Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 12: Теоретичні основи та передумови психокорекційної практики.(10 години)
Гуманістична психологія
Основою гуманістичного напрямку є погляд на особистість людини як на цілісну, відкриту систему, здатну до самоорганізації й саморозвитку. Прихильники цього напрямку вважають, що поведінку людини слід розглядати як зовнішній прояв її внутрішнього світу. Тому поведінку людини можна зрозуміти, лише дивлячись на світ її очима. Не явище саме по собі, а уні кальне сприйняття індивідом цього явища розглядається як справжня реальність. Нам часто буває важко зрозуміти дитину тільки тому, що ми сприймаємо її вкрай однобічно. Занадто багато непотрібних конфліктів між дорослими й дітьми вини кає внаслідок нездатності проникнути у внутрішній світ дити ни, подивитися на проблему її очима.
Основним компонентом структури особистості, за Роджерсом, є Я-концепція, що формується в процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім середовищем,насамперед соціальним.
Я-концепція - це динамічна система уявлень індивіда про себе, поєднана з їх оцінкою. Вивчення всього, пов'язаного з Я-концепцією, має важливе значення не тільки для розуміння людської поведінки, причин успіхів, невдач та інших життєвих проблем, але й для розв'язання завдань психокорекції.
Описову складову Я-концепції часто називають образом Я. Складову, пов'язану зі ставленням до себе чи окремих своїх якостей, називають самооцінкою або прийняттям себе. Проте виокремлення складових Я-концепції умовне. У реальному пси хічному житті ці елементи утворюють єдине, практично неподі льне ціле.
Формування Я-концепції проходить в онтогенезі тривалий і складний шлях під впливом різних зовнішніх впливів, яких зазнає індивід. Особливо важливими для нього є контакти із значущими інши ми, які, по суті, і визначають уявлення індивіда про самого себе. Під терміном «значущі інші» розуміються люди, які є важливими або значущими для індивіда внаслідок того, що він відчуває їхню здатність безпосередньо впливати на його життя. У ранньому дитинстві найбільш значущими іншими в оточенні дитини є батьки, пізніше до них приєднуються вчи телі й однолітки.
У процесі спільної діяльності і спілкування значущі інші можуть переконувати дитину як у тому, що саме її існування має велику цінність для оточення, так і в тому, що вона «істота нікому не потрібна», тобто сприяють формуванню в дитини як позитивних, так і негативних уявлень про себе, високої чи ни зької самооцінки.
Самооцінка - це особистісне судження про власну цінність. Самооцінка може змінитися після досягнутого успіху або невдачі, тобто може залежати від ситуації. З окре мих конкретних самооцінок і оцінок індивіда іншими людьми в онтогенезі будується самоповага. Самоповага - це цілісне відно сно постійне почуттєве ставлення до себе, до своїх душевних процесів, особливостей, до своєї вмілості, тобто це ставлення до загального Я. У перші роки розвитку самоповага дуже зале жить від зовнішніх оцінок, самооцінки та конкретних успіхів у тому чи іншому виді діяльності. У процесі онтогенезу розвива ється певна автономія самоповаги, зменшується її залежність від окремих успіхів або невдач і від конкретних самооцінок. Збереження позитивної самоповаги всупереч власним вадам та недолікам - складова частина процесу, який оберігає цілісність особистості.
Для психологів і педагогів усе більш очевидним стає той факт, що самооцінка дитини, її ставлення до себе і сприйняття себе багато в чому визначають її поведінку і досягнення. Для того щоб дитина почувала себе щасливою, краще адаптувалася й переборювала труднощі, їй необхідно мати позитивне сприй няття себе. Діти з негативною самооцінкою схильні майже в кожній справі знаходити нездоланні перешкоди. У них високий рівень тривожності, вони гірше пристосовуються до нової обста новки, важко сходяться з однолітками, вчаться з явним напру женням. Дані багатьох досліджень засвідчують, що труднощі в навчанні багатьох невстигаючих дітей є не наслідком їхньої ро зумової чи фізичної неповноцінності, а, скоріше, результатом їхніх уявлень про себе як про нездатних до серйозного навчан ня. Певно, можна сказати, що успіхи в школі, на роботі, у житті в цілому не менше залежать від уявлень людини про свої здіб ності, ніж від самих цих здібностей. Ніщо так не сприяє успіху, як упевненість у ньому, і ніщо так не провіщає невдачу, як свідоме її очікування. На думку американського психолога Роберта Бернса, в основі таких відносин, що складаються між очі куваннями й поведінкою, лежить механізм «пророцтва, що самореалізується».
Я-концепція діє як свого роду фільтр, який визначає харак тер сприйняття людиною будь-якої ситуації. Проходячи крізь цей фільтр, ситуація осмислюється, набуває значення, що від повідає уявленням людини про себе.
Образ і оцінка свого Я зумовлюють певну поведінку індиві да, тому Я-концепцію ми можемо розглядати як сукупність настановлень індивіда, спрямованих на самого себе. Особли вості Я-концепції як комплексу настановлень полягають лише в тому, що об'єктом у цьому випадку є сам носій. Завдяки цій самоспрямованості всі емоції й оцінки, пов'язані з образом Я, є дуже сильними і стійкими. Тому, якщо Я-концепція сформу валася й виступає як активний початок, змінити її буває над звичайно важко.
Берне у книзі «Я-концепція і виховання» говорить про те, що дорослі часто наївно вважають, що можна легко підвищити зани жений рівень самооцінки дитини шляхом створення позитивних підкріплень. Керуючись цією думкою, вони щедро хвалять таку дитину. Однак немає жодної гаранти, що дитина сприймає все це саме так, як ми розраховуємо. її інтерпретація наших дій може виявитися несподівано негативною. Наприклад, вона може ска зати собі: «Напевно, я зовсім нездатний, раз учитель увесь час намагається переконати мене в протилежному». Практично не існує такої дії, яку міг би почати вчитель, не побоюючись, що дитина з низькою самооцінкою не надасть їй негативної інтерп ретації. Ось чому так важливо, щоб в особистості з раннього ди тинства формувалося позитивне уявлення про себе.
У гуманістичній психології прийнято виділяти три основні настанови на сприйняття людиною себе:
• реальне Я - настановлення, пов'язані з уявленнями індиві да про те, який він насправді;
• дзеркальне (соціальне) Я - настановлення, пов'язані з уяв ленням індивіда про те, як його бачать інші;
• ідеальне Я - настановлення, пов'язані з уявленням індивіда про те, яким би він хотів стати.
Важливу роль у формуванні самооцінки відіграє зіставлен ня образу реального Я з уявленнями про те, якою людина хоті ла б бути, чи з тим, як її сприймають інші.
Як ми вже знаємо, позитивне ставлення до себе залежить від оцінок інших. Якщо ж виникає неузгодженість між потре бою індивіда в позитивному ставленні до себе і тим, що він від чуває насправді, то це приводить до виникнення внутрішнього психологічного конфлікту. На думку Роджерса, для подолання цієї невідповідності індивід використовує механізми психологі чного захисту - перекручення або заперечення. Перший вико ристовується для того, щоб змінити особистісну значущість пе реживання, другий ніби усуває сам факт наявності переживан ня. Роджерс особливо підкреслює перший механізм. Адже події оцінюються не об'єктивно самі по собі, значення їм надає обтяжений попереднім досвідом індивід, що турбується про збере ження своєї позитивної Я-концепції. Оскільки індивід не може змінити самі події, потрібно змінити його сприйняття цих по дій або їх інтерпретацію. На думку Роджерса, саме це є завдан ням психотерапії: вона не знімає проблему, але дозволяє лю дині, яка має психологічні труднощі, поглянути на себе по-но вому й більш ефективно справитися з тією чи іншою ситуацією. Виходячи з цього положення, вважаємо важливим завданням практичного психолога формувати в клієнта нове по зитивне ставлення до себе та інших людей, нове бачення про блеми, новий тип мислення - більш гнучкий, широкий, оптимі стичний, нефіксований шаблонами і стандартами.
Клієнт-центрована терапія К. Роджерса.
У своїй психотерапевтичній практиці Роджерс застосував терапію, «центровану на клієнті». Цей психотерапевтичний підхід спирається на досвід клієнта і ставить його в центр взає модії з психологом. При цьому сам клієнт бере на себе відпові дальність за розв'язання життєвих проблем, що турбують його. Психотерапевт лише виконує функцію консультанта, що ство рює теплу емоційну атмосферу, у якій клієнту легше розібрати ся у своїх труднощах. Взаємини між психологом і клієнтом бу дуються за принципом «людина - людина». Велике значення має не те, що говорить психолог, а те, який він є, тобто особис тість самого психолога. Таке положення Роджерса поділяють і багато вітчизняних психотерапевтів. Наприклад, М.І.Буянов вказував на те, що ефект психотерапії залежить не тільки від правильного лікування, але й від оптимального сполучення особистісних якостей лікаря і пацієнта. Почуття симпатії або ан типатії, яке виникає між психологом і клієнтом, найчастіше обумовлює результат взаємодії.
Згідно з Роджерсом, психолог не веде за собою, а супрово джує, створюючи умови для відчуття безпеки. Він не думає за пацієнта, а думає та оцінює разом із ним; не дає порад і інстру кцій, а за допомогою емпатії ненав'язливо полегшує, приско рює процес самоактуалізації. Особливою манерою бесіди психо лог створює умови для спокійного, цілеспрямованого монологу - клієнт говорить і міркує ніби сам із собою. При цьому психо лог тільки вставляє слова, які свідчать про його зацікавленість і утримують бесіду в руслі суттєвих питань. Тим самим клієнта спонукають до правильного формулювання своїх проблем, і ча сто він сам знаходить вихід із ситуації, конструюючи правиль ний мотив. Власний, досить переконливий і конкретний мотив стає найкращим стимулом для діяльності, яка веде до психіч ної рівноваги. У результаті зменшується тривожність, підвищу ється внутрішня узгодженість особистості клієнта. У міру роз витку здатності поважати себе він стає все більш здатним пова жати й цінувати інших людей. Таким чином, основна ува га в клієнт-центрованому підході концентрується не на пробле мах людини, а на ній самій, на її Я. Головна мета корекційного впливу - допомога в особистісному рості, розвитку, завдяки якому людина сама розв'язує свої проблеми.
Ще один важливий бік гуманістичної психотерапії базуєть ся на положенні, що люди стали надто раціональними й відда лилися від емоцій і відчуттів. Тому велика увага в ній приділя ється емпіричним, невербальним і тілесним засобам особистісної зміни, що сприяють не адаптації і врегулюванню, а індиві дуальному росту й самоактуалізації (групи зустрічей, групи особистісного росту, тренінги сензитивності та ін.).
Стосовно дітей цей терапевтичний метод частіше називають терапією відносин. Дитина, як і будь-яка особистість, унікаль на, самоцінна і має внутрішні джерела саморозвитку. Тому мета корекції, яку проводять у рамках терапії відносин, зовсім не в тому, щоб змінити дитину, а, навпаки, у тому, щоб допомогти їй ствердити своє Я, почуття власної цінності. У роботі з дітьми основною формою корекції в рамках терапії відносин є ігрова терапія. Тут гра є своєрідною сферою, у якій відбувається налагодження взаємин дитини з навколишнім світом і людьми. Основним механізмом досягнення корекційної мети є встанов лення взаємин, зв'язку між психологом і дитиною, у якому пси холог демонструє незмінне і безумовне прийняття дитини, її настановлень, цінностей, виражає постійну й щиру віру в дити ну та її здібності. Такий характер і зміст зв'язку між дитиною і дорослим значною мірою забезпечують досягнення корекцій ної мети. Як зазначає Д.Б.Ельконін, труднощі поведінки й осо-бистісного розвитку в дитячому віці здебільшого викликають ся конфліктними взаєминами між дорослими й дітьми, саме тому практика взаємин нового типу з дорослими може приво дити до корекції.
Гуманістична психологія орієнтована не на авторитарність, а на демократичні, особистісно-орієнтовані взаємини в психотерапії і психокорекції, тому вона особливо співзвучна нашому часу.
Нам видається цікавою концепція сучасних чеських психо логів Карела Блага і Міхаела Шебека. За цією концепцією зріла, розвинена система Я обмежена і спаяна так званим глоба льним Я. Глобальне Я охоплює всі пізнавальні, емоційні, во льові функції й одночасно має свій образ світу, а також образ себе і саморозуміння. Усі складові глобального Я функціональ но взаємозалежні.
Структурне Я (образ себе) насамперед має визначений зміст: «Я такий і саме такий». Воно складається з безлічі взаємозале жних осей. «Вісь» - поняття умовне. Під ним чеські психологи розуміють певну, відносно обмежену тематику життєвих вра жень, яку можна в узагальненому вигляді виразити як суджен ня про себе (наприклад, «Я є», «Я вмію», «Я хочу», «Я хлоп чик», «Я учень» і т.д.). Кожна окрема вісь в онтогенетичному розвитку виникає поступово і складається з окремих «ядер» -вражень, уявлень, думок, які зберігаються в пам'яті. Враження й переживання, що відносяться до однієї осі, асоціативно пов'я зані між собою і створюють глобальне відчуття від якогось до свіду. Наприклад, вісь «Я вмію, я пізнаю» поєднує ситуації і види діяльності, які відбувалися в різний час і в яких людина почувала себе вмілою, значущою чи, навпаки, нездарою, такою, що не досягла успіху. Третя складова глобального Я – образ Я партнер Ким Я буду Членство в певній групі Я товариш, Я школяр (внутрішнє вживання в соціальну роль) Ідеал себе (яким Я хотів би бути) Совість (що можна, що не можна) Статева ідентифікація (Я - хлопчик, Я - дівчинка) Я вмію, Я пізнаю Я хочу Я маю (усвідомлення себе)
Трансперсональна психологія
В останні десятиліття в західній психології виник новий напря мок, названий трансперсональною психологією, що спирається на останні відкриття фізики, теорії хаосу, кібернетики, психо логії та інших наук. Трансперсональна психологія характери зується зовсім новим підходом до психіки людини, показуючи її багатомірність. Традиційна психіатрична і психоаналітична модель психіки строго персоналістична й біографічна, а сучасні дослідження свідомості відкривають у ній нові рівні, сфери й виміри, показують, що людська психіка за своєю сутністю дорі внює всьому Всесвіту і всьому сущому.
Представники трансперсональної психології вважають, що людина одночасно є і матеріальний об'єкт, і велике поле свідо мості. Тобто в розумінні психіки можна виокремити дві скла дові: глобальна категорія «свідомість», яка охоплює всю реаль ність Всесвіту, та системи конденсованого досвіду (СКД) - це динамічні смислові згустки, які несуть у собі різноманітну інфо рмацію про життя організму, у тому числі й пам'ять про наро дження, вмирання, відродження і т.д..
Вивчаючи незвичайні стани свідомості в ході психоделічних сеансів, а також викликані немедикаментозними методами (ме тоди експериментальної психотерапії, які використовують ди хання, музику, танці чи роботу з тілом), представники транспе рсональної психології (Станіслав Гроф, Кен Уїлбер, Джоан Келфакс, Хел Беннет) дійшли висновку, що сучасні наукові теорії свідомості і психіки не враховують важливість добіографічних (пренатальних, перинатальних) і трансперсональних рівнів. Вони запропонували нову розширену картографію психіки, виділив ши в ній кілька рівнів, чи сфер, відповідного їм досвіду. С.Гроф умовно їх назвав так:
- сенсорний бар'єр;
- індивідуальне несвідоме;
- рівень народження і смерті;
- трансперсональна сфера.
Переживання на всіх чотирьох рівнях давно відомі людям з шаманських процедур, з первісних ритуалів переходу-ініціації та церемоній цілительства, трансових танців в екстатичних ре лігіях. Вони були описані істориками й антропологами.
Найбільш поверхові з цих переживань - це абстрактні чи естетичні переживання. Будь-яка психотехніка, що дає можли вість емпіричним шляхом увійти у сферу несвідомого, викорис товує активізацію органів чуттів, для того щоб ввести пацієнта в потрібний стан.
Наступний рівень психіки - сфера індивідуального несвідо мого. Саме на цьому рівні зосереджуються майже всі психоте рапевтичні підходи. Досвід, що належить до цього рівня, пов'я заний з подіями й обставинами життя людини від народження і дотепер, з моментами, які несуть сильне емоційне навантажен ня. За допомогою психотерапевтичних методик витиснутий з пам'яті нерозв'язаний конфлікт, травмуюче переживання або незавершений психологічний гештальт можуть піднятися з не свідомого і стати змістом теперішнього досвіду. У цьому плані багато сучасних психологів вважають більш ефективними мето ди емпіричної психотерапії (до яких належить і трансперсона льна). Порівняно з вербальними методами технічні прийоми ем піричної психотерапії безпосередньо активізують несвідоме і цим вибірково посилюють найбільш релевантний емоційний матері ал і полегшують його вихід на рівень свідомості. Більш того, при глибокій емпіричній психотерапії біографічний матеріал не пригадується і не реконструюється - його можна реально пере жити заново, що полегшує усвідомлення витиснутої психологі чної травми. Це не тільки позбавляє терапевта необхідності ві докремлювати «потрібне» від «непотрібного», але й вберігає від прийняття тих рішень, які неминуче несуть на собі відбиток його власної концептуальної схеми.
Емпіричні методи дослідження по-іншому оцінюють значення тілесної травми для психічного досвіду індивіда. У традиційній психології, психіатрії та психотерапії увага фокусується винятко во на психологічних травмах. Вважається, що тілесні травми не впливають безпосередньо на психічний розвиток людини. Емпі ричні ж дослідження ясно показали, що травми, пов'язані з небез пекою для життя, залишають відбиток на психіці і значною мірою обумовлюють розвиток емоційних і психосоматичних розладів, де пресій, тривожності, фобій або психосоматичних захворювань.
Третій рівень психіки С.Гроф назвав перинатальним. Чис ленні спостереження за переживаннями людей під час психоде лічних сеансів навели вченого на думку, що людське несвідоме містить сховища або матриці, активізація яких веде до повтор ного переживання біологічного народження. Переживання, що відбивають перинатальний рівень несвідомого, дуже різноманітні і складні. Виявляється такий досвід у чотирьох типових патернах чи констеляціях переживань, що цілком відповідають чо тирьом клінічним стадіям біологічного народження. Виходячи з цього, Гроф постулював існування гіпотетичних динамічних матриць, що керують процесами, які належать до перинаталь-ного рівня несвідомого, і назвав їх базовими перинатальними матрицями.
Крім того, що ці матриці мають власний емоційний і психо соматичний зміст, вони діють і як принципи організації матері алу на інших рівнях несвідомого. Так, переживання людини біографічного рівня, пов'язані з важкими фізичними травмами, хворобами, задухою, болем, тісно пов'язані зі специфічними ас пектами базових перинатальних матриць і це поєднує їх з поло говою травмою. Сполучна ланка тут - однакова якість емоцій, тілесних відчуттів і схожі обставини.
Ще один рівень психіки - трансперсональний. Спільним зна менником різноманітних і незвичайних переживань цієї групи є відчуття індивіда, що його свідомість розширилася за межі Его і трансцендувала межі часу і простору. У звичайному стані свідомості ми усвідомлюємо себе в межах свого фізичного тіла, а наше сприйняття навколишнього світу обмежене чутливістю наших рецепторів і звичними часовими і просторовими рамка ми. Існування трансперсональних переживань відкидає найбільш фундаментальні положення і принципи механістичної науки. З цими переживаннями з'являються такі, абсурдні на перший погляд, поняття, як відносність і довільність усіх фізичних меж, нелокальні зв'язки у Всесвіті, комунікація за допомогою неві домих засобів і каналів, пам'ять без матеріального субстрату, нелінійність часу і свідомості, які асоціюються з усіма формами життя (включаючи одноклітинні організми і рослини) і навіть неорганічною матерією.
Трансперсональний досвід іноді включає події з мікро- і ма крокосму, з областей, недосяжних безпосередньо людським ор ганам чуттів, чи з періодів, що історично передували появі Со нячної системи, Землі, живих організмів. Ці переживання явно вказують на те, що якимось, не поясне ним поки що чином, кожний із нас має інформацію про весь Всесвіт, про все наявне, кожен має потенційний емпіричний доступ до всіх її частин і, у певному розумінні, є одночасно всією космічною мережею і нескінченно малою її частиною, окремою і незначною біологічною сутністю.
PAGE 1