Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ЧУЙКО ВАДИМ ЛЕОНІДОВИЧ
УДК 168
РЕКОНСТРУКТИВНА РЕФЛЕКСІЯ В ФІЛОСОФІЇ
НАУКИ
09.00.02 –діалектика та методологія пізнання
А в т о р е ф е р а т
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
КИЇВ –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії та методології
науки Київського національного університету
імені Тараса Шевченка.
Науковий консультант Доктор філософських наук, професор
Конверський Анатолій Євгенович,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, декан
філософського факультету, завідувач
кафедрою логіки.
Офіційна опоненти:
доктор філософських наук, професор
Рижко Володимир Антонович,
директор Центру гуманітарної освіти НАН України
доктор філософських наук, професор Кисельов Микола
Миколайович, провідний науковий співробітник відділу
філософських проблем природо-знавства та екології
Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України
доктор філософських наук, професор Лобас Володимир Хомич,
професора кафедри суспільних і гуманітарних наук Київського
університету економіки і технологій транспорту.
Провідна установа:
Львівський національний університет імені Івана Франка,
філософський факультет, Міністерство освіти і науки, м. Львів.
Захист відбудеться “28.” січня 2002 р. о 14 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 з філософських
наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці
Київського національного
університету імені Тараса Шевченка за адресою:
, Київ, вул. Володими-
рська, 58, кім. №10.
Автореферат розісланий “28” грудня 2001 р.
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради Скрипка П.І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дисертаційного дослідження. Не можна заперечити факту, що усвiдомлення нових смислiв наукових знань може вiдбутися лише за умови здiйснення експлікації та демаркацiї змiсту фундаментальних понять, принципiв, теоретичних конструкцiй. Філософія науки прийнявши положення, що iстиннiсть теорії забезпечується внутрiшньою зв’язанiстю певної системи висловлювань постійно виявляє проблему одночасного існування різних когнiтивних настанов, якi визначають способи упорядкування та репрезентацiї наукових знань.
На перший погляд, здається, що має iснувати закономiрне когнітивне слiдування: нерозумiння —розумiння, а далi —нове нерозумiння. Однак ця лiнiйна семіотична модель є поширена когнiтивна iлюзiя, що здатна переконувати нерозумiючих у протилежному, —в наявностi феномена розумiння. Справа полягає у тому, що взагалi не буває якiсних змін у системі наукового знання без рефлексивного оновлення теоретичної свідомості, реконструкції та цілеспрямованої змiни смислiв основоположних понять і їх категорiальних пiдвалин.
У тому випадку, коли наукове нерозумiння безпосередньо усвiдомлене, тобто пов’язане з “теоретичним сумнiвом”, воно може бути здолане строгим доведенням, або ж переконливим експериментом. А як бути у випадку, коли “вирiшальний” експеримент чи доведення потрапляють у полон нескiнченого регресу фаллібілістичних спростувань? Тодi окрема людина своє нерозумiння може здолати стаючи принципово iншою особистiстю, через своєрiдну свідому самовiдмову вiд самого себе колишнього. Цей процес безпосередньо належить до дiяльностi духу, яку називають “фiлософiя”, що вже не одне тисячоліття культивує мистецтво рефлексії. Фiлософствування вiдбувається як закономiрний фрагмент послiдовної реконструкції основоположень, що зустрiчається в працях філософів та визначних математикiв, фiзикiв, бiологiв, пiсля усвiдомлення ними феномена втрати єдностi себе з об’єктивними наслiдками дiй скерованих власною волею та розумом. I саме фiлософiя (а в ХХ ст. це фiлософiя науки) залишається останнiм “бастiоном”, який на основі самореконструкції та рефлексії зберiгає “хиткий” ґрунт самоусвiдомлення “Я-науковця” над порожнечею нерозумiння.
Тим самим рефлексія над реконструктивно виявленими змінами в основоположеннях науки, що репрезентуються філософією науки, постає як актуальна та потрібна для історичного поступу науки філософська задача.
Стан наукового дослідження. Проблеми, що усвідомлювалися як наявні суперечності взаємозв’язку філософії і науки в різні історичні епохи розумілися не однаково, в залежності від світоглядної позиції яка мала статус певної соціально-культурної детермінанти та особистісної світоглядної позиції мислителів. Вирішення таких проблем відбувалося як перетворення особистісних переконань мислителя в загальне соціально-культурне надбання епохи. Єдиною зброєю, якою володіє самотній мислитель, що перемагає свої власні сумніви та скепсис оточуючих людей, змінюючи уявлення про світ на свій лад є істина та доведення. Про це свідчать різні праці класиків європейської філософської думки: Платона, Аристотеля, С.Емпірика, Евкліда, Архімеда, М.Коперніка, Ф.Бекона, Г.Галілея, Р.Декарта, І.Ньютона, Г.Лейбніца, І.Канта, Гегеля, Дж.Буля.
Безпосереднім продовженням надбань класиків у цій галузі стали дослідження процесу формування систем наукового знання як результату цілеспрямованої інтелектуальної діяльності. Наприклад визначаються універсальні характеристики системи наукового знання, що стало можливим завдячуючи створенню теорії методології, яка поєднує необхідні елементи знання на підставі доведення: Готлоб Фреге, Георг Кантор, Бертран Рассел, Пітер Стросон, Кейт Доннелан, Соул Кріпке, Джон Остін, Джон Серл, Пол Грайс.
Відомі також фундаментальні дослідження українських та російських філософів, що складають основу типологізацій наслідків цілеспрямовано здійснюваного наукового пізнання, які розкривають зміст та розмежовують принципи емпіричного та теоретичного пізнання, мають аналіз взаємозв’язку емпірії та теорії, виявляють необхідність та всезагальність теоретичного знання: І.С.Добронравової, С.Б.Кримского, А.Є.Конверського, Є.П.Нікітіна, Б.І.Парахонського, Ю.А.Петрова, М.В.Поповича, Г.А.Рузавіна, В.М.Костєва, В.А.Рижка, В.А.Смірнова, Л.А.Солов’я, О.І.Кедровського, А.І.Уйомова, В.С.Ратнікова, С.А.Яновської та інших.
Формування логіки та методології науки, починаючи з середини ХІХ століття, коли наука почала набувати рис тотальної теоретизації, вважається безпосереднім началом філософії науки. Це засвідчують різні дослідження, що систематично здійснювалися та здійснюються в Україні: М.Поповича, О.Кедровського, Л.Солов’я, К.Жоля, С.Кримського, Є.Леднікова, Т.Пікашової, О.Токовенка.
Виокремлення методологічної проблематики з гносеологічних досліджень виявила, що система наукового знання в межах гносеології розглядається через її протиставлення ненауковим формам знання, тому гносеологія обмежена проблематикою “наукове –ненаукове”. З позиції гносеології наукове пізнання як діяльність є протилежність практичної діяльності. Тому вже гносеологія виявляє, що в формі наукової теорії пізнання набуває здатності виявляти та досліджувати істину виокремлено від гадки. У дослідженнях Р.Павільоніса, П.Копніна, А.Конверського, А.Ішмуратова, А.Уйомова, В.Омельянчика обгрунтовано, що саме надбання гносеологічного дослідження визнаючи за гносеологією право вирішувати “що є істина?”, за методологією залишає вирішення іншої задачі: “як саме істину можна отримати?”.
Студіювання гносеологічних та методологічних проблем філософами науки дозволило створити теорію, яка визначала та обгрунтовувала конкретно-наукові умови істинності системи наукового знання (“теорія істини про істину” А.Тарського). Слід зазначити, що ця теорія була системою логіки. Тим самим методологія почала визнавати закони та принципи логіки (“логіку науки”) обов’язковою умовою існування системи наукового знання (“методологія та логіка науки”). Такі дослідження здійснювалися всесвітньовідомими представниками філософії науки: Б.Расселом, Л.Вітгенштейном, М.Шліком, А.Айєром, Д.Муром, Р.Чизолмом, Дж.Остіним, Д.Девідсоном, Б.Страудом, Р.Карнапом, Ф.Рамсейєм, С.Гемпелем, І.Хакінгом, Д.Девідсоном та іншими.
Однак для взаємопов’язаного існування логіки та методології науки існує потреба абстрагуватися від класичних гносеологічних проблем пов’язаних із аналізом методів перетворенням “емпіричного” у “теоретичне”. Методологія та логіка науки як цілісне утворення в межах філософії науки приймає емпірію як наявне знання, а тому такий методологічний аналіз обмежується виключно дослідженням системи знання, її когнітнивною еволюцією та динамікою. Про це, зокрема, свідчать праці: О.Конта, В.Уеввела, Дж.Мілля, Ч.Пірса, В.Джеймса, Е.Маха, Р.Авенаріуса, Г.Рейхенбаха, Я.Лукасевича. Як наслідок, таке абстрагування спричинило формування методології у вигляді семіотики (див. роботи: Е.Кассірера, П.Рікера, У.Еко, Ю.Лотмана), що виявило фундаментальну суперечність: теорію методу почали інтерпретувати. Тобто, систему знання почали розглядати з неметодологічних (постметодологічних) позицій, щоб запропонувати методологічні новації. Такий підхід ми знаходимо у працях: М.Бахтіна, Р.Барта, М.Фуко, М.Мамардашвілі, Ж.Дерріди.
Проблема була усвідомлена у досить жорсткій формі. Методологія завдячуючи логістичним теоріям відповідає вимогам істинності та приймає міркування як положення певної теорії зберігаючи його початкове значення незмінним. У свою чергу, в інтерпретації кожна зміна в системі методологічних міркувань є наслідок позаметодологічної дії, що суперечить вже прийнятій як істинна системі наукових знань. Як засвідчують праці П.Фейєрабенда, Р.Рорті, Д.Ліотара, Ж.Дельоза, В.Лук’янця, О.Соболь, О.Кравченка інтерпретація чи науковий дискурс принципово за межами обгрунтованої та прийнятої як істинна системи знання, навіть свідомо протиставляють себе їй.
