Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

Подписываем
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
31
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИПЯКЕВИЧА
ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА
ДЯДЮК МИРОСЛАВА СТЕПАНІВНА
УДК 329.7 ,2 (477.8.). 1921/1939
ПОЛІТИЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЧОГО РУХУ
В ГАЛИЧИНІ: 1921 рр.
спеціальність 07. 00. 01 Історія України
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Львів
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у відділі новітньої історії Інституту українознавства
ім. І. Крипякевича НАН України
Науковий керівник:
Дашкевич Ярослав Романович, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України, керівник Львівського відділення
Офіційні опоненти:
Гелей Степан Дмитрович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії та політології, проректор Львівської комерційної академії
Соляр Ігор Ярославович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Українського державного лісотехнічного університету
Провідна установа: Інститут історії України НАН України
Захист відбудеться “ 15 ” січня 2002 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради № Д 35.222.01 для захисту дисертацій в Інституті українознавства ім. І. Крипякевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, Львів, вул. Козельницька, 4).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства
ім. І. Крипякевича НАН України
Автореферат розісланий 14 грудня 2001 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор історичних наук Патер Іван Григорович
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність проблеми. Традиції українського національно-визвольного руху XX ст., зокрема жіночого, становлять постійний інтерес для дослідників політичної історії України. Потужним імпульсом переосмислення традиційних уявлень про український жіночий рух в Галичині стало відновлення державної незалежності України та вільний доступ до архівів, а також десятиліттями замовчуваної української історіографії.
З кінця XIX ст. до 1939 р. український жіночий рух на Західних землях України, незважаючи на складні політичні обставини розвивався, йому належала поважна роль у суспільно-політичному житті. Упродовж 1921-1939 рр. його репрезентантом виступало, головним чином товариство “Союз Українок”. Вирізняючись серед розмаїття галицьких громадських жіночих організацій у сфері релігії, культури, освіти, окремих секцій у національних товариствах (“Просвіта”, “Рідна Школа”, “Сільський Господар” тощо), “Союз Українок” не обмежувався культурно-освітньою та економічною діяльністю. Прикметною властивістю феміністської організації було те, що вона діяла у суспільнополітичному середовищі. Це засвідчувало про вихід жіночого руху на авансцену політичного життя як повноправного субєкта національно-визвольних змагань. Власне ця обставина і зумовлює актуальність дослідження жіночого руху як складової і невідємної частини політичної історії України, боротьби за її державну незалежність і соборність.
Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною планових тем відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крипякевича НАН України “Суспільно-політичний та національно-визвольний рух в Україні (західні землі) кінець XVIII-XX ст.”, а також Центрального державного історичного архіву України м. Львова у відділі інформації. Найвагомішим результатом науково-дослідницьких програм є збірник “Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи”, підготовлений дисертантом у співавторстві.
Обєкт дослідження інституційна основа українського жіночого руху товариство “Союз Українок” та організаційні ланки, створені в його межах “Всесвітній Союз Українок”, “Дружина Княгині Ольги”; український жіночий рух у системі міжнародних жіночих організацій; предмет політизація українського жіночого руху як суспільне явище, його інтеграція та реальний внесок у громадсько-політичне життя, національно-визвольні змагання.
Хронологічні рамки з часу відновлення “Союзу Українок” 1921 р. до формального припинення його діяльності в 1939 р.
Мета й завдання на підставі критичного узагальнення доробку вітчизняної та зарубіжної історіографії, залучення різнопланових джерел дослідити:
● основні етапи організаційного становлення, поширення мережі “Союзу Українок” та чисельності учасників жіночого руху;
● впровадження структурних ланок та зміни, спричинені їх конституюванням;
● форми представництва в рамках міжнародних жіночих організацій;
● ідейно-політичні засади руху та його еволюцію;
● інтеграцію українського жіночого руху в суспільно-політичну сферу та вплив партійних угруповань на політизацію руху;
● вироблення передвиборчих механізмів та впровадження їх у виборчих кампаніях;
● парламентську діяльність жінок у польському сеймі та сенаті;
● роль і місце українського жіночого руху в політичній консолідації західноукраїнського суспільства;
● діяльність українських жіночих організацій на міжнародній арені.
Методи дослідження принцип історизму, з орієнтацією на конкретно-історичний підхід до вивчення суспільно-політичних процесів, подій і фактів, структурно-системний аналіз, порівняльний та статистичний методи до опрацювання джерельного матеріалу. В основу дисертації покладено комплексний джерелознавчий аналіз документів.
Наукова новизна вперше в українській історіографії вивчено політизацію українського жіночого руху, визначено основні етапи його організаційного становлення, ідейно-політичні засади, інтеграцію та внесок у суспільно-політичні процеси, зокрема політичної консолідації, парламентську та міжнародну діяльність.
Практичне значення одержаних результатів висновки та авторські оцінки можуть бути використані для написання узагальнюючих праць, а також для підготовки спецкурсів для вищих навчальних закладів.
Основні положення дисертації апробовані на засіданнях Археографічної комісії НТШ; науково-практичних конференціях: “900 років Дрогобичу: Історія і сучасність” (Дрогобич, 1991); “Жіночий рух в Україні: історія і сучасність” (Одеса, 1994); “Українська дійсність і завдання української жінки” (Львів, 1999); “Між війнами: нації, націоналізм і гендерні відносини в Центральній і Східній Європі, 1918-1939 рр.” (Обори Варшава (Польща), 2000); “Досвід війни у Східній Європі” (Тюбінген (Німеччина), 2000); “Жінка в контексті сучасної гендерної соціалізації: українські реалії” (Львів, 2001).
Структура роботи побудована за тематично-хронологічним принципом, складається із вступу, пяти розділів (187 с.), висновків, списку використаних джерел та літератури (495 найменувань), додатків (81 с.).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено мету й завдання, наукову новизну та практичне значення.
У першому розділі “Історіографія та джерела” проаналізовано історіографію проблеми та джерел.
Політизація українського жіночого руху спеціально не досліджувалася, хоча його популярність у різні періоди пробуджувала інтерес до аналізу окремих його аспектів.
У міжвоєнний період -1939 рр. задекларована тема не вивчалася, але зацікавлення традиціями українського жіночого руху зростало, особливо в контексті Першої світової війни і визвольної боротьби за незалежність. Висвітлювався, головним чином, розвиток жіночого руху в Галичині в період Австро-Угорської імперії. У праці “Першому українському борцеви за права жінки” та в публікаціях М. Возняка, Л. Горбачевої, О. Дучимінської відтворено роль Н. Кобринської в організації емансипаційних змагань, в інституційному становленні жіночого руху. Імена українок, їхні героїчні вчинки у військовий період були представлені у роботах К. Левицького, О. Навроцького. Особливе місце посідають історико-мемуарні публікації учасниць визвольних змагань, насамперед О. Степанів.
У виданні “Aux femmes du monde civilisé” відображено вплив повоєнних суспільно-політичних трансформацій на розвиток жіночого руху під час вирішення державно-правового статусу Східної Галичини. Умови життя та громадську роль жінки у Другій Речі Посполитій зясовувала М. Рудницька. У міжвоєнні роки жінки у правовому відношенні мали можливість брати участь в різних ділянках життя, раніше доступних винятково чоловікам. У Галичині цей період був часом “адаптації” до нового становища самих жінок і “звиканням” до цього широкого загалу. Ці проблеми висвітлювали О. Назарук, активістка католицького руху Є. Тишинська та ін. Поетапний аналіз особливостей українського жіночого руху здійснила М. Рудницька. Про український жіночий рух писала польський історик Л. Харевичова.
