Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 1. Економічна теорія: предмет, метод і функції.
План
1.Поняття економіки та основні етапи розвитку економічної теорії, її напрями та школи.
2.Предмет економічної теорії. Економічні категорії та закони.
3.Функції економічної теорії.
Література:
1.Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища шк.., 1995. – 475 с.: іл., с.3-19.
2. Чухно А. А., Єщенко П. С., Климко Н. Г. та ін. Основи економічної
теорії: Підручник. За ред. А.А. Чухна – К.: Вища шк., 2001, С. – 145-150.
1.Поняття економіки та основні етапи розвитку економічної теорії, її напрями та школи.
Цю науку у різних країнах називають неоднаково. В Греції, Франції та інших країнах — економія, у Німеччині — вчення про народне господарство, у Швеції — національна економіка.
Першим наукове визначення терміна «економіка» дав давньогрецький мислитель Ксенофонт, який жив приблизно у 430—355 рр. до н.е. і написав книгу "Економікос". Ця назва складається з двох грецьких слів — "ойкос" (дім, господарство) та "номос" (знаю, закон, правило) — і дослівно означає "мистецтво ведення домашнього господарства" або "управління домашнім господарством". Інший давньогрецький філософ Аристотель (384—322 рр. до н.е.) в науці про багатство (економіці) вирізняв "економію" (або сукупність споживних вартостей) і "хремастику" (мистецтво робити гроші, збагачуватись).
У процесі постійного економічного розвитку, переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої поняття "економіка" збагачувалось, поповнювалось елементами нового змісту. Так, при переході від феодалізму до капіталізму поступово долалася замкнутість феодальних господарств (вони були змушені продавати частину виробленої продукції на ринку, купувати там необхідні товари тощо), формувався єдиний національний ринок. Внаслідок цього виникла потреба у широкому тлумаченні поняття "економіка". Воно вже не обмежувалося домашнім господарством або господарством окремих господарюючих одиниць (рабовласників, феодальних маєтків та ін.), а охоплювало економіку всієї країни.
Розвиток і збагачення цього поняття відбувалися шляхом творення нових означень. Так, у 1615 р. французький учений А. Монкретьєн увів поняття "politicos" (державний, суспільний), яке у поєднанні з поняттям "економіка" означало "мистецтво державного управління господарством". Воно відображало процес активного втручання держави в економіку в період формування капіталістичного способу виробництва (держава насаджує розвиток мануфактури, створює компанії для управління і торгівлі з колоніями та ін.). Таке втручання наприкінці XIX ст. послаблюється, і з метою його теоретичного відображення англійський економіст А. Маршалл вводить у науковий обіг поняття "економікс". Оскільки без активного втручання держави в економіку жодна країна світу за сучасних умов існувати не може, то поняття "економіка" недостатньо відображає реалії дійсності. Але воно закріпилося насамперед у західній економічній науці й, як правило, ототожнюється з поняттям "політична економія".
Тож поняття "економіка"має таку структуру, і, збагачуючись надалі новим змістом, наприкінці XX ст. вже вживається у таких основних значеннях:
1) народне господарство певної країни загалом або окрема його сфера (наприклад, економіка сфери нематеріального виробництва), галузь (економіка сільського господарства, торгівлі тощо); господарство окремого району, регіону (економіка регіону), країни (економіка України), групи країн (економіка країн Західної Європи) або всього світу (світова економіка);
2) певна сукупність економічних відносин між людьми, яка утворюється в процесі господарської діяльності, тобто виробництва продуктів і послуг, обміну ними, розподілу благ та їх споживання. Розвиток такої сукупності відносин нерозривно пов'язаний з еволюцією продуктивних сил, які у процесі взаємодії формують цілісну економічну систему певної суспільно-економічної формації (феодалізму, капіталізму та ін.);
3) наукова дисципліна, певна система економічних наук, яка вивчає закони та закономірності господарської діяльності людей, розвитку певних економічних систем. Нині нараховується приблизно 50 окремих економічних наук (бухгалтерський облік, фінанси, економіка сільського господарства та ін.), для яких економічна теорія є методологічною і теоретичною основою.
Яким би складним не було поняття "економіка", наука повинна давати узагальнююче визначення цієї дисципліни, виділяючи найістотніші ознаки та риси.
Економіка — економічні відносини між людьми у процесі їх господарської діяльності, закони такої діяльності та еволюції економічних систем у межах світового господарства або окремих країн та регіонів.
Це узагальнююче визначення конкретизується у менш абстрактних при розгляді економіки під певним кутом зору. Існують три основних рівні економіки:
1) мікроекономіка (розкриває господарську діяльність окремих економічних суб'єктів — підприємств, фірм, домогосподарств, галузей тощо);
2) макроекономіка (розкриває господарську діяльність в межах держави в особі кабінету міністрів, центрального банку, центральних і місцевих органів влади та ін.);
3) світова економіка та її окремі регіони (висвітлює взаємодію національних господарств, господарську діяльність наднаціональних органів, наприклад Кабінету Міністрів Європейського Союзу, куди входять 15 країн Західної Європи).
Іншими суб'єктами (тобто діючими особами) економічних відносин є фізичні (підприємець, менеджер, найманий працівник, фермер, банкір та ін.) та юридичні (підприємства, фірми, акціонерні компанії, банки, страхові компанії, пенсійні фонди тощо) особи. Виділення основних значень поняття "економіка", окремих її рівнів, суб'єктів та об'єкта (таким є особлива найважливіша сфера життя суспільства) характеризує структуру економіки.
Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.
Основні цілі економічної науки:
- відкриття та формулювання економічних законів;
- передача отриманих результатів для повсякденного використання членам суспільства.
Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430—355 рр. до н. е.), Платона (427—347 рр. до н. е.), Аристотеля (384—322 рр. до н. е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. «Економікс» (домашнє господарство) —так називалася праця видатного мислителя стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обгрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд цікавих економічних думок.
Але не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.
Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх ціх явищ, вивченні закономірностей функціонування економії в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.
Не відразу, суперечливо, але формується система поглядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет’є у праці “Трактат політичної економії” (1615 р.). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія.
Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи датується XVI ст. Раніше в окремих містах узбережжя Середземного моря можна було спостерігати лише певні окремі прояви капіталістичних відносин. Велике значення для формування капіталістичного способу виробництва мало первісне нагромадження капіталу, зв'язане з найбільш грубими формами насильства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбаннями, работоргівлею. Ці насильницькі заходи здійснювалися за активної підтримки держави через державні позики, податкову систему, протекціонізм.
Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва виникнення світового ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих географічних відкриттів XV — XVI ст. Після відкриття Америки й морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло задовольнити зростаючого попиту на промислові вироби. Наспіла необхідність створення великих капіталістичних підприємств, які могли б поставляти значні партії товарів на експорт. З'явилися великі майстерні, що працювали під контролем капіталістів (проста кооперація). Розвиток поділу праці зумовив перетворення капіталістичне організованих майстерень на мануфактури.
Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою формою капіталу. Світова торгівля привела до зосередження величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопольних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.
Розклад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталізму зачіпали інтереси всіх верств населення і надавали питанням економічного розвитку все більшого значення. Ліквідація монополії церкви у царині ідеології, розвиток наукових знань створили сприятливі умови для вивчення й узагальнення явищ економічного життя. З'явилося багато економічної літератури, що брала за головну мету визначення характеру та завдань економічної політики.
Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва виник на підставі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та інших країнах Західної Європи спробував форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.
Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому Голландію, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення, розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та колоніальну експансію, було проголошено ідеалом меркантилізму. Меркантилісти закликали вчитися у Голландії, і поступово на цей шлях ставали Англія, Франція, Португалія, Іспанія.
Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії економічної думки Європи. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми того часу.
Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних поглядів античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої як «неморальної». У центрі уваги меркантилістів опиняється саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв'язку між господарськими явища» ми, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. І це було зумовлено особливістю епохи, коли домінував торговий капітал. Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам термін «меркантилізм», що виник у XVII ст., походить від італійського слова «mercante» — купець. Метод дослідження меркантилістів — збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстрактного, що є неминучим у період зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням економічної політики.
Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єдину, цілісну, наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, було, по суті справи, сукупністю особистих поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не чули один про одного, а також сукупністю практичних господарських заходів європейських держав у XVI — XVIII ст. Авторами економічних праць тоді були, як правило, не професійні науковці, а практики — купці, промисловці, фінансисти, службовці торговельних компаній, котрі не теоретизували, а вирішували конкретні економічні питання, формулювання яких здебільшого виносили прямо у заголовки своїх памфлетів (саме так називали тоді ці праці).
Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто багатство — це не що інше, як нагромадження грошей. По-друге, виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку. По-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі: Г — Г' — гроші, що породжують гроші, — такою є формула капіталу в меркантилістів. По-п'яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на думку меркантилістів, хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багатства. Джерелом багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже різнилися).
Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав монетарною системою, і розвинутий меркантилізм, що його Маркс характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему.
Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.
Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого витрачання і якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночасною забороною їх вивезення.
Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита, зниження позичкового процента — неодноразово впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно безплідним, на ньому надто сильно позначалися вплив іще напівнатурального господарства, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на самодостатність економіки кожного міста.
У другій половині XVI ст. система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму (це система економічних засобів держави, спрямованих на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Сучасний протекціонізм промислово-розвинених країн служить інтересам великих національних і транснаціональних монополій. Захоплення, поділ і перерозподіл ринків збуту і капіталу становить головний зміст сучасного протекціонізм цих держав. Принципово інший характер має протекціонізм країн, що розвиваються. Зовнішньоекономічна політика їх спрямована на захист свого господарства від економічної експансії високорозвинених держав, сприяє зміцненню незалежності національної економіки), що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів: увезення іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переробити в середині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизняних товарів.
Фізіократи — течія серед французьких економістів другої половини XVIII ст. — часів першої буржуазної революції у Франції. Фізіократія (від. грец. «фізіс» — природа і «кратос» — влада) означає «влада природи». Головною заслугою фізіократів є те, що на відміну від меркантилістів джерелом багатства вони вважали не торгівлю, а виробництво. Тож вони досліджували не сферу обігу, а сферу виробництва, але обмежились лише сільським господарством. Франсуа Кене — визнаний лідер і основоположник школи фізіократів (до неї входили А. Тюрго, В. Мірабо, В. Дюпон де Немур, Г. Летрон та ін.) яка проіснувала всього 20 років, але специфічна течія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" має грецьке походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. За словами Ф. Кене, "постійно відтворюване багатство сільського господарства служить основою для всіх професій, сприяє розквіту торгівлі, добробуту населення, приводить у рух промисловість і підтримує процвітання нації... .Воно (землеробство) служить основою для всієї економіки держави".
У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV (це відзначав і Адам Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж. Б. Кольбера). В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції. Представники: Франсуа Кене, А.Тюрго, В.Мірабо, Д.Норе. Положення про капітал, гроші і торгівлю
Ф. Кене перший в теорії економічної думки досить глибоко обґрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф. Кене вважав, що гроші є самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є "початкові аванси" (за сучасною термінологією — основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до "щорічних авансів" (за сучасною термінологією — оборотний капітал). Але заслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.
Ф. Кене висловив низку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є "безплідним заняттям", він водночас застерігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою — "адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації". Не погоджуючись з таким судженням, Ф. Кене твердив, що необхідна тільки "абсолютна свобода торгівлі" як умова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.
Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу.
Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму передовсім в Англії — найбільш економічно розвинутій раїні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу виробництва. На перший план виходить промисловий капітал.
За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорстокого урядового регулювання економічного життя. Вона жадала свободи. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Бурхливо розвивається промисловість, великих успіхів було досягнуто в розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук. Активізація теоретичних досліджень у різних галузях знань сприяла й розвиткові економічної думки, було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія.
Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.
К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюванням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу виробництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія.
Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. К.Маркс писав: «...під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва».
Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ.
Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.
Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.
Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.
Англійська політична економія початку XIX ст. характеризувалась відносною сталістю поглядів, використанням абстрактних методів досліджень. Однак саме тоді завершується промисловий переворот і ряд нових проблем, що стають його наслідком, потребують теоретичного пояснення.
Водночас полеміка з основних теоретичних питань політичної економії, що постійно велася між представниками класичної школи, мала своїм наслідком посилення уваги до економічних досліджень. Навколо Рікардо групувались найкваліфікованіші тогочасні економісти, що визнавали існування рікардіанської системи, але одні коментували її, деталізували та намагались уточнити окремі положення, а інші піддавали критиці окремі її сторони.
З Рікардо полемізували видатні вчені, серед них — англійці Томас Мальтус і Нассау Сеніор. Вони не намагались спростувати класичне вчення, а зробили спробу з інших вихідних позицій довести життєздатність та висвітлити механізми саморегулювання економічної системи капіталізму.
Найортодоксальнішими послідовниками Рікардо були Джеймс Мілль та Джон Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.
Мало того, без Джеймса Мілля був би неможливим вихід у світ основної книжки Рікардо «Основи політичної економії». Джон С. Мілль писав згодом, що книжку Рікардо «ніколи б не було видано або написано без прохань та міцної підтримки мого батька». Видавцем та редактором збірки праць Рікардо (1852) був Мак-Куллох. Саме завдяки тому, що вони так успішно пропагували його систему, економічна думка ще довго не сприймала інших методів аналізу.
Період розквіту політичної економії в Англії відповідає періоду започаткування класичної школи у Франції. Вихід у світ книжки Сміта «Роздуми про природу і причини багатства народів» та розвиток класичних економічних ідей у працях його послідовників справили великий вплив на формування економічної теорії у Франції, а революційна зміна феодального устрою наприкінці XVIII ст. та швидкий розвиток капіталістичних відносин поставили перед французькою економічною наукою багато нових питань, на які складно було дати відповідь з позицій англійської класичної політекономії.
Політична економія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до надто абстрактної теорії вартості, з прагматичних позицій вирішувала проблеми розвитку буржуазного суспільства.
Представниками французької класичної економічної школи були Жан Батист Сей, найбільш видатний послідовник Сміта на континенті, праці якого остаточно розвінчали меркантилізм (кольберизм) та фізіократію, і Фредерік Бастіа, котрий абсолютизував ідеї лібералізму.
Американська економічна наука XIX ст. розвивалась під впливом англійської класичної політекономії, але водночас мала певні особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США:
Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Kepi (1793—1879), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними економічними законами і не потребує втручання держави. Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні великих класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогресивності розвитку були особливості, притаманні його країні. Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 pp., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була дешевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.
У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л.Брентано (1844—1931) і К.Бюхер (1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі — етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.
Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історичних фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.
В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія — маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Об'єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики.
Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та Ейген Бем-Баверк (1851—1919).
Її теоретичними принципами були суб'єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.
Монополізація економіки, виникнення державно-монополістичної форми власності, усесвітня економічна криза 20—30-х pp. поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Вихідний принцип неокласиків — принцип лібералізму, згідно з яким вільне ціноутворення і ринковий спосіб розподілу доходів обумовлюють прийняття економічними суб'єктами оптимальних господарських рішень, що має своїм наслідком урівноважування попиту і пропозиції, був підірваний.
Остаточного удару основоположним принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Після прийняття їхніх рекомендацій урядами багатьох країн вірогідність основних постулатів неокласичної теорії взагалі ставилась під сумнів.
Крім того, світова економічна думка тієї доби не могла не зважати на ще один напрямок — марксизм, який реалізовувався на практиці як соціалістичне, центрально-кероване господарство, спираючись, як і кейнсіанство, на ідеологію державного втручання в економіку.
Переглянути неокласичну теорію ринку намагалися і самі представники неокласичної школи. Видатні теоретики-неокласики Л. Вальрас, А. Пігу, А. Хоутрі, К. Вікселл та інші також указували на обмежені регулюючі можливості ринкової конкуренції, особливо за нових умов, і вважали за необхідне доповнити її державним регулюванням.
Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ.
На той час неокласичний напрямок мав майже столітню практику економічних досліджень, зв'язаних із використанням найрізноманітніших методів і підходів, що, починаючи з теорій послідовників рікардіанської школи та концепції загальної і часткової рівноваги, уможливлювали всебічне висвітлення закономірностей суспільно-економічного розвитку.
Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на інші напрями. Саме неокласичні теорії формували методологічні засади досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії: в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз взаємозв'язків та взаємовпливу елементів економічної системи. Адже економічні доктрини будь-якого спрямування виходили з того, що втручання держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною власністю на засоби виробництва, тому воно має базуватися на визначенні особливостей та закономірностей функціонування ринкового організму, на розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної системи спричинятиме відповідні зміни в усій системі. У контексті грошово-кредитної доктрини саме неокласики формулюють монетарну теорію економічного циклу, вказуючи, що економічний цикл — суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і відповідними змінами умов грошового кредитування. Вони першими звернули увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової політики. Згодом цю тезу (хоч і по-різному) розвиватимуть монетаристи та кейнсіанці.
Кейнсіанська ідея регулювання економіки також будувалась на знанні закономірностей розвитку ринкового механізму. Сама її інтерпретація як «теорії рівноваги за умов неповної зайнятості», тобто як одного з аспектів проблеми загальної рівноваги економічної системи, заперечує її несумісність з неокласичними підходами.
Усе це дало змогу прихильникам неокласичних ідей стверджувати, що теоретичні постулати, які розробив іще Маршалл, залишаються актуальними, оскільки державне регулювання є тимчасовим і винятковим явищем, зумовленим «Великою депресією». Вони заявляли, що всесвітня криза є наслідком втручання держави (як власника-монополіста) в економіку; наслідком як негативного впливу профспілок на процес формування заробітної плати і доходів, так і контролю великих монополій за ціноутворенням, що позбавило економіку можливості гнучко реагувати на ринкові обставини.
Водночас у межах неокласичної традиції виникає окремий напрямок, представники якого намагаються довести, що конкуренція притаманна також і монополістичній стадії розвитку економіки. Д. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер здійснюють перегляд неокласичної концепції ринку, формулюють теорії монополістичної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили ринкового само-врегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.
Інші неокласики закликали до відновлення економічних умов, за яких знову запрацює механізм вільної конкуренції, до розробки моделей виходу з економічної кризи та економічного зростання, тим самим розширюючи предмет неокласичних досліджень: стрімко зростає різноманітність об'єктів дослідження, змінюються підходи до їх вивчення. У межах неокласичного напряму формулюються різноманітні ліберальні концепції суспільно-економічного розвитку, інколи настільки протилежні за змістом, що можна було говорити про виникнення нових шкіл. Але основний принцип — орієнтація на потенціал ринкової системи та ринкових механізмів — об'єднує всі напрями і школи.
Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає нових рис, чітко окреслюються її функції — нормативна (формулюються програми розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та фактори прогресу суспільства). Широко використовуються економіко-математичні, статистичні методи моделювання економічних процесів, системний та факторний аналіз.
Розгортання всесвітньої кризи зумовлює виникнення нових пріоритетів у наукових дослідженнях — проблеми відновлення економічної рівноваги, циклічності та економічного зростання. Представники неокласичної школи розв'язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології. Це приводить до нового поділу представників неокласичної школи на кілька помітних наукових течій (напрямків).
Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку, отримує назву консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функціонального аналізу проблем економічного зростання.
Але, на відміну від своїх попередників, представники цієї течії широко користуються як мікро-, так і макроекономічними підходами: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моделюється вплив на нього НТП, кон'юнктури та інших чинників, у тім числі і грошового фактора відновлення економічної рівноваги.
Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася у зв'язку з ціноутворенням, то тепер акценти зміщуються в бік дослідження його впливу (як фактора економічного зростання) на процеси нагромадження, інвестування. Виникає низка нових теорій, які відрізнялись від колишніх кількісних теорій грошей тим, що враховували не лише взаємозв'язок цін та кількості грошей у обігу, а вказували на існування інших, у тім числі суб'єктивних, чинників рівноваги — мотивів інвестування. Визнається,, що інвестиції є автоматичним регулятором ринкової економіки,, головною умовою економічного зростання, а ринковий механізм — головною умовою ефективної дії цього регулятора.
У цей же час формується і неолібералізм — течія в неокласичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і отже, про початок нового етапу його розвитку.
Починаючи із 70-х pp. неокласична теорія переживає відродження класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії зв'язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у ринкових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб'єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою неокласичного аналізу. Знову з'являються теорії, що заперечують необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх уваги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «школи нової класики», або «нової класичної економіки» і є ознакою неокласичного ренесансу.
Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, ураховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, у тім числі й мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на цій підставі будується модель циклу. У працях представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, зв'язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії репрезентовано доктринами раціональних очікувань та економіки пропозиції.
У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважають домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на використанні принципу системного аналізу сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою спричинити «ланцюгову реакцію» і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва потребують нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласики вважають за необхідне досліджувати економічні явища з погляду можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, не зашкоджуючи дії ринкових сил.
Школа Вальтере Ойкена. В. Ойкену належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.
У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.
Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.
2.Предмет економічної теорії. Економічні категорії та закони.
Щоб визначити предмет економічної теорії, а отже й предмет навчальної дисципліни "Економічна теорія", логічно пов'язати його зі структурою поняття "економіка". Очевидно, що визначення предмета повинно випливати з двох останніх значень економіки, оскільки в першому зазначалися лише певні регіони, сфери господарської діяльності людей. Найбільш ємким і узагальнюючим визначенням із цих двох аспектів економіки є поняття "цілісна економічна система", оскільки вона формується насамперед в процесі взаємодії економічних відносин, продуктивних сил і господарської діяльності людей.
Предметом дослідження сучасної економічної науки є вивчення того, як суспільство найповніше задовольняє свої потреби, використовуючи обмежені природні ресурси. Предмет досліджують через вивчення виробництва, обміну, розподілу і споживання.
Виробничі відносини виражаються в окремих економічних категоріях. Наприклад, відносини між капіталістом і найманим працівником у процесі безпосереднього виробництва — у категоріях "робочий день", "інтенсивність праці", "необхідний продукт", "додатковий продукт" та ін. У сфері обміну ці відносини відображають категорії: "ціна робочої сили", "ціна товарів", "торговий капітал", "торговий прибуток" тощо. У сфері розподілу до них належать категорії заробітна плата, прибуток, реальна заробітна плата, податки та ін.
Економічна категорія — теоретичний вираз економічних і насамперед виробничих відносин між суб'єктами господарської діяльності.
Існують закони, притаманні розвитку економічної системи загалом.
Кожний закон можна розкрити за допомогою певної кількості економічних категорій, які виражають менш глибоку сутність окремих явищ і процесів. Тому, щоб уникнути поверхових, неглибоких визначень предмета економічної науки, недоцільно стверджувати, що вона вивчає організовані виробництво, обмін, розподіл і споживання економічних благ з використанням рідкісних ресурсів або просто ресурсів (на це дають відповідь існуючі організаційно-економічні відносини). Слід передусім розкривати закони розвитку цих сфер, а після цього їх організацію тощо.
Економічний закон — внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між різними економічними явищами і процесами, а також між внутрішніми суперечностями цих явищ, які є рушійною силою їх розвитку.
У процесі еволюційного розвитку людства розрізняють закони всезагальні (властиві всім економічним системам), загальні (властиві декільком системам), специфічні (властиві окремим системам) і стадійні (діють на одній із стадій існування системи). Таке розуміння предмета економічної теорії виникло не відразу: економічна думка йшла до нього протягом багатьох століть.
Вивчення законів розвитку економічної системи передбачає дослідження кожного з її елементів. Наприклад, для розвитку людини властивий закон зростання потреб. Водночас більшість економічних законів простежується у процесі взаємодії двох і більше окремих економічних явищ чи елементів економічної системи.
3.Функції економічної теорії.
Слово «функція» у перекладі з лат. означає «виконання, звершення». Економічній теорії властиві теоретико-пізнавальна, практична, прогностична і методологічна функції.
Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів і категорій, істотні причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів, форми їхнього вияву, об'єктивні внутрішні суперечності, подолання яких забезпечує поступальний розвиток суспільства. Вона є методологічним фундаментом для інших економічних дисциплін.
Процес пізнання розпочинається з розгляду фактів, масових економічних спостережень, вивчення поведінки господарських суб'єктів. На основі аналізу цього матеріалу відбираються сталі, типові явища. Це дає змогу перейти до пізнання економічних законів і категорій.
Практична функція полягає в обґрунтуванні практичного застосування економічних законів для вирішення господарських завдань, здійснення економічної політики, яка б якомога повніше відповідала інтересам людини, колективу, суспільства; раціональних форм управління господарством; здійсненні практичних заходів щодо розв'язання економічних суперечностей, досягнення ефективних результатів розвитку виробництва і зростання добробуту населення.
Прогностична функція економічної теорії — це передбачення напрямів розвитку економічних процесів для запобігання економічним втратам, пом'якшення перебігу деяких негативних процесів, прогнозування дій, які сприятимуть подоланню економічних криз, зменшенню інфляції, скороченню безробіття, зростанню реальних доходів населення тощо.
Отже, прогностична функція економічної теорії — це, по суті, складання наукових прогнозів розвитку виробництва, становлення ринкової економіки з урахуванням істотних економічних закономірностей, явищ, теоретичних висновків.
Цю функцію економічної теорії можна розглядати на макро- та мікроекономічному рівнях. Макроекономічне передбачення полягає у розробленні економічних програм уряду, відповідних загальногосподарських заходів щодо розвитку економіки країни в цілому.
Прогностична функція економічної теорії може стосуватися також приватних підприємців, яким потрібно приймати конкретні рішення з урахуванням вигод і продуктивних витрат як наслідків їхніх дій.
Сутністю методологічної функції економічної теорії є використання економічних знань для здійснення досліджень у галузі не тільки економіки, а й соціології. Вона спрямована на формування сучасного економічного мислення людей, дає змогу об'єктивно і всебічно оцінювати економічну політику держави, а також економічні програми різних політичних партій і рухів.
Тема 2. Економічний розвиток: рушійні сили та фактори.
Тема 3. Фактори, процес і результат виробництва.
План
1.Загальні проблеми економіки. Сутність економічних потреб, їх класифікація. Закон зростання потреб.
2.Безмежність потреб і обмеженість ресурсів. Закон обмеженості ресурсів. Альтернативні вибір та вартість. Крива виробничих можливостей.
3.Виробництво та його фактори. Продуктивні сили та виробничі відносини.
4.Суспільне виробництво та його стадії. Суспільний, необхідний та додатковий продукт.
Література:
1.Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища шк.., 1995. – 475 с.: іл., с.30-37, 54-61.
1.Загальні проблеми економіки. Сутність економічних потреб, їх класифікація. Закон зростання потреб.
В умовах ринку з економічною свободою виробника пов’язані фундаментальні проблеми ринкової економіки: “що виробляти?”, “як виробляти?” та “для кого виробляти?” Ці проблеми, які щоденно і повсякчас стоять перед кожним виробником, є проявом економічної свободи виробника.
Розглянемо перше питання – що виробляти? Його доводиться розв’язувати підприємцям при організації своїх виробництв. Необхідно вибрати такий вид продукції, який забезпечив би прибуток і процвітання фірми. У ринковій економіці відповідь на це питання дає сам ринок. Якщо різко зростає потреба в якомусь товарі (збільшуються його закупки), значить буде розширюватись виробництво даного товару. А це означатиме збільшення цін і попиту на відповідні ресурси. Зовсім іншою буде ситуація, якщо з певних причин попит на товар знизиться. “Голосування” грошима зорієнтує виробника на те, щоб виробництво цього товару зменшити, а ресурси використати в іншій сфері, для виробництва інших товарів.
Отже на запитання “що виробляти?” відповідають самі споживачі своїми коштами. “Голосування” споживачів відбувається постійно: кожну хвилину, день, місяць, рік. Ринок створює досить надійний механізм виробничої орієнтації виробників, оскільки в його основу покладені потреби людей, зорієнтовані на їх доходи.
Друга проблема – як виробляти? У її основі лежить спосіб виробництва, його технологія. Проте визначальним фактором є ринкова конкуренція між виробниками. Саме для підтримання конкурентоспроможності підприємці змушені постійно підвищувати якість товару, а значить – удосконалювати виробництво, застосовувати нові технології. При зміні цін на ресурси фірмам часто доводиться змінювати і технологію виробництва, щоб не зростала ціна на їх товар. Тож, у розв’язанні проблеми як виробляти вирішальне значення має конкуренція виробників. Свою роль відіграють також ціни на ресурси.
Третя проблема – для кого виробляти? Її розв’язання залежить від бажання й можливостей споживачів купити той чи інший товар. Визначаються вони, звичайно, величиною грошових доходів споживачів. Значну роль відіграють також ціни на товари та смаки покупців. Бажання придбати певний товар і можливості покупців також залежать від величини цін на виготовлені продукти та супутні їм товари, їхньої готовності віддати перевагу певним продуктам-замінникам. Оскільки кількість продукту певного виду в конкретний час обмежена, то конкурентними стають споживачі. Конкуренція споживачів може спричинити підвищення цін.
Отже, в цьому випадку на питання для кого виробляти ринок відповів скороченням кола споживачів за рахунок того, хто мав найнижчі доходи.
Кінцевою метою виробництва є задоволення потреб суспільства і людини. Будь-яке суспільство (незалежно від рівня його розвитку і суспільного устрою — чи то індустріальна нація, чи окремий Робінзон) так чи інакше повинно розв’язати названі три основні взаємозалежні економічні проблеми: що повинно вироблятися (тобто, які з товарів і послуг потрібно зробити і в якій кількості)? як вироблятимуться блага, ким, за допомогою яких ресурсів і технологій? для кого призначені вироблені товари (тобто, хто повинен володіти ними та одержувати від них користь)?
Ці питання — основні і загальні для всіх господарюючих суб’єктів. На це націлений і процес виробництва, що, з одного боку, нерозривно пов’язаний зі споживанням благ, а з іншого, — з використанням ресурсів, що перебувають у розпорядженні суспільства, для виробництва цих благ.
Людина має споживати, щоб жити. Прагнення задовольнити свої потреби мотивує поведінку людини, формує сукупність її інтересів. Внаслідок розмаїтості причин потреби людей дуже різноманітні, задовольнити їх нелегко і з кожним роком дедалі складніше, враховуючи до того ж кількісне й якісне зростання самих потреб. Предметами першої необхідності вважаються їжа, житло й одяг. Предмети розкоші для кожної людини, соціального прошарку або групи населення свої. В цілому до предметів розкоші належать дорогоцінності, золоті вироби, хутра, яхти тощо.
Потреби існують у всіх людей, груп людей, соціальних прошарків, класів, держави. Головна особливість цих потреб полягає в їх безмежності. Оскільки людство розвивається, прогресують і його потреби. Підвищується культурний рівень людей, зростають і розширюються духовні потреби людини. Будь-який новий винахід стає потребою і породжує цілий ланцюг нових потреб. Засоби масової інформації дуже оперативно роблять нову потребу надбанням усіх людей, байдуже, до якого класу вони належать або в якій країні мешкають: потреби ростуть кількісно ще й через збільшення самого народонаселення Землі.
Таким чином, висновок однозначний та аксіоматичний: в економічному смислі людина має необмежені потреби в економічних благах і послугах. У цьому суть економічного закону зростання потреб.
Потреба — це природний потяг людини до визначених умов життя, відсутність яких викликає хибне відчуття і породжує прагнення змінити такий стан речей. Потреби — це спонукальні мотиви рушійних сил, що є об’єктивною основою «ідеальних спонукань» — інтересів, бажань, цілей і т. д.
Загальна класифікація потреб характеризує їх як: базові — повітря, їжа, вода; породжені розвитком цивілізації — наприклад, розваги; першочергові — їжа, одяг, житло; другорядні — дорогоцінні прикраси; матеріальні — засоби виробництва, товари широкого вжитку; нематеріальні — послуги освіти, мистецтва і культури; суспільні — громадський порядок, безпека, охорона навколишнього середовища; колективні — транспорт, відпочинок; фізіологічні — продукти харчування, забезпечення житлом; духовні — розвиток науки і просвітництва, культурний відпочинок; соціальні — умови праці, задоволеність працею, охорона здоров’я, обслуговування.
Потреби також поділяються на економічні і позаекономічні. У свою чергу, економічні потреби містять матеріальні потреби і потреби в цілеспрямованій трудовій діяльності.
За характером задоволення потреби поділяються на особисті, що задовольняються за рахунок предметів особистого споживання і послуг споживчого призначення, і колективні, які складають єдину систему суспільних потреб — сукупність різноманітних видів потреб, зв’язок між ними і механізм їх задоволення.
Відома класифікація потреб Маслоу. Вона будується за критерієм значимості і містить: фізіологічні потреби і потреби в гарантіях; потреби в спілкуванні; потреби у визнанні; потреби в самореалізації тощо. Засоби, за допомогою яких задовольняються потреби, називаються благами. Одні блага перебувають у розпорядженні суспільства в необмеженій кількості (наприклад, повітря), інші — обмежені. Останні називають економічними благами, оскільки ці блага кількісно обмежені і на їх виготовлення потрібні ресурси.
У 1943 р. психолог Абрахам Маслоу висловив припущення, що людська поведінка визначається широким спектром потреб. Він розбив ці потреби на п'ять категорій і розташував їх у визначеній ієрархії. В основі цієї ієрархії лежали найнасущні потреби (їжа, вода, житло), а на вершині - більш високі індивідуальні запити (визнання, самовираження). За Маслоу людина - це "тварина, що постійно чогось хоче". Коли потреби найнижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого і не обов’язково наступного рівня ієрархії.
Усе, що необхідно для підтримки життя, — їжа, одяг, житло — об'єднується в категорію фізіологічних потреб. Перш ніж людина зможе переслідувати якісь інші цілі, їй необхідно задовольнити ці основні потреби. В наш час коли більшість людей, що працюють і одержують зарплату, цілком спроможні задовольнити свої фізіологічні потреби, тому запити вищих рівнів стають усе більш сильним мотиваційним чинником. Наприклад, коли людина має достатню кількість предметів першої необхідності, вона ринеться застрахуватися від можливих втрат. Така потреба в безпеці і подібні їй можуть бути задоволені завдяки достатньо високій заробітній платі, що дозволяла б робити заощадження, а також завдяки системам медичного і соціального страхування і програмам пенсійного забезпечення і гарантій зайнятості.
Над потребою в безпеці розташовується бажання людей спілкуватися один з одним, кохати і бути коханими, відчувати почуття приналежності до колективу. Як показали дослідження Готорна, ці соціальні потреби можуть бути для робітників більш важливі, ніж фінансові потреби. Люди також мають потребу у визнанні - їм необхідно відчуття цінності своєї особистості як невід'ємної частини єдиного цілого. Крім того, вони потребують поваги, заснованої на досягненнях у змаганні з іншими людьми. Всі ці потреби тісно пов'язані з поняттям статусу, що означає "вагу" або "важливість" людини в очах оточуючих. Можливість задоволення таких потреб може служити потужним мотивуючим чинником у роботі.
Маслоу визначив потребу в самовираженні як "бажання стати більшим, ніж ти є, стати усім, на що ти спроможний". Ця потреба — найвищого порядку, і задовольнити її складніше усього. Люди, що "добираються" до цього рівня, працюють не просто через гроші або щоб справити враження на інших, але тому, що усвідомлюють значимість своєї роботи і відчувають задоволення від самого її процесу.
Ієрархія Маслоу - дуже зручний засіб класифікації людських потреб, проте було б помилкою сприймати її як якусь жорстку схему. Зовсім не обов'язково, щоб потреби кожного рівня були цілком задоволені (а іноді це і неможливо), перед тим, як у людини з'являться більш "високі" спонукання. Насправді в кожний конкретний момент людиною рухає цілий комплекс потреб.
Піраміда потреб Маслоу. Маслоу, створюючи свою теорію мотивацій у 40-і рр. намагався пояснити, чому в різний час у людей виникають різні потреби. Він вважав, що потреби людини мають ієрархічну структуру з 5 рівнів.
У кожний конкретний момент часу людина буде прагнути до задоволення тієї потреби, що для нього є більш важливою або сильною.
Фізіологічні потреби (потреби найнижчого рівня) є необхідними для виживання. Вони включають потребу в їжі, воді, захисті, відпочинку, сексуальні потреби.
Потреби в безпеці включають потреби в захисті від фізичних і психологічних небезпек з боку навколишнього світу і впевненість у тому, що фізіологічні потреби будуть задовольнятися в майбутньому (покупка страхового полісу або пошук надійної роботи з гарними видами на пенсію).
Соціальні потреби (потреби в приналежності, дружбі, любові) включають почуття приналежності до чого-небудь або кого-небудь, підтримки.
Потреби в повазі включають потреби в особистих досягненнях, компетентності, повазі з боку оточуючих, визнанні.
Потреби в самовираженні, самореалізації — потреби в реалізації своїх потенційних можливостей і зростанні як особистості.
Піраміда потреб Маслоу.
Спочатку споживачі прагнуть задовольнити потреби більш низького рівня, потім можуть думати про задоволення наступної по значимості потреби. Основний недолік теорії Маслоу зводиться до того, що їй не вдалося врахувати індивідуальні відмінності людей. Виходячи з минулого досвіду, одна людина може бути найбільше зацікавлена у самовираженні, у той час як поведінка іншої буде в першу чергу визначатися потребою у визнанні, соціальними потребами.
Закон зростання потреб – закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб людей, розвиток яких (зв'язків) сприяє появі нових потреб та засобів їх задоволення.
2.Безмежність потреб і обмеженість ресурсів. Закон обмеженості ресурсів. Альтернативні вибір та вартість. Крива виробничих можливостей.
Ресурси (фактори) виробництва — це чинники, що використовуються для продукування благ. Дане поняття включає всі природні, людські, а також створені людиною ресурси, що використовуються у виробництві. Різноманітні ресурси можна класифікувати відповідно до різних підходів. Зокрема, виокремлюють такі види: матеріальні ресурси — земля (або сировинні матеріали — корисні копалини, ріки, ліси і т. д.) і капітал; людські ресурси — праця і підприємницька діяльність.
Потреби необхідно задовольнити, що з об’єктивною неминучістю і невідворотністю наштовхується на лімітованість ресурсів, а, отже, на обмежені можливості задоволення потреб на всіх рівнях. Уся економічна діяльність людини завжди і скрізь була спрямована на подолання обмеженості ресурсів. Деякі з них нам подаровані природою і вже через те обмежені внаслідок нашого власного розвитку: праця, знання, вміння, кваліфікація, вид використовуваної енергії і т. д. Деякі з ресурсів мають відтворювальну властивість і тому регулюються з боку людини.
Тож, земля — це насамперед просторово-географічний чинник. На землі живе людина, народ. На ній розташовуються країни, держави. Історично склалося так, що одні країни маленькі, інші — великі. Проте території всіх країн мають свої кордони, хоча ступінь обмеженості різноманітний. Земля до того ж і сама є виробничим чинником або ресурсом. На ній вирощують врожай — де більший, де менший. Крім цього, у надрах землі ховаються незліченні багатства у вигляді мінералів, газу, нафти і т. д. Але й вони обмежені за своєю природою. Зробити або нагромадити землю неможливо. Вона — природний чинник.
Під капіталом розуміють засоби виробництва: сировину, матеріали, машини, устаткування, будинки, споруди, транспорт, зв’язок. Вони всі є продуктом праці і вже через це мають обмежений характер. Крім того, їх лімітованість визначається обмеженістю землі та її надр, звідки добуті врешті-решт усі наші матеріальні блага. Капітал до того ж має властивість старіти, зношуватися. Отже, частина нового капіталу йде на заміну старого. Тому процес подолання обмеженості цього ресурсу стикається з великими складнощами, хоча людина постійно переборює їх. Капітал, на відміну від землі, є ресурсом економічним.
У процесі праці людина реалізує всю сукупність своїх фізичних і духовних можливостей: знання, вміння, кваліфікацію, тобто усе те, що дало їй суспільство відповідно до рівня його історичного і культурного розвитку. Людина знає багато, але цього недостатньо, оскільки в кожний даний момент наш досвід, знання упираються у свої межі. Ми намагаємося перетинати їх, рухаємося вперед — межа відсувається, але не зникає. У цьому й полягає суть обмеженості ресурсів. Тому суспільству потрібно завжди вибирати, що виробляти, а від чого відмовлятися. Це порушує проблему раціонального ефективного господарства (виробництва).
Оскільки потреби суспільства безмежні, а засоби їх задоволення завжди обмежені, перед суспільством у кожний даний момент, а значить так само завжди постає проблема вибору. Виникає альтернатива, весь час доводиться або вибирати, або взагалі жертвувати: збільшувати виробництво одного продукту, але з одночасним скороченням виробництва іншого, чи шукати інший шлях, спосіб, метод. Виникає проблема виробничих можливостей. Звідси — розвиток виробництва на основі задоволення потреб за рахунок реалізації системи економічних інтересів.
Одне з фундаментальних положень економічної теорії полягає в тому, що матеріальні потреби суспільства є безмежними, а економічні ресурси, що необхідні для задоволення цих потреб, є обмеженими.
Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку - закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємопов'язані та відбивають дві сторони загальноекономічного закону зростання соціально-економічної ефективності. На рівні суспільства дія цього закону виявляється в тому, що в умовах безмежності потреб суспільство, що прагне забезпечити їх найповніше задоволення, тобто максимально наблизитися до мети, повинно прагнути до всебічної економії праці (як живої, так і уречевленої), тобто до ефективного використання економічних ресурсів, їх раціонального поєднання та розподілу між виробництвом різних благ і на цій основі" - створення умов для задоволення одних потреб і просування до інших потреб більш високого рівня, задоволення яких, у свою чергу, створює умови для просування до потреб ще вищого рівня і т. д.
На індивідуальному рівні дія закону виявляється в тому, що кожна людина, заінтересована, з одного боку, в максимальному задоволенні потреб, завжди намагається зберігати свою працю - раціонально розподілити її між різними видами діяльності, полегшити, зробити ефективнішою за допомогою різних засобів праці, економно використовувати предмети праці, а з другого, - забезпечити раціональне обмеження потреб, жорстку черговість їх задоволення, пошук найефективніших комбінацій.
Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання, тобто появу все нових і нових потреб, а зміну структури їх, що відбиває просування як людини, так і суспільства в цілому від біологічного (фізіологічного) до все більш і більш різнобічного, багатого життя.
На прикладі економічно розвинутих країн у XX ст. можна виділити три етапи розвитку потреб.
Перший етап - до середини 50-х років, домінували матеріально-речові потреби. Однак, наприклад, у США вже в першій третині XX ст. спостерігався значний приріст вільного часу. В 20-ті роки робочий тиждень був законодавче обмежений 40 годинами.
Другий етап почався з середини 50-х років з переходом до "економіки споживання", коли формуються такі соціальні потреби, як побутове обслуговування, освіта, медицина, спорт, відпочинок, розваги та ін. На прикладі США можна простежити перехід до типу споживання, де панують послуги. Вже в 20-ті роки в структурі особистого споживання 40 відсотків становили витрати на послуги, більше 12 відсотків - на товари довгострокового споживання. Частка витрат на харчування в США становила 15 відсотків (у Західній Європі - 20 відсотків, Японії - 27 відсотків).
Дію закону зростання потреб протягом XX ст. підтверджує динаміка вартості робочої сили. В 1970 р. порівняно з 1910 р. реальний зміст заробітної плати в США і ФРН зріс більше ніж у 8 разів, у Великобританії та Франції - в 3-4 рази, суттєво випереджаючи зростання вартості постійного капіталу, що припадає на одного робітника.
Третій етап розвитку потреб почав формуватись у 80-ті роки. Він завершить фундаментальні зрушення в бік гуманітарних потреб, пов'язаних з творчістю, духовним розвитком особистості. Інтенсивний розвиток цих потреб вимагає як зміни характеру праці, так і зростання тривалості вільного часу.
За даними опитування, 3/4 американців ладні відмовитися від купівлі більшості товарів на користь задоволення потреб нематеріального характеру. Від 14 до 42 відсотків усіх робітників і службовців висловлюються за збільшення вільного часу навіть за рахунок зменшення заробітків.
У структурі потреб відбуваються такі принципові зміни: перехід від амінування економічних потреб до домінування соціальних; від задоволення елементарних потреб - до задоволення потреб на основі індивідуалізованого виробництва; від речової структури споживання - до переважання в ній послуг, в тому числі й послуг гуманітарного характеру, спрямованих на розвиток особистості.
Кожний крок в розвитку суспільства - це одночасно задоволення потреб на новому, більш високому рівні. Суспільство завжди жорстко обмежене економічними ресурсами, тому на кожному етапі свого розвитку воно висуває як двоєдину мету задоволення однаково пріоритетних соціальних та економічних потреб, виділяючи для цього необхідні частини сукупного фонду робочого часу.
Закон обмеженості ресурсів. Більшість речей, які люди хочуть мати, виробляються в недостатній кількості (за винятком позаекономічних благ). Отже, кількість товарів завжди обмежена і повинна якимось чином розподілятися (нормуватися) або за допомогою ціни, або іншими способами.
Альтернат́ивна вартість — теоретичний показник, який вказує, на скільки одиниць треба зменшити виробництво одного товару, щоб за рахунок вилучених факторів виробити одиницю іншого товару. Розрізняють постійну та зростаючу альтернативну вартість. Постійна альтернативна вартість означає, що фактори виробництва є досконалими замінниками, їх використовують в однакових фіксованих пропорціях, щоб виробляти обидва товари. І наприклад подвоєння всіх затрат факторів збільшує обсяг виробництва удвічі. Зростаюча альтернативна вартість — можливість за рахунок вилучених факторів від зменшення виробництва одного товару виробити значно більше іншого товару. Альтернативна вартість завжди існує там, де є вибір. Коли ми обираємо, ми приймаємо один варіант і при цьому відмовляємося від іншого. Отже, альтернативною вартістю обраного варіанту буде вартість варіанту, від якого ми відмовились.
Крива виробничих можливостей — залежність, що графічно ілюструє можливості одночасного виробництва двох продуктів з урахуванням обмеженості ресурсів, що витрачаються на виробництво цих продуктів.
Крива будується в системі координат, кожна з яких відображає обсяг виробництва одного з продуктів. Вона обмежує область виробничих можливостей, так що будь-яка крапка на кривій показує гранично можливе по ресурсних обмеженнях поєднання обсягів виробництва двох продуктів.
Крива виробничих можливостей.
3.Виробництво та його фактори. Продуктивні сили та виробничі відносини.
Основним засобом задоволення потреб людини є виробництво. Основна мета виробництва – задоволення споживчих благ. Усі потреби прямо або опосередковано залежать від виробництва.
Виробництво – це вплив людини на матеріальний світ природи з метою надання йому властивостей і форм природи, придатних для задоволення потреб людини.
Виробництво матеріальних благ і послуг становить основу існування будь-якого суспільства. Воно є рушієм технічного процесу і розвитку людини. Для розуміння змісту виробництва необхідно визначити основні елементи процесу виробництва: працю, предмети праці та засоби праці.
Праця – це цілеспрямована діяльність людей для досягнення мети – виробництва певного продукту.
Предмети праці – це об’єкти, на які діє людина (земля, сировина, матеріали). Людини діє на предмети праці за допомогою засобів праці.
Засоби праці – це машини, інструменти, обладнання, виробничі споруди тощо. Засоби праці та предмети праці у сукупності становлять засоби виробництва.
Поєднання праці та засобів виробництва використовують як критерії для виділення технічних етапів у розвитку виробництва. За цими критеріями розрізняють такі технологічні способи виробництва: реміснича (інструментальна) технологія, машинне та сучасне автоматизоване виробництво.
У процесі виробництва люди вступають між собою у відносини, які називають виробничими відносинами. Вони виникають при використанні ресурсів, розподілі прибутків, організації управління тощо.
У соціально-економічній літературі є два основних підходи до характеристики передумов виробництва. В одному випадку їх називають економічними ресурсами, а в іншому – матеріальними й особистими факторами.
Згідно з першим, економічні ресурси поділяються на матеріальні та людські. До матеріальних ресурсів відносять землю і природні матеріали та капітал, а до людських – працю і підприємницьку діяльність.
Другий підхід характерний для нашої економічної науки. Згідно з ним передумовами виробництва є матеріальні й особисті фактори виробництва.
До матеріальних факторів відносять засоби виробництва, які включають засоби праці й предмети праці. До особистих факторів виробництва належать, з одного боку, робоча сила (праця), а з іншого – сама людина як носій робочої сили (праці).
Робоча сила – це потенційний фактор виробництва, який стає реальним лише тоді, коли відбувається процес праці. Праця – це процес взаємодії між людиною і природою, внаслідок якого предмети природи змінюють свою форму, набуваючи здатності задовольняти людські потреби, тобто життєвими благами.
Важливе співвідношення процесів виробництва і праці. На цю проблему є два погляди: перший – ці два процеси ототожнюються, а в другому – розмежовуються.
Спільними рисами для праці й виробництва є робоча сила, засоби і предмети праці. Відмінність між ними полягає у змісті.
4.Суспільне виробництво та його стадії. Суспільний, необхідний та додатковий продукт.
Суспільне виробництво – розвинута форма, що прийшла на зміну товарній.
Основа його – поділ праці всередині гігантських компаній, коли їх філії у багатьох країнах є постачальниками деталей та вузлів, які не є товаром у повному розумінні цього слова.
Виробництво стає суспільним внаслідок поділу праці. Виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можу перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.
Суспільне виробництво поділяється на:
Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виробляються предмети споживання й засоби виробництва (промисловість, сільське господарство). Рівень розвитку основного виробництва — це рівень розвитку інших галузей.
Виробнича інфраструктура — це галузі, які обслуговують основне виробництво. Разом з основним виробництвом утворюють сферу матеріального виробництва.
Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у розвитку робочої сили.
Основні фактори: особистий фактор виробництва це трудові колективи, люди, зайняті суспільно корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати процес виробництва. Поняття праця використовується поряд з поняттям робоча сила. Вони розглядаються як різні економічні категорії.
Робоча сила — це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей та професійних навичок, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ. Праця ж виступає як доцільна діяльність людини, спрямована на зміну предметів і сил природи з метою задоволення своїх потреб. До речового фактору належать усі засоби виробництва, тобто сукупність предметів та засобів праці, які використовуються в суспільному виробництві для створення матеріальних благ.
Предмети праці — це те, на що спрямовано працю людини. Предмети праці поділяються на ті, котрі дані самою природою (руда, вугілля, газ і т.д.), а також ті, що є результатом попередньої праці людини (метал, бавовна).
Засоби праці — це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці, тобто все те, що людина ставить між собою і предметами праці. До засобів праці належать будівлі, споруди, верстати, машини, обладнання і т.п.
В свою чергу фактори виробництва поділяються на групи:
Земля — чи більш широко - природні ресурси - це дар природи для наших виробничих процесів - земля, яка використовується для обробітку, для зведення будинків, заводів і прокладання доріг; енергетичні ресурси для забезпечення пальним машин і теплом наших помешкань; неенергетичні ресурси, наприклад, мідна і залізна руда чи пісок. Навколишнє середовище - повітря, яким ми дихаємо, і воду, яку п'ємо, - розглядаємо також як природні ресурси.
Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб, матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами. Праця вимірюється часом, витраченим людиною на виробництві. Вважається, що в процесі праці відбувається споживання робочої сили, а також розвиток і вдосконалення самої людини завдяки нагромадженню знань, досвіду, підвищенню кваліфікації. Чим більш кваліфікована праця людини, тим вищий її капітал, а відповідно і дохід з цього капіталу.
Капітал утворюють товари тривалого використання, вироблені для виробництва інших товарів. Сюди відносять верстати, дороги, комп'ютери, молотки, вантажівки, сталеливарні заводи, автомобілі, машини для миття посуду. (Іншими словами, це матеріальні та фінансові ресурси в системі факторів виробництва). Їх технічний стан постійно вдосконалюється і впливає на загальну результативність виробничого процесу і його ефективну доцільність.
Підприємницькі здібності — це особливий вид людського капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та являє собою діяльність по координації та комбінуванні всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. І хоча носієм підприємницьких здібностей також виступає людина, їх не можна прирівняти до праці. Далеко не кожен з нас має дар підприємця. Тому підприємництво вважають особливим людським ресурсом, що об'єднує всі інші ресурси в єдиний процес виробництва товарів або послуг.
Сукупний суспільний продукт — узагальнюючий результат виробничої діяльності суспільства. Він являє собою сукупність усіх благ, що створені суспільством за певний проміжок часу (як правило за рік).
Залежно від способу розрахунку тих елементів, що входять до його складу ССП розрізняють як:
При цьому валовий національний продукт і чистий продукт найповніше віддзеркалюють результат суспільного виробництва.
Валовий національний продукт (ВНП) — сукупність усіх виготовлених товарів у сфері матеріального виробництва та наданих послуг у нематеріальному виробництві у країні за рік.
Цей показник розраховують на основі таких складових:
Розрахунок величини ВНП дає змогу об'єктивно визначати рівень виробництва і споживання, приймати виважені рішення у цих сферах, робити аналіз і співвідношення з іншими країнами
Чистий продукт (ЧП) — частка ВНП, яка реально використовується для особистого споживання та розширення виробництва.
За речовим змістом складається з предметів, що йдуть на особисте споживання, і засобів виробництва, які спрямовані на розвиток виробництва.
Необхідний продукт - частина суспільного продукту, виробленого працівниками матеріального виробництва, необхідна для нормального, з точки зору існуючих соціально-економічних умов, відтворення фізичних і духовних здібностей працівника і членів його сім'ї. Час, протягом якого виробляється Н. п., є необхідний робочий час, а праця, витрачена протягом цього часу, — необхідна праця . Розміри Н. п. визначаються як величиною сукупного суспільного продукту, так і пропорцією, в якій останній ділиться на Н. п. і додатковий продукт . В класових антагоністичних формаціях це ділення носить експлуататорський характер, оскільки панівні класи прагнуть збільшити додатковий продукт за рахунок посилення експлуатації працівника і скорочення Н. п. При рабовласницьких буд і феодалізму величина Н. п. визначалася низьким рівнем продуктивної сили праці і стосунками експлуатації, а панування натурального господарства обмежувало додаткову працю (а значить і додатковий продукт) більш менш вузьким довкола потреб. Мета розвитку капіталістичного виробництва — виробництво і привласнення додатковій вартості. Капіталісти прагнуть урізувати Н. п., потрібний для відтворення товару робоча сила, і збільшити за рахунок цього додатковий продукт. З розвитком капіталізму на основі підвищення продуктивності суспільної праці (в першу чергу в галузях, де створюються предмети вжитку, а також в галузях, де виготовляються засоби виробництва для галузей тих, що виробляють предмети вжитку) відбувається скорочення долі Н. п. в сукупному суспільному продукті. Проте поряд з чинниками, ведучими до скорочення долі Н. п., виявляються протидіючі тенденції, перш за все боротьба робочого класу в капіталістичних країнах за підвищення заробітної плати і соціальні права. Посилення інтенсифікації праці породжує необхідність збільшення засобів, що йдуть на відшкодування додаткових витрат фізичній, нервовій і розумовій енергії робітника. Нарешті, в умовах сучасного науково-технічній революції зростають витрати на підвищення освітнього рівня і професійно-технічної підготовки робочого класу.
Додатковий продукт — це вартість, створювана виробниками понад вартість необхідного продукту. Додатковий продукт властивий усім суспільно-економічним формаціям і є однією з важливих умов їхнього успішного розвитку.
Додатковий продукт - це частина чистого продукту, що створюється понад необхідний продукт. Додатковий продукт використовується на нагромадження (розширення виробництва), споживання осіб, не зайнятих в суспільному виробництві (окрім членів сімей його учасників), державні витрати на оборону, управління, соціальну допомогу та інше.
Чим більший додатковий продукт,тим більші можливості суспільства в нарощуванні обсягів виробництва, підвищенні добробуту населення.
Співвідношення додаткового і необхідного продукту називають нормою додаткового продукту. Вона розраховується таким чином:
Норма Додатковий продукт (m)
додаткового = --------------------------------- * 100.
продукту Необхідний продукт (V)
Обсяг необхідного продукту характеризує добробут населення, а додаткового продукту-можливості країни у розширенні обсягів виробленого суспільного продукту, оборонної і науково-технічної могутності, соціального захисту населення. Додатковий продукт є фундаментом зростання народного добробуту у майбутньому. Тому без додаткового продукту не може існувати жодне суспільство.
Тема 4. Економічні системи суспільства.
План
1.Зміст і структурні елементи економічної системи.
2.Моделі економічних систем.
Література:
1.Башнянін Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія: Ч.1. 2.Загальна економічна теорія; Ч.2, Спеціальна економічна теорія: Підручник. – К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000.
3.Бернгольц П., Браер ф. Основи політичної економії. Теорія економічних систем. – Том 1. – К.: Київський університет ім. Т.Г. Шевченка. 1997.
4.Економічна теорія: Політекономія: Підручник/ За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2001. – 581 с.
5.Мочерний С.В. Політекономія: Підручник. – К.: Вікар, 2003
6.Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник/ Відп. ред. Г.Н. Климко. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання-прес, 2002. – 615 с.
7.Политическая зкономия: Учебник / В. А. Медведев, А. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — 310 c.
8.Політична економія. Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. В.О. Рибалкіна, В.Г. Бодрова. – К.: Академвидав, 2004.–672 с.
9.Політична економія: Навч. посіб. / За ред. проф. К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ, 2001
10.Чухно А. Цивілізаційні і формаційні підходи та їх роль в економічній теорії та суспільній практиці // Економіка України. — 2001. — № 6. — С. 40
1.Зміст і структурні елементи економічної системи.
