту, пенсійне забезпечення;
в) забезпечення соціальної справедливості має бути покладено на профспілки;
г) у структурі витрат на 1-му місці мають знаходитися пенсії, на 2-му — медицина, на 3-му — сімейна допомога; на 4-му — допомога із безробіття, далі — профосвіта, забезпечення житлом, допомога при нещасних випад ках і профзахворюваннях, жертвам війни;
д) проводити антиінфляційну індексацію соціальних витрат.
Названі вище зміни мають складний, комплексний характер. Тому основне завдання в умовах переходу до змішаної ринкової економіки — добитися поєднання мікроефективності з макростабільністю.
Приватне підприємство (індивідуальне чи колективне), становлячи основну одиницю виробничого сектору в ринковій змішаній економіці, не повинно виключати ефективного макроекономічного втручання держави.
Державі необхідно всіляко розширювати і стимулювати підприєм ництво, яке поки що має характер первісного нагромадження фінансо вого капіталу і майна невиробничого призначення. Відомо, що нагрома дження засобів інфляційними методами не може тривати довго. Комер ційний капітал має або набути активної форми інвестицій у виробництві дефіцитної продукції, або настає гіперінфляція і товарний дефіцит стає абсолютним. В умовах змішаної економіки з її широким недержавним сектором, приватними і кооперативними підприємствами потрібно вирішувати пи тання ринкового коригування діяльності державних підприємств, ство рювати раціональні варіанти у структурі власності. Однак, слід мати на увазі, що для досягнення ефективної і стабільної зайнятості державні органи мають впливати на виробництво безпосередньо (ліцензування інвестицій, контроль за цінами, політика доходів). Непрямих методів, які використовують як основний інструмент капітальні витрати, тут, очевидно, недостатньо. Важливою функцією держави має бути коорди нація стратегічних економічних рішень, а основним завданням — перерозподіл добробуту.
Держава має забезпечувати відповідність між динамікою добробуту і ресурсами; факторами виробництва; доходами і витратами населення, з одного боку, і структурою виробництва — з іншого; споживанням і ру хом суспільного багатства і т. п. Ринок — це саморегулююча система, а держава — система свідомого управління, але вони не виключають один одного. Проблема розмежувань функцій цих систем не вирішується без урахування реальної структури економіки, що показали Дж. М. Кейнс, О. Ланге, Дж. Гелбрейт та ін.
Для досягнення збалансованості економіки планування має висту пати як індикативний регулятор ринку. Директивне планування віднос но ефективне тільки при централізації НТП, розвиненій інформаційній базі, низькому виробничому динамізмі, обмежених потребах, що супе речить сучасному розвитку, який диктує вимоги високого рівня економ ічного добробуту, якості життя, поєднання поліцентризму з міжнародною інтеграцією, росту динамізму виробництва.
Ріст рівня економічного добробуту залежить від ефективності заходів щодо активізації людського фактора, збагачення змісту праці, що зумов лено наявністю спеціальних широких знань, які здобуваються у процесі розвитку системи освіти. Необхідна висока економічна культура, вміння брати участь у ціновій конкуренції, орієнтуватися на максимізацію ко рисності. Розширення системи освіти є засобом зменшення розриву між попитом і конкуренцією різних видів праці. Ріст освітнього рівня є од ним із факторів росту доходів.
Необхідно в умовах переходу до ринку закріпити за індивідуумом пра ва власності на знання, технологію (друки, патенти, авторські посвідчен ня). Купувати інтелектуальну продукцію на ринку і регулювати ринок через податкову систему покликана держава. Залучення у систему осві ти державних інвестицій (внески, безподаткові і безпроцентні кредити) зумовлено розвитком ринків капіталів.
Основним для професійної освіти у нашій країні є ринок праці. Збільшення витрат на освіту поряд з недопущенням високого рівня безробіття завжди вважалось і вважається у західній теорії і практиці ключовим моментом у кризових ситуаціях. З метою росту професійної підготовки необхідно створити спеціальні державні фонди на основі пільгового опо даткування. Навчання основ інформатики, іноземних мов, соціальної психології, екології, роботи на комп'ютерах, придбання другої спеціаль ності буде полегшувати трудовлаштування, створить умови переходу до безперервної освіти.
Оскільки найвищу корисність для споживача товар набуває лише бе ручи участь у світовій конкуренції, проблему піднесення економіки слід вирішувати також шляхом активної зовнішньоекономічної діяльності як окремих фірм, так і держави. Аналіз західних моделей показав, що результатом відкритої торгівлі є зрівняння вітчизняного монополіста із зовнішніми виробниками, зниження цін, ріст якості. В міжнародних умовах торгівлі особливо важливими є конкуренція, експортні і вироб ничі можливості, енергетична антимонопольна політика держави.
Держава загального добробуту. Дефляція, стагфляція. Перехідний період. Депресія. Проміжні товари. Акцизний збір. Ринковий соціалізм. "Ваучеризація". Гіперінфляція. Розбалансованість економіки. Інфляція. попиту. Тренд.
1. Який тип господарювання, на вашу думку, можна впровадити в Україні?
2. Якщо Україна прагне мати стабільні ціни (тобто невисоку інфляцію), чому б просто не видати закон про заборону зміни цін?
3. Одною із проблем, економіки України є створення розвиненого про довольчого ринку. Як, на вашу думку, можна вирішити це питання в ринкових умовах господарювання?
4. Відомо, що зайнятості сприяє система соціального забезпечення. Що необхідно здійснити для її підтримки в Україні ?
5. Основне завдання в умовах переходу до змішаної ринкової економіки — добитися поєднання мікроефективності з макростабільністю. Як ви це розумієте?
6. Як ви вважаєте, чи необхідно знову впроваджувати в економіку України систему плановості? Якщо так, то обґрунтуйте таку необхідність.
ЗМІСТ
|
Вступ..................................................................................................................... |
3 |
|
Тема 10. Розвиток національних економік країн європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина XX ст.)............................................................................. |
6 |
|
Тема 11. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець XX –початок XXI ст.)... |
46 |
|
Тема 12. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці.......................................... |
58 |
|
Тема 13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90 – ті роки XX ст. ………………………………………………………………….. |
112 |
|
Зміст...................................................................................................................... |
137 |