Після закінчення Другої світової війни історія українського жіночого руху замовчувалася. Тільки в еміграційних центрах США, Канади, Англії, Німеччини та ін. ця проблема продовжувала досліджуватися. Було опубліковано нариси про діяльність жіночих організацій у Галичині, публіцистичну розвідку І. Павликовської “На громадських шляхах” про звязок жіночого руху з національно-визвольними змаганнями українців. Про жіночий рух писали І. Книш, С. Наріжний, Н. Полонська-Василенко, М. Рудницька,. Публікувалися також розвідки у діаспорних виданнях історико-регіонального характеру про жіночі організації Станіславівщини, Стрийщини, Тернопільщини.
На переломі 80-90-х рр. значним внеском у висвітлення історії становлення та розвитку жіночого руху в Україні, зокрема Західної є праці М. Богачевської-Хомяк. Авторка стверджує, що в політизованій атмосфері міжвоєнної Польщі жінки не могли залишатися індиферентними до національно-визвольних змагань, однак їх роль у політичному житті вважається дискусійною. Загалом низка дослідницьких проблем, сформульованих у працях М. Богачевської-Хомяк, стали підставою для подальших розробок вітчизняних дослідників.
З кінця 1980-х рр. історія українського жіночого руху досліджується і в Україні. О. Маланчук-Рибак вивчала емансипацію жінок у суспільно-політичному і культурно-просвітньому русі Східної Галичини і Північної Буковини кінця XIX початку XX ст., проблему історіографії жіночого руху. В. Передирій охарактеризувала джерельну вартість періодики для відтворення історії жіночого руху в контексті суспільно-політичних процесів Галичини 20-30-х рр. XX ст. Науково вартісними є біо-бібліографічні розвідки авторки. П. Дутчак відтворила просвітницьку діяльність жіночих організацій. Б. Савчук вивчав жіночий рух у контексті суспільно-політичного життя Західної України. Історія жіночого руху Наддніпрянської України другої половини XIX початку XX ст. досліджена у монографії Л. Смоляр. Вітчизняні історики відзначають, що жіночий рух є багатогранною проблемою, яка передбачає детальніше дослідження його політичного аспекту.
Загальна характеристика соціально-економічної та суспільно-політичної ситуації в Західній Україні, зокрема під час репресивних акцій (“пацифікація”) польського уряду в Галичині та сталінських репресій на Великій Україні, ролі української інтелігенції у національно-визвольному русі міжвоєнного двадцятиліття міститься у працях: Я. Дашкевича, Ю. Сливки, М. Швагуляка,
Я. Грицака, О. Красівського, М. Кугутяка, О. Зайцева, І. Соляра, І. Райківського, В. Кушніра, Г. Цвенгроша, А. Кентія, В. Чоповського, І. Белебехи, С. Кульчицького, Г. Касьянова, О. Рубльова, Ю. Черченка, Ю. Шаповала. В історіографічному доробку з цієї проблематики підкреслюється звязок українського жіночого руху з національно-визвольним рухом, однак найбільше уваги присвячено висвітленню суспільно-політичної діяльності М. Рудницької. Ці праці сприяють осмисленню суспільно-політичного життя Галичини, міжпартійних стосунків, а отже й умов інтеграції жіночого руху у тогочасний політичний простір.
З погляду методологічних підходів до аналізу історії та національного чинника в політичній історії українського народу вартісними є праці Я. Дашкевича, І. Лисяка-Рудницького, В. Лісового та Г. Касьянова. Оскільки поставлене завдання передбачає вивчення інтеграції національного жіночого руху в суспільно-політичні процеси, важливими для нас є також роботи учених-політологів з проблем осмислення суті політичних явищ і процесів, політичних доктрин і теорій, особливостей функціонування політичної системи, основ політичної науки. Це праці С. Гелея, С. Рутара, В. Потульницького та Б. Кухти з історії політичної думки першої половини XX ст.
Певний інтерес становить також польська історіографія, зокрема праці про польсько-українські взаємини, діяльність польських та українських парламентаристок у Другій Речі Посполитій Р. Тожецького, С. Стемпеня, А. Жарновської, У. Якубовської, А. Хойновського, М. Сліви, А. Колодзєйчика, Р. Вапіньського.
Аналіз історіографічного доробку засвідчує значну зацікавленість історією українського жіночого руху міжвоєнного періоду і водночас відсутність спеціальних досліджень, зокрема його політичного аспекту.
Джерельну базу дослідження становлять матеріали двох категорій: опубліковані та архівні неопубліковані документи. До першої категорії належать матеріали нормативного характеру, статути “Союзу Українок”, стенограми засідань сейму та сенату. В опублікованих збірниках документів і матеріалів з історії культурної, релігійної та політичної думки 20-30-х рр. XX ст., виданих в Україні та за кордоном, відтворено діяльність чільних активісток жіночого руху Н. Кобринської, О. Левчанівської, С. Русової, М. Рудницької, І. Блажкевич, О. Теліги. Основою дисертаційного дослідження стали документи й матеріали збірника “Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи”. У контексті досліджуваної проблеми наукову вартість мають опубліковані спогади С. Русової, Н. Cуровцової, М. Рудницької, І. Кедрина-Рудницького, діячів ОУН.
Неопубліковані документи і матеріали зосереджені в архівах України та Польщі. У фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (далі ЦДІА України у Львові) зберігаються матеріали й документи товариства “Союз Українок” (319), що дають змогу зясувати динаміку його організаційного й ідеологічного становлення, хронологію та послідовність подій. Суттєво доповнюють джерельну базу проблеми документи некаталогізованого фонду “Союзу Українок Америки” (ЦДІА України у Львові). Для повноцінного дослідження теми дисертант намагалася використати різнопланові джерела з історії політичної думки, які також зберігаються в ЦДІА України у Львові: фонди УНДО (344), “Сельроб” (351), на підставі яких вивчено їх взаємини із “Союзом Українок”, участь жіноцтва у виборчих кампаніях. У фонді урядів УНР та ЗУНР (581) простежується роль українок у міжнародних жіночих організаціях. Особливу цінність становлять фонди Української Парламентарної Репрезентації (392) та Наукового товариства ім. Шевченка (309) про парламентську діяльність активісток жіночого руху. З фонду прокурора апеляційного суду (205) використано рапорти, огляди, оперативну інформацію дирекції поліції, воєводських управлінь про політичну ситуацію в Галичині та діяльність товариства. Документи греко-католицької митрополичої консисторії (201) та митрополичого ординаріату (408), особистого фонду митрополита А. Шептицького (358) дозволяють дослідити Католицьку Акцію. У фонді громадсько-політичного діяча О. Назарука (359) є широка інформація про Католицьку Акцію та підготовку Всеукраїнського національного конгресу, а також про діяльність Контактного Комітету. У фондах редакцій газет “Діло” (779), “Новий Час” (315), “Нова Зоря” (406) та “Української Загальної Енциклопедії” (328), особливо цінними є документи з редакційних портфелів, переважно про участь жіноцтва у суспільно-політичних подіях. З “Колекції листівок, відозв і афіш” (бібліотека ЦДІА України у Львові) залучено до наукового обігу невідомі відозви та звернення.
У фондах Державного архіву Львівської області (далі ДАЛО) львівського воєводського управління (1) та дирекції поліції (271) зберігаються донесення про суспільно-політичну ситуацію в Галичині. У рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України є особисті фонди письменниці та громадської діячки І. Блажкевич (243) та польського історика Л. Харевичової (136).
З Державного архіву Перемишля (ф. 85) використано нормативні документи “Дружини Княгині Ольги”, які дають змогу відтворити організаційні та ідеологічні аспекти її діяльності. В архіві Наукового товариства ім. Шевченка, який знаходиться у Національній бібліотеці у Варшаві (частково мікрофільми цих документів зберігаються у ЦДІА України у Львові) виявлено та залучено до наукового обігу документи про громадсько-політичну діяльність О. Кисілевської, насамперед її епістолярну спадщину. Документи УНДО, вказаного архіву, містять надзвичайно важливі відомості про взаємовідносини УНДО з “Союзом Українок”, особливо в передвиборчі кампанії та у звязку зі зміною курсу партії (т.зв. нормалізація). Документи Української Парламентарної Репрезентації послужили важливим джерелом для вивчення проблеми “жіночий рух і парламентаризм”.
