IВСТУП
Работа добавлена на сайт samzan.net:
22
ЗМІСТ
I.ВСТУП ………………………………………………………………………......2
II.ОСНОВНА ЧАСТИНА ………………………………………………………..8
а) Аналіз програмових вимог…………………………………………………….8
б) Характеристика свят…………………………………………………………..12
в) Методика організації………………………………………………………….18
III. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА……………………………………………………
I.ВСТУП
Актуальність проблеми.
Нині нам важко обійтися без календаря. Окрім перекидних, настінних, кишенькових, ще користуємося й електронно-годинниковими: натиснув виступець – і спалахує на циферблаті рік, місяць, число, і навіть день. Але чим більше послуговуємося механічною пам`яттю, тим помітніше слабне природо-біологічна.
Між тим, старші люди, не користуючись будь-якими календарями, пам`ятають майже всі народні і релігійні свята. «Слухай, чоловіче, - не раз нагадував мій дідусь своєму сусіду, - за тиждень Семена,а ти ще жита не посіяв» чи «Післязавтра Теплий Олекса – пора вже й вулики виносити на пасіку». Дідусь пам`ятав чимало свят, за допомогою яких регулювалась побутова й виробнича діяльність сільських мешканців. Практично все господарське життя чітко регламентувалося календарно-святковою структурою.
Річний календар українців розподілено на чотири пори року. Кожна з них має свою систему свят. Той чи той празник, в свою чергу, відповідав персонізованим покровителям, себто богам, що опікали природні дії або явища. Відтак сукупність первісних релігійних вірувань об`єднувалась спільною ідеєю – пошанівком Сонцю та сонячним богам, боротьбою літа із зимою, тепла з холодом, одне слово, протистоянням злих і добрих духів. Серед найцікавіших розвідок вирізняються дві праці – Б.Рибакова «Язычество древних славян» та митрополита Іларіона «Дохристиянські вірування українського народу».
Хоч названі автори ввели чимало фактичного матеріалу, проте й вони не дали чітких узагальнень дохристиянської віри. Первісних джерел в наш час бракує,але є деякі свідчення, насамперед чужинські в нас є. Зокрема, грецький письменник Прокопій (VI) писав у своїй книзі «Про Готську війну» таке: «Єдиного бога, що посилає блискавку, визнають вони (себто мешканці Подністров`я) владикою всіх». Мова йде про Перуна.
Особливо суворо засуджував давню віру і народну обрядовість відомий полеміст Іван Вишенський. Він нищівно ганьбив усі народні свята – Коляду, Купала, щедрівки, гойдалки на Петра і Юрія тощо. З ним солідаризувався архімандрит Іоаникій Галятовський. У XVII столітті в «Супліці на попа» він писав, щоб «не велів Коляди колядувати, на вулицю ходити й на Купала через вогонь скакати, об Клечанні заказав вінок робити і тих вночі на воду до річки носити».
Народний календар тісно пов`язаний із обрядодіями. Найповніше вони збереглися в піснях, що сягають глибокої давнини. Тут кожен покровитель виконує належну йому роль. Згадаймо один із варіантів давньої колядки, що її зафіксував П.Чубинський:
Святий Юрій землю одмикає,
Святий Петро жито зажинає,
Святий Ілля у копи складає.
Це ж саме простежуємо і в численних приповідках, котрі досить повно представлені в книжці. Наведу лише декілька з них: «Хто не посіяв до Богослова (21 квітня), той не варт доброго слова», «Дочекайся Луки (5 травня) – ані хліба, ні муки», «На Юрка (6 травня) сховається в житі курка», «На Прокопа (21 липня) має бути в полі жита копа», «Як прийде Ілля (2 серпня), то наробить в полі гнилля», «На Бориса і Гліба (6 серпня) берися до хліба», «Хто лежить до Покрови (14 жовтня), той продасть усі корови», «Варвари (17 грудня) ночі урвали, а дня доточили», «На Петра Вериги (29 грудня) – половина снігу, половини криги».
У дитини шкільного віку національна свідомість, патріотичні почуття перебувають у процесі становлення, тому дуже важливими є цілеспрямований вплив на формування громадських рис особистості через пізнання національних та загальнолюдських цінностей, через опанування державної мови. Сім`я, дошкільний заклад, школа є первинними осередками, що покликані формувати особистість майбутнього громадянина нашої країни. А батьки і педагоги – перші представники суспільства, які ознайомлюють його із соціальними та етичними нормами. У повсякденному житті та на заняттях повинна панувати атмосфера емоційного піднесення. Виховання без радості пізнання, розкриття природи, народних звичаїв, традицій, прилучення до народної творчості, без святковості, є сухим, тьмяним, сірим.
Завдання вихователя не зводиться тільки до ознайомлення дітей з українськими національними традиціями. Слід обов’язково домагатись, щоб цей національний скарб став надбанням дитячого розуму та душі. Цього можна досягти дотримуючись принципу організації активно – пізнавальної діяльності дітей.
