Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
204
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
205
Розділ 3. СІМ'Я РЕЛІГІЙНОГО ПРАВА
Загальні положення
Релігійний чинник впливав і продовжує впливати практично на всі правові системи. Такий вплив присутній і в так званих світських правових системах. Це дає підставу деяким авторам критикувати класифікацію правових систем залежно від релігійної належності на релігійні і нерелігійні правові системи. Проте коли мова йде про сім'ю релігійного права, то роль і ступінь впливу релігійного чинника на формування і функціонування правових систем, що входять до даної правової сім'ї, був і є не просто помітним, а визначальним. Таким чином, релігійне право є різновидом невіддиференційованого права, де воно перебувають не просто в тісному зв'язку з релігією, а повністю на ній базується.
Релігійне право базується на специфічному праворозумінні, що має релігійне походження. Воно формується на засадах релігійних догм і доктрин, згідно з якими головним суб'єктом права виступає божественна воля. Релігійне право є персональним правом, тобто сфера дії його норм залежить від належності до релігійної общини.
Взаємодія релігійної і раціональної засад у релігійних правових системах простежується на рівні характерного для них співвідношення об'єктивного і суб'єктивного права. Об'єктивне право, згідно з релігійною доктриною права, належить до релігійної сфери і пов'язується з основоположними релігійними джерелами (в іудаїзмі — Тора і Талмуд, в ісламі — Коран і Сунна), в яких відбивається божа воля. Суб'єктивне право представлене у формі раціональної інтерпретації і конкретизації даної волі те-ологами-правознавцями, які формулюють конкретні правила поведінки людей, що сповідають відповідну релігію. Тобто якщо вихідні начала релігійних правових доктрин мають виключно релігійний характер, то в позитивному релігійному праві, як у системі чинних юридичних норм, переважаючим є раціональний чинник.
Аналіз національних правових систем держав, що належать до сім'ї релігійного права, наочно демонструє визначальний вплив
релігійно-правових доктрин і концепцій, що мають давнє походження, хоча дані правові системи активно запозичують правові положення у нерелігійних правових систем. Зміни, продиктовані даними запозиченнями, відбуваються у формі і техніко-юридичному значенні сучасного чинного права цих держав. Що стосується основ їх функціонування, то вони перебувають під впливом пануючої релігійної ідеології, складовою частиною якої є правова ідеологія.
Інтерес до дослідження даних правових систем за сучасних умов продиктований тим, що, незважаючи на те, що основні релігійні постулати, принципи і доктрини мають давнє історичне походження та відображають іншу історичну реальність, незважаючи на свій консерватизм, вони зберігають своє пануюче становище у сфері визначення правової ідеології, правового менталітету, правової свідомості і правової культури більшості населення, яке проживає в рамках даних правових систем.
У сім'ю релігійного права входять індуське право, іудейське право та ісламське право.
206
207
Глава 1. Іудейське право
1. Формування іудейського права
Іудейське (єврейське) право є найдавнішим релігійним правом, історія якого налічує більше 3 тис. років. Його походження і становлення, як і інших релігійних правових систем, дуже тісно пов'язане не стільки з юридичними чинниками, з подіями в правовій сфері, скільки з іншими соціально-політичними подіями в житті суспільства.
Спроби періодизації історії іудаїзму робилися неодноразово. Наприклад, згідно з думкою Д. Ріда, уся історія іудаїзму підрозділяється на п'ять періодів. Перший — епоха левітів, служителів релігійних культів у стародавніх євреїв, пов'язана із закінченням складання в 612 ст. до н. є. другозаконня (Мойсеевого закону) — законодавчої основи іудейського права. Другий період — епоха фарисеїв, представників суспільно-релігійної течії в Іудеї (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), які виражали переважно інтереси середніх верств населення та прагнули тлумачити іудейське право з урахуванням нових соціально-економічних умов єврейського суспільства. Третій період — епоха талмудистів (тривав до кінця XVIII ст.) — відрізнявся суворістю в дотриманні правил і норм, що містяться в Талмуді. Особлива увага приділялася положенням, які перешкоджають асиміляції євреїв-єдиновірців із народами тих держав, на території яких вони проживали. Четвертий і п'ятий періоди — проміжний етап емансипації євреїв (XIX ст.) і епоха сіонізму (з початку XX ст. і по теперішній час) відповідно1.
Ставлення до даної періодизації неоднозначне. Наприклад, М.М. Марченко вважає, що позитивною в даній періодизації є спроба упорядкувати погляди і уявлення на історію розвитку іудейського суспільства, держави і права. Негативне полягає в надмірній політизації та ідеологізації даного процесу, у підміні одних релігійно-етичних критеріїв періодизації іудейського
Див.: Рид Д. Спор о Сионе. — М., 1993.
суспільно-політичного і правового життя іншими, світськими за своїм характером, політико-ідеологічними критеріями1.
Походження іудейського права пов'язане з формуванням іудаїзму як релігії, яка є попередником християнства і ісламу. Воно повністю базується на іудаїзмі. Іудаїзм виник на початку II тис. до н.е. серед давньосемітських племен Месопотамії і став національною релігією євреїв. Згідно з біблейськими переказами, поява іудаїзму пов'язана з ім'ям Авраама — вождя племінного об'єднання, що відокремилося від інших семітських племен на основі віри в єдиного бога. Переселення племені Авраама з міста Ура Халдейського за річку Євфрат, подія приблизно в 1900 р. до н.е., є точкою відліку історії єврейського народу і єврейського суспільства.
Ідейна основа іудаїзму формувалася впродовж тривалого періоду. Вона почала складатися відразу після створення єврейського суспільства, триваючи до II в. до н.е., та була релігійними поглядами і вченнями патріархів єврейського народу — Аврама, Ісаака і Іакова. Вона ґрунтується на ідеї, згідно з якою розділ роду встановлює особистий зв'язок (заповіт) з Богом своїх батьків — покровителем роду.
Іудаїзм як релігія вів постійну боротьбу за своє самоствердження. У цьому процесі особливу роль відіграв період правління царя Іосії (639—609 pp. до н.е.). Він провів централізацію культу навколо Єрусалимського храму і ліквідовував інші політеїстичні культові центри.
В умовах запеклої боротьби за виживання поступово єврейський народ перетворився на замкнуту релігійну общину. У піс-лявавілонську епоху в результаті діяльності законовчителів Єздри і Нехемії (близько 444 р. до н.е.) єврейський народ утвердився як сувора теократична замкнута община, відособлена від навколишнього світу. Це знайшло віддзеркалення в етнічному ізоляціонізмі, тобто в принциповій відмові від змішаних шлюбів, а також у побутовому і економічному сепаратизмі2.
1 Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения: Учебник. — М.: Городец, 2002. - С. 905-906.
2 Алов А.А., Владимиров Н.Г., Овсиенко Ф.Г. Мировые религии. — М.:
ПРИОР, 1998. — С. 7.
208
X. Бсхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
209
Як відзначає Н.В. Воєводіна, подальший розвиток іудаїзму й іудейського права пов'язаний з появою найважливішої пам'ятки релігії і права Талмуда — зібрання догматичних, релігійно-етичних і правових положень іудаїзму, що склалися в II ст. до н.е. — VI ст. н.е. (найповніший Вавілонський Талмуд містить 613 настанов (систему приписів).
Період VI—XVIII ст.ст. йменується равіністичним. Розселення євреїв по країнах світу в XVII—XVIII ст. призвело до утворення великої кількості єврейських общин. Вони володіли внутрішньою автономією і очолювалися рабинами (від давн.-євр. «рабі» — «мій вчитель»). На існування єврейських національно-релігійних общин постійно впливав чинник антисемітизму — ворожого ставлення до євреїв як до нижчої і порочної раси, здібної лише до заподіяння шкоди іншим народам. Зародившись ще в Стародавньому Римі, антисемітизм у середньовічній Європі набув релігійної форми: затверджувалася ворожість іудейської релігії християнству і християнській цивілізації1.
Наступний період історії іудаїзму й іудейського права як його складової частини почався наприкінці XVIII ст. Він пов'язаний з подіями, що відбувалися в Європі, а саме з Великою Французькою революцією, яка проголосила свободу віросповідання, що сприяло руйнуванню ізоляції іудейських общин, на які поширили свою дію юридичні акти про свободу віросповідання, завдяки чому європейські євреї почали користуватися правами нарівні з європейцями. У результаті цих змін склалися нові умови, що сприяли формуванню єврейського руху, який отримав назву «хаскали» (просвіта), пов'язану з ім'ям відомого німця єврейського походження Мозеса Мендельсона (1729—1786). У цей же період почався процес реформування іудаїзму, направлений на ослаблення ритуальних приписів і заборон та на зовнішнє зближення іудаїстського богослужіння з християнсько-протестантським. Наприкінці XIX ст. сформувалася національно-політична течія, що ставить за мету відтворення єврейської держави на історичній батьківщині єврейського народу — Палестині, яка отримала назву сіонізму (від назви гори Сіон, на якій розташовано Єрусалим).
Його основоположником став автор книги «Єврейська держава» Теодор Герцль (1860—1904).
У 1897 р. відбувся І Всесвітній сіоністський конгрес, що проходив у Швейцарії, на якому було створено Всесвітню сіоністську організацію. Хоча у витоках сіонізму присутній догматизм іудаїзму про «обраність єврейського народу», проте він став явищем світського політичного життя. У його рамках склалися найрізноманітніші ідейні течії — від релігійно-фундаменталіст-ських до соціалістичних1.
Таким чином, необхідно відзначити, що розвиток іудаїзму, починаючи з XIX ст. і по теперішній час, відбувається під впливом різних напрямів єврейської думки, іноді протилежних.
Перш за все, це пов'язано з течією, відомою як реформований іудаїзм, що склалася на Заході. Суть даної течії полягає в тому, що після знищення релігійної дискримінації частина євреїв почала втрачати зв'язок із традиційним єврейством, але одночасно бажаючи залишатися членами іудейської общини. Це зумовило ряд серйозних змін, що торкнулися історичних традицій іудаїзму, зокрема заміну івриту місцевою мовою, заміну суботи на неділю, рівність статі, використання в синагозі органу і хору і т. ін. Реформовані євреї зазвичай проявляють патріотизм щодо країни, в якій живуть, і розглядають Месію швидше як ідеал загального визнання Бога, ніж як людину, яка відновить панування народу Ізраїлю.
Іншою важливою течією є сіонізм, який виступає проти повної асиміляції євреїв і підкреслює особливу роль єврейської нації. У сіоністів поняття «єврейський народ» займає центральне місце в іудаїзмі. Згідно з їхньою точкою зору, Месія — це народ Ізраїлю, який повернеться на свою землю і знайде там свою єдність. Створення Держави Ізраїль в 1948 р. дозволило цій тенденції повною мірою проявити себе2.
Найважливіший етап у розвитку іудаїзму й іудейського права пов'язаний зі створенням Держави Ізраїль на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1948 р. про скасування англійського
1 Воеводина Н.В. Иудейская государственно-правовая система // Современное право. — 2006. — № 11. — С. 111.
1 Воеводина Н.В. Иудейская государственно-правовая система // Современ ное право. — 2006. — № 11. — С. 112.
2 Малерб М. Религии человечества. — М.; СПб., 1997. — С. 76-78.
210
X. Вехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Вехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
211
мандата на Палестину і про створення на її території двох незалежних держав — єврейської і арабської.
2. Специфічні риси іудейського права
Іудейське (єврейське) право є однією з найдавніших правових систем світу релігійного типу і є релігійно-правовою системою, регулює суспільні відносини всередині єврейської общини, що сповідає іудаїзм.
Іудейське право, перебуваючи в певному взаємозв'язку і взаємодії з іншими правовими системами, має особливий характер. Йому властивий цілий ряд неповторних рис, які визначають його самобутність і відрізняють від інших правових систем.
Головна особливість іудейського права полягає в тому, що воно є складовою частиною іудаїзму. Це перш за все виявляється в їх загальному походженні, а також у спільності їх джерел. Як відомо, джерелом релігії і єврейського права є Біблія (її перші п'ять книг — П'ятикнижжя або Тора). Релігійні установки, які визначають ставлення людини до Творця, дотримання суботи і свят, закони кошерності та інші, є одночасно і правовими, і релігійними нормами.
Норми іудейського права переплетені з релігійними нормами і переважно спрямовані на визначення обов'язків людини як члена єврейської общини. Вони регулюють ставлення членів іудейського суспільства до Бога, його законів і заповідей, до релігійних ритуалів, до своєї держави, суспільних інститутів, до інших членів общини та іновірців. У деяких випадках прямо передбачені санкції за порушення певних норм. Так заборона «не вбивай» підкріплюється санкцією «хто ударить людину, і вона помре, той обов'язково повинен бути вбитий»'.
Наступна особливість іудейського права полягає в тому, що для нього, на відміну від інших правових систем, характерний мононаціональний характер, тобто дія іудейського права поширюється тільки на одну націю — євреїв. М. Елон
' Исход // Библия: Книги священного писания Ветхого и Нового завета: В рус. пер. с парал. местами. — М.: Библ. об-ва, 1995. — С. 12.
підкреслює, що єврейський народ завжди розглядав єврейське право як власне національне надбання і як головну і важливу частину своєї культури. Знаходячись на чужині, у вигнанні, єврейський народ продовжував існувати як нація, а не як релігійна секта, постійно і безперервно розвиваючи своє право — найважливішу національну цінність, в якій яскраво виражається його сутність1. Необхідно відзначити, що найважливіша функція іудейського права полягає в забезпеченні цілісності єврейського суспільства і підтримці його духовно-етичної і релігійної єдності.
Особливістю іудейського права є також принцип богообра-ності іудейського народу, його виділення Богом серед інших народів. «Ти народ святий для Господа, Бога свого, — стверджується в «Повторенні Закону» щодо іудейського народу, — тебе обрав Господь, Бог твій, щоб ти був Йому обраним народом з усіх народів, які на поверхні землі». «Я — Господь, Бог ваш, що відокремив вас від тих народів», — мовиться в книзі «Левіт». Для забезпечення дії цього принципу іудейське право встановлює заборону на асиміляцію з іншими народами. Наприклад, забороняються шлюби з не євреями, а також звернення до неєврей-ських судових організацій та ін. «І не ріднися з ними: дочки своєї не даси його синові, а його дочки не візьмеш для сина свого, оскільки він відверне сина твого від Мене», — говорилося в «Повторенні Закону»2.
Важливою особливістю іудейського права є також те, що воно впродовж більшої частини своєї історії існувало і розвивалося без існування єврейської держави. Як відомо, іудейське право почало формуватися всередині єврейської общини в рамках власної єврейської держави. І незважаючи на те, що єврейський народ позбувся власної території, іудейське право як і раніше залишалося живим правом єврейської общини, що діяло, для тих, хто проживає в різних країнах світу. У зв'язку з цим І.Ю. Козліхін відзначає, що річ навіть не в тому, що євреї, втративши національну державність, відродили її через два тисячоліття. Багато
' Элон М. Еврейское право / А. Белова; Под общ. ред. И.Ю. Козлихина. — СПб.: Юридический центр пресс, 2002. — С. 39.
2 Повторение Закона // Библия: Книги священного писания Ветхого и Нового завета: В рус. пер. с парал. местами. — М.: Библ. об-ва, 1995. — С. 3-4, 6.
212
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
213
народів взагалі ніколи її не мали, інші втрачали її і знову завойовували. Євреї ж утратили не тільки державність, але й землю. Упродовж багатьох століть вони жили на території чужих для них держав, в оточенні іншої культури, часто навіть ворожої. За таких умов вони зуміли не просто зберегти своє національне право, але й активно розвивали його1.
Таким чином, іудейському праву властиві основні ознаки релігійного права. Разом із тим, воно володіє низкою вищезазначених ознак, що дозволяють говорити про його особливий характер.
3. Джерела іудейського права
Особливість іудейського права виявляється в системі його джерел. Упродовж досить значного часу його положення і норми існували в неписаній формі. Так перше джерело іудейського права, що отримало назву кабала, було сукупністю правил поведінки, які заучувалися напам'ять і передавалися з покоління в покоління в усній формі, оскільки існувала заборона на її письмову фіксацію. Заборона на письмову фіксацію норм іудейського права була направлена на те, щоб основні положення іудаїзму не стали надбанням неєвреїв. Проте дана заборона викликала певні проблеми, зокрема втрату або спотворення деяких постулатів іудейської віри і, як наслідок цього, її було знято. Після цього з'явилися письмові джерела іудейського права.
Найважливішим джерелом іудаїзму і іудейського права є Старий Завіт — частина Біблії, яка складається з декількох книг, написаних до пришестя Христа. Інша частина Біблії — Новий Завіт, книги якого були складені вже після його пришестя, — не визнається іудаїзмом. Оскільки іудаїсти визнають священними тільки заповіді Старого Завіту, його іноді називають єврейською Біблією.
Серед книг Старого Завіту особливе місце займає Тора (П'ятикнижжя Мойсея). Згідно з переказами, вона була послана
Мойсееві Богом на горі Сінай. Тора — найважливіше, основоположне джерело, яке традиційно розглядається в іудейському праві як своєрідна конституція єврейського народу. За змістом вона є викладеними у віршованій формі різноманітними заповідями іудаїзму. Така форма викладення викликала надалі зростання значення інтерпретацій і тлумачень Тори для застосування її в практичній діяльності. За структурою вона складається з декількох частин і містить п'ять книг — «Берешит» (Буття), «Шмот» (Вихід), «Віакра» (Левіт), «Бемідбар» (Числа), «Дварім» (Повторення Закону).
Перша книга «Буття» починається з моменту створення світу з хаосу і містить розповідь про народження людства, перш за все єврейського народу, його правила поведінки, звичаї і традиції. Друга — «Вихід» розповідає про вихід іудеїв з Єгипту. Третя
— «Левіт» оповідає про виділення з іудейського суспільства при
вілейованої верстви — левітів, в обов'язки яких входило відправлення релігійних культів і обрядів. Четверта книга — «Числа»
оповідає про літочислення єврейського народу. П'ята — «Повторення Закону» є систематизацією правил поведінки, викладених
у перших чотирьох книгах1.