У періодичних виданнях “Жіноча Доля”, “Жінка”, “Громадянка”, “Українка”, “Світ Українки”, “Жіночий Голос”, а також у пресових суспільно-політичних органах “Новий Час”, “Діло”, “Свобода”, “Батьківщина”, “Громадський Голос”, “Нова Зоря”, “Мета”, “Католицька Акція” відображена не тільки діяльність жіночих товариств та організацій їх взаємини з політичними течіями, але й соціально-політична ситуація. На сторінках зарубіжної української преси “Свобода”, “Наше життя” та ін. публікувалися цікаві розвідки про жіночий рух.
Архівні та опубліковані документи дозволяють по-новому і всебічно дослідити проблему український жіночий рух міжвоєнного періоду та його роль в суспільно-політичних процесах у Західній Україні.
У другому розділі “Генеза й організаційні принципи жіночого руху” аналізується концепція організаційного становлення українського жіночого руху за умов докорінної зміни державно-правового статусу Східної Галичини в Другій Речі Посполитій та входження до міжнародних жіночих організацій.
Початкова фаза відновлення українського жіночого руху після закінчення Першої світової війни проходила за умов складної суспільно-політичної ситуації зумовленої невизначеністю міжнародно-правового статусу Галичини. Критично осмислюючи відсутність власної одноцілої організації під час визвольних змагань, українки на Всеукраїнському жіночому зїзді 1921 р. визнали за необхідне розпочати формування організаційної основи руху жіночого товариства “Союзу Українок” (далі Союз). Оновлена концепція організаційного становлення руху полягала в уніфікації назв жіночих довоєнних осередків та створення нових організаційних структур. Для координації узгоджених дій проводилися наради, конференції та збори, що сприяло обміну інформацією та досвідом. Завдяки цьому вдалося сформувати генеральну модель жіночої організації трьох рівнів: управа з центром у Львові, філії у містах, гуртки у селах. Незважаючи на труднощі та часті репресії динаміка організаційного процесу не призупинялася. 1939 р. Союз налічував 82 філії та 1022 сільських гуртків, а кількісний склад членів сягав 60 тисяч.
Союз діяв як культурно-освітнє та економічне товариство, на основі “архаїчних” статутів 1918 і 1924 рр. Врешті 1935 р. він отримав новий статус, за яким було зафіксовано назву “Центральне українське жіноче товариство Союз Українок”. Однак спроби Союзу реорганізувати жіночий рух у федерацію всіх існуючих організацій Галичини, завжди відкидалися урядовими чинниками. Організаційна діяльність Союзу поширювалася на Львівське, Станіславівське, Тернопільське та Краківське воєводства. Провідним органом товариства був загальний зїзд, а виконавчим Головний виділ. Секції релігійно-гуманітарна, просвітньо-шкільна, робітничо-промислова, господарсько-торговельна в 1932 р. були реорганізовані в організаційну, промислову, міжнародних звязків і товариську. Для вирішення поточних питань створювалися спеціальні комісії або комітети.
Статути Союзу не відображали реального стану товариства і не до кінця регламентували принципи його роботи. Внутрішньоорганізаційним документом був “Правильник” (1923 р.), до якого, в міру потреб, вносилися доповнення. Цей нормативний документ не тільки визначав характер внутрішньої побудови Союзу, а й проголошував втілення на терені його діяльності засад української державності, визнавав за необхідне репрезентацію українського жіночого руху в міжнародних жіночих організаціях та залучення членів до політичної роботи.
Необумовлені у статуті тенденції розвитку товариства, розширення сфер його діяльності, непокоїли урядові кола. Союз перебував під пильним контролем, який ще посилився після прийняття нового закону про товариства (1932 р.). Оскільки діяльність цієї організації фактично виходила за визначені статутом рамки і класифікувалася як політична, Союз двічі у 1929 і 1938 рр. заборонявся урядом, проте в обох випадках, скориставшись законним правом, домагався відновлення своєї діяльності. Більше того, щоб зберегти єдність та автономність українського жіночого руху, 1938 р. провід товариства сформував жіночу організацію політичного типу “Дружину Княгині Ольги” (далі Дружину). За основу було взято триступеневу структуру та досвід демократичної практики атрибутику, ідеологічні засади Союзу. Створена на правах політичної партії, Дружина мала більші можливості, ніж статутне товариство: її діяльність не обмежувалася конкретною територією і легально поширювалася на суспільно-політичну сферу. За короткий час Дружина довела життєдіяльність: опублікувала програмну заяву, оприлюднила склад ради, уклала організаційну інструкцію, ідеологічні тези, виготовила ідеологічно-організаційний реферат та реєстраційні списки. Після пятимісячної перерви діяльність Союзу було відновлено. На цьому етапі між Дружиною і Союзом відбулося розмежування компетенцій: Дружина перейняла на себе діяльність суспільно-політичного характеру, а Союз культурно-освітню та економічну. Обидві організації існували на взаємодоповнюючій основі. Таким чином учасниці українського жіночого руху, маючи в своєму арсеналі і статутне товариство й організацію політичного типу, могли реалізувати себе у всіх сферах діяльності.
Унаслідок консолідаційного почину Союзу, 1934 р. на Українському жіночому конгресі було засновано Всесвітній Союз Українок, членами якого стали територіальні жіночі організації в Галичині та на Волині, еміграційні жіночі організації в Америці, Канаді та Союз Українок Емігранток у Варшаві. Офіційно затверджений лише 1937 р., Всесвітній Союз Українок практично отримав повноваження речника інтересів суспільно активного українського жіноцтва під час підготовки Всеукраїнського національного конгресу.
Український жіночий рух був тісно звязаний з міжнародним жіночим співтовариством. Діючи на етнічних землях, Союз представляв жіночий рух на міжнародній арені. Інтеграція здійснювалася за активної підтримки еміграційних жіночих товариств. Незважаючи на державний принцип входження, Союз належав до складу трьох впливових міжнародних організацій. Від 1922 р. у Міжнародній жіночій раді він виконував представницькі функції, здебільшого в порозумінні зі своїми еміграційними секціями, створеними у європейських центрах (Лондон, Париж, Відень). Міжнародна жіноча рада трактувала українок як меншину Польщі, а Українську жіночу раду як еміграційну організацію. Союз співпрацював із Міжнародною жіночою радою лише до 1926 р. У наступні роки українки брали участь у її конгресах як гості. До Міжнародного жіночого союзу, заснованого з ініціативи американських суфражисток, Союз увійшов 1923 р. як “Союз оборони прав української жінки”. Міжнародний жіночий союз діяв через національні філії та за допомогою міжнародних комісій, виступав за надання жінкам рівних з чоловіками соціальних та політичних прав. Ця організація обєднувала представниць 42 держав і була впливовою у політичних колах Англії, США та Німеччини, мала представництво у Лізі Націй. До Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, яка проводила діяльність в Європі, Азії та США, українки увійшли як національна секція. Впродовж 1921- 1939 рр. Союз співпрацював у комісіях Сходу Європи, національних меншин, роззброєння, економічній тощо.
За участю українського представництва відбувалися конгреси Міжнародного жіночого союзу в Римі, Парижі, Берліні, Марселі; Міжнародної жіночої ліги миру і свободи у Відні, Вашингтоні, Дубліні, Празі, Греноблі, Люгачовіцах (Словаччина). Репрезентуючи перед міжнародним співтовариством організаційний рівень українського жіночого руху, Союз разом з тим виконував пропагандистські функції.