Спроба І.Лакатоса, А.Койре, Дж.Холтона, М.Полані вирішити дану проблему шляхом раціональної реконструкції когнітивно наявних систем наукового знання, тобто змістовно не виходячи за межі методології та логіки науки, як свідчать критичні зауваження Фейєрабенда та Рорті, не дозволила теоретично вирішити проблему прийнятного обгрунтування істинності методологічних нововведень, оскільки апріорістично в формі наративної вимоги приймають певну гносеологічну позицію.
Враховуючи зазначену критику, таким представниками філософії науки як Х.Патнем та Н.Гудмен, на підставі ідеї зміни раціональної реконструкції на рефлексію реконструкцій, вдалося побудувати досить обґрунтовану концепцiю можливостi визначення наукової iстини як рацiонального обґрунтування прийнятностi нововведених суджень.
Однак їх дослідження, пов’язуючи концепцiю рацiонального обґрунтування прийнятностi суджень на основі реконструюючої рефлексії з процесом змiни смислiв основоположних понять, не вийшло за межi спрощеної лiнiйної моделi простого слiдування: нерозумiння - розумiння - нове нерозумiння. Та не зважаючи на цей недолік дослідження (висвітлені у працях А.Пуанкаре, К.Поппера, У.Куайна , Дж.Агассі, Т.Куна, Ст.Тулміна та доповнені студіями І.Лакатоса і Х.Патнема), що дають можливість побудувати обгрунтування визначення особливостей методологічної рефлексії над системами наукового знання, оскільки змістовно вирізняють гносеологічне від формально-логічного, дозволяють вважати рефлексію над реконструктивно виявленими змінами в основоположеннях науки потрібною та плідною концептуальною підставою для вирішення зазначеної проблеми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження відповідає національній програмі розвитку науки в Україні та ефективного втілення її результатів. Дисертація безпосередньо написана в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, планової науково-дослідної теми філософського факультету № 01БФ041-1 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.
Мета і задачі дослідження. Метою даного дослідження є обгрунтування реконструюючої рефлексії основоположень методологій філософії науки як такого способу змiни смислiв фундаментальних понять системи наукового знання, який не суперечить визначенням наукової iстини прийнятим у межах певної теоретичної системи знань.
Для досягнення визначеної мети ставились і вирішувались наступні задачі дослідження:
Провести аналіз методологічних систем, що були розроблені в межах філософії науки та обгрунтовані у якості істинних, з наступним виявленням та аналізом їх основоположень.
На основі рефлексії над реконструкціїєю аналізу процесу формування системи наукового знання визначити імманентні властивості: знання етоду та знання певної методології.
На підставі аналізу основоположень класичних методологій філософії науки виокремити наявні методологічні рефлексії над системами наукового знання таким чином, щоб вони відповідали змістовному, а не формальному вирізненню гносеологічного аспекту наукового аналізу від методологічного.
Здійснити порівняльний аналіз реконструктивних можливостей рефлексії та інтерпретації по відношенню до множини досліджуваних у дисертації методологічних систем. Визначити особливості сфери застосування досліджуваних у дисертації методологічних систем, а також позитивну функцію множини методологій наявних у сучасній філософії науки.
Об’єкт дослідження –традиційні методології філософії науки.
Предмет дослідження –зміст основоположень, які визначають процеси методологічних змін в системах наукового знання.
Методологічна основа дослідження. Методологічну основу дисертації складає ідея заміни раціональної реконструкції на рефлексію реконструкцій, дослідження процесу формування систем наукового знання як результату цілеспрямованої інтелектуальної діяльності.
Наведена ідея спирається на праці, що визначають універсальні характеристики системи наукового знання завдячуючи створенню методології, яка поєднує необхідні елементи знання на підставі доведення. Важливе значення мають дослідження, що обгрунтовують визначення особливостей методологічної рефлексії над системами наукового знання, які визначають змістовну відміність гносеологічного, методологічного та формально-логічного аналізу.
Використовується концептуальний інструментарій українських, російських та пострадянських філософів, що складає основу типологізацій наслідків цілеспрямовано здійснюваного наукового пізнання, які розкривають зміст та розмежовують принципи емпіричного та теоретичного пізнання, виявляють необхідні та достатні умови існування теоретичного знання.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці теоретичної концепції реконструктивної рефлексії основоположень методологій філософії науки. Головний зміст даної концепції полягає у визначенні основоположень однієї методологічної системи рефлексивно співмірними з іншою методологічною системою знань. Реконструктивна рефлексія дозволяє виявляти, що методи та методологія які складають систему знань, не вступаючи у суперечність з теорією визначення умов істинності системи наукового знання, у залежності від усвідомленої проблеми по відношенню до іншої системи може ставати джерелом певного типу співмірних основоположень: епістемологічних; онтологічних; методологічних.
На захист винесено наступні висновки:
Традиційна концепція, яка співставляє структуру процесу мислення з процесами практичної діяльності людини ототожнює предмет думки з предметом практичної діяльності, обмежує дослідження аналізом процесу застосовування певного методу. Дане ототожнення є основоположенням, яке спонукає до визнання тези про неспівмірність систем наукового знання: “методологічний анархізм”, “неопрагматизм”.
Концепція реконструктивної рефлексії спростовує обмеженість тлумачень основоположень методологій філософії науки на підставі концептуального інструментарію філософії свідомості. Змістом когнітивного відношення до дійсності є цілеспрямована зміна суб’єктивного уявлення, що відбувається у формі саморефлексії. Сутність реконструюючої форми рефлексивного полягає у виявленні: межі поміж знанням та незнанням, певної системи знань та адекватних для їх дослідження методологій.
Предметом методологічного дослідження повинен бути не процес використання методу, а процес його становлення та формування, тому що тільки в останньому наявні необхідні та достатні для його виникнення основоположення. Розгляд методів та форм певної теорії недоцільно обмежувати аналізом методологічних проблем, бо у такому випадку від реальних проблем створення методу довільним чином абстрагуються.
Формування в межах індуктивізму методології та логіки науки, теорії істинності систем знання здійснюється на основі формального розрізнення з одночасним змістовним ототожненням “науки”, що досліджує взаємозв’язок суб’єкта і об’єкта пізнання з “наукою” про систему методів пізнання.
Рефлексія реконструкції основоположень методологічних систем представників історичної школи філософії науки виявляє, що когнітивне моделювання історії науки може використовуватися у функції формоутворення нової системи наукового знання.
Реконструкція основоположень методології класифікуючих систем дозволяє обгрунтовувати, що інтуїція в межах теоретичної науки може мати форму раціонально здійснюваної логіко-методологічної процедури рефлексивної зміни смислів і значень навіть в історично усталених системах понять наукового знання.
Рефлексія основоположень фальсифікаціонізму виявляє, що методологія та логіка науки, теорія методів пізнання, гносеологічні теорії є допоміжне та альтернативне знання для створення умов більш жорсткого обгрунтовування теоретичної системи та забезпечення її теоретико-когнітивної еволюції, що не можуть розглядатися як складова знань про властивості об’єктивної дійсності, а лише як знання про знання.
Методологічні системи, що досліджувалися, згідно з реконструйованими основоположеннями, можуть класифікуватися наступним чином: індуктивізм –“як діяти у сфері наукових фактів, щоб теоретична система знання була істинною?”; конвенціоналізм - “як створювати різні істинні теорії щодо одного й того предмету пізнання?”; фальсифікаціонізм –“що треба робити з теорією, коли вона зустрічається з альтернативною гіпотезою?”; історизм –“як різноякісні, альтернативні теорії можуть становити єдину науку?”.
Концепція реконструктивної рефлексії дозволяє обгрунтувати, що удосконалення системи методів певної системи знань на підставі онтологічної орієнтації самообмежена у своїх можливостях і потребує спеціального епістемологічного дослідження стосовно особливостей предмету певної теорії.
Методи формування системи наукового знання у формі сучасної наукової теорії можуть виконувати інструментальну функцію, окільки адекватність системи знання і властивостей об’єктивної дійсності забезпечується не методологією, а дотриманням епістемологічних принципів. Гносеологічна істинність (відповідність знання об’єктивній дійсності) може бути опосередковуючим, зовнішнім чинником по відношенню до теоретико-методологічної та логічної істинності.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів.
Дисертаційне дослідження “Реконструююча рефлексія в філософії науки” становить оригінальне вирішення методологічної проблеми обгрунтування можливості поєднання iманентних властивостей структури наукових знань з процесом зміни методів та систем методів, які дають змогу вiдображувати властивості дiйсності.
Обгрунтування, що мiж емпiричними даними i теорiями зв’язок не завжди безпосереднiй, а має залежнiсть вiд процесу “переходу” бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез, які мають своє особисте обрунтування окремою системою методологічних уявлень, має практичне значення для організації різноманітних методологічних досліджень.
Виявлена можливість формування методологічної системи на підставі iдеї потенцiйно заданого об’єкта як частини сфери розгляду актуально заданих об’єктiв, за допомогою модальностi “може бути”, в межах методологічних принципів надає фiлософiї та науці можливість створювати обгрунтування прикладних наукових досліджень.
Наведене в дисертації вирізнення вiдмiнності мiж епiстемологiєю та методологiєю дозволяє на основі реконструктивної рефлексії проводити науковий дискурс обгрунтовано оперуючи потенцiйно заданими об’єктами (симуклярами та гiпотетично можливим) як онтологічними підставами для конкретних міркувань залишаючи систему знання в межах теоретично істинного.
Теоретичні висновки та зразки обгрунтування вирішення поставленої мети та задач дисертаційного дослідження можуть застосовуватися в розробці теоретичних курсів та спецкурсів під час вивчення нормативних курсів: “філософія”, “філософія науки“, “методологія та логіка науки“; при складанні навчальних планів і програм; при написанні посібників та підручників.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження у вигляді авторських виступів викладалися на конференціях та філософських читаннях: “Волинські філософські читання: Людина, природа, культура” (м. Луцьк, травень-1994); “Методологічні проблеми інженерної діяльності” (м.Вінниця-1993); “Універсум людини: мислення, культура, наука” (м.Київ,1994); “Дні науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка” (м. Київ, 1998, 1999, 2000); “Філософські читання пам’яті Павла Копніна” (м.Київ, 1997); “Чернівецькі філософські читання” (Київ-Чернівці, 1997; у співавторстві з Л.А.Соловей); на “Методологічних семінарах кафедри філософії та методології науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка” (м. Київ, 1997, 1998, 1999, 2000, 2001). Додатково, результати дисертаційного дослідження апробовувалися в навчально-педагогічному процесі зі студентами Київського національного університету імені Тараса Шевченка (факультути: філософський, кібернетики, механіко-математичний), аспірантами факультетів: кібернетики, механіко-математичних наук (названого університету); стали складовою частиною програми для аспірантів за спеціальностями: 09.00.09 -“філософія науки”; 09.00.02 - “діалектика та методологія пізнання”.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені в індивідуальній монографії “Рефлексія основоположень методологій філософії науки” . –К.:Центр практичної філософії, 2000. -252 С. (15,75 -вид.арк.) і розділі монографії ”Технологічне знання як предмет гносеології” \\ Методологічні проблеми інженерної діяльності \ Керівник авт. кол. О.І.Кедровський. –Вінниця,1994; у статтях в наукових журналах та збірниках наукових праць, в “Філософському енциклопедичному словнику”, двох навчальних посібниках, в 7 матеріалах та тезах доповідей на наукових конференціях.
Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів (20 глав), висновків та списку літератури. Загальний обсяг тексту дисертації –сторінок. У дисертації міститься список використаної літератури (12 сторінок), до якого входить 293 джерела.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “ВСТУПІ” обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначається ступінь її наукової розробленості, формулюється мета і задачі дисертаційного дослідження, визначаються методологічні засади та принципи дослідження, розкривається наукова новизна його результатів, теоретичне і практичне значення, наведено факти апробації та публікації головних результатів дослідження.
Перший розділ –“Філософія науки та її рефлексія” - має вступний характер, виявляє філософьке й історико-наукове висвітлення центральних понять, через які в наступних розділах реалізовано дослідження місця реконструктивної рефлексії у визначенні змісту основоположень, які скеровують процеси методологічних змін у системах наукового знання.
Розділ складається з наступних глав: 1.“Самосвідомість і свідомість”; 2.“Рефлексія і реконструкція”; 3.“Метод і мислення”; 4.“Модель наукового знання”.
У першій главі першого розділу обгрунтовано вирiзнення дослiджень філософії науки, що вiдносяться до “філософського напрямку”, та дослiджень, якi вiдносяться до “роздiлiв певного філософського напрямку”. Вирізнення здiйснюється через розрiзнення проблем, предмета, котрi ними розглядаються та задач, що вирiшуються. У першому випадку проблематика визначається аналiзом явищ науки як реальностi, котра iснує за своїми особливими законами. В другому —проблемами виявлення впливу науки на людину, суспiльство, iсторiю та навпаки.
Таке визначення не заперечує факту iснування в межах “напряму” питань про взаємовiдношення науки i культури, iсторiї, технiки. У межах напрямку зазначені питання розглядаються через аналiз науки як явища, котре має iманентнi причини свого iснування, а не через пiдведення наукового пiд апрiорно визначенi загальнi закони буття, що подекуди стає причиною втрати специфiки науковостi взагалi.
Стосовно наведеного важливе значення має поділ у 1931 р. концепцiй дослiдження науки на екстерналiськi та iнтерналiськi, що знаменує усвiдомлення суперечності мiж теорiями, котрi розглядали науку як пiдпорядковану iманентним закономiрностям, та теорiями, якi розглядають науку як реальнiсть, пiдпорядковану суспiльно-iсторичнiй ситуацiї. Порівняльний аналіз виявляє, що більшість філософських концепцій науки має еклектичний характер.
Обгрунтовано, що основу еклектичних концепцій науки складає розроблене в межах марксизму вчення про вiдносно самостiйний характер iснування науки. Суть проблеми полягає в тому, що на тлi різноманітних емпiричних даних виокремлюються факти iснування взаємозв’язку практичної та пiзнавальної дiяльностi. Водночас значний обсяг фактiв свiдчить про протилежне. Коли розглядається перебiг сучасного науково-технiчного прогресу постiйно виявляють випадки випередження теорiєю практики. Наявна самосуперечливість перекреслює вiдомi спроби дати вичерпне обґрунтування принципiв єдностi пiзнання та практики.
Усвідомлення зазначеної суперечності виявляє той факт, що бiльшiсть учених погоджується з висновком про малопродуктивнiсть виведення пiзнання, науки безпосередньо з практики, пiдтримуючи, однак, негативну точку зору щодо спроб виведення наукових процесiв з iнтелектуальних факторiв у вiдривi вiд суспiльно-історичної практики.
Проведене дослідження виявляє, що “вирiшення” даної проблеми концепцiєю про вiдносну самостiйнiсть науки заплутує проблему удаванiстю її вирiшення, оскiльки для пояснення окремих випадкiв випередження теорiєю практики використовується лише (те чи iнше) загальне положення, спiльне для усiх процесiв, що мають опосередкованiсть.
При порівнянні можливостей інтерпретації системи знання з реконструкцією, виявлено, що спираючись на реконструктивну рефлексiю фiлософський дискурс у якостi власної онтологiї має “свiт” наявного знання, а не матеріальну дійсність. Тому по вiдношенню до вже здобутого в процесi пiзнання така рефлексiя стає методологiчною засадою визнання наявностi чогось невiдомого людинi, що є джерелом сумнiву, щодо можливостi позбутися незнання перенесенням на сферу невiдомого вже вiдомого. Тобто нуковий дискурс вийшов за межi аристотелiвської традицiї, для викладу науки якої використовувалася схема, що складалася з двох елементiв: “об’єктивна дiйснiсть i картина цiєї дiйсностi”.
Оскільки методи, відповідно до обгрунтованого у дисертації визначення, виступають як результат синтезу попереднього досвiду постiйно породжується протирiччя: щоб бути знаряддям пiзнання, дiяльностi, вони повиннi бути вже наявними до початку дiяльностi. Як знаряддя думки, метод —готовий засiб, i в цьому розумiннi є апрiорною, передуючою певному досвiду реальністю, а не випливаючою з нього.
На основі обгрунтування евристичності концепції реконструктивної рефлексії виявлено, що концепція тотожності між структурою процесу мислення та процесами практичної діяльності людини не враховує, що діяльність відбувається як реалізація вже існуючого уявлення про методи діяльності. Розглядаючи, наприклад у марксизмі, процес праці як модель доцільної діяльності, поділяють цілеспрямовану діяльність на три складові: доцільну діяльність, або сам реально здійснюваний процес праці; предмет праці, або об’єкт, на який спрямована дана діяльність; знаряддя праці, яким оснащується ця діяльність для досягнення визначеної мети. Наведені складові повинні бути наявними у всій сукупності, інакше процес не відбуватиметься як актуальне існування.
Проте даний підхід ігнорує наступну обставину. Якщо в цілеспрямованій діяльності мета і метод її досягнення відомі заздалегіть, тоді для мислення у такому процесі немає місця.
Тому в дисертації пропонується обгрунтування наступної гіпотези: якщо вважати, що мислення має своїм предметом саму взаємодію, а не окрему властивість тіла, тоді поява методу, як уявлення про потрібну взаємодію стає безпосереднім наслідком інтелектуальної діяльності по вирішенню усвідомленої проблеми. Приймаючи за основоположення міркування факт, що науковий аналіз емпіричних даних здійснюється після емпіричного їх виявлення, маємо зробити висновок що така послідовність дій потребує від науковця актуалізації образів необхідних моментів емпірично даних взаємодій у пам’яті. Наведене дозволяє зробити висновок, що знання методу постає як наслідок вже реалізованих актів пізнання. В філософії науки дана обставина виявляє себе у доведеннях тези про теоретичну навантаженість фактів.
Тим самим маючи знання методів абстрагуються від аналізу методу, оскільки при актуалізації образів вже наявних у пам’яті не має практичного значення, чи є вони наслідком випадково відкритої взаємодії, чи цілеспрямованих наукових досліджень. Проведене дослідження виявило, що вирізняючи знання способу дії від знання властивості предмета, при вирішенні проблеми пізнання процесу формування методу, представники прагматизму зробили універсальний абсолютистський висновок, ніби знання взагалі не можна розглядати як відображення дійсності (пропонують використовувати відповідні поняття: “практичність знання”, “інструментальність теорії” тощо). Проте, учення про “практичність знання” при вирішенні проблеми моделювання процесу формування нового методу стикається з суперечністю, яка полягає у принциповій недостатності емпіричного рівня пізнання для виникнення ряду існуючих методів теоретичного пізнання.
Зазначене дозволило зробити висновок, що аналіз методологічних проблем неможливо обмежити розглядом процесів застосування методів, бо тоді абстрагуються від реальних проблем створення методу.
У третій главі даного розділу обгрунтовується, що предметом методологічного дослідження повиннен бути не процес застосування методу, а процес його формування, оскільки в ньому наявні необхідні та достатні для його виникнення основоположення.
Насамперед визначено, що знання властивостей об’єктивної дійсності, онтологія, наукова картина світу безпосередньо не використовуються в процесі реалізації методу. В процесі реалізації методів та їх систем використовуються лише знання способів пізнавальної діяльності. Особливість даного процесу полягає у тому, що знання властивостей дійсності використовуються тільки як онтологічна та гносеологічна підстава для внесення змін у суб’єктивно існуючу модель діяльності. Отримуючи знання про дійсність людина за їх допомогою самозмінюється, перетворюючить із незнаючої способу досягнення потрібного результату в знаючу. Знання про властивості об’єктивної дійсності мають зв’язок зі знанням методу тільки в реалізації окремого процесу опосередковування знання про форми діяльності зі знаннями про дійсність.
Наведено доведення, що створення моделі способу досягнення свідомо визначеної мети відбувається як внесення змін в існуючі уявлення про можливі методи діяльності в межах відомої об’єктивно існуючої реальності. Таким чином, знання нової, раніше невідомої властивості дійсності використовується, у першу чергу, мисленням, як необхідна умова його існування. Знання цілеспрямовано формуються для задоволення потреби мислення у знанні методу вирішення усвідомленого питання, проблеми, завдання. Обгрунтування цього висновоку дозволяє вирішити проблему, яка виявляє себе у парадоксі: чому перед людиною, зайнятою пошуком шляхів “видобування” нових знань, можуть поставати суто методологічні та епістемологічні проблеми?
У главі четвертій даного розділу обгрунтовується, що процес усвідомлення методологічних та гносеологічних проблем засвідчує наявність знання про певне незнання. Тим самим визначається основоположення, яке уможливлює теоретичну науку, що може еволюціонувати через усвідомлення когнітивно наявних проблем. Також виявлено, що здатність усвідомлювати потребу в знаннях ставе людину в специфічне відношення до об’єктивної дійсності. Змістом такого відношення є використання дійсності в якості знаряддя зміни своїх суб’єктивних уявлень, що відбувається у за допомогою суспільно створених засобів формування “наукової картини світу”.
Другий розділ “Система знання як об’єкт дослідження” складається з наступних глав: 1.“Загальна характеристика індуктивізму та його основоположення”; 2.“Емпіричне і теоретичне”; 3.“Істина і система наукового знання”; 4.“Теорія як об’єкт емпіричного дослідження”.
На підставі дослідження висвітленого у першій главі визначено, що згiдно з основоположеннями філософського емпіризму та методологiї індуктивізму, тiльки тi судження можуть бути прийнятi як науковi, котрi або описують чiтко встановленi факти, або є їх неспростовними iндуктивними узагальненнями. Коли iндуктивiзм приймає наукове положення, тодi вiн приймає його як достовiрно iстинне, якщо воно не є таким, то iндуктивiзм його вiдкидає. Судження має бути або доведене фактами, або виведене —дедуктивно чи iндуктивно —з ранiше доведених суджень.
Рефлексія основоположень даної методологічної доктрини виявляє, що науковий поступ, згiдно з iндуктивiзмом, полягає у розвiнчаннi iррацiональних уявлень, котрi необхiдно видалити з науки i перевести в iсторiю вiрувань (псевдонауки). Тим самим справжня наука, на думку iндуктивiстiв, починається з самих останнiх емпiричних даних.
Аналізуються методологічні принципи фiлософiї науки iндуктивiзму, які впроваджують нову модельну схему вiдношення суб’єкта i об’єкта пiзнання. У аристотелiвськiй традицiї викладу науки використовувалася схема, що складалася з двох елементiв: об’єктивна дiйснiсть (а) i картина цiєї дiйсностi (в), яку пропонує фiлософ чи представник будь-якої окремої науки. Спираючись на вчення Аристотеля про єднiсть форм думки i форм буття, обидва елементи узгоджувалися через вчення про iстину як вiдповiднiсть мiж думкою i дiйснiстю. Пiд впливом методологічних ідей першого позитивiзму, засновником прагматизму Ч.Пiрсом було запропоновано додатковий третiй елемент структури. Модель набула наступного виду: а) об’єктивна дiйснiсть; в) учений; с) знаковi системи, якi вчений створює для викладу своєї картини свiту.
Дослідження виявило, що хоча концепцiя Рудольфа Карнапа i Чарльза Моррiса, за якою наука дослiджує вiдношення мiж фiзичними об’єктами i знаками, або символами, а наслiдком наукового пiзнання є семантичний доробок, лише тимчасово визнавалася домiнантною, ще нiкому не вдалося спростувати iдею наукового знання як системи, яка має бути висловлена логiчно правильною мовою i узгодженою з фактами. Особливого значення ця iдея набула з переможним поширенням кiбернетики. По вiдношенню до суб’єкта пiзнання, i особливо щодо процесу навчання, виявлення свiту вiдбувається передусім через знакову систему, яку треба навчитися розумiти, використовувати, зробити своєю.
У межах означеної методологiчної позиції вдалося довести, що взаємозв’язки в системi наукового знання можуть розглядатися як предмет емпiричного аналiзу (“логiчний емпiризм”). Подальший аналіз дозволив здійснити експлікацію, яка виявила, що система знань має власнi унiкальнi особливостi, якi неможливо звести до властивостей матерiальної дiйсностi. Наприклад, на вiдмiну вiд наукових знань, дiйснiсть та психодинамiчнi змiни суб’єкта пiзнання не пiдвладнi семантичним та синтаксичним закономiрностям. Тим самим ми отримуємо експлікацію тези, згідно до якої закони буття системи знань вiдмiннi вiд законiв об’єктивної дійсності. Констатація та обгрунтування даного положення спростовує наївне уявлення, запропоноване ще Аристотелем, про єднiсть форм думки i природи.
Спираючись на проведений аналіз у дисертації зазначено, що індуктивiстська методологія не може запропонувати рацiонального обгрунтування того, чому саме цi, а не iншi, факти, були вибранi як предмет дослiдження. Являючи собою теорiю рацiональностi, емпіризм та iндуктивiзм суміщається з рiзноманiтними доповнюючими його гiпотезами, котрi пояснюють ірраціональними чинниками певний вибiр наукових проблем. Наприклад, суміщається з вульгарно-марксистськими принципами погляд, що вибiр проблем визначається суспiльною необхiднiстю. Так само iндуктивiзм суміщається i з такою теорiєю, згiдно з котрою вибiр проблем диктується насамперед вродженою або довiльно вибраною (чи традицiйною) теоретичною (або метафiзичною) структурою.
Констатується, що настанови методологiї iндуктивiзму використовуються не тiльки в природничих науках. За допомогою вчення “логiчного емпiризму” будь-яка система знання як iнформацiйна система сьогодні може стати предметом емпiричного дослiдження. Враховуючи, що розглядаючи питання про появу науки принципово неможливо обiйти етапу емпiричних передумов становлення наукової теорiї, iндуктивiзм слiд визнати методологiєю становлення наук, якi вже стали iсторично наявним буттям, а також етапом становлення нових наук. Дотримання вимог даної методології не дозволяють суб’єкту пізнання вступати у суперечність із самим собою та своїм попереднім досвідом емпіричного пізнання не зважаючи на фрагментарність та суперечливість реального процесу емпіричного дослідження властивостей дійсності.
Третій розділ. “Методологічна несумірність емпіричного та теоретичного” складається з наступних глав: 1.“Теоретичне знання і класифікуючі системи”; 2.”Методи формування різних систем наукового знання”; 3.“Факти і конструювання значень та смислів”; 4.”Реконструкція основоположень висновків”.
Реконструкція основоположень методології конвенціоналізму виявляє проблему несумірності засобів здобування емпiричних i теоретичних знань. Стосовно емпiричних даних за головну ознаку науковостi конвенціоналізм визнає досягнення об’єктивностi. А стосовно теоретичних положень —науковiсть визначається тiльки згодою розуму з самим собою (логiчна несуперечливiсть). Припускається суб’єктивiзм в органiзацiї знання у систему.
У дисертації аналізується основоположне значення для конвенціоналізму гіпотези про можливiсть побудови будь-якої системи класифiкацiї, котра поєднує факти в логiчно самонесуперечне пов’язане цiле. За систему класифiкацiї береться будь-яка теорiя, що будується згiдно з поняттям “теорiї” —конституює теоретичну єднiсть предмету, властивостi, вiдношення, положення та iн., що складає вiдношення основоположень i наслiдкiв. Згiдно з основоположними настановами даної методологiї одночасно можуть спiвiснувати рiзнi науковi теорiї, якi несуперечливо узгоджуються з єдиною емпiричною “базою” даних.
Реконстуктивна рефлексія дозволила виявити, що оскiльки вчення про дедукцiю як метод не розгортається у методологiю, бо не здатне стати основою аналiзу взаємовiдношення якiсно рiзних методiв, в межах конвенцiалiзму дедуктивiзм вперше пiднiмається до рiвня методологiчних проблем. Серед головних настанов конвенцiоналiзму особливе значення мають, так звані, “рекурентнi мiркування” А. Пуанкаре та “теза Дюгема—Куайна”, яка була сформульована П.Дюгемом для вирiшення методологiчних проблем, пов’язаних з процесами математизацiї теоретичної фiзики. Логіко-методологічні дослідження Куайна поширило значення тези Дюгема на поняття “теорiя”, як рiзновид наукового знання. За умови конвеціонального дотримання вимог тези визнається, що експериментальнiй перевiрцi пiдлягають не iзольованi теоретичнi положення, а теорiя в цiлому. Отже, обгрунтовується, що теорiя не верифiкується —не подiляється на окремi положення, якi потiм незалежно одне вiд одного перевiряються експериментально. У разі встановлення невiдповiдностi передбачень теорiї експериментальним даним неможливо визначити, яка саме частина або конкретна гiпотеза помилкова.
У разi виявлення проблем система знання (теорiя) може бути скоректована рiзними способами, якi визнаються рiвноможливими, а вибiр мiж ними залежить вiд угоди мiж науковцями (конвенцiї).
Аналіз виявляє, що оскiльки конвенцiалiзм визнає, що мiж емпiричними даними i теорiями зв’язок не завжди безпосереднiй, а має залежнiсть вiд процесу “переходу” бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез, тодi вiн визнає неможливiсть вiдокремлення кожної з гiпотез. Співтавлення ідей висловлених у методологічних роботах А.Пуанкаре виявляють, наприклад, що у теоретичнiй фiзицi одні положення мають смислову залежність вiд iнших теоретичних положень. Факти у зв’язку з цим розглядаються як завжди “навантаженi” змiстом який несе теоретична система в цiлому.
Рекурентнi міркування, що будуються на формальній рiвностi, яка пов’язує мiж собою два чи декiлька сусiднiх члени ряду чисел, дають змогу визначати наступний член ряду через попереднi, вираховувати один за одним наступнi члени послiдовностi, якщо вiдомi попереднi. Встановлення таких послiдовностей дає змогу доводити, що можна здiйснювати зведення будь-яких фундаментальних положень точних наук (математики) до елементарних аксiом. Зразком таких послiдовностей в дисертації наводиться аксiоматика Пеано. Його аксiоми постулюють елементарнi вiдношення мiж термiнами (“нуль”, “число”, “наступне”), де загальний смисл залишається не змiненим, оскiльки наявнi як незмiннi “первиннi номiналiї”, що не можна звести до iнших, бiльш елементарних. Рекурентні мiркування Пуанкаре яскраво висвiтлюють, що логiко-математична “iстина” становить згоду розуму iз самим собою.
Оскiльки конвенцiонально прийнята теорiя лише конституює можливу варiацiю теоретичної єдностi предмету, властивостi, вiдношення та положення, можна визнати, що вона безпосередньо не змiнює смислу фактуальних даних. Таким чином, ми маємо справу лише з iнструментально рiзними класифiкацiями, якi можемо подiляти на зручнi, красивi, вдалi чи навпаки. Жодну класифiкуючу систему конвенцiоналiзм не розглядає як достовiрно iстинну, а лише як “iстинну за угодою”.
Реконструкція виявила, що науковий поступ згідно з основоположеннями даної методології розглядається як кумулятивний процес i здiйснюється на мiцному фундаментi “доведених фактiв”, змiни ж на теоретичному рiвнi носять лише iнструментальний характер. Таким чином, на відміну від різноманітних інтерпритацій ідей конвенціоналізму, саме теоретичний “прогрес” для методологічного конвенціоналіста може полягати в досягненнi зручностi (“простоти”), а не в зростаннi iстинного змiсту, бо iстина можлива лише у формi емпiричних фактiв. Методологiчнi мiркування характернi для конвенцiоналiзму будують, виявлявляючи узагальнюючу класифiкуючу iдею. Здебiльшого вони схожi на наступний зразок: “Якщо ми уявимо собi фактичне зникнення сил тяжiння, тодi навiть ця подiя не здатна заперечити закону тяжiння сформульованого I. Ньютоном. Оскiльки закони Ньютона нiчого не розповiдають про iснування тяжiння мас; вони розповiдають про властивостi, якi повиннi мати тiла, якщо iснують сили тяжiння мас”.
Вiдмiннiсть методологiї конвенцiоналiзму вiд iндуктивiзму, найбiльш яскраво, виявляє себе у протиставленнi iдеї “домовленостi” визначальнiй доктринi аналiтичної фiлософiї. Ця доктрина спирається на поняття “пост-фiлософська ера”, яке вимагає зведення до емпiричної фактуальностi через редукцiю i верифiкацiю усiх традицiйних фiлософських проблем. Аналіз мови стає знаряддям зведення фiлософських проблем до наукового ядра, системи доведень i продовжується доти доки проблеми не будуть знищенi аналiзом. Для конценцiоналiстiв такий аналiз є часткова процедура, що не здатна вирiшити головного —дати нове знання (прикладом може слугувати логiка Айдукевича).
Вчення про вирiшальну роль iнтелектуальної iнтуїцiї має в цiй методологiї основоположне значення. Прояви iнтуїцiї вбачаються там де розв’язання певної проблеми вiдбувається за умов коли його неможливо було отримати безпосередньо шляхом логiчного висновку з вiдомих засновкiв. Тому iнтуїцiю, як певну iнтелектуальну дiю, безпосередньо протиставляють пропозицiйним формам мiркування (факти та узагальнення фактiв “засновки-висновки”). Конвенцiалiсти визнають можливим використання протилежної процедури: історично наявні узагальнення фактiв визначають як засновок для означення смислiв i значень наявних фактiв, уявляючи їх як смислопохiдні вiд теоретичних мiркувань. Оскiльки ця “антиiндуктивна” дiя розуму вiдбувається без попереднього обґрунтування перетворення висновкiв у засновки, вона має характер надлогічної iнтелектуальної iнтуїцiї.
Рефлексуючи конвенцiональнi пояснення ролi iнтуїцiї в науковому пiзнаннi, можна виявити, що iнструментальнiсть конвенцiй не має волюнтарно-суб’єктивiського характеру. Iнтуїцiя як джерело конвенцiональних угод розглядається у виглядi здатностi створювати системно-аналоговий зв’язок мiж попереднiми (традицiйними) i ново-набутими уявленнями, а не як самодостатня трансцендентнiсть. У формі демонстративної моделі в дисертації використовується тлумачення Л. Керролом “силогістики як системи операцiй з розподiлом заперечень”, яка дає змогу обґрунтувати, що фiлософсько-онтологiчним змiстом послiдовно-логiчних мiркувань може бути мислимий зв’язок у мислимому свiтi без вiдношення до об’єктивної реальностi.
У дисертації виявлено, що на вiдмiну вiд логiчного iнтуїтивне виглядає як векторно протилежна розумова процедура. Логiчне визначає вiдношення коли “першi” судження стають засновками до наступних “вторинних” як висновкiв, а iнтуїтивне —коли “вторинне” стає засновком для переосмислення “первинного” у якостi висновку.
Обгрунтовується, що сферою безпосереднього застосування цiєї методологiї складають процеси математизацiї науки. Виникаючи у якостi методологiї математизацiї фiзики (Дюгем, Пуанкаре) та перетворення теоретичної фiзики на самостiйну складову фiзичної науки, конвенцiоналiзм поширився у сферу гуманiтарних наук (мовознавства Айдукевич, полiтологiї —Поппер, логiки —Куайн).
Четвертий розділ. “Система знання та її емпірична перевірка” складається з наступних глав: 1.“Проблема вибору теорії”; 2.“Гіпотетична реконструкція основоположень”; 3. “Фаллібілізм і фальсифікація”; 4.“Зростання знання як предмет дослідження”.
Аналіз принципів, основоположень методології фальсифiкацiонiзму та його філософсько-критичних реконструкцій, демонструє, що дана методологія виникла внаслiдок епiстемологiчної критики iндуктивiзму, яка опиралась на тезу, що обидвi його фундаментальнi передумови (а саме: що фактуальнi судження можуть бути “виведенi” з фактiв, що iснують обґрунтовані iндуктивнi [iз змiстом, що збiльшується] висновки) самi є недоведеними i навiть хибними. К. Поппер використовуючи обґрунтування принципу “фаллiбiлiзму” розгорнуте Ч. Пiрсом, обґрунтував оригінальну методологiчну процедуру встановлення хибностi теорiї. Систематично викладена методологiя фальсифiкацiонiзму Поппером становить певний варiант конвенцiоналiзму, головною тезою якого є дозвiл приймати за угодою просторово-часовi одиничнi “базиснi твердження”, аксiоматику, означення термiнiв, постулати та принципи, а не просторовi унiверсальнi теорiї.
Аналізуються положення, згідно до яких фальсифiкацiонiзм визнає, що “доля кожної наукової теорiї чи концепцiї завершується її спростуванням”. Ця теза вiдповiдає основоположенням фаллiбiлiзму —“теорiя, концепцiя, гiпотеза повинна смiливо еволюцiонувати до свого спростування”. У свою чергу, згiдно з фальсифiкацiонiзмом, деяка теорiя є науковою лише в тому випадку, коли вона може бути приведеною у зiткнення з будь-яким базисним твердженням про емпiричний стан речей, i теорiя повинна відкидатись, якщо вона суперечить емпiричнiй перевiрцi прийнятого базисного твердження. Додатково К.Поппер визначив ще одну умову, яку повинна задовольняти система знання, щоб вважатись науковою теорією: вона повинна передбачати факти, котрi є новими, тобто неочiкуваними з погляду iншого знання.
Звертається увага на обгрунтування положення, згідно до якого висунення нефальсифiкованих теорiй, так званих, “ad hoc”гiпотез суперечить науцi як дiяльностi, що забезпечує процес “зростання” знання. Тому наукова дiяльнiсть, для фальсифікаціоніста, полягає в систематичнiй критицi та вiдкиданнi наявних теорiй.
Визначаючи мiсце методологiї фальсифiкацiонiзму в загальному процесi наукового поступу обґрунтовується теза, що ця методологiя є форма створення розвинутої наукової теорiї, яка здатна до емпіричних передбачень. Зразком таких теорій визнаються прикладні та технічні науки.
Iсторично фальсифiкацiонiзм виникає як спроба вирiшити проблему визначення “кращої” теорiї серед iснуючої множини конвенцiонально сформульованих. Оскiльки множина таких теорiй, згiдно з принципом рекурентностi, може спиратися на один i той самий “ряд” емпiричних фактiв, епiстемологiчно усi теорiї рiвнозначнi. Аналіз виявив, що К.Поппер визнаючи себе послiдовником iдей конвенціоналізму, запропонував оригінальну процедуру вiдкидання теорiй за допомогою їх систематичного спростування. Виявилося, iдея спростування теорiї фальсифiкацiєю стала основоположенням якісно нової методологiї, що визначає умови виявлення нових фактів, “зростання наукового знання”, а не його систематизації.
