Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Місця розселення, побут і вірування східних слов’ян на території України.
Після розгрому готів у IV ст. прибульцями зі сходу — Гунами - слов'яни розселилися до Дунаю і далі на захід. Тут вони зіткнулись з Візантійською імперією. З того часу (середина І тис. н. є.) повідомлення про слов'ян починають часто траплятись у візантійських документах. Слов'яни лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті бал-тами й угро-фіннами.
На великій території — від Карпат до верхів'я Волги — формуються східнослов'янські племена й племінні об'єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх — склавінів і антів, включають у себе вже 15 різних племінних груп.
Предки слов'ян здавна жили на території Центральної та Східної Європи. За своєї мови вони належать до індоєвропейських народів, які населяють Європу і частину Азії аж до Індії. Археологи вважають, що слов'янські племена можна простежити за даними розкопок з середини другого тисячоліття до н.е. Предків слов'ян (в науковій літературі їх називають праслов'яни) імовірно знаходять серед племен, що населяли басейн Одри, Вісли та Дніпра; в басейні Дунаю і на Балканах слов'янські племена з'явилися лише на початку н.е. Можливо, що про предків слов'ян говорить Геродот, коли описує землеробські племена середнього Подніпров'я.
Основним заняттям слов'ян було землеробство. Найдавнішим способом вирощування зернових культур у лісовій зоні було підсічне землеробство. Селяни спалювали повалені вітром на окремих ділянках лісу сухі дерева і таким чином проводили підготовку землі під посіви. Згодом — спалювали дерева, спеціально зрубані сокирою. Нерідко перед вирубуванням лісу дерева підсікали, щоб вони швидше висихали у вертикальному стані. Тоді — валили і спалювали. Попіл був добривом, він же розпушував грунт. Після трьох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку.
Слов'яни займалися також скотарством. Вони вирощували велику рогату худобу, коней, свиней. Слов'яни полювали на хутрових звірів, хутра були цінним товаром. А ще вони займалися рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), у лісах збирали гриби і ягоди.
У слов'ян було розвинене ремесло. Найбільше було поширене ковальство, залізоробне ремесло, гончарство, прядіння, чинбарство і ткацтво.
вої житла слов'яни споруджували в основному з дерева, заглиблювали їх наполовину в землю. Такі будинки були більш надійними й теплими. Посередині хати розташовувалися печі — для обігрівання житла і приготування їжі. Печі були без димарів, палили "по-чорному", дим виходив через отвори у даху. Печі у житлах відрізняють слов'янські поселення від їхніх північних сусідів — угро-фіннів і південних степових кочовиків. У них посеред житла було відкрите вогнище, над яким підвішували казан. Недалеко від будинку обов'язково споруджувалася яма-льох, де слов'яни зберігали зерно та інші продукти.
Слов'яни жили первісною сусідською общиною. Існували великі патріархальні сім'ї, в яких жили родичі декількох поколінь. Вони вели спільне господарство, володіли окремими господарськими будівлями, житлами, навіть невеликими поселеннями. Общини родичів жили в близьких поселеннях, що називалися "гніздами". Група таких "гнізд" об'єднувалася у плем'я. Пізніше такі племена починають об'єднуватися в союзи племен.
Давні слов'яни мали релігійні вірування. їхня релігія називається язичництво. Слов'яни обожнювали незрозумілі їм сили природи. Вони мали свій поховальний обряд, в основу якого була покладена віра у потойбічне життя. Померлих спалювали і ховали у спеціальних ямах. У могили клали речі померлого, знаряддя праці, посуд, їжу, інколи зброю. Крім цього, у давніх слов'ян існувала віра у різних духів.
2. Передумови виникнення феодальної держави Київська Русь. Норманська теорія походження Русі та її оцінка в історіографії.
Термін Київська Русь у сучасній історіографії використовується як для позначення єдиної держави, що проіснувала до середини XII століття[7][8], так і для ширшого періоду середини XII — середини XIII століть[9], коли Київ залишався центром країни і керування Руссю здійснювалося єдиним князівським родом на принципах «колективного сюзеренітету»[10]. Обидва підходи зберігають актуальність і в наш час.
У зв'язку з тим, що центром східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, у історичній літературі Русь отримала назву «Київська Русь». Сам термін Київська Русь — книжного походження і веде свій початок не з джерел, а зі сторінок історичних праць першої половини XIX століття. Це поняття виникло в російській науці як елемент періодизації історії країни[11]. З часом історики ввели до наукового обігу ще два терміни «Давня Русь» і «Давньоруська держава».[5]
У вітчизняних писемних джерелах ця держава називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних — «Руссю». Відповідно й народ цієї країни називали «руським». Однак цей термін не був одвічним іменем всього народу країни. Широкого вжитку він набув тут лише від 9-10 ст. Уперше в давньоруському літописі він з'являється в тексті, що стосується 852 року: «Нача ся прозывати Руская земля». З початком 10 ст. назва «Русь» набула офіційного значення[5].
Походження терміна «русь» є предметом дискусій істориків, що тривають уже понад 200 років. За цей час викристалізувалося щонайменше 3 теорії: південна, згідно з якою етнонім «русь» має місц., середньодніпровське походження, північна, за якою цю назву було запозичено слов'янами у скандинавів, і соціальна, яка, однак, нічого не говорить про безпосереднє походження терміна, але схильна тлумачити його як назву лише верхівки східнослов'янського суспільства. Остання теорія має нині тільки історіографічний інтерес, дві перші й досі виборюють право на істинність[5].
Б. Рибаков, досліджуючи літописний вислів: «Поляне иже нын зовомся Русь», дійшов висновку, що полянський союз племен (див. Поляни) Середнього Подніпров'я взяв собі за самоназву ім'я одного з племен, які об'єдналися в ньому, — «рос», відомого вже в 6 ст. далеко за межами східнослов'янського світу. Про плем'я «рос» говориться у сирійському джерелі 6 ст. — «Церковній історії» Псевдозахарія[5].
Чимало науковців, особливо петербурзької школи, схиляються до тієї філологічної точки зору, що пов'язує назву «Русь» із фінською назвою шведів — «Ruotsi». Однак, як зазначає історик Г. Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження цього питання, в даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва «Русь», як доводить Г. Ловмянський, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров'я. У процесі створення тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного й соціального значення. Німецький славіст Л. Мюллер виводив походження терміна «русь» від скандинавського етноніма «Ruder». Вказуючи на значну звукову розбіжність між термінами «рудер» і «русь», він вважав, однак, що термін «русь» вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов'ян, еквівалент їхньої справжньої самоназви. Історики, котрі відстоюють північне походження назви «Русь», часто апелюють до авторитету «Повісті временних літ», у якій говориться: «Отъ варягъ бо прозвашася Русью, а первое бўша словене»[5].
Іраномовне походження терміна «русь» аргументується в дослідженнях відомого іраніста В. Абаєва. Згідно з ними, етнонім «русь» відповідає перському «ruxs», що означає сяйво, або осетинському «ruxs» — «roxs» — світлий. На початку 9 ст. слово «русь» як назва держави і народу з'являється в текстах арабських та візантійських письменників. В арабській літературі назва «Русь» уперше вжита середньоазійським ученим 9 ст. ал-Хорезмі[5].
3. Державний лад, основні принципи та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики Київської Русі
Київська Русь пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Змістом першого етапу (друга половина ІХ – кінець Х ст.) було утворення і становлення Давньоруської держави династії Рюриковичів, активне розширення її кордонів, формування системи васально-ієрархічних відносин, протистояння з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами.
У 879 р. помер володар Новгородської землі князь Рюрик, і владу передали Олегу – регенту малолітнього сина Рюрика – Ігоря. Літописний документ свідчить, що у 882 р. Олег здійснив похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства
Олег (882–912 рр.).За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію, уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.). ,так за умовами першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом шести місяців. Другий договір передбачав і регулював відносини між обома державами в різних випадках і сферах.Під час здійснення одного із численних походів на сусідні території князь Олег загинув.
Ігор (912–945 рр.).В 914 році Ігор здійснив похід на древлян, які намагалися відокремитись від Києва. У 941 році він організував похід на Візантію, щоб забезпечити інтереси торгівлі. В 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантію, який вводив обмеження купцям з Київської держави, але забезпечував їх основні інтереси. Численні і широкомасштабні воєнні походи вимагали значних витрат і ресурсів, що підштовхувало князя збільшувати данину із підкорених земель. Одне із таких збирань данини в 945 р. Призвело до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.
Ольга (945–964 рр.).Княгиня Ольга провела реформу, якою внормувала розміри повинностей з феодально залежного населення. В зовнішній політиці Ольга керувалася виключно дипломатією. У 946 р. та 957 р. вона відвідала Константинополь, була прийнята візантійським імператором, прийняла християнську віру, провела переговори про відносини двох держав. В часи правління княгині Ольги зріс міжнародний авторитет Київської держави.
Святослав (964–972 рр.).В 964–966 рр. Святослав здійснив походи до Оки і Волги, де підкорив в’ятичів та фінські племена, знищив Хозарський каганат, хоча цим самим відкрив кочівникам Азії (печенігам) шлях на Русь. В 968 р. Святослав вирушив у Болгарію, маючи на меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах. Він втрутився у війну Болгарії та Візантії. Під час другого походу Святослава на Балкани відбулась вирішальна битва під Доро-столом. Наслідком битви стали переговори Русі та Візантії. В 972 р., повертаючись додому після одного з походів, Святослав зіткнувся з печенігами і загинув у бою. За часів Святослава значно зростає територія та роль Київської держави у вирішенні міжнародних питань.
Характерними ознаками цього етапу історії Київської Русі були: розширення території країни; вихід на міжнародну арену; зосередження уваги на зовнішій, а не на внутрішній політиці; активність князя і військової дружини у військовій сфері. Негативними факторами влади на той час ще була недостатня консолідованість території держави, слабкість великокнязівської влади, несформованість системи васально-ієрархічних відносин.
4. Основні досягнення в розвитку матеріальної та духовної культури в Київській Русі
Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.
Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожем'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.
Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.
Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.
Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у слов'ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою - “країною міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців”.
Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.
Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.
Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а князеві слави” в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.
Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні. У IX-X ст. широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо - не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI ст. руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.
5. Причини ослаблення та занепаду Київської держави.
Княжий період від середини ХІІ ст. оцінювався радянською історіографією однозначно негативно-як феодальна роздробленість Русі, сумний час, занепад держави. Проте історичні факти і об’єктивний аналіз подій дозволяють сказати про настання нового етапу в історії княжої доби з середини ХІІ ст. – етапу децентралізації імперії. З цього часу встановлення реального державного контролю над територією всієї Русі могло бути досягнуте тільки шляхом послаблення центральної влади, передачі її функцій окремим землям та удільним князям, відбувається остаточне формування феодальної системи.
Послаблення влади центру над регіонами супроводжується розвитком міст, економічним піднесенням регіонів, розвитком самобутньої культури. Стає дедалі очевиднішою політична різниця між регіонами Київської Русі: Північно-східним – Володимир, Суздаль, Москва; Південним – Київ, Чернігів, Переяслав; Північним – Новгород, Псков.
Даючизагальну оцінку цьому етапові нашої історії, можна зробити висновки, що:
1. Децентралізація, роздроблення – це явище об’єктивне, закономірне, воно випливало з самого характеру суспільно-економічного розвитку в Київській державі ХІІ ст. Цей процес одержав в історії назву феодального роздроблення, оскільки в його основі була еволюція феодалізму. У країні формується клас землевласників – феодалів, які стають не лише економічною, а й політичною силоюна своїх землях.
2. Київська Русь у середині ХІІ ст. зовсім не розпалася (про що писало чимало радянських істориків ), змінилася лише форма державного устрою. Єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. (див.: Історія України: нове бачення. Т.1. – К., 1995, с.70).
3. Явище роздробленості суперечливе і неоднозначне. Одночасно з відцентровими діяли сили доцентрові. Майже всі князі обстоювали позицію відновлення єдиної Київської держави, але кожен із них бачив великим князем себе. Важливим фактором такого єднання була половецька загроза.
4. Найважливіший висновок - децентралізація прискорила і поглибила процес консолідації єдиного народу, етносу в моноетнічну, а на наступному етапі – в національну державу.
Основні причини, що викликали роздробленість:
Політичні:
1. велика держава-імперія, що обіймала обширну територію, об’єднана силою і примусом, з часом розпадається, нею важко управляти з єдиного центру;
2.сила бере верх над законом, відбуваються постійні міжусобні війни князів за київський престол; не врегульоване право спадкоємності;
3. прагнення окремих земель до політичної самостійності і незалежності від центру;
4.відсутність серед спадкоємців династій політика-особистості, якими були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах.
Економічні:
1утвердження нових економічних відносин, феодальної власності на землю, перехід від умовного землеволодіння до спадкового (вотчинного);
2 загострення протиріччя між ростом економічної могутності місцевої влади і намаганням центру зберегти підпорядкованість всіх земель;
3 розвиток економічної самостійності окремих регіонів, міст, які були зацікавлені в зростанні продуктивності праці, покращенні обробітку землі, що давало можливість торгувати і розвиватись економічно самостійно, незалежно від центральної влади.
Зовнішні:
1 могутність і єдність держави підривали постійні війни і набіги кочових племен і народів (найголовніші з них – хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.);
2 землі Київської Русі залишалися бар’єром між Сходом і Заходом, витримували на собі основний удар ворога, що послаблював їхню могутність;
3 занепад Візантійської імперії та ріст могутності сусідніх держав - Польщі, Литви, Угорщини.
З середини ХІІ ст. на території Київської Русі формується п’ять основних політичних та соціально-економічних центри, які намагаються проводити самостійну політику:
1. Південно-західні галицькі та волинські землі з центром у м. Галич (з 1145 р.).
2. Південно-східні, центральні - київські, чернігівські, переяславські, які, хоч і в складних умовах, але також продовжують утримувати традиції українського державотворення.
3. Північно-західні з центром у Турові, Пінську (з 1150 р.).
4. Північні - новгородські землі з центром уНовгороді.(з 1130 р.).
5. Північно-східні землі – Ростов, Суздаль, Володимир і з 1147 р. Москва, які започатковують новий центр формування московської державності.
Необхідно звернути увагу, що, незважаючи на роздробленість, центром русько-українського життя залишаються основні землі Київської Русі: Галичина, Волинь, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина. Вагомим аргументом цього є використання в письмових джерелах з другої половини ХІІ ст. терміну – Україна (вперше згадується в Київському літописі 1187 р.).
6. Значення християнства для духовного розвитку суспільства та державотворення Київської Русі.
У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.
Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва.
Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком.
Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського “варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови.
Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) - до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.
Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.
Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності.
Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.
Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.
З прийняттям хр. культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель.
На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священників, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему.
Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт.
Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, як згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.
Прийняття христ. було важливим й для підняття престижу Київської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням христ. Візантійська література почала потрапляти у Русь. Таким чином запровадження христ. допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.
7. Запорозька Січ – Утворення, державний устрій.
З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.
До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво - сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об’єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: “Січ - мати, Великий Луг - батько”. З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки - “січі” (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо.
За свідченням “Польської хроніки” Бєльських у 30 - 40-х рр. XVI ст. якась Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 - 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 - 1557 рр.), Томаківська (1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 - 1638 рр.), Микитинська (1638 - 1652 рр.), Чортомлицька (1652 - 1709 рр.), Кам’янська і Олешківська (1709 - 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 - 1775 рр.). П¢ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області.
Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої - майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо - великі хати - курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в’язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.
Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем.
Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці - паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на “уходах” - хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади - клейноди: булаву, бунчук, печатку.
Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.
3. Велике значення в організаційному оформленні козацтва мало і утворення реєстру, і саме оформлення козацтва як окремого стану феодального суспільства. Ідея утворення реєстру з’явилась ще на початку XVI ст. У 20 - 30-х рр. XVI ст. робилися перші спроби створення козацького реєстру, тобто частину козаків хотіли взяти на державну службу для захисту кордонів. У 1524 р. король Сигізмунд I (1506 - 1548 рр.) дав дозвіл на утримання 1-2 тисяч козаків, але не було грошей. Тільки у 1572 р. з’являється наказ польського короля Сигізмунда ІІ Августа взяти 300 козаків на державну службу. Записали їх до спеціального списку - реєстру, звідси з’явилась й назва. Реєстровцям надавалися достатньо вагомі привілеї: свій суд і самоврядування, виборність старшини, звільнення від податків і повинностей, права власності на землю, дозвіл вільного промислу і торгівлі. Виплачували їм за службу грошима, одягом і зброєю. Тобто це був близький до шляхти окремий служилий стан, офіційно визнаний законом.
Перший реєстр (1572 р.) швидко розпався. У 1578 р. король Стефан Баторій відновив реєстр з 600 козаків. Монастир Терехтемировський став арсеналом, шпиталем для козаків. На старшину обирали шляхтичів. Без дозволу забороняли нападати на татар, доручали оборону кордонів. Також реєстровцям доручався контроль за нереєстровими козаками. До реєстру брали найбільш заможних козаків, більш законослухняних, схильних до компромісу з владою.
Подальші зміни в реєстрі показує динаміка його чисельності: у 1590 р. - 1000 чоловік; у 1596 р. - реєстр розпущено через участь у повстаннях; у 1599 р. - реєстр відновлено; у 1617 р. - 1000 чоловік (Вільшанська угода); у 1619 р. - 3000 чоловік (Роставицька угода); у 1629 р. - 6000 чоловік (Куруківська угода), поділ на полки і сотні (Переяслав, Канів, Черкаси, Чигирин, Корсунь, Біла Церква); у 1630 р. - 8000 чоловік (Переяславська угода); у 1638 р. - 6000 чоловік за “Ординацією Війська Запорозького, що перебуває на службі Речі Посполитої”. За “Ординацією…” реєстровці втратили самоврядування та виборність старшини; гетьмана старшого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана; осавулів і полковників - призначали з шляхтичів; без дозволу забороняли їздити на Січ, а ослушників карали на смерть; на Січі постійно перебувала залога з 1000 реєстровців. У 1637 - 1638 рр. писарем реєстровців був Богдан Хмельницький.
З другої половини XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи: реєстрові та нереєстрові (міські, низові (запорозькі)). Запорозька Січ і реєстр, які в собі несли зародки української державності, спричинили також зміни і в психології козаків та в ставленні до них. Спочатку козаків мало чим відрізняли від розбійників та інших маргіналів суспільства, але з часом, особливо у простого люду, негативний образ козака змінився, перш за все завдяки боротьбі з татарами і турками. Козаки відбивали напади татар, захищаючи себе, і отримували з цього більше військової здобичі, ніж слави, що було практично. Але для українського народу козаки були борцями з турками і татарами, оборонцями від національного та соціального гноблення польських панів. Це виходило об’єктивно, бо козаки перш за все захищали й забезпечували свої вузькостанові інтереси, але при цьому значною мірою й самі серйозно переймалися загальнонаціональними інтересами, ідеями оборони православ’я і власного народу.
Таким чином козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI - першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв’язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу, становлячи його політичну еліту.
8.Причини загарбання українських земель Великим князівством Литовським і королівством Польським
У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.
Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви.Виникає питання: Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські землі?
Тут можна назвати декілька причин:
По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод.
По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у 1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська.
По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст.
І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”.
Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.
Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.
Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392–1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.
У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об’єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру, проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель.
Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409–1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси.
Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі – Добжинську землю.
У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію українського православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві було введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Отже підписанням Кревської і Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель, які стали об’єктом відкритої експансії Польщі.
Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип’якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”.
9. Причини виникнення українського козацтва
Слово “козак” походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у “Польській хроніці” Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі - Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 - 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.
Виникнення українського козацтва - це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:
─ наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;
─ погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії , шукачі пригод та ін;
─ умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.
Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина втікача до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.
До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої
соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.
10. Соціально-економічне життя в Україні в другій половині XIV–XVI ст.
За польсько-литовського панування на українських землях тут відбулися значні зміни не лише в політичному, але й соціально-економічному житті. Якщо до XIV ст. переважала примітивна експлуатація природних багатств українських земель, то, починаючи з XV ст., коли на західноєвропейському ринку значно зріс попит і ціни на худобу і збіжжя, відбулися значні зміни в економічній структурі господарства і перш за все – сільськогосподарського.
На ярмарках Львова, Луцька та інших міст продавали тисячами волів та іншу худобу, яку згодом переправляли далі на Захід, де були значно вищі ціни. Основним перевалочним пунктом худоби і зерна в Європу став м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво вплинуло на сільськогосподарське виробництво у Польщі та в українських землях, які входили до її складу. Зростання попиту на продукти землеробства і скотарства зумовили:
– розширення орної землі, збільшення виробництва продукції на продаж;
– якісні зміни в техніці та технології господарювання – розширився асортимент сільськогосподарських культур, появилися водяні млини і т. ін.;
– гостроту питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.
Еволюція феодальних відносин зумовила зростання великого землеволодіння, як князівського, так і боярського. Якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалось лише кілька десятків великих феодальних господарств, то уже на початку XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родів, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами бурхливого росту великого феодального землеволодіння були висококнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель. Так на Волині найбільшими землевласниками були князі Острозькі, Чорторийські, Сангушки, Радзивіли, Вишневецькі; на Київщині і Подніпров’ї – Заславські, Ружинські, Немиричі; на Брацлавщині і Поділлі – Потоцькі, Замойські, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить те, що у ХV–XVI ст. у Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 містами та містечками і селами, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Більшою третиною Волині володіли лише князі Острозькі.
Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилилося кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.
Основою економіки українських земель і надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з’являються фільварки – феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов’язувалися з виробництвом сільськогосподарської продукції на ринок. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла – млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.
Розвиваються міста – і державні, й ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права – виборного місцевого самоврядування, – з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.
Першим українським містом, якому було надано в 1339 р. Магдебурзьке право, стало м. Санок Галицько-Волинського князівства. В 1356 р. його отримав Львів, в 1374 р. – Кам’янець, в кінці ХV століття – Київ та інші міста.
Зрушення в економіці XIV– XVI ст. були тісно пов’язані з соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків.
На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан – шляхта, до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Сформувалася шляхта як привілейований стан суспільства протягом XIV– XVI ст. На українських землях, які входили до складу Литви і Польщі, своєрідним ядром шляхетського стану були майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї шляхетської групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю.
Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани – члени великокнязівської ради та найзаможніші доходами, які у воєнні походи виступали не у складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами. Князі та пани утворювали нечисленну еліту, яка була основою формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя. Найнижчий щабель шляхетського стану займала дрібна шляхта (зем’яни), які становили проміжну ланку між аристократичною верхівкою і селянством.
Окрему суспільну верству населення займало духовенство, якому належала важлива роль та особливе місце в українському суспільстві.
Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке в період формування фільваркової системи господарювання поступово перетворюється на верству кріпаків.
Отже, в XIV–XVI ст. в соціально-економічному житті на українських землях у складі Литви та Польщі відбулися кардинальні зміни не тільки в техніці і технології господарювання, але й у сфері земельної власності та організації праці, в становій організації суспільства. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових міст, поглиблення спеціалізації ремісництва, утворення цехів. Розвитку ремесла і торгівлі сприяло отримання Магдебурзького права окремими українськими містами.
Українські землі під владою Речі Посполитої
Захопивши у XIV–XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об’єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.
Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності – адже у Польщі домінувало наймане військо.
Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги.
Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об’єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд II Август своїми універсалами приєднав українські землі – Підляшшя, Волинь, а згодом Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови – спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам’янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювали призначені польські магнати.
Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.
Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Утиски та кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.
На захист православ’я виступили братства – міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство (1585 р.), яке мало функції контролю над духовенством, а також Київське (1615 р.) та Луцьке (1617 р.) братства. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгорнулася релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга („Про єдність церкви Божої”, 1577 р.), працюють на ідею унії.
У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини – уніатську та православну.
Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов’янською, а обряди – православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.
Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.
Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.
Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ’я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.
Отож Берестейська унія не сприяла об’єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов’язані між собою.
Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення.
4. Початок українського національного відродження. Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті українського народу, в боротьбі проти польського панування
Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях – Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі – Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя – мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище – козацтво.
Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).
Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.
Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об’єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка – прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.
У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.
Вишневецький Дмитро Іванович („Байда“, 1516-156 рр.) – український князь, перший із достовірно відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок старовинного волинського роду Гедиміновичів. Власник земельних маєтків на Тернопільщині (зокрема м. Вишнівець). У 1551-155 рр. черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. Під його керівництвом протягом 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано замок, мури якого не тільки гарантували безпеку, а й стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва – Запорозької Січі. У 1560 р. на службі в московського царя Івана Грозного. У 1560 р. здійснив військовий похід до Молдавії, де в боротьбі за молдавський престол зазнав поразки в бою під Сучавою і потрапив у полон. Був відправлений до Стамбула і там страчений після жорстоких катувань.
Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки – на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).
З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.
Козацтво поділялося на полки чисельністю 500–1000 осіб. Полки складалися з сотень. А сотні у свою чергу поділено на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців – кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіально – з 8–10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві змінювали ім’я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки – джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків – нежонатих, загартованих у боях, і волосних – сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де займалися землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.
Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.
Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків із зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.
Поступово формується козацька адміністрація – військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавул та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.
Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть „Руська правда”, у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т. ін.
Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об’єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей – майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.
При цьому козацька державність мала цілий ряд особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж варто віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення, була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою – фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо – уваги практично не приділялося.
Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.
Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику „поділяй і володарюй”, польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання – охороняти південні кордони держави.
У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список – реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом „старшому”; козацька старшина отримала знаки влади – клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).
Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 – вже тисячу. Але наприкінці XVI – на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.
Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-Волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.
Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили хвилю потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.
Поступово їхні виступи проти польських панів набували дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під керівництвом К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.
У лютому 1593 р. князь Острозький розбив військо Косинського на р. П’ятці. Козаки уклали угоду, згідно з якою Косинський позбавився гетьманства, козаки втратили право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повернулися до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками втік на Січ і звідти у травні 1593 р. почав наступ на Черкаси. Там він зазнав поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького і загинув. Його військо відступило на Запоріжжя.
У 1594–1596 рр. розгорнулося нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П’ятці він кинув службу й організував загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко послав гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішив направити проти них коронне військо.
У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об’єдналися з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дали бій полякам, після якого, забравши свої сім’ї, змушені були відступити за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбили за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видали полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.
Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища – козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.
Після поразки постань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому змушена була „загравати“ з ними, змінити репресії на привілеї.
З другого боку на початку XVII ст. і серед козаків домінувала поміркована течія щодо Речі Посполитої, найяскравішим виразником якої був гетьман Петро Сагайдачний.
Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (?-1622 рр.) – політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. народився в с. Кульчинці поблизу Самбора (нині Львівська обл.) в українській православній шляхетській родині. Освіту здобув в Острозькій академії. У 1601 р. прибув на Запорозьку Січ, де був обраний гетьманом українського козацтва. На чолі з ним козаки здійснили кілька успішних походів проти турків і Кримського ханства (1607, 1608, 1614, 1615, 1616). Особливу славу здобув походом на Кафу (Феодосію) у 1616 р., захопивши її і визволивши з неволі багато полонених. Намагаючись зміцнити становище козацтва, певний час проводив компромісну політику щодо польського уряду. У 1618 р. навіть взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. І водночас у 1620 р. послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом і тверезим розрахунком. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху, захисник православної церкви. В 1621 р. очолив козацьке військо в боротьбі проти турецької навали і в битві під Хотином дістав тяжке поранення отруйною стрілою, що прискорило його смерть. Похований в Києві у Братському монастирі.
Історики оцінюють П. Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до Богдана Хмельницького. Він належить до тих постатей вітчизняної історії, яким сучасна Україна завдячує своєю незалежністю. Він був прихильником ідеї утворення держави на берегах Дніпра під проводом козацької військово-політичної еліти. Своєю активною, але поміркованою і реалістичною політикою йому вдалося підняти престиж українського козацтва, що вийшло на перше місце у соціальному житті замість шляхти, яка поступово втратила роль провідної верст ви через своє ополячення й зраду материнської церкви.
Гетьман Сагайдачний здійснив перші конкретнім кроки в напрямі реалізації ідеї утворення української держави – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ – полк став також адміністративно-територіальною одиницею, яка носила назву тих міст і містечок, де він базувався. Він провів також реформу козацького війська, перетворивши його з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо з жорсткою дисципліною, довів його чисельність до 40-50 тис.
Славу та авторитет Сагайдачний здобув не лише своїми ратними подвигами. Він був видатним культурно-просвітницьким діячем. За його сприяння у Києві утворився осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, М. Смотрицький та ін Завдяки підтримці П. Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив І. Борецького на митрополита Київського, а також кілька єпископі в, чим було відновлено в Україні православну церкву (уряд офіційно визнав її у 1632 р.).
Дбаючи про розвиток національно-освітнього руху в Україні, гетьман в 1620 р. разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленного братства, матеріально допомагав Київській братській школі. П. Сагайдачний перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства (духовенство, шляхта, міщани) для досягнення автономії України у складі Речі Посполитої.
Після смерті сагайдачного польський уряд посилює тиск на козаків, що викликало нову хвилю козацько-селянських повстань.
У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків – Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.
Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі „Статті для заспокоєння руського народу”, які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізав права та вольності українців.
Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд у 1635 р. збудував на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю.
У 1637–1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав’язати козацтву „Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої”. В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.
Період козацької активності змінився десятиліттям так званого „золотого спокою”. Але козацько-селянські повстання підготували ґрунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.
11.Брестська церковна унія та її наслідки
Ідея об'єднання двох християнських церков, католицької та православної, виникла ще в XI ст., одразу після розколу християнства в 1054 р. Упродовж століть робилися більш менш активні спроби об'єднання християн в рамках єдиної церкви. Найближче до рішення цього питання підійшов Флорентійський собор в 1439 р. У роботі собору брали участь візантійський імператор Іоан Палеолог, константинопольський патріарх Посип П, київський митрополит Ісидор і багато ієрархів римської церкви. Собор успішно здолав основні догматичні розбіжності двох церков і теоретично добився їх об'єднання. Проте проти такого ходу подій виступили католицька Польща і православна Московія, що не дозволило реально об'єднати християнство.
У XVI ст. ярим поборником об'єднання церков став орден єзуїтів, який активно діяв у Польщі та в Україні. Цього разу релігійна ідея об'єднання християн доповнювалася політичними й економічними інтересами. Польща була зацікавлена в підпорядкуванні української православної церкви Риму, оскільки це ще міцніше пов'язало б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й послабило би вплив на цих землях православної Московії. Тому фанатичним прихильником церковної унії (об'єднання) виступав польський король Сигізмунд III. З іншого боку, прихильники унії існували і серед українського населення Речі Посполитої. Створення єдиної церкви обіцяло для українців отримання рівних прав з поляками у політичній та економічній сферах. Однак ціною цього рівноправ'я була відмова від віри предків, а також неминуча полонізація України. Проте сама ідея виглядала досить привабливо і знайшла своїх впливових прихильників.
У 1590 р. львівський єпископ Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р.
два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці папа Климентій VIII офіційно прийняв українську православну церкву під свою владу.
Коли таємне стало явним і в Україні відкрито проголосили церковну унію, обуренню більшості українців не було межі. Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький. Ситуація, що склалася, змусила польського короля Сигізмунда III піти на скликання церковного собору в Бресті з метою остаточного вирішення питання про унію.
Восени 1596 р. до Бресту прибули численні представники української шляхти, міщанства і духовенства. З польського боку були присутні деякі католицькі єпископи, представники польської шляхти і короля. З самого початку собор не зміг прийти ні до якої угоди і фактично розпався на два - католицький і православний, причому в католицькому взяли участь митрополит київський Рогоза і 8 православних єпископів. З 8 по 10 лютого обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень: католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її сталі називати греко-католицькою), а православний засудив унію.Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом III повністю встав на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ'я.
12.Причини феодальної роздробленості Київської Русі.
Однією з причин феодальної роздробленості став поділ давньоруських земель між нащадками великого київського князя Ярослава Мудрого. Після цього розпочалася міжусобна боротьба між князями. Але, як уявляється, цей факт не можна вважати основною причиною. Адже перший поділ земель Київської Русі розпочався задовго до цього, іще при Володимиру Червоне Сонечко, чиї сини уже на початку XI ст. розпочали безкінечні усобиці. Залишаючись відносно єдиним державним механізмом, Київська Русь являла собою федерацію півтора десятка в певній мірі відособлених феодальних земель-князівств. В південно-західній частині Русі знаходилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське та Галицьке князівства.
Серед інших причин слід відзначити і глибоко натуральний характер давньоруської економіки, оскільки тут були недостатньо розвинуті економічні зв'язки між окремими князівствами. Натуральна економіка - це сукупність досить замкнутих господарських одиниць, що були недостатньо включені в торговельні й інші економічні відносини. Ці одиниці були самодостатніми, такими, що самі себе забезпечували і їм майже не потрібні були зовнішні чинники розвитку. Але і ці причини не були визначальними для процесу феодальної роздробленості.
Однією з найважливіших причин феодальної роздробленості на Русі можна назвати зростання боярських вотчин. В XII ст. вотчини стали достатньо сильними і незалежними, що дозволяло боярам продовжувати наступ на общинні землі. Відбувалось закабалення вільних смердів-общинників, збільшення відробітків і повинностей, що виконувались залежними смердами на користь феодалів. Феодали на місцях намагались отримати все більше влади. Караючи смердів, вони все частіше отримували з них штрафи - віри. Феодали все частіше заявляли про свою незалежність від великих Київських князів, вимагали підвищення феодального імунітету, проголошеного "Руською Правдою", тобто невтручанням великого князя в справи вотчини. Але Київські князі не погоджувались на підтвердження незалежного статусу удільних князів і продовжували втручатися в судові, податкові й інші проблеми боярської вотчини.
Великі князі змушували бояр являтись в Київ зі своїм військом і приймати участь в нескінченних військових походах. Така ситуація не завжди співпадала з інтересами бояр, які нерідко відмовлялись від служби великому князю. Все це призводило до конфліктів, намаганню бояр швидше отримати політичну і економічну самостійність. Бояри все частіше погоджувались підтримати свого місцевого князя, оскільки від нього вони найшвидше могли отримати допомогу і захист, наприклад, в непростих відносинах із смердами, міщанами, іноземними завойовниками.
Зростання і посилення міст в ХІ-ХП ст. також прискорило процес розпаду Давньоруської держави. Міста поступово починають вимагати економічної і політичної незалежності, що V дозволило б їм стати центрами удільних князівств із своїми сильними князями, яких підтримували місцеві бояри. В багатьох містах зростала роль міських народних зборів — віче, які виражали ідеї децентралізації, незалежності місцевої влади від Києва.
Не слід забувати і про таку причину роздробленості Київської Русі, як втрата Києвом значення великого торгового міста на шляху "із варяг в греки". Уже в ХІ-ХП ст. в період хрестових походів основні торгово-транспортні шляхи перемістились на Середземне море. Головним торговим посередником між Європою і Азією стали Венеція і Генуя. Поступово Київ починає втрачати статус великого міжнародного центру торгівлі. У Києві залишалось все менше засобів для підтримання сильної централізованої влади, для утримання адміністративного апарату і єдиного війська.
Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодалізму на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес роздроблення Русі. Із складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма спадкоємцями-сина-ми. Настає дійсна роздробленість. Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися продуктивні сили, йшло масове знищення господарств трудівників, військові сили все більше розпорошувались. Вторгнення орд Батия поставило під питання не тільки єдність Русі, а й саме її існування.
Політична історія Галицько-Волинського князівства.
Династія Ростиславичів завершилась смертю Володимира ІІ в 1199 році.
Роман Мстиславович (1199-1205) З 1170 року у волинському князівстві починає правити Роман Мстиславович. Він декілька разів пробував захопити Галицьке князівство за Володимира ІІ, але втриматись не зміг. Скориставшись смертю князя Володимира ІІ, волинський князь Роман захопив Галич і об'єднав два князівства в одне - Галицько-Волинське. Йому допомагає польський князь Лешко. Створивши нову державу, Роман Мстиславович намагається швидко встановити новий лад, щоб подолати старі негаразди в державі. За час свого короткого правління Роман Мстиславович встиг зробити:
19 червня 1205 р. загинув князь Роман Мстиславович у поході на польського князя Лешка Білого, бо хотів отримати від нього землі за попередню допомогу. Після битви біля с. Завихостова князя знайшли мертвим із раною в спині. Підозрюють, що вбивця був підісланий галицькими боярами, які хотіли позбутись активного князя.Залишилась приказка, яку любив говорити князь: "не вбивши бджіл, меду не їсти". Під бджолами князь розумів бояр, які бажали посилення своєї влади, а під медом - мир та спокій у своїй державі.Після смерті Романа залишились два сина - Данило (4 роки) та Василь (2 роки), та його жінка Ганна, яка і почала правити князівством, поки виростуть сини.
Становище в державі було важким. Галицькі бояри знову підняли голову і почали вести свою політику. Волинські бояри навпаки беззастережно підтримували Ганну та її дітей. Однак, крім внутрішніх ворогів активізувались і зовнішні - у 1206 році на галичину вчинили похід чернігівські князі Ольговичі, а із заходу розпочав похід польський князь Лешко. Ганна звернулась по допомогу до угорського короля Андрія і у Галичі встановили угорський гарнізон, який зупинив поляків. Правда, коли до Галича підійшли війська чернігівських князів, то угорці відступили.Галицькі бояри пробували вплинути на події і закликали на правління в Галич сіверських князів Ігоревичів. Князь Володимир Ігоревич сів у Галичі, князь Роман - у Звенигороді, у Володимирі - князь Святослав. Княгиня Ганна з дітьми була вимушена виїхати до Польщі, де її прийняв князь Лешко Білий.
