Будь умным!

У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

тематизація знань у Лікеї Аристотеля Платон про символ печери у Державі Декарт про метод пізнання у Мір

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 27.11.2024

8 Як філософія визначає спосіб пізнання? (Парменід про два шляхи пізнання, систематизація знань у «Лікеї» Аристотеля Платон про символ печери у «Державі», Декарт про метод пізнання у «Міркування про метод»)

Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю.Суб’єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.
Платон,як спосіб пізнання, наводить приклад печери. Люди схильні піддаватися впливу чуттів і сприймає лише ті речі,які насправді є лише тінями ідей. Платон ототожнює людей з в’язнями печери,які перебувають у світі ілюзій та втрачають можливості пізнання. Філософія,яку сповідує Платон споріднено гармоніює з способом пізнання,адже світ ділиться на свій ідей та на світ речей,люди є полоненими світу речей,а щоб лише розумом людина може осягнути свій ідей,а для цього їй необхідно пізнати світ навколо та вийти з перери суб’єктивізму.
Декарт стверджує,що людина пізнає все в істині,якщо піддасть все під сумнів. І тоді вона дійсно порине в свій правди. Пізнання починається з мислення : «Я мислю,значить я існую»

Парменід визначає "шлях знання" який є пізнанням людини. Два шляхи пізнання наводить філософ.Перший шлях - це шлях "думки", тобто тих представлень, образів і понять, які складаються в людській свідомості під впливом безпосередніх життєвих вражень і в цілому виражають досвід життя у світі різноманітних кінцевих речей, ситуацій і осіб. Другий шлях - це шлях "знання", тобто такого змісту мислення, які мають основою сам розум і його здатність осягати суще. Це шлях, що відкриває світ не в його безпосередній зримості і чуттєвій достовірності, а в його істинній суті. Саме на шляху знання "усе" (світ в усьому багатстві своїх проявів) відкривається як "одне".

Пізнання є річчю універсальною,адже щоб пізнати потрібно пройти певний шлях чи зробити якусь певну роботу над собою,щоб осягнути всю велич пізнання . Філософія є віхою пізнання завдяки якій ми можем пізнати.

21. Сергій Кримський: особистість, філософія, Україна.
Сергій Борисович Кримський великий філософ, культуролог та яскравий представник філософської школи. Ця особа вражає своїми широкими пізнаннями в галузі філософії та захоплює своїм високим інтелектом. Підтвердженням того є розділ з «Ранкових роздумів» про десять книжок, які він радить прочитати. Ці книги є мінімумом європейської освіченості. Сергій Кримський характеризує кожну книгу, наділяє її перевагами і вказує чому він обрав саме цю книгу. Прочитавши сотні книг, він все ж таки зміг виділити тих десять найгеніальніших, після прочитання яких змінюють людську свідомість. (Книги: 1. «Сказання про Гільгамеша», 2. «Книга Буття», 3. Платон «Апологія Сократа», 4. Данте «Божественна комедія» 5. Сервантес «Дон Кіхот», 6. Шекспір «Гамлет», 7. Паскаль «Думки», 8.Гете «Фауст», 9.Пушкін «Борис Годунов», 10. Шевченко «Кобзар»)
Головною ідеєю філософії Сергія Кримського є мудрість, проте не в готовому варіанті та звичних традиціях, а навпаки в пошуку чогось нового, свого. Ці пошуки, надія та очікування найбільше цікавлять Кримського. Філософ пов’язує мудрість із світлом. Адже саме образ світла є образом виходу із темряви, народження чогось нового та ясності. Кредом свого життя Кримський вважав: ««Я не розумію людей, які зводять філософію до переказу чужих, нехай і глибоких, думок і поглядів. Наскільки цікавіше вигадувати щось оригінальне і своє!»
Національне відродження України С. Кримський вбачає не у простій реставрації епох та поверненні до минулого, філософ зазначає, це ніби подвиг пробудження, що не минає і найголовніше, що він має універсальне значення для нації. Саме в українському козацтві Кримський бачить справжній образ та національну вдачу українців. На історичній сцені наш народ завжди відзначався вільним духом та індивідуальністю. Ми ніколи не хотіли бути звичайними спостерігачами подій, а завжди намагалися відігравати певну роль у світовій історії. Крім того, ще з глибокої давнини українці відрізнялися своїми гуманними цінностями. За часи Ярослава Мудрого встановлювався штраф за образу жінки, конституція П. Орлика несла в собі ідею представницької влади та демократичного федералізму. Нині, філософ вбачав, що Україна стала на шлях національного розвитку, незалежності, розбудови громадянського суспільства, захисту економічної самодіяльності та невід’ємних прав людини. Він надіється, що саме на цьому шляху вона затвердить себе та стане повноправним членом світової співдружності.

17. Теза Ніцше «Бог помер» як основа спростування і переоцінки цінностей (Ніцше «Воля к власти», Гайдеггер «Европейский нигилизм»)
Ніцше говорить про нігілізм, що означає заперечення всіх цінностей. Закликає до переоцінки філософії, релігії та моралі. Ніцше стверджує, що гибель християнства спричинена його ж мораллю. Різкий поворот від «Бог-істина» до «Все помилково».
Щодо моралі, то «Все позбавлено сенсу» в контексті того, що багато часу було витрачено на те, щоб дізнатись тлумачення світу, та все ж таки це не дало ніяких результатів, і саме це ставить під сумнів взагалі будь-які тлумачення світу.
Заняття нігілізмом це поворот проти самого себе, антинаучність, адже це повна зневіра у вищіх цінностях та відмова від будь-яких цілей. 
Ніцше говорить, що мораль була засобом для протидії нігілізму. Протиріччя полягає в тому, що так як ми віримо в мораль ми осуджуємо буття.
Коли в те що людина вкладає свої сили не справджується, це стає першим кроком до песимізму, який передує нігілізму.

В чому полягає недовіра до культури у «філософіях підозри» (Маркс, Енгельс «Маніфест Комуністичної партії», Ницше «Воля к власти», Фрейд «По ту сторону удовольствия»)
Марксистська філософія, разом з ніцшеанством та фройдизмом, належить до так званих «філософій підозри», які створюють свою версію людського життя, що ґрунтується на деструкції принципу тотожності раціонального мислення та буття. «Філософії підозри» заперечують роль самосвідомого суб’єкта, як основного героя людської культури та людського буття. Кожна з цих філософій висуває свого «кандитата» на роль основного героя людської культури (це може бути надлюдина за Ніцше, дитина за Фройдом або пролетар за Марксом та Енгельсом). Тобто можна сказати, що всі «філософії підозри» висувають недовіру до культури (власне тому мають таку назву) і основною задачею вважають виявлення справжньої достеменної дійсності, яка ховається за прикриттям фіктивного образу культури. Отже, який погляд на дійсність пропонує нам Маркс? Він вважав, що єдино правильним поглядом на історію є суто матеріалістичне та наукове розуміння (суть якого полягає у залежності суспільної свідомості від суспільного буття), необтяжене впливом будь-якої ідеології. І єдиним прошарком (класом) суспільства, який може споглядати історію саме так, є пролетаріат, котрий власне і є, як було сказано вище, головним героєм людської культури для марксистів.
Cуспільство розділилося на два табори – буржуазію і пролетаріат. При чому один клас (буржуазія) відверто експлуатує інший – пролетарів, навіть не намагаючись, як раніше, чимось прикрити свою експлуатацію. Завдяки цій надмірній та безжалісній експлуатації, коли людину-пролетаря ставлять на одну ланку із машинами, завдяки яким можна заробляти гроші, буржуазія і накопичує свій капітал. Життя людей за такою схемою є чистими грошовими відносинами і всі його сфери є просто надбудовою над економікою – все вирішує економічно-фінансовий фактор. Автори характеризують пролетаря як людину, в якої немає власності і це є первопричиною та вихідним фактором того, що серед пролетарів панує вже зовсім інша моральна доктрина, змінюються, наприклад, стосунки у сім`ї, вони відмінні від буржуазних, змінюється і ставлення до поняття нації та релігії– тобто пролетар – це людина без національності і здебільшого не релігійна і не віруюча, до поняття закону і моралі – все це бачиться як засіб, яким підтримується панування буржуазії і який забезпечує захист її економічних інтересів. Через те, що в пролетарів немає нічого власного, що треба було б оберігати та примножувати – головним завданням цього класу є руйнація інституту приватної власності взагалі, знищення старих відносин, які пануюють в суспільстві і побудова нових за своїм ідеалом. Отже, в цьому ми бачимо прагнення до розкриття справжньої сутності людського буття, яке характерне для всіх «філософій підозри».
Автори зазначають, що "доки існують інші класи, а особливо клас капіталістичний, доки пролетаріат з ним бореться (бо з приходом пролетаріату до влади ще не зникають його вороги, не зникає стара організація суспільства), він повинен застосовувати засоби насильства...", а також що "відкрито заявляють, що їхні цілі можуть бути досягненні тільки насильницьким поваленням всього існуючого суспільного ладу».
З точки зору філософії нас має більше цікавити не соціально-економічна сторона питання, а скоріше те, що марксизм став яскравим прикладом «філософії підозри» - побудови власної системи цінностей, висловлювання критики до існуючого становища речей, існуючої культури.

1. Чому Платон, а не Фалес вважається зачинателем європейської метафізики? (Платон «Гіппій більший»)
Філософія Платона стала поштовхом до кардинального повороту спочатку у досвіді античної, а згодом і європейської культури. Метафізика Платона – це перша метафізика, яка ставить наголос не на матеріальних першоосновах, які підвладні нашим органам чуття, а ми можемо пізнати їх трансцедентильно-інтуїтивним засобом пізнання, суттю якого є відкриття ідеї через мислення як чисту діяльність душі. Найяскравіше ідея метафізики Платона розкривається у діалозі «Гіппій більший».
У діалозі філософи розмірковують над тим, що являє собою прекрасне. Дівчина, кобилиця, горщик, мавпа будуть прекрасними лише порівняно один із одним, а золото не зможе зробити будь-яку річ прекрасною. Навіть ті речі, які безсумнівно прекрасні для одних людей, для інших не будуть такими. Далі Сократ і Гіппій намагаються розглянути такі поняття як «підходяще» і «придатне». На їх думку, будь-яка річ, яка є придатною і підходящою у конкретному випадку, може стати прекрасною, навіть якщо в іншому випадку вона не буде такою. Проте якщо певна річ в одому випадку є прекрасною, а в іншому – ні, то чи можна її із впевненістю назвати повністю прекрасною? Авжеж, ні. Тому філософи у своїх роздумах відходять від чуттєвого поняття прекрасного, тобто від думки, що прекрасне – це конкретна річ, яку можна осягнути за допомогою взору, дотику або слуху. Сократ висуває думку, що прекрасне – це мудрість. Адже за допомогою мислення, що є наслідком мудрості, людина проникає у світ ейдосів і таким чином пізнає метафізичний світ. Прекрасне – це ідея, ейдос, який не залежить від умов навколишнього середовища, він ніколи не змінюється. 
Варто відмітити, що сам діалог не дає відповіді на питання читача: «Що являє собою прекрасне?». Ми лише доходимо висновку, який нам пропонують Сократ і Гіппій: «Прекрасне – це складно».
Отже, у діалозі «Гіппій більший» Платон за допомогою діючих персонажів (Сократа і Гіппія) виявляє видимий і невидимий фон буття.
Відмінність між світом ідей і світом речей, за Платоном, полягає у тому, що світ ідей (або світ ейдосів) знаходиться за межами фізичного світу. Світ ідей є доступним тільки для органів відчуття богів, тому звичайні люди не можуть охопити усю велич ідей. Вони мають змогу лише доторкнутись до світу ейдосів умосяжно, у процесі мислення, але не за допомогою своїх відчуттів. Саме тому світ ідей називається надчуттєвим, або метафізичним. Люди за життя стикаються виключно із світом речей, які вони можуть осягнути, користуючись органами відчуттів – нюхом, слухом, зором, тактильними засобами. Тобто світ речей можна із впевненістю назвати чуттєвим світом, або фізичним.
Проте водночас Платон наголошує на тому, що світ ейдосів має конкретне втілення у фізичному світі. Адже будь-яка річ – це втілення певної ідеї, яка виникає у процесі мислення. Таким чином, філософ приходить до необхідності пізнання не цілого світу, а кожної окремої речі, адже саме вона є наочним образом ейдосу. Цією думкою Платон відходить від традиційної філософії попередників, які наполегливо шукали першопочатки буття всього світу (наприклад, Фалес). Завдання метафізики Платона – дослідити витоки і сутність буття кожної окремої конкретної речі і феномену, а не світу в цілому.
Можна із впевненістю сказати, що Платон започаткував традиційну європейську філософію. Адже після нього метафізика розглядає світ атомарно, вона шукає сутність, природу кожної окремої речі. Як пізніше відмітив філософ Альфред Уайтхед, "уся європейська філософія насправді - ряд приміток до Платона». 
Отже, метафізику Платона можна назвати класичною. Адже він чітко розмежовує два світи – світ ідей і світ речей, які разом складають буття. Ця традиція продовжила існування у західноєвропейській філософії, зокрема у напрямку неоплатонізму.

1. Схожість розуміння філософії Платона (діалоги «Федот» та «Теетет»), Декарта (у «Началах философии») та Гегеля («Кто мыслит абстрактно») полягає у тому, що для них філософія – це прагнення до пізнання, заняття мудрістю, керуючись в першу чергу розумом, а не чуттєвими можливостями: зором, слухом та іншими відчуттями, бо у такому випадку пізнання буде оманливим. 
Для кожного з цих філософів істинним є те, що існує саме собою, тобто те, що людина може пізнати за допомогою розуму, а не відчуттів. У Платона знання «саме по собі» допомагає зберегти душу непорочною. Що дає нам змогу зробити висновок, що знання не є чимось чуттєвим. Першопричини Декарта можуть служити відкриттями у всіх науках, за допомогою них можна пізнати найвищу мудрість, яка є найвищим благом людського існування. А у Гегеля абстрактно мислить неосвічена людина. А неабстрактне мислення, котре допомагає пізнати істину, притаманне тим, хто може знайти першопричини того, чи іншого вчинку людини, безпосередньо відштовхуючись від знання про людську душу. Наприклад, ті, хто мислить абстрактно у вбивці бачать тільки вбивцю, ігноруючи його людську сутність. Інші ж проаналізують увесь життєвий шлях злочинця, його відносини з батьками, соціальний статус і знайдуть вагомий аргумент (першопричину), чому людина вчинила злочин.
На думку Гегеля, неабстрактно мислять філософи, а з «Теетету» Платона видно, що саме філософи є предметом насмішок людей, які абстрактно оцінюють їхню поведінку. Мовляв, що філософи своєю думкою сягають неба, досліджуючи зорі, а те, що поруч і під ногами не помічають. Однак, вони не розуміють, що тільки так можна пізнати істину.
Відмінність розуміння філософії у цих філософів заключається у тому, що не всі вони повністю нехтують чуттєвим. Щодо Платона та Гегеля не має сумнівів. Для Гегеля чуттєве – це те, що стає причиною хибного, ілюзорного сприйняття дійсності, що в принципі він і називає абстрактним мисленням, яке обмежує нас у повноцінному сприйнятті світу в цілому.
Для Платона все чуттєве є також табуїзованим, оскільки воно робить душу порочною до гріхів і вона, переповнена тілесним началом потрапляє в інше тіло, цим самим втрачаючи право спілкуватися з божественним і чистим. А роль філософії у цьому випадку у тому, що вона є способом пошуку та пізнання істини, тобто захищає душу від усього чуттєвого.
За Декартом, всі першопричини є зрозумілими і з них можна вивести знання про увесь світ. Для того, щоб виявити зрозумілі першопричини потрібно відкинути усе те, що викликає у нас сумнів, а те, що залишиться і буде найдоступнішим для людського пізнання. По суті, людина, котра сумнівається у всьому, ставить під сумнів і своє існування. Однак, якщо вона сумнівається у всьому, окрім свого існування, вона є тим, що називається свідомістю, існування якої Декарт і бере за свою першопричину. З неї він виводить існування Бога, котрий не міг створити нашого розуму так, щоб він сумнівався у судженнях про речі. І таким чином, Декарт виводить начала тілесних, фізичних речей: їхню довжину, ширину, рух. Тобто, для Декарта нечуттєва першопричина, а саме існування свідомості, є способом виведення знань про всі речі у світі, у тому числі і чуттєві. 
Крім того, з праці Декарта «Начала философии» видно, що Платон зі своїми учнями хоч і прийшов до висновку, що у багатьох випадках чуттєве сприйняття обманює людей, однак він не зміг висловити того, що істина властива не почуттям, а саме розуму, що і відрізняє розуміння філософії Платоном від розуміння Декартом та Гегелем, оскільки вони вже чітко вказують, що тільки за допомогою розуму можна пізнати істину.

Продовження. Висновок.
Отже, по суті розуміння філософії цими трьома філософами є дуже схожими, оскільки для них істинне сприйняття світу в першу чергу пов’язане з нечуттєвим. Для Декарта поняття філософії у першу чергу це знання, яке спирається на мислення і допомагає пізнати істину. У Платона ж філософія тільки допомагає душі шукати істину. Вона скеровує душу у правильне русло за допомогою розуму. А за Гегелем, за допомогою саме неабстрактного мислення можна пізнати істину.

Яким чином філософія відкриває та вивчає логіку мислення?
(Апорії Зенона, Арістотель «Категорії», Рассел «Закон виключеного третього»)
Вивчаючи логіку мислення, ті чи інші філософи, виробляють чи користуються певними законами, категоріями, упорядкуваннями. Кожен висновок повинен бути логічним та випливати із дійсності.
Але у процесі вивчення логіки ми приходимо до розуміння, що раціональне мислення – обмежене.
Це ми можемо побачити у Зенона, Арістотеля та Рассела.
У Зенона наприклад є 4 апорії: Стадіон, Дихотомія, Ахілес та черепаха, Стріла.
Давайте розглянемо апорію «Дихотомія».
Згідно з нею, для того , щоб пройти певний шлях, потрібно спочатку пройти його половину. Для того, щоб пройти половину, що залишилась, потрібно пройти половину половини. І так далі. В результаті потрібно пройти безкінечне число половин, тобто ми ніколи не дійдемо до кінця шляху. Тут не потрібно зайвих коментарів, це надзвичайно яскравий приклад того, як логічне і правильне заводить нас у глухий кут, і ми розуміємо, що насправді ми можемо пройти шлях до кінця.
Стосовно Арістотеля, то він ділить прості дійсності матеріального світу на 10 категорій (класів, розрядів), які спрощують процес (розумового) визначення будь-якої речі.
Але і тут не все так просто. Перед тим як помістити будь-яку річ в дану категорію необхідно дотримуватись наступних правил:
1. Лише прості дійсності можуть бути поміщені в дану категорію. Це означає, що складні поняття такі як "здорова дитина" необхідно розділити на елементи перед тим як уживати категорії. Таким чином можна категоризувати "дитину" як істоту (речовину, субстанцію, речовинність) а "здорова" як якість.
2. Проста дійсність мусить бути цілою. Частина чогось поміщаєтся в ту ж категорію яку вона повторює.
3. Проста дійсність мусить бути природньою. Штучна річ, проте, може бути поміщена в ту ж категорію яку вона повторює. Так штучне серце може бути поміщене в категорію істотності.
4. Проста дійсність мусить означатися однозначним словом. Якщо слово є двозначним два різні поняття маються на увазі так само як і можливість двох відмінних категорій.
5. Лише загальна (універсальна) природа, не поодинока окрема річ може бути поміщена в категорії. Так, пес, але не Рекс поміщається в категорію первинної субстанції.
Тобто категорії не спрощують, а ускладнюють визначення речей, що суперечить призначенню цих категорій.

Стосовно закону виключеного третього, то тут є також певні моменти.
Сам закон формулюється так: з двох суперечливих суджень про одне і те саме — одне обов'язково істинне, друге хибне; третього бути не може. Людина може бути або доброю, або недоброю, третє виключається.
Згідно з цим законом, щось може бути або білим або чорним. Але ж є ще сіре. Також Застосування закону як вихідного принципу логічної системи перетворює її на двозначну логіку. В багатозначних системах логіки цей закон місця не має.
Висновок.
Зенон, Арістотель та Рассел, за допомогою логіки хотіли досягнути певних задач, що у них не вийшло.
Зенон логічно доводив неможливість певних дій, які є можливі.
Арістотель уклав 10 принципів, що мали полегшити класифікацію понять,що насправді ускладнило цей процес,
а Рассел, доводив відсутність 3-го (середнього) значення між значенням хибним та істиним. Але в деяких випадкам, щось таки може бути по середині, як сіре між чорним і білим.
З всього вищесказаного можна зробити висновок, що логічне мислення є обмеженим.

Як філософія впливає на досвід життя людини? В чому полягає ідея «довершеного суспільства» та ідея «піклування про себе»? (кініки, Сенека «О блаженной жизни», Паскаль Б. Из «Мыслей» )

Філософія є тісно пов’язана із поняттям досвіду життя людини, бо вирішує основні задачі орієнтації людини у світі, відкриває нові можливості людського буття і постійно причетна до повсякденних потреб людини.
Кініки (сократична школа) вбачали шлях до ідеального суспільства через повернення до природної простоти життя, протиставляючи її напруженню і складності соціального. Власне, приблизно такий самий погляд на це мав Сенека, який стверджував, що найвище благо, тобто щастя є в єднанні природою. Щодо Б. Паскаля, то він визначає довершене суспільство як таке, де люди усвідомлюють свою дуалістичність: вони є слабкими, наче очеретини і зламати їх не вимагає особливих зусиль, та в той же час вони є мислячими і в цьому полягає їх перевага над всім всесвітом.
Ідея «довершеного суспільства» є міцно пов’язаною із ідеєю «піклування про себе». Останню кініки, наприклад, пояснювали як життя людини в природному середовищі, визнання простоти життя, відторгнення усіх умовностей та відмову від усіх тілесних потреб окрім основних, без яких життя було б неможливим. Знову ж схожі погляди мав на це питання Сенека, стверджуючи, що людина повинна бути вищою за все чуттєве і за єдиного керівника мати природу. Проте, на відміну від кініків, Сенека визнавав прийняття тілесних благ, визначаючи їх, однак, як те, що має бути плинним, короткочасним. Щодо Паскаля, то для нього піклування про себе проявляється в першу чергу в осмисленні буття. Він говорить, що людину з дитинства привчають не думати, загружаючи справами та обов’язками, але насправді мислення є необхідним, якщо ти прагнеш до пізнання, то мусиш усвідомити свою двоїстість, яка полягає у тваринній ницості та величності одночасно.
Отже, можна зробити висновок, що досвід життя людини є визначений та обґрунтований філософією та зазнає її впливу, бо пояснюється та деталізується різними філософами по різному, і кожен в праві обирати той варіант, який йому найбільше до вподоби й жити за ним. Щодо описаних вище поглядів філософів, то Сенека, як послідовник кініків, має схожі з ними погляди. Паскаль же не перечить їм, але пояснює дані питання дещо з іншої точки зору.

14.В чому полягає філософський зміст питання про граничну достовірність? (Аристотель про чотири причини «Метафізика», Бекон «Новий органон», Декарт «Міркування про метод», Кант «Критика чистого розуму»)
Як відомо, завдання філософії полягає в відкритті нових можливостей розуміння, обґрунтуванні достовірності, критиці існуючої достовірності. Кожен з філософів по своєму тлумачив поняття граничної достовірно, по своєму шукав її. Для досократиків основою всього сущого є першопочаток. Саме він є граничною достовірністю.
Арістотель обґрунтовую висхідну достовірність, знаходить її, відповідаючи на чотири питання: Що є? Для чого є? В силу чого є? З чого є?. Таким чином він шукає знання про причини, що обумовлюють суще, знання про сутність, цілі, дії та матерію. Арістотель вважає, що все, що є має матеріальну причину (є з чогось) та формальну причину (є завдяки чомусь).
Бекон прагне очистити людську свідомість від всього хибного та недостовірного. Причиною останніх він вважає ідолів роду, печери, площі та театру, які є наявними у кожної людини. Подолавши хибні елементи, які знаходяться не лише в природі людині ( ідоли роду), а й набуваються з досвідом, накопиченням інформації та спілкуванням (ідоли печери, площі і театру), людина віднайде достовірність. Отже, потрібно подолати суб’єктивну форму людського досвіду, котра формується наявною культурою та очистити свідомість емпіричним методом, в основі якого лежить експеримент.
Декарт шукає достовірність методом дедукції (від конкретного до узагальнюючого). Він говорить, що розум продовжує справу відкриття істинного, саме мислячи, людина здатна знайте хибне та відкинути його. Декарт пропонує чотири кроки для пошуку достовірного: 1. Не приймати за достовірне те, про чию достовірність не можна сказати з очевидністю; 2. Ділити шукане на стільки частин, скільки потрібно для кращого його розуміння; 3. Свої думки розміщувати в порадку від простішого до складного; 4. Робити повні та всеохоплюючі переліки. 
Кант, в «Критиці чистого розуму» вказує на трансценденталізм в людському мисленні. Він говорить, що такі трансцендентальні поняття як Бог, свобода і безсмертя, які ми не можемо осягнути завдяки нашому досвіду, є неіснуючими та знаходяться a priori. Кант стверджує, що пізнати можна лише явища, а не речі самі по собі. 
Отже, філософський зміст питання про граничну достовірність полягає у викритті хибних елементів та знаходженні достовірності, тобто істини, якими є першопочатки. Філософія постійно здійснює боротьбу із самою собою, обґрунтовуючи певну достовірність, вона здійснює критику існуючої.

12

Кентерберійський
Основним його завданням було показати, ницість людини і її прагнення розгадати задум Бога. Прирівнює себе до раба, який втратив блаженство і отримав бідність, яка не є призначеною для людини. Також присутнє постійне питання : «куди прямувати?».
Потім ідуть роздуми про безумця, який сказав, що Бога нема. Він доказує, що це є Той , кого посилити не можна. Він поза розумом, а якщо він сказав, що Бога нема, то помислив це розумом, а це суперечить вище сказаному, оскільки Бог – не розум, його не можна аналізувати, а розум можна.
Бог – це «найвища границя всіх речей», Він є життям,премудрістю,вічністю, тобто всім найбільшим благом. Також Бог подібний до сонця. Він випромінює свою доброту, але до нього не можна наблизитись.
Для Абеляра Бог умовно стоїть на другому місці. Головне для нього –людина, з її роздвоєністю: дух і тіло, яке в сумі дають єдине ціле. Бог виступає своєрідним творцем, оскільки він будує людську траєкторію, а людина сама вибирає чи йти нею чи ні.

Антоні Флу заперечував існування Бога, а віру людей у Нього пояснював тим, що наука 
Була слабо розвиненою і не могла пояснити виникнення світу. Він відкидає духовну сторону. Наука- це проводир у майбутнє. Він розглядає дві сторони виникнення світу :перша- Бог створив великий вибух, друга – це фізичний процес. До другої тези він більше прихильний.
Як можна побачити, у всіх було одне бажання – знайти пояснення сутності людини, тільки всі йшли різними способами. Спільність філософії і релігії в тому, що обидві течії через розум пізнають істину. Розум – найбільший Божий дар, який сприяє духовному розвитку людини.

20. 20. Як відбувається розрив з модерною традицією у герменевтичній та структураліській версіях «онтологічного повороту»? (Гадамер Г.-Г. Про круговий цикл розуміння, Фуко М. Гуманитарные науки) 

У класичному філософському розумінні онтологія поставала, як вчення про буття, як таке. Вона була базовим компонентом класичної філософської системи. Такий стан речей тривав до онтологічного повороту. Після нього поняття онтології стало формою, відповідно, зміст набував широкого різноманіття. За періоду некласичної філософії вчення про буття вже набувало певного змістовного відтінку. 

Існує велика кількість версій онтологічного повороту. Такими є герменевтична та структуралістська версії. 

Засновником філософської герменевтики є Ганс-Георг Гадамер. Завданням герменевтики він вбачав не розробку методу розуміння, а, насамперед, його природу, умови, за яких воно відбувається. Що ж до проблем пізнання, то Гадамер вважав, що герменевтичний спосіб пізнання відкриває свідомості те, що не доступно науковому способу. Основою герменевтичної версії онтологічного повороту є мова. Увесь досвід та навколишня дійсність виражає себе в мові. Тобто мова виступає у вигляді особливої реальності, яка допомагає досягти істини. 

Структуралістська версія, представником якої є Мішель Фуко, в онтологічному світлі постає дещо інакшою. Хоча інструментом дослідження навколишньої дійсності також постає мова. Мова, це не окрема дійсність, на відміну від герменевтичної версії, а структура, що допомагає дослідити певні явища. Слід зазначити, що ще одним важливим об'єктом досліджень Фуко є, так звана, епістема. Це історично змінна структура, яка визначає образ мислення суспільства, вона безпосередньо пов'язана з проблемами буття. 

Отже, версії онтологічного повороту продовжують пошук методів дослідження буття. Та процес цей проходить із суттєвими відмінностями. Хоча варто наголосити на тому, що кожна з версій містить у собі практичний компонент.

Хто, коли і як критикували метафізику? (софістична критика - три питання Горгія, Гайдеггер про "завершення та подолання метафізики", Ліотар - постмодерна критика).Як ви розумієте, що таке постметафізика?

Метафізика - ідеалістичне філософське вчення про незмінні начала світу, що не піддаються досліду. Це протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їхнім внутрішнім зв'язком. За Гайдегером, метафізика - доля істини сущого,тобто його буття.
Традиційні галузі метафізики:
Космологія - наука, що розглядає світ як єдиний феномен, що існує у просторі і часі.
Онтологія - вчення про буття.

Гайдеггер - подолання метафізики:
Мартін Гайдеггер представляє критику попередньої метафізики як задачу оновлення сучасної філософії
Вважає, що попередня метафізика була мисленням про суще, а не про саме буття
здійснює спробу вийти за межі попередньої метафізики і створює своє вчення про буття основним
Критику попередньої метафізики Гайдеггер називає онтологічним поворотом метафізики до буття.
Подолання метафізики - нова завдання, яке Хайдеггер ставить перед собою після Повороту. Розпізнавши в особі нацизму прояв «метафізики» у найгіршому сенсі, Хайдеггер став інакше ставитися до використання термінів традиційної метафізики у власному філософствуванні і до самої метафізики. Якщо раніше у нього йшла мова про її «обгрунтування», то в 1936 році Хайдеггер почав збирати записи, які вийшли згодом під назвою «Подолання метафізики». «Метафізика» після Повороту визначається Хайдеггером як фатальне для всієї західноєвропейської цивілізації «забуття буття» заради сущого: «Метафізика - це забуття буття і таким чином, історія приховування та догляду того, що дає буття" . Він здійснює спробу вийти за межі попередньої метафізики і створює своє вчення про буття. Подолання метафізики ми маємо розуміти як відхід метафізики, а не витіснення її із сфери філософської культури.Від метафізики неможливо позбутись. Її ніяким чином неможливо залишити позаду як науку, в яку більше ніхто не вірить, і за яку ніхто не стоїть.Метафізика підійшла вже до свого кінця, але цей кінець може тривати довше , ніж вся історія метафізики. Подолана метафізика не випаровується, вона повертається назад видозміненною і залишається при владі. Тому відхід не виключає, а навпаки передбачає, що тільки тепер вперше метафізика займає свої повноправні позиції. Мислити метафізично - вийти за межі наших звичних міркувань. Для метафізики важливо з'ясувати буття даного досвіду, чому він є саме таким, а не іншим. Новий погляд на буття, на суще і є подоланням метафізики. Метафізика належить до природи людини, бо визначає її як мислячу істоту, котрій доступне знання про буття сущого.

Первинна форма метафізики( досократики) :редукція всіх властивостей речей до метафізичної сутності "фюсис"(як субстанція буття у всезагальному прояві).

Горгій спростовує досократівську метафізики через постановку трьох питань: 
-нічого немає
-якщо щось і є, то його не можна пізнати
-якщо щось і вдається пізнати ,то це неможливо повідомити іншому.
Суть постмодерної критики метафізики Ліотаром:
Відмова в чинності метанарративам ( великим оповідям), котрі підпорядковують все людське життя. Основним результатом постмодерного перегляду метафізики є постмодерна деконструкція як настанова на невизнання метанарративів та необхідність власних дискурсів.
Постмодерний онтологічний поворот- Ліотар
суть постмодерної критики метафізики-Постметафізична філософія відповідає взаємністю, докоряючи методолгічно орієнтованій "старшій сестрі" в недооцінці антропологічних, комунікативних, онтологічних і інших підстав, що заново структурують , а не що скасовують наочне поле філософських досліджень.

13.
Філософія як і мистецтво це відображення етичного та естетичного відношення людини до світу. Ці дві науки вивчають і відображають духовне життя суспільства, вони є однією з форм суспільної свідомості. Людина за своєю суттю є істотою творчою, тому будучи орієнтованим на творчості людини, її філософське мислення є постійним прагненням до мудрості.
Філософія як і мистецтво передусім учить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики. В цьому її взамодоповнення. Але філософія ставить та вирішує питання про основи всякого сущого, тобто ставить трансцендентні питання, тоді як мистецтво ставить та вирішує питання про присутність краси у світі. В цьому її взаємовиключення.

З усіх видів мистецтва Гадамер найбільше виділяє поезію. 
За Гадамером філософія й поезія, безумовно, два близьких явища. Але щоб побачити їх близькість потрібна "чиста поезія" і "зразкова" філософія. Тому близькість поезії й філософії, яка стала предметом загальної уваги завдяки Гердеру і німецькому романтизму, не завжди сприймалася як така.
Проблема спорідненості і відмінності була розвинута ще в давньогрецькій філософії. Платон говорив про "давню незгоду" між поезією і філософією і проганяв філософію із області Ідей і зараховував до Світу Речей. Але в той час сам вдавався до поезії, складаючи свої міфічні оповіді. З цього ми бачимо, що філософія і поезія дійсно нерозривні.
По-перше, філософію і поезію охоплює у всіх їх подібності і відмінності охоплює мова, як єдиний спосіб мислення і поезії. В нашому повсякденному користуванні мовою ця спорідненість не така вже й наглядна, поезія неначе й не контактує з думкою. Хоч все мовленнєве може викликати, як образ так і думку.
Головне – це розрізняти мову і поезію. Бо слова, які вживаються в мовленні розчиняються в сказаному. Натомість мова філософії і поезії зберігає власну значимість і в тексті, в який вона реалізується. Поезія й філософія існують незалежно від тієї мовної практики, яка існує в нашому буденному житті й науці. Однак їх близькість врешті-решт проявляється в крайностях, коли слово застигає або переходить в невимовне.
При «справжньому філософствуванні» той, хто робить спробу описати таємничий характер мистецтва, і перш за все поезії, буде змушений виразити свою думку через ідеалізуючу тенденцію мистецтва. Гуссерль за своїм методом ейдетичної редукції, який полягав у відмові від усіх натуралістичних і психологічних непорозумінь і, в тому, що переживання випадкової дійсності береться в лапки, запевняв що його метод здійснюється якраз в області мистецтва. При всякому контакті с мистецтвом вже відбувається взяття в лапки, тобто так зване епохе: бо ніхто не приймає картину чи скульптуру за реальні відображені ними речі. Тут філософія і мистецтво доводять свою взаємодоповненість.
Як я вже згадувала, щоб пояснити взаємодоповнення філософії і поезії, як одного з видів мистецтва, потрібно брати до уваги «чисту поезію». За Гадамером – це ліричний вірш, але і він «чистим» буває у крайньому випадку. Так само, як у випадку з чистою поезією, яка залишає позаду всю прозу, Гадамер за приклад «зразкової» філософії бере гегелівську діалектику, бо Гегель чудово розумів, що все повинно вдосконалюватись, що думка назавжди залишиться невиконуваним завданням. Так і ідея «чистої поезії» залишається для поетичної творчості залишається для митців завданням, яке неможливо виконати. Тут ми виділяємо ще одну спорідненість філософії і поезії, та й взагалі мистецтва. 
Отже, філософія і поезія мають і взаємодоповнення і взаємовиключення. На прикладі філософії і поезії ми бачимо, що вони мають одну спільну рису: вони не можуть бути «фальшивими», адже філософія як і мистецтво прагне до осягнення краси світу.


Тема №3
Що обумовило виникнення філософії? Чи можна вважати епос Гесіода філософією?
Виникнення філософії пов’язане з багатьма чинниками: соціальними, культурними та духовними передумовами, специфічним устроєм грецького суспільства та таким феноменом як мудреці. По перше, філософія виникла у Давній Греції у VII-VI ст. до н.е. за часів існування полісу як унікального суспільного ладу, адже кожен громадянин поліса був перш за все особистістю, у якої є свобода. Антична цивілізація визнавали свободу волі кожної людини, а отже, можна говорити про високу цінність не авторитарного, незалежного мислення. Наступною соціальною передумовою можна вважати верховенство права над владою та введення письмових законів, що обмежували владу родової знаті та гарантували право на приватну власність. 
За Гусерлем, наприклад, філософія виникла як певний тип культури, пов'язаний не з країною, а з старогрецькою нацією, тобто безпосередньо з традиціями грецького мислення і суспільного устрою. Він називав філософію «феноменом духовної Європи» , через те що філософія як духовна ідея спочатку поширилась у грецькій нації, а не на Сході. Традиції східної мудрості тих часів не можна вважати філософією. Саме тому Гусерль наголошував на сприятливих умовах формування філософії у Давній Греції: відсутність церкви, яка б керувала суспільним життям і створювала певні норми, та демократичність устрою. 
Говорячи про виникнення філософії, слід зазначити, що її часто називають «дитиною дозвілля», і цю концепцію також доводить Е.Гуссерль у своїй праці «Криза європейського людства і філософія». Він стверджує, що філософія виникла як теоретична настанова через зацікавлення людиною у природі світу, тобто в той час, коли споглядання навколишнього життя було розвагою («бавленням») для людини. Таким чином з’являється нове питання про істину – істину в собі. І виникає філософія як наука , що на перших етапах переймалась завданням теорії, і з’являються нові суспільні об’єднання професійних філософів. 
Також необхідно згадати попередників античної філософії: епічна поезія, давньогрецька лірика, релігійні рухи (орфізм, чудотворці) та мудреці. Яскравим прикладом епічної поезії може слугувати поема «Теогонія» Гесіода. Я вважаю, що епос Гесіода не можна вважати філософією, а краще назвати його передфілософією. У цій поемі йдеться про походження світу, тобто основною темою мислення виступає космогонія. Вона і лягла в основу ранньогрецької філософії, яка розглядала проблему виникнення світу, теогонічну та антропологічну тему. Тобто загальною рисою філософії і міфології (в епосі Гесіода) є універсальність – з’ясування першопочатків всесвіту та законів його існування. Але «Теогонія» не є філософією, адже у ній відсутній критичний спосіб мислення і теорія світорозуміння ґрунтується на вірі, а не на раціональному мисленні. Епос Гесіода є прикладом міфу, основне покликання якого зберегти архаїчне і дотриматись консервативної точки зору. В той час як філософське знання покликано спростовувати попередні філософські погляди, виявити кризу суспільства. Ще один аргумент, за те що «Теогонія» не є філософією, це різниця у засобах: в поемі основною виражальною одиницею є символ, а в філософії - абстрактне поняття. 
Таким чином, не можна применшувати роль факторів, які сприяли виникненню філософії, та її попередників. Адже досвід свободи та автономної думки були сприятливим підґрунтям для розвитку «нового типу культури» - філософії. А роль попередників філософії полягала у формування уявленні про походження світоустрою – космогонії, про богів – теогонії, про походження людини – антропогонії та відкриття людської індивідуальності. Одним з таких попередників був Гесіод, якого можна вважати протофілософом, адже його епос «Теогонія» містить зачатки філософії.

Що таке гуманізм? Розуміння людини у Пико делла Мирандолли («Речь о достоинстве человека» та Сартра («Екзистенціалізм – гуманізм»). Що таке постгуманізм?

Гуманізм – це загальна назва філософсько-антропологічних концепсій, які характеризувалася ставленням до людини як найвищої цінності. Ця течія була притаманна періоди Ренесансу (14-16 століття). Постгуманізм – напрям філософії, який вважає положення класичного гуманізму застарівшими і неактуальними. Саме прихильниками останньої концепції ї є філософи Піко делла Мірандолла і Сартр. 
Піко делла Мірандола вважав, що людина з самого народження наділена волею і можливістю обирати свій образ, свою подобу. Бог вклав у людину першопочатки всього живого: низького і божественного світів. Тобто не можна казати про досконалість людини і її переваги над іншими істотами. Він був категорично не згоден що людина є близькою до вищих сил і стоїть трохи нижче янголів. Місце у світі вона здатна (і мусить) обирати сама, адже лише їй належить таке право. Окрім того, автор зазначає, що людина гідна того, щоб нею захоплювалися, але не як земним втіленням янгола, або надлюдини, а саме як істоти, здатної самій формувати власне життя, розвивати в собі одну з тих спільних якостей, які їй дані Богом.
Сартр - прихильник атеїстичного екзистенціалізму, який, насамперед, вчить, що існування передує сутності (навіть якщо бога немає і буттям (за Хайдеггером) є ЛЮДСЬКА СВІДОМІСТЬ). Так, за Сартром, людина не піддається визначенню, вона нічого собою не являє. Людиною вона стає згодом, причому такою, якою зробить себе сама. Отже, Сартр виводить два основних принципи: 1) немає ніякої природи людини; 2) не існує Бога, який її створив. 
Таким чином, екзистенціалізм, прихильниками якого є Сартр і Гайдеггер, покладає на людину повну відповідальність за її існування. Більш того, відправним пунктом екзистенціалізму є вираз Достоєвського *Якщо Бога немає, то все дозволено*, тобто людина є вільною істотою, вона сама – уособлення свободи. Але з цієї теорії можна виокремити деякі недоліки: в такому випадку немає моральних принципів та цінностей, які б обмежували і виправдовували її вчинки.

Таким чином, можна дійти висновку, що питання місця людини в світобудові спокон віків було актуальним, і з часом трансформувалось у протилежну теорію. Постгуманісти розкрили суть всіх протиріч і суперечностей культурно-філософських поглядів доби Ренесансу, заперечили віру в існування людини як досконалої, найвищої істоти.

7. У чому полягає логічна довершеність знань? (Фреге Г. Мысль: Логическое исследования, Кант Трактаты. Логика).

Фреге:
Наука призначена для відкриття істин, натомість логіка призначена для пізнання законів істинності. Закони істинності визначають мислення. Таким чином можна казати про існування законів мислення. Істинне та хибне існує за законами психології. Істинність може бути властива зображенням, уявленням, реченням та думкам. Наше уявлення про щось визнається істинним не саме по собі, а в залежності від того, узгоджується воно з будь-чим ще чи ні. 
Відмінності реального від уявного дуже суттєві при визначенні істини. Однак, не може бути повного збігу і повної істинності. Але тоді взагалі нічого не можна визнати істинним: адже те, що є істинним лише наполовину, вже не істинно. 
Те, до чого застосовується поняття істинності, називається думкою. Те, що може бути помилково, таким чином, теж зараховується до думки, поряд з тим, що може бути істинно. Думка - це щось нечуттєве, тому всі чуттєво сприйняті об'єкти не є істинними. Властивість істинності пов*язана з будь-якою властивістю об*єкта. Можна розрізняти: формулювання думки (мислення) та констатацію істинності думки (судження).

Кант:
Довершеність знань : об*єктивно – це їх точність (відповідність об*єкту, істинність ), суб*єктивно - витонченість. Істинне щодо одного об'єкта, може бути помилковим у відношенні до іншого. Існують матеріальні та формальні критерії істинності. Загальні формальні критерії істинності - не що інше, як узгодженість знання з самим собою. Формальними критеріями істинності в логіці є: закон суперечності, закон достатньої підстави та закон виключеного третього. Першим визначається логічна можливість знання, другим - логічна дійсність знання.
До логічної істинності знання належить те, що воно логічно можливо, тобто не суперечить самому собі (однак і знання, яке не суперечить собі не завжди істинне) та те, що воно логічно обгрунтоване, тобто що воно має основу і не має помилкових висновків.
Якщо із знання виходить хоча б один хибний висновок, то і знання хибне, не довершене. Якщо знання не містило хибних висновків, то воно все-одно МОЖЕ бути не істинним. Якщо ВСІ наслідки істинні, то і знання істинне.
Причина виникнення помилок – вплив чуттєвості на розум. Суб'єктивні підстави ми приймаємо за об'єктивні і видимість істини змішуємо з самою істиною. Але всяка омана не є повною. Істину можна віднайти шляхом порівняння власних суджень з судженнями інших, бо суб'єктивне є різним для всіх.
Правила уникнення помилок: 1) мислити самостійно, 2) ставити себе на місце іншого і 3) мислити в злагоді із самим собою.

18. Як відбувається розрив з модерною традицією у лінгвістичній та феміністичній версіях «онтологічного повороту». Вітгенштайн Tractatus Logico – Philosophicus, Іригаре Люс «Нормативний зміст модерну».
У роботах Вітгенштайна та Люса відбувається онтологічний поворот філософської думки, Вітгенштайн у своїй праці пояснює основні філософські проблеми через призму співвідношення мови і світу, а Іригаре, як справжня феміністка, описувала концепцію становлення жінки та її значимість.
Вітгенштайн визначає два центральних поняття своєї філософії – це мова і світ, вони предстають як нероздільна пара, мову відображає світ, тому що логічна структура мови ідентична онтологічній структурі світу.
Світ для Вітгенштайна складається з фактів, а не з об’єктів, об’єкти це лише частинки, роль яких вступати у взаємодію для утворення фактів. Факти описуються простими реченнями, які складають з себе мову. Мова є засобом опису усього що є на світі, тобто усіх фактів.
Мова допускає також опис можливих фактів. Така представлена мова цілком підкоряється законам логіки і піддається формалізації. Всі речення, що порушують закони логіки або що не відносяться до спостережуваних фактів, вважаються Вітґенштайном безглуздими. Так, безглуздими виявляються речення етики, естетики і метафізики.
Для нього філософія повинна бути строгою та логічною, філософ не повинен «ставати на ковзанку» і описувати речі про які не знає. Саме у нього з’являється новий критерій філософії - «про що не можна говорити, про те слід мовчати». Тобто є такі області філософії у яких мова даремна.
Іригаре Люс, як неофройдистка, критикувала фройдівську концепцію жінки як неповноцінного чоловіка, доводила, використовуючи настанови деконструктивізму, що теорія психоаналізу з її пріоритетом маскулінної сексуальності суперечить сама собі.
У своїй праці, гендер вважає опозиційним поняттю 'стать' на зразок антиномії 'природа - культура', апелюють при цьому до поглядів Сімони де Бовуар. Це зумовило заперечення біологічного чинника, традиційних уявлень про чоловічу і жіночу ідентичність. У гендерних студіях питання зводили переважно до з'ясування жіночого єства, дарма що безпосередньо стосувалося і чоловіків, тобто двох половин родової цілісності, одна з яких не може існувати без іншої, лише гармонійне їх зіставлення, виявлення необхідної андрогенності сприяє розумінню сутності Тендера. На шляху реалізації рівноправності статей інерція патріархальної культури є серйозною перешкодою, тому потребує радикальних змін. Люс Іригаре, апелюючи до концепту деконструкції, обгрунтувала теорію жіночої відмінності, обрала її об'єктом свого дослідження, виводячи жіноче тіло за межі бінарної опозиції.
Роботи Вітгенштайна та Люс Іригаре, попри свою несхожість між собою, являються представниками розвитку нової думки. Вітгенштайн вводить нові поняття мови, як функції, здатної усе описати, а Люс, протиставляє жінку фройдівському поняттю, вказує на її сильні сторони та рівність з чоловіком.

2. В чому полягає логіка у розвитку історії філософії? Як її розуміють Аристотель («Метафізика») та Гегель («Лекции по истории философии»)? 

Арістотель зазначає п*ять факторів, з яких бере свій початок філософія як наука про мудрість.1) мудра людина знає все, але не кожен предмет окремо. Це одне із найскладніших завдань, адже це *загальне* не має нічого спільного з чуттєвістю, яка притаманна простій людині.2) вона має розуміти те, що є недоступним для пізнання людини. 3) мудрість повинна підкреслюватися точністю і ясністю. 4) мудрість має існувати і розвиватися для пізнання, а не отримання особистої користі. 5) мудрий повинен не отримувати настанови, а сам вчити і давати настанови тому, хто менш мудрий. Та найважливіше – аналізувати саме причини і першопочатки, адже саме з них починаються дослідження і на їх основі пізнається все інше. Наука про мудрість (філософія) – вільна, адже вона існує виключно для себе.
Гегель є представником об*активного ідеалізму. Він аналізує історію філософії, в основі якого лежить так званий світовий дух, який реалізує себе через діяльність окремих особистостей, які власне і створюють світову історію. Цю особливість Гегель назвав *хитрістю розуму*, адже люди навіть не підозрюють свою важливість у формування історії. Але філософію Гегеля можна вважати консервативною, усталеною, безперспективною, адже він вважав, що розвиток історії завершується Прусською імперією, і більше не досконалюється. Вихідним етапом філософії, за Гегелем, є дослідження самої себе, що породжує думку. Так, філософія не має чітко встановленої істини, адже історія – змінна. Тобто історія філософія – не хронологічна послідовність подій, а свідомість і думки, які її удосконалюють і складають основну частину у її розвитку

19.Як відбувається розрив з модерною традицією у антропологічній та комунікативній версіях «онтологічного повороту»? (Шелер М. Положение человека в космосе, Габермас Ю. Нормативний зміст модерну)

Габермас вважає, що модерне знання зовсім не випадково стало диференційованим і тому воно не може однозначно підпо¬рядковуватися ні філософії (або науці), ні теоріям моралі та права, ні літературі та мистецтву. Водночас, воно виказує спротив і будь-якому своєму поверненню в лоно релігійної думки чи догматичної, чи єретичної. Проблема критики розуму для нього постає особливо гостро: в епоху модерну розум став інструментом влади, пригнічення і контролю. Філософи-постмодерністи обвинувачували розум в тому, що він нібито «тоталітарно» підпорядкував собі тіло, почуття людей і здійснює «диктаторське правління» над людством. Разом з принципом Модерну, як зазначає Габермас, відкидається погляд на практику, як на таке втілення самосвідомості, в яко¬му загальне, солідарне самовизначення всіх повинно зв'язуватися з автентичним, суб’єктивним самовизначенням, причому відкинутим є саме те, що самосвідомість, самовизначеня та самоздійснення вже були направлені на засвідчення Модерну.
Спілкування допомагає людині краще розуміти світобудову і суть речей, а також перетворює її суб’єктивну думку про речі, зіставлену з іншими думками, на правильне сприйняття.
Комунікативна дія, впевнений Габермас, за допомогою креативного моменту мовного конституювання світу, морально-практичного та експресивного перетворює персональний зв'язок і суб’єктивний вираз у цілісну реальність. Але він також зауважив, що система знання, складовими якої є мистецтво та критика, наука та філософія, право та мораль, тим більше віддаляється від повсякденної комунікації, чим суворіше і однобічніше вона орієнтується на відрізнення функції мови від ас¬пекту дійсності.

За Шелером, немає єдиної ідеї людини. Він стверджував: «сутність людини і те, що можна назвати її особливим становищем, возвеличується над тим, що називають інтелектом і здатністю до вибору, і не може бути досягнуто навіть якщо припустити, що інтелект та виборча здатність довільно зросли до нескінченності». Людиною людину робить принцип, протилежний життю взагалі. Греки називали це розумом, але Шелер додає до цього поняття ще й клас емоціональних та вольових актів: доброту, любов, каяття, шанування – одним словом, дух. Саме дух, як він стверджує, і є цей вирішальний принцип, що визначає людину.
Від тварини її вирізняє те, що тварині притаманні інстинкти, свідомість, але ніяким чином не самосвідомість, яка є у людини. Людина має здатність до опредмечення власного фізичного і психологічного стану, таким чином визначаючи, що для неї є вагомим і важливим, а від чого вона може відмовитись. Людина – це створіння, здатне перевершити себе і весь світ, оскільки вона є особистістю, a priori наділеною духовним світом і сутністю.
У праці Шелера людину названо «аскетом життя», вічним протестантом. Це означає, що людина, на відміну від тварини або будь-якої іншої живої істоти, може сказати «ні», не піддатися спокусі, відкинути запропоновані блага.
І лише тільки тому, що людині притаманні всі ці вищезазначені якості, вона може зруйнувати межі свого буття і світу навколо себе, а також свого власного внутрішнього світу.

9. Що таке модерна наука? Яким чином ставиться під питання науковий ідеал об’єктивного пізнання у теоремах Геделя, працях Фейерабенда та Куна («Структура наукових революцій»)?

Модерн як світогляд і як наука в загальному значенні сформувався в процесі конкурентної боротьби за рештки минулого і за можливість відкинути все і жити в майбутньому. Саме тому головним винаходом модерної науки є ідея прогресу. Ця ідея повністю виправдовувала існування самої науки і грандіозний процес підкорення світу. Головною ідеєю модерної науки є постулат про те,що все продається і все купується,все має свою ціну,і за все потрібно платити. Саме в ракурсі цієї науки товарно-грошові відносини отримали пріорітет перед іншими людськими "абстракціями":відповідальністю,вірністю,честю,щирістю.Модерн був ціленаправленим явищем.

Науковий ідеал об'єктивного пізнання ставиться під сумнів теоремою Геделя про те,що не може 
бути такої раціонально-теоретичної системи, яка була б одночасно і несуперечливою сама з собою за своїми складовими елементами і в той же час доказовою у всіх своїх частинах.Таким чином будь-яка теоретична система (гіпотеза, концепція, теорія, теорема, вчення тощо) утримує в собі такі положення, що їх сприймається без доведення, або істинність яких може бути доведена лише в іншій, “більш високій” теоретичній системі - в метасистемі.В сучасних умовах метасистемою всіх наук виступає філософія, що дає раціонально-теоретичне обґрунтування всім вихідним, основоположним і недоведеним в науці положенням. Так, жодна наука не може обійтися без користування такими поняттями, як Кількість, Якість, Матерія, Закон, Форма, Зміст, Число, Міра, Простір, Час, Факт тощо, але теоретичний зміст цих понять і доказ міри їх достовірності з’ясовується лише філософським чином, в філософії. Це становище зумовлено тим, що Філософія є тією раціонально-теоретичною системою, вище якої не може бути ніяких раціонально-теоретичних систем.

Науковий ідеал об'єктивного пізнання ставиться під сумнів також у працях Фейерабенда. Він висунув методологічний принцип проліферації (розмноження) теорій. Згідно з цим принципом учені мусять створювати теорії, несумісні з уже наявними і визнаними. Створення таких альтернативних теорій сприяє їхній взаємній критиці і прискорює розвиток наук. Пізнання за таких умов уявляється множиною альтернатив, що постійно збільшуються, кожна з них змушує інші уточнювати свої вихідні позиції. Найбільш плодотворні періоди розвитку науки є періодами боротьби альтернатив. Їхні джерела полягають у відмінності світоглядних і соціальних позицій дослідників, тому знання не тільки теоретично, а й ідеологічно навантажені. Теоретичний плюралізм є відмітною рисою будь-якого наукового знання, що претендує на об’єктивність.
П. Фейєрабенд стверджує, що вимоги будь-якого методу, у тому числі правил і стандартів, справедливі лише за точно сформульованих умов. Разом з цим він уважає, що єдиного досконалого наукового методу не існує. Більш того, наука, на його думку, завжди поповнюється завдяки ненауковим методам і результатам. Учений переконаний, що найважливіші результати, наукові ідеї і відкриття стали можливими через порушення найбільш раціональних методологічних засад (саме так пояснюються відкриття М. Коперника, А. Ейнштейна, М. Планка, З. Фрейда). А це значить, що, по-перше, правила (стандарти) дійсно порушувалися, по-друге, вони мали були порушуватися, щоб забезпечити прогрес науки. Не існує раціональних критеріїв істини.
Учений, зазначає П. Фейєрабенд, повинен творчо і критично «…застосовувати плюралістичну методологію, щоб зберегти концепції людини і космосу». При цьому він не має забувати, що всяка методологія, навіть найочевидніша, має свої межі. Методологічний плюралізм є також істинною частиною гуманізму і культури. У цьому розумінні наука не відрізняється від містицизму і релігії та являє одну з форм ідеології. Тому треба звільнити суспільство від «диктатури науки», відокремити науку від держави і дати науці, міфології і релігії одні й ті самі права.

Науковий ідеал об'єктивного пізнання ставиться під сумнів у праці Куна "Структура наукових 
революцій".Автор порушиє питання про неможливість розуміння суті наукового знання поза історичним контекстом науки, про науку як соціальний інститут, у котрому діють спілки вчених-професіоналів і наукові організації. Головним згуртовуючим принципом наукового товариства, на думку Т. Куна, є єдиний стиль мислення, одностайність стосовно до певних фундаментальних теорій і методів дослідження.Ці засади, що згуртовують учених, Кун назвав парадигмою. Самі вони протягом деякого часу дають науковій громаді модель постановки і розв’язання проблем. Із цих моделей, на думку вченого, формуються певні традиції того чи того напряму в дослідженні.
Парадигми виконують як пізнавальну, так і нормативну функції: вони є джерелом методів, проблемних ситуацій, стандартів розв’язання проблем. Пізніше Т. Кун характеризує парадигми як дисциплінарні матриці: дисциплінарні — бо примушують учених до певної поведінки, стилю мислення, а матриці — тому що складаються з упорядкованих елементів різного роду.Тому навіть дослідження певних аномалій може перетворитися на своєрідну програму,заздалегідь вже пердбачену певною парадигмою.

15. Чому філософію не можна вважати догматичним знанням? (Кант «Критика чистого розуму», Ж.-Ф. Ліотар. Вступ. Постмодерніська ситуація, постметафізика)

Кожне знання має опиратися на певні твердження, і вони, в свою чергу, не мають викликати жодних сумнівів. Німецький філософ Іммануїл Кант, родоначальник німецької класичної філософії, а також один з його пізніших послідовників, французький філософ-постмодерніст Жан-Франсуа Ліотар, у своїх працях довели, що філософія є наукою, якій не притаманні будь-які догми (основні положення будь-якого вчення). 
Іммануїл Кант стверджує, що не можна приймати на віру існування речі, які знаходяться «поза нами», за межами нашого власного досвіду. Передусім Ім. Кант критикує не книги чи самі системи, а здатність самого людського розуму зрозуміти ті знання, до яких він прагне назележно чи вони є в межах досвіду. Цим він задається питанням можливості і неможливості метафізики взагалі, а також визначенню границь самої метафізики на основі принципів. Саму метафізику Кант визначає як знання апріорне, єдиним завданням якого є вирішення і обґрунтування питань Бога, свободи і безсмертя. Отже, філософію можна піддати критиці, адже вона будує свої знання на теоріях, які, по-перше: ґрунтуються на сприйнятті речей поза людським досвідом, по-друге: виводяться завжди після певних подій. Останнє твердження, до речі, було характерним для постмодерністів, до яких належав і Ж.-Ф. Ліотар, послідовник Ім. Канта, а також Гайдеггера, Фройда та ін. Постмодерністи вважали, що неможливо скласти цілісність і повноту теоретичного осягання реальності. Адже не можливо зафіксувати суворі, замкненні системи навіть в економіці, політиці і культурі. За Ж.-Ф. Ліотаром не може існувати універсальної раціональності. Він пояснює це тим, що протягом століть співіснували між собою різні точки зору, але з часом виділилась одна, яка претендувала на особливий статус відносно інших. Він виділяє так званний «великий навратив» західної культури , від давньогрецької і християнської метафізики до раціоналізму Освіти, який дискредитується унікальністю подія та явищ, що не піддаються узагальненню чи виправданню. Такі події і явища, за переконаннями Ліотара, можуть бути презентовані лише як невеликі “оповіданнячка”, “баєчки”, що виразно свідчать про передчасність припинення полеміки, про відсутність вирішального, авторитетного доказу й, у кінцевому рахунку, про цілковиту їхню “непоказність”.
Таким чином, філософію не можна вважати догматичним знанням, адже її положення були сформовані апріорними твердженнями, до того ж, вони були сформовані історично, не потребуючи ніяких доказів чи виправдань, що свідчить про їхню ненауковість і недоцільність.




1. К вопросу о распространении и миграциях малой выпи
2. Сили пружності Демонстрації 5 хв 1.html
3. Пейсинг или отображение чувств
4. Статья 1. Отношения регулируемые настоящим Законом в ред.
5.  ОБЩАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА ОХРАНЫ ЖИЗНИ И ЗДОРОВЬЯ ГРАЖДАН [1
6. Effect trnsistor разделяются на два типа ~ полевой транзистор с управляющим pn переходом JFET- Junction Gte Fieldeffect Trnsistor
7. Организационное обеспечение деятельности учреждений социальной защиты населения и органов Пенсионного фонда РФ
8. Тема 6.БОРЬБА НАРОДОВ РУСИ ЗА НЕЗАВИСИМОСТЬ В XIII В
9. Тема- рекурсивные алгоритмы
10. Руководство пользователя 09928
11.  Государственный контроль надзор за соблюдением требований технических регламентов
12. а.Географічне положення розташована на півдні Європи в басейні Середземного моря
13. Витражами называются прозрачные картины рисунки узоры выполняемые из стекла или на стекле
14. В данной работе рассмотрен новый подход к вопросу кредитования торговых сделок широко применяемый в мирово
15. Харизма
16. Мероприятия по защите сооружений связи
17. Технология монтажа вибрационных конвейеров
18.  Правило Рунге для подвійного перерахунку похибок
19. сосудистыми заболеваниями
20. авторські новотвори в поезії Т

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе