Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1,Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність.
Політологія пов'язана з низкою суспільних наук, оскільки всі вони об'єктом свого дослідження називають політичну сферу життя суспільства. політологія — це лише одна з наук про політику, а отже, предмет її вивчення вичерпується інститу-ційними аспектами політичного життя і, передовсім, дослідженням механізмів влади в інститутах держави. Політологія – це загально інтегрована наука про політику, взаємодію її з особистістю та суспільством, змістовим, інституційиим і функціональним проявом технології політичних процесів. При такому підході політологія розглядається як цілісна, внутрішньо диференційована, міждисциплінарна наука, що вивчає різні аспекти політики: політичну філософію, політичну історію, політичну психологію, політичну соціологію, теорію міжнародної політики, політичну географію,теорію держави та права, політичну антропологію, політичну астрологію. Протягом багатьох століть політологія існувала лише як складова якогось учення. Саме тому вона тісно пов'язана з низкою суспільних наук: філософією, історією, психологією, соціологією, географією, теорією держави та права, антропологією, астрономією та ін. І знадобилося багато часу, щоб політологія змогла виокремитися та стати самостійною наукою. Сьогодні політологія посіла чільне місце серед обов'язкових вузівських дисциплін.
2, Політична наука в сучасній Україні: основні завдання,шлях розвитку і перспективи.
Сучасний етап розвитку політичної науки в Україні можна охарактеризувати як період стабільності. Окреслено предметне поле політології, визначено проблематику і методи досліджень. Вийшли друком монографічні праці, присвячені актуальним проблемам політичної науки, підручники, навчальні посібники. Політологія вивчається у вищих закладах освіти. Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень та Інститут держави і права ім.В.Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут проблем міжнародної безпеки, ряд суспільно-політичних центрів. Створені і діють, хоча не так активно, як належало б, Українська академія політичних наук, Українська асоціація політологів, Асоціація молодих політиків і політологів України. Зріс чисельно, і це особливо приємно, корпус фахівців вищої кваліфікації з політичних наук. На 1 січня 2003 року захищено та затверджено ВАКом України 47 дисертаційних праць на здобуття наукового ступеня доктора і 261 – на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. Отже, політична наука в Україні поступово посідає належне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності. Про зростаючий інтерес до політології, як і про труднощі в її становленні, свідчить і те, що з ключових проблем цієї науки тривалий час точились - не вщухають і нині - гострі дискусії.
Проблемами теорії політики, які вивчаються, зокрема, в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, є:
– політична система та інститути громадянського суспільства сучасної України;
– Україна в контексті трансформації політичних систем в країнах СНД, Балтії.
3,Еволюція уявлення про політику: основні етапи і парадигми.
Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук.
1) Багато думок про політику як соц. явище висловили Платон (427-347 гг. до н.э.) "Закони" і "Держава", Арістотель "Политика" - іноді його називають батьком цієї науки.
2) Політологія як самостійна сфера знань виникає на рубежі Середньовіччя та Нов. часу, коли почали пояснювати п. процеси з допомогою "земних", а не реліг.-міфолог. аргументів. Основи політичної теорії закладають Ж. Боден, Т. Гоббс, Док. Локк, Ш. Л. Монтеск 'є, Дж. Віко.
3) Як сам. дисципліна почала формуватися в др. пол. XIX ст.
4) 1880 р. створюється перша Школа політичної науки.
5) 1895 р. в Англії організовано Лондон. школу економіки й п. науки.
6) Процес становлення завершився на ^ Міжнар. колоквіумі з політ. наук ( Париж, 1948 p.), який був організований ЮНЕСКО. З 1949 р. діє, створена ЮНЕСКО Міжнар. асоціація п. науки (МАПН), що сприяє розвитку п. досліджень.
7) Інституціалізація політології в Україні почалася, як у всіх республіках СРСР, у 1989 р. з постанови ВАК про введення відповідних спеціальностей. - В Україні з 1991 р. утворена Академія політолог. наук, введений наук. ступінь кандидата і доктора політолог. Наук.
4, Суб’єкти політики. Особистість як суб’єкт політики.
Суб’єкти політики - це особи і соціуми, а також створені ними установи і організації, які беруть активну, свідому участь у політ. процесі .
Людина є первинним суб'єктом політики, який характеризується:
• різною участю у політичному житті;
• різними можливостями впливу на владу;
• мірою політичної активності.
Три типи суб'єктів політики.
- паройкіальний (від грецьк. «пара» — навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення п. системи як чіткого та спеціалізованого утворення.
- підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на п. систему.
—партисипант (від франц. participant — учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спец. ставлень до п. інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.
5.Взаємозв'язок політики з іншими формами суспільної свідомості (філософія, мораль, релігія).
У соціологічній теорії ствердився підхід, згідно з яким суспільство можна уявити у вигляді комплексу взаємопов'язаних, але все ж самостійних сфер (підсистем):
Взаємозв'язок політики з іншими суспільними сферами проявляється в двох аспектах. З одного боку, політика детермінована економічними, духовними факторами, соціальною структурою суспільства, зокрема статусними характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування суспільства, етнічною і конфесійною структурою. З іншого - сама політика здатна впливати на ці сфери, проникати в них.
Це пов'язано з такими сутнісними проявами політики:
6.Політика і засоби масової інформації. ЗМІ як “четверта влада”.
Засоби масової інформації (ЗМІ) є однією з найважливіших інституцій суспільства. Вони спеціально створюються для збирання, обробки та розповсюдження інформації. ЗМІ утворюють складну систему інституцій, які мають змогу за допомогою технічного обладнання передавати інформацію. До ЗМІ належить преса, радіо, масові довідники та енциклопедії, телебачення, кіно-, звуко- і відеозаписи. Характерними рисами ЗМІ є: а) публічність; б) наявність спеціальної технічної апаратури; в) взаємодія в часі та просторі комунікаційних партнерів; г) однобічна спрямованість дії від передавача до отримувача; г) розвинутий, десперсивний характер аудиторії. Серед функцій ЗМІ виділяють такі: інформаційна, освітня, контрольна, соціалізації, мобілізації, формування громадської думки, артикуляції і агрегації, критики, інтеграції політичних суб'єктів, інноваційна, оперативна. ЗМІ мають свої особливості впливу, а саме: непомітність, відносна безперешкодність, глобальність, швидкість, можливість робити об'єктом аналізу будь-яке явище, опосередкованість впливу на політичну поведінку, особливе маніпулювання, використання PR-технологій і звичайне обдурювання. Політичний вплив ЗМІ розрахований безпосередньо на свідомість і почуття людей. Усе частіше політичні сили застосовують політичне маніпулювання, яке засноване на брехні та фальсифікації. Політичне маніпулювання розуміється як приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей відповідно до власних політичних інтересів. Воно складається з багатьох спеціальних прийомів, методів, технологій. До них належать: брехня, неправда, замовчування, напівправда, вигадка, поширення політичних міфів, тенденційне коментування, формування потрібних стереотипів тощо. Останнім часом бурхливо розвивається спеціальний апрямок - імідж-мейкінг, який спотворює привабливий для виборців політичний імідж політика.
7.Політична ідеологія: поняття, рівні реалізації та роль у функціонуванні політичних режимів.
ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ (від грец. ідеа – поняття і loqos – вчення) – система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.
ОСОБЛИВІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ – створюється діяльністю теоретиків, політичних діячів, учених, які представляють інтереси того чи іншого класу або соціальної групи. Поживним ґрунтом для її формування є інтереси, уявлення про суспільно-політичне життя різних соціальних спільнот, хоча вони безпосередньо участі у процесі її формування не беруть.
Теоретико - концептуальний – формулюються основні положення, які розкривають інтереси і ідеали соціальних спільнот, нації, держави.
Програмно-політичний – розробляються програми, маніфести, гасла, які складають відповідну ідейно-політичну основу для прийняття політичних рішень, орієнтації та стимулювання політичної поведінки громадян.
Практичний – визначається ступенем засвоєння громадянами мети та принципів ідеології і характером їх втілення у різних формах політичної діяльності.
Особливу роль у політичному житті може відігравати ідеологія, яка відображає загальні національно-державні інтереси. Поряд з інтересами різних соціальних груп можуть бути виявлені інтереси всього народу, які складуть ядро такої загальнонаціональної ідеології.
8. Основні ідейно-політичні течії сучасності
Лібералізм і неолібералізм.
Консерватизм і неоконсерватизм.
Ідейно-політичні течії в робітничому русі.
Політичний екстремізм та його різновиди.
Лібералі́зм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу.
Зародився як ідеологія буржуазії у 17 ст. і остаточно оформився як ідейна доктрина до середини 19 сторіччя.[1] Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.
Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняттяреволюцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.
Екстремізм (Від фр. extremisme, від лат. extremus -.. Крайній) — діяльність фізичної особи або (та) юридичної особи, або (та) об’єднання громадян чи їхні публічні заклики або (та) підбурювання, які спрямовані на насильницьке захоплення влади чи незаконне втручання в діяльність органів влади, посягання на основи конституційного ладу та національної безпеки, порушення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, яка є наслідком несприйняття правових норм чи інших правил поведінки (соціальних норм);
9,Консерватизм і неоконсерватизм.
Слово консерватизм походить від латинського слова консерватізме – зберігати, охороняти. Загалом концепція косерватизма походить від Платона, Нітше, Макіавеллі, Арістотеля. Писемна історія консерватизму починається від Французької революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму стає платформою і буржуазії. Консерватизм виступає як захисна реакція середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамідмом капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм спрямований на такі форми державного і суспільного життя, які склалися історично.
Основні риси:
1.спадкоємність
2.стабільність
3.державний авторитет.
4.принцип свободи.
В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним, основні його положення іволюціонували. Консерватизм переростає в неоконсерватизм. Він виражає інтереси середнього класу, бо керується такими ліберальними принципами:
1.конституціоналізм
2.поділ влади
3.загальне виборче право.
Неоконсервати́зм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалійпостіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть.
Кредо «нового консерватизму» в економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи у світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.
10,Праві та правоцентристські партії України.
Праві націонал-радикальні партії.До них належать: Державна самостійність України, Українська національна Асамблея, Соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів та інші. Об'єднує їх ідея інтегрального націоналізму з усіма притаманними йому особливостями. Для націонал-радикалів першорядною й найвищою цінністю є нація, безумовний пріоритет надається національній державі. Найрадикальніші представники цього напряму обстоюють ідею побудови національної держави за всяку ціну, навіть шляхом відмови від демократії" запровадження режиму національного авторитаризму, сильної влади. У їх діяльності політика часто домінує над економікою. У зовнішній політиці вони виступають за віддалення України від країн Сходу, особливо від Росії, за вихід з СНД, оскільки подальше перебування в цьому об'єднанні, на їх погляд, уповільнює процес державотворення, живить у Росії надію утримати Україну в орбіті власних інтересів. Ідеалом державного, національно-територіального устрою є національна унітарна централізована держава. Вони виступають проти федеративно-земельного устрою, вільних економічних зон, існування автономії. Економічна платформа правих радикалів недостатньо розвинута, поєднує ідеї, які не є сумісними в реальній політиці — ідеї приватизації, лібералізму, державного патерналізму та економічного ізоляціонізму.
Правоцентристські націонал-демократичні партії. Найвпливовіші серед них: Народний Рух України, Партія "Реформи і порядок", Українська республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Українська народна партія "Собор", Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина" та ін.
Ідеологічною засадою національно-демократичних партій є неоконсерватизм, але з національною специфікою — демократичний або поміркований (освічений) націоналізм. Націонал-демократи вважають демократичний націоналізм певним балансом між інтересами нації та правами людини. Однак у реальній конфліктній ситуації більшість правоцентристських партій віддають перевагу суспільним інтересам, а не особистості, інтересам держави перед правами громадян і завжди роблять вибір на користь нації.
В основі ідеології націонал-демократів лежить також християнська філософія. Вони підтримують відродження релігії, об'єднання усіх релігійних конфесій в країні та створення єдиної української християнської церкви, відновлення християнської моралі, споконвічних традицій українського народу і поваги до сім'ї. Правоцентристські партії зорієнтовані на захист української культури та української мови. Вони обстоюють мінімальне втручання держави в економіку країни при сильному контролі за політичним життям суспільства.
У зовнішній політиці виступають за вихід України з СНД, інакше, на їх думку, Україна ризикує бути втягнутою в нову імперію, до створення якої тяжіє Росія. Вони віддають перевагу двостороннім відносинам з Росією та іншими пострадянськими країнами, виступають проти перебування російських військ на українській землі, вимагають поділу золотого та алмазного запасів, активів колишнього СРСР в іноземних банках.
11,Лібералізм і неолібералізм. Стан ліберального руху в Україні.
Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Основні риси лібералізму:
1.критика феодальної регламентації економічного життя
2.критика обмеження зовнішньої торгівлі.
3.за повний простір приватної ініціативи
4.звільнення економіки з-під опіки держави
5.пропаганда буржуазно-парламентського устрою.
Ліберальна течія в Україні – органічна частина її суспільно-політичного і культурного життя. Історіософія лібералізму займала одне з домінуючих місць у суспільній свідомості другої половини XIX ст., була невіддільна від діяльності громад, «Просвіти», народницьких груп, зародження політичних партій.
Ліберально-демократичний рух в Україні – складний феномен, що поєднав у собі як національні особливості, так і західноєвропейські впливи, мав певну специфіку на підросійських та підавстроугорських українських землях. З'ясування загальних тенденцій і особливостей, порівняльний аналіз проявів ліберально-демократичної течії в різних регіонах України – важлива передумова її об’єктивної оцінки.
Ліберальний рух в Україні, його ідейні засади тривалий час були віднесені до заборонених або неактуальних тем, чимало його аспектів спотворені більшовицькою ідеологією та радянською історіографією. Як наслідок, історія ліберального руху залишається малодослідженою проблемою.
Відомо, що історично для українського народу характерне прагнення до індивідуальної свободи і рівноправності в громадському житті. Нині Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства. Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та духовній сферах нашого життя. Повернення України в річище загальноцивілізаційного розвитку бачиться на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод громадян. І хоч сучасний досвід лібералізму в Україні оцінюється досить неоднозначно, інтерес до ідеології та цінностей лібералізму як і до діяльності ліберально-демократичних партій початку ХХ ст. не зменшується.
Треба відзначити, що лібералізм – як ідейний напрям – поєднав у собі багато понять, якими живе сучасне західне суспільство, але перенесення західних ідей і досвіду на політичний ґрунт України може привести до серйозних помилок. Відтак треба звертатися до свого, національного досвіду ліберального руху, вивчати теоретичну та практичну діяльність лібералів України початку ХХ ст., періоду першої російської революції, Українських визвольних змагань початку ХХ століття.
12.Соціал-демократичний рух у світі: історія, програмні цілі, досягнення.
Соціалізм - позначення навчань, в яких в якості мети та ідеалу висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи і рівності, а також суспільного устрою, який втілює ці принципи.
Соціалістична ідеологія грунтується на засадах гуманізму, соціальної справедливості, рівності, важливої ролі суспільної власності, ідеях самоврядування та ін Соціалістична ідеологія в ХХ в. зіграла важливу і неоднозначну роль в суспільному житті Росії, ряду країн Східної Європи та Азії, була у них державної. Різні соціалістичні ідеї та концепції і зараз досить широко поширені у світі.
Основні ідеї соціал-демократії:
- Соціалізм може бути здійснений у тривалому процесі реформування капіталізму;
- Утвердження політичної, економічної і соціальної демократії і цінностей свободи, справедливості, солідарності та рівності;
- Демократизація відносин влади і власності;
- Зростання рівня і якості життя найманих працівників;
- Збільшення залежності апарату влади від населення;
- Заміщення класової боротьби соціальної солідарністю і т. д.;
- Політична реалізація принципів соціалізму може бути результатом тривалої еволюції, солідарних зусиль усіх соціальних груп.
Соціал-демократія виявилася більш життєздатним політичним рухом соціалістичної орієнтації, так як свою мету бачила не в радикальному перебудові суспільства на комуністичних засадах, а в забезпеченні поступової трансформації капіталістичного суспільства в напрямку підтвердження більшої справедливості у розподілі благ. Значне досягнення соціал-демократії - соціальна політика, що практикується майже кожною державою: різні види державного регулювання економіки, численні соціальні програми, спрямовані на допомогу малозабезпеченим і непрацездатним громадянам, державна допомога охороні здоров'я, культурі, освіті, науці і т. д.
13.Соціал-демократичний рух в Україні: історія, програмні цілі, досягнення.
Розчарування частини народників у ставці на революційній потенціал селянства призводить наприкінці XIX століття до поширення ідеології марксизму, що стала базою формування соціал-демократичної течії суспільно-політичного руху. Марксизм у Росії здобув набагато більшу популярність, ніж на Заході. Причиною цього було те, що марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму і традиційну тактику народників.
Першими пропагандистами нового вчення в українських землях ще на початку 70-х років стали економіст М.Зібер та С.Подолинський. незабаром у 80-90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються агітацією та пропагандою серед робітників.
1897р. – створено “Союз боротьби за визволення робітничого класу” у Києві та Катеринославі, а пізніше і в інших містах.
У 1898р. у Мінську відбувся I з’їзд Російської соціал-демократичної партії. Серед дев’яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) представляли соціал-демократів України.
Соціал-демократія — політична ідеологія лівих та ліво-центриських партій на політичному спектрі.
Соціал-демократія відділилась від соціалістичного руху в другій половині XIX століття й досі має вплив у всьому світі[1]. Концепція соціал-демократії зазнала змін з часів появи. Основною відмінністю ідеології соціал-демократії та інших проявів соціалізму, таких як ортодоксальниймарксизм, є віра у верховенство політичної дії на противагу верховенству економічної дії або економічний детермінізм.[1]
Історично, соціал-демократичні партії відстоювали соціалізм в строгому сенсі, досяжний через класову боротьбу. На початку XX століття, однак, деякі соціалістичні партії відмовились від революції та інших традиційних ідей марксизму, таких як класнова бортьба, та стали на поміркованіших поглядах. До цих поміркованіших поглядів належала віра в те, що реформізм є бажаним способом побудови соціалізму. Однак, сучасна соціал-демократія відхилилась від соціалізму, та підтримує ідею демократичної соціальної держави, що містить елементи як соціалізму так ікапіталізму.
