Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Віршува́ння, або Версифіка́ція (лат. versus — вірш та facio — роблю) — мистецтво виражати свої думки у віршованій формі;
• система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.
Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певногоритмічного критерію.
Системи версифікації[ред.]
Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на дві групи — квантативну (у російському варіантілітературознавства — метричну), що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців), і квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності.
Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаціні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну організацію править склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом (французька, польська та інші); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції.
Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантативно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або паузник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування і т.п.
Верлібр, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту. Система віршування визначає відповідний розмір і в квантативній, і в квалітативній групах, послуговується відповідними знаками: — довгий склад, ∪ короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, V лейма.
Українське Віршування
Початком українського літературного віршування слід вважати кінець 15 ст., коли Юрій Котермак видрукував латиномовний віршовий вступ до «Прогностичної оцінки 1483 року». Від часу публікації силабічного вірша Герасима Смотрицького в«Острозькій Біблії» (1581) розпочався період силабічної версифікації. Він проіснував майже до кінця 18 ст., поступово витісняючись силабо-тонікою, перші ознаки якої з'явилися в доробку Г. Сковороди, а невдовзі, у 19 ст., стали панівними вновій українській літературі.
Найповніше проявились вони у творчості Т. Шевченка, сягнули свого розмаїття в ліриці І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленката інших. Версифікація 20 ст. в українській поезії розвивається за наявності різних потоків — при чільному посіданні силабо-тонічного вірша досить потужними виявилися тонічні та помежові версифікаційні струмені з тяжінням до поліметричності, верлібрів тощо.
Попри велику роль, котру виконують у віршуванні відповідні системи, певні віршові розміри, неабияке значення надається у ньому іншим ритмотвірним чинникам, засобам структуризації (комплекс римування, стилістичні фігури, тропіка, багатствострофічних форм та поетичних жанрів тощо). Засвоєння законів та механізмів віршування сприяє розкриттю таланту, за відсутності якого воно засвідчує у кращому випадку лише версифікаційну майстерність автора. Віршування індиферентне до такої імітації.
Розділ 9. ВІРШУВАННЯ
9.1. Мова вірша і мова прози
Є дві форми організації художньої мови — вірш і проза. Вони склалися історично, мають свої особливості. Використання їх зумовлене естетичними завданнями, які вирішує письменник. Ліричні твори пишуть здебільшого віршами; романи, повісті, оповідання — переважно прозою. Трапляються й романи та повісті, які мають віршову форму ("Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Маруся Чурай" Ліни Костенко). Є ліричні твори у прозі.
Термін "проза" походить від латинського prosus — вільний, незв'язний, прямий. Вірш від латинського versus — оберт, ряд, порядок. Від слова versus — французьке le vers, польське wiersz, білоруське верш, українське вірш. Грецьке слово stichos також означає лад, порядок, стрій, від нього походить російське стих.
Термін "вірш" має кілька значень:
1) рядок ритмізованого тексту;
2) метрична композиція або структура;
3) окремий твір;
4) форма буття поезії;
5) ритмічно організована художня мова.
Віршем називають рядок і жанр. Але вірш не завжди є рядком, є вірші, розбиті на "східці", "драбинку". За смисловим характером вірші можуть бути філософськими, медитативними, сатиричними, публіцистичними, пародійними. За будовою — моновіршами, двовіршами, тривіршами (терцетами, терцинами), п'ятивіршами, строфічними, астрофічними, білими, верлібрами.
Вірш має строгу організацію. Мова вірша лаконічна, вона емоційна, експресивніша, ніж прозова. Основна енергія вірша — ритм. Отже, мова віршів — ритмізована, а мова прози — вільна.
9.2. Ритм
Ритм (грец. rhytmos — такт, розміреність, узгодженість) — це закономірне чергування сумірних елементів: рухів, звукових чи мовних одиниць.
Ритм є у музиці, танці, пісні. Ритмічно змінюються пори дня і року, ритмічно рухається земля навколо сонця, ритмічно б'ється серце, ритмічним є дихання.
Ритм є і в прозі, проза ритмічна тоді, коли в мовних тактах однакова кількість наголосів. Тактами є групи підмета, присудка, другорядних членів речення, відокремлені групи слів. Такт (від лат. tactos — доторкання рукою, в музиці доторкання диригента до пульта) — одиниця музичного ритму. Зразком ритмічної прози є уривок з новели М. Коцюбинського "Intermezzo": "Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені".
У цьому уривку в тактах однакова кількість наголосів. Кількість наголосів не завжди відповідає кількості слів. В українській мові є три просо-дійні (грец. prosodia — акцент, наголос) групи слів:
1. Слова, на які постійно ставиться наголос. Це — іменники (виняток становлять ті, що передають свій наголос іншим частинам мови), прикметники (за винятком тих, що передали наголос іншим частинам мови), числівники (за винятком кількісних односкладових: два, три, сім, сто, коли вони поєднуються з іменниками: п'ять раз, два дні) у дієслова (за винятком односкладових допоміжних (є, був), займенники (за винятком односкладових: я, ти, мій, та, той, він і двоскладових (вони, вона), прислівники (за винятком односкладових: там, десь, геть...).
2. Другу групу складають здебільшого допоміжні слова, зокрема, односкладові і двоскладові прийменники (за, у, від, до, об, на, при, між, коло, біля), частки (ні, ці, ж, же, хоч, аж, ба, чи).
3. Третю групу слів складають винятки з першої групи, зокрема, односкладові числівники, іменники і прикметники, які втратили наголос, односкладові числівники, допоміжні дієслова. Слова третьої групи змінюють свою акцентність у залежності від контексту. Коли стоять далеко від наголошених складів, то зберігають наголос.
u — u — —
Вони постійно за нею спостерігали.
u — —
Вона виїде завтра.
Мова вірша, на відміну від прози, має складнішу звукову організацію. Крім логічних і емфатичних (emphatikos — зображувальний, виразний наголос, за допомогою якого посилюється виразність слова у реченні, його емоційність, виражається афективний стан мовця) наголосів, є наголоси ритмічні.
Головна одиниця ритму — рядок, а найпростіша мовна одиниця ритму — склад. Склади можуть об'єднуватись у стопи. У кінці кожного рядка вірша є павза незалежно від синтаксичної будови речення, розділових знаків.
В. Сорокін у підручнику "Теория литературы" (М.,1960. — С. 64) помилково твердив, що віршована мова сформувалася на основі прозової:
"Вірші і зародилися з прози: гранично посилюючи емоційність мови у тих випадках, коли це було необхідно за змістом, людство винаходило для цього різні форми мови і таким шляхом прийшло й до віршованої її форми". Насправді ритмічна мова з'явилася не тому, що людство шукало різні "форми мови". Ритм з'явився в процесі праці. Щоб полегшити її, люди вигукували окремі звуки, звукосполучення. Ці викрики співпадали з робочими рухами і ритмізували їх. З часом ритмічно впорядковані звуки були замінені словами і словосполученнями, ритмічно організованим словесним текстом. З розвитком мислення, культури слова цей текст ускладнювався.
Первинна форма словесної творчості була колективною грою. Ця гра згодом перетворилася в обрядову дію. Вона була свого роду магією, мета якої полягала в тому, щоб схилити на свій бік сили природи. У цю театралізовану дію, крім словесного тексту, входили пантоміма, музика і танець.
Це мистецтво було синкретичним (об'єднаним). Слова пісні, яку виконував хор, були простими за змістом, пристосованими до ритму. На зміну колективної пісенної поезії прийшла авторська. Співаки-інтерпретатори об'єднують пісенні твори, схожі за тематикою, у цикли. Гомер об'єднав цикли творів у героїчні поеми "Іліада" і "Одіссея".
Проза з'явилася пізніше, вона ввійшла в ужиток у період книгодрукування. Виникла тоді, коли мова і мислення людини досягли високого рівня розвитку. Щоб описати явища, події у формі прози, треба було спостерігати, узагальнювати.
Важливими чинниками ритмічної організації мови поетичного твору є рима, клаузула, римування, віршовий розмір, строфа.
Метричне (античне) віршування
Метричне (античне) віршування (лат. antiwuus —стародавній) —різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи:
короткий склад дорівнював одній морі (»), довгий — двом (—); обидві формували стопу.
Основні стопи античного віршування такі:
Двоскладові (на 3 мори):
— ямб (E—);
— хорей, або трохей (—E);
— трибрахій (EEE).
Трискладові (на 4 мори):
— дактиль (—EE);
— анапест (EE—);
— спондей (— —).
П’ятискладові:
— бакхій (E— —) та
— антибакхій (— —E);
— кретик (—E—);
— амфімакр (— —E);
та 4 пеони (—EEE, E—EE, EE—E, EEE—).
Шестискладові:
— молос (—— —);
— хоріямб (—EE—);
— антиспаст (E— —E;
— 2 іоники (EE— —, — —EE), висхідний та низхідний.
Семиморні:
— 4 епітрити (E— — —, —E— —, — —E—, — — —E).
Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об’єднувалися в пари — диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів.
Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб (E—) на спондей (— —), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи.
Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом — стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін.
Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначили специфіку античного віршування, але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам.
Силабічне віршування
Силабічне віршування (грецьк. sylabe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13,рідше — 11) при невпорядкованому вільному орзташуванні наголошених та ненаголошених. Силабіче віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто, коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на 2 рівновеликі частини:
Неначебто спuси, // колосся по пUлю,
Люди колосся // стинають без бодю
(Лазар Баранович, переклад з польськ. Ольги Крекотень).
Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у межах одного і того ж розміру. Це спостерігається у французьких, польських, турецьких, сербських, вірменських та н. версифікаціях. Під впливом такого віршування у Польщі та латиномовних поетик силабічне віршування поширилось і в Україні XVI—XVIII cт., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження — коломийки.
Розміри силабічної системи
Щодо розмірів силабічної системи, то їх значно енше, ніж у квантитативній чи силабо-тонічній. Так, силабо-тонічний розмір вірша, себто суму умов, за яких два вірші вважаються рівними визначають 3 фактори:
1) характер самого метра (хорей, ямб, дактиль і т. д.);
2) кількіст стоп того метра — в даному вірші;
3) місце цезури(або цезур — якщо їх дві).
Розмір силабічного вірша визначають лише 2 фактори:
1) кількість складів до константи;
2) розташування цезур.
1. Одно- та двоскладові силабічні вірші зрідка зустрічаються в гетерометричних (складених) строфах у поезії тих народів, де силабічна система досягла високого розвитку.
Односкладовим віршем закінчується строфа в «Ірисах» Юліана Тувіма:
Квіти дістав я. Таємний знак
Не знать, від кого.
І вже на серці — тремтливий ляк:
Іриси темні — таємний знак,
Що принесе він, пощо, для чого?
Стримать дитинну мою тривогу
Як?
(Перекла розміром оригіналу Ігор Качуровський).
2. Трискладовий рідко зустрічається самостійно, має тенденцію до хореїзації, бо коли наголоси падають на 2-й і 3-й склади, виникає неприємний для слуху звук. за браком українського прикладу див. в оригіналі фрагмент з «Пісні пірата» Хосе де Емронседи (там само6 с. 71).
Проте в гетеромеричній (складеній з віршів багатьох розмірів) строфі трискладовий — явище не таке вже й рідкісне:
Утоптала стежечку
Через яр,
Через гору, серденько,
На базар.
— — — — — — — — — — — — — — — — —
Заграй мені, дуднику,
На дуду,
Нехай своє лишенько
Забудy..
(Тарас Шевченко).
3. Тетрасилабік^000: E (чотирискладовик)
У гаю, гаю Виглянь голубонько,
Вітру немає; Та поворкуєм
Місяць високо, Та посумуєм,
Зіроньки сяють. Бо я далеко
Вийди серденько, Сю ніч мандрую
Я виглядаю. Виглянь же, пташко,
Хоч на годину Моє серденько,
Моя рибчино! Поки близенько...
(Тарас Шевченко)
Або у книжці Віри Вовк «Вінок троїстий»:
Пливе з водою
Вінок рум’янку,
Аж до світанку
Митий росою...
4. Пентасилабік^000: E (п’ятискладовик)
...Розійшлись ми різно.
Дітьми молодими,
Зустрілися пізно
Між людьми чужими.
Вкупі працювати
Брат із братом брався,
Що одна в нас мати,
Ти не догадався.
Братався з чужими,
Радився з чужими,
Гордував словами
Щирими моїми...
(Пантелеймон Куліш).
У сучасній українській поезії:
Росте зілля в полі,
Зілля чарівне.
Ой, чи прийде доля
Чи мене мине?
(Віра Вовк).
5. Гексасилабік або шестискладовик: ^00000E
У Степана Руданського:
Нехай гнеться лоза, Може, й важко її,
Куди вітер погне, — Може, й спина болить,
Не обходить вона Але буря її
Ні тебе, ні мене З корінцем не звалить.
6. Гептасилабік (семискладовик): ^000000E
Чи не єдиний зразок цього розміру в українській поезії залишив нам Олександр Олесь:
Кличе батечко: «Бир, бир...»
Біжать вівці його з гір,
Біля його лягли, ситі,
І заслухались трембіти.
7. Октасилабік (восьмискладовик): ^0000000E
Яремо! Герш-ту, хамів сину,
Піди кобилу приведи,
Подай патинки господині
Та принеси мені води.
Вимети хату, внеси дрова,
Посип індикам, гусям дай...
(Тарас Шевченко).
В українських поетів пошевченківської доби зрідка можна натрапити на восьмискладові вірші:
Таємну думку ліс співає,
Вечірній легіт ген тремтить;
Туга там мрії закликає —
У темний яр вода біжить...
А ми йдем лісом тихо, тихо,
Золоту нитку мрій снуєм;
В серці заснуло горе й лихо —
Із чарки хвилі щастя п’єм.
Сонні смереки чола клонять
Під поцілунки мрак вогких;
А душі тихо сова ронять
Повні жалю й задум ніжних.
Все більше й більше ліс чорніє,
В обіймах сну солодко спить;
В душі далека радість мріє —
Про щастя серце тихо снить...
(Марія Петрушевич).
Цезурований октасилабік — один з наймелодійніших розмірів української поезії — восьмискладовик із цезурою посередині і нарощеним на один або на два склади першим піввіршем. Схема цього розміру така:
^000E(E^000//)E і т.д.
Люблю, як щиру, вірну дружину,
Як безталанную свою Вкраїну...
(Тарас Шевченко)
Вірші з нарощеним на два склади піввіршем стають «каменем спотикання» для сучасних дослідників, які порахувавши всі склади від початку до кінця вірша і не знаючи, що блукаючі склади рахувати не слід, добачають тут поезію, «складену з віршів різного розміру».
8. Енеасилабік (дев’ятискладовик): ^00000000E
Ой брязнули на дворі цимбали;
Озвалися у сінях бояри,
Заспівали дружки у світлиці;
Забилося серце у вдовиці.
Голубонька з голубничка лине:
Розлучають з матір’ю дитину, —
Розлучають, віночком вінчають,
Пишно, густо поїздом рушають.
Не морськая кучерява хвиля
Із світлиці Настусю вхопила:
Ухопила весільнії гості...
Жалься, Боже, її молодості!
Взяли, взяли, мов із саду квітку,
Завертіли у білу намітку...
(Пантелеймон Куліш).
Цим розміром Франко написав «Поему про білу сорочку»:
Ой у вирій журавлі летіли,
Понад Відень ключем простяглися,
Закликали журавля одного:
«Годі, годі на гнізді сидіти,
Ходи з нами у вирій летіти!».
9. Український декаилабік (десятискладовик^000000000): E
Сонце вставало; скрізь на небі чисто;
Де-не-де хмарка гуляла по волі;
Тихо в діброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
— «Слухай, козаче! — говоре дівчина:
Як одно соднце у неба святого
Так ти, мій любий, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого!»
(О. Афанасьєв-Чужбинський. Дівоцька правда»).
Є це десятискладовик із константами на 4 і 10 складах та з цезурою після 4 складу. Це розмір французького героїчного епосу.
Є 4 варіації
1) ^00000 // ^000
2) ^00000 // ^000E
3) ^000E^00000 //
4) ^000E^0000 // E
Граматичних складів може бути 10, 11 (2 варіанти) та 12, але складів метричних, які визначають розмір у всіх 4 випадках лише 10.
10. Одинадятискладовик із цезурою після 6 складу:
^00000E^0000 // E
Ним написаний «Пан адеуш» Міцкевича:
Ти схожа на здоров’я, // о Литва, мій краю.
к тебе цінувати, лише той пізнає,
Хто загубить...
11. Дванадцятискладовий силабічний вірш із цезурою посередині та спорадично нарощеннями на один склад або два склади піввіршами:
^00000E(E^00000 // )E(E)
Маленький мій шукачу, що прагнеш тільки мудрости,
Листаєш ти, мов книгу, капусту скромну й гарну
І дивишся на небо, де маневрує ластівка,
Мов Симеон святий, — із темної печери..
12. Двоцезурний тринадцятискладовик Шевченка:
Перебендя / старий, сліпий // — хто його не знає? —
Він усюди / вештається // та на кобзі грає.
Інші двоцезурні силабічні розміри в українській поезії трапляються лише як виняток
Я кожну радість // життя збирала // так жадно,
Квітку по квітці, аже до листочка одного —
І в серці крила, як скарб здолбутий, ощадно, —
Ах, як же мало в серці лишилось із його.
(Климентія Попович-Боярська).
Тонічна система віршування
Тонічна система віршування (грецьк. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномамірності — впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2—, 3— і т. д. — наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4- наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіантивну роль у витворенні тонічного розміру.
Тонічна система віршування базується на ритмі наголосів, а щодо складів ненаголошених, то їх або взагалі не береться до рахунку, або ж, — особливо в новітні часи, коли поети звертаються до більш-менш упорядкованого тонічного вірша, вони (ненаголошені склади) творять певні ритмічні варіації основного розміру.
А розмірами своїми тонічна система незрівняно бідніша не лише від силабо-тонічної, а також і від силабічної.
Розрізняють такі точніні розміри:
— однонаголошений тонічний вірш практично не зустрічається:
^^1) вірш з двома наголосами;
^^^2) вірш з трьома наголосами;
^^^^3) вірш з чотирма наголосами (без цезури);
^^ // ^^4) чотиринаголошений вірш із цезурою;
^^^^^5) п’ятинаголошений безцезурний;
^^^ // ^^6) п’ятинаголошений з цезурою після другого наголосу;
^^/ / ^^^7) п’ятинаголошений з цезурою після третього наголосу;
^^^/ / ^^^8) шестинаголошений з цезурою посередині
9) ^^ // ^^^^ шестинаголошений з цезурою після четвертого наголосу (практично не зустрічається).
Крім того, існують ще тонічні вірші, побудовані на співгрі наголосів і півнаголосів (коли півнаголос має певне, закріплене місце в вірші), а також вірші, де кількість ненаголошених складів може коливатися лише в певних межах.
Визначення розміру в тонічному вірші — справа значно складніша й тяжча, ніж у вірші квантитативному, силабо-тонічному чи силабічному.
Ото ж воно й почалUся з
тUго,
що одружився дурний
Петро!
Тільки до хати привів
небUгу —
зразу ж топuтись пішов у
Дніпро.
КВАЛІТАТИВНЕ (ЯКІСНЕ) ВІРШ У
ВАННЯ — тип віршування, у якому основою ритмотворення є розрізнення складів за ознакою якості складствірного голосного звуку, тобто його наголошеності-ненаголошеності: в силабо-тоніці таке розрізнення буде врегульованим, в тонші — неврегульованим. Протилежне квантитативному в ірш уванню.
Тактови́к — міжсистемна форма віршування, основою сумірності в якій є ізохронізм віршорядків і таке розташування слів у них, яке уможливлює їх членування на такти.
Прихильники музичного погляду на тактовик (або ж тактометр) виводять його від поняття «такт» (лат. tactus — дотик рукою, в музиці — дотик диригента до пульта, чим визначається швидкість темпу) — одиниця музичного ритму, невелика частина музичного руху, яка включає в себе один ударний момент (акцент) і один або кілька неударних. Розмір такту вказується при нотному ключі: 4/4, 3/4, 6/8 і т.д. Один і той же музичний такт може включати різну кількість складів словесного тексту в вокальній музиці, не порушуючи метра, за простим математичним принципом: 4=2+2=3+1=1+1+1+1=1,5+0,5+2 і т.д.
Античне віршування передбачало таке виконання твору, в якому співи речитативом чи музичний супровід відігравали, очевидно, значну роль. Антична віршова стопа нагадує музичний такт, бо при однаковій кількості мор вона може включати різну кількість складів, заміняти одну стопу іншою тієї самої довжини (наприклад, дактиль — спондеєм: —UU=——), бо обидві ці стопи мають по чотири мори і т.п.
Аналогічне явище спостерігаємо в сучасній метричній східній поезії. До тактово-музичної організації метра близьке і народне віршування. Українська коломийка може розглядатися в багатьох випадках як рядки з чотирьох тактів, кожен з яких включає в себе чотири склади; але кількість складів може скорочуватися до трьох, двох і навіть одного, тільки більш протяжних, від чого рівномірність тактів не порушується. Наприклад:
1. Ку-че-ря-ва|Ка-те-ри-на|чіп-ля-ла-ся|до Мар-ти-на,
Ой Мар-ти-не,|доб-ро-ді-ю,|сва-тай ме-не|у не-ді-лю.
2. А я те-є|дів-ча люб-лю,|що бі-ле, як|гу-ся,
Во-но ме-не|по-ці-лу-є,|тіль-ки при-ту|лю-ся
3. Ко-зак ко-ня|на-пу-вав,|дзю-ба во-ду|бра-ла
4. За го-ра-ми|го-ри,|хма-ро-ю по|ви-ті,
За-сі-я-ні|го-рем,|кро-ві-ю по|ли-ті...
Можливі й інші варіанти коломийок та шумок, аналіз ритму яких потребує користування поняттям «такту».
Це стосується не тільки коломийок та коломийкового розміру, проміжного поміж силабікою і силабо-тонікою, а й танцювальних пісень та літературних творів, що тяжіють до тонічної основи. Музичність тактовика має відчуватися на слух: хай то буде нерівноскладова весільна пісня «Ой глянь, дівчино, через калач...», чи шедевр тичининського «кларнетизму» — «Арфами, арфами...», чи фольклорна стилізація І. Драча:
Ой чи то я Леда, ой чи то я Лада,
Аж на мене біл лебедик з небесонька пада
(«Балада про двох лебедів»).