Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міжнародне право періоду Стародавнього світу
Система юридичних принципів і норм, поступово склалися в період з 4 тис. до н. е.. по 476 р. н. е.. і що регулювали відносини держав тієї історичної епохи, іменується міжнародним правом Стародавнього світу.
Міждержавні правові норми почали складатися в 4 тис. до н. е.. з виникненням перших рабовласницьких держав на базі вже наявних правил переддержавного міжплемінного «права». Батьківщиною міжнародного права з'явився Близький Схід, долини річок Тигру, Євфрату, Нілу. Саме там в 4 тис. до н. е.. утворилися найдавніші держави. У процесі взаємодії між ними формувалися перші міждержавні правові норми.
Основними рисами таких міждержавних правових норм були:
1) прийшли з переддержавного міжплемінного «права» правила, закріплені в звичаях і договорах:
2) релігійність;
3) регіоналізм;
4) звичай як головне джерело міжнародного права.
У той час були відсутні міжнародні відносини в сучасному розумінні. У сферу світового ринку і глобальних зв'язків не були включені цілі континенти (Америка, Австралія, більша частина Африки), невідомі європейцям, населення яких жило ще при родовому ладі. У різних географічних районах мали місце свої центри міжнародного життя (Близький Схід, Індія, Китай, Греція, Рим та ін.) Вони включали порівняно невеликі групи держав, що підтримують між собою більш-менш стійкі зв'язки.
Найдавнішим з відомих на сьогоднішній день міжнародно-правовим актом вважається договір близько 3100 р. до н. е.., укладений між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма. Він підтверджував державний кордон і говорив про її недоторканності. За договором суперечки сторін повинні були вирішуватися мирним шляхом на основі арбітражу. Зобов'язання по виконанню договору гарантувалося клятвами зі зверненням до богів.
До перших древнім договорами слід було б віднести і договір хетського царя Хаттушіля III з єгипетським фараоном Рамзеса II (початок XIII ст. До н. Е..). Це був договір, відображав у своєму тексті світ і братерство двох народів, взаємну підтримку один одного у війні проти загарбників, видачу рабів-утікачів.
У період зародження норм міжнародного права його суб'єктами в Давньому Єгипті вважалисяфараони, царі та інші правителі, а що стосується Індії, то вона не знала рівності суб'єктів міжнародного права. Наслідком цього з'явився інститут визнання, і держава, що отримала його, визнавалося незалежною у внутрішніх та зовнішніх справах. У Стародавній Греції (VI-IV ст. До н. Е..) Суб'єктом міжнародного права був кожний поліс1, що передбачало його власне громадянство і державну територію, а тому він (поліс) мати право вести дипломатичні зносини, оголошувати війну і укладати мир.
Головним засобом ведення зовнішньої політики найдавніших країн були війни. У Єгипті під час війни панував юридично не обмежений свавілля. Переможені та їх майно як видобуток переходили у власність переможця. В Індії звичаї права війни були найбільш розвиненими, вони отримали закріплення в «Законах Ману» і «Артхашастра». Але якщо війна і вважалася правомірним дією, то вона розглядалася як небажане явище. Тут же зустрічалися і певні обмеження. Так, не можна було вбивати жінок, дітей, старих і поранених, а також осіб, що здалися в полон. Недоторканністю користувалися храми та інші культові споруди і їх служителі. У той час вже існували норми, що обмежують застосування зброї. Небезинтересен і той факт, що саме в Індії виникли перші юридичні правила про ведення війни на морі. У Китаї (II-I тис. до н. Е..) Аналогічно складалися певні норми права війни, що мали свою специфіку.Оскільки Китай вів часті міжусобні війни, то й життєвий принцип «цанипі», який означав «поїдання земель сусідів», отримав тут найбільше значення. Що стосується Греції, то вона розуміла війну як боротьбу усіх громадян одного поліса з усіма громадянами іншого. Кількість норм, що обмежують застосування певного зброї, було не настільки велика. Цікаво також, що при взятті будь-якого ворожого міста вбивство мирних жителів вважалося цілком правомірним. У греків не існувало режиму полонених. Так, переможені могли бути піддані тортурам і вбиті, а майно їх знищено. Нарівні з цим у Греції вже знали стан нейтралітету і невтручання. Нейтралітет був можливий тільки під час війни, а невтручання - і в мирний час.
А ось у Римі всі війни вважалися справедливими, бо, на думку римлян, велися вони з волі богів. Внаслідок цього війни не були пов'язані будь-якими юридичними обмеженнями. Звідси й жорстокість римської армії, що не щадила нікого. Навіть святині народів - храми піддавалися спустошенню.
Не тільки в процедурі оголошення війни і її ведення була в наявності релігійність, її можна простежити і в дипломатії. У Китаї питання церемоніального характеру відображали звичаї того часу. Так, що склалися ритуальні норми про прийом послів таукладанні договорів супроводжувалися обрядами і жертвопринесеннями.
Стародавні греки не знали інституту постійного дипломатичного представництва, і найчастіше посольства носили одноразовий характер.Послам видавали документи, що засвідчують їх офіційний статус і уповноважують на право ведення переговорів. Документ був у вигляді здвоєних навощенних дощечок і іменувався дипломом (звідси і виникнення слова «дипломатія»). Недоторканність послів була загальновизнаною, порушення її могло призвести до війни. За який існував в Римі переконання посли перебували під охороною богів і були також недоторканні. Від послів вимагалося велике мистецтво вести переговори, укладати угоди про мир, союз і взаємну допомогу.
Пізніше зустрічаються договори про торгівлю і права іноземців, безправне становище яких було серйозною перешкодою в розвитку торгових відносин. Найбільш яскравим прикладом тут була Греція. У греків став складатися інститут Проксенія (покровителів), на початку свого розвитку носив особистий характер. Потім поступово цей інститут придбаває державні риси. Проксен був захисником іноземних громадян в своєму полісі. У Римі була створена посада претора перегрінуса - посадової особи, що визначав принципи та норми, пов'язані з положенням іноземців та їх перебуванням в Римі. Він також дозволяв суперечки між ними. Пізніше із зазначених інститутів сформувалося консульська право.
У цей же період в Індії та Китаї були відомі різні форми посередництва і арбітражних судів Так, в 546 р. до н. е.. був скликаний общекітайскій конгрес. Результатом його стало підписання договору про ненапад, що передбачав мирне вирішення спорів шляхом звернення, що сперечаються, до арбітражу.
Закінчується період міжнародного права Стародавнього світу з падінням Західної Римської імперії у 476 р. н. е.. До цього часу Рим увібрав у себе всі «новонароджені» інститути міжнародного права та доповнив їх своїми специфічними рисами. Коли війна не закінчувалася повним підкоренням, полягав мирний договір. З III в. до н. е.. був договір про заступництво, який передбачав попередню здачу зброї, видачу супротивною стороною своїх вождів і заручників. Переможена сторона залишалася разом з тим суб'єктом міжнародного права. Надалі договір про покровительство став полягати й у мирний час. Держави, що одержали його, ставали союзниками Риму. Від мирних договорів відрізнявся договір перемир'я. Останній підписувався командуючим армією, консулом або легатом і, хоча умовно набував чинності негайно, підлягав ратифікації.
