Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Європейський абсолютизм як суспільно-політичне явище.Абсолютизм (від латинського absolutus — незалежний, необмежений), абсолютна монархія, остання форма феодальної держави, що виникає в період розкладання феодалізму і зародження капіталістичних стосунків. З формально-юридичної точки зору А. характеризується тим, що глава держави — монарх розглядається як головне джерело законодавчої і старанної влади (остання здійснюється залежним від нього апаратом); він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами. При А. досягається найбільша (в умовах феодалізму) міра державної централізації, створюється розгалужений бюрократичний апарат (судовий, податковий і т. д.), велика постійна армія і поліція; діяльність типових для становій монархії органів станового представництва або припиняється або втрачає колишнє значення. Соціальну опору А. складає дворянство. В той же час держава набуває при А. відому незалежність від панівного дворянського класу, використовуючи протиріччя між ним і буржуазією, що народжувалася, ще не претендує на захват влади, але економічно досить сильною, щоб протиставляти свої інтереси інтересам феодалів.*Протягом майже всієї історії багато держав були монархіями, хоча під час середніх віків монарх часто повинен був рахуватися з станово-представницькими органами .Починаючи з епохи Відродження роль станово-представницьких органів поступово падає, і до кінця сімнадцятого століття в багатьох державах Європи встановлюється абсолютна, тобто необмежена монархія.*У Франції абсолютизму сприяли богослови, що приписують верховної влади божественне походження, і юристи, що визнавали за государями абсолютну владу древніх римських імператорів. Ця державна форма досягла апогею свого розвитку при королі Людовику XIV, систематично здійснював свій знаменитий принцип «Держава - це я» .*Протягом усього дев'ятнадцятого століття, після Великої Французької Революції відбувається процес поступової демократизації та обмеження влади монарха* Абсолютизм має наступні риси: формування інститутів публічної влади - це створений власний бюрократичний апарат у дворі і на місцях, постійна наймана армія, податкова та фіскальна система, апарат насильства, поліція, судова система, уніфіковане державне право, відбувається еволюція органів станово-представницької монархії, при якій відбувається ліквідація привілеїв феодальної аристократії, і при якій станові органи еволюціонують в структури публічної влади - це Генеральні штати у Франції, парламент в Англії, кортеси в Іспанії, ландтаги і рейхстаг в Німеччині, рігсдагом в Швеції, сейми в Речі Посполитій,також відбувається зміна відносин держави і церкви - держава деспотично підкоряє собі церкву.*Розрізняють національні централізовані держави, поліетнічні імперії, територіальні князівства, тобто був регіональний і універсалістський типи абсолютизму. Соціальна база абсолютизму така: феодальна аристократія переходить в придворну, лицарство в дворянство, духовенство в, селяни і бюргери в податкові класи: це період соціального регулювання. Відбувається територіальна консолідація і формування території національних держав. Сепаратизм боровся з централізацією, це були цивільні і загальноєвропейські війни, і в 1648 році вперше склалася нова система європейських зв'язків по Вестфальському світу. Абсолютизм склався в умовах Нового часу, при якому економіка переходить від аграрно-індивідуального характеру до індустріально-громадському; міжнародний фактор з'являється через появу світового ринку, і валиться середньовічний соціум, з'являється новий, в якому нове дворянство переходить в бюрократію. Патриціат і плебс також еволюціонували в нових абсолютистських умовах існування, ринково-капіталістичні відносини змінювали феодалізм.
2. 1.Особливості абсолютизму в Англії. Абсолютна монархія встановилася в Англії, як і в інших країнах, в період занепаду феодалізму і виникнення капіталістичних виробничих відносин. Разом з тим англійський абсолютизм мав свої особливості, завдяки чому отримав в літературі назву "незавершеного". Незавершеність цієї політичної форми в умовах Англії означала збереження Політичних інститутів, властивих попередньої епохи, а також відсутність деяких нових елементів, типових для абсолютизму класичного, французького зразка. *Основна особливість англійської абсолютної монархії полягала в тому, що поряд з сильною королівською владою в Англії продовжував існувати парламент. До інших особливостей англійської абсолютизму відносяться збереження місцевого самоврядування, відсутність в Англії такий централізації і бюрократизації державного апарату, як на континенті. В Англії була відсутня і велика постійна армія. *Центральними органами влади та управління в період абсолютної монархії в Англії були король, Таємний рада і парламент. Реальна влада зосередилася в цей період повністю в руках короля. *Таємний рада короля, остаточно склався в період абсолютизму, складався з вищих посадових осіб держави: лорда-канцлера, лорда-скарбника, лорда-зберігача друку та ін . *Верховенство корони у взаємовідносинах з парламентом було оформлено статутом 1539 року, який прирівняв укази короля в Раді до законів парламенту. Хоча в 1547 році парламент формально скасував цей статут, перевага корони над парламентом фактично зберігалося. *Парламент продовжував зберігати за собою прерогативу затвердження розмірів зборів та податків. Протидія парламенту встановлення нових податків примушувало англійських королів вдаватися до позик, запровадження мита на ввезення та вивезення товарів, до видачі за великі грошові виплати привілеїв компаніям на виключне право торгівлі (так званих монополій). У період абсолютизму остаточно стверджується верховенство королівської влади над англійської церквою.Згодом Англіканська церква перестала залежати від римського папи і перетворилася в частину державного апарату. *Вищим церковним органом країни була Висока комісія. До її складу поряд з духовними особами входили члени таємної ради та інші посадові особи. Вона розслідувала справи, пов'язані з порушенням законів про верховенство королівської влади в церковні справи, "заворушення духовного і церковного характеру". Основним завданням комісії була боротьба з супротивниками реформованої церкви. * Основні зміни в місцевому управлінні у цей період висловилися в установі посади лорда-лейтенанта і адміністративному оформленні місцевої одиниці - церковного приходу. Лорд-лейтенант, призначуваний в графство безпосередньо королем, очолював місцеве ополчення, керував діяльністю світових .*При абсолютизм остаточно оформилася структура і юрисдикція центральних Вестмінстерський судів, у тому числі Суду справедливості та Вищого суду адміралтейства. Однак крім них створюються надзвичайні суди, такі як Зоряна палата та судові поради в графствах. Зоряна палата в якості спеціального відділення таємного ради була знаряддям боротьби з супротивниками королівської влади.Судочинство в ній носило в основному інквізиційний характер, а рішення виносилися на розсуд суддів. Згодом Зоряна палата стала виконувати також функції цензора та органу нагляду за правильністю винесення вердиктів присяжними. У період абсолютизму розширилася судова компетенція світових суддів. Всі кримінальні справи наказувалося розглядати роз'їзні і світовим суддям після затвердження з ним обвинувального акта великим журі. Присяжні засідателі включалися до складу суду.*Основні принципи організації армії змінилися незначно. Під час встановлення абсолютної монархії Генріх VII (1485-1509 гг.), Щоб підірвати остаточну військову міць старої аристократії, видав закон про заборону феодалам мати свиту і затвердив монопольне право корони використовувати артилерійські знаряддя. *Англійське держава, займаючи острівне положення, потребувала для захисту своєї території в сильному морському флоті. Військовий флот став основою збройних сил Англії, знаряддям панування на морях і колонізації інших територій.
2.2.Франція: У другій половині XV в. при Людовіку XI (1423-1483) в основному завершилася централізація держави. По мірі його єднання зміцнювався абсолютизм, котрий посилився після релігійних війн 1562-1594 рр.. між католиками і гугенотами. І в тому і в іншому таборі найбільш активною силою були нижчі стани і дрібне дворянство, а очолювала боротьбу феодальна знать, зацікавлена в обмеженні королівської влади. Ватажки католиків - герцоги Гізи, гугенотів - Антуан Бурбон (1518-1562), принц Луї II Конде (1621-1686), адмірал Г. Коліньї (1519-1572), а також Івана Мазепу - майбутній король Франції Генріх IV (1553-1610 ). Коли в 1594 р. Генріх IV вступив на престол, він перейшов у католицтво, військові дії в основному закінчилися. У 1598 р. був підписаний Нантський едикт, за яким панівною релігією залишався католицизм, але гугенотам надавалася свобода вероіс-поведанія і богослужіння в містах (крім Парижа).*З 1302 у Франції обиралися Генеральні штати - станово-представницька установа, що складається з депутатів духовенства, дворянства та осіб третього стану. Генеральні штати скликав король, як правило, для отримання згоди на збір податків. В міру зміцнення абсолютизму роль цієї установи зменшувалася. У 1614 р. при Людовику XIII (1601-1643) Гені-ральних штати були розпущені, так як депутати від третього стану висловилися за поши-рення податків на раніше не обкладаються землі дворянства і духовенства, скасування інших приви-Легій вищих станів і обмеження адміністративного свавілля. Протягом подальших 175 років Генеральні штати не збиралися.*Абсолютизм у Франції досяг апогею при Людовіку XIV (1638-1715), який став королем в 1643 р. Його влада була настільки необмеженою, що легенда приписує йому вислів; «Государство - це я». Марнотратство королівського двору, фаворитизм, оплата величезного бюрокра-тичного апарату (найчисленнішого), великі військові расходи1, зобов'язання по дер-жавної боргу - все це змушувало королівську владу збільшувати податки, на що подат-ні (непривілейованих) стану відповідали численними повстаннями (1548 , 1624, 1639 і ін).
2.3.Іспанія: У 1516 р. королем Іспанії став Карл I. який успадкований і володіння Габсбургів в Німеччині. У 1519 р. він став і імператором Священної Римської імперії під ім'ям Карла V. Під його владою опинилися величезні землі, в тому числі Америка. Говорили, що в імперії Карла V ніколи не заходить сонце. Іспанія складалася з декількох раніше самостійних королівств, які і після об'єднання зберігали автономію. Кастилія, Арагон, Каталонія, Валенсія і Наварра мали свої станово-представницькі установи, своїх віце-королів. Карл V прагнув створити всесвітню імперію і розглядав Іспанію як джерело коштів і людей для армії. Сильно зріс податковий гніт. Однак план створення світової католицької імперії звалився. У 1555 р. Карл V відмовився від престолу і передав Іспанію разом з Нідерландами своєму синові Філіпу II (1555-1598).*При Філіпа II в Іспанії особливо яскраво проявилися риси абсолютизму. Він мав свої особливості, пов'язані з пануванням католицтва. У країні лютувала інквізиція. Були прийняті суворі заходи проти нащадків маврів, що прийняли християнство (морисків). В результаті їх переслідування і винищення почався економічний занепад країни, який скоро виявився й у зовнішній політиці. Філіп II приєднав Португалію і поставив перед собою завдання заволодіти Англією. Але ранок не вдалося. Іспанія успішно воювала з турками-османами, проте особливих вигод від своїх перемог не здобула. Найважчий удар по могутності Іспанії був нанесений в результаті перемоги національно-визвольного руху в Нідерландах (1566 -1609).
2.4.Австрії: В якості введення можна сказати, що Австрія того часу являла собою, незважаючи на розвиток торгівлі, ремісничого виробництва і міст, переважно аграрну країну з дуже складним соціальним і національним складом. Крім безпосередньо австрійських земель, у володіння Австрійської імперії входили Чехія, Угорщина, Моравія і ряд дрібних герцогств.*Першим абсолютним монархом можна вважати Максиміліана I. Його батько - ФрідріхIII - постійно воював з князями і перебував у бігах більшу частину свого життя. Максиміліан провів ряд реформ адміністративної системи, в області самоврядування і станового управління, зробивши станові зборів областей незалежними один від одного. Саме при Максиміліані відбулося безпосереднє об'єднання Австрії в збори австрійських Генеральних штатів (1518).*Аж до середини XVII ст. Австрія була захоплена постійними війнами і конфліктами, то з сусідами, то всередині країни. Лише після закінчення Тридцятилітньої війни в 1648 р. вона увійшла, поряд із Францією, до числа самих великих держав Європи. Але війни не пройшли безслідно. Саме тому Леопольду I і Йосипу I належало відновлювати австрійську економіку, до чого і прагнула партія реформ при їхньому дворі.*Однак найбільш значимі реформи були все ж таки проведені Марією-Терезією та її сином Йосипом II.
