Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ, ІСТОРІЇ і ПОЛІТОЛОГІЇ
С О Ц І О Л О Г І Я
Методичні рекомендації
для студентів заочної форми навчання
Одеса
«Центр Медіа»
2014
ББК 60,5
УДК 316:378
Укладачі: кандидат політичних наук, доцент М.М. Самуйлік, викладач
І.В. Федорова.
Рецензент: кандидат філософських наук, професор Філянін М. С.
Методичні рекомендації “Соціологія” призначені для студентів заочної форми навчання Одеського державного аграрного університету. У посібнику розглядаються основні положення соціології.
Рекомендовано до видання кафедрою філософії, історії і політології Одеського державного аграрного університету.
Протокол № 5 від 22.12.2011 року.
ЗМІСТ
Вступ 4
Методичні вказівки до тем 5
Тема 1. Соціологія як наука 5
Тема 2. Історія становлення соціології в країнах Західної Європи і США 10
Тема 3. Розвиток соціологічної думки в Україні 22
Тема 4. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура 29
Тема 5. Особистість у системі соціальних зв’язків 40
Тема 6. Економічна соціологія 46
Методичні рекомендації до виконання контрольних робіт з курсу «Соціологія» 51
Тематика контрольних робіт 54
Питання до заліку (іспиту) з курсу «Соціологія» 59
Література 62
ВСТУП
Вивчаючи курс соціології, кожен студент має чітко усвідомити: для осягнення дисциплін гуманітарного профілю необхідне глибоке їх розуміння, осмислення, світоглядне сприйняття. Методика вивчення соціології як науки, яка тісно пов'язана з реальною дійсністю – суспільством, не схожа на методику засвоєння математичних, економічних чи то мовних дисциплін. Тут важливі не тільки знання, а й здатність до розмірковування, судження. Освіта не повинна обмежуватися лише передачею традицій, знань та навичок. Щодо соціології, то вона покликана поліпшувати здатність людини знаходити сенс у різних ситуаціях, процесах та явищах, глибоко їх осмислювати, усвідомлювати.
У процесі навчання студент засвоює безліч дисциплін. Звичайно, залежно від професії, велику роль у формуванні професійних навиків насамперед відіграють спеціальні дисципліни – це ті, знання яких будуть використовуватися безпосередньо у професійній діяльності (наприклад, для студенів економічного факультету – це бухгалтерський облік, економічний аналіз, ряд інших економічних дисциплін, для студентів агробіотехнологічного факультету – це ботаніка, агрохімія, селекція і захист рослин тощо). Однак є такі предмети, які формують та підвищують нашу освіченість, загальний розумовий рівень, розвивають вміння мислити, спілкуватися, формують і розширюють світогляд і т. ін., тобто без засвоєння яких не можна сказати, що така людина є носієм високої культури, освіченості. Вивчення соціології, на наш погляд, допоможе сформувати у майбутніх спеціалістів соціологічне мислення та культуру, вибудувати алгоритм з'ясовування природи соціальних процесів та явищ. Освоєння курсу соціології дозволить також оволодіти фундаментальними основами важливих знань, уміннями та навичками з підготовки та проведення конкретних соціологічних досліджень у практичній діяльності, оскільки більшість різновидностей маркетингових та інших досліджень, якими оперуватимуть майбутні фахівці, базуються на системі соціологічних методів – як оптимальної моделі наукового пошуку.
.
І. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО ТЕМ
Тема 1. Соціологія як наука
Природа соціології, її предмет, система категорій та закономірностей
Вивчаючи це питання, слід перш за все з’ясувати, що являє собою соціологія як наука. Поява соціології як самостійної науки була зумовлена розвитком суспільства й суспільствознавства наприкінці ХVIII — на початку ХIХ ст. У цей час світ зазнав глибоких соціальних змін, пов’язаних з переходом від традиційного до сучасного індустріального суспільства. Нові форми економічного та політичного життя вимагали конкретного наукового аналізу. Виникла потреба переходу від загальних абстрактних філософських роздумів про суспільство, про тенденції розвитку до позитивної науки про суспільство як живе функціонуюче утворення. Оскільки тоді суворі наукові методи продукувалися і використовувалися головним чином природознавством, то й соціологія відчуває його вплив. Її становлення проходить під загальним прапором позитивізму.
У становленні соціології можна виділити ряд етапів. Перший пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса. Засновником соціології був французький вчений Огюст Конт (1798 — 1857). Цей філософ уважав, що соціологія, яку він спочатку називав “соціальною фізикою”, має запозичувати у природничих наук об’єктивність, здатність піддаватися перевірці, доказовість. Вихідним у соціології Г. Спенсера та К. Маркса також був позитивізм.
Другий етап. На зламі ХIХ і ХХ ст. соціологія переживає якісно новий етап: усвідомлюється обмеженість абстрактно-теоретичних методів пізнання, які переважали на першому етапі, постає питання про виділення соціології у самостійну цілісну науку. Найбільш яскраві представники соціології у цей час — М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм. Їх об’єднує думка про принципову відмінність законів суспільного розвитку від законів природи, про своєрідність соціологічних методів пізнання.
Третій етап починається з другої половини ХХ ст. У цей період усвідомлюється необхідність синтезу теорії та емпірії, тривають пошуки загальної теорії, стрімко розвиваються спеціальні соціологічні теорії. Значний внесок у розвиток соціології на цьому етапі зробили американські соціологи Г. Парсонс, Р. Мертон та інші.
Термін “соціологія” походить від двох слів: латинського societas — суспільство та грецького logos — слово, поняття, вчення. Таким чином, етимологічно слово “соціологія” — це наука про суспільство. Дуже важливо провести чіткий розподіл між об’єктом і предметом соціології. Об’єктом тієї чи іншої науки завжди виступає певна сфера суспільного життя. Прийнято вважати, що об’єктом соціологічного пізнання виступає вся сукупність властивостей, зв’язків і відносин, які носять назву соціальних. Соціальні зв’язки, соціальна взаємодія, соціальні відносини і спосіб їх організації є об’єктами соціологічного дослідження.
Предмет соціології, оскільки він виступає результатом дослідницьких дій, не може бути визначено однозначно. Справа не тільки в тому, що вивчає наука. Важливо зрозуміти, як вона це робить. Відповіді на такі різні запитання — “що” та “як” — характеризують відмінність між об’єктом та предметом науки. Питання про предмет науки — це визначення характерного для саме цієї науки кута погляду на об’єкт. У посібниках наводяться різні визначення предмету соціології. Так, у “Короткому словнику” соціологія визначена як “наука про закони становлення й розвитку суспільства загалом, соціальних відносин та соціальних спільнот”. У “Соціологічному довіднику” під соціологією мається на увазі “наука про закони й форми соціального (суспільного) життя людей у його конкретних проявах: різних за складністю соціальних системах, спільнотах, інституціях, процесах”. Колишній президент Радянської соціологічної асоціації академік Т. І. Заславська визначає соціологію як науку про закономірності функціонування, розвитку й взаємодії соціальних спільнот різного типу. Цю точку зору поділяє і відомий російський соціолог В. О. Ядов. Нам здається, що таке визначення предмета соціології найбільш точне.
Дуже важливим питанням є питання про основні категорії, основні наукові поняття соціологічної науки. Мова йде про виділення таких вихідних категорій, які лежать у фундаменті науки. Як і у визначенні предмета соціології, тут немає єдності думок. Одні вважають, що такою категорією виступає поняття “суспільство”, інші — “громадянське суспільство”, треті — “соціальна система” або “соціальна структура”, четверті — “соціальна група”, п’яті — “соціальна спільнота” і т. ін. Враховуючи вищерозглянуту загальну характеристику предмета соціології, найбільш правильною уявляється остання позиція, а саме — визнання ключовою категорією соціології категорії “соціальна спільнота”.
Якщо категорії соціології відбивають ті чи інші суттєві сторони, риси, властивості об’єкта цієї науки, то закони соціології виражають глибинні, суттєві, необхідні зв’язки між ними. Це, перш за все, закони дії та взаємодії суспільства, соціальних спільнот, груп та особистостей. Це означає, що соціальні закони регулюють поведінку людей і їхніх груп, визначаючи стосунки між особистостями, їхніми спільнотами, і проявляються в діяльності людей та їхніх об’єднань.
До числа соціальних відносяться, наприклад, закони соціальної диференціації та інтеграції, соціальної мобільності, інтернаціоналізації суспільного життя, соціалізації індивіда, урбанізації суспільства та інші. У житті соціальні закони реалізуються конкретними людьми і в конкретних умовах, а тому проявляються як закони-тенденції.
Класифікація законів соціології може бути проведена за різними основами. За ступенем спільності ці закони можуть бути поділені на загальні, тобто такі, що визначають розвиток суспільства, соціуму, соціальної системи як цілого, і спеціальні, тобто характерні для окремого елемента соціальної системи, частини суспільства.
За характером, способом прояву соціальні закони поділяються на динамічні й статичні. Перші виражають жорсткий, однозначний зв’язок між послідовністю подій у конкретних умовах і визначають напрямки, фактори й форми соціальних змін. Другі — детермінують соціальні явища не суворо, а з певною мірою вірогідності, вони відбивають основні напрямки і тенденції соціальних змін у межах збереження даного соціального цілого.
Структура, метод і функції соціології. Соціологію можна поділити на теоретичну, спеціальні галузеві соціологічні теорії і прикладну соціологію.
Теоретична соціологія — це багатоманітні концепції, що розглядають різні аспекти соціального розвитку суспільства, а саме: всю сферу соціального життя — соціальні спільноти, соціальні відносини, процеси, інститути. Інакше кажучи, соціологічна теорія охоплює на високому рівні абстрагування, причинні зв’язки у розвитку соціальних явищ, описує соціальні взаємозв’язки у загальному вигляді. Слід наголосити, що є багато концепцій розвитку суспільства, тому теоретична соціологія — це велика кількість усіляких течій, шкіл, напрямків, які по-своєму, зі своїх методологічних позицій пояснюють специфіку розвитку суспільства.
Спеціальні соціологічні теорії — це галузі соціологічного знання, які мають своїм предметом дослідження відносно самостійні, специфічні підсистеми суспільного цілого і соціальних процесів (наприклад, соціологія соціальних груп, соціологія міста або села, етносоціологія, економічна соціологія, соціологія освіти, соціологія політики, соціологія сім’ї, соціологія культури, соціологія управління та праці тощо).
Прикладна соціологія — практична частина соціологічної науки. Прикладна соціологія являє собою єдність конкретних соціологічних досліджень і спеціальних соціологічних теорій. У цьому виявляється єдність емпіричного та теоретичного, яка становить фундамент кожної науки. Прикладна соціологія має свої категорії, які у загальному та концентрованому вигляді відображають соціальну дійсність, а також методи дослідження: опитування, спостереження, аналіз документів тощо.
Кожна наука, досліджуючи певну сферу життя, виробляє і свій специфічний метод дослідження, яким вона користується поряд із загальнонауковими методами, притаманними й іншим наукам. Якщо визначення предмета соціології дозволяє отримати відповідь на запитання, що вивчає ця наука, то характеристика її методу повинна дати відповідь на запитання: як, яким чином соціологія підходить до вивчення суспільства. Своєрідність методу соціології полягає, по-перше, у тому, що цей метод не можна правильно зрозуміти без визнання методологічної ролі соціальної філософії відносно соціології та інших суспільних наук. І в цьому плані метод соціології — це перш за все специфічний прояв, конкретизація соціально-філософського методу при всебічному вивченні суспільства як цілісної соціальної системи. По-друге, вивчення в соціології суспільства саме як цілісної соціальної системи зумовлює широке використання цією наукою методу структурно-функціонального аналізу, згідно з яким кожна сфера суспільного життя (економічна, політична, соціальна або духовна) і кожен її суб’єкт (особистість, клас, нація, сім’я та ін.) розглядаються як відповідні підсистеми і з’ясовуються їх місце й роль у суспільстві (як системі), їх дії та взаємодії. Метод соціології вимагає вивчати суспільство під кутом зору його структури, функціонування та розвитку. По-третє, у структуру методу соціології включаються методологічні принципи соціологічного дослідження суспільства і на макрорівні, тобто як цілісної соціальної системи, і на середніх рівнях, тобто на рівнях окремих її елементів, підсистем, і на мікрорівні, тобто на рівні міжособистісних взаємовідносин. По-четверте, одна з найважливіших характеристик методу соціології полягає в тому, що при вивченні соціальної реальності соціологія спирається на емпіричне її дослідження. У межах такого дослідження, у свою чергу, використовуються різноманітні методи: спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент та ін. По-п’яте, як зазначає відомий американський соціолог Нейл Смелзер, соціологічне знання має такі складові: факти, гіпотези й теорії. При цьому соціологічні методи він розглядає як правила й прийоми, за допомогою яких факти, гіпотези й теорії взаємопов’язуються. Під гіпотезою, з якої починається соціологічне дослідження, мається на увазі припущення про причинний зв’язок одних фактів з іншими, а під теорією — система взаємопов’язаних вихідних положень і гіпотез.
Різноманітність зв’язків соціології з життям суспільства, її суспільне призначення визначається, насамперед, тими функціями, які вона виконує. Основні функції соціології: теоретична, описова, інформаційна, прогностична, ідеологічна.
*Теоретична функція — це концентрація, роз’яснення, поповнення та збагачення існуючого соціологічного знання, розроблення законів і категорій даної науки на основі дослідження соціальної дійсності.
*Описова функція — систематизація, опис, накопичення дослідницького матеріалу у вигляді аналітичних записок, різного роду наукових звітів, статей, книг.
*Інформаційна функція — збирання, систематизація та накопичення соціологічної інформації, отриманої в результаті проведених досліджень.
*Прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні. Соціологічні дослідження завершуються обґрунтуванням короткотермінового або довгострокового прогнозу досліджуваного об’єкта. Ідеологічна функція випливає з того, що соціологія об’єктивно бере участь в ідеологічному житті суспільства.
Співвідношення і взаємодія соціології та інших суспільних дисциплін. Соціологія розвивається не ізольовано, а в постійному взаємозв’язку з іншими суспільними науками. Особливо важливо розглянути співвідношення і взаємодію соціології з соціальною філософією, історією, політологією, економічною наукою та деякими іншими суспільними науками. Перш за все необхідно порівняти соціологію й соціальну філософію. Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Що ж таке соціальна філософія? Соціальна філософія являє собою розділ філософії, де осмислюється якісна своєрідність суспільства в його відмінності від природи. Вона аналізує проблему сенсу й цілей існування суспільства, його походження, перспектив, спрямованості, рушійних сил і розвитку. Різниця між соціальною філософією і соціологією виявляється у методі дослідження соціального. Філософія вирішує суспільні проблеми абстрактно, керуючись певними настановами, які випливають з низки логічних роздумів. На думку “батьків-засновників” соціології, суспільне життя повинно вивчатися не абстрактно, а на основі методів емпіричної (дослідної) науки. Порівнюючи соціологію та історію, слід підкреслити, що між цими двома науками чимало спільного. І та й інша вивчають усе суспільство, а не тільки якусь одну його частину. Але між цими науками є чимало суттєвих відмінностей, які йдуть по лінії перш за все своєрідності їх характеру, природи. Їх співвідношення — це співвідношення теорії та історії, теорії суспільного розвитку та його історії. Дуже важливо також визначити правильне співвідношення соціології та політики. Їх тісний взаємозв’язок визначається тим, що, по-перше, соціальні спільноти, соціальні організації та інститути виступають найважливішими суб’єктами й об’єктами політики; по-друге, політична діяльність являє собою одну з основних форм життєдіяльності особи і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві; по-третє, політика як дуже широке, складне й багатогранне явище проявляється у всіх сферах суспільного життя (економічна політика, соціальна політика, культурна політика і т. ін.) і багато в чому визначає розвиток суспільства в цілому.
