Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
67.Еволюція уявлень про свідомість.
Свідомість — одне із центральних понять історії філософії. Протягом усього періоду дослідження сутності свідомості були зна-чні труднощі з її визначенням. Це пов’язане з тим, що про саму свідо-мість ми можемо судити лише за рядом непрямих ознак, тоді як сама свідомість не спостережувана.
У первісному суспільстві, коли не було чіткого розмежування між людиною і природою, стиралася грань між різним началами лю-дини, матеріальним і ідеальним, душею і тілом. Такий первісний стан свідомості одержав назву синкретичности, яка пов’язана з тим, що в неї в нерозчленованій формі перебувають зачатки знань, вірувань, оцінок ситуацій. У релігієзнавстві така форма свідомості одержала назву фетишизм. Людина, згідно з фетишистськими уявленнями, не може мислити предмет, якщо вона не бачить його перед собою, тому що душа (демон) речі є укладеною в самій речі. Мислення ж може здійснювати пізнання тільки за допомогою того, що є причетним до нього (у даному випадку через душу речі). Тому свідомість первісної людини була примітивною і скутою. Людина могла мислити про речі тільки в присутності самої речі. Справжньою революцією в первіс-ній свідомості був перехід від фетишизму до анімізму. Останній тип первісної свідомості характеризується тим, що душа (демон) речі ви-діляється із самої речі, отже, людина тепер могла мислити річ навіть у її відсутності, тому що та частина речі, що причетна до свідомості, її душа була тепер вільна від самої речі. Цей перехід був пов’язаний з найважливішою зміною самої свідомості, з появою теоретичного мислення.
Один з моментів становлення свідомості на Стародавньому Схо-ді (переважно в Давній Індії) пов’язаний з існуванням особливого процесу самопізнання, який отримав назву медитація, відповідно до якого людина зосереджується на своїх образах та певних ідеях, відволікаючись від усіх інших думок. З погляду давніх індусів цей спосіб самовдосконалення може бути використаний для тренування пам’яті. Він й дотепер використовується в багатьох релігійних сектах і нерелігійних організаціях як можливий спосіб становлення релігій-ного складу психіки.
У Давній Греції тривалий час свідомость розкривалася як в’язка і аморфна сутність. Більш того, людина у цей час так і не відокреми-ла себе від міфологічного (попереднього, по суті первісного) спосо-бу мислення. У давньогрецькому суспільстві вся система мислення була побудована на незримому переході від релігійно-міфологічного мислення до філософського. Так, логос (світовий розум) у Геракліта одночасно є і вогонь (першоречовина, з якої все відбулося), і смисл речей, і основа свідомості. Більш того, у Давній Греції відбувався процес онтологічного перетворення свідомості людини, у якому по-слідовно розкривалася сутність різних структур свідомості, то здій-снювалося становлення ієрархії свідомості. І тому, що весь цей про-цес проходив у рамках формування філософського світогляду, можна зробити висновок, що в самому загальному смислі філософія і є наука про свідомість: жодна інша наука не брала й дотепер не бере на себе сміливість трактувати сутність свідомості і буття людини. У багатьох натурфілософських школах у Давній Греції душа розглядалася як матеріальна першооснова (повітря — в Анаксімена, рух найтонших атомів — у Демокріта тощо).
Софісти жили в епоху, коли найбільшими цінностями були знання і мудрість. Вони, намагаючись розібратися у властивостях і здатностях людини, дійшли до розуміння того, що збагнення істини не є долею тільки лише людського розуму, більш того, немає жодної структури свідомості, яка мала б однозначне відношення до пізнан-ня істини. Але якщо істини немає ні в розумі, ні в чуттєвості, але є одні лише думки про істину, то єдиним критерієм істини може бути тільки сама людина з усіма її властивостями. Найбільш значимий висновок із софізму зробив Сократ, який показав своєрідність актів свідомості і виділив її особливу структуру, що надалі стала ймену-ватися розсудком. Він встановив, що єдиною цінністю в людині є її душа. Але об’єктивний зміст цих актів свідомості виявив лише учень Сократа Платон. Він виніс цей зміст в особливий світ — світ ідей і обґрунтував, що мислення (і сама свідомість) без наявності цих ідей (ейдосів — вічних незмінних зразків усякої речі) взагалі неможли-во. Наділивши світ ідей самостійним існуванням, Платон чітко роз-межував ідеальний і матеріальний світи і протиставив ідеальне і почуттєво-сприймане в людині.
Античний лікар і вчений Гален, спираючись на досягнення ме-дицини й науки того часу, зумів побудувати систему медичних знань, багато ідей якої і дотепер лежать в основі сучасної медицини. Наприклад, він один з перших зумів відокремити свідомість як здат-ність до розумових і вольових актів від інших проявів психіки.
Іншими словами, античні філософи і вчені не тільки розмежува-ли різні області знання (тобто сприяли становленню наук), але й зу-міли виявити складний характер психіки і свідомості людини.
У цілому розум в античності розкривався як синонім універсаль-ної закономірності світу (логос), розсудок — як особлива зона опе-рування поняттями, чуттєвість — як джерело мнимого (недійсного, неістинного) знання про навколишній світ (як той інструмент сві-домості, які робить думки про світ). Психіка виявилася як особлива галузь буття людини, яка є більш широка, ніж окремі області діяль-ності: свідомості, розуму, розсудку або органів почуття. Психіка пе-реважно асоціювалася з діяльністю людської душі, яку хоча й нама-галися визначити, але лише за допомогою функцій самої свідомості (наприклад, Арістотель розрізняв вегетативний, почуттєвий і інте-лектуальний види душі). Однак у цілому її прояви носили загадко-вий характер.
У середньовіччя свідомість трактувалася як надсвітове начало (Бог), що існувало до природи і створило її з нічого (така концеп-ція одержала назву креаціонізм). Розум трактувався як атрибут Бога. Однак, незважаючи на крайню і радикальну зміну уявлень про сві-домість, які не мали нічого спільного ні з філософією, ні з наукою, філософи цього періоду внесли істотну корекцію в розуміння душі. Зокрема у концепціях Августина і Дунса Скота душа, що включала і свідомість, поставала активним началом. За Августином, душа, що включає віру й перевершує розум, постає рухливою і здатною до піз-нання власної діяльності. Теорія внутрішнього досвіду свідомості надалі зіграла важливу роль при розробці вчення про самопізнання. Середньовічний мислитель Фома Аквінський розглядав внутрішній досвід як спосіб самозанурення і спілкування із всевишнім за до-помогою розуму. Він також розробив вчення про сутності розуму, відповідно до якого тільки в богу інтелект є сутність, тоді як у лю-дині — лише потенцією сутності. От чому інтелект у різних людей розрізняється і є параметром індивідуальним.
У Новий час французький мислитель Р. Декарт запропонував розглядати свідомість з погляду її основного механізму — самопіз-нання. Розвиваючи цю теорію, він дійшов до висновку про наявність у світі тільки двох субстанцій; одна з яких є матерія (з єдиним атри-бутом довжиною), інша — свідомість, основною властивістю якої є мислення. Душа тільки мислить, а тіло тільки рухається. Безсумнівна першість в цієї ієрархії Декарт відводить розуму.
На противагу Декарту, який суворо розмітив всю сферу розумної свідомості, німецький філософ і математик Лейбніц висунув ідею про несвідому психіку. Нарешті, в епоху Просвітництва (XVIIІ ст.) фран-цузькі матеріалісти (наприклад, Ламетрі), спираючись на заново від-криту науку психологію (науку про людську психіку), обґрунтували і розвили положення про свідомість як особливу функцію мозку.
Фундаментальні філософські теорії про абсолютну і відносну свідомість розробили представники німецького класичного ідеаліз-му. І. Кант, прагнучи розв’язати загадки породження нового знання в кожній з трьох фундаментальних наук: математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці, — розвиває вчення про три відповідні до цих наук зони людського пізнання: чуттєвості, розсудку і розуму. У кожній з цих зон він розрізняє дві області апріорного і досвідченого знання. Канту вперше вдалося показати, що тільки в межах досвіду розсудок має законне застосування. Якщо ж він забуває про це, на-магаючись пізнавати надлюдське абсолютне знання, то приходить до суперечності з розумом. Звідси Кант дійшов до висновку, що вся по-передня філософія існувала на основі цієї ілюзії і була суперечливою, а також знайшов свої знамениті антиномічні положення (протиріччя розуму) про те, що світ має початок у часі і одночасно не має, що світ має просторові границі і у той же час не має. Кант провів границі за-стосування всіх можливих видів пізнання: почуття, розсудку, чистого і практичного розуму, — і тим самим розробив умови для всіх подаль-ших розробок «науки про свідомість». Можна, по суті, сказати і інак-ше: Кант розробив першу в історії загальну «науку про свідомість» і тим самим повернув філософію в русло її природного розвитку, який було знайдено ще в античності.
