Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

і. Саме ці питання складають предмет ек

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 24.11.2024

1

Ек. історія — наука, яка вивчає еволюцію госп. діяльності, госп. буття людства від перв. сусп. до сучасності. Саме ці питання складають предмет ек.ї історії (або історії нар. госп.) як науки, яка займає важл. місце в системі істор.-ек. дисциплін. Ек. історія також тісно пов'язана з цілою низкою інших наук. дисциплін — демографією, соціологією, психологією, державоведенням, політологією, історією держави та права, історією культури, релігії тощо, використовуючи матеріал, нагромаджений та проаналізований у рамках цих наук, та, в свою чергу, збагачуючи їх необхідними фактами істор.-ек. хар-ру. Найважл. ф-цією ек.ї історії є також формув. у ек-стів та фахівців інших галузей знань певного типу мислення, завдяки якому можна знайти та проаналізувати істор. корені сучасних ек.х проблем, побачити та вивчити сучасні аналогічні ситуації, розрахувати на основі наявного досвіду найкоротші шляхи їх розв'язання. Важл. проблемою є вивчення типів ек-ік, які існували в історії людства та існують сьогодні. Це можна виділити як проблему багатоваріантності ек.го розв. Ек. життя сусп. вивчається системою ек.х наук – це науки про загальні закони ек.го розв.; галузеві ек. науки; науки, що вивчають конкретні процеси і явища; науки про нар. госп. і ек. думку. Кожна з них має свій предмет, коло досліджув. питань. Ек. думка людства пройшла довгий шлях від появи певних уявлень про явища господарчого життя, окремих ідей, висловлювань, поглядів ек.го хар-ру до формув. ек.ї теорії, вчень. Саме ці теорії, їх виникнення, розв. та зміна інших теорій є предметом дослідж. історії ек.х вчень. Предметом історії ек.х вчень є тільки ті ек. погляди, що склалися в певну систему. Система ек.х поглядів – це сукупність ек.х ідей, що роз'яснюють сутність певного кола явищ взаємопов’язаних між собою та виникаючих, як внаслідок відображення у свідомості вир-чих відносин.Курс історії ек.х вчень безпосередньо примикає до політек. і довічно доповнює його.Прослідкувавши істор. розвиток ек.х ідей, з'ясувавши як і в яких умовах розвивалася ек. наука можна більш повно зрозуміти та засвоїти положення політек., осягнути генезис категорій і законів, зробити порівняльний аналіз їх тлумачень.Мета курсу: поглиблене вивчення та творче осмислення осн. етапів і напрямів в розв. ек.х вчень.Історія ек.х вчень розкриває передумови та закономірності еволюції світової ек.ї науки; систематизує ек. знання і дає їх аналіз. Вона висвітлює ек. концепції головних шкіл і напрямів ек.ї думки, знайомить з досягненнями видатних вчених-ек-стів.

Роль ек.го аспекту в системі ек.х наук дуже велика. Адже досліджуючи ті чи інші сусп. явища, ми зобов’язані не тільки дати їхні основні хар-рстики, але й передбачити їхню еволюцію. А це можливо зробити тільки з врахуванням попереднього розв. даного явища, що базується на певних істор. закономірностях. Без історії в руках ек-ста залишається лише аналіз фундаментальних зв’язків – недостатній інструмент пізнання сусп. вир-ва. Без історії наше ек. життя являє собою набір роздільних станів, кожний з яких формується, утворюється на порожньому місці, а готові результати соц. поступу розглядаються поза їхнім дійсним розвитком. Без знання минулого ек-сти позбавляються почуття історизму, займаються добросовісним описом реалій госп. життя, обмежуються сферою безпосереднього господарювання, не вміють сформулювати ек. закони і закономірності. Вивчення конкретно –істор. аспектів ек-и збагатить майбутніх фахівців прогресивним досвідом людства у вирішенні госп. проблем, допоможе краще збагнути сучасні ек. проблеми, прогнозувати їхнє наукове розв’язання. Знання ек.ї історії має не тільки науково–пізнавальне, але й велике виховне значення. Воно розширює кругозір студентів, сприяє правильному підходові до оцінки найважл. істор.–ек.х процесів та подій. Оволодіння ек. теорією потребує знання магістрального шляху розв. ек.ї думки. Історія ек.ї думки розкриває процес виникн. ек.х категорій, концепцій, теорій, показує їх спадкоємність і безперервність процесу.Відомий англ. історик ек.ї думки М. Блауг пише, що вивчення історії ек.ї науки потрібне для того, щоб ліпше знати інтелектуальну спадщину, яку нам залишили попередні покоління. Вивчення історії ек.ї думки необхідне і для розуміння й розв. сучасних ек.х теорій.Ясна річ, розвиток ек.ї думки не є тільки безперервним накопиченням і вдосконаленням ек.х ідей. У різні ек. епохи вчені досліджують різні ек. реальності. І ек. ідеї минулого можуть бути не лише підвалинами теорії, а й застереженням від суч. помилок.

2

Без знання минулого ек-сти позбавляються почуття історизму, займаються добросовісним описом реалій госп. життя, обмежуються сферою безпосереднього господарювання, не вміють сформулювати ек. закони і закономірності. Вивчення конкретно –істор. аспектів ек-и збагатить майбутніх фахівців прогресивним досвідом людства у вирішенні госп. проблем, допоможе краще збагнути сучасні ек. проблеми, прогнозувати їхнє наукове розв’язання. Знання ек.ї історії має не тільки науково–пізнавальне, але й велике виховне значення. Воно розширює кругозір студентів, сприяє правильному підходові до оцінки найважл. істор.–ек.х процесів та подій. Оволодіння ек. теорією потребує знання магістрального шляху розв. ек.ї думки. Історія ек.ї думки розкриває процес виникн. ек.х категорій, концепцій, теорій, показує їх спадкоємність і безперервність процесу.Відомий англ. історик ек.ї думки М. Блауг пише, що вивчення історії ек.ї науки потрібне для того, щоб ліпше знати інтелектуальну спадщину, яку нам залишили попередні покоління. Вивчення історії ек.ї думки необхідне і для розуміння й розв. сучасних ек.х теорій.Ясна річ, розвиток ек.ї думки не є тільки безперервним накопиченням і вдосконаленням ек.х ідей. У різні ек. епохи вчені досліджують різні ек. реальності. І ек. ідеї минулого можуть бути не лише підвалинами теорії, а й застереженням від суч. помилок.

Метод – спосіб дослідження, побудови і обґрунтування знань.1ідеаліст. – первинність духу і свідомості люд., розв. екон. вторинний(Зх); 2 матеріаліст. – перв. матеріальне життя(Вітчизн.)

Діалектико-иатер. метод – розгул. сусп.-ек. розвиток як прир. істор. процес, що визнач. об’єкт. прич. Методи ЕІ:

1)історичний (історико-генетичний) – послідовний аналіз фактів і процесів еволюції об’єктів дослідження;

2)системно-структурний – вивчення цілого та його частин як взаємопов’язаної системи;

3)історико-порівняльний – порівняння об’єктів історико-економічного дослідження у часі та просторі;

4)історико-типологічний – виявлення однотипних властивостей та ознак у різних явищах і подіях економічного життя;

5)порівняльно-статистичний – отримання, обробка, відбір і аналіз історико-статистичної інформації;

6)монографічно-дедуктивний – встановлення загальних закономірностей через вивчення окремих економічних структур;

7)математичний – складання системи числових характеристик досліджуваних об’єктів;

9)спеціальні історичні методи дослідження: хронологічний, синхронний, дихронний (метод періодизації), історичне моделювання.синхронний – одночасне вивч. подій, дихронний –метод періодиз., істор. моделюв., істор.-генет. – послід. аналіз фактів розв. об’єктів досл., сист.-структ. аналіз – в цілому об’єкт.

Принципи системи методів пізнання: об’єктивності, ціносної орієнтації, системності

Періодизація – встановлення визначених хронологічно-послідовних в ек. розвитку сусп.

Підходи до періодиз.: 1.ЕІ-як еволюція – від нижчого до найв., 2.теорія істор. круговороту, 3.цивілізаційний

1. концепція Десницького(18ст встановлює стадії розв.: збирання, скотарство, землер., комерц. стан сусп.), Мечніков(річковий, середземном., океан. пер.),Гільдебран(нат, грош., кредитне госп.), Ростоу (стадії ек. росту: трад. сусп.(ручна праця,с/г-основа ек-и, низбка продукт. праці),створ. умов для зруш.(нагромадж. капіталу і зрост. вкладів),стадія зруш.(пром. переворот – перехід від ручної до машинної праці), зрілість(прогрес), масове спож., постіндустр. існув.), Маркс(первісно-общ. лад, рабовл., феод., капіталізм, прогнозував комун. стадію)

2. Вікко(18ст)+Герде(19-20ст)

3. Сан Тернінг 18 ст., Бел, Турен(доіндуср., індустр., постіндустр. сусп.), Тофлер(аграрна, індустр., технотронна) Сучасники виділ.: світові і локальні цивіліз.

3

Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.
Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади.
Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди.
Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до
н. е. Єгипет завоювали перси.
До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.
У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.
Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменями, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни. Особливості східного рабства можна узагальнити так.
1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.
2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.
3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід,
каналів тощо.
4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

4

Ст. Греція. економіка.І тис. до не могутнішає Греція, розташ. на межі Європи, Азії та Африки => взаємодія різних культур.+важливі торг. шляхи через Середземне. та Чорне моря+ прир. умови- відокремленість(острови)=>місто над селом => другор. знач. с/г. Грецькі поліси = окремі держави(8-6 ст до не) Ремесла: добув. руди – до 100м рудники, випл. мідь, залізо, виг. бронзу=>+золото, срібло=зброя, колісниці, ювел. вир. Військ. могутність Афін сприяла кораблебуд. Розвив. буд..справа,обробка каменю=>храми, палаци, стадіони, театри. с/г – повільніше, оск. тривале існув. двопілля: орна земля споч. нал. громаді, а потім аристокр.Вир. пшен., ячмінь, сади, виногр., оливи. Перенасел. Греції і нестача землі у 8-6 ст. до не зумов. колонізацію та утвор. грецьких міст-колоній в осн. на берегах морів, центри торгівлі із сусідн. нар. Торг. і тов.-грош. відн. розвив. в руках купців, які були власн. складів, кораблів. Грош. обмін здійсн. лихварі, які волод. обмін. пунктами — трапезами. Наявність вел. к-сті міст-держав із своїми грошима гальмувала розв. тов.-грош. відн. у Греції. 1 з причин розквіту Ст. Греції було широке використ. праці велич. к-сті рабів. Джерела – війни, боргове рабство. Праця рабів осн. матер. виробн., прац. в копальнях,  на буд.. доріг, привілейовані раби — учителі, лікарі, купці, ремісники, поліцаї, філософи, поети, прислуга, незначна к-сть в с/г. Отже, в ант. рабстві, на відм. від сх, рабська праця стала осн. продукт. силою сусп. виробн. Криза рабовласництва, пост. поразки у війнах паралізув. ек. життя країни. У 338 році Грецію завоювала Македонія. ек.думка. Осн. ідеї творів гр.. мислителів - Ксенофонта, Платона, Арістотеля увійшли до скарбниці ек. спадщини людства. Ек. думка розвив. споч. в умовах розклад. общини і виникн. рабства, а згодом у період його розвитку та кризи. Тому в центрі уваги були проблеми рабовласн., які розгляд., виходячи з соц.-політ. та ек. ситуації того часу, спроба наук. дослідж. поділу праці, товару, грошей, виявити закони господ. життя.

5

ІІ-І ст. до н.е. були періодом розвитку рабовласн. госп., що набуло класичних форм. Ек. піднесення

продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль осн. вир-чої сили в усіх галузях госп. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і с/гких. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовув. в дом. госп. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але осн. частина - в с/г. Міжнар. центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетвор. своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласн., значення держ. було незначним.Осн. формою рабовласн. госп. була вілла - маєток у 25-100 га з кількома десятками рабів. Унаслідок концентрації землі, деш роб сили, вел к-сті рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалося не менш як в 1 млн. сестерціїв. Землю намагалися придбати вершники-багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували землю у держави. Дрібні власники - селяни - не витримували конкуренції деш. рабської праці, залишали землю, йшли в міста, передусім в Рим, перетворюючись на пауперів, складали свиту сенаторів і багатіїв. Боротьба за землю була важл. ознакою ек. розвитку Риму. Експропрійована в колоніях земля оголошувалася держ. багатством, її роздавали нобелям, продавали вершникам, здавали в оренду. В багатьох містах утворилися колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота. З'являлися аграрні проекти, які обмежували захоплення держ. земель, але всі вони були безрезульт. Зокрема, за законом Тіберія Гракха (133 до н. е.) зем. володіння обмежув. площею в 250 га, решта мала передаватися в спадкове користування беззем. селянам без права відчуження наділу (15 га) за умови сплати держ. податку. На межі ІІ-І ст. до н. е. боротьбу за зем. реформу продовжив А. Сатурній. Вона передбачала наділення землею не всіх селян, а тільки воїнів-ветеранів, продаж хліба розореним селянам за цінами у 6-7 разів нижчими від існуючих.Основою ек-и було галузеве с/г. В Італії провідну роль відігравали виноградарство, городництво, розведення олив. Самост. галузями були тваринництво та птахівництво. Сіцілія, Африка спеціалізувалися на виробництві зерна. Збирали досить високі врожаї пшениці — сам — 10. Виникли сальтуси – спеціаліз. латифундії. В І-II ст. відбувалося дроблення латифундій на невел. ділянки (парцели), які здавалися в оренду колонам. Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники (лібертіни), вільні селянські паупери. Колони платили натур. податок і відробляли певну к-сть днів на рік. Особливо поширився колонат в імперських сольтусах, де колони віддавали 1/3—1/4 врожаю і відробляли 6 днів. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за несплату боргів потрапляли в ек. залежність від власників. У III-V ст. колонат став пануючою формою вир-чих відн. у с/г. Рабство стало домашнім, втративши вир-че знач. Поширився патронат, коли, рятуючись від пограбувань, дрібні землевл. йшли під заступництво вел власників, перетворюючись на їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформл. юридично.

6.

У III—V ст. н. е господ. Римської імп. занепало і прийшло до кризового стану Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласн. сусп. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продукт. праці. Витіснення з ек. життя невел. власників підривало господ. засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовн. політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господ. рабами. Витіснення з економічного життя невеликих виробників підірвало військову могутність держави, зазнала краху завойовницька політика, припипилося попповнення господарства рабами, ціни на них зросли, їх використання стало нерентабельним.. криза рабовласницького гсподарства в аграрному виробництві виявилася у зменшені площі оброблюваних земель, нерентабельності латифундій. Обмежувалася власність рабовласника над рабами.  Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного насел., насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту. Криза рабовласн. господ. в аграрному вир-ві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, пошир. екстенсивних форм ведення господ., його застої. Обмежувалася абсол. власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церк. захисту. Пізня Римська імп. переживала глибоку і всебічну кризу рабовласн. сусп.

7,

Господарство епохи середньовіччя (феодальне господарство) характеризується перш за все пануванням приватної власності на землю. Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди отримували від землі, яка вважалася головним багатством.
Домінувало натуральне господарство. Обмін відігрівав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними.
В основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників-закріпачених селян. Селяни наділялися землею і мали своє господарство. Користуючись землею феодала як наділом, вони зобов`язані були за це обробити панську землю за допомогою своїх знарядь або віддати йому додатковий продукт своєї праці – ренту. Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк).
Основними формами феодальної діяльності були: феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому економіка була аграрно-ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій.
Розвиток господарства епохи середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому середньовіччі (V-Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). ХІ-ХІІ ст. – період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі (ХVІ – перша половина ХVІІІ ст.) зароджується ринкове господарство, з`являються ознаки індустріальної цивілізації.

8,

У V - VШ ст. у Франкському королівстві відбувається перетворення родової землеробської общини на сусідську-марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство - основна виробнича ланка франкської общини. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам, померлого франка)передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод - приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася - продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади.
У VШ - ІХ ст. аграрні відносини пройшли складну еволюцію, пов'язану з посиленням ролі держави в економічному житті. Король Карл Мортелл (714-751) провів військово-аграрну реформу, якою надав воїнам-рицарям пожиттєві земельні наділи - бенефіції - за умови виконання ними військової служби. Так склалось бенефіціальне -умовно-службове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньойоріально-васальних відносинах. В ІХ ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на лен - основну найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалось і розвивалося в межах маєтку - сеньйорії (кілька сотень гектарів).

Аллод - повна спадкова власність на землю за феодалізму в Західній Європі, зокрема в Королівстві Франків. Виникнення аллода стимулювало зростання великого землеволодіння у франків. Ще в ході завоювання Хлодвіг присвоїв собі землі колишнього імператорського фіску. Його наступники поступово захопили всі вільні землі, які спочатку вважалися надбанням усього народу. З цього фонду франкські королі щедро роздавали земельні пожалування в повну, вільно відчужувану (аллодіальная) власність своїм наближеним і церкви. Так, до кінця VI ст. у франкському суспільстві вже зароджується шар великих землевласників. 

Феод – це (лат. feodum, від франкського fehu-ôd – худоба як майно) 
в Західній Європі за феодалізму земля, а іноді посада або прибутки, пожалувані сеньйором (1) своєму васаловів спадкове володіння з умовою виконання певних обов’язків (військової служби, допомоги в управлінні маєтками сеньйора тощо). Інші назви – лен

9.

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації - відродження римських міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), посилення їх господарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, руйнування натурально-господарських форм виробництва. Вотчинне ремесло вичерпало себе, феодальний маєток не міг розвивати своїх промислових проблем. Успіхи сільського господарства зробили можливим існування населення, яке могло не займатися сільським господарством. Вотчинні ремісники переводились на оброк. Вони йшли з маєтків і селилися на перехрестях доріг, у торгових містечках, біля стін замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювались в міста. Крім старих римських центрів, середньовічні торгово-промислові міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені в їх виникненні на своїх землях, оскільки міста і податки з них приносили немалі прибутки. Система феодальної земельної власності міцно прив'язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою повторювали структуру феодального маєтку.

Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії — ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провідна роль.

Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані "варварськими" народами. Виготовлення зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрному виробництві мало допоміжне значення. Поступово сформувалася домашня промисловість — систематичне виробництво певними групами сільського населення товарів на замовлення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльності належать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'явилися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали земельні наділи, за які платили феодалу чинш або виконували певні повинності. Однак основним засобом існування для них залишалась реміснича діяльність.

Відомі три організаційно-виробничі центри селянського ремесла: замок сеньйора, село, господарства окремих селян, у яких виготовлялася більша частина продукції. Ремісників-професіоналів було небагато, а тому левову частку промислових товарів залежні селяни продукували для себе і своїх сеньйорів.

Значну частину площі міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодал постійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві. Багато міських жителів працювали в сільськогосподарському виробництві. Як сільські ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. В дещо кращому становищі були купці, хоч і не звільнені від повинностей.

10.

Хар-рною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-ек.их відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їх виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

В першу чергу цехи були об'єднаннями ек.ого характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони ек.их інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їх членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання ек.ої рівності серед їх членів шляхом як отримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги.

11.

В ХІ - ХV ст. в країнах Західної Європи інтенсивно розвивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та урбанізація. Особливо жваво вона провадилася у могутніх міських республіках Північної Італії - Флоренції, Венеції, Генуї та інших.

Північно-італійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців та арабів. Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в чорноморському басейні, Генуезці поступово закріпилися в пониззях Дону і Дніпра, на узбережжі Криму і Кавказу. Важливими їх колоніями були: Кафа (Феодосія) з іі ринком рабів, Балаклава, Солдайя (Судак) та деякі інші. Не відставали від генуезців венеціанці. Між північно-італійськими містами-республіками йшла гостра конкурентна боротьба.

Італійські купці торгували в основному із країнами Леванту (Сходу), чому їхня торгівля й отримала назву Левантійської. Зі Сходу привозили передусім південні овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також пахуче коріння, ліки, перці, цукор та інші. Великий попит у Західній Європі мали дорогі тканини, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З країн Причорномор'я поступали риба, ікра, сіль, зерно, хутро, невільники. У Єгипті найбільшим портом була Александрія, яка здобула славу "торгу двох світів": з одного боку сюди приходили каравани з індійським крамом, а з другого - італійські купці. Європейці торгували також із Багдадом, з країнами Середньої Азії, столицями монгольських ханів.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віспою, Німаном, Реною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем східних товарів, то північна - виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любску, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони об'єдналися у союз приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність союз розпочав у XII і діяв до XVII ст. У ХІV - ХV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у т. ч. Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Ганзейський союз охороняв своїх членів від грабежів та насильства з боку феодалів, піратів, місцевих властей. Купці союзу монополізували торгівлю Північної Європи.

Товари середньовічних торговельників зустрічалися на чисельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою популярністю користувався ярмарок м. Шампань, який тривав майже цілий рік.

Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди безперервні війни. У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На її перешкоді була відсутність битих шляхів, натуральний характер господарювання, хижацька поведінка феодалів-власників земель, через які проходили торговельні каравани, чинені ними різні обмеження, митні побори.

12

Розклад феодального господарства був пов’язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства, посилення майнової та соціальної диференціації, формування великих капіталів і розвиток розширеного відтворення, перетворення феодальної земельної власності на об’єкт купівлі-продажу, використання найманої робочої сили тощо. Значну роль у занепаді феодального господарства та становленні індустріального суспільства відіграло мануфактурне виробництво. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI– XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурне. Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI — першій половині XVII ст., ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Робітники при даному типі виробництва, не зважаючи на їхню просторову відособленість, були пов’язані поділом праці: одні робили з сировини напівфабрикат, інші доводили його до необхідної кондиції. Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва і утвердилася в другій половині XVII ст. Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI ст. були в сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні. Фактором, який значно прискорив розклад феодалізму, стали Великі географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Найважливішими з них стали: — відкриття Америки Х. Колумбом в 1493 р.; — відкриття морського шляху в Індію Бартоломео Діасом та Васко да Гамою (1487, 1497); — відкриття Північної Америки Дж. Кеботом (1497–1498); — перша кругосвітня подорож Ф. Магеллана (1519–1522). Передумови Великих географічних відкриттів: — криза Левантійської торгівлі, яка виникла після загарбання турками Константинополя у 1453 р. Завоювавши Візантію турки перерізали торгівельний шлях з Європи на Схід; — нестача золота як грошового металу; — розвиток науки і техніки, особливо суднобудування та навігації; — політичні передумови.

13. 

Причини ВГВ:

В першу чергу причиною можна назвати кризу левантійської торгівлі. В середині XV ст. були втрачені торгівельні шляхи, оскільки раніше сухопутний шлях ішов через Золоту Орду, яка на той час розпадається на окремі частини; кожний хан на своїй території хотів отримати частку за те, що товар перевозиться по його території, відповідно купці підвищують ціну на свої товари, і вони коштують дуже дорого. Також треба зауважити,що східні товари: прянощі, цукор, ювелірні та парфюмерні товари - все частіше входили у використання вищих та середніх класів Західної Європи. У другій половині XV ст. середземноморська торгівля стала переживати гостру кризу.Посередники - араби, візантійці, італійці - дуже сильно підвищували вартість східних товарів. Купцям з західних та північно-західних європейських країн віддалені східні ринки були зовсім недоступними.

Також однією з найважливіших причин Великих географічних відкриттів є те, що значного розвитку в Західній Європі до XVI ст. досягли виробництво і торгівля, що зумовило зростання потреби у грошах як загальному засобі обміну. Європейські джерела срібла та золота стали значною мірою виснажені, посилення ролі торговельних бірж та ускладнення грошового обігу вимагали більшої кількості дорогоцінних металів. Це спричинило пошук європейцями нових джерел дорогоцінних металів, для поповнення їх у обігу.

Ще однією передумовою Великих географічних відкриттів був розвиток техніки, який у XV-XVI ст. досяг великих успіхів. Ще однiєю причиною стало те, що європейські монархи прагнули розширення своїх володінь, їм потрібні були великі кошти для утримання війська, чиновників, двору. Їх також вабили мотиви навернення невідомих народів до християнства.

Період Великих географічних відкриттів поділяють умовно на два періоди:

1) Іспано-португальський (кін. XV - сер. XVI ст.)

2) Період російських і голандських відкриттів (сер. XVI - сер. XVII ст.)

Наслідки ВГФ:

1.Зародилася світова колоніальна система. Вона прискорила виникнення у Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла нагромадженню у буржуазії великих грошових сум, необхідних для організації великих капіталістичних підприємств. Великі географічні відкриття дали великий поштовх розвиткові колоніалізму, вони визначили два головні напрямки європейських колоніальних загарбань: через Атлантичний океан до Америки і навколо Африки через Індійський океан в Азію.

2. Формування світового ринку. Європу, Америку, Африку, Австралію зв'язали нові торговельні шляхи. Виникнення світового ринку стало ще одним поштовхом до зародження і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.

3. Площа відомої європейцям поверхні Землі до кінця XVI ст. збільшилась в 6 разів.

4. Слідом за переміщенням головних торгівельних шляхів центр економічного життя перемістився з країн Середземного моря до держав, розташованих на берегах Атлантичного океану. Стали занепадати італійські міста-республіки, виникли нові центри світової торгівлі - Лісабон, Севілья й особливо Антверпен. Саме він став найбагатшим містом Європи, світовим торговельним та фінансовим центром. Його економіка грунтувалася на посередницькій торгівлі світовими і Євпропейськими товарами.

5. Географічні відкриття зумовили так звану революцію цін.

14.

Первісне нагромадж. капіталу – процес відокремл. маси дрібних товаровир-ків від засобів вир-ва та їх перетвор. на вільних найманих працівників, з одного боку, і зосередження засобів вир-ва та інших об’єктів власності й видів багатства в руках незначної меншості – з іншого.

Процес"перв нагром капіталу" найбільш яскраво проявився в Англії. Його осн.шляхами були: аграрний переворот та Реформація; система держ боргу, в рез якої надзвичайно збагатилися ті лихварі, купці і підприємці, котрі позичали державі гроші під вел проценти; протекціоністська політика уряду щодо нац. буржуазії; колоніальна система, піратство тощо.Аграрний переворот відбувся у XVIXVIII ст. Тов-грош відносини, зростаючий попит на текстильні вироби спричинили розв вівчарства, перетвор орних угідь на пасовища. Широко застос. огороджув земель. Почала формув зем власність буржуазного типу. З метою створ вел пасовищ для овець і використовуючи право власності на землю, вел землевласн виганяли селян із своїх наділів, перетворюв їх на орендарів-фермерів. Фермерські скотарські госп. ставали товарними, ринковими, підприємницькими.Формуванню зем власності буржуазного типу в значній мірі сприяла Реформація, в рез якої в країні було закрито понад 3 тис. катол монастирів, їхні землі підлягали конфіскації на користь держави і продавались на комерц основі дворянам. Монастирські приміщ. часто використов для створ ткацьких мануфактур. Розорені селяни, рядові монахи та інші категорії нас стали осн джерелом найманої роб сили для масово створюваних мануфактур.У результаті змін, які відбулися в XVI — першій пол XVII ст., в Англії нові капіталіст відносини проникли у всі галузі ек-ки. Сформувався клас нових власників — дворян-джентрі, підприємців, купців-торговельників, заможних фермерів, які володіли значними капіталами, але були позбавлені політ влади. На сер XVII ст. в Англії загострилися реліг суперечності. Саме вони й стали осн. приводом для революції 1640—1660 рр.,внаслідок якої було ліквідовано феод. власність на землю. Нові класи та стани отримали доступ до держ влади. Було проголош. свободу промисл. й торгового підпр-ва, усунено основні перепони для госп. піднесення.

15. 

Важливою передумовою Нідерландської революції і становлення нового типу суспільства була реформація, ідеї якої знайшли у Нідерландах добрий грунт. Саме вона розбудила дух індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму у матеріально-практичній діяльності людей. Релігійне освячена установка на працю при категоричному протестантському осуді марнотратства сприяла нагромадженню капіталу, а відтак і зміцненню почуття особистої свободи представників підприємницьких кіл.

Хід економічного розвитку Нідерландів гальмувала феодальна католицька Іспанія, яка в середині XVI ст. перетворила країну у свою провінцію. Жорстока інквізиція щодо населення протестантських північних провінцій Нідерландів, високі податки щодо купців, промисловців, обмеження у торгівлі та підприємництві призвели до масового невдоволення і врешті до революції, яка отримала національно-визвольний характер.

Революція та визвольна війна перемогли тільки у північних провінціях, які 26 липня 1581 р. проголосили свою повну незалежність (Іспанія визнала незалежність Нідерландів лише у 1609 р.).

Звільнення від іспанського феодального панування стало додатковим стимулом для економічного зростання Голландії. В середині XVII ст. голландські мануфактури (кораблебудівні, текстильні та ін.) були кращими у Європі. Успішно розвивалися парусні, канатні, паперові, цукрорафінадні, миловарні, скляні, пивоварні мануфактури. Більшість були централізованими. На них працювало до 100 робітників. Почала зростати кількість міського населення, питома вага якого у першій половині XVII ст. становила від 35 до 50%.

Розвиток сільського господарства Голландії мав компромісний характер. Революція не знищила остаточно феодальну земельну власність, проте пріоритет в аграрному секторі отримала фермерська селянська власність, яка зміцнювалася за рахунок розподілу монастирських земель, осушування (польдерізації). Фермерство Голландії було орієнтоване на вирощування культур. що давали найбільший прибуток — льон, коноплі, тютюн, хміль. рослини-фарбники. Ефективно розвивалося тваринництво Голландський сир і масло знаходили консумента у всій Європі.

Торгівля стала найбільш прибутковою сферою діяльності голландців і охоплювала весь світ. У 1602 р. створена акціонерна компанія — приватна акціонерна спілка, значну кількість акцій якої контролювала держава.

У зовнішню торгівлю і морські перевезення вкладалися великі капітали. Голландія володіла найбільшим у Європі морським торговим флотом, на її долю припадало приблизно 75% загальної кількості кораблів європейських країн. Голландці, витіснивши португальців; створили величезну імперію, яка простягалася від Мозамбіка до Японії. Вони з незвичайною енергією закладали торгові факторії, монополізували постачання прянощів та східних товарів, займалися каботажними перевезеннями. Великі прибутки давали работоргівля і піратство. Зовнішня торгівля та морські перевезення стали настільки вигідними, що Ост-Індійська компанія у 1606 р. виплатила своїм членам 67% дивідендів. У 1699 р. капітал компанії становив 4 т золота.

У кінці xvі ст. найбільшим портовим містом Нідерландів стає Амстердам (Голландія). Його кораблі перевозили 5/6 товарів, якими обмінювалися Піренейський півострів і Північна Атлантика. Упродовж XVII ст. Амстердам перетворюється у найбільший міжнародний фінансово-кредитний центр, цьому сприяли низькі проценти (5%) на позичковий капітал.

На кінець XVII ст. Голландія почала втрачати торгову першість на користь Англії, яка переважала її у промисловому розвитку. Внаслідок цього капітал Голландії все більше ставав лихварським, переміщався з торгівлі і мореплавства у банківську сферу.

16.

Першою країною, де відбувся промисловий переворот, була Англія. Тут склалися сприятливі передумови для його здійснення. У XVIII ст. Англія створює величезну колоніальну імперію, яка стає могутнім джерелом одержання великих коштів для розвитку промисловості та ринком збуту промислових товарів. Створення європейськими державами масових армій та великих флотів сприяло виробництву англійською промисловістю стандартизованих виробів, сукна, взуття, зброї. Великий попит був також на бавовняні тканини, які мали низькі ціни внаслідок дешевої сировини, що завозилася з колоній.

Промисловому перевороту в Англії сприяли і соціальні передумови і перш за все процес обгороджування, який привів до зникнення класу селянства, переважна частина якого пішла на промислові підприємства у міста, ставши найманими робітниками, а частина англійського купецтва, заснувавши промислові підприємства, перетворилася на промислову буржуазію.

Отже, під впливом промислового перевороту в англійському суспільстві утворилося два нових класи: промисловий пролетаріат і буржуазія. Англійські підприємці активно підтримували впровадження машин на підприємствах. Таким двигуном стала парова машина Дж. Уатта, сконструйована в 1784 р., яка дала можливість побудувати першу фабрику, на якій верстати приводилися в дію паровою машиною. Відтепер можна було будувати підприємства в будь-якому місці і не залежати від сили падаючої води, яка обертала водяне колесо і приводила в дію верстати. Отже, промисловий переворот в Англії привів до переходу від мануфактурної стадії промисловості до фабричної, створив нову економічну базу для індустріального суспільства на основі великої машинної індустрії, зробив кардинальні зрушення в соціально-економічному плані, внаслідок чого основним виробником став робітник, а замість купця головне місце в суспільстві стало належать фабриканту. Промисловий переворот в Англії мав великий вплив на перехід до індустріального суспільства в інших країнах Західної Європи та США.

17.

У Франції промисловий переворот відбувся на 30—40 років пізніше, ніж в Англії, — в 60-х роках XIX ст. На таке запізнення негативно вплинула структура промисловості країни. Підприємства Франції були дрібні, виробляли предмети жіночого туалету, одяг, ювелірні вироби, парфуми, дорогі шовкові тканини, меблі. Ці вироби були розраховані на заможні верстви населення, вироблялися невеликими партіями і тому не мали широкого ринку збуту. За таких умов застосування машин на цих підприємствах було економічно невигідно.

в 1815— 1830 рр. там швидкими темпами починається промисловий переворот. Відбувається заміна ручної праці на машинну. у великих масштабах відбувається залізничне будівництво, яке дало поштовх для розвитку вугільної та металургійної промисловості. Про швидке здійснення промислового перевороту свідчить масове застосування парових двигунів та зростання довжини залізниць: кількість двигунів порівняно з попереднім періодом збільшилась у 7 разів, а довжина залізниць — у 9 разів.

У 50—60-х роках XIX ст. промисловий переворот у Франції завершується, про що свідчить масове застосування в промисловості парових двигунів, їх кількість в 1870 р. становила 25 тис.; прискорився розвиток металургійної та вугільної промисловості. Однак, не зважаючи на суттєві зрушення в промисловості, Франція внаслідок промислового перевороту не стала індустріальною, а перетворилася в аграрно-індустріальну країну. Головними причинами цього був вузький внутрішній ринок з низькою купівельною спроможністю основної частки населення

18.

Кінець XVIII - перша половина XIX ст. стали часом бурхливого розвитку Сполучених Штатів Америки. Здобуття незалежності й усунення всіх перепон на шляху вільного підприємництва зумовили швидке зростання фабричної промисловостіі фермерського господарства на північному сході країни. Йшло активне освоєння західних земель. На Півдні ж продовжувало поширюватися плантаційне рабовласницьке господарство, яке постачало сировиною промисловість північних штатів і Західної Європи. 
Після війни за незалежність територія СЩА простягалася від Атлантичного океану до Міссісіпі. На цих землях проживало чимало індіанських племен, яких переселенці, що рухалися зі сходу, неухильно витісняли на захід. З великими племенами уряд США укладав угоди, за якими їм лишалася частина земель. Проте свої обіцянки американська влада постійно порушувала. Індіанців висилали у спеціально відведені райони, так звані резервації. Опір індіанців придушували за допомогою спеціальних каральних експедицій. 
На початку XIX ст. у США розпочався промисловий переворот, який, як і в Англії, охопив насамперед текстильну промисловість. Уже в 40-х роках американські бавовняні тканини успішно конкурували з англійськими на світовому ринку. У 30-х роках на північному сході швидкими темпами почала зростати важка промисловість. 
Активно розвивалась транспортна мережа країни. Район Великих озер було зв'язано з Атлантичним океаном низкою каналів, нові залізниці з'єднували райони фермерського господарства з великими містами і промисловими центрами, що потребували продуктів харчування і сировини. У 1807 р. на Гудзоні було випробувано перший у світі пароплав Фултона, після чого в країні почалося будівництво парових кораблів. На середину XIX ст. тоннаж торговельного флоту США вже дорівнював англійському. 
Одним з винаходів XIX ст. є азбука Морзе (код Морзе, морзянка), названа на честь американського винахідника Семюеля Морзе, який розробив її в 1838 р. Це спосіб кодування букв алфавіту, цифр, розділових знаків та інших символів за допомогою використання довгих і коротких сигналів - «крапок» і «тире» та пауз між буквами і словами. 
Розвиток промисловості сприяв зростанню нових індустріальних центрів - Чикаго, Піттсбурга, Детройта. Населення Нью-Йорка на середину XIX ст. становило 500 тис. чол., по країні питома вага міського населення зросла до 12%. 
У США з Європи переселялися мільйони людей. В основному це були селяни і ремісники, гнані злиднями і безробіттям. Умови життя робітників у США були кращі, ніж в Європі. Брак робочої сили змушував підприємців платити більшу зарплатню. До того ж будь-який бажаючий з переселенців міг освоювати нові землі на заході. Протягом першої половини XIX ст. на захід рушали нескінченні валки колоністів. Багато хто намагався потрапити в Америку, сподіваючись на щасливе життя. Одні рятувались від релігійних переслідувань, інші прагнули особистої свободи, сподівались отримати роботу чи шматок землі. Нових переселенців називали піонерами. 
За першовідкривачами-піонерами йшли фермери-скватери, які займали на свій страх і ризик землі, що юридично вважалися державною власністю. На освоєних західних землях вони вирощували пшеницю і розводили худобу. 
У 1841 р. на вимогу фермерів Конгрес ухвалив закон про першу заїмку, який полегшив придбання в держави земельної ділянки тим, хто її вже обробляв. Крім того, фермери могли купувати її на виплат. Завдяки розвитку сільськогосподарського машинобудування фермери мали можливість застосовувати в господарстві механічні жатки і сінокосарки. У великих фермах використовувалася наймана праця. 
У південних штатах продовжувало розширюватися плантаційне господарство, засноване на рабській праці. На плантаціях вирощувалися тютюн, рис, рослина-барвник індиго. Але з бурхливим розвитком текстильної промисловості і зростанням попиту на сировину на плантаціях стала переважати бавовна. Як і капіталістичні підприємства Півночі, плантаційне господарство Півдня теж орієнтувалося на ринок, але воно базувалося на підневільній рабській праці. 
Чорношкірі раби на плантаціях зазнавали найжорстокішої експлуатації. Ними торгували, як речами чи худобою, влаштовували аукціони з їх продажу. За рабами пильно наглядали спеціальні охоронці та навчені полювати за втікачами собаки. їхня праця була менш продуктивною, ніж найманих робітників. Раби часто псували нові знаряддя праці або неефективно використовували їх. 
Унаслідок вирощування на плантації лише однієї культури ґрунт швидко виснажувався, і плантаторам доводилося перебиратися на нові, родючі землі. Маючи більше грошей і ресурсів, вони захоплювали величезні території на Заході і перешкоджали розвитку фермерського господарства. 

19.

В останній третині XIX ст. в Англії почали зни¬жуватися темпи промисл. вир-ва. Інтенсивний про-цес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промисл. вир-ва. Анг¬л. промисл. почала втрачати іноземні ринки збуту. Водночас амер. та нім. товари, дешевші та кращі за якістю, потрапляли на внутр. ринок країни. Головною причиною відставання Англії було поступове старіння виробничої бази британської промисл.. Англ. фабрики та заводи були збудовані ще в кінці XVIII — першій пол. XIX ст. і оснащені ма¬шинами та механізмами доби промисл. перевороту. Вони неспроможні були виготовляти таку к-сть виробів і такої якості, як амер. та нім., що базувалися на ефек¬тивнішій вир-чій основі, створеній науково-техн. про¬цесом останньої третини XIX ст.Техн. модернізація англ. промисл. була вкрай необхідною, але надзвичайно дорогою і складною і вима¬гала додаткових капіталовкладень. Англ. підприємці та банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, в колонії та залежні країни, в яких наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки. Вивіз капіталу був бажаним також з огляду на зростаючі потреби в колоніальній сировині — нафті, руді, кольорових металах, каучуку та ін. Тим не менше, в англ. промисл. поступово відбу¬валися структурні зміни. Як і в США та Німеччині, в Англії високими темпами розвивалися галузі важкої промисл., особливо сталеплавильна, електротехнічна, хімічна. Вони ви¬передили традиційно розвинені галузі — видобуток вугілля, виплавку чавуну, переробку бавовни. На розвитку англ. промисл. позначалась слабка енергозабезпеченість країни. Процес монополізації промисл. в Англії проходив по¬вільніше, ніж в США та Німеччині, тут тривалий час зберіга¬лися дрібні та середні підприємства. Банківський капітал випереджував промисловий за темпами концентрації і цент¬ралізації. Напередодні І св. в. 27 великих бан¬ків Англії володіли 86% усіх вкладів. Надлишковий капітал Англія інвестувала в ек.-у своїх колоній, які на початку XX ст. у 100 разів перевищували розміри метрополії. Інвестиції направлялися у буд-во підприємств, шахт, портів, доріг і т. ін. Англ. монополії в колоніях та напівколоніях відігравали роль важ¬ливого механізму переливання капіталів і технологій, будува¬ли транспортні комунікації, створювали соціальні інституції, готували місцеві кадри для підприємн. діяльності. Незважаючи на окремі випадки, політика Англії щодо залежних країн сприяла їхньому ек. станов¬ленню, формуванню сучасної макроцивілізації взагалі.

20

У кінці XIX ст. США вийшли на перше місце у світі за обсягом промисл. продукції. Прискорений розвиток США пояснюється рядом факторів – політичними, соціальними, геогр.-кліматичними, природними. НТР не обминула амер. землі – тут активно впроваджувалися власні та європ. винаходи. У зв'язку із запізненням промисл. перевороту, в США використовувалися найновіші досягнення інженерії, застарілого обладнання практично не було. Після Громадянської війни в країні сформувався широкий внутр. ринок, розширювалася географ. спеціалізація. Ек. зрост.ю сприяли зовн. політика держави — високі митні тарифи на ввіз готової продукції і повна свобода для ввозу іноземних капіталів, яка підтримувалася високою нормою прибутків. Це приваблювало європейські, в першу чергу англ., капітали. Вражаючими були темпи ек. розвитку країни. Цьому сприяло розширення своїх володінь за рахунок Аляски, Куби, Гуаму, Пуерто-Ріко, Філіппін, островів Самоа, які входили до ек. обігу США. Нац. дохід з 1870 по 1913 рр. виріс у 5 разів, а нац. багатство — майже у 7 разів.  Важливе знач. в ек. розвитку США мало залізничне буд-во. Довжина залізниць країни з 1870 по 1913 рр. збільшилася у 8 разів. Буд-во залізниць стимулювало ріст вир-ва у металургійній, металообробній та вуглевидобувній галузях промисл., сприяло освоєнню родючих земель західних штатів, зміцнило ек.-у єдність країни. Кардинальні зміни відбулися в галузевій структурі промисл. — значно збільшилася частка важкої промисл., яка розвивалася надзвичайно високими темпами. Вперше в історії США була досягнута перевага частки важкої промисл. над легкою і харчовою. Особливо швидкими темпами розвивалися нові галузі важкої промисл. — нафтова, алюмінієва, гумова, електротехнічна, автомобільна, сталеплавильна. У 1882 р. на р. Ніагара була збудована перша у світі гідроелектростанція. Напередодні І св. в. потужність амер. електростанцій була понад 5 млн кВт (потужність англійських, німецьких і фр.х в сумі не перевищувала 3 млн кВт). Легка та харчова галузі промисл. переходять на вир-во стандартизованої продукції, чого не було ще в інших країнах. У США вперше отримало розвиток масове серійне вир-во, при якому застосовувались раціональні методи організації вир-ва. Поточний, конвеєрний метод вперше було запроваджено на автозаводі Г. Форда у 1913 р. і отримано вражаючі результати: монтаж магнето для автомобільного двигуна замість 20 хвилин зайняв всього 5. Раціоналізація вир-ва сприяла небаченому росту продуктивності праці. У кінці XIX — на початку XX ст. відбулися якісно нові зміни в управлінні вир-вом, викликані ростом концентрації вир-ва і централізації капіталу. Почали виникати акціонерні товариства, монополістичні об'єднання. Перші монополії виникли ще у 60—70-х роках. Одна з найбільших — "Стандарт-ойл Компані" — була створена Дж. Рокфеллером у 1872 р. Згодом вона приєднала ще 14 компаній з видобутку та переробки нафти. У 1882 р. була реорганізована у трест і монополізувала вир-во понад 90% очищеної нафти у країні. Монополізація сприяла ефективнішому управлінню вир-вом, однак поступово монополії зосередили у своїх руках велику ек. владу. Уряд США був змушений приймати антимонопольні закони, втручатися в ек. процеси.

21

ПСВ 1914-1918 мала загарбницький хар-р. Причини війни: 1.Німеччина – перерозподілити світ, дістати нові колонії, ринки збуту; військово-політ. конфлікти з Брит. імперією за Пд-сх Азію; стерти з лиця землі Францію; захопити європ. част. Російської імперії. 2.Австро-Угорщина – встановити повний контроль над словянським світом, захопити Волинь та Поділля, витіснити Британію з Балкану. 3. Італія – повернути собі Трієст, Трентіно і Валон. 4. Великобританія – знищити військово-політ. могутність Нім., конфлікт за Балкани. 5.Франц – повернути Ельзас і Лотарингію, захопити прусський басейн,поквитатись за фр-прусську війну. 6. Росія – взяти під контроль весь словянський світ, захопити Чорноморські протоки. Наслідки: США із запізненням (6 квітня 1917 р.) вступили у війну,воювали на боці країн Антанти. Зазнали незначн людських втрат. Підтримув торгов відн з усіма воюючими країнами. У зв'язку зі зростаючим попитом на всі види стратегічної сировини — зброю, боєприпаси, продукти харчув, США перетворилися у ек.о найрозв. державу світу. Тут сконцентрув. 1/2 св. запасу золота. Успішно розв. промисл., с/г, фінансово-кредитна система. Із країни-боржника США перетвор на найб кредитора. Втричі зріс експорт продуктів і товарів. У США продовжувало розвив. ринкове госп., на відміну від інших індустр. країн, в яких ек-ка перетворювалася у ринково-регульовану.Англія. Належала до країн-переможниць, проте війна зне силила її ек-ку, збільшила відставання від США. Англія зазнала значн людських і матер. втрат — 1/3 нац багатства. Збільш держ. борг. Світовий фінансовий центр перемістився із Лондона в Нью-Йорк. Удвічі зменш експорт товарів, натомість зріс імпорт. Продовжув відставання від США у розв окремих галузей промисл., особливо у гірничодобувн, сталеплавильній, текстильній, суднобуд, обладнання яких було застарілим. Водночас Англії вдалося збільш свої колоніальні володіння. Вона частково компенсувала свої втрати за рахунок нім воєнних репарацій.Франція ще більше, ніж Англія, постраждала в роки війни. Нім окупувала найрозв промисл регіони Франції. Було зруйн або вивезено фабрично-заводське обладнання, транспортні засоби. Франція втратила понад 10% працезд нас, під нім окупацією опинилися кращі с/г райони. Видатки на війну підірвали стабільність фр. валюти.Разом з тим, під час війни розпоч індустріалізація ек.о відсталих пд районів Франції, що не були окуповані Нім. Тут успішно розвив промисл., будувалися електрост, військові підпр-ва. У пд департаментах країни розширювалося с/г вир-во. Нестача сировини, енергоресурсів змушували промисловців дбати про інтенсифікацію вир-чих процесів, запроваджувати механізацію, нові технології, що пізніше дало позитивні рез.Японія під час війни зміцнила свій ек. потенціал. Виступаючи на боці Антанти, вона фактично не брала участі у бюйових діях. Змогла розшир. свої колоніальні володіння, нав'язала невигідні ек-торгов умови Китаю. все це дозволило за роки війни подвоїти промисл. вир-во, втричі збільш експорт промисл. товарів у Китай та країни тихоокеанського регіону.Однак відновл. після заверш. війни конкуренції на ринках з боку колишніх союзників по Антанті, ек. криза 1920—1921 рр. та надзвичайно руйнівний землетрус, який завдав вел людських жертв (загинуло 140 млн чол) та руйнувань, поставили японську ек-ку під цілим рядом серйозних проблем. Нім. внасл. війни опинилася у найважчому становищі. Версальський мирний договір, підписаний між країнами Антанти і Нім 28 червня 1919 року, став катастрофою для країни. Згідно з договором, Нім повертала Фр Ельзас і Лотарінгію, значні території поверталися чи передавалися Бельгії, Польщі, Литві,Данії, Чехословаччині. Нім була позбавлена всіх своїх колоній, її зобов'язали відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані урядам і окремим громадянам країн Антанти. Розміри відшкодув., встановлені спец. Репараційною комісією, сягали 132 млрд золотих марок. Таким чином ек-ка Нім збанкрутувала. Вже за перші два роки після заверш війни держава повинна була виплатити країнам Антанти 20 млрд золотих марок. Оск таких грошей Нім не мала, то контрибуція сплачувалася паровозами, вагонами, фабрично-заводськими верстатами, автомоб, с/г сировиною тощо. Зазнала краху фінансово-кредитна система. Внасл цих явищ різко погірш життєвий рівень людей. Нім. опинил. на грані катастрофи. Ек.і наслідки другої світової війни.

Результатом війни було знищення, демонтаж індустріальних госп. Німеччини, Франції, Японії, багатьох менших індустріальних країн Європи. Частково було знищено госп.о Англії. Крім прямих військових зруйнувань піддавалося зносу виробниче обладнання, машини і механізми, припинилося оновлення виробничих потужностей, мав місце вивіз фабрично-заводського обладнання з переможених країн переможцями.Єдина індустріальна країна, яка під час війни пережила справжнє ек.е піднесення, були США. Більше того, у Сполучених Штатах було здійснено технологічний прорив, який забезпечив їм лідерство у наступні десятиліття.Після другої світової війни розпочалося відродження ринкових госп. розвинутих євр.их країн шляхом їхньої американізації. Вона мала кілька важливих напрямків: американізація світової валютної системи; вивіз американських товарів, широкомасштабне кредитування, державне і приватне; інвестування відбудовчих процесів; перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії під безпосереднім контролем США і, зрештою, розвиток світової торгівлі, де важливу роль у перші повоєнні роки відігравала також Англія.Наслідком війни і важливим кроком на шляху до відновлення індустріального світового госп.а стали міжнародні валютні угоди, підписані у червні 1944 року представниками 44 країн. Підписання цих угод відбулося на валютно-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин: долар США поряд із золотом повинен був відігравать функцію резервної валюти, ціна золота — незмінна, курс валюти — твердий і контрольований. МВФ і створений тоді ж Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) зобов'язувалися забезпечити виконання рішень конференції і виконувати роль міжнародного кредитного центру.

22

Версальська система та її економічна суть.

Основним питанням конференції у Версалі була підготовка мирного договору з Німеччиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

За Версальським мирним договором з Німеччиною:

Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світової війни;

Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам;

накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти;

Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй;

Данциг (Гданськ) було оголошено «вільним містом»;

Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії);

Данії передавався Північний Шлезвіг;

до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене.

Порівняно з 1914 p. німецька територія зменшилася на 12,5%. Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. її сухопутна армія не повинна була перевищувати 100 тис. чол. й призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підводний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький генштаб розпускався. Німецька територія по лівому березі Рейну та смуга завширшки 50 км. по правому - оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною. Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конференції у 1921 p. й становила 132 млрд. золотих марок. Франція мала одержати 52% цієї суми, Великобританія - 22%, Італія -10%, Бельгія - 8%. З метою гарантії виконання Версальського договору країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років. Мирні договори з союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського.

Сен-Жерменський мирний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., колишня Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., частина  території Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. вона відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.

Севрський з Туреччиною -10 серпня 1920 p. втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

Плани Дауеса та Юнга, їх суть та мета.

Становище Німеччини викликало занепокоєння урядів країн Антанти. Саме тому США, Франція, Англія вирішили допомогти в оздоровленні німецької економіки. Новий репараційний план для Німеччини був розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарль-за Г. Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками країн-переможниць у першій світовій війні і прийнятий Німеччиною.Основна мета плану — відновлення промислового потенціалу Німеччини і забезпечення виплат репарацій країнам-переможницям. План, зокрема, передбачав надання Німеччині позики у сумі 200 млн дол., в т. ч. 100 млн дол. виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова, піднесення господарства, оздоровлення фінансів сприятиме регулярній сплаті репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимуть свою заборгованість США. План Дауеса. Згідно з планом, СРСР повинен був постачати сировину в Німеччину.План встановлював розміри платежів Німеччини на перші п'ять років. Для забезпечення платежів передбачалося встановити контроль союзників над німецьким держбюджетом, грошовим обігом і кредитом, залізницями. Контроль здійснювався спеціальним комітетом експертів, який очолював генеральний агент з репарацій. Цей пост займав представник США, спочатку О. Юнг, а згодом П. Гілберт.У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ. План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26—27 млрд марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового вир-ва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р. Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисл..

План Юнга. Стурбовані катастрофічним становищем Німеччини, уряди США, Англії, Франції та деяких інших країн вирішили надати їй допомогу. Було розроблено новий репараційний план, названий у честь творця іменем О.Юнга, американського банкіра. Затвердили його на Гаазькій конференції у січні 1930 р. План Юнга передбачав зменшення розмірів щорічних репарацій та платежів (на 20%), ліквідацію всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини. У 1930 р., достроково, було припинено окупацію Рейнської області. Проте вже у 1931 р. Німеччина, у зв'язку з поглибленням кризи, відмовилася взагалі від сплати репараційних платежів. У тому ж році план Юнга припинив своє існування, що й підтвердила Лозанська конференція у 1932 р.

23

США. Криза розпочалася різким падінням цін акцій на нью-йоркській біржі наприкінці жовтня 1929 р. Біржовий крах розорив багато тисяч власників цінних паперів. Одразу ж почався небачений в історії спад промислового вир-ва і торгівлі. Так, випуск автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80% . У цілому промислове вир-во і торгівля скоротилися вдвічі. За роки кризи збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Мільйо-ни громадян постраждали, втративши своє майно, нагромаджен¬ня, робочі місця. Криза призвела до небаченого росту безробі¬ття. На околицях міст виросли "гувервілі" — селища із ха¬луп, у яких жили безробітні та їхні сім'ї (названі в "честь" президента США Герберта К. Гувера(1929—1933 рр.). Зроста¬ла к-сть голодуючих, жебраків. Мав місце масовий рух без¬робітних, "голодні походи" на Вашингтон. Безробіття досягло астрономічної цифри — 17 млн чол.Ек. криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду, який відмовився від втручання в ек. життя.Вихід з ек. кризи початку 30-х років у США пов'язаний з іме¬нем президента Франкліна Делано Рузвельта. Програма ви-ходу із кризи відома під назвою "новий курс". Здійснювався "новий курс" упродовж 1933 — 1938 рр.Перший етап чинності "нового курсу" тривав з 1933 по 1934 рр. Насамперед проведено реформи у фінансово-кредит¬ній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, при¬пинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.Ф. Рузвельт здійснив екстренну програму порятунку бан¬ківської системи, допомагаючи перспективним банкам.У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисл. (НІРА). Він передбачав запровадження у різних галузях промисл. "кодексів чесної конкуренції", які фіксували ціни на продукти, рівень вир-ва тощо. У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання с/г (ААА), спрямований на підвищення цін на с\г продукцію. На другому етапі чинності "нового курсу" (1935—1938 рр.) було прийнято важливі акти соц. характеру. У 1935 р. введено в дію закон про трудові відносини (т. зв. закон Вагнера). У ньому фіксувалося право робітників на об'єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. У 1938 р. набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня для деяких категорій ро¬бітників. Закон заборонив використання дитячої праці.У тому ж 1938 році було прийнято новий закон про регу¬лювання с/г вир-ва. Державне регулювання ек-ки у США успішно викори¬стовувалося і в наступні десятиліття. Воно базувалося на ек. теорії Джона Кейнса ("Загальна теорія зайнятості, процентів і грошей", 1936 р.). За його іменем держ. регу¬лювання отримало назву "кейнсіанство".

Німеччина. Для неї криза мала катастрофічні наслідки. Незважаючи на величезні ек. здобутки, зумовлені "да-уесизацією", країна опинилася у глибокій кризі. Різко скоро¬тилося промислове вир-во, з'явилася велика кількість банкрутств (біля ЗО тис. виробників). Припинили свою робо¬ту навіть окремі галузі (сталеплавильна). Катастрофічне змен¬шився експорт. Якщо у 1929 р. він оцінювався у 13483 млн марок, то у 1934 р. впав до 4167 млн. Кількість безробітних у Німеччині досягла 8 млн чол. Німеччина не мала змоги випла¬чувати репарації.План Юнга. Стурбовані катастрофічним становищем Ні¬м, уряди США, Англії, Франції та деяких інших країн вирішили надати їй допомогу. Було розроблено новий репара¬ційний план, названий у честь творця іменем О. Юнга, амер банкіра. Затвердили його на Гаазькій конференції у січні 1930 р. План Юнга передбачав зменшення розмірів щорічних репарацій та платежів (на 20%), ліквідацію всіх форм і видів контролю над ек-кою і фінансами Нім. У 1930 р., достроково, було припинено окупацію Рейн¬ської області. Проте вже у 1931 р. Нім, у зв'язку з по¬глибленням кризи, відмовилася взагалі від сплати репарацій¬них платежів. У тому ж році план Юнга припинив своє існу¬вання, що й підтвердила Лозанська конференція у 1932 р.Ек. криза у Німеччині тривала до початку 1934 р., коли намітились ознаки стабілізації. Внаслідок кризи у Німеч¬чині до влади прийшов один із найжорстокіших в історії люд¬ства політ. режимів — нацистський.

Ек. криза призвела до кризи політич¬ної і приходу до влади нацистів на чолі із А. Гітлером. Його уряд вже у перші роки свого правління пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господар¬ського життя. Напередодні другої світової війни в ек-ці було здійсне¬но радикальні зміни. Приватна власність зберігала¬ся, великі підприємці входили до складу керівництва держа¬вою, вони ж керували галузевими і територіальними органа¬ми управління. Однак свобода підприємництва була суттєво обмежена. Ри¬нок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною регламентацією. Найкращі умови для розвитку отримали ви¬робники металу, палива, хімічних речовин, але не готової про¬дукції, не товарів широкого вжитку. Вийшло так, що не ви¬робники кінцевої продукції, а виробники сировини та напівфаб¬рикатів почали визначати страте¬гію розвитку нім. ек-ки. Це призвело до занепаду експортних галузей, а зовнішня торгівля жорстко контролю¬валася. Зменшувалася залежність країни від імпорту. Такий комплекс заходів приско¬рив вихід Німеччини із кризи. Вже у 1935 р. було досягнуто докризового рівня вир-ва, а до 1939 р. значно його пе¬ревищено. Однак в цілому ек-¬ка Німеччини потрапила у зачароване коло: пріоритетний роз¬виток військових галузей гальмував інші, в т. ч. й ті, що пра¬цювали на експорт, що, у свою чергу, підривало позиції військо-вих галузей. Ек. експансія замінювалася військовою, в рез. якої нацисти планували встановити свою гегемо¬нію в Європі.

24

Пла́н Марша́ллапрограма економічної допомоги Європі після Другої світової війни. Висунуто 1947 року держсекретарем США Джорджем К. Маршаллом (почала діяти в квітні 1948).

 Однією з основних проблем повоєнного устрою світу була відбудова зруйнованої економіки, особливо в країнах Європи. Допомогу їм могли надати лише США. 5 червня 1947р. державний секретар США А. Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, які постраждали від війни. План повинен був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбавитися перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення конверсії і водночас забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, надавши їй допомогу, зміцнити європейські демократії.

У середині серпня 1947 р. на Паризькій мирній конференції було засновано Комітет європейського економічного співробітництва. Країни, які потребували допомоги, повинні були подати відомості про стан своєї економіки, валютні резерви, проекти використання наданих фінансів. На основі цих даних Конгрес СЩА приймав рішення про розмір допомоги. Такі умови надання допомоги США європейцям були розцінені Й. Сталіним як спроба втручання у внутрішні справи суверенних держав, їх економічного і політичного поневолення. Тому СРСР та його союзники відхилили пропозиції про допомогу.

До плану Маршалла приєдналося 17 європейських країн. Умови плану прийняли уряди Великої Британії, Франції, Італії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Австрії, Ірландії, Греції, Швейцарії, Туреччини, Португалії, також вони поширювалися на Зх Німеччину і вільну територію Трієст

У квітні 1948 р. з кожною з них США підписали відповідні угоди. Упродовж 1948—1952 рр. ці країни отримали американську допомогу загальною вартістю 13 млрд доларів. Основною умовою отримання допомоги, за планом Маршалла, була відмова від націоналізації промислових об'єктів, всіляке заохочення приватних підприємств. 60% усіх коштів було надіслано Великій Британії, Франції, Італії, Зх Німеччині. Внаслідок здійснення плану Маршалла відбулося швидке відновлення економіки цих країн.

Таким чином, ставлення до плану Маршалла визначало союзників і противників СРСР та США.

25)

Причини економічного піднесення ФРН в 50-х роках ХХ ст.

Німеччина. Швидкій відбудові в значній мірі зобов’язана грошово-ціновій реформі німецького уряду, яка зупинила інфляцію, сприяла ліквідації “чорного ринку”. 30 вересня 1949 р. було завершено процес утворення ФРН. Вже в 1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936 році, а в 1956 році подвоївся. Середньомісячний приріст промислової продукції склав за 1950 – 1960 роки 9,6% проти 4% у США і 3% в Англії. Цьому сприяло:

- вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини країни;

- репараційні платежі на користь США, Англії, Франції були меншими;

- було вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн. німців із Східної Прусії;

- особливості менталітету німецького народу (висока працездатність, схильність до дисципліни, порядку);

- був збільшений робочий тиждень, а заробітна плата на 35% менша від довоєнної;

- надання 3,9 млрд. доларів США “стартової допомоги” згідно з планом Маршалла, надходження 32% коштів з федерального бюджету;

- заміна застарілого обладнання, оновлення виробництва, створення нових галузей економіки (нафтохімії, електроніки);

- великий попит на всі види промислової продукції, як виробничого призначення, так і на товари широкого вжитку;

- можливість у 50-х роках робити грошові заощадження, не маючи військових витрат.

Золотий запас ФРН на початку 60-х років перевищував запаси Англії, Франції та Скандинавських країн разом взятих.

Визнаним архітектором німецького “економічного дива” був Л.Ерхард, міністр економіки в уряді К.Аденауера. Він разом з групою економістів – неолібералів створив теорію “соціального ринкового господарства”, в якій вдало поєдналась особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція з елементами державного регулювання:

- держава повинна підтримувати нормальне функціонування системи цін;

- забезпечити захист ринкової економіки від монополізму товаровиробників;

- для попередження циклічних криз їй необхідно використовувати важелі кредитної, валютної, податкової політики;

- втручання в господарську діяльність окремих підприємців з боку держави недопустима.

Ца теорія стала основою економічної політики західнонімецького уряду в наступні десятиліття.

Фактори економічного зростання Японії в 50–70-ті роки ХХ ст.

Японія. Економічне диво в цій країні розпочалося в 1948 році, а до початку 1953 року вона досягла довоєнного економічного рівня. Протягом 1952 – 1963 рр. її ВНП майже потроївся і характеризувався щорічним приростом у 9%, обсяг виробництва товарів зріс у 5 разів, а споживання подвоїлося. До 70 років Японія утвердилася, як могутня промислова держава. Що ж цьому сприяло?

- американською окупаційною владою було розпущено збройні сили, встановлено демократичні свободи, запроваджено загальне виборче право, сформовано парламент, уряд, прийнято конституцію;

- було введено антимонопольне законодавство, згідно з яким розпущено найбільші монопольні концерни;

- проведено американськими фінансовими радниками реформу податкової системи, були зменшені податки на підприємницьку діяльність;

- встановлювався твердий обмінний курс ієни;

- в 1946 – 1949 рр. була проведена земельна реформа, яка ліквідувала поміщицьке землеволодіння, держава викупила у поміщиків і продала селянам 80% всіх с/г угідь;

- американська допомога, стабілізаційна лінія Дж. Доджа, якому президент США Г.Трумен доручив очолити перетворення в Японії, сприяла нормалізації фінансів, оновленню обладнання, створенню нових виробництв;

- в березні 1952 року набрав чинності закон про сприяння раціоналізації виробництва, згідно з яким підприємства отримували державну допомогу, податкові та інші фінансові пільги за умови модернізації виробництва, оновлення устаткування;

- японці використовували зарубіжні досягнення, закуповуючи патенти і ліцензії на наукові відкриття, передові технології і вміло пристосовуючи їх до своїх умов, отримували величезні прибутки. У другій половині 50-х років масовим стало виробництво нейлону, транзисторних приймачів, у 60-70-х роках – аудіо стереосистем, відеокамер, відеомагнітофонів, у 80-х роках – комп’ютеризованих робіт, мікросхем на кремнієвих кристалах (чіпи);

- головним чинником зростання є наполеглива праця більше, ніж 120 мільйонного японського народу, його працелюбність, самовіддача, високий патріотизм;

- ефективною виявилась в Японії система пожиттєвого найму на роботу (патерналізм), за якою плата щорічно зростає і залежить від віку і стажу.

Японія імпортує сировину з держав, що розвиваються, за низькими цінами, а готову продукцію вивозить до США, Канади, Австралії, країн Європи.

26)

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів та послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньо-політичного життя народів принципово нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей.

Характерні ознаки глобалізації:

· взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

· фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

· послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

· розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

· створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

· тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

Глобалізація – це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як прогресивні наслідки, так і негативні. До позитивних ми можемо зарахувати:

Ø поширення нових інформаційних технологій та пов’заних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя);

Ø перехід на ресурсозаощаджувальні технології;

Ø посилення уваги до важливих проблем людства та ін.

Однак, глобалізація економіки – це не лише вигоди від зростання участі країни в світових економічних процесах, але й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто взаємозалежними з причини формування системи міжнародного інтегрованого виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, інтенсифікації руху технологічних нововведень тощо, але й більш вразливим щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків.

До негативних наслідків глобалізації належать:

Ø посилення нерівномірності розвитку країн світу;

Ø нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної незалежності.

27)

У 70-х рр. ХХ ст. науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах. Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство ( ЄЕС ).

У 1973 р. до ЄЕС вступили: Великобританія, Ірландія, Данія. В 1987 р. розпочався, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. У 1981р. в ЄЕС ввійшла Греція, а в 1986 р. – Іспанія та Португалія. Була створена єдина інтеграційна валюта – екю. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства були: вільна торгівля та конкуренція. Був створений Європейський інвестиційний банк.

Існування такого союзу свідчило про подолання антагоністичних протистоянь у Європі. Економічні результати були позитивними. З1 липня 1968р.був запроваджений єдиний тариф на ввізні з третіх країн товари. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993р. почав функціонувати єдиний внутрішній ринок ЄЕС, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Введені єдині стандарти на продукцію, що виробляється в країнах-членах ЄЕС. З листопада 1993 р. набрав чинності Маастрихтський договір про трансформування Співтовариства у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними: зовнішньою політикою, громадянством і валютою. З 1 січня 1999р. введена єдина валюта – євро.

У наш час Євросоюз – це одна із сильніших інтеграційних зон світу. Вона об’єднує 27 країн із сукупним ВВП понад 10.000 млрд.євро.

Протягом 70 -90-х рр. ХХ ст. продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої входили: Австрія, Ісландія, Лііхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

Багатосторонні й економічні угрупування країн, що розвиваються. Так, за даними ЮНКТАД ( Конференція ООН з торгівлі і розвитку ), в 90-х роках ХХст.

Міжнародні економічні зв’язки країн третього світу розвивалися в межах 44 регіональних торговельно-економічних угрупувань, 30 асоціацій виробників сировини, 2 валютних союзи, 8 платіжних клірингових угод і 5 кредитних. У 1991 р. був створений Спільний ринок країн півдня Америки (МЕКРОСУР). До нього ввійшли чотири держави: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. Він сприяв значному розвитку інтеграції латиноамериканських країн. У такому ж напрямі йде процес об’єднання зусиль африканських країн.

У наш час світ економічно інтегрується. Головною метою союзів держав є господарське зближення в ім’я прогресу. Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Розвиток міжнародних економічних відносин у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяли розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилився міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя, збільшилась відкритість національних економік. Міжнародні зв’язки буквально пронизали більшість національних економік, спричиняючи при цьому значний вплив на світову економіку. Базуючись на економіці окремих держав та світовій, міжнародні економічні відносини залежать від них, одночасно являючись самостійним явищем, формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.

Міжнародні економічні відносини відображають господарські зв’язки між державами, регіонами, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарами і послугами, матеріальними і фінансовими ресурсами.

28

В сучасних умовах в світі нараховується майже два десятки міжнародних економічних об'єднань інтеграційного типу. Одним з найбільш розвинутих щодо глибини інтеграційного процесу є Європейський Союз, який утворився на основі трьох інтеграційних об'єднань - Європейського об'єднання вугілля та сталі, Європейського співтовариства по атомній енергії, Європейського економічного співтовариства.

Європейське об'єднання вугілля та сталі було створено в 1952 році у вигляді спільного ринку вугілля, залізної руди і статі. До складу цього об'єднання увійшли ФРН, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія. Вони підписали угоду, якою відмінялися митні податки та кількісні обмеження імпорту й експорту між учасниками об'єднання і запроваджувалися єдині митні тарифи на імпорт вугілля і сталі з третіх країн.

Європейське економічне співтовариство ("Спільний ринок") було створене в 1957 році в результаті підписання Римського договору. До його складу увійшли ті же країни, що входили в Європейське об'єднання вугілля і сталі. Основною метою створення цього об'єднання було: 1) зняття торгових обмежень між країнами-членами; 2) встановлення єдиного спільного тарифу в торгівлі з третіми країнами; 3) забезпечення вільного переміщення капіталів, послуг і робочої сили; 4) узгодження і проведення єдиної політики в галузі сільського господарства, транспорту і енергетики; 5) уніфікація податків; 6) створення валютного союзу.

Європейське співтовариство по атомній енергії було утворене в 1958 році вже згадуваними нами шістьма європейськими країнам Його метою були: контроль за використанням матеріалів, щ розщеплюються; проведення дослідних робіт; обмін технічно інформацією; спільне будівництво підприємств атомної енергетики і т. ін.

Західноєвропейська інтеграція в процесі свого розвитку пройшла декілька основних етапів: етап зони вільної торгівлі, етап митного союзу, етап спільного ринку і етап економічного союзу, який розпочався в 1993 році і триває по сьогодні. Кожен із названих етапів західноєвропейської інтеграції характеризувався певними особливостями.

На етапі зони вільної торгівлі (1958-1968 pp.) у відповідності з Римським договором були відмінені митні податки та кількісні обмеження на взаємну торгівлю, встановлений єдиний спільний митний тариф і запроваджена загальна митна політика стосовно третіх країн.

На етапі митного союзу (1968-1986 pp.) здійснювалися заходи по створенню в рамках співтовариства єдиної правової бази та єдиного економічного середовища для господарської діяльності юридичних та фізичних осіб, в тому числі в таких сферах як наука, техніка, валютні відносини, охорона навколишнього середовища, зовнішня політика. На цьому етапі до шістки країн-учасниць інтеграційного об'єднання приєдналися Данія, Ірландія, Великобританія, Греція, Португалія, Іспанія.

На етапі спільного ринку (1987-1992 pp.) були ліквідовані залишки перешкод та обмежень на шляху переміщення товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Крім того, країни домовилися про те, що надалі будуть відмінені прикордонні митні пости і паспортний контроль, подолані відмінності у стандартах, здійснені заходи по взаємному визнанню освітніх сертифікатів, забезпечені рівні права всім виробникам об'єднання при державних закупівлях продукції, подолані відмінності в системі оподаткування.

На етапі економічного союзу (з 1993 року і по сьогодні) відбувається інтенсивний розвиток валютного союзу і посилення політичної інтеграції. Хоча офіційно назву "Економічний союз" європейське інтеграційне об'єднання одержало з 1 листопада 1993 року, тобто після ратифікації країнами-учасницями Маастріхтських угод, окремі вчені датою започаткування економічного союзу вважають початок 90-х років, коли були підписані Маастріхтські угоди.

Згідно з Маастріхтським договором в Європейському союзі вводиться єдина валюта євро і створюється єдиний центр по формуванню валютної і грошово-кредитної політики в складі Центрального банку і Європейської системи центральних банків на зразок Федеральної резервної системи США. Сьогодні членами ЄС є 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Зрозуміло, що найважливішим досягненням європейської інтеграції на етапі економічного союзу буде введення єдиної валюти євро. Запровадження спільної валюти підведе єдину базу під існуючі в ЄС єдині ринки товарів, послуг, капіталу і робочої сили і завершить створення валютно-економічного союзу.

Функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яка включає в себе наднаціональні та національно-державні органи регулювання. До основних правових структур ЄС відносяться Рада міністрів, Комісія ЄС, Європейський парламент, Суд ЄС.

Рада міністрів ЄС є головним міжурядовим органом, до складу якого входять міністри закордонних справ, фінансів, економіки, сільського господарства, транспорту і ін. Рада міністрів засідає по мірі необхідності і вирішує більшість питань простою більшістю голосів. Окремі питання (наприклад, оподаткування) вимагають стопроцентної згоди учасників. Рада міністрів виступає законодавчим органом ЄС і відіграє головну роль в системі влади.

Європейська рада являє собою директивний орган ЄС, який збирається на засідання, як правило, двічі на рік у складі глав держав та урядів-учасниць і голови Комісії ЄС. Європейська рада приймає рішення з таких питань як прийняття нових членів, створення європейської валютної системи, реформа єдиної сільськогосподарської політики, відношення з третіми країнами, виборну Європарламент тощо. Рішення Європейської ради є обов'язковими для виконання всіма іншими органами ЄС. Головою Європейської ради є глава держави або уряду однієї з країн-учасниць, який змінюється через кожні 6 місяців.

Комісія ЄС являє собою наддержавний виконавчий орган ЄС Складається з призначених урядами країн-учасниць персонально на п'ять років. Члени Комісії не можуть одержувати які-небудь інструкції від своїх урядів і зобов'язані діяти в інтересах співтовариства в цілому. Голова Комісії призначається за домовленістю між урядами країн ЄС і за згодою Європейського парламенту на 5 років. Комісія здійснює керівництво повсякденною діяльністю ЄС, готує пропозиції для розгляду на засіданні Ради міністрів, здійснює контроль за виконанням рішень Ради міністрів національними урядами. Комісія ЄС здійснює всі відносини від імені ЄС з третіми країнами, контролює здійснення єдиної політики ЄС стосовно третіх країн.

Європейський парламент є представницьким і контролюючим органом ЄС. З моменту створення Європейського економічного співтовариства, тобто з 1957 року і до 1979 року депутати делегувалися до складу Європейського парламенту національними парламентами. З 1979 року депутати Європарламенту обираються прямим голосуванням у всіх країнах-членах строком на 5 років. Парламент приймає рішення спільно з Радою міністрів з питань внутрішнього ринку, прийняття бюджету, прийняття нових членів, заключення угод про асоціації з країнами, що розвиваються, та співробітництво з країнами з перехідною економікою.

Суд ЄС являє собою верховну судову інстанцією ЄС. Він складається з 13 суддів, які призначаються на шість років на основі взаємної згоди між урядами країн ЄС. Суд забезпечує дотримання законності, виконання угод і реалізацію принципів ЄС.

Крім названих, існують й інші владні і консультативні органи, а також допоміжні установи, які необхідні для нормального функціонування ЄС.

Правовою основою діяльності ЄС і всіх його органів виступають міждержавні угоди про створення та функціонування ЄС. Вони підлягають однаковому витлумаченню і застосуванню всіма країнами-учасницями і підпадають під юрисдикцію Суду ЄС. Названі угоди становлять собою своєрідну конституцію ЄС, тобто первинне законодавство. Похідним законодавством виступають регламенти, директиви, рішення, рекомендації. Регламенти за своїм статусом стоять вище національних законів країн-членів ЄС і набувають на територіях цих країн силу закону. Директиви являють собою законодавчі акти, що містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-учасниць ЄС. Рішення стосуються конкретних країн, підприємств або навіть окремих осіб, яким вони адресовані. Рекомендації не є обов'язковими до виконання, але вони служать орієнтиром для національних урядів.

Європейський союз має власні фінансові кошти, тобто свій власний бюджет, який визначається Радою міністрів і Європарламентом та затверджується останнім. Приблизно дві третини видатків з бюджету ЄС використовується на реалізацію єдиної аграрної політики. В її основі лежить субсидування внутрішніх та експортних цін. Завдяки єдиній аграрній політиці ЄС перетворився у другого після США світового експортера сільськогосподарської продукції. Єдина аграрна політика включає в себе такі елементи:

єдині ціни на сільськогосподарську продукцію всередині ЄС і єдиний механізм їх підтримання;

вільна торгівля сільськогосподарською продукцією, відсутність тарифних і кількісних обмежень всередині ЄС та єдині правила зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією і єдині митні тарифи на торгівлю нею з третіми країнами;

єдине фінансування сільського господарства через Європейський фонд орієнтації і гарантії сільського господарства.

Єдина аграрна політика дозволяє країнам ЄС продавати свою сільськогосподарську продукцію за цінами значно вищими за середньосвітові. Це перевищення інколи становить 30% і навіть більше.

Поряд з ЄС в Європі з 1960 року існує ще одна організація - Європейська асоціація вільної торгівлі. Вона становить собою торгово-економічне об'єднання, створене за ініціативи Великобританії, у відповідь на створення Європейського економічного співтовариства.

До Європейської асоціації вільної торгівлі в різний час входили Австрія, Великобританія, Португалія, Швеція, Фінляндія, Данія, однак в той чи інший період вони залишили це об'єднання. В даний час членами Європейської асоціації вільної торгівлі є Ісландія, Норвегія, Швейцарія і Ліхтенштейн. Думається, що після того, як вступить в силу угода про єдиний економічний простір між 15 країнами ЄС і трьома країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (Ісландією, Норвегією і Ліхтенштейном) остання, очевидно припинить своє існування. Близькою до ЄС по формі, глибині і масштабах інтеграційних процесів в свій час була Рада Економічної Взаємодопомоги, до складу якої входило десять країн Східної Європи, Азії та Америки - Болгарія, Угорщина, В'єтнам, Німецька Демократична Республіка, Куба, Монголія, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина. Вона була створена в 1949 році й проіснувала до кінця 80-х років.

Після припинення існування Ради Економічної Взаємодопомоги колишні її учасники прагнуть приєднатися до вже існуючих інтеграційних об'єднань або ж намагаються створити нові. Країни Східної Європи, в тому числі окремі республіки колишнього СРСР (Україна, Росія, країни Балтії) орієнтуються на членство в ЄС. Однак поки що в цих країнах відсутні необхідні для приєднання до ЄС економічні та соціальні передумови. Та й політика ЄС щодо прийняття нових членів далеко неоднакова. ЄС віддає перевагу країнам Східної Європи. Що стосується країн СНД, то відносини з ними розвиваються в рамках звичайних угод про співробітництво. Для них процес зближення з ЄС буде досить тривалим, важким і суперечливим.

Відсутність активних інтеграційних процесів з ЄС країни колишнього СРСР намагаються компенсувати за рахунок поглиблення взаємних зв'язків. Прикладом такого намагання може бути створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Угоду про утворення СНД було підписано в 1991 році. В 1992 році прийнято Статут СНД. Членам Співдружності стали 12 країн.

Основними цілями діяльності СНД є:

здійснення співробітництва в політичній, економічній екологічній, гуманітарній та культурній галузях; сприяння всебічному і збалансованому економічному т соціальному розвитку держав-членів в рамках спільно економічного простору, а також міждержавному співробітництву та інтеграції. Керівними органами СНД є Рада глав держав (найвищий орган) Рада глав урядів, Рада міністрів закордонних справ, Координаційно консультативний комітет, Рада міністрів оборони, Штаб п координуванню військового співробітництва країн-членів, Рада командуючих прикордонними військами, Економічний суд, Міждержавний банк, Комісія з прав людини, Міжпарламентська асамблея, Виконавчий секретаріат.

В межах СНД відбувається посилення односторонньої та взаємної залежності країн. Перша тенденція чітко простежується у взаємовідносинах між Україною і Росією. Якщо в 1990 році в українській торгівлі з країнами СНД на Росію припадало 73,4%, то в 1998 році -82,4%. В господарських зв'язках Росії з країнами СНД питома вага України, навпаки, зменшилась з42,6% до 35,0%.

Друга тенденція, яка свідчить про регіоналізацію економічного простору країн СНД, найбільш повно проявляється в оформленні політико-організаційних утворень, до складу яких входять окремі країни. На сьогодні таких утворень чотири: Союз Білорусі та Росії; об'єднання Білорусі, Казахстану, Киргизії та Росії; неформальне об'єднання Грузії, України, Азербайджану, Узбекистану і Молдови; об’єднання Казахстану, Киргизії та Узбекистану.

Зростання кількості регіональних об'єднань в рамках СНД пояснюється тим, що, ставши на шлях незалежності, колишні республіки СРСР наштовхнулись на неоднакові проблеми. А тому й групуються в залежності від того, які цілі ставить сьогодні перед собою кожній з країн-учасниць.

Слід мати на увазі, що в межах СНД як і в світовому господарстві, економічна інтеграція здійснюється на двох рівнях: на рівні країн в цілому (макрорівні) і на рівні господарюючих суб'єктів (мікрорівні).

Незважаючи на певні напрацювання щодо зміцнення та поглиблення взаємозв'язків між країнами -членами, інтеграційні процеси в СНД поки що розвиваються вкрай повільно. Головна перешкода я* шляху економічного зближення в СНД на даному етапі - це відмінності в рівнях реформування економіки в окремих країнах. Крім того, розвитку інтеграційних процесів перешкоджають певні політичні сили, які помилково вважають, що їхні держави зможуть без створення необхідних передумов стрибнути в ЄС або інше престижне інтеграційне об'єднання. Прикладом пошуку шляхів активізації та розвитку загальноєвропейської інтеграції можна назвати Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС). Воно було створене в 1992 році. Його членами є Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Турція, Україна.

Країни-члени задекларували такі основні цілі ЧЕС: перетворення Чорного моря в море миру, стабільності та розквіту шляхом розвитку дружніх і добросусідських відносин; розвиток економічного співробітництва між державами - учасниками на основі принципів хельсинського Заключного акту і рішень, що містяться в наступних документах Організації по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ); поліпшення умов для підприємницької діяльності і стимулювання індивідуальних та колективних ініціатив підприємств і фірм. Керівними органами ЧЕС задекларовані: сесія (зустріч) міністрів закордонних справ, голова сесії, Рада ЧЕС, Парламентська асамблея ЧЕС (ПАЧЕС), Чорноморський банк торгівлі і розвитку, зустріч найвищих посадових осіб, Робочі групи, секретаріат, Чорноморський координаційних центр обміну статистичними даними і економічною інформацією.

Співробітництво здійснюється в галузі транспорт}' і комунікацій, обміну економічною та комерційною інформацією, стандартизації та сертифікації продукції, енергетики, видобування і обробки мінеральних сировинних матеріалів, АПК, охорони здоров'я, науки і техніки, туризму. Бюджет ЧЕС утворюється за рахунок внесків держав-учасниць. Країна, в якій відбуваються зустрічі міністрів закордонних справ та засідання допоміжних органів, несе витрати на їх організацію.