У третьому розділі “Ідейно-політичні засади” зясована платформа українського жіночого руху між націоналізмом і фемінізмом та сприйняття його ідей у суспільно-політичному просторі.
На західноукраїнських землях ідеологічна течія фемінізму почала поширюватися з кінця 80-х рр. XIX ст., ще у першій фазі (“воюючий фемінізм”) становлення жіночого руху. У другій фазі -1939 рр. на ідеологію руху суттєво впливало становище українського народу в Другій Речі Посполитій. Визначальним був короткочасний період української державності та, особливо, її втрата, яка поставила в центр усіх суспільних процесів національну ідею. Український жіночий рух задекларував національно-державну ідеологію вже 1921 р. на першому консолідаційному заході Всеукраїнському жіночому зїзді. Під нею розумілося право української нації на самостійну соборну державу. Остаточно платформу українського жіночого руху було сформульовано 1934 р. на Українському жіночому конгресі. Її складові національна ідея та ідея визвольного жіночого руху для його учасниць означали, що побудувати самостійну, соборну Українську державу неможливо без жіноцтва, належно підготовленого і рівноправного в усіх сферах життя. Пріоритетність національної ідеї українського жіночого руху протягом міжвоєнного періоду засвідчили ідеологічні тези Дружини, що ґрунтувались на ідейних засадах Союзу. Засадничою для вказаних жіночих організацій була деізоляція жіноцтва від загалу громадянства та ліквідація поділу суспільства на жіночу і чоловічу частини з окремими ідеологіями. Зафіксовані у численних програмних документах ці засади пропагувалися у пресі, зокрема, у часописах “Жінка”, “Українка” та “Громадянка”.
У галицькому суспільно-політичному середовищі пріоритетність національної ідеї не оспорювалася, оскільки вона становила передумову, стрижень і платформу національної ідеології українців, всіх суспільно-політичних течій і партій. Натомість ідея визвольного жіночого руху сприймалася громадянством досить неоднозначно. Одні звинувачували жіночий рух в “анаціональних” тенденціях, стверджували, що він є фемінізмом, а його діяльність спрямована у вузьке русло жіночих проблем. Інші вважали, що жіночі організації займаються тільки національними справами, занедбуючи власне жіночі. Опонуючи і тим, і іншим, учасниці руху вказували на безпідставність таких закидів, оскільки фемінізм і жіночий рух це тотожні поняття, обидві ідеї руху не суперечачи одна одній, перебувають у повній рівновазі.
У міжвоєнний період українки стежили за розвитком західноєвропейського фемінізму, однак ніколи не декларували себе феміністками, не вживали феміністичної термінології в діловодстві. Феміністична термінологія в національний дискурс була впроваджена суспільно-політичними течіями українського громадянства. Під впливом боротьби, яка розгорталася в Європі поміж християнськими й ліберальними гаслами, та змін у Німеччині з приходом до влади нацистів, на початку 30-х рр. ідеологічне протистояння в Галичині вилилося у форму ідеологічного діалогу. З одного боку український жіночий рух, репрезентований Союзом, з іншого суспільно-політичні течії УСРП, УСДП, ОУН, а також католицькі кола через широко розгорнуту Католицьку Акцію. Цей діалог відбувався передусім у формі пресової полеміки у часописах “Жінка”, “Діло”, “Громадський Голос”, “Нова Зоря”, “Перемога”, “Мета”, “Католицька Акція”. На порядок денний були винесені проблеми “фемінізм і націоналізм”, “жінка і соціалізм”, “жінка і католицизм”.
Діячі УСРП і УСДП, вказуючи на те, що у світовій практиці жіночий рух виник під впливом соціалістичних ідей, закликали Союз до співпраці з ними на базі соціалістичних ідей, де пріоритет надавався вирішенню соціального питання шляхом докорінних змін у суспільстві та створення умов незалежного економічного і духовного розвитку жінки. Ці партії стверджували, що Союз стоїть на антисоціалістичних позиціях, сповідуючи “буржуазну, назадницьку” ідеологію, яка не має нічого спільного з жіночим рухом першої фази розвитку. Опонуючи цим закидам, Союз підкреслював, що ці партії хибно трактують ідеологічне становлення руху, оскільки у першій фазі його розвитку була репрезентована не ідея соціалізму, а ідея жіночого руху, що жіночі товариства не гуртували у своїх рядах жінок-соціалісток. Соціалістичних ідей Союз не пропагував, їх поширювали жінки, які відійшли від Союзу, створивши “Жіночу Громаду”.
Прихильники ідеї інтегрального націоналізму з ОУН теж упереджено ставились до ідеї жіночого руху, а також до таких його тенденцій, як інтернаціоналізм і пацифізм. ОУН вважала фемінізм пережитком, анахронізмом, течією, яка суперечить українській національній ідеї. У стосунках між Союзом та ОУН суттєву роль відіграв фактор поколінь. Під впливом політичних умов розбіжності між старшою та молодшою генераціями поглибилися. Представники останньої, увійшовши до українського підпілля, відмежувалися від фемінізму і надали перевагу націоналістичній ідеї. Загалом, старша генерація жінок не зуміла достатньо ясно сформулювати своє кредо та захопити ним молодь, що й спричинило ослаблення українського жіночого руху.
Полемізували з Союзом і католицькі кола. До найбільш поширених претензій, які предявлялися Союзові, належали закиди про те, що фемінізм руйнівник родини і причина депопуляції населення, оскільки виправдовує такі прогріхи як розлучення і свідоме материнство. Особливої гостроти набрали дискусії з уконституюванням у грудні 1933 р. Генерального Інституту Католицької Акції та поширенням на терені Галичини Католицької Акції, що мала на меті реалізацію проголошеної папою Пієм XI програми, суть якої зводилася до практичного впровадження в життя Христової ідеї не тільки в приватному, але й суспільному житті. Діячі Католицької Акції розробили спеціальні тези (25 пунктів) конфіденційного характеру, згідно з якими на терені Союзу велася систематична і послідовна акція: перший етап передбачав підбір відповідних світських осіб, які б увійшовши в Союз, задавали б тон праці та вносили б елементи католицизму, другий етап підтримку християнсько-католицького духу через католицьку пресу. Католицька Акція на терені Союзу велася надзвичайно динамічно. В результаті Католицької Акції у всій повноті проявилися досить міцні позиції жіночого руху, внаслідок яких Католицька Акція призупинила наступ, щоб не спричинити падіння своєї популярності в суспільстві.
У четвертому розділі “Жіночий рух і громадсько-політичне життя” досліджується процес інтеграції українського жіночого руху в суспільно-політичну сферу, впровадження в практику Союзу елементів політичної діяльності, утвердження Дружини у партійному спектрі та участь у виборчих кампаніях.
Соціально-політичні потрясіння, революції, що пройшли в Європі на початку XX ст., у більшості країн привели до осягнення рівноправності жінок законодавчим шляхом, що своєю чергою прискорило аналогічні процеси й у суспільствах з традиційно низьким статусом жінок. На західноукраїнських землях з усіх існуючих жіночих організацій, товариств, обєднань саме Союз докладав зусиль щодо закріплення цих суспільних змін. Учасниці українського жіночого руху на терені Союзу поступово залучалися до суспільно-політичної діяльності, контактували з політичними угрупованнями, які на той час виступали рушійними силами у суспільно-політичному житті українців.
