Наприклад європейські виробники автомобілів які експортують свою продукцію в США зазнаватимуть великих в

Работа добавлена на сайт samzan.net:

 Поняття валютного ризику та його види

Взагалі під валютним ризиком розуміють можливість грошових втрат суб’єктів валютного ринку через коливання валютних курсів. Наприклад, європейські виробники автомобілів, які експортують свою продукцію в США, зазнаватимуть великих втрат через подорожчання національної валюти проти долара США. Сам по собі валютний ризик є різновидом ринкового ризику і залежить від того, наскільки суб’єкт ринку (у даному разі комерційний банк) підготовлений до зміни ситуації на валютному ринку.

Ефективна робота комерційного банку на валютному ринку залежить не лише від валютного ризику, а й від комплексу супутніх ризикових складових, з якими дуже тісно пов’язаний валютний ризик.

Виходячи з особливостей роботи комерційного банку на валютному ринку, валютний ризик можна розкласти на зовнішню і внутрішню складові.

Під зовнішньою складовою слід розуміти небезпеку для фінансового стану комерційного банку, пов’язану зі зміною зовнішнього ринкового середовища, яка знаходить свій прояв у несприятливій зміні валютних курсів.

Внутрішня складова — це здатність комерційного банку протистояти цим несприятливим змінам на валютному ринку. Така здатність залежить від того, наскільки ефективно налагоджена робота з управління ризиками у даному комерційному банку.

Валютний ризик є специфічним видом ринкового ризику. Його сутність полягає у можливості фінансових втрат за балансовими та позабалансовими статтями у зв’язку зі зміною ринкових умов і, відповідно, з рухом ринкових валютних курсів. Ці фінансові втрати можливі у разі: а) переоцінювання відкритих валютних позицій (коротких та довгих), б) проведення операцій на строковому ринку — переоцінювання позабалансових статей за похідними фінансовими інструментами, угодами форвард, своп, ф’ючерсами, опціонами).

Цей вид ризику є наслідком незбалансованості активів і пасивів щодо кожної з валют за термінами і сумами. За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяються на:

1.  операційні;
2.  трансляційні (бухгалтерські);
3.  економічні.

Операційний ризик пов’язаний з торговельними операціями, а також із грошовими угодами з фінансового інвестування та дивідендних платежів або отримання коштів в іноземній валюті в майбутньому.

Трансляційний (бухгалтерський) ризик пов’язаний з переоцінюванням активів, пасивів та прибутків у національну валюту, а також може виникати під час експорту чи імпорту інвестицій. Він впливає на показники балансу, що відображають звіт про одержані прибутки та збитки після перерахунків сум інвестицій у національну грошову одиницю. Врахувати трансляційний ризик можна під час складання бухгалтерської та фінансової звітності.

Економічний валютний ризик пов’язаний з можливістю втрати доходів за майбутніми контрактами через зміну загального економічного стану як країн-партнерів, так і країн, де розташована компанія. Насамперед він обумовлений необхідністю здійснення постійних розрахунків за експортними та імпортними операціями, інтенсивність яких, у свою чергу, може залежати від валютних курсів.

На світових валютних ринках, що працюють цілодобово, курс валюти постійно змінюється протягом робочого дня. Значний рух курсу може відбутися навіть протягом кількох хвилин. Час проведення операції може мати прямий вплив на прибуток.

Приклад. Фінансова компанія хоче придбати 5 млн дол. за англійські фунти стерлінгів. О 10-й ранку курс становив 1,71 дол. за фунт, тому на придбання буде витрачено 2923976,61 ф. ст. О 15 год. курс обміну долара США змінився до 1,73 дол. за ф. ст. і 5 млн дол. коштуватимуть лише у 2890173,41 ф. ст. Таким чином, вдалий вибір часу купівлі дасть можливість додатково заробити або не втратити 33803,2 ф. ст. тільки за один робочий день, а невдалий — призведе до втрати їх.

Основні форми міжнародних розрахунків
Першочерговою і необхідною умовою здійснення будь-якої зовнішньоторгової операції, як уже відзначалося, являється зовнішньоторговий контракт. Одна з важливих вимог при його складанні - визначення валютно-фінансових умов угоди.
Валютні умови нараховують такі позиції: валюта ціни; валюта платежу; курс перерахунку валют у валюту платежу; обмовки, що захищають сторони від ризику втрат.
Фінансові умови включають такі позиції, як умови розрахунків; заходи проти необґрунтованої затримки платежу; форми розрахунків; засоби розрахунків. Дослідження валютно-фінансових умов зовнішньоторгового контракту показало, що при здійсненні зовнішньоторгової операції дуже важливий правильний вибір форми розрахунків, оскільки дозволяє учасникам угоди знижувати витрати і ризик, пов'язаний з невиконанням протилежною стороною своїх обов'язків по контракт).
Форми розрахунків - це регульовані законодавством країни-учасника розрахунків способи виконання через банк грошових зобов'язань підприємств.
Кожна форма міжнародних розрахунків в тій чи іншій мірі пов'язана з ризиком для експортера й імпортера. Це залежить від багатьох факторів - від виду товару, ступеня взаємної довіри партнерів, їх платоспроможності, надійності банків, залучених до даної угоди і т. д. Тому кожен учасник угоди прагне відстояти ту форму розрахунків, яка являється для нього більш вигідною і в меншій мірі пов'язана з ризиком.
Авансовий платіж. Аванс - це грошова сума чи майнова цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження товару в рахунок виконання зобов'язань по контракту.
Аванс відіграє в даному випадку двояку роль. З одного боку, імпортер з допомогою авансу кредитує експортера, а з другого - забезпечує виконання своїх зобов'язань по контракту.
Аванс може бути наданий в грошовій і товарній формах. Останній передбачає передачу імпортером експортеру сировинних матеріалів чи комплектуючих виробів, необхідних для виготовлення замовленого обладнання. Аванс в грошовій формі передбачає виплату покупцем узгоджених в контракті сум в рахунок платежів за умовами договору до відвантаження товару (надання послуг), а інколи навіть до початку виконання контракту.
В світовій практиці авансові платежі використовуються у випадках:
1) коли продавець сумнівається в платоспроможності покупця;
2) коли політична і (чи) економічна обстановка в країні покупця нестабільна;
3) при постачанні дорогого обладнання;
4) при поставці товарів стратегічного призначення;
5) при тривалих строках здійснення контракту.
Аванс може надаватися як на повну вартість, так і в вигляді певного відсотку від неї. Його величина залежить від мети авансу, характеру товару, його новизни, вартості і строків виготовлення. В світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10-30% суми контракту.
Погашається аванс шляхом заліку при поставці товару. Ця умова повинна бути зафіксована в контракті.
Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше - імпортеру. Для імпортера вона являється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гаранти належного виконання контракту).
В міжнародній практиці авансові платежі, головним чином часткові, одержали достатній розвиток. Однак в даний час, особливо в країнах Західної Європи, вони не користуються широкою популярністю. Більша кількість угод укладається на умовах розстрочки платежу.
Інкасова форма розрахунків. Використання даної форми розрахунків регулюється "Уніфікованими правилами по інкасо", прийнятими Міжнародною торговою палатою в 1978 році (публікація МТП №322).
Інкасо - це банківська розрахункова операція, засобом якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахункових документів належні йому кошти від платника за відвантаженні на його адресу товари або за надані йому послуги і зараховує ці кошти на його рахунок в банку.
В здійсненні інкасової операції при міжнародних розрахунках приймають участь: імпортер (платник); експортер (довіритель); банк імпортера (інкасуючий чи представницький банк); банк імпортера (банк ремітент).
Інкасова форма розрахунків об'єднується з акцептною формою. Акцепт -згода платника на оплату документів рахунку. При акцептній формі розрахунків товари відвантажуються негайно, не чекаючи оплати покупцем товару. Покупець оплачує товар після одержання розрахункових, документів, на випадок порушення постачальником умов договору, вокупцеві може відмовитися від оплати товару. При порушенні договору постачальник має право застосувати до нього санкції.
Інкасо може бути чистим і документальним. Чисте інкасо - це інкасо фінансових документів, не супроводжене комерційними документами (переказні й прості векселі, чеки та ін.). Документальне інкасо - це інкасо фінансових документів, супроводжених комерційними документами (рахунки, страхові документи та ін.), а також інкасо тільки комерційних документів.
Документальне інкасо в міжнародній торгівлі являє собою зобов'язання банку одержати за дорученням експортера від імпортера суму платежу за контрактом проти передачі останнього товарних документів і перерахувати її експортеру.
1. Експортер відвантажує товари на адресу покупця у відповідності до умов договору.
2. Експортер підготовляє своєму банку пакет товаросупроводжуючих документів та інкасове доручення.
3. Банк-ремітент, перевіривши відповідність наданих документів, перерахованих в інкасовому дорученні, відправляє їх разом з інкасовим дорученням банку імпортера.
4. Банк імпортера віддає одержані документи імпортеру.
5. Інкасуючий банк одержує платіж від імпортера.
6. Сума платежу переводиться банком покупця банку продавця.
7. Банк - ремітент зараховує гроші на рахунок експортера. Інкасові операції порівняно прості і недорогі для контрагентів. Разом з тим вони мають серйозні недоліки, які різко знижують переваги в розрахунках по експорту. Одним з таких недоліків являється розрив у часі між відвантаженням товару, передачею документів у банк імпортера й одержанням платежу (інколи від кількох тижнів до кількох місяців), що, звичайно, затримує оборотність коштів експортера.
Акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою письмове зобов'язання банку провести за проханням і у відповідності до вказівок імпортера платіж експортеру проти набору документів, що повністю відповідають умовам акредитиву.
В акредитивній операції беруть участь: імпортер, який дає доручення своєму банку на відкриття акредитива (наказодавець акредитива), бенефіціар (зазвичай експортер), на користь якого відкривається акредитив; банк, що виставив акредитив (банк-емітент); банк, через який здійснюється платіж на користь бенефіціара (виконуючий банк).
Документальний акредитив являється найбільш вигідною формою розрахунків для експортера, дякуючи надійності платежу і більш швидкому одержанню експортної виручки.
В міжнародній торговій і банківській практиці використовуються єдині стандартизовані процедури і правила використання документальних акредитивів. Ці процедури були сформульовані Міжнародною торговою палатою (МТП) в Уніфікованих правилах і звичаях для документальних акредитивів (УПДА), до яких приєдналася більшість банків світу. УПДА періодично переглядаються. В даний час діє редакція правил 1993 р. (публікація МТП №500).
1. Експортер відправляє імпортеру товару факс про готовність товару до відвантаження і просить виставити на його користь акредитив. 2. Імпортер дає вказівки своєму банку відкрити акредитив на користь бенефіціара у себе чи за кордоном.
3. Банк імпортера повідомляє експортера про відкриття акредитива і відправляє акредитивний лист, в якому докладно викладені умови акредитива.
4. Банк експортера повідомляє бенефіціару про відкриття на його користь акредитива і про умови цього акредитива.
5. Експортер відвантажує на адресу покупця товари у відповідності до умов договору.
6. Продавець передає виконуючому акредитив банку товаросупроводжуючі документи.
7. Виконуючий банк перевіряє відповідність наданих товаросупроводжуючих документів умовам акредитива й відправляє їх банку-емітенту.
8. Банк імпортера також перевіряє документи і тоді перераховує відповідну суму валюти на кореспондентський рахунок виконуючого банку.
9. Виконуючий банк зараховує відповідну суму валюти на рахунок бенефіціара.
10. Банк імпортера відправляє товаросупроводжуючі документи разом з акредитивним листом імпортеру.
11. Імпортер, одержавши документи, перевіряє їх відповідність умовам акредитива і приймає для акцепта. Якщо зауважень немає, банк списує гроші з рахунку наказодавця по акредитиву й відправляє останньому виписку. При здійсненні міжнародних розрахунків на основі акредитива сторонам даного механізму, особливо бенефіціару, важливо звертати увагу на види акредитива. Розрізняють такі види акредитива: відзивні і безвідзивні; підтверджені й непідтверджені; перевідні (трансферабельні); револьверні (встановлюючі); покриті й непокриті.
Відкритий рахунок. При розрахунках по відкритому рахунку контрпартнери ведуть взаємний облік сум поточної заборгованості. Експортер відвантажує товар імпортеру, відправляє на його адресу товаросупроводжуючі документи і заносить суму заборгованості в дебет рахунку, відкритого на ім'я імпортера. Останній здійснює такий же запис в кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер й імпортер здійснюють компенсуючі проведення.
Особливості даної форми розрахунків:
1) передбачає ведення контрагентами великого обсягу роботи;
2) товаросупроводжуючі документи поступають прямо до імпортера, мимо банку, в зв'язку з чим весь контроль за своєчасністю платежів лягає на плечі учасників угоди;
3) рух товару передує руху валютних коштів.
Порядок погашення заборгованості по відкритому рахунку залежить від домовленості сторін угоди.
Платіж по відкритому рахунку в більшій мірі вигідний імпортеру, оскільки відсутній ризик оплати недоставленого товару, а відсотки за користування кредитом не знімаються.
Для експортера цей платіж являється самою ризикованою формою розрахунків, оскільки в нього немає ніяких гарантій, що покупець врегулює свою заборгованість в узгоджений строк. Платежі у формі відкритого рахунку займають сьогодні міцні позиції в торгівлі багатьох країн світу, особливо Західної Європи (до 60% всіх платежів).

Найбільш поширеною стратегією виходу зовнішній ринок є експорт, решта трьох стратегії відрізняється вищою складністю.

Експорт найбільш простій спосіб виходу на зарубіжний ринок. Експорт вимагає найменших витрат ресурсів, тому що всі маркетингові функції в основному лягають на плечі посередників. Підприємство може експортувати свій товар двома способами. Можна скористатися послугами незалежних міжнародних маркетингових посередників (непрямий маркетинг) або проводити експортні операції самостійно (прямий експорт).

Практика непрямого експорту найбільш поширена серед компаній початківців свою експортну діяльність, оскільки вона вимагає менших фінансових коштів і пов'язана з меншим ризиком. Такий експорт відкриває для підприємства широкі можливості відходу з ринку, якщо прибутки не виправдовують очікувань або ситуація на ринку стає несприятливою. В даному випадку підприємство веде справи з брокером, який знаходиться на внутрішньому ринку.

Основною перевагою такого виду експорту є те, що підприємство може уникнути всіх складнощів, пов'язаних з доставкою товару за межу, тарифами, іноземними законодавчими актами і іншими подібними проблемами. Всі ці обов'язки перекладаються на посередника.

Серед недоліків можна відзначити практично повну втрату контролю над цінами і доставкою товару на зовнішній ринок.

Не дивлячись на переваги експорту з використанням спеціалізованих брокерів, деякі підприємства вважають за краще експортувати свої товари безпосередньо посередникам, що знаходяться на зовнішньому ринку.

Вигідною відмінністю цього виду експорту є підвищення контролю підприємства над товарами, вивезеними на зовнішній ринок.

До недоліків можна віднести додаткові витрати, що виникають в даному випадку.

Франчайзинг, як і експорт - це задоволено простій і ефективний спосіб виходу на зовнішні ринки. В цьому випадку підприємство (франчайзер) дає право використовувати свою виробничу технологію, торгову марку і патент іншому підприємству (франчайзі), що знаходиться на території іноземної держави.

Крім цього франчайзер забезпечує технічну підтримку, допомогу в організації маркетингової діяльності і у ряді випадків навчання персоналу. На обмін франчайзер отримує плату. Причиною виникнення системи франчайзингу є можливість вийти на зовнішні ринки з мінімальним ризиком і мінімальними витратами.

Можна відзначити ряд переваг франчайзингу перед експортом. Франчайзинг представляє ширші можливості контролю над збутом товарів і вимагає невеликих капітальних витрат. Також як і експорт Франчайзинг менш ризикований і дає більше гнучкості при відході з ринку у разі відсутності прибули.

Якщо франчайзі не виконує умов контракту, то все, що може зробити франчайзер - це загрожувати розірвати угоду. Нарешті, якщо франчайзер вирішує розірвати контракт, то він не тільки може втратити контроль, але і створити сильного конкурента на зовнішньому ринку, що утруднить його самостійний збут на цьому ринку.

Ще одним загальним напрямом виходу на зовнішній ринок є з'єднання зусиль з комерційними підприємствами країни партнера з метою створення виробничих і маркетингових потужностей.

На відміну від двох попередніх стратегій рішення створити спільне підприємство з іноземною компанією безпосередньо залучає підприємство до процесу управління діяльністю на зовнішньому ринку. При створенні спільного підприємства обидві компанії мають право контролю і управління. Спільне підприємство може бути створене двома способами.

По-перше, одне підприємство може зробити інвестиції що вже існує інше підприємство.

По-друге, два або більш за підприємство можуть об'єднатися разом, щоб створити нове спільне підприємство.

Існує декілька причин для організації спільних підприємств. Найочевидніша причина - це підвищення контролю над виробництвом і збутом товарів на зовнішньому ринку. Підприємство може також ухвалити таке рішення, щоб використовувати спеціальні знання або доступ до каналів збуту, якими володіє іноземний партнер. Іноді спільне підприємство організовується, коли уряд не заохочує самостійний вхід іноземних підприємств на місцевий ринок.

Проте, цей спосіб виходу на зовнішні ринки має ряд недоліків. По-перше, в даному випадку ризик значно вищий, ніж при перших двох способах. Розбіжності з іноземним партнером або обмеження, що накладаються іноземним урядом, можуть перешкодити підприємству відповідну віддачу від своїх інвестицій. Подібні розбіжності часто примушують підприємство йти на компроміси. Крім того, створення спільних підприємств може перешкодити крупному підприємству, проводити єдину глобальну маркетингову і збутову політику на всіх ринках збуту.