Важливим джерелом іудаїзму й іудейського права є Талмуд. Після Біблії це — найважливіша і священна книга єврейського народу. За своєю структурою Талмуд неоднорідний: він є багатотомною збіркою єврейських релігійних, правових і етичних норм, складених у період з IV ст. до н.е. до V ст. н.е. Він ділиться на дві основні частини: Мішну і Гемару. Міні на — це збірник правил поведінки, складений єврейськими мудрецями впродовж перших двох століть нашої ери, в якій закріплено норми неписаного права, систематизовано різноманітні звичаї, правила моралі і закони єврейського народу. Гемара — своєрідна інтерпретація і тлумачення норм Мішни, яку впродовж III—V століть давали їй равіни. У III ст. було створено Єрусалимську Гемару, а в V ст.
— Вавілонську. У літературі їх часто називають Єрусалимським
і Вавілонським Талмудами. До талмудичної літератури належать
також Барайті — тексти, не включені в Мішну і з часом об'єднані
в окремі джерела. Юридичною складовою Талмуда є Галаха.
1 Козлихин И.Ю. Введение в книгу М. Элона «Еврейское право» // Элон М. Еврейское право: Пер. с иврита / Под общ. ред. И.Ю. Козлихина. — СПб.: Юридк ческий центр пресс, 2002. —- С. 20.
1 Див.: Пятикнижие Моисеево// Библия: Книги священного писания Ветхого и Нового завета: В рус. пер. с парал. местами. — М.: Библ. об-ва, 1995.
214
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
215
Галаха як джерело іудейського права розуміється широко і вузько. У широкому розумінні — це нормативна частина іудаїзму, що регулює релігійне, сімейне і цивільне життя євреїв. У вужчому сенсі — це сукупність законів, що містяться в Торі, Талмуді і в більш пізній равіністичній літературі, а також кожен із цих законів окремо.
Розвиток Галахи було зумовлено тим, що приписи Тори, яка не допускала ніяких змін і доповнень, часто не відповідали практичним вимогам життя. Деякі положення вимагали тлумачення і пристосування до побутових і соціальних умов, що радикально змінилися.
Галахічне законодавство спирається на п'ять нерівноцінних з погляду іудаїзму джерел: 1) Письмовий Закон (тобто 613 приписів, які містяться в Торі, що розуміється двояко. По-перше, ортодоксальні євреї розглядають його спочатку як цілісне вчення, божественне одкровення, що не містить правових норм, по-друге, це звід правових, ритуальних, етичних та інших норм); 2) настанови, засновані на переказі (приписи ритуального або правового порядку, що зустрічаються у висловах пророків); 3) Усний Закон (є тлумаченням Письмового Закону, до якого застосовуються два методи: пряма інтерпретація тексту і висновки з прихованого значення тексту, за допомогою правил герменевтики); 4) постанови софрим (буквально — писарі); 5) звичай1.
Джерелом іудейського права є також Мідраш (або Мідрашим), який тлумачить та інтерпретує Тору. Формування цього джерела права пояснюється декількома причинами: по-перше, необхідністю чіткого з'ясування приписів Тори, яка має складну віршовану форму; по-друге, об'єктивною необхідністю пристосування Тори до мінливих суспільних відносин.
Співвідношення значення і впливу Тори й інших джерел Священного письма впродовж історії змінювалося. Як відзначає М. Елон, спочатку Тора була джерелом, яким керувалася і вчена людина у своїх заняттях, і суддя, який ухвалював рішення. Але
після завершення редагування Талмуда Тора залишилася чимось на зразок конституції єврейського права, а талмудична література — Мішна, Мідрашим, Барайті, Єрусалимський і Вавілонський талмуди — стала основним джерелом права. Тільки базуючись на них, учений навчав своїх учнів праву, а суддя виносив вирок1.
Наступним джерелом іудейського права можна назвати звичай. Як відомо, звичай є першим джерелом права, у тому числі і для єврейського права. Після появи основного джерела іудейського права — Тори — головна вимога до нього полягала у відповідності його положень основним положенням Тори. Таким чином, звичаї доповнювали зміст іудейського права.
Законодавство (постанови і укази) — ще одне джерело іудейського права. Слід зазначити, що термін «законодавство» уживається в іудейському праві не в класичному розумінні як нормативно-правові акти уповноважених державних органів. Під ним мають на увазі акти, які прийняті мудрецями та регулюють різні сфери життя членів єврейської общини. Наявність подібного джерела права істотно відрізняє іудейське право від інших релігійних систем, які позбавляють людину права змінювати норми, що даровані Богом. Єврейське право дозволяє приймати правила поведінки, джерелом яких є не Бог, а людина. Це стає можливим у разі зміни суспільних відносин, коли необхідно змінити існуючі норми або прийняти нові. Право мудреців змінювати існуючі норми і приймати нові обґрунтовується приписами Тори — головного джерела єврейського права. Наприклад, згідно з постановами, що регулюють кримінально-правові відносини, дозволяється ухвалювати вироки і застосовувати тілесні покарання, не передбачені законом Тори. Згідно з іншою постановою, що регулює трудові відносини, працівник присягається і отримує зарплату. Це означає, що клятва використовується для підтвердження правомірності позивача2.
Рішення єврейських судів також є самостійним джерелом іудейського права. Його формування і розвиток зумовлено
1 Див.: Краткая еврейская энциклопедия: В 10 т. — Т. 2 / Центр по исслед. и документации восточноевроп. еврейства, Еврейский ун-т в Иерусалиме, Общ-во по исслед. еврейских общин; Гл. ред. И. Орен. — Иерусалим: Кетер, 1982. — С. 7-Ю.
1 Элон М. Еврейское право: Пер. с иврита / Под общ. ред. И.Ю. Козлихина.
— СПб.: Юридический центр пресс, 2002. — С. 77.
2 Элон М. Еврейское право: Пер. с иврита / Под общ. ред. И.Ю. Козлихина.
— СПб.: Юридический центр пресс, 2002. — С. 424, 426.
216
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
217
існуванням судової автономії єврейських общин, яку вони мали в багатьох державах. Упродовж століть суди вирішували безліч різноманітних проблем, що виникали в практичному житті общини, використовуючи всі джерела іудейського права. Необхідно вказати, що поступово склався принцип, згідно з яким суди мали право ухвалювати рішення, яке відрізнялося від тих, що були передбачені в інших джерелах права, якщо вважали, що його буквальне застосування буде порушенням справедливості. Таким чином, завдяки діяльності єврейських судів упродовж століть змінювалися норми іудейського права.
Збірки різноманітних судових рішень становлять важливу частину юридичної літератури. Наприклад, збірник «Питання і відповіді». Він містить судові рішення з різних питань, які приймали видатні єврейські правознавці, що жили в різних країнах у всі часи. В нього включено майже триста тисяч таких рішень.
Джерелом іудейського права є і доктрина, яка розглядається: як праці єврейських богословів; як думки різних іудейських академічних шкіл; як ідеї рабинів і погляди щодо розуміння і тлумачення різних біблійних положень і текстів1.
Таким чином, система джерел іудейського права відображає його специфіку і характеризує його як релігійне право.
4. Правова система Ізраїлю
Єврейський народ втратив свою державність і розвивався за таких умов майже два тисячоліття. З 1517 до 1917 р. Палестина (куди входила територія сучасного Ізраїлю) була провінцією халіфату Османського, де застосовувалися норми ісламського права і закони, що приймалися на основі запозичень у романо-германського права, зокрема французького права.
З 1917 р. по 1947 р. Палестина перебувала під правлінням Великобританії. Першим кроком до встановлення правління
1 Марченко М.Н. Источники права: Учеб. пособие. — М.: Проспект, 2006. — С 731.
Великобританії було визнання Декларації Бальфура1 1917 р. Наступним кроком на цьому шляху стало отримання в 1920 р. мандата Ліги Націй, що набув чинності в 1922 р. Згідно зі ст. 6 Хартії про мандат, Великобританія офіційно узяла на себе зобов'язання сприяти імміграції євреїв до Палестини. На даній території застосовувалися норми загального права, а також за спеціальним декретом судам надавалося право застосовувати законодавство Османської імперії, прийняте до 1914 року.
На підставі резолюції 181 Генеральної асамблеї ООН 1947 p. було скасовано мандат Великобританії на управління Палестиною, на підставі чого в 1948 р. було проголошено незалежну державу Ізраїль. Відразу ж після цього почала формуватися правова система Ізраїлю.
Правова система Ізраїлю має змішаний характер: у ній є елементи романо-германського і загального права, а також релігійного — іудейського та ісламського права. Таким чином, іудейське право стало частиною його правової системи, але не його основою. Це пояснюється тим, що правова система Ізраїлю є територіальним правом, тобто його дія поширюється на всіх громадян, які проживають на даній території.
Як відзначає В.П. Воробйов, нашарування двох різних основоположних правових систем — позитивного державного права і традиційного релігійного закону — створювали і створюють джерело конфліктів у судовій практиці і напруженості в ізраїльському суспільному житті. Тим часом, не тільки ідеологічні чинники складають правову систему Ізраїлю. Події і небезпеки, які супроводжували народження ізраїльської держави, не давали іншого вибору, як тимчасово прийняти правовий порядок, успадкований у країни-мандатарія2.
Проте іудейське право активно впливає на правове життя Ізраїлю. Це виявляється, перш за все, у закріпленні на державному
1 Джеймс Бальфур, британський міністр закордонних справ, прихильник прий
няття Декларації, в якій наголошувалося: «Уряд її Величності належить прихильно
до відновлення Національного осередку для єврейського народу у ЇІалестині та
докладе усіх зусиль для досягнення цієї мети».
2 Воробьев В.П. Государство Израиль: правовые основы возникновения и
статус личности. — М.: Национальное образование, 2001. — С. 10.
218
X. Бсхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехрух ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
219
рівні принципів і норм іудейського права. Так Декларація незалежності Держави Ізраїль закріпила принцип, згідно з яким Ізраїль визнається єврейською державою. Надалі цей принцип знайшов своє підтвердження у ряді законодавчих актів, схвалених парламентом — Кнесетом. Так у 1992 р. Кнесет прийняв Основний закон про повагу людської особистості і її свободи, в якій ідеться мова, що мета цього закону — захистити права людини на повагу і свободу, з'єднавши їх з основними цінностями Ізраїлю як держави єврейської і демократичної1.
Крім того, принципи єврейського права втілені не тільки в регулюванні шлюбно-сімейних відносин, але й у кримінально-правових, цивільно-правових і трудових. Так принцип, що забороняє працювати у вихідний щотижневий день закріплено в законі «Про години роботи і відпочинку», який встановлює, що робочий тиждень складається з 36 годин, а щотижневий відпочинок включає: 1) для євреїв день Шаббат; 2) для неєвреїв день Шаббата, неділя, п'ятниця. У деяких випадках передбачаються винятки з даного правила, якщо це пов'язано з обороною держави або її безпекою, життєвими інтересами суспільства. Дозвіл працювати у вихідний може бути виданий комісією у складі прем'єр-міністра, міністра у релігійних справах і міністра праці.
У теперішній час нормами іудейського права регулюються деякі сфери суспільних відносин, пов'язані з особистим статусом євреїв. За допомогою іудейського права вирішуються питання одруження, розлучень, матеріального утримання членів сімей, аліментів і управління особистою власністю. Крім того, регулюються відносини, що стосуються релігійного богослужіння і милосердя, інтерпретації релігійних концепцій (одруження і розлучення іноземних євреїв і євреїв, які проживають в Ізраїлі). Іудейське право застосовується равінатськими судами, які, згідно із законом, з 1984 р. є складовими елементами судової системи Ізраїлю і мають виняткову юрисдикцію щодо всіх справ, які стосуються шлюбів і розлучень, а також деяких інших справ. Равінатські суди діють на підстав талмудичного права.
У світі налічується 13,2 млн. євреїв, зокрема 5,4 — в Ізраїлі і 7,8 млн. в діаспорі1. Таким чином, більшість євреїв проживає за межами Ізраїлю2.
На території сучасного Ізраїлю проживали і проживають не тільки євреї, але й араби, що становлять близько 20% населення Ізраїлю та на яких не могли і не можуть поширюватися норми іудейського права. На основі Декрету, прийнятого в 1948 p., який передбачав, що закони, які не суперечать Декларації незалежності і законам Ізраїлю, зберігають свою юридичну силу, продовжують діяти норми ісламського права, яке застосовується усередині арабської общини Ізраїлю. Згідно із закону «Про судову владу» з 1984 р. ісламське право застосовується шаріатськими судами, що розглядають справи, пов'язані з особистим статусом арабів (шлюби, аліменти, розлучення, усиновлення тощо).
Згідно із закону про основні права 1980 р. правова система Ізраїлю стала повністю незалежною від англійської правової системи. Цей закон складається з двох статей. Перша стаття закріплює положення, згідно з яким рішення британської адміністрації про привілейований статус англійського законодавства скасовуються. Друга стаття указує, чим повинен керуватися ізраїльський суддя при вирішенні спірних питань, а саме, якщо він не знаходить норму, що дозволяє вирішити спір, у писаному законі, судовій практиці, то він повинен виходити з принципів свободи, справедливості, миру і опираються на єврейські традиції.
Особливість правової системи Ізраїлю полягає в тому, що в Ізраїлі іудаїзм не проголошується як державна релігія, проте він відіграє вирішальну роль у державно-політичному житті ізраїльського суспільства. Декларація незалежності Ізраїлю починається словами: «Держава Ізраїль — це місце, де народився єврейський народ. Саме там сформувався його духовний, релігійний і національний характер. Саме там вік добився своєї незалежності і створив культуру, що є одночасно національною і універсальною. Саме там він написав Біблію і подарував її світу». Проте розрив з іудаїзмом у будь-якій формі, зокрема перехід в іншу конфесію
1 Декларация независимости государства Израиль// Воробьев В.П. Государство Израиль: правовые основы возникновения и статус личности. — М.: Национальное образование, 2001. — С. 10.
1 http:// cursorinfo.co.il/ news/ mivzakim/2007/09/l 1/18-45/
2 Близько 40% — в Ізраїлі, 40% — в США, 12% — в країнах странах СНД,8% — в інших країнах світу.
220
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
221
або виконання обрядів іншої релігії при формальному прийнятті іудаїзму, може негайно позначитися на громадському статусі людини.
Особливістю правової системи Ізраїлю є також відсутність у системі джерел права конституції як єдиного політико-правового документа, що має вищу юридичну силу. Конституція в Ізраїлі замінюється окремими Основними законами. На сьогодні прийнято понад десять таких законів: про Кнесет 1958 p., про державні землі 1956 р., про президента держави 1964 p., про уряд 1968 р., про бюджет 1975 р., про армію і оборону Ізраїлю 1975 р., про Єрусалим, столицю Ізраїлю 1980 p., про юридичну владу 1984 р., про контролера держави 1986 р., про професійну свободу 1992 р. та ін. Основні закони приймаються і змінюються в такому ж порядку, як і звичайні. Основна відмінність полягає в тому, що вони не можуть бути припинені або змінені постановами про надзвичайний стан. Ще однією їх особливістю є наявність так званих «укріплених» статей, які змінюються лише кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту. У 1955 р. було закріплено пріоритет основних законів над звичайними, а Верховний суд Ізраїлю отримав право перевіряти зміст звичайних законів на відповідність Основним законам.
Вплив англійського загального права знайшов свій прояв, зокрема, у визнанні судового прецеденту повноправним джерелом права Ізраїлю, хоча самі англійські судові прецеденти після 1948 р. не мають обов'язкового характеру. Суди Ізраїлю зараз орієнтуються більше не на англійську, а на американську судову практику. Згідно із законом з 1957 р. кожен суд зобов'язаний керуватися судовим прецедентом, установленим вищим судом. Прецедент, установлений Верховним судом Ізраїлю, є обов'язковим для всіх судів, окрім нього самого. Унаслідок цього в Ізраїлі склався особливе звід прецедентного права на базі рішень Верховного суду.
Іудаїзм відіграє значну роль у суспільно-політичному житті країни, особливо в галузі освіти. Релігійні навчальні установи складають 30% всіх середніх навчальних закладів Ізраїлю.
В Ізраїлі не тільки офіційно заборонені шлюби євреїв із неєвреями, але й ускладнено укладання шлюбів між представниками різних напрямів в іудаїзмі. Усі справи шлюбно-сімейного характеру віддані у виняткове ведення равінатських судів. Практично
неможливий перехід євреїв в інше віросповідання, а для осіб, які сприяють такому переходу, передбачено кримінальне покарання.
5. Судова система
Іудейське право приділяло значну увагу питанням судочинства. Навіть в той час, коли (іфейський народ втратив державність, єврейська община багато в чому зберегла свою ідентичність завдяки єврейському судочинству. Основні принципи іудейського судочинства підбиваються в біблійних віршах: «Не творіть кривди в суді; не упереджай убогому, не догоджай великому; по правді суди ближнього твого»; «І роби справедливе і добре в очах Господа»; «Закон один буде для вас і для прибульця і для уродженця землі»; «1 на трьох основах стоїть світ — на правосудді, на істині і мирі»; «По істині і справедливості, ради миру судіть в брамах наших»1. Ці принципи значно впливають на сучасну судову систему Ізраїлю, зокрема за допомогою функціонування релігійних (равінатських) судів.
