Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Культура як соціальний та духовний феномен
Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Спершу слово «культура» (лат. cultura agri) означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства — це розвиток його культури.
Культура як соціальний феномен — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси — неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Кожне з визначень культури фіксує реальні й значущі риси та особливості культури, але жодне з них не є вичерпним.
Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством).
Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір — один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності.
Культура (лат. cultura — догляд, освіта, розвиток) — структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.
Існує кілька методологічних підходів до соціологічного аналізу культури.
Функціональний підхід. Розглядає основним елементом культури цінності. На думку Т. Парсонса, культура — це відповідно організована, стабільна система цінностей. Різні культури мають багато спільного, тому їх природним розвитком є тільки еволюція. Однак, вважаючи вихідним положення про стабільність культурних систем, цей підхід недостатньо уваги приділяє культурним змінам і відхиленням.
Конфліктний підхід. Аналізує культуру як динамічну, суперечливу систему, арену конфліктів, породжених соціальною нерівністю. Зокрема К. Маркс розглядає її як похідну економічних відносин. Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти всіх членів суспільства. А це породжує соціальну напругу, революційні катаклізми. Домінуюча культура є наслідком нав'язування панівною групою своїх норм, цінностей, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на свої цінності. Однак, розкриваючи суперечності культури, джерела її розвитку, він надто акцентує на відмінностях культур, байдужий до їх спільних рис.
Технологічний підхід. Розглядає культуру як тех-нічно-цивілізаційне явище, продукт людської діяльності, сукупність створених людством матеріальних та духовних цінностей. Був поширений у вітчизняній філософській та соціологічній літературі до середини 60-х років XX ст.
Діяльнісний підхід. В його основі ідея розвитку творчого начала культури. Зосереджуючись на продукуванні нових цінностей, ідей, концепцій, особливостях їх поширення, виявляє не меншу увагу до особистості. Відповідно культуру вважає людським, особистісним виміром історії, процесом і засобом самовизначення розвитку та самореалізації людини. Ці процеси під час засвоєння культури реалізуються як індивідуалізація особистості. Культура тісно пов'язана зі свободою людини, передбачає вільне самовираження людини. Ця концепція приваблювала своїм гуманізмом, поєднанням творчого та особистісного начал, соціетального та індивідуального підходів. Але вона занадто орієнтувала на позитивні якості культури, яка насправді є складним феноменом, маючи в собі й негативні риси. Наприклад, науково-технічний прогрес призвів до створення небезпечних для людства зброї масового знищення, екологічної кризи тощо.
У кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці, які є основними складовими культурних систем. Вони називаються елементами, або рисами культури. Ними можуть бути речі матеріального побуту, засоби, предмети праці, специфічні соціальні інститути культури, які організовують продукування духовних цінностей (науки, літератури, мистецтва тощо), їх поширення (школи, вузи, спеціальні художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо), і самі ідеї (еволюції, адаптації, відносності, національної самосвідомості), які теж організовують навколо себе наукові, філософські системи, інтелектуальні напрями.
Загалом найширшу сукупність предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки, функціонально з'єднаних із зазначеними елементами, називають культурним комплексом. Наприклад, вуз — це окремий елемент культури, а вся освітня система — школи, вузи, центри практики, міністерство освіти, якість навчання та підготовки фахівців — величезний комплекс. Культурні комплекси надають своєрідності суспільству, їх розвиток свідчить про еволюцію цивілізації, вони впливають на життя суспільства, і навпаки.
Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції.
Творча функція. Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновлення, а в окремих випадках запозичення з інших культур і народів. При цьому культура, використовуючи досягнення світової цивілізації, повинна перетворювати їх у національні зразки, створювати на їх основі власні економічні та політичні структури, формувати менталітет нації. Повнота реалізації цієї функції залежить від історичного досвіду, вміння вирішувати соціокультурні проблеми, знань та врахування традицій, звичаїв, сил соціальної інерції, стану суспільної думки, вірувань, переконань, суспільних санкцій та заохочень, визнаних у суспільстві. У нашу добу розвиток суспільства перебуває у прямій залежності від виробництва знань, які перетворюються на особливий різновид індустрії. Індустрія знань, яка виробляє та споживає інформацію, визначає тип культури.
Функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду. Основними механізмами культурної спадковості є природна пам'ять людей, колективна пам'ять, збережена в мові, духовній культурі, у речових засобах — текстах, книгах, архітектурних пам'ятках та ін.
Ціннісно-нормативна функція. Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Виявляється в існуванні обов'язкового для особистості соціокуль-турного мінімуму.
Комунікативна функція. Забезпечує інтеграцію суспільства і соціальних груп. Полягає в нормативізації, підтримці успадкування різноманітних культурних форм. Виявляється, зокрема, через механізм міжкуль-турної комунікації, тобто через механізм сприйняття «нового», соціального спілкування, обміну інформацією між людьми, які є носіями відмінних між собою цінностей, стереотипів, поведінкових форм.
Селекційна функція. Полягає в оцінці та класифікації наслідуваних цінностей та норм, визначенні їх місця та ролі у вирішенні проблем розвитку суспільства у певний період. З цієї точки зору феномен сучасної української культури формується під впливом трьох культурних векторів: нової системи цінностей, «імпортованої» з країн західної цивілізації разом з ринковими моделями економіки; колишньої старої «радянської» системи цінностей, поведінкових стереотипів, домінуючих у свідомості більшості людей; цінності традиційної національної культури, які швидко відроджуються в умовах незалежної України.
Світоглядна (гносеологічна) функція. Полягає у впливі на формування і розвиток світогляду як суттєвого елемента культури, у межах певної культурної системи;
Адаптаційна функція. Тісно пов'язана з впливом культури на соціалізацію особистості, позаяк процес адаптації починається із засвоєння загальноприйнятого, поширеного;
Функція соціального контролю. Виявляється в дії таких субстанційних елементів культури, як право і мораль.
Структурні елементи та форми вияву культури в житті людини і суспільства
З розумінням культури як всезагального явища пов'язано виокремлення політичної, економічної, екологічної та інших її видів — культури праці, побуту, дозвілля, організації, управління тощо. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на матеріальну та духовну; рівня, форм соціальної взаємодії — на суперкуль-туру (культуру конкретного суспільства), субкультуру (культуру спільнот), контркультуру (культуру де-віантних соціальних груп), культуру соціальних груп тощо. Соціологія вивчає співвідношення різних субкультур, контркультур, суперечності між ними та домінуючою субкультурою суспільства, виявляє особливості різноманітних соціальних груп. При цьому виявляються дві тенденції: оцінювання інших культур за стандартами власної (етноцентризм) та оцінювання будь-якої культури за ЇЇ власними стандартами (релятивізм). У дійсності оцінка різновидів культур неможлива без порівняльного аналізу, зокрема без урахування загальних тенденцій розвитку суперкультури та загальнолюдської культури.
Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами.
Особистісну, локальну, соціальну системи знань, цінностей, норм і зразків найповніше виражають особливості існування основних форм художньої культури: високої (елітарної), народної (фольклору) і масової. Висока і народна культура виникли ще за часів розподілу праці й розвивались, постійно взаємодіючи, зберігаючи при цьому свою специфіку. Вони, як правило, поширювались серед індивідів з різним рівнем освіченості й культури. З демократизацією суспільства вони дедалі більше втрачали свою соціально-групову прив'язаність, набували стильового розмаїття, модифікування.
Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масової культури, яка апелює до всіх, поширює цінності, доступні більшості людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художній спрощеності, технічній доступності вона помітно витіснить високу і народну культуру. Масова культура є зв'язуючою ланкою між стабільним і змінюваним, оскільки орієнтована на цінності та норми переважної більшості. Вона є продуктом новітнього часу, затребувана до життя людиною, яка не приєдналась через різні причини до високої культури, але вже відірвалася від традиційного суспільства.
На цьому етапі розвитку українського суспільства вона нездатна об'єднати навколо загальних цінностей основну частину суспільства. Створена у попередні десятиліття масова культура зруйнована або руйнується, натомість з'являється багато субкультур, серед них далеко не кращі зразки американської та західноєвропейської масової культури (бойовики, детективи, еротичні стрічки, бульварна література тощо).
Різноманітні соціальні верстви і групи по-різному ставляться до масової культури. Представники високої культури, прихильники традиційних орієнтацій у цінностях масової культури вбачають підрив власних ціннісних позицій. Окремі групи пов'язують формування масової культури із загальнодемократичним рухом, розглядають її як засіб утвердження нових норм та цінностей, інші ставляться до неї як до засобу розваги і дозвілля. У зв'язку з цим важливо не допустити маргіналізації масової культури, а також можливих відхилень, які повертають людину до фізіології. Увага до масової культури зумовлена її необмеженими можливостями у подоланні замкненості національних культур, інтеграції їх у світовий культурний простір.
За сучасних умов зростає інтерес до традиційної народної культури. Традиції особливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містять у собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини. Але їм притаманні й інновації. Однак у розвитку національних культур проявляються і деякі негативні риси. Нерідко національна культура сприймається як нова «вища цінність», орієнтується на замкненість, «очищення» від впливу інших культур та субкультур. Збереження традиційної національної культури пов'язане з мораллю, але, крім позитивних, негативною її рисою може бути, наприклад, вендета (кривава помста), що збереглася як традиційна мораль.
У суспільстві завжди важливою є підтримка становлення справжньої духовної еліти та її культури, цінності та норми якої загальнозначущі. За даних умов це дасть змогу стримувати експансію масової культури. Духовні еліти значною мірою впливають на діяльність еліт економічних, задаючи цінності, норми, зразки поведінки.
На сучасному етапі розвитку теорії та практики управління дедалі частіше вживається поняття «організаційна культура». Пов'язано це із загостренням конкуренції, глобалізацією політичних, соціально-економічних процесів. Відповідно у теорії менеджменту виник і новий напрям — процесуальний, згідно з яким управлінські рішення повинні враховувати со-ціокультурну специфіку, стадію розвитку конкретного підприємства, їх зовнішнє середовище, притаманну їй своєрідність. Численні дослідження свідчать, що розвинуті організації мають високий рівень культури.
Реалізації цілей конкретної організації потребує певних засобів, соціальної бази, які утворюють організаційну систему. Тому організаційна культура як підсистема організації (культура фірми, підприємства, корпоративна культура) і як процес (культура діяльності) доповнюють, взаємообумовлюють одна одну. Для соціології важливі передусім взаємодії та відносини членів організації (персоналу) в даному соціокуль-турному просторі.
Елементи організаційної культури, які регулюють розвиток і функціонування підприємства, фірми, формуються також у сферах моралі, права, етики, релігії, політики. Загальновизнані у суспільстві зразки свідомості й поведінки асимілюються виробничою системою, стають її частиною.
Організаційна культура постає як:
— сукупність поведінки, символів, ритуалів і міфів, які відповідають цінностям, що поділяються кожним членом організації;
— сукупність уявлень працівників про мету їх діяльності, відносини між керівником і підлеглими;
— сукупність прийомів і правил вирішення проблем зовнішньої адаптації та внутрішньої інтеграції працівників.