Період зародження міжнародного права плавно переходить у наступний етап, нерозривно пов'язаний з виникненням феодальних відносин.
У хронологічному плані можна виділити ряд етапів в розвитку МО в епоху Стародавнього світу.
На першому етапі, що охоплює період з рубежу IV - III тис. до н.е. аж до середини II тисячоліття до н.е., можна вести мову лише про зачатки міждержавних відносин на локальному і регіональному рівні, перших державних утворень, що формувалися услід за виникненням. Власне кажучи, еру міжнародних відносин відкриває виникнення державних утворень (міст-держав, т.з. номовых політичних структур) в долинах великих річок (Нілу, Двуречья, Інду, Каруна і Керхе, дещо пізніше - Хуанхе). Номи стародавнього Єгипту і Месопотамії, так само як і інші міста-держави річкових долин носили військовий або теократичний характер. Іншими словами вони очолювалися або військовими вождями (до речі, нерідко обираними представниками правлячої еліти того або іншого співтовариства), що отримували пишну титулатуру "владик", "царів" і тому подібне, або жерцями і жрецькими корпораціями. У рамках річкових систем, відокремлених один від одного "варварською" периферією, отримали розвиток доцентрові тенденції, пов'язані з особливостями ведення господарської діяльності ("гідравлічні цивілізації" по До.Виттфогелю, тобто співтовариства основою існування яких виступало іригаційне землеробство, що вимагало досить великих трудовитрат і високої організованості при проведенні сільгоспробіт), а також логікою розвитку державних інститутів (прагненням до максимального територіального розширення). Уся історія стосунків між містами-державами Двуречья і рання історія взаємин незалежних один від одного номів долини Нілу (IV - III тисячоліття до н.е.) виступає історією боротьби за переважання у рамках території річкових систем, що поєднувалася згодом із спробами підпорядкування сусідніх державних утворень, племінних союзів (завоювання Єгиптом лівійців і Нубії, претензії на підпорядкування державних утворень і міст-держав Близького Сходу, раніше усього узбережжя Східного Середземномор'я, війни державних утворень Межиріччя з Эламским царством і так далі).
Складність в дослідженні природи і основних характеристик міжнародних відносин цього прадавнього періоду історії людства багато в чому пов'язана з вузькістю і неповнотою источниковой бази. Крім того, відсутність чіткої диффернциации зовнішніх і внутрішніх стосунків на ранніх етапах розвитку древніх цивілізацій (аж до середини II тисячоліття до н.е.) робить часом розмитою грань між внутрішньою і зовнішньою політикою. Насправді, якщо взаємини єгипетських номів, що були до об'єднання Єгипту у рамках єдиної держави (т.з. Раннього царства рубежу IV і III тисячоліть до н.е.) цілком незалежні міста-держави з сільськогосподарською округою, що оточувала їх, можуть бути кваліфіковані як стосунки квази-государств і отже як міжнародні відносини, то істотно менш однозначна ситуація з визначенням статусу подібних же номів в період фактичного розпаду держави на вильоті епохи Древнього царства або напередодні завоювання Єгипту гіксосами (XIX - XVIII вв. до.н.э.). Точно також трудноуловима тонка грань між залежністю тієї або іншої державної освіти від свого сусіда і його включенням до складу іншого державного утворення на правах автономії з особливим статусом.
В той же час, боротьба за переважання в річкових долинах супроводжувалася формуванням коаліцій, укладенням перших договорів між суб'єктами міждержавного спілкування. В усякому разі, в Месопотамії ми маємо справу з тими або іншими проявами зовнішньополітичної діяльності номів вже в III тисячолітті до н.е. Ур, Урук, Лагаш, Киш, Аккад, дещо пізніше Ниппур, Вавілон та ін. конкурували один з одним з приводу домінування в долині Євфрату і Тигра. Вісті про укладання міжнародних угод сходять приблизно до XXVI ст. до н.е., коли був складений документ, фіксувальний умови світу і межі між містами Лагашем і Уммой.
Разом з конкуренцією між окремими городами-государстввами в Межиріччі мав місце конфлікт з державною освітою, що виникла зовні Двуречья, в долинах річок Карун і Керхе - Эламом. У Эламе в той момент в ідентичних умовах річкових долин процвітала цивілізація дуже схожа з нижнемесопотамской шумеро-аккадской. Саме з Эламом зв'язують багато дослідників перший справжній міжнародний договір, що дійшов до нас. Царі Аккада (нащадки т.з. Саргона Древнього) вели ряд не занадто успішних воєн з Эламом. Не зумівши підпорядкувати собі його територію правитель Аккада Нарам-Суэн уклав з эламитами письмовий договір, по якому Элам зобов'язався погоджувати свою зовнішню політику з царством Аккадским, але зберігав внутрішню незалежність (кінець XXIII ст. до н.е.).
На другому етапі розвитку МО - з середини II тисячоліття до н.е. і аж до V - IV вв. до н.е. - має місце формування ряду регіональних субсистем МО як результат інтенсифікації взаємодій раніше відносно замкнутих, локальних річкових субсистем (на Близькому Сході, в Індії, в Китаї), а також виникнення нових регіональних субсистем в тих районах ойкумени, які раніше не торкнулися процесами государствообразования, - в Греції, потім в Італії і деяких інших. При цьому кожна з регіональних і локальних субсистем (за деяким винятком Сходу, раніше усього Китаю) вже не є повністю ізольованою. Подібні регіональні субсистеми виявляються відкриті не лише для вторгнень варварів (це мало місце і раніше і сприймалося приблизно також, як стихійне лихо - такі події неможливо було запобігти, так само як і передбачити їх наслідки - зміна династій, крах державних утворень або, навпаки, їх несподіване посилення), але і для взаємопроникнення і взаємовпливу один на одного. Так, дії грецьких найманців починають грати помітну роль в розподілі сил на Близькому Сході, єгипетські і персидські гроші і збройні сили впливають на хід і результат міжгрецьких конфліктів, греки і фінікійці перетворюються на чи не визначальний чинник регіонального балансу сил в Італії і Західному Середземномор'ї і так далі. Більше того, відбувається перетин і взаємне накладення регіональних систем, коли залежно від точки зору Еллада є периферією Близького Сходу або навпроти, Близький Схід є варварською периферією Греції з її численними колоніями і розгалуженими торговельними інтересами.
Крім того, у рамках кожного з регіонів жодна соціальна, політична або культурна система не формувалася ізольовано. Різні політичні системи - міста-держави, патримоніальні держави, монархічні держави і імперії, так само як і потестарные утворення типу племінних союзів не лише співіснували, але і активно впливали один на одного. Особливу силу цей процес набрав до кінця II тисячоліття до н.е. на Близькому Сході, а потім до середини тисячоліття і в усьому Середземномор'ї.
У рамках регіональних субсистем, як правило, мало місце переважання олигополистической структури міжнародних відносин, тобто у рамках кожної з систем домінували і визначали основні правила міжнародного спілкування небагато провідних гравців. На близькому Сході - це Єгипет, Ассірія, Митанни, царство Хеттское, Вавилония. На Балканах і в Італії - найбільш могутні у військово-політичному відношенні поліси і союзи міст-держав під їх гегемонією (грецькі симмахии - Делосская, Пелопоннесская, т.з. Римсько-італійський союз та ін.).
В той же час, цілі зовнішньої політики по перевазі залишалися колишніми - досягнення контролю над максимально можливою територією і діставання доступу до можливо більшого об'єму ресурсів. У цьому сенсі війни велися виходячи з прагнення до тривіального грабежу чужих територій, здійснюваного в ході військових дій і після їх закінчення, - у вигляді данини і інших поборів на користь переможця (систематичне розграбування завойованих територій перетворилося на особливу статтю прибутків, одне з джерел розвитку таких держав як Єгипет, Вавилония, Ассірія, Митанни, Мідія, Персія, потім дещо пізніше - Рим). Окрім цього, завойовні походи мали на меті встановлення контролю над торговельними шляхами, ключовими у військовому відношенні позиціями (протоками і проливними зонами, перевалами, гірськими дорогами, оазисами, фортецями), морськими узбережжями, родовищами корисних (мідних і залізних руд, золота і срібла і так далі) копалини, послаблення конкурентів, розширення власних меж і довготривалий приріст в цьому випадку своєї фіскальної бази і різних видів людських і матеріальних ресурсів.
В той же час, в цей період склалася, принаймні, одна регіональна субсистема, у рамках якої, на думку цілого ряду дослідників, виникли передумови для становлення системи рівноваги на основі балансу сил залучених в міжнародні відносини сторін і відносної стабільності числа і якості учасників міжнародного спілкування (приблизно рівні під силу міста-держави, що не зникали з політичної карти навіть у разі військових поразок від своїх супротивників). Мається на увазі Древня Греція з властивими їй специфічними інституціональними обмеженнями, що формували особливі умови функціонування і визначали особливості взаємин між собою міст держав.
Третій етап (V - IV вв. до н.е. - до середини V в н.е.) можна назвати епохою гігантів. Це період домінування в міжнародних відносинах великих державних утворень імперського типу. Імперії, або т.з. світові держави, принципово відрізнялися від великих державних утворень старовини, розміри яких визначалися лише розмірами цього етнокультурного і географічного регіону (Єгипет, Месопотамія і так далі). Імперії об'єднували великі і дуже неоднорідні за природно-географічними умовами, рівнем і характером економічного розвитку, етнічним складом населення і культурними традиціями території. При цьому у рамках світових імперій здійснювалися спроби етнокультурних і політичних синтезів, що залишали глибокий слід в долях державних утворень, що виступали їх наступниками. Масштабні (іноді примусові, у вигляді депортацій) міграції мас населення, розширення культурних і торговельних контактів створювали дуже високу інтенсивність соціальної і політичної комунікації. Як правило, навіть після розпаду світових імперій їх окремі частини генерували реставраційні імпульси упродовж багатьох десятиліть, а іноді і століть і, в усякому разі, зберігали таку щільність взаємних контактів, яка була немислима раніше.
Першими світовими імперіями в історії людства вважаються Новоассирийская і Нововавилонская держави. Пік їх могутності доводиться на період VIII - VII вв. до н.е., що явно виходить за рамки даного етапу. Проте в цьому немає ніякої помилки. Річ у тому, що Ассірія, Вавілон, а потім і Мідія при усьому домаганні на універсальність не виходили в цілому за рамки певних субрегіонів. І тільки рання імперія Ахеменидов рішуче поміняла картину МО, вийшовши за досить чітко обкреслені регіональні рамки і, прорвавшись в долину Інду (так само як і спробувавши закріпитися в Балканській Греції), фактично змела до того досить чітко помітні регіональні межі. З цієї миті можна говорити про поступову кристалізацію принаймні 4 макрорегіональних субсистем МО - Середземноморську, Середнього Сходу і Центральної Азии, Південної Азии, Східної Азии. Причому перші три виявлялися проникними один для одного не лише в сенсі культурних і торговельних обмінів, але і у військово-політичному плані (правда, в основному, в одному напрямі - із заходу на схід).
Макрорегіональні субсистеми при цьому проявляли тенденцію до повної імперської уніфікації, що, кінець кінцем, виразилося в зменшенні числа основних гравців на політичній арені. У ідеалі, як, наприклад, в Середземномор'ї, їх число з трех-четырех (у різні періоди Рим, Карфаген, Македонія, Єгипет Птолемеїв, держава Селевкидов і тому подібне) зменшилося до одного (Римська імперія), що набув в зв'язку з цим квази-универсальный характеру. Приблизно так само складалася ситуація в Китаї (імперії Цинь (III ст. до н.е.) і Хань (III ст. до н.э.- II ст. н.е.)), Індії (держави Нандов (IV ст. до н.е.) і Маурьев (III - I вв. до н.е.)). Для Середнього Сходу і Центральної Азії нескороминущим прикладом універсальної державності стала держава Ахеменидов і імперія Олександра Македонського, що наслідувала нею.
Взаємини між "світовими імперіями" і втілюваними ними макрорегіональними системами МО того періоду трохи не привели до становлення подібності єдиної системи міжнародних відносин. Досить згадати в зв'язку з цим плани військових кампаній Цезаря відносно Парфии або прагнення імператорів з династії Хань в Китаї узяти під свій одноосібний контроль т.з. "Шовковий шлях". Проте оскільки планам цим не судилося було збутися, а військово-політичні контакти між провідними світовими імперіями (за винятком Риму і Парфии) залишалися лише епізодичними, то усі розмови про формування єдиної системи МО у Стародавньому світі представляються недостатньо обгрунтованими.
Таким чином, у рамках міжнародних відносин старовини, очевидно, відбувалося поступове накопичення складності і збільшення масштабу явищ, що відбуваються, і процесів. Від локальних систем на зорі політичної історії людства через масштабніші і складніші по складу регіональні системи - до великих макрорегіональних систем МО, то що поглинається "світовою імперією", то олигополистичным на руїнах що пройшла черговий імперський цикл або зруйнованої "світової держави".
А тепер від загальних питань специфіки МО епохи Стародавнього світу перейдемо до більше приватних проблем історії МО, зробивши при цьому акцент на зовнішньополітичній активності державних утворень Древнього Сходу і Середземномор'я.
Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін.
Загалом, у рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права обумовлені тим, що, хоча держави і були роз'єднані, кожна з них самостійно створювала (формулювала) різні правові інститути в галузі регулювання міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічними інститутами інших держав. Так, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів 9 ст. до н. е., багато істориків-правознавців період появи Законів Ману відносять до 2-го і навіть 3-го тисячоліття до н. є.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Аналогічні положення можна знайти у стародавніх римлян і греків. Давньогрецький інститут проксенів (заступництво іноземцям) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін. Теза римських юристів "Слово, дане навіть ворогу, повинне бути дотриманим" лягла в основу нині діючого принципу "pacta sunt servanda" ("Договори повинні дотримуватися"). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірних питань.
Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладання міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці 4-го тисячоліття (3100 р.) до н.е. (наприклад, між правителями месопотамських міст Лагаш і Умма). Вельми показовим є зміст мирного договору, укладеного в 1278 р. до н.е. між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів
Тут і далі в питаннях історії міжнародного права використані матеріали книги: Баскин Ю.Я.,
Хаттушилем III. У цьому договорі сторони клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладь, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також зобов'язувалися виконувати зобов'язання за прямими договорами, називаючи ці договори справедливими. Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, котрі регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, що ведуть до встановлення тісних дружніх стосунків між державами й обопільного економічного, військового і культурного розвитку. Прикладом такого договору і шлюбу, що наступив за ним, може служити шлюб вавілонської царівни Семіраміди з ассірійським царем Шамаші-Адіді II. Водночас слід зазначити, що суверенної рівності між монархами як суб'єктами міжнародного права у ті часи не існувало. На вершині ієрархії знаходився звичайно Єгипетський фараон, що значною мірою рахувався лише з вавілонськими, хетськими, ассірійськими і деякими іншими правителями. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло і на характер та поширення практики договорів. Стали укладатися договори про кордони, про нейтралітет, про обмін спірними територіями, про торгівлю та ін.
ГРЕЦІЯ
У цей період значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на грецьких територіях і цей розвиток суттєво відрізнявся від того, що панував у Єгипті та Дворіччі Тигру і Євфрату (Месопотамія).
Так, невеликі грецькі общини (народ), іменовані полісами, визнавалися самостійними політичними утвореннями на зразок міст і в силу цього були суб'єктами міжнародних правовідносин, а отже, і міжнародного права. Зважаючи на загальногрецький демократизм, спочатку між полісами була формальна рівноправність. Порівняно широко був розвинений інститут громадянства і навіть здійснювалися чистки, при яких з'ясовувався родовід грецького громадянина аж до третього коліна. І тільки такий громадянин мав усю повноту прав грецького громадянина, інших відносили до варварів і чужоземців.
Була розвинена система способів обмеження міжнародної правосуб'єктності окремих полісів і навіть держав, і повної рівності у греків не було. Був розвинений інститут заступництва над найбільш слабкими полісами і державами. Дуже важливим видається те, що визнання поліса (народу) суб'єктом міжнародного права базувалося на визнанні народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. У цьому вбачаються корені зародження поняття "суверенітет належить народу".
Широкого розвитку набуло посольське право, третейський розгляд, арбітраж, а також право війни, згідно якого війни оголошувалися врученням спеціального документа. Греки розрізняли війни законні і незаконні. До законних відносили: захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Широко застосовувалися інститути заручників, різних перемир'їв (на релігійні свята, на час Олімпійських ігор і для переговорів), контрибуції, нейтралітету, невтручання та ін.
Порівняно широко було розвинуте право міжнародних договорів, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу та ін.
Великого розвитку досяг інститут проксенів. Із розвитком мореплавства формувався погляд на море як на вільний простір. Перикл (афінський стратег IV ст. до н.е., архонт 467 - 428 р. до н.е.) вважав: "Щоб усі могли плавати, не побоюючись нападу, і щоб між усіма греками був мир". У 336 р. свобода плавання була встановлена в договорі з Пилипом Македонським і потім підтверджена Олександром Великим (338 p.).
РИМ
Позиції Риму в галузі основних положень міжнародного права багато в чому залежали від його міжнародного становища. До кінця Пунічних воєн Рим визнавав правосуб'єктність, а отже, й незалежність усіх держав. Одержавши значні перемоги в Пунічних війнах III - II ст. до н. є. і перетворившись у державу першорядного значення, Рим перестав рахуватися з усіма навколишніми державами і їхньою міжнародною правосуб'єктністю. Починаючи з III ст. н. е., коли Римська імперія почала втрачати свій вплив, вона стала визнавати правосуб'єктність тих, кого не визнавала в період свого розквіту.
Великого розвитку в Римі досягло посольське право і особливо його процедурна частина (церемонії, ритуали і т.д.), принципи недоторканності послів, дотримання даного слова, що вело до зміцнення принципу "pacta sunt servanda", і практика ратифікації міжнародних договорів Народними зборами, сенатом і, в подальшому, імператором. Добре було розвинене право міжнародних договорів, в арсеналі якого, особливо починаючи з III ст. до н. е., налічувалося до 30 питань, із яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союз (наприклад, із Карфагеном 501 р. до н. е., і особливо - з Ганнібалом), пізніше -договори про торгівлю, про дружбу, про заступництво в договорах із варварами, про взаємодопомогу та ін.
Особливого розвитку отримало право війни, котру, з погляду римської правосвідомості, Рим (тобто, римський народ) міг вести тільки на справедливій основі. Справедливою основою римляни вважали все те, що завгодно богам. Тому богослухняні римляни вели тільки справедливі війни, завойовуючи і знищуючи інші (варварські) народи. Початку війни передували її оголошення і складні процедури висловлення претензій, і якщо вони не задовольнялися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі, після чого в сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення сенату затверджувалося народними зборами, після чого в бік ворога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. За римськими законами війни, усе вороже нещадно знищувалося, розграбовувалося, а тих, хто залишився в живих, продавали у рабство. Так, у 167 р. до н. є. після захоплення міст Еміру було продано в рабство 150 тис. чоловік, а в 146 р. до н. є. римляни продали в рабство усіх жителів Карфагену. Одночасно розвивався інститут заступництва над іншими державами. У пізній період Римської імперії (III ст. н. є.) отримали розвиток інститут нейтралітету, інститут правового становища іноземців, що до цього часу іменувався як преторське право і для його реалізації в Римі була встановлена спеціальна посада "pretor peregrini" (захисник іноземців). Питання, що стосувалися території, звичайно вирішувалися в мирних договорах, у яких домінувала римська позиція.
Римському праву властивий розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус, розглядаючи море як "res communis" (річ загальну) і як "res nullins" (річ нічия), виводили з цих положень загальну формулу: "море - річ, якою можуть користуватися всі" (маючи на увазі всіх римлян). Керуючись цим принципом і враховуючи те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство і тим забезпечити вільне плавання в Середземному морі в інтересах розвитку морської торгівлі.
Що ще характерне в історії розвитку міжнародного права того періоду для Греції і Риму?
Один із правителів союзу грецьких міст - амфекриона - Есхен, жахнувшись наслідків, що їх зазнавали грецькі міста під час воєнних конфліктів (вони розграбовувалися і руйнувалися), дав клятву і видав закон: "Ніколи не руйнувати міста, що належать союзу амфекриона, і не відводити від них воду. Якщо ж який-небудь народ насмілиться зробити щось подібне, я оголошу йому війну і зруйную його міста".
Міста-держави в Месопотамії сперечалися між собою за владу над усією країною протягом кількох століть. Те чи інше місто домагалося на певний час зверхності над своїми сусідами, але з часом ставало жертвою завойовників. Міста Дворіччя були пов'язані спільною культурою, їхні народи були споріднені між собою й вірили в спільних богів. Але тривалий час тут була відсутня централізована влада, хоча ці міста й були частиною країни Шумер.
Сильна центральна влада в Месопотамії сформувалася вперше в другій половині III тис. до н. є., коли в XXIV ст. до н. є. столицею Шумеру стало місто Урук. Невдовзі владу захопив цар Аккаду Саргон II (Стародавній) (2316-2261 pp. до н. є.). На початку XXII ст. до н. є. в Південному Межиріччі утворилася сильна влада міста Ур, де почала правити третя династія Ура. Її правителі мали титул «царя Шумеру й Аккаду». Царська влада була деспотичною монархією. Царі причислялися до богів ще за життя, їхня влада над підданими була необмеженою. Було налагоджено міцний апарат управління. У XXI ст. до н. є. тут було складено найдавніші з усіх відомих нам законів.
Наприкінці XXI ст. до н. е. третя династія Ура була виснажена боротьбою із сусідніми кочовими народами — амореями. Вона занепала й була повалена. Натомість посилюються дві впливові держави — Ассирія та Вавилон. У першій половині XVIII ст. до н. е. Вавилон набирає могутності в період правління царя Хаммурапі (1792-1750 pp. до н. е.), якому вдалося підкорити Ассирію. Утворилася могутня держава із сильною царською владою.
Хаммурапі та його закони
Правитель Вавилона, цар Хаммурапі, видатний державний діяч і полководець, підкорив усі міста-держави Месопотамії. За 42 роки правління він створив велику державу зі столицею у Вавилоні. Його правління відзначилося тим, що були створені закони, які впорядковували стосунки між верствами населення. Закони складалися з 282 статей, де зазначалися міри покарання за різні злочини.
Деспотична монархія — (від давньогрец. — пан, володар, влада одного) — держава з необмеженою владою верховного володаря.
Талюн (від латин, «яіаліо») — помста.
Тексти законів збереглися до нашого часу. З них ми можемо дізнатися про політичний, економічний устрій Вавилонської держави, про відносини між класами, їхні головні інтереси, стан торгівлі тощо. Ми знаємо, що держава при Хаммурапі прагнула зберегти й зміцнити майнове становище середніх верств населення — селян, землеробів. Для них встановлювали пільги на різні види господарської діяльності. Якщо селяни потрапляли в рабство за борги, то закони вимагали їхнього звільнення через три роки. За військову службу їм давали землю від імені царя. У цьому полягала його далекоглядна політика, бо селяни-землероби та ремісники були головною опорою державної влади: вони служили у війську, сплачували основну частину податків і були виробниками продуктів землеробства.
З тексту законів видно, що суспільство у Вавилонській державі перебувало на ранній стадії розвитку держави, з численними ознаками патріархального суспільства. Про це свідчить наявність дуже спрощеного (наївного) засобу встановлення справедливості — «таліону». За «таліоном» злочинець, що заподіяв шкоду, мав зазнати таких самих збитків («око за око, зуб за зуб»).
Господарське і повсякденне життя. Суспільство
Зовнішньою ознакою деспотичної влади в державі є залишки величезних будівельних та інженерних споруд. Як у Єгипті піраміди, так у Межиріччі цією ознакою була наявність іригаційної системи. її спорудження потребувало праці дуже великої кількості робітників. Примусити їх працювати на потреби держави могла тільки безмежна влада правителя. Усе господарство в державі, як і в Єгипті, залежало від налагодженого стану зрошувальної системи, тому за цим стежили призначені чиновники.
Завдяки правлінню Хаммурапі в державі розвивалися ремесла, землеробство, але штучно стримувався розвиток внутрішньої торгівлі (бо вона сприяла розшаруванню населення на бідних і багатих). Зрештою, це гальмувало господарський розвиток суспільства. Розквіту зазнала тільки зовнішня торгівля з Індією, Єгиптом, Сирією та Фінікією. Вавилон продавав сусіднім народам продукти землеробства та ремісничого виробництва, а купував у них деревину, метал, якого не вистачало в країні, предмети розкоші, а також рабів.
Міфи
Дворіччя, як і Єгипет, — одне з найдавніших джерел культури. Ще за умов первісного ладу шумери, ассирійці, вавилоняни створювали міфічні сюжети, які відбивали фантастичні уявлення про явища природи, події з життя попередніх поколінь.
Безсилля людини перед природою лякало й змушувало уявляти її у вигляді могутніх і розумних істот, яких треба шанувати. Небо, земля, повітря та інші природні явища поставали в образі тварин (наприклад бика), пізніше — людиноподібних істот.
До наших часів дійшли міфи про створення світу, всесвітній потоп, райське життя. Люди мусили покірно служити богам, бо все, чим вони володіли, створене богами. Шумерські боги Енкі, Енліль, Еріду, богиня кохання Інанна (у вавилонян — Іштар) втручалися в життя людей. У міфах боги поставали жорстокими й безжальними. Єдиними захисниками людей були герої (напівбоги) могутній Гільгамеш, сміливий Адапа, мудрий Етана. Проте жоден з героїв не може довести до кінця розпочату справу: вони гинуть або підкоряються долі. У цьому відбивається розуміння людського безсилля перед природою, долею, богами.
Найдавнішим міжнародно-правовим актом вважається договір, укладений між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма в 3100 році до н. е. Договір фіксував державний кордон та його недоторканість. Згідно цієї угоди, суперечності повинні були розв’язуватися мирним шляхом на основі арбітражу. Обов’язковість виконання гарантувалася клятвами Богам.
Ще одним з перших договорів є договір хетського царя Хаттушиля ІІІ з єгипетським фараоном Рамзесом ІІ. Цей договір містив в собімір та братерство обох народів, взаємо підтримку одного одним у війні проти загарбників та видачу рабів - втікачів.
В період зародження норм міжнародного права його суб’єктами в Стародавньому Єгипті були фараони, царі, та інші правителі, що було обумовлено формами держав. В Індії ж взагалі не було рівності суб’єктів міжнародного права. Внаслідок цього з’явився інститут визнання, і держава, яка отримувала такий інститут, визнавалася незалежною у внутрішніх та зовнішніх справах. В Стародавній Греції суб’єктом міжнародного права був кожний поліс, оскільки це були міста - держави, які володіли виключною автономією. Поліс мав право вести дипломатичні стосунки, оголошувати війну та укладати мир.
Давній Схід не знав і принципу рівності суб'єктів міжнародного права. Єгипетський фараон мав верховенство навіть серед визнано "великих" правителів Вавилону, Мавританії, Ассирії, Хетської держави. Характерним для Давнього Сходу був теократичний і кастовий устрій держав, якого не знала Європа.
З усіх держав, які прийнято відносити до Давнього Сходу, найтиповіші риси, притаманні стародавнім теократіям, мала Індія. Виникнення перших державних утворень на території сучасної Індії належать до кінця 2 - початку 1-го тис. до н. е. Природні багатства Індії приваблювали як завойовників, так і спонукали до торговельних відносин, що було характерним для міжнародного життя Далекого Сходу.