14.Комуністичний рух: мета, форми, перспективи.
Комуні́зм (від лат. communis — спільний, загальний) — політична ідеологія, заснована на ідеї спільної власності, суспільства загальної рівності тасвободи[1].
В суспільних відносинах комуністичне вчення наголошує на пріоритеті інтересів колективу над інтересами окремої людини, на абсолютній домінанті, підкоренні людської особистості інтересам спільноти. Відчуження приватних інтересів особи в комунізмі починається зі скасування приватної власності на засоби виробництва, її експропріації.
Різноманітні форми комунізму умовно поділяються на:
Комунізм — це суспільно-економічна формація, що ґрунтується на усуспільненні засобів виробництва; це наукове і філософське вчення про майбутнє безкласове суспільство, в якому відсутня експлуатація людини людиною та панує загальна рівність і братство всіх людей в комуні, та практика втілення цього вчення у життя.
15.Фашизм і неофашизм: ідейні джерела, соціальна база, цілі.
Фашизм (лат. fascio — пучок, в?язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.
У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують “давні інстинкти” людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія “гальмує єдність нації”. Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена “хиб ліберальної демократії”, здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім?я єдності та процвітання “великої раси”, а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її “гниттю”. Кожне покоління мусить мати свою війну.Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття “клас” і “класова боротьба”, для нього головні поняття — “раса”, “нація”, оскільки класи роз?єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють “стадні інстинкти” працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.
Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення. Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід?ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.
16.Соціалізм.
Соціалізм - тип державного устрою, заснований на принципах справедливого розподілу суспільних благ. В історії людство існувало безліч концепцій соціалістичного ладу і кілька прикладів їх практичного втілення. Соціалізм - Соціально-політична система, основні особливості якої - процес виробництва і розподілу доходів знаходиться під контролем суспільства. Одна з основних позицій соціалістичного руху є суспільна власність на засоби виробництва, яка замінює собою приватну власність. Передача власності з приватних рук під громадський контроль проводиться для запобігання експлуатації людини людиною, увеліченіпе ефективності його праці, зниження диференціації доходів, забезпечення вільного і гармонійного розвитку кожної особистості. При цьому зберігаються елементи економічного нерівності, але вони не повинні бути перешкодою для досягнення вищезазначених цілей. Основні напрямки: На сьогоднішній момент в соціализмі існує два основних напрямки: анархізм ,марксизм. На думку анархістів, при державному социализме, до якого прагнуть марксист, зберігаються експлуатація, відчуження людини від результатів його праці і більшість інших проблем, за які соціалісти критикують капіталізм, а тому справжній соціалізм можливий тільки при відсутності держави. Основні риси, якими визначається соціалізм у різних мислителів: Обмеження приватної власності, Загальна рівність,В якості шляхів досягнення справедливості пропонувалося:скасування приватної власності при збереженні особистої ,заміна капіталістичних підприємств кооперативами ,створення комун, усередині яких все буде загальним (соціалісти-утопісти) ,створення державної системи соціального забезпечення.
17.Анархізм.
Анархіз́м (від дав.-гр. αναρχω — від ἀν, ан, «без» + ἄρχή, архе, «влада» + -ізм) — суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Ідеї анархізму остаточно сформувалися в 19 столітті. Анархізм не треба плутати з нігілізмом (він заперечує суспільство і спрямований на його руйнування); в цілому анархізм це пацифістський рух. Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм — представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський — М. О. Бакунін; комуністичний — П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття «анархізм» втратило свій первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безвладдя, дезорганізації. Анархізм — ідея про те, що суспільство може і повинно бути організоване без державницького примусу. Крім того конкретні анархісти можуть мати додаткові критерії того, що включає в себе анархізм, і вони часто не згодні один з одним відносно цих критеріїв
18.Націоналізм.
Націоналізм - ідеологія і напрямок політики, базовим принципом якої є вища цінність нації та її основа в процесі державотворення. У націоналізмі є безліч течій, деякі з них суперечать один одному. Як політичний рух, націоналізм прагне до захисту інтересів національної спільності у відносинах з державною владою. У своїй основі націоналізм проголошує вірність та відданість своїй нації, політичну незалежність від інших націй і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території мешкання, економічних ресурсів і духовних цінностей. Ніціоналізм спирається на національне почуття, яке схоже з патріотизмом. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, не дивлячись на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатної забезпечити мобілізацію населення ради загальних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.В силу того, що багато сучасних радикальні руху підкреслюють свою націоналістичних окраску, национализм часто асоціюється з етнічної, культурної та релігійної нетерпимості. Така нетерпимість засуджується прихильниками помірних течій в націоналізмі.
19.Основні концепції влади.
Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу.
Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер.
Суб?єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії.
Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших.
Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу.
20.Ресурси влади.
Термін "ресурси влади" використовують як у широкому, так і у вузькому розумінні.У широкому розумінні ресурси влади є всім, що суб'єкт (індивід, група) може використати для впливу на ін.У вузькому розумінні — це засоби, використання яких забезпечує вплив суб'єкта на об'єкт влади. Ресурси влади можуть застосовуватися для примусу, заохочення або переконання. Відповідно до цих способів досягнення політичних цілей можна виокремити й такі антропологічні ресурси влади, як страх, інтерес, переконання. Згідно з характером і сферою впливу розрізняють нормативні, примусові та утилітарні ресурси (А. Етціоні). Нормативні ресурси — засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини. Примусові ресурси — заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи "переконання" через так звані силові структури (суд,поліцію, армію тощо). Утилітарні ресурси пов'язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей. За їх допомогою влада, особливо державна, може купувати не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватися й для покарання (наприклад, зменшенням заробітної плати недобросовісним працівникам). Залежно від життєдіяльності ресурси влади поділяються на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні. Економічні ресурси — матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні копалини. а, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування. Культурно-інформаційні ресурси — інформація, знання, що отримуються та поширюються через науково-освітні заклади, мас-медіа як з метою об'єктивної комунікації, так і маніпулювання суспільною свідомістю. Визначаючи важливість перших двох видів ресурсів, останнім часом фахівці фіксують зростання впливу культурно-інформаційних ресурсів. Скажімо, соціолог-футуролог О. Тоф-флер (США) переконаний, що в постіндустріальних країнах знання вже підкорили силу й багатство, ставши визначальним чинником функціонування влади. Силові (спонукальні) ресурси — інститути фізичного примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найефективнішим джерелом влади, оскільки його використання загрожує вищим цінностям людини — життю, свободі, майну. Демографічні ресурси розглядаються в тому розумінні, що людина стає специфічним ресурсом влади лише тоді, коли є засобом реалізації чужої волі. Загалом вона, безперечно, є не тільки ресурсом влади, а й її суб'єктом та об'єктом.
21.Легітимність влади, типи легітимності.
Легіти́мність (від лат. legitimus - законний) — це морально-психологічне сприйняття влади громадянами[Джерело?], визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена згідно із процедурою, передбаченою законами. Легітимність — це широке та складне явище, яке виражає зв'язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами. Німецький соціолог Макс Вебер виділив три джерела політичної легітимності[1].Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури. В сучасних умовах в більшості країн традиції мають порівняно невелике значення для легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її зміцнення та створення уявлень про її законність, обгрунтованність. Традиційні способи легітимності державної влади пов’язані з особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо приверженців державної релігії. Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумній довірі вождю. Зразки харизми Макс Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок - харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов'язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку Макса Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам. Інші типи легітимності: Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найефективніший тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання. Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов'язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності. Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права. Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення.
22, Типологія політичної влади.
Залежно від використовуваних засобів впливи виділяють наступні види (типи) влади:- економічна, така, що спирається на економічні ресурси, власність на різного роду матеріальні цінності. Тобто в основі цього типа влади – зв'язок з матеріальними, первинними, найбільш потребами людини, що сильно діють;
- соціальна влада тісно пов'язана з економічною. Але якщо економічна влада має важелі розподілу матеріальних благ, то соціальна розподіляє положення в соціальній структурі – статуси, тобто впливає на суспільне положення широких верств населення (шляхом призначення на посаді, пільг, привілеїв і ін.);
- культурно-інформаційна (духовно-інформаційна) – це влада над людьми за допомогою наукових знань, культурних традицій, релігії і моралі, інформації і засобів їх поширення і ін.. На сучасному етапі зі всіх видів духовного впливу первинного значення набуває науково-інформаційна влада. В цілях дії на свідомість людей використовуються різні канали – школи, Вузи, ЗМІ і др.;
- політична влада включає перш за все владу держави, владу органів місцевої самоврядності, владу партій, політичних лідерів, засобів масової інформації. Але центральною в політичній владі є влада держави, таким чином вона включає більшою чи меншою мірою всі інші перераховані види влади. Її центральне положення визначається також монополією на ухвалення законів, обов'язкових для всіх громадян країни.
24,Типологія політичних режимів.
Виділяється чотири типи політичних режимів (типи влади):
1)тоталітарна влада;
2)авторитарна влада;
3)ліберальна влада;
4)демократична влада.
Тоталітаризм (від лат. „totalitas” - повнота, цільність, тобто всезагальність влади) - політичний режим, державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя.
Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо ), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв'язують державу і суспільство.
Ліберальний режим - це режим, коли еволюційні процеси порушують лише верховні політичні аспекти суспільного ладу. впала вже при перших кроках націоналізації. Основний принцип: „дозволено все, що не веде до зміни влади”.
Демократичний режим ( від грець. ”demos” - народ і „cratos” - влада ) - народовладдя - одна з основних форм правління.
25,Порівняльний аналіз політичних режимів.
Політичні pежими можна pозpізнити за двома головними кpитеpіями: джеpелом влади та межами цієї влади. За джеpелом (підгpунтям) деpжавної влади політичні pежими можна pозподілити на демокpатичні та автоpитаpні. Демокpатичний pежим – це така фоpма деpжавно-політичного устpою суспільства, в якій наpод виступає джеpелом влади на пpинципах pівності, свободи і солідаpності. Зовнішніми ознаками демокpатичного pежиму є багатопаpтійність, наявність пpедставницьких оpганів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів. Автоpитаpний pежим – це спосіб пpавління, оснований на владі автоpитету, політико-пpавовій неpівності соціальних гpуп та пpошаpків суспільства, викоpистанні насильства. Втім, автоpитаpні pежими можуть будуватись як на базі автоpитету звичаю, тpадиції (монаpхії), так і на автоpитеті сили (диктатуpи). Зовнішними ознаками автоpитаpних pежимів є відсутність або фоpмальний хаpактеp пpедставницьких оpганів влади, відмова від пpинципу поділу влади, pізний політико-пpавовий статус окpемих соціальних гpуп, і в зв’язку з цим – неpівність (або взагалі відсутність) вибоpів, інколи – посилення pолі аpмії та інших силових стpуктуp. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні. За ознакою меж політичної влади політичні pежими pозподіляються на лібеpальні та тоталітаpні. Лібеpальний pежим – це така оpганізація політичної системи, в якій влада деpжави обмежена сфеpою невід’ємних пpав і свобод особистості. Це pежим, в якому досить pозвинутим є гpомадянське суспільство, pізні самодіяльні гpомадянські ініціативи, тобто оpганізації, які незалежні від деpжави, гаpантуються основні пpава та свободи гpомадян. Тоталітаpний pежим (від лат. total – цілісність, ціле) – така політична система, яка намагається – заpади тієї чи іншої мети – повністю (тотально) контpолювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окpемо. Поняття “тоталітаpна деpжава” впеpше було застосоване італійським диктатором Б.Муссоліні, пpичому в позитивному контексті. Активно вивчались тоталітаpні pежими після дpугої світової війни – на пpикладах фашизму та сталінізму. Головні pиси тоталітаpизму такі. 1) Монополізація влади (однопаpтійна система, злиття паpтії та деpжави, культ особи). 2) Одеpжавлення суспільства, зокpема гpомадських оpганізацій, повна звеpхність деpжави над суспільством. 3) Політичне свавілля, підкоpення закону політичній волі (зокpема, й відсутність механізму пеpедання веpховної влади). 4) Центpалізоване кеpівництво економікою (аж до повної державної монополізації власності). 5) Монополія деpжави на інфоpмацію. 6) Ідеологізація суспільного життя і монопольне панування ідеології тоталітаpного типу (тобто такої, яка зазіхає на втілення абсолютної істини і кеpування усіма сфеpами життя суспільства). 7) Викоpистання теpоpу як засобу внутpішньої політики. 8) Мілітаpизація суспільства, ствоpення ситуації військового табоpу. 9) Декласування суспільства. Ознаки джерел та меж політичної влади в реальності існують одночасно, тому більш повним буде подвійне означення політичних режимів – як правило, це ліберально-демократичні або авторитарно-тоталітарні (але можливі і нетрадиційні комбінації, наприклад, демократично-тоталітарні, або перехідні форми). Також можна виокремити режими за пануючою ідеологією (фашистські або полуфашистські, теократичні, расистські, комуністичні, ліберально-правові, національно-демократичні, націократичні.
26,Особливості політичного режиму в Україні.
Сучасний політичний режим України визначити важко. Він поєднує в себе певні елементи всіх видів відомих на цей час режимів і не може бути тлумачним однозначно. Тим більш, що його формування відбувається в умовах гострої економічної, політичної і соціальної кризи, перебудови українського суспільства, переходу на нові принципи політичного і суспільно-економічного життя. Дослідження політичного режиму України корисно тим, що дозволяє з неупереджених, наукових позицій оцінити процеси, які сьогодні відбуваються в суспільстві. Такі дані можуть стати головним знаряддям подолання кризи, налагодження в країні життя за вищими світовими стандартами. В сучасній Україні існує і специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від надто величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх. В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму ринкової держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні використовують політичну ситуацію і розгортують діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх – розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням досвіду інших країн.
28,Авторитаризм.
Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного режиму є:1. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо конституція і зберігається, то суто в декларативній формі.2. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.3. Органи влади, як центральні, так і місцеві, мають маріонетковий характер.4. Можливість втручання армії в політичний процес.5. Не виключені вибори, боротьба партій, але все це відбувається в жорстко регламентованих рамках.6. Наявність приватного сектору економіки, вільного від прямого державного втручання.7. Авторитарний режим допускає існування інакомислення і опозиції в чітко визначених межах. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.Отже, авторитаризм — це політичний режим, в основу якого покладено зосередження монопольної влади в руках однієї чи групи осіб, що знижує або виключає роль представницьких інституцій влади у суспільстві.
29,Тоталітаризм.
Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури, в якій особливу роль грає держава і ідеологія. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави». З 1925 р. він став використовувати термін «тоталітаризм» для характеристики фашистської держави. А з 1929 р. (газета «Таймс») цей термін став вживатися стосовно режиму, що склався в Радянському Союзі.Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія. Створення розгалуженої системи масових комунікацій дозволило забезпечити ідеологічний і політичний контроль над особою. Особа ж в умовах руйнування традиційних форм життя стала беззахисної перед світом ринковій стихії і конкуренції. Ускладнення соціальних відносин зажадало посилення ролі держави («етатизм») як універсального регулятора і організатора взаємодії індивідів, що мають не співпадаючі інтереси. Досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни.В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні: централізоване керівництво і управління у сфері економічної; система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної; визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури; панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства; зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно); культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації; зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних; вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій. Ці риси властиві всім тоталітарним режимам. Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм («лівий»), фашизм, націонал-соціалізм («правий»).Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї.Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш живучий. До 80-м рокам ХХ в. в тоталітарних державах проживала приблизно третина людства.Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.
30,Соціально-політичні передумови тоталітаризму.
Тоталітаризм немає випадково, навіть будучи своєрідною аномалією, вона має свої соціальні передумови і. До найважливішим із них относятся:
1. Саме індустріальне суспільство, ускладнення громадських зв'язків і взаимозависимости;
2. Наростання раціоналізму і організованості у суспільства, нові змогу маніпулювання свідомістю; (радіо, телебачення, засоби зв'язку, ЗМІ й т.д.);
3. Поява монополій та його зрощення із державою (тоталітаризм - вища їх щабель, всеосяжна монополия);
4. Этатизация суспільства, посилення у свідомості культу Держави (на це вплинуло вплив двох світових війн, коли різко посилилося державне втручання у економіку й громадське життя), поширення колективістських взглядов;
5. Масова емоційна упевненість у можливості швидкого поліпшення життя з допомогою планування і раціональних преобразований
6. Масова психологічна неудовлетворённость відчуженням особистості за капіталізму, її незахищеністю і самотністю. Тоталітарні руху дають ілюзію прилучення до " вічним цінностям " : класу, нації, державі, величної сакральної Власти;
7. Гострі соціально-економічні кризи ведуть до маргіналізації суспільства, появі численних люмпенских і полулюмпенских верств, особливо сприйнятливих до тоталітарної ідеології й схильних до політичного радикализму;
31,Розвиток змісту демократії в історії людства.
Поняттю «демократія» і її предметній сфері випала щаслива доля: дане поняття сучасної політології без особливих суперечок зайняло своє місце як одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації.
Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.
Для більш продуктивного розуміння основних уявлень про демократію, безсумнівно, корисні етимологічна й історична ретроспективи концепту. Самий термін «демократія» складається з двох грецьких слів: demos - народ і cratia - владарювання, отже, це «влада народу». Більш розгорнуте визначення «демократії» було сформульовано американським президентом А. Лінкольном. Воно виражає різноманітні аспекти й істотні ознаки демократії: демократія виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу.
32,Розвиток поглядів на демократію в історії людства.
Головна суперечність демократії — суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Британський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Демократія у прямому її розумінні неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого питання на всіх рівнях. Недоцільна, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою. Багатоманітні концепції демократії спрямовані на вирішення цієї суперечності.Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цим ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських та політичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізм виник як ідеологія буржуазії, таму концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.
33,Основні концепції демократії.
Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цимліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських таполітичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізмвиник як ідеологія буржуазії, таму концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.
Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.
Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.
Концепція партисипаторної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.
В сучасних умовах тотальної глобалізації суспільства сформувалася концепція космополітичної демократії, яка спрямована на осмислення місця демократії в космополітичному суспільстві, її розвиток всередині країн, між державами та на глобальному рівні.
Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.
35,Принципи демократії.
Основними демократичними принципами, що забезпечують функціонування сучасного цивілізованого суспільства, є такі. 1. Зверхність права, правового закону, тобто існування закону для людини, а не людини для закону, гарантії прав особистості від свавілля політичної влади. 2. Плюралізм (від лат. pluralіs – множинний), тобто можливість існування різних думок, партій, організацій, ідеологій тощо. Згідно з цим принципом суспільно-політичне життя має складатись з діяльності численних взаємозалежних і водночас автономних соціальних та політичних груп, партій, організацій, ідеї та програми яких вільно порівнюються та змагаються між собою. Проявом плюралізму в політичній системі є багатопартійність. Плюралізм гарантує існування свободи думки, совісті та віросповідання, громадсько-політичних об’єднань та ініціатив. 3. Поділ влади, тобто відокремлення виконавчої влади від законодавчої та незалежність судової влади, а також існування системи “стримувань та противаг”. 4. Принцип представництва. Залишком безпосередньої демократії у сучасних державах є лише референдуми. 5. Принцип взаємозв’язку свободи і відповідальності, прав і обов’язків. 6. Забезпечення інтересів більшості при гарантуванні прав меншості відстоювати власну позицію, відігравати свою роль у суспільному житті. 7. Гласність та врахування громадської думки. Гласність передбачає відкритість держави та державних діячів для критики з боку суспільства; доступність інформації, що має суспільне значення; розвинену та налагоджену систему засобів масової інформації, перш за все незалежних, тобто вільних від державно-політичної цензури. Гласність не може бути всеохоплюючою – її межі визначаються морально-правовим рівнем суспільства та стосуються сфери державних таємниць, які повинні бути чітко фіксовані законом; особистої честі та гідності, приниження яких також повинно каратись законом; та загальноприйнятних норм моралі та відносин між людьми, зокрема таких порушень цих норм, як порнографія, насильство, заклики до національної, релігійної та соціальної ворожнечі і т.ін. Свобода слова можлива лише якщо є відповідальність за це слово.
36,Форми демократії та демократичні процедури.
Демократії притаманні такі форми.
По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом демократичних прав людини і громадянина.
Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людини, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забезпечити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріплених як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.
По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюють народний характер влади і можливі прогресивні перетворення.
По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).
37,Політичні права, свободи та обов'язки людини і громадянина, їх роль у політиці.
Громадя́нські та політи́чні права́ — права та свободи, які захищають громадянина від несправедливості з боку уряду й держави та забезпечують можливість брати участь в громадянському й політичному житті суспільства.
Політи́чна свобо́да — право, можливість й змога самовизначення та право на вислів особистої волі.
Обо́в'язок — це сукупність моральних зобов'язань людини перед іншими. Він виступає як нормативна категорія, що регламентує соціальні обов'язки, котрі повинен виконувати індивіду силу суспільної необхідності.
38,Передумови та етапи демократизації українського суспільства.
Якщо розглянути узагальнену модель, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демократизації:
• по-перше, знаходження національної єдності і відповідної ідентичності;
• по-друге, досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;
• по-третє, розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демократичних принципів, довіру до ключових політичних інститутів, міжособистісну довіру, почуття громадянського обов'язку тощо;
• по-четверте, наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.
Етапи:
1.Стадія переходу влади (тим чи іншим способом) до рук реформаторів.
2. Прийняття рішень щодо створення нових інституцій, припадає в Україні на 1992-1997 рр.
3. Олігархічно-авторитарна стадія тимчасового відступу демократії.
4. Період після Помаранчевої революції (у 2004-2010 рр.) можна інтерпретувати як початкову стадію антиолігархічної боротьби за втримання демократичного вектора розвитку
39,Переваги та недоліки демократії.
До переваг демократії можна віднести наступні: демократія дозволяє всім суспільним групам артикулювати та гармонійно узгоджувати свої інтереси та потреби; демократії, на відміну від недемократичних форм, притаманні найкращі адаптивні властивості щодо пристосування до мінливого середовища, чому сприяє цілий ряд її принципів: плюралізм, демократична співучасть, опозиція, періодична виборність влади.
Політолог А. Гарригу в своїй книжці «Голосування і чеснота. Як французи стали виборцями» починає дослідження з 1848 року, тобто з того давнього часу, коли почалося впровадження сучасних демократичних інститутів. Він пише: «… “Вільні вибори” — це балаканина. Потрібна … велика доза сліпоти, щоб однозначно вихваляти встановлення “вільних” виборів та вищі форми участі в них, як яскравий доказ спокусливості демократії… Уся виборча система — це суцільна фальсифікація, шахрайство з виборчими бюлетенями, списками виборців, підрахунком голосів тощо».
40,Громадянське суспільство, його сутність та умови становлення.
Громадя́нське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).
На думку М. Вебера громадянське суспільство – це пізнавальна абстракція, ідеальний тип, дуже далекий від дійсності. Але сама ідея громадянського суспільства не позбавлена змісту. Її суть полягає в оптимальному сполученні трьох складових: влади, суспільства і людини.
Громадянське суспільство також неможливо створити, якщо в державі не реалізовано принцип верховенства права. Цей принцип означає, що жоден державний орган, посадова особа, громадська організація, жодна людина не звільняються від обов'язку підкорятися законові.
Однією з головних функцій громадянського суспільства є забезпечення прав і свобод громадян. Це пов'язано з тим, що головною умовою існування, як громадянського суспільства, так і правової держави виступає особистість, її право на самореалізацію, на індивідуальність і особистісну свободу.
Громадянське суспільство і правова держава не можуть існувати без численних політичних та громадських організацій, партій та рухів.
Крім названих, існують й інші ознаки та умови становлення громадянського суспільства, їх досить багато, вони різноманітні (виділяють ознаку багатоукладності економіки, невтручання держави в економічну сферу та ін.).
41,Особливості формування громадянського суспільства в Укр.
Громадянське суспільство сьогодні іде еволюційним шляхом розвитку, а в новій Конституції України фактично зафіксовані базові засади його розбудови
Закладено політико-правові та економічні основи громадянського суспільства, на які можна опертися у подальшій його розбудові
Накопичено досвід громадянської самоорганізації та самореалізації, що знайшли свій активний прояв через формування громадських організацій та рухів, політичні партій, засоби масової інформації, а також – вибори, референдуми, коаліцію, опозицію, лобізм, групи тиску, місцеве самоврядування тощо. Тобто, маємо досить потужний організаційно-структурний потенціал, який би давав можливість громадянам реалізовувати власну владну волю – брати участь у процесі прийняття рішень з життєво важливих питань і здійснювати контроль за їх реалізацією
Формування засад громадянської культури забезпечується перш за все якісною за змістом і формою системою освіти, яка реформується сьогодні з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду При всій різноманітності цього процесу Україна йде до громадянського суспільства через націотворення, національне самоусвідомлення та саморозуміння, морально-етичний підйом нації, формуванням модерних політичної нації та української національної еліти, а вже звідси - до розуміння громадянського суспільства як загальнолюдської цінності.
На відміну від Західної Європи, де громадянське суспільство формувалося внаслідок тривалої перманентної еволюції і знаходиться в процесі модернізації сьогодні, в Україні на різних етапах історичного розвитку існували лише його окремі елементи, які так і не стали завершеною системною структурою.
42,Сутність та функції політичної системи.
Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.
Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:
43,Структура політичної системи.
У політичній системі суспільства розрізняють п'ять основних груп елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру.[1] Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну, регулятивну, функціональну,комунікативну та духовно-ідеологічну підсистеми політичної системи.
Інституціональну підсистему складають такі політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії,громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуваннямполітичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:
Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин.
Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі й політичному режимі.
44,Політична система сучасної України: тенденції трансформації та змісту моделі.
В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.
Слід зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизилася до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у граничній неефективності всіх владних структур, неузгодженості і суперечливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення.
Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояснюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи.
Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційовано початок реформи політичної системи.
Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основоположний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лінкольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх.
45)В сучасній науці про політику існують різні класифікації політичних систем, визначаються їх різні форми і типи в залежності від критерію поділу. Багато політологів і соціологів виділяють моделі правління, використовуючи два основних критерії: ступінь централізації влади і владних структур (поділ в залежності від числа учасників процесу прийняття рішень) і тип цінностей. Політичні системи поділяються на тоталітарні і ліберально-демократичні, тоталітарні та авторитарні і демократичні; конституційні та тоталітарні, традиційні та сучасні. В сучасному світі виділяється чотири основні типи політичних систем: англо-американська, конминентально-європейська, доіндустріальна та частково індустріальна політична система, тоталітарна політична система.
Англо-американська політична система діє в Англії, США, Австралії, Канаді, характеризується гомогенністю культури: політична мета і засоби її досягнення поділяють всі. Свободу особистості, масовий добробут та безпека більшості населення ставляться над усе. Глибоко диференційовані в політичній системі та структура політичних інститутів і ланок: кожна політична партія, соціальна спільність, прошарок мають конкретні мету і здійснюють свої функції. Для англо-американської політичної системи характерна висока стабільність, розподіл властей та ін.
Континентально-європейська політична система властива Німеччині, Італії, Франції, характеризується змішаною політичною культурою, співіснуванням нових та старих політичних культур. У Франції поруч з традицією представницької власті властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму та ін., а також введення форм прямої демократії (в періоди Наполеона, де Голля). Характерна для континентально-європейського типу політичної системи і багатопартійність: політичні партії виступаюті з різною ідеологією і стійкими національними традиціями, ще мають значний вплив в суспільстві. Багато елементів в структурі і змісті континентально-європейської політичної системи властиві і політичній системі сучасної України.
В багатьох доіндустріальних або частково індустріальних країнах Азії, Африки та Латинської Америки існують і функціонують різні політичні системи з властивою змішаною політичною кулі турою: сумішей західних цінностей, етнічних традицій, релігійних. Суміш політичної культури в політичних системах доіндустріальних і окремо індустріальних країнах дуже відрізняється від змішаної політичної культури політичних систем країн Західної Європи, поєднуючи самі несподівані протилежності. Тут же нечітко поділяються влади. Часто законодавчі функції використовують управлінські, владні структури і армія. Законодавчі органи втручаються в судові процеси та ін. Тут сильний і особистий авторитет, панування однієї якоїсь політичної партії, що узурпують владу. Широко використовується насилля. Обмежена участь населення в політичному житті країни.
Тип тоталітарних політичних систем властивий фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, а також до початку 90-хроків XX cm. народно-демократичним країнам Східноїі і Центральної Європи (Албанія, Румунія, Болгарія, Польща тя ін.). В тоталітарних суспільствах будуть відсутні незалежні соціальні ні спільності, верстви, що прагнуть різними засобами впливати! на владні структури з метою задоволення їх вимог та інтересів економічних, соціальних, культурних, етнічних, територіальних, галузевих, релігійних та ін. Політичні комунікації суворо контролюються центром. Характерна і надзвичайна централізація влади і висока ступінь насилля. Проте багато політологів висловлюють думку, що побудована на абсолютному примусі і насилля політична система немислима. В сучасному світі найбільш поширенішими виділяються серед політичних систем - демократичні тоталітарні, авторитарні. За характером політичного режими виділяють традиційні і модернізовані, консервативні.
46)Існує декілька концепцій походження держави.
Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі її рішення, діями і санкціями божественної волі. На монарха покладені основні обов'язки з поширення вчення Божого, з покарання ворогів, що творять зло, і зі створення умов для благочестивого життя людей.
Патріархальна концепція розглядає державу як продукт сім'ї, яка розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як влада батька в сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини.
Договірна концепція засновується на тому, що виникненню держави передує природній стан суспільства і людини, який характеризується необмеженою свободою. Тільки, після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості.
Психологічна концепція виходить з того, що держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність більшості до підпорядкування.
Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).
Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином тлумачиться і походження класової експлуатації. Для підтримки порядку і придушення опору знадобилося створення державних органів і прийняття законів. Подібне тлумачення держави було обгрунтоване австрійським політичним соціологом соціал-дарвиністського напряму А.Гумиловичем.
Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Сучасні дослідники відкинули цю теорію.
Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов'язані і доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обгрунтував англійський соціолог Т.Спенсер.
Іригаційна концепція пов'язує походження держави з необхідністю побудови великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення історії країн Стародавнього Сходу.
Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа Х.Ортеги-і-Гассета, виводить генезис держави з поширення спорту. Система фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної армії і в підсумку - держави. Олімпійські ігри стали фундаментом процесу об'єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.
47)Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.Загальні ознаки держави.Держава - єдина політична організація, яка:
1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія - матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство - юридичний зв 'я-зок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;
2) має спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;
3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);
4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава органі-
зує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;
5) має єдину грошову систему;
6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;
7) має суверенітет;
8) має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн.
48)Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.
Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними.
Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загаль-носоціальних, або "спільних справ" (а не класових), що забезпечують об'єктивне існування людей.
Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності.
Функції держави за засобами її діяльності:
- законодавча;
- виконавча (управлінська);
- судова;
- правоохоронна;
- інформаційна.
Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.
Внутрішні функції - забезпечують внутрішню політику держави: 1) політична - вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;
2) економічна - регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;
3) оподаткування і фінансового контролю - організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;
4) соціальна - забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;
5) екологічна - забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;
6) культурна (духовна) - консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;
7) інформаційна - організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;
8) правоохоронна - забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.
Зовнішні функції - забезпечують зовнішню політику держави:1) політична (дипломатична) - встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;2) економічна - встановлення і підтримання торгово-еконо-мічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки;3) екологічна - підтримання екологічного виживання на планеті;4) культурна (гуманітарна) - підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;5) інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;6) оборона держави - захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами;7) підтримання світового правопорядку — участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.
49)Що таке типологія країн. Кожна держава є своєрідною й неповторною за історією, культурою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об'єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками:площею, чисельністю населення, особливостями географічного положення, державним ладом. Найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку. Він визначається за доходами на одну особу, які для зручності обчислюються в доларах США на рік.
Поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці називають соціально-економічною типологією (схема 5). При цьому враховується також роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті.
Високорозвинені країни. На високорозвинені країни припадає лише 1/4 площі всіх держав, у них проживає тільки трохи більше ніж 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/4 валового національного продукту (ВНП) світу. Ці країни — члени міжнародних економічних організацій, 15 з них входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є членами військово-політичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їхньому господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери.
За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виділяють кілька підтипів високорозвинених держав: країни «Великої сімки», малі високорозвинені країни Західної Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.
Країни «Великої сімки» (головні країни) — це США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія,Канада. Для них характерні високі доходи — понад 40 000 доларів за рік на людину — і високий рівень індустріалізації (схема 6). Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль відіграє сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров'я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), де працює понад 60 % населення. Країни «сімки» продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Вони мають вирішальний вплив на світову політику. Усі вони (крім Японії) є членами НАТО. Серцевиною цієї організації є США. США, Велика Британія та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.
Особливий підтип становлять переселенські країни, тепер розвинені держави, а в минулому — колонії Великої Британії. Це — Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Ізраїль. Традиційно до цієї групи відносять і Канаду (схема 8). Вони мають економіку подвійого характеру. З одного боку, як високорозвинені країни, вони відзначаються великими доходами на душу населення (в середньому 25 000 доларів) та високий рівень індустріалізації; перехід до постіндустріальної епохи (50-60% населення — у сфері послуг).
Країни, що розвиваються. Найчисленнішою групою держав сучасного світу є країни, що розвиваються. На них припадає половина площі всіх країн і в них проживає більш як половина населення Землі. Але вони дають тільки 1/5 ВНП світу. Ці країни дуже різні за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріалізації, а тому й величиною ВНП і місцем у світовому господарстві. Усі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально-економічної відсталості та залежного становища у світовому господарстві.
Країни з перехідною економікою. Наступним типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою. До них належать країни, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменистан), країни колишнього соціалістичного табору із Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Головною формою власності була державна. Неконкурентоспроможна продукція підприємств була зорієнтована переважно на внутрішній ринок. Господарство більшості країн тепер перебуває в кризовому стані. На початку 90-х рр. XX ст. країни взяли курс на перехід від планової економіки до ринкової. Ці реформи у різних країнах проводяться неоднаковими темпами: дуже стрімко — у Польщі; поступово — у Словенії, Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; повільно — у Болгарії, Румунії, Україні, Білорусі.
50)Правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність всіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділів законодавчої, виконавчої та судової влади.
Сучасна правова держава - це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу у здійсненні влади (безпосередньо або через представників). Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте громадянське суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, громадських об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п. Ознаки правової держави:
1. Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства.
2. Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.
3. Взаємна відповідальність особистості і держави.
4. Реальність прав і свобод громадянина, їх правова ід соціальна захищеність.
5. Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів.
6. Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.
