Основними напрямами державної політики в галузі охорони довкілля використання природних ресурсів та забез
Работа добавлена на сайт samzan.net:
ЗАПОВІДНА СПРАВА ЯК НАУКА, ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ЗАВДАННЯ.
Згідно з «Основними напрямами державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» одним із довгострокових пріоритетів охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні є збереження біологічного та ландшафтного різноманіття.
У вирішенні проблеми збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, підтримання екологічної рівноваги в природі, формування екологічного світогляду людства важливу роль відіграє заповідна справа.
Заповідна справа – це наука про організацію, функціонування та охорону природно-заповідних територій різних рангів (Грищенко, 2000).
Дещо інше визначення заповідної справи подає М.Д Гродзинський (2003). За ним, заповідна справа – це теорія і практика збереження та відновлення природних комплексів і їх компонентів, а також їх раціональне використання у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
На наш погляд, це близькі визначення, які розкривають сутність цього наукового напряму.
У заповідній справі дві складові: теоретична (наукова) і практична. Теоретична розробляється різними науками, які формують наукові засади заповідної справи. Практична частина – це конкретні дії (законодавчі, управлінські, охоронні, відновлювальні тощо), направлені на збереження ландшафтного і біологічного різноманіття.
Предметом дослідження заповідної справи є природно-заповідні території та об’єкти.
Природно-заповідні території та об’єкти – це найбільш збережені типові, унікальні та рідкісні природні ділянки та об’єкти, а також спеціально створені об’єкти колекційно-паркового типу.
Основним завданням природно-заповідних територій та об’єктів є збереження унікальних ландшафтів, охорона і відновлення рідкісних популяцій тварин, рослин та інших компонентів природи.
Рис1. Наукові засади заповідної справи в Україні
Методологічною основою сучасної біології є діалектичний матеріалізм – наука про загальні закони, закономірності і категорії природи.
Методика, що використовується в заповідній справі найбільш широко – це моніторинг.
Моніторинг – метод запрограмованого вивчення будь-якого об’єкта, процесу, явища шляхом спостереження з використанням технічних засобів і приладів з фіксацією (фотографування, фільмування, зарисовування) і документуванням кожного окремого результату методом опису, з метою прогнозування і моделювання цих об’єктів, процесів і явищ.
Методи, що застосовують в заповідній справі: експеримент, історичний аналіз; методи фізичного, хімічного, математичного, біологічного аналізу.
За рекомендаціями науковців “кожну фізико-географічну провінцію (край) повинен представляти один біосферний заповідник, кожну фізико-географічну область – один природний заповідник або національний природний парк”.
В основі заповідання має бути оптимальна репрезентативність компонентів ландшафтів. Для того, щоб мережа ПЗТ набрала рис репрезентативності, необхідно забезпечити заповідниками та НПП всі області, провінції чи підпровінції фізико-географічного районування, а іншими категоріями – нижчі одиниці районування. Дієвою на місцевому рівні система стане тоді, коли кожний об’єкт буде реально забезпечений у науковому, правовому, адміністративному, організаційному, фінансовому відношеннях.
Подальший розвиток заповідної справи визначатиметься ефективністю системи управління, рівнем фінансування та матеріально-технічного забезпечення, станом наукових робіт, рівнем кваліфікації наукових кадрів (Якимчук, 2007).
Рівень заповідності в різних регіонах України значно різниться (від 1 до 15%.). У 12-ти областях показник заповідності становить всього 1-3 %, у 10-ти областях – 4- 9 % і лише у 3-х (Закарпатська, Івано-Франківська та Хмельницька області) та у містах Києві і Севастополі) перевищує 10 % (2007) Рівненська – 8,4%.
До 2006 року в Україні планувалось довести рівень заповідності до 7 %, але на сьогодні це завдання лишилось не виконаним. До 2020 року передбачається збільшити площу природно-заповідного фонду Украни з 4,7 % до 10,4 %, тобто у 2,2 рази. (Рівненська – 14%)
Важливим показником рівня охорони природних комплексів є площа заповідних земель, що припадає на одну людину. В Європі цей показник складає близько 2220 м2 на особу, тоді як в Україні - 570 м2, а, зокрема, в Рівненській області – 963 м2. Для досягнення європейських стандартів потрібно збільшити площу природно-заповідного фонду у Рівненській області в 2,3 рази і довести її до 313,4 тис. га (за Екологічною Програмою 270,8 тис. га).
Концепцією національної екологічної політики України на період до 2020 року щодо припинення втрат біо- та ландшафтного різноманіття, формування екомережі, розвитку заповідної справи передбачено здійснити такі заходи: 1) збереження у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин, біотичних угруповань та типів природних середовищ; 2) створення і підтримка цілісної та репрезентативної в межах природних зон України системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
ІСТОРІЯ ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ
- Перші заповідні об’єкти на території України
Природні об’єкти особливої охорони на території сучасної України існували ще у слов’ян-язичників. Вони заміняли їм храми і створювались ними з метою поклоніння своїм богам, а одночасно й для охорони та відновлення тваринного і рослинного світу. В уявленні слов’ян все що оточувало їх, було живим, одухотвореним, наділеним магічною силою. Такі дерева, як дуб, бук, липа, тополя і інші, вони вважали священними, бо їх любили боги й жили на них.
Біля поселень наддніпрянських українців оберігались священні заповідні ліси. У священних дубових гаях найстаріші дерева обносились огорожею, за яку могли заходити тільки жерці. В них суворо заборонялося вирубувати дерева чи навіть заламувати гілки.
Слов’яни вважали священними деякі річки, гори, джерела, каміння, озера, колодязі, яким вони вклонялися й приносили жертви. Існували й інші охоронні території, які за ввіруванням слов’ян були населені злою силою, як, наприклад, Лиса Гора в Києві. Ці об’єкти особливо ретельно охоронялись і їх можна, власне, вважати першими природними заповідними об’єктами.
За свідченнями стародавнього історика Геродота, на півдні сучасної України в зоні розселення стародавніх греків за тисячі років до нашої ери деякі острови і коси Чорного і Азовського морів, наприклад, острови Тендра, Джарилгач вважалися священними, заповідними.
Пізніше, в ХI ст., у період створення і розквіту Київської Русі заповідні території створювались в місцях князівських полювань для охорони і відновлення чисельності цінних мисливських видів тварин. При князюванні Володимира Мономаха були створені заповідні території - урочище «Соколиний Ріг», “Звіринець” (тепер один з районів Києва), своєрідний заказник на бобрів і лосів. Під час полювань височайших осіб тут гинуло багато тварин. Та в проміжках між полюваннями, які були досить тривалими, чисельність дичини відновлювалась, для цього вживались відповідні заходи.
В ХII ст. за князя Володимира Волинського було заповідано Біловезьку Пущу. Польський король Сигізмунд I у 1583 році підтвердив охорону території Біловезької Пущі з метою захисту зубрів (Борейко, 1995).
На території Київської Русі, гетьманської України та частини України, яка знаходилася під Річчю Посполитою, а також у Московській державі і молодій Російській імперії існувало немало різновидів “празаповідників”. Так, одним з них були засічні ліси поблизу південних і південно-східних окраїн Московської держави у межиріччі Дніпра і Дону, на території сучасних Харківської і Бєлгородської областей. Ці штучні завали лісу створювались для того, щоб перешкоджати руху кочівників. Такі ліси мали свої межеві знаки, суворо охоронялися, ніхто з місцевих жителів не мав права тут не тільки рубати дерева, але навіть ходити. Система засічних охоронних лісів проіснувала до кінця ХVII ст. Пізніше в деяких місцях колишніх засічних лісів були створені справжні заповідники.
Рішучі природоохоронні заходи вживав цар Петро I. Поняття “заповідні дерева” зустрічаються у багатьох його царських указах. Петро I оголосив заповідними корабельні ліси, а також ліси по берегах річок, навколо великих міст. В Указі 1703 року сказано: “За дуб, буде хоть одно дерево срубит также и за многою заповедних лесов посечку учинена будет смертная казнь”. Проте ці ліси заповідними були лише для місцевих жителів, у той час як державні заготівлі в них для потреб флоту велись дуже інтенсивно.
При цариці Катерині II видано Указ, за яким поміщикам дозволялось використовувати ліси на власний розсуд. У результаті багато корабельних лісів, в тому числі і на території сучасної Україні, були знищені. В іншому Указі Катерини II наказувалось фабрикам і заводам виділити п’яту частину своїх лісів як “заказные рощи” для потреб суднобудування. Деякі власники з метою захисту від вирубування цінних лісових масивів проводили їх “освячення” священниками. І часто такий спосіб охорони був більш ефективним, ніж сторожа та суворі закони.
У 1883 році в Росії прийнятий Лісовий Устав, за якими визнавались захисними ліси вздовж річок, на горах, схилах та ліси, що утримували піски. Ці ліси оберігалися від вирубки, тобто певним чином ставали заповідними.
Особливо ретельно охоронялись ліси монастирів, тому їх також можна вважати “празаповідниками”.
1.2. Етапи розвитку заповідної справи в Україні
Процес становлення заповідної справи в Україні був тривалим, із підйомами та спадами.
У 1898 році землевласником Ф.Е.Фальц-Фейном у його маєтку «Асканія- Нова» надано двом ділянкам цілинного степу заповідного режиму. Окрім того, тут розпочалось створення зоопарку та дендропарку. Саме так розпочато заповідну справу в Україні (створення заповідних територій у маєтку "Асканія-Нова"1989 р).
Для обгрунтування створення заповідників багато зробив російський вчений В.В.Докучаєв, який за результатами “Особой экспедиции по облесительным и обводнительным работам в степях южной Росии” першим поставив питання про організацію у заповідниках наукових станцій для проведення довготривалих досліджень. У 1892 році він виділив у Старобільських степах на Донеччині дослідну ділянку площею 5,5 тис.га на плато між річками Деркул та Комишева. Крім того, В.В. Докучаєв виділив там ділянку незайманого степу близько 12 га, яка збереглася до наших днів.
Професор Московського університету Г. О. Кожевніков (1908) одним із перших обгрунтував ідею створення заповідників. Він писав: «...Не надо ничего устранять, ничего добавлять, ничего улучшать. Надо предоставить природу самой себе и наблюдать результаты.»
Академік І.П.Бородін (1914) порушував питання щодо створення захисних ділянок у заповідниках для наглядного вивчення природи.
Д.І.Соловйов називає заповідником ділянку, яка оголошена недоторканою назавжди.
Відомий лісовод Г.Ф.Морозов (1909-1910) вказував, що виділяти об’єкти для заповідання необхідно планово, вони повинні характеризувати певну ботаніко-географічну область.
Для розвитку заповідної справи багато зробив харківський вчений В.І.Талієв, який запропонував створити друкований орган для пропаганди ідей охорони “Бюлетень Харківського товариства любителів природи”(1913).
На Україні працювали Волинське, Полтавське, Одеське, Кримське, Миколаєвське, Подільське товариства любителів і дослідників природи.
Необхідно відмітити, що царський уряд Росії не надавав достатньої уваги створенню охоронних територій – організована В.В.Докучаєвим дослідна станція в колишньому Старобельському уїзді Харківської губернії після його смерті перестала існувати.
Деякі заповідні об”єкти створювали виключно для охорони певних видів мисливських звірів, птахів, промислових риб, ділянок лісу, захисту грунтів від ерозії, річок від висихання. Так, у Криму охоронялись сосновий ліс від Ялти до Ай-Петрі, буковий ліс біля Козьмо-Домініанського монастиря, ялівцеві ліси в Ханакі-Туанській лісовій дачі між Алупкою і Судаком.
Для заповідання багато робили львівські любителі природи, окремі землевласники. В 1907 році був створений скельно-лісовий резерват “Бубнище” в Долинському уїзді на Станіславщині площею 54 га. В 1910 році в Тернопільському воєводстві біля с. Окна землевласником Федоровичем створені степові резервати “Любомля” і “Гостра Скалка” площею 10 га. У 1912 році у Закарпатті резерватами оголошені масиви “Стужиця” (площею 331.8 га), “Тиха” в басейні річки Уж (14,9 га.), гора Піп-Іван (221,9 га.), а в 1919 році – урочище “Кедрачі” біля джерел Лімниці.
Однією з форм заповідних об”єктів були приватні дендропарки. Всього до революції 1917 року їх нараховувалось близько 150. Найбільш відомі: Асканія-Нова, Софіївка, Тростянець, Олександрія, Веселі Боковеньки, Устинівка. Деякі з них у 20-30 рр. стали державними заповідниками. Проте, на жаль, під час революції і громадянської війни багато приватних дендропарків було знищено.
Після революції люмпенів під проводом В.Ульянова 1917 року багато природоохоронних об’єктів постраждало. Хоча, у 1918 році за ініціативою першого президента Всеукраїнскої Академії наук В.І. Вернадського створена наукова біостанція, на базі якої пізніше було створено заповідник «Гористе».
Вплинув на подальший розвиток заповідної справи в Україні Декрет РНК РРСФР “Про охорону пам'ятників природи, садів і парків”(1921). Рішення про заповідання природних об”єктів починають поступово приймати і місцеві органи влади. В багатьох округах створювали заповідники місцевого значення.
У 1919 році був створений заповідник “Конча-Заспа”, в 1930 р. площа його була біля 800 га. У 1933-1934 р.р.територія Кончі-Заспи входила до складу Середньодніпровського (Канівського) заповідника.
У 1923 році постановою РНК УРСР створено заповідник республіканського значення «Піщані Кучугури», розташований в пониззях Дніпра площею 15 тис. га, а в 1927 р.- “Надморські заповідники” площею 32 тис. га.
З 1926 по 1929 роки заповідна справа в Україні пережила хоч нетривалий, але сприятливий період. 16 червня 1926 року ВУЦИК і РНК УРСР затвердили “Положення про пам'ятники культури і природи”, яке стало визначальним в розвитку заповідної справи. Це «Положення» встановлювало нові загальні правила порядку створення, охорони, утримання, дослідження, пропаганди заповідних об”єктів.
У 1931 році – “Канівський лісостеповий заповідник”. Його площ складала 1040га (Борейко,1995).
Кримський заповідник, площа якого в 1928 році - 21138 га.
На кінець 1927 року в Україні було шість державних заповідників: Гористе, Конча-Заспа, Асканія-Нова, Лісостеповий ім. Т.Г.Шевченка, Надморські заповідники та Піщані заповідники понизь Дніпра, а в 1929 р. - 8 заповідників.
Однак, незважаючи на низку заходів з охорони природи, прийнятих у 20-х роках на різних рівнях, багато цінних пам”яток природи було знищено.
З початку 30-х років в Україні зменшився об’єм фінансування на природоохоронні заходи, почались гоніння і фізичне знищення відомих вчених-природоохоронців. Так, з середини жовтня по листопад 1933 року було заарештовано 21 людину, пов”язану з заповідником “Асканія-Нова”. Йшла “чистка”. Скоротилися площі заповідників на 15 тисяч гектарів (це 40% від площі заповідників). Були закриті заповідники «Асканія-Нова» і «Конча-Заспа», «Кам’яні могили».
Проте в 1936-38 роках заповідано низка об'єктів у Сумській, Харьківській, Вінницькій та інших областях.
На Західній Україні (з розвалом Австро-Угорської імперії Станіславщина і Львівщина відійшли до Польщі, Закарпаття - до Чехословаччини, Буковина - до Румунії) продовжували створювати нові природоохоронні об'єкти.
У 1934 році створено Костопільській бобровий заповідник, який існував і в радянський час.
В середині 30-х років створені декілька резерватів на Волині: два - для охорони первісного лісу, два - рододендрону жовтого і один - для охорони міграцій лісів біля м. Шацьк.
У 30-х роках діяв Чорногорський національний парк, планувалось відкриття ще двох парків - на Поліссі і в Східних Карпатах.
На Закарпатті в 1932 році стали заповідними: Три Готара, Шипот, Яворник, Великий Матушук, Діброва, Говерла, Каменка, Кузій, розширені резервати Тиха, Стузиця, Піп-Іван. Тільки у 1936 році було заповідано 35 об’єктів.
21 грудня 1940 року уряду УРСР прийняв постанову про “Про організацію державних заповідників “Чорногора” площею 66 тис. га і “Горгани” площею 50 тисю га в Станіславській області, проте вони так і не були організовані через початок війни.
У 1940-41 р.р. облвиконкомами було затверджено 22 заповідники. Так, 13 березня 1941 року Рівненський облвиконком організував Костопільський бобровий заповідник місцевого значення (про що вказувалось раніше). На Львіщині у цей же період було заповідано 13 природних об'єктів, на Тернопільщині - 7 об'єктів.
На початок 1941 року на Україні було 9 природних заповідників республіканського значення загальною площею більше 43 426,4 га: Азово-Сивашський, дендропарк “Тростянець”, дендропарк ”Веселі Боковеньки”, Кримський, Дендропарк III Інтернаціоналу (Софіївка), Канівський, Гористе, Прохорівський, Чорноморський.
27 липня 1941 року на Асканію впали перші бомби, а 14 вересня 1941 року туди уввійшли німці. Заповідник був повністю розграбований. У Кримському заповіднику німці знищили всі споруди разом з музеєм, вирубали 70 тис. куб. м. кримської сосни, спалили в будинку вдову і дочку легендарного єгеря Седуна. Від пожарів загинуло більше 8 тисяч гектарів га лісів. По всій території України під час війни природно-заповідні об’єкти були знищені, понесли непоправні втрати.
У післявоєнні роки спостерігалось пожвавлення заповідного руху. Уже в 1944 році були відновлені Кримський та Канівський заповідники. А 12 травня 1944 року відновлюється діяльність Інституту тваринництва “Асканія-Нова” (за рішенням уряду уряду СРСР).
Полтавський облвиконком підтверджує заповідний статус місцевого значення Парасоцького лісу і Лип”янського цілинного степу (залишок Карлівського степу). 17 травня 1944 року постановою Донецького облвиконкому відновлені всі донецькі природні заповідні об'єкти, за виключеням «Кам’яних могил».
6 червня 1946 року вперше затверджено в Україні «Положення про державні заповідники і пам”ятки природи».
У 1947 році створюється заповідник республіканського значення “Хомутовський степ” площею 1028 га. Наступного 1948 року заповідниками республіканського значення стають Стрільцівський степ (525га) та Михайлівська цілина (202 га), відновлено і заповідник “Кам’яні могили”.
3 червня 1949 року вийшла урядова постанова “Про охорону природи на території Української РСР”.
До 1951 року в Україні функціонувало 12 державних заповідників республіканського значення площею 54 383,4 га.
Та в 1951 році почався черговий розгром заповідників. Й.Джугашвілі 29 серпня 1951 року підписав постанову “Про заповідники”, за якою ліквідовували 88 заповідників, в тому числі 19 в Україні. Із 12,6 млн га заповідників в СРСР лишилося лише 1,384 млн га.
В Україні були закриті 5 республіканських заповідників: Гористе, Веселі Боковеньки, Устинівка, Тростянець, Середньо-Дніпровський (Канівський), низка заповідників місцевого значення: Золотий потік, Гомольшанський ліс, Чернетчина, Білосарайська Коса, Біла Гора, Костопільський, Гори Артема, Кам’яні могили та інші. У Чорноморського заповідника для колгоспних потреб віднято 1 тис. га. Площа заповідних територій України скоротилась на 33 тис. га, або на 60%. У 1956 році в Україні було всього шість заповідників площею 50,8 тис. га.
В 1957 році розпочався рух за відновлення природно-заповідної мережі СРСР. У 1960 році було заповідано 76 старовинних парків (Акімов, Ющенко, 1998). В 1963 році Радою Міністрів УРСР затверджено список пам”яток природи республіканського значення, до якого ввійшли 7 вузівських ботсадів і 13 природних об'єктів, серед них - Канівські гори, Карадаг, Княждвір, Гори Артема, Урочище Парасоцьке, Хортиця, Кременецькі Гори.
Та у 1961 році розпочався черговий погром заповідників. Без будь-яких рішень уряду, протизаконно з 1962 по 1964 роки площа Чорноморського заповідника скоротилася на 3 тис. га, Кам’яних могил - на 50 га, Стрільцівського степу - на 45 га. В цей період ніщівний удар був нанесений заповіднику “Асканія-Нова”, де розорано 6200 га цілинного степу (Борейко, 1995).
8 травня 1964 року уряд України прийняв постанову “Про поліпшення охорони природи, раціонального використання і відтворення природних багатств Української РСР”, за якою затверджувались нові площі існуючих заповідників, заборонялось в подальшому змінювати їх межі дозволу Ради Міністрів УРСР.
На початок 1965 року в Україні було лише два природних заповідники: Чорноморський (площа суші 9421 га) та Український степовий (Михайлівська цілина – 202,4 га, Стрільцівський степ – 480,6 га, Хомутовський степ - 1026 га, Кам’яні могили - 404 га).
У 1968 році створено ще три заповідники: Поліський (19932 га), Луганський (988 га), Карпатський (12672 га) та відновлено Канівський (1035 га).
Прийнята нова класифікація заповідних об'єктів. У 1973 році розширено Чорноморський заповідник на 45231 га, створені нові заповідники - Ялтинський гірсько-лісовий площею 14176 га та «Мис Мартьян» площею 240 га. В 1975року створено нову філію Луганського заповідника “Провальський степ” площею 587,5 га. Навколо існуючих заповідників відводились охоронні зони.
У 1974 році було затверджено 98 республіканських заказників на площі 112,1 тис. га, у 1978 році - ще 16 на площі 10,3 тис га, в 1980 році - ще 35.
В 1976 році було прийнято урядову постанову “Про заходи по посиленню охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення головним чином як місця гніздування водоплаваючих птахів”.
Проте існувала проблеми, які істотно впливали на стан природно-заповідного фонду. Скоротилася чисельність парків, велику шкоду природі наносили військові у Причорномор'ї, Розточчі, в дендропарку “Олександрія”, “Асканія-Нова” страждала від пожеж та підтоплення зрошувальними каналами.
У 1984 році в Парижі рішенням бюро Міжвідомчої координаційної Ради програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” затверджено в ранзі біосферних заповідників два найстаріші заповідники України - “Асканія-Нова” та Чорноморський (Акімов, Ющенко, 1998).
У 1980 році був створений перший національний природний парк “Карпатський” площею 47,3 тис.га.
На 1981 рік в Україні фукціонувало дев’ять заповідників і один національний парк загальною площею 167 311.6 га.
1.3. Сучасний стан та перспективи розвитку заповідної справи в Україні
В 1983 році із врахуванням накопиченого досвіду у розвитку заповідної справи уряд республіки затвердив класифікацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду України.
Були утворені заповідники: Карадазький (1979), “Дунайські плавні” (1981), “Розточчя” (1984), “Медобори” (1990), Дніпровсько-Орільський (1990). Почали створюватись національні природні парки: Шацький (1983), Синевирський (1989).
З набуттям Україною незалежності прийнята низка урядових рішень, які визначали основні напрямки розвитку заповідної справи. У 1992 році - Закон України “Про природно-заповідний фонд», за яким були введені дві нові категорії в природно-заповідному фонді - регіональні ландшафтні парки (РЛП) та біосферні заповідники (БЗ). 22 вересня 1994 року Верховна Рада прийняла Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні. Пізніше були утворені природні заповідники: «Горганський» (1996) та «Еланецький степ» (1996), Казантипський (1998), Опукський (1998), Рівненський (1999), “Черемський” (2001), національні природні парки: Азово-Сивашський (1993), Вижницький (1995), “Подільські Товтри” (1995), «Святі гори» (1997), Яворівський (1998), «Сколівські Бескиди» (1999), Деснянсько-Старогутський (1999), “Прип’ять-Стохід” (2007) та “Голосіївський” (2007).
В останні роки досить активно почали створювати регіональні ландшафтні парки. Так, якщо на 1996 рік існувало 17 РЛП загальною площею близько 169,2 тис. га, то на 1999 р. 28 із загальною площею 425.4 тис.га (Стеценко, 1998), на 2007 р. – більше 40. Першим в Україні був створений ще до прийняття Закону “Про природно-заповідний фонд України” ландшафтний парк “Дністровський каньйон” у Тернопільській області площею 42084 га.
В останні роки прийнята низка надзвичайно важливих документів, зокрема, Закони України: “Про охорону навколишнього природного середовища”(1991), “Про тваринний світ”(1993), “Про ратифікацію конвенції про охорону біологічного біорізноманіття (1994); Постанови Верховної Ради України “Про Червону Книгу України” (1992) та “Про програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні” (1994), затверджені Кодекси: “Земельний кодекс України”(1992), “Повітряний кодекс України” (1993), “Лісовий Кодекс України” (1994), “Кодекс України про надра” (1994), “Водний кодекс України” (1995).
Президент України підписав низку Указів щодо особливо охоронних територій, зокрема, “Про збереження і розвиток природно-заповідного фонду України” (1993), “Про резервування для наступного заповідання цінних природних територій” (1994), про створення окремих заповідників, національних парків та заказників загальнодержавного значення.
У цей період прийнята також низка Постанов Кабінету Міністрів України, які в тій чи іншій мірі регулюють функціонування мережі територій з особливим режимом, у тому числі природно-заповідної фонду (додаток 1).
Сьогодні в Україні природно-заповідну мережу складають 4 біосферних і 17 природних заповідників, 19 національних природних парків, більше 40 регіональних ландшафтних парків, 22 ботанічних сади, 36 дендрологічних парків, 11 зоологічних парків, 510 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва.
Перспективними для розширення природно-заповідної мережі України є також близько 300 тис га найбільш цінних болотних масивів, 150 тис. га місць зростання лікарських рослин, майже 2000 га земель, які є місцем оселення цінної ентомофауни.
З метою збереження водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення, головним чином як місця оселення водоплавних птахів, в акваторії Тендрівської та Ягорлицької заток Чорного моря, у дельті Дунаю та у затоці Сиваш під особливу охорону взято понад 220 тис. га.
Указом Президента України від 10 березня 1994 №79/94 на підставі рішень місцевих органів влади зарезервовано для наступного заповідання близько 700 тис.га територій, цінних в науковому та екологічному відношеннях.
Однак, незважаючи на вжиті заходи, мережа природно-заповідного фонду в Україні є значно меншою (4,69% від загальної території), ніж в багатьох країнах Європи, де цей показник досягає 15,3 %.
До 2000 року планувалось збільшити площу природно-заповідної мережі в Украіні до 5, а в окремих регіонах - до 10 % (Стеценко,1998).
PAGE 13
2. .2003 р. 492 зі змінами та доповненнями за текстом ~ Інструкція 492
3. Об обязательном социальном страховании от несчастных случаев на производстве и профессиональных заболеван
4. Понятие и принципы государственного устройства РФ
5. технос технология определяется как искусство мастерство умение плюс логия
6. Этапы исторического развития науки экологии
7. чтение. Все ссылки проверены и работают вирусов нет
8. тематическая модель с помощью которой можно охарактеризовать зависимость результатов производственной дея.
9. ЦЕРКОВНЕ ШЛЮБНОСІМЕЙНЕ ПРАВО 11
10. 2013 г Измерительные средства с оптикомеханическим преобразованием Измерительные средст
11. ~1коэф. то tст
12. во баллов за занятие 1 семестр У
13. Контрольная работа3
14. тема состав и структура арбитражных судов 7 1 Высший Арбитражный Суд Российской Федерации 7 2 Феде
15. демократов А И Герцена В
16. Проблеми функціонування фінансових бірж України
17. Юридическая ответственность депутатов Государственной Думы РФ Органы государственной власти
18. Ценообразование на различных рынках
19. Выбор команд из строки меню контекстных меню и панели инструментов как мышью так и с клавиатуры
20. N 14683 МИНИСТЕРСТВО ЗДРАВООХРАНЕНИЯ И СОЦИАЛЬНОГО РАЗВИТИЯ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ ПРИКАЗ от 22 июн