Союз став осередком політичного просвітництва та політичної активізації, переважно аполітичного жіноцтва. Ще до завершальної стадії процесу структуризації українського політичного руху, прийняття остаточних редакцій програм партій, нової розстановки політичних сил, перегрупування і реорганізацій політичних партій Союз прийняв ряд важливих рішень політичного характеру. Є підстави припустити, що такі ухвали були прийняті під впливом суфражистського руху. Виступаючи проти запровадження в товаристві “штучного політичного фемінізму”, Союз: 1) задекларував себе організацією надпартійною, що обєднує в своїх лавах жінок різних політичних переконань і партійної приналежності; 2) визнав для своїх членів єдино можливою формою вступу у партійні структури персональну основу; 3) категорично відмовився від практики створення в межах партій окремих жіночих секцій. Відповідно до прийнятих рішень у Союзі проходило поступове поглиблення змісту праці, у т. ч. вироблення нових механізмів, які сприяли входженню руху в суспільно-політичну сферу діяльності.
Упродовж 1926-1927 рр. Союз диспутував з лідерами різних партійних угруповань довкола питань політичного характеру. Внаслідок цих дискусій і листування УНДО та УСРП запевнили своє позитивне ставлення до жіночого руху і готовність співпраці, включили до своїх програмних документів тези про повне визнання за жінками рівних прав у всіх ділянках суспільного життя. Однак, на практиці було ще багато неузгоджених дій. Різними виявились погляди на створення жіночих секцій при партіях. УСРП не схвалювала рішення Союзу, тим більше, що її попередниця УРП, мала такий досвід ще з 1922 р. Підтримуючи рішення Союзу, УНДО діяла непослідовно. Питання про принцип входження жінок у партії стало предметом гострих дискусій на засіданнях та третьому зїзді УНДО. Певною мірою вони були спровоковані створенням 1926 р. жіночої секції УНДО у Тернополі. Прийнявши висунуті Союзом аргументи (анахронізм, обмеження прав жінки тощо), провід УНДО відмовився від такої практики, констатуючи, що на той час жінки були політично непідготовленими.
Виникало ряд непорозумінь і щодо рішення Союзу про надпартійний характер організації, що суттєво ускладнювало взаємини Союзу з політичними партіями (суперечливість цих взаємин поглиблювалася в міру того, як політичні партії вели свою “політику” щодо товариства). Політична орієнтація членів Союзу була неоднорідною: вони належали до УНДО, УСРП, виявляли себе симпатиками інших політичних течій, у тому числі й праворадикальної ОУН. Найбільш чисельно члени Союзу були представлені в УНДО, лідери товариства увійшли до ЦК партії. За Союзом закріпилася репутація “ундівської” філії. Значно меншим було число членів Союзу в УСРП.
Показово, що проголошений Союзом надпартійний характер товариства і право належності його членів до різних партій, у результаті заходів останніх призвели на терені Союзу до політичної диференціації. Після т.зв. “рогатинської справи” 1931 р. при УСРП був створений “Союз українських працюючих жінок “Жіноча Громада“. Союз здійснював спроби порозуміння, однак було визнано, що “Жіночі Громади” значно шкодять в повітах діяльності товариства.
Більш драматично складалися взаємини між Союзом та УНДО. На зламі 1931-1932 рр. офіційний провід УНДО змінив політичний курс партії. Не останню роль у загостренні взаємин відіграв жест “несубординації” лідерів Союзу й одночасно членів ЦК партії М. Рудницької та О. Федак-Шепарович. Після зміни політичного курсу партії, висунення вимоги національно-територіальної автономії та проголошеного курсу нормалізації польсько-українських відносин, з чим принципово не погоджувалися члени Союзу, відбувся розкол, з часом лідерів Союзу було виведено з лав УНДО. Союз остаточно порвав з УНДО, яке тепер всіляко перешкоджало діяльності жіночої організації: вносило в Союз дезорієнтацію, провокувало вихід з його рядів багатьох активних діячок у тих місцевостях, де існували міцні партійні осередки, що загалом вело до послаблення руху.
Упродовж березня-квітня 1938 р. у рамках національно-демократичного крила була створена Центральна жіноча секція УНДО. За підтримки найбільш міцних повітових комітетів секція інтенсивно розбудовувала організаційну мережу в Галичині та Волині й мала на той час пять секцій. З Союзом члени жіночих секцій УНДО стояли на протилежних позиціях та конкурували між собою. З появою Дружини, взаємини остаточно зіпсувалися.
Виникнення і поширення діяльності Дружини було визнано унікальним явищем в історії українського жіночого руху. Дружина занепокоювала польську владу, яка вважала, що учасниці руху цього разу їх перехитрили набагато легше було мати справу зі статутною організацією. Натомість вона була позитивно сприйнята за межами Галичини в емігрантських колах. У самій же Галичині, особливо в партійних осередках, поява цієї організації викликала неоднозначну оцінку. Дружина, передусім, цікавила загал тим який обере шлях розвитку і як інтегруватиметься в існуючу партійно-політичну систему. З огляду на представництво проводу, передбачалося “стирання” впливів УНДО та ОУН, враховувалися також симпатії лідера руху до представництва творчого націоналізму у ФНЄ. Усі львівські часописи “Новий Час”, “Українські Вісті”, “Нова Зоря”, “Свобода”, “Громадський Голос” виявляли своє ставлення до Дружини, що коливалося від виразно позитивного до очікуюче-лояльного нейтралітету. Соціалісти вважали, що своєю появою Дружина повинна заохотити працюючих жінок вступати до лав УСРП. Натомість ОУН закликала не вступати до лав Дружини. Згодом їхня тактика помінялася: тепер уже йшлося про “опанування” Дружини та надання організації рис інтегрального націоналізму. Загалом відносини між партіями та Дружиною залишалися напруженими, оскільки у тогочасному суспільстві було багато противників атомізації політичного життя. До 1939 р. Дружина партійно не визначилася і надалі залишалася політичною організацією, серед членів Головної ради якої були симпатики УНДО (5), ОУН (5), УСРП (1) та ФНЄ (2).
У процесі входження українського жіночого руху в суспільно-політичну сферу діяльності, важливим етапом, який суттєво впливав на суспільно-політичне становище руху, були вибори. Маючи на меті навчити жінок уміло користати з виборчого права, у передвиборчі періоди Союз практикував виготовлення спеціальних обіжників, підготовку відповідних брошур, організацію нарад. Активна участь членів Союзу у виборах ускладнювалася відсутністю досвіду, налагоджених механізмів проведення передвиборчої кампанії, велика дистанція, що віддаляла провід Союзу від загалу жіноцтва на провінції, які на місцях перебували під впливом тієї чи іншої партії. У період виборів вони неодноразово пересвідчувалися у деморалізуючій агітації, зловживаннях щодо українців з боку польського уряду.
Провід Союзу вів переговори з партіями УНДО та УСРП, виступав за створення національних виборчих блоків, вважав партійні чвари великим політичним промахом і національним лихом, укладав угоди на вигідних для товариства умовах, закликав політичні угруповання рахуватися з інтересами Союзу, домагався забезпечити належний вплив у законодавчих органах для запропонованих та ухвалених Союзом жіночих кандидатур. З іншого боку, Союз вів розяснювальну роботу, видавав заклики, розповсюджував директиви, виступав організатором передвиборчих сходин. Аналогічні методи застосовувались і під час виборів до міських і громадських рад. У передвиборчий період провід товариства закликав жінок підтримувати у виборах тільки політичний національний табір і не підпадати під вплив польських агітаторів. З кожними наступними виборами техніка підготовки до виборів удосконалювалася. Агітаційна робота зачіпала питання виборчої реформи, політичних блоків, соціально-економічного становища, виборчих програм партій та їхнього ставлення до Союзу.