Судова система Ізраїлю дуже складна, що обумовлено безліччю чинників історичного, релігійного, національного характеру, а також впливом систем судового устрою деяких західних держав. Як відзначає М. Елон, важливим чинником, який сприяв якнайшвидшому впровадженню єврейського права в судову систему Держави Ізраїль відразу ж після її проголошення, був своєрідний стан судових органів у той час. Напередодні проголошення Держави Ізраїль у країні сформувалася судова система, яка черпала свою силу із цілого ряду джерел. Так, наприклад, в основі законів купівлі, продажу, застави гарантією служив Збірник юридичних настанов Османського Халіфату 1869 p., відомого як Маджелла», що базується на ісламському праві. Компенсація порушення договору визначалася параграфами 106—111 оттоманського Цивільного процесуального кодексу 1879 p., запозиченими з французького законодавства. Закони відшкодування збитків базувалися на розпорядженнях мандатних властей
1 Див.: Библия: Книги священного писания Ветхого и Нового завета: В рус. пер. с парал. местами. — М.: Библ. об-ва, 1995.
222
X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
223
за 1944—1947 pp., в основі яких був англійський закон, і т. ін. Що ж до положення особи, то воно визначалося, як правило, належністю до якої-небудь релігійної общини, визнаної законом1.
Декрет про законодавчу, виконавчу і судову владу 1948 р. містить такі положення: «Право, яке діяло до 1948 p., залишається в силі, якщо воно не суперечить цьому Декрету або законам, які будуть видані Тимчасовою Державною Радою». У результаті судова система, яка існувала до утворення Держави Ізраїль, стала «офіційною».
На підставі закону «Про судову владу» 1984 р. в Ізраїлі діють як світські, так і релігійні суди. Судова система Ізраїлю ділиться на дві групи: загальні суди і спеціальні суди. До числа загальних судів входять суди: мировий, по незначних справах, окружний, верховний. Спеціальні суди: по трудових спорах, по сімейних справах, транспортні, муніципальні, равінатські й інші релігійні, військові.
Отже, у Державі Ізраїль, окрім загальних і спеціальних судів, діють равінатський, ісламський, християнський і друзький релігійні суди, що є недержавними. Вони створюються релігійними громадами й іншими релігійними організаціями різних конфесій. До їхньої юрисдикції входить розгляд питань особистого статусу євреїв, мусульман, християн і друзів, що є громадянами Ізраїлю (окрім питань усиновлення, правонаступництва, заповіту і спадкування), а також справи, пов'язані з управлінням культовим майном і релігійними пожертвуваннями. Вироки релігійних судів приводяться у виконання відповідно до закону про виконання 1967 p., як і вироки цивільних судів.
У випадку виникнення цивільного спору між особами, які належать до різних віросповідань, питання про передачу справи до відповідного суду вирішує Верховний суд Ізраїлю в особі його голови.
Серед релігійних судів особливе місце належить равінатським судам. Це зумовлено тим, що євреї складають більшість громадян Ізраїлю. Діяльність цих судів регламентується законом про
юрисдикцію равінатських судів 1953 р. До виняткової юрисдикції цих судів належать, справи, пов'язані з особистим статусом євреїв: шлюб і розлучення, спори про дітей, про аліменти, про розділ майна, про звільнення від левіратського шлюбу, пов'язаного з тим, що за законами Тори вдова зобов'язана вийти заміж за брата померлого чоловіка і т. ін.
Слід зазначити, що в Ізраїлі немає державних органів, які займаються реєстрацією шлюбів і розлучень, що створює труднощі для невіруючих громадян і для громадян, які уклали змішані шлюби, тобто подружжя різних національностей або віросповідань. Згідно із законом про юрисдикцію равінатських судів 1953 р. всі питання шлюбу і розлучення євреїв в Ізраїлі, якщо вони є громадянами або резидентами, належать до виняткової компетенції равінатських судів. Шлюби і розлучення євреїв в Ізраїлі здійснюються виключно за законами Тори.
Розлучення може бути оголошене тільки равінатським судом. Якщо в біблійній концепції розлучення — це відмова від жінки чоловіком, то равінатське тлумачення від середніх віків до наших днів призвело до еволюції цієї концепції: розлучення має бути прийняте жінкою і передбачати згоду чоловіка. Виходячи з цього, можна, використовуючи сучасну термінологію, сказати, що релігійне розлучення по-ізраїльски — це розлучення за взаємною згодою у винятковому випадку. Іншими словами, для того, щоб оголосити розлучення, згода подружжя абсолютно необхідна1.
До структури равінатських судів входять окружні суди, що діють в дев'яти містах, і Великий равінатський суд, що знаходиться в Єрусалимі. Скасувати рішення равінатських судів правомочний лише Верховний суд Ізраїлю, який ще називається Вищим судом справедливості.
Рішення равінатського суду у справах про примушення до давання згоди на розлучення або до дачі згоди на отримання розлучення є остаточними і оскарженню не підлягають.
Управління релігійними судами перебуває у віданні міністра у справах релігій. Кваліфікація суддів, спосіб їх призначення, строк
1 Элон М. Еврейское право: Пер. с иврита / Под общ. ред. И.Ю. Козлихина. — СПб.: Юридический центр пресс, 2002. — С. 77.
1 Воробьев В.П. Государство Израиль: правовые основы возникновения и статус личности. — М.: Изд. дом «Национальное собрание», 2001. —С. 125-126.
224
X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
225
перебування на посаді, платня і винагорода регулюються для равінатського суду законом про даяну 1955 р., для ісламського суду — законом про каді 1961 р., для друзького суду — законом про друзькі релігійні суди 1962 р.
Верховний суд Ізраїлю є вищою судовою інстанцією і знаходиться в столиці Ізраїлю — Єрусалимі. У його компетенцію входить розгляд касаційних скарг на рішення і вироки окружних судів. Верховний суд розглядає в певних випадках скарги на касаційні ухвали окружних судів.
Верховний суд складається з 12 суддів. Як правило, касаційні скарги розглядаються колегією з трьох суддів, а в деяких випадках — з п'яти суддів.
Верховний суд також виступає як Вищий суд справедливості (Багац). Це суд, який розглядає скарги громадян на рішення і дії органів влади та їх посадових осіб. Оскаржити можна дії будь-яких посадових осіб органів державної влади, включаючи міністрів, Прем'єр-міністра і Президента, а також дії посадових осіб місцевих органів влади. Наприклад, можна оскаржити незаконний арешт, відмову у видачі ліцензії (дозволу) на зайняття будь-яким видом діяльності, на незаконне рішення органу влади тощо. Звернутися до Багацу можна тільки у тому випадку, коли неможливо вирішити питання в суді нижчої інстанції.
Окружні суди знаходяться в окружних центрах країни: Єрусалимі, Тель-Авіві, Хайфі, Беер-шеві і Назареті. Ці суди мають право розглядати будь-які цивільні справи, окрім тих, які належать до компетенції мирового і спеціальних судів. Наприклад, окружний суд розглядає спори з патентних і земельних питань, по фінансових і комерційних справах та ін.
Окружні суди розглядають кримінальні справи про тяжкі злочини, тобто окрім тих, які належать до компетенції мирового суду. Вони є касаційною інстанцією у справах, розглянутих судом по незначних справах, мировим судом і деякими спеціальними судами. Більшість справ в окружних судах розглядаються одним або трьома суддями, касаційні скарги в обов'язковому порядку — трьома суддями. На рішення і вироки, винесені окружним судом по першій інстанції, скарги надсилають до Верховного суду Ізраїлю.
За спеціальним дозволом Верховного суду йому може бути подана скарга на ухвалу окружного суду за касаційною скаргою. При незгоді з вироком, рішенням або ухвалою за касаційною скаргою зацікавлена особа може подати скаргу юридичному радникові уряду (він же Генеральний прокурор). Його рішення вважається остаточним і оскарженню не підлягає. Ці правопо-ложення аналогічні правилам наглядового оскарження вироків і рішень, що існували в Радянському Союзі.
Мировий суд — це нижча ланка державної судової системи Ізраїлю. Вони діють у всіх містах та інших великих населених пунктах. Як правило, у мирових судах справи розглядає суддя одноособово.
Мировий суддя розглядає всі цивільні спори із ціною позову понад 8 тисяч шекелів, справи про оренду майна, про використання нерухомості тощо. Він має право розглядати також кримінальні справи про злочини, покарання за які встановлені в межах до 7 років позбавлення волі. Касаційні скарги на рішення і вироки мирового суду подаються до окружного суду.
Суд по незначних справах знаходиться при мировому суді і розглядає цивільні справи із ціною позову до 8 тисяч шекелів, а також позовів, пов'язаних із придбанням споживчих товарів у торговій мережі, про розірвання різних операцій тощо, також із ціною позову до 8 тисяч шекелів.
При розгляді справ в суді по незначних справах встановлено спрощену процедуру і коротші строки розгляду справ. Судочинство по цих справах звільнене від багатьох формальностей. Адвокати в такого роду процеси не допускаються, окрім виняткових випадків із дозволу суду. Позовні заяви до суду по незначних справах можуть бути написані від руки, а не надруковані, без дотримання встановленої в інших судах форми. Скарги на вирішення цього суду подаються до окружного суду в порядку, аналогічному скаргам на рішення мирового суду.
У судовій системі Ізраїлю особливе місце належить Державному коні ролерові, що діє з 1949 p., головним завданням якого є забезпечення відповідальності державного апарату перед суспільством. Для реалізації цієї мети він уповноважений перевіряти законність, економічність і ефективність дій адміністративних структур і посадових осіб.
226
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
227
Глава 2. Індуське право
1. Релігійно-філософські і соціальні основи індуського права
Індуське право — це право общин, що проживають в Індії, Пакистані, Бірмі, Сингапурі, Малайзії, а також в державах на східному узбережжі Африки, переважно в Танзанії, Уганді і Кенії, члени яких сповідують індуїзм. Індуїзм є симбіозом філософських, релігійних і соціальних переконань та вчень.
До теперішнього часу індуїзм певним чином впливає на характер взаємин різних общин, члени яких керуються даною системою переконань та вчень. Більше того, впливу індуїзму не змогла уникнути жодна конфесія, що існувала в Індії: буддизм, джайнізм, сикхізм і навіть привнесені ззовні іслам і християнство.
Найважливішим поняттям релігійно-філософського вчення індуїзму виступає карма, що означає справу, дію, працю. Закони карми виступають як божественна самоуправляюча система при-чинно-наслідкового характеру, що пояснює причини різних змін людської долі. Згідно зі вченню карми, будь-яка дія людини — як добра, так і погана — закладає основи для перевтілення душі. Людині завжди надається можливість і вибір у своїх діях, а також можливість виправлення скоєної ним провини.
Перевтілення душі і її доля в наступному житті залежить від поведінки і вчинків у колишній. Іншими словами, людина своєю поведінкою створює передумови для наступного життя; подальше життя людини повністю залежить від поведінки і помислів попереднього життя. У цих філософських вченнях відбивається і важливий правовий принцип невідворотності покарань, з одного боку, а з іншого — виявляється заохочувальний характер добродійних вчинків.
Таким чином, філософською основою індуїзму є вчення про перевтілення душі і віра в циклічність існування всесвіту по низхідній лінії. Людина своїми добродійними вчинками дістає можливість народитися наново членом вищої касти, навіть, можливо, звільнення її душі від круговерті життя і смерті через перетворення її на частину божественного світу. Ця обставина
містить потужний заряд виховного характеру, що впливає як на правовий менталітет, так і на правову свідомість і культуру індусів.
Індуїзм, заснований на давньоіидусікій культурі, виступає як система вчень, які чітко регламентують суспільне, соціальне, сімейне і особисте життя індусів із моменту народження і до смерті. Сам індуїзм, як філософське релігійне явище, є достатньо складним феноменом, який складається з різних релігійних обрядів, вірувань, філософських, ідеологічних і моральних цінностей, а також із положень індуського права, сукупність яких формує своєю життя індусів, їхній світогляд, суспільний лад, соціальну організацію, засновану на кастовій системі.
Специфіка індуїзму полягає й у тому, що в його основу покладено свободу вірування і, відповідно, не зобов'язує своїх послідовників дотримуватися одного віровчення. При цьому головна вимога полягає в тому, щоб вони свято вірили і дотримувалися системи цінностей і принципів: прийняття авторитету вед; визнання особливої ролі брахманів у керівництві духовним життям і у виконанні найважливіших ритуалів визнання кастової системи; ряд загальних рис релігійної філософії; високий ступінь терпимості до іновірців і інакомислення тощо.
Індуїзм додає кожній дії людини духовний сенс і безпосередньо зв'язує шлях до досконалого суспільного устрою з етичним удосконаленням природи і духу самої людини.
Індуське право сприйняло як філософську основу вчення індуїзму, яке стало основою для правового регулювання як соціального, так і приватного життя індусів. Оскільки ритуали вважалися одним із найважливіших способів соціокультурної регуляції життя і поведінки індусів, вони позначилися і на формуванні індуського права.
Таким чином, своєрідність філософських засад індуського прана полягає н тому, що воно є складною системою релігійних, етичних, філософських і правових поглядів. Індуське право формувалося не під впливом інших правових систем, хоча не можна заперечувати певних змін, які були внесені під їх впливом.
Соціальною основою індуїзму і індуського права є кастова система. «Каста» означає «якість». Кастова система сформувалася приблизно в II ст. до н.е. і вважається виключною особливістю
228
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
229
соціальної структури індуського суспільства. З погляду індуса, ділення на касти існує об'єктивно, тому немає сенсу скаржитися на своє становище в суспільстві.
Непорушність кастової ієрархії є умовою, необхідною індуїзму для забезпечення єдиного традиційного устрою життя індусів.
Таким чином, кастова система була найважливішим механізмом, що підтримував стабільність і єдність індійського суспільства, оскільки дозволяла інтегрувати в ньому різні етнічні, расові і релігійні групи на правах певних каст, не змінюючи внутрішніх особливостей релігійного культу цих спільнот. Оскільки для індуса більш важливий його кастовий статус, ніж його переконання, мова, колір шкіри або релігійна належність, він допомагає уникати заворушень на класовій, релігійній і етнічній основі, що дуже важливо для мультиконфесійної і мультиетнічної структури індійського суспільства.
Для кожної касти існував свій звід правил, який визначав релігійний, моральний і правовий статус індусів залежно від їх належності до певної касти. Кастове ділення впродовж багатьох століть мало вирішальне значення у визначенні способу життя індусів. Перехід з однієї касти до іншої був неможливий, оскільки кожна каста повинна була забезпечувати свою чистоту, також заборонялося укладення шлюбів між представниками різних каст. Члени касти пов'язані традиційними заняттями, спільністю кульгу, правилами спілкування один з одним і з членами інших груп.
Таким чином, касти є замкнутою групою людей, що займає чітко визначене місце в суспільстві і має специфічне зайняття або професію і, отже, володіє особливою специфічною самосвідомістю, звичаями і ритуалами.
Традиційно виділяють чотири касти: брахмани (священнослужителі) складають від 5 до 10% населення. Услід за брахманами найбільш видне місце займають кшатрії (воїни). Наступна каста — шудри (ремісники). Це гончарі, ковалі, теслярі, каменярі та ін. Четверта каста — це вайшії (торговці).
Кожна з цих каст складається з підкаст. У цілому існує декілька тисяч каст і підкаст (востаннє відомості про кількість каст були опубліковані в 1931 р. і налічували близько 3000). Але ця цифра не обов'язково включає всі місцеві підкасти, які
функціонують як самостійні соціальні групи. Офіційна тенденція зменшити значення кастової системи призвела до того, що в проведених в Індії раз у десятиліття переписах населення зникла відповідна графа.
Світогляд індусів розставляє інші акценти в значущості і цінності людського життя — основному праві людини. Якщо в західному розумінні право на життя є основоположним, то ідея карми, зміщуючи звичну для європейців межу між життям і смертю, визнає вищою цінністю не життя людини, яке є лише епізод у ланцюзі перероджені,, і духовні можливості індивіда, що дозволяють йому досягти вершини духовної свободи і вийти за межі земного життя.
Індусові традиційно чуже насильство, активний соціальний протест: як можна сперечатися з долею? Спроба силою добитися кращого призведе до погіршення карми з усіма наслідками, що випливають звідси. Це фундаментальна основа буття і мислення. У решті надається широкий простір індивідуальному розсуду. Не-насильство, толерантність, миротворчість і неспричинення шкоди є принципами дії, альтернативними західним стандартам поведінки і, поза сумнівом, позначаються на способах реалізації і захисту суб'єктивних прав.
Таким чином, можна зробити висновок, що головна відмітна особливість індуського права полягає в тому, що воно повністю базується на індуїзмі як системі релігійних, філософських, моральних та ін. цінностей, принципах і вченнях. Індуїзм вражає своєю терпимістю до інаковіри і до інакомислення, але украй суворо ставиться до соціально-кастового ділення і його ритуальної чистоти, на основі чого формувалося і розвивалося індуське право.
2. Формування індуського права
Індуське право є однією з найдавніших правових систем світу. історія його формування пов'язана з історією виникнення його класичних джерел.
Вивчаючи історію індуського права, можна навести таку періодизацію її історії:
перший етап пов'язано з епохою вед, коли формувалися релігійно-ідеологічні засади індуського права (з XIV по VI ст. до н.е.);
230
X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
231
Перші регулятивні начала містилися у ведах, що з'явилися в II і І тис. до н.е. (точніше з XIV по VI ст. до н.е.). Ведами були священні книги, що виступали як збірники індійських релігійних текстів, молитов, пісень, що містять божественні приписи й істину. Незважаючи на те, що в них навряд чи можна знайти правові конструкції, вони стали філософською і ідейною основою індуського права, а також його першим класичним джерелом.
Наступним кроком у розвитку індуського права була поява ще одного джерела — смріті, яке буквально означає запам'ятовуване, почуте, передане з покоління в покоління, складені в IV—III ст. до н.е.
Смрити, по суті, є правилами юридичного характеру, які містилися в найдавніших творах індуської літератури, що були коментарями до вед. На відміну від вед, вони містили певні правові трактати. Якщо зміст смрити не відповідав ведам, то вони залишалися незатребуваними давньоіндуським суспільством.
Дхармашастри, що з'явилися як джерело індуського права, починаючи з II ст. до н.е. — IV ст. н.е. ознаменували новий етап в розвитку індуського права. Вони були збірниками релігійно-етичних, правових приписів, що встановили чіткі релігійно-правові межі між основними кастами — брахманами, кшатриями, вай-шіями і шудрами. Вони ґрунтувалися на численних релігійно-ритуальних обмеженнях, заборонах, приписах, чітко регламентували поведінку людей, їх спілкування один з одним і з представниками так званих недоторканних каст. Ці норми мали як правовий, так і релігійно-моральний характер.
З VII ст. почався складний процес вивчення і переосмислення правової складової стародавніх джерел індуського права, особливо дхармашастр, з тим, щоб привести їх у відповідність до нових умов розвитку суспільства. У результаті з XI ст. почали складатися правові коментарі і трактати до дхармашастр, іменовані нібандхази. Вони продовжували формуватися до кінця XVIII ст. Особливо часто коментувалися Закони Ману.
Нібандхази були різноманітними літературними творами і виступали як збірники висловів індуських релігійних авторитетів із різних питань, у тому числі і правового регулювання.
Індуїзм і індійське право впродовж усієї своєї історії демонструють можливість і здатність гнучкого пристосування до змін суспільного життя. Індуське право як і раніше вважається «живим правом», і секрет його довголіття полягає в тому, що воно пов'язане зі стійкими соціальними інститутами, на яких базується індійське суспільство.
Перші держанні утворення сформувалися в Стародавній Індії в І тисячолітті до н.е. па основі союзу племен, що називалися п ііміішими державами. Вони були невеликими державними утвореннями, п яких племінні органи переросли в органи державного управління. Це були монархії, в яких вирішальну роль відігравали брахмани.
У руках правителів (раджів) перших державних утворень були зосереджені функції управління, керівництва зовнішніми зносинами і безпекою, здійснення судової влади та ін. У деяких державних утвореннях спочатку влада правителів була виборною, пізніше вона трансформувалася в спадкову. У період з IV ст. до н.є. — до II ст. до н.е. склалася найбільша в Стародавній Індії державне утворення — імперія Маур'їв.
3. Індуське право в колоніальний період
З XIV ст., з часу завоювання більшої частини території Індії мусульманами, тобто колонізації Індії мусульманами, починається колоніальний період в історії індуського права, що супроводжувався витісненням і обмеженням дії індуського права. Але, незважаючи на ісламське завоювання Індії, «ісламізації» індуського права не відбулося.
На рубежі XVII—XVIII ст.ст. індуське право знову зазнає іноземного тиску, і це пов'язано з періодом колонізації Індії британцями. На відміну від колонізації Індії мусульманами, на цей раз мова йде про проникнення норм і принципів загального права, навіть про використання англійської правової термінології, що сильно вплинуло на характер і зміст індуського права. Так деякі
232
X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
233
інститути індуського права почали тлумачитися за допомогою судового прецеденту, що й дало можливість деяким дослідникам говорити про англо-індуське право.
В історії співвідношення індуського права з колоніальним правом можна виділити два етапи. Перший етап охоплює період із початку колонізації Індії британцями в XVII ст. і до XIX ст. Головна характеристика цього етапу полягає в здійсненні колоніальної політики неправовими методами і сильним обмеженням дії індуського права. Другий етап почався з XIX ст. і тривав до середини XX ст. У цей період починається процес запровадження англійського загального права, а також використання і пристосування індуського права, що було складовою частиною англійської колоніальної політики.
У правосвідомості населення Індії через вплив колоніального права і законодавства не відбулося помітних змін, оскільки воно вважалося привілеєм англійських громадян, тобто колонізаторів. Існуючі суперечності між англійським цивільним правом і класичним індуським, сімейним, спадковим правом ускладнювало судову практику. Разом із проникненням англійського колоніального права на території Індії з'явилися англійські суди. Оскільки англійські суди не були знайомі з індуським правом, на допомогу їм залучалися індуські богослови, яких називали пандитами. Від практики залучення пандитів при розгляді справ у судах англійські судді відійшли в 1864 p., що було пов'язане з нагромадженням прецедентів на території колоніальної Індії, а також із набуттям досвіду суддями при розгляді справ.
Англійські суди при розгляді цивільних і кримінальних справ керувалися загальним англійським правом і здійснювали правосуддя тільки щодо англійських підданих, що проживали на території колоніальної Індії. Судовий прецедент був зручним засобом, що використався колоніальною владою для формування нового англо-індуського права. Потім з'явилися суди, які були уповноважені розглядати справи всіх громадян, що проживали на території колоніальної Індії. Оскільки існували суперечності між нормами англійського цивільного права і сімейними кастовими відносинами, що регулювали індуське право, при розгляді спорів у судах використовувалися і норми індуського права.
Кастове ділення індуського суспільства в колоніальний період тримало офіційне закріплення. Так у ході проведення перепису п 1911 р. касти враховувалися разом із племенами і расами.
У другій половині XIX ст., після проведения в Англії реформ правової і судової систем, посилюється роль законодавства в англійському загальному праві, що призвело до посилення законодавчої діяльності колоніальної адміністрації в Індії.
Для проведення кодифікування індуського права в англійському парламенті було створено чотири правові комісії у справах Індії перша правова комісія була створена в 1834 р., результатом діяльності якої стиля підготовка проекту Кримінального кодексу Індії, складеного за зразком Французького Кримінального кодексу 1810 р. і прийнятого в 1860 р. Але його основою було англійське загальне право. Характерною рисою цього кодексу є значна кількість норм, присвячених злочинам проти колоніальних властей. Друга правова комісія була призначена в 1853 р. Вона підготувала проект цивільно-процесуального кодексу, що набув чинності її 1859p., а також проект кримінально-процесуального кодексу, прийнятого в 1861 р. Третя правова комісія, створена в 1861 p., підготувала такі важливі закони, як закон про спадкування І865p., закон про договори 1872 р. та ін. І, нарешті, четверта правова комісія була призначена в 1879 р. Вона підготувала закон про передачу власності 1882 p., закон про довірчу власність 1882 р. та ін.
У колоніальній Індії під впливом англійського загального права з'явилися нові галузі права — кримінальне, зобов'язальне, процесуальне, речове. Відомий англійський юрист Ф. Поллок писав про це так: «У Британській Індії загальні принципи нашого права поширювалися на всю галузь кримінального права, цивільних правовідносин, договорів, доказової процедури вищих судів, на право власності. Навряд чи було б перебільшенням сказати, що модифіковане англійське право, таким чином, стало загальним правом у Британській Індії»1.
Отже, у результаті проведення колоніальної правової політики, а також такого повномасштабного кодифікування законодавства, сферу дії індуського права було сильно обмежено. Традиційне
Pollok F. The Expansion of the Common Law. — London, 1904. — P. 16-17.
234
X. Бсхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
235
індуське право регулювало, в основному, питання шлюбно-сімейного і спадкового права, а також деякі інститути цивільного права.
Питання про створення єдиного кодексу, що регулював би все індуське право, виникло в XIX ст. Незважаючи на те, що ця пропозиція не отримала належної підтримки і реалізації, дискусія про це тривала. У 1820 р. було розроблено проект індуського кодексу, проте його розгляд було відкладено колоніальною владою. Робота з підготовки проекту кодексу індуського права поновилася в 1914 р. і завершилася в 1947 р. Цей кодекс включав норми про укладання і розірвання шлюбу, про спадкоємство, утримання неповнолітніх дітей і усиновлення індусів. Проте через бурхливі політичні події він не був прийнятий.
4. Сучасна правова система Індїі
Поняття «індуське право» не збігається з поняттям «правова система Індії» («індійське право»). Індуське право є правом общин, які проживають в Індії або інших країнах Східної Азії, також у країнах на східному узбережжі Африки, об'єднаних індуїзмом. Сучасна правова система Індії є територіальним правом, чинність якого поширюється на всіх громадян Індії, незалежно від їх релігійної і громадської належності.
Після проголошення незалежності в 1947 р. все політичне, економічне, соціальне і правове життя Індії зазнало кардинальних змін. Сучасна правова система Індії є продуктом політичного компромісу між різними силами індійського суспільства, перш за все між традиціоналістами і модерністами. Упродовж другої половини XX ст. правова система Індії розвивалася, спираючись одночасно на традиційні цінності, принципи і норми індуського та запозиченого англійського загального права. Так же широко використовувався досвід інших правових систем. При цьому вплив англійської правової культури залишається як і раніше помітним, оскільки правова система Індії пов'язана із загальним правом не тільки концепціями, поняттями, але і юридичною технікою. їх об'єднує і схоже розуміння системи функціонування органів правосуддя, і процедура відправлення правосуддя та ін.
Конституційний розвиток Індії можна розбити на два етапи. Перший етап почався зі здобуття незалежності в 1947 р. і тривав по кінця 70-х pp. XX ст. Він пов'язаний з прийняттям Конституції Індії і широкомасштабними політичними і соціально-економічними перетвореннями, які змінили політичний устрій Індії.
Другий етап почався з кінця 70-х pp. XX ст. і триває по теперішній час. Він пов'язаний з подальшим законодавчим забезпеченням процесів модернізації загальнодемократичних перетворені, у різних сферах життя суспільства.
Після проголошення незалежності Індії питання про ухвалення індуського кодексу виникло знову. Правова система Індії визнає конституційного контролю законів і рішень судових органів. Цю функцію виконує Верховний суд Індії. Практика і еволюція концепцій і доктрин, використовуваних Верховним судом Індії, свідчить про визнання цим найвищим органом конституційного контролю найважливіших елементів і понять верховенства права та зміцнення позиції закону як основного джерела правової сік геми Індії.
Ухвалення Конституції незалежної Індії в 1950 р. стало базою для модернізації і кодифікації традиційного індуського права.
Необхідно відзначити, що спроби повної кодифікації норм індуського права не мали успіху, і законодавець пішов шляхом регулювання окремих галузей, які входять у сферу інтересів індуського права. Термін «кодекс індуського права» уживається для позначення сукупності цих законів.
Першим таким законом став закон про шлюб індусів 1955 p., що регулював сферу сімейних відносин. На додаток до цього закону в 1956 р. було прийнято ще три закони: про неповнолітніх і опікунство; про спадкування і усиновлення; про виплату коштів на утримання членів сімей. У результаті ухвалення цих законів помітно скоротилася сфера дії звичаїв і зросла роль кодифікованого індуського права.
Прийняті закони стали важливим етапом не тільки кодифікації, але й модернізації індуського сімейного права. На них позначилася низка основних принципів англійського сімейного права. Перш за все, це стосується визначення умов дійсності шлюбу. Недійсність шлюбу передбачає відсутність яких-небудь наслідків для подружжя. Також було закріплено моногамію, в той час
236
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
237
як дхармашастри визнавали полігамію, хоча і з певними умовами. Закон про шлюб індусів 1955 р. скасував заборону на укладення шлюбу між представниками різних каст, а також закріпив рівність прав подружжя. Було встановлено вік для укладення шлюбу для чоловіків — 18 років, а для жінок — 15 років. У законі містилося положення, згідно з яким оформлення індуського шлюбу здійснюється певними релігійними ритуалами і церемоніями, а не офіційною реєстрацією.
Головне значення цих законів полягає в тому, що в результаті їх ухвалення стала можливою модернізація шлюбного сімейного права відповідно до соціальних і політичних умов, які склалися в Індії після проголошення незалежності.
Конституція Індії 1950 р. стала підґрунтям формування су часної правової системи. Вона є найбільшою у світі за обсягом (близько 500 статей) і представляє об'єднання конституційно-правових традицій США, Ірландії, Канади, Австралії, СРСР, В'єтнаму, Німеччини, Японії та деяких інших країн. З моменту ухвалення до неї внесено численні зміни і доповнення. Конституція Індії закріпила світський характер держави, проголошуючи відділення державних інститутів від релігійних, рівність усіх громадян незалежно від віросповідання, також було проголошено свободу релігії і свободу совісті1. У контексті існуючих соціальних відносин, обґрунтовувавши тезу про відновлення світської держави в Індії, видатний політичний діяч і мислитель Дж. Перу писав: «...Ми повинні завжди триматися за якір точного об'єктивного знання, перевіреного розумом та що ще важливіше, досвідом і практикою...»2. Проте насправді затвердження світської держави є спірним через релігійність і багатоконфесійність індуського суспільства.
Конституцією 1950 р. скасовано всі правила, що регулювали притягання до відповідальності за порушення положень, пов'язаних із кастовою системою, тобто було заборонено кастову
дискримінацію. На сьогодні в Індії функціонує сучасна політична система, в якій кастова система переживає процес корінних змін. Проте це не означає повного усунення кастових відмінностей. І сьогодні судові органи при вирішенні конкретних питань із застосуванням норм індуського права повинні визначити кастову належність осіб. В Індії, наприклад, в даний час налічується 70 мільйонів осіб недоторканних, яким заборонено користуватися загальними колодязями, ходити по праній стороні вулиці, відвідувати храми і т. in., хоча теоретично ці заборони зняті в сучасній Індії. Разом із тим, за ними заброньовано квоти в парламенті, внищих навчальних закладах, державних установах, недоторканні мають рінні політичні права з іншими громадянами країни. Але в сільській місцевості, де проживає абсолютна більшість населення країни, усе залишається по-старому. Нерівність, що увійшла до норми, тримає три чверті населення Індії. Разом із тим, у сучасній Індії спостерігаються тенденції, направлені на заміну традиційних концепцій права релігійного характеру сучасним світським правом.
Права людини і багато інших демократичних норм і інститутів сучасної Індії не просто вписуються в традицію, але сприймаються свідомістю людей у звично традиційному дусі. Тут позначається ідейна терпимість, плюралізм, пошана до прав меншини, ненасильство. При цьому уточнено філософське розуміння вищих цілей і призначення людини, етично-духовний гуманізм сполучаються з визнанням природним станово-кастового розділення людей і сумнівом у необхідності рівності.
Таким чином, сучасна правова система Індії є сукупністю всіх правових норм, які мають загальне застосування щодо всіх громадян, які проживають на території Індії, незалежно від релігійної належності, тобто вона є територіальною правовою системою.
1 Див.: Конституции Индии // Конституции зарубежных государств: Великоб
ритания, Франция, Германия, Италия, Европейский Союз, США, Япония, Индия:
Учеб. пособие / Сост., пер., авт. ввод, и вступ, ст. В.В. Маклаков. — М.: Волтерс
Клувер, 2006. — С. 423-574.
2 Неру Дж. Открытие Индии. — М., 1955. — С. 26.
5. Джерела і структура класичного індуського права
Традиційно першим джерелом релігії і права індусів були веди, які були священними книгами, що містять божественні
238
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
239
розпорядження. Ці книги є збірками релігійних пісень, молитов, текстів, гімнів, що з'явилися в період, починаючи з XIV по VI ст. до н.е. Незважаючи на те, що в них навряд чи можна знайти правові конструкції, вони стали філософським і ідейним підґрунтям індуського права.
Веди як священні книги визначали духовне життя індусів і виступали джерелом індуїзму і ісламського права.
Знання вед було основним критерієм, що лежав в основі кастової системи. Брахмани вивчали веди з 8 років, повноліття наставало в 16 років. Кшатрії вивчали веди з 11 років, повноліття
— з 22 років. Вайшія вивчали веди з 12 років, повноліття — з
24 років.
Наступним джерелом індуського права є смріті, складені в IV—III ст. до н.е. У них містилися деякі правила, що регулювали поведінку членів індуської общини, які відбивалися, як вже наголошувалося, у найдавніших творах індуської літератури, що були коментарями до вед. По суті, смріті конкретизували положення вед і не могли їм суперечити.
Дхармашастри є наступним джерелом класичного індуського права і є збірниками розпоряджень релігійно-етичного і правового характеру. На думку деяких дослідників, формування індуського права починається саме з появи дхармашастр. Вони складалися із сукупності правил, що регулювали поведінку не тільки людей
— представників різних каст, але й влади і навіть богів. Вони
також містили норми поведінки членів різних каст щодо богів,
царя, жерців, родичів, сусідів і навіть тварин.
Пізніше з'явилося наступне джерело класичного індуського права — коментарі до дхармашастрам — нібандхази, що є збірками висловів індуських філософів і знавців індуської релігії, що роз'яснюють складні і деколи суперечливі положення, які містяться в дхармашастрах. Вони з'явилися в XI ст. і формувалися до кінця XVII ст.
Таким чином, традиційна поведінка індусів тисячоліттями регулювалося релігійно-філософськими, етичними установками і поглядами, що містилися у вищеназваних класичних джерелах індуського права.
Згідно з класичним індуським правом, законодавство не є джерелом права, оскільки «закони і накази — заходи, викликані
тимчасовою необхідністю»1. Навіть при застосуванні закону право-застосовувачу надана можливість розширювального його тлумачення з тим, щоб сприяти ухваленню рішення на засадах справедливості.
Судова практика в індуському праві не вважається джерелом індуського права. Дія судового прецеденту обмежується розглядом конкретної справи, оскільки судові рішення диктуються обставинами конкретної справи.
Доктрина по праву може вважатися важливим джерелом індуського права, наприклад смрити, коментарі до них і юридичні збірники, хоча в дхармі як доктринальному творі важко провести межу між нормами права і релігією, оскільки вони переплітаються один з одним.
Незважаючи на те, що сфера дії звичаєвого права поступово обмежується, старовинні місцеві звичаї як і раніше є джерелами класичного індуського права. Ця обставина пояснюється особливостями розвитку середньовічного суспільства Індії. Звичай є віддзеркаленням тих подій, які мали місце в розвитку Індії впродовж усієї її історії.
