Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 8. ТЕОРІЇ ГРОШЕЙ ТА СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ
Абстрактна теорія грошей являла собою історично першу спробу пояснити сутність грошей за допомогою економічної теорії. Головною ознакою абстрактної теорії грошей було те, що її прихильники зосереджували увагу на внутрішніх аспектах природи грошей, зокрема їх сутності, причинах появи та існування, рушійних силах розвитку грошей та зміни їх форм і т.д. При цьому недооцінювалися зовнішні аспекти функціонування грошей у суспільстві, тобто їх вплив на економіку.
Абстрактна теорія грошей має окремі напрямки: номіналістичну, металістичну та марксистську теорії.
Металістична теорія грошей була сформована ще в античні часи, проте найбільшого наукового розвитку набула в XVI-XVII ст. Прихильниками її були Т. Мен, Ф. Гальяні, А. Монкретьєн та ін. Її сутність полягає в тому, що грошима є благородні метали – золото і срібло. Ці метали вважалися грошима по своїй суті, навіть якщо вони лежать у землі. При цьому не враховується суспільна природа грошей, фундаментального значення надається грошам як засобу нагромадження (утворення скарбів), проте самі гроші трактуються тільки як простий засіб обміну. Оскільки золото і срібло визнавалися грошима, якого б вигляду ці метали не мали, то фактично грошовий обіг певним чином ототожнювався з товарним.
Металістична теорія була частиною школи меркантилізму, який акцентував увагу на створенні багатства нації на основі золота і срібла. Проте сьогодні металістична теорія не вважається науковою, тому що вона ігнорує ті факти, що гроші є загальним еквівалентом, наслідком розвитку товарного виробництва і відображає виробничі відносини між людьми. Тому з розвитком економічних відносин меркантилізм себе вичерпав, а з ним і металістична теорія. Її критиками виступили А. Сміт та Д. Рікардо. Проте ця теорія знову поширилася в другій половині ХІХ ст., коли німецькі економісти К.Кніс та В.Лексіс розробляли ідеї того, що гроші є тільки технічним засобом обігу, а тому хоча в обігу й можуть перебувати паперові гроші, вони повинні обов’язково бути розмінними на золото, яке є грошима за своєю сутністю.
Металістична теорія була реалізована у формі золотомонетного, золотозливкового та золотодевізного стандартів. Прихильники цієї теорії є й сьогодні. На їх думку, золоті гроші є хоча й не єдиним, але найкращим видом грошей, оскільки в такому випадку гроші мають під собою надійну та реальну базу, яка забезпечує стабільність грошових відносин, а отже і всіх інших відносин, з ними пов’язаних. Тому сьогодні золото вважається прихильниками металістичної теорії одним з можливих часткових варіантів посилення стійкості та надійності грошей.
Далі проблема сутності грошей знайшла відображення в номіналістичній теорії. Номіналістична теорія грошей сформувалася в XVII-XVIII ст., хоча зародилася ще в рабовласницькому суспільстві, з появою перших монет, реальна вартість яких не завжди відповідала номінальній. Першими вченими - представниками цієї теорії були Дж. Стюарт і Дж. Берклі, також – Т. Кнапп, Дж. Кейнс та ін. Її сутність полягає в тому, що гроші не мають товарної природи, а являють собою умовний знак, вартість якого визначається найменуванням і встановлюється державою. Гроші абсолютизувалися в якості засобу обігу, функція міри вартості відкидалася. Вони визнавалися продуктом погодженості між людьми з метою полегшення обміну між ними. Матеріальний вміст грошей визнавався таким, що не впливає на їх реальну вартість. Фактично, гроші трактувалися як абстрактні розрахункові одиниці. В свою чергу, Т. Кнапп дав грошам суто юридичне тлумачення, визначаючи їх як продукт права. На його думку, вартість грошей встановлює держава, як і їх купівельну спроможність. Проте час довів невірність цього припущення.
Номіналістична теорія набула надзвичайного поширення. Практично всі сучасні економісти стояли або стоять на позиціях номіналізму. Так, Кейнс проголошував золотий стандарт варварським – адже його концепції базувалися на втручанні держави в економіку, що вимагало свободі дій і у сфері грошового обігу. М. Фрідмен ототожнює гроші з експериментальною теоретичною конструкцією, що використовується для погашення заборгованості. П. Самуельсон визначив гроші як соціальну умовність. Об’єктивною основою для поширення номіналістичної теорії в сучасному світі є трансформація грошей в нові форми – депозитну, кредитну, електронну, що фактично є перетворенням на умовний знак, що не має власної вартості.
Іншою гілкою абстрактної теорії грошей стала марксистська теорія. Щоправда, її основи були закладені іншими вченими – перш за все А. Смітом, який розмежував поняття споживної та мінової вартості, визнав рівнозначність всіх видів праці з точки зору створення вартості, і тим самим підготував грунт для подальших досліджень. На основі вказаних тверджень К. Маркс відкрив двоїстий характер праці: абстрактну і конкретну працю, а також пов’язав кількість праці, затраченої на створення товару, з вартістю цього товару. Через це гроші внутрішньо пов’язувалися ним з товаром, що призвело до формулювання сутності грошей як особливого товару, що виступає адекватним втіленням всіх інших товарів і їх мінової вартості. Фактично, йдеться про гроші як загальний еквівалент. Проте звідси виводилося твердження про можливість застосування в якості грошей тільки золота, оскільки паперові гроші мали низьку власну вартість (кількість затраченої на їх виготовлення праці), і тому були непридатними для обслуговування обігу. Але перевагою марксистської теорії було те, що завдяки її принципам гроші набували об’єктивного характеру і реального змісту, ставали повноцінними інструментами грошового обороту і забезпечували еквівалентність обміну.
Проте все ж абстрактна теорія грошей, як і окремі її напрямки, стали непридатними в умовах посилення впливу держави на економіку, прискоренням формування світового ринку, витіснення золота з обігу його замінниками тощо. Тому на зміну їм прийшли інші наукові теорії.
Напрямком дослідження сутності грошей, протилежним до абстрактної теорії, є прикладна, або, за західною термінологією – монетарна теорія грошей. Представники цього напрямку дослідження не заглиблюються в дослідження природи грошей, проте зосереджуються на питаннях ролі грошей в економічних процесах, механізму їх впливу на економіку, а також можливостях впливу держави на ці процеси та використання їх у своїй грошово-кредитній політиці. Монетарна теорія також поділяється на декілька напрямків: класичну та неокласичну кількісні теорії, кон’юнктурну теорію та сучасний монетаризм.
Ідеї класичної кількісної теорії грошей були сформульовані ще античними мислителями – Ксенофонтом, Платоном, Аристотелем, і отримали активний розвиток в XVI – XVII ст. Класична кількісна теорія стала основою подальшого розвитку монетарної теорії грошей. Її представниками були Д.Юм, Ш. Монтеск’є, Дж. Локк.
Сутність кількісної теорії полягає в тому, що вона пояснює вплив грошей на економічні процеси винятково кількісними факторами, насамперед масою грошей в обігу та рівнем товарних цін. Також прихильники цієї теорії трактували гроші як такі, що мають тільки представницьку вартість, що визначається через відношення суми цін товарів, що обертаються, до грошової маси, яка цей обіг обслуговує. Власної вартості гроші не мають. Фактично, їх вартість є тим більшою, чим більше товарів перебуває в обігу. Д.Юм сформулював так званий „постулат однорідності”, який полягає в тому, що подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Цей постулат дав поштовх до формування концепцій, що увійшли до сьогоднішнього арсеналу монетарної теорії.
Подальший розвиток класичної кількісної теорії призвів до формування на початку ХХ ст. двох її різновидів: трансакційного варіанту і Кембриджського варіанту.
Трансакційний варіант класичної кількісної теорії розроблявся перш за все американським економістом І. Фішером. Його внеском в економічну теорію та теорію грошей стала праця „Купівельна спроможність грошей” (1921). Ним було запропоновано математичне обгрунтування залежності рівня цін від грошової маси, яке дістало назву рівняння обміну: MV=PQ. Але в деяких випадках вона може не враховувати всі фактори впливу і не давати адекватних результатів. Сьогодні цю формулу називають послабленим вираженням кількісної теорії, проте вона широко застосовується.
Кембриджський варіант класичної кількісної теорії являє собою дослідження попиту на гроші з мікроекономічних позицій. Його здійснювали вчені Кембриджського університету А.Пігу, А. Маршалл, Д. Робертсон, Дж. Кейнс (у ранніх працях). Як і Фішер, вони відстоювали залежність зміни маси грошей та рівня цін, проте відмінністю було те, що підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний, і стосувався передусім попиту на гроші. Представники цього напрямку:
Md=kPY,
де Md – попит на гроші;
k – коефіцієнт Маршалла;
P – середній рівень цін;
Y – обсяг виробництва в натуральному вираженні.
Кон’юнктурна теорія грошей була започаткована наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українським економістом М.І. Туган-Барановським. На той час держава активно втручалася в економічне життя, що потребувало розробки ефективних методів такого втручання, і зокрема в грошовій сфері. Також активно розвивалася кредитна форма грошей. Ці процеси не могли бути поясненими через абстрактну теорію грошей, що вимагало нових підходів.
Найбільш повно М.І. Туган-Барановський виклав свої погляди на монетарні проблеми у праці „Паперові гроші та метал” (1916). В ній він критикував класичну кількісну теорію, і зокрема Фішера. Проте його рівняння обміну визнавав правильним, хоча відзначав, що Фішер нічого нового в теорію грошей не вніс, а лише вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз в математичній формі. Причинами критики класичної кількісної теорії грошей були такі:
Критикуючи класичну кількісну теорію, М.І. Туган-Барановський проводив дослідження зі вдосконалення цієї теорії, чим поклав початок неокласичному етапу її розвитку. Зокрема, Туган-Барановський сформулював такі положення:
Теорія грошей Туган-Барановського підготувала грунт для відмови від повноцінних грошей, цінність яких підтримується державою. Це стало подальшою основою для формування сучасного монетаризму, хоча за життя вченого найвідоміші економісти світу були противниками його ідей. В СРСР ідеї Туган-Барановського не визнавалися з ідеологічних міркувань, навіть після того, як наприкінці 1920-х років в країні золоті гроші були виведені з обігу. Радянські науковці продовжували розглядати гроші як знаки золота в обігу, а держава фіксувала золотий вміст рубля, хоча він і не мав практичного значення. Але це відповідало теорії трудової вартості Маркса і його прихильності до золотої природи грошей. Внаслідок таких дій економічна думка колишніх радянських країн в галузі теорії грошей сьогодні дуже сильно відстала від західних досліджень.
Неокласична кількісна теорія грошей розроблялася, зокрема, Дж Кейнсом. Сутністю цієї теорії є те, що вона вивчає не лише вплив кількості грошей на ціни, але також і вплив цін на виробництво, який має значення при прийнятті рішення про капіталовкладення. Згідно цієї теорії, істинної цінності гроші набувають при порівнянні з банківськими процентами. Чим вища неясність щодо динаміки процента по кредиту, тим більші запаси грошей створює господарюючий суб’єкт і тим більше скорочується його попит на продукцію на ринку. Також Кейнс запровадив в економічну теорію такий мотив попиту на гроші, як спекулятивний, а серед факторів, що регулюють попит на гроші, розглядав норму процента. На основі цих досліджень ним було сформульовано таку формулу попиту на гроші: М=М1+М2, де М1 – трансакційний попит (функція доходу), а М2 – спекулятивний попит (функція процента). Фактично, Кейнс перетворив гроші на один із факторів формування інвестиційного попиту і відсунув на другий план традиційний зв’язок грошей і цін.
Проте наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років кейнсіанські теорії виявили себе непристосованими до нових господарських ситуацій. На перший план вийшла проблема інфляції та ролі грошових акторів у ній. Кейнсіанство ж мало репутацію проінфляційної доктрини. В нових умовах настало розчарування в економічних рецептах цієї школи, що призвело до появи концепції монетаризму.
Сучасний монетаризм почав формуватися ще в 1920-х роках, проте остаточно утвердився в 1960-х роках. Причинами, що зумовили його появу, були такі:
Найяскравішим представником школи монетаризму є М. Фрідмен. Його працями, де були обґрунтовані питання монетаризму, є „Дослідження в галузі кількісної теорії грошей” (1953) і „Історія грошей Сполучених Штатів 1868-1960” (1963, у співавторстві з А. Шварц.)
Визначення сутності монетаризму є досить багатогранним. Монетаризм – це система теоретичних і практичних поглядів, згідно якої регулювання грошової маси є визначальним фактором впливу на динаміку грошових доходів. Тобто, увага акцентується саме на зміні кількості грошей, що перебувають в обігу, їх впливі на доходи, ціни, рівень зайнятості та ін., а також на методах впливу держави на грошову масу.
Основними принципами монетаризму є такі:
,
де Р – середньорічний темп очікуваної інфляції, %;
у – середньорічний приріст номінального ВВП, %.
В цілому монетаристи стверджують, що ринкова система економіки є структурно збалансованою і здатна до саморегулювання. Проте відносно автономна грошова система є тим фактором, що може дестабілізувати процеси розвитку. Монетаризм з часу свого існування також піддавався істотній критиці. Проте на сьогодні ця течія є однією з найпопулярніших у світі, хоча авторитет монетаризму в його чистому вигляді останнім часом знизився.
Впродовж періоду незалежності грошово-кредитна політика України здійснювалася переважно в руслі кейнсіанства. Особливо яскраво це проявлялося на початку 1990-х років, коли роль держави в регулюванні економіки дещо переоцінювалася. На перший план виводилися фіскально-бюджетні методи регулювання, широко практикувалося пряме втручання державних органів влади в економічні процеси. Передусім економічна політика спрямовувалася на розв’язання короткострокових завдань, тоді як довгостроковим приділялося менше уваги. Недооцінювалася загроза інфляції, через що широко застосовувався емісійний механізм як можливість погасити дефіцит бюджету та фінансувати поточні витрати. Механізми ринкового саморегулювання практично не застосовувалися. Активно застосовувалися жорсткі адміністративно-обмежувальні заходи монетарного плану – висока норма обов’язкового резервування, дорогі кредитні ресурси для банків та ін.
Внаслідок цієї політики економічний механізм країни виявився порушеним. Спостерігався надмірний дефіцит державного бюджету, наявність надмірної грошової маси при швидкому скороченні обсягів виробництва. Одним із наслідків цієї політики стала гіперінфляція початку 1990-х років в Україні.
З 1994 р. уряд почав проводити монетарну політику. Це виявилося в послабленні економічного та податкового тиску, орієнтації на подолання бюджетного дефіциту, подоланні гіперінфляції, лібералізації валютного і фондового ринків, відмежування емісійного механізму НБУ від бюджетного механізму та ін. Але все ж повної відмови від монетаристських поглядів не відбулося. Зокрема, держава проводить адміністративно регульовані зміни курсу гривні для стимулювання експорту, не дотримується правила про перевищення обсягів зростання ВВП над обсягами зростання грошової маси, не відбувається посилення ринкового саморегулювання економіки та ін.