Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Акредитивна форма міжнародних розрахунків: суть і види, переваги та недоліки використання.
Акредитив – угода, в якій банк зобов’язується на прохання клієнта оплатити документи третій особі (бенефіціару-експортеру), на користь якого відкрито акредитив, чи оплатити акцепт трати, яку виставив бенефіціар, чи негоціацію (купівлю документів), виставлені йому експортером (бенефіціарієм) відповідно до певних умов.
Акредитив за формою буває:
•грошовий (виплачуються у зазначеній валюті, або у валюті країни, де акредитиви пред’являються, за курсом на день платежу) – це іменний грошовий документ, в якому зазначено розпорядження банку про виплату власнику вказаної суми повністю або частинами;
•товарний (документарний) - передбачає, що покупець дає доручення банку, який обслуговує, відкрити такий товарний акредитив, де вказується найменування товару та документи, які необхідно пред’явити для отримання платежу.
В розрахунках по документарному акредитиву беруть участь:
•імпортер (наказодавець), який звертається до банку з проханням про відкриття акредитиву;
•банк імпортера (банк-емітент), який відкриває акредитив;
•банк, що авізує, перевіряє дійсність акредитиву і повідомляє експортера про відкриття на його користь акредитиву та передає йому текст акредитиву;
•бенефіціар–експортер, на користь якого відкривається акредитив;
•рамбурсний банк, якщо між банком експортера та банком імпортера відсутні кореспондентські зв‘язки;
•перевізник та експедитор.
Види акредитивів різноманітні і поділяються:
а) З точки зору можливості зміни або анулювання акредитива банком-емітентом: безвідзивний, відзивний
б) З т. з. додаткових зобов’язань іншого банку по акредитиву: підтверджений, непідтверджений.
в) З т. з. можливості поновлення акредитива: роловерні (револьверні, поновлені)
г) З т. з. можливості використання акредитивом другим бенефіціаром (непосредственним поставщиком товара): переказні (трансферабельні)
д) З т. з. існування валютного покриття : покритий,
непокритий.
е) З т. з. можливостей реалізації акредитиву: акредитиви з оплатою проти документів; акцептні акредитиви, які передбачають акцепт тратт банком –емітентом при умові виконання усіх вимог акредитива; акредитиви з відстрочкою платежу; акредитиви з негоціацією документів.
АКРЕДИТИВ для імпортера (негативні сторони):
1.Висока комісія;
2.Застосовується банківський кредит;
3.Імобілізація та розпилення його капіталу – відкриття акредитиву до отримання і реалізації товарів.
АКРЕДИТИВ для експортера (переваги акредитиву):
1.Існує зобов’язання банку оплатити;
2.Надійність розрахунків і гарантія своєчасної оплати товарів, тому що це здійснює банк;
3.Швидкість отримання платежу;
4.Отримання дозволу імпортера на переказ валюти в країну експортера при виставлені акредитиву в іноземній валюті.
2. Аналіз факторів, що впливають на формування валютного курсу.
Валютний курс – мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн; - коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, що визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку.
Багатофакторність валютного курсу відображає його зв’язок з іншими економічними категоріями: вартістю, ціною, грошима, процентом, платіжним балансом тощо. При чому відбувається складне їх переплетення та висунення в якості вирішальних то тих, то інших факторів.
Фактори, що впливають на валютний курс:
•Темп інфляції, •Стан платіжного балансу, •Різниця процентних ставок в різних країнах, •Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції, •Ступінь використання визначеної валюти на євроринку та міжнародних розрахунках, •Прискорення чи затримка міжнародних платежів, •Ступінь довіри до валюти на національному та світових ринках, •Валютна політика, •Продуктивність прац, •Довгострокові темпи зростання національної валюти, •Місце і роль країни у світовій торгівлі, •Вивіз капіталу.
Загалом до факторів, що впливають на валютний курс, можна віднести:
•довгострокові (структурні), які формують основні вартісні характеристики грошових одиниць як основи товарного наповнення грошей. Це продуктивність праці, довгострокові темпи зростання національного доходу, місце і роль країни в світовій торгівлі і вивозі капіталу. Названі фактори формують довгочасні пропозиції обміну між грошовою масою і товарами та послугами, тобто формують реальну купівельну спроможність валюти даної країни. Сукупність цих факторів дає змогу розглядати валютний курс як синтезуючу економічну категорію, оскільки в ній віддзеркалюються майже всі найважливіші підсумкові показники функціонування господарського комплексу країни;
•середньострокові (стан платіжного балансу країни, відносний рівень відсоткових ставок, різницю в темпах зростання цін);
•короткочасні (кон'юнктурні) фактори складають в основному психологічні моменти, які безпосередньо впливають на валютні курси. Це насамперед компетентна думка провідних банкірів, валютних дилерів, керуючих валютними відділами транснаціональних корпорацій про найближчі перспективи ймовірної зміни валютних курсів. Саме відповідно до даних прогнозних оцінок приймаються практичні рішення про переводи авуарів із одних валют у інші. Такий самий короткочасний вплив на валютні курси справляють і валютні інтервенції. На валютний курс впливає темп інфляції. Чим вищий темп інфляції в країні, тим нижче курс її валюти, якщо не протидіють інші фактори. Інфляційне знецінення грошей в країні викликає зниження купівельної спроможності та тенденцію до падіння їх курсу до валют країн, де темп інфляції нижче. Дана тенденція зазвичай простежується в середньо- та довгостроковому плані. Вирівнювання валютного курсу, приведення його у відповідність до паритету купівельної спроможності здійснюється в середньому на протязі 2 років.
Серед наведених факторів найсуттєвіший вплив на валютний курс має стан платіжного балансу тієї чи іншої країни. Якщо він є активним, то і курс валюти має тенденцію до підвищення і, навпаки, якщо, наприклад, певна країна має пасивний платіжний баланс на світовому ринку, то це означає, що за певний період її валютні витрати перевищують надходження з-за кордону. За цих умов пропозиція даної валюти країни на світових ринках зросте і коли вона перевищить попит, її курс впаде. Валютний курс має сильний вплив на міжнародні економічні відносини. З його допомогою вдається порівняти витрати виробництва підприємств з цінами світового ринку.
3. Базисні умови постачання (Incoterms): сутність, класифікація та особливості застосування у міжнародній торгівлі.
Базисними умовами в зовн.-торгів. (у внутр.торг. не викор-ться) контракті купівлі-продажу називають спец. умови, які визначають обов'язки продавця і покупця і покупця по доставці товару і встан-ють момент виконання продавцем своїх обов'язків по поставці товару і перехід ризику випадкової загибелі чи пошкодженні товару з продавця та покупця, а також витрат, які виникають за таких умов. Сьогодні викор-ть-ся збірник, виданий у 1990 р. під назвою «ІНКОТЕРМС». Усі умови ІНКОТЕРМС можна поділити на 4 групи:
Група Е регламентує зобов'язання продавця та покупця при здійсненні поставки тільки на умові франко-завод. Так, зобов'язання продавця вважаються виконаними після того, як він представив покупцеві товар на своєму підпр-ві. Продавець не відповідає за повантаження товару на наданий покупцем трансп. засіб чи очистку товару від мита на експ., якщо не обумовлено інше. Покупець бере на себе всі витрати та ризик, пов'язані з переве¬зенням товару з підпр-тва продавця до місця призначення. Ця умова передбачає мінімальні зобов'язання для продавця.
Група F містить умови: «Франко-перевізник» - FСА; «Франко - вздовж борту судна» - FAS; «Франко - борт судна» - FОВ. Так, продавець вважається таким, що виконав свої зобов'язання, після того, як він передав товар перевізнику згідно з інструкціями, отриманими від покупця. Ці умови передбачають, що в обов'язки покупця входить вибір перевізника, укладення з ним договору перевезення. Продавець повідомляє покупцеві про готовність товару до відвантаження, після чого покупець укладає договір перевезення і дає продавцеві інструкції з приводу того, кому, коли і як передати куплений товар.
Група С умови: «Вартість і фрахт» - САF; «Вартість, страхування і фрахт» - СІF; «Доставка оплачена до ...» - СРТ; «Доставка та страхування оплачені до ...» - СІР. Так, продавець самостійно укладає договір переве-зення, оплачує перевезення до вказаного у контракті місця прийому товару покупцем, а також повідомляє покупця про деталі відправлення й очікуваний час прибуття вантажу в узгоджене місце прийняття поставки. За контрактами на С-умовах продавець звільняється від відпові¬дальності та ризику з моменту передачі товару перевізнику у своїй країні, хоч і зазнає витрат на доставку товару у країну покупця. Продавець зобов'язаний оплатити перевізнику всю вартість трас пор-ня товару незалежно від того, чи фрахт повинен бути оплаче¬ним до повантаження товару чи оплата допускається після його доставки у місце призначення.
Група D умови: «Поставлено на кордон» - DAF; «Поставлено з борту судна» - DES; «Поставлено з пристані» - DEQ; «Поставлено без сплати мита» - DDU; «Поставлено зі сплатою мита» - DDP.
Контракти на D-умовах можна поділити на 2 категорії. 1. контракти, укладені на умовах «Поставлено на кордон», «Поставлено з борту судна» та «Поставлено без сплати мита».Відповідно до цих умов продавець не очищує товар для імпорту. 2.: «Поставлено з пристані» та «Поставлено зі сплатою мита». За цими умовами продавець повинен отримати усі необхідні імпортні ліцензії, а також оплатити мито, митні збори та податки. Умови групи D є найпривабливішими для по¬купця, оскільки продавець зобов'язаний доставити товар у вказане місце, беручи на себе всі витрати та ризик щодо поставки товару.
4. Вексель як форма міжнародних розрахунків; види векселів.
Невід’ємним елементом сучасного грошового обігу є вексель. Як платіжний засіб вексель може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб’єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги.
Закон України “Про цінні папери та фондову біржу” визначає вексель як цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).
Види векселів:
За формою та способом використання векселі поділяють на прості і переказні.
Простий вексель означає зобов’язання однієї особи виплатити зазначену суму коштів іншій особі за поставлені товари чи надані послуги.
Переказний вексель є наказом позичальнику виплатити певну суму коштів пред’явнику векселя.
Залежно від характеру угод, що спричинили появу векселя, розрізняють комерційні та фінансові векселі.
Комерційний вексель з’являється в обігу в результаті реальної угоди з купівлі-продажу цінностей, виконаних робіт, наданих послуг. Звідси походять синоніми комерційного векселя: товарний, торговий.
Комерційна тратта (переказний комерційний вексель) – містить письмовий наказ векселядержателя (трассанта), адресований платнику (трассату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін.
Документарний переказний вексель для інкасування – експортер після здійснення перевезення товарів імпортеру, пред’являє вексель і документи у свій банк. Банк передає їх банку імпортера для інкасації. Експортер отримує гарантії, що він отримає оплату до того, як документи будуть передані імпортеру. А імпортер отримує гарантії, що всі документи будуть у належному стані.
Фінансовий вексель виникає внаслідок фінансової операції і засвідчує отримання грошової позики. Векселі, в основу яких покладено реальні фінансові угоди і котрі виписані (акцептовані) авторитетними особами, передусім банками, мають досить широку сферу обігу. В обігу, однак, можуть з’являтись і фіктивні, безгрошові векселі, до яких належать так звані дружні, бронзові, підроблені векселі.
Підроблений вексель — це вексель, в якому міститься підроблений підпис векселедателя або акцептанта, фальсифіковано вексельну суму чи строк погашення. Підробка здійснюється з метою отримання коштів у банку під даний вексель.
Дружній (приятельський) вексель також не передбачає реальної кредитної операції. Він акцептується з метою надання допомоги в отриманні кредиту під вексель неплатоспроможній особі. Як правило, обидва суб’єкти угоди акцептують векселі один на одного для того, щоб згодом отримати під них кредит у банку. Такі векселі, коли кілька суб’єктів виступають то векселедателем (платником), то векселедержателем (покупцем) називають зустрічними. Однак зустрічні векселі не завжди є фіктивними (дружніми чи бронзовими), оскільки вони можуть з’являтись і в результаті реальних торгових відносин між контрагентами.
Бронзовий (дутий, вигаданий) вексель виписується на ім’я неіснуючої або заздалегідь неплатоспроможної особи. Метою подібної операції є отримання кредиту чи збільшення заборгованості неплатоспроможної особи для того, щоб майно банкрута залишилось у близьких йому осіб, замість того, щоб перейти у власність реальних кредиторів. На відміну від дружнього векселя, в якому особа, що його акцептувала (підписала) бере на себе вексельні зобов’язання, бронзовий вексель виникає для обману кредиторів. Проблема, однак, у тому, що, незважаючи на економічну дефективність дружніх та бронзових векселів, у них немає юридичних дефектів, оскільки підписи не фіктивні, наявні усі реквізити. Це вимагає підвищеної уваги з боку працівників банку до здійснення вексельного кредитування.
5. Взаємозв’язок та взаємозалежність форм міжнародних економічних відносин.
Форми МЕВ — міжнародна торгівля; міжнародна міграція капіталу; трудова міграція між країнами; валютні відносини і розрахунки; міжнародні економічні інтеграційні процеси, науково-технічне співробітництво країн.
Міжнар. торгівля є провідною формою МЕВ. Міжн. торгівля являє собою обмін товарами і послугами між державно оформленими нац-ними госп-вами.
Міжнар. рух капіталу - його переміщення між країнами світу в пошуках більш вигідної сфери прикладення.
Міжнар. міграція роб. сили - процес її стихійного чи організованого переміщ в межах нац або міжнар ринків праці, зумовл характером вир відносин, дією ек. законів.
Міжнар. валютні відносини є специф. формою МЕВ: вони, з одного боку, забезп норм. реалізацію інших форм МЕВ, а з ін боку, мають власні механізми саморозвитку.
Але, розглядаючи всю структуру МЕВ, можна виділити також додаткові форми МЕВ: міжн. валютні відносини; міжн. фін.-кредитні відносини; міжн. виробниче співробітництво; міжн. науково-техн. співробітництво; міжн. трудові відносини (світ. ринок труд. ресурсів); міжн. торгівля товарами; міжн. торгівля послугами (світ. ринок послуг); міжн. транспортні відносини.
Слід відзначити тісний взаємозв’язок між формами МЕВ. Історична первинність міжнародної торгівлі у сучасних МЕВ врівноважена значенням, динамікою та масштабами розвитку інших форм. На практиці досить важко провести чітку межу між різними формами МЕВ, тому в літературі є інші підходи щодо класифікації форм реалізації міжнародних економічних відносин. Так, наприклад, торгівля технологіями може виділятися як самостійна форма МЕВ. Інші автори формою МЕВ вважають міжнародні валютні відносини. Щодо останніх, то необхідно загострити увагу на особливому значенні світової валютної системи для розвитку сучасних відносин між країнами. Сучасні валютні ринки, валютні відносини перетворились із суто обслуговуючих товарні операції та операції руху капіталу у самостійну форму МЕВ.
6. Види, причини та напрями сучасної міжнародної трудової міграції.
Міжнародна міграція робочої сили (або трудова міграція) як одна із форм міжнародних економічних відносин являє собою переміщення (переселення) працездатного населення через кордони країни
Міжнародна міграція робочої сили класифікується за наступними ознаками:
1. За напрямами руху: - еміграція – виїзд робочої сили за межі країни, - імміграція – в'їздробочої сили в країну, - рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне проживання.
2. За часом: - остаточна – виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання, - тимчасова – виїзд в іншу країну на певний період часу, - сезонна – виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін (на проведення сільськогосподарських робіт), - маятникова – характерна для прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій.
3. За організацією: - добровільна – непримусове переміщення населення, - примусова – виселення громадян із своєї країни на підставі рішення судових органів, - організована – здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством, - самодіяльна – нелегальне переміщення населення за межі своєї країни.
4. За якісним складом: - міграція робочої сили низької кваліфікації, - міграція робочої сили високої кваліфікації, - міграція вчених (“відпив інтелекту”). Може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземного капіталу.
5. За професійним складом: - міграція робітників, - міграція спеціалістів, - міграція представників гуманітарних професій.
Згідно з розробленою Міжнародною організацією Праці класифікацією, міжнародна міграція має такі види:
1)праця за контрактом, коли чітко обумовлений термін перебування у країні, що приймає.
2)професіонали, яких відрізняє високий рівень підготовки, наявність відповідної освіти та практичного рівня роботи;
3)нелегальні іммігранти, іноземці з простроченою або туристичною візою, що займаються трудовою діяльністю;
4)переселенці, тобто ті, хто приїжджають на постійне місце мешкання, як правило, у розвинені країни;
5)біженці – особи, що мусять емігрувати через загрозу життю та діяльності.
Причини, які породжують міграцію робочої сили:
А.загальні (визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин): інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудомістські виробництва в одних країнах і наукомістські в інших; політична й економічна нестабільність в окремих країнах.
Б.специфічні (пов'язані тільки з міграцією): відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.
Також причини можуть бути економічного (виробничі потреби, рівень життя, висока заробітна плата тощо), соціального (вступ в брак, стан здоров’я і рекреація тощо), політичного (переслідування за політичні погляди, незгода із політичним режимом) та інщого характеру (форс-мажорні обставини, зокрема війни, засухи, повені, а також релігійні переконання, расові проблеми тощо).
Особливості та напрями міжнародної трудової міграції на сучасному етапі:
1.Поступово скорочується міграція робочої сили у Західну Європу і збільшується у країни Північної і Південної Америки, Австралії та деякі інші, і відбувається одночасна трансформація країн Південної Європи з еміграційних в імміграційні.
2.Стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнах Близького Сходу.
3.Посилюються масові потоки біженців внаслідок політичних, релігійних та різних форс-мажорних обставин. Ще в 1956 році європейці вперше з часів ІІ світової війни знов зіткнулись з таким явищем, як біженці з Угорщини, а в 1968 році – з Чехословаччини. 90-ті роки увійшли в історію як драматичні для громадян колишньої Югославії, Албанії, жителів Ефіопії і Еритерії, деяких країн Африки і курдів, а з жовтня цього року – Афганістан.
4.Нова геополітична ситуація в Європі, викликана колапсом Радянського Союзу, появою нових незалежних країн, крахом комуністичних режимів в країнах Східної Європи і Балтії і утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилі мігрантів у різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, а також до США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та в деякі інші.
7. "Втеча інтелектуального капіталу", його причини, напрями, наслідки.
«Втеча інтелектуального капіталу» - це безповоротна або довготривала еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів.
Економічні й професійні мотиви «відпливу умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості.
Основними причинами цього процесу в більшості країн є:
• постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;
• те, що результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять своєї остаточної реалізації;
• бажання покращити своє матеріальне становище;
• більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;
• національна та релігійна нетерпимість;
• зростання безробіття в країні, навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.
Напрями інтелектуального капіталу: Європа, США та Японія. У зв‘язку з браком кваліфікованих кадрів в вищезазначених країнах розробляються спеціальні програми із залучення зарубіжних вчених і спеціалістів. Загалом, США є світовим центром із залучення зарубіжних вчених і висококваліфікованих спеціалістів. Однак, останнім часом інтенсивно залучають до себе зарубіжних фахівців Гонконг, Пд Корея, Сінгапур, Тайвань, Малайзія, Японія.
НАСЛІДКИ: Цілком очевидно, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статево-віковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв'язків, їх послабленням.
"Відплив інтелектуального капіталу" призводить до зниження технологічного потенціалу країн-експортерів робочої сили, падіння їх загального наукового та культурного рівня.
8. Демпінг як засіб торговельної політики, його види; антидемпінгові та компенсаційні мита.
Демпінг - метод фін. нетариф. торг. політики, що полягає в продажу товарів за цінами, нижчими від контрактних на міжнародних товарних ринках, за умови, що низький рівень ціни не зумовлюється відповідним рівнем витрат виробництва цього товару.
Форми демпінгу:
•Спорадичний - епізодичний продаж зайвих запасів товарів на зовн. ринок по занижених цінах. Відбувається тоді, коли внутр. обсяги вир-ва товару перевищують місткість внутр. ринку. Під-во обирає або взагалі не викор-ти частину вироб. можл-тей і не вир-ти товар, або вир-ти товар і продати його по більш низькій ніж внутр. ціні на зовн.ринок.
•Навмисний - тимчасове умисне зниж. експ. цін з метою витіснення конкурентів з ринку і подальшого встановлення монопольних цін.
•Постійний - постійний експорт товарів по ціні нижче справедливої.
•Зворотній - завищення цін на експорт в порівнянні з цінами продажу тих же товарів на внутріш. ринку.
•Взаємний - зустрічна торгівля 2х країн одним і тим же товаром по занижених цінах.
Демпінг заборонений як міжнар. правилами в рамках ВТО, так і націон. антидемпінговими законами багатьох країн. Оскільки демпінг порушує правила справедливої конкуренції та наносить збитки місцевим виробникам, держава може застосовувати до демпінгових товарів, антидемпінгові заходи, які можуть включати застосування антидемпінгового мита, встановлення обмежень на їх імпорт та інше. Антидемп. мито тимчасовий збір в розмірі різниці між цінами продажу товару на внутр. і зовнішн. ринках, що вводиться імпортуючою країною з метою нейтралізації негативних наслідків нечесної цінової конкуренції на основі демпінгу.
Ставку антидемпінгового мита звичайно визначають одним з наступних способів:
•Як різницю в ціні, по якій товар реально продається на ринку експортуючої країни і на ринку що імпортує.
•Як різницю в ціні, по якій товар повинен був би продаватися на ринку експортуючої країни, і ціни, по якій він реально прод-ться на ринку імпортуючої країни.
Компенсаційне мито - різновидність митного збору, що характеризується підвищеним розміром і покликаний поставити у рівні умови внутрішні та імпортні товари шляхом компенсації різниці в цінах. К.м. є однією з форм захисту внутрішнього ринку за допомогою протекціонізму і підтримки вітчизняного товаровиробника.
9. Джерела зовнішнього фінансування національних економік та їх порівняльна характеристика.
До джерел зовн. фін-ня країн належать: прямі та портфельні інвестиції, кредити міжн.фін.орг-й, запозич. на міжн.фін. ринках, офіційна допомога розвитку. Прямі інв-ції – це вкладення капіталу з метою отримання підпр-го прибутку та контролю інвестора над об΄єктом інв-ня. Прямими є як самі інвестиції, так і реінвестиції. Перевага: інвестор зацікавлений у розвитку вир-ва. Недолік: часто виникають проблеми стосовно націон. несприйняття іноз. власності. Портфельні інв-ії- вкладення капіталу, в цінні папери з метою отримання дивідендів або доходу, без отримання контролю. Перевага: інвестор надає кошти не цікавлячись участю в управлінні. Обмеження: інвестор швидше зацікавлений у високій поточній доходності цінних паперів, ніж у створенні умов для ефект. розв-ку у майбутн.. Часто джерела обмежені і досить нестабільні. Крелити міжн. фін. орг-ій - вирізняються відносно щедрими умовами оплати за користування коштами. Вони хоча і невеликі за обсягом, але свідчать про певну стабільність і запорукою того, що приватний інвестор може прийти в країну. Недолік: надаючи кредити, міжн. орг-ції часто ставлять додаткові умови стосовно провадження політики держави, що часто не відповідає націон. інтересам країни і довгостроковому періоді може підірвати основи розвитку. Запоз-ня на міжнар. фін. ринках - є неінфляційним, не викликає ефекту витіснення інвестицій на внутр.ринку, дозволяє мобілізувати досить значні кошти приватних інвесторів. Недоліки: доводиться “дружити” з міжн. фін. установами з усіма відповідними наслідками (з іншого боку приватні інвестори не профінансують, оскільки надто ризикованим). Велика нестабільність цих грош. коштів. Ще один недолік: в період відносної стабільності доводиться встановлювати досить високу % ставку, при цьому в разі паніки ця ставка може підніматись на недосяжні висоти. Офіц. допомога розвитку – гранти, займи, техн.допомога. Перевага: в її безоплатності або низькій дуже вартості. Недолік: у незначних обсягах і кошти в таких випадках переважно витрачаються на товари та послуги, походженням з країни донора, і реальна вартість наданої допомоги суттєво нижча від заявлених.
10. Характеристика географічної та товарної структури зовнішньої торгівлі України.
Зовнішня торгівля – це торгівля однієї країни з іншими, яка складається з вивозу(експорту) і ввозу(імпорту).
Товарна структура зовнішньої торгівлі являє собою співвідношення товарних груп у світовому експорті (існує більш 20 млн. видів виробничих виробів споживчого призначення, величезне число проміжних виробів і більш 600 видів послуг).
Географічна структура - являє собою розподіл торговельних потоків між окремими країнами і їхніми групами, виділеними або за територіальною, або за організаційною ознакою.
ГЕОГР.СТР-РА:
У 2009 році Україна здійснювала зовнішньоторгівельні операції товарами та послугами із партнерами з 194 країн світу. Ці країни умовно можна поділити на наступні групи: Країни СНД, Європа, Азія, Африка, Америка, Австралія та Океанія та інші країни світу.
Загальний експорт України у 2009 році становив 39702,9 млн.дол.США. Найвагомішими напряками експортування України країни СНД (34% від всього експорту країни). Також, велику частку склали групи країн Азії та Європи відповідно 31% та 26%. Експорт до Африки становить 6%, Америки – 3%, Автралії та Океанії – 0,05%. Найбільші експортні поставки здійснювалися до Росії, експорт до якої складає 21,4% всього експорту України. Іншими важливими країнами для експорту є Туреччина (6,1%), Італія (4,2%), Білорусія (3,5%), Індія (3,4%), Німеччина (3,3%), Польща (3%).
У 2009 році загальний імпорт України становив 45435,6 млн.дол.США. Найбільшим напрямком імпорту України є країни СНД (43% загального імпорту) та країни Європи, питома вага в імпорті яких склала 36%. Відповідно 14% загального імпорту України відповідає імпорту із країн Азії, 5% - країнам Америки, 1,4% - країнам Африки. Найменшу частку становить Австралія та Океанія – 0,03%.
Слід зазначити, що з 18 серпня 2009 року Грузія офіційно вийшла зі складу країн-учасників СНД, тому імпорт та експорт України із та до даної країни не включається до групи СНД, а відповідає групі Азійських країн.
ТОВ. СТР-РА:
За товарною структурою зовнішньої торгівлі України всі товари можуть бути поділені на 21 групу, найсуттєвішими з яких є: продукція рослинного походження, продукцiя хiмiчної та пов’язаних з нею галузей промисловостi, механічне обладнання; машини та механiзми, eлектрообладнання та їх частини; пристрої для записування або відтворення зображення і звуку, недорогоцінні метали та вироби з них, мінеральні продукти, маса з деревини або iнших волокнистих целюлозних матеріалів, готова харчова продукція та ін.
Найбільш вагомий обмінний ресурс - це продукція чорної металургії - 32% експорту держави 2009 року. Україна експортує усі види металургійної продукції - від сировини і напівфабрикатів до кінцевих виробів. Поставки мінеральних продуктів становить 12,1% (з них енергетичних матеріалів , нафти та продуктів її перегонки – 7,3%), механічних та електричних машин - 11,2% (в т.ч. механічних- 6,6%), продуктів рослинного походження - 8,7% (з них зернових культур - 6,8%), продукції хімічної та пов‘язаної з нею галузей промисловості - 6,9%, транспортних засобів та шляхового оснащення, а також готових харчових продуктів - по 5,5%, жирів та масел тваринного або рослинного походження - 5%.
Щодо імпорту України, то мінеральні продукти склали майже 37% від загального обсягу імпорту товарів, в т.ч. 16,7% - природний газ та 8,4% - сира нафта. Імпорт механічних та електричних машин и электрических машин становив 12,7% (в т.ч. механичних - 7,3%, электричних - 5,4%), продукції хімічної та пов‘язаної із нею галузей промисловості – 11% (в т.ч. фармацевтичної продукції - 4,4%), недорогоцінних металів та виробів із них - 6,2% (в т.ч. чорних металів - 3,1%), полімерних матеріалів, пластмаси та каучука - 5,3%, транспортних засобів та шляхового обладнання - 4,9%, готових харчових продуктів - 4,3%.
В загальному обсязі імпорту товарів збільшилася частка механічних машин, електричних машин, фармацевтичної продукції, полімерних матеріалів, пластмаси, чорних металів, руд, шлаків та золи, паперу та картону. Зменшилася частка енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки, наземних транспортних засобів, окрім залізничих.
11. Економічне співробітництво та інтеграція в рамках СНД.
Після розпаду СРСР, в тому ж 1991 р., на його теренах було проголошено утворення нової спільноти – Співдружності Незалежних Держав (СНД). До цієї організації входять: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна. У 2009 р. Грузія вийшла зі складу СНД.
СНД було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди.
Цілі:
1993 p. країни-члени підписали угоду про створення Економічного союзу, яким передбачалось вільний рух товарів, послуг, капіталів та робочої сили, реалізація скоординованої політики (грошова та кредитна системи, ціни та податки, бюджетні питання, митна та валютна сфери), підтримка вільного підприємництва, сприяння сумісного виробництва та координація господарського законодавства.
Головними цілями Економічного союзу визначено:
Слід зазначити, що інтеграційні процеси в межах СНД розвиваються в умовах погіршення економічного стану країн-учасниць. Важливим є розуміння того, що в межах СНД відбувається не просто реінтеграція колишнього Радянського Союзу на новій, переважно економічній (а не політичній) основі, а й становлення нових незалежних держав у трансформованому геоекономічному просторі.
В межах СНД сформувалися різні угруповання, серед яких ОЧЕС, ГУ(У)АМ, ЄврАзЕС тощо.
12. Економічне співробітництво України з ЄС.
Європейська інтеграція є головним та незмінним стратегічним пріоритетом державної політики незалежної України, що є інструментом створення сучасної конкурентоспроможної економіки та утвердження високих соціальних та гуманітарних стандартів. Співробітництво України з ЄС означає можливість отримати істотні економічні здобутки, які, зрештою, сприятимуть економічному зростанню та підвищенню життєвого рівня населення.
Протягом всього періоду існування незалежної України в тій чи іншій формі відбувалося співробітництво між Україною та ЄС. ЄС на сьогодні – найбільший фінансовий донор України. Європейське співтовариство (без урахування вкладів окремих держав-членів ЄС), починаючи з 1991 року, надало країні близько 2,8 млрд. євро допомоги. Фінансова допомога ЄС, залучена за програмою партнерства, 2008 року сягнула 138,6 млн. євро (програма на 2007-2010 роки передбачає виділення 494,5 млн. євро).
ЄС надає допомогу Україні й у проведенні інституційних реформ, яка йде в двох напрямах: навчання та підготовка чиновників роботі за європейськими стандартами (програма Twinning / TAIEX) і структурні зміни – пряма бюджетна підтримка реформування певних галузей згідно з європейськими стандартами.
Однієї з найбільш відомих програм ЄС, створених для надання допомоги країнам колишнього Радянського Союзу, включаючи Україну, є програма технічної допомоги TACIS. Програма TACIS була започаткована Європейським Союзом у 1991 році для надання технічної допомоги 12 країнам Східної Європи та Центральної Азії. Основною метою програми було прискорення процесу економічних та політичних змін у цих країнах. TACIS надавала фінансування для реалізації програм у таких сферах: підтримка інституціональних, правових та адміністративних реформ, підтримка приватного сектора та сприяння економічного розвитку, підтримка у подоланні соціальних наслідків перехідного період, розвиток інфраструктурних мереж, сприяння захисту навколишнього середовища та управління природними ресурсами, економічний розвиток сільських районів, підтримка ядерної безпеки.
З метою переведення відносин України з ЄС на постійну і правову основу 14 червня 1994 року в Люксембурзі після тривалих і дуже складних переговорів була підписана Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС (УПС) і 1 березня 1998 року УПС набула чинності. Мета УПС - сприяти політичному, торгівельному, економічному та культурному співробітництву між Україною та Європейським Союзом. Вона є втіленням спільного наміру ЄС та України забезпечити партнерство та взаєморозуміння заради взаємної вигоди. УПС відкриває Україні легший доступ до ринку Європи завдяки режиму найбільшого сприяння і принципу недискримінації. Це зобов'язує сторони не встановлювати на імпорт та експорт продукції вище мито, ніж те, що визначено в інших країнах. Товари, виготовлені на території однієї із сторін, не підлягають внутрішньому оподаткуванню чи іншим зборам, які перевищують ставки зборів та податків, визначених для продукції національного виробництва. Не встановлюються квоти на експорт та імпорт товарів, за винятком особливих режимів торгівлі в галузях ядерної енергетики, а також для вугілля, металу та текстилю.
Звичайно стратегічним завданням України все ще залишається набуття нею повного членства в ЄС. Перспектива інтеграції у ЄС України залежить значною мірою від вирішення ряду економічних проблем. Тільки в результаті успішного здійснення ринкових реформ і досягнення високого рівня розвитку економіки Україна може претендувати на членство у ЄС.
Розвиток відносин з ЄС у довгостроковій перспективі має залишатися одним із пріоритетів зовнішньоекономічної політики України.
13. Елементи і характеристика соціально-культурного середовища міжнародних економічних відносин
Середовище МЕВ — зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні чинники.
Соціально-культурне середовище МЕВ — система соціально-культурних факторів, які визначають поведінку суб’єктів МЕВ )соціальні нормі поведінки людей, їх цінності в різних країнах; нормі ділової етики; звички у праці тощо).
Фактори соціально-культурного середовища МЕВ багато в чому визначають індивідуалізацію попиту зарубіжних клієнтів, ставлення до праці фахівців, поведінку підприємців на фінансових ринках тощо. Економічна поведінка людини в тій чи іншій країні базується на її фізіологічних, психологічних та інших особистих особливостях.
Соціальна поведінка людей визначається конкретними груповими нормами. Групи людей формуються внаслідок природжених факторів (стать, сім’я, вік, каста, етнос, раса, національність) або тих, що людина здобуває в процесі навчання, виховання тощо (релігія, політична орієнтація, професія). Існує наступна закономірність — чим більш розвиненим є суспільство, тим більше значення опановують фактори, надбані в процесі життя людини. Сукупність норм, на яких базуються різні дії тієї чи іншої групи можна назвати культурою даної групи.
14. Етапи еволюції світової валютної системи та їх характеристика.
Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю.
У XVI – XVIII ст. панівною формою функціонування національних валютних систем був біметалізм – грошова система в якій роль загального еквівалента закріплюється за двома благородними металами (як правило, за золотом та сріблом), передбачається вільне карбування монет з обох металів та їх необмежений обіг.
Наступною формою функціонування національних валютних систем став монометалізм -
грошова система, за якою один метал (золото або срібло) є загальним еквівалентом та основою грошового обігу. Різновиди золотого монометалізму: золотомонетний стандарт, золотозлитковий стандарт золотодевізний стандарт.
Еволюція світової валютної системи: Паризька валютна система, Генуезька ВС, Бреттон-Вудська ВС, Ямайська ВС.
1. Основа – золотомонетний стандарт
2.Склався режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок. Якщо ринковий курс валюти падав нижче паритета, що був заснований на їх золотому вмісту, то боржники розраховувались золотом по міжнародним зобов’язанням, а не іноземними валютами.
3.Кожна валюта мала золотий вміст. Встановлювались золоті паритети. Вільна конвертованість валют в золото. Золото використовувалось як загальновизнані світові гроші.
1.Основа – золото і девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунківНаціональні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно-резервні кошти. Однак у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою. Фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері.
2. Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн)
3. Відновлений режим валютних курсів, що вільно коливаються. Вільне коливання курсів без золотих точок (в 30-х роках)
4. Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.
На відміну від попередньої системи золото служить тільки для часткового забезпечення грошового обігу, обмін паперових грошей на золото для приватних осіб не проводиться.
Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944р.), яка базувалась на золотодевізному стандарті: (золото та долар і фунт стерлінг); створено МВФ і МБРР.
У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, за якими:
1.функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;
2.у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом – долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золото в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в цій ролі виступав фунт стерлінгів;
3.ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75%.У разі значних відхилень національні банки зобов’язувались засобом покупки чи продажу валюти відновити співвідношення курсів. Тобто всі валюти міцно “прив’язувалися” до долара США, а через нього – до золота;
Створена система повинна була відновити порядок у міжнародних валютних відносинах, а також ввести відповідальність країн-членів цієї системи за політику обмінних курсів і валютних обмежень.
Ямайська валютна система (Кінгстонська) , 1976
1.Базою валютної системи було проголошено міжнародну розрахункову одиницю – СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювались курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт.
2.Окрім СДР країнам дозволялось встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденції до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угрупування: США - Західна Європа – Японія.
3.Юридично було завершено демонетизація золота. Але золото й далі використовувалося для формування фонду ліквідних активів з метою придбання резервних валют.
4.Узаконювався режим плаваючих валютних курсів замість фіксованих.
5.МВФ, який зберігся на уламках Бреттон-Вудської системи, закликав посилити міждержавне валютне регулювання
У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему (Еавропейську валютну систему) з метою стимулювання процесу економічної інтеграції.
15. Етапи та особливості розвитку інтеграційних процесів у Північній Америці.
Інтенсивно інтеграційні процеси розвиваються в Північній Америці. Так, уся територія Північної Америки охоплена Північноамериканською угодою про вільну торгівлю (НАФТА), укладеною в 1992 р. (набула чинності у 1994 р.). НАФТА включає в себе 3 країни: США, Канаду і Мексику.
Протягом тривалого часу (1988-1992) інтеграційні процеси відбувались тут переважно на корпораційному та галузевому рівні і не були пов’язані з міждержавним (наддержавним) регулюванням. Тобто якщо в ЄС інтеграційні процеси йшли зверху вниз (від урядів і державних органів), то в Північній Америці - знизу вгору, тобто від прагнення до співпраці на мікрорівні (між американськими і канадськими корпораціями) до співпраці на макрорівні. У Північній Америці зближення національних господарств з різним рівнем розвитку відбувається в рамках зони вільної торгівлі. Тут держави не відмовляються навіть від малої частини свого суверенітету на користь якого-небудь наднаціонального органу, але при цьому мають зобов'язання щодо усунення митних бар'єрів на шляху міждержавного переміщення товарів і послуг та лібералізацію режимів міграції капіталів.
Процес лібералізації торгівлі в НАФТА відбувається поступово. З 1994 р. знижено митні податки в торгівлі промисловими і продовольчими товарами; в наступні 5 років зниження становило ще 5 %. Остаточно митні податки були усунені в 2003 р.; таким чином, процес усунення всіх обмежень тривав на 5 років довше, ніж передбачалося угодою (до 1998 року).
Специфічність НАФТА визначається низкою характеристик, котрі певною мірою відрізняють її як від західноєвропейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції. Північноамериканська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві – це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою. Воно об’єднує лише три, але досить великі за територією, людськими ресурсами та економічним потенціалом країни. Країни, що об’єднуються в НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку, більше того, рівень Мексики різко контрастує з рівнем Канади і США. Якщо Канаді за останнє десятиліття вдалося наблизитися за головними макроекономічними показниками (обсягами ВВП на одну особу, продуктивністю праці) до США, то Мексика, що довгі роки була економічно відсталою державою з великою зовнішньою заборгованістю, поки ще помітно відстає від цих країн за основними базовими показниками. Яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США – світовий лідер із величезним науково-технічним, технологічнім потенціали та конкурентоспроможною економікою. Основі торговельні та інвестиційні потоки в межах угруповання спрямовані переважно від США або до США; більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади (74%) і Мексики (65%) припадає на торгівлю зі США. Країни-члени НАФТА є водночас і атлантичними, і тихоокеанськими. Вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів - Західної Європи і Азійсько-Тихоокеанського регіону, що дає їм можливість рівномірно розвивати економічні зв’язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв’язків.
16. Злиття та поглинання фірм у міжнародному бізнесі: теорія та практика.
Злиття та поглинання компаній(M&A)– один із найважливіших інструментів розвитку бізнесу в ринковій економіці. Цілями цих процесів найчастіше є зростання компанії та використання різного роду синергій, що проявляються у посиленні її впливу на ринки та підвищенні ефективності бізнесу.
Більшість угод M&A заключають індустріально розвинені країни, збільшується їхня роль і для країн, які розвиваються (найчастіше у формі придбань, тому що злиття з місцевими фірмами трапляються рідко). Найактивніше ці процеси розгортаються в країнах Західної Європи і США, меншою мірою — в Азії і Латинській Аме риці.
У роки 90-ті ХХ ст. у світовій практиці почався так званий період мегазлиттів. Цей період характе ризувався зростанням міжнародних M&A-опера цій, причому поєднувалися конкуренти, особливо англійські компанії з американськими. Лідером у міжнародних процесах злиття і поглинання були англійські компанії. Посилення процесів злиття і поглинання спостерігалося в усіх галузях, але най більший розвиток був у сфері комунікацій, інфор маційних технологій, банківських і фінансових пос луг, медичної індустрії і транспорту.
Процес злиття та поглинання на межі ХХ – початку ХХІ ст. перейшов до нового етапу розвитку, характерними ознаками якого є злиття транснаціональних корпорацій, їх галузева консолідація у високотехнологічній сфері.
Основними причинами M&A компаній виступають:
Позитивним ефектом злиття і поглинання є активізація міжнародного співробітництва. На міжнародному рівні поява великих компаній після M&A веде до росту конкуренції і перерозподілу впливу між найбільшими трансна ціональними корпораціями. Доки більшість товарних ринків і ринків послуг не будуть монополізовані, конкуренція залишиться важли вим фактором-гарантом необхідності й ефек тивності операцій злиття і поглинання.
Однак досягти ефекту за допомогою злиття і поглинання вдається не завжди. Емпіричні дос лідження, проведені із середини 60-х років, пе реконують, що значна частина угод зі злиття і поглинання не створює додаткової вартості для акціонерів компаній, які купують компанію, а в деяких випадках і зовсім її руйнує. Причиною негативного злиття і поглинання є відсутність на лежної інтеграції компаній, які об'єдналися.
17. Золотомонетний стандарт: принципи організації валютних відносин та наслідки його кризи.
Починаючи з кінця XIX ст., найпоширенішою грошовою системою у світі став золотий монометалізм, який існував у трьох видах:золотомонетний стандарт; золотозливковий стандарт; золотодевізний стандарт.
Найдосконалішим видом золотого монометалізму вважається золотомонетний стандарт, який використовувався в XIX— XX ст.
Золотомонетний стандарт – як класична форма золотого монометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом всіх функцій грошей.
Системою золотомонетного стандарту є Паризька валютна система (1867р.)
Запровадження золотомонетного стандарту вимагало від кожної країни-учасниці конвертування внутрішньої валюти в золото за фіксованим курсом. Жодних міжнародних норм не існувало, а основою валютних курсів був золотий паритет.
Золотомонетний стандарт являв собою найстабільнішу саморегульовану грошову систему. Завдяки системі відкритого карбування монет золотомонетний стандарт забезпечував відносну стабільність вартості грошей при гнучкому забезпеченні динамічно зростаючих потреб обігу в засобах платежу.
Стабільність національних грошових одиниць та валютних курсів сприяла розвитку вільного ринку, кредитних відносин, міжнародної торгівлі, руху капіталів і зростанню обсягів виробництва.
Використання золотомонетного стандарту вимагало від держав значних обсягів золотих запасів у центральних емісійних банках для забезпечення потреб обігу золотими монетами. З метою зменшення маси золотих монет в обігу широко емітуватися паперові банківські білети, активно розвивалася депозитна форма грошей і безготівкові розрахунки.
Перша світова війна істотно вплинула на грошово-кредитні системи країн. Зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та емісією грошей — все це спричинило зростання в обігу грошової маси, яка значно перевищила золоті запаси емісійних банків. Під час війни випуск золотих монет в обіг призупинився в більшості країн (крім США та семи латиноамериканських країн), наявна золота монета була частково вилучена державними органами, а частково осіла як скарб. Після війни лише США зберегли золотомонетний стандарт.
По закінченні світової війни інфляція в ряді країн посилилася. Певна стабілізація економіки відбулась у 1924—1928 pp. Із метою підтримання національних валют у країнах Європи проводилися грошові реформи (1924—1929 pp.). Під час грошових реформ повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових видах: золотозливкового та золото девізного стандарту.
Також після війни золотомонетний стандарт не було відновлено в країнах Європи, і ті з них, які мати достатні золоті запаси (зокрема Велика Британія і Франція) запровадили золотозливковий стандарт.
18. Класифікація статей платіжного балансу за методикою Міжнародного валютного фонду.
Платіжний баланс – статистичний звіт, де у систематичному вигляді наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції цієї країни з іншими країнами світу за певний проміжок часу.
У 1947 р. ООН опублікувала схему платіжного балансу, яка стала основою для подальшого розроблення МВФ форм і принципів складання платіжних балансів.
Запропонована МВФ схема у загальних рисах повторює систему побудови платіжних балансів провідних країн із внесенням деяких модифікацій з метою їх уніфікації. Система класифікації статей платіжного балансу за методикою МВФ використовується країнами — членами МВФ як основа для розроблення національної класифікації. Методологія складання платіжного балансу визначається за допомогою міжнародного стандарту – “Керівництво з платіжного балансу”, що розробляється і періодично публікується МВФ. Останнє, п’яте видання Керівництва опубліковано у 1993 р
Товари
Послуги
Доходи від інвестицій
Інші послуги та доходи
Приватні односторонні перекази
Офіційні односторонні перекази
В. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал
Прямі інвестиції
Портфельні інвестиції
Інший довгостроковий капітал
Підсумок А+В відповідає концепції базисного балансу в США
С. Короткостроковий капітал
D. Помилки та пропуски
Підсумок: А + В + С + D відповідає концепції ліквідності в США
Е. Компенсуючі статті
Переоцінка золотовалютних резервів, розподіл і використання СДР (СПЗ).