Індія також не знала принципу рівності суб'єктів міжнародного права. Махаджаканади (територіальні утворення, так звані великі країни), з яких вона складалася, поділялися на три основні категорії: рівні, підлеглі (залежні) й вищі. При цьому суб'єктами міжнародного права вважалися не самі держави, а їх правителі.
Індією правили на основі священних Законів Ману. У зв'язку з кастовим устроєм Закони Ману забороняли під страхом жорстоких покарань будь-які стосунки з іноземцями, проте вони містили у собі настанови і приписи щодо гостинності для іноземців. Отже, можна констатувати, що в ті часи в Індії набули розвитку норми посольського права. Посли і гінці користувалися особистою недоторканністю. Гроші, дорожні речі та інші цінності, що належали послам, не обкладалися митом.
Активне міжнародне життя Індії вплинуло на розвиток міжнародного договірного права. Договорами регулювалися відносини як у мирний час, так і закріплювалися відносини за результатами війни. Слід зазначити, що в Законах Ману були й норми війни. У них, зокрема, підкреслювалося, що війна є надзвичайним засобом розв'язання суперечок, коли вичерпано всі мирні можливості. При цьому існували численні обмеження на застосування зброї (які, щоправда, здебільшого порушувалися).
Інші народи Стародавнього Сходу - перси, іудеї, фінікійці керувалися у міжнародних відносинах тими самими поняттями, що й індуси. Вони були переконані в тому, що саме вони - єдині представники божества на землі, тому є вищими за інші народи, відносини з якими можуть лише образити богів.
Перші вірогідні відомості про державні утворення на території сучасного Китаю свідчать, що в XIV-XIII ст. до н. е. там існувала держава Інь. Проте звичаї, які можна охарактеризувати як міжнародно-правові, належать до періоду імперії Чжоу (1-е тис. до н. е.). Це в першу чергу питання війни, які регулювалися у відносинах великих і дрібних державних утворень на території Китаю. Міжнародні відносини визначалися політикою цаньші, що означало "поступове поїдання землі сусідів, на зразок того, як шовкопряд поїдає листя". Відсутність юридичної рівності великих і дрібних державних утворень породжувала визнання правомірності військового втручання.
Договірна практика штатних держав стосувалася здебільшого мирних договірних відносин - територіальних проблем, договорів про союзи. Прикладом цього є договір 577 р. до н. е. між династіями Чу і Цзінь про союз і спільне ведення війн.
У середині першої половини II тисячоліття до н. є. на території нинішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися в III тисячолітті до н. є.) існували держави, серед яких домінувала держава Інь. Джерела цього періоду дуже вбогі, хоча вже були у вжитку звичаї, що регулюють відносини між державами. Протягом усього І тисячоліття до н. е. у Китаї йшов бурхливий процес роздроблення великих і утворення малих держав або державоподібних формувань. Між ними точилися постійні війни і, отже, питання війни мали першорядне значення. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголошувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати і спалювати оселі, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. В той же час були й відхилення - масові вбивства полонених, продаж захоплених людей у рабство, принесення їх у жертву богам.
Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, котре могло носити колективний характер. Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї зробило вчення Конфуція (551^478 р. до н. е.), особливо про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У поєднанні з цим у вжитку був постулат "чого не хочеш собі - не роби іншим". Ці положення лежали в основі вирішення суперечок і правил ведення війни.
Широко була розвинута практика міжнародних переговорів, на яких іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладання міжнародних договорів. Ці договори носили політичний, воєнний та інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.
Практика міжнародного спілкування китайських держав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі з президентом, котрим, звичайно, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, що утворювали такі об'єднання, передбачалися питання відповідальності за дотримання умов договору і засоби колективного тиску у випадках порушення аж до застосування сили. Але були й інші договори, .у яких учасники договору відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомий факт спроби в 546 р. до н.е. створити загальнокитайський конгрес, мета якого - проголосити відмову від воєн. Вважають, що це був цілком новий розвиток цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася тільки спробою.
Практика китайських договорів була різноманітна: укладалися мирні договори взаємодопомоги, договори з територіальних питань, особливо з нейтралізації територій, незавдавання шкоди територіям, особливо рікам. У Китаї був також розвинений і інститут посередництва, і арбітражні суди, а також інститут "мандрівних вельмож" - професійних дипломатів, що виконують доручення князів. Це вже свідчить про розвиток посольського права. До числа інститутів, що мали місце в міжнародному праві Стародавнього Китаю, можна віднести також інститут заручників, права притулку, видачі злочинців. Однак уся ця порівняно розвинена система міжнародного права носила класовий характер, тобто, обслуговувала правлячі класи, а народ залишався поза сферою дії міжнародного права.
Античний період
Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладання міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці IV-ro тисячоліття (3100 р.) до н.е. (наприклад, між правителями месопотамських міст Лагаш і Умма). Вельми показовим є зміст мирного договору, укладеного в 1278 р. до н. є. між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів Хаттушилем III. У цьому договорі сторони клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладь, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також мали виконувати зобов'язання за прямими договорами, називаючи ці договори справедливими. Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, котрі регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, що ведуть до встановлення тісних дружніх стосунків між державами й обопільного економічного, військового і культурного розвитку. Прикладом такого договору і шлюбу, що наступив за ним, може служити шлюб вавилонської царівни Семіраміди з ассирійським царем Шамаші-Адіді II. Водночас слід зазначити, що суверенної рівності між монархами як суб'єктами міжнародного права у ті часи не існувало. На вершині ієрархії знаходився звичайно Єгипетський фараон, що значною мірою рахувався лише з вавілонськими, хетськими, ассірійськими і деякими іншими правителями. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло і на характер та поширення практики договорів. Стали укладатися договори про кордони, про нейтралітет, про обмін спірними територіями, про торгівлю та ін.
У цей період у Греції значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на її територіях, і цей розвиток суттєво відрізнявся від того, що панував у Єгипті та Дворіччі Тигру і Євфрату (Месопотамія).
Так. невеликі грецькі общини (народ), іменовані полісами, визнавалися самостійними політичними утвореннями на зразок міст і в силу нього були суб'єктами міжнародних правовідносин, а отже, і міжнародного права. Зважаючи на загально-грецький демократизм, спочатку між полісами була формальна рівноправність. Порівняно широко був розвинений інститут громадянства і навіть здійснювалися чистки, при яких з'ясовувався родовід грецького громадянина аж до третього коліна. І тільки такий громадянин мав усю повноту прав грецького громадянина, інших відносили до варварів і чужоземців.
Була розвинена система способів обмеження міжнародної право суб'єктності окремих полісів і навіть держав, і повної рівності у греків не було, Був розвинений інститут заступництва над найбільш слабкими полісами і державами. Дуже важливим видається те, що визнання поліса (народу) суб'єктом міжнародного права базувалося на визнанні народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. У цьому вбачаються корені зародження поняття "суверенітет належить народу".
Широкого розвитку набуло посольське право, третейський розгляд, арбітраж, а також право війни, відповідно до якого війни оголошувалися врученням спеціального документа. Греки розрізняли війни законні і незаконні. До законних відносили: захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Широко застосовувалися інститути заручників, різних перемир'їв (на релігійні свята, на час Олімпійських ігор і для переговорів), контрибуції, нейтралітету, невтручання та ін.
Порівняно широко було розвинуте право міжнародних договорів, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу та ін.
Значного розвитку досяг інститут проксенів. Із розвитком мореплавства формувався погляд на море як на вільний простір. Перикл (афінський стратег IV ст. до н. е., архонт 467 - 428 р. до н. є.) вважав, що: "Щоб усі могли плавати, не побоюючись нападу, і щоб між усіма греками був мир". У 336 р. свобода плавання була встановлена в договорі з Пилипом Македонським і потім підтверджена Олександром Великим (338 p.).
Позиції Риму в галузі основних положень міжнародного права багато в чому залежали від його міжнародного становища. До кінця Пунічних воєн Рим визнавав правосуб'єктність, а отже, й незалежність усіх держав. Одержавши значні перемоги в Пунічних війнах III - II ст. до н. є. і перетворившись у державу першорядного значення. Рим перестав рахуватися з усіма навколишніми державами і їхньою міжнародною правосуб'єктністю. Починаючи з III ст. н. е., коли Римська імперія почала втрачати свій вплив, вона стала визнавати правосуб'єктність тих, кого не визнавала в період свого розквіту.
Великого розвитку в Римі досягло посольське право і особливо його процедурна частина (церемонії, ритуали і т. д.), принципи недоторканності послів, дотримання даного слова, що вело до зміцнення принципу "pacta sunt servanda", і практика ратифікації міжнародних договорів Народними зборами, сенатом і, в подальшому, імператором. Добре було розвинене право міжнародних договорів, в арсеналі якого, особливо починаючи з III ст. до н. е., налічувалося до ЗО питань, із яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союз (наприклад, із Карфагеном 501 р. до н. е., і особливо - з Ганнібалом), пізніше - договори про торгівлю, про дружбу, про заступництво в договорах із варварами, про взаємодопомогу та ін.
Особливого розвитку набуло право війни, котру, з погляду римської правосвідомості, Рим (тобто римський народ) міг вести тільки на справедливій основі. Справедливою основою римляни вважали все те, що завгодно богам. Тому богослухняні римляни вели тільки справедливі війни, завойовуючи і знищуючи інші (варварські) народи. Початку війни передували її оголошення і складні процедури висловлення претензій, і якщо вони не задовольнялися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі, після чого в сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення сенату затверджувалося Народними зборами, після чого в бік ворога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. За римськими законами війни, усе вороже нещадно знищувалося, розграбовувалося, а тих, хто залишився живим, продавали у рабство. Так, у 167 р. до н. є. після захоплення міст Еміру було продано в рабство 150 тис. чоловік, а в 146 р. до н. с римляни продали в рабство усіх жителів Карфагену. Одночасно розвивався інститут заступництва над іншими державами. У пізній період Римської імперії (III ст. н. є.) дістали розвиток інститут нейтралітету, інститут правового становища іноземців, що до цього часу іменувався як преторське право, і для його реалізації в Римі була встановлена спеціальна посада "pretor percgnni" (захисник іноземців). Питання, що стосувалися території, звичайно вирішувалися в мирних договорах, у яких домінувала римська позиція.
Римському праву властивий розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус, розглядаючи море як "res communis" (річ загальна) і як "res nullins" (річ нічия), виводили з цих положень загальну формулу: "море - річ, якою можуть користуватися всі" (маючи на увазі всіх римлян). Керуючись цим принципом і враховуючи те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство і тим забезпечити вільне плавання в Середземному морі в інтересах розвитку морської торгівлі.
Що ще характерне в історії розвитку міжнародного права того періоду для Греції і Риму?
Один із правителів союзу грецьких міст - Амфекріону - Есхен, жахнувшись наслідків, що їх зазнавали грецькі міста під час воєнних конфліктів (вони розграбовувалися і руйнувалися), дав клятву і видав закон: "Ніколи не руйнувати міста, що належать союзу амфекріону і не відводити від них воду. Якщо ж який-небудь народ наважиться зробити щось подібне, я оголошу йому війну і зруйную його міста".
Про що говорить ця клятва-закон?
Про прагнення встановити в міжнародному праві гуманне ставлення до мирного населення в містах.
Про бажання встановити принцип справедливості в міжнародному праві.
Про наявність інституту репресалій, тобто, якщо ти зруйнував міста, то я теж зруйную твої міста.
Пізніше французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) розцінив цей закон як справедливий, але нерозумний.
Приклад із цим законом характеризує рабовласницький період розвитку міжнародного права як період спроб окремих мислителів розвивати міжнародне право на принципах справедливості. Однак іноді це призводило до парадоксу: "Я рішуче проти руйнації міст, але ж я сам можу їх без зусиль зруйнувати".
Підтвердженням прагнення до справедливості служить відомий вислів, що належить великим Цезарю й О. Македонському: "Іду на Ви". - що означало оголошення війни, але його не можна було розглядати як початок нападу.
Водночас слід зазначити, що стародавні греки поняття справедливості тлумачили дуже своєрідно. Приміром, у них був цілком відсутній інститут режиму полонених, життя яких було нічого не варте - вони могли бути убиті, піддані катуванням, продані в рабство. Так, афіняни при захопленні Мілета умертвили всіх дорослих мілетян-чоловіків, а дітей і жінок обернули в рабство. І це - греки щодо греків, що ж тоді говорити про варварів. їхня доля була ще більш важкою. Хоча щось ще важче складно уявити.
Перші державні утворення на території нинішньої Індії з'явилися наприкінці II тисячоліття до н. є. До середини І тисячоліття до н. є. вже існувало близько двох десятків державних утворень (типу князівств), і відносини між ними регулювалися різними нормами міжнародно-правого характеру. Однак рівності суб'єктів міжнародного права не було через те, що всі індійські державні утворення за своїм правовим становищем поділялися на вищі (щось подібне до королівств), рівні (князівства) і залежні (ослаблі магарадшати). В усіх випадках під суб'єктами розумілися правителі.
Існував інститут визнання, однак визнання не убезпечувало від втручання у внутрішні справи з боку вищих держав. Також було розвинене посольське право, що розрізняло три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями і "ті, що передають послання" (тобто гінці). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких обмінювалися заручниками, що давало поштовх до розвитку своєрідного заставного права, яке у пізні часи зникло, представляли поручительства, що породжувало інститут гарантій, приносили клятвені зобов'язання й укладали шлюби. Договори поділялися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною. Зокрема право війни було дуже гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення суперечок або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум із висловленням конкретних вимог до іншої сторони, потім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.
Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними заборонами. Так. заборонялось убивати старих, жінок і дітей, воїнів, що здаються в полон, і парламентаріїв, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю повинні користуватися храми, їхні служителі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубцюваті стріли, отруйні стріли і стріли з розпеченими наконечниками, і все це - за Законами Ману).
Дуже докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно з ними, торгові судна ворога могли бути захоплені і знищені, судна, на борту яких знаходився ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега і портів, контрабанда конфісковувалась, винні притягалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладанням мирного договору. Широко використовувалося посередництво і третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій справляв буддизм (Будда - V ст. до н. е.).
Таким чином, порівняльний аналіз становлення і розвитку міжнародного права в Середземноморському регіоні та в Індії свідчить, що ці регіони, розвиваючись дуже автономно один відносно одного, породили дуже подібні інститути міжнародного права (права договорів, права війни, посольського права, третейського розгляду й ін.).
Разом із тим, індійський варіант розвитку міжнародного права характеризується значно більшою гуманністю і часом деталізацією цієї гуманності, і це особливо проявилося в питанні регламентації воєнних дій. На думку вчених, це зумовлено тим, що на Сході розвиток рабства не набув таких форм і розмірів, як це було в регіоні Середземномор'я, і ця обставина породила більш гуманне ставлення до людини. Це значною мірою сприяло збереженню впливу родоплемінних стосунків, що визначало розвиток гуманізації міжнародних відносин.
У середині першої половини II тисячоліття до н. є. на території нинішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися в III тисячолітті до н. є.) існували держави, серед яких домінувала держава Інь. Джерела цього періоду дуже вбогі, хоча вже були у вжитку звичаї, що регулюють відносини між державами. Протягом усього І тисячоліття до н. е. у Китаї йшов бурхливий процес роздроблення великих і утворення малих держав або державо-подібних формувань. Між ними точилися постійні війни і, отже, питання війни мали першорядне значення. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголошувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати і спалювати оселі, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. В той же час були й відхилення - масові вбивства полонених, продаж захоплених людей у рабство, принесення їх у жертву богам.
Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна, імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, котре могло носити колективний характер. Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї справило вчення Конфуція (551—478 р. до н. е.), особливо про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У поєднанні з цим у вжитку був постулат "чого не хочеш собі - не роби іншим". Ці положення лежали в основі вирішення суперечок і правил ведення війни.
Широко була розвинута практика міжнародних переговорів, на яких іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладання міжнародних договорів. Ці договори носили політичний, воєнний та інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.
Практика міжнародного спілкування китайських держав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі з президентом, котрим, звичайно, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, що утворювали такі об'єднання, передбачалися питання відповідальності за дотримання умов договору і засоби колективного тиску у випадках порушення аж до застосування сили. Але були й інші договори, учасники яких відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомий факт спроби в 546 р. до н. є. створити загально-китайський конгрес, мета якого
- проголосити відмову від воєн. Вважають, що це був цілком новий
крок розвитку цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася тільки
спробою.
Практика китайських договорів була різноманітна: укладалися мирні договори взаємодопомоги, договори з територіальних питань, особливо з нейтралізації територій, незавдавання шкоди територіям, особливо рікам. У Китаї був також розвинений і інститут посередництва, і арбітражні суди, а також інститут "мандрівних вельмож"
- професійних дипломатів, що виконують доручення князів. Це вже
свідчить про розвиток посольського права. До числа інститутів, що
мали місце в міжнародному праві Стародавнього Китаю, можна від
нести також інститут заручників права притулку, видачі злочинців.
Однак уся ця порівняно розвинена система міжнародного права носила класовий характер, тобто обслуговувала правлячі класи, а народ залишався поза сферою дії міжнародного права.
Право притулку
Під правом
притулку розуміється суверенне право кожної держави надати можливість в'їзду й екологічно безпечного проживання у своїй території на прохання іноземного громадянина чи особи без громадянства, переслідуваного й інші державі за політичними, релігійним, науковим й іншим подібним мотивів.
Інститут права притулку відомий всіх етапах існування держав. Він був відомий у найдавніших державах Сходу, у Греції, Римі.
Залежно від місця надання притулку воно називається релігійним - біля храму, дипломатичним — біля дипломатичного представництва, військового судна чи військового літака, територіальним — біля іноземної держави.
Спочатку найпоширенішим було релігійне притулок, відоме вже у XX ст. е. Так було в Палестині воно надавалося в єрусалимському храмі. У грецьких полісах притулком вважалися храми різних богів, їх статуї. Релігійне притулок, поруч із територіальним, широко використовувалося в феодальний період розвитку суспільства.
Міжнародні організації є основною інституціональною формою співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування.
Хоча в сучасному своєму розумінні міжнародні організації як правовий феномен виникли наприкінці XIX — початку XX століть, коли потреби світового розвитку обумовили необхідність створення постійно діючих колективних міждержавних органів, в історії людської цивілізації вже був накопичений певний досвід створення міжнародних об'єднань. Так, у Древній Греції в VI столітті до нашої ери були створені перші постійні міжнародні об'єднання — симмакії й амфіктіонії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст із загальними святилищем, казною, правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедеминська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фермопільська амфіктіонія, у яку входили 12 громад Середньої Греції і Фессалії.
Ці об'єднання стали прообразами майбутніх міжнародних організацій. Недарма Ф.Ф. Мартене у своїй праці «Сучасне міжнародне право цивілізованих народів» підкреслював, що «хоча ці союзи і були викликані спеціально релігійними цілями, але справляли свою дію взагалі на зносини між грецькими державами: подібно іншим соціальним чинникам, вони зближували народи і пом'якшували їхню замкнутість».
Сучасні міжнародні відносини характеризуються постійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-правового регулювання. Однією з таких порівняно нових організаційно-правових форм міждержавного співробітництва є міжнародні організації.
Міжнародні організації є основною інституціональ-ною формою співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування.
Хоча в сучасному своєму розумінні міжнародні організації як правовий феномен виникли наприкінці XIX -- початку XX століть, коли потреби світового розвитку обумовили необхідність створення постійно діючих колективних міждержавних органів, в історії людської цивілізації вже був накопичений певний досвід створення міжнародних об'єднань. Так, у Древній Греції в VI столітті до нашої ери були створені перші постійні міжнародні об'єднання -- симмакїі й амфіктіо-нії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст із загальними святилищем, казною, правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедемин-ська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фер-мопільська амфіктіонія, у яку входили 12 громад Середньої Греції і Фессалії.
Ці об'єднання стали прообразами майбутніх міжнародних організацій. Недарма Ф.Ф. Мартене у своїй праці «Сучасне міжнародне право цивілізованих народів» підкреслював, що «хоча ці союзи і були викликані спеціально релігійними цілями, але справляли свою дію взагалі на зносини між грецькими державами: подібно іншим соціальним чинникам, вони зближували народи і пом'якшували їхню замкнутість».
Досвід розвитку перших міждержавних міжнародних організацій пов'язаний із створенням у XIV столітті Ганзейського союзу -- торгового і політичного союзу північно-німецьких міст на чолі з містом Любеком, що формально проіснувало до 1669 року. Союз здійснював посередницьку торгівлю між Західною, Північною і Східною Європою, йому належала торгова гегемонія в Північній Європі. Завдяки широким торговим і політичним зв'язкам, постійному поширенню кількості членів союзу, у число яких входило і російське місто Новгород, Ганзейський союз справив значний вплив на соціальний розвиток німецьких земель і до XVI століття вивів із стану середньовічного варварства всю Північну Німеччину..