2.5.Італія: Політична картина п-ва в першій половині XVI в. змінювалася через Італійські війни. Мілан - неодноразово займала Франція, з 1535 р. перейшов під владу Іспанії; Генуя то належала Франції, то Іспанії, з 1528 р. відновила свою незалежність, але під протекторатом Іспанії; частина Савойського герцогства зайнята Францією; за Като-Камбрезійскому договором Франція відмовлялася від Савойї, але зберегла Салуццо і ряд міст в П'ємонті (пізніше Савойя повернув все); 1598 р. папа Климент VIII захопив Феррару; 1631 р. папа Урбан VIII приєднав Урбіно.*Савойя -. Централізаторська політика Еммануїла Філіберто (1553-1580) призвела до того, що тут з'явився бюрократичний апарат, всі нитки управління були зосереджені в руках герцога, з'явилася постійна армія, флот; церква підпорядковувалася державі. Було скасовано кріпацтво, проводилися іригаційні роботи, відбувалося оздоровлення економіки. Наступники Еммануїла-Філіберто стали проводити активну зовнішню політику. У XVII в. Савойя - сильна держава, де абсолютизм виріс на грунті держави типу станової монархії.*Неаполь - відзначений був слабкістю королівської влади, самостійністю феодалів. З 1503 р. тут з'явилися іспанці, положення яких остаточно усталилося з 1528 р. Неаполя управляли віце-королі, призначувані іспанським королем. З 1563 р. існує Рада у справах Італії. Збережено колишній державний апарат, + парламент, Рада виборних. Іспанці проводять централізаторську політику, спрямовану проти сепаратизму баронів. Абсолютизм став складатися з іспанської зразком, захищаючи інтереси дворянства.*Тоскана - основним змістом політичної історії стала боротьба за перетворення республіки в монархію, у Флоренції остаточно перемогли Медічі, які в 1569 р. стали великого герцога Тосканського. Козімо I (1537-1574), Фердинанд (1587-1609) прагнули зосередити владу в своїх руках, опорою їх влади став бюрократичний апарат - секретарі, аудитори, чиновники, постійне військо, гроші, здійснювали централізаторську політику. Економічна політика вдома Медічі характеризувалася рисами протекціонізму - промисловість захищали від іноземної конкуренції, забезпечували її сировиною, можливостями збуту, надавали позики підприємцям, запрошували фахівців, для цього вели переговори з Туреччиною, Леванте, торгували з південнонімецьким і польськими містами. Медічі проводили і демагогічні заходи, влаштовували видовища, займалися благодійністю. Тосканський абсолютизм відрізнявся від класичного абсолютизму тим, що Тоскана - дрібне регіональна держава, крім того, Флоренція мала в цьому регіоні привілейоване становище, і абсолютизм складався в Тоскані в умовах, коли дворянство поступово зміцнювалося і зближувалися з патрициатом, в той час як можливості зростання буржуазії майже вичерпалися.*Папська держава - в межах якої існувало кілька самостійних синьйора. Дослідники виділяє 2 періоди в розвитку цієї держави: перший - 1492-1549 рр.. - Від Олександра VI до Павла III, коли тата більше цікавилися світськими проблемами, ніж духовними; другий - друга половина XVI в. - Перша половина XVII ст., Коли папи стали швидше духовними правителями, ніж світськими.*Форми політичного устрою італійських держав - монархічна (1 група - Савойя, 2. Неаполь, Папська держава; 3. Тоскана) і республіканська (Венеція, Генуя). Абсолютизм в Італії іменується регіональним, існує в трьох варіантах - класичному варіанті - Савойя, іспанською - Неаполь; італійському - виник в італійських містах-державах, що стали синьйора, в яких існувала розвинена економіка і міць міської аристократії.
2.6.Німеччина: У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана селянською війною 1524-1525 pp. та антипапістським рухом, що вилився у Реформацію. Поразка селян у війні виявилася вигідною лише для князів. Саме їх війська відіграли головну роль у розгромі сил повсталих. Дворянство нижчого рангу і церква вийшли з цієї війни ослабленими. Кріпацтво стало загальним явищем, пожиттєві і спадкові наділи селян були перетворені на короткотермінові тримання (це дозволяло довільно збільшувати повинності), общинні землі суттєво урізані.
На імперському Шпейєрському сеймі 1526 р. князі здійснили тиск на імператора. В результаті з'явився імператорський указ, згідно з яким встановлювалося, що у справах релігії та віросповідання кожний імперський чин керується почуттям відповідальності перед Богом та імператором. Такий підхід означав посилення абсолютизму в межах невеликих князівств, на які була розбита Німеччина. Значна частина князів швидко прийняла лютеранство, після чого церковна земля і майно католицької церкви конфісковувались на користь монархів. Це в свою чергу сприяло їх дальшому посиленню та зміцненню незалежності від імператорського трону.*Спроби імператора Карла V насаджувати свій, загальноімперський, абсолютизм з допомогою папського престолу зіткнулися з могутнім протестантським рухом. Саме він став опорою князівської могутності і непокірності. В 1555 р. католики були вимушені укласти з протестантами Аугсбурзький релігійний мир, за яким кожному імперському чину надавалося право сповідувати ту релігію, яку він вважає істинною. В 1608 р. в Агаузені з ініціативи курфюрста пфальц-ського Фрідріха виникла Ліга захисту протестантизму. У відповідь у 1609 р. у Мюнхені була створена католицька Ліга, вождем котрої став Фердинанд Штірійський. 19 липня 1617р. Фердинанд Штірійський був обраний чеським сеймом чеським королем.*Однак після ряду порушень прав гуситів (місцевих протестантів) уже в 1618 р. чеський сейм обрав королем Чехії Фрідріха Пфальцсь-кого, протестанта-кальвініста. Розпочалася Тридцятилітня війна 1618-1648 pp., у яку в тій чи іншій мірі були втягнуті усі європейські країни і яка завершилася Вестфальським миром. Він означав поразку Німецької імперії Габсбургів.Німецькі князі отримали право на самостійну зовнішню політику. Імператор був відсторонений від будь-якого втручання у внутрішні справи князівств. Перед вступом на посаду він був змушений підписувати обмежувальну грамоту, т. зв. виборчу капітуляцію. Отже, новообраний імператор, крім зобов'язання дотримуватися Золотої булли 1356 р., повинен був давати обіцянку не передавати владу у спадок, скликати представників знатних станів для вирішення загальноімперських питань.*Представниками вищої влади, поряд з імператором, виступали 8 (з 1692 p.- 9) курфюрстів. На з'їздах курфюрстів відбувалися вибори імператора та складалися виборчі капітуляції. На таких сеймах курфюрсти складали свою окрему курію. Вони розпоряджалися роздачею чинів, монетною і митною,регаліями, імперськими фінансами. Друге місце посідала курія князів (62 світських і 36 церковних). Третю - міську - курію становили представники імперських міст. Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з приблизно 300 держав, де були не тільки різні політичні режими ,але й різні релігії, закони, мита, тарифи, міри ваги і довжини тощо.*Найбільшого значення серед цих суб'єктів права набули Пруссія та Австрія. Вони стали справжніми гігантами на фоні інших. Так, у Вестфалії на 1200 кв. миль припадало 52 держави. У Франконії і Швабії на кожну «абсолютну монархію» припадало в середньому 8 кв. миль.
3. Англійська буржуазна революція XVII ст.Англійська революція XVII століття - процес переходу в Англії від абсолютної монархії до конституційної, при якій влада короля обмежена владою парламенту, а також гарантовані громадянські свободи. Революція відкрила шлях до промисловому перевороту в Англії і капіталістичному розвитку країни.*Революція прийняла форму конфлікту виконавчої та законодавчої влад (парламент проти короля), що вилився в громадянську війну, а також форму релігійної війни між англіканами і пуританами*Війна почалася через менше ніж 20 років після смерті Єлизавети I в 1603 році. Під час правління Карл 1 (з 27 березня 1625) сподівався об'єднати королівства Англії, Шотландії та Ірландії в єдине королівство, таким чином, здійснивши мрію свого батька Якова I Англійського. Багато англійські парламентарії негативно ставилися до цієї ідеї, боячись, що таке об'єднання може знищити старі англійські традиції, сходили до англійської монархії. наступні 11 років Карл правил без парламенту.
Уильям Лод. Після вбивства герцога Бекінгема, головним королівським радником був Вільям Лод, архієпископ Кентерберійський. Пуритани.У роки правління Марії Тюдор (1553-1558 рр..) Багато протестантів відправилися у вигнання. Пуритани були релігійною сектою протестантства, яка хотіла очистити Англійську церкву від католицьких традицій.У парламенті пуритани утворили дві партії: пресвітеріани і індепенденти (англ. Independents). Пресвітеріани були помірної партією, вони хотіли скасувати інститут священства.Індепенденти, на відміну від пресвітеріан, були проти будь церковній ієрархії. Лідером Індепендент став Олівер Кромвель. Шотландське повстання.Лод також розчарував пресвітеріан в Шотландії, намагаючись наполягти на тому, що вони зобов'язані користуватися англійською молитовникомУ 1639 році шотландська армія рушила на Лондон. У той час Карл був не здатний зібрати сильне військо, і не було достатньо грошей, щоб заплатити шотландцям, і він вирішив звернутися за допомогою до парламенту.Парламент, скликаний в 1640 році, існував 13 років, за що отримав назву «Довгий парламент». На цей раз парламент мав намір обмежити владу монарха. Під проводом Джона Піма був створений закон, що зобов'язував скликати парламент кожні три роки і позбавляв короля права розпускати парламент.Розгніваний Карл I вирішив, що прийшов час нанести удар у відповідь. 4 січня 1642, Карл віддав наказ заарештувати Джона Піма, Артура Хаселріга, Джона Хампдена, Денза Оллеса і Вільяма Строда. Всім п'ятьом вдалося втекти, перш ніж прибутку солдати. Члени парламенту вирішили сформувати свою власну армію. Після провалу спроби заарештувати п'ятьох членів Парламенту, Карл втік з Лондона в Йорк. Побоюючись, що громадянська війна неминуча, Карл почав збирати армію.Початок війни.В жовтня 1642 року Карл I і його війська попрямували до Лондону. Племінник короля, Принц Руперт, був призначений головнокомандуючим кавалерією. Олівер Кромвель*На перших стадіях війни у парламентської війська був величезний недолік. Більшість солдатів ніколи не воювали і не тримали зброї в руках. Один з офіцерів парламентської армії, Олівер Кромвель, звернув увагу на ворожу кавалерію.Він був переконаний, що створивши добре дисципліновану армію, він зможе отримати перемогу над королівською кавалерією.*Його кавалерія взяла участь у бою під Марстон-Мурі в Йоркширу в липні 1644 року. В результаті перемоги під Марстон-Мурі весь північ Англії опинився у владі парламенту.* У лютого 1645 року парламент вирішив сформувати нову армію, що складається з професійних солдатів. Ця 22-тисячна армія стала називатися Армією нового зразка. Її головнокомандувачем став генерал Томас Ферфакс, в той час як командувачем кавалерії став Олівер Кромвель.Битва при Неcбі.14 червня 1645. Армія парламенту здобула повну перемогу, взявши найдосвідченіших ворогів в полон і захопивши зброю і спорядження королівської армії.У січня 1647 року Карл втік до Шотландії. У серпні 1648 армія Карла зазнала поразки, і він знову був узятий в полон. 30 січня 1649 Карл I був страчений.Англія була проголошена конституційною монархією. Кромвель узяв титул «лорда-протектора», тобто захисника парламенту, а по суті став військовим диктатором.*Корона передавалася на умовах, продиктованих парламентом, тобто встановлювався режим обмеженої (конституційної) монархії з сильним парламентом, що закріпило доступ буржуазії до державної влади. Таким чином головна мета революції була досягнута.