F. Надзвичайне фінансування
G. Зобов’язання, що складають валютні резерви іноземних офіційних органів.
Підсумок А + В + С + D + Е + F + G відповідає концепції офіційних розрахунків в США
Н. Підсумкова зміна резервів
СДР (СПЗ)
Резервна позиція в МВФ
Інші вимоги
Кредити МВФ
19. Ключові показники розвитку національних економік і показники інтернаціоналізації.
У практиці порівняльного макроекономічного аналізу головними показником розвитку національних економік є темпи росту ВВП, ВВП на душу населення тощо. Світовий Банк на основі даних про ВВП на душу населення може поділяти країни на 4 групи: країни з низьким доходом (нижче 975 дол. США на душу населення); країни з доходом нижче середнього (976-3855 дол.США); країни з доходом вище середнього (3856-11905 дол.США); країни з високим доходом (вище 11906 дол.США).
Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості. Це агрегатний показник, який визначається через порівняння 4 конкретних показників з їх граничними значеннями: співвідношення зовнішнього боргу і ВНП (50%), боргу і експорту товарів і послуг (275%); приросту боргу і експорту (30%); приросту боргу за рахунок нарахування процентів щодо експорту (20%). Якщо 3 з 4 показників країни перевищили граничний рівень, вона вважається країною з високим рівнем заборгованості.
Рівень, або ступінь, інтернаціоналізації національної економіки взагалі необхідно визначати такими показниками, як:
1) обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів послуг і темпи його зростання у порівнянні з обсягами і темпами зростання валового продукту в світі;
2) обсяги і динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з обсягами і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх, і міжнародних);
3) обсяги і динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді міждержавного злиття і поглинання компаній) у порівнянні із загальними даними про централізацію капіталу (включаючи внутрішньоринкові злиття і поглинання);
4) обсяги і динаміка великих, складних комплексних міжнародних інвестиційних проектів (проектне фінансування) у порівнянні із загальними масштабами подібних проектів ( внутрішніх і міжнародних), наскільки дозволяє статистика, що існує;
5) обсяги всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її зростання у порівнянні з валовим продуктом (необхідно розглядати товари і послуги не лише в їх сукупності, але і окремо, оскільки інтернаціоналізація товарного виробництва і обігу внаслідок природних причин значно вище, ніж у сфері послуг);
6) дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;
7) обсяги і динаміка міжнародних операцій банків та інших кредитних установ у порівнянні із загальними обсягами і динамікою усіх їх операцій;
8) обсяги і динаміка міжнародних фондових ринків у порівнянні із загальними розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні інвестиції: загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізняти основні сегменти цих ринків: облігації та інші боргові зобов'язання (державні і приватні), акції, похідні цінні папери (ф'ючерси, опціони), операції своп і репо;
9) обсяги і динаміка валютних ринків у порівнянні із загальними масштабами грошових ринків.
Значення кожного з цих показників, очевидно, неоднозначне, і тому доцільно придати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері виробництва, науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті, фінансовій сфері як найбільш динамічній, але у той же час і дуже незалежній і частково відірваній від реального сектора економіки. На основі відповідних даних і з урахуванням їх ваги можна визначити загальний індекс інтернаціоналізації у сучасній світовій економіці, його динаміку і подальші тенденції.
20. Масштаби та основні характеристики діяльності транснаціональних корпорацій.
За останні 50-60 років транснаціональні компанії зайняли домінуючі позиції у світовій економіці. Вони різко посилили взаємозв’язок і взаємозалежність національних економік, інтенсифікували поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації. Кількість таких компаній стрімко зростає, підвищується їх питома вага у світовій торгівлі. ТНК стали головним суб’єктом руху міжнародних інвестицій, технології та функціонування міжнародного виробництва.
За офіційним визначенням Конференції ООН з торгівлі та розвитку, транснаціональна корпорація – це підприємство, що об’єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності в двох чи більше країнах і проводить єдину політику та загальну стратегію завдяки одному або декільком центрам прийняття рішень.
Серед головних характеристик ТНК слід зазначити такі:
1.ТНК стикаються з низкою факторів середовища, що оточує їх (конкуренти, клієнти, постачальники, фінансові інституції, уряд), тобто відчувають вплив усієї глобальної економічної системи;
2.ТНК оперують об’єднаним пакетом ресурсів, що охоплює активи, науково-технічні знання, торговельні марки, людські ресурси, інформацію. Філіали ТНК мають доступ до ресурсів усієї транснаціональної мережі;
3.Всі філіали ТНК об’єднані загальною стратегією ведення бізнесу.
Переваги ТНК:
1.організація філій, дочірніх компаній там, де вони найбільше потрібні (зростання зайнятості населення, наповнення ринку продукцією, необхідною споживачу тощо);
2.збільшення податкових надходжень до бюджетів країни, де розміщена філія ТНК;
3.постійний прогрес діяльності ТНК (ТНК витрачають на наукові дослідження іноді більше коштів, ніж окремі держави).
Недоліки ТНК:
1.ТНК, маючи сильний вплив на економіку країни, може в ряді випадків протидіяти їй, відстоюючи свої інтереси;
2.часто ТНК намагаються „обійти ” закони (приховування прибутків, вивіз капіталу з однієї країни в іншу тощо);
3.встановлення монопольних цін, що дадуть змогу отримувати надприбутки за рахунок споживача.
Транснаціональними корпораціями контролюється половина світового промислового виробництва, майже дві третини торгівлі, приблизно 80 % патентів і ліцензій на нову техніку. Розгалуженою є галузева структура ТНК: 60 % компаній зайняті у сфері виробництва, 37 % – послуг і 3 % у добувній промисловості і сільському господарстві. Останнім часом встановились чіткі тенденції до збільшення інвестицій у сферу послуг та скорочення їх у виробництві. Найбільші компанії зосереджені в таких галузях, як автомобільна промисловість, електроніка, виробництво електрообладнання, нафтова промисловість, хімічна та фармацевтична промисловість.
Згідно з щорічною Доповіддю про світові фінансові інвестиції (2009 р.), підготовленою UNCTAD, яка традиційно вивчає діяльність ТНК, у світі налічується 82000 ТНК з 810000 іноземними філіями. За останні 40 років кількість ТНК збільшилась майже у 12 разів.
Загалом аналіз діяльності ТНК свідчить, що вони справляють двоякий вплив на країни, в яких працюють. З одного боку, вони несуть з собою передові технології, управлінський досвід і т.д. З іншого ж боку, в їх діяльності присутньо і багато небезпек для приймаючих країн.
21. Мета створення та особливості діяльності Групи Світового Банку.
Формування Групи Світового банку було розпочато рішенням Бреттон-Вудської Конференції про заснування МБРР водночас з МВФ. Світовий Банк є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Спочатку діяльність МБРР була пов'язана з кредитуванням розвинутих країн, що постраждали під час Другої світової війни. Після відбудови їх економіки, а також внаслідок появи великої групи нових держав, цілі й функції змінюються. Постає необхідність створити інститут, який би зосередився на допомозі країнам, що розвиваються. Банк проводить фінансову й консультаційну допомогу з метою підвищення рівня життя й поліпшення життя найбіднішого населення.
Він розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Завданням глобальної боротьби з бідністю є надання людям в усьому світі шансу поліпшити своє життя й життя своїх дітей. Банк також надає допомогу країнам у зміцненні й підтримці основних умов, які необхідні для залучення приватних інвестицій і підтримки їх на належному рівні.
Банк указує на необхідність вживання наступних заходів: інвестування в розвиток людських ресурсів; концентрація зусиль на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до рішення проблем розвитку; підтримка реформ охорона навколишнього середовища; Допомога в боротьбі з ВІЛ/Снідом.
Група Світового банку складається з чотирьох основних інститутів –
Міжнародної фінансової корпорації (МФК) заохочення приватного підприємництва у виробничому секторі, МФК надає кредити високорентабельним підприємствам, але без гарантій уряду. має право безпосередньо здійснювати інвестиції в акціонерний капітал підприємств, що будуються або розширюються, з наступним перепродажем їх акцій приватним інвесторам. Звичайно МФК фінансує не більше як 25% загальної вартості проекту, решта коштів відшукується за рахунок приватних компаній і комерційних банків.
До цієї ж групи належить також Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС), який має специфічні функції, але організаційно пов'язаний із Світовим банком.
Всі організації Світового банку тісно зв'язані, перш за все, єдністю цілей: сприяння стабільному економічному зростанню країн-членів, допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються, заохочення розвитку приватного сектора, заохочення іноземного інвестування. Група єдина й організаційно: практично всі структури підпорядковані єдиному керівникові – Президенту Світового банку, мають спільну адміністративну систему.
22. Методи міжнародної торгівлі та їх порівняльна характеристика.
Метод торгівлі – це засіб здійснення торговельного обміну (торговельної операції чи торговельної угоди). В міжнародній торговельній практиці використовується два основні методи торгівлі:
При торгівлі напряму виникає визначена фінансова користь, оскільки скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику, знижується ризик і залежність результату комерційної діяльності від можливої недбалості чи недостатньої компетенції посередницької організації. Цей метод також дозволяє постійно знаходитись на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них реагувати. В той же час використання торгівлі напряму передбачає наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. В протилежному випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть сильно зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризикованою, що обумовлено економічними, політичними, правовими та соціальними умовами в різних країнах, їхніми традиціями та звичаями, а також великими відстанями між партнерами. В результаті часто буває доцільним, а іноді просто необхідно використовувати посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.
Переваги залучення посередників:
Сучасними особливостями діяльності посередницьких фірм в МТ є:
23. Міжнародна торгівля послугами, її основні види; участь України у міжнародній торгівлі послугами.
Міжнародна торгівля - торгівля між резидентами різних держав. При міжнародній торгівлі товарами відбувається переміщення товарів через митні кордони різних держав. При міжнародній торгівля послугами клієнти та ті хто надають послуги є резиденти різних країн. Результатом міжнародної торгівлі є виникнення світового ринку та міжнародний поділ праці.
Основна відмінність торгівлі послугами від торгівлі товарами, в тому, що послуги не мають властивості накопичуватися. Обсяг ринку послуг складає приблизно 25% світового товарного обігу, причому темп росту даного сектору світової економіки значно перевищує темп росту світового товарного обігу. Також торгівлі послугами впливає на зайнятість населення національної економіки в значно більшому ступені, ніж товарний ринок.
Міжнародний ринок послуг складається з: послуг фрахту; інших транспортних послуг; туризму; інших послуг, що надають державні організації (банківські, страхові, біржові, посередницькі, експорт технологій тощо); інших послуг, що надаються приватним сектором.Основну роль в міжнародній торгівлі послуг грають туризм та транспортні послуги.
Під впливом процесів глобалізації у сучасному світовому господарстві, відбувається активний розвиток сфери послуг у більшості країн світу. Так, у розвинених країнах світу частка сфери послуг в структурі ВВП перевищує 70%, в ній зайнято приблизно 65% працездатного населення планети (у США - до 75%).
На практиці сьогодні широко використовується класифікація послуг, запропонована МВФ: транспортні послуги; поїздки; послуги зв‘язку;будівельні послуги;страхові послуги; фінансові послуги; комп‘ютерні та інформаційні послуги;роялті та ліцензійні платежі; інші ділові послуги; послуги приватним особам та послуги в сфері культури та відпочинку; державні послуги, не віднесені до інших категорій.
Класифікація Світового банку передбачає поділ усіх послуг на дві групи:
—факторні послуги, які включають платежі, що виникають у зв´язку з міжнародним рухом факторів виробництва (доходи та інвестиції, роялті та ліцензійні платежі, зарплата нерезидентам);
—нефакторні послуги, які включають решту видів послуг (транспорт, подорожі та інші нефінансові послуги)
В Україні використовується класифікація з виділенням транспортних, інформаційних, інжинірингових, консалтингових, туристичних послуг тощо (тобто класифікація нефакторних послуг).
За даними Світової організації торгівлі Україна входить до списку найбільших експортерів послуг (40 країн, що забезпечують постачання 90,3 % послуг), посідаючи в ньому 40 місце (2008 рік) з обсягом поставок 13,6 млрд. дол. США та 0,4 світового ринку. При цьому тільки 9 країн з 40 (Китай, Нідерланди, Швеція, Республіка Корея, Польща, Малайзія, Бразилія тощо) демонструють подібні та вищі щорічні темпи приросту експорту послуг. Проте Україна не входить в основний список найбільших імпортерів послуг, хоча споживає їх на 10,8 млрд. дол. США. На відміну від балансу товарної торгівлі, сальдо балансу торгівлі послугами є майже традиційно позитивним (у 2007 р. – 4,06, 2008 р. – 5,05 млрд. дол. США).
В структурі національного експорту на послуги припадає 27-29 %, однак в їх видовій структурі переважають транспортні (65,2 %) та «ділові, професійні та технічні» (13,1 %) послуги, решта мають незначну питому вагу: подорожі та фінансові послуги (по 4,2 %), послуги з ремонту – 3,7 %, послуги зв’язку та комп’ютерні – відповідно 2,8 та 2,3 %.
Основними регіонами експорту послуг є країни Європейського Союзу та СНД (близько 30 % припадає на кожен регіон), а в імпорті – беззаперечними лідерами є європейські країни – 58 %, на країни СНД припадає близько 16 %
24.Міжнародна трудова міграція: сутність, причини виникнення, напрямки та наслідки.
Міжнародна трудова міграція – це форма МЕВ, яка полягає у переливі трудових ресурсівз одних країн інші і виражає процес переозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.
Поняття «міжнародна міграція населення» відрізняється від інших понять тим, що його вживають у разі зміни постійного місця проживання за такими первісними мотивами: соціальними, політичними, національними, сімейними, релігійними, особистими.
Основні причини існування міжнародної трудової міграції:
а) з боку країни, з якої йде міграція(донорів):велика густота населення; масове безробіття, зумовлене науково-технічним прогресом, закриттям добувних галузей внаслідок вичерпності природних ресурсів, недостатньою соціальною політикою деяких держав; низький життєвий рівень і заробітна плата; виробнича необхідність(для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених країнах).
б) з боку країн, які приймають міграцію(реципієнтів): потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі; потреба у додатковій дешевій робочій силі, і мобільній робочій силі, зокрема, завдяки розвитку сфери послуг, що сприяє створенню додаткових робочих місць;;порівняно висока зарплата.
Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:
1) міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн; 2) міграція в межах промислово розвинутих країн; 3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються; 4) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті країни; 5) міграція наукових працівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн у країни, що розвиваються.
Сучасні центри тяжіння робочої сили: Зах.Європа, США, Нафтодобувні країни Близького Сходу(В основному з Індії, Пакистану, Філіппін), Латинська Америка(Аргентина, Венесуела), Австралія, Африка(Лівія, Нігерія), країнами-реципієнтами виступають Південна Корея, Японія, Бруней, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які прибувають вихідці з Китаю, Таїланду, Лаосу, В’єтнаму, Індії та Філіппін.
Для промислово розвинутих країн наявність іноземної робочої сили з країн, що розвиваються, означає забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб необхідними працівниками, без яких не можливий нормальний виробничий процес. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% усіх зайнятих у будівництві, третину -- в автомобілебудуванні. Міжнародна міграція робочої сили, що існує в межах промислово розвинутих країн, значною мірою пов'язана з неекономічними факторами. Однак для цих країн характерне таке явище як „відплив інтелекту”, наприклад із Західної Європи до США.
В останні роки зростає міграція робочої сили між країнами, що розвиваються. Існує міграція робочої сили з розвинених країн до країн, що розвиваються. В основному це потік кваліфікованих кадрів з країн Європи і Північне Америки до країн, що розвиваються.
Наслідки: виграють здебільшого самі мігранти, оскільки вони, як правило, направляються в інші країни з метою поліпшення свого становища. Виграють від міграції підприємці, що наймають мігрантів на роботу, оскільки їхні вимоги щодо заробітної плати нижчі.
Країна — експортер трудових ресурсів виграє, оскільки:
експорт трудових ресурсів, як і всякий інший експорт, приносить країні певний зиск (у цьому разі це валютні перекази емігрантів ).Деякі країни від експорту трудових ресурсів отримують майже такі самі за величиною доходи, як і доходи від інших видів експорту, а іноді й більші.: Йорданія, Пакистан, Єгипет, Індія, Португалія, Туреччина;
ослаблюється проблема безробіття; ротація, тобто повернення на батьківщину одних і еміграція інших громадян, сприяє (з часом) зростанню кваліфікації й досвіду місцевих спеціалістів; Зростають надходження до бюджету у вигляді податків з фірм-посередників. Країна — імпортер трудових ресурсів виграє, оскільки:Зростає конкурентоспроможність продукції; Заповнюються вакансії в непрестижних сферах і галузях економіки; Покращується демографічна ситуація в “старіючих” країнах; Зменшується бюджетне навантаження завдяки економії коштів по пенсіям та соціальним пільгам.
Негативні наслідки для експортерів: (“втрата розумів”) в більш привабливі країни; Знижується загальна конкурентоспроможність на власному ринку праці в результаті відтоку кваліфікованих, молодих кадрів; Зменшуються надходження до бюджету як слідство скорочення кількості потенційних платників податків.
Для імпортерів: Зростають витрати на соціальний захист іммігрантів; Здійснюється відтік за кордон валютних коштів у вигляді переказів іммігрантів; Збільшується загроза загострення міжнаціональних, міжетнічних, міжконфесійних та інших соціальних проблем. Погіршується криміногенна ситуація в країні.
25.Міжнародний аукціон як інституційний посередник у міжнародній торгівлі: механізм, види та способи його проведення.
"Міжнародна торгівля" – сукупність зовнішньої торгівлі різних країн світу. Результатом міжнародної торгівлі є виникнення світового ринку та міжнародний поділ праці.
Засобом міжнародної торгівлі є аукціони, що спеціалізуються на збуті реальних товарів з суворо індивідуальними властивостями. Міжнародний товарний аукціон – це спеціально організовані, періодично діючі в певних місцях ринки, на яких шляхом публічних торгів в завчасно обумовлені терміни та в спеціально визначеному місці проводиться продаж раніше оглянутих товарів, які переходять у власність покупця, який запропонував найвищу ціну.
Розрізняють чотири стадії проведення аукціонів:
В міжнародній торгівлі склалась вельми обмежена номенклатура товарів, що продаються з аукціонів (наприклад, хутро, чай, овеча вовна, квіти, каучук, шкіра, антикваріат). Традиційним аукціонним товаром є також чай. Чайні аукціони проводяться в Калькутті (Індія), Джакарті (Індонезія). Важливим центром аукціонної торгівлі каучуком є Сінгапур, хутром – Санкт-Петербург, антикваріатом – Крісті (Christie) і Сотбі (Sotheby) в Лондоні.
Товари, що продаються на аукціонах, бувають масовими і одиничними, але їхньою загальною рисою являється неоднорідність партій чи окремих екземплярів, тобто їх не можна купувати без попереднього огляду одиниці товару (лоту), що продається.
Переваги міжнародних аукціонів полягають у тому, що вони дозволяють створювати відкриту конкуренцію, виявляти ціну товару та швидко його реалізовувати у великих обсягах.
Механізм операцій на аукціонах. Власник доставляє свій товар аукціонному підприємству. Фахівці оглядають товар, здійснюють необхідне сортування, підбирання, пакування. Посортований товар розбивається на партії, які називаються лотами. Кожному лоту присвоюється номер, під яким він заноситься в каталог із вказанням сорту та кількості. Час і місце аукціону повідомляється через пресу. Постійним і потенційним покупцям розсилаються брошури-проспекти. Особливістю аукціонної торгівлі є попередній огляд товарів. Лоти розташовуються у складських приміщеннях, і покупець зазначає номер партії, що сподобалася. Куплений на аукціоні товар після виявлення недоліків назад не приймається.
Види: 1)з підвищенням ціни - за умовами якого аукціонер поступово збільшує ціну, названу спочатку, доки не буде досягнутий найвищий рівень ціни, за якою і здійснюється операція купівлі–продажу. Аукціонні торги : підвищенням ціни називають «американськими». 2) з пониженням ціни - «голландських» - При дьому оголошується вихідна максимальна ціна. Тоді покупці поступово знижують цю ціну. Небезпека втратити товар заставляє учасників приймати вищі ціни.
Способи проведення: 1)гласни - Аукціонний торг ведеться публічно, почергово на кожний лот. При гласному способі аукціоніст оголошує номер і початкову мінімальну ціну. Присутні починають підвищувати цю ціну. Після трикратного запитання (ніхто більше?) відбувається удар молотком по столу, і товар переходить у власність того покупця, який запропонував за нього найвищу ціну.
2) При негласному способі покупці подають аукціонникові умовний знак про згоду підняти ціну. Аукціонник щораз повідомляє нову ціну, не називаючи покупця. Негласне проведення торгу дозволяє зберегти в таємниці ім'я покупця і кількість придбаних товарів.
3) автоматизований – з використанням відповідної техніки. Аукціонер призначає максимальну ціну, яка загорається на циферблаті. один з учасників торгу не виявить свого бажання здійснити операцію купівлі шляхом натиснення кнопки, що знаходиться на закріпленому за ним місці. Натисненням кнопки він зупиняє стрілку, що рухається, і на циферблаті з'являється номер, під яким даний покупець зареєстрований організаторами аукціону. Використання такого механізованого методу проведення аукціону дозволяє значно прискорити темп торгів і дає можливість продавати за годину до 600 лотів. Подібна система проведення аукціонного торгу широко використовується при торгівлі овочами, фруктами, рибою, тобто швидкопсувними товарами. Вказана система, хоча й набула поширення, має й певні недоліки, головним з яких є недотримання основного принципу аукціонної торгівлі, а саме передачі товарів у розпорядження покупця, що запропонував у результаті торгів найвищу ціну.
26.Міжнародний кредит, його функції та порівняльна характеристика форм.
Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають субєкти різних країн.
Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах: повернення;терміновості;платності; гарантованості.
ФУНКЦІ, які відображають специфіку руху позичкового капіталу у сфері МЕВ:
- забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню; позичковий капітал потрапляє в ті сфери, яким віддають перевагу економічні агенти з метою отримання прибутків.
- збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;
- Економія витрат обігу у сфері міжнародних розрахунків через заміну справжніх грошей кредитними, а також шляхом розвитку і прискорення безготівкових платежів, заміни готівкового валютного обігу міжнародними кредитними операціями.
- прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.
- У сучасних умовах виконує функцію регулювання економіки і сам є об'єктом регулювання.
Основними формами міжнародного кредиту вважаються:
• товарний, або комерційний кредит;
• валютний, що видається банками у грошовій формі.
Товарна і грошова форми кредиту є рівноправними і рівнозначними, по суті, двома проявами єдиної форми кредиту - вартісної. Вони між собою внутрішньо пов'язані і доповнюють одна одну: позички, надані в товарній формі, можуть погашатися в грошовій, і навпаки.
Форми міжнародного кредиту:
1.За цільовим призначенням:
1)Зв’язані кредити – надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть бути:
-комерційні – які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;
-інвестиційні – для будівництва конкретних обєктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;
-проміжкові – для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт (інжиніринг).
2)Фінансові кредити –можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.
2.За загальними джерелами:
-Внутрішні кредити
-Іноземні (зовнішні) кредити
-Змішані кредити – це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.
3. За формою кредитування:
-Товарні кредити – надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.
-Валютні (грошові) кредити
4. За формою забезпечення:
-Забезпечені кредити – кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.
-Бланкові кредити – кредити, надані просто під зобов’язання боржника вчасно погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника. Різновиди: Контокорент – кредитна операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності контокорентної угоди, овердрафт- При наданні овердрафту банк здійснює списання коштів з рахунку клієнта у розмірах, більших ніж залишки на його рахунку, відкриваючи таким чином кредит.
5.За строками:
-Надстрокові – добові, тижневі, до трьох місяців.
-Короткострокові – до 1 року.
-Середньострокові – від 1 до 5 років.
-Довгострокові – понад 5-7 років.
6.За формою надання розрізняють:
-фінансові (готівкові) кредити – зараховуються на рахунок боржника та надходять в його розпорядження;
-акцептні кредити – застосовуються у формі акцепта тратти імпортером або банком;
-депозитні сертифікати – документи, які свідчать про вкладення грошових коштів, поміщення їх на депозитний рахунок у банк під оголошену ставку відсотка;
-облігаційні позики та ін.
7. За кредиторами:
-Приватні кредити – надаються приватними особами.
-Фірмові (комерційні) кредити
-Банківські кредити
-Урядові (державні) кредити – кредити, надані урядовими установами від імені держави.
-Кредити міжнародних фінансово0кредитних організацій.
-Змішані кредити – в яких беруть участь приватні підприємства та держава, державні та міжнародні установи.
Фірмовий (комерційний) кредит- є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу. різновиди: вексельний кредит(експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний вексель на імпортера.); аванс покупця; кредит за відкритим рахунком(проводять через відповідні рахунки банків імпортера та експортера.).
Банківський зовнішньоторговельний кредит надає більше можливостей для маневрування при виборі постачальника певної продукції, а окрім того, забезпечує довші терміни кредиту.(є фінансовий і експортний; акцептний)
Фінансовий кредит дає змогу здійснювати купівлю товарів на будь-якому ринку, і таким чином виникають умови для вибору варіантів комерційних угод.
Акцептний кредит видається, якщо імпортер згоден оплатити тратту експортера. Перед настанням терміну оплати імпортер вносить в банк суму боргу, а банк в цей термін погашає його зобовязання перед експортером.
Кредитування експорту може здійснюватися у таких формах:
1)факторинг - продаж права щодо вимоги торговельних боргів.послуги факторингу включають в себе контроль стану заборгованості покупця по поставкам, нагадування про настання дати сплати, надання інформ щодо стану дебітор заборгованості. Термін не перевищує 1 року. Ризик про несплату боргу не знімається з продавця.
2) форфейтинг - кредитування експортера через придбання векселів чи інших боргових зобов’язань.Дозволяє експортеру поступатися вимогами щодо кредитів, виданих на 2-7 років, при цьому всі ризики по борговому зобовязанню переходять до форфейтера.
Спільні риси між факторингом та форфейтингом полягають у тому, що ці методи використовуються для скорочення заборгованості у балансі в результаті продажу вимог.
3) лізинг – кредитування купівлі машин, обладнання, споруд виробничого призначення на основі укладання орендної угоди, за якої орендар сплачує орендну плату частинами та орендодавець зберігає право власності на товари до кінця терміну.
4) компенсаційні угоди – форма довгострокового кредитування, за якої в рахунок погашення кредиту здійснюються зустрічні поставки продукції, виробленої на обладнанні, під купівлю якого був наданий кредит.
Єврокредити – кредити, що надаються у валюті, яка є іноземною для банку - євровалюті, єврокредити видаються на євроринку.
Єврокредити, як правило, надаються на умовах “рол овер” (роловерний кредит) на строк 5-10 років. Весь договірний строк ділиться на періоди по 3-6 місяців, а тверда відсоткова ставка встановлюється лише для першого періоду. Для кожного наступного вона коректується з врахуванням зміни цін та валютних курсів на міжнародному грошову ринку.
27.Міжнародний рух капіталу, його сутність і причини, форми та показники.
В межах світової економічної системи між національними ринками та їх суб’єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов’язана з вивозом капіталу.
Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.
Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв у насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення.
Іншими причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:
Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення.
Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).
Форми міжнародного руху капіталу:
1.За джерелами походження –офіційний (державний); приватний (недержавний) капітал.
2.За характером використання коштів: підприємницький; позичковий (міжнародний кредит); міжнародна економічна допомога.
3.За термінами вивезення капіталу: короткостроковий (до одного року); середньостроковий (більше одного року); довгостроковий (більше 3 років).
4.За типом фінансових зобовязань: кредитні операції; інвестиційні операції.
5. За цілями використання: прямі інвестиції; портфельні інвестиції.
Переважна більшість країн використовують зарубіжні інвестиції для індустріалізації, підвищення наукомісткості виробництва та зайнятості населення. Країни — експортери капіталу за рахунок цього збільшують свою економічну могутність.
Показники вивезення капіталу характеризують рівень економічного розвитку країни. До них належать:
а) обсяг зарубіжних інвестицій даної країни та його співвідношення з національним багатством країни; Як правило, країна з високим рівнем економічного розвитку має більші можливості вкладення капіталу в економіку інших країн;
б) співвідношення обсягу зарубіжних прямих інвестицій даної країни з обсягом іноземних прямих інвестицій на її території; Це співвідношення характеризує розвиток міжнародних інтеграційних процесів і тісно пов'язане з ефективністю функціонування.
в) зовнішній борг країни і його співвідношення з її ВВП/ВНП.
28.Міжнародні виставки та ярмарки в міжнародній торгівлі.
У світовій практиці такими інструментами, як виставки та ярмарки, користуються майже всі компанії, задіяні у міжнародній діяльності, або ті, які планують вийти на світовий ринок. Першим кроком у цьому напрямі, який надасть компанії нові бізнес–контакти, перспективи розвитку, ідеї, нове бачення ринку, зробить її відомою для партнерів, і є участь у міжнародних виставках–ярмарках.
Виставка — це показ, яким би не була його назва, основа мета котрого полягає в ознайомлені публіки шляхом демонстрації із засобами, які маються в розпорядженні людства, для задоволення його потреб, а також з метою сприяння прогресу в одній або кількох сферах діяльності або майбутніх перспектив.
Ярмарок — це міжнародна економічна виставка зразків, яка незалежно від її назви у відповідності з традиціями країни, на території якої він проводиться, являє собою великий ринок товарів широкого вжитку та /або обладнання, діє у визначені терміни протягом обмеженого періоду в одному і тому ж місті та на якій експонентам дозволяється представляти зразки своєї продукції для укладання торговельних угод у національному та міжнародному масштабах.
Міжнародні виставки та ярмарки виконують такі функції:
– забезпечують безпосереднє спілкування клієнта з експонентом; експонента з потенційними партнерами;
– пропонують реальний товар, який можна побачити у дії, на відміну від рекламних проспектів, відеороликів тощо;
– забезпечують покупцеві можливість здійснити досить повний та об'єктивний огляд певної групи товарів (або цілої галузі промисловості) за такими критеріями, як якість, ціна, додатковий сервіс, певні стимули при купівлі тощо;
– надають експонентам можливість побачити пропозицію потенційних конкурентів, їх нові ідеї, умови продажів тощо;
– значно скорочують час як клієнтам, так і експонентам на пошук партнера та укладання контракту;
– сприяють ефективному обміну інформацією;
– інформують своїх учасників про розвиток технологій і надають можливість побачити тенденції прогресу галузі;
За широтою номенклатури: універсальні(демонструється дуже широка номенклатура продукції галузей, не пов'язаних між собою. – застаріла форма), багатогалузеві, галузеві(орієнтовані, головним чином, на відвідувачів–комерсантів з аналогічними спеціальними потребами), спеціалізовані(значно менше орієнтовані на збут товарів. Вони покликані продемонструвати тенденції розвитку ринків).
За критерієм постійності місця проведення виставки поділяють на:
– постійні, що завжди зберігають свою тематику та місце проведення. Так, у Ганновері провадяться найбільші міжнародні виставки такого типу — CEBIT (інформаційні технології та комунікації; Ганноверський ярмарок (Hannover Messe); Linga plus Hannover — лісове господарство та деревообробка;
– змінні, які завжди зберігають свою тематику, але організуються та провадяться в різних країнах (Всесвітні виставки/ярмарки);
Участь у виставках і ярмарках допомагає підприємствам зробити свою продукцію доступної для зарубіжних споживачів, що сприяє збільшенню споживання і розширенню виробництва. Також міжнародні виставки і ярмарки допомагають споживачам дізнатися про нових виробників, нову продукцію, оцінити новинки вироблені на міжнародному рівні.
29.Міжнародні розрахунки у формі інкасо: суть, переваги та недоліки використання.
При виконанні договорів міжнародної торгівлі з розрахунками за допомогою міжнародних кредитних переказів завжди існує ризик неплатежу з боку покупця або ризик непостачання товарів з боку продавця (за попередньої оплати товарів). Для запобігання такому ризику в міжнародній практиці досить широко використовується така форма розрахунків, як інкасо.
Інкасовою операцією називають форму розрахунків за зовнішньоторговельною угодою, яка полягає в тому, що експортер доручає своєму банку одержати від імпортера певну суму валюти при передаванні останньому відповідних товарних документів. Розрахунки при інкасо здійснюються згідно з “Уніфікованими правилами з інкасо” прийнятими Міжнародною торговою палатою.
Інкасо - це банківська розрахункова операція, засобом якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахункових документів належні йому кошти від платника за відвантаженні на його адресу товари або за надані йому послуги і зараховує ці кошти на його рахунок в банку.
В здійсненні інкасової операції при міжнародних розрахунках приймають участь: імпортер (платник); експортер (довіритель); банк ремітент, якому експортер доручає операцію з інкасування; інкасуючий чи представницький банк, який отримує кошти. Розрізняють декілька видів інкасо. Основні з них:
1) Просте (чисте) інкасо – це інкасо простих і переказних векселів, чеків, інших платіжних документів. Іншими словами – це стягування платежу за фінансовими документами, які не супроводжуються комерційними документами.
2) Документарне (комерційне) інкасо – це доручення експортера банку отримати від імпортера платіж супроти товарних документів з наступним перерахуванням сум платежу експортеру. Тобто, це інкасо фінансових документів, які супроводжуються комерційними документами або тільки комерційних документів (вантажних і страхових документів, рахунків, різноманітних сертифікатів).
Таким чином, інкасова форма розрахунків пов’язана з кредитними відносинами. Інкасо виступає основною формою розрахунків за контрактами на умовах комерційного кредиту.
Переваги та недоліки інкасової форми розрахунків. Переваги для експортера:
- більша надійність, ніж при розрахунках за допомогою переказу, оскільки до здійснення платежу чи акцепту товаросупровідні документи не видаються покупцеві;
- можливість безпечної доставки товаророзпорядних документів імпортеру;
- можливість доручити банку здійснення протесту тратт у разі відмови імпортера від акцепту або платежу;
- можливість дострокового, до остаточної оплати товарів покупцем, поповнення оборотних коштів шляхом обліку в банку акцептованих покупцем тратт.
Переваги для імпортера:
- здіснення оплати товарів тільки проти документів, які засвідчують фактичне виконання експортером своїх зобов'язань із відвантаження товарів;
- немає необхідності заздалегідь відволікати кошти з свого обороту
- отримання документального підтвердження відповідності відвантажених товарів умовам зовнішньоекономічного договору до здійснення оплати;
- менш значні витрати, ніж при акредитивній формі розрахунків.
Недоліки для експортера
- додаткові часові затрати на пересилання передбачених умовами акредитива документів;
- ризик, пов'язаний із можливою відмовою імпортера від платежу у випадку погіршення кон’юнктури або фінансового стану платника.
30.Міжнародні тендери (торги): особливості проведення та функції тендерного комітету.
Міжнародні тендер є методом міжнародної торгівлі, сутність якого полягає в конкурентному відборі зарубіжних постачальників і підрядників через організованих товарних ринок шляхом залучення до певної, заздалегідь встановленої дати пропозиції від зарубіжних і національних постачальників та підрядників, проведення конкурсу (порівняння) представлених проектів (умов) та укладання контракту з тим з них, пропозиції якого найповніше задовольняють потреби і вимоги імпортерів-замовників.
Найпоширенішими об’єктами тендерів у міжнародній торгівлі є:
Етапи: 1) Підготовка тендеру - Визначення організатора тендеру;Формування тендерного комітету;Розробка комплекту тендерної документації; Узгодження документів із замовником-імпортером; Підготовка та публікація оголошення при відкритих торгах; Запрошення визначених заздалегідь учасників при закритих торгах; Розповсюдження (продаж) тендерної документації. 2)Представлення пропозиції - Підготовка пропозиції оферентом: заповнення проформ; представлення пропозицій самостійно; Відправка документів у тендерних комітет до зазначеної дати; Внесення оферентом завдатку “надійності” 3)Вибір переможця - Відкриття конвертів: у присутності учасників торгу (голосний торг);без присутності учасників торгу (неголосний торг), Аналіз пропозицій за обраними критеріями та методикою; Вибір переможця. 4)Укладання формальної угоди; Офіційне підписання контракту.
Для проведення торгів замовники створюють тендерний комітет, до складу якого входять технічні спеціалісти (залежно від предмета торгу), комерційні фахівці та представники адміністрації. На підставі угоди із замовником тендерний комітет виконує такі функції:
31.Місце України на світовому ринку товарів і послуг.
Структура й напрямки торгівлі окремих країн складаються під впливом зміни конкурентоспроможності їх товарів на світовому ринку. Світовій торгівлі властиві нерівномірність зростання як торгівлі окремих країн, так і всього світового товарообігу. Останнім часом світовий ринок усе більше стає сферою панування транснаціональних корпорацій, хоча слід зазначити, що ступінь монополізації світового ринку менше, ніж національних ринків.
Суттєвим фактором ступеня участі країн в міжнародній торгівлі є рівень розвитку їх економік внаслідок чого конкурентноздатність національних економік країн, що розвиваються, виявляєтьсяочевидно меншою в порівнянні з економіками розвинутих країн.
На сьогодні Україна поступово активізує участь на світовому товарному ринку. Географія країн-партнерів поступово збільшується разом з тим, структура експорту свідчить про незначну його диверсифікацію: частка металургійної, хімічної, нафтопереробної галузей і АПК становить 60%.
Щодо України, то за даними Світової організації торгівлі у 2007 р. вона мала 0,4 % світового товарного ринку, посідаючи в експорті 49 місце (49,2 млрд. дол. США) та 42 – в імпорті (60,7 млрд. дол. США). В цілому за останні 6 років обсяги експортних і імпортних поставок товарів з України збільшились.
Проте динамічне зростання обсягів експортно-імпортної діяльності супроводжується збільшенням від'ємного сальдо торговельного балансу України ( 2007 – 11,3 млрд., 2008 – 18,5 млрд. дол. США). Основу товарної структури експорту України традиційно складають сировинні товари, передусім, продукція металургії, хімічної промисловості, мінеральні продукти, а також продукти машинобудівного комплексу.
Основними ринками збуту вітчизняних товарів є країни СНД (36 % експорту) та Європейського Союзу ( близько 30 % експорту), збільшуються також обсяги поставок в країни Азії та Африки.
За даними СОТ Україна входить до списку найбільших експортерів послуг (40 країн, що забезпечують постачання 90,3 % послуг), посідаючи в ньому 40 місце (2008 рік) з обсягом поставок 13,6 млрд. дол. США та 0,4 світового ринку. При цьому тільки 9 країн з 40 (Китай, Нідерланди, Швеція, Республіка Корея, Польща, Малайзія, Бразилія тощо) демонструють подібні та вищі щорічні темпи приросту експорту послуг. Проте Україна не входить в основний список найбільших імпортерів послуг, хоча споживає їх на 10,8 млрд. дол. США. На відміну від балансу товарної торгівлі, сальдо балансу торгівлі послугами є майже традиційно позитивним (у 2007 р. – 4,06, 2008 р. – 5,05 млрд. дол. США)
В структурі національного експорту на послуги припадає 27-29 %, однак в їх видовій структурі переважають транспортні (65,2 %) та «ділові, професійні та технічні» (13,1 %) послуги, решта мають незначну питому вагу: подорожі та фінансові послуги (по 4,2 %), послуги з ремонту – 3,7 %, послуги зв’язку та комп’ютерні – відповідно 2,8 та 2,3 %.
Основними регіонами експорту послуг є країни Європейського Союзу та СНД (близько 30 % припадає на кожен регіон), а в імпорті – беззаперечними лідерами є європейські країни – 58 %, на країни СНД припадає близько 16 %
Незважаючи на розвинуту в Україні промисловість, продукція останньої є конкурентоспроможною переважно на ринках СНД і ринках країн, що розвиваються.
Україна має значнусировинну базу, багаті родовища корисних копалин, але надмірний експорт мінеральної сировини за низькими цінами не приносить їй належних прибутків.Агропромисловий комплекс також має потужну базу розвитку і можливість швидкої експортної спеціалізації, але низька продуктивність і якість продукції сільського господарства, стан технологій АПК стримують вихід України на світовий товарний ринок
32.Напрями діяльності Міжнародної організації з міграції як органу міжнародного регулювання.
Міжнародна організація з міграції (МОМ) заснована в 1949-1951 р. в Брюсселі як міжнародна агенція у справах міграційного переселення переміщених осіб та біженців в Європі, а також для сприяння організованій міграції окремих осіб.
Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:
1)управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;
2)сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;
3)організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину. Діяльність МОМ здійснюється за принципом, згідно з яким гуманна і впорядкована міграція вигідна всім. Реалізується даний принцип шляхом надання послуг і рекомендацій урядам і мігрантам.
Статутна діяльність МОМ концентрується в 4 основних напрямках:
• гуманітарна допомога (включаючи екстрену допомогу);
• технічна допомога, зокрема сприяння розвитку національного потенціалу;
• соціальний та економічний розвиток через впорядкування міграційних процесів;
• організація та проведення досліджень та навчання.
Комплексні заходи щодо даних напрямів включають просування міжнародного законодавства в області міграції, обговорення і допомогу в розробці стратегії, захист прав мігрантів, здоров'я мігрантів, а також гендерну оцінку міграції.
Представництво МОМ в Україні почало працювати в Києві у 1996 р., коли Україна отримала статус країни-спостерігача МОМ. У 2001 р. Україна звернулась із запитом про надання їй статусу країни-члена МОМ, і у 2002 р. Парламент України ратифікував угоду про членство України в організації.
На сьогодні, МОМ в Україні виконує шість програм:
1.Протидія торгівлі людьми. Її діяльність спрямована на допомогу Уряду України та громадськості у зусиллях протидії торгівлі людьми, як всередині країни, так і за її межами.
2.Програма зміцнення потенціалу у сфері управління міграційними процесами.
3.Трудова міграція.
4.Прикордонне співробітництво/Седеркопінгський процес. Седеркопінгський процес був ініційований урядом Швеції, Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ) та МОМ у 2001 році з метою вирішення питань прикордонного співробітництва, які виникли з розширенням ЄС на схід та для сприяння діалогу з питань міграції та надання притулку. З 2004 року, цей процес зосереджується на обміні досвідом між державами – новими членами ЄС (Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія та Словаччина) та країнами на зовнішньому східному кордоні розширеного ЄС – Білоруссю, Молдовою та Україною.
5.Програма управління міграційними переміщеннями, розпочата у 1996 році та здійснюється у партнерстві із урядами США, Канадою, країн Європи, Нової Зеландії та Австралії з метою підготовки документів до та після проведення співбесід, проведення тренінгів з питань культурної орієнтації до виїзду, а також допомоги з організації переїзду для потенційних мігрантів.
6.Програма надання медичних міграційних послуг.
33.Наслідки вступу України до Світової організації торгівлі: короткострокова та довгострокова перспективи.
В останні роки помітно пожвавились стосунки України з міждержавними економічними організаціями, орієнтованих, окрім інших завдань, на спостереження за світовим економічним розвитком. Провідною серед організацій у питаннях регулювання та сприяння розвитку міжнародної торгівлі є Світова організація торгівлі (СОТ).
16 травня 2008 року, набрав чинності ратифікований ВР 10 квітня п.р. Протокол про приєднання України до Марракеської Угоди про створення Світової організації торгівлі і Україна стала повноправним 152-м членом цієї організації.
За експертними оцінками, вступ України до СОТ зумовить додаткове підвищення добробуту населення на 3% та підвищення динаміки зростання ВВП до 2 %.
Кумулятивний вплив для галузей національної економіки від вступу України до СОТ матиме позитивний характер.
З моменту вступу України у СОТ Україна отримає:
Очікується, що членство України в СОТ буде найбільш корисним для металургійної та хімічної промисловостей. “Для цих галузей найбільше значення матимуть покращання доступу до ринку, а також реформа тарифів, і, відповідно, краща доступність обладнання та матеріалів. Найбільше зростання експорту відбудеться в сільському господарстві, хімічній промисловості та металургії.
Покращення інвестиційного клімату призведе до зростання обсягу інвестицій та покращення їх структури. Як свідчить міжнародний досвід, сам по собі вступ країни до СОТ супроводжується збільшенням іноземних інвестицій.
Не менш важливими є позитивні економічні та соціальні наслідки від приєднання України до СОТ, а також впливи на довкілля.
Економічні наслідки можна приблизно визначити через зміну макроекономічних показників,таких як ВВП, індекс споживчих цін, заощадження та інвестиції, рівень безробіття. Коротко можна сказати, що ВВП України зростатиме через нарощення виробництва української продукції, викликане поліпшеним доступом до світового ринку. Уповільниться зростання споживчих цін, оскільки конкуренція з імпортною продукцією стимулювати українських виробників стримувати підвищення цін. Цінові коливання на внутрішньому ринку наближатимуться до рівня ЄС, де зростання індексу споживчих цін традиційно перебуває на рівні 2-2,5 %.
На безробіття приєднання до міжнародної торговельної системи матиме або незначний вплив, або ж він буде відсутнім. Соціальні наслідки залежать від економічних результатів, оскільки обсяг ресурсів, спрямованих на вирішення соціальних питань, залежить від національного доходу. очікується збільшення реальної заробітної плати населення та підвищення ефективності праці
Серед ризиків в міністерстві відмічають загострення конкуренції на внутрішньому ринку та необхідність впровадження нових норм безпеки та якості продукції.
У цілому приєднання України до СОТ відповідає її стратегічним інтересам. Тому український уряд повинен зробити все для того, аби оптимально використати потенційні переваги від членства в СОТ.
34.Обґрунтування вибору національної стратегії економічного розвитку в світлі цивілізаційних викликів.
Роль держави у новій геополітичній ситуації має концентруватися на формуванні стратегій оборонного і наступального характеру. Мета оборонної стратегії полягає у тому, щоб протистояти негативному впливу процесів глобалізації, забезпечити цілісність держави та ефективний розвиток національної економіки, використовуючи для цього прогресивні форми світогосподарських зв'язків, а також досягнення світової системи господарювання і потенціал власної економіки.
Така стратегія має формуватися на принципах пріоритетності національних інтересів у визначенні ступеня відкритості нашої економіки, розумного протекціонізму стосовно підтримки вітчизняних товаровиробників. Тільки держава як єдиний політичний і правовий об'єкт, який володіє всім спектром владних повноважень, повинна формувати стратегію захисту внутрішніх ринків за умов наростання впливу глобалізації, забезпечувати конкурентоспроможність вітчизняних товарів і послуг на міжнародних ринках. За відкритості національної економіки держава повинна контролювати рух капіталів, сприяти тому, щоб інвестиції осідали в країні і використовувалися для її розвитку, стримувати багатих громадян у їхньому бажанні вивозити капітали за кордон і там платити податки за вигідніших умов. Останній аспект особливо актуальний для України, оскільки на сьогодні з держави вивозиться більше фінансових ресурсів, ніж надходить. Щоб розв'язати проблему, потрібно насамперед вдосконалити податкову систему, сформувати законодавчу базу, яка гарантуватиме збереження і повернення інвесторам капіталів, вкладених ними у розвиток української економіки. Наступальна стратегія в економічній політиці держави повинна мати довгостроковий характер, враховувати глобальні зміни, які відбуваються у світовій системі господарювання, сприяти інтеграції національної економіки у світовий економічний простір. При цьому важливо розраховувати на власні можливості. Участь зарубіжних партнерів у вітчизняній економіці має бути лише одним із компонентів економічної стратегії держави. З цих позицій функції держави повинні якісно змінюватися в напрямі поглиблення аналізу і оцінки потоків інформації, які характеризують реальні зміни у світогосподарських зв'язках та їхній вплив на розвиток національної економіки. Нові інформаційні технології дають можливість швидко і якісно формувати потоки економічної інформації, необхідної для прийняття управлінських рішень. Разом з тим зростає небезпека того, що на державний рівень може надходити недостовірна, свідомо сфальсифікована інформація. Або навпаки — за межі країни може потрапляти інформація, яка розкриває політичні, економічні, фінансові та інші таємниці держави. Ці питання набувають особливої актуальності для України і потребують прийняття нових законодавчих актів, які не тільки регламентуватимуть вимоги до інформаційного забезпечення управлінських процесів на всіх рівнях, а й посилюватимуть відповідальність за шкоду, завдану інтересам держави. Оскільки сьогодні жодна держава світу не може абстрагуватись від впливу процесів глобалізації, економічна політика має дедалі більше орієнтуватися на ті зміни, які відбуваються у світовій системі господарювання, адаптуватися до зовнішньоекономічної ситуації за максимального забезпечення власної незалежності, цілісності та суверенності.
35.Обґрунтування пріоритетних напрямів
геополітичної та галузевої орієнтації України.
Найголовніша особливість української геополітики полягає в її багатовекторності. Така особливість зовнішньополітичного курсу виявляється у прагненні поєднати в єдиній стратегії кілька напрямів геополітичного розвитку.
Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте її розробка є життєвою необхідністю для неї як суверенної країни й суб'єкта геополітики. Це цілком відповідає її геополітичному потенціалу як значної європейської країни. Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення базових цінностей і національних інтересів, внутрішніх і зовнішніх параметрів розвитку, геополітичних орієнтацій на перспективу.
Україна є насамперед європейською державою. Це визначено її історичним минулим, географічним становищем, належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв'язків з країнами Європи.
Основні геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України:
· посилення економічного й політичного потенціалу і "дієспроможності" України в широкому розумінні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейсь ких структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосто ронніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;
· пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС і ЗЄС. Поглиблен ня спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем усієї структури європейської безпеки;
· зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв'язків з країнами Західної Європи відповідно до національних інтересів і пріоритетів України;
· підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з РФ;
· зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградсь кої групи;
· сприяння формуванню "поясу стабільності" та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;
Значення західного напрямку орієнтацій зовнішньополітичних інтересів України зумовлено як прагненнями української політичної еліти знайти рівноцінний баланс російській гегемонії на просторі колишнього СРСР, так і пошуками можливостей входження країни в систему міжнародного спілкування через відповідні європейські структури. Від Заходу очікували також реальної допомоги в економічній сфері та політичної підтримки на міжнародній арені, зокрема у відносинах з РФ.
Геополітичний вплив США на посткомуністичні держави є продовженням їхньої загальної політики у Центральній Європі, яка грунтується на залученні країн регіону в євроатлантичні структури. Це відбувається через Раду євроатлантичного партнерства, програму "Партнерства заради миру", механізми асоційованого і повного членства в Західно-Європейському Союзі, Європейському Союзі, інших європейських і євроатлантичних структурах.
ГАЛУЗЕВА
Переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії спотворила структуру всієї економіки. Занепад легкої і харчової промисловості призвели до того, що Україна не може забезпечити внутрішній ринок товарами першої необхідності.
Галузева структура визначила й однобоку орієнтацію господарського комплексу України на залежність від енергоносіїв (нафти, газу), лісу, продукції легкої промисловості та сировини для неї з Росії та інших країн колишнього СРСР.
Однак переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії в Україні деформувала структуру всієї економіки, тому в перспективі потрібні рішучі структурні зміни на користь прискореного розвитку виробництва товарів народного споживання, що сприятиме не лише розвитку легкої і харчової промисловості, а й активному залученню машинобудівного та оборонного комплексів до випуску товарів народного споживання.
Проаналізувавши наявний стан галузевої структури України можна сказати,що взаємодія всіх галузей економіки України зумовлена кардинальною зміною структурної та інвестиційної політики щодо галузей, що передбачає: рішучу орієнтацію виробничих капітальних вкладень на реконструкцію і технічне переоснащення підриємств, що в кілька разів ефективніше, ніж будівництво нових, концентрацію капітальних вкладень на основних напрямах, здатних швидко забезпечити економічний ефект. Слід посилити залежність між обсягом ресурсів, що спрямовуються на соціальний розвиток областей і окремих регіонів, і результатами діяльності підприємств, розташованих на їхній території. Все це сприятиме великим структурним змінам в економіці України, значному збільшенню наукоємних виробництв, машинобудування і хімії, зниженню частки видобувних і сировинних галузей. Галузева структура народного господарства матиме динамічніший, стійкіший характер, повніше задовольнятиме потреби суспільства.
36.Основні види операцій на міжнародних товарних біржах.
Біржова торгівля — це оптова торгівля масовими товарами, що мають стійкі та чіткі якісні параметри, при посередництві бірж. Кон’юнктура біржової торгівлі та ситуація на фондовій біржі є одними з найважливіших і достатньо достовірних показників динаміки світових товарних та валютних ринків.
Міжнародні товарні біржі (МТБ) - постійно діючий оптовий ринок декількох країн, де укладаються угоди купівлі-продажу широкого асортименту сировинних і продовольчих товарів, що відповідають уніфікованій системі стандартних вимог до товарів.
А) Угоди на реальний товар. Відмінністю цих угод є те, що продавець справді хоче продати і поставити реальний товар, а покупець - купити і мати його в наявності. Ці угоди можуть бути як із негайною поставкою, так і з поставкою у майбутньому. У разі негайної поставки товар повинен перебувати на одному із складів біржі, і після підписання контракту він поставляється протягом двох тижнів. Але бувають угоди на товар, що буде поставлений протягом тривалішого періоду (до 3-х місяців).Це угоди типу форвард. А спот - вид угоди, що передбачає оплату протягом часу, який потрібен для здійснення розрахунків, як правило, 48 годин.
Б) Ф'ючерсні угоди. Ф'ючерсна біржа - це ринок фіктивного товарного капіталу. Тут покупця і продавця цікавить не сам товар, а можливість одержати різницю в його вартості через певний термін. Економічними передумовами торгівлі на строк є сезонність виробництва, незбіг періоду виробництва й обігу, нестабільність виробництва, низька еластичність попиту та ін. Ф'ючерсну угоду іноді називають "ринком цін"; контракти тут зберігають права лише на ціни, а термін і якість не залежать від них. Звичайно при укладанні ф'ючерсного контракту продавець завжди розраховує, що ціни на товар у майбутньому знизяться, а покупець - що підвищаться. Ф'ючерсні угоди укладаються на певну кількість контрактів, а не на кількість товару. У контракті вказуються лише ціна і термін поставки. Виграє той покупець або продавець, що правильно вгадує реальну ціну товару (контракт на продаж чи купівлю якого було підписано раніше) через певний строк.
Поширеними біржовими операціями є спекулятивні угоди, які укладаються з метою отримання прибутку в умовах коливання цін. Спекулятивний прибуток отримують з різниці між ціною біржового контракту в день укладення і ціною в день його виконання. Виділяють різні види спекулятивних угод. Так, спекулянти можуть скуповувати біржові контракти з метою їх наступного продажу за більш високою ціною. Цей вид спекуляції називається грою на підвищення цін. Продаж раніше купленого контракту при спекуляції на підвищення цін називають ліквідацією. Інший вид спекуляції - гра на зниження цін. Спекулянти продають біржові контракти з метою подальшого їх відкупу за нижчими цінами.
Хеджуваня - це ще один досить поширений метод укладення угод на біржі. Ним користуються покупці реального товару. Ця операція полягає в тому, що фірма укладає на біржі реального товару строкову угоду на купівлю або продаж певного товару. І негайно робить страхування цієї угоди на ф'ючерсній біржі на той самий термін і ту саму кількість товару на продаж або купівлю. Ця операція ніякого прибутку фірмі не дає, навпаки, вона зазнає невеликих втрат у вигляді брокерської винагороди.
Існує також товарний своп – угода між сторонами, згідно з якою мінімум одна серія платежів визначається ціною товару або товарним індексом. Найпоширенішими серед товарних свопів є прості позабіржові угоди з обміну фіксованого ризику на плаваючий. Ці суто фін угоди не передбачають поставку фізичного товару. Товарні свопи використовуються багатьма споживачами та виробниками товарно-сировинної продукції для довгострокового хеджування від зростання цін.
37.Основні напрями, характеристики та наслідки фінансової глобалізації.
Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною системою фінансово-економічних відносин.
Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків.
Головними суб’єктами міжнародного фінансового ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії і трасти , транснаціональні банки.
До початку 1980 р. у світовій економічній системі сформувалася світова фінансова мережа, що поєднала провідні фінансові центри різних країн через їх головні фінансові центри: Нью-Йорк та Чикаго в Америці, Лондон, Цюріх, Франкфурт, Париж, Амстердам в Європі, Гонконг, Токіо, Багамські та Кайманові острови, Сінгапур, Бахрейн в Азії. Ці центри оперують з космополітизованими фінансовими активами, які втратили національну належність і прямують до районів сприятливої господарчої кон’юнктури.
Лондон, Нью-Йорк, Токіо – на них припадає 55% світової торгівлі валюти (від 161 до 464 млрд. дол. у день, долар і євро)
На іноземні банки у Лондоні припадає –79%, у Нью-Йорку – 46%, у Токіо – 49% торгівлі валютою.
Сінгапур, Гонконг, Цюрих, Франкфурт – 76-105 млрд. дол.
Поглиблення інтернаціоналізації у фінансовій сфері, зміцнення зв’язків між основними фінансовими центрами світу стали основою так званої фінансової революції.
Ключові елементи фінансової революції:
поглиблення міжнародної фінансової інтеграції,
формування системи міжнародних фінансових інститутів, серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані інститути ООН – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові інститути, що виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами “третього світу” і необхідністю вирішення їх економічних проблем.
швидкий розвиток фінансових інновацій - це створення нових фінансових інструментів та технологій.
Нові фінансові технології — це інвестиційні фонди відкритого типу, що вкладають кошти тільки в короткострокові зобов’язання грошового ринку; банківські автомати (автомати, що виконують різні банківські операції); похідні цінні папери і т п.
Нові (відносно) фінансові інструменти - це євродоларові депозитні сертифікати, єврооблігації з нульовим купоном, синдиковані кредити в євровалюті, ставка проценту, квоти та короткострокові зобов’язання зі змінним процентом.
Фінансовий інжиніринг (близько 1991р. з’явився цей термін) – це розвиток та творче застосування фінансових технологій для розв’язання фінансових проблем та використання фінансових можливостей.
НАСЛІДКИ:
Фінансова глобалізація створює загрозу світових фінансових криз, що охоплюють більшість країн світу (європейська валютна криза 1992-1993 рр., мексиканська фінансова криза 1994 р. й особливо загострення фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та р. Росії й Бразилії в 1998 р.). Перш за все це повязано із великомастбними борговими забов’язаннями країн.
38.Основні теорії міжнародної торгівлі та обмеження їх застосування.
Першою спробою теоретичного обґрунтування причин, напрямів, ефективності міжнародної торгівлі та розробки рекомендацій щодо зовнішньоторговельної політики була концепція меркантилізму. Ранній меркантилізм, ідеологами якого були У.Стаффорд і Г.Скаруффі, виник наприкінці ХVст. та ґрунтувався на доктрині “грошового балансу” нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні (або суб’єктивному обмеженні) вивезення грошей. Прихильники цієї концепції дотримувались поглядів, згідно з якими державі слід продавати на зовнішньому ринку якомога більше будь-яких товарів, а купувати — якомога менше. Теорія пізнього меркантилізму (Т.Мен, А.Серра, А.Мокрет’єн) розвивалась з другої половини ХVІ ст. Основним змістом цього напряму є доктрина “активного торговельного балансу”, який можна було забезпечити шляхом активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі. З цією метою держава повинна була обмежувати ввезення іноземних товарів шляхом підвищення ставок мита, а також сформулювати правила вивезення вітчизняних товарів, використовуючи переважно фінансові методи заохочення експорту.
Розвиток міжнародної торгівлі в епоху після Великих географічних відкриттів і переходу провідних країн до крупного машинного виробництва зумовив появу теорії абсолютних переваг. Її автором став Адам Сміт Учений стверджував, що для держави можуть бути вигідними не тільки продаж, а й купівля товарів на зовнішньому ринку. Однак А.Сміт не розглядав ситуацію, за якої яка-небудь країна має абсолютну перевагу з усіх товарів. Це зробив Давід Рікардо (теорія відносних переваг). Він створив модель міжнародної торгівлі, в якій показав, що недотримання принципу Сміта не є перешкодою для взаємовигідної переваги: країна повинна спеціалізуватися на експорті товарів, у виробництві яких вона має найбільшу абсолютну перевагу або найменшу абсолютну неперевагу. \
Теорію факторів виробництва обґрунтував у 30-х роках ХІХ ст. Жан-Батист Сей, включаючи до таких чинників працю, капітал і землю, які в сукупності визначають витрати виробництва.
Шведські економісти Елі Хекшер та Бертіль Олін у 20 30-х роках ХХ ст. застосували цю теорію для пояснення причин міжнародної торгівлі. Хекшер та Олін започаткували теорію факторонаділеності, яка на сьогодні у концентрованому вигляді зводиться до чотирьох теорем:
1)1 кожна країна має порівняльні переваги щодо випуску товару, виробництва якого потребує значних витрат відносно надлишкового фактора (теорема Хекшера-Оліна);
2)вільна торгівля, зрівнюючи факторні винагороди між країнами, слугує заміною зовнішньої мобільності факторів виробництва(теоремаП.Самуельсона);
3)зростання відносних цін товарів призводить до винагороди того фактора, який ефективно використовується у виробництві товару і скорочує реальні винагороди іншого фактора (теорема Столпера-Самуельсона);
4) зростання пропозиції одного з факторів виробництва у разі постійності інших змінних призводить до зростання випуску товару, який виробляється за інтенсивного використання цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів (теоремаРибчинського).
Повоєнний бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обміну їх продукцією зумовили появу низки теорій неотехнологічного напряму, характерною особливістю яких є спроба пояснення реалій і перспектив міжнародної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що виникають або створюються, використовуються і з часом зникають. До теорій і моделей неотехнічного напряму належать:
1) модель наукомісткої спеціалізації,
2)теорія технологічного розриву (часовий розрив у виробництві й експорті тих самих товарів у різних країнах, через якого країна, що освоїла жанр першою, одержує додаткові переваги, займаючи монопол положення на ринку),
3) теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку (4 етапи, основа-рівень розвитку технологій),
4)модель економії на масштабах виробництва (країна з великим внутр. Ринком, буде експортувати товари, по яких спостерігається економія на масштабах),
5)концепція внутрішньогалузевої торгівлі.
Теорія конкурентних переваг розроблена та обґрунтована Майклом Портером у 1991 р. У цій теорії запропоновано принципово новий підхід до проблем міжнародної торгівлі, який базується на твердженні, що на міжнародному ринку конкурують фірмі, а не країни. 5 факторів: можливість появи нових конкурентів; вірогідність появи товарів-замінників; поведінка постачальників, споживачів; суперництво існуючих конкурентів між собою.
Складовою теорії Портера виступають детермінанти конкурентних переваг країни, у межах яких відокремлено чотири параметри країни, що формують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на її успіх у міжнародній діяльності:
параметри факторів виробництва;
рівень попиту на внутрішньому ринку країни базування фірми, високі параметри якого виступають як підтримуючий і страховий фактор у разі операцій на зовнішньому ринку;
наявність у країні базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;
близькість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів;
рівень внутрішньої конкуренції, яка впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.
39 Основні форми кредитування експорту: суть, переваги та недоліки використання.
Кредитування зовнішньої торгівлі охоплює кредитування експорту та кредитування імпорту. Кредитування експорту може здійснюватися у таких формах:
А) авансові платежі, які надають країни-експортери іноземним виробникам;
Б) банківського кредитування: надання кредитів в дорозі; відкриття кредитних ліній; надання кредитів під товари або товарні документи в країні імпортера; бланкові кредити;
В) факторинг – придбання банком або спеціалізованою факторинговою компанією права вимоги щодо виплат за фінансовими зобовязаннями здебільшого у формі дебіторських рахунків за поставлені товари чи послуги. Експортер поступається факторинговій фірмі правом отримання платежів від платників за поставлені товари. Остання в свою чергу зобовязується повертати йому гроші у міру їх надходження від боржників або оплатити йому всю суму відразу. За здійснення факторингових операцій експортер вносить передбачену угодою плату, яка може бути дещо вищою від відсотків за кредит.
Г) Якщо факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, то такий вид кредитування, як форфейтинг використовується при фінансуванні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредитування до кількох років. Водночас, факторинг, як правило, не покриває всіх політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфейтуванні будь-якої вимоги за ці ризики несе відповідальність. Форфейтинг – кредитування експортера шляхом придбання векселів, акцептованих імпортером, або інших боргових вимог. В обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортеру еквівалент їх вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик неоплати зобовязань та разового збору за зобовязання купити векселі експортера. Форфейтинг – одна з нових форм кредитування зовнішньої торгівлі. Її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устаткування з тривалим терміном виробництва, посиленням конкурентної боротьби на світових ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світової торгівлі;
Д) лізинг – кредитування купівлі машин, обладнання, споруд виробничого призначення на основі укладання орендної угоди, за якої орендар сплачує орендну плату частинами та орендодавець зберігає право власності на товари до кінця терміну. Лізинг передбачає відносини купівлі –продажу та оренди, але основою відносин є кредитна операція – лізингова компанія надає орендатору фінансову послугу; Е) компенсаційні угоди – форма довгострокового кредитування, за якої в рахунок погашення кредиту здійснюються зустрічні поставки продукції, виробленої на обладнанні, під купівлю якого був наданий кредит.
Ж) Єврокредити – кредити, що надаються у валюті, яка є іноземною для банку - євровалюті, єврокредити видаються на євроринку. Цей ринок вільний від національної системи державного регулювання, його особливістю є пільговий (реєстраційний, податковий, валютний) режим для банківських операцій.
40. Характеристика Ямайської валютної системи, проблеми розвитку.
У 1976 р біла прийнята угода країн-членів МВФ в Кінгстоні (Ямайка) і ратифікована більшістю членів у квітні 1978 р. Прийнято поправки до Статуту МВФ, які нині та визначають порядок світової валютної системи.
Принципи системи :
1) Базою валютної системи було проголошено міжнародну розрахункову одиницю – СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювались курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт.
2)Окрім СДР країнам дозволялось встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденції до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угрупування: США - Західна Європа – Японія.
3)Юридично було завершено демонетизація золота : відмінено офіційну ціну золота та золоті паритети , золото перестало бути мірою вартості та базою золотих паритетів, США припинили обмін доларів на золото для іноземних центральних банків та урядових установ. Але золото й далі використовувалося для формування фонду ліквідних активів з метою придбання резервних валют.
4)Було знято обов’язковість обмежень щодо офіційних валютних резервів.
5)Поняття “оборотна(конвертована)валюта” замінено терміном “валюта, що вільно використовується”.
6) Країни отримали право вибору будь-якого режиму валютного курсу.
7)Узаконювався режим плаваючих валютних курсів замість фіксованих.
8) МВФ, який зберігся на уламках Бреттон-Вудської системи, закликав посилити міждержавне валютне регулювання.
Проблеми Ямайської валютної системи:
1)Втрата доларом монопольної ролі( поява СДР)
2)Проблема багатовалютного стандарту.
Але ні один з трьох центрів (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) не має переваги над іншими у валютно-економічній сфері, щоб становити панування своєї валюти у світі.
Характерна риса розвитку світової валютної системи – тенденція розвитку до валютного поліцентризму.
Проблема золота – зацікавленість країн Західної Європи в збереженні золота як реальних резервних запасів.
Режим плаваючих валютних курсів. Він не забезпечив вирівнювання платіжних балансів, не перешкодив валютній спекуляції, не вирішив проблему безробіття.Країни віддають перевагу режиму регульованого плавання валютного курсу, підтримуючи його різними методами валютної політики.
Проблеми Ямайської валютної системи породжують об’єктивну необхідність її подальшої реформи. Потрібні пошуки шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно–економічної політики ведучих країн. Суперництво трьох центрів лежить в основі валютних протиріч. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему з метою стимулювання процесу економічної інтеграції.
41. Особливості економічної інтеграції країн Азії.
Основними інтеграційними утвореннями в Азії є Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), що створена в 1967 р., включає Малайзію, Філіппіни, Таїланд, Індонезія та Сінгапур, Бруней (1984р.), В'єтнам (1995р.), Лаос та М'янма (1997р.), Камбоджа, а також Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС), засноване в 1989р.
АСЕАН націлена на послідовне проходження 5 етапів інтеграції: відкрита економічна асоціація; зона вільної торгівлі з відміною тарифів та інших обмежень; митний союз зі встановленням єдиних тарифів у торгівлі і просуванні капіталу і праці; економічний союз без будь-якої дискримінації з погодженням економічної політики країн-учасниць; повна інтеграція з єдиною економічною політикою, спільною валютою та органами наднаціонального регулювання. Тривалий час роль Асоціації в регіоні була більше політичною, ніж економічною. Країни АСЕАН широко співпрацюють як між собою, так і з третіми країнами, особливо з Японією, США, Південної Кореєю, Тайванем, Китаєм.
Особливістю моделі інтеграції АСЕАН є те, що в АСЕАН інтеграційні процеси надійно охоплюють мікрорівень на основі діяльності ТНК. Країни АСЕАН намагаються співпрацювати у багатьох сферах, включаючи промисловість і торгівлю. В галузі промисловості робиться натиск на реалізацію спільних проектів і створення в різних країнах-учасницях середніх за розмірами галузей. В таких галузях 60% власності контролюється країною-господаркою, а 40% - рештою членів АСЕАН. Наприклад, були реалізовані проекти будівництва заводів по виробництву добрив в Індонезії, Малазії та ін. На експорт продукції спільних підприємств в країни АСЕАН розповсюджуються пільгові митні збори. Базовий договір про торговельні преференції всередині асоціації був схвалений ГАТТ і привів до деякої лібералізації взаємної торгівлі. АСЕАН підкреслює необхідність взаємоді? в галузі безпеки , соціо-культурно? та економічно? інтеграці?. Найбільшого успіху вдалося досягнути як раз в економічній галузі. На разі встановлено мету про створення в 2015 році Економічно? спільноти АСЕАН. Вона об’єднає понад 560 млн. людей, обсяг торгівлі перевищить 1,5 трлн. доларів США. В цілому країни АСЕАН зіткнулися з проблемами економічного регіоналізму, оскільки держави, що проводять прискорену економічну модернізацію, як показує світовий досвід, не поспішають відмовлятися від політики протекціонізму. У цілому процес оформлення економічних організацій у цьому регіоні істотно відставав від розвитку подій в Європі і Америці, хоча він і перетворюється у величезного імпортера капіталу.
Найбільшим у світі за територією й населенням інтеграційним угрупуванням є Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, до нього входить 21 учасник. На подане об’єднання приходиться більше 57% світового ВВП та приблизно 48% світової торгівлі. АТЕС являє собою міждержавний форум, що має консультативний характер. Головною метою організації є узгодження політики в галузі торгівлі та інвестицій, співробітництво в таких галузях як енергетика, транспорт і телекомунікації, туризм, охорона довкілля. Передбачається створення зони вільної торгівлі до 2020року. Специфіка інтеграційних процесів у даному регіоні проявляється у наступному: в інтеграцію включені як розвинені, так і держави, що розвиваються, що мають різний рівень економічного розвитку; процеси інтеграції відбуваються в основному на мікроекономічному рівні, між фірмами, корпораціями країн регіону; інтеграція протікає на регіональному рівні й великою мірою на рівні окремих субрегіонів; ступінь організаційної готовності інтеграційних процесів поки невелика; відсутнє чітке інституціональне оформлення даного інтеграційного угруповання.
Серед інших інтеграційних об’єднань Азії та АТР слід назвати: “План Коломбо” із спільного економічного і соціального розвитку в Азії і Тихому океані, створений у 1951р. і об’єднує 24 держави Південної, Південно-Східної, Східної Азії, США, Австралія та Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії(СААРК), утворена в 1985р., об’єднує Бангладеш, Бутан, Індію, Мальдіви, Непал, Пакистан, Шрі-Ланку.
42.Особливості економічної інтеграції країн Африки.
Африка – це регіон, що економічно швидко розвивається. Більшість молодих африканських держав володіють значним, здебільшого неосвоєним економічним потенціалом. Це – багаті запаси сировини, сприятливі, як правило, природно-кліматичні умови для ведення сільського господарства, значні трудові ресурси. Проте цей потенціал розподілений між країнами нерівномірно, що зумовлює істотні відмінності між країнами щодо темпів економічного зростання, рівня розвитку економіки, її структури та зовнішньої торгівлі. Процес економічного розвитку країн Африки в цілому характеризується суперечливими тенденціями. Після здобуття незалежності в регіоні загострилася суперечливість між накопиченням і споживанням: максимізація накопичення і недостатній рівень споживання. Вузькість внутрішніх ринків, зростання соціальної напруженості, дефіцит власних кваліфікованих кадрів, низькі виробнича культура та дисципліна праці – всі ці проблеми, пов’язані з незадовільним станом споживання, стали негативно позначатися на загальній динаміці капітальних вкладень та їх структурі. уповільнився приплив до ключових галузей капіталів, посилилась диспропорціональність розвитку, що суттєво знижувало темпи економічного зростання.Особлива роль у забезпеченні соціально-економічного розвитку регіону належить гірничовидобувній промисловості. економічний розвиток країн Африки значною мірою залежить від надання іноземних позик, а також безоплатної міжнародної допомоги. Найбільшою з африканських інтеграційних груп є ЕКОВАС (Економічне співтовариство країн західної Африки) охоплює 16 країн Африки. Основні зусилля співтовариства спрямовані на ліквідацію внутрішніх тарифів та встановлення єдиного зовнішнього тарифу, що повинно перетворити ЕКОВАС на митний союз. У складі ЕКОВАС 4 комісії: 1. З торгівлі, мита, імміграції, кредитно-грошової системи та платежів; 2. з транспорту, телекомунікацій та енергетики; 3. З промисловості, с/г та природних ресурсів; 4. З соц. Та культурних проблем. Надто проблематичним є вихід ЕКОВАС на подібні до ЄС форми інтеграції, оскільки в регіоні існують й інші види міждержавного співробітництва, а також у зв’язку з тим, що у країн-учасниць цієї організації відсутня зацікавленість в успішній її діяльності. В Африці існують інші інтеграційні угруповання: Митний і економічний союз центральної Африки (ЮДЕАК), Спільний ринок Східної і Південної Африки (КОМЕСА), Південноафриканське співтовариство розвитку (САДК). Інтереси груп постійно стикаються один з одним. Майже всі групи прагнуть до співробітництва, створюючи ті чи інші форми інтеграції, яка, здебільшого відбувається на низькому рівні. Африканські країни настільки бідні, а їхня економічна активність настільки низька, що бази для їхнього співробітництва поки що практично нема. С/г та мінеральні ресурси – основні джерела доходу і прибутку від експорту, а відтак відсутні серйозні підстави для зниження бар’єрів на шляху просування первинних ресурсів. Промисловість у переважній більшості країн перебуває на дуже низькому рівні, а тому скоріше потребує захисту, аніж відкриття ринків для вільної конкуренції, що суттєво утрудняє створення зон вільної торгівлі. Здебільшого існуючі групи намагаються співпрацювати у наданні транспортних послуг, розвитку інфраструктури, реалізації дрібних промислових проектів тощо.
43. Особливості європейської економічної інтеграції.
Європа має великий досвід та потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції. Це пояснюється як політичними і соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США, Азія з пріоритетом Японії). Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні інтеграції європейських країн у рамках Європейського Союзу (ЄС). Нині ЄС являє собою інтеграційне угруповання двадцяти семи західно-, центрально- та східноєвропейських країн, які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів. Специфічним є те, що у процесі західноєвропейської інтеграції виявилися істотні внутрішні і зовнішні суперечності. Головною причиною внутрішніх суперечностей є нерівномірність господарського розвитку та диспропорції економічної структури за територією, які доцільно розглядати в трьох аспектах: з точки зору різниці в ресурсному потенціалі та розвитку окремих країн-учасниць ЄС; у межах економік кожної країни;за регіонами Європи. Різниці в наявності та стані ресурсного потенціалу, структурі, темпах та рівнях економічного розвитку призвели до появи в межах ЄС двох груп країн - економічно сильних (Німеччина, Франція, Італія, Великобританія) і відносно слабких економічно (Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція). Найбільші диспропорції в межах національних економік притаманні Італії (високорозвинена північ та менш розвинутий південь), Великобританії (відносна економічна відсталість Північної Ірландії та Уельсу), Франції, Іспанії, Португалії. Функціонування ЄС як інтеграційного угруповання з єдиною наднаціональною системою управління породжує групу нових суперечностей: диспропорції ринкової та регульованої сфер; суперечності між національними та наднаціональними органами тощо. Зокрема, незважаючи на декларовану демократизацію процесу вироблення й прийняття рішень на засадах компромісу і консенсусу, актуальними для ЄС залишаються такі проблеми інституціональної інтеграції, як демократичний контроль над політикою ЄС, розподіл повноважень і функцій між органами ЄС, політика щодо прийняття нових членів. Зовнішні суперечності розвитку західноєвропейської інтеграції виникають у процесі взаємодії факторів регіональної та глобальної інтернаціоналізації. З одного боку, розширення ринку ЄС є ключовим інтеграційним фактором як на макро-, так і на мікроекономічному, корпоративному рівні. З іншого боку, більшість західноєвропейських корпорацій технологічно та фінансово пов'язані з американськими і японськими ТНК, які поряд зі своїми національними інтересами реалізують також інтереси атлантичної та тихоокеанської інтеграції. ЄС - найуспішніша регіональна організація. Прогрес ЄС на шляху до економічної інтеграції трансформує його у центр залучення для всіх інших країн і угруповань, які бажають укласти довгострокові відносини різного рівня - від отримання привілеїв у торгівлі до вступу. Отже, ЄС на сьогодні є ядром загальноєвропейської економічної інтеграції. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів.
44.Особливості залучення прямих іноземних інвестицій в умовах глобалізації.
Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обєктом розміщення капіталу і відповідний доход. У сучасному світі практично всі країни залучені до процесів міжнародного співробітництва. усталений економічний розвиток неможливий без ефективного використання переваг залучення ПІІ з-за кордону. Важливою особливістю, що визначає розвиток міжнародного ринку інвестицій є проведення національними урядами і міжнародними організаціями політики лібералізації міжнародного інвестиційного простору і вироблення уніфікованих норм державного регулювання інвестиційних процесів. До норм державного регулювання ПІІ можна віднести: надання державних гарантій як країною базування, так і приймаючою країною, врегулювання інвестиційних спорів, усунення подвійного оподаткування, страхування зарубіжних інвестицій, дипломатична і адміністративна підтримка. Приплив ПІІ стає одним з ключових критеріїв статусу країни, успішності її включення до світового господарства. основною тенденцією розвитку ринку ПІІ є підвищення частки розвинутих країн і зниження частки країн, що розвиваються. Так, у сфері імпорту інвестицій близько 73% припадає на промислово розвинуті країни, 24% - на країни, що розвиваються, менше 3% - на країни Центральної і Східної Європи. У сфері експорту інвестицій розвинуті країни концентрують понад 90%, країни, що розвиваються – 8%, країни Центральної і Східної Європи – менше1%. Основна частка загального обсягу ввозу і вивозу інвестицій припадає на США, ЄС, Японію. Також важливою тенденцією є зростання масштабів міждержавного злиття і поглинання національних фірм.. Злиття і поглинання стали основним видом інвестиційних операцій. Ринок злиттів і поглинань охоплює переважно розвинуті країни і слугує основою зростання інтернаціональних процесів.
Сукупні прямі іноземні інвестиції після Другої світової війни мають усталену тенденцію до зростання (68 млрд. дол. США у 1960 р., 211 млрд. американських доларів у 1973 р. і 3,2 трлн. дол. у 1996 р.), що засвідчує підвищення ролі даного чинника в економічному розвитку окремих країн. Водночас головна частка (2/3) інвестиційних потоків припадає на 10 найбільших приймаючих країн, у той час як 100 країн, що розвиваються, є найменшими реципієнтами, які отримують лише 1% глобальних прямих іноземних інвестицій. Аналогічна картина складається серед найбільших експортерів капіталу, де п’ять провідних країн (США, Німеччина, Англія, Франція та Японія) вивозять близько 2/3 сукупних інвестицій. Інший показник, а саме обсяг вивозу прямих іноземних інвестицій у ВВП, взятий за період з 1914 по 1996 р., вказує на зменшення ролі даного фактора для провідних країн-інвесторів.
45. Особливості застосування лізингу як форми міжнародного кредитування.
Лізинг (від англ. Leasing – довгострокова оренда) – кредитування купівлі машин, обладнання, споруд виробничого призначення на основі укладання орендної угоди, за якої орендар сплачує орендну плату частинами та орендодавець зберігає право власності на товари до кінця терміну. Лізинг передбачає відносини купівлі –продажу та оренди, але основою відносин є кредитна операція – лізингова компанія надає орендатору фінансову послугу. Оренда виступає як форма отримання кредиту і водночас форма міжнародної торгівлі, що створює умови для прискореного розвитку новітніх технологій. Операційний лізинговий контракт передбачає тимчасове використання майна без наступного придбання його у власність. Фінансовий лізинг поєднує оренду з наступним викупом об’єкта за залишковою вартістю. Існують різноманітні форми лізингових угод, що застосовуються у міжнародній практиці. Стандартний лізинг передбачає, що фірма-виробник устаткування продає його лізинговій компанії, яка здає в оренду фірмі-споживачеві. Використовуюють також зворотній лізинг, застосування якого полягає у тому, що власник устаткування продає його лізинговій компанії, а потім бере його в оренду. “Мокрий” лізинг передбачає широке коло додаткових послуг лізингодавця лізингоотримувачу (ремонт, страування), використовується стосовно високоточного, новітнього устаткування. “Чистий лізинг” – обслуговування й утримання устаткування в робочому стані покладається на лізингоотримувача. лізинг постачальнику - постачальник устаткування виступає у ролі продавця і основного орендтора, не будучи користувачем устаткування, орендар повинен відшукати суборенда тора і здати йому устаткув. в суборенду. Відновлюваний лізинг передбачає періодичну заміну раніше зданого в оренду устаткування досконалішим. Вендор-лізинг – при просуванні на ринок особливо коштовного устаткування в ролі лізингової компанії виступає асоціація фірм-виробників спільно з лізинговою компанією або банком. Застосовуюють строковий лізинг (одноразова оренда) та відновлюваний. лізинг вигідний всім учасникам цієї операції. Фірма-виробник отримує негайний платіж готівкою, лізингодавець застрахований від ризику неплатоспроможності лізингоотримувача тим, що для погашення боргу з оренди він може відібрати об’єкт лізингу. Вигода для лізингоотримувача в тому, що немає необхідності фінансувати торгівлю і негайно витрачати валютні кошти. Лізинг дає можливість постійно модернізувати обладнання. Негативні сторони лізинга: може бути дорожчим, ніж кредит, лізингодавець не має права затребувати своє майно у випадку банкрутства лізингоотримувача внаслідок прийняття на себе останнім додаткових боргових зобов’язань. Рівень розвинутості лізингових відносин є показником динамічності економіки держави. У країнах, що розвиваються, він становить менше 1,5%, а у розвинутих країнах він досягає 25-30% і більше. Наприклад, лізинг у США є основним інвестиційним інструментом, на нтого припадає понад 30% інвестицій в устаткування. Найпопулярнішим є лізинг автотранспортних засобів. В Європі “Євроліз ” акумулює понад 90% європейського лізингового ринку. Міжнародний лізинг особливо важливий для країн, що розвиваються, оскільки дозволяє скорочувати відплив валютних коштів, які витрачаються на імпорт дорогих засобів виробництва, зменшує дефіцит платіжного балансу, сприяє введенню нових технологій у національну економіку.
46. Особливості інтеграції країн Південної Америки.
Для південної Америки характерним є 3 моделі інтеграції: спільний ринок, зона вільної торгівлі та модель часткових економічних преференцій. Прикладом спільного ринку служить Андська група. що ставить перед собою наступні цілі: єдині зовнішні тарифи, обмеження припливу іноземних інвестицій, інтеграційна політика в економічній і соціальній сфері. Ці ж цілі мають Центральноамериканський спільний ринок, Співтовариство і спільний ринок Карибського басейну (КАРІКОМ), Спільний ринок країн Південного Конуса (МЕРКОСУР). Особливістю є те, що перелічені вище угрупування не базуються на стабільних загальних стимулах, притаманних ЄС. Андська група вирішила розвивати промисловість у своєму субрегіоні і розміщувати підприємства в країнах-учасницях, але регіональні політичні і економічні проблеми завадили групі повною мірою використати переваги інтеграції. Специфікою діяльності МЕРКОСУР є наявність труднощів, що пов’язані з величезними зовнішніми боргами її учасників, високим рівнем інфляції та “закритістю” економік. Модель часткових економічних преференцій найкраще ілюструє Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛААІ), що включає 11 країн. Її особливість полягає є можливості для членів встановлювати двосторонні угоди з включенням до них (за бажанням) і інших країн. Це дозволяє країнам зі спеціальними інтересами розвиватися швидше, ніж у випадку, коли роз’єднані країни-члени змушені шукати компроміси, що знижують ефективність угод. Замість скасування прикордонних тарифів ЛААІ розробила більш гнучку систему регіональних пільгових митних зборів, але не запропонувала графіка переходу до справжнього спільного ринку.
47. Особливості інтеграції центральноєвропейських країн до ЄС.
2004 р. ознаменував новий, безпрецедентний етап розширення ЄС. Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи, а також Прибалтики, збільшилося з 15 до 25 (нові члени - Чехія, Польща, Угорщина, Мальта, Кіпр, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва). У 2007 році до ЄС приєдналася Румунія і Болгарія. Той факт, що нові члени – країни з перехідною економікою, автоматично збільшує число спірних питань, які були детально визначені умовами попереднього прийому на нарадах Європейської Ради в Копенгагені (1993), Ессені (1994) та Люксембурзі (1997). Нові члени набагато бідніші, ніж нинішні. Отже, нове розширення повинно розглядатися як “інтеграція для розвитку”. Нові угоди по прийняттю до ЄС повинні включати угоди щодо таких питань, як інтеграційні фонди, соціальна політика та політика з питань охорони навколишнього середовища. Повинні бути обумовлені і періоди переходу, які допоможуть новим членам швидко скоротити розрив між їх рівнем розвитку і рівнем розвитку нинішніх членів. Просуваючись на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію – на 34%, населення – на 29%), перетворюється на найбільший у світі ринок з 500 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній частині території Європи, що надає йому вже зовсім іншої міжнародної ваги, статусу та позицій. Разом з тим реалії та наслідки розширення ЄС виглядають досить неоднозначно та суперечливо. Рівень економічного розвитку цих країн дуже нерівномірний. до ЄС вступають країни, які не завершили до кінця процеси формування ефективного ринкового господарства, правової держави та громадянського суспільства. Це дозволяє зробити висновок про те, що наслідки такого вступу не були добре прорахованими, сам вступ продиктований скоріше політичними чинниками, ніж міркуваннями зростання економічної ефективності господарювання. Подальше ж посилення співпраці ЄС-15 з новими країнами-членами в напрямку вирішення завдань завершення формування Економічного та Валютного Союзу буде вступати в протиріччя як з економічними реаліями цих країн, так і з інтересами стійкого “анти-євро” блоку Швеція – Велика Британія – Данія. Необхідно, щоб прийняття до ЄС було процесом партнерства, в якому повинні враховуватися інтереси та прагнення країн , що вступають. Новий процес прийняття вимагає інституційних змін набагато більш масштабних, аніж було необхідно раніше. Потрібен відносно тривалий перехідний період, щоб здійснити ці зміни та забезпечити конкурентоспроможність країн-претендентів. Існуючі члени ЄС повинні допомагати претендентам в процесі вступу до Союзу. Вони не повинні створювати зайвих перешкод для процедури, яка буде значним внеском в єдність і благополуччя Європи.
48. Особливості організації діяльності економічних суб’єктів у вільних економічних зонах.
Важливим фактором стимулювання іноземного інвестування національної економіки є створення вільних економічних зон та запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності. Відомо, що на сьогодні світовий економічний простір нараховує понад тисячу вільних зон різних типів, в яких виробляється і через які проходить більше 15% світового товарообігу. В таких зонах встановлюється спеціальний митний податковий та інші режими економічної діяльності. Вільні економічні зони можуть бути опорною базою для становлення іноземних інвесторів. Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це територія однієї країни, на якій товари не підлягають звичайному митному контролю та відповідному оподаткуванню. Зараз у світі нараховується близько 500 експортно-виробничих зон у 60 країнах. Організація діяльності економічних суб’єктів у вільних економічних зонах для кожної країни є досить специфічною. Наприклад, У Китаї всі підприємства ВЕЗ мають пільгову ставку податку з прибутку в розмірі 15% (при середній ставці 55% для підприємств, розташованих на решті території країни), причому в перший рік підприємство зовсім звільняється від сплати податку, а в наступні 4 роки сплачує його у половинному розмірі. У Південній Кореї підприємства ВЕЗ повністю звільняються від податку на 5 років, а потім ще три роки сплачують його у 50-відсотковому розмірі. У Шрі-Ланці оподаткування може відмінятися на строк до 10 років залежно від специфіки підприємства, з урахуванням чисельності зайнятих працівників, кількості припливу конвертованої валюти, застосовуваної технології. Подібні територіальні утворення стали важливим елементом структурних перетворень у світовій економіці. В цілому у світі існує близько 2 тис. зон: переважно виробничо-експортні, технопарки, офшорні. До останніх належить Кіпр, на території якого зареєстровано близько 800 філій банків. Кіпр приваблює банкірів тим, що на цьому острові податки в 5-10 разів нижчі, ніж у США. Деякі ВЕЗ часто називають “офшорні зони”, в яких уряди з метою створення сприятливого підприємницького клімату надають компаніям ряд пільг: низький рівень податкових ставок та спрощена схема їх нарахування і сплати; прості процедури укладення торговельних контрактів на пільгових умовах; прості процедури трансферту вимог при здійсненні торговельних операцій; спрощений порядок списання витрат, повязаних з укладанням угод;анонімність власників, що значно спрощує видачу різних дозволів та ліцензій; надання ексклюзивних прав, що передбачають пільговий порядок продажу продукції як у країні, де функціонує офшорна компанія, так і в інших країнах; право ведення спрощеного бухгалтерського обліку та звітності. Офшорні компанії можуть мати найрізноманітніші структуру та статутні види діяльності. Так, вони можуть бути представлені власниками вкладів і рахунків у банках, комерційними організаціями, інкасаторськими фірмами для збору роялті, відсоткових відрахувань та комісійних винагород, компаніями з торгівлі нерухомістю, фінансово-кредитними організаціями, інвестиційними компаніями тощо.
49. Особливості середовища міжнародних економічних відносин і роль його структурних елементів.
Під середовищем МЕВ розуміють зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ політико правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні чинники. Особливостями середовища МЕВ є:взаємозв’язок політичних, правових, соціально-культурних, економічних та інфраструктурних елементів середовища; відносна невизначеність середовища, що потребує інформованості, аналізу та розуміння різних подій від суб’єктів МЕВ з подальшим рішенням щодо можливості впливу на фактори середовища або необхідності пристосування до них; динамічне протиріччя — з одного боку, середовищу МЕВ притаманна стабільність, яка обумовлена економічною, політико-правовою, та соціально-культурною стабільністю країн, а з іншого — динамічність та рухливість (розвиток інтеграційних процесів, інформаційно-комунікаційних систем). Фактори політико-правового середовища охоплюють політичні процеси та інститути, законодавство країни. Для суб’єктів МЕВ важлива політична стабільність в країнах, де вони займаються економічною діяльністю. За сучасних умов досягнення абсолютної політичної стабільності неможливо, тому учасники МЕВ можуть стикатися з ризиком експропріації свого майна, припинення торговельних і валютно-фінансових операцій, загальною нестабільністю в тому чи іншому регіоні.Підприємці, які виходять на зовнішній ринок, повинні враховувати правові норми, які регулюють підприємницьку діяльність в межах конкретного зарубіжного ринку; норми екології, контроль за дотриманням стандартів якості і безпеки товарів тощо. Економічне середовище характеризується сутністю економічної системи, структурою економіки, ефективністю і орієнтацією економіки. Вивчення факторів економічного середовища вимагає від суб’єктів МЕВ уваги до загального рівня розвитку економіки відповідної країни, рівня і розподілу доходів в ній, характеру витрат і заощаджень населення тощо. Фактори соціально-культурного середовища МЕВ багато в чому визначають індивідуалізацію попиту зарубіжних клієнтів, ставлення до праці фахівців, поведінку підприємців на фінансових ринках тощо. Економічна поведінка людини в тій чи іншій країні базується на її фізіологічних, психологічних та інших особистих особливостях. Соціальна поведінка людей визначається конкретними груповими нормами. Групи людей формуються внаслідок природжених факторів (стать, сім’я, вік, каста, етнос, раса, національність) або тих, що людина здобуває в процесі навчання, виховання тощо (релігія, політична орієнтація, професія). Існує наступна закономірність — чим більш розвиненим є суспільство, тим більше значення опановують фактори, надбані в процесі життя людини. Сукупність норм, на яких базуються різні дії тієї чи іншої групи можна назвати культурою даної групи. Інфраструктурне середовище пронизує та впливає на розвиток всіх інших умов функціонування суб’єктів МЕВ. Найважливішими складовими елементами інфраструктури МЕВ є: Міжнародний транспорт;Міжнародні інформаційно-комунікаційні системи. Транспортна частина охоплює всі існуючи транспортні засоби та транспортні шляхи світу. Розвиток транспорту є однією з передумов поглиблення процесу міжнародної інтеграції оскільки сприяє зменшенню відстаней у сучасному світі. Основа розвитку інфраструктурного середовища МЕВ — інформаційно-комунікаційні системи. Інформаційно-комунікаційні системи — сукупність засобів збирання, збереження, обробки та передачі інформації. Сучасні засоби передачі інформації, що базуються на супутниковому зв’язку дозволяють передавати будь-які обсяги інформації на будь-яку відстань в короткі відрізки часу. Формування на їх основі глобальних інформаційних систем (Інтернет) стає, з одного боку, найважливішим сучасним фактором розвитку міжнародних економічних відносин, а з іншого — такі системи стають новим “віртуальним” середовищем глобальних економічних відносин.
50. Особливості сучасних процесів міжнародної трудової міграції:
Міжнародна трудова міграція – процес організованого чи стихійного переміщення працездатного населення між країнами, що носить простійний чи тимчасовий характер, і викликаний економічними причинами. Тобто це форма руху відносно надлишкового населення з одного центра накопичення капіталу до іншого. Роль трудової міграції – перерозподіл надлишкової робочої сили між ланками світового господарства.
У світі – 25 млн трудящих мігрантів, а з урахуванням членів їх сімей та нелегальних мігрантів загальна кількість=200 млн осіб.
1)Поступово скорочується міграція робочої сили у Західну Європу і збільшується у країни Північної і Південної Америки, Австралії та деякі інші, і відбувається одночасна трансформація країн Південної Європи з еміграційних в імміграційні.
2)Стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнах Близького Сходу.
3)Посилюються масові потоки біженців внаслідок політичних, релігійних та різних форс-мажорних обставин. Ще в 1956 році європейці вперше з часів ІІ світової війни знов зіткнулись з таким явищем, як біженці з Угорщини, а в 1968 році – з Чехословаччини. 90-ті роки увійшли в історію як драматичні для громадян колишньої Югославії, Албанії, жителів Ефіопії і Еритерії, деяких країн Африки і курдів, а з жовтня цього року – Афганістан.
4)Нова геополітична ситуація в Європі, викликана колапсом Радянського Союзу, появою нових незалежних країн, крахом комуністичних режимів в країнах Східної Європи і Балтії і утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилі мігрантів у різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, а також до США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та в деякі інші.
5)Диверсифікація потоків як за географічним походженням мігрантів, так і країн-реципієнтів. Поступово зростає доля прибулих з Африки, Азії та Латинської Америки і відповідно знижується доля європейців.
6)Серед ключових причин міграції переважають економічні, що пов’язані з пошуком забезпеченого, заможного життя, наявність стабільного порівняно високого рівня з/п в основних імміграційних центрах.
51. Етапи розширення ЄС.
ЄС – це союз держав-членів Європейських Спільнот, створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і діючим з листопада 1993 р.
Мета; створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта ECU, від 1999 року — Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.
Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі. 1954 p. Бельгія, Нідерланди і Люксембург запропонували створити Спільний ринок, а 1956 p. міжурядова конференція (Венеція) підготувала проекти створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Римський договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний 1957p. і набув чинності з 1958p.
Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в Єдине Європейське Співтовариство сталося 1967 р., у 1968 р. було утворено Митний союз країн ЄС.
1972 p. підписується Паризька угода у верхах про поетапне створення валютно-економічного та політичного союзу. З 1973 p. діє угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами Європейської асоціації вільної торгівлі - з іншого. Цього ж року до Співтовариства вступають Великобританія, Данія, Ірландія.
1979 p. завершується процес створення Європейської валютної системи (ЄВС), вводиться в дію ЕКЮ.
У 1981 р. до Європейського Співтовариства приєднується Греція, а в 1986р. – Португалія та Іспанія. Приймається єдиний Європейський акт, яким вносяться зміни до Римського договору і визначається створення єдиного внутрішнього ринку (ЄВР).
1991 p. підписано угоду між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). Цього ж року прийнято Маастрихтську угоду, суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС. Передбачалося створення Економічного і валютного союзу (ЄВС).
1 травня 2004 р. ознаменувало новий, безпрецедентний етап розширення ЄС. Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи, а також Прибалтики, збільшилося з 15 до 25 (нові члени - Чехія, Польща, Угорщина, Мальта, Кіпр, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва).
2007 рік - Болгарія, Румунія.
Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006 р. чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 року (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.).
з 14 квітня 1987 р. Туреччина є офіційним кандидатом (англ. Applicant country, candidate country) на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини у 2015-му році. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3 % території Туреччини належить до Європейського континенту, хоча формально, відповідно до Копенгагських критеріїв географічних вимог немає.
Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.
Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.
Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами.
52. Етапи становлення світової валютної системи.
Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю.
У XVI – XVIII ст. панівною формою функціонування національних валютних систем був біметалізм – грошова система в якій роль загального еквівалента закріплюється за двома благородними металами (як правило, за золотом та сріблом), передбачається вільне карбування монет з обох металів та їх необмежений обіг.
Наступною формою функціонування національних валютних систем став монометалізм -
грошова система, за якою один метал (золото або срібло) є загальним еквівалентом та основою грошового обігу. Різновиди золотого монометалізму: золотомонетний стандарт, золотозлитковий стандарт золотодевізний стандарт.
Еволюція світової валютної системи: Паризька валютна система, Генуезька ВС, Бреттон-Вудська ВС, Ямайська ВС.
1. Основа – золотомонетний стандарт
2.Склався режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок. Якщо ринковий курс валюти падав нижче паритета, що був заснований на їх золотому вмісту, то боржники розраховувались золотом по міжнародним зобов’язанням, а не іноземними валютами.
3.Кожна валюта мала золотий вміст. Встановлювались золоті паритети. Вільна конвертованість валют в золото. Золото використовувалось як загальновизнані світові гроші.
1.Основа – золото і девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунківНаціональні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно-резервні кошти. Однак у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою. Фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері.
2. Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн)
3. Відновлений режим валютних курсів, що вільно коливаються. Вільне коливання курсів без золотих точок (в 30-х роках)
4. Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.
На відміну від попередньої системи золото служить тільки для часткового забезпечення грошового обігу, обмін паперових грошей на золото для приватних осіб не проводиться.
Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944р.), яка базувалась на золотодевізному стандарті: (золото та долар і фунт стерлінг); створено МВФ і МБРР.
У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, за якими:
1.функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;
2.у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом – долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золото в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в цій ролі виступав фунт стерлінгів;
3.ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75%.У разі значних відхилень національні банки зобов’язувались засобом покупки чи продажу валюти відновити співвідношення курсів. Тобто всі валюти міцно “прив’язувалися” до долара США, а через нього – до золота;
Створена система повинна була відновити порядок у міжнародних валютних відносинах, а також ввести відповідальність країн-членів цієї системи за політику обмінних курсів і валютних обмежень.
Ямайська валютна система (Кінгстонська) , 1976
1.Базою валютної системи було проголошено міжнародну розрахункову одиницю – СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювались курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт.
2.Окрім СДР країнам дозволялось встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденції до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угрупування: США - Західна Європа – Японія.
3.Юридично було завершено демонетизація золота. Але золото й далі використовувалося для формування фонду ліквідних активів з метою придбання резервних валют.
4.Узаконювався режим плаваючих валютних курсів замість фіксованих.
5.МВФ, який зберігся на уламках Бреттон-Вудської системи, закликав посилити міждержавне валютне регулювання
У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему (Еавропейську валютну систему) з метою стимулювання процесу економічної інтеграції.
53. Особливості та етапи формування валютної системи країн ЄС.
Валютна система країн ЄС – це специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливання курсів національних валют та їх взаємну ув’язку.
Особливості західноєвропейського інтеграційного комплексу визначають структурні принципи ЄВС:
*ЄВС базувалась на ЕКЮ, потім – на євро (12країн);
*На відміну від Ямайської ВС, яка юридично закріпила демонетизацію золота, ЄВС використовувала його в якості реальних резервних активів. Створений спільний золотий фонд за рахунок об’єднання 20% офіційних золотих резервів країни ЄВС в ЄФВС (Європейський фонд валютного співробітництва), який згодом перетворено на Європейський Центральний Банк;
*Режим валютних курсів заснований на спільному плаванні валют у формі “європейської валютної змії” у встановлених межах взаємних коливань (+2,25% від центрального курсу ,для деяких країн (Італії) +6% до кінця 1989р. Потім Іспанії. З серпня 1993р.у результаті загострення валютних проблем ЄС межі коливання розширилися до +15%);
*В ЄВС здійснюється міждержавне регіональне валютне регулювання шляхом надання центральним банкам кредитів для покриття часового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з валютною інтервенцією;
*Як підсистема ЄВС несе на собі негативні наслідки нестабільності світової валютної системі і вплив долара.
Маастрихтська угода: Перший етап (1 липня 1990р. – 31 грудня 1993р.) - етап становлення економічного і валютного союзу ЄС (ЄВС – англ. EMU - Economic and Monetary Union).Підготовка до ведення євро.
*Відміна всіх обмежень на вільний рух капіталу всередині ЄС, а також між ЄС та третіми країнами;
*Забезпечення показників економічного розвитку всередині ЄС, приймались країнами програми , де визначались певні цілі та показники антиінфляційної і бюджетної політики, стабільність курсів валют у відносинах між країнами ЄС
Другий етап (1січня 1994 р. - 31 грудня 1998 р.) – більш конкретна підготовка країн-членів до введення євро.
*Створення Європейського валютного інституту, який визначав правові, організаційні і матеріально-технічні передумови, необхідні Європейському Центральному банку для виконання своїх функцій, починаючи з третього етапу введення євро.
*Заборона підтримки діяльності державного сектора шляхом кредитування центральними банками його підприємств, придбання центральними банками боргів держави;
*показник бюджетного дефіциту повинен бути не вище 3% ВВП при нормальних умовах розвитку і величина державного боргу не вище 60% ВВП;
*Прийняття в деяких країнах-членах національного законодавства про надання їхнім центральним банкам статутної незалежності від їхніх урядів з тим, щоб прирівняти їхній правовий статус з аналогічним статусом ЕЦБ. Та ін.
Третій етап переходу до єдиної валюти (1999-2002 рр.)
*з1 січня 1999 р. фіксуються валютні курси євро до національних валют країн-учасниць євро, євро стає їхньою загальною валютою
*євро замінює ЕКЮ у співвідношенні 1:1
*розпочала свою діяльність Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) - включає ЄЦБ та центральні банки країн-учасниць зони євро
*ЄСЦБ заохочує впровадження євро на світові валютні ринки
На сучасному етапі з зони євро виключені за власною волею – Велика Британія, Данія, Швеція (на референдумах в цих країнах населення відмовляється від єдиної валюти), та, за об’єктивними чинниками, 10 нових країн – членів, орієнтовне введення якими євро очікується не раніше 2011 – 2015 рр.
54.Особливості функціонування Азіатсько-Тихоокеанського Економічного Співробітництва.
Асоціація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) створена в 1989 р. Як оформлене регіональне інтеграційне угруповання АТЕС тільки складається, в ній починаються інтенсивні пошуки схем співробітництва. В АТЕС входять країни-члени НАФТА, АСЕАН, Австралійсько-Новозеландської Зони вільної торгівлі (АНСЕРТА). На даний час АТЕС включає 21 державу Азії, Північної і Південної Америки: Канаду, США, Мексику, Нову Зеландію, Австралію, Папуа-Нову Гвінею, Бруней, Індонезію, Малайзію, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Південну Корею, Тайвань, Гонконг, КНР, Японію, Чилі, В’єтнам, Перу, РФ.
Особливість АТЕС полягає в географічній приналежності вхідних в Асоціацію країн, що знаходяться на величезних відстанях одна від одної й об'єднані лише виходом до Тихого океану.
Особливість АТЕС, з економічної точки зору, полягає в тім, що до неї входять як найбільші промислово розвинуті країни (США, Японія, Канада, Австралія), так і такі держави які поступаються їм, такі як Мексика, Чилі, КНР і ін. На АТЕС припадає 55% світового ВВП, 40% світової торгівлі, більш 40% населення земної кулі.
На зустрічах учасників АТЕС 1993 р. і 1994 р. були розроблені програми лібералізації торгівлі, створення сприятливих умов для іноземних інвестицій, співробітництва в області технологій; заходів митного роззброювання і створення зон вільної торгівлі до 2000 р. (для менш розвинутих країн – до 2020 р.).У 1996 р. учасниеи АТЕС зуміли домовитися про координацію індивідуальних і спільних планів лібералізації ринків товарів і послуг. Було підтверджене прагнення створити до 2020 р. зону, вільну для переміщення товарів і капіталів, зберегти мораторій на вступ нових членів до кінця ХХ сторіччя. У цілому АТЕС можна оцінити як угруповання «відкритої економічної інтеграції», заявку на вступ до якого подали Індія, Пакистан, Монголія, Колумбія, Еквадор.
Напрямки структурних реформ:
- підтримка і розвиток малих і середніх підприємств (у країнах АТЕС це - 90% підприємницьких структур), сприяння у покращенні їх доступу до глобальних ринків, технологій і фінансування, а також у нарощуванні їх потенціалу антикризового управління;
- підвищення зайнятості перш за все в нових і зростаючих галузях і активізація співпраці у вирішенні соціальних проблем в процесі глобалізації;
- покращення доступу жінок до освіти, професійної підготовки, фінансування, технологій та інфраструктури для того, щоб надати їм максимальні економічні можливості;
- підвищення якості освіти та професійної підготовки з метою забезпечення довготривалої економічної безпеки;
- вивчення можливості доплат до заробітної плати або надання пільг у прибутковому оподаткуванні з метою стимулювання праці та підприємництва;
- розробка програми соціального захисту, що забезпечує лише короткострокову економічну безпеку, аби виключити "попадання" в залежність від такого захисту.
Забезпечити стійке зростання в АТЕС допоможе, як передбачається, раціоналізація обсягів і, в недалекій перспективі, відмова від практики виділення субсидій для викопних видів палива. Таке субсидування, як зазначено в декларації лідерів, заохочує марнотратне споживання.
Теми, які підіймалися на самітах:
1. Протекціонізм і торгові бар'єри (учасники сінгапурського форуму АТЕС підтримали багатосторонні переговори в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) і зобов'язалися прагнути до завершення нинішньої їх стадії - так званого Дохійського раунду (від назви міста Доха) в 2010 році, 2.Полегшення підприємництва, 3. Клімат 4. Безпека особистості, 5.Боротьба з корупцією
Основна мета АТЕС - шляхом об'єднання країн у даному угрупованні стимулювати взаємне співробітництво в різноманітних сферах: у першу чергу, на ринку товарів і капіталів, а також у сфері транспорту, енергетики й ін. Кінцева мета об'єднання - утворення зони вільної торгівлі в 2020 р., а всі необхідні умови для цього повинні бути забезпечені промислово розвиненими країнами об'єднання до 2010 р. За оцінками експертів. Східна Азія (а ядром розвитку інтеграційних процесів у ній є АСЕАН і АТЕС) до 2000 р. може перевершити за розмірами ВВП Західну Європу, а до 2020 р. - Північну Америку.
55.Оцінка ліцензування і квотування як інструментів нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі.
Дійовими заходами регулювання зовнішньоекономічної діяльності є нетарифні інструменти: система ліцензування, квотування, створення невиправданих стандартів якості продукції, бюрократичні перешкоди в митних процедурах.
кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту чи імпорту.
Квотування (контингентування) – це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються:
1.За напрямком їх дії:
*експортні – вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;
*імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.
2.За обсягом дії:
*глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується;
*індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує або імпортує товар.
Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу. Ліцензії бувають:
1.разові – письмовий дозвіл терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом, певній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної угоди;
2.генеральні – дозвіл імпорт (експорт) певного товару протягом року без обмеження кількості угод;
3.глобальні – дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості;
4.автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера (імпортера) заявки, яка не може бути відхилена державним органом.
56. Оцінка необхідності та особливості діяльності міжнародних клубів кредиторів.
Лондонський клуб кредиторів (London Club) – міжнародне об’єднання найбільших приватних комерційних банків-кредиторів. Сформований у кінці 70-х рр. ХХ ст. для вирішення проблем, які виникають через нездатність низки країн (в першу чергу країн, що розвиваються) регулярно обслуговувати зовнішню заборгованість. Перше засідання Лондонського клубу було скликане в 1976 році у зв’язку з проблемами Заїру. Всього в 1981-1983 рр. укладено чотирнадцять угод на10 млрд. дол. США; наступні два роки, після світової боргової кризи 1982 року сорок сім угод на 130 млрд. дол. США. В 1994-1996 рр. Лондонський клуб здійснив реструктуризацію зовнішньої заборгованості Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщини, а також деяких країн, що розвиваються (наприклад, Бразилії і Габону).
У клуб входить близько 600 комерційних банків індустріально розвинутих країн світу на чолі з банківським консультативним комітетом (БКК). Банки-члени БКК Лондонського клубу: Німеччина (Deutshe Bank AG (голова БКК), Dresdner Bank, Kommerzbank AG), Італія (Banca Commerciale Italiana, Mediocredito Centrale), США (Bank of America),Великобританія(Midland Bank), Японія (Bank of Tokyo Mitsubishi, Dai-Ichi Kangyo Bank,Industrial Bank of Japan (співголова БКК)), Франція (Credit Lyonnais SA(співголова БКК), Banque Nationale de Paris SA), Австрія(Creditanstalt-Bankverein). Як правило переговори щодо реструктуризації ведуться одним із банків від імені і за дорученням інших банків, що беруть участь в консультативній раді. Лондонський клуб не має чітко визначеної структури і збирається у складі тих банків, які мають найбільші вимоги до країни боржника, справу якої вони розглядають.
Умовою підписання угоди про реструктуризацію між країною боржником і Лондонським клубом є, як правило прийняття країною програми МВФ зі структурної перебудови економіки і здійснення економічних реформ. Реструктуризації підлягають лише виплати основного боргу, а всі інші прострочені суми повинні бути виплачені в момент підписання угоди про реструктуризацію. Лондонським клубом передбачені такі заходи щодо реструктуризації боргу: викуп із знижкою урядом країни-боржника приватного боргу своїх компаній у іноземних банків; обмін із знижкою боргів на інші активи, наприклад, акції національних компаній; скорочення платежів для обслуговування боргу і надання нових позик для виплати старих боргів.
Лондонський клуб (London Club) є організацією найбільших банків-кредиторів. На відміну від Паризького, Лондонський клуб займається питаннями заборгованості перед приватними комерційними банками, кредити яких не гарантуються державою.
Паризький клуб (Paris Club) – це об’єднання, основна мета якого забезпечити впорядковану реструктуризацію боргів суверенних держав і квазідержавних структур, чи заборгованості, гарантованої державою. Перше засідання клубу датується 1956 роком, хоча офіційною датою заснування клубу деякі експерти вважають 1961 рік. Він не має чіткої організаційної структури та членства і формально відкритий для всіх країн, які є кредиторами і приймають практику роботи цієї організації. Основними членами Паризького клубу є розвинуті країни. Статус постійних членів мають 19 держав-кредиторів, серед яких і Росія (вступила в клуб у вересні 1997 року). Головою Паризького клубу традиційно є високо посадова особа міністерства фінансів Франції, а його секретаріат знаходиться у французькому казначействі. На засіданнях Паризького клуба присутні спостерігачі з МВФ, МБРР, ЮНКТАД і звичайно розглядається питання про ту частину зовнішнього боргу, що повинний бути погашений у поточному році.Діяльність Клубу полягає в спостереженні за державною заборгованістю і проведенні багатосторонніх переговорів з країнами-боржниками з проблеми реструктуризації їхніх боргів. За результатами переговорів з боржниками члени Паризького клубу підписують Узгоджений протокол реструктуризації боргу, в який включаються: умова про консолідацію платежів на обслуговування боргу і прострочених платежів; дату, станом на яку підписані угоди про кредити підлягають реструктуризації; консолідаційний період, протягом якого повинна відбутися реструктуризація боргу; частка боргу, яка підлягає реструктуризації; умови першого внеску по реструктурованій заборгованості і графік платежів. Умови узгодженого протоколу набирають чинності тільки після того, як країна-кредитор і країна-боржник домовляться на двосторонній основі щодо переліку кредитів, які підлягають реструктуризації. Умови, на яких реструктуруються борги країн, що розвиваються, періодично переглядаються Паризьким клубом. Найвідомішими серед них є Торонтські, Лондонські, Неапольські та Ліонські умови. Паризький клуб країн-кредиторів - неформальна організація промислово розвитих країн, де обговорюються проблеми врегулювання, відстрочки платежів по державному боргу країн.
57. Оцінка перспектив розвитку валютного курсу гривні.
Впливом світової фінансової кризи основні негативні процеси в Україні розгорнулися насамперед у валютно-фінансовій сфері. Курсові тенденції упродовж 2008 р. були вкрай неоднозначними. Якщо у травні 2008 р. виникли передумови для ревальвації гривні, то на початку осені – для її девальвації. В цих умовах можливості НБУ проводити виважену валютно-курсову політику були суттєво обмежені.
Cтрімке зростання долара США в середині липня 2008 р. відповідним чином позначилося на факторах, що мають велике значення для курсу української валюти, а саме: - зменшився приплив капіталу до банківського сектору в зв’язку зі світовою фінансовою кризою, нестачею ліквідності і перетіканням ресурсів у доларові активи;- різко зріс попит на долари на міжбанківському і готівковому валютному ринках.
На курсоутворення впливають десятки різних за формою, джерелами походження та строковістю факторів.
До фундаментальних або довгострокових факторів, у першу чергу, належить загальний стан економіки, а якщо точніше - рівень розвитку промисловості у частині виробництва товарів, що є предметом міжнародної торгівлі.
Цей фактор передбачає здатність виробляти товари як безпосередньо для ринку міжнародного обміну, так і з метою імпортозаміщення. Він включає продуктивність праці, розвиток новітніх технологій, енергоємність та інші базові показники розвитку промисловості. Чим більша здатність економіки ефективно виробляти якісну продукцію для міжнародного обміну, тим вищим буде курс національної валюти. Проте, досвід свідчить, що в нашій країні «гроші», залучені на ровиток, завжди кудись діваються.
Фундаментальний курс визначається також, виходячи з реальної купівельної спроможності національної валюти. Під впливом інфляції значення курсу зменшується на різницю між значеннями інфляції національної та іноземної валют. Основою для курсу є реальна купівельна спроможність валют, а не їх номінальне значення.
До середньострокових факторів впливу належать отримання доходу від інвестицій за кордоном і приплив капіталу, зокрема, придбання зарубіжними компаніями внутрішніх активів країни, а також отримання позик з-за кордону.
Серед кон'юнктурних або короткострокових факторів впливу слід виділити довіру громадян до національної валюти і, відповідно, попит з боку населення на валюту як засіб збереження.
У перспективі на 2010 рік ми маємо швидше тяжіння валютного курсу до рівня 7,5-7,8 грн. за долар. Основне припущення при такому сценарії полягає в стабільності попиту на зовнішніх ринках, що буде означати стійкий потік експортної валютної виручки в Україну. У зворотному випадку, ми будемо випробовувати нову порцію дефляційного тиску, проте значно менших масштабів, ніж восени 2008 року.
Деякі аналітики вважають, що оскільки резерви НБУ знизилися до 24-25 млрд. доларів. Довгострокова тенденція - негативне сальдо платіжного балансу України. Фундаментальні індикатори, а саме негативний торгівельний баланс і регулярне зменшення резервів НБУ, говорять про те, що в перспективі року гривня буде слабшати. Зміцнення гривні лише посилить дефіцит торгового балансу. Попередні спроби регуляторів короткочасно зміцнити гривню приводили саме до цього. На думку деяких експертів, новому уряду слід було б утримуватися від зміцнення гривні. Найкращим варіантом було б утримання курсу в районі 7,95-8,10 грн.
Проте, НБУ продовжив стратегію викупу на міжбанківському ринку надлишкової пропозиції валюти і недопущення подальшого зміцнення гривні.
Гривня отримала кілька додаткових факторів на користь стабільності. Відмова від оплати природного газу за рахунок резервів НБУ на користь зовнішніх запозичень має ослабити навантаження на резерви Нацбанку на $1,5 млрд за підсумками 2010 року.
Другою сприятливою для позицій гривні новиною є те, що Нацбанк і надалі не має наміру заплющувати очі на зростання вільної гривневої ліквідності в банківській системі.
Поліпшення функціонування валютного ринку України відбуватиметься шляхом:
– удосконалення правил роботи на ньому учасників ринку та дотримання чітких принципів і процедур;
– створення та постійного покращення механізмів хеджування валютних ризиків;
– удосконалення роботи з моніторингу валютних ризиків та їх попередження;
– оптимізації механізмів взаємозв’язку між попитом на національну та іноземну валюту, яка має передбачати спрямування гривневих потоків насамперед у реальний сектор економіки.
58. Оцінка ролі транснаціональних компаній у процесах глобалізації.
ТНК є, з одного боку, наслідком, а з іншого - причиною зростання міжнародної концентрації виробництва, а отже і розгортання процесу інтернаціоналізації. Будучи на сучасному етапі однією з найефективніших організаційних форм інтернаціоналізації господарського життя, вони перебувають у центрі історичного процесу глобалізації світової економіки. ТНК – найдинамічніший структурний елемент світової економіки. Транснаціональні компанії характеризуються такими основними рисами:
1. інтернаціональні і сфері функціонування і застосування капіталу; мають, як правило, величезний матеріальний і фінансовий потенціал;
2. виходячи з попередньої ознаки, мають можливість здійснювати значні відрахування на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки ( ТНК є носіями досягнень передової науки, передових технологій );
3. мають, як правило, тісні зв’язки з національними банківськими компаніями і національними банківськими системами, входять у фінансові угрупування; як правило, це багатономенклатурні фірми, діяльність яких досить сильно диверсифікована;
4.. їм притаманна відносна незалежністьруху власного капіталу по відношеню до процесів, що відбуваються в націонільних межах.
Діяльність ТНК суттєвою мірою визначає не тільки конкурентоспроможність окремих галузей або країн, але й загальні обриси сучасної і майбутньої світової економіки. Інтернаціоналізація веде до посилення взаємозв’язків усіх складових частин світового господарства, до глобалізації економічного розвитку. До початку 90-х років практично не залишилось жодної краіни у світі, не охопленої їхніми виробничо-інвестиційними операціями. Формуючи тісні коопераційні взаємозв’язки між підконтрольними підприємствами на базі одиничного поділу праці, ТНК закладають міцний фундамент цілісності і взаємозалежності глобальної економіки.
Конкурентні переваги ТНК :
інформаційна обізнаність з економічними і політичними особливомтями різних країн;
володіння значними ресурсами капіталу, техноголіями, управлінською майстерністю та здатність до їх оперативного переміщення;
масштабність економіки.
Характерною рисою сучасного етапу транснаціоналізації є величезний масштаб операції ТНК.
Про зростання масштабів транснаціоналізації світової економіки свідчить те, що сума внутрішнього та зовнішнього нагромаджених обсягів прямих іноземних інвемтицій досягла 1/5 світового ВВП, експорт закордонних філій ТНК – 1/3 світового експорту; ВВП, вироблений за рахунок закордонних філій, становить 7 % світового ВВП. 90 % кількості транснаціональних фірм базується в розвинутих країнах з ринковою економікою. Однак з кожнім роком в процес транснаціоналізації дедалі більше залучаються фірми країн, що розвиваються, а також країни Схілної та Центральної Європи. П’ять країн – Німеччина, Японія, США, Велика Британія, Франція є районами базування для половини материнських транснаціональних корпорацій промислово розвинутих країн. На ці країни припадає також 2/3 сукупного вивозу прямих іноземних інвестицій. У промислово розвинутих країнах розміщено близько 46 % усіх філій ТНК, у той час у країнах, що розвиваються, - 42 %. материнських компаній ТНК та їхніх зарубіжних філій.
На долю ТНК припадає основна частина міжнародних прямих інвестицій та міжнародної торгівлі. Вони відіграють вирішальну роль у структурі міжнародного виробництва, слугують чинником інтеграційних та глобадізаційних процесів, здійснюють глобальний трансфер нових технологій, прискорюють міжнародний рух капіталу, приводять до мобільності факторів виробництва та багато іншого. Транснаціоналізація виробництва та обігу здійснюється на основі закордонної інвестиційної діяльності.
Найбільші компанії зосереджені в таких галузях, як автомобільна промисловість, електроніка, виробництво електрообладнання, нафтова промисловість, хімічна та фармацевтична промисловість. У 2007 р. загальний обсяг закордонних активів 50 найбільних нефінансових ТНК, розташованих у країнах, що розвиваються, станавив 105 млрд дол США. Ці компанії в основному розміщені у невеликій групі країн та територій, включаючи Гонконг, Корею, Венескелу, Мексику і Бразилію. Вони зосереджені в таких галузях, як виробництво харчових продуктів та напоїв, нафтова промисловість, будівництво і диверсифіковані операції. Процеси реформування, які відбуваються в Україні за останні десятиріччя, об’єктивно створюють підвалини для поширення в ній процесів транснаціоналізації. Цьому сприяє процес відходу держави від прямого втручання в економічні процеси. Залучення іноземних ТНК в національну економіку та створення власних ТНК є ефективним засобом поширення передової організаційно-управлінської практики. Адже під впливом жорсткої глобальної конкуренції та більш швидкого темпу виробничо-технологічних інновацій ТНК більшою мірою, ніж ті компанії, які обмежують свою діяльність вузькими рамками національних ринків, схильні й до організаційно-управлінських інновацій. Саме в рамках ТНК утворюються найсучасніші корпоративні системи безперервної підготовки кадрів, що дозволяє формувати сучасний людський капітал розвитку.
59. Патентно-ліцензійне забезпечення міжнародного науково-технічного співробітництва.
Міжнар наук-технол обмін (МНТО)- сукупність ек відносин різних країн з приводу передавання науково-технічних досягнень. Розвиток міжнародного ринку технологій (міжнародного технологічного обміну) зумовлений прискоренням НТП. Розширення НДДКР вимагає фінансових витрат, дорогого устаткування, висококваліфікованих кадрів. Це змушує фірми брати участь у міжнародному науково-технічному поділі праці.
Обмін науково-технічними знаннями забезпечує окремим країнам, що не мають достатньо фінансових ресурсів для проведення НДДКР, досягнення високих темпів економічного розвитку за рахунок використання передових технологій інших країн.
Особливості:
1. розвиток ринку наукоємних технологій;
2. монополія найбільших фірм на ринках технологій;
3. технологічна політика ТНК;
4. взаємини ТНК із країнами, що розвиваються;
5. участь у міжнародному технологічному обміні венчурних фірм;
6. розвиток міжнародної технічної допомоги.
Інтелектуальна власність- це володіння виключним правом, яке визначає виключення і обмеження доступу, передання, контролю та відповідальності щодо об”єкта інтелектуальної власності.
Свідоцтвом інтелектуальної власності є патент – це документ, який видається компетентним державним органом на певний термін винахіднику чи його правонаступнику, де засвідчується авторство і виключне право на винахід.
Проблема міжнародного патентування полягає в тому, що в різних країнах по різному побудовані правила щодо патентування. В США Патентне бюро повинно вирішити хто є першим, істинним та оригінальним винахідником, а час подання заявки на винахід не грає ніякої ролі, так як це практикується в Європі(при цьому сам винахідник залишається невідомим).
Основні міжнародні форми передання технологій:
1.Продаж патентів.
2.Міжнародне ліцензування.
3.Міжнардний інжиніринг.
4.Спільне проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт.
5.Іноземні інтелектуальні інвестиції.
6.Міжнародні міжвузівські стосунки.
7.Наукові міжнародні конференці, симпозіуми, семінари,
8.Створення комп”ютерних банків даних (Банк промислової та технологічної інформації при ЮНІДО)
9.Технологічний шпіонаж.
Міжнародне ліцензування – це структурний елемент міжнародного науково-технічного співробітництва, що виступає у вигляді міжнародної ліцензійної торгівлі ліцензіями на винаходи, патентами, технологіями, ноу-хау.
Ліцензія – це дозвіл, який видається ліцензіаром ліцензіату на промислове і\або комерційне використання винаходу протягом обумовленого терміну за винагороду. Ліцензійна торгівля на світовому ринку здійснюється шляхом укладання ліцензійних угод.
Основні види ліцензій:
1.Проста ліцензія – ліцензіар дозволяє на певних умовах використовувати винахід ліцензіату, залишаючи при цьому за собою право, як самостійно користуватися так і видавати аналогічні ліцензії іншим зацікавленим особам.
2.Виняткова ліцензія – ліцензіар має право сам користуватись винахадом і дозволяє використовувати винахід виключно ліцензіату.
3.Повна ліцензія – ліцензіар передає повністю права ліцензіату.
Ліцензії бувають патентні (підверджують передачу права використання патенту без відповідного ноу-хау) і безпатентні (підверджують право використовувати ноу-хау без патентів на винахід).
Види ліцензійних винагород за надання ліцензійних прав на використання винаходу:
-Роялті – це періодичні процентні відчислення.
-Паушальний платіж – це чітко зафіксована в угоді сума, яка виплачується разово(або в розстрочку).
-Перехресне ліцензування – це обмін ліцензіями чи петентами, які за передбаченням є еквівалентними.
-Попередня плата – це платіж, який компенсує витрати ліцензіара ще до здійснення ліцензійної угоди.
-Передача цінних паперів і надання права участі у прибутк.
Типові ліценз угоди розробляються різними організаціями, зокрема, комісіями ООН, галузевими асоціаціями промислових фірм тощо.
Об”єкти міжнародного ліцензування: розробки конструктивного, технологічного характеру, склад матеріалу, речовини чи сплаву, способи лікування, способи пошуку та добування корисних копалин, товарні та промислові знаки, промислові зразки.
Для міжнародного ліцензування характерне таке пончття як патентна чистота – це юридична властивість об”єкта, яка означає, що він може використовуватись у даній країні без порушень діючих на її території охоронних документів виклбчного права(патентів, що належать третім особам).
На практиці терміни дії ліцензійних угод складають від 3- до 10років, і більше для ліцензій, освоєння яких вимагає значних капітальних витрат.
60. Перспективи розвитку економічного співробітництва країн СНД.
Співдружність Незалежних Держав було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди. Головними цілями Економічного союзу визначено:
*формування умов стабільного розвитку економік країн-учасниць; поетапне створення загального (спільного) економічного простору на основі ринкових відносин;
*забезпечення рівних можливостей для всіх господарських суб'єктів;
*реалізація спільних економічних проектів; вирішення актуальних соціально-економічних завдань. Домовленості країн у межах Економічного союзу СНД зорієнтовані на поетапне забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Зокрема, перспективним планом інтеграційного розвитку СНД передбачається створення зони вільної торгівлі; митного та платіжного союзів. З 1994 p. діє Міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого ввійшли віце-прем'єри країн-учасниць. Робочим органом МЕК є Колегія з уповноваженими представниками від кожної країни. Найбільша інтеграційна динаміка притаманна взаємовідносинам Росії, Білорусі і Казахстану (договір 1994 - 1995 pp. про вільну торгівлю і митний союз) з підключенням Туркменистану та Узбекистану.
Торговельно-економічні відносини необхідно координувати з тими соціально-економічними реформами, до яких приступили країни СНД. Разом з тим, незважаючи на безальтернативність інтеграції, чекати на позитивні зміни, пов'язані з формуванням Економічного Союзу країн СНД, в недалекому майбутньому не доводиться. Це пояснюється тим, що на даний момент пов'язати воєдино в багатьом суперечливі інтереси на багатосторонній основі досить складно, зокрема через різноспрямованість політичних дій окремих держав СНД. Поки що потреба у відновленні та розвитку інтеграційних зв'язків визначається для більшості країн СНД, перш за все, їх залежністю від поставок паливно-енергетичних ресурсів, лісоматеріалів, мінеральної сировини, хімічних продуктів, а також коопераційними зв'язками в сфері машинобудівної, радіоелектронної, оборонної промисловості. У той же час, тяжкий стан наукових та виробничих потенціалів колишніх суб'єктів СРСР зумовлює негативність кожного з них до ролі технологічного донора, і як наслідок, відсутність головної передумови до інтеграції. Країнам-учасницям важливо вже в недалекому майбутньому розробити свої зовнішньоекономічні концепції, розставити пріоритети в сфері міжнародного співробітництва, визначити механізми поєднання інтеграційного процесу в СНД з широким використанням міжнародного поділу праці з іншими регіонами світу. Спільні зовнішньоекономічні дії та скоординована позиція необхідні й у відносинах країн СНД з міжнародними економічними та фінансовими організаціями. Формування нової регіональної системи взаємних зв'язків зараз можливе лише на основі нового економічного механізму взаємодії, що відповідає новому, суверенному статусу країн Співдружності. Такий механізм знаходиться поки що на стадії становлення, і пояснюється це відсутністю якісних уявлень про реальний потенціал міждержавних зв'язків в СНД.
Успішне проведення економічних перетворень в країнах СНД неможливе без розробки та здійснення скоординованої реформи законодавства. Якщо учасники СНД бажають пожвавити торгівлю, стимулювати капіталовкладення, їх законодавство має стати не тільки привабливим для бізнесу, але й уніфікованим. Зараз окремі частини законодавства країн-учасниць не відповідають одне одному, а закони та реальність розділені безоднею. Проблема посилюється неузгодженістю різних зарубіжних рекомендацій. Ці тенденції можуть призвести до несумісності законодавчих систем країн СНД. Забезпечення правової бази інтеграційних заходів потребує суттєвого збільшення ролі Міжпарламентської Асамблеї як органа, покликаного розробляти модельні законодавчі акти та досягати зближення діючого законодавства держав, що підписали Угоду про Економічний Союз.
61. Позитивні та негативні наслідки глобалізації світового господарства.
Глобалізація – процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.
Глобалізація – це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як прогресивні наслідки, так і негативні. До позитивних ми можемо віднести: поширення нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя); перехід на ресурсозаощаджуючі технології; посилення уваги до важливих проблем людства та інші.
Однак, глобалізація економіки – це не лише вигоди від зростанні участі країни в світових економічних процесах, але й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто взаємозалежними з причини формування системи міжнародного інтегрованого виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, інтенсифікації руху технологічних нововведень тощо, але й більш вразливими щодо негативного впливу світогосподарських зв’язків. Світова практика доводить, що виграш від глобалізації розподіляється далеко не рівномірно між країнами та суб’єктами економічної діяльності.
Отже, до негативних наслідків глобалізації відносяться: посилення нерівномірності розвитку країн світу; нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності.
Саме тому, глобалізація як суперечливий процес, потребує регулювання на національному та міждержавному рівнях.
62. Позиції ЄС у глобальній економіці.
Процес поглиблення європейської інтеграції, досягнення її первісних цілей створив передумови для територіального розширення Європейських Співтовариств, в згодом — і Європейського Союзу. Ця мета диктувалася геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнення своїх позицій в епоху, коли почали формуватися нові риси світової економіки, які зараз прийнято характеризувати як процес глобалізації.
З середини 90-х років відбувався великий перерозподіл ринку між новоствореними та розвиненими країнами, а також безпосередньо між розвиненими країнами.
За наявних умов жорсткої конкурентної боротьби ЄС вдалося зберегти свою питому вагу на світовому ринку, в той час як США та Японія втратили свої позиції. Позитивний торговельний баланс промислових товарів ЄС значно зростає та склав у 2007 році 162 млрд. євро.
Сьогодні ЄС забезпечує 19,5% світового ринку товарів (за виключенням електроенергії), втративши всього 1,3% своєї частки з 1995 року. В той же час частки США та Японії зменшились на 4,4% та 4,1% відповідно. Зараз частка товарів США та Японії на світовому ринку становить відповідно 13% та 9,5%.
Проте ЄС зазнав значних втрат на нових ринках країн, що швидко розвиваються, зокрема, в Азії. Недостатня увага до таких найперспективніших ринків може в майбутньому призвести до послаблення позицій Євросоюзу у світовій торгівлі. Нове покоління угод щодо вільної торгівлі з Індією, Кореєю та країнами Асоціації держав Південно-Східної Азії (ASEAN) є рішучим кроком для подолання цієї негативної тенденції.
Сьогодні ЄС є лідером експорту послуг та забезпечує 26,9% світового ринку, тоді як частки США та Японії складають відповідно 19,7% та 6,1%.
Євросоюз є найбільшим світовим інвестором (33% від всіх зовнішніх інвестицій) та одержувачем закордонних інвестицій (29%) без урахування внутрішніх інвестицій ЄС.
Попри всі позитивні оцінки, звіт Єврокомісії наголошує, що ЄС необхідно зосередитись на інвестуванні у високі технології та продовжувати збільшення своєї частки на ринках країн Азії, що розвиваються.
Звіт Єврокомісії також підсилює економічні аргументи на користь програми торговельної політики Комісії «Глобальна Європа», розпочатої ще у 2006 році.
Приблизно половина грошових коштів, що виділяються на допомогу бідним країнам, надходить з Європейського Союзу або його окремих держав-членів, що робить ЄС одним із найбільших фінансових донорів. Однак сприяння розвитку означає не тільки забезпечення питною водою та будівництво нових доріг, хоча це також має велике значення. Це також передбачає допомогу країнам, що розвиваються, в підвищенні ефективності їхньої торгової діяльності за рахунок надання більш відкритого доступу на ринок ЄС. Таке сприяння дозволить їм розвивати та зміцнювати зовнішньоторгові відносини і, таким чином, використовувати переваги глобалізації.
Не всі країни досягли успіхів у цьому напрямку. Хоча країни Африки, Карибського басейну та Тихоокеанського регіону (АСР) мають особливі відносини з Європейським Союзом, їх частка на ринку ЄСпродовжує скорочуватися, у той час як їх ізоляція у світовій торгівлі посилюється.
Тому стратегія розвитку ЄС також направлена на допомогу бідним країнам для удосконалення їх інфраструктури, розвитку виробничого потенціалу та підвищення ефективності роботи державних органів та установ. Завдяки цій допомозі деякі країни зможуть скористатися можливостями в сфері торгівлі та залучити більший обсяг внутрішніх інвестицій для розширення їх економічної бази. Це має істотне значення, оскільки дає таким країнам можливість інтегруватись у глобальну економіку та забезпечити їхнє стійке зростання та розвиток.
ЄС як організація прагне досягнення свої цілей, концентруючись на шести пріоритетних сферах, в яких вона може використати свій досвід та знання. До цих сфер належать: торгівля та розвиток, регіональне співробітництво, політика зниження рівня бідності для підтримки систем охорони здоров'я та освіти, транспортна інфраструктура, безпека продовольчих товарів та стійкий розвиток сільського господарства, розвиток інституційних можливостей, ефективне управління та верховенство права.
63. Поняття конкурентоспроможності економіки у теорії міжнародної економіки; модель конкурентних переваг М.Портера.
Конкурентоспроможність економіки — розуміється як концентроване вираження економічних, науково-технічних, виробничих, управлінських, маркетингових та інших можливостей, реалізованих у товарах і послугах, що успішно протистоять конкуруючим з ними закордонним товарам і послугам як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Але це лише одна, найбільш видима сторона поняття. Інша сторона — це переваги системи державного й суспільного устрою країни, політико-правової організації й регулювання всіх сторін громадського життя суспільства, здатність держави забезпечити стійкий, динамічний розвиток національної економіки й пов'язаний із цим матеріальний добробут членів суспільства, що не поступається світовим стандартам. Інакше кажучи, щоб мати конкурентоспроможну економіку, необхідно створити конкурентоспроможне суспільство, що володіє незаперечними перевагами в різних сферах людської діяльності.
Для визначення конкурентоспроможності країни існує ряд факторів:
внутрішній економічний потенціал;
зовнішньоекономічні зв'язки;
державне регулювання;
кредитно-фінансова система;
інфраструктура;
система менеджменту; науково-технічний потенціал тощо.
Теорія конкурентних переваг розроблена та обґрунтована американським економістом Майклом Портером у 1991 р. У цій теорії запропоновано принципово новий підхід до проблем міжнародної торгівлі, який базується на твердженні, що на міжнародному ринку конкурують фірмі, а не країни. Тому, на думку М.Портера, необхідно усвідомити, як фірма створює та утримує конкурентну перевагу, для того щоб з’ясувати роль країни у цьому процесі.
Основною одиницею конкуренції, за М.Портером, є галузь як група конкурентів, що виробляють товари або надають послуги та безпосередньо змагаються між собою. Успіх як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках залежить від правильно визначеної конкурентної стратегії. На вибір останньої стосовно певної галузі впливають два головні чинники: структура галузі, тобто особливості конкуренції, та позиція, яку посідає фірма в галузі.
Особливості конкуренції в галузі залежать від п’яти факторів:
1. можливість появи нових конкурентів;
2.вірогідність появи або ступінь впливу товарів-замінників;
3.поведінка постачальників;
4.поведінка споживачів;
5.суперництво існуючих конкурентів між собою.
Особливості міжнародної конкуренції, за М.Портером, виокремлюють два типи галузей залежно від особливостей конкуренції:
1.множинно-національні галузі, для яких характерна докорінна різниця у конкретному середовищі в окремих країнах, що не дозволяє здійснювати єдину конкурентну стратегію фірми на зовнішньому ринку;
2.глобальні галузі, де існує світове конкурентне поле й фірма може застосувати уніфіковану конкурентну стратегію. Тут фірма може використовувати: 1) конфігурацію діяльності, тобто розміщення окремих її видів (наприклад, виробничі чи збутові підрозділи відповідно до рівня їх національного оподаткування) в різних країнах; 2) координацію діяльності філіалів (обмін загальною інформацією, ноу-хау, узгодження виробничої або торговельної політики) з метою спільної економії на витратах у межах усієї фірми.
Складовою теорії М.Портера виступають детермінанти конкурентних переваг країни, у межах яких відокремлено чотири параметри країни, що формують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на її успіх у міжнародній діяльності:
параметри факторів виробництва (наявність факторів, ієрархія факторів і механізми та динаміка їх створення);
рівень попиту на внутрішньому ринку країни базування фірми, високі параметри якого виступають як підтримуючий і страховий фактор у разі операцій на зовнішньому ринку;
наявність у країні базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;
близькість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів;
рівень внутрішньої конкуренції, яка впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.
64. Порівняльна характеристика класичних теорій міжнародної торгівлі.
Класичні теорії виникли як заперечення меркантилістичного погляду на теорію міжнародної торгівлі. Економісти класичної школи вважали, що на міжнародну торгівлю потрібно дивитися інакше, ніж на внутрішню, оскільки міжнародній торгівлі властива менша мобільність факторів виробництва, ніж внутрішній. Теорія Д. Х'юма. Учений довів, що резерви банківських металів країни визначаються обсягом її економіки та її потребою у грошах як засобах платежу. Основні положення теорії Д. Х'юма такі:
•уряду не слід постійно втручатися у сферу міжнар торгівлі;
•якщо уряд країни хоче, щоб її економіка зростала, він мусить зменшити бар'єри на шляху товарів з інших країн.
Теорія абсолютних переваг А.Сміта.
Він стверджував, що для держави вигідним може бути не тільки продаж але і купівля товарів на зовн ринку.
А.Сміт вважав, що країни, що володіють природними перевагами та придбаними перевагами у виробництві тих чи інших товарів, тому можуть виготовляти їх більш ефективно, ніж інші. Тобто країна спеціалізується на виробництві тих товарів і послуг, в якому вона має абсол перевагу. Тобто країни експортують ті товари, які вони виготовляють з меншими витратами, й імпортують ті товари, які виготовляються іншими країнами з меншими витратами.
Основні положення:
•уряду не слід втручатися у зовн торгівлю, підтримувати режим відкритих ринків і свободи торгівлі;
•нації, так як і приватні особи, мають спеціалізуватися на виготовленні тих товарів, у процесі вир-ва яких у них є незаперечні переваги, і здійснювати торгівлю ними в обмін на товари, переваги на які мають інші країни;
•зовн торгівля стимулює розвиток прод праці шляхом розширення ринку за межі нац кордонів;
•експорт є позитивним фактором для економіки країни тому, що забезпечує збут надлишку продуктів, котрі не можуть бути реалізовані на внутр ринку; •субсидії на експорт є податком на населення і призводять до збільшення внутр цін і тому потребують відміни.
Теорія порівняльних переваг Д.Рікардо.
Проте Сміт не перелбачив ситуацію, коли якась країна мала б абсолютну перевагу по всіх товарах або не мала б по жодному товарую.
Тому він сказав, що міжнародна торгівля вигідна для будь якої країни і для тієї, котра ні в чому не має переваг, і для тієї, котра має переваги абсолютно для всіх товарів. В кожній країні завжди знайдеться товар, виробництво якого більш ефективне (щодо співвідношення витрат), ніж виробництво решти товарів. Країна отримає вигращ, якщо сконцентрує свої ресурси на більш ефективних виробництвах. Тобто країна повинна спеціалізуватися на експорті товарів, у виробництві яких має найбільшу абсолютну перевагу або найменшу абсолютну не перевагу. В основі-теорія трудової вартос.і
Теорія Рікардо не зясувала до кінця походження порівняльних переваг, якими володіє та чи інша країна. Тому розвиток класичної теорії торгівлі – це модель факторів виробництва Хекшера та Оліна (теорія відносної забезпеченості чинниками виробництва) Країна прагнутиме до спеціалізації та експорту тієї продукції, при виготовленні якої інтенсивно використовуються надлишкові, більш дешеві чинники виробництва. Проте В.Леонтьєв вирішив перевірити цю теорію на прикладі США. За теорією, США повинні біли експортувати капіталомісткі товари, а імпортувати трудомісткі. Виявилося-навпаки. Це парадокс Леонтьєва. Він пояснює цей парадокс за рахунок поділу праці на більш і менш кваліфіковану. А також тим, що помилково нехтувалась величина капіталу, що вже вміщений у праці, тобто не враховувалося, що істотна кількість капіталу було вкладено в роб силу у вигляді освіти та підготовки.
65. Порівняльна характеристика основних посередницьких операцій у міжнародній торгівлі.
Міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризикованою, що обумовлено економічними, політичними, правовими та соціальними умовами в різних країнах, їхніми традиціями та звичаями, а також великими відстанями між партнерами. В результаті часто буває доцільним, а іноді просто необхідно використовувати посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.
У межах торгівлі через посередників визначають такі види посередницьких операцій і відповідні їм види угод:
1. операції з перепродажу (договір купівлі-продажу). Коли посередник викуповує товар у виробника і підписує угоди від свого імені і за свій рахунок (купці, дистриб’ютори, дилери);
2. комісійні операції (договір комісії, договір консигнації). Коли посередник не викуповує товар у виробника, а підписує угоди від свого імені, але за рахунок виробника і за це отримує винагороду (до 10% від суми угоди). Посередники називаються - комісіонер, консигнатор;
3. агентські операції (агентські угоди). Мета угоди – одна сторона доручає іншій (агенту) виконувати дії, пов’язані з продажем (частіше за все) чи купівлею товарів, а також з пошуком замовників і виконавців для надання тих чи інших послуг на обумовленій території в погоджений термін за рахунок та від імені виробника (принципала). І посередники при цьому називаються - агенти-повірені, торговельні агенти;
4. брокерська операція. Посередник – спеціалізований професійний агент, що працює на одному сегменті і здійснює контракт між продавцем і покупцем і за цю послугу отримує винагороду до 2-3%. Підписувати угоду при цьому не має права. Назва — агент-представник, брокер, маклер.
Як правило, ті чи інші посередницькі операції виконують ті чи інші посередницькі фірми. Серед них:
торгові дома; експортні фірми; імпортні; оптові; роздрібні фірми; дистриб’ютори; комісійні; агентські; брокерські тощо.
66. Порівняльна характеристика прямих і портфельних інвестицій: ризики, ліквідність, обсяги та витрати.
Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обєктом розміщення капіталу і відповідний доход.
Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовязання; інструменти грошового ринку та інші).
Інв-ї відіграють значну роль у міжн.русі капіталу. Тільки обсяг накопичених у світі прямих інвестицій складає близько 3 трлн.$. Картина сучасного міжнар. екон. життя створюється насамперед тими компаніями, що не тільки активно торгують із закорд. країнами, але й активно інвестують там. Це надійний спосіб проникнення і розширення присутності їх на зовн. ринку.
ПІІ под-ться на :
1. вкл-ня компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);
2. реінвестування прибутку;
3. внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.
Портфельні інвестиції – це вкладення в акції закордонних підприємств (без придбання контрольного пакета), облігації й інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою одержання підвищеного доходу за рахунок податкових пільг, змін валютного курсу і т.д. Питання ефективності залучення іноземних інвестицій обговорюється багатьма політиками, науковцями та громадськими діячами. Вони наводять такі переваги та недоліки іноземного інвестування.
Перевагами залучення ПФІ є: залучення фінансових ресурсів зовні; доступ до сучасних технологій; доступ до світового управлінського досвіду і “ноу-хау”. Також зниження рівня імпортозалежності, стимулювання розвитку експортного потенціалу, прискорення темпів структурної перебудови економіки та впровадження ринкових реформ, упровадження сучасних технологій, поліпшення платіжного балансу, збільшення обсягів капітальних вкладень та скорочення строків їх нагромадження, підвищення рівня зайнятості та кваліфікації робочої сили, забезпечення зарубіжного організаційного та управлінського досвіду.
Ще одною перевагою ПІІ є те, що вони не віднолсяться до зовнішнього боргу, а навпаки, сприяють отриманню коштів для його погашення. Аналіз показує, що в багатьох випадках існує залежність між обсягами ПФІ і основними макропоказниками, тобто ПФІ призводять до зростання національних економік.
Недоліками іноземного інвестування є збільшення залежності країни від іноземного капіталу, трансферт частини прибутків за кордон, витіснення з ринку внутрішніх виробників і постачальників, підвищення рівня конкуренції на ринку жорстка експлуатація місцевих сировинних ресурсів.
Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%. Частка є портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%:
67. Порівняльна характеристика світових ринків робочої сили.
Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту.
Однією з форм сучасних міжнародних економічних відносин є міграція робочої сили, під якою розуміється переміщення ¦переселення працездатного населення з однієї країни в іншу в пошуках роботи і кращих умов життя.
Міграція є однією з головних складових формування світового ринку. Формування світового ринку робочої сили здійснюєтся у двох напрямах:
а) формування внутрішнього ринку робочої сили,
б) формування зовнішнього ринку робочої сили.
Обидва ці ринки тісно взаємопов'язані між собою і доповнюють один одного. ВНУТРІШНІЙ ринок робочої сили засновується на рушенні кадрів між підприємствами, фірмами, галузями, регіонами всередині окремої держави. Він регулюється законодавчими або колективно-договірними нормативними актами, якими керуються партнери по реалізації політики зайнятості.
ЗОВНІШНІЙ ринок робочої сили передбачає мобільність робочої сили між фірмами на загальносвітовому рівні. Тут механізм його регулювання охоплює більш широке коло економічних, юридичних, соціальних і інших чинників, що визначають функціонування цього ринку. Ці відносини регулюються на основі міжнародних норм і угод, що визначають умови і порядок переміщення робочої сили через кордон, працевлаштування іноземних громадян, їх юридичний і соціальний захист в країні перебування.
Зовнішній ринок робочої сили формується під впливом двох потоків - еміграції і іміграції робочої сили. ЕМІГРАЦІЯ - це виїзд працівників даної країни на роботу в інші країни. ІМІГРАЦІЯ - це зворотний процес, тобто виїзд іноземних робітників на роботу в дану країну. Базовою формою організації зовнішньої трудової міграції, прийнятою в міжнародній практиці, є двосторонні угоди між зацікавленими державами, де, зокрема, обмовляються соціальна і трудова рівноправність між імігрантами і громадянами країни перебування. Важливе значення для зовнішньої трудової міграції має закон про в'їзд і виїзд, який приймається кожною окремою державою з метою захисту внутрішнього ринку. Так, ряд економічно розвинених країн ввели кількісні обмеження (щорічні квоти) на в'їзд іноземців в країну. Більш того деякі з них визначають коло професій кваліфікацію робітників-імігрантів, встановлюють вікові обмеження, визначають інші умови в'їзду в країну. У міжнародній практиці управління міграційними процесами функції найму робочої сили в країні еміграції (іміграції) звичайно виконує приватний агент. Урядові органи, як правило, також звертаються до послуг приватних агентів як з питань найму робітників, так і пошуку робочих місць.
68. Порівняльна характеристика світових центрів експорту та імпорту робочої сили.
1. Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки), Англія, Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія). У середині 90-х років приплив іммігрантів оцінювався в 180 тис. чол. на рік. Тільки в країнах ЄС нараховується 13 млн. іммігрантів. На даний час тут розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС і уніфікацію трудового законодавства. 9 грудня 1989 р. прийнята «Хартія основних соціальних прав робітників ЄЕС». Найбільш розвинуті країни Західної Європи принаджують робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн, арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки до півдня від Сахари, країн Східної Європи і СНД.
2. Близький Схід. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу з Індії, Бангладешу, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії, Кореї, Філіппін. До початку 90-х рр.. тут працювало більш 4,5 млн. іноземців, а місцевих робітників – 2 млн. В ОАЕ частка іммігрантів у загальній чисельності робітників – 97%, у Кувейті – 86,5%, Саудівській Аравії – 40%.
3. США і Канада. Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої сили країни. Низькокваліфікована робоча сила – із прилеглих латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники – практично з усіх країн. Іммігранти - 740 тис. чол. у рік, емігранти - 160 тис. чол. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол. на рік.
4. Австралія. 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу прийматися іммігранти, що робили інвестиції в її економіку.
5. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Це, насамперед, азіатські НІК – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої сили – Китай, крім того – В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія, Бангладеш, Шрі-Ланка та ін. Загальне число іноземних робітників – 2,5 – 4 млн. чол. У Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явилися іранці.
6. Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів – від 3 до 10 млн. чол., в основному латиноамериканці, але цими країнами субсидуються програми по залученню східноєвропейців, у тому числі із країн СНД (нафтовиків, інженерів-хіміків, фермерів). Міграція відрізняється сезонністю і великим відсотком нелегальної міграції, яка ніяк не регіструється.
7. Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР. Використовують іммігрантів з інших африканських країн, але зацікавлені у фахівцях із СНД (на постійне місце проживання). Міжкраїнна міграція – 2 млн. чол. У ПАР загальна кількість іноземної робочої сили складає 1 млн. чол.
69. Порівняльна характеристика тарифних методів регулювання міжнародної торгівлі.
Тарифне регулювання міжнародної торгівлі полягає у використання мита (обов’язкового податку, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару; виконує фіскальну, протекціоністську – захист місцевих виробників від небажаної конкуренції та балансуючу функцію).
Митний тариф:
1. інструмент торгової політики та держ регул-ня внут ринку країни при його взаємодії із світовим ринком
2. конкретна ставка митного стягнення, яку належить сплатити при ввозі / вивозі певного товару на митну територію країни.
Митне стягнення - обов-ий внесок до бюджету, що стягується митними органами при імпорті товарів з метою підвищення їх ціни та надходжень до держбюджету країни-імпортера.
Митна тер-рія країни - це регіон, перетинання кордону пов`язано із зміною митного режиму та яка контролюється державою.
Функції митних тарифів:
а) фіскальна - стосується експортних і імпортних стягнень і розгляд-ся як джерело надходжень до держбюджету
б) протекціоністська - імпорту, пов`язана із захистом виробників
в) балансувальна - експорту, викор-ся з метою запобігання Е товарів, які на світовому ринку продаються за цінами меншими, ніж на національному.
Види митних тарифів:
а) за способом стягнень:
1. адавлорні (у % від вартості)
2. специфічні (за 1-цю товару)
3. комбіновані
б) за об`єктом обкладання:
1. імпортні - при імпорті товару на ринок певної країни
2. експортні - товари, що вивозяться за межі митної тер-рії країни
3. транзитні - товари, що перевозяться через мит тер-рію країни
в) за хар-ром:
1. сезонні - стягнення, що застос-ся для оперативного регул-ня продукцією сезонного хар-ру.
2. антидемпінгові – застос-ся у випадку ввезення на тер-рію країни товарів за ціною, нижчою за нормальну для даної країни ціну.
3. компенсаційні – застос-ся до товарів, при вир-ві яких викор-ся субсидії.
г)за походженням:
1. автономні – вводиться згідно одностороннього рішення органів держ влади
2. конвенційні - на базі угод про митний союз
3. преференційні - з меншим рівнем ставок для підтримки Е
д) за типами ставок:
1. постійні - не змінюються
2. змінні - змін-ся у встановлених випадках (при коливанні цін)
е) за способом обчислення:
1. номінальні - у мит тарифі
2. ефективні - для товарів з деякими імпортними складовими.
70. Порівняльна характеристика типів, видів та форм міжнародних розрахунків.
Міжнародні розрахунки – це система організації та регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин
Типи міжнародних розрахунків:
1. Національною валютою:
-торгові, кредитні і платіжні угоди між країнами;
-напряму.
2. Міжнародною колективною валютою:
- торгові, кредитні і платіжні угоди у межах інтеграційних угрупувань країн.
3. Клірингові розрахунки:
- міжнародні платіжні угоди клірингового типу – угода між урядами двох і більше країн про обов’язковий взаємний залік міжнародних вимог і зобов’язань..
Золото - використовується в міжнародних розрахунках опосередковано на ринку золота. Воно продається на ринку золота за валюту, якою продавцю золота необхідно розрахуватися зі своїми постачальниками.
Види міжнародних розрахунків залежать від:
1. Специфіки суб’єкта:
- між конкретними контрагентами;
- між банками;
- між банком і контрагентом;
- між державою і банком;
- між державами.
2. Взаємодії суб’єктів: - напряму; - через посередників.
3. Від об’єкту: - торгові операції; - інвестиційні операції; - некомерційні операції.
4. Умови розрахунків: - готівкові; - з наданням кредиту
Форми розрахунків - це регульовані законодавством країни-учасника розрахунків способи виконання через банк грошових зобов'язань підприємств.
Виходячи з міжнародної торгової і банківської практики, виділяють 4 основні форми розрахунків: авансовий платіж, інкасо, акредитив і відкритий рахунок. Включення в цю класифікацію розрахунків з допомогою чеків, банківських переказів і векселів вважається недоцільним. Дані платіжні інструменти швидше являються способами платежу, за допомогою яких проходить реалізація основних розрахункових форм.
Кожна форма міжнародних розрахунків в тій чи іншій мірі пов'язана з ризиком для експортера й імпортера. Це залежить від багатьох факторів - від виду товару, ступеня взаємної довіри партнерів, їх платоспроможності, надійності банків, залучених до даної угоди і т. д. Тому кожен учасник угоди прагне відстояти ту форму розрахунків, яка являється для нього більш вигідною і в меншій мірі пов'язана з ризиком.
Авансовий платіж. Аванс - це грошова сума чи майнова цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження товару в рахунок виконання зобов'язань по контракту.
Аванс відіграє в даному випадку двояку роль. З одного боку, імпортер з допомогою авансу кредитує експортера, а з другого - забезпечує виконання своїх зобов'язань по контракту.
В світовій практиці авансові платежі використовуються у випадках:
1) коли продавець сумнівається в платоспроможності покупця;
2) коли політична і (чи) економічна обстановка в країні покупця нестабільна;
3) при постачанні дорогого обладнання;
4) при поставці товарів стратегічного призначення;
5) при тривалих строках здійснення контракту.
Аванс може надаватися як на повну вартість, так і в вигляді певного відсотку від неї. Його величина залежить від мети авансу, характеру товару, його новизни, вартості і строків виготовлення. В світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10-30% суми контракту. Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше - імпортеру. Для імпортера вона являється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гаранти належного виконання контракту).
В міжнародній практиці авансові платежі, головним чином часткові, одержали достатній розвиток. Однак в даний час, особливо в країнах Західної Європи, вони не користуються широкою популярністю. Більша кількість угод укладається на умовах розстрочки платежу.
Інкасо - це банківська розрахункова операція, засобом якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахункових документів належні йому кошти від платника за відвантаженні на його адресу товари або за надані йому послуги і зараховує ці кошти на його рахунок в банку.
Інкасова форма розрахунків об'єднується з акцептною формою. Акцепт -згода платника на оплату документів рахунку. При акцептній формі розрахунків товари відвантажуються негайно, не чекаючи оплати покупцем товару. Покупець оплачує товар після одержання розрахункових, документів, на випадок порушення постачальником умов договору, вокупцеві може відмовитися від оплати товару. При порушенні договору постачальник має право застосувати до нього санкції.
Акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою письмове зобов'язання банку провести за проханням і у відповідності до вказівок імпортера платіж експортеру проти набору документів, що повністю відповідають умовам акредитиву.
В акредитивній операції беруть участь: імпортер, який дає доручення своєму банку на відкриття акредитива (наказодавець акредитива), бенефіціар (зазвичай експортер), на користь якого відкривається акредитив; банк, що виставив акредитив (банк-емітент); банк, через який здійснюється платіж на користь бенефіціара (виконуючий банк).
Документальний акредитив являється найбільш вигідною формою розрахунків для експортера, дякуючи надійності платежу і більш швидкому одержанню експортної виручки. В міжнародній торговій і банківській практиці використовуються єдині стандартизовані процедури і правила використання документальних акредитивів. Ці процедури були сформульовані Міжнародною торговою палатою. При здійсненні міжнародних розрахунків на основі акредитива сторонам даного механізму, особливо бенефіціару, важливо звертати увагу на види акредитива. Розрізняють такі види акредитива: відзивні і безвідзивні; підтверджені й непідтверджені; перевідні (трансферабельні); револьверні (встановлюючі); покриті й непокриті.
Відкритий рахунок. При розрахунках по відкритому рахунку контрпартнери ведуть взаємний облік сум поточної заборгованості. Експортер відвантажує товар імпортеру, відправляє на його адресу товаросупроводжуючі документи і заносить суму заборгованості в дебет рахунку, відкритого на ім'я імпортера. Останній здійснює такий же запис в кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер й імпортер здійснюють компенсуючі проведення.
71.Порівняльна характеристика факторингу та форфейтингу як форм міжнародного кредитування.
Факторинг та форфейтинг є формами кредитування експорту.
Факторинг – придбання банком або спеціалізованою факторинговою компанією права вимоги щодо виплат за фін зобовязаннями здебільшого у формі дебіторських рахунків за поставлені товари чи послуги.
Експортер поступається факторинг фірмі правом отримання платежів від платників за поставлені товари. Фірма зобовязується повертати йому гроші у міру їх надходження від боржників або оплатити йому всю суму відразу. За здійснення фактор операцій експортер вносить плату, яка може бути дещо вищою від відсотків за кредит.
Форфейтинг – кредитування експортера шляхом придбання векселів, акцептованих імпортером, або інших боргових вимог.
В обмін на придбані ЦП банк виплачує експортеру еквівалент їх вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик неоплати зобовязань та разового збору за зобовязання купити векселі експортера. Одна з нових форм кредитування зовн торгівлі. Її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устаткування з тривалим терміном вирцтва, посиленням конкурентної боротьби на світ ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світ торгівлі.
Факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, а форфейтинг використ при фінансуванні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредитування до кількох років. Факторинг, як правило, не покриває всіх політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфейтуванні будь-якої вимоги за ці ризики несе відповідальність. У багатьох країнах прийшли до висновку, що форфейтування може бути відносно недорогим, альтернативним іншим формам експортного фінансування, що застосовуються зараз.
72.Принципи діяльності СОТ; наслідки приєднання для України.
СОТ –провідна міжнар ек організація, члени 153 країни, на долю яких припадає 96% обсягів світ торгівлі. Створ. 1 січня 1995р. Але її торгова система діє ще з 1948р., коли було створ. Генеральну угоду з тарифів і торгівлі.
Регулювання міжнар торгівлі в рамках СОТ здійснюється на базі основних правил і принципів:
1) найважливіший - недискримінації. Всі контрактні сторони-члени СОТ зобов’язані надавати одна одній однаково сприятливі умови. Жодна країна не повинна робити винятки для іншої або застосовувати щодо неї дискримінаційний підхід. Поділ на:
а) суб-принцип режиму найбільшого сприяння (застосовується до зовн ринків);
передбачає надання однакових переваг всім країнам в разі надання певної переваги одній країні. Напр, держава-член СОТ надає окремій країні, яка необов’язково є членом СОТ, пільги в торгівлі певною послугою. Зазначена країна повинна згідно режиму найбільшого сприяння встановити щодо інших держав – членів СОТ однаковий пільговий режим. Це мультиплікаторний ефект, який забезпечує поширення пільг, наданих окремій країні, на всі держави – члени, що і сприяє подальшій лібералізації торгівлі. Допускаються винятки із зазначеного принципу, термін дії яких обмежений до 10 років та які переглядаються через 5 років після впровадження з метою перевірки існування умов, що зумовили їхню необхідність.
б) суб-принцип національного режиму (стосується внутр ринку).
Забороняє дискримінацію іноземн товарів та послуг, напр, якщо держава субсидіює вітчизняного оферента послуг, тоді право на субсидії повинен також отримати іноземн оферент. Оскільки такі положення стосуються, зокрема, аудіовізуальної продукції, держ університетів, дит садків, вони вважаються проблематичними, тому що викликають примусову комерціалізацію певних сфер економіки.
2) Принцип взаємності (особливо стосується України)
Країна, яка вступає в СОТ, отримає певні переваги, але і бере на себе певні зобов’язання.
3) Вільної торгівлі (заохочує конкуренцію і знижує торгов бар'єри).
4) Принцип передбачуваності, що базується на принципі транспарентності. Зобов’язання не піднімати торгові обмеження дає основу стабільності, заохочує інвестиції, створює роб місця тощо. Транспарентність означає, що кожна країна зобов’язана опубліковувати документи та створ інфо центр, де інші члени СОТ можуть отримати інфо про закони та постанови, що регулюють діяльність певної країни.
5) Сприяння справедливій конкуренції
(правила щодо демпінгу, субсидіювання тощо)
6) Заохочення розвитку і здійснення ек реформ.
(розвинені країни знижують обмеження для менш розвинених країн.
Правова база СОТ - ряд багатосторонніх торг угод, досягнутих під час «Уругвайського раунду». Основні:
-Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) 1994 р., (визначає єдині норми і принципи міжнар торгівлі товарами);
-Генерал угода з торгівлі послугами (ГАТС), (регулює відносини у торгівлі послугами);
- Угода про торг аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС).
16 травня 2008 р. Україна стала 152-м членом СОТ. Приєднання до СОТ для України має стратегічне значення: це умова для подальшої поступової, інтеграції У. у європ та світ процеси і структури, системного реформування нац економіки згідно з принципами лібералізації та відкритості ринку. Це ознака сталого розвитку країни - економ, політ, соц.
Вступаючи до СОТ, Україна ставила насамперед за мету активізувати свої торгівельні зв’язки і отримати додаткові можливості для залучення інвестицій. Але через світ кризу У ще не користується всіма перевагами. Вступ до СОТ призвів зо зняття обмежень на укр металургійний експорт до ЄС, а також сприяв дерегуляції укр бізнесу
Серед негативних наслідків - наплив неякісних товарів на укр ринок. Однак це проблема укр. стандартів, а не членства в СОТ. Аграрії вважають, що членство в СОТ негативно впливає на госп-во, через обмеженість дотацій в рамках СОТ та високі відсотки кредитування.
73.Принципи та особливості розвитку
Бреттон-Вудської валютної системи, наслідки її кризи.
1944р, у Бретон-Вудсі, зібралися представники 44 країн, щоб розробити нову міжнар валют систему, щоб покласти край безглуздим конкурентним девальваціям 1930-х років так як золотий стандарт не міг бути надійним гарантом від цього. Головна його проблема полягала у відсутності міжнар організації, яка б могла стримати країни від конкурентної девальвації. Тому було створено дві організації: МВФ (для підтримки порядку в міжнар валют системі, надання коштів країнам-учасницям для вирівнювання платіжних балансів) та Світ банк (створено МБРР для сприяння загальному ек розвиткові шляхом полегшення інвестування капіталу). Ця угода поклала початок фіксованим курсам обміну.
Брет-Вудська валют система створ під головуванням міністра фінансів США Моргентау (липень 1944р.), базувалась на золотодевізному стандарті: (золото та долар і фунт стерлінг)
У Статуті МВФ закріплювалися основні принципи Бреттон-Вудської валют сист:
- ф-ії світ грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використ у міжнар фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;
- у ролі міжнар платежів використ нарівні із золотом – $ та фунт. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти.
- прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах. Ці паритети стабільні, їх зміна могла бути тільки з санкції МВФ.
- ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75%. Валюти міцно “прив’язувалися” до долара, а через нього – до золота;
- оборотні нац валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли коливатися у встановлених межах
-міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалось головним чином через МВФ;
- з метою пом’якшення кризи окремих валют держави-члени МВФ вдавалися до взаємодопомоги через надання країнами одна одній через механізм МВФ та іншими шляхами кредитів в іноземній валюті для фінансування дефіцитів платіжних балансів.
Створена система повинна була відновити порядок у міжнар валютних відносинах, а також ввести відповідальність країн-членів цієї системи за політику обмінних курсів і валютних обмежень. Фактично ж вона створила односторонні переваги і вигоди для США, бо забезпечила за доларом статус загального платіжного засобу та резервної валюти.
Щойно індустріальні країни відновили зруйнований війною потенціал і Зх Європа і Японія перетворилися у конкурентів США, вибухнула криза цієї системи, що призвела до її розвалу в 1971-1976 рр. Причинами також були посилення інфляції, що негативно вплинуло на світ ціни та конкурентну здатність фірм, заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих” грошей; нестабільність платіжних балансів; активізація ринку євродолара; дезорганізуюча роль транснаціональних корпорацій (ТНК).
У результаті припинився розмін доларів на золото, була відмінена офіційна ціна золота, на зміну фіксованим валютним курсам прийшли плаваючі курси, стався розпад валютних зон.
Формами прояву кризи Брет-Вуд валют сист:
-валютна і золота лихоманка;
-масові девальвації і ревальвації валют;
-паніка на фондовій біржі;
-активна інтервенція центральних банків, у тому числі і колективна;
-активізація нац і міждержав валютного регулювання.
Наплив доларів в країни Зхї Європи і Японію викликав масовий перехід до плаваючих валют курсів і тим самим спекулятивну атаку їх валют на долар. Франція ввела подвійний валют ринок по прикладу Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Зх Європи стали відкрито виступати проти привілейованого стану долара в світ валют системі. Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською (Смітсонівською) угодою групи “десяти” 18 грудня 1971р., (міжнар договору, складеного за ініціативою президента США Ніксона для подолання негативних наслідків Брет-Вуд системи), коли Брет-Вуд валют сист припинила своє існування. 1976 р. угодою країн - членів МВФ була оформлена Ямайська світ валют сист, що прийшла на зміну Брет-Вудської.
74.Принципи та рівні розвитку міжнародних економічних відносин
МЕВ - система ек зв’язків з приводу вирцтва, розподілу, обміну та споживання продуктів, які реалізуються за межами нац. господарств.
Принципи організації МЕВ — сукупність міжнар правил поведінки учасників МЕВ
У Хартії ек прав та обов’язків держав (прийнята ІV спец сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1974 р.) задекларовані принципи організації МЕВ:
-суверенітет;
-територ цілісність і політ незалежність держав;
-суверена рівність всіх держав;
-ненапад та невтручання, мирне співіснування;
-взаємна та справедлива вигода;
-рівноправ’я та самовизначення народів;
-мирне врегулювання суперечностей;
-усунення несправедливості, що виникла внаслідок застосування сили;
-добросовісне виконання міжнар зобов’язань;
-повага прав і основних свобод людини;
-відсутність прагнення до гегемонії та сфер впливу;
-сприяння міжнар соц справедливості;
-міжнар співробітництво з метою розвитку;
-вільний доступ до моря і від нього для не морських країн.
Рівні МЕВ — форми зв’язків між суб’єктами МЕВ, які розрізняються між собою тривалістю, інтенсивністю взаємодії.
-Ек контакти - найпростіші ек зв’язки, які мають епізодичний характер і регулюються переважно одиничними угодами, контрактами;
- Взаємодія - стійкі ек зв’язки на основі міжнар угод і домовленостей, які складені на тривалий час;
-Співробітництво - міцні ек зв’язки, на основі спільних, попередньо вироблених і узгоджених намірів, які закріплені в угодах довгострокового характеру;
-Міжнар ек інтеграція - рівень розвитку МЕВ, коли в процесі інтернаціоналізації господарського життя відбувається переплетіння економік двох або більше країн і проводиться узгоджена політика з елементами нац регулювання.
75.Проблеми взаємодії транснаціональних компаній з національними економіками.
Відносини між нац. ек та ТНК найрізноманітніші: від конфліктів до співробітництва. Якщо раніше уряди намагалися обмежити діяльність ТНК, то сьогодні ТНК розглядаються ними як засіб зміцнення нац позицій, створення нац переваг. Але існують і протиріччя.
1) Держава постійно намагається затвердити контроль над вивозом капіталу, товарів, технологій. ТНК здійснюючи свою стратегію одержання довгострокових прибутків, впливають на ек кон'юнктуру країни-базування або країни, що приймає, і в результаті вступають у протиріччя з визначеними засобами держ регулювання економіки.
2) Стратегічна єдність інтересів ТНК і держав цілком конкретно виявляється й у тому факті, що державна політика, партійна система, армія не можуть існувати без опори на фінансово-технічну підтримку ТНК. Сьогодні ТНК перетворилися із суб’єктів на об’єкти міжнародної політики, активно беруть участь у всіх глобальних процесах, що відбуваються у світі. ТНК, нарівні з промислово розвиненими країнами, широко проявляються в політиці, ек, у фін-інвестиційній, інформаційній, науково-технічній, військовій, технологічній, екологічній сферах. У зовн політиці ТНК реалізують власну корпоративну дипломатію, а для успішного забезпечення внутрішньокорпоративної політики створили свою, корпоративну ідеологію. Поруч із найбільшими державами, вони мають власні численні спецслужби, а зброєю, що її випускає, наприклад, лише «Дженерал дайнемікс», можна озброїти армію не однієї держави.
3) Цільовою формою зв'язку великого бізнесу з органами державної влади є система лоббіюування, спрямована на відстоювання інтересів ТНК. Сучасна лобістська система ТНК містить у собі цілі відділи корпорацій і їхніх об'єднань, різноманітні неформальні контактні організації, фонди, бюро для впливу на прийняті законодавчі акти, діяльність партій, результати виборів і рішення судових органів. Крім того, в останні десятиліття ТНК не обмежуються тільки фінансуванням яких-небудь політичних діячів. Найбільші власники ТНК самі входять до складу урядів і балотуються на посади глав держав. Економічна потуга великих ТНК порівнянна з ВВП середніх держав, і вони диктують свою волю багатьом країнам. Сьогодні ТНК контролюють понад 50% світового промислового вирцтва, 67% міжнар торгівлі, більш як 80% патентів і ліцензій на нову техніку, технології та ноу-хау, майже 90% прямих зарубіжних інвестицій. Практично вся торгівля сировиною на світ ринках контролюється ТНК, у тому числі 90% світ торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, залізною рудою; 85% — міддю, бокситами; 80% — оловом, чаєм; 75% — натуральним каучуком, сирою нафтою.
Американські політичні лідери переконані, що нац інтереси США реалізуються шляхом експансії корпорацій у вирцтві товарів і послуг.ПІІ розглядаються як основний інструмент, за допомогою якого США можуть підтримувати свої позиції на іноземних ринках. А закордонна експансія ТНК - це засіб підтримки американської домінуючої позиції у світ економіці, що постійно розширюється, і насамперед у Зх Європі і Японії. Ця експансія вважається більш ефективною, ніж розширення експорту США.
4) Проблемним є міжнар-правове регулювання діяльності ТНК оскільки воно ще не Спроможне захистити країни, особливо ті, які стали на шлях самостійного розвитку. Тому саме ці країни і висунули вимоги про встановлення нового міжнар ек порядку, по регулюванню діяльності ТНК універсального характеру. Що стосується України, то в рамках Конвенції про ТНК прийнятою в межах СНД у 1998р ТНК на території України та за її межами у разі, коли їх створення може призвести до монополізації товарних ринків в Україні, впливає чи може вплинути на ек конкуренцію на її території, створюються за згодою Антимонопольного комітету України
5) Економічна влада держави над підприємствами зазнає послаблень, коли такі економічні суб’єкти, як ТНК, здобувають справжню незалежність від своїх урядів.
6) Діапазон методів утручання ТНК у справи приймаючих держав, засобів впливу на політ та соц обстановку занадто широкий. Наприклад, 1975 року американська «Стандард фрут» і кілька інших ТНК США, незадоволених політикою Панами, Гондурасу й Коста-Ріки у сфері експорту бананів, створили спецфонд на 5 млн. дол. для підриву стабільності в цих країнах. Для цього планувалося провокування збройних сутичок, акцій саботажу і навіть замах на життя тодішнього президента Панами.
7) Боротьба між корпораціями за джерела сировини і ринки збуту призводила навіть до війн між державами, в яких вони оперували. Приклад - дії керівників провідних америк енергетичних ТНК під час арабо-ізраїльської війни 1973 року, які направили тодішньому президенту США Ніксону ультимативний лист із вимогою не постачати ізраїльській армії зброю. Інакше американські ТНК, побоюючись за долю своїх економічних позицій в арабських країнах, відмовлялися заправляти паливом кораблі 6-го військово-морського флоту США, що перебували в зоні конфлікту.
8) Дії ТНК часто не відповідають стратегічним інтересам країни базування, пріоритетам її зовн і внутр політики. Приклад — численні антимонопольні розгляди по всьому світі. «Майкрософт» став фактично монополістом на ринку операційних систем для персональних комп’ютерів. У зв’язку з цим, за ухвалою Верховного суду США, «Майкрософт» муситиме розпрощатися з частиною своїх філій, на базі яких буде створено незалежні компанії, що приведе до оздоровлення галузі, нормалізації конкурентного середовища.
9) Для приймаючих країн проблеми з ТНК:
-придушення своєю потугою місцевих фірм,
-установлення монопольних цін, порушення законів, наприклад приховування доходів від оподаткування шляхом перекачування їх з однієї країни в іншу,
-хижацька експлуатація природних і трудових ресурсів,
-забруднення довкілля,
-організація «витікання умів» у материнську компанію,
-протидія реалізації ек політики приймаючих держав.
Діяльність ТНК у таких галузях ек приймаючих країн, як гірничодобувна, хімічна, лісова, рибне господарство, завдає непоправної шкоди природі цих держав, призводить до порушення екологічного балансу. Тому більшість корпорацій не проводять таких робіт на національній території, а переносять їх у країни, що розвиваються.
76.Проблеми зовнішньої заборгованості країн і шляхи їх розв`язання.
Зовнішня заборгованість — сумарні грошові зобов'язання країни, що виражаються грошовою сумою, що підлягає поверненню зовн кредиторам на певну дату, тобто загальна заборгованість країни по зовн позиках і неоплаченим ним відсоткам.
Однією із складних міжнар фін проблем є проблема заборгованості країн, що розвиваються. Надмірне залучення іноземних кредитів країнами, що розвиваються, при послабленні уваги до проблеми раціонального використ отриманих ресурсів, світова фінансова криза, погіршення ек розвитку світу – все це стало підставою для розмов про те, що наступна світова криза буде *борговою*.
Так, вже сьогодні 20 країн ЄС порушують Маастрихтські критерії, відповідно до яких рівень держ дефіциту не може перевищувати 3% від ВВП. Німеччина стала єдиною країною ЄС, яка закріпила необхідність скорочення держ заборгованості в Конституції. З 2016р дефіцит Німеччини може складати не більше 0,35% від ВВП, а з 2020р Німеччині буде заборонено використовувати позичені кошти. За словами МВФ у 2014р. співвідношення боргу до ВВП для країн G7 окрім Германії та Канади, складе 100% і більше.
Яскравий приклад проблем зовн заборг є Греція, її борг = 300 млрд євро. Греція звернулася до МВФ по допомогу для подолання дефіциту держ бюджету. Пропозиції МВФ для Греції у допомозі для подолання проблеми зовн заборгованості та зменшення держ дефіциту стосуються головним чином зменшення бюджетних витрат, у тому числі видатків на соц-ек програми, та збільшення дохідної частини за рахунок підвищення податкового навантаження. На таких умовах Греції нададуть кредит у 110млрд євро. Що знов таки збільшить її заборгованість.
Держ борг України складає за підрахунками Кабміну 93,5% ВВП і складає 104 млрд дол.
Загалом, серед загальноприйнятих шляхів подолання проблеми даерж заборг є такі:
1)Рефінансування держ боргу - погашення основної заборгованості й % за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик.
2)Реструктуризація - на певних умовах відстрочується виплата частки боргу.
3)Конверсія (зміна дохідності)
4)Консолідація (передання зобов'язань на нові позики з метою продовження терміну позики)
5)Уніфікація (об'єднання декількох позик в одну)
6)Обмін за регресивним співвідношенням (обмін на нові з метою скорочення величини боргу)
7)Відстрочка (провадиться тоді, коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик)
8)Анулювання (означає відмову уряду від його погашення. Анулювання боргів може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством, або політичними мотивами).
Таким чином, можна чітко побачити, що в основі принципів управління боргом й лежить причина проблеми держ заборгованості – породження все нових і нових борг зобов’язань. Із методів, які анулюють зобов’язання слід назвати дефолт. Але країна, що оголошує дефолт, втрачає довіру інших країн. Так, у 2002р. дефолт обявила Аргентина. А сьогодні є занепокоєння щодо можливого дефолту Греції. Зобовязання по обслуговуванню зовн боргу можуть виконуватися також за рахунок експортної виручки і скорочення імпорту.
77.Проблеми та перспективи участі України у світових інтеграційних процесах.
Міжнар ек інтеграція - об’єктивний, усвідомлений і направлений процес зближення, зрощення і взаємодії нац господарських систем, що містить потенціал саморегулювання і саморозвитку, в основу якого покладено ек інтерес самостійних господарюючих суб’єктів і МПП.
Особливості інтеграції У:
-Україна ще не визначилась повною мірою з основними напрямами і механізмом структурної перебудови економіки критерії якої повинні вироблятися з врахуванням особливостей розвитку світ системи госодарювання а також реальних можливостей і напрямів інтегрування до неї України;
-дуже гостро стоять питання як безпеки у сфері зовнішньоек відносин, так і взагалі ек безпеки, які необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного протистояння на світ ринку;
- не визначено чітко орієнтири в пошуках її майбутнього місця в світовому господарстві;
-значна політична залежність.
У своїй інтеграції У має балансувати у відносинах з Заходом, де вона граничить з ЄС та на сході з Росією та іншими країнами СНГ
Європейська інтеграція, яка із запровадженням на початку 2002 р. євро перейшла у нову якість, є важливим фактором міжнар ек відносин. При вступы до ЭС нова грошова одиниця дасть змогу уникнути значних витрат у зв’язку з переведенням однієї валюти в іншу, що означатиме виграш від 40 до 50 млрд дол. щорічно. Запровадження євро сприятиме зниженню інфляції, процентних ставок, податків, зменшенню потреб підприємств в обігових коштах, стабілізації фін сектору, зниженню валютних ризиків, скороченню накладних витрат з обслуговування операцій, прискоренню та здешевленню між валютних переказів. Опосередкованими наслідками запровадження євро можуть стати зменшення безробіття та нарощування обсягів виробництва. Договір про партнерство та співробітництво між Украіною та ЄС діє з 1.03.98. У. – член Ради Європи. У 2006 р. ЄС запропонувало У. крок на шляху до європ інтеграції – вступ до СОТ. 16 травня 2008 р. Україна стала 152-м членом СОТ. 24 листопада 2009 р. підписано документ, що регулює відносини Україна-ЄС * Порядок денний асоціації Україна — ЄС*. Питання входження У в ЄС стоїть вже досить давно, але сьогодні У не виконала й частини положень, які потребує ЄС для успішної інтеграції. Деякі експерти кажуть, що У стане членом ЄС до 2015р., але політ нестабільність, невизначеність векторів розвитку наштовхують на думки, що цього може і не статися.
Унікальність положення України дозволяє їй також виконувати роль однієї з найбільш важливих ланок на осі «Захід-Схід».на полюсах цього стратегічного вектору розміщуються два основних світових торгівельних блока. Саме країни Азіатсько-Тихоокеанського регіона (АТР) здатні поглинути майже всю номенклатуру укр машинобудівного експорту, а також могли б загрузити роботою її науково-техн поенціал. В України є величезні можливості участі в реалізації крупних енергетичних та інших промислових проектів. Її інтеграція в систему ек відносин з державами АТР потребує вирішення багатьох ек та політ проблем,затрати часу на адаптацію укр законодавства до вимог та специфіки регіона. Таким чином з метою входження України в світовий простір Україна повинна застосовувати в практиці принципи вільної торговлі та сповідувати в зв'язку з цим відкритість економіки. Поглиблення співпраці з АТР у ек контактах та обміні провідними технологіями дало б значний поштовх для модернізації устаткування на укр підприємствах та якісного реформування у цьому напрямі. Україна зацікавлена в розширенні співпраці з Китаєм у паливно-енергетичному комплексі, зокрема, в будівництві нафто- та газопроводів, модернізації вугільних шахт. Попри загальну тенденцію до скорочення зовнішньої торгівлі України у зв’язку зі світ ек кризою, відзначалися позитивні зрушення в ек відносинах з окремими країнами АТР. За січень-липень 2009 р., за збереження позитивного сальдо, у понад 10 разів зріз товарообіг України з Лаосом і М’янмою, на 105% – з Філіппінами та на 14% – з В’єтнамом. У 6 разів зріз український експорт до КНДР, на 154% – до Китаю, на 120% – до Малайзії, на 7% – до Республіки Корея; розпочато постачання української продукції до Брунею Даруссаламу.
Інтеграція у Пн Америці Північноамериканською зоною вільної торгівлі (НАФТА). З 1994 р., У. бере активну участь у програмі «Партнерство заради миру», в рамках якої укр військові були залучені до спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території країни, так і за кордоном. У1997 р. підписано Хартію про Особливе партнерство в Мадриді та створ Комісію Україна — НАТО. У 2002р. підписано План дій У-НАТО. Вступ У-НАТо буде цілковито спрямовано на укріплення системи міжнародної безпеки на сході Європи. З 2008р. У запропоновано План дій з членства і запевнено, що У стане членом НАТО. Є усі підстави до приєднання держави впродовж 2-3 років до ПДЧ.
Питання про інтеграцію з Росією стало дуже актуальним з приходом нової влади. Україна заявила що не збирається в ступати у Митний Союз Росії, Білорусії та Казахстану, але підтримує ідею створення зони вільної торгівлі в рамках СНД. Росія не погодиться на такі умови, бо це принесе їй величезні збитки. В У не може погодитися, бо вступ до Митного Союзу раз і назавжди закриє їй двері в ЄС. Росія та Україна продовжують обговорювати інтеграцію в газовій сфері – Нафтогазу та Газпрому. Але в цей час Росія продовжує підтримувати ідеї будівництва Південного потоку, що по дну Чорного моря зєднає Росію та ЄС в обхід Україні.
Проблеми:
1) відставання від країн з більш низьким рівнем соціально-економічного розвитку та внутрішньополітичної стабільності.
2) зовнішньо політ діяльність У чітко обумовлена напрямом внутрішньополіт розвитку держави
3) непідготовленість економіки до високоефективних форм зовнішньоек співробітництва
- велика питома вага фізично та морально застарілого обладнання в складі основних виробничих фондів (понад 60%), що стала результатом переважання екстенсивних методів розвитку ек
- диспропорції в системі самозабезпечення ключових галузей життєдіяльності країни (майже повна зовнішня паливно-енергетична залежність; відсутність ряду продуктів органічного синтезу,устаткування для легкої промисловості, переробних галузей агропромислового комплексу)
- незбалансованість галузевої структури промисловості з точки зору її соц орієнтації (потенціал промисловості на 90% формують важкі галузі, питома вага вирцтва предметів споживання становить близько 30%, тоді як у розвинутих країнах вона досягає 50-60%)
78.Протекціонізм і його сучасні форми. Проблема співвідношення лібералізаційних заходів і протекціонізму в зовнішньоекономічній діяльності України.
Протекціонізм– державна політика захисту внутр ринку від іноземної конкуренції шляхом використ тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики. Так держава захищає нац виробників, стимулює розвиток нац вирцтва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що веде до падіння конкурентоспроможності нац товарів, посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.
Форми:
- селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;
- галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше с\г;
- колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;
- прихований – здійснюється методами внутрішньої ек політики.
Новою формою сучасного протекціонізму є так називане “добровільне” обмеження експорту. Суть його - під погрозою застосування особливо твердих мір обмеження імпорту одна країна змушує іншу “добровільно” скорочувати експорт визначених товарів. Щоб контролювати виконання своїх зобов'язань, держава повинна встановлювати експортні квоти і стежити за їх виконанням (у випадку кількісних обмежень експорту) або здійснювати моніторинг експортної торгівлі, стежачи за дотриманням мінімально припустимого рівня цін (якщо прийняте зобов'язання підтримувати ціни на належному рівні).
Виділяють також такі форми:
1)традиційний
Інструменти такої форми протекціонізму мають обмежений ха-р: створ торгових барєрів, що перешкоджають доступу іноземних товарів на ринок. Ціль – трансформувати умови конкуренцій, щоб дати нац. підпр можливість конкурувати з іноземними. Така форма знижує ефективність використ ресурсів в економіці, створ умови для функціонування менш ефективних підпр., дискримінуються іноземні виробники. Така форма – пасивна.
2)вибірковий
Направлений на недобросовісних та найбільш загрозливих конкурентів
-основний (протидія недобросовісній конкуренції);
-додатковий (надзвичайні обмежуючі заходи)
Ця форма направлена на виправлення спотворених умов конкуренції, які можуть виникати внаслідок втручання держави (субсидіювання) чи з дискримінаційною політикою приватних компаній у сфері цін (демпінг)
3) глобальний (екстериторіальний)
Країна, що проводить таку політику намагається впливати на умови використання конкурентами переваг та факторів вирцтва у країнах-конкурентах
Стосовно того, що і для якої країни краще – політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.
Аналізуючи проблему співвідношення зовнішньоек лібералізації і протекціонізму в Україні, я б хотіла зазначити, що вся історія ек трансформації різних країн і зокрема постсоціалістичних свідчить про те, що на ранніх стадіях переходу до ринк ек лібералізація зовн торгівлі не тільки не буде сприяти модернізації економіки, але навіть може їй зашкодити. Немає прикладу великої країни, що провела б успішну модернізацію, не вдаючись до поєднання "вільного підприємництва" з держ втручанням. Керування ринком і пряме втручання в ринк відносини є частиною процесу будування ринку. Якщо просто викинути неконкурентоспроможну галузь у глобальний ринок, то це не приведе до появи конкурентноспроможних фірм, що добре орієнтуються в ринк відносинах.
Незважаючи на те, що протекціонізм є стимулятором вирцтва, збільшення зайнятості, але суть проблеми у тому, що вітчизняне вирцтво потребує захисту, бо воно є не досить ефективним, і протекціонізм, обмежуючи конкуренцію, створює умови для збереження такого стану. А стосовно зайнятості, то імпорт хоча й скорочує її в імпортозамінних галузях, проте він створює й нову (пов’язану із закупівлею, продажем, обслуговування імпортної продукції).
Прикладом протекціонізмі в Україні була введена у грудні 2009р 13%-ва тимчасова надбавка на мито, яка була встановлена з метою відновлення рівноваги платіжного балансу. ЇЇ скасували у березні на всі імпортні товари, крім автор та холодильників.
У 2010 р Україна стала одним із лідерів по протекціонізму і враховуючи низьку конкурентоспроможність укр продукції, відмови від протекціонізму найближчим часом не буде. Згідно зі звітом GTA, Україна розділяє з Бєларуссю і Китаєм сьоме місце з використання протекціоністських методів захисту (торкнулися 23 секторів економіки). Основна частина обмежень України стосується Азіатських виробників.
Дилема також лежить у тому, що Україна стала членом СОТ, яка пропагує політику вільної торгівлі.
79.Прямі та портфельні інвестиції в міжнародних інвестиційних процесах.
Міжнар інвестиції –довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.2 основних форми інозем інвестицій:
-прямі інозем інвестиції;
-портфельні інозем інвестиції.
ПІІ – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обєктом розміщення капіталу і відповідний доход. За міжнар нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американ – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. ПІІ здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств. Сьогодні найчастіше створ змішані компанії за участю місцевого капіталу.
Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому - компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.
ПІІ за міжнародною класифікацією поділяються на :
а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);
б) реінвестування прибутку;
в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.
Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або ЦП, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підпр. Такими ЦП можуть бути акціонерні або боргові ЦП (прості векселі; боргові зобовязання; інструменти грошового ринку).
Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, зраз – вже 25%. Частка є портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%: Випереджаюче зростання портфельних інвестицій пояснюється тим, що, з одного боку, організацію і розміщення їх за кордоном дедалі частіше здійснюють інститути, які не володіють значними грошовими ресурсами й широкою інформацією про стан світ ринку ЦП (трастові й страхові компанії, пенсійні фонди, банки та інші фінансові установи), а з іншого – тим, що портфельні вкладення часто використовують не тільки як додаткове джерело прибутку, скільки для проникнення у високомонополізовані галузі, великі й найбільші корпорації.
У 2009р обсяг світових ПІІ скоротивля до 1,2трлн дол., порівняно з 1,7 трлн дол. у 2008р. У 2010р очікується пожвавлення їх притоку, але в цілому перспективи ПІІ несприятливі. У 2008р вивіз ПІІ з розвинених країн скоротився знано менш різко ніж приток інвестицій в ці страни. США зберегли свій статус наймаштабнішого джерела ПІІ. На 2-ому місці Франція. Далі Японія. В 2008р приплив ПІІ у країни, що розвиваються виріс на 17% до 621млрд (Пд та Сх Азія), а найбільший приплив до Африки 27%. Найменш розвинені країни залучили рекордну к-сть ПІІ на суму 33млрд дол. Приплив ПІІ у розвинені країни у 2009р зменшився до 962млрд дол., тобто на 29%. Незважаючи на це найбільш привабливі для інвесторів все одно США, Франція. Потім Китай, Англія, Росія – що свідчить про зміну ха-ру потоків ПІІ,
80.Регулювання міжнародних міграційних процесів на національному рівні.
Міжнар міграц процеси потребують регулю вання з боку держав, що беруть участь в обміні труд ресур сами. Контролю і регулюванню підлягають соц, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящихся. Державна міграційна політика – це цілеспрямована діяльність держави з регулювання процесів експорту та імпорту робочої сили в дану країну чи з неї. Функції міждержавн та внутрішньодержавн роз поділу роб сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують мін праці, внут р та закордон справ, а також спеціально створені держ та міждерж органи. Є пріоритет норм міжнарод права над нац законодавством.
На нац. рівні регулювання між нар мігр процесів діє сукупність держ нормативно-правових актів і адмін рішень щодо еміграційної або імміграційної політики
Проблемами трудової міграції на наці рівні займаються мін праці, юстиції, внутр справ, закордон справ через свої структури. Всі вони реалізують нац законодавство як в галузі еміграції, так і в галузі імміграції.
Нац імміграційне законодавство кожної країни має свої особливості, проте основні риси- загальні:
1) встановлення жорстких вимог до рівня освіти і стажу роботи за спеціальністю. Мін вимога до освітнього рівня - загальна середня освіта або професійно-технічна освіта, підтверджена відповідними документами. В більшості випадків Диплом необхідно перезахищати (переоцінювати) на предмет відповідності вимог до спеціаліста в даній країні і в країні експортері робочої сили. В багатьох країнах, крім диплому, при найманні на роботу необхідно мати відповідний стаж роботи, а на окремі види робіт - ще й рекомендаційного листа.
2)законодавства країн-імпортерів висувають жорсткі вимоги щодо здоров'я іммігрантів. В країни не допускаються наркомани, психічно хворі, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані подати довідку про стан здоров'я, завірену консульською установою країни, в яку вони в'їжджають, або пройти спец мед обстеження. Встановлюють певні вимоги щодо віку іммігрантів, їх політ та соц стану (забороняється в'їзд членам терористичних та профашистських організацій, особам, що притягалися до кримінальної відповідальності).
3)країни-імпортери встановлюють кількісні квоти на іммігрантів. Квотування може торкатися всієї економіки, окремих галузей, окремих підприємств.
4) законодавство багатьох країн передбачає заходи щодо ек регулювання імміграції.
-встановлення мін обсягу товарообороту фірми, після досягнення якого вона має право наймати іноземних працівників;
-дозвіл на імміграцію тільки тим фіз особам, які-здатні інвестувати в ек країни визначену законом суму, попередньо доказавши її легальне походження, і створити певну кількість роб місць.
- в окремих країнах за оформлення імміграції і працевлаштування на місцеві підприємства іммігранти зобов'язані внести плату.
5) законодавство більшості країн встановлює максим строки перебування іноземних робітників на території, після закінчення яких необхідно залишити країну, або одержати дозвіл на продовження перебування в ній.
6) в законодавстві кожної країни має місце явна та прихована заборона наймати іноземну роб силу, оформлена у вигляді заборони іноземцям займатися певним видом діяльності.
Країни-імпортери робочої сили під тиском профспілок здійснюють заходи щодо стимулювання рееміграції - повернення іммігрантів на батьківщину
-надання ек допомоги країнам масової еміграції (надання інвестицій країнам-експортерам роб сили з метою створення нових підпр, на яких могли б працювати реемігранти. Найбільшого розвитку така допомога набула у відносинах ФРН з Туреччиною);
-професійна підготовка іммігрантів (надання іноземним робітникам можливості одержати професійну освіту, яка дозволяла б їм одержувати високооплачувану роботу на батьківщині. В цьому плані багато роблять ФРН, Франція, Швеція);
-виплата іммігрантам спец допомоги (запроваджується в тих випадках, коли іноземні працівники погоджуються добровільно звільнитися і виїхати на батьківщину. Така форма стимулювання рееміграції застосовується в Нідерландах, ФРН, Франції).
81.Реформування світових валютних систем: причини та напрями.
1. Золотий стандарт
Уведення золотого стандарту жадає від кожної країни-учасника конвертувати свою валюту в золото (так само як здійснювати і зворотну процедуру) за фіксованим курсом. Наприклад, вартість долара може бути встановлена рівної 1/20 унції золота, а вартість фунта стерлінгів як 1/4 унції золота. Обмінний валютний курс, визначений за допомогою перерахування золотого змісту, установлює золотий паритет для кожної валюти, що обертається на зовнішніх валютних ринках.. У 19 столітті золото оберталося на внутрішніх ринках у виді монет і, крім того, служило формою резервів комерційних банків, що забезпечують вклади до запитання.
2. Бреттон-Вудська валютна система
У 1944 році, незадовго до закінчення Другої Світової війни, основні учасники процесу міжнародної торгівлі зустрілися на конференції в містечку Бреттон-Вудсе, штат Нью-Гемпшир, США, щоб дійти згоди про майбутню міжнародну валютну систему. Бреттон-Вудська система намагалася зберегти стабільність обмінних курсів валют, що, здавалося, були одним з основних переваг золотого стандарту, збільшивши при цьому гнучкість їхнього регулювання за рахунок зменшення ролі і значення золота в цьому процесі. Для досягнення цієї мети Бреттон-Вудська валютна система запропонувала своєрідний метод фіксації обмінних валютних курсів. Тому що золоті паритети були безповоротно відкинуті, паритетні обмінні курси валют встановлювалися й обчислювалися в доларах США; сам же американський долар обмінювався на золото за фіксованою ціною 35 доларів за 1 тройську унцію. Крім того, Бреттон-Вудськими угодами зводилися до мінімуму відхилення вільних ринкових обмінних курсів валют від офіційно заявлених паритетів вони могли змінюватися у відповідь на коливання попиту та пропозиції на зовнішніх валютних ринках тільки у вузьких межах: 1% у кожну сторону від офіційно заявлених паритетів
3. Ямайська валютна система
1973 рік був ознаменований формальним крахом Бреттон-Вудської валютної системи. Це не могло не позначитися на всьому механізмі формування і руху валютних курсів. Результатом з'явився перехід до "плаваючих" валютних курсів, що повинно було неминуче привести до посилення нестійкості курсових співвідношень валют. Широка система державного нополістичного регулювання в сфері утворення валютних курсів (валютні інтервенції, дисконтна політика, валютні обмеження) виявилася не в змозі стабілізувати валютні ринки.
У даний час у світі діє Ямайська валютна система (нові угоди були підписані в січні 1976 року в місті Кінгстон, Ямайка). З її введенням був скасований золотий зміст валют, співвідношення яких навіть юридично не ґрунтується на золотих паритетах. Ямайська система узаконила вільно коливні курси валют, при цьому був істотно модифікований механізм національного і міждержавного впливу на формування курсових співвідношень.
Таким чином, відповідно до Ямайських угод країнами-членами МВФ надане право вибору: мати "плаваючі" курс валюти; або установити або підтримувати фіксовану вартість валюти в СПЗ (спеціальних правах запозичення) або інших розрахункових одиницях; або прив'язати свою валюту (тобто установити тверде співвідношення) до іншої валюти або декільком валютам. Виключається тільки можливість паритету валюти в золоті.
4. Європейська валютна система
Європейська валютна система (ЕВС) - форма державного монополістичного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу, характерною рисою якого є посилення цього регулювання на міждержавному, а в перспективі і на наддержавному рівнях.
Механізм ЕВС утворять три елементи: європейська валютна одиниця ЕКЮ (Eropean Currency Unit ECU); режим спільного коливання валютних курсів "супер змія"; Європейський фонд валютного співробітництва.
Центром нової системи стала європейська валютна одиниця ЕКЮ, що замінили використовувалася з 1975 року країнами "загального ринку" європейську розрахункову одиницю ЕРЕ. Від ЕРЕ ЕКЮ успадкувала побудову за принципом "стандартного кошика".
Сітка паритетів і її зв'язок з ЕКЮ є основою валютних інтервенцій і системи взаємного кредитування і розрахунків. Звичайно інтервенції проводяться одночасно банками країн, курси валют яких досягли протилежних максимально припустимих меж взаємних відхилень. Банк сильної валюти по купає слабку валюту, і навпаки, банк слабкої валюти продає сильну.
82.Роль і місце міжнародних організацій у процесі фінансування розвитку національних економік.
Міжнародні фінансові інститути мають взаємовідносини як з урядами, так і з суб'єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами складаються за двома напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внесків окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідносини - надання кредитів урядам та їх погашення і сплату процентів. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторонній кредитний характер. Міжнародні фінансові інститути, здійснюючи фінансове забезпечення певних проектів, надають кредити окремим підприємствам, як правило, на конкурсній основі. Міжнародні фінансові організації безпосередньо займаються регулюванням світових фінансових і валютних ринків.
Міжнародний валютний фонд, МВФ (International Monetary Fund, IMF) - спеціальне агентство ООН, засноване 39 державами для регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу. Головним завданням МВФ є скорочення тривалості та посилення рівноваги в міжнародному балансі розрахунків членів, а також забезпечення стабільності валютних курсів. Основним інструментом для цього МВФ використовує виділення коротко- та середньострокових кредитів в іноземній валюті.
Специфіка МВФ порівняно з іншими міжурядовими організаціями полягає у виконанні ним одночасно функцій регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Штаб-квартира МВФ знаходиться в місті Вашингтон, США.
До основних міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій належать:
Група Світового банку;
Міжнародний валютний фонд (МВФ);
Банк міжнародних розрахунків (БМР);
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).
Ці інститути надають країнам кредити, розробляють принципи функціонування світової валютної системи та здійснюють міждержавне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин.
Багатосторонні установи відіграють значну роль у вирішенні проблем заборгованості шляхом забезпечення вагомого зовнішнього фінансування програм змін. Головна роль міжнародних банків розвитку (таких як Світовий банк та інші регіональні установи) пов'язана з концесійним та неконцесійним фінансуванням із метою розвитку. Поряд зі світовими існують ще й регіональні та міжурядові банки; Європейський інвестиційний банк, Міжамериганський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку та ін.
Чимало країн спираються на багатосторонні джерела для отримання коштів на розвиток і залучення додаткових коштів. Основними багатосторонніми джерелами надання коштів є МВФ та Світовий банк.
83. Роль Міжнародної організації праці в регулюванні процесів міжнародної міграції робочої сили та її функції.
Міжнародна організація праці (МОП) була створена в 1919 році відповідно до Версальського договору. Місцезнаходження – Женева (Швейцарія). Членами її є більш 170 країн. Як спеціалізована установа з 1946 р. входить у систему ООН.
Основними функціями МОМ відповідно до статуту є:
-розробка довгострокових програм в області регулювання міграційних потоків;
-надання допомоги з питань організації міграції;
-розвиток технічного співробітництва в області міграції;
-запобігання відпливу умів і рееміграція;
-надання експертних послуг у зв'язку з міжнародною міграцією робочої с;
-організація пересування біженців;
-надання державам форуму для обміну думками, досвідом і співробітництва.
МОП має на меті
• зайнятість трудящих на роботах, де вони можуть отримати задоволення, виявляючи повною мірою свою майстерність і вміння, та зробити найбільший внесок у загальний добробут;
• забезпечення рівних можливостей щодо загальної та професійної освіти.
• забезпечення (як засіб досягнення цієї мети і за відповідних гарантій усім зацікавленим) можливостей навчання й просування на вищі посади працівників, включаючи міграцію та поселення;
Роль МОП полягає у тому, що вона сприяє гармонійному соціально-економічному розвитку народів світу через запровадження міжнародних стандартів праці й контроль за їх дотриманням, технічне співробітництво, а також сприяє дотриманню прав людини. Міжнародна організація праці здійснює наукові дослідження і розповсюджує інформацію, займається підготовкою кадрів для створення умов, щоб якнайбільше людей на землі мали адекватні засоби забезпечення своїх потреб у харчуванні, житлі, здоров'ї, освіті та культурі.
84. Роль Світової організації торгівлі в регулюванні міжнародних торговельних відносин.
СОТ– це провідна міжнар. ек-на орг-ція, членами якої є 149 країн, на долю яких припадає близько 96% обсягів світової торгівлі; її ф-ціями є встановлення правил міжнар с-ми торгівлі і вирішення спірних питань між кр. членами, що підписані під близько 30-ма угодами орг-ції. Ці країни взаємодіють у рамках недискримінаційної торгов. с-ми, де кожна кр. отримує гарантії справедливого відношення до її експорту на ринках ін. країн, зобов'язуючись забезпечувати такі ж умови для імпорту на своїх власних ринках. Осн. правила і принципи СОТ відображені в багатосторонніх торгов. угодах, що стосуються торгівлі товарами і послугами та торгов. аспектів прав інтелект. власності, врегулювання суперечок і механізму огляду торговельної політики. Осн. угоди: ГАТТ, ГАТС, ТРІПС.Генеральна угода з тарифів і торгівлі є осн. зведенням правил СОТ з торгівлі товарами. Цю угоду доповнюють угоди, що стосуються окремих секторів, таких як с\г і текстиль, а також окремих сфер, напр, держ. торгівлі, стандартів, субсидій і антидемп-х заходів. Осн. мета – забезп. Стаб. зростання і зменшення ризику міжнар торгов відносин через: - ліквідацію митних та ін. торгов. обмежень; - усунення всіх форм дискримінації в міжнар. торгівлі з метою підвищення рівня життя, забезп. повної зайнятості населення; - підвищення реальних доходів і попиту, поліпшення викор-ня сировини, зростання вир-ва і торгов. обміну.ГАТТ покликана виконувати три ф-ції: впливати на державну зонек-ну політику розробкою правил між нар. торгівлі; бути форумом для переговорів, які сприяють лібералізації і передбачуваності торгов. відносин; опікуватися врегулюванням спорів. У Генер.угоді про торгівлю послугами (ГАТС) - принципи більш вільного експорту й імпорту послуг незалежно від способу їхнього постачання. Угода ГАТС містить три блоки прав і зобов'язань:1.дається визначення торгівлі і постачання послуг і встановлюється, що сфера дії угоди поширюється як на транскордонний рух послуг, так і на їх постачання і споживання в межах нац.територій країн-членів СОТ, формулюються принципи викор-ня нац. режиму і режиму найбільшого сприяння (РНС) в сфері торгівлі послугами.. Члени СОТ беруть на себе індивідуальні зобов'язання в рамках ГАТС щодо відкриття внутр. ринків послуг для іноз. постач-ків. 2 і 3– це додатки, що визначають статус окремих видів послуг і списки початкових взаємних поступок щодо доступу на ринки послуг.Угода СОТ про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) встановлює стандарти та принципи щодо забезп. прав інтел. Власності та методи їх захисту. За означенням Угоди ТРІПС інтел. власністю є: авторські права, торгові марки, географічні назви, що викор-ться для найменування товарів, промислові зразки, а також нерозкрита інфо, напр, торговельні секрети. Угода також встановлює процедури консультацій між членами СОТ у випадку, коли певний член СОТ вважає, що практика ліцензування або умови п-цтва в ін. країні СОТ є порушенням угоди ТРІПС, або негативно впливає на добросовісну конкуренцію.ФУНКЦІЇ СОТ:1.сприяння реалізації, застосуванню, функц-ню і досягненню цілей Марракеської угоди, а також багатостор. торгов-х угод;2.забезп. основи для реалізації, застос. і функц-ня багатостор. торгов. угод з обмеженим колом учасників,;3.форум для переговорів між членами СОТ;4.створення форуму для подальших переговорів між її членами в частині багатостор. торгов. відносин, а також основи для реалізації рез-тів таких переговорів;5.реалізацією Домовленостей про правила і процедури врегулювання спорів між членами СОТ;6.реалізація Механізму перегляду торгов. політики.Цілі СОТ:1.підвищення життєвого рівня;2.забезп. повної зайнятості;3.постійне зростання доходів і ефективного попиту;4.розширення вир-ва товарів і послуг та торгівлі ними;5.оптимальне викор-ня світ. ресурсів у відповідності з цілями сталого розвитку;6.захист і збереження навкол. серед.;7.забезп. для країн, що розвиваються і найменш розвинених країн такої участі в міжнар. торгівлі, яка б відповідала потребам їх ек. розвитку.
85. Роль та місце України у вирішенні глобальних проблем
1. Політичні проблеми
Упродовж багатьох століть на політичний розвиток людського суспільства впливали дві протилежні тенденції — створення світових імперій та національних держав. Боротьба цих двох напрямків світового політичного розвитку постійно призводила до виникнення спочатку міжплемінних, а потім міжнаціональних суперечностей, які дуже часто вирішувались за допомогою воєн.
Саме світові війни, до яких були залучені людські і матеріальні ресурси більшості країн світу, показати, що світові проблеми, насамперед політичні, треба якось вирішувати. Для цього після Першої світової війни була створена Ліга Націй, а після Другої світової — Організація Об'єднаних Націй. Як одна з держав-засновниць ООН, Україна неухильно дотримується цiлей та принципiв Статуту Органiзацiї, робить суттєвий вклад у її дiяльнiсть у сферах пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, роззброєння, економiчного та соцiального розвитку, захисту прав людини, змiцнення мiжнародного права тощо.2. Проблеми народонаселення
Проблеми народонаселення є невід'ємною частиною глобальних проблем сучасності, до складу яких входять також проблеми війни і миру, зростаючого розриву в рівнях економічного розвитку країн різного типу, забруднення довкілля, забезпечення продовольством населення Землі, водних, сировинних і енергетичних ресурсів, боротьби з міжнародним тероризмом і організованою злочинністю.
Потенційна загроза розвитку сучасної демографічної ситуації полягає в тому, що населення світу може вступити в XXI ст. з 1 млрд безробітних, 1 млрд голодуючих. 1 млрд неграмотних, 2 млрд, що живуть в умовах відносного або абсолютного перенаселення, 1,5 млрд знедолених, що знаходяться за "межею бідності".Україна є членом Фонду народонаселення ООН та демографічного відділу Департаменту ООН з аналізу економічної і соціальної інформації та політики та бере активну участь в обговоренні та вирішенні основних проблем.
3. Екологічні проблеми
Основною причиною виникнення глобальних екологічних проблем є нераціональне природокористування.
Проблема збідніння природних ресурсів посилюється ще й тим, що слаборозвинені країни намагаються подолати свою економічну відсталість за рахунок посиленої експлуатації природних ресурсів, що призводить до погіршення стану довкілля (більшість "промислових революцій" у світі відбувалось саме завдяки нещадному використанню мінеральних, лісових, водних та інших ресурсів).
У другій половині XX ст. загострилися проблеми забруднення навколишнього середовища
Забруднення атмосфери. Україна сьогодні перебуває у скрутному економічному становищі, але намагається запровадити в життя соціально-правові важелі охорони природи: 1) введення екологічних норм та стандартів, що обов’язкові як для підприємств, так і для окремих осіб; 2) проведення обов’язкових екологічних експертиз; 3) створення юридичних можливостей для кооперування підприємств для виконання екологічних програм на взаємно договірній основі; 4) поширення безвідходних і чистих технологій через систему виставок та ярмарків; 5) адміністративні обмеження на види робіт та технологій, що шкодять природному середовищу.
6. Соціальні проблеми
Численні глобальні проблеми існують в галузі взаємовідносин між людиною і суспільством. Це проблеми охорони освіти, культури, злочинності та ін. Можливості розв'язання цих проблем залежать від рівня соціально-економічного розвитку країн, тому особливої гостроти вони набирають у слаборозвинених регіонах світу.
86. Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції для мігрантів, країн-експортерів і країн-імпортерів робочої сили.
Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають, як позитивні, так і негативні сторони
Позитивні соціально-економічні наслідки міграції робочої сили країн-експортерів
1.Знижується напруга на внутрішньому ринку праці завдяки експорту надлишкової робочої сили.
2. Зростають надходження до бюджету у вигляді податків з фірм-посередників.
3.Збільшуються валютні надходження до країни за рахунок приватних переказів емігрантів.
4. Зростає рівень життя і добробут залишених вдома членів сімей і утриманців мігрантів за рахунок переказів і речових відправлень.
5. Збільшуються можливості приватного інвестування завдяки поверненню на батьківщину (після ротації) особистих коштів, засобів виробництва тощо мігрантів.
6.Підвищується техніко-економічний рівень виробництва внаслідок праці більш кваліфікованих емігрантів, що повертаються на батьківщину з розвинених країн.
7.З’являється можливість створення високоприбуткової галузі з експорту робочої сили.
8.В окремих випадках, якщо це передбачено двосторонніми угодами, держава може отримувати компенсацію за використання імпортованих трудових ресурсів.
негативні
1. Зменшуються можливості власного розвитку внаслідок відтоку кваліфікованих кадрів і фахівців (“втрата розумів”) в більш привабливі країни.
2. Знижується загальна конкурентоспроможність на власному ринку праці в результаті відтоку кваліфікованих, молодих кадрів.
3. Виникає можливість приховування мігрантами доходів і ухилення від податків щодо країн, які не мають між собою двосторонніх угод про уникнення подвійного оподаткування.
4. Зменшуються надходження до бюджету як слідство скорочення кількості потенційних платників податків.
Позитивні соціально-економічні наслідки міграції робочої сили країн-імпортерів.
1.Стимулюється розвиток виробництва внаслідок екстенсивного збільшення робочої сили.
2.Зростає конкурентоспроможність продукції завдяки використанню більш дешевої праці іммігрантів.
3.Знижуються витрати на підготовку та перекваліфікацію власних кадрів, в тому числі вищої кваліфікації.
4.Заповнюються вакансії в непрестижних сферах і галузях економіки.
5.Під час криз знижується соціальна напруга за рахунок звільнення іммігрантів і заповнення вакансій робітниками-резидентами.
6.Зменшується бюджетне навантаження завдяки економії коштів по пенсіям та соціальним пільгам.
7.Зростає продуктивність праці робітників і ефективність виробництва в цілому за рахунок конкуренції на ринку праці.
8.Покращується демографічна ситуація в “старіючих” країнах, а в деяких – і генофонд нації.
Негативні
1.Посилюється напруга на ринку праці щодо робітників-резидентів за рахунок найму більш дешевої іноземної робочої сили.
2.Зростають витрати на соціальний захист іммігрантів.
3.Здійснюється відтік за кордон валютних коштів у вигляді переказів іммігрантів.
4.Збільшується загроза загострення міжнаціональних, міжетнічних, міжконфесійних та інших соціальних проблем.
5.Погіршується криміногенна ситуація в країні.
87.Структура платіжного балансу, основні сфери використання його даних, оцінка стану платіжного балансу України.
Платіжний баланс (balance of payments) — це балансовий рахунок міжнародних операцій як вартісне вираження всього комплексу світогосподарських зв’язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів.
Способи використання інформації платіжного балансу:
По-перше, за допомогою записів результатів обміну між країнами татям зробити висновок про стабільність системи плаваючих курсів,
По-друге, платіжний баланс незамінний і в умовах фіксованих валютних курсів, оскільки допомагає визначити розміри нагромадження даної валюти в руках іноземців і дає змогу вирішити питання про доцільність підтримування фіксованого курсу валюти, якщо їй загрожує криза.
По-третє, рахунки платіжного балансу надають інформацію про накопичення заборгованості, виплату процентів і платежів з основної суми боргу і можливості країни заробити валюту для майбутніх платежів.
Торговельний баланс — це співвідношення вартості експорту та імпорту.
Економічний зміст активу чи дефіциту торговельного балансу щодо конкретної країни залежить від її положення в світовому господарстві, характеру її зв’язків із партнерами та загальної економічної політики.
Баланс послуг та некомерційних платежів включає:
Три перелічені вище групи операцій – послуги, надходження від інвестицій, односторонні перекази – називають невидимими операціями на противагу експорту та імпорту реальних цінностей (товарів).
Баланс руху капіталів і кредитів – виражає співвідношення вивозу та ввозу державних і приватних капіталів, наданих і одержаних міжнародних кредитів.
За економічним змістом ці операції поділяються на дві категорії:
У квітні 2010 року другий місяць поспіль спостерігався профіцит зведеного сальдо
платіжного балансу – 1.3 млрд. дол. США (що навіть збільшився порівняно з 1 млрд. дол. США в березні). За відносно невисокого профіциту поточного рахунку (234 млн. дол. США), що склався в умовах сприятливої кон’юнктури на ринках чорних металів у світі, притік валюти до країни формувався насамперед за татями фінансового рахунку (за яким додатне сальдо становило 1.1 млрд. дол. США). Факторами виступали розміщення українськими емітентами єврооблігацій, зростання зацікавленості нерезидентів у цінних паперах уряду та стабільна фінансова ситуація всередині країни (поступове відновлення довіри до банківської системи та національної валюти сприяло продовженню скорочення запасів готівкової валюти в інших секторах економіки).
88.Структуризація світового фінансового ринку, його функції та особливості розвитку.
З функціональної точки зору СФР – це система ринкових відносин, в якій об’єктом операцій виступає грошовий капітал і яка забезпечує акумуляцію та перерозподіл світ фін потоків, створюючи умови для безперервності та рентабельності вирцтва.
З інституціональної точки зору СФР – сукупність банків, спеціалізованих фін-кред установ, фонд бірж, через які здійснюється рух міжнар потоків і які є посередниками перерозподілу фін активів між кредиторами та позичальниками, продавцями та покупцями фін ресурсів.
СФР складається з нац ринків країн та міжнар фін ринку.
СФР виник на основі інтеграційних процесів між нац фін ринками у 60-их рр. ХХ ст. Об’єктивною основою становлення СФР стали: розвиток МПП, інтернаціоналізація вирцтва (основна передумова інтернаціоналізації капіталу), концентрація та централізація фін капіталу. На СФР відбуваються процеси інтеграції, які призводять до обмеження кола валют, які на ньому обертаються, формування єдиної системи процентних ставок. Разом з тим вони сприяють перетворенню провідних нац компаній та банків у транснаціональні.
Основне призначення СФР - забезпечення перерозподілу між країнами акумульованих вільних фін ресурсів для постійного ек розвитку світ господарства та отримання певного доходу від цих операцій.
Головна ф-ія– забезпечення світової ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фін засобів в різноманітних формах на зручних умовах на наднаціональному рівні.
1) В залежності від місця проведення операцій:
-централізований (біржі);
-децентралізований (позабіржовий).
2) За типами фін операцій (кредитними чи інвестиційними):
- ринок ЦП (якщо вільна купівля-продаж фін зобов’язань або інструментів можлива);
- кредитний (ринок боргових зобов’язань) (неможлива).
3) Залежно від часових параметрів реалізації майнових прав:
- грошовий ринок (короткі терміни купівлі-продажу короткострокових боргових інструментів);
- ринок капіталів (тривалі терміни купівлі-продажу довгострокових боргових зобов’язань та акцій).
4) Т.С.Шемет
- короткостроковий (валютний) ринок (склад з короткострок банк кредитів і короткострок ЦП);
- середнє- та довгострок євроринки (євроринки капіталів), які поділяються на ринки банк кредитів та ринок міжнар ЦП.
Основна класифікація:
1) міжнар валютний ринок;
2) міжнар ринок банк кредитів;
3) міжнар ринок ЦП (фондовий):
- міжнар ринок довгострокових ЦП;
- міжнар ринок титулів власності (ринок акцій та депозитарних розписок)
- міжнар ринок похідних фін інструментів (деривативів);
- євроринок, що включає інструменти сегментів міжнар фін ринку, виражені в євровалюті.
Є доцільним окремо виокремити міжнар ринок фін послуг - сферу діяльності учасників СФР з метою надання та споживання певних фін послуг через операції з фін активами, які здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб (кліринг, страхування, лізинг, факторинг, форфейтинг).
89.Сутність і напрями глобалізації світогосподарських процесів
Глобалізація – тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв’язання глобальних проблем людства.
Глобалізація – складне явище взаємозалежності економік, що виникає у зв’язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів.
Глобалізація – процес, завдяки якому досягнення, рішення і діяльність людей в одній частині земної кулі справляють значний вплив на окремих людей і їхні спільноти в усіх частинах світу.
Глобалізація – сукупність викликів і проблем сьогодення.
Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.
Глобалізація економічної діяльності розвивається у наступних основних
напрямах:
1.Міжнародна торгівля:
-товарами;
-послугами;
-технологією;
-об’єктами інтелектуальної власності.
2. Міжнародне рух факторів виробництва:
-капіталу (у вигляді прямих іноземних інвестицій);
-робочої сили (у вигляді стихійних міграцій некваліфікованих і
-малокваліфіованих робітників і у вигляді “відпливу умів”).
3. Міжнародні фінансові операції:
-кредити (приватні, державні, міжнародних організацій);
-основні цінні папери (акції, облігації і інші боргові зобов’зання);
-похідні фінансові інструменти (ф’ючерси, опціони і інш.);
-валютні операції.
При цьому співвідношення як між цими трьома напрямами, так і різними
формами в рамках кожного з них в останні роки істотно змінюється
90.Сутність і фактори розвитку міжнародної регіональної інтеграції; типи регіональних торговельних угод.
Регіональна інтеграція — процес розширення економічного і виробничого
співробітництва, об'єднання національних господарств двох і більше суверенних держав, який передбачає утворення єдиного економічного регіону.
Міжнародна регіональна інтеграція є процесом зближення і взаємопереплетення
національних господарств і відповідних механізмів регулювання економіки, соціальних і політичних відносин країн конкретного регіону. Через відносну самостійність кожного з цих секторів інтеграція розділяється на декілька відокремлених секторів: сфера виробництва і послуг, товарні та фінансові ринки країн-членів, соціальна й економічна політика. У кожному секторі спостерігаються свої темпи, глибина і навіть територія розвитку інтеграційного процесу. Сукупність цих окремих інтеграцій утворює міжнародних регіональну інтеграцію.
Міжнародна регіональна інтеграція – це єдність політичних і політико-правових елементів. Вона виникає в результаті укладення однієї угоди, а проходить тривалий шлях розвитку. Регіональна інтеграція виступає як процес і як певна форма розвитку національних продуктивних сил у взаємозв’язку зі світовою економікою.
До основних типів регіональних торговельних угод відносяться: : зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи. Зона преференційної торгівлі – зона з пільговим торговельним режимом,
коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами.
У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами.
Митний союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу.
Побудова спільного ринку повинна завершитися створенням справді єдиного економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для переходу до якісно нової сходинки економічної інтеграції – економічного союзу.
На основі економічних створюються і політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.
В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця.
91. Сутність і форми протекціонізму в торговельно-економічних відносинах.
Регулювання міжнародної торгівлі припускає цілеспрямований вплив держави на торговельні відносини з іншими країнами.
Види державного регулювання: одностороннє, двостороннє та багатостороннє. Найважливіше значення в регулюванні торговельно-ек відносин має ГАТТ.
В залежності від масштабів втручання в міжнародну торгівлю розрізняють протекціоністську торгову політику та політику вільної торгівлі (мінімального державного втручання в зовн. торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил D та S).
Протекціонізм - державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.
Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва, скорочує безробіття.
Проте така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогрессу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.
Виділяють декілька форм протекціонізму:
1. селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;
2. галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше с/г.
3. колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;
4. прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.
Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.
Тарифне регулювання міжнародної торгівлі полягає у використання мита (обов’язкового податку, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару; виконує фіскальну, протекціоністську – захист місцевих виробників від небажаної конкуренції та балансуючу функцію).
Мито буває за способом стягнення: адвалорне (у відсотках до митної вартості товарів), специфічне (начисляється у встановленому розмірі) та комбіноване. За об’єктом обкладання: ввізне та вивізне. За характером: сезонне, спеціальне, антидемпінгове (при ввезенні товарів за ціною істотно нижчою, ніж у країні експорту, тобто на товари, що є об’єктом застосування антидемпінгових заходів) та компенсаційне (на товари з субсидією)
Нетарифне регулювання: кількісні обмеження (визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту чи імпорту). Форми:
а) квотування - обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. (експрортні та імпортні).
б) ліцензування - регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу. (разові ліцензії, генеральні, глобальні та автоматичні).
в) “добровільне” обмеження експорту – це кількісне обмеження експорту, що базується на зобов’язанні одного з партнерів по торгівлі добровільно обмежити або не збільшити обсяг експорту товару, що прийнятий в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару.
г) приховані методи: адміністративні формальності, технічні бар’єри, встановлення мінім. імпортних цін, імпортні податки, імпортний депозит, валютні обмеження, компенсаційне мито, антидемпінгове мито.
92. Сутність міжнародної економічної діяльності, її суб’єкти та форми.
Світове господарство – сукупність національних економік країн світу та усіх видів МЕД їх суб’єктів, взаємопов’язаних системою МЕВ. Отже, складовими елементами міжнародної ек системи є: націон ек, МЕД та МЕВ.
МЕВ – це система різноманітних економічних зв’язків, які реалізуються за межами національних господарств.
МЕД – це сукупність дій різноманітних суб’єктів, у процесі яких вони вступають в активні міжнародні економічні відносини.
Суб’єкти: учасники, які здатні відносно незалежно і активно діяти з метою реалізації своїх переважно економічних інтересів. Належать:
1. фіз. особи (наділені правоздатністю та дієздатністю, переважно виступають як комерсанти або підприємці);
2. юридичні особи — це об’єднання, які наділенні відокремленим майном, діють від свого імені і в межах свого майна, мають права та обов’язки і від свого імені виступають як сторона громадських відносин; тобто це фірми та організації, які займаються зовн-ек діяльністю). Специфічними суб’єктами МЕВ є міжнародні підприємства: багатонаціональні корпорації та міжнародні спільні підприємства;
3. держава —суверенне утворення, яке володіє верховною владою на своїй території та незалежністю відносно до інших держав. Інститути: Міністерство іноземних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі, Центральний банк країни.
4. міжнародні організації — формування та об’єднання, які приймають участь в МЕВ залежно від цілей, завдань та напрямків їх діяльності. Міжнародні організації, які систематизують за: юридичною природою (міжурядові, позаурядові); складом учасників (універсальні, регіональні); масштабами діяльності (загального характеру, спеціальної компетенції) тощо.
ФОРМИ:
1. Експорт та імпорт товарів та послуг. Це є часто першою зовнішньоекономічною операцією фірми. Передбачає мінім. зобов’язання і найменший ризик для виробничих ресурсів фірми, вимагає порівняно невеликих видатків.
2. Контрактні, коопераційні угоди (ліцензування, франчайзинг).
При ліцензуванні фірма вступає у відносини із зарубіжною фірмою, пропонуючи права на використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну плату (у формі роялті – фіксована ставка від доходу; паушальні платежі - одноразові).
Франчайзинг — один із способів кооперації (насамперед міжнародної) по збуту товарів і послуг достатньо відомої фірми через спеціально створену за її участю збутову організацію завдяки праву використання франчайзі товарного знаку і ноу-хау франчайзера. Поширений в туризмі, системі шв харчуванняч або авторемонті.
3. Господарська діяльність за кордоном:
Підрядне виробництво: укладання фірмою контракту із зарубіжним виробником, що може виготовляти товари, реалізацією яких може займатися вказана фірма.
Оренда:надання орендодавцем в тимчасове користування орендарю майна за узгоджену орендну плату на певний термін з метою одержання комерційної вигоди. Три види оренди: короткострокова оренда (до 1 р.), середньострокова (від 1 до 3 років), довгострокова ( більше трьох років).
Контракти на управління: засіб, за допомогою якого фірми надсилають частину свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі і іншій країні або надання спеціалізованих управлінських функцій на певний період за встановлену плату.
Проекти під ключ: укладання контрактів на будівництво підприємств, які передаються власникові для експлуатації у стані їх повної готовності.
4. Міжнародне інвестування: інвестиційна діяльність за кордоном може бути пов’язана зі створенням підприємством власної виробничої філії; вкладанням коштів в акції існуючої зарубіжної фірми; інвестуванням у нерухомість, державні цінні папери; реінвестування прибутку та внутрішньо корпоративне переміщення капіталу.
93. Сутність та особливості міжнародної біржової торгівлі; порівняльна характеристика міжнародних товарних бірж.
Біржова торгівля — це оптова торгівля масовими товарами, що мають стійкі та чіткі якісні параметри, при посередництві бірж. Кон’юнктура біржової торгівлі та ситуація на фондовій біржі є одними з найважливіших і достатньо достовірних показників динаміки світових товарних та валютних ринків.
Міжнародні товарні біржі (МТБ) - постійно діючий оптовий ринок декількох країн, де укладаються угоди купівлі-продажу широкого асортименту сировинних і продовольчих товарів, що відповідають уніфікованій системі стандартних вимог до товарів.
Особливість діяльності міжнародних товарних бірж, які водночас є національними і обслуговують окремі світові товарні ринки, полягає в обов’язковому дотриманні законодавчо-правового, податкового, валютного режимів, що діють у країнах їх розміщення. Основоположним при наданні товарній біржі статусу міжнародної є не рівень обсягів біржового обороту, а виключно заходи державного регулювання тим чи іншим товарним ринком у країні, де знаходиться біржа.
Характерним є і те, що країни, де функціонують міжнародні за статусом товарні біржі, можуть суттєво впливати на умови та процеси, які відбуваються на світових сировинних ринках.
На світовому товарному ринку МТБ виконують так функції:
1. обслуговують конкретний діючий світовий товарний ринок;
2. залучають до біржових операцій контрагентів з різних країн світу;
3. забезпечують вільний переказ прибутків, які одержують контрагенти по біржових операціях;
4. здійснюють так звані арбітражні операції, тобто спекулятивні угоди для одержання прибутку від різниці котирувальних цін на біржах різних країн.
Товари, які продаються на МТБ об’єднані в п’ять груп, що охоплюють понад 70 найменувань товарного асортименту на біржах реального товару і 148 – на ф’ючерсних біржах.
Залежно від асортименту товарів, що продаються на МТБ, вони бувають:
а) універсальні або загального типу, де укладаються угоди широкого асортименту біржових товарів;
б) спеціалізовані біржі, де укладаються угоди по окремих видах товарів, тобто мають потоварну спеціалізацію і тому класифікуються як біржі широкого профілю та вузькоспеціалізовані.
Міжнародній біржовій торгівлі на сучасному етапі притаманні такі основні тенденції:
1. Збільшення обсягів біржового обороту;
2. Зміни в структурі угод, що укладаються на міжнародних товарних біржах;
3. Зміна структури біржової торгівлі на фоні зростання асортименту біржових товарів;
4. Концентрація міжнародної біржової торгівлі на великих товарних біржах;
5. Переважаючі тенденції до функціонування на світовому ринку універсальних товарних бірж;
6. Тенденції до розміщення товарних бірж у місцях споживання основних біржових товарів;
7. Міжнародні товарні біржі виступають як індикатор цін на світових товарних ринках. Класифікація товарних бірж:
За регіоном дії: національні; міжрегіональні; міжнародні.
За характером асортименту товарів, що реалізуються: вузькоспеціалізовані; спеціалізовані; універсальні.
За ступенем відкритості: відкриті; закриті.
За характером здійснюваних біржових угод: реального товару; ф’ючерсні; опціонні; комплексні.
За організаційно-правовими формами діяльності: АТВТ; АТЗТ; ТОВ; решта форм.
Порівняльна характеристика МТБ:
1. Спеціалізовані: Лондон, Нью-Йорк — кольорові метали. Чикаго, Лондон, Вініпег,
Мілан — зерно. Нью-Йорк, Чикаго, Ліверпуль, Бомбей — бавовна. Нью-Йорк, Лондон, Гамбург, Париж — кофе, какао.
2. Універсальні: Чикаго — зерно, соя, бройлери, срібло, золото. Лондон — кава, какао, цукор, каучук.
Чиказька товарна біржа — найбільша товарна біржа світу з тор гівлі зерном. Торгівля здійснюється як наявним товаром, так і за до помогою укладення ф'ючерсних угод. Окрім зерна на біржі торгу ють іншими сільськогосподарськими продуктами.
Лондонська біржа металів є основною світовою біржею з торгівлі кольоровими металами — міддю, свин цем, оловом, цинком тощо. На біржі уклада ються також контракти типу ф'ючерс і опціон.
Міжнародна біржа нафти — фінансова біржа, заснована у 1980 р. Має справу з опціонами та ф'ючерсами щодо різних видів нафти. Розміщується у Лондоні там, де і Лондонська біржа ф'ючерсів та опціонів.
94. Сутність та форми міжнародного науково-технологічного обміну.
Міжнар наук-технол обмін (МНТО)- сукупність ек відносин різних країн з приводу передавання науково-технічних досягнень. Розвиток міжнародного ринку технологій (міжнародного технологічного обміну) зумовлений прискоренням НТП. Розширення НДДКР вимагає фінансових витрат, дорогого устаткування, висококваліфікованих кадрів. Це змушує фірми брати участь у міжнародному науково-технічному поділі праці.
Обмін науково-технічними знаннями забезпечує окремим країнам, що не мають достатньо фінансових ресурсів для проведення НДДКР, досягнення високих темпів економічного розвитку за рахунок використання передових технологій інших країн.
Особливості:
1. розвиток ринку наукоємних технологій;
2. монополія найбільших фірм на ринках технологій;
3. технологічна політика ТНК;
4. взаємини ТНК із країнами, що розвиваються;
5. участь у міжнародному технологічному обміні венчурних фірм;
6. розвиток міжнародної технічної допомоги.
Форми МНТО:
А) Некомерційна:
1. технічні, наукові і професійні журнали, патентні видання, періодика й інша спец література;
2. бази і бази даних;
3. міжнародні виставки, ярмарки, конференції;
4. обмін делегаціями;
5. міграція вчених і фахівців;
6. стажування вчених у фірмах, університетах та організаціях;
7. навчання студентів та аспірантів;
8. діяльність міжнародних організацій у сфері науки і техніки.
Б) Комерційна:
І) Матеріальні види технологій:
1. підприємства під ключ;
2. технологічні лінії;
3. агрегати, устаткування, інструменти тощо.
Цей тип технолог обміну пов'язаний із прямими інвестиціями в будівництво, реконструкцію, модернізацію фірм та виробництв.
ІІ) Нематеріальні види технологій:
1. патент (свідоцтво, яке видається відповідною державною установою винахіднику);
2. ліцензія (дозвіл, який видається власником технології) зацікавленій стороні на використання цієї технології за визначену плату впродовж певного часу);
3. копірайт (ексклюзивне право автора на показ і відтворення своєї роботи);
4. товарний знак (символ визначеної організації, який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника);
5. ноу-хау (надання технічних знань, практичного досвіду технічного, комерційного, фінансового й іншого характеру, що представляють комерційну цінність, застосуванні у виробництві і професійній практиці і не забезпечені патентним захистом).
ІІІ) Послуги:
Науково-технічні, інжинірингові, консультаційні, навчання персоналу тощо.
Провідні позиції в МТО: США (частка у продажу ліцензій - 2/3 св обсягу), Яп, Великобр, Нідерл, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом активні: Австралія, Нова Зел, Бразилія, Мексика, Марокко та інші. Розширення МНТО супроводжується зростанням суперництва за лідерство в пріоритетних напрямах НТП.
95. Сутність та характеристика форм спільного підприємництва.
Спільне підприємництво – це діяльність, заснована на співробітництві з підприємцями, підприємствами і організаціями країни-партнера та їхньому спільному розподілі доходів і ризиків від здійснення цієї діяльності.
Спільне підприємство – це організаційно-правова форма поєднання зусиль партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності.
Переваги спільного підприємництва:
1. реальний спосіб функціонування на ринках країн, в яких заборонена або обмежена діяльність іноземних фірм без участі місцевого партнера;
2. можливості об’єднання капіталів;
3. можливості отримати певні пільги, переваги місцевого партнера;
4. можливості швидкого пристосування, розуміння місцевого середовища за допомогою місцевого партнера;
5. можливості мінімізувати ризик за умов мінливої політичної та економічної ситуації в різних країнах;
6. загострення конкуренції на світових ринках.
Недоліки:
1. зіткнення інтересів партнерів;
2. поєднання двох і більше корпоративних культур не завжди дає можливість подолати суперечності.
В розвинених країнах спільне підприємництво частіше всього зумовлюється такими причинами, як жорстка конкуренція на світових ринках та об’єднання ресурсів для спільних науково-дослідницьких та науково-виробничих проектів.
Спільне підприємництво здійснюється у формах обміну технологіями й послугами з подальшим розподілом програм випуску продукції та її реалізації, а також у таких формах, як концесії, консорціуми, акціонерні товариства і компанії з виробничо-збутовою діяльністю, міжнародні економічні організації, спільні (змішані) підприємства.
Консорціуми — це тимчасові союзи господарських незалежних фірм або організацій, що виникають з метою скоординованої підприємницької діяльності. Тобто це тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети (спільне розміщення позики або здійснення єдиного промислового проекту).
Консорціуми найчастіше створюються для успішного ведення суперництва за отримання замовлень і для їх спільного використання. Фірми й організації однієї або кількох країн об'єднуються в міжнародні консорціуми, щоб підвищити свою конкурентоспроможність.
Концесія — це договір на здачу в експлуатацію на певний період на договірних умовах надр і земельних ділянок, підприємств та інших господарських об'єктів, які належать державі або муніципальній владі.
Акціонерні товариства — організаційна форма об'єднання підприємств, організацій та окремих осіб (акціонерів), одна з основних організаційних форм утворення сучасних великих підприємств. Акціонерні товариства бувають двох основних видів: закриті, акції яких належать кільком приватним особам (засновникам) і не надходять у вільний продаж; відкриті, акції яких вільно продаються і купуються на фондовій біржі.
Спільні підприємства — це виробничі підприємства, торгові фірми, впроваджувальні та інші сервісні організації, а також міжнародні виробничі об'єднання, які створюються для координації господарської діяльності деяких фірм і підприємств на засадах збереження власності на майно його учасників. Спільне підприємництво партнерів з різних країн нині є однією з ефективних форм світогосподарських зв'язків і часто супроводжується створенням на території певної країни виробничого або іншого підприємства за участю як національного, так й іноземного капіталу. Сутність спільного підприємства полягає в об'єднанні капіталів, що належать як приватним особам, так і підприємствам різного підпорядкування.
Стратегічні альянси – довірчі довгострокові взаємовигідні відносини між фірмами, що дозволяють кожній з них ефективно досягати довгострокових цілей, координувати та оптимізувати використання спільних ресурсів і мінімізувати трансакційні витрати.
Цілі: обєднання наукового потенціалу корпорацій, виробниче кооперування і розподіл ризиків. Основні причини формування: отримання доступу до ринків партнерів, використання нових технологій, скорочення часу для нововведень.
Співробітництво на компенсаційній основі: часткове або повне фінансування іноземним інвестором проекту по створенню нових, розширенню чи реконструкції існуючих потужностей.
Наукове співробітництво та співробітництво в галузі підготовки кадрів:у формі спільного проведення наукових розробок, взаємної координації тематики наукових досліджень з наступним обміном одержаними результатами, обміну кадрами тощо.
96. Сутність, види і проблеми міжнародної міграції робочої сили.
Міжнародна трудова міграція – процес організованого чи стихійного переміщення працездатного населення між країнами, що носить простійний чи тимчасовий характер, і викликаний економічними причинами. Тобто це форма руху відносно надлишкового населення з одного центра накопичення капіталу до іншого. Роль трудової міграції – перерозподіл надлишкової робочої сили між ланками світового господарства.
У світі – 25 млн трудящих мігрантів, а з урахуванням членів їх сімей та нелегальних мігрантів загальна кількість=200 млн осіб.
Причини:
1. незадовільні умови життя працезд населення в країні еміграції.
2. стабільний, високий рівень з/п в основних міграційних центрах.
3. нерівномірність економічного розвитку країн світового господарства.
4. соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції.
ВИДИ:
а) за характером переміщення населення:
внутрішня, зовнішня, інтеграційна (між державами інтеграційних об’єднань).
б) за часом:
остаточна (ПМЖ), тимчасова, сезонна (характерна для сг), маятникова (щоденний переїзд з 1 країни в іншу – характерно для прикордонних регіонів).
в) за напрямом руху:
еміграція (виїзд населення з країни), імміграція (в’їзд в країну), рееміграція (повернення емігрантів на батьківщину).
г) за організацією:
добровільна (непримусове переміщення), самодіяльна (нелегальне переміщення), організована (переміщення населення відповідно до національного законодавства), примусова (виселення на основі рішень судових органів).
д) за якісним складом:
робоча сила низької кваліфікації, робоча сила високої кваліфікації, відплив інтелекту (вчених).
Проблеми:
У країнах-експортерах роб сили виникають наступні проблеми:
1. Втрата кваліфікованої роб сили та відплив інтелекту (при вибутті доктора наук держава втрачає 2-3 млн $);
2. Посилення залежності від іноземного попиту не лише на товари, а й на робочу силу;
3. Переорієнтація капітальних вкладень з освоєння виробничих потужностей на споживання;
4. Зростання інфляції (бо зростають валютні надходження, погіршується платоспроможний попит).
У країнах-імпортерах роб сили:
1. З’являється додаткова конкуренція на ринку праці і зростає безробіття;
2. Зростає злочинність та соціальна напруженість (соціальні чвари, конфлікти, загострюються міжнаціональні проблеми тощо);
3. Збільшуються видатки на утримання безробітних іноземців та їх сімей (найбільше потерпають від цього США та країни Європи, бо для них характерна соціально-орієнована модель капіталізму);
4. Конфлікти на расовому та релігійному ґрунті.
97. Сутність, класифікація та шляхи вирішення сучасних глобальних проблем.
Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.
Класифікація глобальних проблем:
1. Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).
2. Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).
3. Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).
4. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).
Кожна з названих глобальних проблем породжена специфічними причинами, які зумовлені, з одного боку, особливостями розвитку продуктивних сил, географічним положенням країн, рівня прогресу техніки, природно - кліматичними умовами, тобто матеріальним змістом суспільного способу виробництва, а з іншого боку, - специфічною суспільною формою, особливостями розвитку відносин власності.
а) Демографічна проблема. Найбільш поширеною причиною загострення глобальних проблем є інтенсивне зростання в останні роки народонаселення планети (демографічний бум), який до того ж супроводжується нерівномірністю зростання чисельності населення в різних країнах та регіонах, причому найвищий приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична.
Шляхом вирішення є запровадження демографічної політики – цілеспрямованої діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання про цесів відтворення населення.
Вона являє собою комплекс заходів:
економічних (оплачу вані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей);
адміністра тивно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлу чення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки);
виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспіль ну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.
Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн:
1) країни, які проводять політику обмеження росту населення (Китай, Індонезія, Пакистан, Непал, Кенія);
2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення (Бразилія, Намібія);
3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення (Болгарія, Чехія, Німеччина, Греція, Франція, Ірак, Лаос тощо).
б) Екологічна проблема: спричинена варварським відношенням людини до природи, що проявляється у масовій вирубці лісів, знищенні річок, створенні штучних водосховищ, забрудненні шкідливими відходами прісної води. З початку 70-х р. – екологічна криза, що позначила різке загострення суперечностей між людиною та природою, їх конфлікт. Ознаки кризи: глобальні зміни клімату, виникнення парникового ефекту.
Шляхи розв’язання:
1. швидкий розвиток і використання основних видів самовідновлювальної енергії (сонячна, енергія вітру, океанічна тощо).
2. структурні зміни у використанні існуючих не відновлювальних видів енергії.
3. необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без шкідливих викидів газу.
4. розробка всіма країнами конкретних заходів із дотриманням екологічних стандартів – чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії тощо.
5. вивчення запасів усіх ресурсів із використанням найновіших досягнень НТР.
6. призупинення вирубки лісів.
7. формування у людей екологічного світогляду.
8. нарощування екологічних інвестицій.
в) Паливно-енергетична і сировинна глобальні проблеми. Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на сьогодні зростає значними темпами, зростають також масштаби залучення у виробничий процес природних ресурсів а їх кількість на планеті обмежена.
Шляхи вирішення:
1. зміна механізму ціноутворення на природні ресурси.
2. проведення прогресивних аграрних перетворень.
3. об’єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об’єднання дій країн – експортерів паливно-енергет та паливних ресурсів.
4. виконання державних екологічних проектів.
5. збільшення витрат на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь та скорочення воєнних витрат.
98. Сутність, механізм, види і способи, місця проведення міжнародних аукціонів.
Аукціон є одним із засобів міжнародної торгівлі, який спеціалізується на збуті реальних товарів з суворо індивідуальними властивостями.
Міжнародний товарний аукціон (МТА) – це спеціально організовані, періодично діючі в певних місцях ринки, на яких шляхом публічних торгів в обумовлені терміни та в спеціально визначеному місці проводиться продаж раніше оглянутих товарів, які переходять у власність покупця, який запропонува найвищу ціну.
Переваги МТА - дозволяють створити відкриту конкуренцію, виявляти ціну товару та швидко його реал-ти у великих обсягах.
Види аукціонів:
1. з підвищенням цін (аукціонер поступово збільшує ціну, доки не буде досягнутий найвищий рівень ціни, за якою і здійснюється операція купівлі–продажу- «американські»): а) Негласний (німий ) аукціон- це спосіб реалізації товарів, при якому покупці подають акціоністу наперед встановлені знаки про згоду підняти ціну на величину надбавки.
б) Автоматизовані аукціони – де застосовується відповідна техніка, а пропозиції покупців висвітл на табло;
2. зі зниженням цін («голландські»)- аукціонер признач макс ціну, яка загорається на циферблаті, ↓ її до тих пір, доки 1 з учасників торгу не виявить бажання здійснити операцію купівлі.
а) гласний аукціон –це спосіб реалізації товарів, де акціоніст називає кожну наступну вищу ціну.
Аукціони як комерц організації можна класифікувати за:
1. джерелами отримання прибутку (різниця в цінах закупівлі та продажу; комісійні від продавця; змішані),
2. функц спрямованістю (торговельні, торгов-виробничі),
3. формою організації торгівлі (відкриті, закриті).
Механізм проведення аукціонів по окремих товарах має свої специф особливості, що визначаються характером товару. Проте, порядок проведення аукціонів приблизно однаковий і вкл 4 етапи:
1. підготовка аукціону;
2. огляд товарів (відбув передаукц демонстрація товарів для огляду товарів покупцями, що збир взяти участь в аукц торзі);
3. аукціонний торг (відкривається у призначений день і час та провадиться в спец аукц залі);
4. оформлення й виконання аукц угоди.
В міжнар аукц торгівлі - обмежена номенклатура товарів (хутро, чай, овеча вовна, квіти, каучук, шкіра, антикваріат). Товари, що продаються на аукціонах, бувають масовими та одиничними, їх загальна риса – неоднорідність партій чи окремих екземплярів, тобто їх не можна купувати без попереднього огляду одиниці товару, що продається.
Найвідоміші МТА: антикваріат – Крісті і Сотбі в Лондоні; каучук- Сінгапур; Санкт-Петербург - хутро, Москві - коні; чай - Калькутті (Індія), Джакарті (Індонезія), Момбасі (Кенія), Коломбо (Шрі-Ланка). Найб значення - австралійскі і новозеландські аукціони, особливо, в Сіднеї.
Техніка проведення аукціону є певною мірою стандартизованою. Акціонер виголошує номер чергової партії–лоту, що пропонується на продаж, і одночасно на спеціальному табло загорається відповідний номер. Аукціонер називає початкову продажну ціну, що, як правило, є приблизною ринковою ціною, котра існувала в доаукціонний період. Якщо ніхто з покупців не подає йому, який свідчить про згоду купити товар, аукціонер знижує ціну до тих пір, доки один з покупців не виявить свого бажання купити його. Якщо один з покупців або кілька покупців подають знак про своє бажання купити даний лот, аукціонер підвищує ціну. Надбавка до ціни («крок» аукціону) є стандартною і становить, наприклад, при ціні до 10 дол. — 10 центів, при ціні понад 10 дол. — 25 центів. Якщо після трикратного запитання аукціонера «Хто більше?» ніхто не виявить свого бажання підвищити ціну, аукціонер ударяє молотком на знак того, що торг за даною партією є завершеним і вона вважається придбаною тим покупцем, який запропонував найвищу ціну. Після продажу всіх лотів непродані лоти можуть бути знов виставленими на продаж.
99. Сутність, основні ознаки та економічні виміри сучасного процесу глобалізації.
Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства стає розгортання процесів глобалізації.
Глобалізація – процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.
Причини формування глобалізаційних процесів: процес інтернаціоналізації, НТП, загострення проблем, що є загальними для всіх людей та важливими з погляду збереження та розвитку людської цивілізації.
Основні ознаки:
1. взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;
2. фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;
3. послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;
4. розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;
5. створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;
6. тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.
Глобалізація на світовому рівні визначається економічними взаємозв’язками між країнами, що відбиваються на зустрічних потоках товарів послуг, капіталу й ноу-хау, що постійно зростають.
Основна риса процесу глобалізації – формування глобального функціонуючого виробничого процесу, серцевиною якого є сформовані інтернаціоналізовані відтворювальні цикли – ядра. В межах цих циклів формується світовий досвід, перерозподіл якого стає головним стратегічним орієнтиром і основою зовнішньої політики будь-якої держави.
Економічні виміри:
Економічний вимір глобалізації відображає постійно зростаючий взаємозв’язок між потребами людей, з одного боку, та можливостями виробництва і розповсюдження товарів та послуг, за допомогою міжнародної торгівлі, надходження іноземних інвестицій та розвитку процесів транснаціоналізації з іншого.
Визначається: рівень торгівлі у вигляді суми всіх видів експорту та імпорту; прямі іноземні інвестиції, як сума їх припливу та відтоку. Економічний вимір глобалізації будь-якої країни має прямо – пропорційну залежність від її політичної стабільності та наявності відпрацьованої законодавчої бази, що не підлягає швидким змінам. Іншими словами цей показник дуже чутливий до рівня довіри інвесторів, до їх впевненості у змозі отримати прибуток від інвестицій.
Інтегральним показником міри глобалізованості нац ек є індекс глобалізації:
А) Міжнародний фонд Карнегі та швейцарський інститут дослідження бізнесу пропонують свою версію цього індексу. Індекс глобалізації за версією KOF розраховується на основі економічного, соціального та політичного індексів. Економічний індекс розраховується виходячи з національного експорту і імпорту товарів і послуг, зовнішніх прямих іноземних інвестицій та портфельних інвестицій, міжнародних платежів, митних зборів. Соціальний індекс – на основі кількості міжнародних телефонних розмов, розвитку міжнародного туризму. Політичний - на підставі кількості посольств у державі, членстві у міжнародних організаціях, участі у місіях ООН.
Б) Інша версія індексу глобалізації складається рейтинговою компанією A.T. Kearney та журналом Foreign Policy на основі 14 показників економічної, політичної, технологічної та соціальної інтеграції, згрупованих у чотири основні блоки: економічна інтеграція, персональні міжнародні контакти, розвиток глобальних технологій, участь у глобальних політичних процесах.
Також існують такі показники, які визначають ступінь інтегрованості економік у глобальну економіку:
1. співвідношення ЗТО та ВВП.
2. ПІІ, які спрямовуються в країну та з країни, та портфельні інвестиції.
3. потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з передаванням технології.
100. Сутність, фактори, форми та етапи розвитку міжнародного поділу праці.
Основою інтернаціоналізації господарського життя є міжнародний поділ праці (МПП).
МПП - обмін між країнами факторами та результатами виробництва у певних кількісних і якісних співвідношеннях.
МПП є безпосереднім продовженням суспільного поділу праці за родом діяльності та його просторової диференціації.
Фактори:
1. природно-географічні (клімат, природні ресурси, розмір території, економіко-географічне положення тощо);
2. соціально-економічні (робоча сила, науково-технічний потенціал, виробничий апарат, діюча практика державного регулювання);
3. науково-технологічний прогрес (розвиток науки і техніки, технічна диверсифікація, прискорення темпів морального зносу тощо).
Взаємодія різних факторів в умовах цивілізаційного розвитку визначає роль країни у МПП та її місце у світогосподарських зв’язках. Значення та роль окремих факторів на тому чи іншому етапі глобального розвитку може мати різноспрямований вплив або неоднакову силу цього впливу.
Форми:
Формами МПП є міжнародна спеціалізація (спеціалізація підприємств різних країн на виготовленні часткових продуктів, пов'язана з науково-технічною революцією) та кооперація.
Вирізняють предметну(виробництво продуктів), подетальну (виробництво компонентів продуктів) і технологічну спеціалізацію (здійснення окремих технологічних процесів) окремих країн, груп країн або регіонів світу.
Розвиток міжнародної спеціалізації обумовлює розвиток видів та форм міжнародної кооперації — міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих підприємств.
МПП за родом діяльності розвивається за двома напрямками: вертикальним та горизонтальним.
Вертикальний — спостерігається, коли різні виробники формують однолінійний технологічний ланцюг та виконують ряд послідовних виробничих операцій. Горизонтальний поділ праці передбачає виготовлення окремими виробниками компонентів, які поєднуються у технологічно та технічно складному виробі. Горизонтальний та вертикальний міжнародний поділ праці на міжнародному рівні реалізується як загальний (між крупними групами галузей), частковий (відокремлення крупних груп галузей на менш агреговані галузі та підгалузі) і одиничний (внутрішньогалузевий поділ та всередині підприємства).
Таким чином, МПП це взаємопов’язаний процес спеціалізації окремих країн, підприємств та їх об’єднань на виробництві окремих продуктів або їх частин з кооперуванням виробників задля спільного випуску кінцевої продукції.
Етапи розвитку:
Історично МПП виникає як система, основним структурним елементом якої були національні господарські комплекси. На початкових стадіях розвитку світогосподарські зв’язки зводились до відносин обігу, перш за все товарного, пізніше — міграції капіталу та робочої сили. Таким чином, міжнаціональні економічні відносини з’явились як похідні, вторинні відносно розвитку суспільного поділу праці всередині країн.
Взагалі, поділ праці як економічний процес пройшов у своєму розвитку три етапи: на першому і другому етапах в основному завершується загальний поділ праці, суспільне виробництво розчленовується на великі сфери – промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво і т. д. На третьому етапі одержує всебічний розвиток частковий (усередині окремих галузей) і одиничний (усередині окремих підприємств) поділ праці. При цьому поряд з поділом праці за видами корисної діяльності формується і поглиблюється територіальний поділ праці, у тому числі поділ праці між країнами.
101. Сутність, форми та роль протекціонізму в сучасних торговельно-економічних відносинах.
Державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торгової політики.
Прихильники протекціонізму стверджують, що без державного захисту від іноземної конкуренції розвиток націо нальної промисловості неможливий. Посилення економічної могут ності країни і необхідний для цього перехід від аграрного методу ведення господарства до створення власної національної індустрії можуть бути досягнуті лише при встановленні для національних підприємців привілейованих, найбільш сприятливих умов).
Безмитна торгівля з її гострою конкурентною боротьбою в умовах світового господарства, відповідно до цього погляду, зовсім унеможливлює створення власної національної промисловості. Кож на спроба економічно відсталих країн ліквідувати це відставання наштовхується на протидію пануючих на ринках
іноземних виробни ків. Можливості та засоби ведення конкурентної боротьби, якими володіють промислове розвинуті країни, позбавляють господарське слабкі держави шансу на успіх в їхніх зусиллях вийти із «зачарова ного кола бідності».
Багато держав, декларуючи вільну торгівлю і палко захищаючи переваги безперешкодної міжнародної міграції капіталів і робочої сили, тим не менше досить вміло поєднують ці теоретичні концепції з практикою широкого використання захисних тарифів та інших видів обмежень. Існування цього протекціоністського частоколу пояснюється необхідністю проведення певних заходів у відповідь на захисну політику інших держав.
У різні періоди історії зовнішньоторгівельна практика схилялася то в одну, то в іншу сторону, ніколи, правда, не приймаючи жодну з екстремальних форм. У 50-60-ті роки для міжнародної економіки був характерний відхід від протекціонізму у бік більшої лібералізації і свободи зовнішньої торгівлі. З початку 70-х років виявилася зворотна тенденція країни стали відгороджуватися один від одного все більш витонченими тарифними і особливо нетарифними бар'єрами, захищаючи свій Розвиток протекціоністських тенденцій дозволяє виділити декілька форм протекціонізму:
• селективный протекціонізм направлений проти окремих країн або окремих товарів;
• галузевий протекціонізм захищає певні галузі, передусім сільське господарство, в рамках аграрного протекціонізму;
• колективний протекціонізм проводиться об'єднаннями країн відносно країн, в них що не входять;
• прихований протекціонізм здійснюється методами внутрішньої економічної політики.
внутрішній ринок від іноземної конкуренції.
Правда, при цьому сучасний протекціонізм концентрується у відносно вузьких областях. У відносинах розвинених країн між собою це області сільського господарства, текстиля, одягу і стали. У торгівлі розвинених країн з тими, що розвиваються це експорт промислових товарів країнами, що розвиваються. У торгівлі країн, що розвиваються між собою це товари традиційного експорту
102. Сутність, функції та особливості розвитку валютних ринків.
Валютний ринок — це:
1) підсистема валютних відно син у процесі операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах;
2) інституціо-нальний. механізм (сукупність установ і організацій — бан ки, валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечу ють функціонування валютних ринкових механізмів.
Валютний ринок як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіж них документів в іноземних валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторго вельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти по купцями, продавцями, посередниками, банківськими устано вами та фірмами.
Існує чотири групи суб'єктів валютного ринку: • державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та казначейства окремих країн;
• юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;
• комерційні банківські установи, які забезпечують ва лютне обслуговування овнішніх зв'язків, особливо брокерські контори;
• валютні біржі та валютні відділи товарних та фон дових бірж.
Першим таким валютним ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіційної ціни,, що була закріплена міжнародним договором. Офіційна ціна золота за одну тройську унцію (31,1035г) становила в 1837-1934рр. – 20,67дол.США. Остання офіційна ціна золота становила 42,22 дол. США.
Валютні ринки в сучасному розумінні склалися в XIX ст. Цьому сприяли наступні передумови:
Основні особливості сучасних валютних ринків:
Головними функціями валютного ринку є:
• реалізація валютної політики держави, спрямованої на забезпечення регулювання національної економіки та розши рення зовнішньоекономічних зв'язків;
• сприяння поглибленню міжнародного розподілу праці та міжнародної торгівлі;
• визначення і формування попиту та пропозиції на іно земні валюти;
• своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;
• регулювання валютних курсів;
• хеджування валютних ризиків;
• диверсифікація валютних резервів;
• одержання прибутку від операцій з валютою та валютни ми цінностями тощо.
103. Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інтеграції в Європі.
Інтеграційні процеси в Європейському регіоні розпочалися після другої світової війни.
Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції має Західна Європа. Це пояснюється як політичними та соціально-економічними особливостями розвитку даного регіону у період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли сформувалися три світові економічні центри (Західна Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США і Південно-Східна Азія з пріоритетом Японії).
Історично відправним моментом економічної інтеграції в Європі стало утворення в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля і сталі. У 1958 р. шість західноєвропейських держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург) створили відповідно до Римського договору 1957 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). З часом це товариство стало першою найбільш розвинутою формою міжнародної інтеграції, перетворилось на могутнє економічне угруповання. За чисельністю населення воно переважає США майже в 1,5 раза і має рівноцінний економічний потенціал. Із розширенням складу ЄЕС відбувалося і поглиблення інтеграційних процесів з переходом від переважно торговельного співробітництва до тісної співпраці в інших сферах господарювання. У 90-х роках це інтеграційне об’єднання стало називатись Європейським Союзом (ЄС).
Після входження у 2007 році Болгарії та РумуніїЄС нараховує 27 країн-учасників. Згідно з підписаним між ними Договором (1992 р.) у цих країнах скасовуються національні кордони на шляхах переміщення громадян (у т. ч. й робочої сили), капіталів, товарів, послуг. З цією метою уніфікуються: громадянський паспорт, система комунікації і транспорту, валюта, податки, система стандартів і митна система. Так, лише внаслідок ліквідації великої кількості митних бар’єрів країни ЄС змогли зекономити, за експертними оцінками, від 15 до 17 млрд дол. Про тісний економічний взаємозв’язок цих країн свідчить і той факт, що на внутрішньоінтеграційну торгівлю припадає близько 60 % загального зовнішньоторговельного обороту ЄС.
Для управління ЄС створено міжнародні представницькі, виконавчі та судові органи, які наділено значним обсягом наддержавних повноважень для прийняття рішень від імені даного союзу в цілому.
Європейський Союз перебуває у досить суперечливих відносинах з іншими двома основними центрами світового господарства — США та Японією. Інтеграція допомагає західноєвропейському капіталу на рівних протистояти своїм основним конкурентам. У свою чергу, країни, що не входять до ЄС, намагаються нейтралізувати переваги цього інтеграційного об’єднання. Вони посилюють свою роль в інших, ширших за складом міжнародних економічних угрупованнях. До них належать, зокрема, (до середини 90-х років) Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ), яка була розроблена та узгоджена у Женеві у 1947 р.; Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яку створено в 1961 р. Ця організація погоджує політику своїх учасників і виконує деякі регулюючі функції щодо міжнародного руху капіталу та надає допомогу країнам, що розвиваються.
Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:
динамізм процесів міжнародної економічної інтегра ції в цілому;
нерівномірність розвитку і реалізації форм міжна родної економічної інтеграції;
розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів;
переважний розвиток регіональних міжнародних еко номічних угруповань (економічний регіоналізм);
формування реальних умов світової економічної інте грації.
Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції має Європа, що зумовлено як по літичними і соціально-економічними особливостями роз витку європейських країн у період після другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли остаточно формуються три світових еко номічних центри (Європа, Північна Америка з доміную чою роллю США та Азія з пріоритетом Японії).
104. Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інтеграції.
Міжнародна економічна інтеграція — це вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, коли інтер націоналізація господарського життя проявляється у пе реплетінні національних господарств двох або кількох країн та проведенні ними узгодженої міждержавної тор говельно-економічної політики.
Динамічний розвиток процесів міжнародної еконо мічної інтеграції зумовлений:
економічним розвитком країн, їх груп та регіонів сві ту в умовах нерівномірного розподілу ресурсів;
закономірностями науково-технічного прогресу;
тенденціями демографічного розвитку;
наявністю і необхідністю вирішення глобальних про блем (енергетичної, продовольчої, економічної, охорони навколишнього середовища, використання світового оке ану та космосу, економічного зростання та народонасе лення, економічної безпеки, роззброєння);
різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж, ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.
Поглиблення економічних інтеграційних взаємозв’язків між країнами на різних рівнях та в різних формах при всій нерівномірності цього процесу дозволяє їм повніше використовувати національні ресурси для розв’язання внутрішньогосподарських і загальносвітових завдань.
Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:
динамізм процесів міжнародної економічної інтегра ції в цілому;
нерівномірність розвитку і реалізації форм міжна родної економічної інтеграції;
розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів;
переважний розвиток регіональних міжнародних еко номічних угруповань (економічний регіоналізм);
формування реальних умов світової економічної інте грації.
Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції має Європа, що зумовлено як по літичними і соціально-економічними особливостями роз витку європейських країн у період після другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли остаточно формуються три світових еко номічних центри (Європа, Північна Америка з доміную чою роллю США та Азія з пріоритетом Японії).
105. Сучасні тенденції розвитку світового господарства.
Світове (всесвітнє) господарство — це сукупність національних господарств, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами
Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку ха рактерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв'язки. Це пов'язане з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робо ча сила. Охопленою сферою стала не лише сфера обігу, а й сфера виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національ ного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтер націоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.
Характерними рисами сучасного світового господарства є:
• розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва,передовсім v формах ввезення — вивезення капіталу, робочої сили і технології;
• зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рам ках ТНК;
• економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;
• виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань.
Регулюють світове господарство заходами національної та між державної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.
Провідною тенденцією світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію держав ної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємни цтва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього перехо ду є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює при плив капіталовкладень, технологій, товарів. Внутрішній ринок краї ни доступний для таких надходжень. Проте водночас відкрита еко номіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв'яз ках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвиненіших країн.
106. Тенденції розвитку міжнародної економічної інтеграції та фактори, що їх обумовлюють.
МЕІ – це процес економічної взаємодії країн, що призводить до зближеня господарських механизмів, що приймає форму міждержавних угод і регулюється міждержавними органами.
Цілі МЕІ :використання переваг ефекту масштаба за рахунок зниження трансакційних витрат і розширення розміру ринку;
Рівні інтеграції :
-зона преференційної торгівлі (зниження тарифів в торгівлі між країнами –учасницями)
-зона вільної торгівлі ( скасування тарифів в торгівлі між країнами –учасницями при збереженні зовнішніх тарифів)
-митний союз (зона вільної торгівлі + спільний митний тариф і заходи регулювання торгівлі з третіми країнами)
-спільний ринок (митний союз + вільний рух факторів виробництва в його межах)
-Економічний союз (спільний ринок + координація макроекономічної політики і уніфікація законодавства в економічній сфері)
-Політичний союз ( передбачає практичну втрату суверенності держав і передання більшості повноважень наддержавним органам управління – фактично створення нової держави)
Фактори, що сприяють розвиткові інтеграційного процесу:
1.Схожість рівнів економічного розвитку країн;
2. географічна близкість і наявність історично склавшихся економічних зв‘язків.
107. Транснаціональні компанії: сутність та основні характеристики діяльності.
Міжнародна корпорація – форма структурної організації великої корпорації, що здійснює прямі іноземні інвестиції в різні країни світу.
Одним із основних видів міжнародної корпорації є транснаціональна корпорація.
Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єдиного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах
ТНК характеризуються такими основними рисами:
Критеріями, за якими судять про міжнародний статус компанії, є питома вага продажів, реалізованих за межами країни базування, розміри закордонних активів та їх частка в загальних активах.
Сучасні тенденції в розвитку ТНК:
Позитивні наслідки діяльності ТНК:
приток капіталу;
залучення технологій;
розвиток виробництва;
забезпечення зайнятості.
Негативні наслідки:
можлива однобічна спеціалізація національного виробництва, спеціалізація на добувних галузях промисловості, екологічно шкідливому виробництві;
вивіз капіталів і прибутків з країни, що приймає.
108. Участь України у регіональних інтеграційних угрупованнях.
Чорноморське економічне співробітництво - один з пріоритетів інтеграції України.
Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС) – інтеграційне угруповання, створене 25 червня 1992 року, коли глави держав одинадцяти країн-учасниць (Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болгарії, Грузії, Греції, Молдавії, Румунії, Росії, Туреччини та України) прийняли "Босфорську Заяву" та підписали в Стамбулі (Туреччина) "Стамбульську Декларацію" про Чорноморське економічне співробітництво (The Black Sea Economic Cooperation).
Встановлення прямих зв'язків між Україною і сусідніми державами, включення українських підприємств у розробку крупних регіональних проектів, формування в різних областях і містах організаційних і комерційних структур стали першим кроком у напрямі до великомасштабного регіонального співробітництва.
Стосовно України причорноморське співробітництво слід розглядати у вузькому та широкому розумінні. У вузькому мова має йти про співробітництво територій, які безпосередньо виходять до Чорного моря і в господарському відношенні тісно з ними пов'язані. Цей рівень регіонального співробітництва сягає корінням у колишню прибережну і прикордонну торгівлю. В широкому ж розумінні йдеться про включення у чорноморське співробітництво всього економічного простору України. Базисом для цього рівня регіонального співробітництва є урізноманітнення напрямів і зростання гнучкості підприємницької діяльності по всій Україні. Звичайно, на цьому рівні ще мають бути розроблені і введені дію відповідні закони, що визначатимуть економічні механізми заохочення регіонального співробітництва.
Україна робить свій внесок у розширення і поглиблення співробітництва рамках ЧЕС. Зокрема, вона запропонувала створити єдиний інвестиційний простір, спільний ринок інвестиційних проектів і гармонізувати законодавства країн ЧЕС, щоб ліквідувати перепони на шляху вигідного міжнародного співробітництва. Щоб посилити довіру між країнами і створити більш сприятливий клімат у регіоні, Україна внесла пропозицію зменшити в ньому військову присутність. (До того ж, ЧЕС як регіональна європейська структура має стати значним фактором безпеки в регіоні).
ЧЕС для України – це, передусім, механізм взаємодії урядових та підприємницьких структур, який має забезпечити розвиток економічного співробітництва країн-учасниць в рамках курсу на повноцінне входження до загальноєвропейського економічного простору.
Співдружність Незалежних Держав (СНД) було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди. Члени СНД: Азербайджан, Вірменія, Республіка Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменистан, Україна (асоційоване членство), Узбекистан.
Україна розглядає СНД як механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнює процес формування двосторонніх взаємин між державами-учасницями Співдружності, оскільки за таких умов СНД має перспективи на існування і відповідно слугуватиме забезпеченню національних інтересів усіх країн-учасниць. Водночас, Україна виступає проти надання Співдружності статусу суб'єкта міжнародного права.
Загалом же можна констатувати, що 6-літній досвід існування СНД засвідчив: двостороння співпраця країн-учасниць у різних галузях розвивається набагато ефективніше, ніж багатостороння. З огляду на це, країна намагається активізувати свою роль в СНД, налагоджуючи двостороннє співробітництво на взаємовигідній основі.
На мікроекономічному рівні цьому мають сприяти процеси транснаціоналізації з урахуванням рівня ефективної спеціалізації та кооперації в науково-технічних і виробничих сферах різних галузей економіки. Передбачалося, зокрема, створити майже 40 українсько-російських промислово-фінансових груп (ПФГ).
В цілому інтеграційна політика стосовно країн СНД та Балтії має орієнтуватися на створення спільних ринків товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Важливо підкреслити, що існують різні варіанти «інтеграційної поведінки» України у межах СНД, де формуються як нові взаємовідносини на двосторонній основі, так і секторальні (галузеві), субрегіональні й інституціональні (наднаціональні) інтеграційні структури.
Європейський економічний простір – зона вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, що включає в себе країни ЄС і ЄАВТ (функціонує з 1994 р.).
Єдиний Економічний простір є російським геополітичним проектом, спрямованим на відновлення у тій чи іншій формі російської імперії, уникнення подальшого поширення європейської та євроатлантичної інтеграції на територію колишнього СРСР.
Участь України в ЄЕП суперечить її національним інтересам, курсу на європейську інтеграцію, становить значну загрозу економічній та політичній безпеці України. Участь України навіть у зоні вільної торгівлі у тому її визначенні, яке дається в Угоді про формування ЄЕП, обмежуватиме національний суверенітет, створюватиме серйозні перепони у стосунках з ЄС та іншими зовнішньоторговельними партнерами.
ГУАМ — регіональне об'єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. В основі утворення цієї форми співробітництва лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями. Організація була створена для протистояння впливу Росії в регіоні й отримала підтримку Сполучених Штатів. У 1999 організація була перейменована у ГУУАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї, яка, однак, вийшла з організації5 травня 2005, викликавши повернення початкової назви.
Спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.
Ефективним напрямком економічного співтовариства є розвиток інвестиційної діяльності між державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і транспорту.
Іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ - є проблеми безпеки й стабільності в регіоні. Співпраця делегацій країн ГУАМ в рамках міжнародних організацій, в першу чергу ООН та ОБСЄ, реалізується на постійній основі, що включає регулярні консультації з метою обговорення тих чи інших питань, які виникають під час роботи та торкаються інтересів країн ГУАМ, та вироблення спільних позицій.
Зміцнення і поглиблення цієї форми співробітництва країн ГУАМ допомагає більш ефективній координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.
Учасники об'єднання зацікавлені у всебічному розвитку співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, які виявляють інтерес до діяльності ГУАМ та можуть сприяти досягненню цілей та принципів, викладених у Ялтинській Хартії ГУАМ. З цією метою в рамках об'єднання за ініціативою України створюється інститут спостерігачів. До порядку денного 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН включено питання про надання ГУУАМ статусу спостерігача в ГА ООН. Організаційна структура
109. Участь України у світових міграційних процесах: розвиток, чинники та наслідки.
Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава — експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців.
Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з Украї ни — Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом — і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Введення візових режимів в окремих країнах (зокрема — Росія, Чехія тощо), де переважно пра цювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Ка наду, країни Близького Сходу тощо.
У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдо ви, Китаю, В'єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном — у промисловості, будів ництві, сільському господарстві.
Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спе ціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-техніч ного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підго товлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може нега тивно вплинути на темпи відновлення економіки України.
Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами інозем ної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.
З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які на думку фахівців {14, с 72] повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спря мування. До числа перших належать заходи макроекономічної ста білізації та оздоровлення економіки — створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи ма ють забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валю ти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудо вих прав за кордоном.
За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн. українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.
Загальна чисельність емігрантів з України до цього часу точно не відома, оскільки спеціальної статистики не ведеться. Головні чинники масової еміграції:
• велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Заходу;
• відсутність перспектив професійною зростання для багатьох здібних людей;
• економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;
• відсутність безпеки громадян.
Відплив умів!!!
Крім того, міждержавні трудові міграції — важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.
Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили. Необхідно створити спеціалізовані біржі праці — для посередництва з наймання українських громадян на роботу за кордо ном. Можливі канали припливу іммігрантів: повернення раніше емігрувавших, запрошення спеціалістів та фахівців, повернення депортованих.
Таким чином, інтеграція України у світовий ринок праці пе редбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної між народної трудової міграції, її форм та особливостей, механізму її державного регулювання.
110. Фінансова глобалізація: сутність, характеристика та напрями розвитку.
Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною системою фінансово-економічних відносин.
Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків. Головними суб’єктами міжнародного фінансового ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії і трасти , транснаціональні банки.
До початку 1980 р. у світовій економічній системі сформувалася світова фінансова мережа, що поєднала провідні фінансові центри різних країн через їх головні фінансові центри: Нью-Йорк та Чикаго в Америці, Лондон, Цюріх, Франкфурт, Париж, Амстердам в Європі, Гонконг, Токіо, Багамські та Кайманові острови, Сінгапур, Бахрейн в Азії. Ці центри оперують з космополітизованими фінансовими активами, які втратили національну належність і прямують до районів сприятливої господарчої кон’юнктури.
Лондон, Нью-Йорк, Токіо – на них припадає 55% світової торгівлі валюти (від 161 до 464 млрд. дол. у день, долар і євро)
На іноземні банки у Лондоні припадає –79%, у Нью-Йорку – 46%, у Токіо – 49% торгівлі валютою.
Сінгапур, Гонконг, Цюрих, Франкфурт – 76-105 млрд. дол.
Поглиблення інтернаціоналізації у фінансовій сфері, зміцнення зв’язків між основними фінансовими центрами світу стали основою так званої фінансової революції.
Ключові елементи фінансової революції
поглиблення міжнародної фінансової інтеграції,
формування системи міжнародних фінансових інститутів, серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані інститути ООН – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові інститути, що виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами “третього світу” і необхідністю вирішення їх економічних проблем.
швидкий розвиток фінансових інновацій - це створення нових фінансових інструментів та технологій.
Нові фінансові технології — це інвестиційні фонди відкритого типу, що вкладають кошти тільки в короткострокові зобов’язання грошового ринку; банківські автомати (автомати, що виконують різні банківські операції); похідні цінні папери і т п.
Нові (відносно) фінансові інструменти - це євродоларові депозитні сертифікати, єврооблігації з нульовим купоном, синдиковані кредити в євровалюті, ставка проценту, квоти та короткострокові зобов’язання зі змінним процентом.
Фінансовий інжиніринг (близько 1991р. з’явився цей термін) – це розвиток та творче застосування фінансових технологій для розв’язання фінансових проблем та використання фінансових можливостей.
Фінансова глобалізація створює загрозу світових фінансових криз, що охоплюють більшість країн світу (європейська валютна криза 1992-1993 рр., мексиканська фінансова криза 1994 р. й особливо загострення фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та р. Росії й Бразилії в 1998 р.). Перш за все це повязано із великомастбними борговими забов’язаннями країн.
111. Форми кредитування зовнішньоекономічних операцій та їх особливості.
Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають субєкти різних країн.
Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики.
Міжнародний кредит має різні форми, які можна класифікувати за кількома головними ознаками, що характеризують окремі сторони кредитних відносин, а саме:
за формою кредитування:
-товарні кредити — міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі;
-валютні (грошові) кредити — кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній валюті;
за цільовим призначенням:
зв’язані кредити — надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угодіююВони можуть бути:
-комерційні — для закупівлі певних видів товарів і послуг;
-інвестиційні — для будівництва конкретних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;
-проміжні — для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад у вигляді виконання підрядних робіт;
незв’язані, або фінансові, кредити — це кредити, які не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі;
за загальними джерелами:
-внутрішні кредити — це кредити, що надаються національними суб’єктами для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб’єктам;
-іноземні (зовнішні) кредити — кредити, що надаються іноземними кредиторами національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій;
-змішані кредити — кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження;
за кредиторами:
Приватні кредити – надаються приватними особами.
Фірмові (комерційні) кредити – кредити, що надаються фірмами.
Банківські кредити – кредити, які надаються банками, іноді посередниками (брокерами).
Урядові (державні) кредити – кредити, надані урядовими установами від імені держави.
Кредити міжнародних фінансово0кредитних організацій.
Змішані кредити – в яких беруть участь приватні підприємства та держава, державні та міжнародні установи.
за формою забезпечення:
-забезпечені кредити — кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, товарними документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою;
-бланкові кредити — кредити, надані під зобов’язання боржника вчасно їх погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника;
за терміном кредиту:
-надстрокові — добові, тижневі, до трьох місяців;
-короткострокові — до одного року;
-середньострокові — від 1 року до 5 років,;
-довгострокові — понад 5-7 років;
за валютою позики:
-у валюті країни-позичальника;
-у валюті країни-кредитора;
-у валюті третьої країни;
-у міжнародній грошовій одиниці [СПЗ, екю (до 1999 р.), євро];
за формою надання:
-готівкові кредити, коли кошти зараховуються на рахунок боржника в його розпорядження;
-акцептні кредити — надаються у формі акцепту тратти (переказного векселя) імпортером, переважно банком, що полегшує облік тратти в банку;
-облігаційні позики — широко використовуються при залученні коштів на довгостроковій основі;
- депозитні сертифікати – документи, які свідчать про вкладення грошових коштів, поміщення їх на депозитний рахунок у банк під оголошену ставку відсотка;
-синдиковані і консорціальні кредити — дають змогу позичальникові мобілізувати особливо великі суми на довгий строк, тому що кредитором виступає не один банк, а кілька — «синдикат» чи кілька десятків банків — «консорціумів»;
за способом погашення:
-з рівномірним погашенням;
-з нерівномірним погашенням;
-з одночасним погашенням;
-з ануїтетним погашенням (% погашення за основним боргом).
112. Форми міжнародної економічної діяльності підприємств, їх характеристика й особливості.
Світове господарство – сукупність національних економік країн світу та усіх видів МЕД їх суб’єктів, взаємопов’язаних системою МЕВ. Отже, складовими елементами міжнародної ек системи є: націон ек, МЕД та МЕВ.
МЕВ – це система різноманітних економічних зв’язків, які реалізуються за межами національних господарств.
МЕД – це сукупність дій різноманітних суб’єктів, у процесі яких вони вступають в активні міжнародні економічні відносини.
ФОРМИ:
1. Експорт та імпорт товарів та послуг. Це є часто першою зовнішньоекономічною операцією фірми. Передбачає мінім. зобов’язання і найменший ризик для виробничих ресурсів фірми, вимагає порівняно невеликих видатків.
2. Контрактні, коопераційні угоди (ліцензування, франчайзинг).
При ліцензуванні фірма вступає у відносини із зарубіжною фірмою, пропонуючи права на використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну плату (у формі роялті – фіксована ставка від доходу; паушальні платежі - одноразові).
Франчайзинг — один із способів кооперації (насамперед міжнародної) по збуту товарів і послуг достатньо відомої фірми через спеціально створену за її участю збутову організацію завдяки праву використання франчайзі товарного знаку і ноу-хау франчайзера. Поширений в туризмі, системі шв харчуванняч або авторемонті.
3. Господарська діяльність за кордоном:
Підрядне виробництво: укладання фірмою контракту із зарубіжним виробником, що може виготовляти товари, реалізацією яких може займатися вказана фірма.
Оренда:надання орендодавцем в тимчасове користування орендарю майна за узгоджену орендну плату на певний термін з метою одержання комерційної вигоди. Три види оренди: короткострокова оренда (до 1 р.), середньострокова (від 1 до 3 років), довгострокова ( більше трьох років).
Контракти на управління: засіб, за допомогою якого фірми надсилають частину свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі і іншій країні або надання спеціалізованих управлінських функцій на певний період за встановлену плату.
Проекти під ключ: укладання контрактів на будівництво підприємств, які передаються власникові для експлуатації у стані їх повної готовності.
4. Міжнародне інвестування: інвестиційна діяльність за кордоном може бути пов’язана зі створенням підприємством власної виробничої філії; вкладанням коштів в акції існуючої зарубіжної фірми; інвестуванням у нерухомість, державні цінні папери; реінвестування прибутку та внутрішньо корпоративне переміщення капіталу.
Прямі іноз інвестиції за міжнар класифікацією поділяються на :
а)вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);
б)реінвестування прибутку;
в)внутрішньокорп переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.
Портфельні іноз інвестиції вкладення капіталу в іноз цін папери, що не дають інвестору права реального контролю над об'єктом інвестування. Такі інвестиції також переважно засновані на приватному підпр капіталі, хоч і держава часто випускає свої і купує іноз цін папери. Такими цін паперами можуть бути акціонерні або боргові цін папери (прості векселі; боргові зобов’язання; інструменти грош ринку та ін).
На сучасн етапі для багатьох розв країн провідною формою є транснац в-ча д-сть, в осн якої знаходиться закордонна інвест д-сть підприємств.
113. Форми, напрями та фактори розвитку міжнародного поділу праці; участь України у міжнародному поділі праці.
Основою інтернаціоналізації господарського життя є міжнародний поділ праці (МПП).
МПП - обмін між країнами факторами та результатами виробництва у певних кількісних і якісних співвідношеннях.
МПП є безпосереднім продовженням суспільного поділу праці за родом діяльності та його просторової диференціації.
Формами МПП є міжнародна спеціалізація (спеціалізація підприємств різних країн на виготовленні часткових продуктів, пов'язана з науково-технічною революцією) та кооперація.
Вирізняють предметну(виробництво продуктів), подетальну (виробництво компонентів продуктів) і технологічну спеціалізацію (здійснення окремих технологічних процесів) окремих країн, груп країн або регіонів світу.
Розвиток міжнародної спеціалізації обумовлює розвиток видів та форм міжнародної кооперації — міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих підприємств.
МПП за родом діяльності розвивається за двома напрямками: вертикальним та горизонтальним.
Вертикальний — спостерігається, коли різні виробники формують однолінійний технологічний ланцюг та виконують ряд послідовних виробничих операцій. Горизонтальний поділ праці передбачає виготовлення окремими виробниками компонентів, які поєднуються у технологічно та технічно складному виробі. Горизонтальний та вертикальний міжнародний поділ праці на міжнародному рівні реалізується як загальний (між крупними групами галузей), частковий (відокремлення крупних груп галузей на менш агреговані галузі та підгалузі) і одиничний (внутрішньогалузевий поділ та всередині підприємства).
Таким чином, МПП це взаємопов’язаний процес спеціалізації окремих країн, підприємств та їх об’єднань на виробництві окремих продуктів або їх частин з кооперуванням виробників задля спільного випуску кінцевої продукції.
На форм-ня МПП і ступінь залучення до нього окремих країн (груп країн) впливають такі фактори:
1. природно-географічні (відмінності у клімат. умовах, тер-рії, чисельності нас-ня, економіко-геогр. положенні, наділеності прир. ресурсами, наявності моря чи виходу до моря, наявності великих річок чи озер);
2. соціально-економічні (робоча сила, НТП, виробничий апарат, масштаби і серійність вир-ва; темпи створення об’єктів виробничої і соц. інфрастр-ри; особливості істор. розвитку, виробничих і зовнішньоекон. традицій; соц.-ек. тип нац-ного вир-ва і зовнішньоекон. зв’язків; соц.-ек. розвиток сусідніх народів (країн);
3. науково-технологічний прогрес (розвиток науки, рівень розвитку НДДКР, технолог. диверсифікація, рівень морального зношення осн. засобів вир-ва; оптимальність розмірів п/п).
Певний, а іноді і виріш. вплив на МПП справляють також політ. фактори, серед яких виділяють: ступінь розвитку держ. суверенітету, міжн. ек. позиції в ООН та на світовій арені вцілому, співвідношення політ. сил в країні, х-р і ступінь впливу держ. інститутів на ек. процеси тощо.
Комбінація зазначених факторів не тільки формує мікро-та макромотивацію участі у МПП окремих країн (груп країн), але й визначає її ефект-сть. Проблема пошуку об’єкт. основи МПП для забезпечення постійного багатства сусп-ва була й залиш-ся центральною в ек. теорії.
УЧАСТЬ УКРАЇНИ:
У складі колишнього Радянського Союзу економіка України роз вивалась, майже не беручи участі в міжнародному поділі праці.
Значно змінилася ситуація з набуттям Україною незалежності У 1991 році. Склалися об'єктивні передумови активної участі Украї ни в МПП, чому сприяє: значна зміна системи економічних відносин, прийняття низки законів та указів Президента про зовнішньо
економічні зв'язки та зовнішньоекономічну діяльність; прискорення світового науково-технічного прогресу; необхідність спільного вирішення глобальних проблем люд
ства: демографічної, продовольчої, екологічної, усунення загрози ядер
ної війни тощо; структурна перебудова галузей народного господарства; визнання України та входження її в міжнародні організації.
Україна має як природні, історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні, організаційно-економічні основи для участі в МПП. Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які найбільше сприяють активній участі України у сучасному МПП. Видобуток залізної руди, вугілля, виробництво сталі, чавуну, мінеральних добрив, цементу, електроенергії, цукру, тракторів і металоріжучих верстатів становлять значний економіч ний потенціал нашої країни. За кількісними характеристиками і потужностями продуктивних сил Україна може бути гідним парт нером у світових економічних зв'язках. Наявний науково-техніч ний потенціал дасть змогу Україні за сприятливих умов втримати передові позиції у світовій науці з цілого ряду науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну економічну полі тику на включення в систему світових господарських зв'язків.
114. Характеристика елементів світової валютної системи та їх еволюція.
Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у рамках світового господарства.
Основні складові світової валютної системи: світовий грошовий товар; валютний курс; валютні ринки; міжнародна валютна ліквідність; міжнародні валютно-фінансові організації.
Основні етапи створення світової валютної системи
Створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої цілісності та органічної зв’язки її елементів
Основні етапи створення світової валютної системи:
Перший етап – система золотого стандарту (початок XIX ст. – 20 - 30-ті роки ХХ ст.).
Другий етап – система золотовалютного (доларового) стандарту (40 - 50-ті роки XX ст. – середина 70-х рр.).
Третій етап – система паперово-валютного (девізного) стандарту (функціонує з 1976 року).
У XVI – XVIII ст. біметалізм – грошова система в якій роль загального еквівалента закріплюється за двома благородними металами (як правило, за золотом та сріблом), передбачається вільне карбування монет з обох металів та їх необмежений обіг.
Форми біметалізму:
Законодавче закріплення за обома металами ролі грошей суперечить природі грошей. Тому Наступною формою став монометалізм - грошова система, за якою один метал (золото або срібло) є загальним еквівалентом та основою грошового обігу. У більшості країн в кінці XIX ст. срібний монометалізм і біметалізм було замінено золотим монометалізмом.
Різновиди золотого монометалізму:
1) золотомонетний стандарт - як класична форма золотого монометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом всіх функцій грошей;
2) золотозлитковий стандарт - перехідна форма золотого стандарту. Національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже , були розмінні на валютний метал , але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш ніж 12,4 кг. Кожний, таким чином, обмін національних грошових знаків на золото був обмежений певними, досить великими, сумами (у Франції, наприклад, один золотий зливок коштував 215 тис. франків).
3) золотодевізний стандарт - базувався на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті призначені для міжнародних розрахунків, почали називати девізами. Девізи – платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків.
1820р. Золотий стандарт - Встановлено тверде співвідношення між паперовими грошима і золотом. Вартість однієї грошової одиниці визначається у чистому золоті. Емісійні банки зобов’язуються в будь який час обмінювати паперові гроші на золото. Увесь грошовий обіг забезпечений золотом, інфляція неможлива.
Основа – золото і девізи Збережені золоті паритети.
Відновлений режим валютних курсів, що вільно коливаються.
Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.
Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944р.), яка базувалась на золотодевізному стандарті: (золото та долар і фунт стерлінг)
У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, за якими:
Ямайська валютна система (Кінгстонська)
Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ в Кінгстоні (Ямайка) і ратифікована більшістю членів у квітні 1978 р. Прийнято поправки до Статуту МВФ, які нині та визначають порядок світової валютної системи.
Принципи системи :
Європейська валютна система – це міжнародна (регіональна) валютна система – сукупність економічних відносин, яка пов’язана з функціонуванням валюти в межах економічної інтеграції;
Створення Європейського співтовариства розпочалось з 1 січня 1958 р. на основі підписання Римської угоди у березні 1957 році ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.
Римська угода 1957р. не передбачала створення європейської валютної системи. Вона містила лише загальні положення щодо координації внутрішньої та зовнішньої грошової політики та створення для цього консультативного органу – Валютного комітету
115. Характеристика основних складових інфраструктури міжнародних економічних відносин.
Міжнародні економічні відносини (МЕВ) — одна із форм міжнародних відносин.; система екон зв’язків з приводу вир-ва, розподілу, обміну та споживання продуктів, що вийшли за рамки нац кордонів. Вони характеризуються: -виходом за межі нац-них госп-в; -взаємодією фіз. і юр. осіб, держав і міжнар. орг-цій; -визначеністю форм; -різними рівнями глибини існнування, функціонування, здійснення.
Основні форми МЕВ: міжн. торгівля, міжн. рух капіталу, міжн. міграція роб. сили.
Міжнар. торгівля є провідною формою МЕВ. Міжн. торгівля являє собою обмін товарами і послугами між державно оформленими нац-ними госп-вами.
Міжнар. рух капіталу - його переміщення між країнами світу в пошуках більш вигідної сфери прикладення.
Міжнар. міграція роб. сили - процес її стихійного чи організованого переміщ в межах нац або міжнар ринків праці, зумовл характером вир відносин, дією ек. законів.
Міжнар. валютні відносини є специф. формою МЕВ: вони, з одного боку, забезп норм. реалізацію інших форм МЕВ, а з ін боку, мають власні механізми саморозвитку.
Але, розглядаючи всю структуру МЕВ, можна виділити також додаткові форми МЕВ: міжн. валютні відносини; міжн. фін.-кредитні відносини; міжн. виробниче співробітництво; міжн. науково-техн. співробітництво; міжн. трудові відносини (світ. ринок труд. ресурсів); міжн. торгівля товарами; міжн. торгівля послугами (світ. ринок послуг); міжн. транспортні відносини.
Рівні МЕВ поділяються на макро-, мета- й мікрорівні, макрорівень - це рівень держ і міждерж міжнар. процесів, метарівень - це міжнар. звязки галузев й регіон. значення, мікрорівень - це, відповідно, рівень звязків між фірмами різних країн. Рівні МЕВ також розглядають і за ступенем розвитку стосунків між субєктами МЕВ , за ступенем тривалості дії угод і переплетеності економік. Отже, виділяють такі 4 рівні:
1)Міжнар.ек.контакти. - найпростіші, одиничні, випадкові ек. зв’язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами, контрактами. Зв’язки даного рівня більше притаманні юр. і фіз. особам.
2)Міжнар.ек.взаємодія. - добре відпрацьовані стійкі ек. звязки між суб’єктами МЕВ, які базуються на міжнар. ек. угодах і договорах, заключених на доволі тривалий час.
3)Міжнар.ек.співробітництво. - міцні й тривалі звязки кооперативного. Даному рівневі притаманне партнерство суб’єктів МЕВ.
4)Міжнар.ек.інтеграція. - вищий рівень розвитку МЕВ, коли в процесі госп життя відбувається переплетіння економік двох або більше країн і проводиться узгодження держ. політик з елементами нац. регулювання
Суб’єкти МЕВ - це учасники міжн. ек. явищ і процесів, котрі здатні самостійно й активно діяти з метою реалізації своїх ек. інтересів. Класифікувати суб’єктів МЕВ можна по-різному. Напр., можна їх поділяти за критерієм рівнів. Суб’єкти мікрорівня -це під-ва, фірми, фермерські госп-ва, окремі особи. На метарівні діють регіони, галузі економіки, котрі займаються ЗЕД. Для макрорівня характерні зв’язки між державами, між групами держав, між державами та міжнар організаціями. Ділять суб’єктів на фіз. і юр. особи.
Фіз. особи - право- і дієспроможні особи, які наділені правоздатністю та дієздатністю, переважно виступають як комерсанти або підприємці.
Юр. Особи - об’єднання, які наділенні відокремленим майном, діють від свого імені і в межах свого майна, мають права та обов’язки і від свого імені виступають як сторона громадських відносин. Юр особами, які беруть участь у МЕВ, є під-ва, держава та її установи, міжнарорганізації
Специфічними суб’єктами МЕВ є міжнародні підприємства:
Багатонац корпорації (міжнародні за капіталом, управлінням та сферами діяльності);
Міжнародні спільні під-ва (підприємства, які об’єднують різнонаціональних партнерів в інвестуванні, управлінні підприємством, розподілі прибутків та ризиків).
Особливою є участь у МЕВ такого їх суб’єкта як держава. Держава - суверенне утворення, яке володіє верх владою на своїй тер-рії та незалежністю по відношенню до ін держав. Як суб’єкт МЕВ держава виконує подвійну функцію: 1) вона через уповноважені органи може бути безпосер учасником міжнар. операцій; 2) через нормат-законодав регулювання, розвиток інфрастр держава може сприяти (або заважати) міжнар. діяльності ін. субєктів.
Міжнар. орг-ції беруть участь в МЕВ в залежності від їх цілей, завдань тощо.
Гол. суб’єктами МЕВ на сьогодні є міжнар. під-ва або корпорації, серед яких виділяють багатонац та ТНК
Середовище МЕВ - сукупність різноманітних факторів (демогр, екон, природні, наук-техн, політ, культурного оточення і т. ін.), які потребують від діючих осіб корегування своїх дій. Кожний з суб’єктів МЕВ є “відкритою системою”, яка залежить від зовн світу. Дія факторів може мати для різних суб’єктів різний характер впливу: прямий або побічний. Фактори прямого впливу - безпосередньо впливають на операції суб’єктів МЕВ, з одного боку, а з іншого - зазнають такої ж дії від учасників МЕВ (постачальники, трудові ресурси, законі та установи держ регулювання, споживачі, конкуренти). Фактори побічного впливу - не мають безпосереднього значення для функціонування суб’єктів МЕВ, але відбиваються на їх діях (стан економіки країни, міжнародні події, соц-культ фактори і т.д.). різноманітність зовн факторів вимагає їх структуризації, підходи до якої можуть бути різними. Але найбільш доцільною є систематизація факторів за такими ознаками: політико-правові, економічні, соціально-культурні, інфраструктурні. Таким чином, під середовищем МЕВ розуміють зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні чинники. Особливостями середовища МЕВ є:
Динамічне протиріччя - з одного боку, середовищу МЕВ притаманна стабільність, яка обумовлена екон, політ-прав, та соц-культ стабільністю країн, а з іншого - динамічність та рухливість (розвиток інтеграц процесів, інф-комунікац систем 116. Характеристика показників міжнародної торгівлі та їх застосування в економічному аналізі.
Міжнародна торгівля – сфера міжнародних товарних відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами) різних країн.
Міжнародну торгівлю характеризує велика кількість показників, які можна систематизувати за наступними ознаками:
а) показники обсягів;
б) показники структури;
в) показники динаміки;
г) показники результатів.
Показники обсягів МТ:
Реекспорт – продаж та вивіз з країни раніше ввезених на її територію товарів, що не піддавались обробці.
До імпорту відносять:
Реімпорт – ввезення раніше вивезених за кордон товарів, які не піддавались обробці, тобто це експортні операції, що не відбулись.
ЗТО = Е + І
СТ = ЗТО – реекспорт – реімпорт
Показники структури:
Показники динаміки:
Тр.е. = Ез.р. / Еб.р. * 100%,
де Тр.е. – темпи росту експорту;
Ез.р. – обсяг експорту в звітному році;
Еб.р. – обсяг експорту в базисному році.
Тр.і. = Із.р. / Іб.р. * 100%,
де Тр.і. – темпи росту імпорту;
Із.р. – обсяг імпорту в звітному році;
Іб.р. – обсяг імпорту в базисному році.
Тр.зт.об. = ЗТОз.р. / ЗТОб.р. * 100%,
де Тр.зт.об. – темпи росту зовнішньоторговельного обігу;
ЗТОз.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;
ЗТОб.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.
Тпр.е. = Тр.е.з.р. / Тр.е.б.р. * 100%,
де Тпр.е. – темпи приросту експорту;
Тр.е.з.р. – темпи росту експорту за звітний рік;
Тр.е.б.р. – темпи росту експорту за базисний рік.
Тпр.і. = Тр.і.з.р. / Тр.і.б.р. * 100%,
де Тпр.і. – темпи приросту імпорту;
Тр.і.з.р. – темпи росту імпорту за звітний рік;
Тр.і.б.р. – темпи росту імпорту за базисний рік.
Тпр.зто = Тр.зто.з.р. / Тр.зто.б.р. * 100%,
де Тпр.зто – темпи приросту зовнішньоторговельного обігу;
Тр.зто.з.р. – темпи зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;
Тр.зто.б.р. – темпи зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.
Показники результатів:
Ед.н. = Ез.р. / населення,
де Е д.н. – обсяг експорту на душу населення в звітному році;
Ез.р. – обсяг експорту в звітному році.
Ід.н. = Із.р. / населення,
де І д.н. – обсяг імпорту на душу населення в звітному році;
Із.р. – обсяг імпорту в звітному році.
Ек.в. = Ез.р. / ВВП * 100%,
де Ек.в. – експортна квота;
Ез.р. - обсяг експорту в звітному році;
ВВП – валовий внутрішній продукт.
Ік.в. = Із.р. / ВВП * 100%,
де Ік.в. – імпортна квота;
Із.р. – обсяг імпорту в звітному році;
ВВП – валовий внутрішній продукт.
ЗТОк.в. = ЗТОз.р. / ВВП * 100%,
де ЗТОк.в. – квота зовнішньоторговельного обігу;
ЗТОз.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу в звітному році;
ВВП – валовий внутрішній продукт.
117. Характеристика світових центрів експорту та імпорту робочої сили.
Міжнародна міграція робочої сили набуває глобального характеру. У світі утворились постійні ринки робочої сили.
Перший ринок традиційно належить США та Канаді, трудові ресурси яких склалися історично за рахунок іммігрантів. США і надалі залишаються країною, яка притягує емігрантів. Але в міграційних потоках, які скеровані в США і Канаду, знизилась частка мігрантів з Європи зросла їх кількість із Латинської Америки та Азії (китайці, японці індонезійці, філіппінці). Серед емігрантів, які виїжджають в США, значна частка вчених та висококваліфікованих спеціалістів. Так, серед членів Національної академії наук - 23%. а серед лауреатів Нобелівської премії в США - 33% - емігранти.
Другий ринок. Значну роль у використанні іноземної робочої сили зіграло створення ЄС, одним з елементів якого є спільний ринок робочої сили. Основу міграційного потоку у високорозвинені країни (Німеччину, Англію, Францію, Австрію, Нідерланди) складають емігранти з Туреччини, Португалії, Польщі, Іспанії, Греції, Угорщини, Чехії, Словаччини, колишньої Югославії. Збільшується в країнах Західної Європи частка емігрантів з України, Ро сії, Білорусі, а також з Індії, Пакистану, Афганістану, В'єтнаму та інших країн, що розвиваються. Характерним для Західної Європи є також пере їзд робітників з однієї високорозвиненої країни в іншу.
Третій ринок - район нафтовидобувних країн Близького Сходу. Основними країнами регіону, що приймають, є Об'єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Оман, Бахрейн, Саудівська Аравія. Питома вага іноземних робітників в цих країнах становить понад 50%, в Катарі - 85%, ОАЕ - 90%. Переважну частину мігрантів забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.
Четвертий ринок - Латинська Америка. Інтенсивними є міграційні потоки між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили переміщається з Колумбії, Парагваю, Чилі, Сальвадору в Аргенти ну, Бразилію, Венесуелу.
Також Латинська Америка характеризується внутріконтинентальною міграцією, а також притоками робочої сили з країн СНД і Східної Європи; Африканський континент характеризує внутрішня міграція, а також залучення спеціалістів з інших регіонів світу, в тому числі і з країн СНД та Східної Європи. Тому п’ятим ринком можна назвати СНД, як експортера робочої сили.
118. Характеристика та мотивація форм і видів міжнародного інвестування.
Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.
Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:
прямі іноземні інвестиції;
портфельні іноземні інвестиції.
Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обєктом розміщення капіталу і відповідний доход. За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.
ПІІ за міжнародною класифікацією поділяються на :
а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);
б) реінвестування прибутку;
в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями
Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовязання; інструменти грошового ринку та інші).
Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій.
Види здійснення інвестиційної діяльності:
Привабливість контрактних форм інвестування полягає у тому, що вони здатні захистити активи фірм. Проте, вони можуть породжувати проблеми:
а) втрату контролю;
б) можливе неадекватне використання ліцензій;
в) можуть породжувати майбутніх конкурентів.
Тому, набуваючи досвіду, фірми збільшують свою безпосередню участь в міжнародних операціях через поширення інвестиційної діяльності, головним чином через створення власних зарубіжних фірм та у формі спільного підприємництва.
Власні зарубіжні фірми створюються за кордоном у вигляді:
відділення (branch) – не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100% належать батьківській фірмі. Відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном, партнерства, у тому числі і з місцевими підприємцями, рухомого майна (кораблі, літаки, нафтові платформи), що належить головній компанії і функціонує за кордоном не менше 1 року.
Переваги спільного підприємництва:
1 - це реальний спосіб функціонування на ринках країн, в яких заборонена або обмежена діяльність іноземних фірм без участі місцевого партнера;
2 – можливості обєднання капіталів;
3 – можливості отримати певні пільги, переваги місцевого партнера;
4 – можливості швидкого пристосування, розуміння місцевого середовища за допомогою місцевого партнера;
5 – можливості мінімізувати ризик за умов мінливої політичної та економічної ситуації в різних країнах;
6 – загострення конкуренції на світових ринках.
Недоліки:
1 – зіткнення інтересів партнерів;
2 – поєднання двох і більше корпоративних культур не завжди дає можливість подолати суперечності
Злиття і придбання – форми концентрації капіталу, які здобули значного поширення в сучасних умовах. Основними причинами злиттів і придбань компаній виступають:
119. Характеристика форм міжнародних розрахунків та фактори їх вибору в міжнародних комерційних відносинах.
Основною формою валютах відносин є міжнародні розрахунки, які здійснюються по міжнародних операціях і відображаються в узагальненому вигляді в платіжних балансах всіх країн світу.
Міжнародні розрахунки – це система організації та регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин.
Міжнародні розрахунки – це а) комерційні платежі – по грошових вимогах і зобов’язаннях, що виникають між підприємствами, банками, установами та окремими особами різних країн, які пов’язані іх світовою торгівлею, міжнародним кредитом і прямими зарубіжними інвестиціями; б) некомерційні платежі, пов’язані з перевезенням пасажирів, страхуванням, туризмом, переказом грошей за кордон тощо. Суб’єкти: імпортери, експортери, банки.
Форми розрахунків - це регульовані законодавством країни-учасника розрахунків способи виконання через банк грошових зобов'язань підприємств.
Виходячи з міжнародної торгової і банківської практики, виділяють 4 основні форми розрахунків: авансовий платіж, інкасо, акредитив і відкритий рахунок. Включення в цю класифікацію розрахунків з допомогою чеків, банківських переказів і векселів вважається недоцільним. Дані платіжні інструменти швидше являються способами платежу, за допомогою яких проходить реалізація основних розрахункових форм.
Кожна форма міжнародних розрахунків в тій чи іншій мірі пов'язана з ризиком для експортера й імпортера. Це залежить від багатьох факторів - від виду товару, ступеня взаємної довіри партнерів, їх платоспроможності, надійності банків, залучених до даної угоди і т. д. Тому кожен учасник угоди прагне відстояти ту форму розрахунків, яка являється для нього більш вигідною і в меншій мірі пов'язана з ризиком.
Авансовий платіж. Аванс - це грошова сума чи майнова цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження товару в рахунок виконання зобов'язань по контракту.
Аванс відіграє в даному випадку двояку роль. З одного боку, імпортер з допомогою авансу кредитує експортера, а з другого - забезпечує виконання своїх зобов'язань по контракту.
В світовій практиці авансові платежі використовуються у випадках:
1) коли продавець сумнівається в платоспроможності покупця;
2) коли політична і (чи) економічна обстановка в країні покупця нестабільна;
3) при постачанні дорогого обладнання;
4) при поставці товарів стратегічного призначення;
5) при тривалих строках здійснення контракту.
Аванс може надаватися як на повну вартість, так і в вигляді певного відсотку від неї. Його величина залежить від мети авансу, характеру товару, його новизни, вартості і строків виготовлення. В світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10-30% суми контракту. Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше - імпортеру. Для імпортера вона являється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гаранти належного виконання контракту).
В міжнародній практиці авансові платежі, головним чином часткові, одержали достатній розвиток. Однак в даний час, особливо в країнах Західної Європи, вони не користуються широкою популярністю. Більша кількість угод укладається на умовах розстрочки платежу.
Інкасо - це банківська розрахункова операція, засобом якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахункових документів належні йому кошти від платника за відвантаженні на його адресу товари або за надані йому послуги і зараховує ці кошти на його рахунок в банку.
Інкасова форма розрахунків об'єднується з акцептною формою. Акцепт -згода платника на оплату документів рахунку. При акцептній формі розрахунків товари відвантажуються негайно, не чекаючи оплати покупцем товару. Покупець оплачує товар після одержання розрахункових, документів, на випадок порушення постачальником умов договору, вокупцеві може відмовитися від оплати товару. При порушенні договору постачальник має право застосувати до нього санкції.
Акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою письмове зобов'язання банку провести за проханням і у відповідності до вказівок імпортера платіж експортеру проти набору документів, що повністю відповідають умовам акредитиву.
В акредитивній операції беруть участь: імпортер, який дає доручення своєму банку на відкриття акредитива (наказодавець акредитива), бенефіціар (зазвичай експортер), на користь якого відкривається акредитив; банк, що виставив акредитив (банк-емітент); банк, через який здійснюється платіж на користь бенефіціара (виконуючий банк).
Документальний акредитив являється найбільш вигідною формою розрахунків для експортера, дякуючи надійності платежу і більш швидкому одержанню експортної виручки. В міжнародній торговій і банківській практиці використовуються єдині стандартизовані процедури і правила використання документальних акредитивів. Ці процедури були сформульовані Міжнародною торговою палатою. При здійсненні міжнародних розрахунків на основі акредитива сторонам даного механізму, особливо бенефіціару, важливо звертати увагу на види акредитива. Розрізняють такі види акредитива: відзивні і безвідзивні; підтверджені й непідтверджені; перевідні (трансферабельні); револьверні (встановлюючі); покриті й непокриті.
Відкритий рахунок. При розрахунках по відкритому рахунку контрпартнери ведуть взаємний облік сум поточної заборгованості. Експортер відвантажує товар імпортеру, відправляє на його адресу товаросупроводжуючі документи і заносить суму заборгованості в дебет рахунку, відкритого на ім'я імпортера. Останній здійснює такий же запис в кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер й імпортер здійснюють компенсуючі проведення.
Порядок погашення заборгованості по відкритому рахунку залежить від домовленості сторін угоди.
Платіж по відкритому рахунку в більшій мірі вигідний імпортеру, оскільки відсутній ризик оплати недоставленого товару, а відсотки за користування кредитом не знімаються.
Для експортера цей платіж являється самою ризикованою формою розрахунків, оскільки в нього немає ніяких гарантій, що покупець врегулює свою заборгованість в узгоджений строк.
Платежі у формі відкритого рахунку займають сьогодні міцні позиції в торгівлі багатьох країн світу, особливо Західної Європи (до 60% всіх платежів).
На жаль, в українській практиці, як і в інших постсоціалістичних країнах, розрахунки по відкритому рахунку не одержали достатнього розповсюдження. Це пов'язано в значній мірі з низькою платіжною дисципліною, недостачею інформації про фінансове становище фірм, відсутністю законодавчої бази для проведення розрахунків в цій фірмі.
120. Шляхи поглиблення інтеграції України в світогосподарську систему.
Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, до якої призвели односторонній її розвиток у межах високо спеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика та механізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини і національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу.
Для ефективної й організаційно оформленої інтеграції України в сучасні світогосподарські зв'язки необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні передумови.
Основні політико-правові передумови інтеграції:
Економічні передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам:
До основних соціально-культурних передумов інтеграції належать:
Формування інфраструктурних передумов насамперед пов'язане з:
На процеси включення України до сучасної системи світогосподарських зв'язків впливають конкретні внутрішньо- і зовнішньоекономічні фактори, що формуються в системі передумов, особливостей і шляхів інтеграції.
Серед внутрішньоекономічних факторів принциповим є перехід України до розвиненої ринкової економіки, для чого потрібні розроблення і реалізація відповідної довгострокової програми. Важливе значення має такий довгостроковий фактор, як структурна перебудова національної економіки, орієнтована на сучасні техніко-технологічні, економічні, екологічні і соціальні стандарти.
Отже, необхідною передумовою проведення ефективної інтеграційної політики України є синхронізація відповідних процесів із масштабами і темпами розвитку національної економіки під впливом внутрішньоекономічних факторів.
Дія зовнішньоекономічних факторів інтеграції обумовлена, з одного боку, станом розвитку форм зовнішньоекономічної діяльності, а з другого – умовами розвитку середовища.
Зовнішньоторговельна діяльність України в останні роки зберегла негативні довгострокові структурні тенденції в експорті/імпорті товарів і послуг.Відсутність стратегічних орієнтирів, втрата державного контролю за зовнішньоекономічною діяльністю призвели до хаотичного вивозу українських товарів; створення криміногенної обстановки навколо експорту та імпорту найефективніших груп товарів (нафта і нафтопродукти, чорні метали, продовольчі товари тощо); втрати країною валютних коштів; невиправданої конкуренції між українськими учасниками ЗЕД; демпінгової торгівлі.
1.Акредитивна форма міжнародних розрахунків: суть і види, переваги та недоліки використання.
2.Аналіз факторів, що впливають на формування валютного курсу.
3.Базисні умови постачання (Incoterms): сутність, класифікація та особливості застосування у міжнародній торгівлі.
4.Вексель як форма міжнародних розрахунків; види векселів.
5.Взаємозв’язок та взаємозалежність форм міжнародних економічних відносин.
6.Види, причини та напрями сучасної міжнародної трудової міграції.
7."Втеча інтелектуального капіталу", його причини, напрями, наслідки.
8.Демпінг як засіб торговельної політики, його види; антидемпінгові та компенсаційні мита.
9.Джерела зовнішнього фінансування національних економік та їх порівняльна характеристика.
10.Характеристика географічної та товарної структури зовнішньої торгівлі України.
11.Економічне співробітництво та інтеграція в рамках СНД.
12.Економічне співробітництво України з ЄС.
13.Елементи і характеристика соціально-культурного середовища міжнародних економічних відносин.
14.Етапи еволюції світової валютної системи та їх характеристика.
15.Етапи та особливості розвитку інтеграційних процесів у Північній Америці.
16.Злиття та поглинання фірм у міжнародному бізнесі: теорія та практика.
17.Золотомонетний стандарт: принципи організації валютних відносин та наслідки його кризи.
18.Класифікація статей платіжного балансу за методикою Міжнародного валютного фонду.
19.Ключові показники розвитку національних економік і показники інтернаціоналізації.
20.Масштаби та основні характеристики діяльності транснаціональних корпорацій.
21.Мета створення та особливості діяльності Групи Світового Банку.
22.Методи міжнародної торгівлі та їх порівняльна характеристика.
23.Міжнародна торгівля послугами, її основні види; участь України у міжнародній торгівлі послугами.
24.Міжнародна трудова міграція: сутність, причини виникнення, напрямки та наслідки.
25.Міжнародний аукціон як інституційний посередник у міжнародній торгівлі: механізм, види та способи його проведення.
26.Міжнародний кредит, його функції та порівняльна характеристика форм.
27.Міжнародний рух капіталу, його сутність і причини, форми та показники.
28.Міжнародні виставки та ярмарки в міжнародній торгівлі.
29.Міжнародні розрахунки у формі інкасо: суть, переваги та недоліки використання.
30.Міжнародні тендери (торги): особливості проведення та функції тендерного комітету.
31.Місце України на світовому ринку товарів і послуг.
32.Напрями діяльності Міжнародної організації з міграції як органу міжнародного регулювання.
33.Наслідки вступу України до Світової організації торгівлі: короткострокова та довгострокова перспективи.
34.Обґрунтування вибору національної стратегії економічного розвитку в світлі цивілізаційних викликів.
35.Обґрунтування пріоритетних напрямів геополітичної та галузевої орієнтації України.
36.Основні види операцій на міжнародних товарних біржах.
37.Основні напрями, характеристики та наслідки фінансової глобалізації.
38.Основні теорії міжнародної торгівлі та обмеження їх застосування.
39.Основні форми кредитування експорту: суть, переваги та недоліки використання.
40.Характеристика Ямайської валютної системи, проблеми розвитку.
41.Особливості економічної інтеграції країн Азії.
42.Особливості економічної інтеграції країн Африки.
43.Особливості європейської економічної інтеграції.
44.Особливості залучення прямих іноземних інвестицій в умовах глобалізації.
45.Особливості застосування лізингу як форми міжнародного кредитування.
46.Особливості інтеграції країн Південної Америки.
47.Особливості інтеграції центральноєвропейських країн до ЄС.
48.Особливості організації діяльності економічних суб’єктів у вільних економічних зонах.
49.Особливості середовища міжнародних економічних відносин і роль його структурних елементів.
50.Особливості сучасних процесів міжнародної трудової міграції.
51.Етапи розширення ЄС.
52.Етапи становлення світової валютної системи.
53.Особливості та етапи формування валютної системи країн ЄС.
54.Особливості функціонування Азіатсько-Тихоокеанського Економічного Співробітництва.
55.Оцінка ліцензування і квотування як інструментів нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі.
56.Оцінка необхідності та особливості діяльності міжнародних клубів кредиторів.
57.Оцінка перспектив розвитку валютного курсу гривні.
58.Оцінка ролі транснаціональних компаній у процесах глобалізації.
59.Патентно-ліцензійне забезпечення міжнародного науково-технічного співробітництва.
60.Перспективи розвитку економічного співробітництва країн СНД.
61.Позитивні та негативні наслідки глобалізації світового господарства.
62.Позиції ЄС у глобальній економіці.
63.Поняття конкурентоспроможності економіки у теорії міжнародної економіки; модель конкурентних переваг М.Портера.
64.Порівняльна характеристика класичних теорій міжнародної торгівлі.
65.Порівняльна характеристика основних посередницьких операцій у міжнародній торгівлі.
66.Порівняльна характеристика прямих і портфельних інвестицій: ризики, ліквідність, обсяги та витрати.
67.Порівняльна характеристика світових ринків робочої сили.
68.Порівняльна характеристика світових центрів експорту та імпорту робочої сили.
69.Порівняльна характеристика тарифних методів регулювання міжнародної торгівлі.
70.Порівняльна характеристика типів, видів та форм міжнародних розрахунків.
71.Порівняльна характеристика факторингу та форфейтингу як форм міжнародного кредитування.
72.Принципи діяльності Світової організації торгівлі; наслідки приєднання для України.
73.Принципи та особливості розвитку Бреттон-Вудської валютної системи, наслідки її кризи.
74.Принципи та рівні розвитку міжнародних економічних відносин.
75.Проблеми взаємодії транснаціональних компаній з національними економіками.
76.Проблеми зовнішньої заборгованості країн і шляхи їх розв`язання.
77.Проблеми та перспективи участі України у світових інтеграційних процесах.
78.Протекціонізм і його сучасні форми. Проблема співвідношення лібералізаційних заходів і протекціонізму в зовнішньоекономічній діяльності України.
79.Прямі та портфельні інвестиції в міжнародних інвестиційних процесах.
80.Регулювання міжнародних міграційних процесів на національному рівні.
81.Реформування світових валютних систем: причини та напрями.
82.Роль і місце міжнародних організацій у процесі фінансування розвитку національних економік.
83.Роль Міжнародної організації праці в регулюванні процесів міжнародної міграції робочої сили та її функції.
84.Роль Світової організації торгівлі в регулюванні міжнародних торговельних відносин.
85.Роль та місце України у вирішенні глобальних проблем.
86.Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції для мігрантів, країн-експортерів і країн-імпортерів робочої сили.
87.Структура платіжного балансу, основні сфери використання його даних, оцінка стану платіжного балансу України.
88.Структуризація світового фінансового ринку, його функції та особливості розвитку.
89.Сутність і напрями глобалізації світогосподарських процесів.
90.Сутність і фактори розвитку міжнародної регіональної інтеграції; типи регіональних торговельних угод.
91.Сутність і форми протекціонізму в торговельно-економічних відносинах.
92.Сутність міжнародної економічної діяльності, її суб’єкти та форми.
93.Сутність та особливості міжнародної біржової торгівлі; порівняльна характеристика міжнародних товарних бірж.
94.Сутність та форми міжнародного науково-технологічного обміну.
95.Сутність та характеристика форм спільного підприємництва.
96.Сутність, види і проблеми міжнародної міграції робочої сили.
97.Сутність, класифікація та шляхи вирішення сучасних глобальних проблем.
98.Сутність, механізм, види і способи, місця проведення міжнародних аукціонів.
99.Сутність, основні ознаки та економічні виміри сучасного процесу глобалізації.
100.Сутність, фактори, форми та етапи розвитку міжнародного поділу праці.
101.Сутність, форми та роль протекціонізму в сучасних торговельно-економічних відносинах.
102.Сутність, функції та особливості розвитку валютних ринків.
103.Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інтеграції в Європі.
104.Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інтеграції.
105.Сучасні тенденції розвитку світового господарства.
106.Тенденції розвитку міжнародної економічної інтеграції та фактори, що їх обумовлюють.
107.Транснаціональні компанії: сутність та основні характеристики діяльності.
108.Участь України у регіональних інтеграційних угрупованнях.
109.Участь України у світових міграційних процесах: розвиток, чинники та наслідки.
110.Фінансова глобалізація: сутність, характеристика та напрями розвитку.
111.Форми кредитування зовнішньоекономічних операцій та їх особливості.
112.Форми міжнародної економічної діяльності підприємств, їх характеристика й особливості.
113.Форми, напрями та фактори розвитку міжнародного поділу праці; участь України у міжнародному поділі праці.
114.Характеристика елементів світової валютної системи та їх еволюція.
115.Характеристика основних складових інфраструктури міжнародних економічних відносин.
116.Характеристика показників міжнародної торгівлі та їх застосування в економічному аналізі.
117.Характеристика світових центрів експорту та імпорту робочої сили.
118.Характеристика та мотивація форм і видів міжнародного інвестування.
119.Характеристика форм міжнародних розрахунків та фактори їх вибору в міжнародних комерційних відносинах.
120.Шляхи поглиблення інтеграції України в світогосподарську систему.