Розглянемо співвідношення соціології, економічної теорії, а також деяких інших наук. Як і політологія, усі вони, на відміну від соціології, вивчають не суспільство як цілісну соціальну систему, а ту чи іншу його частину, сферу, сторону. Так, економічна наука зосереджує свої зусилля на дослідженні матеріального виробництва, економічної діяльності людей, зміни в яких впливають на соціальні процеси. Ось чому, по-перше, соціологія не може не спиратися на економічну теорію, не взаємодіяти з нею. З іншого боку, економічні процеси, як показує життя, чим далі, тим більше залежать від впливу соціальних умов і факторів і їх використання у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. І це також вимагає посилення взаємодії економічної і соціальної наук. Це саме можна сказати про співвідношення соціології з іншими спеціальними суспільними науками.
Як висновок слід відмітити, що в питанні про співвідношення соціології і спеціальних суспільних наук мова може й повинна йти про їх більш чи менш тісний взаємозв’язок, а відтак — і про взаємопроникнення в реальному дослідженні суспільного життя при збереженні предметних кордонів цих наук, але не про поглинання соціологією цих наук.
Завдання для перевірки знань
1. Яке знання можна вважати позанауковим? Чим воно відрізняється від наукового?
2. Соціологія — це наукове вивчення суспільства. Що це означає? Як це можна довести?
3. Соціологія та “здоровий глузд” — чи впливають вони один на одного?
4. Чи можна визнати перевагу соціології або “здорового глузду” стосовно один одного?
5. Що спільного та що відрізняє соціологію від філософії та історичного знання? Чи потрібні соціології перша та друге?
6. Соціологічний “кут погляду” — у чому його специфіка? Чи можна назвати соціолога універсальним ученим?
7. Чи слід з’ясовувати, що є предметом соціології? Кому й навіщо це потрібно?
8. Який метод найбільш популярний у соціології?
Тема 2. Історія становлення соціології в країнах Західної Європи та США
Початок теоретичної соціології як окремої науки (перша половина ХIХ ст.). Огюст Конт — засновник нової науки соціології. У ході вивчення цього питання слід звернути увагу на те, що корені соціологічної науки сягають часів античності — ідей Платона й Арістотеля, Геродота та інших, а далі — на ту “протосоціологію”, яка викристалізовувалася у соціально-філософських роздумах Т. Мора і Н. Макіавеллі, Б. Спінози і Г. Гроція, Т. Гоббса і Дж. Локка, А. Сміта і Ш. Монтеск’є та багатьох інших мислителів минулого. Проте у вигляді окремої наукової галузі соціологія виникає лише у першій половині ХIХ ст. під впливом епохальних зрушень у соціальному бутті, що отримали найменування революцій: політичної, економічної, інтелектуальної. Радикальна природа цих змін — новий соціальний порядок, демократизація, бюрократизація державного управління, індустріалізація, урбанізація, секуляризація, раціоналізм і гуманізм, які стали могутніми чинниками, під впливом яких склалася соціологія.
Огюст Конт (1798 — 1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Уже самим терміном “позитивний” (“позитивізм”) О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим (“негативним”) уявленням. Інакше кажучи, поняття “позитивне знання” (пізнання) є суто науковим, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного тощо. Конт вводить так звану лінійну систему класифікації форм наукового знання. Він розміщує науки згідно з історією їх виникнення і розвитку та у зв’язку із зележністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної: математика — астрономія — фізика — хімія — фізіологія (біологія) — соціальна фізика (соціологія). Ця залежність однієї науки від другої зумовила пізню появу соціальної фізики — соціології. Соціологія теж абстрактна наука, що не має прикладного характеру; вона одна з найскладніших у контовській системі, оскільки вивчає конкретний об’єкт — суспільство, людину, які є найбільш складними явищами.
Конт не лише вводить новий термін, а й розробляє досить повну систему соціологічного знання, окреслює предмет, структуру, визначає пізнавальні засоби і можливості нової науки. Він виступає за необхідність створення “позитивної соціології” як науки, що спирається на дані спостереження, експерименту, порівняльного та історичного методів. О. Конт був одним із мислителів, хто приділяв велику увагу методологічним проблемам. У відповіді на запитання “як віднаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя?” він запропонував кілька дослідницьких принципів, сформульованих у чотирьох методах нової науки: спостереження, експеримент, порівняння та історичний аналіз.
Еволюціоністська соціологія Г. Спенсера. Соціологічна система Спенсера (1820 — 1903) ґрунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації — інститути. Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал, свій еволюціонізм він поширював на всі без винятку явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія і культура, — природні за своїм походженням і тому розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції.
Еволюція — це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов’язаної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Так, сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов’язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об’єднання людей у зв’язку зі зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у провінції, королівства та імперії.
Г. Спенсер категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природний процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя та зубожіння. Учений розглядає соціальні революції як історичні патології і порівнює їх із тими наслідками для організму, які викликаються захворюванням шлунка. В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерівська соціологічна система спирається на принципи органіцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові. Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв’язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Проте біологічний та соціальний організми, на його думку, мають істотні відмінності: у суспільства нема чітко окресленої форми, суспільство виступає несталою цілісністю, здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства на відміну від структурних елементів біологічного організму; у біологічному організмі складові елементи підпорядковані цілому й існують заради цього, у суспільстві не індивиди існують заради суспільства, а суспільство — заради блага кожного окремого члена.
Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема “закону групування”, Г. Спенсер показує, що на фазі надорганічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані “соціальні органи”, які він назвав “соціальними інститутами”. Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство. В “Основах соціології” Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім’я, шлюб), обрядові чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він розкриває, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбулася еволюція стосунків між людьми (від первісної людини до сучасної) внаслідок еволюції знання, мови, моралі, мистецтва, зростання інтелектуального потенціалу суспільства тощо.
Матеріалістична соціологія К. Маркса. Марксизм виступає не лише як напрям теоретичної думки, а і як впливова течія суспільно-політичної думки, що тісно пов’язана з масовими соціальними рухами минулого і ХХ-го сторіччя (насамперед із соціалістичним робітничим рухом). З приходом до влади комуністичних режимів спочатку в Росії в 1917 р., а потім і в інших країнах відповідним чином модифікований марксизм став офіційною державною ідеологією. У колишньому СРСР марксизм-ленінізм тривалий час виступав у ролі квазірелігійної системи, догматами якої освячувалася тоталітарна політика. Багато сучасних західних соціологів, критично сприймаючи зміст цієї концепції, не заперечують водночас історичних заслуг К. Маркса у формуванні та розвитку соціологічної думки. Його ім’я називають поряд з іменами Конта, Дюркгейма, Вебера та інших класиків цієї науки. Результати теоретичних розв’язок К. Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, “органічної цілісності суспільства” та “діалектичного розвитку” його. Відносно Марксової ідеї “базису-надбудови” слід відмітити таке: ті функції, які згідно з Контом і його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний К.Маркс, політична економія — наука про економічну структуру суспільства. У творах К. Маркса категорії економічної науки виступають чимось на зразок універсального ключа практично до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософської антропології — проблеми сенсу людського існування (“сутності людини”), К.Маркс намагається прямо й безпосередньо пов’язати її з дією механізмів поділу суспільної праці і функціонування інститутів приватної власності та грошей. Автор переконаний, що перебудова економіки на комуністичних засадах, ліквідація приватної власності та тотальне усуспілення всього дають ключ до вирішення “останніх питань” людського буття. Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії система матеріально-виробничих відносин становить першооснову, “базис”, на якому ґрунтуються всі інші стосунки людей — правові, політичні, ідеологічні. Економічна сфера у такому випадку набуває значення певної субстанції, або є “незалежною змінною” щодо інших соціальних явищ і процесів. Хоча прихильники марксизму формально не заперечували і так званого “зворотного впливу” надбудови на базис, детальної розробки теорія взаємовпливу економічних і правових, політичних і культурних інститутів у межах марксизму не набула.
Відносно марксистської ідеї “органічної цілісності суспільства” слід підкреслити, що сам К.Маркс неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як “соціальний організм”, “органічна цілісність”, “тоталітарність” тощо. “Теперішнє суспільство, — пише він, — не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень”. Засновник марксизму надавав винятково великої ваги проблемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпорядковані одній меті. Таким чином, можна зробити висновок про певні типологічні паралелі між марксизмом та ідеями спенсерівського соціологічного органіцизму.
Не менш важливу роль у Марксовому розумінні суспільства відіграє “принцип діалектичного розвитку”. Йдеться насамперед про відношення єдності і взаємозаперечення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами процесу його розвитку. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення процесів суспільної динаміки як певних фаз, де гармонійні зв’язки порушуються дисонансами і конфліктами, розв’язання яких дає підставу до відновлення гармонії на якісно іншому рівні.
Особливо плідною у науковому відношенні виявилася ідея діалектичного поєднання об’єктивних і суб’єктивних факторів суспільного розвитку. Не вживаючи ще термін “соціальна дія”, К. Маркс надавав водночас винятково великої ваги “діяльному факторові”. “Історія, — підкреслював він, — це не що інше, як діяльність людини, що досягає своїх цілей”. Процеси соціальних змін, за К.Марксом, здійснюються не самі по собі, а лише внаслідок людської діяльності та шляхом цієї діяльності.
Новітня історія не лише поставила під сумнів багато Марксових соціальних передбачень та висновків: зростання злиденності робітничого класу, неминучість загострення класової боротьби та пролетарської революції, негативна роль приватної власності в економічному розвиткові, незворотність історичного процесу тощо. Новітня історія позбавила ґрунту чи видозмінила роль, обмежила сфери використання понять Марксової соціологічної теорії. У ході історичного розвитку була змінена дія багатьох факторів, які зумовили суспільну цілісність капіталістичного ладу середини ХIХ ст.: характер виробничих відносин, форми власності, рівень продуктивних сил, головні класи та соціальні групи тощо. Змінилися соціальні реалії, на яких будувалася Марксова схема історичного розвитку, наукова обґрунтованість і діалектичний дух Марксового підходу дедалі більше видалялися догматичним витлумаченням його ідей. Марксова соціологічна теорія протягом століття була джерелом, вихідною точкою низки концептуальних підходів до пояснення суспільних процесів. Їх багатогранність зумовила широке розмаїття різних концепцій, що спиралися на ту чи іншу частину теоретичної спадщини видатного вченого.
Соціологічна думка на зламі ХIХ—ХХ століть. Соціологічна концепція Е. Дюркгейма. Розглядаючи це питання, слід звернути увагу на те, що вихідним моментом наукових пошуків Е. Дюркгейма стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. Згідно з твердженням ученого, такими є соціальні факти, які у сукупності складають соціальну реальність у цілому. Ознака соціальних фактів — їх незалежне від індивідів буття і здатність чинити на останніх примусовий вплив. Соціальне як вияв колективних утворень є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення — суть цілісності, вони не зводяться до індивідуальних психічних станів. Не можна, підкреслює французький соціолог, виводити колективні уявлення з індивідуальних, як не можна виводити суспільство з індивіда, ціле — з частин, складне — з простого. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. Наприклад, якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в індивідах і завдяки їм.
Важливої методологічної ваги Е. Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Французький вчений вважає за можливе розмежовувати між “здоровим” і “хворим” у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об’єктивних критеріїв зазначеного розмежування. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому “суспільному полю” або, навпаки, його рідкісність, винятковість. “Ми будемо, — стверджує Дюркгейм, — називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними… Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров’я є хворобливим явищем”.
Торкаючись проблеми злочинності, Е. Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх без винятку суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична й регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочином. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.
Особливе значення Е. Дюркгейм приділяв з’ясуванню природи зв’язків солідарності між людьми, що об’єднуються в певний “суспільний вид”. Суспільство, на думку французького вченого, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми солідарності: родинна, професійна, релігійна, національна та ін. У пошуках джерел солідарності соціолог звертається до суспільного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У цьому плані суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, створює почуття солідарності. Солідарність, за Е. Дюркгеймом, — вищий моральний принцип, універсальна цінність, що визначається всіма членами суспільства. Оскільки “потреби у суспільному порядкові, гармонії, солідарності визначаються всіма за моральні”, то моральним є й поділ праці. Звідси, на думку соціолога, моральні норми виступають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечувати високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур — чи то родина, церква, політична партія, держава та ін.
Е. Дюркгейм, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей. Моральна дезорганізація, доводить соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація економічна. Одним із промовистих свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто відходу від нормального стану соціальності) виступає зростання кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах. Самогубство розглядається Е. Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об’єктивно існуючий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Про це свідчить стабільність відсотка самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загальної смертності). Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об’єктом якої виступають саме соціальні факти суїцидної поведінки. Е. Дюркгейм підкреслює, що серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, галюцінаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депресія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержимості нав’язливими ідеями і так звані імпульсивні самогубства. Значну увагу соціолог приділяє аналізові расових та спадкових факторів самогубства, підкреслює збільшення випадків суїциду людей похилого віку. Не заперечуючи всієї складності та багатоманітності комплексу причин, які зумовлюють факт суїцизму, Е. Дюркгейм водночас указує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор; відсоток самогубств кардинально змінюється всякий раз, коли різко змінюються умови соціального середовища. “… Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства”.
Завершуючи огляд соціологічної концепції Е. Дюркгейма, слід зазначити, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі гострих дискусій.
М. Вебер і його соціологічна доктрина. Наукові розробки М. Вебера належать до так званої гуманістичної соціології. Представники гуманістичної соціології вважали, що соціальні явища не є об’єктами, які належить вивчати за допомогою методів природознавчих наук. Онтологічний статус соціальної дійсності вимагає застосування інших — відмінних від природознавства — стандартів науковості. У цілому для гуманістичної соціології характерно робити акценти на визначенні соціальних фактів зсередини, а не ззовні. Її представників більше хвилюють цілі індивідів, аніж їхня зовнішня поведінка, вони цікавляться не стільки об’єктивною ситуацією, у якій опиняються індивіди, скільки тим, як саме вони витлумачують дану ситуацію. М. Вебера цікавить не всіляка взаємодія індивідів, а тільки така, у якій ті беруть участь осмислено, свідомо.
Важливе місце в науковій творчості М. Вебера займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може не спиратися на певні загальні принципи й категорії. Категорії соціальних наук — це не прямі адекватні реальності, а “ідеальні типи”, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальними типами німецький дослідник називав такі поняття, як “капіталізм”, “феодалізм”, “господарство”, “християнство” та ін.
Значну увагу М. Вебер приділяє також питанню про суб’єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження, на його думку, мусить бути максимально об’єктивним, тобто таким, що ґрунтується на фактах і тільки на них. А це значить, що власне ставлення дослідника до об’єкта дослідження має залишатися “поза дужками” дослідницького процесу. М. Вебер вважав, що вчений повинен залишити власні переконання й оцінки за межами своєї науки. Інакше вони впливатимуть на об’єктивність наукового дослідження. І тоді замість об’єктивних результатів, вважав німецький соціолог, ми отримаємо лише наукоподібний вияв партійної позиції дослідника. Практично-політичні настанови й науковий аналіз політичних утворень, партійних позицій — це дві окремі сфери, змішувати які неприпустимо. Якщо дослідники не можуть відмовитися від практичних оцінок, то вони, за рекомендацією М. Вебера, повинні дотримуватися позиції “інтелектуальної чесності”. Тільки знання, вільне від оцінок, норм та ідеалів, оголошувалося вченим єдино об’єктивним. Німецький соціолог вважав, що судити про значущість людських цінностей — справа віри, спекулятивного споглядання життя й світу та їх смисл, а не предмет емпіричної науки.
Соціологію М. Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свій предмет — соціальну дію — на основі розуміння. Розуміння для німецького соціолога є специфічною категорією, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому “дією” він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов’язують певний суб’єктивний смисл. Як синонім “дії” соціолог іноді вживає вираз “поведінка”. Об’єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Політика, як підкреслює вчений, означає передовсім прагнення до прямої участі у здійсненні влади або принаймні прагнення впливати на її розподіл усередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї намагається досягти певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу влада реалізується в певних системах відносин панування та підпорядкування.
