Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Жанри доби Відродження
Література Відродження (література Ренесансу) — це період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок 16 століття в інших країнах Європи. Риси Відродження частково присутні і в літературах Сходу. Кінцем доби можна вважати 1616 рік — дату смерті Шекспіра і Сервантеса.
Першим назву «Відродження» або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво. У добу Відродження сформувалось нове розуміння людини та сенсу життя, суспільства і краси — гуманізм. Гуманісти почали розглядати світ, людину в ньому, красу не з теоцентричної, а з антропоцентричної точки зору. У середовищі гуманістів в Італії зародилась інтелігенція. Відродження позначене захопленням літературою і культурою античності, що зумовлено схожими світоглядними основами цих епох. Першими популяризаторами усього римського, а потім і грецького стали в Італії Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо. Вивчення античності й гуманістичний рух у цілому досягли свого піку у 15 столітті, коли в Італію стали переселятись із захопленої турками Візантії (1453) вчені. Вони принесли з собою знання грецької філософії (Платон), і літератури (Гомер). Серед гуманістів поруч з латинською мовою набула поширення грецька.
Характерно, що в часи Ренесансу народжується жанр апофегма — коротке оповідання про репліку чи витівку мудреця, найпопулярнішими персонажами яких були саме античні мудреці.
Відродження не можна розглядати як механічну реставрацію античності і повну зневагу до духовного досвіду середніх віків. Треба говорити про історичний синтез античності і середньовіччя, який виразився у поєднанні античного життєлюбства з євангельською етикою духовно змістовного життя. Тому важко провести різку межу між кінцем середніх віків і початком Відродження. Найяскравіше цей синтез проявився у явищі християнського гуманізму, принципи якого сформулював нідерландський вчений Еразм Роттердамський (1466-1536). Він обстоював думку, що щастя людини у земному житті є одним з положень християнської етики. З точки зору християнської доктрини це було на межі єресі.
Синтез античного життєлюбства та середньовічної духовності полягав у відкритті позастанової цінності людини. Почали вважати, що людина має свою вищу духовну природу, яка є її особистим надбанням, незалежно від її місця у суспільній ієрархії. Особливо це помітно у пізній період, у Шекспіра і Сервантеса, де обстоювання героєм своєї внутрішньої автономії усупереч офіційному статусу призводить до гострих колізій.
Поява жанру утопії пов’язана з вищезгаданою орієнтацію на античність, зокрема у політичному житті. Суттєвою ознакою Відродження було апробування в політичному і соціальному житті античних державоутворюючих моделей. Утопія виникла за зразком "Держави" Платона і "Політії" Арістотеля. Автором першої утопії був англієць Томас Мор (1516). В Італії цей жанр представлений твором Томмазо Кампанелли "Місто Сонця" (1602, надруковано 1623). Не в усіх регіонах Європи, а тим більше світу, поширювались античні політологічні моделі. У більшості слов’янських країн інтерес до античності обмежувався лише естетичною сферою. Факт появи утопії свідчить про певні зміни в парадигмі історичного часу порівняно з середньовічним християнством. "Золотий вік", перенесений з ідеальної сфери у сферу земну, втрачає в утопії суто християнський смисл і зображається в поняттях і реаліях земного життя. Це — ідеальна організація земного суспільства. Разом з тим "небесна" утопія, ставши земною, втрачає для віруючої людини свою ціннісну орієнтацію, в основі якої — подвиг віри, вільний моральний вибір, ідея доступності вічного щастя, а отже, й надія, віра і гармонія душі. Утопія орієнтує на виключно земні прагнення, земну активність.
У повсякденному житті та значною мірою у мистецтві, внаслідок емансипації від середньовічного аскетизму, поширювались тенденції стихійного сенсуалізму, який виражався у жадобі чуттєвих насолод і в їхній поетизації у мистецтві. Це прагнення до насолод нерідко межувало зі злочинністю та розпустою, і цим нагадувало часи пізньої Римської імперії. Відомо, що цим потягом до суттєвої емансипації у період Відродження були захоплені навіть папи римські і духівництво в Італії. Джованні Боккаччо засудив розпусту духівництва у своєму "Декамероні" з позицій святості раннього християнства. Аморалізм і чуттєву емансипованість піддав критиці також і Франсуа Рабле у книзі "Гаргантюа і Пантагрюель", проте, зрештою, і сам не спромігся уникнути стихійного сенсуалізму, вдаючись до надмірно відвертих, фізіологічно-еротичних образів.