Гегель, критикуючи Канта за його вчення про внутрішню єдність свідомості, стверджував, що потрібно говорити не про єдність свідо-мості, а про її історичність. Він вважав, що внутрішня свідомість лю-дини (суб’єктивний дух) у процесі свого розвитку протягом життя повинна проходити той же шлях, що проходило людство протягом своєї історії (об’єктивний дух), тому свідомість особистості визнача-ється історичними формами суспільного життя. Гегель «намалював» гранично можливу картину «життя свідомості» у рамках класичного мислення.
Після Канта, який розробив граничну можливу ієрархію струк-тур свідомості, і Гегеля, який розкрив гранично можливий спосіб ево-люції свідомості (у формі духа), європейська філософія опинилася у тієї межі, за якої класичне уявлення про свідомість було вичерпане. Подальше звертання до класичної філософії для рішення проблем сві-домості було безглуздим. Це й явилося тією незримою межею, за якою, з одного боку, вся подальша філософія розвивалася в дусі двох проти-лежних напрямків: неокантіанства і неогегельянства, а з іншого — ви-явився неможливим розвиток уявлень про свідомість у класичному (лінійному або абсолютному) аспекті. Весь подальший розвиток філо-софії як «науки про свідомість» виявився некласичним (нелінійним).
Діалектичний матеріалізм і наука в XIX–XX ст. розглядали сві-домість як функцію мозку, відображення об’єктивного світу, необхідну сторону практичної діяльності людини. Свідомість, відобра-жаючи об’єктивний світ, обумовлюється природною і соціальною реальністю.
Одна із центральних концепцій свідомості, що проходить через всю історію європейського мислення, пов’язана з її етимологією. Ла-тинська назва свідомість переводиться як спільне знання. Тому кон-цепція ототожнення свідомості зі знанням одержала значний роз виток (все, що ми знаємо, є свідомість, і все, що усвідомлюємо, — знання).
Однак є філософи, які не погоджувалися з таким підходом. На-прик лад, І. Кант вважав, що знання про трансцендентальний суб’єкт, який знаходиться у свідомості, в принципі неможливо (тому що за самим визначенням трансцендентальне є те, що перебуває за межами досвіду).
Якщо до кінця XIX ст. вважалося цілком обґрунтованим дослід-жувати сутність свідомості, то у кінці XIX ст. з’ясувалося, що такий підхід неправомочний. Американський прагматик У. Джеймс засум-нівався в реальній наявності сущого, яке іменується свідомість. На-прикінці XІХ ст. біолог Т. Гекслі висловив припущення, що створити наукову теорію про свідомість у принципі неможливо. Не погод жу-валися з такою позицією інші психологи і філософи кінця XIX в. (В. Вундт, Ф. Брентано, К. Штумпф, В. Дільтей та ін.), які вважали, що наукові дослідження можуть бути пов’язані тільки з окремими сторонами свідомості; її ж сутність не може бути виражена, незважа-ючи на те, що сама свідомість дана в переживанні суб’єктивним об-разом. Представники неопозитивізму (Л. Вітгенштейн, Д. Остін та ін.) говорили про проблематичність вираження сутності свідомості в поняттях. Екзистенціаліст Ж.-П. Сартр затверджував, що свідо-мість — це феномен «ніщо», про специфіку якого не можна сказати нічого конкретного.
Наприкінці XIX — початку ХХ ст. феноменологі (Ф. Брентано, Е. Гуссерль, Ж.-П. Сартр) запропонували принципово новий підхід до розуміння сутності свідомості — інтенціональний. Відповідно до їхніх уявлень, інтенціональність — основна властивість свідомості, що полягає в спрямованості свідомості на предмет. Такою властивіс-тю володіють всі види і акти свідомості: сприйняття, думки, уявлен-ня, емоції, бажання і т.ін.