7. До числа додаткових чинників і умов становлення правової держави, певне, можна віднести наступні:
n подолання правового нігілізму в масовій свідомості;
n вироблення високої політико-правової грамотності;
n поява діючої спроможності протистояти свавіллю;
n розмежування партійних і державних функцій;
n встановлення парламентської системи управління державою;
n торжество політико-правового плюралізму;
n вироблення нового правового мислення і правових традицій, у тому числі:
n а) подолання вузьконормативного сприйняття правової дійсності, трактування права як продукту владно-примусової нормотворчості;
n б) відмова від догматичного коментування й апології сформованого законодавства;
n в) подолання декоративності юридичних норм;
51)Правова держава - це така форма організації і діяльності державної влади , яка будується у взаємовідносинах з індивідами і їх різними об'єднаннями на основі норм права .Уявлення про державу як організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону , почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм суспільного життя. Мислителі античності (Сократ , Демокріт , Платон , Аристотель , Полібій , Цицерон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державною владою , які б забезпечували гармонійне функціонування суспільства тієї епохи. Вчені давнини вважали , що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма гуртожитку людей , при якій закон загальнообов'язковий як для громадян , так і для самої держави.Державна влада, що визнає право і , одночасно , обмежена ним , на думку древніх мислителів , вважається справедливою державністю . "Там , де відсутня влада закону , - писав Аристотель , - немає місця і (який-небудь ) формі державного ладу" . Цицерон говорив про державу як про "справу народу" , як про правове спілкування і " загальний правопорядок " . Державно-правові ідеї й інститути Древньої Греції і Рима зробили помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу . Зростання продуктивних сил , зміна соціальних і політичних відносин у суспільстві в епоху переходу від феодалізму до капіталізму породжують нові підходи до держави і розуміння його ролі в організації суспільних справ. Центральне місце в них займають проблеми правової організації державного життя , що виключає монополізацію влади в руках однієї особи або владного органу , що затверджує рівність всіх перед законом, що забезпечує індивідуальну свободу за допомогою права . Найбільш відомі ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж. Боден. У своїй теорії Маккіавеллі на основі досвіду існування держав минулого і сьогодення пояснював принципи політики , осмислював рушійні політичні сили. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпеченні безпеки для кожного. Боден визначає державу як правове управління багатьма сімействами і тим , що їм належить . Завдання держави полягає в тому , щоб забезпечити права і свободи У період буржуазних революцій у розробці концепції право -вої державності значний внесок внесли прогресивні мислителі Б. Спіноза , Д. Локк , Т. Гоббс , Ш. Монтеск'є та інші.Треба відзначити , що серед російських філософів ідеї правової держави теж знайшла відображення . Вони викладалися в працях П. І. Пестеля , М. Г. Чернишевського , Г. Ф. Шершеневича .Так , Шершеневич відзначає наступні шляхи формування і основні параметри правової держави: 1 ) для усунення свавілля необхідне встановлення норм об'єктивного права , які визначають межі свободи кожного і обмежують одні інтереси від інших , в тому числі і державної організації , - звідси ідея панування права в управлінні , 2) якщо особиста ініціатива вимагає простору , то державі досить обмежитися охороною суб'єктивних прав; 3 ) щоб новий порядок не порушувався самими органами влади , необхідно суворо визначити повноваження останніх , відокремивши від виконавчої влади законодавчу , затвердивши самостійність судової влади та допустивши до співучасті в законодавстві виборні суспільні елементи .У післяжовтневий період в нашій країні в силу об'єктивних і суб'єктивних факторів ідеї правової держави спочатку були поглинені вимогами революційної правосвідомості , а потім повністю виключені з реального життя. Правовий нігілізм при зосередженні реальної влади в руках партійно -державного апарату , відрив цієї влади від народу привели до повного заперечення в теорії і на практиці правової організації суспільного життя на засадах справедливості і в кінцевому рахунку до встановлення тоталітарної державності. Радянська державність в період тоталітаризму не сприймала ідею правової держави , вважаючи її буржуазною , діаметрально протилежною класовій концепції держави .
52)
Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою – рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність. Реформування колишнього радянського суспільства та процеси інтеграції України до міжнародних спільнот зробили необхідним формування правової держави. Верховенство права у суспільстві – основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування закону самої держави та її органів. Правова держава характеризується якостями, притаманними власне закону, тобто справедливістю, гуманністю, вона має закріплювати невід’ємні природні права кожної людини. Непорушність прав людини, її честі, інтересів, іх охорона й гарантування – один із найголовніших принципів правової держави.
Структурними елементами громадянського суспільства є різноманітні об'єднання громадян, політичні партії, масові рухи, тощо. До інститутів громадянського суспільства віднесено:
- громадські організації;
- професійні та творчі спілки;
- організації роботодавців;
- благодійні релігійні організації;
- органи самоорганізації населення;
- недержавні засоби масової інформації;
- інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства.
В Україні громадянське суспільство формується в особливих умовах.
По-перше, його становлення відбувається тоді, коли проблематика громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної державності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання, масової культури».
По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління, яких не могло бути за умов перебування в складі колишнього СРСР.
По-третє, радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різних векторів тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку наближення до загальновизнаних стандартів правової демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані українським суспільством.
53, Основні форми державного правління: порівняльний аналіз.
За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки.
Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.
Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.
При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні.
Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра.
Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою.
Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха.
Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.
Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.
Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.
54)Парламентарна форма державного устрою існує у двох варіантах - парламентська монархія і парламентська республіка.
При парламентської монархії:
- Уряд формується з представників певної партії (чи партій) отримали більшість голосів на виборах до парламенту;
- Лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою держави;
- У законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вона є символічною;
- Законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;
- Уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.
При парламентській республіці:
- Глава держави обирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією;
- Глава держави в парламентарній республіці має повноваження: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройними силами і т.д.;
- Голова уряду (прем'єр-міністр, голова ради міністрів, канцлер) призначається президентом;
- Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою, основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики.
Президентська форма державного устрою має тільки один різновид - президентська республіка.
При президентській республіці:
- Позапарламентський метод обрання президента і формування уряду;
- Відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;
- Ширші, ніж у парламентській республіці, повноваження глави держави.
ВИСНОВОК
Часом ми не завжди можемо з легкістю визначити, з якою державою - монархічним або республіканським - маємо справу. Іноді ми бачимо елементи і республіки (глава держави обирається на термін), і монархії (він сам повинен бути монархом). Наприклад, в Малайзії частина суб'єктів федерації представляють собою монархії, а інша частина - республіки. Глава держави у Федерації - виборний, але обирається монархами суб'єкта федерації зі свого середовища на п'ятирічний термін. Схожа ситуація і в Об'єднаних Арабських Еміратах.
Безсумнівно, форма правління має великий вплив на взаємини між органами влади. Але історично склалося так, що спочатку виникає форма правління, а потім ця форма правління становить конституцію, в якій перш за все виражає саме свої інтереси і саме в конституції фіксується характеристика форми правління з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками.
У зв'язку з цим варто зайвий раз згадати про те, що будь-яка класифікація в тій чи іншій мірі умовна, і сьогодні, при аналізі форми правління конкретної держави, нас, насамперед, цікавить не те, республіка це чи монархія, а то, який різновид республіки або монархії тут встановлено, особливості, що відрізняють форму правління цієї держави від інших (схожих) різновидів.
55) Порівняльний аналіз федеративної і конфедеративної форми територіального устрою.Федерація (від лат. foedus – зв`язок) - це єдина союзна держава, котра складається з кількох державних утворень, об`єднаних для вирішення центральною владою спільних для всіх суб`єктів федерації завдань.
Федера́ція (лат. foederatio — об'єднання, союз) — форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації - це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб’єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів.
Конфедерація — союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної влади та управління, але водночас створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (насамперед військовій, рідше зовнішньополітичній, економічній та інших сферах).
Конфедерація
В юридичній науці присутні два підходи вчених до розуміння природи конфедеративних утворень: один із них передбачає її розуміння як міжнародної організації, до якої входять кілька незалежних держав, а інший виходить з того, що конфедерація – хоч і занадто слабко централізоване, але все ж окреме державне утворення. Думається, знайти чітку межу між “сильними” міжнародними організаціями і децентралізованими державами “аморфного” типу справді нелегко.
56) Територіальний устрій держави
Внутрішній розподіл держави, правове становище її частин, їх взаємовідносини один з одним і з центральними органами влади охоплюються поняттям"територіальний устрій держави" 2. У навчальній і науковій літературі простежується єдність у характеристиці цього терміна. На сьогоднішній день вироблені тільки дві безспірні форми державного устрою - унітарна (проста) і складна. 3 За основу типологізації форми державного устрою тут беруть критерій "простоти". Примітивність і алогічність такого підходу очевидна. У подальшій класифікації ведуться суперечки. Зокрема, сучасні вчені третьою формою державного устрою виділяють конфедерацію, тоді як інші визначають її лише як союз держав. Також з'явилося таке поняття, як регіональна держава, це поняття ще не сприйнято основними законами, хоча є науковим терміном. Також в класифікації складних держав виділяють такі поняття, як протекторат і унія. Але для того, щоб більш наочно простежити цю специфіку, необхідно дати характеристику традиційним, класичним формам державного устрою. 4
Унітарна державний устрій
Унітарна держава - це єдине цільне держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й ознаками державності не володіють.
Унітарна форма державного устрою має ряд ознак, які характеризують її з різних аспектів. На території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство. У ньому функціонує єдина грошова система, проводиться обов'язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика. Унітарна держава припускає єдині, загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами місцевого самоврядування або органами управління на місцях. Крім того, складові частини унітарної держави не мають державним суверенітетом. Вони не мають своїх самостійних військових формувань, законодавчих органів та інших атрибутів державності 5.
Територія унітарної держави складається з певних частин, які прийнято іменувати адміністративно-територіальними одиницями. Критерій їх виділення може бути різним: економічна доцільність, історичні, географічні особливості і т.д. Головне при цьому те, що центральна влада визначає кордони тих чи інших частин унітарної держави та їх статус.
Управління адміністративно-територіальними одиницями може здійснюватися, як централізовано, тобто призначеним з центру чиновником, таки децентралізовано, тобто на засадах місцевого самоврядування. Межі місцевого самоврядування дуже рухливі, чітких критеріїв тут немає, за винятком одного принципу: питання державного значення вирішуються не на місцях, а "в центрі" 6.
Форма унітарної держави дає можливість більш повної концентрації ресурсів у руках "центру", вона може сприяти прискоренню економічного і культурного розвитку країни, складанню єдиної нації. Саме з цією метою в ряді країн, що розвиваються федеративні держави були перетворені в унітарні 7.
У сучасному світі прості (моноструктурні) державні утворення являють собою швидше виняток і є більшою мірою архаїзмами, що збереглися в процесісоціально-політичної еволюції (до числа таких держав можна віднести Ватикан, Сан-Марино, Люксембург і деякі інші "держави-карлики")
57) Поняття і принципи державного устрою України
За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям
Державний устрій України — це її територіальна орга-нізація, яка характеризується певною формою конституцій-но-правових відносин між державою в цілому та її складови-ми частинами.
Державний устрій (лад) України включає такі складові:
а) форму держави та її конституційне закріплення;
б) характеристику України як демократичної держави;
в) визначення України як суверенної незалежної держави;
г) конституційне закріплення України як правової держави;
д) характеристику України як соціальної держави.
Відомо, що за формою державного устрою держави поді-ляються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні (складні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.
За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на осно-ві поєднання інтересів державної влади та непорушності гро-мадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.
Республіканська форма правління безпосередньо пов'я-зана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.
Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні по-лягає у тому, що Конституція передбачає міцну президент-ську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призна-чення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Консти-туції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).
Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним го-лосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.
По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.
По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).
58) Впродовж новітньої історії Україна пройшла шлях розвитку всіх республіканських форм правління. Спочатку, ще за радянських часів, наша держава була парламентською республікою, потім її форма правління змінилася на президентську після прийняття конституційної угоди, згідно з якою Президент одночасно був главою держави та главою виконавчої влади. За Конституцією, яку було прийнято згодом, прийшла гібридна форма правління, а саме - президентсько-парламентська республіка. Наразі відповідно до Закону «Про внесення змін до Конституції України» Україна стала парламентсько-президентською республікою [6].
В ході підготовки Конституції Україна відмовилася від чистої президентської моделі організації влади, проте одразу не змогла перейти до іншої, парламентської, форми, тому змушена була обрати перехідну варіацію. В якості такої було спершу обрано президентсько-парламентську республіку, яка характеризувалася тим, що Президента обирав народ, але за ним зберігалися деякі функції виконавчої влади, зокрема функція формування уряду. В принципі, це неорганічно президентські повноваження, вони більш властиві парламенту, однак якийсь час із різних причин ці повноваження зберігалися саме за Президентом.
Водночас варто зауважити, що це не є недоліком, просто обставини змушували обрати таку модель. Справа в тім, що тоді парламент був напівпартійним, а формувати уряд законодавчий орган може тоді, коли має стійку парламентську більшість, що формується на партійній основі однією фракцією чи коаліцією. Оскільки такої більшості в парламенті не було, то функцію формування уряду брав на себе Президент. Саме тому Кабінет Міністрів був відповідальний і перед Президентом, і підконтрольний парламенту. Однак такий уряд можна вважати лише напіввідповідальним, адже він не ніс відповідальності ні перед жодною партією, чи то блоком партій, ні перед парламентом.
Необхідність конституційних змін знайшла своє відображення у реформуванні Основного Закону держави в грудні 2004 року, в результаті якого механізм політичної відповідальності частково було зміщено від Президента до парламенту. Згідно зі змінами до Конституції, Верховна Рада контролює ефективність роботи уряду, його розпуск потребує переформатування коаліції й змін її політичної програми. Водночас значні повноваження Президента, приміром, право вето, право призначати певних міністрів, право розпуску парламенту, право призупиняти дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності[9, 65], свідчать про невідповідність класичній моделі парламентсько-президентської республіки.
Важливим для інституту Президентства є фактор коаліційної більшості з тієї точки зору, що якби ядро парламентської коаліції становила потужна пропрезидентська партія, то Президент міг би непрямим чином впливати на політику уряду, і навпаки, за наявності опозиційної до Глави держави коаліції - ймовірний привід до подальшої конкуренції у владі. Втім, зазначені права Президента при ефективній взаємодії з іншими інститутами влади є досить-таки потужною зброєю проти виникнення частих урядових та парламентських криз, що, беззаперечно, повинно зміцнювати життєдіяльність та стабільність роботи уряду . Однак на практиці такий баланс влади вже спричинив тривалу політичну кризу та створює передумови для подальшого посилення дестабілізуючих факторів. Подібна проблема «владного дуалізму» в нинішній моделі республіки в Україні, найймовірніше матиме своє місце й далі. Тому наразі для нашої держави нагальним є вирішення проблеми налагодження результативних взаємин у трикутнику Президент - Верховна Рада України - Кабінет Міністрів України.
59, Основні тенденції розвитку державності в сучасному світі.
У сучасному світі існує низка міждержавних об'єднань, до яких входять незалежні, суверенні держави (наприклад, СНД, Європейський Союз та ін.). Досить ймовірно, що згодом деякі з них стануть основою для нових форм державності. Так, зараз є очевидною тенденція до зміцнення Європейського Союзу (який, до речі, має багато ознак окремого державного утворення — органи влади, символіка, єдина європейська валюта таін.) — від розширення повноважень
Перейшовши від моделі взаємодії на рівні національних держав (яка була найбільш ефективною останні кілька століть) до нової — надсуверенної — форми політичної організації, Європа змінює характер світової політики, ставлячи інші країни перед вибором: або вступити до ЄС, або створити свійсоюз, заснований на схожих принципах міжнародного права, можливості втручання у справи інших та ідеології збереження миру.
Сьогодні у політичній науці однією з найпоширеніших стала позиція, відповідно до якої в умовах кризи глобальної безпеки головним питанням світової політики стає не зменшення державності, а, навпроти, її посилення.
60. Класифікація органів державної влади.
У кожній країні функції держави здійснює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб'єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної виконавчої влади, органи виконавчої влади суб'єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конституційний контроль.
61.Поділ та система стримувань і противаг державної влади у демократичному суспільстві.
У демократичних суспільствах функціонування державної влади відбувається на засадах її поділу. Поділ влади — це система організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої ісудової влади здійснюються різними державними органами (Парламент, президент, верховний суд).
Систему стримувань і противаг виділяють як засіб обмеження однієї гілки державної влади іншою. Вона застосовується лише в країнах, де реалізований принцип розподілу влади, її зміст залежить від форми правління держави і державного устрою. До процедур системи стримувань і противаг можна віднести процедуру імпічменту, право вето, інтерпеляцію (запити депутатів) – письмові та усні, утворення слідчих комісій, контр-асигнування, вотум недовіри та ін.
62. Загальні поняття парламентаризму і його особливості в Україні.
Парламент — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.
Парламентаризм—це система організації і функціонування вищої державної влади, що характеризується поділом законодавчих і виконавчих функцій за зверхності парламенту, наявності у нього виключних прерогатив і повноважень.
Парламент — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.
Конституція України 1996 р. закріпила загально визначений принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Таким чином, змінився
статус і взаємовідносини між гілками влади. Верховна Рада втратила статуснайвищого державного органу і стала рівноправною і незалежною середгілок влади.Сьогодні Верховна Рада є єдиним представницьким,
колегіальним, виборним, однопалатним, постійно діючим
органомзаконодавчої влади в Україні.Відповідно до Конституції Верховна Рада здійснює не лише законодавчу, а й установчу та контрольну функції, провідною ж залишається законодавча. Установча функція парламенту реалізується через участь у формуванні органів державної влади на паритетних началах з Президентом. Всі посадові особи виконавчої влади призначаються Президентом України за подання Прем’єр–міністра, але самого Прем’єр міністра призначає Президент за згодою Верховної Ради. В даному випадку проявляється пряма взаємодія гілок владив Україні.
В Україні існує потреба значного посилення ролі українського
парламенту в системі органів державної влади існує необхідність посилення
принципу верховенства парламенту в законодавчій діяльності.
63. Інститут президентства в сучасному світі.
Інститут президента - це сукупність владних повноважень президента у сфері державного управління, заснованих на конституційних нормах, що регулюють функціонування президентської влади. Даний інститут носить конституційно-правову природу. Суть інституту президентства як системи норм, які спрямовані на регулювання процесу виборів президента, його повноважень і функціональних обов'язків і всі інші аспекти виконання ним владних повноважень . У президентських республіках він є главою держави і главою виконавчої влади, в республіках парламентського типу — тільки главою держави, але не уряду, в республіках змішаного типу — тільки главою держави, але з великими юридичними і реальними повноваженнями щодо керівництва урядом. Інститут президентства поширений більш ніж у 130 країнах. Порівняно з іншими вищими посадовими особами президент має особливий статус, повноваження і відповідальність. Не дивлячись на те, що статус глави держави достатньо універсальний, функціонування цілого ряду моделей президентства виявляє їх залежність від різних політичних режимів і різних систем державного правління. У авторитарних та тоталітарних режимах президентська влада набуває рис режиму особистої влади, в той час як у демократичних країнах глава держави виступає одним із провідних гарантів непорушності конституційних основ політичної системи.