4.Династія Стюартів.Династія Стюартів, починаючи з Джеймса I (Джеймса VI в Шотландії) правила не так успішно, як Тюдори. Їх розлади з парламентом привели до громадянської .*Перші ознаки розладу між монархією і парламентом з'явилися в 1601 році, коли Палата Громад була незадоволена тим, що Єлизавета продавала монополії.*Як і Єлизавета, Джеймс I намагався обходитися без парламенту. Він боявся його втручання у своє правління, і вважав за краще радитися з невеликим кількістю радників.Джеймс успішно правил без участі парламенту в 1611-21 роках, але це було можливо тільки тому, що Англія не вела в той час ніяких воєн. До самої його смерті в 1625 році Джеймс сварився з парламентом з приводу грошей і бажання членів парламенту контролювати його зовнішню політику.*Чарльз I, син Джеймса, ще більше не ладив з парламентом, і причиною їх спору майже завжди були гроші. *В 1637 році Чарльз почав робити серйозні помилки. Він вирішив переробити церква Шотландії за образом і подобою англіканської.Навесні 1638 року повстала шотландська армія. У Чарльза не було шансів перемогти шотландців, тому він погодився з усіма їх політичними і релігійними свободами.*У 1641 році, саме тоді, коли Чарльзу була необхідна перепочинок, Ірландія збунтувалася.У Лондоні Чарльз і парламент сперечалися, хто з них має контролювати армію, яка мала втихомирити бунт. У 1642 році Чарльз безуспішно намагався заарештувати декількох членів парламенту.Лондон закрив свої ворота перед королем, і Чарльз переїхав в Ноттінгем, де він зібрав армію, яка повинна була розігнати повсталий парламент. Почалася громадянська війна. підтримували більша частина Палати Лордів і кілька членів Палати Громад, а за його супротивником стояв весь флот, більшість торговців і населення Лондона. Безгрошовий королівська армія не мала великих шансів на перемогу, і в 1645 році вона була остаточно розгромлена.РЕСПУБЛІКАНСЬКА БРИТАНІЯ. Олівер Кромвель створив новий тип регулярної армії.Кромвель і його помічники захопили в полон короля в 1645 році, але вони не знали, що з ним робитиУ лідерів парламентського руху тепер стояла дилема: вони могли або повернути Чарльза на престол і зробити вигляд, що нічого не сталося, або остаточно повалити монархію і створити нову політичну систему. 31 січня 1649 короля Чарльза стратили.З 1649 по 1660 роки Британія була республікою, але вона не була ефективною чи популярною. *Армія залишалася наймогутнішою силою на землі. Розлад між армією і парламентом призвів до розпуску останнього в 1653 році. Тепер Кромвель одноосібно правив країною.Після смерті Кромвеля в 1658 році "Протекторат", як тоді називалося створене ним уряд, розвалився. Республіка припинила своє існування.*Коли Чарльз II повернувся до Англії, всі закони, прийняті за час роботи республіки, були автоматично скасовані. *Джеймс II став королем після смерті свого брата в 1685 році. Він спробував скасувати закони, які забороняли католикам займати державні пости. Він також прагнув повернути католицьку церкву в Англію.*Вільям Оранський, чоловік Марії, дочки Джеймса, зайняв трон,перший король якого обрав парламент.
5. Економічний розвиток Франції напередодні революції : сільське господарство, промисловість, кредит та торгівля.Приблизно до середини XVIII ст. Франція претендувала на роль лідера в Європі. Цим вона зобовязана була певних переваг перед Англією. Чисельність населення Франції більш ніж удвічі перевищувала населення Англії. Більше була територія Франції. Найуспішніше розвивалися французька промисловість і торгівля, особливо зовнішня, і т. д. Особливих успіхів досягла промисловість легка - шовкова, вовняна, полотняна, паперова, скляна та фарфоровий, миловаріння, шкіряна та ін Широку популярність у всьому світі набуло виробництво предметів розкоші французьких мануфактур - одягу і тканин, прикрас та парфумерії, меблів та порцеляни і пр. Мануфактури на основному були централізованими та невеликими, з кількістю працівників від 10 до 50, рідше 100.*Однак із другої половини XVIII ст "Франція почала відставати. Головною причиною стали тягар феодальних пережитків і консервативна політика абсолютистського уряду. Феодальні порядки тормозили розвиток мануфактур і торгівлі. В промисловості переважали середньовічні цехи. Були заборонені або істотно обмежені вивезення хліба і навіть його перевезення по країні, а також позаринкова продаж. Окремі монопольні привілеї поширювалися на ряд провінцій, купецьких компаній і мануфактур.*Розвитку торгівлі заважали внутрішні митниці та відсутність єдиної системи мір і ваг. Ці вели заборони до застою цехової системи, до деградації виробництва і звуження внутрішнього ринку подальшому.*Основні протиріччя склалися в аграрному - головному французької секторі економіки. Дворянство і церква, володіючи основною частиною орних земель, лісів і луків, міцно зберігали свої привілеї і влада у країні*Основну масу населення у Франції становили селяни - 22 млн. з 26 млн. населення. Це стан виплачувало оброк - грошовий (ценз) і натуральний (шампар) хліб, що часом становив 20 - 25% врожаю зерна. Серед інших податків - подушний, Габель (податок на сіль) і церковна десятина. В середині 70-х рр.. XVIII в. французького реформами контролера фінансів А. Тюрго скасовувалися обмеження хліботоргівлі, зменшилися мита з автомобілів, які ввозяться в місто продовольчих товарів. Скасовувалися державні селянські повинності. *Однак труднощі в економіці зростали. Неврожай, торгово-промислові кризи, державна банкрутство та нездатність уряду налагодити господарське життя країни і т. д. - все це свідчило про глибину розкладу феодально-абсолютистського режиму і вимагало радикального дозволу.
6. Соціальна структура французького суспільства.Перший і другий стан (шляхта і духовенство) були звільнені від сплати будь-яких податків, мали виняткові політичні права і ряд інших привілеїв по відношенню до решти населення. Більшість державних посад могли займати лише дворяни, вони ж формували парламенти, куди практично неможливо було потрапити представникам третього стану.*Одночасно з продажем державних посад у Франції широко розповсюдилася і практика продажу шляхетських титулів. Цим широко користувалися нувориші з третього стану, які через цей механізм перетворювалися у дворян. Новий шар шляхти, що утворився за допомогою покупки титулів, називали «шляхта мантії» , в той час як стару потомственную аристократію називали «шляхтою шпаги» .*У результаті вказаної практики протягом існування Старого порядку сталося дуже сильне «розводнення» французької шляхти розбагатівшими вихідцями з третього стану.* Третій стан включало близько 98% населення Франції і був неоднорідним. Найбільш великими соціальними групами в його складі були селянство (більше 85% населення) і буржуазія. Найважчим було становище селян, які несли основний тягар податків і зборів, страждали від сваволі поміщиків і бюрократії і не мали жодних політичних прав. За оцінками, сукупний податковий тягар селян по відношенню до поміщиків, держави і церкви (податки, орендна плата, десятина і т.д.) становив в середньому 30-40% від валового врожаю. Крім цього, селян часто залучали до примусових неоплачуваних робіт на державу (будівництво доріг і т.д.) і на поміщиків. Селянські бунти були постійним явищем, часом охоплюючи великі території. Особливо великого розмаху вони набули в 1789 р., коли селяни попалили багато поміщицьких садиб (події, що отримали назву «Великий Страх» - Grand Peur).Численні факти свідчать про наявність сильного антагонізму між шляхтою і третім станом, що особливо проявилося в перші роки революції. Слова «аристократи» і «аристократія» в той час стали лайливими, а самі дворяни та їх сім'ї стали об'єктом терору, знущань і нападок з боку народних мас. Французькі історики Ф. Фюре і Д. Ріше вважають, що це стало наслідком «комплексу приниження», яке сформувалося в маси простих французів до кінця існування Старого порядку .
7.Криза абсолютизму у Франції.Революція у Франції на відміну від всіх попередніх революцій потрясла дощенту створювалася століттями будівля фeoдaлізмa. Вона розтрощила економічні і політичні підвалини "старого режиму", зокрема й абсолютну монархію, являє собою символ і підсумок багатовікової еволюції середньовічної державності.*Революція 1789-1794 рр.. по суті була неминучою, оскільки продовжує нестиме на собі тягар феодальних уявлень та інститутів французьке суспільство зайшло у глухий кут. Абсолютна монархія не змогла запобігти неухильно зростаючої економічний, соціальний і політична криза. Головною перешкодою на шляху подальшого розвитку Франції стала саме абсолютна монархія. Вона давно вже перестала виражати загальнонаціональні, інтереси і все більш відверто захищала середньовічні станові привілеї, у тому числі виключні права дворянства на землю, цеховий лад, торговельні монополії та інші атрибути феодалізму.
Абсолютизм, колись зіграв важливу роль в економічному, культурному, духовному розвитку країни, остаточно перетворився до кінця XVIII ст. в політичний оплот феодальної реакції. До цього часу чиновницький і військово-поліцейський апарат став основою абсолютистського держави. Він все більш відверто використовувався для придушення почастішали селянських бунтів і зростаючої політичної опозиції королівської влади з боку буржуазних кіл.*В останній третині XVIII ст. більш очевидно проявився антинародний і застійний характер абсолютизму. Він особливо яскраво проявився у фінансовій політиці королівського уряду. Величезні суми з державної, скарбниці йшли на покриття надзвичайних витрат самої королівської сім'ї, на підгодовування верхівки дворянства і духовенства, на підтримку зовнішнього блиску королівського двору, що став в повному розумінні цього слова "могилою нації". Незважаючи на постійне зростання податків та інших поборів, які стягуються з третього стану, королівська скарбниця завжди була порожня, а державний борг зріс до астрономічних розмірів.
8.Велика Французька революція.(1789—1799) .У своєму державному устрої в 18-му столітті Франція була абсолютною монархією, що спиралася на систему централізованої бюрократії і на постійне військо. В кінці XVIII століття Франція була однією з найбагатших країн Європи, поступаючись в розвитку лише Британії та Нідерландам. Водночас у країні, яка була абсолютною монархією не було жодного громадського контролю над бюджетом, що протягом багатьох століть був дефіцитним. Король Людовик XVI щедро витрачав гроші.Шукаючи виходу зі скрутного становища, 1789 року король вирішив скликати Генеральні штати — французький парламент, який не скликали з 1614 .*Історію Французької революції можна умовно поділити на 3 періоди:1789—1794.В Липні 1789 року, розпочались повстання. У Парижі міська біднота почали грабувати визначні місця .Людовік вимушений був скликати генеральні штати. Під час скликання штатів, було вирішено збільшити податки. Однак це не призвело до кращого. Франція була на межі голоду. Втративши будь-яку надію на порятунок Франції, Людовік вирішив втекти за кордон. Однак його вчасно зловили. І якобінці дали наказ його гільйотинувати.*В цей період у Франції було чотири політичні партії: фельяни (були за конституційну монархію), жирондисти (конституційні радикали), якобінці (радикальні демократи) і роялісти (були за абсолютну монархію).*1794—1799.Від страти Робесп'єра до приходу до влади Наполеона Бонапарта. В цей час країною керувала Директорія.*1799—1804.Від приходу Наполеона до влади до відновлення монархії після проголошення 1804 року Французької імперії.*Літо 1789.Падіння Бастилії.Людовик XVI 26 червня він звелів стягнути до столиці війська Парижани збентежилися. Народ боявся, що війська перекриють шляхи постачання до Парижа тоді, як унаслідок неврожаю 1788 року ціна хліба вже піднялася понад міру. На паризьких бар'єрах почалися заворушення. Перший день революції.Вранці 14 липня 1789 року паризькі бунтівники почали озброюватися. Шукаючи порох вони прибули до брами королівської в'язниці Бастилії. В очах народу Бастилія була символом королівської сваволі.Французька гвардія приєдналася до повсталих, привезла захоплені в Домі інвалідів гармати. Комендант здався й опустив мости. Переможці разом із захопленими тюремниками відправилися до ратуші. Прибувши в ратушу бунтівники оголосили прево Жака де Флесселля зрадником. Його теж убили, відрубали голову й висадили на палю поряд із головою Лоне. *Король Людовик XVI під тиском вимог парижан власною персоною з'явився наступного дня на засідання установчих зборів і оголосив, що відкликає війська, що оточували Париж. Таким чином відбулося тимчасове примирення монарха із повсталими. Великий сільський переляк та ніч на 4 серпня 1789.Починаючи з 15 липня 1789 року і до 6 серпня 1789 року в французьких селах поширювалася хвиля суперечливих чуток, що отримала назву «Великого переляку». 26 серпня 1789 року Установчі збори проголосували за Декларацію прав людини і громадянина.
У вересні 1789 року Установчі збори проголосували за перші статті майбутньої конституції, обмежуючи таким чином королівські права. 5-6 жовтня 1789 року населення передмість прийшли у Версаль і зобов'язали королівську родину повернутися до Парижа. *Королівська влада надзвичайно ослабла. Франція залишалася монархією, але законодавча влада перейшла до Установчих зборів. *Для років Французької революції характерне кипіння ідей і палкі дискусії на всій території країни. Преса ніколи не було настільки вільною, як між 1789 та 1792 роками.*Спочатку Збори взялися за адміністративну реформу. Першим кроком стала муніципальна реформа, законом від 14 грудня було впроваджене поняття муніципалітету. Від січня 1789 року кожна комуна в Франції вибрала своє правління. Це були перші вибори часів революції.*Законом від 22 грудня 1789 року Збори утворили департаменти - єдині в адміністративному, юридичному, фіскальному й релігійному плані одиниці. *14 червня 1791 року був прийнятий закон Лешапельє. за цим законом заборонялися всі організації робітників, тобто профспілки.*20-21 червня 1791 року король спробував утекти. Найрадикальніші паризькі патріоти побачили в цьому свідчення зради.*17 липня 1791 року відбулася маніфестація. Відбувся розстріл неозброєного натовпу, при якому загинуло чимало жінок та дітей. Розстріл на Марсових полях означав розрив між поміркованими патріотами й парижанами. *Емігранти, згуртувавшись в Кобленці навколо графа д'Артуа, підтримували неспокій на кордонах і чинили тиск на чужоземних монархів, вимагаючи від них втручання в хід подій. 9 листопада 1791 року устан. збори зобов'язали усіх емігрантів впродовж 2 місяців повернутися до Франції під загрозою конфіскації всього майна. Король згодився підписати цей декрет, оскільки вважав, що може розпочатися війна.*На пропозицію Людовика XVI 20 квітня 1792 року Франція оголосила війну королю Угорщини й Богемії, тобто австрійському імператору. Французька армія, повністю дезорганізована внаслідок еміграції частини офіцерів-дворян, не мала змоги опиратися могутнім пруським військам. Кордони держави опинилися під загрозою. *25 липня пруська армія повідомила уряд, що у разі нових загроз життю короля Париж буде знищено. Коли про цей документ, відомий під назвою Брунсвікського маніфесту, стало відомо паризьким революціонерам, вони увірвалися до Асамблеї з вимогою повалення Людовика XVI. Асамблея відмовилася. В результаті в ніч з 9-го на 10 серпня виникла нова повстанська адміністрація на чолі з Петьйоном і Дантоном. На світанку повсталі зібралися перед Тюїльрі і вдерлися до палацу. *Ворожі війська нестримно насувалися на Париж, змушуючи одну за іншою здаватися французькі фортеці. *20 вересня у битві при Вальмі французька армія несподівано здобула перемогу над прусаками. Прусська й австрійська армії вийши із Франції.*21 вересня 92 року вперше зібралося засідання Зібрання. Тимчасово воно взяло на себе як законодавчі так і виконавчі функції. Зібрання вирішило відмінити монархію. Це рішення Національне зібрання проголосило 21 вересня 1792 року. Для революціонерів настала нова ера.*Короля стратили на гільйотині 21 січня 1793 року на площі Революції.*На початку березня 1793 року почалося повстання у Вандеї. Жірондисти були змушені погодитися з утворенням Комітету громадського порятунку й Революційного трибуналу. 31 травня й 2 червня 1793 року паризькі санкюлоти усунули жірондистів від влади. Монтаняри об'єднали свої зусилля із найбільш екстремістськими угрупуваннями парижан і захопили владу в свої руки. В провінції йшов зворотний процес. У Марселі й Ліоні прибічники жірондистів усунули від влади монтанярів.*Коли монтаняри прийшли до влади, республіці загрожувала страшна небезпека. Повстання охопило увесь захід Франції. Французький кордон перейшли іспанці з південного-заходу, п'ємонтці з південного сходу, прусаки, австрійці та англійці з півночі й сходу. У червні 1793 року Зібрання проголосувало за дуже демократичну й дуже децентралізовану конституцію. Конституцію затвердив референдум. Але ця конституція так і не стала чинною. 10 серпня 1793 року Збірання проголосило декретом, що початок дії Конституції відкладається до настання миру.
Зібрання встановило новий верховний орган влади - комітет громадського порятунку. Він був утворений в квітні 1793 року. *Зібрання повинно було підтримувати добрі стосунки з найрадикальнішими паризькими санкюлотами, яких очолювали журналіст Жак-Рене Ебер.4-5 вересня 1793 року вони вдерлися на засідання Зібрання і добилися дозволу на мобілізацію революційної армії для придушення контрреволюції, а також виплати зарплатні санкюлотам, які засідали в Зібранні. Внаслідок іхній дій на порядок денний стало питання про Терор.*Перед лицем загрози Зібрання проголосувало за всі запропоновані Комітетом громадського порятунку закони. Закон від 23 серпня 1793 року оголосив масову мобілізацію, за яким під знамена повинні були стати всі неодружені юнаки. *У вересні країною прокотилася хвиля страт, які отримали назву «вересневої різні».*У Вандеї республіканські війська завдали важкої поразки католицькій армії у битві при Шоле.Озброєні селянські загони продовжували бродити заходом Франції. Вони отримали назву шуанів. Репресії у Вандеї були жахливими. Від грудня 1793 року до лютого 1794 року уповноважений Жан-Батіст Карр'є звелів стратити у Нанті тисячі людей. *На вимогу Робесп'єра 4 грудня 1793 був організований уряд із винятковими повноваженнями. Зібрання стало єдиним центром управління. Воно взяло на себе в принципі всю повноту влади. *Тоді, коли в провінції терор припинявся, в столиці він тільки загострився після затвердження закону преріяля, за яким політичні злочини міг судити тільки революційний трибунал. Воюючи із фракціями й знищуючи найзавзятіших прихильників терору, Робесп'єр нажив собі чимало ворогів. Його політичний вплив зростав. *27 липня 1794 Робесп'єра звинуватили й заарештували. Наступного дня, 28 липня 1794 року, Робесп'єра та його головних прибічників гільйотинували*Нову конституцію, Конституцію третього року, Конвент затвердив 17 серпня 1795. Вона вступила в дію з 26 вересня того ж року й стала основою режиму Директорії.*Це була друга спроба встановлення стабільного конституційного режиму. Уперше в історії Франції законодавча влада складалася з двопалатного парламенту: ради п'ятсот (500 членів) та ради старших (250 членів). Виконавча влада належала директорії із п'яти осіб, яких призаначала рада старших із списку, наданому радою п'ятиста. *Весною 1796 року Франція розпочала великомасштабний наступ через усю Німеччину, щоб вимусити Австрію до укладення миру. Але саме італійська армія під командуванням молодого генерала Наполеона Бонапарта приносила одну несподівану перемогу за іншою й змусила Австрію підписати мирний договір де Кампо Форміо 17 квітня 1797 року. *Правління Директорії завершилося державним переворотом 9 листопада 1798. Наполеон Бонопарт проголосив: «Громадяни, принципи, започатковані революцією, утвердилися. Вона закінчена». Директорію замінив інститут Консульства. Це був авторитарний режим під управлінням трьох консулів, перший серед яких мав усю повноту влади. Франція вступила в новий історичний період, в якому її доля буде в руках імператора.
9. Загострення суспільних відносин та зростання селянського руху напередодні революції 1789 р. “Великий страх”. Муніципальна революція.Починаючи з 15 липня 1789 року і до 6 серпня 1789 року в французьких селах поширювалася хвиля суперечливих чуток, що отримала назву «Великого переляку». Селяни боялися грабежів урожаю членами загонів сільських бунтівників. При наближенні таких загонів у селах дзвонили на сполох, селяни озброювалися вилами, косами та іншим інвентарем. У разі, коли небезпеки насправді не було, натовп не розходився, а йшов до шато, де вимагав папери, які встановлювали права поміщика на маєток, і спалював їх. З поміщиками, які чинили опір, розправлялися. Внаслідок цієї хвилі насильства Установчі збори в ніч на 4 серпня постановили відміну всіх привілеїв, феодальних прав, скасували право продажі державних посад та фіскальну нерівність. Це було кінцем старорежимного суспільства. Одразу ж депутати, серед яких майже всі, як буржуа, так і дворяни, були фінансистами, в період з 5-го по 11 серпня утвердили низку декретів про відміну персональних прав (кріпацтво, шарварки), монопольного права на полювання. Права на оренду землі потрібно було викупити. Повністю звільнитися могли тільки найбагатші селяни.*26 серпня 1789 року Установчі збори проголосували за Декларацію прав людини і громадянина. Просякнута ідеями Просвітництва, вона без права на оскарження засудила абсолютну монархію й становий принцип побудови суспільства. У ній знайшли відображення сподівання тогочасної буржуазії - гарантія особистих свобод, встановлення недоторканого права на приватну власність, поділ влади між королем та всіма громадськими службовцями.*Установчі Збори взялися за адміністративну реформу. Успадкований від старого режиму, апарат управління був дуже складним. Сфери повноважень одних органів влади перекривалися із сферами управління інших. Депутати спробували спростити структуру. Першим кроком стала муніципальна реформа, особливо актуальна з огляду на літні безпорядки. Законом від 14 грудня було впроваджене поняття муніципалітету. Від січня 1789 року кожна комуна в Франції вибрала своє правління. Це були перші вибори часів революції.
10. Аграрне законодавство Установчих зборів.Повсюдне зубожіння села призводило до запустіння цілих областей. Нерідким явищем ставали «хлібні бунти», спричинені частим голодом, що й не дивно, бо Франція в XVIIIв. пережила 30 неврожайних років, які поставили землеробство країни на межу повного краху.*Після липневих подій у Парижі, в умовах масової втечі дворян, наляканих розповсюдженням заворушень по всій Франції, і нападів селян на замки 4 серпня 1789. Установчі збори урочисто прийняв декрет, відміняв феодальні права дворянства, але залишав у недоторканності величезні земельні володіння дворян.*Феодальні повинності (ценз, шампар, різні панщинні відпрацювання) скасовувалися не безоплатно, а за великий викуп.*24 Грудень 1789. декретом Нац.собранія усі землі духовенства були передані в розпорядження нації.Церковні володіння були конфісковані, але потім ці землі повернули (близько 30%) або відшкодували за них гроші.*4 серпня 1789. скасування феодальних прав.*Наступним етапом в області розв'язання аграрного питання була діяльність Законодавчих Зборів.*25 серпня 1792г. був виданий декрет, за яким слід було наступне:1) Усі наслідки, що випливають з правил, пов'язаних з феодалізмом, визнаються не існуючими.2) Будь-яка земельна власність вважається вільною від будь-яких прав, поки не буде доведено протилежне.3) Всі спадкові майна, відступлені під умовою звільнення від кріпосної залежності та всі, що нині в руках колишніх сеньйорів, підлягають поверненню тим, хто їх поступився. Обіцяні, але все ж таки не виплачені колишнім сеньйорам з тих же причин суми не можуть бути стягнуті цими останніми.4) Всі взагалі сеньйоріальні права скасовуються без будь-якої винагороди, якщо тільки не буде доведено, що вони мають своїм джерелом первісну поступку нерухомості. У такому випадку ці права можуть бути викуплені.5) Найголовніше: Усі попередні закони, що суперечать в чому-небудь постанов цього декрету, оголошуються нікчемними.28 серпня 1792г. вийшов закон, за яким скасовується право тріажа, а землі, відібрані відповідно до нього у громад, повертаються останнім.
11. Законодавчі збори та їх аграрні декрети.Наступним етапом в області розв'язання аграрного питання була діяльність Законодавчих Зборів.25 серпня 1792г. був виданий декрет, за яким слід було наступне:1) Усі наслідки, що випливають з правил, пов'язаних з феодалізмом, визнаються не існуючими.2) Будь-яка земельна власність вважається вільною від будь-яких прав, поки не буде доведено протилежне.3) Всі спадкові майна, відступлені під умовою звільнення від кріпосної залежності та всі, що нині в руках колишніх сеньйорів, підлягають поверненню тим, хто їх поступився. Обіцяні, але все ж таки не виплачені колишнім сеньйорам з тих же причин суми не можуть бути стягнуті цими останніми.4) Всі взагалі сеньйоріальні права скасовуються без будь-якої винагороди, якщо тільки не буде доведено, що вони мають своїм джерелом первісну поступку нерухомості. У такому випадку ці права можуть бути викуплені.5) Найголовніше: Усі попередні закони, що суперечать в чому-небудь постанов цього декрету, оголошуються нікчемними.*4 серпня 1789.Франція.Декларація депутатів від шляхти та духовенства в Національних зборах про відмову від своїх феодальних привілеїв: десятин, прав на полювання, судових прав і т.п.*15 березня 1790 Франція Земельний декрет Установчих зборів: скасування особистих феодальних повинностей, часткова відміна тріажу при збереженні за поміщиками раніше захоплених суспільних земель.*18 червня 1792 Франція Декрет законодавчих зборів про скасування усіх «випадкових» феодальних повинностей без усякого відшкодування.*20-22 та 25-28 серпня 1792 Франція Земельні декрети законодавчих зборів: полегшення для селян сплати викупу «реальних» прав та сплати земельних повинностей, встановлення п'ятирічного терміну для стягнення боргів, остаточне скасування тріажу та повернення селянам громадських земель.*15 грудня 1792 Франція Декрет Конвента про знищення феодальних прав та повинностей в країнах окупованих французькими військами.*10 червня 1793 Франція Декрет Конвента про передачу селянам громадських земель та фаультативний їх розподіл між членами громад.*17 липня 1793 Франція Декрет якобінського Конвента про повне знищення феодальних прав та привілеїв і про спалення феодальних грамот — найважливіший земельний закон французької революції.
12. Аграрні закони 1793 р. та селянський рух в період якобінської диктатури.Народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвенту і поклало початок періоду правління якобінців. Французька революція вступила у свій завершальний третій етап (2 червня 1793 р. - 27 липня 1794). *За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська і особливо міська біднота). *На якобінському етапі революції участь різних верств населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведено радикальні політичні перетворення, відведена загроза інтервенції військ коаліції європейських держав і реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався при якобінці, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного ладу.*Перший з них (3 червня 1793г.) свідчить про розпродаж ділянками земель емігрантів, що, в Загалом-то, не дивно, бо якобінська диктатура була насичена репресивними заходами.*Другий - Декрет 10-11 червня 1793г. про общинних землях. У ньому Національний Конвент:а) постановляє, що всі майна, що належать комунам, за винятком громадських місць, майна державної важливості і т.д., можуть бути розділені між їх членами, не залежно від статі, віку, соц.положенія і т.п. цих членів. Тут же дається визначення комуни (громади): «комуна є суспільство громадян, з'єднаних місцевими відносинами ».б) Встановлює значний список правил розділу общинної власності і прав на користування частками їх одержувачами. Наприклад, усі мешканці будуть користуватися як повних власників тими частками, які дістануться їм при розділі, але вони не будуть мати права відчужувати своїх часток протягом десяти років.в) Дає право комунам самим вирішувати: проводити розділ чи ні, а якщо ні, то продовжувати користуватися громадським майном спільно або продати його (здати в оренду). Також вводяться умови, за яких може бути прийнято те або інше рішення, і правила його виконання. Наприклад, «Якщо одна третина голосів висловиться за розділ, то такий повинен бути зроблений ».*Третій - Декрет 17 липня 1793г. про остаточне скасування феодальних прав. Згідно до цього документа всі колишні сеньйоріальні платежі, Чиншева і феодальні права, за винятком рент і повинностей чисто земельного характеру, які не випливають з феодальних прав, та збережені в силі декретом 25 серпня 1792г., скасовуються без будь-якої винагороди. Було забезпечено радикальне і по своїй сміливості унікальне в історії буржуазних революцій Заходу рішення головного питання революції - аграрного.*І, нарешті, четвертий декрет. Він вийшов 7 вересня 1793г. У ньому, під страхом позбавлення всіх громадянських прав, забороняється будь-якому французу користуватися феодальними правами. На мою думку, це завершальний штрих у скасуванні феодалізму.
13. Сутність якобінської диктатури.Народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвенту і поклало початок періоду правління якобінців. Французька революція вступила у свій завершальний третій етап (2 червня 1793 р. - 27 липня 1794). Державна влада, що вже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла в руки вождів якобінців - невеликий політичного угруповання, яка налаштована на подальше рішучу та безкомпромісну розвиток революції.За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська і особливо міська біднота). На якобінському етапі революції участь різних верств населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведено радикальні політичні перетворення, відведена загроза інтервенції військ коаліції європейських держав і реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався при якобінці, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного ладу.*Історична особливість даного періоду в історії французької революції і держави полягала також і в тому, що якобінці не виявляли великий педантичність у виборі засобів боротьби зі своїми політичними супротивниками і не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками "старого режиму", а заодно і з своїми "ворогами".*Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців може служити їх аграрне законодавство.*Уже 3 червня 1793 Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками в розстрочку земель, конфіскованих у дворянської еміграції. 10 червня 1793 був прийнятий декрет, що повертає селянським громадам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачає можливість розділу общинних земель у тому разі, якщо за це висловиться одна третина жителів. Земля поділена ставала власністю селян.*Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 "Про остаточне скасування феодальних прав", де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, Чиншева і феодальні права, як постійні, так і тимчасові, "скасовуються без будь-якої винагороди". Феодальні документи, що підтверджують сеньйоріальні права на землю, підлягали спалення. Колишні сеньйори, а також службові особи, приховують такі документи або зберігають виписки з них, присуджувалися до 5 років тюремного ув'язнення. Хоча якобінці, що виступають у принципі за збереження існуючих відносин власності, не задовольнили всіх вимог селянських мас (про конфіскацію дворянських земель, про зрівняльний та безплатний їх розділі), аграрне законодавство Конвенту для свого часу відрізнявся великою сміливістю і радикалізмом. Воно мало далекосяжні соціально-політичних наслідків, стало правовою основою для перетворення селянства в масу дрібних власників, вільних від пут феодалізму. Для закріплення принципів нового громадянського суспільства Конвент декретом від 7 вересня 1793 постановив, що "жоден француз не може користуватися феодальними правами в якій би то не було області під страхом позбавлення всіх прав громадянства".*Характерно, що тісний зв'язок якобінців з міськими низами, коли того вимагали надзвичайні обставини (продовольчі труднощі, ріст дорожнечі і т. п.), неодноразово змушувала їх відступати від принципу свободи торгівлі та недоторканності приватної власності. У липні 1793 Конвент ввів смертну кару за спекуляцію предметами першої необхідності, у вересні 1793 декретом про максимум встановлювалися тверді ціни на продовольство.*Прийняті в кінці лютого - початку березня 1794 так звані вантозскіе декрети Конвенту припускали безкоштовний розподіл серед незаможних патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. Проте вантозскіе декрети, з ентузіазмом зустрінуті плебейськими низами міста і села, не було проведено в життя через протидію з боку тих політичних сил, які вважали, що ідея рівності не повинна здійснюватися настільки радикальними заходами. У травні 1794 Конвент декретованих введення системи державних посібників для жебраків, інвалідів, сиріт, людей похилого віку. Було скасовано рабство в колоніях і т.д.
14. Політичні портрети діячів революції : М. Робесп’єр, Ж.Дантон, Ж.Марат, Сен-Жюст, Ебер, Шомет.
Максиміліа́н Робесп'є́р.Народився 6 травня 1758 в Аррасі. Навчався в школі ордена ораторіанців, у 1769 був направлений стипендіатом у коледж Людовіка Великого в Парижі. Одержавши диплом юриста, повернувся в Аррас, де почав кар'єру адвоката. У 1789 був обраний депутатом у Генеральні штати від третього стану.*10 серпня 1792 штурм королівського палацу ознаменував кінець правління Людовика XVI. У Конвенті Робесп'єр поставив на голосування питання про введення республіканського правління. У січні 1793 голосував за страту Людовіка XVI, що, з його погляду, зрадив революцію. Коли жирондисти спробували врятувати колишнього монарха, Робесп'єр сприяв вигнанню їхніх лідерів з Конвенту (31 травня — 2 червня 1793).*Після вторгнення армії першої коаліції європейських держав у Францію Конвент передав виконавчу владу Комітету громадського порятунку. Протягом наступного року Робесп'єр поступово переконався, що деякі його союзники серед депутатів, його товариші в інших урядових комітетах і деякі з колег у Комітеті перешкоджають здійсненню ідеалів революції і тільки диктатура «чистих патріотів» може встановити тверде і постійне «панування закону». Навесні 1794 Робесп'єр відправив на гільйотину послідовників Жака Ебера і прихильників примирливо налаштованого Жоржа Дантона, який прагнув покласти кінець терору.*Здавалося, що тепер у Робесп'єра з'явилася реальна можливість створити «Республіку Справедливості». Однак уже 27 липня 1794 якобінська диктатура була скинута. Робесп'єр був гільйотинований у Парижі 28 липня 1794.
Ж.Дантон.Уже с 1789 году Дантон деятельно проводил крайние революционные и республиканские идеи в разных собраниях и клубах, играл видную роль в событиях 14 июля и 5-6 октября в основании клуба кордельеров. Всюду и всегда Дантон был против двора, министерства, национального собрания; 17 июля 1791 года он призывал народ на Марсовом поле подписывать петицию о низложении короля. После подавления этого движения Дантон недель на шесть скрылся в Англию и вернулся только к выборам в законодательное собрание. В депутаты он не попал, но стал в Париже подготавливать низложение короля, то в качестве администратора департамента, то в звании товарища прокурора Парижской коммуны, то в клубах, то среди отрядов народного войска — федератов Марселя и Бретани или Entants-Rouges из Сент-Антуанского предместья. А также он участвовал в сборе добровольцев.* После 10 августа Дантон был назначен министром юстиции; опираясь на Парижскую коммуну, он стал вождём в борьбе против роялистов внутри и обороне границ против Австрии и Пруссии. Враги Дантона обвиняли его в подкупности, растратах, организации сентябрьских убийств. Дантон был выбран депутатом в конвент от Парижа и стоял в конвенте за свободу печати, за законы против эмигрантов, за осуждение короля.*После победы при Жемапе Дантон был послан конвентом в Бельгию для организации завоёванной области. *Период времени с апреля 1793 по сентябрь 1793 — эпоха наибольшего влияния Дантона. *Со времени учреждения второго Комитета Общественного спасения начинается переход власти, с одной стороны, к эбертистам, с другой — к Робеспьеру. Дантон слабо противодействовал этому.* когда влияние Робеспьера достигло апогея, 31 марта 1794 года, Дантон и его друзья были арестованы , были осуждены и погибли на гильотине
Жан-По́ль Мара́т политический деятель эпохи Великой французской революции, врач, радикальный журналист, один из лидеров якобинцев. Известен под прозвищем «Друг народа», в честь газеты, которую он издавал с сентября 1789. Вместе с М. Робеспьером руководил подготовкой восстания 31 мая — 2 июня 1793, отнявшего власть у жирондистов. Один из наиболее ярых сторонников якобинского террора, заложивший основы революционной диктатуры. Убит Шарлоттой Корде. *В 1789 г. он написал «Дар отечеству», составил проект установления конституционной монархии и наконец начал издавать газету «Друг народа» выходившую с 12 сентября 1789 г. по самый день смерти Марата, под разными названиями. Целью этого издания было изобличение врагов народа*Ожесточённый тон газеты вызвал против Марата преследования. В конце 1791 г. он переселился в Лондон, но в апреле 1792 г. вернулся в Париж и с удвоенной энергией взялся за издательство. *Он был избран в члены наблюдательного комитета коммуны и своей проповедью сильно содействовал сентябрьским убивствам.Избранный в конвент от Парижа, он занял место во главе монтаньяров и стал главной мишенью жирондистских ораторов. Марат 14 апреля 1793 г. был призван к суду за проповедь роспуска собрания и призыв к убийству и грабежам; доказательства были взяты из разных номеров его газеты. 24 апреля 1793 г., единогласно оправдал его, и он с триумфом был приведён обратно в конвент. *Шарлотта заколола его кинжалом. 16 июля 1793 г. его тело с большим торжеством было похоронено в саду клуба Кордельеров.21 сентября 1794 г. тело его было перенесено в Пантеон, но потом удалено из него и перезахоронено на кладбище Сент-Этьен-дю-Мон
Луи́ Антуа́н Сен-Жюст (фр. Louis Antoine de Saint-Just, 25 августа 1767, Десиз — 28 июля 1794) — деятель Великой французской революции, соратник Робеспьера. Главный обвинитель короля и идеолог террора.*Луи Антуан Сен-Жюст (устаревшее написание Людовик-Антуан) родился в 1767 г. в Десизе. Первоначальное образование Сен-Жюст получил в ораторианском колледже в Суассоне под руководством лиц духовного звания; затем слушал право в Реймсе*Первое знакомство Сен-Жюста с деятелями революции относится к концу 1789 г., когда он во время поездки в Париж встретился там с Камиллом Демуленом. В провинцию он вернулся сторонником революционных идей. Как один из офицеров Национальной гвардии Блеранкура, он вместе с депутацией от города отправился в Париж для участия в празднествах первой годовщины взятия Бастилии, 14 июля 1790 г. *В национальный конвент он был избран значительным большинством голосов и занял место рядом с Робеспьером. *В конце 1793 г. Сен-Жюст был послан в Страсбург для установления там порядка и наказания изменников. В период с 19 февраля по 05 марта 1794 года Сен-Жюст был председателем Конвента. Вместе со своими друзьями он был арестован в собрании. Вечером нескольким якобинцам удалось освободить их, но они вскоре были арестованы вновь, и 10 термидора их повели на казнь. Сен-Жюст подставил свою голову под нож гильотины с полным спокойствием.