Якнайповнішою формою залучення до діяльності на зарубіжному ринку є приміщення капіталу в створення за кордоном власних складальних або виробничих підприємств.

Прямі іноземні інвестиції дають найвищий рівень контролю, який підприємство може мати при виході на зовнішній ринок. Можливі два методи прямих інвестицій.

По-перше, підприємство може створити нову компанію нам зовнішньому ринку. Цей метод вимагає найбільших витрат, тому, що підприємство повинне створити нові контакти і канали збуту, вибрати місце для нової компанії, найняти працівників, придбати устаткування.

По-друге, підприємство може придбати вже існуючу іноземну компанію. В даному випадку підприємство тільки повинне внести зміни в організаційну структуру іноземної компанії.

Прямі інвестиції володіють поряд переваг в порівнянні з іншими способами виходу на зовнішні ринки. Підприємство може повністю визначати маркетингову і збутову політику. Це може бути особливо необхідно для крупних підприємств, які прагнуть проводити єдину політику на всіх своїх ринках. Це допоможе ефективнішій ціновій конкуренції, оскільки якщо товари проводяться в країні збуту, то не треба нести транспортних витрат, також витрат пов'язаних з тарифами. Нарешті, підприємство отримує прямий контакт зі своїми клієнтами на іноземному ринку і означає, може повніше задовольняти їх вимоги, що підвищує його конкурентоспроможність.

Існують і недоліки прямих інвестицій. При прямих іноземних інвестиціях великий ризик, пов'язаний з девальвацією іноземної валюти, політичною нестабільністю, спадом на ринку і можливою націоналізацією майна. Із-за крупних фінансових інвестицій в іноземний ринок гнучкість політики підприємства відносно цього ринку знижується.

При рішенні покинути іноземний ринок підприємство може не тільки втратити значні ресурси, вкладені в нього, але і нанести утрату своєї репутації. До того ж іноземна держава може накладати обмеження, що перешкоджають, проведенню політики компанії відносно своїх товарів або їх збуту.

Таким чином, управління підприємством на зарубіжних ринках має свою специфіку. Додаткові труднощі виникають у підприємств, звиклих орієнтуватися тільки на внутрішній ринок. Отже, керівництво підприємств повинне приділяти розробці стратегії виходу на зарубіжні ринки особлива увага.

Існує декілька альтернативних стратегій проникненняна закордонні ринки, а саме: стратегія непрямого експорту;стратегія прямого експорту; стратегія ліцензування; стратегія створення спільного підприємства; стратегія прямого інвестування.

Міжнародна комерційна практика показує, що найчастішекомпанії використовують дві основні стратегії проникнення, асаме — прямий і непрямий (опосередкований) експорт.

Варіанти організації прямого експорту: а) створення експортного відділу, в обов'язки якого входитьздійснення продаж за кордоном та організація збору необхідноїінформації про ринок;б) використання власних торгових представників для пошукузакордонних клієнтів;в) звернення до закордонних дистриб'юторів чи агентів, наді-лення їх винятковими чи обмеженими правами представляти ви-робника в конкретній країні; г) створення закордонного відділу продаж або дочірньоїкомпанії, що дозволяє виробникові користуватися ефектомбезпосередньої присутності на ринку і здійснювати контрользбуту. Закордонний відділ продаж реалізує й розподіляє про-дукцію, виконує функції демонстраційного й обслуговуючогоцентру.

Непрямий експорт — єдиний прибутковий спосіб виходу назовнішній ринок у випадку обмеженості ринку. Непрямий про-даж означає, що виробник діє через іншу фірму в країні базуван-ня, направляючи свою продукцію на міжнародний ринок. Підп-риємство виробляє продукцію у своїй країні й адаптує її до вимогзакордонного ринку. У цьому випадку спеціальні підрозділи з ор-ганізації міжнародної торгівлі не створюються, використовують-ся незалежні посередники, а саме: місцевий посередник-експортер купує продукцію у вироб-ника, а потім продає її за рубіж; вітчизняний агент-експортер веде пошук покупців за кор-доном і домовляється з ними про постачання, розраховуючи прицьому на одержання комісійної винагороди; кооперативна організація здійснює експорт від імені і част-ково під адміністративним контролем декількох виробників; міжнародна торгова компанія за рубежем контролює збуто-ві мережі в різних регіонах.

Непрямий експорт забезпечує підприємству дві переваги:

по-перше, для його здійснення не потрібно значних ресур-сів, відсутня необхідність створення експортного відділу для ор-ганізації продаж за кордоном;

по-друге, незначний рівень ризику, тому що посередникидіють за власною ініціативою, спираються на знання кон'юнк-тури закордонних ринків і пропонують виробнику додаткові пос-луги.

Обидва типи експорту (прямий і непрямий) накладають певніобмеження на ринкову стратегію компанії і можливості керуван-ня нею:а) експортер не має повної ринкової інформації і не може при-ймати оптимальних управлінських рішень (немає чіткої інформа-ції щодо нестатків покупців та їхньої задоволеності товаром, що-до стратегії конкурентів, цін, додаткових послуг, збутової ме-режі, реклами тощо); б)експортер не має інформації про характер використанняпродукту, поводження покупців, їхніх потреб; в)посередник може призначати необгрунтовано високу цінуза рахунок занадто високої націнки без врахування цін конкурен-тів, еластичності попиту й іміджу товару.

Але в деяких випадках експорт, як прямий, так і непрямий,може виявитися утрудненим і навіть неможливим. Великі транс-портні витрати, митні тарифи чи обмеження на імпорт, префере-нції для місцевих виробників — ось причини, що можуть спону-кати фірму почати виробництво за кордоном. На користь такогорішення можуть діяти й інші фактори:розмір і привабливість ринку;сприятливий рівень виробничих витрат;близькість до покупців;пільги, надані владою тощо.

Виробництво за кордоном може бути організовано різномані-тними способами, як-от: складальний завод, контракт на вироб-ництво, ліцензійний договір, спільне підприємство, пряме інвес-тування. Слід зауважити, що всі ці способи помітно відрізня-ються один від одного масштабами інвестицій.

Складальний завод є компромісом між прямим експортом і за-кордонним виробництвом. Деталі, вузли і частини, виготовлені вкраїні розташування фірми, надсилаються до іншої країни дляскладання в готові вироби. Цей шлях дозволяє уникнути великихтранспортних витрат і скористатися більш низьким митом на не-завершені вироби. Крім того, компанія застосовує місцеву робочусилу, що полегшує їй впровадження в іншу країну.

У випадку укладання контракту на виробництво, товари ви-робляються за кордоном місцевим виробником, який діє за конт-рактом з фірмою. При цьому фірма здійснює контроль за марке-тингом і комерційними питаннями через свою закордонну філію.Така договірна форма дозволяє компанії обійтися без інвестиційу виробництво і без витрат на транспорт і митницю, у той же часвикористовуючи місцеву робочу силу. Разом з тим фірма уникаєобов'язків щодо наймання і менеджменту робочої сили в середо-вищі, яке погано знає.

Звичайно, таким чином компанія втрачає частину прибутку,одержуваного при виробництві, витрати якого можуть бути дуженизькими, якщо заробітна платня на закордонному ринку є ниж-чою, ніж на національному. Також існує ризик передачі виробни-чого ноу-хау іноземній фірмі, що згодом може стати конкурен-том. Цей ризик знижується, якщо головними факторами конку-рентноздатності є імідж марки і маркетингове ноу-хау. Типовоюпроблемою подібних угод є контроль якості.

Однією із стратегій проникнення на закордонний ринок є ук-ладання ліцензійного договору. Ліцензування — це надання іншійфірмі визначених прав на використання патентів, торгових марокабо ноу-хау за визначену платню. Продаж ліцензій є резонним утому випадку, якщо фірма, що володіє цінними технологічнимипатентами чи ноу-хау на унікальну продукцію, не має організа-ційних структур на закордонних ринках і ресурсів для самостій-ного виходу на ринок.

Ліцензійні угоди можуть складатися щодо наступних катего-рій нематеріальних активів: програм, технологій, методів, проце-дур, систем, торгових марок, фірмових назв, авторських прав,музичних, літературних чи художніх композицій, винаходів таформул, процесів, конструкцій, схем тощо.

Основною перевагою використання стратегії ліцензування єдоступ на новий ринок без інвестицій. Але сьогодні вважається,що ліцензування в галузі виробництва пов'язане з високим ризи-ком (наприклад, ліцензіат може перетворитися на конкурента).Ліцензування у сфері послуг пов'язане з меншим ризиком.При цьому багато великих компаній використовують франчай-зинг (комерційну концесію). Переконливим прикладом успіху вгалузі франчайзинга є мережа «Макдональдс». Головна причинаїї успіху — в широких програмах навчання і контролю за якістю.Але при цьому зберігається деяка економічна незалежність ліце-нзіатів. З правової ж точки зору, вони — незалежні юридичніособи.

Фірма може вийти на зовнішній ринок, створивши спільне пі-дприємство (СП). СП — це міжнародна фірма, створена двомачи декількома національними підприємствами з метою найбільшповного використання потенціалу кожної зі сторін для максимі-зації корисного економічного ефекту їхньої діяльності. Важли-вою ознакою СП є наявність у складі його засновників (учасни-ків) хоча б одного іноземного інвестора.

Ця стратегія проникнення стала засобом полегшення експортукапіталу і реалізації інвестиційних проектів, здійснення яких непід силу одній компанії. Завдяки СП поширюються передові тех-нології і сучасний досвід керування. Крім того, освоєння ринків вінших країнах простіше здійснювати за допомогою місцевих пар-тнерів, тим більше, що спільні підприємства часто користуютьсяподатковими пільгами. Іноді СП створюються спеціально з ме-тою проникнення міжнародних компаній у закриті національніринки.Фірма може використати таку модель виходу на зовнішнійринок, як пряме інвестування у виробництво в іншій країні шля-хом придбання існуючого чи створення нового підприємства.

Прямі інвестиції здійснюються шляхом передачі капіталу зоднієї країни в іншу, але капітал не завжди є єдиним внеском ін-вестора чи єдиним засобом придбання акціонерної власності. Фі-рма-інвестор може надати технологію, кваліфіковані кадри і рин-ки в обмін на частку участі в капіталі закордонної фірми. Існуютьтакі варіанти прямого інвестування:а)придбання частинки власності в діючому підприємстві;б)створення нового підприємства.

Кожен варіант має свої переваги й недоліки і стає більш вигі-дним за певних умов. Перевагами прямого інвестування є: зі збільшенням компанією досвіду виробничої діяльностіна закордонному ринку вона одержує можливість зниження ви-трат на сировину, робочу силу, інші фактори виробництва, а та-кож може розраховувати на пільги, надані урядом; створення нових робочих місць сприяє формуванню пози-тивного іміджу компанії в країні перебування; за рахунок постійної роботи з органами влади, споживача-ми, місцевими постачальниками і посередниками компанія адап-тує свою продукцію до потреб ринку; компанія цілком контролює інвестиції і проводить таку ви-робничу, товарну, цінову, збутову, комунікаційну політику, яканайкраще відповідає її стратегічним цілям.

Основний недолік прямого інвестування полягає в тому, щокомпанія не застрахована від погіршення ринкових умов, деваль-вації валюти, експропріації її власності у випадку політичних по-трясінь, а також від інших ризиків, характерних для діяльності назовнішніх ринках.

Якщо компанія виходить на декілька зовнішніх ринків і вико-ристовує багатонаціональну стратегію, то вона пристосовуєсвої стратегічні дії до конкретної ситуації на ринку кожної краї-ни. У цьому випадку загальна міжнародна стратегія є сукупністюстратегій щодо кількох країн. Таким чином, фірма намагаєтьсяадаптуватися до умов різноманітних зовнішніх ринків. Необхід-ність у багатонаціональній стратегії виникає завдяки існуючомурізноманіттю культурних, економічних, політичних і конкурент-них умов у країнах світу. Головною перевагою цієї стратегії є їївідповідність місцевим умовам країни, а недоліками — недостат-нє використання потенційних конкурентних переваг, зростаннявитрат компанії на дослідження, рекламу тощо.

Альтернативним варіантом виступає глобальна стратегія, якабазується на припущенні, що споживачі великої кількості країнвіддають перевагу відносно дешевим стандартним товарам порі-вняно з дорогими диференційованими. Для компанії, яка викори-стовує цю стратегію, весь світ — це єдиний ринок без національ-них кордонів і національних відмінностей між споживачами.

Ця стратегія з успіхом застосовується такими транснаціональни-ми корпораціями, як Sony, Соса-Соїа, Pepsi Co, McDonalds,Procter & Gamble та ін. При виході на міжнародний ринок доцільно йти від простогодо складного, відпрацьовуючи методи проникнення і впрова-дження на доступніші ринки. Таку стратегію іноді називаютьстратегією лазерного променя.

До головних факторів, що впливають на вибір стратегії про-никнення на зарубіжний ринок, належать:а)швидкість входження на ринок;б)прямі і непрямі витрати;в) гнучкість в діяльності на ринку відповідної країни;г)рівень можливого підприємницького ризику;д)строки окупності інвестицій;ж)існування недовиконаних зобов'язань компанії перед існу-ючими партнерами, агентами і дистриб'юторами у випадку ство-рення власної дистриб'юторської мережі для виходу на більшпривабливий зовнішній ринок.

Фірми зарубіжних країн дотримуються різних стратегій припроникненні на зовнішні ринки. Наприклад, американські компа-нії найчастіше використовують атакуючі стратегії. Вони покла-даються на впровадження нових технологій з метою розширеннязовнішніх ринків. Європейські ж фірми віддають перевагу про-никненню на вже освоєні чи тісно пов'язані з раніше освоєнимиринками (їхні стратегії є більш оборонними).

Японські компанії найчастіше застосовують стратегію низь-ковитратного виробництва обмеженого асортименту продукції увеликих обсягах, що надає їм можливість використовувати ціну вякості головного конкурентного інструмента для збільшенняпродажу.

«Звезды»

Высокий рост объёма продаж и высокая доля рынка. Долю рынка необходимо сохранять и увеличивать. «Звезды» приносят очень большой доход. Но, несмотря на привлекательность данного товара, его чистый денежный поток достаточно низок, так как требует существенных инвестиций для обеспечения высокого темпа роста.

«Дойные коровы» («Денежные мешки»)

Высокая доля на рынке, но низкий темп роста объёма продаж. «Дойных коров» необходимо беречь и максимально контролировать. Их привлекательность объясняется тем, что они не требуют дополнительных инвестиций и сами при этом обеспечивают хороший денежный доход. Средства от продаж можно направлять на развитие «Трудных детей» и на поддержку «Звезд».

«Собаки» («Хромые утки», «Мертвый груз»)

Темп роста низкий, доля рынка низкая, продукт как правило низкого уровня рентабельности и требует большого внимания со стороны управляющего. От «Собак» нужно избавляться.

«Трудные дети» («Дикие кошки», «Темные лошадки», «Знаки вопроса»)

Низкая доля рынка, но высокие темпы роста. «Трудных детей» необходимо изучать. В перспективе они могут стать как звездами, так и собаками. Если существует возможность перевода в звезды, то нужно инвестировать, иначе - избавляться.

Сутність прямих іноземних інвестицій

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) займають особливе місце серед форм міжнародного руху капіталу. Це зумовлено двома основними причинами:

§ прямі іноземні інвестиції - це реальні інвестиції, які, на відміну від портфельних, не є чисто фінансовими актами, шо виражені в національній валюті. Вони здійснюються у підприємства, землю та інші капітальні товари;

§ прямі іноземні інвестиції, на відміну від портфельних, звичайно забезпечують управлінський контроль над об'єктом, в який інвестовано капітал.

До виникнення транснаціональних корпорацій (ТНК) усі приватні іноземні інвестиції були в основному "портфельними". З появою ТНК (тобто підприємств, що є власниками або контролюють виробництво товарів та послуг за межами країни, в якій вони базуються) частина міжнародного руху капіталу набуває форми ПІІ.

ПІІ - це різновид іноземних інвестицій, призначених для виробництва і забезпечення контролю над діяльністю підприємств завдяки володінню контрольним пакетом акцій. Пропорція, що визначає підконтрольність, неоднакова в різних країнах. У США формально визнається прямим зарубіжним інвестуванням будь-яке вкладання капіталу, якщо інвестор мас або отримує 10% власності. ПІІ охоплюють усі види інвестування — чи то придбання нових акцій, чи просте кредитування, аби тільки інвестуюча фірма мала понад 10% акцій зарубіжної фірми. Частка участі в акціонерному капіталі фірми може бути отримана і в обмін на технологію, кваліфіковані кадри, ринки тощо.

Власність інвестора (повна або часткова) та його контроль над зарубіжним підприємством, котре стає частиною організаційної структури ТНК як її філія або дочірнє товариство - головна відмінність ПІІ від інших видів інвестування.

Характерною рисою ПІІ можна вважати і переважання рівня продаж продукції, виробленої за кордоном за допомогою ШІ, над продажами вітчизняної продукції у ви1 гляді товарного експорту.

Чинниками, які, активно впливають на зростання ПІІ і зумовлюють випереджаючі темпи зростання ПІІ порівняно з темпами зростання світової торгівлі (а також ВВП промислово-розвинутих країн), є: інтеграція виробництва, еволюція його в бік створення міжнародної продукції; зростаюча роль ТНК; економічна політика промислово розвинутих країн, спрямована на підтримку темпів економічного зростання і рівня зайнятості; прагнення країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою здолати кризовий стан економіки і соціальної сфери; екологічні чинники, що спонукають розвинуті країни переводити шкідливе виробництво в країни, що розвиваються. При участі в ПІІ уряду додатковим мотивом може бути досягнення певних політичних цілей: забезпечення стратегічними ресурсами, розширення сфери свого впливу з боку уряду.

Прямі іноземні інвестиції становлять основу панування ТНК на світовому ринку. Вони дозволяють транснаціональним корпораціям використовувати підприємства в зарубіжних країнах для виробництва і збуту продукції і швидко розповсюджувати нові товари і нові технології в міжнародному масштабі, тим самим підвищуючи свою конкурентоспроможність. Для них ШІ мотивовані в кінцевому підсумку прибутком.

Щоб зрозуміти можливість отримання цього прибутку, необхідно зупинитись на характеристиці основних груп чинників, що спонукають до ПІІ. Це - маркетингові чинники, торговельні обмеження, вартісні чинники, інвестиційний клімат.

Маркетингові чинники є основними в зростанні ШІ. ТНК потребують розширення ринку для підтримання або збільшення своїх продаж. Однак навіть досить місткий внутрішній ринок установлює межі зростання. Обмеженість продуктової диверсифікації розмірами внутрішнього ринку робить необхідною географічну диверсифікацію виробництва: організацію виробництва за рубежем, придбання зарубіжних фірм, установлення контролю над ними.

Торговельні обмеження. ШІ дозволяють фірмам обійти торговельні бар'єри і функціонувати за кордоном як місцеві фірми, не підпадаючи під митні платежі, тарифи чи інші імпортні обмеження. Обсяги американських інвестицій у Канаду не були б такими великими, якби канадський уряд не створив торговельних бар'єрів для підтримки місцевої промисловості.

На доповнення до бар'єрів, які створює уряд, обмеження можуть створювати покупці, які бажають споживати місцеві товари та послуги, а також як результат націоналістичних тенденцій чи як наслідок існуючих культурних особливостей Більше того, часто місцеві покупці бажають купувати товари і послуги в тих, хто заслуговує на їхнє довір'я, тобто у вітчизняних виробників. Для деяких продуктів ефект країни походження може примусити фірму заснувати завод у країні споживачів з тим, щоб створити позитивний стереотип якості продукту.

Вартісні чинники. Обслуговувані ринки, що знаходяться на значній відстані і обмежені високими тарифними бар'єрами, створюють багато перешкод для можливостей експортерів на зарубіжних ринках. Багато з промислових транснаціональних корпорацій засновують виробництво за кордоном для отримання переваг у витратах за такими статтями, як праця та сировина. Так, німецький робітник в обробній промисловості "коштує" в 4 рази більше від тайванського, у 9 - від бразильського, в 54 - від російського. Багато з американських філій постачають своїм американським материнським компаніям чинники і компоненти, що мають низьку вартість.

Прямі іноземні інвестиції здійснюються не лише горизонтально, тобто фірмами, що купують або засновують аналогічні фірми за рубежем, а й вертикально. Деякі фірми вбачають привабливість ШІ в тому, що вони дають змогу підвищити надійність джерел постачання сировиною та іншими проміжними продуктами (напівфабрикатами). Вертикальна інтеграція збільшує надійність постачання і може призвести до скорочення експлуатаційних витрат і забезпечити контроль за товаропотоками через кордони в складній світовій системі розподілу.

Інвестиційний клімат. ПІІ, згідно з визначенням, дозволяють здійснювати контроль за діяльністю підприємства. Проте контроль може бути марним через несприятливі умови "навколишнього середовища", навіть якщо фірма володіє філією на 100%. Реальність забезпечення контролю, а значить і прибутковість ПІІ залежить від наявності в країні належного інвестиційного клімату - сукупності політичних, економічних, юридичних, соціальних, побутових умов, які визначають ступінь ризику інвестицій та їх прибутковість.

Загальне відношення в світі до зарубіжних інвестицій та до їх наступного розвитку може бути визначене як двоїсте. Визнаючи вигідність ПІІ в короткостроковому плані, майже всі країни, побоюючись підриву контролю над національними економічними ресурсами і суверенітету країни, обмежують іноземну власність у ключових секторах економіки.

Дискримінація по відношенню до ПІІ може здійснюватись у формі збільшення податків; цінового контролю або заходів, спрямованих персонально на іноземні фірми (часткова націоналізація, місцеве законодавство, обмеження переказу грошей (платежів), експортні правила та обмеження еміграції робочої сили).

Інвестиційний клімат визначається також валютними ризиками. Це виражається звичайно у виникненні ризиків, пов'язаних з переказом і обігом іноземної валюти.

Структуру основних чинників прямих іноземних інвестицій можна подати так. Основні чинники прямих іноземних інвестицій. Маркетингові чинники:1. Розмір ринку.2. Зростання ринку.3. Прагнення утримати частину ринку.4. Прагнення добитися успіху в експорті материнської компанії.5. Необхідність підтримувати тісні контакти з покупцями.6. Незадоволеність існуючим станом ринку.7. Експортна база.8. Слідування за покупцями. 9. Слідування за конкуренцією.

Торговельні обмеження: 1. Торговельні бар'єри. 2. Надання місцевими покупцями переваги вітчизняним продуктам.

Вартісні чинники: 1. Прагнення бути ближче до джерел постачання. 2. Наявність трудових ресурсів. 3. Наявність сировини. 4. Наявність капіталу і технологій. 5. Низька вартість праці. 6. Низька вартість інших витрат виробництва. 7. Низькі транспортні витрати. 8. Фінансові та інші стимули з боку уряду. 9. Більш сприятливі рівні цін.

Інвестиційний клімат:1. Загальне ставлення до іноземних інвестицій.  2 Політична стабільність. 3. Обмеження на власність. 4. Регулювання валютних курсів. 5. Стабільність іноземної валюти. 6. Структура податків. 7. Добре знання країни

Загальні 1. Очікування високих прибутків.. 2 Інші

Зазначені чинники ПІІ конкретизуються при виробленні інвестиційної політики за допомогою системи індикаторів, яка включає близько 340 показників і понад 100 оцінок експертів в економічній, юридичній, технічній, соціальній та інших галузях. Дані аналізу створюють 10 основних чинників, що дають змогу оцінити потенційні можливості країни як приймаючої ПІІ або так званий конкурентний потенціал країни. Ці чинники охоплюють:§ динаміку економіки (економічного потенціалу);§ виробничу потужність промисловості;§ динаміку ринку;§ фінансову допомогу збоку уряду;§ людський капітал;§ престиж держави;§ забезпеченість сировиною;§ орієнтацію на зовнішній ринок (експортні можливості);§ інноваційний потенціал;§ громадську стабільність.

Кожний з перелічених 10 чинників включає в себе систему конкретних показників. Наприклад, під час оцінювання людського капіталу швейцарські експерти запропонували використати 36 показників, які включають: чисельність населення та її динаміку; загальний рівень безробіття; міграцію робочої сили в цілому, в тому числі висококваліфікованої; рівень професійної підготовки; мотивацію найманих працівників та їх мобільність; менеджмент та його професійну адаптацію; рівень заробітної плати; державні витрати на освіту на душу населення; рівень робочої сили з вищою освітою; випуск періодичних видань; систему охорони здоров'я тощо.

На практиці більшість рішень про прямі іноземні інвестиції ґрунтуються на численних мотивах, враховують численні чинники. Політичні мотиви інвестування рідко відокремлені від економічних.

Виходячи з даних експертних оцінок, найсприятливіші умови для ПІІ мають такі країни: США, Канада, Німеччина, Швейцарія, а також Азіатсько-Тихооксанські ПІК.

Мито як податок та види мита встановлюються тільки законом. Мито треба розглядати як обов'язковий внесок, платіж, плату, що доручено збирати митним органам при ввезенні (пересиланні) товару на митну територію чи вивезенні товару з митної території України. Цей внесок є невід'ємною складовою частиною такої процедури.
Митна вартість товару — це термін для визначення спеціальної вартості товару, а саме, це вартість товару, яка застосовується для цілей:— обкладення товару митом, ПДВ, акцизним збором; — зовнішньоекономічної та митної статистики; — державного регулювання торговельно-економічних відносин, які пов'язані із вартістю товару, включаючи здійснення валютного контролю зовнішньоторговельних акцій і розрахунків банків по них згідно із законодавчими актами України.
Відповідно до різних критеріїв, що застосовуються для визначення митних платежів, розрізняють мита за об'єктом оподаткування та способом нарахування.
За об'єктом оподаткування мито поділяється на:1) імпортне;2) експортне;3) сезонне.
Імпортне мито є диференційованим і залежить від країни походження товарів:
• до товарів, що походять з країн, що розвиваються, (додаток № 1 до Єдиного митного тарифу) в межах товарних груп 1—24 застосовуються преференційні ставки мита;
• до товарів, що походять з країн (економічних союзів), які користуються в Україні режимом найбільшого сприяння (додаток № 2 до Єдиного митного тарифу), а також до товарів, що походять з країн, що розвиваються, в межах товарних груп 25—97 застосовуються пільгові ставки мита;
• до решти товарів застосовуються повні (загальні) ставки мита.
Сезонне мито встановлюється для оперативного регулювання ввезення і вивезення окремих товарів на строк до 4 місяців залежно від сезону.
За способом нарахування мито поділяється на: 1) адвалерне — нараховується у відсотках до митної вартості
товару; 2) специфічне — нараховується у встановленому грошовому
розмірі на одиницю товару;3) комбіноване — поєднує обидва названих види мита.
Теорія митної справи ще не досконала. Тому інколи можна зустріти застосування термінів «мито» і «ставки мита» в одному (тотожному) значенні — «мито», «митне податкове обкладання».
З метою захисту економічних інтересів держави до товарів, що ввозяться, можуть тимчасово застосовуватися такі види мита:
♦ спеціальне (особливе) — встановлюється у кожному конкретному випадку як захисний захід, якщо товари ввозяться на митну територію в таких кількостях або на таких умовах, що завдають шкоди вітчизняному виробнику, а також захід для припинення недобросовісної конкуренції або у відповідь на дискримінаційні дії з боку іноземних держав проти України;
♦ антидемпінгове — застосовується у випадках ввезення на митну територію України товарів за цінами, значно нижчими ніж їх нормальна вартість у країні вивезення, якщо такий імпорт створює загрозу або завдає шкоди вітчизняному виробнику подібних товарів або організації їх виробництва в Україні (так, ввезенням курячих стегон підірвано вітчизняну птахову індустрію). Ставка (розмір) антидемпінгового мита не може перевищувати різниці між конкурентною оптовою ціною об'єкта демпінгу на момент експорту і заявленою ціною при його імпорті на митну територію України;
♦ компенсаційне — застосовується у випадках ввезення на митну територію України товарів, при виробництві або експорті яких прямо чи побічно використовується субсидія, якщо таке ввезення завдає шкоди вітчизняному виробнику подібних товарів. Ставка компенсаційного мита не може перевищувати розміру субсидій.
Застосуванню особливих видів мита (спеціальних, антидемпінгових, компенсаційних) передує проведення дослідження Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, яке проводиться відповідно до заяв українських або іноземних державних органів, підприємств, організацій або з ініціативи Митно-тарифної ради.
Нижче викладені питання, пов'язані з митною вартістю товару.
• Порядок визначення митної вартості товарів установлюється Кабінетом Міністрів України.
• Порядок застосування системи митної оцінки товарів, що ввозяться на митну територію України, визначається Кабміном України на підставі положень Закону «Про Єдиний митний тариф».
• Митна вартість заявляється (декларується) митному органу при переміщенні товару через митний кордон.
• Порядок та умови декларування митної вартості товару, що ввозиться, форма декларації визначаються Держмитслужбою.
• Митна вартість визначається декларантом відповідно до визначеного законодавством методу.
• Контроль за визначенням вартості товару здійснюється відділом тарифів і вартості митного органу, який здійснює митне оформлення товару.
• Інформація, що надається декларантом при заявленні митної вартості товару і яка визначається ним як комерційна таємниця, може використовуватися митним органом тільки для митних цілей і не може бути передана третій особі (за винятком структур, які контролюють зовнішньоекономічну діяльність та мають спільні договори з Держмитслужбою, оформлені у вигляді спільних наказів про порядок запиту та отримання інформації). Порушення вимог зберігання комерційної таємниці тягне відповідальність відповідно до чинного законодавства.
• Витрати, що несе декларант при потребі уточнення митної вартості товару на вимогу митного органу, митниця не відшкодовує.
Митна вартість — це ціна, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за товар на момент перетину митного кордону. Для визначення митної вартості товару враховують:
• ціну товару, що зазначена в рахунку-фактурі;
■ фактичні витрати, якщо їх не включено в рахунок-фактуру: на транспортування, навантаження, розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону України;
■ комісійні та брокерські;
■ плату за використання об'єктів інтелектуальної власності. При явній невідповідності заявленої митної вартості або у разі
неможливості перевірити обчислення, її визначають на основі цін на ідентичні товари, що діють у провідних країнах — експортерах зазначеного товару.

Одним з найпоширеніших економічних заходів регулювання міжнародних економічних відносин є митний тариф, який містить деталізований перелік товарів, що оподатковуються імпортним, експортним і транзитним митом з наведенням способу нарахування, ставки мита, а також коефіцієнтів надбавок і знижок та переліку товарів, заборонених до ввезення, вивезення і транзиту відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності. Його можна розглядати також як конкретну ставку мита, яка застосовується при ввезенні певного товару чи вивезенні його за її межі на митну територію країни. У даному разі поняття митного тарифу повністю збігається з поняттям мита при переміщенні товарів через митний кордон країни і може визначатись як вид митного платежу, що стягується з товарів та предметів, які переміщуються через митний кордон держави.

Водночас в економічній літературі поняття митного тарифу часто використовується у більш широкому розумінні— як особливий інструмент торговельної політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни у його взаємодії зі світовим ринком, тобто це не конкретна ставка щодо визначеної групи товарів, а засіб регулювання зовнішньої торгівлі, який за термінологією визначається як "тарифне" регулювання. Тому інколи такі поняття, як ."мито" та "митний тариф" розглядаються як еквівалентні.

Разом з тим слід зауважити, що митний тариф— не єдиний економічний інструмент державного регулювання зовнішньої торгівлі, як це засвідчується в економічній літературі. Поряд з ним до системи економічного інструментарію можна віднести як податки, особливо це стосується непрямих податків (нарахування акцизного збору чи податку на додану вартість при імпорті), так і різні види митних чи прикордонних зборів.

Незважаючи на те що мито за характером дії— економічна категорія, його застосування може мати як економічний, так і політичний характер. Введення мита може бути засобом економічного тиску на відповідні держави або створення режиму найбільшого сприяння з політичних мотивів. Тому, на нашу думку, з точки зору мотивації доцільно визначити економічну і торговельно-політичну роль митного тарифу (рис. 3.1).

Економічна роль митного тарифу пов'язана насамперед з тим, що, впливаючи на ціну товару та відмежовуючи національний ринок від світового, підвищуючи рівень цін на товари, мито активно впливає на конкурентоспроможність товару, що, у свою чергу, позначається і на рівні накопичення капіталу, темпах розвитку, нормах прибутку в окремих галузях економіки, нівелюючи різницю, яка склалася в міжнародних і національних умовах виробництва. Тому роль мита в економічному контексті полягає у:

• створенні вартісного бар'єра, який підвищує ціну товару незалежно від застосованого експортного, імпортного чи транзитного мита;

• збільшення внутрішньої зайнятості. Сукупні витрати у відкритій економіці складаються з витрат споживачів, капіталовкладень, державних витрат, чистого експорту (під чистим експортом розуміють різницю між експортом та імпортом). Збільшення сукупних витрат унаслідок скорочення імпорту стимулює внутрішньо-економічний розвиток, оскільки збільшуються доходи і зайнятість;

• стимулюванні державою розвитку окремих галузей економіки чи підприємств. У першу чергу мова йде про захист молодих галузей. Тимчасовий захист молодих національних фірм від жорсткої конкуренції іноземних корпорацій дозволяє галузям, які утворюються, зміцніти і стати ефективними виробниками;

• надходженні коштів до Державного бюджету країни;

• захисті від демпінгу. Митні тарифи необхідні для захисту вітчизняних фірм від іноземних конкурентів, які реалізують свою продукцію за цінами, нижчими за собівартість.

Торговельно-політична роль мита:

• захищати галузі від конкуренції іноземних товарів (це не обов'язково мають бути слабкі в економічному плані галузі та підприємства, частіше найбільшим захистом користуються саме найбільш розвинені, монополізовані галузі. Мета такого виду політики — створення національним виробникам умов для отримання на внутрішньому ринку монопольно високого прибутку як одного з важелів успішного виходу на зовнішній ринок);

• у необхідності забезпечення обороноздатності країни (військово-політичний аспект). Захисне мито потрібне для збереження і посилення ролі галузей, що спеціалізуються на виробництві стратегічних товарів і матеріалів, необхідних для їх обробки;

• диверсифікація заради стабільності. Доходи високоспеціалізованих економік перебувають у прямій залежності від міжнародних ринків. Захист за допомогою митного тарифу потрібен для стимулювання промислової диверсифікації, що зменшує залежність країни від світових процесів;

• бути інструментом тиску на конкурентів з метою отримання певних поступок.

Отже, можна зробити висновок, що більшість країн світу, використовуючи митний тариф у своїй зовнішньоекономічній політиці, вирішують низку таких завдань:

захист економіки країни від негативного впливу іноземної конкуренції (митний тариф завжди погіршує конкурентні умови функціонування іноземних виробників на даному ринку);

забезпечення умов для ефективної інтеграції країни до світового економічного простору (митні тарифи широко використовуються з метою поліпшення умов доступу національних товарів на іноземні ринки);

підтримання раціонального співвідношення вивезення і ввезення товарів, валютних надходжень і витрат на території країни (митні тарифи впливають на стан платіжного балансу країни);

створення умов для прогресивних змін у структурі виробництва і споживання товарів;

раціоналізація товарної структури вивезення і ввезення товарів.

Таким чином, за основними функціональними ознаками мито— це:

• регулювання зовнішньоторговельного обігу з іноземними державами;

• джерело поповнення Державного бюджету;

• захист національного товаровиробника.

Регулятивна функціональна ознака мита насамперед виявляється при регулюванні внутрішніх економічних відносин національної економіки. Основним об'єктом регулювання є зовнішньоторговельний оборот, тобто операції з експорту та імпорту товарів. Завдяки митному тарифу як інструменту зовнішньоторговельної політики відбувається раціоналізація товарної структури, підтримується оптимальне співвідношення валютних доходів і витрат держави. Крім цього, митний тариф — економічний інструмент впливу на зовнішні економічні відносини країни. За допомогою даного інструменту держава може здійснювати контроль над обсягами і характером товаропотоку, тобто стимулювати рух товарів або, навпаки, його блокувати. При цьому стимулювання може відбуватись не тільки відносно певної товарної групи, але й товаропотоку з конкретної країни чи групи країн.

Мито завжди є тарифним бар'єром на шляху товаропотоку з однієї країни до іншої, навіть якщо розмір ставки незначний, а торговельні перешкоди ніколи не сприяють переміщенню товарів. При транзиті, якщо ставки значні, вони змінюють напрям товаропотоку, при експорті знижують обсяги вивозу товарів, а при запровадженні імпортного мита спонукають інші країни до створення відповідних перешкод на шляху ввезення товарів з країни-ініціатора застосування митного тарифу.

Регулятивність митного тарифу виявляється також у тому, що він — інструмент державного регулювання цін. Як уже зазначалось, існують певні відмінності між внутрішніми і світовими цінами, що зумовлені наявністю різного рівня витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. При цьому простежуються певні закономірності, а саме: перевищення цін над світовими робить вигідним імпортування товарів іноземного виробництва, і навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів.

Поглиблення даних диспропорцій у цінах може завдати шкоди національним підприємствам, що призводить до спаду виробництва та зростання безробіття. Для запобігання таких ситуацій держава може застосовувати механізм тарифного регулювання: за допомогою застосування ввізного мита на імпортні товари підвищується їх ціна, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності національних товарів, а якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів з країни, держава через механізм застосування експортного мита підвищує ціну вітчизняних товарів до необхідного рівня, який зменшує обсяги експорту.

Прикладом застосування тарифного механізму як регулятора імпорту є його використання урядом США з метою збалансування національного ринку нафтопродуктів. При падінні цін на нафтопродукти на світовому ринку США вводять значне мито на імпорт, отримуючи при цьому додаткові надходження, а також створюючи суттєві перешкоди для імпортерів дешевої нафти. В даній ситуації країни-продавці, починаючи нести значні збитки як від зниження цін, так і від падіння обсягів експорту, вибирають наступну модель поведінки — зниження обсягів видобутку, тобто скорочення пропозиції на американський ринок. Таким чином, реалізується регулятивна функція мита з метою стабілізації ринку.

Регулятивність митного тарифу при захисті національного ринку може реалізуватись через систему ескалації мита, тобто збільшення митної ставки залежно від ступеня обробки товару. При проведенні системної регулятивної політики імпортерам створюються умови, за яких економічно недоцільне ввезення готових виробів, а рентабельно налагодження відповідного виробництва в потенційній країні імпорту.

Крім цього, функціональна регулятивність митного тарифу проявляється в тому, що він є інструментом раціонального використання іноземної валюти в країнах із незначними валютними резервами, а також у реалізації соціальних цілей. Так, високі митні тарифи на предмети розкоші і деякі готові вироби стримують їх імпорт, тоді як зниження ставок мита на товари широкого вжитку і сировину для промисловості стимулюють дані товаропотоки до країни. Дана модель тарифної політики країни сприяє раціональному використанню іноземної валюти виходячи із загальноекономічних інтересів та суттєвих потреб країни.

Безперечно, домінуючими функціями застосування митного тарифу є акумуляція доходів та захист національного ринку від іноземної конкуренції. Моделі використання митного тарифу з метою виконання фіскальної функції можуть бути найрізноманітнішими. Одна з них базується на обов'язковому впровадженні мита відносно товарів широкого вжитку, при цьому ставки мита утримуються на низькому рівні з метою максимізації митних надходжень до Державного бюджету. Низькі ставки мита стимулюють імпортерів до офіційного отримання імпортного вантажу, а не до пошуку контрабандних шляхів. У свою чергу, широке охоплення імпортним митом великої кількості товарних позицій дає можливість країні мати великі обсяги товарів.

Фіскальної мети може бути досягнуто через митне оподаткування тільки певної категорії товарів, але при цьому ставки мита мають бути значно вищі, ніж у першому варіанті, щоб зберегти певний рівень митних надходжень. Можливе також використання варіанта впровадження єдиної низької ставки мита на всі товари, що перетинають митний кордон країни незалежно від напряму руху, — експорт, імпорт, транзит, але це може мати тільки тимчасовий фіскальний ефект, оскільки реакція торговельних партнерів буде адекватною, що знизить обсяги зовнішньоекономічної діяльності.

Застосування митного тарифу завжди виконує фіскальну функцію, оскільки митний тариф завжди є податком, який є засобом поповнення державної казни і покривається за рахунок кінцевого споживача. Ефект фіску прямо залежить від митної ставки. Якщо вона незначна, то й ефект від даного податку невеликий, а якщо розмір ставки підвищується, то й посилюється податковий ефект.

Імпортне мито забезпечує ефект захисту, оскільки митний тариф знижує насамперед цінову конкурентоспроможність товару, відносно якого він застосовується. Зі збільшенням ставки мита зростає його протекціоністська спрямованість як інструменту зовнішньоторговельної політики.

Митний тариф за своєю суттю виконує захисну функцію навіть тоді, коли вітчизняна продукція не вступає в пряму конкуренцію з іноземними товарами. Наприклад, коли країна хоче знизити валютні витрати своїх громадян у зв'язку з проблемами платіжного балансу, влада йде на підвищення ціни на деякі іноземні товари, хоч аналогічні імпортозамінні вітчизняні товари відсутні, з метою тимчасового скорочення споживання.

Отже, використання митного тарифу зумовлює одночасну дію як фіскальної, так і захисної функції. Тобто країна, застосовуючи митний тариф (особливо це стосується імпортного мита), розв'язує як проблему акумуляції доходів, так і проблему захисту національного ринку. Спостерігається певна закономірність — низькі ставки використовуються для отримання фіскального ефекту, а високі — для ефекту захисту.

Ураховуючи специфіку, яка залежить від політики окремих країн, виокремлюють:

• тарифи промислово розвинутих держав, рівень яких, як правило, помірний з огляду на певний економічний розвиток країни. Так, середньоарифметичний імпортний тариф в економічно розвинутих країнах на промислові вироби складає 6,3 %, у тому числі в США — 4,6 %, ЄС — 5,7 %, Канаді — 9,0 %, Японії — тільки 3,9 %. Водночас слід зазначити, що навіть незначний рівень митних ставок є досить суттєвою перешкодою для виходу імпортних товарів на дані ринки збуту. Так, за оцінками експертів, зниження торговельно-митних бар'єрів на ринках економічно розвинутих країн хоча б наполовину принесло б країнам периферійної зони додатково від 110 млрд до 140 млрд дол. США на рік;

• тарифи країн, що розвиваються, де рівень мита, як правило, досить високий через високі національні витрати на виробництво товарів та бажання захистити свій ринок від конкуренції іноземних товарів. Відповідно до розмірів митних ставок ці країни можна поділити на три групи: для першої характерні ставки, які не перевищують, як правило, 50 % мита для більшості товарів (Ангола, Нігерія, Болівія, Чилі, Сінгапур, Філіппіни, Тонга); до другої групи належать країни з більш високими ставками мита — 50—100 % (Алжир, Лівія, Танзанія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Іран, Індонезія, а також Південна Корея); в третій групі ставки митного тарифу перевищують 100% (Єгипет, Ботсвана, Марокко, Колумбія, Пакистан, Індія, Сирія, Таїланд, Туреччина).

Точки зору з приводу визначення мита як економічної категорії вельми різноманітні, але їх більшість об'єднується розумінням даного поняття як податку. Хоча існують визначення, у яких митний тариф не ототожнюється з податком.

Кількісні обмеження в зовнішній торгівлі зумовлені дією тенденції до заміни митних тарифів заходами нетарифного протекціонізму (запровадженням кількісних обмежень, технічних стандартів та умов, екологічними нормами тощо), оскільки митні тарифи неспроможні повністю захистити внутрішній ринок. Найважливіший засіб таких обмежень – квотування, тобто кількісні або вартісні обмеження імпорту, запроваджені державою на визначений термін на певні товари або послуги.

Тариф - не єдиний метод здійснення торгової політики. Для регулювання міжнародної торгівлі використовуються й інші види зовнішньоторговельних обмежень –нетарифні. Нетарифні обмеження здійснюються адміністративними, фінансовими, кредитними й іншими методами, їх нараховується понад 800. Нетарифні обмеження широко розповсюджені в торговій практиці. В даний час більше половини світової торгівлі є об'єктом нетарифних бар'єрів, що створюють головну погрозу світовій торговій системі.

Поширення нетарифних обмежень зумовлюється тим, що їх введення є привілеєм уряду країни і вони не регулюються міжнародними угодами. Уряди можуть вільно застосовувати будь-які види нетарифних обмежень, що неможливо у відношенні тарифів, які регулюються COT. Крім того, нетарифні бар'єри звичайно не призводять до негайного підвищення ціни товару і тому споживач не відчуває їх впливу як додаткового податку (при введенні тарифу ціна товару збільшується на суму мита).

У ряді випадків використання нетарифних методів при відносно ліберальному митному режимі може призвести до більш обмежувального характеру державної торгової політики в цілому.

Нетарифні обмеження можна класифікувати по групах: кількісні, приховані, фінансові.

Кількісні обмеження

До кількісних обмежень відносяться квотування, ліцензування, обмеження "добровільні" обмеження експорту. Квотування. Квота є найбільш розповсюдженою формою нетарифних обмежень.

Квота - це кількісна міра обмеження експорту чи імпорту товару визначеною кількістю або сумою на певний проміжок часу (наприклад, Словаччина установила для українських виробників із квітня 2003 р. до квітня 2004 р. квоту в розмірі 11 тис. т нітрату амонію). Найширше використовуються квотн для регулювання імпорту сільськогосподарської продукції.

Квота, встановлена в розмірі рівному 0, означає ембарго, тобто заборона на імпорт чи експорт.

Якщо метою уряду є здійснення контролю за рух того чи іншого товару, а не його обмеження, то тоді квота може бути встановлена на рівні вищому, ніж можливий імпорт чи експорт.

За напрямом дії квоти поділяються на:

§ експортні, котрі вводяться урядом країни для запобігання вивезенню дефіцитної на внутрішньому ринку продукції (в Україні, наприклад, це руди і концентрати дорогоцінних металів, дорогоцінні і напівкоштовні камені, відходи і брухт дорогоцінних металів), а також для досягнення політичних цілей. Ці квоти застосовуються рідко;

§ імпортні квоти, що вводяться урядом країни для захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції; для досягнення збалансованості торгового балансу, регулювання попиту та пропозиції усередині країни, як відповідна міра на дискримінаційну торгову політику інших держав.

За масштабом охоплення квоти поділяються на:

§ глобальні, котрі встановлюються на імпорт чи експорт визначеного товару на певний період часу поза залежністю від того, з якої країни він імпортується чи в яку експортується (наприклад, у США за допомогою квот регулюється імпорт сиру рокфор, окремих сортів шоколаду, бавовни, кави і т.д.). Метою введення даних квот є досягнення необхідного рівня внутрішнього споживання, їх обсяг визначається як різниця внутрішнього виробництва і споживання;

§ індивідуальні - це встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, що експортує чи імпортує товар. Вони встановлюються на підставі двосторонніх угод.

Економічні наслідки введення квот полягають у такому:

§ квоти є більш ефективним, ніж тарифи інструментом обмеження імпорту, їх введення дозволяє утримувати обсяги імпорту на незмінному рівні, незважаючи на зростання попиту, що, в свою чергу, збільшує ціну товару. При незмінному обсязі імпорту внутрішнє виробництво і споживання зростають; § квоти являють собою абсолютну величину і є негнучкими відносно ціни товару; § вони більш ефективні для здійснення швидких дій адміністративних органів, ними простіше і легше маніпулювати (тарифи звичайно вимагають прийняття відповідного законодавства); § квоти є прямим джерелом монопольного прибутку; вони завжди збільшують доходи виробників імпортозамінної продукції; стримують імпортну конкуренцію (тарифи її звичайно допускають);

Ліцензування. Квотування здійснюється урядовими органами на основі видачі ліцензій.

Ліцензія - це дозвіл, виданий державними органами на експорт чи імпорт товару у встановлених кількостях за визначений проміжок часу. Ліцензія видається державою через спеціальні уповноважені відомства.

Ліцензування може виступати у вигляді: § складової частини процесу квотування. У цьому випадку ліцензія є документом, що підтверджує право ввезти чи вивезти товар у рамках отриманої квоти; § самостійного інструмента державного регулювання.

Основні види ліцензій: § разова ліцензія - дозвіл на експорт чи імпорт терміном до 1 року, видана конкретній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної операції; § генеральна ліцензія - дозвіл на експорт чи імпорт того чи іншого товару протягом року без обмежень кількості угод; § глобальна ліцензія - дозвіл на безперешкодна ввезення чи вивіз даного товару в будь-яку країну світу за визначений проміжок часу без обмеження кількості чи вартості; § автоматична ліцензія - дозвіл, який видається негайно після одержання від експортера чи імпортера заявки, що не може бути відхилена державним органом, на безперешкодне ввезення чи вивезення товару.

При оформленні ліцензії на експорт товарів до заяви на видачу ліцензії додаються документи: § копія контракту зі специфікаціями;§ документ, що підтверджує одержання квоти; § сертифікат походження товару.

Генеральні ліцензії на експорт продукції для забезпечення виконання міждержавних угод видаються винятково підприємствам, що мають повноваження уряду на їх одержання і яким надані відповідні експортні квоти. В інших випадках експортерам видаються разові ліцензії, у яких указується ціна за одиницю виміру експортованого товару і його загальна вартість у валюті контракту.

Щоб одержати ліцензію на імпорт товарів, необхідно підготувати такі документи: § заявку на ліцензію; § копію контракту зі специфікаціями; § сертифікат, що засвідчує відповідність технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та екологічних характеристик товару встановленим нормам.

Ліцензії не підлягають передачі іншим юридичним особам, крім випадків виконання контракту посередником, який реалізує товари на підставі договору доручення комісії чи агентської угоди. Ліцензії розподіляються різними способами. Найефективнішим є відкритий аукціон, що являє собою конкурсний продаж імпортних квот. Ліцензію одержує той експортер, який пропонує за неї найбільш високу ціну як за право експортувати товар у рамках імпортної квоти. Конкурсний продаж імпортних квот приносить високий доход державі і перешкоджає хабарництву й корупції.

Крім відкритих аукціонів, використовується:

§ система явних переваг, що припускає закріплення урядом ліцензій за визначеними фірмами пропорційно розмірам їх імпорту за попередній період чи пропорційно структурі попиту національних імпортерів. Цей спосіб дозволяє підтримувати фірми, що скорочують імпорт товарів у результаті введення імпортних квот;

§ система розподілу ліцензій на позаціновій основі, що грунтується на видачі урядом ліцензій тим фірмам, які показали свою здатність здійснювати експортно-імпортні операції найбільш ефективним способом. Цей метод потребує великих витрат, оскільки припускає утворення експертної комісії і проведення добору в кілька етапів. При виборі способу розподілу ліцензій починають з найменш ринкового, що носить адміністративний характер (розподіл ліцензій на позаценовій основі) і послідовно переходять до найбільш ринкового (аукціонного).

"Добровільне" обмеження експорту (ДОЕ) - це кількісне обмеження експорту, засноване на зобов'язанні одного з торгових партнерів обмежити (чи не розширювати) обсяг експорту, прийнятому в рамках міжурядової угоди про встановлення квот на експорт товару.

Такі угоди укладаються, коли імпортуюча країна .спонукає свого торгового партнера "добровільно" скоротити свій експорт. .Наприклад, у 1981 р. Японія ввела ДОЕ на експорт японських автомашин у США (1,68 мли. автомобілів) після того, як американські політики почали вимагати вводити квоту на імпорт автомобілів з Японії. Японці надали перевагу ДОЕ над квотою, щоб саме Японія, а не США, зберегла контроль над виконанням програми.

Приводом для ДОЕ звичайно слугують заяви національних товаровиробників про те, що ввезення того чи іншого товару через кордон призводить до втрат на виробництві і дезорганізації місцевого ринку. Замість введення імпортних квот країна, що імпортує, робить політичний, тиск на країну, що експортує, вимагаючи від неї введення обмеження на вивезення певного товару. Угода підписується під тиском імпортера, і тому "добровільність" є поняттям відносним.

Засобом тиску на торгового партнера виступає погроза введення торгових обмежень на такому високому рівні, що буде поставлена під сумнів сама можливість міжнародної торгівлі між країнами.

У цілому економічний ефект від введення "добровільних" експортних обмежень експортером є негативним для імпортера. Однак розмір його втрат зменшується завдяки збільшенню імпорту аналогічних товарів із країн, що не наклали "добровільних" обмежень на свій експорт.

Політика вільної торгівлі забороняє як тарифи на імпорт, так і субсидії на експорт, запроваджені для захисту промисловості певної країни. Найчіткіше і вперше доктрина булла сформульована Адамом Смітом у його "Багатстві націй" (Wealth of Nations, 1776). На конференції у Женеві у 1947 р. було розроблено перший розклад для вільної світової торгівлі — Генеральну угоду з тарифів і торгівлі(ГАТТ). 