Прагнення до діяльності К.Д.Ушинський назвав основним законом дитячої природи. За його словами, дитина постійно вимагає діяльності і стимулюється не від діяльності, а від її одноманітності. «Змусьте дитину сидіти – пише він, - і вона душе швидко втомиться, - так само вона йти довго не може, не може довго ні говорити. Ні співати …і, найменш довго думати.» А в діяльності дитина живе, пізнає, розвивається, відбувається становлення її особистості.
Засвоїти народознавчі знання дітям допомагають «мандрівки» до «українського села», краєзнавчого музею, частування їх національними стравами, посильна участь дітей у приготуванні цих страв (вареників, пиріжків, галушок і т.д.), розписування писанок, вишивання ляльчиного одягу, виготовлення витинанок. А ще дітям багато радощів приносять справжні колядки, щедрівки, посівання.
Творчі сили дітей у дитячому садку розвиваються за допомогою засобів національного матеріалу поширеного в тій чи іншій місцевості. Це вироблення дітьми виробів з глини, тіста, декоративний розпис, вишивка. Завдяки ознайомленню з образотворчим мистецтвом, творчістю та творінням народних умільців, народною піснею дошкільнята пізнають особливості національно побуту та культури, прилучаються до духовних надбань попередніх поколінь і своїх сучасників. Це сприяє розвитку інтелектуальної та емоційної сфери, розвиток і формування високогуманної особистості. Той, хто відчував на собі життєвий вплив народних, духовних скарбів, прагнутиме з честю дотримуватись заповіту батьків, утверджувати добрими справами свій родовід, будувати в собі храм Добра, Правди і Краси.
Дошкільні заклади означили особу педагога, як ключову постать у вирішенні завдань національно виховання якій суспільство «ввіряє найдорожче, найцінніше – дітей, свою надію, своє майбутнє».
Також виявлено умови формування національної відомості, а саме:
- Підвищення професійно – педагогічної майстерності, ерудиції та культурного рівня педагога;
- Вміння використання в навчально-виховній роботі надбань українського народу, створення середовища для виховання майбутнього громадянина;
- Предметно-ігрове оформлення куточків з українознавства відповідно вимог Базової програми розвитку дитини дошкільного віку «Дитина»;
- Дидактичного: оснащення педагогічного процесу дидактичним наочним матеріалом, методичною та дитячою літературою з українознавства, розвитку мовлення…;
- Мовленнєвого: удосконалення рівня володіння педагогами державної мови як необхідною ланкою у спілкування з дітьми та батьками (використовуються такі інтерактивні заходи, як консультації, педагогічні читання). Постійно вдосконалюючи свою мову, ми надаємо приклад правильного мислення дітям, сприяємо вихованню, любові до неї;
- Усвідомлення батьками важливості ролі сім`ї у формуванні національної свідомості підростаючого покоління. У роботі з батьками розроблено ряд заходів: консультації, сумісне проведення свят, розваг, заохочення до оформлення куточків у групах;
- Робота у тандемі з педагогами школи.
Вихователь обов’язково має бути обізнаним з питань народознавства. Усі засади у роботі з дітьми мають підпорядковуватися головному правилу – від простого до складного.
Плануючи роботу з народознавства вихователь враховує те, що організація, форми роботи та дидактичний матеріал мають відповідати віковим особливостям дітей, можливостям їх загального та психічного розвитку. Прийоми роботи, необхідно добираю залежно від основних завдань заняття, а також від його характеру.
На заняттях може використовуватися як одна форма роботи так і їх комплекс.
Підтримання уваги та зацікавленості дітей на занятті – важливий аспект, адже рівень працездатності кожної дитини є дуже специфічним.
Вихователі пропонують розподіляти дітей на три групи: «слабкі», «середні», «сильні». Дітям, які можуть упоратися із завданнями на «середньому» рівні – пропонувати завдання у вигляді змагань. До «слабких» - необхідний особливий підхід – зважуючи на їх психічні та фізичні можливості, намагаючись поступово зміцнювати їх впевненість у своїх здібностях, підводячи до самостійного розв’язання простих завдань.
Особливу роль відіграють «сильні» діти: відмінно впоравшись із конкретним завданням, вони допомагають іншим дітям. Така форма взаємодії вихователя і вихованців є дуже ефективною. Вона допомагає згуртувати колектив, дає можливість самостверджуватись дітям, які встигають виконувати завдання і почуватися впевненими у своїх силах – слабших.
В дошкільному закладі народний календар є природо-відповідною програмою виховання. Народний календар – це система історично обумовлених подій, дат, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, урочистостей, які в певній послідовності відзначаються протягом року і прилучають дошкільників до живої енциклопедії побуту і дозвілля народу. Календарні традиції, звичаї і обряди українського народу розмаїті за призначенням, змістом, характером, функціонуванням і виховним впливом на дитину. Вони пов’язані з природою рідного краю, природою самої людини, трудовою діяльністю самого народу в різні пори року, поглиблюють емоційні зв’язки з життям, працею, красою рідного краю; відображають українську дійсність, національний характер народу, його самобутній культуро-історичний шлях.
Зміст та ідейно-моральна наснаженість народного календаря виховують у дошкільника добропорядність, добродійність, милосердя та інші чесноти. Активна, доступна дошкільникам участь у підготовці та святкуванні значних подій, урочистостей поглиблює зв'язок дітей з сім`єю, рідним народом. У дітей виховується почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбайливість, ініціативність, підприємливість, якості турботливого сім’янина, охоронця природи.
Традиція – це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незмінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей.
У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї. Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу.
Однією з першоосновою усної народної творчості є обряд. Саме вона своїм походженням нерозривно пов’язана з обрядом. Примовляння, закликання, які виконуються під час святково-обрядових дійств органічно впліталась в структуру обряду. Обрядами називають такі форми поведінки, що склалися історично. Для них характерні стереотипність, повторюваність без змін, символічність. Календарні звичаї та обряди є ще дохристиянськими, язичницькими. В процесі багатовікової історії календарні свята були приурочені до дат християнського календаря.
У процесі дотримання звичаїв і обрядів народного календаря дітьми засвоюється культура дідів і прадідів, тобто справжня народна культура , яка лежить в основі сучасної української національної культури. А народна культура – це те життєдайне коріння, яке живить духовність, зокрема ідейність, моральність, естетику кожної дитини.
В українського народу, як і в багатьох народів світу, дати, свята, інші урочистості народного календаря чітко діляться за порами року – зимові, весняні, літні, осінні. У такому поділі проявляється глибока народна мудрість, яка відображає нерозривний зв'язок природи і людини, системи виховання.
У дошкільному виховному закладі рекомендується проводити такі народні свята та обряди до календарної сезонності: взимку – Андрія, Миколая, Різдвяні свята, Стрітення; навесні – Великодні свята та різноманітні свята; влітку – зелені свята, косовиця, Івана Купала, обжинки, Спаса; восени – Покрови, Свято Врожаю.
Сьогодні, де дальшою мірою усвідомлюється думка, що фундамент особистості закладається у дошкільні роки і має велике значення для успішного подальшого життя людини, допомагає дитині стати рівноправним членом сучасного суспільства. Підсумком, стає здатність дитина до самостійного розв’язання завдань, уміння усвідомлено використовувати досвід народу у спілкуванні з однолітками та дорослими. У вмінні бути господарем свого «Я», у вмінні робити свій внесок у своє щасливе майбутнє.
II. ОСНОВНА ЧАСТИНА.
а) Аналіз програмових вимог.
Дати дітям уявлення про те, що кожен народ має свої традиції, звичаї і обряди. Познайомити дітей з українськими традиціями, звичаями і обрядами, пов’язаними з народним календарем, мудрістю українського народу, яка передається з покоління в покоління. Пробудити у дітей пізнавальний інтерес до історії рідного народу, його культури, побуту, звичаїв і традицій.
Формувати у дітей національну свідомість, високі моральні переконання і чесноти через відродження національних звичаїв і традицій. Продовжувати знайомити дітей з багатою скарбницею усної народної творчості: українськими народними піснями, колядками, щедрівками, закличками, легендами, прислів’ями, повір`ями, прикметами, загадками тощо.
Вчити виразно розказувати вірші, інтонаційно передавати їх зміст, розвивати поетичний слух. Стимулювати мовленнєву активність дітей, збагачувати їхню мову народними образними виразами. Вчити дітей бачити красу пісні, гри, танцю, театралізованого свята через музичний супровід, ритмічно-хореографічні елементи, як засоби мистецтва. Розвивати і підтримувати у дітей бажання грати в народні ігри, розігрувати сюжети українських народних пісень, жартів. Продовжувати знайомити дітей з українським декоративно-прикладним мистецтвом: вишивкою, керамікою, писанкарством. Поглибити і розширити знання дітей про український національний одяг, його особливості. Систематизувати уявлення дітей про послідовність сезонних змін у природі. Вчити любити природу, людей, навколишній світ, глибоко цінувати все те, чим багаті українські традиції. Дати загальне уявлення про взаємозв’язок природи з людиною.
Ознайомити з лікарськими рослинами рідного краю та народними традиціями лікування ними. Збагачувати духовний світогляд дитини: її етнічну самобутність, народну мораль, сімейно-побутовий та суспільний етикет. Виховувати повагу до старших, чемність, скромність,працьовитість, правдивість, чесність, гостинність. виховувати у дітей національну гідність, підтримувати інтерес до національної культури, прищеплювати любов та повагу до українських традицій, звичаїв через залучення дітей до підготовки та проведення свят. Викликати і підтримати у дітей бадьорий, веселий настрій. Створити умови для виявлення і розвитку творчих здібностей дитини, підтримувати відчуття радості і задоволення від участі в святах. Залучати батьків до активної участі, у підготовці та проведенні свят.
б) Характеристика свят.
