Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ГРАНІ ПРОБЛЕМИ
ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ОПТИМІЗМУ ТА ПЕСИМІЗМУ У СВІТОГЛЯДІ
НА ЕТАПІ СТАНОВЛЕННЯ ЗАГАЛЬНОСВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Максим ЛЕПСЬКИЙ
Проблема світової цивілізації — це проблема співвідношення універсального та локального, центру та периферії нового рівня суспільного розвитку.
Проблема універсального дедалі частіше опиняється в центрі уваги сучасних дослідників, що пов'язано з об'єктивними процесами, які характеризують формування світової цивілізації.
Так, В.Г.Федотова стверджує, що «концепція універсальності зазнала низки суттєвих змін, і сьогодні вона існує в декількох формах:
Це твердження обгрунтовує причинно-наслідковий взаємозв'язок історичних подій «виклику європейській цивілізації» та змінний характер відносин з «неєвропейськими цивілізаціями», але крім каузальних зв'язків, необхідне дослідження тотожності та відмінності в концепціях універсальності та світовому процесі глобалізації.
Причинно-наслідкові зв'язки свідчать — суб'єктність Заходу вже відбулася і є даністю, яка постає, зокрема, і в європоцентристських концепціях універсалізації. Проте це зовсім не означає, що протистояння європоцентризму є руйнуванням тенденцій об'єднання світу в світову цивілізацію.
Для виявлення нових якісних змін варто дослідити якісні зміни попереднього етапу розвитку, що визначають тотожність локальних цивілізацій. Щоб визначити взаємозв'язок оптимізму та песимізму на цьому етапі, головна увага приділятиметься, по-перше, якісним змінам міри життя та міри смерті, по-друге, тим змінам світогляду, які характеризують власне взаємозв'язок оптимізму та песимізму. Тому зупинимось спочатку на найсуттєвіших чинниках, що визначають взаємозв'язок оптимізму та песимізму на етапі формування загальносвітової цивілізації.
1. Природно-географічні чинники змінилися настільки, що необхідно говорити вже про соціоприродно-географічні чинники. Природно-географічні обмеження зберегли своє значення, проте висока мобільність руху дещо зменшила їх вплив. Так, сучасні засоби сполучення дають змогу протягом доби, максимум тижня, дістатися у будь-яку частину світу і переправити туди вантаж. Проте зменшення впливу природно-географічних чинників на людину і суспільство супроводжується збільшенням обмежень соціокультурного порядку. Так, мобільність переміщень залежить від економічних, політичних, соціальних та духовних чинників.
Економічні чинники виявляються в наступному.
По-перше, економічні чинники впливають на стан території. Від економіки залежить розвиток шляхів сполучення, соціальний простір і ритм роботи (наявність і стан доріг, повітряних коридорів, пропускна спроможність, швидкість руйнування/поновлення шляхів сполучення і т.п.), комфортабельність та забезпечення харчовими та іншими вітальними ресурсами населених пунктів на шляху руху.
По-друге, мобільність визначається рівнем виробництва залежно від розвитку транспорту, що використовується на даній території, його характеристик (вантажопідйомність, швидкість, економічність, надійність і т.п.), джерел енергопостачання та віддаленості від ремонтно-профілактичних центрів.
По-третє, економічні чинники проявляються в економічних характеристиках суб'єкта переміщення — це забезпечення фінансовими засобами (або засобами обміну на мобільність), мобільність суб'єкта (вік, енергійність, статус, супроводжуваний вантаж і т.п.) і рівень суб'єкта (індивід, мала група, велика група).
Політичні чинники обмежують мобільність затратами часу на отримання візи та проходження кордону і митниці; зонами воєннополітичних конфліктів; правовими актами, що визначають мобільність (правила дорожнього руху, закриті зони, статус, прописка, правовий устрій та політичний режим держави і т.п.).
Соціальні та культурно-духовні чинники також обмежують мобільність. Так, існують обмеження щодо переміщення, пов'язані із щільністю заселення території, наявністю парково- культурних та історичних зон (святі місця, культурні пам'ятники і т.п.), обмеженнями соціокультурної поведінки (свята, що потребують мобільності, культурні заборони і т.д.).