Понад десятиріччя після Другої світової війни Британія була рішучим прихильником (strong supporter) кроків з відновлення вільної торгівлі. У 1958 р. вона була країною-засновницею Європейської асоціації вільної торгівлі (European Free Trade Association, EFT А), але несприятливі торговельні обставини, що загострилися впродовж 1960-х років, змусили її вступити до Європейського Економічного Співтовариства (нині Європейський Союз). У Східній Європі подібне товариство — РЕВ — було засноване у 1949 p.; після 1987 року РЕВ (COMECON) прагнула до співробітництва з країнами ЄЕС. Надзвичайно успішне зростання японської економіки після війни змусило багато країн вдаватися до тарифів, спрямованих проти Японії. На початку 1990-х років світова економічна політика виявилася непослідовною — хтось підтримував політику вільної торгівлі, дехто — протекціоністські заходи. У 1993 р. наприкінці Уругвайського раунду країни-члени ГАТТ погодилися на подальше зниження тарифів та експортних субсидій і на створення Світової організації торгівлі (СОТ). Вона домагатиметься виконання правил ГАТТ, особливо сільськогосподарських заходів, погоджених на Уругвайському раунді, що знизить експортні субсидії та імпортні мита (export subsidies and import duties) на 20-36 відсотків". Отже, політика вільної торгівлі означає усунення держави від прямого втручання у зовнішню торгівлю. Вважається, що не держава, а ринок має бути основним регулятором міжнародної торгівлі. Зрозуміло, що держава не може повністю усуватися від зовнішньої торгівлі. Навіть найрішучіші прихильники концепції вільної торгівлі допускають укладення державами міжнародних торговельних договорів, що надають максимально можливу свободу дій суб'єктам господарювання. 

У разі здійснення політики вільної торгівлі країни стають взаємопов'язаними, зменшується небезпека їх ворожого ставлення одна до одної. Така політика є бажаною і позитивною, але ще ніхто і ніколи у цьому світі не бачив її в чистому вигляді. Така політика є своєрідним маяком для тих, хто пливе бурхливим морем протекціонізму.

У зарубіжній економічній літературі зустрічається думка, що саме Великобританія свого часу створила у світі несправедливий поділ праці (unfair division of labour). На початку XIX ст. у представників британських правлячих кіл склалася точка зору: "Все, що добре для Британії, добре і для решти світу". У першій половині XIX ст. Британія, безперечно, була найрозвиненішою промисловою державою світу. Її підприємці мали стартові переваги над промисловцями з інших країн. У 1849 р. Великобританія відкрила свої ринки перед іншими країнами світу і доклала зусиль, щоб інші країни світу слідували її прикладу. Великобританія спеціалізувалася на випуску товарів обробної промисловості (manufactured goods), таких як транспортні засоби (vehicles), двигуни (engines), інструменти (machine tools), папір (paper), текстиль (textile yarn and fabrics). Ці товари експортувалися в обмін на товари першого сектору економіки, а саме перські килими (Persian carpets), хутра (furs), вина (wines), шовк (silk), деревину (timber), зерно (grain), фрукти (fruits), м'ясо (meat). Найбільший зиск від такого поділу праці отримала саме Великобританія.

Щоб покінчити із засиллям Великобританії, ряд країн вдалися до втручання у сферу вільної торгівлі. Протягом 1870-х років США і Німеччина запровадили політику протекціонізму, їх приклад наслідувала Франція та інші держави. Залежні країни продовжували відігравати традиційну роль у міжнародному поділі праці як з огляду на своє колоніальне становище, так і з огляду

на те, що відповідна роль влаштовувала їх правлячі кола.

Міжнародний поділ праці зазнав незначних змін до Другої світової війни. Вони поглибилися після її закінчення. Ряд незалежних держав стали на шлях індустріалізації, окремі країни спромоглися розпочати експортноспрямовану індустріалізацію. У більшості ж країн, що розвиваються, промисловий розвиток відбувався у напрямі, адаптованому до потреб колишніх метрополій. Нині обробна промисловість у країнах "третього світу" розвивається завдяки діяльності транснаціональних корпорацій. Проте це не можна розглядати як відмову від нав'язаного в історичному минулому міжнародного поділу праці.

Справедливу торгівлю часто позиціонують як альтернативу або заміну вільної торгівлі. Справедлива торгівля ( англ. Fair trade ) - Організоване громадський рух, що відстоює справедливі стандарти міжнародного трудового, екологічного та соціального регулювання, а також суспільну політику щодо маркованих і немаркованих товарів, від ремісничих виробів до сільськогосподарських продуктів. Зокрема, цей рух звертає особливу увагу на експорт товарів з країн у розвинені країни.

Часта тема під час обговорення справедливої ​​торгівлі - критика існуючої організації міжнародної торгівлі як несправедливої. Захисники принципів справедливої ​​торгівлі стверджують, що коливання цін на товари не гарантують прожиткового мінімуму багатьом виробникам у країнах, що розвиваються, змушуючи їх брати позики із украй невигідними умовами. Прихильники справедливої ​​торгівлі також вважають, що ринкові ціни не відображають справжньої вартості виробництва, яка повинна включати і екологічні, і соціальні компоненти вартості.

Справедлива торгівля покликана звернутися до вирішення цих проблем за допомогою встановлення альтернативної системи торгівлі "етичними" товарами, що сприяє економічному розвитку і пропонує кращі торговельні умови для виробників і робітників у країнах, що розвиваються.

Маркування Fairtrade - це система сертифікації створена для того, щоб покупці могли відрізнити продукцію, відповідну стандартам Справедливої ​​Торгівлі. Що знаходиться під спостереження органу видає стандарти (FLO International), та органу сертифікації (FLO-CERT), система включає незалежний аудит виробників і торговців, що дозволяє переконатися, що всі необхідні стандарти дотримані.

Щоб продукт міг нести на собі знак International Fairtrade Certification або Fair Trade Certified, його виробник повинен бути сертифікований FLO-CERT. Урожай повинен бути вирощений і зібраний у відповідність стандартам FLO International. Ланцюжок доставки теж повинна бути під наглядом FLO-CERT, щоб давати гарантію цілісності продукту.

Сертифікація Справедливої ​​Торгівлі гарантує не тільки справедливі ціни, а й збереження принципів етичного споживання. Ці принципи включають прихильність угодами ILO таким як заборона дитячої та рабської праці, гарантії безпеки робочого місця, право створення профспілок, прихильність прав людини, справедливу ціну, яка покриває вартість продукції, суспільний розвиток, захист і збереження природи. Система Сертифікації Справедливої ​​Торгівлі також розвиває довгострокові ділові відносини між продавцем і покупцем, префінансірованіе врожаю, і більшу прозорість ланцюга поставок.

Система Сертифікації Справедливої ​​Торгівлі покриває розширюється спектр продуктів: банани, мед, кава, апельсини, какао, бавовна, сухі і свіжі фрукти та овочі, соки, горіхи, рис, спеції, цукор, чай, вино. Компанії, відповідні стандартам Справедливої ​​Торгівлі, можуть розміщувати відповідний знак на своїй продукції.

Знак International Fairtrade Certification був випущений FLO в 2002 і замінив 12 знаків, що використовувалися різними ініціативами Fairtrade маркування. Новий сертифікаційний знак в даний момент використовується у всьому світі, окрім США і Канади. Знак Fair Trade Certified, що використовується в цих двох країнах, в майбутньому повинен бути замінений International Fairtrade Certification.

Всі члени FINE і федерації Справедливої ​​Торгівлі підтримують в теорії принципи вільної торгівлі. Однак, Алекс Ніколс, професор громадського підприємництва в Оксфордському університеті, стверджує, що "ключові умови, на яких засновані класична і неоліберальна торгові теорії, відсутні в сільськогосподарських товариствах у багатьох країнах, що розвиваються" [19]. Досконала поінформованість про ринок, здійснений доступ до ринку і кредит, а також можливість міняти техніку виробництва і продукцію у відповідь на зміни ринку - фундаментальні положення, які "абсолютно не діють в контексті сільгоспвиробників країн, що розвиваються".

Приклад кави особливо показовий: "Так як проходить від трьох до чотирьох років, перш ніж кавове рослина дасть достатню кількість кави, і аж до семи, перш ніж воно досягне піку продуктивності, фермерам важко швидко реагувати на флуктуації ринку. В результаті поставки кави часто збільшуються тоді, коли ринкові ціни падають. Це призводить до того, що фермери під час падіння цін ще більше збільшують обсяг продукції, щоб скоротити питому вартість. В результаті утворюється негативний цикл, тільки підсилює падіння цін " .

Відповідно до думки захисників Справедливої ​​Торгівлі, цей приклад наочно показує, як відсутність досконалих мікроекономічних умов здатне позбавити виробників прибутку від торгівлі, а то й зовсім принести збитки. Ніколс каже, що можливо в цілому це і справедливо для деяких ринків, але "всередині країн, що розвиваються ринкові умови не можна назвати такими, за яких виробник однозначно виграє від торгівлі". Існування таких фіаско ринку зменшує можливість торгівлі підняти ці країни з убогості.

Справедлива Торгівля це спроба усунути ці фіаско ринку, гарантувавши виробникам стабільні ціни, підтримку в бізнесі, доступ на Північні ринки, і в цілому кращі торгові умови.

Міжнародний бізнес історично і логічно виникає внаслідок розвитку й поглиблення міжнародного поділу праці та формування світового ринку. Міжнародний бізнес можна визначити як ділову взаємодію фірм різних форм власності або їх підрозділів, які знаходяться в різних країнах, головною метою яких є одержання прибутку за рахунок вигод і переваг ділових міжнародних операцій.

«Міжнародний бізнес — це підприємницька діяльність, пов'язана з використанням капіталу в різноманітних формах і переваг підвищеної ділової активності; здійснюється з метою отримання прибутку і поширюється на міжнародну економічну сферу».

Міжнародний бізнес включає будь-які господарські операції, що здійснюються двома і більше країнами. Такі ділові взаємовідносини можуть виникати на рівні як приватних, так і державних організацій. У разі участі приватних компаній у міжнародному бізнесі господарські операції, як правило, здійснюються з метою одержання прибутку. Діяльність фірм, які мають державну форму власності, не завжди орієнтовані на прибуток.

Економічна сутність міжнародного бізнесу має визначатися у площині його як явища і процесу міжнародних економічних відносин. Як явище міжнародних економічних відносин міжнародний бізнес — це форма взаємодії суб'єктів міжнародної економічної діяльності, спрямована на одержання вигод від трансграничного співробітництва. Як процес міжнародний бізнес є проявом специфічного виду взаємодії суб'єктів, який характеризується певною структурою, технікою, умовами й правилами ведення, а також наслідками та результатами, що досягаються у процесі даного виду взаємодії і тільки через цей вид.

Суб'єкти міжнародного бізнесу — це реальні учасники його як процесу взаємодії (окремі особи, контактні групи або складні соціальні структури), яким притаманні внутрішні мотиви, інтереси, цілі та здатність до їх реалізації у певній сфері міжнародної економічної діяльності. Головними ознаками суб'єкта міжнародного бізнесу є наявність у нього внутрішніх мотивів, цілеспрямованості, волі та здібностей діяти для досягнення власних стратегічних цілей. Згідно з такими критеріями визначення суб'єктами міжнародного бізнесу можуть виступати окремі особи, підприємства, транснаціональні структурні утворення, міжнародні організації й асоціації, інтеграційні (регіональні) угрупування та держави.

Основні риси міжнародного бізнесу:

Отримання прибутку в міжнародному бізнесі досягається за рахунок використання для економічно ефективного ведення ділових операцій переваг виходу за межі національних кордонів.

Підприємці прагнуть використовувати додаткові економічні можливості, що випливають із: ресурсних особливостей зарубіжних ринків, місткості, правових особливостей зарубіжних країн, специфіки міждержавних політичних і економічних взаємовідносин, що регулюються відповідними формами міждержавної взаємодії.

Міжнародний бізнес суттєво варіаційний залежно від рівня інтернаціоналізації. Вісь розвитку «національний бізнес — мультинаціональний бізнес» включає етапи росту цього рівня: від разових поставок на зарубіжний ринок до розвинутої структури транснаціональних компаній (ТНК), для якої НІОКР, виробництво і дистриб'юція є сферами, що покривають всю земну кулю і охоплюють десятки країн і сотні ринків.

Внаслідок інтернаціоналізації для будь-якого бізнесу стає максимально доступним глобальний бізнес-сервіс, тобто абсолютно не залежний від національної належності і орієнтований лише на економічну ефективність пакет різноманітних послуг: від наукових до фінансових і від транспортних до підбору інтернаціональних колективів, який дозволяє сьогодні максимально реалізувати можливості в бізнесі.

Урахування в бізнесі культурного фактору, тобто сукупності вимог і обмежень, що накладаються культурою даної країни на тих, хто веде в ній (або з нею) бізнес. Ця проблема є гострою настільки, наскільки відрізняються культури країни базування цієї фірми і країни її перебування.

Глобальний характер міжнародного бізнесу є його найважливішою рисою: він охоплює світову систему інформаційного ділового обміну, світовий фінансовий ринок, глобальну структуру технологічних нововведень і т. д. Внаслідок просування від рівня до рівня інтернаціоналізації зростає значення того, як ця риса проявляється у даному бізнесі, тобто як ефективність цього бізнесу визначається використанням глобалізації.

Міжнародний бізнес — це система професійних знань принципово вищого рівня, ніж наявна в будь-якому національному (внутрішньому) бізнесі. Міжнародний бізнес вбирає в себе найкращі національні зразки, все найкраще у світовій практиці. Інформація — головний стратегічний ресурс, а адаптація — головна стратегічна зброя міжнародного бізнесу.

Принципова відмінність міжнародного бізнесу від національного полягає в оберненій оцінці внутрішньодержавної ситуації: негативні тенденції в економіці країни (або окремої її галузі) можуть бути оцінені міжнародною фірмою по-іншому, оскільки саме вони здатні відкрити фірмі додаткові можливості бізнесу.

На відміну від внутрішньодержавної конкуренції, міжнародний бізнес може відчувати підтримку своєї держави у боротьбі з конкурентами у багатьох прихованих формах.

Найважливішою особливістю міжнародного бізнесу є його економічне, законодавче й політичне поле конкуренції, а також соціокультурний фон, що суттєво відрізняє його від внутрішніх ринків країн. Сучасний світовий ринок, незважаючи на насиченість нормами і правилами поведінки на ньому економічних суб'єктів, формування міжнародних регулятивних механізмів та інституцій, якісно і кількісно відрізняється від внутрішніх національних ринків, правове функціонування яких має законодавчий характер.

Складність міжнародного бізнесу як процесу зумовлюється передусім тим, що реалізація конкурентних переваг навіть найвищого рингу в міжнародному середовищі здійснюється не за принципами та постулатами класичних теорій міжнародної торгівлі, а на основі більш складної стратегічної поведінки суб'єктів світового ринку. Колізія інтересів та цілей окремих підприємств у міжнародному економічному обміні доповнюється також колізією загальнодержавних інтересів, пов'язаних із забезпеченням суверенітету й економічної безпеки та захистом економічного простору країн. Дія цих чинників викривляє ринкові принципи взаємодії суб'єктів міжнародного економічного обміну і здатна навіть перетворювати останній у предмет протистояння між країнами.

Міжнародний бізнес стає всеохоплюючим і всепроникаючим феноменом сучасної цивілізації. Незважаючи на те, що є чимало прикладів міжнародного бізнесу, в яких партнерами є, з одного боку, приватна фірма, а з іншого — урядова установа іншої країни, все ж більш характерним слід вважати або міжфірмові операції такого виду, або внутрішньофірмові — у разі, якщо різні підрозділи фірми розміщені в різних країнах і ці підрозділи взаємодіють між собою (найтиповіші у цьому випадку — так звані мультинаціональні корпорації).

Розглядаючи причини формування і розвитку міжнародного бізнесу, доцільно поділити їх на дві групи:

Причини, що визначають необхідність (неминучість) виникнення такої категорії бізнесу;

Причини, що обумовлюють можливість здійснення міжнародного бізнесу.

Перша група містить такі причини: загострення конкуренції на внутрішніх ринках, пов'язане зі збільшенням кількості підприємців, обмеженістю платоспроможного попиту; відносна обмеженість внутрішніх ринків (з урахуванням чисельності населення, масштабів території і т. д.); обмеженість економічних ресурсів, у тому числі природних, матеріальних, трудових, технологічних, фінансових, у національному господарстві; недосконалість національної законодавчої системи, що регулює приватне підприємництво; нерівномірність соціально-економічного розвитку країн.

До другої групи належать такі причини: постійний розвиток продуктивних сил, науково-технічний розвиток (НТР), у тому числі в комунікаційній системі (транспорт, зв'язок, інформація і т. д.); формування великих корпорацій, банків, які володіють величезними виробничими, комерційними, науково-технічними, фінансовими ресурсами; лібералізація зовнішньоекономічної політики країн світового співтовариства, формування «відкритої економіки» в більшості країн світу.

Міжнародний бізнес базується на можливості отримання вигод саме із переваг міждержавних (міжкраїнових) ділових операцій, тобто з того факту, що продаж даного товару в іншій країні, або налагодження фірмою однієї країни виробництва в іншій країні, або надання послуг спільно фірмами двох країн — третій і т. д. забезпечують залученим у бізнес сторонам більше переваг, ніж вони б мали, якби вели справу у своїх країнах. Це — ключовий момент не лише в розумінні природи і специфіки власне міжнародного бізнесу, а й у поясненні виникнення і розвитку міжнародного менеджменту як такого. Таким чином, мова йде про мотивацію підприємця (менеджера), а вона розвивалась в контексті історичного розвитку цивілізації у цілому та її економічного ядра — перш за все.

Основними аспектами мотивації, що спонукають міжнародну компанію здійснювати міжнародний бізнес, є: розширення збуту (прибуток на одиницю продукції може зростати із збільшенням продажів, що проводяться за кордоном); придбання ресурсів (використання компаніями-виробни- ками необхідних видів виробів і послуг, напівфабрикатів, комплектуючих виробів та кінцевої продукції в інших країнах); диверсифікація джерел постачання і збуту (збільшення об'ємів продажу і прибутків за рахунок відповідних зарубіжних ринків, а також неспівпадіння економічних циклів в різних країнах світу).

Американським економістом Р. Робінсоном запропонована періодизацію історичного розвитку міжнародного бізнесу, що включає в себе такі етапи (ери):

1. Комерційна ера (1500—1850 рр.) — починається з часів великих географічних відкриттів і закінчується серединою ХІХ ст. Пошук величезних особистих вигод, пов'язаних з торгівлею колоніальними товарами в Європі, був потужною рушійною силою, яка визначала розвиток базової форми міжнародної торгівлі. Ризики цього бізнесу були також надзвичайно великими (пов'язані з далекими морськими подорожами), але сама можливість отримання прибутків, що набагато перевищували затрати, уможливлювала залучення в цей самий перший міжнародний бізнес все нові й нові покоління підприємців. Паралельно з ним розвивалась досить широка сфера, яку сучасною мовою можна було б назвати бізнес-серві- сом власне міжнародного бізнесу — від інвестиційного і страхового (фінансування торгових експедицій та їх страхування) до інфраструктур (розвиток складського і транспортного господарства). Значний імпульс отримала промисловість європейських країн: від суднобудування і металообробки до переробки заморської сировини (передовими країнами в розвитку міжнародного бізнесу були Англія, Голландія, Іспанія, Німеччина, Франція).

Принципова відмінність міжнародного бізнесу від національного полягає в двох обставинах: а) жорсткий вплив взаємовідносин країн на можливість і ефективність ведення бізнесу між фірмами; б) підтримка, яку уряд країни надає власним підприємцям в їх зарубіжній діяльності.

Ера комерції вперше поставила перед підприємцями розвинутих європейських держав такі ключові питання міжнародного менеджменту (як системи управління міжнародним бізнесом): чи є економічний сенс переносити підприємницьку активність і ризики із національного середовища за межі держави і чи можуть бути оцінені раніше відповідні прибутки і (або) збитки; від яких основних факторів реально залежить прийняття таких рішень; наскільки вільним є бізнес у своїх рішеннях і діях від політики своєї держави, чи може він розраховувати на її підтримку (враховувати протидію); що потрібно враховувати, передбачати і здійснювати під час ділових операцій на «чужій території» в інтересах забезпечення довготривалої прибутковості цих операції та безпеки їх ведення.

2. Ера експансії (1850—1914 рр.) — здійснюється остаточне оформлення і структуризація колоніальних імперій на фоні бурхливого розвитку європейських країн, а пізніше США, викликаного промисловою революцією початку ХІХ ст. і наступними досягненнями технологічного розвитку. Перехід від вивозу екзотичних заморських товарів до видобутку сировини і систематичного плантаційного господарства в колоніальних регіонах як більш вигідних і економічно перспективних сфер зарубіжного бізнесу.

Конкурентні переваги розвинутих європейських держав ґрунтувались на дешевій сировині, що вироблялась в колоніях. Це викликало необхідність залучення інвестицій у розвиток колоніальної сировинної індустрії. Одночасно зростала роль державного колоніального управління: захисту колоній від зовнішньої загрози і збереження самого колоніального режиму вимагали від метрополій узгоджених дій влади і національного бізнесу на території колонії. Оскільки до нього почали залучатися маси робітників-туземців, а вивезення в колонії кваліфікованої робочої сили із метрополій було економічно невигідним, то гостро постали питання урахування місцевих культурних особливостей, освіти і соціальних проблем місцевого населення.

Також відбувається інтенсивний розвиток внутрішньоєвропей- ського міжнародного бізнесу. Різні темпи розвитку європейських держав у цей період, різниця в забезпеченості природними ресурсами, різний рівень освіти населення та інші фактори дозволили виділити, з одного боку, країни-виробники промислової продукції, з іншого — країни-ринки для цієї продукції (останні виробляли переважно дешеву сільськогосподарську продукцію).

Це епоха безперервних торговельних війн. Наслідком цього став розвиток виробничих підприємств і філій за кордоном. Розвивався і міжнародний фінансовий сервіс, і міжнародний транспорт. У цей період досить точно визначилися головні мотиви міжнародного бізнесу, що збереглися до наших днів: використання більш ефективних ресурсів (сировинних, природних, енергетичних); розширення ринків збуту; нові сфери застосування (використання) вільних фінансових ресурсів; використання сприятливих умов місцевого законодавства (податкового, митного і т. д.).

3. Ера концесій (1914—1945 рр.) — якісно змінилася роль найбільших компаній, які оперували на колоніальних ринках. Незалежно від того, йдеться про відому «United Fruit», бельгійців у Конго чи перші нафтові концесії на Середньому Сході, скрізь відповідні компанії-концесіонери перетворюються в автономні економічні держави, які здійснюють виробничі, торгові, освітні, медичні, транспортні, поліцейські функції не лише для своїх робітників, а часто і для всіх жителів районів, що належать до концесій.

Відбувається формування на концесійних підприємствах значного прошарку туземних менеджерів середньої ланки, яких спеціально навчали, нерідко — на підприємствах і в навчальних закладах самої метрополії. Одночасно зростала і національна свідомість колоніальних народів.

Щодо міжнародного бізнесу в неоколоніальній сфері слід відзначити декілька найбільш характерних моментів. Перший — поразка Німеччини у Першій світовій війні і, відповідно, перерозподіл світових ринків, другий — Велика депресія 1929-1932 років, яка з усією гостротою поставила питання про ефективність міжнародного бізнесу у порівнянні із внутрішньодержавним. Інтернаціоналізація використання людських ресурсів (характерна для ери глобалізації) вперше заявила про себе саме в ці роки. Відзначені перші масові міграції робітників із Азії, Африки і Латинської Америки на підприємствах країн Заходу. Виникнення двох сильних тоталітарних режимів (в СРСР та Німеччині) показало значні можливості державного управління зовнішньоекономічною діяльністю, але одночасно і всі слабкі сторони держави як «міжнародного підприємця».

Концесійна ера підготувала ґрунт для самовизначення колоніальних і напівколоніальних країн в економічному аспекті, а Друга світова війна надала значний політичний імпульс цим процесам. З іншого боку, такі явища, як інтернаціоналізація світового ринку робочої сили і загострення суперництва на світових ринках сировини, напівфабрикатів та готових виробів, головні учасники якого прагнуть придбати конкурентні переваги, використовуючи можливості все більш складної структури міжнародного бізнесу, означали наближення не лише до наступної ери національних держав, а й до глобалізації бізнесу в цілому.

4. Ера національних держав (1945—1970 рр.) — два головних напрями розвитку міжнародного бізнесу. По-перше, становлення і бурхливий розвиток нових національних держав, які отримали внаслідок концесійної ери у певному розумінні розвинутий економічний базис і деяку кадрово-технологічну структуру, по друге, всі недоліки колоніального господарського розвитку — від моно- продуктових економік до важких фінансових проблем. Це стало поштовхом до розвитку міжнародного бізнесу: незалежні держави здійснювали активний пошук ринків збуту традиційних продуктів свого експорту і були активними реципієнтами для будь-яких інвестицій, що сприяло розвитку міжнародних ринків капіталу, появі нових фінансових інструментів, зростанню сфери міжнародного аудиту та консалтингу.

З іншого боку, наймогутніші американські корпорації, використовуючи переваги домінуючого положення США у післявоєнний період, вперше практично здійснили прорив до мультинаціонального бізнесу, тобто до якісно нового ступеня розвитку міжнародного бізнесу фірми, коли весь світ стає, по суті, ареною її конкурентної боротьби і сферою фірмових інтересів. У 1960-1970 роках їх наздогнали і перегнали європейські та японські суперники. Завоювання ринків товарів та послуг завжди опосередковується, що в свою чергу призводить до ще більш жорсткої боротьби тих же суперників на міжнародних, регіональних та національних ринках капіталів, технологій, робочої сили, інформації і т. д.

Реальне просування національної економіки до ефективного виробництва і сфери послуг потребує певного комплексу, який називається «пакетом розвитку», і включає: технології, капітал, інформації, кваліфікацію і компетентність персоналу, консалтингову підтримку та ін. Але отримати це «відразу і разом», у 70-х роках було складно, тому країни, що розвивалися, та їх фірми брали різні елементи пакету в різних країнах і в різних фірмах, роблячи його «оптимальним для себе». Оскільки для реального мультинаціонального бізнесу весь світ — поле його ділової гри, то формування такого пакету для власних цілей або в інтересах партнерів тут можна здійснювати найбільш ефективно.

Подальший розвиток мультинаціональності в міжнародному бізнесі, з зовнішньої точки зору, йшов шляхом зростання кількості багатонаціональних компаній (БНК), хоча в 1970 і 1980-х роках спостерігається якісний прорив: до найбільших БНК входять фірми країн, що розвиваються і знаходяться на різних ступенях розвитку (Південна Корея, Філіппіни, Індія, Тайвань і т. д.). Але внутрішній зміст цього процесу саме й підготував перехід міжнародного бізнесу до найвищої точки його розвитку — глобалізації.

Якщо в минулому БНК вирішували відносно прості завдання виробництва і дистриб'юції товарів, то за останні десятиліття — набагато складніші і глобальніші. С. Ронен визначає їх як створення і використання сітки мультинаціонального обслуговування, що включає банки, рекламні агентства, консалтингові фірми, університети, заклади охорони здоров'я і т. ін., які спираються на глобальну комп'ютеризацію. У даному випадку немає значення, до якої країни належить той чи інший елемент сервісу — мультинаціональність не тому космополітична, що у неї «немає вітчизни» (в кінці кінців «Intel» все-таки американська фірма, як «Sony» — японська, а «Siemens» — німецька), а тому, що вона не може дозволити замінити ефективність патріотизмом.

Формуючи власну мережу мультинаціонального обслуговування, кожна БНК розглядає її як власну гарантію ефективності бізнесу, а те, що в кінцевому підсумку ці мережі зливаються в глобальну, просто збільшує ефективність системи в цілому.

Фірмовий бізнес потребує різних рівнів міжнародності залежно від двох головних факторів. Якщо розглядати бізнес фірми із країни А в країні Б, то факторна структура буде наступною. По- перше, рівень міжнародності бізнесу фірми залежить від глибини її залучення до бізнесу у країні Б. Якщо йдеться про разові продажі товару через експортно-імпортну фірму самої країни А, то це найнижчий рівень залучення, який практично не відображає жодної потреби і міжнародної складової бізнесу — адже такі операції не відрізняються від продаж і розрахунків з іншими фірмами, а вся міжнародна складова має місце в офісі експортно-імпортної фірми і прихована від виробника. Інша справа якщо фірма розпочала виробництво у країні Б, найняла місцевий персонал, розвернула дистриб'ютерську мережу (або вступила в співпрацю) і т. д. Тут максимально виявляється міжнародність: від мовних питань до місцевого податкового законодавства і від репатріації валютного прибутку до участі у місцевих соціальних акціях. Зрозуміло, що між цими двома полюсами лежить ціла низка послідовних ступенів розвитку міжнародності.

По-друге, міжнародність залежить від рівня культурної подібності країн А і Б. Якщо А — це Франція, а Б — Італія, то належність їх обох не просто до Європи, а до одного кластеру європейських романських (латинських) країн дозволяє визнати високий рівень взаєморозуміння, і міжнародна адаптація відповідного менеджменту в культурному (найбільш складному) аспекті буде досить простою. Але якщо А — це Франція, а Б — Україна, то тут справа є суттєво складнішою. І найвищий рівень міжнародності неохідний у парі «Франція — Японія», якщо брати до уваги культурні відмінності.

Ера національних держав дала поштовх розвитку міжнародного бізнесу і зробила його сферою весь світ, в якому припинили існування закриті системи типу «метрополія — колонія». Одночасно міжнародний бізнес вийшов на якісно новий рівень розвитку і тому потребував нової системи управління. Широта оперування бізнесу в усьому світі робить неадекватною вимогам глобальної ефективності фірмового бізнесу попередню формулу «управління зарубіжними операціями», або «управління ЗЕД». Необхідна заміна формулою «міжнародний менеджмент». А той факт, що найпершими це зрозуміли БНК, обумовлений їх природою — вони першими вийшли на найбільш високий рівень міжнародності і за глибиною залучення, і за культурним фактором, оскільки глобальна ефективність фірми (а вона і є головною метою) вимагає абсолютної свободи вибору форми діяльності в будь-якій країні і абсолютну свободу вибору самої країни.

5. Ера глобалізації (починаючи з 1970 р. ХХ ст. до наших днів)

Глобалізація — це посилення взаємозалежності національних економік, переплетення соціально-економічних процесів, що відбуваються у різних регіонах світу і спонукають фірми до пошуку кращих умов діяльності.

Цей період розвитку цивілізації взагалі і міжнародного бізнесу зокрема проходить під знаком революційних технологічних змін, за якими йдуть економічні, соціальні та політичні зміни. Комп'ютерна революція і значний розвиток телекомунікацій практично змінили обличчя всіх традиційних технологій шляхом виведення їх на якісно новий рівень. Сьогодні на планеті практично не залишилося закритих для міжнародного бізнесу зон і тем. Реальна глобалізація характеризується тим, що міжнародні економічні зв'язки охопили практично всі країни, і кожна з них залежить від міжнародного бізнесу. Наслідки цього двоякі: з одного боку, країна може користуватися всіма благами, не відчуваючи негативних наслідків відсутності у неї тих чи інших ресурсів, можливостей і т. д. З іншого боку, природною платою за це є суттєва залежність країни від стану світових ринків в цілому: не можна користуватися лише благами інтеграції в світову економіку, доводиться одночасно нести ризики цього процесу (світова фінансова криза 1998 р.).

В сучасних умовах глобалізація є об'єктивним процесом, на темпи розвитку якого впливає низка рушійних та гальмівних факторів.

Рушійні фактори глобалізації: подолання нерівномірного розміщення сировинних і енергетичних ресурсів на планеті; природно-кліматичні та економіко-географічні відмінності, що зумовлюють територіальний поділ праці, спеціалізацію країн і викликають розвиток та поглиблення взаємозв'язків між ними; досягнення транспорту і комунікацій; наростання відкритості ринків і міжнародних відносин; прискорення темпів технологічних нововведень і виведення винаходів на ринок; кооперація зусиль багатьох держав в екологічній сфері. Гальмуючі фактори глобалізації: відмінності соціально-економічних систем; втручання держав в економіку і політика протекціонізму; коливання обмінних курсів; традиційні конфлікти; ідеологічні розбіжності; релігійні обмеження.

В умовах глобалізації міжнародний бізнес набуває принципово нових рис, які визначаються характером і специфікою нової епохи. Важливий інструмент економічної інтеграції країни в світову економіку, а відповідно — інструмент глобалізації як такої, міжнародний бізнес у сучасних умовах визначається такими рисами:

а)       доступність і всеосяжність. Хоча міжнародний бізнес і регулюється відповідними законодавствами країн, він поступово перетворюється у невід'ємну можливість практично для будь-якої фірми майже кожної країни, принципово змінюючи стратегічні й тактичні перспективи фірм і відкриваючи перед ними нові потенційні поля ділової активності. У той же час тут, звичайно, є й певні обмеження;

б)       ступеневістьрозвитку. Входження фірми в міжнародний бізнес, як правило, починається з простих форм звичайної зарубіжної торгівлі і в міру розвитку досягає вищої форми — БНК. Сутність цієї особливості не зводиться до природної вимоги накопичення досвіду та нарощення потенціалу — і входження в міжнародний бізнес, і подальші досягнення в ньому будуть пов'язані з подоланням певних порогів: якщо на початковому етапі — поріг, наприклад, якісного рівня товарів фірми і раціональності її витрат, що дозволяє продавати товари за кордоном, то потім це питання вдалого розміщення дистриб'юції, ефективного використання міжнародних ринків капіталів і робочої сили, роботи з міжнародними транспортними мережами і т. ін.

в)       технологічна глобалізація. Можливості комп'ютеризації, інформатизації та телекомунікацій принципово змінили характер міжнародного бізнесу, який в сучасних умовах набув трьох принципово нових рис: він може ефективно здійснюватись «не виходячи з офісу»; він може здійснюватися в режимі реального часу; він може за допомогою телекомунікацій охоплювати всі цікаві для бізнесу ринки товарів, капіталів, робочої сили, інформації і т.ін.

г)       «фінансіаризація». Цей термін ввів Ж. П. Серван-Шрайбер, і він досить точно відображає найважливішу рису «глобалізовано- го» міжнародного бізнесу: фінансовий зміст міжнародних ділових операцій, починаючи від їх ідеї і закінчуючи реальним результатом, стає серцевиною міжнародного бізнесу, тим своєрідним центром, навколо якого обертаються всі інтереси, рішення, стратегії. Пошук і використання міжнародних конкурентних переваг стали жорстко спиратися на досягнення фінансового менеджменту, новітні і численні фінансові інструменти, що виростають з гігантських можливостей світового фінансового ринку. У поєднанні з унікальними можливостями комп'ютеризації і телекомунікацій «фінансіаризація» стала мірилом досконалості міжнародного бізнесу;

д)       складний взаємозв'язок національного й інтернаціонального. Складний вплив на ділове життя планети здійснюють конвергентні та дивергентні процеси у сфері національних культур. З одного боку, глобалізація приводить до виключно конвергентних процесів: починаючи з джинсів, телевізорів і гамбургерів до формування мультинаціональної ділової культури, певні принципи і правила якої поділяє практично більшість бізнесменів світу. З іншого боку, зростає національна і культурна диференціація, яка в крайніх формах націоналізму і релігійної нетерпимості проявляється в складних конфліктних формах; очевидно, цілком природним є прагнення народів та етнічних общин зберегти свої культурні та національні цінності, стереотипи поведінки, захистити їх від розмивання «усередненою» масовою культурою;

е)       в умовах глобалізованої економіки основною господарською одиницею стають крупні міжнародні компанії, які володіють філіями і дочірніми організаціями в багатьох країнах, зі співробітниками різних національностей. Саме вони встановлюють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки зі своїми закордонними партнерами і стають головним джерелом та генератором глобалізації.

Для того щоб з'ясувати, чому країни досягають конкурентної переваги у тих чи інших галузях, а також зрозуміти вихідні положення політики фірм та національної економіки, професор Гарвардської школи бізнесу, радник низки провідних компаній та член Президентської комісії з промислової конкуренції Майкл Портер (Michael E. Porter) наприкінці 80-х pp. здійснив чотирирічне дослідження десяти країн, які займають важливе місце у світовій торгівлі: Великобританії, Німеччини, Данії, Італії, Кореї, Сінгапуру, США, Швейцарії, Швеції та Японії,

У центр уваги проведеного дослідження М. Портер поставив завоювання та збереження конкурентної переваги у більш ніж 100 відносно складних галузях економіки та індустріальних сегментах. На його думку, саме вони є ключем до високої та зростаючої продуктивності у країні й найменше можуть бути проаналізовані з використанням традиційних та новітніх теорій міжнародної торгівлі. Для дослідження, як видно із переліку, були відібрані країни, які відрізняються за економічним розвитком (ПРК та НІК), розміром, державною політикою щодо промисловості, за суспільною філософією, географічними умовами та розташуванням, але водночас їх об'єднує одна спільна риса — усі вони вже успішно конкурують у ряді проаналізованих галузей або показують себе усе здатнішими успішно конкурувати. Аналізували конкурентоспроможність галузей за три періоди: у 1971, 1978 та 1985 pp.

Розроблена в результаті проведеного дослідження всеосяжна теорія конкурентної переваги країн, яка підтверджується достатньою кількістю фактів, розглянута у фундаментальній праці Майкла Портера "Конкурентна перевага країн" (The Competitive Advantage of Nations), опублікованій у 1991 p. нью-йоркським видавництвом Free Press.

Згідно з цією теорією відповідь на запитання: "Чому країна досягає міжнародного успіху в тій чи іншій галузі?" передбачає чотири властивості країни загального характеру, що формують середовище, у якому конкурують місцеві фірми. Це середовище може сприяти виникненню конкурентної переваги, а може і перешкоджати цьому. Ось ці чотири властивості.

1.  Факторні умови, тобто ті конкретні фактори {наприклад, квалі
   фікована робоча сила певного профілю або інфраструктура), які не
   обхідні для успішної конкуренції у даній галузі
2.  .2.  Умови попиту, тобто який на внутрішньому ринку попит на
   продукцію чи послуги, що пропонуються даною галуззю.
3.  3.  Споріднені галузі (related) та галузі, що підтримують, тобто
   наявність або відсутність у країні споріднених галузей чи галузей,
   що підтримують, конкурентоспроможних на міжнародному ринку.
4.  4.  Стратегія фірми, її структура та конкуренти, тобто умови у
   країні, які визначають те, як утворюються та управляються фірми, і' характер конкуренції на внутрішньому ринку.

Ці властивості національної конкурентоспроможності Майкл Портер назвав детермінантами (determinants). Першим важливим детермінантом національної конкурентної переваги у якій-небудь галузі є факторні умови. На думку М. Портера, наділеність країни тими чи іншими факторами виробництва, безумовно, впливає на конкурентну перевагу фірм країни, але роль факторів цим не обмежується. Фактори, які є найважливішими для конкурентної переваги у більшості галузей (особливо галузей, найважливіших для зростання продуктивності в розвиненій економіці), не дістаються у спадок, а створюються у межах країни за допомогою процесів, які у різних країнах та галузях дуже різні. Отже, важливий не стільки запас факторів на даний момент, скільки швидкість, з якою вони утворюються, вдосконалюються та пристосовуються до потреб галузей. Крім того, наявність деяких факторів у великій кількості може не посилювати, а, навпаки, зменшувати конкурентну перевагу. І навпаки, брак деяких факторів часто впливає на стратегію та спонукає до оновлення, призводячи до тривалої конкурентної переваги. Другий детермінант національної конкурентної переваги у якій-небудь галузі — це попит на внутрішньому ринку на товари чи послуги, що пропонуються цією галуззю. Майкл Портер виявив, що практично у кожній із розглянутих галузей попит на внутрішньому ринку впливає на конкурентну перевагу. Впливаючи на ефект масштабу, попит на внутрішньому ринку визначає характер та швидкість впровадження новацій, що здійснюються фірмами країни. Він характеризується трьома важливими рисами: структурою внутрішнього попиту (природа купівельних потреб), обсягом та характером зростання внутрішнього попиту і, нарешті, механізмами, за допомогою яких переваги на внутрішньому ринку передаються на закордонні ринки. Значення двох останніх властивостей залежить від першої. Для конкурентної боротьби важливіший не кількісний, а якісний бік попиту на внутрішньому ринку.

Третім важливим детермінантом, що визначає національні переваги у галузі, є наявність у країні галузей-постачальниць або суміжних галузей, які конкурентоспроможні на світовому ринку. Конкурентоспроможність деяких галузей-постачальниць дає перевагу національним фірмам в інших галузях промисловості, тому що вони продукують елементи, які широко використовуються та відіграють важливу роль у інтернаціоналізації та інноваційних процесах. Наприклад, виробництво напівпровідників, програмного забезпечення, а також торгівля є тими галузями, які мають значний вплив на інші. Наявність у країні конкурентоспроможних споріднених галузей часто веде до виникнення нових високорозвинених видів виробництва. Спорідненими називаються такі галузі, в яких фірми можуть взаємодіяти одна з одною у процесі формування ланцюжка цінності, а також галузі, які мають справу із продуктами, що взаємно доповнюють один одного. Взаємодія може відбуватись у сфері розвитку технологій, виробництва, маркетингу або сервісу. Наприклад, копіювальна та факсимільна техніка використовують багато однакових технологій та компонентів, які можуть розповсюджуватися тими самими шляхами.

Четвертим важливим детермінантом, що визначає конкурентоспроможність галузі, є той факт, що фірма створюється, організується, управляється залежно від характеру конкуренції на внутрішньому ринку. V різних країнах фірми організовуються по-різному, виробляють різні стратегії та цілі. Національні переваги у промисловому виробництві є результатом правильного співвідношення між їх вибором та джерелом конкурентоспроможності національної промисловості. Те, як розвивається суперництво на внутрішньому ринку, також відіграє велику роль у процесі впровадження новинок та у забезпеченні перспектив міжнародного успіху.

Детермінанти національної конкурентоспроможності — це комплексна система, яка постійно розвивається. Майкл Портер назвав цю систему "ромбом" (в оригіналі — "diamond", тобто алмаз, діамант) — див. рис. 1.5.15.

Кожний детермінант у цій системі впливає на всі інші. Наприклад, значний попит на продукцію фірми сам по собі не дасть їй конкурентної переваги, якщо гострота конкуренції недостатня, щоб Фірма відреагувала на цей попит. Крім того, переваги в одному Детермінанті можуть створювати або посилювати переваги в інших.

Щоб завоювати та зберегти конкурентну перевагу в наукомістких галузях, які є основою будь-якої розвиненої економіки, необхідно

Рис. 1.5.15. Національний "ромб", або детермінанти національної конкурентної переваги 

мати перевагу в усіх складових частинах "ромба". Перевага у кожному детермінанті не є передумовою для конкурентної переваги у галузі. Взаємодія переваг з усіх детермінантів забезпечує виграшні моменти, що підсилюють самі себе і які Іноземним конкурентам важко знищити або скопіювати. Для того щоб зробити теорію завершеною, М. Портер розглядає ще дві змінні, які суттєво впливають на обставини у країні — випадкові події та дії уряду. На рис. 1.5.15 вони зображені пунктиром тому, що вони не є детермінантами. В історії більшості галузей, що конкурують, відіграв роль випадок, тобто такі події, які мають мало спільного з умовами розвитку в країні та впливати на які часто ні керівництво фірми, ні навіть національні уряди не можуть. До подій, які мають особливо важливе значення для розвитку конкурентоспроможності, М. Портер зараховує такі: винахідництво; великі технологічні зрушення (наприклад, біотехнологія, мікроелектроніка); різкі зміни цін на ресурси, такі як нафтовий шок; значні зміни на світових фінансових ринках або в обмінних курсах; активізація світового чи місцевого попиту; політичні рішення закордонних урядів; війни.

Випадкові події важливі тому, що вони змінюють позиції компа-ній-суперниць. Вони можуть звести на ніщо переваги колишніх конкурентів та створити потенціал для нових фірм, здатних замінити існуючі після досягнення необхідного рівня конкурентоспроможності у нових умовах. У той час як випадок може сприяти змінам у рівні конкурентоспроможності у галузі, національні особливості впливають на те, як країна зможе цей випадок використати. У країні з найсприятливішим "ромбом" швидше за усе випадок зміцнить конкурентоспроможність. В описанні факторів, від яких залежить рівень національної конкурентоспроможності, останньою змінною є роль уряду. Уряд може впливати та потрапляти під вплив — як позитивний, так і негативний — усіх чотирьох детермінантів. На параметри виробничих факторів, наприклад, впливають субсидії, політика відносно ринків капіталу, освіти тощо. Роль уряду у формуванні параметрів місцевого попиту часто менш помітна. Урядові органи встановлюють місцеві норми та стандарти у виробництві того чи іншого товару, а також інструкції, що впливають на поведінку споживачів. Уряд часто є головним покупцем різної продукції: товарів для армії, телекомунікаційного обладнання, літаків для національних авіаліній тощо. Ця роль уряду як покупця може і допомагати, і перешкоджати розвитку національної промисловості. Уряд може створювати умови для розвитку споріднених галузей та постачальників іншими способами, наприклад, таким, як контроль над рекламними засобами або регулювання діяльності Інфраструктури. Урядова політика може впливати на стратегію фірм, їх структуру, суперництво, використовуючи регулювання ринків капіталу, податкову політику та антитрестівські закони. Своєю чергою, чотири детермінанти також можуть впливати на уряд. Наприклад, капіталовкладення на освіту розподіляються залежно від кількості місцевих конкурентів. Високий рівень внутрішнього попиту на той чи інший товар може призвести до швидкого введення урядових норм техніки безпеки.

Отже, уряд впливає на рівень національної конкурентоспроможності, хоча цей вплив неминуче виявляється частковим. Урядова політика обов'язково зазнає поразки, якщо вона є єдиним джерелом національних переваг. Політика діє успішно в тих сферах, де є основні детермінанти, які визначають національні переваги, а уряд може тільки підсилити їх дію. Уряд може покращити шанси досягнення високого рівня конкурентоспроможності, але у нього немає можливостей, щоб створити необхідні умови.

На досягнення успіху в конкурентній боротьбі, на думку М. Пор-тера, впливають, крім дій уряду та випадків, соціальна та політична історія, а також система культурних цінностей. Наприклад, соціальні норми та цінності впливають на структуру попиту на внутрішньому Ринку так само, як і на цілі менеджерів, і на те, як фірми організується. Соціальна та політична історія визначають ті навички, які

були накопичені нацією, та інституційні структури, через які впливає конкуренція. Культурні особливості націй не можуть бути відділені від економічних. Наприклад, відносини між працею та менеджментом в Японії не € суто культурним аспектом, але залежать також від практики пожиттевого найму, від характеру матеріальних стимулів та політики менеджменту щодо працівників. Культурні фактори важливі також і тому, що вони формують те середовище, у якому існують фірми. Ці фактори впливають через головні детермінанти, а не відокремлено. Такий вплив є дуже важливим для рівня конкурентоспроможності, і аутсайдерам важко його досягти.

Національні успіхи у розвитку промисловості залежать також від певних осіб — лідерів. Лідери стикаються з проблемами, завданнями та сприятливими ситуаціями, які продукуються національним середовищем. У різних країнах лідери мають різні цілі, що визначається сукупністю детермінантів. Наприклад, у Японії такі лідери, як Акіо Моріта (Akio Morita) та Коносуке Мацусіта (Konosuke Matsushita) багато зробили у галузі побутової електроніки; у США Томас Дж. Уотсон (Thomas J.Watson), Сеймур Крей (Seymour Cray), Кеннет Олсон (Kenneth Olson) та Стів Джобс (Steve Jobs) — у виробництві комп'ютерів. У цих галузях національне середовище сприяє зростанню конкурентоспроможності. Успіх лідерів залежить від того, чи достатньо вони передбачливі, щоб скористатися сприятливими можливостями та засобами, необхідними для досягнення потрібного рівня конкурентоспроможності. Отже, лідер — це людина, яка більше за інших усвідомлює важливість ролі детермінантів. Вони здатні більшою мірою, ніж інші, розуміти реальність, що їх оточує, та мають мужність, щоб діяти. Часто саме лідерство визначає, яка конкурентна фірма тієї чи іншої країни, володіючи перевагами, буде процвітати чи зазнає поразки.

Дія системи детермінантів, розглянутої вище, на думку М. Портера, веде до того, що конкурентоспроможні національні галузі не розподілені рівномірно у всій економіці, а зв'язані у те, що він назвав "кластерами" (cluster — пакет, блок, пучок), які складаються із галузей, що залежать одна від одної. Наприклад, в Італії близько 40 % експорту припадає на кластер галузей, зв'язаних з їжею, модою або благоустроєм житла. У Швеції понад 50 % усього експорту становить експорт продукції кластера галузей, пов'язаних з перевезеннями, металургією, деревообробкою. Взаємодія детермінантів дає змогу зрозуміти, чому національні галузі занепадають та вмирають.

Теорія конкурентних переваг {Competitive Advantages Theory): країна досягає міжнародного успіху в тій чи іншій галузі завдяки взаємодії конкурентних переваг у чотирьох національних детермі-

нантах (властивостях країни): факторних умовах; умовах попиту; споріднених та обслуговуючих галузях; стратегії фірми, її структурі та конкуренції, — з'єднаних у динамічну систему, так званий ромб.

Перевагою цієї теорії є те, що вона показує роль, яку відіграють економічне середовище установи, політика, культурні цінності та лідери країни у забезпеченні успіху фірм цієї країни у певних сегментах ринку та конкретних галузях економіки. Іншими словами, вона пояснює властивості нації, які є передумовою успіху національної промисловості у міжнародній конкуренції.

Висновки

1.  Чотирма головними параметрами (детермінантами) конкурент
ної переваги країни є такі фактори і умови: умови попиту, спорід
нені та обслуговуючі галузі, стратегія фірми та конкуренція.

2.  Теорія конкурентних переваг показує взаємодію чотирьох де
термінантів, об'єднаних у національний "ромб", від яких залежить
конкурентоспроможність країни на світових ринках.

3.  Детермінанти — кожен окремо й усі разом — сприяють до
сягненню національного успіху або гальмують його.

4.  Детермінанти національної конкурентоспроможності — комп
лексна система, яка перебуває у стані розвитку. Детермінанти постій
но впливають один на одного.

5.  Підтримка конкурентоспроможності у галузі на високому рівні
с результатом "самопідсилювальної" взаємодії переваг відразу в де
кількох сферах, що визначає середовище, яке іноземним конкурен
там важко відтворити.

6.  Національний "ромб" — це система, компоненти якої взаємо
зв'язані та підсилюють дію один одного.

7.  Кластери — це об*єднання національних конкурентоспромож
них взаємозалежних галузей. Кластери відображають динаміку
конкурентних переваг, і тому вони народжуються, поєднуються,
розширяються, поглиблюються, але можуть і звужуватися, згорта
тися та розпадатися.

Розвиток міжнародної торгівлі в епоху після Великих географічних відкриттів і переходу провідних країн до крупного машинного виробництва зумовив появутеорії абсолютних переваг. Її автором став Адам Сміт, який, використовуючи трудову теорію вартості, у відомій праці “Дослідження про природу та причини багатства народів” (1776 р.) піддав критиці меркантилізм. Учений стверджував, що для держави можуть бути вигідними не тільки продаж, а й купівля товарів на зовнішньому ринку. Крім того, була зроблена спроба визначити, які саме товари вигідно експортувати, а які — імпортувати. Необхідною умовою застосування теорії абсолютних переваг є вільна торгівля.

Однак А.Сміт не розглядав ситуацію, за якої яка-небудь країна має абсолютну перевагу з усіх товарів. Це зробив Давід Рікардо, який у праці “Початки політичної економії та оподаткування” (1817 р.) сформулював принцип взаємовигідної торгівлі та міжнародної спеціалізації, що включає як окремий випадок модель А.Сміта.

Д.Рікардо створив модель міжнародної торгівлі, в якій показав, що недотримання принципу А.Сміта не є перешкодою для взаємовигідної переваги: країна повинна спеціалізуватися на експорті товарів, у виробництві яких вона має найбільшу абсолютну перевагу (тобто абсолютні переваги щодо кількох товарів) або найменшу абсолютну неперевагу (тобто абсолютні непереваги щодо жодного з товарів). Як і в теорії абсолютних переваг, в основі теорії порівняльних переваг лежала трудова теорія вартості, а необхідною умовою товарообміну виступала вільна торгівля.

Давід Рікардо показав, що міжнародна торгівля може бути вигідною кожній з двох країн навіть тоді, коли жодна з них не має абсолютних переваг у виробництві конкретних товарів. Адже у будь-якій країні знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим за існуючим співвідношенням витрат, ніж виробництво інших товарів. Саме за таким товаром країна матиме порівняльну перевагу, а товар стане об'єктом зовнішньоторговельних операцій.

У теорії як абсолютних, так порівняльних переваг використовують поняття витрат (ціни) заміщення або, що те ж саме, альтернативної ціни. Остання характеризує робочий час, необхідний для виробництва одиниці товару, виражений через робочий час, що необхідний для виробництва одиниці іншого товару. Альтернативну ціну та витрати (ціну) заміщення треба сприймати як еквівалентні поняття з тією різницею, що кількісно вони виражаються зворотними величинами (кількістю одиниць товарів, вироблених за одиницю часу, – витрати заміщення або робочим часом, необхідним для виробництва одиниці продукту – альтернативна ціна).

Хоча ідея порівняльних переваг проста, її нелегко сприйняти у формалізованому вигляді. Найкращий спосіб вникнути в цю концепцію – вивчити приклади і моделі, що її ілюструють. У навчальній літературі їх опубліковано достатньо. Розглянемо модель порівняльних переваг на прикладі з виробництва двох товарів – вина і тканини в Англії та Португалії, якими Давід Рікардо супроводжував свої висновки. Системи оплати праці У цьому прикладі Португалія має абсолютну перевагу у виробництві двох товарів, що за концепцією Адама Сміта робить недоцільною міжнародну торгівлю.

А. Сміт та Д. Рікардо пояснювали міжнародну торгівлю існуванням абсолютних та порівняльних переваг у виробництві товарів, а головним фактором, що впливає на виробництво товарів, вони вважали працю. Ціна товару, на їхню думку, залежала тільки від трудових витрат, тобто вони дотримувалися трудової теорії вартості.

Підприємство з іноземними інвестиціями (ПІІ) - це такс підприємство корпоративного типу, засновником (засновниками) та/або учасником (учасниками) якого (крім, резидентів) є іноземний інвестор (інвестори), а частка іноземних інвестицій у статутному фонді (складає і йому майні) підприємства становить, не менше ніж 10%.  Підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб'єктів господарювання чи громадян (резидентів) та іноземного інвестора/інвесторів (ними можуть бути: іноземні громадяни, особи без громадянства, що не мають постійного місце проживання в Україні, юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої держави, міжнародні організації, інші держави)

Створення такого підприємства може відбуватися шляхом заснування (при цьому принаймні одним із засновників має бути іноземний інвестор), а також у разі внесення його учасником, іноземним інвестором іноземної інвестиції у вже створене підприємство; набуття підприємством статусу ПІІ пов'язується не з моментом його державної реєстрації, а з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс

Спеціальні вимоги до установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями; крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також повинні містити відомості про державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями, відомості про розмір іноземної інвестиції, оціненої в іноземній валюті та національній валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України за курсом НБУ

Іноземне підприємство фактично є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями, визначальною ознакою якого є особливі вимоги до його учасників (ними можуть бути лише іноземні інвестори) та майна (в іноземному підприємстві іноземна інвестиція має становити 100%). За організаційно-правовою формою таке підприємство може бути унітарним чи корпоративним. Виникнення такого підприємства пов'язується із заснуванням іноземними інвесторами (інвестором) нового підприємства чи набуття такими особами у власність майнового комплексу діючого унітарного підприємства або 100% акцій (часток) підприємства корпоративного типу 3 метою захисту інтересів національної економіки та національної безпеки законом можуть визначатися галузі, в яких створення іноземних підприємств забороняється.

Організація та функціонування підприємств з іноземним капіталом на європейському континенті регламентуються:• правовими нормами ЄС;• правовими нормами ГАТТ/СОТ.

Основою регулювання питань організації та функціонування підприємств з іноземним капіталом в рамках ЄС становить Римський договір про заснування Європейського економічного співтовариства (розділ IV "Капітал та платежі") (1957 р. зі змінами, внесеними наступними договорами), та вторинне законодавство про свободу руху капіталу та свободу ділового облаштування. Обмеження на рух капіталу між краї-нами-членами ЄС, а також між країнами-членами ЄС та третіми країнами заборонені. Однак, це не перешкоджає застосуванню до третіх країн процедури декларування руху капітали, обмежень щодо руху капіталу; заходів запобігання порушенню правових норм та забезпечення державного порядку і безпеки.

Зобов´язання України перед ЄС щодо організації і функціонування підприємств з іноземним капіталом на її території закріплені в Угоді про співпрацю. Згідно цієї Угоди: • Україна надає дочірнім компаніям і філіалам суб´єктів господарювання Співтовариства режим, що є не менш сприятливими, ніж той, що надається українським суб´єктам господарювання на території ЄС; • Сторони Угоди роблять все від них залежне, щоб уникнути впровадження заходів чи дій, які створюють менш сприятливі умови для функціонування компаній - учасників договору, ніж ті, що склалися на день підписання Угоди.

В рамках ГАТТ/СОТ угодами, що містять норми щодо організації і функціонування підприємств з іноземним капіталом, є Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ); Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС); Угода про торговельні аспекти прав на інтелектуальну власність (ТРІПС).

ГАТТ дає змогу підприємствам країн-членів здійснювати захист національної промисловості лише за допомогою тарифів і заборону кількісних обмежень. Відповідно до ГАТТ кожна країна повинна мати власний графік знижування тарифів, які заборонено в подальшому збільшувати; застосовувати їх на бездискримінаційній основі для всіх країн; не допускати дискримінації імпортних товарів щодо еквівалентних товарів, виготовлених національними підприємствами. До вимог, які є несумісними з вимогами ГАТТ, відносять вимоги про локалізацію (придбання чи використання підприємством товарів місцевого виробництва або з місцевих джерел постачання); вимоги про баланс торгівлі, обмеження імпорту сумою чи обсягом експортованої продукції; вимоги про обмеження експорту, обмеження підприємства переліком конкретних товарів, їх обсягом чи вартістю, або обсягом чи вартістю продукції місцевого виробництва тощо.

Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС) містить норми Щодо усунення з національних законодавств положень, дискримінаційних для іноземних надавачів послуг, і застосування до них принципів найбільшого сприяння та національного режиму. Угода про торговельні аспекти прав на інтелектуальну власність (ТРІПС) встановлює єдині стандарти щодо усуненім дискримінації між національними та іноземними власниками з питань набуття, обсягу і підтримки прав на інтелектуальну власність.

Країни, що приєднуються до СОТ, регламентують доступ іноземних суб´єктів господарювання до власного ринку послуг через переговори. Вони складають Графік специфічних зобов´язань, в якому визначають зобов´язання щодо надання доступу іноземним суб´єктам господарювання до власного ринку послуг.

В Україні сформувалася усталена група іноземних інвесторів, які обрали Україну довгостроковим майданчиком для свого бізнесу. Чисельність підприємств з іноземним капіталом протягом останніх двох років залишається стабільною – 43 тисячі.Про це повідомляє прес-служба ДПС України.Слід зазначити, що підприємства з іноземними інвестиціями цього року заплатили 22,3 млрд грн до державної казни.У свою чергу місцеві бюджети отримали від інвесторів 6,2 млрд грн.Також підприємства з іноземними інвестиціями відзначаються відносно високим рівнем середньої заробітної плати – 3700 грн за даними на 1 вересня 2012 року (в минулому році – 3280 грн).

Генера́льна уго́да з тари́фів і торгі́влі (англ. General Agreement on Tariffs and Trade (GATT)) — міжнародна угода, досягнута 30 жовтня 1947 між 23 державами уЖеневі (Швейцарія), згідно з якою кожна з них погодилася забезпечити іншим рівний і недискримінаційний режим торгівлі, скорочувати ставки мита на основі багатосторонніх домовленостей, і зчасом усунути імпортні квоти. У 1995 перейменовано на СОТ.

Передумови виникнення

Перед початком Першої світової війни міжнародна торгівля вже досягла значних обсягів. Тоді розвиток торговельних зв’язків полегшувався стабільністю валют і свободою руху капіталу та робочої сили.

На той час держави не відчували необхідності створення міжнародної організації торгівлі, натомість Перша світова війна порушила цю рівновагу і призвела до створення режимів майже економічної автаркії. Заходи жорстокої регламентації міжнародної торгівлі, введені під час війни, діяли й після її завершення.

Між тим країни прагнули до відродження свободи торгівлі. У зв’язку з цим з 1919 по 1939 роки було здійснено багато спроб створити механізм регулювання та розвитку міжнародної торгівлі.

У 1920 році в Брюсселі під егідою Ліги Націй відбулася фінансова конференція представників 30-и країн. Прийняті на ній резолюції стосувалися фінансово-економічних проблем. Відносно міжнародної торгівлі конференція висловила побажання, щоб кожна країна поступово переходила до принципів вільної торгівлі.

Друга міжнародна конференція з економічних питань відбулася в Генуї в 1922 році. Учасники форуму прийняли низку резолюцій щодо розвитку міжнародної торгівлі, а також її охорони. У 1927 році в Женеві відбулася третя велика економічна конференція.

Як наслідок, за кілька місяців була підписана спеціальна конвенція, згідно з якою країни брали на себе зобов’язання у шестимісячний термін зняти всі заборони й обмеження на імпорт та експорт і не замінювати їх жодними подібними заходами. Натомість конвенція не була ратифікована більшістю країн.

Хоча позитивні результати конференцій виявилися незначними, але саме в цей період було закладено основи сучасного правового підґрунтя міжнародної торгівлі - прийнято конвенції про спрощення митних формальностей (1923 р.) міжнародний торговельний арбітраж (1924 р.), охорону промислової власності (1925 р.), продукцію промисловості вторинної переробки металів (1929 р.).

Останню передвоєнну конференцію було скликано у 1933 році в Лондоні. З того часу і до Другої світової війни спроби лібералізації торгівлі не мали великого значення, однак після неї всі питання, які обговорювалися раніше, знову опинилися в центрі уваги. 

До кінця Другої світової війни стало очевидно, що двосторонні угоди мають серйозні недоліки. Імпортні квоти використовувалися як загрози проти використання квот іншими країнами, а від зниження тарифів відмовлялися з побоюванням, що треті країни можуть витягти з них вигоду. Був потрібен багатосторонній підхід, і США взяли на себе ініціативу з формування ГАТТ.

Історія діяльності

Багатостороння міжурядова угода про зниження обмежень у міжнародній торгівлі, укладена провідними торговими країнами світу.

Після переговорів між 23 державами в 1947 в Женеві угода набула чинності 1 січня 1948. До 1994 року 111 держав були повними членами ГАТТ і 22 країни -асоційованими членами.

У число країн, що підписали угоду, а також членів, які мають особливий або тимчасовий статус, входили США, країни британської Співдружності, більшість держав Європи і багато країн Латинської Америки, Африки та Азії, включаючи Японію, Індію та Пакистан. На ці країни у сукупності припадало понад 80% міжнародної торгівлі. Угоди в рамках ГАТТ не зачіпали політичних взаємин країн і не захищали їх від ембарго або несприятливого торгового режиму з боку інших країн-учасниць.

Торгові угоди, досягнуті міністрами на конференціях ГАТТ, підлягали остаточного затвердження урядами. ГАТТ було замінено Світовою організацією торгівлі (СОТ) 1 січня 1995p. 

Функції ГАТТ мала три істотних риси: зниження тарифів; визначення принципів і правил, що регулюють імпорт та експорт; періодичні зустрічі, які забезпечували міжнародний форум для обговорення проблем торгівлі.

В результаті переговорів про тарифи імпортні мита і тарифні пільги могли бути збережені або усунені. Графіки зниження тарифів включали понад 60 000 товарів, охоплюючи більшу частину світової торгівлі. Переговори починалися на двосторонній основі і перетворилися на багатосторонні при розробці графіка зниження тарифів для всіх країн-учасниць.

Принципи і правила ГАТТ гарантували зниження тарифів і доповнювали його ослабленням інших обмежень у світовій торгівлі, таких, як імпортні квоти, податкові збори і адміністративні заходи регулювання. Умови ГАТТ поширювали на всі країни-учасниці, а саме режим найбільшого сприяння в області тарифів, митних зборів і податкових зборів.

Аналіз Статуту ООН дає можливість зробити висновок про те, що однією із важливих цілей даної універсальної міжнародної організації є співробітництво в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру (ст. 1 Статуту). Ця мета досягається через діяльність міжнародних організацій системи ООН.

Генеральна Асамблея є одним із вищих, головних органів ООН. Поряд із вирішенням інших завдань вона відає питаннями співробітництва держав у економічній, соціальній та інших сферах. На неї покладені функції керівництва діяльністю Економічної та соціальної ради (ЕКОСОР).

Відповідно до ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея передбачає організацію досліджень і прийняття рекомендацій, спрямованих на сприяння міжнародному співробітництву, зокрема в економічній сфері. Функції і повноваження Генеральної Асамблеї ООН у цій сфері регламентовані у главах ІХ «Міжнародне економічне і соціальне співробітництво» (статті 55—60) і Х «Економічна та соціальна рада» (статті 61—72) Статуту ООН.

Питання економічного співробітництва посідають важливе місце у діяльності Генеральної Асамблеї ООН. Уже на її 16-й сесії, що відбулась у 1961 р., була прийнята резолюція «Міжнародна торгівля як важливий інструмент економічного розвитку», в якій уперше було порушено питання про скликання в межах ООН міжнародної економічної конференції. А на 17-й сесії (1962 р.) за ініціативою колишнього СРСР були прийняті рекомендації щодо проведення міжнародної торговельної конференції.

У 1963 р. 18-та сесія Генеральної Асамблеї ООН розглянула питання нормалізації і розвитку міжнародної торгівлі. Завдяки активній позиції цього органу у 1964 р. у Женеві була скликана І Конференція ООН з торгівлі і розвитку, яка відіграла надзвичайно важливу роль в організації та здійсненні міжнародної торгівлі.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) — головний орган з координації економічної діяльності ООН та спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН. Важливість цього органу засвідчує той факт, що на нього припадає майже 70 % всіх бюджетних ресурсів, а також персоналу ООН. У 1965 р. кількість членів Економічної і Соціальної Ради було збільшено з 18 до 27 і в 1973 р. — до 54 членів (друга і четверта поправки до Статуту). По регіонах представництво розподіляється так: 14 місць — квота Африки, 10 — Латинської Америки, 11 — Азії, 13 — Західної Європи й інших країн і 6 — країн Східної Європи. Членів ЕКОСОР обирають строком на три роки, щорічно по 18 членів. Кожен член Ради має один голос, рішення приймаються простою більшістю голосів.

ЕКОСОР проводить щорічно дві сесії тривалістю в один місяць: у Нью-Йорку і в Женеві. Як один із шести головних органів ООН Економічна і Соціальна Рада має такі функції і повноваження:

обговорює міжнародні економічні й соціальні проблеми глобального і міжгалузевого характеру і розробляє рекомендації щодо політики з цих проблем для країн-членів і для системи ООН;

проводить дослідження, складає доповіді, розробляє рекомендації з міжнародних проблем в економічній і соціальній сферах Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам;

заохочує держави до дотримання прав людини і основних свобод для всіх;

скликає міжнародні конференції і розробляє для подання Генеральній Асамблеї проекти конвенцій з питань, що входять до її компетенції;

веде переговори зі спеціалізованими установами відносно домовленостей, угод, що стосуються взаємовідносин цих установ з ООН;

погоджує діяльність спеціалізованих установ через консультації з ними і надання рекомендацій;

надає послуги і допомогу (за ухвалою Генеральної Асамблеї) членам ООН, а також спеціалізованим установам на прохання останніх;

консультує відповідні неурядові організації з питань, які входять до її компетенції.

Протягом року робота ЕКОСОР провадиться в її допоміжних органах: комісіях і комітетах, які регулярно збираються, і подають доповіді і звіти.

Механізм допоміжних органів ЕКОСОР складається з функціональних комісій, постійних комітетів, регіональних комісій, постійних експертних органів. Крім того, сімнадцять спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН спеціальними угодами про співробітництво і координацію, взаємодіють з нею і одна з одною через координуючий апарат ЕКОСОР. Це самостійні міжнародні організації, створені на основі міжурядових угод, які мають широку компетенцію і працюють у співробітництві з ООН. Спеціалізовані установи користуються самостійністю і мають повну юридичну правоспроможність. ЕКОСОР координує їхню діяльність.

1. Мотивационный механизм. Экономические и неэкономические стимул
2. тематизованих працях присвячених питанням казни цей термін використовується і у широкому і більш вузькому
3. 8. Ризик як оцінка небезпеки
4. Курсовая работа- Формування обємних зображень на основі фотографій
5. Что предусматривает воинская обязанность Известно что десятикратное снижение уровня радиоактивн
6. Возвышение Москвы
7. премия которую создают акции сверх премии свободных от риска дефолта ценных бумаг на длинных промежутках в
8. либо в качестве соистца; иное процессуальное положение не соответствовало бы положению Михайловой в спорном
9. тема представляет собой определенный способ понимания и трактовки какоголибо явления или процесса
10. Организация производства комплектующих для персональных ЭВМ
11. Лабораторная работа ’2 ТЕХНОЛОГИи ПРИГОТОВЛЕНИЯ БЛЮД болгарской венгерской и румынской КУХНИ Цель- изуч.html
12. е гг нашего столетия в США в связи с появлением и широким распространением социального заказа на проведение
13. Как строить себя и свою семью Рецензент и автор послесловия доктор психологических наук А
14. на тему- Мероприятия проводимые в СанктПетербурге и Ленинградской области в честь 200летия Бородинского ср
15. Епископ Антоний Малецкий
16. Электроснабжение птицефермы на 40000 кур-Несушек КСУП
17. на тему- Развитие маркетинга в России План Введение
18. Тема- Основи організації фінансового ринку
19. Тема 56. Створення публікацій для навчальнонаукового проекту
20. Российские железные дороги на 2014 2016 годы Раздел 1

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе