Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
М. П. Кочерган
Загальне мовознавство
Підручник
Видання 2-ге, виправлене і доповнене
Видавничий центр «Академія» §§Ц 2006 ^^
Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів
(Лист № 1/11—438 від 19. 02. 2003 р.)
У підручнику розглянуто сутність, предмет, завдання, міс це загального мовознавства у системі наук про мову, основні ас пекти теорії мови: знакову природу, структуру мови, взає мозв'язок мови і мислення, співвідношення мови і мовлення, фонологічну, граматичну, лексико-семантичну її системи та проміжні рівні. Широко розкрито суспільну природу, суспільні функції мови, соціальну зумовленість мовних явищ, національ но-етнічні особливості буття мови, а також методи і прийоми її наукового дослідження. Характерною особливістю другого ви дання підручника є висвітлення розвитку лінгвістичної думки від початків до XXI ст., утвердження мовознавства як науки, специфіки різноманітних лінгвістичних напрямів і шкіл, що домінували у минулі епохи, тих, що визначають обличчя сучас ної мовознавчої науки.
Допоміжний апарат підручника охоплює іменний, пред метний покажчики, покажчик мов, короткий словник лінгвіс тичних термінів.
Для студентів вищих навчальних закладів.
Рецензенти:
доктор філологічних наук, професор Ф. С. Бацевич, доктор філологічних наук, професор О. І. Стеріополо, доктор філологічних наук, професор О. В. Тищенко
© М. П. Кочерган, 2006 І5ВМ 966-580-161-9 © ВЦ «Академія», оригінал-макет, 2006
Зміст
1. Мовознавство як наука. Загальне мовознавство як навчальна дисципліна
2. Історія мовознавства
Предмет мовознавства.
Зміст і основні завдання загального
мовознавства 7
Місце мовознавства в системі наук 10
Прикладне мовознавство 18
2.1. Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
Мовознавство в Давній Індії 22
Давньокитайське мовознавство 25
Мовознавство в Давній Греції та Римі 27
Давнє арабське мовознавство ЗО
Європейське мовознавство епохи
середньовіччя і Відродження 32
Українське мовознавство XI — XVIII ст. 36
2.2. Зародження порівняльно-історичного мовознавства 39
Передвісники порівняльно-історичного мовознавства 40
Основоположники порівняльно-історичного мовознавства 41
Лінгвістичні погляди
Вільгельма фон Гумбольдта 44
2.3. Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
Натуралістичний (біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві 51
Психологічний напрям 55
Молодограматизм 63
2.4. Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. Школа «слів і речей» 70 Школа естетичного ідеалізму 73 Неолінгвістика 76 Казанська лінгвістична школа.
І. О. Бодуен де Куртене 79
Соціологічний напрям.
Лінгвістична концепція
Фердинанда де Соссюра 83
2.5. Структуралізм і генеративізм 91
Історичні й методологічні
основи структуралізму 92
Празька лінгвістична школа 93
Копенгагенський
структуралізм (глосематика) 96
Американський структуралізм (дескриптивізм) 101
Генеративізм 106
2.6. Неогумбольдтіанство 111 Європейське неогумбольдтіанство 112 Американське неогумбольдтіанство 114
2.7. Мовознавство в СРСР
Мовознавство 20—40-х років XX ст. 123
Мовознавство 50—80-х років XX ст. 133
Українське мовознавство
20—80-х років XX ст. 136
2.8. Мовознавство на сучасному етапі Когнітивна лінгвістика 146 Функціональна лінгвістика 158 Лінгвістика тексту 160 Комунікативна лінгвістика 162
3. Теорія мови 3.1. Знакова природа мови
Поняття про знак
і знакову систему мови 168
Типологія знаків 170
Структура знака 174
Специфіка мовного знака.
Своєрідність мови як знакової системи 175
Знаковість і одиниці мови 178
Мова і несловесні форми
спілкування (паралінгвістика
і паракінесика) 180
3.2. Мова і мислення
Проблема співвідношення мови
і мислення 183
Психофізичні основи зв'язку мови
і мислення. Внутрішнє мовлення
і мислення 189
Роль мови у процесі пізнання 191
3.3. Мова і мовлення
З історії вивчення проблеми
мови і мовлення 194
Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення 200
3.4. Структура мови
Системний характер мови 207
Парадигматичні, синтагматичні
й ієрархічні відношення
між мовними одиницями 211
Структура мови.
Основні й проміжні рівні мови 213
Теорія ізоморфізму
й ієрархії рівнів мови 217
Своєрідність системності мови.
Співвідношення системних
і несистемних явищ у мові.
Система і норма 218
3.5. Фонологічна система мови 220 Передумови фонології 221 Поняття фонеми 222 Фонеми в парадигматиці й синтагматиці 224 Поняття фонологічної системи 228 Фонологічні школи 232
3.6. Граматична система мови Граматика. Граматичне значення 234 Граматичні категорії 238 Морфологічний рівень 243 Синтаксичний рівень 248
3.7. Лексико-семантична система мови Поняття лексико-семантичної системи 262 Парадигматичні відношення 265 Синтагматичні відношення 273 Епідигматичні відношення 275
3.8. Проміжні рівні мови Морфонологічний
проміжний рівень мови 279
Словотвірний проміжний рівень мови 283 Фразеологічний проміжний рівень мови 290
3.9. Мова і суспільство
Суспільна природа мови.
Суспільні функції мови 297
Соціальна зумовленість мовних явищ. Суспільний характер мовної норми 301
Мова як символ соціальної солідарності 304
Залежність стану мови
від стану суспільства 313
Мова як найважливіша етнічна ознака.
|
Мова, нація і держава |
316 |
|
Мова і культура |
321 |
|
Соціолінгвістика, її предмет, |
|
|
завдання і проблеми |
325 |
|
Інтерлінгвістика |
330 |
3.10. Мова та історія (розвиток мови)
Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія 333
Зовнішні причини мовних змін 336
Внутрішні причини мовних змін 343
Темпи мовних змін 349
Питання про прогрес у розвитку мов 351
4. Методологія 4.1. Методи дослідження мови
мовознавства тт
Поняття про методи
наукового дослідження 355
Вихідні прийоми наукового
аналізу мовного матеріалу 358
Описовий метод 360
Порівняльно-історичний метод 362
Метод лінгвістичної географії 365
Зіставний метод 367
Структурний метод 372
Соціолінгвістичні
і психолінгвістичні методи 389
Застосування математичних методів
у мовознавстві 394
Література 405
Короткий термінологічний словник 416
Предметний покажчик 443
Покажчик мов 454
Іменний покажчик 456
1.
Мовознавство як наука. Загальне мовознавство як навчальна дисципліна
Предмет мовознавства. Зміст і основні завдання загального мовознавства
Мова — один із найвизначніших божественно-людсь ких витворів, універсальне надбання людства й універ сальна реальність суспільного існування. Це, за висловом німецького філософа Мартіна Гайдеґґера, оселя людсь кого духа. І не дивно, що люди ще в давні часи заціка вились мовою і створили про неї науку — мовознавство.
Мовознавство, або лінгвістика, — наука про природну людську мову загалом і про всі мови св'ггу як її індивідуальних представників.
Отже, предметом мовознавства є мова як притаман ний тільки людині засіб спілкування й окремі конк ретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх вза ємозв'язках та взаємодії з іншими соціальними фено менами (суспільством, свідомістю, культурою тощо). Проблеми сутності мови, її функцій, структури і розви тку є дуже важливими, оскільки мова є необхідною умо вою мислення, існування й поступу суспільства. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини.
Мовознавство — одна з найдавніших і найрозгалу-женіших наук. Усі мовознавчі дослідження розподі ляють між двома підрозділами цієї науки — конкрет ним (частковим) і загальним мовознавством. Конк ретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика,
8
Мовознавство як наука
полоністика, богемістика, русистика) або групи спорід нених мов (славістика, германістика, романістика то що). Загальне мовознавство вивчає загальні особливос ті мови як людського засобу спілкування, а також струк туру й закономірності функціонування всіх мов світу.
Деякі вчені пропонують розбити коло питань, що вивчають у курсі загального мовознавства, на дві гру пи, розподіливши їх між власне загальним (у вужчому значенні) і теоретичним мовознавством. У такому разі загальне мовознавство — лінгвістична дисципліна, яка вивчає всі мови світу і є ніби узагальненням конкрет них лінгвістик (загальна фонетика, загальна граматика, структура всіх мов світу, типологія мов тощо). На від міну від власне загального мовознавства до теоретично го мовознавства можуть бути віднесені лише лінгвістич ні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища в її відношенні до інших явищ дійсності. Цю науку можна назвати наукою про мову взагалі, наукою про природу й сутність мови. Уся проб лематика теоретичного мовознавства може бути зведена до трьох проблем: 1) природа й сутність мови, її органі зація; 2) відношення мови до позамовних явищ; 3) мето дологія мовознавства. Отже, загальна структура мово знавства має такий графічний вигляд:
Мовознавство
і
конкретне (часткове)
загальне
власне загальне
теоретичне
Однак традиційно не розмежовують загальне й тео ретичне мовознавство і всі перелічені вище проблеми розглядають у загальному мовознавстві.
Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв'язок: усе нове, відкрите при вивченні окремих мов, з часом входить до теорії загального мовознавства і, навпаки, кожне теоретичне досягнення використову ється у практиці дослідження конкретних мов.
Існують й інші детальніші класифікації мовознав чих дисциплін. Так, зокрема, в конкретному (частко вому) мовознавстві виділяють синхронічне і діахроніч-
Мовознавство як наука
9
не. Б. М. Головін, скажімо, пропонує розрізняти конс труктивне (лінгвістика мови), функціональне (лінгвіс тика мовлення) і генетичне (історичне) мовознавство [Березин, Головин 1979: 25—26]. У межах загального виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке ме тодом зіставлення досліджує споріднені й неспоріднені мови. Поза конкретним і загальним мовознавством виокремлюють прикладне мовознавство.
Традиційно курс загального мовознавства охоплює історію мовознавства, теорію мови і методологію мово знавства (під останньою розуміють науку про методи лінгвістичного аналізу). Уведення історії мовознавст ва до структури курсу загального мовознавства зумов лене тим, що історія мовознавства — це нагромаджен ня знань про мову, розвиток внутрішньої логіки науки, поглиблення лінгвістичної теорії і вдосконалення мето дології мовознавства. Мовознавство розвивається спіра леподібно, спираючись на знання, здобуті людством на всіх попередніх етапах його розвитку.
Курс загального мовознавства має підсумковий ха рактер. Він узагальнює дані попередньо вивчених лінгвістичних дисциплін і дає їм теоретичне обґрунту вання. Головне завдання курсу загального мовознавс тва — розширення загальнолінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблене вивчення проблем, які не могли бути висвітлені в попередніх курсах, озна йомлення з основними напрямами, ідеями і пробле мами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови. Іншими словами, мета курсу загального мовознавст ва — поглиблення теоретичного і професійного рівня як майбутнього дослідника мови, так і майбутнього вчителя.
Загальне мовознавство має не тільки велике пізна вальне значення; воно позитивно впливає на методику викладання мовних дисциплін у школі і вищому нав чальному закладі. Викладачеві-філологу необхідні за-гальнолінгвістичні знання для того, щоб свідомо орієн туватись у своєму предметі, розуміти зміни теоретичних положень і підходів (парадигм1) до вивчення мови, пере-
1 Парадигма (від грец. рагасіеі^та « приклад, зразок») — теорія, при йнята як зразок вирішення дослідницьких завдань, тобто вихідна кон цепція, модель постановки проблем та їх розв'язання, методів дослідження, Що панують протягом певного історичного періоду в певній науці. Поняття парадигми знання введене Т. Куном у 60-ті роки XX ст.
10
Мовознавство як наука
будови в навчальних програмах, уміти правильно оціни ти нові досягнення в науці, а також ефективно організу вати методику навчального процесу. Один із видатних сучасних фізиків Луї де Бройль писав: «Дослідження живить викладання, а викладання, необхідне для того, щоб факел науки переходив від попереднього поколін ня до наступного, зміцнює дослідження» (цит. за: [Суп-рун 1978: 4]).
Серед основних питань, які ставить і розв'язує за гальне мовознавство, — питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв'язок з позамовними явищами, а також про методи дослідження мови та межі їх найдоцільнішого і най ефективнішого застосування.
Місце мовознавства в системі наук
Усі науки поділяють на природничі, предметом вив чення яких є природа (фізика, хімія, географія, геологія, біологія, астрономія тощо), і соціальні (гуманітарні), предметом вивчення яких є людина в усіх її багатома нітних виявах (історія, літературознавство, мистецтво знавство). Мовознавство як одна з центральних наук належить до гуманітарних.
Оскільки мова — єдиний універсальний засіб спілку вання, то зв'язки мовознавства з іншими науками є над звичайно різноманітними і глибокими. Важко назвати наукову галузь, яка б не була пов'язана з мовознавством.
Мовознавство, особливо загальне, найбільш орга нічно пов'язане з філософією. Філософія — це база, на якій розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем: суть, похо дження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту тощо. Жодна лінгвістична теорія не може обійти питання про відображення людським мисленням дов кілля та про відношення мислення до мови. І це цілком закономірно, бо мислення здійснюється переважно за до помогою мови і дослідити характер мислення можна тільки через мову. Такі кардинальні проблеми загаль ного мовознавства, як зв'язок мови і мислення, взаємо відношення між мовою і суспільством, специфіка ві дображення людиною довкілля в мові, знаковість мови (до речі, вона вже була порушена давньогрецькою класичною філософією), структурне членування і внут рішні зв'язки мовної структури, мовні універсали, мето-
Мовознавство як наука
11
ди і методики лінгвістичного дослідження не можуть бути розв'язані без філософії. В історії теоретичного мовознавства відображені всі різновиди філософських концепцій. У свою чергу, мовознавство збагачує філосо фію новими фактами, що ілюструють філософські по ложення.
Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то, природно, тіснішими є його зв'язки з гумані тарними науками: історією, логікою, соціологією, етно графією, археологією, літературознавством.
Зв'язок мовознавства з історією, як і з іншими на уками, є обопільним. З одного боку, мовознавство до помагає історії, проливаючи світло на певні історичні факти, з іншого — використовує свідчення історії для пояснення суто мовних явищ. Наприклад, той факт, що назви тварин мають спільну етимологію в більшос ті індоєвропейських мов (пор.: укр. корова, польськ. кгоюа, чеськ. кгаиа, лит. кагие, прусськ. кипиіз, грец. херадд «рогатий», лат. сегииз «олень», брет. саги «олень»; укр. вовк, рос. волк, болг. вт>лк, сербохорв. вук, чеськ. иік, польськ. юіік, лит. иііказ, латиськ. иіікз, нім. \¥оІ{, англ. июіі, гот. юиі/з, алб. иік), а назви рослин — різну, навів на думку, що індоєвропейці спочатку зай малися скотарством, а вже пізніше, коли розселилися на великі території, утратили контакти, і в них почали диференціюватися мови, стали обробляти землю і ви рощувати зернові та інші культури. Історики теж не рідко допомагають мовознавцям пояснити мовні фак ти. Наприклад, російська мова має два різко протистав лені діалекти — північний, для якого характерне окання, і південний з притаманним йому аканням. Однак серед північних окаючих говорів вузькою сму гою від Москви аж до Архангельська поширене акан ня, що стало загадкою для діалектологів, які неспро можні були пояснити цей факт. А історики з'ясували, що саме через цю територію пролягав шлях, яким пів денноросійські купці возили товари у країни Сканди навії. Вони і поширили тут акання.
Особливо помітні зв'язки з історією в словниковому складі мови і в сфері та характері функціонування мови. Пор.: укр. гетьман, булава, яничар тощо. За даними словника можна відтворити, наприклад, картину еко номічного, суспільного і культурного життя слов'ян. Спільні численні назви для проточних і стоячих вод, озер, боліт, лісів, урочищ указують на те, що давні
12
Мовознавство як наука
слов'яни жили в лісистих місцевостях (у слов'янських мовах немає давніх назв, пов'язаних зі степом). Слов ник засвідчує контакти народів, наслідком чого є знач не поширення в українській топоніміці тюркізмів та іранізмів. Нерідко навіть семантична зміна у слові мо же вказати на якийсь історичний факт. Скажімо, рос. питать колись мало таке ж значення, як і укр. пита ти, тобто «розпитувати», але з поширенням у Росії практики жорстоких допитів воно набуло значення «катувати». Стосовно словника як історичного джерела, треба пам'ятати, що мовні матеріали потребують пере вірки й уточнення істориків, археологів, етнографів. Комплексне використання мовних даних, пам'яток ма теріальної культури та історичних джерел може дати реальну картину.
Зв'язок мовознавства з логікою, яка вивчає форми вираження одиниць мислення — понять, суджень, умо виводів, полягає в тому, що «проникнути» в мислення можна тільки через мову і, навпаки, змістом мови є дум ка, мисль людини. Логіки через мову прагнуть розкри ти закони мислення, його форми, будову, рух. Мово знавці вивчають структуру, функціонування і закони розвитку мови, а закони мислення їх цікавлять тією мірою, якою вони впливають на структуру мови. Фак тично мовознавець і логік вивчають те саме явище — мову людини, але концентрують свою увагу на різних її аспектах, бо в них різна мета.
Логіка постійно впливала на формування науки про мову. Такі терміни, як суб'єкт, предикат, об'єкт, атри бут, запозичені мовознавством з логіки. Більше того, вплив логіки на мовознавство був таким активним, що в мовознавстві оформився окремий логічний напрям. Логічний підхід до вивчення мови притаманний уже грецьким філософам V—І ст. до н.е., далі він розвивав ся в концепціях західноєвропейської схоластичної нау ки середньовіччя, в раціоналістичних концепціях мо ви, що були підґрунтям загальних (філософських) гра матик XVII — першої половини XIX ст., а також у лінгвістиці XIX—XX ст. (Г. Фреге, Б. Рассел, Л. Віт-генштейн, Р. Карнап та ін.). Логіка, в тому числі мате матична, використовує мову як природну знакову сис тему, на якій перевіряють формально-логічні теореми і розв'язують формально-логічні задачі.
Тісний зв'язок має мовознавство із соціологією — наукою про закономірності й рушійні сили розвитку та
Мовознавство як наука
13
функціонування соціальних систем — суспільства за галом і його соціальних груп. Цей зв'язок детермінова ний тим, що мова є явищем суспільним, виникає і розви вається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і водночас стан мови великою мірою залежить від сус пільства.
На стику соціології і мовознавства виникла соціо лінгвістика — цаука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільному житті (докладніше про це див. у розділі «Мова і суспільство»).
Оскільки мова — важлива етнічна ознака, то не можливим є її повноцінне вивчення без етнографії — науки про побут і культуру народів. Без даних етно графії лінгвіст не може правильно пояснити значення окремих слів та виразів, які стосуються побуту, матері альної та духовної культури, і правильно розкрити їх етимологію. Так, назву місяця січень дехто пов'язував зі снігом чи морозом (січе сніг, січе мороз), а назву червня з червоним кольором (цвітуть червоні квіти). Насправді ці назви пов'язані з господарською діяль ністю: взимку наші предки рубали (сікли) ліс, розчи-щуючи ділянки землі під весняні посіви, а в червні збирали черв'яків, з яких виготовляли червону фар бу. Найтіснішими зв'язки мовознавства й етнографії виявляються у процесі вивчення діалектного словни ка — назви селянських будівель, начиння, одягу, зна рядь праці, обрядів тощо. Етнограф на основі мовних фактів може простежити розвиток культури народу, зміни в побуті, а також історико-культурні зв'язки між народами.
Зв'язок мовознавства з етнографією зумовив виник нення окремої науки — етнолінгвістики, яка вивчає мову в її стосунках до культури, а також взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинни ків у функціонуванні й еволюції мови (вплив на струк туру мови вірувань, звичаїв, побуту, загалом культури народу). До сфери зацікавлень етнолінгвістики нале жать, зокрема, проблеми табу, евфемізмів, теорія номі націй, пов'язаних з характеристиками архаїчної свідо мості, в тому числі назв різних обрядів та ритуалів (весільних, похоронних тощо).
Суто практичний характер має зв'язок мовознав ства з археологією — наукою, що вивчає історичне минуле суспільства за виявленими під час розкопок
14
Мовознавство як наука
пам'ятками матеріальної культури. Археологи знахо дять стародавні предмети, а мовознавці розшифрову ють зроблені на них написи. Так, зокрема, в 1906— 1907 рр. у Туреччині під час розкопок археологи вия вили писемні пам'ятки. Мовознавці їх дешифрували, і так було відкрито першу в історії індоєвропейську мову з писемною фіксацією — хетську, якою розмовля ли в центральній і північній частинах стародавньої Анатолії в II—І тисячолітті до н.е. У 1951 р. археоло ги А. В. Арциховський і В. Л. Янін відкопали недале ко від Новгорода берестяні грамоти, які були розшиф ровані й описані мовознавцями В. І. Борковським, Л. П. Жуковською та М. О. Мещерським.
Прозорим є зв'язок мовознавства з літературо знавством. Мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. Тому мовознавство настіль ки тісно переплетене з літературознавством, що вони об'єднані в одну комплексну науку — філологію. Від мінність між мовознавчим і літературознавчим під ходами до вивчення мови художнього твору, на думку В. В. Виноградова, в тому, що лінгвіст іде у вивченні мови художнього твору від мовних одиниць і катего рій, їх організації до художньо-естетичного змісту твору, а літературознавець, навпаки, — від ідейно-художнього змісту до його втілення засобами мови. З мовознавст вом і літературознавством (філологією) тісно пов'яза на герменевтика — мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації, розуміння.
Із природничих наук мовознавство пов'язане з біо логією, анатомією, фізіологією, психологією, медици ною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою.
Ще на початку XIX ст. представники порівняльно-історичного мовознавства, зокрема А. Шлейхер, застосу вали дарвінську теорію еволюції, що стало основою на туралістичного напряму в мовознавстві. На сучасному етапі зв'язок мовознавства з біологією засвідчується американською генеративною лінгвістикою (Н. Хомсь-кий та його послідовники), особливо гіпотезою вродже них мовних структур. Дослідження можливого спадко вого характеру мовних здібностей людини, що пов'яза но з проблематикою глотогенезу, та ідея моногенезу мови також спираються на біологічне підґрунтя. З іншого боку, дешифрування генетичного коду базуєть ся на засвоєнні біологами досвіду мовознавства і на ти-
Мовознавство як наука
15
пологічних аналогіях зі структурою природної мови, які вивчають генетики і лінгвісти.
Анатомічні знання потрібні мовознавцеві для ви вчення будови і функціонування мовного апарату лю дини, а без знань фізіології (робота мозку, нервової системи) неможливо пояснити не тільки творення і сприйняття звуків, а взагалі породження і сприйняття мовлення. Та й сама структура мови багато в чому зумовлена фізіологічними особливостями людини, мож ливостями людського організму. Нині у мовознавстві стали застосовувати фізіологічні методи дослідження (методика фізіологічних реакцій).
Давню традицію взаємозв'язків засвідчують мово знавство і психологія — наука про процеси й законо мірності психічної діяльності. Психологічні теорії мови набули поширення у другій половині XIX ст. (психоло гічний напрям у мовознавстві представлений такими відомими німецькими лінгвістами, як Г. Штейнталь, В. Вундт, і видатним українським мовознавцем О. Потеб нею). У 50-ті роки XX ст. на стику мовознавства і психо логії виникла психолінгвістика — наука, яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення. Взаємо проникнення мовознавства і психології зумовлене тим, що функціонування мови є наскрізь психологічним. Процес мовного спілкування, сприйняття, розуміння мовлення неможливо пояснити без психології. Більше того, вся мовна система зберігається у психіці, у свідо мості людини. Багато семантичних процесів (метафо ричні, метонімічні переноси, зближення значень та ін.) пояснюються законами асоціації, бо зв'язок предмета з його назвою має психічний характер.
Останніми роками пожвавилися зв'язки мовознав ства з медициною. Медики використовують мовні факти для діагностики захворювань, а мовознавці ко ристуються медичними даними для прогнозування мовленнєвої поведінки. На стику медицини і мово знавства виникла нейролінгвістика — наука, яка на основі лінгвістичних даних вивчає функції і зони цен тральної нервової системи, пов'язані з мовою (в нормі й патології). На межі мовознавства і психіатрії знахо дяться дослідження особливостей мовлення при різ них видах психічних захворювань. Для розуміння особливостей фізіології людини мова відіграє особливу роль, що нині враховується у психотерапевтичній практиці (тексти для самонавіювання тощо).
16
Мовознавство як наука
Зв'язок мовознавства з географією полягає у вико ристанні поряд з історичними географічних даних для встановлення давніх місць поселень певного народу (до історичної прабатьківщини), у зверненні до географії під час дослідження топоніміки, мовних контактів тощо. Зв'язок цих двох наук зумовив появу наприкінці XIX ст. нового розділу в мовознавстві — лінгвогеографії, пред метом якої є дослідження територіального поширення мовних явищ і нанесення їх на карту у вигляді ізоглос.
Семіотика — наука про загальні властивості знаків і знакових систем — спирається на багато ідей і резуль татів мовознавства, а мовознавству дає нові погляди на мову й методи її дослідження. Вона вивчає мову в одно му ряду з іншими знаковими системами (математич ними знаками, різних видів сигналами, жестами, мімі кою, музикою, живописом тощо). Аспект бачення й осмислення мови в семіотиці відмінний від лінгвістич ного. Лінгвістика розглядає мову в різноманітних ас пектах, а семіотика вивчає тільки загальні властивості знаків.
Зв'язок мовознавства з фізикою, а саме з таким її розділом, як акустика, найпомітніший у вивченні зву ків. Такі характеристики звуків, як висота, сила, трива лість, тембр є власне фізичними. Крім того, сучасна експериментальна фонетика для спостережень вико ристовує електроакустичні прилади (осцилографи, спек трографи, інтонографи тощо, а також прилади, які фік сують артикулювання звуків).
Мовознавство є тією гуманітарною наукою, яка пер шою стала використовувати математичні методи для дослідження свого об'єкта — і для одержання, і для оформлення (запису) своїх результатів. Особливого поширення в мовознавчих дослідженнях набула ста тистика та побудова моделей і графіків. Помітним яви щем у лексикографії стали частотні словники.
Оскільки розвиток і функціонування мови, структу ра різноманітних мовленнєвих ланцюжків, використан ня мовних одиниць і категорій підпорядковуються не жорстким, а ймовірнісним закономірностям, то для їх вивчення стали застосовувати математичну теорію ймовірностей. Такі поширені в лінгвістиці поняття, як частота, коливання частот, вибірка, середня вибіркова частота запозичені з математики. Для формального опису мов ефективно використовують поняття і методи математичної логіки. Усе це свідчить про виокрем-
Мовознавство як наука
17
лення в мовознавстві такої стикової дисципліни, як математична лінгвістика.
Значно пожвавилися останнім часом зв'язки мово знавства з кібернетикою — наукою, яка математично обґрунтовує закони, що керують діями живих організ мів і машин-автоматів (роботів). На стику мовознавст ва й кібернетики виникла кібернетична лінгвістика, яка розглядає мову як одну з керувальних і керованих систем. Мова є природною і надзвичайно потужною кібернетичною системою.
Алгоритми автоматичного (машинного) перекладу — результат співпраці мовознавців й інженерів. Виник нення обчислювальної (комп'ютерної, інженерної) лінгвістики, предметом якої є вивчення мови, пов'яза не з можливостями машинної обробки та переробки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформа ції про саму мову, її будову, функціонування, є наслід ком контактування мовознавства і кібернетики.
Теорія інформації, або інформатика (її розгляда ють то як самостійну науку, то як складову частину кібернетики), вивчає проблеми передавання, прийман ня, зберігання, перетворення і обчислення інформа ції, її власний об'єкт — функціонування інформації в системах «людина — людина» і «людина — маши на — людина». Водночас одним із об'єктів вивчення теорії інформації є мова як засіб зберігання, переробки і видачі інформації. Крім того, теорія інформації зми кається з лінгвістичним забезпеченням інформаційних систем. Зв'язок мовознавства з теорією інформації по значився на використанні її понять у лінгвістичних дослідженнях. Зокрема, такі поняття, як код (спосіб за пису повідомлення), біт (одиниця виміру інформації), надлишковість (різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації), ентро пія (міра невизначеності обсягу недостатньої інформа ції, яка залежить від кількості знаків у коді й імовір ності їх появи в тексті) та багато інших стали лінгвіс тичними термінами.
Отже, серед явищ, які є об'єктами різних наук, важко знайти такий об'єкт, який хоча б віддалено нагадував людську мову. Мову можна вивчати з найрізноманітні ших поглядів і в найрізноманітніших аспектах. Багато-аспектність дослідження мови зумовлена її складністю. Саме тому сучасне мовознавство являє собою комплекс чиаленних дисциплін і напрямів, які то зближуються і
18
Мовознавство як наука
перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнітивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром.
Прикладне мовознавство
Стрімкий науково-технічний розвиток, який став особливо помітним у другій половині XX ст., характе ризувався тим, що наука і техніка входили в усі сфери людської діяльності. Лінгвістика з периферійної науки стала однією з найвагоміших.
Суттєвою особливістю сучасної науки загалом і мо вознавства зокрема є прагнення до фундаментальних теоретичних досліджень. Водночас з теоретичним по глибленням пізнання свого об'єкта наука розширює сферу практичного застосування своїх результатів. Так, саме в другій половині XX ст. виникають такі нові галузі мовознавства, як лінгводидактика, інтерлінгвіс тика, обчислювальна, інженерна лінгвістика тощо, які належать до галузі прикладної лінгвістики.
Прикладна лінгвістика — напрям у мовознавстві, який опрацьовує методи розв'язання практичних завдань, пов'язаних із використай-ням мови, і зорієнтований на задоволення суспільних потреб.
До традиційних проблем прикладної лінгвістики належать укладання словників, розробка алфавітів і систем письма, транскрипції усного мовлення та транс літерації іншомовних слів, лінгвістичне обґрунтування викладання рідної та іноземних мов, переклад з однієї мови на іншу, стандартизація й уніфікація науково-тех нічної термінології, укладання спеціальних лінгвістич них довідників, створення штучних мов, удосконалення орфографії і пунктуації, мовна культура тощо.
До нових проблем прикладної лінгвістики належать автоматичний (машинний) переклад, створення інфор маційних мов, автоматичне анотування та індексуван ня документів, лінгвістичне забезпечення роботи ін формаційних систем, автоматична переробка текстової інформації, лінгвістичне забезпечення автоматичних систем управління (АСУ), автоматичний аналіз (роз пізнавання) й автоматичний синтез тексту та ін. Прик ладна лінгвістика тісно пов'язана з математикою, кі бернетикою та інформатикою.
Найважливіші проблеми прикладного мовознавства — машинний переклад та інформаційна служба.
Мовознавство як наука
19
Проблемі машинного перекладу вже майже 50 ро ків. Першого робота-перекладача демонстрували в 1954 р. у Нью-Йорку. Він перекладав окремі фрази з російської мови на англійську. Однак оптимістичні заявки вчених щодо можливостей автоматичного пе рекладу не справдилися. Поки що результати в цій га лузі скромні. Пояснюється це багатьма труднощами, які на сучасному етапі важко подолати. Головні з них пов'язані з тим, що машина зовсім по-іншому, ніж мо зок людини, сприймає мову і не може так, як людина, здійснювати аналіз і синтез тексту. Це зумовлено, по-перше, асиметрією мовних знаків і мовлення загалом (неоднозначність слів і фраз, невідповідність між смис ловим і формальним членуванням речень тощо). Лю дина за кожною фразою бачить ситуацію, машина — ні. По-друге, машина поки що не вміє визначати зв'яз ки слів, особливо у разі вільного порядку слів, і син тагматично членувати фрази, які поза ширшим кон текстом допускають варіативність. Нині машинний переклад залишається проблемою, хоча створено чи мало програм перекладу нескладних текстів у СІЛА, Великобританії, Франції, Чехії, Росії, Україні та інших країнах. Створені також синтезатори мовлення, але й вони не досконалі. Існує думка, що з часом машини зможуть перекладати ділові й наукові тексти. Що ж стосується художніх, особливо поетичних, текстів, то і в далекому майбутньому їх переклад буде непідвладний машині.
Однією з актуальних проблем прикладної лінгвіс тики є проблема інформаційної служби, точніше проб лема лінгвістичного забезпечення інформаційно-пошу кових систем машинного типу, метою яких є зберіган ня, пошук і видача інформації. З проблемою пошуку інформації пов'язані питання компресії тексту й авто матичного реферування. Тут велике значення має ста тистика. «Читаючи» текст, машина відбирає найчас-тотніші слова і, комбінуючи їх за певними правилами, складає анотацію.
Незважаючи на нерозв'язані питання і недоскона лість сучасних програм, машина і нині полегшує працю лінгвіста. Вона зберігає в пам'яті текстові ілюстрації значень слів, може розташувати слова за алфавітом, дати оточення кожного слова, підрахувати частоту вживання слова тощо. Так, за допомогою машини був створений «Частотний словник російської мови» за ре-
20
Мовознавство як наука
дакцією Л. М. Засоріної. Машина опрацювала мільйон слововживань, що не під силу й великому колективу науковців.
У нашій країні створено Український мовно-інфор маційний фонд Національної академії наук, завданням якого є організація автоматизованої системи для укла дання одномовних українських та двомовних (пере кладних українсько-іншомовних й іншомовно-україн ських) словників. У цьому фонді готується фундамен тальна академічна електронна лексична картотека, яку невдовзі зможуть використовувати мовознавці для сво їх теоретичних досліджень.
Дані лінгвістики застосовують також у військовій справі. Зокрема, створюється особлива командна мо ва, яка за широкого використання технічних засобів дає можливість у складних умовах ведення бойових дій ефективно здійснювати зв'язок з підрозділами (див. про це: [Колгушкин 1970]). Лінгвістичні знан ня стають у пригоді й фахівцям, які займаються коду ванням і дешифруванням. Встановлені лінгвістикою факти використовують і в такій, здавалось би, далекій від неї сфері, як медицина. Йдеться передусім про лікування порушень роботи ділянок головного мозку, які керують мовленням (докладніше див.: [Лурия 1975]).
Окреслені міждисциплінарні зв'язки мовознавства і деякі аспекти прикладної лінгвістики засвідчують значне зростання питомої ваги мовознавства в системі сучасних наук і надзвичайно широкий спектр його практичного застосування. Існує думка, що XXI ст. бу де віком кібернетики і лінгвістики.
Запитання. Завдання
1. Що є предметом мовознавства? Визначте зміст і завдання курсу загального мовознавства.
2. Чим різняться конкретне і загальне, теоретичне і прикладне мо вознавство?
3. У чому полягає різниця між курсами загального мовознавства і вступу до мовознавства?
4. Охарактеризуйте зв'язки мовознавства з іншими суспільними і природничими науками.
5. Яка роль курсу загального мовознавства в підготовці вчителя-словесника?
Мовознавство як наука
21
Література Основна
Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996. — С. 11—18, 125—130,171—172.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 7—49, 279—292.
Звегинцев В. А. Очерки по общему язьїкознанию. — М., 1962. — С. 89—113.
Ахунзянов 3. М. Общее язьїкознание. — Казань, 1981. — С. 4—17.
Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 6—22.
Додаткова
Хроленко А. Т. Общее язьїкознание. Руководство к самост. работе над курсом. — М., 1981. — С. 4—12.
Тищенко К. М. Загальна структура лінгвістичних знань // Мовознавс тво. — 1989. — № 6.
Горнунг Б. В. Место лингвистики в системе наук и использование в ней методов других наук // Вопр. язьїкознания. — 1960. — № 4.
Касевич В. Б. Проблема предмета язьїкознания // Вестник Ленин-град. ун-та. — 1974. — № 14. — Вьіп. 3.
Иванов В. В. Единство предмета науки о язьіке // Изв. АН СССР. Се-рия лит. и яз. — М., 1973. — Т. 32. — Вьіп. 3.
Звегинцев В. А. Научно-техническая революция и лингвистика // Вопр. философии. — 1976. — № 10.
Котов Р. Г. Лингвистика и современное состояние машинного перево-да в стране // Вопр. язьїкознания. — 1976. — № 5.
Пещак М. М. Мовно-інформаційний фонд Національної академії наук України //Друкарство. — 1995. — Січень-квітень.
Пиотровский Р. Г. О коллективной паранойє в науке // Вісник Київсь кого лінгвістичного університету. Серія: Філологія. — 2002. — Т. 5. — № 1.
Русанівський В. М., Тараненко О. О., Широков В. А. Теоретико-лінгвіс-тичні засади та інформаційно-комп'ютерне забезпечення україномовних лін гвістичних інтелектуальних систем // Мовознавство. — 1996. — № 4—5.
2.
Історія мовознавства
2.1. Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком — виходом «Універсальної грама тики», інші — початком XIX ст. — появою порівняль но-історичного мовознавства, визначаючи весь попе редній період як «донаукове» мовознавство. Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важли вих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, зв'язок мови з мисленням, зв'язок мовного знака зі зна ченням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін.) були предметом вивчення ще в далекому минулому.
У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класич ну, арабську.
Мовознавство в Давній Індії
Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійсь ка. Вона налічує 3000 років.
Виникнення давньоіндійського мовознавства зумов лене суто практичними потребами. Із покоління до по коління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників — Рігведа, Самаведа,
Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
23
Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхід но оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозу мілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту — літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. є., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінг вістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються де які мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.
Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст.
Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є Па ніні (V—IV ст. до н. є.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вва жають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання. Для легкого запа м'ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано.
Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтак сичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумо вило введення ним понять фонеми та нульової морфе ми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці XIX ст.
Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вва жав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються сло ва, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) — речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим, очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і за кінченнями. З часом це було перенесено і в лексико графію (див. далі про кореневий принцип побудови словників). Отже, його граматика нагадує ідеальну фор малізовану схему і є породжувальною за своїм харак-
24
Історія мовознавства
тером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжу вальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).
Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод (у бага тьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зраз ком опису класичного санскриту.
Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. є.), Вараручі (III або II ст. до н. є.), Катьяяна (ІП ст. до н. є.), Патанджалі (П ст. до н. є.), Бхартріхарі (V—VI ст. н. є.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чо тири частини мови — ім'я, дієслово, прийменник і част ку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, даваль ний, знахідний, орудний, місцевий і аЬІаііуиз, але нази вають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук.
Давньоіндійські вчені започаткували ідею історич ного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчен ня. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови — санскриту. Отже, він застосував порівняльно-історичний метод задовго до то го, як його стали використовувати в Європі.
Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед — пояс нення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словни ком є словник Амари — «Амаракоша» (V ст. н. є.). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова: иіФ «знати», іий-«штовхати»,рас- «варити», ЬНаг- «нести».
Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислю вав трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстракт ний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мов лення).
Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
25
Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство інду сів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то навчившись багато чого в індійців» [Томсен 1938: 10].
Давньокитайське мовознавство
Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І ти сячоліття до н. є. Так, у V ст. до н. є. з'явилися тлума чення незрозумілих слів у давніх текстах, а також пра ці про зв'язок між словом і властивостями позначува-ного ним предмета чи явища. У III ст. до н. є. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначува-ному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправиль ним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відпо відно до назви цього становища.
У II ст. до н. є. було укладено перший ієрогліфіч ний словник. Далі словникова робота стала провідною в китайському мовознавстві.
Першим класиком китайського мовознавства вва жають Сю Шеня (І ст. н. є.). Він здійснив класифіка цію ієрогліфів і виділив їх складові частини (цим ко ристуються до наших днів).
Специфіка китайського мовознавства в тому, що до II—III ст. н. є. китайські вчені досліджували тільки значення й написання ієрогліфів, а не вимову слів. Опрацьований Сю Шенем аналіз ієрогліфів з'явився раніше, ніж перші праці з фонетики. Це пояснюється складністю структури китайських ієрогліфів, які ви магають уміння членувати їх на частини і складати їх із частин. Створення таких словників зумовлене та кож великою кількістю ієрогліфів, запам'ятовування яких перевищує потенції людської пам'яті.
На китайську лінгвістичну традицію вплинув скла довий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексич ній одиниці й розглядається як основна одиниця і лек сики, і граматики. Спочатку цзи інтерпретували як неподільну одиницю, пізніше з розвитком фонетики як
26
Історія мовознавства
розділу мовознавства цзи почали членувати: відділили тон як особливу характеристику складу, а те, що зали шилося після відрахування тону, ділили на дві частини, які в нашому мовознавстві прийнято називати ініціал-лю і фіналлю. Ініціаль — приголосний, з якого почина ється склад, а фіналь — усе інше (голосний + приголос ні). Фіналь утворює риму. З XI ст. китайські мовознавці складають таблиці, в яких склади впорядковуються за ініціалями і фіналями. Звуків (фонем) у китайському мовознавстві не виділяли аж до ознайомлення з євро пейською традицією та її прийняття. Такий підхід по в'язаний із жорсткою структурою китайського складу [Алпатов 1998: 34].
З III ст. н. є. з'являються перші словники омофонів і рифм. На початку XVIII ст. укладено великий слов ник, який містить 47 035 ієрогліфів і 1995 їх варіантів.
Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли не значну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхід ності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афік сації (правда, є службові слова, але їх описували в лек сикографії). Класифікації за частинами мови також не було, за винятком виділення «повних» і «пустих» слів, що так само пов'язано з особливостями будови китайської мови (немає словозміни, а синтаксично більшість слів може виступати в найрізноманітніших позиціях). Хоча синтаксис є дуже важливим для китай ської мови, він не став об'єктом вивчення. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Перша граматика китайсь кої мови з'явилася 1898 р. і то під впливом європей ської традиції.
Досліджували китайські мовознавці й питання діа лектології та етимології. Так, ще на початку нашої ери Ян Сюн написав працю про народні слова, що ввійшли до літературної мови, вказавши на місце, звідки кожне з цих слів походить. У II ст. Лю Си уклав словник «Шимін» («Тлумачення імен»), у якому дано етимоло гію китайських імен.
Китайське мовознавство аж до кінця XIX ст. розви валося самостійно без будь-яких впливів інших лінгві стичних традицій. У XIX ст. китайці ознайомилися з європейським мовознавством, і китайська традиція, на відміну від індійської, швидко піддалася впливу євро пейської. Нині в чистому вигляді вона вже не існує,
Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
27
хоча деякі її ідеї та методи, особливо ті, що стосуються ієрогліфіки, збереглися.
Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство.
Мовознавство в Давній Греції та Римі
У Давній Греції мовознавство розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розріз няють два періоди: філософський (V—III ст. до н. є.) і александрійський (III ст. до н. є. — IV ст. н. є.).
Філософський період. У цей період предметом на укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи (рЬузеі) чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлю ється людьми за умовною згодою, свідомо (ІЬезеі). Так, Геракліт (VI—V ст. до н. є.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Проти лежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. є.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід ності між словом і річчю: 1) одне слово може назива ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різ ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінювати ся; 5) існують поняття без однослівної назви.
Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427—347 рр. до н. є.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз ви встановлюються законом. Сам Платон не підтри мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важли вим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмоти-вована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово.
Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 рр. до н. є.) у своїх творах «Пое тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допо-
28
Історія мовознавства
міжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Арі-стотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Пла-тона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці катего рії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.
Арістотелю мовознавство завдячує також введен ням поняття початкової форми (для імен — форма на зивного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і гра матичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і серед ній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови.
Подальша робота з уточнення мовних категорій по в'язана з філософською школою стоїків (від назви пор тика Зіоа в Афінах, де збиралися представники цієї школи) — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. є., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні при страстей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі. Стоїки уточнили й розширили класи фікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні наз ви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмін ків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступив ши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильни ми, істинними», вони стимулювали розвиток етимоло гії. Однак, не маючи наукових принципів етимологізу вання, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології.
Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокреми лись аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономір ностей. Ця дискусія мала важливе значення для ство рення нормативної граматики, де поряд із граматични ми правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й
Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
29
аномалістами була настільки популярною, що привер нула увагу до проблеми і далеких від філософії та мо вознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію.
Александрійський період. Бурхливого розвитку кла сична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійсь-кій державі Птолемеїв (III ст. до н. є. — V ст. н. є.) — Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філосо фії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Ес-хіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтер претації цих творів, нормуванням спільної єдиної лі тературної мови всієї Греції — так званого койне.
Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський (217—145 рр. до н. є.), Діонісій Фракійський (170—90 рр. до н. є.) і Аполлоній Діскол (II ст. н. є.). Арістарх Самофра кійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зво дились до розбору текстів і виправлення помилок. Най більшою заслугою Арістарха Самофракійського є ство рення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займен ник, прислівник, сполучник, прийменник, член (ар тикль), і класифікація набула завершеного вигляду.
Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фра кійський створив підручник граматики. У цьому під ручнику він уперше трактує частини мови в суто мор фологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить по няття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, мину лий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя).
Аполлоній Діскол — основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словоспо лучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкіль них граматик.
Крім граматики александрійські мовознавці глибо ко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголос ні. У букві розрізняли два елементи — зображення і назву.
зо
Історія мовознавства
Мовознавство Давнього Риму не залишило оригіна льних праць. Римські мовознавці переповідали погля ди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116— 27 рр. до н. є.), де описано граматичну систему латинсь кої мови за давньогрецькими зразками, та підручник ла тинської мови Квінтпа-Реммія Палемона (І ст. до н. є.), де вперше подано впорядковану латинську граматич ну термінологію, яка стала основою термінології су часного мовознавства. Пізніше з'являються два варіан ти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526— 527 рр. н. є.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.
Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від крили новий відмінок — аблятив і числівники поділи ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Іпзіііиііо огаїогіа» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. 35 — 96 рр. н. є.).
Давнє арабське мовознавство
Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII—XII ст.). Халіфат був багатонаціо нальною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплю вала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Пі ренейський півострів. Державна політика була спря мована на арабізацію всіх народів, що населяли краї ну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія — магометанство (іслам).
Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і бо ротьба проти засмічення літературної мови.
Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
31
Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягнен нями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.
В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфій-ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.
Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі — * книга») басрійського граматис та Сібавейхі (прибл. 753 — 796 рр.)- Це повна грамати ка класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні проце си, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти.
Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, вияв ляли факти невідповідності між звучанням і написан ням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфіч не для семіто-хамітських мов явище — внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апа рат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоре тичні питання, зокрема проблему походження мови.
Однак найбільших успіхів досягли араби в лекси кографії. Вони уклали чимало багатотомних словни ків, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181—1252) і стотомний (за іншими джерела ми, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329— 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали на зивати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців сло вом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення лева і меча наведено п'ятсот сино німів, верблюда — тисяча. Один учений, виявивши чо тириста синонімів до слова, що означає «біда», вигук нув: «Імена бід самі по собі біда!»
Арабська лінгвістична традиція вплинула на серед ньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею
32
Історія мовознавства
«Диван тюркських мов» (написана в 1073—1074 рр., опублікована у Стамбулі в 1912—1915 рр.), що є своєрід ною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип досліджен ня. За оцінкою російського мовознавця В. А. Звегінце-ва (1910—1988), «це виняткова за точністю опису й багатством зібраного матеріалу порівняльна граматика й лексикологія тюркських мов у повному розумінні цього слова, яка супроводиться численними даними з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен» [Звегинцев 1964: 21].
Європейське мовознавство епохи середньовіччя і Відродження
Протягом VI—XII ст. у Західній Європі зусилля вчених були спрямовані переважно на засвоєння ла тинської спадщини. Із зародженням і становленням схоластичної логіки граматику розглядали як допо міжну дисципліну, яка служить суто практичним потребам оволодіння читанням і письмом. Вивчення граматики було цілком підпорядковане логіці, визна но логіко-граматичні ідеї Арістотеля. Граматику До-ната застосовували для тлумачення явищ інших мов. Лише з XIII ст., у передренесансний період, коли євро пейські вчені ширше і глибше ознайомились із праця ми Арістотеля, граматика стає частиною філософії, ключем до розуміння природи людського мислення. Формується концепція філософської граматики, яка протиставляється практичній граматиці. На основі логічних ідей у XIII ст. виникає логіко-граматична школа «модистів». Основою її концепції було розме жування в мові трьох компонентів — речі, поняття, слова, яким відповідали три категорії модусів — мо дуси існування, модуси поняття і модуси позначення. Основну увагу модистів було зосереджено на загаль них способах позначення.
У XV—XVI ст., тобто в епоху Відродження з її культом Людини і Прекрасного, виникає зацікавлення культурними й науковими пошуками Давньої Греції, давньогрецькою мовою, згодом давньоєврейською, а та кож живими національними мовами. Канонічні тексти Біблії почали перекладати з давньоєврейської (Старий
Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
33
Заповіт) і давньогрецької (Новий Заповіт) на живі лі тературні мови. З'являються граматики європейських мов — іспанської та італійської (XV ст.), французької, англійської, німецької (XVI ст.). В Італії, Іспанії, зго дом у Франції та інших країнах Європи виникають академії, які досліджують мови з метою їх нормування. Водночас формуються самостійні мовознавчі традиції.
Розвиток мореплавства й торгівлі сприяв контак там з різномовними країнами, що стимулювало укла дання багатомовних словників. З'явилась ідея про мно жинність мов і про можливість їх зіставного вивчення (дотепер мовознавці досліджували тільки свою мову). Іншими словами, закладалися основи зіставного ви вчення мов, виявлення в них спільного й відмінного, що в свою чергу призвело до появи ідеї універсальної гра матики.
У XVII ст. почалися пошуки універсальних влас тивостей мови. Виникає ідея створення «всесвітньої мови», що вимагало виявлення властивостей реаль них мов.
У царині філософії мови простежувалися три кон цепції: емпірична Ф. Бекона, раціоналістська Р. Декар-та, науково-філософська Г.-В. Лейбніца.
Френсіс Бекон (1561—1626) за основу своєї концеп ції філософської граматики взяв принципи індуктив ного (емпіричного) методу пізнання. Він висунув ідею створення порівняльної граматики всіх мов, у якій бу ли б відображені достоїнства й недоліки кожної з них. Шляхом домовленості можна було б створити спільну, єдину для всього людства мову, яка б увібрала в себе переваги всіх мов.
Рене Декарт (1596—1650) запропонував ідею ство рення так званої філософської мови. Вона мала ввібра ти таку сукупність понять, яка б дала змогу їй у резуль таті формальних операцій за певним алгоритмом ви водити нові знання. На його думку, всі поняття можна звести до порівняно невеликої кількості елементарних одиниць, тобто далі неподільних ідей, які піддаються обчисленню. Подібно до того, як можна за один день навчитися будь-якою чужою мовою називати числа до безконечності, так можна сконструювати всі слова. Та ка мова повинна мати спрощену граматику (один спо сіб відмінювання, дієвідмінювання, побудови слів без будь-яких винятків), щоб пересічна людина могла шви дко оволодіти нею.
34
Історія мовознавства
Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716) мав на
меті відшукати такий науковий метод, який дав би змогу збагнути сутність мислення і слугував би засо бом наукового відкриття. Він виступив з ідеєю ство рення універсальної символічної мови, близької до ло-гіко-філософських та математичних побудов. За основу цієї концепції взято тезу: всі складні ідеї є комбінація ми простих. Ця мова, як проста система символів для вираження будь-якого знання, буде, на його думку, між народною допоміжною мовою і служитиме знаряддям відкриття нових істин з уже відомих за певними фор мальними правилами. Ідеї Лейбніца дали поштовх для розвитку символічної логіки і виявились корисними в математичній логіці та кібернетиці.
Мовознавство XVII ст. розвивалось двома шляха ми — дедуктивним (створення універсальної грама тики) та індуктивним (спроба виявити спільні влас тивості наявних мов).
Найвідомішим зразком індуктивного й дедуктив ного підходів була «Всезагальна раціональна грамати ка» (1660), відома як граматика Пор-Рояля французь ких філософа й логіка Антуана Арно (1612—1694) і граматиста й логіка Клода Лансло (1615—1695). Це перша спроба науково осмислити структуру й функ ціонування мови, показати єдність усіх мов, побудува ти всеосяжну граматичну систему на основі узагаль нення фактів конкретних мов.
Теоретичною основою граматики Пор-Рояля є філосо фія Декарта. Побудована вона за двома принципами: всезагальність і раціональність. Автори виходили з ідеї існування спільної логічної основи мови, від якої кон кретні мови відхиляються тією чи іншою мірою. Через те вони вважали, що положення їхньої універсальної теорії незмінні й можуть застосовуватися до будь-якої мови, тобто не залежать від місця і часу.
Звичайно, автори не могли проаналізувати всі мови, хоча назвою книжки заявили про свій намір «встанови ти раціональні основи, спільні для всіх мов, і головні відмінності, які в них трапляються». Ними проаналізо вано тільки грецьку, латинську, давньоєврейську, фран цузьку, італійську, іспанську, англійську й німецьку мо ви. Загалом ця праця — не зіставна, не порівняльна, а логіко-типологічна граматика, завдання якої зводили ся до виявлення спільних мовних принципів і співвід ношення між категоріями мови та мислення. Проте
Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
35
вже сама ідея встановлення спільних властивостей людських мов була важливим кроком у розвитку лін гвістичної думки.
У книжці багато оригінальних на той час ідей. Так, мова розглядається як знакова система, необмежена кі лькість знаків якої породжується з обмеженої кількос ті елементів — звукотипів (за сучасною терміноло гією, фонем). Автори стверджують, що існують єдині фундаментальні правила функціонування граматичної структури. При цьому вони чітко розрізняють форма льну і семантичну структуру речення (чого не розумі ли лінгвісти навіть XIX і першої половини XX ст.). Більше того, вони дійшли до розуміння глибинних і поверхневих структур — положення, яке лише в наш час стали ефективно застосовувати в синтаксичних до слідженнях. Відштовхуючись від поверхневих явищ, автори перейшли до опису глибинної семантики, яка не має прямих формальних відповідників. Так, речення Невидимий Бог створив видимий світ (в оригіналі це речення дане латинською мовою) складається з трьох суджень: 1) Бог невидимий; 2) Бог створив світ; 3) світ видимий. Ці судження є в нашій свідомості, але не виражені безпосередньо. Вартим уваги є положення про синонімію мовних виразів, один із яких є основ ним, а інші — його варіантами. Як стверджує амери канський мовознавець, засновник трансформаційно-породжувальної граматики Н. Хомський, ця думка є аналогом сучасної ідеї трансформаційних правил.
Отже, Арно і Лансло в XVII ст. виявили те, до чого прийшли лінгвісти лише наприкінці XX ст. їхня заслу га в тому, що вони порушили кардинальні теоретичні проблеми, важливі як для загальної теорії мови, так і для пізнання співвідношення між категоріями мислен ня та мови і для осягнення розумом механізмів, які керують моделями мовленнєвого акту.
З XVIII до початку XIX ст. граматика Пор-Рояля була дуже популярною. І лише з виникненням порів няльно-історичного методу вона зазнала нищівної кри тики. Нове зацікавлення нею з'явилося в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський назвав Арно і Лансло своїми попе редниками (у питанні про спільні для всіх мов «струк тури думки»). За висловом сучасного американського мовознавця Дж. Лакоффа, «стара граматика, яка довго мала погану репутацію серед лінгвістів, недавно поно вила свій престиж, що мала у свій час» (цит. за [Алпа-
36
Історія мовознавства
тов 1998: 51]). Деякі фахівці вважають, що саме з цієї граматики бере початок наукове дослідження мови й зародження загального мовознавства. З таким твер дженням можна не погодитися, однак ніхто не запере чить, що положення про мовний універсалізм і мовні універсали є одними з найсуттєвіших у сучасному мо вознавстві.
Українське мовознавство XI — XVIII ст.
Початки українського мовознавства сягають періо ду Київської Русі. У «Повісті минулих літ» ідеться про те, що наші предки цікавилися і загальнотеоретич ними питаннями мовознавства (походженням мови і слов'янської мови зокрема, спорідненістю слов'янської мови з іншими, етимологією етнонімів поляни, бужани, полочани, древляни тощо), і прикладними (тлумачення запозичених грецьких і староєврейських слів). Є непо одинокі пояснення незрозумілих слів в одній із найда вніших пам'яток — Ізборнику Святослава (1073).
У давньоруський період з'явилися перші азбуков-ники — невеличкі словнички. Серед них «О именіх'ь и глемьіхть жидовьскьімь кхзьіктьмь» та «Р£чь жидовьс-каго кхзьїка, преложена на роускоую», в яких тлума чаться біблійні власні імена осіб і топоніми, незрозу мілі старослов'янські слова, а також розкривається символічний зміст деяких лексем. Це заклало фунда мент, на якому згодом були створені солідні граматич ні й лексикографічні праці.
Приблизно 1581-им роком датується перший цер ковнослов'янсько-український рукописний словник невідомого автора «Лексись сь толкованіемть словенс-кихт> словь просто», в якому пояснено тодішньою укра їнською мовою 896 церковнослов'янських слів. У 1596 р. в м. Вільно опубліковано «Граматіку словенску, совер-іпеннаго искуства осми частій слова» Лаврентія Зиза-нія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. — 1634) — першу слов'янську граматику східних слов'ян. У цьо му ж році у Вільні було видано і перший друкова ний словник Л. Зизанія «Лексись, Сир^чь Рєчєнїа, ВькраттьцЬ собран(т>)ньі и из слове(н)скаго язьїка на простьі(й) рускі(й) діалє(к)ті> истол(,ь)кованьі», який містить 1061 церковнослов'янське слово, перекладене українською мовою (абіє — зараз, алчу — исти хочу,
Історія лінгвістичної думки до XIX ст.
37
мєсть — помста, свідитель — св£докт>, юноша — паро-бок7> тощо). За своїм типом — це диференційний сло вник: у ньому наведено тільки такі слова, які в церко внослов'янській і українській мовах не збігаються.
У 1619 р. у м. Ев'ї (коло Вільна) вийшла друком «Грамматіки Словєнскиа правилноє Сунтаґма» Ме-летія Смотрицького (ймовірно, 1577—1633) — найвизначніша граматична праця українського се редньовіччя, яка служила майже 200 років підручни ком церковнослов'янської мови і була зразком для створення подібних праць у наступний період. Скла дається з чотирьох частин: орфографії, просодії, ети мології (морфології) і синтаксису. У ній виділено ві сім частин мови: ім'я, займенник, дієслово, дієприк метник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Смотрицький уперше відокремив церковнослов'янсь ку мову від живих слов'янських мов, виокремив ви гук як частину мови, місцевий відмінок, а до українсь кої графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик, який не мав собі рівних у слов'янському світі аж до другої половини XVIII ст. Його граматика вплинула на розвиток граматичної думки в Росії («Российская грамматика» М. Ломоносова), Сербії, Хорватії, Болга рії, Румунії. Завдяки Смотрицькому українське мо вознавство стало відомим чи не в усій Європі. Його по праву вважають основоположником української славі стики.
У 1627 р. в Києві видруковано найвизначнішу лек сикографічну працю українського середньовіччя — «Лексіконь славеноросскій и именть тлькованіє» Пам-ва Беринди (між 1555 і 1560 — 1632). У цій оригіналь ній, самобутній праці 6982 книжнослов'янські та іншо мовні слова пояснено відповідниками української мови, часто декількома синонімами (у словнику налі чується 1400 синонімів). Це одне з найбільших зібрань української лексики кінця XVI — початку XVII ст. У словнику використано всі основні засоби лексикогра фічного опрацювання матеріалу: паспортизація реєст рових слів, ремарки (переносне, образне, метафора), ілюстрації, фразеологізми з реєстровими словами, від силання до інших слів, етимологічні довідки. Словник Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку укра їнської і зарубіжної лексикографії.
Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVII ст. було створено латинсько-слов'янський словник «Лек-
38
Історія мовознавства
сикон латинській» Єпіфанія Славинецького (кін. XVI ст. — 1675), який дійшов до нас у багатьох спи сках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша лексикографічна праця староукраїнського періоду, справжня скарбниця церковнослов'янської і старо української лексики: в ній 27 000 латинських слів перекладено церковнослов'янськими словами, а за відсутності церковнослов'янських відповідників — українськими.
У середині XVII ст. з'явилися граматичні й лексико графічні праці з власне української мови. До них нале жать «Синоніма славеноросская» невідомого автора, що являє собою зворотну переробку «Лексікона...» Памва Беринди, «Лексикон словено-латинскій» Єпіфанія Сла винецького й Арсенія Корецького-Сатановського, а та кож «Граматика словенська» Івана Ужевича, написана латинською мовою й відома у двох рукописних варі антах (паризькому — 1643 р. й арраському — 1645 р.). У 1970 р. її було опубліковано в Києві. У ній описано систему української мови середини XVII ст. Факти української мови порівнюються з відповідними яви щами польської, чеської, хорватської, латинської, грець кої, староєврейської. Відчувається прагнення автора створити працю про абстрактну слов'янську грама тичну систему (на зразок того, що пізніше здійснили А. Арно й К. Лансло). В історію мовознавства Ужевич увійшов як учений, котрий перший науково описав українську мову.
Отже, українська лінгвістична думка XI—XVIII ст. не відставала від європейської, а українська лексико графія була однією з найрозвинутіших у Європі.
Запитання. Завдання
1. Чим зумовлене виникнення мовознавства в Давній Індії, Дав ньому Китаї, Давній Греції та Римі?
2. Назвіть спільне і відмінне в лінгвістичних традиціях Давньої Ін дії, Давнього Китаю і Давньої Греції.
3. Які питання мовознавства досліджували давньоіндійські, дав ньокитайські й давньогрецькі вчені? Які з порушених ними проблем є актуальними й нині?
4. У чому полягає специфіка давнього арабського мовознавства?
5. Охарактеризуйте стан лінгвістичної думки Західної Європи в се редні віки.
Зародження порівняльно-історичного мовознавства
39
6. Яка роль Ф. Бекона, Г.-В. Лейбніца і Р. Декарта в розвитку лінгві стичних ідей?
7. Розкрийте значення в історії мовознавства граматики Пор-Рояля. Чому її називають універсальною і раціональною?
8. Назвіть основні здобути українського мовознавства XI—XVIII ст.
Література
Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві стичної думки. — К., 1985. — С. 6—53.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 3-31.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М, 1998. — С. 11—53.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 32—256.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 6—31.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 8—18.
Додаткова
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 7—36.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — Ч. І. — С. 7—27.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. І. — С. 7—41.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 5—36.
История лингвистических учений. Древний мир. — Л., 1980.
История лингвистических учений. Средневековьій Восток. — Л., 1981.
История лингвистических учений. Средневековая Европа. — Л., 1986.
История лингвистических учений. Позднее средневековье. — Л., 1991.
Античньїе теории язьїка и стиля. — М. — Л., 1936.
Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.
Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985.
Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською. — К., 1980.
2.2. Зародження порівняльно-історичного мовознавства
Поступове накопичення протягом XVI—XVIII ст. багатого фактичного матеріалу різноманітних мов створило передумови для пошуків нових методів лін гвістичних досліджень. У мовознавстві утверджу ються принципи порівняння мов й історичного під-
40
Історія мовознавства
ходу до їх вивчення, що зумовило виникнення нової наукової парадигми — порівняльно-історичного мово знавства.
Порівняльно-історичне мовознавство — один з основних напря мів лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою порівняльно-історичного методу.
Передвісники порівняльно-історичного мовознавства
Новий напрям у мовознавстві ніколи не виникає спонтанно. Окремі ідеї, які лягають 'у його основу, можуть мати довгу історію, тривалий час «носитися в повітрі», визрівати. Не є винятком і порівняльно-істо ричне мовознавство. Ще на початку XIV ст. італійсь кий письменник Аліг'єрі Данте (1265—1321) у трактаті «Про народне красномовство» (1307—1308) писав про спільне походження італійської, провансальської та французької мов. У XVI ст. з'являється праця францу зького вченого Гівельма Постеллуса (1510—1581) «Про спорідненість мов». Про подібність мов ідеться й у «Роз праві про європейські мови» Юлія-Цезаря Скалігера (1484—1558). У XVII ст. уже сформувалось уявлення про спорідненість семітських (Етьєн Гішар, Йов Лудольф), германських (Ламберт Кате), романських (Франсуа Рену-ар), слов'янських (Юрій Крижанич) мов. Особливе зна чення для порівняльного вивчення мов мали видані Пи-липом-Юханом фон Страленбергом у 1730 р. порівняль ні таблиці мов Північної Європи і Північного Кавказу, завдяки чому було створено класифікацію уральських та алтайських мов, що також сприяло формуванню порівня льного мовознавства. Вагома роль у цьому процесі нале жить зібранням лексики різних мов, представленим у «Порівняльних словниках усіх мов та наріч» (1787— 1789) Петра Палласа й «Мітрідаті» (1806—1817) Иогана-Кристофа Аделунга та Йогана-Северина Фатера, що дава ло змогу виділити спільну лексику мов, класифікувати мови за спорідненістю і передбачало порівняння мов.
Ідея історичного вивчення мов ййразно проступає у праці німецького мовознавця Йогана-Готфріда Гердера (1774—1803) «Дослідження про походження мови» (опублікована в 1772 р.), де висловлено думку, що мова пов'язана з культурою народу, постійно розвивається і в процесі свого розвитку вдосконалюється. Вважають, що ця думка є підступом до майбутнього історичного мовознавства.
Зародження порівняльно-історичного мовознавства
41
Однак справжнім поштовхом для зародження порі вняльно-історичного мовознавства, яке передбачає син тез порівняльного та історичного дослідження мов, ста ло ознайомлення із санскритом. Перші відомості про санскрит у Європу стали надходити вже в XVI ст. (листи з Індії італійця Філіппо Сассеті, який прожив у Індії з 1583 до 1588 р.). Однак детальне ознайомлен ня із санскритом почалось наприкінці XVIII ст. завдя ки працям англійця Ульяма Джонса (1746—1794), який багато років прожив у Індії і вивчав індійську культуру. У 1786 р. він виступив у Королівському азі атському товаристві (його нерідко називають Інститу том східних культур) у Калькутті з доповіддю, в якій звернув увагу на регулярний збіг між формами санск риту і латинської, грецької та англійської мов. На його думку, така велика кількість подібних збігів не може бути випадковістю, а, навпаки, є свідченням походження цих мов від одного спільного предка (прамови). Оскіль ки санскрит серед названих мов — найстаріша мова, то, за твердженням Джонса, він і є цією прамовою.
Це знамените відкриття Джонса в 1808 р. підтвер див німецький учений Фрідріх фон Шлегель (1772— 1829) у розвідці «Про мову і мудрість індійців». Він довів близькість санскриту до латинської, грецької, ні мецької та перської мов як за лексичним складом, так і за граматичною структурою. Важливим є те, що Шле гель уперше не тільки наголошував на ролі граматич них елементів для встановлення мовної спорідненості, а й вказував на методологічну важливість порівняння форм дієвідмінювання. Як і Джонс, він уважав санскрит най давнішою мовою, що нібито є прамовою розглянутих у його праці мов. Основною ідеєю цієї праці є думка про необхідність порівняльного дослідження мов. Уперше в мовознавстві тут вжито термін порівняльна граматика.
Сассеті, Джонс і Шлегель є лише передвісниками порівняльно-історичного мовознавства. Основи порів няльно-історичного мовознавства було закладено в пе ршій половині XIX ст.
Основоположники порівняльно-історичного мовознавства
Основоположниками порівняльно-історичного мово знавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грім-ма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Востокова.
42
Історія мовознавства
У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа (1791—1867) «Про систему дієвідмінювання санскрит ської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської та германської мов», яка заклала підвалини порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп до водить спорідненість санскриту з переліченими мова ми. Його заслугою є те, що він уперше розробив загаль ну теорію порівняльно-історичного дослідження мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висно вку про систему їх відповідників у різних мовах. Уче ний вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Ви-водячи праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це було новим у методоло гії лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп апро бував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов. Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін індоєвропейські мови (його попередники вжи вали термін індогерманські мови).
Видатний швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр так оцінив внесок Ф. Боппа до скарбниці світової лін гвістики: «Заслуга Боппа полягає не в тому, що він від крив спорідненість санскриту з деякими мовами Євро пи й Азії, а в тому, що він зрозумів можливість побудо ви самостійної науки, предметом якої є відношення споріднених мов між собою. Аналіз однієї мови на ос нові іншої, пояснення форм однієї мови формами ін шої — ось що було нового в роботі Боппа» [Соссюр 1977: 40]. А французький мовознавець А. Мейє писав: «Бопп відкрив порівняльну граматику в пошуках індо європейської прамови подібно до Колумба, який від крив Америку в пошуках шляху до Індії».
У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Рас-муса Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі дав-ньопівнічної мови, або Походження ісландської мови». У ній Раск доводить наявність споріднених зв'язків між ісландською, грецькою, латинською і балто-сло-в'янськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Що стосується вико ристання матеріалу для порівняльно-історичних дос ліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних відповідників, тому, на його думку, слід довіряти гра матиці: у процесі взаємодії мов лексика може запози-
Зародження порівняльно-історичного мовознавства
43
чуватися, тоді як відмінкові форми і форми дієвідмі нювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові змі ни в морфемах мають закономірний характер, через що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регуляр ними. Для порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику, яка служить для по значення найнеобхідніших понять.
Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати як реального предка індоєвропейських мов.
У 1819 р. з'явився перший том (із чотирьох) «Німецької граматики» Якоба Грімма (1785—1865). Зміст книжки виходить далеко за межі її назви. На справді це перша порівняльно-історична граматика гер манських мов. У ній автор акцентує на історичному під ході до вивчення споріднених мов і ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розвитку, починаючи з найдавніших писем них пам'яток. Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив за кон пересунення приголосних, за яким система зімкне них приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь: індоєвропейські [ЬЬ], [сіЬ], [£Іі] змінились у германських мовах у [Ь], [сі], [£]; індоєвропейські [Ь], [<Ч, [б] — в германські [р], [і]у [к], а індоєвропейські [р], [*]> [к] — в германські [£], [ІЇі], [Ь] (пор. лат. раіег — нім. Уаіег, лат. согпи — нім. Ногп, лат. йио — нім. гюеі (із іюеі; див. англ. іию). Це був перший зразок фонетичних законів, які є загальновизнаними в сучас ній лінгвістиці. «Німецька граматика» Грімма мала помітний вплив на написання історії окремих індоєв ропейських мов.
У 1820 р. відомий російський учений Олександр Христофорович Востоков (1781—1864) у «Розвідці про слов'янську мову» виявляє й доводить споріднені зв'язки між слов'янськими мовами. Це фактично пе рша праця з історичної фонетики слов'янської групи індоєвропейських мов. її значення не тільки в конк ретних висновках щодо слов'янських мов (історія слов'янських мов, стосунок давньоруської мови до ста рослов'янської, польської та сербської), а й у визначен ні методів історичного дослідження споріднених мов. На основі зіставлення слов'янських мов Востокову вда лося розкрити таємницю юсів — ж і а. Ці букви по-
44
Історія мовознавства
значали відповідно носові голосні [^] та [р], які ко лись були в усіх слов'янських мовах, а згодом зник ли, замінившись на [а] й [у] в усіх мовах, крім поль ської (пор. старослов'янське масо, польськ. тірзо, укр. м'ясо; старослов'янське джбт>, польськ. йф, укр. дуб). Так, практично одночасно в різних країнах було «відкрито» порівняльно-історичний метод досліджен ня мов. Бопп на матеріалі відомих йому індоєвропей ських мов, Раск на матеріалі ісландської, грецької, ла тинської та балто-слов'янських мов, Грімм на матері алі германських, а Востоков — слов'янських мов незалежно один від одного дійшли аналогічних, взає-модоповнювальних висновків щодо порівняльно-істо ричного методу. За ними пішли інші вчені, які опра цьовували принципи порівняльно-історичного дослі дження різних груп індоєвропейської мовної родини. Зокрема, німецький учений Фрідріх-Крістіан Діц (1794—1876) створив порівняльно-історичну грама тику романських мов. Він реконструював низку форм народної латини, не зафіксованих у писемних па м'ятках. Згодом його реконструкції було підтвер джено знайденими під час археологічних розкопок текстами, написаними народною латиною. Німецький мовознавець Йоган-Каспар Цейс (1806—1856) напи сав порівняльно-історичну граматику кельтських мов, словенський лінгвіст Франко Міклошич (1813— 1891) — першу «Порівняльну граматику слов'янсь ких мов» у трьох томах, яка вийшла німецькою мовою (перший том «Фонетика» з'явився в 1852 р., другий «Морфологія» — в 1856 р., третій «Синтаксис» — у 1874 р.).
Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта
Відкриття порівняльно-історичного методу в мово знавстві було могутнім поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед мовознав ством.
Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний ма теріал і результати зроблених до нього наукових дослі джень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), німецький учений з різноманітними інтересами (ціка вився не тільки мовознавством, а й антропологією, ет-
Зародження порівняльно-історичного мовознавства
45
нографією, історією, філософією, естетикою) і з яскраво вираженим філософським складом розуму та праг ненням до теоретичних узагальнень.
Гумбольдт здобув освіту у Франкфуртському (на Одері) і Геттінгенському університетах. Вивчав право, політику, історію. Працював дипломатом. Належав до передових верств прусської чиновницької аристокра тії. Його близькими друзями були Гегель, Шиллер і Гете. У 1808—1810 рр. обіймав посаду міністра на родної освіти Німеччини. У 1810 р. заснував Берлін ський університет, який нині носить ім'я його та йо го брата, природознавця й мандрівника Олександра фон Гумбольдта. В. Гумбольдт зробив вагомий вне сок у філософію, естетику, юриспруденцію, літерату рознавство. Однак найбільше він прислужився мово знавству.
Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзви чайно широке. Цьому сприяло знання багатьох мов — баскської, санскриту, китайської, семіто-хамітських, малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх пра цях використовував також матеріали давньоєгипетсь кої, японської та інших мов. Найбільше його цікави ли загальнотеоретичні й філософські проблеми мово знавства.
Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне вивчення мов стосовно різ них епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в Берлін ській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіаль ної концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загаль ні закономірності історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі; 4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А. Шлегелем, а інкорпоруючий упер ше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов учений розгля дає як відображення хронологічно послідовних етапів світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми. За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь інтелектуального роз витку народу: народ, «який більше від інших обдаро ваний природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно з іншими, повинен отримати й най досконалішу мову». І хоч нині останнє положення Гум больдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вва-
46
Історія мовознавства
жають помилковим, сама ідея структурного зіставлен ня мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка успішно розвивається, — лінгвістичної типології. У XX ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радян ський мовознавець М. Я. Марр.
Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта «Про бук-вене письмо та його зв'язок з будовою мови» (1824) і «Про двоїну» (1827). Найціннішою є його тритомна пра ця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг завершити. її було опубліковано посмертно в 1836— 1840 рр. У теоретичному вступі до неї «Про різнома нітність будови людської мови та її вплив на духов ний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоре тичну концепцію, свою філософію мови. Ця праця стала знаменитою і справила великий вплив на роз виток мовознавства.
Філософська концепція мови Гумбольдта визнача ється ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провід ною думкою концепції, її теоретико-методологічною ос новою є антропологічний підхід до мови, за якого ви вчення мови повинно здійснюватися в тісному зв'язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та ду ховним життям.
Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це по ложення до визначення мови, він пише: «Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно пов'язана з люд ською духовною силою, так кожна конкретна мова по в'язана з духом народу — носія цієї мови. Мова — це зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Первинним є дух народу: «[...] ду ховна сила є найбільш життєвою і самостійною пер шоосновою, а мова залежить від неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відо бражає найсвоєрідніші й найтонші риси народного ду ха, проникає в його таємниці.
Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мо ва є надбанням окремого народу, а народ — це спіль ність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невід дільна від культури. Вона тісно пов'язана з духовним
Зародження порівняльно-історичного мовознавства
47
розвитком людства, відображає розвиток культури. Мо ва закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду.
На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов'язані між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мис лення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови — ор гани оригінального мислення націй.
Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. Отже, в кожній мові закладено своє світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом. Мо ва ніби описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого можливо лише вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. * Вивчення іноземної мови, — за уважує Гумбольдт, — можна було б через те порівняти з набуттям нової точки зору в колишньому світорозу мінні; до певної міри так воно і є, тому що кожна мова утворює тканину, зіткану з понять та уявлень певної частини людства». Йдеться про те, що мови по-різному членують світ: те, що в одній мові охоплено одним сло вом, в іншій розподіляється між двома словами, а ще в іншій не має словесного вираження й передається опи сово словосполученням або реченням. Для Гумбольдта далеко не одне й те саме, коли мова використовує для поняття одне слово чи описовий зворот: «те, що в по нятті представлене як єдність, не виявляється таким у виразі, і вся реальна дійсність окремого слова пропадає для поняття, якому не вистачає такого вираження». Це положення Гумбольдта донині викликає бурхливі су перечки. Згодом його розвинули американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф, які висунули гіпотезу лінгвальної відносності (її часто називають гіпотезою Сепіра — Уор-фа). Про життєвість гумбольдтівського положення свід чить той факт, що в наш час надзвичайно популярною в мовознавстві є проблема мовних картин світу.
Прогресивним є положення Гумбольдта про твор чий характер мови. За своєю суттю мова є щось постій не і водночас у кожний момент змінне. Формою існу вання мови є розвиток. Мова — організм, який вічно себе породжує. Це жива діяльність людського духа, єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з Гумбо-
48
Історія мовознавства
льдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ег£оп), а як творчий процес, безперервну діяльність (епег£еіа), що перетворює «звук у вираження думки».
Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гум-больдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова [...] уявляється людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею — невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може від крити щось ще невідоме, а почуття — завжди по-ново му сприйняти щось ще не відчуте [...]. Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і збері гає їх живе дихання, а покоління ті через звуки мате ринської мови, які й для нас стають вираженням на ших почуттів, пов'язані з нами національними й ро динними зв'язками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між мо вою і поколінням, яке нею розмовляє».
Положення про динаміку мовного розвитку та зв'язок кожного стану мови з попереднім було реакці єю на антиісторичну і механістичну концепцію мови XVII—XVIII ст., а також на логічні й універсалістські концепції, в тому числі граматику Пор-Рояля.
Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів мовознавства не міг не брати до уваги розмежування ег£оп і епег£еіа, тобто синхро нії і діахронії.
Із цим положенням пов'язана ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення мови й мовлення: «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих ак тів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає вивчати живе народне мовлення.
Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма — це «постійне й однакове в дія льності духа, взяте в усій сукупності своїх зв'язків і систематичності, що підносить членороздільний звук до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови не обхідне її системне вивчення. Це положення Гумбольд та згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в сенте нцію «мова — це форма, а не субстанція».
Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови — це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний
Зародження порівняльно-історичного мовознавства
49
механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення об'єктивізуються в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілю ється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої фор ми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і в непо вторних структурах усіх мовних рівнів.
Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від ін шої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачен ня. Поняття внутрішньої форми згодом творчо вико ристав український мовознавець О. Потебня щодо сло ва. Під внутрішньою формою він розумів відображені в етимології слова певні ознаки.
У зв'язку із внутрішньою формою Гумбольдт торка ється проблеми значення й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкрет ний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають то таким, який двічі п'є, то двозубим, то одноруким, ко жен раз розуміючи один і той самий предмет, трьома номенами позначені три різні поняття.
Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його дум ку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть збігатися. Це пояснюється подібністю органів мовлення та спільними (однаковими) законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їхніх мовах реалізуються загальні за кони мислення. Тому Гумбольдт не сприймає дедуктив-ності всезагальної граматики, яка підходить до вивчен ня конкретних мов від готових логічних схем. Грама тики конкретних мов, за його переконанням, повинні будуватися на індуктивній основі.
Мову Гумбольдт розглядає як «напружене» живе Ціле, сукупність протилежних і взаємопередбачуваних першооснов, які перебувають у динамічній рівновазі. У мові він помітив такі антиномії: мови і мислення, мови і мовлення, стійкості і змінності, об'єктивного і суб'єк тивного, індивідуального і колективного та ін.
50
Історія мовознавства
Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап у розвитку мовознавства. Учений створив струнку й цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично обґрунту вав статус порівняльно-історичного мовознавства, за клав основи загального й теоретичного мовознавства. Його по праву вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Гумбольдта справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним теоре тичних положеннях ґрунтуються різні сучасні напря ми у мовознавстві: соціолінгвістика, менталінгвістика, етнолінгвістика, антрополінгвістика та ін.
Запитання. Завдання
1. Сформулюйте основні передумови виникнення порівняльно-історичного мовознавства.
2. Назвіть основоположників порівняльно-історичного мовознав ства і розкрийте їх внесок у порівняльно-історичне мовознавство.
3. Які основні положення лінгвістичної концепції В. Гумбольдта? Чому його вважають основоположником загального мовознавства?
4. Розкрийте значення вчення Гумбольдта для сучасного мово знавства. Які положення його вчення знайшли свій розвиток у різних напрямах сучасної лінгвістики?
Література
Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві стичної думки. — К., 1985. — С. 53—91.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К.Д980. — С. 19—43.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 32—56.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 54—77.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — С. 28—104.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1975. — С. 31—63.
Додаткова
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 37—54.
Томсен В. История язьїкознания до конца XIX века. — М., 1938. — С. 51—79.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по ис-тории лингвистики. — М., 1975. — С. 264—287, 326—352.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1963. — С. 36—56.
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
51
Звегинцев В. А. О научном наследии Вильгельма фон Гумбольдта // Гумбольдт В. фон. Избранньїе трудьі по язьїкознанию. — М., 1984.
Рамишвили Г. В. Вильгельм фон Гумбольдт — основоположник теоре-тического язьїкознания // Там само.
Мейе А. Сравнительньїй метод в историческом язьїкознании. — М., 1954.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 1. — С. 42—127.
2.3. Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
Порівняльно-історичне мовознавство другої полови ни XIX ст. супроводжувалося вдосконаленням прийо мів лінгвістичного аналізу, розширенням наукових горизонтів. Встановлюються зв'язки мовознавства з іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм, молодограматизм.
Натуралістичний (біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві
Першим напрямом, який виник у надрах порівня льно-історичного мовознавства, був натуралізм.
Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природ ничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.
Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурх ливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німець кий мовознавець Августп Шлейхер (1821—1868) — професор Єнського університету. Основними праця ми ЙІлейхера є «Мови Європи в систематичному огля ді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник ли товської мови» з хрестоматією і словником (1856— 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).
Натуралістична концепція мови найповніше і най чіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мово знавство» (1863) і «Значення мови для природної істо рії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді
52
Історія мовознавства
подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезо вано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.
Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для ви дів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класи фікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, осо бина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду — мова певного етносу, підвиду — діалект, різно виду — говірка, особині — мовлення окремих людей.
Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за за конами, які не мають винятків (поняття законів розвит ку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мово знавстві навіть легше, ніж у природознавстві, просте жити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тися чоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організ мів, так само й мови світу беруть свій початок від най простіших мов. Відмінності між мовами зумовлені від мінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.
Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким вижива ють найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знахо дить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у бо ротьбі за існування виявляються переважно мови індо європейського племені; поширення їх безперервно три ває, тоді як багато інших мов уже витіснено».
Оскільки мова — це природний організм, то люди на безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.
Життя мови, за переконанням Шлейхера, складаєть ся з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному пе ріоді мова розвивається від простої до складної, збага чується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбо-льдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови ви никли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
53
відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбо-льдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюєть ся. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.
Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відпо відають різним епохам у розвитку землі: кристал — кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ — аглютина тивні мови, тваринний світ — флективні мови.
Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамо ви, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не сан скрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна рекон струювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєв ропейська прамова, а найстаріша представниця індоєв ропейської родини мов. Згідно з його теорією родовід ного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі. На схемі родовідного дерева показано етапи цього розпаду.
індоєвро- *\ ' пейська
~словяно-литовська
греко-
італо- італо-
кельтська кельтська^
арю-греко-
італо-
кельтська
Рис. і. Схема родовідного дерева за А. Шлейхером
німецька
литовська
слов'янська
кельтська
італійська
албанська
грецька
іранська
індійська
54
Історія мовознавства
Сама схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації використовують і нині. Тепер теорію родо відного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій тери торії, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.
Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.
Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вва жав реконструкцію індоєвропейської прамови. Рекон-струюючи на основі фонетичних законів праформи, він настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не пробували повторити його експе римент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані праформи можуть стосуватися різ них епох існування прамови). Та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зреш тою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати не можливо.
Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію — до історичних. Мо вознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) — із садівником (до глядає за мовою, культивує все краще в ній).
Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, розвивали німецькі вчені Моріц-Карл Рапп (1803— 1883), який написав праці «Фізіологія мови» (1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852); Макс Мюллер (1823—1900), відомий своїми «Лекціями з науки про мову» (1861), в яких дуже спрощено трак тував мовну діяльність («Мозок виділяє думку, як печінка виділяє жовч»), та американський лінгвіст Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894), який у 1875 р. опуб лікував дослідження «Життя і ріст мови».
Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на компаративістів наступного поко-
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
55
ління — молодограматиків, які сприйняли його поло ження про розвиток мови, в тому числі поняття мовно го закону, однак відмовилися від стадіальної теорії та від ідеї «розпаду» мов.
У мовознавстві залишилися сформульовані Шлейхе-ром принципи порівняльно-історичного досліджен ня, концепція родовідного дерева, робочі прийоми ре конструкції праформ, зокрема позначення зірочкою (*) незасвідчених реконструйованих форм (їх стали вико ристовувати всі компаративісти). Інші положення, зо крема пояснення причин розвитку мови тільки біоло гічними чинниками, характеристика індоєвропейських мов як найдосконаліших, відрив розвитку мов від істо рії суспільства, зазнали критики. Адже мову не можна прирівнювати до організму, який народжується, росте, розвивається, старіє і вмирає. Смерть мов має не біоло гічний, а соціальний та історичний характер. Як зазна чив О. Потебня, «організм живе самостійно, а слово тіль ки в устах людини». Мова може загинути тільки разом із народом — її носієм.
Психологічний напрям
Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтен сивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.
Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які роз глядають мову як феномен психологічного стану і діяльності люди ни чи народу.
У цьому напрямі одразу виокремилися дві концеп ції — індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гум больдта, який, з одного боку, пропагував індивідуаль но-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про зага льнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колек тивно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуаль ного психологізму досліджували психологію мовлен ня, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму — психологію мови, тобто психологічні закономірності,
56
Історія мовознавства
що виявляються в системі мови і в її історичному роз витку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний ви яв психології народу, і як особливий механізм уяв лень у душі окремої людини.
Психологізм характерний для порівняльно-історич ного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних проце сів. У своїх працях психологісти наголошують на не відповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свід ченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерід ко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляю-чи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.
Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограма тичного напряму в мовознавстві.
Основоположником психологізму в науці про мо ву вважають Гей мана Штейнталя (1823—1899) — професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціатив ну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керуєть ся законами асиміляції (поєднання і закріплення тотож них або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідо мості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю то що). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь на магався пояснити утворення й розвиток мови і мислен ня в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили походження й розвиток мови в суспільстві.
Свою психологічну концепцію мови Штейнталь ви клав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до пси-
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
57
хології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (1860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, істо рія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).
Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:
1) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це духовна діяльність;
2) предметом мовознавства є мова як об'єкт психоло гічного спостереження. Мова — це «вираження усвідом лених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, ста нів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;
3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;
4) проблеми сутності й походження мови є ідентич ними, позаяк мова постійно й однаковим способом по роджується душею людини;
5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мис лення. Предметне мислення — це уявлення про пред мети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мис лення пов'язане з «мовною свідомістю»;
6) мова як психічне явище не виключає її залежно сті від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.
Філософія мови Штейнталя є реакцією на логічну граматику XIX ст. і натуралізм Шлейхера. Логічна концепція мови була представлена працями німецько го вченого Карла Беккера (1775—1849), особливо його розвідкою «Організм мови» (1841), де найповніше ви кладено авторську теорію логічної граматики. Зробив ши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, Що слово і поняття, речення і судження, граматичні ка тегорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвід носитися між собою, як поняття кола і червоного». Не-сприйняття логічної концепції мови спричинило замі ну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний суб'єкт, психологічний пре дикат тощо.
58
Історія мовознавства
У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували ♦Журнал психології народів і мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову. Зо крема доводили, що мова — предмет психологічного спо стереження. Позаяк існує два розділи психології — ін дивідуальна психологія і психологія народів, то можна стверджувати про психіку суспільства — народну пси хологію. Завдання народної психології, чи психології народів, — дослідження специфічних «способів життя і форм діяльності духа» в різних народів. Через мовні явища дослідники прагнули осягнути * закони духовно го життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах і встановити зв'язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів, тобто закладали основи нової науки — етнопсихології.
Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832—1920) — німецький фі лософ і психолог, який написав 10-томну працю «Пси хологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сут ність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, — психічний процес, який є предметом психології.
Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних про цесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першоос нова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною во люнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.
Із психологічних позицій він пояснював походжен ня мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у речен ні тощо. Оригінальним є його твердження, що психоло гічною основою утворення речення є не поєднання уяв лень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення).
Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасо-вич Потебня (1835—1891) — український мовозна вець, засновник Харківської лінгвістичної школи, ви-
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
59
значна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мово знавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філосо фії, літературознавства, фольклору.
Усе життя Потебні пов'язане з Харківським універси тетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.
Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольд-та, якого він вважав геніальним провісником нової тео рії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Ба гато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.
До найважливіших праць Потебні належать ♦Дум ка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Про на ціоналізм» (1905), «Із записок з руської граматики» в чотирьох томах (т. 1—2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «До історії звуків руської мови» (1873—1886), «Замітки про малоруське наріччя» (1866), «З лекцій із теорії сло весності» (1894), «Із записок з теорії словесності», «Сло во о полку Ігоревім. Текст і примітки» (1878), «Пояс нення малоросійських і споріднених народних пісень» у двох томах (1883—1887), «Про деякі символи в сло в'янській народній поезії» (1860).
У науковій діяльності Потебні виділяють два періо ди: перший (1860—1865) — дослідження мови у зв'яз ку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнта ля; другий (1865—1891) — дослідження фонетики, гра матики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають тво рцем лінгвістичної поетики).
У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв'язок мови і мислення.
Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова — це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її [...], вона є не відображенням сформованого світогляду, а осно-
60
Історія мовознавства
вою його формування». Говорячи про нерозривний зв'язок мови і мислення, Потебня водночас протесту вав проти підпорядкування граматики логіці, яке «[...] призводить до змішування й ототожнення та ких явищ мови, які є різними, якщо приступити до спостереження з однією упередженою думкою про те, що апріорність у спостережних науках, як мовознав ство, дуже небезпечна». Мовознавча концепція По тебні підкреслено психологічна.
Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так (у такому обсязі), як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого досві ду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей індивіда тощо. Як ілюстрацію до цієї думки Потебня наводить «ЗіІепШіт» І. А. Тютчева:
Молчи, скрьівайся и таи И чувства, и мечтьі свои!.. Как сердцу вьісказать себя? Другому как понять тебя? Поймет ли он, как тьі живешь? Мьісль изреченная єсть ложь. Взрьівая, возмутишь ключи — Питайся йми — и молчи!
Деякі вчені в цьому твердженні Потебні вбачали «суб'єктивно-ідеалістичне розуміння слова», перебіль шення розуміння по-своєму. Однак насправді мовозна вець лише констатує, що різні люди, розуміючи вислов лене (почуте) в основному однаково, вкладають у нього свої семантичні нюанси. Це підтверджують сучасні асоціативні експерименти.
Мова, зазначає Потебня, пов'язана з мисленням, од нак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови, на середньому етапі розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не задовольняє її вимог. Саме цим, ввансає Потебня, можна пояснити, що думка художника, скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка математика втілюється в умовних знаках.
При утворенні слова наявне вже враження зазнає нових змін, ніби вдруге (повторно) сприймається. Це друге сприйняття називається апперцепцією. У кожно-
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
61
му слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених комплексів — пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне між пізнаваним і пізнаним є іегтлит сотрагатлопіз, тоб то тим третім, що служитиме основою для нової номіна ції. Отже, сам процес пізнання є процесом порівняння.
Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слові, за Потебнею, можна виділити суб'єк тивне й об'єктивне. Наприклад, суб'єктивним для сло ва стіл будуть форми стола, матеріал, із якого він зроб лений тощо, а для слова вікно — різні форми, рами, різновид скла тощо. Якщо вилучити суб'єктивне, то в слові залишаться звук (зовнішня форма) і етимологіч не значення (об'єктивне, внутрішня форма). Так, внут рішньою формою для слова стіл є постелене, а для сло ва вікно — те, через що дивляться. «Слово, — продов жує Потебня, — власне, виражає не всю думку, яка приймається за його зміст, а тільки одну її ознаку. Об раз стола може мати багато ознак, але слово стіл озна чає тільки постелене».
Усе сказане про слово стосується й будь-якого тво ру мистецтва. Так, у скульптурі Феміди, яка символізує правосуддя, зовнішньою формою є матеріал, з якого во на зроблена, а внутрішньою — пов'язка на очах, терези і меч. Символізм мови — поезія, втрата внутрішньої форми — проза. У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню фор му слова глибоко вкорінилося у світовій лінгвістичній традиції.
Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення різноманітних явищ до порівняно неве ликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво ілюструють байки і прислів'я: образ байки завжди сто сується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказа ти й про прислів'я. У слові згущення думки є його при родним станом (воно майже завжди співвідноситься з багатьма денотатами).
Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше зна чення слова. Ближче значення слова — значення, спі-
62
Історія мовознавства
льне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше зна чення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, мо вознавство, — зазначає автор, — не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у со бі, крім свого незаперечного змісту, про який не мір кує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. На приклад, говорячи про значення слова дерево, ми по винні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника — трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значен ням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо ближ чим, іншу, що становить предмет інших наук, — даль шим значенням слова. Тільки одне ближче значення становить дійсний зміст думки під час вимо ви слова».
Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.
Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні пи тання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Учений не тільки закликав вивча ти мовні факти в системних зв'язках і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебу ває у постійному розвитку.
Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків ет носу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спід лення, стверджував, що всі мови мають право на віль ний розвиток і функціонування.
Підсумовуючи все сказане про психологічний на прям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німе цькою. Так, Потебня наголошував на специфічних ри сах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
63
Психологічний напрям у мовознавстві справив по мітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйня ли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.
Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвісти ка. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалу женні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.
Молодограматизм
У становленні й розвитку порівняльно-історичного мовознавства розрізняють три етапи:
1) початковий, пов'язаний із діяльністю Боппа, Грім-ма, Раска та Гумбольдта, який отримав назву роман тичного;
2) натуралістичний, пов'язаний з ученням Шлейхе-ра та його послідовників;
3) молодограматичний, що виник у 70-ті роки XIX ст. На перших двох етапах досліджувалися глобальні
філософські проблеми, спостерігалося прагнення до ши роких узагальнень. Для третього етапу, в основі яко го — філософія позитивізму, характерна відмова від розгляду не підкріплених фактичним матеріалом «вічних проблем» науки. Завданням ученого стало спостереження, реєстрація і первинне узагальнення фак тів. Був визнаним тільки індуктивний метод. Усе ін ше вважали метафізикою. Саме тому такі питання мо вознавства, як мова і «дух народу», походження мови, стадіальність у розвитку мов (єдність глотогонічного процесу), мовні універсали, типологічна класифікація мов, вважали ненауковими. Залишився порівняльно-історичний метод, але його метою вже не була реконс трукція прамови.
Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознав стві, мета якого — дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.
64
Історія мовознавства
Зародження молодограматизму пов'язане з науко вою діяльністю вчених Лейпцизького університету Ав-густа Лескіна (1840—1916), Карла Бругмана (1849— 1919), Германа Остгофа (1847—1909), Германа Пауля (1846—1921), Бертольда Дельбрюка (1842—1922). Зго дом до них приєднались датські дослідники Карл Вер-нер (1846—1896), Вільгельм Томсен (1842—1927), нор вежець Софус Бугге (1833—1907), француз Мішель Бреаль (1832—1915), італієць Граціадно-Ізая Асколі (1829—1907), росіянин Пилип Фортунатов (1848— 1914), американець Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894) та ін. Молодограматизм став світовим напрямом у мо вознавстві. Сам термін молодограматики був спочат ку іронічною назвою, яку дав представникам Лейп цизької школи німецький філолог Фрідріх Царнке (1825—1891) за їхнє завзяття, молодечий запал і на віть задерикуватість, з якими вони «нападали» на стар ше покоління мовознавців. Один із основоположників цього напряму К. Бругман обернув цю іронічну назву на символ нової лінгвістичної школи, і з часом вона стала лінгвістичним терміном.
Становлення молодограматизму зумовлене внутріш німи чинниками розвитку мовознавства, пошуком шляхів подолання кризи, в якій опинилася компарати вістика 60-х років XIX ст. (йдеться насамперед про за перечення глотогонічної теорії Гумбольдта і критику ідеалізованої прамови Шлейхера та його теорії двох етапів розвитку мови). Молодограматики прагнули уточнити основні принципи та завдання науки про мо ву й удосконалити методику лінгвістичного досліджен ня. Молодограматична течія остаточно оформилася у 80-х роках XIX ст. і була панівною протягом 50 років.
Основні ідеї молодограматизму викладені у «Перед мові» Остгофа й Бругмана до першого тому «Морфоло гічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», яка вийшла 1878 р. і стала маніфестом молодограматиків, а також у працях Пауля «Принципи історії мови» (1880) та Дельбрюка «Вступ до вивчення мови. З істо рії й методології порівняльного мовознавства» (1880) і «Основні питання дослідження мови» (1901).
Одним із основних теоретичних положень моло дограматиків є трактування мови як продукту психофі зичної діяльності. Мовлення, на їхній погляд, має два аспекти: психічний і фізичний. Тому для дослідження ролі психічних механізмів у звукових змінах і утво-
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
65
реннях за аналогією необхідно залучити психологію. Лінгвістичний психологізм — важлива частина мето дології молодограматиків. Слід зазначити, що моло дограматики не сприйняли етнопсихологію Лацаруса і ІПтейнталя, а побудували свою концепцію на так зва ному індивідуальному психологізмі. На думку Пауля, в дійсності існує лише індивідуальна психологія. По няття, що виражаються мовою, виникають у надрах душі індивіда і ніде більше. Усі мовні зміни також відбуваються у звичайній мовленнєвій діяльності ін дивіда: «будь-яка мовна творчість завжди індивідуа льна», «жодних мов, крім індивідуальних, не існує», а те, що звичайно називають загальнонародною мовою, «є просто абстракцією, яка не має відповідника в реальній дійсності», і «на світі стільки ж окремих мов, скільки індивідів» (Пауль). Звідси заклик молодограматиків вивчати «людину, яка говорить».
Другою складовою частиною методології молодо-граматизму є історизм як єдино можливий науковий підхід. «Дехто, — пише Пауль, — заперечуючи мені, вказував, що, крім історичного, існує ще й інший спосіб наукового вивчення мови. Ніяк не можу погодитися з цим [...]. Таким чином, мені загалом невідомо, як мож на з успіхом розмірковувати про мову, не добуваючи відомостей про її історичне становлення».
Молодограматики вважали необхідним вивчення живих мов і діалектів, які, на їхню думку, легше, ніж мертві давні мови, піддаються спостереженню і, відпові дно, в них легше простежити закономірності розвитку мови. Реконструкція індоєвропейської прамови, за їх оцінкою, — несерйозне заняття, оскільки, по-перше, індоєвропейська прамова не представляла тієї єдності, яка демонструється в реконструкціях ІШі&ю&ра (їобто складалася з різних діалектів), і, гісГ-друге, вона мала тривалий історичний розвиток, через що її .неможливо реконструювати у вигляді єдиного горизонтального зрі зу (іншими словами, реконструйовані форми можуть належати до різних історичних епох). Виходячи з цих положень, Остгоф і Бругман роблять такий висновок: «[...] тільки той компаративіст-мовознавець, який по кине душну, повну туманних гіпотез атмосферу майс терні, де куються індоєвропейські праформи, і вийде на свіже повітря реальної дійсності та сучасності [...], тільки такий учений зможе досягти правильного розу міння характеру життя й перетворення мовних форм і
66
Історія мовознавства
виробити ті методичні принципи, без яких у дослі дженнях з історії мови взагалі не можна досягти до стовірних результатів і без яких проникнення в пері оди дописемної історії мов подібне до плавання морем без компаса». Мовознавство, за переконанням моло дограматиків, повинно оперувати фактами, істина яких точно встановлена, і, отже, стати точною наукою. Однак всупереч своїм заявам вони нерідко займались рекон струкцією прамови.
Молодограматики, акцентуючи на історичному ас пекті дослідження мови, історію мовних явищ розгляда ли ізольовано, несистемно. Такий підхід до вивчення мовних фактів, що отримав назву «атомізму», згодом ін терпретували як недолік концепції молодограматизму.
Важливим аспектом у концепції молодограматизму є питання методів історичного вивчення процесів роз витку мови, які зводилися до двох процедур: 1) встано влення новоутворень за аналогією, яка ґрунтується на психічних явищах асоціації, і 2) розкриття фонетичних законів, що зумовлені фізіологічними чинниками.
Фонетичні закони молодограматиків — це ще одне з їхніх прагнень перетворити лінгвістику на точну, зако-ноположну науку. Фонетичні закони, за переконанням Остгофа і Бругмана, мають певні причини і не знають винятків, тому поняття спонтанних змін є умовним (та ким воно є доти, поки не встановлено причину). Однак фонетичні закони слід відрізняти від законів природи. Оскільки мова функціонує в мовленні людей, то, відпо відно, фонетичні закони належать не до вчення про за кономірності явищ природи, а до вчення про закономір ності людських дій.
З часом молодограматики переглянули поняття фоне тичного закону. Якщо спочатку вони визначали фоне тичні закони як «закони, що діють абсолютно сліпо, зі сліпою необхідністю природи», то згодом сферу їх дії бу ло обмежено деякими чинниками, зокрема хронологічни ми й просторовими межами, зустрічною дією аналогії (звуковий закон і аналогія — процеси, що діють у різних напрямках), іншомовними запозиченнями, певними фоне тичними умовами. У пізніших працях Дельбрюк запере чує закономірність звукових змін, оскільки «мова склада ється з людських дій і вчинків, які, очевидно, довільні», що засвідчує кризу молодограматичної концепції.
Уведення молодограматиками нових методів дослі дження мови, сформульовані ними емпіричні конкрет-
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
67
ні закони на основі узагальнення багатого матеріалу численних мов відіграли значну роль у розвитку лінг вістичних знань. Порівняльно-історичний метод дове дено ними до логічної досконалості. Є всі підстави стверджувати, що зміни, внесені до порівняльно-історич ного методу лінгвістами XX ст., не порушили головних принципів, сформульованих молодограматиками. Ети мологічні дослідження було піднято до рівня точної науки, зроблено значні конкретні відкриття.
Водночас молодограматики звузили наукову проб лематику. Досліджували переважно фонетику, менше уваги приділяли вивченню морфології і майже не тор калися синтаксису. Написані молодограматиками чис ленні історичні граматики індоєвропейських мов скла даються переважно з історичної фонетики й меншою мірою історичної морфології. Недоліком молодограма-тизму є й абсолютизація історичного аспекту на шкоду синхронічному.
Представником молодограматизму був основополо жник Московської лінгвістичної школи Пилип Федо рович Фортунатов (1848—1914). Уся викладацька й наукова діяльність Фортунатова була пов'язана з Мос ковським університетом, у якому навчався і працю вав. Після закінчення університету він продовжував вивчати порівняльно-історичну граматику індоєвро пейських мов, санскрит, палі, литовські рукописи в на укових центрах Німеччини, Франції й Англії. У 1875 р. захистив магістерську працю з санскриту. З 1876 до 1902 р. викладав у Московському університеті загаль не мовознавство, порівняльну граматику індоєвропей ських мов, старослов'янську, литовську, давньоіндійсь ку й готську мови. Друкувався мало. Свої ідеї розви вав переважно в лекційних курсах. Після смерті, в 1956—1957 рр., вийшов двотомник його праць. Згідно з традиціями молодограматизму предметом мовознав ства Фортунатов вважав мову в її історичному аспекті й підходив до її вивчення психологічно й історично. Однак він не заперечував корисності синхронічного підходу до вивчення мови, особливо стосовно питань загальних основ граматики. Вивчав проблеми звуко вих змін, у фонетичних процесах намагався виявити загальні закономірності. На противагу молодограмати кам, які перебували на індивідуально-психологічних позиціях, наголошував на суспільному характері мови й зв'язку її історії з історією суспільства.
68
Історія мовознавства
Слово Фортунатов досліджував у двох аспектах — лексикологічному й граматичному, сформулював понят тя нульової флексії, розмежував етимологію й морфо логію. Встановив історичні епохи палаталізації задньо язикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду, відкрив закон про рух наголосу в балто-слов'янських мовах і закон про акцентні відношення в індоєвропей ських мовах.
Створена Фортунатовим школа отримала назву фор мальної, оскільки особливу увагу він приділяв формі мовних одиниць. Учення про граматичну форму посідає провідне місце в концепції мовознавця. Граматичну форму слова він розуміє вузько морфологічно, як члену вання слова на основу й закінчення. Таке розуміння форми слова випереджало системний підхід до морфо логії в структурній лінгвістиці. До виділення частин мови у Фортунатова був суто формальний підхід. Час тини мови — це розряди слів, які групуються за форма льними ознаками. Так, до одного розряду він відносив слова писал і зелен, оскільки вони змінюються за рода ми, але не за відмінками, а слова депо, писать, хорошо, ах об'єднував в один клас як такі, що не змінюються.
Основною синтаксичною одиницею мови Форту натов уважав словосполучення, а не речення. Пред метом синтаксису в його концепції є форми слово сполучень.
Отже, Фортунатов по-новому трактував лише грама тичну теорію, а до загальних проблем мовознавства він підходив, як молодограматики. Його школа відзнача лась прагненням до наукової строгості та несупереч-ливості дослідження.
Фортунатов виховав цілу когорту відомих мовознав ців. Його учнями були О. О. Шахматов, В. К. Порже-зинський, М. М. Дурново, Д. М. Ушаков, О. М. Пєшков-ський, М. М. Покровський, М. М. Петерсон, норвежець О. Брок, датчанин X. Педерсен, німець Е. Бернекер, швед Т. Торнб'єрнсон, француз П. Буайє, серб О. Бє-лич, румун Й. Богдан та ін. І це не випадково, бо, як зазначив Шахматов, Фортунатов «йшов попереду німе цької лінгвістичної науки», яка перебувала на прові дних позиціях. А славетний датський структураліст Луї Єльмслев заявив, що Фортунатова можна вважати родоначальником структуралізму, бо його школа «пі дійшла найближе до практичної реалізації цих (струк туралістських — М. К.) ідей».
Основні напрями в мовознавстві другої половини XIX ст.
69
Запитання. Завдання
1. Чим зумовлене виникнення натуралістичного напряму в мово знавстві?
2. Які основні ідеї натуралістичної теорії А. Шлейхера? Оцініть їх з позиції сучасного мовознавства.
3. Сформулюйте основні теоретичні положення психологізму. Ви значте їх сильні й слабкі сторони.
4. Назвіть основні положення вчення О. Потебні. Розкрийте зна чення праць О. Потебні й місце очоленої ним Харківської лінгвістичної школи в історії вітчизняного й світового мовознавства.
5. У чому полягають заслуги мол одо гра мати з му? Чим зумовлені слабкі сторони молодограматичного напряму?
6. Які питання мовознавства порушив П. Фортунатов? Чим відрізняєть ся Московська лінгвістична школа від інших шкіл другої половини XIX ст.?
Література
Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві стичної думки. — К., 1985. — С. 91—188.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 43—77.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 78—107.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 68—133.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 352—455.
Додаткова
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 56—76,81—95.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — Ч. 1. — С. 105—262.
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 55—96.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1969. — С. 56—113.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 37—59.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 2. — С. 6—95; Вьіп. 3. — С. 8—92.
Гируцкий А. А. Общее язьїкознание. — Минск, 2001. — С. 80—122.
Томсен В. История язьїковедения до конца XIX века. — М., 1938. — С. 80—108.
Франчук В. Ю. Олександр Опанасович Потебня. — К., 1985.
70
Історія мовознавства
2.4. Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст.
Хоча молодограматичний напрям вніс багато ново го і цінного в науку про мову, однак деякі його твер дження були суперечними і навіть помилковими. Прийнявши положення про те, що реально існують ли ше мови окремих індивідів, молодограматики фактич но утвердили індивідуальну психологію як теоретичну основу мовознавства, що унеможливлювало опрацюван ня проблеми онтології мови. Вони також недооціню вали значення позамовних чинників, взаємодію мов і діалектів, вплив писемної традиції тощо. Суто емпірич ний підхід до мовного матеріалу, відмова від постанов ки кардинальних теоретичних проблем і яскраво ви ражене психологічне забарвлення мовознавчих студій заслонили власне лінгвістичний аналіз. Усе це не за довольняло багатьох мовознавців. Саме тому наприкін ці XIX — початку XX ст. виникають нові лінгвістичні школи, які виступають із критикою молодограматизму. До них передусім належать Школа «слів і речей», Школа естетичного ідеалізму, неолінгвістика, Казансь ка лінгвістична школа І. О. Бодуена де Куртене, а також соціологічний напрям, заснований швейцарським мо вознавцем Ф. де Соссюром.
Школа «слів і речей»
Одним із перших напрямів, що намагався цілком порвати з традиціями молодограматиків, була Школа «слів і речей».
Школа «слів і речей» — мовознавчий напрям, який висунув прин ципи вивчення лексики у зв'язку з культурою й історією народу.
Сформувалась вона в 1909 р., коли став виходити в Гейдельберзі журнал «Слова і речі», видавцями якого були мовознавці Р. Мерінгер, В. Мейєр-Любке, Й. Мі-ккола, Р. Мух і літературознавець М. Мурко, звідки й назва цієї школи. Правда, ще в 1904—1907 рр. Мерін гер опублікував у журналі «Індогерманські досліджен ня» велику розвідку «Слова і речі».
Школа поставила перед собою завдання: замість аб страктної «історії звуків» молодограматиків вивчати
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 71
історію слів, залучаючи не тільки лінгвістичний аналіз, а й історію названої словом речі. Як зазначав Г. Шу-хардт, «прогрес як в одній, так і в іншій галузі може бути досягнутий лише за умови, що дослідження речей і дослідження слів будуть іти разом». На противагу молодограматикам, які вивчали фонетику й морфоло гію і майже не торкалися семантики, Школа «слів і речей» зосереджує увагу на семантиці слів, на розвитку та зміні їхніх значень.
Одним із засновників Школи «слів і речей» вважа ють мовознавця Туго Шухардта (1842—1927) — про фесора Віденського університету. Він багато праць присвятив найрізноманітнішим мовам (слов'янським, кельтським, угорській, баскській, кавказьким, хамітсь ким, креольським), хоча найбільше його цікавили ро манські мови.
Шухардт був сильним критиком (підмітив усі слаб кі місця в концепції молодограматиків), однак він не створив власної теорії, хоча закликав мовознавців не боятись, як молодограматики, узагальнень: «До справ жньої науки не можна підходити з улюбленим «пе зирга сгерійаш» (не вище черевика; з лат. Зиіог, пе зирга сгерШат «ІПевче, [суди] не вище черевика»).
У своїх працях із лексичної семантики (програмною серед них є «Речі та слова», опублікована в 1912 р.) він намагався знайти закономірності розвитку семантичної системи мови, для чого передусім, за його переконанням, необхідно створити історію слів-речей. Під річчю розуміє і предмети, і дії, і стани; істоти й неістоти реального і нереального світу. Між річчю і словом, на його думку, перебуває уявлення, однак між історією речей та історі єю слів існує повний паралелізм. Це твердження не за важає йому зробити абсолютно правильні висновки про співвідношення історії позначення і значення: 1) річ може змінюватися при незмінності позначення; 2) річ залишається незмінною, але змінюється позначення.
Примат семантики над фонетикою Шухардт переніс і на етимологічні дослідження. Якщо в молодограмати ків етимологія ґрунтувалася на аналізі звукової форми за допомогою звукових законів, то Шухардт змістив ак цент на семантичну площину, вважаючи, що етимоло гія слова може бути встановлена семантично, навіть як що його фонетична історія не піддається з'ясуванню.
Шухардт розвинув методику дослідження історич ної лексичної семантики. Його праці вплинули на ви-
72
Історія мовознавства
окремлення в мовознавстві особливої галузі — онома-сіології (науки про назви), яка, зокрема, вивчає прин ципи й закономірності позначення предметів і понять. Вони також сприяли обґрунтуванню завдань і методів вивчення словникового складу за предметними група ми, укладанню ідеографічних словників (не без впливу ідей Шухардта Францом Дорнзайфом було створено «Німецький словниковий склад за предметними група ми», виданий у 1932 р.).
Шухардт висунув і низку загальнотеоретичних по ложень. Зокрема, він, на відміну від мовного індивіду алізму молодограматиків, наголошував на суспільному характері мови. З цих позицій критикує молодограма тичне вчення про звукові закони: «Фонетичні закони і соціальний характер мови несумісні одне з одним». Крім цього, він зазначає, що фонетичні закони визна чалися дедуктивно. Якщо ж підійти до цього питання індуктивно, то не можна вивести закони, які не знають винятків. Коли за фонетичними законами визнати аб солютний характер, то поняття «виняток» втрачає сенс. До чинників, які заперечують строгість законів, крім аналогії, належить явище субстрату.
Причиною мовного розвитку Шухардт уважав мов не змішування (схрещування). Поняття схрещування мов у нього стало методологічним принципом. Очевид ним є вплив теорії хвиль Й. Шмідта, яка у Шухардта трансформувалася в теорію «мовної безперервності». У мовах постійно має місце процес географічного вирів нювання. Тому немає чітких меж між діалектами і мо вами, а є поступовий перехід однієї мови в іншу. Це положення згодом стало провідним у французькій школі лінгвогеографії. У зв'язку з цим Шухардт кри тикує теорію родовідного дерева й стверджує, що строго генеалогічна класифікація мов взагалі неможлива. Ви ходячи з концепції схрещування мов, можна припуска ти, що одна й та сама мова може мати кілька предків. Оскільки змішування зближує різні мови, то «спорідне ними» є всі мови світу. Це дає підстави для порівняль них досліджень неспоріднених мов. Подібність мовних структур та однорідність розвитку різних мов зумовле ні ще і спільністю психічної природи людей.
Отже, лінгвістична спадщина Шухардта і всієї Шко ли «слів і речей» є неоднорідною і нерівноцінною. По зитивним у ній є новий підхід до вивчення мови, опра-
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 73
цювання нових методик її опису, що вплинуло на заро дження лінгвістичної географії та соціологічного на пряму в мовознавстві. Однак відмова від поняття зако ну загалом без заміни його чимсь іншим негативно впливала на методику порівняльно-історичних дослі джень, оскільки позбавляла компаративіста чітких критеріїв.
Школа естетичного ідеалізму
На початку XX ст. виникла нова течія в мовознавс тві, яка отримала назву «Школа естетичного ідеалізму».
Школа естетичного ідеалізму — мовознавчий напрям, представ ники якого виступали із критикою молодограматизму з позицій так званої естетичної філософії мови і розглядали мову як творчу діяль ність індивіда.
Естетичною названа тому, що естетика в цій школі оголошена «альфою і омегою» мовознавства, а ідеаліс тами йменували себе самі представники цієї мовознав чої течії.
Засновником Школи естетичного ідеалізму є німе цький учений Карл Фосслер (1872—1949) — професор Мюнхенського університету, знавець романських мов і літератур, автор досліджень творчості Жана Расіна, Жана Лафонтена, Фелікса Лопе де Веги, Аліг'єрі Данте та ін.
Найвизначнішими мовознавчими працями Фоссле-ра є «Позитивізм й ідеалізм у мовознавстві» (опублі кована в 1904 р., вважається його програмним дослі дженням), «Мова як творчість і як розвиток» (1905), «Дух і культура в мові» (1925), «Культура і мова Фран ції» (1923; тут автор застосовує свої теоретичні прин ципи до дослідження історії конкретної мови).
Лінгвістична концепція Фосслера ґрунтується на філософії мови Гумбольдта, поглядах італійського фі лософа й естетика Бенедетто Кроче й ідеалістичній фі лософії Гегеля.
Фосслер виступив із різкою критикою молодогра матизму. Молодограматиків він називає позитивіста ми, а представників своєї школи (Е. Лерха, Л. Шпіт-цера, X. Харцфельда, X. Райнфельдера, В. Клемперера та ін.) — ідеалістами. Учений зазначає, що під цими термінами слід розуміти не різні філософські системи, а два напрями в методах пізнання. Ідеалізм як творче,
74
Історія мовознавства
на його думку, начало протиставляється механіцизму (позитивізму) як науковій задубілості й обмеженості. Якщо позитивісти — це вчені, які найближчою метою вважають точний опис наявних фактів, то ідеалісти прагнуть до встановлення причинового зв'язку між яви щами, тобто є діалектиками. Ученому, на думку Фоссле-ра, не можна обмежуватися описом фактів. Він мусить розв'язувати важливі проблеми, порушені Гумбольдтом.
Фосслер вважає мовознавство історичною наукою. Услід за Гумбольдтом мову визначає як «вираження духа». Закони розвитку мови пропонує вивчати не ав тономно, а як вияв «діяльності духа», що знаходить своє вираження в мовній експресії. Тому мовознавець повинен досліджувати механізм мовної експресії. Фос слер, як і Гумбольдт, розглядає проблему причин мов ного розвитку і творчого характеру мови. Однак деякі положення Гумбольдта гіпертрофуються, внаслідок чо го концепція мови стає однобічною, звуженою.
Ще одним складником фосслерівської концепції ста ло вчення італійського естетика й філософа Бенедетто Кроче (1866—1952), який у своїй праці «Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика» (1902) висловив такі думки: 1) мовленнєвий акт є творчим актом, що зближує мову з мистецтвом; 2) мовознавство й естетика мають один і той самий об'єкт дослідження, тому філософія мови і філософія мистецтва — одне й те саме; 3) лінгвістика є складовою частиною загальної естетики; 4) лінгвістика, як і естетика, не має нічого спільного з логічним пізнанням і повинна ґрунтува тися на інтуїтивному пізнанні.
Відштовхуючись від цих положень Кроче, Фосслер стверджує, що нове мовознавство повинно забезпечити суто естетичний і естетико-історичний розгляд мови. Як і Кроче, основною функцією мови він вважає естетичну і закликає саме з цього погляду вивчати мову. До того ж, на його думку, насамперед слід досліджувати творчий акт індивіда, тобто говоріння, бо «будь-яка зміна й роз виток мови в кінцевому підсумку є продуктом смаку або естетичного чуття мовця» і «сама можливість і сам факт здійснення такої зміни зумовлені глибоко прихо ваним, майже непомітним естетичним механізмом».
Мовні цінності, наголошує Фосслер, творять вибрані особистості. Як шедеври мистецтва створюються окре мими людьми (Данте, Шекспір, Гете, Рафаель тощо), так
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 75
і кожен мовний вираз створений індивідом. Отже, «за своєю суттю будь-який мовний вираз є індивідуально-духовною творчістю, а мова загалом — виявом націо нального характеру через геніальну особистість». Прав да, тут же Фосслер зауважує, що розвиток мови прохо дить через індивідуальну мовну творчість за умови, коли інші індивіди її сприймуть. Саме в цьому розу мінні мова стає «колективною творчістю». Отже, у про цесі розвитку мови діють дві сили: творча особистість й інертна маса, яка наслідує й повторює створене особи стістю, приймає або відхиляє новації, вживає, зберігає й поширює їх.
Згідно з Фосслером мовознавством у справжньому значенні цього слова є тільки стилістика, бо лише вона вивчає реальність у мові — індивідуальну духовну твор чість. Стилістика охоплює всю лінгвістику. Фонетика, морфологія, синтаксис і лексикологія «повинні повністю розчинитися в естетичному розгляді мови». Мовознавс тво є складовою частиною естетики. Зважаючи на це, мову слід розглядати від більших до дрібніших оди ниць (виходячи зі стилістики, через синтаксис — до морфології та фонетики). Зворотний порядок аналізу провокує «хибний причиновий зв'язок». Слід зауважи ти, що Фосслер заперечує самостійний і узагальню-вальний характер слова, вважаючи, що з кожним твор чим актом людина вкладає в слово неповторний зміст, надає йому своєрідного естетичного забарвлення. Це цілком узгоджується з іншим твердженням щодо мо ви: узагальненої (абстрактної) мови не існує.
Як і Кроче, Фосслер різко протиставляє мовознавст во і логіку: «мова не має логічної природи і не може бути піддана логічному розгляду»; «поняттями можна мислити, а не говорити»; у мові маємо справу з уявлен нями (враженнями, образами), а не з поняттями.
Отже, Фосслер виступає за перетворення лінгвісти ки на інструмент внутрішнього світу людини, тобто на інструмент дослідження творчих аспектів людської мови. Його заслуга в тому, що він поставив перед мово знавством нові завдання: лінгвістичне вивчення стилі стики, дослідження співвідношення мови письменни ків і загальнонародної мови та зв'язку історії культу ри з розвитком мови.
Істотним недоліком наукової концепції Фосслера є гіпертрофія естетичної функції мови, недооцінка суспі льного чинника, ототожнення історії розвитку мови з
76
Історія мовознавства
історією мистецтва, а мовознавства зі стилістикою, ві дірваність мови від мислення.
Школа естетичного ідеалізму довго була популярною і сприймалась багатьма вченими як альтернатива порівня льно-історичному мовознавству. Із 30-40-х років XX ст. втратила популярність, хоч існувала до середини XX ст.
Неолінгвістика
У 20-х роках XX ст. сформувався новий напрям у мовознавстві — неолінгвістика.
Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.
Представниками цього напряму є італійські вчені Матп-тпео Бартолі (1873—1946), Джуліо Бертоні (1878— 1942), Вітторе Пізані (1899—1990) і Джу ліано Бон-фанте (1904—1987). Пояснюючи назву нової школи, Бар толі протиставляє її молодограматизму: молодограма тики досліджували тільки граматику, а неолінгвісти хо чуть бути лінгвістами, тобто вивчати всі мовні проблеми.
Принципи й методи неолінгвістики викладено в «Короткому нарисі неолінгвістики» Бартолі та Бертоні (1925), а також у «Вступі до неолінгвістики» Бартолі (1925) і в праці пізнішого представника цього напряму Бонфанте «Позиція неолінгвістики» (1947).
Неолінгвістика — еклектичний напрям. її принци пи ґрунтуються на ідеях Гумбольдта, Кроче, Фосслера і Шухардта. Услід за Гумбольдтом і Кроче неолінгвісти розглядають мову як духовну діяльність і художню творчість, вважаючи її продуктом естетичної творчості індивідів. Як і Фосслер, підкреслюють, що «будь-яка мовна зміна має індивідуальне походження; спочатку це вільна творчість людини, яка імітується й асимілю ється (але не копіюється!) другою людиною, потім третьою, поки не пошириться на більш чи менш знач ній теориторії. Ця творчість може бути більш чи менш сильною, мати більшу чи меншу здатність до збережен ня чи поширення відповідно до творчої сили індивіда, його соціального впливу, літературної репутації тощо. Новотвори короля мають кращі шанси, ніж новотвори селянина».
По суті фосслерівським є розуміння неолінгвістами мови як «вираження естетичної творчості». Поширен ня новотворів у мові, на їхню думку, ґрунтується, як і в
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 77
мистецтві, на естетичному відборі. Цим пояснюється те, що неолінгвісти не сприймали вивчення мови в суто лінгвістичних категоріях, яке було характерним для молодограматиків, і акцентували на зв'язку мовознавст ва з історією, літературознавством, культурологією.
Неолінгвісти виступили проти методики дослі дження і загальнотеоретичних положень молодограма тиків. Вони звинувачували молодограматиків у вузь кості проблематики і догматизмі (збирали матеріал і складали довідкові посібники, не було в них живої ідеї). На думку нео лінгвістів, мову слід не тільки опи сувати, а необхідно глибоко проникати в її суть, пояс нювати її функціонування й розвиток.
Усупереч молодограматикам неолінгвісти заперечу вали регулярність мовних змін. «Усе в мові, — твер дить Бонфанте, — регулярне, як і в житті, бо існує. І водночас усе нерегулярне, тому що умови існування явища різні». Критикували молодограматиків і за те, що вони втискували в прокрустове ложе відносно прос тих законів і методів опису таке складне явище, як мо ва, яка для них існувала окремо від людини.
Не погоджувалися неолінгвісти з членуванням мо ви молодограматиками на фонетику, морфологію й син таксис: люди говорять реченнями, а не фонемами, мор фемами, синтагмами.
Критикуючи молодограматиків за спрощення й схе матизацію, за неувагу до «людського чинника», нехту вання індивідуальною творчістю, проведення дискрет них меж щодо безперервних процесів, прагнення від окремити лінгвістику від інших наук, неолінгвісти натомість нічого не запропонували, крім суто індиві дуального розгляду історії окремих мовних фактів.
Закликаючи мовознавців розкривати складність мов ного розвитку і враховувати у вивченні мови конкретні умови її розвитку, неолінгвісти насправді обмежували ся лише географічним чинником, тобто розглядали мо ву передусім з погляду територіального поширення певних явищ. Варто лі навіть назвав свій напрям прос торовою лінгвістикою.
Основним методом дослідження мови неолінгвісти вважали встановлення ізоглос, тобто ліній на карті, які показують межі поширення мовних явищ. Виходячи з цього, вони визначають мову як механічну сукупність ізоглос. Мовні інновації розглядають у трьох аспек тах: 1) їх вік; 2) місце появи; 3) причини виникнення.
78
Історія мовознавства
За допомогою даних просторової лінгвістики неолін-гвісти роблять спроби вийти за межі мовної сім'ї і встановити зв'язки між індоєвропейськими мовами та іншими мовними родинами. На відміну від молодогра матиків, які проповідували теорію полігенезу мов (по ходження мов світу від декількох прамов), неолінгвісти, особливо А. Тромбетті, підтримували теорію моногенезу, тобто походження всіх мов світу від одного предка.
Услід за Шухардтом неолінгвісти вказували на умовність меж між мовами та діалектами. Бартолі, зо крема, говорив про лінгвальну безперервність, до якої належать індоєвропейські, уральські, семітські мови. Це положення ґрунтується на теорії хвиль Шмідта й теорії змішування мов Шухардта.
За переконанням неолінгвістів, усі мови світу є змішаними. Так, французька мова є результатом змі шування латинської й германської, іспанська — латин ської й арабської, італійська — латинської, грецької й оскоумбрської, румунська — латинської та слов'янської, чеська — слов'янської та німецької, болгарська — сло в'янської та грецької, російська — слов'янської та фін но-угорської. Таким чином, у реальності маємо справу не зі спорідненістю, а зі свояцтвом, тобто родиною не за спільним походженням, а за результатом контактуван ня, схрещення. Унаслідок тривалого контактування, вза ємовпливу можуть виникати мовні союзи — особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характе ризуються певною кількістю спільних структурних і матеріальних ознак.
З концепцією змішування мов пов'язана неолінгвіс-тична теорія субстрату, суперстрату й адстрату (див. тему «Мова та історія»).
Отже, неолінгвісти на противагу молодограматикам, які вивчали мову в діахронії, наголошували на синхрон но- діахронній взаємодії різних мовних фактів, дослі джували живі реальні діалекти, удосконалили мето дику лінгвістичної географії, пов'язали її з проблема ми порівняльно-історичного мовознавства. Особливо цінним є їх внесок в етимологію (наприклад, праця Пі-зані «Етимологія»).
Недоліками неолінгвістики є захоплення екстра-лінгвальними фактами, недооцінка системно-структур них властивостей мови, розуміння мови як абстракції (реальністю вважали мову окремої людини, а націона льну мову — такою абстракцією, як, скажімо, поняття середньої людини).
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX—на початку XX ст. 79
Казанська лінгвістична школа. І. О. Бодуен де Куртене
Казанська лінгвістична школа сформувалася в 70— 80-ті роки XIX ст. Засновник цієї школи — І. О. Бо дуен де Куртене, а її представниками були його учні М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, В. В. Радлов, С. К. Булич, К. Ю. Аппель, О. І. Александров, П. В. Вла-димиров та ін. Ідеї Казанської лінгвістичної школи викладені в ґрунтовних програмах лекцій, прочитаних Бодуеном де Куртене в Казанському університеті, у книжці Крушевського «Нарис науки про мову» (1883), у працях Богородицького «Нариси з мовознавства і ро сійської мови» (1901) та «Лекції з загального мово знавства» (1911).
Іван (Ян) Олександрович Бодуен де Куртене (1845—1929) — видатний російський і польський мово знавець із старовинного французького роду, член Поль ської АН з 1887 р., член-кореспондент Петербурзької АН з 1897 р., дійсний член НТШ у Львові з 1914 р. Закінчив Варшавський університет (Головну школу), піс ля чого стажувався у Празі, Відні, Берліні, Лейпцигу, де слу хав лекції відомих мовознавців, у тому числі ПІлейхе-ра і Лескіна. Листувався з Ф. де Соссюром, Г. Паулем, Г. Шухардтом, О. Єсперсеном, А. Мейє. Писав праці ро сійською, польською, німецькою, французькою, чеською, італійською, литовською та іншими мовами. Викладав у Казанському (1874—1883), Юрієвському (Дерпському, Тартуському, 1883—1893), Краківському (1894—1899), Петербурзькому (1900—1918) і Варшавському (1918— 1929) університетах. Був людиною прогресивних погля дів. Виступав на захист прав малих народів Росії та їхніх мов, за що був ув'язнений у 1914 р. Захищав українську мову, доводив її окремішність і самобутність у публікаціях «Кілька слів про об'єктивну та суб'єктив ну самобутність України з погляду мовного, племінного, національного й державного» (1925), «Про з'їзд славіс тів і про платонічний панславізм» (1903), «Українське питання з позанаціональної точки зору» (1913). Під тримував прагнення українців створити у Львові на ціональний університет («Українські університети в Польській державі»; 1922), контактував з І. Франком та В. Гнатюком. «Не та чи інша мова мені дорога, — заявив він, — а мені дороге право людини залишатися при своїй мові, вибирати її собі, право не піддаватися
80
Історія мовознавства
відчуженню від усебічного використання власної мови, право людей вільно самовизначатися і групуватися, та кож на основі мови».
Основні лінгвістичні ідеї Бодуена де Куртене ви кладені у працях «Деякі випадки дії аналогії в польсь кій мові» (1868), «Про давньопольську мову до XIV ст.» (1870), «Дослід фонетики резанських говірок» (1874; докторська дисертація), «Дослід теорії фонетичних аль тернацій» (1895), «Деякі розділи порівняльної грама тики слов'янських мов» (1881), «Про класифікацію мов» (1910) і в численних (600) статтях.
Лінгвістична концепція вченого була різко полеміч ною щодо панівної молодограматичної парадигми. Ви хід із кризи мовознавства кінця XIX ст. він вбачав у зв'язку лінгвістики з психологією і соціологією, у по слідовному синхронному підході до мови, у відмові від обов'язкового історизму. Не сприймав логіцизм і моло дограматичні концепції мовних законів: «Немає жод них "звукових законів"».
Бодуен де Куртене зосередив увагу на процесах, які мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав, що реально існує лише індивідуальне мовлення. Націо нальна мова, на його думку, існує тільки в ідеалі, а насправді це наукова фікція, «середнє випадкове поєд нання мов індивідів»: «Мова існує тільки в індивідуа льних мозках, тільки в душах, тільки у психіці індиві дів або осіб, що становлять певне мовне суспільство». Учений закликає вивчати людину як носія мови (щодо цього Бодуен де Куртене солідарний з молодограмати ками). Однак учений тут же наголошує на нерозривно сті в мові індивідуального і загального: те, що є в інди віда, є одночасно й загальним, що пояснюється однако вістю психічних особливостей у всіх індивідів. Отже, мова є явищем колективно-індивідуальним. На відміну від молодограматиків для концепції Бодуена де Курте не характерний не індивідуальний, а колективний (со ціальний) психологізм. Є підстави стверджувати, що попри психологічну забарвленість концепції їй прита манне розуміння соціальної суті мови: «Сутність люд ської мови виключно психічна», — пише вчений, а далі продовжує: «Оскільки мова можлива тільки в людсько му суспільстві, то крім психічного аспекту ми повинні бачити в ній завжди аспект соціальний. Основою мово знавства повинна служити не тільки індивідуальна психологія, а й соціологія».
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 81
Новим для мовознавства XIX ст. є намагання Боду-ена де Куртене обґрунтувати необхідність і важливість статичного (описового) аналізу мови всупереч панівно му на той час порівняльно-історичному. Не заперечую чи порівняльно-історичного методу, вчений доводить, що для розкриття механізму мови годиться тільки опи совий метод, бо система мови являє собою стійкий стан мовних компонентів. Так Бодуен де Куртене підійшов до розрізнення двох станів мови: статики й динаміки, що пізніше буде названо Ф. де Соссюром синхронією й діахронією. При цьому вчений зауважує, що «в мові, як і загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зупинка, застій — явища позірні; це окремий випадок динаміки за умови мінімальних змін». У мові одночасно діють закони рівноваги і зако ни історичного розвитку мови. Статика стосується пер ших, а динаміка — других.
Отже, мову Бодуен де Куртене розглядає як конти нуум, тобто діяльність, що розгортається в часі і просто рі. Ученого цікавлять причини мовних змін. І він упер ше в історії мовознавства виділяє таку причину, як прагнення до зручності, до різного роду економії затрат, чим пояснюються такі мовні зміни, як спрощення спо лучень приголосних, явища асиміляції, дисиміляції, ре гулярність морфологічної системи тощо. Поняття еко номії мовних засобів отримало свій подальший розви ток у XX ст. (праці Є. Д. Поливанова, Р. О. Якобсона, А. Мартіне).
Бодуен де Куртене розуміє мову як систему. Мова, вважав він, це така сукупність, частини якої пов'язані між собою відношеннями значення і форми. Кожне мов не явище можна вичерпно описати лише за умови врахування його системних зв'язків. Так, зокрема, «фі зіологічно тотожні звуки різних мов мають різне зна чення, згідно з усією звуковою системою, згідно з від ношеннями до інших звуків». У мовній системі він виділяє три підсистеми: фонетичну, морфологічну й синтаксичну. На відміну від Ф. де Соссюра, який знач но пізніше прийшов до думки про системність мови і вбачав цю системність тільки в синхронії, Бодуен де Куртене вважав, що системність характерна й для ди намічного аспекту мови, а тому й вимагав ураховувати системний характер і в діахронічному аналізі.
Поняття системності мови в Бодуена де Куртене тіс но пов'язане з поняттям мови як системи знаків, тобто
82
Історія мовознавства
сукупності «численних випадкових символів, які групу ються в системі за «протиставленнями і відмінностями».
У вченні Бодуена де Куртене простежується чітко проведена антиномія мови і мовлення: з одного боку, він виділяє комплекс складових частин і категорій, а з іншого — безперервно повторюваний процес. Він часто говорить про національну (середню) мову й індивідуа льну мову (мовлення). Першим звернув увагу на соці альну диференціацію мови.
Однією з головних заслуг Бодуена де Куртене є вве дення до мовознавства понять фонеми і морфеми. По няття фонеми в його вченні видозмінювалося, але не змінною була його психологічна інтерпретація. Кінце во фонема визначається як психічний представник (конструкт) звука, що має смислорозрізнювальну функ цію. Фонема — результат мовного узагальнення, абст ракція від реальних звукових реалізацій, інваріант сто совно варіантів, тобто звуків. Таке визначення фонеми для того часу було прогресивним, і його зрозуміли ли ше в другій чверті XX ст. Морфему Бодуен де Куртене трактував також психологічно: «Морфема — будь-яка частина слова, що має самостійне психічне життя і далі не членується з цього погляду (тобто з погляду само стійного психічного життя). Отже, це поняття охоплює корінь, [...] усі можливі афікси, як суфікси, префікси, закінчення [...] і так далі». Родового поняття морфеми до Бодуена де Куртене не було.
Бодуен де Куртене є творцем теорії чергувань, яку виклав у праці «Дослід теорії фонетичних альтерна цій» (1895). Ця теорія стала основою морфонології — зв'язувальної ланки між фонологією і морфологією.
Оригінальні типологічні ідеї містяться в його праці «Про класифікацію мов», де запропоновано нові підхо ди до типологічного дослідження мов: зіставне вивчення фонетичних (довгота і короткість голосних, функції наго лосу) і морфологічних структур мов, як споріднених, так і неспоріднених. Цінні зауваження вченого про типоло гію елементів слова (морфем) у мовах різних типів.
Бодуен де Куртене започаткував концепцію мовних союзів (далі її розвинув М. Трубецькой), порушив проб лему лінгвістичного часу (стосується темпів розвитку однієї мови порівняно з іншою), уперше звернув увагу на важливість для лінгвістики вивчення мовленнєвих розладів (афазій), що згодом стало предметом науко вих зацікавлень Р. Якобсона.
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 83
Отже, Бодуен де Куртене збагатив мовознавство чис ленними оригінальними ідеями. Багато його поло жень виявилися близькими до лінгвістичної концепції Ф. де Соссюра, що з'явилася значно пізніше. Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов навіть вважали, що в концепції Сос сюра не було нічого нового порівняно з тим, що значно раніше написав Бодуен де Куртене. Свої праці Бодуен де Куртене публікував у різних виданнях і різними мовами, до того ж виклав їх фрагментарно, не створив цілісної системи, як то зробив Соссюр. Однак його ро зуміння мови як системи, соціальна зумовленість мов них явищ, елементи знакової теорії мови, теорія фо нем і морфонологічних змін, типологія мов — це ті проблеми, які вплинули на подальший розвиток мово знавства, зокрема на формування структуралізму (особ ливо Празького лінгвістичного осередку) і соціологіч ної школи.
Вагомий внесок у мовознавство зробили представ ники школи Бодуена де Куртене, його учні Микола В'ячеславович Крушевський (1851—1887) і Василь Олексійович Богородицький (1857—1941). Так, зокре ма, Крушевський сформулював важливу семантичну закономірність: «що ширше вживання одного слова, то вужчий зміст воно має». Він також установив, що в індоєвропейських мовах межа між кореневим суфік сом і закінченням у процесі історичного розвитку стає нестійкою. В учення про системність мови він увів по няття асоціативних зв'язків за подібністю і за суміж ністю, які пізніше Соссюр назвав парадигматичними і синтагматичними. Богородицький дослідив види мор фологічних змін слів (аналогія, диференціація, перероз-клад, спрощення), опрацював морфологічну типологію індоєвропейських та урало-алтайських мов.
Соціологічний напрям.
Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра
На початку XX ст. багатьох мовознавців не задо вольняла не лише концепція молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню дум ку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні завдання. До цих мовознавців належить Фердинанд де Соссюр (1857—1913) — основоположник соціоло гічного напряму.
84
Історія мовознавства
Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концеп цій, які трактують мову передусім як соціальне явище.
Навчався Соссюр у Женевському (1875) і Лейпцизь кому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бруг-мана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опубліку вав у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя). Ця наукова розвідка настільки випереди ла час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років. її вважають символом наукового передбачення в лінгвісти ці. У ній встановлено початкову систему голосних індо європейської прамови у зв'язку з теорією індоєвропей ського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існу вання у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної тео рії) знайшла своє підтвердження в 1927 р., коли львів ський (на той час) мовознавець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок 1906—1907 рр. у Туреччині хетській мові. Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, через що Соссюр змушений був повернутися з Німеччи ни до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви, де до кінця життя працював професором університету.
Протягом 1907—1911 рр. він прочитав три курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікува ти. Після смерті Соссюра його учні А. Сеше й ПІ. Бал лі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено ори гінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало пере ворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу тео рію Соссюра з відкриттям М. Коперника.
Філософською основою лінгвістичної теорії Соссю ра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк-гейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежуєть ся вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термін соціологія), викладених у його «Курсі позитив ної філософії» (1830—1842): положення про необхід ність опису розглядуваних явищ без проникнення в їх ню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, і положення про соціальну статику (стан су спільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу.
Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюрк-гейма «Метод соціології», зокрема визначення суспіль-
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 85
ства як «своєрідної психічної сутності, асоціації бага тьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині нав'язують певну поведінку).
«Курс загальної лінгвістики» починається з визна чення об'єкта мовознавства. Оскільки мова у звичай ному розумінні цього слова є багатоликим явищем (фі зичним, фізіологічним, психічним, соціальним, індивіду альним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни Іап£а§е «лінгвальна діяльність», Іапдие «мова» і рагоіе «мовлення». Лінгвальна діяль ність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовніш ній щодо індивіда. Це система взаємопов'язаних еле ментів, обов'язкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов'яза не з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливі шою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й істинним об'єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для себе», — підсумовує вчений.
Новизна соссюрівського положення не в самих по няттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших мовознав ців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й мовлення ніби звузило об'єкт лінгвістики, але в той же час зробило його чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. Так, згодом на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією і фонетикою.
Із названим положенням пов'язане розмежуван ня Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвіс тики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовніш ньої лінгвістики належать «усі зв'язки, які можуть іс нувати між історією мови й історією раси чи цивіліза ції», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх члену вання на діалекти». По суті, висловлюється думка, протилежна концепції Школи «слів і речей» та лінгвіс тичній географії, які намагались перебороти кризу від ходом до зовнішньолінгвістичної проблематики. За
86
Історія мовознавства
переконанням Соссюра, все назване вище перебуває за межами власне мови, тобто системи чистих відношень: «немає такої необхідності знати умови, в яких розвива ється та чи інша мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму власному ладу».
Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознав ством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зі ставлення його з іншими елементами. Отже, несуттє вою є природа мовної одиниці; важлива її протиставле-ність іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як ре-ляційної властивості одиниць мови. Для пояснення цього поняття він наводить приклад зі сфери шахів: «Візьмемо коня: чи є він сам по собі елементом гри? Безумовно, ні, тому що у своїй чистій матеріальності поза займаним ним полем на дошці та іншими умова ми гри він нічого для гравця не становить; він стає реа льним і конкретним елементом у грі лише настільки, наскільки наділений значеннєвістю і з нею нерозривно пов'язаний [...]. Будь-який предмет, що не має з ним жодної подібності, може бути ототожнений із конем, як що йому буде надано ту саму значеннєвість».
У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє та ким прикладом: французьке слово тоиіоп за значен ням збігається з англійським зНеер «баран», однак зна-ченнєвість у них різна, бо м'ясо з барана у французькій мові позначається тим самим словом, а в англійській мові (як і в українській) іншим словом — тиііоп «ба ранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість од ного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших». Через системний підхід Соссюр дійшов висно вку, що «мова — це форма, а не субстанція». Цей висно вок був оцінений неоднозначно.
Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Сос сюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійно му характері мови, коли мовні елементи вишиковують ся один за одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в пам'яті). Згодом ос-
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX сг. 87
танні стали називати парадигматичними. Відповід но до цих відношень Соссюр у науці про мову виокре млює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці».
Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найва жливішою знаковою системою. Під знаком він розу міє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а по няття й акустичний образ. Цей останній є [...] психіч ним відображеням звучання, уявленням, яке ми отри муємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначува-льним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і по-значуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо сто совно вираженого поняття позначувальне є вільно виб раним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[...] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.
Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахро нія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до ньо го. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхро нічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники по рівняльно-історичного мовознавства досліджували мо ву в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнен ня послідовно і надає йому значення методологічного принципу.
Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було сміливим кроком, бо описову (синхроні чну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для гімна зій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті, реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвісти ка відводила надто велике місце історії, тепер їй дове-
88
Історія мовознавства
деться вернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином, непрямо допомагає краще усвідом лювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не пропові дує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток спіра лі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].
Уведення протиставлення синхронії й діахронії ко рінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгві стиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лін гвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.
Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і несистемність діахронії. Як по казали дослідження нашого часу, зміни в мові мають системний характер, тому нині практикується систем ний підхід і до діахронічного аспекту мови.
Отже, внесок Ф. де Соссюра у мовознавство істот ний. Він порушив нові проблеми, деякі вперше чітко сформулював, деякі переконливо розв'язав, а деякі з них «закрив» на певний час. Він також визначив коло першочергових завдань мовознавства, спрямованих на розкриття специфіки мови та її структури. Однак най більша заслуга Соссюра в тому, що він змінив наукову парадигму. Хоча подібні ідеї уже простежувалися у працях Фортунатова, Бодуена де Куртене, Крушевського, але Соссюр нові ідеї сформулював найчіткіше, привів їх у струнку систему, через що його вплив на подальший розвиток мовознавства є найвагомішим.
Відштовхуючись від різних положень Соссюра, мо жна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до різних теорій. На основі вчення Соссюра в мовознавст ві виникло три течії.
Перша течія — Женевська школа. До неї належа ли мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали кон цепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі.
Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрів-ські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське розріз нення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асо-
Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 89
ціативних і синтагматичних відношень тощо, але виді ляє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики — синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення — найоригіналь-ніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він відносить усі питання, пов'язані з функціонуван ням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає зна-ченнєвість, то лінгвістика мовлення — субстанціональні характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика мовлення має безпосередній зв'язок із реальною дійсні стю. Таким чином, Сепіє вийшов за межі «мови, роз глядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування. Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові, результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної лінгвістики. Психоло гія мови» (1908).
Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих кни жок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лін гвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мо влення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «ви раження судження про факт», і модусу — «різних від тінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функ ції з одного класу до іншого); уведення поняття акту алізації (мовні одиниці існують віртуально, потенцій но й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із пер ших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здій снив класифікацію фразеологізмів, яка стала загаль ноприйнятою.
Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні еле менти вчення Соссюра й розвивали соціологічний на-
90
Історія мовознавства
прям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з прин ципами порівняльно-історичного мовознавства.
Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають гла вою французької соціологічної школи, — автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мово знавстві» (1925), «Спільнослов'янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мо ви: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функ ціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихиль ником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу го ловно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання роз витку української мови і був іноземним членом Ака демії наук України з 1924 р.
Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трак тував як суспільне явище, символ і захист групової єд ності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проб леми мовної норми і прогресу в мові, які розв'язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприй няв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворо го розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики.
Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві — структура лізм.
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте мовознавчі напрями, які з'явилися наприкінці XIX — на початку XX ст.
2. Вкажіть спільне і відмінне в мовознавчих концепціях Школи «слів і речей», Школи естетичного ідеалізму й неолінгвістики.
3. Охарактеризуйте основні наукові відкриття І. Бодуена де Курте-не. Які специфічні риси Казанської лінгвістичної школи?
Структуралізм і генеративізм
91
4. Які проблеми мовознавства порушено в «Курсі загальної лінгвіс тики» Ф. де Соссюра? У чому полягає новизна теорії Ф. де Соссюра та його вплив на розвиток мовознавства у XX ст.? Чому Ф. де Соссюра вва жають основоположником структуралізму?
Література
Основна
Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві стичної думки. — К.г 1985. — С. 168—214.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 77—130.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М, 1998.—С. 108—149.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984.—С. 133—189.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — Ч. 1. — С. 263—464.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 478—540.
Додаткова
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 92—115.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 76—81, 95—105.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 113—140.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 56—65,70—78.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 3. — С. 93—167; Вьіп. 4.
Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис тики. — М., 1975.
Шарадзенидзе Т. С. Л ингвистическая теория И. А. Бодузна де Куртене и ее место в язьїкознании XIX—XX веков. — М„ 1980.
2.5. Структуралізм і генеративізм
Для мовознавства, як і для будь-якої науки, ха рактерні постійний пошук, переосмислення й переоцін ка набутих знань, опрацювання нових підходів до вив чення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретич них проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важ ливі питання, як вивчення самої структури мови і ха рактеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XX ст. нового мовознавчого напряму — структуралізму, а згодом — генеративізму.
92
Історія мовознавства
Історичні й методологічні основи структуралізму
У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мово знавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.
Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне ро зуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.
Появу цього напряму зумовили успіхи в інших га лузях наукового пізнання й виникнення нових філо софських течій.
У всіх науках відбулася переоцінка результатів, до сягнутих на основі індуктивних методів. Фізики від крили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома — електрони, протони, нейтрони. Ро сійський учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виник ла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктив них і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індук тивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На пере оцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних га лузей знання.
Методологічною основою структуралізму була фі лософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських фі лософів Рудольфа Карнапа (1891—1970), який опра цьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Лю-двіга Вітгенштейна (1889—1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообра зом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872—1970), який розвинув дедук тивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного об ґрунтування математики.
Теорія структуралізму і зразок нової методики лін гвістичного аналізу вперше були викладені наприкін ці 20-х років XX ст. у працях представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького осередку застосували термін структура у значенні «побудова,
Структуралізм і генеративізм
93
організація системи». Незабаром з'явилися праці зі структурної лінгвістики в США і Данії.
Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) тверджен ня, що синхронне дослідження мови — головне завдан ня мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членуван ня мови й поняття рівня.
Крім спільних рис, кожне відгалуження структура лізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична шко ла; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американсь кий дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалу ження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.
Празька лінгвістична школа
«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою програмою осередку його пред ставники виступили на міжнародному лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці» осередку друкувалися французькою мовою. У першо му їх випуску опубліковано «Тези Празького лінгвіс тичного осередку» — програмовий документ цього структурального напряму.
До осередку входили чеські мовознавці Вілем Ма-тезіус (1882—1945), Богуміл Трнка (1895—1984), Богу-міл Гавранек (1893—1978), Ян Мукаржовський (1891— 1975), пізніше Володимир Скалічка (1909—1991), Йозеф Вахек (1909—1996), а також російські мовознавці Ми кола Трубецькой (1890—1938), Роман Якобсон (1896— 1982) і Сергій Карцевський (1884—1955).
У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчен ня Соссюра, Бодуена де Куртене і деякі ідеї Фортунато-ва. Зокрема, поняття структури мови йде від Соссюра, а поняття функції — від Бодуена де Куртене. Вони запе речили тезу Соссюра про неподолання меж між син хронією і діахронією: «Кращим способом для пізнан ня суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів», од нак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і діахронічним». Одним із найвагомі-
94
Історія мовознавства
ших досягнень Празької школи є положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення поняття еволюції з синхро нічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою розглядати статику й синхронію як синоніми: «Син хронічний опис не може цілком усунути поняття ево люції, позаяк навіть у синхронічно розглядуваному сек торі мови завжди наявне усвідомлення того, що дана стадія змінюється стадією, яка перебуває у процесі фор мування».
Празькі структуралісти сприйняли й творчо розви нули і другу основну ідею Соссюра — концепцію мови і мовлення. У працях Трубецького це протиставлення стало основою розмежування фонології й фонетики.
Чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпрета ція мови як функціональної системи, тобто як «систе ми засобів вираження, що служать якійсь певній меті». Застосувавши системно-функціональний підхід до ана лізу звукової системи мови, празькі структуралісти за мість декларативних тверджень про системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що в мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між звуками і значеннями, що «матеріа льний зміст [...] фонологічних елементів менш суттє вий, ніж їх взаємозв'язок усередині системи». Трубе-цькой увів поняття опозиції (що є суттєвим внеском у мовознавство) і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати як різні фонеми, а в іншій — як одна. Усе залежить від системи протистав лень (опозицій), яка має місце в кожній мові. Головним є не те, що звуки утворюють систему, а те, що у фоноло гічних дослідженнях потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо фонології викладено в капітальній праці Трубецького «Основи фонології» (1938).
Пражці зацікавилися питанням, як мова викорис товує свою фонологічну систему для творення таких мов них одиниць, як морфема, слово, речення. Так з'явились нові розділи мовознавства — морфонологія (морфоло гічне використання фонологічних відмінностей), фоно логія слова, фонологія синтагми.
Поняття і методи, опрацьовані на фонологічному матеріалі, згодом були застосовані пражцями для до-
Структуралізм і генеративізм
95
слідження інших рівнів мови. Так, наприклад, Якобсон застосував методику опозиційного аналізу в досліджен ні граматичних категорій і обґрунтував положення про бінарність граматичних опозицій.
Функціональний підхід застосовувався пражцями до мови в цілому. Так виникла проблема функцій мови і функціональних стилів. Найбільшу увагу празькі лінгвісти зосереджували на стилі художньої літерату ри. Результатом функціонального підходу до літера турних мов стало виникнення особливої лінгвістичної дисципліни — історії літературних мов.
Помітним внеском Празької лінгвістичної школи в синтаксичну теорію є вчення Матезіуса про актуальне членування речення (див. тему «Синтаксичний рі вень»). Матезіус висловлює думку про принципову від мінність між формальним членуванням речення (виді лення підмета і присудка), яке показує його граматич ну структуру, і поділом речення на тему і рему, який виявляє його «функціональну перспективу».
Серед оригінальних ідей пражців — теорія мовних контактів і мовного союзу (об'єднання мов за подібніс тю, що зумовлена контактуванням, взаємовпливами) Трубецького й типологічні ідеї Скалічки. Скалічка об ґрунтував необхідність структурного порівняння мов незалежно від їхніх генетичних зв'язків. Оглядаючи типологічні студії попередніх часів, він указує на їхню прямолінійність, огрублення. Наявність одного з типо логічних явищ (флексії, аглютинації тощо) не виклю чає наявності інших, однак вони можуть неоднаково комбінуватись у різних мовах, а це якраз і характери зує відповідні мови. Можна говорити про суто флектив ний, суто аглютинативний тип і т. д. як про деякі ідеальні еталони, яким різною мірою відповідають конкретні мови. Скалічка вказав також на те, що мор фологічна структура — не єдина основа для типології. Він один із перших проводив зіставні дослідження фо нологічних структур різних мов.
Уявлення про наукові здобутки Празької школи не будуть повними, якщо не згадати вчення Карцевсько-го про асиметрію мовного знака, викладеного у статті «Про асиметричний дуалізм мовного знака» (1929), основна ідея якого зводиться до того, що «знак і зна чення не покривають один одного повністю. їх межі не збігаються в усіх точках: один і той самий знак має декілька функцій, одне й те саме значення виражаєть-
96
Історія мовознавства
ся декількома знаками. Будь-який знак є «омонімом» і « синонімом » одночасно ».
Отже, для вчених Празької лінгвістичної школи характерне максимально широке розуміння об'єкта лінгвістики (цим празький структуралізм вигідно відрізняється від інших шкіл структуралізму). Вони не відмовилися від вивчення семантики, історії мови, зовнішньо лінгвістичної проблематики. Скалічка у стат ті «Копенгагенський структуралізм і Празька школа» (1948) виділяє три проблеми мовознавства: «1) відно шення мови до позамовної дійсності, тобто проблему семасіологічну; 2) відношення мови до інших мов, тоб то проблему мовних відмінностей; 3) відношення мови до її частин, тобто проблему мовної структури».
Празька лінгвістична школа стала помітним яви щем в історії мовознавства. її вплив на розвиток світо вої науки про мову завжди був відчутним. Основні ідеї пражців не втратили своєї актуальності й нині. За зра зком Празької лінгвістичної школи було створено лін гвістичний осередок у Данії, який, щоправда, відійшов від дослідницького спрямування й методики дослі дження празьких структуралістів.
Копенгагенський структуралізм (глосематика)
Однією з найоригінальніших структуральних течій є копенгагенський структуралізм.
Копенгагенський (датськийістдуктуралізм, або глосематика (від грец. фоззета, род. відм. фоззетаіоз «слово»), —лінгвістична те чія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінг вістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реа льного змісту і звучання).
Тривалий час був найвпливовішим і найавторитет нішим структуральним напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об'єднання датських мовознавців у лінгвіс тичне товариство, так званий Копенгагенський осере док. Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899— 1965) — директор Інституту лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського уні верситету. Крім Єльмслева, до осередку входили Вігго Брьондаль (1887—1942), Ганс Ульдалль (1907—1957), Кнут Тогебю (1918—1974), Ганс Сьоренсен (нар. 1911).
Теоретичними джерелами цього напряму було вчен ня Соссюра і логістична теорія мови Уайтхеда, Рассела
Структуралізм і генеративізм
97
та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як системи знаків, положення про те, що мова — це форма, а не субстанція і в мові нема нічого, крім відмін ностей (чиста структура відношень), а також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе. Нео позитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на розвиток структуралізму взагалі, однак по слідовне вираження його принципи знайшли саме в гло сематиці. Навіть Єльмслев визнав, що визначене ним по няття структури як чистої форми і чистих відношень запозичене в Карнапа: «За Карнапом, кожне наукове твердження повинно бути твердженням про співвідно шення, які не передбачають опису самих елементів, що входять у співвідношення». Важливою передумовою створення загальної теорії мови як системи обчислень було те, що внаслідок розвитку математичної теорії ви никло поняття математики як знакової системи, яка конс труюється відповідно до певних формальних правил.
Програма копенгагенських структуралістів була ви кладена Брьондалем у першому номері журналу копен гагенського осередку «Лінгвістичні праці» (1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної (логічної) граматики, в якій мова повинна роз глядатися в панхронічному аспекті, тобто повинні до сліджуватися загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови.
Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структу ралісти назвали глосематикою для того, щоб акценту вати на принциповій відмінності їхньої теорії від тра диційного мовознавства.
Творцем глосематики вважають Луї Єльмслева — автора багатьох праць, у яких розвинуто ідеї цієї мово знавчої течії. Найважливішими з них є «Мова і мовлен ня» (1942), «Основи лінгвістичної теорії» (1943), «Метод структурного аналізу» (1950), «Пролегомени1 до теорії мови» (1943). Остання праця найповніше розкриває глосематичну теорію. У ній ідеться не про якусь кон кретну мову (датську, англійську, німецьку тощо), а про мову загалом як певну систему, тобто даються по ложення, що повинні підходити до будь-якої мови не-
1 Пролегомени (грец. ргоіедотепа, від ргоІе§о «кажу заздале гідь») — вступні пояснення, преамбула, попередні відомості про предмет, поняття; передмова.
98
Історія мовознавства
залежно від генеалогічної й типологічної класифіка цій. Іншими словами, Єльмслев робить спробу створи ти загальну теорію мови.
Лінгвістика, на думку Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне поєднання позамовних (фізич них, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологіч них) явищ, а як самодостатнє ціле, структуру 8ііі §епегіз (своєрідну). Водночас лінгвістична теорія повинна нех тувати відхиленнями в мовленні і шукати «постійне, яке лежить в основі змін», те, що робить мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія має відповіда ти трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повно ті (вичерпності).
Точні науки пішли значно вперед порівняно з соці альними, бо мають справу тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови («алгебри» мови), «який опе рував би невизначеними єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови.
Об'єктами дослідження є тексти. Необхідно створи ти процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, — ми може мо вилучити з вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших текстах. Ці знання сто суються не тільки і не стільки процесів або текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо побудувати нові тексти». Однак інду ктивний аналіз даних проводиться лише на початково му етапі, далі — вже дедуктивний.
Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. від мінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх мо жна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передба чає існування іншого і навпаки, називаються інтерде-пенденціями (англ. іпіегйерепЛепсе «взаємозалеж-
Структуралізм і генеративізм
99
ність»); 2) однобічні залежності, за яких один член пе редбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінація ми (англ. йеіегтіпаііоп «визначення»); 3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісни ми, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями (англ. сопзіеіаііоп «сузі р'я»). Елементи залежностей Єльмслев називає об'єк тами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об'єкт, що аналізується, — це клас, інші об'єкти, які встановлено наступним чле нуванням, — сегменти класуу а об'єкти третього члену вання — сегменти сегментів. Класи у мовленні — лан цюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти класів у сис темі — члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльм слев називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись пере творити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаман ний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконан ням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис. Як образно висловився автор «Пролегоменів», індукція «звичайно є ближчою до поезії, ніж до чистої науки».
Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об'єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував система тизувати наявні в мові функції, використовуючи понят тя константи і змінної.
Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші семіотики». Усі знаки мови, кількість яких необмежена, склада ються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмеже на. Такі незнаки вчений називає фігурами.
Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вира ження і плані змісту (це його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і виражен ня вжиті ним не в традиційному значенні (не як зна чення і форма, субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відобра женого в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тоб-
100
Історія мовознавства
то система моделей, яка представляє систему значен-нєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є фор ма. Мову потрібно вивчати як форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика й семантика, — нелінгві-стичний предмет, вивчати який повинні інші спеціаль ні (нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті «Метод структурного аналізу в лінгвіс тиці» Єльмслев писав: «Будь-який звук може бути за мінений іншим звуком або буквою, або умовленим си гналом, система ж залишається тією самою».
Вивчення форми змісту Єльмслев називає плере-матикою (грец. ріегез «повний»), а відповідні одиниці — плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці — кенемами (не фонемами). План вираження і план змісту мовних одиниць і уявлення датського вченого про предмет мовознавства (глосематики) можна зобразити такою схемою:
|
План ві |
іраження |
План з] |
шсту |
|
Субстанція |
Форма |
Форма |
Субстанція |
|
Фонетика |
Кенематика |
Плерематика |
Семантика |
|
Г л о с є і |
отика |
Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджувани ми одиницями. Для цього потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до одні єї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити ва ріанти й інваріанти. Таким методом він вважає кому тацію — операцію, що полягає в заміні одного елемен та іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є само стійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпрості ших елементів.
Усе наведене вище — тільки найголовніші ідеї глосе матики. У 40—60-ті роки це відгалуження структуралі-
Структуралізм і генеративізм
101
зму стало широко відомим у всьому світі, однак його оцін ка була неоднозначною — від різко негативної до пози тивної. Наприклад, французький мовознавець А. Мар-тіне порівняв глосематику з «баштою зі слонової кості».
Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропону вали цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної кла сифікації мов.
В історію науки глосематика ввійшла як спроба гра нично абстрагованого від будь-якої конкретики підхо ду до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосе-матичні терміни, як схема, комутація, детермінація, ко реляція, реляція, план вираження, план змісту, конкрет ні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику.
Недоліком глосематики є значне звуження і збіднен ня об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ро лі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.
На основі глосематики не можна досліджувати реа льні мови і не можна зводити мовознавство до побу дови схем, як це роблять глосематики. Як зауважує В. М. Алпатов, «колись впливова глосематика нині ста ла історією» [Алпатов 1998: 176].
Американський структуралізм (дескриптивізм)
На відміну від Празького лінгвістичного осередку і глосематики американський структуралізм не є пря мим продовженням запропонованих Соссюром теоре тичних положень.
Американський структуралізм, або дескриптивізм (від англ. сіезсгірї'ме «описовий»), — мовознавчий напрям, для якого характерний форма льний підхід до вивчення мовних фактів (сполучуваність одиниць, їх місце в мовленні стосовно інших одиниць тощо).
Виник у 30-ті роки XX ст. і розвивався до 50-х років. Між ним і європейськими школами структуралізму іс-
102
Історія мовознавства
нують відмінності, що зумовлено специфікою суспіль но-історичних, філософських і мовних умов розвитку мовознавчої науки в США: поширенням філософій неопозитивізму, прагматизму та біхевіоризму, актуаль ністю проблем, пов'язаних із вивченням туземних мов американських індіанців і різнорідних етнічних груп іммігрантів. Можна стверджувати, що це відгалужен ня структуралізму виникло з суто практичних потреб. Згодом, переносячи свої методи на вивчення англійсь кої та інших індоєвропейських мов, мов семітської і тюркської родин, дескриптивна лінгвістика прагнула зберегти свою практичну спрямованість, передусім зв'язок із методикою викладання мов.
Зародження дескриптивізму пов'язане з іменем ві домого антрополога і лінгвіста Франца Боаса (1858— 1942). Він довів непридатність опрацьованих на мате ріалі індоєвропейських мов методів і принципів для дослідження індіанських мов. Це пов'язано з тим, що цим мовам властиві інші мовні категорії і до них не можна застосувати порівняльно-історичний метод, бо вони «не мають історії», тобто зафіксованих у писем них пам'ятках попередніх етапів свого розвитку. Саме цим зумовлено те, що, по-перше, ці мови можна вивча ти тільки на синхронному зрізі, і, по-друге, потрібно створити такі об'єктивні методи їх опису, які б ґрунту валися на суто зовнішніх, формальних ознаках.
Ідеї Боаса розвинули у двох різних напрямах його учні Едуард Сепір (1884—1939) і Леопард Блумфільд (1887—1949). Сепір зосередив свою увагу на вивченні мо ви у зв'язку з культурою і таким чином заклав основи етнолінгвістики, а Блумфільд обґрунтував принципи «механістичної лінгвістики», яка розчленовує процес мовного спілкування на ряд стимулів і реакцій (мову розумів як різновид поведінки людини і її вивчення орієнтував на положення біхевіоризму — панівної на той час школи в американській психології, яка вважа ла предметом психології не свідомість, а поведінку як сукупність реакцій на певні стимули). Блумфільд та кож сформулював у дусі біхевіористської психології теоретичні положення синхронічного опису мови і за пропонував дескриптивний метод.
Дескриптивна лінгвістика не була однорідною течі єю. У ній чітко виокремлювались дві школи: єльська (Л. Блумфільд, Б. Блок, Дж.-Л. Трейджер, 3. Харріс, Ч. Хоккет та ін.), яка досліджувала лише проблему
Структуралізм і генеративізм
103
структури мови, і анн-арборська (Мічиганський уні верситет), яку цікавила ширша проблематика, зокре ма значення мовних одиниць (ця школа зближувала ся з етнолінгвістикою). Представники — Ч.-К. Фріз, К.-Л. Пайк, Ю.-А. Найда та ін.
Мовознавці єльської школи зосереджували свою ува гу на описі зовнішніх формальних елементів структури мови, уникаючи всього, що має якийсь стосунок до логі ки, психології та інших дисциплін. Вони розробляли не загальну теорію мови, а лише методи синхронного опису мови. Так, скажімо, Трейджер усе, що стосується науко вого вивчення мови, визначив як макролінгвістику, яка в свою чергу поділяється на пралінгвістику, мікролінг-вістику і металінгвістику. Пралінгвістика вивчає про блеми експериментальної фонетики (акустичні й арти куляційні властивості звуків) і частково психологію мо влення. М ікро лінгвістика — це власне лінгвістика, яка є основним об'єктом дослідження дескриптивістів. Ме-талінгвістика вивчає значення мовних знаків, що не належить до власне лінгвістичних явищ, а входить, за Блумфільдом, до * фізіологічної сфери стимулів і реак цій». Дескриптивісти єльської школи свідомо відмежу валися від значення. Пояснення мовних явищ через ка тегорії мислення і психіки людини Блумфільд назвав менталізмом (від лат. тепіаііз «мисленнєвий») і вва жав його головною перешкодою перетворення лінгвісти ки на точну науку. Метою дескриптивістів є індуктивне встановлення на основі текстів мовної системи як су купності деяких одиниць і правил їх розташування.
Загальний метод дескриптивістів ґрунтується на стру ктурних властивостях мови, які можуть бути виражені в абстрактних термінах і поняттях. Звідси їх прагнення до формалізації опису, до репрезентації його у вигляді суво рої й лаконічної системи постулатів і визначень, запози чених із математики й математичної логіки.
Основними методиками дослідження мови дескрип-тивістами є дистрибутивна й безпосередніх складників (див. розділ «Методи мовознавства»). Очевидною є фети шизація дистрибутивної методики. Дистрибуція (суку пність усіх оточень елемента, в якому він трапляється), за Блумфільдом, — це єдина мовна універсалія (інші мовні універсали він не визнавав). Харріс у праці «Ме тод у структуральній лінгвістиці» (1948) наголошує: «Головною метою дослідження в дескриптивній лінгві стиці, а разом із тим і єдине відношення, яке буде роз-
104
Історія мовознавства
глядатися в цій праці, є відношення порядку розташу вання (аранжування) або розподілу (дистрибуція) в процесі мовлення окремих її частин чи ознак стосовно один одного».
Американські структуралісти детально опрацювали методику дистрибутивного аналізу, визначили його рів ні та сфери застосування. Найуспішніше ця методика «спрацьовувала» у застосовуванні до тих елементів мовної системи, які не мають плану змісту (значення), тобто до одиниць фонетичної системи. Однак дескрип-тивісти проголосили ізоморфізм дистрибутивної ме тодики, тобто придатність її застосування до всіх мов них рівнів. Суть цієї методики зводилася до таких процедур:
1) членування тексту на мінімальні для певного рів ня одиниці (фони, морфи), встановлення їх дистрибу ції і визначення на цій основі структурних одиниць мови (фонем, морфем) з алофонів і аломорфів;
2) встановлення дистрибуції структурних одиниць і об'єднання їх у дистрибутивні класи;
3) побудова моделей мови на певному рівні її струк тури;
4) побудова загальної моделі структури мови, яка б відображала взаємодію всіх рівнів.
Дескриптивісти створили вчення про різні типи дис трибуції, сформували загальні принципи ототожнення варіантів мовних одиниць. Вони вважали, що можна повністю описати мову виключно на основі дистрибуції. Ними описано фонологічні системи багатьох мов, до сліджено суперсегментні явища (тон, наголос, явища стику). Жоден структурний напрям не залишив стіль ки фонологічних описів мов світу, як дескриптивізм. Створено чимало праць і з морфології. Описано різні типи морфем, причому поняття морфеми розширено внаслідок виокремлення суперсегментних, злитих, за перечних та інших морфем. Особливо цінними праця ми з морфології багатьох мов є студії Найди, Грінберга, Харріса, Хоккета, Гарвіна, Вьогліна. Якщо традицій на морфологія йшла від слова, то дескриптивна — від морфеми.
Дескриптивісти слово як основну одиницю мови не виділяли і трактували його як ланцюжок морфем. Син таксис розглядали як продовження морфології: конс трукції описували через морфеми, що до них належали, як лінійну модель, що складається з ядра й ад'юнктів
Структуралізм і генеративізм
105
(праці Фріза, Харріса, Найди). У синтаксичних дослі дженнях, крім дистрибутивної методики, використову вали аналіз за безпосередніми складниками (праці Чет-мена). Одиниці, більші за речення, не розглядали, бо вва жали, що вони знаходяться за межами структури мови. Винятком було дослідження Харріса «Аналіз дискур су» (1952).
Детальний опис дескриптивної методики дано в під ручнику Г. Глісона «Вступ до дескриптивної лінгвісти ки» (1955). Процедуру формалізації опису мови найпов ніше викладено у праці Харріса «Метод у структураль ній лінгвістиці», яку опубліковано в 1951 р. (у 1961 р. цю книжку перевидано під назвою «Структурна лінгві стика»). Вона підсумовує розвиток дескриптивної лінг вістики.
Дескриптивісти значно збагатили метамову лінгвіс тики, створили чимало нових термінів, які відобража ли специфічні риси їх наукової парадигми. Новим для мовознавства було введення тріад термінів для позна чення одиниць мовлення, одиниць мови та їх варіантів (фон — фонема — алофон, морф — морфема — аломорф та ін.). Метаапарат дескриптивістів вичерпно представлено у «Словнику американської лінгвістич ної термінології» Е.-П. Хемпа (1957).
Отже, американські дескриптивісти розвинули мето дику лінгвістичних досліджень, стали активно застосо вувати математичні методи, що об'єктивізувало резуль тати дослідження й наблизило лінгвістику до точних наук. Водночас вони звузили лінгвістичну проблема тику. Уже в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський, який був одним із структуралістів, та його прибічники довели неспроможність дескриптивізму вирішити багато те оретичних і практичних завдань. Прийоми сегмен тації й дистрибуції були корисні на певних етапах фонологічного й морфологічного аналізу, однак для розв'язання інших проблем мало що давали. Спро щене розуміння мови, перебільшення значення дис трибутивного аспекту мови, ігнорування соціально-історичних умов функціонування мови і людського чинника взагалі призвели на початку 60-х років до кризи дескриптивної лінгвістики. Однак методичні прийоми дескриптивістів не втратили свого значен ня донині.
106
Історія мовознавства
Генеративізм
У другій половині 60-х років виникає трансформа ційна й породжувальна граматика й дескриптивізм поступається генеративізму.
Генеративізм (від англ. іо §епегаіе «породжувати»), або породжу вальна лінгвістика, — напрям у мовознавстві, який характеризу ється проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей процесів поро дження мовних конструкцій.
Основоположником генеративізму є американський мовознавець (родоводом з України) Ноам Хомський1 (нар. 1928 р.). Був учнем дескриптивіста 3. Харріса і починав свою наукову діяльність як дескриптивіст. «У уКЄ сам Харріс відчував обмеженість методики дис трибуції й аналізу за безпосередніми складниками, тому разом із Хомським почав опрацьовувати методику трансформаційного аналізу. У ключі трансформаційної граматики Хомський написав свою першу книжку «Синтаксичні структури» (1957). У ній автор багато в чому вийшов за межі дескриптивізму, виклавши ідеї, які стали підґрунтям нової лінгвістичної парадигми. Науковці вважають, що часом зародження генеративіз му є саме 1957 рік — рік виходу «Синтаксичних струк тур». Новим у цій книжці було звернення дослідника до синтаксису (дескриптивісти синтаксис не вивчали), прагнення створити загальну теорію мови, врахування в дослідженнях інтуїції носія мови. Завдання мовознавс тва Хомський вбачав у моделюванні діяльності мовця.
Філософською основою концепції Хомського було вчення Р. Декарта (Картезіуса). Це засвідчують не тільки викладені в «Синтаксичних структурах» деякі положення, які перегукуються з ідеями Декарта, а й пізніша його праця «Картезіанська лінгвістика», яка своєю назвою вказує на зв'язок із ученням Декарта. Крім того, інтуїція, якій так багато уваги приділяє Хомський, була головним положенням картезіансь кого раціоналістичного методу пізнання. Американ ський дослідник запозичив і творчо застосував також декартівське вчення про вроджені ідеї.
1 Останнім часом у науковій літературі це прізвище передають як Чомський або Чомські, що відповідає англійському написанню СНотзку.
Структуралізм і генеративізм
107
Новим етапом у становленні генеративізму був ви хід книжок Хомського «Аспекти теорії синтаксису» (1965) та «Мова і мислення» (1968). Центральним по няттям цих праць є ідея породжувальної граматики. Породжу вальна граматика, за Хомським, — це «сво єрідний механізм, який породжує всі граматично пра вильні послідовності мови і не породжує жодної грама тично неправильної». Поняття граматичної правиль ності в нього не збігається з поняттям осмисленості. Так, фраза в устах дитини На мене «Візьми мене на руки» осмислена, але граматично неправильна, тоді як фраза Круглий квадрат випив гіпотенузу безглузда, але цілком правильна граматично.
У праці «Аспекти теорії синтаксису» викладено кон цепцію породжувальної моделі, тобто «правил, які ви значають правильно побудовані ланцюжки мінімальних синтаксичних функціональних одиниць», уведено понят тя компетенції (сотреіепсе) і вживання (рег£огтапсе). Під компетенцією автор розуміє знання своєї мови мов-цем-слухачем, а під вживанням — реальне викорис тання мови в конкретних ситуаціях. Компетенція і вживання не завжди збігаються; іншими словами, вживання не завжди відображає компетенцію (у мов ленні людей, які добре ознайомлені з літературними нормами, трапляються обмовки, обривки фраз, ковтан ня слів, відхилення від правил тощо).
Дослідник намагається побудувати модель діяльно сті реального носія мови. Завдання лінгвіста, за Хомсь ким, «як і дитини, яка оволодіває мовою, є виявити з даних уживання систему правил, що лежить у їх основі, якою оволодів мовець-слухач і яку він використовує в реальному вживанні [...]. Граматика мови прямує до того, щоб бути описом компетенції, притаманної ідеа льному мовцеві-слухачу». Хомський застерігає, що компетенція — це не те саме, що мова в соссюрівсько-му розумінні. Вона є динамічною і являє собою «систе му породжувальних процесів».
Недоліком традиційної й структурної граматики Хомський вважає те, що вони «не йдуть далі класифі кації конкретних прикладів і не доходять до стадії фор мулювання породжувальних правил». Перспективу лінгвістики він вбачає у виявленні цих правил.
Хомський запозичив і розвинув ідею граматики Пор-Рояля і Гумбольдта про творчий характер мови, яка полягає в тому, що мова має засоби для вираження
108
Історія мовознавства
необмеженої кількості думок, які виникають у найріз номанітніших ситуаціях. Людина здатна породжувати цілком нові речення й розуміти речення, яких вона ніколи раніше не чула. Першочерговим завданням лінг вістики є розкриття сутності цих творчих процесів.
У праці «Мова і мислення» Хомський всупереч де-скриптивістам трактує мову як особливу гілку психо логії пізнання. З огляду на це його теорію можна назвати менталістською. Критика дослідника спрямо вана проти дескриптивізму і біхевіоризму як «неадек ватних у фундаментальному плані концепцій», бо в їх межах не можна вивчати мовну компетенцію. Лінгві стику, резюмує автор, не можна зводити до сегментації й класифікації та до синтагматики й парадигматики. Трансформаційно-генеративна граматика вивчає струк туру механізму, яка уможливлює процес мовленнєво го спілкування. Сутність цього механізму полягає в трансформації глибинних структур у поверхневі. По няття глибинних і поверхневих структур співзвучне з ідеями граматики Пор-Рояля, де «на передній план ви сувалась [...] проблема пояснення фактів використан ня мови на основі пояснювальних гіпотез, пов'язаних із природою мови і, в кінцевому підсумку, з природою людського мислення». Так, зокрема, увагу Хомського в граматиці Пор-Рояля привернуло вже згадуване в темі «Європейське мовознавство епохи середньовіччя і Від родження» речення Невидимий Бог створив видимий світ. На думку вченого, Арно і Лансло розмежовують поверхневі й глибинні структури, коли стверджують, що ця фраза містить три судження: 1) Бог невидимий; 2) Бог створив світ; 3) світ видимий. Поверхневою струк турою є все речення, а глибинною — наведені три су дження.
Глибинна структура формує зміст речення, визна чає його семантичну інтерпретацію, а поверхнева є зву ковим втіленням цього змісту. Глибинна структура співвідноситься з поверхневою за допомогою граматич них трансформацій. Граматика повинна опрацювати систему правил, які б охарактеризували глибинні й по верхневі структури та трансформаційні відношення між ними. Необхідно сформулювати правила, за якими породжується необмежена кількість пов'язаних між собою глибинних і поверхневих структур.
Отже, поняття глибинної структури пов'язане з се-мантизацією теорії Хомського. Положення про глибин-
Структуралізм і генеративізм
109
ні й поверхневі структури є одним із основних у його вченні.
Концепція Хомського за своєю суттю є психологіч ною. Проблеми мови він пов'язує з проблемами людсь кого знання і водночас вважає, що через вивчення мови можна глибше пізнати людську природу. У зв'язку з цим згадує положення Декарта про вродженість мис-леннєвих структур, у тому числі мовної компетенції. Вроджені структури — це поняття, які не набува-ються через досвід, навчання, а народжуються разом із людиною й існують у кожного індивіда в потенції. їх можна також розуміти як вроджену здатність до засво єння мови. Про вродженість мовних структур, зауважує вчений, свідчить той факт, що володіння мовою в осно вному не залежить від розумових здібностей людини. Варто взяти до уваги й те, що всі нормальні люди ово лодівають мовою, а людиноподібна мавпа на це не зда тна, хоч є розумною з інших поглядів. Положення про вроджені структури викликало бурхливі дискусії в на уці. Більшість учених, які взяли участь в обговоренні цього положення, не сприйняли його.
Хомський вважав, що дослідження мови відкриває перспективу для вивчення розумових процесів людини, тому повинно посідати центральне місце в загальній психології. Учений відносить мовознавство до психо логії й теорії пізнання (це положення широко викори стовує сучасна когнітивна лінгвістика). Завданням психології є виявлення вродженої системи, яка визна чає суть мови. Психологічне спрямування концепції Хомського стало приводом для звинувачення його в поверненні лінгвістики в лоно психології, внаслідок чо го лінгвістика втрачає свою самостійність, за яку боро лись багато поколінь мовознавців.
Як бачимо, Хомський запропонував багато оригіна льних і сміливих ідей, які знайшли і щирих прихиль ників, і жорстоких опонентів. Його вчення отримало такий резонанс, що в наукових колах почали говорити про «хомськіанську революцію» в мовознавстві. Після виходу праць Хомського мовознавство змінилося. Во но знову стало антропоцентричним, посилився його зв'язок із психологією. Мову почали досліджувати з погляду мовця, а не слухача, як це було раніше (аналі тичний підхід до мови змінився синтетичним: від смислу до тексту). Увага дослідників була перенесена з фонології й морфології на синтаксис і семантику, а
110
Історія мовознавства
також на комунікативний аспект мови (замість пробле ми «Як влаштована мова?» поставлена проблема «Як функціонує мова?»).
Безумовно, генеративна лінгвістика не розв'язала всіх проблем мовознавства. Понад те, в ній виявлено чимало слабких сторін: апріорність у виділенні вихід них синтаксичних одиниць, недооцінка ролі прагма тичних чинників, невелика здатність для опису різно-структурних мов тощо. Однак багатьма положеннями концепції генеративізму скористалася найсучасніша лінгвістична парадигма — когнітивна лінгвістика. Помітним є також вплив генеративної лінгвістики на створення моделі «смисл — текст» російського мо вознавця І. О. Мельчука. Термінологічний апарат гене ративної лінгвістики ввійшов у науковий обіг сучасно го мовознавства (поверхнева структура, глибинна структура, трансформація, мовна компетенція, поро-джувальна граматика та ін.).
Запитання. Завдання
1. Чим зумовлена поява структуралізму?
2. Вкажіть основні ознаки структуралізму.
3. Назвіть структуралістські школи. Чим вони різняться між собою?
4. Чому Празьку лінгвістичну школу називають школою функціо нальної лінгвістики, американський структуралізм — дескриптивізмом, а датський — глосематикою?
5. Які достоїнства і недоліки структуралізму?
6. Розкрийте суть генеративної лінгвістики. Що нового вніс у тео рію мовознавства Н. Хомський? Який вплив мала його теорія на пода льший розвиток мовознавства?
Література
Основна
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 167—209,309—323.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 189—251.
Удовиченко Г, М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 131—154.
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 117—162.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 308—344.
Неогумбольдтіанство
111
Додаткова
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 78—96.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1960. — Ч. 2.
Апресян Ю. Д. Идеи и методьі современной структурной лингвисти-ки. — М., 1966.
Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С. 5—45, 82—157.
Мельничук А. С. Глоссематика // Философские основи зарубежньїх направлений в язьїкознании. — М., 1977.
Хауген 3. Направлення в современном язьїкознании // Новое в лин-гвистике. — М„ 1960. — Вьіп. 1.
Трансформационно-генеративная грам мати ка в свете современной научной критики. — М., 1980.
Звегинцев В. А. Предисловие //Хомский Н. Аспектьі теории синтакси-са. — М., 1972.
2.6. Неогумбольдтіанство
Одночасно зі структуралізмом виник інший мово знавчий напрям — неогумбольдтіанство.
Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризуєть ся прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.
Таку назву цей напрям отримав у зв'язку з тим, що вперше проблема «мова і народ» на широкій науковій основі була поставлена В. Гумбольдтом.
На думку Гумбольдта, у мові закладено певне світо бачення, яке відображає духовний світ народу — носія мови. Мова знаходиться між людиною й зовнішнім сві том, і людина бачить світ таким, яким він зафіксова ний у рідній мові: «Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти й засвоїти світ предметів [...]. Оскільки сприйняття й діяльність людини залежать від її уяв лень, то її відношення до предметів цілком зумовлене мовою». Отже, за Гумбольдтом, як уже згадувалося, мо ва описує навколо людини ніби зачароване коло, вийти з якого можна лише тоді, коли вступити в інше коло, тобто вивчити іншу мову. Перехід на іншу мову спри чиняє зміну світобачення. На цих теоретичних заснов ках і на вченні про внутрішню форму мови, яка, на думку Гумбольдта, фіксує особливості національного світогляду, ґрунтується неогумбольдтіанство.
Виокремлюють два різновиди неогумбольдтіанства: європейське й американське.
112
Історія мовознавства
Європейське неогумбольдтіанство
Європейське неогумбольдтіанство виникло в 20-ті роки XX ст. в Німеччині як реакція на обмеженість (однобічність) молодограматизму і прагнення відроди ти гумбольдтівські традиції в мовознавстві.
Найяскравіший представник європейського неогум-больдтіанства — німецький учений Лео Вайсгербер (1899 — 1985). До цього напряму належали також ні мецькі мовознавці Йост Трір (1894—1970), Гарольд Гольц (нар. 1930), Гюнтер Іпсен (нар. 1899), Петер Гарт-ман (нар. 1923), швейцарський дослідник Ганс Глінц (нар. 1913) та ін.
Основні ідеї Вайсгербера викладено в чотиритомній праці «Про сили німецької мови», яка вийшла в 1950 р. в Дюссельдорфі. Найважливіші теоретичні положення містяться у другому томі «Про світогляд німецької мо ви». Уже самі назви засвідчують тенденційність учен ня мовознавця, необ'єктивне акцентування на націона льних рисах німецької мови та культури, їхніх нібито перевагах над іншими мовами й культурами. За це не одноразово праця Вайсгербера була піддана критиці.
Вайсгербер спирається на ідеї Гумбольдта (його ме тою було застосування ідей Гумбольдта до розв'язання етнолінгвістичних проблем), приймає теорію знакової природи мови Соссюра й теорію семантичного поля Трі-ра. Від Гумбольдта, зокрема, вчений запозичив ідею, що мова — духовна сила народу, рушійна сила історії.
Виходячи з положення про те, що мова — достемен ний світ, який розкриває дух народу, Вайсгербер називає мову «уявним проміжним світом», утвореним внаслі док взаємодії світу речей і світу свідомості. Положен ня про співвіднесеність світу мови із зовнішнім сві том учений заперечує. Мова сама створює навколиш ній світ. Вона є картиною світу і водночас світоглядом народу, а оскільки кожна мова пов'язана з певним етносом, то відмінність мов є відмінністю поглядів на світ. Представники різних етносів бачать світ по-різ ному. Завдання мовознавців — проникнути у світо гляд мови. Для цього її потрібно вивчати як культу -ротворчий феномен, оскільки вона творить культуру і фіксує результати цієї творчості. Водночас мова ви ступає як сила, що творить історію, бо «охоплює собою й духовно стимулює постійного носія історичного життя — народ».
Неогумбольдтіанство
113
Культурний зміст мови, її світогляд Вайсгербер ви вчає, використовуючи методику семантичного поля, вве деного в мовознавство Тріром. Суть цієї методики по лягає в тому, що семантичне поле однієї мови (слова, які об'єднані на основі спільної семантичної ознаки, спільної теми) накладається на відповідне поле іншої мови і в такий спосіб установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мовами навко лишнього світу. Семантичні поля двох мов ніколи не збігаються, оскільки зафіксовані елементи реальності в одній мові не повторюються в такій самій формі в ін шій мові.
Для того щоб показати, що реальний світ і його відображення в мові не є ідентичними, Вайсгербер звер тається до картини зіркового світу. Зірки об'єднані в сузір'я Ведмедиця, Скорпіон, Близнюки тощо не на ос нові їх справжнього просторового розміщення, а на ос нові «земного бачення» (в одне сузір'я потрапляють зірки, що перебувають на більшій відстані, ніж зірки, які належать до різних сузір'їв). Водночас учений звер тає увагу на те, що це «земне бачення» не є стабільним і видозмінюється залежно від часу в різних народів. Так, скажімо, картини зіркового світу давніх греків, гер манців і китайців мають певні відмінності.
Роль мови, за Вайсгербером, не тільки в тому, що вона дає найменування об'єктам «мисленнєвого проміж ного світу». Мова є також тим засобом, за допомогою якого створюється цей «мисленнєвий проміжний світ». Існує стільки світів і стільки світобачень, скільки мов. З огляду на це Вайсгербер застерігає, що сферу значен ня слів не можна сплутувати зі сферою речей. Сфера значення належить до духовного, «мисленнєвого проміж ного світу», за допомогою якого здійснюється людське пізнання. Так, слово Ипктаиї «бур'ян» є наслідком людського судження з практичного погляду (непридат ність для вживання, використання; шкідливість для культурних рослин). Бур'ян не існує в природі, а тільки в свідомості (міркуваннях, оцінці) людей. У природі існує осот, пирій, повійка тощо.
Завдання лінгвіста дослідити, як мова класифікує предмети і явища зовнішнього світу, які відношення встановлює між ними, як їх оцінює, іншими словами, розкрити своєрідність «картини світу» кожної мови та її динаміку в часі. Сам Вайсгербер робить спробу дослі дити картину світу німецької мови в історичному ас-
114
Історія мовознавства
пекті. Так, зокрема, він показує, що мовна картина тва ринного світу в середньоверхньонімецькій мові була зо всім іншою, ніж у сучасній німецькій мові. Слово У/игтп, яке в сучасній мові має значення «черв'як», по значало не тільки черв'яків, а й змій, драконів, павуків і гусениць, тобто все, що повзає; слово Уо&еІ «птах» — не тільки птахів, а й бджіл, метеликів і мух, тобто все, що літає. Слова, яке б позначало тварин взагалі, не було, зате були слова для йменування чотирьох груп тварин: Тіег «тварини, які бігають», Уо&еІ «тварини, які літа ють», УізсН «тварини, які плавають» і Уїигтп «тварини, які повзають».
Суть праці німецького вченого полягає в тому, щоб показати активний вплив мови на мислення і на ево люцію людської свідомості. У ній надмірно акценту ється на інтелектуальному аспекті мови. Мова, за Вайс-гербером, керує розвитком людської свідомості, визна чає шляхи її розвитку. Однак усе це — перебільшення ролі мови в житті суспільства. Мова справді є посеред ником між людиною й реальним світом, але лише в тому сенсі, що без неї неможлива пізнавальна діяль ність людини, не може ефективно здійснюватися про цес мислення.
Американське неогумбольдтіанство
Існує думка, що американське неогумбольдтіанство (цей напрям частіше називають етнолінгвістикою) сформувалось незалежно від гумбольдтівських тради цій. Однак це твердження не є переконливим, оскільки в дослідженнях американських етнолінгвістів відчут ний відгомін ідей Гумбольдта.
Зародження американського неогумбольдтіанства пов'язують з іменем Франца Боаса (1858—1942), який присвятив своє життя вивченню мов корінного насе лення Північної Америки — ескімосів та індіанців. Йо го дослідницькі праці (а в них загальнолінгвістичні по гляди) представлені в колективному «Довіднику мов американських індіанців» (1911). Він один із перших звернув увагу на теоретичне значення вивчення мов американських індіанців: «Психологічні основи і мор фологічний розвиток американських мов настільки не звичайні, що їх вивчення буде справжнім відкриттям для лінгвістів, які працювали в галузі індоєвропейсь-
Неогумбольдтіанство
115
ких або семітських мов. Для лінгвіста, який звертаєть ся до мов нашого континенту, добре відомі проблеми, що обговорювалися багато років, постають у новому світлі, у нього швидко виробляється широкий погляд на лінгві стичні проблеми». В етнографії, твердив Боас, на зміну загальним теоріям повинен прийти ґрунтовний і без пристрасний аналіз усіх сторін життя кожного народу. Слід зазначити, що Боас сповідував рівність усіх мов світу, був непримиренним антирасистом.
Працю Боаса (дослідження індіанських мов) продов жив його учень Едуард Сепір (1884—1939). За освітою він був антропологом, що позначилося на його науковому світогляді. Свої дослідження проводив на стику етноло гії, психології, соціології, психіатрії, фольклористики та релігії. Такий широкий підхід до предмета дослідження позитивно вплинув на результати наукових пошуків.
У Сепіра є розвідки із загального мовознавства, інді анських мов, порівняльно-історичного мовознавства, психолінгвістики, соціолінгвістики й культурології. Наивідомішою працею вченого є «Мова», яка вийшла друком у 1921 р. Як зізнається сам автор «Мови», ме тою книжки було показати, що таке мова у його розу мінні, «як вона змінюється у просторі й часі та які її взаємозв'язки з іншими людськими інтересами, з про блемою мислення, з явищами історичного процесу, ра си, культури, мистецтва». У книжці розглянуто багато проблем: природа мови, внутрішня і зовнішня, синхро нічна й діахронічна лінгвістики, мова й мислення, мова й культура, мова й література, мовні контакти, типоло гія мов та ін., і з кожної проблеми автор висловив свою оригінальну думку.
Що стосується мови і мислення, то, за переконан ням Сепіра, вони взаємопов'язані, однак «межі мови і мислення не збігаються. У кращому разі мову можна вважати лише зовнішньою гранню мислення на найви щому, найзагальнішому рівні символічного виражен ня». Мова не тільки і не стільки ярлик для думок, скільки спосіб мислення, тому мислення залежить від конкретної мови, яка це мислення виражає. «Ми бачи мо, чуємо або іншим чином сприймаємо дійсність так, а не інакше тому, що мовні норми нашого суспільства на лаштовують на певний відбір інтерпретацій». У цій ци таті відчувається відгомін думок Гумбольдта, викладе них у праці «Про різноманітність будови людської мови і її вплив на духовний розвиток людства».
116
Історія мовознавства
Щодо співвідношення раси, мови і культури Сепір вважає, що вони не існують паралельно, «що їхні зони поширення найхимернішим способом перехрещують ся і що їхня історія розвивається відрубними шляха ми». Як і Боас, він стверджує, що немає рас вищих і нижчих.
Широковідомою є типологічна класифікація мов Се-піра. Традиційна типологія мов його не влаштовувала, оскільки у ній зігноровано перехідні (проміжні) типи (як взаємовиключні розглядалися флексія й аглюти нація тощо, хоч вони нерідко співіснують у тій чи ін шій мові).
Типологічна класифікація мов Сепіра є багатовимір ною. Вона ґрунтується на трьох ознаках:
1) ступінь складності слова (аналітичні, синтетичні та полісинтетичні мови);
2) ступінь злютованості елементів усередині слова (ізолюючі, аглютинативні, флективні та символічні, тобто із внутрішньою флексією, мови);
3)типи значень у мові та спосіб їх передачі (основ ні, або конкретні, значення, які виражаються словами чи коренями; менш конкретні дериваційні, які вира жаються словотвірними суфіксами; ще більш абстрак тні конкретно-реляціині; суто реляційні синтаксичні значення (два останні типи виражаються афіксами, внутрішньою флексією, а суто реляційні — ще й по рядком слів). Оскільки в усіх мовах представлені пер ший і четвертий типи значень, то всі типологічні від мінності мов стосуються наявності чи відсутності дру гого та третього типів.
На основі всіх названих вище ознак Сепір устано вив 21 тип мов. Так, до простого суто реляційного ізо люючого аналітичного типу належать китайська і в'єт намська мови; до складного суто реляційного аглюти нативного синтетичного типу — турецька мова; до простого змішано-реляційного флективного синтетич ного типу — французька; до змішано-реляційного фу зійного аналітичного типу — англійська; до змішано-реляційного символічного синтетичного типу — семіт ські мови. Ця класифікація є всеосяжною та найбільш витонченою з усіх наявних, тому отримала схвальну оцінку типологів.
У статті «Статус лінгвістики як науки» (1928) Се пір розглядає взаємозв'язки мовознавства з іншими науками, наголошує на необхідності співпраці лінгвіс-
Неогумбольдтіанство
117
тів із культурологами, психологами, соціологами. Особливе значення надає антропології та історії куль тури, вважаючи, що саме через мову можна вивчити культуру, бо «система культурних стереотипів кожної цивілізації впорядковується за допомогою мови, яка відображає певну цивілізацію». У цій статті ще більш рельєфно, ніж у книжці «Мова», сформульовано поло ження про вплив мови на мислення й поведінку лю дей: «Мова служить керівництвом до сприйняття «со ціальної дійсності». Хоч мова звичайно мало цікавить учених, які займаються соціальними науками, вона має могутній вплив на їхню інтерпретацію соціальних про блем і процесів. Людське створіння живе не в одному тільки об'єктивному світі і не в одному тільки світі суспільної діяльності, як це звичайно думають. Знач ною мірою людина перебуває в полоні конкретної мови, яка є засобом вираження в цьому суспільстві [...]. Фак ти засвідчують, що «реальний світ» значною мірою не свідомо будується на мовних нормах цього суспільства [...]. Світи, в яких живуть різні суспільства, — це різні світи, а не один і той самий світ із різними навішаними на нього ярликами. Ми бачимо, чуємо і взагалі сприй маємо навколишній світ саме так, а не інакше голов ним чином завдяки тому, що наш вибір у його інтер претації визначається мовними звичками нашого сус пільства».
Щодо зв'язку мови з культурою, то Сепір категорич но заперечує будь-яку кореляцію між формальним ас пектом мови (фонетичною і граматичною структурою) та культурою. З культурою пов'язана лише лексика, тобто зміст мови. Історія мови й історія культури, на думку дослідника, розвиваються паралельно. Тому культуру народів можна вивчати на основі досліджен ня культурної лексики. Так, скажімо, можна реконст руювати культуру індоєвропейців на основі реконструк ції індоєвропейського словника.
Значну увагу приділяє Сепір функціям мови. На його думку, головною є не комунікативна функція, а символічна (мова як засіб передачі знань і вираження культури народу). Комунікативна функція є похід ною від символічної: «Нерідко важко чітко розмежу вати об'єктивну реальність і наші мовні символи, які до неї відсилають; речі, якості й події загалом сприй маються так, як вони називаються». Сепір виділяє та кож такі функції, як експресивну, соціалізації (мова —
118
Історія мовознавства
символ солідарності, виділення певної групи людей із ширшого соціуму, що відповідає опозиції «наш — чу жий, не наш»), контактовстановлювальну, зберігання й накопичення культури. Учений звертає увагу на ситуа ції, коли мовлення, слова перетворюються на діла (на приклад, ситуація клятви), тобто на те явище, яке нині інтерпретується як перформатив.
Надзвичайно актуальним є положення Сепіра, що випливає з функції соціальної солідарності, про важли ву роль мови у становленні й розвитку національної самосвідомості.
Отже, Сепір порушив і зробив спробу вирішити ба гато лінгвокультурологічних проблем, які залишають ся актуальними і в наш час.
Ідеї Сепіра розвинув американський учений Беджа-мен Уорф (1897—1941). За фахом він був не професій ним мовознавцем, а інженером з техніки безпеки і слу жив у страховій компанії.
Як інженера з техніки безпеки, Уорфа цікавили причини пожеж. Унаслідок тривалих їх пошуків він дійшов висновку, що нерідко причиною пожеж є мова, яка не завжди точно відображає навколишній світ. Так, зокрема, на складі, де цистерни з бензином, робітники ніколи не дозволяють собі палити цигарки, бо знають, що це небезпечно. Проте, коли цистерни порожні, вони це роблять, вважаючи, що порожня цистерна нічим не загрожує. Так слово порожній (англ. етріу) дезорієнтує робітників, впливаючи на їхню небезпечну поведінку. Насправді нічого порожнього в природі не існує. Усе заповнене повітрям, невидимими мікроорганізмами тощо. У «порожніх» бензинових цистернах є випари, не менш небезпечні, ніж бензин. Так Уорф зацікавив ся мовними проблемами. У вільний час він відвідував лекції Сепіра і вивчив мову американських індіанців хопі. Погляд на мову не скованого мовознавчими дог мами інженера (погляд збоку) зумовив виникнення нових неординарних ідей. Уорф опублікував лише декілька статей, але це не завадило йому стати знаме нитим. Згодом, уже після його смерті, в 1956 р. ті статті видано-окремою книжкою «Мова, думка і дійс ність».
Уорф виявив цілу низку відмінностей між англій ською мовою і мовою хопі. Насамперед це різне члену вання дійсності та різні способи її позначення. Такі розходження між мовами звичайно мають місце тоді,
Неогумбольдтіанство
119
коли сама дійсність недостатньо чітко членується на складові частини (пор. розбіжність у членуванні кін цівок — руки й ноги чи кольорового спектра в укра їнській і англійській мовах). Мовне членування дійс ності, вважає вчений, певною мірою впливає на мис лення й поведінку людей. Так, зокрема, складники кольорового спектра в різних мовах не збігаються (в багатьох мовах не виділяють голубого кольору, у турецькій мові одним словом позначають зелений, си ній і голубий кольори тощо). Коли представникам різ номовних етносів запропонували сортувати різноколі рні папірці, то вони робили це так, як підказувала їм рідна мова. Мова ніби диктує мисленню одне члену вання фактів дійсності і перешкоджає іншому їх чле нуванню.
Уорф виявив, що в мові хопі й англійській мові різними є категорії числа і часу; що в хопі немає необ-числювальних іменників, а всі непредметні іменники не мають множини і не поєднуються з кількісними числівниками (множина й кількісні числівники вжи ваються лише для позначення тих предметів, які мо жуть утворювати реальну групу, наприклад, книжка, стіл, горіх та ін., і не можуть вживатися зі словами типу день, крок, удар тощо; українському Вони були там десять днів у хопі відповідає Вони були там до одинадцятого дня). Граматичної категорії часу в хопі взагалі немає. Часові назви передаються не іменника ми, а прислівниками (нашим літо, ранок, вечір у хопі відповідають прислівники, які означають приблизно «коли жарко», «коли світає», «коли вечоріє»). Немає у хопі перенесення просторової лексики на часову (від сутні словосполучення на зразок довгий день, найближ чий час). Такі відмінності у мові, на думку Уорфа, зу мовлені відмінностями в культурі, світобаченні.
Зіставляючи категорії часу, простору, субстанції, ма терії в європейських мовах, які, за Уорфом, мало різ няться між собою (він їх об'єднує в Зіапсіагсі Ауега£е Еигореап (скорочено 8АЕ) «середньоєвропейський стан дарт»), і в мові хопі, вчений робить парадоксальний висновок: уявлення часу, простору й матерії зумовле ні мовною структурою і між мовними структурами і нормами культури та поведінки існують зв'язки.
Уорф намагається виділити деякі властивості серед ньоєвропейської культури й культури хопі, які зумов лені, за його переконанням, мовними особливостями. У
120
Історія мовознавства
8АЕ мікрокосм використовує «слова, що позначають предмети (тіла) і ті види протяжного, але безформного існування, які називаються субстанцією, або матерією. Дійсність сприймається крізь просторову форму + про сторову безформну безперервність, співвідносну з фор мою, як вміст співвідноситься з формою містилища. Не-просторові явища мисляться як просторові, що несуть у собі ті ж поняття форми і безперервності [...]. Наше об'єктивізоване уявлення про час відповідає історично сті й усьому, що пов'язане з реєстрацією фактів [...]. Подібно до того, як ми уявляємо собі наш об'єктивізо-ваний час ніби простертим у майбутнє так само, як він простирається в минулому, наше уявлення про майбут нє складається на основі записів минулого». Хопі влас тивий «погляд на світ як на щось, що знаходиться у процесі якоїсь підготовки», а «фізичні і нефізичні яви ща розглядаються як вираження невидимих чинників сили». У хопі немає ідеї історичності, інтересу до реєст рації фактів.
Водночас Уорф зауважує, що не все в культурі зале жить від особливостей мови. Необхідно враховувати й умови життя.
Безумовно, сама уорфівська ідея про взаємозв'язок мови й культури є важливою й заслуговує на увагу. Що правда, важко зрозуміти, що дослідник вважає первин ним, бо в нього є твердження, що: 1) мова впливає на куль туру і, таким чином, є первинною; 2) мова і культура розвиваються паралельно, впливаючи одне на одного; 3) відмінності в мові спричинені відмінностями в культурі.
Категорично про первинність мови Уорф ствер джує у статті «Наука і мовознавство», де заперечує все людські закони мислення. Мислення, за Уорфом, зале жить від мови, навіть від її граматики: «Факти мови є для мовців частиною їхнього досвіду, і тому ці факти не піддаються критичному осмисленню й перевірці. Таким чином, якщо хтось, дотримуючись натуральної логіки, розмірковує про розум, логіку й закони прави льного мислення, він звичайно схильний просто йти за суто граматичними фактами, які в його власній мові або родині мов становлять частину його повсякденного досвіду, але в жодному разі не є обов'язковими для всіх мов і в жодному сенсі не є спільною основою мислен ня». Дослідник наводить факти, які засвідчують, що в мовах північноамериканських індіанців немає багатьох категорій традиційної логіки.
Неогумбольдтіанство
121
Уорф доходить висновку: у мовному світі все від носне. Ми членуємо світ так, як підказує рідна мова, і «стикаємося, таким чином, з новим принципом відно сності. Він полягає в тому, що подібні фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту тільки за подібності або принаймні за співвідносності мовних систем». Гіпотеза Уорфа отримала в мовознавстві назву гіпотези мовної (лінгвальної) відносності. Оскільки ідея цієї гіпотези була закладена ще Сепіром, то її на зивають ще гіпотезою Сепіра—Уорфа.
У наш час гіпотезу Сепіра—Уорфа часто визначають як припущення про те, що мислення й культура наро ду цілком зумовлені мовою. Однак ні Сепір, ні Уорф такого визначення не давали. У статті «Відношення норм поведінки й мислення до мови» Уорф навіть стверджував, що «між культурними нормами і мовни ми моделями є зв'язок, але немає кореляцій або прямих відповідників».
Зразу ж після оприлюднення гіпотеза викликала гострі суперечки в наукових колах. У 1954 р. їй було присвячено дискусію лінгвістів, антропологів, соціоло гів, психологів. Критикуючи гіпотезу, опоненти вказу вали на те, що якби люди по-різному сприймали світ, то не розуміли б один одного. Однак Уорф ніколи не ствер джував, що абсолютно все в мисленні й культурі зумов лене мовою.
Довести свою гіпотезу Уорфу не вдалося. Можна сперечатися про достовірність тих чи інших прикладів, коректність їх інтерпретації, але положення про те, що мови по-різному категоризують світ, є абсолютно пра вильним. Як зазначив В. М. Алпатов, гіпотеза «була сформульована в тому вигляді, в якому сам американ ський дослідник її не подавав, а потім більшість лінг вістів просто заперечували те її крайнє формулювання, за яке сам Б. Уорф не ніс відповідальності [...]; деякі лінгвісти, навпаки, надавали гіпотезі дуже великого значення, звичайно виходячи при цьому більше з зага-льнофілософських, ніж конкретно-лінгвістичних прин ципів. Що стосується самої гіпотези (якщо тільки не формулювати її в явно абсурдному вигляді), то лінгві стика [...] не могла й не може її ні довести, ні запере чити» [Алпатов 1998: 226].
Нині гіпотеза стала ще популярнішою, ніж була за життя Уорфа. Багато мовознавців шукають і накопи чують факти для її підтвердження. Проблемам зв'язку
122
Історія мовознавства
мови і культури й мовних картин світу присвячується багато симпозіумів, конференцій, наукових збірників. Ведуться пошуки об'єктивних методів, які б довели правильність чи хибність гіпотези. У будь-якому разі заслуга Уорфа — в постановці цієї проблеми. Позити вним у теорії Уорфа, як і в усьому неогумбольдтіанстві, є врахування «фактора людини» й акцентування на змістовому аспекті мови.
Запитання. Завдання
1. Які історичні й методологічні основи неогумбольдтіанства?
2. Назвіть різновиди неогумбольдтіанства. У чому їхня своєрідність?
3. Охарактеризуйте концепцію Л. Вайсгербера. З чим не можна по годитися в цій концепції?
4. У чому суть гіпотези лінгвальної відносності Сепіра-Уорфа? Роз крийте її сильні й слабкі сторони.
Література
Основна
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 160—168.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 210—226.
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 163—168.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 4. — С. 109—151.
Додаткова
Кибрик А. Е. Сепир и современное язьїкознание // Сепир 3. Избран-ньіе трудьі по язьїкознанию и культурологии. — М., 1993.
Звегинцев В. А. Теоретико-лингвистические предпосьілки гипотезьі Сепира-Уорфа // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.
Блзк М. Лингвистическая относительность (Теоретические воззрения Беджамена Л. Уорфа) // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.
Национальньїй язьік и национальная культура. — М., 1978.
Гухман М. М. Лингвистическая теория Л. Вайсгербера // Вопросьі тео-рии язьїка в современной зарубежной лингвистике. — М., 1961.
Чесноков П. б. Неогумбольдтианство // Философские основи зару-бежньїх направлений в язьїкознании. — М., 1977.
Подолян І. Е. Ідея лінгвальної відносності в сучасному науковому кон тексті // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія Філологія. — 2001. — Т. 4. — № 2.
Мовознавство в СРСР
123
2.7. Мовознавство в СРСР
Мовознавство в СРСР пройшло складний шлях. Ідеологічний прес і штучно створена ізоляція вчених від світового наукового співтовариства негативно по значилися на стані лінгвістичної науки. Ідеї зарубіж ного мовознавства (структуралізм, неогумбольдтіанство тощо) не отримали поширення. Переважна більшість учених дотримувалася старих, передусім молодограма тичних, поглядів. Марризм, який тривалий час посідав монопольне становище, завдав великої шкоди розвитку мовознавчої науки. Водночас чимало радянських уче них висунули оригінальні ідеї, які випереджали зару біжну лінгвістику.
Мовознавство 20—40-х років XX ст.
Після жовтневого перевороту радянське мовознав ство продовжувало розвивати традиції, які було закла дено в Росії у дожовтневий період Харківською, Мос ковською і Петербурзькою лінгвістичними школами. В основному розвиток мовознавства відбувався у рус лі молодограматизму, хоч деякі вчені (Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов) шукали оригінальні підходи до ви вчення мовних явищ і висунули ідеї, відмінні від ідей зарубіжного мовознавства.
У перші роки радянської влади помітним було деяке пожвавлення в мовознавстві, пов'язане з інте ресом до вивчення раніше табуйованих мов різних етносів, що населяли країну. Учені розробляли пи семність на латинській графічній основі для безписем них мов, а це вимагало ґрунтовного дослідження їх ньої внутрішньої структури, що давало безцінний матеріал для теоретичних узагальнень. Однак період піднесення був нетривалим. Посилювався тоталітар ний режим, науці нав'язували як єдино правильну марксистську методологію. Так зване «мовне будів ництво», гучно розрекламоване в засобах масової ін формації, згорталося. Складені алфавіти на латинсь кій основі для всіх тюркських, фінно-угорських, де яких кавказьких, іранських, тунгусо-маньчжурських та палеоазіатських мов народів СРСР у 30-ті роки було переведено на кирилицю, щоб не відрізнялися від російського. Русифікаторська політика призвела
124
Історія мовознавства
до поступового відмирання багатьох мов. Ті вчені, які не поділяли нової ідеології й політики, змушені були покинути країну (Бодуен де Куртене, Поржезинський, Трубецькой, Якобсон та ін.) і продовжувати свої до слідження за кордоном. Інші, які мали сміливість зали шитися в країні і відстоювати свої погляди, загинули в тюрмах і концтаборах (Поливанов, Дурново, Ільїнсь-кий) або перебували на засланні (Селіщев, Виногра-дов, Сидоров та ін.). Були й такі, хто щиро, а хто з принуки стали служити новому режимові й розробля ли марксистсько-ленінське мовознавство. Одним із них був М. Я. Марр — творець так званого «нового вчення про мову».
Микола Якович Марр (1864—1934) народився на Кавказі в м. Кутаїсі, закінчив у 1890 р. Петербурзький університет (спеціальність «сходознавство»), згодом став професором цього ж університету. У 1912 р. обра ний дійсним членом Петербурзької академії наук. Зробив вагомий внесок у вірмено-грузинську філоло гію, зокрема дослідив і опублікував низку давніх па м'яток вірменської та грузинської літератур. Дослі джував також кавказькі мови (картвельські, абхазьку та ін.), історію, археологію й етнографію Кавказу.
Вивчаючи картвельські мови, він висунув ідею спо рідненості цих мов із семітськими, берберськими, баск-ською, готтентотською та ін., але науково її не довів. Назвав цю сім'ю мов яфетичною. Яфетичні елементи, тобто кавказький субстрат, став шукати в мовах усього світу, в тому числі в українській (у 1930 р. він опублі кував своє дослідження «Яфетичні зорі на українсько му хуторі»). Коли ж ця гіпотеза стала суперечити да ним наукового мовознавства, то Марр «усунув» супе речність, оголосивши все індоєвропейське мовознавство застарілим і несумісним із марксизмом, запропонував ши натомість «нове вчення про мову», яке назвав «марксизмом у мовознавстві» (попереднє мовознавство охарактеризував як буржуазне). Відступивши від нау кових традицій, користуючись підтримкою правлячої компартії та уряду, Марр установив монополію свого «вчення». Усі інші напрями, в тому числі порівняль но-історичне мовознавство, як буржуазні, перестали іс нувати.
У 1922 р. Марр створив у Петрограді Яфетичний інститут АН для опрацювання «нового вчення про мо ву» (після смерті вченого перейменований на Інститут
Мовознавство в СРСР
125
мови і мислення імені М. Я. Марра, а в 1950 р. реорга нізований в Інститут мовознавства АН СРСР).
«Нове вчення про мову» — це еклектична суміш ідей Гумбольдта про стадіальність у розвитку мов, ПІухардта про схрещування мов, філософів XVII—XVIII ст. про по ходження мови та майбутню світову мову і марксистсь кої філософії (положення про революційні стрибки в роз витку мови і відображення в ній економічного базису).
Основні положення «нового вчення про мову» такі:
1)мова є надбудовою над базисом, тому має, як будь-яка інша надбудова (релігія, мистецтво, літерату ра тощо), класовий характер;
2) перехід суспільства з однієї формації в іншу су проводжується переходом мови з одного стану в інший. Цей перехід має стрибкоподібний характер, що відо бражає революційні стрибки в суспільстві;
3)усі мови розвиваються за однаковими законами, але з різною швидкістю. Вони проходять одні й ті самі стадії. Ізолюючі мови відповідають первіснообщинній формації, аглютинативні — родовій організації суспі льства, флективні — класовому суспільству. Флектив ні мови представляють найвищу стадію в єдиному гло тогонічному процесі;
4) розвиток мов іде від їх множинності до єдності, тобто простежується лише процес інтеграції мов, а не їх диференціація, тому не було жодної прамови. Навпа ки, спочатку було значно більше мов, ніж є нині. Шля хом схрещування кількість мов поступово зменшуєть ся, і за комунізму буде одна мова для всього людства;
5) методом дослідження мов є чотириелементний палеонтологічний аналіз, який полягає у пошуку в ко жному слові будь-якої мови одного з чотирьох елемен тів («а/, Ьег, іоп, гоз)у від яких нібито беруть початок усі мови світу.
Попри зовнішню новизну «нове вчення про мову» на справді було поворотом до мовознавства XVТI-XVIII і по чатку XIX ст. Тут чітко простежуються спрощений вуль гарно-соціологічний підхід до мови і фантастичні ідеї. Як зазначив В. І. Абаєв, «вірити в те, що первинні зву кові комплекси дійшли до нас через десятки тисячоліть і можуть бути нами розпізнані в кожному слові й служи ти основою будь-якого етимологічного аналізу, — це та ке забуття фактора часу, така втрата історичної перспек тиви, яким важко знайти виправдання». Марр ігнорує звукові закони й морфологічні відмінності між мовами.
126
Історія мовознавства
Теорія Марра вела мовознавство у глухий кут. Од нак вона була співзвучною суспільно-політичній ситуа ції в СРСР, тому її стали поширювати адміністратив ним шляхом як єдино правильну.
З часом з'ясувалося, що теоретичні положення «но вого вчення» неможливо застосувати в конкретній до слідницькій практиці, що викликало критику з боку мис лячих мовознавців, яка закінчилася дискусією 1950 р. і реабілітацією порівняльно-історичного мовознавства.
Незважаючи на «аракчеєвський режим» марристів, багато вчених різних поколінь продовжували розвива ти мовознавство у традиціях дожовтневих парадигм, а деякі з них навіть одверто ігнорували «нове вчен ня». До них належать О. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов та ін.
Олександр Матвійович Пєшковський (1878— 1933) розвивав традиції Московської лінгвістичної школи Фортунатова, поєднуючи їх з ідеями Потебні. У праці «Російський синтаксис у науковому освітленні» (1914; третє видання — 1928, останнє, шосте, — 1956) виклав свою загал ьнонаукову концепцію, спрямовану проти логічного підходу до вивчення й інтерпретації мовних явищ. Синтезуючи ідеї Фортунатова і Потебні, тобто формально-граматичний підхід із психолого-семантичним, він створив оригінальну синтаксичну те орію. Новою і продуктивною була його ідея викорис тання в дослідженні мови методу інтроспекції, тобто експерименту над собою. Він також обґрунтував важ ливість прикладного мовознавства, основаного на нор мативній точці зору. На відміну від Соссюра припус кав можливість свідомого втручання в мову. Оригіна льність його розуміння мови як системи в тому, що «мова не складається з елементів, а дробиться на еле менти. Первинними для свідомості фактами є не най простіші, а найскладніші, не звуки, а фрази [...]. Тому не можна, власне, визначати слово як сукупність мор фем, словосполучення як сукупність слів, а фразу як сукупність словосполучень. Усі визначення повинні бути побудовані у зворотному порядку».
Повчальними й актуальними для українського сьо годення є думки Пєшковського про значення єдності літературної мови для консолідації нації й роль у цьо му процесі шкільного вчителя: «Притягуючи дитину шляхом нормування її мови до національного центру — Москви, шкільний учитель оберігає внутрішню, духо-
Мовознавство в СРСР
127
вну єдність нації, як солдат на фронті оберігає терито ріальну єдність її. 1 наскільки ця охорона ще важливі ша від військової, ясно з того, що територіальний роз пад не виключає можливості подальшого злиття, а ду ховний розпад — навіки».
Лев Володимирович Щерба (1880—1944) — видат ний теоретик мови, фонетист, лексиколог, лексикограф, граматист і методист. Закінчив у 1898 р. гімназію в Ки єві, а в 1903 р. — Петербурзький університет. Учень Бо-дуена де Куртене, засновник Санкт-Петербурзької фоно логічної школи. Ще до жовтневого перевороту створив у Петербурзькому університеті фонетичну лабораторію.
Свою фонологічну теорію він виклав у працях «Ро сійські голосні в кількісному і якісному відношенні» (1922) і «Фонетика французької мови» (1937). На від міну від Бодуена де Куртене фонему визначав не пси хологічно, а на основі фонетичних критеріїв як клас близьких за фізичними властивостями (фізичною по дібністю) звуків, як звуковий тип, здатний диферен ціювати слова і їх форми. Так, у російському слові вода [влда] звуки [л] і [а] розглядає як різновиди одні єї фонеми <а>. Реально вимовлювані звуки кваліфі кує як варіанти (відтінки) фонеми, тобто як те конк ретне, в якому реалізується загальне (фонема).
У праці «Про частини мови в російській мові» (1928) Щерба викладає власне розуміння частин мо ви. Заперечує формальний підхід до визначення час тин мови, якого дотримувалася Московська лінгвіс тична школа: частини мови виділяли за морфологіч ними ознаками. На його думку, частини мови — не морфологічні і не синтаксичні класи, гіле їх не можна також виділяти лише на основі семантичного крите рію, тобто слід враховувати всі три критерії: семанти чний, морфологічний і синтаксичний. Уперше в мово знавстві Щерба виокремлює як частину мови катего рію стану (слова типу треба, важко, жаль, рад тощо).
Велику теоретичну цінність має стаття Щерби «Про троякий аспект мовних явищ і про експеримент у мовознавстві» (1931). Замість соссюрівської дихото мії «мова — мовлення» він запропонував трихотомію «мовленнєва діяльність — мовний матеріал — мовна система». Мовленнєва діяльність — це говоріння і слу хання; мовний матеріал — «сукупність усього, що гово рилося і розумілося», тобто тексти, які є результатом мовленнєвої діяльності; мовна система — слова і гра-
128
Історія мовознавства
тика, ідеальний опис яких «повинен вичерпувати знлння'певної мови». Мовна система «не наукова аб стракція», а «те, що об'єктивно виявляється в індивіду альних мовленнєвих системах, які виникають під впли вом цього мовного матеріалу. Отже, в мовному матері алі й треба шукати джерело єдності мови всередині суспільної групи».
Таким чином, за Щербою, мовна система виво диться лінгвістами з мовного матеріалу. Таке розу міння системи різко відрізняється від соссюрівсько-го, згідно з яким мовна система існує в мозку люди ни. Основне завдання лінгвіста, на думку Щерби, — узагальнення фактів мовлення і виведення з них си стеми мови, тобто створення словника і граматики, адекватних дійсності, причому слід уникати схема тизму і формалізації.
Причини мовних змін Щерба вбачає у зовнішніх чинниках, хоча не ігнорує й внутрішніх: «Інтереси ро зуміння й говоріння прямо протилежні, й історію мови можна представити як постійне виникнення цих супе речностей та їх подолання».
У цій самій статті Щерба наголошує на важливості експерименту в мовознавчих дослідженнях. Результа ти аналізу тексту необхідно перевірити експеримента льно. Експеримент може бути двох видів: звернення до інформанта й експеримент на собі (самоспостереження, інтроспекція). «Індивідуальна мовленнєва система є ви явом мовної системи, а тому дослідження першої є пі знанням другої цілком законно і вимагає лише по правки у вигляді порівняльного дослідження низки та ких індивідуальних мовних систем». В експерименті велику цінність, на думку Щерби, мають негативні ре зультати: «вони вказують або на неправильність по стульованого правила, або на необхідність якихось об межень, або на те, що правила більше немає, а є тільки факти словника та ін.».
Чимало важливих теоретичних проблем порушує Щерба у праці «Чергові проблеми мовознавства», опуб лікованій уже посмертно (1945). Він розглядає пи тання мовних розладів (афазій), мови жестів, двомов ності, взаємозв'язків між різними мовними рівнями, розрізнення активної і пасивної граматики та ін. Зок рема, оригінальною є його класифікація двомовності на чисту (друга мова засвоюється природним шляхом, тобто через спілкування з її носіями) і змішану (мова
Мовознавство в СРСР
129
вивчається в школі, де «друга мова засвоюється через першу», тобто коли мовець відштовхується від рідної мови). Змішана двомовність трапляється і в лінгвістич них дослідженнях, де лінгвісти шукають категорії рід ної мови в іноземній, що з наукового погляду є недопус тимим.
Що стосується розрізнення активної й пасивної граматики, то під ними Щерба розуміє два різні підходи до її вивчення. Пасивною граматикою є такий підхід, коли вчений чи вчитель школи у вивченні граматики йдуть від форми до значення, а активною грамати кою, коли йдуть від значення до форми (ставиться за питання, як виражається певна думка). Обидва підходи є важливими, але, на думку Щерби, потрібно ширше ви користовувати другий.
Починаючи з 60-х років XX ст. лінгвісти прислуха лися до порад ученого. Саме такий шлях досліджень (від значення до форми) практикують у генеративній лінгвістиці, в моделі «смисл — текст», у функціональній граматиці (праці О. В. Бондарка, І. Р. Вихованця та ін.).
Євген Дмитрович Поливанов (1891—1938) — один із найвидатніших мовознавців 20 — 30-х років XX ст. Це, за висловом відомого письменника і літератора В. Б. Шкловського, геніальна і трагічна постать у ра дянському мовознавстві. Закінчив Петербурзький уні верситет (був учнем Бодуена де Куртене). Володів японською, китайською, узбецькою, казахською, бухар сько-єврейською, дунганською, корейською, мордовсь кою, чуваською і багатьма європейськими мовами. Брав активну участь у створенні алфавітів для безписе мних народів Середньої Азії. Відкрито виступав проти вчення Марра, за що був позбавлений в 1926 р. роботи і змушений виїхати до Середньої Азії. Тоді було заборо нено друкувати його праці в Москві та Ленінграді. За його життя надруковано «Лекції зі вступу до мовознав ства і загальної фонетики», «Вступ до мовознавства для сходознавчих вищих навчальних закладів» (1928), «Ро сійську граматику в зіставленні з узбецькою мовою» (1933), «Досвід власної методики викладання російсь кої мови» (1935). Окремі його статті вийшли друком у виданнях Празького лінгвістичного осередку.
Поливанов увійшов в історію мовознавства як оригі нальний теоретик, соціолінгвіст, творець теорії мовної еволюції, основоположник історичної фонології. Він заклав лінгвістичні й методичні основи навчання росій-
130
Історія мовознавства
ської мови як іноземної. Для його вчення характерний системний підхід до вивчення мовних явищ, що поєдну вався з їх психологічною й антропоцентричною інтер претацією, прагненням розкрити причиново-наслідкові відношення в мовних процесах, намаганням пов'язати лінгвістику з потребами суспільства.
Учений був переконаний, що мовознавство повинно стати соціологічною наукою. До проблем соціолінгвіс тики він відносив інтерпретацію мови як соціального історичного феномену, опис мови та її діалектів із соціо лінгвістичного погляду, вивчення причинових зв'язків між соціально-економічними і мовними явищами, об ґрунтування мовної політики.
Причини змін у мові Поливанов убачав у 4 ліні людсь кій або — що є те саме — у прагненні до економії трудо вої енергії». Однак він не заперечував і ролі соціальних чинників, які, на його думку, впливають не прямо, а опосередковано. Так, зокрема, економічно-політичні змі ни призводять до змін контингенту носіїв мови, а це стає причиною появи так званого соціального субстра ту мови. Суспільні зрушення відображаються тільки в лексиці і фразеології, але не у фонетиці й граматиці.
До чинників мовних змін Поливанов відносив і кон тактування мов. Він визнавав можливість змішування і схрещування мов, розрізняючи в цьому процесі гіб ридизацію, під якою розумів сходження неспорідне-них мов, і метизацію, тобто вторинне сходження спо ріднених мов.
У питанні мовного будівництва Поливанов був при бічником рівноправ'я мов. Щодо свідомого впливу на мову займав помірковану позицію. Вважав, що декре тами нічого ввести в мову неможливо. Змінити в мові можна лише те, що відповідає закономірностям і що не належить системі. Іншими словами, зміни можуть стосуватися лише графіки й орфографії. Допускав та кож і свідомі зміни у словнику. Літературна норма, на його думку, може формуватися цілком свідомо.
Оригінальною є поливанівська класифікація лінг вістичних дисциплін. Він поділив їх на три групи:
1) дисципліни, які вивчають минуле мови (історіо-логія);
2) дисципліни, які вивчають теперішній стан мови;
3) дисципліни, які вивчають майбутнє мови (прог ностика).
Мовознавство в СРСР
131
Справжній лінгвіст повинен відповідати певним вимогам: бути творцем мовних культур; мовним полі тиком, прогнозистом; «загальним лінгвістом і, зокре ма, історіологом; істориком культури». Слід зауважи ти, що Поливанов указував на важливість прогностич ної лінгвістики тоді, коли її, власне, не було.
Іван Іванович Мєщанинов (1883—1967). Йому належить особливе місце у мовознавстві 20—40-х ро ків. Хоч він був марристом, однак неординарний та лант дослідника допоміг йому вийти за межі «нового вчення про мову» і створити оригінальну лінгвістич ну теорію. За освітою — юрист (закінчив юридичний факультет Петербурзького університету в 1907 р.) й археолог (закінчив у 1910 р. Археологічний інститут). Досліджував археологію Давнього Сходу. Був директо ром Інституту антропології, археології і етнографії АН СРСР (1933—1937). Перші мовознавчі праці опублі кував у 1929 р. З 1939 до 1950 р. очолював Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра АН СРСР. Відоми ми працями Мєщанинова є «Вступ до яфетидології» (1929), «До питання про мову» (1934), «Нове вчення про мову. Стадіальна типологія» (1936), «Загальне мо вознавство» (1940), «Члени речення і частини мови» (1945), «Дієслово» (1949).
У сучасному мовознавчому світі Мєщанинов зна ний як творець знаменитої синтаксичної типології мов, побудованої на глибокому вивченні індоєвропейських, кавказьких, тюркських, монгольських і палеоазіатсь ких мов. В основу цієї класифікації покладено струк туру синтаксичних конструкцій, а саме способи вира ження суб'єкта і предиката. На основі цього критерію він виділив 3 основні типи мов: пасивний, ергативний і номінативний.
У пасивному типі мов, до якого належать інкор поруючі мови (алеутська, чукотська, нівхська, індіан ська мова немепу), дієслово не має категорії перехід ності/неперехідності дії, а словесний комплекс, пред ставляючи єдине ціле, включає до свого складу різні частини. Тут абсолютно однаково виражаються преди кативні й посесивні відношення між володарем і тим, чим він володіє. Частини мови слабо диференційовані, дієслівні форми утворюються від іменних основ.
В ергативних мовах, до яких належать іберійсь ко-кавказькі (грузинська, абхазька, адигейська, лез гинська та ін.), баскська, мови деяких народів Азії й
132
Історія мовознавства
Америки, речення з перехідними і неперехідними діє словами мають різну структуру: суб'єкт при неперехід ному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а суб'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.
У номінативних мовах, до яких належать індоєвро пейські фінно-угорські, тюркські та семіто-хамітські, єдино можливою формою підмета є називний (номіна тивний) відмінок незалежно від перехідності/неперехід ності дієслова. Тут суб'єкт рівнозначний підмету, пре дикат — присудку, а об'єкт — додатку.
Синтаксична класифікація мов Мєщанинова прийня та світовою лінгвістикою.
Намагаючись творчо розвинути маррівську теорію єди ного глотогонічного (стадіального) процесу, Мєщанинов розподілив виділені ним типи за стадіями. Найстарішим типом назвав пасивні мови, а найновішим — номінативні. Це суто декларативне, нічим не підтверджене положен ня. Зрозуміло, що таких стадій у розвитку мов не було.
У праці «Члени речення і частини мови» Мєщани нов детально проаналізував співвідношення членів ре чення і частин мови, а також простежив способи вира ження синтаксичних відношень у словосполученні та реченні (узгодження, керування, прилягання, інкорпо рація). Щодо частин мови, то дослідник вважає, що принципи їх класифікації є універсальними, але конк ретні системи можуть бути різними в різних мовах.
Вагомим внеском ученого у світове мовознавство є його вчення про поняттєві категорії. Ці категорії, на відміну від граматичних, можуть не мати формального вираження. Вони притаманні не окремим словам і си стемам їхніх форм, а широким класам слів. Це уні версальні категорії, властиві всім або більшості мов світу (наприклад, категорії статі, темпоральності, пер сонал ьності тощо). Завдяки своїй універсальності во ни дають можливість з одних і тих самих позицій описувати різносистемні мови і виявляти їхню (кате горій) специфіку вираження в кожній із мов. Заслуга Мєщанинова в тому, що він на прикладі поняттєвих категорій показав автономність семантики і синоні мічність лексичних і граматичних засобів: лексика та граматика нерідко виконують одні й ті самі функції (певна поняттєва категорія в одній мові може виража тися формально й набувати статусу граматичної кате горії, а в іншій — лексичними засобами).
Мовознавство в СРСР
133
Мовознавство 50—80-х років XX ст.
Після дискусії 1950 р., на якій було піддано кри тиці догми «нового вчення про мову» Марра та його послідовників, радянське мовознавство змінило напря ми досліджень. Було реабілітовано порівняльно-істо ричне мовознавство, яке почало інтенсивно розвиватися (праці Б. О. Серебренникова, Л. А. Булаховського, Ф. П. Філіна, А. О. Білецького, В. В. Іванова, О. Н. Сав-ченка, Е. А. Макаєва, Я. М. Ендзеліна, О. С. Мельничука та ін.), а з ним і такі споріднені галузі мовознавства, як етимологія (дослідження В. І. Абаєва, А. О. Білецького, О. С. Мельничука, Г. А. Климова) та лінгвогеографія (праці А. В. Десницької, М. М. Гаджієва, Р. І. Аванесова, И. О. Дзендзелівського та ін.). Однак інші мовознавчі напрями, не пов'язані з порівняльно-історичним мо вознавством, ігнорували. Усе зарубіжне мовознавство критикували і заперечувати. Така відрубність радян ського мовознавства від зарубіжного негативно позна чилась на його розвитку, оскільки нові ідеї і методи зарубіжної лінгвістики були невідомі мовознавцям у СРСР.
Ситуація змінилася в другій половині 50-х років, у період «хрущовської відлиги». Радянські вчені дістали змогу ознайомитися з усім, що зроблено їхніми колега ми в різних країнах, і мовознавство в СРСР стало роз виватися в єдиному світовому руслі. Як окремі напря ми виділилися психолінгвістика, структурна лінгвіс тика, математична лінгвістика, прикладна лінгвістика тощо (праці О. Р. Лурія, О. О. Леонтьєва, Л. В. Сахар-ного, О. М. Шахнаровича, І. І. Ревзіна, В. С. Пере-бийніс, Р. Г. Шотровського, М. Д. Андреєва та ін.). З'явилися глибокі теоретичні дослідження, у яких все бічно розглядалися різні структурні рівні мови. Особ ливо вирізняються праці В. В. Виноградова й О. І. Смир-ницького.
Віктор Володимирович Виноградов (1895—1969) — видатний російський мовознавець, учень О. О. Шахма-това. З 1950 до 1954 р. очолював Інститут мовознавст ва, а з 1958 до 1968 р. — Інститут російської мови АН СРСР. Опублікував майже 300 праць із загального мо вознавства, історії й сучасного стану російської мови, мови і стилю письменників, стилістики, синтаксису і фразеології: «Нариси з історії російської літературної мови XVII—XIX століть» (1934), «Мова Пушкіна»
134
Історія мовознавства
(1935), «Стиль Пушкіна» (1941), «Російська мова. Грама тичне вчення про слово» (1947), «Про основні типи фра зеологічних одиниць у російській мові» (1947), «Про ка тегорію модальності і модальні слова в російській мові» (1950), «Словотвір у його відношенні до граматики й лек сикології» (1952), «Питання вивчення словосполучень» (1954), «Про мову художньої літератури» (1959), «Стилі стика. Теорія поетичної мови. Поетика» (1963) та ін.
Його дослідження про мову і стиль письменників було взято за основу нової дисципліни — історії росій ської літературної мови і стилістики як окремої дис ципліни.
Виноградов опрацював теорію словосполучення (розмежував словосполучення і речення), вчення про предикативність, про словотвір і його відношення до граматики та лексикології, про взаємодію лексичних і граматичних значень. У граматиці виокремив грама тичне вчення про слово, вчення про словосполучення, про речення і про складне синтаксичне ціле. Обґрун тував тісний зв'язок словотвору з граматикою і лек сикологією, виділив словотвір як окрему лінгвістичну дисципліну, створив учення про чотири способи слово творення (морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний і лексико-семантичний).
Оригінальними є його теорії типів значень слова і типів фразеологічних одиниць. Виноградову завдячує мовознавство виділенням фразеології в окрему дис ципліну, нетривіальною класифікацією частин мови (див. тему «Морфологічний рівень. Частини мови»). М. С. Поспєлов так характеризував наукову діяльність Виноградова: «Прямий продовжувач Шахматова і Щер би, В. В. Виноградов у своїй науковій роботі поєднує обидва ці типи: ніколи не випускаючи з поля зору за гальні проблеми мовознавства, він, однак, ні на хвили ну не покидає твердого ґрунту фактів мови. Подібно до Шахматова, В. В. Виноградов захоплює широтою охоп лення конкретного мовного матеріалу в стрункій сис темі вичерпної класифікації, зі Щербою ж зближує його невгамовний дух сміливих пошуків нових поглядів, но вих методів, нових об'єктів лінгвістичного вивчення».
Олександр Іванович Смирницький (1903—1954) — мовознавець, який зробив істотний внесок у розв'язан ня загальнотеоретичних проблем. Зокрема, він дослі джував співвідношення мови і мислення, мови і мовлен ня, об'єктивності існування мови. Його оригінальне
Мовознавство в СРСР
135
вчення з цих проблем викладене у праці «Об'єктив ність існування мови» (1954). Самобутньою є його тео рія мови і мовлення. Під мовленням Смирницький розуміє поєднання звучання з конкретним мовним змістом, а під мовою — сукупність взаємопов'язаних одиниць і відношень між ними, сукупність усіх компо нентів різноманітних виявів мовлення. Якщо мовлен ня — спосіб спілкування, то мова — засіб спілкуван ня. Мова існує у мовленні, взаємодіє з мовленням і розвивається в мовленні. Така інтерпретація мови і мовлення є глибшою, ніж у Соссюра.
Смирницький оновив і теорію слова. Слово, вва^кає вчений, є одночасно одиницею лексики і граматики, бо в ньому переплетені лексичні й граматичні властивості, що надає йому цільнооформленості. На цій основі Смир ницький проаналізував проблему окремості слова і його тотожності.
Федот Петрович Філій (1908—1982) — дослід ник історії російської мови, проблем загального мово знавства, соціолінгвістики. Очолював Інститут мовознав ства (1964—1968) й Інститут російської мови АН СРСР (1968—1982). Йому належить майже 300 наукових праць.
У «Нарисах із теорії мовознавства» (1982) учений акцентує на необхідності системного підходу до вивчен ня мовних фактів. Під системою він розуміє комплекс органічно пов'язаних між собою компонентів, а під структурою — самі зв'язки між компонентами. Систе ма мови історично є змінною, тому дослідити мову мож на лише враховуючи її історичний розвиток. Рівнова га і стійкість системи завжди є відносними, бо в ній в один і той самий час існують елементи, які тільки що виникли і які зникають. На розвиток мовної системи впливають внутрішні й зовнішні суперечності, хоча між ними не можна провести чітку межу. Зокрема важливу роль у розвитку мови відіграють її функції. Саме від них залежить напрямок розвитку мови. І тут неоціненне значення має соціолінгвістичне досліджен ня мови.
Заслуговує на увагу введене Філіним у мовознавст во розрізнення тематичних і лексико-семантичних груп слів. Різницю між ними вчений вбачає в тому, що тематичні групи слів ґрунтуються на зовнішніх фак тах, відношення між словами у них цілком відобража ють відношення між поняттями, а лексико-семантичні групи слів є продуктом розвитку лексичної системи;
136
Історія мовознавства
утворення таких слів зумовлене історичними змінами мови, перегрупуваннями в її лексико-семантичній сис темі (тим і пояснюється неоднаковий обсяг лексико-семантичних груп у різних мовах, зокрема розбіжність у синонімічних гніздах слів).
Найзначнішою працею Філіна є його монографічне дослідження «Про походження російської, української і білоруської мов» (1972). У ній на основі аналізу фоне тичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних діа лектизмів у пам'ятках давньої писемності виділено мов ні явища, які згодом стали визначати специфіку кожної зі східнослов'янських мов. Недоліком цієї праці є те, що вона ґрунтується на тенденційному для радянської істо ріографії підході до питання про походження українців, росіян і білорусів «із однієї колиски».
Українське мовознавство 20—80-х років XX ст.
В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:
I період (1917 — початок 30-х років). Характеризу ється активним дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вира женим практичним спрямуванням мовознавчої науки;
II період (ЗО—40-ві роки). Період наступу на укра їнізацію і репресивної політики ВКІІ (б) — КПРС, ко ли згорталися теоретичні дослідження і призупинила ся практична робота;
III період (50—60-ті роки). Характеризується намаган ням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку гра матичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики;
IV період (70—80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням Сумнівних прогнозів, що видавалися за соціо лінгвістику [Українська мова: Енциклопедія 2000: 648].
V перший період було засновано Інститут українсь кої наукової мови Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та інших мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дос лідження, укладалися перекладні й термінологічні слов ники, зокрема «Російсько-український словник» за ре дакцією А. Кримського (т. 1—3, 1924—1933). З'явилися підручники і посібники з української мови (М. Грунсь-кого і Г. Сабалдиря в 1920 р., О. Синявського в 1923 р.,
Мовознавство в СРСР
137
М. Наконечного в 1928 р.; за редакцією Л. Булаховсько-го в 1929—ЗО рр.), з історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письмен-ської староукраїнщини XI—XVIII вв.» О. Шахматова й А. Кримського в 1922 р., «Нарис історії української мо ви» П. Бузука в 1927 р., «Курс історії українського язи ка» Є. Тимченка в 1927 р.). Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника української мови» (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано десятки термінологічних словників.
Крім української, досліджують інші слов'янські мови, а також германські, романські, тюркські й араб ську мови (помітним явищем не тільки в українсько му, а й у світовому мовознавстві є дослідження з орієн талістики А. Кримського).
На початку 30-х років інтенсивний розвиток україн ського мовознавства було призупинено. Розпочалась бо ротьба офіційної комуністичної політики проти україн ської мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літе ратури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В. Ган-цов, М. Гладкий, О. Курило, С. Смеречинський, М. Су-лима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йоган-сен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративно насаджу вали марризм. Хто не поділяв маррівського вчення, по трапляв до числа буржуазних мовознавців. Розгорнувся масовий пошук «помилок» у працях лінгвістів поперед ніх років. З'являються публікації з критикою мово знавців. Самі назви статей у журналі «Мовознавство» засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: «Добити ворога» (С. Василевський), «Проти буржуазно го націоналізму й фальсифікації» (Г. Сабалдир), «На ціоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору» (П. Горецький), «Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови» (П. Горецький, І. Кириченко), «Термінологічне шкід ництво і його теоретичне коріння» (О. Фінкель), «Націо налізм в етимології» (Н. Ліперовська). У 1934 р. опублі ковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістично го шкідництва в синтаксисі української літературної мови». Серед авторів «викривальних» статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.
Автори замовлених і часом не зі своєї волі написа них статей вдавалися до далеко не наукової лексики і
138
Історія мовознавства
фразеології з явними ознаками стилю судового вироку. Так, С. Василевський у статті «Добити ворога» пише: «Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлін но виконували замовлення свого умираючого класу — буржуазії, [...] за «чистою наукою» Тимченка, Кримсь кого та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани», а Г. Сабалдир у статті «Проти буржуазного на ціоналізму і фальсифікації» виносить такий присуд: «Нариси» С. Смеречинського — «твір ворожий, що його негайно треба з н и щ и т и, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мо вознавстві [...], де так чітко й войовниче сформульова но ідеї українського фашизму в мовознавстві». Ці стат ті, звичайно, не мають жодного стосунку до науки.
Серед нечисленних вартісних праць ЗО—40-х років мо жна назвати «Історію форм української мови» М. Грунсь-кого і П. Ковальова (1931), «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська літера турна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Бу-лаховського та «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мово знавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ко вальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.
У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «но вого вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З'являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного «Курсу сучасної україн ської мови» за редакцією Л. Булаховського (1951) та «Історичної граматики української мови» О. Безпаль ка, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Та-раненка (1957) та двотомного «Курсу історії українсь кої літературної мови» (1958—1961).
У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчен ня пам'яток української мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Слави-нецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник укра їнської мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.
Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного «Українсько-російського словника» (1953—1963), тритомного «Російсько-укра їнського словника» (1968), двотомного «Словника мови Т. Г. Шевченка» (1964).
Мовознавство в СРСР
139
На 50—60-ті роки припадає зародження українсь кої лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалек тів української мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу української мови».
Із «хрущовською відлигою» 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник «Культура слова»), до нових напрямів дослідження мови (струк турна і математична лінгвістика, пов'язана зі школою В. Перебийніс). У 60—80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвиваєть ся славістика (О. Мельничук, В. Русанівський), герма ністика і романістика (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтій ські (А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець, О. Ткаченко) та інші мови, за кладаються підвалини української акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).
Важливими подіями в українському мовознавстві 70—80-х років є вихід «Словника української мови» в одинадцяти томах (1970—1980), «Етимологічного слов ника української мови» в семи томах (вийшло чотири томи, 1982,1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу «Сучасна українська мова» (1969—1973), в яко му узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час то тальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови ствер джувався її «нечуваний розквіт».
Найвидатнішими постатями українського мовознавст ва 20—80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Ка-линович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.
Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекла дач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона
140
Історія мовознавства
взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії україн ського правопису до 1927 р.» (1929), «Українська грама тика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Де які непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський го вір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну тео рію Погодіна — Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського ет носу. Досліджував українські говори. Низку праць при святив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словни ка» у трьох томах (1924—1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталісти ки. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.
Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — про фесор Київського університету (у 1919—1920 рр. був ректором). Досліджував походження старослов'янсько го письма, мову давніх пам'яток старослов'янської пи семності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писем ності» у двох томах (1904—1906), «Нариси з історії роз робки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910— 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучас ному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковносло-в'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Україн ська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зро бив критичний огляд тогочасних мовознавчих концеп цій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.
Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відо мий мовознавець, літературознавець і перекладач, ака демік АН УРСР з 1939 р., професор Київського універ ситету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930—1944 рр. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського слов ника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та
Мовознавство в СРСР
141
історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію сло ва, використавши матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).
Євген Костянтинович Тимченко (1866—1948) — один із організаторів Української академії наук, її дійс ний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал слов'янсь ких та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції ге нітива в південноруській мовній області» (1913), «Льо-катив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся* (1948).
Чи не найбільше відомий Тимченко як лексико граф. Він є співавтором і редактором першого «Істори чного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах (1897—1899), брав активну участь у підго товці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грін-ченка (1907—1909).
Леонід Арсенійович Булаховський (1888—1961) — видатний мовознавець, спеціаліст з українського, росій ського, слов'янського й загального мовознавства, пер ший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, дирек тор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.
У полі зору Булаховського були питання історії й теорії мовознавства; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія української, російської та інших слов'янських мов, методика викладання мов.
142
Історія мовознавства
Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мо вознавства й літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша друкована праця «До пи тання слов'янської кількості й наголосу» з'явилася в 1910 р., коли Булаховський був ще студентом.
Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках «Вступ до мовознавства» (росій ською мовою, 1953), «Нариси з загального мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов» (1941—1947). Учений вніс багато нового у ви вчення проблем семасіології і лексикології, в дослі дження становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х ро ків Булаховський зробив вагомий внесок в утверджен ня порівняльно-історичного мовознавства.
Чимало праць дослідник присвятив вивченню укра їнської мови — лексики, морфології, синтаксису, сти лістики, акцентології, орфографії, пунктуації, істори чної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі української мови вчений розв'язує загаль нослов'янські проблеми. Його «Питання походження української мови» (1956), що відзначаються енцикло педичністю відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї про блеми. Двотомний «Курс сучасної української літера турної мови» (1951) за редакцією й участю Булахов-ського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.
Неоціненний внесок його в русистику. «Курс росій ської літературної мови» (1935) — оригінальна праця за способом викладу, новизною трактування проблем них питань і за представленим у ньому матеріалом. Уперше у практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в роз ділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єд ності. Можна твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв'язного мовлення.
Книжка «Історичний коментарій до російської лі тературної мови» (1936) оригінальна тим, що автор ви брав ретроспективний спосіб аналізу мовних явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояс нення в близькому і далекому минулому. Ця праця
Мовознавство в СРСР
143
сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.
У двотомній праці «Російська літературна мова пер шої половини XIX століття» (1941) досліджено стиліс тичні засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й син таксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.
Булаховський досліджував й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання ви вчення слов'янських мов», «До історії взаємовідно шень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (сло в'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські наймену вання птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до поль ської мови», «Акцентологічний коментарій до чесь кої мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він праг нув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитьіч 1967].
Олександр Савич Мельничук (1921—1997) — ака демік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видат ний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, укра їнської та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літера турна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мо вознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаменталь ного семитомного «Етимологічного словника українсь кої мови», створив школу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з син-
144
Історія мовознавства
хронічною україністикою, до етимологічних і загаль-нолінгвістичних, від загальнославістичних до загаль-ноіндоєвропеїстичних для того, щоб закінчити, на пре великий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].
Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мис лення, система і структура мови, мова як знакова сис тема. Багато уваги вчений приділив питанню розвит ку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких виснов ків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподіб но), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) про грес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути сві домими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідоми ми (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мо ви є мислення, при цьому роль мислення на різних ета пах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі істо ричної взаємодії між мисленням і структурою мови за гальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».
Будучи видатним теоретиком порівняльно-історич ного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, перекона ний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тіль ки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйова ні. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознав ства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їх нього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагаль-ну спорідненість мов світу» (1991).
Учений сформулював п'ять принципів порівняль но-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольова ними приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можли-
Мовознавство в СРСР
145
вості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й фор мами без них; 5) встаїновлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.
Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально просте жив еволюцію речення в слов'янських мовах від най давніших часів до наших днів, а в академічному підруч нику «Сучасна українська літературна мова. Синтак сис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.
Запитання. Завдання
1. Чим характеризувався розвиток мовознавства в СРСР?
2. Дайте критичну оцінку «Нового вчення про мову» М. Я. Марра.
3. Що нового внесли в мовознавство 0. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов, 1.1. Мєщанинов, В. В. Виноградов, 0.1. Смирниць-кий,Ф. Н.Філін?
4. Як розвивалося українське мовознавство в СРСР? Назвіть ре пресованих українських мовознавців.
5. Охарактеризуйте здобутки найвидатніших постатей в українсь кому мовознавстві 20—80-х років.
Література
Основна
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 227—265.
Русанівський В. М. Україністика// Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — С. 648—652.
Додаткова
Жовтобрюх М. А. Нариси історії українського радянського мовознав ства (1918—1941). — К., 1991.
Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.
Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педа гог. — Л., 1982.
Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницьі жизни и дея-тельности. — М., 1988.
А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. — К., 1974.
Л. А. Булаховский и современное язьїкознание. — К., 1987.
Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений// Мо вознавство. — 2001. — № 6.
146
Історія мовознавства
2.8. Мовознавство на сучасному етапі
Хоча мовознавство має більш ніж двадцятивікову традицію, однак найінтенсивніший його розвиток припадає на XX ст. За це століття змінилося три нау кові парадигми: порівняльно-історична (генетична), системно-структурна (таксономічна) й комунікативно-функціональна1. Така швидка зміна наукових погля дів на мову дала Підставу російському мовознавцеві П. Б. Парпшну кваліфікувати ситуацію в мовознавст ві XX ст. як пермайентні, тобто постійні, безперервні методологічні перевороти. Однак, незважаючи на змі ни наукових парадигм, надбані у попередні періоди знання про мову не заперечуються, а лише набувають нової оцінки. Різні парадигми ніби накладаються од на на одну і навіть співіснують, то ігноруючи одна одну, то зближуючись.
Отже, різні течії і напрями сучасного мовознавства перебувають у доповнювальних відношеннях.
Когнітивна лінгвістика
На зміну системно-структурній парадигмі (струк туралізму), де мова інтерпретувалася як своєрідна су воро організована система, в якій кожне явище має свою цінність залежно від місця в цій системі, і де було проведено чіткі межі між мовною синхронією і діахро нією, мовою і мовленням, звуком і фонемою, морфом і морфемою, словом і лексемою, значенням і смислом, висловленням і реченням тощо, прийшла когнітивна лінгвістика, котра розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв'язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим. Як зазначає Дж. Брунер, «рево люціонери»-когнітивісти прагнуть повернути думку в
1 Дехто як окрему парадигму розглядає генеративну, засновником якої є Н. Хомський — автор генеративно-трансформаційної теорії мови, основними принципами котрої є проголошення пріоритету гіпотетико-дедуктивного підходу до мови замість індуктивного, переміщення в центр досліджень синтаксису, визнання творчого (креативного) характеру мовної діяльності, вивчення мови як феномену психіки людини. Сучасний етап у мовознавстві можна назвати періодом постгенеративізму.
Мовознавство на сучасному етапі
147
науки про людину після «довгої холодної зими об'єк тивізму» [Вгипег 1990: 1]. Таким чином, лінгвістика ніби повернулася назад, до тих парадигм, які розгля дали мову як явище суспільне, явище, тісно пов'язане з історією народу, його культурою. Іншими словами, на сучасному етапі відбувається гуманізація мовознавства. Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. (у 1975 р. в назві статті американських мовознавців Дж. Лакоффа та X. Томпсона з'явився термін когні тивна граматика). Деякі вчені часом виникнення ког-нітивної лінгвістики вважають організований у 1989 р. Р. Дірвеном у Луйсбурзькому університеті (Німеччи на) симпозіум, на якому було засновано журнал «Ког нітивна лінгвістика».
Когнітивна лінгвістика (від англ. со£піііоп «знання, пізнання», «пі знавальна здатність») — мовознавчий напрям, який функціонуван ня мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, дія льності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості до сліджує через мовні явища.
Когнітивна лінгвістика є складовою частиною ког-нітології — інтегральної науки про когнітивні проце си у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з на буттям, виробленням, зберіганням, використанням, пе редаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з прийнят тям рішень, розумінням людської мови, логічним ви веденням, аргументацією та з іншими видами пізнава льної діяльності. Досліджуючи розум і розумові сис теми, когнітивна наука розумну поведінку розглядає як певне обчислення. Існує навіть думка, що когнітивна парадигма може перерости в креативну, тобто творчу парадигму, яка використовуватиме когнітивні струк тури для вироблення нових знань.
Когнітологія є комплексною наукою. Як зауважив К. Стеннінг, «складіть разом логіку, лінгвістику, пси хологію і комп'ютерну науку — і ви отримаєте когні-тивну науку». Значення мови для когнітології є над звичайно великим, бо саме через мову можна об'єкти-візувати розумову (ментальну, мисленнєву) діяльність, тобто вербалізувати («ословити») її. З іншого боку, ви вчення мови — це опосередкований шлях дослідження
148
Історія мовознавства
пізнання, бо когнітивні й мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Саме тому когнітивна лінг вістика стала провідною науковою дисципліною в межах когнітології. Вона досліджує, як пов'язані мовні фор ми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом ког нітивної лінгвістики є проблема ролі мови у проце сах пізнання й осмислення світу, в проведенні проце сів його концептуалізації й катетеризації (підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику, кате горію; утворення і виділення самих категорій, тобто членування зовнішнього і внутрішнього світу людини й упорядковане подання різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів і об'єднань), проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної (буденної) картин сві ту з мовною.
Варте уваги й загальне спрямування когнітивіс-тів на дослідження мови у зв'язку з людиною, яка думає і пізнає: «Переваги когнітивної лінгвістики й когнітивного підходу до мови [...] в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв'язках із людиною, з її інтеле ктом і розумом, з усіма мисленнєвими й пізнаваль ними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основі» [Кубрякова 1999: 3].
Кожен новий напрям у мовознавстві пов'язаний із новим методом дослідження мови. Щодо методу ког нітивної лінгвістики однозначної думки немає. Біль ше того, невизначеність методу дослідження стала причиною заперечення когнітивної лінгвістики як окремої парадигми в мовознавстві. Зокрема, В. Касе-вич стверджує, що «хоча внесок когнітивістів у сферу, наприклад, семантики виразно позитивний, вони тим не менше не створюють ні нового об'єкта (точніше, предмета) дослідження, ні навіть мовного методу» [Касевич 1998: 20]. О. Кубрякова вважає, що когні тивна лінгвістика опрацювала свій метод, який пе редбачає «постійне співвіднесення мовних даних із іншими досвідними сенсомоторними даними [...] на широкому культурологічному, соціологічному, біоло гічному і — особливо — психологічному тлі», і що «метод когнітивної науки полягає передусім у спробі поєднати дані різних наук, гармонізувати ці дані й
Мовознавство на сучасному етапі
149
знайти смисл в їх кореляціях та співвідношеннях» [Кубрякова 1999: 5—6].
Когнітивна лінгвістика є поліпарадигмальною нау кою. Вона успадкувала набутки всіх попередніх мово знавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвісти ки, а також від філософії, психології класичні пробле ми зв'язків між мовою та мисленням, однак розглядає їх у дещо іншому плані, а саме в таких категоріях: знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезен тації знань, мовні процедури оперування знаннями, мен тальні структури та процеси у свідомості (пам'ять, сприйняття, розуміння, пізнання, аргументація, при йняття рішення тощо). Головна ідея когнітивної лін гвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.
Для когнітивної лінгвістики характерні такі зага льні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ). Якщо лінгвістику XX ст. можна представити як «як-лінгвістику» (як побудова на мова), то когнітивну лінгвістику як «для чого/чо му-лінгвістику», в основі якої буде примат пояснення [Кибрик 1995: 91].
Не всі структури репрезентації знань мають лінгва-льний характер. Диференціація різних структур знань, визначення загальних принципів їх формування, вияв лення ролі мови в їх репрезентації, розумінні та інтер претації становить предмет когнітивної семантики — найбільш важливого і найбільш опрацьованого розділу когнітивної лінгвістики.
Представниками когнітивного підходу в семантиці є переважно американські вчені Дж. Лакофф, Р. Ланга-кер, Р. Джекендофф, Ч. Філлмор, Л. Талмі, А. Гольд-берг, Дж. Тейлор, Ж. Фоконьє, Б. Рудзка-Остін, А. Чен-кі та ін. Відомою є праця Р. Джекендоффа «Семантика і когнітивна діяльність» (1983), в якій обґрунтовано зв'язок семантики з психологією. Зокрема у ній дово диться, що при сприйнятті мовлення людина користу ється тими самими механізмами, що й при сприйнятті загалом (зоровому, музики тощо).
Представники когнітивної семантики вважають, що їх головне завдання — виявити і пояснити, як організо ване знання про світ у свідомості людини і як форму-
150
Історія мовознавства
ються та фіксуються поняття про світ. Тому вони роз глядають семантику і мовні проблеми загалом через призму пов'язаних із лінгвістикою наук — герменев тикою (від грец. Негтепеиіікбз * пояснювальний»; мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації); ґештальтпсихологією (одна з осно вних шкіл зарубіжної, переважно німецької, психології першої половини XX ст., яка висунула принцип ціліс ності (ґештальт) як основу в дослідженні складних психічних явищ), когнітивною психологією (один із напрямів переважно американської психології, що роз глядає всі психічні процеси як опосередковані пізнава льними (когнітивними) чинниками) та ін. Такий сим біоз різних наук у дослідженні мовних явищ, з одного боку, сприяє всебічному їх вивченню, а з іншого — при зводить до втрати автономності лінгвістики як науки.
Когнітивісти висунули кілька теорій і ввели в нау ковий обіг нові поняття і, відповідно, терміни.
Новою є когнітивна теорія категоризацГі — теорія систематизації значень слів у мовній свідомості люди ни, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомо сті наївної картини світу. В її основу покладено ідею Б. Уорфа про членування світу на категорії за допомо гою мови. Виділення такої категорії можливе лише то ді, коли для її назви у мові є відповідне слово. Когніти-вний погляд на категоризацію ґрунтується на припу щенні, що здатність людини до катетеризації пов'язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, культурою, а також зі здатністю створювати образи, ме тафори, метонімії тощо. На думку Е. Рош, катетериза ція є одним із найважливіших складників механізму пізнання і полягає в тому, що для кожного слова окрес люється семантичне коло споріднених слів за ♦прин ципом родинної подібності» та встановлюється уза-гальнювальний репрезентант (прототип). Метою кате теризації є пояснення нового через уже відоме та структурування картин світу за допомогою узагаль нень. Категорія — когнітивна структура, концептуаль ний клас, що складається з елементів — членів катего рії, об'єднаних «родинною подібністю». Об'єкти — чле ни категорії не є рівноправними: всередині кожної категорії одні об'єкти є психологічно більш значущи ми, ніж інші. Людина сприймає будь-яку семантичну категорію як таку, що має центр і периферію і, відповід но, «більш прототипічних» і «менш прототипічних»
Мовознавство на сучасному етапі
151
представників. Наприклад, прототипічним птахом для європейців є горобець, а страус і курка є периферією; яблуко — прототипічний фрукт, а банан — периферія; прототипом стільця є стілець для стола, а не крісло в перукарні чи стілець для фортепіано. Правда, в різних етносів прототипи можуть не збігатися. Так, для аме риканців прототипом птаха є малинівка (вільшанка), а прототипом фрукта — апельсин. Отже, прототип — це такий центральний член категорії, який є її найкра щим, найяскравішим представником, головним репре зентантом. Навколо такого прототипу в свідомості ін дивіда об'єднуються всі інші об'єкти, що входять до категорії [КозсЬ 1977].
Дещо іншу концепцію прототипів запропонувала авс тралійська дослідниця польського походження А. Веж-бицька. Прототипами, на її думку, є не самі об'єкти, а їх ідеалізовані, еталонні образи, ментальні утворення, які не належать до об'єктів, що піддаються спостереженню, але які концептуально відображають суттєві властиво сті нашого уявлення про об'єкт (типова чашка, типове вікно, типовий велосипед, типова школа тощо). Так, на приклад, до прототипу «велосипед» не належать такі предмети, як фари і дзвінок. Деякі дослідники (Р. Фрум-кіна) вважають, що назване Вежбицькою прототипом правильніше йменувати стереотипом і говорити, відпо відно, про стереотипний образ певного об'єкта.
Із теорією катетеризації пов'язане поняття мента льних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мис лення людини, що відтворюють реальний світ у свідомо сті, втілюють знання про нього і почуття, які він викли кає, відображають стани свідомості та процеси мислення [Штерн 1998: 214—215]. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезента ціями. На думку американського мовознавця А. Пай-віо, ментальні процеси у свідомості опосередковані не тільки мовою (словесними формами), а й уявою (образа ми). Порівняльний аналіз мови й уяви як засобів репре зентації показує, що хоча вони в багатьох випадках ви конують різні функції, однак гармонійно доповнюють одна одну. За Дж. Фодором, ментальна репрезентація є специфічною мовою мислення. Відчуття, які виникають у людини в процесі взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що надходить до неї сенсорними канала ми (зоровим, слуховим, тактильним). Сенсорні механіз-
152
Історія мовознавства
ми перетворюють ці матеріальні стимули на символічні утворення, які і є ментальними репрезентаціями.
Основним семантичним поняттям у когнітивній лін гвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвісти ка найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики (логічного, структурного тощо). Поняття концепту поки що не має однозначного визна чення. Під ним розуміють ментальний прообраз (нероз-членоване уявлення про об'єкт), ідею поняття і навіть саме поняття. Він має двоїсту сутність — психічну та мовну. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з іншого — він має певне ім'я у мові.
А. Вежбицька розрізняє концепт-мінімум, концепт-максимум і енциклопедичний додаток (доповнення). Концепт-мінімум — це неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що її стосу ється; у життєвій практиці вона для нього не є важли вою або ж він з нею ніколи не стикався). Концепт-максимум охоплює всебічне (повне) знання мовцем смислу слова (реалія йому відома в усіх аспектах), у тому числі енциклопедичні відомості, професійні знан ня про реалію. Так, якщо для мешканця України кон цепт «яблуко» є концептом-максимумом, то концепт «ківі» є концептом-мінімумом (мовці не знають, на ку щі чи на дереві ростуть ці фрукти, як ці рослини догля дають, як вони цвітуть, коли дозрівають плоди тощо).
Кожен концепт має ідеалізовану когнітивну мо дель [Ьако££ 1987], під якою розуміють усі наші уяв лення про об'єкт зразу, в цілому, якийсь «нерозчленова-ний образ», що зумовлює певну поведінку мовного знака (рольову структуру). Так, англ. ]0§§іп§ «біг підтюпцем» і гиппіп§ «біг» мають різні «ідеалізовані когнітивні мо делі». ^£§іп§ асоціюється зі здоровим способом життя, фізичною формою людей середнього класу, які досягли успіху в суспільствах розвинутих країн. Концепт цього слова виключає змагання, цільові ситуації, а також несу місний з малолітніми дітьми, людьми похилого віку, тва ринами та іншими концептами, звичайними для гиппіп§ (не кажуть *уо£ іо саісН іНе Ьиз «бігти підтюпцем, щоб устигнути на автобус», }о§ а/іег зотеопе «бігти підтюп цем за кимсь», а піп іо саісН іНе Ьиз «бігти, щоб устигну ти на автобус», піп а/іег зотеопе «бігти за кимсь»).
Зміна поняття значення на поняття концепту засвід чує зміну орієнтацій від трактування смислу як абст-
Мовознавство на сучасному етапі
153
рактної сутності, репрезентація якої не пов'язана з мов цем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з'єднує зовнішній світ із внутрішнім сві том людини. Тут мовознавство повернулося до тум бо льдтівського розуміння мови як «третього, проміж ного світу». Отже, когнітивна семантика вивчає не зна чення слів, а концепти. Це абсолютно новий підхід до вивчення семантики.
Дослідження концептів у мові стало предметом ба гатьох студій когнітивістів. Можна констатувати, що нині існує декілька різновидів концептуального аналі зу (словосполучення концептуальний аналіз набуває функції терміна, і концептуальний аналіз можна яко юсь мірою трактувати як метод когнітивної лінгвісти ки). Як правило, концепти досліджуються на основі сполучуваності, переважно предикативної, рідше атри бутивної, комплементарної, а інколи враховуються різ номанітні широкі мовні контексти (фольклорні, ху дожні, публіцистичні та інші твори). Уже досліджено чимало соціально-політичних, ідеологічних, філософсь ких, культурних, ментальних, міфологічних концептів: «свобода», «справедливість», «істина», «доля», «душа», «дух», «серце», «шлях», «жінка», «чоловік» тощо (до слідження Н. Арутюнової, Т. Булигіної, О. Шмельова, К. Рахіліної, Т. Радзієвської, Г. Яворської, С. Жабо-тинської та ін.).
Серед різних методик концептуального аналізу ви різняються етноцентрична концепція А. Вежбицької, яка виходить із того, що значення зумовлене менталь ністю певного етносу. Кожна мова специфічна, в ній відображений своєрідний національний характер. Спо соби концептуалізації світу закладені в мові. Завдання лінгвіста — реконструювати властивості національно го характеру через мову. Оскільки різні мови концеп ту алізують світ неоднаково, то через зіставлення мов виявляються відмінні концептуальні структури світу. Однак концептуальні структури не є статичними. Ро сійські мовознавці А. Баранов і В. Сергєєв, аналізуючи соціально-політичні й ідеологічні концепти типу «сво бода», «справедливість» тощо, які є ціннісними кате горіями суспільної свідомості, встановили кореляції між історичними змінами у значенні цих концептів і змінами суспільних ідеологій.
Кожен концепт пов'язаний з деякими іншими кон цептами, і разом вони утворюють домени, тобто фони,
154
Історія мовознавства
із яких вичленовується концепт. Так, концепт «дуга» сприймається з опорою на уявлення про коло, концепт «гіпотенуза» — з опорою на поняття про трикутник. Співвідношення між концептом і доменом Р. Лангакер інтерпретує в термінах профіль і база [Ьап^аскег 1987, 1988, 1991а, 1991Ь]. Він вважає, що семантику можна зображати у вигляді схем, де виділена жирною лінією чи іншим знаком частина буде профілем мовної оди ниці, а все інше — її базою. Так, наприклад, гіпотенузу можна зобразити як^, а дієприкметник §опе «який прийшов» як
і
Для £опе профілем є результативний стан, а все ін ше (рух, переміщення) — базою.
Упорядковане поєднання концептів у свідомості лю дини становить її концептуальну систему. Ці концепти можуть бути картиноподібні й мовоподібні. Концептосис-тему, таким чином, не можна зводити до ментального лексикону, тобто системи вербалізованих (ословлених) знань, яку ще називають внутрішнім лексиконом, теза урусом, мовною пам'яттю. Концептосистема і менталь ний лексикон перебувають у відношенні «ціле — части на», оскільки концептосистема — це єдиний рівень представлення знань, що поєднує мовну, сенсорну й моторну інформацію [Селіванова 1999: 71].
Концептосистема не є стабільною. Навпаки, вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Водночас слід зазначити: концепто-системи в різних людей не збігаються, що залежить не тільки від їхнього інтелектуального рівня, а й від жит тєвої практики.
Компонентами концептосистеми є фрейми. Фрейм (від англ. {гате «каркас, остов», «будова, структура, система», «рамка», «окремий кадр фільму» та ін.) — це структура, що репрезентує стереотипні, типізовані ситу-
Мовознавство на сучасному етапі
155
ації у свідомості (пам'яті) людини і призначена для ідентифікації нової ситуації, яка ґрунтується на тако му ж ситуативному шаблоні.
Поняття фрейму введено М. Мінським у 1974 р. За Мінським, фрейм — це ієрархічно впорядкована ре презентація певної стандартної ситуації дійсності. У пам'яті людини зберігається великий набір різномані тних фреймів, які актуалізуються під час сприймання нових сцен. Як і вся концептосистема, фрейм має мов ну й позамовну сутність. Він репрезентує у свідомості людини стереотипну ситуацію і зв'язки цієї структури з деякими іншими видами інформації, наприклад, як користуватися фреймом і що робити, коли певні плани не здійснилися. Фрейм не є закритою структурою. Він може доповнюватися шляхом поглиблення інформа ції про ситуацію, образного (символічного, метафорич ного та ін.) уявлення про неї.
Ідея фреймів знайшла своє застосування в дослі дженні механізмів розуміння природної мови. Ч. Філл-мором уведено поняття інтерпретувального фрейму як інструмента опису семантики лексем, граматичних категорій та тексту. Р. Шенк застосовує фреймовий ана ліз до аналізу розуміння смислу зв'язного тексту. Зокре ма, він розрізняє два різновиди фреймів — сценарії та плани. Сценарії описують стандартні, типові ситуації в їх розвитку. До сценаріїв входять назва ситуації, імена учасників ситуації, перелік причин виникнення ситуації та набір сцен (певних дій). Плани служать для встанов лення причиново-наслідкових зв'язків між сценаріями (послідовності дій). Вони складаються зі сцен і сценаріїв, які ведуть до певної мети. Д. Поспєлов скористався фрей мами для формування прикладної семіотики як нової па радигми штучного інтелекту, а А. Баранов для моделю вання процесів метафоризації на когнітивному рівні.
У багатьох працях когнітивістів використовуються поняття фігури і фону, запозичені з гештальтпсихології. Л. Талмі, який увів ці терміни в лінгвістику [Таїту 1978], звернув увагу на те, що звичайно, наприклад, ка жуть човен біля верби, автомобіль поруч з будинком, а не *верба біля човна, *будинок поруч з автомобілем. Рухомі об'єкти у просторі й часі — це фігури, а нерухомі — фон. Фігури, маючи просторові й часові межі (об'єкт на фоні простору, факт на фоні процесу), тяжіють до визначено сті (англійською мовою не можна сказати *А іаЬІе із пеаг іНе юаіі, а тільки ТНе іаЬІе із пеаг ііге юаіі). Отже, фоном
156
Історія мовознавства
є нерухомі, громіздкі об'єкти, не обов'язково визначені (певні) і які часто не мають просторових і часових меж.
Поняття фону і фігури знайшли застосування в описі семантики прийменників і в аспектології (розді лі граматики, який вивчає дієслівний вид і суміжні з ним видо-часові категорії та способи дії). На думку Талмі, їх можна застосувати й у дослідженні відмін кової граматики (за Філлмором), де агенс, інструмент і пацієнс будуть інтерпретуватися як мобільні, а дже рело, кінцева межа, маршрут, місцеположення як статичні.
Особливу увагу когнітивісти приділяють вивчен ню метафори, вважаючи, що вона займає в когнітив-ній моделі мови центральне місце. Так, Дж. Лакофф і М. Джонсон указують, що повсякденні метафори слу жать для структурування навколишньої дійсності й ке рують інтелектуальною діяльністю людини та її вчин ками [Лакофф, Джонсон 1987; див. також: Мак-Кормак 1990]. Водночас метафора є знаряддям формування нових ментальних категорій, утворення нових концеп туальних систем, формування нового знання. На думку когнітивістів, усі значення (лексичні, словотвірні, гра матичні) пов'язані між собою метафоричними перене сеннями. У кожній метафорі є донорська і реципієнтна зони. Донорська зона завжди конкретна й антропоцент-рична: для її породження широко використовується лю дина, зокрема її тіло (ручка, ніжка, горло, вушко, ніс, око (очко), чоло тощо), місцезнаходження у просторі та рух (укр. він у жаху І його охопив жах; дійти висновку; рос. он в ярости / пришел в ярость).
У когнітивній семантиці метафора стала робочим інструментом, методом опису полісемії, її типів, спо собів переходу від одного значення до іншого. Більше того, за допомогою метафори відтворюється історія значень, причини і послідовність їх появи, тобто до сліджується діахронічна семантика. Це є ще одним свідченням того, що когнітивна лінгвістика поверта ється до історико-філологічних, доструктуралістських традицій. Когнітивісти вважають, що діахронічний опис є дуже важливим для інтерпретації полісемії в синхронії. Вони принципово не диференціюють зако ни історичного розвитку мови і їх синхронної будови.
Схеми, які показують зв'язки між значеннями, М. Джонсон назвав топологічними схемами (іта£е зсЬета) [^опзоп 1987], а напрям, який вивчає відношен-
Мовознавство на сучасному етапі
157
ня між окремими значеннями слова, — топологічною семантикою. Типова модель схем (раНеш) типу «кон тейнер» (вмонтовані один в одного об'єкти; об'єкти як вмістилища), «шлях», «поверхня», «перешкода», «кон такт», «шкала» та ін. застосовується до опису багатьох слів зразу. Кожна схема відштовхується від форм і ру хів людського тіла, які переносяться на навколишню дійсність (це явище, що засвідчує антропоцентричність семантики, отримало назву етЬойітепХ «втілення, уособлення»).
Крім когнітивної семантики в когнітивній лінгвіс тиці існує низка когнітивно-граматичних теорій та концепцій. До них належать відмінкові граматики (сазе £гаттагз), «когнітивна граматика» Р. Лангаке-ра, «теорія ґештальтів» Дж. Лакоффа, «конструкційна граматика» Ч. Філлмора.
Особливою оригінальністю характеризується конс трукційна граматика Філлмора. На думку вченого, є чимало таких мовних виразів, у яких форма або зміст не виводяться зі значення або форми їхніх складників (одиниць, що до них уходять). Тому потрібно ще вра ховувати значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники конструкції. Згідно з цією ідеєю, вихідною (початковою) є конструкція, а не дієслово. Конструкція, властива для певного класу діє слів, здатна «втягувати» дієслова інших класів. Діє слово ніби вмонтовується в різні конструкції (за умови, що воно відповідає передбачуваним цими конструкція ми обмеженням на дієслівне місце) й отримує власти ве конструкції значення:
Диліжанс їхав (плив, чесав) через село.
Іди (шуруй, мотай, чеши) звідси.
Як інструмент опису когнітивісти використовують поняття «Ь1еп(1іп§», під яким розуміють неправильне су міщення. Згідно з Ь1еш1іп£'ом породження речення і тексту завчасно не запрограмоване, а є спонтанним проце сом, за якого мовець може припускатися помилок. Запо внення аргументних місць когнітивісти пропонують пред ставляти як Ь1епс1іп£ предикатної структури та імені.
Таким чином, у когнітивній лінгвістиці стираються межі, встановлені структуралізмом, між семантикою і психологією, синхронією і діахронією, мовою і мовлен ням, словниковою й енциклопедичною інформацією, зна ченням і смислом, різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечується прин-
158
Історія мовознавства
цип мовної економії та принцип алгоритмічної побудо ви речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й вимагає його, і функ ціонує не за алгоритмічними законами. Мовознавство якоюсь мірою повернулось назад — до історико-філософ-ських традицій кінця XIX — початку XX ст. [Рахилина 2000: 378].
Такий поворот науки про мову є цілком закономір ним, що відповідає розвитку думки згідно із законом за перечення заперечення. Жодна наукова парадигма не мо же претендувати на статус абсолютно правильної і єдино можливої, однак кожна з парадигм — це новий (інший) погляд на таке складне, багатовимірне явище, як мова.
Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевір ку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розу міння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішою рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігно рують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчас тіше обмежуються, не може адекватно відобразити мен тальність людини [Демьянков 1994: 20—21].
Функціональна лінгвістика
Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мо вознавстві продовжують розвиватися інші напрями, що виникли ще до появи когнітивної парадигми. Се ред них — функціональна лінгвістика.
Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.
Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 р., коли було створено Міжнародне това риство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Му-нен, Е. Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сфор мувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфіль-да і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціо нальної лінгвістики.
Основний принцип функціональної лінгвістики — розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів
Мовознавство на сучасному етапі
159
вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку» в 1929 р. Функціональний підхід передба чає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призна ченні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різ ниться від інших, наприклад, формального.
За останні два-три десятиріччя з'явилося чимало функціональних описів багатьох мов на всіх їхніх рів нях, у тому числі і в Україні: Сггаштаіге £опстлоппе11е сій Ргап^аіз, есі. Раг А. Магтлпе* (Р., 1973); Бік 8. С. Рипсііопаї £гаттаг (Ат8І., 1979); Бондарко А. В. Функ-циональная грамматика (Л., 1984); Слюсарева Н. А. Проблеми фуйкционального синтаксиса современного английскоґо язьїка (М., 1981); Загнітко А. П. Основи функціональної морфології (К., 1991); Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису (К., 1992); Ба-цеви*і Ф. С, Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексиКологии (Львів, 1997) та ін.
У функціональній граматиці об'єктом досліджен ня є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лек сичних, одиниць. Таке дослідження може проводитися у двох напрямках — від функцій до засобів їх реаліза ції і від засобів до їх функцій. Перший підхід є основ ним, бо практично людина під час комунікації відшу кує, як саме виразити певну думку, та й у навчанні іноземної мови головним є питання, яким чином нею можна передати певний зміст. Проте й другий підхід має вагоме значення, особливо коли застосовується су купно з першим. Двосторонній підхід у функціональ ній лінгвістиці виправдангіВ тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції.
Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондарком теорія функ ціонально-семантичного поля як системи різнорівне-вих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, син таксичних), здатних виконувати одну спільну функ цію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан, персональ-ність, посесивність, міра, локативність, темпораль-ність тощо). Так, наприклад, модальність може вира жатися синтаксично, морфологічно і лексично.
Функціонально-семантичне поле має центр і пери ферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спе-
160
Історія мовознавства
ціалізується на вираженні певної семантичної катего рії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцен тричні поля ґрунтуються на граматичній категорії (поля аспектуальності, темпоральності, модальності, персональності), а поліцентричні поля — на сукупно сті різних мовних засобів, які не створюють єдиної го могенної системи форм, вони є слабоцентровані (поля локальності, посесивності, якості, кількості, суб'єкт-ності, причини, умови та ін.).
Функціонально-семантичні поля різних мов, в осно ві яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов'янсь ких мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і сло в'янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є граматична катего рія означеності/неозначеності, то у слов'янських мо вах, за винятком болгарської та македонської, голов ними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціона льно-семантичних полів різних мов є одним із найваж ливіших завдань функціональної лінгвістики.
Останнім часом функціональна лінгвістика викори стовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.
Лінгвістика тексту
Особливого розвитку в останні десятиліття набула лінгвістика тексту.
Лінгвістика тексту—галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.
Якщо в 60-ті роки XX ст., коли було започатковано лінгвістичне вивчення текстів, досліджували структу ру і граматику тексту та засоби когезії (зв'язності) в тексті (повтори, синоніми, тематичні групи лексики, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, вставні сло ва, порядок слів, співвідношення часових форм дієсло ва тощо), то нині текст аналізують як складну комуні кативну структуру, враховуючи особистість автора з
Мовознавство на сучасному етапі
161
його психологічними, ментальними, соціальними, куль турними, етнічними та іншими властивостями, адре сата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію (хронотоп, тобто художній простір і час). Інформація диференціюється на фактуальну, концептуальну (автор ське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту враховується принцип конгеніальності, тобто гармо нізації творчих можливостей автора і читача, при цьо му звертається увага на пресупозицію — фонові знан ня, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті. Сприймання тексту роз глядається як проникнення у свідомість автора, його концептуальну систему. Як і в когнітивній лінгвісти ці, в лінгвістиці тексту широко використовують ан-тропоцентричний підхід і дані інших наук — когніто-логії, герменевтики, літературознавства, філософії, пси хології, соціології, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика, соціо лінгвістика.
Під впливом когнітивної лінгвістики текст стали розглядати як форму репрезентації знань у мові, як концептуальне модельне відображення дійсності, як мо-дифікат сфери свідомості автора, його художніх, есте тичних, етичних, наукових, аксіологічних, прагматичних поглядів та уподобань та як моделі впливу на свідо мість, інтелект, погляди і поведінку читачів [Селіванова 1999: 112; Радзієвська 1998; Корольова 2003].
З лінгвістикою тексту пов'язане вчення про дискурс (від фр. йізсоигз «мовлення») — текст у сукупності праг матичних, соціокультурних, психологічних та інших чин ників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як ме ханізм, що бере участь у когнітивних процесах. Образ но кажучи, дискурс — це текст, занурений у життя. До дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референ ція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Дис курс вивчається разом із відповідними «формами життя»: репортаж, інтерв'ю, судове засідання, інструк таж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Тому його можна моделювати у формі фреймів (типових си туацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку). Всебічне вивчення дискурсу передбачає звернення до психологі чних, етнографічних і соціокультурних стратегій поро дження й розуміння мовлення в певних умовах [Лин-гвистический знциклопедический словарь 1990: 137].
162
Історія мовознавства
До початку 80-х років XX ст. термін дискурс ужи вався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об'єдна ну смисловим зв'язком послідовність знакових оди ниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність, а під дискурсом — різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у зв'язку з екстралінгвальними чинниками.
Отже, «дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива грамати ка, особливий лексикон, особливі правила слововживан ня і синтаксису, особлива семантика, — в кінцевому підсумку — особливий світ. У світі будь-якого дискур су діють свої правила синонімічних замін, свої прави ла істинності, свій етикет. Кожен дискурс — це один із можливих світів» [Степанов 1999: 44—45].
Комунікативна лінгвістика
Лінгвістика тексту і дискурс безпосередньо пов'я зані з комунікативною лінгвістикою.
Комунікативна лінгвістика — напрям сучасного мовознавства, який вивчає мовне спілкування, що складається з таких компонен тів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка конта кту та код (засоби) повідомлення.
Умовою успішної комунікації є бажання її учасни ків спілкуватися (налаштованість на співпрацю); за відсутності такої кооперації виникає конфліктна ко мунікативна поведінка. На думку американського ло гіка Г. Грайса, успішна комунікація можлива за умо ви дотримання чотирьох максимів: інформативності (висловлення повинно бути змістовним), істинності (говорити тільки правду), релевантності (говорити тільки те, що стосується справи), ясності, чіткості (го ворити коротко і зрозуміло).
Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету — прийнятої певним суспільс твом системи стійких норм спілкування для встанов лення мовленнєвого контакту співбесідників, підтрим ки спілкування відповідно до їхніх соціальних ролей чи рольових позицій. У кожному мовному суспільстві виробилися певні стереотипи мовленнєвої поведінки: звертання на ти чи Ви, звертання по імені чи інакше, специфічні форми спілкування між старшими і молод-
Мовознавство на сучасному етапі
163
шими, а також форми привітання, прощання, знайомст ва, вибачення, вираження вдячності, поздоровлення, по бажання, прохання, запрошення, поради, згоди, відмови, схвалення, співчуття тощо.
Мовленнєвий етикет характеризується яскравою національною специфікою, пов'язаною з неповторною мовленнєвою поведінкою, звичаями, ритуалами, невер-бальною комунікацією представників певного етносу. Йому притаманна фразеологізована система формул (укр. Ласкаво просимді, рос. Добро пожаловатьі, болг. Добре дошлиі, англ. Уои аге юеісотеї, укр. Скільки літ, скільки зимі, Хай щастить!, 3 води і роси\> Красно дякуюі, рос. С легким паромі та ін.).
Розуміючи важливість мовленнєвого етикету для комунікації, вчені багатьох країн, у тому числі Украї ни, звернулися до його всебічного вивчення. Відомими є такі праці: Костомаров В. Г. Русский речевой зтикет (Рус. яз. за рубежом. — 1967. — № 1); Формановс-кая Н. И. Русский речевой зтикет (М., 1983); її ж Рус ский речевой зтикет: лингвистические и методологи-ческие аспектьі (М., 1987); її ж Речевой зтикет и куль тура общения (М., 1989); Гольдин В. Е. Речь и зтикет (М., 1983); Фабіан М. П. Етикетна лексика в українсь кій, англійській та угорській мовах (Ужгород, 1998); Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілку вання (Львів, 2001).
Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорії мовленнєвих актів, тобто цілеспрямованих мов леннєвих дій, здійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки. Основними ознаками мовленнєвого акту є намір (інтенціональність), цілеспрямованість і конвенціональність (дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки).
Теорія мовленнєвих актів сформувалася в лінгвістич ній філософії під впливом ідей В. Вітгенштейна про бага-тоаспектність (поліфункціональність) мови і її нерозрив ність з формами життя: взаємодія мови і життя оформ ляється у вигляді регламентованих суспільних «мовних ігор». Основи теорії мовленнєвих актів закладені англій ським філософом Дж. Остіном (1911—1960).
Популярним є вчення Остіна про три рівні мовлен нєвого акту: іллокуція (відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації), перлокуція (вплив на свідомість та поведінку адресата, виникнен ня нової ситуації), локуція (використання мовних за-
164
Історія мовознавства
собів для досягнення мети). Остін визначав як іллоку-цію наказ, інформування, попередження, а як перлоку-цію — переконання, досягнення мети, реакцію подиву, страху, обман. Так, наприклад, речення Я зайду до Вас може мати різну іллокуцію (повідомлення, обіцянка, по гроза тощо). На цьому ґрунті виникло вчення про не прямі мовні акти. Наприклад: Я хотів би побути сам (прохання до присутніх вийти); У кімнаті душно (про хання відчинити вікно) тощо.
У мовленнєвих актах беруть участь мовець і ад ресат. Вони повинні мати якусь кількість спільних мовленнєвих навиків (мовленнєву компетенцію), знань та уявлень про світ. Крім цього, до мовленнє вих актів належать обставини мовлення — той фраг мент дійсності, якого стосується його зміст. Здійсни ти мовленнєвий акт означає вимовити членорозділь ні звуки певної мови, побудувати висловлення зі слів за граматичними правилами, надати вислову смисл і референцію (локуцію), цілеспрямованість (іллоку цію), викликати бажані наслідки (перлокуцію), тобто вплинути на свідомість або поведінку адресата, ство рити нову ситуацію.
З комунікативною лінгвістикою тісно пов'язана прагматика, яка вивчає комплекс проблем, що стосу ються мовця, адресата, їхньої взаємодії в комунікації, а також ситуації спілкування. Інтенсивний розвиток прагматики, який припадає на другу половину XX ст., пов'язаний з розвитком теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна, Дж. Серля, 3. Вендлера. З'явилось чима ло наукових праць, присвячених явним і прихованим цілям висловлювання, мовленнєвій тактиці, принци пам співробітництва, ставленню мовця до висловлюва ного, інтерпретації мовлення, впливу висловлення на адресата, на його зміни емоційного стану, поглядів, оці нок, на його вчинки, впливу мовленнєвої ситуації на тематику і форми комунікації та ін. [ЬеесЬ О. N. 1983; Ьєуіпзоп 81. 1983; Степанов 1981; Бульїгина 1981].
Прагматика вивчає мовлення в межах загальної теорії людської діяльності. На цьому ґрунті виникло вчення про перформативи (від лат. регіогто «дію»), під якими розуміють висловлення, рівнозначні дії, вчин ку. Наприклад: Я оголошую війну; Я клянусь; Я запо відаю; Я прошу вибачення; Я наказую усунути недолі ки; Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне су-
Мовознавство на сучасному етапі
165
спільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економіч ний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самовряду вання народу країни, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх зносинах (З «Декларації про державний суверенітет України», при йнятої Верховною Радою 16 липня 1990 р.). Тут дія виражається самим мовленнєвим актом (так, присяга неможлива без проголошення тексту; проголошуючи перформатив, мовець не описує й не називає дію, а здій снює її). Саме тому перформатив не може отримати істиннісну оцінку. Поняття перформатива введено Дж. Остіном. У його концепції це поняття було пізні ше зближене з поняттям іллокутивної сили, тобто ко мунікативної спрямованості висловлення.
Отже, прагматика охопила багато проблем, які рані ше вивчалися в риториці та стилістиці, комунікативно му синтаксисі, теорії мовленнєвої діяльності, теорії ко мунікації й функціональних стилів, соціолінгвістиці, теорії дискурсу та ін.
З проблемою комунікації пов'язана низка нових тем, що привернули увагу дослідників в останні роки. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні (осо бливо популярна в Німеччині), особистість комунікан-та (досліджується типологія мовних особистостей, де виділяють, з одного боку, поняттєво-логічний тип, асоціативний тип і тип «хамелеон», який здатний набу вати ознак як першого, так і другого типів, а з іншого боку — авторитарний і демократичний типи, а також такі мовні типи, як типовий учитель, типовий профе сор, типовий лікар, типовий дипломат, типовий сту дент, типовий телеведучий, типовий українець, грузин, італієць тощо).
Предметом сучасної лінгвістики стали й перешкоди ефективності спілкування, так званий комунікативний шум, комунікативні збої, тобто різноманітні помилки, надто велика метафоричність, неточність вираження думки, паузи, алогізми, непослідовність, обман, незнан ня особливостей, головно мовної компетентності адре сата, розбіжність обсягу внутрішнього словника в кому-
166
Історія мовознавства
нікантів, розбіжність їхніх концептуальних систем, різ ні психічні особливості комунікантів (емоційність, характер, темперамент, спосіб мислення), розбіжність їх ніх стратегій мовленнєвої тактики, поведінки, нарешті, зовнішні перешкоди (див.: [Городецкий, Кобозева, Са бурова 1985; Бацевич 2000; Бацевич 2003; Почепцов 1999]).
Пошуки нових теорій, здатних повніше і точніше описати мову, тривають і нині. Робляться спроби ство рення цілісної інтегральної концепції мови. Такою теорією, дехто вважає, стане синергетична парадигма мови, в основі якої лежить філософська концепція синергетики [Базьілев 1998: 46]. Синергетика — сучасна філософська теорія самоорганізації, новий сві тогляд, що пов'язується з дослідженням феноменів самоорганізації, нелінійності, глобальної еволюції, з вивченням процесів становлення «порядку через хаос». На думку В. М. Базилєва, синергетика стає джерелом нового — еволюційного і холістичного бачення світу. З огляду на це він уважає, що проблема синергетики мо ви і мовлення стане однією з центральних проблем мовознавства XXI ст.
Стає очевидним, що мовотворчі тенденції буквально пронизують інтелектуальну творчість, в основі якої — виявлення і використання функціонування мовної системи, когнітивних можливостей мовного моделю вання реальності.
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте загальну ситуацію в сучасному мовознавстві.
2. Назвіть напрями, які розвиваються в мовознавстві нашого часу.
3. Які проблеми порушила когнітивна лінгвістика? Які її перспек тиви?
4. Які праці з функціональної лінгвістики, лінгвістики тексту і кому нікативної лінгвістики з'явились останнім часом? Які оригінальні ідеї вони містять?
5. Розкрийте суть синергетичної теорії мови.
Література
Основна
Селіванова О. О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики. — К., 1999. Язьік и наука конца 20 века. — М., 1995. Лингвистические исследования в конце XX в. — М., 2000.
Мовознавство на сучасному етапі
167
Додаткова
Паршин П. Б. Теоретические перевороти и методологический мятеж в лингвистике XX века // Вопр. язьїкознания. — 1996. — № 2.
Кубрякова Е. С. Начальньїе зтапьі становлення когнитивизма: линг-вистика — психология — когнитивная наука // Вопр. язьїкознания. — 1994. — № 4.
Касевич В. Б. О когнитивной лингвистике // Общее язьїкознание и теория грамматики. — СПб., 1998.
Бацевич Ф. С. Нариси з комунікативної лінгвістики. — Львів, 2003.
Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — К., 1999.
Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації. — К., 1998.
Новое в зарубежной лингвистике. Лингвистическая прагматика. — М., 1985. — Вьіп. 16.
Новое в зарубежной лингвистике. Когнитивньїе аспектьі язьїка. — М., 1988. — Вьіп. 23.
Кубрякова Е. С, Демьянков В. В., Панкрац Ю. Г., Лузина Л. Г. Крат-кий словарь когнитивньїхтерминов. — М., 1996.
3.
Теорія мови
3.1. Знакова природа мови
Хоча теорія знакової природи мови бере початок в ученні стоїків (IV ст. до н. є.) і пройшла довгий шлях у своєму розвитку (концепції Арістотеля, граматики Пор-Рояля, В. Гумбольдта, Е. Кассірера, Ч. Пірса, Р. Кар-напа, Ч. Морріса, Ч. Огдена, А. Річардса, А. Гардинера, К. Бюлера, Ф. де Соссюра та ін.), ставши предметом особливої лінгвістичної дисципліни — лінгвосеміоти-ки, однак і досі дискусійними є багато питань, серед яких питання про структуру мовного знака та знакові одиниці мови.
Поняття про знак і знакову систему мови
Небезпідставним є твердження, що ми живемо в сві ті знаків. Дзвінок будильника вранці — сигнал того, що пора вставати. Червоне світло світлофора — знак забо рони переходити вулицю, зелений — знак дозволу. По дорозі в університет ви зустрічаєте товариша, кивком голови вітаєтеся з ним чи тиснете йому руку — знак поваги, прихильного ставлення до нього. У гардеробі вам видають жетон, який засвідчує, що у вас прийняли на зберігання пальто. У їдальні ви розплачуєтеся гро шовими знаками. А якщо додати до цього різні вивіски
Знакова природа мови
169
на громадських чи торговельних закладах, стрілки, що вказують на рух чи місцезнаходження чогось, різні схеми і графіки, з якими кожного дня доводиться стикатися, то все це засвідчує велику роль різних знако вих систем у нашому повсякденному житті.
Однією із знакових систем є мова. Про її знако вий характер говорили ще вчені давніх Індії та Гре ції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо — знак пер ших». Поняття знаковості знаходимо також у грама тиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компа-ративістів — В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортуна-това, І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В. Богородицького та ін. Однак термін знак у дос лідженнях цих учених не отримав спеціального лін гвістичного визначення.
Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті сус пільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожни ми методами мислиться в складі семіології — єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виража ють ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбу кою для глухонімих, з символічними обрядами, з фор мами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства [...]. Ми назвали б її семіо-логія».
Така наука виникла і отримала назву «семіотика».
Семіотика (від грец. зетеіоп «знак*)— наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем.
Зародження семіотики пов'язують із працями Чарль-за Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американ ський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміо-тпики.
Основним поняттям семіотики є знак.
Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.
170
Теорія мови
Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, нази вається денотатом або референтом); 3) непов'яза ність із позначуваним природним (причиновим) зв'яз ком; 4) інформативність (здатність нести якусь інфор мацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід ро зуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак ! в дорожній знаковій системі означає * небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факто ріал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло са ме по собі нічого не означає, але в дорожній сигнальній триколірній системі — червоний, жовтий, зелений ко льори — воно має певне значення. Кивок головою звер ху вниз у системі жестів українців означає «так», а в системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза сис темою знак неможливий.
Типологія знаків
Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них — класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об'єк том та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі знаки поділяють на зна-ки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-сим-воли.
Знаки індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами. Наприклад, дим як знак вогню (без вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак до щу, висока температура у людини як знак хвороби, дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо. Правда, кваліфікувати симптоми як знаки немає достатніх під став, бо вони не відповідають наведеному вище визна ченню знака. Причинові відношення не є заміною одного предмета іншим.
Знаки-копїі — відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотогра фії, зліпки, відбитки тощо.
Знакова природа мови
171
Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закін чення заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив'яза ні до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не кваліфікують їх як знаки.
Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами. Наприклад, три зуб і синьо-жовтий прапор як символ України, п'ять кілець як символ олімпійських ігор, голуб як символ миру, маска як символ театру. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична симво ліка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще ба гатшими й різноманітнішими бувають специфічно-на ціональні символи — символіка кольорів, квітів, дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українсь кі символи, як калина, явір, верба, червона рута, едель вейс, гарбуз, чайка тощо.
Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають комуні кативної функції, а виконують пізнавально-прагматич ну функцію.
Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправни ка та адресата (отримувача) і виконують комунікатив но-прагматичну функцію.
Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отри мувач домовляться про їх значення. Так, звичайно, дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи козач чини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи, сигналізував про набіг ворога. Солома чи сіно самі по собі нічого не означають, однак вони можуть стати ко мунікативними знаками, що засвідчує одна з українсь ких пісень Закарпаття, де дівчина говорить коханому: ♦Як буде солома, не йди: старі дома, а як буде сіно, то приходи сміло». Отже, справжні знаки характеризу ються умовністю, конвенціональністю.
Наведену класифікацію, яка є дещо доповненою авс трійським психологом К. Бюлером класифікацією Ч. Пірса, розглядають і як функціональну. Симптоми —
172
Теорія мови
знаки, які виконують експресивну функцію і виражають «внутрішню суть» відправника. Сигнали виконують апе-лятивну функцію, оскільки звернені до сприймача, пове дінка якого ними скеровується (опергщіональні знаки). Символи мають репрезентативну функцію, оскільки орі єнтуються на предмети й матеріальний зміст.
Польський мовознавець А. Шафф запропонував класифікацію, за якою всі знаки поділяють на природні й штучні. Штучні розпадаються на несловесні і словес ні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, а в замінниках — іконічні знаки та знаки-символи.
Знаки
природні
симптоми
|
ГЕ |
[ТуЧЕ |
[І |
|||||
|
1 |
|||||||
|
І |
~~1 |
||||||
|
Н( |
гсз |
юве |
СНІ |
<у |
товесні |
||
|
1 |
|||||||
|
1 |
|||||||
|
сигв |
алі |
і |
зала |
[ІННИ |
[КИ |
||
|
1 |
|||||||
|
1 |
~1 |
||||||
|
і |
кон |
ІЧНІ |
си |
мволи |
Справжні знаки, на думку вченого, жодної іншої цін ності не мають і поза знаковою функцією не існують.
Цікавою є бінарна класифікація знаків, що спира ється на їх функцію і структуру, польського мовознав ця Т. Мілевського.
|
Знаки |
|||||||||||||||||||
|
симпто |
ми |
[ |
С] |
ИГН&) |
їй |
||||||||||||||
|
ап |
елі |
с |
ем |
ант |
ич |
аі |
|||||||||||||
|
обр* |
13 |
и |
Д |
ОВ] |
ІЛ |
ЬНІ СИ |
п |
іалр |
[ |
||||||||||
|
< |
ЗДІ |
ІОКЗ |
іас |
ов |
і |
^ |
(ВОК |
ла< |
зов |
і |
|||||||||
|
і |
аефон |
ем |
ні |
Ф |
он |
ємні |
|||||||||||||
|
( |
М( |
>ва) |
Знакова природа мови
173
На думку Мілевського, ця класифікація передає й історію (послідовні етапи) виникнення знаків [Мі1е\узкі 1972: 20].
З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструмен тальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркапта-ну як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на українському По ліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини, через що цю страву тут називають кисіль-розганяй; подібний факт зареєстрований на Курщині, де подача на стіл каші означає закінчення весілля; цю кашу називають каша-разгонница, вигоняйло, вьігонял-к^разгоняй1).
Найважливіші для людини слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1) зоровий скороми нучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий трива лий (письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення); 4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що пошире на серед деяких африканських племен). Це різновиди одного й того ж коду — мови.
Чому, маючи в своєму розпорядженні 4 субкоди, людина зупинилася на вокально-слуховому? На це запитання дуже влучно відповідає одна із скандинав ських саг, яка розповідає про «науковий» диспут між мудрецем-богословом і однооким вікінгом. Цей дис пут відбувся у формі жестів і проходив так. Богослов показав один палець, на що одноокий вікінг відповів, показавши два пальці. Богослов показав три пальці, після чого вікінг показав кулак. Тоді богослов з'їв вишню і виплюнув кісточку. Вікінг знайшов у своїй кишені аґрус і з'їв його. Тут богослов визнав себе пе реможеним.
— Чому? — здивувалися члени журі.
— А тому, — відповів богослов, — що цей одноокий вікінг — справжня криниця мудрості.
— Про що ви сперечалися? — запитати члени журі.
^ив. про це: Ларина Л. И. Терминология свадебного обряда кур еного региона в зтнолингвистическом аспекте: Дис. ... канд. фи-лол. наук. — Курск, 1990. — С. 172.
174
Теорія мови
— Я показав один палець, вказавши тим, що Бог у світі один. Він же заперечив двома пальцями, що крім Бога-отця є ще Бог-син. Я тоді показав три пальці, ма ючи на увазі те, що якщо бути точним, то є ще й Дух Святий, але він виявився і тут на висоті: показавши кулак, влучно відповів, що все одно трійця єдина. Я відчув, що перемогти його в богослов'ї не зможу і змі нив тему диспуту. З'ївши вишню, я сказав, що життя солодке. Але й тут він відповів мені дуже влучно: з'їв ши аґрус, він ствердив, що треба жити навіть тоді, коли життя й кисленьке.
— Чи про це ви сперечалися? — запитали члени журі в одноокого вікінга.
— Я й не думав з ним сперечатися на богословські теми. Цей зухвалець показав, що в мене одне око. Я йому відповів, що моє одне око варте його двох. Він далі вів своє: у мене й у нього разом три ока. Після того я сказав, що таких нахаб, як він, треба вчити не науковими суперечками, а кулаком. Тоді він став по грожувати, що з'їсть мене і кістки мої виплюне, на що я йому відповів, що з'їм його з кісточками.
Отже, зоровий скороминучий субкод допускає неод нозначність інтерпретації повідомлення. Тільки звукова людська мова дає можливість максимально чітко висло вити думку і точно, адекватно її сприйняти. На цю пере вагу звукової мови вказував М. В. Ломоносов, допов нивши, що спілкування жестами можливе тільки на близькій відстані й тільки в світлий час доби: «темнота великим бьіла б помешательством такому разговору».
Структура знака
Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники вважають знак односторонньою оди ницею, тобто стверджують, що знак має тільки план вираження. Цю групу вчених репрезентують такі фі лософи і мовознавці, як Р. Карнап, Л. Блумфільд, Л. О. Рєзников, А. О. Вєтров, В. 3. Панфілов, А. А. Зі нов'єв, О.Ф. Лосєв, О. С. Мельничук, Т. П. Ломтєв, В. М. Солнцев, Е. М. Ахунзянов, 3. Д. Попова та ін. На їхню думку, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак — це тільки «час тинка матерії» (В. М. Солнцев), тоді як значення — факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця
Знакова природа мови
175
теорія знака відома в науці як унілатеральна (від лат. ипиз «один» і Іаіиз «сторона»).
Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С. Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Ко ду хов та ін.) розглядають знак як двосторонню одини цю, яка має план вираження і план змісту, тобто зна чення. На думку цих учених, поняття знака без зна чення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й акустич ного образу. Це, як зазначав Ф. де Соссюр, все одно, що дві сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них. Розглянуту теорію знака називають білатеральною (від лат. Ьіз «двічі» і Іаіиз «сторона»).
Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він (знак) буде розглянутий у знаковій ситуації, тобто в таких відношеннях, як знак — референт (по няття і предмет), знак — знак і знак — людина. Відпо відно до знакової ситуації, за Ч. Моррісом, розрізняють три аспекти знаків: семантику, синтактику і прагма тику. Німецький філософ Г. Клаус з першого аспекту в окремий виділив сигматику, і, таким чином, за його теорією, в плані змісту знаків маємо чотири аспекти: сигматику (відношення знака до відображуваного об'єкта), семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака), синтактику (текст) і прагма тику (відношення, що виявляються у вживанні; оцін ка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки).
Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи
Розглядати мову як знакову систему є сенс у то му разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з не-мовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззапе речною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про до-
176
Теорія мови
вільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними слова ми (укр. стіл, нім. ТізсН, англ. іаЬІе; укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. НгеЬік, нім. Иа£еІ, англ. пай) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крам ниця», англ. та£агіпе «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідуваль ні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як друго рядні й суперечливі щодо їх символічного походжен ня. На його думку, вони не заперечують основної те зи про умовність, довільність мовного знака.
Останнім часом думка про вмотивованість мов них знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести пси холінгвістичний експеримент на визначення розмі ру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позна чених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, при ємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоці ації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назва ли [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак у ці лому звукова мотивація має неосновний, фоновий ха рактер.
Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти вованість похідних, особливо складних слів (укр. сім десят, перекотиполе, нім. ВезіагЬеііег, Ке§епЬо§еп, РегпзеНаррагаі і та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотиву вання одних знаків іншими. Говорячи про вмотиво ваність чи невмотивованість як ознаку мовного зна ка, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».
Специфічною ознакою мовного знака є непаралель-ність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:
а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятив-
Знакова природа мови
177
ну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;
б) один експонент (позначувальне) може мати де кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);
в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може зміню ватися при незмінності плану змісту (бт>чела —> бджо ла) і навпаки {міщанин «житель міста» —> «назва соці ального стану людей» —> «людина з обмеженими інте ресами і вузьким кругозором; обиватель»).
Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого по лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лін-гвальна система може еволюціонувати.
Інші особливості мовних знаків зумовлені специфі кою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи по лягає в тому, що:
1. Мова виникає природним шляхом, постійно роз вивається, удосконалюється, тобто має динамічний ха рактер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (ви никають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мов них знаків, як продуктивність. Знаки нерідко зміню ють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мов них знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне зна чення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «півден на сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знахо диться на півдні, то антонімічне північ набуло значен ня «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі
178
Теорія мови
на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»).
2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна мані фестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можли вості й обмежену сферу застосування.
3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гно сеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцін ку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнан ня об'єктивного світу.
4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розми тість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене ^мовознавство тексту).
Характерними рисами мовних знаків є також аб страктність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у від риві від безпосередніх подій і ситуацій.
Знаковість і одиниці мови
Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважа ти знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки.
Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план ви раження і не має значення), її не можна вважати зна ком. Це одиниця, яка служить для побудови і розріз нення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігу рою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.
Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рук-а є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а
Знакова природа мови
179
флексія -а має аж три граматичні значення: назив ний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значен ня реалізуються не самостійно, а тільки в складі ціло го слова. Морфема не може виступати одиницею ко мунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова).
Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважа ти мовним знаком.
Речення не є знаком, бо складається зі знаків і нале жить до рівня структур.
Оскільки слова комунікативну функцію викону ють у реченні, точніше у висловленні, то дехто схиль ний думати, що повноцінним мовним знаком є тіль ки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником яко гось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти вислов лення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану зміс ту. За такого підходу до проблеми знаковості, як за уважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не ли ше речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики текс ту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мов лення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими обра зами [Попова 1987: 72].
Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнаково-го рівня, слова — до знакового, речення — до суперзна-кового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:
Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень
Словосполучення
Слово — знаковий рівень
Морфема
Склад
Фонема — субзнаковий рівень
180
Теорія мови
Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)
Людське мовлення супроводжують невербальні (не словесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зу мовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є над звичайно вагомим при спілкуванні.
Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголо сив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю про мову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу.
Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наво диться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх героїв із його твору «Сім'я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найне-значніші порухи вели між собою безугавну розмову».
Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістики належать усі ті спо соби передачі інформації, які пов'язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висо та, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесики належать жести і міміка.
Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові від тінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось ви мовляється з металом у голосі.
Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що гово рять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п'ятдесят способів сказати так і п'ятсот — ні. Антон Макаренко зізнавався, що педа гогом відчув себе тільки тоді, коли зміг один і той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонація ми. Розповідають, що один італійський актор, перебу-
Знакова природа мови
181
ваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєно му і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що в багатьох із слухачів на очах з'явилися сльози. Потім з'ясувалося, що, не під готувавши запасного номера, артист вимовляв по-іта лійському цифри від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного змінити зміст фра зи. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що одна й та сама дійова особа в певній п'єсі, яку рані ше в театрах інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.
Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інфор мація слухачам поступає. Невипадково Цицерон заува жив: «Найсильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:
Не жартуй наді мною, будь ласка, І говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи.
Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Ми коли Гоголя. Напружені, повні внутрішньої динаміки діа логи п'єси раптом змінюються загальною паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.
Що стосується паракінесики, то варто назвати та кий факт: антропологи виявили, що людське тіло мо же приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комуні кативне призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чи ном ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати думки. Не треба упускати з ува ги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшу кати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похиту вати пальцями [Рус. разг. речь 1973: 465].
Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів У спілкуванні, особливо якщо врахувати, що вони ма-
182
Теорія мови
ють і національну специфіку; це засвідчує створення останнім часом словників жестів і міміки (див., на приклад: Акишина А. А., Кано X., Акишина Т. Е. Жес-тьі и мимика в русской речи. Лингвострановедческий словарь. — М., 1991). Майбутній учитель (не тільки словесник) повинен бути обізнаний з невербальними знаковими системами, щоб ефективно й цілеспрямова но використовувати в своїй педагогічній роботі другий канал інформації, активно впливати на вихованців.
Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною, багаторівневою і глобальною за зна ченням. Це вторинна природна багатовимірна дина мічна система, яку супроводжують невербальні систе ми знаків.
Запитання. Завдання
1. Сформулюйте визначення знака. Назвіть його основні властивості.
2. У працях яких філософів і мовознавців започатковано вчення про знакову природу мови?
3. У чому полягає оригінальність підходу до трактування мовних знаків Ф. де Соссюра?
4. Як називається наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем? Із працями яких учених пов'язують зароджен ня цієї науки?
5. У якому співвідношенні перебувають лінгвістика і семіотика? Що таке лінгвосеміотика і хто є її основоположником?
6. Назвіть основні ознаки знака й охарактеризуйте їх.
7. Розкрийте сутність найвідоміших класифікацій знаків.
8. Які концепції структури знака вам відомі? Чому деякі вчені вважа ють, що значення не входить до структури знака? Яка концепція структу ри знака, на вашу думку, є прийнятною? Аргументуйте своє твердження.
9. Назвіть специфічні властивості мовного знака. Розкрийте своє рідність мови як знакової системи.
10. Які думки існують стосовно знакових одиниць у мові? Чи всі мовні одиниці можна вважати знаками?
11. У чому подібність і відмінність паралінгвістики й паракінесики? Наведіть приклади використання в комунікації невербальних знаків.
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 26—55. Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 123—133. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. М., 1979. — С. 114—141.
Мова і мислення
183
Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 122—140.
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 96—196.
Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996. — С. 162—165, 176—187,193—195.
Додаткова
Аветян 3. Г. Природа лингвистического знака. — Ереван, 1968.
Ветров А. А. Семиотика и ее основньїе проблемьі. — М., 1968.
Волков А. Г. Язьік как система знаков. — М., 1966.
Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. — М., 1982.
Маслов Ю. С. Знаковая теория язьїка// Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.
Кочерган М. П. Мова як знакова система// Укр. мова і літ. в школі. — 1973. — № 4.
Панов Е. Н. Знаки, символьї, язьїки. — М., 1978.
Проблема знака и значення. — М., 1969.
Солнцев В. М. Язьїковой знак и его свойства// Вопр. язьїкознания. — 1977. — № 2.
Соломоник А. Семиотика и лингвистика. — М., 1995.
Степанов Ю. С. Семиотика. — М., 1971.
Горелов И. Н. Невербальньїе компоненти коммуникации. — М., 1980.
Колшанский Г. В. Паралингвистика. — М., 1974.
Кондратов А. Звуки и знаки. — М., 1978.
Попович М. В. Мова як знакова система. — К., 1965.
Тищенко К. М. Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення // Мовознавство. —1980. — № 1.
3.2. Мова і мислення
Співвідношення мови і мислення — одна з цент ральних проблем не тільки теоретичного мовознавства (філософії мови), а й філософії, логіки, психології. Ці кавились нею також математики, фізики, медики та ін. Якщо раніше головним питанням було обґрунтування наявності чи відсутності зв'язку між мовою і мис ленням, то нині — виявлення характеру зв'язку між ними.
Проблема співвідношення мови і мислення
Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до на ших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній
184
Теорія мови
філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні, інколи взаємозаперечні від повіді на питання про співвідношення цих феноме нів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктив но і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню пробле ми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в су часній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерід ко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки.
Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислен ня». Свідомість — це весь процес відображення дійс ності нервово-мозковою системою людини; це усвідом лене буття, суб'єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у фор мах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философ-ский знциклопедический словарь 1983: 391].
Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне став лення людини до світу [Українська радянська енцик лопедія 1983: 59]. Очевидно, до свідомості входять і відчуття, й уявлення.
Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно умож ливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чут тєве сприйняття не дає повного відображення дійснос ті. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, пе реборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокров но відтворює дійсність.
Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе. Однак у науковій
Мова і мислення
185
літературі трапляються й інші тлумачення цих понять (див.: [Знциклопедический словарь 1985; Ахунзянов 1981: 95; Ардентов 1971: 57], де термін мислення трактується як ширше поняття, ніж термін свідо мість. Тут під свідомістю розуміється вищий ступінь мислення).
Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Так, зокре ма, французький математик Жак Адамар заявив: «Я стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй свідо мості тільки після того, як я закінчу або закину дослі дження» [Адамар 1970: 72]. Подібна думка висловлена Альбертом Ейнштейном: «Слова або мова, як вони пи шуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які служать елементами мислення, — це деякі знаки або більш чи менш ясні образи, що можуть бути за бажан ням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи в цьому випадку носять зоровий і мускульний харак тер. Звичайні й загальноприйняті слова дуже важко підбираються лише на наступній стадії, коли згадана асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути від твореною за бажанням» [Зйнштейновский сборник 1967: 28].
Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розгля дають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-ніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища.
У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні відно шення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінг-вальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мис-
186
Теорія мови
лення фікцією (див.: [Кубрякова 1968: 103; Ахунзянов 1981: 63]).
Однак переважна більшість мовознавців і філосо фів не сумнівається в наявності зв'язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована на ви явлення характеру зв'язку між цими явищами. Мова і мислення — це особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст [Общее язьїкознание 1970: 374].
Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне від мови і здійснюється лише в мовних формах (згадай мо хоча б таке висловлення Ф. де Соссюра: «Мову можна порівняти з аркушем паперу. Думка — його ли цевий бік, а звук — зворотний, не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши зворотного. Так і в мові не можна відділити ні думку від звука, ні звук від думки, цього можна досягнути лише шляхом абстракції» [Сос-сюр 1977: 145]), то нині поширена концепція, за якою мова і мислення пов'язані між собою діалектичними відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність, але не тотожність. Можна також стверджувати про відносну незалежність мови від мислення і мислен ня від мови. Форми реалізації зв'язку мови і мислен ня можуть бути найрізноманітнішими: від наявнос ті безсумнівної єдності до боротьби між ними. Так, ще Л. В. Щерба зауважив, що «кожна думка ніби сидить під ковпаком слова, і рух думки вперед є боротьба зі словом» [Лекции Л. В. Щербьі по русскому синтакси су 1970: 83]. Крім того, можна говорити і про можли вість несловесного мислення, що свого часу допускали мовознавець О. І. Томсон [Томсон 1910: 286], фізіолог І. М. Сєченов [Сеченов 1952: 87], психолог С. Л. Рубін-штейн [Рубинштейн 1946: 416]. Поряд із словесним допускали інші форми мислення також І. П. Павлов, Л. С. Виготський. Та й словесне мислення зводиться не тільки до звукових, а й до інших образів слів — зорових, жестових, тактильних, що доведено досвідом навчання глухих і особливо сліпоглухонімих людей.
І. Н. Горєлов на основі декількох експериментів ви явив, що кількість предметів у полі зору дитини і кіль кість дій з ними значно перевищує число відомих ди тині найменувань. Домовна інформаційна система створює основу для переходу від першої до другої сиг нальної системи, до мови (див.: [Попова 1987: 51]). Усе це підтверджує думку, що мислення з'явилося ра-
Мова і мислення
187
ніше від мови, а це є ще одним важливим аргументом на користь твердження про відносну незалежність мо ви та мислення.
Мовне мислення, як зауважує Л. С. Виготський, не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мислення. Існує велика ділянка мислення, яка не має безпосеред нього стосунку до мовного мислення [Вьіготский 1934: 95]. Для того щоб встановити, яка саме ділянка мис лення не пов'язана з мовою, необхідно з'ясувати, які типи мислення існують. На думку сучасних учених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-об разне, технічне і поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах.
І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих тварин (мавп, собак, котів, дельфінів тощо). Доведено, що вищі тварини користуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці метода ми — дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експе риментом, абстрагуванням тощо — аж до утворення родових понять, тобто всіма тими методами, які вико ристовує людина. Вони різняться лише ступенем свого розвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує власне мис лення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих тварин.
Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне нор мальне мислення може протікати лише за безпосеред ньої участі як першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участі кожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи мо жуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можуть бути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом [Павловские средьі 1949: 232]. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жес ти двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які чу ють. Інші, власне жестові знаки, не зіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадува ти позначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим (ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складніше пере вести їх у слова [Попова 1987: 45].
188
Теорія мови
Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:
1) мислення характеризується певною самостійніс тю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предме тів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);
2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мис лення — ідеальне;
3) мова — явище національне, мислення — інтер національне;
4) будова і закони розвитку думки і мови неоднако ві. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфе ми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиво ди. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й су дження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і понят тя перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення сло ва. Значення може мати різні конотації, тобто емоцій но-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емо ції. Нарешті, слова та їх значення — категорії націо нальні, тоді як поняття — загальнолюдські.
Щодо співвідношення судження і речення правиль ною залишається традиційна сентенція, що будь-яке судження є речення, але не кожне речення є судження. Так, зокрема, слова-речення не є судженнями. Структу ра суджень і речень є різною. У складному реченні мо же бути декілька суджень. Якщо судження складаєть ся з трьох компонентів (суб'єкта, предиката і зв'язки), то в реченні може бути і один член, і два, і більше трьох.
Синтаксичне й актуальне (логічне) членування ре чення не накладаються одне на одного. Структурні типи речень значно багатші й різноманітніші, ніж логічні су дження. До того ж суб'єкт судження не завжди відпові дає граматичному підметові, оскільки він може виража тися не тільки підметом, а й додатком (Музика написа на композитором) і просто закінченням (Читаю).
Складні зв'язки існують між логічними і граматич ними категоріями (пор. граматичну категорію роду і поняттєву категорію статі). Деякі граматичні категорії
Мова і мислення
189
відображають не відмінності в об'єктивній дійсності, а різні відношення людини до цієї дійсності (категорія стану, модальності, способу). Граматичні категорії в різних мовах не збігаються (вид, відмінок тощо).
Як бачимо, між категоріями мови і логіки немає пов ного паралелізму, але немає й розриву. О. Єсперсен пи сав: «Установити всі ці синтаксичні поняття і категорії можна не виходячи за межі граматики. Однак як тільки ми запитуємо, що ці категорії і поняття відображають, тут же зі сфери мови потрапляємо у сферу зовнішнього світу або у сферу мислення» [Есперсен 1958: 56]. Далі це положення Єсперсен розкриває на прикладах категорій числа і часу. На думку вченого, «відповідність між зов нішніми і граматичними категоріями ніколи не буває повною; всюди ми знаходимо дуже дивні і несподівані перехрещення і взаємоперетини» [Есперсен 1958: 57].
Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетично му плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду).
Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автоном ні і мають свої специфічні риси, які вимагають спеці ального вивчення.
Психофізичні основи зв'язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення
Центри, що керують мовленнєвою діяльністю лю дини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. За лежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори голов ного мозку. Так, зокрема, з правою півкулею пов'язане чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою, де роз ташовані мовленнєві зони, — абстрактне мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється при ймання, перероблення і зберігання інформації.
Зона Брока, яка знаходиться в задньому відділі нижньої лобної звивини, керує усним мовленням. Зо на Верніке, що розташована в першій висковій звивині, забезпечує сприйняття й розуміння усного мовлення. Тім'яно-потилична частина лівої півкулі керує логіко-граматичними зв'язками мови, забезпечує дотримання семантики мовлення.
190
Теорія мови
Пошкодження певних центрів мозку, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю, призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі ви ди афазії:
1) моторна, що полягає в утраті здатності виража ти думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока;
2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розумі ти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке;
3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні гра матичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лоб них доль лівої півкулі;
4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайо мих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-по тиличної ділянки лівої півкулі.
Дослідження різних форм афазії (в чистому вигляді вони трапляються рідко) засвідчують, що мисленнєва і мовленнєва діяльності людини перебувають у складних і водночас нежорстких зв'язках. Науку, що вивчає взає мозалежність стану мовлення від стану різних ділянок мозкової кори, називають нейролінгвістикою.
Важливою підмогою в розкритті механізму мислен ня є внутрішнє мовлення. Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і 2) зреду коване, максимально скорочене фрагментарне мовлен ня (мовлення майже без слів). Якщо перший тип лег ко перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації не піддається. Озвучене внут рішнє мовлення другого типу залишилось би не зрозу мілим для співбесідників.
Роль внутрішнього мовлення полягає в тому, що воно матеріально закріплює думку. Слухач використо вує внутрішнє мовлення для узагальнення й запам'ято вування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам'ятовує не всі слова, а зміст мовленого). Внутріш нє мовлення, таким чином, є проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім (звучним) мовленням (див.: [Жинкин 1958; Соколов 1968]). Однак внутрішнє мов-
Мова і мислення
191
лення — не єдиний засіб, за допомогою якого відбува ється формування й вираження думки. Деякі розумові процеси відбуваються без внутрішнього мовлення з ви користанням, наприклад, лише зорових чи моторних образів. Досить часто доводиться стикатися з випадка ми, про які можна сказати: «На язиці вертиться, а ска зати не можу».
Роль мови у процесі пізнання
Розмірковуючи над природою мови, людина спо чатку розкривала в ній категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях розглядають цю проблему різнобічно. Особ ливу увагу ролі мови в процесах пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попе реднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різни ми мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяль ність людини залежать від мови, зумовлюються мо вою.
Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в процесах пізнання пішли американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої гіпоте зи лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індіанців, вони дійш ли висновку про глибокий вплив мови на становлен ня світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього досвіду для всіх, хто роз мовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну систе му, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки в найелементарніших своїх почат-ках, але з плином часу перетворюється на систему по нять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду відповідно до певних прийнятих формальних правил».
Б. Уорф твердить, що мова «не просто передаваль ний інструмент для озвучених ідей, а скоріше сама тво рець ідей, програма і керівництво для інтелектуальної
192
Теорія мови
діяльності людських індивідів [...]. Ми досліджуємо природу за тими напрямками, які вказує наша рідна мова». За Уорфом, мова визначає мислення; людина в своєму мисленні і в поведінці йде за мовою. Відкриття Ньютона, на думку Уорфа, не є результатом його дос ліджень чи інтуїції, а взяті з мови. Якби Ньютон гово рив мовою хопі, то його поняття простору, часу й мате рії були б іншими.
Висновки авторів теорії лінгвальної відносності та їх послідовників (Лео Вайсгербера та інших представ ників неогумбольдтіанства) про перетворювальну силу мови не є правомірними. Різні мови справді представ ляють далеко не однакові картини світу, але цю обста вину правильніше формулювати в зворотному поряд ку: дійсна й об'єктивна картина світу відображена в мовах неоднаково. Мова не має тієї керівної сили, яку їй приписують згадані вище вчені. Різні мови неоднако во членують реальний світ (структура лексико-семантич-них полів різних мов не збігається) з огляду на нетотожні умови матеріального і суспільного життя людей, але зміст мовлення не є простою сумою мовних одиниць. Крім того, одне й те ж можна виразити не тільки словом, а й слово сполученням (укр. залізниця, рос. железная дорога) і опи сово цілим реченням. Через те перехід з однієї мовної системи на іншу доречно порівняти з переходом від однієї системи мір до іншої (з кілометрів на милі, з футів на метри, з термометра Фаренгейта на термометр Цельсія).
Отже, без мови неможлива сама пізнавальна діяль ність, але мові в жодному разі не можна приписувати властивість змінювати дійсність. Розглядаючи цю проблему, обов'язково слід враховувати три феномени в їх взаємозв'язках і впливах (між мовою й об'єктив ною дійсністю знаходиться мислення):
дійснтгггт^ > миглтттття <> > МОВА
Не можна реальні предмети, явища і їх співвідно шення проектувати безпосередньо в мові, оминувши мислення. Потрібно також розрізняти зміст мислення і техніку мислення. Мова впливає на техніку мислен ня, а не на його зміст.
Роль мови в процесах пізнання полягає в тому, що: 1) мова закріплює результати пізнавальної діяль ності. О. О. Потебня справедливо зауважував, що «мова відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» [Потебня 1976: 211];
Мова і мислення
193
2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюю чи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення. Водночас мова дала змогу людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих сприймань, які для тварин є основним джерелом інформації про зов нішню дійсність. Не всі, наприклад, бачили айсберг чи ліани, але знають, що це таке, на основі того, що прочи тали у словниках чи інших книжках.
За допомогою мови людина не тільки отримує уза гальнені знання, а й членує явища дійсності на складо ві елементи, класифікує їх. Членування явищ дійснос ті відбувається за допомогою дискретних одиниць — слів, а класифікація — як за допомогою слів (родо би дові відношення та ін.), так і за допомогою грама тичних форм (частини мови, суфікси тощо).
Якщо процес пізнання здійснюється, як правило, від конкретного спостереження до абстрактного мис лення, то мова дає можливість спочатку ознайомитися з абстрактними поняттями, а потім переходити до їх конкретизації, що прискорює процес пізнання й розу мовий розвиток людини загалом.
Запитання. Завдання
1. Чому проблема співвідношення мови і мислення належить до од нієї з найскладніших проблем мовознавства?
2. Які тенденції щодо питання про співвідношення мови і мислення існують у мовознавстві?
3. Які є підстави вважати, що мислення може здійснюватися без допомоги мови? За яких обставин це буває?
4. Доведіть, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності.
5. У яких співвідношеннях перебувають внутрішнє мовлення і мис лення?
6. Яка роль мови в процесах пізнання?
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. -— К., 1996. — С. 219—255.
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 367—418.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 87—122.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 71—89.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 152—167.
194
Теорія мови
Додаткова
Вьіготский Л. С. Мьішление и речь. — М. — Л., 1934.
Жинкин Н. И. Механизмьі речи. — М., 1958.
Потебня А. А. Мьісль и язьік // Потебня А. А. Зстетика и позтика. — М., 1976. — С. 35—220.
Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.
Панфилов В. 3. Взаимоотношение язьїка и мьішления. — М., 1971.
Панфилов В. 3. Язьік, мьішление, культура // Вопр. язьїкознания. — 1975. — № 3.
Колшанский Г. В. 0 вербальности мьішления // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — М., 1977. — Т. 36. — № 1.
Соколов А. Н. Внутренняя речь и мьішление. — М., 1968.
Горелов И. Н. Невербальньїе компонентьі коммуникации. — М., 1980.
Рубинштейн С. Л. К вопросу о язьіке, речи и мьішлении // Вопр. язьї кознания. — 1957. — № 2.
Язьік и мьішление. — М., 1967.
3.3. Мова і мовлення
Проблему мови і мовлення вважають однією з най важливіших і найскладніших у сучасному теоретич ному мовознавстві. Дихотомія «мова — мовлення» є чи не найважливішим досягненням лінгвістики XX ст. Хоча нині необхідність розрізнення мови і мовлення визнає переважна більшість мовознавців, однак трак тування цих понять і критеріїв їх розмежування вче ними різне.
З історії вивчення проблеми мови і мовлення
Усе глибше проникнення у вивчення феномену мо ви привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мов лення.
Поширеною була думка, що поняття мови і мовлен ня першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавця ми дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в сус пільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил,
Мова і мовлення
195
який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окре мі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови» [Гумбольдт 1960: 68—86].
Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, — це су купність мовного матеріалу одного народу.
Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних складових частин і категорій, який існує іп роіепііа і в сукупності всіх індивідуальних відтінків», протис тавляв «безперервно повторюваному процесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її пот ребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї подібним істотам» [Бодузн де Куртенз 1963а: 77].
Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.
Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мов лення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття (Кесіе «мовлення», Еіп2ЄІзргасЬе «конкретна мова» і 8ргасЬуегти£еп «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на пер ше місце висувають мовлення, трактуючи його як ді яльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта.
Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав ува гу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова — мовлення».
Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися не поміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії.
Основні положення швейцарського вченого, викла дені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:
196
Теорія мови
1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяль ність (1ап£а£е), мову (1ап£ііе) і мовлення (рагоіе);
2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що по в'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мис-леннєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за до помогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);
3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;
4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тоб то звуки і значення, належать до мовлення;
5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і пе редбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефектив ним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди пе редує мові.
Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальни ти так:
МОВА МОВЛЕННЯ
— психічне явище, — психофізичне явище, що міститься що знаходиться
в мозку людини у фізичному середовищі
— соціальне — індивідуальне
— системне — несистемне
— пасивне — активне
— потенційне — реальне
— стійке — нестійке
— довговічне — однократне
— синхронічне — діахронічне
— суттєве — побічне
Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвіс тика мовлення.
При всій, здавалось би, чіткості соссюрівської кла сифікації очевидна її ескізність. Найменш чітко ви значена лінгвальна діяльність: «має різнорідний харак тер», «поняття мови не збігається з поняттям лінгваль ної діяльності взагалі; мова — тільки певна частина, правда — найважливіша, лінгвальної діяльності» [Сос-сюр 1977: 47]. Недаремно пізніше в цей термін різні
Мова і мовлення
197
вчені почали вкладати далеко не ідентичний зміст, а більшість сучасних мовознавців не бачать необхідності в цьому понятті взагалі й аналізують тільки дихото мію «мова — мовлення».
Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуаль ний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізня ти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користу ється мовним кодексом із метою вираження своєї осо бистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціаль не від індивідуального; 2) суттєве від побічного і ви падкового» [Соссюр 1977: 52].
Можливо, саме ця ескізність характеристик поро дила пізніше неоднозначне розуміння і критику май же всіх положень Ф. де Соссюра про мову та мовлен ня. Так, зокрема, очевидна суперечність в наведеному визначенні: або мовлення лише індивідуальне, випад кове, побічне, або це «комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом», що вже не по бічне, не випадкове і навіть не індивідуальне.
Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову, наголошу ючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний еле мент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її змі нити».
Незважаючи на дещо неповну характеристику ви ділених явищ (треба брати до уваги те, що праця же невського мовознавця опублікована за лекційними конспектами його учнів Альберта Сеше і Шарля Бал-лі), можна погодитися з Луї Єльмслевом, який зазна чав, що «Соссюр, по суті справи, відкрив мову як та ку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвіс тика вивчала не мову, а мовлення [...]» [Ельмслев 19606: 57].
Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактую чи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Біль шість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція (сошреіепсе) і виконання (рег£огшапсе). Е. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс,
198
Теорія мови
мовлення (1ап£ііа, йізсоигсе, рагоіе). Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний ма теріалу тобто сукупність усього сказаного і написано го; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки * мовна система і мовний матеріал — це ли ше різні аспекти єдиної даної в досвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25]. На відміну від Ф. де Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не конкрет на, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених.
Подібну трихотомічну концепцію запропонувала М. І.Черемисіна: «мова — мовлення — текст» [Черемисина 1970]. Однак, на думку Ю. В. Фоменка, текст не можна розглядати як явище одного порядку з мовою і мовленням. Текст — поняття видове стосов но родового поняття мовлення.
М. Д. Андреєв і Л. Р. Зіндер, розвиваючи ідеї Л. В. Щерби, запропонували чотириелементну побудову: мова, мовлення, мовленнєвий акт і мовленнєвий матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим актом — процес, породженням якого є мовленнєвий матеріал; під мовленням — система сполучень мовних елементів у тексті [Андреєв, Зиндер 1963].
Дещо відмінну схему запропонував румунський мо вознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні: рі вень індивідуального мовлення, рівень норми і струк турний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища індивіду ального мовлення, які є повторенням прийнятих у пев ному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи ше пелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед голосними, крім [і], наголошування слів, їх сполучува ність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та
Мова і мовлення
199
ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним). Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розріз нення [у] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([глра] і [улра]), а не до структурного рів ня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати органа ми чуття. ч
Оригінальною є теорія Л. Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему. Узус — це прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста структура відношень. Наприклад, якщо іноземець ви мовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра», то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру», то порушує норму (нормативним у російській мові є «У меня (єсть) одна сестра»). У такому уявному оголо шенні на залізничному вокзалі * Увага! Поїзд «Київ — Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую» пору шено узус, оскільки загальноприйнятим є певний сте реотип: «Увага! До відправлення поїзда ... залишаєть ся 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє сло во дякую (іЬапк уои) є обов'язковим). Вважають, що в практиці викладання іноземних мов наведене вище розмежування аспектів має ефективне застосування, оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів викладання мови: навчання системи, норми, узусу (див. про це: [Попова 1987: 39]).
Заслуговує на увагу і концепція російського мово знавця О. І. Смирницького, який також розрізняє мо ву і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене. Усну і пи семну форми він відносить до зовнішнього мовлення, а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький визначає як сукупність усіх компонентів витворів
200
Теорія мови
мовлення і правил використання цих компонентів, які становлять певну систему [Смирницкий 1957: 10—12].
Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення
Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення
і критерії їх розмежування та їхній онтологічний ста тус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпре тують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлен ня є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлен ня, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мов лення.
Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен ня використовують переважно ті ознаки, які запропону вав Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мо ва — системне явище, а мовлення — асистемне.
Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнаєть ся не тільки мова, а й мовлення, яке також вважа ється системним.
Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мов лення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Тру-бецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).
Мова і мовлення
201
Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мо ва— мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, мані фестацією цієї потенції (знання, системи знаків).
Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гар динер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомський, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різ ні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечу ють це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльм-слев, В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються сос-сюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розгляда ють мову у взаємозв'язку з мовленням (Празька шко ла, Л. Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик (лін гвістики мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують А. Гардинер, А. Сеше, М. Трубецькой, Е. Бенвеніст, Н. Хомський. Заперечують не тільки необхідність, а й можливість виокремлення двох лінгвістик Л. Єльмс-лев, А. Мартіне, Е. Косеріу, Л. Щерба, О. Смирницький та ін. Цьому певною мірою сприяли перші неаргу-ментовані і непереконливі спроби деяких учених роз поділити мовні одиниці між лінгвістикою мови і лін гвістикою мовлення (на зразок: категорія відмінка належить мові, а конкретний, наприклад, давальний відмінок — мовленню). Очевидно, мова і мовлення не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мов лення співвідносяться, як модель і її реалізація.
Незважаючи на інтенсивне входження понять мо ви і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мово знавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. ІПухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер-сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Кол-шанський і український лінгвіст О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а нау кова абстракція. Як зазначає Мельничук, «соссюрів-ська концепція мови і мовлення являє собою теоре тично безперспективне змішування двох різних під ходів до мови як об'єкта дослідження, оскільки протиставлювана реальній мові абстрактна система мови, тобто її ідеальний аспект [...], перетворюється тут у само- стійний предмет спеціально-лінгвістично го аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у плані її об'єктивно-матеріальних властивостей і
202
Теорія мови
суб'єктивно-ідеального їх представлення підміняється розриванням і протиставленням цих двох взає мозв'язаних сторін мови як об'єкта лінгвістичного дос лідження» [Мельничук 1987: 7—8]. Мельничук наго лошує на тому, що «говорити про мову і мовлення як про два співвідносні аспекти загальної мовної сфери немає підстав. Реально існує лише мова як загальна сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні ком поненти мовної структури» [Мельничук 1997: 13].
Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мово знавстві мова і мовлення розглядаються як діалектич на єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в голо вах людей, у суспільній свідомості українськомовного соціуму, його пам'яті. Інша думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Якщо було б так, зауважив Г. П. Мельников [Мельников 1967: 239], то малий на род, прокинувшись уранці, став би безмовним. Непра вильною є також думка, що мова існує в текстах. Зако номірно виникає запитання щодо безписемних наро дів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові [Ельмслев 1960а: 298]. Отже, мова не зберіга ється (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об'єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тіль ки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність» [Бодузн де Куртенз 19636: 71]. Ре-алізуючись у мовленні, мова виконує своє комуніка тивне призначення. Мовлення вводить мову в кон текст уживання.
Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).
Мова і мовлення
203
У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступе ня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мов лення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектич ному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мов лення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує потенційно. Вітторе Шзані свого часу поставив рито ричне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двіс ті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять.
У плані онтологічному мова належить до психіч них явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіо логічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.
З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загально прийняте, тоді як мовлення є оказіональним (випад ковим, унікальним), рухливим.
Як уже зазначалося, Ф. де Соссюр протиставляв мо ву і мовлення як соціальне індивідуальному. Це по ложення швейцарського вченого неодноразово підда вали критиці. Як зауважив С. Д. Кацнельсон, мова не повністю соціальна, а мовлення не повністю індивіду альне [Кацнельсон 1967: 32]. Мова соціальна за своїм функціональним призначенням та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за вико нанням, воно завжди належить певній конкретній осо бі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу спілкування в колективі є соціальним. Соціальність мовлення виявляється і в тому, що воно служить об'єд нанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі елементів мови (в уживанні одних і у відмові від інших), у частотності вживання певних елементів мови, в порядку розташування мов них елементів у фразі, в різноманітних модифікаціях ви користаних мовних одиниць, у тому числі навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Іншими словами, мовлення відображає мовну компетенцію інди-
204
Теорія мови
віда, його досвід, є своєрідним видом вільної творчої діяльності індивіда. Індивідуальність мовлення надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригі нальності, тоді як соціальність забезпечує взаєморозу міння.
Мову і мовлення протиставляють і за іншими озна ками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих пара метрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигма тичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна органі зація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкуван ня. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хиб ності; до мови такий підхід неможливий.
Мовлення характеризується також деякими озна ками, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови. Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, ар тикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильо ване, спокійне та ін. Узагалі будь-яке мовлення мож на оцінити зі змістового, етичного й естетичного по гляду (змістовне, пусте, правильне, неправильне, зраз кове, образне, художнє, добірне, витончене, вишукане тощо).
Помилковим є протиставлення мови мовленню як системного несистемному, бо мова не втрачає своєї сис темності в процесі функціонування. Щоправда, в мов ленні асистемні явища все-таки трапляються.
З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із син хронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлен ня вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.
Оскільки Ф. де Соссюр не тільки різко протиставив мову і мовлення, а й заявив про необхідність створен ня двох різних лінгвістичних дисциплін — лінгвісти ки мови і лінгвістики мовлення, то в мовознавстві по чалися пошуки мовних і мовленнєвих одиниць. Так, англійський мовознавець Алан Гардинер усі традицій-
Мова і мовлення
205
ні елементи, що трапляються в мовленнєвому потоці, відносив до мови, а все те, що визначається конкретни ми умовами, інтенцією мовця — до мовлення. Наприк лад, структуру речення він уважав фактом мови, а ре чення в його віднесеності до дійсності, тобто конкретні висловлення, — фактом мовлення. О. І. Смирницький відносив до мови ті явища, які відтворюються (слова, фразеологізми, морфологічні форми тощо), а до мов лення — явища, які створюються в процесі комуніка ції (словосполучення, конкретні речення). Такий роз поділ мовних одиниць між мовою і мовленням запере чували ті вчені, які розглядали мову і мовлення як два аспекти одного й того самого об'єкта. Так, зокрема, Т. П. Ломтєв наполягав на тому, що «всі лінгвістичні одиниці є одиницями мови і мовлення: одним боком вони звернені до мови, іншим — до мовлення».
Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конк ретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень назива ють ще є мінним) і мовленнєві: фонема — звук, морфе ма — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), значення — смисл. На основі про тиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо. Однак знайти в усіх традиційно виокремлюваних одиницях мовний і мовленнєвий аспекти, тобто визначити інва ріанти і варіанти, не вдається, через що відрізки, які виділяються внаслідок членування мовленнєвого пото ку (склади, такти, фонетичні синтагми, надфразні єдності), розглядаються тільки як одиниці мовлення.
Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і в практичному планах. Без урахування співвідношення мови і мовлення не мо жуть бути розв'язаними багато лінгвістичних проблем, зокрема, проблема розвитку мови (мова не тільки по роджує мовлення, не тільки стримує його плин, а й живиться ним, змінюється під його впливом) чи теорія формування лексичних значень, лексико-семантичних категорій (синонімії, антонімії, енантіосемії тощо).
206
Теорія мови
Дихотомія мови і мовлення дуже цінна для прак тики викладання рідної і, особливо, іноземної мови. Залежно від того, чого збирається навчати вчитель — мови чи мовлення, залежить методика навчання: йти від мовних моделей до їх реалізації в мовленні чи нав паки. Останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення (текст). Учням поперед ньо не дають відомостей про будову мови, ні граматич ного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі виявляють структуру мови. Така практика бере поча ток від датського мовознавця О. Єсперсена, який вва жав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.
Запитання. Завдання
1. Розкрийте основні етапи в дослідженні питання про співвідно шення мови і мовлення.
2. Які принципові відмінності в інтерпретації цієї проблеми харак терні для концепції Ф. де Соссюра, Л. В. Щерби і Е. Косеріу?
3. Як трактується проблема співвідношення мови і мовлення в сучасному мовознавстві?
4. Яке теоретичне і практичне значення має дихотомія «мова — мовлення»?
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 6—25.
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 85—91.
Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 11—15,140—145.
Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики // Соссюр Ф. де. Трудьі по язьі-кознанию. — М., 1977. — С. 48—58.
Додаткова
Гардинер А. Различия между речью и язьїком // Звегинцев В. А. Исто рия язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2. — С. 111—120.
Ельмслев Л. Язьік и речь //Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.
Щерба Л. В. О трояком аспекте язьїковьіх явлений и об експеримен те в язьїкознании // Щерба Л. В. Язьїковая система и речевая деятель-ность. — Л., 1974.
Косериу 3. Синхрония, диахрония, история // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вьіп. 3.
Структура мови
207
Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мо вознавства // Мовознавство.—1997.— № 2—3.
Андреев Н. Д., Зиндер Л. Р. О понятиях речевого акта, речи, речевой вероятности и язьїка // Вопр. язьїкознания. — 1963. — № 3.
Леонтьев А. А. Язьік, речь, речевая деятельность. — М., 1969.
Ломтев Т. П. Язьік и речь // Ломтев Т. П. Общее и русское язьїкозна-ние. — М., 1976.
Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис-тики. — М., 1975.
Супрун А. Е. Лекции по теории речевой деятельности. — Минск, 1996.
3.4. Структура мови
Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної шко ли. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознав стві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім термі на система мови, хоча більшість мовознавців ці термі ни диференціюють.
Системний характер мови
Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому нале жить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в об ґрунтуванні системного підходу до мови відіграли пра ці українського мовознавця О. О. Потебні.
Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічно му зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр запе речував її системність.
Поняття системи мови базується на взаємозалеж ності її елементів. Системні відношення не є чимось зов нішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Не рідко відмінність системних відношень є єдиною осно вою розрізнення й самих елементів.
208
Теорія мови
Пор.: англ. Іоие, Іоие'з, ^ез, ^ез9 і Іоие, Іоиез, Іоиесі, Іоиіп£, де в другому випадку (ряді) /оие — дієслово зі зна ченням «любити», а в першому випадку (ряді) Іоие — іменник зі значенням «любов». Таке розрізнення тут можливе на основі системних відношень (у першому випадку Іоие — член іменникової парадигми, у друго му — дієслівної). На основі принципу системності мо ви базується й таке граматичне поняття, як нульова морфема (вода, води, воді, воду, водою, воді, води, вод0, во дам, води, водами, водах). Відсутність закінчення в ро довому відмінку множини за його наявності в усіх інших відмінках набуває граматичного значення, а оскільки відмінкові значення виражаються закінчен нями (флексіями), то в даному разі наявна нульова флексія.
Положення про системний характер мови застосо вується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. На приклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольова ними фонемами іншої мови, незважаючи на їх позір ну подібність. Фонему можна визначити лише стосов но певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, наше тверджен ня, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівно значне твердженню, що цей капелюх, сукня, пара ту фель однакові, якщо вони всі позначені одним розмі ром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови.
Необхідно розрізняти системоутворювальні і сис-темонабуті властивості мовних одиниць. Системоут ворювальні властивості формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входжен ня в систему. Системонабуті — це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза сис темою. Для наочного пояснення понять системоутво-рювальних і системонабутих властивостей скористає мося з прикладу, наведеного Т. П. Ломтєвим. Якщо сім'ю з двох людей розглядати як систему, а членів сім'ї як елементи цієї системи, то можна констатува-
Структура мови
209
ти таке: для того щоб сім'я могла утворитися, необ хідно, щоб дві особи мали властивості бути чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої ста ті). Узявши шлюб, вони набувають властивості бути чоловіком (мужем) і дружиною. Властивість бути жін кою і бути чоловіком (особами різної статі) є системо-утворювальною, вона не створюється сімейними сто сунками, але реалізується в них. Властивості бути чо ловіком і дружиною (подружжям) набувають у системі завдяки встановленим між цими елементами відношен ням (шлюбним стосункам) і характеризують ці елемен ти як члени даної системи. Такі властивості назива ються системонабутими, або структурно зумовленими.
Звернемося до мовних прикладів. Так, зокрема, фор ми співаю, співаєш, співає є системоутворювальними, бо формують систему особових форм дієслова теперіш нього часу однини. Форма співала у виразах я співала, ти співала, вона співала є системонабутою, вона репре зентує то першу, то другу, то третю особу однини в ми нулому часі. Якщо речення Пісня виконується діть ми розглядати як систему, то системоутворювальними є властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути підметом, присудком чи додатком (певним членом речення).
Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, зокрема, фоне тичний закон відкритого складу, який діяв ще в сло в'янській мові доісторичного періоду, призвів до інте грації відмін іменників з основами на б і й (гаЬбз —> рабь; зйпйз —> сьінт>)9 оскільки відпав приголосний, а [б] і [й] перейшли в один звук [т>] і названі форми переста ли розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію парадигм цих іменників.
Унаслідок того, що окремі англійські слова у пері од скандинавського завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової форми дея ких спільних за походженням слів: зсігі «спідниця» і ст. англ. зНігі «сорочка», е§£ «яйце» і ей§е <— ес§ «край»; ігайіііоп (лат. ігасііііо) «традиція» і ігеазоп (ст. фр. ігаізоп <— лат. ігасііііо) «зрада». Те ж спостері гаємо в нім. Кпарре «зброєносець» і КпаЬе «хлопець».
Стимулювання в англійській мові аналітичних тен денцій пов'язане з тим, що зредуковані закінчення вия вилися нездатними виражати з достатньою чіткістю гра-
210
Теорія мови
матичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумо вив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку класифікацію систем:
ідеальні
Системи
т
природні
матеріальні
і
первинні
І
вторинні
1
штучні
т~і—
динамічні
органічні неорганічні | несаморегулювальні | саморегулювальні
Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють пер винні і вторинні матеріальні системи. Первинні мате ріальні системи — це системи, елементи яких значен нєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елемен ти мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки зав дяки приписаним їм властивостям, називаються вто ринними матеріальними системами.
Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти сис тему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матері альних ідеальні системи завжди виникають тільки зав дяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують по за якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжують ся нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріп люється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її но сієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.
Структура мови
211
Закритою є система, яка складається зі строго ви значеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є не змінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскіль ки вона поповнюється новими елементами, що забезпе чує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку на роду — носія мови. Мова не існує ізольовано від сус пільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологіч них, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забува ти, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українсь ка мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до мал овід критих, то лексико-семан тична система є найбільш відкритою (щодня мова по повнюється новими словами, а також час від часу втра чає застарілі функціонально непридатні слова).
З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність9 яка виражається в постій ній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної сис теми виявляється її потенційність, яка полягає не тіль ки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона пе рестала б задовольняти суспільство, не могла б вирази ти нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здат ність до саморегулювання.
Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.
Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.
Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними одиницями
Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.
212
Теорія мови
Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначу-ваних одиниць мови.
Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в гра матиці — між відмінковими формами слів, формами діє відмінювання, між різними типами речень тощо; в лекси-ко-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигма тичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вер тикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).
Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.
Синтагматичні відношення називають горизонтальни ми, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєдну ються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цст. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомо дація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відно шення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів:
-тель -ар
учити + —
лікувати — +
ткати — —
уболівати — —
водити — —
У синтаксисі кожної мови також існують певні син тагматичні особливості. Зокрема, в латинській та бага тьох романських і германських мовах існує зворот ассизаііуиз сит іпйпіііуо (див. нім.: ІсН заН іНп йигсН йіе 8іга/3е £екепу що дослівно перекладається «Я бачив його по вулиці йти»), якого зовсім не фіксують слов'ян ські мови. Пор. ще північноросійські звороти на зразок вода пить, трава косить тощо.
|
-ач |
-(ль)ник |
-ій |
|
+ |
— |
— |
|
— |
+ |
— |
|
__ |
__ |
+ |
Структура мови
213
У лексиці синтагматичні відношення також вияв ляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з оди ничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити (очі), скалити (зу би), вудити (рибу), рос. закадьічньїй (друг), убористий (почерк), подножньш (корм), трескучий (мороз), испус-тить (дух), грецкий (орех), перочинний (нож). Лексич на синтагматика також є специфічною для кожної мови. Пор. англ. Ьгошп (еуез, Ьооіз, Наіг, Ногзе) і укр. ко ричневі черевики, але карі очі, каштанове волосся, ка рий, гнідий, каро-гнідий кінь; англ.: Ьгоюп Ьгеай і укр. чорний хліб.
Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших оди ниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.
Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня склад ності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношен ня об'єднують одиниці різних ступенів складності.
Протиставлення парадигматичних і синтагматич них відношень, з одного боку, та ієрархічних, з іншо го, відображає особливу властивість мовної системи — її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосу ється будови мови, її структури.
Структура мови. Основні й проміжні рівні мови
У науковій літературі немає чіткої диференціації тер мінів система і структура. Так, наприклад, В. І. Ко-духов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який за пропонував термін система використовувати для по значення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення сис темних відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система — це зв'язок і взаємо залежність по горизонталі, а структура — це вертикаль ний аспект; система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова — система через структуру.
В. А. Звегінцев пов'язує поняття структури з діа хронічним аспектом: «На відміну від системи, саме утворення якої передбачає статичний стан елементів, що
214
Теорія мови
входять до неї, структура — поняття динамічне і шир ше, ніж поняття системи. Воно зумовлює не тільки стан, а й (це передусім) форми розвитку елементів, взаємо пов'язаних у цілісній єдності». Оригінальним є тракту вання терміна структура Л. Єльмслевом: «Структу ра — це автономна сутність із внутрішніми взаємоза-лежностями». Іншими словами, структура — це гіпотетична побудова, яка являє собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують суть мови. Визначення Л. Єльмслева не приймає пере важна більшість мовознавців, бо структуру мови ні в якому разі не можна звести до «чистих відношень».
Загальноприйнятою стала інтерпретація понять «система» і «структура» О. С. Мельничука. О. С. Мель-ничук термінологічне значення виводить із загально вживаних значень цих слів. Так, наприклад, можна сказати система міністерства і структура міністерс тва, але не можна сказати замість система важелів — структура важелів, замість структура ґрунту — сис тема ґрунту. Під структурою ґрунту тут розуміють його склад. Звідси О. С. Мельничук доходить виснов ку, що система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура — це склад і внутрішня організація єдиного цілого [Мельничук 1970: 27].
Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.
Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінг вістиці. Вона була підготовлена традиційним виокрем ленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексико логії, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.
Рівні мови — деякі ^ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних оди ниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.
Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтаг матичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не мо жуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). З одиницями іншого рівня мови вони вступають тільки
Структура мови
215
в ієрархічні відношення на зразок «складається з ...» або «входить в ...» (морфема складається з фонем, фоне ма входить у морфему, ...). Отже, до одного рівня нале жать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка виявля ється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:
1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; оди ниці одного рівня повинні бути однорідними;
2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;
3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.
Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція оди ниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня.
Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лекси-ко-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, мор фологічний — морфему, лексико-семантичний — лек сему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).
За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має пла ну змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.
Синтаксичний
т
Лексико-семантичний
т
Морфологічний
т
Фонологічний
Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємо пов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одини-
216
Теорія мови
ці іншого рівня. До проміжних рівнів належать мор фонологічний, словотвірний, фразеологічний.
Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основопо ложник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологіч ного використання фонологічних засобів мови. Морфо нологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: рука — ручка, села — села, англ. /ооі — /ееі, нім. Уо£еІ — Уддеї тощо.
Словотвірний рівень є проміжним між морфологіч ним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, слово твірних моделей.
Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предме том фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море тощо).
Дехто з мовознавців виділяє ще рівень диферен-ційних ознак, словосполучень, надфразових єдностей, що є необґрунтованим. Як і будь-яка класифікація, на ведена тут класифікація рівнів мови є огрубленням реальних мовних фактів. У мові існують більш склад ні відношення між її підсистемами. У цій схемі рів нів не все враховано, зокрема те, що морфеми поді ляються на кореневі, словотвірні і словозмінні, які ви конують зовсім різні функції; що над рівнем морфем існує не тільки рівень слів, а й рівень граматичних форм; що речення утворюється не із слів, а з певних словоформ.
Отже, враховуючи основні й проміжні рівні, струк туру мови можна схематично зобразити так:
Структура мови
217
У мовознавстві є й дещо відмінні від наведених тут погляди на рівневу будову мови (див.: [Березин, Голо вин 1979: 147—148]).
Для різних рівнів ступінь системності не є однако вим, тому говорять про градуальність поняття систем ності. Ступінь системності рівня залежить від кількос ті одиниць, що входять до його складу. Чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше оди ниць має фонологічний рівень, найбільше — лексико-семантичний, звідки й висновок про найвищий ступінь системності фонологічного рівня і найнижчий — лек-сико-семантичного.
Теорія ізоморфізму й ієрархії рівнів мови
Теорію ізоморфізму запропонував польський мо вознавець Єжи Курилович. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичен ня методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики.
Не всі вчені приймають теорію ізоморфізму. Так, зокрема, російський мовознавець В. І. Кодухов ува жає, що ідея ізоморфізму не пояснює всієї складності мовної структури, а зводить її до найпростіших струк тур з площинною будовою.
Іншу оригінальну теорію щодо структури мови — теорію ієрархії рівнів — сформулював у 1962 р. фран цузький мовознавець Еміль Бенвеніст. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня. Схематично це можна зобразити так:
.------------------—, слово
-----------------—- МОРФЕМА
ФОНЕМА
218
Теорія мови
Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває ли ше в складі слова. Наприклад: закінчення -а має зна чення * називний відмінок, однина, жіночий рід» тіль ки в складі слова (рук-а, рік-а, сестр-а). Фонему також можна визначити лише як складову частину одиниці вищого рівня — морфеми. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням — здатність бути складовою части ною одиниці вищого рівня. Таке розуміння мовної структури, на думку В. І. Кодухова, допускає тільки один напрям аналізу — від нижчого рівня до вищого, від форми до змісту.
Своєрідність системності мови. Співвідношення системних і несистемних явищ у мові. Система і норма
Говорячи про мову як відкриту й динамічну систе му, слід зазначити, що в ній є і несистемні явища. Приміром, так звані «дефектні» (неповні) парадигми деяких іменників та дієслів (рос. мечта не має форми родового відмінка множини; від рос. победить не утво рюється форма І особи однини (*побежу; пор. укр. пе ремогти — переможу) тощо). Пор. ще відсутність дея ких паралельних форм жіночого роду в російських назвах осіб за діяльністю:
начальник — начальница певец — певица дворник — ? министр — ? врач — ?
Спостерігається також зворотне явище: балерина —? (жартівливе некодифіковане *балерун).
Асистемні факти в мові, які, як правило, характер ні для мовної периферії, описані в статті Р. О. Будаго-ва «Система й антисистема в науці про мову» [Будагов 1978: 3—17]. Дослідник зазначає: «Будь-яка природ на мова, зберігаючи свій системний характер, за своєю природою не зводиться і не може зводитися до суми різних схем, які ніби визначають 'її суть і особливості її функціонування [...]. Одиниці мови всіх її рівнів не вкладаються в систему, причому за межами системи нерідко опиняються якраз найважливіші мовні влас тивості та явища».
Структура мови
219
Мовна система постійно прагне до рівноваги, але ні коли цього не досягає повністю. Через те вона розвива ється і перебуває в стані відносної рівноваги. Отже, причина розвитку мови значною мірою закладена в са мій мові.
Система мови, на думку деяких мовознавців, — це не тільки те, що реально існує в мові, а й усе те, що може бути в ній створене. «Система мови, — пише Е. Косе-ріу, — це система можливостей, вона охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності» [Косериу 1966: 175]. Наприклад, у системі українського словотвору є модель «дієслівна основа + суфікс -тель», «дієслівна основа + суфікс -ач», «дієслівна основа + суфікс -ник». Моделі дають змогу утворити іменники з певним зна ченням з трьома суфіксами, однак не всі можливості, що дає система, реалізуються в мові. У системі мови є порожні клітини, тобто нереалізовані можливості мо ви, їх часто заповнюють діти своїми інноваціями, які вони створюють за моделями, наявними в мовній сис темі (писаю, малюваю тощо).
Норма завжди є вужчою від системи. Норма відби рає і закріплює далеко не всі дозволені системою фор ми. Порушення норм, які визначаються системою мо ви, носіями мови (тими, для кого ця мова є рідною), не спостерігається, бо це означало б вихід за межі мож ливостей, наданих системою, тобто вихід за межі не тільки того, що реально існує, а й того, що в ній може бути (вживання утворень, які не тільки не існують, а й неможливі в мові). Таких помилок можуть припуска тися тільки іноземці (білий стіна, будем посмот-реть).
Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділян ки — типовий зразок динамічної саморегулювальної системи.
Запитання. Завдання
1. Доведіть, що мова має системний характер.
2. Які типи систем розрізняє сучасна наука? До якого типу систем належить мова? Обґрунтуйте відповідь.
3. На чому ґрунтується системність мови? Які відношення існують між мовними одиницями?
220
Теорія мови
4. За яким принципом виділяються мовні рівні? У чому відмінність між основними і проміжними рівнями мови? Який зміст вкладають у поняття ізоморфізму й ієрархії рівнів мови?
5. У чому виявляється своєрідність системності мови? Як співвід носяться поняття мовної системи і норми?
Література Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 56—72, 185—206,212—218.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 90—110.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 134—152.
Общее язьїкознание: Внугренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972. — С. 8—119.
Додаткова
Солнцев В. М. Язьік как системно-структурное образование. — М., 1977.
Косериу 3. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти-ке. — М., 1966. — Вьіп. 3.
Мельничук А. С. Понятие системьі и структури язьїка...// Вопр. язьі-кознания. — 1970. — № 1.
Мороховський О. М. Про співвідношення понять мовлення — нор ма — система // Мовознавство. — 1973. — № 1.
Гухман М. М. Понятие системьі язьїка в синхронии и диахронии // Вопр. язьїкознания. — 1962. — № 4.
Успенский Б. А. Отношение подсистем в язьіке и связанньїе с ними универсалии // Вопр. язьїкознания. — 1968. — № 6.
Будагов Р. А. Система и антисистема в науке о язьіке // Вопр. язьїко знания. — 1978. — № 4.
Виноградов В. А. Всегда ли система системна? // Система и уровни язьїка. — М., 1969.
3.5. Фонологічна система мови
Вивчення звуків мови, їх акустичних і артикуля ційних особливостей по суті почалося з часу заро дження науки про мову. Однак таке вивчення радше стосується фізики й фізіології. Справжнім лінгвіс тичним об'єктом звуки стали тоді, коли їх почали вивчати у співвіднесенні з планом змісту мови, з їх нім функціональним аспектом, тобто з виникненням фонології.
Фонологічна система мови
221
Передумови фонології
Найнижчим рівнем мовної структури, як уже за значалося, є фонологічний. Основною одиницею фоно логічного рівня є фонема.
Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Курте-не. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті люди ни він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Вважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Сос-сюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, надавши йому нового змісту. Він, зокрема, акцентуючи на не збігу фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як «минуще фізично-акус тичне явище» і фонему як стійке уявлення про звук, «психічний еквівалент звука» [Бодузн де Куртенз 1963а: 351]. Отже, Бодуен де Куртене розглядав фоне му не як носія певного смислу, а скоріше як організа ційний центр, навколо якого групуються в нашій сві домості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції.
Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним. Смислороз-різнювальна роль фонеми виходить на передній план: «Фонемою називається найкоротше спільне фонетич не уявлення даної мови, здатне асоціюватися зі смис ловими уявленнями і диференціювати слова» [Щерба 1971: 121]. У своїй праці «Фонетика французької мови» (1937) він пише: «У живому мовленні вимовля ється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці зву кові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо назива ти відтінками фонем» [Щерба 1974: 132].
Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вва-
222
Теорія мови
жають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській праці «Основи фонології» (вийшла в 1939 р. в Пра зі німецькою мовою, а російською мовою в Москві в 1960 р.) він виклав свою теорію фонем. Зі структур но-семантичного і функціонального підходів автор дав визначення таких важливих фонологічних по нять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (во-калічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейт ралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єд нує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну класифікацію фонологіч них опозицій.
Трубецькому належить уведення терміна фоноло гія і виокремлення фонології в окрему науку, яка ви вчає структурні й функціональні закономірності звуко вої будови мови. Фонологія відрізняється від фонети ки, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще на зивають функціональною фонетикою.
У фонології розрізняють два рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сег ментації. Суперсегментний рівень складається з оди ниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонемау в дея ких мовах Південно-Східної Азії — силабема.
Поняття фонеми
Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і про тиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тоб то такі, які служать для розрізнення значеннєвих оди ниць, і нерелевантні — які не служать для розріз нення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опо зиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одини цями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є не-релевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].
Фонологічна система мови
223
Фонема (від грец. рііопета *звук, голос») — мінімальна одиниця звукової будови мовиг яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнан ня та розрізнення слів.
Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] — [н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наяв ність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. Ьеі [Ьеї] «би тися об заклад» — Ьиі [Ьлі] «але» — Ьіі \ЬЩ «кусок» — Ьеаі [Ьі:і] «бити», «удар» — Ьоидкі [Ьо:1] «разі від Ьиу «купувати» — Ьаі [Ьаеі] «кажан» — Ьооі [Ьи:і] «чере вик» засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <л>, <і>, <і:>, <о:>, <ае>, <и:>.
Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й роз різнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конс титутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (роз пізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'яза ні відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнюваль-ну. Але таке розмежування не має принципового зна чення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.
Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо нем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'я зана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наяв ним обмеженням на появу певних елементів у мовлен нєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [г|] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою мор фемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим вказує на межу слова, а в інших позиціях фонема <д> реалі зується в алофоні [ті].
224
Теорія мови
Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдя ки наголосу і сингармонізмові.
Фонеми в парадигматиці й синтагматиці
Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) непо дільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (роз-різнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояс нимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему).
[т] [дом]~[том] [к] [гол]~[кол]
і 'І
передньоязиковість твердість задньоязиковість твердість
[б]-----------------------[д]-----------------[д«] [б]----------------------[г]-----------------[ґ]
[дар] - [бар] [домь] - [д'бмь] [гор] ~ [бор] —
І і
[з] [дам] ~ [зам] [у] —
Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чоти ри ознаки. Для першої фонеми — це передньоязико вість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовують ся для протиставлення іншим фонемам (передньо язиковість <д> протиставляється губності <б> (дар — б ар) у дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість <д> протиставляється м'якості <д'> (дома — Дема [д'бм'ь]), а проривність — фрикативним, африка там тощо (дам — зам)у то в другому випадку для про тиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фо-
Фонологічна система мови
225
неми <г> не використані для розрізнення: в російсь кій мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] [гт>ллва] на фрикативний [уьллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки нази ваються інтегральними (заповнювальними).
Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в україн ській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інс трументі» і ґрати «загорожа із переплетених метале вих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що вико ристовується для горіння в освітлювальних приладах»; нім. Напз «власне ім'я Ганс» і Сапз «гуска»). Вібрант-ність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтег ральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збіга ються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, фран цузькій та англійській мовах).
Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:
1) ознаки за способом творення звуків: прорив ність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкатив-ність тощо;
2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязи-ковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губ-ність (лабіальність), глотковість (фарингальність), гор-ловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);
3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'Гла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'зл] — мель [м'зл'], еон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], бит [бьіт] — бить [бьіт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);
4) довгота і короткість (англ. сагі [ка:і] «віз» — сиі [клі] «різати», рогі [ро:і;] «порт» —роі [рої] «горщик», зеаі [зі:1] «сидіння (місце)» — зіі [зіі] «сідати», теаі [ті:і] «м'ясо» — тій [тії] «рукавичка», Іеаие [И:у] «від ходити, від'їжджати» — Ниє [ііу] «жити»; нім. іНт [і:т]
226
Теорія мови
«йому» — іт [іт] «в», Вееі [Ье:і] «клумба» — Веіі [Ьеї] «ліжко»; чеськ. раз «пояс» —раз «паспорт»);
5) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. зіпз [зіг|] «співати» — зіп [зіп] «гріх», ікіпд [8іг|] «річ» — ікіп [8іп] «тонкий»);
6) відкритість — закритість (фр. /аіі [іг] «факт», /ее [іе] «фея»).
У мовах світу використовується загалом 12 ознак (див. с. 230—231). Отже, фонему можна операціональ-но представити як низку диференційних й інтеграль них ознак.
Усе розглянуте стосується парадигматичного аспек ту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (ін варіант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним на бором диференційних та інтегральних ознак. При роз гляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мов леннєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрап ляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слаб кими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів до сягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі пози ції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах силь ною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. села [села] і села [сеила]; рос. вол і воловой [вт>ллв6і], вал і валовой [вьллвоі], шок і токо-вой [гьклвбі], так і таковой [гьклвоі]. Для приголос них сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед інши ми приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'еихко]).
Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігають ся. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип]; польськ. §гай [£гаі] «град» — §гаі [£гаі] «стара річ», росі [рої] «під» —роі [роі] «піт»; нім. Кад, [гаї] «колесо» — Каі [гаї] «ратуша», Випй [Ьипі] «союз» — Ьипі [Ьипі] «пістрявий», Тосі [їоі] «смерть» — іоі [їої] «мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є силь ною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип. Важ хліб і Ваш хліб; англ. &а#[Ьае£] «сумка, портфель» і Ьаск [Ьаек] «спина»,
Фонологічна система мови
227
юійе [луаій] «широкий» і юкііе [\уаіІ] «білий», Нагй [Ьа:сІ] «твердий, сильний, важкий» — Неагі [Ьа:і] «серце»).
Таким чином, у мовленні виступають уже не фоне ми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [еи] в слові село [сеило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкь] — алофоном фонеми <в>.
Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіаль ні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості ви мовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення то що). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [м] російської мови, львівське шепеляве м'яке [сш], покутське наго лошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим прикла дом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ьі] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейньш — безьідейньш, Я с Ирой [йа сьіроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'ат'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омо фонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Касі і Каіу Випсі і Ьипі та ін.), варіації — це «не винні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких пози цій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.
Отже, фонема як недоступна безпосередньому спри йняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реа лізується в мовленні. У філософському плані відношен ня фонеми і звука можна визначити як відношення сут ності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кіль ка звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються пози ційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — т>] в словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [вт>д,зин6і]), де кожен елемент можливий тіль-
228
Теорія мови
ки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ря ди можуть бути паралельними для одних позицій і пе рехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному ало фоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні |/ь]).
Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане по няття фонотактики, тобто закономірності сполучу вання фонем.
Поняття фонологічної системи
Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють ♦протиставлення фонеми всім іншим.
Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в україн ській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди ницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон статувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем ви міру — системи взуття і системи одягу. Відповідно
Фонологічна система мови
229
цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <з:> — <з> (Неасі [Ьесі] «голова» — касі [Ьавсі] «разі від кше «мати» — кеагд, [Ьз:с1] «разі від Неаг «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони пере бувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.
Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис темою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протистав лення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глу хість, губність — передньоязиковість. Як приклад коре ляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі нарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.
Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо нем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні озна ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк лад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвін кість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.
За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. При-вативні — опозиції, в яких один член має якусь озна ку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу хість.
Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло вами, це відношення протиставлення фонем, які про-
230
Теорія мови
порційно повторюються у відношеннях протиставлен ня інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> - <к> = <г> - <х> = <ж> - <ш> = <з> ~ <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюєть ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.
Граду альні опозиції (їх ще називають ступінчасти ми) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.
Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк лад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глу хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита манну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).
Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре лятивними. Наприклад: <б> - <п>, <д> - <т>, <в> -~ <Ф>, <н> - <н*>.
Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему дифе-ренційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до при-вативних. За основу загальної класифікації фонем во ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу най різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні про тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во кальність — невокальність; 2) консонантність — не-консонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в централь ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість;
Фонологічна система мови
231
5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий ха рактер) — неназальність (ротовий характер); 7) перер вність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі кація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифіка ція шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бе мольність (ослаблення верхніх частотних складни ків унаслідок участі при творенні звука губ) — небе-мольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот них показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієз-ність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опи су фонем української мови достатньо 9 ознак: во кальність, консонантність, дифузність, низькість, бе мольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл.).
|
ознаки -^^^ |
а і у б к м' н ц ш |
|
вокальність консонантність дифузність низькість бемольність дієзність перервність різкість дзвінкість |
і++ і і і++ і + + + і і і + і + + + + + і + + і + і+ і + і і + і і і+ + +і і+і + + і+ + +і і і + + і+і і і і і + + іі+і і і і + |
Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голос них та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фо нем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в ні мецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголос них); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.
232
Теорія мови
Фонологічні школи
У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по гляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психо логічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концеп ції семіотичної реальності (фонема — фігура, що слу жить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фо неми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтують ся на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходять ся в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії існує дві фонблогі'чт школи — Санкт-Петербурзька і Московська, кййцепції фонеми яких багато в чому різняться. * '
Санкт-Петербурзька фонологічна школа (осново положник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зін-дер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнен ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож ність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фоно логічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [водьі] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] у словах сад [сат] і том [том] — однією. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).
Принцип підходу цієї школи'—прагнення пов'яза ти лінгвістичну природУфонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально дос ліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лі куванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створен ні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.
Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Ава-несов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Си-
Фонологічна система мови
233
доров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у цент рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен нєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розгляда ють як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Звуки [о], [л], [т>] у словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [ввд^нбі] є варіантами однієї фоне ми <о>, а останній звук у слові сад [сат] і перший звук у слові том [том] є різними фонемами. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одини цею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Москов ська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологіч них шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Аме риканська і Копенгагенська.
У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фоно логія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов'язане з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського («Спроба звукової характеристики літературної укра їнської мови», 1929) та О. Б. Курило («До поняття «фонема», 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно укра їнської мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Костру-ба, Ф. Т. Жилко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс, Н. І. Тоцька та ін.
Запитання. Завдання
1. Чим різниться трактування фонеми І. О. Бодуеном де Куртене, Л. В. Щербою і М. С. Трубецьким?
2. Охарактеризуйте функції фонем.
3. Як співвідносяться між собою фонеми в парадигматиці й син тагматиці?
234
Теорія мови
4. У чому полягає своєрідність фонологічних систем різних мов?
5. Які фонологічні школи існують і чим вони різняться між собою?
Література Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 73—98.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 287—317.
Общее язьїкознание: Внутренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1970. — С. 120—199.
Степанов Ю. С. Основьі общего язьїкознания. — М., 1975. — С. 72—87.
Додаткова
Трубецкой Н. С. Основьі фонологии. — М., 1960.
Коструба П. П. Основні поняття фонології // Укр. мова і літ. в школі. — 1965. — № 7.
Коструба П. П. Фонетика, фонологія і морфонологія // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.
Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики фонем сучасної української літературної мови. — К., 1970.
Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. — К., 1969. — С. 218—260.
Касевич В. Б. Фонологические проблеми общего и восточного язьї кознания. — М., 1983.
Реформатский А. А. Фонологические зтюдьі. — М., 1975.
Журавлев В. К. Диахроническая фонология. — М., 1986.
Кодзасов С. В., Кривнова О. Ф. Современная американская фоноло гия. — М., 1981.
Панов М. В. Русская фонетика. — М., 1967. — С. 65—169.
3.6. Граматична система мови
Граматична система мови — це частина організації мови, представлена в її граматичних одиницях, грама тичних формах і граматичних категоріях. Граматична будова мови як система — це єдність абстрактних гра матичних значень і їх формальних виражень, які ста новлять ту основу, без якої мова не функціонує.
Граматика. Граматичне значення
Коло явищ, які входять до граматики, по-різному окреслюються вченими. Одні вважають, що сюди нале жать лише граматика слова і граматика речення, інші — словотвір, а треті, як, наприклад, деякі представники
Граматична система мови
235
Празької лінгвістичної школи, дуже широко тракту ють граматику, включаючи до неї все в мові, за винят ком фонологічної системи [Матезиус 1965: 128].
Граматика належить до знакового рівня, або, за тер мінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного чле нування, а фонологія — до незнакового рівня, або до сфери другого мовного членування. Водночас треба ма ти на увазі, що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між суб'єк том і дією, дією та об'єктом тощо).
Найважливішим і вихідним для граматики є по няття граматичного значення (за іншою термінологі єю — грамеми).
Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, влас тиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження.
Іншими словами, це формально виражене значен ня. У морфології — це значення предметності, проце-суальності, ознаки тощо як обов'язкові атрибути пев них частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів, прикметників), а також більш конкретні значення слів і словоформ (значення часу, особи, числа, роду, відмінка тощо). У синтаксисі — це значення предикативності, суб'єкта, об'єкта, кваліфікатора, обставинне, семантика темо-рематичних відношень у простому реченні і від ношень між предикативними одиницями в складному реченні,
На відміну від лексичного граматичне значення ха рактеризується такими ознаками:
1) вищим ступенем абстракції. Граматику можна порівняти з геометрією, яка вивчає не конкретні пред мети, а тільки їх просторові параметри — довжину, висоту, ширину. Так, цегла для геометрії — це лише паралелепіпед. Для граматики стіл, будинок, місто — всього лише предмети. Різні слова будинку, великого, цього, п'ятого об'єднані спільним граматичним значен ням родового відмінка, яке не пов'язане з конкретним лексичним значенням цих слів. Лексичне значення індивідуальне (кожне слово має тільки йому притаман не лексичне значення), тоді як граматичне значення загальне, спільне для цілих груп і класів слів;
2) необов'язковою співвіднесеністю з позамовним референтом. Чимало граматичних значень має тільки
236
Теорія мови
внутрішньомовну природу. Так, наприклад, не дово диться шукати в позамовній дійсності пояснення, чому ставок, водойма та озеро мають різне родове значення (відповідно чоловічого, жіночого і середнього роду), хо ча всі вони позначають природні або штучні заглиби ни, заповнені водою. Про необов'язкову співвіднесе ність граматичного значення з позамовним референтом свідчить невідповідність родових показників слів, що позначають одні й ті самі референти, в різних мовах. Так, укр. дах чоловічого роду, нім. сіаз ВасЬ, середньо го, укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь, Сибирь, посуда — жіночого, укр. виделка — жіночого роду, білор. відзлец — чоловічого, укр. проблема жіно чого роду, польськ. ргоЬІет — чоловічого. Одну й ту ж ситуацію можна описати різними синтаксичними спо собами, тобто користуючись різними синтаксичними значеннями. Так, зокрема, одна й та сама подія в ре ченнях Учні виконують пісню і Пісня виконується учнями передається граматичними значеннями актив ності (у першому випадку) і пасивності (у другому ви падку). Рос. крестьянин, що має значення однини, в пушкінському тексті Зима, крестьянин, торжествуя, на дровнях обновляет путь передає множинність предме тів; пор. ще укр. привезли цеглу, у ставку водиться риба; 3) регулярністю свого вираження. Кожне граматич не значення має обмежений набір засобів свого вира ження. Так, зокрема, значення доконаного виду одно кратної дії виражається за допомогою суфікса -ну-(стукнути, крикнути), значення давального відмінка іменників за допомогою закінчень -у (-ові), -і (бать ку (-ові), матері, дорозі, теляті). І хоч одне граматичне значення може виражатися різними морфемами чи іншими формальними показниками і, навпаки, різні граматичні значення можуть виражатися однією мор фемою (наприклад, у словоформах мама, сина, жита, де флексія -а виражає називний відмінок однини, родо вий відмінок однини і називний відмінок множини), однак список таких морфем є строго фіксованим і кількісно незначним. Саме цим пояснюється те, що на відміну від лексичних значень, які є відносно вільними (у потребі сказати про сильний вітер зі снігом можна вибрати одне з таких слів, як завірюха, віхола, хуртови на, хуга, хуговій, сніговій, сніговиця, сніговійниця, сніжни ця, завія, хурделиця, хуртеча, хурдига, метелиця), грама тичні значення не вибирають, оскільки вони є задани-
Граматична система мови
237
ми: коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому відмінку змушені вжити флексію -у (графічно -ю, де кінцевий основи ] і закінчення -у передаються однією буквою);
4) обов'язковістю. Ця ознака пов'язана з поперед ньою. Якщо лексичні значення є необов'язковими і за лежать від наміру і смаків мовця, то граматичні від цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте імен ник, то не можете уникнути значень числа, роду, від мінка, бо будь-який іменник завжди має в собі ці зна чення. Обов'язковість вираження граматичних значень є універсальним, незалежним від типу мови критерієм визначення граматичних явищ.
Усі граматичні значення можна поділити на три типи: а) ті, що виражають відношення явищ дійсності; б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ; в) ті, які не пов'язані зі світом речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями. До пер шого типу належать значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли йдеться про розрізнення ста ті (робітник — робітниця, викладач — викладачка) то що. До другого типу відносять граматичні значення мо дальності (ствердження, заперечення, наказовість, умов ність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення). До третього типу належать значення роду, числа та від мінка прикметників, що зумовлені відповідним значен ням іменника, з яким вони узгоджуються.
Проте не буде помилковим і твердження, що між лексичним і граматичним значеннями немає якоїсь прірви. Одне й те ж значення в одній із мов може бути граматичним, а в іншій — лексичним. Так, зокрема, в германських, романських та деяких інших мовах є гра матична категорія означеності і неозначеності, що від повідно вказує на повністю визначений, відомий пред мет, і один із багатьох, не відомий слухачеві та й мов цеві предмет. Виражається ця категорія означеними і неозначеними артиклями: нім. йег, Діє, баз і еіп, еіпе, еіп, фр. Іе, Іа і ип, ипе, англ. іНе і а. Те, що в названих мовах виражається граматично, в українській мові, як і в усіх інших слов'янських, крім болгарської та македон ської, передається лексично: цей чоловік, моя бабуся і якийсь чоловік, одна бабуся. Непоодинокі випадки, ко ли в одній і тій же мові ті самі значення в одних випад ках виражаються граматично, в інших — лексично.
238
Теорія мови
Так, в англійській мові значення претериту в дієсло вах виражається за допомогою закінчення -есі, а зна чення вищого і найвищого ступенів порівняння прик метників і прислівників за допомогою слів ступеня тоге і тозі або суфіксів, однак у дієслові іо Ье і в прикметнику та прислівнику Ьасі вони виражаються лексично (/ ат — / юаз, Ьасі — юогзе). Те саме маємо в українській видовій парі брати — взяти (в інших випадках доконаний і недоконаний вид виражаються граматично за допомогою спеціальних префіксів і су фіксів: писати — написати, грюкати — грюкнути тощо). У слов'янських мовах часові значення також мають двояке вираження (Я йшов додому, Іду я вчора додому; Я піду додому, Завтра іду я додому). Хист кість меж між лексичним і граматичним значеннями засвідчують також явища граматикалізації лексич них явищ (укр. читатиму, що утворене з читати йму) і лексикалізації граматичних (прислівники вни зу з в + низу, кругом із форми орудного відмінка імен ника круг).
Кожен спосіб вираження значень має свої перева ги і недоліки. При лексичному вираженні маємо син тагматичну зручність, якої досягнуто внаслідок нероз-членованого вираження лексичного і граматичного значень (скорочення і спрощення тексту), але пара дигматичну незручність (збільшення числа лексич них одиниць, тобто ускладнення коду). При граматич ному вираженні — все навпаки. Закон мовної еконо мії, однак, рідко допускає перший варіант.
Граматичні значення не існують ізольовано. Кожне з них входить до пов'язаних із ним і протиставлених йому значень. Іншими словами, граматичні значення є членами певних парадигм, які, як правило, формують граматичні категорії.
Граматичні категорії
У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйня того трактування граматичної категорії. Одні вчені інтерпретують граматичну категорію дуже широко, від носячи до неї всі групи граматичних одноманітностей, однаковостей. Так, О. О. Потебня категоріями називав іменник, дієслово, час, число, особу, орудний відмінок. Чеський мовознавець Мілош Докуліл граматичними категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне
Граматична система мови
239
речення тощо. Мабуть, тут словосполучення граматич на категорія не претендує на термін, як не претенду ють на терміни у деяких працях поняття рівня, струк тури, системи і поля. Однак є випадки широкого трактування граматичної категорії і в термінологіч ному значенні. Так, зокрема, Б. М. Головін усі грама тичні категорії класифікує на категорії слів, куди від носить частини мови, категорії словесних форм (час, рід, відмінок, число і т. ін.), категорії словесних пози цій (члени речення) і категорії словесних конструкцій (речення). Очевидно, таке широке застосування термі на граматична категорія, де під ним розуміється будь-яка «єдність граматичного значення і формаль них засобів його вираження» [Березин, Головин 1979: 180], не є коректним. Частина мови не є родовим по няттям до часу, способу, відмінка тощо. Це явища різ ного роду.
Інше трактування граматичної категорії запропо нував Д. А. Штелінг. Граматичну категорію він виз начає як «відношення, виражене в граматичній будові мови через протиставлення двох (і не більше) взаємо-виключних за значенням рядів (або груп) форм: це єдність взаємовиключних протилежностей» [Штелинг 1959: 56]. Таке тлумачення граматичної категорії на буває все більшого поширення і нині, по суті, домінує в лінгвістиці.
Граматична категорія — система протиставлених одна одній грама тичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.
Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви діляють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множи ни, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси і префікси, які виражають доконаність): стіл — сто ли, берег — береги, корова — корови, весна — весни; робити — зробити, стукати — стукнути. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вира-*кєння.
Щодо першої ознаки граматичної категорії (проти ставлення) закономірно може виникнути запитання,
240
Теорія мови
як бути з категорією відмінка, яких у мовах буває не тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять один, або як інтерпретувати число в тих мовах, де їх три (однина, двоїна, множина), чи час, який має також три форми (теперішній, минулий і майбутній) та інші подібні випадки. Саме це є головним аргументом про тивників опозиційного трактування граматичної кате горії. Однак відомо, що будь-яку кількість протистав лених членів можна звести до двох (до бінарної прива-тивної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок — непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, чоловічий рід — нечоловічий рід, перша особа — інші особи тощо.
Що ж стосується другої обов'язкової ознаки гра матичної категорії — формального вираження, то во на дуже важлива, бо саме наявність чи відсутність формального вираження є основним критерієм розріз нення граматичних і поняттєвих категорій. Так, на приклад, поняттєва категорія статі притаманна всім мовцям незалежно від того, якою мовою вони спілку ються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать. Таке розрізнення спирається на позамовну дійсність, тому поняттєві категорії є інтернаціональними, універсаль ними. На відміну від поняттєвої категорії статі грама тична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має формальне вираження: слов'янських, балтійських, ро манських, німецькій. Для її вираження перелічені мо ви використовують спеціальні закінчення (укр. тато, мама, море) або артиклі (нім. йег, йіе, йаз і еіп, еіпе, еіпу фр. Іе, Іа, і ип, ипе, італ. її, Іа і ип, ипа). Оскільки в англійській мові, фінно-угорських і тюркських мовах таких показників немає, то немає і категорії роду. Для германських і романських мов характерна граматична категорія означеності—неозначеності, яка формально виражається означеними і неозначеними артиклями. У слов'янських мовах, за винятком болгарської і маке донської, значення означеності—неозначеності не має формального граматичного вираження, отже, й такої граматичної категорії тут немає. Поняттєва категорія означеності — неозначеності в цих мовах може бути виражена лексично (цей хлопець — якийсь хлопець). У слов'янських мовах, як уже зазначалося, існує грама тична категорія виду дієслів, тоді як германським і романським мовам вона невластива, бо вони не мають формальних засобів її вираження; у разі потреби зна-
Граматична система мови
241
чення завершеності чи незавершеності дії тут переда ється описово, лексично.
Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і скла дом граматичних категорій (крім вищеназваних зістав лень, можна навести ще такі приклади, як категорія граматичного класу «людини» або «речі» в іберо-кав-казьких мовах, категорія ввічливості в японській і ко рейській мовах та ін.); за кількістю протиставлених членів (в німецькій мові чотири відмінки, в англійсь кій — два, в російській — шість, в українській — сім, у деяких дагестанських мовах — сорок; в українській, як і в інших слов'янських мовах, три граматичних ро ди, у французькій — два); за тим, які частини мови мають ту чи іншу категорію (в ненецькій мові, наприк лад, іменник має категорії особи і часу).
Граматичні категорії не є незмінними. У процесі сво го історичного розвитку мова може втрачати чи набува ти граматичні категорії або змінювати їхню структуру. Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова система слов'янських мов. Змінився в українській мові і кіль кісний склад категорії числа (було три числа: однина, двоїна, множина) та категорії часу (було чотири форми минулого часу: аорист, імперфект, перфект, плюсквам перфект, дві аналітичних і одна синтетична форма май бутнього часу та проста форма теперішнього часу).
Усі граматичні категорії поділяють на морфоло гічні і синтаксичні. До морфологічних категорій на лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо собу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Оче видно, сюди можна віднести категорію комунікатив ної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор мують парадигму речення.
Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні ка тегорії — це такі, в яких члени виступають як рубри ки класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційни ми, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до діє слів доконаного чи не доконаного виду або двовидових.
242
Теорія мови
Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно по єднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, ка тегорія роду прикметників. Прикметники не класифі куються, а відмінюються за родами (кожен прикмет ник у слов'янських мовах має форми всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике). Класифікація граматичних категорій графічно має такий вигляд:
|
Г |
ра* |
іатичн |
і кат |
егор |
ії |
||||||
|
морф |
оло |
гічн |
і |
синтаї |
ссичні |
||||||
|
класифі |
каї |
цйні |
сл |
0] |
ВОЗІ |
УІІННІ |
Граматичні категорії по-різному виявляються в мо ві. Наприклад, такі категорії, як рід і відмінок, в укра їнській мові виявляються синтаксично (реляційно), ка тегорія виду і часу — несинтаксично (номінативно, референційно), а категорія числа або особи поєднує ознаки обох названих типів.
Крім граматичних категорій, які обов'язково ма ють формальне вираження, в мові існують приховані категорії, вперше виявлені американським ученим Б. Уорфом.
Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність.
В українській мові як приховані можна трактувати категорії контрольованості/неконтрольованості, істо ти/неістоти та ін. Так, дієслова зі значенням неконт-рольованості не можуть мати після себе обставин мети (не можна сказати *Випав град побити сад, *Куля ле тить убити солдата), не можуть вживатися з іменни ком у давальному відмінку з пасивним значенням (*Каменеві чудово летілось, *Воді грайливо теклось). Назви неістоти не вживаються в давальному відмінку зі значенням належності (*Купити скатертину сто лу, *Дати обкладинку книжці).
Від граматичних категорій слід відрізняти лекси ко-граматичні розряди (їх ще називають лексико-гра матичними категоріями). Лексико-граматичні роз-
Граматична система мови
243
ряди — це граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови, яким властиві такі риси:
1) наявність спільної семантичної ознаки (збірність, речовинність, статальність, зворотність та ін.);
2) необов'язковість формального показника (збірні іменники мають формальне вираження — суфікси -ство> -ат тощо, тоді як, скажімо, статальні дієслова такого формального показника не мають — бути, сиді ти, лежати);
3) взаємодія з пов'язаними з ними граматичними ка тегоріями. Так, зокрема, від зворотності дієслів зале жить категорія стану, від перехідності/неперехіднос ті — категорія активу/пасиву, від істоти/неістоти — ка тегорії відмінка і роду, від особи/неособи — категорія роду, від назв власних і загальних — категорія числа;
4) необов'язковість протиставлення в межах лекси ко-граматичного розряду рядів форм, тобто відсутність регулярних парадигм (наприклад, речовинні іменни ки, збірні іменники тощо, які не мають ні внутрішніх, ні зовнішніх опозиційних рядів форм).
Отже, граматичні категорії важливі не тільки в зміс товому, а й у структурному плані. Вони об'єднують сло ва не лише в межах певної частини мови, а й поза цими межами, тобто слова різних частин мови (категорії ро ду, числа, особи є спільними для іменників, займенни ків і дієслів, категорії роду, числа і відмінка — для іменників, прикметників тощо). Це забезпечує струк турну організацію всієї системи частин мови.
Морфологічний рівень
Граматична система мови складається з двох рів нів — морфологічного і синтаксичного. Морфологіч ний рівень — це система механізмів мови, яка забезпе чує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Спрямованість морфології на передачу значень саме некореневими морфемами від різняє морфологію від лексикології, яка вивчає зна чення коренів і цілих слів.
Традиційне членування граматики на морфологію, тобто граматику слова, і синтаксис, або граматику ре чення, не є універсальним. Якщо в синтетичних мовах
244
Теорія мови
морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах вона переходить на задній план, а в так званих «амор фних» мовах її вартість нульова.
Морфема
Донині в науці немає єдиного погляду на основну одиницю морфологічного рівня. Одні вчені нею вва жають морфему, інші — слово, ще інші — словофор му. Б. М. Головін заперечує правомірність виділення як основної будь-якої з названих одиниць і вважає, що такою одиницею є граматична категорія [Березин, Головин 1979: 175]. З такою думкою важко погоди тися хоч би тому, що всі мовні одиниці вичленовують-ся сегментно (фонема, слово, речення), а граматичну категорію так виділити неможливо. Проблематичним є віднесення до основної морфологічної одиниці і сло ва, оскільки воно — основна одиниця лексико-семан-тичного рівня, а кожен рівень повинен мати свою оди ницю. З тієї причини найбільш прийнятною є думка Г. Глісона, підтримана В. Скалічкою, О. О. Реформатсь ким та багатьма іншими вченими, що основною одини цею морфологічної системи мови є морфема.
Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за пев ною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поді ляється на простіші одиниці того самого роду.
Деякі лінгвісти у визначенні морфеми вказують на характер значення, на здатність траплятися в різних оточеннях, а також стверджують, що це частина слова. Для введення до визначення таких уточнень немає під став, бо, по-перше, морфеми можуть мати як лексичне (корені), так і лексико-граматичне (префікси і суфік си) і чисто граматичне (флексії) значення; по-друге, є група морфем, що трапляються тільки в одному ото ченні, наприклад рос. корінь бужен-, який вживаєть ся лише в поєднанні з суфіксом -ин- {буженина) чи укр. суфікс -ад'-, що фіксується лише в слові попадя; по-третє, морфеми не завжди є частиною слова (незмі нювані іменники, артиклі, прийменники тощо).
Морфема — результат так званого першого лінгвіс тичного членування (вираз А. Мартіне), тобто членуван ня мовленнєвого ланцюжка на двосторонні одиниці. Друге лінгвістичне членування — це сегментація тексту на склади. У синтетичних мовах морфема і склад не
Граматична система мови
245
збігаються, а в кореневих — збігаються (для кореневих мов у мовознавстві використовується й специфічний термін силабоморфема, або морфосилабема).
Морфема як мовна одиниця — це абстрактний інва ріант, який реалізується в мовленні у вигляді варіан тів—морфів. Скажімо, в словах писати, пишу, письмо і рука, ручка, руці одна морфема виступає в трьох мор фах — пис, пиш, пис' ірук,руч,руц\ Графічно ці морфе ми можуть бути позначені так:
с к
пи ш , ру ч . с ц
Про абстрактність морфеми свідчить також наяв ність нульових морфем.
Частини мови
Одним із найважливіших для морфології є поняття частин мови, які становлять її чітку підсистему.
Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логі-ко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних влас тивостей.
Оскільки в частинах мови своєрідно переплелися лексичні (поняттєві), морфологічні і синтаксичні влас тивості, то наукове визначення частин мови вияви лося важкою справою. Невипадково німецький мово знавець Я. Зюттерлін дійшов такого висновку: те, що йменується в граматиках частинами мови, являє со бою три різні самостійні класифікації, а саме: класи фікацію за морфологічними властивостями (відміню вані, дієвідмінювані, незмінювані слова); класифіка цію за значенням (позначення явищ і відношень, при цьому перші поділяються на позначення предметів і властивостей); класифікацію за синтаксичним вжи ванням (див.: [ЗсЬтШі 1965: 59—60]).
Деякі вчені пропонували за основу класифікації частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі врахування всіх трьох ознак установити для них певну ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що частини мови мають морфологічний характер і тому виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак. О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин мови (слова, які позначають субстанції, відносив до
246
Теорія мови
іменників, слова зі значенням якості, властивості — до прикметників, а зі значенням дії чи стану — до дієс лів тощо). О. О. Потебня та І. І. Мєщанинов підтриму вали синтаксичну концепцію. Л. В. Щерба вважав за потрібне враховувати всі три ознаки.
Саме на щербівській концепції й базуються сучасні теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови. Із трьох ознак традиційно на перше місце ставлять морфологічні. Однак для бага тьох мов такий підхід не спрацьовує. Це стосується передусім кореневих (ізолюючих) й аналітичних мов. Тут надається перевага головним чином синтаксичному підходу, тобто враховується здатність слова стояти в певній синтаксичній позиції. Так, зокрема, в китайсь кій мові при віднесенні слів до частин мови врахову ється тільки синтаксична позиція слова (принагідно за уважимо, що раніше в китайському мовознавстві у зв'язку з відсутністю морфологічних ознак у словах вчення про частини мови взагалі не існувало). У тюрк ських мовах прикметники не відмінюються і, таким чином, морфологічно не відрізняються від прислівни ків, а іменники, вживаючись у предикативній функ ції, дістають особові закінчення. У мові зулу (сім'я бан ту) іменник у функції присудка набуває показників особи, часу, виду, але, тим не менше, не стає дієсло вом. Можливо, мають рацію ті лінгвісти, які вважа ють, що у визначенні частин мови для кожної мови потрібно використовувати різні критерії, оскільки час тини мови в кожній мові є специфічними.
Лексико-семантичні (поняттєві) ознаки враховують ся завжди як додаткові, бо до однієї частини мови нерід ко потрапляють слова з неоднорідним лексичним зна ченням (див. людина, вовк, ліс, олівець, кмітливість, краса, читання, біг, п'ятірка, десятка, сотня). Наведені тут сло ва, що належать до однієї частини мови — іменника, позначають предмети (особу, тварину, неістоту), абстрак тну і конкретну якість, дію, кількість. Віднесення цих різних за характером лексичної семантики слів до однієї частини мови стало можливим тому, що тут лексичні значення предмета, якості, ознаки, дії, кількості пере творилися на граматичне значення предметності. Так, слово біг> наприклад, означає рух, але цей рух мислить-ся не як творений якимсь предметом, а як щось, що існує саме собою, подібно до предмета і яке має ознаки предмета, тобто є носієм ознак суб'єктів або об'єктів дії.
Граматична система мови
247
Не всі частини мови виділяють за одним принци пом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово, прислівник виокремлюють за морфологічними і, відпо відно, синтаксичними ознаками, то займенники і числів ники — за логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою. До класу займенників і числівників належать різнорід ні за морфологічними і синтаксичними ознаками лек сичні одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій, такий, наш, цей, той, якийсь тощо; п'ять, десять, бага то, мало, двоє, десятеро, дві третіх і перший, десятий тощо). Невипадково в лінгвістичних працях виділяють займенники-іменники, займенники-прикметники, за-йменники-числівники, займенники-прислівники, чис-лівники-іменники та числівники-прикметники. Катего рія стану як особлива частина мови виділяється власне на синтаксичній основі: слова категорії стану відріз няються від омонімічних іменників, прикметників та прислівників тим, що виступають у ролі присудків (че рез що їх називають предикативами), поєднуються з іменником чи займенником у формі давального відмін ка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий жаль бере його за серце і Йому було (є, буде) жаль за сестрою; Рада та весела жінка поверталась додому і Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як рідній дитині; Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі). Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер меж між частинами мови, чим і пояснюється наявна в різних авторів розбіжність у віднесенні тих чи інших класів слів до певних частин мови (дієприкметник, діє прислівник, порядкові числівники, присвійні займенни ки тощо).
У системі частин мови найчіткіше оформлені імен ники і дієслова. Можна стверджувати, що в частино мовній системі є ядро і периферія. Очевидно, ядро і периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до пери ферії належать слова з неповним набором словоформ. Загалом можна констатувати, що частини мови органі зовані за польовою моделлю.
Склад частин мови в різних мовах неоднаковий. Особливо ця різниця помітна, коли порівнювати части ни мови в типологічно далеких мовах. Звичайне для слов'янських мов протиставлення дієслова і прикмет ника не існує в китайській, корейській і японській мо вах. Те, що у слов'янських мовах розподіляється між названими двома класами, в цих мовах об'єднується в
248
Теорія мови
одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих мов є виділення трьох повнозначних частин мови — іме ні, предикатива і прислівника. В індіанській мові йума наявні тільки дві частини мови — ім'я і дієслово.
Проблема виділення і класифікації частин мови є дискусійною. Перші класифікації частин мови було розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Теперішні частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні мови стародавні класифікації, які не завжди наклада ються на реальні морфологічні системи живих мов. Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова. За шкільною класифікацією виді ляють десять частин мови, з них шість самостійних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), три службових (прийменник, сполучник та частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови від носить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути члена ми речення. Тому, крім семи частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів, прис лівників і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв'язки, прийменники та сполучники), модальні слова й вигуки. Його класифікація створена на матеріалі російської мови. Якоюсь мірою вона може бути перенесена на інші слов'янські мови. Створити одну універсальну для всіх мов класифікацію частин мови неможливо.
Синтаксичний рівень
Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У сві домості кожного мовця зберігається невелика кількість абстрактних моделей, за якими можна побудувати не обмежену кількість конкретних мовленнєвих утво рень — інтонаційно оформлених висловлень. Об'єктом синтаксису як науки є дослідження структури і функ цій висловлення, інтерпретованих у комунікативному аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, до мовця і слухача.
Синтаксис складається з двох розділів — синтак сису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношен-
Граматична система мови
249
ня (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним син таксисом. Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семан тику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як та кому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією меха нізми мови. Саме неможливість ні звести ці два аспек ти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із них призвела до виділення двох самостійних розділів — учення про сполучувальні властивості слова і вчення про речення. Представники різних граматичних нап рямів надають цим розділам нерівноцінного значен ня. Прибічники загальної (логічної) граматики розг лядають синтаксис як учення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню.
Отже, постає проблема визначення основної син таксичної одиниці. У мовознавстві довго точилася су перечка, що вважати основною синтаксичною одини цею — словосполучення чи речення. Дехто значно збільшує кількість основних синтаксичних одиниць, відносячи до них словосполучення, просте речення, ускладнене й складне речення і навіть текст. Однак якщо синтаксис розглядають як окремий цілісний рівень мовної структури, то він подібно до всіх інших мовних рівнів, чи підсистем, повинен мати одну основ ну одиницю. У мовознавстві здавна намагалися знайти таку одиницю. Для П. Ф. Фортунатова це — словоспо лучення (він уважав, що речення — всього лише різно вид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов'язаних підрядним зв'язком. Прийняти сло восполучення за основну синтаксичну одиницю однак не можна, бо в мові досить широко представлені одно слівні речення (Пожежа! Води! Геть! Світає та ін.). Як правильно зазначив Е. Бенвеніст, «число знаків, що вхо дять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність» [Бенвенист 1965: 466]. Водночас саме словосполучення є недостат нім для утворення комунікативної одиниці (див. швид ко бігти, уроки співів, читати книжку тощо). Г. О. Зо-лотова як основну синтаксичну одиницю запропонува-
250
Теорія мови
ла синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Хоч сам термін добре вписується в загальнолінгвістичну термінологічну пара дигму (фонема для фонологічного рівня, морфема для морфологічного рівня, лексема для лексико-семантич-ного рівня, синтаксема для синтаксичного рівня), однак навряд чи можна словоформу, хай і наповнену синтак сичним змістом, прийняти за основну синтаксичну одиницю, оскільки синтаксис — це рівень структур. Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які вважають, що основною синтаксичною одиницею є кон струкція у тим більше що її (конструкцію) можна за стосувати як до синтагматичного синтаксису (слово сполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструк ції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є просте речення — єдина універсальна синтаксична одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих, для яких не характерна словозміна, на думку багатьох лінгвістів, немає (див.: [Попова 1987: 134]).
Сучасні теорії речення
Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.
На відміну від слова і словосполучення речення ха рактеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кож не речення виражає відносно закінчену думку і відділя ється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зраз ком, у його основі лежить якась структурна модель).
Основними ознаками речення, крім комуніка-тивності, є предикативність й інтонація. Предикатив ність — це співвіднесеність змісту речення з дійсніс тю. Завдяки предикативності зміст речення трактуєть ся як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Пре дикативність формується за допомогою категорії спо собу і модальності. Під модальністю розуміють став-
Граматична система мови
251
лення мовця до змісту речення. Смислову основу мо дальності становить поняття оцінки як інтелектуаль ної (раціональної), так і емоційної. Модальність вира жається вставними і вставленими одиницями (здаєть ся, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними за собами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Ш. Баллі вважав, що в будь-якому висловленні має місце фак тичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). Заува жимо, що в мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності.
Що ж стосується інтонації, то у формуванні речен ня її роль виняткова. Будь-яке слово може стати речен ням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність узагалі.
Щодо природи речення в науці про мову існує три погляди: 1) визначення речення за комунікативною функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначен ня речення за структурно-граматичною ознакою і від несення його до одиниць мови; 3) виділення двох оди ниць — речення і висловлення, перша з яких характе ризується як певна структурна модель і належить мові, а друга як лексично наповнена модель із певним інто наційним контуром і належить мовленню.
Для третьої концепції важливими є критерії розме жування речення і висловлення. Одні вчені такими критеріями для речення вважають граматичну струк туру й інтонаційну автономність, інші беруть до уваги лише структуру, а інтонаційну автономність розціню ють як достатній критерій для виділення висловлен ня. Таким чином, згідно з третьою концепцією, речен ня — це абстрактна віртуальна мовна одиниця, конст рукція, яка описується без урахування її лексичного наповнення і вираженого комунікативного завдання. Висловлення — конкретна мовленнєва одиниця, що характеризується лінійною реалізацією віртуальної моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Як зазначав С. О. Карцевський, речення — це граматична структу ра, якій притаманна наявність предиката, а вислов лення (фраза) — це актуалізована одиниця комуніка ції [Кагсеузкіі 1931: 190; 1948: 33—34]. Тут потрібно
252
Теорія мови
наголосити на обов'язковості інтонації для висловлен ня. Як зауважив Ф. Данеш, бувають висловлення, поз бавлені форми речення, але не буває висловлення, яке б не мало інтонації [Бапез 1960: 44].
Речення і висловлення часто не збігаються за обся гом. Висловлення може бути більшим (ширшим) за структурну модель (за рахунок відокремлених зворо тів, вставних слів, звертань тощо) і меншим, як то маємо в неповних та еліптичних висловленнях і в різ них кліше, репліках згоди—незгоди, привітаннях, які взагалі не відповідають структурним схемам і кваліфі куються в синтаксисі як неграматичні речення (На все добре!, Будьмо!, Па-па!, Годі!, Ні кроку!, Буде вам!, Де там!).
Речення вивчає структурний (конструктивний) син таксис, а висловлення — актуальний (комунікативний, функціональний). Хоч більшість мовознавців теоре тично розрізняють речення і висловлення, однак тер мін висловлення поки що не знайшов широкого прак тичного застосування, звичайно в цьому значенні тра диційно вживається термін речення з уточненням у комунікативному (функціональному) аспекті.
Перш ніж перейти до структурної і функціональної характеристики речення, коротко зупинимося на істо рії вивчення речення. Спочатку речення вивчали в ло гічному аспекті. Логічна концепція речення панувала з часу зародження теорії речення аж до другої полови ни XIX ст. Чи не найповніше вона була представлена в граматиці Пор-Рояля, яка розглядала синтаксис як учення про способи вираження думки, а речення — як мовне вираження судження. Підмет ототожнювався з суб'єктом, присудок з предикатом, складне речення з умовиводом.
На зміну логічному напрямові прийшов психоло гічний, який замінив логічну інтерпретацію речення комунікативно-психологічною. Під реченням розуміли поєднання у психіці мовця декількох уявлень.
Наприкінці XIX ст. синтаксис стали інтерпретува ти як вчення про функції слів у реченні і речення визначали як поширене словосполучення (див. концеп цію П. Ф. Фортунатова). Цей напрям стимулював ви никнення вчення Вілема Матезіуса про синтаксис як систему засобів і способів комбінації номінативних одиниць і вчення про синтаксичні валентності Люсьєна Теньєра.
Граматична система мови
253
У 30-ті роки XX ст. розвивається структурний синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого ва лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова, який з часом (60-ті роки) переростає в трансформацій ний (генеративна лінгвістика Ноама Хомського), метою якого стало дослідження породження речень, тобто поетапного перетворення семантичної структури на конкретне висловлення. Наприкінці 60-х років заяв ляє про себе і прагматичний синтаксис, предметом якого є комплекс проблем, пов'язаних з мовцем і адре сатом, їхньою взаємодією в процесі комунікації (явна і прихована мета висловлення, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).
На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікатив ному і прагматичному. Намітилися такі тенденції: «1) від вивчення форми до вивчення змісту синтак сичних одиниць, зокрема відношення речення до по-значуваної ним ситуації (так званий семантичний синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу дискур су, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу, ціліс них текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження комунікативних настанов і умов уживання мовленнє вих витворів); 4) від об'єктивних характеристик ре чення до суб'єктивної інтерпретації висловлень (вив чення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від статич ного синтаксису до динамічного (вивчення процесів функціонування і перетворення одиниць синтаксису); 6) від правил сполучення (формації) до правил поро дження (трансформації)» [Лингвистический знцикло-педический словарь 1990: 450].
У зв'язку з цими тенденціями намітилися декілька напрямів вивчення речення: 1) вчення про речення як складну неоднорівневу структуру, яка репрезентує со бою декілька ступенів мовної абстракції (В. Матезіус, М. Докуліл, Ф. Данеш, Н. Ю. Шведова); 2) аналіз ре чення як синтагматичного ланцюжка зв'язків та від ношень (Л. Блумфільд, Л. Теньєр); 3) дослідження речення як семантичної одиниці (О. Єсперсен, А. Гар-динер, У. Вайнрайх, Н. Д. Арутюнова); 4) вивчення ре чення в аспекті породжувальної граматики і трансфор маційного синтаксису (Н. Хомський, Д. Ворт, Р. Ру-жичка та ін.).
254
Теорія мови
До основних характеристик простого речення нале жать його синтаксична структура, семантична струк тура, порядок слів, інтонація.
Основу конструкції простого речення утворює струк турна схема, що складається зі словоформ, які вира жають суб'єкт і предикат думки. Суб'єкт і предикат думки не завжди збігаються з підметом і присудком. Пор. Блискавка ударила в дерево і Блискавкою удари ло в дерево; Я скучаю і Мені скучно. Тут підмети і їх еквіваленти-додатки позначають один і той же суб'єкт думки. Суб'єкт і предикат, тобто мовні форми преди кації, утворюють структурну схему простого речення, його формальну модель. Наприклад:
N1^ Біжить хлопець; Мій брат учиться
Ї^СорМх/5 Мої батьки були учителі/учителями
М3Рг асіу Мені холодно
Уіп{Рг асіу Писати для дітей треба цікаво
Символи розшифровують так: N — іменник, V — дієслово, іп£ — інфінітив, Рг айу — категорія стану (предикативний прислівник), Сор — зв'язка, і — змі нювана форма (дієслова), 1,3,5 — порядковий номер відмінка (відповідно називний, давальний і орудний).
Синтаксисти по-різному визначають кількість і склад структурних схем речення, але в усякому разі у схемі повинно бути не менше двох складників. Як до вела Г. О. Золотова, навіть у таких реченнях, як Світає, Морозить, є суб'єкт думки — час і природне середови ще: зараз, тут.
Оскільки структурні схеми узагальнюють типи пре дикативних відношень, то їх кількість обмежена. Вони мають національну специфіку, хоча види предикатив них відношень за змістом є загальнолюдськими. Якщо структурною схемою простого речення є мовні форми предикації, то структурною схемою складного речення є спосіб зв'язку між предикативними частинами, що входять до складного.
Як бачимо, до структурної схеми речення входить тільки мінімум (суб'єкт і предикат думки), через що такі речення, як Сусіди купили автомобіль і Мої сусі ди вчора купили в автомагазині новий імпортний автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему. Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні випад ки, як доповнення до структурної схеми стали вико ристовувати розширену структурну схему, або, інши ми словами, позиційну схему висловлення (якщо пер-
Граматична система мови
255
ша містить предикативний мінімум, то друга — номі нативний мінімум, тобто все, що необхідно для розу міння речення). До позиційної схеми, крім головних членів, належать різні поширювачі, тобто другорядні члени речення (в традиційному розумінні), або актанти і сирконстанти (за сучасною термінологією). Узагаль нено схему членів речення можна схематично зобрази ти так (схема запозичена в 3. Д. Попової [Попова 1977: 146]):
|
Члс |
>ни |
[речення |
|||||||||||||
|
я |
кі вхо |
д* |
[ть ; |
*о |
як |
і не і |
зх |
одять д |
0 |
||||||
|
с |
трукт> |
ф |
НОІ ( |
зхем |
[И |
СТ] |
рукт> |
фі |
ІОІ СХЄЛ |
їй |
|||||
|
су( |
5'єі |
стиви |
пр( |
ЗДИК |
ати |
ви |
які вход; |
ЯТЬ ) |
по |
які не |
вхо |
ДЯТЬ ДО |
|||
|
ПОЗИЦ1ИН |
ої с: |
кеми |
ПОЗИЦІ |
ино |
ї схеми |
||||||||||
|
1 |
додатки
обставини
означення
дієслівні атрибути
Вважають, що в системі мови закладені тільки структурні схеми, а позиційні схеми формуються в мовленні.
Говорячи про відношення між членами речення, не можна оминути питання про його вершину, тобто який із членів ядерної структури речення — підмет чи при судок — є важливішим. З цього приводу в мовознавс тві існувало дві протилежні думки. О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, С. О. Карцевський, А. де Гроот уважали, що оскільки у формі підмета нема показни ків підпорядкованості якомусь іншому слову, то він є абсолютно незалежним членом. По-іншому це питан ня трактували А. Мартіне, О. О. Дмитрієвський. Усу нення підмета, на їхній погляд, не призводить до руй нування речення, тоді як редукція присудка руйнує його (Співається пісня —» Співається; Співається піс ня —> Пісня). Звідси висновок: присудок становить мінімум речення, його конститутивний центр і, та ким чином, є єдиновладним у структурі речення. Цю позицію підтримав Л. Теньєр.
Отже, підмет і присудок мають подвійну природу, їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті —
256
Теорія мови
конструктивному чи комунікативному — їх розгляда ють. Синтагматично присудок підпорядковується під мету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до яко гось члена речення, а до всього висловлення) присудок займає центральну позицію (предикативність, а саме такі її складники, як категорії способу і часу, містять ся саме в присудку).
Опозиції структурних схем за вираженими ними синтаксичними ознаками предикативних відношень утворюють системні зв'язки між цими структурними схемами, формують парадигматику речень. Питання парадигматики речень поки що не має однозначного розв'язання. У трансформаційній граматиці (Н. Хом-ський та його школа) під парадигматикою речення ро зуміють структурно відмінні, але семантично співвід носні синтаксичні конструкції (речення), що рівно значне перифразам. Розширено трактує парадигматику П. Адамець: це ієрархічно організована система, в яку входять ядерне речення і всі його трансформи, що пе редбачають зміни в синтагматичній будові при стабіль ності змістової сторони; всі його модифікації, зумовле ні зміною модального і фазисного значення; всі його варіанти, викликані зміною морфологічних категорій виду, часу, способу, числа [Адамец 1966: 79]. Сформу льований П. Адамцем принцип має на меті побудову загальної системи мови як сукупності багаточленних та ієрархічно організованих парадигм обмеженого чис ла ядерних моделей, тобто того, що можна назвати синтаксичним полем речення.
У деяких концепціях парадигматику речення трак тують як сукупність усіх морфологічних видозмін речен ня (Б. Ю. Норман; див.: [Общее язьїкознание 1983: 257]). Очевидно, беруть до уваги тільки внутрішньомодельні перетворення у межах категорій часу, модальності, особи, числа, роду і виду за комунікативною метою.
Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведо-ва, відносячи до неї тільки зміни, пов'язані з модаль ними і часовими значеннями присудка. Так, повна па радигма простого речення, утворювана морфологічним варіюванням присудка, має 8 членів: три форми інди катива — теперішній, минулий і майбутній час і п'ять форм ірреальних способів — кон'юнктивний, умовний, бажальний, спонукальний, обов'язковий: Вона пра цює. Вона працювала. Вона працюватиме/буде працю вати. Вона працювала б. Якби вона працювала. Лише
Граматична система мови
257
б вона працювала. Хай вона працює. Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується].
Як і в морфології (пор. рос: ти победишь, он побе-дит, я ?), синтаксичні парадигми бувають повні і не повні. Повнота парадигми простого речення залежить від його граматичної структури і від лексичного напов нення структури. Так, скажімо, речення Перемога — це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а неповну чотиричленну: Перемога — це чудово. Пере мога — це було чудово. Перемога — це буде чудово. Перемога — це було б чудово. Тут відсутні такі форми ірреальних способів, як обов'язковість, бажальність, спонукальність. Речення Цвісти садам має всього ли ше двочленну парадигму — теперішній час (Цвісти садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [ПІведо-ва 1967: 7 і наст.; Грамматика современного русского литературного язьїка 1970: 577 і наст.].
Існує ще одна концепція парадигми речення, за якою до однієї парадигми належать речення, які спів відносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є синонімічними. Такий парадигматичний підхід до ре чення характерний для напряму логічної семантики в синтаксисі.
Поняття парадигматики речення широко використо вують як у конструктивному, так і в комунікативному синтаксисі. Як правило, парадигматичний підхід засто совують у вивченні простого речення. Складне речення характеризується за іншими параметрами (тут визна чальними є зв'язки між предикативними частинами). Водночас треба зазначити, що складне речення не є ме ханічним об'єднанням двох чи більше простих. Всту паючи в певні синтаксичні відношення, одна з частин може зазнавати таких структурних змін і мати таку структурну організацію, яка простим реченням не влас тива. У позиційній схемі складного речення особливий порядок слів, є позиції для сполучників, сполучних і співвідносних слів, часток, дейктичних (вказівних) слів та інших спеціалізованих засобів вираження зв'язку. Комунікативний тип складного речення, за Г. Кржиж-ковою, визначається головною частиною.
Побудова (синтагматична організація) речення під порядкована його двом функціям — номінативній і ко мунікативній. Номінативна функція пов'язана з по-значуваною реченням ситуацією (подією), тоді як ко мунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми
258
Теорія мови
повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речен ня у функціональному синтаксисі стали розрізняти но мінативний (семантичний) синтаксис і комуніка тивний синтаксис.
Для номінативного (семантичного) синтаксису важ ливим є поняття пропозиції. Пропозиція — це семан тичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень.
Так, наприклад, речення Командир вручив воїнові орден, Командир нагородив воїна орденом, Командиром вручений орден воїнові передають одну й ту саму інфор мацію. У пропозиції відображається денотативна ситу ація. З цього погляду речення — це «драма в мініатю рі» (Л. Теньєр). Кожний актант і сирконстант (іншими словами, кожна словоформа) в позиційній схемі речен ня «відіграє» певну роль, позначаючи мовну семанти ку високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія, об'єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філл-мор, який уперше опрацював цю «відмінкову грамати ку» [Гііітоге 1968: 24—25], виділив такі ролі: агентив (А), датив (Б), інструменталь (І), фактитив (Б*) — пред мет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (Ь), об'єктив (О). Нині цей перелік ролей дещо змінився, розширився й отримав нове символічне позначення: а£епз, асі, оЬі, іпзіг, Іетр, Іос, ехізі; «буття», іпсер «поча ток» тощо. Так, скажімо, речення Я відчинив двері клю чем матиме такий запис у термінах пропозитивної но мінації: а§епз асі оЬ] іпзіг. Ці семантичні феномени в тій послідовності і в тому наборі, в якому вони вияви лись у наведеному висловленні, утворюють його (вис ловлення) пропозицію.
Пропозитивна номінація і позиційна структура ви словлення не завжди збігаються. У мові існують ре чення, де в один синтагматичний ряд злиті дві чи біль ше пропозиції, які обслуговує спільний механізм акту алізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною реалізовано дві пропозитивні номінації: Я знав його і Він був дитиною. У різних мовах механізми актуалі зації і номінації ситуації характеризуються різним сту пенем автономності, взаємозалежності.
З ученням про пропозицію пов'язана теорія глибин них і поверхневих структур. Глибинна структура — це спосіб абстрактного опису семантичної структури ре чення, це абстрактна формула, утворена найбільш за гальними, універсальними елементами смислу. Так,
Граматична система мови
259
наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як адепз асі оЬ]. Якщо глибинна структура є узагальненим змістом речення, то поверх нева структура — це конкретний опис синтаксичної будови речення. Поверхнева структура забезпечує ви раження глибинної синтаксичної семантики граматич ними класами слів, тобто частинами мови. Як прави ло, одна глибинна структура реалізується в декількох поверхневих (див. наведені вище речення). Значно рід ше трапляються випадки, коли одній поверхневій структурі відповідають дві глибинні. Наприклад: Очі куваного запрошення письменника ще не було, Прийом депутата відбувся успішно. Тут можливі дві інтер претації: письменника запросили і письменник запро сив, депутата приймали і депутат приймав. Поверхне ва структура цих речень є недостатньою для однознач ного витлумачення висловлення. Найчастіше це буває тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпрету вати зв'язки між своїми членами (випадки так званої синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно засмаглий чи сильно кидає). Як бачимо, синтаксичні зв'язки в реченнях є семантичними. Більшість помил кових аналізів речень є наслідком неправильного роз ставлення синтагматичних зв'язків.
Теорія глибинних структур, таким чином, поставила в центр граматичних досліджень семантику (основопо ложник цієї теорії Н. Хомський стверджував, що гли бинна структура лежить у плані змісту). «Глибинний синтаксис» — це семантичний синтаксис. Для цього напряму характерна зацікавленість усім прихованим, не даним у «поверхневій» формі вираження, прагнення опрацювати універсальну модель, яку можна було б за стосувати до будь-якої мови, глибока інтерпретація се мантики речення, залучення до семантичного вивчення речення мовленнєвої ситуації (пресупозиції висловлень) і, що особливо важливо, зняття широко практикованого раніше різкого протиставлення синтаксису і лексики.
Саме «глибинний синтаксис» дав поштовх для ви вчення лексичного наповнення речення. Дослідження 60—80-х років XX ст. довели, що між структурою ре чення і його лексичним наповненням існує тісний вза-
260
Теорія мови
ємозв'язок. Так, з одного боку, уже значенням дієслова, що входить до предикативного центру речення, зада ється структура речення (відчинити що і чим, тоді як світати не може мати поширювачів), з іншого боку, на всі граматичні зразки речення накладаються лексичні обмеження. Цікаво, що навіть такі узагальнені (логіч ні) значення, як екзистенція, номінація, характериза-ція, ідентифікація, в різних мовах актуалізуються в спеціалізованих структурних схемах. Через те в логі-ко-граматичному синтаксисі виділяють чотири типи речень: 1) речення характеризації (Люди спокійні. Цей будинок гарний); 2) речення тотожності, або ідентифі кації (В. Винниченко — письменник і політичний ді яч. Багряний колір — це густо-червоний, пурпуровий); 3) речення-найменування, або номінації (Це дерево зветься акацією); 4) буттєві речення (У цьому саду є груші. У Карпатах водяться дикі кабани).
Крім семантичного, речення має великий прагма тичний потенціал — передає відношення до предмета мовлення, до ситуації і до адресата. Ці прагматичні компоненти, взаємодіючи з семантичною структурою речення, формують його глибоку й багатоступеневу смислову структуру.
Комунікативний (функціональний) синтаксис по в'язаний із розподілом функціонального навантажен ня речення між його членами, який дістав назву акту-ального членування речення. Оскільки в будь-якому повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове, зара ди чого породжується повідомлення, то висловлення відповідно поділяється на дві частини: вихідну части ну — тему і на те, що говориться про неї, — рему (нову інформацію). Актуальне членування речення здійснюється за допомогою порядку слів та інтона ції. Тема звичайно розміщується на початку фрази, рема — в кінці (Студенти в аудиторії), однак за до помогою інтонації можна як рему виділити початок фрази (Студенти в аудиторії; тобто не викладачі, не гості, а саме студенти). Додатковими маркерами реми можуть бути видільні частки (тільки, лише, саме), не означені артиклі, додатки-агенси в пасивних конст рукціях тощо.
Актуальне членування речення зумовлене не логіч ними відношеннями між його компонентами, а умова ми комунікації, зовнішньою ситуацією, інтересами співбесідників тощо. Воно представляє комунікатив-
Граматична система мови
261
ний аспект, а не логіко-граматичний рівень. Водночас потрібно зауважити, що актуально членуються не всі речення. Однослівні, безособові і взагалі більшість односкладних речень, а також ті двоскладні речення, які є відповідями на запитання «Що сталося?», не мають актуального членування. Так, у реченнях Ле леки прилетіли, Скресли ріки, Мати повернулася з роботи весь зміст є новим, тому ці речення не члену ються на тему і рему. Отже, актуальне членування не можна ототожнювати з логічною структурою ре чення.
Основоположником теорії актуального членування речення вважають французького мовознавця А. Вейля, ідеї якого розвинув чеський мовознавець В. Матезіус, який і запропонував сам термін.
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте типи граматичних значень і граматичних ка тегорій. Що розуміють під прихованими граматичними категоріями?
2. Проаналізуйте сучасні теорії морфеми і частин мови.
3. Охарактеризуйте сучасні теорії речення. Що таке структурна і позиційна схема речення? Як у сучасних дослідженнях трактується парадигматика речення?
4. Чим різняться конструктивний і комунікативний синтаксис? Що таке глибинна структура речення?
5. У чому сутність актуального членування речення?
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 151—198.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 236—287.
Общее язьїкознание: Внугренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972. — С. 200—393.
Додаткова
Есперсен О. Философия грамматики. — М., 1958.
Матезиус В. О системном грамматическом анализе // Пражский лин-гвистический кружок. — М., 1967.
Докулил М. К вопросу о морфологической категории // Вопр. язьїко-знания. — 1967. — № 6.
Бондарко А. В. Теория морфологических категории. — Л., 1976.
Бондарко А. В. Функциональная грамматика. — Л., 1984.
Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. — К., 1988.
262
Теорія мови
Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мо ви. — К., 1992.
Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. — Донецьк, 2001.
Золотова Г. А. Очерк функционального синтаксиса русского язьїка. — М., 1973.
Ломтев Т. П. Предложение и его грамматические категории. — М., 1972.
Арутюнова Н. Д. Предложение и его смьісл. — М., 1976.
Падучева Е. В. Вьісказьівание и его соотнесенность с действительнос-тью. — М., 1985.
Современньїе зарубежньїе грамматические теории. — М., 1985.
3.7. Лексико-семантична система мови
Лексико-семантична система — одна з найскладні ших мовних систем, що зумовлено багатовимірністю її структури, неоднорідністю її одиниць, різноманітніс тю відображених у них відношень і відкритістю для постійного поповнення новими одиницями (словами та значеннями). Своєрідність її також в тому, що вона на відміну від інших мовних систем (фонологічної і гра матичної) безпосередньо пов'язана з об'єктивною дійс ністю, віддзеркаленням якої вона є. Усе це утруднює її вивчення.
Поняття лексико-семантичної системи
Якщо системність фонологічного рівня і грамати ки в мовознавців післясоссюрівського періоду не викликала сумнівів, то щодо системності лексики їхні погляди не збігалися. Так, скажімо, французький мовознавець А. Мартіне стверджував, що лексика не системна, а англійський мовознавець К.-Х. Ульман допускав, що в лексиці системними є тільки деякі пласти.
У вітчизняному мовознавстві про системність лек сики було заявлено ще в минулому столітті. Українсь кий мовознавець О. О. Потебня, який ґрунтовно опра цював загальну теорію слова як у плані форми, так і в аспекті змісту (теорія внутрішньої форми слова, вчен ня про ближче і дальше значення слова, його багато значність та історичну змінність значень), закликав учених вивчати семантичні відношення між словами,
Лексико-семантична система мови
263
закони і правила внутрішніх змін у групах семантич но пов'язаних слів.
Істотний внесок у теорію системності лексики зро бив російський мовознавець М. М. Покровський. На його думку, слова в своєму семантичному розвитку орієнтуються на своїх системно з ними пов'язаних партнерів (синоніми, антоніми тощо). Так, зокрема, рос. слово крепкий мало спочатку значення «міцний, силь ний», а його антонім слабий відповідно протилежне значення — «який не відзначається фізичною силою» (крепкий парень — слабий парень). Коли з часом сло во крепкий набуло значення «сильний за концентра цією, насичений» (крепкий чай), то, орієнтуючись на нього, в цьому ж напрямку розвиває своє значення сла бий (слабий чай).
Таких прикладів, де розвиток значень слів зумов люється не логікою речей, а лише системними зв'язка ми навіть усупереч логіці, є чимало в будь-якій мові. Як уже згадувалося, в українській мові слово південь спершу мало значення «полудень, 12-та година дня», а його антонім північ відповідно «12-та година ночі» (ли ше такі значення мають у російській літературній мові полдень і полночь). Коли ж слово південь набуло зна чення «південна частина світу» (для цього були реаль ні причини, бо опівдні сонце перебуває в південній час тині неба), слово північ стало позначати протилежну півдневі сторону світу, хоч для цього об'єктивних по замовних причин не було: опівночі на північній части ні неба немає ні сонця, ні місяця. Рос. батюшка і ма тушка спочатку функціонували як пестлива форма на зивання батька і матері. Згодом батюшкой стали ще називати попа. Це вмотивовано тим, що піп є пасто ром, батьком для своєї пастви. Матушкой стали нази вати дружину попа, хоч до пастви вона не має прямого стосунку. Уже за життя сучасного покоління виникло словосполучення злоякісна пухлина, яким позначають дуже шкідливу, загрозливу для життя ракову пухли ну. Усі інші (не ракові) пухлини стали називати добро якісними, хоч у них жодних добрих якостей немає.
Наведені тут та інші подібні факти свідчать про те, що лексика — це не механічне нагромадження слів, а система. На системність лексики вказують такі факти:
1) вивідність одних одиниць із інших одиниць тієї самої мови, тобто можливість тлумачення будь-якого слова мови іншими словами тієї ж мови: мовознавст-
264
Теорія мови
во — наука про мову; учитися — засвоювати які-не-будь знання, вивчати що-небудь;
2) можливість описати семантику слів за допомо гою обмеженого числа елементів — семантично най більш важливих слів, так званих елементарних слів (компонентний, семний аналіз): йти — переміщува тися, земля (ноги), в одному напрямку; ходити — переміщуватися, земля (ноги), в різних напрямках; бігти — переміщуватися, земля (ноги), в одному на прямку, швидко; летіти — переміщуватися, повітря (крила), в одному напрямку; плавати — переміщу ватися (вода), в різних напрямках; марширувати — переміщуватися, земля (ноги), ритмічно тощо (де тальніше про це див. у розділі «Методи дослідження мови»);
3) системність і впорядкованість об'єктивного сві ту, що відображений у лексиці. Мав рацію французь кий письменник Анатоль Франс, коли говорив, що «словник — це всесвіт, розташований в алфавітному порядку».
На утвердження думки про системність лексики ве ликий вплив мали дослідження німецьких лінгвістів Г. Остгофа, К. Мейєра, Г. Шпербера, Й. Тріра, Г. Іпсе-на, В. Порціга. Так, зокрема, Г. Остгоф говорив про існування в мові системи значень. К. Мейєр, аналізую чи прусську військову термінологію, дійшов висновку, що кожен термін отримує свою вартість із власної по зиції в загальній номенклатурі. Г. Шпербер прийшов до думки про існування полів значень. Й. Трір вису нув ідею про поняттєві поля, Г. Іпсен — про лексико-граматичні поля (етимологічно різні слова, входячи в одну смислову систему, набувають спільних граматич них ознак), а В. Порціг — про лексико-синтаксичні поля (йти — ноги, бачити — очі, чути — вуха, цілувати — губи тощо). Далі Е. Оксар і О. Духачек уводять поняття лексико-семантичне поле, В. В. Виноградов — лекси-ко-семантична система, а О. І. Смирницький — лекси-ко-семантичний варіант. Помітний внесок у розробку лексико-семантичної теорії зробили українські мово знавці В. М. Русанівський, О. О. Тараненко та ін.
Як будь-яка система, лексико-семантична систе ма базується на відношеннях, найголовнішими серед яких є парадигматичні, синтагматичні та епідигма-тичні.
Лексико-семантична система мови
265
Парадигматичні відношення
Значення слова, його цінність (значеннєвість) зале жить тією чи іншою мірою від значень інших семан тично пов'язаних із ним слів, від місця слова в лекси-ко-семантичній парадигмі, тобто від його парадигма тичних відношень.
Парадигматичні відношення в лексико-семантичній системі — відношення між словами і групами слів на основі спільності або протилежності їх значень.
Слова, як і фонеми, морфеми, конструкції, знахо дяться між собою в різних опозиціях і об'єднуються в різноманітні парадигми.
Найбільшим парадигматичним об'єднанням є лек-сико-семантичне поле. Лексико-семантпичне поле — це сукупність лексичних одиниць, які об'єднані спіль ністю змісту (іноді й спільністю формальних показ ників) і відображають поняттєву, предметну або функ ціональну подібність позначуваних явищ. Це слова, пов'язані з одним і тим самим фрагментом дійсності. Так, скажімо, в лексико-семантичній системі будь-якої мови можна виділити поле руху (переміщення), поле часу (темпоральне), поле погоди (метеорологічне), поле розумової діяльності (мислення), поле почуттів тощо. Лексико-семантичні поля є відносно автономними, бо пов'язані між собою, що засвідчується багатозначними словами, які різними своїми значеннями входять до різних полів. Так, можна стверджувати про зв'язок лексико-семантичних полів руху, мислення і говорін ня; часу і погоди тощо. Дієслова руху використовують для називання мисленнєвих процесів (схопити думку, дійти висновку, наблизитися до розв'язання проблеми та ін.) і процесу говоріння (повернувся язик, смикнуло за язик, рос. вертишся на язике, болг. да се оберна «звернутися» тощо). Темпоральні лексеми майже в усіх мовах світу використовують для номінації погод-них (метеорологічних) понять. Так, укр. і рос. погода є похідним від год, болг. време має значення «час» і «по года», укр. година означає «час», «60 хвилин» і «гарна сонячна погода», чеськ. росазі «погода» є похідним від саз «час», словацьк. сНиіІа «дуже короткий час» і «гар на сонячна погода», рос. діал. время і укр. гуцульське верем'є «час» і «погода». Час і погоду позначають також ісп. Петро, італ. іетро, алб. коНе, утор. Мд. Графічно зга дані тут поля можна зобразити так:
266 Теорія мови
^_______1^^ РУХ ^А_______^
мислення/-------^говоріння
Отже, лексико-семантичні поля характеризуються зв'язком слів або їх окремих значень, системним харак тером цих зв'язків, що забезпечує безперервність смис лового простору. Кожне поле — це своєрідна мозаїка слів, де кожне окреме слово має певне місце в лексико-семантичному просторі. Ця мозаїка не збігається в різ них мовах, бо кожна мова по-своєму членує об'єктив ний світ. Національна специфіка лексико-семантичних полів виявляється в кількості наявних у полі слів і в характері опозиції між компонентами поля. Цю думку яскраво ілюструє спостереження Л. Єльмслева щодо позначення в деяких мовах дітей одних батьків:
Значення Угорська мова Російська мова Малайська мова
Старший брат
Молодший брат Старша сестра
Молодша сестра
Хоч позначувані тут явища (стать дитини і послі довність народження) є універсальними, але в різних мовах вони неоднаково розподілені між словами. У ма лайській мові їх не розмежовують, у російській мові слова диференціюють стать дитини, а в угорській — і стать, і послідовність народження дитини. Пор. ще: рос. любить, укр. любити і кохати, болг. любя і оби-чам, нім. ІіеЬеп і НаЬеп §егп, англ. Ііке, Іоие. Не збіга ються в українській і російській мовах назви кольорів (у німецькій мові немає назви для голубого кольору), назви спорідненості і свояцтва в українській, болгарсь кій, німецькій і англійській мовах тощо. Отже, семан тичний простір по-різному членується в мовах, кіль кість клітин у межах лексико-семантичного поля не збігається, а тому й не збігаються значення слів-відпо-відників.
Лексико-семантичне поле має своє ядро і перифе рію. У ядрі містяться найважливіші слова, вони пов'я-
Ьаіуа-----------------1
брат
сестра
ші£ --------------------1
зішйга
Лексико-семантична система мови
267
зані між собою сильними семантичними відношення ми й утворюють синонімічні, антонімічні і родо-видові групи. На периферії містяться функціонально менш важливі слова, які, як правило, належать і до іншого лексико-семантичного поля.
У межах лексико-семантичного поля виділяють лек-сико-семантичні групи. Так, скажімо, в темпоральному лексико-семантичному полі виокремлюють: 1) назви не точних часових відрізків (час, пора, період, епоха, ера то що); 2) назви точних часових відрізків (секунда, хвили на, година, доба, тиждень, місяць, рік, століття тощо); 3) назви пір року (весна, літо, осінь, зима); 4) назви частин доби (ранок, південь, вечір, ніч); 5) назви місяців (січень, лютий і т.д.); 6) назви днів тижня (понеділок, вівторок і т.д.).
У середині лексико-семантичних груп виділяють ще тісніше пов'язані семантичні об'єднання (їх назива ють лексико-семантичними категоріями) — синоні ми, антоніми, конверсиви, гіпоніми.
Синоніми — слова однієї й тієї ж частини мови, значення яких повністю чи частково збігаються. Сино німія відображає в мові властивості об'єктивного сві ту, через що є лінгвістичною універсалією.
У мовознавстві існує декілька підходів до вивчення синонімії. Одні дослідники акцентують на тотожності або подібності значень, інші — на їх повній чи частко вій взаємозамінності в тексті, треті — на їх оцінно-стилістичній характеристиці.
За ступенем синонімічності (тотожності, близькості значень і здатності взаємозаміщуватися і нейтралізу ватися в тексті) синоніми поділяються на абсолютні, або повні (мовознавство — лінгвістика, коцюба — ко черга, рос. префикс — приставка, фр. прикметники пиі — аисип «ніякий»), і часткові (вивіз — експорт, друг — товариш, рос. линия — черта, англ. Ьі§ — Іагде, фр. геоие — рагайе, нім. зсНіиег — котріігіегї). Відповідно до виконуваних функцій синоніми поді ляються на ідеографічні, або семантичні (гарний — чудовий — чарівний, рос. прохладньїй — холодний — студеньїй — ледяной,англ. тізіаке — еггог — зіір — Іарзе, фр. реШ — тіпіте), стилістичні (говорити — глаголати — патякати, рос. глаза — очи — бель-ма, нім. ОезісНі — АпіШг, фр. иізаде — тизеаи) і змішані, або семантико-стилістичні (йти — плес тися (розм.) «йти повільно, стомлено»). Ступінь
268
Теорія мови
синонімічності слів тим вищий, чим більше в них спільних позицій, у яких можуть нейтралізуватися їх семантичні відмінності.
Серед слів з протилежним значенням — антоні мів — також можна виділити декілька груп, що різ няться між собою характером протиставлення: 1) анто німи, які виражають контрарну протилежність, тоб то такі, які перебувають в градуальніи опозиції, через що між ними можна вставити слово, яке позначає щось середнє (молодий — старий, високий — низький; між ними можна вставити середнього віку, середньої висоти); 2) антоніми, які виражають доповнювальні, комплементарні відношення. Тут заперечення одного члена дає значення іншого (живий — мертвий, істин ний — хибний); 3) антоніми, які виражають контра дикторну протилежність; один із членів, що вжива ється з заперечним префіксом не-, не має точної се мантичної визначеності (молодий — немолодий); 4) антоніми з векторною протилежністю (входити — виходити, приїжджати — виїжджати, одягатися — роздягатися, вмикати — вимикати). Як правило, в працях, присвячених антонімії, говорять про антоні мічні пари, однак нерідко трапляються антонімічні тріади (минуле — сучасне — майбутнє).
Близьким до антонімії є явище конверсії. Лексичні конверсиви — це пари слів, які виражають зворотні відношення. Відображаючи одну й ту ж дію чи відно шення, конверсиви вживаються в співвідносних конст рукціях відповідно з прямою і зворотною рольовою структурою: те, що в першому слові розглядається з погляду А, у другому — з погляду В, тобто суб'єкт і об'єкт міняються в реченні ролями. Наприклад: Пет ро продає книжки Андрієві — Андрій купує книжки в Петра; Брат старший від сестри — Сестра молодша від брата. Див. ще такі конверсиви, як давати — бра ти, вручати — приймати, передувати — йти за ним, здавати (квартиру) — наймати, попередник — по слідовник тощо.
На відміну від синонімів і антонімів один із кон-версивів уживається в тексті, а інший лише зберігаєть ся в пам'яті. Навмисне зіштовхування обох конверси-вів у тексті використовується у випадку потреби під креслити чи виділити якусь думку: Чесний програш достойніший від нечесного виграшу.
Лексико-семантична система мови
269
Якщо до антонімії близьким явищем є конверсія, то до синонімії — гіпонімія (її ще називають квазісиноні-мією), що охоплює родо-видові відношення в лексико-семантичній системі. Гіпонімія як родо-видове відно шення — це сукупність семантично однорідних оди ниць, які належать до одного класу. Так, наприклад, видові поняття яблуко, груша, апельсин, банан, ківі тощо (гіпоніми) об'єднуються одним родовим поняттям (гіпе-ронімом) фрукти. Гіпонімія характеризується прива-тивною опозицією: видові назви завжди є семантично багатші від родових. Саме тому на відміну від синонімії, яка допускає взаємозаміну, гіпонімія характеризується односторонньою заміною гіпоніма на гіперонім, але не навпаки: У лісі з'явились підберезники —> У лісі з'яви лись гриби; Артистці вручили троянди -> Артистці вручили квіти.
Гіпонімія — це найбільш фундаментальні парадиг матичні смислові відношення, за допомогою яких структурується словниковий склад мови. На основі гі-понімії лексичні одиниці об'єднуються в тематичні й лексико-семантичні групи і поля. Саме тому, що панів ними в лексико-семантичній системі є родо-видові від ношення, превалюючим типом опозицій тут є інклю зивні, тобто відношення слабкого (немаркованого) і сильного (ознакового, маркованого) члена. Це надає лексико-семантичній системі домінантно-підпорядко ваної впорядкованості (послідовне включення слів нижчого рівня абстракції до вищого), що не характер но для граматичних абстракцій.
Розподіл слів за парадигматичними об'єднаннями — яскраве свідчення системної організації лексики. Під твердженням цього є досвід укладання ідеографічних словників, серед яких одним з найдавніших (вийшов у 1852 р.) і найвідоміших є тезаурус Пітера-Марка Роже (Роджета) — «Ко£еІ'з ТЬезаигиз о£ Еп£ІізЬ ДУопІз апй РЬгазез», де вся лексика поділена на 6 класів, 24 під класи, 1000 тем, а в межах кожної теми виділені лек сико-семантичні групи і лексико-семантичні категорії.
Очевидно, до парадигматичних слід віднести і відно шення між значеннями полісемантичного слова, в іншій термінології, внутрішньослівні відношення, хоч у дея ких лінгвістичних працях їх виділяють як окремі від ношення на одному рівні з парадигматичними і синтаг матичними (див.: [Общее язьїкознание: Внутренняя структура язьїка 1972: 417—445]).
270
Теорія мови
Значення полісемантичного слова утворюють певну структуру, елементи якої по-різному залежать один від одного і по-різному пов'язані між собою. Для того щоб визначити семантичну структуру слова, необхідно вияви ти всі значення (лексико-семантичні варіанти) слова; ви значити диференційні ознаки, за якими ці значення про тиставляються; простежити порядок внутрішнього зв'яз ку і підпорядкування лексико-семантичних варіантів та встановити, якими мовними засобами здійснюєть ся внутрішньослівне розмежування семантики слова.
За характером організації (залежності, мотивації) лексико-семантичних варіантів у багатозначному слові виділяють три основні типи (структури) полісемії: ра діальну, ланцюжкову і радіально-ланцюжкову.
При радіальній полісемії всі похідні (непрямі) зна чення походять безпосередньо від одного основного (пря мого). Так, слово стіл має п'ять значень: 1) «різновид меблів»; 2) «їжа, страви; харчі»; 3) «установа або відділ установи, що займається певними канцелярськими справами»; 4) «деталь верстата у вигляді горизонталь ної дошки, що служить для закріплення заготовок під час їх обробки»; 5) «гора, височина з плоскою верши ною та стрімкими схилами». Друге, третє, четверте і п'яте значення є похідними від першого. Схематично семантичну структуру цього слова можна зобразити так:
При ланцюжковій полісемії кожне наступне зна чення є похідним від попереднього. Прикметник дозрі лий, наприклад, має три значення: 1) «який дозрів; доспілий»; 2) «який досягнув повного розвитку»; 3) пе-рен. «який повністю сформувався (про абстрактні по няття — гнів, розум, любов тощо)». Тут друге значен ня мотивоване першим, а третє — другим. Семантична структура цього слова має такий вигляд:
і
Лексико-семантична система мови
271
Радіально-ланцюжкова полісемія поєднує в собі два названих вище типи, тобто паралельну підпоряд кованість і послідовну залежність. Наприклад, у сло ві зерно виділяють п'ять значень: 1) «насіння рос лин» (конопляне зерно, кава в зернах); 2) «дрібний плід хлібних злаків» (торгувати зерном, зібрати хліб до зерна); 3) перен. «зародок, початок чого-не будь» (зерно теорії, зерно поетичного дару); 4) «окре ма дрібна часточка якої-небудь речовини; крупинка, краплинка» (зерно піску, зерно золота); 5) перен. «невеличка часточка, крихітка чого-небудь» (зерно правди, зерно надії). Семантична структура цієї лек семи матиме таку схему:
і з
Змішані радіально-ланцюжкові структури мають надзвичайно широку варіативність. Так, наприклад, семантична структура слова гострий має таку «химер ну» схему:
При глибшому розгляді семантичної структури ба гатозначного слова виявляється, що відношення між прямим і похідним значеннями є різноманітнішими. Навіть у лексемах із двома значеннями виділяють два типи залежності — підпорядковану (одне значення є прямим, а друге похідним від нього) і паралельну, у якій два значення виникають не внаслідок перенесен ня назв, а внаслідок паралельного утворення від однієї твірної основи за допомогою однакового або багато-
272
Теорія мови
значного афікса. Наприклад, слово братство має два значення: 1) «група, товариство людей, об'єднаних спільною діяльністю і метою» і 2) «братське почуття, ставлення; дружба». Тут ідеться не про мотивацію дру гого значення першим, а про паралельний слово твірний процес (брат + суфікс -ство зі значенням збірності і брат + суфікс -ство зі значенням ознаки, якості). Згодом дві лексичні одиниці злилися в одну, тобто стали сприйматися як одне багатозначне слово. Цей процес отримав термінологічне означення — агре гатування (термін Н. 3. Котелової).
У межах радіальної полісемії можна виділити зна чення з однорідною і неоднорідною мотивацією. Так, у слові блиск всі його похідні значення, а саме: 1) «багат ство, розкіш, пишнота»; 2) «яскравий вияв високих якостей, таланту, розуму»; 3) «складова частина назв деяких мінералів» однаково мотивовані твірним значен ням «яскраве сяяння, світіння». У слові ж дорога та кож значення 1) «перебування в русі (йдучи або їдучи)»; 2) «місце для проходу, проїзду»; 3) «правильний напря мок руху» виводяться безпосередньо з прямого номіна тивного «смуга землі, по якій їздять і ходять», але моти вуються різними семами (див.: [Лисиченко 1977: 27]).
Інший важливий аспект, за яким описується структура багатозначного слова — це характеристика значень за їх місцем (важливістю) в семантичній структурі. Семантична структура полісемічного слова має польову будову з чітко вираженим центром і близькою та далекою периферією. Ядро поля містить головне (основне) значення. Воно завжди є прямим і найменшою мірою залежним від контексту. Навколо нього розташовуються частовживані переносні зна чення, а на периферії — рідковживані (застарілі, нові, що не стали ще загальновідомими, і фразеологічно пов'язані) значення. Так, наприклад, ядром семантич ної структури слова золотий є його основне номіна тивне значення «із золота» (золотий зливок, золотий перстень), навколо нього розташовуються такі лекси-ко-семантичні варіанти, як «дуже цінний, вартий пова ги» (золота людина, золоті слова), «дорогий, любий» (Золота дитино!), «майстерний, умілий» (золоті ру ки), «прекрасний, щасливий» (золота пора, золоте ди тинство), «кольору золота» (золоте колосся, золота осінь). На периферії перебувають значення «дохідний» (золота справа), «найвигідніший (спосіб поведінки)»
Лексико-семантична система мови
273
(золота середина), «бездіяльний, гультяйський» (золо та молодь), «п'ятдесятирічний» (про подружнє жит тя) (золоте весілля) та ін.
Отже, кожне значення займає в семантичній струк турі полісемічного слова певне місце залежно від його цінності для того чи іншого синхронного зрізу мови.
Синтагматичні відношення
Семантика слова, його змістовий обсяг визначається можливостями слова поєднуватися з іншими словами, тобто його синтагматичними відношеннями.
Синтагматичні відношення слова — його лінійні, контекстні зв'яз ки, його сполучуваність.
Слово в парадигматиці, тобто в словнику, в системі мови, і слово в синтагматиці — неоднакові речі. У син тагматиці здійснюється комбінаторика значень, і смисл словосполучення чи речення не дорівнює сумі значень слів, на що свого часу вказував Л. В. Щерба. Білорусь кий драматург А. Макайонок дуже влучно ілюструє це положення в п'єсі «Затюканий апостол» на прикладі семантичних змін слів під впливом сполучуваності з часткою амаль «майже»: «Слова амаль — амаль слова. Яно нічога не азначае. Само ніякай сільї не має. І у той жа час яно можа начьіста знішчьщь самае сільнае, самае емкае слова, калі іх паставіць радам. Ну вось: жьівьі і амаль жьівьі... Разумньї і амаль разумньї... Ці: амаль свабода. Што гзта? Амаль свабода? Га? Зніжає да свайго взроуню, да «нішто». Вьіходіць, аднаразова яно і вялікае слова. Емкае слова»1.
Пор. ще: У кишені він знайшов лише копієчку і Будівництво двоповерхової дачі обійшлось йому в копі єчку. Зрозуміло, що в другому реченні слово копієчка не має абсолютно нічого спільного з його словниковим значенням.
Як уже зазначалося, синтагматика слова — це його сполучуваність. Кожне слово поєднується не з будь-якими, а тільки з певними словами. Є слова з одинич-
1 «Слово майже — майже слово. Воно нічого не означає. Само ніякої сили не має. І в той же час воно може начисто знищити найсильніше, найбільше слово, коли їх поставити поряд. Ну от: жи вий і майже живий... Розумний і майже розумний. Чи: майже сво бода. Що це? Майже свобода? Га? Принижує до свого рівня, до «ні що». Виходить, водночас воно й велике слово. Містке слово».
274
Теорія мови
ною сполучуваністю, як, наприклад, укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), скалити (зуби), вудити (рибу), проливний (дощ), рос. закадьічньїй (друг), уборис тий (почерк), подножньїй (корм), трескучий (мороз), грецкий (орех), беспробудньш (сон), окладистая (боро да), испустить (дух), скоропостижно (скончаться). Є також двовалентні, тривалентні, але є й слова з надзви чайно широкою (необмеженою) сполучуваністю, як, на приклад, гарний чи поганий (буквально все може бути гарним або поганим).
Лексична синтагматика (сполучуваність) специфіч на у кожній мові. Українці і чехи, скажімо, з мови на іншу мову текст перекладають (перекладати текст, ргеШайаї); росіяни, болгари і серби переводять (перево дить текст, превеждам, преводити); поляки тлумачать (іїитасгус), німці пересаджують (йЬегзеігеп), англійці передають, транслюють (іо ігапзіаіе).
Пор. ще: англ. Ьгоюп (еуез, Ьооіз, Наіг, Ногзе) й укр. коричневі черевики, але карі очі, каштанове волос ся, карий, гнідий, каро-гнідий кінь; укр. високий (буди нок, гора, хлопець, дівчина) й англ. Ні§Н ЬиіШіпд, Ні§Н тоипіаіп, але іаїї Ьоу, іаіі £ігІ; англ. іо юазН (іНе /асе, іКе Ііпеп), укр. умивати обличчя, але прати білизну; укр. насипати борщу, рос. налить борща.
Сполучуваність слова можна інтерпретувати як його контекст. Уважають, що словосполучення — це мінімальний контекст слова. Взагалі розрізняють контекст лексичний, де значення слова визначаєть ся іншими словами (пізній вечір, літературний вечір), і синтаксичний, де значення слова визначається гра матичною формою слова-поширювача (судити кого «розглядати в судовому засіданні», судити про кого «висловлювати судження», важити що «визначати вагу», важити (без додатка) «мати значення», диви тися на кого «сприймати очима, спостерігати», диви тися за ким «піклуватися», рос. вертеть сигарету «скручувати, робити цигарку», вертеть сигаретой «вертіти цигаркою», стоит чего «заслуговує», сто-ит что «має ціну, коштує»).
Розрізняють також системний і несистемний кон тексти. Системний — це такий контекст, коли сполу чуваність зумовлена індивідуальним значенням слова: наприклад, російські фрази оранжевая краска, зашто пать чулки, писать стихи ямбом є нормальним (сис темним) контекстом відповідно для слів краска, за-
Лексико-семантична система мови
275
штопать, писать (стихи), бо фарба насправді може бути оранжевою, панчохи за потреби штопають, а серед віршових розмірів є ямб.
Несистемним є такий контекст, коли сполучува ність слова не випливає з його семантики. Ілюстрацією несистемного контексту може служити такий уривок з пісні «Оранжевьіе мамьі оранжевим ребятам оранже-вьіе песни оранжево поют»; рядок з вірша В. Маяков-ського «Заштопайте мне душу»; вислів Р. Рождествен-ського про те, що В. Маяковський «писал лесенкой, а я буду писать лифтами». Несистемним контекстом для слова заграничное є фраза купила что-то очень загра-ничное (заграничное — відносний прикметник, а від носні прикметники не мають ступенів порівняння), а для слова жениться поєднання з прислівником скоро-постижно. Подібні фрази називають невідміченими. Як приклад невідміченої фрази наводять штучно скон струйоване Н. Хомським ТНе соїогіезз §гееп ійеаз зіеер /игіоизіу «Безбарвні зелені ідеї шалено сплять». Однак будь-яка невідмічена фраза може стати відміченою. У мовознавстві зроблені спроби «розшифрувати» і тіль ки що наведену фразу Н. Хомського. Уявіть собі, що декілька дівчат, яких звали Ідеями (ім'я Ідея було досить поширене у 20—30-ті роки), після виснажли вої туристичної екскурсії бліді (безбарвні), аж позе ленілі покотом сплять в курені і хропуть (шалено сплять). Ще років 20—ЗО тому такі сполучення слів, як порошкове молоко, скляна сковорода, кольорова му зика, анатомія кохання тощо були невідміченими, нині — широковживані.
Крім словесного, існує ще ситуативний (побуто вий) контекст (час, місце спілкування, учасники ко мунікативного акту тощо). Класичною ілюстрацією си туативного контексту може служити сконструйований Л. А. Булаховським діалог: «Вона червона?» — «Ні, чорна». — «А чому вона жовта?» — «Тому що зелена». Його смисл стане зрозумілим, якщо вказати, що роз мова відбувається біля куща смородини.
Епідигматичні відношення
Парадигматичні та синтагматичні відношення про низують усі рівні мови і є універсальними, тобто влас тивими всім мовам світу. Дехто вважає, що на відмі ну від усіх інших рівнів мови, яким притаманні тіль-
276
Теорія мови
ки ці два аспекти, лексична система має ще третій вимір — епідигматику, без урахування якого немож ливо ґрунтовно і вичерпно охарактеризувати семан тику слова. Оскільки слово має форму і зміст, то й асоціативні його зв'язки є двосторонніми: з одного бо ку, існують асоціативні зв'язки з формально близьки ми словами, з іншого — з близькими значеннями.
Епідигматичні відношення — асоціативно-дериваційні зв'язки між словами за формою і за змістом.
Асоціативно-дериваційні зв'язки за формою мож на проілюструвати таким прикладом: слово земля у значенні «ґрунт» асоціюється з такими словоформа ми, як земелька, земляний, землистий, земельний, зем лекоп, землероб, землевласник, землеволодіння, земле мір тощо, тоді як земля у значенні «суша» асоціюєть ся з такими формами, як земний, наземний, підземний, земноводний, а земля у значенні «планета» — з фор мами земляни, навколоземний, приземлитися, призем лення тощо.
Асоціативно-дериваційні зв'язки за змістом мають місце тоді, коли переносне значення слова семантично не мотивується прямим. Так, слово чорнити має зна чення «ганьбити, знеславлювати кого-, що-небудь», яке пов'язане з його основним значенням «робити що-небудь чорним» чисто асоціативно. Асоціативно-дери ваційні відношення особливо помітні тоді, коли пере носне значення «вступає в конфлікт» з прямим. Так, скажімо, слово ремісник має основне значення «осо ба, яка володіє певним ремеслом і виготовляє на про даж та на замовлення певні вироби» і переносне «той, хто працює шаблонно, без творчої ініціативи, натх нення». Основне і переносне значення тут не мають спільних сем. Переносне значення в цьому разі має суто асоціативну природу (між цими двома значення ми існують стійкі асоціації), бо ремісник не обов'яз ково позбавлений ініціативи і не завжди працює шаб лонно, без натхнення, що засвідчує хоча б така фраза, як високе ремесло.
Непоодинокі випадки, коли подібні асоціації мо жуть охопити цілі лексико-семантичні поля. Так, наприклад, уся лексика на означення температури виключно на асоціативній основі стала обслуговувати лексико-семантичне поле почуттів {гаряче серце, холод ні стосунки, полум'я кохання, жар серця, душа палає;
Лексико-семантична система мови
277
серце гаряче, мов жар; гарячий поцілунок, холодний прийом тощо). Завдяки стійким асоціаціям розвива ються регулярні типи змін лексичного значення слів у багатьох мовах, як то маємо у випадку метоніміч них перенесень значень: вмістилище і те, що в ньому наявне (випив одну чашку), матеріал і виріб з нього (ходить у шовку), населений пункт і його населення (все село вийшло на зустріч), дія і її результат (зу пинка трамвая), форма і зміст (цікава книжка), ціле і частина (стадо зі ста голів), автор і його твори (чи тати Шевченка) та ін.
Про те, що асоціативно-дериваційні зв'язки віді грають у мові суттєву роль, свідчать випадки хибної етимології та оказіонального переосмислення і «пере інакшування» слів. Наприклад: укр. кочка зору, при-хватизація, домокради; рос. видно птицу по помету, сослить, головокрушение, гувернянька, метеролухи, кле-ветон, верояции, спинжак, гульвар, купиратив, копитал, опупеть, дерьмократия тощо.
Асоціативні процеси смислового зближення можуть закріпитися в мові. Так, слово смиренний, яке колись писалось як смиренний, етимологічно пов'язане зі сло вом сьм*ьрити «зменшити, стримати, вгамувати, приду шити», за народною етимологією зблизилося з мир, що і закріплено в його написанні. Рос. свидетель похо дить від відати «відати, знати»; сучасне написання в корені и з'явилося під впливом зближення зі сло вом видеть (пор. польськ. зшіайек, чеське 8Vес^ек, сло-вацьк. зиесіок, сербохорв. св]едок). Асоціативне збли ження слів може призвести до помітних зрушень у семантиці одного з них. Як засвідчує етимологія слова одержимий, воно спочатку мало значення «біснуватий; хворий, у якого вселився злий дух». Під впливом дієслів держати, одержати воно стало вживатися в значенні «який перебуває в полоні якого-небудь почуття, ідеї, пристрасті; який до са мозабуття чимось захоплений, закоханий у якусь справу».
Дослідження асоціативних зв'язків і відношень між словами важливі для характеристики розвитку лексики. Так, при творенні нових слів у сучасних слов'янських мовах із різних способів вибирається той, який забезпечує або найвищу мотивованість но вого слова, або повну немотивованість, щоб не було асоціацій, які призводять до спотворення змісту. Са-
278
Теорія мови
ме цим вимогам відповідають складні найменування (генна інженерія, рідкий кристал, маятникова мігра ція, трудовий семестр, масова культура) і запозичен ня (пейджер, комп'ютер, брокер, ваучер, інвестор, плеєр, шоумен, хіт, електорат, рейтинг, імпічмент, консен сус, спікер, саміт та ін.).
Отже, лексико-семантична система специфічна по рівняно з фонологічною і граматичною, що пояснюєть ся її безпосереднім зв'язком з об'єктивною дійсністю. Вона відкрита (весь час поповнюється новими елемен тами) і найбільш динамічна. На противагу фонологіч ній системі, яку нерідко називають диференціиним рівнем мови, лексико-семантична система є синтезом основних смислових елементів та їх зв'язків і може бу ти названою синтезувальним, інтегральним рівнем.
Запитання. Завдання
1. У чому специфіка системності лексики?
2. Як виявляються системні відношення лексичного рівня в пара-дигматиці?
3. У яких співвідношеннях перебувають парадигматичний і синтаг матичний аспекти лексико-семантичної системи?
4. Чи є вагомі підстави окремо виділяти епідигматичний аспекту лексико-семантичній системі?
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 98—151.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 176—215.
Общее язьїкознание: Внугренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972. — С. 394—455.
Додаткова
Плотников Б. А. Основьі семасиологии. — Минск, 1984.
Васильєв Л. М. Современная лингвистическая семантика. — М., 1990.
Уфимцева А. А. Лексическое значение. — М., 1986.
Никитин М. В. Основьі лингвистической теории значення. — М., 1988.
Апресян Ю. Д. Лексическая семантика: Синонимические средства язьїка. — М., 1974.
Попова 3. Д., Стернин И. А. Лексическая система язьїка. — Воронеж, 1984.
Русанівський В. М. Структура лексичної і граматичної семантики. — К., 1988.
Проміжні рівні мови
279
Денисова С. П. Типологія категорій лексичної семантики. — К., 1996.
Тараненко А. А. Язьїковая семантика в ее динамических аспектах (ос-новньїе семантические процессьі). — К., 1989.
Шмелев Д. Н. Проблемьі семантического анализа лексики. — М., 1973.
Кубрякова Е. С. Актуальньїе проблеми современной семантики. — М., 1984.
Вежбицкая А. Язьїк. Культура. Познание. — М., 1996.
Гак В. Г. Сопоставительная лексикология. — М., 1977.
Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику. — М., 1978.
3.8. Проміжні рівні мови
Основні рівні мови — фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний — не існують ізо льовано один від одного. Вони взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні — морфоно логічний, словотвірний і фразеологічний.
Морфонологічний проміжний рівень мови
Морфонологічний рівень — проміжний між фоно логічним і морфологічним. Особливістю проміжних рівнів є те, що мовна одиниця одного рівня функціонує в іншому рівні. У цьому разі фонологічна одиниця (фо нема) виконує допоміжну морфологічну функцію у складі морфеми, тобто йдеться про морфологічне вико ристання фонологічних засобів мови.
Проблема використання фонем як допоміжного морфологічного засобу стала предметом дослідження особливої лінгвістичної науки — морфонології.
Морфонологія (із морфофонологія) — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологіч них відмінностей із морфологічною метою.
Якщо фонологія вивчає фонеми в системі мови та їх функції, а морфологія — морфеми і словоформи, то морфонологія вивчає фонеми в їх співвідношенні з мор фемами і словоформами, встановлює основні варіанти морфем і правила їх перетворення на інші варіанти.
У сучасному мовознавстві термін морфонологія вживається у двох значеннях — вузькому і широкому. Морфонологія у вузькому значенні вивчає варіювання фонем у морфах однієї морфеми, тобто чергування фо нем: друг — дружній, страх — страшити, сотня — сто, день — дня, веселий — весілля, черниця — чорний тощо.
280
Теорія мови
Морфонологія у широкому значенні досліджує фо нологічний склад морфем і способи їх розрізнення; видозміни морфем при їх сполучуваності в процесах формотворення і словотворення, тобто стикові зміни морфем.
Вивчення морфонології у широкому значенні за початкував М. С. Трубецькой. Він вважав, що морфо нологія — це: 1) вчення про фонологічну структуру морфем; 2) учення про комбінаторні звукові зміни, які відбуваються в морфемах при їх поєднанні; 3) вчен ня про ряди чергувань, які виконують морфологічну функцію. Відповідно до широкого розуміння морфо нології, як морфонологічну характеристику слова роз глядають ті його формально-структурні особливості, які є наслідком поєднання морфем у слові і виявля ються в чергуванні фонем, що входять до складу мор феми.
Фонеми, які чергуються в морфах однієї морфеми, називаються морфонемами. Термін морфонема за пропонував у 1927 р. польський мовознавець Г. Ула-шин і визначив її як фонему в семасіолого-морфологіч-ній функції. Майже одночасно з Улашином цей тер мін став уживати Трубецькой, але в нього він укладав дещо інший зміст — «складний образ двох чи декіль кох фонем, здатних взаємозамінюватися в межах одні єї і тієї самої морфеми залежно від умов морфологіч ної структури» або як «складне уявлення про всі чле ни (два чи більше) чергування». Як приклади можна навести такі морфонеми: е/і (веселий — весілля), е/0 (палець — пальця), е/о (женити — жонатий, шести — шостий), о/и (кров — кривавий), к/ч/ц (мука — муч ний — муці), д/дж (радити — раджу), з/ж (возити — вожу), х/ш (рухати — рушу). У кореневих морфемах наведених споріднених слів при спільному корені є різ ні фонеми. З погляду фонології, фонеми служать для розрізнення значень, а в цьому разі це правило не спра цьовує (пор. кум — чум, кола — чола, ком — чом, з одно го боку, і рука — рученька, мокнути — мочити — з іншого).
Отже, поняття «морфонема» є абстракцією. Як фо нема є абстрактною одиницею і реально представлена в мовленні алофонами, так і морфонема є абстрактною одиницею, яка конкретно реалізується у вигляді фо нем, що взаємно заміщуються в морфемах при слово зміні та словотворенні. Різниця тільки в тому, що фо-
Проміжні рівні мови
281
нема є узагальненням найменшої сегментної одиниці мови, а морфонема не є особливою сегментною одини цею, а тією самою фонемою, тільки розглянутою під іншим кутом зору. Очевидно, це стало причиною того, що деякі мовознавці заперечують існування такої оди ниці загалом. Так, скажімо, О. О. Реформатський ува жав поняття морфонеми фікцією. На його погляд, те, що називають морфонемою, власне є фонемою, розгля нутою у складі морфеми.
Фонологія і морфонологія вивчають одну й ту саму сегментну одиницю. Як стверджує С. В. Семчинський, вони мають один об'єкт дослідження, але різний пред мет вивчення [Семчинський 1996: 188]. Предметом сучасної морфонології є вивчення функцій фонем у морфемах, дослідження спеціалізації фонологічних чергувань у різних ділянках граматики (у словозміні іменних частин мови чи дієслова, у словотворенні то що); встановлення того, які групи фонем залучаються до чергування, в якій позиції слова (на початку, в се редині чи в кінці) відбуваються чергування, якими вони є — історичними чи живими, продуктивними чи непродуктивними.
Предмет вивчення морфонології є дуже перспектив ним, оскільки привертає увагу до нових проблем, перед усім до проблеми фонетичного чергування як додат кового способу вираження певного граматичного зна чення. Функція морфонологічних явищ полягає в посиленні диференціації форм на морфологічному рів ні. Наприклад: вузький — вужчий, низький — нижчий; показати — покажчик, пекти — піч; лука — на луці, берег — на березі, луг — луже, день — дня, вогонь — вогню; рухати — рушу, крутити — кручу, возити — вожу. Тут чергування фонем є допоміжним засобом ви раження таких граматичних значень, як ступінь по рівняння, частиномовне категоріальне значення (дія — предметність), відмінкові значення та значення особи. Наведені чергування не зумовлені фонетичним оточен ням (хоча колись вони були фонетично зумовленими: виникли ще в доісторичний період як наслідок І та II палаталізацій і переходу передньоязикових приголос них у шиплячі перед [і]). Зумовлені фонологічним ото ченням чергування не належать до морфонології.
У сучасних мовах морфонологічні явища виявля ються при зіставленні форм одного парадигматичного або словотвірного ряду: укр. сіль, солі, солі, сіль, сіллю,
282
Теорія мови
солі; водити, воджу, водиш; рос. хочу, хочешь, хочеш, хо-тим, хотите, хотят; нім. Байт — Байте, Напй — Напйе, Біаіі — Віаііег, Вогі — В'дгіег, Сиі — Сйіег, іга£еп — Іга£І, пеНтеп — пітті — пакт — £епоттеп, Ьаскеп — Ьаскі — Ьиск — §еЬаскеп; укр. село — сільський, весе лий — весілля, страх — страшний — страшити, сон — сонний — снитися, жати — женці — жнець.
Однак не всі типи чергувань, які виконують мор фологічну функцію, відносять до морфонології. Так, зокрема, не існує єдиного погляду щодо тих чергувань, які представляють внутрішню флексію, як, наприклад, англ. ґооі «нога» — іееі «ноги», іооік «зуб» — іееік «зуби», нім. Уо£еІ «птах» — Уд§еІ «птахи», Вгийег «брат» — Вгийег «брати», Тоскіег «дочка» — Тдскіег «дочки». Одні вважають, що морфонологія вивчає всі типи чергувань із морфологічним навантаженням (ті, що служать єдиним засобом граматичного розрізнення форм, і ті, які функціонують разом з іншими грама тичними засобами — суфіксами, закінченнями тощо), інші — лише ті, які є допоміжним засобом. Оскільки в останньому випадку чергування є основним і єдиним способом вираження граматичного значення числа, то, на думку прибічників другої точки зору, їх не можна віднести до морфонологічних явищ. Дискусійним за лишається і питання про належність до морфонологіч них засобів наголосу (у мовах із нефіксованим і рухо мим наголосом нерідко зміна граматичної форми слова за допомогою афікса чи флексії супроводжується змі ною наголосу): укр. земля— землі, молодий— молодь; рос. село — сельський, профессор — профессора тощо.
Морфонологічні явища характерні не для всіх ти пів мов. Вони властиві тільки тим мовам, у яких мор феми мають варіанти і де це варіювання пов'язане з суто фонетичними причинами. Так, морфонологія не характерна для аглютинативних мов, у яких морфеми є незмінними, стабільними, і на їх стику не відбувають ся фонетичні зміни. Морфонологія найбільш характер на для фузійних мов, у яких морфемні шви чітко не виявляються.
Хоча термін морфонологія, на відміну від терміна морфонема, загальноприйнятий, деякі мовознавці не визнають проміжного статусу морфонології. Є. Кури-лович, наприклад, уважає, що майже всі проблеми мор фонології належать до компетенції фонології, лише окремі — до морфології. На думку французького мо-
Проміжні рівні мови
283
вознавця А. Мартіне, всі морфонологічні проблеми по винні розглядатися в морфології.
Незважаючи на заперечення деякими лінгвістами існування морфонології, вона зміцнює свої позиції.
Словотвірний проміжний рівень мови
Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним основними рівнями. Суть між-рівневих зв'язків тут полягає в тому, що основна оди ниця морфологічного рівня — морфема — використо вується для творення одиниць лексико-семантичного рівня — слів (лексем). Однак не можна не помітити зв'язку між словотвором і синтаксисом. Цей зв'язок виявляється в тому, що утворення складних слів, як правило, зводиться до згортання словосполучення в єдине слово (косий кут —> косокутник «предмет, що має косі кути», другий курс -» другокурсник «студент, який навчається на другому курсі», плаває морем —> мореплавець «той, хто плаває морем»; див. ще: нафто база, листоноша, п'ятиповерховий), і в тому, що май же весь словотвір пов'язаний за своєю мотивацією з реченням (Він учиться в школі —> школяр, Він носить листи —> листоноша, Він шиє взуття —> швець). Дех то навіть схильний уважати, що весь словотвір є час тиною вчення про структуру речення.
Останнім часом нерідко стверджують, що слово твір — окремий самостійний рівень мови. Однак із цим важко погодитися. Словотвір не може бути окремим рівнем, бо він не має власної (специфічної) одиниці. «Оз накою того, що якась одиниця лежить в основі самостій ного рівня, може бути тільки можливість вичерпного поділу тексту на ці — і тільки ці — дискретні одиниці. Можна представити будь-який текст (при цьому весь, повністю) у вигляді ланцюжків фонем, можна записати його в термінах морфеми або як послідовність певних структур речення. В іншій формі, очевидно, запис тексту (крім звичайного запису в словах) і неможливий. В уся кому разі, неможливо представити текст через символи і правила утворення одних похідних, бо вони — це тільки обмежена частина тексту» [Общее язьїкознание 1972: 349]. Функції слово-твірних елементів інші: во ни використовуються для творення лексичних знаків, тобто для номінації. Отже, словотвір — це не якийсь
284
Теорія мови
особливий рівень мови, а сфера особливих відношень між морфемами і лексемами.
Термін словотвір вживається у двох значеннях:
1) утворення слів, що називаються похідними і склад ними, на базі однокореневих слів, якими вони мотиво вані, тобто виводяться з них за значенням і за формою, за наявними в мові моделями (зразками) за допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з одні єї частини мови в іншу) та інших формальних засобів;
2) розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.
Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати як частину ономасіології.
Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.
Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи виникнен ня похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну сло вотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.
Синхронічний словотвір — словотвір, який вивчає систему слово твірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, що визначається її синхронними мотиваційними від ношеннями з іншими словами.
Синхронічний словотвір — це легко розпізнавані зв'язки між спорідненими словами з погляду сучасної мотивації і відповідно до словотвірної структури слова. Так, скажімо, слово любов нині сприймається як утво рене від дієслова любити, хоча генетично воно утворене від давнього прикметника любі> «любий». Російське сло во цветник на сучасному етапі мотивується словом цве-тьі — «місце, де ростуть квіти», хоча насправді воно утворене від слова цветной «покритий квітами» (твірна основа цветн- і суфікс -ик). У цьому слові нині виділя ють твірну основу цвет- і суфікс -ник. За цим зразком тепер утворені такі слова, як коровник, телятник, собач ник, шкодник, рассадник, виноградник, ценник, кочевник, градусник, мостовник. Отже, на певному етапі розвитку мови для виникнення нових слів за моделлю колись утворених слів суттєвою є не діахронічна (етимологіч на), а синхронна словотвірна структура.
Між синхронічним і діахронічним словотвором не завжди легко провести межу. Саме тому деякі сучасні мовознавці, наприклад, О. М. Трубачов, загалом запере чують синхронічний словотвір. Не дивно, що аж до середини XX ст. практикувався тільки діахронічний підхід до словотвору.
Проміжні рівні мови
285
Словотвірна система є дуже складною. Ця складність зумовлена найрізноманітнішими зв'язками з іншими рівнями мови (не тільки з морфологічним і лексико-се-мантичним, а й із фонологічним та синтаксичним, а також морфонологічним і фразеологічним проміжни ми рівнями); з явищами синкретизму словотворення і словозміни (пор. форми типу писати — переписати, горох — горошина, які можна трактувати як різні сло ва і як форми одного слова), важкістю розмежування синхронічного й діахронічного планів і великою кіль кістю одиниць, категорій та теоретичних понять.
До основних теоретичних понять словотвору нале жать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.
Словотвірна мотивація — семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантич ні й формальні відношення між похідним і твірним словом.
Мотивація встановлюється між двома однокорене-вими словами, одне з яких із формального і семантич ного погляду є первинним, мотивуючим, а інше — вто ринним, мотивованим. Мотивоване слово складніше за структурою (має більше морфем), ніж мотивуюче. Во но є двочленним: складається з мотивуючої (твірної) основи і форманта (чит-ач, спів-ець, учитель-ство, не антагоністичний, не-усвідомлений, солонкува-тість). Слова, мотивовані двома чи більше мотивуючими сло вами, мають складнішу мотивуючу основу (сонц-е-люб-ив/ий/), авт-о-відповід-ач, природ-о-знав-ств/о/). У на ведених прикладах мотивуючими є відповідно слова сонце і любити, авто і відповідати, природа і знати, а формантами інтерфікси -є-, -о- і суфікси -ив-, -ач-, -ств-. Отже, мотивоване слово формально і семантично склад ніше. Щоправда, трапляються випадки, коли усклад нення в семантичному плані супроводжуються спро щенням формального плану (інтимний — інтим, біга ти — біг).
З мотивацією пов'язане поняття словотвірної похід-ності.
Словотвірна похідність — семантична вивідність властивостей по хідного з властивостей вихідних одиниць.
Похідне слово розглядається як структура, внут рішня форма якої відповідає вираженому нею змісту і будується як бінарне утворення з вихідної (мотивую чої) і формантної частини:
286
Теорія мови
Він учиться в школі —> школяр (учень) Він учить в школі —> учитель Він грає за команду —> гравець Він грає в карти —> грач
Із визначенням закономірностей творення похід них слів пов'язане словотвірне правило.
Словотвірне правило — правило, яке описує особливості моделю вання похідних слів у процесі деривації, діапазон їх дії, характери зує дериваційний процес з погляду його регулярності/нерегуляр ності, продуктивності/непродуктивності, вказує на твірну основу, використаний формальний засіб, сполучувальні можливості мор фем та їх морфонологічні зміни.
Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях послідовної мотивованості, створюють словотвірний ланцюжок. Наприклад: укр. учитися — учень — уче ниця; дати — подати — податок — податковий — оподатковувати — оподатковуваний — оподатковува ність — неоподатковуваність; персона — персонал — персональний — персональність; рос. клей — клеить — склеить — склеивать — склеивальщик — склеивальщи-ца. Перше (вихідне) слово немотивоване. Кожне наступ не слово відрізняється від попереднього тільки одним формантом. Одне й те саме слово може виступати стосов но одного спорідненого слова як мотивоване, а стосовно іншого — як мотивуюче. Так, зокрема, учень мотивоване словом учити, а щодо слова учениця воно є мотивуючим.
Словотвірні ланцюжки утворюють словотвірне гніздо.
Словотвірне гніздо — сукупність словотвірних ланцюжків з одним і тим самим вихідним словом; сукупність слів із одним і тим самим коренем, упорядкованих відповідно до відношення словотвірної мотивації.
Слова, об'єднані у словотвірне гніздо, мають змісто ву і матеріальну спільність. Наприклад: сіль, соляний, солонка, солонина, солонинний, солевий, солити, соління, посолити, засолити, засолювати, засолка, пересолити, недосолити, підсолити, підсолювати, насолити, соло ний, солоність, солонуватий, солонуватість, солевар, со леваріння, солеварний, солекоп, соледобувач, солепроми сел, солепромисловий, солепромисловість тощо. Слово твірне гніздо має строго визначену систему, кожне слово в ньому займає певне закріплене місце. Фрагмент сло вотвірного гнізда слова білий подано на с. 287.
Словотвірне (дериваційне) значення — нове значення, яке вини кає в похідному слові внаслідок поєднання мотивуючої основи з формантом; результат дії форманта на твірну основу і її лексичне та граматичне значення.
Проміжні рівні мови
287
Білий
' біліти ■
, білити
^
побіліти білітися-вибілиті
побілити
\^ набілити \ білення
4 білизна чбіленький . білесенький .білість , біляк
білянка — біляночка ' білок — білковий
забілітися
вибілитися — вибілюватися
вибілений
побілка
побілений
Словотвірне значення являє собою формально вира жений тип значення, спільний для цілої серії мотиво ваних слів із одним і тим самим формантом, яким відрізняються ці слова від слів, що їх мотивують.
Отже, в мові є три типи значення: лексичне, грама тичне і дериваційне. Вони різняться між собою ступе нем абстракції. Від лексичних (індивідуальних) значень дериваційні значення відрізняються своєю узагальненіс тю (це сукупність формально виражених значень). Від граматичних значень, які є обов'язковими, дериваційні значення відрізняються своєю необов'язковістю, оскіль ки їх вживання зумовлюється позамовними чинниками.
Словотвірні значення поділяють на транспозицій ні (значення іншої частини мови): предметності (співа ти — спів); процесуальної (молодий — молодіти, вдо ва — вдовіти); ознаковості (гай — гайовий, сьогодні — сьогоднішній); різні конкретніші модифікаційні зна чення — зменшувальні (мати — матуся, голова — го ловонька, хата — хатиночка, малий — малесенький), збільшувальні (рука — ручище, дід — дідуган, ніс — носюра, довгий — довжелезний), посилювальні (крича ти — розкричатися) та ін. Осібну групу становлять класифікаційні значення, як, скажімо, значення носія ознаки (юний — юнак, дурний — дурень, веселий — весе лун), виконавця дії (читати — читач, копати — копач, рахувати — рахівник, водити — водій), вмістилища чо го-небудь (корова — корівник, дрова — дровітня) тощо.
З поширенням ономасіологічного підходу до явищ словотвору словотвірні значення стали розглядати як складно структуровані значення, що виражають особ-
288
Теорія мови
ливий тип відношення між ономасіологічним базисом певного слова і його ономасіологічною ознакою. Так, у похідному слові вихователь базис -тель формує зна чення «той, хто», а ознака приписується базису преди катом виховувати.
Уперше словотвірне значення виділив Г. О. Винокур.
Словотвірний тип — схема побудови слів певної частини мови, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форман та, словотвірного значення.
Така структурна схема є спільною для всіх утворень одного типу. Наприклад: стрибати — стрибнути, свис тіти — свиснути, кричати — крикнути, стукати — стукнути та ін., де дієслова зі значенням одноразової дії утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою суфікса -ну-. Отже, словотвірний тип — це двостороння одиниця узагальненого характеру, яка в плані змісту має спільне словотвірне значення, єдине для слів певно го типу, а в плані вираження — однакову (спільну) структуру. Словотвірний тип нерідко називають ще сло вотвірною моделлю, словотвірним зразком.
Серед словотвірних моделей розрізняють лінійні і нелінійні. До лінійних належать афіксальні моделі і моделі складних слів, які виражаються формулою А = В + С + Б (довідник = довід(атися) + ник, лісостеп = ліс + о + степ, англ. розісагд, «поштова листівка» = розі + сагй, зипзНіпе «сонячне сяйво» = зип + зНіпе). До нелінійних, які умовно позначають формулою А -» В, належать конверсія (поранений (солдат) —> поране ний, черговий (учень) —> черговий, англ. а июгй «слово» —> іо юогд, «висловлюватися», а йгеат «сон» -> іо йгеат «снитися», а Напй «рука» —> іо Напй «вручати», іо гип «бігти» —> а гип «біг», /гее «вільний» —> іо /гее «звіль нюватися», йоюп «внизу» —> іо йоюп «скидати»), усі-чення (автомобіль —> авто, метрополітен —> метро, кі лограм -> кіло, англ. іеіеиізіоп «телебачення» —> іеііу, тісгорНопе «мікрофон» —> тіке,фр. иеіосіресіе «велоси пед» —> Vе^о) і зворотне словотворення (доярка —> дояр, зонтик —> зонт).
Найкрупнішою класифікаційною одиницею слово твору є спосіб словотвору. Розрізняють суфіксальний (викладач), префіксальний (переписати), постфік-сальний (битися), префіксально-суфіксальний (за-пліч-н/ий), префіксально-постфіксальний (роз-бігти-ся), суфіксально-постфіксальний (горди-ти-ся), пре-
Проміжні рівні мови
289
фіксально-суфіксально-постфіксальний (пере-шіпт-ува-ти-ся), чисте складення (дехто, плащ-палатка, ва-гон-ресторан, англ. зпоютап «снігова баба», §оШ/ізН «золота рибка»), складення з суфіксацією (земл-е-тор-гов-ець, радіо-прийм-ач), зрощення (вічнозелений, англ. Ло-іі-уоигзеїі «саморобний», «іграшка типу конструк тора», тоіНег-іп-Іою «свекруха, теща», Ьгеай-апй-ЬиШг «сніданок», йо-соте-ріеазе-іотоггою (ехргеззіоп) «з ви разом на обличчі, ніби хоче сказати: «Приходь завтра»), абревіацію (ВАК, НАТО, профком), компресію складних слів із відсіченням одного компонента (англ. а Іосаі ігаіп — а Іосаі «приміський поїзд», а тизісаі сопгейу — а тизісаі «музична комедія»), редуплікацію (англ. зріі-зроі «добре», по-по «те, що заборонено», тап-тап «негр» і «турбувати», гитріу-іитріу «секс»).
Словотвір як окрема лінгвістична дисципліна ви окремився наприкінці 60-х років XX ст. Становлен ня словотвору пройшло декілька етапів, пов'язаних із різними концепціями. Спочатку практикувався морфологічний підхід: словотвір розглядали через призму морфології як комбінаторику морфем. Його заступив структурно-семантичний підхід, у якому акцент було зроблено на словотвірній похідності і привернено увагу до співвідношення структури і се мантики похідного слова та до співвідношення мор фемного і словотвірного аналізу. З'являються понят тя мотивованості похідного слова і словотвірного зна чення.
На сучасному етапі паралельно існують три напря ми в дослідженні словотвору:
1) синтаксичний (трансформаційний, породжу валь ний), пов'язаний із дослідженнями Н. Хомського. Се мантику і структуру дериватів розглядають як резуль тат породження різних синтаксичних конструкцій, а поняття словотвірного правила пов'язують із відтво ренням ланцюжка переходів, що лежать в основі пере творення вихідних синтаксичних конструкцій у відпо відний дериват (Він грає на трубі — він трубач; Він від'їхав — його від'їзд);
2) ономасіологічний, започаткований дослідженнями чеського мовознавця М. Докуліла. Словотвір розгляда ють з погляду теорії номінації і для його інтерпретації використовують такі поняття, як ономасіологічний ба зис, ономасіологічна ознака, зв'язка та ономасіологіч-на категорія;
290
Теорія мови
3) функціонально-семантичний, який синтезує до сягнення трансформаційного й ономасіологічного під ходів і на передній план ставить проблеми, пов'язані з семантикою, функціонуванням і творенням похідних слів у живому мовленні.
Фразеологічний проміжний рівень мови
У кожній мові є вільні словосполучення (які вільно творяться з окремих слів) і стійкі (які в мовленні не створюються, а лише відтворюються і за змістом та синтаксичною функцією рівнозначні слову). Якщо зміст вільних словосполучень головним чином утворе ний самостійними значеннями слів, з яких вони скла даються, то зміст фразеологізмів має щось інше порів няно зі значенням їх складників (пор. зелена діброва і зелена вулиця «сприятливі умови для просування по роботі, службі», «умови для безперешкодного розвит ку, поширення, використання чого-небудь»).
Фразеологія (від грец. рпгазіз «вираз, зворот» і Іо£оз «слово, вчен ня») — 1) сукупність фразеологізмів певної мови; 2) розділ мово знавства, який вивчає фразеологічний склад мови.
Перше значення слова фразеологія використовують у широкому і вузькому розумінні. До фразеології у широкому розумінні відносять ідіоми, фразеологічні сполучення і стійкі фрази (прислів'я, крилаті вирази, фрази-привітання тощо, які нерідко виходять за межі словосполучень, тобто є реченнями). У вузькому — лише ідіоми та стійкі сполучення слів, функціонально спів відносні зі словом як номінативною одиницею мови. У цьому разі фразеологізми — це мовні знаки вторинної номінації. Фразеологія як проміжний рівень мови зна ходиться на стику лексико-семантичного і синтаксич ного рівнів. Особливість проміжних рівнів у тому, що вони не мають власної одиниці. їхні одиниці виника ють на одному рівні, а функціонують як одиниці іншо го рівня. Фразеологізми виникають у синтаксисі, а функціонують на рівних правах зі словом у лексико-семантичній системі; це своєрідні лексеми-многочлени [Семчинський 1996: 193]. Структура фразеологізму збігається зі структурою словосполучень або речень, а значення — зі значенням лексичних одиниць.
В. Л. Архангельський, М. Ф. Алефіренко, О. В. Ку-нін та деякі інші мовознавці роблять спробу виділити
Проміжні рівні мови
291
фразеологію в окремий ієрархічний рівень мови. Однак для цього немає достатніх підстав. Якщо навіть вважа ти, що фразеологізм — це окрема самостійна мовна одиниця (не слід забувати, що фразеологізми різнорід ні за своєю структурою), то і в такому разі він не відпо відає критеріям рівневих одиниць. Від справжніх рів-невих одиниць — фонем, морфем, слів — фразеологіз ми різняться тим, що вони: 1) різнорідні за своєю структурою; 2) не перекодовуються в одиниці вищого порядку; 3) не сполучаються з такими самими одини цями (пор.: фонеми поєднуються з фонемами, морфеми з морфемами, слова зі словами); 4) виникають зі сло восполучень, але не внаслідок регулярної взаємодії слів, а всупереч їй; 5) у функціональному плані не ма ють тієї універсальності, яку повинні мати одиниці са мостійного рівня мови [Баран 1997: 156].
Фразеологія як наука вивчає специфіку фразеологіз мів як знаків вторинної номінації, їх значення, структу ру, характер їх зовнішніх лексико-синтаксичних зв'яз ків, а також їх експресивно-стилістичні ознаки та сис темні зв'язки з іншими фразеологічними одиницями і словами. Вона також розробляє принципи виділення фразеологізмів, методи їх вивчення, класифікації і лексикографічного опрацювання. Одним із важливих завдань фразеології є дослідження її національно-мов ної своєрідності, оскільки вона в кожній мові має не повторний план вираження і таким чином фіксує на ціональний колорит мови. Саме через те переважна більшість фразеологізмів не перекладається на інші мови.
Хоча передумови фразеології було закладено ще в XIX ст. О. О. Потебнею, як окрема лінгвістична дис ципліна вона виникла в 40-х роках XX ст. її станов лення пов'язане з ідеями французького мовознавця Ш. Баллі, а також із дослідженнями Є. Д. Поливано-ва, С. І. Абакумова, Л. А. Булаховського і В. В. Ви ноградова. Виноградову належить визначення основ них понять, обсягу і завдань фразеології. Однак і нині чимало проблем фразеології залишаються нерозв'я заними. Це, зокрема, визначення фразеологізму і критеріїв його виділення; співвідношення між фра зеологізмом і словом, словосполученням та реченням; принципи класифікації фразеологічних одиниць; се мантичні та граматичні властивості фразеологізмів тощо.
292
Теорія мови
Здебільшого поняття фразеологічної одиниці ви значається на основі таких ознак, як структурно-се мантична стійкість (постійне співвідношення значен ня сполучення слів з його лексико-граматичним спо собом вираження, що є наслідком переосмислення всього сполучення або окремих його компонентів) і відтворюваність. Однак не завжди ці критерії є само достатніми, і нерідко при їх використанні поза фра зеологією залишається чимало фраз, які інтуїтивно сприймаються як фразеологізми. Збільшення крите ріїв також не розв'язує проблеми, бо залежно від то го, які критерії приймає чи яким критеріям надає пе ревагу вчений, змінюється якісний і кількісний склад фразеологізмів.
Оскільки до складу фразеології належать неодно рідні класи фразеологізмів з різним ступенем фразео логічності (пор. ляси точити, з одного боку, і атомна вага — з іншого), то для визначення ступеня фразеоло гічності білоруський мовознавець Б. О. Плотников за пропонував 10 критеріїв (чим більше ознак-критеріїв має сполучення слів, тим вищою є його фразеологічність):
1) ідіоматичність, тобто зрушення у значенні компо нентів {пекти раків «червоніти від сорому, ніяковіти»);
2) дослівна неперекладність на інші мови (гарбуза піднести, піймати об лизня, облизати макогона «від мовити при сватанні, залицянні», на рушник стати «взяти шлюб, одружитися», пошитися в дурні «дати себе обдурити»);
3) наявність компонента з утраченим лексичним значенням або із застарілою граматичною формою (ля си точити, притча во язицех);
4) граматична категоріальність, тобто здатність усього звороту виступати в ролі одного члена речення (сторч головою — обставина способу дії, шкіра та кіс тки — означення);
5) невмотивованість значення (собаку з'їсти «набу ти великого досвіду в якійсь справі, ґрунтовно, до тон кощів вивчити що-небудь»);
6) незмінність граматичної форми (поминай як зва ли, як Пилип з конопель, була не була, зуб на зуб, ні сіло ні впало, і нашим і вашим, і хочеться і колеться, сиди й не рипайся, у три погибелі);
7) синтаксична немодельованість, тобто творення сполучення не за живою в мові моделлю (сам на сам, чорта з два, так собі);
Проміжні рівні мови
293
8) відсутність варіантності (пор.: бити баглаї і на говорити (набалакати, намолоти, наплести) сім міш ків (кіп) гречаної вовни);
9) неможливість вставити в середину виразу якесь слово (пор.: бабине літо, кров з молоком і завдати (доброго) гарту, закрутити (таку) веремію);
10) неможливість синтаксичних перетворень (пор.: ні се ні те і прийняти ухвалу, прийнята ухвала, ухва ла, яку прийняли).
Залежно від кількості критеріїв, що має певний ви раз, ступінь фразеологічності може коливатися від 1 (рос. ничтоже сумяшеся, яке має всі 10 перелічених ознак) до 0,1 (блок управления, яке має тільки одну ознаку — стійкість, або відтворюваність) [Общее язм-кознание 1983: 226—231].
Щодо класифікації фразеологізмів, то вона здійсню ється на різних основах — структурно-семантичній, граматичній і функціонально-стилістичній. Найпо-пулярнішою є структурно-семантична класифікація Виноградова, яка ґрунтується на критерії семантичної злютованості або аналітичності значення фразеологіз му. За цим критерієм Виноградов виділяє три типи фразеологізмів:
1) фразеологічні зрощення, в яких значення фор мально не вмотивоване значенням його складників (дати кучми «побити», на руку ковінька «вигідно»);
2) фразеологічні єдності, в яких зміст опосеред ковано вмотивований значенням компонентів (при кусити язика «замовкнути», не нюхати пороху «не бути ще в боях», тримати камінь за пазухою «при ховувати злобу, ненависть до кого-небудь, бути гото вим зробити прикрість комусь, вчинити помсту над кимсь»);
3) фразеологічні сполучення — фрази, створені ре алізацією зв'язаних значень слів (зло бере за немож ливості радість бере, задоволення бере, добро бере; наг ла смерть; рос. закадьічньїй друг тощо).
М. М. ПІанський виділив ще четвертий тип — фра зеологічні вирази, до якого відніс стійкі за складом і вживанням звороти, що складаються із слів з вільним значенням (серйозно і надовго; і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь).
Л. А. Булаховський здійснив класифікацію фразео логізмів за джерелами їх походження: 1) прислів'я і приказки; 2) професіоналізми; 3) усталені вислови з
294
Теорія мови
анекдотів, жартів тощо; 4) цитати з Біблії; 5) перекла ди іншомовних висловів; 6) крилаті вирази письменни ків; 7) влучні вирази видатних людей.
М. Т. Тагієв запропонував класифікацію на основі оточення фразеологізмів: 1) фразеологізми з однопози-ційним оточенням (хто + лізе на стіну); 2) фразеоло гізми з двопозиційним оточенням (хто + взяв слово + з кого; що + червоною ниткою проходить + через що); 3) фразеологізми з трипозиційним оточенням (хто + коле очі + кому + чим).
Наприкінці 50-х років починає практикуватися сис темний підхід до проблем структурно-семантичної орга нізації фразеологізмів. Проблеми системності пов'язані з описом фразеологізмів як специфічних структурно-се мантичних одиниць, з вивченням явищ фразеологічної варіативності, полісемії, омонімії, антонімії, з виявлен ням граматичних класів фразеологізмів і їх синтаксич них функцій. Виявилося, що фразеологізмам притаманні такі самі системні характеристики, як і словам.
Злютованість фразеологізмів не є абсолютною. Бага то фразем мають варіанти. Наприклад: з'їсти (скуш тувати) березової каші, відрізана (відкраяна) скиба (скибка) від хліба, тримати (держати) язик за зуба ми, брати (здіймати, підіймати) на сміх (глум, глуз, кпини), затулити рота (пащу, пащеку, вершу, пельку), головою (лобом) мур пробивати, бити по кишені (по гаманцю), виміняти шило на швайку (на мило, на мо товило), гріш ціна (в базарний день), ні в зуб (ногою).
Характерна для фразеологізмів і полісемія. Так, фра зеологізм як камінь у воду має 2 значення — * безслідно зникнути» і «нічого не відомо про кого-небудь», фразео логізм розкрити рота вживається в 4 значеннях — «починати говорити після мовчання», «здивовано або захоплено слухати кого-небудь», «лаяти кого-небудь, кричати на кого-небудь» і «посягати на що-небудь», а фразеологізм морочити голову — в 6 значеннях: «розмірковувати, роздумувати над чим-небудь, нама гаючись щось з'ясувати, зрозуміти», «займатися яко юсь копіткою справою», «переживати, перейматися якимись турботами», «завдавати кому-небудь клопо тів; заважати, набридати», «дурити когось», «несер йозно, легковажно ставитися до кого-небудь». Однак потрібно зазначити, що на відміну від слів фразеоло гізми відзначаються меншою багатозначністю. Якщо багатозначними є 80 відсотків слів, то серед фразео-
Проміжні рівні мови
295
логізмів багатозначними є тільки 15 відсотків [Буда-гов 1974: 117]. Саме цим пояснюється те, що значен ня фразеологізмів меншою мірою залежить від кон тексту.
Ще рідше від полісемії у фразеології виявляється явище омонімії. Наприклад, омонімічними є вирази зе лена вулиця1 «безперешкодний шлях у розвитку, подо ланні, досягненні чого-небудь» і зелена вулиця* «пока рання солдатів шпіцрутенами в кріпосницькій Росії»; пустити півня1 «підпалити» і пустити півня2 «зірва тися на ноті».
Синонімія фразеологізмів — поширене явище. Не рідко синонімічні ряди складаються не тільки з двох, а й із трьох, чотирьох і більше фразеологізмів: прясти на тонке, дихати на ладан «бути немічним, близьким до смерті»; з відкритим серцем, поклавши руку на серце, як на духу «чесно, одверто»; через вулицю бондар, через до рогу навприсядки, десята вода на киселі, нашому типо ві двоюрідний брат «далекий або зовсім ніякий не ро дич»; дати драла, дати дмухача, дати тягу, дати лиги, дати ногам знати, накивати п'ятами «швидко втекти, побігти». Як і синонімічні слова, фразеологічні синоні ми стилістично диференційовані: заснути вічним сном, віддати Богу душу, відійти у вічність і врізати дуба.
Антонімічні відношення фразеологізмів, як і слів, тісно пов'язані з полісемією і синонімією. Суть антоні мії полягає в полярному протиставленні значень фра зеологізмів при їх семантичній спільності: аж іскри летять «енергійно, запально» — як мокре горить «по вільно, мляво»; останню сорочку віддати «поділитися з ким-небудь усім, що маєш» — з батька шкуру здер ти «обібрати кого-небудь»; душа не з лопуцька «смі ливий» — мотузяна душа «боязкий»; душі не чути «дуже сильно любити» — ненавидіти всіма фібрами душі «дуже сильно ненавидіти».
Більшість фразеологізмів створена за наявними в мові моделями словосполучень і речень (брати на сміх, язик до Києва доведе), окремі фразеологізми — не за моделями (у світ за очі, собі на умі, рос. сбоку припеку, разлюли малина).
За граматичними функціями виділяють дієслівні (покласти зуби на полицю, вивести на чисту воду), субстантивні (канцелярська душа, одного поля ягода, рос. шарашкина контора), прислівникові (хоч греблю гати, кури не клюють, рос. вверх тормашками, тю-
296
Теорія мови
телька в тютельку), ад'єктивні (кров з молоком, ні з лиця ні з росту), вигукові (всіх благ, рос. никаких гвоз-дей), модальні (як би не так, само собою розуміється), сполучникові (в міру того як). Виходячи з граматич ної функціональної характеристики, закономірно вва жати, що фразеологізми подібно до слів належать до відповідних частин мови.
Запитання. Завдання
1. Розкрийте сутність проміжних мовних рівнів. У чому своєрідність кожного з них?
2. Що є предметом морфонології? Дайте визначення морфонеми, проілюструйте його конкретними прикладами.
3. Які питання морфонології є дискусійними? Чи всім мовам прита манна морфонологія?
4. Назвіть теоретичні проблеми сучасного словотвору. Які три на прями в дослідженні словотворення існують у наш час?
5. На стику яких рівнів мови виник фразеологічний проміжний рівень? Які критерії застосовують для визначення ступеня фразео логічності?
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 185—198.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 137,159—198.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 145—148.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 221—236,283—287.
Общее язьїкознание: Внутренняя структура язьїка/ Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972. — С. 386—393, 456—515.
Додаткова
Трубецкой Н. С. Некоторьіе соображения относительно морфоноло-гии // Пражский лингвистический кружок. — М., 1967.
Ахманова О. С. Фонология, морфонология, морфология. — М., 1966.
Реформатский А. А. Еще раз о статусе морфонологии, ее границах и задачах // Фонологические зтюдьі. — М., 1975.
Бульїгина Т. В. Проблему теории и практики морфонологического описання // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1975. — Т. 34. — Вьіп. 4.
Касевич В. Б. Морфонология. — Л., 1986.
Кубрякова Е. С, Панкрац Ю. Г. Морфонология в описаний язьїков. — М., 1983.
Славянская морфонология. — М., 1987.
Виноградов В. В. Словообразование в его отношении к грамматике и лексикологии // Избр. трудьі. Исследования по русской грамматике. — М.,1975.
Мова і суспільство
297
Кубрякова Е. С. Проблеми словообразования на современном зта-пе // Вопр. язьїкознания. — 1978. — № 6.
Клименко Н. Ф., Карпіловська Є. А. Словотвірна морфеміка сучасної української літературної мови. — К., 1998.
Городенська К. Г., Кравченко М. В. Словотвірна структура слова. — К., 1981.
Ковалик 1.1. Питання іменникового словотвору слов'янських мов. — Львів, 1958.
Виноградов В. В. Основньїе понятия русской фразеологии как линг-вистической дисциплиньї // Избр. трудьі. — М., 1977. — Т. 3.
Копьіленко М. М., Попова 3. Д. Очерки по общей фразеологии. — Во ронеж, 1978.
Алефіренко М. Ф. Теоретичні питання фразеології. — Харків, 1987.
Баран Я. А. Фразеологія в системі мови. — Івано-Франківськ, 1997.
Мокиенко В. М. Славянская фразеология. — М., 1980.
Питання фразеології східнослов'янських мов. — К., 1972.
Демський М. Т. Системні зв'язки в сфері фразеології // Мовознавст во. — 1991. — № 2.
Телия В. Н. Типьі язьіковьіх значений. Связанное значение в язьіке. — М., 1981.
3.9. Мова і суспільство
Проблема «мова і суспільство» належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що значною мірою зумовлено її багатоаспектністю. Найважливі шими питаннями цієї проблеми є: а) соціальна приро да мови; б) соціальна зумовленість мовних явищ; в) за лежність стану мови від стану суспільства; г) соціальні спільноти людей і соціальні типи мов; ґ) можливість свідомого впливу суспільства на мову; д) взаємовідно шення мов у багатомовному суспільстві; є) залежність суспільства від мови; є) мова і суспільно-технічний прогрес та ін.
Суспільна природа мови. Суспільні функції мови
Розуміння природи мови передбачає відповідь на питання, чи потрібно вважати мову явищем біологіч ним, психічним або соціальним. На них наука давала різні відповіді. Погляди вчених на природу мови змі нювалися залежно від загальних тенденцій розвитку науки в певний період і накопиченого лінгвістичного фактичного матеріалу та рівня його інтерпретації. Одні вчені (А. Шлейхер, М. Мюллер) вважали мову явищем біологічним, інші (Г. Штейнталь, В. Гумбольдт, О. Потеб-
298
Теорія мови
ня) — явищем психічним. У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище.
Визначення мови як суспільного явища спирається на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування мо ви. Мова не успадковується і не закладена в біологіч ній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов'язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім, як про це свідчить описана англійським психологом Р. Сінгом історія ви явлених у лігві вовчиці двох дівчаток (див. про це: [Реформатский 1967: 7—8]).
Мова також не є явищем психічним, бо в такому разі вона виникала б і розвивалася б у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навколиш нього оточення.
До розуміння мови як суспільного явища вчені ді йшли у середині XIX ст. Одним із перших був Я. Грімм, який заявив, що «мова за своїм походженням і розвит ком — це людське надбання, витворене цілком при родним чином» [Гримм 1960: 59]. В. фон Гумбольдт, який, по суті, став основоположником психологізму в мовознавстві, стверджував однак, що мова розвивається тільки в суспільстві і «людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим» [Гумбольдт 1960: 80]. Ф. де Соссюр убачав соці альний характер мови в її примусовості щодо індивідів.
Характеризуючи мову як соціальне явище, не слід упускати з поля зору й те, що в мові також наявні ознаки, які співвідносять її з біологічними і психоло гічними явищами. Що стосується біологічного аспекту мови, то передусім необхідно назвати той факт, що лю дина має біологічну схильність до оволодіння мовою. Деякі вчені навіть стверджують, що на відміну від ви-сокоорганізованих тварин людина має мовний ген. Від сутність в інших вищих приматів, у тому числі і в людиноподібних мавп, мовного гена й зумовила непе реборну еволюційну прірву між людиною і твариною. Це стало серйозним контраргументом до еволюцій ної теорії Ч. Дарвіна. Наявність біологічного аспекту мови підтверджується теорією вроджених структур Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що дитина народжується із закладеними в мозку певними мовни ми структурами, через що, наприклад, дитині-китайцю буде значно легше засвоїти рідну мову, ніж, скажімо, англійську.
Мова і суспільство
299
Із психічними явищами мову пов'язує те, що в інди відуальному мовленні відображаються психічні особ ливості мовця, а в національній мові — психічний склад усієї нації. Особливо яскраво це виявляється в національній специфіці лексико-семантичних асоціа цій (докладніше див. у темі «Мова і культура»).
Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Вони є тими характеристиками, без яких мова не була б сама собою. Найголовніші (базові) функції — кому нікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання). Другу функцію ще називають пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи до базових відносять ще емотивну (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).
З основними функціями співвідносяться похідні (вто ринні). Так, зокрема, з комунікативною пов'язана фашин на (засіб встановлення контакту), конативна (засвоєн ня), волюнтативна (волевиявлення, впливу) і кумуля тивна^ або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфе рі — національної самосвідомості, культури, історії тощо).
Із когнітивною співвідноситься репрезентативна, або номінативна, референтна функція (засіб позна чення предметів та явищ зовнішнього світу і свідомос ті), а з емотивною — поетична, або естетична (засіб вираження і виховання прекрасного).
Увага до основних і похідних функцій має надзви чайно велике практичне значення для вивчення і опи су мови. Так, К. Бюлер, вивчаючи емотивну функцію, виявив спеціальні мовні засоби (емотиви), які переда ють емоційний стан мовця: порядок слів, еліпсис, інто нація, протяжне вимовляння звуків (чуд-о-о-во; негі-д-д-ник) тощо. Словацький мовознавець О. Ісаченко вказав на своєрідність засобів, які реалізують волюнтативну функцію, а український учений Г. Г. Почепцов виявив велику кількість засобів вираження фатичної функції, як-от: Увага! Алло! для встановлення контакту; Ось воно що! Здорово! Невже? для підтримання контакту; Дякую за увагу! На все добре! Закінчую тощо для «роз микання» контакту. Французький мовознавець Е. Бен-веніст виділив ще перформативну функцію і вказав на її засоби вираження: цю функцію виконують слова й вирази, вимовляння яких одночасно є їх словесною
300
Теорія мови
дією: обіцяю, поздоровляю, бажаю щастя, прошу виба чення, оголошую засідання закритим тощо.
Кількісна і якісна характеристика мовних функ цій у сучасній мовознавчій літературі не збігаються. Р. О. Якобсон називає шість функцій: емотивну, ко нотативну, референтну, метамовну, фатичну і поетич ну [Якобсон 1975: 193—230]. О. О. Леонтьєв уважає, що під функціями треба розуміти лише ті, які вияв ляються в будь-якій мовленнєвій ситуації. До таких, на його думку, належать комунікативна, мисленнєва, номінативна (пізнавальна) й історико-культурна.
У підручнику із загального мовознавства за ре дакцією А. Є. Супруна називають три основні функції: 1) засіб спілкування; 2) засіб зберігання і передачі істо ричного досвіду людей; 3) основний засіб мислення [06-щее язьїкознание 1983: 29]. 3. Д. Попова вважає, що мова має лише одну функцію — засіб спілкування. Все інше, що в мовознавстві називають функціями, на її думку, насправді є не функціями, а властивостями мови [Попова 1987: 32]. Подібну думку висловив і Б. М. Головін: «Функція спілкування для мови — го ловна, панівна; вона підпорядковує і визначає всі інші» [Березин, Головин 1979: 51].
В основному серед базових називають дві функції — комунікативну і когнітивну (мислеформувальну, гно сеологічну, пізнавальну), але й тут немає єдності що до їх важливості. М. І. Жинкін, Г. В. Колшанський, Р. В. Пазухін найголовнішою вважають комунікатив ну, О. О. Реформатський і В. 3. Панфілов оцінюють комунікативну і когнітивну функції як рівноправні.
За такого неоднозначного підходу до визначення й інтерпретації мовних функцій усі дослідники солідар ні в одному: мовні функції мають суспільний харак тер, через що нерідко їх називають суспільними функ ціями мови. Щоправда, є й вужче розуміння терміна суспільні функції мови — сфера використання мови в суспільстві: мови з обмеженим обсягом суспільних функцій (одноаульні мови; мови, що функціонують ли ше в усно-розмовній формі тощо) і мови з максималь ним обсягом функцій (мови міжнародного і міжнаціо нального спілкування).
Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує сус пільство і поза суспільством неможлива, як і немож ливе суспільство без мови. Своєрідність мови як сус пільного явища полягає в тому, що:
Мова і суспільство
301
1) на відміну від минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує сус пільство. Так, скажімо, не завжди існували такі сус пільні явища, як сім'я, держава, класи, гроші, наука, релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує сус пільство;
2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного жит тя: організації праці, управління суспільним вироб ництвом, діяльності наукових закладів і організацій культури, здійснення процесу освіти і виховання, роз витку художньої літератури, науки, зміни соціальної і особистої психології. Виходячи з цього, Б. М. Головін говорить про організуючу, управлінську, освітньо-ви ховну, естетичну, дослідницьку, інформаційну, соці ально-прагматичну та індивідуально-прагматичну мов ні функції [Березин, Головин 1979: 65];
3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.
Соціальна зумовленість мовних явищ. Суспільний характер мовної норми
Соціальною є не тільки мова як система взаємо пов'язаних і взаємозумовлених одиниць, що має чітку ієрархічну структуру, соціальним є й мовлення. Мов лення — це передусім акт спілкування людей, тобто комунікативний акт, соціальний за своєю суттю. Люди говорять не для того, щоб відтворювати мову й демон струвати свої мовленнєві здібності, а для того, щоб пе редати позамовну інформацію чи вплинути на інших учасників комунікативного акту.
Соціальна природа мовлення виявляється і в тому, що мовці намагаються дотримуватися наявних у сус пільстві вимог щодо вимови, слововживання тощо. Зрештою, соціальна природа мовлення підтверджуєть ся тим, що воно є частиною соціальної діяльності лю дини і всього суспільства.
Будь-яка мова має конкретно-історичну соціальну норму.
Мовна норма — сукупність найбільш стійких, традиційних елемен тів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовною практикою; сукупність колективних реалізацій мовної сис теми, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлених ним як правильні, зразкові.
302
Теорія мови
Мовна норма існує в будь-якому колективі, оскільки в кожному колективі є свій мовний еталон, зразок, і лю ди не є байдужими до того, як вони говорять. Таким еталоном чи «мовним ідеалом» (термін О. М. Пєшков-ського) можуть бути найрізноманітніші категорії: «як у школі», «як по радіо», «як усі», «як наші», «як пан Іван», «як доярка Дуся» тощо. Психологічно мовні нор ми є обов'язковими для всіх членів колективу, при цьому такі норми можуть не збігатися з літературними. На приклад, в одному з населених пунктів Львівщини, де порядковий числівник від семи звучить як семий, сіма, семе, предметом насмішки стала вимова цих числівни ків жителями сусіднього села (сьомий, сьома, сьоме), хоч саме така вимова відповідає літературній нормі: усіх мешканців цього села стали обзивати сьомами (Пішов (пішла) сьома). Порушення традиційних для певної спільноти мовних норм може викликати психологічні труднощі, стати сигналом відокремлення від свого ко лективу. Люди, яким доводиться спілкуватися у двох колективах із різною нормативною чи мовною орієнтаці єю, змушені постійно «переключатися» з однієї мовної норми на іншу. Так, російська селянка розповідає: «Ф Куйбьішьіви я уьіварю «тибе», а домой приеду — «табе» і пояснює, що якщо в селі говорити «по-городс-кому «тибе» — «смиятца будуть» або скажуть: «Вьібра-жат ана». В одній із повістей Л. Жуховицького моло дий журналіст запитує знайому жінку: «Ира, вьі где работаете?», але, побачивши її здивування (обоє ще ра ніше зрозуміли, що психологічно вони «свої люди»), поспішає виправитися: «Старуха, тьі где ишачишь?» (приклади запозичено з [Общее язьшознание 1983: 38]).
Мовна норма характеризується трьома властивостями: вибірковістю, стійкістю (усталеністю) і обов'язковістю. Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови. Так, із двох варіантів напасть і напасть, новий і новий, екскурс і екскурс, експерт і експерт, донька і донька, глядач і глядач, виразник і виразник, будемо і будемо, феномен і феномен, вогкий і вогкий, ходжу і ходжу, зіставити і співставити, вчинок і поступок, пору шити питання і підняти питання, заллє і залиє, убо лівальник і болільник, захід і міроприємство, післяпла та і накладна плата, на виплат і в розстрочку, перед плата газет і підписка газет лише перший у кожному наведеному прикладі є нормативним.
Мова і суспільство
303
Стійкість (синоніми: усталеність, традиційність) — це збереження мовних традицій («так у Шевченка», «так говорять усі»), обмеження хитань і варіантів, по силання на авторитетні джерела вживання.
Обов'язковість полягає в тому, що все визнане сус пільством вважається правильним і його повинні до тримуватися мовці.
Між нормою літературної мови і нормою нелітера-турних варіантів мови є відмінності. Літературні норми стійкіші та диференційованіші (тенденція до усунення нефункціональних варіантів, дублетів, їх стилістичне розмежування). Вони кодифіковані (викладені в слов никах, підручниках, довідниках з культури мови). Час то в лінгвістичній літературі під мовною нормою розу міють лише норми літературної мови, що визначаються як стабільність форми мовних одиниць, яка ґрунтуєть ся на авторитеті зразкової літератури і закріплена зако нодавчими актами. Таким чином, мовна норма, особли во літературна, є одночасно і власне лінгвістичною, і соціальною категорією. Соціальність норми виявляєть ся як у відборі і фіксації мовних явищ, так і в оціню ванні мовних фактів як нормативні чи ненормативні. Мовна норма як соціально-історична категорія входить до загальних норм і звичаїв суспільства.
Усталеність і обов'язковість літературної норми не заперечує диференційованого комплексу мовних засо бів, їх варіативності та синонімічних способів виражен ня. Це забезпечує функціонально-стилістичну дифе ренціацію літературних мов.
Між літературною нормою і реальним вживанням мови можуть бути розходження, що залежить від ба гатьох суспільних і мовних чинників (рівень розвит ку літературної мови, соціальна структура суспільс тва, особливості мовної ситуації тощо). Особливо ці розходження помітні між писемною й усною мовами. Так, наприклад, сильний розрив існує між писем ним і усним варіантами чеської мови. Чеська літе ратурна мова, розвиток якої був перерваний експан сією в XVII—XVIII ст. німецької мови, відродилася наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на основі літератури XVI—XVII ст., що зумовило її книжний характер і значну віддаленість від розмовної мови (оЬеспа сеШпа), яка за походженням є інтердіалектом, що відрізняється від літературної мови помітними структурними особливостями на всіх рівнях. Цікавою
304
Теорія мови
є мовна ситуація в німецькомовних кантонах Швейца рії. Тут німецьку літературну мову використовують лише в писемній реалізації. В усному спілкуванні ви користовують, як правило, швейцарські говори німець кої мови, оскільки німецька усна літературна мова сприймається як штучна, манірна.
Отже, мовна норма в усіх своїх різновидах має сус пільний характер. Варіювання мовної норми поясню ється не тільки і не стільки часовим чинником, скіль ки соціальними умовами. Кожне суспільство (держава) кодифікує літературну норму і захищає її через школу та інші освітні й адміністративні інститути.
Мова як символ соціальної солідарності
Соціальна солідарність — поняття, яке служить для позначення соціальної згуртованості. Уперше його застосував французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798—1857). Використовувалось воно далі головним чином у французькій соціології. Особливу увагу приді лив дослідженню соціальної солідарності засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858—1917). У його концепції — це одне з централь них понять, якому була присвячена, по суті, вся його наукова творчість. Для Дюркгейма соціальна солідар ність рівнозначна суспільному стану, а її відсутність — соціальній патології. Термін соціальна солідарність має синоніми соціальна згуртованість і соціаль на згода (див.: [Современная западная социология 1990: 314]).
Соціальний символізм визначається як один із ви явів взаємозв'язку між соціальною структурою суспіль ства і його культурою, як регуляція соціальних стосун ків за допомогою культурних засобів [Басин, Краснов 1971: 167]. Розрізняють невербальний і вербальний символізм. Прикладами невербального символізму мо жуть служити одяг (військова і шкільна форми, одяг священиків і монахів, одяг льотчиків, залізничників; кітель-сталінка, який носили в сталінську епоху ті, хто демонстрував своє захоплення «вождем усіх часів і на родів» та його політикою; будьоннівка як символ рево люційності в часи громадянської війни), а також різні види колекціонування, комплектація певних книг, му зичних записів, спосіб проведення відпустки тощо. Вер-
Мова і суспільство
305
бальний символізм — це мовний словесний симво лізм. Певні слова, звороти, особливості вимови можуть набувати властивостей символу належності мовця до певної соціальної групи. Це пов'язано з одним із моти вів, яким керується мовець у своїй внутрішньогрупо-вій поведінці: показати своїм мовленням, що він на лежить до цієї групи, що він «свій» [Беликов, Крьісин 2001: 252]. Як переконливо показав американський со-ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не оволоділи символами належності до групи, не можуть претендувати на місце в цій групі, стають ізгоями [ЬаЬоу 1972].
Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у своїй уяві образ співбесідника і шукають у його пове дінці символічні елементи для підтвердження або спростування своїх припущень, демонструють симво ли свого соціального статусу [Тарасов, Школьник 1977: 174—191]. При першому спілкуванні незнайом ці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за соціаль ним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і відмінного в них — мова, соціальний жаргон, профе сійний жаргон, життєвий досвід, рольовий репертуар (національність, професія, стать, сімейне становище тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає можливість змоделювати подальшу мовленнєву по ведінку.
Питання соціального символізму в мовленнєвій по ведінці є частиною проблеми управління поведінкою людини. Взагалі мова як засіб свідомої регуляції лю диною поведінки інших людей може виконувати дві функції — інструментальну і символічну. У першому випадку поведінка регулюється за допомогою мовних знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів, за конів, заборонних написів тощо. У другому випадку в мовних знаках нема прямих вказівок, вони осмислю ються символічно (наприклад, звернення на ти чи Ви, вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже тощо).
Соціальний символізм у мовленні виявляється в різ них за обсягом соціальних групах: від сім'ї до цілого етносу. Кожна така група характеризується притаман ним їй особливим варіантом мови — соціолектом.
Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію мови йдеться давно, однак це питання трактується по верхово: на практиці воно зводиться до відмінності «манер» вираження (арго, змішані мови тощо); подібні
306
Теорія мови
різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі, «забавні» стани, як якісь екзотичні причуди її соціаль ного побутування. Насправді, проблема значно серйоз ніша. Розшарування мов — всеохопне явище, яке тор кається самих основ економічного ладу, культури, побуту, навіть історії. Хоч надто прямолінійним, спро щеним було б твердження, що основні відмінності між економічно неоднорідними соціальними групами ма ють пряме відображення в системі соціальних мовних різновидів, бо насправді мовна стратифікація є відобра женням радше систем соціальних цінностей, ніж сис тем соціального існування [ВієпуізсЬ 1976: 420; Бели-ков, Крьісин 2001: 114]. Однак не зважати на цей фа ктор й інтерпретувати соціальне розшарування мов лише як наслідок людського прагнення, почасти соці ального, почасти психологічного, до піднесення себе в чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим біль ше не можна це явище розглядати як моду [Варт 1989: 525—527]. Ідеться про соціальне й психологіч не розшарування суспільства. Недаремно саме таке потрактування отримав цей феномен у художній літе ратурі задовго до того, як привернув увагу соціологів, в тому числі й українській, зокрема у творах І. Котля ревського, Т. Шевченка, А. Свидницького, М. Стариць-кого, С. Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г. Ко синки, О. Гаврилюка, І. Багряного та ін.
Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою не можна не погодитися, має місце не на рівні мовної системи, яка зрозуміла всім, а на рівні дискурсу та його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-лектів має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-ний характер — мови нецікаві, байдужі одна до одної; в нашому суспільстві ми обходимось мовою собі подіб них^ не маючи життєвої потреби в мові іншого — для кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у межах мови своєї соціальної і професійної зони, і таке самообмеження дозволяє нам якось пристосовуватися до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524]. Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що «надає їм захист; мовна огорожа, як і будь-яка інша, укріплює, зміцнює і підбадьорює тих, хто всередині неї, відкидає і принижує тих, хто ззовні» [Варт 1989: 531].
Зазначене вище простежується уже на рівні най меншого соціального об'єднання — сім'ї, на що свого часу звернув увагу Л. Толстой у повісті «Юність»: «Для
Мова і суспільство
307
полегшення [...] однакового розуміння між людьми од ного кола або родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть слова, що визначають ті відтінки понять, які для інших не існують».
Сім'ї, як і будь-якому іншому малому соціальному об'єднанню, можуть бути властиві й особливі риси по ведінки та мовлення, які мають для її членів спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї соціальної групи, маніфестують відношення «ми — свої». Цю функцію виконують певні мовні засо би, а саме мовні одиниці, характерні для членів певної родини, а також манера спілкування, інтонація тощо. У ролі сімейних слів і виразів можуть виступати емо-тиви (пасочка, ягідка, вишенька, котик, лапа, масюся, свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова, нерідко де формовані (сенька з англ. іігапк уои, пардон, чао, аріве-дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному) значенні (крокодил «виріб із крокодилячої шкіри», на ука «працівник сфери науки»), різні модифіковані фор ми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків (дуркувати «друкувати», фаршик «шарфик», рос. лопо-тенце «полотенце»), субституції звуків (пумадор «помі дор», мюню «меню», прювіт «привіт»), а також ужи вання усічених (буля «бабуля», б у ся «бабуся») і конта-мінованих (накладання основ) форм (мучень «учень», рос. списатель «писатель» тощо) [Кузнєцова 1999]. На решті, можна говорити й про сімейну фразеологію. Джерелом сімейної (камерної) фразеології є телепере дачі, кіно, твори художньої літератури, а також певні соціально-побутові ситуації: трясти животом «сміяти ся», слухати подушку «спати», душити диван «довго спати», все пучком «гарні справи, все гаразд», точнісінь ко як у нашому садку (про ситуацію, коли багато бігани ни, метушні й галасу), щас спою «не витримаю, не стри маюся», привет от мартишки (вживається в ситуації, коли хтось зрозумів буквально те, що було сказано в пе реносному значенні), индейская национальная изба — фиг-вам називаєшся (жартівлива форма відмови), а в по пу гаях я больше «про щось, що в малих одиницях виміру здається більшим» та ін. Конкретна ситуація, представ лена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі, ре кламному ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується від джерела й пізніше включається до образно-номіна тивної системи камерного мовлення, що складає своєрід ний соціолект родинного кола [Смерчко 1997].
308
Теорія мови
На особливу увагу заслуговує дослідження білінг-вальних сімей в аспекті родинної солідарності. Прик лади з художньої літератури (Мася в романі А. Свид-ницького «Люборацькі», Проня Прокопівна в комедії М. Старицького «За двома зайцями» та ін.), а також спостереження за сім'ями, де батьки розмовляють од нією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких ро динах сімейна солідарність втрачається (діти нерідко соромились батьків, які розмовляли українською мо вою, а інколи їх за це навіть зневажали). Подібні си туації стимулюють послаблення взаєморозуміння між членами родини, призводять, як справедливо зазначив О. Потебня, «до послаблення зв'язку підростаючих по колінь з дорослими, який замінюється лише слабким зв'язком із чужими» [Потебня 1976: 23]. Цю думку видатного українського філолога прекрасно ілюструє такий епізод із роману А. Свидницького «Любораць кі». Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не жаль їй за померлим батьком.
— Мпіе? — озвалась Мася. — №е тіаіа Ьут 2а кіт иЬоІедуас!1
— То ж ваш отець.
— Та С02 2 ІЄ£0?2
— Та й не жаль?
— А піе3.
«Як таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за татом!» І каже:
— То, може, хоч коли жаль було?
— №£<1у4.
[...] Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:
— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як бала кали, а тепер ось як?
— Вуїат £Іиріа5,— відказала Мася.
Значно інтенсивніше, ніж у мовленні сім'ї, соціаль но-символічний характер виявляється в мовленні со ціальних груп, об'єднаних на основі майнових, стано вих, професійних, культурних ознак. Прагнення таких
1 Мені? Було б за ким шкодувати!
2 То що з того? 3НІ.
4 Ніколи.
5 Була дурна.
Мова і суспільство
309
груп сформувати своє мовлення продиктоване бажан ням створити додаткову ідентифікуючу ознаку, яка б виконувала роль соціального символу і на основі якої можна було б здійснювати поділ на «своїх» (хто воло діє певним сленгом) і «чужих» (чиє мовлення різнить ся від мовлення тієї чи іншої групи). Нерідко ця при чина супроводжується іншою причиною — психологі єю протесту (бажанням розірвати зв'язки з традицією й таким чином виразити своє відмінне світосприйнят тя за допомогою мовних засобів).
Досліджуючи мову двох груп «металістів» (львівсь кої і київської), студентів-менеджерів Національного аграрного університету і студентів-філологів українсь кого відділення Київського національного університе ту імені Тараса Шевченка, Н. О. Шовгун виявила, що в тих групах інтенсивно як соціальний символ виступає номінація і реномінація [Шовгун 2000]. Так, зокрема, у групах металістів широко використовуються лексич ні запозичення як без змін, тобто з характерним для мови — джерела запозичення звучанням (У нас сього дні рагіу; цікавий диезііоп), так і в транслітерованому, іноді навіть в українізованому оформленні (окейно «добре», хаєр «довге волосся», драйв «енергія»), власні новотвори (карнати «розмовляти», карна «розмови», бер-ляти «їсти», хаватися «подобатися»), вживання відо мих слів у специфічному значенні (пасажир «поку пець музичних інструментів», лажа «музична фальш», лапша «брехня» і «торочки на одязі», завалити «за йти», увалити «голосно заграти», косити (під кого) «удавати з себе»). У досліджуваних групах символами соціальної солідарності виступають також кліше і штампи, компресія у фразеології (чого ти від мене, як чорт від ладану; нема касети, як корова язиком; діс тавати <— діставати до живих печінок; підставити <— підставити під удар; лапшати <— вішати лапшу на вуха).
У соціальних групах за соціально-майновими, поса довими, віковими характеристиками чи не найвиразні шими засобами символічного означення більшої чи мен шої близькості комунікантів, а значить, більшої чи мен шої спільності інтересів у психологічному плані в усіх мовах виступають іменні й займенникові вокативи. Во ни відображають певний ступінь солідарності й готов ності до співпраці й взаєморозуміння або, навпаки, від чуженості й ворожості. Вибір вокативів регулюється за-
310
Теорія мови
лежно від усвідомлення стосунків рівності / нерівнос ті між комунікантами, при цьому на першому місці є посада, а не вік [Пименов 1977: 250—251]. Якщо ж підлеглий у своєму мовленні не дотримується правил соціальних рангів, то його ставлять на місце. Р. Броун і М. Форд з цього приводу наводять такий приклад: наступного дня після спільної гулянки молодий клерк голосно звертається до начальника «Могпіп£, ^ск!» й отримує у відповідь холодне: «Ооосі тогпіп£, Мг ^пез» [Вго\уп, Роги 1961: 382].
Член групи вищого посадового рангу має можли вість завдяки більшій свободі вибору вокативів довіль но встановлювати психологічний тон спілкування з підлеглим, виражаючи свої позитивні чи негативні по чуття до нього символічно. У той самий час члени гру пи підлеглих позбавлені можливості виражати своє ставлення таким чином.
Вокативи дуже чітко виражають опозицію «свій — чужий». Нерідко вокатив, звичайний для однієї соціа льної групи, в іншій (протилежній) групі використову ється в образливому чи іронічному значеннях. Пор. використання вокативів пан і товариш (часто в росій ській орфоепічній формі таваріщ) представниками рі зних фракцій Верховної Ради України і ЗМІ різного політичного спрямування. Вибір мовцями вокативів символічно виражає відношення, які існують між представниками різних соціальних класів з неідентич ними соціальними нормами поведінки, що ґрунтують ся на спільності інтересів, життєвих цілей та ідеалів. Як бачимо, мовні варіанти на рівні дискурсу здатні як встановлювати соціальні зв'язки, так і створювати пе решкоди між людьми, підкреслювати внутрішню єд ність групи, виключаючи в той же час не-членів групи [Блакар 1987: 87—126].
Як свідчать наведені приклади, мовними засоба ми соціального символізму переважно виступають лексико-фразеологічні одиниці. Тому на них акцен тується увага в соціолінгвістичних дослідженнях. Зокрема питання вербальної соціальної символіки торкалися І. О. Бодуен де Куртене, А. Мейє, А. Сеше, ПІ. Баллі, Ж. Вандрієс, Є. Д. Поливанов, А. М. Селі-щев, В. М. Жирмунський, а в українському мовознав стві — О. Горбач, Й. О. Дзендзелівський та ін. У ціло му використання лексики в соціально-символічній функції зводиться до:
Мова і суспільство
311
1) вживання різного роду лексичних і семантичних новотворів. Кожна соціальна група прагне сформувати своє слововживання, яке б виконувало роль соціально го символу, а як відзначає Н. Еліас, важко уявити собі явище, яке могло б забезпечити такий же високий рі вень соціальної диференціації, як той простий факт, що один і той самий об'єкт по-різному представлений сло вами в різних суспільствах [ЕНаз 1992: 17];
2) відбору стилістичних синонімів;
3) вживання іншомовних слів;
4) вживання грубих слів.
Крім лексики як найпотужнішого засобу виражен ня соціального символізму, цю функцію здатні викону вати одиниці всіх інших рівнів мови — фонетичного, граматичного. Так, за допомогою звукової характерис тики можна виразити належність до певної вікової групи, суспільного класу, стать, рівень освіти, похо дження, про що в свій час писав М. С. Трубецькой. Так, для радянської партноменклатури було характер ним пом'якшення приголосних перед [є] (пролетарі ат, література, бібліотека), м'який [з'] в суфіксі -ізм (комуні[з'м], Інтернаціоналі[з9м] тощо). Тверда вимо ва приголосних перед [і], що походить із давнього [о] ([ніс] <— нос7>) і м'яка вимова перед [і] з етимологічних [є] та [£] ([н'іс] <— несль) притаманні мовленню людей старшого віку. У соціолекті моряків слово компас вимовляється з наголосом на другому складі [компас], тоді як нормативним є наголос на першому складі. У російському соціумі вимова [шьі]ги, [жьі]ра, бою[с] характерна для старшого покоління москвичів, вжи вання форм [что], коне[чно] властиве мовленню пе тербуржців, вимова напівм'яких [ж], [ш] в іншомов них словах типу жюри, брошюра притаманна деяким представникам старої російської інтелігенції [Крьісин 2000]. Нині почала формуватись особлива галузь у ви вченні фонетики — соціофонетика (розділ під такою назвою знаходимо в підручнику М. В. Панова [Панов 1979]).
Символами належності мовця до певної соціальної групи в синтаксисі виступають ускладнені і складні речення (вони надають мові книжності і «вченості»).
Серед інших символів соціальної солідарності — навмисне недотримання мовних норм. Наприклад, академік І. П. Бардін на засіданні Президії АН СРСР говорив километр, а на Новотульському заводі —
312
Теорія мови
килбметр [Основьі теории речевой деятельности 1974: 307].
Заслуговує уваги такий засіб соціальної солідарності, як вибір мови в білінгвальний ситуації. Це чи не най яскравіша ознака, що засвідчує соціальну диференціацію суспільства. Так, російська панівна верхівка XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (точніше, «смесью французского с нижегородским», як дотепно зауважив О.С.Грибоєдов). Українська партійна номенк латура радянського періоду переходила на «панську» російську мову, таким чином дистанціюючись від «колхозного язьїка», як і частина сполонізованої вер хівки в роки польського панування на західноукраїн ських землях перейшла на польську мову, знехтував ши «хлопською мовою». В українській літературі, як класичній, так і сучасній, використання різних мов для соціально-політичної і моральної характеристики пер сонажів стало вже традиційним. Це один із найбільш влучних прийомів експлікації опозиції «свій — чу жий». Так, скажімо, поліцаї в повісті «Береза» О. Гав-рилюка, знущаючись над політичними в'язнями-укра-їнцями, вигукують польською мовою: «Збюрка-а! Вшис-ці падній! Чолгайсєн!» (Збірка! Всі лягайте! Повзай!). Енкаведисти в романі І. Багряного «Сад Гетсимансь-кий» віддають команди російською: «Заключонниє! Садітесь!»; «Грязнов, з вєщамі!». Сучасний письменник В. Шкляр у романі «Кров кажана», метафорично зма льовуючи теперішнє життя-пекло в Україні, де правля чим класом є колишня партноменклатура, також уда ється до цього традиційного прийому:
— Ідьомтє, — сказав він [Пек]. Я должен вас где-то опрєдєліть. Пагаварім по дороге.
— Ви поведете мене у вогонь?
Пек якось загадково посміхнувся і спитав:
— Ви со Львова?
— Ні, чому раптом?
— Ну... Разгаваріваєтє на мовє.
Як зауважив Е. Сепір, «надзвичайна важливість найменших мовних відмінностей для символізації та ких психологічно реальних груп, протиставлених полі тично й соціологічно офіційним групам, інстинктивно відчувається більшістю людей. «Він говорить як ми» рівнозначне твердженню «Він один із наших» [Сепир 1993: 232]. Щоб не виникло психологічних труднощів, щоб стати «своїм» (не відокремленим від певного соці-
Мова і суспільство
313
ального страту), люди змушені пристосовуватись до йо го мовних норм, а у разі належності до кількох соціа льних груп «переключатися» з одного мовного субкоду на інший.
Мова завжди сприймається як найбільш очевидна і легко розпізнавана ознака етнічної належності. Так, за результатами етносоціологічних досліджень (1989 р.) серед росіян, 24 % москвичів назвали мову як етноін-тегральний чинник. У Таллінні таких було вже 39 %, у Ташкенті — 44 % [Арутюнян 1990: 44].
Як свідчать соціолінгвістичні дослідження мовної поведінки іммігрантів, навіть коли більшість із них не володіє рідною мовою, вони зберігають як символ гру пової належності окремі слова, вирази, формули фатич-ної комунікації (привітання тощо), іменник (антропо-німікон) та інші релікти цієї мови [Арутюнов 1985: 40—41].
Правда, своєрідність мови може сприйматися по-різному залежно від характеру стосунків між спільно тами — байдуже або акцентовано, з гордістю або як тавро. Якщо етнічна група усвідомлює свою мовну єд ність та своєрідність і пов'язує з тим усвідомленням позитивні емоції, мова буде прищеплювати її носіям почуття патріотизму. Вона стає недоторканною сутніс тю, що протиставляється іншим мовам, займає високе становище на шкалі цінностей. «У відповідь на загро зливе мові зрушення це почуття вірності мові приво дить у дію сили, спрямовані на збереження мови, яка опинилася під загрозою; [...] воно перетворює мову на символ віри і святиню» [Вайнрайх 1972: 57]. В анало гічних випадках, але якщо своєрідність сприймається негативно, часто спостерігається явище «мовного нігі лізму» — небажання оволодіти «рідною» мовою через її непрестижність.
Залежність стану мови від стану суспільства
Розвиток і стан мови значною мірою залежать від стану суспільства. Мова відображає зміни в усіх сфе рах суспільства, що суттєво різнить мову від інших суспільних явищ.
Як суспільні зміни позначаються на мові? Зупини мося на найголовніших із них.
1. Мова відображає особливості соціальної організа ції суспільства. Стан мови залежить від характеру еко-
314
Теорія мови
номічних формацій і форми держави. Так, скажімо, для феодалізму характерний розпад держави на дрібні фе оди. У зв'язку з цим виникає багато дрібних територі альних говірок. За капіталізму колишні дрібні терито ріально-адміністративні одиниці об'єднуються, виника ють нації. Спільний ринок вимагає єдиної мови для держави. Усе це зумовлює нівеляцію діалектів і фор мування національної мови. Дві тенденції в національ ному питанні (інтернаціоналізм і націоналізм) призве ли до двох тенденцій у мовній практиці: з одного боку, стимулюються пошуки світових мов (живі міжнародні мови — французька, німецька, англійська, штучні міжнародні мови типу есперанто, пі джини та ін.), з іншого — пуристичні тенденції (прагнення очистити літературну мову від іншомовних запозичень).
2. У мові відображається соціальна диференціація суспільства. Суспільство диференціюється за класо вою, становою, майновою і професійною ознаками. Це позначається на класовому використанні мови, функ ціонуванні професійних підмов, жаргонів, арго. До різновидів соціальної диференціації мови, на думку Б. М. Головіна, належить також диференціація за типом діяльності соціального колективу (функціональні стилі).
3. У мові відображаються демографічні зміни. Збіль шення чи зменшення населення, зміни в його складі, чисельності етносів, зрушення у співвідношенні між міським і сільським населенням — все це певною мірою впливає на мову. Так, скажімо, наплив російськомовно го населення в Україну, що свідомо сплановував союз ний центр, призвів до того, що міста, де в основному поселялися переселенці, поступово русифікувалися, ви тіснивши з ужитку українську мову. Збільшення насе лення зрусифікованих міст за рахунок вихідців із села, що мало місце в повоєнний період, призвело до ще біль шого скорочення носіїв української мови. Приплив сільського населення в міста Росії позначився на змі нах у російській літературній мові: до неї ввійшла велика кількість так званих просторічних слів та зво ротів, відбулася «демократизація» російської літера турної мови внаслідок розкованості в уживанні неліте-ратурних елементів.
Мовознавцям ніяк не вдається встановити межу між російською та білоруською мовами. Річ у тім, що в часи тривалої боротьби між Росією і Литвою порубіжні землі (Смоленщина) перемінно переходили від однієї держави
Мова і суспільство
315
до іншої і відповідно сюди прибували то росіяни, то бі лоруси. Переселення норвежців в IX—X ст. на острів Ісландію і відсутність мовних контактів із прабатьків щиною сприяло призупиненню розвитку норвезької мо ви, внаслідок чого сучасна ісландська мова є по суті законсервованою норвезькою.
4. У мові відображені відмінності в рівнях еконо мічного розвитку. Так, наприклад, національна чи дер жавна мова складається, як правило, на основі діалек ту тієї території, яка є найрозвиненішою в культурно му й економічному аспектах. Діалект Аттики ліг в основу давньогрецької мови, діалект провінції Лаціум — в основу латинської мови, діалект провінції Іль де Франс — в підґрунтя французької мови, московські говірки стали базовими для російської мови, полтавсь ко-київські — для української, бо саме ці території в час формування названих літературних мов були економічно найпотужнішими і високорозвиненими в культурному аспекті.
Від рівня економічного розвитку залежить і ступінь діалектного членування мови. Так, зокрема, в еконо мічно слаборозвиненій Гвінеї майже кожне поселення має свій діалект, а на декілька тисяч аборигенів Австра лії припадає 200 діалектів.
5. У мові знаходять відображення явища надбудов ного характеру. Наприклад, прийняття християнства в Київській Русі призвело до поширення тут старо слов'янської мови як мови богослужіння та й загалом релігійної літератури і проникнення старослов'янізмів у давньоруську мову. У період поширення ісламу серед східних народів їх мови увібрали велику кількість арабських слів.
Певний вплив на розвиток мов справляють суспіль ні течії й погляди. Наприклад, явище пуризму в Росії було пов'язане з поглядами і діяльністю О. С. Шишко ва, Ф. В. Булгаріна, М. І. Греча, М. П. Погодіна і якоюсь мірою В. І. Даля. Сильний вплив мали ці тенденції на чеську літературну мову, в якій переважна більшість іншомовних запозичень була замінена власними утво реннями. Роль суспільних течій та поглядів у розвитку мови засвідчує і культивування в роки революції в ро сійській мові жаргону і навіть арго як «мови пролетарі ату» на противагу «буржуазно-інтелігентській мові».
Незаперечний вплив на розвиток мови має творчість письменників, діячів культури та мистецтва. Як пра-
316
Теорія мови
вило, саме письменників уважають основоположни ками і зачинателями літературних мов, наприклад, Т. Шевченка в Україні, О. Пушкіна в Росії, А. Данте в Італії, В. Шекспіра в Англії, М. Сервантеса в Іспанії.
6. У мові відображений розвиток культури суспіль ства. Саме з розвитком культури пов'язане збагачення словника, розширення сфери вживання літературної мо ви, її стилістична диференціація. Впровадження пи семності, а з нею поширення перекладів може навіть зумовити зміни в структурі мови. Як доведено мово знавцями, складнопідрядні речення набувають інтен сивного поширення тільки з виникненням і розповсю дженням письма.
Незважаючи на те що мова є об'єктивною реальніс тю, яка розвивається за своїми законами, історія різ них мов засвідчує немало фактів свідомого впливу сус пільства на розвиток мови (див. про це в темі «Мовна політика»). Однак можливості цілеспрямованого впливу суспільства на мову не є безмежними. Вони, як правило, обмежуються такими сферами, як графіка й орфогра фія, термінологія та нормативно-стилістична система мови. Ці сфери належать до периферії мови. А ядро мови, її фонологічну, граматичну й лексико-семантич-ну структури свідомо змінити неможливо.
Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава
У деяких мовах значення «мова» і «народ» виража ються синкретично в одному слові. Так, ці два значен ня експлікує російська мова (рядки О. Пушкіна «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня всяк сущий в ней язмк: И гордий внук славян, и финн, и нмне дикий Тунгус, и друг степей калммк»), де слово язик означає «народ» і «мова». Це свідчить про те, що в свідомості людей поняття «мова» і «народ» тісно пов'язані: один народ — це ті, хто розмовляє однією мовою. Саме мова об'єднує народ і відрізняє його від інших народів. Таким чином, етнічний і мовний роз поділ людей взаємопов'язані і, як правило, збігаються. Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації.
Зв'язок мови з характером етносу чи не найкраще відчувають письменники, слово для яких є головним
Мова і суспільство
317
інструментом творення народних характерів, типажів, зображення самобутніх рис психології етносу. М. Го голь зауважив: «І всякий народ, що носить у собі запо руку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскра вої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзна чився своїм власним словом, що ним, висловлюючи яку тільки є річ, передає цим висловом частину влас ного свого характеру» («Мертві душі»).
Болгарська поетеса Блага Димитрова вбачає залеж ність мовної форми навіть від географічного ландшаф ту, на якому проживає етнос, уважаючи, що географіч ні умови суттєво позначаються на характері і мові етносу: «Коли я чую іспанську, чую в ній глибоке від луння: цілий континент — Південна Америка — від гукується Іспанія. За широкою, дактилічною плавною російською інтонацією відчувається безмежність ро сійських степів, неосяжна сніжна рівнина, що перели вається через край горизонту. Моя рідна мова стисну та вузькими гірськими ущелинами. Слова усічені. Гор танно, захлинаючись самі в собі, клекочуть її голосні, як бурхлива гірська річка, яка не встигає пропустити через своє вузьке русло напористу численну воду. її приголосні ніби скали, що чинять опір хвилям і розби вають їх на дрібні бризки» («Страшний суд»). Польсь кий письменник Ян Парандовський, немовби розвива ючи тезу В. фон Гумбольдта про мову як дух народу, пише: «У словах, у граматичних формах, у синтаксисі закарбовує свій образ душа цього народу; як сліди на закам'янілих пісках від води давно зниклих морів, зак ріплені в ній прагнення, уподобання, неприязнь, віру вання, забобони, первісні знання про світ і людину» («Алхімія слова»).
Проблема співвідношення мови й етносу охоплює безліч складних питань, серед яких передусім — мова і самосвідомість, доцільність функціонування багатьох мов тощо.
У питанні співвідношення мови й етносу в науці не має одностайної думки. Деякі вчені без спільної мови не мислять собі етносу, інші заперечують обов'язко вість спільної (єдиної) мови як необхідну основу ви никнення етнічної спільності. Аргументом для них є мовні ситуації Швейцарії, де одна швейцарська нація користується чотирма мовами (німецькою, французь кою, італійською і ретороманською); Канади, в якій ка надська нація використовує дві мови (англійську та
318
Теорія мови
французьку); Бельгії (бельгійці розмовляють французь кою та фламандською мовами), а також те, що однією мовою можуть користуватися декілька націй (англій ською користуються англійці, американці й канадці, німецькою — німці, австрійці та швейцарці, іспансь кою — іспанці, кубинці, аргентинці, венесуельці, ко-лумбійці, костариканці, панамці, парагвайці, чилійці та інші латиноамериканці, сербсько-хорватською — серби, чорногорці, хорвати, кабардино-черкеською — кабардинці і черкеси).
Розглядаючи це дискусійне питання, потрібно вра хувати всі чинники, що впливають на формування етносу — мову, культуру, спільність історії, психічно го складу, спільність території, наявність державності, самосвідомості.
Найголовнішим чинником є самосвідомість: люди на усвідомлює, що вона належить до певного етносу, і всі члени цього етносу усвідомлюють, що вони станов лять етнічну спільність, відмінну від інших етнічних спільнот. Для усвідомлення окремішності народу най головнішу роль відіграє мова. Мова поєднує людей біль ше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна належ ність, більше, ніж історія народу (її не всі знають), а іноді навіть більше, ніж етнічне походження. Напри клад, Агатангел Кримський, Марко Вовчок, Юрій Клен (Бургардт), Василь Вишиваний (австрієць Вільгельм фон Габзбург), В'ячеслав Липинський, Софія Русова, які не мали в собі ні краплини української крові, але укра їнська мова духовно поєднала їх з українським наро дом. «Ні прозвання, ні віросповідання, ні сама кров предків не робить людину належністю тієї чи іншої на родності [...]. Хто якою мовою думає, той до того народу належить», — писав син датчанина і німкені, але росій ський учений, творець тлумачного словника російської мови В. Даль. Подібну думку знаходимо і в О. Потеб ні: «Єврея, цигана, татарина, німця, зросійщених нас тільки, що мовою їхньої заповітної думки стала росій ська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» [Потебня 1993: 186]. Однак, як заз начають В. Іванишин і Я. Радевич-Винницький, «не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому — з по чуттям українськості. Через різні обставини люди час то не володіють рідною мовою, однак при цьому збері гають щирі почуття до України» [Іванишин, Радевич-
Мова і суспільство
319
Винницький 1994: 119]. Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично витривалішими, ніж державні утворення з їхньою політичною й еко номічною єдністю, про що свідчить розпад Австро-Угорської та Російської імперій. Отже, після самосві домості (генетичного коду, генної пам'яті) дуже важ ливе значення для утворення етносу має мовний код (соціальна пам'ять). І чим вища форма організації спільноти, тим вагоміша роль мови в консолідації членів спільноти.
Важливим чинником є і державна окремішність, самостійність, яка інколи перекриває мовний фактор. Так, коли населення СІЛА стало усвідомлювати себе окремою нацією, бажання національно виокремитися стало стимулювати виникнення й розвиток американ ського варіанта англійської мови, який навіть зафіксо ваний у словнику Уебстера. Можна нині стверджувати про різні латиноамериканські варіанти іспанської мо ви, своєрідний австрійський варіант німецької мови. Можливо, всі ці варіанти з часом, за умови невтручан ня інших зовнішніх чинників, переростуть у справжні окремі мови, як це маємо у випадку з болгарською і македонською, сербською і хорватською мовами (подіб но було з румунською і молдавською). Але й тут остан нє слово за самосвідомістю. Мови з найменшими від мінностями — це різні мови, якщо їхні носії усвідом люють себе різними народами, і, навпаки, віддалені діалекти, які суттєво перешкоджають комунікації, на приклад, у Китаї чи Німеччині, вважаються однією мо вою, якщо мовці не перестають усвідомлювати себе одним народом.
Чуття рідного слова є яскравим прикладом етнічно го характеру мови. У всіх народів мова тісно пов'язана з національним почуттям і національною свідомістю.
Надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумовлена тим, що кожному народові властиві непов торні асоціації образного мислення, які закріплюють ся в мовній системі і становлять її національну специ фіку. Етнічна самосвідомість ґрунтується передусім на рідній мові. Якщо інтерпретувати літературу як самовираження народу, то справжнім самовираженням народу вона може бути лише тоді, коли створена рідною мовою.
Отже, чим вища етнічна організація, тим вагоміша роль мови в її життєдіяльності. Народність ще може
320
Теорія мови
розпастися на різні етноси, нація — ніколи. І тут най-міцнішим цементуючим чинником є мова.
Нація — найвища природна форма об'єднання лю дей. Це та категорія, яка всупереч твердженням кла сиків марксизму-ленінізму ніколи не зникне. «Можна й слід сподіватися, — писав Микола Бердяєв, — зник нення класів і примусових держав у досконалому сус пільстві, але не можна сподіватися на зникнення націо нальностей [...]. Національність є позитивним збагачен ням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність. Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих утворень у житті народів [...]. І великий самообман — прагнути творити будь-що по за національністю».
Жодна держава світу не сформувалася як безнаціо нальна. Єдине консолідоване суспільство може ви творитися лише на ґрунті спільної духовності, спіль ної мови, позаяк саме мова є тим феноменом, який визначає самототожність нації. Мова забезпечує нор мальне функціонування національного організму в усіх його виявах — політичному, економічному, куль турному тощо, бо саме мова — головна ознака нації. Тому боротьба за державність української мови — це боротьба за українську державу. Втрата мови, денаціо налізація народу призводить, як зазначав О. Потебня, до «дезорганізації суспільства, аморальності, спідлен ня». У національній державі ототожнюються такі по няття, як держава, нація і мова. Навіть така велика й багатонаціональна імперія, як СРСР, ототожнювалася в світі з російською нацією. Це добре розуміють усі, хто прагне побудувати свою державу. Так, скажімо, коли в 1947 р. утворилася держава Ізраїль, то її дер жавотворці стали перед проблемою державної мови. Оскільки розпорошені до того часу по всьому світу євреї втратили свою мову, то вихід був один — воск ресити мертву впродовж майже двох з половиною ти сячоліть давньоєврейську мову іврит. Сьогодні це мо ва єврейської держави, мова консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.
Наступ шовіністично налаштованих політиків в Україні на українську мову — це боротьба проти укра їнської державності; мовний чинник використовуєть ся як засіб дестабілізації українського суспільства, оскільки без української мови не буде української дер жави.
Мова і суспільство
321
Мова і культура
Культура — сукупність досягнень суспільства в га лузі освіти, науки, мистецтва та в інших сферах духов ного життя. Мова і культура взаємопов'язані. Загально визнаним є твердження, що культурні процеси вплива ють на мову, а мова на культуру.
Складним є питання впливу мови на культуру. Е. Сепір зазначав: «Не можу я визнати і справжньої причинної залежності між культурою і мовою. Куль туру можна визначити як те, що суспільство робить і думає. Мова є те, як думають. Важко визначити, яких особливих причинних залежностей між відібраним інвентарем досвіду (культура як ціннісний вибір суспільства) і тим особливим прийомом, за допомо гою якого суспільство виражає різний свій досвід, можна очікувати [...]. Зрозуміло, що зміст мови не розривно пов'язаний з культурою [...]. Мова у своїй лексиці більш-менш точно відображає культуру, якої не обслуговує; цілком справедливим є і те, що історія мови й історія культури розвиваються паралельно» [Сепир 1934: 171—172]. Отже, впевнено можна ствер джувати лише те, що культура визначає план змісту знакової системи мови. У семантиці мови відобража ються загальні, універсальні компоненти загально людської культури і своєрідність культури конкрет ного народу.
Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури, зводяться:
1) до відмінностей у лексиці й фразеології. У кож ній мові наявна безеквівалентна лексика, до якої нале жать слова, що позначають специфічні явища культу ри і не мають однослівного перекладу на іншу мову. При перекладі вони передаються описово або запози чуються. Запозичені безеквівалентні слова називають екзотизмами. Так, слова стерлінг, біг-бен, шилінг, кри кет пов'язані з англійською матеріальною і духовною культурою, конклав, сентимо, спагеті, тарантела — з італійською, песо, конквістадор, тореадор, корида, боле ро — з іспанською, ковбой, рейнджерси, авеню, барбі — з американською, сарафан, щі, боярин, балалайка, ямщик — з російською, кишлак, арик, дехканин, кобуз, домбра — з середньоазіатською, сакура, гейша, ікебана, саке, кімо но — з японською і т. д. До української безеквівален-тної лексики відносять такі слова, як чумак, гривня,
322
Теорія мови
рушник, галушки, вареники, борщ, бандура, кобзар, коло мийка, гопак, вечорниці, тризуб. Як правило, безеквіва-лентна лексика в кожній мові становить не більше 6— 7% від загальної кількості активно вживаних слів, а фразеологія майже вся ідіоматична;
2) до відмінностей у лексичних фонах слів з тотож ним денотативним значенням. Такі слова можуть мати різні конотації (емоційні й оцінні відтінки), а також різні асоціативні зв'язки. Зрідка ці відмінності зумов лені відмінностями і в самих реаліях, як, наприклад, укр. хата і рос. изба (різна форма, оздоблення тощо), укр. призьба і рос. завалинка, укр. личаки і рос. лап-ти. Часто спостерігається розбіжність у символічних значеннях. Так, зокрема, укр. лебідь і рос. лебедь сим волізують дівчину, однак укр. лебідь символізує ще жін ку, молодицю, а інколи й батька; укр. зозуля і рос. ку-кушка — це вісниця, провидиця, однак укр. зозуля — ще символ безпритульності, самітності, а також дру жини, сестри, матері; укр. калина — символ краси, здоров'я, дівчини, дівоцтва, любові, України, рос. ка лина символізує розлуку і невдале заміжжя.
Найбільші розбіжності слова-відповідники в різних мовах мають у семантичних асоціаціях, при цьому спе цифічні семантичні асоціації властиві не тільки лекси ці, у значенні якої наявний національно-культурний компонент, а й звичайним нейтральним загальновжи ваним словам на означення речей і понять, поширених у всіх культурах. Як показав проведений психолінгвіс тичний експеримент з трьома групами реципієнтів — українцями, росіянами, туркменами, такі слова, як хо-зяин, отец, мать, бабушка, дедушка, свадьба, молоко да ли різні асоціації. Так, слово хозяин у росіян виклика ло асоціації человек, мужчина, владелец, сад, деревня, город, в українців — муж, владелец, предприниматель, хо-зяйство, дом, слуга, пьеса Карпенко-Карого, у туркменів — огромньїй человек с бородой, большой человек с бородой и усами, солидньій мужчина в халате, официант. Слово свадьба у студентів-туркменів асоціюється, на відміну від українців і росіян, не тільки з веселістю, а й з утратою, із змаганням. Слово молоко викликає в них більш захоп люючі асоціації (белое счастье); у словах отец, мать, ба бушка, дедушка яскраво відчутний «компонент поваги» (бабушка — голова, серебро, уважение; отец — золото, гора, главарь, уважение). Навіть таке, здавалося б, нейт ральне в цьому плані слово солнце отримало різний емо-
Мова і суспільство
323
ційно-оцінний ореол. У туркменів воно пов'язується з неприємними асоціаціями (жара, жарко, скрьіться, комна-та, парк), тоді як в українців і росіян у нього позитивна, навіть висока оцінка (золотое,радосгпь, кайф, глаза, мама).
Психолінгвістичний експеримент з українцями, ро сіянами й американцями виявив, що навіть слова на позначення частин тіла людини викликали в кожній групі специфічні асоціації. Українці й росіяни, як пра вило, наводили слова, що вказували на розмір, форму, колір, естетичну оцінку, тоді як американці, крім зо рових, наводили дотикові реакції. Пор.: найчастотніші реакції до слів таз і ніготь (відповідно рос. таз, но-готьу англ. реШз, пай): укр. таз — великий, круглий, широкий, вузький, коло, фундамент; рос. таз — широ кий, маленький, большой, ноги, штаньї; амер. реіиіз — крім подібних до наведених, /ігт «пружний», Напйіиіі «такий, що приємно доторкнутися»; укр. ніготь — гос трий, довгий, круглий, червоний, блискучий, красивий; рос. ноготь — длинний, острьій, крашений, красивий, овальний, гладкий, лакированний; американці, крім цього, навели ще сгаскей «зламаний», іга£ЇІе «крих кий». Особливо національна специфіка асоціювання виявилася в реакціях-порівняннях: укр. очі — як во лошки, терен, вишні, озера, сонце, небо; рос. глаза — как буси, искри, звезди, небо, шари, как у сови; амер. еуез — Іікерооїз «ковбані», соіпз «монети», тагЬІе Ьаііз «мар мурові кулі», осеап «океан». Як бачимо, саме націо нальні асоціації зумовлюють входження тих чи інших слів до специфічних для кожної мови порівняльних зворотів (див. ще укр. стрункий, як тополя, рос. стройний, как береза).
Семантичний ореол слова не фіксується в лексико графічних працях, однак він значною мірою зумовлює реальне функціонування слова в певному соціумі. Цей ореол зумовлений всією історією слова, його етно-соціальним і етнокультурним контекстом. Як зазначає Л. Мкртчян, «слово тисячами невидимих ниток пов'яза не з літературними й культурними традиціями мови оригіналу. Слово живе в контексті даного речення, абза цу, твору, в контексті всієї творчості даного автора і ширше — в контексті всієї літератури, а, можливо, й даної цивілізації» [Мкртчян 1976: 4].
Наведені факти свідчать про те, що ґрунтовне ово лодіння мовою неможливе без засвоєння культури на роду — носія мови;
324
Теорія мови
3) до типологічних особливостей літературних мов. Культурою зумовлена форма літературної мови, її зв'я зок з народно-розмовною мовою. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів (історія писемності, літератури, школи, народного сві тогляду, різних суспільних ідеологічних течій тощо). Цей вплив не так помітний, як у лексичній системі, він прихований, але має значно глибший характер. На приклад, досить виразною є відмінність української та російської мов у стилістичній маркованості спільних за походженням слів. Оскільки на російську літера турну мову значний вплив мала старослов'янська мо ва, а українська літературна мова сформувалася на на родній основі, то відповідно в російській мові словами високого стилю є старослов'янізми, а в українській — одне із синонімічних народних слів. Старослов'янізми, яких в українській мові дуже мало, часто використову ються як засіб комічного, насмішки тощо;
4) до своєрідності самого процесу спілкування в різ них культурах. Мовний етикет, тобто мовна поведінка в певних ситуаціях, у різних культурах різна. Йдеться про правила мовного спілкування дітей з батьками, чо ловіка з дружиною, господаря і гостя тощо. Так, англій ським і американським мовними етикетами передба чається, що в магазині чи будь-якій іншій установі пер шим вітається господар, а в нас — навпаки. Оголошуючи по радіо про прибуття чи відправлення поїзда, літака то що, диктор у кінці оголошення дякує, що зовсім не влас тиве, наприклад, слов'янській культурі. Різними є моде лі мовленнєвої поведінки гостя і господаря в північно американських індіанців і китайців. У корейській і японській мовах існують, зокрема, категорії поваги з особливими граматичними, словотвірними та лексич ними показниками. Навіть у таких близькоспорідне-них мовах, як українська і російська, є відмінності у мовному етикеті. Здавна, скажімо, в Україні діти звер тались до батьків тільки на Ви, а в третій особі, коли йшлося про батьків чи старших поважаних людей, вживали форму множини (батько пішли, вони [мама] казали).
Отже, вплив культури позначається на своєрідності лексико-фразеологічних засобів, на особливостях нор мативно-стилістичної системи та мовленнєвого етике ту. Дехто з мовознавців уважає, що діапазон впливу культури на мову є значно ширшим. Так, зокрема,
Мова і суспільство
325
М. А. Кондрашов стверджує, що з культурним розвит ком пов'язане «багатство функцій мови і сфер її вико ристання, взаємовідношення між літературною мовою і діалектами, стилістичне розшарування мови, наяв ність великої кількості абстрактних та інтернаціональ них слів, особливі структурні типи речень» [Кондра шов 1974: 128].
Якщо вплив культури на мову є очевидним, то вплив мови на культуру не піддається звичайному спостереженню. Ця проблема була порушена В. фон Гумбольдтом, а за ним Е. Сепіром і Б. Уорфом. їхню гіпотезу лінгвальної відносності остаточно ще ніхто не довів. Висловлювали й інші цікаві думки, наприк лад, про те, що певними типами культури зумовлені деякі мовні структури. Однак це не теорії, а лише гі потези.
Соціолінгвістика, її предмет, завдання і проблеми
Зв'язок мови і суспільства не одразу став предме том спеціального наукового дослідження. Теорія про співвідношення мовних і соціальних чинників ґрунту ється на праці представників соціологічного напряму французького мовознавства, особливо А. Мейє. Істотну роль у цьому плані відіграли дослідження американсь ких етнолінгвістів, які розвивали ідеї Ф. Боаса і Е. Се-піра про зв'язок мовних і соціокультурних систем; пра ці представників Празької лінгвістичної школи В. Ма-тезіуса, Б. Гавранка, Й. Вахка, які довели зв'язок мови із соціальними процесами і соціальну роль літератур ної мови; дослідження німецьких учених Лейпцизь кої лінгвістичної школи Т. Фрінгса, які обґрунтували соціально-історичний підхід до мови і необхідність включення соціального аспекту в діалектологію, а та кож праці японської школи «мовного існування» з проблем мовної ситуації. Слід згадати й роботу Поля Лафарга «Мова і революція» (1894), у якій доведено, що відмінність соціальних різновидів мови є наслідком суспільних суперечностей епохи французької буржуаз ної революції. У Росії проблема взаємодії мови і сус пільства була предметом дослідження О. О. Шахмато-ва, І. О. Бодуена де Куртене, М. Я. Марра, В. М. Жир-мунського, Л. П. Якубинського, Є. Д. Поливанова та ін.
326
Теорія мови
Певний внесок у вивчення цього питання зробили українські вчені О. С. Мельничук, В. М. Русанівський, Ю. О. Жлуктенко та ін. У 60-х роках XX ст. до питан ня зв'язку мови і суспільства повертаються американ ські мовознавці В. Лабов, Д. Хаймс, присвятивши свої дослідження вивченню мовної ситуації в багатомов них країнах. Так сформувалася соціолінгвістика.
Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із со ціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті сус пільства.
Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у за гальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мо ви взаємодіють.
Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розді ли: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвіс тику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намі тилась тенденція до виокремлення цих розділів у са мостійні науки.
Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.
Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або су купність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.
Іншими словами, це взаємовідношення використо вуваних на певній території різних мов чи різних мов них варіантів. Мовна ситуація охоплює соціальні умо ви функціонування мови, сферу і середовище вживан ня мови, форми її існування.
Мовну ситуацію описують за кількісними, якісни ми й оцінними критеріями.
До кількісних критеріїв належать:
а) кількість мов у певній мовній ситуації;
б) кількість мовців, що говорять певною мовою;
в) кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.
Якісними критеріями є:
а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність і багатомовність);
б) структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);
Мова і суспільство
327
в) функціональна рівнозначність — нерівнознач-ність мов;
г) характер панівної мови (місцева чи іноземна). Під оцінними критеріями розуміють внутрішню і
зовнішню оцінку мов. Внутрішня оцінка — це оцін ка споконвічними носіями мови її комунікативної придатності, естетичної престижності тощо, тобто сту пінь прихильності мовців до рідної мови. Зовнішня оцінка — це характеристика названих параметрів мо ви носіями інших мов. На основі цих критеріїв буду ється типологія мовних ситуацій.
Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномов-ні) і складні (багатомовні). Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзо-глосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець за лежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами.
Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомов ність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіс нують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залеж но від соціальної ситуації та інших параметрів комуні кативного акту. Крім двомовності, в сучасному світі непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п'ятимовність. Прикладом чо-тиримовної ситуації є мовна ситуація в Індії: у межах штату тут використовують місцеву офіційно визнану мову Індії і місцеву неофіційну мову, між штатами — англійську, а у вищих верствах населення — ще сан скрит. Унікальною є виявлена в одному з поселень або ригенів Австралії одинадцятимовна ситуація, причому вживані тут мови належать аж до п'яти різних мовних сімей. Кожен мешканець цього поселення говорить двома-трьома мовами, а багато — шістьма-сімома [По пова 1987: 191].
Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуа ціях суспільні функції мов не збігаються. Збалансо вані ситуації трапляються дуже рідко, а можливо, їх зовсім не існує. Як приклад наводять мовну ситуа цію в Швейцарії, однак там справжньої збалансова-
328
Теорія мови
ності немає, бо ретороманською мовою розмовляє ли ше один відсоток населення; в загальнодержавному масштабі основні мови — німецька та французька, причому функції мов по-різному розподіляються за лежно від місцезнаходження кантону (німецькомов-ної, франкомовної чи італійськомовної території Швей царії). Подібна ситуація спостерігається і в Бельгії. Хоч тут більшість населення розмовляє фламандською (нідерландською) мовою, однак суспільні функції значною мірою перебирає на себе французька мова через більшу суспільну активність франкомовного на селення. Юридична рівноправність мов і реальний їх статус у багатомовній державі переважно не збігають ся. Рівноправними проголошені мови не тільки в Швейцарії, Бельгії, а й у Канаді і колишньому СРСР. Насправді в Канаді перевагу має англійська мова над французькою, а в СРСР під проголошеним конститу цією гаслом рівноправності мов за роки більшовиць кого панування зникло 93 мови (див.: Коммунист. — 1988. — № 15. — С. 63).
Дві мови не можуть бути функціонально тотожни ми. Це суперечило б чинному в мові законові еконо мії мовних засобів. Через те двомовність, як правило, не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномов-ність, де одна з мов усувається. Навіть на рівні індиві дуального білінгвізму спостерігається тенденція до диференційованого вибору мови залежно від ситуації, теми тощо.
Різноманітність мовних ситуацій у світі нескін ченна. Відомі ситуації, де мовою міжетнічного спілку вання є мова меншості (суахілі в Танзанії, малайська мова в Індонезії), запозичена мова (латина у Західній Європі в середні віки, арабська в Середній Азії в VIII—X ст.), мови колишніх метрополій (англійська в Гамбії, Гані, Кенії, Нігерії, французька в Заїрі, Конго, Малі, португальська в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбі ку). У деяких регіонах мовами міжетнічного спілку вання є піджини: піджин-інгліш, лінгва-франка, біч-ламар та інші гібридні мови, що поширені на Далеко му Сході, в Океанії, Західній Африці та Латинській Америці.
Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму є диглосія. Диглосія — це одночасне існу вання в суспільстві двох мов або двох форм (варіан тів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Ви-
Мова і суспільство
329
бір мови диктує комунікативна ситуація, і він не зале жить від етно-мовної належності мовців. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий — низь кий». Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII ст.), різні варіанти однієї мови (літературна мова і діа лект), різні стилі мови (книжний і розмовний).
Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироб лення правильної мовної політики.
Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних захо дів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.
Термін мовна політика має два значення:
1) мовна політика як сукупність заходів, спрямова них на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандар тизація літературних форм, реформи в галузі орфогра фії і пунктуації тощо);
2) мовна політика як частина національної полі тики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному сус пільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і по літології вживають термін національно-мовна полі тика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на ви роблені в суспільстві концепції з національного пи тання.
Держава впливає на мовну ситуацію через ідеоло гічні, законодавчі, адміністративні, фінансово-еконо мічні важелі. Вона визначає соціальний статус і соці альні функції мов. Вплив мовної політики держав у всі епохи зводився до нав'язування скореним наро дам мови завойовників, до ігнорування прав на роз виток і функціонування мов національних меншин, до орієнтації країн, які звільнилися від колоніальної залежності, на мови колишніх метрополій. Не була винятком національно-мовна політика і в радянській імперії, де поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов унаслідок функціональної експансії російської мови. Було навіть обґрунтовано теорію про перспективні й неперспективні мови. До
330
Теорія мови
перших відносили російську та ще декілька мов, до других — усі молодописемні мови. Української мови в цій класифікації взагалі не згадували. Адміністра тивно-репресивний державний апарат свідомо спла-новував лінгвоцид і етноцид, незважаючи на те що конституція СРСР проголошувала рівноправність на родів та їх мов. Подібна ситуація була і в Австро-Угорській імперії, де, всупереч проголошеній консти туцією 1867 р. рівноправності, чехи, словаки, українці, серби, хорвати, словенці зазнавали на собі політичної і мовної дискримінації. Як бачимо, змістом націо нально-мовної політики є різноманітні заходи, які проводить уряд з метою розвитку одних мов і стриму вання розвитку інших.
Отже, вплив суспільства на мову обмежується впли вом на взаємовідношення мов у багатомовній державі і впливом на нормативно-стилістичну систему мови, тер мінологію, графіку й орфографію. Суспільство не може вплинути на зміни структурних рівнів мови.
Інтерлінгвістика
Із соціолінгвістикою тісно пов'язана інтерлінгвістика.
Інтерлінгвістика — особлива лінгвістична дисципліна, яка вивчає міжнародні мови як засіб комунікації в багатомовному світі.
Термін інтерлінгвістика ввів у 1911 р. Ж. Мейс-манс. До того часу інтерлінгвістика існувала як теорія лінгвопроектування, започаткована працями Р. Декар-та і розвинена Г.-В. Лейбніцом. У XVII—XIX ст. стали опрацьовувати філософські мови для заміни природ них мов, які начебто є недосконалими. Згодом були спроби спростити й удосконалити природну мову. Пе реважна більшість проектів створення штучної мови була позбавлена матеріальної подібності з природни ми (такі мови називають апріорними). Лише з другої половини XIX ст. спеціалісти в галузі лінгвопроекту вання починають орієнтуватися на створення штуч них мов на зразок природних (апостеріорних) мов як допоміжного засобу спілкування поряд з національни ми мовами.
Першою відомою штучною мовою був волапюк (тер мін штучно утворений від юогШ «світ» і зреак «розмов ляти»), створений у 1879 р. в Німеччині И. Шлейєром. Через 8 років польський лікар Л. Заменгоф створив
Мова і суспільство
331
штучну мову есперанто (від лат. зрего «сподіватися»), що стала найпоширенішою з усіх міжнародних штуч них мов завдяки її простоті порівняно з природними мовами. У ній використано лише 11 закінчень, що вка зують на частину мови, число, знахідний відмінок, час дієслова, умовний і наказовий спосіб, 40 суфіксів і прийменників. Слова всі побудовані з латинських, грецьких, германських і слов'янських коренів. У гра матиці є тільки 16 правил.
На есперанто існує оригінальна література, є чима ло перекладів творів класиків світової літератури, в тому числі й Т. Шевченка.
Після есперанто з'явилися інші штучні мови, серед яких найвідомішими стали ідо (1907), окциденталь (1922) та інтерлінгва (1951).
Пошук штучних мов для міжнародного спілкуван ня не є випадковим. Згідно з останніми даними, у світі нині більше 4 мільярдів людей користуються 6 тися чами мов, що є серйозною перешкодою для прогресу, оскільки різномовна інформація, яка накопичується в геометричній прогресії, стає важко доступною. Саме тому комунікація в сучасному світі і перспективи мов ної політики є надзвичайно актуальними проблемами не тільки інтерлінгвістики, а й інших суміжних сус пільних наук.
Існує дві думки щодо подолання труднощів спілку вання в багатомовному світі. Одні вчені стверджують, що це станеться внаслідок створення універсальних портативних електронних перекладачів, інші — внас лідок прийняття міжнародної мови. Перший шлях є важким і проблематичним. Другий передбачає декіль ка варіантів: 1) створення єдиної всесвітньої штучної мови; 2) використання однієї чи декількох природних мов; 3) комбіноване використання природних і штуч них мов (див. про це: [Свадост 1968]).
Доречно згадати поширювану в СРСР псевдонауко ву теорію злиття націй та мов і витворення єдиної мови світу шляхом їх (мов) схрещування. Як свідчить істо рія мовних контактів, при глибокому взаємопроникнен ні двох мов не виникає третя, а одна мова перемагає, вбираючи лише окремі елементи іншої; переможена мо ва зникає. Зникнення будь-якої мови є величезною втратою для всієї світової культури, бо втрачається один з досвідів пізнання, один з аспектів світобачення, одна з мовних картин світу. Мова для кожного народу є найдо-
332
Теорія мови
рожчим скарбом, його національним духом, його історі єю. Тому так переконливо і гуманно звучать слова да гестанського письменника Расула Гамзатова: «Для ме не мови народів — як зорі на небі. Я не хотів би, щоб усі зорі злились в одну величезну, яка б займала півнеба, зірку. Для цього є сонце. Але хай сяють і зорі. Хай у кожної людини буде своя зірка».
На сучасному етапі інтерлінгвістика значно роз ширила коло проблем. До кола її зацікавлень, крім створення допоміжних міжнародних мов, належать опрацювання принципів і методів створення штучних мов, дослідження закономірностей їх функціонуван ня і розвитку, вивчення процесів взаємодії національ них мов, розв'язання проблеми мовних інтернаціо-налізмів та міжнародної стандартизації наукової і технічної номенклатури. Останнім часом предметом інтерлінгвістики стало опрацювання лінкосу — мови для можливих контактів з інопланетянами, яка спе ціалізується на передачі математичних знань і основ механіки.
Запитання. Завдання
1. Обґрунтуйте соціальну зумовленість мовних явищ. Чи все в мові є соціальним?
2. Як відображаються в мові соціальні чинники?
3. Наведіть факти на доказ того, що мова є символом соціальної солідарності.
4. Чому мова є найважливішою етнічною ознакою? Розкрийте співвідношення мови, нації і держави; мови і культури.
5. Охарактеризуйте основні проблеми соціолінгвістики. Розкрийте зміст понять «мовна ситуація» і «мовна політика». Якою мірою можли вий свідомий вплив суспільства на мову?
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 256— 319.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М.г 1974. — С. 168—185.
Общее язьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С.27—87.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 50—70.
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка/ Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1972. — С. 419—596.
Мова та історія (розвиток мови)
333
Додаткова
Беликов В. И., Крьісин Л. П. Социолингвистика. — М., 2001.
Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика. — М., 1987.
Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методьі и проблемьі. — М., 1980.
Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. — М., 1978.
Новое в лингвистике. Социолингвистика. — М., 1975. — Вьіп. 7.
Вайнрайх У. Язьїковьіе контактьі. — К., 1979.
Принципьі и методьі социолингвистических исследований. — М., 1989.
Кузнецов С. Н. Теоретические основьі интерлингвистики. — М., 1989.
Проблемьі интерлингвистики. — М., 1976.
Русанівський В. М. Прогностичні функції соціолінгвістики // Мово знавство. — 1989. — № 1.
Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація. — Нью-Йорк, 1992.
Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. — Дрогобич, 1994.
Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. — К., 1976.
Масенко Л. Т. Мова і політика. — К„ 1999.
І_аЬоу М. 5осіоііп£ііі5т.іс РаїЛегпз. — ТпіІ., 1972.
Нутез О. Роипсіаііопз іп Зосіоііп^иізіісз: Ап ЕІппо^гарМіс Арргоасп. — ТИН., 1974.
3.10. Мова та історія (розвиток мови)
Справжнє розуміння мови неможливе без осяг нення різноманітних змін, які мають місце в ній. Ди намічні процеси мови можна простежити, розгляда ючи її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається, власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву характерис тику.
Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія
Мова постійно змінюється. Історична змінність мо ви — її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як за значав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізна вальної діяльності людини. Однак людина за своє жит тя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояс-
334
Теорія мови
нити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови.
Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. По тебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статич ного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокре ма, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення організмів мов» [Гумбольдт 1960: 77]. Зго дом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії.
Синхронія (від грец. зупспгопоз «одночасний») — стан мови в пев ний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.
Цей термін вживається і в іншому значенні: синхро нія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.
Діахронія (від грец. оЧа «через» і спгопоз «час») — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку.
Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-часовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню ста тики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхроніч на і діахронічна.
Ще більшої ваги це протиставлення набуло в дея ких послідовників Ф. де Соссюра, яке, по суті, призвело до повного розриву між цими двома аспектами мови. Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне, а й шкідливе, оскільки воно заважає досліднику неупе-реджено визначити відношення в системі сучасної мо ви. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і діа хронії, звернув увагу на умовність виділення цих двох аспектів у вивченні мови, бо «в мові, як загалом у при роді, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зу пинка, застій — явище умовне, це окремий випадок руху за умови мінімальних змін. Статика мови — це лише окремий випадок її динаміки або, швидше, її кіне матики» [Бодузн де Куртенз 1963а: 349]. Як зазначав Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важли-
Мова та історія (розвиток мови)
335
ве і дуже потрібне для розуміння та пояснення кожно го її синхронічного зрізу. До такої ж думки дійшли представники Празької лінгвістичної школи, а також А. Сеше, Е. Косеріу та ін.
На сучасному етапі загальновизнаним стало твер дження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахро нії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття син хронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є не-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід'єм ною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.
Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мо ви є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінюва лася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхід на для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.
Складним і остаточно не з'ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. В. фон Гумбольдт убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і неолінгвісти — в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це питання не порушував, але оскільки вважав, що мова є системою, підпорядкованою своєму власному поряд ку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно закла деними в самій мові. Немає сумніву, що всі мовні змі ни здійснюються самими носіями мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об'єктивний ха рактер.
Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. У мові на кожному історичному етапі по ряд зі старими елементами існують їх нові варіанти, наприклад, укр. префікси од- і від-, форми корисний і корисний, ім'я й імення, словосполучення типу чекати на брата і чекати брата, дійти до висновку і дійти висновку; рос. жу[ж']ать і жу[ж]ать, слесари і сле-саря, шофери і шофера, хаос і хаос, мок і мокнул, машет і махаєш, само'е і саму, один кофе і одно кофе; нім. \¥огіе і УУбгіег, Ьгіп§8і і Ьгіп§Є8і, юапйіе і юеткіеіе,
336
Теорія мови
зіапсі і зіипй, 8еі,гоЦеп і зеігіеїі, йез Та§ і Лез Та£ез, йепг \УаШ і Лет \¥аІ<Іе; англ. &оІ і £оііеп, юе зНаїї і юе юШу [з'ееіп] і [з'£еп] тощо.
Нові варіанти конкурують зі старими і з часом за мінюють їх. Постійне варіювання як у плані виражен ня, так і в плані змісту — це спосіб існування мови як живої, функціональної комунікативної системи. Саме через те навіть за суто синхронічного підходу в дослі дженні мовної системи необхідно виявити в ній сталі й змінні, статичні й динамічні, сильні й слабкі, продук тивні й непродуктивні ланки, те, що втрачається, і те, що зароджується, тобто визначити тенденції розвитку цієї системи.
Розвиток, як правило, починається з індивідуально го новотвору, який потім стає територіальним або сти лістичним варіантом. Цей варіант з часом може ви тіснити основний, і таким чином індивідуальна зміна перетворюється на соціальний факт. Необхідно зазна чити, що не всі новотвори стають соціальним фактом, тобто належать до мови, а лише ті, що відповідають потребам суспільства. Такі новотвори виникають не рідко в декількох індивідів.
Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Не всі вчені визнають паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх причин. Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші визна ють тільки внутрішні, а А. Мейє, А. Соммерфельт, Б. Го-ловін — тільки зовнішні причини. Очевидно, не варто абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам'ятати, що всі мовні зміни в підсумку визначаються суспільними потребами.
Зовнішні причини мовних змін
Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктив них сил, науки, техніки тощо.
Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мов них змін є контактування мов. На думку А. Мартіне,
Мова та історія (розвиток мови)
337
мовні контакти — один із наймогутніших стимулів мовних змін [Мартине 1972: 83].
Мовні контакти мають місце в разі загарбання те риторії і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній тери торії; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюється інша мо ва в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередкова ні; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілку вання), штучні (навчання в школі) і змішані (природ но-штучні).
Контактування мов може зумовити такі процеси:
1) запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за останніх декілька років українська мова запозичила чис ленну кількість іншомовних слів, переважно з англійсь кої мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс, принтер, факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат, консенсус, спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота, вольво, мерседес, екстрасенс, хот-дог, піца та багато інших. Досить поширеними є запозичення фразеоло гізмів як в оригінальній формі, так і у вигляді каль кування: аЬ оио, тетепіо тогі, о запсіа зітріісііаз, о іетрога, о тогез, іаЬиІа ґава, Вгап& пасН Озіеп, бути чи не бути (англ. іо Ье ог поі іо Ье)у дивитися крізь паль ці (нім. ЬигсН йіе Ріпдег зекеп), яблуко від яблуні да леко не падає (нім. Вег Арреї іаііі пісНі юеіі Vот 8іатт). Нерідко фразеологічні кальки поширюються на різні мови. Наприклад, за німецьким зразком (йапке зсНдп) будуються фраземи зі значенням вдяч ності в багатьох європейських мовах: укр. красно дякую, серб, хвала лепо9 чеськ. йеки]і рекпе, угор. кдзгдпдт згереп тощо;
2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мо ви. Внаслідок контактування румунської мови зі сло в'янськими її артикуляція дуже наблизилася до арти куляції слов'янських мов (нерідко можна почути таку характеристику румунської мови: це романська мова зі слов'янською вимовою). Фарингалізовані голосні, що не
338
Теорія мови
властиві тюркським мовам, в азербайджанській мові з'явилися під впливом кавказьких мов. Вимова комі-перм'яків стала близькою до російської. Інколи суб-страктний вплив може поширитися на декілька мов. Наприклад, у болгарській, румунській і албанській мо вах наявний редукований голосний [а] (болг. т>, рум. а, алб. є);
3) зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос був нефіксований, вільний, не закріплений за певним складом слова. Під впливом фінно-угорських мов ха рактер наголосу змінився: тепер наголошеним є пер ший склад у всіх формах усіх слів;
4) зміни у граматичній будові мови. У всіх тюрксь ких мовах є шість відмінків. У якутській мові, яка належить до тюркської сім'ї, їх дев'ять. Уважають, що це сталося під впливом евенкійської мови, що нале жить до тунгусо-маньчжурської сім'ї, багатої на від мінкові форми. У болгарській мові внаслідок контак тування з турецькою виник переповідний спосіб діє слова (коментатив), що позначає неочевидну дію (чел «кажуть, що він читав», чели «кажуть, що вони чита ли»). Під впливом російської мови в сучасній удмурт ській мові намітилася тенденція до утворення видових пар дієслова.
Помітним є вплив мовних контактів на зміни в син таксисі. Синтаксична будова таких фінно-угорських мов, як фінська, угорська, естонська, мордовська, ко-мі-зирянська, набула ознак індоєвропейських мов: по рядок слів у реченні замість фіксованого став вільним, з'явилися підрядні речення зі сполучниками і сполуч ними словами тощо. У французькій мові зворотний по рядок слів у питальному реченні виник під впливом німецької мови;
5) зміни у словотворі. Поширеним явищем є запо зичення суфіксів та префіксів. Скажімо, в українській мові широко вживаються запозичені префікси а-, анти-, інтер- (аполітичний, антинародний, антихудожній, інтервокальний, інтерполювати), суфікси -ир-, -ізм-, -ант-, -аж-, -ат-, -ар- та багато інших (бригадир, марши рувати, українізм, квартирант, тренаж, типаж, арку-шат, актор, фактор). Російською мовою запозичений український суфікс -щин(а): Псковщина, Смоленщина. Бувають випадки запозичення моделей побудови слів. Так, наприклад, румунські числівники від одинадцяти до дев'ятнадцяти творяться за слов'янською моделлю
Мова та історія (розвиток мови)
339
«один + на + десять»: ипзргегесе, йоізргегесе тощо, де ип — «один», Лоі — «два», зрге — «на», гесе — «десять».
Запозичення — найпоширеніший результат взаємо дії мов. Найпроникливішою для запозичень є лексико-семантична система. В англійській мові, наприклад, 60 відсотків французьких слів, у турецькій — 80 від сотків арабізмів, а в корейській — 75 відсотків кита-їзмів. Роль лексичних запозичень є визначальною для всіх інших контактно зумовлених мовних змін: саме лексичними запозиченнями спричинені фонологічні та морфологічні запозичення. Так, зокрема, суфікси -аЬІе, -іЬІе (еаіаЬІе «їстівний», юогкаЬІе «такий, який пот рібно обробити», йгіпкаЬІе «такий, що можна пити», ипгеайаЬІе «нерозбірливий») увійшли до англійської мови з французької разом із запозиченими словами айтігаЬІе «чудовий», роззіЬІе «можливий» тощо.
Фонологічні запозичення менш поширені, ніж лек сичні. Як правило, іншомовні слова фонетично при стосовуються до фонологічної системи мови-реципі-єнта. Так, англійський звук [0] передається в слов'ян ських мовах звуками [і], [з], [£]. Явище субституції (заміни відсутніх звуків в мові-реципієнті іншими власними), на думку М. С. Трубецького, лежить в осно ві можливості встановлення системи звуків-відповід-ників між будь-якими за своїм походженням кон тактуючими мовами. Запозичення іншомовних слів здебільшого впливають лише на фонологічну синтаг матику: виникають нові послідовності фонем (нова їх сполучуваність), змінюються фонетичні закономір ності початку та кінця слова, суперсегментні особли вості (відступ від правил наголошування в іншомов них словах) тощо.
Однак за тривалого і масового запозичення слів мо жуть статися суттєвіші зміни у фонологічній системі, в тому числі поява нових фонем і фонологізація вже на явних у мові варіантів фонем (алофонів). Так, скажімо, у східнослов'янських мовах не було звука (відповідно і фонеми) [ф]. Із прийняттям християнства посилили ся контакти східних слов'ян з греками, і в давньорусь кій мові стали з'являтися грецькі слова, в тому числі й такі, в яких був звук [ф]. Оскільки такий звук був цілком чужим, то спочатку він замінювався своїми звуками [п],[т]: ркагоз — парус, Ркіїірроз — Пилип, Ткеойог — Теодор, туікоз — міт; див. ще поширені
340
Теорія мови
раніше в українській мові, в тому числі й у літератур ній, форми на зразок Атени (Афіни), катедра (кафед ра) тощо. Сторонність цього звука відчувається на віть тепер: багато хто з українців замінює його зву косполученням [хв]: Хведір, хверма тощо. Однак ще в давньоруську епоху, коли запозичення грецьких слів із звуком [ф] стало масовим, цей звук був спо чатку засвоєний освіченими людьми, а через них — іншими верствами населення, і, отримавши широку лексичну базу, став самостійною фонемою (опозиція [ф] іншим звукам стала релевантною, тобто вико ристовується для розрізнення слів). Пор.: вен — фен, він — фін, вар — фар, ваза — фаза; рос. еон — фон, веска — феска, влага — флага, ворс — форс. Подібне сталося зі звуком [ґ] в українській і чеській мовах. Спочатку він вживався в деяких іншомовних словах, а потім фонологізувався. Див. укр.: гніт і ґніт, грати і ґрати тощо. Отже, спершу запозичений звук функціонує лише у фонетично неасимільованій лексиці, а згодом входить до фонологічної системи мови.
Морфологія порівняно з іншими мовними рівнями, характеризується найвищим ступенем непроникнос ті. Вважають, що контактування мов не збагачує, а спрощує морфологію. Наприклад, англійська мова внас лідок контактів із скандинавськими мовами значно спростила свою морфологічну структуру. Саме такий результат контактування в морфології засвідчують креолізовані мови і піджини (спрощені мови), в яких морфологічні способи вираження значень замінюють ся лексичними.
Синтаксис на відміну від морфології характеризу ється високим ступенем проникності. Саме в тому вба чають причину подібності синтаксичної структури ре чення в багатьох мовах світу. Правда, в тих мовах, де основне навантаження вираження граматичних зна чень лежить на синтаксисі, як то маємо в китайській мові, синтаксичні запозичення обмежені.
Отже, ступінь проникності обернено пропорційний ступеневі системності мови. Здатність до запозичення тим більша, чим слабші системні відношення. Систем ність зумовлює стійкість, бо сила взаємозв'язку елемен тів системи перешкоджає проникненню чужого елемен та. Це і є причиною того, що найбільше запозичень є на лексико-семантичному рівні мови.
Мова та історія (розвиток мови)
341
Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й кон вергентний розвиток мов, утворення допоміжних спіль них мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих пе ретворень криються не в структурі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного роз витку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатич ності, заповзятості (див. про це: [Аврорин 1975: 152; Мартіне 1972: 81—82]).
Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними від мінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.
Серйозні контактно зумовлені зрушення починають ся з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середови щі. У двомовних групах людей дві мовні системи всту пають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією. Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, чис ла, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мов на, а значить і етнічна, асиміляція (див. про це: [Марти не 1972: 86]).
Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвер гентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку де кількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто «особливі типи ареально-історичної спільності мов, які ха рактеризуються певною кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок три валого й інтенсивного контактування і конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору» [Лин-гвистический знциклопедический словарь 1990: 617].
342
Теорія мови
Термін мовний союз уведений у науковий обіг М. С. Трубецьким у 1923 р. (стаття «Вавілонська вежа і змішування мов»). За Трубецьким, до мовного союзу належать ті мови, які суттєво подібні у морфології та синтаксисі, рідше — у фонетиці і мають спільний фонд культурних слів, але не пов'язані системою звукових відповідників і корінною (споконвічною) елементар ною лексикою. Таким чином, мовні союзи характери зуються певною спільною для мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю структурно-типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз — це рух мов до інтеграції, який зупинився на півдорозі [Георгиев 1972: 40], це, образно кажучи, набу та спорідненість.
Як приклад звичайно наводять балканський мов ний союз. До нього належать грецька, албанська, ру мунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови. Ці мови характеризуються, як правило, такими спільними ознаками: а) збігом форм родового та давального відмінків; б) наявністю постпозитивного артикля; в) відсутністю інфінітивної форми дієслова; г) описовим утворенням форми май бутнього часу (за допомогою дієслова зі значенням «хо тіти»); ґ) утворенням числівників від одинадцяти до дев'ятнадцяти за зразком «один + на + десять»; д) на явністю зредукованого голосного. Крім цього, названі мови помітно прямують від синтетичної до аналітичної будови і мають багато спільного в лексиці.
З інших мовних союзів можна назвати західноєвро пейський, гімалайський, поволзький (волго-камський) і кавказький.
Тривале й інтенсивне контактування мов може призвести до асиміляції однієї з мов, тобто до її втрати, але втрачена мова не зникає безслідно. Сліди витісне ної мови отримали в мовознавстві назви субстрат і су-перстрат.
Субстрат (термін Дж. Асколі) — мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів у мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови.
Наприклад, кельтський (галльський) субстрат для французької мови, фракійський субстрат для румунської мови, іберійський субстрат для іспанської мови, дравід-
Мова та історія (розвиток мови)
343
ський субстрат для індійських мов, фінський субстрат для російських говірок півночі європейської частини Росії.
Суперстрат (термін В. Вартбурга) — мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців у мові-переможниці корінних жителів.
Так, скажімо, латинська мова стала суперстратом для мов Західної Європи, німецька для чеської, мова норманських завойовників для англійської, германська мова франків для французької, тюркська мова волзько-камських болгар для слов'янської болгарської та ін.
Близьким до перелічених є термін адстрат.
Адстрат (термін М. Вартолі) — сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.
На відміну від субстрату і суперстрату цей тип мов ної взаємодії є нейтральним: при ньому не відбуваєть ся асиміляції етносу і розчинення однієї мови в іншій; це своєрідний прошарок між двома мовами. Як прик лад можна навести білорусько-литовський, словенсь ко-італійський та інші адстрати.
Сучасний стан будь-якої мови — це результат її дов говічної історії, де різноманітні мовні впливи відбили ся в ній у вигляді субстратних, суперстратних та адстратних нашарувань. Так, скажімо, в англійській мові можна виявити сліди неіндоєвропейської іберій ської мови перших поселенців на Британських остро вах, кельтської мови бритів і гаелів, латинської мови поселенців перших століть нашої ери, західногерман-ської мови англів, саксів, фризів, ютів, які завоювали Британію в V—VI ст., північногерманської мови скан динавських вікінгів, які владарювали в Англії в X ст., французької мови норманських феодалів, які підкори ли Британію в XI ст.
Внутрішні причини мовних змін
Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі:
1) антиномія позначу вального і позначуваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позна-
344
Теорія мови
чуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги (див. асиметричний дуалізм мовного знака С. О. Карцевського в темі «Знакова природа мови»), що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одно го боку, і синонімії — з іншого;
2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма. Наприк лад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за продуктивними словотвірними моделями, трапляють ся такі оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що приведені у відповідність до їх твірних основ малюва ти, випрати, догнати. Норма таких форм не допус кає, як не допускає змінювання запозичених слів ти пу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому, що заборо нена форма стає нормативною. Ще недавно в україн ській мові, як тепер у російській, слово пальто нале жало до невідмінюваних іменників, однак у мовленні пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині відмі нювання іменника пальто є кодифікованою нормою. У сучасній російській мові норма не дозволяє утво рення дієприкметників майбутнього часу від дієслів доконаного виду (*напишущий, *построящий)у діє прикметників умовного способу (^написавший би, *построивший бьі) та дієприслівників від окремих дієслів (*тря, *могя, *жня, *берегя, *пекя), хоч деякі з таких форм трапляються не тільки в усному мовлен ні, а навіть у художній літературі. Так, у М. Гоголя є такі фрази, як «человек, не предт>явящий паспорт», «казак, желавший би...» та ін.;
3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й над лишкової інформації. Внаслідок такої антиномії зміню ється форма слів, їх категоріальне значення (спаси бо(і)г —> спасибі, автомобіль —> авто, телевізор —> те-лик, метрополітен —> метро) та синтаксичні конструк ції. У мовознавстві навіть існує думка, що одні мови, наприклад, французька, орієнтовані на слухача, а інші (зокрема, німецька) — на мовця [Балли 1955: 60];
4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з'явля ються внаслідок суперечності між стандартним і експре сивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, на-
Мова та історія (розвиток мови)
345
приклад, слово автомобіль з часом звузило своє вжи вання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка (Сідай у мою тачку, підвезу). Див. ще: моряки кора бель називають посудиною, студенти гуртожиток обща-гою, англійці метро іменують поряд з ипйег&гоипд, «під земка» ще й експресивнішим іиЬе «труба». Російські жартівливі оказіоналізми типу мало людев, сколько звез-дей, сказамши; все пропато, поломато, и тропинка за-топтата також є наслідком прагнення експресивні ше передати інформацію. Таким чином у мові розви ваються різноманітні синонімічні засоби. Слід мати на увазі, що всі метафори та метонімії також виникають як експресивні індивідуальні новотвори. З індивіду ально-експресивних явищ мовлення бере свій початок і фразеологія;
5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обся гу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам'ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують мовні виражальні засоби. З одного боку, описові номінації замінюються однослівними (електричний поїзд — електричка, Літературна газе та — Літературка, рос. зачетная книжка — зачет-ка), а з іншого — однослівні назви одержують розгор нуті синонімічні перифрази (продавець — працівник прилавка, лікарі — люди в білих халатах, нафта — чорне золото, рос. Япония — страна восходящего солн-ца). Як приклад скорочення коду можна назвати усу нення з української літературної мови багатьох термі нів спорідненості і свояцтва та заміна їх описовими зворотами (вуй — дядько по матері, стрий — дядько по батькові, зовиця — чоловікова сестра тощо).
Усі названі антиномії є конкретним виявом загаль ного закону розвитку — суперечності між потребами спілкування і мовними можливостями. Отже, мова — це вічно живий конфлікт.
Внутрішні причини мовних змін виявляються в та ких тенденціях мовного розвитку:
1) тенденція до економи мовних засобів і зусиль мовців. Вона простежується на всіх рівнях мови. Із
346
Теорія мови
обмеженої кількості фонем будується необмежена кіль кість слів, максимально використовуються мовні форми (багатозначність слів, багатозначність відмінкових форм тощо). Так, у східнослов'янських мовах відбулась уні фікація закінчень давального, орудного і місцевого від мінків множини. Різні відміни іменників мали різні відмінкові закінчення:
Д. столомть полемь син-ьм-ь
О. столи поли синами
М. СШ0Л^Х7> П0ЛиХ7> СЬІН7>Х7>
Нині всі іменники незалежно від відміни, до якої вони належать, у цих відмінках мають відповідно за кінчення -ам, -ами, -ах (укр.: столам, столами, столах; полям, полями, полях; синам, синами, синах).
Очевидно, сюди потрібно віднести і всі випадки так званого вирівнювання за аналогією. Так, в давньорусь кій мові була група атематичних дієслів, куди входили бити, дати, Ьсти, ві>дї>ти і имі>ти> з особливими дієвід мінюваними формами: имамь, имаши, имать, имамт>, имате, ймуть. Оскільки ця група була невеликою, то деякі з цих дієслів за аналогією до всіх інших стали набувати форм типу маю, маєш, має, маємо, маєте, ма ють. Роль явища аналогії на семантичному рівні де тально описана українським мовознавцем О. О. Тара-ненком [Тараненко 1980]. У мові знаходить свій вияв і тенденція до економії зусиль мовців (у мовознавстві існує навіть теорія мінімального зусилля). «Постійну суперечність між потребами спілкування людини та її прагненням звести до мінімуму свої розумові та фізич ні зусилля можна розглядати як рушійну силу мовних змін. Тут, як і в інших випадках, поведінка людини підпорядкована законові найменшого зусилля, відпо відно до якого людина витрачає свої зусилля лише ті єю мірою, якою це необхідно для досягнення певної мети» [Мартине 1963: 532—533]. Ілюстрацією цієї тен денції є фонетичні процеси асиміляції, дисиміляції, діерези, протези, епентези, гаплології, сингармонізму, скорочення довжини слів у деяких мовах тощо. Однак економія у чомусь одному нерідко спричинює появу нових засобів вираження в чомусь іншому. Економія зусиль може виявлятися тією мірою, якою зберігаєть ся комунікативна придатність мови;
Мова та історія (розвиток мови)
347
2) тенденція до вираження різних значень різни-ми формами. Ця тенденція є протилежною поперед ній — економії мовних засобів. Яскравим прикладом вияву її є відштовхування від омонімії. Так, в україн ській мові є омонімічна пара лічити «називати числа в послідовному порядку» і лічити «вживати заходи для припинення якогось захворювання». Нині помітна тен денція до формального розмежування цих значень: у другому випадку стала вживатися форма лікувати. Подібні факти, яких виявлено багато, описані Л. А. Бу-лаховським у статті «Із життя омонімів» [Булаховсь-кий 1978: 330—342];
3) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює оперативній пам'яті (7+2 склади). У мовах довжина слів, як правило, не перевищує 9 складів, а морфемна структура — 9 морфем;
4) тенденція до абстрагування мовних елемен тів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними: на основі конкретних значень розвиваються абстрактні значення в лексиці, на основі повнозначних слів — абстрактніші службові, на основі семантико-граматич-них іменних класів — формалізована (абстрактна) ка тегорія роду тощо.
Вчені називають і менш важливі тенденції. Усі во ни спрямовані на вдосконалення мовного механізму і збереження мови в стані комунікативної придатності. Дехто з мовознавців уважає, що всі або більшість із перелічених тут тенденцій не можна вважати внутріш-ньомовними. Б. М. Головін не визнає інтрамовного ха рактеру тенденцій мінімальних зусиль і складності мовних одиниць. «Якщо механізм мови змушений весь час пристосовуватися до фізіологічних особливостей людського організму, а людський організм, безумовно, щось зовнішнє щодо мови як знакової системи спілку вання, — це означає, що перед нами не внутрішні, а зовнішні причини мовного розвитку, дуже подібні до різних спеціальних впливів на мову за своєю первин ністю щодо неї. «Необхідність поліпшення мовного ме ханізму» і «необхідність збереження мови у стані ко мунікативної придатності» не можуть, очевидно, бути в самій мові — вони виникають у суспільстві і ним підтримуються, а це означає, що й вони не можуть розглядатися як «внутрішні причини» мовного розвит ку; достатньо нагадати добре відомий факт припинен-
348
Теорія мови
ня мовного розвитку в тих випадках, коли мова пере стає вживатися і зникають дві згадані вище необхіднос ті» [Березин, Головин 1979: 247]. По суті, взагалі запе речуються внутрішньомовні чинники лінгвальних змін.
Ще чіткіше ця думка звучить у такій цитаті: «Мо ва, взята сама по собі, поза її зв'язком із соціальними і психофізичними умовами її буття і розвитку, очевидно, не має жодних внутрішніх стимулів розвитку» [Бере зин, Головин 1979: 248]. Власне мовною Головін ува жає тільки внутрішню структурну зумовленість усіх змін у мові: форма змін завжди зумовлена наявним у мові матеріалом і закономірностями його функціону вання.
Більшість учених визнають існування зовнішніх і внутрішніх причин мовного розвитку. Більше того, в мовознавстві не раз виникала дискусія, які причини — внутрішні чи зовнішні — є визначальними в розвитку мови. Як правильно зазначає Н. Б. Мечковська, «[...] було б безнадійною витівкою вирішувати, що сильніше змінює мову — внутрішні чи зовнішні сили. В історії мови не буває лабораторно «чистих» зрушень, зумов лених єдиною причиною, то зовнішньою, то внутріш ньою. Було б необачно також пов'язувати внутрішні чинники зі змінами мовної структури, а зовнішні — з подіями зовнішнього боку мови (тобто зі змінами у вза ємовідношеннях мови і суспільства), — саме тому, що в реальному житті мови різні спонукальні сили взає мопов'язані і діють одночасно» [Общее язьїкознание 1983: 359]. Незаперечна істинність висловленої тут думки підтверджується й тим, що поділ причин мов них змін на зовнішні і внутрішні є умовним, оскільки мова, суспільство і пізнавальна діяльність людей взає мопов'язані, і мав рацію А. Соммерфельт, коли ствер джував, що всі зміни в кінцевому підсумку мають со ціальний характер.
Український мовознавець С. В. Семчинський за пропонував іншу класифікацію причин мовних змін. Графічно вона має такий вигляд:
Чинники мовного розвитку
т
позамовні
зовнішні
1
внутрішні
Мова та історія (розвиток мови)
349
За цією класифікацією чинники мовних змін поді ляються на позамовні, до яких належать розвиток люд ського суспільства, його матеріальної і духовної куль тури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо, і мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і внутрішні. До зовнішньомовних причин автор відно сить контактування мов, яке може посилити вже наяв ні в мові тенденції або породити нові. До внутрішньо-мовних чинників відносять прагнення мови до само вдосконалення.
Темпи мовних змін
Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й не вся лек сика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводеш, найнеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов'язко ві для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків [Сводеш 19606: 23—52; Сводеш 1960а: 53—87].
Темпи змін залежать від багатьох причин. Фоне тичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швид ше за сприятливих умов. Так, наприклад, у XII ст. зни кають у давньоруській мові зредуковані голосні [ь] і [ь] за умови, коли вони знаходилися у слабкій позиції (в кінці слова, перед складом із голосним повного тво рення та перед складом із [т>], [ь] у сильній позиції). Звуки, які знаходилися у сильній позиції (під наголо сом, перед складом із слабкими |/ь], [ь]), перейшли в голосні повного творення [о], [є] (сьнь — сон, ст>на — сна, дьнь — день, дьнкх — дня). Процес занепаду зреду кованих не проходив одночасно на всій території по ширення давньоруської мови. Він ніби пересувався з півдня на північ. Доведено, що в XIII ст. на новгород ських землях ці зредуковані голосні ще зберігалися.
Отже, в різних говірках темп змін звуків неоднако вий. Про це свідчить також історія звука [£]. У смо ленських говірках він був утрачений у XIII ст., тоді як у Москві він вимовлявся до початку XVIII ст.
350
, Теорія мови
У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Так, зане пад зредукованих призвів до інтенсивної перебудови всієї фонологічної системи давньоруської мови: пе рестав діяти закон відкритого складу і закон складо вого сингармонізму; набули широкого розповсюджен ня односкладові слова, з'явилися нові чергування го лосних (чергування [о], [є] з нулем звука, а згодом в українській мові чергування етимологічних [о], [є] з [і], що стало специфічною рисою української фонети ки); почали діяти процеси асиміляції, дисиміляції, спрощення голосних; оформляється співвідносність приголосних за дзвінкістю — глухістю і за твердістю — м'якістю.
Як бачимо, період XII—XIII ст. відзначався бурхли вими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ть], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.
Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше. Для всіх східнослов'янських мов такими були XIII—XIV ст. Са ме в той час замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта. У той же приблизно період з коротких активних дієприкмет ників теперішнього й минулого часу виникли дієприс лівники, відбувся перерозподіл й уніфікація типів від мін іменників, занепад двоїни, розвиток категорії істот тощо.
Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не зміню ється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціо нування мови як засобу спілкування.
Темпи мовних змін залежать також від соціаль них умов функціонування мови, від мовних контак тів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не врахо-
Мова та історія (розвиток мови)
351
вувати й типологічні властивості мови. Аглютина тивні мови, скажімо, змінюються повільніше від флек тивних.
Питання про прогрес у розвитку мов
Поняття прогресу в мові в різні періоди трактува лося неоднаково. Ученими античності, середніх віків та епохи Відродження ця проблема взагалі не порушу валася, оскільки тоді питання історичного підходу до вивчення мови не було відомим. Уперше зробили спро бу пояснити розвиток мови представники порівняльно-історичного мовознавства, оскільки вони вважали, що історичний розвиток мови — це спосіб її існування. Ідея про походження всіх індоєвропейських мов із однієї прамови і еволюційна теорія Ч. Дарвіна породи ли натуралістичний напрям у мовознавстві. Його представники — А. Шлейхер, Ф.-М. Мюллер та інші — твердили, що мова як живий організм у своєму розвит ку переживає два періоди: період розвитку, який на лежить до доісторичних часів, і період розкладу, дегра дації (історичний період). Причина цього — відкриті ними факти багатства форм давньоіндійської мови (санскриту) і бідності форм (порівняно із санскритом) у сучасних індоєвропейських мовах. Однак уже Р. Раск зауважив, що простота мовної структури має деякі пере ваги порівняно із складною мовною структурою.
Пізніше лінгвісти простежили в деяких мовах тен денції, які засвідчують прогрес у їх розвитку. Так, зокре ма, В. Гумбольдт стверджував, що для мови характерне постійне вдосконалення, яке пов'язане з прогресивним рухом суспільства, з духовним удосконаленням наро ду. На його думку, три типи мов — кореневі, аглютина тивні і флективні — засвідчують поступальний рух людського духа від примітивних форм розвитку до більш досконалих.
Прогрес у мовних змінах вбачали І. О. Бодуен де Куртене та О. Єсперсен. На підтвердження своєї дум ки Бодуен де Куртене наводив такі факти: 1) пересу нення вперед більш задніх артикуляцій, що робить мовлення членороздільнішим, чіткішим; 2) скорочен ня довжини слів, як це сталося в більшості мов, особ ливо англійській; 3) спрощення граматичних систем. Єсперсен, як і Гумбольдт, пов'язував прогрес із морфо логічними типами мов. Найдосконалішими вважали
352
Теорія мови
аналітичні мови. Переваги аналітичних мов вбачали в тому, що форми стали коротшими (їх легше вимовля ти), їх стало менше (їх легше запам'ятати), утворення форм стало регулярнішим (не потрібно запам'ятову вати аномалії, винятки), аналітичний спосіб виражен ня граматичних значень є зручнішим від синтетич ного (легше виражати значення), відсутність узго дження полегшило користування мовою (не стало повторень у вираженні того самого граматичного зна чення).
Ідеї Єсперсена свого часу були підтримані В. М. Жир-мунським, який твердив, що аналітична система відпо відає вищій стадії в розвитку мислення.
Подібні думки про різні морфологічні типи мов як послідовні стадії в їх розвитку пропагували М. Я. Марр та його послідовники. На їхню думку, розвиток мов пов'язаний з розвитком економічних формацій, вироб ництва. Маррівська теорія єдиного глотогонічного про цесу називає такі стадії в розвитку мов: аморфну, аморфно-синтетичну, аглютинативну, флективну. Ці стадії відповідають суспільно-економічним формаці ям, а перехід від однієї до іншої має стрибкоподібний характер. Однак переважна більшість мовознавців, які досліджували цю проблему, вважають, що тип мо ви абсолютно не впливає на її досконалість. І флексія, і аналітизм, і аглютинація можуть адекватно вирази ти будь-яку, навіть найскладнішу, думку. Теорії Єспер сена і Марра, як і Гумбольдта, створюють сприятли вий ґрунт для неправильних уявлень про якусь ієрар хію мов.
Крім того, історії відомий і зворотний розвиток мов — від аналітизму до синтетизму (наприклад, такі тенденції помічені в китайській і тибетській мовах).
Деякі лінгвісти не пов'язують прогрес у мові з ана-літизмом, але вважають, що мови в своєму розвитку тільки прогресують. П. Я. Черних розцінює як безсум нівний прогрес те, що, наприклад, у російській мові зникли форма двоїни, кличний відмінок, три форми минулого часу, короткі відмінювані прикметники то що. Тільки прогрес у мові визнає український мовозна вець С. В. Семчинський, який, відштовхуючись від по ложення О. О. Потебні, що «прогрес у мові є явище [...] безсумнівне», зазначає, що «мова весь час удосконалю ється, хоч ніколи не досягає ідеальних форм», і прогрес у
Мова та історія (розвиток мови)
353
мові навіть зводиться до загальної її закономірності. Одним із доказів прогресу вчений вважає розвиток словникової системи (втрата застарілих і поява нових слів, розвиток абстрактних значень), спрощення грама тичної системи, розвиток різних типів речень тощо [Семчинський 1996: 325—332].
Однак, як свідчать реальні факти, немає прямої висхідної лінії в розвитку мов. Поширена в мовознав стві думка про те, що мова тільки прогресує, поясню ється тим, що вчені не розмежовують такі поняття, як розвиток і зміна. Часто зміни яких-небудь оди ниць мови, їх зв'язків та відношень тощо, які зовсім не сприяють удосконаленню мови, вони розглядають як її розвиток. Якщо б усі мовні зміни засвідчували вдосконалення мовної системи, то мова давно б досяг ла ідеального стану. Але в процесі розвитку мови час то діють процеси, які перекреслюють раніше досягнуті результати.
Нині у мовознавстві прийнято розрізняти абсолют ний і відносний прогрес. У мові переважає відносний прогрес. Його передусім пов'язують із мовною техні кою. Мають рацію ті вчені, які вважають, що поява аналітичної будови в різних мовах світу є вдоскона ленням, однак це всього лише вдосконалення мовної техніки, що ні в якому разі не відображає вище абст рактне мислення, як це стверджували Єсперсен, Жир-мунський та ін.
Абсолютний прогрес пов'язаний не зі змінами в техніці, а з розвитком можливостей виразити мовний зміст. Він виявляється передусім у розширенні слов никового складу, у збільшенні значень слів, у вдоско наленні стилістичних можливостей мови (стилістичній спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і чіткої системи засобів.
Отже, прогрес у мові не можна пов'язувати з типом граматичної будови. Немає єдиного напрямку типоло гічного розвитку мов. Усі мови здатні однаковою мі рою виконувати свої суспільні функції, однак різні можливості розвитку мов залежать від соціальних чинників. У мові одночасно діє відносний і абсолют ний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи не досягає довершеності.
Від мовного розвитку треба відрізняти мовне функ ціонування (реалізацію мови в мовленні). Функціону-
354
Теорія мови
вання мови і її розвиток взаємопов'язані: розвиваєть ся тільки та мова, яка функціонує, а функціонує та, яка розвивається.
Запитання. Завдання
1. Охарактеризуйте зовнішні причини мовних змін.
2. Які зміни в мові можуть бути спричинені контактуванням мов?
3. Що розуміють під внутрішніми причинами мовних змін? У яких антиноміях і тенденціях мовного розвитку вони виявляються?
4. Від чого залежать темпи мовних змін? Обґрунтуйте відповідь.
5. Які думки існують у мовознавстві щодо прогресу в розвитку мов?
Література
Основна
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 320—392.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 185—201.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 240—263.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 335—421.
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьїка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 197—307.
Додаткова
Пауль Г. Принципьі истории язьїка. — М., 1960.
Будагов Р. А. Проблемьі развития язьїка. — М., 1965.
Косериу 3. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти-ке. — М., 1963. — Вьіп. 3.
Климов Г. А. Синхрония —диахрония и статика — динамика // Проб лему язьїкознания. — М., 1967.
Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системьі язьїка // 0 соотноше-нии синхронного анализа и исторического изучения язьїков. — М., 1960.
Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития системи язьїка. — М., 1968.
Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторьі язьїковой зволю-ции. — М., 1982.
Вайнрайх У. Язьїковьіе контакти. — К., 1979.
Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К.? 1966.
Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития язьїка // Фило-логические науки. —1970. — № 1.
Мартине А. Принцип зкономии в фонетических изменениях: Пробле ми диахронической фонологии. — М., 1960.
Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование язьїка? — М., 1977.
4.
Методологія мовознавства
4.1. Методи дослідження мови
Однією з ключових проблем загального мовознав ства є проблема методології1, тобто методів дослідження мови. Відомо, що будь-яка галузь людського пізнання повинна мати поряд з об'єктом і предметом вивчення певні дослідницькі методи. Лінгвістика протягом історії свого розвитку створила власні (спеціальні) ме тоди. Як правило, зміна наукової парадигми супро воджується відкриттям нового методу дослідження. Кожен метод виділяє той аспект мови як об'єкта дос лідження, який визначається найважливішим у цій теорії мови.
Поняття про методи наукового дослідження
Метод (від грец. теіпосіоз «шлях дослідження, пізнання») — систе ма правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретич ного і практичного освоєння дійсності.
1Методологія (від метод і грец. Іб£оз * слово, вчення») — 1) вчення про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, Що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об'єк та. У радянській науці цей термін переважно вживався в іншому (вужчому) значенні: філософська основа вчення, дослідження.
356
Методологія мовознавства
Термін метод не однозначний: його застосовують у загальнонауковому, філософському значенні, у спе ціально-науковому (що стосується окремої галузі нау ки — фізики, хімії, математики, історії, літерату рознавства, мовознавства тощо) і у значенні, яке збіга ється зі значенням терміна методика.
У загальнонауковому, філософському значенні термін метод означає шлях пізнання і витлумачення будь-якого явища дійсності. Загальнонаукові методи пізнання базуються на знанні універсальних законів природи, суспільства і мислення. Це методи пізнання предмета в розвитку, в зв'язку і взаємозалежності явищ як єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, причини і наслідку, необхідності й випадковості, сут ності та явища, одиничного, особливого й загального тощо.
У спеціально-науковому значенні слово метод означає шлях пізнання і витлумачення явищ, який використовується в певній конкретній науці (матема тичні методи, соціологічні методи, лінгвістичні мето ди та ін.). Кожен такий метод має свою «ділянку» дослідження, своє коло вимог, свою мету. Наприклад, порівняльно-історичний метод застосовують до вив чення споріднених мов. Його метою є відкриття зако номірностей розвитку цих мов. Структурний метод використовується при синхронічному вивченні будь-якої мови і має на меті дослідження структурної орга нізації мови.
Спеціальні дослідницькі методи перебувають в тіс ному зв'язку із загальнонауковими, залежать від них, видозмінюються під їх впливом. Філософська методо логія виростає з філософської теорії, світогляду; вона є сукупністю настанов на те, з якою метою, що і як вив чати, і рекомендує конкретні методи вивчення мови. Конкретна наука має також наукову теорію і свою ме тодологію — вчення про цілі, предмет дослідження і конкретні методи дослідження. Від філософії через її методологію проходить лінія зв'язку з теорією і з мето дологією конкретної науки, через що зв'язок між філо софською методологією і спеціальними методами пев ної науки не є прямим, але очевидний. Лінгвістична теорія є тим місточком, який поєднує філософську і конкретно-наукову методологію. Правда, трапляються випадки, коли, прикриваючись правильними загаль-
Методи дослідження мови
357
нометодологічними положеннями, вчений може буду вати антинаукові теорії шляхом використання хиб них методів. Як приклад можна навести палеонтоло гічний метод М. Я. Марра. Заперечуючи порівняльно-історичний метод як ненауковий, Марр запропонував замінити його пошуками в усіх індоєвропейських мо вах чотирьох елементів (сал, йон, бер,рош), від яких ніби то утворені всі слова. Внаслідок такого «наукового» під ходу були витворені фантастичні етимології слів і тео ретичні міфи.
Роль спеціально-наукових методів у розвитку кон кретних наук є надзвичайно важливою. Дуже часто навіть виникнення науки пов'язують з появою мето ду. Так, зокрема, існує два погляди щодо часу виник нення науки про мову: 1) мовознавство виникло тоді, коли мова стала об'єктом наукового розгляду, тобто за декілька століть до нашої ери (у Давньому Римі, Давній Греції і Давній Індії); 2) наука про мову виникла тоді, коли було відкрито порівняльно-історичний метод, тоб то в першій чверті XIX ст. Що ж стосується нового напряму в науці, то його також, як правило, пов'язують із виникненням нового (власного) методу, бо саме ме тод формує підходи до аналізу фактів. Так, порів няльно-історичне мовознавство пов'язане з порівняль но-історичним методом, структурне — зі структурним, психолінгвістика — зі спеціальними психолінгвіс тичними методами, лінгвогеографія — з ареальним ме тодом. Переважання відповідного методу в певну епоху багато в чому визначає загальний характер розвитку лінгвістичної науки, бо метод завжди пере буває в тісному зв'язку з теорією (можна стверджу вати про існування єдності «метод — теорія»). Не буде перебільшенням, коли скажемо, що методом ство рюється предмет дослідження. Водночас потрібно зазначити, що зміна теорії (парадигми в науці) не заперечує наявних до цього наукових методів.
Кожен спеціальний дослідницький метод втілюєть ся в певну систему логічних дій ученого, стандартизо ваних прийомів збору, обробки й узагальнення фактів. Таку систему прийомів, яку слід називати методикою наукового дослідження, нерідко називають методом. За висловом Б. М. Головіна, якщо метод — це шлях, який прокладають до істини, то методика — інструменти, потрібні для розчищення цього шляху.
358
Методологія мовознавства
Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу
У дослідженні мовних фактів використовують за-гальнонаукові методики дослідження — індукцію і де дукцію, аналіз і синтез.
Індукція (від лат. іпбисііо «наведення, збудження») — прийом дос лідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення резуль татів окремих конкретних спостережень.
Наприклад, вивчаючи диференційні ознаки фонем у мовах світу, Р. О. Якобсон дійшов висновку, що всі диференційні ознаки фонем можна звести до дванад цяти пар (див. тему «Фонологічна система мови»). Більшість мовознавчих досліджень якраз ґрунтується на індуктивному підході до вивчення мовних фак тів. Лінгвісти починають досліджувати мовні явища з розгляду одиничних об'єктів, йдучи від конкрет ного до загального.
Дедукція (лат. бебисііо, від бебисо «відводжу, виводжу»)— форма достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.
В основі дедукції — аксіома: все, що стверджується стосовно всього класу, стверджується стосовно окремих предметів цього класу. Дедуктивний підхід набув особ ливого поширення в математиці. Всі теореми виво дяться логічним шляхом за допомогою дедукції з не великої кількості вихідних положень — аксіом. У мо вознавстві дедуктивний підхід необхідний, а інколи — єдино можливий (якщо потрібно дослідити явища, які не можна безпосередньо спостерігати, тобто у випад ках так званого «чорного ящика», коли про певні яви ща роблять дедуктивні висновки, правильність яких перевіряють на основі того, що маємо на вході і на виході «чорного ящика»). Саме таким чином вивча ють, наприклад, механізм сприйняття і породження мовлення.
Із дедукцією пов'язане поняття гіпотези (в науці існує навіть термін гіпотетико-дедуктивний метод).
Гіпотеза (від герц, пупоіпезіз «основа, припущення») — спосіб пізна вальної діяльності, побудови вірогідного, проблематичного знання, ко ли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло в процесі дослідження; одне з можливих розв'язань проблеми.
Методи дослідження мови
359
Суть гіпотези полягає у висуненні припущення щодо внутрішньої структури об'єкта, форми зв'язків між його елементами і його експериментальній пе ревірці. Гіпотеза доти залишається припущенням, здогадом, поки не пройшла перевірку. Доведена гіпо теза, тобто перевірена на багатьох фактах, стає науко вою теорією.
За допомогою дедукції (гіпотези) можна передбачи ти факти задовго до їх емпіричного відкриття. Скажі мо, Ф. де Соссюр у 1878 р. висунув гіпотезу, відому в мовознавстві як ларингальна теорія. Суть її полягає в тому, що в індоєвропейській прамові були дві особливі фонеми, умовно позначені А та О й умовно названі ла-рингалами, поєднання яких з наявними тоді лише дво ма голосними [о] та [є] дало довгі голосні й зумовило розширення системи голосних (є + А —> є, а; є + О —> б; о + А, О —> б). Це відкриття залишалося гіпотезою аж до 1927 р., коли Є. Курилович виявив у пам'ятках хет ської мови графічні позначення особливих звуків саме у вказаних Ф. де Соссюром позиціях. Гіпотеза під твердилася. Серед інших можна назвати ще гіпотезу лінгвальної відносності, гіпотезу лінгвальної допов-няльності, різні гіпотези походження мови, маррівську гіпотезу походження всіх слів від чотирьох елементів (сал, бер, йон,рош) та ін.
Аналіз — мислене або практичне розчленування цілого на частини. Синтез — мислене або практичне з'єднання частин у ціле.
Розуміння діалектичної природи цих протилежнос тей дає змогу визначити справжнє місце і значення їх у поступі пізнання до істини. Пізнання предмета в його цілісності передбачає спочатку розчленування його на складові елементи і розгляд кожного з них (аналіз). Знання предмета як єдності різноманітного, сукупності численних ознак дає синтез. Тільки єдність аналізу і синтезу забезпечує об'єктивне, адекватне відображення дійсності. Ілюстрацією до одночасного використання аналізу і синтезу в мовознавстві є процедура компонен тного аналізу значень слова. Спочатку значення роз кладають на елементарні семантичні компоненти (семи) (хлопчик — «людська істота» + «молодий» + «чоловіча стать»; дівчинка — «людська істота» + «молода» + «жі ноча стать»). Після встановлення сем відбувається про цедура їх синтезу. Якщо синтез сем дає значення ана-
360
Методологія мовознавства
лізованого слова, то можна вважати, що компонентний аналіз проведено правильно (див. тему «Компонентний аналіз»).
Описовий метод
Найдавнішим і найпоширенішим основним мово знавчим методом є описовий.
Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і по яснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.
В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре тація виділених одиниць.
Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).
Соціологічні прийоми застосовують при норматив но-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологіч них належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'яза них спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильо вого аналізу (стилістична характеристика словниково го складу мови та засобів художнього твору).
Логіко-психологічні прийоми застосовують у дос лідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і понят тя, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна се мантична структура речення та ін.).
Методи дослідження мови
361
Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артику ляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).
Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як за сіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і до помагає встановити міжрівневі зв'язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вира-
уКЄННЯ .
Прийоми внутрішньої інтерпретації — це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх систем них парадигматичних і синтагматичних зв'язків, тоб то, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методи ка охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлен ня і протиставлення мовних одиниць встановлюють ся їх диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигма тичні групи). Парадигматична методика доповнюєть ся синтагматичною, тобто вивченням сполучуванос ті досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагмати ка нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.
Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елемен тів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегмент-них одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює те орію.
Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письмен ників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніпіе пов'язує мовознавство з потребами суспі льства.
362
Методологія мовознавства
Порівняльно-історичний метод
На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного мето ду є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.
Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-ний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов лення закономірностей їх розвитку.
Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.
Як уже зазначалося, порівняльно-історичний ме тод виник на початку XIX ст. Його основоположника ми є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О. X. Востоков. Пош товхом до зародження порівняльно-історичного мо вознавства стало знайомство з давньоіндійською мо вою санскрит, яка буквально вразила дослідників над звичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.
Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спо рідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперер вним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає мож ливість установити (реконструювати) архетипи.
Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорід неності мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідне-
Методи дослідження мови
363
ності: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків ки-таїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порів няльно-історичного мовознавства дотримуються тако го правила: якщо кількість спільних частин слів пере вищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддале но споріднені. Дослідник, який користується порів няльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підсте рігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних по рівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тре-діаковський етимологічно зближував назву шотландців зсоі з рос. скот «худоба».
Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в мину лому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конк ретні завдання: відтворення моделі прамови, розкрит тя історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером йо го теорія родовідного дерева (1860).
Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мов них явищ, установлення системи відповідностей і від хилень від них на різних рівнях, моделювання вихід них праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.
Найважливішою процедурою порівняльно-історич ного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлен ня відповідників на^сіх рівнях мови. Так, порівнюючи укр. новий, грец. Уєод, лат. пооиз, англ. пеіи, нім. пеи, вірм. пог, тадж. нав і враховуючи закономірності фоне тичних змін, учені реконструювали індоєвропейську праформу *пеооз. Порівняння укр. город, рос. город, польськ. дгосі, чеськ. Нгай, болг. град, лит. загсіаз, англ. Загсіеп, нім. Сагіеп дало можливість відтворити прафор му *£ог<Іь. Таке порівняльне вивчення призвело до вста новлення регулярних відповідників одних звуків іншим У різних споріднених мовах: [о] — [а] — [є], [г] — [ж] —
364
Методологія мовознавства
[з], [ой] — [ей] — [є] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з'явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розу міють регулярні відповідності у звуках спільних за по ходженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з одно рідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фо нетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основ ним доказом їх спорідненості.
Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої ре конструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції по в'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О. X. Восто-ков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. ті^зо, рос. ручка і польськ. щсгка зі старослов'янським гра фічним відтворенням цих слів масо, рхлка реконстру ював праслов'янські форми *т%зо, *г<дсгка, пояснив фонетичне значення старослов'янських юсів (а, ^) як букв, що передавали носові голосні.
Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимоло гічно споріднені дані повинні співвідноситися як мов ні елементи різної давності. Так, порівняння укр. класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструюва ти давні інфінітивні форми *кІасШ, *иесШ, а порівняння слів горіти і жар — корінь *§ьг. Деякі вчені, наприк лад, В. І. Кодухов, прийом внутрішньої реконструк ції розглядають як окремий метод — історико-порів-няльний.
Серед поширених прийомів порівняльно-історично го методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мов них явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українсь кій та інших слов'янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто пере ходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з']» [ц']> [с'1 (дрУг — дружити — друзі, рука — зару читися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій ви никла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з почат кової форми отьць, оскільки переходу [ц] -» [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному від мінку повинен був стояти звук [к] (*отьк?>), а це озна чає, що форма отьць (перехід [к] —> [ц]) з'явилася піс-
Методи дослідження мови
365
ля форми отьче (переходу [к] -» [ч]). В. О. Богородиць-кий пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полеш [плл'бт] тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [£] в [є] (дЬдг) й отвердіння [ц] (ртьць). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.
Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже да леке і не засвідчене писемними документами, він пра цює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії про стежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.
Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індо європейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція — точка відліку для вивчення історії мови.
На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.
Порівняльно-історичний метод розвивали і вдоскона лювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П. Ф. Фор-тунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Кури-лович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мель-ничук та багато інших.
З порівняльно-історичним методом пов'язаний ме тод глотохронології М. Сводеша, борейська (ност-ратична) теорія В. М. Ілліча-Світича, теорія моногене зу мов, підтримувана українським лінгвістом О. С. Мель-ничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).
Метод лінгвістичної географії
Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної гео графії.
Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів^ які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.
Зв'язок методу лінгвогеографії з порівняльно-істо ричним полягає у тому, що він також має на меті від-
366
Методологія мовознавства
творення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мов них групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.
Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного ме тоду стали методика реконструкції прамови А. Шлейхе-ра і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно перехо дять одна в одну.
Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з ча сом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.
Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матері алу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібра ного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслю ють, обмежують) територію поширення певного мовно го факту.
Дослідження проводять у двох аспектах — синхро нічному та діахронічному. Шляхом синхронічного ана лізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, гові рок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діа хронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.
Основоположником методу лінгвогеографії і всьо го напряму ареальної лінгвістики є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подаль ше вдосконалення цього методу зробили французькі лінгвогеографи Жюль Жильєрон і Едмон Едмон, які уклали солідний (1920 карт) атлас французької мови (1902—1910). Вважається, що цей атлас мав вирішаль ний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних атласів для інших мов.
У сучасному мовознавстві існують такі типи атласів: 1) національні («Атлас української мови» в 3-х томах, «АтЛаз £\уаг роїзкісЬ» в 12-ти томах та ін.); 2) регіо-
Методи дослідження мови
367
нальні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип'яті» Т. В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських на родних говорів Закарпатської області» Й. О. Дзендзе-лівського, «Атлас українських говірок Північної Буко вини» К. Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов («За гальнослов'янський лінгвістичний атлас», над яким зараз працюють мовознавці багатьох країн); 4) атласи мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологіч ний атлас», над яким упродовж багатьох років працю ють вчені під керівництвом Інституту слов'янознавства і балканістики, що в Москві); 5) проблемні («Атлас буді вельної лексики Західного Полісся» О. М. Євтушка, «Ат лас лексичних мадяризмів та їх відповідників в україн ських говорах Закарпатської області» П. М. Лизанця). Лінгвістичні атласи необхідні для мовознавчих дос ліджень, оскільки вони фіксують ареали поширення мовних явищ, а ці дані є важливими для порівняльно-історичного мовознавства, бо допомагають розкрити природу певних мовних явищ. Ще в 1925 р. М. Бар-толі у «Вступі до неолінгвістики» на матеріалі роман ських мов показав, що архаїчні елементи зберігають ся в ізольованих і периферійних областях. Установ лено також, що явища більшого ареалу, як правило, є старшими порівняно з явищами меншого ареалу. Ме тод лінгвістичної географії дає змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити суб-стратні явища в певній мові, повніше використати то понімічні й гідронімічні дані в дослідженнях історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення певних етносів).
Зіставний метод
Будь-який лінгвістичний опис, пов'язаний із вихо дом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод.
Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність при йомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.
Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених.
Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предме-
368
Методологія мовознавства
том є дослідження структури мови в її подібностях і від мінностях. Ілюстрацією до використання зіставного ме тоду служать такі теми: «Граматичні категорії дієслова в українській і англійській мовах», «Специфіка частин мови в українській та російській мовах» тощо.
Зіставний метод спрямований передусім на вияв лення відмінностей між зістав люваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлю вати відповідності, то зіставний насамперед шукає від мінності, на що звернув увагу О. О. Реформатський: «Хоч у самій техніці застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи — М. К.] можуть збіга тися, «виходи» порівняльного і зіставного аналізу різ ні: перший зорієнтований на виявлення подібного, дру гий — на виявлення різного» [Реформатский 1962: 23—24].
Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (гра матичні розходження), діасемію (семантичні розхо дження) і діалексію (лексичні розходження). Вважаєть ся, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак.
Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робили ся ще у XVIII ст. і зіставний метод повністю сформу вався в ЗО—40-х роках XX ст., але й до цього часу не розв'язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення. Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ дру гої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови). Основою, еталоном зістав лення (в ролі Іегіїшп сотрагаіїопіз) повинна стати іде альна мовна система, спеціально сконструйована лінг вістом таким чином, щоб у ній були представлені уні версальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порів няння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посеред ником) позитивно вплинуло б на результати досліджен ня: дало б змогу отримати найбільш однорідні резуль тати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону ста новив би специфічну характеристику досліджуваної
Методи дослідження мови
369
мови. На жаль, до цього часу така мова не сконстру йована, хоча пошуки розв'язання цієї проблеми три вають. Так, скажімо, для зіставних досліджень лек сичної семантики на роль незалежної третьої системи пропонують інтернаціональну за своїм характером когнітивно-семантичну систему вселюдської мови — сукупність знань про дійсність [Манакин 1994: 153]. Для реалізації цієї ідеї потрібно створити універсаль ний семантичний словник. Очевидно, це не буде зроб лено в недалекому майбутньому, бо для цього необхідно мати семантичні словники якщо не всіх, то переваж ної більшості мов світу. Ця робота тільки започатко вується.
Зіставний метод пов'язаний з проблематикою мов ної типології та універсалій (ці мовознавчі категорії є результатом застосування зіставного методу).
Мовна типологія — порівняльне вивчення структурних і функціо нальних особливостей мов незалежно від їх генетичної природи.
Типологія, предметом якої є вивчення типів мови за їх внутрішньою організацією, структурою, назива ється структурною, а типологія, яка вивчає мови че рез призму виконуваних функцій, називається функціо нальною.
Розвиток типології був підготовлений ученими XVIII ст. (праці з філософії мови Р. Декарта, Г.-В. Лейб-ніца, Й.-Г. Гердера, універсальна граматика Пор-Роя-ля). Справжнє типологічне дослідження мов виникло в 1809 р., коли Ф. Шлегель поділив мови на дві групи — мови з афіксами і мови з флексіями. Пізніше А. Шле гель виділив аморфний тип, а флективні мови поділив на два підтипи — синтетичний і аналітичний. В. фон Гумбольдт, крім названих, виділив як окремий тип інкорпоруючі (полісинтетичні) мови американських індіанців. Ця класифікація, в основу якої покладено способи вираження граматичних значень і за якою всі мови поділяються на чотири типи — кореневі (аморф ні, ізолюючі), аглютинативні, полісинтетичні (інкор поруючі) і флективні, стала найбільш відомою і тради ційною.
Пізніше з'являються інші типології, в основу яких покладені різні ознаки (наявність чи відсутність тонів, система голосних, порядок слів у реченні тощо). За та ким підходом, що одержав назву характерологічного, одна й та сама мова залежно від основи класифікації
370
Методологія мовознавства
потрапляє в різні типи. Так, Е. Сепір в 1921 р. запро понував типологію мов, в основу якої покладено спосо би вираження в мові різних типів значень; техніку по єднання морфем; наявність чергування звуків; рівень складності граматичних форм, ступінь синтезу слова. За цією класифікацією існує 21 тип мов.
Учені Празької лінгвістичної школи опрацювали типологію різних мовних рівнів, серед яких найвідо-мішою стала фонологічна типологія М. С. Трубецько-го. Г. А. Климов запропонував контенсивну типоло гію (на основі способів вираження суб'єктно-об'єктних відношень у реченні). Відома синтаксична типологія І. І. Мєщанинова, за якою мови поділяються на номіна тивні й ергативні. Варто згадати квантитативну ти пологію Дж. Грінберга, котрий запропонував 10 індек сів, за якими можна дати кількісну характеристику сту пеня синтетичності, дериваційних потенцій мови тощо. Так, скажімо, за індексом синтетичності, в основі якого лежить відношення числа морфем (М) до числа слів (IV), який вираховується за формулою
М
V/ ' санскритська мова переважає в'єтнамську більше ніж у 2 рази (санскрит — 2.59, в'єтнамська — 1.06). Це означає, що санскрит є великою мірою синтетична мова, тоді як в'єтнамська мова — аналітичною, до того ж зі значним показником аналітичності: на 100 слів припа дає лише 108 морфем (чим більше в мові багатомор-фемних слів, тим вищий індекс синтетичності, і навпа ки). За індексом деривації (відношенням числа слово твірних морфем до числа слів) ці мови протиставляються ще різкіше: санскрит — 0.62, в'єтнамська — 0 (у в'єт намській мові зовсім немає словотвірних суфіксів). По зитивним у квантитативній типології Дж. Грінберга є те, що в ній кожна з мов займає в класифікації певне місце відповідно до статистичного показника ознаки, за якою класифікуються мови.
Мовні універсали (від лат. ипмегзаііз «загальний») — суттєві влас тивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшос ті з них.
Мовні універсали визначають на основі трьох пара метрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин; 2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові; 3) спільність
Методи дослідження мови
371
властивостей самих мовних структур. Прикладом мов ної універсали першого типу може бути така: на люд ській мові можна легко породжувати й сприймати нову інформацію; а другого — в усіх мовах виражені відно шення між суб'єктом і предикатом, категорії посесив-ності, оцінки, множинності. Найбільша кількість уні-версалій належить до третього типу: в мові не може існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо в мові є троїна, то обов'язковою є й двоїна; якщо є протистав лення приголосних за твердістю — м'якістю, то немає політонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одноморфемні і в мові наявний музикальний наго лос; якщо є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо суб'єкт і об'єкт стоять перед дієсловом, то в мові є від мінки; якщо є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розміщується після імен ника в називному відмінку; якщо є категорія відмінка, то є й категорія числа.
Універсали показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмежен ня, які накладаються на мову, і демонструють спіль ність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універ сали зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсали) й існу ванням єдиних для всього людства способів осмислен ня дійсності.
Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділя ють діахронічні універсали. Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; спочатку виникають вка зівні, особові й питальні займенники, а потім зворотні, присвійні, неозначені й заперечні. Діахронічний харак тер мають переважно лексико-семантичні універсали: в усіх мовах слова із значенням «тяжкий» (вага) набува ють значення «трудний», слова із значенням «гіркий» (смак) — «сумний, болісний, печальний», слова із зна ченням «солодкий» (смак) — «приємний» тощо.
Мовні універсали поділяють на дедуктивні (вста новлюються шляхом припущення, обов'язкові для всіх мов) та індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і статистичні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх назива ють фреквенталіями); прості (елементарні), які ствер джують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні (імплікаційні)у які стверджують певну
372
Методологія мовознавства
залежність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є й У).
Знання універсалій необхідне мовознавцям, які працюють у галузі ареальної лінгвістики, типології та історичної реконструкції. Говорити про ареальне збли ження, генетичну близькість чи запозичення мовного явища можна лише тоді, коли доведено, що це не є універсалією.
Отже, зіставний метод має велике практичне зна чення. За його допомогою виявляють збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для теорії та практики перекладу й методики навчання іноземних мов, розкривають конкретні специфічні особливості мови, які важко, а то й неможливо помітити при її «внутрішньому» вивченні, встановлюють спільні зако номірності, властиві всім мовам, що дає змогу глибше збагнути будову людської мови загалом. На основі зі-ставного методу створені зіставні граматики різних мов і перекладні словники. Проблемам зіставного мовознав ства присвячений спеціальний журнал «Стьпоставител-но езикознание», що виходить у Софії (Болгарія).
Структурний метод
Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод.
Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.
Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене. Основні ідеї теорії структуралізму можна звести до та ких положень: 1) реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова як система; сис тема не є сумою, що складається з елементів, вона ви значає ці елементи; 2) відношення домінують над еле ментами; основними є опозиційні відношення; 3) оскіль ки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.
Мета структурного методу — вивчення мови як ці лісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов'язані строгою системою лінг-вальних відношень.
Методи дослідження мови
373
Структурний підхід до вивчення мови не тільки до цільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вив чення внутрішньої організації самого механізму мови. Тільки загальним напрямком філософських і взагалі наукових ідей XIX ст. пояснюється те, що мовознавст во спочатку вивчало розвиток мови, а не її структуру. Девіз структурного методу — несуперечливий, об'єк тивний і економний опис мовних фактів.
Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.
Дистрибутивний аналіз
Основні принципи дистрибутивної методики розро бив у 20-х роках XX ст. Л. Блумфільд, а в ЗО—50-х роках їх розвинув 3. Харріс, якого вважають творцем цієї методики.
Дистрибуція (від лат. дізігіЬиііо «розподіл») — сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших елементів.
Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.
Це своєрідний дешифрувальний підхід за принци пом сентенції «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти» (назвіть мені оточення елемента, і я скажу, про який елемент ідеться). Можливість використання дистрибутивної методики при аналізі мовних явищ ви ходить із розуміння, що кожна мовна одиниця має своє особливе оточення, тобто в дистрибутивних властивос тях мовної одиниці реалізуються її внутрішні власти вості, які відображають її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю збігалося. Деякі одиниці мови мають навіть одиничну дистрибу цію, як, скажімо, укр. гайнувати поєднується лише зі словом час, англ. ат вживається тільки з /, нім. Ьіп — з ісН, а Ьізі — з йи. Навіть коли дві одиниці абсолютно однаково звучать, наприклад, укр. мати (іменник) і мати (дієслово), англ. іюо [їй:] «два» і іоо [іи:] «та кож», то вони мають різне сусідство: іменник мати поєднується з прикметниками та присвійними займен никами (добра старенька мати, моя, наша мати), діє словами (мати прийшла), а дієслово мати з іменником У знахідному відмінку (мати успіх); після англ. іюо
374
Методологія мовознавства
[іи:] можуть іти іменники (/ Наие іию [їй:] зопз «Я маю двох синів»), тоді як частка іоо стоїть, як правило, в кінці фрази і не може мати ад'юнктів (/ ат іоо [їй:] «Я також», / НаVе іоо [їй:] «Я маю також»).
На основі аналізу дистрибуції мовних елементів ви діляють дистрибутивні класи. Існує таке дистрибутивне правило: якщо два елементи перебувають в одному й тому самому оточенні, то вони належать до одного класу.
Перед лінгвістом у дистрибутивному аналізі стоять такі завдання (їх можна інтерпретувати і як послідов ні етапи аналізу): 1) сегментація тексту (мовленнєвого потоку) на одиниці певного рівня (звуки, морфи, слова тощо); 2) ідентифікація виділених одиниць, тобто об'єднання їх у певні класи (фонеми, морфеми, лексе ми тощо); 3) виявлення відношень між виділеними класами. Для ідентифікації мовних одиниць викорис товують прийом субституції (в межах того самого ото чення підставляють різні елементи):
Я купив п'ять книг
Я купив п'ять олівців
Я купив п'ять яблук
Я купив п'ять картин
Я купив п'ять жоржин тощо.
В одному і тому самому оточенні взаємозамінні еле менти належать до одного дистрибутивного класу. У наведеному прикладі це клас обчислюваних іменників (див. неможливість фрази *Я купив п'ять молок, вод тощо).
При визначенні класів іноді виникають такі труд нощі:
1) два елементи в одному оточенні взаємозаміню-ються, а в іншому — ні. Наприклад: Я написав листа, *Я написав борщ; Я зварив борщ9 *Я зварив листа; Це гарний лист. Це гарний борщ. У цьому випадку елементи належать до одного класу;
2) один елемент може замінятися двома чи більше послідовними елементами. Наприклад: Я писатиму лист, Я буду писати лист. У цьому разі елементи належать до одного класу, але різних підкласів (тут дієслова майбутнього часу, але перше становить синте тичну форму, а друге — аналітичну);
3) та сама форма трапляється в різних позиціях, як було показано вище на прикладі англ. [іи:]. У такому разі ця форма представляє різні класи елементів.
Методи дослідження мови
375
Розрізняють три типи дистрибуції: доповняльну, контрастну та вільного варіювання. Це розрізнення ду же важливе-для ідентифікації досліджуваних мовних одиниць.
Мовні одиниці знаходяться у відношенні допов няльної дистрибуції, коли кожна з них трапляється в такій сукупності контекстів, у якій не трапляється жодна з інших, тобто коли мовні одиниці не трапля ються в однакових оточеннях. Так, звуки [и] та [і] знаходяться у доповняльній дистрибуції, оскільки [и] на відміну від [і] не може стояти на початку слова і після м'яких приголосних. Якщо ж мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях і при цьому роз різняють їх значення, то вони знаходяться в контрас тній дистрибуції. Наприклад, звуки [и], [а], [у], [є] (бик — бак — бук — бек). Коли ж певні мовні одиниці трапляються у тому самому оточенні і при цьому не розрізняють форм слів або значень, то вони знахо дяться у стані вільного варіювання. Наприклад, пост фікси -ти і -ть в інфінітиві (любити — любить), за кінчення -ові(-еві), -у(-ю) в давальному і місцевому відмінках іменників другої відміни (батькові — батьку, кобзареві — кобзарю).
Дистрибутивний аналіз набув широкого застосуван ня в лінгвістиці. Він може бути використаний для ана лізу мовних одиниць будь-якого рівня. За його допо могою можна встановлювати систему фонем і морфем будь-якої мови, значення полісемічних слів, семантич ну відстань між словами певної лексико-семантичної категорії тощо. Так, для встановлення системи фонем використовують три правила: 1) якщо два звуки ма ють однакову дистрибуцію і не розрізняють смислу, то вони становлять варіанти однієї фонеми (рос. [г] і [у]; див.: [нлга] і [нлуа], [гьллва] і [уьллва]); 2) якщо два звуки мають однакову дистрибуцію і розрізняють смисл, то вони є різними фонемами (гад, вад, зад, лад, над, рад, сад, чад; кут, кат, кит); 3) якщо ж два звуки ніко ли не трапляються в одному оточенні, то вони є предс тавниками однієї фонеми (рос. [м] і [и]). Дистрибутив ний аналіз для встановлення системи фонем українсь кої мови використала В. С. Перебийніс [Перебийніс 1970].
Ефективне застосування знайшов дистрибутивний аналіз у лексикології. За його допомогою легко розме жовують значення полісемічних слів. Так, скажімо, нас
376
Методологія мовознавства
цікавить, в одному чи в двох різних значеннях вжито дієслово грати в реченнях Учень грає на скрипці і Учень грає на нервах. Для того щоб відповісти на це запитання, необхідно поширити обидва речення з ура хуванням усіх можливих оточень слова грати. Поши рення за рахунок додатка в давальному відмінку Учень грає на скрипці учителю. Учень грає на нервах учите-лю не виявляє різниці. Однак це ще не всі дистрибу тивні можливості дієслова грати. Перше речення мож на поширити ще так: Учень грає на скрипці учителю романс. У другому реченні дієслово грати не може ма ти поширення за рахунок прямого додатка (грати що). Отже, дієслово грати в наведених реченнях вжите в різних значеннях («виконувати що-небудь на музич ному інструменті» і «дратувати кого-небудь»), оскіль ки воно в цих реченнях має різну дистрибуцію. Дані, одержані за допомогою дистрибутивного аналізу, мо жуть бути інтерпретовані мовою символів. Так, дист рибутивною формулою дієслова грати в першому зна ченні буде МпУзРгрІЧ^Ма, а в другому — МпУзРгрї^Ма, де N — іменник, V — дієслово, ргр — прийменник, п, 1, (і, а — відмінки (називний, місцевий, давальний, знахідний), 3 — третя особа. Як правило, багато значні дієслова диференціюють свої значення уже на найбільш узагальненому синтаксичному рівні: різні значення реалізуються в різних (неоднакових) син таксичних конструкціях. Пор.: Хлопець несе одеко лон і Від хлопця несе одеколоном, де значення «до ставляти щось кудись» дієслова нести реалізується у двоскладному реченні з підметом і прямим додатком (ЛпУ3;№а), а значення «поширюючись повітрям, става ти відчутним» у безособовому реченні (ргрИ^УзМі). Пор. ще рос: взорваться от чего (от миньї) і взор-ваться чем (яростью), разойтись с кем і разойтись в чем (во взглядах), вспьіхнуть от чего (от огня) і вспьіхнуть как (зло), вертеть что (сигарету) і вер-теть чем (сигаретой).
Отже, дистрибутивний аналіз дає змогу точніше й об'єктивніше вивчати й описувати мовні явища. Оскіль ки результати цього аналізу можна формалізувати, то во ни можуть бути інтерпретовані мовою математики.
Практичне застосування дистрибутивний аналіз знайшов не тільки в лінгвістичних дослідженнях, а й у машинному перекладі (перш ніж перекласти речення з багатозначним словом чи омонімами, машина на осно-
Методи дослідження мови
377
ві їх оточення повинна визначити значення цих неод нозначних форм), а також у методиці викладання мов у вищій і середній школі. Наприклад, відомо, що значні труднощі викликає розрізнення російських прикметни ків і прислівників у формі вищого ступеня порівняння. Єдиний засіб, який може використати вчитель, — посла тися на оточення цих форм: якщо аналізована форма відноситься до іменника, то це буде прикметник, якщо до дієслова, то це прислівник (Истина дороже. Ку-пил дороже). Це ж стосується розрізнення омоні мічних форм англійських іменника, дієприкметни ка (ргезепі рагіісіріе) і герундія (ТНе геайіпш ізп'і іпіегезііпд, Не І8 геасііпд, І атп іопй о/ геасііпд, І соиШп'і Неір геайіпд), німецьких прикметників і прислівників (Ег ізі 8еНг £ІйскІіск. Ег ІеЬі зіискііск). Дуже важливим є врахування дистрибуції у процесі засвоєння слів іноземної мови, денотативний обсяг яких не збігається з їх перекладними відповідниками. Так, скажімо, значення «огрядний» передається різ ними словами англійської мови залежно від того, кого стосується ця ознака — дитини, жінки чи чоловіка (зіоиі тап, злеріитр иютап), значення «високий» пе редається словом Ні§Н, якщо йдеться про неістоту (Ні§Н ігее, кі£к тоипіаіп), і словом іаіі, коли це стосується істоти (іаіі §ігІ, іаіі уоиіН).
Методика безпосередніх складників
Дистрибутивний аналіз перебуває в тісному зв'язку з методикою безпосередніх складників.
Методика безпосередніх складників (БС) — прийом подання сло вотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучен ня та речення у вигляді ієрархи складових елементів.
Основні принципи методики БС, як і дистрибутивно го аналізу, були сформульовані Л. Блумфільдом, а далі розроблені представниками дескриптивної лінгвістики К. Пайком, Ч. Хоккетом, Р. Уеллзом і С. Четменом.
В основу аналізу за БС покладено поступове члену вання висловлення на бінарні складники, яке про довжується доти, доки не залишаться неподільні еле менти (кінцеві складники). Речення (коли йдеться про аналіз за БС на синтаксичному рівні) поступово згорта ється до «ядерної» одиниці, тобто одиниці, яка лежить в основі його будови. У членуванні речення, як і сло-
378
Методологія мовознавства
восполучення, дотримуються принципу: один із БС по винен бути ядром членованої конструкції, а інший — периферійним елементом. Так, скажімо, у словосполу ченні моя книжка слово книжка — ядро, а моя — пе риферійний (маргінальний) елемент, у словосполучен ні написати листа дієслово написати — ядро, а лис та — маргінал.
Аналіз за БС ґрунтується на таких строгих пра вилах: 1) кожен раз дозволяється зробити тільки одне членування; 2) у процесі поділу не допускається перестановка складників; 3) у кожному членуванні береться до уваги тільки результат останнього чле нування.
Процес аналізу за БС продемонструємо на реченні Маленька дівчинка їсть велике яблуко. Членування речення починається з виділення найтісніше пов'яза них між собою складників, тобто з блоків, які ле жать в основі структурної будови речення. Найтісні шими блоками тут є маленька дівчинка (перший по діл) і велике яблуко (другий поділ). Далі виділяємо групу присудка їсть велике яблуко9 тому що на цьо му етапі членування (третій етап) цей блок є найтісні шим, адже словосполучення велике яблуко в цілому підпорядковане присудкові — дієслову їсть. Нарешті (четвертий етап) групу підмета об'єднуємо з групою присудка. Результати аналізу за БС прийнято зобра жати схематично під аналізованою структурою. Гра фічно аналіз наведеного вище речення матиме такий вигляд:
Маленька дівчинка їсть велике яблуко
ч-1 и=ч
Окремо від аналізованого речення результат аналі зу зображують у вигляді дерева:
Аналіз за БС перекладу цього речення англійською мовою матиме дещо інший вигляд через наявність тут артикля:
Методи дослідження мови
379
А ІШІе §ігІ еаі8 а Ьі§ арріе
Коли ж усувати складники у послідовності їх виді лення і залишити останні два складники, то отримає мо ядерну структуру дівчинка їсть (§ігІ еаіз).
Слід зазначити, що деякі засновки методики БС є надто жорсткими. Тому дотримуватися бінарного поді лу не завжди можливо. У мові є слова і конструкції, які поділяються не на дві, а на три частини, наприклад: примор'-я, сад і город.
Таким чином, аналіз за БС є основним прийомом сегментації мовного матеріалу і виділення фундамен тальних одиниць, які конструюють модель мови, а також визначення ієрархії складників у словах, сло восполученнях і реченнях. Практичне застосування цей аналіз має в системах автоматичного перекладу для синтаксичного аналізу і синтезу речень (згортан ня і розгортання за БС). Використовують його і в лінгводидактиці. До речі, він і зародився як негатив на реакція на практикований у школах синтаксич ний розбір речень. На думку основоположників ме тодики БС та деяких їхніх послідовників, синтаксич ний аналіз речення за його членами є недостатньо ефективним. Скажімо, в реченні Життя учителя в селі стало цікавим член в селі можна інтерпретува ти як обставину, означення і навіть як додаток за лежно від того, як буде поставлено запитання (життя де, життя яке чи життя в чому?). Саме тому предс тавники дескриптивізму вважали за необхідне замі нити традиційний розбір речення за його членами аналізом за БС, який, за їхнім переконанням, розкри ває послідовність процесу породження речення чи сло ва й показує внутрішню підпорядкованість їх склад ників.
Методика аналізу за БС і до її теоретичного обґрун тування мала стійкі традиції в європейських школах, тільки вона подавалась як структурні схеми складно го речення і як членування слова на твірну і похідну основу. Так, речення типу Настала довгождана вес-
380
Методологія мовознавства
на, і зацвіли київські каштани, які давно стали сим волом нашої столиці має таку структурну схему:
Вона читається так: підрядна частина які давно стали символом нашої столиці приєднується до головної за цвіли київські каштани9 а уже цей цілий блок приєдну ється сурядним зв'язком до частини настала довго ждана весна.
Аналіз за БС дає змогу наочно показати послідовні ланки (й етапи) механізму творення слова. Так, слово спіднизу утворене не від с- + піднизу чи спідниз + -у, а з двох частин спід + низу, які в свою чергу також скла даються з двох морфем:
с п і д н и з[у|
ч=*__ьн
Алгоритм творення російського слова учительство-вать графічно може бути зображений у такий спосіб:
учительствовать
ч^-=4=!_І
Цю схему розшифровують так: від кореня уч- утво рене слово учить, яке стало твірною основою для по хідного учитель (учи + тель), від слова учитель за допомогою суфікса -ство утворений дериват учительс тво, а від нього за допомогою суфікса -ова- та інфінітив ного постфікса -ть утворене все наведене вище слово.
Незважаючи на ефективність, методика БС має один серйозний недолік: вона не може розв'язати проблеми інваріантності в лінгвістичних досліджен нях, тобто визначити, які конструкції є тотожними, а які — ні. Так, речення Спів пташок, Вивчення мови і Запрошення кіноактора за методикою БС матимуть однакову структуру, яку формально можна передати, як ІУЛЛ^ (іменник у називному відмінку 4- іменник у
Методи дослідження мови
381
родовому відмінку). Насправді між цими фразами є суттєві відмінності. У першому випадку маємо родо вий відмінок суб'єкта, у другому — родовий об'єкта, а третя фраза — двозначна (не зрозуміло, хто кого запросив — кіноактор запросив чи запросили кіно актора).
Трансформаційний аналіз
Пошуки подолання недоліку методики БС зумовили появу трансформаційного аналізу.
Трансформаційний аналіз — експериментальний прийом визна чення синтаксичних і семантичних подібностей і відмінностей між мовними об'єктами через подібності й відмінності в наборах їх трансформацій.
Методику трансформаційного аналізу опрацювали і ввели в наукову практику на початку 50-х років XX ст. 3. Харріс і Н. Хомський. Суть цієї методики полягає в тому, що в основі класифікації мовних структур лежить їх еквівалентність іншим за будовою структу рам, тобто можливість однієї структури перетворюва тися на іншу (наприклад, активна конструкція може трансформуватися в пасивну).
Трансформаційний аналіз ґрунтується на уявленні, що в основі будь-якої складної синтаксичної структури лежить проста, через що за допомогою невеликого набо ру правил перетворень можна з простих структур вивес ти складні. Отже, синтаксична система мови має кіль ка підсистем, з яких одна є вихідною (ядерною), а всі інші — похідними. У ядерну підсистему входять еле ментарні речення, які позначають найпростіші ситуації. Складні типи речень утворюються з ядерного шляхом різних трансформацій. Представити синтаксичну струк туру речення — означає визначити ядерні типи, що ле жать у його основі, і показати, внаслідок яких трансфор мацій воно виникло.
Для трансформаційної методики дуже важливим є питання, що вважати критерієм еквівалентності транс формацій, тобто які перетворення можна кваліфікува ти як трансформації, а які ні. Таким критерієм є від ношення домінації (підпорядкування) між безпосеред німи складниками в реченні. Якщо між словами чи у випадку зміни основи слова в процесі трансформації між коренями різних слів у фразі залишаються ті
382
Методологія мовознавства
самі зв'язки, то дані перетворення можна вважати трансформами. Для ілюстрації наведемо чотири фрази і графічно зобразимо зв'язки між їх безпосередніми складниками:
Водій відчиняє двері
І____* і_____*
Двері відчиняються водієм
І___________* і___________*
Відчинення дверей водієм
І ' * т
Відчинення дверей водія
І____Я__*
Усі ці структури, крім останньої, є трансформами першої фрази. Остання фраза не є трансформом пер шого речення, оскільки тут є безпосередній зв'язок між словами дверей і водія, якого в першому реченні не було. Перетворення в процесі трансформаційного аналізу графічно зображується стрілочкою (-*): Во дій відчиняє двері —> Двері відчиняються водієм. Якщо ліву частину можна перетворити на праву, то можлива й зворотна трансформація. Тоді стрілка матиме два спрямування: Водій відчиняє двері <-> Двері відчиняються водієм. Формально (узагальне но) наведені вище трансформації можна записати так:
"№* ~ [мкмім} '
де N — іменник, V — дієслово, № — віддієслівний іменник, п, £, і — називний, родовий, орудний відмін ки, раз — пасивна форма дієслова, 1, 2 — порядкові номери іменника згідно з вихідною фразою, У3 — діє слово в третій особі.
Уважний аналіз виконаних вище трансформацій свідчить про те, що в трансформах вихідної фрази не тільки не змінюються безпосередні зв'язки, а й не змі нюються основи (корені) лексичних одиниць.
Трансформаційний аналіз долає недоліки аналізу за безпосередніми складниками. Перетворивши формаль но нерозрізнювані фрази Спів пташок, Вивчення мови,
Методи дослідження мови
383
Запрошення кіноактора в їх трансформи, наочно поба чимо їх відмінності:
Спів пташок —> Пташки співають
ед, -> мпуг Вивчення мови —> Мова вивчається
**№е -> мпура8 Запрошення кіноактора —> Кіноактор запросив
яН*е -> "пУг Запрошення кіноактора —» Запросили кіноактора
М%Мд->УМд
Як бачимо, відмінності між першою і другою фра зою формально описуються і неоднозначність третьої фрази знімається трансформаційним аналізом. Таким чином, загальне завдання трансформаційного аналізу полягає в тому, щоб шляхом перетворень описати без ліч висловлень певної мови як похідних від порівняно невеликої кількості ядерних конструкцій. Тверджен ня, що в основі багатоманітності синтаксичних типів у природних мовах лежить відносно проста система ядер них типів, перетворюваних за допомогою невеликого числа трансформаційних правил, стала відправною точкою для розвинутої Н. Хомським концепції поро-джувальної граматики.
Трансформаційний аналіз використовують у лінг вістичних дослідженнях синтаксису, морфології, словотвору, лексичної семантики. Останнім часом із розширенням трактування трансформацій за раху нок зняття з визначення трансформації умови не змінності лексичного складу речення й умови незмін ності синтаксичних відношень між словами сфера застосування трансформаційного аналізу значно роз ширилася.
Так, за допомогою трансформаційного аналізу легко розмежовують назви істот і неістот. Пор.: Іван іде з другом -* Друг іде з Іваном і Іван іде з палкою —> *Палка іде з Іваном; Іван убитий ворогом —> Ворог убив Івана і Іван убитий ножем —> *Ніж убив Івана (тут правильною є трансформація X убив Івана но жем); Стіл накритий офіціантом —> Офіціант на крив стіл, Стіл накритий скатертиною —> ^Скатер тина накрила стіл (правильно: X накрив стіл ска тертиною).
384
Методологія мовознавства
Трансформаційний аналіз часто дає змогу розкри ти тонкі семантичні відмінності, приховані від дослід ника в разі використання інших методів. Наприклад, В. Б. Касевич виявив, що висловлення на зразок Птах летить і Камінь летить розрізняються вик лючно значеннями «контрольованість/неконтрольо-ваність дії» дієслова летіти. Висловлення Птах ле тить допускає цільову й інфінітивну трансформацію (Птах летить, щоб нагодувати пташенят, Птах ле тить нагодувати пташенят), чого не допускає фраза Камінь летить (*Камінь летить, щоб ударити хлоп ця, *Камінь летить ударити хлопця). Дієслівний предикат першого висловлення може мати повну видову парадигму (Птах летить. Птах прилетів тощо) і може утворювати делімітативи (Птах полі тав), що не характерно для фрази Камінь летить [Касевич 1988: 119]. Різні ядерні конструкції при трансформації завжди дають різні структури. Пор.: Микола працює добре —> Миколі працюється добре. Станок працює добре —» *Станку працюється добре. Микола схопився рукою за стіл, щоб не впасти, *Рука вхопилась за стіл, щоб не впасти [Бацевич, Космеда 1997: 99—100].
Трансформаційна методика знайшла застосування в теорії і практиці машинного перекладу. Опрацьова ні такі програми, за якими спочатку речення транс формуються в їх інваріанти (ядерні речення, глибин ні структури), яких у мові в декілька разів менше, ніж варіативних конструкцій, а вже до ядерних ре чень даються іншомовні відповідники. Елементи трансформаційного аналізу здавна використовують у шкільному викладанні рідної та іноземної мов. Так, скажімо, учням важко розрізняти додаток і неузго-джене означення. За допомогою простої трансформа ції іменника в прикметник ці труднощі усуваються: якщо іменник трансформується в прикметник, то це означення, якщо — ні, то це додаток (учитель школи -» шкільний учитель; прибуття поїзда —> *поїздне прибуття). Можна згадати також широко застосо вувану в школі трансформацію дієприкметникових і дієприслівникових зворотів у підрядні речення і нав паки, а також трансформацію різних конструкцій у синонімічні (ііге Ьоок о/ Оге зіийепі —> ііге зіийепі'з Ьоок тощо).
Методи дослідження мови
385
Компонентний аналіз
Для дослідження змістового аспекту значеннєвих оди ниць мови найефективнішим є компонентний аналіз.
Компонентний аналіз — система прийомів лінгвістичного вивчен ня значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складові компоненти, які називають семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами.
За цими ознаками (компонентами) лексичні одини ці різняться між собою або об'єднуються. Виділення в лексичній одиниці складових елементів здійснюється шляхом зіставлення її з іншими одиницями, які ма ють з нею семантичну спільність.
Зокрема, всі терміни спорідненості описують за допо могою трьох компонентів: стать (Ч — чоловіча, Ж — жіноча), характер спорідненості (П — пряма, Н — непря ма), покоління (умовно виділимо п'ять поколінь і позна чимо їх відповідно цифрами: 1 — покоління, від яко го ведуть відрахунок, я і представники мого поколін ня, 2 — покоління батьків, 3 — покоління дідів, -2 — покоління дітей, -3 — покоління онуків). Відповідно слова спорідненості в термінах компонентного аналізу будуть описані так:
батько — ЧП2
мати — ЖП2
дідусь —ЧПЗ
сестра —ЖН1
син — ЧП-2
внучка — ЖП-3
дядько — ЧН2
тітка — ЖН2
племінник —ЧН-2 і т. д.
Основи компонентного аналізу заклали В. Потьє та А. Греймас. Поштовхом для його виникнення послу жила розроблена М. С. Трубецьким методика опози-тивного аналізу у фонології, за якою шляхом проти ставлення фонем виділялись їх ознаки. Згодом цю ме тодику застосував Р. О. Якобсон у граматиці при описі відмінкових значень. Перенесена на вивчення лексич ної семантики, ця методика отримала назву компонент ного аналізу, що цілком обґрунтовано, оскільки на лексико-семантичному рівні компонентний аналіз сут тєво відрізняється від подібного аналізу у фонології: тут кількість диференційних ознак значно більша і во-
386
Методологія мовознавства
ни неоднорідні за ступенем узагальнення (що більш узагальнені ознаки, то менше їх число, що конкретніші семантичні ознаки, то більше їх число).
Перші спроби компонентного аналізу було зроблено на предметно-логічній основі, що з лінгвістичного по гляду не зовсім коректно. Останнім часом усе більшо го поширення набув компонентний аналіз на суто лін гвістичній основі — парадигматичній і синтагматич ній (дистрибутивній).
Для компонентного аналізу важливим є встановлен ня не тільки сем, а й їх структурної організації, тобто місця і ваги кожної семи в компонентній (семній) структурі значення, оскільки простий перелік сем не дає вичерпного уявлення про смисловий зміст значен ня слова, який залежить також від структурної органі зації сем, їх способу групування, тобто від місця кожної семи в структурі значення, від векторних відношень між ними тощо. Структурна організація компонентів у значенні слова визначається на основі синтактичних властивостей слова (сполучуваності), які є синтагма тичними експонентами сем, а вага сем у компонентній структурі значення — частотністю слів, які сполуча ються з аналізованим словом і є експлікантами певних сем. Тому нині компонентний аналіз застосовується не в чистому вигляді, а в поєднанні з дистрибутивно-статис тичним. У дослідженні семантичних ознак конкретних, логічно зіставлюваних слів невеликих (особливо, закри тих) лексико-семантичних груп (терміни спорідненості, види транспорту, темпоральна, метеорологічна лексика, дієслова переміщення тощо) доцільним є використан ня компонентного аналізу опозитивного (бінарного) ти пу, а у вивченні синонімічних і абстрактних слів ефек тивнішим є компонентний аналіз, поєднаний з дистри бутивно-статистичним.
Компонентний аналіз вигідно відрізняється від інших способів опису семантики слова, оскільки він може бути представлений у вигляді таблиць, де по вертикалі розта шовуються аналізовані слова, а по горизонталі — назви семантичних ознак. На перетині слів і ознак ставить ся +, якщо ознака наявна, або —, якщо ознаки в значен ні слова немає. Проілюструємо це на деяких дієсловах зі значенням переміщення (див. таблицю).
Оскільки число компонентів є значно меншим від числа значень слів, то опис лексичних значень за допо могою компонентного аналізу є економним, компакт-
Методи дослідження мови
387
|
\. семи |
'одно- |
'різно- |
'інтен- |
||||
|
'перемі- |
'повіт- |
||||||
|
^ч. |
земля |
вода |
Пд> |
спрямо- |
спрямо- |
сив- |
|
|
слова ^ч^ |
Ря |
ваність' |
ваність' |
ність* |
|||
|
йти |
+ |
+ |
— |
— |
+ |
— |
— |
|
ходити |
+ |
+ |
— |
— |
— |
+ |
— |
|
бігти |
+ |
+ |
— |
— |
+ |
— |
+ |
|
плавати |
+ |
— |
+ |
— |
— |
+ |
— |
|
летіти |
+ |
— |
— |
+ |
+ |
— |
— |
ним і зручним. Необмежену кількість словесних зна чень можна описати і систематизувати у вигляді обме женого числа тих самих компонентів.
Не всі семи за своєю природою і функціями є одна ковими. Розрізняють такі види сем: класема, архісе-ма, диференційна, інтегральна, ймовірнісна (потенцій на), граду альна (їх кількісна і якісна характеристика в різних лінгвістичних джерелах не збігається) семи. Класема — найбільш узагальнена за змістом сема, що відповідає значенню частин мови (предметність, ознака, дія тощо). її ще називають категоріальною се мою, Архісема — сема, спільна для певного лек-сико-семантичного поля чи тематичної групи (час, погода, переміщення, почуття тощо). Диференційна сема — сема, за якою розрізняють значення (дифе-ренційною семою для йти і бігти є інтенсивність, для йти і ходити — односпрямованість/різноспрямова-ність). Інтегральна сема — сема, спільна для двох чи більше значень (так, їхати, ходити, бігти мають інтегральну сему 'місце переміщення — земля', бігти і летіти — 'односпрямованість'; інтегральною завж ди є архісема). Ймовірнісна, або потенційна сема — сема, яка не характеризує предмет чи взагалі поняття, позначене аналізованим словом, а може виявлятися в певних ситуаціях. Так, психолінгвістичний експери мент показав, що слово начальник асоціюється з таки ми ознаками, як «товстий», «злий», «нервовий», профе сор — «в окулярах», «старий», «розумний», студент — «веселий», «компанійський». Слово собака9 як свідчать певні вирази, має потенційну сему «погане ставлення до неї» (собачий холод, собаче життя), слово осел асоціюється з тупістю (дурний як осел і зослити). Зрозуміло, що не кожен начальник товстий чи злий, не кожен професор старий і ходить в окулярах, не ко-
388
Методологія мовознавства
жен студент компанійський, далеко не до кожного со баки погано ставляться (переважно буває навпаки) і ніби немає підстав уважати осла тупою твариною, як змію — розумною, однак такі семи в названих словах приховані й інколи дають про себе знати.
Градуальна сема — сема, яка не представляє якоїсь нової ознаки, а лише ступінь вияву, інтенсивність тієї самої ознаки, що є і в інших близьких за значенням словах. Так, скажімо, слова літеплий, теплий, жаркий, гарячий протиставлені між собою градуальною семою: різняться ступенем вияву ознаки тепла.
Методика компонентного аналізу передбачає не тільки розщеплення значень на складники, а й їх синтез.
Компонентний аналіз застосовують не лише в тео ретичних дослідженнях лексичної семантики. Він ши роко використовується в лексикографії. Новий тип тлумачних словників, де значення слів тлумачаться в термінах семного (компонентного) аналізу, вигідно від різняється від традиційних адекватною, об'єктивною і вичерпною семантизацією. У дотеперішніх тлумачних словниках траплялися випадки тлумачення одного не відомого через інше невідоме (на зразок лінгвістика — мовознавство). У словниках, укладених на основі ком понентного аналізу, кожне значення слова буде тлума читися як сума його сем. Першою спробою створення такого словника є «Частотний словник семантичних множників російської мови» Ю. М. Караулова, який вийшов у Москві в 1980 р.
Зроблено спроби використати компонентний ана ліз для комп'ютерного перекладу. У Московському лінгвістичному університеті опрацьована програма, за якою з мови на мову перекладаються лише семи. При введенні слів у комп'ютер їх значення розщеплюють ся на семи, далі семи однієї мови перекладаються се-мами іншої мови, після чого відбувається синтез пе рекладених сем.
Елементи компонентного аналізу використовують у методиці викладання мов. У вивченні синонімів часто виникає необхідність виділити в них семантичні нюан си, якими вони різняться. Найкраще це зробити в тер мінах компонентного аналізу. Для того, щоб розкрити семантичну неадекватність іншомовного слова та його корелята в рідній мові, найефективнішим також буде виявлення розбіжних сем.
Методи дослідження мови
389
Соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи
Методи соціолінгвістики — синтез лінгвістичних і соціологічних процедур.
Серед них виділяють методи польового досліджен ня (методика збирання матеріалу) і методи соціолінг вістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка інфор мації). До перших належать різні форми опитування (анкетування, інтерв'ювання), а також безпосереднє спостереження, експериментування, вивчення докумен тальних джерел (матеріалів перепису населення, ста тистичних та інших довідників). Дослідник повинен прагнути отримати якомога повнішу інформацію про об'єкт дослідження.
Найпоширенішим прийомом збору матеріалу є анке тування. Анкета повинна мати три частини — вступ ну, соціологічну і власне лінгвістичну. У вступній час тині викладають суть і мету опитування. Соціологічна частина анкети містить запитання соціодемографічного і біографічного характеру про інформанта (стать, вік, на ціонально-мовна належність, професійний статус, куль турно-освітній рівень тощо). Власне лінгвістична части на охоплює запитання, на основі яких проводять дослід ження і роблять узагальнення.
Анкетування необхідно поєднувати зі спостережен нями. Спостереження допомагають зіставити інформа цію, яку дає респондент, з об'єктивними фактами. В анкеті, скажімо, дають правильні відповіді про наголо шування слів, їх граматичні форми, сферу застосування лексичних одиниць тощо, а в мовленні в цих самих ви падках припускаються помилок. Дослідники давно вже помітили, що в анкетах інформанти намагаються завжди навести нормативні форми, тоді як у спонтанному мов ленні не так пильно стежать за культурою мовлення і припускаються значно більше помилок, ніж в анкетах.
Однією з форм спостереження є інтерв'ю. Тут поєд нується опитування і спостереження: слухаючи від повіді інформанта, інтерв'юер може одночасно спосте рігати за особливостями його мовлення. Інтерв'ю мо же бути індивідуальним і груповим, одноразовим і багаторазовим. Особливо цінним інтерв'ю є тоді, коли йдеться про ставлення опитуваного до предмета дослі дження, оскільки з інтерв'ю можна отримати значно повнішу інформацію, ніж на основі анкет. Тут, у разі необхідності, можна уточнити відповідь і навіть почерп-
390
Методологія мовознавства
нути важливу інформацію із зовнішніх реакцій рес пондента. Так, скажімо, коли вивчають двомовність якогось індивіда, дослідник може розпитати про чин ники, які зумовили його білінгвальну поведінку: як він ставиться до кожної з уживаних ним мов, якій мові і саме в якій ситуації надає перевагу і чому; як оцінює естетичний аспект мов, прогнозує подальше фун кціонування цих мов у певному соціумі в недалекому майбутньому тощо. Усе це дає змогу встановити сту пінь відвертості, а отже — й об'єктивності відповідей.
Що стосується спостереження у то воно не є однорід ним. Розрізняють два різновиди спостереження: включе не і невключене. При включеному спостереженні, яке, по суті, перехрещується з інтерв'ю, дослідник висту пає як один із безпосередніх учасників бесіди, але й водночас непомітно для всіх контролює хід бесіди. Мовлення учасників комунікативного акту записують на магнітофонну стрічку. Найефективнішим і найре зультативнішим включене спостереження є у випад ках, коли інформацію збирають у малих групах лю дей — у сім'ї, серед друзів, у гуртках за інтересами тощо. У таких невеликих колективах, члени яких об'єднані спільними інтересами, а не формальними зв'язками, можна створити атмосферу невимушеності, що наближує до умов спілкування, характерних для природного мовлення.
При невключеному спостереженні дослідник сте жить за мовним актом, але сам не бере в ньому участі.
Спостереження над мовленням інформантів треба проводити так, щоб усунути будь-який вплив експери ментатора на їхню мовленнєву поведінку (для цього в окремих випадках навіть запис на магнітофонну стріч ку доцільно робити приховано).
Зібраний матеріал опрацьовують і класифікують за наперед продуманою програмою. Великі масиви даних обробляють на комп'ютерах.
Найчастіше в соціолінгвістичних дослідженнях ви користовують корелятивний аналіз, який допомагає встановити такі взаємозв'язки досліджуваних ознак, де при зміні однієї ознаки змінюється середня величи на іншої. Як вихідні беруть соціальні явища, а як залежні — мовні. Між ними може бути повна чи не повна функціональна залежність. Залежності визна чають для кожної соціальної групи і коментують із соціолінгвістичного погляду. Скажімо, старше поколін-
Методи дослідження мови
391
ня вживає діалектизми більшою мірою, ніж молодше. Звідси констатують такий корелятивний зв'язок: зі зміною віку змінюється чисельність тих, хто користу ється в мовленні діалектом.
Для об'єктивності спостережень і узагальнень ви користовують статистичні методи. Оброблені дані представляють у вигляді таблиць і графіків взаємоза-лежностей, що робить результати дослідження конк ретно наочними. Ступінь зв'язку між показниками таблиць і графіків вимірюється за допомогою різних коефіцієнтів кореляції, які можна відшукати в будь-якому статистичному довіднику [Шумарова 1992].
Суть психолінгвістичного методу полягає в тому, що з його допомогою передбачається обробка й аналіз тих мовних фактів, які можна одержати від інформан тів у результаті спеціально організованих експеримен тів. В основі використання психолінгвістичної мето дики в дослідженні мовних явищ лежить розуміння мови як системи, наявної в свідомості людини, що уможливлює звернення до мовця як експерта, здатного оцінювати мовні факти. У сучасному мовознавстві практикують два різновиди психолінгвістичних дослід жень: а) дослідження фізіологічних реакцій організму людини у процесі и мовленнєвої діяльності (породжен ня і сприймання мовлення); б) аналіз мовленнєвих ре акцій та оцінок мовних явищ інформантами в умовах впливу на них мимовільних або цілеспрямованих мов леннєвих стимулів.
Суть першої методики полягає в реєстрації фізіо логічних реакцій людського організму на певні мов леннєві стимули (судинна реакція, розширення зіниць ока, зміна частоти пульсу тощо). Зокрема, за такою методикою О. Р. Лурія дослідив системну організацію музичної термінології. Декількаразове вимовляння експериментатором одного зі слів цієї тематичної гру пи (наприклад, скрипка) супроводжувалося подразнен ням шкіри реципієнта слабким електричним стру мом. Прилади реєстрували розширення судин. Відтак називались інші слова, семантично пов'язані з лек семою скрипка (мандоліна, гітара, смичок, струна то що) і семантично з нею не пов'язані (стіл, книжка та ін.) без їх супроводу електричним струмом. Семан тично пов'язані зі скрипкою слова також викликали судинну реакцію, тоді як слова з інших тематичних
392
Методологія мовознавства
груп її не викликали. При цьому було відзначено, що чим сильніший семантичний зв'язок між словами, тим сильнішою (чіткішою) була реакція. Це уможли вило встановлення лексичного обсягу досліджуваної групи слів і визначення ступеня семантичного зв'язку між ними.
Суть другої методики полягає в аналізі асоціацій, які викликають у реципієнта слова-стимули. Це так зва ні асоціативні експерименти. При вільному асоціатив ному експерименті реципієнти відповідають на слово-стимул одним словом, яке першим спало на думку, або кількома словами, що виникли в свідомості за певний час (наприклад, за одну хвилину). Слова-реакції підра ховують, розміщують за спадом частот і таким чином установлюється асоціативне поле слова. За цією мето дикою укладають словники асоціативних норм певної мови (див.: Бутенко Н. П. Словник асоціативних норм української мови. — Львів, 1979; її ж Словник асоціа тивних означень іменників в українській мові. — Львів, 1989). Ось який вигляд має стаття літо в «Слов нику асоціативних норм української мови» Н. П. Бу тенко:
Літо (967) — тепле 286, жарке 110, тепло 99, сон це, сухе 47, зима ЗО, гаряче 27, сонячне 26, дощове 19, довге 18, коротке 16, відпочинок, холодне 13, осінь 11, канікули 10, веселе, море, чудове 9, гарне, жара 8, спека 7, жарко 6, добре, квіти, прекрасне, річка, хоро ше 4, весна, дощ, зелень, красне, пора року 3, бабине, відпустка, довгождане, загоряти, зелене, квітуче, кра са, купатися, ласкаве, минуле, озеро, палюче, погане, радість, робота, світле, червоне, щасливе, щастя, щед ре 2, без дощу, біля моря, болото, величне, вирішальне, в Криму, вода, вологе, в розпалі, вудка, город, гриби, день, дружба, запахи, засушливе, зрілість, кінчатися, ко рабель, красиве, купання, лагідне, лиман, літепло, літ ній, любов, люди, львівське, минуло, мокре, м'яке, ніж не, останнє, парасолька, південь, пісня, пляж, повітря, погода, поле, пора, похмуре, праця, приємне, пройдене, радісне, раннє, сад, свіжість, світ, світло, село, сесія, смі ятися, спрага, спрагле, Сургут, табір, 1974 року, холод, червневе, шкільна бригада, яблука 1.
Вільний асоціативний експеримент із соматичною лексикою засвідчив такі різновиди асоціацій: 1) синтаг матичні (волосся — довге, борода — сива, брови — гус ті, вуса — козацькі, стирчать, руки — робочі); 2) па-
Методи дослідження мови
393
радигматичні (голова — шия, груди — плечі; 3) тема тичні (зуби — стоматолог); 4) фонетичні (губи — тру би, коса — оса); 5) словотвірні (шия — нашийник, ру ки — наручники, голова — головоломка); 6) граматич ні (кисті — кисть); 7) ремінісцентні (ніс — Буратіно, п'яти — Ахіллес, вуса — Дон-Жуан); 8) фразеологічні (лікоть — кусати, вуха — лапша, шкіра та кістки); 9) асоціації-персоналії (вуса — Шевчеко, ніс — Гоголь, брови — Брежнєв).
Як бачимо, слова можуть асоціюватися і за змістом, і за формою. Французький мовознавець Ш. Бал лі вста новив таку закономірність: чим краще відомий реци пієнтові зміст слова, тим інтенсивніше семантичні (змістові) асоціації відтісняють асоціації, що ґрунту ються на його звуковій формі [Балли 1955: 52—53].
Цілеспрямований експеримент полягає в тому, що перед реципієнтом ставиться конкретне завдання, наприклад, підібрати означення до слів-стимулів, на вести синоніми чи антоніми, утворити зі словами-ан-тонімами словосполучення, оцінити в певних балах се мантичну близькість між словами, вставити пропущені слова, замінити в реченні слово, визначити за контекс том значення слова, дати малюнкові назву, продовжи ти (закінчити) речення тощо. Цілеспрямований асоці ативний експеримент ефективно використовують у дослідженні семантичних зв'язків між словами (сино німічних, антонімічних, фразеологічних тощо). Сила семантичних зв'язків визначається частотою слів-ре-акцій зі словами-стимулами: чим частіше разом трап ляються слова, тим сильніший семантичний зв'язок між ними. Так, зокрема, за допомогою цілеспрямова них психолінгвістичних експериментів М. П. Мура-вицька дослідила семантичні категорії в українській мові. Нею опрацьовано методику розмежування значень полісемічних слів, розмежування полісемії й омонімії, системного опису синонімії й антонімії [Муравицкая 1989]. За допомогою асоціацій можна також визначити семантичний обсяг слова. Чим більше асоціацій має сло во, тим багатше його змістове наповнення.
Широке застосування в мовознавстві має опрацьо вана Ч. Осгудом психолінгвістична методика вимі рювання значень за допомогою семантичного дифе ренціала. Реципієнти оцінюють значення слів за спеці ально шкалованими антонімічними осями «гарний — поганий», «сильний — слабкий», «великий — малень-
394
Методологія мовознавства
кий» та ін. Після статистичної обробки оцінок реципі єнтів виводять середні показники, які й характеризу ють значення досліджуваного слова. Ці показники дають змогу знайти відстань між значеннями слів і визначити місце кожного значення в лексико-семан-тичному просторі мови.
Подібну методику застосував В. В. Левицький в дос лідженні звукосимволізму. Звуки багатьох мов (укра їнської, російської, румунської, німецької, англійсь кої та ін.) оцінювали за такими ознаками: розмір, сила, тепло, світло, активність, твердість тощо. З'ясувалося, що характеристики звуків у різних реципієнтів пев ною мірою збігалися. Так, зокрема, серед голосних найбільшим виявився звук [а], найбільш неприємним [у], найшвидшим [и], найхолоднішим [о], найсильні-шим [у], найтемнішим і найтвердішим [а], а наймен шим, найприємнішим, найповільнішим, найтеплі-шим, найслабкішим, найсвітлішим і найм'якшим звук [і] [Левицкий 1973: 42].
Позитивним у застосуванні психолінгвістичних ме тодів є те, що за їх допомогою мову вивчають у дії, в динаміці, у зв'язку з мисленням та іншими психічни ми процесами, з урахуванням імовірнісних відношень та зв'язків мовних фактів.
Застосування математичних методів у мовознавстві
Застосування математичного (точніше, кількісного) критерію в мовознавчих дослідженнях відоме з давніх часів. Такі лінгвістичні поняття, як фонетичний закон, продуктивність морфем, критерій спорідненості мов то що ґрунтувалися певною мірою на кількісних харак теристиках. Звукові відповідники, що часто фіксу ються в мові чи декількох споріднених мовах, є законо мірними на відміну від аномалій, котрі є рідкісними. Ті морфеми, що часто використовуються для творення нових слів, є продуктивними. Спорідненими мовами є такі, які мають більше спільних рис, ніж неспоріднені. Однак раніше математичний критерій використову вали стихійно і спорадично. Зараз його застосовують свідомо і цілеспрямовано.
Активне використання математичних методів у ви вченні мови почалося в середині XX ст. Стимулом для цього послужили перспективи машинного перекладу. У
Методи дослідження мови
395
процесі обробки текстів для їх уведення в машину бу ло одержано різноманітні кількісні оцінки окремих фактів мови, які згодом виявилися корисними не тіль ки для створення математичних моделей мови, а й для лінгвістичної теорії. Оскільки мова — це ймовірнісна, а не жорстко детермінована система, то для її пізнання квантитативні методи, пов'язані з дослідженням час тотних, ймовірнісних, градуальних та інших нелогіч них характеристик, не тільки бажані, але й необхідні.
Розрізняють кількісні й статистичні методи. Кіль кісні методи зводяться до простого підрахунку час тоти вживання мовних одиниць. Статистичні ме тоди передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мов ленні, для виміру зв'язків між мовними елементами, для встановлення тенденцій у розвитку та функціону ванні мови та для встановлення залежності між якіс ними й кількісними характеристиками мови.
Математичні методи мають самостійну цінність у дослідженні мови і, крім того, можуть входити як складова частина в інші методи. Останнім часом вико ристання цих методів до вивчення мовного матеріалу значно зросло, і можна говорити, що в математичній лінгвістиці виокремилися два розділи, або напря ми, — лінгвостатистика і стилостатистика.
Основна увага лінгвостатистики звернена на дос лідження того, що в мові визначається правом вибору мовця, а що зумовлено її іманентною структурою і як ці два параметри кількісно співвідносяться між собою. Виявляється, що одиниці будь-якого мовного рівня ма ють сталі для певного періоду кількісні показники їх використання. Подібність між членами одного мовно го колективу полягає не тільки в тому, які мовні оди ниці (фонеми, лексеми, граматичні форми і синтаксич ні конструкції) вони використовують, а й у тому, як часто вони їх уживають. Отже, стає зрозуміло, чому нині такого великого поширення набули так звані частотні словники, у яких слова розташовані не за алфавітом, а за спадом частот, тобто першим іде найбільш частотне слово, за ним слово нижче рангом за частотою від пер шого і т.д. Відомі такі частотні словники: Уоззеїзоп Н. ТЬе Киззіап \¥оіч1 Соипі апй Ггедиепсу Апаїузіз о£ Огаттаїїсаі СаІе£огіез ої Зіашіагсі Ьііегагу Киззіап. — Беїгоіі, 1953; Штейнфельдт 3. А. Частотньїй словарь современного русского литературного язьїка. — Тал-
396
Методологія мовознавства
линн, 1963 (перевидавався в Москві в 1969 і 1973 рр.); Частотньїй словарь русского язьїка / Под ред. Л. Н. За-сориной. — М., 1977. В Україні в 1981 р. вийшов дво томний «Частотний словник сучасної української ху дожньої прози». Частотні словники мають велике практичне значення. На їх основі створюють підруч ники іноземних мов, тексти яких будуються на най більш уживаній лексиці, і словники-мінімуми. Якщо зважити на те, що 1100 (за іншими даними — 1000) найбільш частотних слів покриває 80% тексту, то зна чення частотних словників для лінгводидактики не оціненне: варто знати 1100 слів і можна розмовляти іноземною мовою, читати й розуміти тексти (значення 20% невідомих слів можна якоюсь мірою визначити за контекстом).
Статистичні закономірності лежать в основі органі зації словника і тексту будь-якої мови. Американсь кий дослідник Дж. Ципф дійшов висновку, що існує залежність між числом різних значень одного слова і його відносною частотою вживання. Кількість значен ня наближається до квадратного кореня від частоти слова: т = V/ » де /п — число значень, а / — відносна частота. Інша закономірність, встановлена Ципфом (у науці вона відома як закон Ципф а), має таке форму лювання: відношення рангу слова в частотному слов нику до частотності слова в мові становить постійну величину (константу) г/ = с, де г — ранг слова в час тотному словнику, / — частота слова, с — постійна ве личина. Слід зазначити, що тісний зв'язок існує також між частотними характеристиками слова в пам'яті та в словнику [Фрумкина 1971: 14 і наст.].
Статистична організація тексту полягає в тому, що покриття тексту різними словами відповідає такій за кономірності: на початку тексту різних слів більше, а далі їх менше [Пап 1961: 96—100].
Найширше застосовують статистичні методи для визначення семантичної відстані між словами. Най частіше з цією метою статистичній обробці піддають слова, які сполучаються з аналізованим словом. Для цього використовують статистичну формулу
р(а.Ь) = 2<л=1М(а)-й(а)]і
де а, & — задані слова, р — відстань, £ — сума чисел, /і — числові значення (див. детальніше: [Плотников 1984: 189]).
Методи дослідження мови
397
Семантичну відстань між словами можна виявити й іншим шляхом. Порівнюючи і зіставляючи сполучу ваність слів (синонімів чи всієї лексико-семантичної групи або поля), у таблиці ставлять +, якщо слово має таку сполучуваність, і -, якщо не має. Відтак за мето дикою альтернативних ознак семантичні зв'язки між кожною парою слів установлюють за формулою
_ ай-Ьс
Г~ (а + Ь)(с + Л)(а + с)(Ь + д) '
де а — 4-4-, Ь — Н—, с — —Ь, (і — —. Так, наприклад, було встановлено семантичну відстань між словами на означення неточних (нефіксованих) часових відрізків. Найвищий цифровий показник, а відповідно найтісні ший семантичний зв'язок виявили слова пора — доба, далі в порядку зниження ступеня семантичного зв'язку йдуть час — дні, пора — година, час — пора, пора — період, епоха — доба «епоха», епоха — період, час — доба «час», час — година «час», пора — дні. Найслаб-кіший семантичний зв'язок зафіксовано між словами час — мить, час — ера, час — епоха, дні — ера [Ко-черган 1980: 106—108].
На основі статистичних формул, які враховують ви падки зникнення в мовах слів основного фонду, можна встановити абсолютну хронологію диференціації мов них сімей (метод глотохронології М. Сводеша, про який уже йшлося).
Стилостатистика — це визначення і характерис тика стилістичних особливостей окремих творів або авто рів через кількісні відношення використаних мовних елементів. В основі статистичного підходу до досліджен ня стилістичних явищ лежить розуміння літературного стилю як індивідуального способу володіння засобами мо ви. При цьому дослідник абстрагується від питання про якісну значеннєвість обчислюваних мовних елементів, зосереджуючи свою увагу тільки на кількісному аспекті.
Найпростішим різновидом статистичного підходу до вивчення мови письменників або окремих творів є під рахунок уживаності слів, оскільки багатство словника певним чином характеризує їхню мову. Досить порів няти такі факти: словниковий запас пересічної людини становить 7—10 тисяч слів, у творах О. Пушкіна вжито 21280 слів, а в російськомовних творах Т. Шевченка — 21548 слів.
398
Методологія мовознавства
Значно більшу вагу для характеристики авторсько го стилю має встановлення середньої частоти вживан ня слів, яку вираховують за формулою
- £ґ*1+*2-*/ь> х =<=■---------------------------- ,
Щ
де ~х — середня частота, х\9 х2 — вибіркова частота, щ — число вибірок. Так, наприклад, якщо досліджу вана одиниця в десяти вибірках траплялася відповід но 12, 14, 10, 8, 16, 18, 12, 17, 13, 20 разів, то
_ 12 + 14 + 10 + 8 + 16 + 18 + 12 + 17 + 13 + 20 лл
Для кожного письменника, як і будь-якого мовця, характерна своя специфічна частотність мовних елемен тів, іншими словами, кожному авторові притаманні свої улюблені, а тому й частотні слова, словосполучення, фрази, синтаксичні конструкції тощо. Так, скажімо, 56 найчастотніших слів у творах О. Пушкіна покривають 40 відсотків тексту, 1000 слів — 70 відсотків, 8000 — 95 відсотків, інші 13280 слів — усього лише 5 відсот ків тексту. Саме тому середня частотність використо вується також для встановлення справжнього авторст ва виявлених без зазначення автора творів, а також для датування окремих творів того самого автора на основі попередньо проведеного підрахунку середньої частоти вживання ним слів у різні періоди його твор чості. Специфічними для кожного автора є й рідко вживані слова.
Як засіб стильової характеристики використовують критерій стабільності середньої частоти найуживані ших слів. Доведено, що, незважаючи на різні перипетії сюжету в усіх частинах твору, середня частота вжи вання слів є стабільною. Звідси випливає такий висно вок: стиль автора можна охарактеризувати певним співвідношенням змінності середньої частоти вживан ня слова до загальної для певної мови частоти його вживання.
Якщо ж у творі письменника чи його якійсь части ні є суттєві відхилення вибіркових частот від харак терної для нього середньої частоти, то це свідчить про зумисне, цілеспрямоване, зумовлене фабулою викорис тання чи невикористання певних мовних засобів. Як інструмент для визначення випадковості чи суттєвості
Методи дослідження мови
399
відхилення вибіркової частоти від середньої викорис товують так званий «хі-квадрат критерій» (%2).
ха. £(*«_-*)2
X
«Хі-квадрат» дорівнює сумі квадратів відхилень від середньої частоти, поділеної на середню частоту. Отрима ний результат зіставляють з даними таблиці числових значень «хі-квадрата» і таким чином встановлюють, ви падковим чи суттєвим є відхилення вибіркових частот від середньої. Наприклад, у творі зроблено дві вибірки, які відповідно становлять 270 і 220. їх середнє дорівнює 245. Підставляємо ці цифри у формулу і обчислюємо:
9_ (270-245)2 [ (220-245)2 245 245
У таблиці числових значень «хі-квадрата» вказано, що ступінь свободи 1 при 5% дорівнює 3,84. Результат у цьому разі значно перевищує цю цифру, звідки випливає висновок, що відхилення від середньої часто ти є суттєвими.
У вивченні мовних функціональних стилів засто совують два різновиди статистики: ймовірнісний і сим птоматичний. Ймовірнісна статистика допомагає встановити ступінь достовірності одержаних результа тів, величину й кількість вибірок для аналізу із зада ною точністю, вибрати об'єктивні критерії для дифе ренціації різних стилів, визначити відстань між стиля ми. Симптоматичну статистику застосовують у статистичному описі функціональних стилів, оскільки за її допомогою можна виявити процентне співвідно шення між різними типами мовних явищ.
Статистичну методику використали вчені відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту мово знавства ім. О. О. Потебні НАН України під керівниц твом В. С. Перебийніс (див.: Статистичні параметри стилів. — К., 1967, де різні функціональні стилі оха рактеризовані за частотними параметрами фонем, ти пів складів, кінцевих афіксів, дієслівних форм, дієслів ного оточення, сполучників, префіксів і префіксальних словоформ, розділових знаків, а також за розподілом довжини речення).
Крім статистичних методів, у мовознавстві застосо вують методи теорії інформації, математичної логіки, теорії ймовірностей і теорії множин.
400
Методологія мовознавства
Дані теорії інформації використовуються для най-економнішої передачі інформації засобами мови. Кож на мова має значну кількість надлишкової інформації. Щоб переконатися в цьому, варто звернутися до фено мену телеграми: незважаючи на скорочення слів і усу нення деяких службових слів, її зміст залишається зрозумілим. У мовленні, зокрема, в одній фразі повто рюється (інколи по п'ять і більше разів) вказівка на рід, число, відмінок, вживаються підряд синоніми, та сама думка часто дублюється (уточнення, що почина ються словами тобто, інакше, іншими словами тощо) та ін. Встановлено, що, наприклад, російська мова має 39,8 % надлишкової інформації, англійська — 30,7 %. Різним ступенем надлишковості характеризуються сти лі тієї самої мови. Найбільша надлишковість притаман на діловому стилю, менша — публіцистичному і худож ньо-белетристичному і найменша — непідготовленому усному мовленню. Надлишковість інформації в мові не можна розцінювати як недолік. Часто надлишковість при перешкодах на каналі зв'язку є допоміжним засо бом сприйняття повної інформації.
З математичної логіки мовознавство запозичило символічну мову. Так, зокрема, знак с означає вхо дження, п — перетин, и — поєднання, л — і, V — або, + — функцію, а, в, с — змінні, > — більше, < — мен ше, ~ — подібно. Використання елементів математич ної логіки вплинуло на збагачення прийомів дослі дження мови — алгоритмізацію, графічні обчислення, матричне визначення істинності функцій складних висловлень тощо. Застосування логіко-математичних методик і прийомів моделювання зумовило появу різ них видів логіко-математичного моделювання мови, мисленого експерименту і гіпотетико-дедуктивного способу дослідження.
Усе в мові підпорядковується не жорстким, а ймо вірнісним закономірностям. Тому цілком природно, що в дослідженні мовних одиниць використовують тео рію ймовірностей1. Під ймовірністю розуміють відно шення в середньому спостережуваного числа вдалих результатів до загального числа експериментів (подій).
Найпростіше питання, яке допомагає з'ясувати тео рія ймовірностей, — частотність звуків у мовленні.
1 Застосування теорії ймовірностей і теорії множин у мовознавстві викладаємо за Ю. С. Степановим [Степанов 1966: 75—91].
Методи дослідження мови
401
Якщо огрублено ототожнити звук з буквою, то в будь-якому російському тексті на 1000 букв і пробілів буде 175 пробілів, 90 — о, 62 — а, 53 — т, 45 — с, 40 — р, 38 — в ... і тільки 2 — ф. Цей тип ймовірності назива ється середньою ймовірністю. Подібні дослідження використовують для складання друкарських кас, для опису особливостей окремих мов, різних стилів однієї мови або індивідуального авторського стилю.
Однак звуки в мовленні розташовуються не як-не будь, а більш-менш визначеними для кожної мови способами (приголосний + голосний + голосний чи приголосний + голосний 4- приголосний тощо). У біль шості мов світу переважає проміжний тип — приго лосний + голосний. Знання таких закономірностей дає змогу визначити ймовірність появи в мовленнєвому лан цюжку голосного чи приголосного. Так, якщо взяти перший тип мов, до яких належать полінезійські, де після приголосного, як правило, йдуть два голосних, то після першого навгад вибраного приголосного ймовір ність, що наступним звуком буде голосний, практично дорівнює 1. Знання цих обмежень важливе для дешиф рування тексту. Цей тип ймовірності, де у кожному но вому експерименті враховується результат попередньо го експерименту, називають умовною ймовірністю.
Другий тип, як і перший, не відображає суті мов них явищ. При такій інтерпретації виходить, ніби всі приголосні в середньому однаково часто поєднуються з голосними. У мовленні на суто фонетичну сполучу ваність накладаються ще й інші обмеження, виклика ні тим, що деякі можливі звукосполучення мають зміст і є морфемами, а інші не мають змісту і не є морфемами (пор.: смола і жмола, хмола, вмола). Ймо вірність перших різко зростає, а ймовірність других різко знижується, по суті дорівнює нулю. Цей тип ймовірності називається індуктивною ймовірністю. Для функціонування мови саме він має особливе зна чення, оскільки людина, сприйнявши декілька зву ків, очікує певне, а не будь-яке продовження. Індук тивна ймовірність виражає очікування того чи іншого мовного елемента з погляду людини, яка розуміє зміст мовленнєвого ланцюжка.
Аспект мови, до якого застосовують теорію ймовір ностей, називається теоретико-ймовірнісним.
Теорію множин використовують для дослідження класів мовних елементів, які складають уже не мовлєн-
402
Методологія мовознавства
нєвий ланцюжок, а парадигматику мови. Множину трактують як сукупність об'єктів, об'єднаних якоюсь спільною ознакою. Ознака, яка об'єднує об'єкти у складі множини, може бути якою завгодно. Так, скажімо, всі фонеми певної мови, усі словоформи певного тексту, всі тексти української мови можна інтерпретувати як окре мі множини. Об'єкти, що складають певну множину, на зивають елементами. Позначають множину фігурними дужками. Наприклад, запис А = {х, у,..., г) читається так: існує множина А, яка складається з елементів х, у,..., г.
Множину задають двома способами: простим пере рахуванням 'її елементів або вказівкою на ознаку цих елементів. Наприклад: А = {ґ, к, х, ґ\ к\ х'} або А є мно жина задньоязикових приголосних української мови.
Множина може складатися не тільки з багатьох, а й з одного елемента (наприклад, множина середньоязи кових складається з одного звука [і]), може бути й порожньою (наприклад, множини довгих і коротких голосних в українській мові). Елементом множини мо же бути інша множина (дзвінкі приголосні — підмно-жина множини приголосних, а приголосні — під мно жина множини звуків). Належність елемента множині записується так: х є А, що читається: «елемент х нале жить до множини А», а належність під множини мно жині записується, як А с М (множина А є підмножи-ною множини М). Дві і більше множин можуть мати спільні елементи. У такому разі говорять, що ці мно жини перетинаються (наприклад, множини губних приголосних і дзвінких приголосних). Поділ множин на підмножини, які не перетинаються, є класифікаці єю елементів.
Розглянемо фонеми як множину. В мові кожна фо нема протиставлена всім іншим. Для опису системи фо нем будь-якої мови достатньо 12 ознак, причому кож на з цих ознак може бути наявною або відсутньою. Таким чином, множина буде складатися з 2і5, тобто 4096 елементів. Кожен елемент — це певне поєднання однієї ознаки з декількома іншими з дванадцяти. Отже, 12 членів однієї множини можуть поєднуватися 4096 різними способами і утворювати таку кількість підмножин. Скільки є можливих підмножин, стільки може бути і фонем, оскільки кожна підмножина — це певне поєднання ознак фонем.
Аспект мови, до якого застосовують теорію множин, називають теоретико-множинним.
Методи дослідження мови
403
Отже, сучасне мовознавство характеризується праг ненням поєднати і розумно комбінувати різні загаль-нонаукові та спеціальні лінгвістичні методи. Це пози тивно впливає на розвиток лінгвістики, оскільки різні методи доповнюють один одного і разом ефективніше допомагають вивчити такий складний феномен, як мова.
Запитання. Завдання
1. Що таке метод, методика і прийом у мовознавчих дослідженнях?
2. Які вихідні прийоми застосовують у мовознавчих дослідженнях?
3. Охарактеризуйте описовий метод і його прийоми.
4. У чому суть порівняльно-історичного методу? На чому він ґрунту ється?
5. Де застосовують метод лінгвістичної географії?
6. У чому полягає специфіка зіставного методу? Що таке мовна типологія і мовні універсалі!?
7. У яких методиках реалізується структурний метод? Розкрийте суть кожної з них.
8. Які методи використовують у соціолінгвістичних і психолінг вістичних дослідженнях?
9. Розкажіть про застосування математичних методів у мовознавстві.
Література
Основна
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 202—281.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 279—292. 296—307, 330—365.
Общее язьїкознание: Методьі лингвистических исследований / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1973. — 318 с.
Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С. 157—310.
Додаткова
Білецький А. О. Основні методи дослідження в сучасному мовознав стві // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.
О принципах и методах лингвистического исследования. — М., 1966.
Степанов Ю. С. Методьі и принципу современной лингвистики. — М., 1975.
Иванова Л. П. Методьі лингвистических исследований. — К., 1995.
Єрмоленко С. Я. Лінгвістичні теорії, конкретні методи дослідження // Мовознавство. — 1981. — № 4.
Широков О. С. Современньїе проблеми сравнительно-исторического язьїковедения. — М., 1961.
Мельничук А. С. О всеобщем родствеязьїков мира // Вопр. язьїкозна-ния. — 1991. — № 2.
404
Методологія мовознавства
Жирмунский В. М. 0 некоторьіх проблемах лингвистической геогра-фии // Вопр. язьїкознания. — 1954. — № 4.
Чагишева В. И. Лингвистическая география как метод исследования язьїка // Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.
Методьі сопоставительного исследования язьїков. — М., 1988.
Ярцева В. Н.Теория и практика сопоставительного исследования язьї ков // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1986. — Т. 45. — № 6.
Универсалии и типологические исследования. — М., 1974.
Новое в лингвистике. Язьїковьіе универсалии. — М., 1970. — Вьіп. 5.
Методи структурного дослідження мови. — К., 1968.
Структурно-математичні дослідження української мови. — К., 1964.
Апресян Ю. Д. Идеи и методьі современной структурной лингвисти-ки. — М., 1966.
Проблеми та методи структурної лінгвістики. — К., 1965.
Плотников Б. А. Дистрибугивно-статистический анализ лексических значений. — Минск, 1979.
Харрис 3. Совместная встречаемость и трансформация в язьїковой структуре // Новое в лингвистике. — 1962. — Вьіп. 2.
Трансформационньїй метод в структурной лингвистике. — М., 1964.
Гульїга Е. В., Шендельс Е. И. О компонентном анализе значимьіх еди-ниц язьїка // Принципьі и методьі семантических исследований. — М., 1976.
Кузнецов А. М. От компонентного анализа к компонентному синтезу. — М., 1986.
Перебийніс В. С. Статистичні методи для лінгвістів. — К., 2002.
Головин Б. Н. Язьік и статистика. — М., 1970.
Лесохин М. М., Лукьяненков К. Ф., Пиотровский Р. Г. Введение в ма-тематическуюлингвистику. — Минск, 1982.
Носенко И. А. Начала статистики для лингвистов. — М., 1981.
Література
Аветян 3. Г. Природа лингвистического знака. — Ереван, 1968.
Аврорин В. А. Проблему изучения функциональной стороньї язьїка. — Л., 1975.
АдамарЖ. Исследования психологии процесса изобретения в облас-ти математики. — М., 1970.
АдамецП.Квопросуосинтаксическойпарадигматике//Сезко$^еп5-ка шзізііка. — 1966. — XI. — № 2.
Алефіренко М. Ф. Теоретичні питання фразеології. — Харків, 1987.
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998.
Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по ис-тории лингвистики. —- М., 1975.
Андреев Н. Д., Зиндер Л. Р. О понятиях речевого акта, речи, речевой вероятности и язьїка // Вопр. язьїкознания. — 1963. — № 3.
Античньїетеории язьїка и стиля. — М.—Л., 1936.
Апресян Ю. Д. Идеи и методьі современной структурной лингвистики. — М., 1966.
Апресян Ю. Д. Лексическая семантика: Синонимические средства язьї ка. — М., 1974.
Ардентов Б. П. Общее язьїкознание. — Кишинев, 1971.
Арутюнов С. А. Зтнические процессьі и язьік // Расьі и народьі. — М., 1985.
Арутюнова Н. Д. Предложение и его смьісл. — М., 1976.
Арутюнян Ю. В. Социально-культурное развитие и национальное са-мосознание // Социс. — 1990. — № 7.
Ахманова О. С. Фонология, морфонология, морфология. — М., 1966.
Ахунзянов 3. М. Общее язьїкознание. — Казань, 1981.
Білецький А. О. Основні методи дослідження в сучасному мовознавстві // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.
Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996.
Базьілев В. Н. Синергетика язьїка: Овнешнение в гадательньїх практи ках. — М., 1998.
Балли Ш. Общая лингвистика и вопросьі французского язьїка. — М., 1955.
Баран Я. А. Фразеологія в системі мови. — Івано-Франківськ, 1997.
Баранов А. Н. Категории искусственного интеллекта в лингвистичес-кой семантике. Фреймьі и сценарии //Актуальньїе проблемьі прикладного язьїкознания. — М., 1987.
Барт Р. Избранньїе работьі: Семиотика. Позтика. — М., 1989.
Басин Е. А., Краснов В. М. Социальньїй символизм // Вопр. филосо-фии. — 1971. — № 10.
Бацевич Ф. С. Нариси з комунікативної лінгвістики. — Львів, 2003.
Бацевич Ф. С. Основи комунікативноїдевіатологіі'. —Львів, 2000.
Бацевич Ф. С, Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексиколо-гии. — Львов,1997.
Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.
Беликов В. И., Крьісин Л. П. Социолингвистика. — М., 2001.
Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методьі и проблемьі. — М., 1980.
Бенвенист 3. Уровни лингвистического анализа // Новое в лингвис-тике. — М., 1965. — Вьіп. IV.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984.
406
Література
Березин Ф. М. 0 парадигмах в истории язьїкознания XX в. // Лингвис-тические исследования в конце XX в. — М., 2000.
Березин Ф. М., Головин Б. М. Общее язьїкознание. — М., 1979.
Блакар Р. М. Язьік как инструмент социальной власти // Язьік и моде-лирование социального взаимодействия. — М., 1987.
Блзк М. Лингвистическая относительность (Теоретические воззрения Беджамена Л. Уорфа) // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.
Бодузн де Куртенз И. А. Избранньїе трудьі по общему язьїкознанию. — М., 1963а. — Т. 1.
Бодузн де Куртенз И. А. Избранньїе трудьі по общему язьїкознанию. — М., 19636.— Т. 2.
Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика. — М., 1987.
Бондарко А. В. Теория морфологических категорий. — Л., 1976.
Бондарко А. В. Функциональная грамматика. — Л., 1984.
Будагов Р. А. Проблеми развития язьїка. — М., 1965.
Будагов Р. А. Система и антисистема в науке о язьіке // Вопр. язьїко знания. — 1978. — № 4.
Будагов Р. А. Человек и его язьїк. — М., 1974.
Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование язьїка? — М., 1977.
Булаховський Л. А. Вибрані праці в п'яти томах. — К., 1978. — Т. 3.
Бульїгина Т. В. О границах и содержании прагматики // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1981. — № 4.
Бульїгина Т. В. Проблему теории и практики морфонологического опи сання // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1975. — Т. 34. — Вьіп. 4.
Вайнрайх У. Одноязьічие и многоязьічие // Новое в лингвистике. Язьі-ковьіе контактьі. — М., 1972. — Вьіп. 6.
Вайнрайх У. Язьїковьіе контакту. — К., 1979.
Васильєв Л. М. Современная лингвистическая семантика. — М., 1990.
Вежбицкая А. Язьїк. Культура. Познание. — М„ 1996.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 1— 6.
Ветров А. А. Семиотика и ее основньїе проблеми. — М., 1968.
Виноградов В. А. Всегда ли система системна? // Система и уровни язьїка. — М., 1969.
Виноградов В. В. Избранньїе трудьі. Исследования по русской грам-матике. — М., 1975.
Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мо ви. — К., 1992.
Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. — К., 1988.
Волков А. Г. Язьїк как система знаков. — М.г 1966.
Вьіготский Л. С. Мьішление и речь. — М. — Л., 1934.
Гак В. Г. Сопоставительная лексикология. — М., 1977.
Гардинер А. Различия между речью и язьїком // В. А. Звегинцев. Исто рия язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.
Георгиев В. К вопросу о балканском язьїковом союзе // Новое в лин гвистике. — М., 1972. — Вьіп. 6.
Гируцкий А. А. Общее язьїкознание. — Минск, 2001.
Головин Б. Н. Язьїк и статистика. — М., 1970.
Горелов И. Н. Невербальньїе компонентьі коммуникации. — М., 1980.
Горнунг Б. В. Место лингвистики в системе наук и использование в ней методов других наук // Вопр. язьїкознания. — 1960. — № 4.
Література
407
Городенська К. П, Кравченко М. В. Словотвірна структура слова. — К., 1981.
Городецкий Б. Ю., Кобозева И. М., Сабурова И. Г. Ктипологии комму-никативньїх неудач // Диалоговое взаимодеиствие и представление зна ний. — Новосибирск, 1985.
Грамматикасовременного русскоголитературного язьїка. — М., 1970.
Гримм Я. О происхождении язьїка // В. А. Звегинцев. История язьїко-знания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 1.
Гульїга Е. В., Шендельс Е. И. О компонентном анализе значимьіх єди ний язьїка // Принципи и методьі семантических исследований. — М., 1976.
Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих язьїков и его вли-янии на духовное развитие человеческого рода // В. А. Звегинцев. История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. і.
Гухман М. М. Лингвистическая теория Л. Вайсгербера // Вопросьі тео-рии язьїка в современной зарубежной лингвистике. — М., 1961.
Гухман М. М. Понятие системьі язьїка в синхронии и диахронии // Вопр. язьїкознания. — 1962. — № 4.
Демський М. Т. Системні зв'язки в сфері фразеології // Мовознавст во. — 1991. — № 2.
Демьянков В. 3. Когнитивная лингвистика как разновидность интер-претирующего подхода // Вопр. язьїкознания. — 1994. — № 4.
Денисова С. П. Типологія категорій лексичної семантики. — К., 1996.
Докулил М. К вопросу о морфологической категории // Вопр. язьїко знания. — 1967. — № 6.
Ельмслев Л. Пролегомени ктеории язьїка // Новое в лингвистике. — М., 1960а. — Вьіп. 1.
Ельмслев Л. Язьік и речь // Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 19606. — Ч. 2.
Есперсен О. Философия грамматики. — М., 1958.
Єрмоленко С. Я. Лінгвістичні теорії, конкретні методи дослідження // Мовознавство. —1981. — № 4.
Жинкин Н. И. Механизмьі речи. — М., 1958.
Жирмунский В. М. О некоторьіх проблемах лингвистической геогра-фии // Вопр. язьїкознания. —1954. — № 4.
Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К., 1966.
Жовтобрюх М. А. Нарис історії українського радянського мовознавст ва (1918—1941). — К., 1991.
Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторьі язьїковой зволюции. — М., 1982.
Журавлев В. К. Диахроническая фонология. — М., 1986.
Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. — Донецьк, 2001.
Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974.
Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из влечениях. — М., 1964. — Ч. 1.; 1965. — Ч. 2.
Звегинцев В. А. Научно-техническая революция и лингвистика // Вопр. философии. — 1976. — № 10.
Звегинцев В. А. О научном наследии Вильгельма фон Гумбольдта // В. фон Гумбольдт. Избранньїетрудьі по язьїкознанию. — М., 1984.
Звегинцев В. А. Очерки по общему язьїкознанию. — М., 1962.
Звегинцев В. А. Предисловие // Н. Хомский. Аспектьі теории синтак-сиса. — М., 1972.
Звегинцев В. А. Теоретико-лингвистические предпосьілки гипотезьі Се-пира — Уорфа // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.
408
Література
Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и пе дагог. — Л., 1982.
Золотова Г. А. Очерк функционального синтаксиса русского язьїка. — М., 1973.
Иванов В. В. Единство предмета науки о язьіке // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — М., 1973. — Т. 32. — Вьіп. 3.
Иванова Л. П. Методьі лингвистических исследований. — К., 1995.
Иллич-Свитьіч В. М. Сравнительная грамматика славянских язьїков // Советское язьїкознание за 50 лет. — М., 1967.
История лингвистических учений. Древний мир. — Л., 1980.
История лингвистических учений. Позднеесредневековье.— Л.Д991.
История лингвистическихучений.СредневековаяЕвропа. —Л.,1986.
История л ингвистических учений. Средневековьій Восток. —Л.,1981.
Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. — Дрогобич, 1994.
Караулов Ю. Н. Частотний словарь семантических множителей русс кого язьїка. — М., 1980.
Касевич В. Б. Морфонология. — Л., 1986.
Касевич В. Б. О когнитивной лингвистике // Общее язьїкознание и теория грамматики. — СПб., 1998.
Касевич В. Б. Проблема предмета язьїкознания // Вестник Ленин-град. ун-та. — 1974. — № 14. — Вьіп. 3.
Касевич В. Б. Семантика. Синтаксис. Морфология. — М., 1988.
Касевич В. Б. Фонологические проблеми общего и восточного язьїко знания. — М., 1983.
Касевич В. Б. Злементьі общей лингвистики. — М., 1977.
Кацнельсон С. Д. Лингвистические концепции Ф. де Соссюра // Вопр. общ. язьїкознания: Материальї респ. семинара преп. общ. язьїкознания. — Л., 1967.
Кибрик А. Е. Сепир и современное язьїкознание // 3. Сепир. Избран-ньіе трудьі по язьїкознанию и культурологии. — М., 1993.
Кибрик А. Е. Современная лингвистка: откуда и куда?//Вестник Моск. ун-та. Серия 9. Филология. — М., 1995. — № 5.
Клименко Н. Ф., Карпіловська Є. А. Словотвірна морфеміка сучасної української літературної мови. — К., 1998.
Климов Г. А. Синхрония — диахрония и статика — динамика // Про блеми язьїкознания. — М., 1967.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964.
Ковалик І. І., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки. — К., 1985.
Ковалик І. І. Питання іменникового словотвору слов'янських мов. — Львів, 1958.
Кодзасов С. В., Кривнова О. Ф. Современная американская фоноло-гия. — М., 1981.
Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974.
Колгушкин А. Н. Лингвистика в военном деле. — М., 1970.
Колшанский Г. В. О вербальности мьішления // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — М., 1977. — Т. 36. — № 1.
Колшанский Г. В. Паралингвистика. — М., 1974.
Кондратов А. Звуки и знаки. — М., 1978.
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979.
Кондрашов Н. А. Общее язьїкознание. — М., 1974.
Копьіленко М. М., Попова 3. Д. Очерки по общей фразеологии. — Во ронеж, 1978.
Література
409
Корольова А. В. Типологія наративних кодів інтимізації в художньому тексті. — К.г 2002.
Косериу 3. Синхрония, диахрония, история // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вьіп. 3.
Коструба П. П. Основні поняття фонології // Укр. мова і літ. в школі. — 1965. — № 7.
Коструба П. П. Фонетика, фонологія і морфонологія // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.
Котов Р. Г. Лингвистика и современное состояние машинного перево-да в стране // Вопр. язьїкознания. —1976. — № 5.
Кочерган М. П. Мова як знакова система // Укр. мова і літ. в школі. — 1973. — № 4.
Кочерган М. П. Слово і контекст. — Львів, 1980.
Кримський А. Ю. — україніст і орієнталіст. — К., 1974.
Крьісин Л. П. Социальная маркированность язьїковьіх единиц // Вопр. язьїкознания. — 2000. — № 4.
Кубрякова Е. С. Актуальньїе проблемьі современной семантики. — М., 1984.
Кубрякова Е. С. Комментарий к книге Л. Блумфилда «Язьік». — М., 1968.
Кубрякова Е. С. Начальньїезтапьі становлення когнитивизма: лингвисти ка — психология — когнитивная наука // Вопр. язьїкознания. 1994. — № 4.
Кубрякова Е. С. Проблему словообразования на современном зтапе // Вопр. язьїкознания. — 1978. — № 6.
Кубрякова Е. С. Семантика в когнитивной лингвистике (о концепте кон тейнера и формах его обі>ективации в язьіке) // Изв. РАН. Серия лит. и яз. — 1999. — Т. 58. — № 6.
Кубрякова Е. С, Демьянов В. 3., Панкрац Ю. Г., Лузина Л. Г. Краткий словарь когнитивньїхтерминов. — М., 1996.
Кубрякова Е. С, Панкрац Ю. Г. Морфонология в описаний язьїков. — М., 1983.
Кузнецов А. М. От компонентного анализа к компонентному синтезу. — М., 1986.
Кузнецов С. Н. Теоретические основьі интерлингвистики. — М., 1989.
Кузнєцова Т. В. Мова білінгвальної сім'ї у функціональному аспекті: Автореф. дис.... канд. філол. наук. — К., 1999.
Л. А. Булаховский и современное язьїкознание. — К., 1987.
Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику. — М., 1978.
Лакофф Дж., Джонсон М. Метафори, которьіми мьі живем // Язьік и моделированиесоциального взаимодействия. — М., 1987.
Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницьі жизни и дея-тельности. — М., 1988.
Левицкий В. В. Семантика и фонетика. — Черновцьі, 1973.
Лекции Л. В. Щербьі по русскому синтаксису // Вопр. язьїкознания. — 1970. — № 6.
Леонтьев А. А. Язьік, речь, речевая деятельность. — М., 1969.
Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.
Лесохин М. М., Лукьяненков К. Ф., Пиотровский Р. Г. Введение в ма-тематическую лингвистику. — Минск, 1982.
Лингвистические исследования в конце XX в. — М., 2000.
Лингвистический знциклопедический словарь. — М., 1990 (друге доповнене видання. — М., 2002).
Лисиченко Л. А. Лексикологія сучасної української мови: Семантична структура слова. — Харків, 1977.
Ломтев Т. П. Общее и русское язьїкознание. — М., 1976.
410
Література
Ломтев Т. П. Предложение и его грамматические категории. — М., 1972.
Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. — М., 1982.
Лоя Я. История лингвистических учений. — М., 1968.
Лурия А. Р. Основньїе проблеми нейролингвистики. — М., 1975.
МакКормак. Когнитивная теория метафорьі // Теория метафорьі. — М., 1990.
Манакин В. Н. Основьі контрастивной лексикологии: Близкородствен-ньіе язьїки. — К.—Кировоград, 1994.
Мартине А. Основьі общей лингвистики // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вьіп. 3.
Мартине А. Принцип зкономии в фонетических изменениях: Пробле му диахронической фонологии. — М., 1960.
Мартине А. Распространение язьїка и структурная лингвистика // Но вое в лингвистике. — М., 1972. — Вьіп. 6.
Масенко Л. Т. Мова і політика. — К., 1999.
Маслов Ю. С. Знаковая теория язьїка // Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.
Матезиус В. О системном грамматическом анализе // Пражский лин-гвистический кружок. — М., 1965.
Мейе А. Сравнительньїй метод в историческом язьїкознании. — М.г 1954.
Мельников Г. П. Кибернетический аспект различения сознания, мьіш-ления, язьїка и речи // Язьік и мьішление. — М., 1967.
Мельничук А. С. Глоссематика // Философские основу зарубежньїх направлений в язьїкознании. — М., 1977.
Мельничук А. С. О всеобщем родстве язьїков мира // Вопр. язьїкозна ния. — 1991. — № 2.
Мельничук А. С. Понятие систему и структуру язьїка... // Вопр. язьїко знания. — 1970. — № 1.
Мельничук О. С. Методологічні проблеми аналізу співвідношення іде ального і матеріального в сфері мови // Мовознавство. —1987. — № 1.
Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мо вознавства // Мовознавство. — 1997. — № 2—3.
Методи структурного дослідження мови. — К., 1968.
Методу сопоставительного исследования язьїков. — М., 1988.
Мечковская Н. Б. Социальная лингвистика. — М., 1996.
Минский М. Фрейму для представлення знаний. — М., 1979.
Мкртчян Л. Слово в семье слов // Лит. газ. — 1976. — № 35.
Мокиенко В. М. Славянская фразеология. — М., 1980.
Мороховський О. М. Про співвідношення понять мовлення — норма — система // Мовознавство. — 1973. — № 1.
Муравицкая М. П. Семасиологические категории в украинском язьіке (психолингвистический аспект): Автореф. дисс. ... докт. филол. наук. — К., 1989.
Национальньїй язьік и национальная культура.— М., 1978.
Никитин М. В. Основу лингвистической теории значення. — М., 1988.
Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985.
Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською. — К., 1980.
Новое в зарубежной лингвистике. Когнитивньїе аспекту язьїка. — М., 1988. — Вьіп. 23.
Література
411
Новое в зарубежной лингвистике. Л ингвистическая прагматика. — М., 1985. — Вьіп. 16.
Новое в лингвистике. Социолингвистика. — М., 1975. — Вьіп. 7.
Новое в лингвистике. Язьїковьіе универсалии. — М., 1970. — Вьіп. 5.
Носенко И. А. Начала статистики для лингвистов. — М., 1981.
О принципах и методах лингвистического исследования. — М., 1966.
Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983.
Общее язьїкознание: Внугренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972.
Общее язьїкознание: Методьі лингвистических исследований/ Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1973.
Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьїка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970.
Общее язьїкознание: Хрестоматия / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1987.
Основьі теории речевой деятельности. — М., 1974.
Павловские средьі. — М. — Л., 1949. — Т. 1.
Падучева Е. В. Вьісказьівание и его соотнесенность с действительнос-тью. — М., 1985.
Панов Е. Н. Знаки, символьї, язьїки. — М., 1978.
Панов М. В. Русская фонетика. — М., 1967.
Панов М. В. Современньїй русский язьїк. Фонетика. — М., 1979.
Панфилов В. 3. Взаимоотношение язьїка и мьішления. — М., 1971.
Панфилов В. 3. Язьїк, мьішление, культура // Вопр. язьїкознания. — 1975. — № 3.
Пап Ф. Количественньїй анализ словарной структури некоторьіх русс-кихтекстов // Вопр. язьїкознания.— 1961. — № 6.
Паршин П. Б. Теоретические перевороти и методологический мятеж в лингвистике XX века // Вопр. язьїкознания. — 1996. — № 2.
Пауль Г. Принципи истории язьїка. — М., 1960.
Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики фонем сучасної української літературної мови. — К., 1970.
Перебийніс В. С. Статистичні методи для лінгвістів. — К., 2002.
Пещак М. М. Мовно-інформаційний фонд Національної академії наук України // Друкарство. —1995. — Січень — квітень.
Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. — К., 1976.
Пименов А. В. Социальньїй символизм во французской речи // Нацио-нально-культурная специфика речевого поведения. — М., 1977.
Питання фразеології східнослов'янських мов. — К., 1972.
Плотников Б. А. Дистрибугивно-статистический анализ лексических значений. — Минск, 1979.
Плотников Б. А. Общее язьїкознание: Семинарий. — Минск, 1986.
Плотников Б. А. Основи семасиологии. — Минск, 1984.
Подолян І. Е. Ідея лінгвальної відносності в сучасному науковому кон тексті // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія: Філологія.— 2001. — Т. 4. — № 2.
Попова 3. Д. Общее язьїкознание. — Воронеж, 1987.
Попова 3. Д., Стернин И. А. Лексическая система язьїка. — Воронеж, 1984.
Попович М. В. Мова як знакова система. — К., 1965.
Поспелов Д. А. Прикладная семиотика и искусственньїй интеллект// Программньїе продукти и системи. — Тверь, 1996.
Потебня А. А. Мисль и язик. — К., 1993.
412
Література
Потебня А. А. Зстетика и позтика. — М., 1976.
Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація. — Нью-Йорк, 1992.
Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — К., 1999.
Принципьі и методьі социолингвистических исследований. — М., 1989.
Проблема знака и значення. — М., 1969.
Проблеми та методи структурної лінгвістики. — К., 1965.
Проблемьі интерлингвистики. — М., 1976.
Радевич-Винницький Я. Україна: Від мови до нації. — Дрогобич, 1996.
Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації. — К., 1998.
Рамишвили Г. В. Вильгельм фон Гумбольдт — основоположниктеоре-тического язьїкознания // В. фон Гумбольдт. Избранньїе трудьі по язьїко-знанию. — М., 1984.
Рахилина Е. В. Когнитивньїй анализ предметних имен: семантика и со-четаемость. — М., 2000.
Реформатский А. А. Введение в язьїковедение. — М., 1967.
Реформатский А. А. О сопоставительном методе // Рус. язьік в нац. школе. — 1962. — № 5.
Реформатский А. А. Фонологические зтюдьі. — М., 1975.
Рубинштейн С. Л. К вопросу о язьіке, речи и мьішлении // Вопр. язьї кознания. — 1957. — № 2.
Рубинштейн С. Л. Основьі общей психологии. — М., 1946.
Русанівський В. М. Прогностичні функції соціолінгвістики // Мовознав ство. — 1989. — № 1.
Русанівський В. М. Структура лексичної і граматичної семантики. — К., 1988.
Русанівський В. М. Україністика //Українська мова: Енциклопедія.— К., 2000.
Русанівський В. М., Тараненко О. О., Широков В. А. Теоретико-лінгві-стичні засади та інформаційно-комп'ютерне забезпечення україномовних лінгвістичних інтелектуальних систем // Мовознавство. —1996. — № 4—5.
Русская разговорная речь. — М., 1973.
Свадост 3. Как возникнет всеобщий язьїк. — М., 1968.
Сводеш М. К вопросу о повьішении точности в лексикостатистическом датировании // Новое в лингвистике. — М., 1960а. — Вьіп. 1.
Сводеш М. Лексико-статистическое датирование доисторических зт-нических контактов // Новое в лингвистике. — М., 19606. — Вьіп. 1.
Селіванова О. О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики. — К., 1999.
Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996.
Сепир 3. Избранньїе трудьі по язьїкознанию и культурологии. — М., 1993.
Сепир 3. Язьїк. — М., 1934.
Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития системьі язьїка. — М., 1968.
Сеченов И. М. Избранньїе произведения. — М., 1952.
Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития язьїка // Фило-логические науки. — 1970. — № 1.
Славянская морфонология. — М., 1987.
Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис-тики. — М., 1975.
Смерчко А. А. Фразеологічні інновації як відображення сприйняття сві ту: Автореф. дис.... канд. філол. наук. — К., 1997.
Смирницкий А. И. Синтаксис английского язьїка. — М.г 1957.
Современная западная социология: Словарь. — М., 1990.
Література
413
Современньїе зарубежньїе грамматические теории. — М., 1985.
Соколов А. Н. Внутрення речь и мьішление. — М., 1968.
Солнцев В. М. Язьік как системно-структурное образование. — М., 1977.
Солнцев В. М. Язьїковой знак и его свойства // Вопр. язьїкознания. — 1977. — № 2.
Соломоник А. Семиотика и лингвистика. — М., 1995.
Соссюр Ф. де. Трудьі по язьїкознанию. — М., 1977.
Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. — К., 1998.
Степанов Ю. С. Альтернативний мир, Дискурс, Факт и принцип При-чинности // Язьік и наука конца 20 века. — М., 1995.
Степанов Ю. С. В поисках прагматики // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1981. — № 4.
Степанов Ю. С. Методьі и принципи современной лингвистики. — М., 1975.
Степанов Ю. С. Основи общего язьїкознания. — М., 1975.
Степанов Ю. С. Основи язьїкознания. — М., 1966.
Степанов Ю. С. Семиотика. — М., 1971.
Структурно-математичні дослідження української мови. — К., 1964.
Супрун А. Е. Лекции по лингвистике. — Минск, 1980.
Супрун А. Е. Лекции по теории речевой деятельности. — Минск, 1996.
Супрун А. Е. Лекции по язьїковедению. — Минск, 1978.
Супрун А. Е. Лекции по язьїкознанию. — Минск, 1971.
Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. — К., 1969; Морфологія. — К., 1969; Синтаксис. — К., 1972; Стилістика. — К., 1973.
Тараненко А. А. Язиковая семантика в ее динамических аспектах (ос-новньїе семантические процессьі). — К., 1986.
Тараненко О. О. Полісемічний паралелізм і явище семантичної анало гії. — К., 1980.
Тарасов Е. Ф., Школьник Л. С. Социально-символическая регуляция поведения собеседника // Национально-культурная специфика речевого поведения. — М., 1977.
Телия В. Н. Типи язикових значений. Связанное значение в язьіке. — М., 1981.
Теоретические проблеми социальной лингвистики. — М., 1981.
Тищенко К. М. Загальна структура лінгвістичних знань // Мовознавст во. — 1989. — № 6.
Тищенко К. М. Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення // Мовознавство. — 1980. — № 1.
Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений // Мо вознавство. — 2001. — № 6.
Томсен В. История язьїковедения до конца XIX века. — М., 1938.
Томсон А. И. Общее язьїкознание. — Одесса, 1910.
Трансформативно-генеративная грамматика в свете современной на-учной критики. — М., 1980.
Трансформационньїй метод в структурной лингвистике. — М., 1964.
Трубецкой Н. С. Некоторьіе соображения относительно морфонологии // Пражский лингвистический кружок. — М., 1967.
Трубецкой Н. С. Основи фонологии. — М., 1960.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980.
Українська радянська енциклопедія. — К., 1983. — Т. 10.
Универсалии и типологические исследования. — М., 1974.
414
Література
Успенский Б. А. Отношение подсистем в язьіке и связанньїе с ними универсалии // Вопр. язьїкознания. — 1968. — № 6.
Уфимцева А. А. Лексическое значение. — М., 1986.
Філософський словник. — К., 1986.
Философский знциклопедический словарь. — М., 1983.
Франчук В. Ю. Олександр Опанасович Потебня. — К., 1985.
Фрумкина Р. М. Вероятностьзлементовтекста и речевоеповедение. — М., 1971.
Харрис 3. Совместная встречаемость и трансформация в язьїковой структуре // Новое в лингвистике. —1962. — Вьіп. 2.
Хауген 3. Направлення в современном язьїкознании // Новое в лин гвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.
Хроленко А. Т. Общее язьїкознание: Руководство к самост. работе над курсом. — М., 1981.
Чагишева В. И. Лингвистическая география как метод исследования язьїка // Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.
Черемисина М. И. Лекции по лингвистике: Язьїк. Речь. Текст. — Ново-сибирск, 1970.
Чесноков П. В. Неогумбольдтианство // Философские основьі зарубе-жньїх направлений в язьїкознании. — М., 1977.
ШарадзенидзеТ. С. Лингвистическая теория И. А. Бодузна де Куртенз и ее место в язьїкознании XIX—XX веков. — М., 1980.
Шведова Н. Ю. Парадигматика простого предложения в современном русском язьіке//Русский язьїк. Грамматические исследования. — М., 1967.
Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. — М., 1978.
Широков О. С. Современньїе проблему сравнительно-исторического язьїковедения. — М., 1961.
Шмелев Д. Н. Проблемьі семантического анализа лексики. — М., 1973.
Шовгун Н. О. Формування українського сленгу в мовленнєвій діяльно сті малих соціальних груп: Автореф. дис.... канд. філол. наук. — К., 2000.
Штелинг Д. О. О неоднородности грамматических категорий // Вопр. язьїкознания. — 1959. — № 1.
Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики: Енцикло педичний словник. — К., 1998.
Шумарова Н. П. Мовна компетенція киян: соціолінгвістичний аспект// Мовознавство. —1992. — № 4.
Щерба Л. В. Язьїковая система и речевая деятельность. — Л., 1974.
Зйнштейновский сборник. — М., 1967.
Знциклопедический словарь. — М., 1985.
Язьїк и мьішление. — М., 1967.
Язьїк и наука конца 20 века. — М., 1995.
Якобсон Р. О. Лингвистика и позтика // Структурализм: «за» и «про-тив». — М., 1975.
Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системьі язьїка // О соотноше-нии синхронного анализа и исторического изучения язьїков. — М., 1960.
Ярцева В. Н. Теория и практика сопоставительного исследования язьї ков // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1986. — Т. 45. — № 6.
Аизїіп .1. Регїогтат.іУе — Сопігазгіуе // Рпііозорпу апсі Огсііпагу І_ап£иа&е. _ угЬапа, 1963.
Вієп/уізсії М. ЗосіаІ ОігТегепІіаІіоп от" 1_ап£иа£е Зігисіиге // І_ап£иа£е |П Росиз Роипсіаіюп, Меіпосіз апсі Зузіетз. — Рогаїеспі, 1976.
Література
415
Вгсллт Р., Рогсі М. Асігезз іп Атегісап Еп£Іізп // .ІоитаІ от" АЬпогтаІ апсі ЗосіаІ РзуспоІо£у. — 1961. — V. 62. — № 2.
Вгипег .1.5. Асіз от" Меапіп^. — СатЬгісІ£е (Мазз.); 1_опсІоп, 1990.
Оапез Р. Зепіепсе Іпіопаїіоп тїот а Рипсііопаї Роіпіої уїєуу// \Л/огсІ. — 1960.—V. 16. —№1.
ЕІіаз N. ЗутЬоІ ТМеогу. — і-опсіоп: 5АРЕ РиЬІісаІіоп На*., 1992.
РіІІтоге СИ. Ною Іо Кпо\л/ ^ИеаШег Уои'ге Соттіп£ ог 6оіп£ // 0. РаисН (е<і), Еззауз оп йеіхіз. — ТйЬіп£еп: Нагг., 1983.
РіІІтоге СН.ТЇіе Сазетог Сазе // ІІпіуегзаІз іп І_іп£иі5ІісТМеогу. _ ^У., 1968.
Нутез 0. Роипсіаііопз іп Зосіоііпбиізіісз: Ап ЕІппо£гарпіс Арргоасп. — Рпііасіеірпіа, 1974.
.Іопзоп М. ТИе Восіу іп Іпе МіпсІ. — Спіса^о, 1987.
Кагсеузку 5. 8иг Іа рагаїахе еі Іа зупіахе еп гиззе // Сапіегз Р. сіє Заиззиге. — 1948. — № 7.
Кагсеузкіі 3.5иг Іа рпопоіо^іе сіє Іа їтазе // Тгауаих сій Сегсіе Ііп£иізІідие сіє Рга^ие. — 1931. — № 4.
І_аЬоу М. І_ап£иа£е іп Іпе Іппег Сіїу: Зіисііез іп Іпе ВІаск Еп£ІізИ Уегпасиїаг. — РпіІасіеІрпіа, 1972.
І_аЬоуУУ.5осіоІіп£иізІіс Раїїегпз. — РпіІасІеІрпіа, 1972.
1.акогт" С. Мотеп, Ріге апсі Оап£егоиз Тпіп^з: \Л/паІ СаІе£огіез РеуеаІ аЬоиІІИе МіпсІ. — Спіса^о, 1987.
І_ап£аскег р. а уїєуу от" 1_іп£иізІіс Зетапіісз // Рисігка-Озіуп (есі.), 1988.
1_ап£аскег Р. Сопсегі, Іта£е апсі ЗутЬоІ: Тпе Со£піііує Вазіз ої (Згаттаг. — М.У.: Моипіоп сіє (Згиуіег, 1991.
1_апбаскег Р. Роипсіаііопз ої Со£піііує Сгаттаг. — ЗІаптогсІ: 51ІР. — 1987.—УоІ. 1.
І_ап£аскег р. РоипйаІіопзотХо£піІіуеСгаттаг: ОезсгірІіуеАррІісаІіоп. — ЗІаптогсІ: ЗУР. —1991. — УоІ. 2.
І_еесп СИ. РгіпсірІез от* Ргабтаїісз. —1_. — М.У., 1983.
і_єуіпзоп 51. Ргабтаїісз. — І.. — N. У., 1983.
МіІеуузкі Т. ^2уко2пажзІ\лю. — Магзгаюа, 1972.
Розсп ЕІеопог. Нитап СаІе£огі2аІіоп // Зіисііез іп Сгозз-СиІІигаІ Рзуспо!о£у. — Ьопсіоп, 1977.
ЗсптісК \Л/. СгипсИа^еп сіег сіеиізспеп (Згаттаїік. — Вегііп, 1965.
Зперагс" Р. N. Сеогб МіІІегз Оаіа апсі Оеуоіортепі от* Меіпосіз 1"ог РергезепІіпбСобпіІіуе5ігисІиге5//ТпеМакіпбо^СобпіІІУе5сіепсе: Еззауз іп Нопог от" <Зеог£ МіІІег. — СатЬгісІ£е (Мазз.), 1988.
Зітоп Н. А., КарІап С. А. Роипсіаііопз ої Со£піііує Зсіепсе. — СатЬгісІ£е (Мазз.), 1989.
Таїту І_. Рі£иге апсі СгоипсІ іп Сотріех Зепіепсез // СгеепЬеп* еі аі. (есіз), ІІпіуегзаІз ої Нитап І.ап£иабе. _ ЗІапїогсІ: 51ІР. — 1978. — уоі. 4.
Короткий термінологічний словник
Абсолютні універсали — універсали, які не мають винятків.
Аглютинативні мови (пат.§Іиіеп — клей, а££Іиіїпо — приклеюю) — мови, в яких граматичні значення виражаються стандартними афікса ми (приклейками), що механічно приєднуються до слова-основи.
Аглютинація (лат. а£§Іиііпаіїо — склеювання) — спосіб слово- і фор мотворення, за якого до основи або кореня, що зберігають стабільний звуковий склад, приєднуються однозначні стандартні афікси.
Агрегатування (лат. а££ге£аіїо — приєднання) — процес утворення багатозначності слова, за якого різні слова-значення утворюються від од нієї твірної основи за допомогою однакового або багатозначного афікса, а потім дві лексичні одиниці сприймаються як одне багатозначне слово.
Адстрат (лат. абзігаіит — нашарування) — сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.
Актанти (лат. а£о — приводжу в рух) — обов'язкові (валентні) по ширювачі слова в реченні.
Актуалізація (лат. асіиаііз — діяльний) — реалізація потенційних властивостей мовних елементів у мовленні.
Актуальне членування речення — в комунікативному синтаксисі членування висловлення на дві частини — тему (дане, основа, відоме) і рему (нове, ядро, повідомлюване).
Актуальний синтаксис — синтаксис речення, який вивчає його ак туальне членування. Див. Комунікативний синтаксис.
Акцентологія (лат. ассепіиз — наголос і Іб£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає природу і функціонування наголосу, а також система пов'язаних із наголосом явищ мови.
Аломбрф (грец. а//оз — інший і морф) — варіант морфеми, 11 конк ретна реалізація, зумовлена її поз^ці_єю у слові.
Алофон (грец. аііоз — інший і ріпопе — звук)—див. Варіант фонеми.
Американський структуралГзм —див.ДескриптивГзм.
Аморфні мови (грец. атогріїоз — безформний) — мови, які не ма ють афіксів і тому виражають відношення між словами за допомогою поєднання слів між собою способом прилягання або за допомогою служ бових слів. Синоніми: кореневі мови, ізолюючі мови.
Аналітйзм (грец. апаїузіз — розклад, розчленування) —типологіч на ознака мовної структури, що виявляється в роздільному вираженні лексичного і граматичного значень слова.
Аналітичні мови — мови, яким властива тенденція до окремого (аналітичного) вираження лексичних і граматичних значень (лексичне значення виражається повнозначними словами, а граматичне — служ бовими словами, порядком слів, інтонацією).
Аналогія (грец. апаІо§іа — відповідність) — процес формального і/або семантичного уподібнення однієї мовної одиниці до іншої.
Антиномії (грец. апііпотіа) — протилежні начала, внутрішні супе речності мови, боротьба між якими призводить до її змін.
Антоніми (грец. апіі — проти і бпута — ім'я) — різні за звучанням слова, які мають протилежні, але співвідносні значення.
Антропоцентризм (грец. апііігброз — людина і лат. сепігит — осе реддя) — мовознавчий напрям, який мовні явища розглядає через при зму людського чинника і вивчає мову з метою пізнання її носія —людини.
Короткий термінологічний словник
417
Апостеріорні мови (лат. а розіегіогі— з наступного; залежно від досвіду) — штучні мови, створені за зразком природних мов.
Апріорні мови (лат. а ргіогі— з попереднього; незалежно від до свіду) — штучні мови, позбавлені зв'язку з природними.
Ареальна лінгвГстика (лат. агеа — площа, простір) — розділ мово знавства, який на основі методу картографування мовних явищ вивчає їх територіальне поширення. Синоніми: лінгвогеографія, просторова лінгвГстика.
Артикуляцїйно-акустйчні прийоми — прийоми вивчення звуків у фізіологічному (артикуляція — місце і спосіб творення звуків) і фізич ному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо) аспектах.
Архетйп (грец. агсЬеіуроп — прообраз) —- див. Прафбрма.
Архісема (грец. агсл/ — префікс, що означає головний, старший, і зета — знак) — сема, спільна для певного лексико-семантичного по ля чи тематичної групи лексики.
Архіфонема (грец. агсл/ — головний, старший і фонема) — абст рактна фонологічна одиниця, яка конструюється на основі сукупнос ті диференційних ознак, спільних для двох фонем у позиції їх нейтра лізації.
Асиметричний дуалГзм мовного знака — непаралельність плану вираження і плану змісту мовного знака, суть якого полягає в тому, що позначувальне прагне мати інші значення, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими знаками.
Асиміляція (лат. аззітіїаііо — уподібнення) — артикуляційне упо дібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.
Асоціативний експеримент— психолінгвістичний експеримент, суть якого полягає в анкетуванні мовців для виявлення асоціацій (реа кцій), які в них викликають мовні одиниці (стимули).
Аспектолбгія (лат. азресіиз — зовнішній вигляд і Іб£оз — слово, вчення) — розділ граматики, який вивчає дієслівний вид і всю сферу видових і суміжних із ними значень, що мають у мові те чи інше вира ження.
Атомізм (грец. аіотоз — неподільний) — дослідницький підхід, за якого окреме явище мови вивчається незалежно від інших, без враху вання його системних зв'язків у структурі мови.
Атрибут — див. Означення.
Афазія (грец. арЬазіа — оніміння) — повна або часткова втрата здатності говорити або розуміти мову внаслідок ураження мовних центрів.
Афікс (лат. аШхиз — прикріплений) — службова морфема, приєд нана до кореня, яка виражає граматичне і словотвірне значення.
Афіксація — спосіб словотворення за допомогою афіксів.
БагатомГрні опозиції фонем — опозиції, в яких спільні ознаки двох фонем повторюються в третій фонемі.
Безеквівалентна лексика — слова певної мови, що позначають специфічні явища культури і не мають однослівного перекладу на іншу мову.
Білатеральна теорія знака — теорія, згідно з якою знак є двосто ронньою одиницею, що має план вираження і план змісту.
Білінгвізм (лат. Ьі, від Ь/'з — двічі і Гт£иа — мова) — практика інди відуального або колективного використання двох мов у межах однієї державної чи соціальної спільноти у відповідних комунікативних сферах.
418
Короткий термінологічний словник
Біт (англ. Ьіпагу — двійковий і б\&ії — знак, цифра) — одиниця ви мірювання кількості інформації в двійковій системі.
Біхевіоризм (англ. Ьеіїачіоиг— поведінка) — система поглядів на суть і функції мови, яка бере свій початок в одному з напрямів психоло гії, в основі якого лежить розуміння поведінки людини як сукупності ру хових, вербальних та емоційних реакцій на певні стимули і заперечен ня свідомості як предмета психологічного дослідження.
Борейська теорія —див. Ностратйчна теорія.
Варіант фонеми — конкретний звук, в якому реалізується фоне ма; представник, маніфестант фонеми. Синонім: алофон.
Висловлення — одиниця мовлення, побудована за законами від повідної мови; речення, що розглядається в комунікативному аспекті.
ВГльне варіювання мовних одиниць — стан мовних одиниць, ко ли вони трапляються в тому самому оточенні і при цьому не розрізня ють значень.
Вільний асоціативний експеримент — методика психолінгвістич ного опитування (анкетування), за якої реципієнти відповідають на сло-во-стимул одним словом, яке першим спало на думку, або кількома сло вами, що виникли у свідомості за певний час.
Внутрішнє мовлення — використання у процесах розумової дія льності психічних відображень мовних знаків (слів і речень) без вимо вляння їх уголос і без писемної фіксації.
Внутрішні причини мовних змін — причини, закладені в самій мо ві, в її системі; суперечності, боротьба між якими спричиняє мовні зміни.
Внутрішня лінгвГстика — галузь мовознавства, яка вивчає систе мні відношення мовних одиниць без звертання до зовнішньолінгваль-них чинників.
Внутрішня флексія — чергування звуків у корені слова, які вира жають відмінності граматичних форм; спосіб вираження граматичного значення за допомогою чергування звуків.
Внутрішня форма слова — семантична і структурна співвіднесеність морфем слова з іншими морфемами цієї ж мови; ознака, покладена в основу номінації при творенні нового лексичного значення слова.
Волюнтатйвна функція мови (лат. чоіипіаз — воля) — функція во левиявлення мовця, впливу на слухача.
Гаплологія (грец. Ьаріооз — однаковий, простий і Іб£оз — слово) — випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.
Генеалопчна класифікація мов (грец.£елеа/о£/з — родовід) — ви вчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (спільного походження від прамови).
ГенеративГзм (англ. їо §епегаі:е — породжувати) — напрям у мо вознавстві, який визнає пріоритет дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретує мову як феномен психіки людини і опрацьовує формальні моделі процесів породження мовних конструк цій. Синоніми: порбджувальна лінгвГстика, генеративна лінгвГстика.
Генеративна лінгвГстика —див. ГенеративГзм.
Генетичне мовознавство (грец. £епезіз — походження) — істори чне мовознавство.
Герменевтика (грец. ґіегтепеиіікбз — пояснювальний) — теорія тлумачення рукописних і друкованих текстів.
Гіпербнім (грец. Гіурег— префікс, що означає надмірність, підви щення, і бпута — ім'я) — слово — родова назва.
Короткий термінологічний словник
419
Гіпбнім (грец. Ііурб — префікс, що означає зниження; під, внизу, і бпута — ім'я) — слово — видова назва.
ГіпонімГя (грец. пурб — під, внизу і бпута — ім'я) — одне з основ них парадигматичних відношень в лексико-семантичній системі — іє рархічна організація її елементів, яка ґрунтується на родо-видових від ношеннях. Синонім: квазісинонімГя.
Гіпотеза вроджених мовних структур — гіпотеза Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що мовні структури не набуваються через до свід, а народжуються разом із людиною й існують у кожного індивіда в потенції.
Гіпотеза лінгвальної відносності — концепція, згідно з якою стру ктура мови визначає структуру мислення і спосіб пізнання світу. Сино нім: гіпотеза СепГра — Убрфа.
ПпсГтеза СепГра —Убрфа —див. Гіпотеза лінгвальної відносності.
Ппотетико-дедуктйвний метод — метод, який полягає у висуненні припущення (гіпотези) і його наступній експериментальній перевірці.
Глибинна структура — у теорії трансформаційних породжувальних граматик спосіб абстрактного опису побудови речення, який дозволяє відобразити смислову близькість речень, що мають одні й ті самі лексич ні одиниці й розрізняються лише деякими граматичними значеннями.
Глибинний синтаксис— використовуваний у теорії трансформа ційних породжувальних граматик (генеративній лінгвістиці) спосіб абс трактного опису семантичнрї структури речення.
Глосематика (грец. £Іоззета, род. відм. £ІоззетаІоз — слово) — лінгвістична течія структуралізму, яка трактує мову як абстрактну стру ктуру й описує її суто формальними способами без звертання до її суб станцій (реального змісту і звучання). Синоніми: копенгагенський стру ктуралізм, датський структуралізм.
Глотогенез (грец. §Іоїїа — мова і §епезіз — походження) — про цес становлення людської природної звукової мови.
Глотогоні чна теорія (грец. £/о На — мова і £олоз — народження, походження) — теорія походження і розвитку мови М. Я. Марра, згідно з якою всі мови пройшли у своєму розвитку аморфну, аморфно синтетичну, аглютинативну і флективну стадії.
Глотогонія (грец. £Іоіїа — мова і £опоз — народження) — похо дження мови, а також розділ мовознавства, що вивчає походження і розвиток мови.
Глотохронологія (грец.£Ша — мова, спгбпоз — час і Іб£оз — сло во, вчення) — розділ порівняльно-історичного мовознавства, який до сліджує швидкість мовних змін і визначає на цій основі час розділення споріднених мов та ступінь близькості між ними.
Гносеологічна функція мови (грец.£позіз — пізнання і Іб£оз — сло во, вчення) — пізнавальна функція (мова як інструмент пізнання світу). Синоніми: пізнавальна функція, когнітйвна функція.
Градуальна сема (лат. £гадаііо — поступове посилення, підвищен ня, від £гасІиз — крок, ступінь) — сема, яка не представляє якоїсь но вої ознаки, а лише ступінь вияву, інтенсивність тієї ж ознаки, що є і в інших близьких за значенням словах.
Градуальні опозиції фонем — протиставлення фонем за різним сту пенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки.
Граматика (грец. £гаттаІіке (іесппе) — мистецтво читати і писати букви, від £гатта — буква) — 1) будова мови, тобто система способів словотворення, морфологічних категорій і форм, синтаксичних катего-
420
Короткий термінологічний словник
рій і конструкцій; 2) розділ мовознавства, що вивчає граматичну будо ву мови.
Граматична категорія — система протиставлених один одному ря дів граматичних форм з однорідними значеннями.
Граматичне значення — узагальнене, абстрактне мовне значен ня, властиве багатьом словам, словоформам, синтаксичним конструк ціям і яке має у мові своє регулярне (стандартне) вираження.
Грамема — 1) компонент граматичної категорії, видове поняття що до граматичної категорії як родового поняття; 2) елементарна одиниця граматичного значення.
Датський структуралГзм —див. Глосематика.
Дедуктивні універсали —універсали, які встановлюються шляхом припущення і які є обов'язковими для всіх мов.
Дедукція (лат. бебисііо, в'їдсіесіисо) — спосіб дослідження, який по лягає в переході від загального до окремого; одна з форм умовиводу, за якої на основі загального правила з одних положень, як істинних, виводиться нове істинне положення.
Делімітатйвна функція фонем (лат. деІітіШіо — віддалення, відо кремлення) — розмежувальна функція; функція, що вказує на межі слів.
Денотат (лат. сіепоіаіиз — позначений) — предмет чи явище навко лишньої дійсності, з яким співвідноситься певна мовна одиниця; те, що можна назвати певним іменем.
Дериватолбгія (віддеривація і -логія) —див. Словотвір 2.
ДеривацГйне значення —див. СловотвГрне значення.
Деривація (лат. дег'маїїо — відведення води з ріки) — див. Слово твір 1.
ДескриптивГзм (англ. сіезсгірїме — описовий) —лінгвістична течія структуралізму, для якої характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів на основі їх дистрибуції (сполучуваності одиниць, їх місця у мовленні стосовно інших одиниць тощо). Синонім: американський стру ктуралГзм.
Детермінація (лат. сіеіегтіпаііо — визначення)—однобічна залежність, за якої один із двох членів синтагматично визначає інший, а не навпаки.
Диглбсія (грец. с// —двічі \&Іозза — мова) — мовна ситуація, за якої в одному суспільстві існує дві мови або дві форми однією мови, що ви конують відмінні функції.
Диз'юнкція фонолопчна (лат. бізіипсііо, від с(/5/і/л£о — роз'єдную, розрізняю)— протиставлення фонем за декількома диференційними ознаками.
Диктум (лат. сіісіит — сказане) — фактичний зміст речення (висло влення).
Дисиміляція (лат. сііззітіїаііо — розподібнення) — розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.
Дискурс (франц. йізсоигз — мовлення) — текст у сукупності праг матичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників; мовлення, «занурене в життя».
Дистинктивна функція фонем (лат. бізііпциеге — розпізнавати, розрізняти) — функція, яка полягає у фонетичному розпізнаванні і се масіологічному ототожненні/розрізненні слів і морфем.
Дистрибутивний аналіз — одна з основних методик визначення і класифікації одиниць мови в дескриптивній лінгвістиці, яка базується
Короткий термінологічний словник
421
виключно на розподілі одиниць відносно одна одної у потоці мовлення, вивченні оточення (дистрибуції) аналізованої одиниці.
Дистрибутивний синтаксис — синтаксис, предметом якого є ва лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова. Синонім: струк турний синтаксис.
Дистрибуція (англ. бізігіЬиііоп — розподіл, розповсюдження, від лат. бізігіЬиііо — поділ, розподіл) — узагальнена сукупність усіх оточень, у яких трапляється одиниця мови — фонема, морфема, слово і т. д., на відміну від оточень, у яких вона траплятися не може.
ДиференцГйна сема — сема, за якою розрізняються слова пев ного лексико-семантичного поля.
ДиференцГйні ознаки фонем — розрізнювальні ознаки; ознаки, за якими протиставляються фонеми.
ДіалексГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, прони кнення, розділення, і /ех/з — слово) — лексемні розходження у двох зі-ставлюваних мовах.
Діалект (грец. біаіекіоз — говір, наріччя) — різновид певної мови, який є засобом спілкування людей, тісно пов'язаних територіально, со ціально або професійно (територіальний діалект, соціальний діалект).
Діалектизми —фонетичні, морфологічні, синтаксичні й лексичні осо бливості, властиві окремим діалектам (і відсутні в літературній мові).
Діалектолоп чний атлас — систематизоване зібрання карт, які по казують поширення діалектних особливостей певної мови на всій тери торії и побутування.
Діалектологія (грец. біаіекіоз — говір, наріччя і Іб£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає територіальні (місцеві) го вори певної мови.
ДіаморфГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, про никнення, розділення, і тогрЬе — вид, форма) — розходження на мор фологічному рівні в зіставлюваних мовах.
ДіасемГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, проник нення, розділення, і зета — знак) — семантичні розходження у зістав люваних мовах.
Діафонїя (грец. біа — ррефікс, що означає наскрізний рух, прони кнення, розділення, і рлоле — звук) — розходження на фонологічному рівні в зіставлюваних мовах.
ДіахронГчне мовознавство — мовознавство, яке розглядає мову в її історичному розвитку. Синонім: історичне мовознавство.
Діахронічний словотвГр — словотвір, який вивчає шляхи виник нення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну сло вотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.
ДіахронГчні універсали — спільні властивості в розвитку всіх або більшості мов.
ДіахронГя (грец. біа — через і сіігопоз — час, тобто різночас ність) — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.
Діереза (грец. біаігезіз — поділ, розділяння) — викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.
Додаткова дистрибуція — див. Доповняльна дистрибуція.
Доповняльна дистрибуція — дистрибуція, за якої мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Синонім: додаткова дистрибуція.
ЕвфемГзми (грец. еиріїетізтбз, від еи — добре і рЬеті— гово рю) — емоційно нейтральні слова або вирази, вживані замість синоні-
422
Короткий термінологічний словник
мічних їм слів або виразів, які здаються мовцеві непристойними, гру бими чи нетактовними.
Еквіполентні опозиції фонем (лат. аециіроіепз — рівносильний, рі вноцінний) — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявніс тю в одному з членів опозиції ознаки, якої не має інший член опозиції.
Екзотйзми (грец. ехоіікоз — чужий) — слова, запозичені з мало відомої мови і вживані для надання мовленню особливого (місцевого) колориту.
ЕкспансіонГзм (франц. ехрапзіоппізте, від лат. ехрапзіо — розши рення, поширення) — використання здобутків інших наук для пояснен ня мовних явищ; вихід лінгвістики (когнітивної) в інші науки.
Експланаторність (англ. Іо ехріаіп — пояснювати) — принцип по яснення мовних явищ.
Експонент (лат. ехропепз — той, що виставляє напоказ) — план вираження мовного знака, позначувальне.
Екстралінгвальні причини мовних змін (лат. ехіга — поза, зовні, крім і Ііп£иа — мова) — див. Зовнішні причини мовних змін.
Елементарні універсалі'! —універсалі'!, які стверджують наявність або відсутність чогось у всіх мовах. Синонім: прбстГуніверсалі'!.
ЕмГчний рГвень — мовний рівень на відміну від мовленнєвого.
Емотивна функція мови — функція вираження почуттів і емоцій.
ЕнантіосемГя (грец. епапііоз — протилежний і зета — знак) — на явність у слові протилежних (антонімічних) значень; внутрішньослів-на антонімія.
ЕнтропГя (грец. еп — в і Ігоре — поворот, зміна, перетворення) — міра невизначеності ситуації (обсягу недостатньої інформації), яка за лежить від кількості знаків у коді й імовірності їх появи в тексті.
Епентеза (грец. ерепіґіезіз — вставка) — поява у словах неетимо-логічного звука між двома іншими для полегшення переходу між арти-куляціями різних звуків.
Епідигматика — один із трьох аспектів системного вивчення лек сики, який визначається асоціативно-дериваційними зв'язками між сло вами за формою і за змістом.
Ергативні мови (грец. ег&аіез—діюча особа) — мови, в яких речення з перехідними і неперехідними дієсловами мають різну структуру: суб'єкт при неперехідному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а су б'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.
Естетична функція мови — функція вираження і виховання пре красного. Синонім: поетична функція.
Етимологія (грец. еіітоп — істина і Іб£оз — слово, вчення) — 1) походження слів; 2) розділ мовознавства, який вивчає походження слів.
ЕтнолінгвГстика (грец. еіііпоз — народ і лінгвістика) — напрям у мовознавстві, який вивчає мову в її зв'язках з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні та розвитку мови.
Закон економії сил — див. Закон мовної економії.
Закон мовної економії — прагнення мовця зекономити зусилля при користуванні мовленням як одна з причин мовних змін. Синоніми: закон економії сил, теорія мінімального зусилля.
Закон Цйпфа — лінгвостатистичний закон, згідно з яким відношен ня рангу слова в частотному словнику до частотності слова в мові ста-
Короткий термінологічний словник
423
новить постійну величину (константу): гі = с, де г — ранг слова в часто тному словнику, г~— частота слова, с — постійна величина.
Зворотна деривація —див. Зворотне словотворення.
Зворотне словотворення — різновид морфологічного способу сло вотворення, наслідком якого є лексична одиниця, що за структурою про стіша від твірного слова. Синоніми: зворотна деривація, редеривація.
ЗвуковГ закони —див. Фонетичні закони.
ЗвукосимволГзм — закономірний, не довільний, фонетично моти вований зв'язок між звучанням і значенням слова. Синоніми: звуко вий символізм, фонетичний символізм, символіка звука.
Зіставне мовознавство — мовознавча дисципліна, яка вивчає дві чи більше мов з метою виявлення їх подібностей і відмінностей на всіх рівнях мовної структури. Синоніми: контрастйвна лінгвГстика, кон-фронтатйвна лінгвГстика.
Зіставнйй метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її спе цифіки. Синоніми: контрастйвний метод, типолоп чний метод.
Знак— матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є пред ставником іншого предмета і використовується для отримання, збері гання і передачі інформації.
Знак-Гндекс (лат. /лс/ех, від іпсіісо — вказую) — знак, пов'язаний з позначуваним предметом, як дія зі своєю причиною. Синоніми: знак-прикмета, знак-симптбм.
Знак-кбпія — відтворення, репродукція, подібна на позначуваний предмет.
Знак-прикмета —див. Знак-Гндекс.
Знак-сигнал — знак, який вимагає після себе певних дій, реакції.
Знак-симптбм {грец.5утрїота —збіг обставин, ознака) —див. Знак-Гндекс.
Знаковий рГвень мови — рівень мови, на якому її одиниці висту пають як знаки (словосполучення, слова і морфеми).
Зовнішнє мовлення — мовлення у власному сенсі (втілене у зву ки, таке, що має звукове вираження).
Зовнішні причини мовних змін — причини, які знаходяться поза мовою; суспільно-політичні, економічні, історичні, географічні та інші чинники, пов'язані з розвитком і функціонуванням мов. Синонім: екс-тралінгвальні причини.
Зовнішня лінгвГстика — галузь мовознавства, яка вивчає сукупність етнічних, суспільно-історичних, соціальних, географічних та інших чинни ків як нерозривно пов'язаних з розвитком і функціонуванням мови.
Ідеалізована когнітйвна модель — усі уявлення про предмет (об' єкт) зразу, в цілому; нерозчленований образ, який зумовлює певну по ведінку (рольову структуру) мовного знака.
ІдеографГчні словники — словники, що подають лексичний склад мови за семантичними розрядами (поняттєвими рубриками). Синоні ми: ідеологГчні словники, тематичні словники, тезауруси.
Ідеолопчні словники —див. ІдеографГчні словники.
ІєрархГчні відношення у мові — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, ле ксеми до речення.
Ієрогліф (грец. л/егбз — священний і £ІурГіе — різьблене зобра ження) — графічний знак, у зображенні якого зберігається деяка сим волічна подібність із зображуваним предметом.
424
Короткий термінологічний словник
Ізафет (араб, аль-ідафату — додаток, доповнення, приєднання) — атрибутивне словосполучення в тюркських мовах, що складається з двох іменників, перший з яких є означенням, але показник зв'язку знахо диться в другому (головному, стрижневому) слов].
Ізоглоса (грец. Гзоз — рівний, однаковий і £/озза — мова) — лінія, якою на лінгвістичних картах позначають межі поширення певного мо вного явища.
Ізольовані опозиції фонем — опозиції, які властиві тільки даній парі фонем, тобто більше ніде не повторюються.
Ізолюючі мови — мови, які не мають афіксів і граматичні значен ня виражають способом прилягання одних слів до інших або за допо могою службових слів. Синонім: кореневі мови.
Іллокуція (лат. /7— префікс, який має посилювальне значення, вказує на рух всередину чогось, і англ. Іосиііоп — мовний зворот) — відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації.
ІмплікацГйні універсали (лат. ітрНсаҐю, від ітріісо — тісно зв'я зую) — універсали, які стверджують певну залежність між різними мо вними явищами. Синонім: складнГ універсали.
Гндекс деривації — відношення числа словотвірних морфем до чи сла слів.
Гндекс синтетичності — відношення числа морфем до числа слів.
Індоєвропейські мови — родина споріднених мов, до якої входять індійська, іранська, слов'янська, балтійська, германська, романська, кельтська, грецька, албанська, вірменська групи мов.
Індуктивні універсалі! — універсалії, які встановлюються емпіри чно і є в усіх відомих мовах.
Індукція (лат. іпбисііо — наведення, збудження) — прийом дослі дження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загаль ний висновок про весь клас цих явищ, узагальнення результатів окре мих конкретних досліджень.
Інженерна лінгвГстика — див. Обчислювальна лінгвїстика.
Інкорпорація (пізньолат. іпсогрогаііо— введення до свого складу, від лат. /п — в і согрив — тіло) — спосіб синтаксичного зв'язку компоне нтів словосполучення або всіх членів речення, за якого компоненти по єднуються в єдине ціле без формальних показників у кожному з них.
Інкорпоруючі мови — див. Полісинтетичні мови.
Інтегральна сема (лат. іпІе£гаІів — нероздільно пов'язаний з цілі стю) — сема, спільна для двох чи більше лексичних значень.
Інтегральні ознаки фонем (лат. іпІе§гаІіз — нероздільно пов'яза ний з цілістю) —- ознаки, які не утворюють опозицій даної фонеми з ін шими, тобто не служать для розрізнення значень слів чи морфем. Си нонім: недиференцГйні ознаки фонем.
ІнтерлінгвГстика (лат. іпіег— між і лінгвістика) — розділ мово знавства, який вивчає міжнародні мови як засіб міжмовного спілку вання.
Інтерференція (лат. іпіег— між, взаємно і гег/о — торкаюся, уда ряю) — взаємодія мовних систем за двомовності, яка виражається у відхиленнях від норми і системи другої мови під впливом рідної.
Інтонація (лат. іпіопаге — голосно вимовляти) — ритміко-мелодій-ний малюнок мовлення, який служить у реченні засобом вираження син таксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення.
Інформатика —див. Теорія інформації.
Істбрико-культурна функція мови —див. Кумулятивна функція мови.
Короткий термінологічний словник
425
Історичне мовознавство —див. ДіахронГчне мовознавство.
ЙмовГрнісна сема —див. ПотенцГйна сема.
Категоризація (англ. саіе^огіїаііоп, від грец. каІе£огіа — ознака) — підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику досвіду (ка тегорію) і визнання його членом цієї категорії, а також процес утворен ня і виділення самих категорій, членування зовнішнього і внутрішнього світу людини відповідно до сутнісних характеристик його буття й існу вання, упорядковане представлення різноманітних явищ через зведен ня їх до меншого числа розрядів або об'єднань.
Категорія (грец. каІе£огіа — ознака) — 1) одна з пізнавальних форм мислення людини, яка дозволяє узагальнити її досвід і здійснювати його класифікацію; 2) у когнітивній лінгвістиці — когнітивна структура, конце птуальний клас, що складається з елементів — членів категорії, об'єдна них «родинною подібністю».
Категорія стану — незмінні слова, які означають стан і вживають ся у функції співвідносного з присудком головного члена односкладно го речення. Синонім: предикатйви.
КвазісинонімГя (лат. ді/аз/ — ніби, майже, немовби і синонімія) — див. ГіпонімГя.
Квантитативна типологія мов (лат. ^иапШаз — кількість) — типо логія, в основу якої покладено статистичні індекси, які відображають ступінь наявності в різних мовах тієї чи іншої якісної ознаки.
Керування — тип синтаксичного зв'язку, коли одні граматичні зна чення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але кон кретно визначені граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом.
Кібернетична лінгвГстика — лінгвістика, яка розглядає мову як од ну з керуючих і керованих систем; мова інтерпретується як система пра вил творення, перетворення і комбінування її одиниць.
КГлькісні методи в мовознавстві — використання підрахунків і ви мірювань при вивченні мови і мовлення.
Класема — найбільш узагальнена за змістом сема, що відповідає значенню частини мови (предметність, ознака, дія тощо).
Класифікаційні категорії— граматичні категорії, які характеризу ють ціле слово, є його постійною ознакою і служать рубриками класифі кації слів (напр., категорія роду іменника, категорія виду дієслова тощо).
Когезія (лат. соїіаезиз — зв'язаний, зчеплений) — засоби зв'яз ності в тексті (повтори, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, пс> рядок слів тощо).
Когнітивна лінгвГстика (англ. со£піїіоп — знання, пізнання; пізна вальна здатність) — мовознавчий напрям, в якому функціонування мо ви розглядається як різновид когнітивної (пізнавальної) діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджуються через мовні явища.
Когнітивна модель — 1) концепція мови як різновиду когнітивно-го процесу; 2) модель розуміння тексту як результату природної оброб ки мовних даних; 3) характеристика процесу категоризації у мові (про-позиційні, схематичні, метафоричні й метонімічні моделі).
Когнітивна семантика — теорія значення, яка стверджує, що зна чення мовної одиниці не може бути зведеним до об'єктивної характе-ризації позначеної нею ситуації і тому необхідно враховувати й ракурс, що обирається концептуалізатором при розгляді ситуації і способу її ви раження.
426
Короткий термінологічний словник
Когнітйвна функція мови (лат. со£позсо — пізнавати) — див. Гносеолопчна функція мови.
Когнітолбгія (англ. со£піІіоп — знання, пізнання; пізнавальна зда тність і грец. Іб£оз — слово, вчення) — інтегральна наука про когнітив-ні (пізнавальні) процеси у свідомості людини, що забезпечують опера тивне мислення та пізнання світу.
Код (франц. сосіе) — система символів для передавання, обробки й зберігання різної інформації; спосіб запису інформації.
Коментатйв (лат. соттепіаіог — пояснюю, тлумачу) — див. Пере-повіднйй спосіб.
Компаративний метод (лат. сотрагаїмиз — порівняльний) —див. Порівняльно-історйчний метод.
Компонент значення —див. Сема.
Компонентний ана'ліз (лат. сотропепз — той, що складає) — мето дика дослідження плану змісту значеннєвих одиниць мови з метою роз щеплення значення на мінімальні семантичні складники (компоненти).
Комп'ютерна лінгвГстика — див. Обчислювальна лінгвГстика.
Комунікативна лінгвГстика — напрям сучасного мовознавства, що вивчає мовне спілкування, яке складається з таких компонентів, як мо вець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (за соби) повідомлення.
Комунікативна функція мови (лат. соттипісаііо — повідомлення, зв'язок) — функція спілкування між людьми, народами.
Комунікативний синтаксис — синтаксис, об'єктом якого є актуа льне членування речення, комунікативна парадигма речень, типологія висловлень тощо.
Комунікатйвність речення — одна з основних ознак речення, яка полягає у співвіднесеності його семантики з логічним судженням і здат ності входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуа-цію мовлення.
Комутація (лат. соттиіаїю — зміна) — співвідношення між двома знаками мови, за якого одиниці плану вираження цих знаків перебувають у такій самій відповідності, як і одиниці плану змісту цих знаків.
Конатйвна функція мови (лат. соп-паіиз — народитися (виникну ти) разом, одночасно; бути вродженим) — функція засвоєння.
Конвергенція (лат. сопчег&о — сходжусь, наближаюсь) — 1) збіг двох чи більше звуків мови в один звук; 2) зближення і збіг двох мов Унаслідок контактування.
Конверсйви — слова, які передають двобічні суб'єктно-об'єктні від ношення в лексико-семантичній системі.
Конверсія (лат. сопуєгзіо — обертання, перетворення) — 1) у сема нтиці— зображення однієї ситуації поперемінно з двох протилежних сто рін {Роман купує у Степана книжку— Степан продає Романові книжку); 2) у словотворенні — спосіб словотворення без використання спеціаль них словотвірних афіксів, перехід слів із одної частини мови в іншу.
Конкретне мовознавство — мовознавство, яке вивчає окремі (конкретні) мови (україністика, русистика тощо).
Конотація (лат. со (п) — префікс, що означає об'єднання, сумісність, і поіаііо — позначення) — додаткові семантичні і прагматичні особли вості («співзначення») лексичного значення та значень інших мовних рівнів, які нашаровуються на їхній предметно-поняттєвий аспект.
Конститутивна функція фонем (лат. сопзіііиіиз — визначений) — функція, пов'язана зтворенням одиниць вищого рівня — морфем і слів.
Короткий термінологічний словник
427
Конструктивне мовознавство (лат. сопзігисііо — побудова, скла дання) — мовознавство, яке вивчає мову, н структуру на відміну від фу нкціонального мовознавства, яке вивчає мовлення.
Конструктивний синтаксис (лат. сопзігисііо — побудова, складан ня) — синтаксис мови (не мовлення); вивчає речення як структурні схеми.
КонструкцГйна граматика — граматика, яка при інтерпретації фо рми та змісту висловлень і фраз враховує не тільки форму і зміст їхніх складників, а й значення самих конструкцій, які накладають певні об меження на складники.
Контекст (лат. сопіехіиз — поєднання, зв'язок) — мовне оточення або ситуація, в яких уживається лінгвальна одиниця.
Контенсйвна типологія мов (англ. сопіепі — зміст) — типологія, зорієнтована на зміст, семантику (на семантичні категорії мови і спо соби їх вираження).
Контрастйвна лінгвГстика — див. Зіставне мовознавство.
Контрастйвний метод —див. Зіставнйй метод.
Контрастна дистрибуція (франц. сопігазіе — протилежність) — дистрибуція, коли мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях, але мають різне значення (дім — дим —дум —дам).
Конфронтатйвна лінгвГстика —див. Зіставне мовознавство.
Концепт (лат. сопсеріиз — думка, поняття) — у когнітивній лінгвіс тиці — одиниця ментальних або психічних ресурсів свідомості і тієї ін формаційної структури, яка відображає знання й досвід людини; опе ративна змістова одиниця пам'яті, ментального лексикону, концептуа льної системи і мови мозку (Ііп£иа тепіаііз), усієї картини світу, відображеної в мозку людини; відомості проте, що індивід знає, припу скає, думає, уявляє про об'єкти світу.
Концептуалізація (англ. сопсеріиаіііаііоп, від лат. сопсеріиз — ду мка, поняття) — поняттєва класифікація; процес пізнавальної діяльно сті людини, який полягає в осмисленні інформації, що надходить до неї, і призводить до утворення концептів, концептуальних структур і всієї концептуальної системи в мозку людини; процес структурації знань і виникнення різних структур представлення знань із деяких мінімаль них концептуальних одиниць.
Концептуальна система—сукупність усіх концептів, наявних у ро зумі людини, їх упорядковане об'єднання.
Концептуальний аналіз — у когнітивній лінгвістиці — методика до слідження концептів на основі сполучуваності відповідних лексем, а та кож більш широких контекстів їх вживання.
Копенгагенський структуралГзм — див. Глосематика.
Кореляти вні опози ції фоне'м (лат. со — префікс, що означає об'єд нання, спільність, сумісність, і геїаііо — відношення) — опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, а за всіма іншими — збігаються.
Кореляція (лат. соггеїаііо — співвідношення) — 1) ряд фонематич них опозицій за однією диференційною ознакою; 2) взаємна зумовле ність, семіологічна залежність двох чи більше одиниць мови.
Кореневі мови —див. Ізолюючі мови.
Корінь — основна, єдина обов'язкова для кожного слова морфе ма, що є носієм його лексичного значення, повторюється в усіх грама тичних формах і споріднених словах.
Креольські мови (франц. Сгеоіе, від ісп. сгіоііо — людина мішано го походження, від батьків двох рас) — мови, сформовані на основі піджинів і які стали рідними для певного колективу їх носіїв.
428
Короткий термінологічний словник
Кульмінативна функція фонем (лат. сиїтеп — вершина) — функ ція, яка полягає в забезпеченні цілісності та виділеності слова, що до сягається завдяки наголосу або сингармонізмові.
Кумулятивна функція мови (лат. ситиіо — згрібаю, нагрома джую) — функція зберігання всього того, що виробила нація в духовній сфері. Синонім: історико-культурна функція.
Ларингальна теорія (грец. Іагіпх — гортань) —теорія найдавнішо го складу, походження і чергування індоєвропейських голосних, яка ви ходить з існування у прамові особливих фонем, умовно названихларин-галами.
Лексема (грец. Іехіз — слово, вислів) — слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний елемент мови.
Лексико-граматичні розряди (категорії) — граматично релевант-ні групи слів у межах певної частини мови, для яких характерна спільна семантична ознака (збірність, речовинність, зворотність тощо).
Лексикографія (грец. Іехікбп — словник і £гарІто — пишу) — роз діл мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюван ням їх теоретичних засад.
Лексико-семантйчна група —тісне об'єднаня слів у межахлекси-ко-семантичного поля.
Лексико-семантйчна система — один із рівнів мовної структури, що складається із слів та їхніх значень.
Лексико-семантйчне поле — сукупність парадигматично пов'яза них лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільніс тю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну й функ ціональну подібність позначуваних явищ.
Лексико-семантйчний спосіб словотворення — спосіб словотво рення, за якого основним словотворчим засобом є зміна лексичного зна чення твірного слова (при збереженні його матеріальної структури).
Лексико-синтаксйчний спосіб словотворення —спосіб словотво рення, за якого нові слова творяться шляхом поєднання в одному слові двох чи більше слів або словоформ внаслідок лексикалізації словоспо лучень.
Лексичне значення — історично закріплена у свідомості людей від-несеність слова з певним явищем дійсності.
ЛінгвГстика тексту — галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.
Лінгвістична географія —див. Ареальна лінгвГстика.
Лінгвістична типологія — див. Типолопчне мовознавство.
Лінгвогенетйчний метод (лат. Ііп£иа — мова \£епезіз — походжен ня) — див. Порівняльно-історйчний метод.
Лінгвогеографія — див. Ареальна лінгвГстика.
Лінгводидактика (лат. Ііп£иа — мова і грец. бібакіікоз — повчаль ний) — теорія освіти, що обґрунтовує і розкриває зміст, методи і форми навчання мови.
Лінгвостатйстика — розділ математичної лінгвістики, який вивчає статистичні закономірності в мові.
Логіко-граматйчний синтаксис — синтаксис, в якому речення і його компоненти інтерпретуються з позиції логіки.
Логіцизм — див. Лопчний напрям у мовознавстві.
Лопчний напрям у мовознавстві —сукупність течій, концепцій, що вивчають мову в її зв'язках із мисленням та знанням і орієнтуються на певні школи в логіці та філософії. Синонім: логіцизм.
Короткий термінологічний словник
429
Локуція (англ. Іосиїюп — мовний зворот, вислів) — використання мовних засобів для досягнення мети.
Маркер (франц. тагсіиеиг, від тащиег — робити мітку) — див. Сема.
Математична лінгвістика — галузь мовознавства, яка вивчає мож ливості застосування математичних методів для дослідження й опису мов.
Математична логіка — формальна логіка, яка застосовує матема тичні методи й спеціальний апарат символів і досліджує мислення за допомогою обчислень (формалізованих мов).
Машинний переклад — переклад текстів з однієї мови на іншу за допомогою ЕОМ.
Ментальні репрезентації (франц. тепіаі — мислений, розумовий, від лат. тепз, тепііз — розум, думка, мислення і гергезепіаі'ю — наоч не зображення) — ключове поняття когнітивної науки, яке стосується процесу представлення (репрезентації) світу в голові людини й одиниць такого представлення; умовні функціонально визначені структури сві домості та мислення людини, що відтворюють реальний або видуманий світу свідомості, втілюють знання про нього й почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення.
Метамбвна функція — функція мови бути засобом дослідження і опису мови у термінах самої мови.
Метод глотохронології (грец. іібііа — мова, сґігбпоз — час і Іб§оз — слово, вчення) — статистичний метод датування, який застосову ється для визначення тривалості окремого існування двох споріднених мов шляхом підрахунку процентного співвідношення спільних елементів у їх ос новному словниковому фонді.
Метод лінгвістичної географії — метод, який полягає у нанесенні на географічну карту даних про особливості певних мовних явищ у ви гляді ізоглос (ліній, які позначають межі поширення певного мовного явища).
Методика безпосередніх складників — спосіб подання словотві рної структури слова і синтаксичної структури словосполучення чи ре чення у вигляді ієрархії вкладених один в одного елементів.
Методика семантичного поля — спосіб дослідження лексико-семантичних систем двох чи більше мов, який полягає в тому, що семанти чне поле однієї мови накладається на відповідне поле іншої і таким чином установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мо вами навколишнього світу.
Методика фізіолопчнихреакцій — методика, яка полягає в реєст рації фізіологічних реакцій людського організму (судинна реакція, роз ширення зіниць ока, зміни частоти пульсу тощо) на певні мовленнєві стимули.
Мова — природна система комунікативних знаків і правил їх функ ціонування.
Мбва-еталбн — ідеальна мовна система, спеціально сконструйо вана лінгвістом, у якій представлені універсальні властивості всіх мов, як основа (тло) для зіставних досліджень мов.
Мова-оснбва —див. Прамова.
Мовленнєвий акт — цілеспрямована мовленнєва дія, здійснювана відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки.
Мовлення — конкретно застосована мова; засоби спілкування в їх реалізації.
Мовна асиміляція — процес утрати етносом рідної мови і перехід на мову іншого (панівного) етносу.
430
Короткий термінологічний словник
Мовна картина світу —спосіб відбиття реальності у свідомості лю дини, що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними кон цептуально-структурними канонами.
Мовна компетенція (лат. сотреіепііа, в'щсотреіо — взаємно праг ну; відповідаю, підходжу) — рівень знання своєї мови певним інди відом.
Мовна норма — сукупність мовних засобів, що відповідають систе мі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування.
Мовна полГтика — сукупність ідеологічних принципів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на роз виток мовної системи у певному напрямі.
Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або су купність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні у межах певних адміністративно-політичних утворень.
Мовна типологія (грец. Іуроз — форма, зразок і 16&оз — вчення) — 1) визначення загальнолінгвістичних таксономічних категорій як ос нова для класифікації мов за типами; 2) розділ мовознавства, який до сліджує принципи і опрацьовує способи типологічної класифікації мов.
Мовний етикет — усталені мовні звороти, типові формули, які ви користовуються у конкретних ситуаціях спілкування і відповідають на ціонально-культурним традиціям певного соціуму.
Мовний союз — особливий тип ареально-історичної спільності мов, що характеризується певною кількістю подібних структурних і матеріаль них ознак, набутих внаслідоктривалого й інтенсивного контактного й кон вергентного розвитку в межах єдиного географічного простору.
Мовні контакти (лат. сопіасіиз — дотик) — взаємодія двох чи більше мов, яка впливає на структуру і словниковий склад однієї чи багатьох із них.
Мовні універса'лії(лат. ип'мегзаііз — загальний) — явища, власти ві всім мовам або більшості з них.
Модальність (від сер.-лат. тосіаііз — модальний; лат. тодиз — мі ра, спосіб) — функціонально-семантична категорія, яка виражає різні види відношення висловлення до дійсності, а також різні види суб'єкти вної кваліфікації повідомлюваного.
Модифікаційне словотвГрне значення (лат. тосІіГісаііо — видозмі на, перетворення) —додаткова ознака до значення твірного слова без зміни частиномовної належності слова.
Модус (лат. тосіиз — міра, спосіб) — частина речення (висловлен ня), яка виражає ставлення мовця до повідомлюваного; оцінка змісту речення (висловлення).
Молодограматйзм — напрям у порівняльно-історичному мово знавстві, що поставив собі за мету досліджувати живі мови, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.
Моногенез — див.^Гебрія моногенезу.
Морф (грец. тогрґіе — вигляд, форма) — конкретний лінійний пред ставник морфеми, один із формальних її різновидів; найкоротший міні мальний відрізок словоформи, наділений значенням.
Морфема (грец. тогріїе — вигляд, форма) — мінімальна двосто роння одиниця мови, тобто одиниця, що має план вираження і план змі сту і яка не членується на простіші одиниці такого самого роду.
Морфологічний рівень мови — система механізмів мови, яка за безпечує побудову словоформ та їх розуміння.
Короткий термінологічний словник
431
МорфологГчний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого словотворчим формантом є афіксальні засоби.
Морфологія (грец. глогрле — вигляд, форма і Іб£оз — слово, вчен ня) — 1) граматична будова слова; система притаманних мові морфо логічних одиниць, категорій і форм, а також правил їх функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає закономірності функціонування і роз витку цієї системи.
Морфблого-синтаксйчний спосіб словотворення — спосіб слово творення, за якого нові слова творяться шляхом переведення слова або окремої словоформи з однієї частини мови в іншу.
Морфонема (від морфема і фонема) — ряд фонем, що замінюють одна одну в межах тієї самої морфеми і представлені в її аломорфах.
Морфонолопчний проміжний рГвень — рівень мови, проміжний між фонологічним і морфологічним.
Морфонологія — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей для вира ження граматичних значень.
Морфосилабема (від морф і грец. зуІІаЬе — склад) — мінімальна фономорфологічна одиниця в кореневих мовах, де морфема і склад збі гаються. Синоніми: силабема, силабоморфема.
Надлишкбвість інформації — різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації.
Надфразова єдність — відрізок мовлення, що складається з двох чи більше речень, об'єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію.
Натуралізм —див. Натуралістичний напрям у мовознавстві.
Натуралістичний напрям у мовознавстві — напрям, який винику межах порівняльно-історичного мовознавства І половини XIX ст. і поши рював принципи й методи природничих наук на вивчення мови і мов леннєвої діяльності. Синонім: натуралізм.
Національно-мбвна полГтика — мовна політика як частина націо нальної політики держави.
НедиференцГйні ознаки фонем —див. Інтегральні ознаки фонем.
НейролінгвГстика (грец. пеиго — жила, нерв і лінгвістика) — нау кова дисципліна, яка виникла на межі неврології та лінгвістики й ви вчає систему мови у співвідношенні з мозковим субстратом мовної по ведінки.
Нейтралізація фонем (лат. пеиігаїіз — не належний ні тому, ні іншо му) — зняття фонологічного протиставлення у певних положеннях (по зиціях).
Неогумбольдтіанство — напрям улінгвістиці, який характеризуєть ся прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.
НеолінгвГстика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.
Несистемний контекст — контекст, який не випливає із семанти ки слова; невластивий для слова контекст.
Номінативна функція (лат. потіпаї'миз — називний, від потіпо — називаю) — функція позначення предметів і явищ зовнішнього світу і свідомості. Синоніми: репрезентативна функція, референтна функція.
Номінативний синтаксис — синтаксис, який вивчає номінативну функцію речень, тобто функцію, пов'язану з позначуваною реченням ситуацією (подією).
432
Короткий термінологічний словник
Номінативні мови (лат. потіпаї'миз — називний) — мови, в яких єдино можливою формою підмета є називний (номінативний) відмінок незалежно від перехідності (неперехідності) дієслова.
Норма мовна —див. Мовна норма.
Ностратйчна теорія (лат. позіег — наш) — теорія, згідно з якою окремі мовні родини об'єднуються на глибшому етапі реконструкції в одну ностратичну надродину. Синонім: борейська теорія.
Нульова морфема — морфема, яка не має реального звукового вираження в одній із форм парадигми і виділяється, усвідомлюється тільки у співвідношенні з матеріально вираженими морфемами в ін ших формах цієї ж парадигми.
Обчислювальна лінгвістика — лінгвістика, предметом якої є ви вчення мови, пов'язане з можливостями машинної обробки і перероб ки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову і функціонування.
Одномірні опозиції фонем — опозиції фонем, в яких їхні спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються.
Омоніми (грец. Ііотоз — однаковий і бпута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різні значення.
Ономасіолбгія (грец. бпотазіа — найменування і Іб£оз — слово, вчення) — теорія номінації; один із двох аспектів семантики (поряд із семасіологією), який вивчає природу, закономірності і типи мовного по значення елементів дійсності.
Описовий метод — метод планомірної інвентаризації одиниць мо ви і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.
Опозиції фонем (лат. оррозіііо — протиставлення) — протиставлен ня двох чи кількох фонем для виявлення різниці між ними.
ОпозицГйний прийом — прийом, який полягає в зіставленні мов них одиниць для встановлення їхніх диференційних ознак і на цій осно ві об'єднання їх у певні парадагматичні класи.
Орфографія (грец. огіЬо&гарЬіа, від оПЬбз — правильний і &гарЬо — пишу) — історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі.
Особа — граматична словозмінна категорія дієслова (в деяких мо вах також іменника в позиції присудка), що означає відношення суб'єкта дії до мовця.
Палаталізація (лат. раїаіит — піднебіння) — пом'якшення приго лосних у певних фонетичних позиціях внаслідок піднесення середньої спинки язика до піднебіння.
Парадигма (грец. рагадеі&та — приклад, зразок) — 1) у широко му розумінні — ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких ви значається відношеннями до інших; 2) у вужчому розумінні — об'єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може у мовленні бути заміненою іншою одиницею цього класу.
Парадигматика — один із двох системних аспектів у вивченні мови, що розглядає мовні одиниці як сукупності структурних елементів, об'єд нуваних у пам'яті мовців і пов'язаних відношенням протиставлення.
Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.
Паракінесика (грец. рага — біля, коло, поряд і кіпеіїкоз — той, що рухає) — жести і міміка як засоби спілкування.
Короткий термінологічний словник
433
ПаралінгвГстика (грец. рага — біля, коло, поряд і лінгвістика) — 1) сукупність невербальних засобів спілкування; 2) розділ мовознавст ва, який вивчає ці засоби.
Переповіднйй спосіб — спосіб, який позначає неочевидну дію (ін формацію з чужих уст) і може виражати відтінок недовір'я, сумніву, зди вування. Синонім: коментатйв.
Перлокуція (лат. рег — префікс, що означає посилення, завершен ня, дію, спрямовану на щось, крізь щось, і англ. Іосиііоп — мовний зво рот, вислів) — вплив мовлення на свідомість та поведінку адресата.
Перформатйв (лат. регїогто —дію) — висловлення, еквівалентне дії, вчинку.
Перформатйвна функція — функція мовлення, яка полягає у вико нанні перформативного акту, тобто такого, який рівнозначний здійснен ню дії. Див. Перформатйв.
Перцептйвна функція фонем (лат. регсерііо — сприймання, пізна вання) — розпізнавальна функція.
ПГджини (від спотвореного англ. Ьиз/лезз — справа) — змішані мови зі спрощеною структурою, які використовуються як засіб міжетні чного спілкування.
Пізнавальна функція мови —див. Гносеологічна функція мови.
Побутовий контекст — див. Ситуативний контекст.
Поверхнева структура — спосіб конкретного опису синтаксичної по будови кожного окремого речення з його глибинних структур. Див. Гли бинна структура.
Поетична функція мови —див. Естетична функція мови.
ПолісемГя (грец. роїузетоз — багатозначний) — наявність різних лексичних значень в одному й тому самому слові.
Полісинтетичні мови (грец. роїуз — багато і зулМіез/з — поєднан ня) — мови, в яких різні частини висловлення у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами. Синонім: інкорпоруючі мови.
Поняттєві категорії— загальні смислові компоненти, властиві не окремим словам і системам їхніх форм, а широким класам слів, що вира жаються в мові різноманітними засобами (прямо чи непрямо, явно чи приховано, лексично, морфологічно або синтаксично).
Поняття — форма мислення, в якій відбиваються загальні істотні властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності, загальні взаємо зв'язки між ними у вигляді цілісної системи ознак.
Порівняльно-історйчне мовознавство— лінгвістичний напрям, який досліджує мови для встановлення їхньої спорідненості та вивчен ня історичного розвитку споріднених мов.
Порівняльно-історйчний метод -1- сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окре мих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. Синоніми: компаративний метод, лінгвогенетйчний метод.
Порбджувальна лінгвГстика —див. ГенеративГзм.
ПотенцГйна сема — сема, яка не характеризує позначені словом предмет чи поняття, але може виявлятися у певних ситуаціях. Синонім: ймовірнісна сема.
Прагматика (грец. рга£таіік6з — дійовий, чинний) — сфера дослі джень у семіотиці й мовознавстві, в якій вивчається функціонування мов них знаків у мовленні; розділ мовознавства, який вивчає комплекс про блем, що стосується мовця, адресата, їх взаємодії в комунікації.
434
Короткий термінологічний словник
Прагматична функція мови — функція, що вказує на ставлення мо вця до висловленого.
Прагматичний синтаксис — синтаксис, предметом якого є ком плекс проблем, пов'язаних з мовцем і адресатом, їх взаємодією у про цесі комунікації.
Прамо'ва—мова, з діалектів якої виникла група (сім'я) споріднених мов.
Прафбрма — вихідна для пізніших утворень мовна форма, реконс труйована на основі закономірних відповідників у споріднених мовах. Синонім: архетйп.
Предикат (лат. ргаебісаіит — сказане) — конститутивний елемент судження, тобто те, що говориться (стверджується або заперечується) про суб'єкт.
Предикатйви (лат. ргаесіісаііуиз — стверджувальний, категорич ний) —див. Категорія стану.
Предикативність — комплексна синтаксична категорія, яка вира жає відношення повідомлюваного до дійсності і формує речення як ко мунікативну одиницю.
Пресупозйція (лат. ргае — попереду і зиррозіііо — припущення, презумпція) — компонент смислу речення, який повинен бути істинним для того, щоб речення не сприймалось як семантично аномальне або недоречне в даному контексті.
Приватйвні опозиції фонем — опозиції, в яких один елемент має якусь ознаку, а інший и не має.
Прийом відносної хронології — прийом порівняльно-історичного методу, який полягає у встановленні послідовності появи в часі мовних явищ (яке з них виникло раніше, а яке пізніше).
Прийом внутрішньої реконструкції — прийом порівняльно-істори чного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм шляхом порівняння мовних одиниць всередині однієї мови.
Прийом зовнішньої реконструкції — прийом порівняльно-історич ного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм на основі порівняння відповідних одиниць споріднених мов.
Прийом «слів і речей» — прийом дослідження лексики, за якого історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі.
Прийом тематичних груп — прийом дослідження лексики, за яко го слово вивчають у зв'язку з іншими словами, пов'язаними з ним спі льною темою.
Прийоми внутрішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків.
Прийоми зовнішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ за зв'язком з позамовними (соціологічними, логіко-психологіч-ними та ін.) явищами.
Прийоми міжрГвневої інтерпретації — способи дослідження мов них явищ, які полягають у тому, що одиниці одного рівня використову ють як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня.
Прикладне мовознавство — напрям у мовознавстві, який опра цьовує методи вирішення практичних завдань, пов'язаних із викорис танням мови.
Прилягання — тип синтаксичного зв'язку між словами, який вира жається позиційно (порядком слів) або інтонаційно.
Принцип конгеніальності (лат. соп — префікс, що означає об'єд нання, спільність, сумісність, і §епіиз — дух) — принцип гармонізації творчих можливостей автора і читача.
Короткий термінологічний словник
43Ь
Приховані категорії — семантичні й синтаксичні ознаки слів чи сло восполучень, які не мають явного морфологічного вираження, але є сут тєвими для побудови й розуміння висловлення, зокрема тому, що вони впливають на сполучуваність слів.
Пропозиція (лат. ргорозіііо — основне положення) — семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної й комунікативної пара дигм речень.
ПропорцГйні опозиції фонем — опозиції, в яких відмінність між фо немами така сама, як і в іншій опозиції.
Просодія (грец. ргозобіа — приспів, наголос) — надсегментні особ ливості мовлення: висота тону, часокількість, сила голосу; наголошення.
ПрбстГ універсалі! — див. Елементарні універсали.
Просторова лінгвістика — див. Ареальна лінгвГстика.
Протеза (грец. ргбіїіезіз — додання, приєднання) — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.
Прототип (англ. ргоіоіуре, від грец. ргоШуроп — прообраз) — 1) одиниця, яка виявляє найбільшою мірою властивості, спільні з іншими одиницями даної групи; 2) одиниця, яка реалізує спільні для групи влас тивості без домішки інших властивостей.
ПсихолінгвГстика (грец. рзусіїе — душа і лінгвістика) — галузь мо вознавства, яка вивчає процеси породження і сприймання мовлення в їх співвідношенні з системою мови.
Психолінгвістичні методи — методи дослідження мовних явищ, які полягають в обробці й аналізі мовних фактів, отриманих від інформан тів у результаті спеціально організованих експериментів.
Психолопзм — див. Психолоп чний напрям у мовознавстві.
Психолопчний напрям у мовознавстві — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини або народу. Синонім: психолопзм.
Редеривація (лат. ге — префікс, що означає зворотну або повтор ну дію, і дериваціяі— див. Зворотне словотворення.
Рема (грец. гґііта — сказане) — компонент актуального членуван ня речення, те, що стверджується або запитується про вихідний пункт повідомлення — тему і створює предикативність, закінчене виражен ня думки.
Репрезентативна функція (лат. гергезепіаііо — наочне зображен ня) — див. Номінативна функція.
Референт (англ. геїег — співвідносити, посилатися; лат. геїегепз — той, що відносить) — об'єкт позамовної дійсності, який має на увазі мо вець, коли вимовляє певний мовленнєвий відрізок.
Референтна функція — див. Номінативна функція.
Речення — основна синтаксична одиниця, яка являє собою інто наційно оформлене смислове і граматичне ціле, що формує і виражає окрему відносно закінчену думку й відношення її змісту до дійсності.
РГвні мови — складові частини структури мови (яруси), кожна з яких характеризується сукупністю відносно однорідних одиниць і набором правил, що регулюють їх використання і групування в різні класи й під класи, і знаходиться в ієрархічних відношеннях щодо інших (фонологіч ний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний рівні).
Рід — граматична категорія, яка властива різним частинам мови і полягає в розподілі слів за двома чи трьома класами, традиційно спів віднесеними з ознаками статі або їх відсутністю.
4с$Ь
Короткий термінологічний словник
Сема (грец. зіта — знак) — мінімальна, гранична одиниця плану змісту. Синоніми: компонент значення, семантичний множник, маркер.
Семантика (франц. зетапґщие — наука про зміст, від грец. зе тапіікбз — який має значення, означає) — 1) план змісту в мові; 2) зна чення мовної одиниці; 3) розділ мовознавства, що вивчає план змісту в мові.
Семантичний диференціал — психолінгвістичний прийом (анкету вання), який полягає у використанні комплексу пар семантичних дифе-ренційних ознак для характеристики одиниць мови (визначення відстані між значеннями слів, їх місця в лексико-семантичній системі, вивчен ня звукосимволізмутощо).
Семантичний множник — див. Сема.
Семіолбгія —див. Семіотика.
Семіотика (грец. зетеіоп — знак) — наукова дисципліна про різні системи знаків, які використовують для передачі інформації.
Сигніфікатйвна функція фонем (лат. зі£пііїсаге —давати знати, ви являти) — функція розрізнювати значення слів і морфем.
Силабема (грец. зуІІаЬе — склад) — див. Морфосилабема.
Силабоморфема — див. Морфосилабема.
Сильна позиція фонем — позиція, в яких протиставлення і розріз нення фонем досягають повної сили.
Символіка звука —див. ЗвукосимволГзм.
СингармонГзм (грец. зуп — разом і Кагтопіа — співзвучність) — характерний здебільшого для тюркських мов фонетичний процес уподі бнення (асиміляції) наступних голосних звуків афіксів попереднім го лосним звукам кореня.
Синкретизм (грец. зупкгеіїкоз — з'єднання) — формальне нероз різнення, злиття в одній формі різнорідних мовних елементів.
Синоніми (грец. зупбпітоз— однойменний)— слова, які мають значення, що повністю або частково збігаються.
Синтагматика (грец. зупіа§та, буквально — разом побудоване; по єднання, зв'язок) — один із двох системних аспектів у вивченні мови, який розглядає відношення між послідовно розташованими одиниця ми за їхнього безпосереднього поєднання в реальному потоці мовлен ня або в тексті, тобто сполучуваність мовних одиниць.
Синтагматичний синтаксис — розділ синтаксису, який вивчає синтак сичну валентність слова, способи її реалізації і виражені нею відношення.
Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; здатність мовних одиниць поєднуватися.
Синтаксема— мінімальна семантико-синтаксична одиниця, яка виділяється на основі семантико-синтаксичних відношень і позначає відповідні явища дійсності; словоформа, яка бере участь в організації речення.
Синтаксис (грец. зупіахіз — побудова, порядок) — 1) граматична будова речень та словосполучень, правила їх творення і функціонуван ня; 2) розділ граматики, який вивчає речення і словосполучення.
Синтаксична типологія мов —типологія, яка ґрунтується на відно шеннях суб'єкта, дії й об'єкта у реченні.
Синтактика — один із аспектів дослідження мови, за якого виділя ються відношення між одиницями мови.
Синтетйзм (грец. зупіііезіз — поєднання)—типологічна ознака мо вної структури, що виявляється в об'єднанні в межах одного слова кіль кох морфем (лексичних, словотвірних, словозмінних).
Короткий термінологічний словник
437
Синтетичні мови (грец. зупіґіезіз — поєднання) — мови, в яких гра матичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматич не значення виражається за допомогою флексій, формотворчих афік сів, чергування звуків і суплетивізму).
СинхронГчне мовознавство — мовознавство, яке вивчає мову в синхронії (див. СинхронГя).
СинхронГчний словотвГр — словотвір, який вивчає систему слово твірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, яка визначається її синхронними мотиваційними відношеннями з іншими словами.
СинхронГя (грец. зупсіїгопоз — одночасний) — 1) стан мови на пе вний момент (період) її розвитку; 2) вивчення мови в цьому стані (в аб стракції від часового чинника).
Сирконстанти (франц. сігсотзіапсе, від лат. сігситзіапііа — об ставини, умови) — вільні, не зумовлені валентними властивостями по ширювачі слова (обставини часу, місця, способу дії тощо).
Система мови (грец. зузіета — ціле, що складається з частин; по єднання) — множинність елементів будь-якої природної мови, які пе ребувають у відношеннях і зв'язках один з одним і утворюють певну єдність і цілісність.
Системний контекст — контекст, за якого сполучуваність слова зу мовлена його індивідуальним значенням.
Ситуативний контекст — контекст, зумовлений певною ситуацією. Синонім: побутовий контекст.
Склад — звук або комплекс звуків, що вимовляється одним по штовхом видихуваного повітря; мінімальна одиниця мовленнєвого по току, яка складається з максимально звучного звука і прилеглих до нього менш звучних звуків.
СкладнГ універсали — див. ІмплікацГйні універсали.
Слабка позиція фонем — позиція, в якій протиставлення фонем є неповним або зовсім зникає.
Слово —- основна структурно-семантична одиниця мови, яка спів відноситься з предметами, процесами, явищами дійсності, їхніми озна ками та відношеннями між ними, вільно відтворюється у мовленні й слу жить для побудови висловлень.
СловозмГна —творення граматичних форм одного й того самого слова.
СловозмГнні граматичні категорії— категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується у мовлен нєвому ланцюжку.
Словосполучення —два чи більше повнозначних слів, об'єднаних синтаксичним зв'язком.
СловотвГр — 1) творення похідних слів за дериваційними прави лами і словотвірними типами. Синоніми: словотворення, деривація; 2) розділ мовознавства (традиційно — граматики), що вивчає будову і творення похідних слів. Синонім: дериватолбгія.
СловотвГрна модель —див. СловотвГрнийтип.
СловотвГрна мотивація — семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантичні й формальні відношення між похідним і твірним словом.
СловотвГрна похГдність — семантична вивідність властивостей по хідного слова з властивостей вихідних одиниць.
СловотвГрне гніздо — сукупність слів, упорядкованих відношення ми похідності і об'єднаних спільним коренем.
438
Короткий термінологічний словник
Словотвірне значення — узагальнене категоріальне значення слів пе вної словотвірної структури, що встановлюється на основі семантичного співвідношення похідних слів та їхніх твірних і виражається за допомогою словотвірного форманта. Синонім: деривацГйне значення.
СловотвГрний ланцюжок— комплексна одиниця словотвірного гніз да, що об'єднує ряд споріднених слів, які перебувають у відношеннях послі довної похідності і взаємозалежності.
СловотвГрний проміжний рГвень — рівень мови, проміжний між мор фологічним і лексико-семантичним.
СловотвГрний тип — формально-семантична схема побудови похідних слів, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форманта, словотвірного значення. Синонім: словотвГрна моде'ль.
Словотворення —див. СловотвГр 1.
Словоформа — граматична форма того самого слова, його граматич ний різновид, який виявляє лексичну тотожність з іншими співвідносними словоформами цього слова і протиставляється їм за своїми граматичними значеннями.
Соціальний символГзм — один із виявів взаємозв'язку між соціаль ною структурою суспільства і його культурою; регуляція соціальних стосун ків за допомогою культурних, в т. ч. мовних, засобів.
Соціолінгвістика (лат. зосіеіаз — спільність і лінгвістика) — мовозна вча наука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, взаємо дію мови і суспільства.
Соціолінгвістичні методи — методи, які ґрунтуються на синтезі лінгві стичних і соціологічних процедур.
Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище.
Споріднені мови — мови, які походять від спільної прамови.
Спосіб словотворення — прийом зміни твірного слова або словоспо лучення (його морфемної будови, звукового складу, лексичного значення), внаслідок чого утворюється нова похідна одиниця.
Стадіальність —див. Теорія стадіальності.
Стан — граматична категорія дієслова, якою передається взаємовід ношення суб'єкта й об'єкта в процесі виконання дії.
Статистичні методи — сукупність операцій та обчислень, використо вуваних математичною статистикою для аналізу великих масивів даних, що підлягають дії значної кількості факторів, які неможливо індивідуалі зувати.
Статистичні універсалі! — універсалії, які позначають явища високо го ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови. Синонім: фреквенталії.
Стилостатйстика — галузь стилістики, що досліджує авторські та фун кціональні стилі і жанри статистичними методами. Синонім: статистична стилГстика.
Структура мови — спосіб організації мовної системи, її внутрішня бу дова.
СтруктуралГзм — мовознавчий напрям, який розглядає мову як чітко структуровану знакову систему і прагне до суворого (наближеного до мате матичних наук) формального її опису.
Структурна схема речення — абстрактний зразок речення, до складу якого входить мінімум компонентів, необхідних для його побудови.
Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.
Структурний синтаксис —див. Дистрибутивний синтаксис.
Короткий термінологічний словник
439
Суб'єкт (лат. зуЬ]есіит — підкладене) — формально-семантична категорія синтаксису, що означає предмет або істоту, про які повідом ляється у реченні; підмет.
Субзнаковий рГвень мови (лат. зиЬ — під) — рівень мовних оди ниць, які не є знаками, а лише складниками знаків.
Субкбд (лат. зиЬ — під і код) — підвид коду, різновид коду.
Субстрат (лат. зиЬ — під і зігаіит — шар, пласт) — мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди виті сненої місцевої мови.
Суперзнаковий рГвень мови (лат. зирег— над) — рівень мовних одиниць, що складаються зі знаків; надзнаковий рівень.
Суперстрат (лат. зирег— над і зігаїит — шар, пласт) — мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашару валася; сліди мови чужинців, асимільованих корінним населенням.
Сценарій (італ. зсепагіо, від лат. зсаепа — сцена) — різновид струк тури репрезентації, який виробляється внаслідок інтерпретації тексту, коли ключові слова й ідеї тексту створюють тематичні («сценарні») струк тури, що вилучаються з пам'яті на основі стандартних, стереотипних зна чень, приписуваних термінальним елементам.
Табу (франц. ІаЬои, від полінезійського іари — заборонений, свя щенний) — заборона на вживання певних слів, що зумовлюється міс тично-забобонними, соціально-політичними, культурними та морально-етичними чинниками.
Тезаурус (грец. іЬезаигоз — скарб, скарбниця) — див. ІдеографГ-чні словники.
Тема висловлення (грец. Ііїета — те, що покладено в основу) — компонент актуального членування речення, вихідний пункт повідом лення — те, про що стверджується у реченні (дане, відоме).
Тематичні словники —див. Ідеографічні словники.
Теорія ієрархії мовних рГвнів — теорія французького мовознавця Еміля Бенвеніста, згідно з якою мовні одиниці планом вираженння спи раються на нижчий рівень, а планом змісту входять до вищого р[вня.
Теорія ізоморфГзму (грец. /'505 — рівний, однаковий і тогрГіе — вид, форма) —-теорія польського мовознавця Єжи Куриловича, яка доводить відсутність якісної відмінності між різними рівнями мови і дозволяє за стосовувати в їх дослідженні одні й ті самі методи і принципи.
Теорія інформації— наука, яка вивчає проблеми передавання, приймання, зберігання, перетворення й обчислення інформації. Сино нім: інформатика.
Теорія ймовГрностей — математична наука, що вивчає способи об числення ймовірностей одних випадкових подій за ймовірностями ін ших подій.
Теорія (концентричних) хвиль —теорія німецького мовознавця Йо-ганеса Шмідта, згідно з якою кожне нове мовне явище поширюється з певного центра хвилями, що поступово згасають, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну.
Теорія мінімального зусилля —див. Закон мовної економії.
Теорія множин — розділ математики, в якому вивчаються загаль ні властивості множин (сукупностей яких-небудь об'єктів).
Теорія моногенезу (грец. глбпо5 — один і §епезіз — народження, походження) — вчення про походження людської мови з одного джерела.
Теорія номінації (лат. потіпаііо — називання, найменування) — розділ мовознавства, що вивчає загальні закономірності утворення мо-
440
Короткий термінологічний словник
вних одиниць, взаємодію мислення, мови і дійсності в цих процесах, ролі людського чинника у виборі ознак найменування, мовну техніку найменування тощо.
Теорія родовідного дерева — теорія німецького мовознавця Авгус-та Шлейхера про походження індоєвропейських мов від однієї прамови.
Теорія стадіальності — інтерпретація історичного розвитку мов як зміни стадій (станів), що мають універсальний характер.
Типологічне мовознавство (грец. іуроз — відбиток, форма, зра зок і Іо£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, що досліджує прин ципи й опрацьовує способи типологічної класифікації мов. Синонім: лінгвістична типологія.
Типологічний метод — див. Зіставнйй метод.
Тон (грец. іопоз — напруження)— наділене значеннєвістю конт растне варіювання висотно-мелодичних голосових характеристик при виголошенні мовних одиниць.
ТопологГчна семантика — напрям у когнітивній лінгвістиці, який вивчає відношення міжркремими значеннями слова. Див. ТопологГч на схема.
ТопологГчна схема (грец. Іороз — місце і І6§оз — слово, вчення) — схема, яка показує зв'язки між значеннями полісемічного слова.
Топонім (грец. Іороз — місце і бпута — ім'я, назва) — власна на зва будь-якого географічного об'єкта.
ТранспозицГйне значення — найзагальніше словотвірне значен ня, пов'язане з набуттям утвореним словом значення тієї частини мо ви, в яку воно транспонувалося (значення предметності, процесуаль-ності, ознаковості тощо).
Транспозиція (лат. ігапзрозШо — перестановка) — використання однієї мовної форми у функції іншої форми (перехід слова з однієї час тини мови в іншу тощо).
ТрансформацГйна граматика —див. Генеративна лінгвГстика.
ТрансформацГйний аналіз — експериментальний прийом визна чення синтаксичних і семантичних подібностей і відмінностей між мов ними об'єктами через подібності й відмінності в наборах їх трансфор мацій.
Трансформація (лат. ігапзіогтаїіо — перетворення) — закономі рна зміна основної моделі (ядерної структури), що призводить до ство рення вторинної мовної структури.
Узгодження — тип синтаксичного зв'язку, за якого граматичні зна чення стрижневого слова повторюються в залежному слові.
Узус (лат. изиз— користування, вживання, звичай) — загально прийняте вживання мовної одиниці на відміну від його оказіонального (випадкового, індивідуального) вживання.
Універсальні граматики — граматики, в яких граматичні категорії пояснюються через категорії мислення; всезагальні граматики, грама тики, спільні для всіх мов.
Унілатеральна теорія знака (лат. ипиз — один і Іаіиз — сторона) — теорія, згідно з якою знак є одностороннім, тобто має лише план вира ження (значення перебуває поза знаком).
УсГчення — утворення нових слів шляхом скорочення {кілограм — кіло).
Фатйчна функція мови (грец. рґіаіоз — говорити, оповідати, вес ти пусті розмови) — функція, що полягає у встановленні та підтриманні контакту.
Короткий термінологічний словник
441
Фігура—фон —терміни гештальтпсихології, які використовуються в когнітивніи лінгвістиці й означають когнітивну та психічну структуру (гештальт), що характеризує людське сприйняття й інтерпретацію дійс ності і не зводиться до сукупності її частин. Частина диференційовано го поля, яка інваріантно виділяється чітко відмінним способом — фігу ра, все інше — фон, основа фігури.
Філологія (грец. рЬіІоІо£іа, від рл/7ео — любити і Іб£оз — слово) — загальна назва дисциплін, які вивчають мову, літературу й культуру на роду переважно через дослідження писемних текстів.
Флексія (лат. г7ех/о — згинання, відхилення)— змінний афікс наприкінці слова, що виражає синтаксичні відношення між словами у словосполученні й реченні.
Флективні мови — мови, в яких провідну роль у вираженні грама тичних значень відіграє флексія (закінчення). Синонім: фузГйні мови.
Фон — див. Фігура.
Фонема (грец. рГіопета — звук, голос) — мінімальна звукова оди ниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць — морфем і слів.
Фонетичний символГзм —див. ЗвукосимволГзм.
Фонетичні закони — закони, що керують регулярними змінами зву кових одиниць, їхніх чергувань і сполучень. Синонім: звуковГ закони.
Фонологічна система — сукупність фонем певної мови в їхніх вза ємозв'язках.
Фонологічні опозиції — лінгвально суттєві протиставлення (відмін ності) двох чи більше фонем, за якими ці фонеми розрізняються і які служать для смислорозрізнення.
Фонологія (грец. рлбле — звук і Іб£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, який вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови слова.
Фонотактика (грец. рлбле — звук і іахіз — розташування, розмі щення) — сполучуваність фонем.
Формально-структурний синтаксис —див. Структурний синтаксис.
Фразеологізм — відтворювана одиниця мови з двох чи більше слів, цілісна за своїм значенням і стійка за складом та структурою.
Фразеологічний промГжний рівень мови — рівень мови, який пе ребуває на стику лексико-семантичного й синтаксичного рівнів.
Фразеологічні вирази — стійкі за складом і вживанням семантич но подільні звороти, які складаються зі слів із вільним значенням.
Фразеолопчні єдності — семантично неподільні фразеологічні оди ниці, цілісне значення яких умотивоване значенням їх компонентів.
Фразеолопчні зрощення — семантично неподільні фразеологічні одиниці, значення яких не випливає зі значень їх компонентів.
Фразеолопчні сполучення — звороти, в яких самостійне значен ня кожного слова є абсолютно чітким, але один із компонентів має зв'я зане значення.
Фразеологія (грец. рґігазіз — вираз і Іб&оз — слово) — 1) сукуп ність фразеологізмів певної мови; 2) розділ мовознавства, який вивчає фразеологічний склад мови.
Фрейм (англ. іїате — каркас, остов; будова, структура, система; рамка; окремий кадр фільму) — структура, що репрезентує стереотип ні, типізовані ситуації у свідомості людини і призначена для ідентифі кації нової ситуації, яка ґрунтується на такому самому ситуативному шаблоні.
442
Короткий термінологічний словник
Фреквенталії (лат. їґеуиепз, род. відм. іїециепііз — частий, чис ленний) —див. Статистичні універсали.
ФузГйні мови (лат. їизіо — плавлення) —див. Флективні мови.
Функції мови (лат. ґипсіїо — виконання, здійснення) — призначен ня, роль, завдання, що їх виконує мова в суспільному вжитку.
Функціоналізм —див. Функціональна лінгвГстика.
Функціональна лінгвГстика — сукупність шкіл і напрямів, які хара ктеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування. Синонім: функціоналізм.
Функціональний синтаксис — 1) синтаксис, об'єктом вивчення яко го є функції синтаксичних засобів у побудові зв'язного мовлення; 2) син таксис, який використовує в дослідженні функціональний підхід (підхід від функції до засобів її вираження).
Функціонально-семантйчне поле — система різнорівневих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, синтаксичних), здатних виконувати од ну спільну функцію, що грунтується на спільності категоріального змісту.
Цілеспрямований асоціативний експеримент — методика психо лінгвістичного опитування (анкетування), за якої експериментатор ви значає реципієнту конкретні завдання (навести означення до слів-стимулів, оцінити в балах семантичну відстань між словами тощо).
Час— граматична категорія дієслова, що співвідносить дію або стан з моментом мовлення.
Частини мови — лексико-граматичні класи слів, які виділяють на основі спільності логіко-семантичних, морфологічних і синтаксичних вла стивостей.
Частотні словники — словники, в яких слова розташовуються не за алфавітом, а за спадом частот, тобто в порядку від найбільш частотного до найменш частотного.
Члени речення — мінімальні синтаксичні одиниці, які виконують у реченні формально-синтаксичні та семантико-синтаксичні функції і ви ражаються повнозначними словами або сполуками слів.
Школа естетичного ідеалГзму — мовознавчий напрям, представ ники якого критикували молодограматизм з позицій так званої естети чної філософії мови, розглядали мову як творчу діяльність індивіда.
Школа «слів і речей» — мовознавчий напрям, який висунув прин ципи вивчення лексики у зв'язку з культурою й історією народу.
Предметний покажчик
Абсолютний і відносний прогрес у розвитку мови 353
Абсолютні універсалі! 371, 416
Автоматичний (машинний) переклад 18,19
Аглютинативні мови 45, 52, 53,116,125, 282, 351, 416
Агрегатування 272, 416
Адстрат 78, 343, 416
Актанти 255, 258, 416
Активна граматика 128,129
Актуалізація 89
Актуальне членування речення 95,188, 205, 260—261, 360, 416
Актуальний синтаксис 252,416
Акциденції 29
Алофон 227,416, 416
Аморфні мови 244, 369, 416
Аналіз 359
Аналітизм 177, 416
Аналітичні мови 116, 244, 246, 352, 369, 416
Аналогісти 28—29
Аналогія 28, 66, 72, 83,142, 346, 416
Аномалісти 28—29
Аномалія 28
Антиномії 49, 268, 416
Антонімія 177, 268, 295, 416
Антропоцентризм 149,157,158,161, 416
Апостеріорні мови 330,417
Апперцепція 60—61
Апріорні мови 330, 417
Ареальна лінгвістика 372, 417, 428
Ареальний метод 357
Артикуляційно-акустичні прийоми 361, 417
Архетипи 362, 363, 417, 435
Архісема 387, 417
Архіфонема 222,417
Асиметричний дуалізм мовного знака 177, 417
Асоціативний експеримент 392—393, 417
Атомізм 66, 417
Атрибут 12, 417
Афазія 82,128,190, 417
Афікс 23, 417
Багатомірні опозиції фонем 229,417
База 154
Безеквівалентна лексика 321—322,417
Білатеральна теорія знака 175,417
Білінгвізм (двомовність) 128,129, 327, 328, 341, 417
Біт 17, 418
Біхевіоризм 102,108, 416,418
Борейська теорія 365, 418, 433
Варіанти фонем 227, 418
Варіації фонем 227
Вербальний символізм 304—305
Висловлення 89, 251, 252, 418
Відмінкова граматика 157
Вільне варіювання 375, 418
444
Предметний покажчик
Вільний асоціативний експеримент 392—393, 418
Внутрішнє мовлення 190—191,199, 418
Внутрішні причини мовних змін 128, 343—349, 418
Внутрішня лінгвістика 85, 89, 90,115, 418
Внутрішня флексія 31, 282, 418
Внутрішня форма мови 48—49,111, 418
Внутрішня форма слова 49, 61
Волюнтативна функція 299, 418
Генеалогічна класифікація мов 53, 363, 418
Генеративна лінгвістика 14, 63, 91,105,106—111,129, 253, 418
Генетичне мовознавство 9, 418
Герменевтика 14,150,161, 418
Гіпероніми 269, 418
Гіперфонема 233
Гіпоніми 269, 419
Гіпонімія 269, 419
Гіпотеза 358
Гіпотеза вроджених мовних структур 14,109, 298, 419
Гіпотеза лінгвальної відносності 121—122,191—192, 419
Гіпотетико-дедуктивний метод 358, 419
Глибинна семантична структура речення 258—259, 419
Глибинний синтаксис 259, 419
Глибинні структури 35,108—109,110, 205, 258—259, 360, 419
Глосематика 96—101, 419
Глотогенез 14, 419
Глотогонічна теорія 352, 419
Глотохронологія 365, 419
Гносеологічна функція 178, 300, 419, 434
Градуальна сема 388, 419
Градуальні опозиції фонем 229, 230, 419
Граматика 26, 234, 419
Граматика Пор-Рояля 34,107,108,168,169, 252
Граматична система 234—261, 278
Граматичне значення 234—238, 287, 420
Граматичні категорії 189, 238—243, 420
Грамема 235, 420
Гештальтпсихологія 150
Давньогрецьке мовознавство 27—29
Давньоіндійське мовознавство 22—25
Давньокитайське мовознавство 22, 25—27
Дедуктивні універсалі'! 371, 420
Дедукція 358, 420
Делімітативна функція фонем 223, 420
Денотат 170, 420
Дескриптивізм 101—105, 416, 420
Диглосія 328, 420
Диз'юнкція 229, 420
Диктум 89, 251, 420
Дискурс 161—162, 306, 310, 420
Дистинктивна функція фонем 223, 420
Дистрибутивний аналіз 103,104, 373—377, 420
Дистрибутивний синтаксис 253, 421, 439
Дистрибуція 106, 373, 374, 421
Диференційна сема 387, 421
Диференційні ознаки фонем 224—226, 421
Діалексія 368, 421
Предметний покажчик
445
Діалектологічні атласи 366—367, 421
Діалектологія 24, 26, 421
Діаморфія 368, 421
Діасемія 368, 421
Діафонія 368, 421
Діахронічне мовознавство 8—9, 87—88, 89,115, 421, 425
Діахронічний словотвір 284, 421
Діахронічні універсалі! 371, 421
Діахронія 48, 81, 87—88, 90, 93—94,146,156, 207, 334, 366, 421
Домени 153
Доповняльна дистрибуція 375, 421
Евфемізми 13, 421
Еквіполентні опозиції фонем 229, 230, 422
Екзотизми 321—322, 422
Експериментальна фонетика 16
Експонент 176,177, 422
Експресивна функція 117—118
Елементарні універсалі! 371, 422
Емічний рівень 205
Емотивна функція 299, 300
Ентропія 17
Епідигматика 276, 422
Епідигматичні відношення 275—278
Ергативні мови 131—132, 370
Естетична функція 299, 422
Етимологія 26, 28, 36, 71, 78, 422
Етнолінгвістика 13, 50, 63,102,114,161, 422
Загальне мовознавство 8—9, 50
Закон мовної економії 81,158, 328, 345—346, 422, 439
Закон Ципфа 396,422
Закони розвитку мови 52, 55, 81
Зворотне словотворення 288, 423, 436
Звукосимволізм 176, 394, 423, 436
Зіставне мовознавство 9, 423, 427
Зіставний метод 24, 367—372, 423, 427, 440
Знак 16, 35, 87, 95, 96, 99,168—182, 423
Знаки-індекси (симптоми) 170,172, 423
Знаки-копії 170,171, 423
Знаки-сигнали 170,171,172, 423
Знаки-символи 170,171,172
Знакова теорія мови 16, 28, 35, 81—82, 87, 90, 97, 99,144,168—183
Знаковий рівень мови 179, 423
Значеннєвість (цінність) 86
Значення слова і поняття 188
Зовнішнє мовлення 190,199, 423
Зовнішні причини мовних змін 128, 336—343, 423
Зовнішня лінгвістика 85, 90,115, 423
Зовнішня форма мови 49, 61
Ідеалізована когнітивна модель 152, 423
Ієрархічні відношення 213, 423
Ієрогліфи 25, 26, 423
Ізоглоса 16, 77, 366, 424
Ізолюючі мови 52, 53,116,125, 246, 416, 424, 427
Ізольовані опозиції фонем 230, 424
Іллокуція 163,164, 424
Імпліфікаційні універсалі'! 371, 424, 437
446
Предметний покажчик
Індекс деривації 370, 424
Індекс синтетичності 370, 424
Індуктивні універсали 371, 424
Індукція 358, 424
Інженерна лінгвістика 17,18, 424
Ініціаль 26
Інкорпоруючі мови 45,131, 369, 424
Інтегральна сема 387, 424
Інтегральні ознаки фонем 225, 424, 432
Інтерлінгвістика 18, 330—332, 424
Інтерференція 341, 424
Інтонація 251, 252, 260, 424
Інформаційна мова 18
Інформаційна служба 18,19
Історико-порівняльний метод 364
Історичне мовознавство 9, 422, 425
Ймовірнісна сема 387, 425, 434
Казанська лінгвістична школа 70, 79—83
Категоризація 148,150, 425
Категорія стану 127, 247, 425, 434
Квазісинонімія 269, 425
Квантитативна типологія мов 370, 425
Кібернетична лінгвістика 17, 425
Кількісні методи 395, 425
Класема 387, 425
Класифікаційні категорії 241, 242, 425
Когезія 160, 425
Когнітивна граматика 157
Когнітивна лінгвістика 63,109,146—158,160,161,425
Когнітивна психологія 150
Когнітивна семантика 149—157, 425
Когнітивна функція 299, 300, 420, 426
Когнітологія 147,161, 426
Код 17, 345, 426
Койне 29
Командна мова 20
Компаративний метод 362, 426
Компетенція (мовна) 107,108,110, 203
Компонентний аналіз 264, 359—360, 373, 385—388, 426
Комп'ютерна лінгвістика 17, 426
Комунікативна лінгвістика 162—166, 426
Комунікативна функція 117, 257, 299, 300, 426
Комунікативний синтаксис 258, 260, 416, 426
Комунікативний шум 165
Комунікативність 250, 426
Конативна функція 299, 426
Конвергенція мов 341, 426
Конверсиви 268, 426
Конверсія 268, 269, 426
Конкретне мовознавство 7—8, 426
Конотативна функція 300
Конотація 322, 426
Конститутивна функція фонем 223, 426
Конструктивне мовознавство 9, 427
Конструктивний синтаксис 252, 427
Конструкційна граматика 157, 427
Предметний покажчик
447
Конструкція 250
Контекст 274—275, 427
Контенсивна типологія мов 370, 427
Контрастивний метод 367, 427
Контрастна дистрибуція 375, 427
Концепт 152,153, 427
Концептуалізація 148, 427
Концептуальна система 154,161, 427
Концептуальний аналіз 153,427
Копенгагенський структуралізм 96—101,419, 427
Корелятивний аналіз 390—391
Корелятивні опозиції фонем 230, 427
Кореляція 229, 427
Кореневі мови 45, 53, 245, 246, 351, 369, 416, 427
Креольські мови 341, 427
Кульмінативна функція фонем 224, 428
Кумулятивна функція 299, 425, 428
Ларингальна теорія 84, 428
Лексема 205, 283, 428
Лексико-граматичні розряди (категорії) 242—243, 428
Лексико-семантична група 135—136, 267, 269, 428
Лексико-семантична система 211, 212, 262—278, 290, 339, 428
Лексико-семантичне поле 265—266, 269, 428
Лексико-семантичні категорії 205, 267
Лексичне значення 235, 237—238, 287, 428
Лінгвістика брехні 165
Лінгвістика тексту 160—162,428
Лінгвогенетичний метод 362, 428
Лінгвогеографія 16, 73, 78, 85, 237—238, 357, 428
Лінгводидактика 18, 368, 428
Лінгвосеміотика 168,169
Лінгвостатистика 395—397, 428
Логіко-граматичний синтаксис 260, 428
Логіко-психологічні прийоми 360
Логічний напрям 12, 28, 428
Локуція 163,429
Маркер 385,429
Математична лінгвістика 17, 429
Математична логіка 16, 34, 400, 429
Математичні методи 16, 394—402
Машинний переклад 17, 429
Менталінгвістика 50
Ментальні репрезентації 151, 429
Метамовна функція 178, 299, 300, 429
Метод глотохронології 349, 365, 429
Метод інтроспекції 126,128
Метод лінгвістичної географії 365—367, 429
Методи дослідження мови 148, 355—403
Методика безпосередніх складників 103,105,106, 373, 377—381, 429
Методика дослідження 357, 358
Методика фізіологічних реакцій 15, 391—392,429
Мова-еталон 368—369, 429
Мова й етнос 316—320
Мова й культура 111,115,117,119—120, 321—325
Мова й мислення 12, 47, 59—60,115,117,120,134,144,149,183—194
Мова й мовлення 82, 85, 89, 94, 97,127—128,134,135,146,194—207
448
Предметний покажчик
Мовна асиміляція 341, 342, 429
Мовна картина світу 148, 331, 430
Мовна культура 18
Мовна політика 329—330, 430
Мовна ситуація 326—329, 430
Мовна типологія 369—370, 430
Мовний етикет 162—163, 324, 430
Мовний союз 78, 82, 95, 341—342, 367, 430
Мовні контакти 95,115,130, 337—343, 430
Мовні універсалі! 10, 36, 63, 369, 370—372, 430
Мовознавство й анатомія 15
Мовознавство й археологія 13—14
Мовознавство й біологія 14
Мовознавство й військова справа 20
Мовознавство й географія 15
Мовознавство й етнографія 13
Мовознавство й інформатика 18
Мовознавство й історія 11—12
Мовознавство й кібернетика 17,18
Мовознавство й літературознавство 14
Мовознавство й логіка 12
Мовознавство й математика 16—17,18
Мовознавство й медицина 15, 20
Мовознавство й психологія 15
Мовознавство й семіотика 16
Мовознавство й соціологія 12—13
Мовознавство й теорія інформації (інформатика) 17
Мовознавство й фізика 16
Мовознавство й фізіологія 15
Мовознавство й філософія 10—11
Модальність 237, 250—251, 430
Модифікаційне словотвірне значення 287, 430
Модус 89, 251, 430
Молодограматизм 51, 63—69, 76, 77, 80, 83,123,430
Моногенез 14, 78, 365, 430
Морф 205, 245, 280, 430
Морфема 82,178—179, 205, 244—245, 279—282, 430
Морфологічний рівень 243—248, 283, 285, 430
Морфологічні категорії 241—242
Морфологія 68, 94, 243—244, 279, 431
Морфонема 280—281, 431
Морфонологічний проміжний рівень 216, 279—283, 285,431
Морфонологія 82, 279—283, 431
Морфосилабема 245, 431, 436
Московська лінгвістична школа 67,123
Московська фонологічна школа 232—233
Надлишковість інформації 17, 344, 431
Натуралістичний напрям 14, 51—55, 431
Національно-мовна політика 329—330, 431
Нейролінгвістика 15,190, 431
Нейтралізація фонем 222, 431
Неогумбольдтіанство 111—122,123,192, 431
Неолінгвістика 76—78, 431
Несистемний контекст 275, 431
Номінативна функція 257, 299, 431, 436
Номінативний синтаксис 258—260, 431
Предметний покажчик
449
Номінативні мови 131,132, 370, 432
Норма 90,130,198,199, 219, 301—304, 344, 432
Ностратична теорія 365, 418, 432
Нульова морфема 23, 68, 208, 245, 432
Обчислювальна лінгвістика 17,18, 427, 432
Одномірні опозиції фонем 229, 432
Омонімія 62,177, 295, 432
Ономасіологія 72, 432
Описовий метод 360—361, 432
Опозиції фонем 94, 228, 229—231, 432
Опозиційний прийом 95, 361, 432
Орфографія 18, 432
Основні і проміжні яруси мови 215—216
Палеонтологічний метод 125, 357
Парадигма 9, 265, 432
Парадигма речення 256—257
Парадигматика 224, 256, 361, 402, 432
Парадигматична методика 361
Парадигматичні відношення 211—212, 213, 264, 265—273, 275, 432
Паракінесика 180,181—182, 432
Паралінгвістика 180—181, 433
Пасивна граматика 128,129
Пасивні мови 131,132
Переповідний спосіб (коментатив) 338, 426, 433
Перлокуція 163,164, 433
Перформатив 118,164—165, 433
Перформативна функція 299, 433
Перцептивна функція фонем 223, 433
Піджини 341, 433
План вираження 99
План змісту 99
Плани (різновид фрейму) 155
Поверхнева структура 35,108—109,110, 259, 433
Поетична функція 299, 300, 433
Позиції фонем 226
Позиційна схема висловлення 254—255, 258
Полісемія 62,177, 269—273, 294, 295, 433
Полісинтетичні мови 116, 369, 433
Поняттєві категорії 132, 433
Поняття 12, 433
Порівняльно-історичне мовознавство 22, 23,39—55, 56,63,76,78,83,90,
115,124,126,133,136,140,142,143, 351, 357, 363, 433
Порівняльно-історичний метод 24,44,59,67,81,144—145,362—365,366,433
Породжувальна граматика 23—24,105,107,110, 383, 433
Потенційна сема 387, 425, 433
Походження мови 141
Прагматика 164—165,175, 260, 433
Прагматичний синтаксис 253, 260, 434
Прагматична функція 178, 434
Празька лінгвістична школа 83, 92—96
Прамова 53, 54, 66,125, 362, 363, 365, 430, 434
Праформи 54, 55, 363, 365, 417, 434
Предикат 12, 434
Предикативи 247, 425, 434
Предикативність 250, 256, 434
Пресупозиція 161, 259, 434
450
Предметний покажчик
Привативні опозиції фонем 229, 230, 434
Прийом відносної хронології 364, 434
Прийом внутрішньої реконструкції 364, 434
Прийом зовнішньої реконструкції 364, 434
Прийом «слів і речей» 360, 434
Прийом субституції 374
Прийом тематичних груп 360, 434
Прийоми внутрішньої інтерпретації 360, 361, 434
Прийоми зовнішньої інтерпретації 360, 434
Прийоми міжрівневої інтерпретації 361,434
Прикладне мовознавство 9,18—20,133,434
Принцип конгеніальності 161,434
Приховані категорії 242, 435
Прогрес у розвитку мов 90,144, 351—354
Проміжні рівні мови 215—216, 279—296
Пропозиція 258, 435
Пропорційні опозиції фонем 229, 435
Прості універсали 371, 435
Прототип 150—151, 435
Профіль 154
Психолінгвістика 15, 63,115,133,161, 357,435
Психолінгвістичні методи 391—394, 435
Психологічний напрям 15, 51, 55—63, 298, 435
Пунктуація 18
Рема висловлення 260,435
Репрезентативна функція 178, 299, 435
Референт 170,175, 435
Референтна функція 299, 300, 435
Речення 68,134,179, 205, 250—261, 435
Речення і висловлення 205, 251—252
Речення і судження 24,188, 250, 360
Рівні мови 214—218, 435
Сандхі 23
Санкт-Петербурзька фонологічна школа 232
Сегментний рівень фонології 222
Сема 385—388,426, 436
Семантика 175,436
Семантична структура слова 269—273
Семантичний диференціал 393—394, 436
Семантичний множник 385, 436
Семіологія 169, 436
Семіотика 16,169, 436
Середня вибіркова частота 16
Сигматика 175
Сигніфікативна функція фонем 223,436
Силабема 222, 436
Силабоморфема 245, 436
Сильна позиція фонем 226—227, 436
Символічна функція 117, 304—313
Символічні мови 116
Синергетична теорія мови 166
Синкретизм 177, 436
Синоніми 177, 267—268, 436
Синонімія 177, 267, 269, 295
Синтагматика 215, 224, 226, 273—275, 339, 361, 436
Синтагматична методика 361
Предметний покажчик
451
Синтагматична омонімія 259
Синтагматичний синтаксис 249, 436
Синтагматичні відношення 212—213, 273—275, 436
Синтаксема 250, 436
Синтаксис 29, 243, 248—250, 436
Синтаксис речення 249
Синтаксис частин мови 248—249
Синтаксична типологія мов 370, 436
Синтаксичний рівень 215, 216, 248—250, 279, 285, 290
Синтаксичні категорії 241, 242
Синтактика 175, 436
Синтез 359
Синтетичні мови 116, 244, 369, 437
Синхронічне мовознавство 8, 87—88, 89,115, 437
Синхронічний словотвір 284, 437
Синхронія 48, 81, 87—88, 89, 90, 93—94,146,156, 207, 334. 366, 437
Сирконстанти 255, 258, 437
Система мови 62, 81, 83, 86, 89, 94,135,143,144, 207—213, 214, 218—
219, 344, 437
Системний контекст 274, 437
Ситуативний контекст 275, 437
Склад 179, 437
Складні універсалі! 371, 437
Слабка позиція фонем 226—227,437
Слово 179, 205, 244, 265, 437
Слово і поняття 188
Словозмінні категорії 241, 242, 437
Словосполучення 29, 68,134, 249, 250, 283, 437
Словотвір 283—290, 437
Словотвірна мотивація 285, 437
Словотвірна похідність 285—286, 437
Словотвірне гніздо 285, 286,437
Словотвірне (дериваційне) значення 285, 286—288, 438
Словотвірне правило 285, 286
Словотвірний ланцюжок 286, 438
Словотвірний проміжний рівень мови 216, 283—290, 438
Словотвірний тип (словотвірна модель) 288, 437,438
Словоформа 216, 243, 247, 250, 279, 438
Соціальна диференціація мови 82, 305—313
Соціальна солідарність 304—313
Соціальний символізм 304, 438
Соціолект 305, 306, 307, 311
Соціолінгвістика 13, 50, 63,115,130,161, 325—332, 438
Соціолінгвістичні методи 389—391, 438
Соціологічний напрям 73, 83—90, 438
Соціологічні прийоми 360
Соціофонетика 311
Споріднені мови 9, 43, 72, 362, 363. 366, 367, 368, 438
Спосіб словотвору 288—289, 438
Стадіальна теорія 45, 53,125,132, 438
Статистичні методи 395—399, 438
Статистичні універсали 371, 438
Стилостатистика 397—399, 438
Структура мови 92,135,143,144, 207, 213—218, 438
Структуралізм 83, 90, 91—105,123,146, 438
Структурна лінгвістика 133, 357
452
Предметний покажчик
Структурна схема речення 254—255, 256, 438
Структурний метод 372—373, 438
Структурний синтаксис 253, 439
Суб'єкт 12, 439
Субзнаковий рівень мови 179, 439
Субкод 173, 439
Субстрат 78, 342-343, 367, 439
Судження і речення 24,188, 250, 360
Суперзнаковий рівень мови 179, 439
Суперсегментний рівень 222, 435
Суперстрат 78, 342, 343, 439
Суспільна природа мови 297—301
Сценарії 155,161, 439
Табу 13, 439
Тема висловлення 260, 439
Темпи мовних змін 82
Тенденції мовного розвитку 345—347
Теоретичне мовознавство 8, 50
Теорія виправлення імен 25
Теорія гештальтів 157
Теорія ієрархії рівнів мови 217—218, 439
Теорія ізоморфізму 217, 439
Теорія інформації 17, 399, 400, 439
Теорія ймовірностей 399,400—401, 439
Теорія концентричних хвиль 366, 439
Теорія мінімального зусилля 130, 439
Теорія множин 399, 401—402, 439
Теорія мовленнєвих актів 163
Теорія моногенезу 14, 78, 365, 430, 439
Теорія номінації 13, 439
Теорія полігенезу 78
Теорія родовідного дерева 53, 55, 72, 363, 440
Теорія схрещування мов 72, 78,125,130
Теорія функцірнально-семантичного поля 159—160
Теорія хвиль Й. Шмідта 54
Типологічне мовознавство 9, 440
Типологічний метод 367, 440
Типологія мов 45, 53, 63, 82, 83, 95,101,115,116,131—132
Топологічна семантика 157, 440
Топологічна схема 156, 440
Топоніміка 12
Транскрипція 18
Транслітерація 18
Транспозиційне словотвірне значення 287, 440
Транспозиція 89, 440
Трансформаційна граматика 105,106,108,440
Трансформаційний аналіз 106, 373, 381—384, 440
Трансформаційний синтаксис 253
Трансформація 110, 440
Узус 199, 440
Український мовно-інформаційний фонд 20
Універсальна граматика 22, 33, 440
Унілатеральна теорія знака 174, 440
Усічення 289, 440
Фатична функція 118,178, 299, 300, 440
Фігура 155—156, 441
Предметний покажчик
453
Філологія 14, 441
Фіналь 26
Флективні мови 45, 52, 53,116,125, 351, 369, 441, 442
Фон 155—156, 441
Фонема 23, 82,127,178, 208, 221—233, 279—281, 339,441
Фонетика 29
Фонетичні закони 66, 72, 80, 364, 441
Фонологічна система 211, 220—234, 278, 441
Фонологічні опозиції 208, 222, 441
Фонологія 222,441
Фонотактика 228, 441
Формально-структурний синтаксис 253, 441
Фразеологізми 290—296, 441
Фразеологічний проміжний рівень мови 216, 285, 290—296, 441
Фразеологічні вирази 293, 441
Фразеологічні єдності 293, 441
Фразеологічні зрощення 293, 441
Фразеологічні сполучення 293, 441
Фразеологія 89,134, 290—292, 295, 441
Фрейм 154—155,161, 441
Фреквенталії 371, 438, 442
Фузійні мови 282, 441, 442
Функції мови 117, 299—300, 442
Функціональна граматика 129
Функціональна лінгвістика 158—160, 442
Функціональний синтаксис 252, 260, 442
Функціонально-семантичне поле 159—160, 442
Функція соціалізації 117
Харківська лінгвістична школа 58,123
Хибна етимологія 277
Хі-квадрат критерій 399
Хронотоп 161
Цзи 25, 26
Цілеспрямований асоціативний експеримент 393—394, 442
Частини мови 26, 27, 28, 29, ЗО, 31, 37, 68,127,132, 245—248, 442
Частотні словники 16,19, 395—396, 442
Члени речення 28, 442
Школа естетичного ідеалізму 73—76, 442
Школа модистів 32
Школа «слів і речей» 70—73, 85, 442
Школа стоїків 28
ВІепоїп£І57
Покажчик мов
Абхазька 124,131
Адигейська 131
Азербайджанська 338
Албанська 11, 265, 338, 342 •
Алеутська 131
Алтайські 40
Англійська 11, 19, 33, 34, 41, 97, 116, 118, 119, 213, 223, 225, 226, 228, 229, 231, 238, 240, 241, 266, 274, 288, 289, 314, 317, 318, 319, 321, 323, 327, 328, 336, 337, 339, 340, 343, 368, 373, 374, 377, 378, 394, 400
Арабська 31, 78,137,315,328,339
Балтійські 240
Балто-слов'янські 42, 44
Банту 246
Баскська 42, 45, 71,124,131
Берберські 124
Білоруська 136,140, 228, 236, 314, 343
Біч-ламар 328
Болгарська 11, 78, 143, 160, 237, 240, 265, 266, 274, 319, 338, 342, 343
Бретонська 11
Бухарсько-єврейська 129
Вірменська 363
В'єтнамська 116, 370
Волапюк 330
Галльська 342
Германські 40, 42, 43, 78,137,160, 212, 237, 240, 331, 343
Готтентотська 124
Готська 11, 67,140
Гренландська 42
Грецька 11, 34, 36, 38, 41, 42, 44, 78, 331, 342
Грузинська 131
Давньогрецька 32,43,53,315,339, 340
Давньоєврейська 32, 34, 36, 38, 320
Давньоєгипетська 45
Давньоіндійська 23, 67, 351
Давньоруська 43, 315, 339, 346, 349, 350
Дагестанські 241
Датська 97
Дравідські 342
Дунганська 129
Евенкійська 338
Есперанто 314, 331
Естонська 338
Європейські 119,141, 362
Зулу 246
Іберійська 342, 343
Іберо-кавказькі 131, 241
Іврит 320
Ідо 331
Індіанські 45,115, 248
Індійські 343
Індоєвропейська (прамова) 54, 65,
359 Іранські 123 Індоєвропейські 14, 42, 43, 44, 52,
53, 55,67, 78, 83,131,132,140,
338, 351, 357 Інтерлінгва 331 Ісландська 42, 44, 315 Іспанська 33, 34, 78, 265, 318, 319,
321, 342 Італійська 33, 34, 40, 79, 265, 317,
321, 343 Йума 248
Кабардино-черкеська 318 Каві 46
Кавказькі 71,123,124,131, 338 Казахська 129 Картвельські 124 Кельтські 44, 71, 342, 343 Китайська 45, 116, 129, 246, 247,
339, 340, 352, 363 Кіова 208
Комі-зирянська 338 Комі-перм'яцька 338 Корейська 129, 241, 247, 324, 339 Креольські 71
Латинська 11, ЗО, 34,41,42,44,52, 53, 315, 328, 331, 343, 362
Латиська 11, 38, 78, 338
Лезгинська 131
Литовська 11, 67, 79, 343
Лінгва-франка 328
Лінкос 332
Лома 208
Луганда 208
Македонська 143, 160, 237, 240, 319, 342
Малайська 266, 328
Малайсько-полінезійські 45
Покажчик мов
455
Молдавська 319
Монгольські 131
Мордовська 129, 338
Немепу131
Ненецька 241
Нівхська 131
Німецька 11, 33, 34, 41, 78, 79, 97, Ї14, 160, 212, 225, 226, 231, 236, 240, 241, 266, 274, 303, 304, 314, 317, 318, 319, 327, 335, 337, 338, 343, 344, 377, 394
Норвезька 315
Окциденталь 331
Оскоумбрська 78
Палеоазіатські 123,131
Палі 67
Перська 41, 42
Південноазіатські 141
Піджин-інгліш 328
Полінезійські 401
Польська 11, 38, 43, 44, 79, 143,
226, 236, 274, 277, 312, 364, 366
Португальська 328
Пракрит 23
Провансальська 40
Прусська 11
Ретороманська 317, 328
Романські 40,44,71,137,212,237, 240, 367
Російська 11, 12, 19, 78, 79, 129, 130, 133, 134, 135, 136, 141, 142, 143, 218, 224, 225. 226,
227, 228, 231, 236, 241, 263, 265, 266, 274, 284, 286, 293, 295, 312, 314, 315, 318, 321, 322, 323, 324, 328, 330, 335, 338, 340, 343, 344, 352, 364, 368, 376, 377, 388, 394, 400
Румунська 78, 319, 337, 338, 342,
394 Санскрит 23, 24, 41. 42, 45, 52, 53,
67,140, 327, 351, 362, 370 Семіто-хамітські 31, 45,132 Семітські 40, 78,116,124 Сербохорватська 11, 277, 318 Сербська 43,143, 274, 319, 342 Середньоверхньонімецька 114 Скандинавські 340 Словацька 265, 277
Словенська 143, 343
Слов'янські 36,37,40,43,44,59,62, 71, 78, 80, 137, 140, 141, 143, 145. 160, 212, 226, 237, 238, 240, 241, 242, 247, 248, 277, 331, 337, 364
Старослов'янська 36, 43, 44, 67, 315, 324, 364
Суахілі 328
Східнослов'янські 136, 346, 350
Таджицька 363
Тибетська 352
Тунгусо-маньчжурські 123, 338
Турецька 116,119, 338, 339, 342
Тюркські 123, 131, 132, 137, 240,
246, 338, 343
Угорська 71, 265, 266, 337, 338
Удмуртська 338
Узбецька 129
Українська 11,12,36,37,38,90,119, 124,136,137,138,139,140,141, 142,143,212,213,219,223,225, 226,227,228,229,231,236,237, 238,240,241,242,263,265,266, 274,308,314,315,318,320,321, 322,323,324,330,335,337,338, 340,344,345,350,364,366,367, 368,373,375, 392, 393,394,402
Урало-алтайські 83
Уральські 40, 78
Фінська 42, 338, 343
Фінно-угорські 78, 123, 132, 240, 338
Фламандська (нідерландська) 318, 328
Фракійська 43, 342
Французька 33, 34, 40, 78, 79,116, 225, 231, 240, 241, 312, 314, 315, 317, 318, 327, 328, 338,
339, 342, 343, 344, 366 Хамітські 71
Хетська 14, 84, 359 Хопі 118,119,120 Хорватська 38,143, 319, 342 Церковнослов'янська 37 Чеська 11, 38, 78, 79. 143. 223. 265, 274, 277, 303, 315, 337,
340, 343 Чуваська 129 Чукотська 131 Якутська 338
Японська 45, 129, 223, 225, 241,
247, 321, 324, 363
Іменний покажчик
Абаєв В. 1.125,133
Абакумов С. І. 291
Абрамян Л. А. 133,175
Аванесов Р. І. 232
Аветян Е. Г. 183, 405
Аврорін В. О. 341, 405
Адамар Ж. 185,405
АдамецьП. 256, 405
Аделунг Й.-К. 40
Акішина А. 0.182
Акішина Т. Е. 182
Акуленко В. В. 139
Александров О. І. 79
Алефіренко М. Ф. 290,297, 405
Алпатов В. М. 26, 35—36, 39, 50,
69, 88, 91, 101, 110, 121, 122,
145, 405 Амара 24
Амірова Т. О. 39, 50, 69, 91, 405 Андреєв М. Д. 51,133,198, 207,405 Аполлоній Діскол 29 Аппель К. Ю. 79
Апресян Ю. Д. 111, 278, 404, 405 Ардентов Б. П. 185, 405 Арістотель 27, 32,168,169 Арістарх Самофракійський 29 Арістофан 29 Арно А. 34, 35, 38,108 Арутюнов С. А. 313, 405 Арутюнова Н. Д. 153, 253, 262, 405 Арутюнян Ю. В. 313, 405 Архангельський В. Л. 290 Архілох 29
Арциховський А. В. 14 Асколі Г.-І. 64, 342 Ахманова О. С. 296, 405 Ахунзянов Е. М. 21, 171, 174, 185,
186, 405 Багряний І. 306, 312 Базилєв В. Н. 166,405 Баллі Ш. 84, 88, 89, 197, 251, 291,
310, 344, 393, 405 Баран Я. А. 291, 297, 405 Баранов А. М. 153,155, 405 Бардін І. П. 311 Барт Р. 306, 405 Бартолі М. 76, 77, 78, 343, 367 Басін Є. А. 304, 405 Бацевич Ф. С. 159,167, 405 Бевзенко С. П. 39,145, 405
Безпалько О. П. 138
Бекон Ф. 33
Беккер К. 57
Белл Р. Т. 333, 405
Бенвеніст Е. 185, 201, 217, 249, 299, 365, 405, 439
Бенеке Ф. 56
Бердяєв М. 320
Березін Ф. М. 9, 21, 39, 50, 69, 91, 110, 182, 193, 217, 220, 239, 244, 296, 300, 301, 332, 348, 354, 403, 405, 406
Беринда П. 37,138
Бернекер Е. 68
Бертоні Дж. 76
Бернштейн С. Б. 232
Бєлий О. 68
Бєліков В. І. 305, 306, 333, 405
Білецький А. О. 21,133,183, 403
Білецький-Носенко П. П. 138
Бірвіш М. 306, 414
Блакар Г. М. 310, 406
Блек М. 122, 406
Блок Б. 102
Блумфільд Л. 102, 103, 158, 174, 201,232,253,334,362,373,377
Боас Ф. 102,114,115,116, 325
Богдан Й. 68
Богородицький В. О. 79, 83,169, 365
Бодуен де Куртене І. О. 70, 79—83, 85, 88, 93, 124, 127, 129, 169, 195, 202, 207, 221, 232, 233, 310, 325, 334, 351, 372, 406
Бойчук М. К. 138
Бодцалетов В. Д. 333, 406
Бондарко Л. В. 129, 232
Бондарко О. В. 159,160, 261, 406
Бонфанте Дж. 76, 77
Бопп Ф. 41, 42, 44, 52, 63, 362
Борковський В. 1.14
Бреаль М. 64
Бройль Л. де 10
Брок О. 68
Броун Р. 310, 415
Бругман К. 64, 65, 84, 365
Брунер Дж. 146,147, 415
Брьондаль В. 96, 97, 201
Буайє П. 68
Бугге С. 64
Будагов Р. О. 218, 220,295,354,406
Бузук П. 0.137
Іменний покажчик
457
Буланін Л. Л. 232
Булаховськии Л. А. 133, 137, 139,
141—143, 145, 275, 291, 293,
347, 365, 406, 409 Булгарін Ф. В. 315 Булигіна Т. В. 153,164, 296, 406 Булич С. К. 79 Бутенко Н. П. 392 Бхартріхарі 24 Бюйссанс Е. 158,197 Бюлер К. 56,168,171, 299 Вайнрайх У. 253,313,333,354,406 Вайсгербер Л. 112,113,114,192 Вандрієс Ж. 89, 90, 310 Вараручі 24 Варрон М.-Т. ЗО Вартбург В. 343 Василевський С. 137,138 Василь Вишиваний (Вільгельм фон Габзбург) 318 Васильєв Л. М. 278, 406 Вахек Й. 93, 325
Вежбицька А. 151,152,153,279,406 Вейль А. 261 Венкер Г. 366 Венцкович Р. М. 39, 51, 69, 91,122,
406 Вернер К. 64
Вєтров А. 0.174,183, 406 Виготський Л. С. 186,187,194, 406 Винницький В. М. 139 Винниченко В. К. 306 Виноградов В. В. 14,124,133—134,
248,264,291,293, 296,297,406 Виноградов В. О. 220, 406 Винокур Г. О. 220, 233, 288 Вихованець І. Р. 129,159, 261, 262,
406 Вітгенштейн Л. 12, 92,163 Владимиров П. В. 79 Волков А. Г. 183, 201, 406 ВортД. 253
Востоков О. X. 41, 43, 44, 362, 364 Вундт В. 15, 56, 58, 62 Вьоглін Ч. 104 Габеленц Г. фон дер 195 Гавранек Б. 93, 325 Гаврилюк О. Я. 306, 312 Гаджієв М. М. 133 Гайдеггер М. 7 Гак В. Г. 279, 406 Гамзатов Р. 332 Ганцов В. М. 137
Гар Р.-М. дю 180
Гардинер А. 168, 201, 204, 206, 253, 406
Гарвін П. 104
Гаркавець О. М. 139
Гартман П. 112
Гвоздєв О. М. 232
Гегель Г.-В.-Ф. 45, 46, 52, 73
Георгієв В. 342, 406
Геракліт 27
Гербарт Й.-Ф. 56
Гердер Й.-Г. 40,191, 369
Герман К. Ф. 367
Гесіод 29
Гете Й.-В. 45, 74
Гируцький А.-А. 69, 406
Пшар Е. 40
Гладкий М. Д. 137
Глінц Г. 112
Глісон Г. 105, 208, 244
Гнатюк В. М. 79
Гоголь М. В. 181, 317, 344
Головін Б. М. 9, 21, 110, 182, 193, 217, 220, 239, 244, 296, 300, 301, 314, 332, 336, 347, 348, 354, 357, 403, 404, 406
ГольдбергА. 149
Гольдин В. Є. 163
Гольц Г. 112
Гомер 29
Горбач О. 310_
Горецький П. Й. 137
Горєлов І. Н. 183,186,194, 406
Горнунг Б. В. 21, 406
Городенська К. Г. 297, 407
Городецький Б. Ю. 166, 407
Грайс Г. 162
Греймас А. 385
Греч М. І. 315
Грибоєдов О. С. 312
Грімм Я. 41, 43, 44—51, 63, 298, 362, 407
ГрінбергДж. 104, 370
Грінченко Б. Д. 141
Гроот А. де 255
Грунський М. К. 136,138,140
Гулига Є. В. 404, 407
Гумбольдт В. фон 44—51, 52,53,55, 56, 59, 63, 64, 73, 74, 76, 85, 107, 111, 112, 114, 115, 125, 168, 169, 185, 191, 194, 195, 297, 298, 317, 325, 334, 335, 351, 352, 369, 407
458
Іменний покажчик
Гумбольдт О. фон 45
Гуссерль Е. 92
Гухман М. М. 122, 220, 407
Даль В. І. 315, 318
Данеш Ф. 252. 253, 415
ДантеА.40,73,74,316
Дарвін Ч. 51, 52, 298, 351
Декарт Р. 33,34,106,109, 330, 369
Дельбрюк К. 64, 66, 365
Демокріт 27
Демський М. Т. 297, 407
Дем'янков В. 3.158,167, 407, 409
Денисова С. П. 279, 407
Десницька А. В. 133
Джекендофф Р. 149
Джонс У. 41
Джонсон М. 156,409, 415
Джоунз Д. 232
Дзендзелівський Й. 0.133,310,367
Димитрова Б. 317
Дік С.-К. 159
Діонісій Фракійський 29
Дірвен Р. 147
Діц Ф.-К. 44
Дмитрієвський О. О. 255
Докуліл М. 238, 253, 261, 289,407
Донат Елій ЗО, 32
Дорошевський В. 201
Достоєвський Ф. М. 180
Дурново М. М. 68,124
Духачек О. 264
Дюркгейм Е. 84, 304
Дюфріш-ДеженеттА. 221
Едмон Е. 366
Ендзелін Я. М. 133
Ейнштейн А. 185
Еліас Н. 311, 415
Есхіл 29
Євтушок О. М. 367
Єльмслев Л. 68,96, 97, 98, 99,100,
158, 197, 199, 200, 201, 202,
206, 214, 232, 266, 407 Єсперсен О. 79,189, 201, 206, 253,
261, 351, 352, 353, 407 Єрмоленко С. Я. 403,407 Жаботинська С. А. 153 Жилко Ф. Т. 233 Жильєрон Ж. 366 Жинкін Н. 1.190,194, 300, 407 Жирмунський В. М. 310, 325, 352,
353, 404, 407 Жлуктенко Ю. 0.139, 326, 354, 407
Жовтобрюх М. А. 138,145, 407 Жуковська Л. П. 14 Журавльов В. К. 234, 354, 407 Жуховицький Л. 302 Задорожний Б. М. 139 Загнітко А. П. 159, 262,407 Заменгоф Л. 330
Засоріна Л. М. 20,111,396,403,407 Звегінцев В. А. 21, 32, 39, 50, 51,
69, 91.111,122,175, 213,407 Зизаній (Тустановський) Л. 36,138 Зіндер Л. Р. 145,198,207, 232,405,
408 Зінов'єв А. А. 174 Золотова Г. О. 249, 254, 262.408 Зюттерлін Я. 245 Іванишин В. 318, 333, 408 Іванов В. В. 21,133, 408 Іванова Л. П. 403,408 Ізюмов О. П. 137 Ілліч-Світич В. М. 143, 365,408 Ільїнський М. 1.124 Іпсен Г. 112, 264 Ісаченко О. 299 Иогансен М. Г. 137 Йоссельсон Г. 395 Кано X. 182
Калинович М. Я. 139,140 Кант І. 46
Караулов Ю. М. 388,408 Карнап Р. 12. 92, 97,168,174 Карпіловська Є. А. 297,408 Карцевський С. 93, 95, 177, 251,
255, 344, 415 Касевич В. 'б. 21, 148, 167, 234,
296, 384, 408 Кассірер Е. 168 Кате Л. 40 Катьяяна 24
Кацнельсон С. Д. 203, 408 Кашгарі Махмуд аль 31 Квінтіліан М.-Ф. ЗО Кириченко І. М. 137 Кібрик О. Є. 122,149, 408 Клаус Г. 175 Клемперер В. 73 Клен (Бургардт) Юрій 318 Клименко Н. Ф. 297, 408 Климов Г. А. 133, 354, 370, 408 Кобилянський Б. В. 39,50,69,91,408 Кобозєва І. М. 166, 407 Ковалик 1.1. 39, 50, 69, 91, 297, 408 Ковальов П. К. 138
Іменний покажчик
459
Кодзасов С. В. 234, 408
Кодухов В. І. 69, 91, 111, 175, 182,
193, 213, 217, 218, 220, 296,
332, 354, 364, 403, 408 Коен А. 201
Колгушкін А. Н. 20, 408 Колшанський Г. В. 183, 194, 201,
300, 408 Кондратов А. 183, 408 Кондрашов М. А. 39, 50,69,91,110,
122, 325, 408 Конт О. 84, 304 Коперник М. 84 Копиленко М. М. 297, 408 Корецький-Сатановський А. 38,138 Корольова А. В. 161, 409 Косеріу Е. 198, 200, 201, 206, 219,
220, 335, 354, 409 Косинка Г. М. 306 Космеда Т. А. 159, 405 Костомаров В. Г. 163 Коструба П. П. 233, 234, 409 Котелова Н. 3. 272 Котляревський І. П. 306 Котов Р. Г. 21, 409 Кочерган М. П. 183, 397, 409 Кравченко М. В. 297, 407 Краснов В. М. 304, 405 Кржижкова Г. 257 Кривнова О. Ф. 234, 408 Крижанич Ю. 40 Кримський А. Ю. 136,137,138,139,
145, 318,409 Крисін Л. П. 305, 306, 311, 333,
405, 409 Кроче Б. 73, 74, 75, 76 Крушевський М. В. 79, 83, 88 Кубрякова О. С. 148,149,167,186,
279, 296, 297, 409 Кузнецов А. М. 404, 409 Кузнецов П. С. 232 Кузнецов С. Н. 333, 409 Кузнєцова Т. В. 307, 409 Кунін О. В. 290 Курило О. Б. 137,138, 233 Курилович Є. 84, 217, 282, 336,
359, 365, 439 Курціус Г. 84
Лабов В. 305, 326, 333, 415 Лайонз Дж. 279, 409 Лакофф Дж. 35,147,149,156,157,
409, 415
Лангакер Р. 149,154,157, 415
Лансло К. 34, 35, 38,108
ЛарінаЛ. 1.173
Ларцев В. Г. 145, 409
Лафарг П. 325
Лафонтен Ж. 73
Лацарус М. 56, 58, 65
Левицький В. В. 394, 409
Левінсон С. 164, 415
Лейбніц Г.-В. 33, 34, 330, 369
Леонтьєв О. М. 194, 409
Леонтьєв О. 0.133, 207, 300, 409
Лерх Е. 73
Лескін А. 64, 79, 84
Лесохін М. М. 404, 409
Лизанець П. М. 139, 367
Липинський В. 318
Лисиченко Л. А. 272, 409
Ліперовська Н. 137
Ліч Г.-Н. 164, 415
Ломоносов М. В. 174
Ломтєв Т. П. 174, 200, 205, 207,
208, 262, 409, 410 Лопе де Вега Ф. 73 Лосєв О. Ф. 174,183, 410 Лотце Г. 56
Лоя Я. В. 39, 50, 69, 91, 410 Лудольф Й. 40 Лузіна Л.-Г. 167, 409 Лук'яненков К. Ф. 404,409 Лурія О. Р. 20,133, 391, 410 Лю Си 26 Макаєв Е. А. 133 МакайонокА. Є. 273 Макаренко А. С. 180 Мак-Кормак 156, 410 Малеча Н. М. 137 Мальберг Б. 176 Мамудян М. 158 Манакін В. М. 369, 410 Марко Вовчок 318 Марр М. Я. 46,124—126,131,133,
325, 352, 357 Мартіне А. 81, 101, 158, 159, 201,
233, 235, 244, 255, 262, 283,
336, 337, 341, 346, 354, 410 Масенко Л. Т. 333, 410 Маслов Ю. С. 145,183, 407, 410 Матезіус В. 93, 95, 235, 252, 253,
261. 325, 410 Матусевич М. І. 232 Маяковський В. В. 275
460
Іменний покажчик
Мейє А. 42, 51, 79, 90, 310, 325, 336, 365, 410
Мейєр К. 264
Мейєр-Любке В. 70
Мейсман Ж. 330
Мельников Г. П. 202, 410
Мельничук О. С. 111, 133, 139, 143—145, 174, 201, 202, 207, 214, 220, 326, 365, 403, 410
Мерінгер Р. 70, 360
Мечковська Н. Б. 348, 410
Мещерський М. 0.14
Мєщанинов 1.1.131—132, 246, 370
Міккола Р. 70
Міклошич Ф. 44
Мілевський Т. 172, 415
Мінський М. 155, 410
Мкртчян Л. 323, 410
Мокієнко В. М. 297, 410
Монбоддо Дж. 191
Мороховський О. М. 220, 410
Морріс Ч. 168,169,175
Мукаржовський Я. 93
Мунен Ж. 158
Муравицька М. П. 393, 410
Мурко М. 70
Мух Р. 70
Мюллер М. 54,185, 297, 351
Найда Ю.-А. 103,104,105
Назарова Т. В. 367
Наконечний М. Ф. 137
Нарський І. С. 175
Нікітін М. В. 278, 410
Нікольський Л. Б. 333, 414
Німчинов К. Т. 137
Німчук В. В. 39, 410
Норман Б. Ю. 256
Носенко І. А. 404, 411
Ньютон 1.192
Огден Ч. 168
Огієнко 1.1.138
Оксар Е. 264
Ольховиков Б. А. 39, 50,69,91,405
Онацький Є. Д. 138
Осгуд Ч. 393
Остгоф Г. 64, 65, 84, 264
Остін Дж. 163,164,165, 414
Павлов І. П. 92,186,187
Падучева О. В. 262, 411
Пазухін Р. В. 300
ПайвіоА. 151
Пайк К.-Л. 103, 201, 377
Палемон К.-Р. ЗО
Паллас П. С. 40
Паніні 23, 24
Панкрац Ю. 167, 296, 409
Панов Є. Н. 183, 411
Панов М. В. 200, 233, 234, 311, 411
Панфілов В. 3.174,194, 300, 411
Парандовський Я. 317
Пап Ф. 396, 411
Паршин О. Б. 146,167, 411
Патанджалі 24
Пауль Г. 64,65,79,195,334,354,411
Педерсен X. 68
Перебийніс В. С. 133,139,233,234,
375, 399, 404, 411 Петерсон М. М. 68 Петличний І. 3. 233 Пещак М. М. 21, 411 Пєшковський О. М. 68,126,255,302 Пилинський М. М. 333, 411 Пименов А. В. 310, 411 Пізані В. 76, 203 Піндар 29
Піотровський Р. Г. 21,133,404,409 Пірс Ч. 168,169,171 Платон 27 Плотников Б. О. 278, 292, 396, 404,
411 Погодін М. П. 140, 315 Подолян І. Е. 122, 411 Покровський М. М. 68, 263 Поливанов Є. Д. 81, 82, 123, 124,
126, 129-131, 233, 291, 310.
325, 396 Попова 3. Д. 174,179,186,187,199,
250, 278, 297, 300, 408, 411 Попович М. В. 183, 411 Поржезинський В. К. 68,124,169 Порціг В. 264 Поспєлов Д. А. 155, 411 Поспєлов М. С. 134 Постелус Г. 40 Потебня 0.0.15,49,55,56,58—62,
126, 169, 192, 194, 207, 238,
246, 262, 291, 297, 308, 318,
320, 333, 334, 352, 411, 412 Потьє В. 385 Почепцов Г. Г. 139, 299 Почепцов Г. Г. (мол.) 166,167, 412 Прісціан ЗО Прокопова Л. І. 233 Пушкін О. С. 180, 316, 397, 398
Іменний покажчик
461
Радевич-Винницький Я. 163, 318,
333, 408, 412 Радзієвська Т. В. 153,161,167,412 Радлов В. В. 79 Райнфельдер X. 73 Рамішвілі Г. В. 51, 412 Рапп М.-К. 54 Расін Ж. 73
Раск Р. 41, 42, 44, 63, 351, 362 Рассел Б. 12, 92, 96, 97 Рафаель С. 74 Рахіліна К. В. 153,158, 412 Ревзін 1.1.133 Ренуар Ф. 40 Реформатський О. О. 213, 232, 234,
244,281,296,298,300,368,412 Рильський М. Т. 142 Річардс А. 168 Рождественський Р. 275 Рождественський Ю. В. 39, 50, 69,
91, 405 Роже (Роджет) П.-М. 269 Рош Е. 150,151, 415 Рубінштейн С. Л. 186,194, 412 Руданський С. В. 306 Рудзка-Остін Б. 149 Ружичка Р. 253 Русанівський В. М. 21, 139, 145,
264, 278, 326, 333, 412 Русова С. 318
Сабалдир Г. 0.136,137,138,140 Сабурова І. Г. 166, 407 Савченко О. Н. 133 Сагані 31 Самійленко С. П. 39, 50,69,91,138,
408 Самчук У. 306 Сассеті Ф. 41 Сахарний Л. В. 133 Свадост Е. 331, 412 Свидницький А. П. 306, 308 Сводеш М. 349, 365, 397, 412 Селіванова О. 0.161,166, 412 Селіщев А. М. 124, 310 Семчинський С. В. 139, 193, 220,
234, 261, 278, 281, 290, 296,
332, 348, 352, 353, 354, 412 Сепір Е. 102, 115, 116, 117, 118,
121, 183, 191, 206, 232, 312,
321, 325, 370, 412 Сервантес М. 47, 316 Сергєєв В. М. 153
Серебренников Б. 0.133,183,193,
206, 220, 234, 261, 278, 332, 354, 403, 411, 412
Сеше А. 84,88,89,197,201,310,335 Сєченов І. М. 186, 412 Сидоров В. М. 124, 232—233 Симоненко В. А. 181 Синявський О. Н. 136,137, 233 Сібавейхі 31 Сінг Р. 298 Скалігер Ю.-Ц. 40 Скалічка В. 93, 95, 96, 244 Скляренко В. Г. 139 Скреліна Л. М. 354, 412 Славинецький Є. 38,138 Слюсарева Н. О. 91,159, 412 Смеричинський С. С. 137,138 СмерчкоА. А. 307, 412 Смирницький О. І. 133, 134—135,
199, 200, 201, 205, 264, 412 Смотрицький М. 37 Соболевський 0.1.140 Соколов О. М. 190,194, 413 Солнцев В. М. 174,183, 220, 413 Солодкий Н. Л. 137 Соломоник А. 183, 210, 413 Соммерфельт А. 336, 348 Соссюр Ф. де 42, 48, 70, 79, 81, 82,
83—89, 90, 91, 93, 96, 97, 99, 101, 112, 126, 168, 169, 175, 176, 186, 194, 195, 196, 197, 198, 200, 201, 203, 204, 206,
207, 221, 249, 298, 334, 335, 359, 361, 372, 413
Софокл 29
Спіркін А. Г. 201
Старицький М. П. 306, 308
Стеннінг К. 147
Степанов Ю. С. 162, 164, 175, 183,
234, 400, 403, 413 Стернін І. А. 278, 411 Страленберг П.-Ю. 40 Сулима М. Ф. 137,138 Супрун А. Є. 10, 21, 176, 183, 193,
200, 206, 234, 261, 278, 296, 300, 332, 354, 411, 413
Сухотін О. М. 233
Сю Шень 25
Сьоренсен Г. 96
Тагієв М. Т. 294
Талмі Л. 149,155,156, 415
Тараненко І. Й. 138, 279
462
Іменний покажчик
Тараненко 0.0.21,264,346,412,413
Тарасов Є. Ф. 305, 413
Тводдел У. Ф. 232
Тейлор Дж. 149
Телія В. М. 297, 413
Теньєр Л. 252, 253, 255, 258
Тимченко Є. К. 137,138,139, 233
Тищенко К. М. 21,183, 413
Ткаченко Б. Д. 137
Ткаченко О. Б. 139,144,145, 413
Тогебю К. 96
Толстой Л. М. 306
Томпсен X. 147
Томсен В.-Л. 25, 50, 64, 69. 413
Томсон 0.1.186, 413
Торнб'єрнсон Т. 68
Тоцька Н. І. 233
Тредіаковський В. К. 363
Трейджер Дж.-Л. 102,103
Трір Й. 112,113, 264
Тромбетті А. 78
Трнка Б. 93
Трубачов О. М. 284
Трубецькой М. С. 93, 94, 95, 124,
200, 201, 222, 233. 234. 280,
296,310.339.342.370,385,413 Тютчев І. А. 60 Уайтхед А. 96, 97 Удовиченко Г. М. 39,50,69,91,110,
122, 413 Уебстер 319 Уеллз Р. 377 Ужевич І. 38,138 Уїтні В.-Д. 54, 64 Улашин Г. 280 Ульдалль Г. 96 Ульман К. X. 262 Уорф Б. 47,118,119,120,121,122,
191,192, 242, 325, 406 Успенський Б. А. 220, 414 Уфімцева А. А. 278,414 Ушаков Д. М. 68 Фабіан М. П. 163 Фант Г. 230 Фатер Й.-С. 40 Філін Ф. П. 133,135—136 Філлмор Ч. 149,155,156,157, 258,
415 Фінк Ф. 195 Фінкель О. М. 137 Фірузабаді аль 31 Фодор Дж. 151
Фоконьє Ж. 149 Фоменко Ю. В. 198 Форд М. 310, 415 Формановська Н. 1.163 Фортунатов П. Ф. 64,67—68,69,88,
93,126,169, 245, 249, 252, 365 Фосслер К. 73—76 Франко І. Я. 79 Франчук В. Ю. 69, 414 Франс А. 264 Фреге Г. 12 Фріз Ч.-К. 103,105 ФрінгсТ. 325
Фрумкіна Р. М. 151, 396, 414 Фьорс Дж. 201 ХаймсД.326,333,415 Халле М. 230 Харві Дж. 158 Харріс 3. 102, 103, 104, 105, 106,
201, 373, 381, 404, 414 Харцфельд X. 73 Хауген Е. 111, 414 Хемп Е.-П. 105 Хоккет Ч. 102,104, 201, 377 Хомський Н. 14, 35, 105, 106, 107,
108, 109, 146, 197, 201, 253,
256,259,275,289, 298,381,383 Хроленко О. Т. 21, 414 Царнке Ф. 64 Цезар Юлій 29 Цейс Й.-К. 44 Ципф Дж. 396 Цицерон 181 Чагішева В. І. 404,414 Чапленко В. 138 Ченкі А. 149 Чередниченко 0.1.139 Черемисіна М. 1.198,414 Черних П. Я. 352 Чесноков П. В. 122, 414 Четмен С. 377 Чікобава А. 201 Шайкевич А. Я. 39, 51, 69, 91.122,
406 Шанський М. М. 293 Шапіро А. Б. 233 Шарадзенідзе Т. С. 91, 414 Шафф А. 172 Шахматов О. О. 68, 133, 134, 137,
139, 245, 255, 325, 333 Шахнарович О. М. 133 Шведова Н. Ю. 253, 256, 257, 414
Іменний покажчик
463
Швейцер О. Д. 333, 414
Шевельов Ю. В. 138
Шевченко Т. Г. 138, 142, 306, 316,
331, 397 Шекспір В. 74, 316 Шеллінг Ф.-В. 46 Шендельс Є. І. 404, 407 Шенк Р. 155 Шепард Р.-Н. 415 Шиллер Й.-Ф. 45 Широков В. А. 21, 412 Широков О. С. 403, 414 Шишков О. С. 315 Шкловський В. Б. 129 Шкляр В. 312 ШкольникЛ. С. 305, 413 Шлегель А. 45, 369 Шлегель Ф. 41, 369 Шлейєр Й. 330 Шлейхер А. 14, 51, 52, 53, 54, 55,
57,63, 64,65, 79,144,185,297,
351, 363, 366, 440 Шмельов Д. М. 279, 414 Шмельов О. Д. 153 Шмідт В. 245, 366, 415 Шмідт Й. 54, 72, 78, 439
Шовгун Н. О. 309,414
Шоу Б. 180
Шпербер Г. 264
Шпітцер Л. 73
Штейнталь Г. 15,56—58,59.62,65,
195. 297 Штейнфельдт Е. О. 395 ШтелінгД.А.239,414 Штерн І. Б. 151, 414 Шумарова Н. П. 391,414 Шухардт Г. 71, 72. 76, 78, 79, 125,
201, 360 Щерба Л. В. 82, 123, 126, 127—
129. 134, 186, 198, 200, 201,
206. 221, 232, 233, 246, 273,
409, 414 Яворська Г. М. 153 Якобі Ф.-Г. 46 Якобсон Р. 81, 82, 93, 95,124, 230,
233, 300, 385, 414 Яковлєв Н. Ф. 233 Якубинський Л. П. 325 Ян Сюн 26 Яска 24 Янін В.Л. 14 Ярцева В. М. 354, 404, 414
Кочерган М. П.
К-55 Загальне мовознавство: Підручник. Видання 2-ге,
виправлене і доповнене: — К.: Видавничий центр «Академія», 2006. — 464 с. (Альма-матер)
І8ВМ 966-580-161-9
У підручнику розглянуто сутність, предмет, завдання, місце загального мовознавства у системі наук про мову, основ ні аспекти теорії мови: знакову природу, структуру мови, вза ємозв'язок мови і мислення, співвідношення мови і мовлення, фонологічну, граматичну, лексико-семантичну її системи та проміжні рівні. Широко розкрито суспільну природу, суспіль ні функції мови, соціальну зумовленість мовних явищ, націо нально-етнічні особливості буття мови, а також методи і при йоми її наукового дослідження. Характерною особливістю другого видання підручника є висвітлення розвитку лінгвіс тичної думки від початків до XXI ст., утвердження мовознавс тва як науки, специфіки різноманітних лінгвістичних напря мів і шкіл, що домінували у минулі епохи, тих, що визначають обличчя сучасної мовознавчої науки.
Допоміжний апарат підручника охоплює іменний, пред метний покажчики, покажчик мов, короткий словник лінгвіс тичних термінів.
Для студентів вищих навчальних закладів.
ББК81.Укр.
Навчальне видання
Серія «Альма-матер»
Заснована в 1999 році
КОЧЕРГАН Михайло Петрович
Загальне мовознавство
Підручник
Видання 2-ге, виправлене і доповнене
Спільний проект із видавництвом «Академвидав»
Редактор Г. А. Теремко Технічний редактор Т. І. Семченко Коректор А. В. Мещеряк Комп'ютерна верстка В. П. Богуславця
Підписано до друку з оригінал-макета 10.02.2006.
Формат 84x108/32. Папір офс. № 1.
Гарнітура Шкільна. Друк офсетний.
Ум.-друк. арк. 24,36. Ум. фарбовідб. 24,8-
Обл.-вид. арк. 27,0. Зам. 6-167.
Видавничий центр «Академія» 04119, м. Київ-119, а/с 37. Тел./факс: (044) 483-19-24; 456-84-63. Е-таі1: асасІетіа-рс@8уііопііпє.сот Свідоцтво: серія ДК № 555 від 03. 08. 2001 р.
ВАТ «Поліграфкнига»
03057, м. Київ, вул. Довженка, 3.