Таким чином, на прикладі територіальної мобільності можна стверджувати наступне. З одного боку, соціальні чинники зменшують вплив природно-географічних чинників, проте збільшують соціальні обмеження міри життя. З іншого боку, природно-географічні чинники визначають більшу певність і стабільність міри життя і мають об'єктивний характер, у той час як соціальні чинники, і насамперед пов'язані з ними невизначеність та мінливість, проявляються як суб'єктивні чинники.
Соціально спрямований оптимізм базується на великій суб'єктивності людства стосовно природи, обумовлений швидкістю переміщення, проте водночас оптимізм обмежується песимізмом. Соціально спрямований песимізм викликаний обмеженням свободи соціального суб'єкта соціокультурними нормами та цінностями.
Соціальними (в широкому розумінні) змінами, що визначають формування загальносвітового простору, є досягнення людством нового рівня обміну речовин, енергії та інформації. Новий рівень обміну речовин характеризується світовим виробництвом та світовою економікою в цілому, загальносвітовою системою шляхів сполучення. Нова якість обміну речовин полягає не лише в збільшенні швидкості та зміні способу обміну речовин у планетарному масштабі, але й у досягненні нової соціальної форми матерії світового масштабу. Соціальна речовина планети, людство в цілому, відіграють дедалі більшу роль у фізичних, хімічних, біологічних обмінах речовин на планеті. Новий рівень обміну енергією полягає в тому, що людина залучає і використовує вже не поверхневі механічні джерела енергії, а її глибинні фізикохімічні ресурси.
Новий рівень інформації полягає як у зміні способу передачі інформації на різних рівнях (природному — генна інженерія, соціальному — глобальні загальносвітові комп'ютерні мережі та системи інформаційних комунікацій), так і в тому, що якість інформації, в першу чергу соціальної, відіграє дедалі більшу роль в обміні речовин та енергії в цілому. Вищевикладені чинники характеризують «вертикальний» аспект формування світової цивілізації.
Крім чинників, що визначають збільшення та обмеження міри життя і міри смерті у «вертикальному» аспекті, розглянемо чинники, що визначають «горизонтальний» аспект формування світової цивілізації.
За часи розвитку локальних цивілізацій перетворення ландшафту досягло такого рівня, що нині можна говорити про глобальну зміну ландшафту Землі в цілому. Технології будівництва, видобувної промисловості дають змогу людству кардинальним чином змінювати ландшафт, який оточує людину.
Мікрокліматичні зміни, які постійно накопичувались, досягли сьогодні макрорівня і світового масштабу в цілому. На кліматичні явища впливають не лише зміни ландшафту, але й зміни газообміну Землі в результаті інтенсивної виробничої діяльності, експлуатації транспортних засобів, порушення складу та цілісності озонового шару планети.
Утворення навколо Землі шару вуглекислого газу (СО2) спричиняє зміну клімату в бік його потепління. Прогнозується, що до середини ХХI ст. вміст вуглекислого газу в атмосфері подвоїться, а середня температура на планеті підвищиться на 1,5-2 градуси. Такими є можливі наслідки так званого парникового ефекту.
Викликають песимізм й інші зміни клімату, такі як кислотне забруднення нижніх шарів атмосфери, дощових вод та грунтів, підвищення рівня світового океану, озонові діри і т.п2.
Світового масштабу досягла й проблема геологічних змін на планеті Земля. Це не лише вичерпання запасів вугілля, нафти, газу та інших корисних копалин (утворення яких триває мільйони років), але й такі тектонічні процеси, як завали порожнеч, що утворилися, зміщення порід під впливом ваги та вібрації міст, землетруси і т.п.
Зростання чисельності людства та пов'язані з цим трансформації біогеноценозу змінили періодичність, виникнення та швидкість поширення захворювань серед людей (епідемія), тварин (епізоотія) та рослин (епіфіотія). Глобального масштабу досягли техногенні надзвичайні ситуації та проблеми — хімічна, бактеріологічна та ядерна зброя й інші засоби масового знищення, аварії на хімічних, радіаційних, пожежо-вибухонебезпечних та гідродинамічних об'єктах3.
Як правило, світову екологічну проблему пов'язують із раціональним використанням невідновлюваних природних ресурсів (грунтів, вод, рослинного та тваринного світу), боротьбою із забрудненням середовища отрутохімікатами, радіоактивними відходами і т.п., захистом природи від некомпетентного і безвідповідального втручання (екологічно шкідливих рішень).
Взаємозв'язок оптимізму/песимізму визначений екологічною проблемою, оскільки зміни міри життя та міри смерті детермінують оціночно-вольову сторону світогляду. Проте в цій проблемі найважливішою є специфіка взаємо-зв'язку оптимізму та песимізму. Так, вичерпання запасів невідновлюваних корисних копалин, остаточне руйнування потенціно відновлюваних природних ресурсів означає абсолютний песимізм, оскільки це процес безповоротного розширення міри смерті. Екологічний оптимізм може пов'язуватися лише з відновлюваними природними ресурсами, якщо їх використання відповідає ритму та обсягу поповнення, тобто необхідно або зберегти міру життя, або розширити її обсяг.
Так, ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття В.В.Докучаєв (у праці «Русский чернозем») і Д.І.Менделєєв успішно довели, що порятунок атмосфери та грунтів тісно пов'язаний із захистом та вирощуванням лісів і лісопосадок.
Оптимізм визначає об'єднання зусиль світового суспільства для вирішення екологічних проблем, а песимізм спричиняє протистояння суб'єктам і джерелам екологічної проблеми.
Отже, глобалізація екологічних проблем визначає чинники взаємозалежності екології локальних цивілізацій одна від одної, що, в свою чергу, визначає універсальні компоненти взаємозв'язку оптимізму та песимізму та універсалістську поведінку на локальному рівні.
2. Фактори суспільного життя виявилися детермінованими, з одного боку, глобалізацією екологічних проблем, з іншого, глобалізацією відносин між державами та народами.
В економіко-політичному відношенні глобалізація пройшла декілька важливих етапів.
Першим можна вважати етап колоніалізму, який почався в епоху великих географічних відкриттів (ХV ст.) і завершився лише в другій половині ХХ ст. Суть цього етапу полягала у воєнно-політичній та економічній експансії європейських держав, яка дала їм можливість паразитувати на економіці неєвропейського світу; у взаємопроникненні культур і субкультур локальних цивілізацій, де основними суб'єктами виступали європейські держави та їх субкультури.
Більшість визвольних рухів у країнах Сходу зазнали впливу західної цивілізації, яка дала змогу східним народам усвідомити власні цінності. Так, Махатма Ганді, Джавахарлал Неру, Мустафа Кемаль Ататюрк, як й інші реформатори, дуже добре знали історію та культуру західного світу, що давало їм можливість зіставляти цінності своєї культури із здобутками західної.
Другий етап характеризується здобуттям незалежності більшістю країн світу та цивілізаційними трансформаціями. Він почався Першою світовою війною та революцією в Росії 1917 року, а закінчення його можна визначити останнім десятиліттям ХХ століття.
На цьому етапі становлення світового суспільства Перша та Друга світові війни довели, що основні промислово розвинуті країни досягли такого рівня озброєння, при якому війна здатна охопити відразу декілька континентів і втягнути у свій вир практично всі основні суб'єкти міжнародного життя, а масова загибель людей під час воєн загрожує існуванню цілих регіонів, народів і може зруйнувати природні та соціальні підвалини держав.
Велика Жовтнева соціалістична революція показала не лише можливість успішного протистояння пролетаріату царизму, як системі, буржуазії та дворянству, як класам, але й зовнішній цивілізаційній інтервенції європейських країн. Саме приклад Радянської Росії надихнув на визвольну боротьбу Індію, Китай та інші країни, а вже пізніше Радянський Союз надав цьому визвольному рухові ідеологічну, політичну, економічну та військову допомогу.
Друга світова війна мала своїм наслідком підрив могутності європейської цивілізації, геополітична першість якої перейшла до двох «наддержав» — США та СРСР, що сприяло становленню біполярного світу. Західна цивілізація визнала лідерство США, а СРСР посилив свою вагу за рахунок країн Східної Європи.
Оптимізм і песимізм локальних цивілізацій дедалі більше пов'язувався з трансформаціями світового масштабу в двох традиційних для другої половини ХХ ст. напрямах: J-трансформації західного типу, або J-трансформації соціалістичного типу.
Третій етап глобалізації міжнародного життя характеризується руйнуванням біполярних міжнародних відносин, посиленням плюралізму в геополітиці. Початок цього етапу універсалізації пов'язаний із загостренням боротьби за лідерство в західному світі (Європа та США) і соціалістичному таборі (СРСР і Китай)4.
Після розпаду СРСР і Східно-Європейської частини соціалістичного табору відбулося зміцнення європейської цивілізації за рахунок приєднання країн Східної Європи; послаблення Євразійської цивілізації (СНД та її лідера — Росії) через виникнення конфліктів на її території та послаблення впливу в світовому масштабі; посилення впливу Китаю в Тихоокеанському регіоні; активізація мусульманських країн «третього світу» завдяки домінуванню на нафтовому ринку та появі на території колишнього СРСР ознак ісламського відродження.
Отже, становлення світової цивілізації відбувається через зміну структури (посилення боротьби за лідерство в світі й поліцентризм у світового суспільства) та основних функцій локальних цивілізацій.
Сьогоднішня цивілізація характеризується становленням світових економічної і геополітичної підсистем, активною діяльністю міжнародних військових сил (миротворчі війська ООН, НАТО, ОБСЄ і т.п.), наяністю глобальних інформаційних комунікацій (зростання міжнародного значення англійської мови5, Інтернет, супутниковий та мобільний зв'язок, авіалінії і т.п.).
Універсалістські тенденції в локальних цивілізаціях проявляються в оптимістичних, позитивних явищах. Таких, як становлення універсального способу життя в діалектичній єдності з місцевим культурним націоналізмом, про що переконливо писали Джон Несбітт і Патріція Ебурдин: «Чим подібнішим стає наш спосіб життя, тим міцніше ми триматимемося за такі цінності, як релігія, мова, мистецтво та література. В міру того, як зближується наш зовнішній бік життя, ми будемо дедалі більше дорожити традиціями, породжуваними всередині нашого суспільства»6.
Діалектична єдність локального та універсального проявляється не лише у способі життя, традиціях та цінностях, але й в структурних, інституціональних та функціональних взаємозв'язках, в утвердженні глобальних міжнародних структур і розподілі функцій (лідерів чи ведених) між державами і навіть цивілізаціями.
Крім глобальних процесів, що породжують оптимістичні сподівання, у світі спостерігається посилення негативних тенденцій, які викликають песимізм.
Цей процес яскраво охарактеризував А.І.Неклесса, який стверджує, що «інтенсивна неоіндустріальна трансформація «тихоокеанського кільця» відбувається паралельно з процесом дехристиянізації західної цивілізації, формуванням віртуальної постекономіки, що спирається на фінансово-правове регулювання глобального ринку.
Водночас у світовому розвитку посилюються деструктивні процеси різної етиології, які призводять до своєрідного саморуйнування соціуму («глибокого Півдня») і загрожують охопити весь заселений простір планети. Новий світ, який формується дедалі виразніше, позначає себе як Рах Есоnomicana. Його домінуюча система координат — геоекономічна. Місце попередніх, біполярних конфігурацій глобального суспільства посяде нова, гексогональна модель світу»7.
Серед негативних явищ суспільного життя найбільший песимізм викликають, у зв'язку з розширенням міри смерті, дві тенденції, наведені в роботі А.І.Некласси.
По-перше, масштабна соціальна криза, пов'язана зі стійким погіршенням умов життя значної частини населення планети.
Ця теза обгрунтована даними Всесвітніх форумів, присвячених проблемі соціального розвитку та глобальній продовольчій ситуації (Копенгаген, березень 1995 р.; Рим, листопад 1996 р.).
На початку 90-х років частка світового доходу, який отримують найбідніші верстви населення, зменшилася до 1,4%. Співвідношення ж рівнів доходів багатих і бідних збільшилося з 13:1 у 1960 р. до 60:1 в останньому десятиріччі ХХ ст. П'ята частина населення земної кулі використовує 85% планетарних благ і ресурсів, тоді як 1,3 млрд. осіб живуть в умовах абсолютних злиднів.
За підрахунками Всесвітнього банку понад 120 млн. осіб у світі — безробітні, близько 700 млн. — частково зайняті, 1 млрд. — безграмотні. Майже кожний третій мешканець Землі все ще не користується електрикою. Приблизно 1,5 млрд. не мають доступу до безпечних джерел питної води, 2 млрд. живуть в антисанітарних умовах, 840 млн., зокрема 200 млн. дітей, голодують або страждають від недоїдання. У бідних країнах щорічно вмирає 14 млн. дітей від невиліковних хвороб і 500 тис. жінок від пологів. Дитяча смертність в країнах «третього світу» в 50% випадків викликана недостатнім харчуванням. Від хронічного недоїдання страждає 43% населення Африки на південь від Сахари. Середня тривалість життя пересічного африканця рідко перевищує 50 років. Число політичних емігрантів і жертв міжетнічних конфліктів збільшилося з 8 млн. наприкінці 70-х років до 23 млн. осіб у середині 90-х. Ще 26 млн. осіб є тимчасовими переселенцями. І число їх продовжує зростати8.
По-друге, глобалізація кримінального світу («глибокого Півдня» у А.І.Неклесса). Низка регіонів, які перебувають нині на економічній і політичній периферії світу (тропічна Африка, деякі райони Південної Азії і т.п.), по суті, стають авансценою численних деструктивних процесів, що вразили планету на порозі нового тисячоліття. Найяскравішими прикладами є Руанда, Ліберія, Сомалі, Афганістан. За відсутності стійкого правового середовища тут дедалі ширше використовуються виключно прибуткові кримінально-терористичні технології, нерідко поширювані й у навколишній світ. До того ж, крім «нормальних держав», що внаслідок тих чи інших обставин переживають соціальний колапс, до цієї групи входять і такі екзотичні утворення типу «піратських республік», як Шанська держава, псевдодержавні утворення каренів та монів чи «зона племен» у Пакистані, транзитний простір східноазіатського «золотого трикутника», південноазіатського «золотого півмісяця», центральноазіатської «золотої зірки» та медельїнської «павутини».
На пострадянському просторі кандидатами на членство у цьому клубі «паралельних суспільств», крім Чечні, є й інші утворення з «локальним суверенітетом»: Абхазія, Карабах, Придністров'я, Південна Осетія, а крім того, такі специфічні ареали, як Крим і Гірський Бадахшан.
Внаслідок розвитку кримінального світу створюється низка островів «транзитної державності» та транстериторіальних кримінальних консорціумів, і зони із «зниженою суверенністю», що контролюються ззовні (Балкани, Ірак, Сомалі, Таджикистан). До того ж сьогодні існує загроза набуття глобальною миротворчістю рис загальносвітового збройного конфлікту.
На наш погляд, можна погодитися з твердженням А.І.Неклесса про те, що «контрнаступ цивілізаційних моделей, що йдуть на зміну структурі суспільства Нового часу, відбувається неначе в двох «регістрах»:
Приймаючи це твердження, варто уточнити, що причини цього процесу набагато глибші.
Глобалізація міри життя приводить до глобалізації міри смерті. Досягнення глобального рівня процесами біофілії, розвитку та виживання має зворотний бік — досягнення глобального рівня некрофілією, розвиток смерті та некрогенезу. Тому оптимізм і песимізм досягають нового глобального рівня, а перевага глобального песимізму може свідчити про обмеженість чи нерозгорнутість міри життя на глобальному рівні.
3. Проблема взаємозв'язку універсального/локального виявляється також у сфері індивідуальних чинників.
В індивідуальних чинниках першими проявами глобалізації були ідеологічні та світоглядні ідентифікації космополітизму та інтернаціоналізму.
Космополітизм утверджував індивідуальне громадянство світу, персоналізм універсального, яке багато в чому означало зниження державного суверенітету, але збільшувало значення прав людини у всьому світі. Заперечення цілісності локального рівня, проте утвердження світової цілісності в безпосередньому зв'язку з мікрорівнем (індивідуальним, сімейним і т.п.), мало своїм наслідком достатньо успішну критику космополітизму з боку інтернаціоналізму.
Докладно не зупиняючись на ідеологічному аспекті інтернаціоналізму, зосередимо увагу на його геополітичному аспекті. Пролетарський або соціалістичний інтернаціоналізм утверджував солідарність трудящих (робітників і їх партії) різних країн у боротьбі проти капіталізму, за соціальне та національне визволення, за побудову соціалізму та комунізму. При цьому проголошувалась рівність націй в багатонаціональній державі в єдиному утворенні — радянський народ.
Необхідно відзначити обмеженість космополітизму індивідуальною, а інтернаціоналізму — колективною ідентифікацією. Універсальне ж в індивідуальних чинниках багато в чому залежить від переваги індивідуального (егоцентризму) чи колективного (колективізму) центризму.
Інтернаціоналізм був скомпрометований класовим геноцидом буржуазії та дворянства під час соціалістичної революції та громадянської війни, що суперечить універсальному, утвердженню гуманізму. Проте явище інтернаціоналізму як міжнародної солідарності тих чи інших класів, народів, держав реально існує. Тому варто відзначити той факт, що інтернаціоналізм був скомпрометований тенденцією смерті. Зміст терміна інтернаціоналізм походить від лат. inter — між і natio (nationis) — народ, і стверджує прагнення до рівності між народами, тобто універсальне на національному рівні в широкому розумінні та універсальне, як колективне, на будь-якому рівні, масштабнішому за мікрорівень. Звуження терміна інтернаціоналізм класовим підходом обмежує гуманізм і веде до пошуку класової природи людини та уніфікації її під конкретну класову міру.
Дослідження шляхів універсалізації світу ще потребує детального вивчення, тому обмежимося лише утвердженням можливості колективного (інтернаціонального) шляху та індивідуального (космополітичного) шляху становлення універсального. Однак колективне/індивідуальне утверджується не лише на індивідуальному, але й на груповому, регіональному, локальному (національному, державному) рівнях. Утвердження чи заперечення космополітизму/інтернаціоналізму на різних рівнях відбувається як суб'єктивними діями, які грунтуються на ідентифікаціях, так і в об'єктивних традиціях (соціокультурній поведінці), які грунтуються на ідентичностях.
Переважання інтернаціонального або космополітичного на тих чи інших рівнях визначає шлях становлення універсального. Заперечення інтернаціонального та космополітичного на тому чи іншому рівні усталює за допомогою песимізму нерівність локального (або групового, регіонального і т.п.) стосовно універсального.
Отже, оптимізм/песимізм універсального на індивідуальному рівні залежить як від переваги індивідуального та колективного, так і від відповідності індивідуальних або колективних ідентифікацій суб'єкта життя чи суб'єкта смерті.
На наш погляд, утвердження універсального можливе лише в різнорівневій, «всесвітній» рівності, в якій сам суб'єкт має визначити свою нерівнозначність іншим власною стратегією здійснення, обмеженою мірою життя та мірою смерті себе, інших і оточуючого життя за допомогою оптимізму та песимізму.
4. Універсальне в чинниках поведінки визначає активність суб'єкта, засновану на універсальному в світогляді.
Універсальне виявляється на рівні біологічної поведінки, зумовленої природою людини та соціуму. В єдності та різноманітності проявів різних суб'єктів природна поведінка є передумовою для поведінки соціальної. За всіми псевдовидовими рисами (раси, нації, їх етикети та традиції тощо) стоїть універсальна загальнолюдська форма існування.