Статус звичаїв як джерело індуського права закріплено дхар-машастрами, в яких містяться відсилання до звичаїв при регулюванні певних відносин. Головна вимога до них — повна відповідність філософським і соціальним засадам індуського права.
Основними сферами, регульованими класичним індуським правом,є: сімейні, спадкові, земельні відносини, а також відносини, що виникають із приводу власності, та ін.
Індуське право приділяє велику увагу регулюванню сімейно-правових відносин. Згідно з традиційним індуським правом, шлюб — це нерозривний сімейний союз подружжя. Питання про розірвання шлюбу не розглядалося, хоча така можливість серед нижчих каст передбачалася. Також не були встановлені вікові обмеження для вступу у шлюб. Шлюб зазвичай укладався за домовленістю батьків.
Індуське право закріплює патріархальну велику родину, об'єднану колективною працею і розподілом продуктів праці між
1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 333.
240
X. Бсхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бсхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
241
її членами. Традиційно вважалося, що хоч би протягом декількох років молоде подружя житиме в домі батька чоловіка. Відчуження сімейної власності обмежене, причому нерухома власність повинна залишатися в сім'ї. Право розпорядження сімейною власністю зосереджене в руках батька, або управителя, влада якого заснована на його авторитеті. До складу родини входять співспадкоємці, їхні матері, дружини, діти, вдови і незаміжні дочки померлих співспадкоємців, незаконнонароджені сини від тривалого співжиття, за умови згоди інших співспадкоємців, у тому випадку, якщо немає інших дітей.
Власність неподіленої родини — це власність, на долю якої має право кожен співспадкоємець, що має і свою особисту власність, придбану на свої кошти або за договором дарування.
Особливий статус мав управитель родини, який повинен був відповідати певним вимогам: бути дієздатним і отримати згоду не менше половини членів родини. Як правило, ним ставав після смерті батька старший співспадкоємець. Управитель вирішував коло важливих питань, що стосувалися доходів і витрат родини; укладення договорів, якщо вони не протизаконні, які були обов'язковими для всіх членів родини.
Сфера спадково-правових відносин регулюється комплексом складних, неоднозначних і деколи суперечливих норм. Характерною рисою цих норм є те, що дана сфера жорстко регулювалася залежно від кастової системи. При цьому, як правило, ущемлялися спадкові права жінок. Лише у першій половині XX ст. відбулися серйозні зміни в регулюванні спадково-правових відносин. Було зроблено зусилля з модернізації норм класичного індуського права, що регулюють дану сферу. Було прийнято закон про усунення обмежень до спадкоємства індусів 1928 p., закон про право спадкоємства індусів 1929 p., закон про право власності індуських жінок 1937 р.
В індуському праві існувало поняття «священного зобов'язання». До їх числа, перш за все, належав обов'язок управителя, співспадкоємців виплачувати свої борги і борги предків по чоловічій лінії. Але нащадки могли уникнути відповідальності за ті борги, які були «ганебними», «брудними», тобто за допомогою яких переслідувалися аморальні, незаконні цілі (наприклад борги, що виникли в результаті утримання коханки, купівлі алкогольних напоїв).
Індуське право всесторонньо регулює і земельно-правові відносини. Формування державної власності на землю пов'язане зі зміцненням державної влади і розширенням державної території. Земля безпосередньо переходила в царські володіння. Частина державних земель передавалася особам управлінського апарату у вигляді службової тимчасової платні. Управлінці набували права збору податків із общин, цілих областей, сіл, одного або декількох домогосподарств.
Іншою формою власності на землю була общинна власність, пов'язана з громадами і властивим їм поєднанням землеробства і ремесла. Громада мала майже необмежене право розпорядження громадською землею, вона могла її продавати, здавати в оренду, дарувати. У громадській власності були пасовища, іригаційні споруди, дороги й інші землі.
Громадське землеволодіння співіснувало з приватним селянським землеволодінням або землеволодінням родини, яке також було пов'язано з широкою правомочністю — продажем, здаванням в оренду, даруванням. Основне обмеження землеволодіння вільного общинника-селянина виражалося в обов'язку платити податок на користь держави і приватних осіб, якщо держава передавала їм свої права.
Своєрідним інститутом індуського права власності є «священна власність», тобто власність богів, а також релігійних, добродійних, приватних і публічних храмів, релігійних шкіл, на користь яких заохочувалися пожертвування. Власність, присвячена божеству, є вічною: вона, як і добродійно-релігійна, утворюється в результаті заповіту та дарування рухомого і нерухомого майна.
До традиційних інститутів індійського права належала і власність «бінамі», що має схожість із довірчою власністю, під якими розуміються операції, де одна особа купує або передає майно від імені іншої особи, тобто є довіреною особою власника. В основі бінамі лежать речові відносини, коли певна ос»ба, як правило, перебуває або в споріднених відносинах із власником майна, або залежна від нього, приймає на себе права власника на користь засновника бінамі.
Нарешті, необхідно відзначити особливості інституту договору позики, відсотки по якому не можуть перевищувати подвоєної суми боргу. Це пояснюється тим, що індуське договірне право
242
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехру.% ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
243
не знало обмежень строків стягнення боргу. Крім того, як указувалося, нащадки по чоловічій лінії були зобов'язані виплачувати борги своїх батьків; усе це могло призвести до непосильного зростання суми боргу по відсотках.
6. Основні джерела і структура «індійського» права
Закон і судовий прецедент є головними джерелами «індійського» права (правової системи Індії). Разом із тим, ці джерела повинні відповідати основним положенням Конституції. Важливо відзначити, що на підставі судових прецедентів в Індії виникло і посилилося так зване казуальне (судове) конституційне право, яке істотно доповнює і змінює зміст конституційних норм. За роки незалежності посилилася роль конституційних звичаїв, які набувають не тільки фактичного, але й суто правового характеру. Вони юридично закріплюються у рішеннях Верховного суду, що містять тлумачення Конституції, а іноді інкорпоруються поправками в її текст (наприклад 42 і 44 поправки про взаємини Президента і уряду та конституціоналізації Кабінету міністрів).
Конституція Індії зобов'язує всі нижчі суди дотримуватись судового прецеденту, виробленого Верховним судом і високими судами штатів. Якщо високий суд штатів зв'язаний власними рішеннями, то Верховний суд має право не керуватися ними. На відміну від англійського прецедентного права, в Індії судовий прецедент публікується із санкції держави.
Роль і значення звичаю як джерела класичного індуського права більш значущі в порівнянні з його місцем серед джерел права в правовій системі сучасної Індії. Використання звичаю як джерела права залежить від того, чи є норма відсилання на нього в писаному праві. Причому не тільки законодавство в рамках територіального права санкціонує застосування звичаю, але й прийняті відповідно до індуського і ісламського права кодекси.
Таким чином, система джерел «індійського» права відрізняється від системи джерел індуського права. Дані відмінності виявляються при розгляді кожного джерела права.
Щодо структури «індійського» права (сучасної правової системи Індії) необхідно відзначити, що основні галузі права склалися
в період британської колонізації і, відповідно, на структуру і зміст цих галузей вплинуло англійське загальне право.
Структура правової системи Індії характеризується тим, що в ній містяться правові норми, які представляють різні правові культури, тобто структура права, разом із галузями територіального права, складається з певних норм індуського і ісламського права, що діють щодо осіб, які сповідають відповідно індуїзм і іслам.
Таким чином, дуалізм індуського права має винятковий характер, який полягає в співіснуванні правових елементів, що належать до різних правових сімей.
Для структури правової системи Індії не характерна системність і послідовність. Відсутнє послідовне ділення права на публічне і приватне. Необхідно відзначити, що вона не визнає дуалізму приватного права.
Щодо регулювання сфери особистого статусу переважно діють норми індуського права, зокрема з питань сімейного права: законність дітей, опікунство, усиновлення, шлюб, сім'я, розірвання шлюбу, сімейна власність, спадкування згідно із законом і заповітом, сумісна власність, деякі питання, що входять у цивільне право (договір позики і дарування).
Питання, пов'язані з особистим статусом мусульман, що проживають на території Індії, регулюються, як уже наголошувалося, нормами ісламського права, хоча є і загальнонаціональні закони, які містять елементи правового регулювання щодо мусульман. Це закон про застосування мусульманського особистого права 1937 р. і закон про розірвання мусульманського шлюбу 1939 р.
Разом з індуським і ісламським правом в Індії діє так зване територіальне право. Воно є сукупністю правових норм, які не мають релігійної належності і застосовуються щодо всіх громадян, які проживають на території сучасної Індії.
Територіальне право є способом правового регулювання суспільних відносин у масштабах усієї держави, щодо всіх громадян, незалежно від релігійної і громадської належності.
У Конституції Індії декларується намір прийняття єдиного кодексу, що регулює цивільно-правові відносини. Незважаючи на те, що до сьогодні дня такий кодекс не прийнятий, проте існують окремі закони, направлені на їх регулювання.
244
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Вехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
245
Необхідно відзначити, що більшість законів, що регулюють цивільно-правові і торгові відносини, було прийнято в період колоніальної залежності Індії. Як приклад можна назвати такі закони, як закон про договори 1872 p., закон про докази 1872 p., закон про довірчу власність 1882 p., закон про продаж товарів 1930 р. Проте після проголошення незалежності було прийнято нові закони, що доповнюють і модернізують старе законодавство. Серед них можна виділити закон про компанії 1956 p., договір про авторські права 1957 p., закон про позовну давність 1963 p., закон про патенти 1970 р. і ін.
Особливе місце в структурі «індійського» права займає трудове право, що має давню історію. Наприклад, акти про охорону праці були прийняті ще в 1881 p., 1891 р. та 1911 р. в період британської колонізації. Трудове законодавство, що регулює діяльність профспілок, почало формуватися ще в 20-х р. XX ст. (зокрема закон про профспілки 1926 p.). Після проголошення незалежності дана сфера зазнає корінних змін. Було прийнято найважливіші закони, що забезпечують реформу трудового законодавства (закони про промислові конфлікти 1947 p., про фабричну працю 1948 р. та ін.).
Питанням регулювання кримінально-правових відносин почала приділяти увагу ще англійська влада. Перший Кримінальний кодекс Індії було прийнято, як уже наголошувалося, у 1860 р. Він набув чинності 1 січня 1862 р. і був заснований на запозиченні деяких правових положень не тільки з англійського законодавства, але і з КК Франції. Також при складанні КК Індії було враховано ті правові відносини, які склалися в індійському суспільстві, яке утворюють представники різних віросповідань і культур. У ньому містяться також і деякі елементи звичаєвого права. Усе це дозволяє говорити про оригінальність даного документа. Незважаючи на старовинний характер КК, він як і раніше є основним джерелом кримінального права.
У 1973 р. було прийнято Кримінально-процесуальний кодекс Індії, направлений на модернізацію кримінально-процесуального законодавства, зокрема отримали подальший розвиток гарантії права обвинуваченого, надані Конституцією.
Таким чином, структура правової системи Індії, яка почала формуватися в колоніальний період, на сьогодні є сучасною
моделлю правового регулювання і відповідає сучасним умовам суспільного розвитку.
7. Особливості судової системи Індії
У стародавній Індії судова система складалася із царського суду і суду брахманів. Царський суд складався із самого царя і двох брахманів — знавців законів. Здійснення судової влади було пріоритетом царя. Суд брахманів складався з трьох членів, кожен з яких спеціалізувався на логіці, етимології і ритуалі.
У Законах Ману велика увага приділялася діяльності судової системи. Судові справи порушувалися за ініціативою осіб, зацікавлених у вирішенні справи. Судочинство було неформальним і мало змагальний характер. Була відсутня чітка відмінність між цивільним і кримінальним процесом. Свідками не могли виступати діти і раби. Жінки могли притягуватися судом як свідки тільки проти жінок.
Сучасна судова система Індії до корінно відрізняється від судочинства, здійснюваного відповідно до норм класичного індуського права. Вона є єдиною і чітко централізованою, що базується на федеральній формі державного устрою.
Вища ланка судової системи складається з Верховного суду і високих судів штатів.
Верховний суд Індії складається з двадцяти п'яти членів, очолюється головним суддею, як правило, найстаршим за віком членом Верховного суду.
Верховний суд розглядає спори між органами центральної влади і штатів, а також між самими штатами як суд першої інстанції. Він виступає як вищий апеляційний суд по кримінальних і цивільних справах.
Високі суди штатів виступають як суди першої інстанції по найбільш важливих справах, а також розглядають апеляції на рішення нижчих судів штатів. Вони здійснюють керівництво діяльністю всіх нижчих судових органів штатів.
Згідно з Конституцією Індії, члени Верховного суду призначаються Президентом після консультацій з головним суддею і Кабінетом міністрів. Судді штатів можуть бути призначені за дорученням Президента губернаторами.
246
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
247
Окружні суди очолюють систему нижчих судів, що розглядають апеляції на рішення додаткових судів, а також виступають як суди першої інстанції по кримінальних і цивільних справах.
Нижча ланка судової системи формується із судів панчаятів у селах і народних судів у містах, що розглядають незначні цивільні і кримінальні справи та зазвичай призначають покарання у вигляді громадського осуду або незначних штрафів, і судів мунсифів, що розглядають тільки цивільні справи з незначною вартістю позову.
Наступна інстанція нижчих судів — додаткові суди, що мають необмежені повноваження по розгляду цивільних справ. Також вони розглядають апеляції на рішення судів мунсифів.
Функцію конституційного контролю в Індії виконує Верховний суд Індії. Високі суди штатів також можуть здійснювати цю функцію, але остаточне рішення приймає Верховний суд Індії.
Глава 3. Ісламське право
1. Історичні умови формування ісламського права
Всебічне вивчення генезису ісламського права можливе при визначенні основних етапів його розвитку, що відображають логіку його еволюції з моменту зародження до сьогоднішнього дня. Для найповнішого вивчення історії ісламського права уявляється доцільним ниділити такі етапи:
перший етап — зародження і початковий період розвитку ісламського права (VII ст.);
Кожен з указаних етапів еволюції ісламського права характеризує стадії існування ісламського права як складного, комплексного явища в нерозривному зв'язку з ісламською релігією і цивілізацією.
Перший етап історії ісламського права пов'язаний із зародженням і початковим етапом розвитку ісламського права в VII ст. і збігається з початком формування ісламської релігії і цивілізації як його підґрунтя.
Виникнення ісламу пов'язане з життєдіяльністю Пророка Му-хаммада (570—632), особистість якого займає найважливіше місце як у релігійній доктрині ісламу в цілому, так і у сфері його правового прояву. Визнання Мухаммада як Пророка і посланника Аллаха є одним із двох неодмінних символів ісламської віри, а саме віра в те, що «немає ніякого божества, окрім Аллаха» і «Му-хаммад є Пророком і посланником Аллаха». Основні положення ісламу як віри, філософії і як системи права містяться у висловах Мухаммада, що є божественними одкровеннями.
Становлення ісламського права пов'язане з появою основоположних джерел ісламської релігії, які одночасно є і джерелами ісламського права. Божественні одкровення, передані людям через
248
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруг ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
249
Пророка Мухаммада, пізніше були зібрані і складені в Коран. Основні положення Корану доходили до мусульман в усній формі — заповідях, що регулювали багато питань їх життя і віри, тому вчинки і слова Мухаммада і його сподвижників приймалися як коментарі до Корану. Ці коментарі сформували друге за значущістю джерело ісламського права — Суни.
Оскільки переслідування Мухаммада і його прихильників у Мецці почастішали і набували дедалі більш жорсткі форми, він почав шукати середовище, сприйнятливіше до його вчення, яке знайшов у Медіні. У 622 р. пророк Мухаммад і близько сімдесяти його послідовників, відомих як мухаджирун (мігранти), покинули Мекку і поселилися в Медіні, де були прийняті ансарами (прихильниками). Це цілеспрямоване переселення, відоме під терміном «хіджра» (міграція), поклало початок ісламському літочисленню, і пізніше ісламський календар почав відлік часу саме з цієї події.
Таким чином, протягом десяти років, у 20-ті—30-ті pp. VII ст., було завершено організаційну перебудову ісламської общини (уми) в Медіні, в якій Мухаммад був духовним і військовим лідером, а також верховним суддею. Проте він так і не прийняв царського титулу.
Статут ісламської уми, відомий як конституція Медіни, розроблений у цей період, є першим політико-правовим документом ісламу, по суті, першим ісламським законодавчим актом. Він закріпив статус Мухаммада як релігійного глави ісламської уми. Конституція Медіни регулювала взаємини між мухаджиру-нами і мешканцями Медіни.
Поступово найближчі родичі і сподвижники Мухаммада консолідувалися в привілейовану групу, що отримала виняткове право на владу. З її лав після смерті Мухаммада почали вибирати нових лідерів ісламської общини — халіфів. Необхідно вказати на особливий характер відносин між Пророком і чотирма праведними халіфами.
Першим халіфом став Абу Бакр — перший послідовник Пророка і його соратник. Він очолював ісламську уму лише два роки (632—634), але за такий короткий час він зробив дуже загато для становлення народженої ісламської держави. Завдяки його видатним полководницьким здібностям уся Аравія об'єдналася в межах єдиного ісламського правління. При ньому було розпочато
процес поширення ісламу в Ірак і Сирію та їх подальше приєднання до ісламської держави. На зміну йому прийшов інший найближчий соратник Мухаммада — халіф Омар. У період його правління (634—644) іслам був поширений на землі Палестини і Єгипту. Він багато зробив для організації управління в ісламській державі. Зокрема, він організував громадське казначейство, запровадив виплату пенсій тим, хто не тільки особливо потребував допомоги і сподвижникам пророка, але також й іншим мусульманам і не мусульманам.
Третім правителем після смерті Пророка Мухаммада був халіф Огмап (644-656). Він продовжив процес поширення ісламу. Однією з його найбільш істотних заслуг є виготовлення шести точних копій Корану з першого офіційного примірника і розсилка їх до різних провінцій ісламського халіфату з метою уникнення різночитань, у зв'язку з чим Коран став доступний для всіх, оскільки віруючим було дозволено робити власні копії з розісланих.
Останнім із чотирьох халіфів став Алі — двоюрідний брат і зять Пророка Мухаммада. Його правління (656—661) було нетривалим і неспокійним та закінчилося його вбивством. Мусульмани, які в цьому першому і подальших протистояннях у боротьбі за посаду халіфа підтримали Алі, згодом склали окремий напрям в ісламі, їх назвали шиїтами. Згідно з концепцією шиїтів, главою ісламської уми може бути лише нащадок Алі, оскільки успадковує від самого Пророка Мухаммада безгрішність у тлумаченні Корану. У теперішній час шиїтів серед мусульман меншість — за різними даним від 10 до 20%.
Другий етап історії ісламського права — це період його доктринального розроблення в епоху становлення Арабського халіфату (VII—XIII ст.). Він пов'язаний з подальшим поширенням ісламу і розвитком ісламського права. У результаті склалася наднаціональна імперія, що отримала назву Арабський халіфат, основою якої стала єдина релігія — іслам, також були створені нові адміністративна, податкова, військова і судова системи. В історії Арабського халіфату виділяють два періоди: дамаський, або період правління династії Омейядів (661—750), і багдадський, або період правління династії Аббасидів (750—1258).
Правителі з династії Омейядів управляли ісламською державою і суспільством, керуючись Кораном і Сунною, які тлумачили,
250
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
251
виходячи з принципу доцільності і з урахуванням місцевих особливостей різних провінцій. Перший халіф Омейядської династії Муавійя переніс столицю з Медіни до Дамаска (у теперішній час столицю Сирії), що символізувало фундаментальні зміни в розвитку ісламу. Адміністративною мовою стала арабська, було установлено поштову службу і випущено перші ісламські гроші, споруджено іригаційні канали в долинах Тігру і Євфрату.
На початку VIII ст. у боротьбу з Омейядами вступив інший рід, що мав зв'язок із Пророком Мухаммадом, — Аббасиди, які скинули Омейядів. Династія Аббасидів утримувала владу близько п'ятисот років: з 750 по 1258 p., коли столицю халіфату Багдад було захоплено монголами і повністю зруйновано. За назвою своєї столиці держава Аббасидів отримала назва Багдадський халіфат. Перехід влади в халіфаті від Омейядів до Аббасидів не можна розглядати як просту зміну правлячої династії. Період правління Аббасидів пов'язаний з посиленням впливу ісламського права в Арабському халіфаті. Поступово починає відчуватися недостатність конкретних приписів Корану і Сунни. Головну роль у ліквідації цих прогалин і адаптації положень указаних джерел до вимог часу взяла на себе ісламська правова доктрина.
Таким чином, VII—IX ст. стали періодом розквіту тлумачення Корану, складання і визначення достовірності Сунни Пророка, що зумовило формування доктринальної розробки ісламського права. У результаті склався ряд правових шкіл, що зумовили подальший розвиток ісламського права і раціональне осмислення нових явищ у суспільному житті, вироблення цілого ряду абстрактних правил.
Засновниками суннитських шкіл ісламської юриспруденції були правознавці, що працювали кожен у своєму центрі: ханіфітська, заснована Абу Ханіфою (699—767); малікітська, заснована Маліком Ібн Анасом (715—795); шафіїтська, заснована Аш-Шафії (772—820); ханбалітська, заснована Ахмадом Ібн Ханбалом (780—855). Серед шкіл шиїтів виділяється зейдитська, заснована Зейдом Ібн Алі (700—740), джафаритська, заснована Аль Джафарієм (помер у 765 p.).
Третій етап розвитку ісламського права охоплює подальшу його еволюцію в період існування Османського халіфату (кінець
XIII — перша половина XX ст.). За достатньо короткий період з часу свого заснування, коли імперія Османа була невеликою державою, і до середини XV ст. вона стала наймогутнішою державою світу. У XV ст. відбулася наступна хвиля ісламської експансії, що виявилася в тому, що Османська імперія розбила Візантійську імперію, підкорила Константинополь (1453 р.) і встановила панування ісламу в Пінденно-Східній Європі. Іслам отримав подальше визнання і п Азії.
Декілька століть у початковому періоді Османська імперія та ісламське право перебувало в застійному стані, проте в другій полонині XIX ст. починається період ісламської реформації.
Ці реформи були зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. До внутрішніх чинників можна віднести зміни в економічній сфері ісламського суспільства під наростаючим впливом західноєвропейських держав. Ці зміни поставили на порядок денний формування нової правової бази, без якої стійка і перспективна економічна діяльність була неможлива. Було проголошено також принцип рівності мусульман і немусульман перед законом, що став, згідно з Паризьким трактатом 1856 p., міжнародним зобов'язанням Османської імперії. До зовнішніх чинників можна віднести тиск західних держав, що виявився в розширенні договірних відносин між підданими Османської імперії і іноземцями. Оскільки цивільно-правові норми базувалися на ісламському праві, це ускладнювало їх застосування при регулюванні відносин між ними.
У рамках цих реформ відбувається переоцінка джерел права в ісламській правовій системі, оскільки поступово витісняється доктрина як джерело права, а її місце займають великі кодифіковані акти, у галузі державного, адміністративного, кримінально-процесуального і окремих інститутів цивільного права, побудовані на рецепції європейських законодавчих зразків.
Також було прийнято низку нормативно-правових актів, що сприяли застосуванню норм класичного ісламського права при вирішенні питань, визначених новими умовами, серед яких необхідно особливо виділити прийнятий в 1869 р. Збірник юридичних настанов, що увійшов до історії під назвою «Маджалла», основним призначенням якого було зміцнення ісламського права власності і зобов'язального права.
252
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
253
Маджалла складалася з 1851 статті, розділених на 17 книг. Структура даного правового документа така: вступний розділ; книга 1. «Про купівлю-продаж»; книга 2. «Про найм»; книга 3. «Про поручительство»; книга 4. «Про переказ платежу (боргу)»; книга 5. «Про заставу»; книга 6. «Про довірені (на зберігання) речі»; книга 7. «Про дарування»; книга 8. «Про захоплення і знищення речі, що належить іншому»; книга 9. «Про заборону (позбавленні правоздатності), примушення і переважне право (викупу)»; книга 10. «Про товариства»; книга 11. «Про доручення»; книга 12. «Про мирову угоду»; книга 13. «Про визнання»; книга 14. «Про тяжбу (процес або позов)»; книга 15. «Про докази і про присягу»; книга 16. «Про присягу»; книга 17. «Про суд». Протягом подальших семи років було видано ще 15 книг, які регулювали цивільно-правові відносини'.
Найважливішою подією в правовому розвитку Османського халіфату стало набуття чинності Конституції 1876 p., що про голосила принципи особистої свободи і рівності всіх підданих, незалежно від віросповідання.
Подальший розвиток ісламського права характеризується ухваленням перших кодифікованих актів, не тільки в галузі публічного права, але й у сфері особистого статусу.
Хоча в колоніальний період на території ісламських держав і відбувався процес обмеження сфери дії ісламського права, сфери особистого статусу і взаємини між мусульманами продовжували регулюватися ісламським правом. Наприклад, така ситуація склалася у французькому Алжирі, Марокко, Тунісі та ін. У 1876 р. в Єгипті почали діяти цивільні, а потім і торгові кодекси на зразок французьких кодексів.
Четвертий етап у розвитку ісламського права (друга половина XX ст. — теперішній час) характеризується посиленням тенденцій часткового повернення правових систем деяких ісламських держав до традиційних витоків і посиленням впливу ісламу на правову ідеологію, правову культуру, правову свідомість громадян цих держав.
' Шариат и суд (вещное и обязательственное право). Перевод применяемого в Оттоманской империи Гражданского Свода (Мзджеллэ) / Пер. с турец., комм. П. Цветкова. — Ташкент: Изд. А.Л. Кирснера. — Репринт, изд. — Ташкент: Тип. «Туркестан. Т-ва Печатного дела», 1911.
Якщо в першій половині XX ст. спостерігалося відносне ослаблення впливу класичної ісламсько-правової доктрини на функціонування правових систем ісламських держав, то в другій половині XX ст. спостерігається посилення цього впливу, що йменується ісламізацією. Хоча в цьому процесі є і винятки. Наприклад, Туреччина обрала в XX ст. світський шлях розвитку, причому не тільки у зв’язку з рецепцію європейських правових норм, але і через власний досвід, пов'язаний із довготривалою експансією Західної Європи.
Перед ісламським світом виникли певні проблеми у зв'язку і боротьбою, що широко розгорнулася навколо вибору шляху подальшого розвитку цих держав, у ході якої з'являються численні концепції так званого ісламського шляху розвитку як єдино прийнятного для країн ісламу. На їх основі отримують новий розвиток концепції «ісламської держави», «ісламського правління», «ісламської економіки» та ін. Тому друга половина XX ст. — це новий етап в історії ісламу взагалі і ісламського права зокрема. Це є. підставою для виділення цього етапу як самостійного в історії розвитку ісламського права.
Тотальна ісламізація всіх сфер життя в ісламських державах йде в розрив із процесами глобалізації, які пронизують політичну, економічну, гуманітарну, екологічну сфери життя всього людства. За таких умов питання про діалог цивілізацій стає актуальним. Уявляється глибоко символічним, що третє тисячоліття відкрилося роком діалогу цивілізацій. Рішення про це було одностайно ухвалене в 1998 р. на 53-й сесії Генеральної Асамблеї ООН.
ЮНЕСКО також підтримала дану ініціативу і визначила як стратегічну мету на період 2002—2007 pp. тему діалогу між цивілізаціями.
Таким чином, еволюція ісламського права впродовж майже чотирнадцяти століть показує, що, незважаючи на різні періоди процвітання і застою, ісламське право було і залишається динамічною правовою системою, здібною до модернізації у відповідь на виклики часу.
254 А'. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРЛБОЗІІЛВСТІЮ
2. Специфіка ісламського права
Ісламське право є унікальним як за своєю суттю, так і за своїм змістом, володіючи низкою специфічних особливостей, які дозволяють відрізнити його від інших правових систем.
Перш за все, це общинний характер ісламського права, який полягає в тому, що мусульманин, незалежно від місця свого проживання, повинен дотримуватися норм ісламського права через свою належність до ісламської общини, ісламської релігії. Ісламське право, що виникло спочатку як система норм, що регулюють взаємини всередині ісламської общини, з розширенням меж халіфату і утвердженням ісламу поширює свою дію на нові території, стаючи великою правовою системою. Проте воно стає не територіальним, а общинним правом, що сприяє подальшому об'єднанню мусульман незалежно від місця їх знаходження.
Ще одна особливість ісламського права полягає в тому, що воно вважається одним із найбільш значних явищ у середньовічній цивілізації на Сході. Ця правова система із часом набула світового значення. Ісламське право є складовою ісламської цивілізації, яка продовжує існувати не тільки на величезній території (території ісламських держав), але й у рамках общин мусульман, які знаходяться за межами ісламського світу. Це означає, що навіть після падіння Арабського халіфату ісламське право не втратило свого значення. Воно одержало «друге життя», було і є діючим правом.
Ісламське право, з погляду його походження, необхідно розглядати не як результат діяльності людини, державних органів, а як божественне одкровення, що дароване Аллахом через Пророка Мухаммада. Згідно з ісламсько-правовою доктриною, для ісламської філософії права основоположним є розуміння того, що єдиним джерелом права є Аллах, який дарував своє право людині.
Особливістю ісламської концепції права, що випливає з попередньої, є його релігійна основа. Як справедливо стверджує Б. Луїс, якщо необхідно хоч би частково зрозуміти те, що відбулося в ісламському світі у минулому і відбувається зараз, необхідно визнати, що релігійний чинник є загальним і центральним елементом у житті мусульманських народів, у тому числі і правовому. Крім того,
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
для мусульман релігія традиційно «складає основу основ їх ідентичності і лояльності»1.
Правильне розуміння ісламської концепції права повинне базуватися на такій аксіомі: ісламське право охоплюється рамками ісламу, тоді як іслам не вичерпується рамками ісламського права. Отже, суть і зміст ісламської концепції права цілком і повністю ґрунтуються на ісламі. Іслам містить таку систему норм і принципів, яка регулює та визначає спосіб життя і поведінку людей, які сповідують цю релігію, у всіх її проявах, у тому числі і правових.
Звідси випливає наступна особливість ісламського права, що полягає в поєднанні в ньому релігійного і юридичного начал, що позначилося на специфіці його джерел і структурі, механізмі дії і праворозумінні. Дана особливість виявляється й у тому, що для реалізації правової норми необхідна її відповідність не тільки основоположним правовим, але й релігійним принципам, тому ісламські правознавці, як правило, є також і теологами.
Особливістю ісламської концепції права є універсальність сфери його регулювання. Воно виступає як всеосяжний інструмент нормативного регулювання всіх без винятку сторін суспільного життя і особистого статусу мусульманина. На цій основі можна зробити висновок, що сфери, які регулюються ісламським правом, ширші, ніж сфери регулювання світського права, оскільки ісламське право охоплює не тільки правові, але й усі інші аспекти життя мусульман — моральні, релігійні та ін.
Особливістю ісламського права є й те, що виконання його норм випливає зі свідомості мусульманина і здійснюється тільки в наказовій формі, з дотриманням усіх сторін ритуалу. Воно забезпечується також колективною відповідальністю ісламської громади за поведінку кожного члена общини і індивідуальним зв'язком мусульманина з Аллахом.
Ще однією особливістю ісламського права, що відрізняє його від церковного права, є державна санкціонованість його норм. Це означає, що реалізація норм ісламського права забезпечується не тільки їх релігійним авторитетом, але й примусовою силою ісламської держави.
1 Див.: Луис Б. Ислам и Запад / Пер. с англ. С. Кулланда. — М.: Библейско-богословский ин-т Св. апр. Андрея, 2003.
256
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
Л'. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
257
Як особливість ісламського права також можна виділити й ісламсько-правовий характер ісламської держави. Це означає, що держава в цілому, а також усі ЇЇ органи і посадові особи, здійснюють свою діяльність у рамках, визначених ісламським правом. Злиття світського і духовного начал в єдине ціле сприяло абсолютизації релігійного авторитету, з одного боку, і зниженню значення адміністративно-бюрократичної ієрархії — з іншого. Будь-який чиновник завжди й у всьому повинен був погоджувати свої дії з приписами ісламського права.
Суттєвою рисою ісламського права є його тісна взаємодія з місцевими традиціями і звичаями. Як відзначав Р. Давид, численні ісламські суспільства, в яких визнають як один із символів віри досконалість і авторитет ісламського права, могли існувати століттями і продовжують існувати, головним чином, керуючись звичаєм1.
Для розуміння специфіки ісламського права важливим є розмежування понять «шаріат» і «фікх». Шаріат є чимось цілим, загальним, а фікх виступає як його частина, а саме — юридична складова. Шаріат оцінює різні життєві обставини з релігійної точки зору на підставі тлумачення положень Корану і Сунни, їх інтерпретації щодо практичного життя суспільства, а фікх наповнює цю оцінку юридичним змістом. Діалектичне співвідношення шаріату і фікха показує підлегле становище юридичної складової (фікха) щодо шаріату. Про це свідчить релігійна природа ісламського права.
Отже, ісламське право є різновидом релігійних правових систем, головною особливістю якого є общинний характер, який означає, що сфера дії ісламського права поширюється залежно від належності до ісламської общини.
3. Джерела ісламського права
Концепція джерел ісламського права, як найбільш розроблена частина в ісламській доктрині права, має низку особливостей, що відрізняють її від концепції джерел інших правових систем
1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 319.
персонального і територіального характеру. Ці особливості виявляються її такому:
— у їх релігійному характері, який полягає в тому, що осно
воположними джерелами ісламського права виступають основні
джерела ісламської релігії;
у тому, що основоположні норми, які складають фундамент системи джерел ісламського права, мають божественне начало, оскільки закріплені в Корані і Сунні;
- - у тому, що дана концепція не виключає існування пози
тивного права на базі основоположних джерел і допускає фор
мування на їх основі інших джерел, які мають характер похідних,
додаткових і малих щодо основних.
Концепція джерел ісламського права обумовлює застосування такої класифікації його джерел, яка б охопила не тільки основоположні і похідні, але й решту джерел, які відіграють значну роль у реалізації норм ісламського права. Отже, доцільно класифікувати джерела ісламського права на такі групи.
До першої групи входять основоположні джерела — Коран і Сунна, що мають в ієрархії джерел найвищу силу і цінність. Вони мають божественне походження і на цій основі мають надіс-торичний характер та, отже, не можуть братися під сумнів.
Коран як головне джерело ісламського права вважається ані книгою права, ані кодексом, а є релігійним, філософським, ідеологічним і моральним підґрунтям ісламського права і держави, початком у процесі їх формування і розвитку.
Коран посилався пророку Мухаммаду з 610 р. — початку його пророцтва — і аж до його смерті в 632 p., тобто протягом приблизно двадцяти трьох років. Коран складається з 114 сур (розділів) різних за обсягом, розділений на ЗО рівних джюс (частин), кожна з яких, у свою чергу, ділиться на дві хизб (частини), які також розділені, але вже на руби (чотири частини) і 6219 аятів (віршів)1. Приписи Корану, що мають регулятивний характер, утворюють джерело ісламського права, кодекс поведінки кожного мусульманина від народження до смерті. Вони є тим критерієм, який дозволяє відрізняти в будь-якій сфері життя істинне від хибного, добре від поганого та халал (дозволене) від
См.: Коран / Пер. с араб. акад. И.Ю. Крачковского. — М.: Раритет, 1990.
258
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
259
харам (забороненого). Корану властиві ті якості, яких позбавлені всі інші закони, складені людьми, — він не може бути виправлений, змінений. Тому ахкам (приписи) Корану залишаються незмінними протягом останніх майже 1400 років, тобто з часу його появи.
