і. Основні методи ІДПЗК- історичний; порівняльноісторичний; системноструктурний; статист

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Предмет, метод і періодизація курсу ІДПЗК

Предметом ІДПЗК є вивчення виникнення, розвитку і функціонування держави і права країн, які найбільше вплинули на історію державності аналіз змісту державно-правових процесів, що розвиваються у певному часі і просторі.

Основні методи ІДПЗК:

історичний;
порівняльно-історичний;
системно-структурний;
статистичний.

Курс ІДПЗК поділяється на:

Історію стародавнього світу (4тис. до н.е. – 5 ст.)
Історію середніх віків (5 – 17 ст.)
Історію Нового часу (18 ст. – 1918р)
Історію Новітнього часу (до сьогодення)

Загальна характеристика держави стародавнього сходу

*Країни виникають в районах великих річок і умовах теплого клімату, що сприяло переходу до землеробства (яке тоді було зрошувальним). Зберігалося общинно-колективне землеволодіння. *Приватна власність на землю була мало розвиненою.
*Рабство носило домашній характер.
*Всі східні держави були теократичними монархіями.
*Існувало 3 основних відомства: публічних робіт; військове відомство; фінансове.
*Суд не був відокремлений від адміністрації. Суддєві функції виконували глава держави та вищі чиновники. Існували храмові та общинні суди. Більшість судів були колегіальними.
*Спочатку армія ґрунтувалась на ополчені. В період розквутц держав – стає професійною.
Характерні риси права:

Існувала нерівність окремих класів
Право пов’язувалось із релігійними, моральними нормами.
Казуїстичність права (на основі казусу)
Дотримання закону без врахування суті справи
Відсутність поділу на галузі.

Суспільний і державний лад стародавнього Єгипту

Суспільний лад: рабовласницький. Панівною верхівкою були рабовласники: правителі номів, жерці, чиновники, військова знать. Основна маса населення – селяни, ремісники.
Частина селян жила общинами на державній землі, знаряддя праці їм видавала держава, за це забираючи значну частину врожаю.
В державних майстернях за їжу і одяг працювали ремісники.
Періодично проводилися переписи населення з метою закріплення людей до певних професій того чи іншого розряду працівників. Частина ремісників і селян була закріплена за господарствами храмів і воїнів.

Державний лад: східна деспотична монархія. Головою був фараон. Його влада була спадковою та необмеженою.
Фараон спирався на громіздкий державний апарат. Чиновники виконували податкову, поліцейську та інші функції. Першим помічником фараона був Візир, якому підпорядковувались всі відомства, крім військового. Вищі чиновники, підлеглі візиру – царські родичі.
Чиновники звільнялися від податків, тілесних покарань та робіт.
Чиновничий апарат був численний. Існувала сувора ієрархія, порядок проходження служби, надання титулів.

4. Джерела і риси права стародавнього Єгипту. Судочинство.

*Основним джерелом права в Стародавньому Єгипті був звичай, що поступово, в інтересах соціальної верхівки суспільства, перетворюється на звичаєве право. З розвитком держави більш активною стає нормо-творча діяльність фараонів, які видавали закони та розробляли збірники права.

*Значну увагу право приділяло регулюванню відносин, пов'язаних із власністю. Основними об'єктами власності були: земля, раби, сільськогосподарські тварини й інвентар. Правовий статус земельних володінь був різним (державні, храмові, приватні, общинні). Фараон від свого імені надавав землі в безстрокове користування храмам, знаті, сільським общинам. Земля надавалася на умовах виконання певних обов'язків (будівництво храмів, пірамід, палаців, каналів, сплати ренти тощо). Найбільшими були храмові та царські господарства.

Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, позики, майнового й особистого найму, поклажі, доручення, оренди та ін. Особливо поширеним був договір купівлі-продажу. Продаватися могли різноманітні товари, зокрема землі та раби.

У тогочасному кримінальному праві виділяли кілька груп злочинів: державного характеру (змова, заколот, розголошення державної таємниці); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа); проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна); військові (за перехід воїнів на бік ворога, порушення військової дисципліни); проти релігії (порушення правил релігійних культів, чаклунство, виготовлення різноманітного зілля та напоїв для чарів); проти сім'ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами) й інші (наприклад, відступ від установлених правил лікування, винахід нового танцю чи складання нової пісні та ін.).
Покарання в Єгипті були суворими, їхньою основною метою було залякування. Дуже широко застосовувалася смертна кара, що здійснювалася через спалення чи посадження на палю. Високопоставленим особам, засудженим до страти, надавалася можливість покінчити життя самогубством.
Кровної помсти не існувало.

*Найвищою судовою інстанцією був фараон. Судочинство було колегіальним. Найвищим судовим органом був Суд шести палат (на чолі з візиром).
Суди існували окремо в селах та округах. Судовий процес порушувався за скаргою потерпілого, який визначав міру покарання. Рішення суду суддя не пояснював. Доказами в суді були покази свідків, клятва свідків, огляд місця події та тортури.

5. Суспільний і державний лад стародавнього Вавилону.

Суспільний лад: рабовласницький. Суспільство поділялось на вільних і невільних. Вільними були авелум і мушкенум.
Авелум – заможні, вільні, повноправні, привілейовані. Мушкенум – не привілейоване населення. Окремою категорією населення були тамкари (грошові люди) – купці, ремісники.
Жерці – найбільш привілейована каста населення.
Окрема категорія населення – воїни. За службу їм надавалися земельні наділи (ілку).
До вільного населення відносились селяни, ремісники та міщани. Селяни жили в общинах та виконували різні повинності.
Раби – вадум. Джерелами рабства були – борги, полон, само продаж, покарання. Рабів судили їх господарі.

Державний лад: деспотична теологічна монархія.
Цар носив титул Патесі.
У Вавилоні існувала двірцева система управління. Центром управління був царський апарат, який складався із слуг та родичів царя.
Першою особою в системі управління був Нубанда. Призначався царем, був управителем палацу царя та маєтків. Йому підпорядковувались місцеву управителі та адміністрація. Він керував всіма господарськими роботами, за дорученням командував військом, здійснював судочинство.
Територія Вавилону поділялася на провінції на чолі з царськими намісниками. Провінції ділилися на округи, які очолювали шакканаку. В містах управляли рабіану.
Вся система управління була суворо централізована. За всім був контроль з боку царських наглядачів.

6. Джерела і риси права стародавнього Вавилону. Закони Хамураппі.

Основні джерела права: звичаєве право та перші закони.

Основною пам’яткою права є «закони царя Хамураппі» (18 ст. до н.е., 282 статті, пролог та епілог). Зберіглося лише 247 статей.
Основні закони викладаються за певною системою – порядок судочинства, судові відносини, сімейні відносини, умови найму, захист особи.
Закони регулюють майнові відносини (в першу чергу на землю). 120 статей – саме майнові.
Розрізнялися такі види власності:

Державна (царська). Доходи від неї йшли до царської казни
Храмова (колективна). Переважно жерці сдвали її в оренду
Общинна. Розподілялась між членами общини жеребкуванням. Розпоряджкатися мала право тільки община.
Приватна. Розпоряджатися можна було без обмежень
Землі ілку. Заборонявся продаж/дарування/заповідання/оренда.

За часів Хамураппі боргове рабство обмежувалось 3 роками.

Сімейні відносини регулювались патріархально. Обов’язковим був шлюбний договір. Шлюбний вік – 12-14 років. До шлюбу чоловік сплачував за наречену викуп, тому вважав її своєю власністю. Допускалися шлюби між рабами та вільними. Діти від таких шлюбів вважалися вільними.
Жінка була під владою чоловіка, але мала деякі права. Майно, що вона приносила – належало їй. Вона мала право займатися лихварством, торгівлею, ремісництвом.

Карне право.
Закони розрізняли умисні та неумисні злочини, провини. Не згадуються злочини проти держави та релігії. Основні види злочинів:

Проти здоров’я і життя
Майнові злочини
Проти моралі
Проти честі і гідності
Професійні

Серед покарань існував таліон – «рівне за рівне серед рівних».

7. Суспільний лад стародавньої Індії. Система варн.

Держава виникла в 4 тис. до н.е.
Основою суспільного ладу був поділ на варни (замкнені спадкові групи людей, нерівних за становищем і побутом). Правове становище варн визначалось народженням, а не соц.-економ. положенням. Перехід з однієї варни до іншої – неможливий.

Брахмани (створені з уст бога Вішну)
Це були жерці, що посідали найвище становище, мали виняткове право тлумачити зкони, почесний обов’язок – вивчати священні книги (веди), робити релігійні пожертвування, брати участь в управлінні державою. Звільнялися від податків та повинностей.

Кшатрії (з рук)
Воїни і чиновники. Їх завдання керівництво державою, охорона правопорядку і участь у війнах. Звільнялися від повинностей.

Вайшії (зі стегон)
Селяни, общинники, ремісники. Обов’язок – забезпечувати всім необхідним себе та інші варни, збільшувати своє майно.

Шудри (з ступней)
Бідні, селяни що залишил общину, чужинці, відпущені на волю раби. Їх обов’язок – служити іншим, сплачувати податки. Могли мати своє майно, але не могли його збільшувати.

Найнижчу сходинку серед вільних людей посідали «недоторкані» (народжені від змішаних шлюбів).
Раби (даса) використовувалися в домашньому господарстві. Могли мати сім’ю, майно. Могли викупитися. Нащадки людей, що продалися в раби – вільні люди.

8. Державний лад стародавньої Індії. Система центрального і місцевого управління. Судочинство.

Державний лад: монархія з елементами первіснообщинної демократії.
Влада не була деспотичною. На чолі був цар (раджа). Він призначав і звільняв урядовців, наглідав за будівництвом зрошувальних систем, здійснював огляд війська, був верховним суддею. Його влада обмежувалася наглядом брахманів та релігійно-етичними нормами, які визначали обов’язки царя (дхарми). Важливим органом управління був порадчий орган – паришад, який складався з спадкових сановників шатріїв та брахманів.

Управлінський апарат складався з 3 відомств. Порядок забезпечувався військом.
Країна поділялася на провінції, а провінції на округи. Села та общини були автономними в управлінні.

Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення.
Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вченому брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, враховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної варни, касти.
Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах розглядалися священнослужителями. Протиправні діяння общинників розглядали органи місцевого самоврядування. На 10 сіл призначалась колегія із 3-х суддів.
Лише в особливих випадках розслідування і розгляд судових справ здійснювався вищим судом. Такі справи поділялися на 18 категорій.

9. Джерела і риси права стародавньої Індії. Закони Ману.