Попперiвська дедуктивна модель наукової критики мiстить тiльки емпiрично фальсифiкованi просторово-часовi унiверсальнi судження (теорiї), вихiднi умови i їх наслiдки. Знаряддям критики є modus ponendo tollens: розрiзняючий —категоричний висновок, що виникає, коли наявна перша посилка у виглядi демаркуючого судження i друга —позитивно визначає один iз членiв демаркуючого судження, чим заперечує другий (“А або В, або С”). Тому для Поппера аксіоматично обґрунтовані висловлювання “математична теорiя”, “фiлософська теорiя”, “теорiя логiки” є принципово ненауковими (метафiзичнi), бо дають зразок унiверсального судження, що не фальсифiкується. Останнє важливо пам’ятати оскiльки має поширення точка зору, яка вiдносить його всесвiтньо вiдомого учня математика I.Лакатоса до представникiв фальсифiкацiонiзму.
Виявлення фактів подолання раціональною реконструкцією межi просторово-часових теорiй, що наявні в працях І.Лакатоса присв’ячених аналізу методології фальсифікацій, засвідчує що спроби розглядати критичний раціоналізм у якості варіації методології фальсифікаціонізму не є обгрунтованими. Фальсифікаціонізм –це методологія, що цілеспрямовано визначає та враховує вимоги епістемології, заради правдоподібного визначення ймовірних онтологічних положень. Дана методологія принципово вiдмовляється вiд аналiзу вiдношення “факт-теорiя”, вважаючи за головний предмет свого дослiдження анти-iндуктивне вiдношення “теорiя-факт”, що фiксується поняттям “гiпотетико-дедуктивна теорiя”. Раціональна реконеструкція не може цього собі дозволити.
Спроба Дж.Агассi перетворити фальсифiкацiонiзм у завершену несуперечливу систему виявляє, що за багатьма експериментальними вiдкриттями стоїть теорiя, котрiй це вiдкриття суперечить; що значення фактуального вiдкриття необхiдно вимiрювати значенням тiєї теорiї, котру воно спростовує. Агассi обгрунтовано погоджується з тiєю оцiнкою “вирiшального експерименту”, котру наукове спiвтовариство дає таким фактуальним вiдкриттям, як вiдкриття Гальванi, Ерстеда, Прiстлi, Рентгена та Герца; однак вiн заперечує “мiф” про те, що це були випадковi вiдкриття (як часто кажуть про чотири перших) або вiдкриття, що підтверджують певні теорiї (як спочатку думав Герц про своє вiдкриття). Агассi навів аргументи для висновку: всi п’ять експериментiв були успiшними спростуваннями (фальсифiкацiями) —в деяких випадках навiть задуманими як спростування —теорiй, котрi науковець прагнув виявити i котрi в бiльшостi випадкiв справді, вiн вважав виявленими.
Визначено, що інтерналiську iсторiю в розумiннi попперiанцiв легко доповнити екстерналiськими теорiями зовнiшньої iсторiї. Так, Поппер вважав, що (з позитивного боку), по-перше, головнi зовнiшнi стимули створення наукових теорiй виходять з ненаукової “метафiзики” i навiть з мiфiв (пiзнiше це було прекрасно проiлюстровано Койре), i що (з негативного боку), по-друге, факти не являють собою такi зовнiшнi стимули: фактуальнi вiдкриття належать до ряду когнiтивних актiв, вони виникають як ідея спростування деякої наукової теорiї, i стають помiтними лише в тому випадку, коли вступають у конфлiкт з попереднiми очiкуваннями вчених. Обидва цi положення стають основоположеннями епiстемологiї фальсифiкацiонiзму, які в наступному здобули подальшого розвитку. Наприклад у П.Фейєрабенда, швидке збiльшення теорiй розглядається як зовнiшнiй чиник стимулювання внутрiшнiх процесів для проведення фальсифiкацiй. Отже, теорiї, якi доповнюють фальсифiкацiонiзм, не повиннi обмежуватись розглядом виключно iнтелектуальних процесiв, що пiзнiше стало основоположенням iншої методологiї —iсторизму.
Критичний аналіз виявляє, що навiть, приймаючи фаллiбiлiстичне тлумачення науки як безперервного процесу зростання знання (перманентний рух вiд пояснення до пояснення, вiд гiпотези до гiпотези, вiд проблеми до проблеми) неможливо уникнути питання про роль доведення в науцi. Якщо розглядати фальсифiкацiю як джерело науковостi, тодi треба доводити, що ми взагалi здатнi щось остаточно фальсифiкувати (довести факт спростування). Потреба у здiйсненнi такого доведення викликана постiйною загрозою вiчного регресу дурної нескiнченностi, що створює умови для сумнiву в наявностi самого факту iснування самодостатньої фальсифiкацiї, як це було обгрунтовано I.Лакатосом.
Зазначено, що фальсифiкацiонiзм набув широкого поширення в соцiологiчних дослiдженнях, якi вимагають обов’язкового обґрунтування “вибірки” збору емпiричної iнформацiї у виглядi гiпотези. У цiлому, головною сферою застосування даної методологiї дисертантом визнаються проблеми технiчного впровадження наслiдкiв фундаментальних наукових дослiджень, що охоплюється поняттями “прикладнi науки”, “технiчнi науки”, “iнженернi науки”.
П’ятий розділ. “Методологічний історизм і множина теоретичних систем” має наступні глави: 1.“Структурно самовизначена наука”; 2.“Метод історизму і проблема несумірності систем знання”; 3.“Реконструкції наукового знання”; 4.”Проблема епістемологічної несумірності різних систем наукового знання”.
У розділі розглядається історизм як методологiя, що була сформована для вирiшення проблем пов’язаних з аналiзом вiдношень мiж рiзними системами теорiй, науками. Визначаючи мiсце методологiї iсторизму в загальному процесi методологічних студій філософії науки обґрунтовується теза, що ця методологiя є форма усвідомлення процесів формування структурно самовизначеної науки.
Якщо в лiтературi, яка розглядає проблеми фiлософiї науки поняття “iндукцiя”, “дедукцiя”, “конвенцiя” та “фальсифiкацiя” (у розумiннi, яке було запропоноване К. Поппером) як окремi методичнi процедури вже набули усталеного характеру, то поняття “метод iсторизму” не має агрументованої реконструкції та поширеного вжитку. Здебiльшого методологiю iсторизму розумiють лише як звернення фiлософiв науки iсторичної школи до iсторiї науки як предмету методологiчного дослiдження.
Реконструктивна рефлексія дозволила навести аргументацію, що вiдкриття методу “iсторизму” належить Т.Куну, який розглядаючи процеси парадигмальних змiн через порiвняння “нормальної” та “революцiйної” науки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових товариств, виявив, що iсторизм може розглядатися у виглядi методичної процедури та виконувати функцiю методу.
За своєю функцією в теорії наукових революцій поняття “парадигма” використовується як замінник поняття “система знання”. Його застосування має конкретний сенс, якщо потрібно абстрагуватися від розгляду складових системи знання та зв’язків між ними, щоб протиставити та вирізнити різні системи знання як цілісні утворення, окремі одиниці дослідження. Основоположне значення має обгрунтування наведене у книзi “Структура наукових революцiй” де визнається, що в процесi революцiйних змiн у науцi важливу функцiю виконують психодинамiчнi iррацiональнi елементи, якi Кун називає “гештальт-переключеннями”. Суб’єктом гештальту є особистiсть, що всупереч усталеним науковим традицiям пропонує уявлення, яке заперечує ряд розповсюджених наукових переконань як анахронiзми.
У свою чергу, в працях I.Лакатоса було виявлено обгрунтування тези, що нi генiальнiсть яскравих особистостей, нi еврiстичнiсть та зручнiсть нового знання не стають вирiшальними аргументами для наукового товариства у процесi визнання новацiї, бо бiльшiсть учених завжди є частка конкретної наукової школи, яка дотримується “своїх” “загальноприйнятих” уявлень. Новi уявлення просто не розумiються, а тому не сприймаються абсолютною бiльшiстю (в цьому нерозумiннi немає нiчого дивного). Оскiльки пропонується “нове”, яке заперечує опрацьовану систему уявлень, тодi воно для традицiйно налаштованого мислення є “антинаукове”.
У дисертації проведено реконструкцію визначення процесу, за допомогою якого знiмається вказана суперечність. Т. Кун, це здійснив, через аналiз процесiв вiдновлення наукових кадрiв певної наукової школи. Виявлено, що в теорії наукових революцій безпосередньо онтологiчно методологiчну функцiю виконують пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї тощо), якi створюються вiдповiдними науковцями, що завжди мають власнi науковi уявлення. Написання навчального посiбника супроводжується дидактичною обробкою iсторiї науки окремим ученим (найчастiше неусвiдомлено). Оскiльки кожен пiдручник є систематизований виклад вiд “простого” до “сучасного” надбань певної галузi пiзнання, тодi “сучаснi” уявлення автора повиннi несуперечливо вкладатися у загальнонауковий iсторичний здобуток. Тим самим у виглядi пiдручника iсторiя, вiдабстрагована вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально “дiючим” методом не тiльки рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у несуперечливу систему, а й методом формування нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства однодумцiв.
Для цiєї методологiї методи дедукцiя, iндукцiя знаходяться у логiчному пiдпорядкуваннi новiй класифiкуючий системi та методу фальсифiкацiї, як засобу обґрунтування науковостi нової конвенцiї.
На вiдмiну вiд методологiчного фальсифiкацiонiзму, для iсторизму вихiдним пунктом є не встановлення гiпотези, котра фальсифiкується (а, отже —логiчно несуперечлива), а визначення методологiчного принципу свiдомої систематизацiї наукових знань для вирiшення конкретних наукових проблем: парадигми чи дисциплiнарної матрицi (Кун), дослiдницької програми (Лакатос), концептуальної змiни (Тулмiн), полiферацiї та теоретичної впертостi (Фейєрабенд). Дана методологічна позиція виявляє, що проста фальсифiкацiя (у попперiвському розумiннi) не приводить до остаточного вiдкидання вiдповiдного твердження. Таким чином, великi негативнi вирiшальнi експерименти описані К.Поппером та Дж.Агассі, як метод остаточного встановлення найбiльш близької до iстини теорiї, вважаються недостатнім засобом для визначення взаємовідносин між системи знання. За Поппером, вирiшальний експеримент описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумiсним з теорiєю, згiдно з методологiєю iсторизму —нiяке прийняте базисне твердження само по собi не дає вченому права вiдкидати теорiю. Такий конфлiкт може породжувати проблему (бiльш-менш важливу), але нi за яких умов не може вирiшити її. Тому попперiвська модель “пропозицiй та спростувань” спирається на думку, що за висуненням пробної гiпотези слiдує експеримент, який показує її хибнiсть. Iсторизм же визнає, що для системи теорiй (науки) жоден експеримент не є вирiшальним в той момент, коли вiн проводиться, а тому “зростання” наукового знання вiдбувається як слiдування варiацiй теорiї одного роду. Цi родовi особливостi науки формуються саме за допомогою iсторизму, який зобов’язує науковцiв неусвiдомлено ставати на позицiї саморефлексiї у процесi обґрунтування iсторiєю своїх особистих наукових уявлень. Отже, написання кожного “нормального” пiдручника обов’язково перетворює науковця у фiлософа науки, що неусвідомлено дотримується певної методологiї (уявлення про впорядковану систему методів).
У межах парадигми, теми, дослiдницької програми —деяка теорiя може бути замiнена на кращу теорiю, тобто таку, котра пропонує узагальнення бiльшої кiлькостi емпiричних даних, анiж її попередниця, частина якого в подальшому підтверджується. Таким чином, поряд iз використанням принципу фальсифiкацiї, iсторизм визнає, що науковий прогрес виражається скорiше прикладами верифiкацiї додаткового змiсту теорiї, а не тiльки фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична “фальсифiкацiя” i реальна “вiдмова” вiд вже створеної теорiї розглядаються у якостi незалежних подiй.
Зазначено, що в фiлософськiй лiтературi набула поширення мiфологiзована версiя тлумачення концепцiї “методологiчного анархiзму” П.Фейєрабенда та двух його принципiв: “полiферацiї теорiй”; “неспiвмiрностi теорiй”. У рiзних її варiацiях не помiчають, що Фейєрабенд доводить безпiдставнiсть iлюзiй про можливiсть iснування “когнiтивно єдиної науки”, яка ніби має спільну епістемологію та одну онтологію, а його принципи становлять суто методологiчне обґрунтування та рацiональне пояснення процесу “подiлу” наук. Так, “фiзика ядра” неспiвмiрна з “фiзикою класичної механiки”, хоча обидвi цi науки є наслiдок “полiферацiї” “єдиної фiзики”. Ця концепцiя важлива тим, що вона спростовує загальновідоме уявлення, яке криється за поняттям “диференцiацiя науки”. Останнє поняття вимагає обов’язкового вiрування в iснування онтологічно єдиної науки, що не вiдбувається при методологічному використаннi поняття “полiферецiя”. Згiдно з поняттям “полiферацiя” “єдина Наука” можлива лише у виглядi соцiального iнституту; як “екстернальний”, а не когнiтивний феномен.
Виходячи з того, що в методологiчному анархiзмi полiферацiя розглядається у зв’язку з фактами iгнорування “наявних” методологiчних норм i правил, рiзнi дослiдники творчостi П.Фейєрабенда роблять висновок про його концепцiю як про пропаганду основоположень iррацiоналiзму. Однак, проведене дослідження виявляє, що неможливо знайти у П.Фейєрабенда тези про заперечення логiко-математичних процедур пiзнання, а вiдповiдно здатностi науки мати розум, який повинен бути у злагодi iз самим собою.
Безперечним досягненням фiлософiї методологiчного анархiзму слiд визнати змiстовне загострення проблеми взаємовiдношення iнтерналiської i екстерналiської iсторiї науки.
Дослідження обгрунтовує, що за сферу застосування методологiї iсторизму потрібно визнати процеси свiдомого формування наук, які реально почали вiдбуватися у зв’язку з мiлiтаризацiєю науки та фундаментальних дослiджень, а сьогоднi —загальним розповсюдженням конкретних видiв науково-пiзнавальної дiяльностi вiд традицiйних сфер життєдiяльностi людностi до нових, вiд одних груп людей чи країн до iнших: виникненням наукових спiльнот поєднаних парадигмами, науково-дослiдницькими програмами, концептуальними змiнами. Аналiз iсторичного поступу певної науки дає змогу виявляти, наприклад, структурування науки на рiзнi програми, що мають чiтко окреслене “жорстке ядро”, визначити багатоманiтнiсть окремих парадигм.
У ВИСНОВКАХ дисертації підбиваються основні підсумки роботи, формуються теоретичні висновки дослідження, накреслюються перспективні напрямки подальших наукових досліджень.
Дослідження традиційних методологічних систем філософії науки та визначення їх основоположень, яке проводилося з метою обгрунтування існування способів смислових змiн системи наукового знання, що не суперечать визначенням наукової iстини прийнятим у межах певної теорії, дозволяє зробити ряд наступних висновків.
Рефлексія реконструкцій основоположень методологій визначає в якості головної умови сумірності основоположень однієї методологічної системи з іншою розмежування основоположень системи знання на епістемологічні, онтологічні та методологічні.
Методологічні системи, розроблені в межах філософії науки, становлять результат неусвідомлювано здійснюваної реконструюючої рефлексії основоположень, що скеровувалась усвідомленням різних проблем методу пізнання адекватного наявним знанням про властивості існуючої об’єктивної реальності.
Реалізація концепції дисертації дозволила виявити, що поширена серед філософів науки концепція, яка вимагає співставлення структури процеса мислення з процесами практичної діяльності ототожнює предмет думки з предметною реальністю. Таке ототожнення є основоположенням, яке спонукає до визнання тези про несумірність систем наукового знання.
Концепція реконструктивної рефлексії вимагає спростування обмежень які накладає на теорію методу концептуальний інструментарій “філософії свідомості”.
Змістом когнітивного відношення до дійсності в межах наукового пізнання є цілеспрямована зміна суб’єктивного уявлення, що завжди відбувається у формі філософської рефлексії. З позицій “філософії самосвідомості” різноманітні наукові принципи, що подекуди можуть розглядатися у якості взаємовиключних, набувають статусу різних засобів цілеспрямовування цілісного суб’єкта пізнання. Наприклад, не зважаючи на систематичну критику субстанціоналізму, ми маємо визнати його позитивну методологічну функцію, яка полягає у тому, щоб цілеспрямовувати наукові дослідження на систематичне виявлення без обмежень властивостей та взаємодій певного роду в усіх сферах даного людині буття.
В цілому, сутність реконструюючої форми рефлексивного полягає у виявленні межі поміж знанням та незнанням, певної системи знань та адекватних для її самореалізації, саморефлексії методів та методологій.
Предметом методологічного дослідження повиннен бути не процес використання методу, а процес його формування, тому що у останньому виявляють себе необхідні та достатні для його виникнення умови.
Недоцільно обмежувати розгляд методів та форм певної теорії, аналізом тільки методологічних проблем, бо у такому випадку від реальних проблем (епістемологічних, онтологічних) створення методу довільним чином абстрагуються.
Формування в межах індуктивізму методології та логіки науки, теорії істинності систем знання відбулося на основі формального розрізнення з одночасним змістовним ототожненням “науки”, що досліджує взаємозв’язок суб’єкта і об’єкта пізнання з “наукою” про систему методів пізнання. Зазначене ототожнення постало основоположенням визначення теоретичної системи знання предметом емпіричного аналізу. Одночасно, дане ототожнення стало на заваді вирішення проблем аналізу процесів формування, становлення та розвитку теоретичної науки.
Емпірична наочність теоретичних систем знання виявлена філософією логічного аналізу постає основоположенням суто наукового, а не метафізичного дослідження науки. Науковість методологічного дослідження виявляє себе у тому, що зв’язки в системах знання розглядаються в залежності від фактуально наочних емпірично даних систем знання, а не метафізичних настанов, які починають обмежувати вирішенням епістемологічних і онтологічних проблем.
Адекватність системи знання і властивостей об’єктивної дійсності забезпечується не методологією, а дотриманням та удосконаленням епістемологічних принципів. Дотриманням вимог методологічних принципів досягають злагодженості суб’єкта пізнання із самим собою (прийнятими епістемологічними принципами). Гносеологічна істинність (відповідність знання об’єктивній дійсності) може бути опосередковуючим, зовнішнім чинником по відношенню до теоретико-методологічної та логічної істинності (несуперечлива єдність знання). Так, основоположення методології класифікуючих систем обгрунтувують, що інтуїція в межах теоретичної науки має форму раціонально здійснюваної логіко-методологічної процедури рефлексивної зміни смислів і значень систем наукового знання. Основоположення методології фальсифікаціонізму виявляють, що методологія та логіка науки, теорія методів пізнання, гносеологічні теорії є допоміжне та альтернативне знання для створення умов теоретико-когнітивної еволюції. Вони можуть розглядатися лише як знання про знання, а не складова знань про властивості об’єктивної дійсності.
Рефлексія реконструкції основоположень методологічних систем представників історичної школи філософії науки виявила, що когнітивне моделювання історії науки постає у функції формоутворення еволюціонуючої системи наукового знання.
Методологічні системи, що досліджувалися у дисертації, згідно з реконструйованими основоположеннями, можуть змістовно класифіку-ватися наступним чином: індуктивізм –“як діяти у сфері наукових фактів, щоб теоретична система знання була істинною?”; конвенціоналізм - “як створювати різні істинні теорії щодо одного й того предмету пізнання?”; фальсифікаціонізм –“що треба робити з теорією, коли вона зустрічається з альтернативною гіпотезою?”; історизм –“як різноякісні, альтернативні теорії можуть становити єдину науку?”.
Розглядаючи гносеологічний зміст методів, відокремлено від методологічного та онтологічного аспектів, виявляємо, що удосконалення системи методів на підставі онтологічної орієнтації принципово самообмежена у своїх можливостях. Методологічна новація цілеспрямовано здійснюється у процесі вирішення усвідомлених методологічних проблем. У свою чергу, науковий аналіз емпіричних даних здійснюється після емпіричного їх виявлення, що потребує від науковця актуалізації образів необхідних моментів емпірично даних взаємодій в пам’яті. Тому знання методу в емпіричних дослідженнях постає як наслідок вже реалізованих актів пізнання, що виявляє себе у доведеннях тези про теоретичну навантаженість фактів. Таке знання методів абстрагується від аналізу методу, оскільки при актуалізації образів вже наявних у пам’яті не має практичного значення, чи є вони наслідком випадково відкритої взаємодії, чи є наслідок багатолітніх цілеспрямованих наукових досліджень. Проте, теорія “практичності знання” при вирішенні проблеми формування нового методу стикається з суперечністю, яка полягає у принциповій недостатності емпіричного рівня пізнання для виникнення ряду вже існуючих відомих методів науки.
Таким чином, аналіз методологічних проблем неможливо обмежити розглядом процесів застосування методів, бо від реальних проблем створення методу в процесі його застосування абстрагуються. Предметом методологічного дослідження повиннен бути не процес застосування методу, а процес його формування, необхідні та достатні для його виникнення основоположення. Знання властивостей об’єктивної дійсності, онтологія, наукова картина світу безпосередньо не використовуються в процесі реалізації методу. В процесі реалізації методів та їх систем використовуються лише знання способів пізнавальної діяльності. Особливість даного процесу полягає у тому, що знання властивостей дійсності використовуються тільки як онтологічна та гносеологічна підстава для внесення змін у суб’єктивно існуючу модель пізнавальної діяльності.
Знання про властивості об’єктивної дійсності мають зв’язок зі знанням методу тільки в реалізації окремого процесу опосередкування знання про форми діяльності зі знаннями про дійсність. Оскільки цілеспрямована діяльність людини опосередкована процесом мислення воно складає здатність поєднувати форми уявлення дійсності з формами уявлення діяльності. Створення моделі способу досягнення свідомо визначеної мети відбувається як внесення змін в існуючі уявлення про можливі методи діяльності в межах відомої об’єктивно існуючої реальності. Таким чином, знання нової, раніше невідомої властивості дійсності використовується, у першу чергу, мисленням. Вони становлять необхідну умову існування мислення, цілеспрямовано шукаються для задоволення потреби мислення у знанні методу вирішення усвідомленого питання, проблеми, завдання.
ПУБЛІКАЦІЇ
Основні положення дисертації були викладені в наступних публікаціях:
Чуйко В.Л. Рефлексія основоположень методологій філософії науки: Монографія. –К.,2000. –с.
Чуйко В.Л. Технологiчне знання як предмет гносеологiї // Методологiчнi проблеми iнженерної дiяльностi: Монографія / За ред. Кедровського О. I. —Вiнниця, 1994. –С.82-91.
Чуйко В.Л. Проблеми робототехніки в контексті традиційного та нового мислення \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. –К.,1991. –Вип.75. –С.35-41.
Чуйко В.Л. (у спів. Сова А.В.). До проблеми викладання філософії українською мовою \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. –К.,1991. –Вип.76. –с.89-95.
Чуйко В.Л. Національна мова науки як феномен історії культури \\ Проблеми філософії. –К.,1991. -№88. –С.89-95.
Чуйко В.Л. (у спів. Сова А.В.). Нова технологія як результат суспільного розвитку \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. –К.,1992. –Вип.80. –С.65-73.
Чуйко В. Л. Гносеологiчнi проблеми аналiзу процесу технологiчного використання наукового знання // Проблеми фiлософiї. –К.,1992.- № 91. —С.21-33.
Чуйко В.Л. (у спів. Мислинський А.О.). Місце експлікації як методологічної процедури \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. –К.,1992. –Вип.78. –С.50-57.
Чуйко В.Л. Наукове пізнання як умова розвитку немеханічних технологій \\ Філософські проблеми сучасного природознавства. –К.,1992. –Вип.79. –С.51-58.
Чуйко В.Л. (у спів. Соловей Л.А.). Філософія науки: Бог розуму чи трагедія свободи? \\ Екологія і онтологія (Матеріали волинських філософських читань 1994 р.). Київ –Луцьк, 1994. –С.160-167.
Чуйко В.Л. Гносеологічний аналіз класичних методологій філософії науки \\ Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. –Вип.26. –К.,1997. –С.106-111.
Чуйко В.Л Про методологічну недосконалість монізму \\ Філософські читання пам’яті Павла Копніна. –К.,1997. –С.119-127.
Чуйко В.Л. Філософія науки \\ Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник \ За ред. Андрущенка В., Горлача Д. –Харків, 1997. –С.369-372.
Чуйко В.Л. Наукова раціональність як форма духовної свободи \\ Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. –Вип.29. –К,.1999.
Чуйко В.Л. Структурування курсу “Основи екології”. Методологічні проблеми \\ Вісник Дніпропетровського державного університету. №1-2. –Дніпропетровськ,1999. –с.161-164.
Чуйко В. Л. Iнтерпретацiя та реконструкцiя наукового знання // Фiлософська думка. —№ 5. —К., 1999. –С.57-81.
Чуйко В.Л. Раціональність і духовна свобода \\ Персонал. Актуальні проблеми формування духовності українського народу. –К.,2000. -№3(57). –С.26-34.
Чуйко В.Л. Чотири методології філософії науки: особливості та сфери застосування \\ Філософська думка. -№1. –К.,2000. –С.3-26.
Чуйко В.Л. Суб’єктивність, самосвідомість і наукова проблема \\ Sentential: Наукові праці спільки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). -№2. –Вінниця,2000. –с.84-92.
Чуйко В.Л. Конвенціоналізм і “нові філософи”: розмежування методології та епістемології \\ Вісник Київського ін-ту імені Тараса Шевченка. –Вип.33. –К.,2001.
Чуйко В.Л. Методологія історичної школи філософії науки \\ Вісник Київського ін-ту імені Тараса Шевченка. –Вип.36. –К.,2001. –С.16-22.
Чуйко В.Л. Позитивне значення фальсифікаціонізму: сфера його застосування // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб.наук.праць. –Вип.20. –К.,2001. –с.229-237.
Чуйко В.Л. Особливості предмета досліджень філософії науки \\ Практична філософія. -№1. –К.,2001. –с.174-183.
Чуйко В.Л. Наукове пізнання: ситуація постмодерну і раціоналізм \\ Постмодерн: переоцінка цінностей. Збірник наукових праць. Вінниця, 2001. –с.259-276.
Анотація
Чуйко В.Л. Реконструктивна рефлексія в філософії науки. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.02 –діалектика та методологія пізнання. –Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ-2001.
Дисертаційне дослідження присв’ячено розробці теоретичної концепції, яка визначає основоположення певної методологічної системи рефлексивно співмірними з іншою методологічною системою знань. Обгрунтовано, що методи та методологія які складають систему знань, не вступаючи у суперечність з кореспондентською теорією визначення умов істинності системи наукового знання, у залежності від усвідомленої проблеми по відношенню до іншої системи може ставати джерелом певного типу співмірних основоположень: епістемологічних; онтологічних; методологічних.
Ключові слова: система наукового знання, методологія, рефлексія, самосвідомість, реконструкція .
Аннотация
Чуйко В.Л. Реконструирующая рефлексия в философии науки. –Рукопись.
Дисертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.02 –диалектика и методология познания. –Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев-2001.
Дисертационное исследование разрабатывает теоретическую концепцию, которая определяет основоположения методологической системы как рефлексивно соизмеримые с иной методологической системой знания. Обосновано, что методы и методология которые составляють систему знанния, не вступая в противоречие с кореспондентской теорией определения условий истинности системы научного знания, в зависимости от осознанной проблемы по отношению к другой системе знания может служить источником определенного рода соизмеримых основоположений: эпистемо-логических; онтологических; методологических.
Определяєтся специфика предмета методологического исследования. В частности, обосновывается, что в отличие от общепринятых концепций им не может выступать процес использования метода, поскольку в таком случае абстрагируются от проблем и основоположений, которые лежат в основаниях его возникновения.
Обосновывается, что толкования философии науки построенные на основаниях концептуального инструментария философии сознания и философии языка не адекватны особенностям предмета анализа, поскольку содержанием когнитивного отношения к действительности присутствующего в философии науки выступает целенаправленное изменение субъективных представлений, что осуществляется в форме саморефлексии.
Ключевые слова: система научного знання, методология, рефлексия, самосознание, реконструкция.
Annotation
Chuyko V.L. –The reconstructive reflexion in the philosophy of science. Manuscript.
Dissertation for Doctor`s Degree in Philosophy by speciality 09.00.02 –Dialectics and Metodology of Cognition. –Department of Philosophy and Metodology of Science of Taras Shevchenko`s Kiev National University. Kiev, 2001.
The dissertation elaborates the theoretical conception, which are defined fundamentals of methodological system as reflexly commensurable with other methodological system of knowledge. It was substantiated that the system of methods wasn`t come into contradition with the correspondent theory of definition conditions of truth system of scientific knowledge. Realize of problem with respect to other system of knowledge can serve as a source of the definite sort of the commensurable fundamentals: epistemological, ontological, and methodological.
Key words: the system of scientific knowledge, metodology, reflexion, self-consciousness, reconstruction.