Тільки невелика частина аятів Корану містить нормативно-правові положення, оскільки більшість з них стосується релігійних питань, точну кількість яких важко встановити внаслідок нероздільності ісламського права і релігії. Вони переважно розглядають питання шлюбу, полігамії, посагу, аліментів, прав і обов'язків подружжя, розлучення, заповіту, спадкування, договорів, позик, застави, судочинства та ін.
Сунна уточнює приписи Корану і містить вислови, рішення і дії Пророка Мухаммада, а також вислови і рішення його сподвижників, схвалені ним. Крім деталізації і роз'яснень положень Корану, Сунна містить нові положення, що регулюють життя мусульман. Головною вимогою до таких нових положень є їх несуперечність Корану.
Вислови сподвижників Пророка Мухаммада також входять у поняття Сунни як джерела права, що вносять чіткість до різних аспектів ісламського права, оскільки сподвижники знаходилися поряд із Пророком і знали суть або ж передісторію різних проблем.
Сунна розповідає про буття і поведінку Пророка як приклад для керівництва дій віруючих. Вона стала підсумком тлумачення Корану в перші десятиліття після смерті Мухаммада, що проводилося найавторитетнішими в мусульманському світі богословами і юристами, відобразила політичну і релігійну боротьбу навколо його спадщини.
На відміну від Корану, що містить божественні одкровення, Сунна виступає як збірник традицій, що стосуються дій і висловів самого Мухаммада, відтворених і оброблених відомими в VII—IX ст. в період становлення і розвитку мусульманського права богословами і юристами. Зміст Сунни складають визнані достовірними хадиси, кожен з яких є переказом про вчинки і вислови Пророка Мухаммада.
Сунна, так само як і Коран, не містить нормативних положень, чітких вказівок на права і обов'язки сторін.
Друга група джерел ісламського права включає іджму і кіяс, які називаються похідними, оскільки вони є такими від двох перших джерел, і відображають процес доктринальної розробки ісламського права. їх авторитет також не береться під сумнів. Деякі дослідники ісламського права до них зараховують і ідж-тихад.
Іджма вважається третім за значенням джерелом ісламського права. Це узгоджена думка ісламських правознавців і богословів з релігійних і правових питаннях, що вимагають практичного застосування положень Корану і Сунни.
Ісламсько-правова доктрина виробила незмінний принцип, згідно з яким будь-яке узгоджене рішення в рамках іджми не може змінювати або скасувати положення, що містяться в Корані або Сунні. Слід підкреслити особливості юридичної сили іджми залежно від її характеру: якщо яка-небудь іджма спирається на тексти Корану і Сунни, вона не може бути скасована згодом іншою одностайною думкою; якщо ж іджма ґрунтується тільки на суспільних інтересах, вона може бути скасована в подальшому, якщо цього вимагає суспільний добробут.
Кіяс являє собою судження за аналогією, засноване на детальному вивченні Корану і Сунни, і охоплює безліч проблем, що виникають у процесі правового регулювання життя мусульман.
Суть кіясу полягає в застосуванні тих чи інших установлених Кораном, Сунною або іджмою приписів до нових, не передбачених цими джерелами права випадків, тобто при тлумаченні закону мусульманські юристи вдаються до міркування, намагаються поєднувати божественне одкровення з розумом людини.
Міркування за аналогією можна розглядати тільки як спосіб тлумачення і застосування права. Стосовно мусульманського права в науковій літературі, указується на обмежений характер аналогії. За допомогою судження за аналогією найчастіше можна знайти рішення, виходячи з існуючих норм права, що застосовується лише до даного конкретного випадку. Проте не можна сподіватися пристосувати до сучасності за допомогою цього методу всю систему мусульманського права.
Третю групу джерел ісламського права можна назвати додатковими, оскільки вони регулюють правові відносини,
260
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
261
не врегульовані основоположними і похідними джерелами. Вони виступають як результат існування ісламської общини і правот-ворчої діяльності ісламських держав. До цієї групи входять такі джерела.
Фетва являє собою усні і письмові судження авторитетних теологів і правознавців на рішення світської влади, що приймаються з питань соціального життя, а також тлумачать різні положення, що містяться в основних джерелах права, але мають загального характеру. Це офіційна думка, свого роду вердикт з якого-небудь релігійно-правового або соціального питання, що виноситься авторитетними релігійними діячами у відповідь на запит судді або іншої особи.
Фетва виноситься усно або оформляється у вигляді спеціального документа і може служити, підставою для судового рішення або для вибору стороною, що здійснює запит, певних дій. Часто фетви є формою реакції ісламських теологів-правознавців на події суспільно-політичного і культурного життя, що викликають спори як в ісламському світі, так і за його межами.
Урф (звичай) і адат (звичаєва практика) як джерела права затребувані в тому випадку, якщо відсутні приписи Корану і Сунни з конкретного питання. Головна вимога, що висувається до них, — це повна відповідність основним принципам ісламського права. Якщо які-небудь із них суперечать будь-якому принципу ісламського права, вони втрачають юридичну силу. Ті ж, які узгоджуються з ним, фактично розширюють сферу його застосування і доповнюють його.
Згідно з доктриною ісламського права, держава в особі правителя, або ж у пізніший час — парламенту, не може творити право, бути законодавцем. Основи ісламського права створюються лише самим Аллахом і його Пророком Мухаммадом. Що ж до правителя, то він, дотримуючи права, видає лише адміністративні акти і стежить за правильним здійсненням правосуддя. Це не означає, що закони, укази халіфів або інші нормативні акти держави не використовувалися як джерела ісламського права. Проте в класичному ісламському праві ці види джерел мали другорядне значення. У той час держава виконувала свою правотворчу функцію переважно через санкціонування норм, сформульованих судовою практикою і правовою доктриною.
Фермани — це укази глави ісламської держави, які видаються для вирішення різних питань державного і суспільного життя. Правитель в ісламських країнах традиційно мав величезну владу, у зв'язку із чим видані ним акти завжди мали велике значення. Проте ухвалення всіх його актів повинне було здійснюватися з дотриманням основних принципів ісламу.
Таким чином, до класичного ісламського права непридатне західне позитивістське розуміння джерел права як офіційних письмових документів, виданих від імені держави, в яких фіксується зміст окремих норм, інститути» і галузей права, що виступають офіційною, тобто визнаною державою формою вираження права.
4. Структура ісламського права
Специфіка ісламського права виражається і через його структуру, що відрізняється низкою істотних рис:
до її особливостей належать архаїчність і відсутність певної систематизації, що пояснюється середньовічним походженням
ІС./ІЛМІ І.КОІ (І Пр.'ІК.'І
Структура ісламського прана характеризується своєрідністю еіііииідпошешія публічно правових і приватно-правових галузей права. Аналогічно розділенню основних галузей на приватне і публічне право в даній структурі умовно можна виділити два основні правові масиви (правові угрупування), навколо яких об'єднується решта груп правових норм публічного і приватного характеру.
262
X. Бєхруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
263
Щодо суспільних відносин, що входять до сфери регулювання галузей, які традиційно відносяться до приватного права, то в структурі ісламського права багато з них входить у правовий масив, що йменується «правом особистого статусу». Це питання шлюбу, розлучення, матеріального забезпечення сім'ї, відношення між батьками і дітьми, заповіту, опіки, піклування, обмеження правоздатності та ін. Решта правових відносин, наприклад інститут права власності, інститут договору, інститут вакфа та ін., також входять до сфери приватного права, хоча і не включаються в даний правовий масив, проте мають безпосереднє відношення до нього.
Що стосується сфери публічного права, то в структурі ісламського права центральним є «право владних норм», яке зазвичай використовується для позначення галузі державного права, проте даний правовий масив за своїм значенням і змістом більший, ніж указана галузь. Навколо нього об'єднуються такі групи правових норм, як ісламське міжнародне право, ісламське військове право, ісламське деліктне право, ісламське трудове право та ін.
Указані правові масиви (правові угрупування) — «право особистого статусу» і «право владних норм», за своїм змістом, значенням і структурою більші, ніж звичайна галузь права. Разом із тим, вони не претендують на статус правових спільнот, аналогічно приватному і публічному праву, які об'єднали б окремі галузі права.
Важливе значення в рамках структури ісламського права має правосуб'єктність, тобто правоздатність і дієздатність. Згідно з ісламським правом, усі мусульмани є правоздатними з моменту народження, і лише в трьох випадках допускається втрата правоздатності: при природній смерті; при передбачуваній смерті (у разі безвісної відсутності); коли суд сам виносить рішення про часткову правоздатність (позбавлення власності, розірвання шлюбу).
На думку більшості знавців ісламського права, дієздатними вважаються особи, які досягли повноліття і усвідомлюють свої дії. Повноліття для чоловіків наставало в 15 років, а для жінок — у 9 років1. Ісламське право знає поділ недієздатних
1 Див.: Хидая. Комментарии мусульманского права: В 4 т. / Пер. с англ. под ред. Н.И. Гродекова. — Т. 1. — Репринт, изд. — Ташкент: Типо-Литография СИ. Лахтина, 1893.
на повністю недієздатних і обмежено дієздатних (наприклад психічно хворі). У Сунні виділяються три категорії людей, які належать до недієздатних, чиї дії залишаються безкарними. Це спляча людина, поки вона не прокинеться; божевільна людина, поки до неї не повернеться розум; і дитя, яке не досягло зрілості.
Незважаючи на своєрідність структури ісламського права, доцільно розглядати її через основні галузі і інститути.
Сімейно-правові відносини регулюються нормами, об'єднаними н інститути шлюбу, розлучення, а також зобов'язання після розлучення.
Поняття шлюбу визначається як укладення договору між чоловіком і жінкою для створення сім'ї і формування здорового союзу і отримання задоволення один від одного. Обмеженого шлюбного віку не існує. Особи, які досягли повноліття, можуть укласти шлюбний договір за власним бажанням, без втручання оіп ку її ін, а також вимагати розірвання шлюбу, укладеного без
1X111.1)1 ПОДИ.
Діиіюлиі іі.си розлучення, хоча це і не заохочується Аллахом. Ісламські1 прано легально розробило зобов'язання після розлучення ofmx сторін, одним з яких є утримання дітей з метою забез-печс-ння для них виховання, освіти і збереження їхньої гідності.
Спадкове право регулює питання, пов'язані з майновими правами і обов'язками, що залишилися після померлого, у рамках якого визнається передача спадку двома шляхами — за заповітом і згідно із законом. Ісламське право не дає спадкодавцеві повної свободи при заповіті свого майна. Заповідач може заповідати будь-кому тільки і/З свого майна, а 2/3 він повинен розподілити на підставі закону між законними спадкоємцями. Спадок розподіляється таким чином: на витрати з поховання померлого (вони повинні відповідати соціальному становищу і проводитися без марнотратства, але і без скупості); на сплату безперечних боргів померлого; одна третина майна йде на задоволення духовного заповіту; майно, що залишилося, ділиться між спадкоємцями.
Спадкоємцями вважаються родичі чоловічої статі до п'ятого коліна по чоловічій лінії і до третього по жіночій, а жіночої статі до третього коліна по чоловічій і жіночій лініях, включаючи інідних братів і сестер.
264
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
265
Цивільно-правові відносини регулюються в рамках таких правових інститутів.
В ісламському праві власність розглядається як одна з основних цінностей разом із релігією, людським життям, потомством і розумом, без чого існування людини неможливе. Разом із тим, повне право власності на все, що існує у світі, належить тільки Аллаху (а через нього й усій ісламській общині). Людина виступає лише як довірчий власник наявних в його розпорядженні багатств і благ. Інститут права власності, що розглядає право власності як вічне і необмежене, включає право розпорядження річчю і користування її плодами, при якому власникові, яким міг бути тільки мусульманин, належить право користування, володіння, розпорядження і право отримання доходів.
Інститут договірного права розглядає договір як угоду двох сторін, за допомогою якої вони беруть на себе взаємні зобов'язання з приводу певного предмета, що включає не тільки приватноправову, але й публічно-правову сфери. Зокрема, дія даного інституту поширюється і на правителя держави, який при вступі на посаду укладає байа (договір) з ісламською общаною в особі її представників, в якому передбачені права і обов'язки глави держави і віруючих один щодо одного. Найважливішим принципом даного інституту є вільне волевиявлення сторін при укладенні договору. Не менш важливим є принцип дотримання договору, заснований на положеннях Корану і Сунни.
Інститут вакфу регулює питання невідчужуваного майна, призначеного для певної добродійної мети, право власності на яке за волевиявленням засновника вакфу обмежене користуванням всім або частиною доходу або продукта. Для управління вакфом призначають мутавалі, тобто керівника вакфом. В епоху Омей-ядів було вперше створене управління, що займається наглядом і управлінням вакфами.
Торгово-правові відносини регулюються нормами, в основу яких покладено принцип свободи торгівлі, що передбачає невтручання з боку держави до даної сфери. Ісламська держава не повинна втручатися в ринковий механізм установлення цін. За ісламським правом ніхто не може обмежувати свободу торгівлі, і вартість товару регулюється попитом ринку. Ісламське право забороняє монополію в будь-якому вигляді. Згідно з хадисом,
«той, хто монополізує, є грішником»1. Правитель мав право при мушувати тих, хто монополізує які-небудь товари, продавати їх із нормальним прибутком, що не приносить шкоди ані продавцеві, ані покупцеві.
Державне право регулює питання, пов'язані з функціонуванням ісламської держави, порядок формування її основних органів, перш за все, глива держави — халіфа.
Концепція держави в різних релігійних правових школах займає різне місце. Уявлення шиїтів про владу, що відстоюють її виключно сакральний характер, відрізняються цим від суннітськоі теорії, мають свою специфіку, яка полягає в тому, що питання структури держави розглядаються в тісному зв'язку із загальною концепцією влади і розробляє широке коло інших проблем, що прямо стосується політики, демократії, політичного режиму правління.
Згідно з ісламською концепцією держави, основне призначення лі'рж.'іии ро иляд.к гід'н ісламським правом у взаємозв'язку всіх її орі.ппі! і ори і и .її її і їх діяльності на здійснення її розпоряджень.
Нк.і ісішм п дсрж.іниі' npnito ісламських, за своїм походженням
ніс пі і V гін і норм, нлдас- йому особливе політичне і правове значення. Дану групу норм називають ще галуззю владних норм. Хоча, як уявляється, право владних норм за своїм обсягом і змістом ширше, ніж галузь державного права.
Ісламське міжнародне право складається із сукупності норм, що регулюють не тільки взаємини ісламських держав із неіслам-ськими, але й самих мусульман як індивідів із немусульманами. Дину галузь об'єднувала у своєму складі як норми міжнародно-правового характеру, так і окремі внутрідержавні юридичні розпорядження. Характерним є те, що друга група норм регламентувала ряд внутрішніх функцій ісламської держави як суверенної політичної організації суспільства. Вона доповнювала галузь владних норм.
Заслуговує уваги розділення світу на декілька груп:
— Дар аль-Іслам (Світ ісламу), куди входить вся територія ісламських держав, на яку поширюється юрисдикція ісламського права;
Див.: Сахих Муслим. — Бейрут: Дар Аль Арабийл (текст на араб, мовою).
266
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
267
Ісламське військове право складається із сукупності правових наказів, що містяться в основних джерелах ісламського права, а також розроблених ісламсько-правовою доктриною, що регулюють питання правил ведення війни і застосування військової сили ісламською державою як проти інших держав, так і всередині ісламської держави. Поняття «ісламське військове право» не є синонімом поняття «джихад». Джихад часто розглядається як «священна війна» проти невірних, тоді як дійсне значення цього слова відображає боротьбу за віру і віддачу всіх сил заради поширення і торжества ісламу не тільки за допомогою військової сили. Ісламське військове право детально розробило також правила поведінки армій у воєнний період. Гак від мусульман, які брали участь у війні, потрібно було не привласнювати чуже майно, не одурювати, не зраджувати, не калічити, не вбивати неповнолітніх, людей похилого віку і жінок тощо2.
Формування ісламського права відбувалося в умовах зародження і розвитку феодальних відносин, тому воно не могло ігнорувати питання земельних відносин. Земельно-правові відносини регулюються нормами, що встановлюють право власності на землю, а також зрошування землі. Усі землі ділилися на три види. Перший вид — це свята земля, що складається з Мекки і території, що прилягає до неї, які понині є недоторканними. Другий вид — це землі, що є власністю ісламської держави, але населення яких користувалося спадковим правом володіння або користування землею. До них належали завойовані мусульманами землі, жителі яких уклали з переможцями договір, за яким володіють землею до тих пір, поки платять харадж (повинність).
1 Жданов Н.В. Исламская концепция миропорядка. — М.: Междунар. отн., 2003. — С 30-31.
2 Бехруз X. Эволюция исламского права: теоретико-компаративистское исследование: Автореф. дис. ... д-р юрид. наук: 12.00.01 / ОНЮА. — О., 2006. — С 21.
Під час переходу цієї землі з власності держави до мусульманина, вона не звільнялася від повинності. Власник такої землі мусульманин також не звільняється від сплати закату (обов'язкові добродійні виплати). Третій вид — це землі, що були власністю населення. При цьому право земельної власності ґрунтується на володінні. Власники землі платять тільки закат з вирощеної продукції, розмір якого складав і/Ю.
Трудові відносини регулюються нормами, направленими на організацію праці, в яких встановлено основні права й обов'язки працівників і працедавців. Говорячи про права працівників, ісламське право визначає певні правила, які регулюють відносини між працедавцем і працівниками, які повинні бути засновані на принципах братерства, рівності і захисту людської гідності.
Згідно із Сунною, працедавець зобов'язаний оплачувати роботу працівника: «Є три категорії людей, яким я буду супротивником в Судний День: людина, яка присягнулася моїм ім'ям виконати яку-небудь обіцянку, потім порушила її, і людина, яка продала вільну людину за раба..., і людина, яка найняла працівника за плату, не дала оплату за виконану роботу»1. Ісламське право також забороняє обтяжувати працівників такими роботами, яких вони не можуть виконати. Проте, якщо необхідно виконувати які-небудь важкі роботи, то роботодавцеві необхідно допомагати працівникам або матеріально шляхом підвищення оплати праці, або фізично шляхом надання допомоги у виконанні цих робіт.
Ісламське деліктне право направлене, перш за все, на запобігання відступам від норм, установлених ісламським правом, які кваліфікуються як порушення волі Аллаха. У Корані передбачено заборони на найрізноманітніші форми порушення соціально-правових і сімейно-побутових відносин. Реалізація норм ісламського деліктного права забезпечується не тільки примусовою силою к ісламської держави, але й карається релігійним засудженням.
Ісламське деліктне право включає декілька найбільш небезпечних злочинів, суворі покарання за які передбачені в Корані і Сумні. Основна маса норм ісламського деліктного права
Див.: Сахих аль Бухари. — Медина: Исламский ун-т, 1976. — Текст
ір;і6. мовою.
268
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
269
направлена на запобігання злочинам у сфері приватного права, які стосуються прав і інтересів окремих осіб. Усі злочини діляться на такі групи:
Таким чином, структура ісламського права складається з сукупності норм, що регулюють різні сфери суспільного життя мусульман, а також їх взаємини з немусульманами, володіє низкою специфічних особливостей, що випливають із самої суті ісламського права.
5. Роль ісламського права у формуванні і функціонуванні правових систем ісламських держав
Необхідно розмежовувати два близькі, але нетотожні поняття: «ісламське право» і «правова система ісламських держав». Ісламське право є, як уже наголошувалося, правом ісламської общини, тобто дотримання його норм розраховане на людей, які сповідають іслам, незалежно від місця мешкання. Правові системи ісламських держав мають територіальний характер. Норми, що містяться в правових системах національного права, розраховані на всіх громадян, які проживають на території ісламської держави незалежно від релігійної належності.
У жодній національній правовій системі ісламських держав норми класичного ісламського права не функціонують у чистому вигляді. Вони доповнюються за допомогою звичаїв, договорів, угод, адміністративних рішень та інших нормативних актів, що містять норми позитивного права, а також на основі запозичень правових положень в інших правових систем.
Для правових систем сучасних ісламських держав характерний дуалізм права, який полягає в одночасному співіснуванні правових норм, різних за змістом і специфікою, — норм класичного ісламського права і норм, запозичених з інших правових систем, що дозволяє пристосувати правові системи сучасних ісламських держав до економічного і соціально-політичного середовища, що постійно змінюється. Більше того, у теперішній час спостерігається тенденція розширення і посилення дуалізму, що пояснюється багатьма обставинами, серед яких можна назвати, по-перше, ускладнення соціально-економічних, політичних відносин у суспільному житті, які вже не можуть регулюватися тільки релігійними нормами і догмами; по-друге, міжнародна співпраця, що розвивається.
Напрями дії ісламського права і правових систем ісламських держав різні. Складно провести чітку межу між сферами їх дії. Як правило, норми ісламського права охоплюють переважно відносини особистого статусу, але можуть і виходити за ці рамки, включаючи цивільні, конституційні, адміністративні і кримінальні відносини. Останнє характерне для країн Аравійського півострова.
Разом із тим, класичне ісламське право як і раніше є визначальним у функціонуванні правових систем ісламських держав. Це виявляється в такому.
Конституційно закріплене визнання ісламу як державної релігії. Одним із таких конституційних положень, що існують у 28 державах та відображає вплив ісламських інститутів і норм на державне право й одночасно виступає правовою основою такого впливу, є визнання ісламу державною релігією. Такі положення містяться в конституціях Йорданії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Тунісу, Катару, Пакистану та ін. Так, згідно з Конституцією Афганістану 2004 p., іслам має статус офіційної державної релігії. Також закріплюється норма про те, що не може
270
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
271
бути прийнятий жоден закон, що суперечить священній релігії ісламу1.
Функціонує ісламський інститут шури — дорадчості, у рамках якого порівнюється діяльність держави з основоположними принципами ісламського права. Інститут шури надає народу можливість брати участь у виробленні найважливіших державних рішень. З юридичної точки зору вирішення шури може і не нести обов'язкового характеру, проте жоден правитель, як показує практика, не ігнорує їх через її релігійний і суспільний авторитет.
Виходячи з елементного складу поняття правової системи, можна виявити вплив класичного ісламського права на всі складові структури правової системи ісламських держав, хоча і виявляється це різною мірою. Класичне ісламське право визначає правовий менталітет, правову свідомість, правову культуру і пра-вореалізацію в цих державах. Воно відіграє визначальну роль у формуванні не тільки змістовних елементів правової системи, але й формальних. Як змістовні елементи необхідно розглядати, перш за все, правову ідеологію, під якою маються на увазі основоположні принципи, що визначають усі сфери правової реальності в суспільстві. Правова ідеологія, що панує в ісламських державах, має суто релігійний характер, оскільки бере свій початок, перш за все, в основоположних джерелах ісламської релігії і ісламського права — Корані і Сунні, а також вона була сформульована в ході доктринального розроблення ісламського права.
Розглядаючи динаміку співвідношення класичного ісламського права і правових систем ісламських держав, доцільно, залежно від ступеня впливу класичного ісламського права на формування і функціонування правових систем вищезгаданих держав, навести таку класифікацію правових систем сучасних ісламських держав.
Перша група об'єднує правові системи тих ісламських держав, в яких формування і функціонування правових систем відбувається під прямим впливом принципів і норм класичного ісламського права, що справляє глибокий вплив не тільки на регулювання
у сфері приватного права, але й на публічне право, наприклад на конституційне законодавство і на форму правління, що склалася в даній державі. Вона була сприйнята такими державами, як Саудівська Аравія, Іран і Пакистан, де запроваджується в життя головна вимога ісламської концепції права, тобто повна відповідність усіх чинних норм усіх галузей права основоположним принципам класичного ісламського права.
Правові системи сучасних ісламських держав, що входять до другої групи, характеризуються більш помірним підходом до застосування норм класичного ісламського права в рамках сучасної правової системи ісламської держави. Це правові системи таких держав, як Єменська Арабська Республіка, Лівія, Судан, Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Кувейт, Бруней. Ісламське право тут не має такої сфери дії, як, наприклад, у Саудівській Аравії та Ірані, але все-таки продовжує відігравати істотну роль, а в останні десятиліття навіть спостерігається тенденція до його розширення. Найбільший вплив принципи і норми ісламського права справляють на конституційні норми, на структуру і діяльність державного механізму цих держав. Так у Лівії в 1977 р. Коран було оголошено «законом суспільства», який замінює звичайну конституцію.
Для третьої групи ісламських держав характерне обмежене застосування норм класичного ісламського права на рівні загальних принципів, що визначають характер функціонування цих правових систем, куди входять правові системи Єгипту, Сирії, Марокко, Йорданії, Алжиру, Сомалі, Афганістану і ін. Іслам завжди був важливою частиною офіційної ідеології цих держав, але не був чинником, що визначає суспільно-політичне життя.
Четверта група правових систем ісламських держав відображає найменший вплив та дію норм і принципів класичного ісламського права на їх функціонування. Найбільш характерно це виявляється в таких державах, як Туреччина, Туніс і Марокко1.
Необхідно відзначити, що в правових системах пострадянських держав із мусульманським населенням ісламське право має декларативний характер і реально не впливає на функціонування
1 Див.: Конституция Исламского Государства Афганистан. — Кабул: Гослитиздат, 2004. — С. 5-13. — Текст мовою дарі.
' Бехруз X. Исламские традиции права: Монография — О.: Юрид. л-ра, 2006. - С. 263-267.
272
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
273
цих правових систем. Іншими словами, ісламське право не відіграє якої-небудь значної ролі в суспільно-політичному і державно-правовому житті цих держав. Проте переважна більшість населення цих держав сповідує іслам, а ісламське право, як право ісламської общини, може регулювати різні сторони життєдіяльності мусульман, переважно, сфери їх особистого статусу. Це держави Середньої Азії Узбекистан, Казахстан, Таджикистан, Киргизстан і Туркменістан, а також Азербайджан.
Заслуговує особливої уваги характер взаємин ісламського права і правових систем «неісламських» держав, де мусульмани складають меншість населення. Ісламське право в цих державах входить у структуру їх правової системи і регулює сфери особистого статусу мусульман. Це стосується правових систем таких держав, як Індія, Танзанія, Малі, Чад, Філіппіни, Нігерія та ін.
Наприклад, в Індії деякі питання сімейно-правових відносин регулюються нормами ісламського права. Закони, прийняті в 1937 і 1939 pp. ще в колоніальній Індії, регулюють шлюбно-сімейні відносини мусульман, які проживають в цій країні.
Таким чином, вплив ісламського права на правові системи ісламських держав виявляється в кожній ісламській державі по-різному, залежно від історичних закономірностей розвитку даної держави, культурних особливостей людей, які населяють її, та від його геополітичного розташування.
6. Особливості ісламського судочинства
Виникнення ісламського правосуддя пов'язане з процесом формування і становлення ісламської держави і права, головний зміст якого визначався діяльністю Пророка Мухаммада, який виконував у першій ісламській державі роль верховного судді. Його діяльність ґрунтувалася на положеннях Корану.
Надалі, у зв'язку з поширенням ісламу і територіальним розширенням ісламської держави, Пророк Мухаммад запровадив у практику делегування своїх суддівських повноважень найбільш впливовим і авторитетним сподвижникам, які виконували роль намісників у різних частинах ісламської держави. Є також відомості про те, що Пророк Мухаммад неодноразово довіряв своїм
сподвижникам розгляд окремих судових справ, проте ще без запровадження спеціальної посади каді (судді), який був би звільнений від інших функцій і займав би цю посаду постійно.
Після смерті Пророка Мухаммада в період правління перших його чотирьох наступників-халіфів основні принципи ісламського судочинства залишалися без істотних змін. Халіфи зосередили у своїх руках не тільки верховну державну владу, але й верховну судову владу.
Статус суддів як офіційних осіб, які призначаються правителем і наділені спеціальними повноваженнями по відправленню правосуддя, утвердився в перший період правління династії Абба-сидів. У цей період у халіфаті великого впливу набула фігура верховного судді, який призначався халіфом та за дорученням правителя підбирав і призначав каді, тобто формував структуру судової системи.
Судовій системі, що склалася в період правління Аббасидів, був властивий дуалізм, що виявлявся в співіснуванні як ісламських, так і неісламських судів, зокрема: ісламських судів, які керувалися нормами ісламського права; цивільних судів (відомств скарг), які спиралися на реальну силу державного апарату примушення; консульських судів і судів персонального права для немусульман із різною компетенцією.
Ісламське правосуддя остаточно сформувалося до X ст. одночасно із завершенням становлення ісламсько-правової доктрини, яка, разом із судовою практикою, уже тоді запропонувала цивілізованішу судову процедуру і правила доказування на основі таких принципів: принцип справедливості, що згадується в багатьох аятах Корану, наприклад: «Якщо почнеш судити, то суди їх по справедливості»; принцип рівності, закріплений Кораном, зокрема: «Адже піруючі — брати»1; принципи публічності і гласності судочинства, які виражалися в тому, що воно проводилося н публічному місці, зазвичай у мечеті, та ін.
і 1а початковій стадії розвитку ісламського правосуддя були відсутні формальності в судочинстві, що виявлялося в усному змаганні сторін позивачів у засіданні суду, причому каді приймав рішення на місці в першому ж засіданні. Подібна форма
Див.: Коран / Пер. с араб. акад. И. 10. Крачковского. — М.: Раритет, 1990.
274
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
275
діловодства існувала до середини VIII ст., записів і підсумків судового розгляду не велося, а після закінчення судового процесу ухвалене у справі рішення негайно виконувалося. Проте розгляд доказів, заснованих на законі, примусив до визнання цінності письмових документів, що стали неодмінним атрибутом будь-якого правового акту. Поступово професійні свідки почали виконувати обов'язки громадських нотаріусів. Таким чином, судова процедура з усної перетворилася у письмову, а адули (нотаріуси) стали суддівськими писарями, що виробляли текст протоколу з кожної записаної ними відповіді або факту подання документа за позовом, рішення судді.
Також на початковому етапі існування ісламського судочинства була відсутня ієрархія судів. Не існувало апеляційної інстанції. Проте можливість оскарження рішення все ж таки існувала. Зокрема, глава держави, зважаючи на допущену помилку, міг пом'якшити деякі види покарання. Проте, як відзначає Р. Шарль, малікітські автори згадують про апеляцію, хоча мова йде про оскарження, при якому абсолютно не враховувалася суть клопотання і допускалося повне скасування вироку. Таким чином, при існуванні шляху до оскарження абсолютизм володарів заважав створенню єдиної теорії дотримання правил і обмежувальних положень, які могли б його утрудняти.
Особливості ісламського права позначаються і на ісламському правосудді, зокрема: відправлення правосуддя від імені Аллаха, що пояснюється його божественним походженням і релігійною природою; закріплення засад правосуддя такими провідними джерелами ісламського права, як Коран і Сунна; відправлення ісламського правосуддя спеціально призначеною особою — каді, наділеною спеціальними повноваженнями, та ін.
Незважаючи на те, що більшість спорів вирішувалася каді одноособово, у разі потреби йому дозволялося мати наїб (заступників), катіб (діловодів), беваб і хаджиб (сторожів), расуль (посильних). Передбачалося залучення до процесу терджуманів (перекладачів), а також осіб, що займалися виявленням стану свідків на предмет відповідності вимогам, що висувалися до них, тобто давали висновки про їх неупередженість.
Як уже наголошувалося, судді на свою посаду призначалися главою держави. Перед призначенням кандидат проходив
випробування на знання ісламського права, тобто посада каді не була виборною, він призначався на посаду указом глави держави (халіфа або імама) або його заступника, в якому указувався район його юрисдикції. Вступ на посаду відбувався негайно відразу ж після обнародування указу. При зміні глави держави необхідно було затвердження на раніше займану суддівську посаду новим правителем.
У теперішній час багато ісламських держав повністю відмовилися від ісламських судів на користь світських. Так в Єгипті до 1952 р. організація і порядок роботи мусульманських судів регулювалися законом. Відповідно до цього в країні існували мусульманські суди трьох рівнів: нижчі, які розглядали звичайні справи; першої інстанції, юрисдикція яких включала розгляд складніших справ і апеляцію на рішення нижчих судів; Верховний суд. Спеціальні шаріатські суди було ліквідовано в цій країні в 1956 p., їх повноваження були передані загальногромадянським судам. У 1954 р. було зроблено спробу ліквідовувати мусульманські суди в Лівії, але через чотири роки вони були знову відновлені.
Незважаючи на різний ступінь впливу норм класичного ісламського права на судові системи ісламських держав, у більшості з цих держав вони і сьогодні продовжують значно впливати на відправлення правосуддя.
276
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
X. Бехруз. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВОЗНАВСТВО
277
Розділ 4. СІМ'Я ЗАКОНОДАВЧОГО ПРАВА
Загальні положення
Сім'я законодавчого права включає правові системи, в яких закон не просто є джерелом права, а містить основні принципи їх функціонування. Процес кодифікації відіграв вирішальну роль у становленні даної правової сім'ї.
Як відзначає Г. Дж. Берман, усі західні правові системи — англійська, французька, німецька, італійська та ін. — мають спільне історичне коріння, з якого вони виводять не тільки спільну термінологію і спільні методи, але і спільні поняття, спільні принципи права і спільні цінності. На його думку, тільки чотири основні напрями західної традиції продовжують розвиватися в теперішній час. По-перше, право автономне і відокремлене від релігії, політики, моралі і т. ін.; по-друге, право розвивається професіоналами, фахівцями права, законодавцями, суддями, адвокатами і т. ін.; по-третє, перебувають на підйомі юридичні навчальні заклади, в яких розробляються концепції і систематизації; по-четверте, юридичне навчання складає метаправо, за допомогою якого право оцінюється і пояснюється'.
Таким чином, правові системи, що входять до сім'ї законодавчого права, сформувалися в рамках західної традиції права і сягають своїм корінням у римське приватне право, складалися під впливом канонічного права, мають високий рівень правової культури і будуються відповідно до концепції правової держави. За цими ознаками романо-германське право характеризується як законодавче право, як єдина правова сім'я.
Головний засіб, за допомогою якого забезпечується поширеність і вплив даної правової сім'ї, — це закон, який, як уже наголошувалося, відіграє роль не просто джерела права, а багато в чому визначає суть і зміст даних правових систем.
Серед правових сімей, що існують у теперішній час, сім'я законодавчого права (романо-германська правова сім'я) займає
особливе місце і відіграє значну роль у розвитку юридичної теорії і практики. Як відзначав Р. Давид, вона є першою сім'єю, з якою ми зустрічаємося в сучасному світі1. Дану правову сім'ю через її поширеність і стійкість розвитку називають ще базовою.
Сім'я законодавчого права (романо-германська правова сім'я) об'єднує національні правові системи багатьох сучасних держав. Сформувалася вона на території континентальної Європи в романських (Франція, Італія, Іспанія, Португалія) і германських країнах (Німеччина, Австрія, Швейцарія). До даної правової сім'ї прилягають правові системи всіх держав Латинської Америки (особливо у сфері приватного права), національні правові системи держав скандинавського регіону і пострадянського простору, значна частина національних правових систем держав Африки і Близького Сходу. Вплив цієї правової сім'ї знайшов відображення в національних правових системах Японії, Китаю, Індонезії, інших держав світу.
1 Берман Г.Дж. Западная традиция права: Эпоха формирования. — М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1998. — С. 515.
1 Давид P., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн., 1998. — С. 29.