Особливістю давньоіндійського права був великий вплив релігії, яка зобов’язувала дотримуватися спеціальних правил поведінки (дхарм).
Джерелами права були звичай та закон.
Найдавнішою збіркою законів вважають закони Ману. Вони містять поряд з правовими нормами роздуми про шлюб, сім’ю, правила харчування, гігєни і т.д. Поняття права у них немає.
Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться, в основному, в VІІІ і ІX главах. Усього закони поділені на 12 глав. Головне в Законах Ману – закріплення існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначається призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особливістю Законів Ману є релігійний характер усіх його положень.

Право власності. У період створення Законів Ману в Ін-дії вже добре розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної власності приділялась значна увага.

Закони називають сім можливих способів виникнення права власності: спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також одержання милостині.

Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Земельний фонд держави складали землі царські, общинні, приватних осіб.

За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф, а особа, що присвоїла чужу землю, оголошувалась злодієм.

Зобов’язальне право. Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із договорів. Найбільш детально описується один із найдавніших договорів – договір позики. Закон твердо встановлює непорушність боргових зобов’язань. Якщо боржник не міг заплатити борг у строк, то він повинен був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижньої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої касти.

10. Особливості формування державності в стародавній Греції.

Перші державні утворення на території Греції з’явилися у ІІ тис. до н.е. Раніше класове суспільство і держава склались на Криті і в південній частині Балканської Греції. З XІІ ст. до н.е. на південь з півночі Греції стали проникати племена дорійців, що знаходились на рівні первіснообщинного ладу. У результаті цього на всій території Греції знову встановлюються первіснообщинні відносини, після розкладу яких в історії Греції розпочинається новий етап: формування і розквіт полісів, рабовласницьких відносин класичного типу.
Полісний етап історії Стародавньої Греції поділяється на три періоди:
1. Гомерівський період (XІ–ІX ст. до н.е.) – характеризується пануванням родоплемінних відносин, які починають розпадатись на кінець даного періоду.
2. Архаїчний період (VІІІ – VІ ст. до н.е.) – відбувається формування класового суспільства і держави у формі полісів.
3. Класичний період (V – ІV ст. до н.е.) – характеризується розквітом стародавньогрецького рабовласницького суспільства, полісного ладу.

Земля була не племінною власністю і надавалась членам роду в користування за умови періодичного перерозподілу. Але вже в той час наділи багатих відрізнялись розмірами та якістю, а базилевси отримували, крім того, особливий наділ – “теменос”.
У гомерівський період держави ще не було. Це був пері-од військової демократії. Управління суспільством здійснювалось за допомогою наступних органів. Постійно діючим органом влади була рада старійшин (буле). Вона формувалась не стільки за віковими ознаками, скільки за знатністю і багатством. Первісна демократія ще зберігалась, тому народні збори відігравали в суспільній організації значну роль. Очолював усю організацію базилевс, який виконував функції воєначальника, верховного судді і верховного жерця. Він фактично діяв разом з представниками родоплемінної знаті. Посада була виборною, але при її заміщенні стали віддавати перевагу сину померлого базилевса, і, таким чином, посада закріплювалась спадково в одній сім’ї.

11. Виникнення Афінської рабовласницької держави. Реформи Тезея і Солона. Суспільний і державний лад Афін періоду демократії.

*Утворення Афінської держави почалося з проведення реформ, що належать легендарному Тезею (ХIII століття до н.е.). Однієї з таких реформ було об'єднання племен, що населяли Аттику, у єдиний афінський народ. Для керівництва загальними справами нового об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.

Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євпатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фесмофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ.

Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.

*Солон у 594 році до н. е. проводить низку реформ. Обраний архонтом, він скасовує боргову кабалу, прибирає з полів селян боргові камені, за рахунок оподаткування багатих викупає афінян, що були продані в рабство за борги, та повертає їх на батьківщину. Аби потіснити ареопаг - оплот аристократії - Солон засновує Раду чотирьохсот - буде, поділяє афінських громадян на майнові розряди: пентакосіомедимнів - тих, що мали п'ятсот медимнів зерна або інших продуктів (медимн - близько 50 літрів), вершників (300 медимнів), зевгитів (200), фетів (менше 200). Ті, що не мали прибутку від землі, були зараховані до розрядів відповідно до грошового стану з розрахунку: 1 медим зерна - 1 драхма. Пентакосіомедимни мали робити поставки для армії, вершники -слугувати за власний рахунок у кінноті, зевгіти - у важко озброєній піхоті (гопліти), фети - у легкій піхоті (гімнети). Перші два розряди обиралися на всі посади, третій розряд не міг обиратися в архонти, фети могли лише голосувати на народних зборах. Солон також заснував суд присяжних - геліею у складі 6000 людей.

Солон ввів закон про свободу заповіту, відмінив борги, добився звільнення тих, хто вже потрапив в рабство за борги, і заборонив надалі робити позики під заставу особистої свободи. Інші економічні реформи стимулювали ремесла і торгівлю в Афінах.

12. Джерела і риси афінського права.

Афінське право склалося в значній мірі на підставі традицій, правових звичаїв і тільки потім уже законодавства. Закони далеко не охоплювали всі області майнових і міжособистісних відносин. Тому спеціально передбачалося, що «питання, щодо яких немає законів, варто вирішувати по розуміннях найбільшої справедливості». Найдавнішим джерелом афінського права був природний звичай. Звичаєве право вперше було записано в 621 р. до н.е. при архонті Драконті. У V-VI ст. до н.е. закони стають головним джерелом права. На початку VI ст. до н.е. і пізніше одним з основних джерел цивільного права було законодавство Солона. У V-IV ст. до н.е. усе більшого значення набуває закон, тобто постанова народних зборів.

Особливості права:

Зобов ’язальні відносини виникали або з договору, або з факту спричинення шкоди. Договори укладалися частіше за все у письмовій формі, яка при цьому не була обов’язковою. Показово, що афінському праву на початкових стадіях його розвитку формалізм не був притаманний. Засобами забезпечення договорів виступали завдаток залог і поручительство.
Вступ шлюбу в Афінах вважався обов’язковим, однак безшлюбність не тягла за собою покарань. Шлюбний чоловіків дорівнював 18 років, для жінок - 14 років. Шлюб являв собою договір що укладався главою сім’ї. Розлучення для чоловіків було вільним, а для жінок, які займали в сім’ї підпорядковане становище,було значно ускладнено.
Афінському кримінальному праву були відомі злочини державні,сімейні,майнові та проти особи. Розрізнялися умисні та необережні злочини (зокрема вбивства).

13. Суспільний і державний лад Спарти.

*Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збереження пережитків первіснообщинного ладу і військова організація суспільства.

Образ життя спартанців від народження до смерті жорстко регламентувався.

Із 7 років хлопчики виховувались у гімназіях під наглядом наставників – педагогів. Головна мета навчання і виховання – підготовка майбутнього воїна.

З 20 до 60 років спартанець вважався військовозобов’язаним і повинен був систематично вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До 30 років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватись порад свого опікуна, наставника.

Спартанці носили однаковий одяг, користувались однаковим домашнім начинням, дотримувались стандарту, загальноприйнятої форми бороди та вус. До 30 років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно під час релігійного свята підлягав побиттю з боку жінок.

Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високий. Вони не знали багатьох господарських турбот, ілоти доставляли їм продукти, дітей виховувала держава.

Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сиситіями), під час яких прості громадяни та царі їли за одним столом і займалися груповими атлетичними вправами. Кожен вносив щомісячно натуральний внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався “таким, що опустився”, і позбавлявся політичних прав.

Військова справа була основним заняттям громадян. Їм заборонялося займатися ремеслом і торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося справою періеків.

*Державний устрій. Спарта була аристократичною республікою. Народні збори не відігравали вирішальної ролі в політичному житті країни. Збирались вони від випадку до випадку і за рішенням посадових осіб. У зборах брали участь спартіати, які досягли 30 років і зберегли свої наділи. За надзвичайних обставин скликались надзвичайні збори, в яких брали участь представники найбільш знатних і впливових сімей. До компетенції народних зборів належало вибрання посадових осіб, прийняття рішення у випадку виникнення спору про престолонаслідування. Народні збори брали участь у законотворчості, вирішували питання війни і миру, союзу з іншими державами.

Разом з тим, віданню народних зборів не підлягали такі важливі питання, як фінансові, діяльність магістратів, судові справи.

Закони на зборах не обговорювались, вони або приймались, або відхилялись. Усі рішення зборів знаходились під контролем герусії.

Порядок діяльності народних зборів давав можливість спартанській олігархії впливати на їх роботу, направляти їх діяльність у потрібному напрямі.

На чолі держави стояли два царі, які виконували функції військових вождів, були верховними жерцями, здійснювали судову владу. Але фактично керівництво державою належало ефорам, до яких поступово переходили повноваження, що належали царям.

14. Джерела і риси права Спарти. Судочинство.

Основним джерелом права Спарти був звичай. Про закони народних зборів мало що відомо, хоча такі, цілком ймовірно, до 6 ст. до н.е. ще не застосовувалися. Яких-небудь кодексів до нас не дійшло. Про ті чи інші норми цивільного і карного права ми довідаємося з творів грецьких істориків Геродота, Фукідіда, Плутарха й ін. Узагалі ж у силу відсталого характеру спартанської економіки правова системи Спарти булла розвинута, значно менше, ніж в Афінах. Усією сукупністю цивільних політичних прав користалася порівняно нечисленна група спартанців (спартіатів), що жили в місті Спарта. Юридично спартанці вважалися рівними один одному.

Спарта була рабовласницькою державою, але із сильними пережитками общинного побуту. Основою економіки тут було сільське господарство. Ремесло було розвинуто вкрай слабко. Необхідність тримати в постійному страху і покорі рабів, число яких у кілька десятків разів перевищувало число вільних, змушувала рабовласників усіма силами підтримувати дисципліну і єдність у своєму середовищі. Звідси - прагнення коллективу рабовласників штучними мірами затримати ріст приватної власності, попередити нагромадження спонукуваних багатств в одних руках, тенденція дотримувати зрівняльності в середовищі цієї організованої по військовому асоціації рабовласників. З цієї причини в Спарті дуже довго зберігає свій авторитет спадкоємна аристократія, тоді як в Афінах родової влади був нанесений нищівний удар ще в VI ст. до н.е. (реформи Солона і Клісфена). У Спарті самим численним класом були раби (ілоти), яких нараховувалося приблизно близько 220 000 чол. Положення ілотів у Спарті значно відрізняється від положення рабів в інших античних державах. Вважають, що ілоти - це завойоване населення, навернене в рабство. Це державні раби, що сидять на землі, тобто прикріплені до неї й які віддають половину врожаю державі. Отже, Спарта не знала приватної власності на рабів. Спартанці спільно володіли всіма рабами і всією землею.

15. Суспільний лад і органи управління стародавнього Риму в царський період. Реформи Сервія Тулія.