Отже, європейські інтеграційні процеси в наш час досить вагомі. Вони, можна сказати, не мають собі рівних.

29

Белл визначає постіндустріальне суспільство як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи» [2].

Тобто центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом, є панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її «великому бізнесу».

Зміна соціальної структури суспільства змінює і характер суперечностей. Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві».

Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п’ятьма ознаками:

  1.  перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;
  2.  переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків;
  3.  провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства;
  4.  орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінка можливих напрямів розвитку технології;
  5.  прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології». Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набирають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають.

Роль інтелектуальної власності та інноваційні технології[ред. • ред. код]

Ключова роль інтелектуальної власності та інноваційних технологій у формуванні постіндустріального суспільства:

Інформація перетворюється на об'єкт обміну між різними суб'єктами.

Інформація привласнена певним суб'єктом стає інтелектуальною власністю.

Інтелектуальна власність може продаватись за кошти.

За використання інтелектуальної власності можуть отримуватись кошти власником.

Цей процес має назву - потиражна оплата або роялті. Форми інтелектуальної власності - патент, авторське свідоцтво. Суб'єкт який створює інтелектуальну власність називається творцем інтелектуальної власності.

Інноваційні технології - технології які з'явилися у період часу, що не дуже віддалений від поточного моменту часу. У разі корисності (актуальність, у тому числі і комерційна) ці технології стають рушійними чинниками прогресу суспільства.

«Економіка послуг» 

Теза про «економіку послуг» як одну із визначальних рис «постіндустріалізму» не викликає особливих заперечень. Проте варто зауважити, що характер суспільних відносин не залежить від того, в якій сфері господарства вони мають місце. В основу класового поділу суспільства Белл покладає принцип знань і кваліфікації і виділяє відповідно чотири основні класи: фахівці (учені, інженери, економісти), техніки і напівфахівці, службовці, робітники, зайняті фізичною працею. Панує в «постіндустріальному суспільстві» — «меритократія» (у Гелбрейта — «техноструктура») — це «нова еліта», яка складається із обдарованих осіб з усіх соціальних верств. Ця еліта стає панівною не лише у виробництві, а й у політиці.

Концепція Белла, як і інші концепції «трансформації капіталізму», спирається на реальні факти, тенденції капіталістичного розвитку. Проте вона відображає лише поверхові уявлення про ці процеси. Справді, у процесі науково-технічної революції зростає роль науки, попит на кваліфіковану робочу силу, підвищується кваліфікація фахівців. Але наука не була і не може бути незалежною від соціальних умов, самодостатньою силою в суспільстві.

30

До найд. джерел ек. думки належать пис. пам’ятки Ст Єгипту: “Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара” (ХХІІ ст. до н. е.), “Проречення Іпусера “ (ХVІІІ ст. до н. е.), “Пророцтво Нефертіті”, “Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі” (ХХІ-ХVІІІ ст. до н. е). Вони дають уявлення про ек. і політ. ф-ції фараона – глави держави та вищих чиновників; про власність, рабство, тов.-грош. відн. у ст єгиптян. У них знайшли відображ. пит. організації праці ремісників і землеробів, рекомендації щодо підвищ. ефективності ф-ціонув. чиновницького апарату. Пис пам’яткою Вавілонії є “Закони царя Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н.е.), спрямовані на зміцнення ек. влади держави, захист приватної власності, забезпечення податкових надходжень до державної скарбниці, визначення відповідальності для порушників, обмеж. свавілля лихварів і боргового рабства. Пис. джерелами Ст. Індії є переважно релігійні трактати, в яких ек. проблеми розглядаються лише у контексті певних нагальних соц. та політ. завдань. Найважл. з них вважається “Артхашастра” – вчення про доходи (ІV ст. до н.е.). Це трактат про мистецтво держ. управління. Гол.метою ек. діяльності держави вважається поповнення скарбниці. Осн. джерелами доходів названі прибутки від держ. (царевих) підпр-в, а також податки, мито та штрафи, що стягувалися з нас. До ек. ф-цій держави віднесені: заселення та облаштування нових земель; надання зем. ділянок за умов сплати податків; буд-во іригаційних споруд; виділення коштів на розв. торгівлі та ремісництва; фінансув. громадських робіт. У трактаті висловлені міркування щодо необхідності досягнення “активного” держ. бюджету шляхом скороч. видатків і збільш. доходів, суворого обліку розподілу держ. доходів і видатків у спец. книгах. Аналогічні ідеї з’являться в Європі лише дві тисячі років по тому. Ек. думка Ст. Китаю розвив. як складова тогочасних філософських та політичних учень, основними з яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм (IV-III ст. до н. е.). Конфуціанство, перетворившись на держ. ідеологію, чинило вплив на соц-ек. та політ. розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Конфуцій (Кун-цзи, 551–479 рр. до н. е. ) запропонував програму морального вдосконалення людини як запоруки забезпеч. стабільності соц.-ек. устрою країни. Він розглядав державу як велику родину, а її правителя – як батька народу, який повинен прагнути зробити своїх дітей багатими і щасливими. Для цього потрібно забезп. більш рівномірний розподіл доходів, зменш. податки і залучати народ до громадських робіт так, щоб не завдати шкоди землеробству. Конфуцій вважав, що праця примножує багатство, отже, є його джерелом. Предст. легізму – альтернативної течії сусп. думки – вважали, що держ. управління повинно ґрунтуватись не на моральних засадах, а на досконалому законодавстві й обґрунтовували необх. реформування ек.-и. Фундатор легізму Лі Куй (424-386 рр. до н. е.) висунув ідею держ. регулюв. цін на зерно шляхом збільш. його пропонування за фіксованими цінами. Легіст Шан Ян (390-338 рр. до н. е.) виступав за жорстку централіз. управління, обмеж. торгівлі і тов-грош. відносин; контроль над цінами; сист. колективної відповід. за виконання робіт та сплату податків. Предст. моїзму проповідували прир. рівність людей. Ідеологи даосизму створили одну з перших в історії людства соц. утопій.Особливе місце в історії ст.кит. ек. думки займає колективний трактат “Гуань-цзи” (ІV –ІІІ ст. до н.е.) – близько 500 праць кількох тисяч вчених, які працюв. в своєрідній академії – “Палаці наук біля Західних воріт”. Програма держ. регулюв. ек.-и, викладена  у трактаті, передбачала: захист нац. ек.-и від стихії ринку шляхом держ. регулюв. цін; стабілізацію ек.-и шляхом прискор. розвитку землер. й створ. держ. запасів зерна; проведення оцінки земель і впровадж. гнучкого зем. податку; заборона відривати селян від праці на землі; формув. держ. фінансів без введення прямих податків; контроль за грош. емісією з метою забезпеч. високої купівельної спроможності грош. одиниці.

31

Ксенофонт  (430-354 рр. до н.е.). Ек. погляди викладені у ряді праць – “Про доходи Афін”, “Про госп.”, “Економікос”. Завдяки назві останньої в науковий оборот був введений термін "ек.-а" (“ойкос” – домогосп., “номос” – правило, регулювання) – мистецтво управління дом. госп.м (маєтком грека-рабовласника). Основою госп. Ксенофонт вважав землер., яке, на його думку, має природно обумовлені переваги над ремісництвом та торгівлею. Він робить цінні спостереж. стосовно природи товару і ринку, поділу праці і обміну. Вчений звертає увагу на прир. походж. поділу праці на розумову та фізичну, на залежність глибини поділу праці від розміру ринку. Він розрізняє корисність речей (споживну вартість) та їх здатність обмінюватися (мінову вартість), дає визначення грошей і досліджує їх ф-кції як засобу обігу та нагромадження скарбів. У праці “Про доходи Афін” Ксенофонт розмірковує над проблемою ек.ї ролі держави і доводить ту невибагливу думку, що держава повинна збагачуватись так само, як і приватні особи. Він рекомендує скуповувати рабів і віддавати їх за плату в найми приватним особам, які орендують у держави срібні рудники – головне прир. багатство Афін, поліпшити стан зовн. торгівлі, для чого будувати держ. торговельні судна і також надавати їх в оренду приватним особам.

Платон (428-348 рр. до н.е.). Ек. погляди викладені у двох основних працях – “Держава” та “Закони”, в яких вчений представив моделі ідеального державного устрою. Недоліком будь-якої держави, на думку Платона, є постійна боротьба громадян за свої ек. інтереси і матеріальні блага, розкол на “державу багатих” і “державу бідних”. Нерівність випливає із самої природи людей: здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби – безмежними. Держава повинна забезпечувати соц. справедливий розподіл сукупного багатства, за якого кожна вільна людина одержуватиме свою частку відповідно до її природних здібностей. Положення цих праць у майбутньому стануть вихідними для цілої низки творів про організацію суспільного життя на комуністичних засадах.Соц. ідеалом Платона була натур. ек.-а із використ. рабської праці, він засуджував нагромадж. багатства та його джерела — торгівлю і лихварство які оголосив заняттями, недостойними для греків. Досліджував Платон також деякі ек. категорії: поділ праці, товар, гроші та їх функції Одним з перших поставив пит. про природу ціни та фактори, що її визначають. Встановл. і регулювання цін він вважав ф-цією держави.

Аристотель (382-322 до н.е.). Ек. погляди викладені у працях: “Політика”, “Риторика”, Нікомахова етика”. Аристотеля часто називають першим ек-стом, батьком ек.ї науки, оскільки саме він вперше окреслив більшість ек.х категорій і проблем, які пізніше постали в центрі уваги ек-стів. Аристотель створив оригінальну теорію поділу праці. Предметом його аналізу були відносини власності, вартість і ціни товарів, йому належить перша спроба аналізу капіталу (хрематистики). Він розрізняв “природні” і “неприродні” явища господарського життя. Виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін (землер., ремесло, дрібна торгівля) – це природна сторона господарської діяльності – “ек.-а”. Діяльність, спрямована на збагачення (велика торгівля та лихварство), – це хрематистика (chremata – майно, багатство), Аристотелем вона засуджується. Обмін, на його думку, повинен відбуватись за “справедливою ціною”, за якої кожен отримує стільки, скільки сам дає іншому. Гроші виступають засобом, який дозволяє порівнювати різні потреби. При цьому роль міри вартості гроші виконують лише тому, що люди просто домовилися приймати їх як оплату товару. Прир.ф-ціями грошей він вважає функції засобу обігу й міри вартості, використ. грошей як засобу нагромадження віднесені ним до хрематистики.

цн місце серед соц-ек проблем Ст Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо пит. раціон. організації рабовласн. господарств. Саме вони насамперед знайшли відображ. в законах, аграрних проектах, спец. творах, які є важл. джерелами з історії ек.думки. Трактат «Землер.» Марка Порція Катона Старшого (234 — 149 до н.е.), узаг. досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натур. рабовласн. госп. з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землер. за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід від якого «є найчистішим, найповнішим і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове госп.во — це переважно самозабезпечуване натур. госп., власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тільки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і якнайбільше продавати. Для підвищ. дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштув. госп.ва, організ. в ньому вир-ва і праці рабів. Приміський маєток, напр., господар має облаштувати так, щоб він давав якнайб. прибуток. Для того, щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати менше обладнання.' Не надаючи вел знач засобам вир-ва, Катон, проте, винятк увагу приділяє рабам і організ. їхньої праці,радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створювати стимули до сумлінної роботи та доброї повед. Кожен раб має дістати «урок», тобто певний обсяг конкр. роботи. Система «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєтку. Безпосер наглядати за працею рабів мав раб-наглядач (вілік). Працюючи серед інших, він «буде знати, що в рабів на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі». Про викон. наказів вілік мав звітувати господареві, котрий сам мусив керувати всім маєтком. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в госп. вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчас. і допом. захід. Позбавл. селян землі і концентрація її в руках вел землевласн. зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацюв. проектів таких реформ та їх втілення в життя зв'язані з іменами нар. трибунів братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи полягали: у відновл та зміцн. дрібного землевол.; у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних вир-ків) до госп. діяльності; у обмеж. розмірів зем. ділянок, що можуть бути у розпорядж. одного господаря. 133 року до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопроектом про зем. реформу, який передбачав обмеж. користув. держ. ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по ЗО югерів (близько 9 га) серед беззем. та малозем. громадян Риму. Запропон. проект було прийнято й частково здійснено. Навіть після вбивства Тіберія Гракха аграрна комісія продовжув. роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія — Гай відновив реалізацію аграрної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцн.римської держави, припин. зубожіння селянства та запобігання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з держ. сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворюв. нові колонії, куди переселяли незаможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихильників було вбито. Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про с/г» знайшло відображ. зрост. товарності рабовласн. госп. та їх перетвор. на госп. напівнатур.-напівтов. типу. Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримув. доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організ. рабовласн.госп. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім — властивостями грунту, оск. осн. цінність госп. — земля. Водночас він визнавав зал. дохідності маєтку від його місцезнах. Варрон, виокремлював два типи рабовласн. госп.: приміські маєтки та віддалені госп.ва. Визнаючи вплив ринку на організ. госп., Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оск., з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недост. к-сті, а з іншого — часом стає невигідно вир-ти щось у власн. госп.ві, навіть коли це є можливим. Землер. він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою. Праця Луція Колумелли має таку саму назву «Про с/г». Це своєрідний огляд стану ант. с/г в період кризи рабовласн. На противагу твердженням, що занепад с/г зумовлений погіршанням родючості землі та поганим кліматом, Колумелла головну причину цього занепаду справедливо бачить у недоліках господарюв., насамперед через недбале ставл. рабів до праці. він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласн. госп. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка. Колумелла рекомендував запров. поділ праці, її спеціалізацію, використ. кваліфікованої рабської праці. Вел. знач. Колумелла надавав навіть хар-ру відносин між паном і рабами. Найважливіше, щоб маєтком особисто управляв суворий і досвідч. господар. З огляду на це Колумелла радив купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Таким чином, твори Катона, Варрона й Колумелли є важл. літ. джерелами з агр. проблем Ст Риму. У них було відображ. розвиток с/г і зв'язану з ним еволюцію ек. поглядів римлян з питань організації рабовласн. госп.У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої ек.ї, політичної й моральної кризи сусп. виникло християнство. Яскравим виразником ек. поглядів раннього християнства був відомий христ. теолог А. Блаженний (354 — 430). Він проповідував необх. праці для всіх; фіз. працю Августин уважав такою ж почесною, як і розумову. Роботу коваля, буд-ка, шевця він називав «чистим і чесним ремеслом». Але понад усе Августин поважав роботу на землі, землер. «найчист. серед усіх мистецтв». До торгівлі в Августина ставлення було зовсім інше. На його думку, мета купця — «дешево купити і дорого продати». Августин уважав це очевидною вадою і засуджував. Проти рабства не виступав. Завдання церкви, на його думку, полягало не в тім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими. Узагалі раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених втілювало мрії про рівність і справедл., про чесне, трудове життя.

32

Своєрідним продовженням, поглибленням і конкретизацією економічних поглядів грецьких мислителів була економічна думка стародавнього Риму, володіння якого не обмежувалися Апеннінським півостровом, а охоплювали Грецію, Персію, Іспанію, значну частину Німеччини, Північну Африку разом з Єгиптом. Захопивши багато країн, стародавній Рим мав сприятливі умови для формування великих землевласників-латифундистів, які володіли рабами, використовуючи їхню працю.

Очевидно, це було причиною того, що економічна думка і політика стародавнього Риму пов´язані з аграрними справами. Про це свідчать "Закони XII таблиць" (451-450 pp. до н. е.), які закріпили право приватної власності, санкціонували правові відмінності вільних і рабів. На впорядкування аграрних відносин були спрямовані законопроекти братів Тіберія (162- 133 pp. до н. е.) і Гая (153-121 pp. до н. е.) Гракхів. Своєрідним гімном сільському господарству і селянській праці була поема "Георгіки" Верґілія (70-19 pp. до н. е.).

Аграрна тематика виявилась тоді такою актуальною, що на ній зосередили увагу більшість інтелектуалів, серед яких був Марк Порцій Катон (234-149 pp. до н. е.). Він написав твір "Про землеробство", в якому всіляко підносив сільське господарство. Покликаючись на звичай предків у ставленні до різних занять, Катон писав, що "якщо хотіли уславити добру людину, то її хвалили як доброго землероба і доброго господаря... Землероби стають найвідважнішими людьми і найдіяльнішими воїнами; дохід землероба найчистіший, найнадійніший і найменше викликає заздрощів; люди, зайняті цією справою... шляхетні".

Землеробські заняття, на думку Катона, стоять вище від будь-яких інших, не кажучи вже про лихварство, яке ганебніше від злодійства. Тому Катон давав пораду, як краще вести сільське господарство. "Якщо ти мене запитаєш, який маєток поставити на перше місце, я, - відповідав Катон, - скажу так: сто югерів землі, яка зайнята всіма культурами і знаходиться у найкращому місці... З ранньої юності господареві треба дбати про те, щоб обробити маєток".

Агрономічні поради Катона чергувалися з економічними. Він казав, що "потрібно перевірити кількість грошей і хліба, то, що підготовлено для годівлі худоби; кількість вина, масла, що продано, що виручено, що залишилось, що можна продати... Господар повинен розпорядитись роботами... Він повинен здійснити продаж: продати масло, якщо добра ціна, вино, продати надлишки зерна, старих волів, хирляву худобу, хирлявих овець (вовну, шкіри, старий віз, старі залізні знаряддя), пристаркуватого раба, хворого раба і взагалі продати все, що непотрібне. Господар повинен прагнути продавати, а не купувати".

Отже, Катон акцентував на тому, як можна здобути найбільше доходу від ведення сільського господарства. У "Землеробстві" Катона всі питання домогосподарства опрацьовані докладніше, ніж Ксенофонтом в "Економікосі". Катон, порівняно з грецькими мислителями, міг скористатися більшим досвідом організації сільського господарства у землевласників-латифундистів.

Варрон Марк Теренцій (116-27 рр. дон. е.), як і Катон, вболівав за долю сільського господарства. Він залишив у спадок три книги "Про сільське господарство", в яких викладені завдання власників великих латифундій. Варрон надавав перевагу сільському господарству перед іншими галузями господарства.

Однак Варрон був менш практичний у сільському господарстві, ніж Катон, за винятком захисту пріоритету сільського господарства в економіці. "Наші великі предки, - твердив Варрон, - не без підстав надавали перевагу римлянам - селянам перед міщанами... Тепер господарі пробрались у міські мури і, залишивши серп з плугом, заповзялись працювати руками в театрі й цирку, а не на ниві чи у винограднику...". Це був докір тим, які полишили землеробські заняття, що, на думку Варрона, негативно позначилося на економіці країни, бо продовольство довелося завозити з Африки і Сардинії. Засновники Риму вчили своїх дітей землеробству, а ті від жадоби закинули своє заняття, забувши, що землероб і скотар - не одне й теж. "Землероб зайнятий тим, що винайшли люди, щоби вирощувати земні плоди, пастух, навпаки, тим, що виробляє худоба".

Ставлячи землеробство вище від скотарства, Варрон усе ж вважав корисним поєднання цих двох галузей господарства. Саме тому він присвятив одну свою книгу землеробству, а другу - скотарству. Зацікавленість Варрона скотарством зумовлена конкретними обставинами і, передусім, вигодою виробляти продукцію тваринництва, попит на яку був тоді на ринку. "Худоба, - казав він, - є основою всякого добробуту, вона фігурує навіть у назвах грошей".

Найбільше, а саме 12 книг "Про сільське господарство", написав Колумелла Люцій Юній Модерат (І ст. до н. е.). Навіть нині не можна без хвилювання сприймати слова Колумелли з передмови до першої книги, в якій він називає землю матір´ю, божественним творінням. "Ми, - писав він, - віддаємо сільське господарство, як катові на поталу, найнегіднішому із рабів, а за наших предків тим займалися найліпші люди і робили це якнайкраще".

Колумелла доводив, що порядкування на землі вимагає старання і знань, енергії, фізичних сил. Між тим багато з нас покинули серп і плуг та перебралися у міста. Цю думку Колумелла запозичив у Варрона. "Той, хто присвятив себе сільському господарству, повинен, - вважав Колумелла, - передусім володіти такими якостями і знанням справи, можливістю витрачати засоби і бажанням діяти... Недостатньо знати і хотіти, якщо немає потрібних для праці коштів".

Позитивною рисою праці Колумелли є оцінка поглядів попередників, які займалися проблемами аграрної економіки. Ведення сільського господарства може бути ефективним тільки тоді, коли воно матиме власного господаря. На далекій відстані від господаря маєтки занепадають. "Дбайливому господареві потрібно у всяку пору року обійти кожну смужку в своїм маєтку..." - Добра порада! Знання і старання господаря, зазначав Колумелла, і на поганій землі зможуть здолати безплідність.

Прагнучи відродити сільське господарство з допомогою латифундій, Колумелла вважав одночас за можливе передачу господарювання колонам, які займали проміжне становище між вільними і рабами. Колонів можна вважати попередниками покріпачених селян феодального середньовіччя.

До когорти мислителів-аграріїв належав Гай Пліній Старший (23-79 pp. до н. е.), який, щоправда, не написав твору про організацію сільського господарства, але, спираючись на праці Катона, Варрона, Колумелли та інших своїх попередників і сучасників, створив енциклопедичну "Природну історію" у 37 книгах. У них він виступив як дбайливий господар усього сущого на землі та самої землі. "Потрібно, - писав Пліній, - передусім заступитись за землю і прийти їй на допомогу... Ми накидаємось на неї із звинуваченням у наших власних злочинах і на неї звалюємо нашу вину".

Ці роздуми актуальні й в наш час. Взагалі римська аграрно-економічна думка - це видатне явище в розвитку економічної науки і світогляду. Твори економістів-агрономів стародавнього Риму так потужно насичені знанням господарської дійсності, що вони досі становлять науково-теоретичний і практичний інтерес. Без історії немає теорії. Цю істину особливо яскраво підтверджують мислителі античності, без знання спадщини яких важко збагнути логіку розвитку економічної думки в наступні періоди, зокрема, в середньовіччя.

У період античності були закладені основи всіх наук, у тому числі й економічної теорії, у розвитку якої взяв участь і Анахарсій з українського Подніпров´я. Це факт знаменний і вартий поцінування.

33

Меркантилізм - це перша концепція доринкової економічної теорії, перший вияв політекономії. У Західній Європі меркантилізм зародився на початку XVII ст. Головною умовою його виникнення були розпад феодалізму і зародження капіталізму. Зародження і розвиток капіталістичного виробництва привели до виникнення світового ринку. Початок формуванню світового ринку поклали Великі географічні відкриття XV-XVII ст. З розвитком світового ринку почали зростати перш за все обсяги зовнішньої торгівлі. Велику роль у розвитку капіталістичного виробництва відіграв торговельний капітал. Світова торгівля привела до зосередження багатства як у окремих осіб, так і в окремих держав.    Разом із капіталістичними відносинами розвивалась і економічна думка. Розпад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталістичного ладу - все це привело до появи і розвитку течії економічної думки під назвою меркантилізм.

   Меркантилізм - перша в історії економічної думки спроба теоретично обґрунтувати необхідний напрям національної економічної політики. Ця система економічних поглядів характеризується такими загальними ознаками: об'єктами дослідження є торгівля і грошовий обіг як джерела і сфера багатства; багатство ототожнюється із золотими і срібними грошима та скарбами; безпосереднім джерелом багатства вважається прибуток від зовнішньої торгівлі; нагромадження грошового багатства можливе тільки за відповідної економічної політики держави, яка бере під контроль зовнішню торгівлю.

   Термін «меркантилізм» і «меркантильна система» вперше вжив французький фізіократ Оноре Мірабо 1763 року, а згодом їх ввів у широкий обіг Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Найбільш повно цю доктрину виклав у своєму творі «Збагачення Англії за допомогою міжнародної торгівлі» (1664) Томас Ман. Він писав: «Усталеними засобами підвищення нашого добробуту і збагачення є торгівля з іноземцями, у якій завжди маємо дотримуватися правила: щорічно продавати чужинцям товару на більшу суму, ніж купувати їхнього». За Шмоллером, меркантилізм — це передусім система державотворення, за якої уряд намагається усунути внутрішні перешкоди для торгівлі й покращити становище нації у світовій економіці. Меркантилізм захищав Джон Кейнс у своїй «Загальній теорії…»(1936).

    Відповідно до меркантилістів:

багатство – це гроші, а гроші – це золото та срібло
товар має вартість, так як він купується за гроші
джерелом багатства є зовнішня торгівля.

Меркантилізм належить епосі, коли домінувала торгівля, і великі гроші приносила   зовнішня торгівля.

   Це зараз у 20 столітті патріарх маркетингу Ф. Котлер стверджує, що прибутковість капіталовкладень у виробництво, вище, ніж в сферу обігу – торгівлю.

    Предмет дослідження у меркантилістів.

   Тут доцільно порівняти це вчення з поглядами античного світу. Основним принципом давніх теорій був арістотелівський поділ господарства на економіку і хремастику . Основне значення з точки зору античних економістів належало саме хремастиці.

   У центрі уваги меркантилістів постає саме “породження грошей грошима” тобто:

сферою дослідження економічних явищ у меркантилістів виступає сфера обігу.

     Методологічні дослідження передбачали відбір економічних фактів та їх опис.

   Мета дослідження у меркантилістів – обгрунтування державної економічної політики.

    Меркантилістська концепція багатства:

багатство це гроші

виробництво створює умови для росту багатства і тому його потрібно розвивати

джерелом багатства є зовнішня торгівля

прибуток утворюється в сфері обігу, тому що товари продаються по вищій ціні, ніж купуються. Таким чином ціна продажу більша за ціну купівлі.

джерелом збагачення є тільки зовнішня торгівля. Національна торгівля не збільшує національного багатства, але може забезпечити процвітання окремих осіб.

баланс зовнішньої торгівлі повинен бути активним, тобто імпорт повинен бути менший за експорт

   Головні напрямки політики меркантилізму.

    Сприяння збільшенню виробництва товарів для експорту, за рахунок розвитку промисловості, особливо мануфактурної.

   Активний протекціонізм, що захищав власного виробника, “охороняв” національний ринок від імпортних товарів. Це ставало можливим в результаті підтримки експансії торгового капіталу, особливо при сприянні створення монопольних торговельних компаній. Логічним наслідком цих дій держави з’явився ще один напрямок політики меркантилізму – розвиток судноплавства та захват колоній.

    Необхідність мати кошти для реалізації цієї політики призвало до різкого підвищення податків.

34

    Ранній меркантилізм виник ще до Великих географічних відкриттів і був актуальним до кінця XVI ст. На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами були малорозвинені і мали епізодичний характер. Для досягнення позитивного сальдо в торгівлі ранні меркантилісти вважали за доцільне: 1) встановлювати максимально високі ціни на експортовані товари; 2) всебічно обмежувати імпорт товарів; 3) не допускати вивезення з країни золота і срібла. Для раннього меркантилізму (монетарного) характерна теорія грошового балансу (монетарна теорія), яка ставила два завдання: 1) зберегти гроші в певній країні; 2) залучити якомога більше грошей із-за кордону. Пізній меркантилізм охоплює період початку XVII - середини XVIII ст. Основними представниками були Т. Мен, А. Монкретьєн, А. Серра.

   На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами стають більш розвиненими, що було зумовлено заохоченням розвитку національної промисловості та торгівлі. Для пізнього меркантилізму характерна теорія активного торгового балансу, яка ґрунтується на таких основних положеннях: 1) джерелом національного багатства є прибуток від зовнішньої торгівлі; 2) держава збагачується тим більше, чим більше експорт товарів переважатиме над імпортом;

   3) головними засобами збільшення активного торговельного балансу країни вважаються: посередницька торгівля, експортні галузі промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині; 4) недоцільними визнаються заборони вивезення грошей за кордон і обмеження імпорту іноземних товарів.