Кожному типу державного правління відповідає певний тип президентства з його особливими ролевими функціями. В умовах президентської республіки президент, маючи одночасно повноваження голови держави і голови уряду, повинен бути ефективним політичним лідером, який безпосередньо керує урядовою політикою. У напівпрезидентській республіці президент нерідко виступає у ролі арбітра у відносинах Кабміна і парламента, а у парламентській республіці — наділяється статусом “першого громадянина” держави. Однак за будь-якої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві.
64. Інститут президентства в Україні: етапи становлення.
Інститут президента - це сукупність владних повноважень президента у сфері державного управління, заснованих на конституційних нормах, що регулюють функціонування президентської влади.
У своєму розвитку інститут президентства пройшов кілька етапів.
І етап: 1991 — 1995 pp. У цей період відбулося закладення основ для функціонування напівпрезидентської (президентсько-парламентської) форми правління.Президентська посада вперше з'явилася в Україні згідно із Законом УРСР від 6 липня 1991 р. "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР".Перші вибори Президента у незалежній Україні відбулися 1 грудня 1991 р. (переміг-Л. Кравчук) .Президент проголошувався главою держави і главою виконавчої влади.Обмеження стосувалися переважно кадрової сфери. Насамперед відмітимо суттєву залежність Президента від парламентської більшості. За Конституцією без підтримки Верховної Ради Президент не мав змоги ані відправити Прем'єр-міністра у відставку, ані провести призначення на цю посаду. Верховна Рада, у свою чергу, могла відправити Президента у відставку.
II етап: 1995 — 1996 pp. Період наближення вітчизняного владного механізму до президентської форми правління відповідно до Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року.За цього етапу Україна отримала "сильного" Президента та "слабкого" Прем'єр-міністра. Так, за ст. ЗО Конституційного договору "Прем'єр-міністр організує та координує роботу уряду, діючи в межах, визначених Президентом". "Слабкість" Прем'єр-міністра порівняно із "могутністю" Президента досягалась ще й тим, що уряд узагалі, і Прем'єр-міністр зокрема, були виведені поза межі парламентського впливу і контролю.
III етап: 1996 — 2004 pp. Це період повернення до президентсько-парламентської форми. Конституційний договір, ухвалений у Києві 8 червня 1995 p., завершувався визнанням необхідності прийняття нової Конституції в термін не пізніше одного року з дня підписання цього документу. Верховна Рада ухвалила Конституцію України 28 червня 1996 р.Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (ст.103 Конституції). проаналізувавши коло повноважень Президента України за Конституцією було досить широким,отже можна констатувати —глава держави залишається домінуючим елементом вітчизняної політичної системи. Цьому навіть не заважає факт виведення Президента за межі виконавчої влади.Л. Кучма створив потужну інституцію, через яку і з допомогою якої він здійснював безпосередню виконавчу владу в державі.
IV етап — з 2004 р. Прийняття проекту конституційної реформи, змістом якоїе перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки. Відбулось обмеження ролі Президента України полягало в наступному:Став залежним від Верховної Ради щодо визначення кандидатури на посаду Прем'єр-міністра ,скоротився вплив Президента на призначення міністрів,суттєво обмежено вплив Президента на діяльність Кабінету Міністрів,але попри вищевказані обмеження за Президентом України збережено досить широке коло повноважень..
65. Інститут президентства в Україні: порядок взаємодії з іншими органами влади.
Конституція України встановлює недоторканність Президента,повноваження: у сфері законодавства;щодо діяльності Верховної Ради; пов'язані з призначенням на посади і звільнення з посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб.Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України.Президент утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Глава держави наділений також важливими засобами впливу та контролю щодо кадрової політики не лише в межах уряду, а й межах виконавчої влади взагалі. Він має право на свій розсуд відправити у відставку Прем'єр-міністра разом з Урядом, будь-якого члена Уряду, керівників інших центральних органів виконавчої влади та голів місцевих державних адміністрацій, яких він може звільнити із займаних посад без узгодження з Прем'єр-міністром. Таким чином, поряд з повноваженнями, які випливають зі статусу поста глави держави, Президент наділений широкими повноваженнями у сфері формування та спрямування діяльності органів виконавчої влади.Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Діяльність Президента забезпечує низка дорадчих, консультативних та допоміжних інституцій.Серед найважливіших із них — Рада національної безпеки і оборони України та Адміністрація Президента.До складу Ради за посадою входять: Прем'єр-міністр, Міністр оборони, Голова Служби безпеки, Міністр внутрішніх справ, Міністр закордонних справ. Через цей орган Прези-дент може активно взаємодіяти на організаційному та функціональному рівнях з міністерствами «силових» відомств, що посилює його роль у державному механізмі.
66. Верховна Рада України: структура, функції, порядок формування та взаємодії з іншими органами влади. Чинна Конституція України визначає Верховну Раду України як єдиний загальнонаціональний постійно діючий, колегіальний, виборний орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Відповідно до чинної Конституції України Верховна Рада України обирає з свого складу Голову Верховної Ради. Першого заступника і заступника Голови та відкликає їх з цих посад.Голова Верховної Ради України організовує роботу. Основними галузевими органами Верховної Ради є комітети Верховної Ради. Основними функціями комітетів, як і постійних комісій, мають бути такі:1) законопроектна робота, 2) участь у складанні, прийнятті, контролі за виконанням Державного бюджету 3) попереднє обговорення кандидатур посадових осіб, які відповідно до Конституції та законів України обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою 4) попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації чи денонсації міжнародних договорів і проектів перспективних програм економічного і соціально-культурного розвитку 5) здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції. Під час здійснення законопроектних робіт комітет, визначений головним з певного законопроекту чи проекту іншого акта Верховної Ради України, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради України.
67. Кабінет Міністрів України: структура, функції, порядок формування та взаємодії з іншими органами влади.
Згідно з Конституції «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади». Це означає, що Кабінет Міністрів як уряд очолює систему органів виконавчої влади. До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та міністри України. У Законі України «Про Кабінет Міністрів України», який поки що не набув чинності, передбачається, що обов'язково мають існувати базова група міністрів і відповідно міністри: закордонних справ, юстиції, оборони, внутрішніх справ, фінансів. Інші міністерства можуть створюватися чи ліквідовуватися за рішенням Президента України.
Прем'єр-міністр є главою Кабінету Міністрів, і керує його роботою, забезпечує виконання програм діяльності Кабінету Міністрів, схваленої Верховною Радою У певних випадках і в межах, визначених Конституцією, він виконує обов'язки Президента Міністри України очолюють міністерства.
Склад Кабінету Міністрів формується Президентом за участю Верховної Ради.Кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра на розгляд Верховної Ради вносить Президент.Конституцією України встановлені певні обмеження щодо входження до складу уряду. Зокрема, члени Кабінету Міністрів не мають права поєднувати свою діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час.Новоутворений Кабінет Міністрів не пізніше як у 30-денний термін подає Верховній Раді для схвалення програму своєї діяльності на весь термін повноважень. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді у межах, передбачених Конституції України.
Кожен член Кабінету Міністрів може бути звільнений з посади у будь-який час Президентом. Відставка Прем'єр-міністра автоматично має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів.. Контроль за використанням коштів Державного бюджету України здійснює від імені Верховної Ради Рахункова палата.Кабінет Міністрів кожного року доповідає перед Верховною Радою про хід виконання Державного бюджету. Основними завданнями Кабінету Міністрів є: забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, реалізація прав і свобод людини і громадянина, сприятливих умов для вільного й гармонійного розвитку особистості; виконання Конституції і законів України, актів Президента щодо формування і проведення зовнішньої і внутрішньої політики держави; турбота про безпечне для життя і здоров'я людей довкілля, екологічну безпеку і раціональне використання природних ресурсів; вжиття заходів щодо гарантування національної безпеки і обороноздатності України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю.
68. Моделі місцевого самоврядування: сутність та порівняльний аналіз (англо-американська та континентальна (французька) моделі).
Моделі місцевого самоврядування: сутність і порівняльний аналіз основних моделей. Континентальна (французька) та англосаксонська (англо-американська) моделі. Виникнення та еволюція інституту місцевого самоврядування (починаючи з XI ст. й до нинішнього часу). Поняття та основні теорії місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування і місцеве управління. Змістова різниця між ними.
Поняття децентралізації та деконцентрації політичної влади на місцевому рівні. Історичні передумови формування різних моделей місцевого самоврядування. Природа, компетенція та повноваження місцевих органів влади у різних моделях місцевого самоврядування (європейській та американській). Новітня концепція місцевого самоврядування. Різні варіанти адміністративного, судового та фінансового контролю за діяльністю місцевого самоврядування з боку центральної влади.
Принципи взаємодії публічних органів влади на місцях. “Модель партнерства”, “агентська модель”. Концепція взаємозалежності. Модель “розділеної” влади і модель децентралізованої влади.
69. Структура місцевих органів влади, їх повноваження, порядок формування і функціонування.
Місце́ва держа́вна адміністра́ція – місцевий орган державної виконавчої влади.У межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці країни, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують:
Місцеві державні адміністрації діють на засадах:
До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань:
Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, їх голови визначають структуру місцевих державних адміністрацій.Рекомендаційні переліки управлінь, відділів і інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, а також типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.Керівники управлінь, відділів і інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій:
70. Роль і функції політичних партій.
Політична партія — це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.
Функції
політичне представництво соціальних інтересів;
соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;
розробка ідеології, політичних доктрин і програм;
боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;
участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;
участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;
політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи;
формування громадської думки;
політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;
підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.
71. Передумови, шляхи та моделі формування політичних партій.
Передумови:
1.Виникнення аристократичних угруповань, які являють собою групи привілейованих громадян, що борються за політичну владу в державі.
2.Створення політичних клубів, тобто союзів однодумців, які захищають та розповсюджують якусь політичну ідею.
3.Формування масових політичних партій, які насамперед виокремлюються наявністю соціальної бази, тобто частки населення країни, що підтримує програму даної партії та голосує за неї на виборах.
Всі стадії пройшли лише дві англійські партії- вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії.
Поняття «політична партія» виникло лише в XIX ст. разом із формуванням представницьких інститутів і поширенням виборчого права. Під політичною партією малась на увазі організація, що прагнула до завоювання посад у державних органах у конкурентній боротьбі за голоси виборців.
Введення загального виборчого права, яке ознаменувало залучення до політики широких верств населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій. Перші з них з'явились в основному в результаті злиття в єдині організації місцевих виборчих комітетів, що забезпечували підтримку депутатам. Однак на відміну від політичних клубів політичні партії вже не обмежувались забезпеченням підтримки кандидатам з боку впливових кіл суспільства та збиранням необхідних для виборчої кампанії коштів, а чимраз більше орієнтувались на вплив на маси, завоювання виборців, залучення до своїх лав якомога більшої кількості членів.
Появі масових політичних партій сприяв і розвиток робітничого руху. Робітничий клас створював політичні партії для захисту своїх корінних інтересів. До кінця XIX ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціал-демократи). Першою масовою партією вважається засноване в 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії. В 1863 р. виникла перша масова робітнича партія — Всеза-гальна німецька робітнича спілка (нині Соціал-демокра-тична партія Німеччини).
У виникненні політичних партій залежно від їхньої ідейної орієнтації є певна хронологічна послідовність. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні партії постали як противага ліберальним партіям. Робітничі партії виникли в боротьбі з капіталістичною системою, а комуністичні партії — в боротьбі проти соціал-демократії.
72.Класифікація політичних партій.
Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т.д.
Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками:
1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні.
2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.
3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).
4. За формами і методами правління та характером політичної поведінки: ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.
5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.
6. За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.
7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.
8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.
Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.
73.Класифікація сучасних політичних партій України
В Україні існує два основних типи політичних партій: пропрезидентські, орієнтовані на європейський розвиток держави, вступ до ЄС, НАТО та інших організацій, та проросійські, орієнтовані на розвиток зв’язків з Росією та Білоруссю. Таож виокремлюють партії по ставленню до ідеї державної незалежності; 2) історичного періоду перебування України у складі Росії і СРСР; 3) самої нинішньої Росії і СНД; 4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ
Політичні партії України на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами: комуністичний (лівий) - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний (лівоцентристський) - Ліберальна партія України (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ); неоконсервативний (правоцентристський) - Народний Рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДІГУ); націоналістичний (праворадикальний) - Українська національна асамблея і Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН).
74, Виникнення політичних партій в Україні.
1900 р. в Харкові була утворена Революційна Українська Партія (РУП), яка обстоювала соціальні інтереси селянства. РУП не мала ні статуту, ні програми. М. Міхновський, котрий готував для партії програму під назвою «Самостійна Україна», був змушений вийти з партії і заснувати власну партію – Народну Українську Партію у 1902 p., оскільки він пропагував утворення самостійної України під шовіністичним гаслом «Україна для українців».
У 1904 р. від РУП відкололася Українська соціал-демократична спілка («Спілка») на чолі з М. Меленевським та О. Скорописом-Йолтуховським, що була близькою за поглядами до російських меншовиків. У 1905 р. РУП перейменована на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою, що захищала інтереси українських робітників.
У 1904 р. була утворена Українська Демократична Партія. Невдовзі від неї відкололася Українська Радикальна Партія, але в 1905 р. вони об'єдналися в Українську Радикально-Демократичну Партію на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим. За поглядами вони були близькі до російських кадетів і виступали за надання автономії Україні в складі перетвореної на конституційну монархію Росії.
Більшість українських політичних партій була лівого спрямування і виступала за надання автономії Україні у складі перебудованої на федеративних засадах Росії. Лише партія Міхновського НУП виступала за самостійність України, однак вона не мала широкого впливу на маси.
На Західній Україні першою виникла Русько-українська радикальна партія (1898 p., засновник І. Франко), Українська соціал-демократична партія, Українська народно-демократична партія. Всі вони виступали за самостійність і соборність України.
В Україні також діяли загальноросійські, єврейські та польські партії.
В період існування Радянського Союзу була лише одна партія – Комуністична партія Радянського Союзу. Після розпаду РС Україна здобула незалежність, а люди – свободу вибору політичних поглядів. Замість єдиної ідеології, що виконувала державницько-охоронні функції, з'явилось безліч нових теорій і доктрин, що претендують на універсальність. Поряд з іншими факторами це на певному етапі призвело до певної деполітизації суспільства. Більшість населення відчуває байдужість до політики і політиків. Склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних партій в Україні нараховується 31, але жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі.
Політичний плюралізм означає існування і визнання різноманітних думок, що служать засобом передачі державі різноманітних цінностей, інтересів, проблем, що існують у товаристві, для їхнього розгляду і рішення. Поняття плюралізму також пов'язано з уявленням, що політична влада розділена між різноманітними органами, що обмежують дії один одного. Оскільки передумовою політичного плюралізму є прийняття рішень різноманітними органами і засобами, то він асоціюється з політичною стабільністю, коли різноманітні інститути виконують посередницьку роль. Політика плюралізму включає різні елементи: схвалення і повага розмаїтості (соціальних традицій, релігійних і моральних переконань, зразки поводження різноманітних груп), захист індивідуальних прав, політична відкритість, участь громадян у прийнятті рішень, пошуки згоди в досягненні загальних цілей. Плюралізм політичний (від лат. pluralіs множинний) - принцип пристрою й функціонування політичної системи, що припускає різноманіття й вільне змагання політичних ідей, поглядів, концепцій, партій і ін. інститутів, наявність у суспільстві легально діючої опозиції, різних політичних суб'єктів (акторів) і їхню конкурентну боротьбу за владу в рамках закону. Соціальними основами політичного плюралізму є зацікавлені групи, у якості яких можуть виступати громадські організації, політичні партії й ін. Сенс існування груп інтересів полягає насамперед в артикуляції інтересів окремих громадян, щоб вони могли робити свій вплив на політичне волевиявлення.
Історія становлення української багатопартійності має свої особливості та специфіку. А тому сучасну партійну систему в Україні доцільно розглядати за певними періодами її становлення.
- Перший період української багатопартійності, опозиційно-переддержавний, хронологічно охоплює відрізок часу од утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного визнання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). Від часу проголошення самостійної Української держави оформлюється якісно нова ситуація в суспільстві. Відтак партійні структури, маючи тільки попередні програми без механізмів їх реалізації, стають неповноцінними суб'єктами політичної системи. У такому стані розпочали свою діяльність політичні партії України на наступному етапі української багатопартійності, який можемо умовно назвати "лояльнодержавним " Хронологічно цей період можна окреслити від грудня 1991 до початку 1993 року.
Нині Україна заступила на етап "партійної трансформації", що його визначає об’єднавчий процес малочисельних політичних партій у таких ідеологічних та політико-економічних концепціях: комуністичній та соціалістичній; соціал-демократичній; ліберальній; консервативній.
Остання в силу історичних причин репрезентована до певної міри націонал-демократичною, християнсько-демократичною та різнотиповими концепціями націоналізму (інтегрального націоналізму).
Функціонування й розвиток посткомуністичного суспільства в Україні характеризується ліквідацією монополії однієї партії на владу, виникненням і становленням багатопартійності, яка є важливою ознакою демократичної правової держави. Саме через політичні партії, суспільно-політичні рухи та різного роду громадські об’єднання до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви населення, реалізуються й захищаються політичні й економічні інтереси різних суспільних верств.
Політичні події, серед яких чільне місце займає здобуття Україною державної незалежності, розгортались надзвичайно швидко й щільно. Пов’язаний з ними високий рівень напруги в суспільстві не спадає й досі. Саме ця обставина зумовила, значною мірою, той факт, що в центрі уваги політологів знаходяться передусім питання сьогодення, а також завдання перспективного розвитку. Логіка життя відтіснила на периферію наукових інтересів учених ретроспективні проблеми, до числа яких слід віднести й проблему першопричин формування багатопартійної системи в Україні. Саме такий комплексний аналіз, на наш погляд, набуває все більшої актуальності у зв’язку з труднощами росту, які переживає сьогодні партійне будівництво в Україні. Ось чому без глибинного вивчення умов та особливостей розвитку феномена сучасної української багатопартійності неможливо збагнути його ідеологічні особливості, структурну специфіку й, нарешті, складно прогнозувати його подальший розвиток.
Загальноприйняте у сучасній політології поняття “громадські організації і рухи” виникло на основі ширшого поняття “суспільні об’єднання” як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано.
Громадські організації — це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.
Найбільш поширеними різновидами громадських організацій У сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною ознакою їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.
Громадські рухи також мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій громадські рухи — це структурно неоформлені масові об’єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті вільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань.
Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів розрізняють п’ять основних стадій їхнього становлення: 1) створення передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) згасання.
Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.
Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами:
Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем.
Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:
Вагомий внесок в управління суспільними справами зробила молодь. Через створення нею організацій, спілок, фондів, секцій при політичних партіях, вона стала впливовою силою, здатною вирішувати важливі соціально- економічні і політичні проблеми, сучасності. В кінці 80 - х на початку 90 - х років молодіжний рух, як складова частина самодіяльного руху в Україні, проявив себе в політичній боротьбі, яка привела до проголошення в 1991 році Акту про державну незалежність.
Було декілька етапів розвитку мол. руху:
- Перший етап, який охоплює період з 1985 по 1988 рік, характеризується появою нових небагаточисельних неформальних груп молоді, в основі діяльності яких було прагнення реалізувати свої потреби через зближення в невеликі групи зі своїми ровесниками, однодумцями, яких, в основному, задовільняли інтереси особистого характеру.
- Другий етап в розвитку молодіжного руху в Україні (1989 - 1991рр.) характеризується в основному зародженням молодіжних груп і невеликих організацій, поширенням молодіжних дискусійних гуртків і клубів, які сприяли підготовці юнаків та дівчат до необхідності по-новому сприймати уроки історії, розуміти сучасну ситуацію, яка склалася в країні і республіці, готовити себе до активної боротьби, праці в період переходу суспільства в якісно новий етап соціально-політичного розвитку.
- З 1991 року починається третій етап в розвитку молодіжного руху, який триває і по нині. В це період Україна стала незалежною державою і як результат цього в країні досить активно почала проводитись політика щодо молоді. В цей період значно збільшилась кількість молодіжних об´єднань. В другій половині 90-х років в Україні діяло понад 30 всеукраїнських та більше 200 регіональних молодіжних об´єднань, розвивалась система державних інститутів, що займалися формуванням та здійсненням державної молодіжної політики.
81,Лоббізм як політична технологія.
Лобі́зм (lobbyism) — скоординована практика обстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі. Легалізувати лобізм в Україні так і не вдалось. Законопроекти «Про лобіювання в Україні» та «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України», так і залишились не прийняті.В Україні існує Інституту професійного лобіювання та адвокасі, однак діяльність лобістів розгортається у «тіні» від громадськості та інших представників політикуму. На заміну "старій школі" політиків-лобістів у 2010 році прийшла прогресивна молода генерація лобістів (Денис Базилевич, Сергій Биков, Сергій Доротич). Ці лобісти почали запроваджувати досвід американського лобізму в Україні. Важливу роль у розвитку теорії українського лобіювання відіграв вітчизняний вчений Володимир Нестерович, який першим в Україні захистив кандидатську дисертацію з лобіювання зі спеціальності конституційне право (2008 р.).
Цивілізоване лобіювання характеризується:опосередкуванням лобістського процесу. Це означає, що лобіювання здійснюють спеціальні структури - рухи,ліги, асоціації,союзи, діяльність яких оцінюється та контролюється громадськістю. Такі лобістські групи намагаються оприлюднити свої наміри з метою залучення на свій бік громадської думки.
Опози́ція (від лат. oppositio «протиставлення, заперечення») — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.
Опозиція полягає в двох елементах:
Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну). Важливим механізмом забезпечення альтернативності, багатоваріантності у прийнятті рішень органами влади є інститут політичної опозиції, існування якого визнається органічним явищем та необхідною характеристикою демократичної політичної системи.
Опозицію як форму суспільного протесту можна поділити за сферами життя на політичну, економічну, соціальну, духовно-культурну тощо. • за ставленням до системи влади виокремлюють системну (яка поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики) та позасистемну (яка не згодна не лише з діями владних структур, а й з самими підвалинами суспільно-політичного ладу в країні); • за характером вимог визначають радикальну опозицію (застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з чинною владою), помірковану (застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до „політичного торгу” з принципових питань) та лояльну опозицію (готова підтримувати владу, може дійти згоди з нею і навіть піти на поступки); • за характером дій виокремлюють конструктивну опозицію (дії опозиції спрямовані на поліпшення якості політичного управління, стимулювання влади до реформ) та деструктивну (її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур); • за місцем у спектрі політичних сил опозицію характеризують як ліву, праву, центристську тощо.
Політична опозиція — необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефективному функціонуванню.
Парті́йна систе́ма — система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями). 2) Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є у своєму широкому розумінні певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв"язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні — систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади.
можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем:
групи класифікації партійних систем:
84. Взаємозв’язок партійних і виборчих систем.
Залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем уперше була з'ясована М. Дюверже. Досліджуючи зв'язок між виборчими й партійними системами, він сформулював такі «три соціологічні закони» їх взаємодії:
1. Пропорційна виборча система веде до формування партійної системи з багатьма партіями, які мають досить жорстку внутрішню структуру і незалежні одна від одної.
2. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості (з голосуванням у два тури) зумовлює появу партійної системи, яка складається з кількох партій, що прагнуть до взаємних контактів і компромісів та об'єднання в коаліції.
3. Мажоритарна виборча система відносної більшості (з голосуванням в один тур) сприяє становленню двопартійної системи.
85. Вибори та їх класифікація.
Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькіоргани державної влади та місцевого управління (самоврядування).
Приклади систем виборів:
Роль виборів у житті будь-якої держави, в тому числі України, полягає в наступному:
1. Вибори є вихідним принципом організації державного механізму та системи місцевого самоврядування. За їх допомогою формуються парламент представницький орган Автономної Республіки Крим та представницькі органи місцевого самоврядування; заміщується пост Президента України та посади сільських, селищних, міських голів. У демократичній державі з республікансь-кою формою правління взагалі не може бути органів, які б набували владних повноважень іншим, ніж пряме або опосередковане волевиявлення народу
2. Вибори, проведені з дотриманням вимог Конституції України та міжна-родних стандартів, виступають необхідним засобом надання владі легітимного характеру. За їх допомогою народ визначає своїх представників в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, наділяє їх мандатом на здійснення у визначених Конституцією межах своїх суверенних прав.
3. Вибори відіграють визначальну роль у формуванні політичної еліти суспільства. Саме за допомогою виборів відбувається процес селекції політичних лідерів - громадяни наділяють владними повноваженнями тих осіб, яким вони довіряють визначати основні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики держави, вважають гідними здійснювати керівні функції.
Виділяють кілька стадій виборчого процесу:
1. Призначення дати виборів. Дата виборів призначається уповноваженим органом (наприклад, президентом, прем'єр-міністром) у відповідності з законодавством країни. В деяких країнах дата виборів прямо вказується у Конституції або в законі.
2. Реєстрація виборців.
3. Установлення виборчих округів і виборчих дільниць.
4. Створення виборчих органів. Для організаційного керівництва виборчим процесом, як правило, створюють центральний виборчий орган, територіальні (окружні) виборчі органи, дільничні комісії.
5. Висування кандидатів, формування партійних списків. На даній стадії визначається коло осіб, з яких будуть вибрані президент, сенатори, депутати.
6. Реєстрація кандидатів і списки партій.
7. Передвиборна кампанія зареєстрованих кандидатів. Вона включає у себе роботу кандидатів (партій) і груп для переконання виборців у необхідності проголосувати за цього кандидата або активно підтримуючих їх партійний список.
8.Проведення процедури голосування. Сам термін "голосування" прийшов з античної Спарти, де вищий орган влади формувався у ході загальних зборів загальними криками, а вибраним вважався той спартанець, за якого кричали голосніше. Подібна практика прийняття рішень носить і іншу назву - "акламація". Таким чином, наприклад, приймалися рішення у Візантії в VII ст., у середньовічних республіках Новгороду і Пскова. З античних Афін прийшла й виборча урна. В урну кидали чорне та біле каміння (своєрідні бюлетені), голосуючи "за" чи "проти" рішення (подібним чином громадяни афінського полісу винесли вирок Сократу).
Термін «виборче право» в юридичній літературі інтерпретується в двох значеннях - об'єктивному і суб'єктивному.
Об'єктивне виборче право - це один із головних конституційно-правових інститутів, якого складають норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з формуванням представницьких та інших виборних органів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування). Цей інститут характеризується такими особливостями:
Суб'єктивне виборче право - закріплене Конституцією України (ст. 38) і гарантоване державою право громадянина України вільно обирати та бути обраним до виборних органів публічної влади (державної влади і місцевого самоврядування). При цьому можна виділити активне (право обирати) і пасивне (право бути обраним) виборче право.
Виборча система у вузькому значенні - це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб.
За порядком голосування і підрахунком голосів розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна).
місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки.
в Україні з початком так званої політичної реформи відбувся перехід від зміішаної системи до пропорційної системи жорстких та закритих списків.
89, Виборча система України: пошук оптимальної моделі.
В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України та місцевих виборах - мажоритарна, на виборах народних депутатів України - змішана. При цьому змішана система виборів народних депутатів України характеризується такими рисами:
по-перше, і за мажоритарною (відносної більшості), і за пропорційною системами обирається однакова кількість народних депутатів України - 225;
по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний.
Пропорційна система теж має істотні недоліки: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори - виборчі списки партій формуються партійним керівництвом келійно і виборці фактично голосують за кандидатів, про яких їм нічого невідомо; по-друге,' пропорційна система вимагає сталої багатопартійності, яка характеризувалася би досить чіткою поляризацією політичних сил, що дозволяє після виборів сформувати стабільну парламентську більшість.
90, Основними принципами виборчого права у більшості країн є:
1) вибори є вільними. Людина сама вирішує йти їй на вибори чи ні, ніхто її не може примусити. Небажання громадян брати участь у виборах має назву — абсентеїзм . У деяких країнах передбачено адміністративні штрафи за небажання брати участь у виборах.
2) вибори є загальними (загальне виборче право). Мають право брати участь у виборах всі громадяни, що відповідають вимогам виборчого права держави
3) вибори є рівними (рівне виборче право). Один виборець має право 1 голосу;
4) вибори можуть бути прямими та непрямими. Прямі вибори — система, за якою виборці мають можливість прямо висловити своє ставлення до кандидата шляхом подачі голосів (Україна, Росія, Франція, Польща). Непрямі вибори — система, за якою безпосереднє право обрання кандидата належить колегії виборщиків, на праві делегування їм своїх повноважень усіма виборцями .
5) вибори є таємними. Таємне голосування — порядок подачі голосів, при якому виборець заповнює бюлетень у ізольованому приміщенні і особисто вкидає його в скриньку.
6) гласність-інформаційна, відкритість, свободи агітації. Реалізується в наданні громадськості права спостерігати за виборчим процесом через інститут спостерігачів там ЗМІ , а також права знати від кого і звідки отримують гроші та скільки їх витрачають на виборчу кампанію.
91, Абсентеїзм - це байдуже ставлення людей до своїх громадсько-політичних прав. Найхарактерніший прояв абсентеїзму - свідоме ухилення виборців (електорату) від участі у голосуванні. Є два найважливіших типи причин абсентеїзму:
1) пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори не цікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо
2) пов'язані з загальною політичною, соціальною й економічною ситуацією в країні. Серед причин абсентеїзму відзначимо низький рівень політичної культури, інфантильність або ж усвідомлення власного політичного безсилля, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження власних політичних цінностей і потреб від можливостей їх задоволення, високий рівень недовіри виборців політичним інститутам та ін. Абсентеїзм є відбитком прагнення людей відсторонитися від політики, в якій частина з них вбачає марнославне й амбіційне змагання групових і егоїстичних інтересів. На думку М.Рокара, у сучасному суспільстві, в якому вплив релігії вельми послабився, усе трагічне і священне пов'язують з політикою. Коли ж вона не виправдовує їх сподівань, у ній розчаровуються, і як один із наслідків - абсентеїзм.
92, Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.Мажоритарні системи можуть бути:
а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу);
б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50 % + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії);
в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ?). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.
Г) преференційна – виборець самостійно виводить рейтинг кандидатів. Д) американська – виборці обирають президента не прямо, а через колегії виборщиків.
93, Пропорційна виборча система — виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками.
За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. г) система панаширування
При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна).
Система префенцій (лат. praeferre – перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).
Система голосування з індивідуальною передачею голосу - виборці відзначають цифрами проти прізвищ кандидатів, в якому порядку за них голосують, ранжуючи таким чином свої особисті переваги.
Система панаширування - виборець має право висловитися стосовно певної кількості кандидатів незалежно від їхньої партійної належності, «змішуючи» кандидатів від різних партій. Дана система дозволяє виборцю проголосувати за партію, що йому подобається, також віддати перевагу кандидатам з інших партій. Такий різновид пропорційної системи використовується у Швейцарії та Люксембурзі, і виборцям надане право накопичувати переваги – віддавати найбажанішим кандидатам одразу декілька голосів, таким чином ранжуючи кандидатів за ступенем переваги.
94, Змішана виборча система - виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою. Такий тип виборчої системи діє у Німеччині, Польщі, Литві, Росії. В Австралії палата представників формується за мажоритарним принципом, а сенат – за пропорційним. Вона діє у майже 20 державах світу, особливо тих, де триває пошук найефективніших виборчих систем відповідно до національних та інших особливостей. Пропорції сполучення мажоритарного та пропорційного компонента при цьому може бути різними: врівноваженими — 50/50 (Росія донедавна, Україна) або з домінуванням одного з компонентів — 3/2 (Японія, Мексика).
Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи:
Система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави);
Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;
Комулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.
95, Основні критерії оцінки ефективності виборчих систем:
1. Забезпечення справедливого представництва інтересів різних груп громадян.
Найкраще такий принцип реалізується за простої системи партійного представництва (пропорційна система), коли практично відсутній виборчий бар'єр: Нідерланди — 0,67%, Ізраїль — 1%. Найневдаліше принцип справедливого представництва реалізується за мажоритарної системи відносної більшості, особливо в країнах з неусталеною мультипартійною системою.
2. Сприяння політичній структуризації суспільства.
"Закони Дюверже" виголошують:
а) пропорційне представництво (виборча система) приводить до формування багатьох незалежних партій;
б) мажоритарна система в два тури стимулює формування багатьох партій, які пов'язані одна з одною (схильні до компромісів, щоб у II турі дістати 50% +1 голос);
в) правило плюральності (мажоритарна система відносної більшості) зумовлює появу двопартійної системи конкуруючих партій.
3. Сприяння встановленню працездатного усталеного уряду.
Вважається, що система відносної більшості є найсприятливішою для утворення усталених урядів однопартійної більшості (Великобританія). Пропорційна система не дає змогу формувати стійку парламентську більшість і створювати усталені уряди через розпорошеність у парламентах політичних сил.
4. Результативність виборів. Створення передумов для того, щоб якомога менше було довиборів. Найменш результативною в даному аспекті є мажоритарна система абсолютної більшості (Україна, 1994 p.). Найбільш ефективними є пропорційна система та мажоритарна відносної більшості. Можливі, звичайно, і проміжні варіанти.
Таким чином, , можна зробити висновок: не існує кращої або гіршої виборчої системи; кожна держава, виходячи зі своїх соціокультурних особливостей розвитку, має визначитись із типом власної виборчої системи, якомога більше адаптувавши її до соціальних реалій.
96, Парламентські вибори — спосіб формування єдиного законодавчого органу України — Верховної Ради України — шляхом всенародного голосування.
Відповідно до Конституції України, конституційний склад Верховної Ради України — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (стаття 76). Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради України (стаття 77).
Право голосу на виборах депутатів мають громадяни України, яким на день голосування виповнилося вісімнадцять років. Громадяни України, які мають право голосу, є виборцями. Не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним.
Участь громадян України у виборах депутатів є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах.
Кожний виборець голосує на виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється.
Підготовка і проведення виборів депутатів регулюються Конституцією України, Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 року[1], Законами України «Про Центральну виборчу комісію», «Про Державний реєстр виборців», іншими актами законодавства.
97, Вибори Президента України, як форма безпосереднього народовладдя, являють собою волевиявлення Українського народу щодо заміщення поста Президента України шляхом голосування. Згідно з виборчим законом України, для обрання президента використовується система у два тури, в яких кандидат повинен отримати більшість (50% і більше) голосів з усіх поданих бюлетенів.В разі не набирання 50% голосів оголошується 2 тур для двох кандидатів, що найбрали найбільшу кількість голосів.
Розрізняють кілька видів президентських виборів. Відповідно до Закону України "Про вибори Президента України" вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними.
Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Президента України, тобто кожні п'ять років. Позачергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із достроковим припиненням повноважень Президента України у випадках, передбачених Конституцією України. Відповідно до ст. 108 Конституції України повноваження Президента України припиняються достроково у разі: 1) відставки: 2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерті. Але ці підстави набувають чинності під час додержання передбачених Конституцією процедур.Повторні вибори Президента України проводяться відповідно до Закону у двох випадках: 1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано; 2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.
98, Відповідно до Конституції України, чергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обраної на чергових виборах (стаття 136). Чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на чергових виборах (стаття 141). Місцеві вибори є вільними та відбуваються на основі гарантованого Конституцією України та Законом загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища. Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою:
-половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті;
-половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті.
Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища, міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм.
Участь громадян України у місцевих виборах є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у виборах.
Організація і проведення місцевих виборів здійснюються публічно і відкрито.
99, Елітам народи можуть завдячувати свою участь в історії. Еліти створюють сукупність символів, збірку понять, мову, якою описується дійсність. Еліта поширює їх на решту суспільства. Те, яку сукупність символів люди використовують, якими поняттями характеризують дійсність, принципово впливає на їхнє мислення про оточуючий світ та на їхню діяльність. Еліти творять нові поняття і зв’язки між ними, модифікують існуючі значення і встановлюють, які поняття слід використовувати для опису даних явищ. Суспільства зазвичай можуть створити спільне бачення дійсности без участи еліти. Культурні та інтелектуальні еліти однак спроможні створити спосіб мислення про світ, який пов'язаний з прийняттям дальшої часової перспективи, з мисленням на вищому рівні абстракції, що беруть до уваги витончені і більш складні аспекти явищ і ширшу суспільну перспективу. Рушійною силою суспільства є унікальні події, зустрічі математиків у каварні, поема, ідея, виникнення течії в літературі чи наукове відкриття. Ці рідкісні випадки мають найбільший шанс трапитися усередині еліт. Однак, аби так сталося, це повинні бути справжні еліти. Якщо такі існуватимуть, то вони і будуть справжньою силою суспільства.
100,
З моменту свого виникнення елітизм був альтернативою демократії. Адже суперечності
між елітизмом і демократизмом очевидні: елітизм виходить із нерівності людей, тоді як
класична теорія демократії проголошує їх рівність; елітизм визнає реальним суб’єктом
політичної влади еліту, в той час як для демократії таким суб’єктом є народ.
Головна суперечність демократії – це суперечність між ідеєю демократії як
повновладдя народу і неможливістю її практичного здійснення. Багато вчених вважають
демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Дійсно, демократія у прямому її
розумінні - як безпосередня влада народу - неможлива вже в суто технічному відношенні,
оскільки немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого
державного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне і з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народ в цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноосібний деспот. Еволюція елітизму демонструє послідовне послаблення негативного відношення до
демократії. Разом з тим поняття демократії втрачає своє первісне значення: це не правління народу, а правління обраних ним представників, еліти, яка править “на благо всього суспільства” зі
згоди народу. Кроки щодо примирення елітизму і демократії породили ряд теоретичних
розробок, що дістали назву концепцій демократичного елітизму.
Теорія демократії і теорія еліт є двома різними способами теоретичного пояснення
однієї й тієї ж політичної реальності, які не тільки не виключають, а навпаки, взаємно
передбачають одна одну. «Демократія не може бути безпосередньою владою народу у
прямому значенні цього слова.
101, Класичні теорії еліти. Ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нищих» виникли в глибокій старовині. Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту. Ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством і приречені на виконання «чорнової роботи». Рабів Платон взагалі не рахував за членів суспільства. Проте як певна система поглядів елітарні теорії були сформульовані в ХХ в. Саме в цей час термін «еліта» отримав розповсюдження в соціології і політології. Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальною політичною поведінкою і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом. Г.Моска в роботі «Правлячий клас» писав, що у всіх суспільствах існують два класи людей - клас який править, і клас, яким правлять. Правлячий клас завжди є нечисленним. Меншина править більшістю, тому що вона, по-перше, зорганізована, а по-друге, має особливі якості, завдяки яким користується пошаною і великим впливом в суспільстві. Влада, затверджував він, завжди знаходилася і повинна знаходитися в руках меншини. Коли вона переходить з одних рук до інших, то переходить від однієї меншини до іншої, але ніколи від меншини до більшості. Вільфредо Парето висунув концепцію «зміни еліт», згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість.
102, В процесі формування сучасної еліти можнавиділити три складових:
- представники колишньої радянської номенклатури;
- учасники опору комуністичному режиму;
- нові громадські діячі, не пов'язані ні з першими, ні з другими.
В цілому процес формування української політичної еліти ще далеко не завершений і для неї характерні не лише глибокі ідеологічні розбіжності між різними шарами, але і не менш значимі регіональні відмінності. І це не дивно: лише зміцнення незалежної держави стане основою і сильної, повноцінної національної еліти, здатної сучасно мислити і діяти.1. Політична еліта сучасної України не є, як того потребує забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес суспільства в цілому. 2. Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами багато в чому антинародної діяльності потужно спричиняє народження і відповідної української бюрократії, яка, за висловом ще К. Маркса, вважає себе кінцевою метою держави і виражає сукупний інтерес панівного класу, тобто тієї ж еліти. Коло, як кажуть, замикається.3. Глибокий і вражаючий суспільний парадокс України, як і більшості нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова еліта так і не з’явилася То на які ж прогресивні зміни, особливо щодо реалізації національної ідеї і національних інтересів, ми сподіваємося?
4. Проблема турботи про загальне благо – одвічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої еліти, але й коли еліта відповідає чи ні такій потребі.
103, ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ – політична еліта є внутрішньо диференційована і має складну структуру, яку складають різні типи й види еліт. В. Парето за місцем у політичній системі поділяв еліту на правлячу і неправлячу, або контреліту. До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до контреліти — такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. За часом і засобами утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні й сучасні. Влада традиційних еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю, військова доблесть, релігійні заслуги тощо. Влада сучасних еліт базується на сучасних цінностях, до яких належать, зокрема, промисловий. Близьким до цієї типології є поділ еліт залежно від основи їх формування на еліту крові, еліту власності та еліту інтелектуальної продуктивності. На основі крові формується еліта доіндустріального суспільства, на основі приватної власності, багатства — еліта індустріального, а на основі інтелектуальної продуктивності — постіндустріального суспільства. Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділяються на вищі, середні та адміністративні Вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники — глава держави, голова парламенту, прем?єр-міністр, голова Верховного суду і т.д. Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових осіб. Це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій і провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя досить значна диференціація. Об?єднує представників середньої політичної еліти хіба що те, що вони є виборними, а не призначуваними особами.Адміністративну еліту складає вищий прошарок державних службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються. За змістом діяльності і функцій політична еліта поділяється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а за способом формування — на закриту й відкриту Еліти закритого типу відтворюються на власній основі. Вони максимально утруднюють проникнення до своїх лав нових членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору. Еліти відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу представників нижчих верств населення, наділених елітарними рисами.Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поділяються на загальнонаціональну та регіональні.
104,Система формування та змін політичних еліт.
У світовій політичній практиці склалися дві основні системи формування політичних еліт: антрепенерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна
Антрепренерська система орієнтована на особисті якості кандидата, його вміння подобатися людям. Цю систему характеризують: відкритість, широкі можливості для представників будь-яких соціальних груп претендувати на отримання лідируючих позицій у суспільстві; невелике число формальних вимог, інституційних перешкод; широке коло експертів, яке може включати весь електорат; висока конкурен-тність добору, гострота суперництва за отримання керівних посад; першорядна значимість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, зацікавити її новими ідеями та реалістичними програмами.
Система гільдій має давні традиції і є дуже консервативною, в ній майже відсутня конкуренція. Тому вона схильна до відтворювання одного й того ж типу керівників, прирікаючи тим самим еліту на поступове вимирання, перетворення її на замкнену касту.
105,Політичне лідерство: сутність, характерні риси та механізм формування.
Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.
При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства:
— лідерство передбачає постійний вплив на навколишніх;
— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;
— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.
106,Класифікація політичного лідерства.
Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.
1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. 2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність.
3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси.
107,Основні концепції політичного лідерства.
1.Теорія рис лідерства. Вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Необхідна кількісна перевага, глибше та масштабне мислення, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій і т.д.
2.Ситуаційна концепція. Функція лідера виконується особою в певній ситуації. Лідер діє в межах цієї ситуації, він необхідний як рушій, що її розв'язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи інший період.
3.Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, котрі його обрали чи якоюсь мірою на нього впливають. Ці відносини можуть бути односторонніми, коли впливає лідер, і залежати від рівня концентрації влади у лідера та рівня його політичної ваги, а також особливих якостей; двосторонніми, коли відбувається вплив на лідера з боку його послідовників, а не тільки з боку лідера на останніх.
108,Політична свідомість: поняття, структура, типи і функції.
Політи́чна свідо́мість (від лат. con — разом, спільно та scentia — знання) — це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами — індивідами, групами, націями тощо.
Типи поліитичної свідомості:
антидемократичний,
праворадикальний,
ліберально-реформістський,
буржуазно-націоналістичний,
християнсько-демократичний
Функції політичної свідомості:
Пізнавальна
Виховна
Прогностична
Регулятивна
109,Політична символіка.
Політичні символи – умовні образи політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження, а також вираз прихильності їх носіїв до певної політичної позиції.
Політична символіка – сукупність засобів, які надають політичному життю, політичній дії, різним формам матеріалізації політики підкреслено очевидний або прихований зміст, значення.
Основні різновиди політичної символіки:
1. Мовна символіка.
2. Національно-державна символіка:
- державні символи (герб, прапор, гімн);
- грошові знаки ( національна валюта );
- Знаки розрізнення (регалії вищих осіб держави, форма одягу,
державні нагороди);
3. Образотворчо-мистецька політична символіка:
- предметно-об’єктна політична символіка;
- Політико-музична символіка;
-Скульптурно-архітектурна політична символіка;
4. Політична емблематика:
- умовно-графічна символіка;
- наочно-агітаційна символіка;
5. Політичні ритуали.
6. Політичні символи зовнішнього вигляду, місця та часу дії:
- політична мода та стиль;
- політична топоніміка (географічні назви);
- символи місця дії;
- символи часу дії (символічні назви історичних епох)
7. Неполітичні символи, що набувають політичного змісту.
8. Люди, як політичні символи.
110,Політична психологія як складова політичної свідомості. Особливості психології натовпу.
Політична ідеологія активно впливає на суспільство, з'єднуючись з психологією людей. Політична психологія, таким чином, являє собою практичне усвідомлення суб'єкта владних відносин. Інакше кажучи, це та сукупність духовних утворень, яка сприяє виробленню у людини безпосередніх мотивів і установок політичної поведінки. Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичною діяльністю групи, то психологія формується у процесі безпосередньої активності громадян на основі їх практичної взаємодії між собою і з інститутами влади. Тому у змісті політичної психології домінуючу роль грають чуттєві й емоційні елементи свідомості, які орієнтують її, як правило, на відображення не перспективних, а сучасних інтересів людей. Хоча здоровий глузд, закладений у політичних емоціях, дозволяє їм досить точно й тонко відображати політичні взаємовідносини різних сил, правильно визначати перспективу діяльності партій і держави.
111,Місце і роль політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства.
Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.
Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.
112,Типологія політичної культури.
Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:
патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;
підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;
активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.
113,Політична соціалізація особистості: сутність, інститути, етапи.
Політична культура суспільства виконує одну з найважливіших своїх функцій - політичну соціалізацію.
Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події.
Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п'яти років) сприйняття людиною політичних категорій.
Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації.
114,Політична культура українського суспільства: традиції, сучасний стан, тенденції розвитку.
Політична культура сучасної України має, за дослідженнями вчених, посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною, чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією.
Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною.
За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, Сучасній Україні загалом властива прихильність, як вже відмічалось, прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.
Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих мають ще несформований характер
115,Політична культура сучасної української еліти.
Усій українській еліті нині бракує, передусім, державницької відповідальності за практичні дії, а також і політичної культури. Ще В. Липинський наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не державницько-національним прагненням.
Політична культура взагалі (за Г. Алмондом, С. Вербою) виявляється у трьох основних типах (видах): активістська (залучення людини, громади до політичних процесів); підданська (коли люди беруть участь у громадському житті, однак позбавлені можливості реально впливати на політичне життя); патріархальна (низький рівень зацікавленості в політичних процесах).
116,Ментальність та політична культура української нації.
Національний менталітет - певний спосіб бачення світу і типових зразків соціальної дії, регулюючих поведінка народу протягом багато часу.
Політична культура є сукупність цінностей, установок, переконань, орієнтацій і висловлюють їх символів, що є загальноприйнятими і служать упорядкування політичного досвіду і регулювання політичної поведінки всіх членів товариства. Вона містить у собі як політичні ідеали, цінності, установки, а й активні норми політичного життя. Тим самим було політична культура визначає найтиповіші зразки і правил політичної поведінки, взаємодії влади - індивіда - суспільства.
117,Національна самосвідомість українців: сутність, основні рівні і фактори зростання.
Націона́льна свідо́мість — сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Національна свідомість — універсум буття нації.
Таким чином, самосвідомість є здатністю людини ідентифікувати себе з самим собою і з конкретною людською спільнотою. У межах особистості, індивідуального “я”, самосвідомість – це саморефлексія людини, її цілісне уявлення про себе в контексті складної системи виховання, вірувань, соціально-політичних та суспільних впливів. Етнічна самосвідомість виникає на підґрунті етнічної самоідентифікації і є результатом та показником консолідації певного етносу. Національна самосвідомість є саморефлексією в царині національних відносин і спрямовує індивіда на з’ясування свого місця та власної позиції в системі міжнаціональних відносин щодо готовності утверджувати себе як носія національних цінностей, всебічно готового до їхнього відстоювання і захисту.
118,Громадська думка як форма політичної свідомості. Її роль у функціонуванні демократії.
Як форма свідомості, громадська думка – більшою мірою продукт емоційної, чим раціонально-пізнавальної діяльності. Воно виникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченого підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.
119,Проблеми становлення української політичної нації.
Найперша і найтяжча помилка — збереження ударного загону антидержавницьких. сил, зосереджених нині у деяких партіях.
Друга помилка — передача влади тій частині колишньої партноменклатури, яка хоч і задекларувала свою відмову від комуністичної ідеології та практики, однак не виявила готовності до активної реформаторської діяльності, спрямувала основну енергію і досвід да особисте збагачення і зміцнення своїх панівних позицій у керівництві, зберегла тоталітарну ментальність, відповідний стиль діяльності та, значною мірою, і зміст її. В ситуації, що склалася після прийняття Конституції України, потрібно посилити вимоги до Президента та Конституційного суду як гарантів її дотримання, інтенсивніше провадити ротацію кадрів у системі управління країною на основі критеріїв кваліфікованості і відданості інтересам української держави.
Третьої помилки припустилися в національному питанні. Не зрозуміли, що в Україні немає іншої державотворчої сили, крім національно свідомого ядра української нації, не конче українського за етнічним походженням, але неодмінно переконаного у необхідності творення національної української держави за кращими зразками європейських держав-націй і з урахуванням історичних завдань української нації. Було погано усвідомлено, що і держава, і громадянське суспільство цементується культурою, безнаціональної ж культури не існує. Отже, в Україні може і повинна домінувати саме українська культура з її потужним формотворчим потенціалом. Необхідно виправити цю помилку, ліквідувати наслідки накинутої силою русифікації, зняти всі обмеження і самообмеження з духовного розвитку українців, допомогти тій їх частині, яка зазнала втрати української мови і культури, повернутися до свого природного стану. Поза сумнівом, слід забезпечити на правовій основі потреби культурного розвитку усіх національних меншин в Україні, але ця діяльність перетворюється на блюзнірство, якщо водночас залишається упослідженою українська етнічна більшість.
Четверта помилка — у соціальній сфері. Населення України має право на забезпечене існування навіть у складних умовах народження нового економічного ладу. розбудови держави в тяжких обставинах спротиву і тиску з боку супротивників цих процесів. Докори щодо політичної пасивності народу були б слушними, якби він не був об'єктом постійного здирства і грабунку з боку влади. Наш народ знав значно тяжчі часи, але одна справа — терпіти злидні через об'єктивні труднощі, друга — через те, що хтось у тебе краде. Нині розподіл національного прибутку в Україні визначається не реальним внеском трудівника, а головним чином спритністю і здібностями до шахрайства. Покінчити з мафією, організованою та неорганізованою злочинністю — найпевніший шлях для встановлення довіри населення до владних структур будь-якого рівня, для піднесення політичної активності найширших мас. Соціальний захист трудівників допомога нужденним — найперше завдання держави.
П'ята помилка полягає у докорінно хибному ставленні до науки, освіти і культури і до тих творчих особистостей, які їх розвивають, забезпечуючи тим самим довготривалі підвалини добробуту і могутності України. Посилання на брак коштів для цього фальшиві, бо добре відомо, що навіть незначного скорочення роздутого адміністративного апарату цілком достатньо для нормального фінансування цих галузей.
120,Концепції етнічності в політичній науці (примордіалізм, інструменталізм, конструктивізм).
1.Примордіалістська концепція етнічності. Вперше термін "примордіальні зв'язки" вжив Бдуард Шилз в 1957 р. Англомовний термін "primordial" означає прадавній, першопочат-ковий, первісний. Примордіалістська концепція етнічності остаточно сформувалася в 60-х роках XX ст. завдяки працям Кліффорда Ґірца.
2. Інструменталістська концепція етнічності. Латинське слово "instrumentum" означає "знаряддя". Інструменталізм виникає в 70-х роках XX ст. в США як реакція на неспроможність примордіалізму пояснити пожвавлення національних рухів в сучасному світі. Цей напрям ще називають теорією ситуативної, або мобілізованої, етнічності. Представником цієї теорії є Брік Гобсбаум, основні положення теоретичної концепції якого висвітлено у праці "Нації і націоналізм після 1780 року".
3. Конструктивістська концепція етнічності. Латинське слово "construction" означає "побудова". Конструктивізм — це своєрідна спроба поєднати два попередні підходи трактування етнічності. Вони не заперечують примордіальності (первинності) етнічних спільнот, але подальший їх розвиток розглядають через призму соціальної структури суспільства.
121,Політичні конфлікти: сутність, типи, причини виникнення та методи подолання.
Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним конкретно-етнічним виразом загальносоціальних суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим соціальними суперечностями. Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учасниць конфлікту — “дістати перемогу” неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони. Прикладом цього можуть слугувати події на Кавказі, в Таджикистані, у колишній Югославії тощо. Суть науково обгрунтованої національної політики в Україні — постійний баланс загальнодержавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають. Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави можливі і вияви націоналізму. За всієї багатоманітності конкретних виявів він має чітку ознаку: визнання власної національної винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок їхнього обмеження. Ясна річ, що націоналізм одних може тільки породжувати націоналізм інших. У національній політиці слід чітко розрізняти підвищення національної самосвідомості й націоналізму. Підвищення національної самосвідомості — це природний і закономірний наслідок економічного і культурного прогресу народів. Національне життя не визнає насилля. Як не можна штучно пришвидшити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї “купи”, так не можна штучно зводити паркан між націями, консервувати відмінності між ними. І те, й інше однаково небезпечне й однаково трагічне.
122,Політична модернізація: сутність, етапи, типи і шляхи. Проблеми політичної модернізації українського суспільства.
ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.
Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.
ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.
1-й етап (50-ті – початок 60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політичної модернізації.
На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:
– універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;
– технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем);
– вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;
– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).
2-й етап (друга половина 60-х – початок 70-х років) – критика теорії модернізації.
Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.
3-й етап (початок 70-х – друга половина 80-х рр.) – відхід від євроцентризму.
Характерні риси етапу:
– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);
– зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу.
Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:
– політичній системі;
– політичній культурі;
– політичній поведінці.
123,Головні принципи сучасної міжнародної політики та міжнародного права.
Принципи сучасних міжнародних відносин:
•поваги до державного суверенітету та суверенної рівності
•незастосування сили чи погрози силою
•непорушності кордонів і територіальної цілісності держав
•мирного врегулювання спорів
•невтручання у внутрішні справи
•поваги прав людини і основних свобод
•рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею
•співробітництва між державами
•сумлінного виконання міжнародних зобов'язань
124,Основні тенденції світового політичного процесу.
Сукупну діяльність народів, держав та їх інститутів, соціальних спільнот та їхніх організацій і рухів, що мають певні політичні цілі в галузі міжнародного життя, називають світовим політичним процесом. Його складовими є політична діяльність ООН та інших міжнародних організацій та їх органів; політичні акції регіональних, міжрегіональних та міждержавних об'єднань, а також відповідних недержавних організацій; зовнішньополітична діяльність суверенних держав, партій та громадських організацій.
125,Суб’єкти світового політичного процесу.
Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.
Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.
126,Міжнародні та регіональні організації як суб’єкти світового політичного процесу. Роль і місце в них України.
Міжнародні міжурядові організації (англ. International Intergovernmental Organization (IIGO's)), найчастіше асоціюються із терміном Міжнародні організації — об'єднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Уряди діють від імені своєї держави і представляють її інтереси, дотримуючись поваги її суверенітету.
Ознаки:
1.членство 3 і більше країн.
2.наявність установчого міжнародного договору;
3.постійні органи і штаб-квартира
4.повага суверенітету членів-держав;
5.невтручання у внутрішні справи
6.встановлення порядку, прийняття рішень і їх юридичної сили;
Класифікація
За предметом діяльності — політичні, економічні, кредитно-фінансові, з питань торгівлі, охорони здоров'я, культури та ін.
За колом учасників — універсальні, регіональні.
За порядком прийому нових членів — відкриті, закриті.
За цілями та принципами діяльності — з загальною компетенцією, зі спеціальною компетенцією.
За кількістю членів — всесвітні, групові.
127,Держава як основний суб’єкт міжнародних політичних відносин.
Держава -- це, насамперед, апарат влади, знаряддя економічного. політичного та ідеологічного керівництва суспільством.
Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства і центрального суб'єкта (актора) міжнародних відносин визначається її призначенням у суспільстві. Вона виступає як:
- політична організація громадянського суспільства;
- носій політичної влади в суспільстві;
- представник усього населення на даній географічній території;
- форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням;
- джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;
- виразник загального інтересу;
- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;
- творець загальних цілей у суспільстві;
- основний стабілізатор суспільного життя;
128,Зовнішня політика, її цілі, функції та засоби.
Зовнішня політика — це діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.
До найважливіших функцій зовнішньої політики держави належать:
1. Оборонна—протидія будь-яким проявам агресії з боку інших держав, захист прав та інтересів країни і її громадян за кордоном.
2.Представницько-інформаційна — має подвійне призначення: інформування свого уряду про положення й події в тій або іншій країні й інформування керівництва інших країн про політику своєї держави. Ця функція відіграє важливу роль у формуванні правильних уявлень про місце держави в розміщенні сил на міжнародній арені й дає можливість проведення реалістичної зовнішньої політики.
3. Переговорно-організаторська — спрямована на встановлення й зміцнення торгово-економічних, науково-технічних, культурних та інших зв’язків з різними державами.
У своїй зовнішньополітичній діяльності держави переслідують такі основні цілі:
• Захист державного суверенітету проти зовнішніх намірів і постійну турботу про безпеку країни.
• Збереження цілісності державної території.
• Створення зовнішніх умов, сприятливих для економічного співробітництва, культурних зв’язків з іншими країнами, розвиток іноземних інвестицій, туризму й т. ін.
• Вплив на зовнішнє оточення, контроль за небажаними відносно даної держави діями, їхня нейтралізація.
• Внесення свого вкладу в побудову стабільних міжнародних відносин, заснованих на фундаменті міжнародного права.
129,Напрями і пріоритети зовнішньополітичної діяльності України.
На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:
· розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;
· європейська iнтеграцiя;
· багатостороння дипломатiя.
У двостороннiх вiдносинах прiоритетними є два напрями дiяльностi української дипломатiї:
· вiдносини з сусiднiми країнами;
· стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими державами свiту.
Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає:
· подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети
· iнтеграцiї України до Європейського Союзу;
· адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент;
· поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.
В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:
· забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй;
· налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;
130,Поняття геополітики. Вплив географічних чинників на життєдіяльність української держави.
Геополітика (від грец.γη — земля + πολιτική — мистецтво управління державою) — політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічнихфакторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженістьприродних ресурсів, клімат, кількість населення.
131,Основні концепції геополітики.
Геополітика (від грец.γη — земля + πολιτική — мистецтво управління державою) — політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічнихфакторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженістьприродних ресурсів, клімат, кількість населення.
Геополітика — наука, яка розглядає вплив географічних чинників на внутрішню й особливо зовнішню політику держав і націй. Однак таке тлумачення вже не є актуальним. На сьогодні є цілий ряд наукових шкіл, які по-своєму трактують цей термін. Різні розуміння сутності геополітики можна об'єднати у 2 групи: 1) традиційне (класичне), 2) сучасне (розширене).
Геополітика це мистецтво і практика використання політичної влади над певною територією. Традиційно, цей термін застосовувався в основному в плані впливу географії на політику, але його використання розвинулася за останні сто років достатньо, щоб охопити ширший зміст. У наукових колах, вивчення геополітики припускає аналіз географії, історії та соціальних наук з урахуванням просторової політики і моделей на різних рівнях (від рівня держави на міжнародному).
Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб'єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб'єкту здійснювати контроль над простором із метою реалізації своїх життєво важливих інтересів.[Джерело?]
Геополітика — це одна з галузей зовнішньої політики. Вона поділяється на ряд окремих підгалузей. Політика балансу сил — запобігання домінування в міжнародній системі одного, або групи держав. Отто фон Бісмарк з цього приводу висловився надзвичайно вдало: «Вся політика може бути зведена до формули — постарайся бути серед трьох у світі, де править крихкий баланс п'яти держав. Це єдиний справжній захист проти формування ворожих коаліцій»
132,Україна в сучасному геополітичному просторі: виклики і перспективи.
Сучасні виклики перед Україною мають різні рівні розвитку та якості впливу. По-перше, українська нація і країна мають розбалансовану, навіть розірвану ідентичність (між націоналізмом і малоросійством, проросійським цивілізаційно-культурним імперством). По-друге, наша держава не має стійких і тривалих історичних традицій (це зумовлює масову орієнтацію на чужі політико-правові вартості і загальну хаотичну громадянську поведінку). По-третє, наші нація і культура постали на цивілізаційній межі між Європою і Євразією, і це систематично провокує світоглядні, духовні, ціннісні і моральні розлами в українському. По-четверте, українська нація (принаймні останніх три століття) історично розвивається без своєї стійкої еліти, яка або асимілювалася в чужі культури, або винищувалася імперськими сусідами. По-п’яте, у ширшому геополітичному і цивілізаційному контексті українська ідея є слабкою і хиткою через загальну недоформованість її органічного цивілізаційного простору – Середньої. По-шосте, сучасна епоха глобалізації застала Україну з вищеописаними проблемами власного самоорганізовування, а її виклики вимагають від кожного народу велетенських мобілізаційних зусиль політичного, морального, інтелектуального, культурного характеру, таких зусиль, які наразі українська недоструктурована, недогартована нація виявити не може. Звідси – загальна розгубленість в українському суспільстві, розростання в ньому примітивного космополітизму, апатризму, відсутність самостійницької політики глибшого сенсу, розвиток психології клієнтизму (цивілізаційного наймитства), культурної вторинності, вульгарного масовізму.
133,Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.
Екологія: деградація земель — екологічні проблеми сучасності — озонові діри — парниковий ефект — проблема регулювання промислових викидів — проблеми руйнування екосистем — екологічні лиха — проблеми геоактивності — проблеми геліоактивності — проблеми світового господарства
Економіка: Вичерпання факторів виробництва — глобальна конкурентноспроможність — економічна парадигма — Інтеграція та дезінтеграція господарських ринків (інтеграційні утворення в Європі, Азії, Америці) — затратні виробництва — нові моделі економічного розвитку — перерозподіл блага між традиційними та новими економіками — Ресурсний потенціал сучасної цивілізації — Сталий розвиток
Енергетика: Енергетична криза — проблема безпеки АЕС, нових енергоблоків та наслідки виведення АЕС з експлуатації — Аварії на атомних електростанціях (Японія, 1997, 2011)
Здоров'я: контроль народжуваності та демографічні програми у країнах, що розвиваються — СНІД — старіння людини — санітарно-ветиринарний контроль проти пандемій та їх загроз (грип пташиний, грип свинячий)
Космос та космічні технології: космічне сміття та забруднення космосу — Ноосферно-космічна цивілізація
Озброєння: контроль озброєнь — контроль атомних технологій («Атомний клуб»)
Природа: межі розуміння природи — самозародження речовини
Політика: взаємопристосування господарських механізмів та інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях — гармонізація національної й міжнародної економічної політики — уніфікація господарського законодавства
Промисловість: Постіндустріальна модель розвитку — Третя промислова революція
Суспільство: гіпотеза другого демографічного переходу — експорт демократії — зближення націй (асиміляційний характер глобалізації) — перенаселення — продовольча проблема — соціально-економічний розвиток — цивілізаційний розвиток — технологічна революція
Технології: інформатизація (у глобальному вимірі) — машинна ера — обмеженість сучасних технологій — технологізація
134,Глобалізація: зміст, передумови та суперечливий характер
Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, такого, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці,міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життясуспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.
135,Міжнародний тероризм: його сутність, прояви та методи.
Тероризм — це метод політичної боротьби, який полягає у систематичному застосуванні нічим не обмеженого, не пов'язаного з військовими діями фізичного насильства для досягнення визначеної мети шляхом усунення політичних супротивників (вбивства політичних лідерів, військових або рядових громадян, вибухи, напади на банки, арсенали зброї, захоплення повітряних лайнерів, заручників тощо).
136,Україна і СНД: проблеми і перспективи.
Україна знаходиться у складі СНД уже 21 рік. Але протягом останнього часу уряд нашої країни, як ніколи, гостро поставив питання про доцільність перебування у СНД. Необхідно визначити чи є доцільним Україні знаходитись у складі співдружності чи це лише тягар для нашої економіки. Дане питання є достатньо неоднозначним і потребує ретельного аналізу.
З одного боку, нашій країні досить вигідно співпрацювати з країнами СНД. До них насприв'язує суміжне географічне положення, культурна спільність. У регіональному аспекті одним з пріоритетних напрямів у зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами СНД, що обумовлено історичними зв’язками, взаємопов’язаністю економік, подібністю економічних проблем. Розрив цих зв’язків означав би грандіозний спад в українській економіці, втрату величезних ринків, майже повну переорієнтацію цілих галузей промисловості. Навіть часткове здійснення таких змін
вимагає величезної фінансової допомоги з-за кордону, а отже - збільшення зовнішнього боргу країни.
З іншого боку, щороку Україна сплачує членські внески у СНД біля одного мільйона доларів. Сплачує і рік від року скаржиться на неефективність цієї структури.
137,Євроатлантична інтеграція України: виклики і перспективи.
Початок XXI ст. позначився загостренням низки глобальних проблем. Але водночас окреслились й унікальні можливості для побудови світу, вільного від ядерної загрози, екстремізму та ненависті, світу, де має бути забезпечено прогресивний розвиток, безпеку і процвітання всього людства.
Нині створюється нова архітектура міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Сьогодні жодна країна світу неспроможна гарантувати свою безпеку лише власними силами. У зв'язку з цим особливого значення набуває розширення Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та Європейського Союзу (ЄС) як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських держав до взаємної інтеграції.
У регіональному безпековому просторі навколо України сьогодні відбуваються масштабні інтеграційні процеси. З одного боку - ЄС та НАТО розширюють свої кордони та сфери впливу у Центральній та Південно-Східній Європі; з іншого - на пострадянському просторі активно утворюється Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ), що формується у руслі взаємодії з актуальних питань боротьби з міжнародним тероризмом та Програми "Партнерство заради миру" (ПЗМ).
На тлі сучасних змін у системі міжнародних відносин для України було б нелогічним й надалі обмежувати свій внесок у зміцнення європейської безпеки тількиособливим партнерством з НАТО, дотриманням позаблокового чи нейтрального статусу.
138,ООН – міжнародна організація глобального масштабу, її основні органи та функції. Роль і місце України в ООН.
Організа́ція Об'є́днаних На́цій (ООН) — міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу.
Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада; Рада з Опіки; штаб-квартира розташована у Нью-Йорку.
Україна була однією з держав — засновниць Організації і стала повноправним членом ООН з дня її заснування.
Сучасними пріоритетними сферами діяльності ООН для України є:
— розробка ефективних підходів до зміцнення міжнародної та регіональної безпеки;
—більш повне залучення ООН до процесу роззброєння, зокрема ядерного, зниження військового протистояння у різних регіонах світу, проведення конструктивного діалогу з проблем конверсії, участь у формуванні нових і зміцненні існуючих регіональних структур безпеки, налагодження співробітництва з ними;
— використання досвіду ООН для розв'язання соціально-еко-номічних проблем, експертної допомоги в інтересах державного будівництва України, сприяння переходу до ринкової економіки;
—використання унікальних можливостей ООН для ведення діалогу з представниками інших держав.
Перебуваючи у вересні 1995 р. у Києві, Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі зазначив: «У тому, що стосується Організації Об'єднаних Націй, роль України є унікальною і важливою. Я впевнений, що в найближчому майбутньому ми зміцнимо наші відносини, особливо у сфері інформації».
139,Основний зміст Всезагальної демократії прав людини (10.ХІІ.1948 р.).
Структуру «Загальної декларації» запропонував Рене Кассен у другому варіанті проекту. Кассен працював із першим варіантом, підготовленим Джоном Гамфрі. На організацію документа вплинув Кодекс Наполеона. Вона починалась із преамбули, де були окреслено загальні засади[11]. Кассен порівнював Декларацію з портиком грецького храму ізфундаментом, східцями, чотирма колонами і фронтоном.
Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідности, свободи, рівности й братерства. Сім абзаців преамбули проголошують причини виголошення «Декларації» і є сходинками до неї. Основний текст «Декларації» формує чотири колони. Перша колона (ст. 3-11) проголошує права індивіда, такі як право на життя й заборону рабства. Друга колона (ст. 12-17) проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третя колона (ст. 18-21) проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четверта колона (ст. 22-27) визначає соціальні, економічні й культурні права.
За моделлю Кассена останні три статті Декларації утворюють водограй, що зв'язує всю структуру в одне ціле. Ці статті присвячені обов'язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об'єднаних Націй[12].
140,Політичні права, свободи та обов'язки людини і громадянина.
1. Особисті права і свободи людини (громадянські, природні) безпосередньо пов'язані з сутністю людини, як фізичної особи:
- право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України);
- невід'ємне право на життя (ст. 27);
- право на повагу до гідності (ст. 28);
- право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29);
- право на недоторканість житла (ст. ЗО);
- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);
- право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32);
- право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33);
- право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);
- право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).
2. Політичні права і свободи громадянина України пов'язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства:
> право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36);
> право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевому референдумах (ст. 38);
> право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);
^ право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);
3. Економічні, культурні, соціальні, екологічні та сімейні права людини:
- право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);
- право кожного на підприємницьку діяльність (ст. 42);
- право на працю (ст. 43);
- право працюючих на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів (ст. 44);
- право працюючих на відпочинок (ст. 45);
- право громадян на соціальний захист (ст. 46);
- право кожного на житло (ст. 47);
- право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48);
- право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49);
- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50);
- право пов'язане з забезпеченням вільної згоди на шлюб, охороною материнства і батьківства, дитини і сім'ї (ст. 51-52);
- право кожного на освіту (ст. 53);
- право на свободу літературної, художньої, іншої творчої діяльності та її результати (ст. 54).
- право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звергатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40);
- право на судовий захист (ст. 55);
- право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових та службових осіб (ст. 56);
- зворотна дія нормативно-правових актів (ст. 58);
- право на правову допомогу (ст. 59);
- право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60);
- індивідуальний характер юридичної відповідальності (ст. 61);
- презумпція не винуватості (ст. 62);
- право відмови від показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст. 63).
Конституція встановлює вичерпний перелік обов'язків людини і громадянина:
- обов'язок громадян захищати Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність (ст. 65);
- обов'язок громадян шанувати держані символи України (ст. 65);
- обов'язок громадян відбувати військову службу, відповідно до закону (ст. 65);
- обов'язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66);
- обов'язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67);
- обов'язок громадян щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік, у порядку встановленому законом (ст. 67);
- обов'язок батьків утримувати дітей до їх повноліття (ст.51);
- обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст. 51);
- обов'язок кожного отримати повну загальну середню освіту (ст. 53);
- обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законівУкраїни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших громадян (ст. 68)