Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1
сучасна українська мова
Морфеміка і словотвір
Підручник для студентів вищих навчальних закладів
ББК 81. 2УКР – 923
С 91
С91 Сучасна українська мова. Вступ. Фонетика і фонологія. Орфоепія. Графіка й орфографія. Лексикологія. Фразеологія. Лексикографія. Морфеміка і словотвір.
Авторський колектив:
доценти: Н.Г.Шкуратяна, Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко, Л.М.Запорожець, Т.М.Лобода, В.А.Топіха, ст. викл.К.І.Волкова
Відповідальний редактор й упорядник – к.п.н., доцент Н.Г.Шкуратяна
Рецензенти:
С.П.Гриценко – кандидат філологічних наук, доцент кафедри мовознавства та класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
К.Д.Паршак – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови факультету української філології НПУ ім.М.П.Драгоманова.
ББК 81. 2УКР – 923
© Авторський колектив:
доценти: Н.Г.Шкуратяна, Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко, Л.М.Запорожець, Т.М.Лобода, В.А.Топіка, ст.викл. К.І.Волкова
Лексикологія
Поняття про лексику. Словникове багатство української мови. Основний словниковий фонд української мови
За давньою традицією у структурі будь-якої мови чітко розмежовують звукову частину, словниковий склад і граматику. Звукову частину сучасної української мови, її одиниці та їх особливості було розглянуто у розділі „Фонетика сучасної української мови”.
Словниковий склад мови, або лексика (від гр. lexis – слово), – це сукупність усіх слів будь-якої мови. Під поняттям „сукупність усіх слів” треба розуміти не просту множину їх, а струнку й складну систему лексичних одиниць мови, їх взаємозв’язок і залежність, що виявляються у мовленні.
Словниковий склад української мови містить усі слова, вживані у ній, а слова, поширені в українській літературній мові, становлять словниковий склад української літературної мови.
Лексика української літературної мови надзвичайно багата. Свідченням тому є обсяг „Словника української мови в одинадцяти томах” (понад 134 тисячі слів), обсяг „Великого тлумачного словника сучасної української мови” (близько 170 тисяч слів), але й вони не здатні охопити всього словникового багатства української літературної мови.
Словниковий склад української мови об’єднує слова з різними лексичними значеннями, слова, різні за звуковим складом, морфемною будовою, з різними граматичними ознаками, різні за походженням, активністю вживання тощо.
До словникового складу мови належать слова основного словникового фонду – словникової бази мови, яка представлена словами, що називають найважливіші і найнеобхідніші предмети, поняття – назви істот, предметів рослинного світу та їх частин (людина, кінь, собака, серце, нога, дуб, гілка), назви людей за родинними стосунками (батько, мати, брат, дідусь), родом занять (учитель, учень, швець, сталевар), назви побутових предметів (стіл, стілець, ліжко, ложка, ніж), назви продуктів харчування (хліб, сіль, борщ, сало), назви знарядь праці (ручка, сокира, відро, голка), назви дій, станів (писати, бігти, думати, спати), назви ознак, властивостей, предметів та дій (високий, зелений, милий, легкий; швидко, весело, павпрошки, по-дружньому) тощо.
Основний словниковий фонд мови становить досить стійку частину лексики, хоча і в ньому відбуваються зміни: одні слова виходять з ужитку, інші з’являються.
Лексикологія як розділ мовознавства. Предмет і завдання розділу
Розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, називається лексикологією (від гр. lexis – слово і logos – вчення, слово).
Завдання розділу „Лексикологія” полягає в тому, щоб визначити й охарактеризувати слово як одну з основних мовних одиниць, визначити словниковий склад сучасної української літературної мови за обсягом, за походженням його одиниць, стилістичним уживанням, активністю та поширеністю використання.
Вивченням лексичної системи як форми організації та взаємодії слів займається описова, або синхронічна (від гр. synchronos – одночасний), та історична, або діахронічна (від гр. dia – через і chronos - час) лексикологія. Описова лексикологія вивчає лексику на певному, частіше сучасному, етапі розвитку мови, а історична лексикологія розглядає лексику від часу її виникнення до сьогодні. Ці два аспекти вивчення лексичної системи тісно зв’язані між собою, оскільки для правильного розуміння лексики сучасної мови потрібно знати історію її формування, становлення.
Об’єктом вивчення лексикології є слово, з яким пов’язані всі інші одиниці мови – фонема, морфема, словосполучення, речення. У зв’язку з цим слово вивчається і в інших розділах мовознавства (словотворі, морфології, синтаксисі), хоч і розглядається воно в них по-різному.
Лексикологія досліджує слово як елемент, одиницю лексичної системи. Тому її завданням є:
а) встановлення змісту слова (багатозначність та омонімія);
б) встановлення відношень, зв’язків між однаковими та різними за змістом словами (синонімія та антонімія);
в) визначення місця слова в лексичній системі мови з точки зору функціонально-стилістичного використання (стилістично нейтральна, книжна і розмовна лексика), сфери вживання (загальнонародна, діалектна, спеціальна, просторічна та жаргонна лексика), походження (власне українська та запозичена лексика), активного та пасивного запасу (архаїчна, історична та нова лексика).
Зв’язок лексикології з іншими розділами мовознавчої науки
Лексикологія тісно зв’язана з іншими мовознавчими дисциплінами: семасіологією, етимологією, діалектологією, морфологією, синтаксисом, стилістикою, лексикографією.
Семасіологія (від гр. semasia – знак, logos – вчення, слово) вивчає значення слів, а також зміну цих значень. Її ще називають лексичною семантикою. Етимологія (від гр.etymon – основне значення слова, і logos) досліджує походження слів та розвиток їх значень, зіставлення слова зі спорідненими словами тієї самої й інших мов. Діалектологія (від гр. dialektos – мова; розмова; наріччя - і logos) вивчає місцеві говори, їх особливості. Морфологія (від гр. morphē – форма і logos) – вивчає форми змінювання слів, групування їх за частинами мови й особливості частин мови. Синтаксис (від гр. syntaxis – побудова, зв’язок) – розділ граматики, який вивчає правила поєднання і розміщення слів у реченні й словосполученні та типи й особливості будови речень, словосполучень. Стилістика (від фр. stylistique < stylos – палочка для писання у давніх греків) вивчає способи використання мовних засобів для точного вираження думок та досягнення мети спілкування за певних умов. Лексикографія (від гр. lexikon - словник і grapho – пишу) – це наука про теорію та практику укладання словників, про типи словників.
Отже, лексикологія – багатоаспектна наука, яка вивчає природу й суть слова, його виникнення та зміну, розвиток значення, функціонування слова, структуру словникового складу мови, шляхи його поповнення та ін.
Слово як одна з основних одиниць мови. Ознаки слова
Слово – це звук або комплекс звуків, який має певний смисл і використовується для називання предметів, явищ, ознак, дій, станів і т.д. За допомогою слів виражають думки, почуття, до слів прислухаються, засвоюють нові і незнайомі слова, вивчають слова інших мов, згадують забуті слова рідної мови.
Так, речення Якщо добре працюватимеш, честь і славу матимеш (Н.тв.) складається з певної кількості слів, кожне з яких має свою звукову характеристику та відповідний смисл. Поєднані між собою вони виражають певну думку.
Звучання – це зовнішній, або матеріальний, бік слова, а смисл – його внутрішній бік. Отже, слово є двосторонньою одиницею: має план вираження (звучання) і план змісту (значення). Ці два плани утворюють єдність, оскільки слово зрозуміле тільки тоді, коли звучання наділене певним змістом.
Але ці ж ознаки мають й інші мовні одиниці – морфема й словосполучення. Таким чином, проблема виділення слова (і його значення) містить два аспекти: проблему окремості слова (відрізнення слова від його частини, морфеми, та від сполучення двох чи більше слів) і проблему тотожності слова, його ідентифікації.
Головна відмінність слова від морфеми в його більшій самостійності, автономності. Слова можна вставити у висловлювання і переставити місцями, тобто слово має позиційну автономність. Наприклад: Заняття розпочинаються о пів на дев’яту – О пів на дев’яту розпочинаються заняття – Розпочинаються заняття о пів на дев’яту і т.п. Переставити морфеми у слові неможливо. Це веде до руйнування та втрати слова.
Крім позиційної, слову властива й синтаксична автономність. На відміну від морфеми, воно здатне виконувати синтаксичну функцію, тобто бути членом речення чи утворювати самостійно однослівне речення. Саме з самостійністю слова пов’язана його легка відтворюваність. Це значить, що в усному і писемному мовленні ми можемо повторювати слова у разі потреби, заучувати їх, вилучати із пам’яті для використання у мовленні.
Слово характеризується також цільнооформленістю (кожне окреме слово обов’язково має граматичну форму й унормований наголос) та сталим зв’язком звучання і значення. Так, кожне слово у реченні Починається навчальний рік має певну граматичну форму, відповідний наголос і значення, що закріплене за звучанням і фонетичним складом.
Отже, характерними ознаками слова є цілісність, виокремленість і вільна відтворюваність у мовленні.
Номінативна функція слова. Слово і поняття
Основна функція повнозначних слів номінативна (від лат. nomіnа – назва, імена), тобто називна.
Дійсно, слово дає назву предметові, ознаці, дії, явищу, ситуації тощо– студент, аудиторія, оцінка, високий, вчити, розуміти, вчення, реформа і т.п. Слово називає не тільки предмет, але й поняття, що виникає у свідомості людини в зв’язку з цим предметом. Поняття – це форма мислення, відображення у свідомості загальних та суттєвих ознак предметів, реалій дійсності. Ці ознаки й дозволяють диференціювати зазначені явища. Характерною ознакою будь-чого може бути форма, колір, розмір, подібність до чого-небудь. Наприклад, понеділок має назву за часовою ознакою (по неділі – після неділі), смородина – за ознакою „гострий запах” (від давнього слова смород – сильний запах), озимі – за часом посіву зернових, велетень – за розміром (велика на зріст людина) і т.п.
Отже, поняття є результат узагальнення ознак та рис окремих одиничних предметів та явищ, у процесі якого людина абстрагується від конкретних ознак їх й узагальнює їх спільні характерні риси. Так, будь-яку людину, індивіда називають словом людина, будь-яку троянду – словом троянда, ріку – словом ріка тощо.
За ступенем такого узагальнення розрізняють слова з конкретним та абстрактним значенням.
Конкретне значення властиве словам, що називають предмети та явища, які сприймаються органами чуття людини: вікно, небо, дощ, будинок, ліс, книга, червоний, говорити, бігти. До слів з конкретним значенням належать також імена та прізвища людей (Франко, Валентин, Марія), назви установ (університет, держадміністрація, суд), назви видань, видавництв (тижневик „Київ”, видавництво „Либідь”), географічні та астрономічні назви (Україна, Десна, Місяць, Юпітер), назви просторових та часових понять (степ, площа, рік, місяць).
Абстрактне значення властиве тим словам, що називають поняття, які існують у свідомості людини, сприймаються її розумом, уявою: розум, думати, мислити, сприймати, освічений, дотепний, лагідний тощо.
Однак не кожне (всяке) слово виражає поняття. Не називають понять власні назви. Наприклад, ім’я Іван нічого суттєвого, важливого не повідомляє про людину. Але якщо назвати людину вчителем, то ця назва повідомляє про неї дещо конкретне, суттєве, тому що слово вчитель називає певне поняття. Так само не називають понять слова на зразок я, ти, він, ваш, цей, стільки, тобто ті, що лише вказують на предмети, ознаки, кількості (він вивчив, наш вибір, цей студент, стільки квітів). Не називають понять також слова, що виражають почуття та настрої (о, ой, ох).
Отже, основна функція слова – номінативна. Крім неї, важливою для багатьох слів є функція емоційно-експресивна: слово виражає емоції, почуття.
Крім того кожне повнозначне слово має узагальнюючий характер, суть якого вияаляється в тому, що слово, називаючи окремі одиничні реалії дійсності, узагальнює їх риси, особливості і формує таким чином поняття про них у свідомості людини.
Шляхом сполучення з іншими словами у реченні, у висловлюванні слово бере участь у комунікатиквному процесі, називаючи щоразу предмети, дії, ознаки, явища, про які повідомляється під час спілкування.
Зміст слова. Лексичне значення слова
План змісту слова – досить складне явище. У змісті слова слід розрізняти:
а) лексичне значення, що передає певний смисл, властивий саме цьому слову;
б) граматичні значення, що передають характерні граматичні категорії цього слова; в) багатозначність слова.
Лексичне значення – це конкретний смисл, зміст, який має слово, та відповідність, яка встановлюється між звуковим комплексом (назвою) і тим об’єктивно існуючим предметом або явищем дійсності.
Так, слово книга означає назву предмета, слово читати є назвою певної дії, слово червоний називає відповідний колір предмета. Кожне із зазначених слів пов’язане із співвідносними поняттями, які сформувались у свідомості людини на основі сприйняття навколишнього світу і зберігаються в її пам’яті.
У процесі мовлення лексичне значення слова може змінюватися – переосмислюватися, розширюватися, звужуватися, набувати різних відтінків тощо.
Прикладом розширення лексичного значення може бути слово банан. Зберігаючи усі свої закріплені у тлумачному словнику значення (1.Пальмоподібна тропічна рослина з величезним листям і великим суцвіттям. 2.Довгастий солодкуватий плід цієї рослини), воно набуло нового – одяг, штани, що мають м’які складки в талії та звужуються донизу (слово вживається тільки в множині).
Звуження лексичного значення: слово чорнило мало декілька значень – назва чорної фарби, назва розчину купоросу для фарбування чобіт, назва рідини для писання. Нині слово вживається з останнім значенням.
За наявністю чи відсутністю лексичного значення розрізняють слова повнозначні і неповнозначні. Повнозначні, або самостійні, слова характеризуються наявністю лексичного значення, вони співвідносні з певним поняттям, виконують номінативну функцію, можуть мати емоційно-експресивне забарвлення. Неповнозначні, або службові, слова лексичного значення не мають, вони позбавлені номінативної функції і служать для вираження відношень між повнозначними словами та для зв’язку їх в мовленні. Так слово і виражає єднальні відношення між словами, наприклад, брат і сестра, а слово по виражає обставинні відношення місця між назвами дії і предмета – бігти по полю.
Крім того, у мові є слова, що не входять до жодної з названих груп слів і вживаються для вираження почуттів, емоцій та волевиявлення: ах, ой, тсс, ну, но та ін.
Однозначність і багатозначність слова.
Слова однозначні та багатозначні
Повнозначні слова можуть мати одне або декілька лексичних значень. Тому їх прийнято поділяти на однозначні, або моносемантичні (від гр. monos – один і semantikos – означаючий), та багатозначні, або полісемантичні (від гр. poly – багато і semantikos).
Слово, що має тільки одне значення у будь-якому контексті, називається однозначним. Таких слів у мові небагато. До них належать переважно слова, які є термінами: азот, гіпотенуза, антонім, кисень, дисертація тощо, власні назви – Місяць, Дніпро, Київ, Тарас Шевченко, Павличко тощо, деякі слова з конкретним значенням: олівець, автобус, підвіконня, тиждень і т.д., а також слова з емоційним забарвленням: нероба, невіглас, дивак, благосний.
Більшість слів в українській мові, як і в будь-якій іншій, є багатозначними. Так називаються слова, які мають два або більшу кількість лексичних значень. Наявність у слові декількох пов’язаних між собою значень, що виникають у зв’язку з розвитком вихідного, первинного значення, називається багатозначністю, або полісемією. (від гр. poli – багато і sema – знак). Так, слово грати за тлумачним словником сучасної української мови має вісім значень. Серед них первинним, вихідним є значення виконувати що-небудь на музичному інструменті, а решта значень є вторинними, похідними від першого та безпосередньо зв’язаними з ним (домагатися свого – грати на нервах, перебувати весь час у русі – риба грає, забавлятися – грати олівцем, іскритися, пінитися, шумувати – вино грає, блищати, шерехтіти – сніг грає тощо).
Різні значення багатозначного слова реалізуються і стають зрозумілими тільки у контексті, у зв’язку з іншими словами.
Типи лексичних значень багатозначного слова
Лексичні значення багатозначного слова неоднорідні, різнопланові. З точки зору способу відображення словом предмета або явища об’єктивної дійсності (безпосередньо або через інші значення слова), за характером відношення до позначуваного об’єкта розрізняють пряме та переносне значення слова.
Прямим називається таке лексичне значення слова, при якому встановлюється безпосередній зв’язок між предметом чи явищем і його назвою. Пряме значення слова зрозуміле як у контексті, так і поза ним. Так, слова голова, сірий, йти мають пряме значення: перше називає частину тіла людини або тварини; друге позначає колір, який можуть мати предмети – полотно, папір, взуття; третє називає дію, рух, що їх можуть виконувати предмети.
Ці ж слова можуть набувати переносного значення, коли вони не прямо, а опосередковано називають інші сутності.
Переносним називається вторинне лексичне значення слова, яке виникає внаслідок перенесення назви з одного предмета, явища, дійсності на інше на підставі спільності ознак між предметами, явищами. Так, ті ж самі слова можуть позначати інші предмети, поняття, подібні один до одного або так чи інакше зв’язані між собою: голова – розум, інтелект (ясна голова), керівник, начальник (голова профкому), передня частина чого-небудь (голова поїзда), людина як носій певних рис (він – розумна голова, вітряна голова); сірий – похмурий (сірий день), малоосвічена людина (сіра людина); йти – долати час (годинник йде), простір (автобус йде) тощо.
У кожному випадку названі слова свідомо використані для позначення явищ, які не є їх звичайним, природним найменуванням.
Залежно від умов виникнення переносних значень розрізняють такі їх основні різновиди: метафору, метонімію і синекдоху.
Метафора (від гр. metaphora – перенесення) – це перенесення назви з одного об’єкта дійсності на інший на основі подібності, аналогії між предметами. Подібність може бути за формою: коло (замкнена крива, кільце) і коло (кровообігу); за кольором: золота (обручка жовтого кольору) і золоте (волосся); за враженням: ллється (вода) і ллється (пісня), за оцінкою: ясна (зірка) і ясна (думка).
Метафори, як правило, надають образності найменуванням явищ дійсності. Наприклад: зоря (свободи), плаче (скрипка), срібний (голос). Такі метафори називаються поетичними, тому що вони служать засобом створення художнього образу у творі. Деякі метафори перестали сприйматися як образні, переносні значення слів. Наприклад: спинка (стільця), стрілки (годинника), запізнюється (поїзд). Такі метафори називаються загальномовними, оскільки вони використовуються для прямого найменування явищ дійсності.
Метонімія (від гр. metonymia – перейменування) визначається як переносне значення, що базується на суміжності понять.
На відміну від метафори, метонімія як переносне значення формується на основі існування між предметами, явищами реального зв’язку, їх суміжності. Так, може відбуватися перенесення назви цілого предмета на його частину, назви матеріалу на виріб з цього матеріалу, назви об’єкта знання на галузь знання тощо. Наприклад: аудиторія – приміщення і аудиторія – ті, хто знаходяться в ній (уважна аудиторія); срібло – благородний метал і срібло – вироби із срібла (срібло прикрас); фонетика –звуковий склад мови і фонетика – наука про звуковий склад мови; школа – заклад освіти і школа – приміщення, в якому працює цей заклад.
Як і метафора, метонімія може бути поетичною і загальномовною. Наприклад: стіл (дієтичний), школа № 5, кафедра (мови та методики викладання) – мовна метонімія; степ співає (замість пташки співають в степу), веселий роман – поетична метонімія.
Сине/кдоха (від гр. synekdoche – співвіднесення, співрозуміння) – це перенесення назви частини, деталі предмета на весь предмет як ціле та використання однини замість множини: немає за душею копійки, домашня птиця, противник наступає як сукупність; батьки у значенні батько й мати; руки у значенні робоча сила, робітники. Можливе використання конкретної ознаки предмета для позначенні всього предмета: зелені берети, білі комірці для позначення представників певних соціальних груп (військових, канцелярських службовців), Зірка (ім’я свійської тварини зі світлою плямою на лобі) тощо.
Синекдоха визначається як вид метонімії, що ґрунтується на відношеннях між цілим і його частиною або між одним предметом і класом однорідних предметів.
За можливістю сполучатися з іншими словами лексичні значення поділяються на вільні та зв’язані.
Вільним називається таке лексичне значення слова, яке дозволяє йому без жодних (крім логічних) обмежень сполучатися з будь-яким іншим словом. Так, слово білий на позначення кольору поєднується з назвами всіх предметів, що можуть мати такий колір (білий сніг, біле борошно, білий цвіт, біла блуза, біле волосся та ін.), слово дерев’яний сполучається з усіма назвами предметів, зроблених із дерева (дерев’яний стіл, дерев’яний дім, дерев’яні двері тощо).
Зв’язаним лексичним значенням слова є таке значення, яке може реалізуватися тільки в певному контексті, за певних умов сполучення слів. Те ж саме слово білий у контексті біла ворона набуває специфічного значення, не пов’язаного із значенням кольору. А слово карий із значенням темно-брунатний зустрічається тільки у поєднанні з двома словами– карі очі і карий кінь.
Слово і лексема
У лексикології прийнято диференціювати терміни слово і лексема. Слово є конкретною одиницею. Лексема – це слово в сукупності форм і можливих значень у всіх його вживаннях. Так, у реченні Думка думку гонить є три слова і дві лексеми, бо слова думка і думку є формами (варіантами) однієї лексеми.
Лексема може варіюватися і в плані вираження, і в плані змісту. Формальними варіантами, тобто варіантами у плані вираження, є, наприклад, читати і читать, зустрічатися і зустрічатись, було би і було б, хоча і хоч і т.п., а варіантами в плані змісту є різні значення багатозначного слова, які прийнято називати лексико-семантичними варіантами.
Наприклад, лексико-семантичними варіантами можна вважати всі значення багатозначного слова шанувати – відчувати, виявляти глибоку повагу до когось, чогось, поважати (шанувати людей, героїв, творчість поета); виявляти турботу, дбати про кого-небудь, піклуватися, доглядати (шанувати батька-матір, треба шанувати себе), пригощати когось, частувати (розм.) (було чим шанувати гостей) і т.д.
Системність лексики
Між значеннями багатозначного слова існують певні системні зв’язки, тобто одне значення можна передати через інше. Так, у слові груша диференціюються три значення: а) плодове дерево, б) плід цього дерева, в) предмет, що має форму цього плода. Ці значення тісно зв’язані між собою: друге значення виникло на основі суміжності двох предметів, а третє – на основі подібності між предметами за формою. Пор.: цвіте груша – солодка груша – груша гудка.
Системність між значеннями багатозначного слова проявляється також і в тому, що існує певна наступність у формуванні цих значень: всі значення багатозначного слова виникли на основі основного, первинного значення. Так, основним значенням слова стіна є вертикальна частина будівлі (стіна будинку). На його базі виникає решта значень: висока огорожа (кріпосна стіна) і бокова поверхня будь-чого (стіна яру); суцільна маса чого-небудь (стіна жита).
Нарешті, кожне значення багатозначного слова утворює особливі зв’язки з іншими словами. Так, одне із значень багатозначного слова легкий протиставляється слову важкий, а інше значення слову складний. Системність лексики проявляється і в зв’язках між різними словами, що утворюють синонімічні та антонімічні ряди, лексико-семантичні групи слів тощо
Отже, лексика являє собою не просту сукупність слів, а систему, між одиницями якої (словами) існують постійні зв’язки, за допомогою котрих можна завжди перейти від одного слова до іншого. Як система лексика є найрухомішою серед усіх мовних рівнів. Однак, змінюючись, вона має здатність до саморегулювання, тобто такої перебудови, яка б не порушувала її системності.
а) омонімія як мовне явище;
б) відмінність омонімів від багатозначних слів;
в) шляхи виникнення омонімів;
г) різновиди омонімів;
ґ) використання омонімів у мовленні.
а) поділ синонімів на групи;
б) поняття синонімічного ряду та його домінанти;
в) функції синонімів.
Як уже відзначалося у попередній темі, лексика – це не довільна сукупність слів, а чітко упорядкована за певними закономірностями система. Окремим аспектом дослідження лексики є встановлення семантичних відношень між словами. Дослідження відношень між різними, подібними та протилежними за змістом словами дозволяють виділити такі групи лексики, як омоніми, пароніми, синоніми, антоніми.
Омоніми
Від полісемії принципово відрізняється явище омонімії – наявності у мові слів, які збігаються за звуковим складом, але за семантикою – різні. Наприклад: косити траву, збіжжя (стинати); косити на когось (дивитися неприязно); косити під хворого (удавати хворого – жаргонне). На папір нанесено крап (забарвлення у вигляді дрібних цяток); крап – барвник, добутий із коріння фарбувальної марени. Корнет, або хорунжий, - перший офіцерський чин у кавалерії царської армії; корнет – духовий мідний музичний інструмент типу вкороченої труби.
Омоніми – це слова, однакові за звучанням і різні за лексичним значенням. Термін походить із грецької мови (homos – однаковий; onyma – ім’я) й означає, що одне і те ж матеріальне вираження словесного знака (тобто звуковий склад слова) використовується для позначення абсолютно різних реалій.
Те, що омоніми – це різні слова, які не мають нічого спільного у властивих їм значеннях, знайшло відбиття у лексикографічній практиці. Омоніми у словниках фіксуються як окремі реєстрові одиниці1, наприклад: Бабка1 – мати батька або матері; інші значення: повитуха, ворожка, шептуха. Бабка2 – частина токарного верстата для закріплювання деталей. Бабка3 – у копитних тварин – суглоб над копитом і кістка цього суглоба. Бабка4 – ковадло для клепання коси. Бабка5 – страва з локшини, рису, сиру і т.ін. Бабка6 – хижа комаха. Бабка7 – купка складених на полі снопів жита, льону і т.ін. Бабка8 – петелька, на яку застібають гаплик. Бабка9, діалектне, – подорожник. Бабка10, діалектне, – гриб підберезник.
На противагу омонімам пряме і переносні значення багатозначного слова нумеруються як різні лексико-семантичні варіанти, що об’єднані в межах однієї лексеми. Наприклад: Асиміляція. 1. Дія за значенням асимілювати і стан за значенням асимілюватися (напр., асиміляція народу). 2. Процес засвоєння рослинним чи тваринним організмом зовнішніх щодо нього речовин (біологічний термін). 3. Уподібнення одних звуків іншим (лінгвістичний термін).
Досить часто один із омонімів (або й кожен із групи омонімів) характеризується внутрішнім поділом на лексико-семантичні варіанти, тобто є багатозначним словом. Наприклад: Глава1. 1. Голова – частина тіла людини або тварини. 2. Той, хто стоїть на чолі кого-, чого-небудь. Глава2. Розділ книги, статті.
Хоча суттєвою ознакою омонімів є відсутність спільного у їх семантиці, чим омонімія протиставляється полісемії, однак ці два лексико-семантичні явища часом досить важко розмежувати. Зокрема на заваді послідовності їх розмежування може стояти те, що одним із джерел омонімії є розщеплення багатозначного слова на різні слова. При цьому два значення одного слова втрачають метафоричні або метонімічні відношення і розходяться настільки, що починають сприйматися як самостійні слова, семантично не пов’язані. Такі перехідні випадки надзвичайно складні, і важко встановити, де ще окремі значення, хоча й надто віддалені, одного й того ж слова, а де вже окремі слова.2 Тому і в лексикографічній практиці лексичні одиниці, які фактично набули статусу омонімів, нерідко продовжують об’єднуватися у межах одного слова. Так, “Словник української мови” (т. IV, с. 260) подає одним із значень слова коник (зменшено-пестливе до кінь) таке: “комаха з довгими ногами, що стрибає й крилами утворює сюркотливі звуки”. На метафоричних відношеннях – здатності стрибати – наголошує й “Етимологічний словник української мови” (ІІ, с. 550), пояснюючи походження назви комахи, однак подає його як окреме слово (коник1) поряд з омонімічним коник 2 - “підставка в нижній частині даху; підставка в гончарному крузі; один з чотирьох стояків витушки, на які надівається пряжа”. Останні значення (частково) “Словником української мови”, як і значення “комаха”, віднесені до внутрішнього варіювання багатозначного слова коник (див. значення 7 і 8). Віддаленість предметів називання (тварина, комаха, неістоти), входження слів на їх позначення у різні синонімічні ряди (коник (= кінь) – конячка, конячина, шкапина, жеребчик тощо і коник (= комаха) – цвіркун, стрибунець), різна їх сполучуваність (коник вороненький, міцний, трудяга і коник зелений, сюркотливий), а також неоднакові словотворчі можливості (коник (= кінь) → кінний, конячий, конина, коняр тощо) – все це дозволяє говорити про розрив полісемії і подальше існування новоутворених слів “за принципом ... незалежних ліній”.3 Таким чином, своїм виникненням омоніми можуть завдячувати розпаду багатозначного слова.
Серед інших шляхів виникнення омонімів виділяють такі:
Отже, внутрішніми чинниками омонімії є семантичний (розпад багатозначного слова), фонетичний, словотворчий. Омонімія також зумовлюється контактами даної мови з іншими мовами, що є зовнішнім чинником омонімії.
Омонімія знаходить вияв на різних мовних рівнях (омонімічними можуть бути морфеми, стійкі словосполучення, синтаксичні конструкції та ін.), однак найбільш повно це явище виявляється в лексиці. Отож передусім виділяють лексичні омоніми – слова однакового звучання, але різного значення, що належать до однієї частини мови. Наведені вище приклади (за винятком без1 та без2) – це приклади лексичних омонімів. Лексичні омоніми функціонують і на рівні власних назв: Славутич (поетична назва Дніпра) і Славутич (назва міста); Москва – ріка і Москва – столиця держави.
За ступенем омонімічності лексичні омоніми поділяються на повні, або абсолютні, і неповні, тобто часткові. Повні лексичні омоніми – це слова однієї частини мови, однакове звучання яких збігається в усіх граматичних формах. Для прикладу назвемо слова ключ (назва знаряддя для замикання та відмикання замка) і ключ (назва джерела): загубила ключа і пити воду з ключа (Р.в.); цьому ключеві (і одному, і другому) ціни немає (Д.в.); виготовити запасний ключ, знайти ключ цілющої води (З.в.) і т.д. в однині; ось лежать ключі, б’ють ключі (Н.в.); не мати ключів, йдемо по воду до ключів (Р.в.) і т.д. у множині.
Відповідно часткові омоніми – це слова, що за звучанням збігаються не в усіх граматичних формах. Наприклад: мул (назва осаду на дні водойми) і мул (назва тварини), для них різними є форми родового відмінка однини (мул-у, мул-а) і відсутні форми множини для першого в омонімічній парі слова з матеріально-речовинним значенням. Аналогічно є омонімами лише в однині лава (назва ослона) та лава (назва вулканічної маси). Навпаки, збігаються лише множинні форми іменників кадр (назва окремого знімка на кіно- та фотоплівці) і кадри (назва складу працівників). Рідше часткові омоніми спостерігаються в системі дієслова. Пор.: вити (плести) – в’ю, в’єш, в’є, в’ємо і т.д., вити (видавати протяжні звуки) – вию, виєш, виє, виємо і т.д., тоді як форми минулого і майбутнього недоконаного часів, умовного способу та наказового однакові.
Неповні омоніми часом відносять до омоформ4 на підставі збігу звучання частини окремих граматичних форм. Омоформи – це окремі граматичні форми слів, які звучать однаково, але мають різне значення. Серед омоформ традиційно виділяють морфологічні омоніми – тотожні за звучанням різні граматичні форми одного слова. Особливо багаті на таку тотожність іменники ІІІ відміни, у яких омонімічними є форми Р.в., Д.в. однини та Н.в., З.в., Кл.в. множини (солі, ночі, речі, повісті), а в М.в. однини до цієї ж форми додається прийменник (у солі, у повісті). До морфологічних омонімів відносять також однакового звучання граматичні форми різних однокореневих слів, що належать до тієї самої частини мови, наприклад: сусіди – Р.в. однини іменника спільного (жіночого і чоловічого) роду сусіда і Н.в. множини іменників сусід, сусіда; раба – Р.в. однини іменника чоловічого роду раб і Н.в. іменника жіночого роду раба.
Морфологічні омоніми – це різновид омонімів граматичних. Крім них, до граматичних омонімів відносять міжчастиномовні омоніми – слова або їхні окремі граматичні форми (омоформи), які належать до різних частин мови, зберігаючи при цьому зв’язки на рівні лексичних значень. Наприклад: злотий – назва ознаки предмета (зроблений із золота) і злотий – назва грошової одиниці у Польщі, рип – назва опредмеченої дії і рип – вигуково-дієслівна форма, самопас – назва особи за родом заняття (хто пасе свою худобу окремо від спільного стада) і самопас – назва ознаки дії (без пастуха, без нагляду) і т.ін. Такі омоніми зберігають семантичні зв’язки завдяки тому, що це слова спільного кореня.
Від граматичних міжчастиномовних омонімів відрізняються лексико-граматичні омоніми – слова або їхні окремі граматичні форми (омоформи), що належать до різних частин мови і, отже, мають різне лексичне значення, наприклад: діти – Н.в., Кл.в. іменника і діти – початкова форма дієслова, три – Н.в., З.в. числівника і три – форма ІІ особи однини наказового способу дієслова терти. Лексико-граматичними омонімами також є слова, які характеризуються різною частиномовною належністю і відсутністю лексичного значення5, наприклад: а – сполучник (Дощ іде не туди, де просять, а туди, де косять. – Н.тв.), а – вигук (нерідко вимовляється протяжно: - А-а-а... – котилось ближче щось дике... - М. Коцюбинський), а – частка (А йди, Лукашу! – Леся Українка). Ряд лексико-граматичних омонімів, крім службових частин мови, може включати і повнозначні. Так, ще одне слово а – це назва першої літери українського алфавіту на позначення голосного звука [а], воно функціонує у мовленні як невідмінюваний іменник середнього роду (У цьому рядочку у тебе найкраще вийшло третє “а”). Інші приклади: біс – іменник (злий дух, чорт) і біс – вигук; браво – прислівник (сміливо, енергійно) і браво (вигук); гаразд – прислівник (як слід, належним чином), гаразд – іменник (щастя, благополуччя) тощо.