У 1208 році князі Ігоревичі посварились і почали воювати один з одним. У 1209-1210 рр. цим скористались галицькі та волинські бояри, які вигнали їх. Знову у Галичі відновлюють владу угорці, які починають нехтувати місцевими інтересами. Така поведінка призвела до початку антиугорського повстання і знову повертаються до влади князі Ігоревичі. Однак князі Ігоревичі розпочали переслідувати бояр, які раніше виступали проти них. Бояри звернулися до угорського короля допомогти проти Ігоревичів, обіцяючи визнати владу малого князя Данила.
У 1211 р. в Галич повертається князь Данило. Влада Данила не протрималась довго, бо в 1213 р. повстання підняв боярин Владислав Кормильчич. Він вперше на Русі проголосив себе князем, що викликало різкий спротив сусідів. Княгиня Ганна разом з синами була змушена знову вирушити в Угорщину. В 1214 році відбулась нарада польського князя Лешка та угорського короля Андрія у м. Спиш, де вони домовились поділити Галицько-Волинське князівстиво. У Галичі почав правити угорський королевич Коломан, а Волинське князівство перейшло під владу князя Данила.
У 1219 році жителі Галича закликали на правління новгородського князя Мстислава Удатного, який вигнав угорців з Галича. Князь Данило одружується з дочкою Мстислава і починає самостійно правити у Волинському князівстві. Він починає збирати батьківську спадщину. В 1219 році він відвойовує у поляків Берестейщину та Північне Забужжя, що тепер називають Холмщиною. У 1227 році князь Данило повернув під свою владу Луцьку, Пересопницьку та Чорторийську волості.
У 1228 році помер князь Мстислав Удатний і князь Данило починає боротьбу за Галицьке князівство, яке перейшло у спадок угорському королевичу Андрію, що був також одружений на одній з дочок Мстислава. У 1230 та 1233 роках князь данило захоплював Галич, але не зміг втриматись. У 1234 році він захоплює Белзьке князівство.
Визначальним став 1238 рік. Він захопив:
В цьому ж році він розбив війська лицарів Тевтонського ордену біля міста Дорогичин, які намагались захопити руські князівства під приводом поширення католицької віри.
У 1243-1244 рр. князь Данило підкорив Люблінську землю.
У 1245 році князь Данило розбив об'єднані війська угорців, поляків та галицьких бояр біля міста Ярослава. Завдяки цій перемозі вдалось остаточно зламати опір галицьких бояр. Однак, вирішивши проблему з боярами, князь Данило отримав ще більшу проблему. Ще в 1223 році разом з тестем Мстиславом Удатним та іншими руськими князями і їх союзниками половцями князь Данило взяв участь у битві на р.Калка з монголо-татарами. Це були загони Субудай-багатура та Джебе-нойона, яких вислав на розвідку Чингісхан (великий хан монголів після курултаю 1216 р.). Князь Данило щасливо врятувався, хоч багато інших князів загинуло.
В 1237-1238 рр. почав новий похід на Русь внук Чингісхана хан Батий. Першими постраждали від нападу монголів Північно-Східні землі Русі, а в 1239-1241 рр. хан Батий захоплює Південно-Західні князівства. Так як, князь Данило в цей час був київським князем, то доручив оборону Києва тисяцькому Дмитру Єйковичу. 6 грудня 1240 року останні захисники сховались в Десятинній церкві. Монголо-татари розбили стіни таранами і церква завалилась, поховавши під руїнами останніх захисників. Тисяцький Дмитро попав у полон до монголо-татар. Після Києва монголо-татари захопили Галич та Володимир і вирушили на поляків та угорців. Землі Русі були підкорені монголо-татарами, але не включені до складу Золотої Орди хана Батия. В цей час князь Данило був в Угорщині, де просив військової допомоги в угорського короля Бели ІV. Вернувшись з Угорщини, князь Данило починає відбудовувати міста. Ще близько 1237 року він збудував Холм, а близько 1256 року - місто Львів. Пошуки союзників для боротьби з монголо-татарами були невдалі і тому в кінці 1245 року князь Данило був змушений поїхати в Сарай-Бату, столицю Золотої Орди, де визнав владу монголів і отримав ярлик на своє князівство.
В 1253 році в м.Дорогичин відбулось урочисте коронування князя Данила.
Коронуватись запропонував римський папа Інокентій ІV, а взамін князь Данило мав прийняти унію православної та католицької церкви. Папа римський також обіцяв організувати хрестовий похід західноєвропейських правителів проти монголо-татар. Так як, організувати похід так і не вдалося, то князь Данило пізніше відкинув унію і знову прийняв православ'я. Сподіваючись на допомогу Європи у боротьбі з монголо-татарами, князь Данило в 1254-1255 рр. розгромив війська монгольського темника Куремси, намагаючись скинути залежність від монголо-татар. Однак, обіцяна допомога так і не надійшла, а замість Куремси із ще більшим військом прийшов хан Бурундай у 1259 р. Не маючи іншого виходу, князь Данило був змушений знову визнати владу монголів.
Ще одним напрямком діяльності князя Данила була Литва, молода держава, яка в цей час формувалась і виходила на міжнародну арену. Засновником і правителем Литви був князь Міндовг. Син Данила Роман одружився з дочкою князя Міндовга і став правити Чорною Руссю. Однак через союзницькі стосунки князя Данила з монголо-татарами відносини з князем Міндовгом зіпсувались.
У 1246 році заснував Галицьку митрополію, бо Київська митрополія опинилась на території підвладній монголо-татарам. Отже, коли в 1264 році князь Данило Галицький помер, то йому так і не вдалося звільнити державу від залежності від монголо-татар.
Нащадки Данила Галицького (1264-1340); брат Василь (1203-1269) сини: Мстислав (?-1290); Лев (бл. 1228-1301); Шварно (?-1269); Роман (помер раніше Данила); Іраклій (1223-1240); дочки: Переяслава (?-1283); Устинія ,Софія
Після смерті князя Василя Романовича його володіння перейшли до сина Володимира Васильовича (?-1288), а потім до Мстислава Даниловича. В кінці кінців, усі землі Романовичів зібрав у своїх руках Лев Данилович.
Лев Данилович (1264-1301) У 1272 році переніс столицю до Львова. Вів жваві дипломатичні відносини з Литвою, Угорщиною, Чехією і тевтонським орденом. Князь Лев був вимушений визнавати владу Золотої Орди і при потребі кликав монголо-татар для боротьби із своїми ворогами. Багато часу витратив на спроби приєднати Краківську землю, однак це не вдалося здійснити. Близько 1280 року приєднав Закарпаття до Галицько-Волинського князівства, а близько 1292 року - Люблінську землю.
Юрій І Львович (1301-1308) Знову переніс столицю до більш економічно розвиненого Володимира. Князь Юрій іменував себе "король Русі". За нього Галицько-Волинське князівство знову втратило частину Закарпаття (захопила Угорщина) та Люблінську землю (захопила Польща). У 1303 році на території князівства створюють окрему галицьку митрополію, яка підпорядковувалась константинопольському патріарху. Про силу князя говорить наступне, що в 1312-1313 рр. угорська знать запропонувала йому стати кандидатом на угорський трон.
Андрій І і Лев ІІ (1315-1323) Князі правили одночасно, усю територію поділили на сфери впливу, але у всіх питаннях діяли спільно. Для боротьби з монголо-татарами і новим Литовським князівством князі підтримували жваві дипломатичні стосунки з Тевтонським орденом та Польщею. Литва відвоювала Дорогичинську і Берестейську землі. Обидва князі загинули одночасно у військовому поході, за одними даними на Литву, а інші вказують, що у поході проти монголо-татар.
Після їх смерті не довгий час керував Володимир Львович, а з його смертю влада перейшла до сина сестри братів Марії Болеслава. Він охрестився і залишився в історії під назвою Юрій ІІ Болеслав (1325-1340). Смерть Юрія ІІ Болеслава підозрюють не була випадкова - його отруїли галицькі бояри, які знову підняли голову.
Із смертю Володимира Львовича закінчилась чоловіча лінія династії Романовичів, а із смертю Юрія ІІ Болеслава і жіноча лінія Романовичів.Галицько-Волинське князівство переходить під владу князя Любарта Гедиміновича.
13. Формування української народності
За однією з гіпотез, висунутою польським істориком Яном Чекеновським, слов'яни появились за 500 років до н.е. Наші ж вчені вважають, що вирізнення українського народу з-поміж східнослов'янських народів відбулось з XII ст. до кінця XIII ст. Звичайно, не обійшлось без домішок крові інших народів. Доречно звернути вашу увагу, що всяка крапля іншої крові через декілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20-ти поколінь (близько 500 років) теоретично має 1 048 576 предків. В середному піраміду чисельних залежностей між предками і потомками можна перевертати. Зрозуміло, чому в людей, які історично тривало спілкувались між собою, витворювалися не лише духовно-психологічні спільні риси, але більшою чи меншою мірою і біологічні (антропологічні). Проте антропологічні риси сучасних українців, як підтверджують дані антропології, в порівнянні з населенням України Х-ХІ ст., суттєво не змінилися. Дослідження з антропології, — стверджує акад.Ф.П.Шевченко, — вказують на генетичний зв'язок українців з древлянами, волинянами, тиверцями, полянами, білими хорватами і частково з сіверянами.
Археологами доведено, що протягом 10 тис. років від часів неоліту на нашій території безперевно проживали люди. В другій половині цього строку виникла трипільська культура, генетично найближча до матеріальної культури України. Не доводиться сумніватись, що й частина слів того часу дійшла до сьогодні.
Одна з доісторичних назв, збережена в усній традиції та працях арабських і грецьких авторів, — слов 'яни. Слов'яни займали значну територію Європи і, вільно спілкуючись між собою, інших людей звали німцями, прирівнюючи їх нерозуміння до німоти. Сила зрозумілого слова поширювалась на різні реалії. Дніпро, скажімо, звався Славутою чи Славутичем. В писемних джерелах зустрічаємо Славутич і словєнє. Останнє слово в сучасній російській мові знайшло графічну фіксацію через звук -а-.
В найменуванні народів світу існують самоназви. Так, грузини звуть себе сакартвелами, угорці — мадярами, германці — дойчами, фінни — суомі, камбоджійці — кхмерами і т.п. Два тисячоліття нової ери висвітлили багато інших назв слов'янських племен, які, за словами літописця, "прозвашася имены своими, гдъ съдши на которомъ мъсте". Ці етноніми досить прозорі: бужани — мешканці узбережжя Бугу, древляни — мешканці лісів, дреговичі — прип'ятських боліт, поляни — безлісих просторів, сіверяни — півночі Лівобережжя. А в уличах можна вгадати бджолярів, що проживали на берегах Бугу. Правда, про них ще кажуть, що вони угличі — тобто ті, що живуть в куті (углу).
Якщо тиверці жили понад Дністром, а їх назва пов'язана з можливою назвою цієї ріки Тивр, яка має індоєвропейський корінь зі значенням "швидкий, різкий", то дуліби втратили семантику власного найменування, але їх географія засвідчується існуючими зараз кількома селами Дуліби у Волинській, Львівській, Рівненській, Тернопільській областях. Цікаво, що тут нараховується понад сто населених пунктів з компонентом Воля (Вол и ця). Є підстави вважати, що сюди втікали селяни від закріпачення, засновуючи поселення з промовистою назвою, а навколишня територія стала зватись Волинь. А її мешканці відповідно волиняни.
Подібним чином утворилася назва Слобожанщина в східній частині України, хоч формант слобода наявний у десятках ойконімів майже всіх областей. Донецька ж земля дала ще не зовсім сформовану фонетично назву донеччани. Ще одна загадкова назва — родимичі. Можливо, це умовна назва смоленських та чернігівських земель, де підкреслена їх спорідненість.
Час вносить зміни в усі сфери життя суспільства. На зміну одним назвам приходять інші. Лісова частина українського і білоруського пограниччя стала Поліссям, а її жителі — поліщуками. Заселена українцями брестська земля складається з пінчуків — жителів узбережжя р.Піна. Про це теж нагадують м.Пінськ та прізвище Пінчук.
Долина Дністра від Тернополя до Вінниччини закріпила за собою назву Поділля з жителями подолянами. Що стосується буковинців, то їх території таку назву дало букове дерево.
Карпатський регіон, який разом з Буковиною вісім століть був у відриві від основної території України, заслуговує особливої уваги. Тут збереглися надзвичайно цікаві явища. Назви населених пунктів (Рава Руська, Русава, Русаки, Русин, Русів, Руська, Руське Поле, Руський Мочар, Руські Геївці та ін.) і жителів — русин, руснак — збереглися з того часу, коли наша земля називалася Русь. А про що нагадують назви гуцули, бойки, лемки? Гірський житель — гуцул міг одержати свою назву від вигуку — "гуці" Хоч не виключено запозичення з румунської мови — hotul — злодій, розбійник, опришок. Етнічна група бойків одержала свою назву за ствердну частку — "боо> — так, звичайно!— дуже поширену в місцевій говірці. Те ж саме сталося і з лемками, які у значенні лиш, тільки вживали слово "лем".
Не можна не згадати ще один карпатський етнос ембріональних слов'ян — даків, що з завоюванням на початку нашої ери римлянами земель аж до Пруту були асимільовані, однак залишили в мові, що тепер зветься румунською, відчутну частку свого словника. Ствердне слово "да" в тому числі. За аналогією з бойками та лемками даки одержали свою назву завдяки наведеному ствердному слову.
Щодо самої назви Україна, то вперше етнонім "Україна" вже звучить в 1187 р. в давньоруському літописі, а потім в 1213 р. і т. д. З початку XIV ст. поряд з етнонімом "Русь" появився етнонім "Мала Русь". Вперше це сталося в 1335 р. в грамоті Юрія II — цар Малої Русі (латинською мовою). Іван Вишенський в 90-х роках XVI ст. в роки підписання Берестейської унії вживав цю назву. А потім російські царі стали вже десь зневажливо називати Україну "Малая Русь",
"Малоросія", а жителів — малоросами. Хоча якраз місцеве, корінне населення України так себе не називало.
Польський хроніст ХУП ст. Грондський, російські історики XIX ст. С.М.Соловйов, В.Ключевський та інші вважали, що Україна є синонімом слова "окраїна". Тобто, якщо дивитись на неї як з боку Росії, так і з боку Польщі. А М.Г.Чернишевський в одній статті про Польщу, шукаючи, де кінчається Росія і починається Польща, зовсім згубив Україну. Він писав про Україну так: там на заході, де закінчується Росія, — починається Польща, а там на сході, де закінчується Польща, починається Росія.
Після монголо-татарського завоювання Північно-Східної Русі західні і південно-західні руські землі, що ввійшли до складу Великого князівства Литовського, були економічно і політично відірвані від решти руських земель. Тривале відокремлення від решти Русі, ізольоване існування південно-західних її частин з їх місцевими особливостями і зв'язками стало одним з факторів утворення української народності.
Процесу оформлення української народності сприяло те, що в кінці XV ст. всередині південно-західних руських земель стала щезати економічна роз'єднаність, посилились економічні зв'язки, утворились місцеві політичні центри. Зростання економічних зв'язків між окремими землями та їх політичне спілкування були основою формування української народності, створення її спільної території, виникнення притаманних їй особливостей господарського життя, мови, побуту, культури та мистецтва.
На основі старих місцевих говірок складалась українська мова з її фонетичними і морфологічними особливостями, відбувався процес оформлення української культури. Приблизно з цього часу можна говорити про українську народність як про особливе історико-культурне і етнічне утворення, що виросло на грунті східного слов'янства.
З усього сказаного можна виокремити певні етапи формування українського народу:
1-й етап — вирізнення українського народу з-поміж східнослов'янських народів з XII ст. до кінця ХПІ ст.;
2-й етап — формування українського народу з його чіткими етнокультурними рисами в XIV ст. — 1569 p.;
3-й етап — з 1569 р по 1648-1657 pp. український народ сформувався на феодальному етапі свого розвитку.
14. Козацько-селянські повстання кінця XVI - початку ХУІІ ст. проти насильницької політики колонізації.
Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокотилися дві хвилі народних виступів (у 1591—1596 та 1626—1638рр.), рушійною силою яких стало козацтво.
Перша проба сил: Косинський та Наливайко
Перше велике козацьке повстання 1591—1693 pp., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем " заслуженого козака ", дрібного шляхтича з Підляшшя Криштофа Косинського. Тривалий час він перебував на Запорізькій Січі, займав важливі військові посади, був обраний гетьманом. У1691 р. білоцерківський староста Я. Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана Косинському, наклалася на глибокі соціально-економічні суперечності тодішнього життя та непослідовну політику польського уряду щодо козацтва, яка неодноразово змінювалася від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки.
Наприкін. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиденцію і замок Я. Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та селяни навколишніх місті сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започаткували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер. XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.
Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 р. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Богуславом, Переяславом, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й розширення козацьких порядків на нових землях.
Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхетське ополчення під командуванням київського воєводи К.-В. Острозького. На початку лютого 1593 р. під м. П'ятка (теперішня Житомирщина) відбулася вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів і нестачі харчів майже тиждень мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Значних втрат зазнала й шляхта, а тому змушена була піти на укладення перемир'я. За його умовами К. Косинський зобов'язався скласти гетьманські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчиняти бунтів, козаки мали повернути все награбоване майно, а селяни, що пристали до повстання, мусили повернутися до своїх панів.
Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 p. К. Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О. Вишневецького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К. Косинського було підступно вбито. Але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши О. Вишневецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.
Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1694— 1596 pp., яке очолив Северин Наливайко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільської обл.), У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, служив у князя К.-В.Острозького. Але після битви під П'яткою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв проти турків на нижньому Дністрі.
Влітку 1694 р., повернувшись з успішного походу в Молдавію, С. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти, вимагаючи стацій (натуральних податків) або забираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією про об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, надіслав запорожцям 1,5 тис. коней, захоплених у турків. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміністрацію, захопили Брацлав і проголосили його " вільним козацьким містом". Це, по суті, стало початком повстання.
Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям прибув загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, представником козацької реєстрової старшини. Об'єднане військо Наливайка й Лободи, що налічувало бл. 12 тис. чол., спершу зробило кілька походів у Молдавію, де, зокрема, змусило її правителя відмовитися від підданства турецькому султанові, а з весни 1595 р. цілком зосередилося на боротьбі з польсько-шляхетським режимом. У той час Наливайко пішов на Волинь та Білорусь, здобуваючи міста й беручи з них контрибуцію. Аналогічно діяв і гетьман Григорій Лобода, який зі своїми запорожцями подався на Подніпров'я. Ще один козацький загін полковника Матвія Шаули, здобувши Київ, направився у Білорусь. Наприкін. 1595 — на поч. 1596 р. повстанці вже контролювали все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали звістки про наміри повсталих створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.
Значною мірою успішне розгортання повстанського руху було зумовлене відсутністю шляхетського війська, яке тоді воювало у Молдавії. Та з його поверненням відбувається ускладнення ситуації. Польський уряд доручив придушити повстання польному гетьманові С. Жолкевському, одному з найкращих полководців того часу. Виступивши навесні 1596 р. з добірним військом і значною артилерією, він вирішив розбити козаків по частинах і спочатку вдарив на військо Наливайка. Але той з півторатисячним загоном, вдало маневруючи, зумів уникнути нерівного бою і під захистом табору з возів відступив до Поділля, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви.
У березні 1596р. повстанські загони об'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Згодом в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася одна з вирішальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір сховатися за московським кордоном. Але їх просування гальмував величезний обоз приблизно з 7—9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. У травні 1596р. на р. Солонині під Лубнами (теперішня Полтавщина) повстанці потрапили в оточення переважаючих сил польського війська, яке налічувало понад 5 тис. жовнірів та декілька тисяч обслуги. Тут козаки спорудили міцний табір, який оточили возами в 7—9 рядів, окопали ровомішанцями. На укріплення і вози поставили бл. 20 гармат. Майже 2 тижні вони героїчно оборонялися. Декілька великих штурмів табору не дали полякам нічого. Навпаки, козаки самі робили небезпечні вилазки і С. Жолкевський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла залишати напризволяще жінок, дітей, старих, поранених. А всі вибратись із пастки не могли.
Розуміючи, що козацький табір неприступний і знаючи, що на виручку обложеним іде допомога із Запоріжжя, С. Жолкевський вдався до такого засобу, як підступність, демонстративно ведучи переговори лише з Г. Лободою і поширюючи різні чутки. У результаті цього козаки звинуватили останнього в зраді і стратили. Новим гетьманом було обрано запорозького старшину Криштофа Кремпського.
На початку червня у розташування Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Протягом кількох днів поляки вели безперервний обстріл табору. Загинули сотні людей, ще більше було поранено. Становище ускладнювалося через спеку, нестачу води, харчів та фуражу, почалися повальні пошесті на людей та худобу, бракувало боєприпасів. Тому було вирішено задовольнити польські вимоги. Деморалізовані повстанці зв'язали С. Наливайка і його найближчих соратників і видали Жолкевському. Проте їх це не врятувало. Поляки поставили нову вимогу, про яку мовчали раніше — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли повстанці відмовилися, то раптовим нападом беззахисний табір було розгромлено. "Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі", — писав один із поляків. Тільки К. Кремпському з частиною козаків вдалося прорватися на Запоріжжя. Керівників повстання після страшних тортур було страчено у Варшаві. Зокрема С. Наливайкові та М. Шаулі відрубали голови й четвертували.
Козацькі виступи. 1591—1596 pp. викликали переляк серед польської шляхти, яка на сеймі проголосила козаків ворогами держави та ухвалила " винищити їх до останку". Однак усі ці постанови залишилися на папері. По-перше, Запорізька Січ була недоступною для польського панства і надалі залишалася головним осередком козацької вольниці. По-друге, на поч. XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн з Волощиною, Швецією, Московщиною, а тому раз по раз мусила звертатися за допомогою до козаків (зокрема у 1609 р. на московській території у складі польського війська діяло 40—50 тис, козаків). Тому вже у 1601 р. польський сейм скасовує свої рішення про ліквідацію козацького стану, які так і не набрали чинності. Правда, Солоницький погром вплинув на внутрішній розкол козацтва, який проявився ще у відносинах між прихильниками Наливайка і Лободи. У козацькому середовищі виникли дві течії: радикальна, яку представляло незаможне козацтво, що прагнуло до покращення свого становища шляхом негайних і рішучих дій проти польського панства, та поміркована, до якої належали матеріально забезпечені козаки, схильні до компромісів та мирного розширення своїх прав і привілеїв у Речі Посполитій. Домінуванням останньої течії, найяскравішим представником якої був гетьман П. Сагайдачний, а також активною участю козацтва у зовнішньополітичних акціях, насамперед проти Криму та Туреччини, і пояснюється той факт, що протягом трьох десятиліть в Україні не було великих народних виступів.
15. Причини, характер та рушійні сили визвольної війни
Велике народне повстання, що вибухнуло навесні 1648 р., відіграло важливу роль не лише в історії українського народу, а й у політичному житті всієї Східної Європи.
У ході цієї війни відбулися докорінні зміни у житті українського суспільства - у державному устрої, у соціально-економічних відносинах, у духовній сфері.
Серед причин національно-визвольної війни насамперед слід відзначити здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану. Серед українського населення наростало почуття ненависті до польського панування, соціальний вибух був неминучим.
Неабияке значення мав стрімкий розвиток національної самосвідомості українців (усвідомлення ними своєї етнічної ідентичності, спільних інтересів), розвиток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності.
І, нарешті, велику роль відіграло формування на основі козацтва нової української еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення.
Ці та інші причини і зумовили національно-визвольний характер визвольної війни. Щодо рушійних сил визвольної боротьби, то керівною і провідною її силою, ядром української армії стало козацтво. Надзвичайно активну участь у військових подіях узяло й українське селянство. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального гноблення - проти земельної власності як польських, так і українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Селяни вимагали особисту свободу і право володіння землею. Важливу роль у національно-визвольній і соціальній боротьбі відігравали міщани. Причому в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь, Галичина) - провідну. Досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби відіграла й частина української шляхти, у першу чергу - у формуванні української еліти, політичної програми розбудови державності. Але більшість панівного стану суспільства зрадила національні інтереси і придушувала визвольну боротьбу. Крім того, безпосередню участь у подіях революції та державотворчій діяльності взяли представники православного духовенства (особливо його низи).
Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.
За національним складом абсолютну більшість учасників цієї боротьби становили православні українці. Разом з тим, серед повсталих перебували представники інших національностей, які проживали в Україні, в тому числі і євреї. Серед цілей боротьби як правило виділяють наступні:
- ліквідація польського і будь-якого панування;
- звільнення від національного гноблення;
- ліквідація магнатського землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарювання, кріпацтва, завоювання особистої свободи і права власності селян, міщан, козаків на землю;
- утворення незалежної соборної української держави, ідея якої, щоправда,
визрівала поступово.
У ході війни мали місце найрізноманітніші форми боротьби - непослух, відмова від виконання обов'язків, військові дії. Та все ж таки переважали насильницькі, збройні форми боротьби. Досить часто траплялися такі ексцеси, як погроми мирного населення, грабежі, спустошення міст і сіл. До цих руйнівних акцій вдавалися усі сторони - і поляки, і росіяни,і татари, і турки, і українці.
Зрозуміло, що вибух жорстокості з боку українців став наслідком жорстокості польського режиму в Україні, жорстокості існуючого соціального гноблення. І чим нестерпнішим ставало становище українців, тим більш жорстоких форм набувала їх боротьба.
Отже, виходячи із причин, складу учасників і цілей Національно-визвольної війни, її характер визначають як: національно-визвольний; релігійний;соціальний.
Очолив цю війну Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький, який народився близько 1595 р., ймовірно, в Чигирині, у родині дрібного шляхтича Михайла. Одержав він добру на той час освіту в школі лемберзьких єзуїтів. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре розбирався в історії, географії, праві.
У 1620 р. разом з батьком взяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону.
Будучи викупленим запорожцями із полону і повернувшись в рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.
За свідченням сучасників, "він був пособником Тараса", активним учасником Переяславської битві 1630 р., в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) розбили шляхетські війська, керовані Конецпольським. Одну із провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637-1638 рр. Він пройшов справжню школу міжнародних відносин у Запорізькому війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику.
Повстання 1637-1638 рр. було розгромлене, а Хмельницький вже як генеральний писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 р.
Запорозька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатися з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.
16. Охарактеризуйте періоди визвольної війни 1648-1654 рр.
Навесні 1648 р. вибухнула народно-визвольна війна українського народу. Почався новий період української історії - період відродження української держави.
Багатовікове панування іноземних загарбників було справжньою трагедією для народу України. Посилення соціально-економічного гніту тісно перепліталося з національним і релігійним, що значно гальмувало розвиток України. Політична анархія і корупція у державному управлінні Речі Посполитої сприяли свавіллю в Україні польських магнатів і шляхти. Характеризуючи тяжке становище народних мас, Б. Хмельницький у червні 1648 р. писав польському королю, що “пани державці та старости в задоволення собі нестерпно принижують нас і тяжко-ображають, позбавляючи нас не тільки бідного майна, але і волі, посягають на наші хутори, луки, сінокоси, ниви, зорані поля .. І що тільки будь-кому з них у нас, козаків, подобається, силою віднімають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють, мордують, в тюрми кидають, на смерть за наші маєтності вбивають. Ні на які права, ні на привілеї, не звертають уваги маючи нас... за своїх власних невільників”.
Прийняті у Речі Посполитій “Статті для заспокоєння руського народу” 1632 р. , а також “Ординація війська Запорізького реєстрового” 1638 р. не призупинили, а навпаки - сприяли подальшому наступу польських феодалів, масовій колонізації українських земель і насильницькому поширенню католицизму в Україні.
Напередодні народно-визвольної війни соціально-економічні, політичні та національно-релігійні суперечності значно загострилися. Польський гетьман в Україні М. Потоцький зазначав, що не було жодного села чи міста, в якому би не лунали заклики до свавілля і де би “не замишляли на життя і майно своїх панів і орендарів, часто жаліючись на образи і утиски”.
Війна українського народу за рушійними силами і суттю була антикріпосницькою, антифеодальною, а за політичною спрямованістю – народно-визвольною. Антикріпосницький характер цієї війни проявився з самого початку повстання - 1648 р. і підтвердився у ході подій наступних років. Так, повстання у середньому Подніпров'ї розпочалося під час збирання феодальних повинностей у населення. Реєстрове козацтво підтримало повстанців. Будучи “невдоволеними порядками, введеними у Запорізькій Січі “Ординацією війська Запорізького реєстрового” 1638 р., воно теж повстало і перейшло на бік Б. Хмельницького.
Незабаром повстання охопило всю Україну: Лівобережжя, Подніпров'я, Правобережжя, Східну Галичину, Волинь, Прикарпаття. Селяни розгромлювали маєтки землевласників незалежно від їх національного походження і вірувань, виганяли місцеву владу, знищуючи при цьому документи, що засвідчували кріпосницький стан чи економічну залежність селян, королівські грамоти, інвентарі маєтків, орендні листи тощо. Повстанці називали себе козаками і відмовлялися виконувати феодальні повинності. Селянство стало першим великим бойовим резервом поповнення загонів повстанців.
Особливо яскраво антифеодальний характер війни проявився після Зборівського договору 1649 р., за умовами якого над рядовим козацтвом і більшістю селян знову нависла загроза відновлення магнатсько-шляхетського гніту. Згідно з цим договором чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. козаків (фактично їх було у декілька разів більше). Польським панам передавалися їхні маєтки в Україні. Селяни, які не потрапляли до козацького реєстру, переходили у підданство своїх власників. У такій ситуації повстанці покидали військо, полковники якого визнали умови Зборівського договору, і поповнювали полки, очолені вихідцями із селянства, що не підписалися під цим договором.
Селяни Подніпров'я, не сприйнявши умов договору, в деяких районах повстали. Б.Хмельницькому загрожувала “чорна” рада за підписання Зборівського договору. Козацька старшина настільки налякалася таким становищем, що Хмельницький змушений був вимагати від старшинської адміністрації придушити повстання силою і покарати винних у порушенні миру. Тільки небезпека нового вторгнення магнатсько-шляхетських військ на звільнену територію змусила гетьмана змінити ставлення до селянських виступів. Однією з причин виступів було скорочення реєстрових козаків до 20 тис.
Зауважимо, що разом з селянством у визвольній війні брали участь козацтво і міське населення, а також козацька старшина. Участь у визвольній війні різних соціальних верств українського народу пояснюється загальними інтересами і метою - знищенням панування іноземних загарбників. Звичайно, кінцева мета була різною. Наприклад, українське селянство намагалося послабити або знищити (скасувати) феодально-кріпосницький гніт. Рядове козацтво і міська біднота виступали проти посилення соціально-економічного гніту, загрози їх закабалення і закріпачення. Ті, хто приєдналися до повстанців, - українські шляхтичі й православне духовенство - домагалися відновлення і зміцнення своїх станових прав і привілеїв. Козацька старшина намагалася використати ситуацію для збереження феодально-кріпосницьких відносин і встановити повне економічне й політичне панування над підлеглими.
У ході війни різні соціальні верстви об'єднались проти загального ворога - іноземних поневолювачів. Рух перетворився у загальнонародний. Як і в інших народів, в Україні загальна боротьба набувала релігійного спрямування. Це виявлялося у боротьбі православ'я проти католицизму, однак аж ніяк не впливало на антикріпосницьку суть і визвольну мету.
Антикріпосницька та визвольна боротьба українського народу відбувалася не ізольовано, а у постійних зв'язках і взаємодіях з іншими народами. В Україні поряд з українцями - її основним населенням - проживали представники інших народностей, які також брали участь у боротьбі. Виступи українського народу проти соціально-економічного, політичного і релігійного гніту вплинули на розвиток антикріпосницького руху сусідніх народів. У загонах повстанців були росіяни, білоруси, поляки, литовці, угорці, чехи, словаки, німці та вихідці з інших народів. Численні документи і матеріали засвідчують те, що у народно-визвольній війні брали участь представники 23 народностей.
17. Соціально-політичні наслідки визвольної війни 1648-1654 рр.
Визвольна війна 1648—1654 pp. внесла значні зміни і в соціально економічний розвиток України. Внаслідок героїчної боротьби народних мас був знищений польсько-шляхетський режим, ліквідовані земельні володіння польських та великих українських полонізованих магнатів і шляхтичів, а також католицького духівництва. Ці землі, а також землі вільні, «пустоші» перейшли до відання скарбу Війська Запорізького, тобто перетворилися на феодальну скарбову власність. А села, розташовані на цих землях, стали вільними військовими поселеннями. У цих поселеннях, за переписом 1666 p., налічувалося 24 604 двори, не рахуючи дворів козацьких. Посполиті (так від польського слова «поспільство» — маса, простий народ — називали спочатку селян і міщан, а потім здебільшого селян) позбулися повинностей на користь польських магнатів і шляхтичів, яких не стало, і тривалий час ухилялися від виконання їх на користь скарбу і українських старшин-феодалів, зводячи їх до мінімуму. Отже, на українських землях, які ввійшли до складу ц Російської держави, внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. було серйозно підірвано феодально-кріпосницький лад.
Вільним військовим станом було козацтво, в обов'язки якого входило несення військової служби. За Березневими статтями 1654 р. козацький реєстр мав становити 60 тис. чол. Але козацька старшина, боячись незадоволення козацьких мас, тривалий час не наважувалася приступити до складання реєстру, бо фактично козацтва наприкінці визвольної війни було набагато більше — близько 300 тис. чол. Козаки звільнялися від виплати податків і виконання повинностей на користь гетьманського правління й старшини, які накладалися на посполитих. Козаки також мали право участі у Генеральних військових радах, зокрема у тих, на яких обиралася старшина.
У перший час після визвольної війни 1648—1654 pp. селяни порівняно вільно могли переходити в козацтво, але з кожним роком старшина дедалі більше обмежувала ці переходи. До того ж багато селян не могли ставати козаками через свою бідність, оскільки козаки мусили споряджатися в походи й нести військову службу на власний кошт. «Як осіли люде, — розповідали старожили с. Горчаків Стародубського полку, — тогда можнійшіє пописалися в козаки, а подлійшіє осталися в мужиках».
Населення міст України позбулося гноблення польських магнатів і шляхтичів. Тепер міщани, козаки й козацька старшина дістали можливість вільно займатися промислами й торгівлею.
Отже, визвольна війна, основною рушійною силою якої було селянство, серйозно розхитала й підірвала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Проте повністю вони не були знищені. Насамперед у ході війни не всі феодальні маєтності були ліквідовані. Залишилися земельні володіння в руках православних монастирів і церков, а також частини українських шляхтичів, особливо на півночі Чернігівщини, що брали участь у визвольній війні. Але основне — зберігся старий, феодальний спосіб виробництва, який базувався на феодальній власності на землю і експлуатації феодально-залежного населення.
18. Основні риси української культури XVIII ст.
Українська культура наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. розвивалася в суперечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури з боку гетьманів, загальне національне піднесення сприяли розвитку української культури, з іншого — її розвиток гальмувався заходами царської влади та поступовим занепадом держави. У 20-ті рр. XVIII ст. Україною прокотилася перша хвиля русифікації. Проте в цей період ще переважали тенденції, що зумовили розквіт української культури. Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах: попередньому розвитку української культури та впливу західноєвропейського бароко.
На українському ґрунті культура бароко набула особливих рис, що дає підставу вченим-мистецтвознавцям стверджувати про існування «українського (козацького) бароко». Крім того, культура цього періоду почала швидко набувати світських рис. На характер культури цього періоду мали вплив і зміни в соціальній структурі українського населення. Основну частину культурно розвиненого населення складали вже не шляхтичі й духівництво, а козаки, козацька старшина, міщани. Це приводило до розширення підґрунтя, на якому розвивалася українська культура.
Освіта і друкарство. Києво-Могилянська академія.
Наприкінці XVII ст. освітній рівень населення козацької України залишався відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали переважно дяки. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати. Поширеним було й домашнє навчання.Саме в цей період на Гетьманщині набула поширення форма навчання й здобуття професійних знань при канцеляріях, де виконували різні доручення й водночас навчалися ведення канцелярських справ, складання ділових паперів. В Україні характерною була професійна підготовка підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку здобували й козацькі діти в січовій школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів, скрипалів, цимбалістів.Виникали нові колегіуми, які були середніми навчальними закладами: Чернігівський (1700 р.), Харківський (1727 р.), Переяславський (1738 р.). Значним освітнім центром став Хар¬ківський колегіум. У ньому навчалося 800 учнів. Крім традиційних предметів, тут вивчалися також інженерна справа, артилерія і геодезія.У колегіумах вивчали старослов'янську, українську, польську, німецьку, французьку мови, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, математику, фізику, медицину, історію, географію, астрологію (астрономію), музику.На Правобережжі та західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми — Луцький, Кам'янецький, Львівський, Перемишльський та ін.Вища освіта на українських землях була представлена Києво-Могилянським колегіумом (від 1632 р.) та Львівським університетом (від 1661 р.).Києво-Могилянський колегіум за організаційною структурою відповідав вищим навчальним закладам Західної Європи. Після тривалих клопотань у 1694 р. колегіум одержав царську грамоту на самоврядування. За грамотою Петра І від 1701 р. він був перетворений на академію як вищий навчальний заклад. У 1709 р. тут навчалося близько 2 тис. студентів. Проте вже за декілька років їх кількість зменшилася до 165 осіб.Поширення грамотності серед населення сприяло розвитку книгодрукування. Найбільшою друкар¬нею в Україні з 13 існуючих була Києво-Печерська. Серед виданих нею книг відома, зокрема, «Іфіка ієрополітика» (1712 р.), у якій пояснювалися норми поведінки. Видавалися релігійні трактати, букварі та інші книги.На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська друкарня. Вона видавала букварі та інші книжки. Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили Почаївська та Унівська друкарні.Прикметною рисою книгодрукування, попри заборони Синоду Російської православної церкви, стало зростання друку світської літератури. А запроваджений за Петра І гражданський шрифт зробив книжки більш доступними для широкого кола читачів.
Розвиток природничих наук. У XVII—XVIII ст.
на українських землях, як і в інших країнах Європи, починає швидко розвиватися наука. Особливістю науки в Україні було те, що на відміну від Європи, де вона долала сильний опір церкви, тут її представниками у своїй більшості були церковні діячі, іноді вищі ієрархи. Так, Феофан Прокопович навіть виголосив перед студентами й викладачами Києво-Могилянської академії спеціальну промову «Про заслуги і користь фізики». Тому видатні діячі того часу зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Так, І. Га-лятовський намагався розкрити причини таких природних явищ як сонячне й місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький здійснив переклад слов'янською мовою посібника з астрономії Везалія «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах. У 1707—1708 рр. Ф. Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для Києво-Могилянської академії.У XVIII ст. набувають поширення медичні знання. З'явилась низка лікарів-українців, які отримали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, II. Погорецький та ін. У 1707 р. в Лубнах відкрилася перша в Україні польова аптека.Розвиток літератури. Від другої половини XVII ст. розпочався період піднесення літературної творчості. Для літератури цього періоду характерними були такі риси:
■зберігавсязв'язоклітературизрелігійнимсвітоглядом;
■мистецтвословапоступовоставалосамостійноюгалуззютворчості;
■усевиразнішепроявлялисясвітськійестетичніфункціїлітератури, вироблялисяновіформиіспособихудожньо-словесного
зображення;
■головнаувагаписьменниківзосереджуваласяналюдині, атакожїїзв'язкузБогом, утверджувалисяновіжанри художньої
літератури.
Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко.Найбільш яскраво барокові риси проявляються в поезії. Поетичні твори цієї доби різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних.Громадсько-політична поезія пов'язана з Національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. Відомі такі твори: «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому от народа малоросійського», «Чигирин» тощо.Творцями релігійно-філософської поезії були представники духівництва — Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін. У творах цих авторів порушувалися морально-етичні проблеми. У поезії цього напрямку найбільше проявляється стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей. Найбільшу поему (23 тис. рядків) на релігійну тематику склав І. Максимович («Богородице Діво»).У руслі бароко розвивалася і панегірична поезія. Найвідомішими її представниками були І. Величковський, Л. Баранович. Великий пласт літературного доробку складає історична література. Серед неї слід виділити «Синопсис» (1674 р.) — короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. (автор невідомий).У XVIII ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій Національно-визвольної війни. У 1702 р. з'явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушкою-Романовським. Найпопулярнішими творами стали праці С. Величка «Сказання про козацьку війну з поляками» та «Повість літописна про малоросійські та частково інші події» і Г. Граб'янки «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»). У XIX ст. їх твори називали літописами, хоча насправді це були типові історичні твори XVIII ст., написані в барочному стилі.
Архітектура.
Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, події Руїни, народні повстання, війни Росії, Речі Посполитої з турками, татарами, шведами зумовили бурхливий розвиток фортифікаційного будівництва. Не було такого міста, містечка, яке б не мало оборонних споруд із валів, ровів, дерев'яних або кам'яних стін, ланцюгових мостів, веж. Розвиток артилерії зумовив і зміни у фортифікації. Домінуючими стають укріплення бастіонного типу, які зводяться навіть навколо старих фортець і замків у Кам'янці-Подільському, Хотині, Львові, Ужгороді тощо.Від другої половини XVII ст. нове піднесення переживає мо¬нументальне будівництво. На українському ґрунті його поширення відбувалося двома напрямками: українізація західноєвропейського бароко та надання барокового вигляду українській архітектурній традиції. Для архітектури бароко були характерні риси урочистої піднесеності, грандіозності, схильності до напружених рухливих композицій, декоративної насиченості.Архітектура бароко в першу чергу вплинула на оздоблення старовинних храмів, які, зберігаючи попередню структуру, отримали новий декор — вибагливі декоративні фронтони, обрамлення вікон і дверей, мальовничі багатоярусні грушоподібні бані, ступінчасті дахи. Після реконструкції барокового вигляду набули Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові. У такому бароковому вигляді ці храми існують і сьогодні.Більшість барокових споруд в Україні були збудовані за часів гетьманства І. Мазепи або його коштом. До найкращих барочних ансамблів культового призначення належать Миколаївський собор у Ніжині (1668 р.), Троїцький собор Густинського монастиря (1671 р.), Покровська церква в Харкові (1689 р.), Троїцький собор у Чернігові (1679 —1695 рр.), Всесвятська надбрамна церква Києво-Печерської лаври (1696—1698 рр.), костьол домініканців у Львові (1745—1749 рр.) та ін. До цього переліку можна віднести дзвіницю Софії Київської. Крім церковного розгортається і світське кам'яне будівництво. Будуються трапезні, колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Серед цих споруд слід відзначити корпус Київської академії, келії Києво-Печерської лаври, Троїцького і Євецького монастирів Чернігова, будинок Кочубея в Батурині.Проте основним будівельним матеріалом залишається дерево. До наших днів збереглося чимало дерев'яних храмів тієї доби, особливо у Прикарпатті, Буковині та Закарпатті.
Мистецтво.
Від другої половини XVII ст. український живопис швидко відходить від церковних канонів, у ньому починає переважати зображення реальних людей, подій. Домінуючим у творчості митців цього періоду був вплив мистецького стилю бароко. У монументальному живописі яскраво проявлялися народні традиції. Особливо реалістично відтворено образи людей із народу, краєвиди в оздобленні церкви Св. Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев'яних храмів на Закарпатті. У Софії Київській були створені нові розписи з використанням сюжетів, що відображали боротьбу з татарами та поляками. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври була намальована велика портретна галерея української знаті цієї доби. У той же час київські майстри намагалися максимально зберегти старовинні мозаїчні та фрескові композиції. Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах «Страшного Суду». Визначним явищем стало звернення до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщини («Козак Мамай»), а також селянина-повстанця, борця проти соціального й національного поневолення.
Музика і театр.
У цей період завершується формування основних рис народної музики, що існують і до сьогодні. Народні думи та історичні пісні виконували кобзарі, лірники, бандуристи. Усталюється народна інструментальна музика, що супроводжує всі свята, — троїсті музики. Свою назву вони отримали не за кількістю інструментів в ансамблі, а за функції, які виконували музиканти: мелодія, ритм, темп. Побутовий багатоголосий пісенний жанр — кант (псалма) набув національних рис щодо поетики та змісту музики. У ньому посилюються світські мотиви. Мелодика кантів служила джерелом і для культової музики того часу. Авторами кантів були визначні культурні діячі тієї доби — Л. Баранович, Д. Туптало та ін.
Висновки
У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. українська культура набула значного розквіту. Особливо це проявилося в освіті, архітектурі та мистецтві. В українській культурі цього періоду тісно пов'язані національні традиції і західноєвропейські впливи, що спричинило виникнення такого явища, як «українське (козацьке) бароко». Перебування Української козацької держави у складі Росії, що перетворю¬валася на імперію, негативно впливало на українську культуру: заборони, залучення провідних діячів на службу імперії, нищення національних ознак.
19. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях XVIII ст.
Революційні події 1917—1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.
Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив "боротися під знаменом соборної України".
16 жовтня цісар Карл, прагнучи врятувати монархію, видав маніфест, в якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. 18 жовтня у Львові зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входили українські депутати, представники політичних партій, греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) та 19 жовтня одноголосно ухвалила постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави.
Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками конаючої Габсбурзької монархії.
Тим часом у Львові галицька делегація УНРади просила австрійського намісника передати владу в краї саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки. За таких обставин ініціативу перебрав ЦБК, який вустами свого керівника сотника УСС Д. Вітовського заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі вагалися, погодитися з його аргументами. Було вирішено взяти владу в Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Штаб збройного повстання очолив ЦБК, реорганізований в Українську генеральну команду (УГК).
Під час повстання було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, обеззброєно польських солдатів і офіцерів львівського гарнізону. Вдалося зайняти головні адміністративні центри, пошту, телеграф, вокзали, склади, міську ратушу. Львів опинився в руках українців. Більш-менш успішно перебирали владу й на місцях. Таким чином у Східній
Галичині відбулася Листопадова національна революція, результатом якої стало створення української демократичної республіки.
Законодавчим органом молодої держави стала Українська Національна Рада, яку очолював Є. Петрушевич. Вже 5 листопада вона у програмній декларації проголосила загальне виборче право, рівність усіх громадян перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист непрацездатних тощо. Виконавчим органом УНРади — урядом — був тимчасовий Державний секретаріат, створений 9 листопада 1918 р. Його першим головою став К. Левицький.
Назву й територіальні межі новоствореної держави уточнив "Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", ухвалений 13 листопада. Згідно з ним, вона отримувала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) і охоплювала українські частини "бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів)". Державними символами ЗУНР стали герб із золотим левом на синьому тлі та синьо-жовтий прапор.
Перед урядом молодої держави стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання. Найбільшою турботою стало забезпечення населення й армії продуктами харчування. Вдалося також налагодити адміністрацію краю, уникнути поширення епідемій, забезпечити функціонування шкіл, залізниці, пошти, телеграфу. Було проведено земельну реформу, в основу якої покладено принцип збереження приватної власності на землю.
Значна увага приділялася освіті. Незважаючи на великі труднощі, навчання в школах не припинялося, В тих населених пунктах, де українці становили більшість, у школах вчили українською мовою. Приватні українські школи націоналізувались. Дозволялося відкриття приватних польських шкіл.
Отже, наприкін. 1918 p. — на поч. 1919 р. на всіх ділянках державного будівництва ЗУНР тривала напружена робота. Та на перешкоді їй стала неприхована агресія ззовні. Запеклі бої з поляками у Львові та околицях, з румунськими військами — під Снятином, Надвірною та на Буковині змусили уряд ЗУНР прискорити заходи щодо об'єднання молодої галицько-української держави з Наддніпрянщиною. Однак, як з'ясувалося, проголошена 22 січня 1919р. злука УНР і ЗУНР не полегшила становища останньої.
ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких воєнно-політичних та міжнародних умовах. Уже наступного після Листопадового зриву дня поляки домоглися відчутних успіхів. 13 листопада 1918 р. їх війська захопили Перемишль і організували перекидання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею. Розпочалася українсько-польська війна.
Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі ЗУНР. Для цього уряд розпочав організацію регулярної Української галицької армії (УГА). На січень 1919 р. вона нараховувала вже 70 тис. осіб та 60 гармат, а влітку того самого року — до 100 тис. осіб, маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.
Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Галичини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. У листопаді — грудні загарбники захопили 10 українських повітів, утримували Львів та Перемишль. Столиця ЗУНР після втрати Львова була перенесена до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ).
У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт прибула сформована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Ю. Галлера, що кардинально змінило співвідношення сил. 19—20 квітня польські інтервенти перейшли у наступ під Львовом, а в другій половині травня почався загальний відступ українського війська. Становище ЗУНР ускладнилось і втручанням у її внутрішні справи Румунії.
Командування УГА віддало наказ військам зосередитися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин — Чортків — Товсте — Заліщики. Це дало змогу на певний час відірватися від наступаючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.
8 червня українське військо зі свого плацдарму несподівано для ворога перейшла у контрнаступ — т.зв. Чортківська офензива. Було прорвано польський фронт і відкинуто ворога на 120 км. Ці успіхи викликали ентузіазм українського населення, дали змогу поповнити особовий склад УГА. Але оскільки не було надійних і стабільних джерел постачання озброєння, сповна скористатися народним піднесенням не вдалося: з 90 тис. добровольців до війська прийняли 15 тис, а решту розпустили по домівках.
Тим часом польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечувала всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА. Почався останній відступ українських військ у межиріччя Збруча та Дністра.
У зв'язку з неможливістю тримати фронт проти переважних сил польських інтервентів, 16—18 липня 40—45 тис. бійців УГА переправилися на лівий берег Збруча, в УНР, де їм судилося продовжити свій тернистий шлях. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в'язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували.
Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що існувала більше 8 місяців, впала. Головними причинами поразки були значна перевага противника у силі — боротьба фактично велася між 3,5 млн. українців Східної Галичини і 18 млн. поляків, та підтримка останніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об'єднати їх із землями УНР чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням.
20. Гайдамацький рух на західноукраїнських землях.
Причини виникнення гайдамацького руху
Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща розпочинають процес заселення цих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росі. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям. Таким чином, тільки в 1713 р. над Правобережжям були встановлені польсько-шляхетські порядки. Коріння гайдамацьких рухів треба шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала правобережна Україна від самого початку XVIII ст. Як знаємо, польський уряд, утвердившись знову на Правобережжі, розпочав наново колонізацію. Як тільки заспокоїлася воєнна буря й край офіціально перейшов під польську владу, почали появлятися пани, сини й онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували по архівах старі документи, і свідчили про їх власницькі права й на законній основі вступали у володіння своїми землями. Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-магнатам. Знову виростають величезні лятифундії, як колись сто років перед тим. Деякі з колишніх магнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конецпольскі, Собеські, й їх володіння були поділені, або попереходили цілком до рук споріднених магнатських фамілій. Протягом XVIII віку найбільші земельні багатства на правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомірських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів, Браницьких та інших
До середини XVIII ст. близько 40 магнатських родів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням цих земель і закінченням терміну слобод, зростали й вимоги панів до селян. До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень. Якщо село відроджувалося швидко, то процес відновлення міських центрів перебігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликаних війнами, місто підривав його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільських маєтках, які постачали їй усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборонялося займатися такими вигідними промислами, як млинарство, ткацтво, виробництво поташу й особливо високоприбуткове винокурство; багато міст були такими лише за назвою, позаяк становили приватну власність магнатів, причому до 80 % їхніх мешканців складали селяни, які обробляли навколишні землі.
Незважаючи на ці труднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам'янець-Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів та Умань у Київському і Брацлавському воєводствах, змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовнішній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізувалися. Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських «корольків». Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на Правобережжі утисків православ'я. Спираючись на активну підтримку польського уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію, скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до католицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій.
Позбавлені церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р. Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцького монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організовувати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кроком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення. Поштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення православних на уніатів, ув'язнення православних священиків, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Православний ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков .
Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах католиків та православних і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі)[5]. Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їхніми святинями, руйнуючи православні монастирі та церкви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщиною, Поділлям та Волинню. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного[2,12]. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження.
У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликало бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили.
Таким чином, можна стверджувати, що населення українських земель під владою Польщі було вкрай незадоволене політикою Речі Посполитої. Як було сказано вище, втрата політичної автономії, економічний і соціальний гніт, релігійні утиски з початком ХVIII ст. різко посилюються. Все це і викликало розгортання гайдамацького ті інших народних рухів.
Характер
Посилення польсько-шляхетського гноблення на Правобережжі й західноукраїнських землях викликало величезне незадоволення й протест широких народних мас. Цей протест виливався у різні форми: втечі селян на Запоріжжя, Лівобережжя та інші місця, розгром і підпали поміщицьких маєтків, убивства поміщиків, орендарів, лихварів, масові народні повстання. Багато загонів-повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх учасників називали гайдамаками, а повстання гайдамацькими. Як правило, діяльність гайдамацьких загонів починалася навесні і тривала до осені. Взимку їх діяльність не фіксується. Але з настанням весни, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, у запорозьких степах гуртувалися селяни-втікачі. Вони об’єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. До загонів прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід. Однією з важливих умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення, тому вони завжди мали коней.
За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і стихійні прояви народного опору. Гайдамацький рух об’єднав у своїх рядах незаможних селян втікачів , найманих робітників з гарулень , млинів , фільварків , міщан , дрібну шляхту й нижче духовенство , але підтримували його найширші верстви українського населення. Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами , застосовуючи тактику партизанської боротьби , стрімкі й несподіванні рейди у запорізьких степах , куди не сягала рука польских магнатів , та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких зонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачило в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії.
Саме тому в «гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку їхні загони були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та найнятих нею орендарів, які переважно були єврейського походження. Разом з тим, згідно з твердженням українських істориків В. Смолія та В. Степанкова, слід відрізняти так званий гайдамацький рух XVIII ст. від великих й організованих народних повстань, які мали місце в 1734 р., 1750 р. та, особливо, 1768 й 1789 рр. Починаючи з 30-х років народні повстання проти польської шляхти та феодального гніту на Правобережжі і західноукраїнських землях не припинялися. Повстанці громлять панські маєтки, захоплювали міста і містечки, у тому числі Вінницю, Умань, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші[8,211]. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності. Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, не мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.
Гайдамацький рух — це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки на Правобережжі феодалами, експлуататорами виступали переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, які були носіями й національно-релігійного гніту, класова боротьба українського селянства проти кріпосництва, набираючи тут національно-релігійного забарвлення, набувала водночас форми національно-релігійного руху. Тому, виступаючи проти соціального й національного гноблення, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережною Україною в єдине ціле.
Рушійні сили
Учасників руху називали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Основною масою гайдамаків були селяни-кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота.
Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати армію, військові сили Речі Посполитої зменшилися до 18 тис. чоловік[9]. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок. Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення і — що найважливіше — досвідчені ватажки.
Гайдамаки в очах населення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри і народності. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але в моменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вони ставали на чолі руху, як готові кадри, як організуючий, провідний елемент. Протягом 1715 – початку 1730-х рр. за соціальним складом до «гайдамаків» належали маси розорених козаків, селян і міщан[9].
В.В. Антонович у своїй монографії проаналізував склад і діяльність окремих гайдамацьких банд, поскільки ця діяльність полишила свій слід у судових актах. От кілька подробиць, які показують, що уявляла з себе звичайна гайдамацька банда в своєму первісному вигляді. От, наприклад, у 1717 р. запорожець Дзюба сформував в околиці Київа на гетьманській території ватагу з 15 людей: тут були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїм слугою[7]. Отже люди найрізнороднішого соціального стану, віри й національности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися на сільські роботи, вони перейшли на територію польської України й дійшли аж до Дністра, їх радо приймали по панських маєтках, як робочу силу, але вони ніде не найнялись, бо дожидали легшого заробітку: вони почали нападати на купецькі каравани й грабувати їх. Підчас одного такого нападу вони здобули по 450 золотих на брата, добули собі коней[7]. Тоді вони розійшлися по селах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з них пізнали пограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для них безкарно.
Активними учасниками і здебільшого ватажками цих загонів були запорізькі козаки, козацька біднота. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів — білоруси, волохи, молдовани, російські селяни і солдати-втікачі з царської армії, російські розкольники, що жили на Правобережжі, донські козаки, а інколи й польські селяни[7]. Підтримувало гайдамаків і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму й унії. Активне співчуття і підтримку боротьба гайдамаків знаходила по всій Україні, в тому числі і від лівобережних селян та козаків.
Висновок
Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століття правила знать українського походження. Ця автономія не поширювалася на майже половину українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (більшість яких становили селяни) були безпорадними перед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткали Правобережжя.
Після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.
Гайдамацький рух зіграв важливу роль в історії Правобережної і Західної України. Причини їх виникнення були досить різноманітними, так домінували тут безперечно соціально-економічні та релігійні чинники, але в їх основі безперечно лежали і антифеодальні мотиви.
Рух охопив практично всю Правобережну Україну, його учасниками були селяни і козацтво. Він був спрямований, в першу чергу проти польської шляхти. Але гайдамацький рух був стихійним, слабо організованим і безперечно не міг протистояти добре підготовленим арміям Польщі та Росії, саме тому повстання швидко придушувались. З іншого боку маючи в своїй основі соціально-економічні і релігійні чинники він набув широкого резонансу в українському суспільстві.
Боротьба українських селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнських землях наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямована проти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскільки повстанці виступали й проти іноземного поневолення, проти національно-релігійного гніту, за національно-релігійну незалежність українського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.
21.Малоросійська колегія часів Петра І.
До 1722 року, коли Московське царство, здобувши низку перемог у Північній війні, оголосило себе Російською імперією, Україна, на чию долю випав основний тягар бойових дій, страждала від наслідків війни та російського панування. Сміливо можна казати, що до цього часу козацтву й поспільству України не залишили ані найменшого натяку на самоврядування чи автономію від Росії. Не в надто доброму стані була й економіка нашої країни. Її досить відчутно підірвали постійне перебування в Україні великого російського війська, а також швидке зростання податків, якими урядовці Петра І обкладали Гетьманщину. І якщо Пилип Орлик ще робив спроби вплинути на ситуацію за допомогою військової сили, лівобережному гетьману Іванові Скоропадському залишалося лише від імені «всіх малоросіян» з «плачем і слізьми» просити Петра І вивести полки з регіону. У численних листах Скоропадський скаржився царю на зловживання Олександра Меншикова в Україні. Але цар Петро І просто не чув старого гетьмана — він невимушено проводив свою хижацьку щодо України політику, характерну для всіх його послідовників. У цей час помітно звузилася сфера вживання української мови, яка відтепер, за високим імператорським повелінням, перетворилась лише на простонародний діалект «великого та могутнього». Саме тоді скоротився друк книг тогочасною українською мовою, систему освіти було взято під нагляд підконтрольної Санкт–Петербургу державної цензури, а Українська православна церква остаточно втратила незалежність від Московського патріархату. Подекуди доходило до крайнощів. Так, наприклад, відомо, що московська цензура наклала одну тисячу карбованців штрафу на друкарню Києво–Печерської лаври за те, що книжка, видрукувана там, «не в усьому до великоросійських подібна». Чернігівську ж друкарню взагалі вивезли до Москви, конфіскувавши все її майно. Навіть Святе Письмо забороняли передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. На заміну їм прийшли книги, друковані у Росії. Всі ці заходи, зрозуміло, викликали невдоволення місцевого населення, негативно впливали на економічне, суспільно–політичне та духовне життя українського народу.
Однак, як показав час, навіть така політика царської влади не могла вдовольнити амбіції Петра І і стишити темпи навального руйнування української культури. Очевидно, Петро І, маючи власний досвід і життєву школу своїх попередників на царському престолі, розумів: доки Україна має власну гетьманську владу, нехай і залежну від Росії, процес колонізації наших земель не можна вважати закінченим. Завжди є ризик, що черговий «малорос» надумає звільнитися від царської влади і вчинить для цього подібне до того, що колись вчинив Іван Мазепа. Тим паче, ворогів у Російської імперії, а отже, можливих союзників для бунтівної України завжди вистачало. Тож 1722 року сталася подія, яка остаточно розвіяла надії українців на можливість мати свою національну державу. Цар Петро І видав указ, у якому скасовував в Україні інститут гетьманства і передавав владу над тепер уже провінцією Російської імперії новоствореному державному органу, який мав назву Малоросійська колегія.
Такого політичного удару лівобережний гетьман не зміг пережити. Іван Ілліч Скоропадський помер незабаром після виходу царського указу про створення колегії. Як повідомляють історичні джерела, від хвилювання він захворів і згодом помер. Це сталось у тогочасній гетьманській резиденції — у Глухові — 3 липня 1722 року, а 5 липня гетьман був похований у Гамаліївському монастирі. Тому самому, який було засновано на кошти родини Скоропадських 1 грудня 1713 року. Малоросійська колегія нарешті могла розпочати свою роботу.
Малоросійська колегія була створена на базі Малоросійського приказу, який існував у Москві ще від 1663 року, тобто від часів Чорної ради й розколу України на Лівобережну та Правобережну. Ще тоді Малоросійський приказ контролював внутрішньо— і зовнішньополітичну діяльність українських гетьманів. Він керував розвідкою і контррозвідкою, матеріальним забезпеченням московських військ, будівництвом фортець на території України, а також слідкував за пересуванням іноземців і діями козацької старшини.
Через Малоросійський приказ здійснювалося фінансування церков, підлеглих Московському патріархату, який завжди стояв на сторожі державних інтересів російської влади.
Як бачимо, до 1722 року діяльність Малоросійського приказу стала недостатньою для контролю українських земель, належних Росії. Протекція Росії над Україною утвердилася настільки, що потребувала закладу нового рівня для забезпечення влади. Тож імператорським указом Петра І від 29 квітня 1722 року в резиденції гетьманів і була створена Малоросійська колегія.
Структура Малоросійської колегії багато в чому повторювала схожі на неї колегіальні органи, які на той час існували в Російській імперії. Колегія складалася з президента, котрий мав перебувати у чині генерала, а також із шести членів, на посади яких призначали штаб–офіцерів зі складу місцевих гарнізонів російських військ. Ці члени колегії повинні були змінюватись на посадах раз на кілька років. Крім них, до складу установи, що керувала Україною, входив прокурор, якого обирали з капітанів або капітанів–поручиків гвардії. Цар мав намір щороку змінювати чиновників на цій посаді. До складу колегії входили також канцелярія і шість галузевих контор, кожну з яких інспектував один з членів колегії. Канцелярія на чолі з секретарем складалася з нотаріуса, актуарія, реєстратора, перекладача і більше десятка канцеляристів, підканцеляристів і копіювальників. Галузевими конторами були ті ж канцелярії, але з меншим штатом. Кріпосна контора, яка раніше завідувала збиранням мита з судових справ і складанням кріпосних актів на нерухоме майно, указом Петра І від 3 червня 1726 року була ліквідована.
В цивільному відношенні Малоросійська колегія була підпорядкована російському Сенату, а саме сенатській конторі малоросійських справ. Військова ж влада над Україною відтепер зосереджувалася в руках головнокомандувача російських військ в Україні (головного малоросійського командира). Самій же Малоросійській колегії були підпорядковані всі органи українського самоврядування, тобто козацький гетьман — до скасування цієї посади в 1722 році, Генеральний військовий суд, Генеральна військова канцелярія та інші. Крім того, Малоросійська колегія мала призначати очільників підрозділів війська, що розташовувались як гарнізони в українських містах.
Згідно з інструкцією, виданою у Санкт–Петербурзі 16 травня 1722 року, Малоросійська колегія мала приймати від населення чолобитні на Генеральну військову і полкові канцелярії, на Генеральний та полкові суди Запорозького Війська, а також на суди ратушні. Відтепер лише Малоросійська колегія виносила ухвали за скаргами на відповідні установи. Вона розпоряджалася грошовими і хлібними зборами з населення і розподілом повинностей в Україні. Окремим пунктом в інструкції для Малоросійської колегії стояло завдання спостерігати за тим, щоб козацька старшина не гнобила народ податками, роздавала платню сердюкам і компанійцям, щоб російські солдати при постої місцевим жителям «обид не делали и лишнего с них не требовали». Втім, цей пункт потрапив до інструкцій новоствореного органу управління Україною не через занепокоєння царської влади життям пересічних українців, а радше через її прагнення замилити очі простому люду. Що ж до реальних дій російської влади в Україні під час роботи Малоросійської колегії, то вони продемонстрували справжнє «братерське» піклування Російської імперії про Україну. Це піклування виявилося лише в збільшенні податків, подальшому закріпаченні селянства, у втраті козацькою старшиною можливості вплинути на політику Гетьманщини, а також у багатьох нещастях, на які імперська влада прирекла Україну.
До переліку обов'язків Малоросійської колегії входили також судочинство і розгляд справ за скаргами українців на російських військовослужбовців, а також розгляд скарг останніх на українців. Крім того, колегія мала подавати російському Сенату проекти нових указів, що мали стосунок до українських справ. Сенатським указом від 3 червня 1724 року Малоросійській колеги було підпорядковано й українське православне духовенство. Всі розпорядження гетьмана (поки був живий Іван Скоропадський) і генеральної козацької старшини вважалися недійсними без затвердження чиновниками Малоросійської колегії. Надання колегії таких повноважень демонструвало козацтву, хто є справжнім господарем їхньої країни і реальним командувачем Запорозького Війська. Тож не буде перебільшенням стверджувати, що Малоросійській колегії належала вся повнота влади в Україні. Вона самостійно вирішувала найважливіші політичні, адміністративні та фінансові питання, часто–густо йдучи при цьому всупереч інтересам козацької старшини, що викликало невдоволення козацтва і зростання тих самостійницьких настроїв, які Московське царство щосили придушувало від 1654 року.
Малоросійська колегія почала функціонувати в Україні в досить сприятливий для російської сторони час. Перемоги, отримані Петром І у Північній війні, створювали непогані умови для придушення козацьких виступів і зосередження влади в руках колегії. Щоправда, імператорський уряд був занепокоєний можливою активізацією «сепаратистської» діяльності автономістів–самостійників усередині країни та козаків на чолі з гетьманом Пилипом Орликом за її межами.
Впровадження колезької системи управління в Україні ґрунтувалося на дуже непевних правових аргументах. Їхня прозорість була очевидною як для імператорської влади Росії, так і для української козацької старшини. Намагаючись компенсувати відсутність правових підстав для реформування державного ладу Гетьманщини, Петро І під час заснування Малоросійської колегії та на початку її функціонування звернув особливу увагу на демагогію і ті самі інструкції, щоб «обид не делали и лишнего с них не требовали». Втім, демагогія не допомогла, і російські війська та урядовці, які перебували в Україні, дедалі гостріше відчували наслідки невдоволення козацтва своєю поведінкою. Такі негативні настрої населення України були добре відомі царському ставленику Федору Протасьєву, а також першому управителю Малоросійської колегії бригадиру Вельямінову, які своєчасно інформували про них імператора Петра І. Але, раз скасувавши гетьманську посаду, Петро І не поспішав відновлювати її. Він добре розумів, що в такий спосіб неодмінно зменшить свій вплив на українські справи.
22. Антиукраїнська політика царизму у XVIII ст. Ліквідація Гетьманщини, Запорізької Січі
Після укладення „Вічного миру” (1686 р.) між Росією і Польщею центр політичного і культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією.
Якщо на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, зразу було знищено залишки автономії українців, то на Лівобережжі ще тривалий час зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648–1676 рр.: виборність гетьмана та старшини, система місцевого самоврядування, судочинство, козацьке військо тощо. Проте початок XVIII ст. став переломним в житті Гетьманщини – розпочався форсований наступ російського царизму на автономні права України, незважаючи на протидію окремих його гетьманів.
Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.
Дещо слабшим антиукраїнський тиск Росії був за правління імператорів Петра II та Єлизавети Петрівни і особливо жорстоким та руйнівним – за Петра I і Катерини II.
Петро I проводив явно централістсько-шовіністичну політику щодо України, як у планіфорсованого наступу на її автономію, так і в економічній сфері (значну частину українських товарів дозволялося вивозити за кордон лише через російські порти, водночас українців зобов’язували купувати певні товари на російських фабриках; російські купцімали великі пільги у торгівлі з Гетьманщиною, а на українські товари накладалось велике мито при торгівлі з Росією) і культурній галузі (у 1720 р. сенатським указом проголошувалось: в Україні „книг ніяких окрім церковних давніх видань, не друкувати”) таінші.
І хоч за гетьманування І. Мазепи (1687–1709), який був близьким другом Петра I, були спроби зміцнити гетьманську владу, проте вони не увінчались успіхом.
З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.
Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.
П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.
Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).
У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.
Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.
У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.
У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).
У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.
У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.
23. Суть договорів 1654 р між Україною і Росією. (Переяславська Рада. Березневі статті.).
У Хмельницького остаточно склався план союзу з Москвою і за її допомогою звільнення з-під влади Польщі. До цього змусили його надзвичайно складні умови, в яких знаходилася Україна. Чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький, старшина і козацько-селянські та міщанські маси переконувалися, що власними силами Україна не зможе визволитися. Однак жодна із сусідніх країн не була зацікавлена в існуванні незалежної Української держави. Зрадливість і підступність Польщі використовував кримський хан. А Річ Посполита не робила серйозних висновків з минулих подій: у кінці 1653 р. вона знову почала готуватися до наступу на молоду Українську державу. Далекими від союзницьких залишалися й відносини з Московським князівством, Валахією, Трансільванією (Семиграддям). Ця складна історична ситуація поставила перед Богданом Хмельницьким дилему: залишатися наодинці з Польщею і, можливо, повністю втратити основні завоювання національно-визвольної війни чи заради їх збереження прийняти протекторат однієї з держав — Туреччини або Росії. Крім того, гетьман у розробці своїх зовнішньополітичних планів змушений був враховувати і складності внутрішньополітичної ситуації: кризові явища в економіці, знищення значної частини продуктивних сил, спустошення українських земель і навіть деморалізацію частини населення. Поряд з цим слід мати на увазі, що під гетьманською булавою перебувала лише половина української етнічної території. Як уже зазначалося, дипломатія Хмельницького вела одночасно переговори і в Москві, і в Стамбулі. Ще в 1651 р. Отаманська імперія навіть оголосила про прийняття у васальну залежність гетьмана і Військо Запорозьке. Однак її реальна допомога зводилася до наказів кримським татарам брати участь у боях разом з козаками проти поляків. Але татари виявилися ненадійними союзниками і гірше від усякого ворога руйнували міста і села України, забирали людей у неволю. Поряд з цим не можна було не враховувати релігійну несумісність православних і мусульман, традиційну ненависть православних до «бусурманів», викликану жорстоким плюндруванням слов’янських територій.
За цих умов погляди Хмельницького і народу України зверталися до Москви. Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв´язки з царським урядом, намагаючись втягнути Московську державу у війну з Польщею, щоб спільними діями захистити православну віру. У Москві розуміли важливість і цінність союзу з Україною, бо він відкривав шлях на південь, до Чорного моря, а також на захід, ослаблював Польщу, яка в минулі століття завдала багато образ і шкоди Московії. Московська армія отримувала могутнього союзника в особі випробуваного козацького війська.
Однак царський уряд через внутрішні труднощі та складні зовнішні умови займав вичікувальну позицію. У 1652-1653 pp. дипломатичні контакти між Україною і Московською державою різко активізувалися. Українська сторона постійно підкреслювала, що миру з Польщею бути не може, що вона просить царя взяти Україну «під свою високу руку». Ускладнення становища в Україні змусило Москву прискорити вирішення питання про її долю. У жовтні 1653 р. цю проблему розглянув Земський собор, який вирішив, що цар має взяти Україну «під свою государеву руку». Україна, по суті, визнавалася незалежною союзною країною, а з Польщею Москва мала розпочати війну.
Для проведення в життя рішень Земського собору в жовтні 1653 р. в Україну виїхало посольство на чолі з боярином Бутурліним, яке 31 грудня прибуло до Переяслава. 7 січня 1654 р. в Переяславі Богдан Хмельницький зустрівся з Бутурліним.
8 січня у Переяславі відбулася таємна рада гетьмана з генеральними старшинами і полковниками, на якій обговорювалося питання союзу з Росією і було ухвалено рішення прийняти «протекцію» царя. О другій годині дня було скликане все населення Переяслава, до якого Богдан Хмельницький звернувся з промовою, у якій нагадав про шестирічну криваву війну з Польщею і запропонував обрати собі «господаря» — московського, польського, турецького чи кримського і охарактеризував кожного з них. Він закликав під царську руку, на що народ відповів згодою. Так закінчилася Велика (Чорна) Рада. Потім гетьман зі старшиною поїхав до «заїзжого двору», де розміщувалося російське посольство. Там Бутурлін передав Хмельницькому царську грамоту і розповів про хід переговорів з Польщею, зв´язки Москви з Військом Запорозьким і рішення царя прийняти під свою руку гетьмана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями, а також про допомогу їм військами у боротьбі з Польщею.
Після цього всі прибули до Успенської соборної церкви для того, щоб скласти присягу царю. Але тут Хмельницький зажадав, щоб присяга була взаємною, тобто щоб Бутурлін від імені царя дав присягу, що той буде обороняти Україну від Польщі, а також не порушуватиме вольностей і прав шляхти, козаків, міщан і всіх станів українського суспільства. Бутурлін на це не погодився, зазначивши, що цар нікому не присягає, а присягають йому. Гетьман і старшини нарешті погодилися, що слово царя замінює присягу і заприсяглися на вірність царю, але залишили за собою право вести переговори про умови об´єднання.
Присяга приймалася в церквах по всій Україні протягом досить довгого часу. У деяких місцях вона відбувалася під тиском, викликала обурення і протести. Зокрема, київське духовенство і шляхта довго відмовлялися і присягнули лише після довгих умовлянь та погроз. Відмовились це робити полки Уманський і Брацлавський, а також полковники Іван Богун та Іван Сірко. У полках Полтавському і Кропив´янському московських урядовців побили киями. Однак в цілому присяга пройшла без великих заворушень. Таким чином, рішенням Переяславської великої козацької ради за участю населення Переяслава і в результаті переговорів Хмельницького з посольством московського царя була укладена угода про військовий союз України і Московського царства, виступ московського війська на захист України від Польщі. Посольство від імені царя гарантувало збереження незалежної Української держави, її прав і вольностей, а Хмельницький, Військо Запорозьке, населення присягою зобов´язувалося служити московському цареві. Це був союз двох рівноправних держав по типу конфедеративного об´єднання. Для вироблення умов об´єднання старшина підготувала проект договору, який був привезений у Москву в березні 1654 р. гетьманськими послами.
Поданий українською делегацією проект був прийнятий. Була вироблена документація, яка визначила становище України і характер її взаємовідносин з Росією. Це так звані «Статті Б. Хмельницького» (всього 11 пунктів), або «Березневі статті» 1654 р. Статті з 11 пунктів з указами царя і його жалувані грамоти можна вважати текстом договору між Українською державою і Росією. Слід зазначити, що оригіналу указу царя зі статтями в архівах не знайдено. Збереглися лише окремі виписки та копії. Важливою частиною договору були пункти, присвячені обороні України від посягань інших держав, зокрема шляхетської Польщі, Султанської Туреччини та Кримського ханства.
Цар зобов´язувався навесні 1654 р. почати війну з Польщею. Якщо нападуть на Україну кримські татари, він мав віддати наказ донським козакам йти на Крим. Згідно з «Березневими статтями», Україна, яка переходила під протекцію російського царя як самостійна держава, зберігала свою систему суспільного ладу та адміністративного устрою. Залишався обраний Військом Запорозьким гетьман, поділ на полки і полковий адміністративний устрій, козацький реєстр встановлювався у 60 тис. чоловік, і козаки зберігали свої попередні привілеї та судилися своїми судами.
Урядники (війти, бурмістри, лавники, райці) обирались з місцевого населення. Вони повинні були збирати податки і передавати їх царським чиновникам. Козацьким старшинам встановлювалася платня, а крім того їм, шляхтичам і духівництву, надавалося право володіння маєтностями. Гетьманський уряд України мав право вступати у дипломатичні відносини з іноземними державами, за винятком польського короля і турецького султана. Це свідчило про деяку обмеженість зовнішньополітичної діяльності України.
Однак ні в статтях, ні в жалуваних грамотах не отримало жодних прав і привілеїв селянство, яке відіграло велику роль в національно-визвольній війні.
Таким чином, згідно з договором Україна з невеликими обмеженнями зберігала статус самостійної держави, про що свідчать наявність власної території, своєрідного державного устрою, армії, глави держави — гетьмана. Україна проводила свою зовнішню політику, мала взаємини з Росією через посольський наказ та ін.
Укладаючи договір, Хмельницький і царський уряд переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви у боротьбі з Польщею, домогтися повної від неї незалежності шляхом легального розриву з польським монархом, в дусі правових стосунків того часу. За це цар мав одержувати щорічну данину і допомогу українського козацького війська. Це підтверджується подальшою Діяльністю Хмельницького, який до самої своєї смерті проводив незалежну від Москви внутрішню і зовнішню політику. Царський уряд, укладаючи договір, ставив далекосяжну мету: ліквідувати з часом українську державність і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії.
Отже, Переяславська угода, була військовим союзом двох рівноправних держав з елементами васалітету. Цей союз був взаємно вигідний обом державам, котрі мали, за невеликим винятком, одних і тих самих зовнішніх ворогів.
Для України він мав велику цінність ще й тому, що зберігав її демократичний республіканський лад. Однак сама Московська держава була кріпосницькою монархією, і її рівноправний союз з демократичною Україною не міг бути довговічним. До того ж, окремі статті угоди мали недостатньо чіткий характер, що згодом викликало ряд суперечностей.
Утворення Української держави, її союз з Московським царством був одночасно і юридичним оформленням розриву з Польщею, її монархом в дусі тих часів. Це формально завершувало національно-визвольну революцію українського народу та процес утворення його державності.
Національна революція в Україні у 1648-1654 pp. поєднувалася із селянською війною. Одним із найважливіших її наслідків була ліквідація польських кріпосницьких відносин, магнатсько-шляхетського землеволодіння та фільварково-панщинної системи господарства. Переважна більшість селян отримала волю і право спадкоємного користування землею та можливість вступати до козацького стану. Це була одна із найяскравіших і найважливіших подій у житті українського народу, переломний етап у його розвитку. Ця боротьба стала справжнім злетом його суспільної енергії та творчих сил, що уможливило тривалу і виснажливу боротьбу з таким могутнім супротивником, як Річ Посполита. Під керівництвом геніального сина українського народу Богдана Хмельницького здійснювалася гнучка внутрішня та зовнішня політика, була створена досить своєрідна соціально-економічна, соціально-політична, військова, адміністративна та судова системи держави, які підтверджували свою життєздатність ще понад століття.
1648-1654 pp. є найважливішим етапом національно-визвольної війни. Від 1654 р. і до кінця 70-х років XVII ст. український народ вів боротьбу за збереження її результатів.
24. Адміністративні та соціально-економічні зміни на Україні в першій половині XIX ст.
Кінець XVIII - початок XIX ст. був періодом величезних політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією, що складалася в Центральній і Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. внаслідок соціально-економічної та військової відсталості, а також політичної анархії безславно припинила своє існування колись могутня Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На півдні розпалося агресивне Кримське ханство, яке з кінця XV ст. своїми нападами постійно загрожувало населенню України. У зв'язку з цими змінами зникли держави, які помітно впливали на розвиток подій в Україні, а українські землі через це почали набувати нової політичної конфігурації.
Українські землі під владою Російської імперії
Унаслідок другого (1793 рік) й третього (1795 рік) поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії увійшли Правобережна Україна й Західна Волинь. Ще раніше, після переможної війни з Туреччиною, до її території були приєднані причорноморські степи, а згодом і Крим (1783 рік).
Серед українських земель, які на початку XIX ст. перебували в складі Російської імперії і становили її південно-західну частину, виділилися чотири великі регіони: Слобожанщина,Лівобережна Україна,Правобережна Україна, Південна (степова) Україна.
До складу лівобережних українських земель входили дві історичні області — частина Наддніпрянщини й Слобідська Україна. В офіційних імперських документах територію лівобережної Наддніпрянщини називали Малоросією.
Після другого й третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина й Волинь. Саме ці землі, розміщені на правобережній частині Наддніпрянщини, офіційно називалися Південно-Західним краєм.
Протягом останньої чверті XVIII ст. в Російській імперії існував поділ на намісництва. Ця адміністративно-територіальна одиниця місцевого управління була запроваджена в 1775 році «Установленням про губернії». Усього на теренах Російської імперії були утворені 34 намісництва.
На чолі кожної адміністративної одиниці стояв намісник, що мав надзвичайні повноваження від царя. На нього покладалося здійснення урядових, військових справ та адміністративного, судового, поліційного й фінансового управління.
Відповідно до царського указу від 1796 року «Про новий поділ держави на губернії» в Україні замість намісництв створювалися губернії. У 1796 році Лівобережна Україна отримала назву Малоросійська губернія. На територіальній основі Катеринославського й Вознесенського намісництв була знову утворена Новоросійська губернія. У 1802 році Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську й Полтавську, а Новоросійська — на Таврійську, Катеринославську й Миколаївську (з 1803 року вона стала називатися Херсонською).
Таким чином, на початку XIX ст. на теренах України, що перебували під владою Російської імперії, існувало 9 губерній. У 1815 році до Російської імперії були також приєднані Холмщина й Підляшшя.
У 20-30-хрр. XIX ст. царизм запровадив в Україні, як і в інших національних околицях Російської імперії, особливу, найжорстокішу форму державного управління — генерал-губернаторства, що були покликані придушувати національно-визвольний рух та посилювати імперське панування. У середині XIX ст. з 10 генерал-губернаторств Російської імперії 3 припадало на Україну.
Так звана підросійська Україна в цей час об'єднувала у своєму складі майже 85% етнічних українських земель.
Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політиці загальним принципом багатонаціональних імперських утворень — установленням політичної, економічної та національної зверхності панівної нації над підкореними. Тому реформування територіально-адміністративної системи України мало на меті насамперед посилення влади імперського центру над українським народом, ліквідацію його національних особливостей та остаточне зросійщення українців.
Ідеї панрусизму в державній політиці російського царизму почали визрівати ще за часів Катерини II. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний престиж росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів послідовно насаджували міфічну ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Для цього наполегливо втілювалася в життя так звана теорія офіційної народності С. Уварова. Вона базувалася на міфах про «єдину й неділиму Росію» і тріаді «православ'я, самодержавство, народність», які й стали символом реакційної, шовіністичної політики російського царизму на українських землях.
У ході практичної реалізації цієї політики царські власті ігнорували прагнення українського народу відродити свою державність, українців усіма засобами примушували забути власну історію, традиції, звичаї, мораль, рідну мову, ментальність і таким чином назавжди втратити національну самосвідомість. Тотальній росіянізації (русифікації) були підпорядковані всі сторони життя українського суспільства. Навіть заснування в 1834 році Київського університету, за задумом царату, було покликане служити цій меті. Зокрема, цар Микола І убачав справжнє призначення новоствореного в Києві університету в тому, щоб «... поширювати російську культуру й російську народність у спольщеній Західній Росії».
Окрім цього, важливу роль у здійсненні шовіністичної антиукраїнської політики відігравали запроваджені в Україні тверді адміністративні методи управління. Усі дев'ять новостворених українських губерній були безпосередньо підпорядковані царській владі. Губернаторів, які здійснювали керівництво в губерніях, призначав особисто цар. Губернатор спирався на губернське правління, до якого входили: віце-губернатор;радники; прокурор.
Губернське правління здійснювалося за підтримки станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.
У повітах, з яких складалися губернії, владарювали царські капітани — ісправники. Повіти ділилися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Численні державні податки з українців збирала імперська казенна палата. Кількість міст, які мали самоврядування за магдебурзьким правом, поступово зменшувалася. У 1835 році було скасоване самоврядування в Києві. Міське самоврядування там, де воно ще зберігалося, перебувало під постійним контролем губернатора.
З утворенням генерал-губернаторств і появою призначених царем генерал-губернаторів, наділених усіма цивільними, державними та військовими правами, імперська влада в Україні значно посилилася.
Запровадження нової адміністративної системи управління супроводжувалося швидким розростанням чиновницького апарату й посиленням суцільного контролю над внутрішнім життям України. Ключові позиції на всіх адміністративних рівнях, як правило, займали російські чиновники. Панування російської мови в канцеляріях, судах і побутовому спілкуванні заможної верхівки змушувало користуватися нею й ту частину українського населення, яка намагалася зберегти свою національну культуру.
Генерал-губернатори та інші високі урядовці, що правили в Україні, були неприхованими російськими шовіністами й царськими сатрапами. Позитивний виняток серед них становлять лише малоросійські губернатори князі О. Куракін та М. Рєпнін-Волконський.
М. Рєпнін-Волконський щиро бажав процвітання Україні, прагнув відродити козацтво, піклувався про розвиток народної освіти. На думку відомого історика О. Оглоблина, саме М. Рєпніна нащадки колишньої козацької старшини бачили наступним гетьманом України в разі відновлення гетьманської влади.
Українські землі в складі Австрійської імперії
Унаслідок першого (1772 рік) і третього (1795 рік) поділів Речі Посполитої та згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775 рік) до багатонаціональної Австрійської імперії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі) та майже вся Буковина (без Хотинської землі). Під владою цієї імперії в складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином, Габсбурги стали володарями значної частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осіб.Українські землі, що перебували під владою Російської імперії, управлялися з одного центру — Петербурга, західноукраїнські землі входили до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії.Так, Галичину разом з частиною польських земель виділено в окремий край — «королівство Галіцїї та Лодомерй» з центром у Львові. У цій адміністративній одиниці штучно об'єднали етнічні українські землі з частиною польських.Умовною межею між українською (східною) та польською (західною) частинами Галичини стала р. Сян. В адміністративному плані королівство Галіції та Лодомерії поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину.1786 року на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. У 1795-1809 pp. також була приєднана Холмщина. Закарпаття, як і раніше, залишалося в складі Пожонського (Братиславського) намісництва.Адміністративна влада в коронному краї належала губернському управлінню, очолюваному губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках усю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Найвищий представницький орган у Галичині — сейм — збирався тільки один раз, у 1780 році. Існував виконавчий орган сейму — становий крайовий комітет. На місцях адміністративна й судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами керували магістрати, до складу яких уходили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі).Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялася на жупи (комітати), які складалися з доміній. Усі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню.Як бачимо, перебування українських земель навіть у складі однієї австрійської держави залишало західноукраїнські землі адміністративно й територіально розмежованими.Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрії збіглася в часі з першою хвилею модернізаційних реформ, які в 70-80 pp. XVIII ст. здійснювали австрійські монархи Марія-Терезія та Иосиф II.На роки їхнього правління припадає остаточне оформлення й розквіт австрійського абсолютизму. Саме Марія-Терезія започаткувала реформи в дусі політики освіченого абсолютизму, які передбачали посилення дер-жавної централізації, осучаснення аграрних відносин, обмеження міського самоврядування й цехових привілеїв, удосконалення системи освіти, запровадження єдиного кримінального кодексу, звуження впливу церкви. Результати реформ:
• уніфіковано судову систему;
• створено постійну армію;
• запроваджено загальну військову повинність;
• установлено прибутковий податок;
• скасовано внутрішні митні кордони й збори;
• створено бюрократичний апарат;
• упорядковано системи обліку й контролю;
• проведено перший перепис населення й земельних угідь;
• скорочено панщину з 5-6 до 3 днів на тиждень (законами 1771 і 1775 pp.);
• звужено юрисдикцію поміщиків над селянами;
• дозволено викуп селянами права на спадкове володіння земельними наділами;
• підпорядковано церкву державі;
• усі релігійні конфесії одержали рівні права;
• надано право всім жителям краю здобувати освіту, а в початковій школі дозволено навчатися рідною мовою;
• відкрито широку мережу світських шкіл державним коштом.
Реформаторська політика Марії-Терезії дещо обмежила всевладдя поміщиків на західноукраїнських землях, забезпечила умови для підвищення матеріального й освітнього рівня місцевого греко-католицького та православного духовенства й селянства. У містах, містечках і селах була створена мережа шкіл (однокласні — «парафіяльні» з навчанням рідною мовою, трикласні — «тривіальні», чотирикласні — «нормальні» з навчанням німецькою мовою). У 1774 році для греко-католиків заснована духовна семінарія у Відні при церкві св. Варвари (так званий Барбареум), заборонено поміщикам вимагати від священиків і дяків виконання панщини.
Реформи Марії-Терезії перейняв її син Йосиф II. За його рішенням:
• у 1782 році уряд ліквідував особисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині;
• німецька мова стала офіційною на всій території імперії;
• посилилося онімечування окремих земель держави;
• замінено панщину й натуральні повинності грошовою рентою;
• зроблено спробу ввести єдиний поземельний податок. Намір не був утілений у життя через сильний опір дворянства;
• надано сільським громадам право самоврядування;
• у 1784 році відновлено діяльність Львівського університету, у якому з 1787 року діяв окремий факультет для українських студентів, названий «Studium Rutenum».
Під час здійснення реформ радикальні зміни відбулися майже в усіх сферах суспільного життя.
Адміністративна реформа фактично зробила центральною постаттю крайової влади державного чиновника. Керівник крайового правління — губернатор — призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. З 1772 року по 1849 рік у Галичині змінилося 14 губернаторів. Усі вони, за винятком останнього — польського магната В. Залеського, — були заможними та впливовими австрійцями. Формування адміністративного апарату і в центрі, і на місцях здійснювала виключно окупаційна влада. Галичина перетворилася на справжнє Ельдорадо для багатьох авантюристів. За словами І. Франка, на західноукраїнські землі потяглися довгі ряди німецьких та чеських урядників, котрі впродовж десятиліть «напливали до краю для служби, для хліба і кар'єри». Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. у Галичині налічувалося 3 тис. службовців, але тільки 250 з них — місцевого походження. На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли відповідну підготовчу «школу» в австрійському бюрократичному державному апараті, де звикли до хабарництва. Така практика державного керівництва була перенесена й до Галичини, а один з перших львівських старост граф Страсольдо перевершив усіх: він викрав велику суму державних грошей і втік за кордон.
25. Відміна кріпосного права в Російській імперії. Наслідки для України.
19 лютого 1861 р. цар підписав відповідний Маніфест, а також «Загальне положення про селян, які звільнилися від кріпацької залежності» та інші акти про селянську реформу (всього 17 документів). Цими законами передбачалося особисте звільнення селян, надання їм земельних ділянок та можливість викупу останніх, визначалися селянські повинності та організація селянського управління.З моменту опублікування Маніфесту поміщику заборонялось продавати селянина, купувати, дарувати, як річ, насильно одружувати або видавати заміж, переселяти з місця на місце, забирати до челяді, на свій розсуд карати тощо. Селяни набули особисті та майнові права, в тому числі на самостійний, без дозволу поміщика, вступ у шлюб, укладення договорів та зобов’язань з приватними особами та зі скарбницею, вільне ведення торгівлі та підприємництва, своїх судових справ, участь у роботі органів самоврядування, вступ на службу, на навчання, придбання рухомого та нерухомого майна.За поміщиками закріплювалося право власності на всі належні їм землі. Селянам виділялися садиби та польові наділи, за які вони мали внести викуп. Під час розподілу земель враховувалися місцеві особливості. Там, де земля була не дуже родючою, давала низькі прибутки, селянські наділи були більшими. На Південній і Лівобережній Україні поміщики відібрали у селян 1 млн. десятин землі або 28 відсотків їхнього дореформеного надільного землеволодіння. На Правобережжі хліборобська частка була на 18 відсотків вищою, проте і тут селяни не одержали повного інвентарного наділу.Розміри викупної платні визначалися не вартістю землі, а розмірами дореформеної селянської феодальної повинності. Таким чином, розмір платежу ставав набагато вищим вартості землі, він включав фактично і вартість праці селянина. Вся надільна земля за тогочасною ринковою ціною коштувала 544 млн. крб., селяни ж повинні були за неї заплатити 867 млн. крб. При цьому 20-25 відсотків викупної суми селяни сплачували готівкою, решту ж поміщики отримували від держави, яка у свою чергу зобов’язувала селян сплатити ці гроші разом з процентами протягом 49 років. За 40 років селяни сплатили державі близько 2 млрд. крб., тобто вчетверо більше вартості наданої їм землі.
Селяни навіть після звільнення залишалися неповноправними. До переходу на викуп (тобто до початку внесення платні за наділи) вони виконували грошові (оброки) і відробіткові (панщину) повинності.
Формально поміщик уже не розпоряджався кріпаками. З 1861 р. стали виникати селянські общини, що підпорядковувалися урядовим органам. Слід зауважити, що більшого поширення вони набули в Росії. В Україні перевага віддавалася одноосібним господарствам.
Община проголошувалась власникам землі, оскільки вона (а не кожний окремий селянин) викуповувала землю, яку періодично розподіляли між селянськими дворами. Община сплачувала податки і забезпечувала виконання повинностей, розподіляючи їх між своїми членами. Всі члени общини щодо податків були пов’язані круговою порукою, і за неплатників розраховувались інші. Община, у свою чергу, могла неплатника покарати (аж до публічного шмагання за рішенням сільського сходу) або примусово віддати на заробітки.
Скасування кріпосного права вплинуло на суспільний устрій України. Змінилося становище не тільки селянства, а й інших класів — спостерігалося інтенсивне формування буржуазії та промислового пролетаріату. Утвердження буржуазних відносин відбувалося в умовах збереження численних пережитків феодального ладу, серед яких, перш за все, слід відзначити політичне панування поміщиків, становий поділ суспільства та ін.
Разом з тим реформою 1861 р. було створено певні умови для швидкого розвитку промислового капіталізму, обумовленого попитом на продукцію чорної металургії та машинобудування, кам’яне вугілля, залізну руду. Інтенсивному зростанню промисловості сприяли якісні зміни в засобах виробництва в металургійній, паперовій, цукровій та інших галузях. Розвиток промисловості, товарного хліборобства, транспорту зумовлював значний попит на робочу силу і сприяв припливу сільського населення у промислове виробництво.
В Україні у 1900 р. було 5301 промислове підприємство з кількістю працюючих в кожному близько і понад 16 чол. За період 1869- 1900 рр. вартість промислової продукції зросла з 71,5 млн. крб. до 556,4 млн. крб.
На зростання продуктивних сил впливав і розвиток транспорту, насамперед залізничного. До середини 80-х рр. в Україні було завершено прокладання головних залізничних магістралей, які пролягли через усі основні економічні райони, з’єднавши їх з Центральною Росією, чорноморськими, азовськими і балтійськими портами, залізницями Західної Європи. З 1865 по 1900 рр. довжина залізничної колії в Україні збільшилася з 219 до 8417 км.
Швидке зростання основних галузей важкої індустрії призвело до утворення таких великих промислових районів, як Донецький вугільно- металургійний, Придніпровський металургійний. Криворізький залізорудний та Нікопольський марганцевий, а завдяки інтенсивному розвитку цукроваріння утворився великий район цукрового виробництва.
Розвиток капіталізму супроводжувався зростанням міст. Саме в них зосереджувалося населення,яке займалося торгово-промисловою діяльністю. Найбільш швидкими темпами зростало міське населення в промислове розвинутих губерніях України: Катеринославській, Київській та Харківській. Протягом пореформеного періоду населення Катеринослава зросло майже у шість разів, Одеси, Києва та Харкова у чотири рази.
Розвиток промисловості, швидке зростання міст та неземлеробського населення, залізничного, річкового і морського транспорту, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі — усе це справляло істотний вплив на характер та структуру сільськогосподарського виробництва. Землеробство втягувалося у товарний обіг і поступово перетворювалося на підприємницьке, капіталістичне. Однак цей процес гальмувався численними пережитками кріпосництва, головними з яких ^^ було збереження поміщицького землеволодіння. Реформа 1861 р. залишила в руках колишніх кріпосників величезні площі землі. Селяни ж були приречені на малоземелля та безземелля, а, отже, і напівкріпосницьку кабалу.
Внаслідок реформи 1861 р. селяни України втратили 1 млн. десятин або понад 15% загальної площі земель, якими вони користувались раніше. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менші 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму.
Скасування кріпосного права і наступні реформи, утвердження приватної власності стали причиною серйозних змін в суспільному устрої країни. Змінилося становище не тільки селянства. У пореформений період формувалися нові суспільні класи — буржуазія і промисловий пролетаріат. Утвердження буржуазно-капіталістичних відносин відбувалося в умовах збереження численних пережитків феодального ладу, серед яких, перш за все, слід відмітити політичне панування класу дворян — поміщиків, становий поділ суспільства та ін.
Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні складали як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ряд спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювалися незначні за розміром селянські наділи. Утрьох місцевих положеннях, дія яких поширювалася на українські губернії, відбилася специфіка відносин між поміщиками та селянами, що історично склалася в різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію «Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських». Губернії, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу (в нього входили як присадибні ділянки, так і орні й сінокісні землі, а також пасовиська). Для губерній Південної України передбачався єдиний,так званий, указний наділ (в різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії складали: вищий — від 3 до 4,5 десятин, нижчий — від 1 до 1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь.
26. Стан українських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XIX ст. Форми вияву антифеодального руху на західноукраїнських землях.
Початок розпаду феодально-кріпосницької системи.
У 20-х -. 30-х pp. XIX ст. в Австрійській імперії почався розпад феодально-кріпосницької системи. Почали зароджуватися нові капіталістичні відносини. Поширеним явищем було зародження мануфактур, які поступово переходили до фабричного виробництва.
У Східній Галичині, адміністративним, промисловим і торгівельним центром якої був Львів, на першому місті було ткацтво. Майже не було села або фільварку, де б не виробляли полотна, яке відправлялося до Відня, Брно, Будапешта. Розвивалося шкіряне виробництво, призначене для експорту. Засновувалися нові керамічні, залізо обробні підприємства, ливарні заводи, розвивалася соляна промисловість. Проте початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрійської імперії дуже негативно вплинув на галицьку промисловість. Галицьке ремесло і мануфактура не могли витримати конкуренції виробів фабрично-заводської промисловості і почали занепадати. За даними 1846 p., у краї було 56 міст і 138 містечок, але міська українська буржуазія була нечисленною й економічно слабкою.
У зв'язку з поширенням у цілому товарного виробництва в Австрійській імперії в західноукраїнських землях почала розвиватися торгівля, основними формами якої були ярмарки і базари. Розвивались торгівельні зв'язки Східної Галичини з українськими землями у складі Росії. Торгівельний шлях пролягав через м. Броди, яке стало центром торгівлі. Зі Східної Галичини вивозили деревину і полотно, а ввозили з Наддніпрянської України худобу, промислові вироби. У країни Західної Європи експортували продукти сільського господарства та сировину.
Складною була ситуація і в Буковини Але у порівнянні зі Східною Галичиною її дещо покращувала та обставина, що в буковинській економіці з давніх часів велику роль відігравало скотарство. Відсталим аграрним краєм залишалося і Закарпаття. Розширення поміщицького господарства супроводжувалося і тут скороченням селянських наділів. Угорський сейм звів прогресивні аграрні закони, започатковані Йосифом П, майже нанівець.
Сільське господарство в західноукраїнських землях залишалося на низькому рівні Земля належала великим землевласникам: це були магнати, шляхта, держава і церква. Цього часу на західноукраїнських землях відбувається подальше посилення поміщицького гніту. У 1802-1803 pp. австрійський уряд дозволив поміщикам застосовувати тілесні покарання щодо своїх селян. Збільшувалась панщина, вводились додаткові повинності. Поміщики намагались за будь-яку ціну відібрати у селян землю і засіяти зерновими, через те, що зерно стало цінним товаром. Погіршували становище селян і стихійні лиха - посухи, неврожаї, епідемії.
Антифеодальна боротьба
У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють антифеодальну боротьбу, що велася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломийська, Станіславська, Стрийська округи). Десятки і сотні прикарпатських селян озброювались і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. Опришки нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялися від панщини, виходили на роботу пізно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншів, не виконували додаткових робіт.
Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815—1826 pp. У Галичині вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819—1822), Сколівщини (1824 — 1826). 1822 р. ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Наймасовішим стало заворушення селян 39 громад на Чортківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Відкрита відмова селян від виконання панщини, більшої, ніж один день на тиждень, прозвучала в 339 селах Галичини. Туї селяни діяли більш організовано і рішуче. Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук'яна Кобилиці.
Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848—1849 pp. були антифеодальні виступи 1846—1848 pp. на східногалицьких землях. Селяни Східної Галичини піднялися майже одночасно із селянами Західної Галичини. 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Гали-чині, а й в усій Австрії.
Перші паростки національного відродження
Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики — єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський,. І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.
Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 р. перемишльським єпископом Івана Снігурського. До 1832 р. під його покровительством відкрилось близько 400 шкіл. У 1817— 1821 pp. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був Іван Могильницький. Він же став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці» (в той час, як вже зазначалося в лекції II, західні українці продовжували називати себе «русинами», а свою мову — «руською»). У них він спростував хибні уявлення про український народ та його мову і аргументовано визначив його як один з реально існуючих східнослов'янських народів з власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські і руські люду галицького» Вацлава Залеського (1833), «Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835). Одночасно в Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» І.Котляревського.
27. Зміни які відбулися у соціально-економічному становищі України на початку XX ст.
У кінці XIX ст. почалася світова економічна криза. В Україні ознаки кризи проявилися в кінці 90-х рр., а найбільш виразних форм вона набула в 1900 - 1903 рр. Криза охопила найрозвинутіші галузі промисловості України, особливо металургійну і кам'яновугільну. Швидко знижувалися ціни на залізо, чавун, вугілля. Багато металургійних і гірничорудних підприємств припинило роботу. Криза охопила частково і легку промисловість, у тому числі й цукрову.
Криза 1900 - 1903 рр. в українських губерніях, порівняно з російською і загальносвітовою, була глибшою і тривалішою. Це пояснюється тим, що важка промисловість тут дуже залежала від залізничного будівництва, яке у цей час скоротилося, а цукроваріння відносилося до одного з «китів», на якому трималася економіка України.
Деяке пожвавлення у промисловості почалося під час російсько-японської війни 1904 - 1905 рр. Але воно не переросло у піднесення, бо підвищення виробництва відбувалося лише в тих галузях промисловості, які безпосередньо задовольняли воєнні потреби. Господарство перебувало в стані депресії (застою). Збідніння значної частини населення звузило внутрішній ринок. Важкий економічний стан не міг заохотити іноземних капіталістів до інвестицій. Усе це загострило депресію. її поглибив і неврожай 1905 р., що негативно вплинуло на купівельну спроможність селянства.
Світова криза супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням великих. Це явище було характерним для усіх країн і одержало назву «концентрація виробництва». В Україні концентрація виробництва досягла великих, навіть у порівнянні з західноєвропейськими країнами, розмірів. У 1901 р. тут було тільки 17 підприємств з числом робітників на кожному з них більше тисячі, а в 1913 р. їх уже налічувалося 42.
Великі підприємства, як правило, не належали одній особі. Це були акціонерні товариства. У таких об'єднаннях капітал поділявся на паї (акції), і власники паїв (акціонери) відповідали за справи акціонерного товариства та отримували частку прибутку у відповідності до свого паю. У 1905 р. в Україні не було вже жодного великого металургійного заводу, який би не входив в акціонерну компанію. Акціонерні товариства прискорювали процес концентрації виробництва і підготували появу монополій (у перекладі - «один продаю»).
Монополії почали створюватися наприкінці XIX - на початку XX ст. великими промисловцями і банкірами з метою подолання господарських криз перевиробництва, що в умовах вільної конкуренції періодично повторювалися. Це були об'єднання підприємств певної галузі чи місцевості, які регулювали об'єм виробництва, розподіляли ринки збуту продукції, встановлювали ціни, закривали неприбуткові фабрики і заводи.
Найпоширенішою формою монополій у початковий період їх існування стали синдикати — угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об'єднаний орган по збуту.
В Україні одним з перших ще в кінці XIX ст. виник цукровий синдикат. У 1902 р. засновано найбільший у металургії синдикат «Продамет». Мета його - торгівля виробами заводів цього об'єднання. На початок 1908 р. «Продамет» зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі Південної України. В 1903 р. було засновано «Прода РУД» (для продажу руди). Тоді ж виник «Продвагон» і т. д. Дуже велику роль у розвитку монополістичного капіталу в промисловості України відіграв вугільний синдикат Донбасу «Продвугілля», на який припадало близько 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. Таким чином, металургійна, кам'яновугільна, цукрова й інші галузі промисловості на початку XX ст. вже були синдиковані.
Поява монополій неоднозначно впливала на виробництво й соціальну ситуацію в суспільстві. З одного боку, монополії, якщо й не усували циклічні промислові кризи, то все ж значно пом'якшували їх руйнівну дію. З іншого, їх власники, контролюючи значну частину виробництва в тій чи іншій галузі, з метою підвищення цін на свою продукцію часто штучно підтримували в країні голод на фабрично-заводські вироби, вугілля тощо.
Кризу 1900 — 1903 рр. і пізнішу депресію, яка тривала до кінця 1909 р., змінило промислове піднесення. Різко зріс попит на промислові вироби. Це дало поштовх розвитку гірничорудної і металургійної промисловості України. У порівнянні з 1900 р. виробництво чавуну у 1913 р. збільшилося удвічі, а видобуток вугілля у 2,3 рази. Швидко розвивалася харчова промисловість, у т. ч. виробництво цукру, борошна, спирту.
Але істотних змін в структурі промислового виробництва в умовах передвоєнного економічного піднесення не відбулося. Україна зберегла всі риси аграрно-сировинного придатку центральних губерній Російської імперії, якою вона була в XIX ст. Майже половина загального об'єму її промислової продукції 1913 р. вироблялася в гірничій, гірничозаводській, металургійній та харчовій промисловості. У той же час з центральних районів Росії, де не вирощувалася бавовна і не добувалася залізна руда, везли для реалізації в Україну товари текстильної і металообробної промисловості. Сировина для взуттєвої промисловості доставлялася з України до Росії, а звідти привозилося готове взуття, яке з великою вигодою для російських фабрикантів продавалося в Україні.
Таким чином, передвоєнне економічне піднесення сприяло посиленню господарського визиску України.
Сільське господарство Наддніпрянської України на початку XX ст.
Розвиток сільського господарства в Наддніпрянщині на початку XX ст. гальмувався поміщицьким землеволодінням, яке залишалося зосередженням відсталих і малоефективних форм виробництва, і селянським малоземеллям. В Україні на 1905 р. у руках 32,5 тис. дворян було 10,9 млн. десятин землі - у середньому по 334 дес. на маєток. У той же час 3 млн. селянських господарств мали 20 млн. десятин надільної землі, тобто у середньому близько 7 дес. на одне господарство. Маючи такі земельні площі, поміщикам не обов'язково було займатися копіткою справою капіталістичної перебудови своїх маєтків. Можна було без зайвих клопотів пересидіти на селянських відробітках та орендних виплатах селян. Адже 7 десятин землі було явно недостатньо для створення на них високоефективного фермерського господарства.
На початку XX ст. посилилася спеціалізація окремих районів, що визначилася ще в попередній період. У Степовій Україні поміщики й заможні селяни намагалися щороку розширювати посіви зернових, а на Правобережжі (частково й на Лівобережжі) -технічних культур: цукрових буряків, картоплі, тютюну. Якщо поміщик-степовик займався виключно сільськогосподарським виробництвом, то правобережний, а нерідко й лівобережний поміщик був ще й промисловцем. В правобережних і лівобережних маєтках багато будувалося цукрових, спиртових заводів та інших підприємств. Порівняно незначне місце в сільському господарстві належало тваринництву.
Провідну роль у сільському господарстві України відігравало виробництво зерна, особливо озимої пшениці. На початку XX ст. на українських землях збирали більше 75% загальноім-перського врожаю цієї культури.
Але ця обставина мала й негативну сторону. Результатом однобічного зернового напрямку сільського господарства для України було, зокрема, те, що вона довозила з інших районів імперії такі продукти сільського господарства, як льон, коноплі, частково навіть картоплю.
Незважаючи на деякі успіхи землеробства, Україна залишалася краєм з відсталим сільським господарством. Про це передусім свідчили недостатнє використання сучасних знарядь праці, сільськогосподарських машин, низькі врожаї.
Соціально-економічні суперечності в українському селі загострилися неврожаєм 1901 р. і голодом 1902 р. Але і у цих вкрай несприятливих умовах родючі українські чорноземи, щедро политі селянським потом, забезпечували продовольством населення, а сировиною - промисловість. Не припинявся експорт зерна.
Посилення міграції українських селян
Залишки кріпосництва і демографічний бум другої половини XIX ст. викликали в Україні велике аграрне перенаселення. В Наддніпрянщині в 1860 - 1910 рр. сільське населення зросло на 86%, а площа селянських земель лише на 32%. Надлишок робочої сили становив приблизно 9,3 млн. осіб, а промисловість України могла поглинути не більше 1 млн. Основна маса селян вирушала на сільськогосподарські заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. Уряд не забороняв еміграцію українського селянства за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської магістралі, на Схід переселилося близько 600 тис. осіб.
Створення сільськогосподарських спілок (кооперативів)
Ведення господарства вимагало від селянина не лише важкої щоденної праці - від зорі до зорі, але й економічної кмітливості. Мало було щось виростити чи вигодувати. Необхідно було ще і вигідно продати, щоб потім закупити сільськогосподарський реманент чи високоякісне елітне зерно, мануфактуру, гас, цвяхи, сірники і багато ще вкрай необхідного для життя в селі.
Селянський попит породжував і пропозицію. До сіл наїжджали цілі ватаги перекупників і торгівців, які пропонували вирішити усі селянські проблеми покупки та збуту всього необхідного, готові були видати їм позичку (кредит), допомогти покласти вільні гроші у банк. Часто усі ці послуги пропонував місцевий поміщик чи односельчанин, якому поталанило вибитися в багатії. Але майже у всіх випадках це були грабіжницькі операції, які підривали і без того слабке селянське господарство.
Частково вихід з цього глухого кута знайшли у створенні сільськогосподарських спілок. Цей шлях селянам Наддніпрянщини підказав Микола Левитський (1859 - 1934), громадський діяч, якого назвали «батьком» спілчанського руху України. Ще у 1887 р. з його допомогою були створені хліборобські спілки в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. В 1914 р. у Наддніпрянській Україні діяло 3 тис. спілок, і за цим показником вона посідала перше місце в Російській імперії. В кооперативному апараті працювали тисячі демократично налаштованих українських інтелігентів, які з великим співчуттям ставилися до селянства.
Для координації діяльності спілок у Києві і Вінниці були засновані Союзи споживчої кооперації. Були плани утворення всеукраїнського кооперативного об'єднання. Але на шляху стали керівники російської кооперації, які діяли заодно з царськими чиновниками. Всі вони вбачали в незалежному кооперативному русі України загрозу економічній і політичній цілісності імперії. У російських кооперативних центрах у керівництві переважала інтелігенція соціалістичного спрямування. Висуваючи гасло «всеросійської кооперативної єдності», ці діячі доклали багато зусиль, щоб загальмувати розвиток української кооперації. У цьому вони по суті співпрацювали з урядом і місцевою адміністрацією. Останні зупиняли розвито ЕС спілок в Україні шляхом адміністративних заборон і репресій.
Економічний розвиток західноукраїнських земель на початку XX ст.
У 1900 - 1913 рр. принципових змін в соціально-економічному і політичному становищі західноукраїнських земель не сталося. Ці землі, як і у XIX ст., залишалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини. Галичина і Буковина розглядалися Австрією, а Закарпаття - Угорщиною, як ринок збуту продукції, що вироблялася у центральних провінціях імперії, і сировинний її придаток.
В кінці XIX - на початку XX ст. в Західній Україні завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості і визначилися напрямки її дальшого розвитку.
Почався новий період в історії нафтодобування. Старі шахти-криниці були остаточно ліквідовані. Натомість виникли нові свердловини - глибиною до 1000 і більше метрів. Зросла кількість кадрових робітників. Завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. На початку 90-х рр. XIX ст. в Прикарпатті видобували 91-96 тис. тонн на рік, а в 190У р. - понад 2 млн. 50 тис. тонн. Більше 80% усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.
Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. У 1912 р. німецькі і англійські фірми об'єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках третину видобутку Бориславського басейну. В 1913 р. почалося проникнення французького капіталу.
На другому місці після нафтодобувної стояла деревообробна промисловість. Галичина була також одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.
Промисловість Західної України у 1900 — 191.3 рр. розвивалася дуже нерівномірно. Зростало, наприклад, цегляне виробництво. Збільшилась кількість механізованих цегельних заводів, а бетонне, гіпсове, вапняне й скляне виробництво розвивалося повільно. Що ж до цукрової промисловості, то після того, як у 1870 р. був закритий останній завод, цілих 40 років її не було зовсім.
З початку XX ст. успішно стала розвиватися швейна, взуттєва і килимарська промисловість, однак і вона була представлена головним чином дрібними підприємствами ремісничого типу. Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій в повітових містах і великої електростанції у Львові.
Таким чином, промисловість Галичини зробила деякий крок уперед, але розвиток її був однобічний. До того ж, місцеві підприємці були представлені в ній дуже слабо. Прибутки від промислового виробництва збагачували іноземців.
Сільським господарством займалося приблизно 80 - 90% місцевого населення. В сукупному доході Західної України на сільське господарство припадало близько 70%. Велика частина земель, як і раніше, була власністю поміщиків. У Галичині поміщики тримали в своїх руках 40,3% загальної земельної площі. В аграрних відносинах і побуті сільського населення залишалося ще багато кріпосницьких пережитків. Поміщики, наприклад, зберігали монопольне право на полювання, рибальство тощо.
Продовжувалось розшарування серед селян. На початку XX ст. заможні землевласники в Галичині становили близько 10% від числа селян. Ця верства селян успішно пристосувалася до ринкових умов і їхні господарства фермерського типу процвітали. Саме ці господарства забезпечували поступовий ріст валових зборів і середньої врожайності сільськогосподарських культур.
Але економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким. Мізерна плата за 17-18-годинний день влітку, робота «за сніп», інші кабальні форми визиску й безправ'я посилили еміграцію. У 1909 р. в СІЛА мешкало вже 470 тис. українців. Багато селян їхало в Канаду, а також у Бразилію й Аргентину. Проте безпритульність на чужині й найважча робота за низьку платню стримували еміграцію. Перед Першою світовою війною еміграційна хвиля почала спадати, а невелика частина емігрантів повернулася на батьківщину. Поширеною була сезонна міграція селян і робітників. На сезонні роботи відправлялися до Бессарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції. Щорічно на тимчасові роботи виїздило до 100 тис. осіб.
28. Особливості індустріального розвитку України в економічній системі Росії. Наш край в XIX ст.
У 70 - 80 - ті рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні завершився промисловий (технічний) переворот. Донецько - криворізький регіон наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. перетворився в головну вугільно - металургійну базу Росії. Особливо після 1884 р., коли Донбас і Кривбас з'єднала Катерининська залізниця. За 1861 - 1900 рр. - видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс у 115 разів (з 6 до 691,5 млн. пудів), а видобуток залізної руди на Криворіжжі у 158 разів (з 1,4 до 210 млн. пудів). За останні 20 років ХІХ століття в Україні (Катеринославська та Херсонська губернії) були побудовані 17 великих металургійних заводів - гігантів. За 60 - 90 - ті рр. ХІХ ст. виробництво цукру зросло у 14 разів (з 1,6 до 23 млн. пудів), що становило 84 % загальноросійського. У 1887 р. у Києві було створено Цукровий синдикат - перше в Росії монополістичне об'єднання.
Наприкінці ХІХ століття в Україні налічувалося 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, які виробляли 16 % загальноросійської продукції машинобудування, але при цьому 70 % загальноросійського виробництва сільськогосподарських машин. У 1900 р. довжина залізниць в Україні становила 8417 км. На початку ХХ ст. в Україні (від загальноросійського) діяло 20,9 % промислових підприємств, вироблялося 20,7 % промислової продукції, що становило 14,5 % загальної вартості всієї продукції. У загальному обсязі продукції народного господарства в Україні частка промисловості становила 48 %, а по Росії - 40 %. У 1913 р. в Україні від загальноросійського видобувалося і вироблялося: залізничної руди - 72,3 %, кам'яного вугілля - 78 %, чавуну - 69 %, сталі - 57 %, прокату - 58%. 450 машинобудівних і металообробних підприємств виробляли 20,2 % загальноросійської продукції, серед них: сільськогосподарських машин більше 50 %, а паровозів - 40 %. Цукру вироблялося 81 %. Тобто українські землі в економіці Росії на початку ХХ ст. займали дуже вагоме місце.
Дослідження і діяльність Олександра Миколайовича Поля в Кривому Розі
У 1866 р., оглядаючи схили Дубової балки, дослідник-археолог, краєзнавець і підприємець Олександр Миколайович Поль (1832-1890), нащадок гетьмана П. Полуботка (1660-1723), виявив поклади високоякісної залізної руди. Саме його діяльність відіграла вирішальну роль в освоєнні родовищ залізних руд на Криворіжжі. О. Поль користується матеріалами архіву Г. Потьомкіна, роботами В. Зуєва, П. Кульшина, М. Барбота-де-Марні, сам вкладає з 1866 по 1890 р. близько 200 тис. крб. у геологічні дослідження краю, звертається у Гірничий департамент (С.-Петербург), узимку 1872 р. відвідує гірничорудні райони Франції, Італії, Швейцарії, Німеччини. Але спершу ставлення до його діяльності з боку російської влади негативне. Катеринославський генерал-губернатор В.Д. Дунін-Барковський на запит О.Поля відповідає: «Ваши проекты не что иное, как fatamorgana». У донесенні в Гірничий департамент справник Верхньодніпровського повіту Браїловський пише про О. Поля: «…его затея относительно криворожской руды маниакальна…». Водночас професор Бернард фон Котт з Фрайберзької гірничої академії повністю підтримав дослідження О. Поля і його ідею про розробку залізних руд Кривого Рогу — досліджені ним і хіміком Фрічче зразки руди дали унікальний результат — вміст заліза майже 70%.
Геологічні експедиції, які фінансує О. Поль, виявляють ряд багатих залізорудних родовищ. Гірничий інженер Л. Штріппельман, учасник цих досліджень, видає у Ляйпцігу в 1873 р. німецькою мовою книгу «Південно-Російські родовища магнітних залізних руд і залізного блиску». У передмові до цієї книги професор Б. фон Котт пише: «Особливо важливі відомості про велетенські поклади багатих залізних руд…, експлуатація яких… обіцяє великі вигоди, може підняти промисловість країни…». У тому ж 1873 р. книга Л. Штріппельмана «Южно-Рускія месторождения магнитных железных руд и железного блеска в Екатеринославской (Верхнеднепровского уезда) и Херсонской губерниях» за перекладом і з передмовою О. Поля вийшла в С.-Петербурзі.
О. Поль починає ставити питання розробки залізорудних родовищ у практичну площину, запрошує з цією метою гірничого інженера з Саксонії бергмайстра Гартунга. У виданих на кошти О. Поля книгах Л. Штріппельмана йдеться про цілком практичні речі — організацію гірничовидобувних підприємств, будівництво металургійних заводів, різні варіанти транспортування руди, необхідні залізниці тощо. Ці книги були надіслані впливовим особам держави, банкірам, підприємцям. Нарешті сам О. Поль у 1870-х роках бере в аренду на 85 років землі з багатими залізорудними родовищами, плануючи поставити на них гірничо-металургійні підприємства. Плани О. Поля були грандіозні: побудувати близько 30 металургійних заводів на Донбасі, Кривому Розі, Миколаєві. Видобувати і переробляти залізні, мідні руди, вугілля, різні глини для виробництва фаянсу, порцеляни, скла, фарб, вогнетривів тощо.
Всі ці кваліфіковані і системні дії Олександра Поля нарешті дають позитивні плоди — чиновництво у С-Петербурзі зацікавлюється регіоном Кривого Рогу. У 1873 р. Морське міністерство направляє капітан-лейтенанта Л.П. Сємєчкіна для огляду родовищ залізних руд. Він оцінює їх запаси в 5,39 млрд пудів і підтримує ідею О. Поля про залізницю Кривий Ріг — Донбас. У тому ж 1873 р., за дорученням Російського технічного товариства, дослідження на Криворіжжі проводить Г.П. Федосеєв. У 1874 р. район р. Саксагань дослідив професор Е.М. Клем, окремо від нього — гірничий інженер Е. Фельско, який вважав доцільним будівництво металургійного заводу в Олександрівську (Запоріжжя). Е. Фельско називає багатий на залізні руди Кривий Ріг «Золотим Рогом». У 1875 р. інженер М. Носов теж підтверджує дані розвідок, організованих О. Полем, і називає Криворізьке родовище залізних руд «другим Уралом». У 1875 р. уряд «высочайше» затверджує проект залізниці.
Крім того, з 70-80-х років XIX ст. регіон досліджували видатні гірничі інженери та геологи, серед яких слід відзначити ім’я С.О. Конткевича, який створив першу геологічну карту Кривбасу (опублікована у «Горном журнале» за 1880 р.), а також узагальнив дослідницькі дані.
На межі XIX-ХХ ст. дослідження залізорудного Кривого Рогу ще більш активізується. Виходять друком узагальнюючі праці П. Рубіна, К. Соколовського, М. Соколова. За завданням Геологічного комітету регіон досліджують інженер-геолог О.В. Фаас, гірничий інженер В. Кузнєцов, крім того, дослідження проводять К. Богданович, В. Тарасенко, з 1916 р. — професор Катеринославського гірничого інституту Й.І. Танатар.
Геологічний комітет своїм рішенням від 20 травня 1906 р. активізує геологорозвідувальні роботи. Активно залучається бурильна техніка, розвідувальні свердловини сягають рівня 266 м. Багата залізна руда, як виявляється, є і на цих глибинах, вміст заліза — 64%. У цей час запаси криворізьких руд оцінюються у 87 млн тонн із вмістом заліза 40-60%. При цьому фахівці вважали, що розвідана руда буде видобута за 30 років (тобто до 1936 р.). Зауважимо, що оцінки були дуже різними і весь час підвищувалися. Так спеціальна комісія ХХІІІ з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії у 1898 р. оцінює запаси руди в 3,453 млрд пудів, а у 1910 р. вже у 12,5 млрд пудів. Ці цифри далекі від сьогоднішніх оцінок — близько 21 млрд тонн розвіданих запасів залізних руд (2001 р.).
Наступні кроки у вивченні Криворізького залізорудного басейну пов’язані із застосуванням нових методів і нової техніки досліджень. У 1923 р. розпочато магнітну зйомку регіону, у 1925 р. — систематичну гравіметричну зйомку, у цьому ж році закуплені перші бурові верстати з алмазними коронками. У 1930-1931 рр. геологи Кривбасу здійснили зйомку басейну у масштабі 1:500, склавши відповідні карти. У 1932 р. з’явилася фундаментальна робота М.Г. Світальського та ін. «Залізорудні родовища Кривого Рогу», яка до середини ХХ ст. була найповнішим описом залізорудного басейну.
Перші рудні, рудники, акціонерні товариства з видобутку залізних руд Кривого Рогу
Свідоцтва стародавньої розробки залізної руди в Криворізькому басейні і залишки плавильних печей були виявлені ще С. Конткевичем у другій половині XIX ст. Зокрема, ним подано опис стародавньої виробки у гирлі балки Червона. У 1949 р. Б. Граков виявив залишки стародавньої рудні в Гайдамацькій печері Дубової балки. Тут же були знайдені дві домниці. Ці та інші артефакти давніх гірничо-металургійних робіт свідчать про обізнаність наших предків з Криворізькими родовищами залізних руд і технологією виплавки з них заліза ще за кілька століть до нашої ери. З плином часу, війнами, зміною влади ці дані були втрачені.
В нові часи першими практичними діями з освоєння залізорудних родовищ Криворіжжя стали створення у 1880 р. акційного товариства «Залізні руди Кривого Рога» і відкриття у 1881 р. Саксаганського рудника.
Створення товариства пов’язане з ім’ям О.Поля, який знайшов зацікавлених інвесторів для розробки залізорудних родовищ у Франції. Він разом з підприємцем, генеральним директором Товариства Паризько-Ліонської залізниці Полем Талабо і організовує в Парижі компанію «Залізні руди Кривого Рогу» з капіталом 5 млн франків. Його основні акціонери: Товариство Mokta-el-Hadid, SocieteGeneral, відомі французькі підприємці металургійної промисловості, зокрема директор «Сталеплавильного Товариства для флоту і залізниць Франції» П’єр-Луї де Монгольф’є. Цікавий факт — акції товариства «Залізні руди Кривого Рогу» були розібрані за 24 години — такий колосальний інтерес викликало починання українського дослідника і підприємця О. Поля у Європі. Технічним директором компанії був обраний Альфонс Паран, директори-розпорядники і представники у Кривому Розі — О. Поль та С. Яницький. Директор виробництва у Кривому Розі — гірничий інженер С. Конткевич.
Уряд Росії затвердив статус ЗАТ «Залізні руди Кривого Рогу» 5 травня 1881 р. і майже одночасно розпочалося будівництво Криворізької залізниці. На першому Саксаганському руднику (директор С.О.Конткевич) у 1881 р. було видобуто 555 тис. тонн руди, яку з 1883 р. купувало «Новоросійське товариство Юза».
У 1885 р. утворюється «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізоробного і рейкового виробництва». Воно відкриває Рудник Лихмана (за ім’ям селянина, на землях якого збудовано рудник). Тут у 1885 р. видобувають 400 тис. пудів залізної руди.
29. Революційний рух та суспільно-політичні процеси на Україні в 1900-1914 рр.
Перші роки XX ст. у Російській імперії позначилися швидким зростанням соціального напруження. Світова економічна криза 1900—1903 рр., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна 1904—1905 рр. виявили неспроможність режиму, загострили всі труднощі суспільного життя, посилили невдоволення широких кіл народу. Криза поглиблювалася також тим, що в національних окраїнах імперії швидко зростав визвольний рух.
Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів була створена Революційна українська партія | (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М. Махновським промова "Самостійна Україна", де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах. До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.
За умов наростання революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (ПУП) — організація націоналістичного напряму, яку очолював М. Міхновський. Так званих "10 заповідей" партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.
У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку група, яку очолював М. Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).
Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та ін. Вона виступала за автономію України в складі Російської держави.
Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов.
Нагромадження політичних, економічних та соціальних конфліктів завершилося соціальним вибухом під час революції 1905—1907 рр. Революційна буря охопила всю Україну, зачепивши інтереси всіх станів і груп населення. Робітники, селяни, інтелігенція, військовослужбовці вимагали від царату радикального поліпшення свого становища, ліквідації антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських праві свобод.
Російська імперія була вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 17 жовтня 1905 р. оголошено царський маніфест про свободу слова, друку" про перетворення Росії на конституційну монархію.
Проте селянству цього було замало, воно боролося за переділ землі. Щоб згасити полум'я народного гніву, голова Ради міністрів П. Столипін взявся реформувати аграрну сферу Росії. Внаслідок столипінської аграрної реформи у сільському господарстві України сталися суттєві зміни. Значно збільшилася кількість фермерських господарств. Селяни масово виходили з общини, утворюючи власні відруби, тобто середні або великі господарства. Малоземельні селяни, вийшовши з общини та продавши свої землі, мігрували в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. Близько 2 млн. залишилося там на постійне проживання.
Під потужним революційним натиском царат змушений був піти на послаблення національного гніту. Було дозволено видавати літературу національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства, відкривати національні театри. В Україні у багатьох місцевостях учителі почали навчати учнів українською мовою. Упродовж 1905—1907 рр. виходило 25 україномовних часописів.
У виборах до першого російського парламенту — Державної думи в лютому — квітні 1906 р. з українських політичних партій взяла участь тільки об'єднана Українська демократично-радикальна партія (УДРП), яку представляла в Думі група визначних діячів — Є. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський. Під їх керівництвом діяла Українська думська громада. Вона виступала з вимогами введення навчання українською мовою та заснування в університетах кафедр українознавства, готувала законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування тощо.
В умовах післяреволюційної реакції природний розвій українства викликав невдоволення царського уряду, правих кіл російського суспільства. Конфіскаціями, грошовими штрафами, переслідуваннями російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва. Знову було заборонено викладання українською мовою у школах, запроваджене під час революції явочним порядком, не дозволялося прилюдне виконання українських пісень тощо. У 1910 р. українців разом з іншими пригнобленими націями оголосили "інородцями", яким заборонялося створювати будь-які організації, товариства, клуби, драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою тощо.
Численні партії, які діяли в Україні у період революції 1905—1907 рр., після її поразки занепали або пішли в підпілля. Це негативно вплинуло на національно-визвольний рух. У 1908 р. з ініціативи діячів УДРП було організовано між-партійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП), до якого приєдналися і члени інших груп. Головною метою ТУПу був захист національних завоювань українства, боротьба за нові права. Мінімальними програмними вимогами товариства були українізація початкової школи, введення у навчальні програми середніх шкіл курсів української мови, літератури та історії, допущення української мови в усі громадські установи. До ради ТУП входили М.Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, С. Петлюра, Д. Дорошенко та ін. ТУП координувало діяльність "Просвіти", тісно співпрацювало з Науковим товариством у Києві, йому належала "Українська книгарня", загалом було провідною політичною організацією Наддніпрянщини до початку Першої світової війни.
30. Суть соціально-економічних зрушень в Україні в умовах здійснення Столипінської аграрної реформи.
1. Столипінська реформа була складним, часто суперечливим процесом у розвитку тодішнього суспільства, і наслідки її не були однозначними для різних прошарків населення. В умовах капіталізму не могло бути однакового розвитку всіх селянських господарств; кожне представляло собою окрему господарську одиницю з певним складом мислення господаря, стереотипами, своєю багатовіковою економічною спадщиною, кількістю членів сім’ї тощо.
Подвірне землеволодіння поступово привчало селянина до відчуття себе господарем свого наділу, психологічно підготувало селян до закріплення землі в особисту власність та покращання умов свого життя. Досвід впровадження реформи в життя показав, що для налагодження нової системи землеволодіння та піднесення продуктивності господарств необхідний певний період, а також ініціатива та постійні зусилля кожного селянина покращанні методів господарювання.
Крім того, реформа виявила необхідність надання селянам агрономічної допомоги, посилила увагу до цього з боку держави та місцевих органів влади. Значну роль у збільшенні селянських наділів відіграв Селянський Поземельний банк, який був одним з важливих механізмів реалізації нової аграрної політики. Він сприяв перерозподілу землі у напрямі її більш ефективного використання новими землевласниками-селянами, які мали певний господарський досвід, бажання та можливості поступового поліпшення свого добробуту. Розглянуті в роботі особливості реалізації столипінської реформи у цьому регіоні ще раз підкреслюють необхідність використання регіонального підходу при її аналізі, з урахуванням історичних та економічних особливостей різних районів України.
2. Столипінська аграрна реформа позитивно вплинула на розвиток сільського господарства Правобережжя України. Порівняльна вигідність заняття землеробством виявилося ще наприкінці ХІХ ст. внаслідок розвитку ринкових відносин, що збільшило попит на зернові та технічні культури. Після 1906 р. ці тенденції не тільки посилились, але й стали набувати більш стійкого характеру, оскільки індивідуалізація селянського землеволодіння призвела до збільшення кількості господарств, які задовольняли цей ринковий попит. Зростання селянського землеволодіння шляхом купівлі-продажу вимагало великого напруження сил від тих, хто отримував довгострокові кредити, привчало більше цінувати придбане важкою працею.
Реформа викликала підвищення уваги селян до правильного ведення своїх господарств на прикладі показових агрономічних заходів, сприяючи поступовим змінам у психології різних верств селянського населення, вирішуючи і старі проблеми (наприклад, страхування від градобою). Розвиток агрономічної справи на Правобережжі у цей період свідчив, що поряд із закріпленням землі в особисту власність, ці заходи мали не менш важливе значення: без цього не було б прогресу у розвитку одноосібних селянських господарств. Там, де вчора не відчувалась гостра потреба у цих вдосконаленнях, з початком реформи вони стали загальною необхідністю. Орієнтована спочатку на заможні верстви селян, агрономічна допомога з боку земств та землевпорядних комісій стала поступово поширюватись на все селянське населення, що відбивало настрої та прагнення селянства в цілому у цьому регіоні.
Підвищення рівня сільськогосподарських знань стало вимогою часу і питанням подальшої перспективи господарювання. Активізація особистісного фактору у справі господарювання була одним з найважливіших результатів реформи. Новий позитивний досвід просував поступово вперед кожну господарську одиницю на селі. Стійкість цих процесів, на наш погляд, мала майбутнє, оскільки індивідуалізм психології українського селянства сприяв копіткій, тривалій праці з досягненням певних результатів.
3. Перехід до відрубно-хутірської системи землеволодіння, агрономічні заходи сприяли, в свою чергу, посиленню зв’язків між сільським господарством та промисловістю Правобережжя. Зв’язок цей набував більшого значення і через те, що переважну частку промисловості складали виробництва, пов’язані з переробкою сільгосппродукції.
Так, приміром, селянські цукробурякові плантації мали головним завданням постачання продукції цукровим заводам, які заохочували у цьому селян; заведення хмільників у заможних селянських господарствах мало тісний зв’язок з виробництвом пива, розведення молочних господарств - з розвитком маслоробної промисловості тощо. Зв’язок між збільшенням виробництва у промисловості та запитами сільського господарства внаслідок індивідуалізації землеволодіння селян поширювався і на інші її галузі.
Через зростання земської торгівлі покрівельним залізом, іншими будівельними матеріалами простежується вплив столипінської реформи на розвиток промисловості будматеріалів. Промисловість в цілому через декілька років після початку реформи переживала піднесення. Збільшення потреб внутрішнього ринку внаслідок аграрних перетворень сприяло більш стійкому розвитку промисловості, орієнтації на ці потреби. Це посилювало процеси подальшої монополізації у розглядуваних галузях промисловості.
4. Аграрна реформа 1906 р. привела до позитивних зрушень у розвитку торгівлі і транспорту Правобережжя та України в цілому. Підвищення активності селян у справі покращання свого економічного становища змушувало їх шукати різні форми найвигіднішого збуту своєї сільгосппродукції. В першу чергу, це відбилося на розвитку хлібної торгівлі, яка набула нових форм через збутову діяльність селянських кредитних, сільськогосподарських кооперативів. Ці кооперативи поступово набували торговельного досвіду, включаючись до названих процесів.
Долаючи труднощі через відсутність досвіду, кооперація поступово вирішувала проблеми у своєму розвитку, отримувала нові форми, об’єднуючись в союзи. Подібні процеси відбувались у земській торговельній діяльності. Життя ставило питання про перехід до економічних основ організації цієї діяльності. У розвитку зовнішньої торгівлі діяли свої механізми, пов’язані з дією, станом на світовому ринку, і тому коливання в експорті зернових по роках у досліджуваний період мало свої закономірності.
Велику роль відігравав транспорт (залізничний, річковий, гужовий), значно збільшивши у 1906 - 1914 рр. об’єми своїх перевезень сільгосппродукції, продукції промисловості, яка знаходила все більше розповсюдження в селянських господарствах. Комісійно-позичкові операції під зернові вантажі на залізницях давали значні прибутки останнім. Збільшення вантажообігу різних видів транспорту сприяло певним позитивним зрушенням в їх розвитку, удосконаленні, припливу капіталів у цю сферу.
5. Необхідно зазначити, що народне господарство Правобережної України в цей період, особливо починаючи з 1909 р. (коли реформа стала давати певні результати), становило собою більш здоровий організм, ніж до реформи, оскільки позитивні зрушення в аграрному секторі поступово підключали до себе діяльність в інших секторах (промисловість, торгівля, транспорт), які теж зазнавали позитивних змін.
Посилення взаємозв’язків між різними народногосподарськими галузями у цей період виявило ще більшу взаємозалежність між ними, оскільки кожна галузь мала свою потребу у задоволенні тією продукцією або послугами, які їй надавала інша. Такі моменти у розвитку окремих галузей сприяли більш чіткому визначенню кожною з них свого місця у народногосподарському комплексі, а відтак і більш налагодженій та продуктивній його роботі. На те, що в ці роки відбувалось піднесення всього народного господарства, його окремих галузей, звертають увагу як монографічні дослідження, так і періодичні видання того часу. Це, в кінцевому рахунку, визначає і місце самої столипінської аграрної реформи у соціально-економічному розвитку України та всієї Російської імперії.
Вищесказане відносно розвитку народного господарства у ці роки свідчить про те, що столипінська реформа була не лише бажанням уряду позбавитись невдоволення селянства, зруйнувати общину та розселити селян на хутори та відруби, оскільки перебудова психології селянина у напрямі розкриття власного потенціалу, агрономічні заходи, позитивні зміни у землеробстві, тваринництві, збільшення виробництва у різних галузях промисловості, прибутків, за які боролись монополії, пожвавлення торгівлі та зростання транспортних перевезень - все це в цілому приводить до висновку, що столипінські аграрні перетворення вирішували завдання реорганізації та стабілізації усього економічного життя, що, безперечно, тягнуло і зміни в політичному житті.
Перешкодою цьому стала перша світова війна, яка дезорганізувала не тільки розвиток різних галузей народного господарства, але й саму свідомість суспільства, посилила негативне ставлення значної частини селянства до поміщиків, прокладаючи шлях до соціальних потрясінь у 1917 р. Вирішення аграрного питання шляхом націоналізації землі, як показав подальший хід історії, ще не означало позитивних, культурних змін у розвитку сільського господарства, в усвідомленні кожним селянином себе справжнім господарем своєї землі. Все це в цілому є свідченням того, що столипінська аграрна реформа не зазнала краху, а стала нереалізованим до кінця соціально-економічним явищем.
6. Історичний досвід впровадження агрономічних заходів у селянських господарствах Правобережжя, поступових змін у психології господарів на шляху до поліпшення життєвого рівня своїх сімей, створення та діяльності земських кас дрібного кредиту, збутових, кредитних, споживчих кооперативів, а також впливу столипінської аграрної реформи на окремі галузі сільського господарства, промисловості, на зміни у внутрішній та зовнішній торгівлі, транспортних перевезеннях, безперечно, є цінним сьогодні і на нашу думку, може використовуватись, в окремих своїх аспектах, при формуванні сучасної аграрної політики в нашій державі для прискорення реалізації тих завдань, які стоять перед сільським господарством в умовах переходу до ринкових відносин.
31. Відомі збройні повстання в Україні періоду першої демократичної революції в Росії 1905-1907 рр.
У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., у якій населення України взяло активну участь.
На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.
Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. - в період розвитку революції по висхідній лінії:
- червень - збройне повстання на панцернику "Потьомкін";
- жовтень - загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу II піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;
- листопад - повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом;
- виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;
- грудень - збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.
В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.
Національний рух в період революції мав значні здобутки:
- після Маніфесту 17 жовтня з'явилася легальна українська преса. Усього в 1905-1907 pp. виходило 24 періодичні видання;
- виникла культурно-освітня організація "Просвіта", яка мала філії у багатьох містах України. У діяльності "Просвіти" брали участь М.Аркас, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Л.Українка, МЛисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький та інші прогресивні діячі;
- відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах;
- активну діяльність у першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга.
Столипінська реакція
Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто "лівими". Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу.
З 1907 по 1910 pp. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уряду Росії П.Столипін.
З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний політичний блок - Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.
Столипінська аграрна реформа в Україні
У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна проходила аграрна реформа, яка передбачала:
- знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі - фермерів;
- ліквідації аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.
У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх - з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (бл. 1 млн.).
Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства.
Але реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.
32. Межі території України і склад населення на початку XX ст. напередодні 1917 р.
У новітню епоху світової історії український народ увійшов із тягарем складних проблем, що гальмували його просування шляхом загальнолюдського прогресу і тому потребували негайного розв'язання. Українці декілька століть були позбавлені власної державності і територіальної цілісності — цих найважливіших передумов успішного соціально-політичного і національно-культурного розвитку будь-якої нації. На початку XX ст. Україна все ще була поділена між двома могутніми сусідніми імперіями - Російською і Австро-Угорською. Її територію, населення, природні багатства обидві імперії використовували у власних інтересах. Не маючи свого уряду, армії, суду, поліції, чиновників і дипломатів, українці змушені були утримувати імперських. Не маючи власної держави, в усіх війнах, які вели Росія і Австро-Угорщина, вони зобов'язані були проливати кров за інтереси імперій. Тимчасом Росія і Австро-Угорщина, керуючись передусім загальноімперськими інтересами, не переймалися запитами українців, проблемами їхнього національного та культурного економічного розвитку. Отже, створення єдиної, незалежної, соборної України було головним завданням її народу в XX ст. Завдання це було надзвичайно складним, але на початку XX ст. складався комплекс необхідних передумов для його вирішення. Географія розселення українців
Україна розташована в центрі Європейського континенту і напередодні Першої світової війни була однією з найбільших європейських країн. Площею вона поступалася лише Росії, перевищуючи Німеччину, Велику Британію, Францію і решту країн Європи. Що ж до кількості населення, то за цим показником Україну випереджали лише Росія, Німеччина та Велика Британія.
Загальна площа українських земель становила понад 850 тис. кв. км. Ці землі були досить щільно заселені, а загальна кількість населення в них перевищувала 48 млн чол.
Географію розселення українців напередодні Першої світової війни ілюструє карта «Українські землі на початку XX ст.», складена на підставі офіційної статистики царської Росії. Більшість земель, населених українцями, перебувала у складі Російської імперії. Це насамперед територія 9 губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської. Цю територію називають Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною.
Наведена в підручнику карта свідчить також, що український етнічний кордон на початку XX ст. виходив за межі 9 названих губерній (як, до речі, й за межі сучасного державного кордону України) і проходив відповідно по Чорноморській губернії, Кубані, Області Війська Донського, по Воронезькій, Курській, Могилівській, Мінській, Гродненській, Сідлецькій, Люблінській губерніях і Бессарабії. Частина цих адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії була компактно заселена українцями. Однак для царського імперського уряду вигіднішою' була асиміляція українців, ніж збереження їх як окремого народу.
Решта українських земель, розташованих на захід від річки Збруч, належала Австро-Угорщині. Ці землі входили до окремих адміністративних одиниць Австрії — Галичини й Буковини, які мали елементи територіального самоврядування з крайовими сеймами. Українське населення протягом багатьох десятиліть домагалося поділу Галичини на східну, населену переважно українцями, і західну, польську. Це мало послабити вплив поляків у Східній Галичині і створити кращі умови для національно-культурного розвитку української більшості. Але австрійська влада не була в цьому зацікавлена.
Закарпаття — найзахідніша історична українська територія — входило до складу Угорщини і ніякого самоуправління не мало.
Господарство і соціальний склад населення України
Як і в попередні століття, Україна залишалася переважно землеробським, селянським краєм, з чудовими угіддями, яким не було рівних у Європі, і працьовитим населенням з високим рівнем хліборобської культури.
Разом з тим, у другій половині XIX ст. в Україні сформувалися потужні промислові центри, серед яких виділялися Донбас і Придніпров'я, що стали паливною і металургійною базою Російської імперії.
Загальна частка українців у населенні України становила понад 2/3. За національним складом село було переважно українським, місто - багатонаціональним, здебільшого російським і єврейським, а на західноукраїнських землях — польським і єврейським. У руках представників цих національностей здебільшого перебували міська промисловість, торгівля, ремесло та фінанси. Українці у містах становили меншість — близько третини населення. Між містом і селом утворився мовний бар'єр. Село розмовляло українською мовою, місто — переважно російською, а на заході - польською, німецькою та угорською.
І західноукраїнське, і східноукраїнське населення зазнавало жорстокого соціального та національного гніту. Зокрема, в Західній Україні зберігалося культурне, господарське і політичне домінування поляків. Але в Галичині й на Буковині українці на початок XX ст. мали більше можливостей розвивати власну національну культуру, ніж їхні брати на схід від Збруча, у Російській імперії. Якщо російський уряд здійснював політику перетворення українців на «справжніх росіян», то в Австро-Угорщині про відверту асиміляцію не йшлося.
Таким чином, на початку новітнього часу перед українцями стояло багато складних завдань. Але найважливішим залишалося відновлення державної незалежності й територіальної цілісності. Лише за умови вирішення цього історичного завдання відкривалися перспективи розв'язання всіх інших.
Але здобуття Україною незалежності було можливе лише за умови істотного послаблення чи повного краху імперій, між якими була розділена Україна - Російської і Австро-Угорської, при сприятливій для неї міжнародній ситуації.
33. Створення Української Центральної Ради.
Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.
З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення "До українського народу", в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.
Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — видатний український історик, політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Холм, Польща). Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав активну участь у діяльності київської Громади. В 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В1898—1913 pp. очолив НТШ у Львові. Політичну діяльність розпочав у Галичині, будучи одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Один з ініціаторів і голова Товариства українських поступовців. У1914 р. звинувачений російським урядом в австрофільстві та засуджений до заслання в Сибір. У1917 р. повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. У квітні 1918 р. обраний Президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського емігрував до Чехословаччини, потім — Австрії, де вів широку науково-організаційну діяльність. У березні 1924 р. повернувся до Києва, обраний членом Української Академії Наук. У1929 р. звинувачений в організації Українського націоналістичного центру та заарештований. У1931 р. висланий до Москви. Помер за нез'ясованих обставин у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки.
Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.
УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.
Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У ц середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на IV з'їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить і будь-який ґрунт для "самостійництва", тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 p. II з'їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.
Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір'я до майбутньої Української Народної Республіки.
Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.
Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:
1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок червня 1917 p.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.
2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 p.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами щодо легітимізації автономії України.
3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 p.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.
4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні-лютому 1918 р.
34) І Універсал
10 червня (23 — за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу бувВ. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.
Умови
І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;
Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію України(навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її сущому "). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно з I Універсалом проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії … народ український має сам порядкувати своїм життям»). Законодавчим органом повинні були стати Всенародні Українське Збори (Сейм), що обираються загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі кошти, отримані від збору податків, відтепер повинні були залишатися в Україні. Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.
35) II Універсал
3 липня (16 — за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.
II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради…
Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.
36) III Універсал
7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.
Умови
37) Проголошення Радянської влади
На початку 1919 р. радянські війська здобули вирішальну перемогу в боротьбі з Директорією. 3 січня 1919 р. Червона армія зайняла Харків, куди переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня була проголошена Українська Соціалістична РадянськаРеспубліка (УСРР) (з 1936 р.- Українська Радянська Соціалістична Республіка - УРСР). До травня 1919 р. Червона армія встановила контроль майже над усією територію України, що входила до складу Російської імперії. III Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10 березня 1919 р.) обрав радянську форму державності. В Українівдруге (вперше - 25 грудня 1917 р.) була встановлена радянська влада.
Перший Всеукраїнський з'їзд рад працював 11—12 (24— 25) грудня; більшістю голосів він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів ("Радянська УНР"). З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) у складі 41 чоловіка (з них 35 більшовиків). Головою ЦВК було обрано українського соціал-демократа Є. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України — Народний Секретаріат. До його складу увійшли С Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський,, Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Бош. Народний Секретаріат відразу ввів заборону на вивіз хліба до Росії і опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального Секретаріату.
Поряд з війною декретів розгорталась збройна боротьба. Ще 4 (17) грудня 1917 року Раднарком за підписом Леніна і Троцького надіслав ультиматум УЦР, в якому містились такі вимоги:
— відмовитись від спроби дезорганізації спільного фронту;
— без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякі війська, що йдуть у бік Дону та Уралу;
— пропустити більшовицькі війська на південний фронт для боротьби з Каледіним;
— припинити всякі спроби роззброєння радянських військ.
У разі невиконання вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні.
20 грудня 1917 року УЦР відхилила ультиматум. Скориставшись цим як приводом, на Україну рушила 30-тис. армія на чолі з Антоновим-Овсієнком, О. Єгоровим, Т. Берзіним, М. Муравйовим, М. Кудинським. Наприкінці грудня більшовики захопили Харків, Полтаву, Чернігів.
Загальна чисельність радянських військ на Україні складала понад 100 тис. чол. їм протистояли війська УЦР (близько 15 тис. чол.). Розуміючи свою безпорадність, УЦР намагалась якнайшвидше укласти мир з центральними державами, а 22 січня 1918 р. прийняла VI Універсал. Незважаючи на героїчний опір захисників України, 8—9 лютого 1918 р червоноармійці вступили до Києва.
Перший прихід більшовиків до влади в Україні супроводжувався масовими виявами "червоного терору". Влада рад утверджувалася розстрілами. Лише в Києві радянські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М. Муравйова знищила до 5 тис. чол. Це, зрозуміло, не привертало народ України до нової влади.
Українське суспільство залишилось загалом пасивним у протистоянні між УЦР і Раднаркомом. Не виявило воно активності спочатку і в боротьбі проти німецьких окупантів. Народний Секретаріат закликав 23 лютого 1918 р. захищати російську революцію; про українські національно-державні гасла забули.
38) Причини і наслідки війни радянської Росії проти УНР
Передумови війни Радянської Росії проти УНР
Перша спроба радянізації України
1.Ультиматум до УЦР.
Проголошення УНР не відповідало цілям більшовиків — створення пролетарської держави: для них Україна була цінним джерелом матеріально -технічних і людських ресурсів.
Після проголошення ЦР ІІІ-го Універсалу (20.ХІ. 1917 р.) Генеральний Секретаріат по суті став незалежним Урядом України. Але він проявляв нерішучість увирішенні основних завдань, не порушив майже жодної основи старої державності, що була за часів Тимчасового уряду: конфіскація земель і передача їх в руки селян проводилася повільно; фінансовий капітал не був затронутий; не чіпали й банків, де лежали так потрібні для УНР гроші; зберігався старий судовий апарат і старе законодавство; майже нічого не змінено в системі освіти (окрім мови викладання). В Україну з Росії втікали залишки розбитих більшовиками буржуазних органів: УНР ставала мимоволі оплотом антибільшовицьких сил. Все це, звичайно, не могло сподобатись більшовикам. Відносини з Росією вкрай загострилися.
У цих умовах 4 грудня 1917р. Українська ЦР одержала урядову радіотелеграму з Петрограда, підписану В. Леніним і Л. Троцьким. Цей документ називався “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”. Відповідно до нього:
УНР визнавалася, а влада Центральної Ради — ні. УЦР повинна була визнати радянську владу і виконати такі ультимативні вимоги:
2. Короткий огляд перебігу війни між УНР і радянською Росією.
Генеральний Секретаріат відмовився виконати ці вимоги, після чого війна між більшовицькою Росією та УНР стала неминучою. Проти УНР було кинуто 30-тисячне угруповання Червоної армії на чолі з В. Антоновим - Овсієнком, М. Муравйовим, І. Єгоровим. Дуже швидко було захоплено Харків, Полтаву, Чернігів. Протягом січня 1918 р. більшовики зайняли Лівобережну Україну. Кривавий бій розгорівся 16 січня 1918р. під Крутами, у якому загинуло кількасот студентів і гімназистів, які чинили опір більшовицькому наступу.
Головні причини поразки військ УЦР у війні з радянською Росією:
Підсумки: Війна радянської Росії з УНР негативно вплинула на перебіг національно-визвольної революції, а УЦР не змогла згуртувати українські сили для відсічі більшовицькому вторгненню. Прийняття IV Універсалу ЦР стало визначною подією у розвитку української державності. Україна нарешті проголосила про свою незалежність. І хоча ідея самостійності зазнала краху, вона надихала майбутні покоління на боротьбу за незалежність України.
39) IV Універсал
За умов погіршення військово-політичної ситуації в Україні на засіданнях Малої Ради УЦР неодноразово висувалися вимоги проголосити незалежність України.
9 січня 1918 р. УЦР прийняла IV Універсал. Основні положення цього документа, розробленого на основі проектів М. Грушевського, В. Винниченка і М. Шаповала, були такими:
Після прийняття IV Універсалу ЦР прийняла закон про ліквідацію права власності на землю (19 січня 1918 р.) і закон про національно-персональну автономію.
IV Універсал відіграв важливу роль в історії української державності. Україна проголошувалася незалежною суверенною державою. Із проголошенням незалежності вона отримала змогу вести самостійну міжнародну політику і укласти Берестейський мирний договір з країнами Четверного союзу.
Наприкінці січня 1918 р. більшовики захопили Київ і розпочали «червоний терор».
9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.
Умови
III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.
Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.
Після жовтневої революції в Петрограді, на території України більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина тощо) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді — це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.
40) Українська держава П. Скоропадського.
Навесні 1918 р. Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних політичних подій. Що підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став генерал П. Скоропадський. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок державного перевороту виникло нове державне утворення — гетьманат “Українська держава”. Суть перевороту полягала в зміні парламентської форми правління на авторитарну створити нову модель української Держави, яка була б здатною зупинити дезорганізацію суспільства. Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави. Було налагоджено грошову систему, створено державний бюджет, відроджено промислові підприємства та біржі. Помітними були зрушення в галузі культури: створено 150 українських гімназій; вийшло кілька мільйонів українських підручників; відкрито два державних університети в Києві та Кам'янці-Подільському; засновано: Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Українську Академію Наук. Також утворено влітку 1918 р. Українська автокефальна православна церква. У зовнішній політиці підтримувались дипломатичні зносини з 15 закордонними державами. П. Скоропадському не вдалося втримати владу. Його успіхи пов'язані зі стабільністю держави, а гарантом була зовнішня сила — війська Німеччини та Австро-Угорщини. Німеччина прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. ЇЇ метою був вивіз продовольства і сировини, та встановлення контролю економікою. Німецька сторона створювала перешкоди для формування української армії. Плани гетьмана (8 корпусів і 4 дивізії) не були реалізованими. Не дала ефекту спроба поновити українське козацтво, як резерв національної армії. Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм організації суспільного життя не додавали Українській державі авторитету. З іншого боку, ці чинники перетворювали Україну на осередок реакційних сил Російської імперії Опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, яких цікавила стабільність. До національної ідеї вони ставилися байдуже. Гетьманат мав вузьку соціальну базу, що не відповідала курсу на розбудову національної державності. Спроби повернути поміщикам землю фактично ревізія “стихійної аграрної реформи”, збільшення тривалості робочого дня в промисловості до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху, активізуються повстанські загони селян (40 тис. осіб). Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (проголошення федеративного союзу з не більшовицькою Росією) не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.
Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі.
41) Діячі Директорії. Політика Директорії
В утворену Союзом для практичної реалізації цих завдань Директорію (листопад 1918 р.) увійшли відомі українські діячі (В. Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець), які в минулому були членами УЦР чи Генерального секретаріату, інших державницьких або суспільно-громадських структур УНР і брали активну участь в процесі українізації. Із прибічників останнього складався і визначений 14 листопада Директорією «вищий революційний орган боротьби» у Києві — Український військовий революційний комітет (УВРК), до якого в різний час належали М. Авдієнко, В. Чехівський, А. Пісоцький, З. Висоцький, П. Галаган, Й. Завгородній, М. Марченко, А. Драгомирецький, К. Прокопенко, Г. Черепенко, В. Мартос, М. Порш, В. Мазуренко, Л. Михайлів. Вже сам склад цих утворень виразно свідчив про їхній національний характер, на відміну від багатьох гетьманських структур.
Внутрішня політика.У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.
Зовнішня політика.Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.
42) Причини і наслідки для України Радянсько-Польської війни.
Радянсько-польська війна була неминучою, враховуючи політику відновленої Польської держави і Радянської Росії. Більшовики розглядали цю війну як експорт соціалістичної революції в Європу. Але зазнали поразки. Керівництво УНР на чолі з Петлюрою, намагаючись знайти нового союзника у боротьбі з радянською Росією, уклало с Польщею союзницький договір(Варшавська угода). Але спільний похід польських і українських військ зазнав поразки. Зрештою Україна стала заручницею домовленостей між більшовиками і Польщею: західно - українські землі відійшли до Польщі, а на решті території України установилась радянська влада.
Угоди та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були актом відчаю. Цим кроком С. Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи за допомогою зовнішніх сил в черговий раз відновити УНР. Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Грушевський, В. Винниченко, які відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з найближчого оточення Головного Отамана — подав у відставку прем'єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір у Галичині, для якої він перекреслював надії на національне визволення.
Причинами війни стали: - бажання уряду Пілсудського розширити кордони Польщі в межах 1772 року; - варшавський договір. 25 квітня 1920 року польські війська почали наступ на радянську територію. Перший етап війни (квітень-травень1920) складувався для 150 тис. чол. війська польського та 15 тис. чол. українців вдало. 6 травня вони вступили в Київ. А 9 травня переправились через Дніпро та запинились на лінії Вишгород – Бровари – Бориспіль. Одною з причин зупинки було те, що не ствердились їх сподівання на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ. Встановивши окупаційний режим поляки почали вивозити сировину, промислове обладнання, товари до Польщі. Це викликало обурення та призвело до повстань. Дуже скоро ситуація на фронті змінилась. Радянське командування перекинуло на польський фронт 1-шу кінну армію Будьонова, 25-ту чапаєвську дивізію. Вони прорвали польську оборону а 12 червня червоноармійці увійшли до Києву. До кінця червня бойові дії були перенесені на територію Західної України. В другій половині липня Червона Армія вступила в кордони Польщі. Така ситуація дуже збентежила країни Антанти. Посередницьку місію взяв на себе міністр закордонних справ лорд Керзон. Польський уряд запропонував почати переговори, але Червона Армія не припинила свого наступу і опинилась неподалік від Варшави. Радянське командування переоцінило свої сили. Тили не встигали за передовими частинами. Червона Армія потерпіла ряд поразок. Але обидві сторони були вимотані. І вже в жовтні 1920 року Польща заключила мир з радянською Росією, який ознаменував розрив з УНР. Українські війська пробували вести бойові дії, але в листопаді вони перейшли за Збруч. За умовою Ризького миру від 18 березня 1928 року під владою Польщі залишились: Західна Волинь, Холмщина, Підляща, Західне полісся, Східну Галичину. В обмін на це Польща визнала УРСР. Організована боротьба за незалежність України закінчилась поразкою. Результати війни мали виключно негативний характер для України. Одна її частина опинилась під ворожою окупацією, а в іншій встановився жорсткий антинаціональний тоталітарний режим.
Історичні передумови. Давньоруська Галицьке князівство увійшло до складу Польського королівства в XIV столітті і потім разом з Волинню увійшло до складу Речі Посполитої як польських коронних земель, тоді як Закарпаття, входило до складу королівства Угорщини в ряду її словацьких провінцій. З розділом Польщі в 1772 Галичина увійшла до складу Австрії (потім Австро-Угорщини) як східної частини Королівства Галичини і Лодомерії.В 1775 до нього, як Чернівецького округу, відійшла і Буковина,історично румунська ( молдавська) область, анексованаРосією у Туреччини і потім уступлення нею Австрії. Протягом усього XIX століття в Галичині йшла політична і культурна боротьба між русинами і поляками. Захід королівства Галичини і Лодомерії населяли поляки, а схід - русини, при цьому на сході було кілька етнічно польських анклавів, найбільшим з яких був Львів з околицями. У місті Львові (Лемберзі) до початкуXX століття число поляків більш ніж втричі перевищувало число українців; місто вважалося однією з польських культурних столиць. Поляки переважали в Східній Галичині серед міського населення та еліти (особливо землевласницької), що підтримувало їх уявлення про Галичину як про цілком польській землі. Всього за даними перепису 1910, у Східній Галичині з 5300000 жителів польську мову вказало рідним 39,8%, український - 58,9%; втім, цю статистику підозрюють в необ'єктивності, оскільки проводили перепис чиновники були в основному етнічні поляки. Крім того, в число польськомовного населення входять також багато етнічних євреї.Як правило, австрійське керівництво в управлінні регіоном спиралося на польську частину населення. Це викликало невдоволення українців, які вели культурне і політичне протистояння з поляками. Ситуація загострилася напередодні Першої світової війни.
Ситуація в жовтні 1918 року. Після поразки Австро-Угорщини і Німеччини в Першій світовій війні почався розпад Австро-Угорщини. Розпаду передував криза центральної влади, економіки, соціальної сфери. Уже влітку 1918, після того, як Австро-Угорщина де-факто визнала УНР, відбулася активізація галицьких українців. Так, 16 липня на з'їзді українців у Львові делегати прийшли до висновку, що"розпад монархії особливо сильно прогресує протягом останніх трьох місяців".У жовтні після масових страйків почалося формування Національних рад - місцевих органів влади, які повинні були забезпечити права того чи іншого народу. 7 жовтня Регентська рада у Варшаві заявив про план відновлення незалежності Польщі, і 9 жовтня польські депутати австрійського парламенту прийняли рішення про об'єднання в складі Польщі колишніх земель Речі Посполитої, включаючи Галичину. У відповідь на це вже 10 жовтня українська фракція на чолі з Євгеном Петрушевичем прийняла рішення скликати у Львові Українська національна рада - парламент українців Австро-Угорщини. Цей Рада була створена 18 жовтня. Головою його вважався Євген Петрушевич, що вів у той час дипломатичну роботу в Відні; фактично ж на місці роботу вела Галицька делегація ради на чолі з Костем Левицьким.
Рада проголосила своєю метою створення української держави на східній території колишньої Австро-Угорщини. Опорою Ради були українські національні частини австрійської армії - полиці січових стрільців. У той же час поляки, які звикли вважати всю Галичину польською землею, сподівалися на її приєднання до Польщі. Створена в Кракові польська Ліквідаційна комісія (для польських областей імперії) мала намір переїхати до Львова і там проголосити приєднання до відродженої Польщі польських провінцій Австро-Угорщини ( Малої Польщі і Галичини). Проголошення української держави було намічено на 3 листопада, проте звістка про плани краківської комісії змусило українців поспішити.
Подібні процеси йшли і на інших територіях, на які претендувало українське керівництво. Так, на Буковині з'явився румунський орган місцевого самоврядування, який хотів об'єднати край з Румунією. У Закарпатті йшла боротьба між прихильниками приєднання регіону до Росії, Угорщини, Чехословаччини і Галичини під керівництвом українського уряду, а також прихильники повної незалежності краю. Крім цього в Галичині виникли дві республіки лемків - Російська народна республіка лемків і Республіка Команча - і одна польська - Тарнобжезький республіка.
Політичні наслідки. Так як війна завершилася повним розгромом ЗУНР, підсумкового договору не було підписано. Незважаючи на це, доля Галичини була вирішена іншими державами. Буковина ще в ході війни увійшла до складу Румунії, а Закарпаття стало частиною Чехословаччини. 21 квітня 1920 Симон Петлюра від імені УНР домовився з Польщею про кордон між державами по річці Збруч. Однак він зі своїми військами вже не міг контролювати територію Української Республіки, тому договір фактично не мав сили. На території Україні в той момент йшла Радянсько-польська війна, що завершилася підписаннямРизького договору.
Ризький договір був укладений між Польщею з одного боку і Російської РФСР, Української РСР і Білоруської РСР з іншого 21 березня 1921 в Ризі. Згідно з угодою, Західна Україні і Західна Білорусія потрапили до складу Польщі. Таким чином, Галичина стала частиною Польщі, як і планувала Франція. 14 березня 1923 приєднання Галичини до Польщі було затверджено остаточно. Наступний масштабний зміна кордону в цьому регіоні відбулося в 1939 під час Польського походу РСЧА. Тепер вся Галичина потрапила до складу СРСР. Буковина, на яку ЗУНР також претендувала, увійшла до складу СРСР влітку 1940. Уже післяДругої світової війни до складу Радянського Союзу потрапило Закарпаття. Всі ці території були частиною УРСР, і вийшли зі складу СРСР разом з усією Україна. В даний час ці території знаходяться в складі України.
Положення українців в Галичині. Польський уряд проводило в Галичині політику полонізації українського населення. Для цього на непольські народи здійснювалося політичне, економічне та культурне тиск. Незважаючи на це, українська частина населення мала в сенаті іСеймі Польської держави своїх представників. Після закінчення війни польська влада проводили політику конфронтації з галицькими українцями. Українська мова витіснялася з офіційного рівня, посади в органах місцевого самоврядування могли займати тільки поляки і т. д. Вже до 1923 землі, що раніше належали українцям, були розділені між польськими селянами.В 1920-х роках проводилася політика насильницької асиміляції і полонізації. В Галичину хлинув потік переселенців, яким польський уряд надавало землю і житло. Так, тільки в Галичині польської частини населення дісталося 200 000 гектарів землі, ще 113 000 гектарів було передано волинським полякам. Роздратовані такою політикою властей, українські селяни почали влаштовувати страйки і бойкотували вибори. Погіршення відносин почалося в роки Великої депресії в США, яка в певній мірі позначилася і на інших країнах Європи. Через це влітку 1930 в Галичині відбулося близько 2200 підпалів будинків польських землевласників. Реакція була негайною, і протягом одного року було заарештовано 2000 українців, підозрюваних у підпалах.Для боротьби з поляками в Празі була створена нелегальна Українська військова організація (УВО), що діяла в Галичині. Протистояння відбувалося і в політичній сфері. Українські депутати робили гучні заяви про прагнення до створення Української республіки, але до практики так і не перейшли.
43) Проголошення ЗУНР
11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км2, а населення налічувало майже 6 млн. осіб. Гербом став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.
13 листопада 1918 р. Українська Національна рада проголосила Західноукраїнську Народну республіку (ЗУНР). Територія республіки становила 70 тис. кв. км з населенням 6 млн. чол. Було затверджено герб держави – золотий лев на синьому тлі та блакитно-жовтий прапор. Президентом ЗУНР став голова Національної ради Євген Петрушевич.
Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.
Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.
11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) -Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С.Голубович та ін.
13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.
Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Напередодні її поразки національно-визвольний рух пригнічених народів посилився. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. 19 жовтня 1918 р. вважається днем проголошення на західноукраїнським землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Наміри українських політиків суперечили планам поляків, котрі вели підготовку до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання, що були в складі австро-угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини.
Керівниками нової влади були Євген Петрушевич та Кость Левицький діячі поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, які прагнули Демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали широкі права, їхнім представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.
Йдучи назустріч загальнонародному прагненню возз'єднання всіх українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР пішли на переговори про створення єдиної держави. 22 січня 1919 р. у Києві на площі біля Софійського собору було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР (ЗО УНР) і одержала повну автономію.
44) Тенденції в культурному житті України 1917-1980 рр.
Недостатній рівень науково-концепційного осмислення мистецько-культурологічної, суспільної та історичної фактології як суттєвий чинник, що ускладнює вивчення музичної культури даного періоду.
Праці В.Винниченка "Відродження нації", "Лист до українських робітників" як важливе джерело розуміння процесів і реалій тієї доби.
Публікація нових джерел, сучасний політологічний аналіз даної епохи (Я.Дашкевич, Д.Дорошенко, І.Дзюба, Т.Гунчак, В.Шейко).
Революційний період (1917-1920 рр.) як один із найскладніших в історії музичної культури. Вагомий і водночас суперечливий вплив революційних подій на культурний розвиток народу. З одного боку суттєві здобутки у становленні державних форм організації культурної сфери, з іншого боку втрата великої кількості визначних пам'яток історії і культури у вирії громадянської війни.
Заснування у Києві Української Академії мистецтв. Українізаційні процеси в галузі науки. Створення Української національної бібліотеки та Українського архіву. Видання творів українських письменників.
Створення у складі міністерства освіти театрального відділу, музичного відділу, відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва, архівно-бібліотечного відділу.
Заснування Національного зразкового театру (1917 р.).
Спрямованість культурної політики Центральної Ради на розвиток передусім української національної культури. Певні негативні наслідки такої політики, зважаючи на багатонаціональний склад України. Проголошення повної державної незалежності України (4-й Універсал 9 (22) січня 1918 р.). Початок громадської війни. Невирішеність фундаментальних соціальних питань; глибока суперечність між національно-орієнтованими силами, які боролися передусім за відновлення української державності, та більшовиками як прихильниками першочерговості соціальних перетворень як важливі чинники громадської війни. Оскільки війна з більшовиками стала війною "в суті з власними народними масами" (В.Винниченко), це зумовило падіння Центральної Ради.
Проголошення гетьманату. Продовження гетьманським урядом значної кількості починань в галузі культури.
Офіційне оголошення утворення Української академії наук (листопад 1918 р.).
Діяльність міністерства народної освіти (з 21 червня 1918 р. Міністерство народної освіти та мистецтва), і Головного управління мистецтва та національної культури при ньому з державно-правового регулювання розвитку культури.
Заснування музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка. Створення Державної капели бандуристів Г.Хоткевича.
Значна концентрація мистецьких сил в процесах оновлення театральної справи. Заснування низки видатних театральних колективів: "Молодий театр" на чолі з Л.Курбасом (вересень 1917 р.), Національний зразковий театр, очолений І.Мар'яненком та М.Вороним (вересень 1917 р.) і створений у Вінниці (січень 1920 р.) театр ім. І.Франка, керований Г.Юрою, було помітним явищем на тлі функціонування відомих труп П.Саксаганського, М.Садовського, Л.Сабініна, Д.Гайдамаки та ін.
Інтелектуалізація, розширення репертуарних обріїв - провідна тенденція нових колективів. Новаторські постановки шедеврів західноєвропейської драматургії (Софокл, Г.Ібсен, Г.Гауптман, Б.Шоу), творів Лесі Українки, В.Винниченка, О.Олеся і ін.
Творча реформаторська співпраця визначних митців (К.Стеценко, Я.Степовий, О.Кошиць, М.Леонтович, Б.Яворський) з органами влади в галузі музичної культури: розробка ними принципів та законопроектів щодо заснування факультетів музикології в університетах, диригентського інституту, національних хорових капел, музичних товариств, реорганізації музично-драматичної школи ім. М.Лисенка в музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка.
Надзвичайно плідна організаційна робота зі створення нової інфраструктури культури і мистецтва, здатної забезпечити повноцінний духовний і культурний розвиток народу поєднувалася з державною підтримкою створеної в минулому системи музичних установ і закладів. Засновуючи український народний університет, українську музичну драму, демократичне Музичне товариство - уряд УНР всебічно підтримував діяльність Університету Св. Володимира, Київської опери, ІРМТ тощо.
Відродження української церкви, автокефалії як визначне явище в духовному житті суспільства. Небувалий розквіт церковної і релігійної музики; збагачення богослужбових піснеспівів народнопісенними інтонаціями; набуття церковною службою характеру загальнонародного дійства; зростання ролі авторських композицій. Участь визначних митців (К.Стеценко, М.Леонтович) у складі Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). Реформа богослужбової мови як найвизначніший захід Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Створення УАПУ власних національних свят: Свято на пошану всесоборного утворення української ієрархії ("Друга Покрова"); урочисті молитовні спомини Тараса Шевченка, Івана Мазепи.
Основі напрямки розвитку духовної музики даного періоду:
Стилістичні особливості духовної музики українських композиторів. Тенденція до вільного використання мелодії оригіналу, огортання її самобутніми супроводжуючими голосами з метою більш рельєфного виявлення інтонаційно-ладових та ритмічних особливостей первісної мелодії.
Авторські "Літургії" ("Служби Божі") - найбільш вагомий здобуток вітчизняної духовної музики. Прагнення композиторів музично осмислити повне Богослужіння, створити єдиний композиційний цикл - як провідна тенденція. На відміну від класичних зразків (М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель) більша насиченість творів дрібними піснеспівами та богослужбовими текстами для виконання не лише хором, а усіма прихожанами.
Авторські літургійні твори К.Стеценка - одне з вершинних надбань української духовної музики. Органічне поєднання глибинних настроїв народної музики і яскравої оригінальності як визначальні риси літургійних творів композитора. Духовно-музична спадщина Стеценка досить значна: "Всенощна"; "Літургії" (ч. 1, 2 з варіантами); "Панахида"; "Херувимські пісні" (6 творів); "Милість спокою" (4 твори); "Хваліть ім'я Господнє" (9 творів); гармонізації наспівів Києво-Печерської лаври; "Христос Воскрес" (3 твори); "Ангел вітав Благодатній"; "Задостойники"; "Розбійника благоразумного"; "Колядки та щедрівки" (50 обробок на мішаний та 50 на однорідний); "Релігійні кантати" (2 твори); "Канон у Страсну Суботу".
Яскравою сторінкою в духовній музиці є творчість М.Леонтовича, хоч його авторських творів порівняно небагато: "Літургія"; "Молебен благодарственний"; "Херувимські пісні" (6 творів для різних складів); "Милость миру" (3 твори для різних складів); "Світе тихий" (З твори); "Хваліть ім'я Господнє" (2 твори); "Вірую" (соло баса із мішаним хором); "Ангел вопіяше"; "Христос Воскрес"; "Нині отпущаєши"; "Богородице, Діво"; "Релігійні канти" (5 обробок); "Колядки".
Твори Леонтовича позначені напруженим, драматичним характером і зберігають при цьому притаманні композитору ніжність образів та ажурністьпобудов. Авторське начало в них проступає сильніше, ніж у Стеценка, тому твори Леонтовича виглядають ефектніше і є складнішими за образною драматургією, хоча водночас порівняно стеценківськими вони втрачають в пісенності та загальному національному колориті.
Новаторство літургії торкається введення речитативно-декламаційних епізодів, псалмодичного речитативу, вільної метрики, відсутності тактировки - тих параметрів, які до нього твору не з'являлись у творчості композитора.
45) Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність в 1917-1920 рр
У1917 р. Україна вступила в новий період своєї історії, який розпочався Українською революцією, яка згодом набула національно-демократичного характеру. її головний історичний сенс — боротьба українського народу за своє національне й соціальне визволення, за незалежність держави. Однак невирішення соціально-економічних питань, жорстока боротьба різних політичних сил призвели до втрати державної незалежності.
У 1917—1920 рр. відбувається зростання національно-демократичного руху, національне пробудження українського народу. Відомий діяч революції С. Петлюра відзначав, що тепер українці стали існувати «як нація, що знає, чого вона хоче і куди їй йти».
Виразниками ідеї боротьби за незалежність України на різних етапах були: Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. на чолі з М. Грушевським, з 29 квітня 1913 р. — Українська Держава (гетьман П. Скоропадський), з 14 листопада 1918 р. — Директорія УНР, а на західноукраїнських землях — Західноукраїнська Народна Республіка. В українського народу завжди була глибока віра в можливість державотворення. «Ти переможеш, Великий Народе Мученику... задля спокійного будівництва могутньої держави України, задля щасливої праці майбутніх поколінь», — писав один із борців за волю.
Українська революція стала періодом масового героїзму і високих патріотичних почуттів народу України. Найбільш яскраво це проявилося у боях під Крутами, Мотовилівкою, Базаром, під час оборони Кам'янця-Подільського армією УНР. Під час революції на політичну арену вийшли такі неординарні історичні особистості, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський. С. Єфремов, Є. Петрушевич, Н. Махно.
Основні історичні уроки боротьби за незалежність:
— для успішної політичної боротьби необхідне об'єднання всіх національно-патріотичних сил, уміння провадити політику взаємних компромісів і поступок;
— будь-які політичні зміни мають супроводжуватися значними соціально-економічними реформами, спрямованими на підняття добробуту народу;
— для захисту завоювань необхідне створення боєздатної армії;
— необхідне проведення дійової політики стосовно національних меншин;
— необхідна широка міжнародна підтримка, особливо з боку найбільш розвинених країн світу. Висновок. Боротьба за незалежність українського народу ускладнювалася кривавою громадянською війною.
Для розбудови й існування незалежної держави керівні кола мусили дотримуватися політики компромісів. Досвід парламентаризму часів УНР маємо враховувати в сучасній Україні.
Наукові дискусії про причини поразки української революції розпочалися зразу ж після самої поразки. Тут зіткнулися два діаметрально протилежні підходи, які в спрощеному вигляді зводилися до питання, хто винен: народ чи політичні лідери (еліта)? Одна група – представлена українськими соціалістами різних спрямувань, вбачала головну причину поразки у низькійнаціональній і політичній свідомості народних мас. Друга – консервативна група – перекладала всю вину на українську революційну еліту. Звичайнобуло багато інших думок проміжкового, компромісного характеру. Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:
1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.
2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.
3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.
4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.
5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.
6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.
7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).
8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.
9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).
10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.
11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.
12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В. Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".
13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.
14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.
Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.
46) Соціально-економічне становище на західноукраїнських землях в 20-х - 30-х роках
Міжвоєнний період (1921-1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехо-Словаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій. Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України. Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах "Просвіта", "Рідна школа", "Союз українок", "Сокіл", "Луч" та ін. Його представників було обрано до польського сейму (17 депутатів) і сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі - "Діло" та "Новий час" - видавалися УНДО. Другою за впливом у Галичині була Русько-українська радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ. У підпіллі діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Створена ще 1919 р., вона у 1923 р. увійшла як автономна частина до Комуністичної партії Польщі. КПЗУ налічувала у 30-х рр. понад 4 тис. членів. Під її впливом перебувала легальна організація "Українська робітничо-селянська спілка" (Сельроб), чисельність якої не перевищувала 10 тис. членів. КПЗУ виступала за соціальне і національне визволення трудящих через соціалістичну революцію і приєднання краю до радянської України. Але Сталін не забув, що ЦК КПЗУ свого часу підтримував Шумського та інших "націонал-комуністів" у радянській Україні. Керівників КПЗУ (Крілика, Кузьму, Іваненка та ін.) було викликано в СРСР і знищено як "ворогів народу". У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустив Комінтерн за облудними звинуваченнями у зв'язках з фашистами. У 1920 р. у Празі виникла Українська військова організація(УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВО таємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом було встановлено зв'язки з подібними об'єднаннями, представники яких разом з УВО 1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця. В основу ідеології ОУН покладено ідеї інтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська Соборна Самостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмежених розмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданими будь-які засоби для досягнення найвищої мети - незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства. Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Пе-рацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув'язнення), інших - до різних термінів ув'язнення. Легальні політичні партії та церква засуджували терор ОУН. Українці Буковини зазнавали ще більших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської, польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р. у зв'язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковини організували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партія виступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. У середині 30-х рр. почала формуватися консервативна радикальна націоналістична організація на принципах, подібних до оунівських. У 20 - 30-х рр. Чехо-Словаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії. У Празі проживало чимало представників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримки уряду навчалися молоді українські емігранти. Закарпаття було окремим адміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли, мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції. Їх очолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки. Отож, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення способів національного визволення України, побудови суверенної Української держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.
47) Створення легіону Січових стрільців. Його бойовий шлях. Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створеній із початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії.
У серпні 1914 р. на заклик новоствореннх Головної української ради (міжпартійної політичної організації, яка представляла галицьких українців в Австро-Угорщині в роки війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до новітнього українського війська зголосилися 6л. ЗО тис. добровольців з усієї Галичини.
Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5 тисяч, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило лише 16.
Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо.
Серед них І.Балюк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак, Л.Лепкий, О.Назарук та ін.
Першим офіційним командантом (командиром) легіону був М.Галущннський, директор Рогатинської гімназії.Створення легіону Українських січових стрільців ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України Хоча його становлення відбувалося в структурах австрійської армії - то був тоді єдино можливий шлях до організації українського війська — це не означало, що стрілецтво мало намір відстоювати чужі йому інтереси.
Об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, легіон УСС став втіленням передової політичної думки і виражав сподівання національно свідомої частини галицько-українського суспільства на виборення Української держави.
Першим доказом того, що з початку свого існування Українські січові стрільці стояли на національних позиціях, були їхні спроби відмовитися приймати присягу на вірність габсбурзькій династії, які хоч і не увінчались успіхом, зате чітко визначили стрілецькі пріоритети.
Розпочавши свою діяльність як гурт патріотично налаштованих, але погано зорганізованих та переважно далеких від військової служби осіб, УСС, докладаючи неймовірних зусиль для подолання різноманітних перешкод на своєму шляху, зуміли до 1917 р. перетворити легіон у добре вишколену, фактично, українську військову формацію з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією. Протягом 1914 — першої пол. 1915 р. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Карпатах.
Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29.IV. — 2.V. 1915), де Українські січові стрільці вкрили себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42 вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полону. Згодом один із німецьких генералів сказав про стрільців: «Мої баварці б'ються як леви, а українці — як чорти».
У 1915 — 1917 рр. легіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі. Важко знайти місцевість між Золотою Липою та Збручем, де б не було стрілецьких могил, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю України».
Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, та в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзначень і похвал, викликали пошану й симпатії союзників, змусили рахуватись із собою навіть ворогів.
Так, російське командування, характеризуючи УСС у секретній директиві, наголошувало, що це «відбірні війська, які називають себе українцями і мріють про відновлення самостійної України».
Поставивши своєю основною метою виборення української державності, Українські січові стрільці усвідомлювали, що реалізація цього потребує ретельної і цілеспрямованої підготовки.
Тому в легіоні діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності.
Насамперед слід відзначити бібліотеку, «етапну гімназію», а також Пресову Кватиру, у складі якої плідно працювали А.Баб'юк (М.Ірчан), А.Лотоцький, О.Назарук, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий, М.Гайворонський, Р.Купчинський, О.Курилас та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники.
Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху «Червона Калина», сатиричних журналів «Самохотник», «Самопал», видано кілька книг тощо.
Національно-політична та культурно-освітня активність Українських січових стрільців не обмежувалася лише працею в стрілецькому легіоні.
Добре розуміючи, що запорукою успішної реалізації національно-державницької ідеї можуть бути тільки сили власного народу, вони поряд із самоосвітою та самовдосконаленням приділяли величезну увагу й національно-освідомлюючій та просвітницькій праці серед широких кіл української громадськості — як у Галичині, так і в Закарпатті, на Волині і навіть у Наддніпрянщині — щоб допомогти населенню швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б добитися людського існування та гідного місця в історії.
Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз'яснювальну роботу серед українців у місцях свого постою, залучала їх до спільних маніфестацій, допомагала в створенні різноманітних національних інституцій, зокрема, читалень, товариств «Просвіти», господарських осередків, організовувала курси ліквідації неграмотності тощо.
Свідченням того, що Українські січові стрільці працювали і на перспективу, була їхня участь в організації та підтримці українського шкільництва.
Зокрема, протягом 1916 — поч. 1917 рр. близько двох десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітебського та четарів М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Волині до 100 українських шкіл, працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинської дітвори.
Важливе значення для поширення та пропаганди національно-державницьких поглядів мала й культурно-мистецька діяльність УСС.
Нерідко саме завдяки стрілецьким пісням, музиці, виставам тощо українське населення того чи іншого краю вперше ознайомлювалося з ідеєю української державності, дізнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнім.
Доступність цих жанрів давала змогу охопити якнайширші кола українства, починаючи від Закарпаття і аж до Наддніпрянщини, а тематика та форми подачі сприяли проникненню стрілецьких ідей у глибини української душі.
Вічно співатиме український народ «Ой, у лузі червона калина», «Ой, видно село», «Човен хитається», «Зажурились галичанки», «Бо війна війною», «Не сміє бути в нас страху» і багато інших маршових, любовних, жартівливих пісень, які постали в легіоні Українських січових стрільців протягом Першої світової війни.
48) Політичне життя на Західній Україні в 20 - 30-ті роки.
У березні 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між Радянською Росією та Польщею, за яким Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся відійшли до Польщі. 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти визнала Східну Галичину частиною Польщі. У 1919 р. країни Антанти надали Польщі тільки дозвіл на тимчасову її окупацію.
У складі Польщі українців було 6 мільйонів, а українські землі становили одну третину всієї території. За рішенням Ради послів країн Антанти українські землі в Польщі повинні були отримати автономію, але керівництво Польщі це ігнорувало. По відношенню до українського населення в Польщі проводилася дискримінаційна політика. Українці майже не мали можливості займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські пости в армії, поліції. Польський уряд прагнув до асиміляції українців, до їх ополячення. При цьому особлива увага приділялася витісненню української мови з державних установ і системи освіти.
31 липня 1924 р. польським урядом було затверджено „кресовий" закон, за яким запроваджувалася двомовна утраквістична школа, як основний тип. Фактично школа ставала польською. Вчителями переважно були поляки, а українських вчителів переводили до Польщі. Внаслідок цього, якщо у 1921 - 1922 рр. в Галичині було 2420 українських початкових шкіл, то у 1930 р. залишилося 350 шкіл. 70% населення Польщі були неписьменними або малописьменними. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини в 1939 р. було лише 5 українських державних (2050 учнів) і 18 приватних (3571 учень). У вищих навчальних закладах Галичини для українців встановлювалися обмеження - висока плата і п'ятивідсоткова норма (у Львівському університеті). Тому у 1921-1925 рр. у Львові нелегально діяв „таємний університет", який надавав українській молоді можливість здобути вищу освіту.
Утиски українського населення в Польщі в національній сфері доповнювалися соціально-економічним гнобленням. Уряд Польщі свідомо проводив економічну політику, за якою українські землі були перетворені на аграрно-сировинний придаток, ринок збуту і джерело дешевої робочої сили для індустріально розвинених польських земель. Тобто економічна політика польського уряду щодо українських земель носила колоніальний характер. Штучно стримувався і розвиток української кооперації. Переважали дрібні промислові підприємства. 85% належало галузям видобувної промисловості (нафта, ліс, харчова та ін.). Було засилля іноземного капіталу (англійського, французького, німецького).
Українське селянство страждало від безземелля і малоземелля. В Галичині у 1924 р. 44% загальної площі становило поміщицьке землеволодіння. Поміщицькі маєтки в середньому налічували від 3500 до 4000 га. Була проведена аграрна реформа, за якою частина поміщицьких земель викуплялася, а потім продавалася селянам, але вона носила яскраво виражений шовіністичний характер. За таємним наказом українським селянам дозволено було продавати лише 5% всіх викуплених поміщицьких земель, а інші землі надавалися „осадникам", польським колоністам - колишнім військовослужбовцям. За 20-30-ті роки чисельність осадників зросла до 300 тисяч. За цей же час із західноукраїнських земель Польщі емігрували за океан приблизно 240 тисяч українських селян. У результаті зростала частка польського населення, а українського зменшувалася, особливо в містах. Так, у 1939 р. у Львові було українців - 16.2%, поляків - 50.8%, євреїв - 31.9%.
49) Політизація українського національного руху на початку XX ст.в Галичині.
Просто неминучим ставало посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, особливо в Галичині. Зростала політична активність і національна свідомість українців, чому в значній мірі сприяла діяльність українських політичних партій та організацій.
У 1925 р. на базі УНДП було утворено міжпартійне Українське національно- демократичне об'єднання на чолі з Д. Левицьким, яке у 20-ті роки було однією з найвпливовіших політичних сил в Галичині. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. До УНДО входив цвіт української інтелігенції краю. На виборах до польського сейму УНДО отримала 600 тисяч голосів. Активно діяла Українська радикальна партія, яка в Галичині налічувала 20 тисяч чоловік, переважно селян. УРП виступала за самостійність України. На початку 30-х рр. галицькі радикали об'єдналися з українськими есерами Волині в Українську соціалістичну радикальну партію.
У 1919 - 1938 рр. діяла Комуністична партія Західної України, як складова частина Комуністичної партії Польщі. КПЗУ діяла в підпіллі. Найбільший вплив на маси вона мала у 20-ті роки, але в 30-ті роки її вплив різко скоротився, до чого спричинили сталінські репресії, голод в УРСР та ін. Діячі КПЗУ самі ставали жертвами сталінських репресій. У 1938 р. рішенням Комінтерну за вказівкою Сталіна КПЗУ і КПП були розпущені.
У 1929 р. у Відні утворилася Організація українських націоналістів, яка об'єднала Українську військову організацію (УВО) і радикальні студентські націоналістичні групи. До кінця 1938 р. очолював ОУН Євген Коновалець, якого було вбито радянським агентом. Ідеологію ОУН становив „інтегральний" (вольовий, чинний, дієвий) націоналізм, засади якого розробив Д. Донцов. За цим вченням нація становила абсолютну цінність, досягнення незалежності України проголошувалося найвищою метою, для її досягнення прийнятні були будь-які методи.
У 30-ті роки вплив ОУН в Галичині різко зростає, особливо серед молоді (на 1939 р. в ОУН налічувалося 20 тисяч членів). Оунівці розгорнули широку діяльність, особливо застосовуючи активні форми боротьби: демонстрації, страйки, бойкоти, також і терористичні акти - експропріації, акти саботажу, десятки замахів. Так, було вбито комісара польської поліції у Львові Є. Чехівського, радянського дипломата О. Майлова та ін. У відповідь на терор ОУН були застосовані репресії з боку польських властей. Восени 1930 р. на українських землях була проведена так звана „пацифікація" (втихомирення, умиротворення), коли спецзагони поліції і війська чинили фізичні розправи над активними українськими діячами, громилися українські товариства та кооперативи. У 1934 р. оунівці вбили міністра внутрішніх справ Польщі К. Перацького, якого вважали головним винуватцем кривавої пацифікації 1930 р. У відповідь почалися нові репресії, арешти і гучні судові процеси над оунівцями. У 1935 - 1936 рр. відбувся Варшавський процес, який виніс смертний вирок С. Бандері, М. Лебідю, Я. Карпинцю, але амністія замінила його на довічне ув'язнення. У 1934 р. на Поліссі у м. Березі Картузський було створено концтабір для політв'язнів, переважно українців.
На відміну від ОУН лідери УНДО виступали проти насильницьких, терористичних методів боротьби, намагаючись досягти порозуміння з поляками. У 1935 р. між лідерами УНДО і польським урядом була укладена угода під назвою „нормалізація", за якою УНДО відмовилася від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій. Один із лідерів УНДО, В. Мудрий був обраний віце-маршалом польського сейму. У цілому наприкінці 30-х років ситуація на українських землях в Польщі залишалася напруженою.
3. Інша частина західноукраїнських земель - Північна Буковина і Південна Бессарабія з 1918 р. опинилися під владою Румунії. Становище українців на цих землях було найбільш важким. Особливо у 1918 -1928 рр., коли на окупованих Румунією територіях діяв стан облоги (воєнний стан), тобто була заборонена будь-яка легальна політична діяльність. Українське населення в Румунії піддавалося жорстокому національному і соціально-економічному гнобленню.
Політика румунського уряду щодо українців була класично колоніальною. Українці визнавалися не українцями, а „слов'янізованими румунами". Активною була асиміляція краю, румунська мова була державною, використання і вживання української мови заборонялося. У Північній Буковині було українських початкових шкіл: у 1914 р. - 218, у 1920 р. - 157, а у 1926 - 1927 рр. - 0. З 1919 р. на роботу в державні установи брали лише тих, хто знав румунську мову, українська мова була заборонена. Українські міста і села перейменовувалися на румунські. Закриті були всі гімназії та профшколи з українською мовою навчання. Також були закриті культурно-освітні товариства, заборонено ввозити українські книжки і музичні твори. У Чернівецькому університеті закрили українські кафедри. Жертвою стала і православна церква, бо румуни теж були православні.
Економічне становище українських земель у складі Румунії було надзвичайно важким. В промисловості абсолютно переважало дрібне кустарне виробництво, найбільш розвинутими були харчова і лісова промисловості. Високим було безробіття. Рівень життя був одним з найнижчих у Європі. На селі панувало малоземелля і безземелля серед селян. Населення окупованих Румунією земель чинило опір. 16 - 25 вересня 1924 р. в Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, в якому брало участь і українське населення.
З 1928 р. почалися деякі послаблення. В школах впроваджувалося викладання української мови, але у 1934 р. це було скасовано. Легалізоване було політичне життя. З 1927 р. в Північній Буковині діяла Українська національна партія, ліберальна організація, яка захищала національні інтереси українців, але виключно легальними методами діяльності. З 1929 р. почала діяти легальна організація „Визволення", а у 30-ті роки формуються націоналістичні організації. Але у 1938 р. в Румунії до влади прийшли військові і легальна політична діяльність знову була заборонена.
У 90-х роках ХІХ ст. національний рух вступив у політичну стадію розвитку, були створені перші політичні партії, орієнтовані на задоволення інтересів широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почла оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.
У Галичині першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) – перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені нові партії: Українська національно-демократична партія – УНДП (1899) – найпотужніша і найвпивовіша в краї, Українська соціал-демократична партія – УСДП (1899) і Католицький русько-народний союз (1896), перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.
Своїми програмними вимогами дані партії поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини та Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією. З часом українські партії починають боротися за політичну самостійність України. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політичного компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою та крайовою адміністрацією Галичини (так звана політика “нової ери”) та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним проводом УНДП та при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили та організацію народних мас.
Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким (1865-1944) остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух.
Великих масштабів набув вічевий рух 1905-1906 рр., який проходив під гаслами демократизації виборчої системи. У вічі з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права, яке відбулось з ініціативи УНДП у Львові 2 лютого 1906 р., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян, що засвідчило високу політичну свідомість галицьких українців. У результаті тривалої боротьби під час виборів, проведених після виборчої реформи 1907 р., українцям вдалось домогтися обрання 27 представників українських партій (22 від Галичини і 5 – від Буковини) до Державної Ради у Відні і 29 – до крайових сеймів (12 – в Галичині і 17 – на Буковині). Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права у парламенті і сеймі.
Західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Надніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.
Отже, упродовж 90-х рр. ХІХ ст. – 10-х рр. ХХ ст. відбулась політизація національного руху західноукраїнських партій. Низка національних партій стала виразником інтересів українського народу, боролась за його права в державних та позадержавних структурах.
50) Політика тоталітарного режиму по відношенню до релігії на Україні в 20-30 рр.
Ставлення до релігії та церкви було закладено ще у теоретичних засадах ленінського різновиду марксизму і зводилося до постулату, що релігія є "опіумом для народу". У черговий раз повернувшись в Україну, вони не могли не враховувати того, що абсолютна більшість населення була глибоко віруючою. У своїй практичній політиці більшовики намагалися реалізувати такі головні цілі стосовно релігії та церкви: домогтися розколу серед віруючих та їхніх пастирів; дискредитувати патріотично налаштоване українське духівництво; підпорядкувати Українську церкву Московському патріархату; вилучити з храмів церковні коштовності для своїх потреб; викоренити релігію і церкву з духовного життя народу. Перший удар було спрямовано проти Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), узаконеної в Україні ще декларацією українського міністра віросповідань О.Лотоцького в листопаді 1918 р. Вже за більшовиків у жовтні 1921 р. Всеукраїнська церковна рада скликала в Києві всеукраїнський церковний собор, на якому першим архієпископом УАПЦ й митрополитом київським і всієї України було обрано В.Липківського. У середині 20-х років УАПЦ налічувала близько 3 тис. парафій і 6 млн. парафіян, а також понад 10,6 тис. священиків і 34 єпископи (1927 р.). До речі, КП(б)У тоді мала у своїх рядах лише 122 тис. членів партії. Незважаючи на те, що у жовтні 1923 р. керівництво УАПЦ визнало радянську владу, це не вберегло церкву від переслідувань. У період голодомору 1921 р. під приводом вишукування коштів для порятунку населення від голоду більшовики вчинили справжнє пограбування церков, вилучаючи всі цінні предмети релігійного культу й знищуючи священиків - совість нації. Влада всіляко заохочувала створення альтернативних українських церковних інституцій. Зокрема, у травні 1923 р. виникла українська синодальна ("Обновленська") церква, що мала на меті не допустити існування незалежної від Москви Української православної церкви. З часом "синодальна" церква об'єднала 33 єпархії з 8 млн. парафіян. У 20-х роках виникли "Дієва Церква" у Харкові, "Синод єпископів в Україні" та інші об'єднання. З 1927 р., коли спочатку в Росії, а через рік і в Україні було фактично скасовано свободу совісті й віросповідання, розпочалося неприховане нищення УАПЦ. Митрополита Липківського було заслано до Сибіру, де він і помер 1938 р., а його наступника М.Борецького заарештовано. У 1929 р. керівництво УАПЦ було звинувачене у "підривній діяльності", а в січні 1930 р. після судового процесу над членами вигаданої "Спілки визволення України" Державне політичне управління (ДПУ) інспірувало скликання "надзвичайного церковного собору", на якому УАПЦ "саморозпустилася". Остаточно її було знищено у 30-х роках. Церква на той час уже налічувала тисячі священиків і десятки єпископів. Лише 1936 р. було розстріляно або кинуто до концтаборів 34 єпископи та близько 2 тис, священиків колишньої УАПЦ. На місці УАПЦ певний час існувала Православна українська церква, проте її було швидко ліквідовано. (У 1936 р. також було розпущено Українську католицьку партію, на чолі якої стояли О.Назарчук і Г.Хомишин). По всій Україні відбувалася ліквідація культових споруд, що їх або підривали вибухівкою (Золотоверхий Михайлівський собор), або перетворювали в господарські приміщення, у кращому разі в "музеї атеїзму", як, наприклад, сталося з Печерською лаврою у Києві. Намагаючись позбавити український народ його батьківської віри і власної церкви, більшовицький тоталітарний режим прагнув знищити в ньому почуття національної свідомості й гуманізму, замінивши сліпою вірою у міфічне "світле майбутнє".
Основними причинами переходу до нової економічної політики були:
- глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;
- тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;
- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;
- політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;
- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;
- намагання утримати владу в будь-який спосіб.
Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув більшовиків до зміни внутрішньої політики стало Кронштадтське повстання.Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною.
Введення продподатку. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це був перший і найголовніший крок до нової економічної політики.
Нова економічна політика - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений X з'їздом РКП(б). Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Сутність непу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізмуГоловним заходом непу була заміна продрозкладки продподатком на селі.
Сутність непу. X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Основними заходами непу стали:
- заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам;
- бідні селяни взагалі звільнялися від податку;
- після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції;
- передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам;
- відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю;
- ліквідація безплатних послуг;
- здача в оренду, концесію частини дрібних і середніх підприємств;
- впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників;
- введення стабільної валюти - червонця;
- децентралізація системи управління:
- розвиток підприємництва;
- розвиток кредитної, виробничої, збутової кооперації.
Відмова від політики «воєнного комунізму», денаціоналізація частини торгівельно-промислових підприємств, дозвіл створювати нові стимулювали економічну активність населення, сприяли ліквідації товарного голоду, відбудові промисловості та транспорту.
3 переходом до непу істотної трансформації зазнала система управління націоналізованою промисловістю шляхом її децентралізації. Замість ліквідованих главків створювалися госпрозрахункові трести: «Донвугілля», «Південсталь», «Машинотрест», «Цукротрест» та ін. Усього в Україні їх виникло 19.Поворот державної влади обличчям до товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі і зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємництво. Активну діяльність розгорнули так звані непмани-орендатори, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці і т. ін. Приватновласницький сектор змагався з державним не тільки в торгівлі, а й у промисловості. Непмани сприяли виведенню країни з кризи та економічної розрухи.
Найсуттєвішою ознакою непу у сільському господарстві стало масове кооперативне будівництво. Кооперування у сільському господарстві проводилося поступово. Восени 1921 р. сільськогосподарська кооперація виділилася з єдиної системи споживчої кооперації. Потім поступово поширювалися галузеві види сільськогосподарської кооперації. У березні 1922 р. була створена всеукраїнська спілка сільськогосподарської кооперації - «Сільський господар», яка вже у 1923 р. об'єднувала 2,5 тис. товариств і 65 районних спілок. До кінця 20-х pp. у різних формах кооперації було об'єднано більш як половину селянських господарств. Швидкими темпами почала розвиватися кустарно-промислова кооперація, яка об'єднувала дрібних кустарів і міських ремісників. Узагальнюючим показником розвитку сільського господарства на рейках непу стало піднесення зернового виробництва.
Неп досяг свого розквіту в 1926 р.: на цей час оплата в промисловості зросла в 1,6 разу (у порівнянні з 1924 p.), заробітну плату вчителям підвищили в 3,6 рази, розвивалося масове будівництво і капітальний ремонт житла, обов'язковою стала 14-добова відпустка для працюючих у містах, прибутки селян на третину перевищили довоєнні. Протягом 1922-1924 pp. червінець, що дорівнював 10 царським карбованцям, витіснив радянські грошові знаки й обмінювався на 6 доларів США.
Особливості непу в Україні. Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки.
Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того,особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.
Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.
Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.
52) Причини і наслідки голоду 1931 -1933 рр.
Передумови та причини голоду. Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такимифакторами:
- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України;
- згубною для народного господарства політикою правлячої партії;
- підлеглим становищем українського керівництва московському центру;
- прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства.
Причинами, що викликали голод 1921-1923 pp., вважають:
- посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України;
- скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів;
- надмірні реквізиції продовольства.
Посуха охопила основні регіони постачання хліба - Поволжя, Північний Кавказ, та південні губернії України. На півдні України зима 1921 р. видалася малосніжною, а весна майже - майже без дощів. Ставало очевидним, що врожай в республіці буде значно нижчим очікуваного. Але центральний уряд ігнорував труднощі що склалися в сільському господарстві України. У районах УСРР, які охопила посуха, до революції збирали 400 млн пудів хліба щорічно, а в 1921 р. лише 39 млн пудів.У 1921 р. Україні фактично було збережено продрозкладку, хоча офіційно було проголошено про запровадження продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкомів із вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони почали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлене вивезення хліба до Росії.
За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром нещастя стала Запорізька земля, де голодувало майже 100% населення.
Величезна кількість хліба з України вивозилася в голодуюче Поволжя і промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а з 1922 р. - і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод усугубився епідемією холери, яка взимку 1921-1922 pp. поширилася з Поволжя на Україну.
Політика більшовиків, спрямована на недопущення ослаблення правлячого режиму. Незважаючи на горе і страждання мільйонів людей, зусилля більшовиків були спрямовані, у першу чергу, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму.
Проявами цього було наступне:
- замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод у Росії; навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги голодуючим Поволжя; тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні й дозволила міжнародним організаціям надати Україні допомогу;
- проведення хлібозаготівель у районах, охоплених голодом;
- ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфіскували продовольство в тих, хто прагнув провезти його на південь;
- використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей із храмів і культових споруд.
Наслідки голоду 1921-1923 pp. Серед наслідків голоду 1921-1923 pp. можна виділити такі:
- людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян;
- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ;
- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи.
Таким чином, у 1921-1923 pp. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.
53) Курс на індустріалізацію України в 30-ті роки. Її соціальні наслідки. Новобудови в рідному краї.
На XIV з'їзді , в грудні 1925 року був взятий курс на "соціалістичну індустріалізацію", на посиленняе планово-директивного початку в побудові соціалізму. В радянській історії цей з'їзд був названий "з'їздом індустріалізації".
У жовтні 1927 р. були опубліковані тези ЦК ВКП(б) до XV з'їзду партії, в яких засуджувався лівацький курс прибічників Троцького. Наприкінці листопада 1927 р. відбувся Х з'їзд КП(б)У. Центральним завданням у галузі промисловості він уважав здійснення режиму економії, раціоналізації виробництва, зниження собівартості продукції на основі систематичного зниження цін. Усе це давало змогу навіть за умови неповного госпрозрахунку забезпечувати досить високі темпи розгортання індустрії за рахунок як внутрішньопромислового нагромадження, так і податків із селянських господарств.
У грудні 1927 р. працював XV з'їзд ВКП(б). Він викрив псевдореволюційну фразеологію Л.Д.Троцького, Л.В.Каменева, Г.Є.Зінов'єва й наголосив, що максимальне «перекачування» коштів зі сфери сільського господарства у сферу індустрії є неправильним, бо це означало б політичний розрив із селянством, руйнацію сировинної бази самої індустрії, порушення рівноваги всієї народногосподарської системи. З'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки.
Було підготовлено два варіанти плану: відправний (мінімальний) та оптимальний (максимальний). Середньорічний темп приросту промислової продукції становив 16 % за директивами з'їзду, 20 % —за відправним і 22 % —за оптимальним варіантом. Показники максимального плану приблизно на 20% перевищували показники мінімального. В основу плана були закладені високі темпи індустріалізації, наступ на приватнокапіталістичні елементи міста та села шляхом значного підвищення податкових ставок, заохочувальні міри по відношенню до бідних селян і посилення кооперування села.
Політика "соціалістичної індустріалізації" була направлена на:
· всесвітній розвиток державного сектора як основи соціалістичної економіки;
· внесення в управління народним господарством планового початку;
· встановлення нових взаємозв'язків між містом та селом з урахуванням розширення селянського попиту не лише на продукти споживання, але й на засоби виробництва;
· скорочення непромислового споживання, за рахунок чого зекономлені кошти направити на будівництво заводів та фабрик.
При цьому стверджувалося, що «соціалістична індустріалізація» може бути здійснена лише за рахунок внутрішніх джерел накопичення, так як СРСР не міг розраховувати на іноземні кредити.
В квітні 1929 року відбулась XVI партконференція. На якій з двох розроблених Держпланом СРСР п’ятирічних планів, був відібраний перший завдання по якому, для промисловості були на 20% вищими.
У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її політичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».Наслідки:До революції розвиток промисловості Росії регулювався в основному ринковими відносинами. Після ж 1928 р. ринок товарів виробничого призначення у нашій країні взагалі зник: усе розподілялося за допомогою урядових установ — Держплану СРСР та УРСР, відповідних наркоматів. Всеросійський внутрішній ринок поступився місцем єдиному загальносоюзному народногосподарському комплексові. Незважаючи на успіхи індустріалізації, рівень розвитку командної економіки залишався невисоким у порівнянні з передовими країнами світу. Невеликою, зокрема, була концентрація промисловості.
Індустріалізаці носила політичний характер, вирішувала соціально-політичні задачі, а власне промислові проблеми відходили на задній план.
Індустріалізація привела до падіння життєвого рівня населення. Відчуженість робітничого класу від засобі'в виробництва й бюрократичні методи директивного управління раз і назавжди визначили економічну неефективність промисловості.
Так проходила форсована соціалістична індустріалізація – складова частина сталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Чим цей наступ закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, які добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, слабо відчули її результати. Та й не дивно: майже три чверті промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд.
Необхідно було розпочинати не з важкої, а з легкої промисловості (швидше окуповуються вкладені кошти і населення забезпечується усім необхідних); не форсований а поступовий розвиток індустрії дав би збалансований розвиток промисловості та сільського господарства. Індустріалізацію слід було б проводити не на базі тоталітарного режиму, а на базі ринкових відносин.
54) Згортання українізації в 30-х роках та посилення русифікації.
Наслідки політики [українізації] були далеко не прості. З одного боку, більше ніж будь-коли, людей опанувало українську мову,ознайомилося до певної міри з українською літературою й культурою, дехто навіть почав розмовляти по-українському. На вулицях великих міст українська мова лунала частіше,ніж перед тим, хоч і не заступила російську як засіб щоденного користування. З другого боку, притаманний політиці елемент примусовості й штучності збуджував почуття ворожості до української мови. З’явилася маса анекдотів…що брали українську мову на глум.Міцної соціальної основи українізація під собою не мала. Фактично вона спиралася на українську інтелігенцію комуністичної орієнтації, дуже тонкий прошарок суспільства. Робітництво і середня кляса були в кращому випадку байдужі. Не збереглось жодних відомостей про який-небудь ентузіазм селянства. Тут слід застерегтися. На ділянках, вільних від партійного впливу, українізація проходила скоро й бурхливо. «Українізація» підірвала рівновагу сил,що склалася на початку 1920х рр. між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна інаукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР.Центр так довго міг дивитися крізь пальці на стан справ в Україні, поки він був зайнятий внутрішньопартійною боротьбою за владу в Кремлі після смерті Леніна… З кінця 1920х років, після розгрому «ухилів» і «опозицій» та остаточного укріплення Сталіна при владі, накреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії...1930ті роки характеризуються поворотом у національній політиці, зумовленим зміною стратегічних гасел. Замість світової революції на порядок денний висунулося гасло побудови соціалізму в одній країні. Поворот не змінив мети національної політики партії, яка завжди була прагматичною: зміцнити диктаторську владу в багатонаціональній країні. Але він змінив підхід до національних проблем. На передньому плані постало завдання максимальної централізації та уніфікації радянського життя. У національній сфері воно виявилось у формі русифікації.
55) Створення СРСР. Яке значення до України мало входження до Союзу.
Після остаточної перемоги більшовиків в Україні утвердилася радянська форма державності Офіційні інститути республіки були зовнішньо самостійними, але насправді монополією на владу володіла Російська комуністична партія (більшовиків).
Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національних республік. Фактично вже тоді центром було узято під контроль основні сфери: оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок. Із закінченням громадянської війни у керівництва центрального апарату міцніла думка про ліквідацію декларативної самостійності республік і зрівняння їх за статусом з автономіями у складі Російської Федерації. Деякі ж керівні діячі національних республік (перш за все України та Грузії), навпаки, бажали більшої свободи дій, але їхній опір був недостатнім.
Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. У січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий–березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій, зокрема лівих есерів. Та переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об’єднання 7 наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.
Потім настала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури.
Розроблений Йосифом Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип – принцип рівних прав у складі федерації.
10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки сталиадміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів – злитих, об’єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.
56. Сталінський терор в Україні в 30-ті роки.
У кін. 20-х - на поч. 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні всі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку називають режимом особистої влади Сталіна або сталінщиною. Сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити і зміцнити свою владу. У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, цілковите безсилля окремої особи перед владою, взаємо відчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар’єру. На розгортання репресій вплинула і сам поведінка Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, людиноненависництво. Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку «ворогів народу», фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції. Першим політичним процесом стала так звана «шахтинська справа» (1928 р.). За неї було притягнуто до відповідальності інженерів та техніків Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв'язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. «Шахтинська справа» зачепила до 1 тис. осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість було ув'язнено на строк від 4 до 10 років. Одним з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. Їх звинувачували в підготовленні терористичних актів, шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Усі звинувачення ґрунтувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Ніяких документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду «члени СВУ» отримали різні строки ув'язнення. Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке
масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення й перекинути їх на «шкідників» — передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней тощо».
Напрями масових репресій в Україні:
-Репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).
- Боротьба з "підпільними націоналістичними організаціями»
- Боротьба з "націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути.
-Боротьба проти релігії і церкви. Зруйновано і закрито тисячі церков, розпочато гоніння проти священиків і віруючих. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".
Наслідки репресій:
- тотальний терор торкнувся всіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, унаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;
- занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;
- деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної свідомості);
- посилення економічної і політичної залежності України від центру;
- шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.
57. Хід і наслідки українізації в 20-ті роки.
Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:
-висування українців на керівні посади;
- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;
- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;
- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.
Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.
Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.
Наслідки українізації:
-20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.
-У 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.
-Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.
-Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.
-Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.
З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.
Причини згортання українізації:
-Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;
-вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;
-зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;
- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.
58. Причини і наслідки голодомору 1931-1933 рр. в Україні і його соціально-політичні наслідки, прояви в рідному краї.
Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932—1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі.
Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, яка працювала д 1988—1990 рр. Геноцидом українського народу визнали голодомор 1932—1933 рр.
Причини:
-Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися.
-Насильницька масова і суцільна колективізація.
-Розкуркулювання. «Ліквідація куркульства як класу»
-Продрозкладка — примусова хлібозаготівля.
Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини — 1 тис, щохвилини — 17. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). За вказівкою московських емісарів В. Молотова, Л. Каґановича, П. Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі.. Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови "Про охорони соціалістичної власності", за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася "вища міра соціалістичного захисту" — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термія не менше 10 років. На кордоні з Росією, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Допомогу голодуючим намагалися надати західні українці. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.
Наслідками Голодомору 1932-1933 pp. були:
- масові жертви; дослідники називають кількість жертв злочинної політики сталінського режиму до 10 млн чоловік;
- завершення колективізації, утвердження колгоспної системи, розорення села;
- придушення опору українського селянства;
-масове переселення селян з Росії в Україну;
- сталінським режимом було підірвано сили в обстоюванні споконвічних національних прав українського народу.
Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, необоротно вплинула на генофонд нації.
59. Приєднання західноукраїнських земель (1939-1940 рр.) до УСС і СРСР. Репресивні акції Радянської влади в регіоні.
28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР переходили Литва, Бессарабія і Північна Буковина, до сфери впливу Німеччини - Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР).
У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бесарабію.
Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.).Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка. Перетворення носили суперечливий характер.
Деякі заходи радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення:
- експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу землі між селянами;
- українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності;
- запровадження безкоштовного медичного обслуговування; - створення системи соціального забезпечення. Але, поряд із цим:
- радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, у т.ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. У квітні-травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом і в інших місцях було розстріляно понад 15 тис. польських офіцерів. Упродовж 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала понад 10% населення Західної України;
- розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості і банків;
- "радянізація" західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства;
- новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів;
- великих утисків зазнало релігійне життя. Усі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їхнє майно - конфіскації. Уже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі - греко-католицької церкви).
Об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося сплатити населенню Західної України за це об'єднання, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє - не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної Української держави.
60. Характеристика економіки України напередодні другої світової війни.
Примусова праця була малоефективною. Обсяг сільськогосподарської продукції зростав повільно. У 1933 р. держава насильницькими методами домоглася від українського села 317 млн пудів хліба, у 1935 р. — 462 млн, у 1940 р.— 576 млн пудів. За надзвичайно несприятливих соціально-економічних і політичних умов селянство відроджувало підірване насильницькою колективізацією і голодом 1932—1933 рр. сільське господарство України. В умовах сталінського тоталітарного режиму залишалося важким політичне та соціально-економічне становище населення східних областей України. За рахунок жорстокої експлуатації робітників та інженерно-технічних працівників, а також мілітаризації економіки напередодні німецько-радянської війни зростало промислове виробництво. Якщо у 1937 p. випуск продукції важкої промисловості (в межах території Української РСР 1939 p.) становив 16,2 млрд крб. за цінами 1926/27 pp., то у 1940 p. — 22,4 млрд крб. Змінювалася галузева структура промисловості. У 1940 p. частка виробництва засобів виробництва (група А) в Українській РСР становила 62 % проти 36 % у 1913 p., предметів споживання (група Б) — 38 проти 64 % у 1913 p. Україна була головною вугільною та металургійною базою СРСР. У 1940 p. вона давала: вугілля — 50,5 % загальносоюзного виробництва, залізної руди — 67,6, сталі — 48,8, чавуну — 64,7 %.
Україна стала одним з основних районів СРСР з виробництва зернових і технічних культур, продуктивного тваринництва, її сільське господарство давало третину союзного виробництва зерна і 60 % врожаю цукрових буряків. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років значно розширилися посівні площі, поліпшилась їх структура, зросла врожайність сільськогосподарських культур. У 1940 p. урожайність зернових культур становила 12,4 ц/га і перевищувала рівень 1913 p. на 3 ц, соняшнику — відповідно 13,1 ц/га і 3,8 ц, картоплі — 101 ц/га і 22 ц. Однак погектарний збір цукрових буряків був дещо нижчим: 158 ц/га в 1940 p. проти 167 ц/га в 1913 p.
Деякі позитивні зрушення відбулись у торгівлі. Роздрібний товарообіг державної та кооперативної торгівлі Української РСР у 1940 p. порівняно з 1937 p. збільшився на 34,6 % і загальний його обсяг досяг 3202,8 млн крб. З них на роздрібну торгівлю припадало 2817,2 млн крб., а на громадське харчування — 385,6 млн крб. Проте це не відповідало реальним потребам населення. До того ж ринкові фонди в розрахунку на одну людину в 1940 p. навіть зменшилися. Повільно зростали реальні доходи населення. Так, реальна заробітна плата робітників і службовців народного господарства з 1937 по 1940 p. збільшилася лише на 12 % .
61.Стан сільського господарства в процесі колективізації. Подальша доля колгоспів і колгоспників України в системі командної економіки.
Курс на колективізацію був проголошений XV з'їздом ВКП(б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване здійснення.
Причини колективізації
Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов'язаний із переходом селянства до колективного виробництва. Форсована колективізація, як і форсована індустріалізація, здійснювалася в рамках єдиної політики "соціалістичного штурму".
Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло: завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;
- забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;
- ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.
Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об'єднати в колгоспи 70% селянських господарств) до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами. Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої було знищено понад 200 тисяч (за офіційними даними) селянських господарств. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн. осіб. Особливо трагічною була доля тих селянських родин, яких виселяли на Північ і в Сибір.
Узагалі ж, "політика ліквідації куркульства як класу" стала засобом тиску на все селянство, оскільки куркулем чи його "підголоском" могли назвати кожного, хто не бажав вступати до колгоспу.
Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства. Прискорення темпів колективізації дезорганізувало аграрний сектор: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими. У зв'язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Така ситуація зберігалася до 1934-1935 рр. Не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним. Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося. Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду українського народу.
7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності": розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. осіб. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків.
Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. осіб.
Однієї трагедії голоду досить, щоб назавжди засудити сталінізм, режим тоталітарної влади. Людські втрати голодомору 1932-1933 рр. перевершують усі відомі в новітній історії випадки геноциду.
Наслідки колективізації
Сільське господарство стало колгоспним. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. - 96%.
На селі було утверджено командну економіку з повним підпорядкуванням колгоспів державній владі. Колгоспи були поставлені в такі умови, які різко обмежували їх господарську самостійність і підприємництво, культивували зрівнялівку, безгосподарність, позбавляли економічних стимулів розвитку. Суцільна форсована колективізація призвела до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора.
Ліквідовано так зване куркульство як клас не тільки економічно, а й фізично.
Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр. Завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб індустріалізації, забезпечено індустріальний стрибок.
Наприкінці 30-х років сільське господарство стало виходити на рівень продуктивності, що існував на початку суцільної колективізації, колгоспи почали виходити із кризи.
Держава зробила чимало для зміцнення колгоспного ладу. Відбулося зменшення податкового тиску на колгоспи, селянам залишалася вся продукція, вироблена понад план державних поставок. Зміцнювалася матеріально-технічна база села. У середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 машинно-тракторних станції (МТС). МТС обслуговували майже всі колгоспи (з іншого боку, створюючи розгалужену систему МТС, держава забезпечувала собі контроль над діяльністю колгоспів). З метою подолання безгосподарності, стимулювання праці селян у колгоспах створювалися постійні бригади і ланки, за якими закріплювалися засоби виробництва, худоба, земельні ділянки. Запроваджувалася прогресивно-відрядна оплата праці, преміювання натурою. Поліпшувалися побутові умови на селі.Однак ефективність господарювання залишалася низькою. Командно-бюрократична система управління сільським господарством фактично стала гальмом його розвитку.
62.Місце України міжнародних договорах напередодні другої світової війни. Пакт Молотова - Ріббентропа.
Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» - серйозним козирем у дипломатичній грі. Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності. Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України, Драматизм полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.
23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі.
Протокол складався з чотирьох пунктів:
-У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома сторонами.
-У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясованим лише протягом подальшого політичного розвитку.
-Стосовно Південно-Східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР у Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.
-Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.
Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.
1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.
2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.
3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі-тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.
4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.
Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна.
63.Окупаційний режим в Україні. Мета переслідування „нового порядку” в роки другої світової війни.
За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом “Ост”» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такі заходи:
• Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель.
• Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.
• Підрив біологічної сили слов’янських народів.
• Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів.
• Пограбування культурних цінностей, знищення пам’яток культури.
Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини.
Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».
Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.
В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 рр. отримала назву «Холокост» . Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., у Дробицькому Яру в Харкові — понад 60 тис., в Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.
Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.
Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.
Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.
64.Характеристика планів Гітлера щодо України в роки другої світової війни.
Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в «Майн кампф» здобуття нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер, розглядав Україну як плацдарм для завоювання СРСР.
За планом "Ост" німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. 1.Частину українських земель передбачалося передати союзникам. Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини: - Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву "Трансністрія";
- Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства;
- більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату "Україна" на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е.Кохом. Це адміністративне утворення включало 63,6% всієї території України;
- на прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню.
Відповідно до "теорії расової винятковості німецької нації" українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.
2.Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. Практично в кожному українському місті був свій "Бабин Яр": за роки окутті в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, в Дробицькому Яру в Харкові - понад 60 тис, в Янівському концтаборі у Львові - понад 160 тис осіб. Переважно це були українські громадяни єврейської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.
3.Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорнозем, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.
Щоб забезпечити більш "ефективну" експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи.
4. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування, освіта. Українці перетворювалися на людей "третього сорту".
65.Воєнні дії літом - осінню 1941 р. Загально-стратегічне значення для подій на радянсько- німецькому фронті в названий період.
Початок боїв для Червоної Армії був вкрай несприятливий. Цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин зумовили важкі наслідки першого етапу Великої Вітчизняної війни (червень 1941 - листопад 1942 р.), зокрема на одному з трьох стратегічних наступів - південному, тобто значною мірою українському. Спроба зупинити противника на старому державному кордоні не вдалася. Німецько-фашистські війська прорвали оборону Південно-Західного фронту і 7 липня розпочалася оборона столиці України Києва, яка тривала 72 дні.
Київська оборонна операція 7 липня – 26 вересня 1941 р.
5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону на стику 5 і 6-ї радянських армій і вийшли до оборонних споруд міста. Ця подія вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалось справою найближчого часу. На 21 липня Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини , що підійшли до першої смуги оборони не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11-14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Героїзм захисників міста (понад 120 тис. бійців, з яких 33 тис. – народе ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня Гітлер приймає рішення припинити лобові атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. чол. Наступ на Київ тимчасово припинився. Тим часом склалось загрозливе становище на флангах Південно-Західного фронту, що обороняв місто. Німецькі танкові частини з півдня і півночі обійшовши захисників міста і замкнули кільце оточення біля Лохвиці. Наказ про відхід радянських військ було віддано занадто пізно і в оточення потрапило чотири радянські армії. Спроби вирватись з оточення були невдалими. Командуючий Південно-Західним фронтом М.Кірпонос загинув у бою. 19 вересня німецькі війська вступили до Києва.
Значення: Зірвала плани німецького командування сходу оволодіти містом. Примусила його змінити напрям головного удару, що зрештою призвело до провалу плану «Барбаросса».
Смоленська битва 10 липня – 10 вересня 1941 р.
Смоленська битва розгорталася на фронті у 650 км і в глибину – 250 км. Після розгрому радянських військ у прикордонних боях на початку липня німецькі війська вийшли на підступи до Смоленська. Радянське командування після попередніх поразок зуміла відновити боєздатність військ Західного фронту, який вчинив запеклий опір ворогу. Хоча німецьким військам захопили Смоленськ, втрати (50% у танкових частинах, 30% - у піхотних) примусили їх зупинити наступ. На завершальному етапі Смоленської битви радянські війська здійснили наступальну операцію в районі Єльні, ліквідувавши виступ і вперше примусивши ворога перейти до оборони.
Значення: Уперта оборона радянських військ на московському напряму та на Україні примусило ворога змінити стратегію головного наступу. Головний удар тепер був спрямований на Україну. Це зрештою призвело до провалу плану «Барбаросса».
Оборона Одеси 5 серпня – 16 жовтня 1941 р.
Після поразки Південного фронту румуну-німецькі війська вийшли до міста і взяли його облогу. Проте захопити його сходу не вдалося. Декілька штурмів міста було відбито з великими втратами для ворога. Напередодні залишення міста радянські війська провели вдалу десантну операцію в районі села Григорівка, захопивши важкі гармати, що обстрілювали місто. Рішення про припинення оборони міста було прийнято через прорив німецьких військ у Крим. Евакуація військ з Одеси відбулась без втрат і несподівано для ворога. Війська евакуйовані з Одеси були спрямовані на оборону Севастополя.
Значення: Радянські війська, що протягом 72 днів здійснювали оборону міста приковували до себе значні сили ворога, завдавши їм великих втрат – понад 300 тис. чол. оборона міста давала можливість Чорноморському флоту впродовж другої половини 1941 р. контролювати всю акваторію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та її нафтовим родовищам.
Битва за Ленінград 10 липня 1941 р. – 27 січня 1944 р.
На початку липня 1941 р. німецькі війська групи армії «Північ» вийшли на далекі підступи до міста. З липня по 10 серпня 1941 р. розгорілися бої на Лужському оборонному рубежі. Прорвавши його 25 серпня німецькі війська вийшли на підступи до міста, проте сходу оволодіти ним не змогли. 8 серпня німецькі війська вийшли до Ладожського озера, взявши місто в облогу. У цей же час фінська армії підійшла до міста з Півночі. Відмовившись від штурму міста німецьке командування вирішило удушити його безперервними обстрілами і блокадою. Блокада міста тривала 900 днів, жертвами якої стало 800 тис. мешканців міста, більшість з яких загинуло від голоду і холоду. Щоб рятувати місто з 22 листопада 1941 по льоду Ладозького озера була налагоджена «дорога життя», згодом по дну озера було прокладено електричний кабель і нафтопровід. Спроба німецького командування створити двійне кільце облоги була зірвана військами Волховського фронту (серпень-вересень 1942 р.). 12-18 січня 1943 р. в результаті операції «Іскра» було прорвано блокаду Ленінграда, а 14-27 січня 1944 р. облогу міста було знято.
Значення: Група армії «Північ» не виконала свого стратегічного завдання, по захопленню міста. Оборона міста прикувала до себе значні сили німецьких військ. Вдалось врятувати від остаточного знищення Балтійський флот СРСР.
Оборона Севастополя 30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р.
У жовтні 1941 р. німецькі війська увірвалися до Криму. Зо жовтня вони підійшли на далекі підступи до міста. Місто не було обладнано оборонними спорудами з суші, проте мало продуману оборону з моря. У короткий час навколо міста було створено три лінії оборони. Хоча місто було відірвано від тилових районів суходолом, дії Чорноморського флоту у продовж 250 днів забезпечувало оборону міста необхідним. Неодноразові штурми міста німецькими і румунськими військами були відбиті з великими втратами для ворога (понад 300 тис. чол.). Проте поразка радянських військ Кримського фронту на Керченському п-ві дала змогу німецьким військам здійснити вирішальний наступ, прорвати оборону міста. 3 липня 1942 р. Ставка дала наказ про евакуацію військ , проте вже було пізно. Евакуюватися змогла лише невелика частина захисників міста.
Значення: На тривалий час оборона Севастополя прикувала значні сили німецьких військ, завдавши їм значних втрат. Були зірвані плани по знищенню Чорноморського флоту СРСР.
Таким чином, протягом літа-осені 1941 р. німецькі війська та ї'х союзники захопили всю Правобережну і більшу частину Лівобережної України та Крим. Не окупованими в Україні залишилися лише східні райони Харківської області, частина Донбасу, а також невеликий клаптик кримської землі з Севастополем.
66. Особливості Руху Опору в Україні. Порівняння прояви національного і радянського опору в 1941-1943 рр.
Р у х О п о р у — це боротьба поневолених народів проти окупантів. Рух Опору в Україні набув національної забарвленості. Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:
|
Течії |
Радянський |
Націоналістичний |
|
Мета |
Визволення від загарбників |
|
|
Відновлення радянської влади |
Відновлення української держави |
|
|
Організаційне оформлення |
1941-1942 рр. партизанські загони, з`єднання; радянське підпілля (3 500 підпільних організацій і груп) |
похідні групи (1941 р.), “Поліська Січ” (1941 р.), УПА(листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН |
|
Чисельність |
40-200 тис. |
50-200 тис. (похідні групи – 5 тис.) |
|
Командири |
С.Ковпак, О.Сабуров, О.Федоров, М.Наумов. Очолював штаб партизанського руху в Україні – Т.Строкач. |
Командир “Поліської Січі” – Тарас Бульба-Боровець. Командуючі УПА: ДмитроКлячківський (Клим Савур), Роман Шухевич (Тарас Чупринка). |
|
Основні райони дій |
Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина |
Волинь, Галичина, українське Полісся |
|
Специфіка бойових дій |
Діяльність партизан як правило підпорядковувалась і узгоджувалась з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнним об`єктам, розвідка, допомога у переправі через річки тощо. Найбільші координовані операції партизан: “Рейкова війна” і “Концерт” по зриву перевезень воєннихгрузів на залізницях, а також рейди великих партизанських з`єднань по тилах ворога. |
Переважно діяла як самооборона населення – витискування окупаційної адміністрації, створення української, захищала людей від сваволі властей, зривала спроби вивозу до Німеччини продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і всередині контрольованої території. Напади на воєнні об`єкти здійснювалась в основному з метою оволодіння зброєю. |
Примітка: українці також брали активну участь у антинацистському русі Опору в країнах Європи: Франції, Італії, Югославії тощо.
67.Вклад українського народу в розгром нацистської Німеччини та її союзників.
Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилося захопленню в найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами і родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити воєнну економіку Німеччини, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. За планом «Барбаросса» в Україну вдерлися 57 дивізій і ІЗ корпусів групи армій «Південь». Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського воєнних округів, перетворених після початку війни у Південно-західний та Південний фронти. Концентрація в республіці цього найчисленнішого радянського військового угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що у випадку війни саме південний захід буде головним напрямком удару німецької армії. Співвідношення у бойовій техніці тут також було на користь радянських військ. Якщо у групі армій «Південь» налічувалося 850 танків, 16000 гармат і. 1300 літаків, то у військах Південно-Західного і Південного фронтів відповідно — 5625, 17000 та 2700 (щоправда, танки і літаки новітніх конструкцій тут становили не більше 20%).Більшість радянських з'єднань виявилися недостатньо укомплектованими матеріальною частиною. Так, 41-й танковій дивізії за штатом належало мати 63 танки КВ та 210 Т-34, а їх відповідно було 5 і 2. Зате застарілих машин Т-26 та ХТ у дивізію прибуло втричі більше, ніж передбачалося штатним розкладом. До того ж запасними частинами наявна у дивізії техніка була забезпечена лише на 40—45 %
68.Хід завершальних операцій по визволенню України в роки другої світової війни
Завершальний етап Другої світової війни посідає дуже важливе місце як у світовій історії, так і в історії України.Саме тоді починали формуватися нові погляди на повоєнну розбудову світу, на всю систему міжнародних відносин. І що ближчою ставала перемога над спільним ворогом, ці питання привертали дедалі пильнішу увагу політичних лідерів США, Великої Британії, СРСР.Що стосується ходу Другої світової війни в 1944-1945 рр., то тут ставало дедалі зрозумілішим, що антигітлерівська коаліція впевнено йде до перемоги над нацистською Німеччиною. Зокрема, 1944 р. став роком остаточного визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників.У лютому 1944 р. в районі м. Корсунь-Шевченківський було ліквідовано велику групу німецьких військ. 26 березня радянські війська вийшли на державний кордон з Румунією. Після того як у першій половині травня 1944 р. був звільнений Крим, основні зусилля сконцентрувалися на західному напрямку. Під Бродами було розбито вісім німецьких дивізій, у тому числі дивізія СС "Галичина". Були звільнені Львів, Станіславів, Ужгород.На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена від окупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.
69.Становище України після другої світової війни. Причини голодомору 1946 - 1947 рр., його наслідки для населення України.
Післявоєнна відбудова зруйнованого народного господарства України зіткнулась з величезними труднощами, пов'язаними перш за все з відсутністю робочої сили. Більшість працездатного і кваліфікованого населення країни загинула на фронтах Великої Вітчизняної війни. Крім того, економіка нашої республіки внаслідок війни зазнала неймовірних збитків і була, по суті, знищена... Більшість підприємств легкої і харчової промисловості, колгоспи і радгоспи залишалися напівзруйнованими через нестачу зусиль і коштів.
Причинами голоду 1921—1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1,5 до 3 млн. жертв, у т. ч. 70 % новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні. Голод 1946-1947 рр. залишив значний відбиток на демографічному розвитку України. Він забрав сотні тисяч людських життів. Разом із тим, голод посилив критичні настрої у радянському суспільстві, викликав прихований та відкритий опір як безпартійних, так і партійних громадян існуючій політичній системі й похитнув авторитет Й.Сталіна. Голод мав стресовий характер впливу на моральні настрої суспільства, що поставило Україну в невигідні умови порівняно із західними країнами і значно ускладнило і без того важкий процес післявоєнної відбудови країни.
70.Лібералізація суспільно-політичного життя України у другій половині 50-х початку 60-х років.
З 1953-1954 рр. розпочинаються в СРСР і в УРСР процеси десталінізації- „відлига", яка торкнулася і національно-державної сфери. Були розширені права УРСР в економічному і суспільному житті. У відання республіканських органів перейшла низка підприємств союзного підпорядкування, у республіці було створено ряд нових міністерств. Розширені були дещо й права УРСР у плануванні та бюджеті. Тобто суверенний статус УРСР дещо покращився. 10 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення передати Крим до складу УРСР.З 1953 р. почалася деяка демократизація суспільно-політичної системи СРСР із метою подолання крайніх проявів сталінського тоталітарного режиму, а саме припинення репресій та відновлення законності. У першу чергу почалася реабілітація репресованих, але справжнього розмаху процеси десталінізації радянського суспільства набувають після ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956 р.) та доповіді Хрущова на ньому. У липні 1956 р. у пресі з'явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників В. Еллана (Блакитного), В. Чумака, І. Микитенка, що стали жертвами сталінських репресій. У Київському педагогічному інституті у 1956 р. відбувся перший в УРСР мітинг на підтримку політики десталінізації. На XXII з'їзді КПРС (у 1961 р.) вперше прозвучала правда про діяльність Л. Кагановича в Україні, а час його секретарювання названо "чорними днями для України".Проте політика десталінізації проводилася суперечливо, особливо з боку партійного апарату, бо об'єктивне доведення її до кінця означало б ліквідацію існуючої в СРСР політичної системи. Тому десталінізація тільки в певних межах дозволялася, а з кінця 50-х років почалося потроху її згортання, і за підтримки Хрущова також. В Україні це виявилося в посиленні процесів русифікації.
71.Проблеми в сільському господарстві в 50-60 роках та заходи щодо їх розв’язання.
На початку 50-х років низька продуктивність сільського господарства залишалася. В 1950-1953 рр. загальний обсяг продукції зріс лише на 2 %, а землеробства зменшився на 1 %. Поворотним пунктом у розвитку сільського господарства став вересень 1953-1955 рр., коли змінилася аграрна політика держави. Основні заходи були спрямовані на підвищення матеріальної заінтересованості колгоспів, збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.З січня 1954 р. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість минулих років з колгоспів було списано. Зменшено поставки овочів і картоплі. Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку закупок через заготівельні організації. В 1953-1958 рр. заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7 разів, на картоплю - у 8, на продукти тваринництва - у 5,5 раза. Скасовано обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. У 1958 р. відмінено обов'язкові поставки. Встановлені єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, диференційовані по зонах країни. Змінилася практика планування. Колгоспи мали право з урахуванням планів заготівель і закупок визначати розмір посівних площ під певні культури, кількість худоби. Вперше колгоспники могли самі вирішувати, як використовувати власні ресурси. Почали впроваджувати щомісячно авансування колгоспників.Важливе значення мала реорганізація в 1958 р. машинно-тракторних станцій. Техніку було реалізовано колгоспам і радгоспам, а МТС перетворено на ремонтно-технічні станції (РТС), функціями яких були продаж техніки колгоспам, ремонт її, постачання нафтопродуктів, запасних частин, добрив, отрутохімікатів.Протягом 1951-1960 рр. збільшилися капіталовкладення, ще становили 6799 млн крб., або 15,6 % загального обсягу інвестицій у господарство.
72.Входження Криму до складу УРСР
Однак чи не головною подією, пов’язаною з відзначенням 300-річчя "возз’єднання" України з Росією, стала передача Криму до складу УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ "Про передачу Кримської області Із складу РРФСР у склад УРСР", враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв’язки між Кримом і Україною. Це питання обговорювалося першою сесією Верховної Ради СРСР (четвертого скликання), на якій виступили депутати П.Тичина і М.Бажан. Вони говорили про те, що дана подія — вияв дружби і довір’я російського народу до українського, що це акт, котрий "прикрасив наше велике національне торжество».
73.Процес зародження українського правозахисного руху у другій половині 50-х початку 60-х років
950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.
74.Русифікаторський наступ тоталітарного режиму на духовність українського народу в 70-80 рр.
Русифікація супроводжувалася приниженням всього національно-неросійського порівняно з російським, звеличенням російської культури як немовби вищого ступеня розвитку. Всі інші національні культури неросійських народів повинні були беззаперечно йти за нею як за неперевершеною культурною домінантою. Русифікація набувала різноманітних форм, прийомів, напрямів: навчання російською мовою в неросійських школах, викладання тією ж мовою в середніх спеціальних та вищих навчальних закладах національних республік, перебування в російських установах, на підприємствах, будівництві, в армії, тобто в російськомовних середовищах, перемішування населення, відрив людей від їхньої національної групи чи середовища і національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості і т. п. Особливої витонченості русифікація набула в застійний період. Безумовно, в сучасному світі розвиваються і ускладнюються економічні, наукові, культурні, інформаційні та ін. зв'язки між країнами, націями, народами. Все це твориться закономірно і має позитивні наслідки – взаємозбагачується культура, піднімається на новий рівень спілкування народів, етносів тощо. В Україні 70-х – 80-х рр. русифікація була поставлена на широку ногу, введена в ранг загальнодержавної політики. Їй були підпорядковані масові політико-пропагандистські заходи (скажімо, святкування 50-річчя утворення СРСР); освітня політика (російська мова в цей період стала панівною в школі і вузі); культурна політика (кіно, театри, художня самодіяльність спрямовувались на возвеличення всього російського й приниження українського як меншовартісного, другосортного). Особливою формою русифікаторства став широкомасштабний процес штучного об’єднання націй в єдину інтернаціональну спільність “радянський народ”.Русифікація в цей період здійснювалась під прапором “інтернаціоналізації” (як ідеології єдності націй і народностей), яким фактично прикривався (маскувався) російський шовінізм, що активно насаджувався у всіх сферах суспільної і особистої діяльності. Будь-який вияв української національної свідомості жорстоко переслідувався, викликав щодо її носіїв звільнення з роботи, осудження, гоніння, репресії.Активна русифікація проводилась і в таких формах, як “злиття мов”, нав’язування російської мови як єдиної мови “міжнаціонального спілкування”, впровадження міфологеми про російську мову як “другу рідну”, активізація міграційних потоків російськомовного населення в інші національні середовища і території й утворення там російськомовних анклавів, скорочення в національних республіках шкіл, де навчання велось рідною мовою, зменшення тиражів газет, журналів, книжок мовою титульних націй та збільшення тиражів російськомовних видань. Аналогічна ситуація складалась із репертуаром національних театрів, обсягів радіо- і телепередач.
75.Особливості національно-демократичного руху в Україні в 60 - 80-х рр.
1. Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-хрр. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний), яке висувало реальну альтернативну наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності, втрати національних традицій.
Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.:
- у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;
- рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;
- дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;
- дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;
- дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.
Основні течії дисидентського руху:
- національно-визвольна течія;
- боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм з людським обличчям»;
- демократична правозахисна течія;
- релігійна течія.
76.Вплив сучасної української східної і західної діаспори на процеси демократизації нашого суспільства.
усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найбільших успіхів досягла українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на Батьківщині виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію та продовжити розбудову української культури. Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український вільний університет. Його засновником був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет перенесли в Прагу, де він проіснував до 1939 р., а після Другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 осіб.Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів сягало 600. У 1932 р. на цій базі було створено Український технічно-господарський інститут заочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше — відомий економіст Б. Мартос.У 20-х — 30-х рр. у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літератури Л. Білецький.У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський — заснувала Українське історико-філологічне товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології.Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту був відомий український історик Д. Дорошенко, азі 932 р. і до Другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д.Чижевський та ін.Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку — Канаду та США. Завдяки активній діяльності української громади вже в 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б. Кравченка, українознавчі програми запроваджено в 12 університетах Канади.
77.Основні причини дисидентського руху на Україні в 60-70 роки
дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.
У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Сх.Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульвоного прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини".
78Запровадження економічних реформ в Україні у другій половині 60-х початку 80-х рр. та їх невдачу.
Спроби М. Хрущова послабити владу партійної бюрократи, бодай частково обмежити матеріальні привілеї номенклатурної еліти, децентралізувати управління економікою зумовили його падіння. 14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, посереднього політика, колишнього партійного функціонера з Дніпропетровщини. Пленум звинуватив Хрущова у суб'єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя, принципів партійного керівництва. Гостра критика економічної політики М. Хрущова зобов'язувала нове керівництво розробити власну концепцію розвитку економіки. Почали з сільського господарства, зокрема, з принципів закупівлі продукції: твердого планування, збільшення заготівельних цін, доплат за надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян. Ці заходи дещо пожвавили сільськогосподарське виробництво, але суттєво вплинути на стан справ не могли. Адже вони не змінювали виробничих відносин на селі, за якими селянин залишався підневільним. Майже узаконена система розкрадання, зневага до збереження вирощеного доповнювали непривабливу картину колгоспно-радгоспного буття. Низька ефективність колективізованого й одержавленого господарювання на селі особливо яскраво виявляється при порівнянні його продуктивності з віддачею особистих підсобних господарств. Займаючи лише 5,8% земельних угідь України, останні, наприклад 1970 р., забезпечили майже три чверті загального виробництва картоплі, третину — молока, овочів, м'яса (у тому числі свинини — близько половини), 61,9% яєць. Брежнєвська аграрна політика була "одностайно" підтримана партійним керівництвом України як єдино правильний шлях, однак сільське господарство не досягло передбаченого рівня. Причини вбачалися у повільній реалізації вказівок, послабленні контролю, зниженні відповідальності за доручену справу, поверховості керівництва. До з'ясування істинних факторів відставання села було ще далеко. Програма економічної реформи в промисловості одним з перших кроків передбачала ліквідацію раднаргоспів, що означало обмеження прав союзних республік і їх територіальних органів, відновлення всевладдя союзних міністерств. 90% підприємств республіки підпорядковувались Москві. У розпорядженні уряду УРСР залишилась фактично лише місцева промисловість. Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України схвалив це рішення ЦК КПРС, зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народногосподарське значення, хоч не так давно — в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ констатував велике народногосподарське значення запровадження раднаргоспів. Реформа мала негативні як економічні, так і політичні наслідки: перервались усталені народногосподарські зв'язки, зросла собівартість продукції, впала дисципліна поставок, почастішали зустрічні мандри одних і тих же матеріалів, сировини і палива. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адмі ністративно-командних методів управління — все це позбавляло реформу реальних перспектив. Водночас реформатори прагнули послабити прояви місництва, прискорити технічний прогрес. Було запропоновано нову систему оцінки діяльності підприємств (за реалізацією продукції, рівнем рентабельності, виконанням плану поставок). Планувалося розширення прав підприємств, їх самостійності на грунті повного госпрозрахунку. Але запровадження цієї концепції в економічну практику здійснювалось повільно і непослідовно. Потужною перепоною на шляху змін став бюрократичний апарат. Однак період реформування (1966—1970) все ж виявився одним з найрезультативніших. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28, національний доход — на 38%. Після цього темпи економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х роках від'ємних значень.
Виникає справедливе питання: чому реформи 60—80-х років не привели до бажаних результатів і не виправдали тих надій, які на них покладалися?Відповідаючи на це запитання, треба, перш за все, відзначити, що реформи не порушували системи власності, яка склалася в СРСР ще з початку 30-х років і проводились виключно в межах командно-адміністративної системи.Економічні реформи не торкнулись політичної системи, більше того, вони проводились в умовах згортання процесу демократизації, що розпочався в період «хрущовської відлиги». Нагадаємо, що реформи здійснювались партійно-господарським апаратом, який в основному сформувався ще в епоху сталінізму та був прихильником адміністративно-командних методів керівництва. Звідси — централізація і бюрократичне (не завжди компетентне) управління економікою. До середини 80-х років діяло більше 100 союзних та 80 республіканських міністерств. Від розробки наукових підходів до реформування економіки та переведення її на шлях інтенсивного розвитку були усунені вчені, багато з яких мали цікаві ідеї з цього приводу. Важливі аспекти економічного та соціального розвитку країни вирішувались переважно екстенсивними методами. СРСР отримував величезні прибутки від торгівлі енергоносіями: нафтою та газом. Так звані «нафтодолари» давали можливість деякий час приховувати негативні процеси, які назрівали в економіці, і вкладати великі кошти в розвиток певних галузей промисловості, особливо тих з них, що були складовою частиною військово-промислового комплексу країни (ВПК). У свою чергу мілітаризація економіки та величезні потреби ВПК в умовах гонки озброєнь зводили нанівець усі реформи. Проблема посилилась після того, як на світовому ринку ціни на нафту почали падати.
79. Екологічні проблеми в 70 - 80-х рр. Наслідки Чорнобильської катастрофи.
У 70-80-тї роки економіка СРСР розвивалась в основному екстенсивним шляхом. Це мало негативний відбиток на Україні. У ці роки за рішенням центру споруджували гіганти індустрії, що були зорієнтовані на випуск продукції для Союзу. У цьому плані розвивалися підприємства ВПК, яких в Україні було багато, а також металургійні, верстато- та машинобудівні гіганти. Чимало їх, в тому числі гіганти металургії, гірничі та хімічні комбінати, споруджували з орієнтацією на старі технології й проекти. Експлуатація їх надзвичайно погіршувала екологію довкілля, а за забрудненістю повітря, зокрема в Донбасі, середньому Подніпров'ї тощо, Україна була однією з найбільш забруднених регіонів колишнього Союзу. Кожне п'яте з найбільш забруднених міст було в Україні. Серед них виділялися Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін.
Та особливо страшною виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. Довкола ЧАЕС утворено спеціальну З0-кілометрову зону, з якої було відселено все населення. Спорожніло м. Прип’ять, в якому свого часу налічувалося близько 35 тис. населення, бовваніючи пусткою нестерпного докору колишній тоталітарній системі. В Україні, за офіційними, применшеними, даними, вважають забрудненими території 16 областей, а фактично — всі області республіки, в тому числі її столицю м. Київ. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988—1990 pp. витрачено в тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. — сума для тих часів буквально феноменальна. Уже в умовах незалежності держава виявила "піклування" про долю населення України і переклала всі матеріальні клопоти на плечі трудівників шляхом введення спеціального так званого чорнобильського податку, який становить 12%.
Радіаційне забруднення після катастрофи с збудником ракових захворювань серед населення, зокрема малечі, дітей дошкільного та шкільного віку. Воно дуже шкідливо позначається на загальному стані здоров'я населення, внаслідок чого багато людей пішло з життя.
80Розпад СРСР. Наслідки для України.
На початку 70-х був завданий удар по всіх концепціях повороту до ринкової економіки. Саме слово «ринок» стало критерієм ідеологічної неблагонадійності. З другої половини 70-х рр. розпочала мінятися організація промислового виробництва. З'явилися науково-виробничі об'єднання (НВО). Практичним результатом подібних заходів став лише гігантизм. Бажаного ж злиття науки і виробництва не відбулося. Зате в ці роки швидко і успішно йшло злиття, переплетення офіційної економіки з тіньовою – різного роду полу законною і незаконною виробничою і торговою діяльністю, в яку були втягнуті цілі підприємства. Доходи тіньової економіки обчислювалися багатьма мільярдами. До початку 80-х рр. стала очевидна неефективність спроб обмеженого реформування радянської системи. Країна вступила в період глибокої кризи.
Внаслідок цих і багатьох інших причин до середини 80-х рр. можливість поступового, безболісного переходу до нової системи суспільних відносин в Росії була безнадійно упущена. Стихійне переродження системи змінило весь життєвий устрій радянського суспільства: перерозподілялися права керівників і підприємств, посилилася відомча, соціальна нерівність. Змінився характер виробничих відносин усередині підприємств, почали падати трудова дисципліна, масовими сталі апатія і байдужість, крадіжки, неповага до чесної праці, заздрість до тих, хто більше заробляє.. В той же час в країні зберігалося неекономічне примушення до праці. Радянська людина, відчужена від розподілу виробленого продукту, перетворилася на виконавця, працюючого не по совісті, а з примусу. Вироблена в післяреволюційні роки ідейна мотивація праці слабіла разом з вірою в близьке торжество комуністичних ідеалів, паралельно цьому скорочувався потік нафтодоларів і ріс зовнішній і внутрішній борг держави.
На початку 80-х рр. всі без виключення шари радянського суспільства страждали від несвободи, випробовували психологічний дискомфорт. Інтелігенція хотіла справжньої демократії і індивідуальної свободи.
Більшість робочих і службовців необхідність змін пов'язували з кращою організацією і оплатою праці, більш справедливим розподілом суспільного багатства. Частина селянства розраховувала стати справжніми господарями своєї землі і своєї праці.
Проте кінець кінцем, зовсім інші сили визначили напрям і характер реформування радянської системи. Цими силами була радянська номенклатура, що обтяжувалася комуністичними умовностями і залежністю особистого благополуччя від службового положення.
Таким чином, до початку 80-х рр. радянська тоталітарна система фактично позбавляється підтримки в суспільстві і перестає бути легітимною. Її крах стає питанням часу. Проте, в ніч на 19 серпень 1991 р. Президент СРСР М.С. Горбачов був насильно усунений від влади. 1) вона відкрила Україні шлях до самостійності;
2) сприяла створенню і розбудові нової демократичної держави;
3) сприяла пробудженню національної свідомості українського народу.
81В.Винниченко - громадсько-політичний діяч.
. Вплив Володимира Винниченка на суспільні настрої, на прийняття принципово важливих рішень у 1917 році був масштабним і сильним. Він задавав тон важливим представницьким форумам – таким, наприклад, як Всеукраїнський робітничий з’їзд, що проходив у Києві 10 – 13 липня 1917 року. Голова Генерального секретаріату, лідер УСДРП відкрив дискусії на зібранні ключовою доповіддю «Сучасний момент в українському житті і українське робітництво». Він зайняв позицію, що значно відрізнялася від усіх попередніх його публічних виступів у 1917 році. Визначаючи перспективи боротьби, В.Винниченко кілька разів звертався до феномену більшовизму, формулював ставлення до нього. «Більшовики реально і правдиво дивляться в будучину, – викладала зміст Винниченкових слів «Робітнича газета». – Вони найбільше відчувають мерзоти, які творяться в житті, найбільше чутливі до волі та завдань революційного руху». І хоч в інших виступах (як раніших, так і пізніших) В.Винниченко ніколи більше не висловлював таких симпатій до більшовизму, не солідорувався з його гаслами, тактичний виграш на робітничому з’їзді виявився незаперечним [2].
В.Винниченко був автором чи не всіх декларацій і двох останніх універсалів Центральної Ради. У цих документах намагався закласти міцні підвалини незалежної України у федеративному устрою майбутньої держави, що поставала на руїнах Російської імперії. Розраховуючи на порозуміння з російськими демократами щодо українського питання, спочатку виступає за «єдиний фронт» з Тимчасовим урядом. Але його поїздка до Петрограда наприкінці травня 1917 р. розвіяла всі ілюзії; він дійшов невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починаються національне питання. Однак продовжує пошук компромісів і разом з М.Грушевським бере участь у київських переговорах з лідерами Тимчасового уряду про визнання автономії України. Розуміючи, що реальний вплив на розвиток подій мають лише члени більшовицької партії та її керівних органів, В.Винниченко наприкінці серпня подає заяву з проханням прийняти його до лав КП(б)У Лідери українських комуністів після консультацій з В.Леніним позитивно вирішують це питання, але категорично заперечують проти його входження до політбюро.
Незадоволений цим В.Винниченко повертається до Москви й публікує в журналі «Комуніст» «Лист до українських робітників і селян», в якому піддає нищівній критиці національну політику більшовицької партії
82. М.Грушевський - громадсько-політичний діяч.
Оцінюючи сьогодні політичну діяльність Михайла Грушевського як Голови Української Центральної Ради, ми можемо сказати, що в тих бурхливих подіях 1917- 18 рр., коли Україна відроджувала свою державність, керувати визначному вченому було нелегко, бо й не мав такого досвіду політичного організатора, однак на хвилі визвольних змагань йому довірили цей пост і він, як міг, брався до роботи. Один із сучасників Грушевського Б.Мартос писав, що вибір упав на Грушевського тому, що «всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його характеру». Окрім того, серед усіх діячів Центральної ради й усього українського відродження періоду визвольних змагань він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу, чимало років провівши за кордоном. Очевидно також і те, що він був найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства, що присяглися на вірність українській незалежній державі. Розмірковуючи рівно через рік над своїм життям, над новітніми подіями, Михайло Сергійович напише: «Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним — тільки він мусить бути проведений відповідно широко». Не можна повністю погодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганим політиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, є поганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча все зробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й з М. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля, яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибув до Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори в Бресті». З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1 квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засадах авто-номії и федерації стояли майже всі демократичні и ліберальні партії. За свій понад річний період головування Центральною Радою Грушевський всюди встигав бути і діяти в інтересах державного керівництва.
83. Т.Шевченко - громадсько-політичний діяч.
Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.
У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Малої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.
84.Суть найбільших релігійних конфесій в сучасній Україні. Суть проблем, які мають місце в міжконфесійних стосунках.
Історія і практика християнства та інших релігійних течій в Україні за останні роки стали предметом гострої полеміки як серед світських аналітиків, так і богословів, священнослужителів та парафіян. Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-церковних стосунків. Уся наша історія переповнена спробами використання церкви як фактора геополітичних змін, етатистськими виявами держави щодо церкви, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівелювання та уніфікування. Сьогодні різні політизовані організації або їх члени, порушуючи Конституцію, внутрішні закони релігійних общин і церкви, втручаються в суто релігійну сферу, проголошуючи об'єктами своїх інтересів специфіку богослужіння церковних общин, їхню конфесійну належність, що викликає численні протести віруючих. Така практика полегшується тим, що широким колам населення України майже нічого не відомо про історію і сучасне становище тих чи інших церков, нетрадиційних конфесій, які діють на терені країни, про їхнє, так би мовити, національне і політичне обличчя. Брак необхідних знань з історії вітчизняної релігії та національної церкви не дає можливості завжди компетентно орієнтуватися в сучасних релігійноцерковних проблемах. Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної України динаміка зростання релігійних організацій наступна: Найбільше новоутворених релігійних громад з'явилося в минулому році в Автономній Республіці Крим (143), Київській (з м. Києвом) — 80, Донецькій (65), Вінницькій (55) та Хмельницькій (53) областях. На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України. Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань. Суть проблем: В Україні відсутні спеціалізовані соціологічні дослідження, які б містили аналіз усієї повноти міжконфесійної взаємодії. Громадська думка не завжди корелює із реальним станом речей. Якщо, наприклад, послуговуватися виключно уявленнями населення, то складеться враження, що АРК в аспекті наявності міжконфесійної напруги та державноцерковних непорозумінь – найбільш стабільний регіон. Але це зовсім не відповідає дійсності. Також потрібно зауважити, що масова свідомість недооцінює дестабілізуючого впливу міжконфесійних суперечностей. Окремі пункти соцопитувань підтверджують висновки, зроблені фахівцями з питань суспільно-релігійних та державноцерковних відносин. Зокрема, це стосується визнання: 1) високого рівня толерантності і терпимості українців; 2) не безпроблемності міжконфесійних взаємин в Україні; 3) поступового зменшення кількості конфліктів на конфесійній карті нашої держави; 4) превалювання політичної складової та почастi особистих амбіцій ієрархів у якості джерела міжрелігійних та міжцерковних непорозумінь.
85. Зовнішня політика української держави в умовах незалежності.
. Зовнішня політика України — стратегічний підхід української держави до відносин з іноземними державами, співпраці з міжнародними організаціями, просування своїх національних інтересів та захисту прав своїх громадян та української діаспори за кордоном. Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності до початку XXIст., маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України у цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа й завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Heтільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов ії ефективності, а, отже, й зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.
86.Суспільно-політичне життя в Україні наприкінці 40-х початку 50-х років. Масові репресії та
департизація населення.
Соціально-політичне та культурне життя в Україні в повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції лишалися в Комуністичної партії, яка на січень 1946 р. налічувала 320 тис. членів. Морально-політична ситуація в Україні в повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу особи Й. Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і військовополонених, проти діячів науки й культури, державних працівників. Ста-новище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з ініціативи Й. Сталіна з поста Першого секретаря ЦК КП(б)У було усунуто М. Хрущова, який очолював партійну організацію республі-ки з 1938 р. (з 1944 р. за сумісництвом обіймав ще й посаду голови Ради народних комісарів УРСР), і на його місце було поставлено Л. Кагановича. На чолі уряду залишався М. Хрущов. Обіймаючи посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович намагався довес-ти, нібито “боротьба з українським буржуазним націоналізмом” не завершилась і її необхідно продовжувати. При цьому Л. Каганович використовував досвід, набутий ще у 20-ті роки, коли він уперше очолював республіканську парторганізацію. Без жодних підстав він звинувачував у націоналізмі провідних письменників республіки. За його вказівкою у пресі з’являлися розгромні статті, спрямовані проти відомих діячів науки та культури. “Лідерами” серед міфічних носіїв “українського буржуазного націоналізму” було оголошено М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Довженка, а до них приєднано “буржуазних націоналістів” П. Карманського, М. Руд-ницького, А. Патрус-Карпатського, виключених зі Спілки письмен-ників України. Проте після звільнення Л. Кагановича у грудні 1947 р. з посади Першого секретаря ЦК КП(б)У та відкликання його з Ук-раїни кампанія цькування української радянської інтелігенції припинилася. Наприкінці 40 -на початку 50-х років розпочалися репресії проти єврейських літера-торів, митців, учених, діяльність яких була пов’язана з Україною. Ча-сто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинува-чених не лише тривалими ув’язненнями, а й розстрілами.Вороже ставлення до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною ознакою того часу. Переважну більшість митців було офіційно реабілітовано лише в 1990 р. під час гор-бачовської“перебудови”. Складністю та суперечливістю було позначене суспільно-політич-не життя в повоєнний час. Це засвідчили й вибори до Рад, що відбу-лися в 1946, 1947 й 1948 р. Участь у них взяли 99 % виборців. Вони мали зробити “вибір” за умови, що до бюлетенів було внесено одного кандидата.Такі вибори наочно показували деформуючий вплив культу особи Й. Сталіна на політичну систему радянського суспільства.У післявоєнний час авторитарно-командні методи управління тоталітаризму перешкоджали вільному волевиявленню радянських лю-дей, гальмували розвиток їхньої політичної ініціативи. Кожному громадянину загрожували репресії, провокації, звинувачення у злісних помилках тощо. Нагнітанню атмосфери страху й підозрілості в сус-пільстві сприяли зловісні галасливі кампанії, пов’язані з викриттям незліченних “ворогів народу”.Ускладнювали становище у сфері соціально-політичних відносин і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди на-правлялося багато спеціалістів, інтелігенції зі східних областей, і всі ці люди не знали місцевої специфіки, мови. До того ж там тривала братовбивча війна (1945-1950 pp.), в якій загинуло майже півмільйо-на людей. Постраждало як місцеве українське, так і польське насе-лення. Ускладнював обстановку в регіоні й беріївський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УПА, всіляко намагався їх залякати. Ці та інші проблеми робили суспільно-політичне життя тих років суперечливим і складним.
87. Прояви загострення кризи тоталітарної системи в другій половині 80-х - на початку 90-х років.
У 1988 р. набув сили народний рух на підтримку перебудови; чим далі, тим більше його цілі розходилися з тими обмеженими завданнями, які ставила реформаторська частина апарату. Найбільш широкого відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти В. Чорновіл, брати М. і Б. Горині, 1. та І. Калинці. На цих мітингах відкрито говорилося про численні утиски, яких зазнають українці. Швидка політизація суспільства виявилася в мітингах і демонстраціях, наймасовішим з-поміж яких став живий людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди відзначення річниці Акта злуки УНР і ЗУНР У цій акції взяли участь близько 800 тис. чоловік. Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР прийняла у 1989 р. «Закон про мови», за яким українська мова набула статусу державної. Громадянам України надавалися правові гарантії вільного використання російської та мов інших народностей, шо проживали на території республіки.
Найвразливішою ланкою перебудови було важке економічне становище в країні. Започаткована 1986 р. стратегія прискорення соціально-економічного розвитку на практипі виявилася більшою мірою пропагандистським закликом, аніж добре продуманою системою заходів у народному господарстві. До того ж її здійснення розпочалося різким підвищенням затрат на капітальне будівництво. По суті це була (як і наприкінці 20-х - на початку 30-х рр.) спроба за рахунок введення нових потужностей збільшити загальний обсяг промислового виробництва. Як і тоді, вона в другій половині 80-х років закінчилася крахом. За системою довгострокового будівництва, шо склалася протягом багатьох років, величезні кошти й матеріали, які йшли на спорудження нових об'єктів, не давали швидкої віддачі. Це призводило до чимдалі більшого відставання виробництва товарів, погіршення фінансового становища, збільшення грошової маси, зростання дефіциту, зовнішньоекономічних труднощів. Особливо в цій ситуації постраждала Україна, оскільки більша частина приросту капіталовкладень призначалася для інших регіонів.Відчутного удару народному господарству України завдала й непродумана антиалкогольна кампанія, інспірована союзним керівництвом 1985 р., внаслідок якої в республіці було викорчувано 60 тис. га виноградників, зупинено й перепрофільовано багато підприємств, які виробляли вино та лікеро-горілчані напої. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід України з СРСР.
88.Політика тоталітарного режиму по відношенню до релігії в Україні в 20 - 30-ті роки.
Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською” інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років. У третього типа тоталітаризму закладена ідея релігійного фундаменталізму, фанатизму. Це теократичний тоталітаризм. Тоталітарний режим цього типа прагне побудувати суспільство, засноване на догмах і канонах тієї або іншої релігії в її найбільш ортодоксальному, непримиренному варіанті. На сучасному світі до такого роду тоталітарного режиму можна віднести ісламський режим в Ірані. Своєрідними гібридними типами тоталітаризму є режими М. Каддафі в Лівії і С. Хусейна в Іраку. У цих режимах представлений своєрідний симбіоз теократичного (ісламського) тоталітаризму і елементів тоталітаризму соціалістичного типа. Будь-який тип тоталітаризму – це деструктивний режим, тупиковий напрям суспільного пристрою, що саморуйнується.