Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МОДЕРНІЗАЦІЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ ВІДПОВІДНО ДО ВИКЛИКІВ ХХІ СТОЛІТТЯ
На сучасному етапі розбудови незалежної української держави питання становлення і розвитку педагогічної освіти стають дедалі суттєвішими для визначення стратегії і тактики формування нової генерації українців. Складна демографічна ситуація, перенасиченість ринку праці недостатньо кваліфікованими робітниками, перевиробництво в окремих сферах спеціалістів і неспроможність їх конкурувати в сучасних умовах ринкової системи створили ситуацію прихованої кризи в освіті. З одного боку, розвиток системи вищої освіти свідчить про здобутки вітчизняної професійної школи у галузях, де вимоги ринку досить жорстко вимагали вчасного реагування на запити замовників, з іншого – досить помітною є екстенсивність у ступені якості і професійної придатності випускників гуманітарних напрямків. Особливо це стосується підготовки сучасного вчителя як виразника тих суспільних потреб і замовлень, що є на часі. Компетентнісний підхід як нова парадигма формування педагогічних кадрів передбачає включення у систему комплексної стандартизації якості вищої освіти таких новоутворень, як конкурентоспроможність і конкурентноздатність, які за сутністю виступають освітньо-професійними та особистісними індикаторами визначення ступеня готовності випускникадо професійно-особистісної конкуренції в умовах ринку праці.
Конкурентоспроможність і здатність до конкуренції – два критерії гармонізації професійного і особистісного в процесі підготовки до життєдіяльності фахівця-освітянина. Згадані новоутворення гіпотетично здатні інтегрувати ключові і предметні компетенції випускника і характеризувати полі функціональність, над предметність, міждисциплінарність, багатокомпетентність, рефлективність результатів підготовки фахівців в їх індивідуальному, міжособистісному, інституційному контекстах.
Основною ознакою побудови стандартів вищої педагогічної освіти нового покоління є їх професійна спрямованість, починаючи з І курсу підготовки вчителя покладені в основу освітньо-кваліфікаційної характеристики функції діяльності майбутнього вчителя, типові задачі та вміння їх розв'язувати характеризують тенденцію набуття фахівцем досвіду активного використання знань і прояву здатності до інноваційної діяльності. Ці позиції закладено у структуру освітньо-кваліфікаційної характеристики, що будується на засадах цілеспрямованості, прогностичності, технологічності та діагностичності. Нормативно-законодавчі документи і акти з питань освіти виступають орієнтирами підвищення ефективності практичної готовності вчителя в умовах переходу на нові державні стандарти. Перехід на багатоступеневість у системі вищої освіти, визначення освітньо-кваліфікаційних характеристик на рівні молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста та магістра, розробка освітньо-професійних програм та засобів діагностики рівня готовності випускника ВНЗ до виконання виробничих функцій вимагає кардинальних змін як у загальній концепції підготовки вчителя, так і в розробці технології її забезпечення. Це зумовлено, по-перше, вимогами щодо гарантованої якості підготовки фахівця відповідного рівня кваліфікації і оволодіння ним особистісними здатностями й професійними вміннями виконувати провідні функції діяльності. По-друге, введення у дію нових державних стандартів, зміщення акцентів на практичний компонент готовності диктують необхідність підвищення конкурентоспроможності вчителя, здатного належною мірою забезпечити реалізацію нових завдань освіти.
СТАН І ПРОБЛЕМИ КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ УКРАЇНИ
Як відкрита система, освіта реагує на світові освітні тенденції, серед яких виділяють зокрема охоплення населення освітою; забезпечення освіти упродовж життя; рівний доступ до якісної освіти; посилення ролі держави у гарантуванні справедливості у здобутті освіти; ефективне використання видатків на освіту; гуманізацію та демократизацію освіти; оновлення змісту, форм, методів і засобів навчання; підвищення професійної компетентності викладачів; становлення державно-громадського управління освітою; транспарентність систем освіти тощо.
Ці тенденції знаходять віддзеркалення у сформованих пріоритетах державної освітньої політики України. Серед останніх варто виділити адаптацію національної освітньої сфери до нових суспільних реалій та викликів часу і водночас збереження кращих здобутків минулого; формування цілісної самодостатньої системи освіти; пристосування системи освіти до демократичних і ринкових суспільних відносин; входження до глобального світового освітнього простору, забезпечення конкурентоспроможності в інформаційному суспільстві; переорієнтацію освітнього процесу на розвиток особистості тощо.
Безперечно, ефективна реалізація зазначених пріоритетів можлива лише за умови ефективного функціонування системи освіти. Питання реформування освіти в Україні обговорюється не один рік. Серед чинників, що гальмують реформування, зазначають недостатнє фінансування, відсутність дієвої нормативно-правової основи освітніх реформ, територіальну та ментальні особливості, подрібненість, реформованість і розпорошеність системи освіти як у рівневому, так і в галузевому аспектах тощо [9]. Узагальнено основними стратегічними напрямками реформування системи освіти на сьогодні визначено такі:
1) удосконалення адміністрування системи освіти;
2) децентралізація управління освітою;
3) модернізація системи кадрового забезпечення системи освіти;
4) удосконалення змісту і процесу навчання;
5) оптимізація фінансування освіти;
6) посилення міжнародного співробітництва.
Державна кадрова політика в освіті – це сукупність принципів, способів дій державних органів управління освітою з організації людських ресурсів галузі на основі формування, підтримки і розвитку освітніх цінностей та ідеалів, норм, правил, процедур, здатних забезпечити цілісність і стійкість розвитку системи освіти відповідно до державних цільових настанов.
Об’єктами державної кадрової політики в освіті є:
1) система відбору, професійного росту і підвищення кваліфікації керівних, науково-педагогічних і педагогічних працівників;
2) система організації та управління педагогічними і науково-педагогічним персоналом як одним із важливих важелів зберігання, стабілізації та розвитку освіти;
3) система мотивації праці працівників, соціальних гарантій і соціального захисту.
Сучасна кадрова політика в освіті будується за двома альтернативними стратегічними напрямками. Перший із них пов’язаний зі стратегією виживання,зорієнтований на зберігання існуючого рівня освіти, діючих науково-педагогічних шкіл і кадрів, напрацьованих методик і професійних зв’язків. Другий напрямок пов’язаний зі стратегією розвитку, яка передбачає введення інноваційних форм і методик навчання педагогічних, науково-педагогічних і керівних кадрів освіти, пошук оптимального співвідношення підготовки кадрів за новими спеціальностями.
Розробка та прийняття низки документів, що визначають стратегічні завдання реформування кадрової політики в усіх галузях соціально-економічного життя країни, є відповіддю на об’єктивні проблеми, що утворилися в цьому напрямку. З метою визначення основних напрямків і пріоритетних завдань щодо формування та реалізації державної кадрової політики, спрямованих на досягнення якісно нового рівня кадрового забезпечення в усіх сферах державного управління, розроблено Стратегію державної кадрової політики на 2011-2020 роки, що схвалена Указом Президента України від 1 лютого 2012 року №45/2012 [14].
Плани конкретних заходів щодо реалізації державної кадрової політики в освіті знайшли віддзеркалення у Національній доктрині розвитку освіти [8], Білій книзі національної системи освіти України [1], Національній доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні [9], матеріалах ІІІ Всеукраїнського з’їзду працівників освіти та ін.
Потреба глибокого аналізу кадрової політики галузі освіти та вироблення практичних рекомендацій щодо реалізації поставлених державою завдань вимагає визначення основних напрямків реформування системи кадрового забезпечення освіти України. Серед останніх можна виділити питання підготовки вчителів, зокрема для сільської місцевості; підготовки кадрів для системи професійно-технічної освіти, науково-педагогічних працівників для вищої школи, керівних кадрів освіти та ін..
1. Підготовка вчителів для системи дошкільної та загальної середньої освіти є важливою умовою забезпечення ефективного функціонування всієї системи освіти. Дошкільна та загальна середня освіта є тими ланками системи освіти, які зорієнтовані на найбільшу кількість учасників навчально-виховного процесу, у найдовший за часом термін. Саме на дошкільну та загальну середню освіту покладаються функції створення бази для формування гармонійної особистості, можливостей її ефективного розвитку, соціальної адаптації. Безперечно, провідна роль у цьому процесі належить вчителю-вихователю.
Сьогодні в Україні майже кожний обласний центр здійснює підготовку вчителів і вихователів. Щороку дипломи спеціалістів і магістрів отримують сотні тисяч випускників педагогічних вищих навчальних закладів (ВНЗ). Проте практика демонструє картину колосальної нестачі педагогічних кадрів як у дошкільній, так і загальній середній освіті. Особливо актуальною ця проблема є для навчальних закладів сільської місцевості. При цьому рівень працевлаштування випускників педагогічних спеціальностей за даними 2011 р. становить лише 80-85%.
Причини такої ситуації криються в системі кадрової роботи. І справа не лише у фінансуванні освіти за «залишковим принципом». Сучасна ситуація щодо забезпечення кадрами дошкільної та загальної середньої освіти потребує перегляду принципів кадрової політики в освіті, відновлення в суспільстві авторитету вчителя, підвищення ролі громадськості в ухваленні рішень, пов’язаних із діяльністю навчальних закладів, запровадження системи обліку кадрів для дошкільної та загальної середньої освіти, починаючи з випускників ВНЗ, створення умов для професійного та особистісного розвитку вчителів і вихователів тощо.
2. Актуальність підготовки кадрів для системи професійно-технічної освіти (ПТО) обумовлена потребою реформування цієї галузі. Головною метою діяльності закладів системи ПТО є підготовка конкурентоспроможних кваліфікованих робітників. Це вимагає системної роботи в напрямку наближення ПТО до виробництва, перегляду низки освітніх стандартів, відповідної підготовки кадрів для системи ПТО.
Сьогодні у 975 професійно-технічних училищах України, що готують професійні кадри за 35 напрямками і видами господарської діяльності, працює 45 тисяч педагогічних працівників.При цьому контингент управлінських кадрів для ПТО формується головним чином зі спеціалістів інженерно-технічного й інших профілів, які не мають відповідної економічної та управлінської освіти. Незначна частина керівників мають спеціальну професійно-педагогічну освіту. Прослідковується недостатня ефективність використання кадрового резерву щодо призначення на посаду керівників професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ).
Головна причина такого становища полягає у наявності значної розбіжності у зарплаті працівника підприємства і педагогічного працівника, що призводить до проблем з комплектування ПТНЗ кадрами, адже навчальні заклади залишають кращі фахівці. Розв’язання такої ситуації можливе, серед іншого, у визначенні на законодавчому рівні можливостей щодо зарахування для керівників і працівників ПТНЗ до педагогічного стажу час роботи за відповідним фахом на підприємстві.
3. Особливої уваги потребує система кадрового забезпечення ВНЗ. На початок 2010/2011 р. у закладах І і ІІ рівнів акредитації працювало 37 тис., зокрема 31 тис (85%) штатних, педагогічних працівників та відповідно 225 і 199 (88%) науково-педагогічних працівників. Кількість кандидатів і докторів наук становила відповідно 2,8% і 0,2%, доцентів – 1,1%, професорів – 0,2%. У закладах ІІІ і ІV рівнів акредитації викладали 164 тис., з них 140 тис. (86%) – штатних, педагогічних і науково-педагогічних працівників. Серед викладачів ВНЗ ІІІ і ІV рівнів акредитації – 41% кандидатів і 8,2% докторів наук, 2,7% доцентів і 7,4% професорів [9, с. 93].
Зважаючи на загал студентів, що навчаються у ВНЗ, така кількість педагогічних і науково-педагогічних кадрів є недостатньою.
Причина такої ситуації, серед іншого, криється у низькому рівні заробітної плати освітян. За даними Державної служби статистики України (2009 р.), з 20 видів і підвидів економічної діяльності освіта посідає 14 місце за рівнем середньої заробітної плати. Безумовно, зазначена проблема не вирішується на рівні конкретного навчального закладу, а потребує системної роботи усіх інституцій держави.
Потребує суттєвого удосконалення якісний склад науково-педагогічних і керівних кадрів системи вищої освіти. В Україні нині немає чіткої, узгодженої та дієвої системи підвищення кваліфікації викладачів і керівників ВНЗ. Чинна практика стажування викладачів в інших профільних навчальних закладах не дає бажаного ефекту, оскільки в процесі такого стажування не реалізується компетентнісний підхід до професійного розвитку фахівця вищої школи. Достатньо часто таке стажування має формальний характер.
Нагальним є перегляд навчальних програми підвищення кваліфікації для працівників ВНЗ, зокрема в частині осучаснення змісту навчання, надання йому практичної спрямованості, а також переорієнтація методів навчання на розвиток самоосвіти, самопізнання, саморозвитку фахівців вищої школи.
У зв’язку з цим сьогодні актуальним є прийняття низки нормативних документів, які б регламентували післядипломну освіту працівників ВНЗ. Це зокрема закони «Про освіту дорослих», «Про вищу освіту» та ін.
4. Реалізація освітніх реформ актуалізувала питання професіоналізму керівних кадрів освіти.
Сьогодні в Україні є сформованою мережа закладів післядипломної педагогічної освіти, що реалізують програми підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників. Але на часі підготовка управлінців-практиків для системи управління освітою – фахівців з розробки та реалізації державної політики в галузі освіти.
Перший крок у цьому напрямку було зроблено 2009 року НАДУ при Президентові України із відкриттям нової спеціальності за магістерською програмою «Державне управління у сфері освіти». Магістерська програма зорієнтована на професійну підготовку високо-кваліфікованих фахівців для державного управління у сфері освіти, спроможних розробляти, аналізувати й упроваджувати державну освітню політику; ефективно виконувати управлінські функції, сприяти інноваційним процесам в освіті відповідно до потреб громадян, держави, суспільних запитів, світових та європейських стандартів.
Запроваджена в НАДУ при Президентові України спеціальність «Державне управління у сфері освіти» не має аналогів в Україні. Відтак розробка науково-методичної бази підготовки керівників освіти є нагальною проблемою розвитку цього напрямку кадрового забезпечення системи освіти. Також невизначеними залишаються питання професійної управлінської підготовки керівних кадрів регіонального і місцевого рівнів управління освітою, що передбачає розробку нових оригінальних навчальних програм і курсів.