Ще одним напрямком наукових досліджень М. Вебера виступає соціологія релігії. Веберівські дослідження світових релігій ґрунтуються на величезному масиві емпіричного аналізу економічного життя і соціальної структури східних суспільств. Зокрема, він прагне детально проаналізувати зв’язки між певними суспільними верствами або станами і тими чи іншими релігійними віровченнями. М. Вебер ставить за мету дослідити, як, з одного боку, певні релігійні уявлення і цінності виступають основою формування певних груп однодумців, громад, з яких розпочинається станова диференціація, і як, з другого боку, та чи інша позиція всередині розвиненої станової структури впливає на зміст і форму релігійних переконань людей. Виникнення релігій М. Вебер пояснював одвічною потребою людини в гармонізації стосунків між нею і космосом, природою, навколишнім світом. На відміну від первісної магії, котра є формою примітивної раціоналізації відносин між людиною й світом, світові релігії виступають як складні раціоналізовані системи етичної регуляції людської поведінки. Кожна з них спирається на детально опрацьоване вчення святих книг про потойбічного, позасвітового Бога, котрий оцінює людські вчинки категоріями добра і зла. У порівнянні з божою досконалістю світ завжди недосконалий; тому кожна з релігій своїм способом вимагає дистанціювання від світу і його порядків (вчення про аскезу). Нарешті, кожна зі світових релігій функціонує завдяки діяльності верстви фахівців — служителів культу, а також верстви “носіїв” — тих, серед кого вона найпоширеніша.
Відповідно до згаданого соціоструктурного критерію М. Вебер визначає соціальну позицію основних світових релігій. Конфуціанство він називає становою етикою літературно освічених імператорських чиновників, які витісняли зі свого середовища всіх малоосвічених і з погордою ставилися до простого люду. Так само в ролі “релігії інтелектуалів” виступає і стародавній індуїзм.
Буддизм, який виник дещо пізніше, — це рух монахів, що працюють і пропагують аскетично-споглядальний спосіб життя і прагнуть не втручатися у політичні і взагалі у мирські справи.
Іслам М. Вебер називає релігією арабської військової аристократії, побудованою на засадах суворої дисципліни і спрямованою на завоювання світу. Однак за часів ісламського середньовіччя тут виникає специфічна течія — суфізм, зорієнтована на містику та споглядання.
Християнство виникає як релігія мандрівних ремісників і впродовж усієї своєї історії лишається релігією міських середніх класів, оскільки головними його осередками стали міста Заходу, які були центрами релігійного життя.
Веберівська соціологія релігії фактично є соціологією світової культури. Тож не випадково ідеї М. Вебера викликають сьогодні велику зацікавленість не лише істориків і соціологів, а й культурологів.
Час засвідчив високу плідність ідей німецького соціолога. Деякі з них стали вихідним пунктом нових соціологічних напрямків. Це стосується насамперед розуміючої соціології. Розробки вченого мають основоположне значення і для впливової нині теорії соціальної дії. Веберівські ідеї використовуються у сучасних коцепціях соціології культури, науки, управління. Те саме треба сказати і щодо економічної та історичної соціології, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів та змін. У працях М. Вебера запропоновані також перспективи для критичного переосмислення та більш глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних систем, культурних кругів, проблем релігії, етики, раціональності.
Сучасні соціологічні концепції. Розглядаючи це питання, слід насамперед звернути увагу на те, що розвиток соціології у ХХІ ст. багато в чому виходить із принципів, що були розроблені М. Вебером і Е. Дюркгеймом. Новітній період розвитку соціології характеризується виникненням багаточисельних шкіл і напрямків, кожний з яких по-своєму унікальний і вимагає дуже уважного і серйозного ставлення до себе, бо розкриває перед нами ту чи іншу перспективу (а часто й декілька) розгляду суспільства. Причому, як уже було відмічено, жодна з цих шкіл не може дати абсолютно несуперечливе, універсальне теоретичне пояснення всієї багатоманітності соціального світу.
В основі сучасної соціологічної науки лежить поняття теорії, тобто певного набору ідей і принципів, які в загальному плані пояснюють природу соціальних явищ. Безпосередньо до поняття “теорія” примикає й інше наукове поняття — “парадигма”, вірніше “наукова парадигма”. “Наукова парадигма” — загальне уявлення про характер соціологічної реальності, певний загальний принцип пояснення цієї реальності. Характерна особливість сучасної соціології якраз і полягає в тому, що вона висуває декілька парадигм, визнаючи їх рівноцінними й взаємодоповнюючими. Причому така різноманітність соціологічних парадигм зовсім не свідчить про слабкість або про нерозвинутість соціології. Напроти, чим більш різноманітні парадигми й соціологічні теорії, тим у цілому ми все більше наближаємося до розуміння соціальної реальності або тим краще ми “конструюємо” її. Серед різних шкіл соціології ХХ ст. найчастіше виділяють чотири напрямки, чотири наукові парадигми: емпіричну соціологію, функціоналістську соціологію, конфліктологічні теорії та символічний інтеракціонізм (взаємодію).
Емпірична соціологія. Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає у США. Сприйнявши деякі ідеї Г. Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, які інтенсивно розробляли психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними й соціальними, а між психічними й соціальними явищами і процесами. Цілком на емпіричному матеріалі базувалася праця У. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі та в Америці”, яка побачила світ у 1919 р. Вибір вченими емпіричного матеріалу багато в чому зумовив інтерпретаційний підхід до його аналізу. Таким матеріалом стали переважно документи особистого характеру: листи, щоденники, біографії. Вони дали змогу дослідникам проблеми адаптації імігрантів у нових для них соціальних умовах зосередити свою увагу на розкритті важливих питань організації життя у сім’ях, які обслідувалися: на ставленні індивідів до того чи іншого типу соціальної організації, залежності їх активності в житті сім’ї й общині від їх індивідуальності, на причинах професійного вибору й “анормальної” поведінки; взаємостосунках між статями і боротьбі рас та культур; на соціальному щасті як відчутті задоволеності життям у США.
Функціоналістська соціологія. Виступаючи багато в чому послідовниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Кінг Мертон (1910-2003), поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв’язок, котрий підкріплюється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все пов’язане одне з одним. Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціологічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом (1902 — 1979), яка отримала назву “структурний функціоналізм”. Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Т. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, зберігає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи. Наведена загальна структурно-функціональна сітка накладалася Т. Парсонсом на всі соціальні явища, включаючи мікро- та макрорівні, тобто рівні окремих особистостей, малі співтовариства й колективи та рівень великих спільностей аж до цілих цивілізацій.
Конфліктологічні теорії. На противагу функціоналістським підходам, які постійно підкреслюють стабілізаційні та еволюціоністські моменти соціального розвитку, у сучасній західній соціології існує ніби протилежний стиль соціологічної думки, який виділяє в суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини.
У найбільш далекій перспективі витоки подібного підходу можна знайти в соціальній філософії англійського мислителя ХVII ст. Т. Гоббса, який вважав “війну всіх проти всіх” природним станом людства, яке не досягло громадянського стану розвитку. Але набагато ближчі й значущі корені конфліктологічного підходу можна виявити в соціологічній спадщині Карла Маркса. Марксистська теорія висунула тезу про економічну детермінованість соціальних відносин, про класові антагонізми та класову боротьбу в суспільстві, про суперництво різних форм власності, про класову зумовленість суспільної свідомості тощо. Ці марксистські положення дещо в іншій термінологічній інтерпретації широко використовуються сучасними західними соціологами-теоретиками, такими як Л. Козер, Р. Дарендорф та ін. Найбільш повно погляди на роль соціального конфлікту розкрив американський соціолог Люіс Козер (1913-2003). Головна ідея американського дослідника полягає у прагненні обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. За висновками Л. Козера, конфлікт — це страхуючий клапан системи. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися. Для “еластичного суспільства”, за його словами, конфлікти корисні, оскільки конфліктні процеси допомагають модифікувати старі й створювати такі нові форми, які забезпечують йому подальше існування в нових умовах.
Значний внесок у розробку “теорії конфлікту” зробив німецький соціолог Рольф Дарендорф (1929-2009). Учений зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соціальної сили. Причому, з точки зору німецького соціолога, конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтеграції і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів. Р. Дарендорф створив цілу класифікацію різних типів мікро- та макроконфліктів, що характеризують суспільство. Завдання полягає не в тому, щоб позбутися конфліктів — це неможливо. Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій, обговорення в пресі, судових справ. Більше того, наявність відкритих і демократично вирішуваних конфліктів — свідчення життєздатності суспільства, адже будь-який соціальний розвиток неминуче веде до нерівномірності розподілу і, відповідно, до конфліктних ситуацій.
Символічний інтеракціонізм (взаємодія). Символічний інтеракціонізм, що виник у 20-ті роки ХХ століття, зумовив виникнення багатьох сучасних соціологічних шкіл. Термін “символічний” означає, що ця соціологічна школа робить акценти на “сутності”, яку викладають діючі особи (“актори”), коли вступають у взаємодію, тобто “інтеракцію”.
Засновник символічного інтеракціонізму відомий американський соціолог Джордж Герберт Мід (1863 — 1931) у своїх теоретичних побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи. Так, відмова брати участь у військових діях для однієї людини означає (символізує) особисте боягузтво, для іншої той самий акт може означати свідомий пацифізм, тобто вже інший символ. Указані символи, на яких будується суспільство, народжуються під час взаємодії людей і тільки тоді. Людина постійно дивиться у “дзеркало”, і таким “дзеркалом” слугують інші люди та їхня думка про цю людину. Люди в процесі дії постійно інтерпретують, пояснюють собі значення символів, нібито намірюють їх на себе. Цей процес і створює індивідуальність людини, а також виступає основою взаємодії. Справжня взаємодія двох особистостей може встановитися тільки тоді й там, де зміст того, що відбувається, вони розуміють однаково. Таким чином, в акті поведінки проявляє себе “значущий символ”, тобто такий, який визначає акт поведінки.
Завдання для перевірки знань
1. Які об’єктивні фактори зумовили становлення соціології як самостійної науки?
2. У чому суть соціологічного позитивізму як провідного напрямку в соціології ХІХ століття?
3. Дайте порівняльну характеристику соціологічних поглядів О. Конта, Г. Спенсера та К. Маркса.
4. Які соціологічні ідеї були притаманні творчості Е. Дюркгейма та М. Вебера?
5. Які основні напрямки розвитку сучасної соціологічної теорії?
6. У чому суть концепції “структурного функціоналізму” Т. Парсона?
7. Дайте характеристику змісту “теорії конфлікту”.
Тема 3. Розвиток соціологічної думки в Україні
Витоки соціологічних ідей з прадавніх часів до середини ХIХ ст. Вивчаючи це питання, необхідно врахувати, що базою розвитку української соціальної думки, як і української нації взагалі, є Київська Русь, суспільне життя якої склалося в межах давньоруської держави. Слід зробити наголос на тому, що самобутня думка на Русі формувалася під впливом античної та візантійської філософії. Провідною ідеєю цього історичного періоду була ідея об’єднання всього східного слов’янства в єдину незалежну державу. Так, перший митрополіт Київської Русі Іларіон зазначив у своїй праці “Слово про закон та благодать”, що рівноправ’я народів є запорукою величі Русі. Історія зберегла до нашого часу кілька цікавих документів — пам’яток соціальної думки Київської Русі: “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово Даніїла Заточника”, “Слово о полку Ігоревім” тощо. “Повчання Володимира Мономаха”, наприклад, викладає правила суспільної моралі, пропагує ідею правосуддя великого князя. Володимир вимагає від своїх синів завжди дотримуватися норм законодавства, справедливості та правосуддя. На жаль, подальший розвиток давньоруської держави був перерваний монголо-татарською навалою та роздрібленістю князівств. Але народ зберіг традиції соціальної думки Київської Русі.
У різні історичні часи висловлювалися суперечливі думки з приводу козацької держави як прототипу українського національного суспільства. Так, один із дослідників цієї проблеми пише: “Наприкінці ХV ст. на широкий історичний простір виходить нова соціальна сила — козацтво. Запорізька Січ бере на себе функцію української державності й створює унікальну для середньовіччя політичну організацію — козацьку республіку”. Апогею свого розвитку козацьке суспільство зазнало за часів національно-визвольної боротьби під головуванням Богдана Хмельницького. Влада українського гетьмана тоді розповсюджувалася на Київське, Бреславське, Чернігівське воєводства. На цій території Б. Хмельницький і намагався створити козацьке суспільство та незалежну державу.
Важливий внесок у розвиток соціальної думки в Україні в ХVII — ХVIII ст. зробила Києво-Могилянська академія. Викладачі та випускники цього навчального закладу відіграли значну роль у становленні вітчизняної культури. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій академії стала соціальна філософія видатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г. С. Сковороди (1722 — 1794). У своїх філософських працях він підкреслював проблему справедливої рівності людей, права кожної особи на свободу та щастя. Шлях до ідеального суспільства, де всі його члени рівні, він бачив у вихованні через самопізнання на основі праці, що випливає із здібностей та талантів людини.
Наступний етап розвитку соціальної думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. в Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство, засновниками його стали М. Костомаров, М. Гулак, П. Куліш, В. Білозерський, а пізніше Т. Г. Шевченко. Своєрідним маніфестом товариства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історія України розглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософські міркування автора насичені ідеями всеслов’янського братства і відродження України. Діячі товариства формували і розповсюджували ідеї звільнення всіх слов’янських народів та формування слов’янської федеративної республіки.
Розвиток української соціологічної думки наприкінці ХIХ та у ХХ столітті. Соціологічні погляди М. Драгоманова. Розглядаючи це питання, слід підкреслити, що у сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймається назвою “політична соціологія”. Соціологія розумілася ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Тобто М. Драгоманов йшов у руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував, зокрема, позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в площині соціального пізнання, піддавав критиці слабкості органістських теорій, наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у фактологічному аналізі. М. Драгоманов поділяв властиве провідним ученим того часу бажання знайти “такі ж об’єктивно точні засади для пояснення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів науки природничі”. Задля досягнення точних узагальнень він пропонує метод “логічної семантики”, тобто аналітичного групування суспільних явищ, що досліджуються, їх класифікацію й типологізацію. Суспільство в цьому ракурсі постає складною, багаторівневою структурою, яка обіймає три основні підсистеми: матеріал, з якого будуються суспільства (індивіди, народності); суспільства (їх форми, родина, класи, державні й міждержавні союзи); продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні). Вчений виступав за багатофакторний підхід при аналізі суспільних явищ, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток: економічних, політичних, культурних. Така позиція була прогресивною реакцією на існуючі в ті часи тенденції до вульгарного, механістичного витлумачення принципів матеріалізму, зведення багатоукладності суспільних процесів до наслідків дії одного начала, хай географічного, економічного чи якого іншого.
Соціологічні методи класифікації та типологізації, групування фактів за родами й видами М. Драгоманов поєднував із принципом логічної систематизації, системним, конкретно-історичним підходом. При цьому вчений наголошував на перевазі позитивно-фактологічних методів над ідеалістично-метафізичними спекуляціями. Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як закономірного, такого, що має певну логіку, М. Драгоманов цю логіку обґ рунтовував ідеєю соціального прогресу. У його розумінні прогресу наголос робиться на матеріальних його чинниках (демографічних, господарчих, культурних, соціальних). Учений розмірковував над об’єктивними потребами суспільства, які визначають усі інші сторони життя людей. Він був проти позаісторичного використання поняття “прогрес”. Критерії прогресу, за його аргументами, треба встановлювати об’єктивно-науковим способом, відштовхуючись від практичних потреб і завдань. Є всі підстави розглядати М. Драгоманова як основоположника вітчизняної політичної соціології. Проблеми влади, взаємин між державою і суспільством, між громадськими пріоритетами й правами індивідів, — ціле коло етнополітичних питань постійно було предметом уваги вченого.
Соціологія М. Грушевського. Соціологія для Грушевського була не просто захопленням, він заснував у 1919 р. у Відні соціологічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на “історичні факти”, на метаісторичні концепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об’єктивних засад соціальних знань. М. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології.