У виборах 1922 р. Союз проголосив бойкот, приєднуючись до ухвали майже всіх українських політичних партій. Найрезультативнішими були вибори 1928 і 1930 рр. Унаслідок угоди, укладеної з УНДО, у 1928 р. від Союзу до сейму балотувалося 7, до сенату ; у 1930 р. до сейму , сенату . Упродовж двох виборчих каденцій одержували перемогу Мілена Рудницька (до сейму) та Олена Кисілевська (до сенату). Під час виборів 1935 р. польський уряд запровадив закон про нову виборчу ординацію, що дало змогу Союзу автономно включитися у виборчу кампанію. Польська влада визнала Союз єдиною жіночою організацією, а Головний виділ компетентним органом, який мав право надсилати свої кандидатури до окружних виборчих комісій. Однак, територіальні обмеження, невраховування специфіки Союзу та його поширеності у сільській місцевості, прирікали Союз на невдачу: з обраних 12 членів товариства до окружних виборчих комісій жодна з кандидатур не пройшла. Також не вдалося провести через списки УНДО голову товариства М. Рудницьку, оскільки УНДО пішло на компроміс з польським урядом, а він не схвалив цю кандидатуру, натомість залишаючи за учасницями руху право запропонувати когось іншого. Не погоджуючись з тим, Союз оголосив бойкот виборів, вважаючи, що сторонні чинники не мають права насаджувати інші кандидатури. Ці події призвели до поділу суспільства на два табори: одні вважали це рішення правильним, інші шкідливим, що позбавляло Союз свого представництва у парламенті. Про участь у виборах 1938 р. організоване жіноцтво вирішувало в Дружині. Разом з партіями, представленими в Контактному Комітеті УСРП, УСДП, ФНЄ відмовилися від участі у виборах, приступивши тим самим до згуртування українських політичних та громадських осередків на платформі опозиції до існуючої виборної системи і правлячого режиму загалом.
У пятому розділі “Реалізація українських національних інтересів” висвітлюються основні аспекти діяльності представництв українського жіночого руху в польському парламенті, у період політичної консолідації та на міжнародній арені жіночих організацій.
Уміла тактика, застосована Союзом у період виборів 1928 і 1930 рр., дала позитивні результати: у найбільш результативні роки українського парламентаризму жіночий рух мав свою репрезентацію у польському сеймі (М. Рудницька) та сенаті (О. Кисілевська). З одного боку, це представництво забезпечувало престиж жіночого руху в українському суспільстві та на терені міжнародних жіночих організацій, з іншого рух мав вигоди практичного характеру. Це, зокрема, проявлялося у підтримці товариства Українською Парламентарною Репрезентацією: під час внесення 1929 р. на засідання сейму питання про скасування заборони діяльності Союзу, проведення Українського жіночого конгресу та спільної участі у діяльності Українського громадянського комітету рятунку України під час голодомору 1932-1933 рр. (входження у склад повітових і місцевих комітетів, протестаційні віча, збір пожертв тощо) та пропаганди на міжнародній арені, а також злагоджених дій у польському парламенті.
Український парламентаризм 1928-1935 рр. мав гідних заступниць національних і соціальних прав та інтересів українства. Парламентаристки члени жіночого товариства порушували важливі питання на засіданнях комісій сейму і сенату, брали участь в обговоренні законопроектів міністерства віросповідань і освіти щодо українського шкільництва, освіти і культури, (зокрема, виступали проти запровадження утраквізму в навчальних закладах і їх закриття) та міністерства праці й суспільної опіки (вимагали державних субсидій для розвитку добродійних та гуманітарних товариств, торкалися проблем безробіття, охорони здоровя, релігійного життя українців: переслідування православя на Волині, дискредитаційного трактування греко-католицької релігії на галицькому терені тощо). О. Кисілевська здійснювала поїздки у найбільш потребуючі, як в економічному, так і в медичному плані, регіони Гуцульщини, Лемківщини, Покуття, Волині та місцевості, де відбулися каральні експедиції. У своїх виступах у парламенті вона підкреслювала, що новопостала Річ Посполита спричинилася до ліквідації тих політичних і національних прав та привілегій українців, які вони мали за Австро-Угорщини. М. Рудницька, звинувачуючи польський уряд у порушенні прав українців, визначених договором про охорону національних меншин та польською Конституцією, брала це як підставу для звернення до вищих міжнародних інстанцій, звинувачуючи уряд у порушенні національних прав українців.
Попри значний авторитет Союзу в суспільстві у період політичної консолідації, національні партійні представництва не визнавали активним учасником цих процесів український жіночий рух. У доволі затяжному періоді підготовчих заходів до скликання Всеукраїнського національного конгресу, незважаючи на партійний підхід, Союз виступив з вимогою надання права участі у цьому консолідаційному заході. Не обмежуючись висуненням вимог, Союз здійснював конкретні кроки: під гаслом консолідації українського жіночого руху провів Український жіночий конгрес, у резолюціях підтримав політичні консолідаційні процеси, задекларував створення Всесвітнього Союзу Українок, якому були надані уповноваження жіночого представництва на Всеукраїнському національному конгресі. Про участь жіночого представництва у Всеукраїнському національному конгресі піднімалося на двох передконгресових (підготовчих) конференціях у Львові та Ружемберку (Словаччина). Празька група вважала за доцільне запросити до участі у підготовці та проведенні Всеукраїнського національного конгресу членів Союзу, які мали досвід з Українського жіночого конгресу. Протилежної думки дотримувалися УНДО та УСРП. Ці питання обговорювалися у пресових органах “Жінка”, “Діло”, “Вістник Українського Національного Конгресу”. Внаслідок цього, наприкінці 1937 р. Союз здобув право жіночого представництва на Всеукраїнському національному конгресі. Однак, через партійні чвари та зволікання, ідея конгресу так і не була реалізована. Консолідаційні прагнення учасниць руху знайшли своє продовження у діяльності Контактного комітету, до складу якого було залучено представниць Союзу, а від 1938 р. Дружини. Спільно з представниками політичних течій, Союз здійснював спільні заходи як “пресове порозуміння” та щодо створення політичного проводу нації. Частка жіночого представництва у проектованому представницькому органі на той час становила 13%, що для українок було істотним успіхом. Підтримуючи контакти з політичними угрупованнями, Дружина також домагалася самостійності Карпатської України, протестувала проти її окупації Угорщиною, залучала жінок до активної політичної діяльності та консолідації українства в переддень Другої світової війни.
Соборний характер мала жіноча репрезентація в міжнародному жіночому русі. Разом з еміграційними організаціями Союз фактично виконував функції національного представництва в тогочасній Європі. Солідаризуючись з протестами краян проти розчленування етнічних земель, при значній підтримці Західно-Українського товариства Ліги Націй на терені Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, українки значну увагу приділяли врегулюванню державно-правового статусу Східної Галичини. На міжнародних жіночих форумах вони прагнули сформувати позитивну думку світової громадськості щодо прав України на державну самостійність та соборність.
У міру того, як зволікалося міжнародне вирішення українського питання, до жіночої Ліги, як рівноправного члена Союзу Народів, надсилалися проекти резолюцій та пропозицій з метою спонукати західні держави контролювати політику польського уряду щодо українців та надати підтримку українському народові у його змаганнях до державної незалежності. З ухвалою Ради Амбасадорів (1923 р.) про анексію Східної Галичини Польщею, українки, вважаючи галицьке питання надалі невирішеним, неодноразово наголошували, що для забезпечення тривкого миру в Європі необхідно полагодити національне питання згідно з етнічним принципом та права народів на самовизначення. На конференціях, які проходили під гаслами “Найближчий шлях до мира”(1926 р.), “Війна осуджена що далі?” (1929 р.), українки продовжували підкреслювати, що єдиним засобом мирного вирішення національних конфліктів є реалізація ідеї самовизначення народів. На форумах міжнародних жіночих організацій українки привертали увагу європейської громадськості до становища емігрантів, т.зв. “справи Ольги Басараб” та політики пацифікації в Галичині, голодомору 1921-1923 рр. та 1932-1933 рр., винищення української інтелігенції в Радянській Україні, протестували проти прийняття СРСР до Союзу Народів. Завдяки авторитетові українського представництва їх протестаційні акції були підтримані міжнародними жіночими організаціями, за їх сприяння справи пацифікації та голодомору потрапили на розгляд Ліги Націй.