У цілому в ХХ ст. склалася ситуація, коли практичне вивчен-ня свідомості проводилося дуже інтенсивно, тоді як філософське і наукове дослідження опинилося позбавленим будь-яких істотних підстав. Вивчення свідомості у ХХ ст. проводилося або за допомогою аналізу умов її існування, або шляхом конкретизації її якостей у за-гальній життєдіяльності людини, або за допомогою інтенціональності. Із невизначеності того, що є свідомость, випливають всі труднощі її дослідження. У сучасній філософії вона визначається як становище психічного життя індивіда, що включає суб’єктивні переживання по-дій зовнішнього світу і життя самого індивіда, а також відповідаль-ність і звіт за своє життя. Свідомість може бути розглянута як вищий рівень психічної діяльності людини і розкрита як універсальна здат-ність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання, забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей. Тому вона включає всю системну ієрархію різноманітних процесів: почут-тєвих (відчуття, сприйняття, подання), розумових (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами тощо), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам’яті), уяви, інтуїції, спогаду і тощо. Особливу групу станів свідомості утворюють процеси пережи-вання і віри: сумнів, переконання, радість, пригніченість, бажання і тощо. Треба розрізняти два різних вектори спрямованості свідомості: екстраверсія — свідомість, орієнтована на зовнішній навколишній до людини світ, і інтроверсія — свідомість, орієнтована на внутрішній світ людини. До різновидів останнього можна віднести самосвідо-мість, саморефлексію, самооцінку тощо. Отже, у самому загальному виді можна розрізняти три підходи до класифікації форм свідомості: когнітивний (пізнавальний), феноменологічний (пов’язаний з інтен-ціональністю) і по її спрямованості (усередину себе або на навколиш-ній світ).
68. Сутність та структупа свідомості.
Су́тність (есенція) — філософська категорія, що виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке що зумовлене глибинними, необхідними, внутрішніми зв'язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення.
Категорія «сутність» нерозривно пов'язана із категорією «явище». Проте єдність сутності та явища не означає їхнього збігу. Це єдність відмінного: сутність завжди прихована за явищами. Сутність завжди виступає як внутрішній зміст явищ, прихований від безпосереднього сприйняття.
Агностицизм розриває діалектичний зв`язок сутності і явища, розглядає сутність як непізнаванну «річ у собі», що не розкриває себе в явищах.
Ідеалісти наділяють сутність речей духовним, ідеальним змістом, вважаючи його первинним щодо матеріальної речі.
Наївний реалізм ототожнює сутність і явище, вважає, що речі по суті є такими, якими даються пізнанню в явищах.
Діалектичний матеріалізм розглядає сутність і явище у діалектичній єдності, як щаблі руху пізнання. Явище виражає якусь сторону сутності, сутність завжди проявляється в конкретних предметах або процесах.
Сутність може змінюватися, розвиватися відповідно до загальних законів розвитку матеріального світу.
Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.
Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.
1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:
– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;
– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;
– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів;
– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).
2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:
– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;
– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.
3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:
– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;
– судження – форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;
– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища;
– різні логічні операції.
4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:
– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;
– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").
У деяких літературних джерелах можна зустріти думку, згідно з якою до структури свідомості належать також несвідоме (сукупність психічних явищ, що не входять до сфери розуму) та підсвідоме (психічні явища, що супроводжують перехід певної діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).
На нашу думку, таке твердження не має переконливого підґрунтя. Адже сама назва "несвідоме", "підсвідоме" свідчить, що це не свідомість. Доцільно їх розглядати як такі, що знаходяться поряд зі свідомістю.
69. Свідомість та самосвідомість.
Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.
Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.
Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.
Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).
Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.
Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб'єкта такого ставлення. Активне ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми відображення.
Активність як невід'ємна риса свідомості тісно пов'язана з такою властивістю свідомості, як творчість. Адже універсальне й об'єктивне відображення дійсності передбачає не просто активне ставлення до неї, а творчо-активне, тобто перетворювальне, а не руйнівне ставлення. Людина прагне створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне зображення того, чого реально ще немає, але може бути створено відповідно пізнаним об'єктивним законам цієї реальності.
Вже зазначалося, що людина активно ставиться до дійсності. Активність передбачає оцінювання не лише ситуації навколишньої дійсності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини, виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно світу. Все це проявляється в самосвідомості. Отже, самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості.
Формування самосвідомості має певні ступені та форми. Перший ступінь – самопочуття. Самопочуття – це елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом оточуючих речей та людей. Щоб правильно орієнтуватися в світі речей, необхідно насамперед усвідомлювати, виділяти ті зміни, які відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається у зовнішньому світі. Якби цього і не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбуваються в самій дійсності від суб'єктивних процесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет наближається чи віддаляється від неї.
Усвідомлення себе як такого, що належить до тієі чи іншої спільності людей, тієї чи іншої культури і соціальної групи – є більш високим рівнем самосвідомості.
Виникнення свідомості "Я" як зовсім особливого утворення, схожого на "Я" інших людей і разом із тим | у чомусь унікального, неповторного – це найвищий рівень розвитку самосвідомості. Завдяки йому людина може здійснювати вільні дії і нести за них відповідальність, що в свою чергу вимагає самоконтролю та оцінювання своїх дій.
У поняття самосвідомості входить, як уже говорилося, також самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом "Я", що формується і вибирається самою людиною. Людина порівнює себе з цим ідеалом, самооцінює і, як наслідок, виникає відчуття задоволення чи незадоволення собою.
Самооцінка і самоконтроль можливі лише за наявності такого "дзеркала", як колектив інших людей. У цьому "дзеркалі" людина бачить саму себе, і з його допомогою вона починає ставитися до себе, як до людини, тобто виробляє форми самосвідомості. Самосвідомість формується в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємовідносин, а не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості.
Об'єктом вивчення людини може бути сама свідомість. У цьому випадку ми говоримо про рефлексію.
Рефлексія – це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.
Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно переробляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто.
Людина аналізує себе в світі певного ідеалу особистості, порівнює себе з ним, прагне досягти цього ідеалу. Вона немовби прагне "обґрунтувати" себе, закріпити системи своїх власних орієнтирів. Але свій образ, який формує людина, не завжди відповідає (адекватний) реальній людині та її свідомості. Адже людина здатна помилятися. Тому те, наскільки правильно людина "розуміє" себе, адекватно "подає" себе, можуть визначити оточуючі її люди.
70. Антропосоціоігенез та його сутність.
Антропосоціогенез - це процес становлення і розвитку людини, як соціальної істоти суб'єкта свідомості і діяльності, частина біологічної еволюції, яка призвела до появі виду Homo sapiens.Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність в людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів.
У 19 столітті після створення Чарльзом Дарвіном еволюційної теорії, набула поширення трудова теорія походження людини. Прихильники цієї теорії, що саме праця створює людину. У ході трудової діяльності рука стає вельми більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, досягається повне згуртування людей, виникає потреба щось сказати один одному. Але чому наші предки почали працювати? У популярній літературі можна зустріти відповідь: щоб підтримати своє існування, люди повинні їсти, захищатися і т.д. Проте в природі тварини не виробляють, не відчувають такої потреби але здатні підтримувати своє існування. Навіть якщо тварини здійснюють гарматні діяльність - це не сприяє подоланню ними тварин кордонів світу.
Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність у людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів.
антропосоціогенезу Тобто процес формування соціальних законів, за допомогою невизначеною і комбінатівной мінливості генотипів з елімінацією тих популяцій, особи яких були найменш пристосовані підпорядковувати свою діяльність зароджується правовідносин.
Правовідносини зароджувалися в період систематичної трудової діяльності гомінідів по виготовлення знарядь багаторазового використання, коли виробники гармат стали вимагати визнання права власності на знаряддя власного виготовлення.
Конфлікти з приводу приналежності певних знарядь певним індивідам були рушійною силою природного добору, спрямованого на збільшення обсягу мозку, вдосконалення його структури і, в кінцевому рахунку, на народження здібності мозку відображати світ за допомогою понять.
Першими поняттями були поняття: "моє знаряддя" і "не моє знаряддя". У порівнянні всього того, що об'єднується поняттям «моє» з усім тим, що об'єднується поняттям «не моє» народжується поняття «я», народжується людина сучасного вигляду.
Осмислення матір'ю понять «моя дитина» і «не моя дитина» народжує усвідомлення матір'ю свого материнства з довічним заступництвом своїм дітям. Мати стає регулятором конфліктів між своїми дітьми, а потім і між усіма членами материнського роду. Природний відбір позбавляється своєї рушійної сили. Антропосоціогенезу припиняється.
Якщо всі інші види тварин еволюціонують в єдності з протиборчими видами, і рушійною силою їх еволюції є міжвидова боротьба, то гомініди рушійну силу своєї еволюції мали всередині свого виду у вигляді конкуренції між своїми ж популяціями. Еволюція гомінідів здійснювалося за допомогою витіснення з екологічної ніші менш пристосованих до нових умов існування популяцій більш пристосованими за допомогою зростання числа їх особин і формування нових популяцій. Серед нових популяцій знову з'являлися пристосовані, що витісняють менш пристосованих. Так забезпечувався постійна з покоління в покоління якісне зростання конкуруючих популяцій. Триває це до тих пір, поки один з найбільш пристосованих популяцій, розростаючись, ні заповнить новими, щодо равнокачественнимі популяціями всю екологічну нішу.
Народжується новий вид.
Проти дарвінівської теорії еволюції взагалі і еволюційного походження людини сучасного вигляду зокрема було висунуто безліч аргументів, з яких на да даний момент залишилося, мабуть, тільки два: відсутність фактів, які говорять про існування проміжних видів між видом-предком і видом-нащадком, і наявність факту їх одночасного існування.
Пропонована схема витіснення виду-предка видом-нащадком пояснює обидва ці аргументи. Еволюція гомінідів протікає «стрибкоподібно» - від одного виду до іншого, між якими мають місце бути не проміжні види, а проміжні популяції. Причому, пряма і нерозривний генетичний зв'язок, що відображає поступове накопичення ознак, що народжують, в кінцевому рахунку, новий вигляд, властива тільки особинам базових популяцій (на схемі - «b»), число особин у яких могло бути буквально кілька десятків. Тому ймовірність того, що коли-небудь ми зможемо відшукати останки цих особин, мабуть, дорівнює нулю.
А факт одночасного існування двох наступних один за одним видів є, як випливає з логіки пропонованої схеми, швидше закономірністю, ніж винятком.
Очевидним є і той факт, що у формуванні нових ознак, сукупність яких, в кінцевому рахунку, породжує новий вид, різною мірою беруть участь всі конкуруючі популяції, що поставляють корисну генетичну інформацію зі своїх генофондів в генофонд базових популяцій. Корисна інформація переноситься новим поколінням базовими популяціями, але переноситься вона за допомогою витіснення конкурентів, які в еволюційному процесі відіграють роль «сходинок», за якими базові популяції несуть корисну інформацію нових видів.
Таким чином, і у формуванні нової генетичної інформації, і в її перенесення новим поколінням беруть участь всі конкуруючі популяції розглянутого виду. З чого слід зробити висновок: найменшою одиницею еволюції може бути тільки вид.
В еволюції, що протікає за допомогою міжвидової боротьби, «сходинкою» для зростання рівня якості будь-якого виду, є що воює проти йому вид, у період найменшої кількості його особин і найвищого рівня його якості, що й є причиною елімінації низькоякісних особин протиборчого виду і, відповідно, причиною підвищення рівня його якості.
Різноякісність особин в популяції з елімінацією низькоякісних особин може вести до зменшення кількості особин в популяції, може весвті до її ісчезноваенію, але не може сформувати процесу історичного розвитку тваринного світу.
71. Буття людини як проблема філософії.
Проблема буття людини також здавна цікавила філософів. У найдавніших філософських системах Китаю, Індії, Греції людина мислилася як частина Космосу, усеосяжного світу. І сама людина сприймалася як своєрідний "мікрокосмос". Природа розумілася як живий організм, а людина — як сполучення різних елементів чи "стихій" космосу. Одному з давньокитайських мудреців належать слова: "Між Небом і Землею людина найдорожча за все". При цьому світ створений не заради людини, тому людина має право диктувати свою волю природі. Вона покликана наслідувати природності, принаймні, "упорядковувати", переборювати збої, що відбуваються у світі час від часу, але вона відповідальна за свої діяння на вищому, космічному рівні.
Древньоіндійська філософія висунула ідею переселення душ і зробила дуже умовною і рухливою межу між живими істотами. Суть цієї ідеї полягає в тому, що душа людини після її смерті не гине, а знаходить собі інше пристановище. В що саме вона втілиться, залежить від поведінки людини в теперішньому житті: за уявний гріх - у представника нижчої касти, за словесний - у тварину, за гріховний учинок - у неживий предмет.
Людині і тільки людині приписувалося прагнення і здатність звільнятися від зумовленості через моральну шляхетність, розкріпачення душі, що дасть можливість досягти величі.
Антична філософія збагатила науку розумінням відмінностей між законами природи і людського світу. Було виділене протиріччя: "незмінні закони природи - мінливі людські встановлення".
Людина як духовно-тілесна істота була головним змістом усієї давньогрецької культури, особливо в часи її розквіту. Філософ Геракліт стверджував: "З мавп найпрекрасніша потворна, якщо порівняти її з людським родом. З людей наймудріший, у порівнянні з Богом, видасться мавпою і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим. А самі грецькі боги постають величними і разом з тим людяними".
Грецька філософія, що проголосила тезу про людину як про міру всього існуючого, орієнтувалася на її розум, закликала до самопізнання. Вислів "Пізнай самого себе", висічений при вході в храм Аполлона в Дельфах, з'явився одним з дороговказних у розвитку наук про людину.
Середньовічна християнська філософія протиставляла "справжнє", божественне і " неістинне" створене буття, розрізняючи при цьому сутність і існування, зміст і символ.
Своєрідність християнського біблійного уявлення про людину як про "образ і подобу Бога", внутрішньо роздвоєної внаслідок гріхопадіння, сполучалося з вченням про поєднання божественної і людської сутності в особистості Христа. Таке поєднання відкривало можливість внутрішнього прилучення кожної людини до божественної благодаті, подолання гріховності і смертності тіла через безсмертя душі.
Епоха Відродження дала науці уявлення про безмежність творчих можливостей людини. Ідея філософа Пікоделла Міран доли полягала в тому, що людина займає особливе становище у світобудові, оскільки причетна до всього земного і небесного від нижчого до найвищого. У поєднанні з волею вибору призначення людини дає їй творчу здатність самовизначення. Людина-творець уподібнюється Богу. У цей період філософи захоплювалися людиною, проголошували гімни її розуму, творчому початку.
Філософи ХУІІ-ХУІІІ ст. розглядали буття як реальність, що протистоїть людині, як суще, котре людина освоює в діяльності. Для європейської філософії цього часу буття найчастіше обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.
Поряд з цією натуралістичною лінією в новоєвропейській філософії формується прямо протилежний спосіб тлумачення буття: справжньою реальністю є саме думка. Цей підхід представлений у вихідній тезі Р. Декарта: "Мислю, отже, існую". Надалі ця ідея одержала розвиток у німецькій ідеалістичній філософії. Так, філософ І. Фіхте стверджував, що справжнім буттям є вільна, чиста діяльність абсолютного "Я", матеріальне буття - продукт усвідомлення і самосвідомості "Я". Такі погляди, що відривалися категорію буття від зовнішнього світу, незабаром були піддані справедливій критиці.
І. Кант питання "Що таке людина?" формулює як основне питання філософії, а саму людину розглядає як істоту, що належить двом різним світам природній необхідності і моральній свободі. У німецькій філософії ХУІІІ-ХІХ ст. провідним було уявлення про людину як творця духовного життя, культури, носія всезагального ідеального початку - духу чи розуму.
Великий був інтерес до проблеми людини і наприкінці XIX- XX ст. Пошук сутнісних властивостей людини сконцентрував увагу вчених на таких проявах, як почуття, воля, потяг. Тоді ж у науці почали розрізняти поняття "індивідуальність" і "особистість". Індивідуальність стала розумітися насамперед як своєрідність, неповторність психічного життя людини, а особистість - це її індивідуальні прояви на тлі соціальних відносин.
У XX ст. проблема буття людини стала предметом особливого філософського дослідження. У вченні німецького філософа XX ст. М. Хайдеггера буття - "просіка", що відкриває таємницю сущого, робить його зрозумілим. У цій функції розкриття таємниці і полягає, згідно з Хайдеггером, "зміст буття".
Французький філософ і письменник Ж.-П. Сартр розмежовує буття матеріальне і людське. Перше є для нього щось відстале, що опирається людській волі і дії. Основна характеристика людського буття, на думку Сартра, вільний вибір можливостей.
Отже, буття людини - специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Це поняття трактується у світовій філософії по-різному. Однак при всіх відмінностях воно оцінюється як особлива реальність, збагнення якої дозволяє людині краще зрозуміти саму себе.
Російський філософ М.О. Бердяев писав: "Проблема людини є основна проблема філософії. Ще греки зрозуміли, що людина може почати філософствувати тільки із себе. Розгадка буття людини для людини схована в людині. У пізнанні буття людини є зовсім особлива реальність, що не стоїть в ряді інших реальностей. Людина не є дробова частина світу, у ній закладена цілісна загадка і розгадка світу".
72. Проблема діяльнісної сутності людини.
Філософи античності розглядали людину як образ Космосу, "малий світ", мікрокосм. Соціальне і природне часто ототожнювалося ними. Платон розумів людину як комбінацію душі і тіла, вважав, що душа належить до світу ідей. Арістотель наполягав на єдності душі і тіла.
У середньовічній філософії народжується уявлення про людину створену по образу і подобі Божій, істоту, яка має волю у виборі добра і зла, про людину як особистість.
Філософія епохи Відродження (Ренесансу) аналізує людину як автономну істоту, живу цілісність. Єдність душі і тіла - це перевага людини перед іншими творіннями. Ідеал людини пов'язаний з утвердженням її самобутньої індивідуальності й одночасно універсальності. В цю епоху виникають гуманізм і антропоцентризм, що прославляють людину як вищу цінність.
Філософія Нового часу акцентує увагу на духовній сутності людини. Людина - істота розумна і моральна, здатна до безмежного творчого розвитку, пізнання таємниць і законів природи й активного використання цих знань у практично-перетворюючій діяльності.
Гегель розвиває ідею історичності людини. Для нього людина - носій загальнозначущого духу, суб'єкт пізнавальної й історичної діяльності, що створює світ культури.
Л. Фейєрбах і М. Г. Чернишевський розглядають людину як чуттєво-тілесну істоту.
Марксизм пов'язує розуміння сутності людини із суспільно- історичними умовами її розвитку. Суспільне буття визначає свідомість людини. Суспільство детермінує властивості особистості.
"Філософія життя" (Ніцше, Бергсон) на перший план висуває волю, інтуїцію. Свідомості часто протиставляється несвідоме.
Фрейд підносить несвідоме над свідомістю. Джерела релігії, культури, усього людського він бачить у несвідомому.
Феноменологія (Гуссерль) прагне перебороти замкнутість особистості, вважає, що переживання споконвічно спрямовані на зовнішній світ.
Значні зрушення у вивченні проблем людини припадає на початок XX ст. М. Шелера, X. Плеснера, А. Гелена. Під впливом їх ідей філософська антропологія стає спеціальною дисципліною.
Екзистенціалісти (Сартр, Камю) намагаються "врятувати людину", ізолюючи її від життя, від реальних зв'язків зі світом природи і суспільства. Страх, туга і розпач відштовхує її від буття, людина замикається в собі, у своїй самітності.
В українській і російській філософській традиції антропологічні мотиви завжди були провідними, визначали специфіку і характер усього духовного життя (Г. Сковорода, В. Соловйов, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Бердяєв та ін.). Сучасні українські філософи (В. Шинкарук, М. Попович, В. Табачковський) зберігають і розвивають антропологічний напрямок, досліджуючи актуальні проблеми людини.
Аналізуючи сутність буття людини, можна виділити такі ха- ракиерні моменти:
- життєдіяльність людини є процесом свідомої, доцільної діяльності, спрямованої на пізнання і перетворення світу;
- життєдіяльність людини є безперервним процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, здійснюваних на основі матеріального виробництва;
- життєдіяльність людини є процесом вільної, творчої діяльності відносно світу і самої людини, процесом, у якому необхідність свободи стає умовою самої життєдіяльності.
З урахуванням викладеного вище можна дати таке визначення людини як унікальної істоти: людина - це біосоціальна істота, відмітною рисою якої є володіння мовою і свідомістю. Вона генетично пов'язана з іншими формами життя, але виділилася з них завдяки трудовій діяльності.
Існує два способи буття людини - "ззовні" і "зсередини". У першому випадку воно є продуктом дії космічних сил і історичних соціальних обставин, у другому - носієм індивідуального начала і можливістю існування.
Сутність людини не є чимось раз і назавжди даним. У певний момент часу людина перебуває в конкретних умовах, що диктують їй цілі, засоби, впливають на вибір життєвих цінностей. Свобода вибору свого життєвого світу - фундаментальна риса людського буття. При розгляді питання "Сенс життя як функція людського буття" слід пам'ятати, що при аналізі буття людини не можна залишити без уваги питання про сенс людського існування.
Сенс життя є осмисленням людиною свого призначення, "самовиправдання" своєї життєдіяльності. Він містить у собі цілі, ідеали, установки, умонастрої і лінію поведінки людини.
Сенс життя не заданий людині споконвічно. Людина змінюється із зміною суспільних відносин, особистого життя, форм життєдіяльності. Разом з цими змінами відбувається зміна і сенсу життя. До того ж, людина існує в багатьох формах буття, тому зміст її життя є багатовимірним.
В історії духовних шукань людства можна виділити три головних підходи до рішення проблеми сенсу життя.
Згідно з першою точкою зору, сенс життя перебуває за межами життя - в об'єктивних порядках вищого буття, у надособис- тісних цінностях, у божественному началі. З цієї точки зору, єдине, що робить усвідомленим життя і додає йому абсолютного значення, - дієва співучасть у житті, що направляється надприродними силами.
Друга точка зору полягає в тому, що сенс життя вважається споконвічно властивим життю в його глибинних основах, іншими словами, цінність і сенс життя - у самому житті. Згідно з цим підходом, людина здатна перевлаштувати світ на засадах добра і справедливості. Ця прогресивна мета і надає змісту людському існуванню.
Згідно з третьою точкою зору, сенс життя задається самою людиною, завдяки її зусиллям по самореалізації. Згідно з цим підходом, життя саме по собі не має раз і назавжди заданого сенсу. Людина завдяки своїй діяльності свідомо або несвідомо, навмисно або стихійно надає йому змісту і тим самим обирає і творить свою людську сутність.