На засадах та принципах класичної соціологічної традиції був організований Український соціологічний інститут (УСІ). Цей перший український соціологічний науковий заклад заснували емігранти на чолі з М. Грушевським 1919 р. у Відні. Інститут функціонував до від’їзду вченого до Києва у 1924 р. У дослідженнях соціологічного інституту переважала соціоантропологічна проблематика розвитку суспільства, його первинних форм та законів еволюції, яку М. Грушевський називав “генетичною соціологією”.
Головна соціологічна праця вченого “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, “соціальні факти” сучасності та еволюційні процеси минулого, М. Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одна, то друга періодично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.
Показово, що й сьогодні, як і на початку ХХ ст., не втратили актуальності дослідження перехідних соціокультурних ситуацій, яким завжди притаманна криза традиційних (усталених) форм людської життєдіяльності. Розробка цих проблем М. Грушевським є свідченням наукової проникливості українського теоретика. Для вченого була очевидною обмеженість спроб пояснити еволюцію суспільності, виходячи лише з еволюції подружжя. Підходи М. Грушевського базуються на принципах органічного синтезу головних факторів розвитку людського суспільства: біологічного, психологічного й соціального. Він структурує значний етнополітичний та історичний матеріал, виділяючи такі стадії розвитку суспільності, як початок суспільної організації, племінно-родову організацію та процеси її розкладу, які знаменують перехід до сучасного, за його визначенням, класово-державного укладу. Він прагне аргументувати таку тезу: те, що називають “громадянством” чи “суспільністю”, є ніщо інше, як “організоване людське множество”, об’єднане почуттями солідарності та певними формами співробітництва. Дослідження історичних різновидів суспільності автор “генетичної соціології” прагнув розгорнути на українському етнокультурному матеріалі. Він сподівався суто соціологічними методами дослідити чималі етнографічні здобутки українознавства, тим самим приєднавши “слов’янський матеріал” до набутків європейської соціології, підкреслюючи водночас його специфіку. З цією метою залучалася спадщина відомих українських етнографів. Історик-соціолог намагався прочитати цей матеріал уже з позицій новітніх концепцій своєї дисципліни, посилити “соціологічні акценти” в аналізі змін соціальних форм, зокрема шлюбних зв’язків, подружніх та інших видів відносин. Слід зазначити, що М. Грушевський, незважаючи на деяку ідеалізацію українства, був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. Його проекти соціального і національного будівництва спиралися на врахування таких чинників суспільної організації тих часів, як настрої народних мас, механізми демократичних свобод, вирішення “земельної справи” тощо, а також на принципи “народної єдності” (аналог “органічної солідарності”).
Соціологічна концепція Б. Кістяковського. У своїх працях Кістяковський значну увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук, обґрунтуванню наукових засад соціологічного дослідження. Він вважав, що основою соціального життя є взаємодія людей, у ній складаються певні форми колективної свідомості. Формування і трансформація колективної свідомості підпорядковані практиці причинно-наслідкових відносин.
Б. Кістяковський запропонував три умови для досягнення науковості в соціології. Перша пов’язана з формуванням основних понять — суспільство, держава, право, культура. Особливий акцент ставився на категорії можливості, ступенях історичного розвитку на критиці формально-логічних методів, на необхідності зв’язку теоретичних понять та схем інтерпретації з реальним повсякденним світом. Друга умова зводилася до виявлення причинних відносин у соціальній сфері, розглядом проблем можливості й дійсності, необхідності й випадковості у соціальних процесах. Завдання соціології, за Б. Кістяковським, — установити причинні зв’язки, що мають характер необхідності. Третя умова стосується проблем цінностей у соціологічному пізнанні. Б. Кістяковський йшов за М. Вебером у розумінні ціннісних міркувань у процесі пізнання і відстоював передову на той час думку про те, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки у суспільному житті дослідник стикається не лише з переплетінням причинно-наслідкових зв’язків, але й з певними уявленнями про добро, справедливість, красу тощо.
Найвиразніше конкретизувались принципи соціального пізнання Б. Кістяковського в його соціології права. На думку українського теоретика, за своєю природою ідея права належить до сфери цінностей. Природа права двоїста: з одного боку, це сфера чистої належності, зовнішня форма існування справедливості й свободи, з іншого — сфера соціальних відносин, відносин між окремими індивідами та соціальними групами, сума норм, що дозволяють досягти компромісу між різними вимогами. Чимало уваги Б. Кістяковський приділяв проблемам національної української культури, застосовуючи теоретико-методологічні можливості соціологічного аналізу до реалій історико-культурного життя.
Соціологічні ідеї В. Липинського. Науковий аналіз, дослідження, аргументація В. Липинського були підпорядковані завданням політичної боротьби, обґрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. Для українського суспільствознавця такою ідеєю була ідея державної незалежності — головний критерій його оцінки соціологічних міркувань та політичних ідей. Роздумуючи разом з іншими українськими емігрантами над питаннями, чому не вдалося досягти національної незалежності й хто несе за це відповідальність, В. Липинський дійшов висновку, що причиною була саме відсутність “провідної верстви”, інтереси якої були б національно зорієнтовані. У цій площині вимальовується його концепція еліти. Еліта, або як писав В. Липинський, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити й захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави, але “національна аристократія” не завжди спрямовує суспільний розвиток. Тлумачення ролі еліт, їх циркуляції в українського соціолога багато в чому співзвучне класичним теоріям В. Парето, Г. Моски, проте прямі паралелі знайти важко. Найприйнятніший політичний режим для нової еліти, за В. Липинським, — монархія, бо саме вона здатна обмежити сваволю національної аристократії й забезпечити національні пріоритети. Ось чому значне місце в суспільному житті український соціолог відводить також релігії та армії. Звідси зрозумілі його сподівання на гетьманщину як шлях подолання кризи українського державотворення. Сама ж українська держава вважалася ним великим селянським господарством, де має бути господар за успадкуванням.
Важливим пунктом концепції В. Липинського є поняття територіального патріотизму української нації. Саме територіальний патріотизм, на його думку, повинен об’єднати українське суспільство, подолати внутрішні слабкості українства. Сутність територіального патріотизму В. Липинський бачив у пробудженні почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їх етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Ось чому любов до рідного краю — української землі, — яка годує всіх її мешканців, є об’єктивною передумовою створення соціально-національного союзу. А патріотизм, таким чином, за В. Липинським, означає “свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”.
Засуджуючи націоналізм, учений підкреслював, що в його основу покладена свідомість громади, а не території, почуття спільності людей однієї віри й одного стану, хоч і з різних територій, і ненависть до людей чужої віри й чужого стану на будь-яких територіях. Ось чому зовсім не випадково з середини 70-х років ХХ ст. ряд зарубіжних соціологів розробляють проблему “посттрадиційних суспільних цілісностей”, які виходять за межі ідеї національної ідентифікації ХVIII і ХIХ ст. Один із представників цього наукового напряму німецький соціолог Ю. Хабермас пише: “У сьогоднішній спадщині європейської державної системи націоналізм позбавлений привабливості — рух здійснюється в напрямку постнаціонального суспільства”.
Втілення в життя ідеї державного творення України В. Липинський пов’язував з утвердженням консерватизму. Кожне реальне суспільство, на його думку, повинно бути соціально диференційоване й охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи, а також мати опозицію. Консерватизм, за В. Липинським, є утвердженням усередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади.
На закінчення розгляду матеріалу теми слід зазначити, що в сучасних умовах, коли Україна стала незалежною державою, перед вітчизняною соціологією стоять дуже важливі завдання. Серед них можна назвати проблему відродження національного історичного досвіду розбудови українського суспільства, вивчення реального стану соціальних явищ, з’ясування основних тенденцій розвитку суспільних відносин та знаходження оптимальних шляхів їх удосконалення, прогнозування соціальних ситуацій, вивчення наявних протиріч та розробку моделей їх подолання тощо.
Завдання для перевірки знань
1. Чому в соціології велике значення має вивчення витоків соціальних процесів та явищ?
2. Розкрийте особливості розвитку самосвідомості людей часів Київської Русі.
3. У чому полягала специфіка українського козацтва як соціальної спільноти, військової організації та соціальної інституції?
4. Які основні складові суспільного прогресу? У чому відмінність між розумінням соціального прогресу М. Драгоманова і О. Конта?
5. У чому М. Грушевський вбачав головне завдання своєї праці “Генетична соціологія”? Яка головна ідея його “генетичної соціології”?
6. Які основні поняття характеризують світогляд В. Липинського? Яка ідея є домінантою політичного мислення цього вченого?
7. Яке ставлення Липинського до інтелігенції? Чи можна назвати інтелігенцію елітою?
Тема 4. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура
Поняття суспільства і системи. Упродовж усієї історії соціології однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство? Соціологія всіх часів і народів намагалася відповісти на запитання: яким чином можливе існування суспільства? Які механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок усупереч величезному розмаїттю інтересів індивідів і соціальних груп?
Соціологія по-різному тлумачить поняття “суспільство”. Е. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М. Вебером, суспільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Американський соціолог Т. Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К. Маркса, суспільство — це сукупність, що історично розвивається, відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності. Зрозуміло, що в усіх цих визначеннях так чи інакше відбито підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним. Основне завдання системного підходу в дослідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про суспільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.
Суспільство складається з множини індивідів, їхніх соціальних зв’язків, взаємодії і стосунків. Та чи можна розглядати суспільство як просту суму цих елементів? Прихильники системного підходу до аналізу суспільства відповідають, що ні. З їхньої точки зору суспільство — це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки й відносини створюють нову, системну якість. Системна якість — це особливий якісний стан, який не можна розглядати як звичайну суму елементів. Суспільні взаємодії й відносини носять надіндивідуальний, надособистісний характер, тобто суспільство — це деяка самостійна субстанція, яка відносно індивідів є первинною. Кожен індивід, народжуючись, застає певну структуру зв’язків і відносин і в процесі соціалізації включається до неї. Цілісній системі притаманна багатоманітність зв’язків, взаємодій та відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв’язки, взаємодії та відносини, що включають координацію і субординацію елементів. Координація — це певна злагодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, який забезпечує збереження цілісної системи. Субординація — це підлеглість і супідлеглість, що вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі.
Отже, у результаті суспільство стає цілісною системою з якостями, які відсутні у включених до нього елементів. Унаслідок своїх інтегральних якостей соціальна система набуває певної самостійності щодо елементів, що її складають, відносно самостійний спосіб свого розвитку. Системний підхід до суспільства додається в соціології детерміністським і функціоналістським підходами, а також індивідуалістичними теоріями соціальної взаємодії.
Детерміністський підхід найбільш яскраво виражений у марксизмі. З точки зору цього вчення, суспільство як цілісна система складається з таких підсистем: економічної, соціальної, політичної та ідеологічної, кожну з яких, у свою чергу, можна розглядати як систему. Щоб відрізняти ці підсистеми від саме соціальної, їх називають соцієтальними. У взаємовідносинах між цими системами головну роль відіграють причинно-наслідкові зв’язки. Це означає, що кожна із цих систем існує не сама по собі, а, згідно з марксизмом, перебуває у причинно-наслідковій залежності від інших систем. Усі ці системи являють собою ієрархічну структуру, тобто знаходяться у співвідношенні субординації, підлеглості в тому порядку, у якому вони перераховані. У марксизмі чітко вказується на залежність і зумовленість усіх систем від особливостей економічної системи, в основі якої лежить матеріальне виробництво, що базується на певному характері відносин власності.
Ідеї функціоналізму більшою мірою притаманні англо-американській соціології. Основні положення функціоналізму були сформульовані англійським соціологом Г. Спенсером у його праці “Основа соціології” і розвинуті англійським етнографом А. Редкліфф-Брауном і американськими соціологами Р. Мертоном і Т. Парсонсом. Так само, як і прихильники системного підходу, функціоналісти розглядали суспільство як цілісний, єдиний організм, що складається з багатьох частин: економічної, політичної, військової, релігійної та ін. Але при цьому підкреслювали, що кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, цілком визначені функції. Функції частин завжди означають задоволення певної суспільної потреби. Усі ж разом вони спрямовані на підтримку стійкості суспільства і відновлення людського роду. Оскільки кожна з частин суспільства визначає тільки їй притаманну функцію, то у випадку порушення діяльності цієї частини чим більше функції відрізняються одна від одної, тим складніше іншим частинам виконувати порушені функції. Головною вимогою збереження суспільної цілісності є згода більшості суспільства з прийнятою в ньому системою цінностей.
Основна ідея методології й індивідуалізма зводиться до такого: будь-яке соціальне явище, у тому числі суспільне життя, може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій. Отже, завдання соціологічної науки полягає, перш за все, у поясненні, що таке індивідуальна дія і що таке сукупність індивідуальних дій.
Соціальна система суспільства. Суспільство як цілісна соціокультурна система складається з великої кількості підсистем з різними системостворюючими інтегральними якостями. Одним із найважливіших типів соціальних систем є соціальні єдності.
Соціальна єдність — це реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується і відрізняється відносною цілісністю та виступає самостійним суб’єктом соціальної дії, поведінки. У даному визначенні слід підкреслити ряд моментів. По-перше, соціальні єдності не є абстракціями, що вичленуються науковцями з метою зручності аналізу суспільного життя або експериментальними штучними утвореннями, а існують реально в самій діяльності. Їх існування можна емпірично зафіксувати і перевірити. По-друге, соціальні єдності — це не сума індивідів, соціальних груп або інших соціальних утворень, а цілісність з відповідними характеристиками цілісних систем. По-третє, соціальні єдності є об’єктами соціальної взаємодії. Це означає, що вони самі є джерелами свого розвитку, саморуху. Становлення і функціонування соціальної єдності відбувається на основі соціальних зв’язків, соціальної взаємодії і відносин.
Соціальні єдності відрізняються великою різноманітністю конкретно-історичних і ситуативно-зумовлених видів і форм. Істотним у класифікації соціальних єдностей є виділення тієї чи іншої базової системостворюючої ознаки. Відповідно до цього відрізняють територіальні, етнічні, демографічні, культурні та інші єдності. Складна сукупність ознак дає можливість поділяти всі єдності на два найбільш широкі підкласи: масові та групові єдності.
Масові єдності характеризуються такими ознаками:
1) являють собою структурно нерозділені аморфні утворення з досить розсуненими кордонами, з невизначеним якісним і кількісним складом, не мають точно окресленого принципу входження до них;
2) для них характерним є ситуативний засіб існування, тобто вони виникають і функціонують на базі та в межах тієї чи іншої конкретної діяльності;
3) їм притаманна різнорідність складу, міжгрупова природа, тобто ці єдності розвивають класові, групові, етнічні та інші кордони;
4) унаслідок свого аморфного утворення вони не здатні виступати у складі більш широких єдностей як їх структурні одиниці.
Другим більш важливим різновидом соціальних єдностей є соціальні групи. Соціальні групи, на відміну від масових єдностей, характеризуються:
1) стійкою взаємодією, яка сприяє стійкості та надійності їх існування в просторі й часі;
2) відносно високим ступенем спільності;
3) чітко вираженою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, притаманних усім індивідам, що входять у групу;
4) входженням у більш широкі єдності як структурні угруповання.
Залежно від масштабів діяльності форми здійснення зв’язків і членів, що їх складають, розрізняються великі й малі, первинні та вторинні соціальні групи. Основним об’єктом соціологічних досліджень є малі соціальні групи (від 2 до 15 чоловік). Мала соціальна група малокількісна за складом, члени її об’єднуються спільною діяльністю і знаходяться в безпосередньому, стійкому, особистому спілкуванні. Характерними рисами малої соціальної групи є:
1) малочисельний склад;
2) просторова близкість членів;
3) довгостроковість існування;
4) єдність групових цінностей, норм і зразків поведінки;
5) добровільність вступу до групи;
6) неформальний контроль за поведінкою членів групи.
Значне місце в суспільному житті займають історичні єдності — етноси, які можуть бути представлені різними соціальними угрупованнями: племенем, народністю, нацією. Етнос — це стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території і має спільні риси і стійкі особливості культури та психологічного складу, відрізняється також поняттям своєї єдності й відмінності від інших подібних формувань. Зовнішньою формою вираження етносу є етнонім — самоназва (росіяни, німці та ін.). Єдиною передумовою формування того чи іншого етносу є спільність території, оскільки саме вона створює умови для тісного спілкування й об’єднання людей. Але пізніше, коли етнос сформувався, ця ознака набуває другорядного значення і може бути зовсім відсутньою.
Іншою важливою умовою формування етносу є спільність мови. Але й ця ознака етносу не має абсолютного значення. Найбільший вплив в етнічній спільноті має єдність таких компонентів духовної культури, як цінності, норми й зразки поведінки, а також пов’язані з ними соціально-психологічні характеристики свідомості й поведінки людей. Значну роль у формуванні етнічної спільності відіграє збіг з іншими видами спільнот: расовою, релігійною і т.ін. Інтегративним же показником етнічної спільноти, що сформувалася, є етнічна самосвідомість — відчуття належності до певного етносу. Етнос, що сформувався, функціонує як цілісний соціальний організм і поступово відтворюється шляхом внутрішніх шлюбів, через систему соціалізації.
Соціальна структура. Соціальна структура суспільства є частиною соціальної системи і поєднує в собі два компоненти: соціальні зв’язки і соціальний склад. Про соціальні зв’язки йшла мова вище. Соціальний склад — це набір елементів, з яких складається соціальна структура.
Соціальна структура — це стійкий зв’язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об’єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти. Соціальна структура виражає об’єктивний поділ суспільства на спільноти, класи, верстви, групи і т.ін., вказуючи на різне положення людей відносно один одного за багатокількісними критеріями. Кожний з елементів соціальної структури, у свою чергу, є складною соціальною системою зі своїми підсистемами і зв’язками.
Поняття соціальної структури в суспільстві використовується в кількох основних значеннях. У широкому розумінні соціальна структура — це побудова суспільства в цілому, системи зв’язків між усіма його основними елементами. При такому підході соціальна структура характеризує всі багаточисельні види соціальних спільнот і відносини між ними. У вузькому розумінні термін “соціальна структура суспільства” частіше застосовується до соціально-класових і соціально-групових спільнот. Соціальна структура у цьому розумінні — це сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих класів, соціальних верств і груп.
У соціології існує велика кількість концепцій соціальної структури суспільства, а історично однією з перших є марксистське вчення. У марксистській соціології провідне місце відведено соціально-класовій структурі суспільства. Соціально-класова структура суспільства, за цим напрямом, являє собою взаємодію трьох основних елементів: класів, суспільних прошарків і соціальних груп. Ядром соціальної структури є класи. К. Маркс і Ф. Енгельс обґрунтували економічні причини виникнення класів. Вони стверджували, що поділ суспільства на класи є результатом суспільного поділу праці й формування відносин власності. Процес виникнення класів відбувався двома шляхами: шляхом виділення в родовій общині експлуататорської верхівки, що спочатку складалася з родової знаті, і шляхом повернення в рабство військовополонених, а також збіднілих співплеменників, що потрапляли у боргову кабалу. Цей економічний підхід до класів зафіксований у відомому визначенні класів, який сформулював В. І. Ленін у роботі “Великий почин”. За В. Леніним, головна ознака класу — ставлення до засобів виробництва. Відносини власності, ставлення до засобів виробництва (володіння або неволодіння) визначає роль класів у суспільній організації праці, в системі влади (панівні й підлеглі), їх добробут (багаті й бідні). Боротьба класів є рушійною силою суспільного розвитку. Марксизм поділяє класи на основні й неосновні. Основними класами є такі, чиє існування безпосередньо випливає з панівних у даній суспільно-економічній формації економічних відносин, перш за все відносин власності: раби й рабовласники, селяни та феодали, пролетарії та буржуазія. Неосновні — це залишки попередніх класів у новій суспільно-економічній формації або класи, що зароджуються, — які прийдуть на заміну основним і складуть основу класового розподілу в новій формації. Окрім основних і неосновних класів, структурним елементом суспільства є соціальні верстви (чи прошарки). Соціальні верстви — це проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають яскраво вираженого специфічного відношення до засобів виробництва і, отже, не мають усіх ознак класу. Соціальні прошарки можуть бути внутрішньокласовими (частина класу) і міжкласовими.
Марксистському вченню про класи як основу соціальної структури суспільства в немарксистській західній соціології протистоїть теорія соціальної стратифікації. Представники цієї теорії стверджують, що поняття класу, ймовірно, підходить для аналізу соціальної структури попередніх суспільств, у тому числі й індустріального капіталістичного суспільства. Але в сучасному постіндустріальному суспільстві воно не спрацьовує, тому що в цьому суспільстві на основі широкого акціонування у сфері управління виробництвом з’являються наймані менеджери. Ось чому відносини власності виявляються розмитими та втрачають свою визначеність. Тому поняття “клас” повинно бути замінено поняттям “страта” (від латинського stratum — верства) або поняттям “соціальна група”, а на заміну теорії соціально-класової побудови суспільства повинна прийти теорія стратифікації.
Теорії соціальної стратифікації базуються на уявленні, що страта, соціальна група являє собою реальну спільноту, що емпірично фіксує та об’єднує людей на якихось спільних позиціях або тих, що мають справу, яка сприяє конструюванню даної спільноти в соціальній структурі суспільства і протиставленню іншим соціальним спільнотам. В основі теорії стратифікації лежать об’єднання людей у групи і протиставлення їх іншим групам за статусними ознаками: владним, майновим, професійним, освітянським і т.ін. При цьому пропонуються різні критерії стратифікації. Німецький соціолог Р. Дарендорф поділяє все сучасне суспільство на тих, хто керує, і тих, ким керують. У свою чергу, керівників поділяє на дві підгрупи: керівників-власників і керівників-невласників — бюрократів, менеджерів. Група, якою керують, є теж різнорідною. У ній можна виділити, якнайменше, дві підгрупи: вищу — “робітничу аристократію” і нижчу — низькокваліфікованих робітників. Між цими двома соціальними групами знаходиться проміжний “новий середній клас” — продукт асиміляції робітничої аристократії і службовців з пануючим класом — керівниками.
Американський соціолог Б. Барбер провів стратифікацію суспільства за шістьма показниками: 1) престиж, професія, влада, могутність; 2) дохід або багатство; 3) освіта і знання; 4) релігійна й ритуальна чистота; 5) положення родичів; 6) етнічна належність. Французький соціолог А. Турен вважає, що в сучасному суспільстві соціальна диференціація відбувається не за відношенням до власності, престижу, влади, етносу, а за доступом до інформації. Панівне положення займають ті люди, що мають доступ до найбільшої кількості інформації.
Теорія соціальної стратифікації, яка висуває ті або інші критерії розподілу суспільства на соціальні верстви, групи, служить методологічною основою для формування теорії соціальної мобільності або соціального переміщення. Соціальна мобільність — це зміна індивідом або групою соціального статусу, місця, яке займається в соціальній структурі суспільства. Термін “соціальна мобільність” був уведений у соціологію в 1927 р. П. А. Сорокіним. Згідно з поглядами П. А. Сорокіна, соціальна мобільність означає переміщення за соціальною градацією у двох напрямках: 1) вертикальному — рух униз і вгору; 2) горизонтальному — пересування на одному й тому самому соціальному рівні.
Проблемам соціальної мобільності присвячено багато конкретно-соціологічних досліджень у різних країнах світу. Дані про соціальну мобільність якоюсь мірою дозволяють судити про ступінь відкритості суспільства, його демократичність. Людям важливо знати, наскільки те чи інше суспільство надає можливість для просування індивідів і поколінь з нижчих категорій у вищі, яким шляхом формується керівна еліта суспільства, чи можливе проникнення до цієї еліти з інших соціальних груп.
Поняття “соціальний інститут”. Види й функції соціальних інститутів. Соціальні інститути (від латинського institutum — установа) — це стійкі форми організації спільної діяльності людей. Термін “соціальний інститут” застосовується в різних значеннях. Говорять про інститут сім’ї, інститут освіти, охорони здоров’я, інститут держави і т.ін. Перше значення, яке найчастіше використовується, пов’язане з характеристикою будь-якого роду впорядкування, формалізації і стандартизації суспільних зв’язків і відносин. А сам процес впорядкування формалізації і стандартизації називається інституціоналізацією.
Процес інституціоналізації об’єднує в собі ряд моментів. Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів виступає відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб. Соціальний інститут виникає на основі соціальних зв’язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів, соціальних груп та інших спільнот. Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб і їх взаємовідносин. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, свою особисту системну якість. Отже, соціальний інститут являє собою самостійне суспільне утворення, яке має свою логіку розвитку. З цієї точки зору соціальні інститути можуть бути розглянуті як організовані соціальні системи, що характеризуються стійкістю структури, інтегрованістю їх елементів і певною мінливістю їх функцій. Кожний соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, певними функціями, що забезпечують досягнення такої мети набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту. На основі всього вищезазначеного можна зробити таке визначення: соціальні інститути — це організовані об’єднання людей, що виконують певні соціально вагомі функції та забезпечують спільне досягнення цілей на основі соціальних ролей, що їх виконують члени, які задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.
Кожний інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Представники інституціональної школи соціологїї виділили чотири основні функції соціальних інститутів:
1) відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю функцію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі, наприклад, як держава;
2) соціалізація — передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки й способів діяльності — інститути родини, освіти, релігії та ін.;
3) виробництво й розподіл. Ця функція забезпечується економічно-соціальними інститутами управління й контролю — органами влади;
4) функції управління й контролю здійснюються через систему соціальних норм, які реалізують відповідні типи поведінки: моральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т.ін. Соціальні інститути управляють поведінкою індивіда через систему заохочень і санкцій.
Соціальні інститути відрізняються один від одного за видами і функціональними якостями.
1. Економічно-соціальні інститути — власність, обмін, гроші, банки, господарчі об’єднання різного типу — забезпечують усю сукупність виробництва й розподілу суспільного багатства, поєднуючи, разом із тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.
2. Політичні інститути — держава, партії, профсоюзи й інші суспільні організації, які переслідують політичні цілі, що спрямовані на встановлення і підтримку певної форми політичної влади. Їх сукупність складає політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення та стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінантні в суспільстві соціально-класові структури.
3. Соціокультурні й виховні інститути мають на меті засвоєння та подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки і, нарешті, захист певних цінностей і норм.
4. Нормативно-орієнтовні — розробляють механізми морально-етичної регуляції поведінки індивідів. Їх мета — надати поведінці й мотивації моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути стверджують у суспільстві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси та етику поведінки.
5. Нормативно-санкціонуючі — здійснюють суспільно-соціальну регуляцію поведінки на основі норм та правил, закріплених в юридичних та адміністрітивних актах. Обов’язковість норм забезпечується примусовою санкцією.
6. Церемоніально-символічні й ситуаційно-конвенціональні інститути. Ґрунтуються на більш або менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різні акти групової і міжгрупової поведінки. Вони визначають порядок і спосіб взаємної поведінки, регламентують методи передачі й обміну інформацією, спілкування та ін., порядок зборів, засідань, діяльність певних об’єднань.
Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем, яким виступає суспільство чи громада, називається дисфункцією соціального інституту. Незадоволена суспільна потреба може викликати до життя стихійний прояв нормативно неврегульованих видів діяльності, які прагнуть заповнити дисфункцію інституту, однак за рахунок порушення існуючих норм і правил. У своїх крайніх формах активність подібного роду може проявлятись у протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів виступає причиною існування так званої “тіньової економіки”, виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки і т.ін. Виправлення дисфункції може бути досягнуто зміною самого соціального інституту або ж створенням нового соціального інституту, який задовольняє дану суспільну потребу.
Концепції та теорії розвитку суспільства. Однією з найважливіших проблем соціології є проблема соціальних змін, їх механізм та спрямованість. Поняття “соціальні зміни” носить загальний характер. Соціальна зміна — це перехід соціальних систем, інститутів і організацій з одного стану в інший. Поняття “соціальна зміна” конкретизується поняттям розвитку. Розвиток — це незворотна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. Розвиток передбачає перехід від простого до складного, від нижчого до вищого і т.ін. Соціологи виділяють різні типи механізмів соціальних змін і розвитку: еволюційний і революційний, прогресивний і регресивний, імітаційний та інноваційний та ін. Еволюційний і революційний процеси часто розглядаються як протилежні типи зміни матеріальних та ідеальних об’єктів. Еволюційні процеси трактуються як поступові, повільні, плавні, якісні перетворення об’єктів; революційні — як відносно швидкі, докорінні, якісні зміни. Абсолютизація того чи іншого типу зміни соціальних об’єктів породила дві методологічно різні течії в соціології: соціальний еволюціонізм і революціонізм.
Соціальний еволюціонізм представляє собою спробу глобального осмислення історичного процесу як частини загального, нескінченно різноманітного й активного процесу еволюції Всесвіту, планетної системи, Землі, культури. Найбільш яскраво соціальний еволюціонізм представлено в системі англійського соціолога
Г. Спенсера. Він розробив найбільш повну схему еволюційного процесу, яка включає в себе кілька принципових моментів. Ядро цієї схеми становить диференціація, оскільки будь-які однорідні системи нестійкі через різні умови для їх окремих частин і неоднакову дію різноманітних зовнішніх сил на їх різні елементи. У процесі збільшення складності й різнорідності в системах прискорюється темп диференціації, оскільки кожна диференційована частина виступає не тільки результатом диференціації, але й подальшим її джерелом. Диференціація, за Г. Спенсером, передбачає спеціалізацію, розподіл функцій між частинами і відбір найбільш стійких структурних співвідношень. Еволюційні зміни відбуваються у напрямку підвищення гармонізації, структурної та функціональної відповідності всіх складових цілого. Отже, диференціація завжди супроводжується інтеграцією.
Значний внесок у розвиток ідей соціального еволюціонізму вніс французький соціолог Е. Дюркгейм. Саме він вперше розгорнуто обґрунтував положення, що розподіл праці є причиною і наслідком зростаючого ускладнення суспільства.
На основі соціального еволюціонізму виник ряд теорій, які поставили перед собою мету показати поступальний розвиток суспільства через порівняння його минулого й теперішнього стану. Першу спробу створення такої теорії зробив німецький соціолог Ф.Тенніс у своїй відомій книзі “Община й суспільство”. На основі протиставлення традиційного й сучасного суспільства, базуючись на соціальному еволюціонізмі, сформувалася теорія індустріального суспільства. Вона була розроблена у двох варіантах французьким соціологом Р. Ароном і американським економістом і політологом У. Ростоу (1960 р.). Теорія індустріального суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного “традиційного” суспільства, у якому панують натуральне господарство й станова ієрархія, до передового, промислово розвиненого, “індустріального” суспільства.
Популярна у 60-х роках ХХ ст. тоерія індустріального суспільства в 70-х роках отримує свій розвиток у теорії “постіндустріального суспільства”. Найбільш відомі її представники — американські соціологи й політологи Д. Белл, З. Бжезинський, А. Тоффлер і французькі соціологи й політологи А. Турен, Ж. Фураст’є. Відповідно до даної теорії суспільство у своєму поступальному розвитку проходить три основні стадії: 1) доіндустріальну (аграрну); 2) індустріальну й 3) постіндустріальну.
Концепція соціального еволюціонізму займає домінантне положення в соціології при тлумаченні соціальних змін. Однак поряд з нею досить широке розповсюдження мала теорія революційного перетворення суспільства, засновником якої були К. Маркс та Ф. Енгельс. Марксистська концепція суспільного розвитку базується на формаційному підході в тлумаченні історії. Згідно з цим підходом, людство у своєму розвитку проходить п’ять основних стадій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й комуністичну. Перехід від однієї суспільно-політичної формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція — це докорінний якісний переворот у всій системі суспільного життя. Економічною основою революції виступає конфлікт, що поглиблюється, між зростанням продуктивних сил суспільства й застарілою, консервативною системою виробничих відносин, який проявляється в посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби між панівним класом, зацікавленим у збереженні існуючого ладу, і пригніченими класами. Першим актом соціальної революції виступає завоювання політичної влади. На основі інструментів влади клас, що переміг, здійснює перетворення в усіх інших сферах суспільного життя і таким чином створюються передумови для формування нової системи соціально-економічних і духовних відносин.
Поряд з еволюціоністськими й революціоністськими теоріями суспільства, які базуються на ідеях прогресу, існують теорії, які заперечують можливість прогресивного розвитку. Однією з таких теорій є концепція культурно-історичних типів розвитку суспільства. У цій концепції робиться акцент на багатолінійності розвитку суспільства і культури, виділяються певні типи соціальної й культурної систем, підкреслюється їх своєрідність, а в деяких випадках висувається ідея замкненості, локальності культур і цивілізацій. Теорія культурно-історичних типів формувалася як антитеза лінійної європоцентристської теорії суспільного розвитку, згідно з якою весь історичний розвиток відбувається в межах єдиної й неподільної цивілізації і являє єдиноспрямований, закономірний процес прогресивного розвитку, переходу від нижчих ступенів до вищих.
Нині ідея про становлення єдиної цивілізації на всій нашій планеті отримала широке розповсюдження і розвиток. Її укріпленню в науці і в суспільній свідомості сприяло усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі. Термін “глобалізація” пов’язаний з латинським словом “глобус”, тобто Земля, і означає загальнопланетний характер тих чи інших процесів. Однак глобалізація процесів — це не тільки те, що вони охоплюють всю земну кулю. Глобалізація пов’язана, перш за все, з інтернаціоналізацією всієї суспільної діяльності на Землі. Ця інтернаціоналізація означає, що в сучасну епоху все людство входить до єдиної системи соціально-культурних, економічних, політичних та інших зв’язків, взаємодій і відносин. Таким чином, у сучасну епоху, порівняно з минулими історичними епохами, незрівнянно зросла загальнопланетарна єдність людства, яка являє собою принципово нову суперсистему, поєднану загальною долею і загальною відповідальністю. Тому, не зважаючи на значні соціально-культурні, економічні, політичні контрасти різних регіонів, держав і народів, соціологи вважають доцільним стверджувати про становлення єдиної цивілізації.
Однак глобалізація соціальних, культурних, економічних і політичних процесів у сучасному світі, поряд із позитивними сторонами, порушила ряд серйозних проблем, які отримали назву “глобальні проблеми сучасності”: екологічні, політичні, демографічні і т.ін. Сукупність цих проблем поставила перед людством глобальну проблему виживання.
Завдання для перевірки знань
1. У чому полягає суть поняття “суспільство”?
2. Чому суспільство — соціальна система?
3. Які характерні риси й особливості відзначають суспільство?
4. Які основні віхи становлення суспільства?
5. Що означає системний підхід до аналізу суспільства?
6. Якими характерними рисами наділені масові спільності?
7. Назвіть види соціальних груп.
8. Від чого залежить той чи інший тип соціальної структури?
9. Які характерні ознаки формування етнічної спільності?
10. Що ви розумієте під соціальною рівністю?
11. Які причини соціальної нерівності?
12. Що таке соціальна стратифікація?
13. Що означає соціальна мобільність у суспільстві?
14. Яку роль відіграє “середній клас” у стабілізації соціальної системи?
15. Що таке соціальні інститути?
17. Які функції виконує в суспільстві соціальна організація?
18. Які характерні риси еволюційного розвитку суспільства?
19. У чому полягає основний зміст теорії культурно-історичних типів суспільства?
Тема 5. Особистість у системі соціальних зв’язків
Поняття особистості. Статус, соціальні ролі особистості. Проблема вивчення особистості в соціології є однією із центральних, оскільки кожен соціолог для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємозв’язку людей у суспільстві повинен зрозуміти, чим зумовлені конкретні дії кожної людини. Індивідуальна поведінка, таким чином, представляє собою основу сприйняття життя всієї соціальної групи або суспільства. На відміну від психології соціологія розглядає людину не як неповторну індивідуальність, а в сукупності її соціально-типових якостей. Усі визначення особистості зумовлені двома протилежними думками стосовно її розвитку. З точки зору одних, кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє дуже незначну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні внутрішні якості та здібності людини, вважаючи, що особистість — це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Очевидно, що це — крайні погляди на процес формування особистості. У своєму аналізі ми, звичайно, повинні враховувати як біологічні особливості особи, так і її соціальний досвід. Разом із тим практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі. Можна погодитися з визначенням особистості, яке дав В. А. Ядов: “Особистість — це цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв’язків у ході активної діяльності та спілкування”. Згідно з цим поглядом особистість розвивається із біологічного організму виключно завдяки різним видам соціального та культурного досвіду.
Загальні соціальні умови існування активно впливають на якості особистості як об’єкта соціальних взаємозв’язків та їх діяльного суб’єкта. Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У нашому суспільстві — це перехід до ринкової економіки, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо. Соціокультурне життя суспільства, у тому числі політичні та ідеологічні відносини, теж виступає компонентом загальних соціальних умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному суспільстві. Соціальна стратифікація та суспільний розподіл праці — це теж важливі елементи, які зумовлюють усі соціальні відносини. Ще один компонент загальних умов існування особистості — рівень розвитку громадянського суспільства, соціально-політичний устрій, стан інших соціальних інститутів (наприклад, освіта). Ці найбільш важливі компоненти загальних соціальних умов детермінують специфічні соціальні умови буття людей. Є ще дві важливі індивідуальні характеристики — стать та вік індивідів, стадії їхнього життєвого циклу. З цієї точки зору вони також мають соціальний еквівалент і повинні бути включені до схеми, тому що бути чоловіком чи жінкою, перебувати в тій чи іншій стадії життєвого циклу означає виконувати різні соціальні функції.
Аналіз соціальної та соціально-психологічної структури особистості показує, що діяльність особистості зумовлюється не тільки зовнішніми факторами, але й внутрішніми її установками. У зв’язку з цим постає завдання більш детального аналізу такої діяльності, яка проявляється перш за все у виконанні особистістю різних соціальних функцій.
При аналізі діяльності особистості та її місця в суспільстві часто використовується поняття “соціальний стан”. Якщо це поняття співвіднести із соціальною роллю, то останню можна розглядати як функцію соціального стану. Поняття “соціальний стан” є атрибутивним, що виражає тільки приналежність особистості до тієї чи іншої спільноти та через неї — до суспільства в цілому. Але воно не розкриває її функцій, тому не вигідне для соціологічного аналізу особистості, особливо якщо розглядати його у взаємозв’язку з іншими поняттями. Соціальну роль особистості в поєднанні з її соціальним станом найбільш повно висвітлює поняття “соціальний статус особистості”. Воно влучно поєднує в собі як функціональну, так і оціночні сторони, показує, що особистість може робити, що робить, результати її дії та як вони сприймаються іншими людьми, а також суспільством.
Соціальний статус — це відносне становище (позиція) індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та, врешті-решт, містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в конкретних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може або не може збігатися з оцінкою суспільства або соціальної групи.
Проблема соціального статусу має не тільки теоретичне, але й практичне значення. У житті нерідко зустрічаються приклади хибно усвідомленого або присвоєного статусу. Тією чи іншою мірою психологія споживача пов’язана із зовнішніми матеріально-предметними формами затвердження статусу особистості. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при розв’язанні завдань соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається неправильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки. У цьому зв’язку можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язана зі слабкою протидією зовнішньому впливу, з конформізмом. Такі люди, як правило, не впевнені у собі, частіше впадають у песимістичний настрій. Висока оцінка, навпаки, частіше пов’язана з активністю, заповзятливістю, упевненістю у своїх силах, життєвим оптимізмом. Виходячи з вищенаведеного, доречно ввести поняття статусної самооцінки як істотної характеристики особистості в цілому. Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточуює, чекають від нього виконання ролей згідно із цими статусами. У такому розумінні “статус” і “роль” — це дві сторони одного феномена: якщо статус — це сукупність прав, привілеїв та обов’язків, то роль — дія в рамках даної сукупності прав та обов’язків. Так ми підійшли до розкриття суттєвого навантаження поняття “соціальна роль”.
Дане поняття широко використовується в концепціях, які ототожнюють діяльність людини із розігруванням певних стандартних ролей у стандартних ситуаціях.
Поняття “соціальна роль” і “гра” відображують певні життєві ситуації, що повторюються. Наприклад, за їх допомогою вдається точніше змалювати факти пристосування людини до конкретних умов. Окрім того, “ролева теорія” непогано пояснює феномени відчуження та конформізму. Досліджуючи відповідність індивідуальної мотивації суспільним нормам і цінностям, а також дотримання людьми встановлених правил, послідовники ролевої теорії широко використовують ситуацію актора та ролі (або двох акторів). При цьому часто посилаються на відомі слова із п’єси В. Шекспіра:
Весь світ – театр,
У ньому жінки, чоловіки — усі актори.
У них є виходи, уходи.
І кожен не одну тут грає роль.
Дитина, школяр, юнак, коханець, солдат, суддя, старий. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, поведінка може або відповідати, або не відповідати очікуванню. Від актора вимагаються певні дії залежно від визначеної ролі. За умови, коли суспільство ставить перед своїми громадянами певні вимоги, їм також доводиться завжди пристосовуватися, тобто “грати роль”. У результаті й виникають так звані рольові ситуації, завдяки яким визначаються інтереси та мотиви поведінки людей. Важливе значення в теорії ролей має питання про механізм засвоєння суб’єктом досвіду його взаємовідносин із соціальною дійсністю, тобто про те, як роль формує “Я”. Скажімо, молодий спеціаліст, який не має виробничого досвіду, розпочне свою діяльність із деякого наслідування. Звичайно, через деякий час він сам стане спеціалістом і вже не гратиме роль за принципом наслідування, а виконає її творчо. Таким чином, виникає зворотний вплив людини на роль, що виконується. Отже, соціальна роль — це те, що очікується в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.
Справді, у поведінці людини завжди є дещо наперед задане, стандартизоване. Логічно прийти до висновку, що процес формування особистості означає перевтілення в різні соціальні ролі. Проте абсолютизація значення соціальної ролі може призвести до визнання відчуження особистості.
Ролева концепція прояснює багато аспектів у соціології особистості, проте від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда. “За межами драми, — писав П. А. Сорокін, — не може бути ролі, оскільки роль можлива лише в контексті всіх ролей. Щоб не робив ізольований індивід, ніяка із його дій не являє собою ані соціального явища, ані найпростішого утворення. Роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці”.
Критерії типізації особистості, механізм її соціалізації. Одним із центральних завдань соціології особистості є розробка типізації особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, із яких ці групи складаються. Причому її цікавить не стільки конкретна поведінка окремої людини, яка зумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, ТИПОВЕ, виражене в сумі окремих ознак, що притаманні більшості. Інакше кажучи, проблема полягає в тому, щоб визначити риси деякої абстрактної особистості, яка найбільш повно виявить сутність даної соціальної групи. Можлива, звичайно, екстраполяція цих якостей на окрему особистість, що взята за модель. Проблема типового як відображення загального в окремому добре розроблена в художній творчості. Багато літератерних персонажей тому так довго й зберігають свою значущість, що виражають дещо більше, аніж конкретну особу та конкретний характер (гамлетівський, донкіхотівський типи тощо).
В. А. Ядов, указуючи, що соціальний тип особистості — це продукт складного поєднання історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей, виділив, окрім ідеального, так званий базисний тип, що найкращим чином відповідає об’єктивним умовам сучасного етапу суспільного розвитку, а також — модальний тип.
Із базисним типом пов’язана система соціально-правових і моральних норм, які відображені в конституціях, законах, у суспільній свідомості, різних типах світосприйняття тощо. Характеристика базисного типу особистості відповідає на запитання: яким критеріям повинна відповідати особистість, щоб суспільство могло розвиватися з максимальною ефективністю? Якщо взяти ту чи іншу соціальну групу, то в ній неважко виділити особистість із характеристиками, що найбільш повно відображають умови та закономірності функціонування даної групи. Типологія, яка характеризує модальні типи особистості, показує, які з них займають домінуюче положення в суспільстві або соціальних групах. Що стосується конкретних типологій особистості, то тут є цікаві підходи та вирішення, які стосуються переважно зарубіжної соціології. Так, деякі вчені виділяють такі шість типів особистостей: теоретичний, екномічний, політичний, соціальний, естетичний, релігійний. За основу виділення цих типів беруть соціальні орієнтації, що переважають (певні диспозиції). Наприклад, тип економічного індивідуума характеризується пошуком власної матеріальної забезпеченості тощо.
Широко розповсюджені типології, які об’єднують типи особистостей як носіїв (ознак) певних спільнот (класів, соціальних груп): робітники, службовці, студенти тощо. Слід також виділити маргінальний тип особистості, яка розірвала зв’язок зі своїм соціальним оточенням, але не адаптувалася до нового. Нині в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статуси соціальних груп і соціальних типів особистостей. Практично сьогодні нові базисні типи особистості ще до кінця не сформовані. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що робить гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важкими наслідками для суспільства.
Соціальна активність особистостей. Положення про те, що поведінка людини соціально детермінована і що сама вона є об’єктом соціальних відносин, тобто дій, що йдуть з боку суспільства та його інститутів, становлять тільки частину проблеми взаємодії людини й суспільства. Інша частина стосується впливу людини на суспільство та передбачає розгляд людини як суб’єкта суспільних відносин. Це означає, що людина одночасно повинна розглядатися як активно діюча особа, здатна змінювати та постійно видозмінювати навколишнє середовище. Щоб краще усвідомити вищезазначене, проведімо порівняння з тваринами. Якщо тварина не може пристосуватися до заданих природою умов, — вона вмирає, оскільки не в змозі перемінити середовище існування. Це може зробити тільки людина.
Щоб не бути іграшкою в руках різних соціальних сил, людині потрібні відповідні умови, які стосуються як особистості, так і суспільства. І, насамперед, необхідні знання соціальних процесів, потрібні спільні зусилля об’єднаних у спільноти людей. Іншими словами, необхідні відповідні економічні, політичні, соціальні та духовні передумови. Саме із цим і пов’язана проблема соціальної активності особистості як необхідної передумови здійснення нею своєї функції суб’єкта (творця) суспільних відносин. Соціальну активність особистості можна розглядати в двох основних аспектах. Перший аспект припускає розгляд якостей особистості, зумовлених у першу чергу її природними даними та збагачених рисами, які формуються в процесі виховання, освіти, спілкування та практичної діяльності. Другий аспект виходить із розуміння активності як деякої конкретної міри діяльності. У такому разі активність може бути виражена у відповідних кількісних показниках і тому часто стає предметом соціологічних досліджень. Прикладом може слугувати вимір трудової (виробничої) активності. Виходячи із цього, можна припустити матричний підхід до активності, тобто аналіз її у вертикальному та горизонтальному зрізах. При вертикальному зрізі враховуються рівні активності, її інтенсивність, а при горизонтальному — її види. Можливі різні життєві ситуації: людина повністю зайнята своєю професійною діяльністю й нічим іншим не цікавиться, але буває і навпаки, коли докорінні інтереси особистості виходять за межі її професійної діяльності і всю свою енергію людина спрямовує на заняття справою, ніяк не пов’язаною з її професією. Основні види активності збігаються з основними сферами суспільного життя — трудовою, соціально-політичною, сімейно-побутовою, дозвіллям тощо.
Постає питання: чи всяка активність може оцінюватися як соціальна? Якщо мати на увазі зумовленість активності соціальним середовищем, то відповідь буде позитивна, незалежно від того, у якій формі — індивідуальній, груповій, організаційній або стихійній — вона проявляється. Навіть злочинна діяльність нерідко має соціальну зумовленість. Проте, якщо розглядати мотиви, зміст, цілі та спрямованість активності, то її можна оцінювати як соціальну чи асоціальну. Остання часто характеризується як антисуспільна поведінка. Критерієм соціальної активності виступають результати діяльності (тобто характер змін наявної ситуації, які досягаються в результаті затрат людиною енергії), співвіднесення із суспільними інтересами, тобто інтересами інших людей, груп, суспільства. Антиподом соціальної активності в цьому розумінні є соціальна пасивність, бездіяльність, байдужість до навколишньої дійсності.
Розглядаючи змістовну сторону соціальної активності, неможливо не враховувати ставлення особистості до об’єкта своєї діяльності. Найвищим проявом соціальної активності у цьому розумінні є творчість. Як правило, дослідження культури персоніфіковані, пов’язані в нашій свідомості з особистістю творця, що особливо відчувається у літературно-художніх творах, у наукових дослідженнях, образотворчому мистецтві. Відмітимо і такий аспект: можливе творче ставлення до всіх видів діяльності, навіть до слабоперсоніфікованих. Багато що тут, звичайно, залежить від здібностей, таланту людини, але й ті, й інші вимагають великої напруженої праці.
Завдання для перевірки знань
1. У чому сутність поняття особистості з точки зору соціології?
2. Визначте основні напрямки соціології особистості в сучасних умовах.
3. Що таке соціальний статус та соціальна роль? Як ці поняття пов’язані між собою?
4. Чи існують статуси в сучасному індустріальному суспільстві?
5. Яке значення має для соціології соціальна типологія особистості?
6. Розкрийте зміст соціальної активності особистості.
Тема 6. Економічна соціологія
Суть та зміст економічної соціології. Вивчаючи це питання, слід взяти до уваги, що для характеристики економічних процесів та явищ у соціології використовується ціла система понять. Найширшим із них є поняття економічної сфери. Економічна сфера — це цілісна підсистема суспільства, відповідальна за виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей.
Економіка як соціальний інститут суспільства тісно пов’язана з його соціальною структурою. Економічні відносини визначають положення соціальних груп, закріплюють їх глибинні соціальні зв’язки, визначають характер взаємодії. У цьому розумінні економіка символізує основу суспільства, його міцність, сталість.
Економічна соціологія являє собою міждисциплінарний науковий напрям, який інтегрує соціологію та економіку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соціальних відносин, життєдіяльність людей. Виникнення економічної соціології зумовлене соціальною потребою створення спеціального знання соціальних явищ і процесів, нагромадження спеціальних наукових ідей, концепцій, фактів і факторів, а також вироблення нових методів соціологічних досліджень.
Економічна соціологія як науковий напрям зародилась у США в середині 60-х років ХХ ст. Спричинили її появу потреби в пошуку шляхів ефективного управління людським фактором в умовах науково-технічного прогресу, розширення масштабів виробництва, ускладнення економічних зв’язків і загострення соціальних суперечностей. Важливим фактором становлення економічної соціології став процес соціологізації економічної науки, який охопив мотивацію економічної поведінки, співвідношення свободи й регламентованості в економіці, відносини людини і держави, бізнес та менеджмент, соціальні інститути — політику, власність, сім’ю та інші, а також їх роль в економічному житті. Передумовами визначення цього напряму стали дослідження М. Вебера і Т. Веблена, які розробили теорію соціальних інститутів та їх ролей у регулюванні економіки. Особливу роль у становленні економічної соціології відіграв розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема дослідження промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і мобільності, соціології організації тощо. На становлення економічної соціології особливий вплив мали дослідження управління людським фактором, які групувались на людських відносинах. Економічну соціологію пов’язують також зі структурно-функціональним напрямком соціології, який розробили Т. Парсонс, Н. Смелзер, К. Девіс та ін. Цей напрям охоплював такі елементи, як бізнес, ринок, адміністрація, конкуренція, інфляція тощо. Дослідження даного напряму групувалися на соціологічних методах і підходах, на соціологічному аналізі зв’язків економіки і суспільства. Водночас виникнення економічної соціології було підготовлено багатьма концепціями соціологічних теорій, зокрема теорій соціальної дії, ролей, особистостей, а також конкретними соціологічними дослідженнями. Засновники економічної соціології визначили емпіричні об’єкти і предмети конкретних досліджень. До емпіричних об’єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів: ринок, гроші, підприємства, власність, а також соціальні аспекти різних економічних систем, соціальних груп, політичних інститутів та ін. Предметами дослідження є міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти в ринковій економіці, соціальні функції і процеси. У загальному вигляді економічну соціологію спочатку визначали як науку про взаємозв’язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної сфери відносили виробництво, розподіл, облік, споживання, а до неекономічної — політику, культуру, етнос і стратифікацію. Дослідження економічної соціології спрямовувалися на поведінку споживачів товарів, соціальні ролі у дефіцитній економіці, поведінку і стимулювання діяльності господарських керівників, ставлення до економічних реформ, вплив культурних факторів на розвиток економіки, систему цінностей людей. Важливе місце займали дослідження на стику економіки й соціології, зокрема трудової мобільності — плинності, міграції, міжгалузевих переміщень, ставлення молоді до праці й до професії, соціальних проблем міста і села, бюджету часу тощо. Виникнення економічної соціології пов’язується зі зростанням ролі людського фактора у розвитку суспільства як колективного суб’єкта суспільного життя, що має соціальну, демографічну, економічну й політичну структуру та функції, що забезпечують розвиток суспільства.
На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який проявляється у широкому спектрі тенденцій, зокрема у зростанні технічної озброєності та спеціалізації суспільної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі природа — суспільство. Підвищення технічної озброєності праці дозволило людині приводити в дію все більшу масу технічних засобів, енергетичних потужностей, сировини й матеріалів. Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання матеріальних ресурсів, удосконалення технології тощо. Управління людським фактором також вимагає змін. Його вдосконалення пов’язане з поліпшенням контролю й особливо самоконтролю, який ґрунтувався на професійній совісті, трудовій та особистій гідності. Кращих успіхів досягають ті спільності, які мають розвинуте почуття власної гідності, честі й самоповаги, працівників з високими соціальними якостями. Вони змінюються під випливом різних факторів: політичних, економічних, культурних і психологічних. Важливим фактором соціально-економічного розвитку суспільства є підвищення рівня освіти й культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і професійної підготовки. Освічені, культурні й кваліфіковані працівники значно активніші у праці та житті. Зростання рівня культури та інформативності, розширення потреб та інтересів посилили прагнення працівників до більшої самостійності, підвищили цінність творчих елементів праці.
Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства — класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів і спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соціальної політики ґрунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя. Соціальна політика тісно пов’язана з господарським механізмом, який включає сукупність важелів, зорієнтованих на форми відносин, самостійність підприємств, приватну власність, інтерес і мотивації людей. Традиційно більшість соціологів сповідає концепцію множинності факторів, котра доводить, що в суспільстві активно діють різні фактори: і економіка, і політика, і духовна культура... Класики соціології надавали великого значення економічним процесам. М. Вебер розглядав економічні відносини як одну з ліній, що визначають соціальну диференціацію суспільства. Е. Дюркгейм всебічно досліджував вплив розподілу праці на соціальні процеси. Однак у К. Маркса положення про роль економіки виражені яскравіше, категоричніше. Марксизм розглядає економіку як головний визначальний фактор історії. За Марксом, економічні визначають усі інші види суспільних відносин. Вони формують базис суспільства, над яким складаються залежні від нього надбудовні форми: політичні, правові, моральні та ін. К. Маркс показує цю залежність, аналізуючи зміну суспільно-економічних формацій. Зміна раніше панівних економічних відносин, наприклад, феодальних, зумовлює зміну надбудовних форм, зокрема, виникнення політичної організації капіталізму, буржуазного права тощо. З точки зору К. Маркса, ці положення підтверджує та деталізує аналіз самого капіталізму. Марксизм, безсумнівно, визнавав зворотний вплив надбудовних форм на економіку. Ф. Енгельс у листах 90-х років минулого століття, виступаючи проти докорів в економізмі, писав, що ні він, ні К. Маркс ніколи не вважали економіку виключно визначальним фактором, що було б смішно все пояснювати лише економікою, економіка тільки в кінцевому рахунку визначає розвиток.
Та оскільки К. Маркс спеціально й детально розглядав роль саме економіки, це сприяло розповсюдженню неточних трактувань, оцінок марксизму. З марксизмом і нині продовжують полемізувати з цього питання. М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Веблен саме в процесі полеміки формують положення про ролі різних факторів. Зокрема, М. Вебер говорить про роль етики, релігії в розвитку економіки. У книзі “Протестантська етика і дух капіталізму” він розкриває вплив релігійної етики, зумовлений впливом протестантизму, на становлення сучасного капіталізму. Т. Веблен говорить про роль психологічного та культурного факторів у розвитку економіки.
На прикладі сучасних економічних процесів можна бачити, як зміна економічних відносин викликає потребу у відповідних змінах політичних, правових та інших форм. Поява, наприклад, нових для нашого суспільства економічних відносин, основаних на приватній власності, потребує їх закріплення у відповідних конституційних та інших правових актах. Поширення приватновласницьких відносин веде до змін моральних оцінок нетрудових доходів, біржових спекуляцій, посередницької діяльності, життя за рахунок процентів на вкладений капітал і т.ін. Політика й право, закріплюючи нові форми господарчої діяльності, можуть сприяти їх подальшому розвитку, а можуть, навпаки, гальмувати його, вводячи, приміром, непомірні податки і т. ін.
На кожному конкретному етапі розвитку суспільства пріоритет взаємодії може належати будь-якій сфері, але в кінцевому рахунку саме утвердження нових економічних відносин визначає розвиток тієї чи іншої сфери, лице суспільства, характер надбудовних утворень. Взаємодія сфер виражається у суспільному здійсненні функцій, у взаємодії організацій та установ, нормативних систем.
Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона ґрунтується на взаємозв’язках і взаємодіях соціальної та економічної сфер. Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як середовище, у якому формуються соціальні відносини між сукупностями людей та індивідами. Соціальна сфера істотно впливає на функціонування й розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об’єктах, які відбуваються під впливом людського фактора. Економічна сфера являє собою цілісну підсистему суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи. Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємозв’язки, насамперед, економічні відносини впливають на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а соціальні відносини впливають на соціально-економічні процеси. Особливу роль у такому взаємовпливі відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки й надання їй соціального характеру.
Взаємозв’язок економічної соціології з іншими науками та її основні функції. Економічна соціологія взаємопов’язана з багатьма науками. Особливо тісний її зв’язок з наукою управління, яка вивчає управлінські кадри, зокрема склад, мобільність, вертикальні й горизонтальні відносини, різні міжколективні взаємодії, а також форми поведінки керівників, проблеми керівництва та лідерства. У науці управління утвердилася теорія соціального управління, де об’єктами виступають соціальні системи. Дослідження організаційної структури керованих об’єктів, людського фактора та його поведінки є базою для розробки наукового положення економічної соціології. Особливого значення для економічної соціології набула наука управління виробництвом з дослідження таких проблем: оптимізація співвідношення політичного й господарського управління економікою і науково-технічним прогресом; ефективне поєднання централізованих і демократичних засад в управлінні; формування інститутів соціального контролю та участі трудівників в управлінні; вироблення кадрової політики — принципів добору, підготовки, розстановки й виховання управлінських кадрів, а також критеріїв оцінки ефективності їх діяльності.
Водночас економічна соціологія розробляє наукові положення, які використовує наука управління, зокрема соціальні аспекти політичної влади, діяльності, поведінки, ціннісні орієнтації, соціальні норми, традиції, колективні інтереси тощо. У теоретичних дослідженнях економічна соціологія застосовує поняття, які розроблені філософією. До них належать політична система, держава, суспільство, нація, колектив, особистість, свідомість, відносини, соціальний прогрес, соціальна сфера та ін. Досить міцні зв’язки має економічна соціологія з правовими науками, соціальною психологією та іншими суспільними науками. Дослідження економічної соціології ґрунтується на інтеграції соціологічного й економічного підходів. Необхідність такої інтеграції зумовлюється тим, що економісти, вивчаючи економічну сферу, не беруть до уваги соціальних відносин, зокрема сімейних відносин і бюджету, а навколишнє середовище, галузі культури, освіти, охорони здоров’я розглядають лише з точки зору фінансування й розвитку. Соціологи досліджують суспільні відносини без глибокого проникнення в економічні процеси. Інтеграція економічного й соціального підходів забезпечує визначення соціальної спрямованості розвитку економіки. Економічний підхід означає, що цілі розвитку економіки визначаються матеріальними потребами суспільства, максимізацією суспільного продукту, національного доходу, фонду споживання тощо. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку — як засіб, що дає можливість суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості та інших соціальних цілей.
Економісти ототожнюють механізм розвитку економіки з господарським механізмом, який регулює відносини економічних інститутів та організацій, але носить внутрішньоекономічний характер і не охоплює відносин економіки з іншими сферами суспільства. Соціологи розглядають механізм розвитку економіки значно ширше, включаючи взаємодію не тільки економічних, а й соціальних інститутів та організацій. Якщо економісти вивчають в основному формалізовані відносини, що ґрунтуються на регламентованих законодавчих нормах, посадових статусах, то соціологи враховують як формалізовані, так і неформалізовані відносини. В економічному підході людина розглядається як елемент трудових ресурсів, носій робочої сили, якого можна використовувати, розподіляти, формувати, і не враховується її поведінка. Людина в соціологічному підході виступає суб’єктом економічних і соціальних процесів із власними цінностями, особистими матеріальними і духовними потребами. Формулювання економічного й соціального підходів пов’язується з розвитком відповідних відносин. Їх об’єднання визначило економічну соціологію, але в результаті інтеграції вона одержала якості, яких немає в окремих підходах. Економічна соціологія включила в арсенал дослідження факторний, системний і ситуаційний підходи. Це дозволило глибше розкрити людський, інформаційний, науковий і культурний фактори, а також фактор часу.
У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соціологія посідає особливе місце як міждисциплінарна наука, яка розкриває зв’язок між соціологією та економікою, вивчає мотивацію економічної поведінки, закономірності розвитку економічної та соціальної сфер. Зв’язок економічної соціології з різними науками дає можливість розгортати конкретні соціологічні дослідження з широкого кола питань та проблем, зосереджуючи основну увагу на взаємодії соціальних спільностей і груп, які впливають на макроекономічну систему.
Економіка як соціальний інститут виконує цілий ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін і споживання. Беручи до уваги перш за все вплив на нові соціальні процеси, можна виділити з них як основні чотири функції.
Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів. Реалізація цієї функції вимагає застосування гнучких механізмів розподілу й перерозподілу кадрів, забезпечення їхньої мобільності. У нинішній час відчувається дефіцит ряду професій, зокрема робітників найвищої кваліфікації. Гостро стоїть проблема становища наукових працівників.
Друга функція — стимулююча — забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці. Соціологічні дослідження 80-х років довели, що у повну силу працювала лише 1/3 частина працівників. Тут позначився негативний вплив зрівняльних тенденцій в оплаті праці, погані умови й слабка організація праці. Виявом цих процесів у кваліфікованих робітників був перехід на більш прості види праці. Лише 7—10% керівників середньої ланки припускалися думки про просування вгору, разом із тим 80% готові були перейти у робітники.
Третя функція — інтеграційна — виражається у забезпеченні єдності інтересів працівників. Про значення даної функції свідчить соціальна напруга відносин. За проведеними дослідженнями, 85% керівників середньої ланки вказали на напружений, конфліктний характер взаємовідносин на промислових підприємствах.
Четверта функція — інноваційна — забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як ставляться суб’єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.
Ці функції здійснюються через велику кількість соціальних механізмів — добору та розстановки кадрів, розподільчих відносин, планування постачання, споживання і т.ін. Ефективність реалізації функцій значною мірою залежить від рівня економічної культури суспільства, кожного індивіда.
Завдання для перевірки знань
1. Що розуміється під економічною соціологією?
2. Розкрийте зміст соціальної і економічної сфер.
3. Охарактеризуйте об’єкт і предмет економічної соціології.
4. Що таке теорія і методологія економічної соціології?
5. Що таке економічна культура?
ІІ. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИКОНАННЯ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ З КУРСУ «СОЦІОЛОГІЯ»
Програма курсу соціології розрахована для студентів усіх напрямів заочної форми навчання Одеського державного аграрного університету. Основною формою вивчення курсу є самостійна робота студентів, яка передбачає написання письмових контрольних робіт. Контрольна робота є важливим засобом для вивчення навчального матеріалу студентом. Її виконання дозволяє студенту систематично засвоїти навчальний матеріал в умовах самостійної роботи над вивченням курсу. Виконуючи роботу, слід дати відповіді на кожне питання, керуючись методичними порадами для кожної теми. Особливу увагу слід звернути на засвоєння ключових термінів до тем. При написанні відповідей на кожне з питань слід використовувати рекомендовану літературу. Зважаючи на неможливість внесення до цього списку найновіших публікацій, студенту слід самостійно переглянути їх у спеціалізованих наукових виданнях, наприклад журналі « Соціологія : теорія, методи, маркетинг».
Відповідь на питання контрольної роботи необхідно почати з короткого вступу, у якому характеризується питання, що розглядається. У кінці вступу необхідно визначити питання, яке буде вирішуватися. Далі подається відповідь на обране питання. У ході відповіді можуть цитуватися наукові та науково-популярні джерела. Відповідь закінчується невеликим висновком, до якого дійшов автор контрольної роботи.
У тексті контрольної роботи необхідно чітко і коротко викладати факти і дані, залучені з наукової літератури. Усі факти і дані, що наводяться в роботі, повинні бути правильно систематизовані, викладатися послідовно. Після висновку повинна бути подана використана література.
Зовнішнє оформлення письмової контрольної роботи таке: 1) на титульній сторінці пишеться назва теми, прізвище, ім’я та по-батькові автора контрольної роботи, рік і місце її виконання; 2) на наступній сторінці розміщується зміст контрольної роботи; 3) у кінці роботи подається список використаної літератури: законодавчі акти, потім — джерела (підручники, посібники, монографії, статті). Література нумерується і подається в алфавітному порядку за прізвищем автора, а в разі колективної праці — за назвою книжки. При використанні статті з газети чи журналу подається його назва, номер та рік видання. При посиланні на інтернет-сайти вказується повна адреса інтернет-сторінки, з якої взято інформацію, а також прізвище та ініціали автора й назва статті. Аналогічно пишеться відповідь на друге питання контрольної роботи.
Робота повинна бути написана грамотно, чітко, розбірливо, сторінки пронумеровані. Необхідно залишити поля для поміток рецензента. Загальний обсяг письмової контрольної роботи — 20—24 сторінки учнівського зошита. До роботи як додаток можуть подаватися графіки, діаграми, ілюстрації, схеми тощо. Допускається виконання додатків на комп’ютері. Варінт контрольної роботи визначається як сума двох останніх цифр залікової книжки студента.
Консультацію щодо виконання контрольної роботи студенти можуть отримати у викладачів кафедри філософії, історії та політології.
Курс соціології завершується екзаменом або заліком згідно з навчальним планом.
ІІІ. ТЕМАТИКА КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ
Варіант І.
1. Науковий статус соціології.
2. Соціальна структура особистості.
3. Дати визначення поняття “людина”.
4. Соціальні утопії Т.Мора і Т.Кампанелли.
5. Протосоціологічні погляди мислителя Давнього Китаю Конфуція Кун-цзи.
Варіант 2.
1. Структура та функції соціології.
2. Соціальна структура суспільства.
3. Дати визначення поняття “індивід”.
4. Соціальні погляди Платона та Арістотеля.
5. Соціальна сутність культури.
Варіант 3.
1. Зв'язок соціології з іншими науками.
2. Становлення та розвиток соціології на Заході.
3. Етносоціологія та національне відродження України.
4. Дати визначення поняття “індивідуальність”.
5. Характеристика соціології М.Вебера і П.Сорокіна.
Варіант 4.
1. Основні напрямки сучасної соціології.
2. Освіта як соціальний інститут.
3. Дати визначення поняття “особистість”.
4. Женевський гурток та його значення для розвитку української соціології.
5. Характерні особливості сучасного суспільства.
Варіант 5.
4. Дати визначення поняття “ соціальний престиж ”.
5. Соціологічна думка в Україні: традиції та сучасність.
Варіант 6.
1. Предмет і об’єкт соціології.
2. Соціологічна структура суспільства.
3. Соціально-територіальні спільності.
4. Дати визначення поняття “ соціальна адаптація ”.
5. Соціальна позиція Т. Г. Шевченка.
Варіант 7.
1. Функції соціології.
2. Соціологія особистості.
3. Системи і форми розселення людей.
4. Дати визначення поняття “ соціальний статус ”.
5. “Теорія факторів” М. Ковалевського.
Варіант 8.
1. Місце соціології в системі суспільствознавства.
2. Соціологічне дослідження та його організація.
3. Соціологія економіки.
4. Дати визначення поняття “ соціалізація ”.
5. Соціальна позиція І. Франка.
Варіант 9.
1. Структура соціологічної науки.
2. Стратегія соціологічного дослідження.
3. Освіта як соціальний інститут.
4. Дати визначення поняття “ прикладна соціологія ”.
5. ‘‘Коливальна динаміка’’ М.Грушевського.
Варіант 10.
1. Теоретична соціологія.
2. Провідні теорії соціальної структури суспільства.
3. Соціологія праці.
4. Дати визначення поняття “ девіантна поведінка ”.
5. Соціально – економічна формація за К. Марксом.
Варіант 11
1. Соціологія як наука.
2. Соціологія екології.
3. Дати визначення поняття “ інтеріоризація ”.
4. Соціальна позиція Г.Сковороди.
5. Спеціальні соціологічні теорії.
Варіант 12.
1. Головні історичні етапи розвитку соціології.
2. Соціологія праці та управління.
3. Дати визначення поняття “ соціальне ”.
4. Соціологічні ідеї італійського соціолога В. Парето.
5. Емпіричні соціологічні дослідження.
Варіант 13.
1. Соціологія нації: зміст, особливості сучасних концепцій.
2. Становлення та розвиток соціології в Росії.
3. Дати визначення поняття “ статус здобутий ”.
4. Етносоціологія та національне відродження України.
5. Протосоціологічні погляди в Середньовіччі.
Варіант 14.
1. Особистість спеціаліста-аграрія та його роль на селі.
2. Освіта як соціальний інститут.
3. Дати визначення поняття “ соціологія ”.
4. Початок української соціології, її розвиток у ХХ ст. та сучасні завдання.
5. Протосоціологічні погляди доби Відродження.
Варіант 15.
1. Становлення та розвиток соціології села.
2. Соціологічна думка в Україні (ІХ – середина ХІХ ст.)
3. Методи збору та аналізу соціологічної інформації.
4. Дати визначення поняття “ освіта ”.
5. Натуралістичні школи класичного періоду розвитку світової соціології середини ХІХ століття.
Варіант 16.
1. Структура соціологічного знання.
2. Поняття соціального статусу та соціальної ролі. Види соціальних статусів.
3. Дати визначення поняття “ праця ”.
4. Соціологічні ідеї М.Вебера.
5. Експеримент як метод збору соціологічної інформації.
Варіант 17.
1. Основні сучасні підходи, теорії та концепції у соціології особистості.
2. Актуальні проблеми сучасної соціології нації.
3. Дати визначення поняття “ нація ”.
4. Соціологічні ідеї П. Сорокіна.
5. Метод інтерв’ю.
Варіант 18.
1. Методика і техніка соціологічних досліджень.
2. Предмет і завдання соціології міста.
3. Дати визначення поняття “ маргінальні соціальні групи ”.
4. Соціологічні ідеї Г. Спенсера.
5. Соціологія екології.
Варіант 19.
1. Сучасні проблеми українського села. Тенденціїї розвитку.
2. Передумови виникнення соціології. О. Конт – засновник соціології.
3. Дати визначення поняття “ соціальний інститут ”.
4. Проблема стратифікації суспільства.
5. Види опитувань.
Варіант 20.
1. Теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.
2. Актуальні питання соціології села.
3. Дати визначення поняття “ стратифікація”.
4. Соціологічні ідеї Е. Дюркгейма.
5. Аналіз документів: поняття, види, особливості застосування.
ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ (ІСПИТУ) З КУРСУ «СОЦІОЛОГІЯ»
1. Предмет і об’єкт соціології. Поняття соціального.
2. Місце соціології в системі суспільних наук та її взаємодія з ними.
3. Зміст і структура сучасної соціології.
4. Функції соціології та її значення в науковому забезпеченні розвитку суспільства.
5. Функції соціології та її місце в системі суспільних наук.
6. Науковий статус соціології. Місце соціології у загальній освіті аграріїв.
7. Головні історичні етапи розвитку світової соціології.
8. Передумови виникнення соціології. О.Конт – засновник соціології.
9. Позитивна філософія О.Конта.
10. Становлення соціології як самостійної науки (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).
11. Соціологічна думка в Україні (ІХ – середина ХІХ ст.).
12. Виникнення і розвиток соціології в Україні.
13. Женевський гурток та його значення для розвитку соціологічної думки в Україні кінця ХІХ століття.
14. Українська соціологія в ХХ столітті.
15. Протосоціологічний період розвитку соціологічної думки у світі.
16. Протосоціологічний період розвитку соціологічної думки в Україні.
17. Методи збору та аналізу соціологічної інформації.
18. Програма соціологічного дослідження та її елементи.
19. Характеристика соціальної позиції Г.Сковороди.
20. Поняття, теорії походження та типологія суспільств.
21. Поняття соціального статусу. Види соціальних статусів.
22. Характеристика соціології К.Маркса.
23. Соціальна мобільність та її види.
24. Соціологічні погляди історика М.Драгоманова.
25. Структура соціологічного знання.
26. Суспільство як соціальна та соцієтальна система.
27. Соціальна позиція І.Франка.
28. Поняття соціальної структури суспільства та її елементи.
29. Сутність соціальної еволюції Г.Спенсера.
30. Функціональний підхід Е.Дюркгейма до аналізу суспільства.
31. Соціально-класова структура сучасного суспільства та тенденції її розвитку.
32. Соціальні погляди Аристотеля.
33. Соціальна стратифікація суспільства.
34. Оцінка соціальної позиції Т.Г.Шевченка.
35. Соціальні інститути: поняття, основні ознаки.
36. Сутність політики як соціального феномену.
37. Соціальні утопії Т.Мора.
38. Соціальна диференціація і соціальна нерівність.
39. Виникнення і розвиток соціології в Росії.
40. Вертикальна і горизонтальна мобільність. Канали соціальної мобільності.
41. Виникнення і розвиток соціології у Західній Європі.
42. Соціальні групи й організації.
43. Інститути соціалізації особистості в сучасному суспільстві.
44. Теорія індустріального і постіндустріального суспільства.
45. Структура соціологічного знання.
46. Характеристика соціології М.Вебера.
47. Соціологія села. Предмет і завдання соціології села.
48. Функції села.
49. Село – одна з основних форм розселення людей.
50. Соціологічна думка в Україні: традиції та сучасність.
51. Марксизм про типологізацію суспільства.
52. Предмет і об’єкт економічної соціології.
53. Особливості економічної та соціальної сфер суспільства.
54. Становлення економічної соціології як науки.
55. Роль соціології праці та зайнятості у вирішенні соціально-економічних проблем.
56. Особливості національної культури у контексті відродження українського соціуму.
57. Структурні елементи та форми вияву культури в житті людини і суспільства.
58. Соціологія міста: історія розвитку, предмет, основні категорії.
59. Урбанізація як соціально-економічний процес зростання міст. Сучасні теорії урбанізації.
60. Предмет, об’єкт та історія розвитку етносоціології.
61. Національно-етнічні процеси та відносини.
62. Соціальні утопії Т.Кампанелли.
63. Історичні типи суспільства. Характеристика сучасного суспільства.
64. Соціально-територіальні спільності та їх характеристика.
65. Проблеми національного відродження України.
66. Соціологія молоді: сутність, предмет, об’єкт, функції.
67. Молодіжні проблеми в сучасній Україні.
68. Соціологія особистості. Соціологічні теорії особистості.
69. Поняття «людина», «індивід», «особистість» у соціології.
70. Соціальна структура особистості.
71. Соціалізація особистості в процесі аграрних відносин.
72. Девіантна поведінка особистості.
73. Політична соціологія.
74. Соціологія праці.
75. Характеристика соціології П.Сорокіна.
76. Характеристика соціології М.Вебера.
77. Соціологія нації: зміст, особливості сучасних концепцій.
78. Основні фази, етапи та види соціалізації.
79. Сутність сім’ї як соціального феномену.
80. Поняття соціальної ролі. Характеристика соціальних ролей.
81. Структура та функції сім’ї.
82. Типологія сім’ї.
83. Система освіти як соціальний інститут.
84. Статус, предмет, об’єкт соціології освіти.
85. Функції освіти в суспільстві.
86. Соціологічне дослідження, його характеристика, різновиди та етапи проведення.
87. Опитування як метод збору соціологічної інформації.
88. Програмування та організація дослідження.
89. Предмет і об’єкт соціології релігії.
90. Предмет і об’єкт соціології екології.
ЛІТЕРАТУРА
Друк, 2007. – 272 с.
В.Б.Мішура. – К.: Центр навч. літ., 2007. – 128 с.
3. Лукашевич М.П. Соціологія економіки [Текст]: підручник / М.П.Лукашевич. – К.: Каравела, 2005. – 288 с.
4. Осипов Г.В. Социология [Текст] / Г.В Осипов.– М.: Мысль, 1990. – 356 с.
Практикум з соціології [Текст]: навч. посібник для студ. вищих закладів освіти / за ред. В.М.Пічі. – Львів: Новий світ – 2000, 2011. – 369с.
5. Самуйлік М.М. Технологія проведення соціологічних досліджень [Текст]: навч.-метод. Посібник / М.М.Самуйлік.– Одеса: ОДАУ, 2008. – 35 с.
6. Сірий Є.В. Соціологія [Текст] / Є.В. Сірий. – К.:Атіка, 2007. – 480 с.
7. Социологический справочник [Текст] / под общей ред. В.И.Воловича. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 382с.
8. Социология. Наука об обшестве [Текст] / В.П. Андрущенко, В.И. Волович, Г.Т.Головченко [и др.] – Харьков: Ин-т востоведения и междун. отношений, 1996 – 688 с.
9. Соціологія [Текст]: навч. посібник / за ред. С.О. Макеєва. – К.: Т-во “Знання”. КОО, 2005. – 455 с.
10. Соціологія [Текст]: підручник / за ред. В.М.Пічі. – 3-тє вид., стереотип.– Львів: Новий світ – 2000, 2010. – 296с.
11. Соціологія [Текст]: підручник /під заг. ред. В. М. Пічі. – 2-ге видання, стериот. – Львів: Магнолія Плюс, Новий світ – 2000, 2006. – 378с.
12. Соціологія [Текст]: підручник для вищої школи / за заг. ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача – Київ – Харків, 1998. – 624 с.
13. Соціологія [Текст]: підручник / за ред. В.Г. Городяненка. – К.:ВЦ «Академія», 2008. – 544с.
14. Спеціальні та галузеві соціології [Текст]: навч. посібник для студ. вищих навч. закладів/ за ред. В.Є. Пилипенка. – К.: Каравела, 2003. – 304 с.
15. Танчин І.З. Соціологія [Текст]: навч. посібник – К.: Знання, 2007. – 351 с.
Хто є хто в західній та вітчизняній соціології [Текст]: навч. соціологічний словник для студ. /укл.: В.М.Піча, І.І.Доцяк, Д.Є.Забзалюк/ за ред. В.М.Пічі. – Львів: Світ, І999. – 160с.