Суспільний лад був перехідним від первісного до рабовласницького.
Основною ланкою суспільства був рід, яких було 300. 10 родів складали курію. Кожна курія мала свого вождя, які збиралися на збори для вирішення проблем. Кожна курія мала 1 голос. 10 курій утворювали трибу. На чолі роду був старійшина, якого обирали як правило з однієї і тієї ж сім’ї. Так виникла родова аристократія.

Система управління:

Народні збори (куріатні коміції). Приймали закони, обирали посадовців, оголошували війну, були вищою апеляційною інстанцією.
Сенат (рада старійшин). Складався з вождів 300 племен. Здійснював безпосереднє управління, укладав мир, затверджував новообраного царя.
Цар. Обирався народними зборами, керував військом, був верховним жерцем і суддею.

Структура населення:

Патриції (родова знать). Зосереджували в своїх руках органи влади, земельний фонд Риму, розподіляли завойовані землі.
Плебеї (ремісники, торгівці, платники податків). Складали основу римської армії. Серед них було чимало багатих людей. Вони не мали політичних прав, доступу до землі.
Клієнти (чужинці). Сплачували спеціальні податки, не мали політ. і громадянських прав. Повинні були мати опікуна (патрона)

Серед патриціїв та плебеїв виникала напруженість через нерівність в правах. Виникла необхідність проведення реформи суспільної організації. Такими реформами стали реформи Сервія Тулія:

Все населення і територія Риму поділені на 4 округи – триби. Населення поділялось на 5 розрядів за майновим цензом. Кожний розряд поділявся на певну кількість центурій (військових одиниць). Кожна категорія виставляла певну к-ть центурій. 1 – 80, 2/3/4 – 20/22, 5 – 30. 18 центурій вершників виставляли дуже багаті люди. Всього було 193 центурії. Всі центурії утворювали верховний орган Риму – центуріатні коміції.
Реформи Сервія Тулія не задовольнили нікого. Боротьба плебеїв продовжилась, і в 5 ст. вона завершилася перемогою.

16. Римська держава в період республіки.

Вільні поділялись на громадян і негромадян.
Громадяни мали повну правоздатність. Громадянство набувалось із народженням у шлюбі римлян. Можна було набути громадянство за певні заслуги. Громадянин мав усі права.
Негромадяни (латини і перегрини) політичних прав не мали. Платили численні податки, могли бути позбавлені земельних володінь. На них не поширювались римські закони, діяла своя перегринська система права.

Система управління.
Органи центрального управління – народні збори, сенат і магістрат.
*Народні центуріатні збори обирали вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів). Приймали/відхиліли законопроекти магістратів, розглядали скарги на вироки про смертну кару. Скликались за розпорядженням магістрату.
*Сенат. Сенаторів призначали цензори.
Затверджував закони, які приймали цензори/збори, вирішували питання благоустрою, громадської безпеки, складали бюджет Риму на 5 років.
*Магістрат. Поточна виконавча влада, що обиралася на 1 рік і відповідала перед народними зборами. Виконували адміністративні, військові та управлінські функції.
До складу входили:

Консули. Їм підпорядковувались інші посадові особи крім народних зборі. Мали необмежену владу за межами міста. Скликали Сенат.
Колегія преторів. Розглядали попередні карні та цивільні справи. Фактично вказівка претора була вироком суду.
Цензори. Розподіляли громадян за майновим цензом, складали списки сенаторів, стежили за збором податків.
Колегія народних трибунів. Мали право забороняти виконання будь-яких магістратів, накладати вето, затримувати і допитувати будь-кого.
Диктатор. Призначався консулом в разі війни чи внутрішньої смути, не більш ніж на 6 місяців. Влада була необмеженою.

Існували нижчі магістрати: едили (стежили за порядком, їм підпорядковувалась поліція), квестори (вели розслудвання карних справ)

17. Правовий статус особи в стародавньому Римі.

В Римі правовий статус особи визначався трьома станами:

1) Стан свободи — це головний з правових станів: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з таких наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

2) Стан громадянства відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегрини могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство).

3) Сімейний стан поділяв вільних на дві групи: осіб свого права — глави родини та осіб чужого права До останніх належали всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони перебували під владою глави родини.

18. Римська держава періоду імперії. Принципат і домінат.

Період імперії тривав с 1 ст. до н.е. по 5 ст. н.е. і поділявся на принципат і домінат.
Принципат – 27 р. до н.е. – 284 р. н.е.
Домінат – 284 р. – 476 р.

У період принципату одночасно діяли дві системи управління. З одного боку, засідав Сенат, продовжували обиратися магістрати, а з іншого, міцнішала і розвивалася влада принцепса та нового державного апарату', який ним створювався. Це проявилося, зокрема, і у тому, що поряд зі старою римською скарбницею (ерарієм) з’явилася власна імператорська скарбниця (фіск). Показово, що сенатська скарбниця мала право карбувати мідну монету, а імператорська - срібну і золоту.

3 часом посада принцепса стала постійною і почала переходити у спадщину в межах імператорської родини, а сам принцепс отримав титул Августа („звеличений богами”) і „батька вітчизни”. Також при посаді принцепса було утворено постійно діючий дорадчий орган - консиліум, члени якого призначалися імператором.

У період принципату всі римські провінції були розподілені на дві категорії: імператорські, якими управляли намісники, що призначалися принцепсом, і сенатські, якими управляли проконсули або пропретори, призначувані Сенатом.

Період домінату

Причинами переходу до домінату були загострення боротьби за владу, почастішання повстань рабів, поява християнства, падіння моральності і громадянськості у римлян, визвольний рух серед підкорених Римом народів.

Імператор періоду домінату вже був не першою особою у державі, як під час принципату, а найголовнішою - домінусом. Проявилося це, зокрема, у тому, що старі республіканські установи зникли, а управління імперією повністю зосередилося у його руках. Також особа імператора почала обожнюватися, сформувався складний придворний етикет, запозичений у східних правителів (присутні під час появи імператора ставали на коліна, цілували край його одягу та взуття).

Провідними державними установами періоду домінату у Римі стали: Державна рада (головний центр управління країною), фінансове та військове відомства. Усі чиновники призначалися імператором і лише йому підпорядковувалися.

У період домінату Сенат було збережено, але його роль стала зовсім незначною. Магістрати перетворилися на почесні звання.

Армію було реформовано. Відтепер усі війська складалися з двох частин: прикордонних - постійно перебували у прикордонній смузі, і мобільних. В результаті чисельність збройних сил Риму зросла на третину, а військо стало постійним і професійним з найсуворішою дисципліною та особливими привілеями.

Значна увага імператора приділялася поліції. У період домінату, крім звичайної поліції, з’явилася також таємна, чисельність якої постійно зростала. Почали діяти спеціальні агенти для виконання секретних доручень, почала заохочуватися система доносів.

19. Основні періоди розвитку римського права. Римське право докласичного періоду.

Формування і розвиток римського права як цілісної і єдиної правової системи розпадається на дві самостійні епохи.
Перша епоха - це становлення і розвиток римськогоправа в рамках державності Древнього Риму та у зв'язку із загальною античною культурою (VIII ст. до н.е. - V ст.н.е.).
Друга епоха - це сприйняття історичної традиції римського права іншими народами в рамках власної державності чи в інтересах безпосередній юридичної практики, з метою чи юридичної науки і освіти (з VI ст. н.е. по теперішній час).
Хоча саме на другу епоху доводиться змістовний та формальний розквіт римського права, античне римське право, право Стародавнього Риму, прийнято кваліфікувати як класичне римське право, яке представляє зразок догматичної конструкції і розуміння різних інститутів.

Період докласичного римського права (754–367 рр. до н. е.), характерними ознаками якого є архаїчність і формалізм цього права. Римське право цього періоду характеризувалося полісною замкнутістю, архаїчністю, нерозвиненістю й сакральним характером основних інститутів. Цікавою у зв’язку з цим є характеристика договорів, які укладаються в цей період: сторонами їх виступають не окремі особи, а сім’ї, роди; об’єктами стає не тільки рухоме і нерухоме майно, але й знаки поваги, урочистості, військові послуги, жінки, діти, танці, свята, ярмарки; неможливо відмовитися від подарунка, а його прийняття спричиняє необхідність віддарувати дарувальника.

20. Римське право класичного періоду.

Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е.). Саме протягом даного періоду римське право поступово звільнялось від залишків патріархальності та релігійності й перетворювалося в світську юридичну систему, що характеризувалася більш високим рівнем розробки не тільки рабовласницьких, але й інших універсальних людських відносин. Досконалість цієї правової системи знайшла своє вираження і в юриспруденції, яка дала світові зразки глибокого правового аналізу і високої юридичної техніки.

В класичний період глибоку й тонку розробку отримало римське приватне право. Воно досягло найвищого для свого часу рівня юридичної техніки, мало великий вплив на наступну історію права.

Центральне місце в римському приватному праві займало правове регулювання речових відносин. З практичною метою римські юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ речей на:

— манциповані й неманциповані;

— рухомі та нерухомі;

— вилучені з цивільного обігу й не вилучені;

— подільні та неподільні тощо.

Характерною рисою класичного періоду є прогресування розкладу патріархальної сім'ї. Поширення шлюбу з необмеженою владою чоловіка вже до II ст. н. е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло автоматичного виникнення влади чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Жінка, одружуючись так, не поривала зі своєю колишньою сім'єю, зберігала певну майнову самостійність, отримувала деякі права відносно дітей.

Шлюб без чоловічої влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв'язки, розлучення стали звичайним явищем.

21. Римське право посткласичного періоду.

Період посткласичного римського права (27 р. до н. е. — 476 р. н. е.) характеризується як період прийняття конституцій імператорів і проведення перших кодифікацій законодавства.

У період домінату у зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи римське право зазнає змін, але його основні інститути практично зберігаються в колишньому вигляді, зміни в цей час відбуваються саме в джерелах права, серед яких все більшу питому вагу набуває законодавство імператорів. У зв'язку з встановленням всевладдя імператорів нові покоління юристів втрачають право давати обов'язкові консультації, позбавляються можливості формулювати нові правові норми, як це вже раніше сталося з преторами.

Всеосяжна систематизація римського права була проведена в 528-534 рр.., Т, е. вже після падіння Західної Римської імперії, за вказівкою візантійського імператора Юстиніана. Керівництво кодифікаційних робіт здійснював видатний юрист Трібоніан. Результатом роботи комісії стало складання ряду великих збірок римського права, що піддалося, проте, деяким інтерполяція-включення норм більш пізнього, зокрема грецького і східного права. На більш пізньому етапі історії права (вже в середні століття) ці збірники стали виступати як єдиний Звід законів Юстиніана.

