працював із все більшими проблемами
Работа добавлена на сайт samzan.net:
49. Сусп.-політ. Життя 30-х років в Україні та протиріччя його розвитку.
Поступово під тиском Сталіна та його спільників українізація стала розглядатись як прояв націоналізму. Вже на початку 30-х років навчальні заклади для національних меншин були закриті, тоді ж були ліквідовані національні райони, сільські та містечкові Ради. Знову почався процес русифікації, який продовжувався аж до здобуття Україною своєї незалежності.
Таким чином, по мірі завершення відбудовного періоду неп «працював» із все більшими проблемами. Загострювались і іманентно притаманні йому протиріччя.
В соціально-політичній сфері посилювалось протиріччя між різноманітністю соціальних інтересів і більшовицьким авторитаризмом, що в умовах однопартійної системи створювало підгрунтя для підсилення фракційної боротьби у ВКП(б).
Зростав антагонізм(суперечка, боротьба) між економікою та політикою. Чим більш динамічно розвивалась підприємницько-ринкова тенденція у господарській сфері, тим більш швидкими темпами авторитарна політична система відтворювала свого «політичного ворога». В місті монопольно правлячу партію поповнювали робітники «від станка», які в більшості із ненавистю відносились до «непманів». На селі, внаслідок проведення більшовицьким режимом «класової лінії» головним джерелом поповнення рядів партійно державного апарату були «жертви» ринку - збанкрутілі селяни (незаможники).
Як результат авторитарна політична система не могла вже співіснувати із порівняно плюралістичною, багатоукладною економікою, що закінчилось побудовою нової економічної системи, по суті, на звичних воєнно комуністичних засадах.
У травні 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд рад затвердив п'ятирічний план розвитку народного господарства УСРР на 1928-1933 pp. Цей план передбачав щорічний приріст промислової продукції на 20-22%, згодом цю цифру було збільшено до 37,7%. Розпочинався другий після політики "воєнного комунізму" штурм, що дістав офіційну назву "наступ соціалізму по всьому фронту". Почалося згортання непу. Економіка з інтенсивного шляху, яким вона розвивалася в 20-х роках, була переведена на екстенсивний: приріст промислового виробництва досягався за рахунок будівництва нових підприємств.
Для здійснення таких авантюристичних намірів, як і в роки громадянської війни, переходять до продрозкладки, "розкуркулюють" заможних селян, провадять насильницьку колективізацію, забороняють торгівлю, запроваджують карткову систему постачання у містах і збільшують емісію грошей. У партійних і державних органах стає нормою практика беззастережного виконання директив і вказівок центру.
Грандіозні плани першої п'ятирічки не було виконано. Трести як госпрозрахункові об'єднання перетворювалися на органи технічного управління, а підприємства так і не стали самостійними виробничими одиницями, робота яких базувалася б на економічних засадах.Майже всю важку промисловість України було підпорядковано центральним органам у Москві Формувалася командна економіка з найвищим сту! пенем централізації управління, яка згодом стала підмурівком сталінського тоталітарного режиму. Вже на початку цих негативних процесів ускладнювався контроль за економікою, сковувалася місцева ініціатива, зникали стимули до ефективної праці, зростали непродуктивні витрати ресурсів. Намагаючись компенсувати відсутність економічних стимулів зростання продуктивності праці моральними, більшовицька партія, профспілки та комсомол розгортали в колективах змагання за підвищення продуктивності праці, економію ресурсів, раціоналізацію виробничих процесів, залучаючи до нього тисячі робітників і фахівців. Загалом це сприяло розвиткові народного господарства республіки.
1933 р. політика "підхльостування" й стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася. На другу п'ятирічку (1933-1937) було запропоновано більш помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва - 13-14%. Відбулися зрушення і в ставленні до матеріального стимулювання праці. Інтенсивніше почала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кваліфікованих кадрів. 1935 р. було скасовано обмеження у заробітках, що позитивно вплинуло на зростання продуктивності праці, відбувся перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу товарів через мережу торгівлі. На копальнях, заводах і фабриках України з'явилися сотні тисяч новаторів виробництва.Рух стахановців сприяв поліпшенню становища в промисловості й водночас призвів до загального підвищення 1936 р. норм виробітку та планових завдань, що спричинило перенапруження виробничих процесів і зниження якості продукції.
Завдання другої п'ятирічки також не було виконано. Сталінський режим фальсифікував її підсумки. Ще 1929 р. ліквідували центральне статистичне управління (ЦСУ), яке "заважало" об'єктивно оцінювати становище. Відтоді облік виробленої продукції стали вести у карбованцях, а не в натуральних вимірах, як у всьому світі.
Форсування індустріалізації народного господарства 30-х років дорого обійшлося українському народові. Внаслідок голодомору 1932-1933 pp. і масових репресій загинули мільйони людей. Життєвий рівень робітників і селян значно впав через низьку платню і регулярні державні позики. А тим часом 1932 р. для матеріально-побутового забезпечення працівників партійних, державних органів і структур НКВС було запроваджено спеціальні, закритого типу магазини-розподільники і видачу пайків. Відсутність товарів компенсувалася підвищенням роздрібних цін на них. Якщо протягом 1922-1928 pp. вони зросли на 30%, то в 1929-1940 pp.- у 6,4 раза.
Низьким залишався рівень освіти й кваліфікації робітничих та інженерних кадрів. Близько 88% працюючих у народному господарстві СРСР мали тільки початкову освіту або взагалі її не мали. Більшість працездатного населення України була зайнята в сільськогосподарському виробництві.
Однак внаслідок героїчної праці трудящих і широкого використання примусових методів в Ук раїю протягом 1922-1938 pp. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів. У Донбасі було споруджено близько 100 нових шахт. У 30-х роках збільшили випуск продукції Харківський тракторний і унікальний за характером виробництва турбогенераторний заводи, великі металургійні підприємства в Запоріжжі, Кривому Розі та Маріуполі. Значну кількість підприємств було реконструйовано. Частка важкої промисловості у промисловому виробництві збільшилася за валовою продукцією з 68,7% (1926) до 92,5% (1938). Удвічі зросла чисельність робітників, зайнятих у народному господарстві републіки.
Масові репресії кінця 20-х поч..30-х років.
19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі "Спілки визволення України" (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Із загальної кількості заарештованих для проведення показового процесу над "ворогами народу" було виділено 45 знакових постатей — провідних учених, письменників, діячів культури. Серед них академіки С. Єфремов та М. Слабченко, науковці А. Ніковський, Й. Гермайзе, церковний діяч В. Чехівський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська. Разом з ними до судової відповідальності притягувалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ — "Спілці української молоді". Згідно з документами звинувачення, СВУ — СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили за мету за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР і утворити Українську самостійну державу. Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були знищені. Всього під час процесу і після нього за звинуваченнями в причетності до СВУ було репресовано бл. 30 тис. осіб, переважно інтелігенція і студентство. Один зі слідчих у справі СВУ С. Брук цинічно заявив; "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!"
Після процесу СВУ погром української інтелігенції продовжився. У зв'язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була само розпуститися, а митрополита М. Борецького, десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.
Наступного року значну частину інтелігенції на чолі о М. Грушевським було звинувачено у належності до вже іншої "ворожої організації'" — "Українського національного центру". Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк від трьох до шести років. (У 1934—1941 рр. 33 з них знов засудили за "антирадянську діяльність" і "шпигунство". 21 особу розстріляли, 12 отримали нові строки. Більшість із них померли в таборах.) М. Грушевського як керівника "бойової націонал-фашистської організації" та "теоретика буржуазного націоналізму" вислали до Росії, де він 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т.зв. буржуазні націоналісти.
З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева. Разом з ним прийшли новий голова Об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з'явилася у 1920-ті роки. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період "розстріляним відродженням".
Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКЩб) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі "Сухановка" існувало не менше 52 видів катування.Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.
Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в У PCP від репресій у 1927— 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — т.зв. "членів сімей ворогів народу", сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. ВІН залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору.
50.Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: причини та наслідки.
Причини і організація Голодомору
З відомих на наш час документів (зокрема[15]) випливає висновок про свідому організацію керівництвом Радянської Росії (рос. Советской России, пізніше — СССР) винищення голодом саме українців. Голод організовувався на всіх їх етнічних землях, а не лише в межах УРСР. Організаційні дії та відкритий грабунок селян з застосуванням війська були розпочаті не пізніше 1920 року, з часу, коли Україна була, як зараз відверто пишуть, — «завоевана Красной армией в 1920»[16]. І першими організаторами і керівниками цих дій були В. Ульянов-Ленін і Л. Бронштейн.
У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року було в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.
На фоні цього, продовольче становище українських сіл ставало все важчим. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.З іншого боку, зі збільшенням тиску на селян, активізовувався селянський рух опору.
Радянська влада не приживалася в Україні. Керівництво СРСР розуміло це. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив:« Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями».
Розумів це і Сталін. В листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року, вождь писав:« Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати »Таким чином, радянське керівництво ставило перед собою дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів.
Початок репресій. «Закон про п'ять колосків»
19 квітня 1932 Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «про насіннєву позику Україні». Як виняток, позика відпускалась безвідсотково, але з «централізованих ресурсів всередині України». Держава забрала зерно, а потім дозволяє використати зерно, зібране в Україні, для потреб України, не залучаючи зовнішні ресурси. Аж 12 тис. тонн і лише 3 тис. тонн для продовольчої допомоги колгоспникам. Станом на 17 травня 1932 в Україні не було запасів борошна, що зафіксовано постановою Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи щодо виконання постанов ЦК ВКП(б) про продовольчу допомогу Україні»: з 6,5 млн пудів зерна, відпущених Україні, Політбюро просило завезти 1,5 млн борошном, «зважаючи на повну відсутність в Україні запасів борошна».Станом на 30 червня 1932 з більшості районів України посівний матеріал було вивезено.
Улітку 1932 р. Україна мала повернути в рахунок погашення позики 8 млн 250 тис. пудів зерна понад встановлену норму хлібозаготівель. 7 серпня 1932 року з'явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. «Законом про п'ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею.
Наприкінці літа газета «Правда» організувала в Україні рейд боротьби з крадіжками зерна. З 7 по 17 серпня 1932 року в ньому взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Метою рейду була боротьба з крадіжками зерна. Того ж дня видана постанова Укрколгоспцентру про заборону видавати хліб для громадського харчування колгоспникам, крім трактористів. Пропонувалося повністю забезпечити видачу колгоспникам натурального авансу на трудодень відповідно до рішення ЦК і РНК СРСР, крім тих, що отримували громадське харчування на роботі, які мали приносити свій хліб.
25 жовтня — постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про необхідність подолання відставання країни у виконанні плану хлібозаготівель» — жовтневий пленум ЦК КП(б)У зобов'язав партійні організації домогтися негайного перелому хлібозаготівель, оперативного керівництва хлібозаготівлями, організувати «боротьбу за хліб», зробити листопад та останні дні жовтня вирішальними щодо виконання плану хлібозаготівель, у 10 разів підвищити темпи виконання річного плану до 15-ї річниці Жовтневої революції; рекомендував «безжалісно придушувати всі спроби класового ворога та його агентури, спрямовані на зрив хлібозаготівель». Вже в листопаді 1932 року комісією Молотова було запроваджено систему спеціальних бригад з видобуття зерна («червоних валок»). Загалом, до таких бригад входило понад 110 тисяч добровольців, набраних з-поміж селян, які таким чином намагалися спастися від голодної смерті — вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і харчів.
1 грудня Раднарком УРСР заборонив торгувати картоплею у районах, які не виконують зобов'язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у колгоспах. До цього переліку потрапили 12 районів Чернігівської, 4 — Київської і 4 — Харківської областей. 3 грудня у ряді районів заборонено торгувати м'ясом і тваринами. З 6 грудня ці райони, а також окремі села, почали заноситися на «чорні дошки»: телеграма Косіора та Чубаря керівникам Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей, вимагали негайного виконання постанови, щоб показати, як «радянська влада вміє безжалісно розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель, з куркульськими елементами та їх поплічниками». Згодом ці села абсолютно ізолювалися від зовнішнього світу. 11 грудня керівництву УСРР надходить шифрограма В. Молотова і Й. Сталіна з вимогою «негайно судити і дати п'ять, краще десять років тюремного ув'язнення» за невиконання хлібозаготівельних планів колгоспами та селянами.
Наслідки
Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Аби позбавити селян можливості дістати щось для харчування, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору. "Була весна 1933 р., — згадує один із очевидців, — білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: "Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!"
Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. "Хто не мав іншого рятунку, — згадує Р. Дзюбіна, яка під час Голодомору проживала на Київщині, — виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе". Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той самий час в інших дев'яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?
Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці та групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, вчиняли дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а-в липні — 1340 голодних безпритульних дітей. Таке саме становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій самій станції Козятин знайдено 15 померлих від голоду дітей.Допомогу голодуючим намагалися надати західні українці. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.
Загалом у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.
Трагедію українського села Й. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратників "вождя народів" М. Хатаєвич, обраний наприкін. 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну".
Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, необоротно вплинула на генофонд нації. (Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р. у четверту суботу листопада в нашій державі щорічно відзначається День пам'яті жертв Голодомору і політичних репресій.)
51.Західноукр. землі між двома світовими війнами. Створення та діяльність ОУН
Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території, українці — 16% населення всієї держави. Під контролем Польщі перебувало 125,7 тис. км земель Східної Галичини і Західної Волині. За переписом 1931 р. на цій території проживало 8,9 млн. осіб, у тому числі 5,6 млн. українців і 2,2 млн. поляків. Проте у 1919-1923 pp. вважалося, щоз погляду міжнародного права влада Польщі над Західною Україною не є легітимною. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню автономію. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов'язана поважати права українського населення. З огляду на етнічний склад (64% українців, 25 % поляків, 10 % євреїв, 1 % — представники інших національностей), українська Галичина повинна була отримати статус автономії. У ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що «окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування». Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Проте це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. На ділі активно застосовувались репресії, внаслідок яких протягом 1919-1922 pp. до 100 тис. осіб було заарештовано та кинуто до в'язниць, таборів. Приблизно 27 тис. українців там і померли.
Боротьба українців за свої права точилася у двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні та економічні групи використовували легальні методи. Однак значна кількість молоді, особливо колишні вояки національної армії, які не змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і силовими методами. У 1920 р. вони заснували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влаштувала замахи на представників польської влади (на маршала Ю. Пілсудського у 1921 р., на С. Грибовського у 1922 р., на президента Польської республіки С. Войцеховського у 1924 р. та інших).
Українці Галичини бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політично активної західноукраїнської громадськості, у вересні 1921 р. територію Східної Галичини було приєднано до Польщі, посаду намісника у Львові ліквдовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства.Польська влада намагалася різними політичними засобами послабити український національно-визвольний рух, використовуючи для цього адміністративно-територіальний поділ. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини.
Українці в Польщі поділялися на дві етнокультурні групи. Перша (3 млн.) жила в Галичині — колишній частині Австро-Угорщини. Галичани були переважно греко-католиками. Друга (2 млн.) проживала в Західній Волині, Холмщині, Підляшші — колишній частині. Російської імперії. До 80 % українських селян страждали від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був нечисленним. Провідну роль у громадсько-політичному житті відігравала інтелігенція, хоча до неї належав всього 1 % українського населення.Національний та соціальний гніт гальмував розвиток української культури, але не міг зупинити її поступу. Головним осередком української культури залишалося наукове товариство їм. Т. Шевченка (НТШ). У Львові існував таємний український університет (1921-1925 pp.), в якому навчалося до 1500 тис. студентів.
Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталася з політичною. Письменники, відповідно до своїх ідеологічних уподобань, поділялись на три напрями: 1) націоналі стичний); 2) пролетарський —3) ліберальний . У самому Українському національно-державному об'єднанні виникла опозиція проти політики ЦК, яка гуртувалася навколо газети «Діло». Уже у 1936 р. стало зрозуміло, що політика «нормалізації» не принесла очікуваних результатів.
Суспільно-політичні течії в Закарпатті мали значне національне забарвлення і відрізнялися своєю зовнішньополітичною орієнтацією: 1) русофіли («общество Духновича») вважали русинів частиною єдиного російського народу; 2) «мад'ярони» до водили, щокарпатороси — це окрема національність і прагнули приєднати край до Угорщини; 3) народовці (українофіли) на чолі з Августином Волошиним пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і «мад'яронами», вимагали автономії Закарпаття; 4) комуністи, які входили до легальної Компартії Чехо-Словаччини, визнавали українську ідентичність Закарпаття, підтримували ідею приєднання до УСРР.
15 березня 1939 р. сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом. Державною мовою визнавалась українська, барвами державного прапора — синя і жовта. Президентом було обрано А. Волошина. Роз почалося створення організації національної оборони — «Карпатської Січі».
20-30-ті роки XX ст. були складними й трагічними у політичній історії України. Західноукраїнські землі, перебуваючи у складі чужоземних держав, повною мірою відчували на собі політичне, економічне, соціальне, національне та релігійне гноблення.
Визвольна боротьба 1914-1920-х рр. прискорила процес ідеологічного визрівання і призвела до створення Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприйняття. ОУН стала формальним завершенням модерного українського націоналізму
Версальський договір 23 червня 1919 гарантував національним меншинам у Польській державі всі основні права. Крім того за Ризьким договором від 18 березня 1921 року Польща повинна була поважати всі права української національності. З погляду на етнічний склад (приблизно 64 % українців, 25 % поляки, 10 % євреї, 1 % інші національності) Галичина повинна була отримати статус автономії. Проте польські власті вважали не так і з 1919 року українці перебували в режимі репресій. Протягом періоду 19-21рр. був підданий жорстокому, навіть звірячому поводженню з боку польських властей: понад 100000 осіб було заарештовано і близько 27000 українців було згноєно в концтаборах. Терміни "українець", "Україна" були заборонені, а у 1920 р. українській Галичині було дано нову офіційну назву: "Східна Малопольща".
У такій ситуації українці розпочали довгу боротьбу за свої права. Вона точилася в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні і еконмічні організації використовували легальні методи. Важливою політичною силою в Україні було Українське Національно-демократичне Об'єднання. Ця партія стала головною легальною силою у Західній Україні.Другий щабель української політичної драбини займала Українська Соціалістично-Радикальна Партія. Були також і інші партії, що мали не менший вплив: Українська Соціал-Демократична Партія, Українська Національна Католицька Партія, і, нарешті, Комуністична Партія Західної України, що входила до КПП.Перші намагання перенести націоналістичну ідеологію на грунт практичної політичної роботи зробив ще М. Міхновський на переломі ХІХ-ХХ ст. Вони були сформульовані в брошюрі "Самостійна Україна" і знайшли своє вивершення у створенні РУПу.
Прихильники революційної боротьби в 1920 р. заснували підпільну військову організацію, що називалася Українська Військова Організація (УВО). УВО мала Начальну команду за кордоном і Крайову команду у Львові. Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у світовій війні. Це бев черен живого українського національного руху, що стихійно почав розгорятися в масах українського народу.Сціборський вважав, що головними причинами, які спричинили рух українських націоналістів були: - Анархія і безлад у національно-політичній роботі різних центрів і партій; - Повна зневіра у "старих божках", - Великі зрушення і переломи, що супроводжували революцію.Всі ці явища піддавалися різкій критиці. Але якщо б все залишилося на рівні критики, до створення ОУНу ніколи б не дійшло. Проте з'явилися такі ідеологи українського організованого націоналізму як Дмитро Андрієвський, який вважав, що "Всі наші існуючі ідеології мають своє коріння поза національним грунтом у чужому несвоєму минулому або засадничо нам ворожому сучасному..."
І ось на цьому величезному і багатому ідеологічному підгрунті починають виникати більші й менші об'єднанняПершою переговори розпочала Група української національної молоді з легією українських націоналістів. Обидві організації діяли на одному терені і найближче стояли ідеологічно.Розмови та обмін думками велися з 27 р. Під час переговорів було схвалено статут Союзу Організації Українських Націоналістів. Цей статут був затверджений обома керівництвами в червні 27 р. і з того моменту він набрав чинності.
Цілі Союзу ОУН були власне такі самі як і цілі обох організацій: - Пропаганда і обгрунтування української визвольної та соборної державницької ідеї, - Вироблення і поширення національної ідеології. - Об'єднання всіх національних організацій шляхом скликання Всеукраїнського з'їзду.Головою Союзу ОУН став Микола Сціборський.
Проте Союз ОУН не зіграв тієї ролі, на яку розраховували його члени. Президія 1-го конгресу Українських націоналістів оголосила за підписами Сціборського та Маршанця звернення-маніфест з повідомленням про факт створення єдиної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Українці значно розвинули економічне, соціальне і культурне життя: створювали банки, кооперативи, культурні товариства і товариства взаємодопомоги. Найважливішим українським банком був "Центробанк". Культурне товариство "Просвіта" в 1936 р. налічувало 275000 членів. Наукове товариство імені Шевченка проводило колоквіуми, видавало наукові роботи з української історії і культури. ОУН збільшувала число актів саботажу, збройних нападів, замахів. У період з 1931 по 1939 рр. відбулося багато процесів над украйнськими націоналістами.
15 червня 1934 р. активіст ОУН кількома пострілами смертельно поранив на одній з вулиць Варшави міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, якого українці вважали найбільш відповідальним за брутальні дії під час пацифікації у Західній Україні. Замах було вчинено ОУН, а точніше УВО. Два члени УВО, які були замішані у вчиненні вбивства поспішно виїхали за межі Польщі, але їх обох заарештували в Німеччині й видали на прохання польскої влади. Польська поліція всього заарештувала 12 осіб, причетних до вбивства Пєрацького. Справа почалася 18 листопада 1935 р. і тривала до 13 січня 1936 у Варшаві.У ході розслідування і самого процесу над С. Бандерою і його товаришами польська влада використовувала таємні архіви ОУН, аби викликати замішання серед підсудних і викрити всю діяльність організації. Але насправді ці архіви не дали ніяких доказів, щодо співробітництва ОУН і Німеччини. Зрештою у комюніке командування УВО, опублікованому після вбивства, ясно сказано, що людина, яка зробила замах, виконувала вирок українського революційного трибуналу. У комюніке сказано, що Пєрацький ніс відповідальність за організацію ліквідації шкіл та українських товариств, планування полонізації Української церкви, сприяння антиукраїнських погромів під час пацифікації.
Процес у Варшаві закінчився тьрома вироками до смертної кари, які потім були замінені на пожиттєве ув'язнення, двома вироками до пожиттєвого ув'язнення. Інших було засуджено на строки від 7 до 15 років.
52.Напад фашистської Німеччини на СРСР. Україна в планах Німеччини. Фашистський «новий порядок» в Україні.
Наказ готуватися до нападу німецький генералітет отримав у 1940 p. A 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву під номером 21 та назвою «Варіант Барбаросса» . Директива стала основним керівним документом війни проти Радянського Союзу. Відповідно до цього плану війна повинна була тривати не більше 1,5—2 місяців. Згідно з ним на радянському кордоні було зосереджено три могутні угруповання, які мали у своєму складі 5,5 млн солдатів і офіцерів, 47 тис. гармат і мінометів, 4,3 тис. танків, 5 тис. бойових літаків.
Під час підготовки до нападу на СРСР Гітлер уклав політичний і військово-економічний союз з Італією, Японією, залучив до нього Румунію, Болгарію, Угорщину, Словаччину, Хорватію, Іспанію, Фінляндію і поставив на службу німецькій воєнній машині військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням до 300 млн осіб. Вермахт зразка 1941 р. був грізною силою з дволітнім досвідом ведення війни, але до затяжної війни проти СРСР він не був готовий. Тому німецьке командування планувало раптово завдати сильних ударів і до зими вийти на рубіж Архангельск—Волга—Астрахань.
На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна.
Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого — зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські землі розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в багатьох своїх виступах. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Так, одинадцять днів і ночей відбивали їх атаки поблизу с. Скоморохи бійці 13-ї застави Володимир-Во-линського прикордонного загону. Героїчно билися захисники Рава-Руського, Перемишльського та інших укріплених районів на території України.
Під Уманню (серпень 1941 р.) в полон потрапили 103 тис. радянських бійців, під Києвом (вересень 1941 р.) —665 тис. осіб. У 1941 р. полонені становили 64,5% всіх втрат Південно-Західного фронту, 60,3% — Південного. Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття.
Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, ЗО жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня — 26 вересня 1941 p.), Одесу (5 серпня — 16 жовтня 1941 p.), Керч (30 грудня 1941 р. — 19 травня 1942 p.), Севастополь (ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 p.).
Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів.Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ (було визволено багато великих населених пунктів), 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом. Отже, попри те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого зниження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.
Територія України була розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різним державам і адміністративним органам.
- Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу союзника Німеччини - Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії нацисти об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії. - Західні землі - Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області - на правах окремого дистрикту (округу) за назвою «Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало також польські землі з центром у м. Кракові. - Чернігівська, Сумська, Харківська області та Донбас як прифронтові зони безпосередньо підкорялися німецькому військовому командуванню. - Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у місті Рівне. Він поділявся на шість округів. Рейхскомісаром України був призначений Е. Кох.
Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною.
. Установлення нацистського «нового порядку». Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, що входила в «німецький життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейха». 85% усіх продуктів, вивезених у роки війни зі СРСР до Німеччини, були з України. Економічний грабіж відбувався з німецькою обґрунтованістю і педантичністю. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах.
Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху, життєвий простір для колонізації представників «вищої раси». Протягом 30 років планувалося виселити 65% населення України, на «землі, що звільнилися», переселити німців, а тих місцевих жителів, які залишаться живими, поступово «онімечити».
Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів (так називали вивезених у Німеччину), боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».
Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС знищували цілі села. В жовтні 1941 р. Україна й уся Європа «побачили свою першу Хатинь» : сіло Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.
Голокост. Складовою частиною нацистських планів завоювання світового панування, найважливішим елементом ідеології, політики і практики нацистської Німеччини 1933-1945 pp. був антисемітизм - одна з форм національної нетерпимості, що виражається у ворожому ставленні до євреїв. На практиці він вилився в прагнення поголовного фізичного знищення євреїв у всьому світі. Це трагічне явище в історії людства здобуло назву Голокост. Убивства євреїв окупантами почалися в Україні 22 червня 1941 p. і тривали понад три роки.
Символом Голокосту в Україні став розстріл понад 150 тис. чоловік, більшість із який були євреями, у Бабиному Яру (м. Київ). Масові вбивства єврейського населення відбулися також у Львові, Бердичеві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську та інших містах України. Крім того, значна частина єврейського населення УРСР була вивезена і знищена на території Польщі - у «таборах смерті» Освенцім, Майданек, Треблінка та ін.
53. Рух опору в Україні під час Другої світової : форми та наслідки.
22 червня 1941 p. Німеччина та її союзники без оголошення війни напали на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. З перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба.
Причинами розгортання руху
1) окупація батьківщини іноземними загарбниками; 2) жорстокий окупаційний режим, який хотів перетворити українські землі на колонії Німеччини та її союзників, а українців частково знищити, а решту перетворити на рабів.
Форми опору були різноманітними:—саботаж (випуск бракованої продукції, невиходи на роботу, виведення з ладу верстатів та устаткування, псування продовольства— відмова співпрацювати з окупаційними властями;—антигітлерівське підпілля;
В антифашистському русі Опору існували дві течії:— радянська (партизанські загони, радянське підпілля), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади;— націоналістична (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, створення незалежної Української держави.
Радянський рух Опору З перших днів війни розпочалася боротьба українського народу проти німецько-фашистських загарбників. У червні-вересні 1941 р. На окупованій території було залишено 23 підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і групп КП(б)У. У 1941 p. для партизанської та диверсійної роботи було залишено близько 3500 груп. Проте за перші місяці окупації України значну кількість підпільних комітетів і груп було викрито і розгромлено, а партизанські загони та диверсійні групи розпалися або були знищені. Взагалі у перший рік війни партизанський рух мав мало організований характер. Загони і групи були нечисленними і погано озброєними, тому бойові дії носили епізодичний характер. Активна боротьба із загарбниками розгорнулася на північному сході республіки. У Сумській області у вересні 1941 p. розпочав бойову діяльність Путивльський партизанський загін на чолі з С. Ковпаком. На Чернігівщині успішно діяли партизани під проводом О. Федорова, а на території Сумської і Брянської областей загін О. Сабурова. У західних областях України збройний опір окупантам чинили загони і групи М. Конищука, Ю. Собесяка, П. Самчука, П. Кундіуса. Зі створенням 30 травня 1942 p. Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР), а згодом і Українського штабу партизанського руху (УШПР) (20 червня 1942 р.) на чолі з Т. Строкачем, розпочинається масовий партизанський рух. Штабам партизанського руху вдалося певною мірою виправити прикрі помилки, які були допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних антифашистських організацій напередодні окупації та стали причиною загибелі багатьох підпільників і партизанів. Штаб налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Радянських військ, організував постачання партизан зброєю, боєприпасами, продуктами харчування, тощо. Почали створюватися партизанські з’єднання. На кінець 1942 р. в Україні не було міста, району, де б не діяли підпільні організації або партизани. Велику допомогу надали радянським військам та багато шкоди завдали окупантам підпільні організації: «Партизанська іскра», «Молода Гвардія» та інші. Партизанський рух особливо активізувався у вирішальному 1943 ро ці. У той час, коли Радянська армія громила німецько-фашистських загарбників та їхніх союзників на фронтах, партизани, координую чи свої дії з планами командування регулярних військ, завдавали відчутних ударів ворогу в його тилу.
54. Визволення України від німецько-фашистських загарбників.
Сталінградська битва (липень 1942-лютий 1943 р.) стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт -село Півнівку, Міловського району Луганської області. Південно-Західний фронт вийшов на лінію міст Червоноград - Новомосковськ -Синельпікове - Червоноармійськ - Слов'янськ і зав'язав бої на підступах до Дніпропетровська та Запоріжжя, і невдовзі звільнив їх. Військами цього фронту командував М.Ватутін. До середини лютого 1943 р. було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. 16 лютого війська Воронезького фронту звільнили від гітлерівців м. Харків. Невдовзі стрімке просування військ Червоної Армії було зупинено. 19 лютого німецьке командування здійснило контрудар і 16 березня німці знову захопили Харків.
Маючи значну перевагу в живій силі та техніці, радянські війська в результаті запеклих боїв до осені 1943р. звільнили Харків, Чернігів, Полтаву. 6листопада 1943р. війська М. Ватутіна звільнили Київ. У січні 1944 р. Червона Армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. До травня 1945 р. було визволено Херсон, Миколаїв, Одесу, завершено вигнання німців з Криму.
Протягом літа радянські війська звільнили від фашистів майже всю Західну Україну. 27 жовтня 1944 р. був звільнений Ужгород, а 28 жовтня - всі інші населенні пункти Закарпатської України. На осінь 1944 р. вся територія України Е-була звільнена від німецько-фашистських загарбників. У 1945 р. до складу України увійшла Закарпатська Україна.
Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому ворога. Перемога стала можливою завдяки героїзму, мужності та відданості українського народу.
Долаючи труднощі воєнного часу, плідно працювали евакуйовані на схід Академії наук УРСР, науково-дослідні інститути, вузи, культурно - мистецькі заклади, підприємства оборонного значення. їхня діяльність була спрямована на допомогу фронту. У рядах радянської армії воювало 5,5 млн. українців. За останніми підрахунками істориків військові втрати СРСР сягають понад 26,5 млн осіб, безповоротні військові втрати України становлять близько 5 млн осіб. Однак точної цифри ми не знатимемо ніколи. Кожен п'ятий воїн був з УРСР. За мужність та відвагу в боях проти загарбників понад 2070 українців було удостоєні Героя Радянського Союзу, 31 з них - двічі та один - І. Кожедуб - тричі. Партизани та підпільники України, за мужність та самовіддану боротьбу одержали майже 63,5 тис. урядових нагород із 152 тис. нагород, які одержали партизани всієї країни. Українці, які воювали з фашизмом у лавах руху Опору, одержали високі нагороди від урядів Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини, Франції, Італії тощо.
Боротьба українського народу проти німецько-фашистських загарбників дістала міжнародне визнання. Україна - повноправний член світового співробітництва в 1945р. стала фундатором ООН.
Культура (93 это 29 по культуре вопрос)
Проголошення незалежності України створило принципово нові умови для розвитку національної культури. Необхідно перебороти негативну спадщину у сфері культури, що залишилися від радянських часів: партійно-класовий підхід до оцінок досяг нень культури; русифікацію; залишковий принцип у фінансуванні культури. Головним завданням культурного будівництва стало національно-культурне відродження України.
У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про освіту» , де школа визначалася як основа духовного розвитку держави. Реалізація Закону передбачає зміцнення матеріально-технічної бази освіти, видання нових підручників, урізноманітнення форм і методів навчання, широке впровадження в навчальний процес досягнень науки і техніки. Освітня система стає гнучкішою і різноманітнішою. Разом із державними з'являються приватні ліцеї, коледжі, гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим завданням є забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого ще в 1989 p., що передбачає перехід на україномовний режим навчального процесу. За декілька років кількість першокласників, що навчаються українською мовою, зросло з 43,5 до 67,7%, а у вищих навчальних закладах українською мовою викладання велося в 37% академічних груп. Проте ці процеси в східному і південному регіонах відбуваються повільно. Відбулася реорганізація керування освітою — із метою поліпшення зв'язку між системою середньої і вищої освіти були об'єднані Міністерство народної освіти і Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти і науки України. Здійснюється перехід на триступеневу підготовкуу вузах — бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають автономнішими у своїй діяльності. Проте економічний стан істотно впливає на розвиток освіти, його фінансування, стан робітників цієї сфери. У 2002 р. з 48,1 млрд. грн. зведеного бюджету України 7,1 млрд., або кожна сьома гривня була спрямована на розвиток освіти. У 2001-2002 навчальному році з кожних 10 тис. жителів країни 1339 вчиться в загальноосвітніх, 102 — у професійно-технічних, 428 — у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації. У 1990-1991 — ситуація була дещо іншою — відповідно 1373, 127 і 316. У 2002 р. в Україні функціонувало 22,2 тис. шкіл, ліцеїв, гімназій, у яких навчається 6601,2 тис. учнів. Навчальний процес забезпечують 568 тис. учителів. Українською мовою навчається 71,7% школярів проти 58,3% шість років тому. Кожний четвертий учень (27,3%) має можливість навчатися російською мовою, а в регіонах компактного проживання населення інших національностей працюють школи і класи, де діти одержують освіту на румунській, угорській, кримськотатарській, польській й інших, мовах. Серед чинників, що негативно впливають на навчальний процес, необхідно відзначити недостатню забезпеченість сучасними підручниками і наочним приладдям, а також низький рівень комп'ютеризації.У 983 вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації у 2002 р. навчалося 2109 тис. студентів, що на 9 % більше, ніж у попередньому році. Серед студентів, що одержують вищу освіту, жінок 53 %. Серед випускників вузів найбільшу кількість груп складають спеціалісти з галузей знань «економіка, комерція і підприємництво» (30% у вузах III-IV рівнів) і «інженерія» (26%). За темпами зростання фахівців особливо виділяються економічні і юридичні фахи. Навчальний процес у вузах забезпечують 169 тис. викладачів. В основному складі професорсько-викладацького персоналу закладів III-IV рівнів акредитації 7,3 тис. (8,5%) докторів наук і 40,3 тис. (47,2%) кандидатів наук. Учене звання професора мають майже 7 тис. викладачів (8%), доцента — 30,2 тис. (35,3%).
Літературні процеси теж характеризуються оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури.Головне місце належить публіцистиці, триває публікація дореволюційних, 20—30-х роках, із діаспори письменників і поетів.Проте тривожна тенденція склалася з книговидавництвом українською мовою. Україномовний наклад складає 27% від усього книжкового накладу.
Деякі позитивні зсуви помітні в кіномистецтві, створюють ся україномовні фільми. На XXXVI кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой», створеному за мотивами повісті А. Димарова (режисери В. Савельев і А. Браунер), присуджений Гран-прі.
Важливий внесок у розвиток театрального мистецтва в 90-х pp. внесли режисери Р. Віктюк, С. Донченко, Б. Шарварко, актори Н. Сумська, А. Хостікоєв, Л. Задніпровський.
Значними можна назвати Досягнення у сфері пісенної творчості. Регулярно відбуваються пісенні фестивалі «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Пісня року», «Таврійські ігри». Велику популярність здобули естрадні співаки П. Зібров, А. Кудлай, В. Білоножко, Л. Сандулеса, І. Білик, Т. Повалій.
Великих успіхів досягли українські спортсмени на літніх Олімпійських іграх 1996 р. у м. Атланта (США), посівши почесне 9 командне місце й увійшовши до числа головних спортивних країн світу.
2. Тема- Документация и инвентаризация
3. Обучение учению
4. язаний з розвитком художньої літератури
5. Предание нарекло Ольгу Хитрою церковь Святой история Мудрую так писал о княгине Ольге русский истор
6. статья 89- 4 Эвакуационные выходы из подвальных и цокольных этажей следует предусматривать таким образом чт
7. Мастерская перехода
8. источника в другое производственный отдел адресат
9. Задание 1 [30 баллов] 1 2
10. в предвоенные годы профессора Елкин Акинчев Шпомянский и др.
11. РЕФЕРАТпо правоведению-Алиментные обязательства
12. ВАРИАНТ 1 Вставьте пропущенные буквы и знаки препинания
13. Что такое мировоззрение Мировоззрение это- а сумма взглядов на мир человека группы общества; б нау
14. Реферат- Исследование предохранительных водногелевых ВВ
15. Укажите принципы выбора аппаратов по номинальным параметрам с учетом технических условий энерг
16. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук Харків2
17. методичні рекомендації до вивчення навчальної дисципліни Філософія права за вимогами кредитномодульно
18. Наукові засади раціонального природокористування
19. Обмен азота между тканями и органами
20. Стиль руководства в СПК Нарутовичи1