Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Політична ситуація в Україні: спроба критичного осмислення
Євген Ланюк
30.12.10
В насичену новинами та подіями сучасну епоху її критична рефлексія стає дедалі складнішою. Не лише тому, що ми живемо, як стверджував Ж. Бодріяр, «в епоху відео», «переповнену знаками та симулякрами», що кружляють ефіром та вже «нічого не виражають», але, мабуть, і тому, що свідомість сучасної людини – і українця зокрема – наскрізь пронизана ідеологією та міфами, що дозволяє їй бачити та інтерпретувати світ винятково у чорно-білих кольорах. Чому? Мабуть, тому, що передбаченого Ф. Фукуямою та іншими ліберальними апологетами на початку 1990-х років демократичного чуда так і не сталося: світ і надалі залишився поділеним, вбогим та голодним. На Балканах, в Африці та в пострадянських країнах за останні два десятиліття відбулися небачені за жорстокістю міжетнічні конфлікти, наслідки яких відчувається дотепер, світ сколихнувся від терористичних атак 11 вересня 2001 року, а надії на ліберальний рай кінця 1980-х розвіялись як дим, коли у більшості пострадянських держав до влади прийшли неефективні, криміналізовані та корумповані уряди. За таких умов логічним стає пошук «винних», звернення передусім не до демократичних, а до націоналістичних та релігійно-фундаменталістських доктрин, які пропонують альтернативні шляхи розв’язання болючих суспільних проблем, а також зрозуміле прагнення бачити при владі «сильну руку», яка б узяла ситуацію під контроль та розрубала б гордіїв вузол, який демократи ось уже два десятиліття марно намагаються розв’язати. Світ перебуває нині в стані невизначеності: для «третьої хвилі» демократії (за С. Гантінгтоном), схоже, наступила фаза відпливу. Зараз ми можемо спостерігати безпрецедентне згортання демократичних інститутів. У Росії, Білорусі, Казахстані та в інших пострадянських республіках утвердилась специфічна форма авторитаризму, яка зберігає демократичний фасад, що на практиці вже нічого не означає. В США, Європі та Ізраїлі можна бачити значне згортання демократичних свобод під приводом боротьби з тероризмом. В Африці та більшій частині Азії «зашкалюють» соціально-економічні проблеми (голод, СНІД та перенаселення), що передбачають радикальних дій для їх подолання, а в «нових індустріальних державах» (Китай, Тайвань, Сінгапур та Південна Корея), схоже, утвердився несумісний з демократією гібрид авторитарної влади та ринкової економіки. Якщо світовий процес де-демократизації є об’єктивним явищем, то чи є з нього винятком Україна? Чи реалії української політики дублюють цей процес, чи, можливо, становлять з нього щасливий виняток? Щоб відповісти на це питання, необхідно звернутися до аналізу поточної політичної ситуації в нашій державі.
Трактуючи цю ситуацію в світлі проблеми демократизації (таким є методологічний підхід цієї статті), за відправну точку аналізу слід взяти модель, яка її безпосередньо ілюструє. Таким є підхід Ф. Фукуями, який запропонував аналізувати функціонування демократії на чотирьох взаємопов’язаних рівнях, які доповнюють та детермінують один одного. Це – рівні ідеології, інституцій, громадянського суспільства та культури. Під рівнем ідеології філософ розуміє «рівень нормативних переконань у правильності чи хибності демократичних інституцій і ринкових структур, що їх підтримують», під інституціями – «конституції, правові та ринкові структури»; громадянське суспільство – це «царина стихійно утворених соціальних структур, відокремлених від держави, які є підґрунтям демократичних політичних інституцій», культура ж – це «найглибший рівень, який включає такі явища, як родина, релігія, моральні цінності, етнічна свідомість, громадянськість та історичні традиції»1. Вказані рівні існують у вигляді піраміди: в її основі якої лежить культура (рівень, який найповільніше піддається перетворенням), а верхівку формує ідеологія, що може змінюватися буквально від виборів до виборів. Разом з тим, існує і зворотня залежність цих рівнів зверху донизу. Простежуючи зріз кожного з них, ми зможемо одержати цілісну картину політичної ситуації в Україні. Наприкінці повинна бути дана також її характеристика у більш тривалій історичній перспективі, яка дозволяє порівняти досвід нашої держави з досвідом інших держав, які пройшли власний переходу до демократії.
Рівень ідеології (суспільних переконань у легітимності демократії та демократичних цінностей, що втілюються у політичних програмах тих чи інших політичних сил) є найбільш явною стороною її буття, що конституює її зовнішній аспект. Однак, саме на цьому рівні відбулися зміни, які можна вважати тривожними. Результати місцевих виборів 31 жовтня 2010 року засвідчили, з одного боку, значну поразку поміркованих сил національно-демократичного спрямування на чолі із «Батьківщиною» та, з іншого, відчутну перемогу радикалів в окремих регіонах України – праворадикальної «Свободи» у Галичині, а також ліворадикальних «Родины» в Одеській та КПУ в Луганській областях. Радикалізація виборчих симпатій у цих регіонах свідчить про розчарування виборців у політиці більш поміркованих політичних сил «помаранчевого» та «біло-блакитного» таборів, пошук крайніх моделей розв’язання наболілих суспільних проблем, а також ностальгію за тоталітарним минулим. Слід при цьому підкреслити, що зміна у політичних цінностях відбулася у бік їх радикального забарвлення. Перемога ВО «Свободи» на виборах в Галичині свідчить про перехід галицького електорату від загальнодемократичних засад «народних рухів» початку 1990-х, коли Галичина була «українським П’ємонтом», до шовіністичних світоглядних позицій Д. Донцова та радикальної ОУН зразка 1930-х років, які надають їй право претендувати хіба на роль українського Ольстера чи країни Басків. Тією ж мірою високий результат одеської «Родины» та луганських комуністів засвідчує не стільки тугу за радянським минулим часів «розвиненого соціалізму», скільки утвердження у цих регіонах світогляду неосталінізму, підсиленого мотивами панславізму та релігійного фанатизму. Проблема, відтак, полягає в тому, що суспільство стає все більш розколотим, а менталітет радикалів характеризує дедалі ширші суспільні верстви.
Результати місцевих виборів ілюструють також поразку тих політичних сил, які йшли на вибори під проєвропейськими та національно-демократичними лозунгами. За даними екзит-полу, проведеного компанією GFK-Україна у день голосування, загальноукраїнський результат «Батьківщини» склав 13%, «Нашої України» - 2,3%, що є найнижчим рівнем підтримки цих сил з часів Майдану 2004 року. Такий результат свідчить як про розчарування українців тривалим перебуванням «помаранчевих» сил у владі, так і про їх невдалу опозиційну діяльність, в рамках якої вони довели свою неспроможність до консолідації та спільної діяльності2. Особливо впадає в очі рекордно низька для України явка виборців, яка становила лише 48,2%. Окремі представники правлячої в Україні політичної сили заявили, що такий результат цілком відповідає середньостатистичним європейським показникам, проте існує суттєва різниця між політичним абсентеїзмом, зумовленим високою ефективністю політичних інститутів, та абсентеїзмом, що викликаний розчаруванням та недовірою до ключових політичних сил.
Підтримка «Партії регіонів» склала близько 36%. Цей результат, хоч і засвідчив значний відрив від її найближчого конкурента – «Батьківщини», проте виявився значно меншим від сподіваного. Крім того, «Партія регіонів» наштовхнулась на значний спротив у традиційно лояльних до себе регіонах. Це яскраво продемонстрували вибори міських голів Одеси та Харкова, де провладні кандидати перемогли своїх опозиційних суперників лише з мінімальним відривом. Формування подібних вогнищ опозиції на сході України можна розглядати як відповідь на прагнення «біло-блакитної» партії до концентрації влади, нехтуючи при цьому законом та правами людини.
Вибори до місцевих рад 2010 року загалом продемонстрували, що в ідеологічних поглядах українського суспільства утворився своєрідний демократичний «вакуум». Здобули перемогу ті політичні сили, які не позиціонують себе з точки зору демократичних орієнтацій («Партія регіонів» - де-факто, а ВО «Свобода» та КПУ – як де-факто, так і де-юре), а ті, що позиціонують, значно втратили у рейтингу своєї підтримки.
Про що свідчать ці факти? Американський вчений Д. Растоу назвав три ключові передумови, за наявності яких демократія стає можливою, – широкий суспільний консенсус щодо цінностей, наявність політичного конфлікту та вибір демократичних процедур для його ефективного розв’язання. В Україні, схоже, присутня лише друга з цих передумов – конфлікт, який набирає дедалі інтенсивніших обертів3. Всеукраїнський референдум двадцять років тому продемонстрував бажання українського народу жити у суверенній та демократичній державі. Помаранчевий майдан через тринадцять років підтвердив це прагнення. На жаль, величезний потенціал довіри, який сформували ці історичні події, на сьогоднішній день, схоже, безнадійно розтрачено.
Підсумовуючи, ствердимо, що до демократії не меншою мірою, ніж до нації, можна застосувати слова Ернеста Ренана про «щоденний плебісцит». Вона має безліч ідеологічних противників та повинна постійно доказувати свою перевагу та легітимність у боротьбі з ними. Ми не маємо права казати, що ця боротьба програна, але важливий рубіж у ній, безумовно, втрачено.
Те, що відбувається на рівні ідеології, тісно пов’язано з тим, що має місце на рівні інституцій. Розглянемо діяльність нинішньої влади, починаючи від дня інавгурації В. Януковича. Вона свідчить про її наполегливе та цілеспрямоване прагнення сконцентрувати в своїх руках максимум ресурсів та повноважень на всіх адміністративних рівнях - всупереч закону та завдяки безкомпромісному використанню брудних технологій. Як пише Микола Рябчук, «Кроком за кроком, з делікатною наполегливістю ракової пухлини, Януковичеві прибічники опанували парламент, конституційний суд, місцеві адміністрації, центральну виборчу комісію, змінили закон про вибори – максимально достосувавши його до своїх потреб, взяли під контроль суди – зокрема адміністративні, на які, між іншим, покладено розв’язання виборчих спорів, поставили безвідмовних і безпринципних циніків на чолі силових відомств та державних мас-медій, обсадили, зрештою, «своїми» людьми територіальні й дільничі виборчі комісії, використовуючи давно випробувані методи підкупу, залякування та шантажу»4. При цьому концентрацію влади супроводжують усі форми правового свавілля – від силового розгону мирних мітингів (останній такий факт відбувся 3 грудня на Майдані Незалежності) до переслідування студентів та громадських активістів (згадаймо арешт СБУ історика, директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів Р. Забілого). Факт нехтування правом знайшов своє яскраве відображення і в рішенні Конституційного Суду від 1 жовтня 2010 року про відміну політичної реформи, адже в практиці жодної країни світу, яка претендує на статус правової, немає випадків, щоб суд скасовував закони, якими сам повинен керуватися!
Вибори до місцевих органів влади, які нещодавно відбулися, продемонстрували увесь масштаб владного цинізму. Впадає в око перенесення дати виборів – з травня та жовтень, - а також спішне прийняття Закону «Про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних та міських голів», який істотно модифікував виборче законодавство на користь правлячої сили. Крім того, напередодні голосування в декількох областях були створені фальшиві осередки - «клони» - опозиційних партій, яким суд заборонив брати участь у виборах лише за ніч до проведення виборів.
Реалії української політичної ситуації на рівні інституцій свідчать про утвердження в нашій державі моделі «керованої демократії» російсько-білоруського зразка. Схоже, що саме до такого ідеалу прагнуть правлячі в ній сили, які навіть не намагаються якось легітимізувати свої дії в очах суспільства та світової спільноти. Характеризуючи політичний режим, що формується в Україні, М. Рябчук використав термін «неконсолідований авторитаризм», інтерпретуючи таким чином термін Т. Карозерса «dominant power politics» (політика домінантної влади). Країни, в яких наявний цей режим мають деякі основоположні ознаки демократії: обмежений, проте реальний, політичний простір та певну змагальність між супротивними силами. Водночас, домінуюча політична партія не дає жодних підстав для зміни влади в найближчому майбутньому, суддівство повністю підконтрольне владі, а вибори, як правило, сфальсифіковані (хоча й не тотально). Маятник української політики, на думку М. Рябчука, гойднувся від «неконсолідованої демократії» часів В. Ющенка до «неконсолідованого авторитаризму», який активно формується тепер. При цьому слід взяти до уваги, що прикметною рисою режимів, які існують зараз в Росії та державах Середньої Азії, є високі доходи від експорту нафти і газу. Це певною мірою дозволяє їм маскувати свої хиби –корумпованість та крайню неефективність. Україну ж, де таких можливостей немає, не дай Боже, може спіткати доля Киргизстану, де нещодавня зміна правлячого режиму відбулась за силовим сценарієм, який спричинився до десятків людських жертв.
Загалом, на наш погляд, політичну ситуацію в Україні можна розглядати в площині загальної кризи демократії на пострадянському просторі. Після короткої фази демократизації (чи квазідемократизації), що тривала на початку 1990-х та асоціювалася з іменами Л. Кравчука в Україні та Б. Єльцина в Росії, наступила доволі стабільна фаза консолідації авторитарних тенденцій, пов’язаних з правлінням Л. Кучми та тандему В. Путіна - Д. Медвєдєва. В нашій державі ця фаза на п’ять років була перервана Помаранчевою революцією, що привела до влади неефективну, проте лояльну до основних громадянських свобод, еліту. «Ковток свободи», проте, став радше виключенням з загального правила. Принцип верховенства права та його тверді інституційні гарантії так і не утвердилися, а дії теперішньої влади загалом вписуються в універсальну логіку розвитку політичного процесу на теренах колишнього СРСР, з якої випадає хіба Прибалтика та, можливо, Грузія. Існує, відтак, велика ймовірність того, що результати майбутніх президентських та парламентських виборів знову будуть сфальсифіковані - подібно до того, як були сфальсифікованими вибори Президента у 2004 році. Проте дуже суперечливим виглядає питання, наскільки реальною є ймовірність, що для захисту свого волевиявлення в Україні збереться новий Майдан.
Наступний рівень, який виділяє Ф. Фукуяма, - це рівень громадянського суспільства, під яким слід розуміти царину незалежних від держави громадських організацій. Про вагомість громадянського суспільства для утвердження та стабільного функціонування демократії можна говорити багато. Як стверджує А. Карась, «Здійснення громадянського суспільства у західній цивілізації є невід’ємною складовою забезпечення добробуту людини і високого стандарту життя»5. На жаль, слабкість цієї структури в Україні є очевидною. На думку професора Є. Бистрицького, із 38 тисяч зареєстрованих в Україні громадських організацій лише 2,5 тисячі є суспільно активними, а не створеними політиками чи владою «під себе»6. Однак, громадянське суспільство, окрім суто інституційного, має і дещо інший вимір. Це – імпульси, що виникають в суспільстві у відповідь на дії влади та виступають чинником її перетворення «знизу». Передумовою цих імпульсів є відчуження влади та суспільства, коли їх метою стає перетворення політичної системи, не чекаючи дій влади, а дуже часто і всупереч їм. Саме таким чином діяли польська «Солідарність» та литовський «Саюдіс». Важливою передумовою успіху громадянських ініціатив є наявність відданої та кваліфікованої еліти, здатної очолити суспільні рухи та спрямувати їх у конструктивне русло. Без подібної еліти вони ніколи не вийдуть за рамки епізодичних спалахів «народного гніву», здатних хіба що до деструкції політичного режиму без творення якої-небудь йому альтернативи.
Що ми можемо бачити тепер в Україні? У відповідь на спробу влади запровадити Податковий кодекс, який вигідний лише великому бізнесу та фактично руйнує малий і середній, вийшли на вулиці тисячі підприємців з усіх регіонів України. Серед гасел, які скандували демонстранти, були і політичні вимоги щодо відставки уряду М. Азарова та проведення дострокових виборів до Верховної Ради. Голос підприємців, проте, так і не був почутий, Податковий кодекс (після президентського вето) був прийнятий з незначними поправками, а палаткове містечко на Майдані Незалежності було знесене у ніч на 3 грудня під приводом підготовки до зимових свят. Є інформація, що готуються нові акції протесту, що свідчить про те, що остаточної крапки в податковій епопеї так і не було поставлено.
Виступи проти кодексу продемонстрували три речі: те, що влада абсолютно не дослухається до голосу суспільства; те, що потенціал суспільної взаємодії в Україні існує та набирає обертів та те, що в Україні поки ще відсутня еліта, здатна сконцентрувати в собі потенціал загальнонаціональної довіри7. «Податковий майдан» не лише об’єднав підприємців з усіх регіонів України, ілюструючи об’єктивну єдність українського суспільства, але й спромігся зібрати під своїми нейтральними прапорами більше значно людей, ніж будь-яка опозиційна партія на даний момент могла б мріяти. Це означає, що ідеологічно нейтральні, «насушні» проблеми суспільства важать набагато більше, ніж етнокультурні суперечності, які спалахують щораз перед черговими виборами.
Взаємовідносини в трикутнику «ідеологія-інституції-громадянське суспільство», таким чином, можна підсумувати наступним чином. Політичні сили, що перебувають нині при владі в Україні (інституції) зацікавлені в слабкому та роз’єднаному громадянському суспільстві, яким легко маніпулювати. Для цього систематично ведеться апеляція до ідеологічних тем, які розколюють суспільство, що знаходить свій вияв у сумнозвісній електоральній карті України (ідеологія), поділеній надвоє. Насправді ж нещодавній «податковий майдан» продемонстрував об’єктивну єдність суспільства. Події листопада-грудня цього року вкотре засвідчили, що жителі як Сходу, так і Заходу країни зацікавлені у стабільній, економічно розвинутій державі, яка б могла створити умови для прояву власної ініціативи та забезпечити достойний рівень життя кожному. Окрім цього, ці події можна розглядати ще й наступному світлі: після Помаранчевої революції в свідомість українського суспільства поступово входить те, що свої права та законні інтереси можна відстоювати саме в такий спосіб - на майданах, - змушуючи владу дослухатися до свого голосу. Рівень громадянського суспільства є глибшим та вагомішим за рівень інституцій та ідеології, які піддаються маніпуляціям та швидким змінам, однак саме на ньому протягом кількох останніх років відбулися вагомі зрушення в позитивний бік.
На сьогоднішній день між владою та суспільством існує явний розрив. Не є секретом, що біля керма нашої держави перебувають представники великого бізнесу – «кланово-олігархічні групи» (у ЗМІ часто називаються імена цих «сірих кардиналів»), для яких Україна є суто географічним поняттям, а український народ – безликим «електоратом», про який слід згадувати лише напередодні чергових виборів. Відчуження влади та суспільства знаходить свій вияв у відчутті апатії, зневірі у спроможності що-небудь змінити, а також у радикалізації політичних настроїв. Саме в цьому ключі лежить секрет успіху право- і ліворадикальних партій, в кількох західних та східних областях8. Водночас це відчуження призвело і до протестів проти Податкового кодексу, які об’єднали Україну по обидва боки Дніпра. Відтак, можна говорити про наявність в Україні як близьких до авторитаризму, так і демократичних суспільних настроїв та шляхів виходу із політичної кризи.
Цей «дуалізм», на наш погляд, зумовлений специфічним характером політичного режиму в Україні, який є демократичним та правовим лише в Конституції. На практиці ж, у цьогорічному рейтингу міжнародної правозахисної організації Freedom House, яка проводить регулярний моніторинг стану прав та свобод у різних країнах світу, Україна посіла лише 115 місце із 1969. Експерти Freedom House віднесли Україну до групи «частково вільних» країн, в яких існують основні інститути демократії, проте які мають серйозні проблеми із їх реальним функціонуванням. Якщо настрої суспільства, невдоволеного політичним режимом, займають протилежний від даного режиму полюс, то Україна не є надто авторитарною, щоб суспільні очікування були пов’язані винятково з демократією; водночас хаос, викликаний її неефективністю, не є настільки відчутним, щоб населення вбачало вихід із ситуації винятково у «сильній руці» авторитарного режиму. Ця двоїстість суспільних прагнень виступає гальмом демократичних перетворень «знизу», яке нинішня влада ефективно використовує на свою користь. Щоб спровокувати у розділеній мовно-історичними суперечками (які вона сама ж інспірує на свою користь!) справді загрозливі для себе настрої, їй треба довести економічну ситуацію в країні до «точки кипіння». Цієї точки, можна припустити, вона свідомо уникатиме, не бажаючи повторення в Україні киргизького сценарію березня цього року10.
Розглянувши вище проблему громадянського суспільства в Україні, перейдемо до найглибшого та найбільш фундаментального рівня політичної системи, який виділяє Ф. Фукуяма, - до рівня культури. Саме його специфіка здебільшого детермінує особливості розвитку політичного процесу на вищих рівнях, які постають своєрідною «надбудовою» до культурного «базису». Перманентну політичну нестабільність в нашій країні, відтак, можна розглядати як таку, що має глибокі історичні корені, пов’язані з «межевістю» її геополітичного та цивілізаційного положення, відсутністю власної держави впродовж багатьох століть (за винятком коротких періодів національно-визвольних змагань), поділом єдиного народу між багатонаціональними імперіями та важкою спадщиною його тоталітарного минулого. Усе це – об’єктивні фактори, які безумовно позначились на менталітеті сучасного українського суспільства та його політичного керівництва. Основна ж причина політичної кризи, на наш погляд, полягає не в них. Існує достатня кількість прикладів порозуміння в багатонаціональних та багатоконфесійних державах, і Україна могла б використати позитивний досвід зарубіжних країн задля досягнення консенсусу. Суперечності нинішньої української культури коріняться не в глибинах її далекого минулого, а в 19-річній історії її сучасності. Гірка правда, але за роки своєї незалежності Україна так і не зуміла створити жодного загальнонаціонального проекту, який міг би стати предметом гордощів її громадян. Брак патріотизму – ось, мабуть, головна причина усіх наших політичних та економічних невдач. При цьому йдеться не про патріотизм до «міфічної» України, яка асоціюється з рядом параісторичних символів, а до України «реальної», яка існує «тут і тепер»11. На жаль, відсутність подібного патріотизму характеризує як політичну еліту, так і широкий загал українського суспільства. Це не дивно, адже держава неспроможна забезпечити навіть мінімальний достойний рівень життя своїх громадян, змушуючи їх мільйонами емігрувати в пошуках кращої долі за кордоном.
Знамениті слова Дж. Ф. Кеннеді «не питай, що твоя країна зробила для тебе, а питай, що ти зробив для своєї країни» отримують свій сенс тільки у тому випадку, коли людська праця отримує свою належну оцінку та винагороду. В протилежному разі вона перетворюється у Сізіфову ношу. Українські вчені, митці та спортсмени не мають жодних перспектив залишатись на Батьківщині, оскільки їх воля, зусилля та інтелект тут все-рівно ніким не будуть оцінені. Відтік інтелектуальних кадрів позбавляє Україну справжньої еліти, яка творить громадянське суспільство, є підмурком ефективних інститутів та демократичної ідеології. В результаті утворюється замкнене коло: «вищі» рівні політичної системи не можуть розвиватися інакше, як на базі культури, проте вони ж самі провокують її ерозію.
Україна, мабуть, єдина держава в Європі, яка не зацікавлена в розвиткові власної культури; яка цурається своїх традицій та байдужа до свого національного обличчя. На провідних телеканалах та у засобах масової інформації мовою сусідньої держави безнастанно насаджується низькопробний маскульт, який не має нічого спільного як з українською, так і з російською культурою. Профанування культури годі пояснити лише політикою мас-медіа, що спрямована на одержання прибутку будь-якою ціною. Йдеться про цілеспрямовану політику влади, адже в результаті формується духовно зубожілий соціум, яким легко маніпулювати. Індустріальні міста Східної України, як правило, культурно безликі; ментальність їхнього населення є неорадянською в найгіршому сенсі цього слова. Брак культурних традицій та духовних орієнтирів В. Янукович та його команда прагнуть екстраполювати на всю Україну, перетворивши її на гігантські промислові нетрі (в сенсі радше соціокультурному, аніж економічному) з пам’ятниками комуністичним вождям на центральних площах, блатним шансоном та «йолкою» і Сердючкою на Новий рік.
Брак культури реальної компенсується культурою уявною. В результаті формується нездорова національна свідомість, яка проголошує Україну ледве не колискою світової цивілізації. Книга Ю. Канигіна «Шлях аріїв», що стала бестселером, - яскравий представник свого жанру. Насправді комплекс національної винятковості є лише зворотним боком комплексу національної неповноцінності, а безпідставна героїзація та міфологізація свого минулого легко перетворюється у його цурання з підкресленою ідентифікацію з чужою імперською ідеєю. Українська культура - багата і давня, проте вона об’єктивно не краща і не гірша за культуру будь-якого іншого європейського народу (якщо подібне співставлення культур взагалі має якийсь сенс). Проблема в тому, що держава зовсім не зацікавлена у її популяризації – не лише на міжнародній арені, але й у рамках самого суспільства. Сьогодні у більшості українців імена видатних діячів нашого народу асоціюються хіба з рутиною шкільної програми, або ж з їх тотальною ідеологізацією. Як перший, так і другий моменти на все життя відбивають охоту ознайомитися з перлинами їхньої творчості та відкрити для себе справжній зміст свого національного «я». Як наслідок, отримуємо ще з шкільних років відчужену від архетипів національного духовного буття свідомість, яка виростає позбавленою морально-етичного стрижня свого народу. Це, у свою чергу, робить її легким об’єктом державно-партійного маніпулювання, а також видозмінює саму суть її духовного єства, роблячи її схильною до вияву підлості та корупції. Гіркий факт, але образ сучасного українця вже далеко не відповідає сформованому віками архетипу працьовитого селянина-господаря чи героя-козака. Подібний архетип в сучасну епоху можна знайти хіба на сторінках підручників з історії, яких ще не торкнулась освітня реформа міністра Д. Табачника!
У своєму вірші «І Бєлий, і Блок» Павло Тичина написав знамениті рядки, які звучать особливо актуально саме сьогодні:
Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини, болотяна путь...
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —
не може ж так буть!
Кожний ключовий період життя нації вимагає свого «Мойсея», який наче персоніфікує в собі колективні прагнення та волю усього народу. Український народ на світанку своєї незалежності так і не дочекався подібного провідника. Саме тому, мабуть, і опинився в полоні злиднів та корумпованої, неефективної, квазідемократичної влади. Чи воздвигне він цього Мойсея в майбутньому (а без нього, схоже, жодних позитивних змін не відбудеться), дати ствердну відповідь на сьогоднішній день, на жаль, неможливо.
Підсумовуючи все вищесказане, можемо констатувати тісний зв’язок між рівнями політичної системи в Україні – культури, громадянського суспільства, інституцій та ідеології. Рівень культури детермінує специфіку усіх наступних рівнів, які, у свою чергу, чинять зворотній вплив на культуру. На сьогоднішній день в нашій державі перебуває при владі неефективна, олігархічна еліта, яка маніпулює масовою свідомістю та нагнітає ідеологію розбрату, щоб втриматися на своєму місці. Будь-які зміни можуть стати можливими лише «знизу», зі сторони громадянського суспільства. Однак, нинішній стан культури в Україні, схоже, слугує вагомим аргументом, що в близькій перспективі подібних перетворень очікувати рано.
------------------------------------
1 Ф. Фукуяма «Примат культури». // «Ї» (незалежний культурологічний часопис). С.48-49
2 Свою неспроможність до спільних дій представники опозиції не втомлюються доказувати і після місцевих виборів. Так, за результатами виборів до Чернівецької та Рівненської обласних рад опозиційні сили отримали більшість, однак так і не спромоглися висунути спільних кандидатів на посаду голів цих рад, що забезпечило перемогу «регіоналів» - В. Ватаманюка та Ю. Кічатого.
3 Про це свідчить не лише те, що у електоральній карті України, поділеній сумнозвісною лінією, що проходить кордонами Одеської, Миколаївської, Дніпропетровської та Харківської областей, жодних змін не відбулося, але й те, що перемогли сили, які безпосередньо зацікавлені у збереженні цієї лінії.
4 М. Рябчук «Як далеко гойднеться український маятник». // «Західна аналітична група». http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=4457
5 А. Карась «Етика свободи і солідарності у громадянському суспільстві». // «Ї» (незалежний культурологічний часопис), №21/2001. С.-110
6 Є. Бистрицький «Передчуття громадянського суспільства». // «Дзеркало тижня», №42 (671) 11-18 листопада 2007.
7 Заслуговує на увагу в контексті першої тези думка, висловлена О. Толкачовим на шпальтах «Народного оглядачу»: «Справжньою метою прийняття саме такого антипідприємницького Податкового кодексу є знищення малого та середнього бізнесу як опори незалежного громадянського суспільства. Знищення того підприємницького класу, який був основною рушійною силою та фінансистом Помаранчевої революції 2004 року». «Народний оглядач», 18 листопада 2010. http://sd.org.ua/news.php?id=19140
8 Згадаймо тези П. Рікера про те, що людина творить ідеологію та утопію в умовах кризи реальності, та Е. Фромма про «втечу від свободи». Наважуємось також припустити, що антинаціональна кампанія, пов’язана з перебуванням Д. Табачника на посту міністра освіти та науки (а тепер ще й молоді і спорту) була цілеспрямованою політикою, що мала на меті створити саме такий характер політичної опозиції, який ми отримали в результаті місцевих виборів.
9 «Ukranews» // Новини. 30 квітня 2010. http://ukranews.com/uk/news/ukraine/2010/04/30/17759
10 До речі, ця теза дає змогу пояснити поведінку В. Януковича, який «по-царськи» ветував Податковий кодекс, пішовши на поступки мітингувальникам.
11 Український футбол та чемпіонські поєдинки братів Кличків – ось, мабуть, чи не єдиний фактор, який об’єднує наше суспільство та вселяє хоча б якісь гордощі за свою Батьківщину на тлі безкінечного переліку її невдач.