22. Загальна характеристика держави і права епохи Середньовіччя.

Середньовіччя поділяється на 3 етапи:

Раннє Середньовіччя (5-10 ст.)
Період розквіту феодалізму (11-14 ст.)
Пізнє Середньовіччя (14-17 ст.)

Всі держави в Середньовіччі були феодальними. Основні ознаки феодалізму:

Панування натурального господарства
Наділення безпосереднього виробника засобами виробництва і землею
Особиста залежність селянина від землевласника
Основною формою залежності була феодальна рента
Ієрархічна структура відносин між землевласниками-феодалами

Феодали залежали не тільки від короля, а й одне від одного. Це були сеньйорально-вассальні відносини.

Суспільний лад:
Існувало 2 класи – землевласники та селяни.
Держава в своєму розвитку за часів Середньовіччя пройшла етапи:

Ранньо-феодальної монархії (5-12 ст.). Ознаки: феодальна роздробленість, залежність монархів від феодальних курій.
Станово-представницька монархія (13-16 ст.). Обмеження влади монарха парламентом.
Абсолютна монархія (16-18ст.).

Особливості права:

Право сильного (кулачне право)
Закріплений становий поділ суспільства
Панування і свавілля самоуправства землевласників
Значний вплив релігійних догматів
Відсутність поділу права на галузі

23. Виникнення і розвиток держави франків. Система центрального та місцевого управління.

Держава франків була першою феодальною політичною структурою на території Західної Європи.

Виникла вона внаслідок завоювань. Розквіту досягає в період правління Карла Великого (768-814р.), який прагнув відновити Римську імперію, і у 800 р. був коронований короною імператора.

Суспільний лад:
Поєднував залишки патріархально-общинного, рабовласницького і феодального ладу.
Король та його оточення – родова знать. Панівною верхівкою були феодали та великі землевласники.
Основна маса вільного населення – селяни-общинники. Община називалася маркою.
Селяни колективно володіли землею. З часом частина общинників разом з землею (алодом) виходить з общини. Основна маса селня стає безземельною та потрапляє до кріпацтва.
Існувало 2 форми закріпачення селян: пре карій та комендації (договір про захист від сильніших осіб, за що селяни відробляли панщину і платили оброк).
Держава франків вважається ранньофеодальною варварською державою.

Уся країна була поділена на округи - паги, на чолі кожного з яких стояв призначений королем з місцевої знаті граф (тоді це був не титул, а посада). Він очолював ополчення, збирав податки, вершив суд спільно з особливими засідателями - шеффенами. Крім цього, існували "королівські посланці" з найближчого оточення монарха для спеціальних доручень. Вони розїзджали по країні, контролювали місцевих управителів, судили від імені короля. Округи поділялися на сотні, що спочатку очолювалися виборними особами, а згодом призначуваними представниками монархії- центенарієм (на Півночі) або вікарієм (на Півдні). Вони підпорядковувалися графові та мали повноваження аналогічні йому, тільки в межах сотні. Сотні утворювались із общин (марків), які зберігали самоврядування. На кордонах країни округи об'єднувались у герцогства, управління якими здійснювали герцоги.

Вищі посадові особи називалися міністеріалами. Саме вони, | фактично, очолювали державне управління та суд. До найважливі- І ших міністеріалів належали: майордом (керуючий королівським і двором); пфальцграф (юридичний радник короля, очолював королівський суд, стежив за королівськими слугами); тезаурарій (державний скарбник); референдарій (керівник королівської канцелярії); маршал (керівник військових формувань); архікапеяан (духівник короля).

24. Суспільний лад держави франків.

Король вважався верховним власником землі, видавав законодавчі розпорядження був верховним суддею, керував військом, оголошував війну/мир.
Король роздавав землі наближеним особам, які давалися на умовах несення служби. Процес надання земель (ленів) називався бенефіцією.
Управління державою здійснювалось на основі двірцево-вотчинної системи.

25. Джерела і риси права франків.

Джерела права. Найважливішим джерелом права були варварські правди - записи звичаєвого права варварських племен. В кінці V ст. було складено запис звичаєвого права вестготів дещо пізніше - Бургундська Правда. В кінці V або на початку VI ст. з'явилася Салічна Правда. Найважливіше значення в якості джерела права мала Салічна Правда. Початковий текст Салічної Правди імовірно був складений при Хлодвіга, але збереглися лише рукописи часів Карла Великого (VIII ст.).

Найбільш загальна характеристика Салічної Правди дозволяє виділити, що вона:

представляє собою безсистемне запис звичаїв салічних франків;
відображає пережитки первіснообщинного ладу;
розкриває процес розкладу первіснообщинної власності і поява приватної власності;
захищає інтереси імущих і їхнє приватне власності;
відрізняє її формалізмом, казуистичностью, наявністю символіки і тісним зв'язком з релігійними звичаями.

Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника. Основним покаранням був штраф, який визначався в солідах і динаріях (1 солід = 40 ден.). Вергельд (ціна людини) господареві вбитого раба становив 35 солідів. За вбивство напіввільного (лита) призначалась плата 100 солідів, вільного франка — 200, графа, королівського чиновника — 300 солідів. За вбивство графа при виконанні ним службових обов'язків вергельд потроювався. Передбачалось покарання тих, хто ганьбив гідність франка (титул 30).

Також «Салічна правда» свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене вбивство, то «він має заплатити своїм життям». Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство вчинене ненавмисно.

26. Утворення феодальної Франції. Суспільний і державний лад.

Франція утворюється внаслідок розпаду держави франків у 843 році. Відбувається поділ суспільства на стани: дворянство, духовенство та простий люд.
*Дворянство ділилось на ранги. Наллежність до рангу була спадковою. Дворяни звільнялись від податків, мали право обіймати державні посади.
*Духовенство було великим землевласником. Привілейований стан. Часто існували міжуособиці з дворянами.
*Міське населення було нечисленним, їх правове становище до 12 ст. мало чим відрізнялося від інших феодельно-залежних людей. Правовий статус міщан залежав від статусу міста.
Міста поділялись на: королівські, церковні та приватні.
Основна маса населення – селяни. Поділялись на сервів та віланів. Серви – сосбисто залежні селяни, продавалися разом із землею. Відробялли панщину 3 дні на тиждень. Вілани – особисто вільні. Повинності визначалися розміром орендованої землі. Панщина – 2/7 днів на тиждень. Сплачували особливий податок.
Найнижчою сходинкою була челядь – напівхолопи, напівраби.
Франція до кінця 10 ст. заспалася на багато феодальних володінь, що були слабо пов’язані між собою.

Королівство складалось із багатьох феодальних володінь (герцогств, графств, баронств), які формально вважались його частинами, але фактично були повністю або майже незалежними політичними утвореннями. Відповідно, влада короля на місцях була дуже слабкою або була відсутня зовсім. Більш-менш впевнено король почував себе лише в своїх особистих володіннях. Знать чинила опір будь-яким спробам посилити монархію, проте ніколи не виступала проти королівської влади. Під прапором короля знать об’єднувала свої збройні сили, коли потрібно було вести зовнішню або внутрішню (проти “своїх” селян) війну. Представники знаті неодноразово підкреслювали, що Франції потрібний король, але король “слабкий”. Володіння Гуго Капета обмежувались невеликою областю, у центрі якої було місто Париж. Перші Капетінги фактично не мали ніякої влади у королівстві за винятком свого невеликого домену.

27. Франція на етапі станово-представницької монархії. «Великий березневий ордонанс».

Приводом для скликання перших Генеральних штатів (1302 р.) стала сутичка французького короля Філіпа IV Красивого з римським папою Боніфацієм VIII. Король, потребуючи грошей для зміцнення своєї влади, в першу чергу армії, почав випускати неповноцінну монету, вимагав грошей у євреїв-лихварів, брав великі позики у міст. Церкву також обклали податком, заборонялося вивозити золото і срібло до Риму, з в'язниць випустили єретиків. Боніфацій VIII виступив з різкою критикою короля, заборонивши йому збирати податки з духовенства, та
відкликав кількох прелатів до Риму, щоб обговорити подальші кроки.
У Франції ці дії були розцінені як спроба "перетворення Франції у папський лен".
Для вирішення конфлікту і були скликані Генеральні Штати. Особисте запрошення отримали графи, герцоги, вищі сановники церкви. Решта дворянства була представлена виборними депутатами. До третього стану увійшов міський патриціат - виборні особи або призначені королівськими чиновниками. Селяни представлені не були. Кожний стан засідав окремо від інших і мав один голос з трьох.

У березні 1357 р., скориставшись послабленням королівської влади, Генеральні штати змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс, який дістав назву "Великого березневого ордонанса". В ордонансі була проголошена недоторканість депутатів, заборона вести приватні війни, проводити незаконні реквізиції. Королівські чиновники не могли займати більш як одну посаду і передавати свої функції іншим особам. Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів. Король був обмежений у праві помилування. Скасовувалась практика грошового викупу за тяжкі злочини. Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і Генеральних штатів.

Після закінчення успішної для Франції столітньої війни роль Генеральних штатів падає і вони скликаються епізодично. У 1439 р. Генеральні штати дозволили королю Карлу VІІ збирати постійний прямий податок.
Маючи постійне джерело поповнення королівської скарбниці, Карл VІІ провів реформу військової справи, збільшив контингент постійних військ, які стали основою збройної могутності королівської влади.

28. Абсолютна монархія у Франції (16-17 ст.). Реформи Рішельє.

Починаючи з XVI століття формуються нові прогресивні капіталістичні відносини в промисловості і сільському господарстві. З'являється мануфактура в суднобудуванні, в гірській справі, в металургії, в книгодрукуванні. Утворилися крупні економічні центи в Парижі, Марселі, Ліоні, Бордо.

Розвиток товарно-грошових відносин привів до формування єдиного загальнонаціонального ринку, а зародження капіталістичних відносин викликало важливі зрушення в соціальній структурі суспільства. Разом з основним класом експлуататорів - феодалів з'явився новий клас експлуататорів - буржуазія, основу якого складали купці, лихварі, мануфактуристи. У цей період зростає зовнішня торгівля Франції із стародавньо-європейськими країнами. На початок XVI століття Франція стає єдиною державою. Формою цієї держави стає абсолютна монархія. Абсолютизм характерний перш за все тим, що вся повнота законодавчої, старанної і судової влади концентрувалася в руках наслідного глави держави - короля. Йому був підпорядкований весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративний апарат, суд. Всі французи, включаючи і дворян, були підданими короля, зобов'язані беззаперечно покорятися. При цьому абсолютна монархія послідовно захищала класові інтереси дворянства.