«Якщо хочеш пізнати націю – вивчай її свята». Це мудре народне повчання спробуємо простежити і ми. Віддавна народні свята чергуються з буденною працею. Кожен обряд здійснювався тільки у певний, чітко визначений час Кола Сварога (Зодіаку, річного календаря). Святкові обряди узгоджувались з річними фазами небесних світил, за їхньою допомогою намагалися зміцнити добрі, корисні природні сили та нейтралізувати шкідливі ворожі енергії.
Предки українців святкували вісім головних Сварожих свят: Різдво Божича, Колодій, Великдень, Зільник (Трійця, Русалії), Купайло, Боги – Спаси, Святого Врожаю (осіннє рівнодення), Калиту. Між цими великими святами були менші, але важливі: Місяця, Дани, Громниці, Пташине свято, Велеса, Вербиці, Ярила, Радуниці, Лади, Весілля Свічки (Комина), Рожаниць, Мокоші, Свято Плуга, Свято Роду та ін..
Під час свят дорослі і діти з музикою, танцями, іграми брали участь у ритуальних дійствах, співали величальні пісні.
Свята на пошану Сонця – найосновніші в традиційній культурі. Започатковано свята сонячного циклу (Коляди, Великодня, Купайла, Калити) ще народами трипільської культури, прадавніми хліборобами. Потім на народні свята були накладені церковні: Коляда стала Різдвом Христовим, Великдень – Пасхою, Купайло – Іваном Купалом, Калита – днем Андрія Первозванного.
Чинні програми розвитку, виховання і навчання дошкільників передбачають проведемо дітей стежками календарної обрядовості з надією, що і вони поведуть своїх дітей, забезпечуючи тим самим зв'язок поколінь.
КОЛЯДА.
Це свято зими – Різдво нового світла. Стародавнє слово «різдво» означає народження. Після зимового сонцестояння в пору найдовших зимових ночей (21-23 грудня) починається новий річний цикл обертання Землі навколо Сонця. Отже, Свято Зими, будучи завершальним святом хліборобського року, знаменує початок Нового Сонячного року.
Після хрещення Русі християни в Україні святкують Різдво як народження Сина Божого Ісуса Христа.
Наші предки, у дохристиянські часи, крім інших богів, шанувала бога сонця – ЛАДА, влаштовували на честь нього свята. Перше з них припадало на кінець грудня, коли сонце починало «набирати сили та перемагати ніч» і називали його «Коладу», звідси й Коляда.
Свято української Коляди традиційно відзначається протягом двох тижнів – (7-19 січня) – у період так званого повороту сонця. У народі з цього приводу казали: «Сонце на літо, а зима на мороз». Це суто родинне свято. Його ще пов`язували з народженням дітей. Родинна радість народження дітей – продовжувачів роду – поєднується з усеземною радістю Нового Сонця. Так уже повелося, що в переддень свят кожна людина намагається вчасно повернутися до своєї родини, бо казали, хто «одіб’ється від сім`ї, той цілий рік блукатиме манівцями».
Новорічна обрядовість давня, як сам світ. Через століття до нас високі зразки поетики, мудрої сільської філософії, людяної доброзичливості, з якими зустрічали наші прадіди рік грядущий. Колядки і щедрівки, новорічні засівальні обряди, парубоцькі ватаги під супровід троїстих музик з казковими персонажами «меланки» та «кози» - все це глибокі народні традиції, пов’язані із зустріччю Нового року.
У фольклорі, творах красного письменства відображено могутній ідейно-моральний, художньо-естетичний потенціал різдвяних звичаїв і обрядів. У процесі підготовки і відзначення свята Різдва у дітей формуються такі якості, як уява, фантазія, дотепний гумор, потяг до краси, правди і добра.
ЗІРКА – традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Пов'язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила "віфліємська зоря". Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували "роги" (5, 6, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок зірки часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок "чарівного ліхтаря". Подекуди робили так, щоб зірка могла обертатися навколо своєї осі.
"КОЗА" – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем – парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання" і "воскресіння", що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Землеробська спрямованість обряду яскраво розкривається у супровідній пісні:
Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає.
Де коза ногою, там жито копою,
Де коза рогом, там жито стогом.
Із плином часу обряд утратив свою первісну магічну функцію і трансформувався в народну пародійно-гумористичну виставу. Крім центральної зооморфної маски, в ній діяло багато побутових персонажів: Дід, Баба, Лікар, Жандарм, Єврей, Циган, Турок, Гончар, Юрист та ін.
ВЕРТЕП (шопка, бетлегем, стаєнка, каплиця) – популярний у XVII – XIX ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданах, а частіше ходили по хатах у святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та "мандрівні дяки", пізніше – мандрівні групи артистів. На відміну від Західної Європи, де вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов'янських народів від самого початку він мав тісний зв'язок із демократичною театрально-видовищною культурою. Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою він нагадував селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювалися примітивні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами. Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на диску, що обертався, створюючи ілюзію оживлення фігур. На Східній Україні з вертепом колядували рідше. Тут він виступає як справжній театр ляльок, досить складний за конструкцією, що обслуговувався справжніми професіоналами. Двоповерхові, гарно оздоблені, такі вертепи були справжнім досягненням народного мистецтва. Кожний поверх мав своє призначення: на першому ставили побутово-пародійні сценки, інтермедії світського характеру, на другому ж розігрували сюжети різдвяного євангельського циклу (народження Христа, нищення немовлят за наказом Ірода, прихід волхвів з дарами тощо). Найбільшу симпатію у глядачів викликали імпровізовані побутові сценки, в яких позитивними персонажами виступали Козак-запорожець, Солдат (Москаль) і Селянин, висміювались пани, зажерливі попи, корчмарі та ін. Вертепне дійство супроводжувалося танцями та піснями. Поруч із ляльковим побутував і "живий" вертеп – специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: "Іроди", "Героди", "Королі", "Ангели", "Пастирі" тощо.
ЩЕДРУВАННЯ – давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень – щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні. На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до-сьогодні.
ЗАСІВАННЯ (посипання) – давньо-слов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю. Широке розповсюдження мали побажання, виконувані речитативом, наприклад:
Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.
Зверху колосиста,
Зісподу корениста.
Будьте з святом здорові,
З Новим роком!
Посипальників, що ходили невеличкими групами, приймали як самих бажаних гостей: запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата). Нерідко хлопчаки наслідували квоктання курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вуха, щоб курчата були чубаті, вухаті й волохаті. У деяких місцевостях перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників яблуками, бубликами, пиріжками та іншими ласощами, часто давали й дрібні гроші. Зерно, що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.
ВЕЛИКДЕНЬ (Паска) – найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця, обов'язково окремо від іудейської Пасхи. У народному побуті українців Великдень чітко утримував елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо. За тиждень до Великодня, у вербну (лозову) неділю, з церкви приносили освячену вербу й шмагали нею всіх членів сім'ї й худобу; пізніше цією гілкою перший раз виганяли корову в череду. Від вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку. На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Давнє коріння має звичай запалювання великодніх багать, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю. Великоднє гуляння, на яке сходилося все село, за традицією відбувалося на подвір'ї коло церкви – цвинтарі. Багатим був репертуар традиційних великодніх ігор. Діти залюбки грали у цоканьє – биття яєць: той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубочі ігри (бити лупака, піп, чорт, харлай, шила бити, кашу варити, довгої лози та ін.) являли собою змагання у спритності, швидкості й силі. У дівочих іграх (шум, жельман, кострубонька, мак, кривий танець, вербова дощечка та ін.) випробовувалися художні здібності учасниць – вміння танцювати, співати, перевтілюватися у певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися справжніми ярмарками наречених. У весняному циклі значне місце займали обряди, пов'язані з культом предків. Померлих родичів провідували, як правило, у першу неділю після Великодня (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. Подекуди пов'язували рушники на хрестах. У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню "за упокій душі". Ця традиція побутує й сьогодні. Народні звичаї і традиційні обряди, пов’язані з Великоднем, цікаві і різноманітні. Познайомити дітей з ними лише через свято, що рекомендується проводити в старшому віці складно. Великдень на Україні – це свято весняного воскресіння, оновлення природи, це Великий День повороту сонця. Ритуальне дерево весняного нового року – верба. Великодня Верба – Прадерево Життя всіх хліборобських народів. Християни святкують Великдень, як воскресіння Сина Божоголо Ісуса Христа. «На Великдень червоне яєчко славиться», - казали в народі. Розмальоване яйце стала також одним із основних атрибутів Великодня, а з ним і писанка – символ відродження життя після зимової закутості. Писанкарство – особливий вид стародавнього українського мистецтва. Великодні забави з крашанками – це відгомін давніх ритуалів стимулювання здоров`я.
ПИСАНКИ (крашанки, галунки) – фарбовані або орнаментовані курячі яйця. Здавна використовувались як обрядові атрибути, оскільки яйце вважалося символом життя. Виготовлення писанок пов'язувалося з дохристиянськими традиціями зустрічі весни, пізніше – з Великоднем. Поступово втративши своє релігійно-магічне вмотивування, звичай набув суто естетичного значення. Писанки – яскравий взірець традиційної художньої творчості. Кожний етнографічний регіон України (Поділля, Полісся, Закарпаття, Гуцульщина та ін.) має специфічні орнаментальні мотиви писанок і кольорову гаму їх прикрашення.
ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ. У далині віків бере початок свято розквітлої природи – Зелена Неділя. Це свято відзначали ще хлібороби часів Трипільської культури. Весь тиждень Зеленої Неділі називався русальним. Для жителів Наддніпрянської України це було родове свято Русалії. Його святкували всенародно. Дзвеніли і вулиці, і поля, і луги від пісень русальних, від ігор скомороських, від музики «сопелів, бубнів, гуслів».
Християни у ці дні відзначають свято Трійці, заслання Святого Духа. В основі ЗЕЛЕНИХ СВЯТ, крім сонячного культу та культу покійників, лежить культ ДЕРЕВА, культ КВІТІВ. Три дні перед Зеленою Неділею і три після неї називаються Зеленими святками. Ушанування Сонця в період з переходу Весни на Літо відбувалось цілий тиждень. Спершу шанували зелену Природу – плели вінки, клечали оселі, подвір`я, а в останні дні – пошановували русалок, поминали померлих і проводили русалок. Необхідно залучати дітей до вирощування рослин, які застосовуються в процесі святкування цієї дати, щоб не збіднювати флори рідної місцевості. Активна участь дітей у святі виховує в них бережливе ставлення до природи, її краси. На власному досвіді вони глибше відчувають, що затишок, зручність, краса і гармонійність життя від того, якою мірою зберігається природа – наш «зелений дім».
СВЯТО КУПАЛА. У літній період найменше свят, адже у хліборобів тоді найвідповідальніша пора - жнива. Свято Івана Купала припадає майже на середину літа – 7 липня. Це час сонцевороту, пишного буяння й розквіту природи, а разом з тим короткого перепочинку хліборобів перед жнивами. Майже по всій Україні лікарські трави заготовляли лише на Купала. До кожної рослини були свої промовляння і молитви, якими люди намагалися спрямувати животворну силу собі на користь. В Україні побутувало повір`я, що на Купала сонце «грає» - «сяє», міниться різними кольорами. На землі тоді запалювали багаття – маленькі сонечка. Тому перестрибували через багаття – щоб цілий рік бути здоровим. Купальська ніч вважалася сприятливою для розгулу нечистої сили. Тому, щоб захистити себе і домашню худобу, хату обсівали маком, у хліві вішал обереги – кропиву, серп, ніж. По всіх кутках села люди ставили купальські віхи – заквітчали колеса на жердинах, символи сонця.
У процесі підготовки і проведення цього свята діти глибше пізнають духовність попередніх поколінь, дізнаються про їхні надії і сподівання, побут і дозвілля. Діти переконуються, що наші предки любили красиве в житті, утверджували мораль. Одним із найважливіших від народного календаря є трудові свята, пов’язані з жнивами. Жнива – найвідповідальніший період у житті рідного народу, який здавна в усьому світі називають Народом – Хліборобом. До початку жнив готувалися, як до великого урочистого свята. Віддавна жнива проводилися толокою, коли декілька сімей об’єднувалися, щоб спільно обробити поле кожної з них по-черзі. У перший день жнив женці урочисто вирушали до схід сонця на поле, вдягнені в чистий одяг, а першу зажинку починала найкраща жниця. Закінчувалася толока обідом у господаря. Сніп з першого ужинку – «воєвода» - встановлювався на покутті. На полі завжди залишали невижате збіжжя, його урочисто прикрашали стрічками, осінніми квітами і називали «бородою». Колосся бороди заламували до землі, зерно з них висипали у розпушену землю, клали хлібину,ставили воду і промовляли: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода».
в) Методика організації.
Виховання – вічна, як світ проблема. Відколи існує людство на землі,відтоді і змушене воно невпинно дбати про виховання нащадків свого народу.
«Найбільший скарб кожного народу – його діти. Тільки тоді виховання буде дієвим, коли базуватиметься на національному грунті, цьому допоможуть рідна пісня, національні обряди.» - так давно, а ніби сьогодні, ці слова сказала відомий педагог Софія Федорівна Русова.
Відродження нації починається з дитячої колиски, родини, дитячого садка. Душа дитини в період дошкільного віку найчутливіша і найвразливіша, і в цей час найбільше треба плекати її, пильнувати, щоб серце, воля і розум розвивалися нормально.
Заняття з народознавства у дошкільному віці мають не стільки пізнавальний характер, скільки виховний. Вони мають на меті виховувати у дитини почуття національної гідності, викликати інтерес до національної культури, прищепити дітям любов та повагу до українських державних і народних символів, оберегів, звичаїв, традицій. Цього можна досягти лише наблизивши дітей до реалій життя.
Прилучення дітей до народної творчості, мистецтва, безпосередня участь у національних святах виховують у них естетичні почуття. Розвивають художнє світобачення, наповнюють емоційну сферу дитини радощами, піднімають настрій, формують естетичний смак.
А скільки радощів викликають у дітей українські національні народні свята: Коляда, Великдень, Миколая та інші. Все тут дивує, зачаровує, захоплює дитячу душу і вбрання, і співи, і звичаї, і подарунки, і святкова їжа. Емоційність, природність народних свят активізує діяльність дітей.
Отже, починаючи з Колядки. Наші пращури готували до цих свят обрядову прикрасу – сніп. Його називали Дідухом. Це, очевидно, йде з дідів. З ними – патріархами народу – пов`язували всю етнічну історію, оскільки «дідівськимй закон» вважався найвищою формою передачі традицій. Василь Скуратівський розповідає, що виготовляли дідух з кулів або першого зажинкового снопа (подекуди останнього). Верхівка нагадувала конусоподібний сніп із безліччю колосся. Гілки – а з них правили зібрані докупи пучки, що зверху розгалужувались, - обрамлювали кольоровими стрічками, прикрашували паперовими чи засушеними квітами. Це був високомистецький твір, що ніскільки не поступався сучасним ялинкам. Господар до хати вносив Дідуха, вітав зі святом присутніх і казав:
Дуже файний наш Дідух,
Солом’яний в нього дух,
Зерновиті колоски,
Золота солома.
Ставай, пане, на покуття
Сторожуй нам дома!
А ще готували напередодні Новоріччя домашні прикраси – «павуків», «їжачків», «голубів». Давня традиція колядування, як щедрування, полягала в тому, що групи молоді, дітей заходили на подвір`я чи до хати, піснями славили господарів, бажали їм здоров`я, достатку, за що отримували певну винагороду. За своїм походженням колядування э дохристиянським звичаєм. Це були календарні народні пісні переважно аграрного характеру, що славили господаря, господиню, інших членів сім`ї. Восьмикутну зірку і досі носять на Коляду. Невід`ємною частиною колядової обрядовості є «вертеп», своєрідний театр. Особливо популярною була драматизована обрядова гра «Коза» за участю масок, що мала свій характерний ритуальний сценарій, пісенний і музичний ритуал. Назва походить від імені головного діючого персонажа – парубка, перевдягнутого козою. Центральним у ритуальному дійстві був танець кози під супровідну пісню, її «вмирання» й «воскресіння», що символізувало циклічний кругообіг часу, прихід Нового року.
У день Нового року хлопчики ходять вранці від хати до хати і засівають зерном (звідси й назва – засівальники), виголошуючи новорічні побажання господарям. Дітей обдаровують гостинцями – пиріжками, яблуками, горіхами, цукерками, грошима, печивом тощо. На Полтавщині дарували дітям спеціальне печиво: хлопчикам – у формі коника, дівчаткам – «баришні». Роздаючи дітям гостинці, господар приказує:
Щоб яблука вам родили
А грушки, як гарбузята!
Щоб здорові Ви були,
Шанували маму й тата.
В умовах дошкільного навчального закладу вихователь разом з дітьми на заняттях з художньої праці може організувати виготовлення прикрас, на музичних заняттях та у повсякденні діти вивчають колядки, щедрівки, побажання, авторські пісні з нагоди свята.
Як святкують Великдень у ДНЗ? На передодні свята змінюється світ спостережень за сонечком, вербою, працею людей тощо. Спираючись на широкі можливості художньо-літературного матеріалу, з святом можна знайомити дітей уже на третьому році життя. З дітьми цього віку вихователь може підготувати настільний театр («Казочка про писанку» Андрія М`ястківського). З особливим задоволенням діти беруть участь у драматизації твору Тамари Коломієць «Гарна хатка у курчатка» (4 р.ж.). З дітьми 5 року життя можна підготувати гру-драматизацію за твором Івана Бондарчука «Писанка Оксанки» або «Де поділися Мартусині Яєчка?» О. Гоєцької. Для дітей старшого дошкільного віку доступні «Писанка» (Великодня казка) З. Мензатюк чи казка «Паска», або «Великодня пригода», «Пригоди писаночки» Лесі Храпливої. На вечір можна підібрати безліч різноманітних загадок, великодні ігри.
Серед населення центральної України існувало багато ігор з писанками чи крашанками. Найпоширенішими з них такі: «В котка», «В кидка», «Хованки», «Діставалки» і т.д. Можна вивчити прислів’я: «За тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко». «Красна ріка берегами, а Великдень – порогами».
В індивідуальній роботі з дітьми, залучають батьків, можна розучувати вірші. Їх ситали здебільшого діти, переважно хлопчики, перед хрещеним батьком, матір`ю, дідусем чи бабусею, іншою ріднею. За таке поздоровлення діти діставали від господині крашанку, а від господаря – гроші.
Як святкували Зелену неділю в ті часи? Ще й донині наші люди називають свято Зеленою, або Клечальною Неділею. У суботу вся родина дбає про красу хати. Дочки допомагають матері, а сини – батькові. Вішають рушники над вікнами – віддаючи шану Світлу. Це його в світлицю пропускає вікно, тому й найбільша кімната називається світлицею. На вікна кладуть м’яту, любисток – щоб хлопці любили, поруч – деревій, щоб кохання кріпилось та душа даремно не бентежилась. Польові квіти для врожаю затикають за рушники. Знімають скатерку зі столу, на кожен ріг кладуть по зубцю часнику і посипають стіл чебрецем. Ним же посипають лавку, долівку, щоб голова «не боліла й не скорбіла». І на вікно по зубочку часника кладуть, бо Русалки дуже бояться його запаху. Запаху лепехи вони теж не переносять, то нею затрушують долівку. Щоб вберегтися від Русалок, з собою носили полин, часник, любисток.
Батько з сином зазвичай приносили клечання – гілки дуба, явора, липи, ясена, тих дерев, що їх в Україні шанували ще з правіку, поклонялися їм і уславляли. Як священому дереву поклонялися, дубові то бажали, щоб людина була такою ж здоровою і дужою. Явір уособлював собою образ захисника народу – козака, липа – здоров`я, бо була носієм священного дару – меду (її ритуально пошановували, обвиваючи барвінком). Ясен був символом гінкого росту. Гілочки дерев ставили по кутках хати, запихали за образи, двір також прикрашали. Дві гілки на тину коло хвіртки устромляли, потім усі будівлі, які є на подвір`ї, заклечали кругом під дах. Уся хата зсередини та знадвору вбралася у барвисту і зелену клечінь, що створювало рівновагу душевну між хатою і природою, між родиною і землею.
Проведення Івана Купала. Напередодні парубки розкладали великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер тощо. Запалити ці купальські вогні доручали дідам, які повинні були до вечірньої зорі добути примітивним способом новий вогонь. Вірили, що, стрибаючи через багаття, можна позбутися хвороб, злих чарів, безплідності. Виходячи з того, вдалим чи невдалим виявився стрибок через вогонь, дівчата й парубки ворожили про своє майбутнє, ранній чи пізній шлюб. Важливу роль у купальських обрядах відігравали колесо як символ Сонця та вода – ці стихії порівнювалися з братом і сестрою. Центральне місце у святі займало ритуальне деревце – марена (купайлиця, купайло, гільце). Рубали його хлопці, а прикрашали дівчата – живими та штучними квітами, ягодами, стрічками тощо. Навколо марени водили хороводи, співали пісні про кохання, сватання, майбутній шлюб. Тут же відбувалося своєрідне ігрове суперництво між дівчатами і парубками: останні намагалися будь-що відібрати у дівчат деревце і поламати його. Купальському дереву надавалося й аграрно-магічного значення. У багатьох місцевостях його купали у воді, а потім розламували так, щоб кожній дівчині дісталась гілочка. Шматочки марени несли на городи (щоб краще в'язалися огірки), затикали під стріху (щоб багатство велося), кидали у річку (щоб дощ пішов). Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувалася нечиста сила. Звідси – широко розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди і магічні прийоми, за допомогою яких застерігались від відьом. Вірили, що трави, зібрані на Купала, мають особливо цілющі властивості. Багато повір'їв було пов'язано з квіткою папороті .
Як і в усіх народних святах, у святкуванні Купала беруть участь і діти. Разом з дорослими дівчатами рвуть квіти і дівчатка, вчаться плести вінки, а найменшим виплітають віночки матері, сестри. Для маленьких дітей матері ставлять купай лицю в садках, подвір’ях, допомагають заквітчати і навчають співати.
Список виставленої літератури
- Богуш А.М. Лисенко Н.В. «Українське народознавство в дошкільному закладі». Київ. 1994.
- Лозинська Є.Ф. «Українське народознавство для дітей дошкільного віку». Львів. Видавництво «Оріана». 2008.
- Базовий компонент дошкільної освіти. К.:Видавництво, 2012. – 216 с.
- Жебровський Б.М. і інші. Палітра педагога № 3. Програма розвитку дітей старшого дошкільного віку «Впевнений Старт». 2012.
- Скуратівський В. «Місяцелік». Київ. 1993.
- Матеріалу журналу «Дошкільне виховання», 1990 – 1998 рр.
- Матеріали журналу «Розкажіть онуку», 1996 – 1998 рр.
2. Реферат- Оперативное и перспективное планирование
3. 1999 Фамилия- Дата поступления- 16 ноября 1999 г
4. Розробка бази данних діяльності магазину Автозапчастин
5. Масаж пальців рук
6. Возникновение передо мною другого в качестве направленного на меня взгляда вызывает к жизни язык как услови
7. Решение математических задач с использованием программного пакета MathCad
8. Организация расчетов с бюджетом и внебюджетными фондами Задача 1
9. Мечта о прочном мире 72 Утопический социализм начала XIX в
10. Экономическая эффективность информационных систе
11. Реферат Усилитель вертикального отклонения осциллографа
12. Хесин ИМЭМО РАН Финансовая Академия при правительстве РФ ФИНАНСОВЫЙ КРИЗИС И ЕВРОПЕЙСКАЯ ЭКОНОМИКА Фин
13. Феномен смерти и отношение к нему в различные возрастные периоды жизни
14. Паровозик Рассмотри вес вагончики
15. пособие по изучению дисциплины и выполнению контрольной работы для студентов заочной формы обучения 4 кур
16. Найсмачніші ліки - в лісі
17. Ю Г О ~З А П А Д Н АЯ А З И Я В А Р И А Н Т 1
18. 1вывоз предпренимат
19. Отечественная педагогика до 18 в
20. Тема 1. Прикладная политология как научное направление и учебная дисциплина.html