Економічна система будь-якого суспільства, того або іншого способу виробництва є органічною складовою соціальної системи. Соціальна система як упорядкована цілісність охоплює соціальні спільноти й окремих індивідів, об'єднаних специфічними та різноманітними взаємовідносинами, а також зв'язками. Основою соціальної системи, тобто кожного суспільства, є економічна система. Причина найважливішої ролі економічної системи у житті суспільства полягає в тому, що економіка — це основа існування країни. Від стану економіки, ступеня її розвиненості залежить місце кожної держави у світовій спільноті, рівень обороноздатності, добробут народу.
Сутність економічної системи визначається і разом з тим залежить від конкретної історичної сукупності економічних відносин, яка відповідає певному рівню розвитку продуктивних сил і розвивається на основі дії об'єктивних економічних законів і суб'єктивних чинників. Інакше кажучи, економічна система — це обшир дії виробничих відносин і продуктивних сил, а їх взаємодія характеризує сукупність видів та організаційних форм господарювання.
Структурні елементи економічної системи:
• виробничі відносини;
• продуктивні сили суспільства;
• механізм господарювання.
Структурні елементи економічної системи є водночас її підсистемами. Основною, найважливішою ланкою економічної системи є виробничі відносини, які визначають глибинний пласт кожного способу виробництва. Розглянемо, наприклад, рабовласницький і феодальний способи виробництва. Щонайперше, чим вони відрізняються одне від одного, — це форма власності на засоби виробництва і на людину: рабовласник був повним володільцем засобів виробництва і раба ("знаряддя праці, що говорить"), якого він міг продати або навіть убити; за феодалізму поміщик, залишаючись власником землі та інших засобів виробництва, вже не мав права вбити свого кріпака, а в окремих країнах Західної Європи — навіть продати. Виробничі відносини, ядром яких є відносини власності (вони не тотожні, як вважають окремі автори, оскільки до виробничих відносин, крім відносин власності, належать відносини розподілу, планомірність тощо; так само, як Сонячна система складається не лише із Сонця, а й із дев'яти великих планет, їх супутників, великої кількості малих планет та ін.), виступають суспільною формою продуктивних сил. Виробничі відносини і продуктивні сили — це форма і зміст способу виробництва, а разом із надбудовою — формації.
Ступінь розвитку продуктивних сил суспільства — кваліфікаційний рівень виробників і розвиток техніки — визначає ефективність, результативність економічної системи, рівень продуктивності праці, зрештою, матеріальний добробут населення. Сучасні продуктивні сили потребують не лише збалансованості між галузями й підгалузями народного господарства країни, а часто й синхронності їх дій. Якщо, наприклад, з вовни чи бавовни виробили певну кількість прядива, а ткацькі фабрики країни не в змозі переробити його в тканину, то це означатиме порушення балансу між галузями, що неминуче призведе до матеріальних втрат. Продуктивні сили не лише визначають рівень продуктивності суспільної праці, а й змінюють навколишнє середовище, причому як у бік поліпшення, наприклад, у результаті побудови дамб, гребель для запобігання повеням, насадження лісів тощо, так і деколи у бік погіршення екологічного стану у разі виникнення небезпеки техногенних катастроф.
Третій структурний елемент економічної системи — механізм господарювання — це функціональний бік виробничих відносин, який відображає взаємодію останніх з продуктивними силами і надбудовою. До нього належать глибинні, докорінні, сутнісні відносини — відносини власності і поверхневі — організаційні структури та конкретні форми господарювання. Отже, господарський механізм — це сукупність організаційних структур, конкретних форм господарювання і методів управління, які базуються на певних відносинах власності. Господарський механізм, на відміну від виробничих відносин, є поверхневим шаром, що не зменшує його значення і ролі у функціонуванні економічних систем, адже йдеться про механізм господарювання кожного способу виробництва, про форму реалізації пануючої власності на засоби виробництва, про виявлення і поєднання економічних інтересів суспільства. Крім організаційних структур продуктивних сил, що виступають у конкретних формах суспільного поділу праці, господарський механізм включає методи управління, значення яких дедалі більше зростає, надбудовні відносини — правові, політичні, соціальні і відповідні їм організаційні структури. Також механізм господарювання — це механізм дії та використання економічних законів.
Економічна система кожного способу виробництва — первіснообщинного, рабовласницького, феодального або капіталістичного — породжує іманентні їй економічні закони і механізм функціонування та розвитку. Економічні закони — це закони суспільних дій людства. Вони виявляються як основна тенденція, що торує собі шлях крізь усю сукупність явищ і процесів. Економічні закони — це типові, стійки, повторювані, причинно-наслідкові зв'язки і залежності. Саме вони визначають магістральні напрями розвитку будь-якої ділянки народного господарства країни.
На відміну від юридичних законів, ухвалюваних парламентами, економічні закони об'єктивні. Багато вчених об'єктивність виникнення й існування економічних законів пояснюють тим, що вони не залежать від волі й свідомості людей. І хоча економічні закони насправді від людей прямо не залежать, немає відповіді на питання, від чого вони залежать. Відомий учений, академік А. Чухно з цього приводу слушно зауважив, що не можна будь-яке явище, у тому числі економічне, пояснювати тим, що воно від чогось не залежить, бо немає жодного пояснення або відповіді. Насправді, чого варте, припустімо, твердження: "Наразі у Києві ранок, тому що це не залежить від його жителів". Є ж причина, чому коли у Києві ранок, у Буенос-Айресі вечір, або коли в Україні осінь, в Аргентині — весна (обертання Землі навколо своєї осі й навколо Сонця). Тепер коня поставлено не позаду воза, а там, де він має бути — попереду.
Причина об'єктивності економічних законів полягає в тому, що вони випливають з умов матеріального та нематеріального буття суспільства і пануючих у ньому виробничих відносин. Отже, будучи об'єктивними, економічні закони не залежать від волі або свідомості людей.
Принципи будови економічної системи, як і джерела її руху, є прямим наслідком сутності, змісту економічної системи. Можна виокремити такі три принципи її будови:
• ієрархічність;
• рухомість;
• суперечливість.
Розглядаючи ієрархічну будову економічної системи, серед її елементів виокремлюють найважливіші, з одного боку, і менш важливі — з іншого. Цілком зрозуміло, що найважливіший елемент економічної системи — виробничі відносини. Визначальна роль виробничих відносин в ієрархії економічної системи пояснюється тим, що стрижень цих відносин — відносини пануючої власності на засоби виробництва зумовлюють лад кожного суспільства; все інше — наслідки пануючої у певній країні форми власності (капіталістичної, феодальної або рабовласницької). Саме відносини власності зумовлюють соціально-економічну природу способу виробництва, його загальні та специфічні економічні закони, характер зв'язків між усіма суб'єктами економічної системи — індивідами, колективами, організаціями і підприємствами; такі зв'язки є різними інформаційними потоками.
Саме завдяки принципу ієрархічності економічна система суспільства має органічний і цілісний характер, усі її елементи розміщуються згори донизу залежно від їх значущості, ролі, яку вони відіграють в економічних процесах. Без цього цілісна сукупність елементів економічної системи була б неможливою, це був би хаотичний рух елементів. Принцип ієрархічності передбачає субординацію, тобто підпорядкування менш важливих елементів економічної системи суспільства основним. Зрозуміло, що вертикальний тип субординації жорсткіший, ступінь підпорядкованості набагато глибший, ніж за горизонтальної залежності, коли відносини пом'якшуються, набуваючи характеру партнерства. Існуючий механізм субординації елементів економічної системи суспільства є визначальним, оскільки всі її елементи співіснують у глибокому, органічному взаємозв'язку та взаємодії, причому зворотний зв'язок, імпульси і сигнали знизу за важливістю можуть не поступатися тим, що надходять згори.
Другим принципом побудови економічної системи суспільства є її рухомість. Річ у тому, що кожне суспільство не є застиглим, воно постійно перебуває у русі, процесі змін і перетворень. Адже сама економічна система змінюється, вдосконалюється, у суспільстві відбуваються різні політекономічні процеси, які примушують вдаватися до певних дій, іноді навіть асиметричних. Це стосується і найблагополучніших країн Західної Європи і Північної Америки, коли зміна ціни на нафту може призвести до руйнівних наслідків для всього господарського механізму, як це сталося у 70-х роках ХХ ст. Ще більшою мірою це стосується країн третього світу, які нещодавно звільнилися від колоніальної залежності від держав-метрополій. Годі й казати про Україну, де у 90-х роках відбулося два просто-таки геологічні злами — перехід від адміністративно-командної системи до ринкової, з одного боку, вихід з Радянського Союзу внаслідок його розпаду та здобуття незалежності — з іншого. Тож не дивно, що економічна система нашої країни зазнала відчутного потужного удару, що спричинив надзвичайно затяжну економічну кризу.
Третім принципом побудови економічної системи є суперечливість. Криза в нашій державі може слугувати характерним прикладом тих складних проблем, які виникли у народному господарстві України через карколомне підвищення цін на російські енергоносії, що спричинило руйнацію нашої економіки на початку 90-х років. Ми бачимо наявність абсолютно різних складових всередині економічної системи, і це не може не створювати, а відтак і поглиблювати ріжного ґатунку "нестиковки", розбіжності.
Найглибшою суперечністю економічної системи суспільства є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами. Об'єктивний економічний закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил втілюється повністю лише інколи. Упродовж тривалих періодів історії цей закон, за висловом К. Маркса, здійснюється через своє нездійснення. Тут суперечність між виробничими відносинами суспільства і його продуктивними силами оголена. Найглибша причина цієї суперечності полягає у сталості, консервативності виробничих відносин, змінити які означає по суті змінити спосіб виробництва, наприклад, феодалізм на капіталізм, що є дуже складним процесом. Продуктивні ж сили зазнають безперервних імпульсів до розвитку, тому що саме виробництво, усі його галузі потребують систематичного оновлення засобів праці, зростання професійного, кваліфікаційного рівня виробників, невпинного науково-технічного прогресу.
Суперечність поміж виробничими відносинами і продуктивними силами розв'язується за допомогою змін насамперед у царині власності — тут головне поле або гальмування соціально-економічного розвитку країни, або, навпаки, її потужного піднесення. Наприклад, після запровадження непу в СРСР у 20-х роках ХХ ст. завдяки дозволу продавати на ринках власну продукцію за вільними цінами і наймати робітників та встановленню фактично ринкових відносин за найкоротший термін країна ожила, почало швидко зростати виробництво, у тому числі предметів народного споживання, відтак значно поліпшився життєвий рівень народу, зміцнився рубль. І, навпаки, із запровадженням у 30-х роках колгоспно-кріпацького ладу країна на довгі десятиріччя занурилась у вир дефіцитів всього і вся. Під сучасну пору кардинальні зрушення у виробничих відносинах, насамперед відносинах власності, створюють усі можливості для економічного розквіту України.
Окрім найважливішої ділянки — відносин власності, є (хоч і не такої ваги) ділянка розподілу, де також спорадично виникають проблеми і суперечності, які потребують якнайшвидшого розв'язання, інакше спонукальні мотиви до кращої праці, підвищення її продуктивності, що недавно діяли безвідмовно, починають не спрацьовувати. Тому у разі виникнення потреби слід своєчасно змінювати форми і системи заробітної плати робітників, оплату праці інших трудівників. Так само й інші елементи економічної системи також потрібно систематично удосконалювати.
Коли відживає своє вся система виробничих відносин, якщо навіть капітальним "ремонтом" уже нічого не можна досягти, це свідчить про глибоку невиліковну кризу самої економічної системи суспільства, і цю систему доводиться замінити іншою. За цих умов кардинальних змін зазнають не лише відносини власності, розподілу, всі виробничі відносини. У таку добу вся надбудова — держава, право, політика — має бути замінена іншою, новою, себто такою, що відповідає новому базису. Без такої відповідності економічні процеси у суспільстві стримуються, гальмуються, створюється новий спектр суперечностей, що негативно позначається на всьому народногосподарському організмі. Наприклад, в Україні існує нагальна потреба перейти від прямого державного управління низкою виробничих галузей до опосередкованого, оскільки надмірне державне втручання призводить до збільшення кількості суперечностей у суспільстві, створює нові проблеми. Наразі в країні розпочато докорінну реформу управління, яке має відповідати істотним новаціям у народному господарстві. Глибока структурна перебудова народного господарства потребує адекватної корекції методів державного управління, яка здійснюється нормальним цивілізованим шляхом, без революційних сплесків, руйнування усього і вся.
2.Моделі економічних систем.
Сукупність всіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі діючих в ньому майнових відносин і організаційних форм, являє собою економічну систему цього суспільства. Зрозумівши суть системи, можна зрозуміти багато закономірностей господарського життя суспільства.
Елементи економічної системи:
Основними елементами економічної системи є що базуються на сформованих у кожній економічній системі формах власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності , організаційні форми господарської діяльності, господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні, конкретні економічні зв'язки між господарськими суб'єктами.
В останні півтора-два століття в світі діяли різні типи економічних систем: два ринкові системи, в яких домінує ринкове господарство, - ринкова економіка вільної конкуренції (чистий капіталізм) і сучасна ринкова економіка (сучасний капіталізм) і дві неринкові системи - традиційна і адміністративно-командна. У рамках тієї чи іншої економічної системи існують різноманітні моделі економічного розвитку окремих країн і регіонів.
Ринкова економіка вільної конкуренції (чистий капіталізм):
Характерними рисами цієї економічної системи були: приватна власність на інвестиційні ресурси, ринковий механізм регулювання макроекономічної діяльності, заснований на вільній конкуренції, наявність безлічі самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту та товару.
Однією з головних передумов чистого капіталізму виступає особиста свобода всіх учасників економічної діяльності, не тільки капіталіста - підприємця, але найманого працівника.
Вирішальною умовою економічного прогресу стала свобода підприємницької діяльності тих, хто мав капітал. Був досягнутий новий рівень розвитку''людського фактора'', головної продуктивної сили суспільства. Найманий працівник і капіталіст - підприємець виступали як юридично рівноправні агенти ринкових відносин. Поняття ''вільний найманий працівник'' передбачає право вільного вибору покупця робочої сили, місце її продажу, тобто свободу пересування в межах ринку праці. Подібно всякому товароволодільця, реалізувати свій товар і отримав за нього гроші, найманий працівник мав свободою вибору предметів і способів задоволення потреб. Зворотною стороною свободи вибору стала особиста відповідальність за підтримання робочої сили в нормальному стані, за правильність прийнятого рішення і за дотримання умов трудової угоди.
Який механізм вирішення фундаментальних завдань економічного розвитку в розглянутій економічній системі? Вони вирішуються опосередковано, через ринок і ціни.
Коливання цін, їх більш високий або низький рівень служать індикатором суспільних потреб. Орієнтуючись на кон'юнктуру ринку, рівень і динаміку цін, товаровиробник самостійно вирішує проблему розподілу всіх видів ресурсів, виробляючи ті товари, які користуються попитом на ринку.
Підприємці прагнуть отримати все більший доход ( прибуток), гранично економно використовувати природні, трудові та інвестиційні ресурси та максимально широко реалізовувати такий ресурс, як свої творчі та організаційні (т.зв. підприємницькі) здібності в обраній ними сфері діяльності, що є потужним стимулом розвитку і вдосконалення виробництва, розкриває творчі можливості приватної власності.
Сучасна ринкова економіка (сучасний капіталізм):
У порівнянні з усіма попередніми ринкова система виявилася найбільш гнучкою: вона здатна перебудовуватися, пристосовуватися до внутрішніх і зовнішніх умов.
У другій половині нинішнього сторіччя, коли широко розгорнулася науково-технічна революція і стала особливо швидко розвиватися виробнича та соціальна інфраструктура, д-ва стало набагато активніше впливати на розвиток національної економіки, В зв'язку з цим змінився господарський механізм, організаційний форми господарської діяльності, економічні зв'язки між господарюючими суб'єктами.
У розвиненої ринкової економіки істотні зміни зазнає господарський механізм. Планові методи господарювання отримують подальший розвиток в рамках окремих фірм у вигляді маркетингової системи управління. У той же час на макро рівні розвиток планових методів пов'язане з державним регулюванням економіки.
Планомірність виступає як засіб активного пристосування до вимог ринку. В результаті і ключові завдання економічного розвитку отримують нове рішення. Так, питання про обсяг і структуру вироблюваної продукції вирішується на основі маркетингових досліджень в рамках фірм, а також аналізи пріоритетних напрямків НТП, прогнози розвитку суспільних потреб на макро рівні. Прогноз ринку дозволяє завчасно скорочувати випуск застарілих товарів і переходити до якісно нових моделей і видів продукції.
Маркетингова система управління виробництвом створює можливість ще до початку виробництва приводити індивідуальні витрати компаній, що виробляють основну масу товарів даного виду, відповідно до суспільно необхідними витратами.
Державні галузеві та загальнонаціональні програми (плани) так само впливають на обсяг і структуру вироблюваних товарів і послуг, забезпечуючи їх більшу відповідність змінюються суспільним потребам.
Завдання використання ресурсів вирішується в рамках великих компаній на основі стратегічного планування з урахуванням найбільш перспективних галузей. У той же час перерозподіл ресурсів на розвиток новітніх галузей відбувається за рахунок бюджетних асигнувань, державних загальнонаціональних і міждержавних програм, проведення НДДКР, в пріоритетних напрямках НТР. Наприклад, в даний час реалізується загальноєвропейські програми ''Еврика'', ''Еспріт''та ін
Нарешті, завдання розподілу створеного валового національного продукту вирішується не тільки на основі традиційно сформованих форм, але і доповнюється виділенням все більших ресурсів як великими компаніями, так і державою для вкладення в розвиток''людського фактора'': фінансування системи освіти, в т.ч. перепідготовки працівників різної кваліфікації, вдосконалення медичного обслуговування населення, соціальні потреби.
На соціальне забезпечення, реалізацію численних програм''боротьби з бідністю''в даний час прямує не менше 30-40% всіх державних бюджетних асигнувань у розвинених країнах з ринковою економікою.
У той же час великі фірми піклуються про своїх співробітників, прагнучи активізувати роботу персоналу, підвищити продуктивність праці, скоротити втрати робочого часу і тим самим зміцнити конкурентоспроможність фірми.
Традиційна система:
У економічно слаборозвинутих країнах існує традиційна економічна система. Цей тип економічної системи базується на відсталої технології, широкому поширенні ручної праці, багатоукладності економіки.
Багатоукладність економіки означає існування при даній економічній системі різних форм господарювання.
Зберігаються у ряді країн натурально-громадські форми, заснованої на громадському господарюванні і натуральних формах розподілу створеного продукту. Величезне значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засноване на приватній власності на виробничі ресурси та особистій праці їх власника. У країнах з традиційною системою дрібнотоварне виробництво представлене численними селянськими і ремісничими господарствами, які домінують в економіці.
В умовах відносно слабо розвиненого національного підприємництва величезну роль в економіці розглянутих країн часто грає іноземний капітал.
У житті суспільства переважають освітлені віками традиції і звичаї, релігійні культурні цінності, кастові і станові розподілу, стримуючи соціально-економічний прогрес.
Рішення ключових економічних задач має специфічні особливості в рамках різних укладів. Для традиційної системи характерна така особливість - активна роль держави. Перерозподіляючи через бюджет значну частину національного доходу, гос-во направляє кошти на розвиток інфраструктури і надання соціальної підтримки найбіднішим верствам населення.
Адміністративно-командна система (централізовано-планова, комуністична):
Ця система панувала раніше в СРСР і країнах східної Європи, і ряді азіатських держав.
Характерними рисами АКС є суспільна (а в реальності - державна) власність практично на всі економічні ресурси, монополізація і бюрократизація економіки в специфічних формах, централізоване економічне планування як основа господарського механізму.
Господарський механізм АКС має ряд особливостей. Він передбачає, по-перше, безпосереднє управління всіма підприємствами з єдиного центру - вищих ешелонів державної влади, що зводить нанівець самостійність господарських суб'єктів. По-друге, д-ва повністю контролює виробництво і розподіл продукції, внаслідок чого виключаються вільні ринкові взаємозв'язки між окремими господарствами. По-третє, державний апарат керує господарською діяльністю за допомогою, переважно, адміністративно - розпорядчих методів, що підриває матеріальну зацікавленість у результатах праці.
Повне одержавлення господарства викликає небачену за своїми масштабами монополізацію виробництва і збуту продукції. Гігантські монополії, що утвердилися у всіх галузях народного господарства і підтримувані міністерствами і відомствами, при відсутності конкуренції не піклуються про впровадження новинок техніки і технології. Для породжується монополією дефіцитної економіки характерна відсутність нормальних матеріальних і людських резервів на випадок порушення збалансованості господарства.
У країнах з АКС вирішення загальноекономічних задач мало свої специфічні особливості. Відповідно до панівними ідеологічними установками задача визначення обсягу і структури продукції вважалася дуже серйозною і відповідальною, щоб передати її рішення самим безпосереднім виробникам - промисловим підприємствам, радгоспам і колгоспам.
Централізоване розподіл матеріальних благ, трудових і фінансових ресурсів здійснювалося без участі безпосередніх виробників і споживачів, відповідно до заздалегідь вибраними як ''громадські'' цілями і критеріями, на основі централізованого планування. Значна частина ресурсів відповідно до панівними ідеологічними установками спрямовувалася на розвиток військово-промислового комплексу.
Розподіл створеної продукції між учасниками виробництва жорстко регламентувалося центральними органами за коштами повсюдно застосовується тарифної системи, а так само централізовано затверджуються нормативів коштів до фонду заробітної плати. Це вело до переваги рівного підходу до оплати праці
Відмінною особливістю розподілу продукції в АКС було привілейоване становище партійно-державної еліти.
Тема 5. Товарне виробництво. Товар і гроші.
План
1.Натуральне виробництво та товарне виробництво.
2.Товар і його властивості.
3.Гроші в системі товарних відносин. Функції грошей. Види грошей. Закони грошового обігу.
Література:
1.Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної
теорії.-К.: Вища школа, 1995.
2.Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – К.: Вища школа, 1994,
Гл.1.
3.Клімко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії. – К.: Вища
школа, 1997.
4.Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – К.: Видавничий центр
“Академія”, 1998.
5.Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. – К.: Либідь, 1998.
6.Самуэльсон П. Экономикс. В 2-х томах. Т.1. – М.: Высшая школа, 1992.
1.Натуральне виробництво та товарне виробництво.
НАТУРАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО:
Протягом усієї своєї історії людство знало дві форми суспільного виробництва — натуральну і товарну. Перша панувала в первісному суспільстві, при рабовласництві та феодалізмі. Друга, зародившись ще у період розкладу первісного ладу, існує й сьогодні і є визначальною формою виробництва в усіх розвинених країнах.
Тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, де вони вироблені, називають натуральним.
Такі відносини були історично першим типом економічної організації виробництва і у чистому вигляді існували лише у первісній общині, коли люди ще не знали суспільного поділу праці, не обмінювались між собою виробленою продукцією. Натуральне господарство панувало у патріархальній селянській общині, у феодальному помісті. Вироблені продукти праці у вигляді конкретного блага — їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що становлять певну споживну вартість, є природною формою багатства.
У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окремими суб'єктами чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має серйозного впливу на виробничу сферу і споживання. Отже, в умовах натуральної форми організації суб'єктами, які визначають, що виробляти, для кого виробляти і як організувати виробництво, є власники-працівники.
Натуральна форма виробництва має такі основні риси:
1. Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панівними економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності. Остання як суб'єкт господарської діяльності не вступає в економічні відносини іншими суб'єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення. Суспільство при цьому складається з маси відокремлених господарств (сімей, общин, помість, господарських регіонів).
Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються усі роботи — від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.
Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це призводить до автаркії — політики господарського відокремлення, самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці, зовнішньоекономічних зв'язків. Така політика є реакційною, оскільки в кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя населення.
Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб'єкта при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб. Домінуючою при цьому є ручна праця — кожний працівник усі основні роботи виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири тощо). Щоправда, всередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та їх групами.
Прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням.
Подібні зв'язки є способом руху вироблюваного продукту за такою схемою: виробництво — розподіл — споживання. Прямі натуральні зв'язки призводять до безпосереднього використання ви- роблюваного продукту самими виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального господарства. Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки примітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються, до середини XX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято понад 50 відсотків населення. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в нашій (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках).
ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО:
Товарне господарство— це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб'єктами не для власних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком
При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим виробництвом.
Товарні відносини формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.
Умовами виникнення товарного виробництва є такі:
Тоді не було б відносно рідкісних економічних благ і не було б потреби у вивченні економічної теорії, чи у тому, щоб «економити». Всі товари були б безплатними, як повітря»;
Товарне виробництво, що виникло як протилежність натуральному господарству ще 7—8 тис. років тому, зберігається і є ефективним сьогодні, має такі визначальні риси.
Продукт праці набуває форми товару. Він має бути відносно рідкісним і вироблятися для обміну, який стає невід'ємною рисою економічних відносин. Це призводить до того, що товарна форма виробництва стає відкритою системою організаційно-економічних відносин, яка долає обмеженість потреб, що характерно для натурального господарства, і сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.
Обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат (у товарах, що обмінюються, має бути однакова кількість праці). Здійснюється це через купівлю-продаж продуктів праці. Суспільство визнає товар як такий, що задовольняє його потребу на ринку після того, як його хтось купив. Інакше кажучи, товарна форма зв'язків є не прямою і безпосередньою, а опосередкована ринком форма зв'язків. Це також одна з генетичних особливостей товарного виробництва. Вона є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства, підвищення ефективності виробництва, оскільки призводить до подальшого поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і як результат — зростання продуктивності праці. До визначальних рис товарного виробництва також належать:
а) використання грошей як посередника обміну;
б) наявність конкуренції;
в) вільне ціноутворення;
г) стихійність розвитку як форма саморегулювання економіки.
Товарна організація виробництва і адекватна їй форма зв'язків еволюціонують разом з розвитком продуктивних сил, суспільним поділом і кооперацією праці.
Просте товарне виробництво грунтується в основному на праці самого товаровиробника, якому і належить вироблений ним продукт. Таке виробництво є дрібним, у ньому відсутній глибокий поділ праці. Товаровиробник виконує всі операції при виготовленні готового продукту і реалізує його з метою задоволення своїх потреб. Купівля-продаж на такій стадії розвитку товарного виробництва здійснюється через вільне ціноутворення і стихійний розвиток.
Водночас у суспільствах, яким було притаманне просте товарне виробництво, і виробництво, і розподіл в основному здійснювалися за традиціями, що склалися, і за наказом господаря (пана).
За цих умов “робити гроші” вважалося непристойною справою, було гріхом. Багатство у такому суспільстві належало не тим, хто «робив гроші», а тим, хто мав привілеї, землю, тобто багатство було наслідком могутності. Так, Юлій Цезар став багатим лише тоді, коли став правителем Іспанії.
Капіталістичне товарне виробництво створює ринкову систему, для якої характерно те, що люди можуть не тільки вільно обирати собі роботу, а і їх мають обрати. Праця, земля, природні ресурси, засоби виробництва стають товаром. Таке виробництво перетворюється на високомеханізоване із застосуванням комплексів машин, масове. Головними тут є галузі матеріального виробництва, що постійно розвиваються. Етапи розвитку капіталістичного товарного виробництва такі: а) 1770-1840 рр.: текстильна промисловість, текстильне машинобудування, обробка заліза, будівництво магістральних каналів, водяний двигун; б) 1840-1890 рр.: паровий двигун, будівництво залізниць, машино- і пароплавобудування, верстатоіндустріальна промисловість, чорна металургія; в) 1890-1930-1940 рр.: електричне, електротехнічне та важке машинобудування, лінії електропередач, кораблебудування, основна хімія, синтетичні фарби; г) 1930-1940-1980 рр.: автомобільна, літако- і тракторобудівна промисловість, моторизована зброя, виробництво товарів тривалого користування, синтетичних матеріалів, нафтохімічна промисловість.
Ринкова система активізує всі чинники виробництва, стимулює використання у виробництві заощаджень усіх громадян, суб’єктів господарювання. Значну роль у мобілізації останніх відіграють банки, інші фінансові установи, які платять за засоби, що беруться у кредит, відсотки, винагороду. Отже, «робити гроші» стає головною справою будь-якого суб’єкта господарювання.
Ідеї визначного англійського економіста Адама Сміта про невтручання держави у товарне виробництво, що були домінуючими в епоху мануфактурної стадії розвитку, порушуються з 1833 р. в США. Запроваджується спеціальний Акт, який встановлює систему інспектування з метою не допустити зловживань при використовуванні дитячої та жіночої праці. Згодом запроваджуються антимонопольні закони, системи соціального страхування, екологічні законодавства, різні обмежувальні нормативи для ринкових операцій тощо. Все це свідчить про те, що ринкове саморегулювання доповнюється державним.
Сучасне товарне виробництво тільки-но виростає з попереднього і тому має багато спільного з ним (великомасштабність, масовість, розвиненість матеріальної сфери) і специфічні риси, що тільки починають формуватися. Це знаходить вияв у пріоритетних напрямах розвитку. Домінуючими стають електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, засоби телекомунікації, оптичні волокна, нові керамічні матеріали, банки даних, інформаційні послуги. Все більшого значення набувають галузі нематеріального виробництва і особливо духовної сфери, що спрямовані на розвиток людини, задоволення її інтелектуальних потреб.
Відповідні зміни визначаються переходом від енергетичної до інформаційної складової: тобто інформатика і телекомунікації лежать в основі технологічного розвитку. Це призводить до появи принципово нових секторів виробництва: біотехнології, космічної техніки, в основі яких лежать мікроелектронні компоненти. Визначальною стає інтелектуальна праця, а головним багатством — людина.
Відповідно до вимог громадянського суспільства зростає вплив державних та недержавних інституцій (церкви, політичних сил, рухів, профспілок) на економічний розвиток, його соціальне спрямування.
2.Товар і його властивості.
Товар - це продукт, призначений не для власного споживання, а для обміну на інші продукти. Товарами можуть бути лише обмежені в кількості (рідкісні) продукти. Повітря, яким дихають люди, вода у вигляді дощу (чи в річці, озері, океані) не можуть бути товарами, тому що їх кількість необмежена. Товар має дві властивості: споживну вартість та вартість.
Споживна вартість - це здатність товару задовольняти певну потребу того, хто його купує. (Олівець - писати на папері, автомобіль - переміщуватись в просторі). Якщо якась річ не має споживної вартості, то її ніхто не купує, тобто вона не є товаром.
Ставши товаром, продукт повинен мати спроможність обмінюватися на інші товари. Ця властивість товару отримала назву мінової вартості.
Мінова вартість - це кількісна пропорція, в якій один товар обмінюється на другий. Мінова вартість є формою другої властивості товару - вартості. Вартість відображає соціально-економічну форму товару.
Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ, тому з'ясування її природи як другої властивості товару є більш складним. Вартість - те спільне, що знаходить відображення у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнюваними. Як споживні вартості товари якісно розрізняються, як вартості - мають спільну міру.
Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння різноманітних благ і послуг, якими вони обмінюються.
Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення товару, втілюються у величині вартості товару.
Розрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працю й відповідно індивідуальну і суспільну вартість товару.
Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природнокліматичних умовах. Згідно з цим у товарах втілюється різна індивідуальна вартість. Робочий час, витрачений на виробництво товару окремим виробником (підприємством), називається індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним, - індивідуальною вартістю.
Проте на ринку у процесі обміну враховується лише суспільна вартість. Величина її визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільно необхідним робочим часом, тобто тим робочим часом, який визначається наявними суспільно нормальними умовами виробництва при середньому в конкретному періоді і в даному суспільстві рівні уміння й інтенсивності праці товаровиробників.
Отже, величина вартості товару значною мірою визначається суспільно необхідними витратами і як правило, збігається з індивідуальними витратами праці тих товаровиробників, які доставляють на ринок переважну більшість товарів одного виду.
Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно кількості і обернено пропорційно продуктивній силі праці.
Базовою величиною для вимірювання вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної кваліфікації). Складна праця - кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки виробника, і створює більшу вартість, ніж проста. Складна праця зводиться до простої (редукція праці) через ринкові відносини.
У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це випливає з подвійної природи праці, яка створює товар.
З одного боку праця - це процес створення певного продукту або послуги. Це пов`язане з спеціалізацією виробництва. Результатом такого процесу завжди виступає певна конкретна споживна вартість. Така праця називається конкретною працею.
З другого боку, всякий процес праці - це процес затрат людської робочої сили, мозку, нервів. Ці затрати характеризують працю з її кількісного боку, не торкаючи її конкретної форми.
Ця праця в фізіологічному розумінні отримала назву абстрактної праці і саме вона створює вартість товару. Отже, вартість - це втілена в товарі абстрактна праця.
Абстрактна праця - це специфічна форма праці, яка властива лише товарному виробництву. Тому що вона виражає відносини відособлених виробників. Там, де нема відособленого виробництва необхідність цієї праці не виникає. А це означає, що вартість - це не природна, а суспільна властивість товару.
Саме тому вартість - це не просто втілена в товарі праця, а в першу чергу відношення між людьми, приховане речовою оболонкою.
3.Гроші в системі товарних відносин. Функції грошей. Види грошей. Закони грошового обігу.
Гроші – це багатофункціональна економічна форма, за допомогою якої здійснюється облік вартості, обмін, платежі, накопичення вартості. Гроші є одним з найбільш важливих розділів економічної науки. Вони є набагато більшим, ніж простий інструмент, що сприяє розвитку економіки. Добре діюча грошова система сприяє як повному використанню потужностей, так і повній зайнятості. Та навпаки, погано функціонуюча грошова система може стати головною причиною різких коливань рівня виробництва, зайнятості та цін в економіці.
Гроші – це категорія товарного виробництва і товарного обігу. Вони мають товарне походження і виражають певні виробничі відносини між товаровиробниками з приводу обміну продуктами праці через ринок. У грошах як загальному еквіваленті втілений безпосередньо суспільний характер праці. Вони дають змогу вимірювати суспільні витрати і отримані результати.
Гроші – це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом.
Суть грошей визначається, як правило, лише на основі їх функціонального застосування. Прикладом такого підходу може бути характеристика суті грошей в підручнику "Економікс" Макконнела та Брю. На питання "що таке гроші?" автори підручника дають відповідь: "Гроші є тим, що вони роблять. Все те, що виконує функції грошей, є грішми".
Незважаючи на багатовікові дослідження і велику кількість теоретичних концепцій грошей, людство сьогодні не має однозначної й остаточної відповіді на питання, що таке гроші. Уявлення, які не викликали сумнівів в одних суспільних умовах, зі зміною останніх вступали в суперечність з реальною дійсністю і відкидалися. Очевидно, все це можна пояснити тим, що суть грошей змінюється адекватно змінам характеру суспільних відносин, в яких вони функціонують. Тому для визначення суті грошей необхідно з’ясувати питання про їх походження, про причини, що зумовлюють виникнення та існування грошей в економічному житті суспільства.
На ранніх етапах розвитку людського суспільства відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий і епізодичний обмін, коли у первісних людей внаслідок щасливого збігу обставин (наприклад, вдале полювання, рибалка) з’являлись деякі надлишки продуктів, якими можна було обмінятись.
Розвиток суспільного поділу праці, зокрема виділення скотарства і землеробства, сприяв подальшому розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного. Поступово із загальної маси товарів стихійно виділялись такі, які почали відігравати роль головних предметів обміну. Такими товарами в одних місцевостях була худоба, в інших – зерно, в третіх – хутро тощо.
У одного й того ж народу в різні часи, на різних місцевих ринках і у різних народів в один і той же час існували різні найбільш ходові товари, які виконували роль загального еквіваленту. Врешті-решт, у процесі історичної еволюції товарного виробництва і товарного обміну відбувається перехід від загального товарообміну до грошової форми обміну.
Подальшим ступенем у розвитку грошей стало карбування металевих монет. Вважається, що перші монети з’явилися в Китаї та в країнах Близького Сходу в 8-7 ст. до н. е. Це були здебільшого мідні монети. Близько 4 тис. років тому в Асирії почали карбувати монети із золота.
Протягом тривалого часу в обігу використовували повноцінні монети, реальний зміст яких відповідав їх номінальній вартості. Скарбниці окремих країн не мали права отримувати прибуток від випуску монет. Та й назви багатьох грошових одиниць окремих країн встановлювалися відповідно до ваги їх металевого змісту. Так, приміром, фунт стерлінгів став грошовою одиницею Англії як фунт срібла.
Від 2-ї половини 19 ст. становище змінилося. Номінальна вартість монет почала відділятися від їхньої реальної вартості. В обігу з’явилися розмінні монети, номінальна вартість яких значно перевищувала їхню вагову вартість. Емісія таких монет стала прибутковою. Прибуток, отриманий від різниці між номінальною вартістю випущених в обіг грошей та витратами на їх емісію, дістав назву сеньйорат. Сеньйорат присвоювався скарбницями або центральними банками, що здійснювали грошову емісію.
Для багатьох країн із функціонуванням товарних грошей було характерним використання системи біметалевого обігу – паралельної емісії золотих і срібних монет. У цьому випадку державою встановлювалися фіксовані пропорції між їх номінальним визначенням. Паралельний обіг золотих і срібних монет породжував труднощі. При біметалевій системі гроші, вартість яких на ринку цінних металів нижча за їхню номінальну вартість, витісняють ті грошові одиниці, що коштують дорожче своєї офіційної ціни.
Епоху товарних (металевих) грошей заступила епоха грошей паперових. Як знаки вартості повноцінних товарних грошей, паперові гроші почали використовуватися понад тисячу років тому. Вважається, що вперше паперові гроші з’явились у Китаї ще у 18 ст. н. е. У Європі це сталося значно пізніше. У Франції емісія розпочалася 1783 р. Наприкінці 18 ст. банкнотний обіг мав місце в Англії.
Повний відхід од конвертованості паперових грошей в золото відбувся значно пізніше. Більшість країн Заходу припинила такий обмін під час великої депресії і в перші після кризові роки. Проте такий обмін залишився у сфері міжнародних валютних відносин. Однак від середини 1970 –х рр. Практика конвертованості паперових грошей у золото зовсім припинилася і на рівні міжнародних валютних відносин. Відбулось цілковите витіснення дорогоцінного металу зі сфери грошових відносин. Золото повністю втратило грошові функції. Сталася його демонетизація, і воно перетворилось на звичайний товар.
Гроші – не просто товар, а носій певних суспільних відносин, формування яких зумовило виділення із широкого ряду товарів одного – грошового.
Як результат тривалого історичного розвитку товару і форм вартості гроші самі не можуть бути застиглим, раз і назавжди даним явищем, а повинні постійно розвиватися як по суті, так і за формами існування.
Різноманітність і складність виробничих відносин, які втілюються в грошах, визначають множинність форм прояву самих грошей. Кожна з таких форм одержала назву функції грошей. Функція грошей – це певна дія чи "робота" грошей щодо обслуговування руху вартості в процесі суспільного відтворення.
Питання про функції грошей є одним з найбільш дискусійних у теорії грошей. Розбіжності стосуються не тільки трактування окремих функцій, а й їх кількості. Дискусії ведуться як між представниками різних теоретичних шкіл, так і всередині кожної з них.
У працях Д. Рікардо віддавалася перевага функцій грошей як засобу обігу. "Гроші, - писав він, - є товаром, … що служить загальним засобом обміну". У книзі англійського економіста Т. Крампа "Феномен грошей" грошові функції подано як засіб платежу, міра вартості, одиниця виміру, засіб обігу та засіб нагромадження багатства. У підручнику "Економікс" підкреслюється, що гроші виконують функції засобу обігу, міри вартості й засобу її збереження. Економісти Долан та Кемпбелл визначають гроші як засіб нагромадження. У книзі англійського економіста Л. Харріса "Грошова теорія" говориться про функції засобу обігу, засобу збереження вартості та одиницею рахунку і зовсім не згадуються функції засобу платежу і світових грошей.
Представники марксистської теорії грошей визнають п’ять їх функцій:
Міри вартості.
Засобу обігу.
Засобу нагромадження.
Засобу платежу.
Світових грошей.
Міра вартості - це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.
Це відбувається тому, що у товарах і грошах втілена абстрактна праця, причому певна її кількість. Тому за допомогою грошей відбувається порівняння вартості різних товарів. Вартість товарів, виражена у грошах, є його ціною. Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість грошового матеріалу прийняти за одиницю. Вона називається масштабом цін. У різних країнах за грошову одиницю були прийняті різні вагові кількості грошового металу.
Масштаб цін встановлює держава в законодавчому порядку, тоді як функцію міри вартості гроші виконують об’єктивно. Масштаб цін не залежить від зміни вартості грошового металу, бо він є фіксованою ваговою кількістю металу.
Гроші як міра вартості широко використовуються як рахункові, як одиниця рахування. За їх допомогою можна надати кількісного виразу всім економічним процесам і явищам на мікро- і макрорівнях, на всіх стадіях процесу суспільного відтворення, без чого неможлива їх організація й управління.
Всі звичайні товари, надходячи до сфери обміну, шукають собі грошовий еквівалент, який представлений там готовністю суб’єктів ринку купити відповідні товари. У зіткненні сторін – бажання продати і готовність купити – визначається в кінцевому підсумку мінова вартість товару чи сума грошей, якою товар оцінюється на ринку та яка задовольняє обох суб’єктів операції. До цього й зводиться економічний зміст вираження вартості за допомогою грошей в сучасних умовах.
Функцію міри вартості гроші виконують ідеально. Виробник заздалегідь, до появи з товаром на ринку, визначає ціну, за якою вигідно продати його. Але й при зустрічі з покупцем на ринку, де остаточно вирішується ціна товарів, наявність грошей у будь-якій формі не обов’язкова. Продаж взагалі може відбуватися в борг, під майбутні гроші, але ціна визначається в момент операції купівлі-продажу. Тим більше не потрібна наявність реальних грошей при встановленні товарних цін державними органами. Проте вони повинні мати чітке уявлення про мінову вартість грошей, яка фактично склалася і діє на ринку, щоб установити ціну, адекватну вартості товару.
Другою за значенням є функція грошей як засобу обігу. У цій функції гроші служать засобом реалізації товарів, виступають посередником у їх обміні. Цю функцію можуть виконувати лише реальні гроші, тобто наявні золоті монети, зливки і т. д., або їх паперові замінники.
Паперові гроші не мають власної вартості (за винятком вартості паперу і обробки), а тому, як і неповноцінні монети, вони є символами вартості. Держава, випускаючи паперові гроші, надає їм примусовий курс у законодавчому порядку і використовує їх як замінник повноцінних грошей.
Обмін товарів за допомогою грошей в цій функції здійснюється за схемою "Т – Г – Т".
Гроші як засіб обігу забезпечують перебіг товарів від виробника до споживача, після чого товари виходять із сфери обігу. Проте самі гроші залишаються в обігу, переходячи від одного суб’єкта до іншого.
З розвитком ринкових відносин і сфери використання грошей як засобу обігу розвивались і розширювалися вимоги до них.
У сучасних умовах використання грошей як засобу обігу здійснюється переважно в роздрібній торгівлі, при наданні послуг населенню, в міжнародній торгівлі та ін. Проте і в цих сферах поступово звужується використання функції засобу обігу завдяки проникненню сюди кредитних відносин.
Функцію засобу нагромадження гроші виконують, якщо за обміном товару на гроші не настане обмін грошей на товар і гроші залишать сферу обігу і утворять скарб.
Процес виробництва зумовлює необхідність нагромадження грошей і тимчасового вилучення засобів і предметів праці має накопичувати достатню суму грошей, а тому тією чи іншою мірою він виступає збирачем скарбів. При цьому можуть нагромаджуватись не тільки золото чи срібло, а й металеві та паперові знаки грошей.
Гроші є загальним виразником багатства, їх можна безпосередньо перетворити на будь-який товар. Тому якісно вони не мають меж, проте кожна реальна грошова сума кількісно обмежена і на неї можна придбати лише певну кількість благ. Тому існує суперечність між кількісною межею і якісною безмежністю грошей як загального виразника речового багатства.
Поряд з безпосереднім нагромадженням скарбів у монетній формі відбувається їх нагромадження у вигляді предметів розкоші з золота та срібла. Це приводить до того, що, з одного боку, все більш розширюється ринок для золота і срібла незалежно від виконуваної ними функції, а з другого –створюється приховане джерело пропозиції грошей, яке є особливо дійовим у періоди суспільних потрясінь.
У сучасних умовах сфера функціонування грошей як засобу нагромадження вартості розділилася на дві частини. У тій із них, де нагромадження вартості зумовлюється потребами розширеного відтворення, оборотом капіталу, має конкретно-цільове призначення і є відносно короткочасним, цю функцію гроші виконують у формі знаків вартості. У тій же частині, де нагромаджується абсолютне багатство, необхідне за межами усталеного процесу суспільного відтворення, воно носить форму скарбу й обслуговується дійсними грошима – золотом.
Гроші, що виконують функцію засобу нагромадження вартості, слід відрізняти від поточних резервів грошей як купівельних і платіжних засобів, які постійно створюються у суб’єктів грошового обігу внаслідок короткочасних розбіжностей між поточними грошовими надходженнями і витратами. Такі грошові кошти не припиняють, а лише уповільнюють свій рух, продовжуючи функціонувати як засіб обігу чи засіб платежу. Гроші ж, що обслуговують нагромадження вартості, на певний час виходять з обігу, зупиняють свій рух, і їх маса визначається іншими, більш широкими потребами, ніж потреби грошового обігу.
Проте ці відмінності між грошима в цих трьох функціях мають швидше теоретичний, ніж практичний характер. На практиці всі складові грошової маси виступають як єдине ціле і легко переміщуються із нагромаджень в обіг і навпаки.
У результаті виникнення кредитних відносин між товаровиробниками гроші виступають засобом сплати боргового зобов’язання, виконують функцію засобу платежу. Це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення.
Ця функція тісно пов’язана з функцією грошей як засобу обігу. В товарообороті, опосередкованому грошима (продаж заради купівлі), гроші виступали як швидкоплинний посередник і виконували функцію засобу обігу. Коли гроші здійснюють самостійний рух, переходячи від одного власника до іншого, то вони виконують функцію засобу платежу. Цю функцію вони здійснюють як у сфері товарного обігу (продаж товарів у кредит), так і поза ним (наприклад, сплата заробітної плати, податків, орендної плати, квартирної плати, комунальних послуг тощо).
З функції грошей як засобу платежу виникають кредитні гроші. Коли власник товару продає його в кредит, він не обмежується усним зобов’язанням покупця сплатити його, а вимагає боргову розписку, в якій, як правило, зазначаються товар, його ціна і строк погашення боргу. Така боргова розписка є попередником векселя, так само як останній є безпосереднім попередником кредитних грошей.
Обліком векселів займаються банки. Фактично банк скуповує векселі, розплачуючись за них власними векселями, які називаються банкнотами.
Банкнота – це зобов’язання банку, банківський білет, тобто кредитні гроші. Випуск банкнот банками здійснюється не лише під векселі, а й під золото та інші дорогоцінності.
Кредитні гроші, векселі, банкноти – важливі елементи функціонування ринку. В процесі становлення ринкових відносин, виникнення і зміцнення ролі фондових, валютних, товарних бірж, комерційних банків у нашій країні вони починають активно використовуватись у господарському механізмі.
Між кредитними і паперовими грошима існують суттєві відмінності. Так, паперові гроші виникають з функції обігу, в той час як кредитні – з функції платежу. Паперові гроші випускає держава, яка вимагає від усіх суб’єктів ринкових відносин приймати їх у всіх платежах. Такі гроші випускаються в обіг в міру потреби. Кредитні гроші випускаються банком, вони не обов’язкові для приймання, але забезпеченні золотом, іноземною валютою та іншими активами банку. Вони випускаються відповідно до суми товарних векселів і, таким чином, не перевищують потреби в них. Проте в сучасних умовах відмінності між паперовими і кредитними грошима стираються.
Світові гроші – це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.
Виділення функції світових грошей зумовлене особливостями руху вартості на світовому ринку, які визначаються поділом цього ринку державними кордонами. Завдяки такому поділу тут з’являється специфічний суб’єкт економічних відносин – держава, яка представляє і захищає інтереси країни в цілому. Тому на світовому ринку виникають економічні суперечності більш високого рівня, ніж на внутрішньому, які впливають і на відносини безпосередніх покупців та продавців.
Спочатку на світовому ринку панувала подвійна міра вартості – золото і срібло, але згодом функцію світових грошей почало виконувати тільки золото. Нині витіснення золота з грошового обігу стосується і світових грошей. Паперові знаки відіграють все більшу роль у міжнародних розрахунках. Проте золото залишається твердими і бажаними для всіх країн світовими грошима, надійним гарантом у міжнародних розрахунках.
Світові гроші функціонують як:
Загальний платіжний засіб.
Загальний купівельний засіб.
Абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі.
Як загальний купівельний засіб світові гроші функціонують при оплаті міжнародної товарної угоди наявними грошима (наприклад, придбання країною у надзвичайних умовах зерна, зброї тощо)
Як загальне втілення суспільного багатства гроші у світовому обігу виступають тоді, коли багатство переноситься з однієї країни в іншу (при переведенні підприємцями своїх грошей на зберігання за кордон, при наданні зовнішніх позик тощо). Для здійснення міжнародних платежів кожна країна потребує певного запасу золота. Тому золото у вигляді скарбу одночасно є резервним фондом світових грошей. Зростає також реальна роль у цій функції національних резервних валют та інших різновидів грошей.
В сучасних умовах на міжнародних ринках світові гроші, передусім як платіжний і купівельний засоби, виступають у вигляді національних грошових одиниць. Ці перетворення зумовлені самим розвитком світової економіки й адекватними йому змінами міжнародних платіжних відносин:
Сутність закону грошового обігу. Виконуючи функцію засобу обігу, гроші безперервно переміщуються від одного суб’єкта економіки до іншого. Такий рух грошей прямо чи опосередковано обслуговує купівлю-продаж товарів і послуг, тобто реалізацію створеного суспільного продукту. Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом.
Закони грошового обігу:
Між процесами реалізації суспільного продукту та грошовим обігом існує внутрішній зв’язок, який дістав назву законів грошового обігу. Ці закони визначають кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту за різних умов. Так, за умов нерозвинутості кредитних відносин сутність закону грошового обігу полягає в тому, що кількість грошей, які є в обігу, визначається сумою цін усіх товарів і послуг, що підлягають реалізації, поділеною на швидкість обігу грошової одиниці. Цей зв’язок можна виразити формулою:
де Мгр — кількість грошей, які перебувають в обігу;
Т — кількість товарів;
Ц — ціни товарів;
Ш — швидкість обігу грошової одиниці.
К. Маркс, проаналізувавши вплив розвитку кредиту, дещо модифікував цю формулу, увівши в неї нові показники: К — сума цін товарів, проданих у кредит цього року; П — сума цьогорічних платежів за попередніми борговими зобов’язаннями; ВВ — сума взаємопогашених платежів. У результаті формула набула вигляду:
Особливості дії законів обігу за повноцінних і неповноцінних грошей. Проте потрібно окремо зазначити, що закони грошового обігу діють по-різному за функціонування повноцінних і неповноцінних грошей. За функціонування повноцінних грошей, вартість яких визначається значними витратами на виготовлення їх матеріального тіла, поява в обігу певного надлишку таких грошей не викличе зміни загального рівня цін (за умови незмінності витрат виробництва на виготовлення як самих грошей, так і товарів). Такі гроші у разі появи їх надлишку в обігу просто тимчасово випадуть з нього, утворюючи скарб для своїх власників. Оскільки повноцінні гроші можуть зберігатись тривалий час без втрати своєї купівельної спроможності, то вони і лежатимуть у запасах до того моменту, коли в обігу не з’явиться дефіцит грошей, який приведе до їх зворотного залучення в обіг. Нагромадження таких повноцінних грошей (а в сучасних умовах золота) отримало назву тезаврації. Тобто в умовах функціонування повноцінних грошей не рівень цін товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки, кількість грошей, які перебувають в обігу, залежить від рівня цін.
У той самий час перехід до неповноцінних грошей зумовлює зовсім інші наслідки. Оскільки витрати виробництва на виготовлення матеріального тіла неповноцінних грошей є незначними, то випадіння їх з обігу та утворення скарбів з таких грошей за появи їх надлишку не відбувається. Тобто, якщо з’являється надмірна кількість неповноцінних грошей, останні не зникають з обігу, а продовжують там перебувати. Це приводить до того, що в умовах, коли кількість грошей перевищує потреби в них у грошовому обігу, відбувається загальна зміна номінального рівня цін. Тобто можна говорити про те, що з переходом до неповноцінних грошей відбулась зміна механізму підлаштовування економічних параметрів і відновлення рівноваги, внаслідок чого змінюється не кількість грошей в обігу, а рівень цін товарів.
Зако́н грошово́го о́бігу — загальний економічний закон, який визначає що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна об'єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів.
Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням:
де
M — об'єктивно необхідна маса грошей;
ΣPQ — сума цін товарів, що реалізуються за певний період;
ΣК — сума продажів товарів і послуг у кредит;
ΣП — загальна сума платежів, строк оплати яких настав;
ΣВП — сума платежів які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів;
V — швидкість обороту грошової одиниці за рік;
При прискоренні швидкості обігу грошей в економіці їх стає потрібно менше, тобто спостерігається обернена залежність.
Тема 6. Загальні основи ринку.
План
1.Сутність ринку, його суб’єкти та об’єкти. Умови формування та функціонування ринку.
2.Види ринків.
3.Інфраструктура ринку. Товарна і фондова біржі. Ринок праці. Банки та небанківські інституції.
Література:
1.Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища шк.., 1995. – 475 с.: іл.
2. Економічна теорія. Політекономія : Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. -3-тє вид., доп. і перероб.. -К.: Знання-Прес, 2004. -615 с.
3. Основи економічної теорії : Підручник/ О. О. Мамалуй, О. А. Гриценко, Л. В. Гриценко та ін., За заг. ред. О. О. Мамалуя; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -478 с.
4. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
5. Основи економічної теорії : Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. -К.: Алерта, 2005. -510 с.
6. Основи економічної теорії : Посібник/ В. О. Рибалкін, М. О. Хмелевський, Т. І. Біленко та ін.. -К.: Академія, 2002,2003. -351 с.
7. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -624 с.
8. Основи економічної теорії : Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . -5-те вид. виправлене. -К.: Знання-Прес, 2004. -614 с.
1.Сутність ринку, його суб’єкти та об’єкти. Умови формування та функціонування ринку.
Сутність ринку, об’єкти та суб’єкти ринку
Починаючи вивчення даної теми, слід запам'ятати, що її предметом є ринкова система, яку розуміють як систему ринків, цін і конкуренції. Вона забезпечує координуючі й організаційні механізми, що виключають хаос у ринковій економіці, який породжують свобода підприємництва і вибору. Ринкова система являє собою механізм, що виконує одночасно дві корисні функції: 1) сповіщає споживачів, виробників і постачальників ресурсів про рішення, які кожен з них прийняв; 2) синхронізує ці рішення, що забезпечує узгодження виробничих цілей.
Суспільною формою ринкової системи є ринкові відносини — зв'язки і відносини, які складаються між продавцями і покупцями та їх посередниками в процесі купівлі-продажу товарів. Суб'єктами ринкових відносин є споживачі як покупці, виробники товарів і постачальники ресурсів. Крім того, при аналізі ринкових відносин прийнято також вирізняти два таких основних суб'єкти: домогосподарства і підприємства.
Суб'єкти ринкових економічних відносин - ті, хто є їх носієм, тобто хто продає та купує:
практично кожна фізична особа, яка не обмежена законом у правоздатності та дієздатності;
групи громадян;
трудові колективи;
юридичні особи всіх форм власності,
держава.
Носії ринкових відносин — це, ті, хто займається індивідуально-трудовою діяльністю; державні підприємства; кооперативи; орендні підприємства; фермерські господарства; колективні господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; асоціації і консорціуми; спільні (змішані) підприємства, міжнародні економічні організації тощо. [2, c.187-189]
Одночасно суб'єктів ринкових відносин поділяють на виробників (продавців) та споживачів (покупців). Окрім того виділяють посередників, які "зводять" покупців та продавців. Такими посередниками є приватні комерсанти, банки, біржі, торгові філії, торгово-промислові палати, страхові компанії. Найкрупніший посередник - держава. Прийнято виділяти чотири крупні суб'єкти ринкового господарювання: домогосподарства, фірми, банки та державу (уряд).
Об'єктами ринкових відносин є те, для чого вони існують: насамперед, це :
товари та послуги (предмети споживання та засоби виробництва),
капітал,
праця,
земля та інша нерухомість,
цінні папери,
інтелектуальні досягнення (ідеї, відкриття тощо), інформація (у тому числі реклама).
Тобто об'єктами ринкових відносин є все те, що продається і купується.
Є декілька визначень ринку. Серед них:
1) це сфера обміну, в якій здійснюються угоди купівлі-продажу товарів і послуг; тобто це торгівля;
2) це сфера обігу, тобто форма товарно-грошового обігу, який включає не лише товарний обмін, а й грошовий обіг, обіг цінних паперів тощо;
3) це місце, де зустрічаються покупці та продавці;
4) це форма організації і функціонування економічних суб'єктів, що грунтуються на основі купівлі-продажу.
У цілому ринок як економічну категорію визначають:
— як сукупність економічних відносин, що виникають між суб'єктами економіки з приводу обміну результатами виробництва, товарного і грошового обігу та розподілу умов виробництва (виробничих факторів);
— як сферу економічних інтересів (потреб) суб'єктів економіки, де відбувається їх зіткнення і взаємодія;
— як форму об'єктивного і саморегульованого функціонування товарного виробництва.
У багатьох визначеннях ринку акцентується увага на системі відносин між людьми. Серед цих визначень найпоширенішими є такі:
— ринок — це інститут, або механізм, що зводить разом покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників окремих товарів і послуг);
— ринок означає групу людей, що вступають у тісні ділові відносини та укладають важливі угоди щодо будь-якого товару;
— ринок — це відносини між людьми, які проявляються через обмін, який функціонує на основі законів товарного виробництва й обігу.
Кожне із вказаних визначень відображає певні сторони ринкових відносин. Однак перевагу доцільно б віддати останньому. Річ у тому, що зводити ринок лише до обміну чи торгівлі недоцільно. Це означало б, що для переходу від адміністративно-командної системи управління до ринкової економіки достатньо перебудувати лише сферу обміну. Насправді ж цей процес значно складніший і для його здійснення необхідна докорінна перебудова всіх сфер господарської діяльності: сфери виробництва, сфери розподілу, сфери обміну і сфери споживання. [3, c. 74-76]
Ринок - синтетична категорія, за допомогою якої визначаються різноманітні за змістом і параметрами явища. Історично слово "ринок" характеризувало певне місце, де продавалися та купувалися товари. Як правило, це була торгова площа в центрі міста або спеціально обладнане приміщення, де зустрічалися продавці (власники товару) і покупці (власники грошей). Тут у результаті досягнутої домовленості встановлювалися ціни на товар, який в обмін на гроші переходив у руки покупця.
Внаслідок розвитку засобів зв'язку необхідність певного фізичного місця зустрічей для взаємодії продавців та покупців стає несуттєвою. Учасники товарно-грошових відносин одержують можливість контактувати й вирішувати свої проблеми іншим чином. "За наявності сучасних засобів зв'язку і транспорту, - пише Ф. Котлер, - купець може ввечері дати рекламу товару по телебаченню, зібрати сотні замовлень по телефону і вже на наступний день розіслати товари поштою, не вступаючи у фізичний контакт з покупцем".
Саме тому сьогодні економісти під терміном "ринок" розуміють будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців. Так, автори відомого підручника пишуть, що ринок - це інститут або механізм, що зводить докупи покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг.
Це - вузьке тлумачення категорії "ринок". У широкому розумінні ринок означає певний спосіб організації економічного життя, характерними ознаками якого є: самостійність учасників економічного процесу; комерційний характер їхньої взаємодії; суперництво (конкуренція) господарюючих суб'єктів; формування економічних пропорцій під впливом динаміки цін та конкурентної боротьби; ціни, що складаються на основі попиту та пропонування.
Суспільне господарство, яке функціонує на цих засадах, називають ринковою економікою, її антиподом є командна економіка, в якій діяльність господарюючих суб'єктів централізовано регулюється державою, народногосподарські пропорції формуються на базі директивних планів, а ціни встановлюються адміністративним шляхом.
Спеціалізація функцій ринку:
Основними соціально економічними умовами виникнення і функціонування ринку є, по-перше, суспільний поділ праці, завдяки якому відбувається спеціалізація виробників на виготовленні тих чи інших конкретних продуктів, і, по-друге, економічне відособлення окремих виробників як власників. Іншими словами, йдеться про різноманітність форм власності, серед яких чільне місце посідає приватна власність.
Економіка масового виробництва, на якій ґрунтується сучасний життєвий рівень, стала б неможливою, коли б виробництво і досі велось у рамках самозабезпечуючого домашнього фермерського господарства або в межах самодостатніх провінцій. Спеціалізація функцій дає змогу кожній особі і кожній сфері суспільної діяльності з найбільшою вигодою використати кожну специфічну відмінність кваліфікації і ресурсів. Навіть у примітивному господарстві знали, що краще ввести поділ праці: жінок зосередити на домашньому господарстві, чоловіків — на полюванні і риболовлі, людей похилого віку на виготовленні знарядь праці тощо. Спеціалізація не тільки ґрунтується на відмінності здібностей різних людей, але й сама викликає і посилює ці відмінності.
Спеціалізація часто вигідна навіть за відсутності природжених або набутих відмінностей у кваліфікації; часто тільки з її допомогою можна налагодити таке велике виробництво, яке дає можливість домогтися економії, пов'язаної з великим масштабом ведення справи. Два індійські близнюки могли б прийти до висновку, що одному із них краще виготовляти лише стріли, а іншому — тільки луки, навіть коли б їм довелося тягнути жеребок, щоб виявити кому що робити, — оскільки лише таким шляхом кожний із них зміг би застосовувати вдосконалені технічні прийоми і виготовляти достатню кількість цих предметів.
Щоб унаочнити, як спеціалізація викликає підвищення продуктивності праці, А. Сміт навів свій класичний приклад з виробництвом голок. Коли одна людина змогла б виготовити протягом дня у кращому випадку декілька дюжин недосконалих голок, то невелика група людей, в якій кожний за розподілом функцій виконує одні й ті ж прості операції, може за такий же період часу виготовити сотні тисяч високоякісних голок. Більше того, спрощення функцій, яке стало можливим у результаті спеціалізації, полегшує впровадження механізації і використання капіталу, що економить працю. У той же час воно допомагає уникнути марнотратного дублювання знарядь праці, неминучого тоді, коли кожному робітникові випадає бути майстром на всі руки; воно також зберігає час, який в іншому випадку витрачався б на перехід від однієї роботи до іншої. Ефективність спеціалізації найяскравіше ілюструється сучасною системою конвеєрного складання автомобілів. [4, c. 241-243].
Спеціалізація і поділ праці пов'язані з однією важливою проблемою — проблемою взаємозалежності. У сучасній економіці ця взаємозалежність доведена до досить високого рівня. Ніхто не виготовляє і найменшої частини того, що споживає. У період середньовіччя ремісник виробляв один товар і обмінював його на багато інших. Сьогодні робітник не виготовляє цілком навіть якийсь один товар, він може продукувати лише комірці для чоловічих сорочок або просто закріплювати болт на конвеєрі автозаводу. І може виявитися, що він усе життя тільки цим і займається. За цю роботу він отримує заробіток, який дає йому змогу купити товари, що виготовляються у різних кінцях світу. В усьому цьому може приховуватися небезпека.
Виходить, спеціалізація породжує повну взаємну залежність. Після розпаду Радянського Союзу криза фінансово-кредитної системи і грошового обігу порушили всю систему економічних зв'язків між підприємствами, що призвело до різкого спаду обсягів виробництва і значного зниження життєвого рівня українського народу. [5, c. 256-258]
На Україні особливо позначилося прогресуюче звуження економічної самодостатності колишніх республік, що практикувалося союзним центром. Про це свідчать факти, які часто залишаються поза увагою громадськості. В останні радянські часи Україна виробляла лише до 20 % кінцевого продукту. На виробництво товарів народного споживання припадало близько 28 %. А у військово-промисловому комплексі, що переважав у її промисловості, частка готової продукції була і того меншою — всього 3 %. І при тому, що на ВПК припадало до 40 % від усього обсягу виробництва, на задоволення потреб внутрішнього ринку йшло менше 18 % від усіх товарів власного виробництва.
Якщо у 1970 році наша республіка давала понад 250 млн. т умовного палива, споживаючи 210 млн. т, то через два десятиріччя вона вже змушена була його завозити. І немало — у перерахунку на світові ціни на 15 млрд. доларів. А згодом Україні довелося купувати енергоносії за цими цінами. За підрахунками фахівців, більш як 85—90 % загального обсягу спаду виробництва пов'язано з недостатньою забезпеченістю промисловості і сільського господарства України енергоресурсами.
У результаті такої інтегрованості української економіки в союзний народногосподарський комплекс вона дуже важко йшла до своєї самодостатності. Важливо сказати і про суто людський вимір. Вилучені на момент розпаду Союзу грошові вклади населення України в Ощадбанку, які в перерахунку за тодішнім курсом становили понад 150 млрд. доларів, так і залишилися в Москві, а відшкодовувати за це людям доводиться суверенній Україні.
Різноманітність форм власності та видів господарювання:
Другою умовою виникнення та ефективного функціонування ринкової економіки є різноманітність форм власності та видів господарювання. У поняття "власність" люди часто вкладають різний зміст. Поняття "власність" надзвичайно багатогранне. Воно має багато аспектів: юридичний, економічний, історичний. Тому, коли цим поняттям оперує юрист, то, зрозуміло, його цікавить насамперед правовий бік власності. Історик розглядатиме особливості інституту власності в різних країнах у різні епохи. Економісти розглядають власність насамперед з точки зору того, якою мірою вона сприяє ефективному використанню обмежених економічних ресурсів, як вона координує економічну діяльність. Замість слова "власність" часто використовують інше поняття — "привласнення". Що означає привласнення благ людьми? Це значить, що окремий індивід чи група людей або ж держава мають право володіти якимись конкретними благами, розпоряджатися ними і використовувати їх. Отже, власність — це сукупність прав окремої людини, групи людей, держави щодо володіння, розпорядження та використання конкретних благ. У цьому визначенні відображені лише найголовніші права, що випливають із власності. Власність породжує й інші права, наприклад, право відповідальності. Найповнішу інвентаризацію основних прав власності провів у свій час англійський юрист А. М. Оноре: право володіння, тобто виключний фізичний контроль над річчю; право користування — особисте використання речі; право управління (розпорядження) — прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ; право на дохід або від попереднього особистого використання речі, або від дозволу іншим особам користуватися нею; право на відчуження, споживання, марнотратство, зміну або знищення речі; право на безпеку — захист від експропріації речі; право на передачу речі в тимчасове користування або назавжди; право на безстроковість — річ належить власнику доти, доки він існує. Якщо власник — фізична особа (а не фірма, наприклад), то після його смерті річ успадковується; право заборони нераціонального використання речі; право відповідальності — можливість відчуження речі при потребі сплати боргів; право на відновлення порушених за якихось обставин прав власника.
Уся ця сукупність прав була породжена і розвивалася інститутом приватної власності. У країнах, де цей інститут переставав існувати, як це було в колишніх комуністичних країнах, місце прав власності займала не правова держава. Тому після здобуття незалежності перед Україною постало важливе завдання — побудова правової держави, відновлення інституту приватної власності.
Якщо у суспільстві всі економічні ресурси привласнює держава, то вона тим самим усуває домогосподарства та фірми від їх привласнення. Вони не зацікавлені у кращому використанні виробничих факторів, тому національна економіка стає неефективною.
Та саме недержавна власність стимулює раціональне використання виробничого потенціалу національної економіки. Ринкова економіка тому і надає перевагу недержавним власникам виробничих факторів. Підприємці, домогосподарства, власники землі та позичкового капіталу, залучаючи свої економічні ресурси у процес виробництва, планують отримувати за це прибутки, заробітну плату, ренту, дивіденди і відсотки. Недержавні власники економічних ресурсів стежать за тим, щоб ці ресурси застосовувалися якнайкраще і забезпечували їм максимальну вигоду. Там, де існує інститут приватної власності, на кожен клаптик землі і на кожну деталь виробляється документ, або, як говорять, "титул власності", що належить або безпосередньо комусь, або, якщо йдеться про власність акціонерного товариства, то непрямо акціонерам. Більше того, всі економічні ресурси мають ринкову ціну, отже, і кожен "титул" власності на виробничі фактори також має ринкову ціну. [6, c. 104-107]
Після здобуття незалежності в Україні панівною формою власності була державна, яка залишилась у спадок від колишнього СРСР, тому одним із найважливіших завдань, що виникло перед молодою державою, було створення умов для трансформації одержавленої власності в її різноманітні форми. Основним методом реалізації цієї трансформації є роздержавлення та приватизація власності. Мета в них одна — прискорене створення необхідних умов для функціонування повноцінної ринкової економіки. Однак, між ними існує і певна відмінність. Якщо під роздержавленням ми розуміємо формування різноманітних суб'єктів підприємницької діяльності всіх недержавних форм власності і ліквідацію майнової монополії держави в підприємницьких відносинах, то приватизація державного майна виступає як відчуження власності, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Тобто поняття "приватизація" дещо вужче за поняття "роздержавлення".
При здійсненні роздержавлення потрібно опиратися на ряд вихідних положень. Зокрема, необхідно привести форми господарювання у відповідність з характером розвитку і структурою виробництва, які об'єктивно передбачають наявність малих, середніх і великих господарств. Важливо виділити загальнонародні потреби й інтереси, реалізація яких не може бути раціонально здійснена на іншому рівні, крім державного. Такими потребами є оборона країни, охорона навколишнього середовища і життя, розвиток визначальних напрямів науки і техніки, підготовка кадрів, утримання непрацездатних. Ступінь значимості цих потреб, охоплення ними всіх і кожного роблять державну власність, покликану для їхньої реалізації, важливою основою суспільного життя. З розвитком цивілізації ці межі можуть мінятися, тобто вони рухливі. Важливо також, щоб господарські суб'єкти мали всі права товаровиробників, розвивали ініціативу, творчість, підприємливість, ощадливість, сприяли зростанню необхідних суспільству товарів та послуг.
За чистого ринку панівне становище займає приватна власність на матеріальні ресурси. Вона може ґрунтуватись на особистій трудовій діяльності та на найманій робочій силі. Особливе місце в приватній власності посідає особиста власність, тобто власність на предмети споживання.
У ринковій економіці на кожен клаптик землі та на кожну деталь устаткування існує документ, чи "титул власності", який належить або окремій особі, або, коли йдеться про власність корпорації, опосередковано індивідуальним акціонерам, що володіють корпорацією. Останнє свідчить про певну умовність розмежування приватної і колективної власності на матеріальні ресурси. [7, c. 119-121]
Важливо відзначити, що всі товари виробничого призначення мають ринкову грошову вартість. Таким чином, кожне зазіхання, або "титул власності", на товари виробничого призначення також мають ринкову вартість. Звичайна акція будь-якої компанії котирується за певну ціну, облігації відповідної компанії — за іншу ціну, іпотека під заклад будинку в свою чергу визначається певною сумою, ціна на будинок і на партію вантажу визначається на ринку нерухомого майна тощо.
Нині відносини в Україні характеризуються новими якісними показниками. Продовжується процес реформування відносин власності, розширення корпоративного і приватного секторів економіки. На кінець 2002 року недержавний сектор у промисловості становив за кількістю підприємств 97,4 % , а за обсягом виробництва — 83,4 % . В аграрному секторі економіки
здійснена персоніфікація земельних відносин шляхом паювання та створення господарських товариств, кооперативів, приватно-орендних підприємств, фермерських господарств. На недержавній основі виробляється практично вся аграрна продукція.
Водночас самі по собі перетворення власності створюють лише передумови для покращення ситуації в економіці. Однак без вирішення питань законодавчого захисту приватної власності, її інноваційно-технологічного наповнення, запровадження корпоративного управління, реальної участі в справах підприємництва пересічних акціонерів та представників трудового колективу не буде. Крім того, в перехідних умовах формується так звана рекомбінатна власність, яка лише за формою відрізняється від державної, а за ефективністю подекуди і поступається останній, що актуалізує проблему прозорості приватизаційних процесів, легалізації власності, а, зрештою, і тіньової економіки. В остаточному підсумку йдеться про запровадження комплексу заходів, що унеможливлять номенклатурно-клановий характер приватизації та забезпечать її транспарентність, економічну та соціальну ефективність. [7, c. 294-296]
Слід зазначити, що юридичні права індивідів на власність відносні й обмежені. Суспільство визначає, яку частку власності людина може заповідати своїм спадкоємцям і яка частина повинна перейти державі у вигляді податку на спадок та податку на нерухомість. Суспільство визначає також, скільки можуть отримувати власники підприємств комунального обслуговування, таких як електричні та газові компанії, і як вони повинні вести свої справи.
Навіть будинок людини — не його фортеця. Людина має підкорятися законам про зональні розцінки і, якщо треба, звільнити місце для залізниці або для робіт по розчищенню нетрів. Слід відзначити, що переважна частина економічного доходу суспільства не може бути капіталізована і перетворена на приватну власність. [8, c. 312-313]
2.Види ринків.
Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Їх підрозділяють на різні види залежно від умов діяльності суб'єктів ринкових відносин, відповідності чинному законодавству за ознакою простору дії, об'єкта купівлі-продажу та ін. Залежно від умов, у яких діють суб'єкти господарського життя, вирізняють вільний, монополізований і регульований ринки.
Вільний ринок - це ринок з великою кількістю виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного. В ньому немає обмежень в інформації про попит, пропонування, ціни, якість продукції тощо. Тут вільне ціноутворення, відсутні штучні бар'єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу з нього.
Монополізований ринок - це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників даного товару, застосовується його диференціація, існує дефіцит необхідної інформації, утруднений доступ до ресурсів, погоджуються дії учасників ринкових відносин. Регульований ринок - це ринок, який контролюється і регулюється державою за допомогою спеціальних заходів економічного та адміністративного характеру.
За ознакою простору дії вирізняють місцевий (у межах міста чи села), регіональний (певна територія якоїсь країни), національний і світовий ринки, а з точки зору відповідності чинному законодавству - легальний (офіційний) і тіньовий ринки.
Залежно від об'єктів купівлі-продажу розрізняють такі види ринків: товарів широкого вжитку, товарів промислового призначення, праці, цінних паперів, науково-технічних знань та ін.
Особливу класифікацію видів ринку застосовують фахівці з маркетингу. Вони розрізняють ринок продавця і ринок покупця. На першому більше влади мають продавці, а найактивнішими "діячами" вимушені бути покупці. На другому, навпаки, більше влади мають покупці й найактивнішими "діячами" вимушені бути продавці.
Залежно від того, хто є покупцем товару, що продається і з якою метою він купується, розрізняють також споживчий ринок, ринки виробників, проміжних продавців, державних установ і міжнародний ринок.
Споживчий ринок - окремі особи і господарства, які купують товари для особистого споживання.
Ринок виробників - організації, що купують товари для використання їх у процесі виробництва.
Ринок проміжних продавців - організації, що купують товари для наступного перепродажу їх з прибутком для себе.
Ринок державних установ - державні організації, що купують товари або для наступного їх використання у сфері комунальних послуг, або для передачі цих товарів тим, кому вони потрібні.
Міжнародний ринок - покупці за межами країни, включаючи закордонних споживачів, виробників, проміжних продавців, держави і установи.
3.Інфраструктура ринку. Товарна і фондова біржі. Ринок праці. Банки та небанківські інституції.
Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних, приватних і громадських інститутів (організацій і установ) і технічних засобів, що обслуговують інтереси суб'єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ефективну взаємодію та регулюють рух товарно-грошових потоків.
Розрізняють організаційно-технічну, фінансово-кредитну та науково-дослідну інфраструктуру ринку.
До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі й аукціони, торгові доми і торгові палати, холдингові й брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку.
Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють банки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій. Це - всі ті, хто здатен здійснювати і здійснює мобілізацію тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення.
Науково-дослідницька інфраструктура ринку включає в себе наукові інститути з вивчення ринкових проблем, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади. Тут ми розглянемо лише деякі елементи інфраструктури ринку. Особливе місце серед елементів інфраструктури належить біржам.
Біржа (гол. "beurs", нім. "borse") - це установа, де здійснюється купівля-продаж масових товарів (товарна біржа), цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), нерухомого майна (біржа нерухомого майна), робочої сили (біржа праці). Як правило, біржа - це приватне, акціонерне товариство, акції якого за стандартом не приносять дивідендів, а лише надають право здійснювати торгові операції.
В Україні вже створено чимало бірж. Серед них: Українська універсальна біржа, Українська універсальна агропромислова біржа, Українська фондова біржа та інші. У зв'язку з переходом до ринку найбільшого поширення в Україні набули товарні біржі.
Товарна біржа - це комерційне підприємство, різновид товарного ринку оптової купівлі-продажу товарів масового виробництва, на якому реалізація здійснюється без попереднього огляду за зразками і стандартами при наперед встановлених розмірах мінімальних партій і на якому формуються ринкові ціни в залежності від фактичного співвідношення попиту і пропозиції. Діяльність товарних бірж в Україні регулюється законом "Про товарну біржу". В світовій практиці до біржових товарів належать 60-70 найменувань.
Для товарної біржі характерні такі риси:
1) регулярність функціонування;
2) ведення торгівлі однорідними товарами з певними характеристиками на основі жорстких правил і в спеціальному місці;
3) продаж біржових товарів здійснюється за допомогою представлених зразків, або стандартів, а самі товари на біржі відсутні.
Всі операції на товарних біржах поділяються на два види: операції з реальним товаром, які передбачають наявність товару на момент угоди, і строкові, або ф'ючерсні операції, тобто попередній продаж товару, якого ще не виробили. Більшість біржових операцій (90 і більше відсотків) складають саме ф'ючерсні угоди. Метою ф'ючерсної угоди є не продаж чи придбання реального товару, а отримання різниці в цінах, яка виникає до терміну завершення угоди, тобто спекуляція, а також страхування (хеджування) від втрат, пов'язаних зі зміною цін на товари.
Фондова біржа - це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами (див. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу"). Основними видами цінних паперів є векселі, акції, облігації тощо. Членами біржі можуть бути індивідуальні торговці паперами та кредитно-фінансові інститути.
Фондова біржа виконує такі функції: забезпечує мобілізацію тимчасово вільних грошових засобів; встановлює ринкову ціну (курс) цінних паперів; здійснює переміщення капіталу між галузями. Операції на фондовій біржі, в залежності від терміну, на який укладається угода, поділяють на касові і строкові. Касові операції розраховані на оплату угод безпосередньо після їх укладення (від 2-х до 14 днів, в залежності від біржі). Строкові операції здійснюються у випадку, коли угода купівлі-продажу акцій укладається в даний момент, а її оплата відстрочена на заздалегідь встановлений період. Строкові операції дозволяють здійснювати спекулятивні операції і одержувати спекулятивний прибуток.
Органічною частиною сучасних міжнародних валютно-фінансових відносин, які забезпечують концентрацію валютних операцій, формування, взаємозв'язок і динаміку валютних курсів, є валютна біржа. Валютна біржа - це комерційне підприємство, яке здійснює купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами.
З появою бірж в Україні з'являються і нові види професійних занять та робочих місць для населення. Операції купівлі-продажу на біржах здійснюють брокери, маклери і дилери, оскільки приватні особи на біржі не допускаються.
Брокер (англ. "broker" - посередник) - це посередник при укладенні угод між покупцями і продавцями товарів. Ними можуть бути брокерські фірми, контори і незалежні брокери. Брокери підготовляють, оформляють і реєструють договори купівлі-продажу, здійснюють нагляд за правильністю біржового торгу.
Дилери (англ. "dealer" - біржовий маклер) - це, як правило, представники фірм, що хочуть продати чи купити біржовий товар. На відміну від брокерської діяльності, дилерська передбачає наявність певного початкового капіталу і поєднується в більшій мірі з комерційним ризиком.
Маклер (нім. "makler" - посередник) - це теж посередник біржових торгів, який фіксує укладення угод між членами біржі (брокерами, дилерами).
На відміну від товарної, фондової та валютної біржі, біржа робочої сили (біржа праці) формується державою. Відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" цей інститут інфраструктури ринку у нас називається державною службою зайнятості.
У службі зайнятості не відбуваються процеси купівлі-продажу товару - робочої сили. Згідно із Законом послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою зайнятості безплатно, при цьому вона не вирішує питань про ціну робочої сили. Основними завданнями служби зайнятості є:
* аналіз та прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку робочої сили;
* консультування громадян та власників підприємств, установ та організацій про можливості одержання роботи та забезпечення робочою силою;
* облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;
* допомога громадянам у доборі підходящої роботи, а роботодавцям - у доборі потрібних працівників;
* організація навчальної діяльності, професійної підготовки та перепідготовки громадян;
* реєстрація безробітних та надання їм у межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і матеріальної тощо.
До інфраструктури ринку входить розгалужена система приватних, кооперативних, державних, змішаних гуртових і роздрібних торговельних структур, які визначають стан двох форм торгівлі в країні: гуртову і роздрібну.
Роздрібна торгівля - це торгівля, яка включає всю підприємницьку діяльність, пов'язану з продажем товарів і послуг безпосередньо кінцевим споживачам для їх особистого, сімейного чи домашнього використовування. До роздрібної торгівлі належить величезна мережа магазинів, яка включає універмаги, універсами, спеціалізовані магазини, супермаркети, магазини самообслуговування, склади, магазини тощо.
Гуртова торгівля - це частина внутрішньої торгівлі, яка охоплює продаж товарів як великими, так і малими партіями з метою їх перепродажу або виробничого споживання. Гуртова торгівля здійснюється за цінами, які нижчі від роздрібних цін, але вони повинні забезпечувати нормально працюючому промисловому та торговельному підприємству відшкодування витрат, внесення платежів у бюджет і створення фондів економічного стимулювання та прибуток. Гуртова торгівля стимулює збут товарів, формує їх асортимент, складає і транспортує товари.
Найбільш впливовими гуртовими торговельними структурами є великі торговельні фірми, торгові доми, дистриб'юторські фірми тощо.
Торговельні фірми - це фірми, які займаються здійсненням операцій в основному по купівлі-продажу товарів. Торговельні фірми бувають або вузькоспеціалізованими та універсальними, які торгують широкою номенклатурою виробів.
Торговий дім - це торговельна фірма, яка закуповує товар у виробників або гуртовиків своєї країни і перепродує їх за кордон, або закуповує іноземні товари за кордоном та перепродує їх місцевим гуртовим і роздрібним торговцям, а також споживачам. Їхня діяльність дуже широка: вони здійснюють операції за свій рахунок і за дорученням клієнтів, за внутрішньою, гуртовою і роздрібною торгівлею, працюють за широкою номенклатурою товарів, беруть участь у виробництві продукції. Для виконання своїх функцій торгові доми мають сітку магазинів, складські приміщення, транспортні засоби тощо.
Дистриб'ютер (від англ. "distributer" - розподільник) - окрема фірма або агент промислового підприємства, які здійснюють реалізацію продукції і виступають як торгівці за договором на основі угоди про право на продаж в окремому регіоні. Угода фірми передбачає виконання дистриб'ютором ряду функцій, пов'язаних з реалізацією товару: організацію реклами в даному регіоні, передпродажну підготовку технічно складних товарів, наданням покупцям сервісних послуг, аналіз кон'юнктури ринку та відгуків покупців про придбані ними вироби фірми тощо.
У практиці ринкових зв'язків широко використовуються і такі форми організації оптової торгівлі як аукціон, ярмарок.
Аукціон (від лат. "auctio (auctionis)" - продаж з публічних торгів) - це спеціально організований ринок товарів з визначними властивостями, що діє періодично у певному місці і в наперед обумовлений час на умовах змагання між покупцями. Право придбання товарів на аукціоні надається покупцям, які запропонували вищу ціну. На відміну від інших форм реалізації (через магазини, ярмарки і т. п.) аукціон передбачає не одночасне, а почергове пропонування товарів: до реалізації пропонується один товар (лот), після його продажу (або зняття з аукціону) - наступний і т.д.
Аукціони розрізняють внутрішні і зовнішні, відкриті і закриті тощо. У світовій практиці відомі декілька способів ведення акціонерних торгів: 1) з підвищенням цін; 2) з постійним пониженням цін. В умовах переходу України до ринку аукціон розглядається як один із способів приватизації державних та муніципальних підприємств.
Ярмарок (від нім. "jahrmakt" - щорічний ринок) - це ринок оптової торгівлі, який організовується регулярно, періодично і функціонує в певному місці, у встановлений час, а також сезонна розпродажа одного або багатьох видів товару. Ця своєрідна форма ринку має можливість при порівняно невеликих витратах у короткий термін на невеликих площах здійснювати плідні контакти між партнерами з метою укладення угод, обміну інформацією, реклами фірми та її продукції. Ярмарки бувають універсальні, багатогалузеві, галузеві і спеціальні. За останні роки в Україні ярмарки набувають все більшого розвитку.
Ринок засобів виробництва, предметів споживання і послуг, що стає все більш орієнтованим на конкретний, часто індивідуальний попит, викликав до життя появу і таких нових форм реалізації як лізинг, інжиніринг та ін.
Лізинг (від англ. "leasing" - оренда, майновий найм) - угода між орендарем, власником майна (машин, устаткування, транспортних засобів і т.д.) і орендатором про передачу майна в оренду на визначений строк за певну плату. За своїм економічним змістом лізинг являє собою специфічну форму кредитування продажу без передачі права власності на товар орендарю.
Інжиніринг (від англ. "engineering" - інженерно-консультаційні послуги) - це виділений у самостійну сферу діяльності комплекс інженерно-консультаційних послуг комерційного характеру щодо підготовки, забезпечення процесу виробництва та реалізації продукції, щодо обслуговування будівництва та експлуатації промислових, інфраструктурних сільськогосподарських та інших об'єктів. Інжинірингові послуги діляться на дві групи: 1) послуги, пов'язані з підготовкою виробничого процесу; 2) послуги на забезпечення нормального ходу процесу виробництва і реалізації продукції.
Аудиторська фірма - це незалежна висококваліфікована організація, яка на замовлення клієнта та за його кошти здійснює ревізію його господарської діяльності з метою виявлення прорахунків та резервів вдосконалення, контролює й аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, бухгалтерські звіти та баланси.
Холдингова компанія - акціонерна компанія, капітал якої використовується переважно для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю за їхньою діяльністю й отримання доходів. За своєю структурою і характером діяльності холдингова компанія виконує, як правило, лише фінансові операції. Вона тримає контрольні пакети акцій інших фірм і діє через свої філії.
Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки України. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій й матеріально-фінансового забезпечення.
Ба́нківська систе́ма — сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, що діють в рамках загального грошово-кредитного механізму. Включає Центральний банк, мережу комерційних банків і інших кредитно-розрахункових центрів. Центральний банк проводить державну емісійну і валютну політику, і є ядром резервної системи. Комерційні банки здійснюють усі види банківських операцій.
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень закону «Про банки і банківську діяльність». Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами послуг. Національний банк України визначає види спеціалізованих банків та порядок набуття банком статусу спеціалізованого. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.
Cтруктура банківської системи:
У країнах з розвиненою ринковою економікою склалися дворівневі банківські системи. Верхній рівень системи представлений центральним (емісійним) банком. На нижньому рівні діють комерційні банки, що підрозділяються на універсальні та спеціалізовані банки (інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, банки споживчого кредиту, галузеві банки, внутрішньовиробничі банки), і небанківські кредитно-фінансові інститути (інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, трастові компанії).
Типи банківських систем:
Міжнародна практика знає кілька типів банківських систем: розподільна централізована банківська система; ринкова банківська система; банківська система перехідного типу.
Банківська система розподільного (централізованого) типу має такі особливості:
Держава є єдиним власником. Монополія держави на формування банків.
Однорівнева банківська система.
Відповідальність держави по зобов'язанням банків.
Банки підкоряються уряду і залежать від його оперативної діяльності.
Кредитні і емісійні операції зосереджені в одному банку.
Керівник банку призначається центральною або місцевою владою державними органами управління.
На противагу розподільної (планово-адміністративної) системі банківська система ринкового типу має такі відмінності:
Відсутністю монополії держави на банківську діяльність.
Емісійні і кредитні функції розділені між собою. Емісія готівки зосереджена в центральному банку, кредитування підприємств та населення здійснюють різні ділові банки — комерційні, інвестиційні, інноваційні, іпотечні, ощадні і т. д.
Комерційні банки не відповідають по зобов'язанням держави, так само як і держава не відповідає по зобов'язанням комерційних банків.
Банківська інфраструктура:
Банки як елементи банківської системи не можуть успішно розвиватися лише у взаємодії з іншими її елементами і, перш за все, з банківською інфраструктурою. До її елементів відносяться:
Законодавчі норми, що визначають статус кредитної установи, перелік виконуваних ним операцій.
Внутрішні правила здійснення операцій, що забезпечують виконання законодавчих актів та захист інтересів вкладників, клієнтів банку, його власних інтересів, в цілому методичне забезпечення.
Побудова обліку, звітності, аналітичної бази, комп'ютерна обробка даних, управління діяльністю банку на базі сучасних комунікаційних систем.
Структура апарату управління банком.
Тема 7. Суб`єкти ринкової економіки.
План
1. Закон попиту і пропозиції.
2. Сутність та функції домогосподарств, їх доходи та видатки.
3. Суть, умови та види підприємницької діяльності.
4. Суть, ознаки та види підприємств.
5. Капітал підприємства і його кругообіг. Оборот капіталу.
6. Витрати виробництва та їх структура.
Література:
1. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища шк.., 1995. – 475 с.: іл.
2. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник/ Г. Н.
Климко, В.П. Нестеренко,Л.О. Каніщенко та ін.; За ред. Г.Н. Климка, В.П.
Нестеренка. - 2-ге вид., перероб. і допов. - К.: Вища шк. Знання, 1997.
- 743с. (с.205-224)
3. Основи економічної теорії/ За ред. С. В. Мочерного: Посібник для
студентів вищих навчальних закладів. - К.: ВЦ “Академія”, 2001. - 472c.
(с.25-28, 163-170).
4. Микитенко І. Формування сукупних доходів і витрат у домогосподарствах// Економіка АПК. -2002. -№ 6. - С. 107-111.
5. Кундицький О. Фінансова база видатків домогосподарств у перехідній економіці України // Наукові записки. - Тернопіль, 2003. - Вип.12, ч.2. - с.31–33.
6. Гордієнко Л. А. Фінансова політика регулювання доходів домогосподарств // Облік, контроль і аналіз в управлінні підприємницькою діяльністю. - Черкаси, 2004. - С.17–19.
7. Витрати і доходи домогосподарств України у 2001 році/ Державний комітет статистики України. -К.. -2002. -126 с.
8. Соціально-економічне становище домогосподарств України в 2005 році (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств) // Праця і зарплата. -2006. -№ 41. - С. 6-7.
9. Шерстюк Л. І. Сучасна структура доходів домогосподарств та проблеми її дослідження // Проблеми розвитку державних і місцевих фінансів. - К., 2003. - С.382–386.
10. Ватаманюк М.М. Споживча поведінка домогосподарств в умовах перехідної економіки // Фінанси України. - 2004. - № 12. - С. 75-76.
11. Башнянин Г.І. Політична економія: [В 2 ч.]: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. -К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. -526 с.
12. Гордієнко Л. А. Проблеми формування фінансів домогосподарств // Теорія і практика сучасної економіки. - Черкаси, 2003. - С.51–53.
13. Горбачик А. Сприйняття економічних змін і стратегії виживання домогосподарств // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001. - № 4 . - с. 26-34.
14. Іванюк Т. І. Заощадження домогосподарств - вагоме джерело інвестування в національну економіку // Проблеми і перспективи розвитку фінансової системи України. - К., 1998. - С.161–166.
1. Закон попиту і пропозиції.
Попит та пропозиція — економічна модель, що описує процес ціноутворення на ринку. Ця модель вводить поняття попиту та пропозиція в якості універсальних характеристик ринку та доводить, що, за умовами певних припущень, ці характеристики урівноважуються та приводять до встановлення певної ціни на даний товар. При цьому попит — представлена на ринку потреба в товарах, а пропозиція — кількість товару, який є на ринку або може бути доставлений на нього. Висновок моделі про урівноваження добре відповідає поведінці великого числа ринків та вважається важливим економічним законом.
Попит — це запит фактичного або потенційного покупця, споживача на придбання товару за наявних у нього коштів, що призначені для цієї покупки. Попит відображає, з одного боку, потребу покупця в деяких товарах або послугах, бажання придбати ці товари або послуги в певній кількості і, з іншого боку, можливість сплатити за покупку по цінах, що знаходяться в межах «доступного» діапазону.
Разом з цими узагальненими визначеннями попит характеризується рядом властивостей і кількісних параметрів, з яких перш за все слід виділити об'єм або величину попиту. З позицій кількісного виміру попит на товар, розуміється як об'єм попиту, означає кількість даного товару, яку покупці (споживачі) бажають, готові і мають грошову можливість придбати за деякий період за певними цінами. Іншими словами — попит як об'ємний показник характеризує кількість продукту, яку покупці здатні, мають намір, будуть, купувати по різних можливих цінах. Але окрім ціни на величину попиту впливає і ряд інших чинників, які іноді називають неціновими. Це перш за все споживчі смаки, мода, величина доходів (купівельна спроможність), величина цін на інші товари, можливість заміщення даного товару іншими.
Закон попиту — величина (об'єм) попиту зменшується у міру збільшення ціни товару. Математично це означає, що між величиною попиту і ціною існує обернено пропорційна залежність (проте не обов'язково у вигляді гіперболічно представлено формулою y = a/x). Тобто підвищення ціни викликає зниження величини попиту, зниження ж ціни викликає підвищення ціни попиту.
Природа закону попиту не складна. Якщо у покупця є певна сума грошей на придбання даного товару, то він зможе купити тим менше товару, що більша ціна і навпаки. Звичайно, реальна картина набагато складніша, оскільки покупець може залучити додаткові кошти, придбати замість даного товару інший — товар субститут. Але в цілому закон попиту відображає головну тенденцію — згортання об'єму закупівель зі зростанням цін на товар в умовах, коли грошові можливості покупця обмежені певною межею.
Нецінові фактори, які впливають на попит:
та інфляційні очікування.
Пропозиція характеризує можливість і бажання продавця (виробника) пропонувати свої товари для реалізації на ринку за певними цінами. Таке визначення змальовує пропозицію і відображає її суть з якісного боку. У кількісному плані пропозиція характеризується своєю величиною та об'ємом. Об'єм, величина пропозиції — це кількість продукту (товару, послуг), яку продавець (виробник) бажає, може і здатний згідно з наявністю або продуктивними можливостями запропонувати для продажу на ринку протягом деякого періоду часу за певної ціни.
Як і об'єм попиту, величина пропозиції залежить не тільки від ціни, але і від ряду нецінових чинників, включаючи виробничі можливості (див. Крива виробничих можливостей), стан технології, ресурсне забезпечення, рівень цін на інші товари, інфляційні очікування.
Закон пропозиції — при інших незмінних чинниках величина (об'єм) пропозиції збільшується у міру збільшення ціни на товар.
Зростання величини пропозиції товару при збільшенні його ціни обумовлене в загальному випадку тією обставиною, що при незмінних витратах на одиницю товару із збільшенням ціни росте прибуток і виробникові (продавцеві) стає вигідним продати більше товару. Реальна картина на ринку складніша за цю просту схему, але виражена у ній тенденція має місце.
2. Сутність та функції домогосподарств, їх доходи та видатки.
Ринкові відносини - це відносини щодо купівлі-продажу між такими носіями цих відносин, як домогосподарства, підприємства, фінансовий сектор, держава та зовнішньоекономічний сектор (закордон).
Центральне місце в цих відносинах належить домогосподарствам (домашнім господарствам).
Домашнє господарство — це економічно відокремлена група населення, яка самостійно, власними зусиллями отримує доход і самостійно здійснює витрати. Вона фактично збігається з сім'єю, якій притаманні зазначені риси. Наприклад, якщо дві чи три сім'ї, батьки, сини, внуки проживають разом і ведуть домашнє господарство не відокремлено, а спільно, то вони становитимуть одне домогосподарство. Якщо ж ці дві, три сім'ї розділились на окремі суб'єкти, що господарюють у домашніх умовах, то це вже буде відповідно два чи три домогосподарства.
Економіка працює завдяки домогосподарствам і заради домогосподарств. Останні виступають основними споживачами кінцевої продукції, саме для них виготовляються предмети споживання, які задовольняють потреби людини. Отже, домогосподарство — основні покупці на ринку. Водночас вони і продавці на ринку, однак продавці не готової продукції, а ресурсів, з яких виготовляються товари і послуги. Тобто домашнє господарство - це первинний елемент економіки, що складається з однієї чи більше осіб, які ведуть спільне господарство, виконуючи такі функції: забезпечення економіки факторами виробництва; використання зароблених при цьому коштів для поточного споживання товарів послуг і заощаджень з метою задоволення своїх потреб [4, c. 107-110].
В Україні, якщо вважати складом сім'ї три особи, налічується близько 16 млн. домогосподарств.
Не слід плутати термін «домогосподарство» з терміном «сім'я». Термін «домогосподарство» більш чітко прив'язаний до територіальних меж окремої господарської одиниці, включає членів домогосподарства, що не є родичами, і передбачає існування економічних відносин власності всередині домогосподарства та виробничих відносин (якщо вони існують). У ринковій економіці вони виконують дві основні економічні функції: основного постачальника економічних ресурсів і основної витратної групи в національному господарстві.
В економічній системі суспільства домогосподарства безумовно виступають у ролі отримувачів доходів. Важливо проаналізувати такі основні джерела доходів домогосподарств, як заробітна плата, відсотки на вкладений капітал, доходи від інвестиційних товарів, дивіденди, отримання плати за кредит, доходи від ведення особистого підсобного господарства тощо. Для систематизації основних джерел доходів в економічній літературі використовуються дві основні класифікації розподілу доходів домогосподарств. Це — функціональний розподіл доходів і особистий розподіл доходів.
Вивчаючи розподіл доходів, важливо звернути увагу на причину такого явища ринкової економіки, як нерівномірність розподілу доходів. Необхідно проаналізувати сутність категорій прожитковий мінімум, оптимальний споживчий бюджет, мінімальний споживчий бюджет, трансфертні платежі [5, c. 31-33].
Отримавши доходи, кожне домогосподарство їх витрачає. Тому аналізуючи доходи господарюючих одиниць, не можна обійти увагою витрати домогосподарств. Отриманий дохід витрачається у двох основних напрямах, з метою задоволення таких цілей: споживання і заощадження.
Закономірності поведінки господарюючих суб'єктів на ринку допомагає зрозуміти аналіз таких понять: ефект доходу, ефект заміщення, закон спадної граничної корисності, правило максимізації корисності, бюджетні лінії, криві байдужості.
З'ясувавши сутність категорії «домогосподарство», джерела доходів господарюючих суб'єктів та напрями їх витрат, важливо визначити місце домогосподарств в економічній системі суспільства. У першу чергу — це важіль встановлення економічної рівноваги. У даному разі слід проаналізувати рівність інвестицій і заощаджень, сукупних витрат і вартості виробленого продукту, попиту і пропонування. Домогосподарства також мають надзвичайно важливе значення в економіці суспільства, оскільки вони разом узяті формують сукупний попит, який зорієнтовує всю ринкову систему в цілому. Безумовно, роль домогосподарств у державі визначається їх статусом постачальників ресурсів, а саме: робочої сили, капіталу, грошей, готових товарів, призначених для задоволення потреб особистих і суспільних.
Сьогодні інтерес до вивчення діяльності домосподарств зростає, оскільки постійно з року в рік посилюється їх значення в економіці. В Україні, наприклад, значно збільшилась їх частка у валовому внутрішньому продукті [6, c. 7-9].
В економічній теорії вважається, що основними власниками ресурсів (капіталу, землі, праці та підприємницької здатності) є домогосподарства. Насамперед, вони - власники ресурсу праця, тобто робочої сили. Адже всі працездатного віку члени сім'ї мають здатність до праці і можуть її використовувати в процесі виробництва (господарській діяльності). У розвинутих ринкових відносинах, коли широкого розмаху набуває приватна власність, домогосподарства (члени сім'ї) є власниками й інших ресурсів: капіталу, землі тощо. В Україні, у процесі роздержавлення та приватизації породжуються домогосподарства — власники фірм, землі, техніки, обладнання тощо. Домогосподарства, як власники ресурсів, виносять їх на ринок, продають тим, хто в майбутньому їх використовує в господарській діяльності, а взамін одержують відповідну плату, або доход. Доход, одержаний тими, хто на ринок поставляє робочу силу, називають заробітною платою. Доход, одержаний від надання матеріальних ресурсів — сировини і капітального обладнання, називають рентним доходом, або доходом у вигляді процентів. Доход, одержаний від реалізації підприємницької здатності, називають прибутком [7, c. 126].
Як зазначено вище, доходи домогосподарства одержують від реалізації на ринку основних ресурсів —праця, капітал, земля та підприємницька здатність.
Існують два підходи до цієї проблеми:
1. Функціональний, який вказує на спосіб, за допомогою якого грошовий доход домогосподарств ділиться на заробітну плату, ренту, процент і прибуток. Тут сукупний доход розподіляється відповідно до функції, яку вказує одержувач доходу. Заробітна плата виплачується за працю (найманим працівникам), рента і процент за ресурси, що перебувають у власності і передаються в тимчасове користування. У США доходи за функціональною ознакою розподіляються приблизно таким чином:
Заробітна плата - 73%
Доходи власників - 8%
Прибуток корпорацій - 8%
Процент - 10%
Рента - 1 %
Усього - 100%
Як бачимо, найважливішим джерелом доходів домогосподарств є заробітна плата, що виплачується робітникам і службовцям підприємствами і організаціями, в яких вони працюють.
2. Особистий підхід — спосіб, згідно з яким сукупний доход суспільства розподіляється між окремими домогосподарствами. В теорії і практиці розподіл доходу оцінюється у такий спосіб: усі домогосподарства (сім'ї) розподіляють на п'ять рівних за чисельністю груп: питома вага кожної з груп становить 20%. Групи такі: найбідніша, далі йдуть заможніші ідо п'ятої групи потрапляють найбагатші. В США найбідніша група одержує близько 4,6% доходів, за ними йдуть друга, третя та четверта групи, які одержують відповідно 10,8% 16,9% та 24,1%. А найбагатші (п'ята група) отримують 43,7% усіх доходів у суспільстві [8, c. 6].
Доходи домогосподарств характеризуються такими основними показниками:
• грошові доходи домогосподарства, які складаються з суми грошових та натуральних (в грошовій оцінці) надходжень, одержаних домогосподарством як на регулярній основі, так і разово у вигляді оплати праці, доходів від підприємницької і самостійної трудової діяльності, доходів від власності, надходжень від продажу нерухомості, майна, продукції особистого підсобного господарства, худоби, продуктів, отриманих в порядку самозаготівель, а також соціальних допомог, пенсій, стипендій, грошових допомог, інших грошових доходів;
• загальні доходи домогосподарства включають грошові доходи, вартість спожитої продукції, отриманої з особистого підсобного господарства або в порядку самозаготівлі (за винятком матеріальних затрат на її виробництво), вартість подарованих домогосподарству продуктів харчування, суму пільг та субсидій на відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, на придбання скрапленого газу, твердого, рідкого палива, а також – суму пільг на оплату санаторно-курортних путівок, послуг міжміського транспорту та зв’язку;
• сукупні ресурси домогосподарства, які складаються із загальних доходів, використаних заощаджень, приросту позик, кредитів, взятих домогосподарством, а також - повернених домогосподарству боргів. Цей показник відображає потенційні ресурси домогосподарства, отримані у відповідному періоді, незалежно від джерел їх надходження [9, c. 386].
Показники витрат домогосподарств:
Домогосподарства виступають як основні витрачальники доходів. Частина доходів домогосподарств надходить державі у вигляді індивідуальних податків (податків із доходів громадян), а залишок розподіляється на особисте споживання та особисте нагромадження. У США особисті податки становлять біля 15%, видатки на особисте споживання - 82% і особисте нагромадження — 3—4% всіх доходів домогосподарств.
Як бачимо, основна частина витрат домогосподарств пов'язана з особистим споживанням. Споживацька поведінка домогосподарства визначається такими особливостями:
- домашнє господарство виступає єдиним економічним суб'єктом і реалізує свої потреби як єдине ціле, єдиний споживач;
- допускається, що домашнє господарство отримуючи доходи від продажу послуг факторів виробництва витрачає їх повністю (після сплати податків) на споживання і заощадження;
- вважається, що домашнє господарство може споживати всі споживчі блага, які на даний момент виробляються; ці блага уявляються нескінченно подільними і є повна інформація про їх споживчі властивості.
Споживач (домогосподарство) ставиться в умови економічного вибору: йому потрібно розподілити свої доходи між різними благами, що задовольняють його потреби. При придбанні благ він повинен одержати набір максимальної корисності.
У мікроекономіці та макроекономіці детальніше розглядається споживацький вибір домогосподарства та споживання як макроекономічна категорія.
Тут ми зупинимось лише на найзагальніших поняттях, що характеризують домогосподарство як споживача вироблених у суспільстві благ [10, c. 75-76].
По-перше, споживні витрати домогосподарств складаються з:
1. Витрат на придбання товарів тривалого користування;
2. Витрат на придбання товарів нетривалого користування;
3. Витрат на послуги.
В розвинутих країнах більшу половину споживчих витрат домогосподарств становлять витрати на послуги.
По-друге, поведінка споживача (домогосподарства) на ринку визначається збігом його бажань із можливостями. Бажання може бути описане так званою кривою байдужості, тобто лінією, що відображає набори товарів однакової корисності.
По-четверте, витрати домогосподарств на споживання благ та послуг обумовлюються спеціальною функцією споживання, середньою та граничною схильністю до споживання, їх впливом на обсяг виробництва ВВП завдяки так званому мультиплікативному ефекту.
Витрати домогосподарства включають всі види витрат на споживання і на неспоживчі цілі, крім витрат, пов’язаних із здійсненням ними підприємницької, самостійної трудової та фермерської діяльності.
З іншого боку, витрати – це сума платежів домогосподарства за товари та послуги, отримані у звітному періоді, суми коштів, направлених ними на купівлю акцій, сертифікатів, валюти, нерухомості, на будівництво, допомогу родичам і знайомим, на вклади до банківських установ, на податки (крім прибуткового) та інші внески.
Для аналізу використання ресурсів домогосподарства застосовуються такі показники:
• споживчі витрати - це грошові витрати домогосподарства і окремих його членів на купівлю продуктів харчування, алкогольних та тютюнових виробів, непродовольчих товарів, а також – на оплату особистих послуг. Включаються всі витрати домогосподарств на ці цілі незалежно від місця їх здійснення (у торговельній мережі, зі складу підприємства, організації, на ринку чи у окремих громадян). До цієї статті включається також вартість куплених продуктів харчування, для годування тварин домашніх улюбленців (котів, собак, папуг тощо) та непродовольчих товарів для них (ремінців, кліток, ліків тощо);
• грошові витрати включають споживчі витрати, витрати, пов’язані з веденням особистого підсобного господарства (купівля насіння, добрив, сільськогосподарського реманенту тощо), грошову допомогу родичам та іншим особам, витрати на купівлю нерухомості, на будівництво житла та господарських будівель, на придбання акцій, сертифікатів, валюти, вклади до банківських установ, аліменти, обов’язкові податки (крім прибуткового), збори та внески, а також – інші грошові витрати, які не згадувалися раніше. Грошові витрати включають суми, фактично сплачені домогосподарством по відповідних статтях, і не враховують вартості натуральних надходжень, пільг та субсидій;
• сукупні витрати складаються з грошових витрат, вартості спожитих домогосподарством та подарованих родичам та іншим особам продуктів харчування, отриманих з особистого підсобного господарства та в порядку самозаготівель, вартості подарованих продовольчих товарів, суми пільг та субсидій на оплату житлово-комунальних послуг, суми пільг на оплату телефону, проїзду у міжміському транспорті та дотацій на путівки в санаторно-курортні заклади. Вартість подарованих домогосподарством родичам та іншим особам продуктів харчування, отриманих з особистого підсобного господарства, включається до сукупних витрат у разі постійного характеру надання цієї допомоги. Сукупні витрати характеризують структуру використання домогосподарством сукупних ресурсів і відображають реальний поточний стан матеріального добробуту домогосподарства [11, c. 354-356].
Грошові витрати складаються з суми споживчих та неспоживчих грошових витрат. Грошові витрати включають суми, фактично сплачені домогосподарством по відповідних статтях, і не враховують вартість натуральних надходжень, безготівкові пільги та субсидії.
Споживчі грошові витрати - це грошові витрати домогосподарства на купівлю продуктів харчування, алкогольних та тютюнових виробів, товарів та послуг (одягу та взуття, оплату житла, води, газу, електроенергії та інших видів палива; меблів, предметів домашнього побуту, побутової техніки та товарів для щоденного обслуговування житла; витрати на охорону здоров’я, транспорт, зв’язок, відпочинок та культуру, освіту тощо).
Неспоживчі грошові витрати – включають витрати, пов’язані з веденням особистого підсобного господарства (купівля насіння, добрив, сільськогосподарського реманенту тощо), грошову допомогу родичам та іншим особам, витрати на купівлю нерухомості, на будівництво та капітальний ремонт житла та господарських будівель, на придбання акцій, сертифікатів, валюти, вклади до банківських установ, аліменти, обов’язкові податки (крім прибуткового), збори та внески, а також інші грошові витрати, які не згадувалися раніше. Сукупні витрати складаються з суми споживчих та неспоживчих сукупних витрат. Сукупні витрати включають фактично сплачені грошові витрати домогосподарства, вартість натуральних надходжень, суми пільг та безготівкових субсидій.
Споживчі сукупні витрати складаються з грошових витрат, а також вартості спожитих домогосподарством продовольчих товарів, отриманих з особистого підсобного господарства, в порядку самозаготівель або подарованих родичами та іншими особами, суми отриманих пільг та безготівкових субсидій на оплату житла, комунальних продуктів та послуг, суми пільг на оплату телефону, проїзду у транспорті, путівок для лікування, оздоровлення та відпочинку, на оплату ліків, вітамінів, інших аптекарських товарів, медичних послуг (в тому числі стоматологічних послуг, проведення обстежень та отримання процедур, лікування в стаціонарі тощо).
Неспоживчі сукупні витрати складаються з грошових та негрошових витрат домогосподарства на допомогу родичам та іншим особам; витрат на купівлю нерухомості, на капітальний ремонт, будівництво житла та господарських будівель, на придбання акцій, сертифікатів, валюти, вкладів до банківських установ, аліментів, обов’язкових податків (крім прибуткового), зборів, внесків, та інших грошових платежів, використаних заощаджень, позик та повернених домогосподарством боргів.
Сукупні ресурси домогосподарства складаються із грошових та негрошових доходів, використаних заощаджень, приросту в обстежуваному періоді позик, кредитів, боргів, узятих домогосподарством, а також повернених домогосподарству боргів. Цей показник відображає потенційні ресурси домогосподарства, отримані в обстежуваному періоді, незалежно від джерел їх надходження [12, c. 51-53].
Місце домогосподарства в обігу товарів, ресурсів і доходу:
Фінанси домогосподарств є засобом створення та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. Джерелом створення вказаних фондів є заробітна плата й інші джерела доходів кожного громадянина чи його сім'ї. До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержані від здачі в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери тощо [13, c. 27].
До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг інші витрати. Домогосподарства за своєю економічною суттю — це господарські структури виняткового типу, діяльність яких ґрунтується на створенні й використанні фондів фінансових ресурсів. Ця підсистема найбезпосередніше пов'язана з іншими підсистемами фінансової системи.
Так, домогосподарства одержують кошти з бюджету та від господарських структур у рахунок оплати праці та при одержанні безоплатних послуг від держави. Зі свого боку домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні й використанні страхових фондів, є суб'єктами фінансового ринку. Економічна суть і призначення кожної із підсистем найповніше розкривається в їхній взаємодії та методах впливу на інші системи економіки держави [14, c. 104].
3. Суть, умови та види підприємницької діяльності.
Підприємництво як система економічних відносин у нашій літературі в умовах командно-адміністративної системи не розглядалося. Командно-адміністративна система несумісна зі свободою господарювання. В економічній науці підприємництво характеризувалось як система відносин капіталістичної економіки, як експлуататорське явище. На практиці підприємництво заборонялося.
Водночас світовий досвід переконливо доводить, що сьогодні без винахідливих ділових людей, без розвитку різних форм підприємницької діяльності подальший розвиток економіки неможливий. У сучасних умовах підприємництво виступає основним напрямом удосконалення господарської діяльності. Що ж таке підприємництво?
Підприємництво — це вільна, ініціативна діяльність людей у різних сферах виробництва, що здійснюється на власний страх і ризик з метою одержання прибутку. Підприємництво є необхідною визначальною рисою ринку, його обов'язковим атрибутом. Якщо нема підприємців, то нема й ринку, і навпаки.
У науковий обіг поняття "підприємець" увів англійський економіст Р. Кантільйон на початку XVIII ст. До підприємців він зараховував людей з нефіксованими доходами — ремісників, селян, тобто тих, хто вів економічну діяльність в умовах нестабільності та непередбаченості цін. Головною рисою підприємця він уважав готовність до ризику. Прагнення підприємця отримати високий прибуток спонукає Його творчо застосовувати свої здібності, йти на ризик, сумлінно працювати. Він прагне проявити себе як особистість, реалізувати свої ідеї, зробити їх надбанням суспільства. Усе це робить підприємницьку діяльність локомотивом економічного, соціального і культурного розвитку людського суспільства.
За нинішніх умов науковці визначають підприємця як суб'єкта пошуку й реалізації нових можливостей у впровадженні НТП та нових ідей, розробки нових технологій, здійснення нововведень, застосування нових способів обслуговування споживачів і освоєння нових сфер прикладання капіталу.
Підприємець є центральною фігурою в бізнесі. Він прагне найефективніше поєднати всі фактори виробництва в єдиному господарському процесі з метою найраціональнішого втілення своїх ідей. У ринковій економіці саме підприємець повинен першим розгадати, які товари й послуги завтра знадобляться споживачам. Його діяльність має певні переваги:
по-перше, підприємець, як правило, завжди має можливість досягти кращих результатів, тому що він є висококваліфікованим спеціалістом, який добре знає свою справу;
по-друге, підприємець може краще працювати на споживача. Прогнозуючи його запити, він намагається виробляти продукцію для задоволення не тільки нинішніх, а й майбутніх потреб;
по-третє, лише підприємець здатний організувати виробництво таким чином, щоб затрачені ресурси дали найбільшу віддачу. Отже, задоволення суспільних потреб тут відбувається найефективнішим способом.
Найхарактерніші риси підприємця влучно визначив відомий економіст Й. Шумпетер. До них належать:
1) намагання виготовляти нові блага або надавати нові якості благам, що виробляються;
2) прагнення до освоєння нового ринку збуту;
3) використання нових видів сировини або напівфабрикатів, запровадження нових методів виробництва;
4) здійснення відповідної реорганізації виробництва.
Щоб постійно здійснювати вдосконалення виробництва, запроваджувати нові способи організації, випуск нових товарів, потрібно мати відповідні якості: волю і здібності, здатність визначати головні напрями діяльності, часто "плисти проти течії", долаючи опір консервативних сил; здійснювати вплив на інших результатами своєї діяльності, витратами сил та енергії.
Виходячи з наведених характеристик, підприємництво можна визначити як уміння вести справу, генерувати й використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, проявляти творчість в організації виробничої діяльності. Воно виступає головним чином як прояв економічної та організаційної творчості й новаторства.
Основні види підприємництва:
Виробниче підприємництво є найважливішим видом підприємницької діяльності. Воно спрямоване на виробництво товарів та надання послуг. Ця діяльність ведеться підприємствами, які виготовляють різноманітну продукцію, виконують різні роботи, надають різні послуги — виробничі, побутові, інформаційні, створюють духовні блага тощо. До виробничого підприємництва належать також їдальні, кав'ярні, перукарні, агрофірми і подібні.
До комерційного підприємництва належать торговельні організації та окремі особи, що продають предмети споживання та засоби виробництва.
Посередницьке підприємництво представляють установи та окремі особи, які надають посередницькі послуги підприємцям і споживачам. Така потреба виникає тоді, коли виробник не може сам продати товар або замовник хоче знайти підрядчика для виконання певних робіт. Посередницькі фірми можуть також надавати інформаційні, маркетингові, консультаційні та інші послуги.
Фінансове підприємництво — це, по суті, різновид комерційного. Відмінність його від останнього в тому, що об'єктом купівлі-продажу тут виступає специфічний товар — гроші, валюта, цінні папери. Агентами фінансового підприємництва є комерційні банки, фондові біржі та громадяни-підприємці.
Страхове підприємництво є особливою формою фінансово-кредитних відносин. Страхові компанії здійснюють страхування життя, майна й отримують від цього доходи, які вкладають в облігації, акції інших компаній, у державні цінні папери. Отже, вони надають довгострокові кредити підприємствам і державі. З розвитком страхового підприємництва все більшого значення набуває страхування ризику.
Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на свій ризик діяльність для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.
Відповідно до Закону "Про підприємництво", (07.02.91р., №698-XІІ зі змінами та доповненнями) підприємцями (суб'єктами підприємницької діяльності) в Україні можуть бути:
громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності й дієздатності;
юридичні особи всіх форм власності, установлені Законом "Про власність", (07.02.91 р. №697-12 зі зм. і доп.)
Не допускається заняття підприємницькою діяльністю військовослужбовцем, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади й керування, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці із правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення строку, установленого вироком суду. Особи, що мають непогашену судимість за розкрадання, хабарництво й інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких суспільствах і їхніх союзах (об'єднаннях) керівні посади й посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
Основними принципами підприємництва є:
вільний вибір діяльності;
залучення на добровільних початках до здійснення підприємницької діяльності майна й засобів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програми діяльності й вибір постачальників і споживачів виготовленої продукції, установлення цін відповідно до законодавства;
вільне наймання працівників;
залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних і інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення встановлених законодавством платежів;
cамостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності.
4. Суть, ознаки та види підприємств.
Домінуюче місце серед суб'єктів підприємництва належить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах та послугах.
На всіх етапах розвитку економіки основною її ланкою є саме підприємство. Саме на підприємстві здійснюється виробництво продукції, відбувається безпосередній зв'язок працівника з засобами виробництва. Підприємство самостійне здійснює свою діяльність, розпоряджається продукцією, що випускається, отриманим прибутком, що залишився в його розпорядженні після сплати податків і інших обов'язкових платежів.
В умовах ринкових відносин ключовою фігурою виступає підприємець. Статус підприємця здобувається за допомогою державної реєстрації підприємства. При цьому суб'єктом підприємницької діяльності може бути як окремий громадянин, так і об'єднання громадян. Таким чином, підприємство - це самостійний суб'єкт, що хазяює, створеним чи підприємцем об'єднанням підприємців для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.
Часто в економіці використовується термін "фірма”, під яким розуміється економічний суб'єкт, що займається різними видами діяльності і володіє господарською самостійністю. Інакше, фірма - це організація, що володіє і веде господарську діяльність на підприємстві.
Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються виходячи з економічного та правового становища підприємства.
Поняття "підприємство" є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.
Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ст. 62 Господарського кодексу України, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.
Згідно ст. 62 Господарського кодексу України підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської ("бізнесової") організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності. Визначення "основна ланка", з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого - від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою.
Закон встановлює, що підприємство - це суб'єкт господарювання. Суть визначення "господарюючий суб'єкт" полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну іншу господарську діяльність. Підприємство є самостійним, господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності " підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України." (ч. 2 ст. 67 Господарського кодексу України).
Нарешті, підприємство - це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативне визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому ст. 57 Господарського кодексу України спеціально визначає обов'язкові й альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.
Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, повного господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридичне відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти перебувають на самостійному бухгалтерському балансі, гроші - на поточному рахунку підприємства в банку.
Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 5 ст. 62 Господарського кодексу). Цим підприємство істотно відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.
Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.
Таким чином, підприємство - це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.
Класифікація підприємств:
Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.
Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України і Законом України "Про власність", та способів розмежування у підприємствах окремих форм власності і управління майном.
Згідно ст. 63 Господарського кодексу України залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
· приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
· підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
· комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
· державне підприємство, що діє на основі державної власності;
· підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами.
Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Усі інші підприємства визнаються середніми.
У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених статтею 126 Господарського кодексу України, підприємство визнається дочірнім.
Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватися особливості господарювання.
Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:
· законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
· основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;
· за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
· переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
· приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.
Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.
Глава 9 Господарського кодексу України регулює діяльність господарських товариств.
Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.
Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у статті 2 цього Кодексу, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються цим Кодексом, іншими законами.
Господарські товариства є юридичними особами.
Суб'єкти господарювання - юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.
Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.
До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).
Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.
Глава 10 Господарського кодексу України регулює діяльність підприємств колективної власності.
Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).
Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.
Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом.
Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів.
З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства).
Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.
Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.
Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.
Споживча кооперація в Україні - система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху.
Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.
Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі статуту.
Споживчі товариства можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки, інші форми об'єднання, передбачені законом, єдину спілку споживчих товариств України та мають право вільного виходу з них.
Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, спілок (об'єднань) та їх спільної власності і є однією з форм колективної власності. Володіння, користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи відповідно до установчих документів товариств, спілок (об'єднань).
Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільній власності споживчих товариств, спілок (об'єднань). Їх частка у власності визначається договором.
Правові засади організації та діяльності споживчої кооперації визначаються законом.
Споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати для здійснення своїх статутних цілей підприємства, установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.
Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні або корпоративні підприємства, утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань).
Підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.
Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та статутними документами. Право власності релігійних організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.
Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.
Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.
Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог цього Кодексу.
Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднання громадян, релігійної організації встановлюються законами.
Глава 11 Господарського кодексу України регулює діяльність приватних підприємств.
Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.
Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.
Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).
Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються цим Кодексом, а також законом про селянське (фермерське) господарство, іншими законами.
Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.
Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.
Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію.
5. Капітал підприємства і його кругообіг. Оборот капіталу.
Підприємницька діяльність пов'язана з рухом капіталу. Існують різні підходи до його визначення, аспекти його тлумачення. Щоб позначити такий перебіг подій, коли авансована вартість у процесі свого руху зростає і приносить більшу вартість, використовують поняття "капітал".
Кожен підприємець намагається досягти таких розмірів виробництва, які б забезпечили максимальний приріст авансованого капіталу. Збільшення капіталу та масштабів підприємства може здійснюватися через концентрацію та централізацію капіталу.
Під концентрацією капіталу розуміють збільшення його розміру внаслідок капіталізації додаткової вартості. Це має місце тоді, коли частина додаткової вартості, створеної на підприємстві, використовується підприємцем для подальшого розширення й удосконалення виробництва, тобто нагромаджується.
Збільшення розмірів капіталу окремого підприємства або підприємця завдяки концентрації приводить до зростання всього суспільного капіталу.
Наприклад, якщо капітал окремого підприємця становив 100 тис. гр. од. і був збільшений завдяки нагромадженню додаткової вартості до 120 тис. гр. од., то відбувалася його концентрація.
Від концентрації капіталу необхідно відрізняти процес його централізації. Централізація капіталу передбачає його збільшення через
об'єднання кількох самостійних капіталів в один. Об'єднання може бути
примусовим, коли внаслідок конкурентної боротьби неефективні, слабкі
підприємства поглинаються сильнішими, і добровільним через створення акціонерних товариств. На відміну від концентрації капіталу
централізація безпосередньо не приводить до збільшення всього суспільного капіталу, а сприяє його перерозподілу між окремими підприємствами. Наприклад, якщо дві компанії, індивідуальні капітали
яких становили 100 тис. і 150 тис. гр. од., об'єдналися в одну з капіталом у 250 тис. гр. од., то відбувся процес централізації капіталу.
Можливості збільшення капіталу за допомогою концентрації обмежені величиною додаткової вартості, що може бути використана в певний час на нагромадження. При цьому додаткова вартість повинна
досягти більш або менш значної величини.
Централізація капіталу значно збільшує можливості зростання розміру підприємств, оскільки вона, на відміну від концентрації, не передбачає попереднього нагромадження певної маси додаткової вартості. Укрупнення капіталу здійснюється внаслідок перерозподілу капіталів між окремими підприємствами.
Процеси концентрації та централізації тісно пов'язані між собою. З
одного боку, збільшення розмірів окремих капіталів внаслідок централізації є передумовою створення великих підприємств, для яких можливі більші масштаби нагромадження. З іншого — збільшення розмірів нагромадження. З іншого — збільшення розмірів капіталів функціонуючих підприємств завдяки капіталізації додаткової вартості сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності та прискорює банкрутство неефективно працюючих підприємств. Концентрація та централізація капіталу значно прискорюються під час економічних криз, війн.
Концентрація та централізація капіталу створюють умови для концентрації виробництва, яка виявляється у зосередженні на великих підприємствах все більшої частки засобів виробництва, робочої сили, продукції, що виробляють. Але концентрація виробництва має певні межі, які не залежать від концентрації та централізації капіталу і відрізняються для підприємств різних галузей. Оптимальними розмірами виробництва є такі, що забезпечують, з технічного боку, максимальну продуктивність за певного рівня техніки та технології факторів виробництва, а з економічного — максимальний приріст авансованого капіталу.
Три стадії руху капіталу:
Капітал у своєму русі проходить три стадії. На першій стадії, яка має місце в сфері обігу, капітал з грошової форми перетворюється на продуктивну. Підприємець виходить на ринок як покупець. Він купує потрібні для своєї діяльності засоби виробництва та наймає робочу силу
необхідної професійної підготовки та рівня кваліфікації. При цьому підприємець лише авансує гроші, оскільки вони за нормальних умов господарювання повернуться до нього через певний час. Він не витрачає і не втрачає їх остаточно. Рух капіталу на першій стадії можна виразити
такою формулою:
На другій стадії, яка здійснюється в сфері виробництва, продуктивний капітал перетворюється на товарний. Цю стадію можна описати так:
Саме на цій стадії відбувається поєднання факторів виробництва,
результатом їх взаємодії та продуктивного використання виступає товар.
Вартість товару перевищує вартість витрат на його виробництво (Т > Т).
Тобто на цій стадії створюються не тільки нові споживні вартості, а й додатковий продукт, що дуже важливо для окремого підприємця і для суспільства загалом.
На третій стадії капітал із товарної форми перетворюється на грошову (Т - Г). Підприємець з новим товаром знову повертається на ринок, але вже як продавець. Він реалізує свій товар і отримує за нього гроші.
Важливість цієї стадії полягає в тому, що підприємець не тільки повертає гроші, витрачені на виробництво товару, а й отримує додатковий продукт.
Наприкінці третьої стадії капітал, здійснюючи круговий рух, повертається до своєї вихідної форми, але у збільшеному вигляді.
Функціональні форми капіталу:
Отже, капітал у своєму русі послідовно проходить три стадії: перша і третя відбуваються в сфері обігу, а друга — в сфері виробництва, та набуває трьох форм — грошової, продуктивної і товарної.
Кругообіг капіталу — це такий його рух, що охоплює послідовне
проходження ним трьох стадій та набуття ним трьох форм і повернення до початкової.
Підприємці, як і все суспільство, зацікавлені у невпинному русі
капіталу, бо від цього залежить не тільки отримання ними прибутків та їх збільшення, а й процес суспільного відтворення загалом, його ення, а й процес суспільного відтворення загалом, його вдосконалення, прогресивний розвиток людства. При цьому різні частки капіталу одночасно перебувають у всіх трьох формах і на трьох стадіях.
Порушення руху капіталу хоча б на одній із стадій означає виникнення певних ускладнень у процесі відтворення. Наприклад, коли підприємець з тих або інших причин не продав свій товар, він не тільки не отримує прибуток, а й не повертає своїх витрат. Це може призвести до скорочення виробництва, неплатоспроможності підприємств, їх банкрутства. Може статися й так, що підприємець не може придбати товарів, потрібних для продовження процесу виробництва, або ж йому бракує необхідної кількості грошей, чи на ринку не вистачає певних товарів.
Капітал повинен постійно рухатися, це об'єктивно необхідна умова і спосіб його існування. Це не обмежується одним кругообігом. Кругообіг
набуває вигляду нескінченної спіралі. Кругообіг капіталу не як окремий
та одноразовий акт, а як процес, що постійно повторюється, є його
оборотом.
Кожен підприємець, авансуючи гроші в ту або іншу справу, намагається розрахувати той час, за який їх можна повернути, тобто його дуже цікавить час обороту — період від моменту авансування капіталу до моменту його повернення підприємцю в первісній грошовій формі. Оскільки авансований капітал перебуває і у сфері обігу, і в сфері виробництва, то час обороту включає час обігу та час виробництва.
Формою руху капіталу на підприємстві є фонди. До виробничих фондів підприємства належать продуктивні фонди та фонди обігу. Різні частки продуктивних фондів мають неоднакову швидкість обороту і по-різному переносять свою вартість на продукт, що виробляється. Тому виокремлюють основний і оборотний капітал, основні та оборотні виробничі фонди.
Основні виробничі фонди:
Матеріальними носіями основних виробничих фондів є виробничі споруди, будівлі, машини, устаткування, транспортні засоби і т. ін. Вони
використовуються у процесі виробництва тривалий час, самі матеріально не входять в новий продукт, довго не втрачають своєї натурально-речової форми, переносять свою вартість на новий продукт поступово, частинами, у формі амортизаційних відрахувань. Процес поступового перенесення вартості основного капіталу на продукт, що виготовляється, називають амортизацією. Вартість основного капіталу здійснює повний оборот і перетворюється на вихідну грошову форму за кілька кругообігів, за кілька років або десятиріч.
Строк застосування основних фондів визначається зношенням засобів праці, що дуже важливо враховувати при їх використанні.
Розглядають дві форми зношення капіталу, фізичну і моральну.
Фізичне зношення — втрата споживної вартості засобів праці та їх
вартості в результаті їх застосування і під впливом сил природи.
Моральне зношення — втрата вартості засобів праці під впливом НТП. Це може відбуватися за двох випадків: по-перше, коли зменшується вартість тих машин, які вже використовуються у виробництві; по-друге, коли виробляються машини принципово нові, продуктивніші і дешевші в розрахунку на одиницю потужності.
Фізичне та моральне зношення засобів праці необхідно враховувати при визначенні норми амортизаційних відрахувань. Під нормою амортизації розуміють відношення амортизаційних відрахувань до застосованого основного капіталу, виражене у процентах. У кожній країні визначають строки та максимальні щорічні норми амортизації. Щорічні амортизаційні відрахування формують і поповнюють амортизаційний фонд, який може бути використаний на відшкодування основних фондів, їх ремонт, реновацію, а також здійснення нових інвестицій.
У багатьох розвинених країнах використовують принцип прискореної амортизації, що пов'язано насамперед з прискоренням НТП. Підприємці зацікавлені в цьому, оскільки амортизаційні відрахування, як правило, не обкладаються податками, є змога здійснювати нові інвестиції здебільшого за рахунок власних коштів, зменшується ризик витрат від морального старіння основного капіталу, прискорюється оборот капіталу.
Оборотні виробничі фонди:
Матеріальними носіями оборотних виробничих фондів є предмети праці, наприклад, сировина, матеріали, пальне, куповані напівфабрикати, тара і тарні матеріали, запасні частини для поточного ремонту, незавершене виробництво тощо. Вони споживаються цілком в кожному виробничому циклі, втрачають свою натуральну форму, повністю у цьому циклі переносять свою вартість на продукт, що виготовляється; їх вартість повертається підприємцю у грошовій формі відразу ж після реалізації продукту виробництва, тобто при завершенні кожного кругообігу, яких, як правило, може бути кілька на рік.
Оборотні виробничі фонди поділяють на групи: сировина і матеріали.
Сировина — це те, що дано природою або виготовлено у сільському господарстві. Матеріали — це те, що піддано промисловій обробці. Ця частина оборотного капіталу передає свої природні властивості продукту, що виготовляється, є активним елементом створення його споживної вартості, становить його матеріальну основу. Наприклад, у галузях виробництва, які виготовляють предмети споживання, витрати на цю складову оборотного капіталу становлять значний відсоток у загальних витратах, на транспорті та у добувній промисловості ці витрати відсутні;
• допоміжні матеріали. Ця частина оборотного капіталу не передає свої
природничі властивості продукту, що виготовляється, і не бере безпосередньої участі у створенні споживної вартості, але вона необхідна
для нормального функціонування знарядь праці. До цієї групи включають паливно-енергетичні та мастильні матеріали;
• інші складові оборотного капіталу. До них в основному належать ті знаряддя праці, які за своїми ознаками не включаються до основного капіталу, наприклад, малоцінний інвентар, інструменти, що швидко зношуються, запасні частини.
До оборотних фондів належать також кошти, що авансуються на наймання робочої сили, на оплату її праці. Це пов'язано з тим, що після
реалізації товарів підприємець одержує гроші і сплачує працівникам їх заробітну плату. Кошти, авансовані підприємцем на наймання робочої сили, наймання робочої сили, повністю повернуться до нього протягом одного кругообігу.
Основний та оборотний капітал обертаються з різною швидкістю. За той час, що основний капітал здійснить один оборот, оборотний — кілька.
Виробничі фонди (основні та оборотні) обслуговують процес виробництва.
Одночасно з ними функціонує і така частина виробничих фондів, як фонди обігу. Вони забезпечують реалізацію продукції, купівлю необхідних для виробництва ресурсів. Фонди обігу охоплюють готові вироби підприємства, призначені для реалізації, а також його кошти. Вони можуть бути у касі підприємства, на його банківських рахунках, у розрахунках тощо.
Фонди обігу разом з оборотними виробничими фондами становлять оборотні кошти підприємства, їх розмір повинен бути достатнім для забезпечення безперервності його функціонування.
Вирішальне значення для ефективної роботи підприємства має функціонування основних виробничих фондів, їх технічний стан, продуктивність і рівень використання. Конкурентна боротьба спонукає
підприємців до впровадження принципово нової техніки, технології, тобто до постійного оновлення основних фондів. Звичайно, дуже важливо застосовувати у виробництві нові матеріали, паливо та інші елементи оборотних фондів з кращими технологічними та експлуатаційними можливостями (властивостями). До того ж рух оборотного капіталу, оборотних коштів загалом забезпечує безперервність функціонування основних фондів, оскільки використання останніх і ритмічність роботи підприємства значною мірою залежить від наявності сировини, матеріалів, палива, коштів.
6. Витрати виробництва та їх структура.
Кожного виробника цікавить питання, скільки товару виробляти і скільки продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Для виробництва продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат належать елементи факторів виробництва, які використовуються у виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та палива; оплату інших енергоносіїв.
Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують осягнення кінцевого результату господарської діяльності.
Відсоткове співвідношення елементів витрат характеризує їх структуру. Так, наприклад, матеріаломісткими вважають галузі, у структурі витрат яких велика питома вага матеріальних витрат (харчова, легка промисловість), трудомісткими - галузі добувної промисловості, де витрати на зарплату становлять 50%. Фондомісткими вважають галузі, в структурі яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (електроенергетика). Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні.
Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) - це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо.
Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону.
Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток - мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми.
Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний.
Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.
Таким чином, економічні (вмінені) витрати - справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання ресурсів.
Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування:
1. Довгостроковий період функціонування фірми - це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити всі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності.
2. Короткостроковий період - це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.
Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є перемінною (природні й трудові ресурси), а друга частина - постійною. Тому короткостроковий період нерідко називають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а друга - змінні.
Постійними витратами (Fixed Cost - FC) називають такі, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва.
Змінними витратами (Variable Cost - VC) називають витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва (ТС).
Суму постійних і змінних витрат виробництва називають загальними витратами фірми (Total Cost - TC). Тому формулою загальних витрат є:
TC=FC+VC
де FС - постійні витрати, VC - змінні витрати.
Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати (Marginal Cost - MC) - це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг:
де TC - зміна загальних витрат, Q - зміна кількості продукції, що виробляється.
Зростання граничних витрат призводить до зменшення виробництва продукції, а отже - і до підвищення їх ціни.
Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься.
Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Визначається вона, як сукупні витрати, поділені на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати:
AC= TC : Q,
де AC - середні витрати, TC - загальні витрати, Q - кількість виробленої продукції.
Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи.
Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари тощо).
Слід особливу увагу звернути на зниження непродуктивних витрат - штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві. В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива.
Тема 8. Конкуренція і монополія. Теорія ринкових структур.
Тема 9. Ринок факторів виробництва і розподіл доходів.
План
1.Сутність, умови виникнення і економічний закон конкуренції.
2.Методи і способи конкурентної боротьби. Цінова і нецінова конкуренція. Наслідки, типи конкуренції.
3.Теорія ринкових структур. Типи та критерії класифікації ринкових структур.
4.Ринок факторів виробництва, його сутність, функції, суб’єкти.
5.Ціноутворення на фактори виробництва і доходи. Їх властивості.
6.Ринок праці і заробітна плата.
7.Ринок капіталів. Фізичний і позичковий капітал. Позичковий відсоток.
8.Види земельної ренти. Ціна землі.
Література:
1.Основи економічної теорії. - К., 1997
2.Основи економічної теорії: Політекономічний аспект. - К., 1997
3.Самуельсон П. Економіка. - Львів, 1993
4.Борисов Е. Ф. Економічна теорія: Курс лекцій для студентів вузів. - М, 1996 5.Камаєв В. Д. і колл. Авт. Підручник з основ економічної теорії (економіка). - М., 1994
5.Ральперін В. М., Игнатьев С. М., Моргунов В. И. Мікроекономіка. - СПб., 1994
6.Економічна теорія (політекономія): Підручник / За заг. Ред. Відяпіна В. І., Журавльової Г. П. - М.: ИНФРА, 1997
1.Сутність, умови виникнення і економічний закон конкуренції.
Умови виникнення конкуренції.
Першою умовою виникнення конкуренції є наявність на ринку великої кількості виробників будь-якого конкретного продукту або ресурсу. Якщо виробництво зосереджено в руках одного власника, як в умовах адміністративно-командної системи, коли при створенні багатьох видів продукції командувала тільки держава, панує державна монополія, яка по суті заперечує конкуренцію.
Друга умова виникнення конкуренції - це свобода вибору господарської діяльності виробників. Кожний з них обирає не тільки що виробляти, а й має право вносити будь-які зміни в продукцію, визначати її обсяг тощо.
Третьою умовою виникнення конкуренції є відповідність між тим, що визначає попит, і тим, що визначає пропозицію. Якщо, припустімо, попит перевищує пропозицію, покупець не має свободи вибору продукції. Всі вироблені товари легко реалізуються, оскільки існує дефіцит. Там, де дефіцит, там немає вільної конкуренції.
Четвертою умовою виникнення конкуренції слід вважати наявність ринку засобів виробництва. У конкурентній боротьбі велике значення має встановлення високої норми прибутку, яка по суті є орієнтиром у виборі господарської діяльності. Проте вибір діяльності показує тільки можливість виробництва. Для того щоб ця можливість перетворилась на дійсність, потрібно, маючи грошовий капітал, перетворити його на засоби виробництва.
Економічний закон конкуренції.
У процесі конкуренції існують стійкі істотні причинно-наслідкові зв'язки, які свідчать про те, що це явище не є випадковим, а набуває силу об'єктивного економічного закону.
Процесом-причиною цього закону є те, що в умовах існування багатьох незалежно діючих господарських суб'єктів кожний з них прагне реалізувати свій економічний інтерес через одержання доходу при існуванні різних витрат виробництва і відмінностей споживних вартостей, що створюються.
Цей процес-причина діє в умовах ринкової економіки, яка не може створити єдині для всіх виробників і продавців умови реалізації, тому що діє закон вартості. й споживачі обирають тільки те, що відповідає їхнім інтересам. Отже, об'єктивно існує протиріччя між можливостями виробництва товарів, послуг та можливостями реалізації їх.
Суперечність, яка виникає в умовах ринкової економіки розв'язується через конкуренцію. Сутність її полягає в боротьбі за задоволення власного інтересу виробника. Отже, подолання суперечності відбувається в конкуренції, що є процесом-наслідком відповідного економічного закону.
Формами вияву економічного закону є боротьба за виживання, за одержання місця на ринку, за привернення уваги споживачів до своєї продукції. Формами цієї боротьби є удосконалення виробництва за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу, зниження витрат виробництва і досягнення високої норми прибутку.
Для кількісного вираження закону конкуренції можна використати формулу коефіцієнта конкурентоспроможності підприємства.
Позначимо його КК. Цей показник певною мірою може стати узагальнюючим при обчисленні конкурентоспроможності одиниці продукції (найкраще - однорідної, наприклад, 1 т цементу, 1 м тканини, однієї пари взуття тощо).
Коефіцієнт конкурентоспроможності виражає відношення між ринковою вартістю S і витратами підприємства С + V:
Цей коефіцієнт фактично характеризує здатність підприємства до виживання. Він не повинен досягати одиниці, оскільки це означатиме, що підприємство працює без прибутку. Чим коефіцієнт вищий від 1, тим успішніше діє суб'єкт конкуренції, тим міцніші його позиції на ринку.
Роль конкуренції як рушійної сили розвитку економіки особливо яскраво виявляється в тому, що вона містить в собі могутні стимули для розвитку науково-технічного прогресу. Новаторське застосування нової техніки і технології, що веде до зниження витрат виробництва, створює для підприємців значні переваги перед конкурентами.
Конкуруючі сторони знають, що тільки застосування ефективної техніки і технології дасть їм змогу виживати, мати господарські успіхи. Ігнорування технічного прогресу неминуче призводить до банкрутства.
Конкуренція як один з важливих елементів функціонування ринкового механізму саморегулювання можлива лише за умови, коли основна частина товаровиробників-підприємств, організацій, громадян - має свободу господарської діяльності та підприємництва.
Звільнені від монополізму держави, товаровиробники повинні мати свободу для використання належного їм, орендованого або переданого в користування майна. Вони мають право обирати постачальників і споживачів, розпоряджатися прибутками, що залишаються після сплати податків, вирішувати інші питання, пов'язані з господарською діяльністю і розвитком виробництва.
В умовах дії економічного закону конкуренції виникає комерційна таємниця. Сутність її полягає у застосуванні виробничих, торговельних і фінансових операцій на підприємствах. Товаровиробники застосовують комерційну таємницю, щоб приховати від конкурента все те, що дає їм змогу виробляти товар підвищеного попиту і одержувати на цьому високі прибутки.
Як невід'ємна частина системи "виробництво-ринок", конкуренція здійснюється в багатьох формах, які з розвитком ринкового господарства стають дедалі різноріднішими. Основними формами конкуренції є внутрігалузева, міжгалузева та міжнародна.
Внутрігалузева конкуренція - це конкуренція між виробниками певної галузі. Суперництво охоплює умови виробництва, ринки збуту, витрати виробництва, якість товарів і послуг, "портфелі" замовлень, рекламу. Така конкуренція сприяє розвитку даної галузі, оновленню її виробничого апарату, поліпшенню кількісних і якісних результатів роботи.
Функція внутрігалузевої конкуренції полягає в утворенні ринкової, або суспільної вартості товарів.
Мета внутрігалузевої конкуренції - отримання надприбутку, її механізм - підвищення продуктивності праці, зниження індивідуальної вартості товару. Результати цієї конкуренції - зведення індивідуальної вартості товарів до єдиної, суспільної вартості і формування на цій основі галузевої, ринкової вартості товару.
Міжгалузева конкуренція здійснюється між виробниками (підприємствами, фірмами) різних галузей. Об'єктом такої конкуренції виступає більш висока норма прибутку (рентабельності) в тій чи іншій галузі, а отже, й боротьба за вигідніше вкладення капіталу. Ця конкуренція сприяє міжгалузевому переливу капіталу і переміщенню ресурсів, засобів виробництва й робочої сили в ефективніші галузі й сфери виробництва. Швидке переміщення капіталу й ресурсів з однієї галузі в інші дає можливість суспільству найраціональніше використати засоби виробництва і робочу силу.
Мета міжгалузевої конкуренції є отримання найбільшого прибутку. Її механізм - вільне переливання капіталу із галузі в галузь, в погоні за вищою нормою прибутку. Міжгалузева конкуренція перетворює вартість товарів в ціну виробництва, а норма прибутку в окремих галузях - в загальну норму прибутку. У цьому й полягає функція міжгалузевої конкуренції.
Одна, єдина для всіх галузей норма прибутку - результат остаточного утвердження ринкової економіки. Саме через ринок, у формі міжгалузевої конкуренції відбувається регулювання пропорцій капіталів і пропорцій виробництва, тобто регулювання ринкової економіки. Лише в умовах ринкової економіки можливе перетворення вартості товарів в ціну виробництва.
Міжнародна конкуренція являє собою конкуренцію виробників на світовому ринку і включає в себе як внутрігалузеву, так і міжгалузеву форми конкуренції. На світовому ринку домінуюча роль належить компаніям найрозвинутіших країн. Міжнародна конкуренція сприяє збалансованому розвитку світового ринку, переливу капіталу не тільки між сферами виробництва, а й різними державами.
2.Методи і способи конкурентної боротьби. Цінова і нецінова конкуренція. Наслідки, типи конкуренції.
Конкуренція — об'єктивний економічний закон розвинутого товарного виробництва, дія якого для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою до підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, прискорення НТП, впровадження нових форм організації виробництва і систем заробітної плати тощо.
Дія інших економічних законів також відбувається у формі примусових сил конкурентної боротьби, внаслідок чого конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи, складовою частиною її господарського механізму.
На нижчій стадії розвитку капіталістичного способу виробництва (початок XVI — кінець XIX ст.) панувала вільна конкуренція між власниками невеликих підприємств, які виробляли товари на невідомий ринок, у формі внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції. Вільна конкуренція зумовила розвиток концентрації та централізації виробництва і капіталу й на певному етапі (остання третина XIX ст.) привела до виникнення монополій.
На сучасному етапі конкуренція ведеться насамперед між гігантськими об'єднаннями, всередині них, а також між підприємствами немонополістичного сектора економіки та різних форм власності. Її особливістю є те, що центр боротьби все більше переміщується зі сфери обігу у сферу виробництва. з галузевого на міжгалузевий, з національного на інтернаціональний рівні.
Методи конкурентної боротьби - це передусім поліпшення якості товарів і послуг, швидке оновлення асортименту продукції, дизайн, надання гарантій і післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо. Водночас використовуються й такі «мирні» методи обмеження конкуренції, як укладення концернами таємних угод про єдину політику.
Як складова частина господарського механізму конкуренція діє через попит, пропозицію і ціни. У цьому разі вона відбувається між самими виробниками, споживачами (покупцями). Так, із посиленням конкуренції між виробниками зростають пропозиція товарів і послуг, їхня якість тощо, внаслідок чого знижуються ціни. Зворотний механізм існує за конкуренції покупців. У результаті конкуренції між виробниками і споживачами формується ринкова ціна товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства.
У ході еволюції економічної системи змінюється і конкуренція. Так, на нижчій стадії капіталізму, панувала вільна (або чиста, досконала) конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності. За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взаємодії попиту, пропозиції та цін, що означає саморегулювання економічної системи. Товаровиробники орієнтуються на задоволення потреб споживачів. Ідеальною моделлю у цій схемі е ситуація, коли споживач завжди має рацію, повністю виключається його дискримінація, що означає своєрідний диктат споживача над продавцем.
За вільної конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. Певною мірою таким вимогам в сучасних умовах відповідають ринки сільськогосподарської продукції та послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільне необхідних витрат виробництва.
В умовах капіталізму вільна конкуренція виявляється у конкурентній боротьбі як між різними формами приватного капіталу (промислового, торговельного, банківського та ін.), так і всередині кожного з них. Така конкуренція набуває форми внутрішньогалузевої та міжгалузевої.
Внутрішньогалузева конкуренція — це боротьба між товаровиробниками, що діють в одній галузі народного господарства. Через різний рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці тощо на кожному з них встановлюється індивідуальний робочий час на виготовлення певного виду товару, а отже, й індивідуальна вартість виробництва.
Але ціни на ринку, як уже зазначалося при розгляді вартості товару, тяжіють до витрат, що встановлюються на підприємствах, які виробляють переважну масу продукції. Тому результатом внутрішньогалузевої конкуренції є перетворення окремих індивідуальних витрат виробництва, індивідуальних вартостей на єдину ринкову або суспільну вартість.
Внутрішньогалузева конкуренція сприяє зниженню витрат виробництва, впровадженню досягнень науки і техніки, стимулює процес концентрації виробництва і капіталу.
Міжгалузева конкуренція — це конкуренція між товаровиробниками, які діють у різних галузях народного господарства. Через різні умови виробництва у галузях підприємці за однакових витрат капіталу отримують неоднакову масу продукту .Тому в епоху вільної конкуренції ті товаровиробники, які отримували меншу кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, де був вищий прибуток. Якщо це відбувалося, то пропозиція товарів у перших галузях (де низькі прибутки) зменшувалася (що згодом зумовлювало зростання попиту на них), а в других — збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. Внаслідок цього ринкові ціни на товари, виготовлені .у галузях, куди переливаються нові капітали, знижуються, а в інших (звідки відбувається відплив капіталів) — зростають і стають вищими від ринкової вартості. Коли кількість прибутків у різних галузях вирівнюється, переливання капіталів припиняється, і в кожній галузі на рівний капітал буде отримано рівний середній прибуток. Цей прибуток є елементом середніх ринкових цін або цін виробництва. Отже, внаслідок міжгалузевої конкуренції єдина ринкова або суспільна вартість перетворюється на ціну виробництва, навколо якої коливаються ринкові ціни.
3 виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну, або недосконалу.
Недосконала конкуренція ведеться між крупними компаніями (всередині монополізованого сектора, між членами групових монополій) і дрібними та середніми фірмами. Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння Інтелектуальною власністю (патентами, ліцензіями тощо).
Особливістю недосконалої конкуренції є й те, що вона все більше переміщується зі сфери обігу у сферу безпосереднього виробництва, з галузевого на міжгалузевий рівень. Це означає, що вона все більше грунтується на впровадженні нових досягнень науки й техніки у виробництво і спрямована на поліпшення якості продукції. Внаслідок цього розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції.
Цінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками за споживача шляхом зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їх якості й асортименту. Підприємці при цьому нерідко вдаються до маніпулювання цінами (встановлюють знижені, поки товар не завоює ринок збуту, після чого значно підвищують їх), до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо.
Нецінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками за споживачів шляхом впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту. Крім того, для завоювання більших ринків збуту компанії продовжують строки гарантованого обслуговування, надають кредит для покупців та ін. Нецінова конкуренція повніше відображає інтереси споживачів.
Різновидом недосконалої конкуренції є нечесна конкуренція, яка ведеться переважно неекономічними методами.
3.Теорія ринкових структур. Типи та критерії класифікації ринкових структур.
Критерії класифікації ринків.
Термін "критерій" (грец. kriterion — засіб судження) означає певну ознаку, на основі якої оцінюють та кваліфікують різні економічні явища і процеси.
Класифікація ринків на системно-структурній основі з урахуванням принципу субординації (підпорядкованості) в економічній літературі відсутня. Але саме такий підхід дає змогу виокремити основну підсистему економічних відносин власності і основний об'єкт ринку та логічно і послідовно класифікувати ринки.
Найважливіший об'єкт ринку за капіталізму — товар робоча сила. Цей товар, його споживча вартість є єдиним джерелом вартості, а отже, додаткової вартості. Загальний обсяг виплат на робочу силу в розвинутих країнах у формі фонду заробітної плати перевищує 70 % національного доходу. Залежно від цього формується величина ринку товарів, послуг, засобів виробництва та інших об'єктів. Ринок робочої сили вимагає створення та розвитку біржі робочої сили.
Наступним за значенням в економічній системі капіталізму з погляду відносин безпосереднього виробництва (принцип примату виробництва) є ринок засобів виробництва (ринок капіталу, за класифікацією західних економістів), оскільки для виробництва товарів і послуг необхідне поєднання (техніко-економічне та соціально-економічне) робочої сили із засобами виробництва, від якого залежить тип суспільного способу виробництва, зміст суспільно-економічної формації.
Але з погляду ємності ринку важливішу роль, ніж ринок засобів виробництва, відіграє ринок товарів і послуг (без урахування ринку робочої сили). Так, у розвинутих країнах частка групи "Б" становить до 70 %, а групи "А" — приблизно 80 %. Для функціонування і розвитку ринків виробництва засобів виробництва та предметів споживання (відповідних товарів і послуг) необхідне створення, постійне функціонування і розвиток товарної біржі.
Обслуговує названі ринки ринок грошей і валюти, або фінансовий ринок (у вузькому значенні грошовий ринок, ринок позичкових капіталів, передусім короткотермінових позичкових капіталів). Для його функціонування та розвитку необхідні такі елементи ринкової інфраструктури, як валютні біржі та банки.
Наступний за значенням ринок цінних паперів. Його об'єктами є акції, облігації, купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варранти (складські свідоцтва) та інші.
Згідно з принципом субординації важливу роль у розвинутих країнах відіграє ринок нерухомості — житла, дач, землі (хоча земля належить водночас і до ринку засобів виробництва) та ін.
Серед найновіших об'єктів ринку вирізняють винаходи, патенти, ліцензії, раціоналізаторські пропозиції, ноу-хау тощо, які у сукупності формують об'єкти інтелектуальної власності. Внаслідок інформаційної революції найновішим об'єктом власності стала інформація.
Певну роль серед об'єктів власності у розвинутих країнах відіграє і ринок золота.
Сукупність суб'єктів ринку можна поділити на такі основні групи: продавці, покупці, посередники (проміжні покупці), державні установи (різні гілки державної влади) та організації.
Наступним критерієм класифікації ринків (за принципом субординації) є генетичний підхід. У процесі еволюції економічної системи капіталізму спочатку існував вільний ринок, який на вищій стадії капіталізму трансформувався у монополізований (в тому числі олігополістичний) та регульований (з боку держави та наднаціональних органів). Поєднання цих ринків у різних співвідношеннях формує змішані типи ринку.
За формами власності виокремлюють приватний (продажем займається одна особа або сім'я), колективний (в тому числі кооперативний), державний, інтегрований (наднаціональний в межах ЄС та інших економічних об'єднань) ринки.
За географічними ознаками ринки поділяють на місцеві, регіональні, національні, міжнародні, регіональні (наприклад, в ЄС) та світовий ринок.
Конкретизацією зазначених вище критеріїв класифікації ринку є критерії зрілості (ринок, що формується, нерозвинутий і розвинутий ринки), насиченості (рівноважний ринок, нерівноважний у формі дефіцитного та надлишкового), галузевий (ринок одягу, взуття, автомобілів тощо), за формою продажу (гуртовий та роздрібний). З урахуванням єдності економічного та правового підходів розрізняють легальний (офіційний) та нелегальний (тіньовий, "чорний") ринки.
Виокремлюють також організаційно-функціональні структури, які забезпечують контрактну систему закупівель: системи бірж, ярмарки, виставки та інші посередницькі структури із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін.
Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами утворюються складні прямі та опосередковані зв'язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку загалом та окремих типів ринків зокрема.
За соціально-економічним змістом структури ринку виокремлюють ринок робочої сили, засобів виробництва, фінансовий ринок та ін.
У структурі сучасного ринку найважливішим є ринок робочої сили.
4.Ринок факторів виробництва, його сутність, функції, суб’єкти.
Ринок засобів виробництва (в економічному аспекті) — сукупність економічних відносин і передусім відносин економічної власності між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації, купівлі-продажу засобів та предметів праці і привласнення на цій основі частини національного доходу.
Організаційно-економічні відносини в цій системі відображають насамперед маркетингову діяльність фірм і компаній щодо пошуку необхідних верстатів, машин, обладнання, сировини, джерел енергії тощо. Техніко-економічні відносини включаються в ринок засобів виробництва здебільшого опосередковано, тією мірою, якою фірми і компанії шукають альтернативні види засобів виробництва. Попит на засоби виробництва та його динаміка залежать від попиту на виготовлені за їх допомогою споживчі товари тощо, а також від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції і розширення виробництва) зменшується, і навпаки. При цьому слід розрізняти попит на капітальні блага (виробничі фонди) як інвестиційні ресурси і попит на грошовий капітал. Суб'єктами попиту на інвестиційні ресурси є підприємці, а суб'єктів попиту на гроші та грошовий капітал значно більше — частина дрібних товаровиробників, найманих працівників (через механізм купівлі акцій) та ін.
На попит на засоби виробництва певною мірою впливає можливість взаємозаміни і взаємодоповнюваності окремих факторів виробництва.
Обсяг пропозиції засобів виробництва зумовлюється попитом на споживчі товари і послуги, взаємодією попиту і пропозиції й залежить від рівня продуктивності праці в галузях, де виробляють верстати, машини, устаткування тощо, а отже, від рівня цін на ці товари та цін на споживчому ринку (на товари, для виготовлення яких використовують ці засоби виробництва). Крім того, на пропозицію засобів виробництва впливає дія закону відносної рідкісності ресурсів.
Ринку засобів виробництва розвинутих країн властивий високий попит на інтернет-технології у сфері науки, освіти, торгівлі, телекомунікацій, фінансовій сфері та ін. Динамічними темпами розвивається лазерна техніка, роботи, гнучкі виробничі системи, системи автоматизованого проектування, генна інженерія та біотехнологія. Так, у комп'ютерні технології американські фірми і компанії щорічно вкладають понад 220 млрд дол. та до 10 млрд дол. у програмне забезпечення.
Взаємопов'язаний з ринком засобів виробництва ринок предметів споживання.
Ринок предметів споживання (в економічному аспекті) — система економічних відносин між продавцями і покупцями та посередниками з приводу організації, купівлі-продажу товарів тривалого користування, їх використання та ринку товарів поточного споживання, а також привласнення на цій основі необхідного і додаткового продукту.
У цій системі економічних відносин виокремлюють також пов'язані з маркетингом та менеджментом організаційно-економічні відносини у сфері обміну. За оцінками американських фахівців, до 85 % американських сімей забезпечені товарами тривалого користування. Водночас на придбання предметів споживання у розвинутих країнах люди витрачають менше 25 % доходів із сімейного бюджету.
5.Ціноутворення на фактори виробництва і доходи. Їх властивості.
Адаптація економіки до ринкових умов господарювання здійснюється небезболісно. У більшості країн,де закінчився чи продовжується перехідний період, спостерігаються такі явища в економіці як спад виробництва, розбалансованість фінансової системи, високі темпи інфляції.
Проміжним результатом трансформаційних процесів і умовою виробничої стабільності і подальшого економічного росту виступає фінансова стабілізація перехідної економіки. Повільна динаміка загального рівня цін як один із проявів фінансової стабільності створює сприятливі умови не тільки для успішного протікання економічних процесів у сфері виробництва, але також у монетарній і бюджетній сферах. Це обумовлено, по-перше, економічною природою ціни, що функціонує на грані товарного і фінансового ринків і забезпечує їхню взаємодію. По-друге, тривалий незначний ріст товарних цін є стимулом економічного підйому. По-третє структура ціни на макрорівні як співвідношення прибутку та витрат відображає в агрегативному стані пропорції суспільного відтворення і проектує ефективність виробництва на макрорівень.
Звичайно, ціна як грошове вираження втілених у товарі витрат факторів виробництва піддається монетарному впливу і цілком може бути об'єктом грошово-кредитного регулювання. Однак останнього часто виявляється недостатньо для підтримки цінової стабільності. Тому одночасно з державним регулюванням досягнення цінової стабільності забезпечується безперебійністю дії ринкового механізму саморегулювання цін.
Економічне середовище, що у перехідний період поступово еволюціонують у напрямку до ринкових умов господарювання, водить у дію закон попиту та пропозиції,під впливом якого формуються рівноважні ціни.
У сучасних умовах вільно конкурентних товарних ринків, де на повну силу могло проявитися вільне ціноутворення, майже не залишилося. Вплив на структуру галузевих ринків і відповідну цінову ситуацію можуть здійснити малі підприємства і кооперативи продовольчого напрямку.
Негативно діє на рівноважне ціноутворення такий феномен ринкової економіки як монопсонія. Але крім цього причини цінового розриву криються у високій конкуренції виробників.
У залежності від особливостей товару, розміру і потужності підприємства, його мети, для розрахунку ціни можуть бути використані різні методи. При виборі методу необхідно враховувати як внутрішні обмеження, так і зовнішні.
Розрахунок ціни на товар припускає виконання ряду послідовних етапів у діяльності економіста за цінами:
1. Установлення цілей і задач ціноутворення.
2. Установлення попиту.
3. Оцінка витрат виробництва.
4. Аналіз цін і якості товарів-конкурентів.
5. Вибір методу ціноутворення.
6. Розрахунок відпускної ціни.
7. Облік додаткових факторів.
8. Установлення кінцевої ціни.
Усі методи ціноутворення можуть бути об'єднані в три великі групи: витратні, ринкові і економетрічні.
Деякі фахівці вважають, що рівень попиту може бути єдиним фактором, який варто враховувати при встановленні ціни. У деяких галузях, де кілька компаній ведуть серйозну конкуренцію за одержання повного контракту, використовується метод "запечатаного конверта",чи трендового ціноутворення. Використання цього методу найбільше привабливо для тих підприємств, що бажають випливати за лідером.
Підприємства часто змушені проектувати й освоювати виробництво такої продукції, що не заміняє раніше освоєну, а доповнює чи розширює вже існуючий параметричний ряд продукції.
Існує ряд методів побудови цін на нову продукцію в залежності від рівня її споживчих якостей з урахуванням нормативів витрат на одиницю параметра. Такі методи одержали назву нормативно-параметричних. До їхнього числа відносяться наступні методи:
-метод питомих показників,
-метод регресійного аналізу,
-баловий метод,
-агрегативный метод.
Методи цінового регулювання:
Методи встановлення цін і ціноутворення є важливим елементом для успішної діяльності підприємства в умовах ринкової економіки. Для установлення вдалої , правильної ціни підприємцям необхідно враховувати як економічний стан країни. Так і власне положення в ньому,необхідно мати через який попит існує на товар, як держава впливає на ціноутворення і багато інших факторів.
6.Ринок праці і заробітна плата.
Ринок робочої сили (в економічному аспекті) — сукупність економічних відносин між найманими працівниками (зайнятими і незайнятими), з одного боку, підприємцями і біржами праці (державними і приватними) — з іншого, з приводу організації, купівлі-продажу I використання робочої сили.
Процес використання робочої сили відображає здебільшого юридичний аспект проблеми, оскільки у процесі купівлі-продажу робочої сили наймані працівники і капіталісти вступають у договір як вільні, юридично рівноправні особи, а в самому договорі їх воля виражається юридично.
У сформованих на цьому ринку організаційно-економічних відносинах (як підсистемі економічних) відображаються маркетингова діяльність фірм і компаній щодо пошуку та відбору необхідних кадрів, організація роботи бірж праці робочої сили та ін. Відносини менеджменту реалізуються здебільшого у процесі використання робочої сили у сфері безпосереднього виробництва, тобто техніко-економічного поєднання засобів виробництва і робочої сили.
Продаж робочої сили здійснюється у сфері обміну. У сучасних умовах результати цього продажу фіксують у колективних та індивідуальних контрактах, де зазначають обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єктами ринку робочої сили є не лише підприємець і найманий працівник, а і опосередковано держава. Вона стає безпосереднім учасником такого ринку на підприємствах і установах державного сектору економіки.
Крім ринку робочої сили, виокремлюють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.
Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — попит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й певною мірою споживчої вартості робочої сили).
Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. На першому ринку пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), на другому — попит і пропозиція збігаються, на третьому — пропозиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинутих країнах є нерівновага — перевищення пропозицією робочої сили її попиту в поєднанні з дефіцитом на окремі професії. Унаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару робоча сила, і навпаки.
У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виокремлюють окремі сегментні ринки, або субринки: ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості і в традиційних галузях; ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяють на ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей та ін.
Отже, управляють ринком сучасної робочої сили у розвинутих країнах, а також в більшості слаборозвинутих, в тому числі в Україні, такі закони: поступове (але хвилеподібне) наростаюче перевищення пропозиції робочої сили над її попитом, що спричиняє відхилення ціни вниз від вартості цього товару; скорочення ринку робочої сили у сфері матеріального виробництва та відповідне зростання у сфері нематеріального виробництва; послаблення ринкових важелів регулювання ринку робочої сили та посилення державних, що виявляється у зростанні державних виплат на підготовку робочої сили (рівня її освіти, кваліфікації тощо, а отже, одного з найважливіших елементів вартості робочої сили та її ціни); звуження сфери ринку простої, здебільшого фізичної робочої сили та збільшення інтелектуально та інформаційно-насиченої робочої сили; закон стрибкоподібного зростання чисельності професій, спеціальностей, які пропонуються на ринку, що пов'язано з динамічним розвитком одиничного поділу праці (так, якщо наприкінці 30-х років XX ст. їх налічувалося до 40 тис, то наприкінці цього століття майже 8 млн) та інші.
Існування ринку робочої сили визнано здебільшого в марксистській політичній економії. Західні економічні концепції погоджуються з наявністю ринку праці, хоча також оперують категорією "робоча сила".
Поняття "ринок праці" доцільно розглядати передусім як категорію сфери безпосереднього виробництва, яка відображає відносини між найманими працівниками і підприємцями (або їх представниками — менеджерами різних ланок) з приводу використання робочої сили, контролю над процесом праці. Тому це поняття вужче, оскільки не охоплює безробітних та деякі інші категорії працездатного населення і відтворювальний аспект цієї проблеми. Воно відображає лише окремі сторони вартості робочої сили, тобто різні види прямої заробітної плати, але не включає оплату невідпрацьованого часу (відпусток тощо), вартість житла для найманих працівників, витрати підприємств на соціальне забезпечення тощо.
Тлумачення ринку праці (здебільшого як синоніма ринку робочої сили) представниками різних напрямів західної економічної теорії неоднакове. Так, прихильники неокласичного напряму вважають, що основним регулятором цього ринку (як і інших) є ціна, тобто заробітна плата, яку визначають лише попит і пропозиція. Заважають досягненню рівноваги на ринку праці, на їх думку, встановлення державою мінімальної заробітної плати, вплив профспілок (які вони відносять до монополістичних утворень), відсутність всебічної інформації тощо. Такий позаісторичний підхід відповідає здебільшого реаліям минулих століть — початку XX ст., а не вимогам системно-структурного підходу (оскільки вплив на ринок праці обмежено лише одним фактором) тощо.
Представники кейнсіанського напряму розглядають ринок праці як не рівноважний, заперечують домінуючу роль ціни у його регулюванні. Основним регулятором ринку вони вважають державу, яка у процесі регулювання сукупного попиту через використання різних важелів (податки тощо) може відновити ринкову рівновагу. Кейнсіанський напрям повніше відображає реалії сучасного ринку праці, але абстрагування від впливу цінового фактора, ідеалізація ролі держави у врівноваженні ринку праці не збігаються з дійсністю.
Схожою є позиція школи монетаризму, яка належить до неокласичного напряму. Основоположник школи М. Фрідмен стверджує, що на ринок праці негативно впливають профспілки, держава, відсутність інформації про наявні вакансії тощо; дотримується хибного уявлення про "природний рівень безробіття" і необхідність регулювання ринку праці за допомогою важелів грошово-кредитної політики.
Інституціоналісти метою економічної системи у постіндустріальному суспільстві проголошують всебічний розвиток людини. Оскільки ринок вони розглядають лише як один з інститутів, то основну роль у регулюванні ринку праці відводять державі, профспілкам. Водночас важливе значення при аналізі розвитку ринку праці вони надають особливостям розвитку окремих галузей, професійних демографічних груп.
Наступним за значенням є ривок засобів виробництва.
Заробі́тна пла́та, скорочено зарплата — винагорода, обчислена, зазвичай, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір зарплати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
За концепцією В.Петті, Д.Рікардо, зарплата є грошовим виразом «мінімуму засобів існування». За А.Смітом, заробітна плата включає в себе вартість життєвих засобів людини, щоб вона могла «працювати». А.Маршал в «життєво необхідні засоби» включає вже засоби «щоб працювати» і «щоб жити». В.Петті в XVII ст. вважав, що зарплата — це ціна праці.
К.Маркс розробив теорію заробітної плати як грошового виразу вартості і ціни робочої сили, тобто робітник продає не працю, а робочу силу (здатність до праці). На початку XIX століття була поширена теорія заробітної плати, що ґрунтується на теорії «трьох факторів» Ж. Б. Сея.
М.Туган-Барановський вважав заробітну плату часткою робітничого класу в суспільному продукті, яка залежить від продуктивності суспільної праці і соціальної сили робітничого класу. Е.Бем-Баверк звертав увагу на можливість поступок підприємців у частині підвищення розміру заробітної плати під загрозою страйків, організованих профспілками, але відзначав наступний відтік капіталу з галузей з підвищеною зарплатою, заміну живої праці машинною, що в кінцевому підсумку неминуче призведе до зниження зарплати. Необхідність прямого втручання в регулювання величини і динаміки заробітної плати обґрунтував Дж. М.Кейнс. Щоб уникнути соціальних потрясінь, він запропонував замість зниження зарплати шляхом перегляду колективних угод використати поступове або автоматичне зниження реальної зарплати в результаті зростання цін. Кейнс обґрунтував необхідність політики жорсткої грошової заробітної плати. Його ідеї розвинуті в працях Е.Хансена , Л.Клейна, Д.Робінсонa та ін., які запропонували різні методи регулювання заробітної плати і доходів населення, виходячи з визнання активної ролі держави у розподільчих процесах.
У сучасній економічній теорії праця однозначно вважається фактором виробництва, а заробітна плата — ціною використання праці робітника. Прихильниками цієї концепції є відомі американські економісти П.Самуельсон, В.Нордгауз.
З точки зору відносин розподілу заробітна плата — це грошове вираження частини необхідного продукту, яка надходить в індивідуальне споживання робітникам фірми згідно з кількістю і якістю затраченої ними праці у виробництві.
Організації і фірми виплачують заробітну плату в грошовій формі, це обумовлено наявністю товарно-грошових відносин і ринку. В цивілізованій економіці виплата зарплати не може проходити в натуральній формі. Грошова заробітна плата — найбільш гнучкий засіб обліку затрат і результатів праці. Регулювання заробітної плати здійснюється фірмою і державою. Перш за все встановлюється міра праці. Вона відбиває кількість праці (величина затраченої мускульної і нервової енергії), інтенсивність праці і якість праці (ступінь складності і значення роботи). В результаті з'являються норми виробітку, норми часу, норми обслуговування на тих чи інших роботах. Підприємства і держава проводять нормування праці. Виконана норма — це перш за все кількість праці певної якості, яку віддав робітник фірмі чи державі протягом певного часу. За це він отримує грошову винагороду в формі заробітної плати.
Держава і підприємство встановлюють такі принципи диференціації заробітної плати працівників: --- величина заробітної плати залежить від складності праці, професійних навичок і кваліфікації робітника; --- величина заробітної плати залежить від умов роботи, від її важкості, шкідливості для здоров'я. Праця у важких і шкідливих умовах оплачується вище; --- величина заробітної плати залежить від результатів виробничої діяльності фірми в цілому. Розрізняють дві основні форми заробітної плати: погодинну та відрядну. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується для оплати праці тих робітників: 1) виробіток яких неможливо чітко нормувати; 2) в роботі яких головним є не зростання продуктивності праці, а підвищення якості продукції; 3) виробіток яких в основному залежить не від їх індивідуальних трудових зусиль, а визначається технологічним процесом.
Функції ж робітника зводяться тільки до налагоджування, спостереження і контролю за роботою обладнання. При погодинній формі величина заробітної плати обчислюється як добуток погодинної ставки і кількості праці. Погодинна оплата передбачає просту погодинну систему, що обумовлює оплату за фактично відпрацьований час та погодинно-преміальну, яка враховує ще й інші моменти: виконання норми, ріст продуктивності праці, якість робіт і продукції, економію ресурсів. Відрядна форма заробітної плати застосовується на роботах, де праця піддається точному і повному обліку, де широко використовуються норми виробітку. Величина заробітної плати при ній обчислюється як добуток розцінки одиниці виробу і кількості виробів.
Виділяють такі системи відрядної заробітної плати:
пряма відрядна заробітна плата. Вона передбачає прямо пропорційну залежність між зростанням обсягу виробки і збільшенням заробітної плати;
відрядно-прогресивна заробітна плата. Суть її полягає в тому, що виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а продукція понад норму — за розцінками вищими й зростаючими;
відрядно-регресивна заробітна плата. При ній кожному відсотку збільшення виробітку понад норму відповідає приріст заробітку менше одного відсотку. Вона робить невигідним перевиконання норми виробітку.
відрядно-преміальна заробітна плата. При цій системі виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а за продукцію, виготовлену понад норму, за дотримання технологічної дисципліни, за безаварійну роботу передбачена премія;
акордна заробітна плата. У цьому випадку заробітна плата встановлюється не за кожний виріб або операцію, а за весь обсяг робіт за акордними розцінками;
колективна відрядна заробітна плата. При цьому заробітна плата робітника знаходиться в залежності від виробітку бригади, лінії, зміни. Колективний заробіток розподіляється між членами бригади згідно з присвоєними їм розрядами, коефіцієнтами і відпрацьованим часом.
Останні десятиріччя характеризуються все ширшим застосуванням погодинної заробітної плати і відповідним скороченням відрядної внаслідок зростання механізації та автоматизації виробництва. У Великобританії, США, Німеччині і Франції 60-70% промислових робітників отримують погодинну заробітну плату.
Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. На її величину впливають різні фактори: рівень кваліфікації, різні умови й ефективність праці та кількість і якість праці. Підвищення середньомісячної зарплати на перший погляд свідчить про певне поліпшення добробуту населення. Але точнішим показником тут є реальна заробітна плата. Реальна заробітна плата — це сума матеріальних і духовних благ та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату. Реальна зарплата залежить від ряду факторів : а) рівня номінальної зарплати; в) цін на товари і послуги, які споживає населення; с) величини податків, які сплачуються різними верствами населення в бюджет.
Безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності чи громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності передбачає кримінальну відповідальність. Водночас, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.
7.Ринок капіталів. Фізичний і позичковий капітал. Позичковий відсоток.
Капіта́л — за визначенням класичної економічної теорії один із факторів виробництва, усе те, що використовується для виробництва, але безпосередньо не споживається в ньому (за винятком повільної амортизації). На відміну від інших факторів виробництва, землі й природних ресурсів, капітал складається з раніше виробленого продукту.
Терміном капітал стали називати у період становлення капіталізму гроші, що їх підприємці вкладали в розвиток свого виробництва з метою отримання прибутку.
Три основні риси визначення капіталу класичною економічною школою зберегли своє значення і в сучасній теорії економіки. Ці три основні риси суть: здатність створювати новий продукт, неспоживання в процесі виробництва за винятком амортизації та те, що капітал є продуктом, створеним людською працею. Однак, термін капітал часто використовується як складова частина інших термінів, які не зовсім відповідають цьому класичному визначенню. Уже Адам Сміт виділяв основний капітал і оборотний капітал, де оборотний капітал трактувався як і чинники виробництва, які споживаються в ньому: сировина, матеріали, проміжний продукт виробництва.
У наш час утвердилися такі терміни, як людський капітал, інтелектуальний капітал, соціальний капітал тощо.
Капітал в економіці — це чинник виробництва у вигляді вартості, здатної приносити прибуток або збиток. Капітал не тотожний будь-якому засобу праці, який часто розглядається як фізичний капітал. Засіб праці може стати капіталом (збільшувати або зменшувати свою вартість) тільки тоді, коли його власники вступлять у певні відносини з власниками інших чинників виробництва. Ці відносини називаються економічними.
Фінансовий капітал — це грошові засоби, які можуть бути використані для придбання або створення фізичного капіталу. Концентрація фінансового капіталу відбувається на фінансовому ринку.
Політекономічний аналіз становлення фінансового капіталу на початку 20 століття виконав Ленін. На його думку фінансовий капітал — це капітал, що утворився в результаті злиття промислових і банківських монополій. Його виникнення — одна з основних ознак імперіалізму[1]. Критикуючи концепцію Рудольфа Гільфердінга, що зводив поняття фінансовий капітал до підпорядкування промислового капіталу банківським, Ленін так визначив сутність фінансового капіталу: «Концентрація виробництва; монополії, які виростають з неї; злиття або зрощування банків з промисловістю - ось історія виникнення фінансового капіталу і зміст цього поняття.»
Позичковий капітал — грошовий капітал, який надається в позику та приносить власнику дохід у вигляді процентів від позики.Зміст [сховати]
1 Джерела утворення позичкових капіталів
2 Особливості позичкового капіталу
3 Форми видачі позичок
4 Джерела
Джерела утворення позичкових капіталів
грошові капітали;
капітали рантьє (грошові капіталісти);
грошові заощадження і прибутки різних класів капіталістичного суспільства.
Особливості позичкового капіталу
Позичковий капітал — це капітал-власність на противагу капіталу-функції (позичковий капітал передається в тимчасове користування промисловому або торговому капіталу і повертається після закінчення терміну позички).
Позичковий капітал — капітал як товар (позичковий капітал «продається» промисловим або торговим фахівцям).
Позичковий капітал має особливу форму руху (Г-Г) — гроші віддаються в позичку з тим, щоб після закінчення терміну вони були повернуті з відсотками).
Позичковий капітал має специфічну форму відчуженості — форму позички (позичка відрізняється від товару одностороннім переміщенням вартості, повернення відбувається лише після закінчення визначеного часу).
Позичковий капітал — найбільш фетишистська форма капіталу (спроможність давати приріст представляється властивою грошам).
Форми видачі позичок
Контокорентний рахунок — сполучення позичкового рахунка з поточним. Дебетове сальдо по цьому рахунку означає видачу кредиту клієнту, а кредитове — наявність у нього власних засобів на рахунку. Даний вид кредиту — короткостроковий, застосовується в СІЛА, Німеччині, Нідерландах.
Овердрафт — банк дає кредит, видаючи клієнту гроші по чеку або сплачуючи його рахунки з поточного рахунка понад наявний залишок на рахунку в межах установленого ліміту. Гранична сума овердрафту визначається договором під час відкриття поточного рахунка (Великобританія, Канада, США).
Видача позичок із використанням позичкового рахунка — сума наданого кредиту перераховується з дебету позичкового рахунку на кредит поточного (розрахункового).
Синдикований кредит — видається групою банків (синдикатом) звичайно на значні суми. При цьому один із банків-учасників виконує функції керуючого і платіжного агента (Великобританія, Швейцарія).
Консорційний кредит — відрізняється від синдикованого наявністю двох і більше співорганізаторів, які співуправляють по кредиту. Звичайно видаються на великі суми (від 300 млн. доларів США). Застосовуються в Японії і Німеччині.
Факторинг — переуступлення банку неоплачених боргових вимог, що виникають між контрагентами в процесі реалізації продукції.
Лізингові операції — надання на умовах оренди на довгостроковий період машин, устаткування, нерухомості тощо.
Позичко́вий відсо́ток — перетворена форма тієї частки додаткової вартості, яку функціонуючі капіталісти вимушені віддавати власникам позичкового капіталу.
8.Види земельної ренти. Ціна землі.
Земе́льна ре́нта — дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.
Розрізняють такі форми земельної ренти:
диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю;
диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;
абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;
монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.
Абсолютна земельна рента — форма земельної ренти, яку сплачують власникові за ділянку землі незалежно від її родючості й місця розташування. Економічна форма реалізації монополії приватної власності на землю. Її джерело — надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною виробництва), а умова виникнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Сплачується земельним орендарем за рахунок його прибутку (якщо інше не передбачено законодавством) земельному власнику за будь-яку землю.
З рентними відносинами пов'язана і така категорія ринкової економіки, як ціна землі. Земля купується для виробництва сільськогосподарських продуктів, видобутку корисних копалин, будівництва виробничих і житлових будівель, споруд, транспортних магістралей, аеропортів, спортивних споруд і т. ін.
Як визначається ціна землі? Адже вона не має вартості, оскільки не є результатом людської праці. В умовах ринкової економіки, де все може бути об'єктом купівлі-продажу, виникає особливий вид товарів, ціни на які ґрунтуються не на вартості, а на доході, який приносить власнику їх використання. Ціни на такі товари називаються ірраціональними.
Наприклад, процент є ірраціональною ціною позичкового капіталу. Земля також має ірраціональну ціну.
Ціна землі — це одержана від продажу сума грошей, яка, будучи покладена
в банк, приносила б власнику земельної ділянки у вигля ді процента дохід не менший, ніж отримувана з цієї землі рента. Отже, ціна землі — це капіталізована земельна рента. Вона прямо пропорційна розміру ренти й обернено пропорційна нормі банківського процента.
Тема 10. Національна економіка та її показники.
Тема 11. Економічне зростання та його фактори.
План
1. Національна економіка і національний продукт. Показники обчислення національного продукту.
2. Взаємозв`язок показників ВНП, чистого національного продукту, національного доходу, особистого доходу, отримуваного доходу.
3. Функціональний і особистий розподіл доходів. Розподіл національного доходу і формування доходів населення.
4. Фактори економічного зростання. Зміст і типи економічного зростання. Нагромадження та інвестиції.
5. Економічний цикл і його фази. Теорії циклів.
Література:
1. Василик О., Буковинський С., Павлюк К. «Фінансова стабілізація: суть, заходи проблеми». // Ж: Фінанси України, 1996, №3 С.25
2. Василик О., Буковинський С., Павлюк К. «Фінансова стабілізація: суть, заходи проблеми». // Ж: Фінанси України, 1996, №4 С.25
3. Економічна теорія: макро- та мікроекономіка /за ред. Ватаманюка З. Та Панчишина С. – Львів:Інтереко, 1998, С.188-198
4. Економічна теорія. /під з.ред. проф. Є. М. Воробйова.-Київ – Харків. 2001. С. 265 – 283.
5. Економічна теорія. Політекономія. Підручник./ за ред. В.Д. Базілевича. –Київ: Знання – Прес, 2001. –С. 298 – 324, 384 – 354
6. Загуменов М.М. Макроекономічні показники та їх вплив на доходи і видатки бюджету. // Ж: Фінанси України.-2002.-№3.-С. 65-69.
7. Кемпбелл Р. Макконнелл, Стенли Л. Брю «Экономикс: Принципы, проблемы и политика». – Москва, «Республика», 1992, ч.1 С.132-153
8. Кухленко О. Стратегія інвестиційної діяльності в Україні // Ж: Економіка України. – 2002.- № 11. –С. 22-27.
9. Майкл Бурда «Макроекономіка: Європейський контекст». – Львів, «Просвіта»,1997, С.33-46
10. Маламед М. «Методи та проблеми обчислення ВВП за категоріями доходу». //Ж: Економіка України, 1997, №2 С.41-51.
11. Маламед М. «Методи та проблеми обчислення ВВП за категоріями доходу». //Ж: Економіка України, 1997, №3 С.33-47
12. Методологічні рекомендації по квартальних розробках валового внутрішнього продукту. – Мінстат України. Київ, 1996 С.111
13. Панасюк Б., Литвинов В. «Національний продукт: теоретичні основи обчислення». //Ж: Економіка України, 1992, №8
14. П’ятаченко Г. «Яку модель обрати Україні. » //Г: Урядовий кур’єр від 1 червня 1996р.
15. Швець І. «Методичні основи обліку потенціального обсягу виробництва». //Ж: Економіка України, 1998, №10, С.42-47
16. «Становлення національної економіки України» за ред. Ватаманюка З.Г.- Львів, 1997, №27 С. 28-30
17. Шпек Р. «Тенденції української економіки». //Ж: Економіка України, 1996, №6, С.5
18. «Экономический рост и макроэкономические диспропорции: Аналіз украинской действительности». Виталий Мельничук. //Ж.: Зеркало недели. № 35 (410) 14-20/09/2002.
1. Національна економіка і національний продукт. Показники обчислення національного продукту.
Валовий національний продукт (ВНП) (ВВП) — сукупність усіх вироблених у країні товарів та наданих послуг за рік незалежно від розташування національних підприємств. Цей показник стали використовувати в колишньому СРСР, у тому числі в Україні, з 1987 року. Він характеризує кінцеве споживання матеріальних благ і послуг, кінцеві результати економічної діяльності у сфері матеріального і нематеріального виробництва; позбавлений повторного рахунку (на відміну від показника валового суспільного продукту, який до 1987 року використовувався в СРСР), а отже, дає змогу зіставити обсяг перенесеної та новоствореної вартості у складі річного продукту.
Методи розрахунку ВНП
ВНП = ВВП + Сальдо первинних доходів, отриманих з-за кордону або переданих за кордон (до таких першим доходах зазвичай відносять оплату праці, доходи від власності у вигляді дивідендів)
Існують 3 способи вимірювання ВНП (ВВП):
1. За витратами (метод кінцевого використання).
2. За доданою вартістю (виробничий метод).
3. За доходами (розподільчий метод).
При розрахунку ВНП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, що використовують ВНП (домогосподарств, фірм, держави та іноземців). Фактично мова йде про сукупний попит на вироблений ВНП.
Сумарні витрати можна розкласти на декілька компонентів:
ВНП = Y = C + I + G + NX,
де C - особисті споживчі витрати, які включають витрати домогосподарств на товари тривалого користування і поточного споживання, на послуги (крім витрат на покупку житла).
I - валові приватні внутрішні інвестиції. Включають виробничі капіталовкладення (інвестиції в основні виробничі фонди), інвестиції в житлове будівництво та інвестиції в запаси (ТМЦ). Інвестиції розуміються як додавання до фізичного запасу капіталу. Придбання фінансових паперів (акцій, облігацій) не є інвестиціями. Термін «внутрішні інвестиції» означає, що це інвестиції, вироблені жителями даної країни (у т.ч. витрати на імпортні товари). Термін «приватні» інвестиції означає, що вони не включають державні інвестиції. Термін «валові» означає, що з інвестицій не віднімається амортизація: Валові інвестиції = Чисті інвестиції + Амортизація. Зростання запасів враховується зі знаком «+», а зменшення зі знаком мінус.
G - державні закупівлі товарів і послуг (будівництво та утримання шкіл, доріг, армії, витрати на національну оборону, зарплату державних службовців і т.д.). Сюди не входять трансфертні платежі. Державні трансферти - це виплати, не пов'язані з рухом товарів і послуг. Вони перерозподіляють доходи держави через допомогу, пенсії, виплати по соціальному страхуванню.
NX - чистий експорт. Він дорівнює різниці вартісних обсягів експорту та імпорту. Якщо країна експортує більше, ніж імпортує, то на світовому ринку вона виступає «нетто-експортером», а ВНП перевищує обсяг внутрішніх витрат. Якщо ж імпортує більше, то є «нетто-імпортером», величина чистого експорту є негативною. Сума витрат перевищує обсяг виробництва.
Дане рівняння ВНП називають основним макроекономічним тотожності або тотожність національних рахунків.
При підрахунку ВНП виробничим методом підсумовується вартість, додана на кожній стадії виробництва кінцевого продукту. Додана вартість (ДВ) - це різниця між вартістю продукції, виробленої фірмою, і вартістю проміжних продуктів, придбаних фірмою.
Величина ВНП у цьому випадку представляє собою суму доданої вартості всіх фірм виробників. Цей метод дозволяє врахувати внесок різних фірм і галузей у створення ВНП. ВНП = Σ Додана вартість + Непрямі податки - Державні субсидії. Для економіки в цілому сума всій ДС повинна дорівнювати вартості кінцевих товарів і послуг. При розрахунку ВНП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (зарплата, рента,%), а також 2 компонента, що не є доходами: амортизаційні відрахування і чисті непрямі податки на бізнес (податки мінус субсидії).
2. Взаємозв`язок показників ВНП, чистого національного продукту, національного доходу, особистого доходу, отримуваного доходу.
Існує зв'язок між показниками ВНП і ВВП:
ВНП = ВВП + чисті факторні доходи з-за кордону.
Чисті факторні доходи з-за кордону - це різниця між доходами, отриманими громадянами даної країни за кордоном, і доходами іноземців, отриманими на території даної країни. Якщо ВНП перевищує ВВП, значить, жителі даної країни отримують за кордоном більше, ніж іноземці заробляють в даній країні. За способом отримання доходу в складі ВНП виділяють наступні види факторних доходів:
- компенсації за працю працюючих за наймом (зарплата, премії);
- доходи власників;
- рентні доходи;
- прибуток корпорацій (що залишається після оплати праці та% за кредит; в ній виділяють дивіденди акціонерів, нерозподілений прибуток і податок на прибуток);
- чистий% (різниця між процентними платежами фірм іншим секторам економіки та процентними платежами, отриманими фірмами від ін секторів - домогосподарств та держави).
З трьох методів частіше використовуються виробничий і метод кінцевого використання.
Взаємозв'язок між основними показниками можна навести у вигляді схеми:
Валовий національний продукт
мінус амортизація = Чистий національний продукт
мінус непрямі податки = Національний дохід
мінус, відрахування на соціальне страхування
мінус податок на прибуток корпорацій
мінус нерозподілені прибутки корпорацій
плюс трансфертні плати = Особистий дохід
мінус особистий прибутковий податок
= Отримуваний дохід
Як використовується вироблений ВНП? Якщо абстрагуватися від наявності держави і зовнішньої торгівлі, то ВНП розподіляється на споживання та інвестиції. Базою інвестицій є заощадження. Якщо ж врахувати перерозподільчі процеси, здійснювані урядом, а саме систему оподаткування і трансфертних виплат, а також існування зовнішньої торгівлі, то можна вивести такі залежності:
ВНП = споживання + інвестиції + держ. закупівлі + чистий експорт;
отримуваний дохід = ЧНП + трансфертні виплати — податки;
отримуваний дохід = споживання + заощадження;
споживання= отримуваний дохід — заощадження = ЧНП + трансфертні виплати — податки + заощадження;
заощадження — інвестиції = держ. закупівлі + трансфертні виплати — податки + чистий експорт = держ. витрати — податки + чистий експорт.
При цьому перевищення державних витрат над податковими надходженнями утворить бюджетний дефіцит, так що:
заощадження — інвестиції = бюджетний дефіцит + чистий експорт.
Основне макроекономічне рівняння, яке характеризує співвідношення між різними складовими частинами ВНП, має, таким чином, такий вигляд:
ВНП = споживання + інвестиції + держ. закупівлі + чистий експорт — отримуваний дохід + податки — трансферти = споживання - заощадження + податки — трансфертні платежі
ВНП показує підсумки діяльності усього національного господарства за рік. Крім ВНП, існує ще поняття національного багатства, що являє собою всю суму матеріальних благ, накопичену в суспільстві за час його існування. До складу національного багатства включаються активи — земля і ресурси, виробничі і невиробничі фонди, а також особисте майно населення. Матеріальну базу для приросту національного багатства утворює ВНП.
Важливу роль у визначенні параметрів економічного розвитку відіграє з'ясування позицій іноземною капіталу в національній економіці. Для цих цілей служать показники питомої ваги іноземних інвестицій у ВНП, а також співвідношення між іноземними інвестиціями в даній країні та її власними зарубіжними інвестиціями. Якщо власні активи країни за кордоном більші, ніж іноземні активи всередині країни, то остання є світовим кредитором, якщо менші, то боржником.
Схема основних взаємозв'язків у ВНП.
3. Функціональний і особистий розподіл доходів. Розподіл національного доходу і формування доходів населення.
Доходи населення та джерела їх формування
В умовах сучасного функціонування ринкового механізму та структурних змін в економіці держави зазнало трансформації формування доходів населення, їх використання та система розподілу. Найбільшу питому вагу у структурі грошових доходів населення становить оплата праці. Заробітна плата як соціально-економічна категорія є основним джерелом грошових доходів працівників і разом з тим є головним рушієм соціально-економічного розвитку держави. Вона забезпечує не лише відтворення робочої сили, але й стає вагомим чинником відтворення суспільного виробництва та виступає основним регулятором ринку праці.
Сутність політики доходів полягає в безпосередньому встановленні державою такої верхньої межі збільшення номінальної заробітної плати, яка сприяла б виконанню основних задач і реалізації пріоритетів, що стоять перед економікою.
Конкретне формулювання окремих положень політики доходів в різних країнах різне. На практиці не існує двох повністю ідентичних варіантів розвитку політики доходів. У механізмі здійснення і формах прояву цієї політики в кожній конкретній державі розрізняються наступні особливості, що зумовлені:
- соціально-економічним і політичним розвитком тієї або іншої країни;
- ступенем і характером втручання держави в питання регулювання заробітної плати;
- традиціями висновку колективних договорів;
- соціальною напруженістю у суспільстві.
Головним об'єктом усіх варіантів політики доходів є заробіток робітника в цілому, у тому числі ставка заробітної плати, оплата наднормових, соціальні виплати та інше. В країнах Західної Європи, як правило, політика доходів має на увазі безпосереднє обмежувальне регулювання всіх основних категорій доходів населення, що лежать в основі особистого і виробничого споживання. Політика доходів на практиці переважно впливає на рух тільки заробітної плати.
Класифікація доходів:
В умовах сучасного функціонування ринкового механізму та структурних змін в економіці держави зазнало трансформації формування доходів населення, їх використання та система розподілу. Найбільшу питому вагу у структурі грошових доходів населення становить оплата праці. Заробітна плата як соціально-економічна категорія є основним джерелом грошових доходів працівників і разом з тим є головним рушієм соціально-економічного розвитку держави. Вона забезпечує не лише відтворення робочої сили, але й стає вагомим чинником відтворення суспільного виробництва та виступає основним регулятором ринку праці.
Сутність політики доходів полягає в безпосередньому встановленні державою такої верхньої межі збільшення номінальної заробітної плати, яка сприяла б виконанню основних задач і реалізації пріоритетів, що стоять перед економікою.
Доходи населення – це сума грошових коштів і матеріальних благ, які домашні господарства одержали за певний проміжок часу у натуральному вигляді для підтримання фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від їх рівня.
Умовно можна провести наступну класифікацію доходів.
Грошові доходи населення включають всі надходження грошей у вигляді оплати праці робітників, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різних допомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів і нерухомості.
Натуральний дохід включає, перш за все, продукцію, вироблену домашнім господарством для власного споживання.
Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від оподаткування і цін, а реальний дохід характеризує номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення.
Рівень життя — це соціально-економічна категорія, яка відображає ступінь розвитку і задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб.
Згідно з рекомендаціями МОП рівень життя відображають такі показники: обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта; обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальними і соціальними послугами, транспортом і зв'язком; охорона здоров'я, соціальне забезпечення. Виходячи з міжнародних норм, необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні, екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.
Моделі розподілу національного доходу. Національний дохід є результатом діяльності з використання економічних ресурсів (див. тему 16).
Розрізняють функціонально-факторний та індивідуальний розподіл національного доходу. Функціонально-факторний розподіл означає розподіл національного доходу залежно від ролі кожного фактора у створенні продукту (праці, землі, капіталу та підприємництва). Відповідно до означених факторів національний дохід розподіляється на заробітну плату, ренту, процент та прибуток. У міру розвитку економіки вдосконалюється й теорія співвідносності між доходами та факторами. Трифакторна модель (земля, праця та капітал) епохи вільної конкуренції визначила розподіл національного доходу на ренту, заробітну плату та прибуток.
Трифакторна модель розподілу національного доходу
З розвитком ринкової економіки, коли поступово здійснилось відокремлення функції власності на капітал від функції управління ним, на зміну трифакторній моделі економіки прийшла ера чотирифакторної моделі економіки.
Чотирифакторна модель розподілу національного доходу
Революція синіх і білих комірців повністю розмежувала власників капіталу та управлінців (менеджерів). Відбулось розмежування підприємницького доходу на прибуток і процент. На думку А. Маршалла, економіка західних країн другої половини ХІХ ст. характеризується утвердженням в організації виробництва четвертого фактора — підприємництва.
Після Другої світової війни відчутно проявилось одержавлення економіки та розподілу національного доходу. Держава почала активно впливати на весь відтворювальний процес економіки. Роль держави перетворилась у фактор виробництва.
П’ятифакторна модель розподілу національного доходу
Сучасну економіку можна уявити як п’ятифакторну модель. Держава все більше бере на себе функції регулювання економіки: соціальний захист населення, структурні зміни, забезпечення збалансованого розвитку, вирішення екологічних проблем та ін.
На характер розподілу факторів виробництва впливають три групи чинників:
- закони, що регулюють розвиток продуктивних сил;
- економічні закони функціонування ринку;
- економічна роль держави.
Оптимальність розподілу та використання факторів виробництва залежить від органічного поєднання дії означених трьох чинників.
Закони поділу праці, спеціалізації та кооперації, концентрації виробництва визначають таку комбінацію факторів виробництва, яка повинна бути адаптивною до зміни ринкової ситуації. Організація виробництва характеризує комбінацію праці та інших факторів виробництва. Зростання технологічного рівня виробництва відображає підвищення продуктивності праці, наслідком чого є збільшення національного доходу. Цей процес надто тривалий і може супроводжуватись кризовими явищами до того часу, аж поки не буде досягнуто гармонічної взаємодії трьох означених груп чинників. Кризи перевиробництва в західних країнах минулого та на початку цього століття є наочним відображенням цих процесів. Державне втручання в економіку, з одного боку, та об’єктивність дії законів поділу праці та ринкових законів — з іншого, створили найбільш доцільну структуру розподілу факторів виробництва в індустріально розвинутих країнах.
На сучасному етапі розвитку економіки до факторів розподілу економісти відносять інформацію та державу, що радикально впливають на розподіл та перерозподіл національного доходу. Аналіз функціонально-факторного розподілу дозволяє виявити частки доходу, що отримують фактори в результаті їх участі в економічній діяльності.
Джерела особистих доходів. Аналіз індивідуального розподілу показує джерела особистих доходів та їх порівняльні величини. До джерел індивідуальних доходів слід віднести:
- чисту заробітну плату (номінальну заробітну плату за вирахуванням податків і соціальних внесків);
- доходи від індивідуальної трудової діяльності;
- соціальні виплати держави громадянам;
- проценти, дивіденди та орендну плату (за землю);
- різного роду допомоги тощо;
- поточне страхування відшкодування збитків.
Залежно від доступу до цих джерел кожний індивід отримує відповідну частку доходу, тим самим породжується нерівність у розподілі доходів. Нерівність індивідуального розподілу можна визначити за допомогою формули В. Парето, формули К. Джині та кривої Лоренца. Означені формули та крива Лоренца відображають різні точки зору, згідно з якими можна здійснити кількісний аналіз індивідуального розподілу національного доходу і виявити міру нерівності розподілу.
Об’єктивні основи формування доходів населення. Доходи населення є визначальною складовою розподілу національного доходу. Економічна теорія пояснює розподіл доходів як результат попиту на продуктивні послуги та їх пропонування. Мова йде про ринкову економіку і про працю. Попит на працю як основне джерело доходів населення та пропонування праці впливають на величину доходів у вигляді заробітної плати. Крім того, слід пам’ятати, що величина заробітної плати залежить і від вартості робочої сили. У попередніх темах уже було визначено економічну природу заробітної плати. У цій темі розглядаються доходи населення в цілому та їх розподіл за складовими.
Соціальна нерівність, її причини та вплив на економічне зростання є предметом вивчення в цій темі. В економічній теорії висуваються різні концепції стосовно суперечностей у розподілі доходів. Марксизм пояснює його існуванням експлуатації трудящих, тобто згідно з теорією трудової вартості заробітна плата не є відображенням вартості робочої сили; маржиналізм — теорією граничної продуктивності факторів виробництва; неокласичний напрям — індивідуальними здібностями та грою ринкових сил. Кожна з точок зору характеризує відповідний бік розподілу доходів населення.
Доходи населення чи господарств формуються за рахунок надання послуг робочою силою, індивідуальної трудової діяльності, власності, соціальних трансфертних платежів тощо. Граничною нижньою межею величини доходів населення є прожитковий мінімум. Це вартісна величина необхідних для підтримання фізіологічної життєдіяльності людини засобів існування. Якщо індивідуальні доходи нижче цієї межі, то наступає скорочення населення в країні. Крім того, в суспільстві є частина непрацездатного населення, яке вимагає матеріальної підтримки. Держава здійснює перерозподіл національного доходу через систему соціальних виплат. Перерозподіл доходів є однією з функцій уряду.
4. Фактори економічного зростання. Зміст і типи економічного зростання. Нагромадження та інвестиції.
У теоретичному і практичному аспектах поняття «економічне зростання» тісно пов’язане з терміном «розширене відтворення», але за своїм змістом — це не тотожні економічні категорії. Так, остання (розширене відтворення) охоплює процеси як на макрорівні (національна, світова економіка), так і на мікрорівні (галузь, підприємство). Економічне зростання характеризує стратегічні цілі руху економіки в основному на макрорівні (національному чи світовому). Сам механізм економічного зростання, як правило, в сучасній економічній літературі розглядається незалежно від існуючих соціально-економічних відносин в тій чи іншій країні (економічній системі). Тут на перший план висувається проблема кількісного та якісного розвитку національної економіки.
Поняття «економічне зростання»
Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за даний період.
Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів.
Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.
Як відхилення від закономірного процесу економічного зростання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.
Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.
Рушійні сили економічного зростання (прогресу):
Суспільне виробництво перебуває у постійному русі, але він відбувається не просто по замкненому колу, а по висхідній лінії, хоча і не завжди рівномірно.
Аналіз змісту рушійних сил економічного зростання починається з розгляду відтворення суспільного виробництва як безперервного процесу виробництва. Розвиток виробництва, підвищення його ефективності досягаються зусиллями людей, їх працею та соціально-економічною активністю. Але що спричиняє людей до вчинків та дій? Відповідь на дане запитання є надзвичайно важливою для розуміння умов економічного розвитку.
Рушійними силами економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного піднесення, є суперечності. Тобто економічний розвиток носить діалектичний характер, тому відсутність внутрішніх суперечностей рівнозначна призупиненню руху (розвитку). Співіснування двох взаємносуперечливих сторін, їх боротьба становлять сутність діалектичного розвитку. Відтворювальність тотожності сторін протиріччя робить будь-яку систему саморушійним організмом. Це загальне правило, зрозуміло, цілком стосується й економічного життя.
Узагальненою основою і рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. З одного боку, економічні потреби породжують ідеальний образ продукту і в такому смислі стимулюють його створення. Але, з іншого боку, вони самі породжуються виробництвом. У реальному житті це протиріччя — лише найзагальніша основа розвитку виробництва незалежно від його суспільної форми, що значною мірою знаходить свій вияв у відповідному типі економічних систем: традиційна, капіталістична (ринкова), командна (адміністративно-командна), змішана, перехідна (від адміністративно-командної до ринкової). З точки зору економікс та сучасної західної навчальної літератури дана суперечність (ресурси — потреби) трактується як аксіома стосовно невідповідності безмежних економічних потреб обмеженим виробничим ресурсам.
У сфері економічних відносин потреби набувають форми економічних інтересів і стимулів. У попередніх темах зазначалося, що економічні інтереси — це спонукальні мотиви господарської діяльності людей (як господарюючих суб’єктів), які зумовлені їх місцем у системі відносин власності та наявній системі потреб. В останніх концентрується сутність інтересів: інтерес — це форма прояву потреб. Тому інтереси виступають потужним «двигуном» економічного розвитку, образно кажучи, формують ту «пружину», яка «каталізує» і приводить до руху весь економічний механізм.
З точки зору політекономічного розуміння змісту цих аспектів, важливо підкреслити, що економічні інтереси у різних соціальних класів (страт), прошарків та ін. далеко не однакові, а в ринковій (капіталістичній) економіці часто діаметрально протилежні. Фахівцю політичної економії при трактуванні економічних інтересів (як й інших економічних категорій) необхідно розуміти, що вони походять не просто з біологічної сутності природи людини, а визначаються її положенням як відповідного соціально-економічного суб’єкта в економічному устрої суспільного життя, що врешті детермінується формами власності. При всій різноманітності (як і схожості) індивідуальних уподобань, запитів та цілей у дрібного виробника — одні інтереси, у найманого працівника — інші, у підприємця-капіталіста — треті.
Варто враховувати, що людина одночасно виступає як індивід і як представник того чи іншого соціального класу (страти), групи, прошарку тощо. Відповідно до цього вона є і носієм різноманітних інтересів.
Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови — держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних їм інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концесій і т. ін.
Тобто, аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та рівень розуміння народними масами об’єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культуру праці та спілкування, пануючі морально-етичні, релігійні установки, а також національні традиції. Всі вони, будучи продуктом багатовікової історичної еволюції, хоча є надбудовними факторами, суттєво впливають на ефективність функціонування базисних елементів та відносин економічної системи. При цьому часто вони модифікують навіть її модель.
В цілому дійовий вплив політичних, правових, моральних, духовно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить свій прояв у тому, що вони детермінують розкриття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі. Разом з тим загальні риси економічного зростання, які притаманні різним періодам (етапам) розвитку суспільства, завжди виступають у конкретних історичних формах, що відповідають якісним характеристикам факторів і результатам виробництва на даному конкретному історичному проміжку часу.
Нагромадження,заощадження,інвестиції:
Визначальну роль в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов’язані з науково-технічним прогресом. З впровадженням у виробництво досконаліших машин, обладнання та технологій збільшується кількість матеріально-речових засобів з розрахунку на одного працюючого, тобто зростає технічна будова капіталу. Це вимагає відповідного підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму. При цьому зростають продуктивність праці та ефективність виробництва.
Норма нагромадження (виражена у процентах) характеризує відношення між часткою чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб’єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження — це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення ви-робництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період. Марксистська політекономія розглядає нагромадження як перетворення частки додаткової вартості на капітал, тобто як процес капіталізації додаткової вартості. За К. Марксом, норма нагромадження — це відношення фонду нагромадження до національного доходу, яке виражається у процентах.
Процес нагромадження капіталу органічно пов’язаний з процесами заощадження та інвестування. Вони здійснюються як юридичними, так і фізичними особами з різних причин, незалежних одна від одної.
Зокрема, заощадження роблять окремі особи, домашні господарства (сім’ї), де наміри можуть бути різними: бажання зібрати певну суму для майбутніх витрат (купити будинок, автомобіль тощо); прагнення забезпечити певний статок для дітей; потяг до влади, яку дає велике багатство; або просто індивід схильний заощаджувати «на чорний день» тощо. Але якими б не були мотиви різних осіб, що спонукають їх здійснювати заощадження, часто вони, як зазначає П. Самуельсон, мало пов’язані з можливостями інвестування, тобто «чистим капіталоутворенням».
Інвестиції — це сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою інвестування є одержання в перспективі більшого підприємницького доходу, прибутку, процента, ренти. Чисте інвестування має місце лише тоді, коли створюється новий реальний капітал. Це переважно характерно для промислових, будівельних і торговельних підприємств.
Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові інвестиції в основному складають вкладення в цінні папери (акції, облігації та ін.), що випускаються приватними компаніями або державою. Ці інвестиції лише частково спрямовуються на збільшення реального капіталу, а значна частина їх залишається непродуктивним вкладенням капіталу.
Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-виробничих запасів називають реальними інвестиціями. Однак за сучасних умов зі збільшенням обсягу матеріально-речових елементів основного капіталу швидко зростають вкладення у розвиток інтелектуального потенціалу (науку, освіту, підготовку кадрів, охорону здоров’я тощо), який стає дедалі активнішим елементом виробництва. Тому ці витрати, за своєю сутністю, є продуктивними. Більш того, у країнах з розвинутою економікою такі витрати випереджають по темпах зростання вкладення в основний капітал.
Особливістю сучасної підприємницької діяльності є те, що переважну більшість становлять приватні інвестиції. Держава також бере участь в інвестиційних процесах шляхом вкладення капіталу в державний сектор, як безпосередньо, так і надаючи кредити, субсидії тощо. Значна частка її інвестицій спрямовується, в першу чергу, в галузі (сфери) соціально-виробничої інфраструктури, які необхідні для нормального суспільного відтворення, — розвиток освіти, науки; системи транспорту та зв’язку; охорони здоров’я населення; збереження навколишнього середовища.
Ефективність нагромадження характеризується коефіцієнтом приросту капіталомісткості, який розраховується як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту валового національного продукту за відповідний (той самий) період у незмінних (базових) цінах.
У загальному (концентрованому) вигляді роль інвестицій проявляється в темпах і масштабах економічного зростання, яке вимірюється двома способами: 1) як збільшення реального виробництва ВВП (ВНП) чи національного доходу; 2) як приріст того й іншого на душу населення. В аналітичній практиці це — розрахунки річних темпів їх зростання в процентах.
Важливо розрізняти потенційні та фактичні темпи зростання. Перші — це ті, яких суспільство може досягти на межі своїх виробничих можливостей, тобто коли воно реалізує принципи: «мінімум витрат — максимум виробництва».
Фактичні темпи зростання можуть бути нижчими за можливі (потенційні) через недовикористання наявних виробничих факторів, особливо через прийняття помилкових управлінських рішень.
5. Економічний цикл і його фази. Теорії циклів.
У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Особливо рельєфно в структурі функціонування і розвитку економіки проявляються середні цикли, які ще називають промисловими. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції та контракти на нове будівництво тощо.
Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.
Криза — це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і зростання безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут товарів. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процента.
Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.
Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте, і не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.
Пожвавлення — це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Створюються нові підприємства, зростають ціни і процентні ставки. Поступово обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.
Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, збільшується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, стрімко зростають ціни й процентні ставки, курси акцій та інших цінних паперів, активізується комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, уже закладає основу для наступної нової кризи.
Обґрунтування чотирифазної структури циклу було зроблено К. Марксом. Графічно це подано на рис. 4, де ОА — загальна лінія розвитку виробництва за значний період; Q — обсяг виробництва; t — час; ВС — ламана лінія руху фаз циклу.
Причини економічного циклу
Існують різні точки зору щодо пояснення причин середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:
1) циклічні коливання, зумовлені специфікою сфери обігу — незбігом у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);
2) головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс, Ф. Енгельс та інші послідовники). Близько до цієї позиції стояли (ще до Маркса) й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної маси людей, яке було викликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г. Мальтус);
3) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);
4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й. Шумпетер);
5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);
6) причиною циклів є невідповідність між грошовим капіталом і пропозицією (І. Фішер).
Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин. Це — так звані інтернальні теорії. Ті ж теорії, які пояснюють економічні цикли зовнішніми причинами — наприклад, зміною сонячної активності, що призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального економічного спаду; війнами та різними політичними потрясіннями; освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили), називаються екстернальними.
Характерними особливостями середніх циклів після Другої світової війни є:
по-перше, скорочення їх тривалості, що об’єктивно пов’язано із посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР;
по-друге, необов’язковість послідовного проходження традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення. Бувають цикли, коли після фази пожвавлення (без піднесення) настає нова криза;
по-третє, зменшення руйнівного характеру криз. Цьому сприяє і досвід державного антициклічного регулювання, нагромаджений країнами з розвинутою ринковою економікою.
Для коротких циклів, на відміну від циклів середньої тривалості (які відтворюють спосіб функціонування основного капіталу), матеріальною основою є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні кризи, або відбуватись за їх відсутності.
Тема 12. Державне регулювання ринкової економіки.
План
1. Необхідність і сутність державного регулювання економіки. Економічні функції держави. Теорії державного регулювання.
2. Форми і методи державного регулювання. Фіскальна і монетарна політика.
3. Грошова маса і її вимірювання. Механізм здійснення монетарної політики: регулювання обігової ставки, банківських резервів, операції на відкритому ринку.
Література:
1. Башнянин Г.І., Л.Ю. Лазур, В.С. Медведєв. Політична економія. — К., Видавицтво «Ніка-Центр Ельга», 2000.
2. Губин Е. Методы, свойства и формы государственного регулирования экономики. М., 2001.
3. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000 — 209 с.
4. Державне регулювання економіки: Огляд Законів України / Зарембо Ю.Г.– Рівне, 2001.– 163 с.
5. Куликов Л.М.. Основы экономической теории.Учеб. пособие. – М.: Финансы и статистика, 2001.
6. Макроекономічна політика / Савченко А.Г.– К., 2002.– 135 с.
7. Міжнародна економіка / Дахно І., Бовтрук Ю.– К., 2002.– 216 с.
8. Мочерний С.В. Основи економічних знань — Львов, 2000.
9. Мочерный С.В., Симоненко В.К., Секретарюк В.В., Устенко А.А. «Основы экономической теории» — К., Издательство «Знання», 2000.
10. Ревенков А. Планирование в системе государственного регулирования экономики. // Экономист. – 2001. -№8.
11. Трансформація споживчого ринку та його регулювання в перехідній економіці: Автореф. дис. канд. екон. наук / Гродецька Т.М.– Х., 2002.– 16 с.
12. Ходов Л.Г. Основы государственной экономической политики. М.: БЕК, 1997.
13. Чепурин М.Н. Роль государства в рыночной экономике. Киров, 1999.
14. Шамхалов Ф.И. Государство и экономика (власть и бизнес). М., 2001.
15. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень — К., 2000.
1. Необхідність і сутність державного регулювання економіки. Економічні функції держави. Теорії державного регулювання.
Державне регулювання економіки — це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.
Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.
Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. — зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.
Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.
Макроекономічна ефективність означає:
забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління;
збалансований, пропорційний розвиток економіки;
повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства.
Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення:
соціальної справедливості;
ефективної зайнятості;
екологічної рівноваги;
задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення.
Основні функції державного регулювання економіки
Цільова — полягає у визначенні цілей, пріоритетів (лат. prior — перший, перевага) і основних напрямків розвитку національної економіки.
Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку.
Нормативна (регламентуюча) — держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір.
Коригуюча — зводиться до коригування (лат. — виправляти) розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення легативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.
Соціальна — передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.
Безпосереднє управління неринковим сектором економіки — це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ.
Контролююча — означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.
Мінімальні функції держави:
створення правової бази;
захист конкуренції;
забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;
мінімізація негативних екстерналій;
розподіл і перерозподіл доходів;
виробництво суспільних товарів і благ.
Державне регулювання економіки — це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей.
Складові (етапи) процесу управління розвитком національної економіки:
макроекономічний аналіз; початкові стадії
макроекономічне прогнозування; j управління
планування соціально-економічного розвитку країни;
макроекономічне програмування;
організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки;
стимулювання бажаних процесів;
оперативне регулювання;
контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів;
національне рахівництво.
Об'єкти державного регулювання економіки — сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності.
Конкретні об'єкти ДРЕ:
економічний цикл;
структура економіки;
умови нагромадження та інвестиційна діяльність;
науково-технічний прогрес та інноваційні процеси;
грошовий обіг та інфляція;
ціни;
платіжний баланс;
блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо);
умови конкуренції;
навколишнє середовище (екологічні проблеми);
регіони.
Щодо названих об'єктів держава проводить відповідну економічну політику.
Економічна політика держави — це система соціально-економічних ідей та цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації.
Основні види економічної політики:
Антициклічна політика спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання (регулювання макроекономічної кон'юнктури).
Структурна політика передбачає формування сучасної прогресивної й ефективної структури національної економіки.
За допомогою амортизаційної політики держава заохочує нагромадження капіталу, яке у майбутньому стане основою розширення й оновлення виробництва.
Державна інвестиційна політика має на меті регулювання капіталовкладень з метою структурної перебудови виробництва, його технічного та технологічного оновлення і модернізації.
Науково-технічна та інноваційна політика держави — діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.
Фіскальна (бюджетно-податкова) політика визначає джерела формування державної казни, формування податкової системи та державного бюджету.
Монетарна (кредитно-грошова) політика передбачає державне забезпечення економіки країни необхідною кількістю грошей, регулювання грошового та кредитного ринків.
Цінова політика — вплив держави на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва, посилення конкурентоздатності вітчизняних товарів на світовому ринку, здійснення кон'юнктурної та структурної політики, пом'якшення соціальної напруги у суспільстві.
Зовнішньоекономічна політика держави охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталів і робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за кордоном тощо з метою усунення диспропорцій платіжного балансу та досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.
Соціальна політика держави зосереджується на формуванні ефективних соціально-економічних умов життя суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні економічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефективної зайнятості населення, створенні соціальних гарантій і умов для підвищення добробуту членів суспільства.
Конкурентна політика держави має на меті розробку заходів, що стосуються створення конкурентного середовища, підтримки та захисту добросовісної конкуренції, боротьби з монополізмом в економіці тощо.
Регіональна політика — це діяльність держави щодо забезпечення збалансованого і комплексного розвитку окремих територій країни виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних та відносних переваг регіонів.
Екологічна політика спрямована на забезпечення екологічної рівноваги, охорону навколишнього середовища, створення безпечних умов життя громадян.
2. Форми і методи державного регулювання. Фіскальна і монетарна політика.
Методологія державного регулювання економіки — це підходи, принципи та логіка управління соціально-економічним розвитком країни.
Сучасні підходи до державного регулювання економіки:
Ринковий механізм і державне регулювання економіки є діалектичною єдністю, атрибутом змішаної економіки. Розумний синтез ефективного ринкового механізму і державного регулювання дає можливість вирішувати основні соціальні та економічні проблеми суспільства, кон'юктурні та стратегічні цілі.
У стабільній економіці основним регулятором соціально-економічних процесів виступає ринковий механізм, а ДРЕ виконує допоміжну роль. Основне призначення останнього — створення нормальних умов для функціонування ринку, нейтралізація негативних наслідків і вирішення проблем, які не під силу ринковому механізму.
У перехідній економіці роль державного регулювання значна і суттєва, але в міру створення необхідних засад розвитку ринкових відносин вплив держави має зменшуватись.
Ринкове і державне регулювання економіки часто доповнюється функціонуванням інституту соціального партнерства, що дає можливість найкращим чином узгоджувати інтереси суб'єктів, реалізовувати економічні й соціальні цілі розвитку суспільства.
Державне втручання в економіку має бути раціональним — надмірна активність держави може породжувати негативні тенденції і наслідки, а також обумовлює зменшення фінансових можливостей держави.
Це пов'язано з тим, що будь-яке втручання держави в економічне життя передбачає:
певні адміністративні витрати (на утримання управлінського апарату);
існування так званих "побічних ефектів", "фіаско державного регулювання".
Причина виникнення "побічних ефектів" в тому, що ринок — це органічний механізм, і будь-який державний захід (якого б характеру він не був) змінює умови взаємодії на даному ринку, ринкову кон'юнктуру, впливає на рішення суб'єктів господарювання.
"Фіаско" (провали) державного регулювання обумовлено:
по-перше, неправильним застосуванням методів та інструментів ДРЕ (розміри податків, мита, кредитних ставок, квот, ліцензій тощо);
по-друге, можливістю помилок в прийнятті управлінських рішень через відсутність чи недостатність інформації;
по-третє, існуванням проблеми часових лагів — "ефекту запізнення" в процесі постановки цілей, прийняття рішень, виборі інструментів регулювання. Необхідно враховувати і швидкість введення в дію та термін дії кожного інструмента, які по-різному впливають на ціль: зміни в грошово-кредитному регулюванні дають швидший ефект, в податковому — більш віддалений результат;
по-четверте, перевищенням владних повноважень, використанням цього інструмента на користь вузького кола осіб (клану, об'єднання тощо).
Основні принципи державного регулювання економіки:
наукової обґрунтованості — врахування вимог об'єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя суспільства, національних особливостей;
погодження інтересів — державне регулювання економіки має бути механізмом погодження інтересів різних суб'єктів економіки: загальнодержавних, регіональних, групових (підприємців, робітників, споживачів, виробників тощо);
системності обумовлений функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи. Тому державне регулювання економіки, охоплюючи різні об'єкти, має виходити із системних засад у вирішенні економічних, соціальних, зовнішньоекономічних, науково-технічних, культурних, екологічних та інших проблем;
цілеспрямованості — державне регулювання має спрямовуватися на досягнення конкретних цілей;
пріоритетності — виділення основних соціально-економічних проблем розвитку країни, на вирішенні яких державі належить зосередити свої зусилля (через обмеженість наявних державних ресурсів — фінансових, матеріальних, трудових, інформаційних і т. ін.);
комплексності — необхідність використання державою всього арсеналу засобів та інструментів, що є в її розпорядженні (правових, економічних, адміністративних, прямих, непрямих, неформальних тощо);
адаптації — державне регулювання має ґрунтуватися на безперервному аналізі результатів оперативної оцінки й коригуванні впливу держави на соціально-економічні процеси залежно від внутрішніх чи зовнішніх умов розвитку країни;
мінімальної достатності:
держава повинна виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок;
функції державного управління мають певним чином розподілятися — на вищих його рівнях належить вирішувати ті проблеми, які не можуть бути з'ясовані на нижчих;
ефективності:
організаційно-правове забезпечення ДРЕ — управління економікою зобов'язані здійснювати спеціальні органи державної влади й управління з чітко визначеними правами, компетенцією та обов'язками;
економіко-організаційне забезпечення ДРЕ — держава повинна використовувати важелі (форми, методи, інструменти), адекватні цілям і ситуаціям, що склалися;
порівнянність витрат (на утримання державного управлінського апарату) та результатів державного втручання в економіку.
Мінімальні функції держави:
створення правової бази;
захист конкуренції;
забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;
мінімізація негативних екстерналій;
розподіл і перерозподіл доходів;
виробництво суспільних товарів і благ;
захист національних економічних інтересів.
Логіка ДРЕ характеризує послідовність заходів держави, необхідних для управління соціально-економічним розвитком країни:
аналіз вихідного рівня розвитку національної економіки, її проблем та можливостей;
визначення цілей, пріоритетів і кінцевих результатів ДРЕ;
з'ясування способів досягнення поставлених завдань і створення відповідних правових, економічних, організаційно-управлінських механізмів;
формування необхідних ресурсів (фінансових, матеріальних, інтелектуальних, трудових, інформаційних тощо);
передбачення ризиків і наслідків управлінських рішень.
Форми ДРЕ — це загальні напрямки регулювання соціально-економічних процесів, що відбуваються в країні.
Бюджетно-податкове регулювання пов'язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами і спрямоване на реалізацію цілей соціально-економічного розвитку країни.
Кредитно-грошове регулювання — діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки.
Адміністративно-економічне регулювання передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства.
Цінове регулювання — вплив держави на ринкове ціноутворення за допомогою законодавчих, адміністративних чи судових заходів з метою здійснення кон'юнктурної та структурної політики, приборкання інфляції, стимулювання виробництва, його модернізації, посилення конкурентноздатності національної економіки, пом'якшення соціальної напруги тощо.
Методи ДРЕ — це сукупність способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни.
Держконтракт і держзамовлення — це договори між державою і суб'єктами господарювання на виготовлення певного товару чи виконання певного виду послуг з метою задоволення соціально-економічних потреб споживача, стимулювання виробництва дефіцитного товару, у тому числі на експорт, розвитку пріоритетних галузей і виробництв, впровадження нових технологій, виконання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб суспільства.
Держконтракт укладається з державними підприємствами й фінансується з державного бюджету.
Держзамовлення застосовується для підприємств недержавної форми власності й зазвичай фінансується із власних джерел підприємства, а держава надає при цьому певні преференції (лат. — перевага, привілей) та пільги (в оподаткуванні, кредитуванні, гарантуванні ринку збуту тощо).
Субсидія — форма цільової фінансової або матеріальної допомоги держави окремим суб'єктам економіки (галузям, регіонам, фірмам, банкам, фізичним особам). Наприклад, житлові субсидії для населення.
Субвенція — форма грошової чи матеріальної допомоги, що надається державою в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, війна, економічні кризи тощо).
Дотація — різновид субсидій, а саме: асигнування, доплата із державного бюджету з метою збалансування бюджетів нижчих рівнів.
Ліцензування — видача державними органами дозволу на право займатися певним видом діяльності, у тому числі експортно-імпортними операціями тощо.
Квотування — встановлення державою розмірів, частки у загальному виробництві, продажу, збуті, експорті чи імпорті.
Контингентування — встановлення певних норм, обмеження певними умовами. "Наприклад, контингентована емісія, контингентовані товари, податки тощо.
Фіксовані ціни на товари і тарифи на послуги — держава встановлює певний рівень цін на ті чи інші товари і тарифи на послуги.
Встановлення державних стандартів і нормативів — визначення єдиних вимог, норм стосовно якості, хімічного складу, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.
Економічні стандарти і нормативи втілюють показники ефективності виробництва (наприклад, норми рентабельності, енерго-, праце-, матеріало- і взагалі ресурсомісткості продукції).
Соціальні стандарти — офіційно встановлені державою нормативи у сфері соціальних відносин (мінімальна зарплата, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, відпустки, умови праці тощо).
Харчові стандарти — встановлені державою вимоги щодо якості продуктів харчування. Наприклад, допустимі види харчових добавок (консерванти, барвники тощо), не шкідливих для здоров'я людини.
Фармацевтичні стандарти — нормативи виготовлення лікарських препаратів, перелік ліків і фармацевтичних засобів, вживання і реалізація яких офіційно дозволена державою.
Екологічні стандарти включають норми безпечного викиду шкідливих речовин у повітря чи водойми, рівень радіаційного забруднення тощо.
Непрямі методи ДРЕ — сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб'єктів економіки (система правових та економічних методів).
Правові методи ДРЕ — система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб'єктів господарювання (визначають правовий простір).
Економічні методи державного регулювання економіки пов'язані зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку.
Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони, дозволу або примусу.
Застосування адміністративних методів необхідне і навіть ефективне у таких сферах:
прямий контроль держави над монопольними ринками;
охорона навколишнього середовища і здоров'я людей;
соціальний захист населення, визначення і гарантування мінімально допустимих життєвих параметрів — встановлення соціальних стандартів (гарантований прожитковий мінімум, регламентація умов праці тощо);
захист національних інтересів у світогосподарських зв'язках (ліцензування експорту, державний контроль за імпортом капіталу, робочої сили, товарів тощо);
реалізація державних програм і планів.
Імперативні методи регулювання (лат. — владний, наказовий) — це адміністративні методи.
Індикативні методи (лат. — вказувати, орієнтувати) — це методи непрямого, опосередкованого впливу, що мають орієнтовний, рекомендаційний характер (наприклад, індикативні ціни).
Неформальним засобом державного впливу на економіку є переконання. Держава використовує для його реалізації: публічні лекції, рекламу, спеціальні програми на радіо і телебаченні, публікації у періодичних виданнях, соціологічні дослідження й опитування, впливаючи таким чином на формування громадської думки, суспільної свідомості, економічного мислення.
Специфічним інструментом ДРЕ є державний сектор економіки — комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково належать центральним чи місцевим органам державної влади і використовуються державою для виконання нею економічних, соціально-культурних та політичних функцій.
Таким чином, державне регулювання економіки (ДРЕ) — це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.
3. Грошова маса і її вимірювання. Механізм здійснення монетарної політики: регулювання обігової ставки, банківських резервів, операції на відкритому ринку.
Грошова маса – це сукупність купівельних, платіжних та накопичу вальних засобів, яка обслуговує економічні зв'язки, належить фізичним та юридичним особам, а також державі. Це важливий кількісний показник руху грошей.
З розвитком форм товарного обміну та платіжно-розрахункових відносин склад та структура грошової маси зазнали значних змін. На початку XX століття при золотому обігу структура грошової маси була в розвину тих країнах наступною: золоті монети складали 40%, банкноти та інші кредитні гроші – 50%, і залишки на рахунках кредитних установ – 10%; напередодні Першої світової війни – відповідно 15, 22 і 67%. Вилучення золотих грошей спочатку з внутрішнього обігу, а надалі із зовнішнього внесло якісні зміни в структуру грошової маси. Повноцінні гроші (золоті) повністю зникли з обігу, домінуюче положення зайняли нерозмінні кредитні гроші, які стали функціонувати в готівковій та безготівковій формах.
Для аналізу зміни руху грошей на певну дату і за певний період у фінансовій статистиці спочатку в економічно розвинутих країнах, а надалі і в нашій країні, стали використовувати грошові агрегати МО, М1, М2, МЗ, М4.
Агрегат МО включає готівкові кошти в обігу: банкноти, металеві монети, казначейські білети (в деяких країнах). Металеві монети, що складають незначну частину готівки (в розвинутих країнах 2-3%), дають можливість особам здійснювати дрібні розрахунки. Ці монети карбуються з дешевих металів. Реальна вартість монети значно нижча за номінальну, щоб не допустити їх переплавку з метою прибуткового продажу у формі зливків.
Казначейські білети – паперові гроші, емісія яких здійснюється казначейством. Паперові гроші в даний час функціонують в слаборозвинутих країнах. Переважна роль належить банкнотам, які за своєю сутністю близькі в сучасних умовах до казначейських білетів.
Агрегат М1 складається з агрегату МО і засобів на поточних рахунках банків. Кошти на рахунках можуть використовуватися для платежів в безготівковій формі, через трансформацію в готівкові кошти і без переведення на інші рахунки. Для розрахунків власники рахунків виписують платіжні доручення (переважна форма розрахунків в українській економіці) або чеки та акредитиви. Саме агрегат М1 обслуговує операції по реалізації валового внутрішнього продукту (ВВП), розподілу та перерозподілу національного доходу, накопиченню та споживанню.
Агрегат М2 містить агрегат МІ, термінові та заощаджу-вальні депозити в комерційних банках, а також короткострокові державні цінні папери. Останні не функціонують як засоби обігу, але можуть перетворюватись на готівкові кошти або чекові рахунки. Заощаджувальні депозити в комерційних банках знімаються в будь-який час і перетворюються на готівку. Термінові депозити доступні вкладнику лише при закінченні певного ороку, у них менша ліквідність, ніж у заощаджувадьних депозитах.
Агрегат МЗ містить агрегат М2, заощаджувальні вклади в спеціалізованих кредитних закладах, а також цінні папери, які обертаються на грошовому ринку, в тому числі комерційні векселі, які виписуються підприємствами. Ця частина коштів, яка вкладена в цінні папери, створюється не банківською системою, але знаходиться під її контролем, оскільки перетворення векселя в засіб платежу потребує, як правило, акцепту банку, тобто гарантії його сплати банком у випадку неплатоспроможності емітента.
Агрегат М4 дорівнює агрегату МЗ плюс різні форми депозитів в кредитних закладах.
Між агрегатами необхідна рівновага, в іншому випадку відбувається порушення грошового обігу. Практика показує, що рівновага буде, коли М2 > МІ (вона закріплюється при М2 + МЗ >М1).
В цьому випадку грошовий капітал переходить з готівкового обігу в безготівковий. При порушенні цього співвідношення між агрегатами в грошовому обігу починаються ускладнення: недостатність грошових знаків, зростання цін тощо.
Для визначення грошової маси держави використовують різну кількість агрегатів (наприклад, США – 4, Франція – 2). В Росії та Україні для розрахунку сукупної грошової маси використовують агрегати МО, МІ ,М2 і МЗ. Дані грошові агрегати включають:
- МО – готівкові гроші в обігу;
- МІ, крім МО – кошти підприємств на розрахункових, поточних спеціальних рахунках в банках, депозити населення в ощадних банках до запитання, коштів страхових компаній;
- М2 дорівнює МІ плюс термінові депозити населення в ощадних банках, в тому числі компенсація;
- МЗ, складається з М2 і сертифікатів та облігацій державної позики.
Близько третини грошової маси в Україні припадає на готівкові гроші, причому має місце тенденція зростання цього грошового агрегату (МО).
Збільшення кількості готівкових грошей, які обслуговують населення, а в сучасних умовах до них часто звертаються юридичні особи, викликає нестачу грошей у держави. Перехід грошей з безготівкового обігу в готівковий – результат жорсткої фінансової політики, який призведе до розширення ухилень від сплати податків. Крім того, скорочення безготівкового обороту свідчить про зниження здатності держави впливати на реальні господарські процеси.
На грошову масу впливають два фактори: кількість грошей та швидкість їх обертання.
Кількість грошової маси визначається державою – емітентом грошей, а саме: його законодавчою владою. Збільшення емісії обумовлене потребами товарного обороту і держави. В Україні головна причина збільшення грошової маси – держава, точніше великий дефіцит державного бюджету, який в значній мірі погашався в 1992-1994 рр. випуском додаткових грошей в обіг. Товарний оборот в той же час в реальному вираженні скоротився через падіння темпів виробництва.
Інший фактор, який впливає на грошову масу, – швидкість обігу грошей, тобто їх інтенсивний рух при виконанні ними функцій обігу і платежу. Для розрахунку цього показника використовують непрямі методи, серед яких:
• швидкість руху грошей в кругообігу вартості суспільного продукту або кругообігу прибутків визначається як відношення:
Валовий національний продукт або національний прибуток Грошова маса (агрегати МІ, або М2)
цей показник свідчить про зв'язок між грошовим обігом і процесами економічного розвитку;
• обертання грошей в платіжному обороті визначається співвідношенням:
Сума грошей на банківських рахунках Середньорічна величина грошової маси в обігу
Цей показник свідчить про швидкість безготівкових розрахунків. Використовуються також й інші показники швидкості обігу грошей.
На швидкість обігу грошей впливають загальноекономічні фактори, тобто циклічний розвиток виробництва, темпи його зростання, рух цін, а також грошові (монетарні) фактори, тобто структура платіжного обороту (співвідношення готівкових і безготівкових грошей), розвиток кредитних операцій і взаємних розрахунків, рівень процентних ставок за кредит на грошовому ринку, а також впровадження комп'ютерів для операцій в кредитних установах і використання електронних грошей в розрахунках. Крім цих загальних факторів, швидкість обігу грошей залежить від періодичності виплати доходів, рівномірності витрат населенням своїх коштів, рівня заощадження і накопичення.
Але так як швидкість обігу грошей обернено пропорційна кількості грошей в обігу, прискорення їх оборотності означає збільшення грошової маси. Збільшена грошова маса при тому ж обсязі товарів і послуг на ринку призводить до знецінення грошей, тобто в кінцевому підсумку є одним з факторів інфляційного процесу.
Тема 13. Міжнародна економіка.
План
Література:
1. Економічна теорія: політекономія. Підручник / За ред. В.Д.Базилевича.-К.: Знання-Прес, 2001р.
2.Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2002.
3.Основи економічної теорії: посібник для студентів вищих навчальних / Рибалкін В.О./ К.: - „Академія”, 2002.
Світове господарство - це політико-економічна і економіко-географічна система, яка характеризується розвитком і територіальним розміщенням планетарного господарства, його галузей, а також окремих країн і великих регіонів. Географічна "модель" світового господарства, за В.П. Максаковським складається із 10 соціально-економічних центрів. Найбільш впливовим центом вважається Європа (40 % ВВП) і Північна Америка (30 %), відтак - Японія (10%), Китай, країни Центрально-Східної Європи.
Серед інших світових економіко-географічних центрів відчутних розмірів досягли Індія, Австралія, Бразилія, а також Південно-Західний, Південно-Східний макрорегіони Азії. При цьому окремий господарський об'єкт теж є в полі географічного вивчення, адже він бере участь у формуванні географічного ландшафту, в якому взаємодіє з навколишнім середовищем.
Найбільш переконливим аргументом єдності світового господарства є реальність міжнародного територіального поділу праці, спеціалізація господарства країн світу і формування єдиного світового ринку.
Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг для задоволення потреб світового ринку. Наприклад, Аргентина і Австралія спеціалізуються на тваринницькій продукції; Німеччина і Великобританія - на виробництві машинної техніки тощо. Така спеціалізація може грунтуватися або на природних, або суто економічних передумовах, які пов'язані з меншими витратами на даний продукції порівняно зі світовими показниками.
Міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства. Таким прикладом є виникнення торговельних держав (Фінікія, Венеція та ін.). Але зовнішня торгівля в цей період мала локальне значення, обмежувалася незначними регіонами впливу.
Світовий ринок, будучи складовою частиною всесвітнього господарства, виступає як сукупність національних ринків окремих країн, між: якими відбувається обмін товарами, послугами, працею на основі фінансово-кредитних зв'язків та інших відносин, що диктуються територіальним поділом праці.
До товарів належать не лише матеріалізована продукція (верстати, тканини, устаткування, збіжжя тощо), але й результати інтелектуальної праці - світовий ринок патентів, "ноу-хау" і т.д., а також послуги, що включають працю у сфері туризму, фінансів, охорони здоров'я, освіти, транспорту, зв'язку, посередницьких організаціях тощо. Відображенням руху матеріальних та нематеріальних наслідків праці є світовий кредитний та валютний ринки. У сучасних умовах господарювання функціонує також міжнародний ринок праці, свідченням якого є масова міждержавна міграція трудових ресурсів.
Налагодження взаємозв'язків між окремими товаровиробниками - одна з основних функцій ринку. Світовий ринок є важливою умовою підтримування зв'язків між національними або регіональними ринками, які є складовими частинами загальносвітової ринкової системи.
Пошук нових джерел енергії, сировини, прогресивних технологій втягнув у міжнародні економічні зв'язки країни з різним рівнем соціально-економічного розвитку, поглибив міжнародний поділ праці. Зв'язки між різними національними господарствами, що входять до світового ринку, настільки зміцніли, що виникла світова господарська система.
Формування світового господарства завершується створенням світового ринку капіталів, валюти, інформації, появою і зростанням транснаціональних корпорацій (ТНК). Найвищою формою міжнародного об'єднання стали економічні інтеграції країн світу. Класичним прикладом є Європейський Союз. Новими формами зовнішньоекономічних зв'язків стали вільні економічні зони, тобто території з пільговими режимами для зовнішньоекономічних зв'язків, спільні підприємства та фірми, зони прикордонної торгівлі тощо.
Розвинені країни світу, а особливо Європи, пройшли класичний шлях інтеграції у світове господарство. Це найкраще видно на прикладі розвитку мануфактурних виробництв, які на початках промислового розвитку концентрувалися в однорідних галузевих центрах-містах (XIV-XV ст.). Такі центри були слабо пов'язані між собою, але розміщались, як правило, у прибережних портових містах, пристосованих до ввезення сировини та вивезення продукції.
Мануфактурному періоду розвитку Європи відповідають початкові форми міжнародної економічної інтеграції, які сприяли появі промислових районів. Перші такі райони формувались у Фландрії (західна частина Бельгії).
Завдяки економічним зв'язкам із Фландрією, в Англії теж у XIV ст. сформувалися центри переробки овечої вовни.
Прикладом раціонального розвитку промисловості у до фабричну епоху був Ліонський район Франції, що спеціалізується на виготовленні шовку.
Перші гірничо-металургійні центри і райони виникли у Німеччині, Швеції, Росії, були спроби організувати їх в Українських Карпатах, тобто там, де були значні запаси деревини, що служило сировиною для отримання деревного вугілля - першого високоефективного палива, здатного підтримувати в металургійних печах температуру, при якій можна було плавити руду і кувати залізо. Таким центром був Бірмінґемський район металообробної спеціалізації в Англії, де виробляли дрібні металеві вироби - від цвяхів і замків до зброї, або швейцарський район годинникової промисловості і центром у Женеві.
Успішний розвиток мануфактури дав змогу здійснити первинне нагромадження капіталу, набути досвід підготовки кваліфікованих кадрів для наступного етапу розвитку промислового виробництва - фабричної і машинної індустрії. Технічною передумовою такого переходу було впровадження парового двигуна. У цей період відкрито еру машинобудування - з'явились бавовнопрядильні машини, металообробні верстати та інші механізми. У металургії почали використовувати кокс.
Поява бавовнопрядильних машин стимулювала розвиток виробництва бавовняних тканин. Цьому ж сприяло ввезення дешевої сировини з колоній, що стало важливим чинником здешевлення виробництва високоякісної продукції, попит на яку невпинно зростав. Класичним прикладом промислового району бавовняної спеціалізації в Англії став Ланкашир. Саме тут було прокладено першу залізницю, яка з'єднала порт ввезення бавовни Ліверпуль з основним центром його переробки Манчестером.
Прискореними темпами розвивалася в Англії машинобудівна промисловість. Цьому сприяли територіальна близькість вугільних і залізорудних родовищ, первинне накопичення капіталу, розвиток торгівлі і, звичайно, підпорядкування колоній економічним цілям метрополії.
В інших країнах Європи формування районів машинної індустрії почалося пізніше. У Франції цей процес тривав з кінця XVIII ст. до середи XIX ст. У Німеччині розвиток таких районів розпочався лише в 40-ві рр. XIX ст., але цей процес тут проходив швидко і завершився за двадцять років. Тут сформувався потужний Рейнсько-Вестфальський район важкої індустрії.
Важливим етапом на шляху індустріального поступу людства став транспорт. Відкриття двигуна внутрішнього згоряння у другій половині XIX ст., формування цілісної транспортної системи в Європі значно посилили розвиток промислових центрів, районів, держав. Зменшилася залежність промислових підприємств від сировинного чинника, який був до цього визначальним у розміщенні виробництва.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. промисловість розвинених країн досягла такого рівня розвитку, що вже не могла обійтися без кооперації не лише окремих виробництв, а й цілих галузей.
Машинний етап виробництв завершився на рубежі 20-30-х рр. XX ст. Йому на зміну прийшов етап з більш продуктивним потоково-конвеєрним, згодом і автоматизованим потоково-конвеєрним способом виробництва, який найбільш повно проявився наприкінці 70-х та у 80-ті роки XX ст.
Входження країн, що розвиваються, в систему світового господарства було непростим. Більшість із них упродовж століть підпорядковувались іншим державам. Це не могло не вплинути на їх господарську діяльність. Адже колоністи намагалися нав'язати свою систему господарювання, що вело до зміни традиційного характеру виробництва.
Найкраще підготовленими до впровадження європейського стилю господарювання виявилися країни Середземномор'я, чимало районів Південно-Східної Азії.
У доколоніальну епоху країни "третього світу" пройшли власний історико-географічний шлях формування господарських структур, які базувалися на первинних галузях виробництва. Виділяють чотири форми доколоніального господарювання: привласнювальну економіку, рухоме підсічно-вогневе землеробство; кочове і напівкочове скотарство, осіле землеробство.
Привласнювапьна економіка була характерною для доколоніального періоду, особливо у вологих тропічних районах, де збереглася до нашого часу (Амазонія, басейн Конго, деякі острови Індонезійського архіпелагу). Тут люди пристосовувалися до природних ритмів життя, використовуючи для власних потреб дари природи. Жодних господарських структур ще не існувало.
Рухоме підсічно-вогневе землеробство було наступним етапом господарської діяльності людини. Воно ще збереглося в умовах вологих тропіків і найбільш характерне для Африки. Тут з місця на місце переміщувалися не лише люди, а й будівлі, тобто цілі поселення, що було викликане надмірним виснаженням використовуваних земель. Тому, наприклад, в Африці південніше екватора майже до XX ст. виникали тільки невеликі поселення з торговельними функціями і зовсім не було великих міст.
Кочове і напівкочове скотарство розвивалось у районах зі складними природними умовами, де не можна було впровадити постійне землеробство (пустелі, напівпустелі, гірські території). Такий спосіб господарювання сприяв географічному поділу праці і товарообміну між різними територіями. Власну продукцію кочові і напівкочові народи постачали на торгові ринки караванами верблюдів.
Осіле землеробство розвивалося переважно в долинах рік, що затоплювались у період паводків, і в районах мусонних дощів в Азії, тобто там, де було достатньо вологи.
У період колоніальної і напівколоніальної залежності територіально-господарська структура країн "третього світу", у першу чергу, залежала від того, яка із держав закріпилася на захоплених територіях. Англія, наприклад, була колискою індустріального поступу, що не могло не вплинути на економічний розвиток залежних від неї колоніальних країн світу. Натомість, більш відсталі на той час Іспанія та Португалія, колонізувавши країни Латинської Америки, не змогли забезпечити їм високий рівень розвитку.
Важливим чинником диференціації колоніального світу стали зміни в етнічному складі населення. Деякі корінні народи (інки, ацтеки) майже повністю були знищені, а на звільнені землі масово переселились європейці. В інших краях відбувалося змішування туземців із прийшлим населенням, що особливо характерне для Латинської Америки. У деяких регіонах (Індія) колонізація майже не вплинула на зміну етнічного складу місцевих народів.
Індустріальний наступ європейських країн вимагав нових ринків збуту і щораз більше сировини. Створення спеціалізованих ареалів видобувної промисловості вплинуло на формування структури господарства колоніальних країн. Усе це мало вирішальний вплив на колоніальний експорт, точніше, на вивіз товарів. Якщо раніше з колоній в Європу вивозили переважно дорогоцінні метали, коштовності, продовольство, то з кінця XIX ст. почали масово транспортувати паливо, гірничорудну сировину тощо.
Розширення видобутку корисних копалин стимулювало виробництво обладнання для галузей важкої індустрії в самих колоніях і завезення сучасної техніки з метрополій. Однак чимало територій, які не володіли унікальними природними ресурсами чи були віддалені від транспортних магістралей, залишалися відсталими з архаїчними формами господарювання.
Під впливом метрополій і зацікавлених ділових кіл виникали нові форми господарської діяльності, що принципово змінювали стан розвитку і розміщення господарства у колоніях. Так, у Латинській Америці переважали великі сільськогосподарські підприємства поміщицького типу - латифундії, які володіли десятками тисяч гектарів землі, їхні фільварки були центром соціального і суспільного розвитку.
Ранчове скотарство вважалося спеціалізованим варіантом латифундій. Воно розвивалось у районах із засушливим кліматом. Та вузька спеціалізація й екстенсивне ведення господарства не сприяли підвищенню ефективності цих форм господарювання (Венесуела, Кенія, Замбія, Зімбабве).
Найхарактернішою формою господарювання у тропічних районах стали плантаційні господарства. Вони не лише змінювали природні ландшафти, а й впливали на культуру землеробства: виникали господарства з великими площами земель, з високим рівнем товарної спеціалізації і з використанням найманої праці. Такі плантації створювались іноземними інвесторами, а продукція була зорієнтована на потреби світового ринку.
Новий тип господарств - фермерські господарства, створювали в колоніях переселенці з Європи. Такі господарства в найбільш чистому вигляді формувалися в Африці. Вони виникали на найкращих землях і орієнтувалися на високотоварне виробництво. Отже, нові форми господарювання, хоч і ускладнили територіальну економічну структуру, але не ліквідували автохтонних (місцевих) багатоукладних господарств доколоніального періоду.
Найхарактернішою ознакою такої економіки стали значні диспропорції у розвитку територій. Так, плантаційні та фермерські господарства, займаючи родючі землі, освоювали території вздовж транспортних артерій, насамперед залізниць. Використовуючи найману працю, вони обезлюднювали малопродуктивні місцеві господарства, тобто розорювали дрібних власників.
На початку XX ст. розширювалось іригаційне будівництво, що дало змогу додатково залучити в господарський обіг землі прибережних районів Чилі, засушливої частини Пенджабської рівнини у Британській Індії. У результаті значно зросла щільність населення на обезлюднених до цього територіях. У Британській Індії, наприклад, в середині 20-х років XIX ст. вона вже досягла 120 осіб/км2.
Невеликі автохтонні міста-поселення часто занепадали, і лише наприкінці XIX ст., коли туди почали проникати нові господарські відносини, вони поступово відновлювалися. Більшість міст у період колоніальної і напівколоніальної залежності були адміністративними і торговельно-транспортними центрами. Промисловість тут розвивалася слабо, хоч численним був сектор кустарів і ремісників. Створення фабричної індустрії відбувалося повільно, але на початку XX ст. спостерігається зростання кількості міст і чисельності міського населення, особливо в районах переробки і вирощування бавовнику, де організовувалися великі текстильні фабрики (Бомбей).
Пожвавлення економічної діяльності наприкінці XIX - на початку XX ст. сприяло посиленню руху за національну незалежність колоніальних країн. Отримали політичну незалежність колишні колонії в Азії та Африці. Особливо активізувався цей процес після Другої світової війни.
З виникненням суспільного поділу праці і товарного виробництва розпочався процес формування ринку, тобто обміну за законами товарного виробництва та обігу. В своєму розвитку ринок пройшов через кілька форм: внутрішній ринок, національний ринок, міжнародний ринок і світовий ринок.
Внутрішній ринок становить собою найпростішу форму товарно-грошових відносин між виробниками та покупцями, при якій товари реалізуються самими виробниками покупцям, які відразу оплачують товар і забирають його з ринку. Внутрішній ринок був характерним для ранніх стадій розвитку товарного виробництва.
Невдовзі після виникнення грошей на ринку між продавцем та покупцем (як безпосереднім споживачем товару) з'явився посередник, ім'я якому - купець. З їх появою розпочався процес спеціалізації ринків та формування національного ринку. Національний ринок - це внутрішній ринок, частина якого орієнтується на іноземних покупців. В рамках національних ринків товарів відбувся поділ на роздрібні ринки та оптові ринки, ринки праці, ринки товарів. При цьому частина національного ринку почала орієнтуватися на іноземних покупців. Міські ринки поступово переростали у регіональні, державні, міждержавні, тобто у міжнародні ринки. Міжнародні ринки становлять собою ту частину національних ринків, яка безпосередньо зв'язана з зарубіжними ринками. Такі ринки вперше виникли в Європі, на Близькому і Далекому Сході.
З виникненням великого промислового виробництва в епоху первісного нагромадження капіталу в результаті розвитку міжнародного поділу праці та її міжнародної кооперації склався єдиний світовий ринок Його формування завершилось в кінці XIX століття. Світовий ринок становить собою сферу стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базуються на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва.
Світовий ринок має такі риси:
збут продукції здійснюється за національними межами;
рух товарів між державами відбувається під впливом не тільки
внутрішнього, а й зовнішнього попиту і пропозиції;
виступає засобом оптимізації використання факторів виробництва, даючи інформацію про те, в яких сферах та країнах або регіонах вони можуть бути застосовані найбільш ефективно;
виконує сануючу роль, виштовхуючи з міжнародного обміну товари та їх виробників, якщо ті останні неспроможні забезпечити міжнародний стандарт якості продукції при конкурентних цінах.
У складі світового ринку розрізняють ринок товарів і послуг, ринок робочої сили, ринок капіталів, ринок технологій і валютний ринок. Про кожного з них мова йтиме в наступних темах. А тому в даному випадку обмежимося розглядом лише найбільш загальних характеристик феномену світового ринку.
Головною зовнішньою ознакою існування світового ринку є рух товарів та послуг між країнами, тобто наявність міжнародної торгівлі.
Міжнародна торгівля - становить собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світової співдружності. В економічній літературі термін "зовнішня торгівля" вживається стосовно однієї країни. Стосовно торгівлі двох країн вживають термін "міждержавна, взаємна, двостороння торгівля". Термін "міжнародна торгівля" або "світова торгівля" вживається стосовно торгівлі всіх країн між собою. Міжнародна торгівля так само, як і зовнішня та міждержавна, може здійснюватися не тільки товарами, а й послугами, які не завжди мають уречевлену форму і відрізняються від товарів деякими параметрами.
Міжнародна торгівля включає в себе два зустрічні потоки товарів і послуг: експорт та імпорт і характеризується торговим сальдо і торговим оборотом. Експорт становить собою продаж та вивезення товару за кордон. Імпорт - це купівля товару за кордоном та ввезення його в країну. Торгове сальдо становить собою різницю між вартісним обсягом експорту та вартісним обсягом імпорту. Торговий оборот - це сума вартісних обсягів експорту та імпорту.
Обсяги експорту та імпорту перебувають під впливом цілого ряду факторів. Однак при інших незмінних, обсяги експорту визначаються розмірами надлишкової пропозиції товару, а обсяги імпорту - розмірами додаткового попиту на товари.
За існуючими загальносвітовими стандартами, торгівля вважається міжнародною, продаж товарів - експортом, а купівля – імпортом лише тоді, коли має місце перетин товаром кордону та фіксація цього факту в митній звітності. При цьому немає значення чи змінив товар власника чи ні.
Скажімо, якщо якийсь підрозділ американської корпорації "Дженерал моторз" продасть (а фактично, передасть) автомобіль своєму німецькому підрозділу, то він вважається експортом США і імпортом Німеччини, незважаючи на те, що власником товару залишилася американська корпорація "Дженерал моторз".
Стосовно платіжного балансу діє інший порядок. Тут визначальним є зміна товаром власника, а тому продаж німецькою фірмою сировини чи комплектуючих німецькому філіалу американської корпорації "Дженерал моторз" буде вважатися німецьким експортом, хоча сировина або комплектуючі не перетинали кордон.
Світовий ринок показує основні функціональні взаємозв'язки між внутрішнім попитом і пропозицією на міжнародному рівні, визначає кількісні обсяги експорту та імпорту. Останні зазнають впливу коливань і змін в динаміці виробництва та капіталовкладень, цін та процентних ставок і інших економічних показників, тобто зазнають впливу кон'юнктури. Розрізняють загальногосподарську кон'юнктуру і кон'юнктуру товарних ринків. Загальногосподарська кон'юнктура характеризує загальний стан всього світового господарства або загальний стан економіки окремої країни чи групи країн.
Кон'юнктура товарного ринку характеризує поточні зміни та коливання в сфері виробництва і збуту певних товарів. Зміни кон'юнктури того чи іншого товарного ринку, посилення чи послаблення впливу на нього коливань господарської кон'юнктури чи поточних змін на інших ринках відбуваються в процесі розвитку економічних циклів. Тому для розуміння тих змін, що відбуваються на товарних ринках, необхідно враховувати циклічний характер розвитку ринкової економіки, і передусім найважливіші ознаки кожної фази циклу. Адже одна кон'юнктура буде на товарному ринку в період кризи і зовсім інша - на фазі піднесення. Об'єктивність і безпомилковість вивчення ринкової кон'юнктури залежить від вміння її досліджувати і прогнозувати.
При здійсненні такого дослідження передусім необхідно визначити, які саме країни чи ТНК на даному ринку відіграють вирішальну роль як виробники і споживачі, експортери та імпортери. Аналіз статистичних даних дає можливість, по-перше, виявити кількісні та якісні зміни, що відбуваються на товарному ринку; по-друге, встановити місце та роль на ринку окремих країн і рівень їх залежності від зовнішнього ринку.
Аналіз кон'юнктури ринку вимагає також врахування тих змін, Що відбуваються в структурі фірм, які працюють на даному ринку. Іншими словами, необхідно знати, яку роль відіграють основні фірми Даного ринку. Важливим аспектом дослідження кон'юнктури ринку є вивчення тих змін, що відбуваються в цінах. При цьому необхідно з’ясовувати причини, що викликали ті, чи інші зрушення в цінах. Діючи таким чином, суб'єкти міжнародного ринку мають можливість прогнозувати майбутні зміни та коливання попиту і пропозиції, експорту та імпорту.
В сучасних умовах існує чимало різноманітних методів прогнозування, серед яких найбільше розповсюдження одержали метод екстраполяції, метод експертних оцінок, метод економіко-математичного моделювання, балансовий метод. Метод екстраполяції базується на аналізі закономірностей розвитку економічного явища в минулому і в даний період та їх перенесення на майбутнє. Метод експертних оцінок базується на досвіді, знаннях та інтуїції висококваліфікованих спеціалістів. Економіко-математичне модулювання дозволяє виявити певні кількісні закономірності, що характеризують розвиток ринку, і дати якісну оцінку ролі окремих показників, що відображають вплив різних кон'юнктуроутворюючих факторів. Балансовий метод застосовується для прогнозування кон'юнктури деяких ринків сировини органічного походження. Суть цього методу полягає в складанні балансу попиту і пропозиції. Прогнозні оцінки зміни ринкової кон'юнктури дають можливість країнам і фірмам повніше реалізувати свої стратегічні цілі.
Міжнаро́дний по́діл пра́ці — вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва. Процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг. Процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності.
Індустріально розвинуті країни посідають провідне місце в міжнародному поділі праці. Особливо активна діяльність транснаціональних корпорацій США та Канади, Японії, Німеччини, Великої Британії, Франції. Країни, що розвиваються, виступають у якості постачальників ресурсів для промислово розвинутих країн.
Основу економічної взаємодії постсоціалістичних країн СНД, їх інтеграції у світове господарство становить міжнародний поділ праці, який дає їм змогу спеціалізуватися на виробництві тих або інших видів продукції, наданні послуг та їх взаємному обміні. Зрозуміло, що орієнтація економічної політики цих держав на самозабезпечення, самоізоляцію, згортання економічних зв'язків між країнами СНД, іншими державами світу - це згубний шлях для їх національних економік. В умовах динамічного розвитку інтернаціоналізації виробництва та обміну, зростання ролі міжнародних зв'язків у розвитку національних економік існує об'єктивна необхідність формування в цих країнах зовнішньоекономічного комплексу, орієнтовного на участь у міжнародному поділі праці, їх подальшу інтеграцію у світове господарство.
Участь цих країн у міжнародному поділі праці стає умовою формування сучасної народногосподарської структури, яка має забезпечити оптимальний розвиток національного виробництва з метою більш повного задоволення потреб суспільства та його громадян. Щодо зовнішньоекономічного комплексу України, то він має формуватися на ринкових засадах як органічна складова національної економіки, що пов'язана з економіками інших країн і орієнтована на вирішення проблем щодо задоволення різноманітних потреб суспільства та його членів.
Україна має необхідні передумови для входження у світове господарство та отримання певного місця в системі міжнародного поділу праці. Серед них - наявність сировинних ресурсів, родючих земель, дешевої та відносно освіченої робочої сили, рекреаційно-туристичних можливостей, значного науково-технічного та інтелектуального ринку товарів і послуг, вигідне геололітичне становище "моста" між Західною Європою та Азіатським континентом, спільного географічного та економічного простору з країнами східної Європи.
У процесі ринкової трансформації економіки України необхідно досягти двох цілей: здійснити реструктуризацію національної економічної системи на ринкових засадах з урахуванням внутрішніх можливостей і одночасно вийти на світові ринки на основі використання наших потенційних конкурентних переваг. Зовнішньоекономічний комплекс України є результатом впливу існуючої національної економічної системи, а також основних закономірностей розвитку, притаманних світовому господарству.
Через зовнішньоекономічний комплекс економіки забезпечується вплив НТП на національне виробництво. Конкуренція на світових ринках підвищує рівень конкурентноздатності національних товаровиробників, їх орієнтація на зовнішні ринки вимагає дотримання міжнародних стандартів виробництва та умов спеціалізації. Останнє можливе за умови, коли підприємства використовують у виробничому процесі інновації та новітні технології. У такому разі зовнішньоекономічний комплекс сприяє соціально-економічному зростанню країни.
Однак формування сучасного зовнішньоекономічного комплексу України припадає на період, коли світові ринки вже переважно поділені між основними суб'єктами міжнародних економічних відносин — державами і транснаціональними корпораціями. Для сучасного етапу розвитку світового господарства можна виділити основні тенденції, які мають значний вплив на формування і розвиток зовнішньоекономічного комплексу України. Серед них такі:
– розвиток процесів інтернаціоналізації у світовому господарстві внаслідок інтенсифікації міжнародного поділу праці, структура якого, з одного боку вже склалася, а з іншого - перебуває у стані модифікації;
– остання передбачає перехід до нової моделі міжнародного поділу праці, який грунтується на частковому і, значною мірою, на одиничному поділі праці. Це призвело до виходу процесу виробництва з окремого підприємства за межі країни, зумовивши розвиток міжнародної промислової кооперації. Остання відображає новий рівень усуспільнення виробництва, за якої безпосередньо виробничі зв'язки між підприємствами різних країн стають постійними і набувають повної самостійності щодо товарообмінних операцій на світовому ринку та реалізується у вигляді світових промислових комплексів;
– перехід до якісно нової моделі світового розвитку на основі становлення принципово нового технологічного способу виробництва шляхом впровадження в усі галузі національної економіки високих інформаційно-інтелектуальних технологій, які базуються на електронній автоматиці, інформації та біотехнологіях, використанні матеріало-, енерго-, ресурсо- і працезберігаючих виробництв;
– створення глибоко інтегрованих міжнародних об'єднань.
При формуванні свого зовнішньоекономічного комплексу з метою інтеграції у світове господарство Україна має брати до уваги як наявність міжнародних інтеграційних об'єднань, так і особливості тієї політики, яку проводять країни-члени цих формувань. Це означає, що вимоги організацій та регіональних інтеграційних об'єднань мають бути узгоджені з національними інтересами нашої держави.
Інтеграція України у світовий економічний простір вимагає від неї чіткого визначення стратегічних і тактичних інтеграційних цілей. До стратегічних цілей слід віднести орієнтацію на інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС. Тактичні цілі полягають у посиленні співробітництва України в межах Економічного союзу країн СНД при збереженні її статусу асоційованого члена, а також із країнами Східної Європи. Це створить умови, з одного боку, для зміцнення її становища на ринках колишнього постсоціалістичного простору, а з іншого — дасть змогу нарощувати експортний потенціал і отримувати ті види товарів, послуг, робочої сили та технологій, в яких Україна відчуває гостру потребу.
Отже, для прискорення процесу входження України у світове господарство слід брати до уваги такі обставини:
– основними орієнтирами українських товаровиробників мають бути технологічні фактори, світові стандарти, культура виробництва та динаміка ємності світового ринку. Природні фактори у таких випадках практично не відіграють суттєвої ролі, тому що визначальна роль належить суто технологічним можливостям. Під впливом дії технологічних факторів підприємство переходить на параметри світового виробничого процесу: якість продукції, її асортимент, відповідність моді, рівень витрат. Уніфікується також його виробництво незалежно від розмірів країни;
– необхідною умовою сучасного ефективного виробництва стало наближення потужностей підприємств, технологій, технічного оснащення та серійності до таких світових критеріїв оптимальності, як орієнтація не на масове виробництво, а на конкретного споживача. На ці критерії повинні орієнтуватись експорто-орієнтовані підприємства, що дасть змогу інтегрувати національну економіку зі світовим господарством;
– внаслідок інтернаціоналізації продуктивних сил немає потреби створення в країнах світового господарства максимально галузево розгалужених виробничих систем, включаючно підприємствами з повним технологічним циклом, що на попередніх етапах розвитку країн світу випливало з концепції максимального самозабезпечення.
В нинішніх умовах економічно доцільною стала активна участь Щ
– країн у міжнародній спеціалізації; - характерними тенденціями розвитку світового товарного ринку стало розширення його меж, зростанням обсягу потреб та зміна їх § структури, що потребує динамічного оновлення товарної номенклатури. В нинішніх умовах жодна країна не може тривалий
– час залишатись монополістом навіть у виробництві, де застосовуються новітні технології;
– вплив таких традиційних факторів МПП, як природні ресурси, географічне положення, виробничий досвід значно зменшився порівняно з факторами, що визначаються науково-технічним прогресом.
Крім врахування цих обставин інтеграція України у світове господарство у постсоціалістичний період залежить від ринкових трансформаційних процесів, які будуть сприяти посиленню конкурентоспроможності національних товаровиробників на зовнішніх ринках та позбавленню нашої економічної системи від державного монополізму, невизначеності напрямків структурної перебудови національної економіки, нерозвиненості ринкової інфраструктури, визначення шляхів подальшого розвитку військово-промислового комплексу.
Для подолання негативних рис, притаманних сучасній економічній системі України, необхідне здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення її інтеграції у світове господарство. Серед них важлива роль належить формуванню механізму зовнішньоекономічних зв'язків на ринкових засадах. Під останнім мають на увазі сукупність конкретних форм зв'язків та систему інституціональних, правових, організаційно' управлінських та фінансово-економічних регуляторів, які забезпечують ефективну взаємодію національних суб'єктів підприємництва зі світовими на макро- та мікрорівнях, з метою розвитку продуктивних сил та соціально-економічного прогресу суспільства. Механізм зовнішньоекономічної діяльності має забезпечити найбільш оптимальне входження економіки України у світове господарство шляхом досягнення певних цілей у процесі трансформації національної економіки. Серед них слід виокремити:
– формування ефективно функціонуючої ринкової системи, яка базувалася б на загальних ринкових принципах, нормах, економічних механізмах та інститутах;
– використання можливостей світового господарства для структурної перебудови національної економіки;
– перетворення зовнішньоекономічного комплексу на активний фактор динамічного економічного зростання національної економіки.
Основою функціонування та розвитку зовнішньоекономічного механізму мають бути принципи демократизації, демонополізації та деідео-логізації зовнішньоекономічних зв'язків, що передбачає максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт та імпорт товарів і послуг, підвищення ролі митного Й валютного регулювання міжнародних господарських зв'язків, надання суб'єктам зовнішньоекономічної підприємницької діяльності широкої самостійності відповідно до світової економічної практики. Зовнішньоекономічний механізм має діяти відповідно до національних інтересів держави, забезпечуючи розвиток конкуренції між учасниками зовнішньоекономічних відносин з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку.
Основними складовими зовнішньоекономічного механізму є валютна, кредитна, податкова, депозитна, цінова та митно-тарифна політики. В Україні використання цих складових зовнішньоекономічної політики має ще недосконалий характер і потребує загального поліпшення.
Входження України у світове господарство на основі лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків має розвиватися поступово, щоб пом'якшити втрати, пов'язані з пристосуванням до ринкових правил, та наслідки можливих банкрутств підприємств, зниження прибутковості.
Відповідно до існуючих форм міжнародних економічних відносин інтеграція України у світове господарство можлива на основі використання набутих та наявних переваг у цих сферах. Серед них міжнародне виробниче наукове-технічне співробітництво необхідно розвивати на основі максимально ефективного використання як науково-технічного потенціалу нашої країни, так і можливостей, які надають ці форми міжнародних економічних відносин.
Виробнича кооперація українських товаровиробників з іноземними можлива у трьох формах: на фунті вже існуючої предметної, подетальної та технологічної спеціалізації при збереженні взаємних зобов'язань, які зафіксовані у контрактній формі на відповідний період; на основі єдиного технологічного циклу, коли кооперуються підприємства різних країн, які є нерозривними ланками єдиного технологічного ланцюжка. В такому разі підприємства можуть бути трансформовані в організаційно-господарські структури за типом ТНК, зв'язки між якими здійснюються у вигляді внут-рішньокорпораційних поставок; спільні розробки, тобто фінансування та реалізація наукових та виробничих програм зі створення спільних підприємств у різних галузях виробництва.
З урахуванням рівня розвитку коопераційних зв'язків країн-членів СНД, обсяги яких зберігаються на рівні 20% міжреспубліканського обігу (цей показник у країнах ЄС менший - 18%), доцільно і в майбутньому розвивати міжфірмові коопераційні зв'язки в тих галузях, де рівень інтеграції найвищий. Це стосується енергетичного, хімічного, важкого, електронного машинобудування, авіа-, авто- та суднобудування, радіотехнічної та мікроелектронної промисловості. Адже більшість галузей машинобудування України на 50% залежать від коопераційних поставок з інших держав СНД.
Щодо виробничої кооперації України з економічно розвиненими країнами світу, то її масштаби незначні. Такий стан зумовлений невідпра-цьованістю інституціональних, правових, організаційно-економічних та валютно-фінансових аспектів співробітництва, а головне - відсутністю зацікавленості західних підприємців у таких контактах з Україною.
Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації українських товаровиробників з підприємцями інших країн можливий у таких формах:
– використання науково-технічних коопераційних зв'язків для модернізації та будівництва підприємств у матеріальній та нематеріальній сферах;
– обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими та проектними матеріалами, сприяння їх використанню в усіх галузях національної економіки;
– співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної та економічної інформації, створення спільних баз даних для розвитку науково-технічної та науково-виробничої сфери в Україні. Для цього необхідне прийняття Державної програми розвитку науково-виробничої сфери, яка передбачала б як один з напрямків використання науково-технічного потенціалу нашої країни, так і можливостей міжнародної науково-технічної та виробничої кооперації, міжнародного обміну науково-технічними знаннями.
У процесі інтеграції національної економіки України у світове господарство необхідне створення національних високотехнічних експорто-орієнтованих виробництв. З цією метою доцільно спрямувати державну підтримку підприємствам, які мають високу базисну кваліфікацію робочої сили і намагаються вийти на ринок з новітньою продукцією. Значна частина інноваційної продукції (наприклад, мікроелектроніка) виробляється тільки за наявності висококваліфікованої робочої сили й невеликих прямих інвестицій, які можуть бути забезпечені за допомогою спеціальних методів фіскальної і монетарної політики. Це сприятиме забезпеченню експорту інноваційних виробів на окремих підприємствах.
Для забезпечення відповідності зовнішньоторговельного сектору України сучасним світовим тенденціям, пріоритетами його розвитку мають стати:
– модернізація металургійної галузі на основі застосування новітніх технологій;
– виробництво верстатів, літаків, суден, приладів, побутової техніки, надтвердих матеріалів, кераміки, продукції порошкової металургії та інших товарів з високою часткою доданої вартості;
– переробні галузі агропромислового комплексу, продукція яких характеризується високим ступенем обробки;
– різноманітні послуги (туристичні, транспортні, включно з використанням центрально-континентального розташування країни), транзитні (перевезення вантажів, транспортування нафти, газу), науково-технічні послуги та ін.
Значна роль у вирішенні проблем реструктуризації трансформаційної економіки та її інтеграції у світове господарство належить прямим іноземним інвестиціям. Вона полягає у можливості передачі сучасних технологій, які допоможуть виробляти конкурентну продукцію, що користуватиметься попитом на зовнішніх ринках.
Однією з найбільш поширених форм вкладення прямих іноземних інвестицій в економіку України є створення спільних підприємств (СП).їх кількість на початок 2007 р. складала 5291.' Найбільше СП створено з фірмами Німеччини, Росії, США, Польщі, Австрії, Болгарії, Угорщини. Розвиток мережі СП ставить на меті як довгострокові цілі, так і короткострокові завдання.
Серед останніх слід виокремити:
– ліквідацію дефіциту на споживчому ринку товарів та послуг України;
– збільшення кількості високооплачуваних робочих місць;
– залучення іноземної валюти для ведення підприємницької
– діяльності та її одержання за рахунок розширення експорту. До завдань перспективного характеру належать:
– доступ до передових технологій, ноу-хау тощо;
– надходження інвестицій у галузі, які гостро потребують інвестиційних ресурсів;
– отримання новітніх управлінських технологій;
– підвищення рівня фахової підготовки працівників;
– підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції;
– розвиток експортно-орієнтованого сектору економіки України.
Використання прямих іноземних інвестицій в національній економіці не відповідає вимогам формування високотехнічного експортно-орієнтованого сектору. Основні потоки прямих іноземних інвестицій спрямовуються не у наукомісткі галузі, а у внутрішню торгівлю та харчову промисловість, тобто в галузі, які працюють на внутрішній ринок. У машинобудування, у розвиток фінансово-кредитної сфери, в інші галузі надходить незначний відсоток від загального обсягу прямих іноземних інвестицій. Нині не отримано значних соціально-економічних наслідків від діяльності СП і на інших напрямках. Шляхом створення спільних підприємств передбачалося отримати доступ до новітньої техніки, технології та менеджменту. Проте їх обсяги досить скромні та істотно не впливають на рівень технологічного розвитку нашої країни. Реалізуючи свою продукцію за кордоном, спільні підприємства поки що не прагнуть отриманий прибуток інвестувати в економіку України, а залишають його на рахунках в іноземних банках.
Економіка України на початок XXI ст. вимагає докорінної технологічної і технічної модернізації промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту та переорієнтації на вищі світові стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Для цього необхідне максимально ефективне використання можливостей передачі технологій. Це передбачає закупівлю нашими товаровиробниками ліцензій на різні види промислової власності, ноу-хау, надання іноземними фірмами інженерно-консультаційних послуг та ін. Використання прогресивних зарубіжних технологій — це найбільш раціональний спосіб у короткі строки здійснити оновлення основного капіталу, підняти його технічний рівень.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №1
Тема 1. Економічна теорія: предмет, методи і функції
Питання
Методи дослідження економічних процесів і явищ.
Позитивна й нормативна економічна теорія.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Методи дослідження економічних проце сів і явищ
Економічна теорія володіє значним арсеналом способів і прийомів дослідження свого предмета, що й визначає зміст ме тодів цієї науки. В економічній науці дослідники широко засто совують метод наукової абстракції з його двома основними при йомами - індукцією і дедукцією.
Суть цього методу полягає в тому, що досліджуючи пев ний економічний факт або процес, відділяють його випадкові, швидкоплинні, другорядні ознаки від усталених і типових.
Основну суму фактів, або економічної інформації, дає статистика. Нерідко використовують дані бухгалтерського облі ку, соціологічних досліджень тощо. У результаті зібрання та си стематизації фактів економічної діяльності інформація стає ві домою, але ще не пізнаною. Збирання фактів називають описо вою, або емпіричною економічною наукою.
Діалектичний метод дослідження означає процес пі знання явища чи процесу в усій різноманітності його форм та усій його суперечливості. Це синтетичний метод, який включає багато елементів, у т.ч. і наукову абстракцію, а також закон бо ротьби і єдності протилежностей (будь-яке явище суперечли ве й містить у собі протилежності, їх подолання - основа роз витку цього явища), поєднання історичного і логічного, аналіз (уявний поділ цілого явища на окремі елементи та вивчення їх) і синтез (пізнання явища як цілого в єдності всіх його елементів), якісний і кількісний аналіз, єдність теорії та практики.
Сучасна економічна теорія застосовує мікроекономічний і макроекономічний аналіз явищ та процесів економічного життя, здійснює їх моделювання (спрощена уявна картина реальності, абстрактне узагальнення її основних процесів і явищ), здійснює на цій основі прогнозування економічного розвитку. При цьому широко застосовуються математичні, графічні та статистичні методи.
Важливу роль серед методів, які застосовує економічна теорія виконує експеримент, в якому особливе місце займають економічні реформи.
Економічна теорія є цілісною наукою, вона широко за стосовує системний підхід до пізнання економічних явищ і про цесів, тобто досліджує їх у цілісній сукупності. Дослідження зв'язків між окремими елементами у системі досягається за до помогою структурного аналізу, який вивчає структуру системи (економічних законів, економічних відносин, фірми, галузі, еко номіки в цілому).
Питання 2. Позитивна й нормативна економічна теорія
Економічна наука має не тільки описувати й пояснювати рух виробництва і проблеми, пов'язані з ним, а й обґрунтовувати відповідну економічну поведінку виробника.
Розрізняють позитивну та нормативну економічну науку.
Позитивна економічна наука формулює наукові уявлення про економічну поведінку, вивчає факти, намагається описати, пояснити й передбачити рух виробництва, зайнятості, доходів гоню, тобто дослідити фактичний стан економіки і спрогнозувати її динаміку.
Нормативна економічна наука містить оціночні суджен ня людей щодо того, якою має бути економіка або який кон кретний політичний захід слід рекомендувати для розв'язання певної економічної проблеми.
Отже, позитивна економічна наука вивчає те, що є, тоді як нормативна узагальнює суб'єктивні уявлення про те, що має бути. Позитивна економічна наука досліджує фактичний стан
економіки, а нормативна визначає, які конкретні економічні умови або рішення бажані чи не бажані.
Приклад. Позитивне твердження: "Рівень інфляції ста новить 22 % на рік". Нормативне твердження: "Рівень інфляції слід знизити".
Якщо у реченні з'являються слова "варто" чи "слід", є ва гомі підстави вважати, що перед вами нормативне твердження.
Економічна наука не дає готових рекомендацій, які засто совують безпосередньо в господарській політиці. Вона виступає скоріше методом, ніж ученням, інтелектуальним інструментом, технікою мислення, допомагаючи тому, хто володіє нею, робити правильні висновки.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №2
Тема 2. Економічний розвиток: рушійні сили та фактори
Питання
Економічні інтереси: сутність, види, взаємодія.
Взаємозв'язок потреб і споживання.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
При самостійному опрацюванні цих питань слід викорис товувати вказані джерела, де найповніше висвітлені дані питан ня.
Необхідно звернути увагу на такі моменти:
що таке економічні інтереси;
форми економічних інтересів відповідно до типів вла сності;
на що спрямовані економічні інтереси працівників та
власників засобів виробництва;
форми колективних інтересів;
вплив економічних інтересів на соціально-економічний прогрес;
взаємозв'язок інтересів, потреб і споживання.
Питання 1. Економічні інтереси: сутність, види, взаємодія
Якщо людина усвідомила свої економічні потреби й пра гне домогтися їх реалізації шляхом постановки конкретної мети, то такі потреби виявляються як економічні інтереси.
Економічні інтереси - усвідомлені економічні потреби окремих людей, трудових колективів, соціальних верств, груп і класів.
Економічні інтереси є також формою вияву різних типів та форм власності. Відповідно до їх кількості розрізняють типи і форми економічних інтересів. Так, існування трьох основних типів власності (приватної, колективної та державної) зумовлює існування приватних, колективних і суспільних інтересів.
Економічні інтереси реалізуються у господарській діяль ності. Інтересом для найманого працівника є заробітна плата, для підприємця - прибуток, для банкіра - відсоток, для власника природних ресурсів - рента. Інтереси продавця та покупця пере тинаються в ціні, але інтерес першого полягає в її підвищенні, а другого - у зниженні. Інтерес виробника виявляється у доході, який він одержує після реалізації свого продукту, а інтерес по купця - у самому продукті.
Уся сукупність потреб впливає на виробництво, зумов люючи зміни у ньому, адже виробництво спрямоване на їх задо волення. Зміна потреб викликає зміни у виробництві. Але не лише потреби впливають на виробництво, виробництво водно час породжує нові потреби (скажімо, лише після появи у вироб ництві холодильника чи телевізора з'явилися потреби в них). Отже, потреби зумовлюють розширення виробництва і зміни в його змісті, а виробництво - розширення (зростання) потреб. Так відбувається економічний розвиток: потреби та виробницт во "підштовхують" одне одного у своєму поступальному русі.
Оскільки у суспільстві постійно діє економічний закон безмежного зростання (підвищення) потреб людей, то і вироб ництво зростатиме нескінченно. Цим визначається роль потреб у виробництві.
Найважливішою характеристикою потреб є їх невтолимість і безмежність - незалежно від того, чи то особисті, чи колективні потреби. Потреби невтолимі тому, що не можна за довольнити їх усі відразу, а безмежні - бо з'являються усе нові й нові потреби, і так буде завжди, допоки існуватиме людство. Проте можливості у задоволенні безмежних потреб наштовху ються на обмеженість (рідкісність) ресурсів.
Оскільки економічні інтереси - найконкретніша форма вияву відносин економічної власності, то відповідно до існуван ня у сучасній структурі таких відносин трьох основних типів власності (приватної, колективної, суспільної) виділяють індиві дуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси.
Як і економічні потреби, вони мають історичний харак тер, історична форма та соціальна зумовленість економічних ін тересів у кожному суспільстві визначаються відносинами ви робництва, розподілу, обміну і споживання, які в свою чергу за лежать від розвитку продуктивних сил.
Економічні інтереси, однак, не слід ототожнювати з по требами. Вони є самостійною економічною категорією.
Економічні інтереси, по-перше, знаходять свій вияв у по ставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб; по-друге, завжди відбивають відповідний рівень і динаміку задово лення потреб.
Свої економічні потреби людина реалізує у виробництві, вступаючи в економічні відносини. Тому пізнати економічні ін тереси, їх об'єкт можна лише через розкриття суб'єктів еконо мічних відносин. Соціальним суб'єктом вираження економічно го інтересу виступають індивід, сім'я, колектив, населення пев ного регіону, суспільства. Кінцевим об'єктом інтересу є резуль тат (продукт, послуга, інформація) суспільного виробництва, що використовується для задоволення цієї потреби, з приводу якої й складаються конкретні відносини між людьми.
Отже, кожний суб'єкт економічних відносин є носієм конкретного інтересу. Скільки суб'єктів економічних відносин, стільки й економічних інтересів.
Структура економічних інтересів досить різна. Передусім виділяють виробничі інтереси, пов'язані з організацією вироб ництва, і невиробничі, пов'язані із задоволенням особистих по треб виробника та його потреб як члена суспільства.
За суб'єктами реалізації економічні інтереси класифіку ють на державні, групові та особисті.
Державний інтерес поділяють так:
інтереси господарювання, пов'язані з виконанням державного бюджету, системою оподаткування, забезпеченням надходження інвестицій в економіку, тарифним стимулюванням експорту тощо;
забезпечення інтересів управлінської системи як у галузевому, так і в територіальному аспекті;
здійснення інтересів самоконтролю та оптимізації су спільства.
Носіями групового (колективного) інтересу є виробники, споживачі, акціонери, фондова біржа тощо.
Вияви групового інтересу можуть бути різними: корпора тивний інтерес підприємств, фірм, компаній, асоціацій суб'єктів господарської діяльності, трудових колективів.
При цьому економічний інтерес трудового колективу за лежить від форми власності, оскільки на державних і приватних підприємствах він має різний зміст.
Особистий інтерес охоплює потреби, пов'язані з реалі зацією певної форми власності, правом володіння та користу вання нею, управління, тримання доходів.
Економічні інтереси поділяють також за часовою озна кою {поточні, перспективні) і за об'єктивними рисами {майнові, фінансові, умов праці) тощо.
Отже, економічне та суспільне життя характеризується наявністю різних взаємопов'язаних та взаємодіючих інтересів, які утворюють єдину систему. Проте система економічних інте ресів у кожному суспільстві суперечлива. Інтереси конкретних індивідів (підприємця і найманого працівника, продавця та по купця) або підприємств і фірм, що конкурують за випуск та реа лізацію продукції, або підприємства й держави, приміром, щодо величини податку не завжди збігаються.
Досягти взаємодії інтересів дуже складно, але можливо.
Наприклад, у сфері виробництва підприємці та наймані працівники виступають як протилежні сторони економічних відносин (перші зацікавлені в економії заробітної плати, другі -в її збільшенні). Однак вони мають спільний інтерес щодо ефек тивної роботи цього підприємства (збуту продукції, отримання більшого прибутку), адже від кінцевого результату функціону вання підприємства залежать як прибутки підприємців, так і со ціальні вигоди працівників (збереження місця роботи, надбавки та премії до зарплати тощо).
Механізм узгодження інтересів у суспільстві визначаєть ся передусім сутністю існуючої економічної системи,
Питання 2. Взаємозв'язок потреб і споживання
Економічні інтереси більшості сучасних найманих пра цівників спрямовані на отримання предметів споживання та по слуг, а інтереси власників засобів виробництва - на збільшення різних видів власності (цінних паперів, нерухомого майна, кош товних металів тощо). Тому засобом реалізації економічних інтересів працівників є отримання заробітної плати, а власників засобів виробництва - привласнення прибутків. Протягом останніх десятиліть у розвинених країнах світу з широким роз повсюдженням акцій, впровадженням нових форм заробітної плати (наприклад, участі в прибутках) економічний інтерес де яких найкваліфікованіших працівників певною мірою реалізу ється в отриманні частини прибутку (у формі дивідендів). Засо бом реалізації суспільних інтересів є збільшення національного доходу, державної власності на засоби виробництва та частки одержавленого національного доходу.
Економічні інтереси більшості найманих працівників є особистими інтересами (на відміну від приватних, які є формою вияву приватної трудової власності). Засіб реалізації особистих інтересів - це отримання доходу від реалізації створених товарів і послуг.
Економічні інтереси стають могутньою рушійною силою соціально-економічного прогресу, коли оптимально поєднують ся особисті, колективні та суспільні інтереси. Таке поєднання необхідне на рівні окремого підприємства, галузі, держави. На рівні підприємства воно здійснюється через впровадження про гресивних форм заробітної плати, раціонального розподілу при бутку і стимулювання праці, розширення масштабів виробницт ва й відрахувань до державного бюджету тощо. Світова практи ка свідчить, що оптимальне поєднання колективних та суспіль них інтересів відбувається тоді, коли до державного бюджету вилучається не більше 40 % прибутків.
Оптимальне поєднання економічних інтересів на рівні держави маємо тоді, коли отримані державою через механізм оподаткування кошти раціонально розподіляються на соціальні витрати (розвиток освіти, охорони здоров'я, захист навколиш нього середовища, розвиток економіки, оборона та ін.).
З-поміж різних типів інтересів нині панують колективні, насамперед трудові колективні інтереси. Це зумовлено тим, що на підприємствах, де переважає колективна праця, створюються матеріальні і нематеріальні блага. При цьому мають оптимально поєднуватись особисті та колективні інтереси, кожен член трудового колективу має бути впевнений, що створений спільними зусиллями дохід підприємства, в тому числі частина прибутку, буде раціонально розподілений відповідно до кількості та якості праці.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №3
Тема 3. Фактори, процес і результати виробництва
Питання
Організація та технологія в процесі виробництва.
Ефективність суспільного виробництва.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
При самостійному опрацюванні цих питань слід викорис товувати рекомендовану літературу, звертаючи особливу увагу на:
організаційно-економічні та соціально-економічні відносини;
виробництво і НТП;
поняття соціальної та економічної ефективності сус пільного виробництва;
взаємозв'язок між соціальною й економічною ефек тивністю;
показники економічної ефективності: продуктивність
праці, трудомісткість праці, матеріаловіддача, матеріаломіст кість, фондовіддача, фондомісткість.
Питання 1. Організація та технологія в процесі ви рибництва.
Важливою складовою суспільного виробництва є його організація й управління. Не потребує доведення те, що будь-який економічний процес має бути певним чином організова ний. Причому в умовах посилення усуспільнення виробництва, поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперування зна чення чіткої організації всіх ланок економіки зростає.
Суспільна організація виробництва передусім має відпо відати таким загальним вимогам:
створювати широкі можливості для природно-
історичного процесу економічного розвитку, не допускати волюнтаристського втручання у виробництво;
забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адек ватною досягнутому рівню реального усуспільнення вироб ництва.
У виробництві складаються різні типи відносин. Потріб но розрізняти організаційно-економічні й соціально-економічні відносини.
Організаційно-економічні відносини - це відносини, що виникають у процесі організації виробництва як такого. Во ни характеризують стан виробництва, особливості певного етапу розвитку чинників виробництва та їх суспільної комбінації. Сю ди входить поділ праці, її спеціалізація і кооперування, концент рація та комбінування виробництва.
Суспільний поділ праці пов'язаний з організаційно-управлінською структурою суспільного виробництва.
Управління відокремлюється від виробництва і стає са мостійною сферою. Воно має власну організаційну структуру, засновується на внутрішньому поділі управлінської праці.
Горизонтальна схема організації управлінської праці за стосовується при поділі великого масиву робіт на численні ло кальні виробничі функції чи завдання як на рівні великих під приємств, так і на галузевому рівні організації та управління
економікою.
Вертикальна схема організації управління забезпечує координацію окремих управлінських функцій горизонтального рівня з метою досягнення загальних цілей виробничої системи.
Соціально-економічні відносини називають виробничими відносинами.
Виробничі відносини - це відносини між людьми з при воду виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріаль них благ і послуг, що ґрунтуються на відносинах власності.
Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постійне вдосконалення є панівною тенденцією, що засновуєть ся на прогресі науки і техніки.
Наука - це особливий вид діяльності людини, яка спрямована на отримання нових знань про природу, людину та сус пільство. Під поняттям техніки розуміють сукупність засобів праці, що використовуються у виробництві для створення про дукту. Нові знання матеріалізуються у нових засобах праці, за доволення одних потреб породжує інші. Наукові досягнення, впроваджуючись у виробництво, вдосконалюють техніку і тех нологію, сприяють створенню продукту з новими позитивними якостями.
Наукові ідеї, конструкторські розробки зумовлюють та формують необхідні умови для подальших якісних і кількісних зрушень у виробництві. Так відбувається науково-технічний прогрес (НТП), суть якого полягає у безперервному процесі роз витку та вдосконалення науки, техніки й організації виробницт ва, його факторів і споживання продукту.
Впровадження результатів НТП у виробництво зумовлює суттєві зміни у результативності економічних ресурсів і харак тері праці, зростання кількості та якості продукту.
Під впливом НТП суспільне виробництво знаходиться у постійному русі, розвитку й удосконаленні. Великі етапи його еволюції назвали технологічними способами виробництва.
Вони відображають:
якісні зміни у розвитку засобів і предметів праці;
якісні зміни в характері праці під впливом впрова дження нових технологій та удосконалення організації виробни цтва;
глибину поділу праці, масштаби її кооперації та ком бінування.
Кожний наступний технологічний спосіб виробництва - це якісний стрибок у розвитку засобів і предметів праці, робочої сили, технології та організації виробництва, поділі й кооперації праці.
Економічна наука виділяє три типи технологічних спосо бів виробництва, які послідовно змінювали один одного:
• доіндустріальний (ґрунтується на примітивних засо бах праці та важкій ручній некваліфікованій праці);
індустріальний (перехід до використання у виробниц тві системи машин і механізмів, машинних технологій, нових
форм організації праці);
постіндустріальний (пов'язаний з автоматизацією ви робництва, впровадженням комп'ютерів і роботів, зміною трудових функцій людини, творчим характером праці).
Доіндустріальними способами виробництва були так звані "кам'яний", "бронзовий" і "залізний" віки первісного суспільства, "античне" та "східне" рабство, ремісничий спосіб вироб ництва феодального суспільства. Перехід до індустріального способу виробництва розпочався з етапів простої кооперації найманої праці та мануфактури і завершився появою великого машинного виробництва (фабрики).
Фабричний спосіб виробництва удосконалювався, почи наючи з його виникнення на рубежі XVII - XIX ст. до середини X X ст. Він змінився сучасним постіндустріальним способом ви робництва.
Під впливом науково-технічної революції (НТР) завер шилась повна механізація виробництва, широких масштабів до сягла його автоматизація (впровадження автоматизованих сис тем машин, керуючих систем, роботів та ін.), застосування но вітніх технологій, принципово нових предметів праці та нових нидів енергії тощо. Невпізнанно змінились трудові функції лю дини, більшість важких і монотонних операцій взяли на себе машини-автомати й роботи, витіснивши людину із безпосеред нього процесу виробництва. Людина піднялась над виробницт вом, її праця стає усе більш творчою, змінився її характер, біль шість працівників виконують управлінські функції. Вони конт ролюють виробничий процес і якість продукту, налагоджують та ремонтують автоматизовані машинні лінії, стають операторами,
програмістами.
Постіндустріальний технологічний спосіб виробництва також характеризується стрімким розвитком сфери послуг (де працюють 50 - 70 % усіх зайнятих), інтелектуалізацією і гумані зацією виробництва, значним зростанням добробуту населення.
Питання 2. Ефективність суспільного виробництва.
Однією з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну й економічну ефективність.
Соціальна ефективність виражає ступінь задоволення особистих потреб суспільства. Вона визначає, наскільки госпо дарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її по требам та інтересам.
Економічна ефективність виражає результативність сус пільного виробництва шляхом зіставлення затрат та одержаного результату. її визначають за такою формулою
Е = П/З,
де П - вартість продукту;
З - матеріально-грошові затрати.
Це показник, що характеризує величину затрат на одини цю створеного продукту.
Чим дешевше, з меншими затратами обходиться суспіль ству виготовлення матеріальних і духовних благ і чим більше їх створюється, тим вищою буде економічна ефективність суспіль ного виробництва.
Між соціальною й економічною ефективністю існує тіс ний взаємозв'язок. З одного боку, поліпшення задоволення осо бистих потреб усіх членів суспільства об'єктивно вимагає зрос тання економічної ефективності. Так, не можна підвищити доб робут населення, не забезпечивши істотне зростання суспільної праці. Економічна ефективність виступає могутньою підоймою вирішення соціальних проблем. З іншого боку, підвищення со ціальної ефективності виступає вирішальним фактором раціо нального й економічного ведення господарства в інтересах сус пільства та окремих його членів.
Проте на практиці подібний взаємозв'язок не завжди іс нує, що виявляється в нераціональному використанні матеріаль них ресурсів, забрудненні навколишнього середовища та ін.
Якщо втрачається взаємозв'язок між соціальною й еко номічною ефективністю, то це фактично означає, що виробництво здійснюється заради виробництва, тобто воно набуває безглуздого характеру. Об'єктивною ж закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції і такої якості, які справді потрібні суспільству для задоволення його по треб. У цьому полягає суть взаємозв'язку економічної та со ціальної ефективності.
Зазначені основні показники ефективності виробництва тісно між собою пов'язані. Насамперед слід підкреслити прямий зв'язок між підвищенням продуктивності праці та відповідним зростанням фондовіддачі. Водночас динаміка цих показників може збігатися.
Це може бути обумовлене:
об'єктивними причинами, здебільшого первинним ета пом індустріалізації виробництва;
суб'єктивними причинами (наприклад, коли залуча ється до виробництва малопродуктивна техніка, яка ще й вико ристовується не досить інтенсивно).
Усе ж загальним закономірним процесом має бути такий, коли НТП позитивно позначається на всіх результатах господар ської діяльності.
Названі основні показники ефективності суспільного ви робництва виражають лише окремі результати господарської діяльності. Щоб мати уявлення про ефективність виробництва в цілому, необхідно проаналізувати всю систему чинників, які впливають на кінцевий результат. Цей інтегральний показник ефективності виробництва можна виразити формулою
Е = П/З + М + УФ,
де П - продукт; Е - ефективність; З – затрати живої праці; М - матеріальні затрати;
Ф - одноразові вкладення в основні виробничі засоби; У - коефіцієнт переведення затрат одноразових вкла день в основні засоби.
Як і наскільки зміниться продуктивність праці, як
що трудомісткість зменшилася на 10 %?
Наведіть приклад, коли економічно ефективне ви робництво може бути соціально неефективним.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №4
Тема 4. Економічні системи суспільства
Питання
Основні ступені соціально-економічного розвитку.
Цивілізаційний підхід та формаційний підходи.
Проблеми економічного вибору в різних економічних системах.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Основні ступені соціально-економічного розвитку
При вивченні питання слід звернути увагу на такі моменти:
основні структурні елементи економічної системи;
побудова економічної системи та джерела руху;
типи економічних систем, їх зміст.
Література: 3, с. 34 - 38; 5, с. 52 - 59.
Економічна система - це особливим чином впорядкова на система зв'язків між виробниками й споживачами матеріаль них та нематеріальних благ і послуг.
Структурні ланки, що утворюють різні економічні систе ми, неоднорідні за своїм змістом. Вони поєднують у собі загаль ні та специфічні, основні й похідні, нові, що народжуються, і відмираючі старі економічні форми (або господарські елементи). Наприклад, в Україні за останнє десятиріччя "відмирає" дирек тивне планування, а зміцнюється так зване індикативне (тобто рекомендаційне) планування.
Слід зауважити, що в нових ринкових умовах структурні елементи економічної системи характеризуються більшим динамізмом, рухливістю, гнучкістю та водночас суперечливістю розвитку.
Економічній системі притаманні різні сфери функціону вання, різні рівні господарювання її суб'єктів. Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств од ного рівня, а складною системою кількох рівнів, що взаємоді ють. Центральне місце в економічній системі належить люди ні як основній продуктивній силі суспільства. Водночас їй дово диться мати справу з організацією виробництва. З останнім повязане поняття технологічного способу виробництва, що ві дображає поєднання засобів праці з організацією виробництва.
Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого відбувається завдяки якісним змінам у характері засо бі и праці, прогресу науки і техніки. Відповідно до трьох етапів розвитку техніки розрізняють технологічні способи виробництва які ґрунтуються на:
ручній праці (початок XVI - кінець XVIII ст.);
машинній праці (початок XIX ст., коли відбулася про мислова революція, - середина 50-х років XX ст.);
автоматизованій праці - розпочався наприкінці 50-х
років XX ст., у зв'язку з розгортанням науково-технічної рево люції. Як відомо, з середини 70-х років НТР вступила у новий
етап свого розвитку, пов'язаний з електронізацією матеріально го виробництва, сфери надання послуг та обігу.
З цього часу в розвинених країнах світу все більшу роль ві діграє інформація. Вона веде до появи нового типу суспільства -
інформаційного.
Інформаційне суспільство - це найрозвиненіший етап розвитку людської цивілізації, що є результатом:
інформаційно-комп'ютерної революції і ґрунтується
на інформаційній технології;
автоматизації та роботизації усіх сфер та галузей еко номіки й управління;
створення єдиної новітньої інтегрованої системи
зв'язку, яка надає кожній людині необхідну інформацію та знан ня й обумовлює радикальні зміни у всій системі суспільних
відносин. Це забезпечує найбільший прогрес і свободу
особистості, можливості її самореалізації. У розвинених країнах
світу інформаційне суспільство виникло в середині 80-х років, і наприкінці ХХ століття пройшло перший етап свого розвитку. Основу інформаційного суспільства становить інновацій но-інформаційна економіка, до якої мають перейти передові держави світу в трансформаційний період ХХІ століття. Прогрес людського суспільства в історичному процесі його розвитку органічно пов'язаний зі становленням та удоско наленням певного типу економічної системи. Вона відповідає панівній формі власності та певним соціально-економічним ви робничим відносинам.
Найбільше розповсюдження у світовій економічній літе ратурі отримала класифікація економічних систем за двома
ознаками:
формою власності на засоби виробництва;
способом координації (регулювання) економічної ді яльності.
На основі цих ознак виділяють такі економічні системи:
традиційна (натуральна) економіка;
тоталітарна економіка;
ринкова економіка вільної конкуренції;
регульована ринкова (змішана) економіка, або орієнто вана ринкова економіка.
Визначальні риси традиційної (натуральної) економіки
• натуральна форма виробництва;
переважно общинна власність на засоби виробництва;
нерозвинений поділ праці;
патріархальна, родоплемінна організація суспільного життя;
• визначальна роль природних ресурсів, переважання
ручної праці;
• безпосередній зв'язок виробництва та споживання, пе реважно зрівняльний розподіл виробленого продукту.
Визначальні риси централізованої (планової, тоталітарної, командно-адміністративної) економічної системи
товарна форма виробництва;
державна власність на засоби виробництва;
розвинена система суспільного поділу праці;
продуктивні сили індустріального типу;
відсутність вільного підприємництва, придушення
ринкових відносин;
• жорстке державне керівництво економікою на основі
директивного плану або планових нормативів.
Основні ознаки ринкової економічної системи:
товарна форма виробництва;
приватна власність як основа вільного підприємництва
та вільної конкуренції;
розвинена система суспільного поділу праці;
продуктивні сили індустріального типу;
ринок як система саморегулювання економіки на осно ві об'єктивного зіставлення попиту і пропозиції, як механізм ці ноутворення.
Визначальні риси соціально орієнтованої (регульованої) ринкової економічної системи:
товарна форма виробництва;
багатоукладність економіки і змішана власність на за соби виробництва;
розвинена система суспільного поділу праці;
продуктивні сили постіндустріального типу;
антимонопольне регулювання та стимулювання недос коналої конкуренції;
економічний механізм, побудований на взаємодії віль ного і державного регулювання;
соціальний захист населення.
Особливу роль у сучасну епоху має перехідна економіка, тобто економіка, яка знаходиться у стані докорінних змін, пере ходу від одного стану до іншого; інакше кажучи - від однієї економічної системи до іншої.
Питання 2. Цивілізаційний та формаційні підходи.
При опрацюванні цього питання слід звернути увагу на характеристику економічних систем з погляду цивілізаційного підходу, розкрити суть цього підходу.
Література: 1, с. 116 - 118; 4, с. 56 - 59.
У межах економічної системи люди вступають у подвійні відносини: ставлення до природи в процесі праці та взаємини між собою щодо привласнення створених благ.
Ставлення людей до природи, їх взаємодія є змістом про дуктивних сил.
Із понад трьох мільйонів років з часів виникнення пер віснообщинного ладу лише близько 10 тис. останніх років три-нас активне втручання людини в природу. Це зумовлено висна женням природних ресурсів і переходом від привласнювального (збирального) господарства (коли основним видом діяльності людини було збирання плодів, полювання на диких звірів та ін.) ДО відтворювального господарства (або до виробничої економі ки) - землеробства і скотарства.
Матеріальною основою такого переходу було вдоскона лення оброблених камінних знарядь праці, поява дерев'яних мо тик, рала та навіть окремих мідних знарядь праці. Цей перехід отримав назву неолітичної революції, яка була першою в світі технологічною революцією, що знаменувала перехід людства від етапу варварства до етапу цивілізації, зокрема до аграрної цивілізації.
Такий перехід означав значний "стрибок" у зростанні продуктивності праці, свідченням чого стало постійне виробни цтво додаткового продукту, поява постійного обміну (внаслідок першого крупного суспільного поділу праці - відокремлення скотарства від землеробства). Щодо місця людини (основної продуктивної сили) у виробництві, то вона займалася лише руч ною працею.
Аграрна цивілізація існувала до кінця XVIII - початку XIX ст., тобто до початку розгортання промислової революції, яка посилила активну взаємодію людини з природою. її наслід ком стала поява індустріального суспільства, матеріальною ос новою якого є система машин, механізація виробничих процесів. Проте на перших етапах існування індустріального суспільства ще переважала м'язова сила людини. Так, у першій половині ХІХ ст. на м'язову силу людини і свійських тварин припадало майже 96 % усієї енергії, яка вироблялась та споживалась на Зе млі. На наступних стадіях розвитку індустріального суспільства, особливо на завершальній (друга половина 30-х - перша поло вина 50-х років XX ст.), його матеріальною основою стає комплексна механізація. Значно поглиблюється суспільний поділ праці, зростають професійно-освітній рівень працівників, їх потреби тощо. Переважає в цей період машинна праця.
Наступним етапом розвитку економічної системи щодо критерію продуктивних сил, насамперед засобів праці, є постіндустріальне суспільство. Початок цьому суспільству поклала науково-технічна революція, яка розгорнулась з 50-х років ХХ століття. Його матеріальною основою є автоматизація виробництва, внаслідок якої людина виходить з безпосереднього процесу виробництва та починає контролювати його, займається здебільшого творчою працею. Автомати, крім суто виконавчих функцій, дедалі більше виконують функції управління і контро лю.
Для постіндустріального суспільства характерні також радикальне зменшення кількості працездатного населення в промисловості й аграрній сфері (до 25 %) та всебічний розвиток науки, сфери послуг, формування всебічно розвиненої людини (насамперед людини-працівника).
Якщо в розвинутих країнах світу активно розбудовується постіндустріальне суспільство, то в Україні переважає індустрі альний тип суспільства із значною часткою аграрного сектору. Свідченням цього є те, що в народному господарстві понад 40 % працівників зайнято ручною працею.
Наведена класифікація економічних систем відповідає вимогам цивілізаційного підходу в економічній теорії.
Питання 3. Формаційний підхід
При опрацюванні цього питання слід звернути увагу на суть формаційного підходу, причини його заперечення.
Література: 1, с. 112 - 114,118 - 120; 4, с. 59 - 63.
Формаційний підхід пояснює перехід від менш розвину тої економічної системи до більш розвинутої насамперед еконо мічними чинниками (розвитком продуктивних сил, їх взаємо дією з виробничими відносинами, дією економічних законів, пе редусім закону адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил) та вважає політичні, право ві, національні й інші фактори другорядними. Водночас в окре мий період вони можуть бути визначальними, здійснюють зво ротний вплив на економіку. Цивілізаційний підхід заперечує та ку роль економічних чинників, вважає їх рівнозначними полі тичним та ін.
Питання 3. Проблеми економічного вибору в різних економічних системах.
При опрацюванні даного питання потрібно звернути ува гу на виробничі можливості економічних систем, вирішення проблеми економічного вибору.
Література: 3, с. 35 - 38.
Виробничі можливості економічної системи обмежені рідкісністю ресурсів виробництва, їх рідкісність із розвитком суспільства, як правило, зростає. Це зумовлено тим, що вичер пуються невідтворювані ресурси, водночас економічні потреби розширюються і зростають. Перед суспільством постає пробле ма економічного вибору. Вона стає основною проблемою ефек тивного функціонування економічної системи.
Відображенням проблеми економічного вибору є поста новка трьох основних питань економіки:
Що виробляти? Які з можливих товарів та послуг ма ють вироблятись даною економічною системою і протягом яко го часу?
Як виробляти? За якої комбінації виробничих факто
рів, з використанням якої технології та організації виробництва
повинні створюватись обрані товари і послуги?
3) Для кого виробляти? Хто буде купувати створені про дукти, оплачувати їх, здобувати від цього користь? Яким буде
дохід нації від виробництва цих товарів та послуг?
У різних економічних системах використовують різні способи вирішення цих трьох проблем організації економіки.
В економіці, яка ґрунтується на приватній власності, економічними ресурсами та виробленими продуктами володіють здебільшого приватні особи й фірми, які їм належать. Проте в усіх країнах переважно з приватною власністю держава володіє значними активами, що включають землю, ліси, транспортну мережу, житло тощо. В економіці з державною власністю усі економічні ресурси належать державі. Прикладом такої еконо міки був СРСР.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №5
Тема 5. Товарне виробництво. Товар і гроші
Питання
Форми вартості.
Теорії, що визначають вартість (цінність) товару.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
1.Форми вартості.
При опрацюванні цього питання слід звернути увагу на:
розвиток форм вартості;
просту, окрему або випадкову форми вартості;
повну, або розгорнуту форму вартості;
загальну форму вартості;
грошову форму.
Література: 4, с. 106 - 112.
Як відомо, вартість - це внутрішня властивість товару, а її зовнішнім проявом, формою виступає мінова вартість. На сучасному етапі мінова вартість існує в грошовій формі, тобто вартість знаходить своє вираження через гроші.
Грошова форма вартості - результат тривалої еволюції мінової вартості. Перш, ніж виникли гроші, мінова вартість кілька разів змінювала свою форму. Історично першою була проста, або випадкова форма вартості.
Проста форма вартості характерна для періоду зароджен ня процесу обміну, який спочатку мав епізодичний характер. Археологи сьогодні знайшли підтвердження тому, що в окремих куточках Землі обмін продуктами здійснювався іде 30 тисяч ро ків тому! У ті часи продукти обмінювались випадково: одне плем'я, зустрівши інше, вимінювало надлишок певного продук ту на надлишок іншого. Цей акт обміну можна зобразити так. 1 сокира = 100 рибин.
У цій на перший погляд простій формі обміну міститься в зародку все різноманіття сучасних відносин обміну. Перший то вар (сокира) відіграє активну роль, виражаючи свою вартість у споживчій вартості другого (риби). Для власника сокири остан ня не є споживчою вартістю, інакше він спожив би (використав) її сам; для нього споживчою вартістю є риба, яку він вимінює для задоволення своїх потреб. Сокира у цьому випадку перебу ває у відносній формі вартості.
Інший товар (риба) є засобом вираження вартості першо го товару в своїй споживчій вартості. Він протистоїть першому як еквівалент у вигляді рівної йому вартості, тобто перебуває в еквівалентній формі вартості.
Пройшли сотні тисяч і мільйони актів обміну й тисячі років, перш ніж проста форма вартості перетворилась у більш розвинену. Тепер уже одному товару протистоїть багато інших, які усі стають його еквівалентами (в їх споживчій вартості відо бражається вартість даного товару). Продукти обмінюються вже не випадково, мінові пропорції виникають регулярно. Причиною зміни форми вартості став перший великий суспільний поділ праці, коли скотарські племена виділились із середовища зем леробських (це сталось в Європі 10-12 тис. років тому незадов го після закінчення епохи зледеніння та відступу льодовиків).
Виділення скотарських племен із середовища землероб ських зумовило те, що тепер надлишки продукції скотарства уже не випадково, а регулярно, систематично обмінюються на продукти землеробства. Якщо продукція скотарства виступає при цьому у відносній формі вартості, то в еквівалентній формі знаходиться нині багато землеробських товарів, і навпаки. Так проста форма вартості перетворилась у повну, або розгорнуту, яка має такий вигляд:
1 вівця = {
2 міри зерна
1 сокира
12 ліктів полотна тощо
Другий великий суспільний поділ праці - відділення ремесла від сільського господарства - сприяв зростанню регу лярності обміну. Це зумовило появу більш стійких мінових про порцій, почали обмінюватись рівні вартості. Із середовища усіх товарів даної місцевості виділився товар, який став еквівалентом для усіх інших товарів. Тепер, щоб обміняти один товар на ін ший, їх слід було прирівняти до вартості товару-еквівалента. Так виникла загальна форма вартості.
У різних місцевостях і в різних народів роль загального еквівалента виконували товари, які відігравали найпомітнішу роль у житті людей даного краю. Зокрема, в Стародавньому Єгипті це було зерно ячменю, у Месопотамії - худоба та зерно, в Китаї - рис і шовк, у Фінікії - золото. Це могли бути й досить екзотичні товари - перлини, корали, раковини, а на одному з ти хоокеанських островів загальним еквівалентом стали млинові
жорна!
Навіть у XX ст. у відсталих народів збереглися натураль ні еквіваленти обміну, часом дуже екзотичні: собачі зуби на ост ровах Адміралтейства в Тихому океані, какао-боби в амазон ській сельві, морські мушлі (черепашки) у багатьох народностей Африки, Азії та Океанії, хутро соболя у сибірських народів. Проте в Європі перехід до загальної форми вартості відбувся у рабовласницьку добу - близько 4 тис. років тому.
Із подальшим розвитком виробництва й обміну, особливо з появою міжнародної торгівлі та виділенням класу купців, роль загального еквівалента повсюдно закріплюється за одним това ром - золотом (сріблом), яке стає грошима. Так виникає грошова форма вартості.
2 міри зерна
1 сокира
= драхма золота (драхма - 1,8 грн.)
12 ліктів полотна
1 вівця тощо
Відмінність між загальною і грошовою формою еквіва лента полягає не в тому, який товар виконує роль загального ек вівалента, а в тому, чи закріпилась ця роль за одним товаром.
Золото, яке використовувалось у побуті первісних людей ще 12-15 тис. років тому, стало єдиним загальним еквівален том лише в XIX ст. нашої ери.
До цього існували залізні (у стародавній Спарті, Британії, Японії), олов'яні (у стародавній Мексиці, Римській імперії, се редньовічній Англії, на острові Ява), свинцеві (в індіанців Пів нічної Америки), мідні (у Стародавньому Китаї, Римі), срібні гроші (також у Китаї, Персії, Месопотамії). Перші золоті монети, на думку Геродота, запровадив у VII ст. до н.е. лідійський цар Гігес (Лідія - стародавня країна Малої Азії).
Появі грошової форми вартості сприяв третій великий суспільний поділ праці - виділення класу купців. Саме купці Стародавнього світу, насамперед фінікійські, розповсюдили звичку використовувати метали (мідь, срібло, золото) як еквіва ленти при обміні товарів по всьому світу.
Золото (срібло) як грошовий матеріал має низку переваг порівняно з іншими товарами-еквівалентами: воно однорідне, зустрічається практично всюди, легко ділиться, зберігається практично вічно, у невеликій кількості містить велику цінність. Воно виявилось найзручнішим для використання в якості гро шей.
Отже, еволюція форми вартості (мінової вартості) протя гом тривалого історичного періоду привела до виникнення гро шей. З цього погляду, гроші - це товар особливого роду, що служить загальним еквівалентом для усіх інших товарів.
Питання 2. Теорії, що визначають вартість (цінність) товару.
При опрацюванні цього питання слід звернути увагу на такі теорії вартості:
теорія "трьох факторів";
теорія витрат виробництва;
теорія попиту і пропозиції;
теорія граничної корисності;
теорія граничних витрат виробництва; .
теорія трудової вартості.
Література: 3, с. 57 - 59.
Серед численних теорій вартості можна виділити такі ос новні: трудову, попиту і пропозиції, витрат виробництва, грани чних витрат виробництва, граничної корисності, "трьох факто рів".
Теорія трудової вартості розроблялася кількома поко ліннями представників англійської класичної політекономії, а потім була завершена в економічному вченні К. Маркса. Дана теорія виходить з того, що зміст і величина вартості як основи мінової вартості та ціни визначаються суспільно необхідними витратами робочого часу на виробництво товарів. Суспільно не обхідний робочий час - це час, який потрібний для виготовлен ня товару при даних суспільно нормальних умовах виробництва і мри середньому рівні вмілості й інтенсивності праці.
Сама форма ціни передбачає можливість її кількісної відмінності від величини вартості. Ціна залежить від різних фак торів, серед яких найбільше значення мають попит та пропози ція, співвідношення яких і відхиляє ціну товару від його вартос ті. Тому ціна, як стверджує трудова теорія, лише грошова форма вартості, а вартість - суть ціни.
Отже, відповідно до теорії трудової вартості, вартість -це витрати суспільно необхідної праці; праця - єдине джерело вартості, ніякий інший чинник не додає до вартості жодного атома цієї невловимої субстанції.
Теорія попиту і пропозиції грунтується на твердженні, що вартість і ціна товару визначаються виключно коливаннями по питу й пропозиції: при перевищенні попиту над пропозицією вартість товару збільшується, а при зворотній ситуації - змен шується. Однак ця теорія не може дати відповідь на питання, чим визначається ціна (вартість) при рівності попиту і пропози ції?
Однією з найбільш поширених і плідних з точки зору розвитку стала теорія витрат виробництва. Вона зображує ви трати виробництва як внутрішню вартість товару й основу рин кових цін. Важливим моментом тут є те, що до складу витрат виробництва поряд з матеріальними витратами і витратами на оплату праці найманих працівників, включають так званий "нормальний прибуток", який є винагородою підприємцю за його працю. Теорія витрат виробництва ототожнює вартість то вару з ціною його виробництва.
Еволюція теорії витрат виробництва привела до появи її форм - теорій граничної корисності й граничних витрат вироб ництва.
Теорія граничних витрат виробництва визначала вар тість за високими витратами виробництва тих підприємств, що не одержували прибутку (знаходились на межі збитковості). Граничні витрати розглядались як витрати найгірших підпри ємств галузі, які складали основу ринкових цін.
Теорія граничної корисності, що нині є однією з базових теорій вартості, виникла як розвиток деяких ідей Ж.Б. Сея про корисність товару. Вона була сформована в лоні неокласичного напряму.
У найпростішій інтерпретації теорія граничної кориснос ті виходить з такого розуміння вартості: вартість - це споживна або суб'єктивна оцінка відносного корисного ефекту економіч ного блага певного виду його цінності. Іншими словами - вар тість визначається мірою корисності блага, його корисного ефе кту для споживача.
Серед теорій вартості широке поширення отримала тео рія "трьох факторів", яку розробили ще на початку ХЕХ ст. (насамперед видатний французький економіст Ж.Б. Сей).
Виходячи з відомої тези про рівність витрат і доходів, Сей виводив величину вартості як з суми витрат усіх факторів, так і з суми доходів, що створюються цими факторами: праця створює дохід у формі зарплати, капітал - у формі прибутку, земля - у формі ренти.
Потрібно зазначити, що в сучасних економічних теоріях проблема вартості уже не посідає центрального місця. На пер ший план вийшла теорія ціни, яка комплексно вивчає вплив різ них факторів, що впливають на рівень ціни. Такий багатофакторний підхід спрямований на виявлення впливу на ціноутво рення як умов виробництва, так і умов попиту.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №6
Тема 6. Загальні основи ринку
Питання
Основні функції і типи ринку.
Угоди й основні види операцій, здійснювані на ринках.
Ключові проблеми формування ринку в Україні.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Основні функції і типи ринку
При опрацюванні питання слід звернути увагу на такі ос новні аспекти:
основні функції ринку;
типи ринку: нерозвинутий, вільний (класичний), регу льований, деформований.
Література: 1, с. 172; 2, с. 80 - 83; 3, с. 79, 80.
Суть ринку знаходить своє вираження в його головних
економічних функціях.
Економічна функція - це основне призначення, яке по кликана виконувати дана категорія, її суть.
До найважливіших функцій ринку відносять такі:
• функція саморегулювання економіки, яка передбачає узгодження виробництва і споживання по всьому асортименту
товарів та послуг, а також підтримування збалансованості попи ту й пропозиції за обсягом і ціною;
стимулювальна функція, що полягає у спонуканні ви робників до створення нової продукції з найменшими витратами
та найбільшими доходами;
регулювальна функція, яка передбачає забезпечення
певної пропорційності у виробництві й обміні між регіонами і
сферами економіки;
функція раціональності, що передбачає зменшення ви
трат виробничих факторів, а також витрат обігу;
функція еквівалентності, яка полягає у зіставленні ін дивідуальних витрат із суспільними, що виявляє цінність про дукту;
функція демократизації господарської діяльності, кот ра полягає в санації економіки (очищенні від нежиттєздатних
елементів), що призводить до диференціації товаровиробників-
конкурентів.
Історія розвитку ринку дозволяє виділити кілька типів ринку:
нерозвинутий;
вільний (класичний);
регульований;
деформований.
Нерозвинутий ринок характеризують випадкові ринкові відносини, як правило безпосередній (бартерний) товарний об мін. Але вже тут ринок відіграє визначальну роль, сприяючи диференціації господарських суб'єктів, посилюючи мотивацію до виробництва певних товарів.
Вільний (класичний)ринок має такі характерні ознаки:
безліч учасників ринкових відносин і вільна конку ренція між ними;
необмежений доступ до будь-якої господарської
діяльності усіх громадян ринкового суспільства;
абсолютна мобільність виробничих факторів, необме жена свобода переміщення капіталів;
здійснення принципу раціональної поведінки ринкових суб’єктів (виробити чи купити якомога дешевше, продати якнайдорожче), що ґрунтується на відкритості інформації про ринок (ціну, попит, пропозицію, норму прибутку та ін.);
практична однорідність (стандартизованість) продукції;
стихійність та об’єктивність ціноутворення;
неможливість суб’єктивного впливу одних учасників вільної конкуренції на дії інших позаекономічними методами;
відсутність монополізму, ринкової влади і державного
регулювання.
Перелічені ознаки дозволяють оцінити вільний ринок як саморегульовану систему, якій властива раціональна поведінка господарських суб'єктів, гнучкість і висока пристосованість до умов, що постійно змінюються, здатність задоволення різних
необмежених потреб.
Водночас поряд із перевагами вільному ринку властиві й
недоліки:
диференціація рівня життя;
механізм вільної конкуренції не забезпечує економіку
необхідною грошовою масою для розвитку виробництва;
3)виникнення небажаних ефектів у розвитку економіки;
практична однорідність (стандартизованість) про дукції;
5)стихійність та об'єктивність ціноутворення;
неможливість суб'єктивного впливу одних учасників
цільної конкурен я довкілля, випуск забруднених продуктів,
безробіття, недобросовісна конкуренція, тенденція до монопо
лізму, інфляція тощо) і суспільства (наприклад, наркоманія, ал
коголізм, егоїзм, зрощування кримінальних елементів та госпо
дарських структур);
7) незацікавленість у задоволенні суспільних потреб, що
не приносять доходу (оборона, державне управління, соціальна
допомога та ін.);
8) незацікавленість у розвитку фундаментальної науки,
яка вкрай необхідна для розвитку суспільства у віддаленій
перспективі, але не дає швидкого ефекту.
Утім, вільний ринок - це швидше наукова абстракція. Сьогодні більшою, а в минулому меншою мірою, але все ж ри нок завжди регулювався, адже умовами абсолютно вільного ринку найбільше відповідала б повна анархія, тобто відсутність держави як такої.
Хоча перехід до ринкової економіки пов'язаний із формуванням вільного ринку, але насправді абсолютної свободи немає і не повинно бути. Має бути достатня економічна свобода, що сприяє швидкому розвитку економіки та забезпечує розвиток нормального, регульованого й цивілізованого ринку.
Регульований (цивілізований) ринок - результат цивіліза ції та гуманізації суспільства, коли держава намагається пом'якшити негативні ефекти ринку, але водночас підтримує необхідну мотивацію до творчої, ініціативної праці й ризику в господарській діяльності.
Отже, ринок має бути регульованим, щоб зняти або об межити його негативні наслідки. Сучасний ринок у розвинених країнах є регульованим і соціально орієнтованим. Ринковий ме ханізм ціни, попиту й пропозиції доповнюється державним ре гулюванням ринку.
Деформований ринок наявний в економіці товарного ти пу, де немає саморегулювальної та регулювальної ролі ринку, тобто ринок не виконує усіх своїх основних функцій. Регулюва льні функції повністю бере на себе держава. За умов тоталітар ної (командно-адміністративної) економічної системи та її зане паду трапляються такі ознаки деформації ринку:
панування державної власності і відсутність економіч ної відокремленості й самостійності економічних суб'єктів;
надмірна централізація управління виробництвом,
розподілу ресурсів, відсутність самостійності в комерційній
діяльності;
монополізм виробника і торгівця (державний монопо лізм);
незбалансованість попиту та пропозиції;
порушення закону грошового обігу, інфляція, бюд жетний дефіцит;
розквіт "тіньової"" економіки, "сірого" і "чорного"
ринків;
заміна товарно-грошових відносин товарним (бартерним) обміном;
деформація економічних інтересів усіх економічних
об'єктів, відсутність мотивації до ефективної праці;
відсутність у споживачів права вибору товару (товар
ний дефіцит);
10) руйнація національного ринку, посилення регіональ них ринків.
Щоб усунути деформацію ринку, безробіття, інфляцію, нестабільність, бідність необхідно створити певні умови для функціонування цивілізованого ринку, до яких належать:
існування в економіці різних форм власності й розмаї ття форм господарювання, а також конкуренції;
демонополізація економіки, свобода вибору партнерів
по господарських угодах (свобода купівлі-продажу);
право вільного встановлення цін на свій продукт;
існування вільного маневрування виробничими ресур сами;
повнота і доступ усіх господарських структур до ін формації про стан ринку та його кон'юнктуру;
• наявність ринкової інфраструктури, тобто комплексу
галузей, систем, служб, підприємств, установ, що обслуговують
ринок (банки, біржі, ринкові форми торгівлі тощо).
Питання 2. Угоди й основні види операцій, здійснювані на ринках.
При опрацюванні цього питання слід звернути увагу на такі основні аспекти:
угоди і види операцій, здійснювані на товарних бір
жах: котирування цін, біржова угода, форвардні угоди, позабіржові угоди, бартерні угоди, угоди "з умовою", ф'ючерсні угоди,
угоди з премією (опціон);
угоди і види операцій, здійснювані на фондових бір
жах: угоди за готівку, угоди на строк, тверда строкова операція,
угода з премією, онкольні угоди, строкові угоди на різницю.
Література: 6, с. 164 - 174.
Товарна біржа - це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює оптові торговельні операції за стандартами, зразками у спеціальному місці, де ціни на товари складаються в умовах вільної конкуренції.
Перш ніж потрапити до споживача, біржовий товар бага то разів переходить із рук у руки. Це зумовлено тим, що на біржі обертається не сам товар, а титул власності на нього або конт ракт на його поставку.
Котирувальна ціна є типовою біржовою ціною, що вста новлюється біржею за реальною оцінкою стану кон'юнктури ринку. Вона є ціною рівноваги попиту й пропозиції цього това ру, встановлюється експертним шляхом на певний строк або да ту та є орієнтиром для продавців і покупців при здійсненні угод. Котирувальні ціни визначає виборний орган біржі - котируваль на комісія.
Котирування ціни здійснюється двома способами - ре єстрацією фактичних цін попиту, пропозиції та угод, а також виведенням типової, тобто власне котирувальної або довідкової ціни.
Довідкова (котирувальна) ціна не є офіційною або твер дою ціною біржі, а лише відбиває думку котирувальної комісії про найбільш типову ціну.
Біржова угода, укладена за участю маклера, набуває чин ності з моменту підписання маклерської записки сторонами і маклером, а за наявності в маклера пропозиції {оферти) від од нієї зі сторін та письмової згоди (акцепту) від іншої - лише маклером.
Біржова угода - це письмово оформлений документ купівлі-продажу або поставки двох видів (з реальним товаром і строкова).
У першому випадку товар переходить від продавця до покупця, тобто це реальний товарооборот. Товар має знаходи тись у приміщенні біржі (на її складах) або бути поставленим у строк 1-15 днів після укладення угоди. Такі угоди називають ще "СПОТ".
Форвардні угоди - це зобов'язання продавця здійснити постачання певної кількості товару визначеної якості в зазначе ний час. Такі угоди поділяють на позабіржові та біржового обо роту.
Позабіржові угоди укладають для поставки товару в май бутньому без будь-якого офіційного гаранта. Інакше кажучи, форвардні контракти є іменними товарними векселями під від повідальність і забезпечення приватних осіб.
Якщо між покупцем та продавцем є біржовий посеред ник, тобто угода укладається на реальний товар у зазначений час через біржу, то це форвардна угода біржового обороту.
Форвардні угоди є вигідними як для продавців, так і для покупців реального товару, насамперед завдяки тому, що такі угоди гарантують збут чи придбання продукції на прийнятних умовах й певною мірою застраховують від зміни цін. Це має особливо важливе значення в умовах інфляції, коли покупець може відчувати себе впевненіше, оскільки отримає товар через певний час за визначеними цінами. Продавець також має ви граш, одержуючи за контрактом визначену суму, яку він може використати на власний розсуд.
У бартерних угодах роль еквівалента виконують, як пра вило, зерно, автомобілі, ліс, цемент, м'ясопродукти, мед, кар топля.
Угоди "з умовою " поширені в країнах, що переходять до ринкової економіки. Суть їх полягає в тому, що продаж одного товару здійснюється при одночасній купівлі іншого. Відрізня ються такі угоди від бартерних тим, що здійснюються у процесі публічних торгів в операційному залі за участю маклера, обліко во-розрахункову функцію виконують гроші.
Особливістю ф`ючерсних угод є поставка товару згідно з попередньо укладеними контрактами за цінами, що складаються на ринку реального товару, або за котирувальною ціною. До ви конання угоди біржа бере певну суму застави (депозит, маржа). Ф'ючерсні угоди укладаються між продавцями і покупцями, як правило, не для продажу чи купівлі товару, а з метою страху вання від можливих змін ціни на нього на реальному ринку.
Якщо ціна зросла, різницю виплачує продавець, якщо ж знизи лась - покупець.
Для того, щоб застрахуватись від можливих втрат внаслі док зміни цін при здійсненні контрактів з реальним товаром у біржових операціях, застосовують хеджування (захист). У найзагальнішому вигляді хеджування визначають як страхування ціни товару від ризику, небажаного для виробника зниження чи невигідного для споживача зростання. І продавець, і покупець однаково зацікавлені в усуненні значних коливань і в підсумку -у стабілізації руху цін.
Зменшенню ризику, пов'язаного з торгівлею ф'ючерсними контрактами, сприяють угоди з премією (опціон), що явля ють собою торгівлю попередніми контрактами. Джерелом дохо ду для покриття фактичної ціни порівняно з ціною при укладен ні опційної угоди є премія. Вона є величиною ризику, що дає змогу покупцеві опціону завчасно знати, що він може втратити, якщо відмовиться від його купівлі. Це може бути за таких обста вин. Суб'єкт, що займається сільськогосподарським виробницт вом, у березні хоче купити трактор. Гроші він матиме лише у вересні після реалізації свого товару. За цей час ціни на трактор можуть змінитись. Для того, щоб реалізувати свої інтереси, по купець (хоче придбати товар, але не має грошей) і продавець (хоче реалізувати товар і за відстрочення платежу мати відсоток) укладають опціонний контракт. Покупець зобов'язується випла тити за трактор його вартість, визначену в березні, і певну суму за опціон. Суб'єкт, що володіє трактором, зобов'язується його продати. Суб'єкт, що купив опціон, одержує право придбати трактор, але може від нього і відмовитись. При цьому він втра чає відсоток за опціон, а продавець його отримує.
Фондова біржа - це організаційна форма ринку, на яко му здійснюється торгівля цінними паперами. Усі угоди, що укладаються на фондовій біржі, поділяються на угоди за готівку та угоди на строк.
Угоди за готівку, які ще називають касовими, є найпрос тішими на фондовій біржі. До них належать операції, що мають бути виконані протягом 2-3 днів після укладення угоди. За цей
періоди значних кон'юнктурних коливань, і на великі суми.
Особливістю таких угод є швидкість та простота оформ лення продавець повинен передати покупцю проданий цінний па пір, і покупець - заплатити за нього готівкою обумовлену суму. Нійбільше таких угод здійснюється на фондові цінності невели кої вартості. Проте це не виключає здійснення операцій, особли во у я. Найчастіше такі угоди здійснюються усно.
Угоди на строк є більш складними і являють собою договір, відповідно до якого один суб'єкт передає іншому певну кількість цінних паперів за фіксованим курсом, але із зо бов'язанням передати їх не відразу, а у встановлений строк. По купець зобов'язаний їх прийняти і заплатити продавцю зазначе ну суму. Строки, на які укладаються подібні угоди, становлять 1 - 3 місяці.
Строкові угоди багатоваріантні, вони поділяються на такі основні види:
тверді угоди;
угоди з премією;
онкольні;
угоди на різницю.
Тверда строкова угода зобов'язує продавця цінних папе рів передати їх покупцю в зазначений строк у кількості і за кур сом, зафіксованим в угоді. У такому разі підвищення або зни ження курсу цінного паперу, що реалізується, на момент його поставки не має жодного значення.
Угода з премією передбачає, що один із контрагентів, сплачуючи іншій стороні певну винагороду (премію), дістає право відмовитись від угоди або змінити її початкові умови.
Онкольні угоди (англ. "на вимогу") характеризуються тим, що в день укладання угоди конкретну ціну цінних паперів не фіксують. Така угода ґрунтується на ціні, що склалася вна слідок нотування на фондовій біржі в день, зазначений в угоді. У цей день "на вимогу" відбувається реалізація угоди.
Угоди на різницю - одна зі сторін угоди отримує різницю між курсом на день укладання угоди І на день її виконання. Уго ди на різницю у багатьох країнах заборонені законодавством.
Питання 3. Ключові проблеми формування ринку в Україні
Література: 5, с. 64 - 68; 6, с. 158 - 163.
Унаслідок капіталізації економічної системи в Україні відбувається процес активного формування основних видів рин ків, а отже, структури ринку.
Так, процес формування ринку робочої сили тільки почав ся.
Його характерними особливостями є:
значне перевищення пропозиції робочої сили її попиту
(наприкінці 2000 р. кількість лише офіційно зареєстрованих без
робітних становила 2 млн. осіб);
значні масштаби міграції робочої сили (у пошуках ро боти до країн близького та далекого зарубіжжя щорічно виїж джає до 7 млн. осіб найбільш мобільної робочої сили, сума валю тних надходжень сягає вже $500 млн.);
велика невідповідність між якістю робочої сили, тобто
рівнем її освіти і кваліфікації, та рівнем заробітної плати (на по чаток 2006 р. середня заробітна плата становила близько
800 грн.), що негативно впливає на ринок предметів споживання,
послуг, засобів виробництва та інші види ринків.
Щоб вижити за умов мізерної ціни на робочу силу, знач на частина найманих працівників влаштовується на дві і більше роботи, що призводить до виснаження робочої сили, її приско реного зношування. Крім того, в Україні спостерігається низька мобільність робочої сили внаслідок несформованості ринку житла, значних цін на послуги, пов'язаних із переїздом на нове місце проживання тощо.
Особливості ринку засобів виробництва в Україні
функціонування здебільшого вживаних засобів праці
внаслідок браку навіть простого відтворення робочої техніки,
устаткування, тобто їх виробництва у вузьких масштабах;
високий рівень цін на сільськогосподарську техніку;
затоварювання продукцією машинобудування через її
високу енерго- та матеріаломісткість.
Негативно впливають на ринок засобів виробництва:
надмірно високі ставки банківського кредиту;
вузький платоспроможний попит населення, від якого
залежать обсяги ринку засобів виробництва;
недосконала амортизаційна політика держави;
низька частка капіталовкладень та інші чинники.
Головні умови розширення ринку послуг в Україні:
• зростання продуктивності праці у сфері матеріального
виробництва;
насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть
змогу збільшити зайнятість у сфері нематеріального виробницт ва, значно розширити асортимент платних і безкоштовних по
слуг для населення;
підвищення реальної заробітної плати;
формування повноцінного ринку робочої сили та ін.
Низька платоспроможність переважної більшості насе лення України, низький рівень заощаджень звужує і фінансовий, тобто грошовий ринок.
Першочерговими кроками на шляху розширення цього
ринку мають стати:
повернення громадянам вилучених трудових заоща джень;
індексація заробітної плати, пенсій, стипендій;
підвищення мінімальної заробітної плати та допомоги
з безробіття.
Деструктивну роль у розвитку фінансового ринку віді грає тіньовий ринок, на якому обертається близько 50 % грошо вої маси.
В останні роки поступово звужується і ринок інтелекту альної власності в Україні. Так, якщо за 1991 -1999 рр. у нашій державі було видано 27 тис. патентів, у тому числі в 1997 р. -9 тис, то у 1999 р. - лише 1 тис. патентів. Крім того, значна час тика "ноу-хау" вивозиться за кордон у процесі міграції високо кваліфікованих спеціалістів. Необхідно оперативно перевести в патенти України ті авторські свідоцтва, які були видані грома дянам України відповідними службами колишнього СРСР. Якщо цього не зробити, країна втратить пріоритетне право на ве лику кількість винаходів. Україна досягла світового рівня у га лузі математики, теоретичної фізики, фізіології, клітинної та мо лекулярної біології, електрохімії, що дає їй змогу бути активним учасником міжнародного ринку ідей.
Для зміцнення валютного ринку в Україні слід істотно послабити процес доларизації української економіки, зміцнити національну валюту, ефективно здійснювати валютне регулю вання тощо.
Ринку нерухомості в Україні властиві такі негативні тен денції:
скуповування за безцінь новою українською буржуа зією землі в зубожілого населення;
створення умов для продажу кращого житла найбіднішими жителями міст внаслідок непомірної квартплати та їх пе реселення у квартири гіршої якості.
Методичні рекомендації до самостійної роботи №7
Тема 7. Суб`єкти ринкової економіки
Питання
1.Еластичність. Вимір еластичності.
2.Застосування теорії еластичності в практиці госпо дарювання.
3.Сімейний бюджет: доходи - видатки.
4.Прожитковий мінімум та оптимальний споживчий
бюджет.
5. Ефект доходу й ефект заміщення.
6.Умови розвитку підприємництва в Україні.
7.Теорія прибутку.
8.Функції та основні напрями використання прибутку.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Еластичність. Вимір еластичності
Важливу роль у виробничій діяльності товаровиробників та раціональному розподілі економічних ресурсів відіграє елас тичність попиту і пропозиції. Адже інформації про відхилення ціни на товар під впливом певних факторів ще недостатньо для прийняття виважених рішень підприємцем, важливо знати міру такого відхилення. У цьому разі економічна наука пропонує ка тегорію еластичності.
Еластичність - це міра чутливості попиту та пропозиції до зміни чинників, що їх визначають, насамперед до вартості товарів.
У кількісному вираженні еластичність означає ступінь або міру реагування однієї змінної величини внаслідок одновідсоткової зміни другої змінної величини. Найважливішу роль в еластичності попиту і пропозиції відіграють зміни величини по питу залежно від ціни.
Основні чинники, що впливають на цінову еластичність попиту:
наявність якісних взаємозамінних товарів та рівень цін на них (чим більше таких замінників і чим нижчі ціни на них, тим еластичнішим буде попит);
частка продукту в доходах споживача (чим важливіше місце посідає певний продукт у бюджеті споживача, тим вищою буде еластичність попиту на нього за незмінності усіх інших умов);
тривалість періоду для здійснення вибору (чим дов ший період для прийняття рішень, тим еластичніший попит на товар);
тип товарів, зокрема їх поділ на предмети розкоші та товари широкого вжитку (попит на предмети розкоші здебіль шого еластичний, а на товари широкого вжитку - нееластичний);
Еластичність за зміни ціни показує, яка зміна попиту у відсотках відбувається із зростанням ціни, приміром, на 1 %.
Найпростіша формула цінової еластичності виглядає так:
Ер = Відсоткова зміна кількості товарів, на які є попит /Відсоткова зміна ціни.
Еластичність попиту залежно від зростання ціни, як пра вило, є від'ємною величиною. Це означає, що зі зростанням ціни попит на товар зменшується.
Аналогічно вимірюється еластичність пропозиції.
Еластичність пропозиції - це відсоткова зміна пропоно ваної кількості товарів внаслідок одновідсоткового зростання ціни.
Зазвичай таке значення еластичності позитивне, оскільки підвищення ціни - стимул для виробників до збільшення випус ку товарів.
Особливість ринкового механізму в цьому разі полягає в тому, що попит еластичніший за ціну протягом тривалого, а не короткого проміжку часу. Адже люди не відразу змінюють свої звички у споживанні товарів, до того ж попит на один товар мо же бути пов'язаний із запасом іншого товару в споживачів, який змінюється повільніше. Так, різке підвищення ціни на бензин,
Хоч і скорочує попит на нього, але меншою мірою, ніж росте ці-На. Водночас тривалий час споживачі намагатимуться купувати малолітражні та більш економні автомобілі.
Найважливішими чинниками, які впливають на еластич ність пропозиції, крім ціни, є кількість товаровиробників, очікування різних суб'єктів економічної діяльності, розміри встанов люваних державою податків, фактор часу та ін.
При цьому розрізняють:
короткостроковий період еластичності попиту, під час
якого підприємство не здійснює капіталовкладень у рекон струкцію виробництва, а пристосовується до попиту шляхом
збільшення завантаження виробничих потужностей, інтенсивно сті праці тощо;
середньостроковий період, в який здійснюють капіта ловкладення, але при цьому пропозицію пристосовують до по питу не за їх рахунок, а шляхом звуження або розширення виро бництва на наявних виробничих потужностях;
довгостроковий період, упродовж якого здійснюється
реконструкція виробництва (заміна застарілого устаткування на
нове і відповідне розширення виробництва), а також з'яв ляються нові товаровиробники даної продукції.
Питання 2. Застосування теорії еластичності в прак тиці господарювання
Для окремих груп товарів (автомобілі, холодильники, те левізори тощо) попит еластичніший у короткотерміновий, а не в довготерміновий період. Так, у США щорічно продається 7 -10 млн. автомобілів. Тому із зростанням ціни попит на автомобі лі різко знизиться, хоча загальний парк автомобілів зменшиться не набагато. В міру зношення машин попит на них із часом зро сте.
У пізнанні механізму ринкової рівноваги важливу роль відіграє коефіцієнт еластичності.
Коефіцієнт еластичності - це відношення зміни обсягу попиту чи пропозиції (зростання або зменшення у відсотках) до зміни ціни (у відсотках).
Залежно від значення коефіцієнта еластичності розрізня ють такі основні види еластичності попиту і пропозиції:
абсолютно еластичні;
відносно еластичні;
одинично еластичні;
відносно нееластичні;
абсолютно нееластичні.
Наприклад, зниження ціни на 2 % зумовлює зростання попиту на 4 %. Коефіцієнт еластичності в такому разі має бути більшим за одиницю, а в нашому випадку він дорівнює двом. Таким, зокрема, є попит на предмети розкоші.
Нееластичний попит - це попит, за якого незначна зміна в ціні зумовлює ще меншу зміну в кількості реалізованої про дукції.
Так, із зниженням ціни на 3 % попит зростає лише на 1 %. Коефіцієнт еластичності в цьому випадку становить 1/з, тобто для нееластичного попиту характерний коефіцієнт, мен ший за одиницю. Таким, наприклад, є попит на хліб. Між наве деними видами еластичності попиту (еластичним та нееластичним) виникає проміжна ситуація.
Одиничний попит - це попит, за якого відсоткова зміна ціни дорівнює відсотковій зміні попиту (наприклад, коли зни ження ціни на 1 % зумовлює зростання продажу на 1 %).
Абсолютно нееластичний попит - це попит, за якого зміна ціни не призводить до зміни кількості реалізованої проду кції (таким, зокрема, є попит на сіль).
Цей вид попиту характеризується тим, що найменше зниження ціни спонукає покупця збільшувати закупівлі від нуля до межі своїх можливостей.
Практика, за даними західних вчених, свідчить про те, що коефіцієнт цінової еластичності на хліб становить 0,15, на яло вичину - 0,64, на яйця - 2,65, на електроенергію - ОДЗ, на одяг і взуття - 0,20, на квитки до кінотеатру - 0,87 %.
Питання 3. Сімейний бюджет: доходи-видатки
При опрацюванні цього питання слід з'ясувати, що таке сім'я (з економічної точки зору), які є джерела сімейних доходів і як вони використовуються.
Сім 'я - це група осіб, які пов'язані між собою родинними стосунками і спільно ведуть господарство для забезпечення сі мейного споживання.
Серед численних функцій, які виконує сім'я, головними можна вважати три:
відтворювальну;
культурно-виховну;
економічну.
Економічна функція полягає в тому, що сім'я доповнює в суспільстві головний ресурс - робочу силу, визначає і конкрети зує суспільні потреби, стимулюючи розвиток виробництва, є за вершальною споживчою ланкою у суспільстві.
Функції сім'ї на всіх стадіях формування та функціону вання людського капіталу тісно взаємопов'язані. Вони мають цільову спрямованість на нагромадження й покриття витрат, пов'язаних із відтворенням робочої сили і розвитком підприєм ницького потенціалу.
Одна з головних функцій сім'ї полягає у формуванні і використанні сімейного доходу (бюджету).
Сімейний дохід (бюджет) - це кількість грошових та ма теріальних ресурсів, які потрібні для задоволення побутових, культурно-освітніх, спортивно-оздоровчих та інших потреб чле нів сім'ї.
Структура доходної частини бюджету сім'ї в Україні різ на та відрізняється обсягом.
Джерела доходів сімей та напрями їх використання
|
Доходи |
Витрати |
|
Заробітна плата |
Соціальне страхування |
|
Підприємницький дохід |
Податки |
|
Доходи від власності: • рента • відсоток • оренда • дивіденди |
Харчування |
|
Оплата житла |
|
|
Купівля одягу, взуття |
|
|
Транспорт |
|
|
Освіта |
|
|
Доходи від інших джерел |
Відпочинок |
|
Інші витрати |
Різним є асортимент товарів, які купує населення. Струк туру річного приросту роздрібної торгівлі в Німеччині, зокрема
товарів, що користуються найбільшим попитом, можна охарак теризувати так (у %):
предмети мистецтва - 22;
ігри, іграшки -19;
велосипеди, мопеди -17; ^
конторська техніка - 13;
автомобілі - 9;
меблі - 7,5;
продовольчі товари - 5,6;
книжки, журнали - 4,4;
радіо, телебачення - 3,4;
тканини, одяг - 2,1;
взуття - 1,8.
В Україні структура сімейного бюджету поки що дуже нераціональна. Це стосується як дохідної, так і витратної його частини. Особливо це характерно для сімей з низькими дохода ми, багатодітних сімей, людей пенсійного віку. Порівняно висо кі оплати за комунально-побутові послуги та інші витрати знач но знижують можливості поліпшення структури харчування на селення, оплати оздоровчих заходів й організації відпочинку працівників і членів їхніх сімей. Сучасні економічні та фінансові процеси в Україні не дозволяють поки що вийти за цими показ никами на рівень соціально розвинених держав.
Згідно з поданими урядом розрахунками, чоловік має но сити куртку на синтепоні вартістю 153 грн. майже 8 років, костюм-двійку - майже 10 років; жіноче пальто має служити госпо дині більше 16 років, жіноча сукня з напіввовняної тканини - понад 10 років.
У період переходу до ринкової економіки в умовах не стабільності та інфляції статистика збільшення номінальних до ходів недостатньо характеризує рівень життя населення. У 80-х роках Україна зіткнулася з наявністю бідності.
Показник бідності визначається за аналізом:
1) рівня доходу на одного члена сім'ї (нижче прожитко вого мінімуму);
2) структури домашнього споживання (зокрема часткою затрат на харчування).
Бідність, малозабезпеченість має кілька рівнів і характе ризується такими показниками:
« прожитковим мінімумом;
гарантованим прожитковим мінімумом;
мінімальним споживчим бюджетом.
Питання 4. Прожитковий мінімум та оптимальний споживчий бюджет
При опрацюванні цього питання слід звернути увагу на такі основні положення:
прожитковий мінімум;
фізіологічний прожитковий мінімум:
соціальний прожитковий мінімум;
гарантований прожитковий мінімум;
мінімальний споживчий бюджет;
оптимальний споживчий бюджет.
Прожитковий мінімум - це сукупність товарів і послуг,
що забезпечують задоволення головних фізіологічних потреб (їжа, одяг, взуття) й основних послуг (оплата житла та ін.).
Фізіологічний прожитковий мінімум - це задоволення головних найелементарніших потреб і послуг.
Соціальний прожитковий мінімум - це витрати на міні мальні духовні й соціальні запити.
Соціально-фізіологічний мінімум - це нижня межа малозабезпеченості (бідності).
Гарантований прожитковий мінімум - це офіційно за тверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомо ги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мі німум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.
Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа біднос ті виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг спожи вання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного та розумового розвитку людини й забезпечення простого від творення її життя і працездатності.
Показник мінімального споживчого бюджету використо вується для обґрунтування мінімальної заробітної плати, міні мальних пенсій, стипендій та інших соціальних виплат.
Соціальним орієнтиром є оптимальний споживчий бю джет. Він розраховується за нормами та нормативами споживання, що задовольняють розумні, раціональні потреби.
Питання 5. Ефект доходу й ефект заміщення
Зниження ціни породжує два різних наслідки, які у свою чергу зумовлюють зростання попиту домашніх господарств на товари. Перший із них - це ефект доходу, другий - ефект замі щення (заміни).
Ефект доходу полягає в тому, що при зниженні ціни товару реальний дохід, або купівельна спроможність, споживача товару збільшується. Це збільшення реального доходу виявля ється у зростанні обсягу закупівель різних товарів, що дозволяє покупцеві купувати більшу кількість товарів на той самий дохід.
Ефект заміщення (заміни) виникає також за зниження ціни, коли внаслідок цього зниження одні товари (апельсини) стають дешевшими у порівнянні з усіма іншими. Тому покупець намагатиметься замінити більш дешевим товаром інші товари, що стали відносно дорожчими. Зниження ціни стимулюватиме домогосподарство до заміщення апельсинами інших товарів (яб лук, мандаринів, грейпфрутів, бананів та ін.). Зниження ціни збільшує відносну привабливість блага і змушує споживача пра гнути закуповувати його у більшій кількості.
Ці два ефекти доповнюють один одного, зумовлюючи здатність та бажання придбати більшу кількість певного товару за низькою ціною.
Завдання
Вивчити основні положення питання за даними реко мендаціями та підручниками.
Дати письмову відповідь на питання:
Чому сімейні доходи найповніше характеризують рівень добробуту населення?
У чому полягає різниця між прожитковим мініму мом і гарантованим прожитковим мінімумом?
У чому полягає особливість ефекту доходу й ефекту заміщення?
Складіть сімейний бюджет за останній місяць та проаналізуйте його.
Література
Бобров В.Я. Основи ринкової економіки і підприємни цтва. Підруч. - К.: Вища шк., 2003. - Ч. 1. - Розд. 8. - С. 270 - 272.
Ковальчук В.М. Загальна теорія економіки. Тернопіль: ТАНГ, "Астон", 1998. - Розд. III. - § 2.
Мочерний С.В. Політична економія. Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2002. - Тема 10. - С. 262 - 268
Основи економічної теорії. Кн. 1 / За ред. Ю.В. Ніколенка та ін. - К.: Либідь, 1994. - Гл. 4. - § 3. - С. 82 - 84.
Основи економічних теорій. Методичні рекомендації та конспективний виклад питань, визначених для самостійної ро боти студентів. - К.: НМЦ "Укоопосвіта", 2001. - С. 46 - 48.
Питання 6. Умови розвитку підприємництва в Україні
Це питання частково можна опрацювати, використовую чи підручник за редакцією Ю. Ніколенка. Однак матеріалу, по даного в підручнику, не достатньо для розкриття суті питання, тому слід скористатись конспективним викладом, запропонова ним даними методичними рекомендаціями.
Адміністративно-командна система управління в Україні, як і загалом у колишньому СРСР, протягом усієї історії свого існування не сприяла підприємництву. В умовах цієї системи держава монополізує фактично всю господарську діяльність. Практично всі підприємницькі філії були зосереджені в руках партійно-державної влади.
Творчі починання в той час були, але вони здебільшого мали ідеологічний, формальний характер і виступали переважно у формі "соціалістичного змагання". Навіть думка про підпри ємницьке господарювання у будь-якій формі (сімейної ферми чи кооперативу, АТ) вважалася крамолою. Ділові люди ставали об'єктами політико-ідеологічного тиску і навіть фізичного зни щення.
Усе це призвело до занепаду господарської культури сус пільства. У зв'язку з цим сьогодні перед нами постала дуже складна психологічна та культурологічна проблема подолання антипатії суспільства до підприємництва. Треба перейти від принципу "ініціатива карається" до стародавнього принципу римського права - "закон любить дійових".
Для адміністративно-командної системи були характерні:
відсутність ринково-конкурентних регуляторів еконо мічної активності;
недосконала структура господарства;
відомчий монополізм і фондова система розподілу ре сурсів;
4) неефективна кредитно-фінансова система, фактична
відсутність ринку капіталу;
5) нерозвинена ділова інфраструктура (підготовка кадрів,
інформаційні банки, система консультування тощо).
Усі зазначені проблеми мають бути вирішені. На перший план висувається проблема формування корпусу підприємців, а також необхідних компонентів підприємницької інфраструкту ри.
Можливості розвитку підприємництва відкриваються на базі прийнятих законів України: "Про власність", "Про підпри ємства", "Про підприємництво".
На їх основі в Україні формуються такі форми підприєм ництва:
індивідуальне дрібне підприємництво;
система колективних підприємств;
державні підприємства;
спільні підприємства.
На розвиток підприємництва негативно впливає:
кризове становище економіки;
глибокий спад виробництва;
недосконалі фінансово-кредитна і податкова системи;
•недосконалі правові й організаційні засади.
Розвиток підприємництва не сумісний з командно-бюро кратичними методами господарювання, будь-якими суб'єктив но-догматичними підходами в управлінні економікою. Допуще ні тут помилки катастрофічно відбиваються на становищі під приємця. Лише той досягає успіху на цьому шляху, хто здатний творчо мислити, генерувати нові ідеї і володіє вмінням організу
вати трудові колективи на втілення цих ідей у господарську
практику.
Побудова України як незалежної, самостійної держави супроводжується кризовими явищами в економіці та соціальній сфері. Чому так сталося? Чому Україна, володіючи величезними матеріальними і людськими ресурсами, опинилася в такому скрутному становищі?
Практика світового господарства свідчить, що між при роднім багатствами та рівнем матеріального достатку народів немає безпосереднього зв'язку. 122 млн. японців, що прожива ють на вулканічних островах, створили справжнє економічне диво. Німеччина (ФРН), не маючи значних природних ресурсів і втративши східні частини після Другої світової війни, стала по тужною силою в світовій економіці.
Натомість рівень життя 32 млн. аргентинців дуже низь кий, хоча країна багата на природні ресурси. Можна навести й інші приклади. Загалом вони свідчать про те, що успіх у розвит ку економіки забезпечується багатьма факторами, в тому числі й наявністю в суспільстві достатньої кількості людей з психологією підприємця, здатних продукувати ідеї та втілювати їх у життя, у реальну практику господарської діяльності.
Підготовка майбутнього підприємця має розпочинатися ще в школі. Учнівська молодь, про що свідчать результати проведених опитувань, у переважній більшості підтримує ринкові реформи в Україні, виявляє готовність у майбутньому розпочати власну справу.
Для багатьох людей відкриття власного бізнесу - це мета життя. Вони вбачають в цьому шлях до незалежності. Ставши господарем, людина більше не виконує чужих вказівок, а бере долю у власні руки. Однак одного бажання розпочати власну справу недостатньо. Потрібні ідеї, кошти, необхідно вміти вести бізнес, щоб не збанкрутувати.
Недавні дослідження показали, що кожне друге мале під приємство в США закривається протягом перших чотирьох ро ків. 90 % з них пояснюють розорення недосвідченістю та неком петентністю менеджерів, несвоєчасною реакцією на зміни рин ку, необачливим ризиком і т. д. Саме тому сьогодні бізнес стає головним змістом освіти в Америці. Частка університетів, що мають школи бізнесу, з 1975 р. зросла на 75 %. За даними Аме риканської асамблеї шкіл бізнесу при коледжах, близько 1200 коледжів та університетів США присуджують звання бака лавра ділового адміністрування і близько 700 - магістра ділово го адміністрування, для одержання якого необхідно закінчити дворічну аспірантуру.
Усе більша кількість студентів в американському універ ситеті приділяє головну увагу вивченню бізнесу, прагнучи кра ще орієнтуватися в світі, в якому їм доведеться працювати та заробляти собі на життя.
Система економічної підготовки молоді в Україні пере буває на етапі становлення. Варто зазначити, що процес цей від стає від практики соціально-економічних перетворень у державі. Тому значна частина юнаків та дівчат мають дуже спрощене, якщо не спотворене, уявлення про ринок, механізми та закони його функціонування.
Досить своєрідно розвивається і підприємницька діяль ність.
Наприклад, у Тернопільській області понад 80 % новостворених малих підприємств займаються торгово-посеред ницькою діяльністю, не створюючи продуктів і матеріальних цінностей.
Проте в минулому році 40 % старшокласників виявили бажання в майбутньому розпочати власну справу, майже % з них були готові ризикувати, вкладаючи власні кошти у нову справу. Вже сьогодні 7 % займаються комерцією, а 6 % - підро бляють у вільний час.
Опитування випускників загальноосвітніх шкіл м. Терно піль показало, що найбільш престижними сферами зайнятості є:
комерційна торгівля - 74 %;
банківська справа - 67 %;
біржа - 33 %.
Тоді як сфера матеріального виробництва посідає 10 міс це (6 %), а наукова діяльність - 11 (5,5 %).
Найбільш престижними галузями професійної освіти вважають:
економічну (77 %);
юридичну (56 %);
медичну (49 %);
торгово-комерційну (26 %).
Питання 7. Теорія прибутку
Література: 1, 3.
Першою спробою пояснити природу прибутку в еконо мічній теорії була теорія меркантилізму. Виходячи з суто зов нішнього сприйняття дійсності, її засновники вважали, що прибу ток виникає в сфері обігу, в зовнішній торгівлі - у результаті про дажу товарів за кордоном за ціною, дорожчою за ціну купівлі.
Фізіократи, які прийшли на зміну меркантилістам, пере несли проблему походження прибутку зі сфери обігу в сферу виробництва. Проте вони обмежували сферу виробництва прибутку лише землеробством, бо тут досить наочно видно, як пилив сил природи веде до зростання споживчих вартостей по над витрати виробництва (посіяно навесні одну кількість зерна, зібрано восени значно більше). Беручи до уваги лише зовнішню видимість, фізіократи не змогли розрізнити дію сил природи, які створюють споживчу вартість, і функцію праці, здатної створи ти вартість та додаткову вартість.
Суттєвий внесок у розробку проблеми прибутку зробили класики політекономії А. Сміт і Д. Рікардо. По-перше, вони до вели, що вартість створюється не лише в землеробстві, але й в інших галузях матеріального виробництва. По-друге, А. Сміт визначав прибуток як вирахування з продукту праці робітників па користь підприємця. Тим самим він зводив прибуток до при власнення чужої, неоплаченої праці. А. Сміт вказував, що нова вартість, яку створюють наймані робітники, розпадається на дві частини: заробітну плату і прибуток підприємця.
Щоправда, в іншому місці А. Сміт стверджував, що при буток - це породження капіталу. Отже, йому притаманний пев ний дуалізм у з'ясуванні природи прибутку.
Цієї роздвоєності позбувся Д. Рікардо, який, послідовно розглядаючи прибуток як вирахування з продукту праці робіт ника, сформулював закон, згідно з яким заробітна плата і прибу ток знаходяться одне до одного у зворотному відношенні.
Представники прагматичної політекономії початку XIX ст., розробляючи проблему прибутку, зробили крок назад порівняно з класиками. Так, вони підмінили проблему джерела прибутку питанням про те, на якій основі можна отримати прибуток. Найбільш яскраво таке трактування прибутку було вира жене у французького економіста Ж.-Б. Сея в його теорії трьох факторів виробництва. Згідно з цією теорією в процесі вироб ництва беруть участь три фактори: праця, капітал і земля, які є самостійними джерелами доходів - відповідно заробітної плати, прибутку й ренти.
Близькою за змістом до теорії продуктивності капіталу є теорія трудового доходу підприємців, яку започаткував англій ський економіст Джеймс Мілль і яку поділяли такі відомі економісти XIX ст., як Ф. Бастіа, Мак-Кулох, А. Маршал та ін. Згідно з цією теорією підприємці утворюють особливу групу трудящих. Вони, як і робітники, виконують соціально необхідні функції: робітники - функції виконавців, підприємці - функції організаторів. І перші, і другі за свою працю отримують справе дливу винагороду: робітники - заробітну плату, підприємці -прибуток. Отже, прибуток як трудовий дохід підприємців є ли ше іншою назвою заробітної плати.
Досить оригінальною теорією прибутку була теорія утримання, з якою виступив у середині XIX ст. англійський економіст Нассау Сенсор. Він стверджував, що підприємці зара ди виробництва й нагромадження жертвують своїм добробутом, утримуються в повсякденному використанні коштів на особисте споживання, виявляють бережливість і т. д. Вклавши свій капі тал, вони переживають, ризикують, очікуючи ефекту від капіта ловкладень. Винагородою за їх утримання та ризик є прибуток. Отже, Сенсор намагається пояснити економічні явища психоло гічними мотивами.
К. Маркс розробив свою теорію прибутку, яка значною мірою перегукувалася з поглядами представників класичної по літекономії. К. Маркс аналізує природу прибутку й джерела його виникнення. Зокрема, він довів, що прибуток - це перетво рена форма додаткової вартості. Додатковою вартістю є неоплачена праця найманих працівників. Отже, по-перше, прибуток - це категорія виробництва, по-друге, привласнення його підпри ємцями здійснюється не на основі того, що вони беруть певну участь у виробництві й не тому, що вони утримуються від спо живання, а тому, що вони є власниками засобів виробництва, робітники ж їх не мають, тому змушені продавати свою здат ність до праці (робочу силу), яка і є джерелом прибутку. Остан ній привласнюється підприємцями безоплатно.
Сучасні західні економісти, як правило, розвивають тео рії прибутку економістів XIX і початку XX ст., пристосовуючи їх до нових умов. Серед них можна виділити чотири основні концепції:
теорія "продуктивності капіталу", згідно з якою прибу ток є результатом капіталу як фактора виробництва;
теорія "утримання", яка проголошує прибуток психо логічним фактором;
теорія, що визначає прибуток як "трудовий дохід" під приємців за підприємницьку діяльність;
теорія, в якій прибуток розглядається в якості доходу,
породженого монополіями.
Питання 8. Функції та основні напрями використання прибутку
Суть прибутку повніше виявляється через функції, які він виконує.
1. Прибуток є показником оцінки діяльності підприємця
(фірми).
Прибуток є головною метою діяльності підприємця (фір ми). Чим більший обсяг прибутку, який отримує підприємець (фірма), тим ефективніша робота підприємця (фірми), тим повніше реалізується мета підприємницької діяльності. У Законі України "Про підприємства в Україні" зазначено, що на всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансо вих результатів господарської діяльності є прибуток (дохід).
2. Регулювання розподілу ресурсів між суб'єктами під приємства, галузями і сферами виробництва. Підприємці праг нуть одержати прибуток й уникнути збитків. Кожен із них нама гається вкласти свої капітали іуди, де є можливість одержати найвищі прибутки. Високі прибутки є сигналом для підприємця, що в суспільстві наявна зацікавленість у розширенні цієї галузі.
І сюди спрямовуються капітали, а отже, й інші ресурси. Водно
час зниження прибутків свідчить про намагання суспільства
скоротити виробництво товарів та послуг, що виготовляються в
цих галузях. Тому через прибуток здійснюється регулювання
розподілу капіталів і трудових ресурсів між галузями й сферами
економіки.
3. Стимулювальна функція. Саме прибуток, його очіку вання змушує підприємця (фірму) здійснювати нововведення, які ведуть до зниження витрат виробництва, поліпшення якості продукції (послуги). А нововведення стимулюють інвестиції, запровадження нової техніки і технологій. У такий спосіб реалі зується стимулювальна функція прибутку.
Напрями використання прибутку
Для розрахунку з державним бюджетом.
Для створення резервного (страхового) фонду.
Для створення фонду нагромадження.
Для формування фонду споживання.
Ці напрями використання прибутку регулюються законо давчими актами кожної країни. Детально порядок розподілу та використання прибутку визначається статутом підприємства.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №8
Тема 8. Конкуренція і монополія. Теорія ринкових структур.
Питання
Причини виникнення і форми монополій.
Антимонопольне законодавство.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Причини виникнення і форми монополій
Монополія означає виняткові права однієї особи або групи осіб, держави на виробництво, торгівлю та інші види діяльності.
Причини виникнення монополій
У процесі конкурентної боротьби відбулася концентрація ниробництва.
Концентрація виробництва - це зосередження засобів виробництва, працівників й обсягів виробництва на крупних під приємствах.
Рушійною силою цього процесу є конкурентна боротьба. Щоб вціліти у ній, отримати більше прибутків, підприємці зму шені впроваджувати нову техніку, розширювати масштаби ви робництва. При цьому з маси дрібних та середніх підприємств поступово виділяється кілька найкрупніших.
Перед ними постає альтернатива: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту тощо. Як правило, обирають дру гий шлях, який приводить до укладення між ними угод (гласних і негласних), що є однією з найхарактерніших рис монополізації економіки.
Монополії виникають внаслідок не лише концентрації, а й централізації виробництва та капіталу.
Централізація виробництва - це збільшення масштабів виробництва продукції внаслідок об'єднання кількох окремих підприємств в одне із загальним управлінням.
Централізація капіталу - це збільшення розмірів капіта лу внаслідок об'єднання або злиття раніше самостійних капіта лів.
Ще однією важливою причиною виникнення монополіс тичних тенденцій в економіці є перетворення індивідуальної ка піталістичної власності в гальмо розвитку продуктивних сил. В останній третині XIX ст., наприклад, наукові винаходи зумовили необхідність будівництва таких заводів, які нездатний був збу дувати жоден капіталіст окремо, або ж для накопичення необ хідних коштів потрібен був тривалий період. Отже, потрібна бу ла нова форма власності, яка швидко розв'язала б ці проблеми. Нею й стала акціонерна капіталістична власність, яка виникла внаслідок об'єднання кількох капіталістів.
Форми монополій
Монополія - це окремі наймогутніші підприємства або об'єднання кількох підприємств, які виробляють переважну кількість певної продукції, завдяки чому впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі (монопольні) прибутки.
Першою монополізується сфера обігу. На цій основі ви никли найпростіші форми монополістичних об'єднань - картелі та синдикати.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. виникли та набули розвитку різні форми монополій. Початкові об'єднання - пули, ринги, конвенції, корнери - являли собою тимчасові угоди між підприємствами, як правило, однієї галузі з метою підтримання певного рівня цін або поділу отриманого прибутку. Пізніше мо нополістичні об'єднання почали створюватись на тривалий пе ріод.
Перша стійка форма монополії - картель - це об'єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, які домовляють ся про обсяги виробництва, ринки збуту, рівень цін, поділ при бутку, зберігаючи при цьому свою власність на засоби та про дукти виробництва.
Наступна форма - синдикат - це об'єднання ряду під приємств однієї галузі, які здійснюють реалізацію продукції че рез спеціально створену фірму збуту. Втрачаючи комерційну самостійність, учасники синдикату зберігають свою виробничу самостійність.
Конкуренція та певна неузгодженість дій між підприєм ствами синдикату була подолана у новій формі монополії - тре сті. Це виробниче об'єднання, управління яким здійснюється централізовано. У ньому створюється спільна власність підпри ємств однієї або кількох галузей, що цілком втрачають свою ви робничу та комерційну самостійність.
Найвищою формою монополістичного об'єднання є кон церн. Він об'єднує підприємства різних галузей виробництва (промисловості, транспорту, торгівлі, банків). У межах концерну головна фірма організовує фінансовий контроль за всіма учас никами. Великі концерни контролюють десятки компаній у різ них галузях виробництва.
Існують також конгломерати - об'єднання, засновані на проникненні великих корпорацій в галузі, що не мають вироб ничого і технологічного зв'язку з традиційними сферами діяль ності головної фірми. Так, найбільша американська телефонна монополія "АТТ" почала скуповувати готелі, автопрокатні стан ції та ін. Крім бажання привласнити прибутки рентабельних компаній, конгломеративні поглинання мали також на меті уникнення різних коливань кон'юнктури ринку під час криз. Конгломерат найбільшою мірою стосується висловлювання японців про те, що крупна компанія подібна до дракона, голова якого дізнається про відрубаний хвіст лише через кілька років після того, як це сталося.
Із середини 80-х років минулого століття розпочалася ін тенсивна монополізація нових галузей виробництва. Так, у СІЛА нафтові корпорації скуповують компанії з виробництва соняч них батарей, великі хімічні компанії поглинають дрібні біотехнологічні фірми, аерокосмічні компанії монополізують вироб ництво нової електронної продукції. Вони роблять це для зміцнення своїх позицій у передових галузях виробництва і забезпе чення переваг на нових ринках продукції.
Питання 2. Антимонопольне законодавство
Дане питання добре розкрито в методичних рекомендаці ях "Основи економічних знань".
Історія розвитку монополій є водночас й історією боро тьби з ними. Негативні результати монополізації проявляються уже в момент її виникнення.
По-перше, вона супроводжується особливим монополь ним характером ціноутворення. Монопольні ціни відхиляються від ринкових, створюючи додаткові джерела прибутку для фірм-лідерів, при цьому споживач обкладається своєрідною "дани ною" на користь монополій.
По-друге, монополія формує ціну на основі витрат свого найгіршого підприємства, що зумовлює стійке зростання цін (інфляцію) і закріплює штучне існування конкурентоспромож них виробництв.
По-третє, монополія, як правило, гальмує НТП. Посла бивши тиск конкуренції, вона створює передумови для стриму вання "ноу-хау". За відсутності конкурентів немає потреби впроваджувати у виробництво науково-технічні досягнення.
По-четверте, монополія деформує структуру економіки. Застосовуючи механізм тиску, монополія придушує галузі, що мали б розвиватись більш стрімкими темпами. Інші неперспек тивні галузі й підприємства за рахунок монопольних прибутків штучно утримуються "на плаву".
- По-п'яте, монополія супроводжується посиленням тен денції паразитизму в суспільстві, що є несправедливим і со ціально небезпечним.
По-шосте, монополія до краю обмежує дію об'єктивного ринкового механізму попиту і пропозиції, що призводить до диспропорції суспільного відтворення та поглиблення супереч ностей ринкової економіки. Зокрема, кризи з механізму понов лення порушених макроекономічних пропорцій перетворюються на рушійні фактори.
Слід зазначити, що монополія має і свої переваги. Фірма-монополіст:
володіє потужною матеріально-технічною базою;
концентрує важливі науково-технічні розробки;
фінансово забезпечує можливість становлення нових галузей;
використовує найбільш кваліфіковану робочу силу;
має змогу за рахунок масового виробництва утримува ти низьку собівартість продукції та ін.
Але соціально-економічні втрати від монополізму значно переважають його позитивні риси. Це змушує державу здійснювати антимонопольне регулювання на основі антимонопольного законодавства.
Перший антимонопольний закон було ухвалено у Канаді н 1889 р., подібний закон у 1890 р. прийнято в США - так зва ний "акт Германа". Вважається, що саме він заклав основи ан тимонопольного регулювання, "закон Германа" діє й дотепер (із доповненнями 1914 р. - "закон Клейтона" і 1950 р. - "закон С 'еллера-Кефовера").
Антимонопольне регулювання покладено в основу так званого "нового курсу Рузвельта" (Ф. Рузвельт - президент США з 1932 р., він розпочав повернення від монополістичних до ринкових структур).
Теоретичною основою процесу трансформації монополі зованої економіки у конкурентну й обґрунтуванням ролі держа ви у цьому стала макроекономічна теорія Дж.М. Кейнса.
Антимонопольні закони визначають ситуацію монополії.
Підприємством-монополістом вважається фірма, частка якої на ринку певного товару досягає 35 - 40 % (залежно від за конодавства різних країн).
Антимонопольні закони:
1) забороняють формування монополістичних об'єднань підприємств (в окремих країнах заборонено створення картелів і трестів);
передбачають контроль за створенням нових фірм та їх
об'єднань і примусовий поділ монополій на окремі конкуруючі
одиниці;
створюють державні підприємства у монополізованих
галузях, що спричиняє ситуацію олігополістичної конкуренції;
визначають рівень концентрації виробництва, що за грожує появою монополізму.
Із 1992 р. в Україні діє Закон "Про обмеження монополі зму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємни цькій діяльності". Незважаючи на його недосконалість, він може стати важливим важелем здійснення антимонопольної боротьби. Наприклад, він дає чітке визначення підприємства-монополіста (ним вважається підприємство, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 %).
Закон передбачає:
контроль за створенням фірм, що дає змогу заборонити
утворення монопольних об'єднань шляхом злиття існуючих
підприємств;
утворення спеціального Антимонопольного комітету
України.
У 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про Антимонопольний комітет України". Порядок розгляду справ АМК визначають Тимчасові правила розгляду справ про прове дення антимонопольного законодавства України, затверджені в 1994 р. Законодавство України визнає фірму монополістом, коли її частка на ринку певного продукту перевищує 35 %.
Ця цифра для окремих виробництв може бути знижена АМК.
Закон враховує три групи порушень антимонопольного законодавства:
1) зловживання становищем на ринку;
неправомірні угоди, спрямовані на монополізацію й
обмеження конкуренції;
дискримінація підприємств органами влади та управ ління.
За порушення антимонопольних норм у законі передба чені такі форми відповідальності:
• майнова у вигляді:
штрафу, який накладають на підприємців - юридич них осіб (розмір штрафу залежить від виду порушення);
і стягнення з прибутку, отриманого внаслідок пору шення антимонопольного законодавства;
відшкодування збитків, заподіяних зловживанням
монопольним становищем;
оперативно-господарські санкції:
примусовий поділ фірми;
позбавлення ліцензії;
заборона виходу на зовнішній ринок.
АМК може встановлювати штрафи за ухилення від вико нання чи за несвоєчасне виконання його рішень.
Більшість порушень антимонопольного законодавства припадає на природні монополії, фінансову сферу, зернопереробну промисловість, підприємства електрозв'язку, залізниці та комунальні підприємства. Кількість порушень у вигляді дис кримінації підприємців органами державної влади зросла остан нім часом майже у три рази.
Антимонопольне законодавство України побудоване з урахуванням світового досвіду.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №9
Тема 9. Ринок факторів виробництва і розподіл доходів.
Питання
Похідний характер попиту на фактори виробництва.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Похідний характер попиту на фактори виробництва
Попит на капітальні блага і природні ресурси, а також на інші фактори виробництва, який пред'являють фірми, так чи інакше залежить від попиту на споживчі блага, породжується ним. Фірми купують виробничі фактори для використання їх при створенні споживчих благ. Тому попит на фактори вироб ництва називають похідним попитом.
Отже, товарний ринок охоплює як споживчі товари й по слуги, так і виробничі фактори, попит на ньому безпосереднім (прямим) на споживчі блага і опосередкованим (похідним) на виробничі фактори.
Природні ресурси - один із чинників виробництва. До них можна віднести сировину і матеріали (предмети праці), па ли по й енергію (частина засобів праці), але головним природним ресурсом є земля.
Найважливішою особливістю природних ресурсів є їх обмеженість, або рідкісність. Але як рідкісні (обмежені) визна чають й інші виробничі чинники - капітал (засоби праці), праця (робоча сила), підприємницька діяльність. Проте вони хоч і рід кісні, але відтворювані: виробляють нові засоби праці, використовуються нові покоління працівників та підприємців. Більшість же природних ресурсів не відтворювані, їх кількість на планеті обмежена і зменшується при використанні. Природні ресурси збільшити просто неможливо. Водночас і природні ресурси за умов ринкової економіки стають об'єктом купівлі-продажу, утворюється особливий ринок природних ресурсів, основною формою якого є ринок земельних ділянок (ринок землі). Як і на будь-якому ринку, тут формуються попит та пропозиція, форму ється ціна.
Ціноутворення на ринку природних ресурсів має свої особливості. По-перше, ціна визначається виключно попитом на обмежено природні ресурси, їх пропозиція є нееластичною, що назначається їх рідкісністю. По-друге, ціна землі визначається також її невідтворюваністю. Площа придатної для використання землі поступово скорочується, землю поглинають міста й заво ди, кар'єри та водосховища, вона забруднюється, засмічується тощо. Хоч людина в змозі певним чином поліпшувати якість зе мель, пристосувати їх до своїх потреб.
Водночас, це стосується передусім ґрунтових умов, ко рисні копалини, наприклад, "поліпшити" неможливо.
У зв'язку із цим правомірно виділяти два види якості зе мель - природну і штучну.
Природна якість землі закладена в неї самою природою при формуванні земної кулі, її геологічної структури, кори і фунтів.
Штучна якість землі - це поліпшена людиною шляхом використання добрив, іригації чи меліорації, засобів захисту рослин, застосування прогресивної агротехніки тощо, її природ на якість.
Ціна землі (природних ресурсів) визначається орендною платою за її використання, або рентою - доходом від землі.
Ряд особливостей землі утворює матеріальну основу для появи ренти:
земля - невідтворюваний фактор виробництва, її не
можливо створити штучно;
земля - рідкісний виробничий фактор, вона також від носно обмежена як об'єкт сільськогосподарського використан ня;
земля в процесі експлуатації, на відміну від усіх інших
засобів виробництва, за правильного і раціонального викорис тання не втрачає своїх корисних властивостей.
В економічній теорії немає єдності щодо форм земельної ренти. Однак ніхто не заперечує існування диференціальної зе мельної ренти.
Умови її виникнення такі:
мінливість земельних ділянок за продуктивністю й
віддаленістю від ринків збуту продукції;
відмінність різних ділянок землі за віддачею від додат кових інвестицій.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №10
Тема 10. Національна економіка та її показники.
Питання
Система національних рахунків, її принципи.
Нерівність у розподілі доходів, причини нерівності,
Крива Лоуренса. Рівень добробуту населення.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Система національних рахунків, її прин ципи
Мета системи національних рахунків (СНР) - дати наоч не цифрове відображення стану національної економіки в ціло му за певний період. СНР дає характеристику економічних про цесів, а також основних узагальнених показників. Вона пов'язує воєдино найважливіші макроекономічні показники, які розрахо вані на основі ВВП. Йдеться насамперед про обсяг випуску то варів і послуг, сукупні доходи й сукупні витрати суспільства. СНР - це сучасна система збирання та опрацювання бази даних, яка використовується нині практично в усіх країнах світу для макроекономічного аналізу ринкової економіки. Вона дає мож ливість подати ВВП на всіх стадіях його руху - виробництво, розподіл, перерозподіл і кінцеве споживання.
Стандартна система національних рахунків, розроблена Статистичною комісією ООН у 1951 - 1953 рр., застосовувалася з 1953 р. У 1968 р. було введено нову версію міжнародного ста ндарту системи національних рахунків (проіснувала до 1993 р.), яка включала такі рахунки:
зведені рахунки;
рахунки виробництва, споживання та використання
капіталу;
рахунки доходів і витрат;
рахунки фінансування капітальних витрат.
З 1993 р. діє нова третя модифікація міжнародної стан дартної системи національних рахунків, яка побудована на до свіді окремих країн. Ця система визначила сфери виробництва ВВП, що охоплюють виробництво практично всіх товарів і по слуг, за винятком послуг у домашньому господарстві. В еконо мічне виробництво за цією системою рахунків включено також діяльність, пов'язану із захистом навколишнього середовища.
Діюча система національних рахунків як міжнародний стандарт складається з двох рівнів:
1. Зведені рахунки, що характеризують рух ВВП, націо нального доходу (НД), фінансування капіталовкладень, операції з іншими країнами.
2. Конкретизовані рахунки, що показують міжгалузеві зв'язки, рух доходів, розподіл і кінцеве їх споживання.
Система національних рахунків включає головні показ ники, які характеризують рух ВВП: чистий внутрішній продукт (ЧВП), національний дохід, отриманий в особисте розпоряджен ня (у розпорядження домашніх господарств).
СНР будується на таких принципах:
Продуктивною є будь-яка праця, до сукупного проду кту відносять як речові блага й матеріальні послуги, так і нема теріальні послуги.
Грошові витрати та доходи в економіці еквівалентні.
Виробництво, розподіл, обмін і споживання розгляда ються як взаємопов'язані сторони єдиного процесу відтворення.
Усі показники обчислюються тільки в грошовій формі та без повторного рахунку.
Питання 2. Нерівність у розподілі доходів, причини
нерівності
Нерівність розподілу доходів властива усім країнам неза лежно від типу їх економічної системи. У ринковій економіці найзагальнішою причиною нерівного розподілу доходу є ринко вий механізм. Проте існують й інші, конкретніші причини:
відмінності у здібностях людей;
рівні освіти й професійної підготовки працівників;
професійні смаки та схильність людей до ризику;
володіння власністю;
талан;
зв'язки;
дискримінація та ін.
Величина національного доходу країни також впливає на його розподіл. Якщо країна багата, це сприяє зростанню подуш ного рівня доходу, а відтак зменшується ступінь нерівності в розподілі доходів. Проте ця закономірність нестійка, про що свідчать дані таблиці.
Розподіл доходу в окремих країнах, %
|
Країна |
Перша група сімей (найбід-ніша) |
Друга |
Третя |
Четверта |
П'ята (найба-гатша) |
|
Японія |
8,7 |
13,2 |
17,5 |
23,1 |
37,5 |
|
Південна Корея |
7,4 |
12,3 |
16,3 |
21,8 |
42,2 |
|
Китай |
6,4 |
11,0 |
16,4 |
24,4 |
41,8 |
|
США |
4,7 |
11,0 |
17,4 |
25,0 |
41,9 |
|
Велика Британія |
4,6 |
10,0 |
16,8 |
24,3 |
44,3 |
|
Мексика |
4Д |
7,8 |
12,3 |
19,9 |
55,9 |
|
Бразилія |
2,1 |
4,9 |
8,9 |
16,8 |
67,5 |
Ця закономірність притаманна, наприклад, Мексиці та Бразилії, в яких порівняно невисокий рівень подушного доходу і значна нерівність розподілу доходів. Однак вона не спостеріга ється в Китаї, який у таблиці розташований між країнами з ви соким рівнем подушного доходу, хоча сам такого рівня не до сягнув.
Сучасне суспільство має шукати й знаходити компроміс між зрівнюванням доходів та ефективністю економіки. Якщо вона надто велику частину національного доходу перерозподі лятиме на користь бідних, це пригнічуватиме економічні стиму ли, звужуватиме обсяг національного доходу. З іншого боку, по силення нерівності, коли держава не втручається у розподіл на ціонального доходу, породжує низку складних проблем. Го ловна серед них - це зубожіння частини населення і збагачення невеликої кількості сімей. Така поляризація суспільства поси лює його соціальну та політичну нестабільність.
Багатьох людей хвилює не стільки загальне питання роз поділу доходу, скільки конкретні проблеми бідності. Розрізня ють певні рівні бідності - бідність країни загалом і бідність окремих її комірок - громадян чи сімей.
Країна є бідною, якщо,її подушний дохід низький порів няно з іншими країнами. Водночас у такій країні окремі родини можуть привласнювати величезні доходи, неосяжно нагрома джувати особисте майно.
Країна є багатою, якщо її подушний національний дохід високий порівняно з іншими країнами. Проте в такій країні значна частина населення може бідувати, ледь зводити кінці з кінцями.
Бідність не піддається точному визначенню. Однак мож на сказати, що людина або окрема сім'я бідує, коли у неї бракує коштів для задоволення елементарних потреб. Цей загальний принцип у кожній країні конкретизують за допомогою визна чення офіційної межі бідності.
Питання 3. Крива Лоуренса. Рівень добробуту насе лення
Розподіл доходів між домогосподарствами називається родинним, або сімейним, розподілом доходів.
В економіці використовують кілька методик для аналізу родинного розподілу доходу. Найчастіше для виявлення ступеня рівномірності розподілу доходу загальну кількість сімей (100 %) ділять на п'ять рівних за чисельністю груп, тобто кожна група включає 20 % населення. Для кожної групи обчислюють її част ку в особистому доході за відповідний рік. Інформація, яку да ють подібні таблиці, свідчить про те, наскільки нерівномірно розподіляється сукупний особистий дохід у певній країні.
Наприклад, якби дохід розподілявся порівну між усіма сім'ями України, тоді кожна їх п'ята частина отримувала б 20 % цього доходу, 40 % сімей - 40 % доходу й т.д. Таку ситуацію графічно зображають бісектрисою. Інший крайній випадок спо стерігався б тоді, коли в країні майже весь дохід привласнювали б кілька дуже багатих родин, а решта населення ледве животіла. Реальна економіка зазвичай перебуває між цими двома крайніми випадками.
Ступінь нерівності розподілу доходів між домогосподарствами часто ілюструють за допомогою кривої Лоуренса. її будують так: по горизонталі відкладають п'ять груп сімей, кожна з яких включає 20 % населення; по ^вертикалі - частку кожної групи сімей у сукупному особистому доході.
Крива Лоуренса характеризує ступінь нерівності розподі лу доходу. Чим ближче вона розміщена до бісектриси, тим ви щий ступінь рівності доходу і навпаки.
Крива Лоуренса
Відсоток доходу
Відсоток сімей
Методичні рекомендації для самостійної роботи №11.
Тема 11. Економічне зростання та його фактори. Економічні цикли.
Питання
Вплив науково-технічної революції на економічний розвиток.
Види циклів. Особливості сучасних циклів.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Вплив НТР на економічний розвиток
Економічне зростання будь-якої країни під впливом НТР визначають три групи факторів:
фактори пропозиції;
фактори попиту;
фактори ефективності.
Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність еко номіки до зростання. Виділяють чотири з них;
кількість та якість природних ресурсів;
кількість і якість трудових ресурсів;
обсяг капіталу;
технологія.
Перелічені фактори, які називають колесами економічно го зростання, визначають можливості фізичного збільшення об сягу продукції. Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, враховуючи і технологічний потенціал, дає змо гу економіці виробляти більший обсяг продукції.
Природні ресурси - це землі, корисні копалини, енерго носії, водні ресурси, клімат тощо. На планеті є лише кілька країн, що володіють такими багатими природними ресурсами, продаж яких дає їм змогу швидко зростати, зокрема Саудівська Аравія, Кувейт та ін. Більшість країн світу бідна на природні ре сурси. Водночас навіть дуже бідні на ресурси країни - Швейца рія, Японія та Ізраїль - демонструють високі темпи економічно го зростання і забезпечують високий рівень життя своїх грома дян. Найціннішим природним ресурсом України вважають орні землі.
На думку багатьох економістів, саме трудові ресурси -пропозиція робочої сили, її кваліфікація, дисциплінованість, мо тивація до праці - становлять найважливіший фактор економіч ного розвитку. Справді, інші фактори виробництва (капітал, си ровину або технологію) можна купити або позичити в інших країнах. Але застосування високопродуктивної техніки потребує освічених працівників.
Нагромадження капіталу (устаткування, виробничих споруд, доріг) вимагає скорочення поточного споживання впро довж десятиліть. У розвинутій економіці від 10 до 20 % націо нального доходу використовується для нагромадження капіталу, і навпаки, найбідніші країни часто здатні заощаджувати лише 5 % національного доходу. Крім того, значна частина цього не високого рівня заощаджень використовується на забезпечення зростаючого населення простими знаряддями праці. Економіці, щоб розвиватись, потрібен капітал, вкладений в інфраструктуру, - автомобільні шляхи, залізниці та ін.
Крім трудових, природних ресурсів та капіталу, четвер тим життєво важливим фактором економічного зростання є технологія, яка охоплює науково-дослідні та проектно-конструкторські розробки, менеджмент і підприємництво.
Економічне зростання залежить також від факторів по питу, тобто від макроекономічного середовища, що забезпечує такий рівень сукупних видатків, за якого повністю використо вуються наявні ресурси. Несприятливе макроекономічне середо вище (високі податкові і відсоткові ставки, низький рівень за вантаження виробничих потужностей та ін.) сповільнює еконо мічне зростання, оскільки не забезпечує повного використання ресурсів.
Найвагомішим фактором, що впливає на підвищення продуктивності праці, є технічний прогрес. Він передбачає не тільки найновішу технологію виробництва, а й нові методи управління та форми організації виробництва. Загалом під тех нічним прогресом розуміють відкриття нових знань, які дають змогу ефективніше поєднувати наявні ресурси й збільшувати обсяг виробництва.
Економічне зростання є позитивним і бажаним явищем. Однак не треба забувати, що індустріалізація та економічне зро стання породжують такі негативні явища, як забруднення довкілля, промисловий шум і викиди, а іноді навіть аварії та ка тастрофи.
Питання 2. Види циклів. Особливості сучасних циклів
Економісти-теоретики виділили кілька циклів різної три-Іілості:
столітні цикли (тривалістю більше 100 років);
довгі, або великі, цикли (50 - 60 років);
періодичні, або середні, цикли (7 - 12 років);
короткі, або малі, цикли (2-3 роки).
Крім того, виявлені циклічні коливання в окремих галу зях ринкової економіки (зокрема в сільському господарстві, бу-дінпицтві, де діє так званий цикл С. Кузнеця, тривалістю 18 -25 років), специфічні коливання окремих економічних елементів (наприклад, розміру виробничих запасів) тощо.
Найбільший вплив на макроекономічну стабільність ма ють періодичний (тривалістю 7-12 років) і довгий (тривалістю 50 - 60 років) економічні цикли.
Значні зміни у відтворенні капіталу та в економічних кризах другої половини XX ст. зумовлені рядом чинників. Це фактори як політичного характеру, так і такі, що зумовлені про цесом економічного розвитку.
У результаті змінюється класична схема циклів у напрямі:
а) скорочення тривалості циклу;
б) подолання економікою фази депресії;
в) зникнення (іноді) фази піднесення і настання нової
кризи після пожвавлення.
Кризи 1974 - 1975 рр. та 1980 - 1982 рр. були найважчи ми за весь період після Другої світової війни. Охопивши головні капіталістичні країни, вони характеризувались потужною хви лею інфляції, переплелися з глибокими структурними кризами (енергетичною, сировинною, валютною).
Кризи 70 - 80-х років виявили:
економічне зростання, яке ґрунтується на екстенсив ному залученні природних ресурсів, вичерпало себе (почався перехід до ресурсозберігаючого типу відтворення);
багато традиційних напрямків технічного прогресу зайшли у безвихідь, визначивши тим самим необхідність нового
етапу в розвитку науки і техніки (комп'ютери, мікропроцесори
тощо);
3) розладналося державно-корпоративне регулювання -
антикризові заходи прийшли в суперечність з антиінфляційними;
4) виникли стагфляційні форми кризи.
Економічна ситуація кінця 80-х років у розвинених краї нах характеризувалася циклічним "бумом". Визначальною ри сою економічного зростання стало одночасне підвищення спо живчого та інвестиційного попиту, тобто класичний чинник циклічного піднесення. Відбулося певне поліпшення ситуації на ринку праці. Циклічне піднесення 80-х років стало найтривалі шим за всю історію капіталізму. У 1988 р. обсяг ВНП в крашах Південно-Східної Азії зріс більш ніж на 7 %, у США - приблиз но на 4 %. Відносно стабільнішими стали і валютні курси.
Піднесення в розвинених крашах зумовило загальну стабілізацію світового господарства. Циклічний бум 1987 -1989 рр. у всіх розвинених країнах відбувся синхронно. Та вже наприкінці 1990 р. і на початку 1991 року економічне становище почало знову погіршуватись. З'явилися ознаки спаду, хоча цей процес ще не торкнувся повною мірою країн Південно-Східної Азії.
Методичні рекомендації для самостійної роботи №12.
Тема 12. Державне регулювання економіки.
Питання
Адміністративні методи регулювання, їх характеристики.
Суть податків, види податків, принципи оподаткування.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Адміністративні методи регулювання, їх характеристика
Ринок є багато в чому саморегульованою системою, тому впливати на нього можна насамперед непрямими методами еко номічного характеру. Проте це не означає, що в розвиненій рин ковій економіці адміністративні, тобто вольові, неекономічні методи не мають права на існування. У ряді випадків застосу вання адміністративного регулювання навіть необхідне.
Виділяють такі напрями адміністративного регулювання ринкової економіки:
державний контроль над монопольними ринками -
держава застосовує при цьому антимонопольне регулювання:
встановлює межі розвитку фірм, допустимі рівні рентабельності,
регульовані ціни;
державний контроль над небажаними ефектами си
стеми вільного підприємства - повна свобода ринкових відно
син не забезпечує охорони навколишнього середовища, еконо
мічне регулювання тут безсиле, тому держава встановлює від
повідні правила та норми ринкової поведінки, які забезпечують
відносну екологічну безпеку;
забезпечення типу допустимого рівня добробуту і со
ціального захисту населення - йдеться про встановлення гаран
тованого мінімуму заробітної плати і пенсії, меж робочого дня,
виплати з безробіття, допомоги багатодітним та ін.;
захист національного ринку - з цією метою держава
застосовує адміністративне регулювання експорту та імпорту
товарів, встановлює митні обмеження, відповідні тарифи за вве-
ієння товарів, квоти, ліцензії тощо;
реалізація цільових програм економічного, науково-
технічного і соціального розвитку також передбачає елементи
адміністрування щодо підприємств державного сектору;
забезпечення дотримання національних стандартів
усіма учасниками суспільного виробництва - йдеться про "еко логічну чистоту" і якість продукції, санітарні норми виробництва та споживання, заборону продажу наркотиків й інших шкідливих для здоров'я людини речовин, недобросовісну рекламу, підробку торгових знаків тощо. Цей напрям забезпечує захист споживача.
Питання 2. Суть податків, види податків, принципи оподаткування
Державні фінанси зосереджені в бюджеті держави та бю джетах місцевих органів державної влади. Доходи бюджету формуються насамперед за рахунок податків (понад 90 % цент рального і 70 % місцевих бюджетів).
Усі податки поділені на чотири групи:
прямі (оподаткування особистого доходу);
непрямі (акцизи або податок із продажів, податок з
обороту, ПДВ);
податки на майно (із землі, будівель, автомобілів, ди
відендів, з дарувань або спадщин);
платежі на соціальне страхування (страхові внески із
заробітної плати, медичного страхування).
Держава, маніпулюючи податковими ставками та видами податків, має змогу стимулювати або обмежувати розвиток окремих галузей чи сфер економіки.
Ставка прямого оподаткування є основним регулятором економіки. Найвищими темпами розвивається економіка при типах оподаткованого прибутку. Водночас слід врахувати: надто низька податкова ставка (менше 10 - 12 %) веде до утворення грошових заощаджень, що уникають інвестиції. Тому при вста новленні податкових ставок потрібно зважати на дві обставини:
надмірний податковий тиск на підприємства створює
структуру цін і призводить до згортання виробництва;
помірні податкові ставки сприяють посиленню діло вої активності, економічному зростанню, що зрештою оберта ється зростанням доходів домашнього господарства, фірм і нації в цілому.
Залежність ставок оподаткування та надходжень у дер жавний бюджет відображає крива Лоффера (А. Лоффер - сучас ний американський економіст неокласичного спрямування).
Методичні рекомендації для самостійної роботи №13.
Тема 13. Міжнародна економіка.
Питання
Нерівномірність розвитку економіки окремих регіонів і країн світу.
Міжнародна валютна система, етапи її розвитку. Економічна інтеграція.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Нерівномірність розвитку економіки окре мих регіонів і країн світу
Сучасний світ, в якому живе людство на початку XXI ст., докорінно відрізняється від того, яким він був на початку і навіть у середині XX ст. Сьогодні "закрите" суспільство приречене на загибель. Найзагальніша характеристика змісту сучасного світу полягає в тому, що він є багатоликою спільністю різних країн і народів, регіонів та блоків, що відрізняються національ ними, соціальними й економічними ознаками. При всій важли вості сукупності цих ознак й кожної зокрема особливе місце в характеристиці сучасного світу посідають його соціально-економічні, базисні аспекти. Саме з цим пов'язані суттєві харак теристики сучасного світу, його політико-економічна природа, загальні економічні тенденції та суперечності розвитку.
Двома характерними рисами сучасного світу стали зрос таюча різноманітність, багатогранність форм розвитку його складових частин, зростання їх рівноправності, з одного боку, та зростаюча єдність, взаємозалежність світу - з іншого. Обидві ці риси діалектично поєднані, логічно переплітаються і взаємодіють.
Різноманіття світу виявляється у зростаючій багатоваріантності суспільного розвитку різних країн. Різноманітність світу породжує безліч інтересів, на основі яких і розгортаються суперечності. Проте взаємозв'язок світу зумовлює появу загаль ного інтересу.
Різноманітність та взаємозв'язок, спільність сучасного світу виявляються передусім через головні тенденції цього роз питку. Вони відбивають закономірність розвитку обох сторін суспільного виробництва - продуктивних сил і виробничих від носин - фундаменту життя людства, а також суспільно-політичних умов цього розвитку.
Головні закономірності цього світу:
♦ соціальні зрушення, що відображають соціально-скономічний прогрес людства;
науково-технічна революція, яка характеризує якіс ний стрибок у розвитку продуктивних сил суспільства;
зростаюча тенденція до взаємозалежності держав сві тового співтовариства.
Хода історії суспільного прогресу все нагальніше потре бує налагодження конструктивної, творчої взаємодії держав і народів у масштабах усієї планети й створює для цього відпо відні передумови.
Вони виявляються у необхідності розв'язання таких най важливіших світових проблем, як:
• налагодження широкого та рівноправного економічно го співробітництва між народами з метою перетворення світо-господарських зв'язків;
• раціональне використання досягнень науки і техніки;
захист навколишнього середовища;
подолання слаборозвиненості;
ліквідація голоду, хвороб, неграмотності, інших масо вих бід;
• необхідність трансформації відповідно до триєдиної основи світового господарства.
Питання 2. Міжнародна валютна система, етапи її розвитку. Економічна інтеграція.
Валютна система - це сукупність певних валютних від носин.
В історичному аспекті розрізняють три валютних системи.
Перша з них - система золотого паритету - склалась наприкінці XIX століття. У цій системі основою грошового обі гу було золото.
Друга світова валютна система базувалась на золотова лютному стандарті (бреттон-вудська система), вона остаточно склалась у 50-х роках XX ст., коли була введена взаємна конвертованість (оборотність) валют провідних країн світу.
Сучасна світова валютна система (ямайська система) грунтується не на золотих (і взагалі не на золоті), а на нерозмін них кредитних грошах - банкнотах.
За умов золотого стандарту (золотого монометалізму) найважливішим елементом валютної системи був золотий пари тет - співвідношення грошових одиниць різних країн, виражене ваговою кількістю золота (золотим вмістом). Він був основою валютного курсу, за яким валюти обмінювались між собою. Не обхідність встановлення валютного курсу зумовлена потребою в оплаті імпорту, здійсненні інших міжнародних розрахунків,
кредитів і позик та ін.
Валютний курс був жорстко фіксованим у межах так зва них золотих точок (мінімального та максимального рівня).
Класичний механізм "золотих точок" діяв за двох умов: вільна купівля і продаж золота та його необмежений вивіз. Межі коливань валютного курсу визначались витратами на транспор тування золота за кордон й фактично не перевищували 1 % па ритету в певний бік.
Система золотого стандарту мала такі переваги:
стабільні валютні курси, що зменшувало ризики і сти мулювало зростання обсягів міжнародної торгівлі;
автоматичне вирівнювання дефіцитів платіжних ба лансів.
Недоліки системи золотого стандарту:
фіксований валютний курс змінював грошову масу в
країні незалежно від державної економічної політики;
золотий стандарт може функціонувати лише за наяв ності золотого запасу, при його вичерпанні в країні ця система
не функціонує.
Ці причини й зумовили крах системи золотого паритету після світової кризи 1929 - 1933 рр. Ринкові країни, побоюю чись дефіцитного платіжного балансу за умов майбутнього під несення та відпливу золота за кордон через це, девальвували свою валюту по відношенню до золота (зменшили золотий вміст національних грошей), намагаючись стимулювати експорт і стримувати імпорт. Девальвації дестабілізували валютні курси, і система золотого паритету зруйнувалась.
"Велика депресія" 30-х років посилила протекціоністську економічну політику, що послабило міжнародні зв'язки, а Друга
кожна світова війна перетворила світову торгівлю та грошову систему в руїну.
Це змусило провідні ринкові держави скликати в 1944 р. конференцію (в американському місті Бреттон-Вудс, штат Нью-Гемпшир), на якій була досягнута домовленість про введення системи регульованих пов'язаних валютних курсів (бреттон-вудська система) і створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) - гаранта даної системи. Ця світова система з певними корекціями під проводом МВФ проіснувала до 1971 року.
Основні принципи системи регульованих валютних курсів:
країна - член МВФ встановлювала золоте (або
доларове) забезпечення своєї валюти, визначаючи валютний па ритет між своєю валютою і валютами інших членів МВФ;
кожна країна зобов'язувалась зберігати курс своєї ва люти відносно інших валют незмінним.
За даної системи в якості міжнародних резервів викорис товувались золото й американський долар. Для забезпечення стійкості системи уряд США зобов'язався обмінювати долари, які накопичились в інших країнах з обмеженими золотими запа сами, на золото. Однак гігантський дефіцит платіжного балансу США, який виник у зв'язку з цим, змусив цю країну у серпні 1971 року припинити конвертацію долара в золото. Бреттон-вудська система зазнала краху.
За Ямайською угодою (укладену на о. Ямайка у 1976 р.), яку уклали країни - члени МВФ, з квітня 1978 року була введена нова валютна система - система регульованих гнучких валютних курсів (ямайська система).
За даною угодою золото було вилучено з обігу, валютний курс відірвався від золотого паритету, золотий вміст валют було відмінено. Новою основою став валютний паритет, що встанов люється на валютних ринках шляхом котирування валют, тобто встановленням ціни однієї валюти в інших валютах. Цей курс значною мірою визначається попитом і пропозицією валют та стає основою для їх обміну.
Специфікою формування валютного курсу за нових умов стало те, що валюти одержують вартісний вираз не безпосеред ньо в золоті, а через відносну ініртість нерозмінних кредитний грошей (банкнот, що не обмінюються на золото), мірою яких виступає ціна золота на світових золотих аукціонах, де й форму ється фактичний масштаб цін.
Тепер, за рішенням МВФ, паритети валют можуть вста новлюватись за так званими спеціальними правами запозичення (з англ. СДР) або в іншій міжнародній колективній валюті (на приклад, євро). СДР як метод визначення валютних паритетів обчислюється через так званий валютний кошик.
Валютний кошик СДР сьогодні включає п'ять валют, зміна курсу хоча б однієї з них викличе пропорційну зміну ва лютного паритету. До січня 1981 року валютний кошик СДР включав 16 валют.
Міжнародна економічна інтеграція розглядається як процес обопільного пристосування й об'єднання національних економік двох і більше країн. Країни, що інтегруються, залеж ності від виду інтеграції можуть поєднувати свої економіки більш чи менш тісно.
Найважливіші загальні економічні характеристики інтеграції:
міждержавне регулювання економічних процесів;
поступове формування на місці відокремлених народ ногосподарських комплексів певного регіонального міждержав ного господарського комплексу зі спільними пропорціями і за гальною структурою відтворення;
розширення можливостей міждержавного переміщення
товарів, робочої сили і фінансових ресурсів у межах даного регіону;
зближення внутрішніх економічних умов учасників ін теграційних угруповань, вирівнювання їх економічного розвитку.
Існують такі основні види інтеграційних об'єднань:
зона вільної торгівлі (учасники обмежуються відміною
митних платежів у взаємній торгівлі);
митний союз (вільне переміщення товарів та послуг
всередині об'єднання доповнюється єдиним митним тарифом щодо третіх країн, створюється система пропорційного розподі лу митних доходів);
ш спільний ринок (ліквідовуються будь-які бар'єри між країнами не лише для переміщення товарів, а й робочої сили та капіталів, тобто створюється спільний ринок праці, капіталів і товарів);
економічний союз (включає спільний ринок і здійснен ня єдиної економічної політики, створення системи міждержав ного регулювання соціально-економічних процесів);
валютний союз (економічний союз, що ґрунтується на
єдиній банківській системі та єдиній валюті);
політичний союз (країни, що інтегруються, утворюють
державне об'єднання конфедеративного типу).