Прагнучи до зміцнення суверенітету королівської влади в внутрішній і зовнішній політиці і фінансах, Рішельє провів ряд адміністративних реформ (установа в провінціях посад інтендантів, що призначаються королем), боровся з привілеями парламентів і знаті (заборона дуелей, руйнування укріплених дворянських замків), реорганізував поштову службу. Він активізував будівництво флоту, що підсилило військові позиції Франції на морі і сприяло розвитку зовнішньоторговельних компаній і колоніальної експансії. Рішельє розробляв проекти фінансово-економічного оздоровлення країни у дусі меркантилізму, проте внутрішні і зовнішні війни не дозволили реалізувати їх. Рішельє виступав за будівництво каналів і розширення зовнішньої торгівлі, причому сам часто ставав співвласником міжнародних компаній. Саме тоді почалася французька колонізація Канади, Західної Індії, Марокко і Персії.

29. Джерела і риси права феодальної Франції. «Кутюми Бовезі».

Із встановленням феодалізму пережитки родових звичаїв остаточно втратили своє значення. Зросла роль церковного, канонічного права, особливо у шлюбно-сімейних відносинах. У Франції протягом кількох століть не було єдиної системи права. На півдні країни майнові суперечки вирішувались на основі норм римського права. Тут систематизація юридичних норм почалася раніше, тому південь Франції називали країною писаного права.
На півночі країни переважало звичаєве право, яке відображало інтереси феодалів. Звичаї цієї місцевості називались кутюмами. Знать чинила шалений опір намаганням легістів кодифікувати кутюми. Перші збірники кутюмів з’явились у XV ст.
Юристи виявили зацікавлення римським правом. Його вивчали в університетах, з урахуванням загальних норм римського права розв’язували складні юридичні казуси. Проте церква прагнула не допустити широкого застосування римського права, намагаючись розширити сферу дії канонічного права. Це протиборство закінчилося поразкою церкви.

Право власності
Повна і необмежена власність на землю визнавалась за великими феодалами. Дрібні землевласники вважались держателями землі з різними повинностями.
Шлюбно-сімейне право
Шлюбно-сімейні відносини регулювались тільки канонічним правом. Сімейні відносини базувались на принципі влади чоловіка і батька, але в різні часи і в різних місцевостях ця влада була різною. На півночі Франції майно сім’ї було спільним, ним керував і розпоряджався чоловік. На півдні Франції збереглася римська влада домовласника, спільного майна не існувало. Майном розпоряджався чоловік, а придане поверталось дружині тільки у випадку його смерті.

Спадкове право
Феодальне право знало спадкування за законом і заповітом. Але у деяких місцевостях свобода заповіту обмежувалась, заборонялось позбавляти спадщини законних спадкоємців. За відношенням до земельної власності утвердився принцип майорату, який мав за мету запобігти дроблення феода. Феод переходив у спадщину старшому сину, а при його відсутності до старшого в роді.
Кримінальне право і процес
У раннє середньовіччя (приблизно до XІV ст.) у сфері кримінальних злочинів і покарань панували постанови звичайного права. Пізніше видаються королівські ордонаси, які містили норми кримінального права. Але ні звичаї, ні ордонанси не містили всіх положень кримінального права. Значна частина злочинів, їх склад, підстави відповідальності – встановлювались судовою практикою.
Відомий юрист ХІІІ ст. Бомануар у своєму творі “Кутюми Бовезі” розрізняє три види злочинів: тяжкі, середні і легкі.
За тяжкі злочини (єресь, зрада, вбивство, зґвалтування, підпал, крадіжка) карались смертною карою; середні – ув’язненням у тюрму з конфіскацією майна; легкі – штрафом.

Кутюми Бовезі - Збірник звичаїв середньовічного французького права.

Містить звичаї, застосовували переважно в північно-східній частині Франції в провінції Бовезі.

Фактично в збірник включені узагальнені правила декількох місцевостей, впорядковані і творчо перероблені Ф. Бомануар. При складанні збірника автор не тільки фіксував існували звичаї, але й доповнював їх, трансформуючи в дусі школи французьких легістів, а також доповнюючи нормами, що стверджують зміцнення центральної влади монарха.

До збірки об'єднані норми, що регулюють самі різні суспільні відносини, проте особливу увагу приділено правилам, пов'язаним з організацією та здійсненням правосуддя.

30. Утворення феодальної Англії. Суспільний і державний лад англосаксонського періоду.

*Британські острови були заселені кельтами-бритами, які жили в умовах первісного ладу. У середині І ст. Британія була завойована римлянами, але на початку V ст. вони були змушені її залишити. Починаючи з III ст. на Британію нападають германські племена англів і саксів, і після того, як з островів виведено було римські війська, вони посилюють свої напади. У жорстокій боротьбі місцеве населення було частково знищено, а частково відтіснено на захід і північ острова. Отже, завойовники не змішались з місцевим населенням, а поселились суцільною масою.

Тривала боротьба з місцевим населенням сприяла посиленню королівської влади у англів і саксів. У VI ст. виникло декілька держав. З кінця VIII ст. Англія стає об'єктом нападу з боку датчан і норвежців, і у XI ст. нею управляє датська династія королів. У 1066 р. герцог Нормандії Вільгельм вторгся в Англію і після успішних військових дій став королем. Так закінчився англо-саксонський період англійської історії.

*Найчисельнішим класом Англії були вільні керли — повноправні громадяни. До панівного класу відносились керли, які мали чималі земельні наділи і, навіть, володіли рабами та мали напівзалежних людей-летів, які сидячи на їх землі, платили оброк.

Вільна людина могла стати рабом, продавши себе у рабство, а також заборгувавши. Рабство в Англії було досить розвиненим. Одні із рабів обробляли землю, інші знаходились при дворі. Раб міг викупитися на свободу.

Із зміцненням приватної власності земельні наділи подрібнювались. Економічне становище керлів почало погіршуватись (із-за воєн, тяжких повинностей, штрафів), і вони були неспроможні відбувати військову службу. Тому військова служба поступово стає справою знатних осіб І, таким чином, виникає військовий стан населення. За свою службу вони одержують не тільки пустопорожні землі, але й заселені.

На IX ст. англо-саксонський державний устрій набув такого вигляду: село , сотня, графство. Вищою установою був ветанагемот — збори «мудрих», які складалися із короля, єпископів, вищих сановників двору, королівських дружинників, представників знаті. Ветанагемоту належало право обрання і повалення королів. Не дивлячись на це, королівська влада залишалась досить сильною до кінця англо-саксонського періоду.

Короля було визнано верховним власником землі, а землеволодільців — її держателями або безпосередньо від короля, або через інших держателів.

31. Феодальна Англія у період станово-представницької монархії. «Велика хартія вільностей».

Станово-представницька монархія є проміжним ступенем між монархією періоду феодальної роздробленості та абсолютною монархією. В країнах Європи Станово-представницька монархія виникла в умовах оформлення станів і ознаменувала певну централізацію управління державою, порівняно з феодальною роздробленістю. У період Станово-представницької монархії до станово-представницьких органів входили представники духовенства, світських феодалів, городян (купців, ремісників). Цим органом в Англії був парламент.

У ХІІ – ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. В особистих та династичних інтересах влади. В особистих та династичних інтересах королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню) незважаючи на інтереси країни. Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх III спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів, їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка, за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з боку королівської влади. У 1352 poці пapлaмeнт poзділивcя нa вepxню cпaдкoємнy пaлaтy лopдів (пepів) і нижню пaлaтy oбщин. У палаті пepів зacідaли бeзпocepeдні дepжaтeлі кopoни. З XV cт. y вepxній пaлaті cтaли видaвaти кopoлівcький пaтeнт пpo дapyвaння титyлy гepцoгa, мapкізa, гpaфa, вікoнтa aбo бapoнa.

15 червня 1215 під натиском повсталих проти нього баронів, до яких згодом приєдналися також лицарі та городяни, англійський король Іоан Безземельний скріпив своєю печаткою Велику хартію вольностей, 63 статті якої гарантували права і привілеї феодальної знаті, надання свободи дій церкві і зобов'язували короля дотримуватися державних законів.

Хартія вміщувала 63 статті, що регулювали питання права власності, свободи та особистої недоторканності англійських баронів (інших осіб, які володіли землею) та охороняла їх від абсолютної королівської влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною. Наприклад, ст. 39 Хартії проголошувала, що жодна вільна людина не буде заарештована чи ув'язнена, чи позбавлена володіння, чи якимось іншим шляхом знедолена без наявності на те законного вироку згідно із законами країни. Статтями 41 і 42 Хартії закріплені права кожного вільно пересуватися в межах країни та виїжджати за межі королівства. Саме Хартія започаткувала нормативне закріплення обмеження свавілля абсолютизму і мала значення не лише для Англії, а й для світової юридичної думки.

Усі статті умовно поділяють на три групи:

Статті, що стосуються матеріальних інтересів різних соціальних груп населення
Статті, що реформують державний механізм англійської держави
Статті, що встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату

32. Абсолютна монархія в Англії, її особливості.

Через два роки після закінчення Столітньої війни в Англії почалася війна всередині держави. Феодали розділилися на дві ворогуючі групи, кожна підтримувала одну із знатних родин, які боролися між собою за престол. Так як у гербі однієї сім'ї була зображена червона троянда, а в гербі інший - біла, ця війна отримала назву війни Червоної і Білої троянд. Феодали переходили з однієї групи в іншу в залежності від того, хто брав верх. У народі говорили, що багато сеньйори лягали спати прихильниками Червоної троянди, а прокидалися прихильниками Білої. Війна тривала тридцять років і відрізнялася більшою жорстокістю. Війна припинилася, коли майже всі знатні феодали позабивали один одного. В останньому бою з обох сторін брали участь лише жалюгідні купки людей. Переможцем вийшов віддалений родич однієї з боролися сімей Генріх VII Тюдор. З нього почалося в Англії правління династії Тюдорів (1485г).

Війна троянд підірвала панування великих феодалів в Англії. Нового короля підтримували середні і дрібні феодали, і багаті городяни. Тільки сильна королівська влада могла покласти край свавіллю знаті. З цього і починається англійський абсолютизм, розквіт якого припажає на XVI ст..
Раннє формування системи політичного абсолютизму в країні зумовило його незавершений характер. Саме цією обставиною пояснюються такі особливості англійського абсолютизму:

• продовжує існувати орган станового представництва (парламент);

• зберігається місцеве самоврядування;

• збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з арміями континентальної Європи. До певної міри ця обставина компенсується сильним флотом, в т. ч. і каперським.

33. Джерела і риси права феодальної Англії.

Основним джерелом права у феодальній Англії була «Велика хартія вольностей».

Усі статті умовно поділяють на три групи:

Статті, що стосуються матеріальних інтересів різних соціальних груп населення
Статті, що реформують державний механізм англійської держави
Статті, що встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату

34. Утворення і особливості розвитку ранньофеодальної Німеччини. Суспільний і державний лад.