    У своєму розвитку меркантилізм пройшов два історичні етапи (рис. 3.1):
ранній меркантилізм, якому відповідає теорія грошового балансу та утвердження монетарної системи;
пізній меркантилізм, якому відповідає теорія торговельного балансу та утвердження мануфактурної системи.
    Ранній меркантилізм (монетарна система) виник до початку епохи великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Зростання товарообігу у країнах Західної Європи у XIV—XV ст. наштовхнулось на нестачу золотих і срібних монет. Італія та Португалія, які в силу різних обставин мали достатню кількість грошей, активізували економічний розвиток своїх національних господарств і зайняли провідні позиції у світовій торгівлі. Поступово склалося враження, що наявність ресурсів дорогоцінних металів — вирішальний фактор зростання національного багатства.
    Одним із перших авторів металічної теорії грошей був французький схоласт Ніколь Орезм, автор "Трактату про походження, природу, юридичне підґрунтя та зміну грошей" (1360 p.), який стверджував, що в домонетний період золото та срібло обертались як звичайні товари. Незручність прямого товарообміну сприяла перетворенню їх на "штучний інструмент обміну". При цьому благородні метали стали грошима виключно завдяки своїм природним властивостям.
   Представники металічної теорії грошей різко виступали проти псування монет, яке здійснювалось королівською владою європейських країн починаючи з XV ст. Неминучим наслідком псування монет стало зростання цін, втеча повноцінних грошей за кордон і накопичення їх у вигляді скарбу. Факт вилучення повноцінних грошей з обігу і заміни їх неповноцінними був помічений у середині XVI ст. одним із ранніх меркантилістів Томасом Грешемом, фінансовим радником королеви Єлизавети, і отримав назву "закону Грешема".

   Пізній меркантилізм (мануфактурна система) виник у другій половині XVI ст., досягнувши розквіту в XVII ст. Його найбільш відомими представниками були англієць Т. Мен (1571 —1641), французи Ж.Б. Кольбер (1619—1683), А. Монкретьєн (1575—1621), італієць А. Серра (XVI—XVII ст.) та ін. Для пізніх меркантилістів основним джерелом збагачення нації була зовнішня торгівля, у ході якої необхідно було забезпечити перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, що ввозяться. У зв'язку з цим наголошувалось на економічній безплідності монетарної системи та недоцільності політики утримування грошей у країні. Відмовившись від заборони вивезення грошей, обмеження імпорту товарів і жорсткої регламентації грошового обігу, пізні меркантилісти припускали вивезення грошей за кордон та імпорт деяких іноземних товарів, але за умови дотримання активного торговельного балансу. Досягнення активного сальдо зовнішньоторговельних операцій, на їх думку, могло бути здійснене за рахунок:
  а)форсування експорту шляхом стимулювання національного виробництва, насамперед вітчизняної промисловості, яка працює на власній або дешевій імпортній сировині;
  б)розвитку посередницької торгівлі, спрямованої на те, щоб купувати дешевше в одній країні і продавати дорожче в іншій. "Я стверджую, що грошима потрібно користуватись, щоб розширити нашу торгівлю, — писав відомий меркантиліст Т. Мен, — завозити у країну більше іноземних товарів ...для того, щоб перепродувати їх в інші країни і таким шляхом заробляти значні суми".
   Таким чином, пізні меркантилісти відстоювали політику протекціонізму, спрямовану на досягнення активного торговельного балансу і захоплення зовнішніх ринків. Вони обґрунтовували необхідність не адміністративних, а економічних заходів реалізації цієї мети: державної підтримки вітчизняного виробництва, заохочення створення мануфактур, торговельних компаній, акціонерних товариств, регулювання експортно-імпортних операцій через систему митних заходів, встановлення заохочувальних премій вітчизняним товаровиробникам тощо.

35

Вивчаючи це питання, необхідно враховувати, що сучасні уявлення про економічну думку середньовіччя так само, як і про економічну думку стародавнього світу, ґрунтуються, головно, на матеріалах тогочасних літературних джерел. Економіка доби середньовіччя була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в період пізнього середньовіччя. Те, що можна розглядати як вияви економічної думки, просякнуте духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення суті економічних процесів та явищ. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.
    Серед юридичних пам'яток, які дають уявлення про економічну думку країн Західної Європи доби середньовіччя, зокрема раннього, найвідомішими є «Салічна правда» (V ст.) і «Капітуля-рій про вілли» (початок IX ст.). «Салічна правда» (Салічний закон) — запис давнього звичаєвого права племені салічних франків, у якому було відбито економічний лад франків у період розкладу родових відносин і поступового майнового розшарування через виникнення і розвиток індивідуально-родинної власності. «Капітулярій про вілли» дає уявлення про організацію й управління вотчиною за умов переважно натурально-господарських відносин із використанням праці закріпачених селян.
Економічна думка класичного середньовіччя, як і в попередній період, розвивалася під величезним впливом християнської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, лідером так званої пізньої школи канонізму, який висловив багато важливих економічних ідей, був Тома Аквінський (Аквінат) (1225/26—1274). Його основними творами є «Сума проти язичників» та «Сума теології», де він обстоює централізацію влади, визнає соціальну ієрархію, а її природну підставу бачить у поділі праці, розглядаючи приватну власність як необхідний інститут людського життя.
Тома Аквінський, будучи прихильником натурального господарства, визнавав, проте, необхідність обміну. Тому розгляд його міркувань з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей тощо має неабияке значення. При цьому потрібно звернути увагу на двоїстість характеристик і оцінок, які він дає економічним категоріям та явищам. Так, Аквінат дав своє тлумачення «справедливої ціни» — категорії, яка в економічному вченні каноністів заміняла категорії «вартість» («цінність»), «ринкова ціна». Витратний принцип установлення «справедливої ціни» Тома Аквінський уважав недостатнім, оскільки така ціна має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець, недоодержавши певну кількість грошей, що відповідає його становищу в суспільстві. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові». «Справедливі ціни» можуть бути джерелом примноження приватної власності й створення «помірного» багатства.
     У своїх поглядах на торговий прибуток та лихварський процент Тома Аквінський також займав двоїсту й компромісну позицію, засуджуючи такого роду доходи як самоціль, єдину мету торгової та лихварської діяльності. Водночас, він виправдовував їх як плату за працю (у тому числі пов'язану з поліпшенням речі продавцем), відшкодування транспортних та інших витрат, винагороду за ризик та як своєрідне відшкодування втрачених доходів, котрі позикодавець міг би мати, використавши позичені гроші у власних інтересах.
   Гроші (монети), на думку Аквіната, виникли для полегшення обміну внаслідок домовленості між людьми. Він виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну цінність» монети. При цьому слід звернути увагу на двоїстість підходу Томи Аквінського й до цього питання. З одного боку, він виступав проти псування монети, а з другого — уважав, що «номінальну цінність» монети може визначати держава і припускав можливість її певного відхилення від «внутрішньої цінності».
    Економічна думка середньовічної Західної Європи, як уже зазначалося, знайшла відображення також у різноманітних релігійних єресях, вивчення яких дасть можливість зрозуміти, що всі вони завжди мали антифеодальну спрямованість, проповідували ідеї рівності всіх людей, повернення до принципів «євангельської бідності» ранньохристиянського ладу, засуджували багатство та необмежене нагромадження власності церквою тощо.
    Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя пов'язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про тогочасні економічні погляди, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського та церковного права тощо. Найвідомішими з цих пам'яток є «Руська правда» (зведення законів давньоруського права XI—XII ст.), «Повість временних літ», «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У них певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя      Староруської держави, зокрема соціальну структуру й відносини власності, суспільний поділ праці, товарно-грошові відносини, джерела доходів Київської держави тощо. Тому головну увагу під час вивчення економічної думки України доби середньовіччя необхідно приділити передовсім саме цим писемним джерелам.
     У найрізноманітніших документах XIV—XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) також відображено відносини вотчинної форми, тогочасну систему повин-ностей, певні аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тому числі земельних володінь. Належний внесок у розвиток економічної думки України зроблено так званою полемічною літературою, яка виникла у 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму. Так, твори Івана Вишенського наголошують на проблемах соціальної рівності, оскільки майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей, показують основні форми привласнення продукту праці селян і ремісників панами, шляхтою, духівництвом, торговцями.
    У найрозвиненішому вигляді економічну думку пізнього середньовіччя репрезентує меркантилізм.

36

Наприкінці XVII століття меркантилізм поступово втрачає свою актуальність і популярність в силу об'єктивних обставин. На зміну йому приходить новий напрям економічної думки "класична політекономія".

   Цьому сприяли об'єктивні історичні передумови: зароджується машинна індустрія; починається епоха великих винаходів. Унаслідок буржуазних революцій у західноєвропейських країнах з'являються нові класи - підприємці (буржуазія) і наймані робітники (пролетаріат); зростають міста і міське населення; розвивається банківська система, створюються біржі та акціонерні товариства. Не тільки торгівля, а й виробництво стає у більшій мірі капіталістичним.

   У результаті цього визначилися такі об'єктивні категорії як "капітал", "прибуток", "відсоток", "земельна рента", "заробітна плата" - все це могло вже бути об'єктом спостереження й наукового аналізу.

Класики (на той час як представники нових поглядів) розвінчали меркантилізм і протекціоністську політику в економіці, висунувши альтернативну концепцію економічного лібералізму. Головним девізом нового напряму економічної думки (класичної школи) став принцип "Laissez faire", що у буквальному перекладі означає: "нехай все йде своєю чергою", або природну свободу.

   Характерними рисами першої наукової школи економічної думки - "класичної школи" - є:

- неприйняття в економіці протекціоністської політики держави;

- на відміну від меркантилістів, джерелом багатства держави класики вважали, матеріальну сферу виробництва, а не сферу обігу (торгівлю);

- протиставлення класиками сфери виробництва і сфери обігу призвело до недооцінки зворотного впливу сфери обігу (грошових, кредитних, фінансових елементів) на сферу виробництва;

- класики у своїх дослідженнях спиралися на наукові методи: причинно-наслідковий (каузальний), дедуктивний, індуктивний, логічної абстракції;

- на думку класиків, лад, який спирається на економічну свободу, є більш досконалим, а вільна торгівля сприятливо позначається на добробуті нації;

- класики створили трудову теорію вартості;

- класики навмисно спрощували економічну дійсність, використовуючи метод абстракції, розробляючи чисто економічні моделі; водночас класики досліджували сферу виробництва (її об'єктивний аспект);

- вплив на економіку інших чинників (суб'єктивних, психологічних, моральних, правових) не враховується;

- класики твердо вірили в здатність ринку до саморегулювання, поділяючи закон Сея (пропозиція нібито автоматично породжує попит), тобто кризи не може бути;

- гроші класики вважали товаром, що стихійно виділився, і який не можна "скасувати" ніякими угодам між людьми. У той же час багато авторів класичної школи не надавали належного значення різноманітним функціям грошей, надаючи переважного значення одної із них - функції обігу. Недооцінка інших функцій грошей була обумовлена запереченням меркантилізму (який надавав їм першочергового значення).

37

Вільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної політичної економії в Англії. Він народився в сім'ї ремісника. У 14 років найнявся юнгою на торгове судно. Згодом вивчав медицину, математику, фізику, захоплювався музикою. З 1650 p. він — професор анатомії в одному з англійських коледжів. Під час придушення визвольного руху в Ірландії був військовим лікарем. За рахунок земель, конфіскованих у ірландців, став великим землевласником.

Оцінка економічних поглядів У. Петті є неоднозначною. Одні вважають його меркантилістом, інші (здебільшого марксисти) — засновником класичної політичної економії. Детальний аналіз його праць дає, однак, підстави для висновку, що він є економістом перехідного періоду від меркантилізму до класичної політичної економії. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину меркантилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихильник втручання держави в економічне життя.

Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за межі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрізняють його від меркантилістів.

У меркантилістів економічне пізнання — лише засіб для вирішення конкретних питань, у Петті — розвиток самої економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професійним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим і найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної економії».

Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною анатомією», писав, що він намагався зробити “...в загальних рисах перший нарис політичної анатомії»''.

Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таємничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів.

Застосував Петті й новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні засади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблицями. Недарма Петті називають ще й батьком економічної статистики.

Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни як живий організм, «політичне тіло», а відтак бере собі за мету з'ясувати його «анатомію». Такий підхід наштовхнув його на висновок про існування закономірностей функціонування «політичного тіла». Він ставить проблему економічного закону. Отже, на відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи абстрактного методу в політичній економії. Застосування цього методу, хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

Визначення багатства. Уже сама постановка цього питання була в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти впорядкуванню оподаткування.

На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як суму рухомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає перелік предметів, що становлять багатство, — сукупність земельних угідь, будівель, худоби, кораблів, золотої і срібної монети, посуду із золота і срібла, меблів, запасів різних товарів (залізо, мідь, олово, тканини, зерно, сіль), коштовних каменів та інше.

Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дає й загальне (абстрактне) визначення багатства. У праці «Політична арифметика» він пише, що багатство кожної нації міститься, головне, у тому прибутку, який вона має у зовнішній торгівлі, бо саме зовнішня торгівля доставляє більше «золота, срібла, коштовних каменів і іншого загального багатства».

Проте, як уже зазначалось, золото і срібло — це не єдиний вид багатства. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого» походження багатства, джерелом якого є не сфера обігу, а праця, виробництво.

Теорія вартостіШеттї вважають засновником трудової теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропорційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях! У «Трактаті про податки і збори» Петті пише: «Якщо хтось може видобути... і доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний виробити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну другого» . Якщо ж, на думку Петті, продуктивність праці з видобутку срібла зросте, наприклад, удвічі, то бушель хліба буде прирівнюватися вже до двох унцій срібла. Отже, «природна ціна» у Петті — це, по суті, вартість. Але у Петті немає розуміння вартості як об'єктивної реальності, як внутрішньої властивості товару. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи вартість від ціни, її грошового визначення.

Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які з самого початку функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці — це споживні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. У Петті немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найбільш активний принцип багатства, земля — його мати». Земля у нього теж стає фактором вартості.

Намагаючись знайти єдиний вимір факторів вартості, або, як він сам пише, «природне відношення рівності між землею і працею», Петті вводить іще одне визначення вартості — вартість, створена землею і працею', або природна ціна. Її Петті визначає як «середній щоденний прожиток дорослої людини». Так, вартість ірландської хати дорівнюватиме кількості щоденних пайків, спожитих будівельниками. Крім «природної ціни», під якою Петті фактично розуміє вартість, він виділяє ще й «політичну», тобто ринкову ціну. Її величина визначається не лише витратами праці, а й іншими факторами, зокрема попитом і пропозицією.

Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці. Якщо меркантилісти просто схвалювали закони, що фіксували максимальний рівень заробітної плати, то Петті намагається знайти її об'єктивні фактори, визначити природну ціну праці. Її величину він визначає вартістю засобів існування. Однак цю правильну думку Петті зводить нанівець, коли пише, що рівень заробітної плати має дорівнювати мінімуму засобів існування, тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Низька заробітна плата, на його думку, гарантує одержання прибутку капіталістами, здійснення нагромадження, а зрештою — конкурентоспроможність Англії на зовнішніх ринках.

Висновок, що робітник одержує не всю створену ним вартість, а лише мінімум засобів існування, привів Петті до розгляду питання про додатковий продукт, що його власники обертають на свою користь. Основною формою додаткового продукту в Петті є земельна рента.

Рента також є продуктом праці. Її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва, до яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насіння. Отже, рента, як визнає Петті, — це результат неоплаченої праці робітника.

Водночас Петті називає «природною та істинною» земельною рентою чистий (натуральний) продукт, створений у господарстві дрібного виробника. Аналізує Петті й суто земельну ренту, зокрема дає досить глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти.

Заслуговує на увагу і спроба Петті визначити ціну землі. Її він правильно зв'язує з прибутковістю земельних ділянок. Ціна землі в нього дорівнює певній кількості річних рент.

Проте у визначенні самої кількості цих рент Петті не є послідовним. За основу він бере земельну ренту за 21 рік. Це той термін, коли одночасно можуть жити представники трьох поколінь: дід, батько, онук. Відповідно це та кількість річних рент, яка необхідна людині, щоб забезпечити себе і своїх найближчих нащадків. Водночас у тій самій праці «Трактат про податки і збори» кількість річних рент, що визначає ціну землі, Петті ставить у залежність від «моральної впевненості» землевласника у сталості своїх доходів.

Теорія процента. Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента залежить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого регулювання процента.

Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між величиною грошової маси і процентною ставкою.

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг. Останнє категорично заперечувала марксистська теорія, проте західні економісти, зокрема Й. Шумпетер, який досить критично ставився до Петті як до економіста-теоретика, високо оцінювали саме його «Політичну арифметику», ідеї якої, зв'язані з визначенням національного доходу і його розрахунків, лягли в основу розвинутої в ЗО — 40-х роках XX ст. системи національних рахунків.

38

У XVII ст. у Франції ще панує феодалізм, хоч починається вже становлення і зміцнення абсолютистської держави. У державі переважало сільське населення, переобтяжене численними феодальними податками. Промисловість була слабо розвиненою. В економічній теорії та економічній політиці панував меркантилізм.

Спустошливі війни і непомірна розкіш королівського двору призвели до зубожіння селянства. До цього спричинялася й економічна політика міністра фінансів Людовіка XIV — Кольбера. Він розглядав сільське господарство тільки як джерело покриття витрат держави. Було встановлено низькі ціни на хліб, заборонено його експорт. Це мало забезпечити промисловість країни дешевою робочою силою й підвищити конкурентоспроможність Франції на зовнішніх ринках.

У першій половині XVIII ст. зі втратою військової могутності Франція втрачає і свої позиції у зовнішній торгівлі. Відтак ідеї меркантилізму також втрачають своє значення. У Франції формується класична політична економія як альтернатива меркантилізму.

П'ср де Буагільбер (1646—1714) — засновник класичної політичної економії у Франції — народився в Руані в дворянській сім'ї, здобув гарну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією. З 1689 p. і до останніх днів свого життя він займає посаду судді в Pyані.

Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні економічних поглядів Буагільбера. У працях «Докладний опис становища Франції...» (1696), «Роздрібна торгівля Франції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707) та інших Буагільбер виступає з гострою критикою меркантилізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе «адвокатом сільського господарства» і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.

Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики, Буагільбер, як і Петті, ставить кілька проблем: чим визначається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечується, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни.

Буагільбер розуміє об'єктивну суть економічних законів, які діють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропорційність цін, відновить торгівлю.

На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації — це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джерелом багатства є праця.

Теорія вартості. Буагільбера, як і Петті, Маркс називає засновником трудової теорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і «істинну», або «справедливу» вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв'язки між людьми грунтуються на обміні продуктами праці. Цей обмін, підкреслює він, має відбуватися згідно із витратами праці. А це означає, що Буагільбер стоїть на позиціях еквівалентного обміну.

Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбе-ром, потрібен вільний обмін між галузями виробництва й відшкодовування витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю товару за умов такого поділу, і становить, на думку Буагільбера, його «істинну вартість».

Метою товарного виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживну вартість.

Заслуговує на увагу думка Буагільбера про необхідність рівноваги в ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі.

Теорія грошей. Відсутність у Буагільбера чіткого розуміння природи товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого поняття «гроші». Якщо в Петті вартість проявляється у грошах, то Буагільбер бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гроші взагалі порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до «істинної вартості». Усупереч меркантилістам, які вважали гроші єдиним видом багатства, Буагільбер бачить в них джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер, — це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.

Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіократи.

Фізіократи — французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс» — природа і «кратос» — влада. Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. У другій половині XVIII ст. країна наближалась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно панував меркантилізм.

На цей час чітко визначилися дві проблеми, що гальмували економічний розвиток: панування меркантилізму і збереження феодального режиму на селі. Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характерну На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками економічного лібералізму.

Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема Буагільбером. Проте не можна говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіократи розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної реформи, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. Її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мі-рабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Центром, де регулярно збирались фізіократи, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх. Її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійснення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Франсуа Кене (1694—1774) — народився у передмісті Версаля, в сім'ї дрібного землевласника. Одержав диплом хірурга і почав практикувати недалеко від Парижа. Прославився як лікар, а 1749 p. став придворним лікарем Людовіка XV, одержав звання дворянина. Кене оселився на антресолях Версальського королівського палацу, де прожив двадцать п'ять років. У його помешканні також відбувалися зустрічі фізіократів. Тут бували славетні філософи Дідро, д'Аламбер, Гельвецій. Кілька разів зустрічався з Кене й А. Сміт.

Економічними проблемами Кене почав займатись, коли йому було 60 років. Цьому сприяла його дружба з філософами Дідро і д'Аламбером, які з 1751 p. почали видавати свою знамениту «Енциклопедію». У ній друкувалось багато статей на економічні теми. Саме тут Кене опублікував свої перші праці «Фермери», «Зерно» та ін.

1758 p. він видав славетну «Економічну таблицю», а згодом виходять з друку його праці: «Загальні принципи економічної політики держави», «Про торгівлю» (1760), «Аналіз економічної таблиці» (1766), «Діалог про ремісничу працю» (1766), «Зауваження відносно грошового процента» (1766) та ін.

У дослідженні економічних процесів Кене використав метод природничих наук, що його вперше застосував Петті. Він проголосив ідею «природного порядку», котрий панує як у природі, так і в суспільстві. Закони природного порядку створено Богом, і вони вигідні людству. «Фізичні закони, — писав він, — які встановлюють природний порядок найбільш вигідний для людського роду і з точністю визначають природне право всіх людей, є вічними, незмінними і безумовно найліпшими законами, які тільки можуть існувати». Основою природного порядку в Кене є право власності. Отже, Кене фактично визнає, що розвиток суспільства відбувається за об'єктивними законами. У цьому — велика заслуга фізіократів. Проте вони ототожнювали закони природи й закони суспільства, а під «природним порядком» фактично розуміли капіталістичне виробництво, розглядаючи його як вічне, незмінне.

Економічна програма фізіократів формувалась у боротьбі проти меркантилістів. Якщо останні всю увагу концентрували на аналізі явищ у сфері обігу, то фізіократи перенесли свої дослідження у сферу виробництва. Кене висунув ідею щодо еквівалентності обміну за умов природного порядку. Він вважав, що товари вступають в обмін з наперед заданою ціною. Проте, що саме лежить в її основі, він не розумів. Кене розглядав лише «ринкову ціну», яка, на його думку, залежить від наявності на ринку товарів, попиту і пропозиції за умов вільної конкуренції.

Якщо обмін є еквівалентним, то він, робив висновок Кене, нічого не виробляє, отже, не породжує багатства. А прибуток, який одержує торговець, не є прибутком держави. Такий висновок спонукав фізіократів шукати інших джерел збагачення держави. На думку Кене, збагачення країни зв'язане з матеріальним виробництвом і передовсім із сільським господарством. Саме тому фізіократи переносять свої дослідження у сферу безпосереднього виробництва, а саме — в сільське господарство.

39.

Протягом майже усього XVIII ст. зусиллями і працями цілої плеяди мислителів-філософів, учених, підприємців, державних діячів з різних країн були закладені основи вчення класичної школи, які відображали розуміння природи і механізму ринкової економічної системи. Однак висунуті ідеї були розрізнені і неупорядковані, а тому не могли представити цілісну картину функціонування економіки. Тим часом потреба в такій систематизації ставала усе більш насущною в міру того, як ринкові відносини утверджувалися і ставали пануючою формою економічного взаємозв'язку.

Заслуга вирішення цього завдання і створення цілісної системи уявлень про ринкову економіку належить англійському економісту Адамові Сміту (1723-1790). Саме завдяки йому політична економія здобуває всі риси наукового знання і стає академічною дисципліною, обов'язковим елементом економічної освіти. Сміт, що викладав у шотландських університетах моральну філософію і природне право, уперше починає читати окремий курс по політичній економії. Інтерес до економічних проблем поступово стає для нього головним,' а дослідження в цій області узагальнюються в книзі «Дослідження, про природу і причини багатства народів», яка вийшла 1776 року. Книга складається з п'яти частин. У першій розглядаються питання праці як джерела багатства, вартості і різних видів доходів; друга присвячена питанням капіталу, його нагромадження і застосування; третя — розвитку економіки Європи в епоху середньовіччя і зародження капіталізму; четверта розглядає попередні теоретичні системи — меркантилізм і фізіократизм; нарешті, п'ята викладає проблеми фінансово-податкової політики держави, ї доходів і витрат.

Структура книги свідчить, що найповніший і найоб'ємніший погляд на економіку припускає підхід до неї з трьох позицій: з боку теорії, з боку історії і з боку політики.

Поставивши завдання дати загальну картину функціонування економічної системи, яка прагне до збільшення сукупного багатства, Сміт повинний був сформулювати якісь загальні принципи, з позицій яких він збирався вирішувати це завдання, тобто виробити визначену методологію дослідження.

Вихідним пунктом цієї методології став егоїзм індивіда, який господарює і керується своїми особистими інтересами. Кожна людина прагне вибрати такий варіант вирішення завдань, що виникають, який принесе їй максимум задоволення і максимальне благополуччя. Таким чином, він реалізує свої матеріальні інтереси й у цьому виявляється природна властивість людської натури: «бажання поліпшити наше положення, властиве нам з народження і не залишає нас до могили». Егоїзм є чинником суспільного прогресу і могутнім стимулом, який спонукує до дій. «Не від доброзичливості м'ясника, броварника чи булочника, — пише Сміт, — очікуємо ми отримати свій обід, а від відстоювання ними своїх власних інтересів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму і говоримо їм не про наші нестатки, а про їхні вигоди». Така модель поведінки характеризувалася поняттям «економічна людина» і стала важливою складовою системи уявлень про механізм функціонування ринку.

Відстоюючи свої інтереси, кожна людина зіштовхується з прагненнями інших людей до своєї вигоди. Конкуруючи за найкращі можливості реалізації своїх інтересів, люди змушені пристосовуватися один до одного, враховувати взаємні потреби й у такий спосіб знаходити оптимальні рішення, які забезпечують суспільне благополуччя. Так діє механізм прояву «природного порядку», суть якого Сміт формулює у вигляді відомого положення про «невидиму руку». Людина «переслідує лише власну вигоду, причому в цьому випадку, як і в багатьох іншіх, вона невидимою рукою направляється до мети, яка зовсім не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш дієво служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне робити це». Економічні закони діють спонтанно, а не на основі свідомих домовленостей, а тому необхідно надати людям можливість робити те, що вони вважають за необхідне, якщо це не суперечить нормам законодавства і правилам суспільної моралі.

У своєму дослідженні Сміт використовує два підходи: езотеричний — прагнення проникнути у внутрішню сутність явищ, які розглядаються, і екзотеричний — опис поверхневих форм. Обидва методи можуть доповнювати один одного. Але в Сміта вони часто підмінюють один одного, і зовнішня форма виступає не як прояв глибшої сутності, а як ще одна сутність. Це породжувало суперечливість його поглядів і не дозволило додати його системі завершеності і цілісності.

Опорною точкою дослідження Сміта, яке узагальнює багато висловлених і до нього поглядів, було положення про те, що багатство суспільства є результат людської праці. Величина його, отже, залежить від кількості витраченої праці, тобто частки населення, зайнятого продуктивною працею, і від його продуктивності. Найважливішим фактором росту продуктивності праці виступає поділ праці чи спеціалізація. На мануфактурній стадії розвитку це дійсно був вирішальний фактор росту суспільного багатства. Сміт ілюструє це відомим прикладом виробництва англійських шпильок. Коли всі операції по виготовленню шпильки виконував один працівник, за день він міг виготовити не більш 20 штук. Але в майстерні, де застосовувався поопераційний поділ праці, і шпилька була результатом роботи десяти чоловік, які послідовно виконують кожний свою операцію, за день вироблялося 48000 шпильок чи по 4800 штук кожний. Продуктивність праці виросла в 240 разів!

Але поділ праці не тільки сприяє росту багатства. Він породжує необхідність у найбільш міцній і природній формі економічного зв'язку — обміні. Обмін у Сміта і результат поділу праці, і його передумова, оскільки схильність обмінюватися розглядається їм як уроджена властивість людської натури, яка відрізняє її від тварини. «Нікому ніколи не доводилося бачити, — міркує Сміт, — щоб собака свідомо мінявся кісткою з іншим собакою». Людей же обмін поєднує в єдиний виробничо-торговий союз, у якому вони співпрацюють в інтересах збільшення багатства народів. Багатство росте тому, що при обміні кожен учасник заощаджує свою працю, відмовляючись від виробництва того, що обходиться йому дорожче, і, вимінюючи його на те, що він може зробити з меншими витратами.

Інструментом, який полегшує обмін і робить його універсальною формою зв'язку, є гроші. Вони усувають незручності бартерного обміну, роблять роботу цього механізму безперебійною і злагодженою, але самі по собі не є багатством. Це «велике колесо обороту», яке переміщає і поширює товари, але не створює і не збільшує їхньої кількість. Розвінчуючи меркантилістські уявлення про гроші як втілення суспільного багатства, Сміт обмежує їхню роль виконанням чисто технічних операцій, не помічаючи всього різноманіття виконуваних ними функцій.

Але якщо гроші тільки обслуговують процес обміну, то що ж робить товари обмінюваними, чому замість одного блага можна одержати деяку кількість іншого?

Так Сміт підходить до проблемі вартості як основи обмінюваності і, розуміючи всю її складність, дбайливо просить у читача особливої уваги і терпіння через «надзвичайно абстрактний характер» питання.

Насамперед, Сміт розглядає вартість як внутрішню властивість товару, властиву йому від природи, що означає, по-перше, цінність даної речі для споживача і, по-друге, здатність придбати інші речі в обмін на дану. Таким чином, Сміт чіткіше формулює визначення основних властивостей товару, яке йде ще від Аристотеля: споживчу вартість і обмінну вартість.

Але «цінність для споживача» не може стати основою обмінюваності і Сміт приводить цьому витончений доказ, який одержав назву «парадокс Сміта». Якби обмінюваність визначалася корисністю товару для споживача, то найкорисніша річ повинна була б мати і найбільшу вартість. Але в такому випадку як пояснити парадоксальну ситуацію, при якій вода, найвища корисність якої незаперечна, коштує дуже мало чи взагалі нічого не коштує, а алмази, корисність яких у порівнянні з водою значно менша, коштують надзвичайно дорого. Отже, корисність не може бути основою обмінюваності.  Залишається знайти щось загальне, властиве всім товарам, і таке, що робить їх порівнюваними один з одним. Варіант відповіді був уже запропонований В. Петті і низкою дослідників першої половини XVIII ст. — це витрати праці. Сміт приймає трудовий варіант теорії вартості, розуміючи при цьому, що мова може йти не про індивідуальні витрати, а про ті, котрі суспільство вважає необхідними і достатніми для виготовлення даної речі. Виявляє ці усереднені витрати ринок шляхом коливання цін навколо якоїсь природної ціни під впливом співвідношення попиту та пропозиції. Тут і з'ясовується, що далеко не вся праця, витрачена товаровиробником, може бути визнаною у якості мірила обмінюваності, а лише та його кількість, яку можна обміняти на працю, втілену в товарі іншого виробника. Якщо столяр обмінює зроблений ним стіл на дві пари чобіт, то вартість столу визначається тою кількістю праці, яка пішла на виготовлення двох пар чобіт. Тут Сміт ототожнює вартість як внутрішню властивість товару з обмінною вартістю, тобто пропорціями, у яких одні товари обмінюються на інші.

Поки мова йде про просте товарне виробництво, де самі виробники обмінюються своїми виробами, таке ототожнення не породжує кількісних протиріч, оскільки дотримується принцип еквівалентності. Столяр здобуває в шевця таку ж кількість праці, яку він віддає йому у вигляді столу.

Але ситуація істотно змінюється в умовах виробництва з застосуванням найманої праці. Коли підприємець наймає робітника, він фактично купує його здатність створити яку-небудь річ чи зробити послугу в обмін на заробітну плату. Відповідно до трудової теорії вартості, це повинен бути обмін еквівалентів. Але в такому випадку працівник як еквівалент витрат своєї праці повинний отримати створений ним продукт. Підприємцю ж нічого не залишається, він не може отримувати прибуток. Виходить парадоксальна ситуація: якщо обмін еквівалентний, те прибутку не може бути і підприємницька діяльність позбавляється сенсу; якщо ж є прибуток, то порушується принцип еквівалентності і вся трудова теорія вартості виявляється під сумнівом.

Зіштовхнувшись з цим протиріччям, Сміт доходить висновку, шо обмін відповідно до трудових витрат відбувається тільки в «примітивному стані суспільства». Для розвитого товарного виробництва пропонується інша теорія вартості. Обмін відповідно до «природних цін» припускає відшкодування витрат, які одночасно є чиїмись доходами: заробітною платою, прибутком, рентою. Ці три елементи «є первісними джерелами всякого доходу, так само як і всякої обмінної вартості». Вартість, яка знову ототожнюється з міновою вартістю, складається з трьох частин, що після реалізації продукту розпадаються на доходи найманих робітників, підприємців і землевласників. Це стосується і тієї частини вартості, яка являє собою матеріальні витрати (сировина, паливо, зношення устаткування). Вона також розпадається на доходи тих, хто створював ці продукти: зарплату, прибуток, ренту. У цьому варіанті своєї теорії Сміт підмінює поняття вартості як внутрішньої підстави для обміну поняттям ціни, елементами якої є величини, які утворюють доходи. У масштабі всього суспільства, таким чином, сукупна ціна (вартість) дорівнює сукупному доходу, вимірюваному сумою доходів основних продуктивних класів.

У цьому зв'язку Сміт переходить до аналізу первинних доходів, тобто тих, які створюються продуктивною працею і ведуть до збільшення національного доходу.

Заробітна плата розглядається як винагорода за працю, покликана забезпечити працівнику задоволення його потреб, включаючи утримання родини, культурні і духовні запити, обумовлені традиціями, звичаями і звичками, які склалися в даній країні на тому чи іншому етапі її історичного розвитку. Зарплата не обмежується мінімумом засобів існування працівника, а складається під впливом попиту на працю і його пропозиції. При цьому регулюючим фактором вважається динаміка народонаселення: при підвищенні зарплати збільшується народжуваність, а отже, пропозиція на ринку праці, при зниженні — навпаки.

Прибуток і рента розглядаються Смітом, з одного боку, як частини вартості, які перевищують величину заробітної плати, з іншого, — як результат продуктивності капіталу і землі.

Величина прибутку і ренти, як і заробітної плати, складається на ринку шляхом коливань навколо природних норм, які визначаються умовами виробництва в типових галузях, географічними і кліматичними умовами, далекістю від ринків збуту, родючістю грунтів і т.п. Динаміка цих норм залежить також від того, у якому стані знаходиться суспільство: зросту, падіння чи застою.

Від проблеми доходів Сміт переходить до розгляду категорії капіталу. Він визначає його як накопичений запас, від якого розраховують отримати прибуток. Як і фізіократи, він виділяє дві функціонально різні частини капіталу. Одна частина, яка, на думку Сміта, не покидає свого власника, названа ним основним капіталом.  Інша, котра іде від власника в одній формі, а повертається в іншій — оборотним капіталом. Цей розподіл мав велике значення для розуміння процесів руху продуктів і доходів, хоча запропоновані Смітом визначення були не зовсім точні. Так, основний капітал він фактично виключив із процесу обороту, а до складу оборотного капіталу включив і капітал обороту (готову продукцію, кошти).

Особливий акцент Сміт робить на нагромадженні капіталу, у якому він бачить вирішальний фактор економічного прогресу, основний шлях до росту багатства нації. Той, хто накопичує капітал, — благодійник нації, марнотрат — її ворог. Така позиція цілком відповідала завданням, які стоять перед країною, яка знаходиться напередодні промислового перевороту. У той же час максимізація норми нагромадження за рахунок скорочення споживання не може розглядатися як закономірність будь-якої економіки на будь-якому етапі її розвитку.

Нагромадження здійснюється після відшкодування витрачених елементів основного й оборотного капіталу, у зв'язку з чим Сміт розрізняє валовий доход, під яким мається на увазі повний продукт праці нації протягом року (те, що зараз називається ВВП), і чистий доход — те, що залишається після відрахування амортизації основного капіталу і відшкодування оборотного. Саме чистий доход є джерелом росту багатства нації.

Створена А. Смітом система уявлень про функціонування економіки, яка базувалася на ідеї природного порядку, відводила певну роль у господарському житті і функціям держави. Сміт зводить їх до трьох дуже важливих обов'язків: забезпечення військової безпеки, здійсненню правосуддя і створення та утримання суспільних установ, «створення і утримання яких не можуть бути вигідними окремим особам чи невеликим групам». З врахуванням цього повинні формуватися доходи і витрати держави, без перевищення розумних меж, тому що «великі народи ніколи не убожіють через марнотратність і нерозсудливість приватних осіб, але вони нерідко убожіють у результаті марнотратності і нерозсудливості державної влади». Тому для досягнення вищого ступеня добробуту «потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей».

Однак настільки оптимістичні уявлення про можливості механізму ринкової економіки далеко не завжди підтверджувалися реальним ходом подій. У результаті промислової революції, яка підвела під ринкову систему адекватну їй матеріально-технічну базу, виникає низка не відомих раніше проблем, які вимагають осмислення і пояснення. Наслідком широкого впровадження машин • стає безробіття, яке у свою чергу загострює протиріччя між підприємцями і найманими робітниками. Протиріччя виникають і всередині правлячого класу, де промислова буржуазія, яка збагатилася в результаті промислової революції, претендує на провідну роль у політиці, зіштовхуючись при цьому з інтересами земельних власників. В Англії початку XIX ст. це знайшло відображення в боротьбі навколо «хлібних законів».

Подібні ситуації не знаходили пояснення в теоретичній системі Сміта, де усі трудилися в інтересах збільшення багатства і ріст багатства нації означав ріст багатства кожного. Система вимагала подальшого розвитку й удосконалення, тим більше, що окремі її елементи (наприклад, теорія вартості) так і не отримали остаточного завершення.

40.

Д. Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1827 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування». У цій праці (і не тільки в цій) Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він розробляє економічну програму буржуазного розвитку, бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії із землевласниками.
Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу багатства між класами. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо — розподіл багатства на заробітну плату, прибуток і ренту і вплив його на зростання багатства. Отже, розподіл він уважає фактором зростання. Вихідним пунктом дослідження в нього, як і в Сміта, є мінова вартість.
Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоч і є абсолютно необхідною для визначення останньої. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, потрібної для їх добування. Перше джерело — рідкісність, стосується незначної кількості товарів (мистецькі твори тощо). Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею.
Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення «працею, що купується». Не сприймає Рікардо і тлумачення Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи. Водночас Рікардо заявляє, що на цінність товарів впливає не лише праця, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві. Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Проте (на відміну від Сміта) він трактує цю категорію позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом.
У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він уважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару, а позначаються лише на величині прибутку.
Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли розв'язував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що
прибуток на капітал визначається його розмірами, а норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до затрат живої праці. Тоді у галузях, де переважала б ручна праця і були більшими її витрати, створювалась би більша цінність, ніж у галузях зі значним основним капіталом. Щоб подолати цю суперечність Рікардо відмовляється від твердження, що заробітна плата не впливає на ціни. Він висновує, що зростання номінальної заробітної плати збільшує цінність благ, виготовлених за допомогою капіталу з коротким строком служби, або з допомогою малої кількості техніки, і навпаки. Саме в такий спосіб вирівнюється норма прибутку, незалежно від статей витрат.
Рікардо в основному дотримувався трудової теорії вартості, хоч і розумів, що вона не може повністю пояснити співвідношення товарних цін. Але вона була зручною для аналізу проблеми протягом нетривалих часових періодів.
Підхід Рікардо до визначення цінності зазнав гострої критики з боку економістів, які підкреслювали працезатратний характер його концепції. Слід звернути увагу на це питання, адже в СРСР саме ця затратна концепція в теорії виявилася як розтратна практика в народному господарстві.
Рікар
до також розрізняє «природну» й «ринкову» ціну. Під «природною» він фактично розуміє цінність, під «ринковою» — ціну. Ринкові ціни відхиляються від природних під впливом попиту і пропозиції.
Гроші. Теорію грошей Рікардо будує на засадах своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото, цінність котрого, як і будь-якого іншого товару, визначається затратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Використання золота Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу.
Теорія розподілу. Основною проблемою політичної економії, як уже зазначалось, Рікардо вважає розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку й ренти.
Заробітна плата в Рікардо — це дохід робітника, плата за працю. Праця як товар також має природну й ринкову ціну. Природна ціна визначається цінністю засобів існування робітника і його сім'ї. Вона змінюється з часом і є різною в різних країнах. Рікардо притаманна тенденція обмежувати природну ціну праці ціною мінімуму засобів існування.
Ринковою ціною праці є та, що фактично виплачується робітникам. Рікардо ставить її в залежність від попиту і пропозиції, тобто узалежнює рух заробітної плати від руху народонаселення. З розвитком суспільства становище робітників буде погіршуватись. Це зумовлюватиметься, на думку Рікардо, зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства, що спричинятиме зростання цінності останніх. А грошова заробітна плата коли й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари. Він виступає проти втручання держави у функціонування ринку праці й наполягає на необхідності скасування законів на захист бідних.
Прибуток у Рікардо — це перевищення цінності над заробітну плату. Він виступає в нього то як породження капіталу, то — як праці.
Велику увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибутку. З розвитком суспільства вона має тенденцію до зниження. Ця тенденція зумовлена тим, що продуктивність праці в сільському господарстві зменшується (дія «закону спадної родючості ґрунту»), що призводить до зростання цін на продукти харчування і зростання заробітної плати. Відповідно відбувається зниження прибутку. Фактором, що протидіє спаданню норми прибутку, Рікардо вважає розвиток продуктивних сил.
Земельна рента. Ренту Рікардо визначає як «частку продукту землі, яка виплачується землевласнику за користування першо-початковими й такими, що не руйнуються, силами ґрунту». Ренту він пов'язує з приватною власністю на землю. Основний постулат Рікардо полягає в тім, що рента виплачується за користування землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість неоднакова. Зі зростанням кількості населення починається обробіток і менш родючих та гірше розміщених земельних ділянок. У такому разі зростатимуть витрати виробництва сільськогосподарської продукції. Це відбуватиметься доти, доки на найгіршій земельній ділянці витрати виробництва не зрівняються з ринковою ціною. Така ділянка ренти не дає. Однак обробіток гірших земель забезпечує зростання ренти на ліпших ділянках.
Аналізує Рікардо і можливість збільшення витрат виробництва на одній ділянці для одержання такої самої величини додаткового продукту, що й на іншій. Розглянуті Рікардо види ренти К. Маркс назвав диференційною рентою. Величина ренти в Рікардо — це перевищення цінності над середній прибуток.
Теорія ренти Рікардо відіграла велику роль у боротьбі промислової буржуазії проти землевласників. Буржуазії імпонував висновок Рікардо про те, що в підтриманні високих цін на хліб заінтересовані лише землевласники, бо це забезпечує їм високу ренту. Промислова буржуазія використала теорію ренти Рікардо для обгрунтування вимоги скасування хлібних законів.
Проблема відтворення і криз. Рікардо поділяє погляди Сея, який заперечував можливість надвиробництва і криз. Посилаючись на Сея, Рікардо стверджує, що попит обмежується лише виробництвом. Кожна людина виготовляє продукцію або для власного споживання, або на продаж. Отже, продукти завжди купують за інші продукти чи послуги. Гроші є лише «мірилом, за допомогою якого відбувається обмін». Рікардо допускав можливість надвиробництва в окремих галузях. Але його він розглядав як тимчасове і таке, що спричиняється неправильним розподілом ресурсів, прорахунками підприємців.
Теорія порівняльних переваг. Велика заслуга Рікардо полягає в розробленні теорії порівняльних витрат, як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Він першим з економістів розробив теорію міжнародної торгівлі з теоретичного боку і показав, чим вона відрізняється від внутрішньої торгівлі: якщо внутрішня торгівля зумовлюється тенденцією вирівнювання норми прибутку, то зовнішня — «порівнянними витратами». Сміт сформулював тезу про «абсолютні переваги», а Рікардо довів, що взаємовигідна торгівля можлива навіть за умов, коли різні країни мають тільки відносні переваги щодо виготовлення тих чи інших товарів, тобто абсолютні переваги лише щодо якогось одного фактора виробництва.
Рікардо, як і Сміт, — видатна, хоч і суперечлива постать в історії економічної думки. Понад півстоліття його теорія панувала в економічному житті Англії. Аналізуючи економічні погляди Рікардо слід врахувати оцінку, яку дали йому видатні економісти. К. Маркс уважав праці Рікардо і Сміта вершиною класичної (наукової) політичної економії. Натомість Д. М. Кейнс популярність Рікардо назвав «явищем загадковим» і пояснював її тим, що теорія вченого імпонувала владі. Саму ж теорію Кейнс назвав непридатною для наукових прогнозів. Англійський економіст Бла-уг, порівнюючи внесок у розвиток економічної теорії Сміта і Рікардо, писав, що «Багатство народів» містить більше суттєвих узагальнень щодо функціонування економічної системи, ніж «Основи» Рікардо. Заслуга останнього в тім, що він «винайшов техніку економічної науки», заклав підвалини модельного підходу до побудови економічної теорії.

41.

 Економічні погляди Ж. Б. Сея сформувались під впливом праць А. Сміта, ідеї якого були ним творчо поглиблені і збагачені. Ж. Б. Сей вів дискусії з Т. Мальтусом, Д. Рікардо, С. Сісмонді. Аналізуючи і коментуючи вчення свого англійського вчителя, Ж. Б. Сей став засновником власної школи економічної думки в класичній політичній економії у Франції.Ж. Б. Сей був прихильником ідей економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки. Свої економічні ідеї Ж. Б. Сей виклав у таких основних працях: „Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства” (1803), „Англія та англійці” (1814), „Катехізис політичної економії” (1817), „Повний курс політичної економії” (1828 – 1829).

У своїх працях Ж. Б. Сей:

 – обмежував предмет політичної економії позитивною стороною. Критикував А. Сміта за те, що той зробив значну поступку нормативній стороні політичної економії, намагався прив’язати абстрактну теорію до практичних рекомендацій для державних чиновників. Роль вченого-економіста, вважав Ж. Б. Сей, в тому, щоб описувати та аналізувати економічні процеси і явища (як і чому такий-то факт є наслідком іншого), а не повчати та надавати якийсь порад и щодо методів і форм господарювання. Суспільство само має визначати, погодитися з цими висновками чи їх відкинути;

– не визнавав працю вартісною основою товарів. Критикував А. Сміта за його „хибний висновок” стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Ж. Б. Сей наголосив, що корисність є „першоосновою цінності”. Розвиваючи „теорію корисності”, Ж. Б. Сей стверджував, що виробництво створює корисність, яка в свою чергу надає предметам цінність.

– розробив теорію ринків(„закон ринків”, або „закон Сея”.) Суть цього закону в тому, що виробництво не тільки збільшує пропозицію товарів, але й породжує адекватну потребу в споживанні (попит) на них завдяки необхідності покривати витрати виробництва. Якщо коротко, то пропозиція створює відповідний їй попит.

– Ж. Б. Сей вважав, що необхідно поєднувати два наукових метода дослідження: індуктивний (логічне висновування від поодиноких випадків до загального висновку, від окремих фактів до узагальнених) і дедуктивний (логічне висновування від загальних положень до поодиноких випадків, від загального до особливого, конкретного);

– обгрунтував теорію трьох факторів виробництва, яка є найбільш універсальним варіантом класичної факторної теорії цінності, у якої Ж. Б. Сей підкреслював визначальну роль корисності у формуванні цінності. Згідно з цією теорією, три основні фактори виробництва – праця, капітал і земля – формують цінність товарів та визначають доходи власників цих факторів: зарплату найманих робітників (носіїв праці), прибуток підприємців (власників капіталу), ренту землевласників. Виходячи з цієї теорії, між власниками цих факторів існує гармонія економічних інтересів, вони взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва;

Знайомство Ф. Бастіа з працями А. Сміта сприяло підвищенню його інтересу до економічної науки. Свою систему економічних поглядів Ф. Бастіа виклав у праці „Економічні гармонії” (1850). В історію економічної думки Ф. Бастіа увійшов як автор своєрідних теорій послуг і „гармонії інтересів”, концепції розподілу сукупного продукту пропорційно до кількості наданих послуг.

Суть теорії послуг Ф. Бастіа в тому, що „Взаємний обмін здійснюється за таким незмінним правилом: цінність за цінність, послуга за послугу, а все, що становить дармову корисність, стоїть поза торгом, тому що дармовий продукт не має цінності, а предметом мінових угод буває лише цінність”

Теорія послуг Ф. Бастіа, ґрунтується на методології Ж. Б. Сея до визначення цінності економічних благ. В ній ринкове суспільство розглядалося як система взаємного обміну послугами, в якій беруть участь рівноправні учасники. В результаті такого обміну створюється корисність, яка представляє собою одну із частин сукупного продукту у вигляді товарів і послуг. Робітник створює певну корисність, яка втілюється в готовий продукт.

Використовуючи теорію послуг Ф. Бастіа розробив теорію економічних гармоній, у якій намагався довести відсутність об’єктивного підґрунтя щодо соціальних конфліктів у ринковому суспільстві між основними його класами. Суть цієї теорії в тому, що усі законні інтереси людей у взаємних стосунках є гармонійними. 

На думку Ф. Бастіа, ринкова економіка – це справжнє царство волі та гармонії, тому що усі члени суспільства „вимушені надавати один одному взаємні послуги і взаємну допомогу заради спільної мети”.

Завершує економічну систему Ф. Бастіа концепція розподілу сукупного продукту пропорційно до кількості наданих послуг. Суть цієї концепції в тому, що усі учасники обміну послугами (послуга за послугу), законно отримають свою відповідну частку винагороди. Процент – законний дохід підприємця, земельна рента – законний дохід землевласника. Їх розмір залежить від обсягу наданих послуг.

42.

У 20-х рр. ХІХ ст. класична політична економія, досягнувши кульмінації свого розвитку, почала здавати свої позиції. Першим серед науковців, хто звернув увагу на нездатність рікардіанської школи пояснити нові економічні процеси і явища в Англії був Дж. С. Мілль.

Аналізуючи пануючи на тої час погляди на економічні процеси і явища Дж. С. Мілль, як правило, сприймав і коментував висновки, до яких прийшли А. Сміт і Д. Рікардо. Водночас, намагаючись подолати труднощі, з якими зіткнулася класична політична економія, вчений зробив спробу примирити її з новими реаліями економічного життя.

У своїх працях Дж. С. Мілль:

– вказував на необхідність органічного поєднання дедуктивного і індуктивного методів у процесі дослідження. Дж. С. Мілль вважав, що висновки дослідників справедливі лише тоді, якщо можуть бути перевірені індуктивним (дослідно-емпіричним) шляхом. Вчений заперечував універсальний прикладний характер наукових висновків;

– звужував предмет політичної економії позитивною стороною, характеризував його тільки як абстрактну науку. Дж. С. Мілль попереджав, що нормативна сторона може застосовуватися лише з відповідними застереженнями;

– стверджував, що предметом політичної економії є „багатство, дослідження його сутності, законів виробництва і розподілу”;

– визначав багатство сумою благ, які купуються і продаються на ринку. На думку Дж. С. Мілля, „річ, за яку нічого не можна отримати взамін, якою би корисною чи необхідною вона не була, не є багатством. Наприклад, повітря, хоча і є абсолютною необхідністю для людини, на ринку ніякої ціни немає, тому що його можна отримати практично задарма.

– висунув на перший план „закони виробництва” і „закони розподілу”, та різко протиставив їх. На думку Дж. С. Мілля, закони виробництва вічні, незмінні і подібні „фізичним істинам”, в них немає нічого, що б залежало від волі”. А закони розподілу, оскільки ними керують „людські інституції”, є такими, „якими їх роблять думки і бажання правлячої частини суспільства, і дуже різноманітні в різні століття і в різних країнах”

– зробив спробу виявити відмінності у запозичених ним у англійського філософа О. Канта термінів „статика” і „динаміка”. У першому розділі четвертої книги Дж. С. Мілль зазначає, що всім економістам було властиво прагнення пізнати закони економіки „суспільства стаціонарного і незмінного”, і що тепер необхідно додати „динаміку політичної економії до її статики”. Щоправда, як стверджує М. Блауг, „у Мілля „динаміка” означає аналіз історичної зміни, а „статика”, напевно, те, що ми тепер називаємо порівняльним статистичним аналізом

– проаналізував економічну динаміку. В пошуках шляхів економічного зростання Дж. С. Мілль досліджував закон тенденції норми прибутку до зниження. Розглядаючи норму прибутку як важливий чинник динамічних змін, вчений не погодився з поглядами А. Сміта про те, що вона падає внаслідок конкуренції капіталів. Падіння норми прибутку Дж. С. Мілль пов’язував із наближенням величини капіталу до тієї межі, коли становиться неможливим прибуткове використання капіталу на даній обмеженій території, а також зі зменшенням ризику при продуктивному використовуванні капіталу і збільшенням передбачливості. Як і Д. Рікардо, даний науковець вважав, що зниження норми прибутку можна уповільнити через вивезення капіталів за кордон, прискорення технічного прогресу тощо;

– був повністю солідарний з А. Смітом з приводу трактування продуктивної праці як діяльності, що забезпечує створення багатства, матеріальних благ. Але на відміну від нього, Дж. С. Мілль вважав продуктивною також і працю, спрямовану на охорону власності і на отримання кваліфікації, фізичних і духовних здібностей людей

– фактично відмовився від трудової теорії вартості і перейшов на позиції теорії „витрат виробництва”. Дж. С. Мілль вважав, що вартість продукту визначається вартістю витрат виробництва. Разом з тим, виходячи з „догми” Сміта, він виключав із величини витрат вартість основного капіталу, зводячи всі витрати до величини заробітної плати і прибутку;

– дотримувався поглядів Д. Рікардо і Т. Мальтуса щодо сутності заробітної плати. Характеризуючи її як плату за працю і вважаючи, що вона залежить від попиту та пропозиції на робочу силу, Дж. С. Мілль повторив їх висновок про неминучість утримання оплати праці працівників на мінімальному рівні. Одначе він, як і Д. Рікардо, не ототожнював поняття „мінімум заробітної плати” і „фізіологічний мінімум”, пояснюючи, що перше кількісно перевищує друге;

– був прихильником речовинної концепції капіталу. Розглядав, услід за А. Смітом, капітал як „раніше нагромаджений запас продуктів минулої праці”. З огляду Дж. С. Мілля, капіталотворення як основа інвестицій дозволяє розширити масштаби зайнятості і може зупинити безробіття. Однак лише за умови, що не буде „непродуктивних витрат багатих”. Вчений поділяв капітал на основний і оборотний;

– займав спільну позицію з Д. Рікардо на земельну ренту, визначав її як „компенсацію, яка платиться за користування землею”. Дж. С. Мілль вважав ренту аномальним явищем, незаробленим наддоходом землевласників, який виникає в процесі ціноутворення у сільському господарстві, в результаті перерозподілу прибутків і заробітної плати. На основі цього зробив висновок про необхідність вилучення земельної ренти на користь суспільства. Запропонував обкладати доходи землевласників спеціальним податком;

– дотримувався поглядів Т. Мальтуса на теорію народонаселення. Дж. С. Мілль стверджував, що єдиним засобом забезпечення повної зайнятості і високого рівня заробітної плати працівників є добровільне обмеження народжуваності;

– зробив аналіз грошей. Трактуючи гроші як специфічний товар, Дж. С. Мілль стверджував, що їхня вартість, як і інших товарів, „визначається тимчасово попитом і пропозицією, а постійно і в середньому – витратами виробництва

– стояв на позиціях кількісної теорії грошей. На думку Дж. С. Мілля, „за інших незмінних умов, вартість грошей змінюється обернено пропорційно кількості грошей: будь-яке зменшення збільшує її в однаковій пропорції”

– дав аналіз природи кризових явищ, обгрунтував можливість безкризового розвитку ринкової економіки. Як і С. Сісмонді, він вважав, що причиною торговельної кризи є загальне надвиробництво і виникає воно у наслідок надлишку спекулятивних закупівель. На думку Дж. С. Мілля, „безпосередньою причиною існування торговельної кризи є скорочення кредиту, а засобом подолання – не зменшення пропозиції, а відновлення довіри”

– обґрунтовував необхідність удосконалення суспільного устрою. Дж. С. Мілль вважав, що найкращим станом людства було би таке, коли ніхто не бідний, ніхто не прагне стати багатшим, і немає ніяких причин побоюватися бути відкинутим назад через зусилля інших проштовхнутися вперед.

43.

З давніх-давен люди мріяли про справедливе і щасливе суспільство, позбавлене експлуатації та гноблення, економічної і соціальної нерівності, що знайшло відображення у творах старогрецьких мислителів, релігійних ученнях, численних утопічних концепціях, заснованих на ідеях розумного порядку та гармонії.

В історії економічної думки виділяють два основні етапи розвитку соціалістичних утопічних ідей:

- ранній утопічний соціалізм, який знайшов яскраве втілення у фантастичних проектах видатних мислителів XV—XVII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Мельє, В. Вінстенлі та інших. Найважливішими передумовами виникнення цих проектів став розклад феодалізму, первісне нагромадження капіталу в західноєвропейських країнах, яке супроводжувалось розоренням селянства та зубожінням переважної більшості населення. Твори ранніх соціалістів-утопістів відобразили ідеологію антифеодального протесту, прагнення до скасування феодальних привілеїв та залежностей, зміни відносин власності й розподілу, утвердження справедливого і щасливого суспільства;

- пізній утопічний соціалізм, заснований на ідеях перебудови капіталістичного суспільства. Термін "соціалізм" впровадив у науковий вжиток французький філософ П'єр Перу (1797—1871) у другій половині XIX ст. Він був послідовником К.А. Сен-Сімона та одним із засновників християнського соціалізму — специфічного напрямку суспільної думки, представники якого прагнули надати релігійному ученню соціалістичного забарвлення і розглядали як найважливішу умову соціалістичних перетворень моральне вдосконалення суспільства.
У сучасній літературі термін "соціалізм" використовується як назва теорії, в основі якої лежить ідея рівності (матеріальних благ, прав, обов'язків), спільності власності, соціальної справедливості, свободи, а також суспільного устрою, що відповідає цим вимогам, європейських мислителів XVIII—XIX ст. Ш. Фур'є, К.А. Сен-Сімона, Р. Оуена.

Найважливішими передумовами формування цих ідей стали: завершення промислового перевороту, масове розорення селян та ремісників, майнове розшарування суспільства, виникнення безробіття та злиденності, погіршення становища робітничого класу, загострення соціальних суперечностей тощо.

Можна виділити деякі спільні риси, притаманні більшості соціалістичних утопічних учень:

- емоційну критику феодального та капіталістичного устроїв за їх неспроможність забезпечити справедливий розподіл багатства та ефективне використання матеріальних і людських ресурсів;

- заперечення приватної власності та вільної конкуренції як основи експлуатації та соціальної нерівності.

- розуміння розвитку людського суспільства як історичного процесу, пов'язаного із заміною наявного ладу новим, більш прогресивним і справедливим суспільним устроєм;

44.

В історії економічної думки виділяють два основні етапи розвитку соціалістичних утопічних ідей:

Ранній утопічний соціалізм та пізній утопічний соціалізм.

Ранній утопічний соціалізм описується у працях видатних мислителів XV—XVII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Т. Мюнцер, Д. Вінстенлі та інших.

Томас Мор - один з най видатніших представників раннього утопічного соціалізму, англійський письменник-гуманіст, державний діяч. У 1516 р. опублікував свій знаменитий роман "Утопія" (утопія - благодатне місце, якого ніде не існує), яка дала назву новій течії суспільної думки. В ній вперше здійснена критика капіталізму, а саме процесу первісного нагромадження капіталу як першооснови всіх суспільних суперечностей і майнової нерівності. В "Утопії" викладена утопічна модель ідеального суспільства на засадах рівності без приватної власності. Держава є федерацією лише міст. Приватна власність відсутня. Господарська одиниця - сім'я, яка займається певним ремеслом, здає продукцію державі. Сільськогосподарські роботи організовуються за принципом трудової повинності: кожен має відробити два роки.

Ідеї утопічного соціалізму розвивав італійський мислитель Томазо Кампанелла. У творі "Місто сонця" (1623) він запропонував проект ідеальної утопічної держави, основними рисами якої є:

- громадський спосіб життя, відсутність приватної власності, майнової нерівності, злиднів та експлуатації, панування спільної любові й загальної турботи;

- відсутність грошей, натуральний продуктообмін;

- примусова обов'язкова щоденна чотиригодинна праця: оволодіння науками, заняття ремеслом і заміськими сільськогосподарськими роботами, що забезпечує достатній обсяг усього необхідного для життя, зрівняльний розподіл благ;

Т. Мюнцер виступав за насильницьке знищення феодального устрою і побудову "царства Божого" на землі. Будуть знищені державна влада, класові відмінності, приватна власність та нерівність. Загальний добробут населення буде невпинно зростати на основі спільного майна. Земля має бути передана селянам. Саме простий народ, як стверджував Т. Мюнцер, є носієм Божественної справедливості, здатним побудувати безкласове суспільство, засноване на засадах рівності та справедливості. Суди і влада мають перейти до братства бідняків.

Джерард Вінстенлі у працях "Новий закон справедливості" (1649), "Закон свободи" (1652) виступав проти монархії за республіку, ліквідацію приватної власності, достаток за менших зусиль праці, знищення злиднів.

Пізній утопічний соціалізм, заснований на ідеях перебудови капіталістичного суспільства. Найвідомішими представниками є Анрі де Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен.

На думку А. де Сен-Сімона, історичний прогрес суспільства відбувається шляхом поступового переходу від рабовласницької стадії до феодальної і промислової (індустріальної) в результаті зростання обсягу знань і вдосконалення господарства.

Новий суспільний лад А. де Сен-Сімон називає індустріалізмом, його основою мають стати промисловість, плановість та централізм в управлінні економікою. Процес управління мають здійснювати найбільш досвідчені промисловці, вчені - планувати процес виробництва. Безпосередньо ж здійснювати реалізацію таких планів має армія трудящих. Усі члени суспільства будуть "зверху" об'єднані в асоціації (колективні організації) на принципах рівності та обов'язкової праці за принципом: "від кожного - за здібностями, кожному - за працею". Поступово зникнуть класи та соціальні відмінності, крім тих, що ґрунтуються на праці та здібностях. Приватна власність буде збережена під контролем суспільства і даватиме власнику право на централізовано виділену із суспільного продукту винагороду на капітал. Можливі соціальні суперечності мають вирішуватися мирним шляхом. Наголошував на несправедливості приватної власності, особливо набутої за правом народження у спадок.

Ш. Фур'є критикував класичну політичну економію та економіку вільної конкуренції. Вважав за необхідне створити соціальну науку та новий соціальний устрій на засадах гармонії та справедливості. Капіталізм є ворожим людині, а капіталістична індустріалізація лише посилює антагонізм між інтересами індивіда і колективу.

Вчений запропонував власну схему прогресивного розвитку людства для якої характерні такі основні риси:

- знищення приватної власності.

- Розвиток промисловості має бути підпорядкований сільському господарству;

- обов'язковість та привабливість праці для всіх, її планування. Відсутність конкуренції і розвиток змагання між трудящими як основи зростання продуктивності праці та поліпшення добробуту суспільства;

- справедливий розподіл продуктів і доходів відповідно до внеску кожної особи в загальні результати.

На відміну від французьких утопістів, які заперечували класичну політичну економію, Р. Оуен був прихильником трудової теорії вартості Д. Рікардо і вважав працю єдиним джерелом вартості.

Риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Р. Оуен систематизував у 26 законах "раціональної конституції":

- знищення приватної власності, організація кооперативної праці на засадах суспільної власності, рівність громадян у правах і обов'язках;

- праця є єдиним мірилом цінності та обов'язковою для всіх. Відсутність грошей, заміна їх спеціальними бонами праці;

- використання принципу розподілу: від кожного - за здібностями, кожному - за працею;

- активна роль держави (розумного уряду) у створенні нового суспільства.

45.

Економічні погляди К. Маркса (1818-1883) сформувалися впродовж 40-80-х років XIX ст. Були економічні та соціальні перетворення, пов'язані з утвердженням індустріального суспільства; загостреннях соціальних суперечностей у результаті погіршення становища найманих працівників, соціальні потрясіння і боротьба робітничого класу за свої права. Активна участь К. Маркса у революційно-демократичному русі; прагнення довести необхідність соціально-економічних перетворень і дати теоретичне обґрунтування боротьби пролетаріату проти буржуазії, які спонукали до аналізу економічних явищ і процесів з метою обґрунтування неминучості загибелі капіталізму під натиском його внутрішніх суперечностей; зростання популярності соціалістичних ідей і незадоволення теоретичним вченням класичної політичної економії.

Вчення К. Маркса, яке він розглядав як альтернативу класичній політичній економії, є основою марксизму - економічної теорії, яка визначається як марксистська політична економія.

Трудова теорія вартості та теорія додаткової вартості є центральними елементами економічної теорії К. Маркса. Розвиваючи теорію трудової вартості класичної політичної економії К. Маркс:

- вважав, що єдиним джерелом вартості є праця, а точніше соціально визначена людська діяльність. Величина вартості товару вимірюється суспільно необхідним часом, затраченим на його виробництво. Отже, згідно із законом вартості всі товари обмінюються на основі вартості, яка в них міститься;

- ввів поняття "ціна виробництва" як форму існування вартості. Ціна як грошове вираження вартості товару відхиляється від останньої під впливом коливань попиту і пропозиції;

- зазначив, що вартість товару визначається не кількістю робочого часу, затраченого на його виробництво, а часом на його відтворення.

- зазначав, що у процесі реалізації товару відбувається роздвоєння вартості на споживну (відображає його корисність) і мінову вартість (у формі мінової вартості), в основі якого лежить двоїстий характер праці, втіленої у товарі (конкретна праця створює споживну вартість, абстрактна праця створює мінову вартість);

При обґрунтуванні теорії додаткової вартості К. Маркс вводить поняття товару "робоча сила" як сукупності фізичних і духовних здібностей людини, який, як і будь-який інший товар, має дві властивості: вартість, яка визначається робочим часом, необхідним для його відтворення, і споживну вартість - визначається вартістю, яку вона створює.

У теорії грошей учений обґрунтовує товарну теорію грошей, тлумачить їх природу як специфічного товару, який стихійно виокремився із товарної маси у процесі еволюції обміну і став відігравати роль загального еквівалента - виразника вартості всіх інших товарів. При цьому гроші виконують п'ять функцій: міри вартості - виражають вартість усіх інших товарів у певній кількості (масі) грошей; засобу обігу - виступають посередниками між товарами у процесі їх обігу; засобу утворення скарбів (засобу нагромадження) - для заміни товарної форми грошовою; засобу платежу - засобу сплати боргових зобов'язань; світових грошей, коли гроші за межами внутрішньої збори обігу функціонують як загальний засіб платежу, загальний купівельний засіб або як суспільна матеріалізація багатства взагалі.

На відміну від представників класичної політичної економії, які під заробітною платою розуміли плату за працю, К. Маркс трактує заробітну плату як результат обміну найманого робітника з капіталістом за продаж робочої сили.

У теорії капіталу К. Маркс зазначає, що гроші є першою формою існування капіталу. В умовах капіталістичного виробництва рух грошей описується формулою Г - Т - Г1, де Г1 - Г + АГ, тобто дорівнює первісно авансовій сумі плюс деякий приріст. Саме цей рух грошей і перетворює їх у капітал. Отже, капітал виступає як само-зростаюча вартість, що приносить прибуток;

К. Маркс досліджував проблему перерозподілу валового національного продукту, започатковану в економічній таблиці Ф. Кене. Вчений запропонував схеми простого та розширеного відтворення, остання є першою моделлю економічного зростання. При цьому він наголошував на важливості дотримання пропорцій як у структурі виробленого продукту в масштабах суспільства, так і в структурі вартості певного продукту (умови для відтворення капіталу). К. Маркс зробив висновок про фатальний характер основної суперечності капіталізму - виробництво не для споживання, а для отримання прибутку.

Вчений дав розгорнуту критику теорії економічних криз недоспоживання. У власній теорії економічних криз надвиробництва він доводив неминучість і регулярність економічних криз за умов капіталізму, які є результатом внутрішніх суперечностей і вичерпання капіталізму як носія суспільного прогресу. Причинами економічних криз вважав, по-перше, відсутність автоматичного зростання сукупного попиту слідом за розширенням виробництва; по-друге, нерівномірність відтворення та циклічності оновлення основного капіталу, масова заміна якого відбувається періодично, з інтервалом у 10-12 років.

46

 Маржинальний напрям економічної думки

Поява маржиналізму (marginal — граничний) була об'єктивно зумовлена глибокими якісними змінами на мікро- та макрорівнях, які сталися в останній третині XIX ст. в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу, а саме: все більшою монополізацією економіки, формуванням складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків та ін. Значною мірою його поява стала наслідком величезного прогресу науки, особливо її природничих і гуманітарних галузей. Засновниками маржиналізму вважаються австрієць К. Менгер (1840—1921), англієць В. С. Джевонс (1835—1882) і француз Л. Вальрас (1834—1910).

Основна ідея маржиналізму — це дослідження граничних екон величин як взаємозв'язаних явищ екон системи на рівні фірми, галузі (мікроекономіка) та національної економіки (макроекономіка).

З погляду методології головними принципами маржиналізму є: 1) ідеологічна нейтральність аналізу, тобто звільнення його від впливу ідеології та відокремлення від конкретно-екон дисциплін для з'ясування універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу (щоб підкреслити «відстороненість» своїх досліджень, мар-жиналісти, починаючи з В. С. Джевонса і А. Маршалла, почали вживати замість терміна «political economy» нейтральніший — «economics»); 2) перегляд предмета дослідження: провідною стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів (за словами М. Блауга, «економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями і даними обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання»); 3) методологічний індивідуалізм, тобто пояснення економічних явищ поведінкою окремих індивідів, розгляд суспільства як сукупностіатомістичних індивідів, економіки як системи взаємозалежних суб'єктів господарювання, а економічних закономірностей як наслідку взаємодій індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб'єктів; 4) статичний підхід, оскільки досліджується не те, як змінюється економіка, а те, як вона улаштована, як може існувати і не руйнуватися система, котра складається з індивідів, що керуються власними інтересами; 5) рівноважний підхід; 6) економічна раціональність, яка означає максимізацію суб'єктами господарювання своїх цільових функцій (корисності для споживачів і прибутку для виробників); 7) граничний аналіз; 8) математизація, тобто широке використання математичних методів, зокрема диференціального числення.

Знання основної ідеї та методологічних принципів маржиналі-зму необхідне для розуміння, чому перехід в останній третині XIX ст. від цінностей класичної школи (загального бачення, методу і навіть предмета) до теоретико-методологічних цінностей маржиналізму було визнано «маржинальною революцією» в економічній теорії.

47

У концепціях австрійської школи провідну роль відіграє суб'єктивно-психологічний підхід. Спираючись на нього, австрійці прагнули побудувати послідовну, вільну від внутрішніх суперечностей економічну теорію, спрямовану на вивчення причинно-наслідкових взаємодій. Видатними представниками цього першого великого маржи-налістського угруповання були Карл Менгер (1840—1921)Фрідріх Візер (1851—1926)Ойген фон Бем-Баверк (1851—1914). Теорія вартостітрансформувалася в їхніх дослідженнях у теорію граничної корисності (першим категорію "гранична корисність" увів у науковий обіг Ф. Візер, тоді як К. Менгер, наприклад, оперував категорією "кінцева інтенсивність"), обґрунтуванню якої приділялося найбільше уваги. Ціни, за визначенням маржиналістів, залежать не від вартості, яка зумовлюється витратами праці, і не від споживної вартості (корисності), а виключно від суб'єктивних оцінок цієї корисності, точніше — від граничної корисності. Під граничною корисністю вони розуміли суб'єктивну оцінку корисності останньої одиниці запасу певного споживчого блага. Головні принципи теорії граничної корисності сформулював К. Менгер у праці "Начала політичної економії" (1871). На його думку, гранична корисність блага визначається двома чинниками — інтенсивністю індивідуальної потреби й рідкісністю (або запасом) цього блага. Чим більша інтенсивність потреби при певному обсязі запасу, тим вища оцінка блага індивідом, тим більша його гранична корисність, і навпаки. Обсяг запасу впливає протилежно: якщо він зменшується при постійній інтенсивності потреби, то гранична корисність блага збільшується. К. Менгер категорично не визнавав будь-який вплив цін на граничну корисність. Оскільки він аналізував ринок з фіксованою пропозицією певного товару, у нього виходило, що ціну диктує попит (останній ставився в залежність від граничної корисності).

Дещо іншу концепцію ціноутворення висунув найвідоміший теоретик австрійської школи О. Бем-Баверк. Граничні корисності, на його думку, визначають ціни не опосередковано (через попит), а прямо, встановлюючи межі їх коливань. Верхня, максимальна межа зміни ринкової ціни будь-якого товару залежить від суб'єктивної оцінки його корисності покупцем; нижня, мінімальна межа ціни зумовлюється суб'єктивною оцінкою корисності вказаного товару, яка є в продавця. Перед О. Бем-Баверком постала проблема пояснити механізм вимірювання і порівняння цих суб'єктивних оцінок. Вирішити її він спробував за допомогою поняття граничної корисності грошей, прирівнюючи її до суми граничних корисностей товарів, які індивід може купити на останню одиницю свого грошового доходу. Проте такий суб'єктивний механізм встановлення ринкових цін погано узгоджувався з капіталістичною високотоварною економікою.

48 

Англійська школа маржиналізму та її представникидночасно з австрійською школою маржиналістські ідеї розвивали деякі англійські економісти, серед яких провідна роль належить Вільямові Стенлі Джевонсу (1835-1882). Його праця «Теорія політичної економії» (1871) була однією з тих, котрі ознаменували початок «маржиналістської революції».

Процес товарного обміну він так само, як і австрійці, пояснював прагненням залучених у нього індивідів максимізувати корисність. Причому мова йде не про загальну корисність, а про корисність, отримувану завдяки кожній додатково придбаній одиниці блага, яку Джевонс називає «крайнім ступенем корисності». Але, на відміну від австрійців, під граничною корисністю він розумів не власну властивість останньої одиниці блага, а збільшення корисності кожної додаткової одиниці. Такий підхід дозволив йому сформулювати закон спадної граничної корисності та підійти до проблеми «рівняння обміну». Обмін може відбутися лише за тієї умови, якщо гранична значимість отримуваного товару перевищує граничну корисність відданого натомість. Торг йде доти, поки не буде знайдено таке співвідношення обмінюваних речей, яке влаштовує обидві сторони, тобто знайдено прийнятні для них ціни. Це досягається тоді, коли граничні корисності обох товарів вирівнюються.

Джевонс, власне кажучи, сформулював твердження, яке у сучасній економічній теорії називається рівновагою споживача: відношення граничних корисностей обмінюваних товарів пропорційне відношенню їх цін.

Теорія обміну Джевонса припускає сталу пропозицію, тобто кількості обмінюваних товарів є заданими. На момент угоди витрати виробництва вже здійснені. Вони залишаються в минулому з комерційної точки зору не є цікавими. Але в умовах змінної пропозиції вплив витрат необхідно враховувати, оскільки, визначаючи обсяг випуску, вони визначають і «кінцевий ступінь корисності», що у свою чергу визначає цінність. Якщо рухатися цим ланцюжком, то першою, вихідною його ланкою стають витрати, які забезпечують пропозицію. Витрати ці трактуються як сукупність відчуттів, пережитих виробником благ і обумовлених поняттям «тягар праці».

Тягар праці — це ступінь невдоволення своєю діяльністю. Сюди належать і зусилля, необхідні для того, щоб змусити себе щось робити, і прикрість від того, що не відразу все вдається, і напруга, яка породжує втому. Із зростанням результатів діяльності збільшується вдоволення від цього і тягар праці знижується, але після певного моменту втома бере своє, кожна нова порція зусиль приносить все більше невдоволення, тягар праці знову зростає. Джевонс зіставляє функцію граничного тягаря праці з функцією граничної корисності, ілюструючи це графічно (рис. 1).

Верхня крива відображає монотонно спадну граничну корисність продукту. Нижня — тягар праці, затрачуваної під час виробництва цього продукту. Вона спадає із зростанням вдоволення від роботи, але коли вдоволення досягає максимуму, знову починає збільшуватися. Коли граничний тягар праці зрівняється із граничною корисністю продукту (аb = bс), подальші витрати втрачають сенс, оскільки вони не компенсуються приростом корисності. Хоча теорія Джевонса і не мала логічно завершеного характеру, його ідеї набули широкого розповсюдження і отримали розвиток у його послідовників[1, c. 511-513].

Філіпп Уікстид (1844-1927) — філософ, історик і математик, який зацікавився економічною наукою. У книзі «Здоровий глузд у політичній економії» (1910) уточнив деякі маржиналістські ідеї, висунуті Джевонсом. Він уже користується терміном «гранична корисність», також трактуючи його як приріст вже наявного запасу корисностей. Досліджуючи поведінку споживача, він розглядає його як раціонального суб'єкта, що здійснює свій вибір відповідно до «шкали переваг», яка будується в порядку зменшення корисності. Індивідуальні шкали переваг складаються в колективні, які, власне кажучи, становлять криві ринкового попиту, що відображають бажання не тільки покупців, але і продавців. Крива пропозиції, за Уікстидом, — це та ж крива попиту, що показує прагнення продавців реалізувати свій товар. Є в нього і поняття альтернативних витрат, яке наближається до трактування цієї категорії у Візера, а також концепція розподілу як винагороди факторів виробництва відповідно з граничним продуктом кожного із них.

49 

Особливо швидко наприкінці XIX – на початку XX ст. розвивалася економіка такої порівняно молодої країни, як США, що утворилася в 1776 р. у результаті війни за незалежність англійських Північноамериканських колоній. Надзвичайно важливою подією, яка позитивно вплинула на розвиток економіки США, була Громадянська війна (1861—1865 рр.), головним економічним наслідком якої було скасування рабства для 4 млн. негрів, що дало дешеву робочу силу, а також сприяло розширенню внутрішнього ринку. Крім того, результатом війни, як уже зазначалося, було вирішення аграрного питання на користь фермерів за рахунок прийняття в травні 1862 р. Гомстед-акта, за яким кожний громадянин США за 10 дол. міг отримати ділянку землі площею 160 акрів (близько 65 га). Якщо протягом п'яти років ця земля продуктивно використовувалася, вона переходила у власність фермера. Завдяки цьому закону було створено велику кількість фермерських господарств, які використовували вільнонайману працю, що сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку та збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції, створенню місткого ринку для виробництва сільськогосподарських машин, добрив тощо.

Позитивно на народногосподарський розвиток США впливало природно-географічне положення: наявність великої кількості природних ресурсів: лісу, річок, озер, родючих ґрунтів, сприятливі кліматичні умови. Крім того, велике океанське узбережжя та близькість слаборозвинутих південно - та центральноамериканських держав сприяли розвитку міжнародної торгівлі та забезпечували місткий зовнішній ринок.

США активно впроваджували в економіку, особливо у промисловість останні досягнення в галузі науки та техніки, були піонерами впровадження масового виробництва, стандартизації, різних методів інтенсифікації праці, що було насамперед обумовлено слабкою заселеністю території США та високим рівнем заробітної плати через нестачу кваліфікованої робочої сили. Цей самий чинник обумовив активну імміграцію в-країну кваліфікованих спеціалістів з Європи, що позитивно впливало на місткість внутрішнього ринку. За XIX ст. населення США зросло в 14 разів, тоді як у Європі тільки вдвічі.

Сприяло піднесенню промисловості США, особливо важкої, й прискорене залізничне будівництво. За 1870—1913 рр. довжина залізничної колії збільшилася у 8 разів, залізниці з'єднували всі райони країни. Це позитивно впливало на розвиток таких галузей, як металургійна, машинобудівна, вугільна. Наприкінці XIX ст. у США швидко завершується процес індустріалізації, що, у свою чергу, веде до прискореної концентрації промислового капіталу та монополізації промисловості, в основному у вигляді трестів.

Велику роль в економічному житті країни відігравали банки, активно відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим. Створюються дві найпотужніші фінансові групи — Моргана та Рокфеллера, вплив яких був надзвичайно високим. Вони володіли залізницями, нафтовими, металургійними, машинобудівними, автомобільними та іншими компаніями, розпоряджалися підприємствами видобувної промисловості, тримали під контролем річкові та морські перевезення.

Позитивну роль в економічному піднесенні США та перетворенні їх у провідну індустріальну державу світу відіграла також протекціоністська політика уряду, яка захищала власних підприємців від конкурентів установленням високих митних зборів на готову продукцію та сприяла притоку в країну іноземного капіталу (передусім англійського та французького).

Засновником американсько їшколи маржи-налізму став Джон Бейтс Кларк, автор праць «Філософія багатства», «Розподіл багатства», «Проблеми монополії», «Сутність економічної теорії» та інших.

Дж. Кларк одним з перших розмежував- капітал і капітальні блага. Він сформував закон спадної продуктивності праці й капіталу, які він вважав основними факторами виробництва. Згідно з цим закономза умов вільної конкуренції та мобільності суб'єктів господарювання послідовне збільшення будь-якого виробничого фактору за незмінної величини інших призводить до зменшення приросту продукції.

Поширення граничного аналізу на процес формування факторних доходів дало змогу вченому покласти в основу теорії цінності і теорії розподілу єдиний методологічний підхід. Надумку відомого дослідника історії екон учень М. Блауга, теорія граничної продуктивності Дж. Кларка ніби замкнула маржинальну систему стимулюючи появу різноманітних прикладних досліджень.

Оцінюючи діяльність «американської школи» в цілому, потрібно підкреслити, що її заслуга полягає саме в тому, що вона, звернувши увагу на проблему оптимізації структури витрат виробництва й визначивши шляхи її граничного аналізу, дала потужний поштовх численним прикладним дослідженням кількісних відносин між витратами факторів виробництва.

Суттєвий внесок у розвиток маржинальної теорії зробила математична школа, засновниками якої були А.Курно, І.С.Джевоис, а також економісти так званої «лозаннської школи» Л. Вальрас та В. Парето.

Математичний напрямок екон думки виник у країнах Зах Європи в першій пол XIX ст.; у другій половині XIX ст. окремі розробки економістів-математиків сформувались у цілісну концепцію.

Основними передумовами впровадження математичних методів у економічні дослідження були:

перетворення капіталізму на розвинену господ систему з високим рівнем взаємозв'язку та однорідності всіх її частин і елементів;

значні дослідження в галузі математики та можливість застосування їх до аналізу екон процесів.

50

Після франко-прусської війни 1870—1871 рр. і політичного об'єднання країни в єдину Німецьку державу 1871 р., ліквідації феод пережитків були створені сприятливі умови для завершення промислового перевороту та подальшого швидкого розвитку економіки. Перш за все, уряд Німеччини багато зробив для розвитку освіти та науки. Освіта стала гордістю країни, кількість студентів в університетах і вищих технічних закладах зростала особливо швидко. Великими були державні видатки.

Середня та вища освіта стала міцним підґрунтям для розвитку науки й розповсюдження її досягнень в економіці. Внаслідок розвитку освіти в кінці XIX ст. Німеччина стала батьківщиною багатьох світових наукових відкриттів, зокрема теорії відносності А. Енштейна, квантової теорії у фізиці М. Планка, теорії електромагнітних хвиль Г. Герца, відкриття Рентгена та створення нових технологій, машин і апаратів для промисловості. Так, німецькими винахідниками в 70—-90 роках XIX ст. були створені динамо-машина, двигун внутрішнього згорання, дизель,  трамвай,   електродвигун  та  інші,   які   мали   величезний вплив не тільки на економічний розвиток Німеччини, але й усього людства.

Демографічна ситуація в країні була досить стабільною. Цьому сприяла політика держави, церкви та загальне піднесення Життєвого рівня.

З розвитком промисловості особливо швидко зростає міське населення. Якщо в містах у 1871 р. мешкало 36,1 %, то в 1910 р. — 60 % населення країни.

У 70—80 роки XIX ст. процес економічного розвитку країни прискорюється. Відбувається перетворення Німеччини з аграрно-індустріальної на індустріальну-аграрну державу і завершу-і її.ся промисловий переворот. Німеччина широко використала науковий і технічний досвід інших держав і зосередила увагу на розвитку галузей важкої промисловості, особливо виплавки чавуну та сталі, машинобудуванні, зокрема, верстатобудуванні.

Велика увага в Німеччині надавалась розвитку хімічної промисловості. На початку XX ст. Німеччина вже випереджає Англію за виробництвом сірчаної кислоти, фарби, синтетичних барвінків, Швидко розвивається фармацевтична промисловість.

Прискорені темпи розвитку підприємств важкої промисловості призвели до концентрації виробництва та утворення монополій. Останні виникали, в основному, у формі картелів і синдика тів. Особливо велика роль належала картелям.

Картель, як форма монополії, передбачав об'єднання кількох господарюючих суб'єктів однієї галузі, які домовлялися про частку кожного в загальному виробництві, ціни на товари, ринки збуту, обмінювалися новими технологіями. Утворення картелів у Німеччині призводило до підвищення цін на товари та послуги.

Для Німеччини характерна велика роль банків у стимулюванні розвитку промисловості та швидкий процес концентрації банківського капіталу.

У 70—80-х роках XIX ст. Німеччина активно переходить до політики протекціонізму в торгівлі, захищаючи свого національного виробника, водночас, сприяючи вивезенню товарів і капіталу за кордон.

Розвиток економіки Німеччини відбувався настільки швидко, ти ча ЗО років з 1870 по 1900 рр. обсяг промислового виробництво зріс у 3,1 рази  А це зумовило потребу у великій кількості сировини та ринків збуту товарів. Уряд Німеччини підгримує агресивність вітчизняних монополій. У 1894—-1895 рр. країна захоплює ряд територій в Китаї, 1899 р. — Маршалові острови, 1911 р. — частину Камеруну в Африці.

Отже, ряд зазначених факторів позитивно вплинув на економічний розвиток Німеччини в кінці XIX ст., дав їй можливість і гати другою промисловою державою світу й завдяки швидкій індустріалізації випередити Францію та Англію.

Така ситуація була зумовлена активним втручанням держави у Всі сфери економічного, політичного, культурного та духовного життя. Фактично після об'єднання Німеччини тут формується державний капіталізм, а уряд перетворюється на координаційний літр всієї господарської системи— контролює економіку і сприяє її розвитку.

У нових історичних умовах кінця XIX— початку XX ст. ш і впливом значних економічних зрушень у Німеччині зародилась нова історична школа та соціальний напрям економічної думці Це було пов'язано з особливим періодом розвитку, коли монополізація спричинила різку поляризацію доходів населення і внаслідок цього загострилися класові суперечності.

Для нової історичної школи соціальне питання ніколи не залишалося поза увагою — вона зосереджувала увагу на важливо му значенні всіх соціальних інституцій. Потрібно нагадати, що концептуальним підходом класичної школи до цих питань був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства — це сума добробуту індивідів. Історична школа виходить із цілком протилежного, вважаючи індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного.

Започаткування соціального напряму в екон дослідженнях було зумовлене подальшим розвитком капіталізму, монополізацією економіки та розповсюдженням акціонерної форми власності, зростанням добробуту широких мас населення європейських країн, розширенням економічних і політичних свобод, посиленням впливу профспілок і вдосконаленням системи соціального Захисту. Водночас проблеми соціальної нерівності та захисту не втратили своєї актуальності і потребували вирішення шляхом державного регулювання суспільного життя.

Необхідно зазначити, що соціальний напрям у політичній економії не становив цілісне економічне вчення і був спрямований, у першу чергу, на вирішення таких практичних проблем:

соціальний  підхід до аналізу господ явищ, дослідження економіки як частини соц системи, підвищена увага до проблем соц справедливості;

заперечення об'єктивних екон законів та такої самої обумовленості соціальної поведінки людей;

визнання примату неекон факторів соціально - екон розвитку насамперед правових чинників, підпорядкованих етичним нормам;

активний захист приватної власності, заперечення експлуатації найманої праці та визнання можливості соціально-екон прогресу ринкової економіки шляхом соц реформ та державно-правового регулювання.

І найважливішим висновком, якого можна дійти після ознайомлення з ідеями істор школи та соц напряму, є той, що ці теорії мають яскраво виражений інституціональний характер, тобто визначають примат суспільної психології над індивідуальною, провідну роль суспільних інститутів (права, моралі, ідеології, менталітету тощо) порівняно з економічними. Соціальний напрям політекономії був передумовою виникнення нового напряму екон думки— інституціоналізму, який враховував дію в економіці позаекономічних факторів.

51

Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-ві — 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певні відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б. Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях цих авторів історична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічної думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та часовій визначеності. Прикметник "стара" почали вживати після того, як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась "нова" (молода) історична школа.
Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх І Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету, автор праць "Програма лекцій з історичного методу" (1854), "Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть" (1851), "Система політичної економії" (1854—1894), "Історія національної політичної економії" (1874) І та ін.

Поставивши за мету вплинути на формування національної політики доповнивши та розвинувши учення класиків на основі залучення до аналізу історичного методу дослідження, В. Рошер.
Стверджував, що не існує єдиної політичної І економії та універсальних законів господарського розвитку всіх націй, оскільки генезис господарського життя кожної країни є специфічним, залежним від її геополітичного становища, конкретно-історичних та І природних умов, традицій і звичаїв, розвинутості політичних інститутів тощо.
Критикуючи методологію класичної школи, вчений звертав увагу на те, що окремі індивіди керуються у своїх вчинках не лише прагненням економічної вигоди, але і суспільними інтересами, сімейними турботами, почуттям національної єдності тощо. Відтак позаекономічні чинники суттєво впливають на вчинки та прагнення людей, значно збагачуючи їх палітру. Вбачав завдання економічної науки не стільки в теоретичному аналізі та отриманні абстрактних висновків, скільки в емпіричному дослідженні історичного матеріалу, вивченні конкретних форм та методів організації господарської діяльності, виявленні причин національних особливостей розвитку економічних процесів та дослідженні специфічних законів функціонування національних економік.
"Ми залишаємо обабіч будь-яку розробку... економічних ідеалів, — писав німецький дослідник, — замість цього ми звернемось до простого викладу спочатку господарських потреб і природи народів, потім законів та закладів, покликаних їх задовольнити, насамкінець, до викладу більшого чи меншого успіху останніх".
Особливий наголос вчений робив на необхідності міждисциплінарного підходу як важливого засобу подолання обмеженості та "шкідливого впливу" класичної доктрини. "Наша мета, — зазначав німецький дослідник, — просто описати економічну природу людини і її економічні бажання, дослідити закони і характер рішень, що їх прийнято для задоволення цих бажань... Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту з іншими знаннями із національного життя, наприклад, з історії цивілізації".
Протиставив універсальному, космополітичному вченню класиків власну концепцію історичного розвитку націй, застосувавши історичний підхід до теорії трьох факторів виробництва. В історії розвитку націй вчений виділив три великих періоди:
I — найдавніший, за якого головним фактором виробництва була земля;
II — середньовічний, коли значну роль починає відігравати праця, капіталізована завдяки корпоративно-цеховій організації виробництва;
III — новий, пов´язаний із пануванням капіталу.
Аналізуючи третій період еволюції суспільства, В. Рошер вказував на зростаючі можливості економічного прогресу націй, зумовлені розвитком індустрії, транспорту, витісненням ручної праці машинною. Водночас вчений звертав увагу на викликане цими змінами загострення соціальних суперечностей, розшарування суспільства на багатих та бідних тощо.
Особливо наголошував на необхідності розробки практичних рекомендацій, спрямованих на використання наявного потенціалу розвитку та вдосконалення суспільства відповідно до довгострокових інтересів кожної нації. Вчений стверджував, що історія народів торує собі шлях мирними
засобами "позитивного права", а нація стає учасником цього процесу під керівництвом держави. Вважаючи законними лише еволюційні форми розвитку суспільства, він зазначав, що "кожна революція, яка б не була велика потреба у змінах, здійснюваних нею, залишається все-таки завжди найбільшим нещастям, великою і нерідко смертельною хворобою народного життя".
Виразником ідей "старої" історичної школи був також професор Марбурзького, Цюріхського та Бернського університетів Бруно Гільдебранд, який знаходився у більшій, ніж В. Рошер, опозиції до класичної школи. У праці "Політична економія сучасного і майбутнього" (1848) вчений:
оставив за мету "перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів". Ставлячи під сумнів існування універсальних узагальнень, Б. Гільдебранд розглядав історію як засіб не стільки удосконалення (як це було у В. Рошера), скільки повного оновлення економічної науки.
Стверджуючи, що предмет дослідження політичної економії становлять закони господарського розвитку націй, вчений був переконаний, що простежити останні можна шляхом вивчення історії та здійснення статистичних досліджень. Відтак абстрактному методу класиків Б. Гільдебранд протиставляв емпіричний підхід та фактозбирання.
Заперечував концепцію "економічної людини" та прагнення звести поведінку господарюючих суб´єктів до егоїстичних устремлінь, ігноруючи мораль, право, звичаї та їх вплив на мотивацію економічної діяльності. "Людина — істота соціальна, — писав Б. Гільдебранд, — вона є продуктом цивілізації та історії. її потреби, її освіта і її ставлення до речових цінностей, як і до людей, ніколи не залишаються незмінними, а географічно і історично безперервно змінюються і розвиваються...". Відтак вчений був переконаний, що політична економія "не є природним ученням людського егоїзму, але має бути наукою моральною".
Здійснив спробу періодизації історії господарського розвитку народів, поклавши в її основу мінову концепцію, спосіб обміну. Запропонована вченим концепція стадійного економічного розвитку знайшла відображення у назві його праці "Натуральне господарство, грошове господарство і кредитне господарство" (1864). Таким чином історичний шлях економічного розвитку націй Б. Гільдебранд поділив на такі етапи:
I — натуральне самодостатнє господарство середніх віків, яке характеризується нерозвиненим безгрошовим обміном;
II — грошове господарство мануфактурного періоду, в якому гроші функціонують як необхідний посередник обміну;
III — розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється на основі кредиту.
Виходячи з того, що кредитне господарство створює могутні стимули підвищення економічної активності господарюючих суб´єктів, Б. Гільдебранд уважав третю стадію вершиною економічного розвитку націй. Ліквідація на цій стадії "панування грошей та капіталу" перетворює, на думку вченого, ринкову економіку на справедливий устрій, "доброчинне" суспільство, засноване на довірі та високих моральних якостях громадян. Метою цього суспільства є задоволення наперед визначених потреб людей, рівність та справедливість.
Водночас, як і В. Рошер, Б. Гільдебранд був переконаний, що досягнення такого суспільного ідеалу можливе лише еволюційним шляхом під керівництвом держави.
Виступив з критикою утопічного соціалізму, захищаючи принципи ринкового господарювання. Розмірковуючи над "уроками історії", вчений захищав недоторканність приватної власності як "потужного двигуна розвитку людського духу", який уможливлює індивідуальну різноманітність та розвиток.
Найпослідовнішим провідником ідей "старої" історичної школи був Карл Густав Адольф Кніс (1821 —1898) — німецький економіст, дослідник економічної історії, професор Марбурзького, Фрайбурзького та Гейдельберзького університетів. У праці вченого "Політична економія з погляду історичного методу" (1853) знайшли відображення та систематизований виклад найважливіші методологічні підходи "старої" історичної школи.
Заперечуючи повторюваність економічних явищ в історії різних народів, К. Кніс висунув на перший план відмінності у ступенях еволюції, традиціях та здібностях різних націй.
Німецький дослідник:
Відкидав саму можливість існування універсальної економічної науки, наголошував на тому, що вчені здатні описати виникнення та розвиток економічних процесів та явищ, але не в змозі здійснити відповідні узагальнення в силу унікальності та неповторності господарського розвитку різних народів.
Аналізуючи господарський устрій кожної нації як результат її історичної еволюції, що зазнає постійних змін, вчений стверджував, що можна говорити про існування лише аналогій та відносних причинностей, зумовлених конкретними обставинами. Відтак завдання дослідників К. Кніс вбачав у факти збиранні та описі генезису економічних процесів та явищ.
Наголошував на необхідності аналізу господарської еволюції народів у тісному взаємозв´язку з іншими аспектами їх суспільного буття. Вчений стверджував, що людська поведінка детермінована національними "ознаками", оскільки кожна людина є насамперед представником певної нації, якій апріорі притаманні певні риси (англійцям — ощадливість, почуття станової ієрархії, національна гордість; французам — прагнення до рівності, насолоди, новацій; німцям — старанність, почуття справедливості, гуманізм тощо). Таким чином господарська поведінка окремої особи не зводиться до егоїстичних устремлінь і визначається ментальністю народу, чинними законами та мораллю.
Доводив, що спостереження економічного розвитку різних народів уможливлюють емпіричні узагальнення та вплив на економічні явища і процеси шляхом розробки економічної політики, спрямованої на досягнення суспільно значущих цілей.
Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині:
сприйняли основні наукові цінності концепції "національної економії" Ф. Ліста, сформулювали альтернативні класичній політекономії методологічні положения, яких згодом дотримувались їх наступники;
звернули увагу на відносну цінність економічного знання, еволюцію понять, оцінок і теорій у процесі історичних та інституційних змін;
вказали на необхідність використання історичного методу дослідження;
обґрунтували економічну роль держави у країнах, які потребують мобілізаційних зрушень нації для трансформування економіки.
Водночас представники старої історичної школи:
— не зробили навіть спроби, користуючись історичним методом дослідження, побудувати цілісну економічну концепцію, альтернативну класичній;
Представники старої історичної школи перш ніж перейти до будь-яких узагальнень намагалися зібрати весь фактичний матеріал про відповідні події в попередній період і в теперішній час. Вони були впевнені, що такий метод дозволить їм зробити висновки більш ґрунтовними, ніж холодні і байдужі до людини дедуктивні побудови англійських економістів.
Б. Селігмен відкинувши поняття економічного закону та абстрактно-дедуктивний метод дослідження, втратили саму економічну теорію, поступово підмінивши її економічною історією та економічною політикою;
вивчення проблем та механізмів функціонування ринкової економіки замінили дослідженням проблем її еволюції та фактозбиранням.

52)

Ядро "першої хвилі" теоретичних надбань нової історичної школи становили твори Г. фон Шмоллера (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931), К. Бюхера (1847—1930), А. Вагнера (1835—1917) та інших вчених, які поставили перед собою завдання, поглибивши та розвинувши історичний метод, дослідити на його основі господарські явища і процеси з метою вирішення практичних проблем формування економічної політики, адекватної реаліям економічного розвитку нації.

Нова історична школа відобразила підвищену увагу вчених до соціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційного розвитку суспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціальної рівноваги. Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку, "молоді історики" надавали важливого значення дослідженню правових норм, їх впливу на економічні відносини та господарський механізм. У конкретних економічних явищах вони вбачали відображення та матеріалізацію соціальної психології народу як головної рушійної сили розвитку суспільства.

На відміну від старої історичної школи, молода історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії:

— консервативну, яку очолив Г. Шмоллер — прихильник традиційних підвалин німецького суспільства, монархії та націоналізму;

— буржуазно ліберальну, яку очолив Л. Брентано — прихильник поступового реформування буржуазного суспільства на шляху розвитку профспілкового руху та досягнення "класового миру".

Друга хвиля (90 рр. 19 ст. перша третина 20 ст.) Вернер Зомбарт, Макс Вебер

Праці Вебера і Зомбарта  Одним із представників нової істор. Школи був Зомбарт. Праці « Сучасний капіталізм», « Три політичні економії», « Німецький соціалізм». У своїх працях вчений: - розмежував поняття « господарська сис-ма» і «господарська епоха»; - дослідив еволюцію капіталізму на основі вивчення « історії духовного розвитку сучасної економічної людини»; Виокремив 4 стадії: народження, молодості(ранній капіталізм), зрілості( розвинений кап), старості( пізній). - дослідив особливості « капіталістичного духу» як рушійної сили господарського розвитку націй; У складі « кап. Духу» виділяв: - дух підприємництва; - бюргерський дух. - визначив підприємництво як прагнення до самовизначення і влади; - впровадив поняття « економічної кон*юктури»; - обґрунтував можливості еволюційного прогресу капіталізму, його мирного переростання в соціалізм; - започаткував концепцію соц-го плюралізму.  Праці Вебера : « Господарська етика світових релігій» , «Загальна економічна історія», « Протестантська етика і дух кап-му». Найважливіші ідеї теоретичної сис-ми: - концепція Ідеальних типів» - певних теоретичних схем; - оригінальна теорія генезису капіталізму як форми цивілізації, історико-культурного феномену, рушійною силою розвитку якого виступає раціоналізація суп-го життя; - аналіз взаємозв*язків між етичним кодексом протестантських вірувань і « капіт-им духом» як специфічним набором звичок мислення та форм господарської поведінки

53

Головною умовою виникнення як вчення кейснсіанства була світова економічна криза 1929-1933 рр.

Вона порушила всі міжнародні економічні зв´язки, призвівши до масового скорочення промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав. Почалася вона в США восени 1929 р., далі в Латинській Америці, Західній Європі, інших країнах Азії та Африки. Найбільше постраждали від її наслідків провідні країни світу того часу такі як США, Великобританія, Франція, Німеччина. Що відкотило в середньому рівень їх розвитку на 7-10 років назад.

Криза з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши безсилля знекровленого монополістичним пануванням ринкового економічного механізму в її саморегулюванні. Настав час кінця старої ринкової цивілізації, яка ґрунтувалась на безмежній конкуренції суб'єктів господарювання.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. світова економіка вступила в нову фазу соціально-економічного розвитку, що породила нові економічні явища та протиріччя, осмислення і розв´язання яких потребувало інших підходів в економічній теорії. Задовольнити запити свого часу і був покликаний новий науковий напрям — кейнсіанство. Якщо неокласична теорія кінця XIX - початку XX ст. спиралась, головним чином, на мікроекономічний аналіз, то після глибокої кризи початку 30-х років і в ході наступної тривалої депресії з її небаченим рівнем безробіття постала необхідність іншого - макроекономічного - аналізу, фундатором якого став видатний економіст XX ст., англійський теоретик Джон Мейнард Кейнс (1883-1946).

Особливістю кейнсіанської методології є врахування психологічної мотивацїі економічної діяльності. Дж.М. Кейнс здійснив новаторську для теорії свого часу розробку психологічних основ економічної поведінки ринкових суб'єктів, що обумовлює реалізацію основних макрекономічних процесів. Він увів в економічну теорію такі нові категорії, як основний психологічний закон, психологічна схильність до споживання, заощадження та інвестицій, психологічні основи надання переваги ліквідності та ін.

54

Основною причиною порушення економічної стабільності Кейнс вважав неповну зайнятість трудових ресурсів (безробіття), тому й поставив за мету створення моделі повної зайнятості. А досягти цього можна лише через регулювання всього відтворення як єдиного цілого. Тим самим Кейнс поклав початок дослідженню макроекономіки – сфери економічних відносин на рівні всього суспільства. Він довів, що макроекономіка має свої, відмінні від мікроекономіки, тобто найнижчого рівня економічних відносин людей, закономірності розвитку, економічні принципи і категорії.

Кейнсіанська теорія зосереджувала увагу на аналізі процесів у макроекономічній сфері. Тому Кейнса з повним правом можна вважати "Батьком" макроекономічної теорії.

Відправним пунктом макроекономічного аналізу Дж. М. Кейнса є запровадження ефективного попиту. Ефективний попит, по Дж. М. Кейнсу, - це про основу нової макроекономічної моделі лягли кейнсіанські теорії сукупного попиту, споживання і мультиплікатора доходу і зайнятості. сто фактичний сукупний попит на блага, при якому сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції.

Принцип ефективного попиту полягає в тім, що реальний національний доход визначається ефективним попитом, і при цьому останній може бути менше, ніж необхідно для забезпечення повної зайнятості.

Отже, ресурси суспільства можуть використовуватися не цілком. Таким чином, викладаючи принцип ефективного попиту, Дж. М. Кейнс сформулював основну задачу свого економічного аналізу: визначення факторів, що впливають на обсяг використання, тобто зайнятості, ресурсів, що маються в економіці. "Класики" цікавилися лише проблемами розміщення ресурсів в умовах повної зайнятості. На думку Дж. М. Кейнс ці проблеми не настільки важливі, коли ресурси використовуються не цілком.

Звідси випливає, що для визначення причин неповної зайнятості (змушеного безробіття) необхідно детально досліджувати фактори, що впливають на компоненти сукупного попиту. У ринковій економіці без державного макроекономічного втручання і зовнішньої торгівлі сукупний попит складається зі споживання й інвестицій. Отже, потрібно було проаналізувати фактори, від яких вони залежать.

Теорія споживання запропонована Дж. Кейнсом, в основі якої лежить так називаний "основний психологічний закон", відповідно до якого "... люди, як правило, схильні збільшувати своє споживання з ростом доходу, але не тією ж мірою, у якій росте доход". Цей закон був сформульований Дж. М. Кейнсом на основі його спостережень за особливостями групового поводження людей. При цьому заощадження, будучи різницею між доходом і споживанням, являють собою просто "залишок", який люди використовують на майбутнє у випадку непередбачених подій.

Була розроблена Кейнсом концепція мультиплікатора інвестицій на основі вчень Кана і стала одним із способів пояснення нестабільності ринкової економіки. Наприклад, невелике скорочення обсягу інвестицій здатно викликати глибокий спад виробництва і масове безробіття. Тут найважливіша макроекономічна роль, що у ринковому господарстві грають інвестиції. При цьому в теорії Дж. М. Кейнса, саме інвестиції визначають заощадження, а не навпаки і що ставка відсотка встановлює нижню межу необхідної прибутковості інвестицій.

Дж. М. Кейнс дає тлумачення відсотка, яке фундаментально різниться від неокласичного. По Кейнсу відсоток - це винятково грошовий феномен, зв'язаний з функціонуванням грошей як самий ліквідний актив тривалого користування в економіці. Конкретніше говорячи, відсоток - це плата за відмовлення від ліквідності; а рівноважне значення процентної ставки визначається з взаємодії між пропозицією грошей і тим, що Дж. М. Кейнсом було названо "перевагою ліквідності" і що при "неадекватних" значеннях граничної ефективності капіталу, процентної ставки і переваги ліквідності ефективний попит може привести до неповної зайнятості. Отже, необхідне проведення продуманої макроекономічної політики уряду.

Дж. М. Кейнс критикував неокласичне пояснення інфляції на основі кількісної теорії грошей по двох причинах. По-перше, як уже відзначалося, між рівнем цін (і номінальним національним доходом у цілому) і грошової маси немає тісного зв'язку. Остання порушена нестабільністю швидкості звертання грошей, що є прямим наслідком нестабільності попиту на гроші. По-друге, при зміні грошової маси в умовах неповної зайнятості в основному змінюється реальний національний доход, а не рівень цін.

Точніше кажучи, при описі впливу зміни пропозиції грошей на ціни необхідно виділяти два типи інфляції, помірну і справжню. Помірна інфляція виникає при одночасному росту і реальному доході, і цін. Справжня інфляція починається після досягнення повної зайнятості. Для економіки шкідлива тільки справжня інфляція; що ж стосується помірної інфляції, то вона неминучий супутник організовуваного урядом збільшення реального доходу і зайнятості.

На відміну від неокласичної моделі, у теорії Дж. М. Кейнса ринок праці відіграє пасивну роль. Рівень зайнятості визначається не автономним функціонуванням ринку праці, а обсягом ефективного попиту. При цьому функція попиту на працю не є функцією граничної продуктивності праці, як це мало місце в неокласичній теорії.

55

Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, передбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, зайнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змінних» — схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є. Домара).

Із концепції Кейнса безпосередньо випливало абстрактне рівняння, основною ланкою якого було врахування реалізації продукції. Воно передбачало рівновелике зростання виробництва й агрегатного попиту як умову динамічної рівноваги. Обов'язкова рівновага заощаджень та інвестицій та обов'язкове повернення отриманого доходу у процес виробництва призводили тільки до збереження незмінного стану. Призначення моделі Кейнса полягало в тім, щоб змусити економіку працювати на підставі взаємодії тільки існуючих величин, беручи до уваги тільки наявні ресурси. Отже, йшлося більше про те, щоб дати хід тому, що суспільство вже мало.

Теоретики економічного зростання — неокейнсіанці — прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обгрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).

Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варіант теорії економічного зростання. Харрод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населення, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запровадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що виробляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ. Особливість двосекторних моделей полягає в тім, що загальна нейтральність технічного прогресу не передбачає нейтральності інновацій у кожному секторі.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляючи економічну динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанству, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою економічного зростання у зв’язку з їх подвійним ефектом (“дохідний” та “виробничий”). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною умовою зростання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату забезпечується інвестиціями — так званий виробничий ефект. Але цього ще недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність необхідним є ефективний попит, який формується переважно тими самими інвестиціями з допомогою “дохідного ефекту”, причому тут інвестиції відіграють роль стимуляторів наступних інвестицій. Формула економічного зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій математичній інтерпретації. У ній приріст продукції дорівнює добуткові AБ, де А — схильність до заощадження, Б — продуктивність інвестицій. Що вище значення А, то більше має бути частка доходу, що інвестується, і більше наступне зростання доходу. Так само що більшим є значення Б, то більше продукту може бути створено за даної суми капіталу і швидше зростатиме дохід. Якщо національний дохід, стверджує Домар, зростає за такого відносного щорічного темпу АБ, який дорівнює оптимальному, то надлишкового нагромадження капіталу не буде.

Рівняння Харрода та Домара дуже близькі, і тому здебільшого говорять про рівняння Харрода—Домара.




1. И не то что драка а целый бой.
2. На этой стадии консультант устанавливает контакт rport с клиентом и достигает обоюдного доверия необходимо
3. Він явно недооцінив небезпеки яку таїло у собі утвердження у Ладозі нормандської партії
4. РЕФЕРАТ ДИСЕРТАЦІЇ на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук ОДЕСА 2000
5. Быть родителем
6. Тема 13 Страховая организация- структура бизнеспроцессы и управление Страховая организация; Доку
7.  В основном их длина обладает стандартными размерами на 25 или 3 м
8. Контрольная работа русский язык Грамматика Тесты
9. Cndnt которая занимает первое место по количеству гостиничных предприятий 6455 номеров 541 315 и франшиз 6455во
10. тематическое планирование
11. Сидоров продал Марковой жилой дом находящийся на принадлежащем ему на праве пожизненного наследуемого
12. екстримальною спортсменкою авантюристкою яка займається спортом у його найбільш небезпечних межах
13. Порівняльна характеристика функціональних форм грошей.
14. отбор наиболее подходящих кандидатов при приеме на работу
15. редактирование ~ Ldy strel Русифицированные иллюстрации ~ Dnholm Любое коммерческое использование данного тек
16. а они возникают в процессе финансовой деятельности государства;б одним из субъектов в них всегда является у
17. Music nd Bllet
18. ПИКТ в 201314 учебном году
19.  Аналитический ~ адекватность товара образцу информация 2
20. Конституционные основы судебной власти в Российской Федерации Исходя из принципа разделения власти Конс