Висновки:
1. Вивчення політизації українського жіночого руху в контексті суспільно-політичних процесів першої половини XX ст. належить до актуальних проблем історіографії, оскільки її розвязання сприяє визначенню реального внеску українського жіночого руху в суспільно-політичні змагання українців.
. Упродовж 1921-1939 рр. український жіночий рух за умов Другої Речі Посполитої продемонстрував високий рівень самоорганізації, сформував чітку трьохступеневу структуру товариство “Союзу Українок” з центром у Львові, а також повітові філії у містах та гуртки у селах. Внаслідок консолідаційних процесів “Союз Українок” створив “Всесвітній Союз Українок” обєднання територіальних організацій Східної Галичини, Волині та еміграційних, яке творило надбудову українського жіночого руху. Другою організацією стала Дружина Княгині Ольги, сформована на правах політичної партії. З її уконституюванням, жіночий рух здобув можливість легальної діяльності у суспільно-політичній сфері. Союз Українок та Дружина Княгині Ольги існували на взаємодоповнюючій основі, розмежувавши компетенції, у культурно-освітній, економічній та суспільно-політичній діяльності.
. Незважаючи на державницький принцип представництва в міжнародних жіночих організаціях, “Союз Українок” демонстрував на міжнародному рівні разом з еміграційними жіночими організаціями загальноукраїнську модель, став повноправним партнером у таких організаціях, як Міжнародна жіноча рада, Міжнародна жіноча ліга миру і свободи, Міжнародний жіночий союз. Членство у цих організаціях засвідчувало рівень розвитку українського руху та давало змогу пропагувати українське питання на міжнародному рівні.
. Український жіночий рух у Галичині опонував західному фемінізмові, конструюючи український варіант національного фемінізму. Поєднання національних і соціальних інтересів, ідея національна та визвольного жіночого руху вказували на особливість ідеологічного становлення руху, його дуалізм. Враховуючи чітко визначений національний характер, концептуальну спорідненість із міжнародним фемінізмом, слід визнати, що певна негація в українському суспільстві до ідеї визвольного жіночого руху була спричинена зростанням кризових явищ у міжнародному жіночому русі.
. Ідеологічний діалог поміж “Союзом Українок” і національними суспільно-політичними течіями сприяв кристалізації ідейних основ руху. Опираючись на націонал-демократичну платформу, “Союз Українок” виявляв негативний підхід до комуністичної та критичний до соціалістичної інтерпретації завдань жінки. Він визнавав ослаблення руху через втрату популярності ідей визвольного руху серед кіл молодшої генерації, яка віддавала перевагу ідеї українського підпілля, натомість зумів відстояти ідейні принципи руху перед католицькими колами, усвідомивши необхідність підсилити ідею жіночого руху релігійним аспектом. Загалом, український жіночий рух у своїх організаційних структурах (Союз Українок, Всесвітній Союз Українок, Дружина Княгині Ольги) пройшов цілісний шлях становлення та сформував ідейно-політичні засади, які визначали норму та постулати обєднаного жіночого руху.
. Інтегруючись у суспільно-політичну сферу діяльності “Союз Українок” перетворився на громадсько-політичну організацію, яка сприяла формуванню нового типу жінки-громадянки. Провід товариства, не тільки розробляв конкретні реформи політичного характеру, але й виступав каталізатором суспільно-політичного життя краю, спрямовував своїх членів до здобуття належного становища жінки в суспільстві, що було типово і для суфражистської течії.
. У програмних документах найбільш впливових політичних партій було визнано й зафіксовано рівноправне становище жінки у всіх ділянках суспільного життя. Принципи надпартійності організації, індивідуальна належність до партій членів жіночого товариства, відмова від практики створення окремих секцій при партіях сприяли інтеграції жіночого руху у суспільно-політичну сферу. Оскільки політична орієнтація членів руху була неоднорідною, а “Союз Українок” не допускав перетворення організації у прибудівлю будь-якої партії, то з часом на терені жіночого руху відбулася політична диференціація. Одним із діючих елементів українського політичного життя виступала Дружина Княгині Ольги, яка брала участь в інституалізованій політиці легітимним шляхом, однак не виявила свого партійного обличчя, залишившись політичною організацією, що обєднувала жінок різної політичної орієнтації.
. Участь “Союзу Українок” у виборчих кампаніях полягала у формуванні політичної та правової культури українок, стимулюванні їх соціальної активності. З отриманням права голосу жіноча організація навчала жінку користати з виборчого права, що в українському контексті означало передусім орієнтацію на національно-політичний табір. У період виборів партійні угруповання здійснювали конкретні кроки у напрямку опанування жіночими організаційними структурами. Розвиток українського жіночого руху в правовому полі сприяв політичній самореалізації жінок не тільки біля виборчих урн, а й у великій політиці.
. Присутність учасниць жіночого руху у парламентському представництві у найбільш результативні -1935 рр. підвищувала престиж і популярність жіночого руху в суспільстві та забезпечила визнання з боку міжнародних жіночих організацій. Це давало змогу “Союзу Українок” відстоювати свої позиції, разом з Українською Парламентарною Репрезентацією включатися у спільні політичні акції у Другій Речі Посполитій та на міжнародній арені. Парламентська діяльність використовувалася українськими жінками-політиками для протистояння асиміляційній політиці уряду, впливу на законодавчі процеси під час впровадження реформ освіти, виховання, суспільної опіки.
. У період консолідаційних процесів жіноцтво демонструвало максимум снаги та оригінальності у конкретизації своїх домагань, що знайшло своє виявлення на Українському жіночому конгресі та під час підготовки Всеукраїнського національного конгресу. Маючи своє представництво в Контактному комітеті жіноцтво послідовно утверджувало консолідаційні тенденції на шляху реалізації державницьких прагнень.
. На терені міжнародних жіночих організацій представниці українського жіночого руху настирливо відстоювали право українського народу на державне самовизначення, привертали увагу світової громадськості на порушення громадських прав українців у Радянському Союзі, Польщі та Румунії.
Основні положення дисертації викладено у публікаціях:
1. Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи: Збірник документів і матеріалів / Упоряд. Мирослава Дядюк. Львів, 1998. с.
. Дівчина-хорунжий // Старожитності. Двотижневик. К.: “Памятки України”, 1993. Ч. 11-12. С. 22-23.
. Ольга Басараб-Левицька: трагедія 1924 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 7: Збірник на пошану професора Юрія Сливки. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України, 2000. С. 320-334.
. Документи і матеріали до історії та теорії пресознавства // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. Вип. 7. Львів: Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, Науково-дослідний центр періодики, 2000. С. 446-514.
. Борис Монкевич. Організація регулярної армії Української держави 1918 р. / Підгот. М. Дядюк // Україна в минулому. Вип. 7. Київ-Львів: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Львівське відділення, 1995. С. 67-112.
6. Харевич Луція, Генрика, Марія // Українські архівісти. Біобібліографічний довідник. Випуск перший (XIX ст. -ті рр.). К: Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України, Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 1999. С. 334-335.
. Участь жінок у діяльности Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (Хронікально-біо-бібліографічний аспект) // З історії Наукового товариства ім. Шевченка: Зб. доповідей і повідомлень наукових сесій і конференцій НТШ у Львові. Львів, 1998. С. 101-150.
. Жіночий рух на Гуцульщині: суспільно-політичний аспект // Історія Гуцульщини. Львів: Логос, 2000. С. 107-134.
. Сфрагістичні памятки українського жіночого руху // Шоста наукова геральдична конференція (Львів, 27-29 березня 1997 року): Матеріали. Львів, 1997. С. 29-31.