Універсальне визначає досягнення нового рівня соціокультурної поведінки та діяльності. Універсальним для поведінки та діяльності суб'єктів різних рівнів є зіткнення та конфлікти, взаємодія та співробітництво, на підставі яких відбувається боротьба, активна та пасивна адаптація.
Універсальний рівень боротьби знаходить свій вияв у війні, виникнення якої можливе лише на міжнародному рівні. Проте її прояв поширюється на різні суб'єктивні рівні. Універсальність війни проявляється в існуванні таких вже усталених термінів та словосполучень, як «воєнна теорія та практика», «воєнна наука», «воєнне мистецтво», «війна всіх проти всіх» і т.п.
Теорія воєнної науки дала змогу прихильникам праксеології Т.Котарбинському і Т.Пщоловському утверджувати техніку боротьби як одну із найважливіших складових успішної діяльності. Ця точка зору була прийнята і в теорії управління10.
Універсальний рівень активної адаптації визначається дипломатією. Для ілюстрації універсальності дипломатії стосовно різних суб'єктних рівнів показовою є робота Роджера Фішера та Уїльяма Юрі «Шлях до згоди (Переговори без поразки)», в якій демонструється можливість використання дипломатичних методів ведення переговорів на будь-якому суб'єктному рівні (індивідуальному, груповому, регіональному, локальному та міжнародному)11.
Утвердження універсальності дипломатії як засобу управлінської діяльності можна простежити і в статті В.Ф.Петровського, заступника Генерального секретаря ООН12.
Війна, як соціокультурна поведінка і діяльність суб'єкта, заснована на універсалізмі міри смерті, дипломатія, як соціокультурна поведінка і діяльність суб'єкта, заснована на універсалізмі міри життя.
Діалектична єдність міри життя та міри смерті визначає діалектичну єдність дипломатії та війни. Тому оптимізм, оцінювання з позиції міри життя, визначає дипломатичну поведінку та дипломатичну діяльність, а песимізм, як оцінювання з позиції міри смерті, обмежує дипломатичну волю війною, як смерть обмежує міру життя.
Оскільки активна адаптація (у нашому випадку дипломатія) передбачає не лише адаптацію до навколишнього світу, але й перетворюючу активність стосовно цього світу, то вона завжди може переростати в боротьбу (у нашому випадку у війну). Згадується знамените висловлювання про те, що «війна — це продовження дипломатії іншими засобами». Хоча межа між війною та силовою дипломатією майже непомітна, проте вона все ж існує. Силова дипломатія, що грунтується на оптимізмі і обмежена песимізмом, не переходить міри життя, але руйнує перепони життя. Війна може прикриватись силовою дипломатією або й бути її наслідком, але вона завжди означає руйнування міри життя.
Пасивна адаптація (конформізм) визначається соціокультурою та діяльною індиферентністю і залежить від спрямованості суб'єкта, його оптимізму та песимізму на універсальному рівні.
Універсальна поведінка, соціокультурна поведінка, діяльність завжди проявляються як конкретне. Конкретним є суб'єкт, його біологічна поведінка, соціокультурна поведінка, його боротьба, дипломатія і конформізм, його оптимізм та песимізм.
5. Світоглядні чинники визначені проявом образів, фантазмів, сенсів світу і людства в цілому.
Основою образів, фантазмів і сенсів на універсальному рівні є поява відчуття, сприйняття світу і розуміння універсальної залежності людини, групи, регіону, суспільства, нації, держави від світових процесів.
Цілісність світу була осмислена і представлена у фантастичних образах у всіх міфологіях і релігіях світу. Розвиток інформаційно-комунікаційних мереж (насамперед ЗМІ) та загальносвітової системи шляхів сполучення дали можливість відчути і сприйняти світ як цілісність та закріпити або спростувати сенси/фантазми міфології та релігії.
Образи, фантазми та сенси світу визначають глобальний оптимізм/песимізм. Але перевага оптимістичних або песимістичних образів, фантазмів і сенсів на локальному, регіональному, груповому і мікрорівнях, часто проектуються на універсальний рівень, оскільки конкретне взаємовизначене універсальним. Персональний центр будь-якого суб'єкта, який є частиною універсального, що сприймає, вірить і осмислює, визначає світ, виходячи зі своєї міри життя і міри смерті. Життя суб'єкта визначає життя світу і людства, універсальне в суб'єкті і суб'єкт як такий, смерть суб'єкта визначає загибель частини світу, конкретного в суб'єкті і суб'єкта як такого.
Конкретна людина, як першооснова будь-якого суб'єкта, знає про свою смертність, а тому від народження її життя обмежується смертю і заснованому на мірі смерті песимізмі. Проте лише утвердження життя і оптимізм дають можливість утверджувати універсальність людського і соціального життя, його життєздатність, незалежно від конкретної смерті та песимізму.
Життя і смерть, наприклад, в Біблії порівнюються зі світлом та пітьмою. Можна, звичайно, згадати про фотосинтез як основу життя, і про тінь як обмеження життєвого прояву. Утвердження життя завжди буде одночасно і утвердженням пітьми та смерті. Саме ці образи лягли в основу розуміння світу релігією.
«Народ, який сидів у пітьмі, побачив світло велике, і тим, хто сидів в країні пітьми смертної засяяло світло». (Мат. 4:16).
Образи всесвітньої любові, світу, добра і т.п. стали основою для світових фантазмів та пошуку сенсу. Сучасний етап формування універсального визначає пошук універсального в науковій раціональній формі.
Універсальне утверджується в конкретних поняттях горизонтального зрізу (за сферами суспільного життя) «світова екологія», «світова економіка», «геополітика» (світова політика), «світова релігія», «світове мистецтво» і т.д., і вертикального зрізу «космополіт», «інтернаціоналіст», «міжнародна організація», «міжнародні інститути», «світове суспільство» і т.д.
Сучасне наукове утвердження універсального реалізується як становлення соціальної топографії, в якій відбувається пошук відносно стійкої соціальної системи координат, спроможної відповідати глобальним змінам.
ЛІТЕРАТУРА
1 Федотова В.Г. Локальное воздействие на глобальные трансформации в свете изменения научных представлений о социальном развитии // Философские науки. — 1997. — № 1. — С.18.
2 Экологическая ситуация как объект исследований (Материалы общего собрания Академии наук СССР) // Вестник Академии наук СССР. — 1989. — № 5. — С.13-15.
3 Детальніше див.: Петров Н.Н. Человек в чрезвычайных ситуациях. — Челябинск, 1995. — С.11-23.
4 Детальніше див.: Медведев Р.А. Китай в политике СССР и США // Народы Азии и Африки. — 1989. — №5. — С. 62-78, №6. — С. 88-100, 1990. — № 1. — С. 78-91, № 2. — С. 57-71.
5 Про поширення англійської мови та зростання її значення в міжнародному спілкуванні та міжнародній мобільності, детальніше див.: Нэсбитт Д., Эбурдин П. Что нас ждет в 90-е годы. Мегатенденции: Год 2000. Десять новых направлений на 90-е годы / Пер. с англ. — М., 1992. — С. 159-164.
6 Там же.
7 Неклесса А.И. Постсовременный мир в новой системе координат // Восток. — 1997. — №2. — С. 35.
8 Там же. — С. 37-39; Наше глобальное соседство. Доклад комиссии по глобальному управлению и сотрудничеству. — М., 1996. — С. 43-48, 148-153.
9 Неклесса А.И. Указ. соч. — С. 42.
10 Зимичев А. Что такое человек. Различные виды борьбы // Персонал, 1991. — №5. — С.101-115; Практический менеджмент. Методы и приемы деятельности руководителя / Авт.-сост. Н.Я. Сацков. — Д., 1998. — С. 208-251.
11 Фишер Р., Юри У. Путь к согласию. Или переговоры без поражения. — М., 1992. — 158 с.
12 Петровский В. Дипломатия как средство благотворного управления // Международная жизнь. — 1998. — № 5. — С. 64-70.