Таким чином, серед міжчастиномовних омонімів виділяються граматичні (ті, що зберігають семантичні зв’язки як однокореневі слова) та лексико-граматичні (ті, що, належать до різних частин мови і мають різне лексичне значення).
Існують суміжні з омонімією явища – омофони та омографи.
Омофони – (від гр. homos, вже поясненого, та phōnē – звук) – це слова, однакові за звучанням, а різні за значенням та написанням. Наприклад: кленок [клеинóк] від клен і клинок [клиенóк] від клин, сонце і сон це, зав’яз і за в’яз та ін.
Омографи – (від гр. homos та grapho – пишу), або графічні омоніми, – це слова (чи форми слів), однакові за написанням, але різні за значенням і звучанням. Наприклад: крýгом (гончарним) і кругóм (навколо), крéдит (бухгалтерський термін) і кредúт (позика), корчí (пеньки) і кόрчі (судома) тощо. Існування омографів зумовлене відмінностями у наголошуванні слів.
Якщо лексичні омоніми та переважна більшість омографів реєструються в словниках як окремі слова, то омофони словниками не фіксуються, оскільки свій вияв знаходять у мовленні.
Омонімічні відношення спостерігаються і на рівні різних мов. Так звані міжмовні омоніми – це однозвучні слова з різним значенням, вживані у різних мовах. Наприклад: луна (укр. ехо) і луна (рос. місяць), головешка (укр. шматок обвугленого дерева, що тліє) і головешка (рос. голова), пелена (укр. нижній край сукні, спідниці) і пелена (рос. суцільний покрив, те, що закриває з усіх боків) та ін.6
Подібно до окремих значень багатозначних слів значення омонімів конкретизуються у контексті, тому точність висловлюваної думки забезпечується виразним контекстом. Наприклад: Думи мої, думи мої! Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас – Де ж мені вас діти! (Т. Шевченко).
Спеціальне застосування омонімія знаходить у грів слів, як засіб гумору та іронії. Прикладом цього може послужити усмішка:
Таким використанням омонімів відзначається, крім розмовного мовлення, художній стиль, зокрема дитяча література. Наприклад: Невидимий вітер, немов футболіст, ганяв по дорозі березовий лист. Я слідом ішов через площу і міст На пошту відправити братові лист (І. Січовик). П’ять синочків у синиці. Хочуть вже літать сини ці. “Підростіть, - їм каже мати, - треба дужчі крильця мати” (Скоромовка).
Цікавою є така організація тексту, коли подається одне омонімічне слово, а друге домислюється читачем, наприклад: Знайшла собі лисичка оранжевий грибок (= лисичку). Взяла його з травички й поклала в козубок. А вдома як відкрила той козубок вона – до лапки притулилось маленьке лисеня (читай: гриб лисичка )! (Т.Герасименко).
Омоніми обігруються в загадках: Слово це – старовинна будова з гостряками мурованих веж. Щойно зміниш наголос ти – цим одразу будову замкнеш; З якої байки одягу не пошити?; Якої байки не розповісти (Н.тв.)?
Учні надзвичайно люблять працювати з таким матеріалом, особливо коли їм вдається розплутати навмисно створене “непорозуміння”: Рано-вранці в середу Пригнав Прокіп череду. А корови в череді (вид трав’янистої рослини. – Л.Л.): рябі, чорні та руді (П. Бойко).
ПАРОНІМИ
П а р о н і м и (від гр. para – біля, поруч, onyma – ім’я) – слова, близькі за звучанням, але відмінні за семантикою.
У мовознавчій літературі пароніми трактуються неоднаково. При вужчому розумінні до паронімів відносять тільки однокореневі слова, які належать до однієї частини мови, подібні за морфемним складом, що зумовлює і їх семантичну подібність, наприклад: паливо – пальне, ожеледь – ожеледиця, познайомити – ознайомити, капелюх – капелюха, хід – хода. Як видно з прикладів, ці слова відрізняються суфіксами, рідше префіксами та закінченнями. Розуміння паронімів як однокореневих слів зумовлює дослідження їх як джерела мовних труднощів, і вони розглядаються у плані культури мовлення – застереження від помилкового вживання одного слова замість іншого. Наприклад: гармонійний – гармонічний (перше означає “злагоджений, милозвучний, стрункий”, друге – “заснований на принципах гармонії, тонально злагоджений” (муз.) і “розташований у строго пропорційній послідовності”). Будучи різними за лексичним значеням, пароніми характеризуються здебільшого різними сполучувальними можливостями і поєднуються з визначеним колом слів: гармонійний розвиток, гармонійна людина, гармонійне поєднання, гармонійний витвір, гармонійні відносини; гармонічний лад, гармонічна побудова, гармонічне утворення, гармонічний мажор і гармонічний ряд, гармонічна пропорція, гармонічне розміщення, гармонічні функції тощо. Взаємозаміна паронімів у таких сполученнях неможлива, оскільки викликає спотворення змісту. Якщо ж пароніми і вступають у зв’язки з одним і тим же словом, то відмінності у їх значенні зберігаються, наприклад: гірська (яка знаходиться в горах) і гориста (пересічена горами, підвищена) місцевість (край, країна, район). Але: гірський – масив, хребет, ланцюг, схил, урвище, шпиль, водоспад, озеро, річка, потік, дорога, стежка, простори, переходи, пасовище, дуб, птах, орел, вітер; гористий – ландшафт, берег. До витлумаченого розуміння паронімії як явища наближається й таке, коли до паронімів відносять і різнокореневі слова, які мають випадкову співзвучність і також помилково можуть сприйматися одне замість іншого, наприклад: впереміж – впереміш, мимохідь – мимохіть, Австрія – Австралія та ін.
Пароніми у широкому розумінні – це взагалі співзвучні слова, форми слів: дерен – терен; вокал – бокал; місяця – міситься. Такі пароніми розглядаються в стилістиці, поетиці як один із виражальних засобів мови – засіб словесної гри, засіб створення музичної фрази, римування. Співзвуччя паронімів посилює змістову організацію тексту, наприклад: Хоч гірше, аби інше (Н. тв.). Привертається увага до семантичної вмотивованості такого зіставлення, наприклад: “І крешем, і кришим, і крушим, як стій” (П.Тичина); У пеклі наших доль не знаєш сам – ти бранець чи обранець (Л.Костенко).
Навмисне зближення в контексті співзвучних слів або форм із певною стилістичною настановою називається парономазією.
До словників паронімів включають близькозвучні слова, відмінні за своїм значенням, які викликають труднощі у плані культури мовлення, оскільки у мовній практиці буває їх змішування.7
СИНОНІМИ
Наявність синонімів у мові дослідники пов’язують із здатністю мовної системи мати кілька характеризуючих до одного характеризованого. Як зазначає О.І. Нечитайло, визначення синонімів у лінгвістичній літературі зводяться до кількох основних груп.8 Найбільш переконливими серед них визнано ті, у яких синоніми трактуються як слова, що виражають одне поняття, виділяючи різні його сторони, різні ознаки. При цьому синоніми відрізняються відтінками значення, експресивними та стилістичними особливостями, вживаністю, сполучуваністю. Те, що синонімічні засоби базуються на одному понятті, дає підстави вважати синонімами і тотожні слова. Отже, синоніми (від гр. synōnymos – однойменний) – це слова як близькі, так і тотожні за значенням.
На думку А.П. Євгеньєвої, автора “Словаря синонимов русского языка” (М.: Советская энциклопедия, 1964), розуміння синонімів як явища, що охоплює одиниці тотожного і близького змісту, склалося в усіх європейських мовах. Такий підхід залишається майже без змін протягом тривалого часу в теорії та практиці укладання словників синонімів. Ці два положення навіть диференційовано в термінах: 1) синоніми, тобто слова з тотожними, ідентичними лексичними значеннями; 2) квазісиноніми (від лат. quasi – майже, приблизно), тобто слова з близькими, але не тотожними лексичними значеннями.9
Оскільки синоніми завжди співвідносні з одним поняттям, то це слова, які з погляду морфології належать до однієї частини мови. Синонімами можуть бути іменники: колір, барва, забарвлення, масть (тварин); прикметники: рідний, кровний, кревний, єдиноутробний, єдинокровний, однокровний; дієслова: назвати, найменувати, прозвати, наректи, охрестити; прислівники: старанно, ретельно, пильно, дбайливо. Найбільше синонімів серед прикметників. За ними йдуть прислівники, іменники (з абстрактним і оцінним значенням). Серед числівників синоніми зустрічаються епізодично (півтораста – сто п’ятдесят; кілька, декілька; немало, чимало). Непродуктивна синонімія серед займенників (який, котрий; кожний, всякий; дехто, хтось, хто-небудь, будь-хто, казна-хто тощо). Синоніми наявні і серед неповнозначних слів: прийменників – біля (столу), коло, поблизу, недалеко від, обіч, край, при; сполучників – але, проте, однак; або, чи; щоб, для того щоб, затим щоб, аби та ін.; часток – чи, невже, хіба; як, наче, ніби, мов. Навіть серед вигуків: ой!, ой леле!, боже!, матінко! та ін.
Деякі слова у синонімічні відношення не вступають. Зокрема це власні назви, назви жителів певної місцевості, переважна більшість термінів.
У складі синонімів з близьким (нетотожним) значенням за характером відмінностей, які виявляються між ними, виділяють такі три основні групи: семантичні синоніми, стилістичні синоніми, семантико – стилістичні синоніми.
Семантичні синоніми (або ідеографічні, понятійні) – це стилістично нейтральні слова, які відрізняються додатковими відтінками у лексичному значенні. Наприклад: боротьба – діяльність, спрямована на подолання або знищення кого-, чого-небудь, війна – організована збройна боротьба між державами, суспільними класами, наступ – активні дії проти кого-, чого-небудь.
Стилістичні синоніми – це слова, тотожні за значенням, але різні за експресивно-емоційним забарвленням, сферою вживання, належністю до різних стилів мови. Наприклад: ринок – базар; торгóвиця, торг, торговище (застаріле); товкучка, товчок (розмовне); у складі термінів: пташиний базар (а не ринок) і світовий ринок (а не базар).
Семантико–стилістичні (або понятійно–стилістичні) синоніми – це слова, які відрізняються між собою і відтінками лексичного значення, і експресивно-емоційним забарвленням одночасно. Вони використовуються зі стилістичною метою для кращого вираження свого ставлення до когось, чогось, для більш влучного зображення подій, характеристики персонажа тощо. Наприклад: ходити (стилістично нейтральне слово); походжати, ступати (поважно, урочисто рухатися); чвалати (рухатися, долаючи перешкоди); простувати (упевнено рухатися у визначеному напрямі). Якщо хочуть показати, що людина йде повільно, ледве переставляючи ноги, або йде навпростець, то вживають синоніми дибати, сунути, плентатися, брести. На фоні стилістично нейтрального слова ходити дієслова походжати, ступати, простувати містять позитивно-оцінний елемент характеристики дії. Усі інші – розмовні лексеми, які дають негативну оцінку названим процесам (за винятком дибати – у сполученні цього дієслова з іменником дитина).
Синоніми, однакові за значенням і позбавлені семантичних чи експресивно-оцінних відтінків, називаються абсолютними. Наприклад: сім’я – родина; буква – літера – графема; голкіпер – воротар; спектакль – вистава.
Абсолютні синоніми досить поширені серед термінів: лабіалізований – огублений, фрикативний – щілинний, асиміляція – уподібнення та ін. З часом і між абсолютними синонімами може розвинутися диференціація. Зокрема один з них поступово переходить до пасивної лексики, наприклад: речівник (заст.) – іменник. Може розвинутися стилістична диференціація (графема – книжне, буква – міжстильове), навіть семантична (аероплан – літак старої конструкції, літак – новіший і найновіший літальний апарат). Оскільки абсолютні синоніми виділяються на підставі тотожності, повного збігу лексичного значення, то їх іще називають повними. На противагу їм слова з близьким, але не тотожним лексичним значенням – це неповні синоніми.
За характером прояву синонімічності розрізняють вільні (постійні, загальновживані) та контекстуальні синоніми.
Вільні синоніми – це такі слова, синонімічні зв’язки між якими проявляються незалежно від контексту, оскільки значення їх усталене, пов’язане з лексичною системою мови в цілому. Наприклад: болото, багно, багнище, мочарі, багновище, твань, тванюка; брижитися (про водяну поверхню), рябіти, морщитися, ряботіти; бурхливий (про море, потік, річку), бурний, бурливий, буремний, буйний, збурений, розбурханий, розбушований, розбуялий, збунтований, кипучий, вируючий, нуртуючий, клекітливий, клекітний.
Слова, які зближуються своїми значеннями в контексті, називаються контекстуальними (від лат. contextus – тісний зв’язок, з’єднання < contexo – сплітаю) синонімами. Вони зустрічаються значно рідше. Наприклад, у контексті слова сказав, здивувався, хвалився, посміхнувся, вставив, підморгнув тощо можуть по-різному виражати те саме поняття – говорити:
Дериваційні процеси створюють передумови для виділення однокореневих синонімів на відміну від різнокореневих.
Однокореневі синоніми – це слова, що мають лексико-семантичну спільність, виражену коренем, і семантичні або стилістичні відмінності, привнесені в них афіксами, наприклад: славний – славетний, прославлений; подарунок – дар, дарунок; кругом – навкруги; змовчати – промовчати, перемовчати. Особливо продуктивно вони творяться суфіксами суб’єктивної оцінки: вітер – вітерець, вітрюган, вітрище.
Синоніми об’єднуються в синонімічні ряди, або синонімічні гнізда. Синонімічний ряд – це група слів, об’єднаних спільним значенням. У синонімічному ряду виділяється стрижневе слово, яке називається домінантою і є основою цього ряду. Домінанта (від лат. dominans – пануючий) – таке слово, що найчастіше передає значення, властиве всім членам ряду, позбавлене будь-яких емоційно-експресивних відтінків. Наприклад, у синонімічному ряду завірюха, метелиця, хуртовина, заметіль, буран, пурга, хвища, хурделиця, сніговиця домінантою є завірюха. Деякі члени синонімічного ряду називають те саме поняття без будь-яких відтінків і забарвлення (метелиця, хуртовина, заметіль), інші ж до основного змісту додають нові ознаки (буран – переважно в степу, пурга – в горах, тундрі) або є стилістично забарвленими (хвища, хурделиця, сніговиця – розмовне).
У синонімічні ряди поєднуються слова однієї частини мови, що цілком зрозуміло. До синонімічного ряду входять слова як з різними коренями, так і однокореневі, наприклад: спілий (фрукт) – доспілий, стиглий, достиглий, зрілий, дозрілий.
До синонімічного ряду разом з окремими словами можуть входити фразеологізми. Наприклад: говорити – казати, балакати, варнякати, патякати, базікати; пісню співати, правити теревені, точити ляси. Це можливо за умови, якщо фразеологізм за значенням співвідноситься з певною частиною мови (у наведеному прикладі – з дієсловом).
Багатозначні слова утворюють кілька синонімічних рядів – до окремих значень інший ряд: висота (простір на великій відстані від землі) – височина, височінь, вишина, високість; підхмар’я, піднебесся (перев. поетичне); вись (поетичне); піднебесність (рідко); висота (частина земної поверхні, вища від навколишнього простору) – височина, узвишшя (рідко), узгір’я (невелика височина); висота (відстань від основи предмета до найдальшої точки його вгорі по вертикальній лінії) – височина, вишина; ріст, зріст (про тварин і рослини); висота (високий рівень розвитку чого-небудь) – височина, височінь.
У мовленні синоніми виконують такі функції:
АНТОНІМИ
Антоніми (від гр. anti – проти, onyma – ім’я) – це слова з протилежним значенням. Антонімічне протиставлення базується на певній семантичній основі. Наприклад: день – ніч ( назва частин доби); високий – низький (назва фізичних параметрів предметів за відстанню знизу вгору); щирий – підступний (назва внутрішніх властивостей людини), говорити – мовчати (назва дії, стану); ліворуч – праворуч (назва просторових понятть) тощо.
Антонімічні відношення стосуються двох слів, тому ряд антонімів – це антонімічна пара. Члени цієї пари можуть представляти граничний вияв семантичної спільності, допускаючи проміжні члени (молодий – старий при наявності інших слів на позначення віку: моложавий, нестарий, середнього віку). Антоніми можуть доповнювати одне одного до родового поняття, не маючи проміжного члена (босий – взутий, оскільки невзутий = босий і навпаки).
В антонімічні пари об’єднуються слова однієї частини мови, наприклад: правда – брехня, світло – темінь (іменники); швидкий – повільний, ласкавий – грубий (прикметники), працювати – байдикувати, сміятися – плакати (дієслова), високо – низько, далеко – близько (прислівники). Обмеженою є антонімія в системі займенників (всі – ніхто, всякий – ніякий), а надто – числівників (мало (людей) – багато (людей), один – мільйони). Антонімічні відношення можуть підкреслюватися за допомогою службових слів, переважно прийменників: над землею – під землею, перед собою – за собою, в кімнату – з кімнати, з хлібом – без хліба, на гору – з гори, на печі – під піччю та ін. Антонімія обмежено виявляється серед часток (так – ні, лише – навіть). Спостерігається вона і серед вигуків (стоп – марш, тю-тю-тю – киш, майна (команда при вантажних роботах, що означає “спускай!”, “донизу!”) – віра (команда, що означає “піднімай!”, “вгору!”)).
Якщо предмети чи явища не мають логічного протиставлення, то вони не мають і антонімічної пари. При потребі у такому випадку вдаються до повного заперечення: це не книжка. Навпаки одне слово може вступати у кілька антонімічних пар, якщо воно багатозначне: в ньому антонімія стосується окремих значень. Наприклад: молодий місяць (який недавно з’явився) – повний місяць; молоде сало (свіже) – старе сало; молоде тісто (за в’язкістю) – круте тісто.
За будовою виділяють різнокореневі та однокореневі антоніми. Переважають різнокореневі (усі приклади, наведені вище). Однокореневі антоніми виникають шляхом приєднання префіксів до відповідних коренів, причому одне із слів може бути безпрефіксним (язикатий – без’язикий, воля – неволя, надводний – підводний, ввійти – вийти, занести – винести, під’їхати – від’їхати, витягти (на гору) – стягти), а також суфіксам (величенький – величезний, довгенький – довжелезний, важкенький – важенний, басок – басище). Антоніми, утворені за допомогою префікса не-, здебільшого не мають точної визначеності у вияві певного поняття. Наприклад: молодий – немолодий (середніх літ чи старий?), поганий – непоганий (хороший, не дуже хороший?).
За сферою вживання розрізняють антоніми загальномовні (зрозумілі поза контекстом, оскільки протилежне значення міститься у лексичному значенні слів) і контекстуальні (які виникають у контексті на основі вживання слів у переносному значенні). Безперечно, переважають загальномовні. Приклади контекстуальних антонімів: У мужички руки чорні, в пані рученька тендітна (Леся Українка): чорні набуває переносного значення грубі, в результаті переосмислюється опозиція рука – рученька як згрубіле – пестливе.
Антоніми беруться за основу при побудові таких стилістичних засобів, як антитеза, оксиморон (або оксюморон) та антонімічна іронія.
Антитеза (від гр. antithesis – суперечність ) – це підкреслене протиставлення протилежних понять, думок, почуттів, характерів тощо. Зокрема антитеза використовується у назвах творів: “Батьки і діти” (Б. Олійник), “Шторм і штиль” (Д. Ткач), “Грім і тиша” (В.Симоненко), “На коні і під конем” (А. Дімаров) та ін.
Оксиморон (від гр. oxymōron – “дотепне безглуздя”) – це сполучення слів, на перший погляд несумісних. Наприклад: поспішайте повільно, мудра простота, мертві душі; І співала осінь весняні пісні (Леся Українка), зойк у мовчанні (Ліна Костенко). Метою оксиморону є виразне підкреслення діалектичної суті явища, складності і протиріччя описуваного факту.
Антонімічна іронія знаходить вияв при сприйманні слова, вжитого в певному контексті, у протилежному значенні, наприклад: “добрі дядечки давали, та з рук не спускали” (ж. “Перець”).
Знання усіх розглянутих груп лексики, уміле використання їх сприяє піднесенню культури мовлення, забезпечуючи його правильність, точність, доречність, виразність, образність, багатство.
§ 10. Лексика української мови з погляду походження.
Споконвічна українська лексика
Групи лексики української мови з погляду походження
Лексика кожної мови складається в процесі тривалого історичного розвитку. Українська лексика, як і мова в цілому, тісно пов’язана з історією українського народу.
Лексичний склад української мови формувався і нагромаджувався протягом віків за рахунок власних мовних ресурсів і запозичень з інших, слов’янських та неслов’янських мов. Слова, що входять до лексичного складу української мови, різні за походженням, часом появи, особливостями творення. Серед них можна виділити такі, що прийшли в мову зовсім недавно, і такі, історія яких губиться в глибині віків. Всі вони відкладаються в словниковому складі нашої мови певними шарами, або пластами.
У словниковому складі української літературної мови за походженням виділяються дві групи: споконвічні українські слова (А. П. Грищенко), або успадковані (корінні) (І. К. Білодід, М. А. Жовтобрюх, О. Д. Пономарів), які складають основну частину словника української мови, і запозичена лексика – слова іншомовного походження (приблизно 10 відсотків від словникового складу).
Споконвічні українські слова, їх ознаки
У словниковому складі української мови провідне місце належить частині лексики, яку прийнято називати споконвічною (успадкованою, корінною), тобто такій, що веде свій початок з індоєвропейської мовної єдності; слова, що виникли в спільнослов’янський період; лексика, що з’явилася на українському ґрунті за час формування та розвитку української мови.
Споконвічна лексика української мови характерна тим, що:
Індоєвропейська лексична спадщина
Найдавнішим шаром споконвічної (успадкованої, корінної) лексики є слова, що сягають індоєвропейської мовної спільності. Вони збереглися в багатьох індоєвропейських мовах, зазнавши, безперечно, різних фонетичних, словотвірних, семантичних та інших змін. Насамперед це назви спорідненості та свояцтва: брат, сестра, мати, син, дочка, жінка; назви частин тіла: серце, ніс, око, вухо, зуб, брова; назви тварин, птахів: олень, вовк, бобер, корова, миша, свиня, гусак, журавель; назви рослин, явищ природи, частин доби: дерево, береза, дуб, бук, зерно, вода, вогонь, сніг, море, зима, день, ніч; назви ознак, дій: жовтий, ситий, сидіти, стояти, жити, дати, лежати, їсти; назви чисел: два, сто та ін.
Індоєвропейські слова, хоч порівняно й нечисленні, належать до ядра української лексики, означають найважливіші поняття людського життя, часто вживані.
Слова праслов’янського лексичного фонду
Другий шар споконвічної лексики становлять слова, що належать до спільнослов’янського (праслов’янського) лексичного фонду. Ці слова живуть багато століть і з найдавніших часів належать не тільки українській мові, а й іншим сучасним слов’янським мовам. Наприклад, українське слово мати в російській мать, в білоруській – маці, в польській – matka, в чеській – mati, в болгарській – майка, в сербській – мājка.
Праслов’янська лексика становить основу, або ядро, словникового складу сучасної української мови. В ній виділяються ті самі тематичні групи, що й серед лексики індоєвропейської. Спільнослов’янські слова означають назви членів родини, обрядів: чоловік, невістка, отець, молода, весілля, купала; назви людей, тварин, птахів: людина, чоловік, ведмідь, голуб, кінь, птиця; частини тіла людей, тварин: голова, чоло, палець, рука, очі, хвіст; предмети або явища зовнішнього світу: земля, вода, ліс, вогонь; назви засобів праці, продуктів праці, зброї: борона, вила, ніж, невід, весло, меч, пряжа, борошно, пшениця, жито, пиво; пори року, доби: весна, зима, літо, ніч, день; назви процесів, станів, дій: робити, стати, сіяти, співати, грати; назви різноманітних ознак, якостей, властивостей, чисел: білий, добрий, злий, один, два, п’ять, дев’ять. На спільнослов’янському ґрунті з’явилось особливо багато слів, що позначають абстрактні поняття: воля, милість, блуд, диво, добро, горе, гнів, сором, гріх, душа, правда, свобода, користь, ласка, кривда, радість, пам’ять, честь, кара.
Багато слів із праслов’янського лексичного фонду в одних слов’янських мовах не ввійшли в нову літературну мову, зберігаються лише в діалектах, в народних піснях як діалектизми або архаїзми, в інших мовах вони стали основними в літературній мові. Наприклад, в українській, польській, білоруській і в чеській мовах закріпилося в літературній мові слово ранок або раніца, а в російській, болгарській, сербській мовах – утро, jутро. В польській мові jutro означає завтра.
За приблизними підрахунками мовознавців, спільнослов’янських слів у сучасних слов’янських мовах є від 1700 до 2000. Якщо сучасний слов’янин (українець, росіянин, поляк та інший) в середньому використовує в повсякденному спілкуванні шість-сім тисяч слів, то приблизно одну третину з них складають спільнослов’янські слова.
Проблема існування спільносхіднослов’янських слів у складі споконвічної лексики
У вітчизняному мовознавстві тривалий час була поширена думка про існування у складі споконвічної лексики слів, спільних для всіх східнослов’янських мов. “Від давньоруської мови, на основі якої сформувалися всі сучасні братні східнослов’янські мови – російська, українська і білоруська, разом з спільнослов’янською лексикою українська мова успадкувала й багато східнослов’янських слів, тобто таких, що виникли в період існування східнослов’янської мовної єдності, наприклад: сім’я, ківш, коромисло, білка, собака, хороший, сизий, сорок, дев’яносто, сто та ін.” (Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. - К.:Вища школа, 1972.- С.37).
Однак глибоке вивчення проблеми походження української мови дало змогу сучасним дослідникам дійти висновку, що “погляд на давньоруську мову як живу мову, спільну для трьох східнослов’янських народів, є не науковим. Серед багатьох дослідників утверджується думка, що історія української мови почалася майже рівночасно з історією праслов’янської мови ” (Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем. - К.:Видавничий центр “Просвіта”, 2001.-С.116).
Це дає підстави мовознавцям не виділяти у складі споконвічної української лексики спільносхіднослов’янські слова (Сучасна українська літературна мова: Підручник /За ред. А. П. Грищенка. - К.: Вища школа, 1997.-С.175).
Власне українська лексика, її фонетичні та словотвірні ознаки
Найчисленнішим шаром споконвічної (успадкованої, корінної) лексики є власне українські слова, що виникли в період становлення та розвитку української мови. За обсягом і семантико-стилістичною структурою власне українська лексика є найпоширенішим та найрізноманітнішим пластом корінної лексики нашої мови. Ці слова можуть бути різного походження і різної давності, але закріпилися в українській мові в період її формування та розвитку. Ця лексика виражає специфіку української мови на лексичному рівні в зіставленні з іншими слов’янськими мовами.
До складу власне української лексики належать слова, що означають місцевість: вибалок, гай; час: щодня, година, щогодини; відносини між людьми, суспільні явища: рада, громадянин, урядовець, панування, володар, глитай; явища природи: кисень, повітря; побут, страви: очіпок, клуня, сніданок, вареники, галушки, паляниця; назви тварин: курка, лоша, качка, каченя, курча, цуценя; назви ознак, якостей, процесів: коханий, яскравий, чарівний, гартувати, лаятися. Крім того, за словами Л. Булаховського, виразними індивідуальними рисами української мови виступають численні й різноманітні слова, що називають ознаку дії, стану: осторонь, наздогад, слідком, біжком, вистрибом, притьмом, нишком, назирцем, бігцем, миттю, ницьма, крадькома, навпростець, наввипередки, навпомацки, завбільшки, завширшки, сторчака, знестяму, обмаль, горілиць, віч-на-віч, удосвіта, надвечір, заздалегідь, торік, позаторік, вряди-годи та інші.
Власне українські слова відрізняються деякими фонетичними та словотвірними ознаками. Основні фонетичні особливості власне українських слів такі:
Словотвірні особливості виявляються у наявності суфіксів, властивих тільки українській мові:
Українські слова в інших мовах
Власне українська лексика з давніх часів була джерелом поповнення лексичного складу інших слов’янських мов. Так, до російської мови в різні періоди її історії увійшли такі українізми: булава, веснянка, гречка, ділянка, держава, доярка, косовиця, сопилка, стерня, хата, хутір. До запозичень з української мови належать також утворення з суфіксом -ин(а) для назв власних географічних понять: Полтавщина, Чернігівщина, Звенигородщина. Спершу такі форми вживалися тільки в українських географічних назвах, пізніше під їх впливом поширилися й у російських: Орловщина, Саратовщина, Смоленщина, Тамбовщина.
У білоруській мові помітний український вплив на термінологічну лексику, зокрема мовознавчу: дзеяслоЎ, займеннік, узгадненне, паргаванне та інші, що являють собою кальки відповідних українських термінів. Чимало запозичень з української мови в польській: balamut, wasilek, czupryna, ataman, czeremcha, czereda, sadyba, wataha, harbuz, holota, hreczka, sobor та ін.
Починаючи з ХVІІ століття, лексичними запозиченнями з української мови збагачується також словник французької мови. Серед слів, засвоєних з української мови (хоч вони й не всі з походження споконвічно українські) можна назвати porog, kourène (курінь), ataman, haidamak, sotnia, houra (джура), staroste, starchine, boulava, bandoura, bandouriste, sloboda, oukase, khoutor (хутор), borsch та ін.
Лексика, запозичена з української мови, є і в чеській, словацькій, румунській, угорській та в деяких інших мовах. Українська мова стала джерелом збагачення словника мов тих народів, з якими український народ мав різного характеру стосунки.
Лексичні запозичення з інших мов
б) лексичні запозичення з польської, чеської мов;
в) запозичення з російської, білоруської мов.
б) грецизми, їх фонетичні та словотворчі ознаки;
в) латинізми, їх словотворчі ознаки;
г) запозичення з європейських мов.
Лексичні запозичення в словниковому складі української мови, їх види
Українська мова за час свого багатовікового розвитку перебувала у контактах із мовами сусідніх і віддалених народів. Ці контакти найбільшою мірою виявилися у запозиченні численних слів, які органічно входили до лексичної системи української мови, у багатьох випадках повністю адаптуючись у ній і навіть втрачаючи первісний статус одиниць іншомовного походження. Лексичні запозичення фактично становлять один із найважливіших чинників розвитку кожної мови, яка претендує на високий культурний рівень (Сучасна українська літературна мова: Підручник /За ред. А. П. Грищенка.-К.: Вища школа, 1997.-С.191).
Лексика іншомовного походження в сучасній українській мові становить приблизно десять відсотків до всього словникового складу. Розрізняють запозичення лексичне, словотвірне, морфемне, семантичне, а також калькування.
Лексичне запозичення – засвоєння з інших мов слів: горизонт (гр.), журнал (фр.); словотвірне запозичення – засвоєння іншомовних словотворчих елементів – суфіксів або префіксів: сінаж, контрзахід; морфологічне запозичення – один із компонентів складного слова власний, а другий запозичений: склографія, світлометрія, телебачення. Семантичне запозичення – поява в українському слові або вислові нового значення під впливом аналогічного процесу в слові або вислові іншої мови. Наприклад, до первісного значення в слові блискучий “осяйний” (Сонце зігріло землю блискучим промінням) додалося друге, переносне значення “надзвичайний, видатний” (блискучий талант) під впливом фр. brillant, яке має обидва значення.
Калькування – копіювання значення і структури іншомовного слова засобами рідної мови: поступ за зразком лат. progressus – “рух уперед”, багатозначність – гр. polysemia, поверх – фр. ètage; з рос. судьбоносный, ледокол скальковано українські доленосний, криголам.
Іншомовні слова, засвоєні українською мовою, поділяються на дві групи:
а) запозичення з слов’янських мов;
б) запозичення з неслов’янських мов.
Запозичення із слов’янських мов
У групі лексики, запозиченої зі слов’янських мов, можна виділити старослов’янські, польські, чеські та російські запозичення.
До найдавніших лексичних і словотворчих засвоєнь належать старослов’янізми. Сформована на діалектній основі давнього македонського наріччя, збагачена елементами іншого походження, зокрема моравізмами, східноболгаризмами, грецизмами і латинізмами, старослов’янська мова набула статусу “священної”. У Київській Русі старослов’янська мова, яку через основну сферу застосування називають також церковнослов’янською, стала поширюватися з кінця Х ст., перетворившись поступово на могутній засіб освіти, науки і культури. Разом із тим ця мова зазнавала місцевих впливів, результатом чого стала поява української редакції старослов’янської мови. Крім того, старослов’янська мова виконала важливу функцію посередника у перенесенні на український ґрунт загальновживаної лексики, конфесійних і філософських понять, антропонімів грецького, давньоєврейського і латинського походження (Сучасна українська літературна мова: Підручник /За ред.А.П.Грищенка.-К.: Вища школа, 1997.-С.196).
На думку акад. А.П.Грищенка, одна з суттєвих ознак сучасної української літературної мови полягає в тому, що в її словниковому складі представлена надзвичайно мала кількість лексичних старослов’янізмів, які мають свої фонетичні, словотворчі та семантичні ознаки.
Фонетичні ознаки:
Словотвірні ознаки:
Деякі слова є старослов’янізмами за семантикою. Вони називають релігійні поняття, є словами з абстрактним значенням чи відзначаються урочисто-піднесеним характером: істина, чоло, святий, челядь.
З функціонального погляду старослов’янізми використовуються як одне з важливих лексичних джерел стилізації у художніх і публіцистичних текстах. Стилістичні функції старослов’янізмів різноманітні. Стилістично нейтральні (учитель, буква, єдиний, багатство, вождь) вживаються в номінативній функції, але більшість використовується як стилістичний засіб або з метою надання мовленню урочистого, піднесеного забарвлення, або служать засобом гнівної сатири, іронії, наприклад: Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог-Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. Тож стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби (К. Мотрич); А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих (Т. Шевченко).
Лексичні запозичення з польської мови (полонізми) належать до найдавніших як наслідок тривалих контактів між двома народами і мовами за різних історичних обставин. Крім того, польська мова стала посередником для засвоєння українською мовою великої кількості слів німецького і латинського походження.
Із ХІV ст., у зв’язку із завоюванням українських земель Польщею, починається інтенсивний приплив полонізмів в українську мову. Польські запозичення проникають практично в усі сфери життя: війт, в’язень, міщанин, місто, шати, посол, ґудзик, ліжко, драбина, млин, лічба, хвороба, квапитися, пильнувати, кепський, вельможний, зичити, оминути, мешкати, достаток, поєдинок, бавитися, досконалий, обіцяти, помста, прикрий, розмаїтий, шаленство, брунатний тощо.
Через польську до української мови засвоюються слова з інших європейських мов, зокрема чеської: брама, вагатися, ганити, ганьба, гасло, замок, наглий, постать, праця, рихлий, табір, смутний, чекати, огида, огидний, смуток.
До найпізніших слов’янських належать запозичення з російської мови. Взаємодія двох мов, у якій переважали, звичайно, російські впливи, особливо протягом тривалого, абсолютно безправного існування української мови, розпочалася з другої половини ХVІІ ст. Українська мова запозичила через російське посередництво значну кількість іншомовної термінологічної лексики, а також слова, що відображають різні поняття з галузі адміністративного, військового, економічного життя, з галузі політики, науки й техніки: чиновник, піхота, завод, рудник, капітал, аналіз, синтез, метод, критика, патент, авіація, трамвай, конгрес, диктатура, автотраса, кібернетика, радіотелефон тощо.
Лексика української мови поповнюється також за рахунок калькування багатьох російських слів, виразів, наприклад: виборець (рос. избиратель), телебачення (рос. телевидение), напівпровідник (рос. полупроводник), крокуючий екскаватор (рос. шагающий экскаватор).
Є в лексиці української мови білоруські слова: дьоготь, бадьоро, бадьорий та інші.
З мов інших слов’янських народів до української лексики ввійшли лише окремі слова і то найчастіше на означення назв понять, властивих цим народам: задруга (з сербської), тесняки (з болгарської).
Запозичення з неслов’янських мов
Неслов’янські лексичні запозичення потрапляли до словникового складу української мови в різні історичні періоди і різними шляхами.
У запозиченнях із неслов’янських мов виділяються передусім тюркізми (слова з мов тюркських народів: печенігів, половців, пізніше – татар, турків), засвоєння яких розпочалося ще в дописемний період. Причиною проникнення в українську мову великої кількості тюркських слів були давні воєнні, торгово-економічні та інші контакти з тюркськими народами. Оскільки засвоювались українською мовою в основному усним шляхом, то вони швидко й повністю освоювались як фонетично, так і граматично. Тому ці запозичення часто не сприймаються як чужомовні слова.
Тюркські слова, що ввійшли в українську мову, досить різноманітні за значенням:
На особливу увагу заслуговують власні назви тюркського походження, поширені у степовій і пристеповій зонах України. Для прикладу можна навести такі назви значних за розмірами річок тюркського походження: Талігул, Чичиклія, Бакшала, Висунь, Громоклія, Саксагань, Самара, Кальміус, Айдар.
В українській мові використовується чимало запозичених слів на позначення понять науки, техніки, політики, культури, мистецтва. Більшість таких слів засвоєна з класичних – старогрецької та латинської - мов і вживається майже в усіх мовах світу.
Грецькі слова (грецизми) з’явились в українській мові різними шляхами і в різний час. Одні засвоєні безпосередньо, переважно з писемної грецької мови, інші – через посередництво інших мов, деякі утворені з грецьких словотворчих елементів.
Серед лексичних грецизмів виділяються слова, запозичені ще до прийняття християнства в зв’язку з тим, що східні слов’яни мали з Візантією торгово-економічні та воєнні контакти. До засвоєнь цього періоду належать назви окремих предметів, явищ природи, рослин, тварин: корабель, парус, миска, канат, лиман, левада, кипарис, лавр, кедр, мак, огірок, кит, буйвол.
Після прийняття християнства засвоюються старогрецькі слова релігійного змісту: апостол, ангел, анафема, ладан, Біблія, монах, ідол, псалом, піп, амінь, ікона, ідол, монастир тощо.
З грецької мови після прийняття християнства засвоюються деякі власні чоловічі й жіночі імена. Вони співвідносні переважно з іменниками й прикметниками, що мають певне лексичне значення. Наприклад: Андрій (мужній, хоробрий), Анатолій (схід сонця), Варвара (іноземка, з варварів), Василь (цар), Галина (спокійна), Геннадій (благородний), Георгій (хлібороб), Зінаїда (богоподібна), Зоя (життя), Ірина (мирна), Катерина (чиста), Олександр (мужній захисник), Оксана (гостинна), Петро (скеля), Софія (мудрість), Степан (вінок), Тарас (бунтар, неспокійний) та ін.
У ХVІ-ХVІІ ст., коли грецька мова була однією з навчальних дисциплін у школах України, слова з неї проникають в українську мову безпосередньо і через посередництво інших мов (російської, польської). Так були запозичені слова в галузі суспільно-політичної лексики: автономія, анархія, база, гегемонія, демократія, ідея, стратегія; наукової термінології: афоризм, філологія, дифтонг, оптика, теорема, хроноскоп, історія, математика, філософія; на позначення понять культури, мистецтва: театр, сцена, ода, комедія, трагедія, хор, драма, мелодія та ін.
Існують окремі показники, за якими виділяються слова грецького походження.
До них належать такі фонетичні і словотворчі ознаки.
Фонетичні ознаки:
Словотвірні ознаки:
Основна маса латинізмів засвоєна українською мовою переважно в ХV-ХVІІ століттях, коли латинська мова була поширена в Західній Європі як літературна мова західноєвропейських народів, як мова церкви і науки. Це були різноманітні терміни, слова, що означають абстрактні поняття: школа, ректор, декан, аудиторія, консультація, екзамен, екстерн, статут, коефіцієнт, дисципліна, калорія. Запозичені були власні особові імена Валентина, Валерій, Віктор, Віталій, Наталя, Сергій (через грецьке посередництво).
Найвиразнішими словотворчими ознаками латинізмів є такі:
Однак багато науково-технічних термінів грецького та латинського походження не запозичувались безпосередньо з латини й грецької, а створювались штучно на основі грецьких та латинських морфем уже в новітній час. Деякі з таких штучних слів є греко-латинськими гібридами: автомобіль, телевізор, вірусологія, піктографія (авто-, теле-, -логія, -графія – грецькі морфеми, -мобіль, -візор, вірус-, пікто- – латинські).
В українську мову ввійшло чимало слів із німецької і французької мов безпосередньо і через російську та польську мови.
З німецької мови ввійшли слова – переважно терміни з різних галузей мистецтва (маляр, мольберт, рейсфедер, штрих); торгівлі і виробництва (вексель, бухгалтер, ґрунт, столяр, шахта); медицини (бинт, пластир); книгодрукування (шрифт, матриця, абзац, форзац); назви рослин, тварин (клевер, страус); понять кулінарії (кухня, бутерброд, крендель, паштет); будівництва, засобів пересування (шлюзи, шпалера, дамба, блок, шкатулка, матрац, галстук, штаб, штурм) та ін.
В українській мові, переважно починаючи з другої половини ХVІІІ ст., поширюються слова з французької мови: слова з галузей мистецтва (п’єса, роль, режисер, водевіль, пейзаж, жанр, бюст, барельєф); політики, державного управління (депутат, політика, парламент); військової справи (канонада, артилерія, батальйон, солдат, генерал); способів та засобів пересування (шосе, ресори, вагон); торгівлі, побуту (баланс, аванс, магазин, пальто, костюм, медальйон, гардероб, абажур, суп, сервіз) та ін.
В українській мові наявні слова італійського походження: бенкет, макарони, карета, банк, газета. Особливо поширеними з-поміж них є музичні терміни, а саме: адажіо, акорд, алегро, альт, арія, баркарола, бас, віолончель, капела, квартет, концерт, піаніно, соло тощо.
Порівняно пізніми є англійські лексичні запозичення. До їх складу входять слова, що позначають поняття і предмети техніки: комп’ютер, бульдозер, ескалатор, комбайн, радар, сейф, телетайп, трактор, трамвай, тунель; мореплавства та військової справи: браунінг, бункер, докер, катер, мічман, танк, танкер, снайпер, траулер; економіки та фінансів: банкнот, бізнес, бюджет, менеджмент, менеджер; спорту: боксер, ватерполо, волейбол, гол, матч, нокаут, рекорд, спорт, старт, спортсмен, теніс, гольф, футбол; мистецтва: гумор, джаз, клоун, памфлет, фокстрот; освіти: коледж.
Розряди слів іншомовного походження за рівнем їх освоєності
Серед іншомовних слів виділяють такі групи з погляду давнини та особливостей їх запозичення: інтернаціоналізми, запозичення і власне іншомовні слова.
Інтернаціоналізми – слова, які вживаються в багатьох неблизько-споріднених мовах і разом з тим зберігають близькість звучання й тотожність значення; як правило, вони не мають відповідників у мові, що їх запозичила; поширені переважно у сфері лексики на позначення понять з галузі науки, культури, політики, мистецтва, суспільного життя: буржаузія, клас, гуманізм, організація, еволюція, конференція, університет, школа, молекула, синтез, автомобіль, трактор, героїзм, лірика. Лексичними інтернаціоналізмами є також слова, створені на основі грецьких і латинських коренів: відеотелефон, космодром, гідропоніка, біоніка.
До іншої групи іншомовних слів належать давні запозичення. Вони засвоєні українською мовою в найдавніші часи, підпорядкувались усім її законам і нічим чи майже нічим не зраджують свого іншомовного походження. Це такі слова, як левада, лиман, троянда, палац, якір, папір, колір, барва.
На відміну від названих запозичень, в українській лексиці є слова, що зберігають чужорідність звучання і форми. Такими є слова з невластивими українській мові звукосполученнями [нг], [мпт], [пс], [кс]: конгломерат, симптом, психологія, ксерокс. Лише як іншомовні сприймаються слова з початковими [а] та [е]: абонемент, артерія, емоція, елегія (в українській мові немає корінних слів, крім вигуків і похідних від них, що починалися б цими звуками). Не втрачають іншомовного звучання всі слова, що мають у своєму складі звук [ф]:факультет, феномен, фантазія тощо.
Освоєння слів іншомовного походження
Входячи в українську мову, лексика іншомовного походження освоюється графічно, фонетично, граматично, симантично.
Графічне освоєння – це написання іноземних слів засобами української графіки: гр. problema – укр. проблема, лат. autor – автор.
При фонетичному освоєнні відсутні в українській мові звуки замінюються близькими до них українськими: у грецькому слові theatron міжзубний приголосний [th] на початку слова замінено українським [т] (театр). У слові park в англійській мові вимовляється довгий голосний [а] й зовсім не вимовляється приголосний [r] після нього. Українська мова це слово засвоїла через посередництво російської мови із звуком [а] звичайної довготи, а також із приголосним [р]: парк. Подібне і в іменнику спорт (sport). Не властиві українській мові дифтонги замінюються відповідним одним звуком чи поєднанням двох різних звуків: нім. das Papier – папір, нім. der Balletmeistr – балетмейстер.
Ознаками граматичного освоєння іншомовної лексики є заміна невластивих українській мові форм та категорій відповідними українськими: втрата артиклів, іншомовних суфіксів, набуття українських суфіксів і закінчень: нім. das Dach – дах, фр. braver – бравувати, naїf – наївний, лат. selectio – селекція. Так, у латинській мові іменники мали закінчення -ус або -ум, в українській мові вони відпали в переважній більшості слів (адекватний, вулкан, дельфіній, документ), в інших збереглись як частина основи (радіус, консенсус, консиліум, подіум). Не завжди в мові-джерелі і в мові, яка запозичає, збігається рід і навіть число: нім. das Papier (сер. рід) – папір (чол. рід), гр. thema (сер. рід) – тема (жін. рід), grammata (множина) – грамота (однина).
Не завжди повністю зберігається й значення іншомовного слова. Іноді в українській мові воно відрізняється від того, яким було в рідній мові. Так, слово лекція в латинській мові означає читання (lectio), а в українській – виклад певної дисципліни у вищій школі під час усної розповіді викладача або взагалі публічний виступ у формі доповіді.
Про вживання іншомовних слів в українській мові
Коли слово прийшло з іншої мови разом з поняттям і йому немає відповідника в рідній мові, воно має всі підстави для активного вжитку. Іноді слова іншомовного походження стають одним із компонентів синонімічного ряду: краєвид (укр. питоме), пейзаж (з фр.), ландшафт (з нім.). Якщо для називання якогось поняття в українській мові є власне слово, запозичення, що не дає нічого нового, зайве. Мові однаково шкодять і надмірний пуризм (від лат. purus – “чистий”), тобто безоглядне заперечення будь-яких іншомовних елементів, і переобтяження письмових та усних текстів чужомовною лексикою, особливо призначених для широкого кола читачів та слухачів. Наприклад, слово спонсор – “той, хто матеріально забезпечує проведення якогось заходу” - порівняно недавно увійшло в українську мову з англійської, йому поки що немає точного відповідника, створеного на українському ґрунті. Тож його вживання вмотивоване й закономірне. Слово консенсус є раннім запозиченням з латинської мови. Надмірно часте вживання його недоцільне, бо навряд чи консенсус замінить семантично тотожні йому українські слова згода, одностайність, збіг думок. Особливо знижують рівень культури мовлення помилки у вживанні іншомовних слів.
Таким чином, лексика іншомовного походження, коли нею користуватися без зловживань і перекручень, є одним із засобів збагачення словникового складу мови.
§ 11. Склад лексики сучасної української літературної мови за стилістичним вживанням
Поняття про стиль. Стилістичне розшарування лексики сучасної української літературної мови
Лексика сучасної української літературної мови неоднорідна. Одні слова вживаються за будь-яких умов спілкування, інші – за певних. У зв’язку з цим говорять про конкретний стиль вживання одиниць лексичної системи. Стиль (від фр. style, від лат. stilus, stylus – спочатку загострена паличка для письма, згодом – манера письма) визначається як різновид, видозміна літературної мови, манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування, як мистецтво слова. Отже, спостерігається стилістичне розшарування лезксики сучасної української літературної мови. Прийнято поділяти її на дві частини – стилістично нейтральну та стилістично забарвлену лексику.
Стилістично нейтральна, або загальновживана, лексика.
Стилістично нейтральна лексика переважає з кількісного погляду у словниковому складі української мови. Ознака нейтральності безпосередньо пов’язана із загальновживаністю. До стилістично нейтральної, або міжстильової, лексики належать слова, які є назвами основних понять – предметів навколишньої дійсності (земля, небо, дерево, вода, вогонь, жито, хліб), явищ природи (дощ, вітер, злива, землетрус), людей (дівчина, хлопець, брат, тітка, вчитель, інженер), тварин, птахів (собака, кіт, корова, вовк, тхір, півень, качка), рослин (верба, трава, дерево, дуб, береза), їх ознак (добрий, хворий, зелений, великий, розумний, сумний); їх кількості (один, три, двадцять), дій, які предмети можуть виконувати, (бігти, сміятися, думати, говорити, писати, бриніти, їсти) та ознак цих дій (швидко, зрозуміло, завтра, пізно, по-нашому). Як видно, до стилістично нейтральних в першу чергу належать повнозначні слова – назви предметів, їх ознак і кількості, назви дій, станів, обставин. Крім того, до міжстильової лексики належать також і ті слова, які вказують на предмети, ознаки, кількості, не називаючи їх (ми, ти, ніхто, весь, жодний), і неповнозначні, або службові, слова (у (в), на, що, хоч, якби, мов, бо).
Стилістично нейтральна лексика становить основний і найбільш численний шар лексики сучасної української мови, через це її називають також і загальновживаною. Ця лексика утворює тло, на якому виділяються слова, обмежені певним стилем використання. Вона постійно збагачується, поновлюється словами, стилістично регламентованими. Так, довно вже стали загальновживаними слова телефон, відеомагнітофон, комп’ютер, тест, оренда, бізнес, ринок, інфляція, бюджет, контракт, валюта, митниця завдяки підвищенню стану освіти, культури, громадській активності людей та зростанню рівня науки, техніки в наш час.
Стилістично забарвлена лексика. Книжна лексика.
Групи книжної лексики
Стилістично забарвлена лексика представлена двома групами – книжною лексикою та розмовною лексикою.
Книжна лексика – це лексика, що використовується передусім в стилях писемного мовлення. Ці слова мають особливе стилістичне забарвлення – книжність, яке зберігається навіть тоді, коли книжне слово залучається до розмовного мовлення. У словниках ці слова мають помітку кн. (книжне).
До книжної лексики належить більшість слів з абстрактним значенням: догматизм, антинауковий, світогляд, красномовство, атиповий, ірреальний і т.п.
Книжними можуть бути:
а) слова з предметним значенням: бюджет, градація, оцінювання, доктрина, прес-конференція, діалог, містика;
б) назви ознак предметів: адекватний, аморальний, вербальний, локальний, ефективний;
в) назви дій, станів: асоціювати, диференціювати, варіювати, компонувати, декларувати, передбачати;
г) назви ознак предметів: аморально, декларативно, претензійно, постфактум, тет-а-тет, воістину;
д) слова, що вказують на предмети, ознаки: дехто, дещо, деякий, сей;
е) неповнозначні слова: всупереч, незважаючи на, близько ... , нарівні з... , незалежно від ... , в інтересах ... , в міру того як, для того щоб, так що; оскільки, в міру того як, для того щоб, так що, бо.
Різновидом книжної лексики є урочисті, піднесені слова, котрі, називаючи явища дійсності, надають їм забарвлення урочистості, пишномовності. Використання таких слів обмежено публіцистичним, ораторським мовленням: вітчизна, страж, трибун, титанічний, воістину, вершити, воскрешати, возвеличувати.
Книжна лексика поділяється на кілька груп.
Науково-термінологічна лексика – це сукупність слів та словосполучень, що вживаються в науковій літературі та у мовленні людей, які за фахом є представниками тієї чи іншої наукової галузі.
Основна частина цієї лексики – терміни (від лат. terminus – межа, границя). Терміни визначаються як слова або словосполучення для точного найменування понять науки, техніки, культури або для називання предмета спеціального призначення. Тобто, одні з них виражають поняття (абстракціонізм, акустика, консервація, полісемія), а інші називають спеціальні предмети (комбайн, керамзит, штрек, аеродром). Як правило, терміни є словами однозначними, позбавленими емоційного забарвлення.
Науково-термінологічну лексику прийнято поділяти на загальнонаукову та галузеву. Загальнонаукова термінологія вживається в усіх чи багатьох галузях науки. Такими слід вважати аналіз, експеримент, дослідження, категорія, синтез, аргументування, тотожність, аналогія.
Галузева науково-термінологічна лексика вживається тільки в певній галузі науки, знання і відбиває її специфіку. Наприклад: математична термінологія (множення, добуток, котангенс, радіан, трапеція, діагональ), фізична (атом, магніт, ом, ампер, резонанс, інтерференція), хімічна (кисень, кальцій, натрій, реакція, йод, спирт), біологічна (мімікрія, симбіоз, суцвіття, пилок, пульс), технічна (двигун, ват, буріння), психологічна (темперамент, поведінка, асоціація, інсайт, психоаналіз), мовознавча (суфікс, парадигма, словосполучення, словотвір, сполучник, речення, синхронія), економічна (експорт, інфляція, дефолт, валюта, менеджмент, профіцит), металургійна (обжиг, прокатний стан, доменна піч, мартен), кібернетична (комп’ютер, програмування, дисплей, монітор, зовнішня пам’ять, ЕОМ, алгоритм), філософська (свідомість, буття, ідеалізм, діалектика, матерія, судження).
До науково-термінологічної лексики належать слова, які можуть зустрічатися у кількох галузевих термінологіях, набуваючи в кожній з них специфічного значення. Так, слово асиміляція в біології має значення процесу використання, засвоєння організмом зовнішніх речовин, у мовознавстві – уподібнення одного звука іншому, у суспільствознавстві – злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв. Отже, можна говорити про омонімію наукових термінів щодо вживання їх в різних галузях знання.
Зустрічаються багатозначні терміни в межах однієї терміносистеми. Так, мовознавчий термін словотвір використовується у двох значеннях: утворення нових слів і розділ мовознавчої науки, що вивчає морфемний склад слів та способи словотворення.
Науково-термінологічна лексика використовується в науковій та технічній літературі, а також у доповідях та лекціях соціальної тематики. Ця лексика може виходити за межі наукових галузей і вживатися в художній літературі для точного зображення місця подій, обставин, за яких вони відбуваються, а також для характеристики специфіки мовлення персонажів. Зловживання термінологічною лексикою неприпустимо, оскільки воно знижує художні враження від твору, а також впливає на його розуміння читачем. За рахунок науково-термінологічної лексики збагачується загальновживана лексика. Так, загальновживаними стали слова нація, свідомість, опера, граматика, атом, гіпертонія, ракета, телевізор, панельний, які за походженням є представниками лексики різних наукових галузей.
Виробничо-професійна лексика складається зі слів, які називають професії, посади, виробничі процеси, знаряддя праці, поняття, пов’язані з виробництвом. Так, слова директор, бухгалтер, касир, інженер є назвами посад; слова відділ, сектор, лабораторія, цех, бригада, кафедра називають підрозділи виробничих колективів; слова розклад, зміна, дисципліна, відпустка називають певні умови виробництва і т.п. Такі слова іще називають професіоналізмами, вони характеризують людей певного фаху, професії, позначають предмети, явища, ситуації, що стосуються певних виробничих процесів. Так, для мовлення педагогів, студентів характерні такі слова, як вікно – вільний час у розкладі між заняттями, заочник – студент заочної форми навчання, вечірник – студент вечірнього факультету; у мовленні представників театру та кінематографії зустрічаються такі слова: головреж – головний режисер, завліт – завідувач літературною частиною тощо.
Виробничо-професійна лексика сучасної української мови постійно збагачується під впливом удосконалення виробничої сфери суспільства, новітніх технологій, підвищення ефективності праці. Ця лексика, так само як і науково-термінологічна, є одним із джерел поповнення стилістично-нейтральної лексики.
Так, давно вже стали загальновживаними слова виробничо-професійної лексики: стипенція, абітурієнт, дисципліна, операція, жнива, невропатолог, бухгалтер, фермер.
Офіційно-ділова лексика, представлена словами, які притаманні мовленню офіційного та ділового спілкування. Слова цієї лексики використовуються у діловодстві, офіційних документах, урядових постановах, дипломатичних та законодавчих актах, офіційних оголошеннях та промовах. Здебільшого вони однозначні, позбавлені емоційності, образності, використовуються для суто ділового та офіційного мовлення. Такими є слова: наказ, заява, розпорядження, розписка, акт, протокол, посвідчення, оголошення, витяг, реєстрація, довірена особа, поручитель. Особливу групу слів офіційно-ділової лексики становлять так звані канцеляризми: документ набуває сили, вищезазначений, у відповідності з, завдяки, відповідно до, виходячи з. Механічно повторюючись у канцелярських документах, вони втрачають свою індивідуальність і перетворюються у своєрідні мовленнєві штампи.
Розмовна лексика
Наступний шар стилістично забарвленої лексики – розмовна лексика.
До неї належать слова, які, як правило, використовуються в умовах неофіційного, невимушеного спілкування, в побутовому мовленні. Слова розмовної лексики не тільки називають предмети та явища дійсності, але й надають їм певної оцінки, позитивної чи негативної, яку встановлює мовець. Вони не порушують норм літературного слововживання, але надають мовленню неофіційного, невимушеного характеру.
Так, слова маршрутка (маршрутне таксі), мінералка (мінеральна вода) є ознакою звичайного, побутового мовлення, але вони неприпустимі в офіційно-діловому та науковому стилях. Те ж саме можна сказати й про слова відфутболити (замість переадресувати іншій особі, в інше місце), на сьогоднішній день (замість сьогодні).
Деякі слова вважаються розмовними тільки за одним з переносних значень багатозначного слова, наприклад: голосувати (піднімати руку для зупинки автомобіля), вибити (отримати чек у касі).
Слова розмовного мовлення мають відтінок зниженості або згрубілості: нероба, незграба, бідолага, вовчище, здоровенний, ляпати.
Слова розмовної лексики наближаються до слів нейтральної лексики, тому іноді буває важко провести чітку межу між ними, диференціювати їх. Для того щоб все ж таки визначити належність слова до розмовної лексики і не використовувати його не за стильовим призначенням, можна пропонувати залучити його до контексту офіційно-ділового мовлення. Якщо в такому контекстуальному оточенні слово виявило свою недоречність, неофіційність, значить, воно належить до розмовної лексики. Так, слово читалка в тексті оголошення „Читалка працює з восьмої до шостої години вечора” виявляє свою неофіційність і, таким чином, є розмовним, бо замість нього у тексті зазначеного оголошення слід використати читальний зал.
У словнику слова розмовної лексики мають позначення розм.. Розмовна лексика широко використовується в художніх творах як засіб характеристики персонажів за їх мовленням, у публіцистичному стилі – для емоційного забарвлення мовлення.
Діалектизми, просторіччя, жаргонізми як складові загальнонародної національної мови, стилістичне використання їх у літературній мові
До словникового складу літературної мови не входять діалектні слова, просторіччя та жаргонізми. Вони є частиною загальнонародної національної мови, а в літературній мові використовуються з певною стилістичною метою.
Діалектна лексика представлена словами, що обмежені у функціонуванні конкретною територією. Діалектизми зрозумілі тільки певному колу людей, які проживають у регіонах поширення такого діалекту, і незрозумілі мешканцям інших місцевостей. Так, у північних діалектах наявні слова гурок (огірок), жаркий (коричневий), ясниця (веселка), у південно-західному діалекті – файний (красивий), гаптувати (вишивати), ву/йко (дядько по матері або старший за віком чоловік), стрий (дядько по батькові), чічка (квітка), ла/пати (хапати, ловити).
Слова діалектної лексики часто позначають явища природи, сільськогосподарські процеси, реманент, свійських тварин, умови сільського побуту. Такі слова широко використовуються в художніх творах для типізації їх героїв, як засіб стилізації мовлення. Слід зазначити, що надмірне використання в художніх творах діалектних слів засмічує мовлення, шкодить прозорості зображення подій.
Поза лексичними, граматичними та орфоепічними нормами літературної мови, крім діалектизмів, знаходяться просторічні слова. Різниця між діалектними та просторічними словами полягає у тому, що діалектизми – це слова певної місцевості, а просторічні слова поширені по всій території функціонування української мови. Вони використовуються для зниженої характеристики предмета, ознаки або процесу, наділені експресією згрубілості, фамільярності, неповаги до того, що зазначається.
Такими є слова пузо (живіт), морда (обличчя), лапа (рука), ляпати (говорити), роззява (неуважна людина), розпанахати (розрізати), хвігура (фігура). До складу просторічної лексики входять і лайливі слова та звороти.
Ознакою просторіччя є також вживання слів з неунормованим наголосом (чи/тання, гуртожи/ток, випа/док, жи/тло, мережа/ замість відповідно чита/ння, гурто/житок, ви/падок, житло/, мере/жа), слів в неправильних граматичних формах (дякувати батьків замість дякувати батькам; по аудиторіям замість по аудиторіях; саме головне замість найголовніше; проїздний замість проїзний; тудою, сюдою замість туди, сюди; тута, тама замість тут, там тощо).
Просторічні слова є ознакою низької культури та освіти мовців, але в художній літературі та публіцистиці вони використовуються як засіб мовленнєвої характеристики персонажів, засіб створення певного колориту, вираження негативного ставлення до зображуваного.
Крім діалектизмів та просторічних слів, за межами літературної мови знаходяться також і слова жаргонної лексики. Жаргон (від фр. jargon – цвірінькання, незрозуміла мова) – це мовлення певного кола людей, об’єднаних спільністю інтересів, потреб, уподобань, до складу якого входить велика кількість експресивно забарвлених слів та словосполучень, що позначають загальновживані поняття.
Жаргонні слова зустрічаються у мовленні підлітків, учнів шкіл, студентів вузів: кіл („одиниця”), хвіст (академічна заборгованість), плавати на іспиті (погано володіти екзаменаційним матеріалом, невпевнено відповідати); предки (батьки), шпаргалка (шпора) (прихований, допоміжний матеріал), кльово, класно (добре), тачка (таксі).
Особливий різновид жаргону становить так зване арго (від фр. argot - жаргон), умовне мовлення, відоме та зрозуміле тільки вузькому колу мовців. Воно створювалося окремими соціальними групами людей, в основному декласованими елементами, щоб зробити таке мовлення незрозумілим для інших. Існувало арго бродячих торговців, арго злодіїв, злочинців, волоцюг, старців, шулерів. Прикладами арго можуть бути такі слова: хаза (помешкання), шамать (їсти), фраєр (дрібний злодій), малина (притон), бан (вокзал), тирити (красти).
Використання лексики названих груп у мовленні не відповідає нормам літературної мови, засмічує його і ускладнює розуміння. Іноді такі слова зустрічаються у художніх творах літератури минулого та сучасності для зображення відповідних соціальних персонажів.
§ 12. Зміни у словниковому складі української
літературної мови. Активна й пасивна лексика
План
а) поява нових слів, різновиди неологізмів;
б) зникнення слів зі словникового складу української літературної мови, причини його; різновиди застарілих слів;
в) історизми, характеристика їх;
г) власне архаїзми, характеристика їх;
4. Стилістичне вживання неологізмів, застарілих слів.
5. Визначення активної і пасивної лексики.
Будучи суспільним явищем, мова виникла в суспільстві для потреб суспільства і розвивається разом із суспільством. І всі ті зміни, які мають місце в суспільстві, в навколишньому світі, відбиваються в мові. А в навколишньому світі людина перебуває в оточенні величезної кількості предметів, кожен із яких має чимало різних властивостей; життя людини супроводжують різноманітні процеси, явища, що характеризуються місцем і часом вияву, певними ознаками. І кожне із явищ у світі предметів, явищ будь-якої галузі життя і діяльності людини (побуту, виробництва, економіки, політики, культури і т.д.) називається словом, як називаються словом і різні окремі ознаки будь-якого явища, предмета. У процесі життя й розвитку суспільства одні предмети, явища, їх ознаки розвиваються, збагачуються, інші зникають, а разом із ними виходять із вжитку і їх найменування – слова. Одночасно у світі з’являються і нові предмети, явища. Щоб кожне з них стало надбанням людей, воно повинно мати назву – отже, у мові з’являються нові слова. Таким чином, у словниковому складі мови і в самому слові постійно відбуваються зміни, в яких відображаються зміни, що мають місце у навколишньому світі.
Зміни в словниковому складі мови здійснюються в таких напрямах:
а) зміна лексичного значення вживаних у мові слів;
б) поява нових слів;
в) зникнення слів.
Зміна лексичного значення слова виявляється в тому, що в процесі розвитку суспільства й мови слово може набувати нового значення, отже, його лексичне значення розширюється; слово має кілька значень, а в процесі розвитку одне чи кілька із цих значень зникають – таким чином, лексичне значення слова звужується; слово набуває нового значення, втративши те, з яким воно вживалось раніше, - відбувається переосмислення значення слова.
Розширення лексичного значення можна проілюструвати словом пакет. Зберігаючи усі свої закріплені в тлумачному словнику значення (конверт з листом, переважно офіційного змісту; паперовий мішок або обгортка для упаковки речей, продуктів; пакунок; набір перев’язувального матеріалу для надання першої медичної допомоги; сукупність однорідних, переважно будівельних матеріалів – пакети шлакоматеріалів), воно набуло нових: назви поліетиленового мішка з ручками; сукупності законів, пропозицій, ідей; останнє значення характерне і слову банк – це слово також розширило своє лексичне значення.
Слово ринок вживається зі значеннями: 1) Місце роздрібного продажу продуктів харчування та інших товарів; базар. Ринок збуту – місце, де збувають (у першому значенні), продають що-небудь. Чорний ринок – місце для нелегальних, валютних операцій; місце, де таємно продають товари, переважно за спекулятивними цінами.
2) Сфера товарного обміну; пропозиція і платоспроможний попит на товари у масштабі світового господарства, країни або окремих його районів. Збалансований ринок. Валютний ринок.
Світовий ринок – сукупність національних ринків країн, зв”язаних між собою зовнішньою торгівлею. Ринок цінних паперів – частина ринку позичкових капіталів, де купуються та продаються цінні папери, а також здійснюється їхня емісія.
В останнє десятиліття обоє лексичних значень слова ринок розширились. Відповідно до першого значення, як антонім до нього, слово вживається в словосполученні оптовий ринок, називаючи місце продажу товарів одного виду оптом – у великій кількості одному покупцеві. Відповідно до другого значення поряд із ринок цінних паперів вживається словосполучення ринок професій: напередодні закінчення навчального року вузи пропонують підготовлених фахівців – зацікавлені установи, організації, фірми знаходять потрібних спеціалістів, часто укладають трудові договори з ними.
Слово мешканець вживається поряд зі словом житель (той, хто взагалі десь живе: жителі села, жителі лісів, місцеві жителі). Засвоєне з польської мови мешканець усталилося насамперед для назви особи, що займає якесь приміщення для житла: мешканці будинку, мешканці поверху, мешканці сусідньої квартири. Та в останні 10-12 років активізувалося вживання його як синоніма до житель. Звичними стають вислови: мешканці столиці, мешканці великих міст, мешканці сільської місцевості. Вживається воно активно і для називання тварин, які населяють певну місцевість : мешканці океану, мешканці лісів. На основі зазначеного логічним є висновок: лексичне значення слова мешканець, сфера функціонування його розширились.
Звуження лексичного значення: слово чорнило мало значення назви чорної фарби, що вживалась для фарбування тканин; назви розчину купоросу, вживаного шевцями для фарбування чобіт; назви рідини, використовуваної для писання. Сьогодні слово вживається лише з останнім значенням. Воно входить до сталих висловів: симпатичне чорнило (безбарвне) – назва прозорої або трохи підфарбованої рідини, що використовується в криптографії; киснути в чорнилі – бути чиновником, канцеляристом.
Слово квартал зберегло значення назви четвертої частини року; назви частини міста, обмеженої кількома вулицями, що перехрещуються; назви ділянки поля, лісу, чим-небудь засіяної, засадженої, і втратило значення назви податку, який збирався за четверту частину року; назви відділку міської поліції, що існував у Росії до 1862 року.
Трапляється, що багатозначне слово активно вживається з якимось одним значенням. Так, слово пересічний має кілька значень, зокрема: який не перевищує середнього рівня; не гарний і не поганий; який нічим не виділяється; звичайний, рядовий; середній, одержаний шляхом поділу загальної суми кількох величин на їх кількість; нормальний для даної групи явищ. Найактивніше в останнє десятиліття слово вживається зі значенням „звичайний, рядовий”: пересічний українець, пересічна подія. Таке вживання слова ілюструє звуження його лексичного значення.
Деяким словам властиве поєднання процесів розширення і звуження лексичного значення. Так, слово залізо постійно вживається для назви хімічного елемента, твердого ковкого металу сріблястого кольору, який, сполучаючись із вуглецем, утворює чавун і сталь. Воно втратило значення назви кайданів і набуло нового значення – назви залізних виробів, конструкцій, сукупності залізних предметів, машин та ін; назви жерсті, залізних штабів.
Усім відоме значення слова інститут як 1) назви вищого навчального закладу або науково-дослідної установи та 2) сукупності норм права, що охоплює певні суспільні відносини (Інститут шлюбу). Набуває поширеності нове значення цього слова як синоніма до слова факультет, тобто як назви підрозділу вищого навчального закладу, де викладають коло наукових дисциплін з певної спеціальності: інститут педагогіки і психології Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова, інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка. Слово інститут втратило інше значення – назви закритого типу жіночого середнього навчального закладу для дітей дворян, що функціонував у ХІХ - на початку ХХ ст. в Росії: Інститут шляхетних дівчат.
Для багатьох слів корінної української лексики характерним є зменшення кількості значень і переосмислення одного із колись властивих йому значень. Наприклад, слово староста у процесі розвитку втратило значення назви керівника місцевого (міського чи сільського) управління або самоврядування на Україні, в Польщі, у Литовському князівстві у ХV-ХVІІ ст.; назви начальника, голови повіту в Західній Україні до 1939 року; назви голови сільської громади в царській Росії; назви виборної або призначеної особи, що сватає жениха нареченій або наречену женихові. Воно набуло нового значення і переосмислило інше значення – назви виборної або призначеної особи для ведення справ якого-небудь колективу, товариства. Раніше у цьому значенні слово староста вживалось у словосполученнях церковний староста, староста на селі (в часи фашистської окупації у роки Великої Вітчизняної війни). У наш час слово вживається для назви призначеної чи обраної особи, яка очолює клас, курс, групу в школі чи вузі. Зберегло воно і назву духовного служителя – церковний староста. Дещо переосмисленим є сьогодні й інше значення слова: лише у формі множини (старости) вживається воно для назви осіб, які здійснюють сватання нареченої: засилати старостів, старости йдуть.
Слово чорнобиль називає багаторічну трав’янисту рослину з чорно-бурим стеблом, різновид полину. Омонімом до нього виступає Чорнобиль – назва міста, поблизу якого розміщена атомна електростанція, названа Чорнобильською (ЧАЕС). Від часу аварії на цій станції (квітень 1986) слово Чорнобиль набрало нового значення – назви аварії на станції. Звичними в устах українців стали вислови на зразок „Чорнобиль наробив нам біди”, „Це все (хвороби, зниження імунітету і т.ін.) є результатом Чорнобиля”, „Після Чорнобиля збільшилося хворих в Україні”. У той же час назва міста Чорнобиль, що послужила основою виникнення нового (названого) значення, вживається все рідше: воно ввійшло в тридцятикілометрову зону відчуження, через що припинило повноцінне функціонування як населений пункт, центр адміністративного району. На основі всього викладеного відзначається зміна лексичного значення – переосмислення – слова Чорнобиль.
У мові постійно появляються слова для називання нових предметів, явищ, що виникають у різних галузях життя – науці, техніці, виробництві, культурі, побуті. Такі нові слова чи нерозкладні звороти, створені для позначення нового, раніше невідомого предмета чи поняття, називаються неологізмами (від гр. neos – молодий, новий; logos – слово, вчення). Неологізми, як правило, утворюються із наявних у мові морфем на основі загальноприйнятих способів словотвору: обранець, семиліток, профорг, медсестра.
Усі наведені слова утворені на основі різновидів морфологічного способу словотвору: обранець – суфіксально (з допомогою суфікса – ець від основи слова обраний (обран-); семиліток – основоскладанням і суфіксально: поєднанням родового відмінка числівника сім – семи-, кореня іменника літа – літ-, суфікса -ок; профорг, медсестра – поскладові абревіатури (поєднання частин обох твірних слів (профорг) та частини першого твірного слова і повного другого (медсестра).
Появившись у мові, слово як неологізм існує протягом певного часу – доти, доки явище, назване ним, не стане звичним. Разом з цим явищем освоюється і слово, яке його називає. Явище, яке колись було новим, стає освоєним, звичним, а слово, колись неологізм, стає загальновживаним, іноді може перейти й до основного словникового фонду. Не сприймаються в наш час як неологізми слова сівозміна, профорг, зарплата, медсестра та багато інших.
Неологізмами є й слова іншомовного походження у перші періоди їх засвоєння. У різний час неологізмами в українській літературній мові були шосе, клуб, машина, аероплан, депутат, конференція, радіо, комбайн, трактор, космос, космодром, ЕОМ, РТС, комнезам. Сьогодні частина цих слів є загальновживаними, інші – застарілими.
У роки функціонування України як незалежної держави словниковий склад української літературної мови поповнився великою кількістю слів, які відображають значні зміни, що відбуваються в різних сферах життя суспільства. Значна частина їх входила до вжитку ще в кінці 80-х рр. ХХ ст. Ось зразки таких слів, нерозкладних словосполучень, що стосуються с у с п і л ь н о – п о л і т и ч н о г о ж и т т я: народний депутат, Народна Рада, більшість у Верховній Раді, Інститут стратегічних досліджень, Інститут політики, політичний прогноз, соціально незахищені верстви населення, Рада Європи, Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАР’Є), СНД, Міжпарламентська асамблея країн – учасниць СНД; податкова інспекція, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, парламентські слухання;
е к о н о м і к и: ринкові відносини, бізнес, комерція, менеджмент, дисконт (назва процесів); бізнесмен, комерсант, менеджер, брокер, ділер, дистриб’ютор (назва людей за діяльністю); олігарх, магнат (назва дуже багатих людей); Економічний союз, АТ, ВАТ, ЗАТ, корпорація, консорціум (назви виробничих об’єднань);
ф і н а н с о в о ї с п р а в и: комерційний банк, ощадний банк, банкомат, гривня, валюта, долар, євро, платіжна картка, дисконтна картка;
т е х н і к и: комп’ютер, файл, Інтернет, мобільний зв’язок, мобільний телефон, мобілка (розмовне), електронна пошта, кабельне телебачення; іномарка, „Вольво”, „Мерседес”, „Тойота”, „Хундо” (марки машини);
к у л ь т у р и: шоу, ток-шоу, шоу-бізнес;
о с в і т и: ліцей, гімназія, коледж, дистанційне навчання, навчання за контрактом, рейтингове оцінювання знань, модульно-рейтингова система навчання, заліковий кредит, поточний рейтинговий бал;
п о б у т у: шоп, маркет, мінімаркет, супермаркет (назви магазинів), „Бістро”, „Швидко”, „Магдональдз”, „Піцерія” (назви закладів харчування), гамбургер, чисбургер, біг-маг, хот-дог, шаурма, чипси, піца, (картопля) фрі, (кури) гриль, кетчуп, йогурт (назви страв), „Козацький”, „Любительський”, багет, круасан (назви хлібо-булочних виробів), „Живчик”, „Спрайт” (назви напоїв).
Неологізми, які виникають для назви нових понять навколишнього світу, що мають стосунок до багатьох людей чи суспільства в цілому, називаються з а г а л ь н о м о в н и м и. Наведені вище слова якраз і належать до цієї групи нових слів.
Крім загальномовних, існують неологізми і н д и в і д у а л ь н о- а в т о р с ь к і – нові слова, утворені окремими письменниками. Вживаються такі слова в художніх творах, характеризуючи творчу манеру письменника. Одночасно вони є важливим засобом естетичного впливу на читача, і хоч, як правило, вони не потрапляють до загальномовного словника, багато з них відомі широким масам читачів. Майстрами індивідуально-авторських неологізмів в українській літературі були П.Г.Тичина, М.Т.Рильський, А.С.Малишко, М.П.Стельмах. Остап Вишня, є багато сучасних майстрів слова.
Приклади індивідуально-авторських неологізмів: „Тичина? Пан Павло? Невже ж?” – Голос молодий і знайомо-незнайомий (П.Загребельний). Він (П.Тичина – Н.Ш.) злякано замахав руками, видобувши їх з-під своєї чорносукняної розлітайки-розмахайки (П.Загребельний). Не дивися так привітно, яблуневоквітно (П. Тичина). Згадавсь чомусь Іван Франко і вічнодумна Леся Українка (П. Тичина). Ми чуємо глухий мотора рокіт у високостях (М.Рильський). Як загинув, як поліг у битві Христо Ботев, світозорий воїн (М.Рильський). Гагара думає, що ви пудритесь чи взагалі туалетитесь ( Остап Вишня). Благословен дитини сонний подих, як пролісчатка теплий подих в світ (С.Йовенко). Сиділа мати, ніби груша дика, у сивому цвітінні, поруч з нею поет Максим і зіркоокий Вишня, обкутані піснями і привітом (А.Малишко).
Індивідуально-авторські неологізми виступають засобом оновлення мови, поетизації її, у багатьох випадках – засобом створення урочистості, піднесеності.
Одночасно з появою нових слів у мові відбувається і протилежний процес – зникнення із словникового складу слів. Він пояснюється двома причинами: 1) зникають із життя певні явища, предмети – отже, зникають і слова, які їх називали; 2) наявні у навколишньому світі речі, явища набувають нової назви – нові слова витісняють вживані раніше.
Застарілі слова, які вийшли або виходять із активного словника, називаються архаїзмами (від гр. аrchaios – старий, старовинний). Залежно від причин, які викликають вихід слова із активного вживання, їх поділяють на історизми та власне архаїзми.
Історизми – це застарілі слова, які вийшли із вживання у зв’язку із зникненням предметів і понять, що ними називались. Історизми не мають відповідників у сучасній українській літературній мові. Вони називають поняття й предмети, пов’язані зі старими суспільними формаціями (патрицій, раб, плебей, феодал, поміщик, капіталіст, боярин, смерд, оброк, земство, становий, князь, княгиня, князівство), є назвами старовинної зброї, воїнів, амуніції (спис, лук, щит, шолом, кольчуга, воєвода, рать, вояцький, служивий), назвами старовинного одягу, взуття, прикрас (ногавиці, багряниці, каптан, саван, свита, чоботи-вивертки, жупан, кирея, очіпок, гривна, вінець), назвами людей за родом заняття (ремісник, купець, ключниця, кожум”яка, сідельник, зброяр, човняр, залізороб, водонос, кушнір), назвами трудових процесів (прясти, ткати, конопатити), назвами предметів для праці, плавання (ціп, ступа, лодія, дромон, хеландія, ковчег), назвами старовинних будівель, предметів, побуту (терем, княжий двір, корчага, мазанка, макогін, рубель), назвами зниклих народів, племен (варяги, половці, ромеї, берендеї, в’ятичі, угличі), назвами колишніх міст, поселень, рік (Царгород, Тмуторокань, Любеч, Почайна, Яуза, Рутка, Уша).
У зв”язку зі змінами, що відбулися у державному, політичному, економічному житті нашого народу впродовж останніх 15-20 років, стали історизмами слова, які називали державу, в якій він жив більш як сім десятиріч, та її складові структури (Союз Радянських Соціалістичних Республік, /Радянський Союз, Радянська Вітчизна, СРСР/, Українська Радянська Соціалістична Республіка /Радянська Україна, УРСР/), а також назви державних установ, політичних партій, організацій, що існували в той час, відповідних посад (Держбуд, КПРС, ЦК Комуністичної партії України, Пленум ЦК КПРС, З”ізд народних депутатів СРСР, Голова Ради Міністрів СРСР, Генеральний Секретар ЦК КПРС).
До власне архаїзмів належать застарілі слова, які по-іншому називають існуючі і в наш час поняття, предмети, явища, - ці назви витіснені іншими словами, що є сьогодні загальновживаними, зіст: пря (боротьба), крамола (змова), чоло (лоб), ланіти (щоки), перст (палець), тать (злодій), зигзиця (зозуля), віщий (пророчий), ратоборство (битва), ратоборець (ратник, поборник, захисник чогось), ратоборствувати, ратувати (боротися), прихилень (прихильник), причинець (винуватець), дрема (дрімота), другиня (подруга), дубельтівка (двостволка), духівниця (заповіт на спадщину), дзиґар (годинник), віровідступник (дисидент), гонорство (самолюбство), жалування (заробітна плата), журфікс (прийом гостей у заздалегідь домовлений час), ниткоплут (ткач), німствувати (мовчати).
Примітка.Усі наведені вище застарілі слова (історизми, власне архаїзми) належать до лексичних архаїзмів, оскільки це слова, що застаріли в цілому. Окрім них, в науковій літературі виділяють ще такі групи архаїзмів:
лексико-семантичні – слова, у яких застарілим є лише окреме значення: худий у значенні поганий, слабий у значенні хворий, броня у значенні зброя;
лексико- фонетичні – слова, що відрізняються від вживаних у даний час слів одним чи кількома звуками або місцем наголосу: сей (цей), пашпорт (паспорт), глас (голос), меж (між);
лексико-морфологічні – це застарілі граматичні форми активно вживаних змінних слів: люде (люди) ;
лексико-словотвірні – слова, що відрізняються від сучасних активно вживаних слів словотвірними засобами: подаяніє (/йан'ій/) (подання), вознесеніє (/ен'ій/) (вознесіння), возгордитися (загордитися).1
Історизми, власне архаїзми вживаються в науковому стилі, а також у художньому, в якому виступають засобом зображення історичної епохи, характеристики її побуту, засобом характеристики героїв твору. Широко представлені вони в мовному арсеналі історичних романів С.Скляренка, П.Загребельного, у творах Т.Г.Шевченка, І.П.Котляревського та ін.
І. Щойно залишаючись духівником, Євпраксія вже знала, що почує щось святенницьке – хтиве. А що могла вдіяти віднині в наругу спершу Маркграфові1); тоді імператорові, а ще богові, церкві, її слугам, оцьому вузьконосому абатові2); приставленому до неї вже й не богом, а всіма дияволами світу.
Хотіла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася туди й сюди по Франковії, по Баварії. Не могла ні вирватися, ні втекти, ні забутися. Її зустрічали–перехоплювали, усі прагнули мати у себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь імператриці турніри й лови. Лилася кров, людська й звірина. Барони жували м’ясо коло дикого вогню, розкладувалися серед каміння. Вогонь рвався з каменю, а її душа рвалася звідси від цих рицарів, від єпископів пурпурових, мов те вино, що ним обпивалися, від кострубатих замків і камінної тяжкості соборів ( П.Загребельний. Євпраксія).
ІІ. Мусив Гордій, син Бразда, стати посадником4) у Любечі ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом; рядовичі, що колись уклали ряд з отцем, чи їхні діти, а ще отець помер служили по закону вже йому, закупи 5) мали сплачувати купу тільки йому, хто ж з них не міг повернути свого боргу, ставав обельним холопом 7) старшого сина покійного.
А рядовичів, закупів, холопів ставало у Любечі чим далі все більше й більше. Новий город, що виростав над Дніпром, не нагадував старшого селища, гнізда роду, в ньому була своя Гора – тереми за великими тинами на кращій землі попід лісом, посад 8) – хижі 9) ремісників, скудельників 10), рибалок на гнилищах і в ярах навкруг Гори. Оболонь – землянки на пісках і над затоками Дніпра, де тулились з численними родинами рядовичі 3) й закупи, у яких був один шлях – у Дніпро або в холопи (С.Скляренко).
ІІІ. Тут їли всякії приправи, І кубками 18) пили слив’янку,
І все з полив’яних 11) мисок, Мед, пиво, брагу 19), сирівець 20),
І самі гарнії приправи Горілку, просту і калганку, 21)
З нових кленових тарілок: Курив для духу яловець22).
Свинячу голову до хріну Бандура горлиці 23) бринчала,
І локшину на переміну, Сопілка зуби затинала,
Потім з підливою індик, А дудка грала по балках24);
На закуску куліш 12) і кашу, Санжарівки 25) по скрипці грали,
Лемішку13), зубці14), путрю 15), Кругом дівчата танцьовали
квашу16) В дробушках26), в чоботах,
І з маком медовий шулик.17) в свитках.
І.Котляревський
Тлумачення застарілих слів
Слід відзначити, що окремі слова, появившись у мові в певний період, вживаються в ній протягом якогось часу як неологізми, доки предмет, явище, поняття, що ними називаються, не стають для людей звичними, – тоді слова переходять до загальновживаної лексики. На певному етапі життя це явище, предмет може вийти із вжитку – виходять із активного вживання і слова, що їх називали. Так слово проходить шлях:
неологізм -----------→ загальновживане ---------→ застаріле слово.
Така доля випала в українській літературній мові багатьом словам, серед яких неп, непман, робітфак, ФЗУ (фабрично-заводське училище), МТС, РТС, загальнонауковий факультет, загальнотехнічний факультет, лікбез, хата-читальня, Радянський Союз, Українська Радянська Соціалістична Республіка та ін. Така ж доля спіткала слово фазенда. Ним у кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. називали в Україні ділянку, на якій вирощували овочі, городину для родини. Слово поширилось у мовленні українців під впливом заморських телесеріалів. В останні роки воно вийшло із широкого вживання, багатьма забулося. Залишилося воно у назві газети, але то вже інше, омонімічне, слово.
Через те, що у словниковому складі мови постійно відбуваються зміни (появляються нові слова, зникають застарілі слова), у мові постійно існує лексика активна і пасивна.
Активна лексика – це частина словникового складу сучасної літературної мови, яка вільно вживається в живому щоденному спілкуванні в усіх сферах життя людського суспільства, у різних формах і стилях літературної мови. До неї, отже, належать і слова загальновживані, і слова, використовувані в спеціальній, науковій літературі, в професійному та офіційно-діловому мовленні.
Пасивна лексика – це частина словникового складу літературної мови, зрозуміла усім, хто володіє даною мовою, але мало вживана у живому щоденному спілкуванні. До пасивної лексики належать неологізми (доки вони є такими), застарілі слова.
Активну й пасивну лексику мови не слід ототожнювати із активним і пасивним словником кожного мовця.
Активний словник кожного носія даної мови включає тільки ту частину словникового складу літературної мови, якою він користується в усному й писемному спілкуванні. Характер, обсяг цього словника залежить від освіченості мовця, роду його заняття, кола його інтересів, культурного рівня.
Пасивний словник окремого мовця складається зі слів, значення яких він розуміє або догадується про нього із контексту, але в своєму мовленні він їх не вживає. Кількість таких слів у людей різна і залежить від освіти, роду заняття, інтересів.
Кожен мовець повинен дбати про збагачення свого активного словника. Особливою турботою вчителя, вихователя дошкільної установи є турбота про збагачення активного словника учнів, вихованців, щоб вони змалку вчилися висловлювати свої думки вільно, не відчували труднощів у доборі слів під час спілкування.
фразеологія
§ 13. Фразеологія української мови
План
Фразеологія – іншомовне складне слово, утворене від. гр.phrasis – вираз, зворот, logos – вчення, слово, отже, дослівно – вчення про зворот.
У процесі спілкування люди вживають багато виразів, зворотів, частина із яких має цілісне значення, створена в певний час і відтворюється мовцями автоматично, а інша частина щоразу виникає як результат розумової діяльності людини, яка має на меті назвати якісь предмети, явища, дії навколишнього світу, їх ознаки. Зіставте словосполучення: ламати голову (напружено думати, намагаючись зрозуміти щось, розібратися в чомусь) і ламати гілля (назва дії і об’єкта); пасти задніх (бути позаду всіх, останнім, відставати або поступатися у чому-небудь) і пасти худобу (назва дії й об’єкта) та ін.
То чи всі із названих словосполучень є об’єктом фразеології? Звичайно, ні.
Фразеологія як розділ мовознавства вивчає сталі мовні звороти (фразеологізми), природу їх виникнення, їх семантику і будову, джерела фразеологізмів. Цим же словом називають і сукупність фразеологізмів певної мови.
Вивчаючи названий розділ, студенти повинні з’ясувати, який вислів називається фразеологізмом, відрізняти його від вільного, синтаксичного словосполучення, уміти розкривати значення фразеологізму, з’ясовувати, які ознаки він має, як виникає, як вступає в синонімічні та антонімічні відношення, як вживається в мовленні.
Одиницею фразеології є фразеологізм (фразеологічна одиниця).
Фразеологізмом, або фразеологічною одиницею, називається лексико-граматична єдність двох і більше нарізно оформлених компонентів за моделлю словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється у мовленні за традицією, автоматично, напр.: брати бика за роги (діяти рішуче, настирливо вимагати чого-небудь від когось); накивати п’ятами (утікти, відправитися, виїхати куди-небудь, залишивши своє місце перебування); братися за розум (ставати розсудливішим, розумним; починати поводити себе розумно, діяти розсудливо); брати до уваги (зважати на що-небудь, враховувати щось; визнавати, помічати кого-небудь або рахуватися з кимсь); жити на широку ногу (жити розкішно, багато, без будь-яких обмежень); яблуку ніде впасти (дуже багато людей, дуже людно; дуже тісно; надзвичайно багато); ні риба ні м’ясо (безвольна, безхарактерна людина; щось не зовсім визначене; неясне, невиразне); виводити на чисту воду (викривати чию-небудь непорядність, підступність, нечесність і т.ін.; відкрито звинувачувати кого-небудь у чомусь, картати за щось).
У визначенні фразеологізму підкреслюються такі його ознаки:
1) фразеологізм складається з двох чи кількох повнозначних слів. Напр.: з’їсти собаку (набути великого досвіду в якійсь справі, ґрунтовно, до тонкощів вивчити що-небудь); кривити душею (бути нещирим, лицемірити); гризти граніт науки (наполегливо оволодівати знаннями); грати першу скрипку (бути головним у якій-небудь справі);
2) будовою фразеологізм подібний до словосполучення з різними типами синтаксичного зв’язку або до речення будь-якої синтаксичної будови. Напр., побудовані за моделлю словосполучення такі фразеологізми: пекти (що?) раки (червоніти від сорому, ніяковіти); авгієві стайні (які?) (щось дуже занедбане, повне безладдя, хаосу); сміятися (як?) на кутні [зуби] (плакати); фразеологізми подібні за будовою до речення: Громада – великий чоловік (уславлення сили дружного колективу, родини) – до простого двоскладного; Стригти під одну гребінку (однаково оцінювати всіх або багатьох) – до простого односкладного; Хіба ревуть воли, як ясла повні? (при достатку, не нарікати на долю) – до складнопідрядного з однією підрядною частиною; На городі бузина, а в Києві дядько (нісенітниця; щось таке, що не має змісту); На вербі груші, а кислиці на осиці (безглузда вигадка, щось неймовірне, нісенітниця) – до складносурядного, що складається з двох предикативних частин, у кожній із них пропущений присудок;
3) фразеологічні одиниці, будовою подібні до словосполучення, граматично оформлені певним типом синтаксичного зв’язку, як і компоненти вільних словосполучень, пор.:
Фразеологічні одиниці Вільні словосполучення
Бити (що?) байдики (нічого не робити, Читати (що?) книжку
ледарювати).
Ахіллесова п’ята (яка?) (слабке, Людина (яка?) спокійна
вразливе місце у будь-якої людини
або в якійсь справі).
В поті (чого?) чола (докладаючи Склянка (чого?) молока
всіх зусиль, напружено, самовіддано).
Ні сіло ні впало (без будь-якої Ні холод, ні жар;
причини; безпідставно; невідомо
чому).
4) фразеологізм має єдине значення незалежно від того, із скількох слів складається. Це значення може передаватися одним словом або кількома словами, напр.: втілюватися в життя (здійснюватися ); власною персоною (особисто); льоду серед зими не випросиш (дуже скупий, жадібний); ні пуху ні пера (усталена форма побажання удачі, успіху в якійсь справі, в чому-небудь); згаяного часу і конем не доженеш (дбайливо, економно витрачати час);
5) у мовленні фразеологізми відтворюються автоматично, як і слово;
6) фразеологізмом може бути й одне повнозначне слово або кілька неповнозначних, що виражають одне значення, напр.: Еврика! Геркулес! Де там! На тобі!
Фразеологізмів в українській мові багато. Вони різні за семантикою, за будовою. Мовознавці, які досліджують фразеологізми, виділяють їх певні, але різні групи перш за все тому, що проводять класифікацію на основі різних ознак. Ми не будемо розглядати всіх класифікацій, а приєднаємось до тих, які відображені в підручниках та деяких працях, зокрема до класифікацій, здійснених акад.В.В.Виноградовим, д.ф.н.Л.Г.Скрипник.
Академік В.В.Виноградов поділ фразеологізмів здійснив на основі їх лексичного значення і виділив такі групи фразеологізмів: фразеологічні зрощення (ідіоми); фразеологічні єдності; фразеологічні сполучення та прислів’я, приказки, народні примовки, каламбури, крилаті вислови, наукові терміни, що не входять до названих перших трьох груп.
По суті, ці ж групи виділені і в працях Л.Г.Скрипник, яка, до речі, називає прислів’я, приказки, крилаті вислови жанровими різновидами фразеологізмів. Ці групи потребують спеціального розгляду, оскільки стосовно них у мовознавстві ведеться полеміка, чи взагалі вони є фразеологізмами.
Розглянемо (коротко) кожну із груп.
Фразеологічне зрощення, або ідіома (від гр.idioma – своєрідний вираз), -
це стійке, семантично неподільне сполучення слів, загальне значення якого зовсім не пов’язане зі значенням його компонентів, напр.: збити з пантелику (дезорієнтувати, заплутувати кого-небудь), бити байдики (бути без діла, весело проводити час; розважатися; нічого не роботи; марнувати час; ледарювати), ходором ходити (сильно трястися, двигтіти, хитатися, дуже швидко рухатися під час роботи, дії; посилено рухатися, смикатися).
Ознакою таких фразеологізмів є використання в них застарілих слів (пантелик, байдики) або застарілих граматичних слів (ходором; глас, вопіющого – із фразеологізму глас вопіющого в пустині – даремні думки, поклики, що залишаються без відповіді, без уваги).
Фразеологічна єдність – це семантично неподільний фразеологізм, цілісне значення якого певною мірою умотивоване значенням компонентів, напр.: накивати п’ятами (втекти); задніх пасти (бути останнім, відставати в чомусь); товкти воду в ступі (займатися чим-небудь непотрібним, марно гаяти час).
Фразеологічне сполучення – це фразеологчна одиниця, яка, маючи цілісне значення, складається зі слів із вільним і фразеологічно зв’язаним значенням. Якраз слово, що має фразеологічно зв’язане значення, можна замінити синонімом, але значення фразеологічного сполучення від цього не змінюється, напр.: брати гору – брати верх (виявлятися сильнішим у своєму вияві від кого-, чого-небудь; переважати когось, щось); брати близько до серця – брати близько до душі (болісно сприймати, переживати що-небудь); брати на глум – брати на сміх (глузувати, кепкувати, насміхатися з кого-небудь).
Прислів’я – це виражений структурою речення народний вислів повчального змісту, який формує певну життєву закономірність або правило, що є широким узагальненням багатовікових спостережень народу, його суспільного досвіду, напр.: Добре роби – добре й буде; Старого горобця на полові не обдуриш; І хитрого лиса можна зловити; Аби цвіт, а ягідки будуть; Життя прожити – не поле перейти; Не кидай слів на вітер; Не святі горшки ліплять.
Приказка – влучний, образний народний вислів, зміст якого, на відміну від прислів’їв, не має повчального характеру. Приказці, як правило, властива синтаксична незавершеність, часто вона являє собою скорочене прислів’я, напр.: Про вовка промовка; Ні до ладу ні до прикладу; Чужими руками жар загрібати; Ні в тин ні в ворота; Шкода та невигода; Мовчання – знак згоди; Як сніг на голову.
Народні примовки – жартівливі, переважно римовані вислови, що вставляються в розмову відповідно до ситуації або у певний контекст, напр.: Здоровенькі були! І ви з своїм на торг; Ні пуха ні пера; Кіно й німці.
Каламбур (від фр.сalembоur – гра слів) – дотепна гра слів, побудована переважно на використанні різних значень якогось одного слова або кількох різних слів, схожих звучанням, напр.: Трошки гречки, трошки проса, трошки взута, трошки боса; Сідайте, на чому стоїте, ще й ноги звішуйте; Нема хліба – їж пироги; Що там говорить, коли й нічого балакать; Дайте, тіточко, води напитись, бо так їсти хочу, що аж переночувати нема де; Його мати моїй матері двоюрідна Параска; Ми родичі: ваші собаки їли, а наші на ваших через тин гавкали.
Крилаті вислови – влучні вислови видатних письменників, учених, державних і політичних діячів. Ці вислови, влучно й образно характеризуючи якесь явище, якусь ситуацію, припали до душі народові й поширились у його мовленні, напр.: В сім’ї вольній новій; Караюсь, мучусь... але не каюсь (Т.Шевченко); Лиш боротись – значить жить (І.Франко); Слово, чому ти не твердая криця (Леся Українка); Музика – це мова почуттів (В.Сухомлинський); Рідна земля ніколи не набридає (П.Загребельний); Кожна Муза має свій вік; Один лиш час і має совість (В.Стус); Маємо те, що маємо (Л.М.Кравчук).
Фразеологізми усіх названих груп, називаючи певне поняття, явище, одночасно виявляють і ставлення мовця до нього, тобто мають емоційно-експресивне забарвлення. І лише фразеологізми наступної групи – наукові терміни – такої характеристики не мають.
Наукові терміни – слова або словосполучення, що виражають чітко окреслені поняття з певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя: Далекий Схід, життєвий простір, неозначена форма дієслова, прямий кут, геометрична прогресія. Завдяки загальнонауковим та галузевим термінам мовознавча термінологія збагатилася новими сполученнями, напр.: амплітуда значень, валентність слова, значеннєвий потенціал.
У визначенні фразеологізмів підкреслюється, що фразеологізм у мовленні відтворюється автоматично, при цьому, звичайно, зберігаються його будова і граматичні зв’язки між компонентами.
Але в практичному користуванні фразеологізмами часто спостерігаються певні зміни, а саме: заміна одного компонента іншим, іноді заміна синтаксичної будови фразеологізму, але загальне значення при цьому залишається незмінним. Наприклад: як у Бога за пазухою – як у Христа за пазухою; як у Бога (Христа) за дверима; як у бога (Христа) за плечима; як у Бога (Христа) за покришкою (добре, безпечно почуватися); дерти носа – задирати [задерти] носа; дерти кирпу (загордитися, задаватися); хоч кілок на голові теши – хоч кілля на голові теши; хоч кіл [коляку] на голові теши (неможливість переконати вперту або нетямущу людину). Так з’являються в а р і а н т и фразеологізмів. Варіант – (від лат. varians (variantis) – змінний) – видозміна або різновид мовної одиниці: фонеми, морфеми, слова, фразеологізму.
Появу варіантів фразеологізмів зумовлює те, що у них можуть вживатися:
а) левова [левина, лев’яча] частина (дуже багато чогось);
б) з’їсти [проїсти, попроїдати] зуби (мати великий досвід у
чомусь; ґрунтовно вивчити що-небудь);
У мові художньої літератури використовуються індивідуально-авторські фразеологізми та варіанти загальновживаних фразеологізмів з певною стилістичною метою. Вони є наслідком заміни компонента фразеологізму іншим словом або словосполученням, порівняйте: перемивати кісточки (когось обговорювати, судити) – перетирати кісточки (Ю.Мушкетник); як камінь з душі скотився (кому-небудь стало легко, спокійно, хтось заспокоївся) – з душі скотилася ціла каменоломня (П.Загребельний). По суті, йдеться про один і той же фразеологізм, оскільки значення всіх варіантів фразеологізму залишається сталим, але це значення виражається дещо по-різному, що видно з наведених вище прикладів.
Вживані в сучасній українській мові фразеологізми виникли в різний час і на основі різних джерел, але найбільша кількість фразеологізмів з’явилась на основі метафоричного вживання слів, що сприяло перетворенню вільних словосполучень на фразеологічні; напр.: клювати носом (зіст.: курка клює пшоно); зелена вулиця (зіст.: вулиця потопала в зелені); одного поля ягоди (зіст.: ягоди з одного дерева); танцювати під чиюсь дудку (зіст.: танцювати “Краков’як”); міцний горішок (зіст.: горіхи дуже міцні); вивести когось на чисту воду (зіст.: напоїти коня чистою водою).
Основу української фразеології становлять споконвічні українські фразеологізми, а серед них:
Значну спадщину крилатих висловів лишила нам антична міфологія, напр.: біла ворона (характеристика людини, яка дуже виразно виділяється своєю поведінкою чи зовнішнім виглядом з-поміж інших), вогнем і мечем (немилосердно, люто винищувати взагалі що-небудь, базжалісно, по-варварському застосовувати жорстоку кару, тортури), авгієві стайні (дуже запущене й забруднене місце або велике безладдя), ахіллесова п’ята (слабке, вразливе місце людини), гордіїв вузол (заплутана справа, при розв’язанні якої виникають великі труднощі), сізіфова праця (дуже тяжка безплідна і безконечна робота), прокрустове ложе (штучно вигадане мірило, до якого пристосовують або припасовують різні факти дійсності, хоч насправді вони не підходять), езопівська мова (алегорична мова, замасковане висловлення думок, тонкі натяки), спочивати на лаврах (заспокоїтися на досягненому, користуватися наслідками попередніх успіхів), золота середина (виразно поміркована позиція, саме такий спосіб поводження людей, їх вчинків, рішень) та ін.
Досить велика кількість фразеологізмів має основою мовлення визначних письменників, державних і політичних діячів (крилаті вислови).
Так, фразеологічну скарбницю української мови поповнили 120 висловів Т.Г.Шевченка. Серед них: не гріє сонце на чужині; невесело на світі жить, як серцю нікого любить; караюсь, мучуся, але не каюсь; і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь, раби незрячі; кайдани порвіте; за шмат гнилої ковбаси; не вмирає душа наша, не вмирає воля; в своїй хаті своя правда, і сила, і воля; де нема святої волі, не буде там добра ніколи; якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя.
З творів Г.С.Сковороди походять вислови: кожному рот дере ложка суха; сад божественних пісень; з творів Л.Глібова: а хура й досі там; і Щуку кинули у річку; шукають щастя нещасливі; є каяття, да вороття немає; з творів С.Руданського: усюди приятеля мати; з творів І.Франка: лиш боротись – значить жить; наша ціль – людське щастя і воля; з творів Лесі Українки: що сльози там, де навіть крові мало; тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив; над всіх старшин найстарша правда; хто по неволі согрішив, той чистий; з творів П.Грабовського: уперед, хто не хоче конати; вільна неволенька; з творів М.Коцюбинського: тіні забутих предків, коні не винні; з творів М.Бажана: вітер зі Сходу; з творів Остапа Вишні: самостійна дірка; з творів О.Корнійчука: аби цифра справна; з творів О.Гончара: людина і зброя та ін.
Скарбниця крилатих слів і висловів не обмежується здобутками минулого. В неї постійно вкладають перлини мудрості поети нової доби. В новій індивідуально-авторській фразеології відлунюється наш час з його злободенними проблемами. В них виражаються висока громадянська мораль, глибока філософія життя, усвідомлення митцем свого обов’язку, почуття патріотизму, об’єктивні оцінки дійсності. Стали загальновідомими слова В.Симоненка: вибрати не можна тільки Батьківщину; на світі той наймудріший, хто найдужче любить життя; живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя; вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе. Останнім часом українська фразеологія поповнюється яскравими висловами з поетичних рядків Л.Костенко, що вражають водночас граничною простотою й оригінальністю, напр.: кожен фініш – це, по суті, старт; коли в людини є народ, тоді вона уже людина; сумління – річ тендітна і марка; блаженний сон душі мистецтву не сприяє та ін.
Поширилися в українській мові крилаті вислови з мови письменників, вчених, видатних діячів інших народів, напр.: у ріднім краї навіть дим солодкий (Гомер); прийшов, побачив, переміг (Юлій Цезар); золота середина (Горацій); від великого до смішного один крок (Сармонтель); любовний трикутник (Ібсен); хто бере – усе той тратить; хто дає – усе придбав (Шота Руставелі); ведмежа послуга (І.А.Крилов); а судді хто? (О.С.Грибоєдов); герой нашого часу (М.Ю.Лермонтов); дворянське гніздо (І.С.Тургенєв) та ін.
Інші фразеологічні звороти виникли у вузьких фахових сферах, тобто фразеологізми походять з професійного мовлення, напр., з мови кравців: сім раз одміряй – раз одріж; білими нитками шито; однією міркою міряти; тріщати по всіх швах; з мови крамарів: на вагу золота; мати велику вагу; міряти повною мірою; міряти на свій аршин; з мови мірошників: лити воду на чийсь млин; порожній млин і без вітру меле; з мови картярів: поставити на карту; грати подвійну гру; козир у руки; з мови музикантів і театральних діячів: грати першу скрипку; підвищувати тон; на високому регістрі, зійти зі сцени; з мови водіїв: підкручувати гайки; з мови столярів: знімати стружку та ін.
Частина фразеологізмів виникла на основі наукової термінології, напр.: для круглого числа, білі плями історії, політична гра, життєвий рівень, прожитковий мінімум, соціально не захищені верстви населення.
Між фразеологізмами наявні такі ж смислові відношення, як і поміж словами. Відомо, що слова є однозначними і багатозначними. Явища однозначності і багатозначності властиві і фразеологізмам. Причому серед фразеологізмів переважають однозначні. Чимало фразеологізмів є багатозначними, напр.: роззявити рота – 1.Говорити, казати що-небудь, починати говорити щось. 2.Слухати дуже уважно, захоплено, здивовано; заслуховуватися. 3.Бути дуже враженим чимось. 4.Бути неуважним. 5.Посягати, зазіхати на що-небудь чуже. 6.Просити їсти. Ну/ди /ти світом – 1.Перебувати в стані апатії, знемагати від бездіяльності, марнуючи час. 2.Перебувати у стані тривоги, неспокою, втомлюватися від журби, туги за ким-, чим-небудь. 3.Жити в тяжких умовах, зазнаючи нестачі в усьому, не відчуваючи смислу життя; животіти. 4.Бути незадоволеним життям, не хотіти жити.
Фразеологізми вступають у синонімічни відношення.
Фразеологічні синоніми, синонімічні фразеологізми – це різні за складом і будовою фразеологізми, які позначають той самий предмет дійсності, виражають те саме поняття, відтіняючи його різні сторони. Так, про людину невизначеного характеру можна говорити такими фразеологізмами: ні риба ні м’ясо; ні рак ні риба; ні пава ні ґава; ні те ні се; ні богові свічка ні чортові кочерга; ні швець ні жнець; ні грач ні помагач. Вродливу людину можна охарактеризувати фразеологізмами: ні в казці сказати, ні пером описати; хоч з лиця воду пий; хоч картину малюй; хоч ікону малюй; очей не відірвати; бере на себе очі; хоч малюй, хоч цілуй. Про людину, яка багато чого зазнала в житті, побувала в усяких перипетіях, говорять фразеологізми: бував у бувальцях; скоштував ківш лиха; пройшов крізь вогонь і воду; пройшов і мідні труби, і чортові зуби; був на возі і під возом; був на коні і під конем; пройшов Крим і Рим; пройшов крізь сито й решето; знає, де раки зимують.
Фразеологічні антоніми – це фразеологізми, які виражають протилежне значення на основі спільної семантики, пор.: тримати (держати) на виду (підтримувати чий-небудь престиж, чиюсь репутацію) – тримати в тіні (приховувати, не допускати з ким-небудь близьких стосунків, ховати від людей, надійно охороняти); працювати у поті чола (до крайньої, граничної втоми) – працювати, як мокре горить (дуже повільно, мляво, не поспішаючи робити що-небудь); легкий на руку (той, хто досягає успіху в будь-якому починанні, в усякій справі; якому щастить; везучий) – важкий на руку (той, кому важко досягти успіху в певній справі); кидає в жар (хто-небудь червоніє від ніяковості; хвилюється в неприємній для нього ситуації; вияв високої температури) – кидає в холод (страх від нервового збудження, позбавлення спокою). Пор.: Веселий на вдачу, легкий на руку, рівно став перед командиром, поблискуючи розумними сірими очима (М.Стельмах). Але Прокоша був не лише майстер на промови. Й на руку теж важкий був (Ю.Збанацький); - А чи споминає її Роман, як вона його? – враз кинуло дівчину в жар. (М.Стельмах); Так злякався – аж кинуло в холод.
Антомічні відношення наявні між двома фразеологізмами так само, як і між двома словами.
Фразеологічні синоніми й антоніми відіграють важливу стилістичну роль у мові і мовленні. Синоніми забезпечують можливість більш точного вираження думки, надають образності висловлюванню. Напр., синонімічний ряд фразеологізмів як зірок на небі – як листу на дереві – хоч греблю гати (дуже багато, незчисленна кількість чого-небудь) у тексті: Зібралося людей – як зірок на небі; а жуків – як листу на дереві; А гриби у вас є? – хоч греблю гати, коли знаєш місце (М.Стельмах) - надає образності висловлюванню.
Члени іншого синонімічного ряду мати голову на плечах – голова варить – казанок варить – мати розум – мати кебету (бути розумним, кмітливим і т.ін.; розумно, розсудливо міркувати і діяти) в устах різних письменників поєднують номінативну функцію з емоційно-експресивною: Маю клапоть батьківської землі, маю освіту, маю голову на плечах, і якось проживемо з Марусею на світі, - сказав Ломицький (Н.-Лев.); Певно, спросоння в мене голова не дуже варила, бо я майже нічого не міг збагнути (Л.Смілянський); Казанок твій варить, інших критикувати вже вмієш, а ось як ти сам житимеш? (О.Гончар); Я не сказав би – кохати не заборониш... Але ж батьки повинні мати розум у голові – то річ інша (Ю.Яновський).
У складі української фразеології переважають фразеологізми з виразним експресивно-оцінним значенням, тому вони використовуються в усному й писемному мовленні для надання мовленню емоційно-експресивного забарвлення. Найбільш активно вживаються фразеологізми в художньому та розмовному стилях. Згадаймо, як говорять герої п’єси “Дай серцю волю – зеведе в неволю” М.Кропивницького – два парубки, що полюбили ту саму дівчину.
Микита: Гляди, щоб я тебе не підперезав так, що й дух з тебе випре... Я тобі оскомину зіб’ю.
Семен (спокійно): Не хвались. Звісно, коли б свині/ та роги...
Микита: Що? Геть звідціля! Нема тут тобі шляху! Заросла твоя стежка! Ти знаєш, що я сватаю Одарку!
Семен: Чув, чув. Оце ж свіжо вона мені хвалилась.
Микита: Ну?
Семен: Ти не нукай. Коли не запріг, то й не поганяй.
Микита: Ти дуже став балакучий. Я тобі втру носа.
Семен: Не хвались. Сказано – поки хвалько нахвалиться, то будько набудеться.
Твір Євгена Гуцала „Позичений чоловік” наповнений фразеологізмами, значна частина яких є індивідуально-авторськими. Вони сиплються як із вуст самого автора, так і його героїв, особливо Івана Прищепи: “Коли по інших яблунівських молодицях оком кину, то дуже мені душу верне з їхньої неохайності, коли, як ото говориться, видно ззаду Супронаду. Не люблю тих, у кого так ведеться, що й хата три дні не мететься”.
Деякі фразеологізми зорієнтовані на книжні стилі і вживаються як засіб урочистості, піднесеності, напр.: заключний акорд, сізіфова праця, наріжний камінь, притча во язицех.
Невелика частина фразеологізмів не має експресивно-оцінного забарвлення, а тому належить до стилістично нейтральних, напр.: слушний час, без зайвих слів, спинитися на півдорозі, завертілася машина, піднімати цілину, з іншої опери.
У фразеології віддзеркалюється історія, побут, психологія народу, особливості суспільного життя його в певний період.
Фразеологізми збагачують мову, становлячи надійний резерв засобів її образності, яскравості, точності, дотепності.
У реченні фразеологізм виконує функцію єдиного члена речення залежно від співвіднесеності його з певною частиною мови та смислових відношень між фразеологізмом та іншими компонентами речення.
ЛЕКСИКОГРАФІЯ
§ 14. лексикографія української мови
План
Термін лексикографія (від гр. lexikon – словник, grapho – пишу) багатозначний. Він називає: а) розділ мовознавства, що визначає теоретичні принципи укладання словників, вивчає типи словників; б) процес збирання слів певної мови й упорядкування їх, опис словникового матеріалу; в) сукупність словників певної мови і наукових праць із цієї галузі. Коротко зміст розділу лексикографія визначають кількома словами: це наука про словники. А що це – словник? Слово словник вживається у двох значеннях, називаючи 1) словниковий склад мови (лексику) і 2) довідкове зібрання у формі книги (тепер і в комп’ютерному варіанті) слів, інших мовних одиниць з інформацією про їхнє значення, вживання, будову, походження тощо чи з перекладом їх на іншу мову або про поняття та предмети, що словами позначаються.1
Звичайно, безпосередньо з лексикографією пов’язується друге значення слова словник.
Важко уявити сучасну освічену людину, яка не користувалася б словниками.
Словники розширюють світогляд людей: у цих книгах представлені знання із різних галузей науки, техніки, мистецтва, якими володіє людство у певну епоху. Їх заслужено називають супутниками цивілізації.
Словники відіграють значну роль у нормалізації мови, в поширенні мовних норм, у піднесені мовної культури. Вони служать довідниками про те, як правильно вимовляти і писати слова, як тлумачити значення слів, як виникло це значення, якого походження слово, як слово перекладається на інші мови. одночасно словники подають норми наголошення слів правопису.
Цінну пораду постійно користуватися словниками для поповнення знань, для піднесення культури мовлення образно висловив поет-академік М.Т.Рильський: Не бійтесь заглядати у словник –
Це пишний яр, а не сумне провалля.
Збирайте, як дбайливий садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля.
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
Словники української мови складались, починаючи з ХV ст. Сьогодні українська мова має словники різних типів.
Залежно від призначення й характеру пояснення словникового матеріалу словники поділяють на е н ц и к л о п е д и ч н і та л і н г в і с т и ч н і.
В енциклопедичних словниках, або енциклопедіях (від гр. еnkyklopaideia – коло загальноосвітніх знань, містяться відомості зі всіх чи окремих галузей знань. У них подається опис предметів, явищ, подій, інформація про видатних державних і політичних діячів, учених, митців.
Енциклопедичні словники є загальні (або універсальні) і галузеві (або спеціальні). Прикладами загальних енциклопедій в українській мові є УРЕ (Українська Радянська Енциклопедія), яка вийшла двома виданнями: перше видання в 17 томах здійснено у 1959 – 1965 рр., друге – у 12 томах у 1977 – 1985 рр. українською й російською мовами; Український Радянський Енциклопедичний Словник у трьох томах, що виходив у 1966-1968 рр. та в 1985-1987 рр. ; Дитяча енциклопедія.
Зразок статті з УРЕ:
Абсурд (від лат. аbsurdus – немилозвучний, безглуздий) – 1) У повсякденному слововживанні – нісенітниця. 2) В математиці та логіці – твердження, що не має ніякого смислу в межах даної теоретичної системи, принципово несумісне з нею. Проте твердження, яке є А. у даній системі, мовже в певних випадках мати смисл в іншій.
Біле озеро – озеро на Пн. Волинської обл. УРСР. Пл. 3,5 км2, найбільша глиб. 13,5 м. Протокою з’єднане з Дніпровсько-Бузьким каналом. Живлення за рахунок підземних вод та водообміну з Прип’яттю. Рибальство.
1993 року в Україні зусиллями Наукового товариства ім..Т.Г.Шевченка у Львові та Фонду Енциклопедії Українознавства почала виходити „Енциклопедія Українознавства. Словникова частина”. Це репринтне відтворення видання 1955-1984 рр., укладеного провідними українськими вченими, котрі вимушені були жити й працювати в еміграції. Головний редактор – професор, доктор Володимир Кубійович. “Енциклопедія Українознавства” – невичерпне джерело наукової інформації про матеріальне, культурне й політичне життя українського народу з незапам’ятних часів аж до 60-х років ХХ ст.”1
Галузеві енциклопедії є зібранням і систематизацією знань, що стосуються певної галузі науки, техніки. Такими є медична, педагогічна, сільськогосподарська, хімічна, фізична і т.п. енциклопедії.
У 2000-му р. у видавництві „Українська енциклопедія ім.М.П.Бажана” побачила світ галузева енциклопедія з української мови – “Українська мова . Енциклопедія”. В анотації до праці зазначено, що в ній „на основі досягнень сучасного мовознавства подано відомості про українську мову та українське мовознавство, у праці розкрито термінологічні одиниці, номенклатурні одиниці, розглянуто різні аспекти опису української мови, подано основні поняття загального мовознавства. Багато статей присвячено мовознавцям, письменникам, які зробили істотний внесок у розвиток української мови, мовознавчої науки в цілому. Вміщено статті про установи та організації, друковані органи, які ведуть дослідження і пропаганду української мови. Книга містить 1797 статей, карту говорів української мови та ілюстративний матеріал”.2
Вихід у світ названої праці – свідчення досягнень українського мовознавства й одночасно вагомий внесок у його розвиток.
Підготовлена праця великим колективом учених Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні, Інституту української мови НАН України.
В лінгвістичних словниках пояснюється слово.
Роль лінгвістичних словників у вивченні системи мови величезна, адже в них вона представлена найбільш наочно: слова розміщені за алфавітом, розкривається загальна семантична структура слова, визначаються основні типи його зв’язків з іншими словами, подається повний перелік характерних ознак слова на різних рівнях загальномовної системи, визначаються головні стилістичні властивості, наводиться (як правило) великий ілюстративний матеріал.
Лінгвістичні словники є одномовними, двомовними, багатомовними.
В одномовних словниках у певному аспекті розкриваються особливості слів, що вживаються в одній, певній мові. Залежно від аспекту характеристики слова та призначення словника розрізняють одномовні словники таких типів: тлумачні, історичні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, словники іншомовних слів, термінологічні, граматичні, частотні, діалектні, словники мови окремих письменників, ономастичні, словотвірні, морфемні, словники синонімів, омонімів, паронімів, антонімів, перефраз, фразеологічні.
Охарактеризуємо (хоча б коротко) найважливіші типи лінгвістичних словників.
Т л у м а ч н и й словник – це словник, у якому засобами рідної мови розкриваються лексичні значення слова, відзначаються граматичні і стилістичні особливості його, наводяться зразки вживання слова з кожним із наведених значень. Таким в українській мові є одинадцятитомний "Словник української мови" (1970 - 1980 р.р.), у якому вміщено більше як 134 000 слів. Словник підготовлений працівниками Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні АН України і виданий у вид-ві “Наукова думка”. У 1983 він був відзначений Державною премією СРСР.
У І978 р. у вид-ві "Радянська школа" вийшов „Короткий тлумачний словник української мови”, підготовлений колективом авторів, відповідальний редактор – Л.Л.Гумецька. Словник вміщує загальновживану лексику та фразеологію, призначений він для учнів та вчителів загальноосвітніх шкіл.
Говорячи про тлумачні словники української мови, не можна не згадати "Словарь української мови”, упорядкований і редагований Б.Грінченком, виданий у 1907-1909 рр., перевиданий фотомеханічним способом у 1958- 1959рр., у 90-х роках ХХ ст. У чотирьох томах словника вміщено близько 70 000 слів. Серед них є діалектні, застарілі на сьогодні слова. Словник розкриває їх значення й одночасно подає граматичну характеристику та переклад на російську мову. У наш час словник має значення як видання, що представляє широке зібрання матеріалів живої народної мови певного періоду, як зразок досягнень в галузі української лексикографії початку ХХ ст. Для порівняння наведемо статті із "Словника української мови" (І) і "Словаря української мови” (ІІ).
І. Академік, а, ч. 1. Член академії наук (ілюстрації). // Звання вченого, художника, скульптора і т.ін., обраного членом відповідної академії.
2. заст., зах. Студент університету (Ілюстрації).
ІІ. Академік, ка,м. 1) Академик, член академії. 2) Студент университета. Желех.
І. Велетень, тня, ч. 1. Величезного зросту і сили людина, в народних повір”ях і легендах (ілюстрації).
2. перен. Предмет або істота, що своїми розмірами значно переважає інші подібні предмети, істоти (ілюстрації).
3. перен. Про людину, яка зробила або робить щось надзвичайне, що вимагає великих здібностей, праці, мужності, великого напруження сил (ілюстрації). // Людина, надзвичайно видатна в певній галузі (ілюстрації).
ІІ. Велетень, тня, м. Великанъ, исполинъ, гигантъ (ілюстрації).
2001 року, до 10-ї річниці проголошення незалежності України, у Київському видавництві „Перун” вийшов однотомний „Великий тлумачний словник української мови”, автором, керівником проекту та головним редактором якого є В.Г.Бусел. Крім нього, над словником працювали як редактори й укладачі М.Д.Василега-Дерибас, О.В.Дмитрієв, Г.В.Латник, Г.В.Степенко, Л.П.Тютюнник. Словник вміщує 170 000 слів, у т.ч. і такі, що ввійшли в мовну практику українців у 80-90 рр. ХХ ст.
У словнику представлена лексика з різних галузей науки, техніки, культури. На відміну від інших словників, у деякі статті його введено енциклопедичні дані.
Як відзначено в анотації, словник є універсальним довідником із сучасної української мови. У ньому об’єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання.
Словник розрахований на широке коло користувачів. Відзначаючи позитивні якості видання, все ж зазначимо, що словник значно виграв би, якби містив відповідні ілюстративні матеріали.
Е т и м о л ог і ч н і словники розкривають відомості про походження слів, первісне значення їх, подають найдавніші форми слова та відзначають звукові зміни, яких зазнавало слово у процесі свого життя, зв’язки слова з відповідним словом в інших мовах. Таким в українській мові має бути семитомний «Етимологічний словник української мови», чотири томи якого вийшли в світ у 1982 (І), 1985 (ІІ), 1989 (ІІІ), 2003 (IV, дуже малим тиражем) роках.
Словники і н ш о м о в н и х с л і в фіксують слова, засвоєні рідною мовою з інших мов, відзначають, з якої мови і якого слова, його форми засвоєне кожне слово, через посередництво якої мови відбулось засвоєння; розкривають його значення. Отже, ці словники поєднують особливості етимологічних і тлумачних словників. У 1974 р. Головна редакція УРЕ АН УРСР випустила «Словник іншомовних слів» за редакцією чл.-кор. АН УРСР О. С. Мельничука. У словнику зібрано і подано пояснення часто вживаних іншомовних слів і термінів із різних галузей науки, всього близько 24000 слів. Словник призначений для найширших кіл громадськості. До 1987 р. він був тричі перевиданий.
Зразок статті із названого «Словника іншомовних слів»:
Альтернатива (франц. alternative, від лат. alterno – чергую, змінюю) – необхідність вибору між двома можливостями, що виключають одна одну; кожна з цих можливостей.
Пакт (від лат. pactum – договір) – 1) Міжнародний договір, який має велике політичне значення. 2) В буржуазних країнах – угоди між політичними партіями, профспілками та іншими організаціями про спільний виступ на виборах тощо.
У 2000 р. у видавництві «Наукова думка» під рубрикою «Словники України» вийшов «Словник іншомовних слів», у якому вміщено близько 10000 слів, уживаних у різних мовних стилях. Тлумачення багатьох слів переглянуто відповідно до сучасного розуміння їх. Уклали словник С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута.
Під егідою Київської міської державної адміністрації в серії «Бібліотека державного службовця» побачив світ «Словник іншомовних слів» (Київ, видавництво «Довіра», УНВЦ3 «Рідна мова», 2000). У ньому зафіксовано 23 тисячі слів та термінологічних словосполучень. Над укладанням словника працювали Л. О. Пустовіт, О. І. Скопненко, П. М. Сюта, Т. В. Цимбалюк.
О р ф о г р а ф і ч н і словники подають відомості про нормативне написання слів і їх граматичних форм, граматико-стилістичну характеристику слова. В українській лексикографії є орфографічні словники різного призначення: для початкової школи, для загальноосвітньої середньої школи, для широких кіл громадськості. Найбільш повним із них є «Орфографічний словник української мови» за ред.С.І.Головащука і В.М.Русанівського. У ньому зареєстровано близько 114000 слів, вийшов він у видавництві “Наукова думка” 1975 року. Зразки статей із цього словника:
відвезти/, -зу/, -зе/ш, -зеимо/, -зеите/; мин. -віз, -везла/,
відве/рнення, -я,
дисципліно/ваність, -ності, ор. –ністю
перекриття/, -я, р. мн. –итті/в і –ить.
Лексика, вміщена у вищеназваному словнику, була основою для нового видання “Орфографічного словника української мови”, що опублікований видавництвом “Довіра” у 1994 р. під рубрикою “Словники України”. Уклали його С. І. Головащук, М. М. Пещак, В. М. Русанівський, О. О. Тараненко. Словник містить близько 120000 слів.
Друге видання цього словника було здійснене в 1999 р., а в 2002 р. в межах проекту “Словники України” з’явилось третє, перероблене і доповнене, видання словника. Назва його – “Український орфографічний словник”.
Текст словника охоплює близько 143000 слів, що належать до загальновживаної, термінологічної та ономастичної лексики. Відповідно до сучасних вимог словник готувався до видання по-новому - на основі комп’ютерної лексико-парадигматичної бази Українського мовно-інформаційного фонду НАН України, у якій, крім правопису, подано загальні граматичні відомості про слово, про належність його до певного типу словозміни. Словник укладений мовознавцями М.М.Пещак, В.М.Русанівським, В.В.Чумаком, І.В.Шевченком, Л.Л.Шевченко, Т.М.Ярун і схвалений вченими радами Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні та Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.
Зразки словникових статей:
мо/влений розсі/в, -у
мовленнє/вий розсіва/льник, -а
мо/влення розсіва/ти, -а/ю, -а/єш
розсікти/, -ічу/, -іче/ш, -ічемо/
-ічете/, мин. - і/к, -ікла/, нак. -ічи/.
Орфографічні словники одночасно є довідниками про нормативне наголошення слів: наголос позначений у кожному реєстровому слові, у похідній граматичній формі.
О р ф о е п і ч н і словники інформують про правильну літературну вимову і наголошення слів, їх форм. Слова і їх форми чи частини, що мають вимовні особливості, подаються фонетичною транскрипцією.
Українська літературна мова у своєму розпорядженні має такі орфоепічні словники: “Українська літературна вимова і наголос. Словник-довідник”. – К.: “Наукова думка”, 1973 (близько 50000 слів); М.І.Погрібний.Орфоепічний словник. – К.: “Радянська школа”, 1984 та “Словник наголосів”. – К.: “Радянська школа”, 1959 (1 вид.), 1964 (ІІ вид.) та того самого автора “Орфоепічний словник”. – К.: “Радянська школа”, 1984.
Зразок статей із словника “Українська літературна вимова і наголос”:
відвезти/ веи, -зу/, -зе/ш, -зеимо/, -зеите/, -зу/ть; мин. ч. віз, веизла/, веизло/, веизли/; нак. сп. вези/
відве/рнення неин':а
лю/дство л'удзство, ва
розжа/лобити ж:а, беи, блю, биеш.
С л о в о т в о р ч и й словник є реєстром похідних слів і довідником про те, на основі якого слова утворене кожне із них, за допомогою якого словотвірного засобу, до якого словотвірного гнізда воно входить. Слова розміщені у такому словнику словотвірними гніздами (тобто сукупністю споріднених слів; першим розміщене непохідне слово, що виступає основою для творення інших слів; кожне попереднє слово є основою для утворення наступного слова (наступних слів). У кожному похідному слові виділені твірна основа і словотвірний засіб.
Сучасна українська мова не має словотворчого словника. Невеликий обсягом такий словник міститься у праці В. О. Горпинича “Будова слова і словотвір”4.
Довідником для з’ясування особливостей творення багатьох українських слів може бути, крім названого, “Школьный словообразовательный словарь русского языка» О. М. Тихонова (Посібник для учителів. М.: «Просвещение»; 1978р. – І видання, 1986 р. – ІІ видання); його ж двотомний «Слово-образовательный словарь русского языка», що містить 145000 слів, побачив світ у 1985 р.
Зразок статті із словотворчого словника:
колос-ист/ий/ колосист-ість
колос-итися за-колоситися
колос колос-інн/я/
колос-ся
колос-ок колосоч-ок
колоск-ов/ий/
Т е р м і н о л о г і ч н і словники – це словники, в яких зібрані й систематизовані терміни, вживані в певній галузі науки, розтлумачено їх семантику, визначено походження. Такі словники можуть бути одномовними і двомовними (перекладними).
Українська мова має термінологічні словники із багатьох галузей науки: мінералогії, біології, медицини, математики, теплотехніки та газотехніки, літературознавства, мовознавства, спорту.
“Словник лінгвістичних термінів”, складений Є.В.Кротевичем та Н.С.Родзевич, вийшов у видавництві АН УРСР у 1957 р.; під такою ж назвою у 1985 р. у видавництві “Вища школа” в Києві побачив світ словник, складений Д.І.Ганичем та І.С.Олійником. Останній є двомовним – українсько-російським перекладним словником і, звичайно, тлумачним. Зразок статті із нього:
Абзац, абзац (нім. Аbsatz – уступ). 1. Відступ управо в початковому рядку друкованого чи рукописного тексту; новий рядок. 2. Частина друкованого чи рукописного тексту від одного відступу до іншого, що складається з одного чи кількох речень і характеризується єдністю й відносною закінченістю змісту.
Нуль звука, ноль звука. Відсутність звука у складі морфеми, що виступає як показник граматичного значення при чергуванні. Наприклад: вбирати – обрати, посилати – послати, умерти – умру.
Вагомим внеском в українську лексикографію є “Педагогічний словник” за редакцією академіка АПН України М.Д.Ярмаченка, створений колективом учених Інституту педагогіки АПН України (2001). Як відзначено в передмові, метою праці є дати читачеві інформацію з питань освіти, навчання й виховання підростаючих поколінь, про те, чим здавна славилася Україна, починаючи із славетних часів запорізького козацтва, яке збагатило українську народну педагогіку ідеями високого гуманізму і справжнього демократизму, легендарної героїчності і мужності, великого народного гуманізму стосовно друзів і всеспопеляючого сарказму щодо ворогів і недругів5.
У словнику, крім педагогічної термінології, досить широко представлена інформація про видатних учених-педагогів різних народів. Ця інформація значною мірою уподібнює словник до енциклопедії.
Досить корисним є “Словник труднощів української мови”, що побачив світ у Київському видавництві “Радянська школа” в 1980 р. У словнику вміщено біля 15000 слів, які викликають у користувачів труднощі чи то стосовно правопису, чи то стосовно їх значення. В усіх словах фіксується наголос, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться зразки можливої сполучуваності, розкриваються особливості синтаксичного керування.
Уклали словник мовознавці Д.Г.Гринчишин, А.О.Капелюшний, О.М.Пазяк, О.А.Сербенська, З.М.Терлак; загальну редакцію здійснила С.Я.Єрмоленко.
Зразки словникових статей:
Е/лла, -и, ор. –ою, кл. Е/лло.
Елліністи/чний – е/ллінський.
Розрізняються значенням. Елліністи/чний – який стосується еллінізму, епохи розквіту змішаної греко-східної культури, властивий еллінізму. Елліністична культура (епоха, риси).
Еллінський. Який стосується еллінів, властивий їм. Еллінський театр.
1996 р. У Львівському видавництві “Фенікс” опубліковано “Словник омонімів української мови”, підготовлений О.Демською та І.Кульчицьким. У ньому зібрано понад 6000 лексичних та лексико-граматичних омонімів. Словник укладено, як зазначено в анотації, “за авторською комп’ютерною програмою, що є одним із перших кроків у застосуванні сучасних інформаційно-пошукових систем до практичної лексикографії. Словник було визнано одним із кращих з-поміж поданих на конкурс, організований Міністерством освіти України та Міжнародним фондом “Відродження” в рамках програми “Трансформація гуманітарної освіти в Україні”.6
Характеристика зібраних омонімів здійснюється шляхом розкриття лексичного значення, головних граматичних ознак повнозначних слів та визначення належності неповнозначних слів до частин мови.
Кожне реєстрове слово позначене римськими цифрами (І, ІІ...), що визначають кількість омонімічних слів. Дуже бажані були б ілюстрації вживання омонімів у широкому контексті.
Зразки словникових статей:
АНІС І, а, ч. 1. Однорічна трав’яниста ефіроносна рослина. 2.Насіння.
АНІС ІІ, у, ч. 1.Сорт яблуні. 2.Плоди цієї яблуні.
О І, прийм.
О ІІ, виг.
“Словник паронімів української мови” укладений мовознавцями Гринчишиним Д.Г. та Сербенською О.А. Він включає близькі за звучанням, але різні за значенням слова, які найчастіше вживаються у практиці спілкування різного рівня (в навчальному процесі, науково-популярних і публіцистичних працях, ЗМІ, художній літературі, розмовному мовленні).
Заслуговує схвалення принцип побудови словника: у словниковій статті відзначено корінь, розкрито значення, наведено зразки словосполучуваності та вживання в літературі кожного із паронімів.
Зразки статей:
цитатний // цитований
Спільний корінь цит-, суфікс -н-; розрізняються суфіксами -ат-, -ова-.
Цитатний, а, е. Який цитується з цитат: Дехто з учнів захоплюється складанням цитатних планів до тем (УМЛШ, 1984, № 4,61).
У спол.: Ц. матеріал, план (твору), конспект, реферат.
Цитований, а, е. Який цитується: Укладачі книжки “Тисяча крилатих виразів” не тільки подають першоджерела цитованих виразів, але й ілюструють прикладами з різних творів української літератури... (Вітч., 1964, №11, 205).
У спол. Ц. праця, підручник, стаття, уривок, твір, вірш, джерело, слово.
Словник побачив світ у видавництві “Радянська школа” в1986р.
С и н о н і м і ч н е багатство української мови зафіксоване в кількох словниках. Слова у них подаються синонімічними рядами, реєстр яких здійснюється за стрижневим словом (домінантою). В українському мовознавстві було чимало спроб укладання синонімічних словників, та окремою книгою вперше побачила світ праця П.М.Деркача “Короткий словник синонімів української мови” (1960 р.), в ній подано 4279 синонімічних рядів.
“Практичний словник синонімів української мови” Святослава Караванського в авторській редакції опублікований у 1995 р. в Українсько-канадському спільному підприємстві “Кобза”. Містить він близько 15000 синонімічних рядів. Даний словник – це порадник, який дає змогу підібрати слова з однаковим значенням – дублети або понятійні синоніми, а також слова, що, маючи тотожне значення, відрізняються одне від одного специфічним забарвленням, адже кожний мовний стиль вимагає відповідної лексики. Таку лексику мовець знайде у словнику С. Караванського, про що свідчить і поданий синонімічний ряд:
бурхливий, буремний; (вітер) буйний; (розвій) нестримний.
Під рубрикою “Словники України” в 1999 р. у видавництві “Наукова думка” (м. Київ) вийшов “Словник синонімів української мови” у двох томах.
Словник підготовлений працівниками Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні та Інституту української мови Національної академії наук України. У словнику вміщено близько 9200 синонімічних рядів, кожен із яких включає окремі слова або окремі значення слів, стійкі словосполучення. Компоненти синонімічного ряду характеризуються з погляду семантики, граматики, стилістики; подані зразки вживання синонімів у художній, публіцистичній, науковій літературі чи просто в окремих словосполученнях.
“Словник антонімів” Л.М.Полюги (Київ, Радянська школа, 1987) містить 2000 антонімічних пар. У словнику розкривається лексичне значення членів антонімічних пар, наведено зразки їх сполучуваності, приклади вживання їх у тексті. Окремо розглядається антонімія суфіксів і префіксів.
РАЗОМ ↓↑ НАРІЗНО
Вкупі з ким-, чим-н, Роздрібно, кожен відокремлений,
нарізно,
сукупно, гуртом, спільно. рідко, урізнобіч, наодинці, окремо.
Виростати, жити, стояти, йти, їхати, сіяти, сидіти, писати, ходити.Текст, у якому вжиті антоніми.
-еньк- ↓↑ -юг -
Суфікс іменників чоловічого Суфікс іменників чоловічого роду,
роду вказує на здрібненість. вказує на згрубілу ознаку.
Козаченько ↓↑ козарлюга, паниченько ↓↑ панюга.
Ф р а з е о л о г і ч н і словники – це словники, у яких зібрано й розкрито значення фразеологічних одиниць. Такі словники є одномовні й двомовні. В одномовних фразеологічних словниках, які є тлумачними, розкривається значення фразеологізмів, уживаних у рідній мові, наводяться варіанти їх, іноді подається стилістична й граматична характеристика. Наводяться зразки вживання фразеологізму в різних стилях літературної мови. Такими словниками в українській літературній мові є “Фразеологічний словник” Н.О.Батюк (На допомогу вчителеві. – К., 1968), “Фразеологічний словник української мови” (двотомний, К.: “Вища школа”, 1982) та “Словник українських ідіом” (понад 2200 ідіом, К.: “Рад.письменник”, 1968) Г.М. Удовиченка, “Крилаті вислови в українській літературній мові” А.П.Коваль та В.В.Коптілова (афоризми, літературні цитати, образні вислови); видання друге, перероблене і доповнене. – К.: Вид-во при Київському державному університеті, 1975), а також збірки “Українські народні прислів’я та приказки”, що різним обсягом видавалися у різні роки. У 1993 р. видавництвом “Наукова думка” (м. Київ) опубліковано двотомний “Фразеологічний словник”, укладений науковцями-мовознавцями НАН України.
Зразки статей із тлумачного фразеологічного словника Н.О.Батюк:
Гра/ти у вла/сну ду/дку. Мати свої, незалежні від когось погляди, робити по-своєму.
Диктатора немає,
То й кожний з них у власну дудку грає,
І має кожний з них свою програму...
(О.Олесь, “Вилізли орли”)
Бра/ти ( узя/ти) за живе/. Розтривожити, схвилювати (ілюстрації).
Д в о м о в н і словники – словники перекладні. У них подається переклад слів із однієї мови на іншу (з якої на яку – відображено у назві словника). Поруч із перекладом публікуються типові приклади вживання слів у різних значеннях, оскільки не в усіх мовах похідні значення відповідних слів збігаються, хоч основне значення в них спільне. До того ж у різних мовах неоднакова система омонімів, і на іншу мову такі слова перекладаються не одним, а кількома відповідниками, напр.: рос. лицо – укр. лице, обличчя, вид, особа; рос. залог – укр. застава (віддати в заставу), запорука (запорука миру), стан (дійсний стан).
Українська лексикографія має чимало перекладних словників. Важливішими серед них є словники “Русско-украинский словарь” та “Українсько-російський словник”.
“Русско-украинский словарь” вийшов кількома виданнями. Вперше – в 1948 р. одним томом. У ньому зареєстровано 80000 слів російською мовою, українських відповідників більше. Головний редактор словника – акад.Калинович М.Я., редактори – академіки Л.А.Булаховській, М.Т.Рильський. Друге видання словника здійснено в 1968 р. у трьох томах. Російська частина словника нараховує біля 120 000 слів. Головний редактор цього видання – акад.І.К.Білодід.
Зразки статей із останнього словника:
Дли/ться трива/ти; (продолжа/ться – еще) продо/вжуватися, -жується; (тяну/ться – еще) тягти/ся, -гнеться, тягну/тися; (о беседе) и т.п. – еще) точи/тися, -ться.
Зе/ркало І. Дзе/ркало, реже лю/стро; уст., поет. свіча/до; зерца/ло; 2. перен. дзе/ркало.
Мы/слимый га/даний, уя/вний, ми/слимий и мисли/мий; (возмо/жный – обы/чно) можли/вий; (вероя/тный) імові/рний; -мо (-мое ) /ли/ де/ло прост. чи /ж/ можли/ва річ, чи /ж/ можли/во.
Значним досягненням української лексикографії є шеститомний “Українсько-російський словник”, виданий в 1953–1963 рр. Інститутом мовознавства ім. О.О.Потебні АН УРСР. Українська частина словника нараховує понад 120 000 слів. Головний редактор словника – чл.-кор. АН УРСР М.Т.Рильський.
Однотомник “Україно-російського словника” (відповідальні редактори Л.С.Паламарчук, Л.Г.Скрипник) третім виданням випущений у 1976 р. видавництвом “Наукова думка”. У ньому вміщено в українській частині близько 65 000 слів. Словник складений на основі названого вище шеститомного словника, розрахований на широке коло читачів, призначений для довідок при перекладах, читанні українських текстів різних жанрів.
У 1975 р. у видавництві “Радянська школа” вийшов “Русско-украинский словарь” Д.І.Ганича та І.С. Олійника, призначений для учнів середніх шкіл. У словнику вміщено більше як 30 000 слів різних стилістичних груп. Словник витримав кілька видань.
Цими ж авторами підготовлений і виданий у 1990 р. “Русско-украинский и украинско-русский словарь” (вид-во “Вища школа”). І російська, й українська частини у реєстрі містять по 12 тисяч слів з перекладом їх на іншу мову.
У 1992 р. з’явився “Русско-украинский и украинско-русский словарь. Отличающаяся лексика”, підготовлений колективом авторів у складі Л.І.Мацько, О.І.Сидоренко, С.В.Шевчук (вид-во “Вища школа”); у ньому зібрані слова російської мови, що перекладаються власне українськими словами. У другій частині подано переклад власне українських слів російською мовою. У додатках вміщено сталі російські вислови, відповідні їм українські, а також слова і вирази із значенням часу, слова українського народного календаря.
“Російсько-український словник складної лексики” Святослава Караванського побачив світ у 1998 р. в рубриці “Словники України” (Київ, Видавничий центр “Академія”). У ньому вміщено 35 000 перекладів російських слів, граматичних форм та ідіом. У цьому словнику вперше у практиці лексикографії послідовно подано переклади російських дієприкметників, утворених від реєстрових дієслів, - це якраз ті слова, які часто викликають труднощі у мовців. У перекладній частині широко представлена синонімія української мови.
Зразки словникових статей:
бесе/довать: -ующий, що розмовля/є; розбала/каний, за/йнятий розмо/вою, розмо/вник, бес/ідник, п! (порівняй) разгова/ривающий; -ая па/ра, па/ра бе/сідників.
нагру/зка, (працею) обтя/ження.
Словник вийшов в авторській редакції. Він розрахований на широке коло читачів – від школяра до державного діяча.
У д в о м о в н и х ф р а з е о л о г і ч н и х словниках до поданих фразеологізмів однієї мови подаються фразеологічні відповідники іншої, як це зроблено в “Українсько-російському і російсько-українському фразеологічному словнику”, укладеному І.С.Олійником та М.М.Сидоренко (К.: “Рад. шк.”, 1978), чи в праці “Англо-український фразеологічний словник” К.Т.Баранцева (1969).
Зразки статей із двомовного фразеологічного словника:
Накивати п’ятами – показать пятки, фам. Задать стрекача (чесу).
На вкус, на цвет товарища нет – на любов і смак товариш не всяк, кожний Івась має свій лас.
В останнє десятиліття в українському суспільстві активізувалось ділове спілкування. На допомогу його учасникам появились і відповідні словники. Такими є “Російсько-український словник (сфера ділового спілкування)”, укладений мовознавцями О.О.Тараненком та В.М.Брициним (Київ: УНВЦ “Рідна мова”, 1996) та “Російсько-український словник ділового спілкування”, підготовлений С.В.Шевчук (Київ: ”Вища школа”, 2001).
Вважаємо, що наш огляд української лексикографії переконав слухачів у багатстві, різноманітності словників, які є у розпорядженні користувачів, що праця з кожним із них допоможе впорядкувати їм мовні засоби в певній ділянці. Систематична праця зі словниками сприятиме поглибленню знань мовців, удосконаленню мовлення, грамотності, піднесенню культури мовлення кожного.
§ 15. Морфемна будова слова
План
3. Типи морфем: а) кореневі й афіксальні;
б) з вільним і зв’язаним значенням;
в) позитивні й негативні;
г) омонімічні, синонімічні, антонімічні.
Морфеміка і словотвір – це розділи мовознавства, тісно пов’язані між собою. У деяких вузівських підручниках зазначено, що це один розділ мовознавчої науки, в якому чітко виділяються дві частини – морфеміка і словотвір.
Морфеміка – це розділ науки про мову, який вивчає морфемну структуру слова. У полі уваги морфеміки – вичленування морфем, їх класифікація й структура, морфемна варіантність, особливість морфемних стиків, а також типи морфемосполучень і різні процеси спрощення й перерозподілу в складі морфем.
Таке пояснення терміну “морфеміка” дає “Словник лінгвістичних термінів” Д.І.Ганича та І.С.Олійника (с.188). В академічному виданні “Словотвір сучасної української літературної мови” заначено, що “морфемну структуру слова у наш час вивчає нова лінгвістична дисципліна – морфеміка” (Словотвір. С.8).
За “Програмою для середньої загальноосвітньої школи. 1-2 класи.” ( К.: “Початкова школа”, – 2001. – с.31) учні 2-го класу ведуть спостереження за значенням спільнокореневих слів, виділяють корені в поданих словах, добирають спільнокореневі слова з найуживанішими в мовленні школярів коренями, складають речення зі спільнокореневими (спорідненими) словами з метою усвідомлення значення кореня, ведуть спостереження за словами з омонімічними коренями.
Уже в 3(2) класі учні набувають знань про закінчення й основу, функції закінчення, про корінь, префікс, суфікс, їх роль у слові, аналізують слова за будовою. Крім того, вивчаючи префікси й суфікси, учні початкових класів знайомляться з елементами словотвору, утворють слова з найуживанішими префіксами й суфіксами.
Вивчення будови слова у 3(2) класі тісно пов’язано з вивченням орфоепії та орфографії.
Отже, учитель початкових класів повинен володіти глибокими знаннями й уміннями, що стосуються морфеміки та словотвору.
Морфеміка вивчає види морфем за їх місцем у слові (корінь, префікс, суфікс, закінчення і ін.), за функцією (формотворчі та словотворчі); типи значень, виражених морфемою (лексичне чи граматичне або лексичне і граматичне); звукові зміни у морфемах (чергування фонем, усічення, нарощення основ тощо); мовні одиниці (морфема і морф, лексема і форма слова, основа слова і ін.), принципи виділення морфем і правила їх сполучуваності.
Морфеми в слові є постійними, які не змінюються в процесі мовлення, і змінні залежно від контексту.
До постійних морфем належать корінь, суфікс, префікс, до змінних – закінчення. Наприклад, у слові книгарня постійними є морфеми книг-ар-н-, які не замінюються іншими, а морфема -я змінюється: книг-ар-н-ею, в книг-ар-н-і.
В українській мові є слова, які складаються з постійних морфем: сидячи, сказавши, працювати, весело, веселенько, вчора, вгору, по-нашому. Ці слова називаються незмінними. Такими є й велика кількість іншомовних слів: метро, кіно, бра, поні, рагу тощо.
Слова, в яких, крім постійних морфем, є змінні, називаються відмінюваними або дієвідмінюваними, наприклад: окуляри, окуляр-ами, в окуляр-ах; написан-ий, написан-ого; писал-а, писал-и; чита-ю, чита-єш, чита-ємо.
Слів, які б складалися тільки зі змінних морфем, немає.
Змінна морфема, яка утворює словоформи (слова в певній граматичній формі), називається закінченням, або флексією.
Флексія (закінчення) (від лат. flexio – згинання, перехід) – афікс, який знаходиться в кінці слова, є змінною частиною слова, що додається до основи слова і виражає синтаксичні відношення між словами у словосполученні й реченні. Вона виражає значення роду, числа, відмінка й особи. Це морфема, яка виконує формотворчу функцію. Наприклад, книга, книги, книгою.
Флексія наявна тільки в тих словах, які змінюються (відмінюються, дієвідмінюються): горить лампа, немає лампи, свічу лампою, освітлено лампами; я пишу, ти пишеш, ви пишете, вони пишуть і т д.
У незмінних (невідмінюваних) словах флексія відсутня: кіно, поні, рагу, бра. Незмінними в українській мові є не тільки іншомовні слова. Такими є прислівники (вчора, вгору, по-українськи), дієслівні форми – дієприслівники (пишучи, лежачи, спитавши),інфінітив (неозначена форма дієслова – творити, малювати, виховувати). Якщо слово із змінного переходить в незмінне, закінчення в ньому словах перетворюється на суфікс. Так, у прислівниках учора, вгору, восени, весело, добре і ін. кінцеві голосні [-а], [-у], [-и], [-о], [-е] є суфіксами.
У слові із постфіксом флексія стоїть не в абсолютному кінці слова, а передує постфіксу: якийсь, одягаються. Іноді флексія знаходиться всередині слова (у складних словах): хата-читальня, хати-читальні; трьомстам, трьомастами.
Флексії виконують функцію, яка суттєво відрізняється від функцій інших морфем. Вони служать для вираження граматичних значень слів, за допомогою флексій виражаються синтаксичні відношення змінних слів до інших слів у реченні.
Отже, за допомогою флексій утворюються відмінкові форми усіх відмінюваних слів, форми роду і числа прикметників, узагальнено-якісних займенників, порядкових числівників, особові й родові форми дієслів у різних часах і способах.
Флексії можуть бути виражені матеріально (звуками), вони називаються позитивними, а флексії, не виражені звуками, називаються нульовими (негативними). Нульове закінчення визначається, якщо в інших формах цього слова з’являється матеріально виражена флексія. Наприклад, у слові стіл□ – нульове закінчення, оскільки в наступних формах (відмінках) з`являється закінчення, виражене звуками: стола, столу, столом, на столі, столи, столів і т.д.
Нульові закінчення в українській мові властиві іменникам другої та третьої відмін у називному (а для назв неістот і в знахідному) відмінку (дуб, гай, ніж, півень, тінь, сіль, ніч); іменникам першої й частково другої відмін у родовому відмінку множини: біда – бід, черешня – черешень, село – сіл); коротким формам прикметників (зелен, дрібен); формам минулого часу дієслів чоловічого роду (сказав, написав. Пор.: форми жіночого й середнього родів та форми множини – сказала, сказало, сказали), частині дієслів наказового способу в другій особі однини (ріж, стань), іменникам середнього роду четвертої відміни в родовому (й співзвучному з ним знахідному) відмінку множини (курчата – курчат, імена – імен).
Флексії, як змінній частині слова, протиставляється стала частина його як сума постійних морфем. Ця частина слова називається лексичною основою. До лексичної основи входять всі морфеми, крім закінчення, тому в шкільній практиці основою називають частину слова без закінчення. Наприклад, знанн-я, книг-а, ходил-а, ходив, ввічлив-ий, день і ін. У незмінних словах, у яких закінчення немає, основою є все слово (скрізь, вчора, навчаючись, читаючи).
Одні дослідники визначають основу відкиданням флексії (вод-а, водн-ий). Інші вважають, що у словах, у яких флексія відутня, необхідно відкидати формотворчий афікс, наприклад, у словах писати, малювати, працювати і інших дієсловах у початковій формі необхідно відкинути суфікс -ти, тому основою в цих словах є писа-, малюва-, працюва-, у прикметниках треба відкинути суфікси -ш, -іш (зелен-іш-ий), але оскільки формотворчі суфікси беруть участь у формуванні лексичного значення слова, то всі вони повинні входити до основи.
Володимир Олександрович Горпинич вважає, що до складу основи обов’язково входять суфікси минулого часу -в, -л- (читав, читала, читало, читали), суфікси дієприкметників -ач, -уч, -л- та ін. (правлячий,чаруючий, змарнілий), суфікси вищого ступеня порівняння прикметників -ш, -іш, суфікси прислівників, дієприслівників тощо (Українська мова, ч.1. За ред. П.С.Дудика. – К.: “Вища школа”, 1988. – С.162). Такої думки дотримується більшість мовознавців. Саме так визначається основа і в шкільній практиці. Отже, основою слів є: читати, зеленіш-ий, ходив, читал-а, правляч-ий і под.
У невідмінюваних словах, у яких відсутня і флексія, і формотворчі суфікси, основою є все слово: сьогодні, вчора, вдень, кіно, ой, агов та ін. Багато мовознавців таку основу називають чистою. Існує й інша думка: чистою вважається основа в словах з нульовим закінченням. В.О Горпинич з цього приводу зазначає: “Часто в навчально-методичній літературі, а зрідка і в науково-популярній, чистою основою називають і слова з матеріально не вираженим закінченням: стіл, рак, льон, вік, чай, сіль, мідь; бра/тів, сестрин, писав, ніс, віз, стій і под. Оскільки це слова відмінювані, то в них виділяється нульове закінчення. Термін “чиста основа” слід вживати лише стосовно невідмінюваних слів” (В.О.Горпинич. Будова слова і словотвір. –К.: Рад.школа, 1977. – С.16).
Основа може складатися тільки з кореня (стіл, віз), з кореня й суфікса (стол-ик), з кореня й кількох суфіксів (віз-нич-ок), з префікса, кореня й суфікса (суфіксів) – най-давн-іш-ий) і под. У складних словах основа складається з двох коренів і афіксів: вод-о-мір-н-ий, земл-е-зн-а-в-ств-о і т.д. Такі основи називаються складними (простими є основи в словах з одним коренем).
У словах, які закінчуються буквами я, ю, є, ї, основа визначається за звуками і буквами (на письмі). Якщо відкинути в словах сім’я, читаю закінчення, отримаємо основи сім’я, читаю. Оскільки в цих словах букви я і ю позначають два звуки, фонетична основа інша сім[й-а], чита[й-у].
Якщо основа складається тільки з кореня або з кореня і граматичних афіксів, вона називається непохідною (дуб, писати, вікно). Такі основи немотивовані.
Основи, які складаються з кореня і словотворчих афіксів, є похідними. Вони легко мотивуються словами, від яких утворені (підвіконня – під вікном).
Поняття про морфему. Морфемна будова слова
Морфема (від гр. morphe – форма) – це найменша значуща частина слова, яка виступає носієм певного лексичного чи граматичного значення слова і регулярно відтворюється відповідно до моделей цієї мови. Наприклад, у слові премудрий виділяється три морфеми: пре-мудр-ий. Морфема мудр- вживається в споріднених словах мудр-ість, мудр-ішати. Вона містить в собі лексичне значення цього слова. Без неї слово не може існувати. Морфема пре- регулярно відтворюється в інших словах: пре-гарний, пре-старий, пре-добрий, пре-злий, пре-красний – й означає найвищу міру вияву ознаки. У слові може бути відсутньою, при цьому слово називає ознаку без міри вияву її (мудрий). Третя морфема -ий є постійною в прикметниках твердої групи чоловічого роду в називному відмінку однини: зелений, червоний, добрий.
Морфема не існує в мові самостійно, а тільки в складі слова, вичленовується з нього. Щоб виразити певне лексичне значення, морфеми у слові повинні розташовуватися послідовно, відповідно до законів даної мови: префікс (префікси), корінь (корені), суфікс (суфікси), закінчення, наприклад: за-стереж-енн-я.
Одна й та сама морфема може утворювати багато різних слів, наприклад, суфікс -еньк- може утворювати безліч слів різних частин мови зі значеннями пестливості чи зменшеності: зелененький, гарненько, одненьке, батенько й ін. Тому морфем значно менше, ніж слів. Інвентар морфем налічує понад 500 афіксів і близько 17000 коренів (Українська мова. Енциклопедія. – С.342).
Розділ мовознавства, в якому вивчаються найменші значущі частини слова (морфеми), називається морфемікою.
Сукупність морфем у слові називають морфемною будовою слова (Горпинич. – С.5).
Термін “морфема” існує паралельно з термінами корінь, префікс, суфікс і ін. як узагальнений. І.А.Бодуен де Куртене писав про цей термін: “Вважати подібний термін зайвим – це те саме, що вважати зайвим об’єднуючий термін “дерево” і задовольнятися частковими назвами “дуб”, “береза”, “верба” і т.д.1
Морфеми можуть мати варіанти, які позначаються термінами морф (морфа).
Морфи – це найменші значущі частини, які виділяються в складі слова; це конкретні представники морфеми, які виявляються при поділі слів на значущі частини. Наприклад, у словах друг, друже, друзі морфами є друг, друж-, друз-; у словах віл, воловий – морфи віл, вол-; у словах саджати, сідати, сидіти морфами є садж-, сід-, сид-.
Морфи, що зазнали фонетичної модифікації, називають аломорфами. Пор.ще: оді-йти, віді-йти, од-дати, від-дати. Морфи й аломорфи називають варіантами морфем .
Типи морфем
Усі морфеми української мови можна поділити на декілька груп (класів). У класифікації враховують роль морфеми в слові, її функцію, місце морфеми в складі слова й ін.
За роллю, яку морфеми виконують у слові, вони поділяються на кореневі (корені) й афіксальні (афікс від лат. affixum – “прикріплений”).
Кореневі морфеми (корінь) – обов’язкова частина слова, не існує слів без кореня. Це основна морфема, яка виражає лексичне значення окремого слова і всіх споріднених слів. Отже, щоб визначити корінь, треба дібрати кілька споріднених слів. Корінь виділяється відділенням афіксів і вичленуванням спільної частини споріднених слів. Корінь – морфема, далі неподільна на значущі частини. Наприклад, у словах вода, водний, водянка, підводник виділяється корінь вод-; у словах беру, брати, вибирати, вибір, виборний наявний корінь бр- з варіантами (морфами) бер-, бир-, бір-, бор; у словах учень, учитель, навчання коренем є уч- з варіантом -вч-.
Корінь – це морфема, яка об’єднує всі споріднені слова, що часто належать до різних частин мови: міст, мостити; зелений, зелень, зеленіти, зелено і под.
У слові корінь може стояти на початку слова – єднати; після префікса – роз’єднати; після двох чи кількох префіксів – возз’єднати, але завжди він стоїть перед суфіксом – єдність і закінченням –воля.
Корінь може вживатися в багатьох словах (споріднених), а може існувати лише в одному слові (какаду, поні).
Спорідненими називають слова, які мають спільний корінь (в т.ч. і варіанти коренів), що виражає одне й те ж лексичне значення їх. При визначенні споріднених слів необхідно зважати на лексичне значення слів, щоб не сплутати їх зі словами, які мають однозвучні корені, що виражають інше лексичне значення й називаються омонімічними. Порівняйте корені в словах вода, водити; міст, містити, містика і под.
Морфеми можуть бути з вільним і зв’язаним значенням. Це стосується саме кореневої морфеми.
Такі кореневі морфеми, які можуть самостійно існувати без словотворчих афіксів, називаються вільними. До вільних належать такі кореневі морфеми, як дім (домовий), місто (містечко, передмістя ) і ін.
Зв’язаними вважаються корені, які без словотворчих афіксів не вживаються, наприклад, у словах вулиця, бочка, звичка, кішка, малина, розлука, присяга та ін. корені без суфіксів не існують (-вул-, -боч-, -вич-, кіш-, -мал-, -лук-, -сяг-).
Багато мовознавців зв’язаними називають не корені, а основи. Автори монографії “Словотвір сучасної української мови” зазначають: “Корені, що виступають у мові тільки в поєднанні з афіксами, а також основи слів з такими коренями, називаються зв’язаними. Зв’язані корені вважаються неповноцінними, і тому їх називають радиксоїдами (пор. лат.radix – корінь і гр.оіd подібний) (Словотвір, с.19).
Афіксальна морфема – необов’язкова частина слова, загальна назва всіх морфем, крім кореня. Це службові морфеми, які змінюють лексичне або граматичне значення слова, виражають відношення між словами в словосполученні й реченні. Залежно від розташування в слові афікси поділяються на префікси, суфікси, постфікси, у складних словах наявні також інтерфікси. Є слова, у яких афікси відсутні: там, де й ін.
За функцією у слові афіксальні морфеми поділяються на словотворчі (дериваційні) і граматичні (формотворчі й словозмінні).
Морфеми бувають синонімічні, омонімічні й антонімічні.
Синонімічними є різні суфікси, які надають спільного лексичного значення словам, наприклад, пестливого: кухлик, братик, песик, сестричка, сестронька, сніжок, сніжечок, земелька, землиця; криничка, криниченька; мамочка, матуся, матусенька і ін. До синонімічних належать різні флексії, які виражають одне й те ж значення. Наприклад, давальний та місцевий відмінки іменників чоловічого роду другої відміни можуть бути виражені флексіями: -ові (-еві, -єві), -у(-ю ): братові – брату, академікові – академіку, учитилеві – учителю, хлопцеві – хлопцю; краєві – краю, гаєві – гаю; на батькові – на батьку, на академікові – на академіку, на учитилеві – на учителю, на братові – на брату (в іменниках-назвах неістот переважає закінченя -у (-ю)); місцевий відмінок однини окремих іменників чоловічого роду ІІ відміни може бути виражений закінченням -у, -і: в краю, в гаю – в краї, в гаї, по лісу – по лісі.
Синонімічні суфікси виступають у назвах осіб за національною приналежністю та за місцем проживання: українець, поляк, француз, грузин, казах, турок; киянин, москвич, полтавець і ін.
Омонімічними є корені в словах млин, млинець, гора, горе й ін. До омонімічних належать суфікси в словах хлопець, олівець, ятірець, продавець, млинець; дядина, хустина, шипшина, телятина й ін.; префікси – віддієслівний, відбудова, віднайти.
Зрідка в мові виникають й антонімічні афікси – префікси: підійти – відійти, зв’язати – розв’язати, ввійти – вийти й ін.
Суфікси й префікси можуть мати й фонетичні варіанти. Наприклад, суфікс -ість має варіант -ост-: радість – радості; префікс з- має варіанти с-, зі-, із-: звити, збити, зшити, сказати, спитати, зійти, зігнати, ізійти і т.д. Пор. ще префікси в словах одійти, відійти; ввійти, увійти; відчинити, відімкнути і ін.
Префікс – ( від лат. prae – попереду і fixus – прикріплений) – морфема, що стоїть перед коренем або перед іншим префіксом і служить для творення нових слів чи граматичних форм слова. У слові префікс не є обов`язковим. Префікси, які утворюють нові слова (слова з новим лексичним значенням), є словотворчими. Вони в українській мові більш поширені: читати – перечитати, вичитати, дочитати, зачитати, відчитати, підчитати; придніпровський, Придніпров`я, праліс, престарий, промокнути і ін.
Формотворчі префікси, не змінюючи лексичного значення слова, надають йому нового граматичного значення: писати – написати (значення доконаного виду); веселіший – найвеселіший, веселіше – найвеселіше (префікс виражає значення найвищого ступеня порівняння прикметника і прислівника).
Утворюючи нові слова, префікс приєднується до цілого слова, а не до кореня, не змінюючи при цьому його належності до частини мови (див. приклади, наведені вище). Пор. також прикметники: добрий – предобрий, старий – застарий, стиглий – нестиглий; іменники: внук – правнук; займенники: хто – ніхто; прислівники: звідки – нізвідки, куди – нікуди; дієслова: писати – недописати і т.д.
Ця властивість префіксів дає підстави класифікувати їх за належністю до певної частини мови – префікси іменникові, прикметникові, прислівникові, дієслівні тощо, наприклад: правнук, праліс, прадід, прабатьківщина – іменниковий префікс пра-. Цей префікс може вживатися в прикметниках (прабатьківський, прадідівський), але вони утворені від іменників з цим префіксом; співати – доспівати, переспівати, виспівати, підспівати, (дієслівні); надписати, надзвичайний, Надборжав’я; приписати, Прикарпаття (один і той же префікс утворює різні частини мови, отже, є омонімічним).
Префіксів в українській мові понад 100, з них близько 20 – іншомовні: антитіла, гіпертрофія, гіпотонік, деполітизація, дезактивація, інтербачення й ін.
Більш поширеними є префікси, які не мають сталої позиції у слові (можуть стояти перед коренем або перед іншим префіксом): з`єднати – возз`єднати. Префікси можуть об`єднуватися у взаємообернені двочлени, переважно в дієсловах: до-ви-конувати – ви-до-бувати; до-по-відати – по-до-ливати; тричленні префіксальні комплекси (їх значно менше, ніж двочленних): по-на-з-бирувати, до-не-с-хочу, не-без-під-ставно. Чотиричленних всього сім: по-пере-роз-по-діляти, по-на-з-до-ганяти й ін. (УМЕ, с.483).
Суфікс – (від лат. sufixus – прикріплений) – афіксальна морфема, що стоїть після кореня чи іншого суфікса і служить для творення нових слів (ріка, річка, річ-к-ов-ий; читач, чит-ач-к-а) або граматичних форм слова (нов-іш-ий, приніс-ши, дякуючи) і ін.
Суфікси, як і префікси, виконують словотворчу функцію. Такі суфікси, які утворюють слова з новим лексичним значенням, називаються словотворчими, наприклад, здрібніло-пестливі суфікси -ець, -ик, -ечк-, -еньк-, -інк, -ус- і ін: якірець, хлопчик, ручечка, доненька, матінка,матуся; суфікси, що утворюють іменники з абстрактним значенням, – -ість, -ощ(і), -ин-, -інн-, -нн- й ін.: радість, гордощі, творіння, хвилювання, біганина і ін.
Формотворчими називають такі суфікси, які утворюють нові граматичні форми слів, не змінюючи при цьому їх лексичного значення. До таких належать суфікси, що утворюють вищий ступінь порівняння прикметників і прислівників (новий – новіший, сміливо – сміливіше), дієслівні форми – інфінітив (говорити, стрибати), дієприкметники (написаний, печений, виконуючий, лежачий); дієприслівники (дивлячись, мружачись, кличучи, розповідаючи, схилившись, випроставшись, принісши); видові форми дієслів (переписати – переписувати), форми минулого часу (ходи-в, ходи-л-а) й ін.
Суфікси приєднуються не до всього слова, а до його частини. Тільки суфікс здатний переводити слово з однієї частини мови в іншу: гарний – гарно, добрий – добре (суфікси о і е переводять прикметники в прислівники); літо – літній (суфікс -н перевів іменник у прикметник); гордий – гордість, гордощі (суфікси -ість і -ощ- перевели прикметники в іменники) і под.
Отже, суфікси (разом із закінченням) є показником належності слова до певної частини мови. Говорять про іменникові суфікси -к, -ок, -ик, -иц(я), -ець, -ість, -ощ-, -ач; прикметникові -ськ-, -енн-, -анн-; дієслівні – -ти, -л-, -ува- й ін. (жінка, синок, кораблик, сестриця, олівець, милість, солодощі, глядач; львівський, здоровенний, нездоланний; хвилювати, читала, розквітлий, працювати, струшувати).
В українській мові приблизно 400 – 500 суфіксів, серед них понад 20 запозичених із інших мов: -ант (аспірант, музикант); -ізм (абстракціонізм), -атор (аматор, новатор); -ист (-іст) (радист, шахіст) й ін.
Слово може мати у своєму складі один суфікс (хвилька) і більше (уми-в-а-льн-ик, театрал-к-а, уч-н-ів-ськ-ий).
Суфікси надають словам різних додаткових до основного лексичного значення відтінків. Вони мають і відповідні до відтінків назви: суфікси зменшено-пестливі (землиця, україночка), згрубілі (вовчище, дідуган); абстрактні (мужність, доброта, радощі) й ін. Суфікс у слові не є обов`язковим. Він може займати місце безпосередньо після кореня (водний), після іншого суфікса (вод-ян-к-а), знаходитись в абсолютному кінці слова (хлібець, ба/тьків), перед постфіксом -ся (навчатися).
Суфікси мають високий ступінь абстрактності, який є вищим у порівнянні з абстрактністю префіксів.
Суфікси дієслів та прикметників мають вищий ступінь абстрактності у порівнянні з іменниковими суфіксами, через що іменникові суфікси виділяються на основі лексичної класифікації слів: суфікси для назви особи за родом заняття (працівник, робітник, муляр, столяр, учитель, тракторист, машиніст), для назв особи жіночої статі (жінка, учителька, робітниця), для назв предметів (сівалка), назв приміщень (телятник, корівник), назв ягід (калина, малина), сортів м’яса (воловина, свинина). Переважна більшість суфіксів надає словам різного лексичного значення, тому їх називають багатозначними суфіксами (Словотвір, с.22).
Наприклад, суфікс -ник є багатозначним, оскільки, крім значення особи, виражає ще й такі характеристики: любитель якоїсь справи (лижник), фахівець у чомусь (рахівник), учасник чогось (однокурсник), виробник чогось (булочник), той, хто перебуває в певному стані (вступник); приохочений до чогось (модник).
Омонімічними є суфікси -ин- у словах, що мають різні значення, які не випливають одне з одного: зернина (одиничність), дівчина (особа жіночої статі), шипшина (рослина), дядина (назва особи за родинними стосунками), телятина (сорт м’яса), оглядини (назва процесу, звичаю).
Суфікси можуть утворювати нові слова в межах тієї самої частини мови (широкий – широченний, широчезний; білий – біленький, білісінький, білуватий) та слова, належні до інших частин мови порівняно зі словом, від якого вони утворені (білий – білизна, білити, біліти; весна – весняний, навесні).
Ми зазначали, що префіксів у нашій мові значно менше, ніж суфіксів (префіксів близько 100, а суфіксів близько 400-500, коренів приблизно 15000- 17000. Укр. мова. Енциклопедія, с.254, 483, 618). Така невелика кількість морфем здатна утворювати величезну кількість слів шляхом комбінації їх. Чим більшу кількість слів утворює та чи інша морфема, тим продуктивнішою вона вважається. Таким чином, словотворчі морфеми можуть бути продуктивними – ті, які утворюють велику кількість слів – див. суфікси -ок, -ечк, -оньк, що утворюють слова зі зменшено-пестливим значенням, -ість, -ощі- – іменники з абстрактним значенням, -ик, -ник – слова на позначення діяча, і непродуктивними – які вживаються для творення нових слів дуже рідко, наприклад, суфікс -амт у слові поштамт, суфікс -ух – пастух, -ад- – у слові попадя.
Продуктивність афіксів легко визначається за інверсійним (оберненим) словником, оскільки всі слова в такому словнику розташовані в оберненому порядку. Інверсійний словник української мови є оберненим до одинадцятитомного Словника української мови, тобто він містить понад 134 тисячі слів, як і тлумачний словник.
Постфікс – від лат. post – після і fixus – прикріплений. 1.Це будь-який афікс, який стоїть у слові після кореня. 2.Афікс, який стоїть після флексії (Словник лінгвістичних термінів, с.209).
Постфікс – це афікс, який розташований в абсолютному кінці слова. Прикладом постфікса є -ся в дієсловах (сміятися), -то, -небудь і ін., які приєднуються до займенників і прислівників, надають їм значення неозначеності (хто-небудь, будь-який, абичий, коли-небудь, колись-то, скажи-но, послухай-бо, прийшов-таки). Постфікс виступає як словотворчий афікс (плести – плестися, прогулювати – прогулюватися) і як формотворчий (утворює дієслова зворотно-середнього та пасивного стану: одягати – одягатися, будувати – будуватися).
Постфікси приєднуються до цілого слова, а не до основи.
Морфемами вважають також інтерфікси (лат. inter – між і fixus – прикріплений) – міжморфемні звукові прокладки, які виконують з’єднувальну функцію. Інтерфікс виникає тоді, коли є фонетично утрудненим поєднання кореня і суфікса: шосе – шосейний, купе – купейний, вчора – вчорашній.
Однак найчастіше інтерфікси визначаються як сполучні голосні звуки [о], [е] у складних словах: землезнавство, зорепад, водомір і ін.
Інтерфікси визнаються не всіма мовознавцями. Деякі вчені вважають їх засобом ускладнення суфіксів – -шн-, -йн- а [о], [е] – сполучними голосними.
§ 16. СЛОВОТВІР
План
а) морфологічний спосіб словотвору і його різновиди;
б) морфолого-синтаксичний спосіб словотвору, його різновиди;
в) лексико-синтаксичний спосіб словотвору;
г) лексико-семантичний спосіб словотвору.
Словотвір є основним джерелом збагачення словникового складу мови. Інше джерело поповнення лексики – запозичення – становить всього 11-12%.
Термін словотвір вживається і для назви розділу мовознавчої науки.
Словотвір – відносно молода лінгвістична дисципліна. Інша її назва – дериватологія (від лат. derivatio – відхилення, утворення і гр. logos – учення).
До недавнього часу словотвір не вважали окремою галуззю мовознавства. Питання словотвору розглядалися у межах морфології або лексикології. У 19ст. багато мовознавців вивчали словотвір в етимології.
Як розділ морфології словотвір розглядали М.В.Ломоносов, О.Х.Востоков, В.О.Богородицький, Б.І.Буслаєв, П.Ф.Фортунатов, О.І.Бодуен де Куртене, Л.А.Булаховський; як розділ лексикології – О.О.Потебня; як окремий розділ граматики – Л.В.Щерба; як частину семасіології – Г.О.Винокур (Словотвір сучасної української літературної мови, К.: “Наук.думка”,1979.- с.5).
У наш час словотвір визначається як окрема мовознавча галузь, оскільки він має чітко визначений предмет дослідження, власну проблематику, систему наукових термінів, методи наукового дослідження.
Вивченню словотвору присвячені праці багатьох українських дериватологів, серед яких імена І.І.Ковалика, Л.О.Родніної, В.М.Русанівського, А.П.Грищенка, К.Г.Городенської, Н.Ф.Клименко та багатьох інших. Найвагомішим дослідженням є колективна монографія “Словотвір сучасної української літературної мови”. – К.: “Наукова думка”, 1979. – 406 с.). Багато праць присвячено і дослідженню історичного (діахронічного) словотвору, який вивчає словотвірні явища від початку становлення української мови до сучасного її стану на відміну від синхронічного, який вивчає стан словотвру на певному етапі розвитку мови.
Словотвір – це: 1. Розділ науки про мову, що вивчає творення нових слів на основі наявних у словниковому складі, які мотивують похідні утворення; це вчення про будову похідних слів, про засоби і способи їх творення. Словотвір встановлює й описує структуру та значення похідних слів, їх складові компоненти, основні засоби й способи деривації, словотворчі моделі, вивчає групування похідних слів у словотворчі ряди і гнізда, вивчає словотворчі значення й категорії, з’ясовує принципи побудови й організації словотворчої системи в цілому.
2. Процес (або результат) творення нових слів на основі однокореневих слів або словосполучень за певними моделями і закономірностями, які існують у мові (Словник лінгвістичних термінів Д.І.Ганича та І.С.Олійника. – С.273 – 274).
Отже, словотвір – розділ мовознавства, що вивчає творення похідних слів. В українському мовознавстві засновником дериватологічної школи є професор І. Ковалик. В самостійну галузь мовознавства він оформився в 60-х рр. ХХст. (Укр. мова. Енциклопедія. – С.570).
Похідними називаються такі слова, які утворені від інших слів. Їх ще називають мотивованими, оскільки їх значення легко визначається (мотивується) значенням інших слів: настільна (лампа) – та, що на столі; дерев`яний (стіл) – бо з дерева, листяний (дощ) – бо утворений падінням листя і т.д.
Непохідними є слова простіші за будовою, немотивовані. В.О.Горпинич зазначає, що “ознаками похідного слова здебільшого виступають суфікси та префікси. Якщо в слові можна виділити суфікс або префікс, то таке слово належить до похідних: боро-ть-б-а, сів-б-а. Слова, в яких немає ні суфіксів, ні префіксів, – непохідні: ліс, степ, дуб, береза, сосна та ін.” (Українська мова, ч.1. за ред. П.С.Дудика, 1998. – С.174). Але і похідні слова є такими, що складаються лише з кореня: зелень, синь, хід, біг від зелений, синій, ходити, бігати.
Кожне похідне слово твориться на основі якогось іншого слова.
Слова, які служать основою для творення інших слів, називаються твірними. В українській мові більшість слів є твірними для інших. Всього 5 тисяч слів, переважно застарілих та іншомовних, мають нульовий словотворчий потенціал, тобто від них не утворюються нові слова (наприклад, адажіо, буклет, вінегрет, авеню). Твірне слово може бути і похідним, і непохідним.
Наприклад, слово газета є твірним для багатьох інших, зокрема, для слів газет-к-а, газет-н-ий, газет-яр. Новоутворені слова в свою чергу можуть бути основою для утворення інших слів: від слова газетний утворюється слово газетник; газетник є твірним для слова газетниця; слово газетярка утворилося від газетяр і т.д.
Якщо твірні і похідні слова розмістити в порядку їх творення, коли кожне попереднє є твірним для наступного, то утворюється словотвірний ланцюжок, що об`єднує ряд споріднених слів, які перебувають у відношенні послідовної похідності. Причому на основі одного твірного слова виникає кілька словотвірних ланцюжків:
газет-к-а
газета газет-н-ий газет-н-ик газет-н-иц-я
газет-яр газетяр-к-а .
Словотвірні ланцюжки є двох типів: складаються з похідних однієї частини мови (читати – начитати /начитувати/ – поначитуватися) і з різних частин мови (герой – геройство – геройствувати; глибокий – глибина – глибинний; вітер – вітряний – вітряно і т.д.).
При поступовому ланцюговому зв’язку твірна основа ускладнюється послідовно, утворюючи кілька ступенів: мати – матуся – матусенька – матусеньочка і т.д.
При радіальному зв’язку похідних слів, який іде у вигляді променів, спрямований по радіусу, твірна основа мотивує кілька похідних :
книжка книжечка
книжковий
книга книжний книжник
книгар книгарня
(див. також газета)
Сукупність словотвірних ланцюжків утворює словотвірне гніздо, в якому слова упорядковані відношеннями похідності й об’єднані спільним коренем (Укр. мова. Енциклопедія. – С.573). Початкове слово гнізда – немотивоване, а всі інші – мотивовані. Словотвірні гнізда виступають реєстром для побудови словотвірних словників. В українській мові такими є “Українсько-російський словотвірний словник“ З.С.Сікорської (Київ, 1985 р., 31000 слів; Словотворчий словник – додаток до тексту праці В.О.Горпинича, “Будова слова і словотвір”. – К., 1977). Словотвірні гнізда у подібних словниках становлять від двох слів до кількох десятків. (Див. також А.Н.Тихонов. Словообразовательный словарь русского языка. В 2-х т. Ок. 145000 слов. – М.: Рус. Яз., 1985).
Для з’ясування, як виникло те чи інше слово, не досить виконати морфемний аналіз слова. Необхідно з’ясувати також словотвірну специфіку морфем, з яких це слово утворено, їх значення, зв’язки і співвідношення, в яких вони перебувають. Наприклад, у словах пригріти і придніпровський наявна спільна морфема – префікс при-. Однак перше слово співвідноситься з дієсловом гріти, а друге – з відмінковою прийменниковою формою іменника при Дніпрі.
Основним поняттям словотвору є поняття твірної основи.
Щоб визначити твірну основу, необхідно зіставити твірне слово і похідне. Спільна частина цих слів і є твірною основою. Наприклад, для слова лісний твірним є слово ліс. Зіставивши обидва слова, визначаємо спільну частину їх:
ліс
ліс-н-ий
Спільною частиною є ліс- – це і є твірна основа. Для слова лісник твірним є лісний, отже, спільна частина для них (тобто твірна основа для лісний) – лісн-:
лісний
лісн-ик.
Та частина основи похідного слова, яка залишається після вичленування твірної основи, називається словотвірним засобом. У першому прикладі це суфікс -н-, у другому -ик, закінчення при словотвірному аналізі слова до уваги не береться. Словотвірні засоби ще називаються словотвірними формантами. Якраз словотвірним засобом похідне слово відрізняється від твірного. У шкільній практиці він позначається значком .
Словотворчими засобами в українській мові є суфікси і префікси, інтерфікси і постфікси, зрідка закінчення. Покажемо їх схематично:
Вода писати хліб робити чергувати заборонити
водяний переписати хлібороб чергуватися заборона
Як допоміжні засоби в ролі словотворчих є чергування фонем (дім – домовий), спрощення в групах приголосних (тиждень – тижневий) та наголос (за/мок – замо/к, ліка/рський – лі/карський). За допомогою словотворчого форманта виражається словотвірне значення слів – значення, яке властиве тільки похідним словам одного словотвірного типу – ряду слів (найменше двох), що належать до однієї частини мови, утворені за допомогою одного форманта, який надає словам того самого значення, від слів однієї частини мови. Наприклад, іменники – назви діячів оформлені за такими словотвірними типами: утворені від дієслів за допомогою суфіксів -льник (мастити – мастильник, лущити – лущильник), -ач: (слухати – слухач, читати – читач). Словотвірні типи є продуктивні і непродуктивні, як продуктивні і непродуктивні афікси.
Сукупність словотвірних типів і словотворчих засобів становить словотвірну систему мови.
Найважливішим у словотворі є правильне визначення мотивації слів. Словотвірна мотивація – це відношення між двома спорідненими словами, значення одного з яких або визначається через значення іншого (стіл – столик, тобто “маленький стіл”), або тотожне значенню іншого в усіх компонентах, крім граматичного значення частини мови (бігти – біг) (Словник лінгв. Термінів. – С.276). Якщо словотвірна мотивація визначена неправильно, неправильно буде визначений і спосіб творення слова.
Словотвірна мотивація здебільшого однозначна, але існують слова з подвійною мотивацією. Наприклад, слова на зразок пришкільний, придніпровський і под. можна мотивувати як префіксальні утворення (від шкільний, дніпровський) і як суфіксально-префіксальні (від при школі, при Дніпрі).
Спосіб словотвору – прийом зміни твірного слова або словосполучення (його морфемної будови, звукового складу, лексичного значення), внаслідок чого утворюється нова похідна одиниця (Українська мова. Енциклопедія. – С.589). В українській мові похідні слова утворюються на основі морфологічного способу словотвору і неморфологічних, до яких належать морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний.
МОРФОЛОГІЧНИЙ СПОСІБ СЛОВОТВОРУ
Суть морфологічного способу словотвору полягає в утворенні нових слів поєднанням основ і словотвірних афіксів або способом основоскладання.
Виділяють такі різновиди морфологічного способу словотвору: афіксальний, безафіксний, основосладання.
Найбільш поширеним і продуктивним в українській та інших слов’янських мовах є афіксальний словотвір, що виявляється у з’єднанні афіксальних морфем з твірною основою в одне слово за певними словотвірними моделями (правилами, тенденціями), що діють у даній мові на різних етапах її розвитку.1
А ф і к с а л ь н и й с л о в о т в і р – це творення нових слів за допомогою афіксів. Різновидами афіксального словотвору є префіксальний, суфіксальний, префіксально-суфіксальний, постфіксальний, префіксально-постфіксальний, суфіксально-постфіксальний, префіксально-суфіксально-постфіксальний.
Префіксальний різновид морфологічного словотвору, або префіксація, – це творення нових слів за допомогою префіксів, наприклад: казати – розказати, звичайний – надзвичайний, зелень – прозелень.
Особливістю цього словотвору є те, що префікс (словотвірний засіб) приєднується до граматично оформленого слова, тому похідні слова за належать до тієї самої частини мови, що й твірні, мотивуючі.
На межі префіксальної морфеми і твірного (мотивуючого) слова не спостерігається помітних фонетичних змін. Лише окремі префікси української мови мають варіантне вираження у зв’язку зі вставкою голосного перед кількома приголосними твірного слова, наприклад: рвати – розірвати, гнати – обігнати. Є ряд випадків, коли префіксацію супроводжує зміна наголосу, наприклад: бі/гти – ви/бігти, смак – при/смак, весна/ - про/весна.
Префіксальний різновид найширше використовується для творення дієслів, обмеженіше – для творення іменників, прикметників, прислівників.
У префіксальному дієслівному словотворі беруть участь власне українські префікси в- (вві-, у-, уві-), ви-, від- (віді-, од-, оді-), до- ( ді-), за-, з- (зі-, із-, ізі-, зо-, с-), на-, над- (наді-), о-, об- (обі-), пере-, перед-, під- (піді-), попри-, про-, роз- (розі-) і рідше – префікси іншомовного походження де-, дез-, дис-, ре- та інші.
Українські префікси вживаються для передачі просторових, часових, об’єктних і розподільчих значень, наприклад: ввести, увійти, вибігти, винести, добігти, дійти, одійти, відіпхнути, забігти, збігти, обійти, обгребти, огородити, окреслити, перебігти, прийти, пройти, розкидати, рознести, розіграти.
Дієслова з префіксами де-, дез- означають здійснення дії, протилежної тій, що названа безпрефіксним дієсловом, наприклад: маскувати – демаскувати, мобілізувати – демобілізувати, організувати – дезорганізувати.
Дієслова з префіксом ре- називають дію, зворотну до тієї, що означена безпрефіксним дієсловом, наприклад: емігрувати – реемігрувати, евакуювати – реевакуювати, конструювати – реконструювати.
У префіксальному іменниковому словотворі беруть участь найдавніші префікси па-, пра-, су-, які втратили продуктивність і семантичну виразність. Іменники з префіксом па- означають предмети, схожі на ті, що названі безпрефіксними іменниками, наприклад: пагорб, пазелень, пагілля, пасмуга, памолодь, павітер.
Префікс пра- надає слову двох значень: а) віддаленості ступеня спорідненості за висхідною і спадною лініями, наприклад: прадід, прабаба, прародич, правнук, правнучка і под.: б) давності, споконвічності якогось явища, що назване безпрефіксним іменником, наприклад, прабатьківщина, прамова, праісторія, прадавнина, праліс та ін.
Стародавній іменниковий префікс су- вживається в небагатьох словах, виступаючи єдиним словотворчим формантом, наприклад: пісок – супісок, противник – супротивник, тінь – сутінь, покій – супокій. У більшості сучасних іменників з префіксом су- відбулося спрощення основи, і колишній префікс став частиною кореня, наприклад: суглоб, сумнів, суперник, сусід та ін.
Значна частина префіксів, уживаних у сучасній українські мові для творення нових слів, співвідносна з прийменниками і розвинулася на їх основі. Такими є без-, від-, до-, за-, над-, перед-, під-, по-, при-, про-, спів-. У власне префіксальному іменниковому словотворі префікси без-, від-, до-, за-, пере-, при-, про- беруть мінімальну участь, наприклад: безлад, безнадія, безсмак, безпорядок, відгомін, віддяка, закордон, залісок, надвиробництво, надвартість, надпорив, переддень, передісторія, передсвіт, передсвітання, передмова, підвідділ, підвид, підстанція, підгрупа, підзаголовок, пошум, призвук, присмак, співавтор, співучасник, співпраця, співтворчість.
Серед активних засобів іменникового словотвору слід розглядати частку-префікс не-, за допомогою якого утворюються слова з протилежним значенням до твірних: воля – неволя, врожай – неврожай, друг – недруг, згода – незгода та ін.
До продуктивних іншомовних префіксів, що утворюють іменники, належать анти-, архі-, де-/дез-, віце-, дис-, екс-, екстра-, контр-, обер-, ре-, суб-, супер-, ультра-, наприклад: антивірус, антитеза, антициклон, архідиякон, архієпископ, архіпастор, декомпресія, дезінформація, дезорганізація, віце-президент, віце-консул, віце-адмірал, дисгармонія, дисбаланс, дискваліфікація, екс-прем’єр, екс-чемпіон, екс-президент, екстраклас, екстрамода, контратака, контрбагаж, обер-майстер, обер-офіцер, реампутація, реорганізація, суборенда, субінспектор, субтропіки, суперарбітр, суперклас, суперобкладинка, ультрамікроби, ультрамода та ін.
Префіксальний словотвір прикметників представлений найдавнішими префіксами пра-, су- (непоширеними і непродуктивними в сучасній українській мові) та префіксом пре-, який відзначається досить високою поширеністю і продуктивністю, порівняйте: прадавній, праслов’янський, прастарий, сумирний, супротилежний, супротивний, премудрий, прегарний, прехитрий, прехороший, превеселий, пребагатий та ін. Слова прадавній – предавній, прастарий – престарий вживаються як синоніми.
Деякі прикметникові префікси співвідносні з іменниковими без-, до-, за-, з-, над-, перед-, під-, по-, при-, спів-, наприклад: бездіяльний, безсильний, безсполучниковий, безсніжний, допризовний, дописемний, дообідній, заполярний, закордонний, задовгий, надвечірній, надземний, надвисокий, передзимовий, передсвятковий, передосінній, підобідній, підвечірній, причорноморський, придніпровський, пришкільний, співдружній, співвідносний та ін.
Запозичені прикметникові префікси збігаються з іменниковими: а-, анти-, архі-, дис-, квазі-, про-, син-, супер-, ультра-, наприклад: аморальний, аритмічний, аполітичний, антивоєнний, антидемократичний, антинародний, архісерйозний, архіскладний, квазінауковий, квазіювілейний, сингармонічний, суперсучасний, супереластичний, ультрамодний, ультрасучасний, ультрафіолетовий.
Префіксальний словотвір прислівників представлений префіксами відприйменникового походження від-, до-, поза-, перед-, після-, по-, наприклад: відусюди, віднині, донині, дотепер, позаторік, передучора, післязавтра, понині та ін.
Досить активну роль у прислівниковому словотворі відіграє префікс не-, за допомогою якого утворюються слова з протилежним значенням до значення твірних слів, наприклад: абияк – неабияк, багато – небагато, важко – неважко, бажано – небажано та ін.
Для творення прислівників рідше використовуються префікси в-, з-, наприклад: врівень, врозгін, вроздріб, звідси, звідусіль, звідтіля і под.
Суфіксальний різновид морфологічного словотвору, або суфіксація, – це творення похідних слів приєднанням до твірної основи суфікса. Суфіксація – найпоширеніший різновид творення слів у сучасній українській мові. З допомогою суфіксів творяться іменники, прикметники, дієслова, прислівники. При додаванні суфіксальної морфеми до твірної основи часто спостерігаються звукові зміни: чергування голосних або приголосних у корені (село – сільський, дорога – доріжка), накладання морфем (Одеса – одеський).
З допомогою суфіксів іменники утворюються від дієслів, прикметників та іменників. Від дієслів іменники утворюються за допомогою суфіксів -нн-, -енн-, -інн-, -тт-, -к-, -от-, -б, -тв-, -н-, -ар- (-яр-), -ач- (-яч-), -ак- (-як-), -ник-, -тель-, -ун-, -ій-, -аль-, -ер-, -арн-, -л-, наприклад: навчання, креслення, ходіння, взуття, каяття, загадка, варка, ганьба, молотьба, журба, дрімота, робота, битва, гонитва, гульня, володар, друкар, вояк, співак, держак, літак, учитель, любитель, балакун, мовчун, пустун, водій, носій, хвалько, контролер, лікарня, друкарня, кресало.
Від прикметників утворюються іменники за допомогою суфіксів -інь-, -ість-, -ин-, изн-, -от-, -ощ-, -ак-, -як-, -ик-, -иц- , наприклад: глибочінь, далечінь, мужність, сміливість, величина, глибина, новизна, білизна, доброта, темнота, любощі, хитрощі, бідняк, дивак, лісовик, заочник, фронтовик, чайник, холодильник, гнилиця, кислиця, спідниця та ін.
Від іменників за допомогою суфіксів -ар- (-яр-), -ець-, -ник-, -ик-, -ист-, -іст-, -чик, -щик, -чук-, -ир-, -ер-, -ант-, -к-, -ізм- (-изм-), -ств-, -няк-, -н-, -в-, -от-, -ок-, -ищ-, -янк-, -ар- утворюються іменники з новим значенням, наприклад: вівчар, столяр, годинникар, бібліотекар, українець, кубинець, австрієць, піхотинець, сотник, гусятник, методист, журналіст, паспортист, бондарчук, шевчук, касир, командир, боксер, стажер, музикант, дисертант, батько, учителька, дядько, атеїзм, авторство, малярство, годинник, молоток, кружок, днище, димар, буквар та ін.
Окрему групу становлять суфікси здрібнілості, які з’єднуються з іменниковими основами: -ок-, -к-, -ик-, -очк-, -ечк-, -оньк-, -еньк-, -ус- (-усь), -ун-, наприклад: дубок, лісок, рибка, хустинка, хустиночка, річечка, донечка, голівонька, рученька, матуся, бабуня, дідусь.
З допомогою суфіксів утворюються прикметники від іменників, прикметників, дієслів, прислівників, займенників, числівників.
Від іменників утворюються прикметники за допомогою суфіксів -н- (людний, радісний, розумний), -альн- (ідеальний, нормальний, буквальний), -арн-(-ярн-) (елементарний, легендарний, популярний), -ов- (загадковий, випадковий, обов’язковий), -овн- (тактовний, ґрунтовний, змістовний), -чат- (гребінчатий, узорчатий), -уват- (-юват-) (задерикуватий, відлюдькуватий, забудькуватий), -ав- (-яв-), -ляв- (кривавий, лукавий дірявий, кістлявий), -ив, -лив- (милостивий, лінивий, хворобливий), -ист-, -іст- (зернистий, кам’янистий, пір’їстий, сочистий, гонористий, сніжистий, стеблистий), -аст- (-яст-) (скелястий,), -ів (-їв) (батьків, лікарів, Сергіїв), -ин, -ін (-їн) (доччин, сестрин, Миколин, Надіїн), -ськ- (хліборобський, друкарський).
Від дієслів утворюються прикметники за допомогою суфіксів -н- (влучний, здатний), -к- (тривкий, говіркий, верткий), -ист- (поривистий, займистий, замашистий), -чив-, -лив- (перебірчивий, подільчивий, зрадливий, дбайливий).
Від прикметників утворюються прикметники з новими відтінками лексичного значення за допомогою суфіксів -еньк- (коротенький, зелененький), -есеньк-, -ісіньк- (радесенький, живесенький, білісінький), -усіньк-( -юсіньк-) (худюсінький, тонюсінький, гарнюсінький), -енн- (величенний, широченний), -езн-, -елезн- (грубезний, широчезний, довжелезний), -юч-, -ющ- (холоднючий, худющий, хитрющий), -ав- (-яв-) (зеленавий, синявий, чорнявий), -ист- (трав’янистий, водянистий, золотистий), -уват- (-юват-) (рудуватий, скупуватий, синюватий).
Вживання різних суфіксів в утворенні нових прикметників неоднакове. Названі вище суфікси є продуктивними. До непродуктивних суфіксів у прикметниковому словотворі відносять суфікс -шн-, вживаний для творення нових слів від прислівників (колишній, торішній, сьогоднішній), а також суфікси -іст-, -чат-, -част-, з допомогою яких утворюються прикметники від числівників (двоїстий, троїстий, двійчатий, трійчатий, двійчастий, трійчастий).
Велика кількість дієслів української мови утворилась від інших частин мови: іменників, прикметників, займенників, числівників, прислівників, вигуків, зокрема звуконаслідувальних слів. Для творення дієслів від іменників використовуються такі продуктивні суфікси: -ува- (-юва-) (планувати, мітингувати, пекарювати, учителювати), -ствува- (геройствувати, президентствувати, акторствувати), -ізува-, -изува- (вітамінізувати, госпіталізувати, паспортизувати), -и- (-ї-) (трубити, куховарити, сріблити, оліїти) та ін., а також непродуктивні: -ірува-, -ирува- (пікірувати, котирувати, парирувати), -фікува- (газифікувати, кінофікувати – це один із двох можливих типів словотвору: від твірних слів газ, кіно, тепло за допомогою названого суфікса). В українській мові під впливом російської поширилися дієслова з непродуктивним суфіксом -нич- (хабарничати). Менш поширені відіменникові дієслова з суфіксом -а- (-я-) (поважати, вечеряти).
Активними серед суфіксальних дієслів є дієслова прикментикового походження. Вони творяться за допомогою суфіксів -и-, -і-, -а-, -ува-, -ну-, -ізува-, -изува-, -ича-. Найбільш продуктивними є суфікси -и- (білити, веселити), -і- (веселіти, синіти, мужніти, широчіти, височіти).
Останнім часом набирають продуктивності суфікси -ізува-, -изува-, з допомогою яких утворюються дієслова і від власне українських прикметників1, і від іншомовних, наприклад: українізувати, європеїзувати, активізувати, нейтралізувати, конкретизувати, популяризувати та ін.
Невелику групу становлять дієслова, утворені від прикметників суфіксами -а- (червонішати, добрішати, ширшати), -ну- (слабнути, сліпнути, худнути), -ува- (пильнувати, радувати, лютувати), -ича- (скромничати, церемонничати, делікатничати).
Непродуктивними в українській мові є дієслівні суфікси -ува-, -и-, - і - (-ї-), з допомогою яких утворюються дієслова від прислівників та числівників: дармувати, шкодувати, десятерити, двоїти, троїти, четвертувати.
Продуктивними в дієслівному словотворі є суфікси -ка- й -а-, які утворюють дієслова від вигуків, в т.ч. від звуконаслідувальних слів. Цей словотвірний тип був продуктивним ще в давньоруській мові і не втрачає своєї продуктивності до цього часу, наприклад: ойкати, акати, екати, охати, окати, нукати, ухкати та ін.
Звуконаслідувальні слова за допомогою окремих звуків чи звукосполучень передають голоси птахів, тварин, шуми різних природних явищ, машин, а також супроводжують діяльність людини. Від них за допомогою названих вище суфіксів утворюються дієслова: кукурікати, кахкати, крякати, мекати, нявкати, муркати, брязкати, бацати, хлопати, бухати та ін.
Суфіксальний прислівниковий словотвір представлений прислівниками, утвореними від якісних прикметників за допомогою суфіксів -о, -е (весело, бадьоро, мужньо, рішуче, чудово, голосніше).
Віддієслівних прислівників в українській мові мало. Утворились вони від дієслів за допомогою суфіксів -ки, -ма, -ома (потайки, пошепки, помацки, почіпки, мовчки, ридма, сидьма, ліжма, жартома). Певна частина прислівників походить від префіксованих колишніх дієприкметників, до основи яких приєднаний суфікс -ки як словотворчий засіб: навстоячки, навсидячки.
Серед інших типів афіксального словотвору префіксально-суфіксальний різновид посідає важливе місце. Поряд із суфіксальним він дістає все ширше застосування й у цілому є продуктивним.
Префіксально-суфіксальним називається такий різновид морфологічного способу словотвору, при якому словотвірними засобами одночасно виступають дві морфеми – префікс і суфікс, наприклад: о- + -двір- + -ок; о- + -край- + -ець, спів- + -вітчизн- + -ик, пере- + -інакш- + -и- + -ти, у- + -закон- + -и- + -ти, у- + -ціл- + -і- + -ти та ін.
Префіксально-суфіксальним різновидом морфологічного способу творяться іменники, прикметники і дієслова. До префіксально-суфіксальних зараховують також ті обставинні прислівники, які мають у сучасній українській мові спільнокореневі з іменниками, прикметниками, числівниками, займенниками основи, в словотворчому оформленні яких беруть участь прийменники-префікси і суфікси, що виникли на основі закінчень іменних частин мови в непрямих відмінках: внизу, втроє (втро[йе]), здавна, навесні, по-українському, по-своєму (по-сво[йе]му) та ін.
Префіксально-суфіксальні іменники в сучасній українській мові посідають чільне місце. Префіксально-суфіксальним різновидом утворено понад 360 іменникових основ3. Частина із них утворена префіксами й іменними сіфіксами, інша – префіксами й суфіксами, які є наслідком фонетичних змін кінцевого приголосного твірної основи (кінцевий приголосний основи після занепаду ненаголошеного зредукованого ь відбулися різні фонетичні зміни, наслідки яких має і сучасна українська мова: а) м’які приголосні ([д], [т], [н], [л], [з], [с], [ж], [ч], [ш]) асимілювали суфіксальний [j], внаслідок чого в кінці іменникової основи виникло подовження приголосних, наприклад: безвладдя, підземелля, побережжя; два однакових приголосних стягнулися в один, якщо перед ними виступав інший приголосний, наприклад: безглуздя, передмістя, безвітря; б) тверді приголосні (губні та [р]) не могли асимілювати [j], тому для позначення роздільної вимови твердих приголосних перед йотованими в українській мові вживається апостроф, наприклад: міжгір’я, надбрів’я, безкрів’я.4
Іменники з префіксами ви-, о-, пере-, су- та суфіксом -ок- становлять малочисельну групу: вибалок, видолинок, виярок, одвірок, ошийок, осередок, огризок, перелісок, перевулок, перешийок, суглинок, сутінок, сугорбок. До малопродуктивних належать іменникові утворення з префіксами спів-, су- та суфіксами -ник-, -ик-: співбесідник, співробітник, співрозмовник, супротивник, супутник.
До непродуктивних словотворчих засобів, з допомогою яких утворюються іменники, належать такі власне українські суфікси і префікси:
Цю групу доповнюють іменникові утворення за допомогою префіксів і суфіксів, які є наслідком фонетичних змін кінцевого приголосного твірної основи. Це іменники з префіксом су-, уз-, пере-, по- і суфіксом [ј]: сузір’я, узгір’я, перемир’я, подвір’я (фонетично: [суз/і/рйа], [узг/і/рйа] і т.д.).
До високопродуктивних префіксльно-суфіксальних іменникових утворень належить іменники, утворені префіксом на- і суфіксом -ник-, які назвають предмети, розміщені або призначені бути зверху над тим, що позначено твірною іменниковою основою (навушник, напірник, намордник, нарукавник, наручник, нашийник та ін.), а також іменники з префіксом під- і суфіксом -ок-, які називають місце або предмет,які знаходяться нижче від названого твірною іменниковою основою, а також назви істот, явищ, предметів, які ще не досягли повного виявлення своїх ознак, подібних до тих, що позначені твірною іменниковою основою (підборідок, підшийок, підпічок, підкрилок, підстінок, підніжок, підсвинок, підголосок).
До продуктивних належать префікс при- і суфіксом -ок-, з допомогою яких утворюються іменники, що мають значення місця, простору, які прилягають безпосередньо до того або є продовженням чи відгалуженням того, що названо твірною основою: придолинок, пригорбок, прилісок, присінок, пристінок, прикомірок, прискринок та ін.
Досить продуктивними словотворчими засобами, з допомогою яких утворюються іменники, є різні префікси, що разом із суфіксом [ј] утворюють:
Префіксально-суфіксальні прикметники в сучасній українській мові утворюються від іменниково-прийменникових сполучень, сполучень дієслова з часткою не, а також від деяких іменних та дієслівних твірних основ. При цьому прийменники та частка не перетворюються в префікси.
Від іменників утворюються прикметники за допомогою прийменника-префікса -без- та суфікса -н-: безмежний, безтямний, безформний.
Деякі похідні прикметники мають подвійну словотвірну мотивацію. Наприклад: творення прикметника безвинний можна пояснити двояко: на основі прикметника винний і прийменника без- (префіксальний словотвір) або на основі прийменниково-іменникової словоформи без вини і суфікса -н-, доданого до твірної основи -вин- (префіксально-суфіксальний словотвір):
без-+-винний
безвинний
без- + -вин-+-н-/-ий/
Аналогічно мотивується словотвір і таких прикметників: безафіксний, безвинний, безвольний, безвихідний, безгрішний, беззвучний, безземельний, безлюдний, безплатний, безсонний, безініціативний.
Подвійну мотивацію мають і прикметники, утворені за допомогою префікса без- і суфіксів -ов-, -ев-, -ян-: безготівковий, безґрунтовий, безквитковий, безквітковий, безгрошовий і безгрошевий (рідше), бездощовий і бездощевий (рідше), безкласовий, безплановий, безжиттєвий, безчуттєвий, беззоряний, безросяний, безповітряний.
Високою продуктивністю характеризуються прикметникові утворення від загальних іменників і власних географічних назв. Засобом їх творення є префікс за- і суфікси -н-, -ов-, -ев- (-єв-), -ськ-, -овськ-, -янськ-. Новоутворені слова набувають значення “такий, що знаходиться, виникає, відбувається там, де визначено твірною основою”: закулісний, заобрійний, застільний, заглотковий, задворовий, залаштунковий, заміський, заморський, заокеанський, забайкальський, заволзький, закавказький, закарпатський, задніпровський, задністрянський та ін.
В сучасній українській мові до продуктивних словотворчих засобів, з допомогою яких утворюються прикметники, відносять:
а) “такий, що знаходиться вище від предмета, місця, які названі твірною іменниковою основою”: надбрівний, надводний, надґанковий, надземний, надґрунтовий, надрічковий, надморський, надзоряний, надорбітальний;
б) “розташований вздовж якоїсь території”: надбережний, наддніпров-ський, надволзький, наддністрянський, наддніпрянський, наддунайський;
в) “такий, що перевищує норму, виходить за певні межі”: надмірний, надкошторисний, надплановий, надзвуковий.
а) “такий, що в часі передує чомусь або відбувається раніше від того, що назване основою твірного слова”: передвечірній, передвиборний, передвихідний, передосінній, передопераційний, передзимовий, передгрозовий, переддощовий, передполудневий, передсерпневий, передтравневий, передріздвяний, передз’їздівський, передісторичний, передпасхальний;
б) “такий, що знаходиться в просторі перед чимось”: передгірний, передкамерний, передмостовий, передплечовий, передшлунковий, передсерцевий.
а) “такий, що знаходиться нижче від предмета або місця, названого основою твірного іменника”: підвіконний, підводний, підгрудний, підкорінний, підсніговий, підґрунтовий, підкореневий, підсерцевий, підорбітальний, підкро/квяний;
б) “такий, що розташований близько від того або прилягає до того, що назване твірним іменником”: підбережний, підгірний, підлісний, підкарпатський, підмосковський, підстеповий;
в) “призначений знаходитися під предметом або призначений для чогось, що назване твірною іменниковою основою”: підмандатний, підвесловий, підкрановий, підрамний, піддзеркальний, підвінечний, піддослідний, підзорний;
г) “такий, що зазначає дії предмета або підлеглий комусь чи підпорядкований чомусь”: підвладний, підзвітний, підконтрольний, підопічний, підцензурний, підсудний, підшефний;
д) “такий, який означає часовий проміжок безпосередньо перед тим, що називає твірна іменникова основа”: підобідній, підвечірній, підзимній / підзимовий, піддубний.
Цей тип особливо продуктивний в галузі наукової термінології, зокрема анатомічної та фізіологічної.
а) “такий, що настав чи відбувся після певної події або якогось періоду, явища”: пожнивний, пообідній, пополудневий, посесійний, посмертний, пошлюбний;
б) “такий, що прилягає безпосередньо до того або розташований вподовж того, що називає твірний іменник”: пограничний, поволзький, подніпровський, подністровський;
в) “такий, що відповідає певному часовому відрізку”: погодинний, поденний, поквартальний, посезонний, потижневий, почасовий;
г) “такий, що відбувається, запроваджується там, де визначено твірною іменниковою основою”: побригадний, повзводний, подивізійний, поескадронний, породинний, поскладовий, порайонний.
а) “такий, що простягається понад чимось або знаходиться поблизу чого-небудь”: прибережний, привокзальний, присадибний, пришляховий, прикореневий, придністрянський, придніпрянський, придніпровський;
б) “такий, що відбувається в присутності певного колективу”: прилюдний, принародний;
в) з часовим значенням: прижиттєвий, принагідний, припосівний.
Більшість прикметників цього типу називають медичні та військові поняття і виявляють в сучасній українській мові високу продуктивність.
До непродуктивних словотворчих засобів префіксально-суфіксального різновиду, за допомогою яких утворюються прикметники, належать:
На основі сполучення сполучення частка не + дієслово утворюються якісні прикметники, які мають значення, протилежні значенням твірних дієслівних основ. Більшість прикметникових утворень виражає значення великої міри ознаки.
До непродуктивних словотворчих засобів, за допомогою яких утворюються прикметники, належать:
За допомогою префіксів і суфіксів утворюються дієслова від іменних і дієслівних основ, відповідно за характером твірної основи префіксально-суфіксальні дієсловні утворення поділяються на відіменні і віддієслівні.
Дієслова, утворені префіксально-суфіксально від іменних основ, становлять численну і багату групу – понад 400 лексем.5
До продуктивних словотворчих засобів, за допомогою яких утворюються дієслова від іменникових основ, належать такі:
До непродуктивних словотворчих засобів, за допомогою яких утворюються дієслова від іменникових основ належать:
До продуктивних словотворчих засобів, за допомогою яких утворюються від прикметників дієслова із значенням “зробити таким, як визначено прикметниковою основою”, належать префікси в- (у-), ви-, від-, з-(с-), за-, на-, о-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз- та дієслівний суфікс -и-: увиразнити, удосконалити, узагальнити, унаочнити, вивільнити, видовжити, збагатити, збіднити, здійснити, спорожнити, спростити, завищити, задавнити, наводнити, облагородити, олюднити, одомашнити, обводнити, перебільшити, перевищити, підвищити, погіршити, покращити, пожвавити, послабити, прискорити, пришвидшити, принизити, продешевити, прорідити, прояснити, розм’якшити, розпрямити, роз’яснити, роз’ярити.
Дієслова з префіксами з- (с-), о-, по- і суфіксом -і-, які надають значення “стати таким, як визначено прикметниковою основою”: збезволіти, збуденніти, знерухоміти, збезлюдніти, обезводніти, обезлюдніти, окрилатіти, пожвавіти, посмачніти.
Високу продуктивність виявляють префікси обез-, збез-, зне- і суфікси -и-, -і-, за допомогою яких утворюються дієслова. Більшість дослідників сучасного дієслівного слотвору всі дієслова з названими префіксами словотворчо зіставляють з іменниковими і прикметниковими твірними основами. Дієслівні утворення цього типу визначають як такі, що мають подвійну слотворчу мотивацію.6 У сучасній українській мові вони утворюють групу дієслів зі значенням: “позбавити того, що названо твірною іменниковою основою”: обездолити, обезславити, обезсилити, обезземелити, обезжиріти, обезмилити, знебарвити, знецінити, знеболити, знешкодити.
Іншу групу становлять дієслова, які мотивуються прикметниковою основою і виражають значення “зробити таким, як визначено твірною основою”. Творяться вони за допомогою префікса о-, зне- та суфіксів -и-, -і-: обезводнити, обезвладнити, обезпліднити, обезлюдніти, зневоднити, знелюдніти, знепліднити (твірні прикметники: безводний, безвладний, безплідний, безлюдний, водний, людний, плідний).
Непродуктивно утворюються дієслова від займенників і числівників. Це окремі утворення з префіксами в- (у-), за-, о-, перед-, по-, при-, роз- і суфіксом -і-, рідше – -и-: удвоїти, утроїти, засвоїти, освоїти, подвоїти, потроїти, присвоїти, роздвоїти, переінакшити.
Дієслова, утворені від інших дієслів за допомогою префіксів і суфіксів складають порівняно невелику групу.
До продуктивних словотворчих засобів, за допомогою яких утворюються дієслова від інших дієслів, належать:
1. Префікс по- і суфікс -ува- (-юва-), які надають значення: “дія, названа твірним дієсловом, здійснюється час від часу і не дуже інтенсивно”: поблискувати, побрязкувати, погримувати, покрикувати, покашлювати, покліпувати, поморгувати, погукувати та ін.
2. Префікс ви- і суфікс -ува-, які надають значення: “раз у раз здійснювати дію, названу твірним дієсловом”: вибрикувати, виблискувати, вигукувати, виляскувати, вимазувати, вицокувати.
3. Префікс під- і суфікс -ува-, які надають таких значень: а) „злегка, не на повну силу здійснювати дію, супроводжуючи нею іншу дію”: підсвистувати, підтьохкувати, підтакувати; б) „час від часу і не дуже інтенсивно здійснювати дію, названу твірним дієсловом”: підкахикувати, підстьобувати, підхльостувати, підцмокувати.
4. Префікс при- і суфікс -ува- (-юва-), які надають таких значень: а) “дія, названа твірним дієсловом, здійснюється не на повну силу і супроводжує іншу дію”: приговорювати, приляскувати, приникувати, притакувати, прицмакувати, придержувати та ін; б) “дія, названа твірним дієсловом, виявляється неінтенсивно, слабо”: прикульгувати, пришкандибувати, прихвалювати та ін.
До непродуктивних словотворчих засобів, за допомогою яких утворюються дієслова від інших дієслівних основ, належать:
1. Префікс на- і суфікс -ува-, які надають новоутвореним словам значення: „не дуже інтенсивно, не на повну силу здійснювати дію, названу твірним дієсловом”: накрапувати, насвистувати, наспівувати.
2. Префікс пере- і суфікс -и-, за допомогою яких утворюються дієслова, котрі означають, що дія, названа твірним дієсловом, здійснена заново: перевісити, перечепити.
Від дієслівних твірних основ утворюються поодинокі дієслова за допомогою префікса ви- і суфіксів -и-, ви-, -овува-; префікса при- і суфікса -овува-; префікса о- і суфікса -а-; префікса пере- і суфікса -ува-: вивісити, викусити, пританцьовувати, притупцьовувати, оберігати, переблискувати.
Утворюються дієслова з новим значеннням і за допомогою постфікса -ся-, що приєднується до твірного дієслова. Новоутворені дієслова ілюстрюють постфісальний (від лат. post – після і fixus - прикріплений)7 різновид морфологічного способу словотвору. Словотворчу функцію -ся виконує тоді, коли сполучається з неперехідними дієсловами: чергувати (бути черговим, невідступно перебувати де-небудь, біля когось; послідовно, по черзі змінювати, заміняти одне одного; розташовуватись послідовно одне за одним) – чергуватися (послідовно, по черзі змінюватися, замінятися одне одним), торгувати –торгуватися, жовтіти –жовтітися, білити –білитися, зеленіти – зеленітися.
Суфіксально-постфіксальним різновидом морфологічного способу словотвору утворюються від іменників чи прикметників дієслова одночасним приєднанням до твірної основи одиного із дієслівних суфіксів -ува-, -и-, -а- (-я-), -ізува-, -изува- і постфікса -ся: листуватися, рубцюватися, лікуватися, колоситися, кущитися, гніздитися, лакомитися, золотавитися, гордитися, куматися, родичатися, панібрататися, надіятися, адвербіалізуватися, гідролізуватися, солідаризуватися.
На основі префіксально-постфіксального різновиду морфологічного способу словотвору також утворюються дієслова, причому словотворчі засоби (префікс і постфікс -ся) додаються до твірного дієслова в цілому. Продуктивне творення дієслів формують такі словотворчі засоби:
а) префікси на-, роз- і постфікс -ся. Вони утворюють нові дієслова, які означають вичерпність або результат інтенсивно виконуваної дії: нарум’янитися, находитися, начитатися, наплакатися, розкричатися, розспіватися, розхворітися, розчервонітися;
б) префікс по- і постфікс -ся утворюють дієслова, що називають багатьох або всіх виконавців дії чи носіїв стану: позариватися, позаплутуватися, позарошуватися, позапікатися, позамикатися;
Префіксально-суфіксально-постфіксальний різновид морфологічного способу словотвору полягає в утворенні слів шляхом приєднання до твірної основи префікса, суфікса і постфікса -ся. На його основі утворюються дієслова від іменників і прикметників. До складу трикомпонентного словотворчого форманта входять постфікс -ся, дієслівний суфікс -и- і префікси -о-, з- (с-), за-, при-, роз-, на-, ви-, в- (у-). Дієслівні утворення цього типу означають дії, які названі твірною іменниковою чи прикметниковою основою: “стати таким або зробитися таким”: оміщанитися, ослов’янитися, осмілитися, збанкрутитися, змилосердитися, змилостивитися, забюрократитися, приземлитися, прибіднитися, припізнитися, розпогодитися, розмилосердитися, розщедритися, розвеселитися, насмілитися, наважитися, вигодинитися, усамітнитися, утрадиційнитися. Цей різновид словотвору належить до малопродуктивних.
Безафіксний різновид морфологічного способу словотвору – це утворення нових слів без словотворчих афіксів, за допомогою нульової морфеми.8 На його основі у сучасній українській мові утворюються іменники від прикметників та дієслів: блакитний – блакить, синій – синь, ранній – рань, лютий – лють, ревти – рев, лякати – ляк, стукати – стук, плакати – плач, кликати – клич.
У твірних дієслівних та прикметникових основах наявні афікси, але як словотворчий засіб вони не використовуються, тому відбувається усічення твірної основи. Усічення – це творення нових слів шляхом відкидання, усічення основи твірного слова.9 Усічення виявляється у двох формах: а) у чистому вигляді: бігати – біг, сипати – сип, переказати – переказ; б) з фонетичними змінами – чергуванням голосних або приголосних звуків, що зумовлюється їх новими позиціями: ходити – хід, виходити – вихід, вивозити – вивіз, плакати – плач, високий – вись, міцний – міць.
Шляхом усічення активніше утворюється іменники від дієслів, ніж від прикметників.
Безафіксний словотвір – найменш продуктивний у сучасній українській мові.
Основоскладання – це такий різновид морфологічного способу словотвору, при якому нові слова утворюються шляхом поєднання в одне кількох слів або основ. У сучасній українській мові основоскладання є найпродуктивнішим способом словотворення після афіксації. Новоутворене складне слово називає нове поняття, яке не збігається з жодним із тих, що називаються твірними словами: лісотундра, землемір, всюдихід, лісостеп, життєпис, дроворуб, верболіз, білоручка, сірошийка.
Твірні компоненти в новоутвореному складному слові з’єднуються між собою або за допомогою інтерфіксів -о-, -е- (прокладок, єднальних голосних), або безпосередньо.
Інтерфікс -о- вживається, якщо:
а) першою частиною твірного слова є прикметник або порядковий числівник: синьоокий, довгоносик, сільськогосподарський, чорнобривий, другорядний, третьосортний;
б) першою частиною є іменник з основою на твердий приголосний: листоноша, небосхил, золотошукач, водогін, нафтобаза, тисячоліття;
в) першою частиною є займенник сам: самовпевнений, самоцвіт, саморобний, самовчитель.
Інтерфікс -е- (-є-) вживається, якщо:
а) першою частиною твірного слова є іменник, основа якого закінчується м’яким приголосним: працездатність, життєпис, землеустрій, краєзнавець, краєвид;
б) першою частиною слів є овоч-, -оч-: овочерізка, овочесховище, очевидний.
Безпосередньо поєднуються твірні основи в складне слово, якщо:
а) перша частина складного слова є незмінним словом: авіазавод, авіаконструктор, автомашина, автомеханік, агропромисловість, гідропарк, гідроенергія, кінотеатр, кіноекран, кіномистецтво, кіножурнал, швидкозшивач, гучномовець, високогір’я, високопреосвященство;
б) перша частина – числівник (одно, сто, дев’яносто, три, чотири) у називному відмінку: одноденний, сторіччя, дев’яностолітній, трирічний, чотирикутник, чотиризначний, чотириногий;
в) перша частина – кількісний числівник у родовому відмінку: двадцятип’ятирічний, двохатомний, чотирьохактний, сорокарічний, півторамісячний, шестикілометровий.
Творення нових слів шляхом складання основ супроводжується суфіксацією, тому слід розрізняти чисте основоскладання та основоскладання з суфіксацією: землемір, водозлив, костоправ, життєлюб і законодавець, слов’янознавець, семиструнний, далекосхідний, трипроцентний.
Словниковий склад сучасної української літературної мови досить активно збагачується новими словами, що відомі під назвою абревіатури. Це різновид складних слів, їх ще називають складноскороченими.
Абревіатура (іт. abbreviatura, від лат. abbrevio – скорочую) – скорочене складне слово, утворене з початкових звуків, назв початкових літер чи початкових частин кількох твірних слів: НАУ (Національний авіаційний університет), МАУП (Міжрегіональна академія управління персоналом); НПУ ім.М.П.Драгоманова (Національний педагогічний університет), ВНЗ (вищий навчальний заклад); юннат (юний натураліст), зарплата (заробітна плата).
За способом творення абревіатури поділяються на часткові, ініціальні, комбіновані.
Часткові (або поскладові ) абревіатури творяться двома способами: а) поєднанням частини першого твірного слова з повним другим словом: стінгазета, Нацбанк, завкафедри, інформбюро, педуніверситет, держустанова; б) поєднанням частин усіх твірних слів: спецкор (спеціальний кореспондент), військкомат (військовий комісаріат), медсанбат (медико-санітарний батальйон), головбух (головний бухгалтер), військспец (військовий спеціаліст).
Ініціальні абревіатури утворюються поєднанням перших звуків або назв перших букв твірних слів: ООН (Організація Об’єднаних Націй), ЛАК (Ліга Арабських Країн), ВАК (Вища атестаційна комісія); СПУ (Спілка письменників України), МВС (Міністерство внутрішніх справ), МП (мале підприємтсво), ВКВ (вільно конвертована валюта).
Комбіновані абревіатури утворюються поєднанням частини одного твірного слова та ініціальної абревіатури від інших твірних слів, наприклад: Дніпрогес (Дніпровська гідроелектростанція), ДІНАУ (державне інформаційне агенство України).
М о р ф о л о г о – с и н т а к с и ч н и м способом словотвору називається утворення нових слів шляхом переходу їх з однієї частини мови в іншу, що визначається як словотвірний засіб. Новоутворене шляхом переходу з однієї частини мови в іншу слово, звичайно, змінює своє лексичне значення, набуває нових морфологічних ознак і виконує нові синтаксичні функції. Так, утворення іменника на основі переходу до цієї частини мови прикметника супроводжується зміною лексичного значення, втратою синтаксичної залежності від слів із предметним значенням. Прикметник більше не називає ознаки предмета, а сам позначає предмет, через що вже не змінюється за родами, а належить до певного роду, якщо перехід відбувся в однині, тобто граматичне значення роду стає самостійним, як і значення числа та відмінка. Відповідно до цього слово з новими семантичними та морфологічними характеристиками виконує й іншу синтаксичну функцію– передусім підмета чи додатка, які можуть пояснюватися означеннями. Пор.: молодий місяць, молода дівчина, молоде деревце, молоді літа (молодого місяця, молодої дівчини, молодого деревця, молодих літ, молодому місяцю і т.д.) – молодий (наречений), наш молодий; молода (наречена), красива молода; молоді (молоде подружжя), щасливі молоді. Молодий, молода, молоді – це вже не граматичні форми одного слова (молодий), а різні слова з предметним значенням (на позначення істот), рід яких (перших двох слів) мотивується семантично (відповідно до статі) та визначається за морфологічними показниками - закінченнями -ий, -а, що одночасно є засобами вираження значень числа і відмінка, які набули також самостійного характеру. Молоді функціонує як множинний іменник. Форма середнього роду прикметника молоде в іменник не переходить. Зіставимо і синтаксичну фукцію аналізованих слів: За нашим садом три місяці рядом: Первий місяць – молодий Степанко, Другий місяць – молодий Михалко, Третій місяць – молодий Іванко. За нашим садом три зірочки рядом: Первая зірка – молода Марточка… (Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича): Степанко, Михалко, Іванко (який?) молодий, Марточка (яка?) молода – прикметник є означенням; Ідуть дружечки у три рядочки, молода попереду (Н.тв.): молода – іменник у фукції підмета при пропущеному присудку іде; У молодої печуть коровай тоді ж, як і в молодого – в неділю вранці (весілля, записане в м.Гостомелі на Київщині): у молодої, у молодого – іменники у функції додатка (печуть у кого?).
При переході слів з однієї частини мови в іншу змінюється їх лексичне значення, граматичні ознаки (морфологічні) та синтаксична функція у реченні, але звукова оболонка залишається незмінною: молодий (прикм.) → молодий (ім.).
Природно, що поза контекстом сприймається звичне значення слова. Так, цілий – це передусім прикметник, який означає “цілісний”, “не пошкоджений”: Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах (П. Куліш). Цей прикметник є твірним словом для утворення займенника та іменника. Напр.: Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука і терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу (І.Франко). У цьому реченні цілого функціонує як займенник прикметникового типу всього. У реченні “Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що зв’язує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історично живе ціле” (П. Куліш) ціле є іменником: має предметне значення (зв’язує (в що?) в ціле), виступає синонімом до іменника цілісність, має середній рід, вжите в однині, у формі знахідного відмінка, виступає додатком, є синтаксично зумовлюючим словом (такого ж числа і відмінка похідний іменник вимагає від залежних від нього означень – в одне, велике, живе).
Виділяють десять різновидів морфолого-синтаксичного способу словотвору – відповідно до кількості частин мови:
Звучання похідного прикметника може відрізнятися від вимови твірного дієприкметника зміною місця наголосу і вимовою приголосних у суфіксі, що зумовлено будовою суфікса. Пор.: картопля, пéчена у багатті, обвуглилася – печéна картопля красувалася у центрі стола: пéчена (дієприкм.) → печéна (прикм.); аналогічно: вáрений у печі гарбуз (дієприкм.) → варéний гарбуз смачний (прикм.), ще не скі′нчена розмова → нескінче′нна дорога перед нами.
Розрізняють два ступені адвербіалізації: 1) н е п о в н у, коли слово набуває лише синтаксичної функції прислівника (зокрема адвербіалізація непрямих відмінків іменника). Напр.: …І наповнюються шляхи ревом (ім.) волів (Г.Хоткевич); Ревом (тобто сильно – присл.) ревло над Десною всю ніч (О.Довженко). Інші приклади таких прислівників: днями (тобто скоро) закінчуємо роботу; ідемо слідом (тобто услід); 2) п о в н у, коли вихідна частина мови набуває морфологічних властивостей прислівника (незмінності). Повну адвербіалізацію називають морфологічною. Вона характеризується граматичною перебудовою вихідного слова. Так, іменникові закінчення перетворюються на прислівникові суфікси, прийменники – на прислівникові префікси, зливаючись із застиглою іменниковою формою, напр.: З раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти (П. Грабовський); Місця собі зранку не знаходжу (Ю. Яновський) – з (раннього) ранку (прийм. з ім.) → зранку (присл.); З Шевченківського вечора всі поверталися задоволені (З розмовного); Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому синові Пилипкові (Панас Мирний) – з (Шевченківського) вечора (прийм. з ім.) → звечора (присл.); По діброві вітер виє, гуляє по полю, край дороги гне тополю до самого долу (Т. Шевченко); Вітер зриває з осокорів багряні листочки, що тихо, без шелесту опадають додолу (Рідна мова, 4 (3) клас) – до (самого) долу (прийм. з ім.)→ додолу (присл.). Повної адвербіалізації зазнали поєднання прийменників із короткими формами прикметників, з
числівниками, напр.: ─┐─┐ ٨ ─┐ ٨ ─┐ ٨ ─┐ ٨
на-по-готов-і, за-нов-о, в-дв-ох, на-тр-оє та ін.
Таким чином, похідне слово при морфолого-синтаксичному словотворі за звучанням не відрізняється від твірного, але набуває нового значення, нових морфологічних ознак, виконує інші синтаксичні функції. Саме зміни на лексичному, морфологічному й синтаксичному рівнях, що супроводжують перехід слів з однієї частини мови в іншу, і є словотворчим засобом морфолого-синтаксичного способу словотвору. На основі морфолого-синтаксичного способу словотвору активно утворюються омоніми. Омонімія вихідного і похідного слова нейтралізується у контексті.
лексико-синтаксичний спосіб словотвору
Л е к с и к о-с и н т а к с и ч н и й спосіб словотвору полягає в утворенні нових слів на основі об’єднання в одне слово компонентів синтаксичного словосполучення або слів, що перебувають між собою у сурядному зв’язку. На основі цього способу словотвору виникають лише складні слова, які від твірних слів не відрізняються фонемним (звуковим) складом. Зіст.: сімсот (із сім сот), довготривалий (із довго і тривалий), вернидуб (із верни і дуб). Та значення між твірними словами й новоутвореним словом, звичайно, не тотожне. У твірному словосполученні кожне слово має своє лексичне значення й виступає чи то головним компонентом, чи залежним. Наприклад: поле – назва простору, перекоти – назва дії, перекотиполе – назва рослини; рідковживаний – назва ознаки предмета за частотою вживання його: рідковживане слово; рідковживаний інструмент. Виникло воно на основі двох слів – вживаний (назва ознаки за дією вживати) і рідко (назва ознаки дії за часом), перше із названих слів виступає у словосполученні головним, друге – залежним: вживаний як часто? – рідко.
Компоненти словосполучення зрощуються в одне слово без будь-яких змін – і фонетичних, і граматичних. Між собою вони пов’язані одним із типів синтаксичного зв’язку:
узгодженням: добраніч, Новгород (давній короткий прикметник чоловічого роду називного відмінка однини й іменник у таких же формах);
керуванням: зловживати (вживати що? – зло), крутивус (крути що? – вус: дієслова вимагають від іменника форми знахідного відмінка); вісімсот, шістдесят (числівники вісім, шість у називному відмінку й залежні від них числівники сто, десять у давній формі родового відмінка множини: сотъ, десятъ);
приляганням: довготривалий, вельмишановний, милозвучний (прислівник поєднаний із прикметником чи дієслівною формою – дієприкметником, від яких залежить. Шановний якою мірою? – вельми, звучний як? – мило);
сурядним зв’язком: залізобетон, запанібрата, кафе-ресторан, жар-птиця, бізнес-леді, бізнес-ланч.
Словотворчфим засобом для лексико-синтаксичного способу словотвору є зрощення компонентів синтаксично оформленого словосполучення в єдине слово з новим значенням.
Примітка. Складні слова, утворені на основі лексично-синтаксичного способу словотвору, слід відрізняти від складних слів, що виникли основоскладанням морфологічного способу словотвору. При основоскладанні морфологічного способу словотвору в одне складне слово поєднуються не твірні слова в цілому, а їх частини; засобом поєднання часто виступають інтерфікси (землероб, життєлюб, самозакоханий); компонентом новоутвореного складного слова виступає граматична форма одного твірного слова (десятиліття), основоскладання часто поєднується із суфіксацією (семиструнний, стодвадцятилітній); граматичні ознаки твірних слів у новоутвореному слові ніяк не проявляються. Жодна із відзначених ознак не властива складним словам, утвореним на основі лексико-синтаксичного способу словотвору, в них яскраво виявляють себе окремі слова, що виступали як компоненти словосполучення й злилися в одне слово: балетмейстер, швидкозмінний, зловіщий, густонаселений, чіткоокреслений, вищезгаданий.
лексико-семантичний спосіб словотвору
Л е к с и к о – с е м а н т и ч н и й спосіб словотвору є основою для утворення нових слів внаслідок зміни лексичного значення (переосмислення) наявних у мові слів, що виступають твірними. Якраз зміна лексичного значення твірного слова і є словотворчим засобом для лексико-семантичного словотвору. У процесі цього способу словотвору похідне слово зберігає фонемний (звуковий) склад, морфологічні ознаки, морфемну будову твірного слова, але набуває нового лексичного значення. Наприклад: місто Київ – журнал “Київ”, кінотеатр “Київ”; ріка Дніпро – станція метро “Дніпро”, журнал “Дніпро”; на основі загальних назв з абстрактним значенням віра (упевненість у чомусь, у здійсненні чого-небудь, упевненість у позитивних якостях кого-небудь), любов (почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; почуття глибокої сердечної прихильності до кого-небудь, чого-небудь, глибока повага, шанобливе ставлення до людини), надія (впевненість у можливості здійснення чогось бажаного, потрібного, приємного; сподівання) виникли жіночі імена Віра, Любов, Надія; двірник – працівник будинкоуправління, який стежить за чистотою і порядком у дворі та на вулиці біля двору і (розм.) рухома стрілка для механічного очищення скла від снігу, пилу, крапель води (в літературній мові – склоочисник); вишневе (варення) → (місто) Вишневе, (білокора) береза → (студент) Береза, дівчина-дніпряночка → (торт) “Дніпряночка”; швець, ткач (назви людей за фахом) → Швець Петро, Ткач Михайло.
Похідні слова, утворені на основі лексико-семантичного способу словотвору, збагачують склад омонімів сучасної української літературної мови.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Основна
Додаткова література до всіх тем
Література до окремих тем
До лекції № 2.
До лекції № 3-4.
До лекції № 5-6.
До лекції № 7.
До лекції № 8.
До лекцій № 9-11.
ЗМІСТ
Лексикологія
|
§8. |
Предмет розділу “Лексикологія”. Слово як мовна одиниця. Лексичне значення слова, типи лексичних значень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . |
5 |
|
§9. |
Групи лексики за семантичними відношеннями між словами . . . . . . . |
14 |
|
§10. |
Склад лексики української літературної мови за походженням. . . . . . |
26 |
|
§11. |
Склад лексики української літературної мови за стилістичним вжаванням . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . |
40 |
|
§12. |
Зміни в словниковому складі мови. Активна і пасивна лексика. . . . . . Фразеологія |
46 |
|
§13. |
Фразеологія української мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Лексикографія |
56 |
|
§14. |
Лексикографія української мови. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Морфеміка і словотвір |
66 |
|
§15. |
Морфемна будова слова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . |
78 |
|
§16. |
Словотвір. Способи словотвору в українській мові. . . . . . . . . . . . . . Використана література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . |
88 117 |
Сучасна українська мова. Вступ. Фонетика і фонологія. Орфоепія. Графіка й орфографія.Лексикологія. Фразеологія. Лексикографія. Морфеміка і словотвір.
Авторський колектив:
доценти: Н.Г.Шкуратяна, Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко, Л.М.Запорожець, Т.М.Лобода, В.А.Топіха, ст. викл.К.І.Волкова
Відповідальний редактор й упорядник – к.п.н., доцент Н.Г.Шкуратяна
Рецензенти:
С.П.Гриценко – кандидат філологічних наук, доцент кафедри мовознавства та класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
К.Д.Паршак – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови факультету української філології НПУ ім.М.П.Драгоманова.
Віддруковано на видавничій системі RA4300 ТДТУ ім.І.Пулюя
Зам. № 324. Наклад 500
1 Практикується й інший спосіб оформлення елементів омонімічного угруповання (ряду або пари): після кожного омоніма подається його порядкова позначка римською цифрою (Бабка І. Бабка ІІ і т.д.), як це прийнято, наприклад, у “Словнику омонімів української мови” О.М. Демської та І.М. Кульчицького (Л.: Фенікс, 1996).
2 Цікавий з цього погляду експеримент описано у статті М.П. Муравицької “Психолингвистический анализ лексической омонимии в украинском языке” (ж.“Вопросы языкознания”, 1991, №1, с. 116-124). Автор схиляється до думки, що при розмежуванні полісемії, перехідних явищ і виникнення омонімії, крім об’єктивних критеріїв розмежування багатозначних слів та омонімів (підстановка синонімів, почасти антонімів, зіставлення словотворчих можливостей слів, їх синтаксичних зв’язків тощо), не останнє місце відіграє суб’єктивний фактор – інтуїція носіїв мови.
3 Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г. Сучасна українська мова. – К.: Вища школа, 1987. - С. 81.
4 Зокрема, див.: Сучасна українська літературна мова / За ред. М.Я. Плющ. - К.: Вища школа, 1994. – С.122.
5 Демська О.М., Кульчинський І.М. Словник омонімів української мови, с.5.
6 Див.: Кочерган М.П. Словарь русско-украинских межъязыковых омонимов. Словник російсько-українських міжмовних омонімів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1997. – 399 с.
7 Гринчивин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. – К.: Рад. школа. 1986.– С 220.
8 Нечитайло О.І. Синоніми в лексикографії. – К.: Наукова думка, 1987. - С. 11 і далі.
9 Сучасна українська мова / За ред. А.П. Грищенка, 2-е вид. – К.: Вища школа, 1997. – С. 158.
1 Див.: Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія ім.. М.П. Бажана, 2000. – С.180.
1 Див: Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія ім.М.Бажана, 2000. – С. 563.
1 Енциклопедія Українознавства. Т.1 – Львів: Молоде життя, 1993.- С.6
2 Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія ім.М.П.Бажана, 2000.
3 УНВЦ – Український науково-видавничий центр.
4 В.О. Горпинич. Будова слова і словотвір. – К.: “Рад. шк.”, 1977. – С. 77 – 118.
5 Педагогічний словник. – К.: Педагогічна думка, 2001. – С. 7.
6 О.Демська, І.Кульчицький. Словник омонімів української мови. – Львів: Фенікс, 1996.
1 И.А.Бодуэн де Куртенэ. Введение в языковедение. В кн.:И.А.Бодуэн де Куртенэ.Избранные труды по общему языкознанию.т.П., М., 1963, с.290 – 291.
1 Словотвір сучасної української літературної мови. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 28.
1 Дослідники українського словотвору, Т.В.Возний, І.І.Ковалик, К.Г.Городенська, М.В.Кравченко, З.О.Сікорська, Л.О.Родніна, Н.Ф.Клименко, Є.А.Карпіловська, думку яких поділяємо і ми, у таких дієслівних утвореннях виділяють тримотивовані основи, пор.: Україн-/а/-, українізацій-/а/-, україннськ-/-ий/.
3 Словотвір сучасної української літературної мови. – К.: Наукова думка, 1979. – С.289.
4 Там само – С.290.
5 Словотвір сучасної української літературної мови: К: Наук.думка, 1979. – С.306.
6 Шанский Н.М. Очерки по русскому словообразованию. –М: Изд-во Моск.ун-та, 1968. – С.69
7 Д.І.Ганич, І.С.Олійник. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1985. – С.209
8 Н.Г.Шкуратяна, С.В. Шевчук. Сучасна українська літературна мова. – К.: «Літера», 2000. – С.215.
9 І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, А.П.Грищенко. Граматика української мови. – К.: «Радянська школа», 1982. – С.26.