Ця епоха пов'язана з появою нових жанрів і з формуванням раннього реалізму, який так і названо, "реалізм Відродження" (або ренесансний), на відміну від більш пізніх етапів, просвітницького, критичного, соціалістичного.
У творчості таких авторів, як Петрарка, Рабле, Шекспір, Сервантес виражено нове розуміння життя людиною, відкидає рабську покірність, яку проповідує церква. Людину вони представляють, як вища створення природи, намагаючись розкрити красу його фізичного вигляду і багатство душі і розуму. Для реалізму Відродження характерна масштабність образів (Гамлет, король Лір), поетизація образу, здатність до великого почуття і одночасно високе напруження трагічного конфлікту (" Ромео і Джульєтта "), що відображає зіткнення людини з ворожими йому силами.
Найбільш популярним був жанр новели, який так і називається новелою Відродження, типологічні основи якої були закладені Боккаччо. У поезії стає найбільш характерною формою сонет (строфа з 14 рядків з певною римуванням). Великий розвиток отримує драматургія. Найбільш видатними драматургами Відродження є Лопе де Вега в Іспанії і Шекспір в Англії.
Широко поширена публіцистика і філософська проза. В Італії Джордано Бруно в своїх роботах викриває церква, створює свої нові філософські концепції. В Англії Томас Мор висловлює ідеї утопічного комунізму в книзі " Утопія ". Широко відомі й такі автори, як Мішель де Монтень ("Досліди") і Еразм Роттердамський (" Похвала глупоті "). У числі письменників того часу виявляються і короновані особи. Вірші пише герцог Лоренцо Медічі, а Маргарита Наваррська, сестра короля Франції Франциска I, відома як автор збірки " Гептамерон ".
Література Відродження в корені змінила жанрову систему. Була створена нова система літературних жанрів, деякі з них, відомі з часів античності, були відроджені і переосмислені з гуманістичних позицій, інші створені заново. Найбільші зміни торкнулися сфери драматургії. Натомість середньовічних жанрів Ренесанс відродив трагедію і комедію, жанри, які в буквальному сенсі зійшли зі сцени ще за часів Римської імперії. У порівнянні з середньовічною літературою змінюються сюжети творів - спочатку затверджуються міфологічні, потім історичні або сучасні. Змінюється сценографія, вона заснована на принципі правдоподібності. Спочатку повертається комедія, потім трагедія, яка в силу особливостей жанру затверджується в період усвідомлення нової культурної неминучості конфлікту між ідеалом і дійсністю. Досить широке поширення в літературі одержує пастораль.
Епос в літературі Відродження представлений в різних формах. Слід відзначити, перш за все, широке поширення епічної поеми, нове життя набуває середньовічний рицарський роман, причому в нього вливається новий зміст. На заході Відродження затверджується шахрайський роман.
Специфічно ренесансним жанром став діалог. Він спочатку був улюбленою формою творів гуманістів, що ставили за мету змусити читача, зваживши доводи «за» і «проти» в суперечках, зробити висновок самому.
З античних жанрів епічної поезії відроджуються ода і гімн, лірична поезія тісно пов'язана з виникненням, розвитком і удосконаленням сонета, що став провідною формою лірики, а також мадригала. Розвиток отримують також епіграма, елегія, рідше балада. Слід зауважити, що в різних країнах Європи і проблеми стилю, і проблеми жанру набували різне значення.
Література Ренесансу, як вся культура Відродження, спиралася на античні досягнення і відштовхувалася від них. Звідси, наприклад, поява «вченої драми» як наслідування античної драматургії. У той же час вона творчо розвивала народні традиції середньовічної літератури. Ці риси були в тій чи іншій мірі притаманні кожній національній літературі.
Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє в нас віру в безмежні можливості людини, в її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності – "те, що не вмирає". Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.