Культура в організації, як і в суспільстві, створює певну ауру, є її духом. На стан організаційної культури впливають зовнішні (зразки і стандарти поведінки навколишнього середовища) та внутрішні (специфіка кадрового складу, управління персоналом) чинники. Серед чинників, які впливають на розвиток організації, є її лідери та зовнішнє середовище.
Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури:
1. Особистісна система усвідомлюваних знань, цін ностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та діяльність. Йдеться про моральну, естетичну, політичну, професійну, гуманітарну, науково-технічну культуру особистості, рівень якої визначається її соціалізованістю, зв'язком із культурною спадщиною, розвинутістю індивідуальних здібностей.
2. Локальна система знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти (територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної, психологічної та ін). Ця культура, розвиваючись у часі, проходить етапи зародження, розквіту та занепаду. Виникає в конкретному оточенні, має власну систему цінностей, особливий культурний клімат і може розглядатися як субкультура.
3. Соціальна система знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності. Культура в такому разі представлена матеріальними предметами, в яких втілений досвід людства, а також духовними цінностями суспільства.
Вона акумулює досвід багатьох поколінь, результат діяльності всіх соціальних груп, спільнот та індивідів, серед яких є творці й користувачі.
Усі ці системи цінностей тісно взаємодіють, але можуть і не відповідати одна одній. До основних структурних елементів культури належать норми, цінності, ціннісні орієнтації, зразки поведінки, зразки діяльності, менталітет, інтереси, соціально-культурне середовище, інститути культури тощо.
З перших кроків життя людина опиняється під впливом домінуючих у суспільстві норм, цінностей, зразків поведінки, соціальних інститутів, за допомогою яких діє культура. Суб'єктом культурної дії є особи, що пристосувалися до культурних зразків, цінностей і моделей, є носіями способу мислення та життя.
У культурі кожного суспільства та спільноти прийняті свої цінності. Поряд з ними існують також загальнолюдські, котрі забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди. Ієрархія цінностей, якої дотримується особистість, повинна збігатися із цінностями груп, у межах яких вона живе та діє. Право змінювати ціннісні системи або відтворювати нові належить невеликій кількості людей, які займають особливе становище у групі, або спеціальним соціальним інститутам.
Одним із впливових елементів культури є менталітет (від лат. mentalis — розумовий), тобто особливості індивідуальної та суспільної свідомості людей, які формуються залежно від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища існування людини. Менталітет, у свою чергу, впливає на їх формування, є джерелом культурно-історичної динаміки. Будучи формою вияву групової свідомості, менталітет допомагає зрозуміти своєрідність сприймання та оцінки різноманітними соціальними і політичними групами певного суспільного явища або процесу, узагальнене і поширене уявлення про них особистості, соціально-політичного інституту, групи, організації та інших елементів соціально-політичної реальності. Водночас він відіграє важливу роль у забезпеченні єдності групи з укоріненими в ній загальними цінностями, нормами і зразками поведінки.
Збереження культури реалізується через культурну діяльність людей — створення, поширення та засвоєння культурних цінностей.
Культурну діяльність визначають такі параметри:
— сукупність видів діяльності під час дозвілля (читання, відвідування кіно, театрів, концертів, хобі, громадська діяльність); їх кількість засвідчує діапазон культурної активності, рівень участі людини у громадському житті;
— спрямованість і вибірковість видів діяльності, з різноманітних видів діяльності людина обирає ті, що відповідають її можливостям та уподобанням;
— стійкість обраних видів захоплення, наприклад, інженер може бути водночас театралом або спортсменом;
— співвідношення (активного, пасивного) споживання й продукування культурних цінностей.
Особливості національної культури
у контексті відродження українського соціуму
Будь-які суспільні чинники відображаються у системі цінностей і норм. Відповідно суспільні реформи повинні мати необхідну соціокультурну передумову — цінності й норми, які регулювали б життя більшості людей. Однак сучасні реформи в соціально-політичній, економічній сферах відбуваються за відсутності адекватної системи цінностей, норм, моделей соціальної діяльності. За таких умов тривалий час функціонуватимуть застарілі соціокультурні інститути, цінності й норми.
З огляду на це необхідно співвідносити мету й характер реформ з реальними умовами та орієнтаціями людей, враховувати особливості культури соціуму, окремих верств і груп. В іншому разі культурну політику спіткає крах, а культуру — загальна криза:
— втрата культурою своєї основної — людинотворчої — функції;
— поглиблення суперечностей між продуцентом духовних цінностей та їх користувачем, відчуження від культури широких верств населення, змушених користуватися низькопробними культурними зв'язками;
— зростання шовіністичних настроїв, піднесення цінностей національної культури над цінностями культур інших етносів;
— переорієнтація зусиль зі сфери продукування культурних цінностей у сферу поширення та використання їх;
— припинення розвитку нових стилів і напрямів у художній творчості, мистецтві, архітектурі, поява маси еклектичних культурних зразків, зниження художнього смаку, здатності творити «за законами краси»;
— зростання ірраціоналізму, мессіанських та містичних настроїв, поширення антиінтелектуалізму, ганьбливого ставлення до творців духовних цінностей; — поширення масової культури, активізація субкультур, різноманітних сленгів, допуск ненормативної лексики на сторінки друкованих видань, у засоби масової інформації;
— перетворення процесу освіти та виховання на процес трансформації, передачі знань;
— зниження регулятивної функції моралі, утвердження імморалізму як принципу буття;
— втрата культурою здатності до саморозвитку, виникнення потреби в інокультурних зразках;
— десакралізація базових цінностей культури, формування «ціннісного вакууму»;
— зміна способу входження сучасної людини в актуальну культуру в умовах НТР. Сьогодні люди можуть набути будь-яких знань, не маючи необхідності щось вивчати, не стимулюючи до роботи мозок і душу.
Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми: висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, заснована на патерналізмі; субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції; комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості. Внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей утворюється соціокультурна ніша, за заповнення якої борються західна і маргінальна субкультури. Але найглибше криза культури виявляється у кризі особистості.
Отже, на початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей.
Розширилося використання етнокультурного чинника у формуванні нових суспільних відносин. Суспільство XXI ст. визначатиметься не стільки товарами, як формуванням і поширенням високої культури, знань, освіченості, кваліфікації, обміну інформації. Оновлення знань, передусім соціальних, кваліфікації, навичок стане особливо важливим у житті кожної людини, передбачаючи розвиток її здібностей, активізуючи її науковий, культурний і моральний потенціали.
Б)
Культура є поклоніння світлу, любов до людини...
Культура є порятунок. Культура є серце.
Якщо зібрати всі визначення культури, ми знайдемо синтез дієвого Блага, вогнище Просвіти і Краси.
Микола Реріх
"Культура - (лат. cultura - обробіток, виховання, освіта, розвиток, вшанування) історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в створенні ними матеріальних і духовних цінностей.
Поняття "культура" вживається для характеристики історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності чи життя (культура праці, політична культура, художня культура); у більш вузькому значення - сфера духовного життя людей. Включає в себе предметні результати діяльності людей (машини, побудови, результати пізнання, твори мистецтва, результати, норми моралі і права та ін.), а також людські сили і здібності, що реалізуються в діяльності (знання, вміння, навики, рівень інтелекту, моральний та естетичний розвиток, світогляд, способи і форми спілкування людей)". Така полісемантичність поняття "культура" та глибина змісту викликали до життя безліч наукових визначень. Широта охоплюваних культурою явищ впливає на закріплення за цим поняттям багатьох смислових відтінків, що у свою чергу сприяє варіативному його тлумаченню, розумінню й використанню різними дисциплінами. На перший план висувалася світоглядна функція (А.Швейцер), ціннісно-духовна (М.Човгавадзе), діяльнісна (В.Давидович, Ю.Жданов, М.Мамардашвілі, Е.Маркарян), предметно-змістовна (А.Коган, В.Межуєв), регулююча відносини між людьми (З.Фрейд), життєтворча (О.Лосєв) - при всіх цих коливаннях найважливіша роль найчастіше відводилася духовно-практичній функції, культурі як фундаменту людського взаєморозуміння, як універсальній властивості суспільного життя, повернутого обличчям до особистісного становлення людини.
Філософсько-антропологічна спрямованість у визначеннях поняття культури не випадкова. Адже власне людина є суб'єктом і носієм культури. Існування культури можливе лише у людському суспільстві і служить потребам людини. Яскравою ілюстрацією цього є "поетична" версія культури Миколи Реріха, за якою культура розглядається "як любов до людини, як синтез дієвого блага, осередок просвіти і краси".
Зв'язок людини і культури не може бути безпідставним. Основою цього зв'язку є природа, в широкому розумінні цього слова. Отже, для опанування феномену культури у його суттєвих та історичних проявах слід з'ясувати співвідношення природного і культурного у сфері людської життєдіяльності.
Поняття "природа" - одне з найширших. Передовсім природа обіймає все те, що виникло та існує по собі, незалежно від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття "природа" охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній дійсності в її бутті без людини. Дійсність, де з'являється людина як природний але разом з тим і соціально-культурний чинник, характеризується таким поняттям "природа", яке передбачає всю сукупність природних умов існуванню людини. І вже як така "природа" фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об'єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Людина змушена пристосовувати свої потреби до природних можливостей, як власне своїх, так і оточуючого її навколишнього світу. Тому природа - об'єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально-культурному існуванню, навіть і самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.
Поняття "культура", як вже згадувалось, латинського походження і вживалося спочатку для визначення процесу обробки ґрунту. Навіть у цьому вузькому значенні підкреслюється наявність змін в природному об'єкті залежно від дій людини на відміну від змін під дією природних причин. Поняття "культура" в цьому значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало.
Отже, такий аналіз понять "природа" і "культура" виявляє їх відмінність: під культурою слід розуміти те, що створене людиною, тобто - штучне; під природною - все те натуральне, що існує за не залежними від людини законами світобудови. Та чи можна погодитись з таким чисто механічним співіснуванням природи і культури? Хіба тільки абстрагувавшись від дійсності. Адже об'єктивно-історичне існування природи, культури і суспільства являє собою нерозривну єдність, цілісність, розвиваючись як природно-історичний та культуротворчий процес життєдіяльності суспільства. Зв'язок між культурою і природою виявляється не тільки в попередньому існуванні другої для культури, а й більшою мірою в тому, що передбачає її (природу) постійною і необхідною умовою свого існування й розвитку. Це об'єктивні природні умови як загальний предмет праці, завдяки чому здійснюється саме людське життя; це також об'єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна й родова організація. Таким чином можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати, що природне не байдуже для тих форм, за якими створюється й живе культура. Природа в тій чи іншій інтерпретації відтворюється у культурі. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності до особливостей побуту та явищ духовного життя.
Людська залежність від природи має не тільки біологічні підстави. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв'язку з природою як необхідної передумови. Адже тільки живучи у згоді з законами і принципами природи людина не зашкодить своєму існуванню. Однак, змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму й волі. Тому перебуваючи в об'єктивному, незалежному від неї зв'язку з природою, людина виробляє суб'єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв'язком. Таким чином створюється "друга природа", яка створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв'язків, олюднена, соціалізована природа. Культура як спосіб людського буття, будучи надприродним явищем, свідчить, що людина все ж є вагомою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Наприклад, в процесі і результаті людської діяльності зазнають змін форми природних ландшафтів, рослинність, тваринний світ, а також зміни в людському організмі. Правда, питання - наскільки це добре чи зле? - залишається відкритим. Чимало потреб продиктовані індивідуумові його природною необхідністю - фізіологічні потреби, потреби в продовженні роду та інше. Аналогічно люди вбачають природну необхідність в пізнавальній діяльності, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Однак, насправді, походження людських потреб, поривань, цілей має не природний, а культурний характер.
Фізіологічна непристосованість, порівняно з представниками рослинного і тваринного світів, людини до навколишнього середовища компенсується її здатністю осягнути світ в особливий духовний спосіб і пристосуватися до нього (світу) шляхом окультурення стосунків природи і людства. Отже, культура, будучи специфічним способом існування людини в природі, все ж не нівелює значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Та природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) з природи, відносному вивільненню її щодо природо-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом поєднання людини з природою. І чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.
Отже, співвідношення природи та культури виявляє всю складність і неоднозначність цієї проблеми. Осягнути ж сутність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому слід зважати, що "природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у процесі взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсумі". Як бачимо, за всієї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою, діяльнісно впливаючи на останню згідно потреб людини.
Коротко з'ясувавши сутність та взаємозв'язок понять "природа" і "культура", слід дещо зупинитись на діяльнісному аспекті культури. Як вже згадувалось, в одному із визначень культура розуміється як "особливий, діяльнісний спосіб освоєння світу". Тут береться до уваги свідома людська діяльність, в тому числі і творча діяльність. Якщо людська діяльність є процесом формоутворення предмета, то творчість - смислоутворення діяльності. Таким чином суспільні проблеми, відображаючись у свідомості, втілюються в діях людей, котрі, в свою чергу, створюють культурні цінності - матеріальні і духовні.
Культурна цінність предмета праці людини полягає не так в його утилітарному призначенні, як у формі, через яку предмет одержує соціальну значимість. Предметні форми культури відображають також взаємини людей. Людина ж реалізується як діяльний суб'єкт, що розвивається і як об'єкт, результат діяльності. У сфері культури людина формується як соціальний суб'єкт і водночас своєю діяльністю створює предметний світ. Культура тут постає в якості світу людини, де людина подвоює себе інтелектуально (в свідомості) і реально (в діяльності). Культура як самовідтворення людини здійснюється в її матеріальній і духовній діяльності.
Матеріальна культура - предметна форма духовної культури, а духовна культура набуває свого реального буття лише в якості змісту матеріальної культури. Поза теоретичною абстракцією матеріальна і духовна культура існують в соціальній реальності і є двома сторонами цілісного феномена, суть якого полягає в самоутвердженні людини.
Перебуваючи у тісному суспільно-історичному зв'язку з людиною, культура ще також "являє собою конкретно-історичну сходинку розвитку суспільства". Ось як тлумачиться поняття "культура" з такої точки зору енциклопедичним словником: "В основі розвитку матеріальної і духовної культури, які знаходяться в органічному єднанні, лежить розвиток матеріального виробництва. Кожна суспільно-економічна формація характеризується певним типом культури, який здійснюється з переходом від однієї формації до іншої, при цьому успадковується все цінне в культурі минулого". Загалом це так, однак, як свідчить світова історія культури у світлі суспільного прогресу і регресу, далеко не все цінне в культурі минулого успадковується. Часто на зміну одним цінностям приходять інші. Людство постійно перебуває у стані пошуку нових шляхів гармонійного співіснування з навколишнім і власне внутрішнім світом людини. Сферою цього пошуку та становлення духовно-моральних цінностей і є культура.
Феномен культури свідчить, що в найзагальніших рисах культура являє собою матеріальний і духовний прогрес, як індивідів, так і суспільства. Універсальне (загальнолюдське) та особистісно-індивідуальне поєднуються у культурі, котра охоплює всі сфери життєдіяльності людини, перебуваючи в діалектичному взаємозв'язку з ними.
2. Цивілізація і культура
Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – це людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.
Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.
Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.
Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу. На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності. Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння. Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру. Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.
Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та цивілізації:
І Цивілізація ототожнюється з культурою
ІІ Цивілізація протиставляється культурі — визначається як занепад, самознищення культури.
ІІІ Цивілізація — як рівень розвитку культури, певний рівень досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.
ІV Цивілізація — як матеріальна частина культури, спрямована на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини. Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні, ототожнюється з духовним світом людських потреб.
Б)
Тепер звернемося до співвідношення культури і цивілізації. Цивілізація висловлює щось спільне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділового і побутового поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.
Культура - є вираз індивідуального начала кожного соціуму. Історичні етносоціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, в традиціях і звичках не загального в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільного нормативного взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальне начало в рамках кожної даної спільності.
Таким чином, цивілізація - це соціокультурне освіту. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.
Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, внаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної, продовольчої і сировинної проблеми - все це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.
3. Кросскулькультурний процес
Необхідною передумовою життя і діяльності людини є комунікація як «смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії» [1; 28]. У процесі комунікації відбувається обмін повідомленнями, тобто передача інформації від одного учасника комунікативного акту до іншого. Оскільки специфіка менталітету, національні особливості та відмінності будь-якого народу відображені у мові, то важливого значення набуває міжкультурна комунікація, адже в сучасному світі виникає потреба спілкування не тільки в межах своєї нації, а й з представниками інших народів.
Поняття «міжкультурної комунікації» ввійшло у науковий дискурс у другій половині ХХ ст. У 1954 р. була опублікована книга Е. Холла і Д. Трагера «Культура як комунікація: модель і аналіз», в якій міжкультурна комунікація розглядається як особливий аспект спілкування людей [2; 18].
Міжкультурна комунікація – це «спілкування носіїв різних культур, які послуговуються різними мовами» [1; 252].
Коли людина опиняється в іншому культурно-мовному середовищі, вона відчуває так званий «культурний шок» через недостатнє знання національних цінностей і законів спілкування носіїв інших культур і мов.
Національно-культурні чинники вагомо впливають на процес комунікації. Елементи та категорії мовного коду певної мови формують неповторні мовні картини світу, тому учасникам міжкультурної комунікації задля уникнення мовленнєвих девіацій, а також нерозуміння та конфронтації співрозмовників варто звернути увагу на такі, на нашу думку, найважливіші аспекти міжкультурної комунікації:
- чинники, пов’язані з культурною традицією (дозволи і заборони у мовно-культурній спільності, типи та різновиди спілкування; стереотипні ситуації спілкування, типи комунікативних актів; формули етикету універсальних ситуацій спілкування (привітання, звертання, вибачення, прохання, прощання); рольові та соціально-символічні особливості спілкування);
- чинники, пов’язані з соціальними факторами і соціальними функціями спілкування (функціонально-стильові «підмови», етикетні форми);
- чинники, пов’язані з етнопсихологією (психолінгвістична організація мовної діяльності, функції та особливості засобів невербальної комунікації) [1; 253].
Отже, усвідомлення важливості культурно-історичних факторів у процесах комунікації, знання і адекватне відтворення норм вербальної та невербальної поведінки сприяє успіху міжкультурної комунікації, адже процес спілкування передбачає взаєморозуміння і взаємоадаптацію співрозмовників.
Б)
Комунікація - це соціально обумовлений процес обміну інформацією різного характеру і змісту, що передається цілеспрямовано за допомогою різних засобів і має своєю метою досягнення взаєморозуміння між партнерами і здійснюваний у відповідності з певними правилами і нормами.
Спілкування людей безмежно і різноманітно. Різноманітність знаходить своє відображення в різних формах, типах і видах комунікації. У сучасній коммунікатівістікі виділяються наступні форми комунікації: міжособистісна, ділова, соціальна, міжетнічна, внутригрупповая, масова і міжкультурна. У сучасній коммунікатівістікі виділення тих чи інших видів комунікації здійснюється по декількох підставах, тому кількість видів комунікації в різних джерелах досить істотно розрізняється [2].
«Міжкультурна комунікація» являє собою особливу форму комунікації двох або більше представників різних культур, в ході якої відбувається обмін інформацією та культурними цінностями взаємодіючих культур. Процес міжкультурної комунікації є специфічна форма діяльності, яка не обмежується тільки знаннями іноземних мов, а вимагає також знання матеріальної і духовної культури іншого народу, релігії, цінностей, моральних установок, світоглядних уявлень і т. д. в сукупності визначають модель поведінки партнерів по комунікації. Вивчення іноземних мов та їх використання як засобу міжнародного спілкування сьогодні неможливо без глибокого і різнобічного знання культури носіїв цих мов, їхнього менталітету, національного характеру, способу життя, бачення світу, звичаїв, традицій і т. д. Тільки поєднання цих двох видів знання - мови і культури - забезпечує ефективне та плідне спілкування »[3; 95].
Міжкультурна комунікація може здійснюватися або на груповому рівні, або на індивідуальному. Але на обох рівнях основним суб'єктом міжкультурної комунікації виступає людина. При цьому поведінка кожної людини визначається цінностями і нормами тієї культури, до якої він включений. У зв'язку з цим кожен учасник міжкультурної комунікації розпорядженні своєю власною системою правил, обумовлених його соціокультурної приналежністю. Тому при безпосередньому спілкуванні представники різних культур стоять перед необхідністю подолання не тільки мовних відмінностей, але й відмінностей соціокультурного та етнічного характеру.
В даний час вивченням міжкультурної комунікації займається ціла група гуманітарних наук: культурологія, коммуникативистика, соціологія культури, лінгвокультурологія, етнопсихологія та ін
Щоб підтримувати різноманітні і багаторівневі контакти і форми спілкування, необхідно не лише знання відповідної мови, але й знання норм і правил іншомовної культури. Кожен учасник міжнародних контактів швидко усвідомлює, що одного володіння іноземною мовою недостатньо для повноцінного міжкультурного взаєморозуміння, що потрібно знання самого процесу спілкування, щоб прогнозувати можливості неправильного розуміння партнерів і уникнути його. Людське взаєморозуміння стає однією з найважливіших сторін розвитку сучасного суспільства. Для сучасної людини характерна зростаюча потреба в повноцінному спілкуванні, прагнення «бути найкращим чином зрозумілим і оціненим оточуючими». Основним засобом досягнення взаєморозуміння людей є їх спілкування, в процесі якого люди проявляють себе, розкривають всі свої якості.
У спілкуванні людина засвоює загальнолюдський досвід, історично сформовані суспільні норми, цінності, знання, способи діяльності, формуючись, таким чином, як особистість, як носій культури.
Хоча людина пізнає світ через себе, проектуючи власний досвід світосприйняття на іншу людину, потрібно пам'ятати, що «інший» це, насамперед, означає «що відрізняється від мене». Несхожість людей один на одного створює сприятливі умови для набуття людиною нових навичок і здібностей, удосконалення вже наявних, але, з іншого боку, чим більше відмінностей в характерах, вихованні, освіті та рівні культури у взаємодіючих партнерів, тим більше можливостей для виникнення між ними протиріч і конфліктів. Тому люди повинні володіти різноманітним арсеналом форм і засобів культурного спілкування, основами психологічних знань про поведінку партнерів по спілкуванню.
Рішення зазначених питань є предметом нового наукового напрямку, що одержав назву «міжкультурна комунікація».
Об'єктивною підставою для міжкультурної комунікації є відмінності між культурами, що складаються в процесі формування кожної етнічної культури. Як було зазначено вище, життєдіяльність і стосунки людей визначаються існуючими в тій чи іншій культурі нормами, які регулюють практично всі області людського мислення і поведінки і впливають на характер сприйняття, оцінки і міжособистісні відносини. Освіта, виховання, історична пам'ять, традиції, звичаї і мову виробляють систему орієнтацій, що допомагає людям успішно справлятися з життєвими ситуаціями і різними проблемами.
Усвідомлення особливостей власної культури відбувається при контакті з людьми, які в своїй поведінці керуються іншими культурними нормами. При цьому такого роду взаємодія найчастіше пов'язане з дискомфортом або породжує конфліктні ситуації і вимагає грунтовного дослідження. Прагнення зрозуміти чужі культури і поведінку їх представників існує стільки ж часу, скільки існує культурне та етнічне розмаїття людства. Настільки ж стародавнім, як і бажання осягнути інші культури, є прагнення не брати до уваги інші культури або розглядати їх як недостойні, оцінюючи носіїв цих культур як людей другого сорту, вважаючи їх варварами, у яких немає ні культури, ні особистісних якостей і взагалі яких -або людських достоїнств.
Такого роду полярне ставлення до інших культур існувало на всьому протязі людської історії. У трансформованому вигляді ця дилема зберігається і в сучасних умови, що знаходить вираз у суперечках і дискусіях фахівців про зміст, об'єкт, предмет і цілі міжкультурної комунікації. В результаті склалося декілька теорій міжкультурної комунікації, в яких розглядаються різні проблеми взаємодії культур. До найбільш відомих теорій МК відносяться теорія високо-і нізкоконтекстуальних культур Е. Холла, теорія культурних вимірів Г. Хофштеде, теорія культурної грамотності Е. Хірша.
^ 4.1. Детермінанти міжкультурної комунікації.
У розгляді питання про структуру міжкультурної комунікації більшість зарубіжних і вітчизняних фахівців в цій області дотримуються точки зору, згідно з якою говорити про міжкультурної комунікації (інтеракції) можна лише в тому випадку, якщо її учасники представляють різні культури і усвідомлюють всі культурні явища, які не належать до їх культурі як чужі. На думку прихильників такого підходу, відносини є міжкультурні, якщо учасники процесу комунікації не тільки вдаються до власним традиціям, звичаям, уявленням і способам поведінки, але й одночасно знайомляться з чужими правилами і нормами повсякденного спілкування.
На нашій планеті існують соціокультурні системи, структурно і органічно об'єднані єдиними культурними традиціями, цінностями і особливостями (наприклад американська, латиноамериканська, африканська, європейська культури). Найчастіше ці культурні системи виділяються по континентальному ознакою і в силу своєї масштабності вони отримали назву макрокультурой. Усередині макрокультурой виявляються як субкультурні відмінності, так і подібні риси, що дозволяють говорити про наявність такого роду макрокультурой. Кожна окрема макрокультурой не є гомогенною структурою, всередині її існують окремі етнічні культури та різні суспільні групи, що володіють своїми культурними особливостями. Такі соціокультурні групи називають мікрокультур (субкультурами). Макрокультурой може відрізнятися від мікрокультури етнічної, релігійної приналежністю, географічним розташуванням, економічним станом, статевовіковими характеристиками і т. д.
Залежно від поєднання і значення того чи іншого фактора в кожній соціокультурної групі формуються свої ціннісні орієнтації, що виражаються у специфічному ставленні до природи, часу, простору, характеру спілкування, характеру аргументації вході спілкування, особистої свободи індивіда, природі самої людини.
Ставлення до природи.
Тут можливі три варіанти:
Ставлення до часу.
Кожна культура має свою мову часу, який необхідно вивчити, перш ніж на ньому спілкуватися. Вище ми вже торкалися теми монохронной і Поліхроно часу
^ Ставлення до простору.
Кожній людині для його нормального існування необхідний певний обсяг простору навколо нього, яке він вважає своїм особистим простором. Розміри цього простору залежать від ступеня близькості з тими чи іншими людьми, від прийнятих у даній культурі форм спілкування, від виду діяльності і т. д.
Відповідно до параметром ставлення до простору культури поділяються на ті, в яких переважна роль належить:
2. Особистому простору.
^ Відношення до спілкування.
За цим критерієм країни підрозділяються на висококонтекстуальние і нізкоконтекстуальние.
Тип інформаційних потоків.
Для процесу комунікації дуже важливою культурною категорією є інформаційні потоки, які разом з усіма розглянутими вище чинниками утворюють єдиний комплекс причин, що визначають поведінку людини в рамках своєї культури. Важливість інформаційних потоків визначається формами і швидкістю поширенням інформації. Проблема полягає в тому, що в одних культурах інформація поширюється повільно, цілеспрямовано, за спеціально призначеним каналах і тому носить обмежений характер. В інших культурах система поширення інформації діє швидко і широко, викликаючи відповідні дії і реакції.
^ Ставлення до особистої свободи. За даним критерієм культури поділяються на колективістські і индивидуалистские.
Ставлення до природи людини.
Цей критерій грунтується на особливостях характеру людини і його відношенні до загальноприйнятим нормам та іншим людям. У відповідності з таким підходом людська природа припускає, що людина може бути хибним і тому потрібна контроль над його поведінкою. Існують культури, які вважають людини спочатку гріховним. У таких культурах чітко визначені поняття добра і зла, гарного і поганого. Цим поняттям надається велике значення, оскільки на них базуються основні культурні цінності даного суспільства. Протилежністю цього типу є культури, в яких сутність людини вважається споконвічно позитивною, норми і закони тут застосовуються гнучко, а їх порушення може принести і позитивні результати.
^ 4.2. Ставлення до міжкультурної комунікації.
Усвідомлення себе як учасника міжкультурної комунікації та досвід міжкультурної взаємодії є позитивними передумовами, налаштовує комунікантів на ефективне спілкування. Співрозмовники, яким відомо, що вони вступають в контакт з представником чужої культури, враховують цю обставину при виборі комунікативних засобів, і це частково полегшує їх взаємодію. Так, носії мови, що володіє досвідом міжкультурного спілкування, намагаються говорити більш чітко і повільно, уникають використання ідіом, специфічних слів і виразів, сленгу і різних синтаксичних конструкцій.
4.3. Форми МК
У процесі міжкультурної комунікації кожна людина одночасно вирішує дві найважливіші проблеми - прагне зберегти свою культурну ідентичність і включитися в чужу культуру. Комбінація можливих варіантів вирішення цих проблем визначає чотири основні форми міжкультурної комунікації: пряму, непряму, опосередковану і неопосередковані. При прямій комунікації інформація адресована безпосередньо від відправника до одержувача. Вона може здійснюватися як в усній так і в письмовій формі. У прямої комунікації найбільший ефект досягається за допомогою усного мовлення, що поєднує в собі вербальні та невербальні засоби. В непрямої комунікації, яка носить переважно односторонній характер, інформаційними джерелами є твори літератури і мистецтва, повідомлення радіо, телевізійні передачі, публікації в газетах і журналах і т. п.
Безпосередня і опосередкована форми комунікації розрізняються наявністю або відсутністю проміжної ланки, що виступає в ролі посередника між партнерами. В якості посередника може виступати людина, технічне засоби. Комунікація, опосередкована технічними засобами, може залишатися прямій (розмова по телефону). При цьому тільки скорочується можливість використання невербальних засобів.
^ 4.4. Контекст міжкультурної комунікації.
Інформація, що складає зміст процесу комунікації, існує не ізольовано, а в нерозривному взаємозв'язку з культурною картиною світу, наявної у кожної сторони. У сукупності культурна картина світу і комунікативна інформація утворюють контекст процесу комунікації. Прийнято виділяти внутрішній контекст і зовнішній контекст.
В якості внутрішнього контексту виступає сукупність фонових знань, ціннісні установки, культурна ідентичність та індивідуальні особливості індивіда. Сюди ж може бути віднесений настрій, з яким комунікант вступає в спілкування і який становить психологічну атмосферу комунікації.
Зовнішній контекст комунікації складають час, сфера та умови спілкування. Важливою обставиною є місце проведення комунікації, яке визначає фон комунікативного процесу.
^ II. Види міжкультурної комунікації.
В залежності від способів, прийомів і стилів спілкування в коммунікатівістікі прийнято виділяти три основні види міжкультурної комунікації - вербальну, невербальну і паравербальних.
Під вербальною комунікацією розуміють мовне спілкування, що виражається в обміні думками, інформацією, емоційними переживаннями співрозмовників. Вербальна комунікація, як вважають фахівці з теорії комунікації, може проходити переважно у формі діалогу або монологу.
Невербальна комунікація. Під нею в науці розуміється сукупність немовних засобів, символів і знаків, використовуваних для передачі інформації і повідомлень у процесі спілкування. В основі невербальної комунікації лежать два джерела - біологічний і соціальний, вроджений та набутий в ході соціального досвіду людини.
До основних форм невербальної комунікації відносяться:
Кинесика - сукупність жестів, поз, рухів тіла;
Такесика - рукостискання, поцілунки, погладжування, поплескування і інші дотики до тіла співрозмовника по комунікації;
Сенсорика - сукупність чуттєвих сприймань, що грунтуються на інформації від органів чуття;
Проксеміка - способи використання простору в процесі комунікації;
Хронеміка - способи використання часу в процесі комунікації.
Паравербальних комунікація. Використовує паравербальних засоби - сукупність звукових сигналів, що супроводжують усне мовлення, привносячи в неї додаткові значення. Сенс висловлювання може змінюватися в залежності від того, яка інтонація, ритм, тембр, фразові і логічні наголоси були використані для його передачі. Всі ці звукові елементи передачі інформації отримали назву паралінгвістичних засобів. Дослідники виділяють такі акустичні засоби, супроводжуючі, що доповнюють і заміщають звуки мови: темп, висота, гучність, швидкість, ритмічність, паузи, інтонацію, покашлювання, зітхання, стогони, тембр та ін