Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Середину XIX ст. — час виникнення перших систем соціологічного знання — можна вважати кульмінацією тих трансформаційних процесів, які переживала Європа і які набули згодом глобального характеру, докорінно змінивши спосіб життя людства. Йдеться про поєднання двох "великих революцій" XVIII—XIX ст.: промислової і політичної. Перша перетворила аграрні суспільства на індустріальні, а переважно сільське населення — на переважно міське. Друга змінила феодально-колоніальні імперії на національні демократії ("весна народів") і привела до влади нові соціальні сили. З цього погляду виникнення соціології можна розглядати як своєрідну відповідь на виклик часу. Мабуть, саме це і дало підставу видатному англійському соціологу, нашому сучасникові Бнтоні Гідденсу визначити соціологію як науку про соціальні інститути індустріальних суспільств.
Однак то була зовнішня, об'єктивна необхідність. До неї мали долучитися також внутрішні, суб'єктивні передумови, щоб перебудова соціального пізнання стала реальністю. На зламі століть і протягом наступних десятиліть такі передумови визріли. Серед них назвемо вже згадувані напрацювання філософів та суспільствознавців, значне поширення емпіричних соціальних обстежень, статистичні дослідження населення, застосування математичних методів обчислення тощо. Крім того, на тлі дивовижних досягнень природничих наук абстрактні, умоглядні побудови соціальної філософії та філософії історії остаточно знецінились. Традиційні методології дослідження суспільних явищ перебували у глибокій кризі.
За цих умов у наукових колах набуває популярності ідея перебудови суспільствознавства відповідно до стандартів природничих наук. Одним із перших сформулював її французький мислитель Клод Анрі Сен-Сімон, а його учень Огюст Конт надав їй згодом вигляду цілісної філософсько-методологічної програми — позитивізму (від "позитивне" знання, тобто таке, що ґрунтується не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах). Стосовно наук про людину і суспільство позитивізм вимагав рішуче відмовитися від "метафізичних спекуляцій" щодо соціальних об'єктів і орієнтуватися на побудову емпірично обґрунтованих теорій, так само доказових і загальнозначущих, як і природничо-наукові.
Серед інших методологічних настанов позитивізму слід підкреслити орієнтацію виключно на досвідно встановлені дані, тобто факти, і з'ясування того, як саме, а не чому відбуваються події та процеси. Пошук абсолютних, так званих кінцевих, причин було оголошено псевдонауковим, і це стало принциповою ознакою позитивістського руху. Відмова давати каузальні (причинні) пояснення була його найслабшою ланкою і з самого початку піддавалася обґрунтованій критиці. Проте розчарування наукової громадськості в безплідності старої спекулятивної філософії, принадність закликів до "точних" природничо-наукових процедур фіксації даних спостереження та методів аналізу їх сприяли популярності позитивістської програми і зростанню кількості прихильників її.
Не дивно, що першу спробу перебудови суспільствознавства на нових засадах зробив саме родоначальник позитивізму. І хоч ідеї створення "соціальної фізики" вже давно не були новими, та ніхто до О. Конта не запропонував такої розгорнутої, глибоко аргументованої філософсько-історичної системи, в контексті якої виникнення соціології (позитивної науки про суспільство, або "соціальної фізики") виглядало як прояв історичної необхідності — "великого закону трьох стадій". Докладніше з філософсько-соціологічною системою О. Конта, як і з концепціями інших класиків соціології, ознайомлять присвячені окремим персоналі-ям нариси (див. розд. 2). Тут же зауважимо, що оригінальних, власне соціологічних ідей, та ще й базованих на проголошених "позитивних" методах дослідження, О. Конт все ж не запропонував. Проте в останніх трьох томах його шеститомного "Курсу позитивної філософії" (1836—1842) справді викладено у систематизованій формі майже всі надбання в галузі суспільствознавства його попередників. Зокрема, розглядаючи внутрішню будову суспільства ("соціальну статику"), 0. Конт акцентує увагу на його органічній цілісності, системному характері, взаємозв'язку і взаємозалежності його елементів. Ці акценти започаткували згодом диференціацію соціологічних шкіл і напрямів у поясненні природи соціального зв'язку (органічна школа, структурний функціоналізм та ін.).
Інша спроба подати універсальну систему соціологічного знання належала англійському філософу і соціологу Г. Спенсеру — засновнику органічної школи, що намагалася розглядати суспільство, його будову й функціонування за аналогією з біологічним організмом та його підсистемами (уряд — головний мозок, торгівля — кровообіг, економіка — обмін речовин тощо). Цінним надбанням цієї школи став дальший розвиток ідей соціального еволюціонізму, що згодом набули поширення у зв'язку з відкриттями антропологів і культурологів, які досліджували так звані примітивні культури. Іншою галуззю, де розвивалися ідеї еволюціонізму, стала генетична соціологія, що досліджувала проблеми походження суспільства та його інститутів (шлюбу, релігії тощо).
На завершення короткого огляду протосоціологічного періоду розвитку суспільствознавства і періоду виникнення перших систем соціологічного знання зробимо деякі попередні констатації щодо проблеми становлення предмета соціології.
Знання про людину та суспільство накопичувалися у межах філософських систем і підпорядковувалися їхнім вихідним принципам. З одного боку, це стимулювало цілісне бачення світу, взаємозв'язки різних сфер дійсності: природи, людини, суспільства, пізнання. Звідси геніальні передбачення, плідні ідеї, цікаві міркування, що не втратили свого сенсу й досі. З іншого — постійне суперництво філософських шкіл, умоглядність аргументації, відсутність систематичних спостережень, а отже, і досвідної бази, довільне оперування історичними та природничо-науковими фактами знецінювали набутки суспільствознавців, гальмували розвиток соціального пізнання. Звичайно ж не можна забувати і про об'єктивні умови, відповідні соціальні потреби і запити, які також чималою мірою позначалися на уповільненні розвитку суспільної науки.
У центрі уваги соціальної філософії завжди перебувала проблематика природи людини, її суспільного способу існування, організації суспільства, його залежності від природного середовища тощо. Різні варіанти вирішення цих проблем успадкували і перші системи та школи соціологічної науки. Проголошена позитивізмом "незалежність" від філософії виявилася декларативною. Перші системи й школи соціології перебували в полоні філософського способу мислення значно більшою мірою, ніж цього можна було чекати. Від філософії вони, зокрема, запозичили і традиційні діалогічність та полемічність аргументації.
У режимі діалогу з філософією історії відбувалось, як ми вже зазначали, формування позитивістської методології науки і, зокрема, програми побудови "соціальної фізики". Полеміка з умоглядною соціальною філософією надихала й представників найпоширенішого у другій половині XIX ст. натуралістичного напряму соціології. До цієї впливової течії, яка виходила з ідей природної сутності людини і принципової єдності природи та суспільства, належали органічна школа, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи. Акцентування на природному походженні соціальності та нехтування специфікою людської психіки і духовності викликали відповідну реакцію у вигляді психологічного напряму в соціології (психологія народів, теорія наслідування, інстинктивізм та ін.). Принципом, спільним для всіх різновидів цього напряму, було намагання пояснити всі суспільні явища та процеси особливостями індивідуальної або суспільної психіки.
Одній однобічності протиставлялася інша, і це не могло не викликати критики з боку тих, хто наполягав на виключно соціальній природі людини і суспільства (історичний матеріалізм Карла Маркса та соціологізм школи Бміля Дюркгейма). Прихильники першого віддавали перевагу економічним відносинам, вбачаючи саме в них першооснову ("базис") соціальної організації та вирішальний чинник розвитку суспільства. Деякі наполягали на автономії соціальної реальності стосовно інших, особливо біологічної та психічної. Суспільство Е. Дюркгейм та його послідовники розглядали як особливу реальність, природа якої має поза- та надіндивідуальний характер. У такий спосіб чинником, що конституює суспільство, проголошувалися культурно-історичні надбання людства, які успадковуються наступними поколіннями і відтворюють соціальну природу як індивідів, так і суспільства.
У цілому ж соціологія XIX ст., попри все розмаїття її шкіл і протистояння напрямів, зберігала успадкований універсалістський характер соціальної філософії і претендувала на статус загальної теорії соціальності. Навіть позитивістськи налаштована система О. Конта не відмовлялася від такої інтегративної в межах суспільствознавства функції. Разом з тим за допомогою діалогу класичних соціологічних шкіл "першої хвилі" було створено власний, досить розвинений понятійний апарат молодої науки, чіткіше окреслено проблемне поле теоретичних пошуків та шляхи співробітництва із суміжними суспільними та гуманітарними дисциплінами, які так само конституювались і визначали межі своєї компетенції.