АНОТАЦІЯ
Дядюк М. С. Політизація українського жіночого руху в Галичині: 1921-1939 рр. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07. 00. 01. Історія України. Інститут українознавства ім. І. Крипякевича Національної академії наук України. Львів, 2002.
У контексті суспільно-політичних процесів Галичини 1921-1939 р. в умовах Другої Речі Посполитої досліджена політизація українського жіночого руху. Визначено основні етапи організаційного становлення інституційної основи руху товариства “Союз Українок”, поширення його мережі і чисельності учасників руху. Простежено впровадження нових структурних ланок і зміни, викликані їх уконституюванням та форми представництва в рамках міжнародних жіночих організацій. Відтворено ідейно-політичні засади жіночого руху, їхню еволюцію та вплив на ці процеси українського суспільно-політичного середовища. Проаналізовано інтеграцію жіночого руху в суспільно-політичну сферу, вплив українських політичних партій на його політизацію, простежено формування і впровадження механізмів участі жіночих організацій у політичних акціях, розкрита їхня взаємодія з європейськими суспільно-політичними процесами першої половини XX ст. Висвітлено основні аспекти діяльності представництв українського жіночого руху Галичини в польському парламенті, у період політичної консолідації і міжнародній арені жіночих організацій.
Ключові слова: український жіночий рух, політизація, консолідація, національно-визвольні змагання, суспільно-політичні процеси.
АННОТАЦИЯ
Дядюк М. С. Политизация украинского женского движения в Галиции: 1921-1939 гг. Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. История Украины. Институт украиноведения им. И. Крипякевича Национальной академии наук Украины. Львов, 2002.
В контексте общественно-политических процессов Галиции 1921-1939 г. в условиях Второй Речи Посполитой исследуется политизация украинского женского движения. Определены основные этапы организационного становления институционной основы движения общества “Союз Украинок”, распространения его сети и численности участников движения. Изучены внедрение новых структурных звеньев и изменения, вызванные их развитием и формы представительства в рамках международных женских организаций. Воспроизведены идейно-политические основы женского движения, их эволюция и влияние на эти процессы украинской общественно-политической среды. Проанализирована интеграция женского движения в общественно-политическую сферу, влияние украинских политических партий на его политизацию, рассмотрены процессы формирования и внедрения механизмов участия в выборных кампаниях и политических акциях, раскрыто взаимодействие с европейскими общественно-политическими процессами первой половины XX ст. Освещены основные аспекты деятельности представительств украинского женского движения Галиции в польском парламенте, в период политической консолидации и на международной арене женских организаций.
Ключевые слова: украинское женское движение, политизация, консолидация, национально-освободительное движение, общественно-политические процессы.
ANNOTATION
Diadiuk, Myroslava. Politicization of the Ukrainian women's movement in Galicia, 1921-1939. Manuscript.
Dissertation for the degree of candidate of historical studies, specialization 07.00.01. History of Ukraine. Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of the Ukrainian Academy of Science. L'viv, 2002
This study focuses, within the context of socio-political developments in Galicia 1921 through 1939, on the politicization of the Ukrainian women's movement. At the same time the author analyzes the organizational bases of the women's movement, the theoretical and political principles upon which it developed, and the integration of the women's movement into the socio-political sphere. The participation of women in political activities, cooperation among the various women's organizations, as well as the contributions women's organizations made to the national liberation and political movements of the first half of the twentieth century are among the major topics presented in this work.
During the interwar period, Ukrainian women within the political confines of the Second Polish Republic demonstrated a high degree of community organization. The women created a three-level structure the Union of Ukrainian Women, with its center in L'viv, regional organizations in districts, and branches in villages. As a result of growing need for consolidation, the Union established a World Union of Ukrainian Women, composed of women from Eastern Galician territories, from Volyn and from countries where there was a Ukrainian йmigrй community. Another consolidating organization was the Corps of Princess Olha which was established as a political party. The creation of a political party made it possible for the Ukrainian women's movement to take a direct, legal, and active part in the social and political life of the area. Both organizations the Union of Ukrainian Women and the Corps of Princess Olha complemented each other dividing political, economic and cultural activities.
Despite the fact that the Union of Ukrainian Women could not remain a full-fledged member of international women's organizations, since most of those accepted only representatives of sovereign states, the Union of Ukrainian Women with the help of various йmigrй organizations was able to participate in the work of such major organizations as the International Council of Women, the League of Women for Peace and Freedom, and the International Suffrage Alliance. This participation, which included some degree of formal accreditation, enabled Ukrainian women to raise various aspects of the Ukrainian question on an international forum.
The Ukrainian women's movement in Galicia evidenced some opposition to Western feminism, attempting to construct a Ukrainian variant of national feminism. Ukrainian women tried to fuse national and social aspects of the liberation movement, a dualism that characterized the movement throughout the period. Hence, although the Ukrainian women's movement was clearly linked in its basic framework with general Western feminism, the Ukrainian community as such was highly skeptical about the actual goals of Western feminism. This negative attitude increased as the ideological crisis within the Western women's movement became increasingly evident in the 1930s.
Ideological discussions between the Union of Women and the national socio-political camps contributed toward the crystallization of the ideological bases of the women's movement. The Union of Women, grounded in a national-democratic ideology, openly opposed the Communist movement and was quite critical of the socialist interpretation of the role of women. While losing popularity among the younger generation of women, who for the most part opted support of direct political action, open or clandestine, the Union was able to defend itself from attacks from the right, drawing on the support of the Ukrainian Catholic clergy. On the whole, the Ukrainian women's movement as manifested in its organizations, the Union of Ukrainian Women, the World Union of Ukrainian Women, and the Corps of Princess Olha, articulated the ideo-political norms that came to characterize the Ukrainian women's movement.
The Union of Ukrainian women was able to transform itself from a social organization into a community-action political structure that promoted the development of an ideal of a woman-citizen. The leadership of the organization developed concrete political platforms, served as a catalyst for socio-political development in the land, and at the same time promoted standard feminist goals.
The programs of the organizations stressed legal and political equality of women, but avoided identification with any political organization. Rather, the Union encouraged its members to take an active part in political parties of their choice. The Union of Ukrainian Women opposed the creation of women's sections of the various political parties, arguing that women cannot become an addendum to any singly party but should take part in all aspects of the life of the parties. The unwillingness of the Union to come out for one specific political orientation led eventually to a differentiation in the views of the members. The Corps of Princess Olha opted for legal participation in political life, but remained unwilling to identify itself with any single political party.
Women actively promoted social and political involvement. The Union held workshops on election rights and procedures and discussions on the political platforms of the parties. The Union was particularly active during election campaigns. The growth in visibility of Ukrainian women on the political home-front helped them in their quest for international recognition.
The presence of the women's movement activists in parliament during the critical 1928-1935 period raised the prestige and popularity of the women's movement in society and assured its recognition in the international women's organizations. This enabled the Union of Ukrainian Women both to promote its own issues, and work within the Ukrainian caucus in the Sejm on political activities in the Second Polish Republic, as well as on international forums. Ukrainian women-politicians used their parliamentary activities to forestall the government's policy of assimilation of non-Polish inhabitants, to influence legislative processes during the introduction of education and social welfare reforms.
During the consolidation processes Ukrainian women demonstrated great eloquence and originality in stating their priorities, which culminated in the Ukrainian Women's Congress and in the preparation for the All-Ukrainian National Congress. Through their representatives in the Contact Committee Ukrainian women determinedly emphasized consolidating tendencies on the road to statehood.
At international women's forums, Ukrainian women's movement representatives promoted the idea of Ukrainian self-determination, Ukrainian desire for independence, and focused the attention of the international community to violation of human rights of Ukrainians in the Soviet Union, in Poland and in Romania.
Key words: Ukrainian women's movement, politicization, national liberation struggle, social and political processes.