Виникає в 843 році на сході від ріки Рейн.
Особливістю розвитку Німеччини був розпад на окремі князівства, що зберігали незалежність до 19 ст.
Причини роздробленості:

Нерівномірний розвиток окремих князівств.
Неоднаковий економічний розвиток
Неспроможність влади імператора встановити зв’язок з міщанами, зробити їх опорою своєї влади
Сама влада короля була виборною

Суспільний лад:
Суспільство поділялось на 2 розряди: військовий та податний.
До військового розряду були зараховані всі, хто міг воювати. Не був однорідним. Був привілейованим станом.
До податного стану належали всі інші. Складався з вільних та невільних селян та міщан.
В 10 ст. відбувається зближення короля Німеччини(Оттон 1) та папи римського, який коронував Оттона імператорською короною. Тобто Німеччина перетворюється на «Священну римську імперію німецької нації», яка проіснувала до 1806 р.

Державний устрій:
Короля обирали до 1806 р.
Король був представником держави у зовнішній політиці, вирішував питання війни і миру, був головокомандувачем збройних сил.

35. Станово-представницька монархія в Німеччині. Золота Булла.

Слабкість центральної влади - характерна особливість феодальної монархії в Німеччині. Імператорська влада на початку XIII ст. суттєво упала, німецькі імператори в своїх діях були залежними від римських пап та власних васалів.

Як і в інших країнах, у Німеччині виникає станова установа -Рейхстаг. Він виник із зібрань великих феодалів і скликався на розсуд імператора, а в XII ст. стає органом, який обмежив імператорську владу. Складався Рейхстаг з трьох колегій: колегії курфюрстів; колегії князів, графів і вільних господарів (панів); колегії представників імперських міст. Колегії засідали окремо. Реальної влади цей орган не мав, унаслідок роздробленості.

Робилися спроби створити загальні імперські установи. Одним із таких органів повинен був стати заснований у XVст. Імперський Верховний Суд у справах імперських підданих окремих князівств. Однак уся його діяльність на практиці обмежувалася вирішенням спорів між імперськими "чинами", до того ж, безуспішно.

«Золота булла» Карла IV Люксембурга — законодавчий акт, прийнятий імперським сеймом в 1356 р. і затверджений імператором «Священної Римської імперії» Карлом IV. Вона регламентувала обрання німецького короля колегією імперських курфюрстів і була дійсна до кінця існування Старої імперії (1806). Буллою були визначені права семи курфюрстів, в 7 розділі зазначалося, хто є «дійсними і законними курфюрстами «Священної Римської імперії»: три архієпископи (Майнца, Трира і Кельна), король Богемії, Рейнський пфальцграф, герцог Саксонії і маркграф Бранденбурга. Скликання цих зборів і роль керівника виборів короля належала архієпископу Майнца, що віддавав свій голос обранцеві останнім.

Рішення приймалося більшістю голосів (або одностайно). До обумовлених в «Золотій буллі» прав курфюрстів відносилося також обмеження (заборона) на розподіл територій курфюршеств. їхні права визначали їхній стан вищим за стан інших ландграфів. Особливо це стосувалося Богемії (Чеського королівства), король якої ставав тепер головним світським курфюрстом.

36. Князівський абсолютизм в Німеччині. Пруссія і Австрія.

У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана селянською війною 1524-1525 pp. та антипапістським рухом, що вилився у Реформацію. Поразка селян у війні виявилася вигідною лише для князів. Саме їх війська відіграли головну роль у розгромі сил повсталих. Дворянство нижчого рангу і церква вийшли з цієї війни ослабленими. Кріпацтво стало загальним явищем, пожиттєві і спадкові наділи селян були перетворені на короткотермінові тримання (це дозволяло довільно збільшувати повинності), общинні землі суттєво урізані.

На імперському Шпейєрському сеймі 1526 р. князі здійснили тиск на імператора. В результаті з'явився імператорський указ, згідно з яким встановлювалося, що у справах релігії та віросповідання кожний імперський чин керується почуттям відповідальності перед Богом та імператором. Цю формулу слід було розуміти як законодавче визнання принципу - «чиє правління, того й віра». Такий підхід означав посилення абсолютизму в межах невеликих князівств, на які була розбита Німеччина.

Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з приблизно 300 держав, державок і державочок, де були не тільки різні політичні режими (світські чи духовні монархії"), але й різні релігії, закони, мита, тарифи, міри ваги і довжини тощо.

Найбільшого значення серед цих суб'єктів права набули Пруссія та Австрія.

37. Джерела і риси німецького феодального права.

У Німеччині, як і в більшості країн Західної Європи, вХ-ХІУ століттях переважало звичаєве право. Згодом з'являються записи судових звичаїв - Саксонське зерцало та Швабське зерцало (XIII ст.).

Важливе значення мали акти королів (імператорів), а з переходом до станово-представницької монархії— постанови Рейхстагу. У період абсолютизму виникають систематизовані збірники законів. Серед них за змістом і значенням вирізняється "Кароліна" — кодифікація, видана та названа за іменем імператора Карла V. Це був звід кримінально-процесуального права, що призначався для всієї величезної імперії, але не був обов'язковим для курфюрстів, за якими зберігалося право користуватися своїми "споконвічними та справедливими звичаями".
Від XVII ст. деякі німецькі держави здійснюють свої кодифікації: Кримінальне уложення та Цивільний кодекс у Баварії (середина XVIII ст.), Кримінальне уложення ерцгерцогині Марії Терезії — " Терезіана" в Австрії, Пруське земське уложення 1784 р. та ін.
Важливу роль відігравало міське право, що регулювало відносини в галузі ремесла й торгівлі та фіксувалося в міських статутах. Широко були відомі міські статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торговельних центрів Німеччини.

38. Виникнення і розвиток держави Арабського Халіфату. Роль ісламу у формувані держави.

Арабський халіфат виник у ІІV ст. на Аравійському півострові в результаті розпаду первіснообщинного ладу, тобто родоплемінних відносин у арабів. Створена в 662 році релігійно- політична община Мухамеда розповсюдила владу Іслам на Аравію, Іспанію, Північну Африку, Єгипет, Сірію, Іран, Ірак, Персію, держави Середньої Азії, Північну Індію. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як А.Х

Його історію можна розділити на слідуючі основні періоди:

1. Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),

2. Завойовні війни і створення арабської імперії (662-750 рр.).

3. Багдадський халіфат і його розпад (750-1258).

В VІ-VІІ ст. араби соціально диференціювались. Виділились окремі роди, клани і племена.

Іслам був основою для створення Халіфату. Завдяки пророку Муххамаду та його вченню вдалося об’єднати всіх арабів в єдиний народ. Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, який виключав існуючу роздробленість між племенами. Всі араби незалежно від їхньої належності до племен і родів повинні були скласти єдину народність. Їх керівником мав стати Пророк – “посланець Бога на землі”. Єдиною умовою вступу в цю спільноту було визнання нової релігії і чітке виконання її приписів. Це підривало попередній родовий поділ і закладало основи державного утворення.
Серед простих людей нові ідеї знайшли підтримку. Вони прийняли Іслам, тому що давно втратили віру в могутність племінних божеств, які не захищали їх від бідувань і розорення. Але народний характер руху налякав багатих, і знать Мекки виступила проти Мухаммеда. У 622 р. Мухаммед змушений був тікати до Медіни (622 р. – рік хіджри (втечі), від нього мусульмани ведуть літочислення), де знайшов підтримку у місцевої знаті, яка була не задоволена конкуренцією з боку знаті Мекки.
Через декілька років після хіджри арабське населення Медіни ввійшло до складу мусульманської громади, якою ке-рував Мухаммед. Він виконував функції не тільки правителя Медіни, але й судді та військового керівника.
Збройні сутички з Меккою були тривалими, і в 630 р. вона здалась медінцям. Після знищення ідолів предметом шанування і культу залишився відомий фетиш – “чорний камінь”, що вмонтований у стіні храму Кааба.

39. Суспільний і державний лад Арабського Халіфату.

Суспільний устрій халіфату мав специфічні особливості, що зближували його із старосхідною деспотією. Так, уся земля вважалась власністю держави. У Корані зазначається: “Істинно земля у владі Бога”. Було кілька категорій земель: священні (місця, де жив пророк), вакф (виділялись для шкіл, богаділень, мусульманських релігійних установ), ікта (давалась халіфом за службу), мульх (приватновласницькі). Були також общинні землі.
У Мецці та її околицях, де були святині мусульманської релігії (земля Хіджас), під страхом смертної кари не дозволялось з’являтись іновірцям, заборонялось знищувати тварин і рослини.
Правовий стан земель ікта багато у чому нагадував бенефіцій. Різниця полягала в тому, що за їх користування стягували податок у скарбницю. Володар ікти міг розпоряджатись ділянкою аж до продажу. Конфіскація ікти була можливою лише за особливо небезпечний злочин.
Вакф перебував у користуванні мусульманського духовенства (мечеті, школи, лікарні, богодільні). З цих земель ніякої податі не брали. Багато хто з власників ікти, щоб не служити халіфові і не платити податі, укладали угоду про дарування своїх ділянок духовенству, зберігаючи при цьому за собою право одержувати доходи з цих ділянок.
З селян, які проживали на державній землі, стягували земельний податок-ренту (харадж). Його збір супроводжувався масовими зловживаннями чиновництва. Використовуючи невідповідність офіційного мусульманського календаря астрономічному та неписемність населення, вони декілька разів збирали одні й ті ж податки з метою особистого збагачення. Процвітало хабарництво.
Панівну верхівку суспільства становили рабовласники й феодали: халіф з чисельними родичами, чиновники, місцева знать, начальники війська, духовенство, великі землевласники. Пригноблені стани – раби, селяни, дрібні ремісники, бедуїни, що розорились. Майно тих, хто кочував по пустелі, і до, і після прийняття ісламу часто складалось з намету та верблюда.

Центральними органами державного управління були наступні відомства (дивани):
1. Диван – ал-Джунд відав оснащенням і озброєнням війська, під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали роз-мір оплати і земельних пожалувань за службу.
Армія одержувала 4/5 військової здобичі. Воєначальники мали великі доходи від продажу рабів і пограбування підкореного населення.
2. Диван – ал-Харадж контролював діяльність центральних фінансових органів, які займались обліком податків та інших платежів у казну.
За час правління Омейядів тих, хто не платив податків, кидали до в’язниці або ставили до ганебного стовпа, годинами тримали під пекучими променями сонця, поливали їх голови киплячою олією.
3. Диван – ал-Барид управляв поштою, будівництвом доріг, колодязів. Це відомство було фактично єдиною організацією, здатною найшвидше забезпечити передачу інформації, тому воно здійснювало і таємний нагляд за діяльністю та політичними настроями місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підкорялись посадовим особам у провінціях.
Вищі посадові особи відомств призначались халіфом і звітували безпосередньо перед ним. Найближчим помічником халіфа і другою особою у країні був візир. Влада візира могла бути двох родів: візир з досить широкою владою і владою обмеженою. Візири першого роду самостійно керували державою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії. Другого – виконували лише накази халіфа. Посада візира з’явилась за династії Абасидів.

40. Джерела і риси права Арабського Халіфату.

Найсуттєвішою відмінністю мусульманського права від романогерманського та англосаксонського є нерозривний зв’язок з релігією ісламу. Іслам, на відміну від християнства або іудаїзму, ніколи не зазнавав переслідувань з боку держави. Більше того, іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і пануючого становища в суспільстві.
Невід’ємною частиною ісламу є шаріат (“шлях правед-ного життя”) – сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регла-ментувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного й особистого життя, а також його думки і почуття.
Першим і найголовнішим джерелом мусульманського права є Коран (з арабської – “читання”) – вічна і незмінна книга мусульман, у якій містяться проповіді Мухаммеда, що були навіяні йому безпосередньо Аллахом, древні легенди і навчання, подані у переказах, низка полемічних виступів про-ти християнства та іудейства. Коран виник як усний твір. Основна частина тексту передавалась по пам’яті. Ще за життя Мухаммеда багато з текстів, створених ним, були об’єднані в спеціальні розділи – сури (окремі одкровення Мухаммеда чи їх частина). Таким чином, Коран складається із 114 сур, кожна з яких має свою назву. Сура дослівно означає “ряд каменів, ряд цеглин у стіні”. Сури розбиті на дрібніші фрагменти – айяти (в одній сурі 6204 айятів), кожен з яких складається із 77934 слів.
Другим джерелом мусульманського права є Сунна – книга, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Мухаммеда, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлювання Мухаммеда були зафіксовані не самим пророком, який був неписьменним, а його найближчими соратниками і послідовниками. Сунна складається із 1200 хадісів (оповідей).

41. Загальна характеристика держави і права Нового часу.

Новий час характеризується переходом від феодального ладу до буржуазного. Виникнення нової держави і права відбувалося в процесі політичних революцій, що ламають підвалини феодального суспільства і утверджують нові ринкові відносини. І від того, наскільки рішучою і послідовною була ця революція, виступала буржуазія в союзі з народом чи діяла на основі компромісу з феодальними силами, залежало і весь подальший розвиток державного устрою. Найбільш радикальною була французька революція кінця XVIII ст., Більш компромісними - англійська революція середини XVII ст., Війна за незалежність США кінця XVIII ст. і наступні революційні перетворення і реформи XIX ст. в інших країнах.

Загальні тенденції розвитку права нового часу полягають в тому, що характер і особливості революцій, а також історична традиція визначали і процес виникнення і розвитку демократичного права. В одних випадках виникнення нового права йшов шляхом пристосування старих феодальних інститутів до нових суспільних відносин. В інших відбувалася корінна ломка старого права і на його місці стверджувалося нове право. Найбільш послідовно ці відмінності проявилися у двох різних за своїм характером революцій - французької та англійської, що й визначило становлення двох основних демократичних правових систем сучасності: континентальної і англосаксонської.

Континентальна система права склалася у Франції і набула поширення у країнах континентальної Європи та залежних від них країнах Азії, Африки та Латинської Америки. У Франції характерним було рішуче знищення старого феодального права, затвердження нових правових норм. Особливо яскраво це виявилося в цивільному та кримінальному праві Франції.

Англосаксонська система права одержала поширення в Англії і США, стала панівною в більшості англійських колоній і домініонів.

Її основою є право Англії, де старе феодальне право не було одразу знищене. Розвиток відбувався інакше - у напрямі пристосування старого феодального права до нових умов.

42. Передумови, основні етапи та політичні течії англійської буржуазної революції 17 ст.

На початку XVIIст. економічний і політичний розвиток країни стримувався жорстокими середньовічними правилами й регламентаціями. Найбільш гостре невдоволення зумовила система так званих монополій. Тоді як англійська буржуазія виступала за вільну конкуренцію, монархи продовжували продавати патенти на виключне право виробництва і продаж різних товарів і виробів. Це щороку приносило короні великі доходи. На селі феодальні відносини обмежували можливість розпорядження земельною власністю.

Безпосереднім поштовхом до початку англійської буржуазної революції стало шотландське повстання 1637-1638рр., яке спалахнуло в результаті спроби англійського абсолютизму посилити контроль над Шотландією, яка зберігала повну автономію. Це повстання потягло за собою війну Шотландії з Англією.

Перший етап революції. У квітні 1640 року Карл І з метою одержання грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, але останній не затвердив нових податків. Крім того парламент зажадав покарати найбільш ненависних королівських чиновників, знищити надзвичайні суди і припинити зловживання, вчинені королем і його урядом за роки без парламентського правління.
Тоді Карл І 5 травня 1640р. розпустив цей парламент, який увійшов в історію під назвою Короткого.
Почалася глибока політична криза, і до осені 1640 року становище короля стало критичним.
Зрозумівши, що без парламенту неможливо вийти з військової і політичної кризи, король в листопаді 1640р. скликає новий парламент, який увійшов в історію під назвою Довгого парламенту, оскільки він проіснував до 1653р. Довгий парламент відіграв значну роль у революції і став, власне, органом буржуазії і її спільника – нового дворянства в їх боротьбі з абсолютиським ладом.

30 січня 1649р. в присутності багаточисельного натовпу на лондонській торговій площі Карлу І відрубали голову.
Другий етап революції. Страта короля стала заключним, формально – юридичним завершенням встановлення в Англії республіки. Слідом за процесом Палата общин 19 березня 1649р. прийняла постанову про ліквідацію палати лордів – верхньої палати парламенту члени якої не підтримали ідею суду над королем.
Акт від 17 березня 1649р. скасував королівську владу “як марну, тяжку і небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англійської нації”. 19 травня 1649р. Англія була проголошена республікою, яка повинна управлятися “вищою владою нації, представниками народу, в парламенті при цьому не повинно бути ні короля, ні лордів”.
Верховним органом влади в Англійській республіці став парламент, що складався з однієї Палати общин.

Третій етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на посаді генерала армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. 20 квітня 1653р., спираючись на підтримку армії Олівер Кромвель розігнав так зване “охвістя” Довгого парламенту(усього 50 депутатів). Ця подія була початком встановлення військової диктатури.
Новий державний лад був юридично закріплений Конституцією від 13 грудня 1653р. під назвою “Знаряддя управління”, яку запропонувала Державна рада, а затвердила Рада армії.

43. Громадянська війна в Англії (1642 – 1648 р.)

Перша Громадянська війна (1642–1646)

1640, 3 листопада — після дванадцятирічної перерви скликаний парламент, що незабаром вийшов з-під контролю корони і пізніше був названий Довгим (англ. Long Parliament), оскільки діяв до 1653 року.
1641 — парламент відмовився фінансувати придушення заколоту Ірландії і прийняв закон про неможливість розпуску парламенту без його згоди. У серпні 1641 парламент прийняв «Велику ремонстрацію» — збірка статей, що перераховували злочини корони. Після цього державна влада фактично зосередилася в руках парламенту.
1642 — спроби короля Карла I розпустити Парламент приводять до протистояння прихильників Парламенту (англ. Roundheads — «круглоголових») і прихильників короля («роялістів»).
10 січня король покидає Лондон
4 липня був створений Комітет оборони, що очолив військову діяльність парламенту.
6 липня парламент ухвалив рішення про набір 10-тисячної армії, призначивши головнокомандуючим графа Ессекса. На чолі парламентської армії у перші роки війни стояли представники правого крила парламенту, не схильні до повного розриву з королем. Армія мала відносно слабу кавалерію, не було регулярного централізованого постачання військам продовольства і амуніції. У зв'язку з цим армія парламенту в перші роки війни зазнавала поразок.
22 серпня король оголошує початок операції по придушенню заколоту графа Ессекса, що фактично означає оголошення війни парламенту. Резиденцією «кавалерів» став Оксфорд.
1642 23 жовтня — Битва при Еджайлі перша крупна битва парламентських сил «круглоголових» і «кавалерів», друга — в листопаді при Тернхем-грін.
1643, 20 вересня — Перша битва при Ньюбері. Військовий союз з шотландцями.
1644 — шотландська інтервенція. Битва при Марстон-мурі. «Кавалери» зазнали нищівної поразки на півночі Англії.
початок 1645 — командування армією парламенту переходить до представників середніх верств буржуазії і нового дворянства — так званих індепендентів, прихильників рішучої боротьби з королем, їх лідер Олівер Кромвель реорганізував армію, зробивши загони селян і міської бідноти її основною ударною силою.
1645, 14 червня — битва при Несбі: розгром «кавалерів»
1646, 24 червня — узяття Оксфорда: втеча короля до Шотландії.
1648 — Карл І зробив спробу знову розпочати громадянську війну, але й на цей раз перемогла революц. армія.

44. Індепендентська республіка і протекторат Кромвеля (1649 – 1658р.)

19 травня 1649 р. спеціальна постанова Парламенту проголосила Англію республікою. Республіка ця виявилася індепендентською олігархією, котру Д. Лільберн назвав "новими ланцюгами Англії". Виконавчу владу зосередила в своїх руках Державна рада, що обиралася Палатою громад терміном на один рік, була їй підзвітною та складалася з верхівки офіцерів армії на чолі з О. Кромвелем і їхніх парламентських однодумців. Парламент, у якому тепер лишилося тільки близько 100 осіб (він отримав назву "охвістя"), прикривав диктатуру армійських генералів.

Коли нарешті стало очевидним, що, з одного боку, "охвістя" Довгого парламенту виродилося в купку знахабнілих ділків, які користувалися своїм становищем лише для округлення своїх станів, а з іншого - що зростаючим невдоволенням і бродінням в низах готові скористатися притаившиеся роялісти, Кромвель, в якій вже раз, переходить в "опозицію".

У 1653 році Кромвель розганяє залишки Довгого парламенту. З цього починається встановлення військової диктатури – протекторату Кромвеля.
Кромвель був проголошений лорд-протектором. Акт «знаряддя управління» встановлював нову форму правління в Англії. Вища законодавча влада належала Кромвелю і парламенту. Парламент обирався кожні 4 роки в складі 460 осіб. Виборче право обмужувалось високим майновим цензом. Парламент збирався за указом лорд-протектора.
Виконавча влада належала лорд-протектору і державній раді (яку також скликав лорд-протектор).
Створено 11 війсково-адміністративних округів на чолі з генерал-майорами. В країні встановлюється політична реакція – переслідування лібералів, республіканців. Посилюється влада роялістів.

45. Конституційний розвиток Англії в другій половині 17 ст. Habeas corpus act (1679) Білль про права (1689).

Хабеас корпус акт (англ. Habeas Corpus Act ) - законодавчий акт , прийнятий парламентом Англії в 1679 , складова частина конституції Великобританії , визначає правила арешту і притягнення до суду обвинуваченого в злочині , надає право суду контролювати законність затримання та арешту громадян , а громадянам - вимагати початку такої процедури ( відомої під латинською назвою хабеас корпус).

Повна назва закону - «Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув'язнень за морями » (тобто поза межами Англії).

Згідно з цим законом , судді були зобов'язані за скаргою особи, яка вважає свій арешт або арешт будь-кого іншого незаконним , вимагати термінового подання арештованого суду для перевірки законності арешту або для судового розгляду; висновок обвинуваченого у в'язницю могло проводитися тільки за пред'явленням наказу із зазначенням причини арешту .

Акт зобов'язував суддів видавати хабеас корпус у всіх випадках , за винятком тих , коли підставою арешту було обвинувачення даної особи в державній зраді або тяжкому кримінальному правопорушенні . Після отримання судового припису ( мандамуса ) Хабеас корпус, доглядач зобов'язаний був протягом 3-20 днів (залежно від дальності відстані) доставити арештованого в суд . У разі затримки судового розслідування закон передбачав звільнення заарештованого під заставу (чим не могли скористатися незаможні ) ; це не поширювалося на неспроможних боржників.

Уряду надавалося право припиняти дію акту в надзвичайних випадках , але лише за згодою обох палат парламенту і не більше , ніж на один рік. Цей захід практикувалася в дуже рідкісних випадках , в Англії і Шотландії вона не застосовувалася з 1818 року.

Білль про права́ 1689 — акт англійського парламенту 1689 про обмеження прав короля. Білль про права забороняв королю без згоди парламенту видавати нові закони і припиняти чинні закони, стягувати податки, тримати в мирний час армію. Білль про права проголошував свободу парламентських дебатів, виборів і подачі петицій. Білль про права завершив «Славну революцію» 1688 — 89 (Glorious Revolution), закріпив перемогу великих землевласників і капіталістів Англії над абсолютизмом.

46. Розвиток британського парламентаризму в 18-19 ст. Виборчі та соціальні реформи.

47. Виникнення та соціально-економічний розвиток північних колоній США. Утворення США.

Східне узбережжя Північної Америки європейці почали освоювати ще в кінці XV ст. Поселення були випадкові і не формували стабільного нового суспільства. Перша постійна англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р. (в честь королеви названа Віргінією). Але з різних причин до початку XVII ст. англійські поселення в Америці припинили своє існування.
Новий етап освоєння Північної Америки розпочався в першій половині XVII ст. В цей час були засновані поселення, які сформували потім майбутнє американське суспільство, склались державно-політичні традиції, які стали передумовою майбутнього самовизначення. Традиції ці дещо розрізнялись в різних колоніях, в залежності від умов їх утворення.

Думка про об’єднання колоній у єдину федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Об’єднання диктувалося спільністю інтересів колоній як у тому, що стосується торгівлі, так і в тому, що пов’язувалося зі спільним захистом колоній від Франції. Перший проект федерації був вироблений знаменитим Франкліном у 1748 році. Але уряд Англії відхилив його: він хотів бачити колонії роз-різненими, щоб легше їх було експлуатувати.

19 квітня 1775р. у відповідь на спробу англійського командування захопити склад зброї, створений колоністами в Конкорді поблизу Бостона, місцеве населення розгромило англійський загін. Відсіч англійським війскам з боку народних організацій, подібно до штурму Бастилії 14 липня 1789р. у Франції, спричинила початок американської революції.
Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, що склалися, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній.

У червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на його розгляд резолюцію. «Об'єднані колонії, — було сказано в ній, — по праву пови-нні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь-яких зобов'язань перед британською короною. Всі політичні зв'язки між ними і Велико-британією повинні бути і є повністю знищеними». Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року — Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки.

48. Конституція США 1787 р. Законодавча, виконавча, судова влада. «Білль про права».

Конституції 1787 року передувало ухвалення Декларації незалежності від 4 липня 1776 року. Вона була проголошена під час боротьби з Великобританією представниками тринадцяти британських колоній — Віргінії, Массачусетсу, Північної Кароліни, Південної Кароліни, Меріленда, Род-Айленда, Коннектікуту, Нью-Джерсі, Нью-Гемпшира, Нью-Йорка, Делавера, Пенсільванії і Джорджії. Війна за незалежність примусила штати укласти в 1777 році конфедеративний союз. У 1783 році війна була завершена укладенням Версальського договору, що визнав незалежність колоній.

У 1787 році представники 13 штатів зібралися у Філадельфії для того, щоб переглянути статус конфедерації. В результаті засідань Конвенту, що продовжувалися з 14 травня по 17 вересня, був не тільки переглянутий статус союзу, але і вироблена Конституція нової держави. У цьому документі відбилися головним чином інтереси соціальних груп, представлених в Конвенті, — рабовласників, земельної аристократії, крупної буржуазії.

Відповідно до статті VII Конституція вступила в силу після затвердження спеціальними ратифікаційними конвентами 9 з 13 штатів 21 червня 1788 року.

13 вересня 1788 року Континентальний Конгрес прийняв резолюцію про введення Конституції в дію. 4 березня 1789 року почали роботу нові федеральні органи влади, створені відповідно до нової Конституції.

49. Громадянська війна (1861 – 1865р.) в США, її наслідки.

Війна була логічним наслідком протистояння двох систем — рабства та вільної праці. Першу систему підтримували південні штати, політичною елітою яких були великі плантатори-рабовласники. Для суспільства Півдня характерними були расистські переконання. Ті види робіт, які виконували темношкірі, вважалися негідними білої людини, навіть бідняка. Північні штати навпаки: в їх конституціях рабство було заборонене. Основою сільского господарства там були вільні фермери. Увесь довоєнний час характеризувався намаганням південних штатів розширити територію рабовласництва за рахунок нових штатів. Так, наприклад, 1820 року був прийнятий так званий Міссурійський компроміс, що поділив территорію на захід від ріки Міссісіпі за паралеллю 36°30' с.ш. на дві частини — рабовласницьку на півдні й вільну на півночі. На півночі прогресивна спільнота намагалася допомагати рабам: видавала антирабовласницьку літературу, організовувала нелегальну втечу рабів до вільних штатів.

У 1860 президентом США був обраний Авраам Лінкольн, діяч Республіканської партії, який виступав за скасування рабовласництва. Політичні та громадські організації, які протистояли рабовласництву, утворили в 1854 році Республіканську партію. Перемога на президентських виборах 1860 року кандидата цієї партії Авраама Лінкольна стала для рабовласників сигналом небезпеки і призвела до сецесії, виходу зі складу Союзу.

Бойові дії почалися 12 квітня 1861 нападом жителів Півдня на форт Самтер у бухті Чарлстон, що після 34-годинного обстрілу був змушений здатися. У відповідь Лінкольн оголосив південні штати в стані заколоту, проголосив морську блокаду їхнього узбережжя, призвав в армію добровольців, а пізніше ввів військову повинність. Більша частина промислового потенціалу й людських ресурсів країни була зосереджена на Півночі, однак Південь був більше згуртований (там встановилася диктатура рабовласників) і сильний у військовому відношенні. У жителів Півдня було більше кадрових офіцерів, значні запаси озброєння, які були сюди завезені ще до інавгурації Лінкольна.

30 грудня 1862 Лінкольн підписав «Прокламацію про звільнення» («Закон про гомстеди») рабів з 1 січня наступного року. Ця «Прокламація», як і рішення про набір негрів в армію, кардинально змінила мету війни: мова тепер йшла про знищення рабства. Шлях рабству на «вільні землі» Заходу ще раніше закрив прийнятий у травні 1862 гомстед-акт. Цей акт надавав право будь-якому громадянинові країни, що не брав участі в заколоті проти Сполучених Штатів й сплатив мито в 10 доларів, зайняти гомстед — шмат землі в 160 акрів (~64 га) під ферму на вільних землях. Після п'яти років проживання на ділянці, її обробки й забудови вона віддавалася безкоштовно у власність.

Втрати Півночі склали майже 360 тис. чоловік убитими й померлими від ран і більше 275 тис. пораненими. Конфедерати втратили, відповідно, 258 тис. і близько 100 тис. чоловік. Тільки військові витрати уряду США досягли 3 млрд доларів. Війна продемонструвала нові можливості військової техніки, вплинула на розвиток військового мистецтва. Вона завершилася перемогою Союзу. Заборона рабства була закріплена 13-ою поправкою до Конституції США, що набула чинності 18 грудня 1865 (втім, штат Міссісіпі ратифікував цю поправку лише в 1995 р.[1]). У країні були створені умови для прискореного розвитку промислового й сільськогосподарського виробництва, освоєння західних земель, зміцнення внутрішнього ринку. Проте війна не вирішила всіх проблем, що стояли перед країною.

1. Экономика и основные этапы ее эволюции
2. Фиксация препарата- 11
3. Правознавство для студентів 3 курсу заочної форми навчання ННІ права спеціальність- правознавств
4. Тема 1.1 КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ МАРКЕТИНГУ Зміст Поняття і суть маркетингу
5. Лабораторна робота 3 Пошук інформації в Internet Мета роботи ~ опанувати основні принципи роботи з пошу
6. УТВЕРЖДАЮ Декан факультета 200 г
7. Ученик года2011 Исследовательская работа Влияние телевизионной рекламы на форми
8. вопросы жизни 60е гг
9. Лабораторная работа 2 ИССЛЕДОВАНИЕ ПАРАМЕТРОВ И ХАРАКТЕРИСТИК БИПОЛЯРНОГО ТРАНЗИСТОРА Цель работы
10. Игровая деятельность младших школьников с задержкой психического развития
11. Экономика АПК для студентов курса специальности 110401 Зоотехния 1
12. Становление физической картины мира от Галилея до Эйнштейна
13. темаnbsp; является составной частью ОТВЕТ финансовойсистемы ВОПРОС В развитых странах черезбюдже
14. Бессонница Часть 1 Мы понимаем искусство как область деятельности оправдывающей существование чел
15. то одна или вместе с сестренкой а то и с какиминибудь молодыми людьми
16. тема взглядов и учение Маркса
17. Сущность и задачи кадровой политики
18. . Ботаника наука о растениях
19. то мягком и теплом а грудью на чемто теплом и твердом
20. Профилактико-коррекционной программы - выявление причин и условий преодоления неуверенности у детей дошкольного возраста

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе