Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема. Зміст і основні поняття дисципліни
Самостійне опрацювання:
Література:
1. Місце і значення видавництва у видавничо-поліграфічному комплексі (ВПК)
В умовах переходу Української держави від тоталітарної до демократичної форми розвитку видавнича справа, як сфера суспільних відносин, стала бурхливо розвиватися. Адже з недавньої "важливої ділянки ідеологічної та партійно-політичної роботи" вона поступово перетворювалася на об'єкт підприємницької діяльності. Отож, попит на друковане слово, кількість різноманітних видань і наклади стали визначати не партія влади чи держава, а ринок. Останній і спонукав до активного формування цілковито нової за змістом, надто розмаїтої за головними типологічними ознаками редакційно-видавничої системи.
Одна з характерних особливостей цієї системи полягає в тому, що поряд з існуванням у так званому чистому вигляді книжкових та газетно-журнальних видавництв, які донедавна чітко дотримувалися своєї вузької спеціалізації, у центрі й особливо на місцях активно почали утворюватися різноманітні редакційно-видавничі підрозділи з універсальними функціями. Цілий ряд редакцій газет та журналів, переслідуючи найперше економічні інтереси, взялися раптом готувати до друку супутні продукти своєї діяльності, передовсім книги та інші неперіодичні виданим. Натомість класичні книжкові видавництва, засновуючи власну періодику, почали активніше надавати послуги з підготовки до друку періодичних видань широкому колу замовників. Особливо помітна тенденція до суміщення цілого ряду функціональних обов'язків газетних, журнальних і видавничих працівників у невеликих за кількістю редакційно-видавничих підрозділах, які активно стали формуватися останнім часом при навчальних закладах, наукових, культурологічних, релігійних чи просвітніх установах, громадських чи політичних організаціях, фірмах та підприємствах різних форм власності.
За умов загального піднесення суспільного інтересу до друкованого слова раптовий наплив у видавничо-поліграфічну галузь значного числа працівників, малопідготовлених з професійної точки зору, породив одну із суттєвих негативних тенденцій новітнього часу: заниження рівня культури пропонованих видань. За цим явищем стоїть невміння або нездатність багатьох редакторів чи видавців створити самодостатню внутрішню і зовнішню конструкцію видавничої новинки, надати їй власного стилю, вміло поєднати зміст і оформлення, подбати, аби не загубилася вона у вируючому друкарському морі, швидко знайшла свого споживача.
З іншого боку, спостерігається і здорова тенденція до структурування українського видавничого ринку передусім на високопрофесійній основі. Як у центрі, так і в глибинці, проминає ера дешевої й невибагливої щодо читацьких смаків друкованої продукції, зростає попит на грамотно підготовлену та якісно випущену книгу, газету, журнал, брошуру тощо. В країні меншає дефіцит друкованого слова, проте залишається дефіцит висококваліфікованих фахівців, здатних його не лише створити, а й відповідно оформити та випустити в світ.
Головна мета— надання учасникам редакційно-видавничого процесу (авторові, редакторові, видавцеві) комплексу теоретичних і практичних знань, необхідних для підготовки до друку різних видів видань та для реалізації відповідних виконавських і управлінських функцій.
Предметом нашого розгляду є видавнича справа як сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційну, творчо-технічну, виробничо-господарську та промоційну діяльність фізичних і юридичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням та розповсюдженням видавничої продукції.
Видавнича справа — сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням видавничої продукції.
Видавнича справа складається з трьох важливих частин, трьох своєрідних китів, без тісної взаємодії з кожним із яких вона просто не зможе існувати самодостатньо, — власне видавництва, друкарні (поліграфічні підприємства) та розповсюджувальні організації (пресові кіоски, книгарні, лотки тощо). Принциповим у цьому контексті є розрізнення видів, змісту та завдань діяльності представників видавничих професій, об'єднаних у вищезазначеному трикутнику.
Складовими частинами видавничої справи є:
видавнича діяльність — сукупність організаційних, творчих, виробничих заходів, спрямованих на підготовку і випуск у світ видавничої продукції;
виготовлення видавничої продукції — виробничо-технологічний процес відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу поліграфічними чи іншими технічними засобами;
розповсюдження видавничої продукції — доведення видавничої продукції до споживача як через торговельну мережу, так і іншими способами.
В останні роки, із поступовим запровадженням новинок технічного прогресу, відбулися суттєві зміни в технології виготовлення друкарської продукції, що не могло не вплинути й на перерозподіл обов'язків, які віддавна формувалися, скажімо, між видавцями і друкарями. Процес складання та верстання (газети, журналу, книги), виготовлення художнього оформлення і навіть виведення на плівки оригінал-макета віднедавна перейшов від поліграфічного підприємства до видавництва. Додрукарським етапом редакційно-видавничого процесу, таким чином, став не придатний для складання в друкарні машинописний видавничий оригінал, як це було раніше, а виведений на плівки або записаний на електронному носії у видавництві оригінал-макет майбутнього видання.
Отож, функціональні обов'язки видавничих працівників значно розширилися — вони вийшли далеко за береги суто редакторського опрацювання тексту і концентруються нині в площині самостійної підготовки як змістової частини, так і матеріальної конструкції видання аж до створення його макета, готового до тиражування за заданими у тому ж таки видавництві художньо-технічними параметрами.
2. Мета видавничої справи
Видавнича справа спрямована на:
задоволення потреб особи, суспільства, держави у видавничій продукції та отримання прибутку від цього виду діяльності;
створення можливостей для самовиявлення громадян як авторів незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак;
забезпечення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;
сприяння національно-культурному розвитку українського народу шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та розширення тематичного спрямування українського книговидання;
забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури, науки тощо, налагодження співпраці з іноземними видавництвами, українською діаспорою, укладення відповідних міжнародних угод;
здійснення книговидання російською мовою для забезпечення культурних потреб російського населення в Україні з урахуванням імпорту друкованої продукції;
здійснення книговидання мовами інших національних меншин в Україні;
збільшення кількості видань іноземними мовами, які поширювали б у світі знання про Україну;
зміцнення матеріально-технічної бази видавничо-поліграфічного комплексу і мережі розповсюдження видавничої продукції.
3. Принципи роботи видавництв у сучасних суспільно-економічних умовах господарювання
Зміст книги умовно можна згрупувати у трьох блоках: організаційному, творчо-технічному та промоційному.
Організаційний блок
Основна тематика цього блока — значний за обсягом масим матеріалу, пов'язаний із організацією сучасної видавничої системи в Україні і світі, її тенденціями та проблемами.
Зорієнтуватися в таких тенденціях та проблемах неможливо без ретельного освоєння досить насиченого законодавчими та нормативними документами правового поля у сфері видавничої справи, необхідності порівняння вітчизняного законодавства із світовим. У цьому контексті початкуючим редакторам-видавцям доцільно вивчити ряд міжнародних і українських стандартів, уміле дотримання яких забезпечить не лише високу культуру того чи іншого видання, а й вивищить його на відповідний рівень співмірних характеристик, які б відповідали міжнародним критеріям.
Вивчення нормативно-правової бази виводить на ознайомлення з типологією сучасних видавництв і видавничих підрозділів, їх структурами, порядком створення та реєстрації конкретного видавничого підрозділу, розробки видавничої програми, вільної орієнтації в різноманітних її складових.
Окремим завданням постає вивчення всього масиву видів видавничої продукції за головними ознаками — формою, змістом, матеріальною конструкцією, характером інформації, структурою, періодичністю, способом укладання текстів, їх читацьким призначенням.
І, насамкінець, у цьому блоці проблем слід засвоїти усі можливі складники матеріальної, змістової та службової частин книги, як найважчого за процесом творення і найпоширенішого виду видавничої продукції.
Творчо-технічний блок
У цьому розділі переважатиме проблематика, пов'язана з творчими і технічними аспектами роботи редактора-видавця. Передусім він має вільно орієнтуватися у багатогранності редакторських професій, бачити діапазон їх застосування, а також вивчити існуючі функціональні обов'язки для видавничих посад: директора, головного редактора, завідувача редакції, редактора редакції, літературного редактора, коректора, художнього редактора, технічного редактора, менеджера з продажу тощо.
Важливим завданням є вивчення редакційно-видавничого процесу як сукупності на різних його етапах професійних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.
Термінологічні та організаційно-творчі аспекти редагування в широкому і вузькому розумінні цього поняття, зміст, методика та види редагування, особливості редагування за допомогою комп'ютерних програм — така проблематика є однією з головних у цьому блоці завдань.
Редакторські професії передбачають набуття її представниками умінь і навичок кваліфіковано працювати з текстами, які мають різне цільове призначення, належать до різних тематичних розділів та мають різну знакову природу і характер інформації. Тому не менш важливим є завдання засвоїти особливості редакторської підготовки різних видів видань — газетно-журнальних, рекламних, інформаційних, наукових, науково-популярних, довідкових, навчальних, художніх, дитячих. Є певна специфіка роботи редактора над перекладами та перевиданнями, якою також слід досконало оволодіти. Для забезпечення професійно грамотного і зручного обміну виправленими текстами між усіма учасниками редакційно-видавничого процесу редактор-видавець зобов'язаний не лише знати, а й уміти правильно застосовувати в редагованих текстах коректурні знаки.
Промоційиий блок
Складний і тривалий у часі процес підготовки і випуску в світ готового видавничого продукту та його подальше просування на ринок не може обійтися без участі представників інших професій видавничо-поліграфічного комплексу, зокрема, поліграфістів, реалізаторів.
Завдання у цьому тематичному блоці концентруються довкола вивчення основних етапів взаємовідносин редактора-видавця з поліграфістами та реалізаторами друкованих видань. Ідеться про правильний вибір поліграфічного підкрій метка, особливості відкриття в ньому замовлення на тиражування видання, знання вимог друкарів до підготовки оригінал-макетів, а також знання мережі дистрибуції, складових системи продажу та розповсюдження друкованих видань у ринкових умовах. Набуття навичок щодо методик складання різних видів договорів у видавничій справі та кошторису майбутнього видання також входить до завдань цього блока.
4. Законодавство України про видавничу справу
Становлення, після розпаду Радянського Союзу, України як самостійної держави спонукало до необхідності формування за короткий проміжок часу цілковито нової за концептуальністю і змістовим наповненням законодавчої бази у різних сферах суспільно-політичного й економічного життя. Ставши членом Ради Європи, Україна взяла на себе зобов'язання максимально наблизити своє законодавство до європейських стандартів.
Щодо видавничої сфери, то із входженням на ринкові засади розвитку різко змінювався не лише її політичний та фінансовий, а й правовий статус. Ставши одним із предметів купівлі-продажу на ринку, друкована продукція зберегла за собою особливе духовне, естетичне, виховне значення для суспільства. Суспільство ж покликане було не лише підтвердити це особливе значення, а й обумовити його реальне наповнення в певному законодавчому полі. Формування такого законодавчого поля в Україні нині вже закінчилося, хоча на часі постало його удосконалення.
Законодавчу систему України з видавничої справи складає низка законів, кодексів та урядових постанов. Редактор-видавець зобов'язаний не лише досконало засвоїти їх, а й ретельно стежити за змінами й доповненнями, які періодично приймаються на парламентському чи урядовому рівнях. Адже від цього залежатиме ефективність діяльності видавництва чи видавничого підрозділу, повнота реалізації намірів, проголошених у видавничій програмі.
Умовно українську законодавчу базу, якою регулюються відносини у сфері видавничої справи, можна поділити на дві групи:
До першої групи відносяться:
а) Конституція України;
б) Закони України:
"Про видавничу справу";
"Про авторське право і суміжні права";
"Про обов'язковий примірник документів";
"Про інформацію";
"Про державну таємницю";
"Про підприємництво";
"Про підприємства в Україні";
в) Постанови Кабінету Міністрів України:
"Про державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції";
"Про порядок доставления обов'язкових примірників документів";
"Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права та суміжних прав".
До другої групи відносяться:
а) Закони України:
"Про об'єднання громадян";
"Про свободу совісті та релігійні організації";
"Про захист суспільної моралі";
"Про рекламу";
"Про бібліотеки і бібліотечну справу".
б) Кодекси України:
"Господарський кодекс України";
"Кримінальний кодекс України";
"Про адміністративні правопорушення";
в) Постанови Кабінету Міністрів України:
• "Про затвердження порядку ведення обліку отриманих валових доходів і валових витрат під час провадження видавничої діяльності, виготовлення і розповсюдження книжкової продукції".
Коротко зупинимося на змістовому наповненні деяких із цих документів.
Конституція України
(Першодрук документа — Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1996. — № 30)
Конституція України визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади, виборчої системи, права та обов'язки громадян. Це є головний документ країни, основа творення всього її законодавства.
Кілька статей цього документа мають безпосереднє відношення до видавничої діяльності. Це зокрема стаття 10, згідно з якою державною мовою в Україні є українська мова. У цьому контексті видавцеві потрібно знати офіційне тлумачення положень цієї статті, яке викладене в рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року і яке є обов'язковим для виконання на всій території держави.
Наводимо витяг з цього рішення Конституційного Суду, яке отримало назву "Справа про застосування української мови":
"Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом для спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України)".
Статтею 34 Конституція України гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Таким чином, згідно з цією нормою, кожен громадянин України має право займатися видавничою діяльністю. Однак слід пам'ятати й про те, що здійснення цих прав може бути обмежене законом. Існує кілька чинників для таких обмежень: з метою запобігання заворушенням чи злочинам; для охорони здоров'я населення; для захисту репутації або прав інших людей; для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно чи для підтримки авторитету (неупередженості) правосуддя.
Одержавши права продукувати й поширювати створені кимсь тексти, видавець, однак, має пам'ятати й про свої обов'язки та відповідальність перед власниками таких текстів, про міру редакторського втручання, про виплату авторської винагороди. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів. Таким чином, автор, як учасник редакційно-видавничого процесу, має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності й ніхто з працівників видавництва не може використовувати або поширювати їх без його згоди.
Закон України
"Про видавничу справу"
(Першодрук документа — ВВР. —-1997. — № 32)
Цей документ має стати настільною книгою початкуючого видавця та редактора, оскільки в ньому визначені загальні засади щодо організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин учасників триєдиної складової ви-давничо-поліграфічного комплексу: видавців, друкарів, розповсюджувачів.
Закон складається із шести розділів. У першому ("Загальні положення") подані визначення термінів, окреслено мсту видавничої справи, державну політику у цій сфері. Окремими розділами виділено міжнародне співробітництво суб'єктів видавничої діяльності (розділ III) та припинення діяльності і відповідальність видавця (розділ IV). Принциповими у четвертому розділі є два моменти:
а) суб'єкт видавничої справи вважається таким, що припинив свою діяльність, з моменту виключення його з Державного реєстру;
б) міра відповідальності видавця виписана законодавством у кількох площинах: адміністративній, цивільно-правовій та кримінальній.
Особливу увагу початкуючому видавцеві слід звернути на другий розділ Закону — "Організація і здійснення видавничої справи". Тут зокрема варто детально засвоїти права та обов'язки замовника, видавця, виготовлювача та розповсюджувача видавничої продукції, розібратися в суб'єктах і об'єктах видавничої справи.
Окремою статтею в цьому розділі Закону прописана вимога до видавця щодо необхідності зазначення в кожному примірнику видання вихідних відомостей, елементами яких є: відомості про авторів та інших осіб, які брали участь у створенні видання; назва; надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані; випускні дані, класифікаційні індекси, міжнародні стандартні номери, знак охорони авторського права. Крім того, Закон вимагає аби всі книжкові видання в Україні, незалежно від мови основного тексту, мали обов'язкову анотацію та вихідні бібліографічні відомості державною мовою. Винятком можуть бути тільки видання іноземними мовами, призначені для розповсюдження за кордоном або серед іноземців.
Важливими в цьому розділі є статті про державний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції та про обов'язкові примірники видань. Оскільки порядок застосування цих статей уже регламентований окремими підзаконними нормативними актами, про це йтиметься нижче при розгляді таких актів.
У контексті проголошених Україною намірів увійти до Європейського Союзу на правах рівноправного члена варто зазначити, що окремі положення українського Закону "Про видавничу справу" не лише суперечать загальним міжнародним тенденціям у галузі видавничого законодавства, а й мають у собі зайві елементи регламентації та контролю, властиві тоталітарному суспільству. Так, фахівці Центру розвитку видавничої справи при Інституті "Відкрите суспільство" (Будапешт, Угорщина), які систематично проводять моніторинг змін чинного законодавства щодо видавничої справи у 19-ти країнах Східної Європи та Середньої Азії, звертають увагу на дві принципові вади українського Закону:
Незважаючи на ці та інші вади головного видавничого закону, видавець все ж має пам'ятати, що до прийняття відповідних змін і уточнень (а це регулярно відбувається в нашому законотворчому процесі за безпосередньої ініціативи та участі фахівців і практиків галузі) слід беззастережно дотримуватися всіх положень чинного Закону.
Закон України
"Про авторське право і суміжні права"
(Першодрук документа — ВВР. — 1994. — № 13. Нова редакція Закону від 22.05.2003 р.)
Нерідко досконалим вивченням цього Закону легковажать і автори, і видавничі працівники. У результаті перші ризикують бути ошукані співавторами чи видавцями, а останні — наразитися на неприємності неминучих судових позовів власників авторських прав, їхніх спадкоємців чи інших суб'єктів авторського права.
Важливо звернути увагу на принципові зміни й доповнення, які сталися в Законі з прийняттям його у новій редакції 2003 року. Необхідність розробки нової редакції цього Закону викликана змінами в житті країни, в міжнародній системі авторського права та суміжних прав. З-поміж унесених змін варто виділити такі:
Особливо уважним слід бути видавцеві під час укладання угод з авторами, а також у випадках вільного використання чи відтворення творів, хоча й із зазначенням імені автора. Про тонкощі таких справ також ідеться в окремих статтях Закону.
Закон України
"Про обов'язковий примірник документів"
(Першодрук документа — ВВР. — 1999. — № 22-23. Зміни внесені законом від 17.01.2002 р. № 2953. — ВВР. — 2002. — № 17)
Обов'язковий примірник документа — це примірник різних видів тиражованих видань, який передає його виробник на безоплатній або платній основі юридичним особам, визначеним законодавством тієї чи іншої країни.
Така своєрідна "зобов'язалівка" для видавця виникла в Європі ще від початку винаходу Йоганном Гутенбергом друкарського верстата й повсюдно стверджувалася вже у XIX столітті — із стрімким розвитком друкарської галузі. Доставляти перші примірники кожного друкованого видання видавця змушувала спершу церковна, а згодом — світська влади. Мета була одна — не допустити появи в світ друків, які суперечили церковним канонам чи законам (або устоям), виробленим державою. Згодом ці функції перебрали на себе різноманітні цензурні відомства. Із розвитком демократичних інституцій у Європі та розширенням мережі публічних бібліотек призначення обов'язкового примірника дещо змінилося.
Новітній український Закон про обов'язковий примірник документа, як і подібні закони в інших країнах світу, не передбачає нині цензурних функцій, а виконує такі три основні завдання:
визначення загальних принципів державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов'язковим примірником документів;
регулювання інформаційних відносин, пов'язаних із функціонуванням системи обов'язкового примірника документів;
встановлення обов'язків і прав виробників та одержувачів документів.
Суть обов'язків видавця (поліграфіста), згідно з вимогами цього Закону, зводиться до того, що він за свій кошт повинен доставляти відповідним одержувачам безоплатні обов'язкові примірники щойно випущених у світ своїх видань. До обов'язкових примірників видань належать:
усі текстові, нотні, картографічні та образотворчі видання;
усі електронні видання;
усі нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;
усі патентні документи.
Перелік одержувачів обов'язкових примірників документів і порядок доставки встановлюється окремими підзаконними актами. У нашому випадку — Постановою Кабінету Міністрів України. Від початку третього тисячоліття чинною для українських видавців є Постанова Кабінету Міністрів України № 608 від 10 травня 2002 року, із змінами, внесеними до попередніх постанов, — "Про порядок доставлення обов'язкових примірників документів". У "Переліку одержувачів обов'язкового безоплатного примірника видань України", що є додатком до цієї
Постанови, названо 25 адресатів. З них 10 зазначено як такі, куди потрібно доставляти "усі видання всіма мова ми, що вийшли в Україні, усі періодичні та продовжувані видання".
Видавець має знати найменування таких одержувачів: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна бібліотека ім. В. І. Вернадского (два примірники), Національна парламентська бібліотека, Книжкова палата України, Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького.
Усі інші адресати мають одержувати обов'язкові примірники за відповідними профілями. Скажімо, Державна наукова медична бібліотека — усі видання з питань медицини, охорони здоров'я та екології, Державна бібліотека для дітей — усі видання для дітей та юнацтва, в тому числі навчальні тощо.
На практиці далеко не всі видавці строго дотримуються вимог законодавства щодо обов'язкових примірників видань. Причини криються у матеріальній площині — для більшості малопотужних видавничих структур, які продукують малотиражні видання, така кількість обов'язкових примірників є фінансовим тягарем. З іншого боку, видавці мусять бути свідомі того, що хронічне недофінансування бібліотечної сфери не дає можливості окремим бібліотекам закупляти нові книги. Отож, сигнальні примірники — це чи не єдина гарантія того, що певна кількість конкретного видавничого продукту збережеться для історії і може бути доступною багатьом читачам.
Цікаво, що в різних країнах Східної Європи та Азії максимальна кількість обов'язкових примірників різна. Найбільше їх в Узбекистані (29), Болгарії (20), Польщі (17), Росії (16). Найменше — у Грузії (1), Вірменії (2), Чехії (4). У більшості країн, як і в Україні, обов'язкові примірники надсилаються до одержувачів коштом видавництв. Проте у Литві поштові витрати сплачує центральна бібліотека.
Постанова Кабінету Міністрів України від 28.09.98 р. № 1540
"Про державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції"
(Зміни внесені Постановою Кабінету Міністрів України від 16.06. 2003 р. № 905)
Відповідно до статей 12 і 14 Закону України "Про видавничу справу" Кабінет Міністрів України затвердив Положення про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції та установив реєстраційний збір за внесення суб'єкта видавничої діяльності до Держреєстру (сума збору складає 25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян).
Дія цього Положення поширюється на суб'єкти видавничої справи незалежно від форм власності та організаційно-правових форм, за винятком видавців та розповсюджувачів друкованих засобів масової інформації.
У цьому документі чітко окреслені критерії внесення суб'єктів видавничої справи до реєстру: видавці (якщо обсяг випуску видавничої продукції складає п'ять назв на рік); виготівники (якщо випуск продукції за рік складає суму понад 500 тисяч гривень); розповсюджувачі (якщо мають мережу книгорозповсюдження (магазини, кіоски, палатки, автомати, лотки тощо). Роботу цю здійснює Держкомтеле-радіо України та його відповідні підрозділи в областях.
Зазначений документ регламентує також порядок унесення суб'єктів видавничої справи до реєстру та причини відмови. Початкуючому видавцеві слід знати причини, за якими йому може бути відмовлено у внесенні до реєстру. їх усього лише кілька:
коли назва, програмні цілі, напрями діяльності суперечать чинному законодавству України;
коли заява про внесення до реєстру підписана чи подана особою, яка не має на це повноважень;
коли суб'єкт видавничої діяльності з такою назвою уже внесений до Державного реєстру;
коли заяву про внесення до Державного реєстру подано після набрання законної сили рішення суду
щодо припинення діяльності цього суб'єкта видавничої діяльності.
Кодекс України "Про адміністративні правопорушення"
(Першодрук документа — ВВР. — 1984. — № 51)
Незважаючи на застарілість цього документа, за роки української незалежності до нього внесено цілий ряд змін і доповнень, які безпосередньо стосуються відповідальності недобросовісного видавця. Скажімо, до Кодексу додана стаття (52-2) у новій редакції Закону від 5 квітня 2001 року, згідно з якою незаконне використання об'єкта права інтелектуальної власності (літературного чи художнього твору зокрема), привласнення авторства на такий об'єкт або інше умисне порушення права інтелектуальної власності, що охороняється законом, тягне за собою накладання штрафу від десяти до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції і матеріалів, які призначалися для їх виготовлення.
Ще одна нововведена стаття (186-6) стосується міри адміністративного покарання за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації. Тут зокрема йдеться про те, що виготовлення, випуск або розповсюдження продукції друкованого ЗМІ після припинення діяльності цього друкованого органу, а так само ухилення від перереєстрації у передбачених законом випадках також може дорого обійтися — розмір штрафу коливається від десяти до тридцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
Кримінальний кодекс України
(Першодрук документа — ВВР. — 2001. — № 25-26)
У реалізації своєї видавничої програми початкуючому видавцеві слід бути особливо обачним, оскільки в окремих випадках українським законодавством передбачена і кримінальна відповідальність. Що це за випадки? їх два:
порушення авторського права і суміжних прав;
виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості.
Міра покарання у цих випадках жорсткіша, ніж та, що передбачена в попередньому кодексі. Так, незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав тягнуть за собою, відповідно до статті 176, різну міру покарання (залежно від розміру матеріальної чи моральної шкоди):
штраф від 200 до 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян;
виправні роботи на термін до двох років;
позбавлення волі на термін до двох років.
За умови, що ті ж дії вчинені повторно, розмір штрафу збільшується до двох тисяч неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавленням волі до п'яти років. Ще суворіше покарання передбачено цим кодексом, коли подібні злочини вчинила службова особа з використанням службового становища.
Загрозливою є і стаття 300, за якою випадки виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства та жорстокості, караються позбавленням волі до п'яти років з позбавленням права обіймати певні редакторські посади чи займатися видавничою діяльністю.
5. Державна політика у видавничій справі
Державна політика у видавничій справі визначається Верховною Радою України і грунтується на принципах дотримання свободи у видавничій справі, протидії її монополізації, зміцнення матеріально-технічних, організаційних, правових і наукових засад видавничої справи, гарантії соціального і правового захисту її працівників.
Державна політика у видавничій справі спрямовується на підтримку розвитку національного книговидання, наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.
Державна політика підтримки культур національних меншин у видавничій справі здійснюється через відповідні органи виконавчої влади із залученням національно-культурних товариств.
Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у видавничій справі, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади у цій сфері.
Державна політика у видавничій справі може конкретизуватися і коригуватися в законах України на основі вивчення ринку видавничої продукції, аналізу потреб, попиту і пропозицій з урахуванням державної статистики друку.
Держава надає пріоритети щодо випуску суспільно необхідних видань з метою забезпечення функціонування органів законодавчої, виконавчої та судової влади, охорони здоров’я, науки, освіти, культури, соціального захисту населення за державними тематичними програмами і на засадах державного замовлення.
Державна політика у видавничій справі відповідно до поставленої мети здійснюється також шляхом податкового, митного, валютного та інших видів регулювання.
6. Мова у видавничій справі
У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України “Про мови в Україні” та інших законодавчих актів України.
Уся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації, видається державною мовою.
Держава заохочує підготовку, виготовлення і розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні.
Дотримання державної мовної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади.
7. Основні тенденції видавничого бізнесу в сучасній Україні
На межі 80—90-х років XX ст. Україна мала високо-розвинуту видавничу сферу. За даними Книжкової палати України, у 1988—1989 pp. було надруковано понад 189 млн. 505 тис. примірників видань (3,7 книжки на одну особу), функціонувало 4 тис. книгарень; вітчизняна поліграфічна індустрія виконувала замовлення з виготовлення книг видавництв інших республік СРСР; високою була загальна культура видань.
Різко погіршилася ситуація в середині 90-х років минулого століття, що було спричинено проблемами переходу від директивної до ринкової економіки, соціально-економічною кризою, недостатньою увагою держави до видавничої справи, некваліфікованим управлінням нею, спрямованими на шкоду вітчизняній книжці сторонніми втручаннями в галузь (лобіюванням інтересів російських видавництв). Наслідком цього стали розвал системи книгорозповсюдження, деградація видавничого і поліграфічного сегментів галузі, втрата книгою своїх позицій у духовному житті суспільства. Із цих причин в окремі роки виходило друком менше однієї книжки з розрахунку на одну особу (1999 р. — 0,40). Дещо поліпшилася ситуація останнім часом, за винятком 2003 р. (табл. 1.1).
Таблиця 1.1 Динаміка книговидання в Україні
|
Рік |
Кількість назв книг і брошур |
Тираж, тис. пр. |
Кількість прим, на одного жителя в Україні |
|
1 |
2 |
3 |
4 |
|
1928 |
5920 |
37 124 |
1,2 |
|
1929 |
7733 |
63 128 |
2,0 |
|
1930 |
9547 |
131 004 |
3,8 |
|
1931 |
8669 |
129 886 |
3,8 |
|
1940 |
4836 |
51 370 |
1,2 |
|
1950 |
4136 |
77 649 |
2,1 |
|
1960 |
7889 |
113 109 |
2,6 |
|
1966 |
7486 |
115 712 |
2,4 |
|
1970 |
8133 |
121 506 |
2,6 |
|
1976 |
9110 |
159 368 |
3,2 |
|
1980 |
9061 |
145 094 |
2,9 |
|
1989 |
8449 |
189 505,5 |
3,7 |
|
1990 |
7046 |
170 476 |
3,3 |
|
1991 |
5855 |
136 415,9 |
2,6 |
|
1992 |
4410 |
128 470,7 |
2,5 |
|
1993 |
5002 |
87 576,0 |
1,7 |
|
1994 |
4752 |
52 161,0 |
1,0 |
|
1995 |
6109 |
68 156,0 |
1,3 |
|
1996 |
6074 |
51 777,1 |
1,0 |
|
1997 |
7004 |
55 841,2 |
ІД |
|
1998 |
7065 |
44 150,0 |
0,9 |
|
1999 |
6282 |
21 985,6 |
0,4 |
|
2000 |
7749 |
43 562,9 |
0,9 |
|
2001 |
10 614 |
50 324,5 |
1,0 |
|
2002 |
12 444 |
47 862,9 |
1,0 |
|
2003 |
13 770 |
39 413,8 |
0,8 |
|
2004 |
14 790 |
52 804,7 |
1,1 |
|
2005 |
15 720 |
54 059,0 |
1,2 |
|
2006 |
15 867 |
54 209,6 |
1,2 |
|
2007 |
17 987 |
56 111,7 |
1,2 |
У 2008 p. передбачено випуск понад 20 000 назв видань, зменшення загальних тиражів і, відповідно, кількості примірників книг на одного громадянина.
У видавничій справі зайнято більше 3 тис. видавців, виготівників та розповсюджувачів, з яких 85% — юридичні особи, 31% — суб'єкти лише видавничої діяльності. Більшість із них — недержавної форми власності.
Деяка активізація галузі не дала змоги подолати її суттєвого відставання від провідних країн: в Іспанії, наприклад, видається з розрахунку на одного мешканця 8 книг, у Росії — 4,5, Італії — 4,4, Білорусі — 4,1, СІЛА — 2,4 книги. Оптимальний культурний розвиток суспільства, як стверджують фахівці, можливий за \ мови випуску 3—6 книг на одного громадянина. Відстає Україна (у 4—5 разів) і за випуском кількості назв на 100 тис. мешканців (прийнятним вважається 80— 100 назв; в Україні — 25). Оскільки ємність вітчизняного книжкового ринку залишається великою (за різними оцінками: 300—450 млн доларів США за роздрібними цінами), дефіцит товарної пропозиції заповнюють російські видавництва (на одну випущену книгу в Україні ввозять приблизно 6 книг), найбільші з яких успішно розвивають тут свої розповсюджувальні мережі.
Втрату вітчизняними суб'єктами видавничої справи національного книжкового ринку спричинили:
економічна криза, труднощі трансформації соціально-економічної системи, наслідками яких були відчутне зменшення доходів населення, переорієнтація його уваги на забезпечення першочергових соціальних потреб;
діловий консерватизм, неспроможність ще потужних тоді державних видавництв, які мали висококваліфіковані кадри, розвинуту матеріальну базу, систему ділових відносин, оволодіти ринковими методами господарювання, відстояти в конкурентній боротьбі свої позиції, переорієнтуватися на нові сегменти ринку. Багато їх деградувало, втратило свій потенціал;
низький рівень фахових знань, примітивна ділова культура новостворених видавництв, значна кількість яких, не витримавши випробувань, зникла з видавничого простору;
тотальне руйнування систем книгорозповсюдження («Укркнига», «Академкнига», «Військова книга», книжковий сектор «Укоопспілки»); перепрофілювання, загарбання книжкових магазинів, постійні намагання позбавити приміщень тих, що вціліли. Унаслідок цього в Україні на одну книгарню припадає 117 тис. жителів (сумарна кількість видань зменшилася у 3,5 раза, кількість книгарень — у 10 разів); тим часом у Росії одна книгарня на 75 тис. осіб, Франції — 20 тис, ФРН — 10,5 тис, Польщі і Данії— 12 тис, Норвегії — 10,5 тис, Нідерландах — 10 тис, Фінляндії — 7 тис, Австрії — 4 тис. Наслідком цього є «ефект горловини пляшки» (Я. Владарчик): затовареність видавництв через радикальне скорочення торговельних площ;
потужна експансія на вітчизняний книжковий ринок російських видавництв, які скористалися підтримкою деяких українських політиків і звичкою значної кількості населення України читати російською мовою. Маючи значно нижчу, ніж в Україні, собівартість книги, що було наслідком податкових пільг, дешевшої сировини, в кілька разів більшого масштабу ринку, вони отримували широкі можливості для розвитку своєї справи й інституційного розвитку галузі, опанування сучасними технологіями і стратегіями виходу на зарубіжні ринки, формування розповсюджу-вальних систем, перетворення видавничої сфери на суттєвий чинник економічного і духовного життя;
несформованість цілісної далекосяжної державної політики у видавничій сфері, результатом чого є утвердження в ній нездорової конкуренції, деградація її потенціалу. Без належної уваги до інституційованих питань всі інші дії, в т. ч. податкові пільги, здатні лише продовжити стагнацію галузі (видавнича сфера у кілька разів відстає за темпами розвитку від тенденцій національної економіки), однак неспроможні забезпечити становлення її як потужної індустрії;
інтелектуальний, технологічний консерватизм, низький рівень маркетингової культури, конкурентної поведінки, партнерської відповідальності суб'єктів галузі, через що не вдалося ефективно протистояти кризовим явищам, виробити й реалізувати ефективні стратегії розвитку, сформувати адекватний сучасним тенденціям стиль діяльності.
Неувага до інституційного розвитку не дає змоги видавничій галузі стати самодостатнім елементом національної економічної системи, робить її надмірно залежною від внутрішніх (політичних — ставлення влади) і зовнішніх (поставки техніки, матеріалів тощо) чинників. Із цих та багатьох інших причин провідним гравцем на українському книжковому ринку є російський видавець.
У розумінні природи і причин такої ситуації цілком можуть прислужиться слова М. Хвильового, який «слабкість української позиції» на вітчизняному книжковому ринку вбачав у рабській природі української інтелігенції, яка, обожнюючи «північну культуру», не давала змоги «Україні виявляти свій геній».
Симптоми деякого оздоровлення ситуації намітилися в останні роки: суттєво збільшився асортимент видань (із 7749 у 2000 р. до 17 987 у 2007 p.); українські. і видавці поступово освоюють сучасні методи і форми ділової поведінки в конкурентному середовищі (книжкові клуби, торгівля за каталогами, інтернет-торгівля); з'являються на ринку вдало задумані видавництва і видавничі проекти; активно залучаються у поствидавничий процес (промоція) автори видань; зароджуються різноманітні ініціативи щодо пропаганди української книги (виставки, конкурси, рейтинги) і читання, формування книгоцентричної свідомості людей, нарощення інтелектуального потенціалу нації («Книгоманія»); .Уявляється обережний інтерес до книжкової справи у вітчизняного та іноземного капіталу тощо.
Однак радикального поліпшення справ не відбулося, що можна вважати наслідком дії кількох чинників:
4. Диспропорції між цінами ресурсів, цінами видань і купівельною спроможністю потенційних споживачів, що суттєво обмежує інвестиційні можливості, капіталізацію галузі, залучення до роботи в ній висококваліфікованих фахівців.
Українська видавнича справа майже непомітна у світовому просторі, не впливає на процеси в ньому. Зі значними труднощами і дуже рідко пробиває собі дорогу в світ українська книга, і то здебільшого завдяки старанням авторів (А. Курков, Ю. Андрухович, О. Забужко, С. і і М. Дяченки та ін.).
Для подолання такого становища необхідні: системна політика держави, спрямована на розвиток галузі, а не на підтримку книги чи видавництв; оздоровлення конкурентного середовища; опанування суб'єктами видавничого бізнесу ефективними маркетинговими стратегіями; консолідація їхніх зусиль у відстоюванні галузевих інтересів, дотримання цивілізованих правил ділової поведінки на ринку. Українська видавнича справа стане по-справжньому конкурентоспроможною за умови утвердження в ній здорової конкуренції.