Жак-Рене Ебер ( фр. Jacques-Rn Hbert ; 15 листопада 1757 - 24 березня 1794) - діяч Великої французької революції, вкрай лівий серед якобінців, "ватажок" ебертістов і захисник санкюлотів. Основоположник явища ебертізма.В 1790 він, нарешті, знайшов себе. Він опублікував свій перший памфлет "Маленький гарем абата Морі". Згодом став випускати газету "Пер Дюшен", яка стала популярнішою, ніж газета Марата. Спочатку він був помірним монархістом. *До березня 1791 р. він приєднався до Клубу кордельеров і, після втечі Людовика в Варенн, став твердим республіканцем. *У 1792 році Ебер було 35 років, і він був єдиним власником і видавцем газети "Пер Дюшен", що грала помітну роль в мобілізації федератів (національних гвардійців департаментів Франції) і представників секцій на антимонархічну демонстрацію 20 червня 1792. В наступному місяці він був обраний головою Клубу кордельеров, котрий прийняв радикальну політичну програму: усунення короля.*У 1790 році Ебер, як "пасивний громадянин", не зміг вступити в Якобінський клуб. Після повстання 10 серпня 1792 року цей ярлик з нього був формально знято і Ебер і Шометт стали членами клубу. Під час суду над Людовіком Ебер спочатку був проти смертної кари, проте змінив позицію.*31 травня Збори в підняло повстання проти жирондистів, Ебер виступив на його захист.Комісія дванадцяти заарештувала Ебера, піддавши його семигодинного допиту і уклавши до в'язниці.* Ебер був звільнений 28 травня 1793. *Ебер хотів стати міністром внутрішніх справ. Виступив проти Конвенту і Великих комітетів через те, що вони поступилися цей пост другу Дантона Паре. Його діяльність стала небезпечною. * У березні 1794 р., використовуючи невдоволення паризької бідноти недоліком продовольства, разом з деякими іншими керівників клубу кордельеров закликав народ до чергового збройного повстання. Вночі 13 березня 1794 Робесп'єр вирішив за допомогою революційного трибуналу розправитися зі своїми ворогами як "зліва" (з Ебером і ебертістамі), так і "справа" (з Дантоном і Каміллом Демуленом). Всі вони були заарештовані. Він був засуджений до смертної кари на третій день суду. 24 березня 1794 рішення суду було виконано.
Пьер Гаспар Шометт (фр. Pierre Gaspard Chaumette, он же Анаксагор Шометт, Anaxagoras Chaumette; 1763, Невер—1794) — французский политический деятель.Сперва служил юнгой на корабле, потом был писцом в Париже. Во время революции он принял участие в революционной прессе (в «Révolutions de Paris») и играл некоторую роль в клубе кордельеров. После 10 августа 1792 г. Шометт был членом и генеральным прокурором Парижской коммуны.*Помощником его был знаменитый Эбер. В этой должности они оба сыграли видную роль в организации сентябрьских убийств. Принадлежал к самым крайним сторонникам террора. Учреждение революционных трибуналов, преследование жирондистов, введение «культа Разума», закона о подозрительных — во всём этом Шометт был либо одним из инициаторов, либо по крайней мере одним из видных сторонников. Из ненависти к старому порядку и религии он уничтожил много произведений искусства, хранившихся в старых церквах. В рамках дехристианизации он отказался от своих католических имён и, по тогдашней моде на античные имена, назывался «Анаксагором».*С другой стороны, Шометт был активным социальным реформатором, и у него есть некоторые заслуги в этой области: он выступал за отмену телесных наказаний в школах, за распространение грамотности и проч. Он требовал, чтобы все республиканцы не смели носить иных башмаков, кроме деревянных, не смели есть изысканной и дорогой пищи. Робеспьер и Дантон были для него, как и для Эбера, слишком умеренными, и он вёл с ними борьбу. Когда эбертисты были отданы под суд, то Шометт был замешан в их процессе и гильотинирован 13 апреля 1794 г.
15.Наполеон БонапартНаполео́н Бонапа́рт І (15 серпня 1769 — 5 травня 1821) — французький імператор у 1804—1814 і 1815.*Генерал революційної армії з 1796, 1799 року повалив владу Директорії, ставши консулом, а згодом — імператором. З 1803 завоював майже всю Європу, створивши на її території маріонеткові королівства для своїх братів. Зазнавши поразки у битві під Лейпцигом (1813), після вступу армії союзників до Парижа, був змушений зректися престолу, після чого його було заслано на острів Ельбу. В березні 1815 знову захопив владу, але зазнав поразки від англійських військ біля Ватерлоо, після чого його було заслано на Острів Святої Єлени. Встановлені ним закони понині діють у Франції.*Коли Людовік XVI надав дітям зі збіднілих дворянських сімей право безкоштовно здобувати освіту, цим скористалися і корсиканці, зокрема декілька синів і дочок Шарля, включно з Наполеоном. 1779 року Наполеон вступив до військової академії в Брієнні.1785 року після здобуття звання молодшого лейтенанта артилерії Наполеона було направлено у Валанс на південь Франції.*У вересні 1793 року Бонапарта було призначено начальником артилерії .Тулон було взято, Наполеон отримав звання бригадного генерала Після термідоріанського перевороту Бонапарта було заарештовано (10 серпня 1794, на два тижні) через зв'язки з братом Максиміліана Робесп'єра — Оґюстеном. Після звільнення він пішов у відставку через конфлікт із командуванням, а через рік, у серпні 1795, отримав посаду в топографічному відділі Комітету громадського порятунку.*У критичний для термідоріанців момент Баррас призначив Бонапарта своїм помічником, і він відзначився при придушенні роялістського заколоту в Парижі 3 жовтня (13 вандем'єра) 1795 року. Бонапарт отримав звання дивізійного генерала, його було призначено командувачем військ тилу. 23 лютого 1796 року він отримав посаду командувача Італійською армією.*В 1796-1797 роках Бонапарт командував французькою армією, що розгромила сардинські та австрійські війська в Італії.*В Італійській кампанії Наполеон зажив слави полководця.*Після повернення з Єгипту до Франції (серпень 1799), Наполеон, за підтримки промислової буржуазії, здійснив 10-11 листопада державний переворот, який встановив режим консульства.До 12 грудня 1799) комісії, що писали конституцію, закінчили свої роботи.Це була цілком монархічна конституція, за якою повноваження верховної виконавчої влади належали трьом консулам, призначила на 10-річний термін першим консулом — Бонапарта, другим — Камбасереса і третім (на 5-річний термін) — Лебрена . Треба було створити майже зовсім наново все управління, відновити фінанси т.д.Програма Н. полягала у створенні твердої, вкрай централізованої влади, в заступництві промисловості, особливо землеробства. *З 18 травня 1804 — імператор Франції.*Ліквідувавши самоуправління, запровадив систему префектів, мерів та їх підлеглих, які призначалися зверху. В економічній політиці сприяв розвиткові промисловості та торгівлі. За особистою участю Наполеона були розроблені цивільний (1804), торговельний (1807) і кримінальний (1810) кодекси.*Економічна політика Наполеона полягала в забезпеченні першості французької промислової і фінансової буржуазії на європейському ринку.* В ході війн з антифранцузькими коаліціями держав (в різні періоди в коаліціях брали участь Австрія, Великобританія, Пруссія, Росія, Швеція) французька армія під командуванням Наполеона здобула перемоги під Маренго (1800), Аустерліцом (1805), Єною (1806), Ваграмом (1809), внаслідок яких територія наполеонівської імперії охоплювала фактично всю Західну і Центральну Європу.1805 р. під Аустерліцем (нині Славков, Чехія) Наполеон завдав нищівного удару об'єднаним австрійським і російським військам.*Злякавшись зростання впливу Франції, проти неї виступила Пруссія, але була швидко переможена (Єна, 1806), французькі війська ввійшли в Берлін. *В червні 1812 року Наполеон розпочав похід у Росію. Після битви французи зайняли Москву, але Велика армія була вимушена розпочати відступ на захід, який завершився майже повною її загибеллю. Партизанська війна, російська армія і суворі морози призвели до повної катастрофи військ Наполеона. До Франції повернулось трохи більше 100 тисяч людей.*Під час воєнної кампанії 1813-1814 армія Наполеона завдала кілька поразок військам Шостої антинаполеонівської коаліції (Австрія, Англія, Пруссія, Росія, Швеція), однак у вирішальній Лейпцизькій битві (яку також називають «битвою народів») 1813 наполеонівські війська були розбиті. Після вступу союзницьких військ у квітні 1814 у Париж, Наполеон 6 квітня зрікся престолу. Переможці зберегли йому титул імператора і передали в управління острів Ельба.*В 1815 зробив спробу повернути владу (Сто днів), але, зазнавши поразки в битві під Ватерлоо (18.06.1815), Наполеон вдруге зрікся престолу (22.06.1815). Був засланий на острів Святої Єлени, де і помер.У 1840 прах Наполеона перевезено до Парижа. Імператора поховано в Домі Інвалідів у Парижі.
16. Шарль Мо́ріс де Талейра́н-Періго́р *2 лютого 1754 — †17 травня 1838 — французький політик і дипломат. Брав участь у Французькій революції, працював у декількох урядах країни: короля Людовика XVI, Наполеона, Людовика XVIII та декількох інших. Отримав визнання серед сучасників як витончений дипломат, радник та інтелектуал. Мав значний вплив на французьку дипломатію за загальний хід європейської історії 19 сторіччя.*Талейран народився 2 лютого 1754 року в Парижі у шляхетній, але небагатій дворянській сім'ї Шарля Даніеля де Талейран-Перігор (1734—1788).
В надії зробити Талейрана єпископом, його віддали до коледжу д’Аркур в Парижі, а згодом молодий дворянин поступив у семінарію Мен-Сюльпіс, де вчився із 1770 по 1773 рік. Також Шарль навчався у Сорбонні, після закінчення якої отримав степінь ліценціата з теології. У 1779 році Талейран став священиком. 1788 року Папа затвердив молодого служителя єпископом Отенським*У 1780 році Талейран стає Генеральним агентом Галліканської (французької) церкви при дворі. Упродовж п'яти років він був неофіційним «Міністром фінансів» церкви .*В квітня 1789 року Талейрана було обрано депутатом від духовенства у Генеральні штати. 14 липня 1789 року його включено в Конституційний Комітет Національної асамблеї. Він брав участь у написанні Декларації прав людини і громадянина і висунув проект Громадянської конституції духовенства, що передбачала націоналізацію церкви. *У 1792 році Талейран двічі їхав у Великобританію для неофіційних переговорів про відвернення війни, але його спроби не увінчалися успіхом. У вересні Талейран опинився в Англії якраз перед черговим спалахом масового терору. В грудні у Франції на нього, як на аристократа, видали ордер на арешт. Дипломат передбачливо залишився за кордоном.*1794 року згідно з декретом Пітта французькому єпископу довелося покинути Англію. Він відправився до Сполучених Штатів Америки, де заробляв на життя фінансовими операціями та торгівлею нерухомістю.Після повалення Максиміліана Робесп'єра Талейран виклопотав повернення на батьківщину. Йому вдалося повернутися у вересні 1796 року. Наступного року його призначено міністром закордонних справ. У політиці Талейран зближувався із буржуазією,також він зробив ставку на генерала Бонапарта. Вони стали близькими союзниками; міністр допоміг генералу здійснити переворот 18 брюмера 17 листопада 1799 року. *Ще під час Першої Імперії Талейран почав брати хабарі від ворожих Франції держав. У подальшому він допоміг реставрації Бурбонів у Франції. На Віденському конгресі захищав інтереси нового французького короля, але при цьому відстоював французьку буржуазію. *Після 1815 року Талейран відійшов від дипломатичної діяльності на 15 років. Після революції 1830 року він увійшов до уряду Луї-Філіппа, а пізніше був призначений послом в Англії (1830—1834). На цій посаді сприяв зближенню Франції й Англії та віддалення від Бельгії та Голландії. *Талейран помер 17 травня 1838 року у віці 84 роки. Він похований у своєму розкішному маєтку Валансе в долині Луари.
17. Жозе́ф Фуше́, Герцог Отрантський(*21 травня 1759, Ле-Пельрен, поблизу Нанта — †26 грудня 1820, Трієст) — французький політичний і державний діяч. Учасник Французької революції, був міністром поліції в декількох урядах Франції.*Здобув духовну освіту. У 1791 р. став членом Якобінського клубу у Нанті. Обраний у 1792 р. до Конвенту, спочатку був близький до жирондистів, потім приєднався до якобинців. Голосував за страту Людовика XVI. На посаді комісара Конвенту у деяких департаментах Франції, проявив крайню жорстокість при придушенні контрреволюційних заколотів, страчував часом навіть невинних.Виключений з Якобинського клубу в липні 1794 р. В період Директорії 1795-1799 рр. обіймав дипломатичні посади; у серпні 1799 р. був призначений міністром поліції. Зрадивши Директорії, підтримав Наполеона Бонапарта в здійсненні державного перевороту 8 брюмеа (9-10 листопада 1799 р.). Залишившись на посту міністра поліції, створив розгалужену систему політичної розвідки і шпигунства, став одним з впливових діячів держави. Наполеон, стурбований могутністю Фуше, ліквідовував у 1802 р. міністерство поліції, але Фуше продовжував неформально виконувати обов'язки голови тайної поліції, брав участь в розкритті змов антинаполеонівської опозиції. У 1804 р. міністерство поліції було відновлене, і Фуше був призначений міністром. У 1809 р. отримав титул герцога Отрантського і значний маєток. В кінці правління Наполеона вступив в таємні перемови з противниками режиму; був викритий Наполеоном в подвійній грі і у 1810 р. був відправлений у відставку. Після краху імперії Наполеона опинився в серед гарячих прибічників Бурбонів, однак в період «Ста днів» (1815 р.) знову перейшов на бік Наполеона і втретє став міністром поліції. Після другого зречення Наполеона очолив Виконавчу комісію Тимчасового уряду і зрадивши Наполеонові, займався підготовкою 2-ої реставрації Бурбонів. Після повернення до влади Людовика XVIII був призначений міністром поліції, але на вимогу ультрароялістов був усунений з цієї посади у 1815 р. і направлений послом до Дрездену. Після декрету 1816 р. про вигнання з Франції «царевбивць» (дія якого поширювалася і на участь Фуше у страті Людовика XVI) втратив посаду посла, виїхав до Трієсту, де прийнявши австрійське підданство, провів остаток життя і помер 26 грудня 1820 р.
18. Особливості соціально-економічного розвитку та політичного устрою колоній Великобританії в Північній Америці на середину ХУІІІ ст.Англія пізніше від інших європейських держав приступила до колонізації Америки. Англійці прагнули знайти вільні землі, придатні для обробітку.Півн.-америк. клімат нагадував європейський, тут були багаті землі, ліси. Басейни річок Міссісіпі та Св. Лаврентія давали змогу великим суднам досягати районів континенту, віддалених від узбережжя на 1000 км. Англійські колоністи своєю працею, а не пограбуванням, як це робили іспанці, освоювали природні багатства нового континенту.*Перше постійне поселення англійці заснували 1607 р. у гирлі річки Джеймс (Віргінія). Засновниками колоній попервах були торговельні компанії, що брали на себе перевезення та облаштування колоністів на нових територіях, а також великі власники, які купували чи отримували в дар землі від короля.*Компанії та власники призначали губернаторів, збирали податки. *Будучи англійськими громадянами, колоністи почувалися вільніше, ніж у самій Англії. Будь-хто міг за незначну орендну плату отримати земельну ділянку чи оселитися в неосвоєних районах. У вирішенні якихось проблем вони віддавали перевагу самоорганізації, а не сподівалися на заступництво губернатора, компанії тощо. Таке становище швидко привело до демократизації всіх аспектів суспільного життя. Збори, представництва, обговорення розпоряджень губернатора, законів, прийнятих англійським парламентом, стали нормою життя.*За наявності таких спільних тенденцій розвитку кожна колонія мала свої порядок і звичаї. У південних колоніях був значний прошарок негрів-рабів, завезених туди для роботи на великих плантаціях. У північних переважала вільна праця, але пуританська мораль суворо регламентувала поведінку колоністів: заборонялись азартні ігри, суворо слідкували за додержанням релігійних норм, влаштовувалися страти чаклунів, відьом тощо.*Різним було ставлення колоністів і до місцевого (тубільного) населення — індіанців. У деяких колоніях, особливо пуританських, відбувався процес їх повного винищення: пуритани, вважаючи себе богообраними, дивилися на тубільців як на людей, заражених духом сатани, котрих необхідно знищувати. В інших колоніях ставлення до тубільців було лояльнішим: з ними укладалися торговельні угоди, союзи і т. ін.*В економічному розвитку колонії також суттєво різнилися. Так, південні колонії, де природні умови дозволяли розвивати плантаційне господарство, стали постачальниками тютюну, цукрової тростини, рису, бавовни тощо. У північних колоніях розвивалися фермерське господарство та різні промисли. Економічний розвиток колоній стримувався метрополією. англійські колонії перетворилися на сировинний придаток метрополії. Приміром, продукти з колоній дозволялося вивозити лише до Англії, а все необхідне колонії мали отримувати або з метрополії, або за її посередництва. Колоністам заборонялось обробляти залізо та хутро. Англія стримувала розвиток мануфактур.Торгівля з колоніями давала величезні прибутки метрополії. Вона стала основним двигуном зростаючої англійської промисловості.
19. Суспільно-політичні погляди мислителів та державних діячів:а) Б. Франклін, Т. Джефферсон, Т. Пейн;б) Д. Адамс, Д. Медісон, О. Гамільтон.
Політико-правова думка у США швидко розвивалася за двома напрямками.Представники першого — Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету.
Другий напрямок — централістів-федерапістів представляли Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж, Медісон.*Представник американського Просвітництва Бенджамін Франклін (1706—1790) пропагував ідею про право кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство.Ідеї республіканського самоуправління обстоював і учасник Великої французької революції англієць Томас Пейн (1737—1809), який потім переїхав до Північноамериканських колоній.У праці "Здоровий глузд" (1776 р.) він проголошував, що проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності та економічної вигоди. Після вирішення проблеми суверенітету мислитель пропонував установити в Північноамериканських колоніях республіканську форму правління.На відміну від багатьох своїх сучасників, Т. Пейн розрізняв суспільство і державу з її владними інститутами. Суспільство створюється потребами людей, сприяє їх щастю, позитивно об'єднує їхні устремління, а держава та її уряд є результатом вад людей, їхня мета — стримування негативних устремлінь, убезпечення життя та свободи громадян. Наявні форми правління він поділяв на два види: правління на основі виборів і представництва та правління на основі спадку.*Держави, в основі правління яких закладено принцип виборності й представництва, є республіками, а там, де влада передається у спадок, — монархіями та аристократіями. Основою першої влади є розум, другої — невігластво. Т. Пейн був прибічником природного права, обстоював ідею свободи й рівності прав людини*За вченням Т. Пейна, народ є єдиним джерелом влади, користуючись яким він створює законодавчі й виконавчі органи. Закони в державі, на думку Т. Пейна, має ухвалювати однопалатний парламент, обраний на підставі .До складу законодавчого органу, на його думку, належить обирати представників усіх верств населення.** Радикальних демократичних поглядів дотримувався Томас Джефферсон (1743—1826). Основні державно-правові концепції мислитель виклав у "Примітках про штат Віргінія" та "Декларації незалежності".*Т. Джефферсон пропонував повернути народові права, передбачені законами природи. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, власність, а також право на самовизначення Північноамериканських колоній. З цього приводу він, зокрема, зазначав, що всі люди є рівними від природи.* У своїх державних роздумах Т. Джефферсон значну увагу приділяв проблемі приватної власності, заперечував злидні та безмежне багатство, основним соціальним прошарком суспільства вважав фермерів і середній прошарок виробників.
Одним із федералістів, які виступали проти правління більшості, був Джон Адаме (1735—1826).Йому імпонувала думка Т. Джефферсона про законодавчу і політичну незалежність Північноамериканських колоній, на підтримку якої він навів низку історичних і юридичних аргументів.*Після завоювання незалежності Дж. Адаме у праці "На захист конституцій урядової влади в Сполучених Штатах Америки" виклав основні принципи державного устрою, серед яких і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, або систему стримувань і противаг.*Він гадав, що ця система уможливлює існування монархії, де знать контролює короля, а міністри контролюють знать. **Прибічником сильної централізованої федеральної влади був Александер Гамільтон (1757—1804). Він засуджував самостійність місцевої влади штатів, не погоджувався з думкою про конфедерацію, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою.*Обіймаючи посаду міністра фінансів за часів Вашингтона, А. Гамільтон втілював у життя свої ідеї. Він, зокрема, був засновником державного банку, сприяв введенню митних тарифів, безпосередньо здійснював кредитно-фінансові реформи.*Законодавчий орган, на його думку, повинен бути двопалатним, виконавча влада — сильною й централізованою, а судді — незалежними та довічно призначеними на свої посади.*З цього приводу він зазначав, що виконавча влада володіє мечем, конгрес (законодавча влада) — гаманцем, а судді — тільки мудрістю. *Головна мета держави, на його думку, — убезпечення приватної власності.
Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р. За практичне втілення в життя республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання "батька конституції" отримав федераліст Джеймс Медісон (1751—1836).Він був прибічником теорії природного права; пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну ідею свого часу про суспільний договір.Дж. Медісон зробив спробу з'ясувати причини суспільних конфліктів і дійшов висновку, що ними є соціальна нерівність та економічний інтерес фракцій.*Погляди мислителя стосовно форми правління формувалися впродовж довгого часу. Попервах у своєму політико-правовому вченні він намагався пристосувати аристократичне правління до нових умов, а згодом віддав перевагу республіканській формі, як такій, що може забезпечити внутрішню справедливість, порядок і збереження суверенітету. *Свободу громадян гарантує й загальне виборче право, а також можливість участі громадян у законотворчому процесі, виборах чиновників.*Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозв'язану систему ("масу влади"), що складається з виокремлених законодавчої, виконавчої та судової гілок. Більшість державно-правових ідей, що виникли під час боротьби за незалежність СІЛА, знайшли своє втілення в Конституції цієї країни і значно вплинули на подальший розвиток світової політико-правової думки.
20. Дж. Вашингтон та його роль у становленні американської державності.Джордж Вашингтон - американський державний і військовий діяч, перший президент США (1789-1897), командувач армією колоністів в роки Американської революції, голова Конституційного конвенту (1787). *Джордж Вашингтон народився 22 лютого 1732 року, на плантації Попс-Крік, графство Вестморленд, у Вірджинії. Син багатого плантатора-рабовласника.Отримавши домашню освіту, Вашингтон багато часу приділяв самоосвіті.*З 1749 року Джордж виконував посаду землеміра в графстві Калпеппер. Вашингтон взяв участь в діяльності Огайського компанії, яка прагнула заволодіти земельними ділянками на захід від Аппалачів в долині річки Огайо. У 1755 році він брав участь у невдалої експедиції віргінських колоністів до французького форту Дюкен в Огайо. З початком Семирічної війни в 1756 році, Джордж Вашингтон у званні полковника очолював загони віргінських ополченців.У 1759 році він вийшов у відставку.*У 1758-1774 роках Вашингтон обирався в палату громадян Віргінії, певний час виконував посаду судді графства Ферфакс.15 червня 1775 Конгрес обрав його командуючим Континентальної армії . Створивши армію із загонів ополченців, він пройшов з нею довгий і важкий шлях поразок і перемог від облоги Бостона (1776).* Д. Вашингтон користувався популярністю в народних масах, боротьба яких і зумовила торжество революції.*Після закінчення війни він повернувся в Маунт-Вернон, зайнявся управлінням плантацією.У 1786-1787 роках Вашингтон очолював війська, придушив повстання фермерів під керівництвом Даніеля Шейса. Прихильник посилення центральної влади, Вашингтон був обраний головою Конституційного конвенту (1787), який розробив текст Конституції Сполучених Штатів Америки.Популярність і авторитет Вашингтона зумовили його обрання на пост президента країни, який він зайняв 30 квітня 1789 року. У 1792 році був переобраний на новий чотирирічний термін. * У боротьбі партій гору здобув Гамільтон, який за підтримки президента почав здійснювати заходи щодо впорядкування фінансової політики і програму розвитку країни по індустріальному шляху. У роки президентства Джорджа Вашингтона розвернувся активний процес освоєння земель на захід від Аппалачів. Опір індіанців президент рішуче придушував військовою силою, змусивши корінне населення поступитися .У сфері зовнішньої політики Вашингтон виступав за невтручання США у протиборство європейських держав. *Свого роду заповітом Вашингтона стало «Прощальне послання», опубліковане 19 вересня 1796. У ньому йде у відставку президент закликав співгромадян кріпити союз штатів, не підривати основ конституції та державного ладу, уникати «згубного впливу партійного духу*Останні роки життя президента пройшли в Маунт-Верноні в колі сім'ї та численних відвідувачів. 12 грудня 1799, здійснюючи об'їзд верхи своїх володінь, Вашингтон потрапив під дощ зі снігом, простудився і через два дні - 14 грудня помер у Вірджинії. 18 грудня він був похований в Маунт-Верноні.
21. Декларація незалежності.Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки — виданий Другим Континентальним конгресом північноамериканських колоній Великої Британії документ, прийнятий 4 липня 1776 року, яким було проголошено, що тринадцять колоній у Північній Америці стають вільними та незалежними державами і що всі політичні зв'язки між ними та Великою Британією анулюються.*У вступній частині Декларації оповідається про природність людського прагнення до політичної незалежності; визнається, що підстави для досягнення такої незалежності мають бути достатньо вагомими та недвозначними. У преамбулі окреслюється загальна філософія такого явища, як уряд взагалі та пояснюється правомочність революції у випадку, якщо уряд порушує базові права підданих. У Декларації надається довгий перелік «неодноразових утисків та узурпацій», чинених британським урядом проти прав та свобод американських колоністів. Потому згадується про спроби колоністів привернути увагу британської влади до викладених проблем та про прикру відсутність реакції на ці спроби. Як висновок, Декларація містить твердження, що існують умови, за яких люди мають право змінити їхній уряд, що умови були створені внаслідок діяльності Великої Британії і що у зв'язку з цим колонії змушені відкинути свої політичні зв'язки з британською короною і перетворитись на незалежні держави. Декларацію підписано Президентом Другого Континентального Конгресу Джоном Хенкоком та п'ятдесятьма п'ятьма депутатами конгресу.
22. Війна за незалежність (1775—1783 рр. ). Створення США “Бостонське чаювання”. Привід до війни.Конфлікт між Англією та її північноамериканськими колоніями зрештою призвів до відкритого протистояння та війни.*Восени 1773 р. до портів Америки рушили кораблі Ост-Індської компанії з чаєм. Тим часом “комітети зв`язку”, що здійснювали коордиеацію антианглійських виступів, фактично взяли владу в колоніях, примусили агентів Ост-Індської компанії відмовитися від вантажу. Проте бостонські агенти рішуче відмовилися виконати розпорядження комітету. Тоді бостонський комітет постановив заборонити вивантаження чаю, повідомивши про це англійський уряд і комітети інших міст. Упродовж 20 днів натовп у порту не дозволяв розвантажити кораблі. Зрештою, декілька чоловіків в одязі індіанців проникли на корабель і на очах натовпу викинули ящики з чаєм у море.*В Англії “Бостонське чаювання” сприйняли як оголошення війни. Парламент ухвалив рішення закрити порт, відшкодувати збитки Ост-Індській . Англійські війська увійшли до Бостона. Англійська окупація паралізувала економічне життя міста й колонії. Одначе мешканці колонії вирішили йти до кінця. Збори винесли рішення про скликання континентального конгресу — зібрання представників колоній.*Розпочалося створення збройних загонів (міліції), відбувалися перші сутички з англійцями.*Наприкінці 1774 р. зібрався І континентальний конгрес, який ухвалив рішення про бойкотування англійських товарів.*ІІ континентальний конгрес (1775 р.), в умовах війни, що фактично розпочалася, перебрав функції центрального уряду, констатував стан війни і виніс рішення про організацію спільної армії колоній. На чолі армії став Джордж Вашингтон (1732—1799).*Конгрес запропонував усім колоніям утворити власні уряди. Першою це зробила Віргінія. У червні 1776 р. вона проголосила Декларацію незалежності. Слідом за Віргінією незалежність проголосили й інші колонії.*4 липня 1776 р. Декларацію незалежності з виправленнями, внесеними комісією, було затверджено конгресом. Декларація проголосила створення нової незалежної держави — Сполучених Штатів Америки.*Тим часом бойові дії розгорталися не на користь американців. У серпні 1776 р. англійці захопили Нью-Йорк, Філадельфію. *Проте до Америки прибували добровольці, надходили гроші, зброя. Особливо значну допомогу надавала Франція.Першу значну перемогу американська армія здобула в битві поблизу Саратоги (штат Нью-Йорк) восени 1777 р. Після цього нову державу визнали Франція, Іспанія, Голландія. Росія оголосила збройний нейтралітет — опір англійцям, які перешкоджали торгівлі зі США.*Діставши допомогу від союзників, американська армія перейшла в рішучий наступ і під Йорктауном оточила головні сили англійців, які 1781 р. капітулювали.3 вересня 1783 р. між Англією та США було підписано мирний договір у Версалі (Франція). Англія визнала незалежність США і віддала їм територію від північного кордону Массачусетсу до південного кордону Джорджії, а на заході — до річки Міссісіпі.
23. Конституція 1787 року.Водночас із Війною за незалежність відбувалося становлення державних структур. З 1776 р. по 1783 р. у всіх штатах було сформовано уряди й парламенти, діяв загальносоюзний конгрес.1777 р. було прийнято “Статті Конфедерації” (перша конституція США.“Статті Конфедерації” мало кого влаштовували. За таких умов у травні 1787 р. у Філадельфії зібралися 55 делегатів від усіх штатів (крім Род-Айленда) з метою виробити конституцію молодої держави. Нарешті, 17 вересня 1787 р. більшість делегатів прийняла компромісний варіант і підписала текст Конституції США, яка діє й понині.*За Конституцією США з нечіткої конфедерації перетворювалися на сильну федеративну державу. Її суб'єкти — штати зберегли за собою значну частину прав, але головні загальнодержавні функції було передано Федеральному (центральному) урядові. *Конституція передбачала принцип поділу влади на гілки (законодавчу, виконавчу, судову) та систему стримувань і противаг, яка не дозволяла посилюватись одній гілці влади за рахунок іншої та попереджала спроби встановлення одноосібної влади.*Виконавча влада в країні передавалася президентові США, який обирався строком на чотири роки, був головою держави, уряду, а також головнокомандувачем збройних сил. Він призначав міністрів, яких затверджував Конгрес (парламент), але підпорядковувалися вони лише президентові, а також послів, членів Верховного суду*Законодавча влада належала Конгресові. Він мав право встановлювати і збирати податки, регулювати торгівлю (зовнішню та між штатами), карбувати гроші, вводити мито, набирати армію і флот.*Конгрес складався з двох палат. Верхня — сенат — обиралася на засіданнях місцевих законодавчих зборів. Нижня палата — палата представників — обиралася терміном на два роки пропорційно кількості виборців у штаті. Вона обговорювала законопроекти, утверджувала бюджет і податки, але свої рішення мала узгоджувати з сенатом.*Право голосу було надано тільки білим чоловікам, які досягли 21-річного віку і мали певне майно.*Конституція встановлювала і Верховний суд — вищу судову інстанцію, яка призначалася з 6 (згодом із 9) юристів на довічний термін.*Для свого часу Конституція США була найбільш передовою та демократичною. Та хоча вона гарантувала права власності, в ній були відсутні гарантії демократичних свобод. Цю хибу було усунуто 1789 р. На вимогу всіх штатів Дж. Медісон сформував перші 10 поправок до Конституції — Білль про права. У них проголошувалися свобода зборів, слова, друку, релігії, недоторканність особи, суд присяжних, право кожного американця мати зброю для самозахисту та ін. Білль було затверджено 1791 р.Згодом було затверджено й державну символіку. 14 червня 1777 р. Конгрес затвердив національний прапор США, 1782 р. — герб, а 1931 р. — гімн.
24.Біль про права.Білль про - Неофіційна назва перших десяти поправок до Конституції США, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Поправки були запропоновані Джеймсом Медісон 25 вересня 1789 на засіданні Конгресу США першого скликання і вступили в силу 15 грудня 1791 .Вперше на загальнодержавному рівні одноманітно було визначено правовий статус громадянина США, окреслено сфери федерального контролю за дотриманням громадянських прав і свобод, які також вперше в історії конституційного законодавства були побудовані як заборони та обмеження, накладені в першу чергу на самі законодавчі органи . *Протягом чотирьох років після прийняття Конституції в конгрес стікалися численні пропозиції штатів. Основні з запропонованих поправок знайшли відображення у підготовлених Джеймсом Медісон доповненнях, що містили гарантії прав на свободу віросповідання, слова і друку, свободу зібрань, прав на зберігання і носіння зброї, на недоторканність особи і житла, на справедливе відправлення правосуддя і запровадження суду присяжних. Ці статті склали десять перших поправок до Конституції США, затверджених конгресом 25 вересня 1791. Після ратифікації цих поправок законодавчими зборами штатів з 15 грудня 1791 року, вони стали складовою частиною Конституції США під загальним неофіційною назвою Білль про права. Основним автором проекту був Медісон, але у підготовці та прийнятті документа важливу роль зіграв також Томас Джефферсон, в той час посол у Франції. Його листування з Медісоном вплинула на текст документа.*У проект Білля про права входило 12 поправок, проте поправка, що встановлює формулу розрахунку кількості депутатів у Палаті представників за результатами перепису, яка проходила б кожні десять років, так і не була ратифікована (хоча де-факто подібний принцип застосовується і понині). Друга поправка, яка забороняє набуття чинності законів, що змінюють розмір платні сенаторів і представників до їх переобрання, вступила в силу тільки в 1992 і стала Двадцять сьомий поправкою.
25. Особливості соціально-економічного розвитку Німеччини.До початку XIX ст. Германия не вирішила головних проблем по виходу з економічної відсталості. Одна з причин цього полягала у політичної роздробленості країни. Лише у 1815 р. в рішенням Віденського конгресу, що завершив період наполеонівських воєн, був підписаний акт про створення Німецького союзу, що обєднав 34 монархії і чотири вільних міста. Як і раніше, відсутні єдина грошова система, що системи мір і ваг. Митні застави усередині країни істотно гальмували можливості економічних, торгових і транспортних звязків. Майже повсюдно, крім лівобережних районів Рейну, зберігся застаріла цехова система. Цехові привілеї та права були скасовані промисловим законом лише в 1869 р. Німецькі ремісничі товари не витримували конкуренції з мануфактурним, а тим більше фабричними виробами більш розвинених країн. Зароджена в кінці попереднього століття німецька мануфактура була ще дуже слабка. До того ж німецькі купці, майстри та інші заможні городяни поки ще не мали у своєму розпорядженні достатніх засобів для організації великого мануфактурного виробництва.*Чи не краще було становище і в сільському господарстві, де було зайнято більше 70% населення країни. Тут панували пережитки феодальних відносин - велика земельна власність панів (юнкерів), кріпосні повинності і пр. Досить слабкою була виробнича база.*Перехід від феодального до буржуазному суспільного ладу в Німеччини проходив набагато повільніше, ніж в Англії та Франції. Тут економічне і політичне панування феодалів не було зламано буржуазної революцією, а обмежувалося поступово, шляхом державних реформ, викупів феодальних повинностей і пр..*Ліквідація кріпосницьких відносин проходила за відсутності єдиного аграрного законодавства і носила досить затяжний характер. Спроби часткової ліквідації феодального режиму на селі здійснювалися і раніше. У Пруссії, найбільш значному і сильному німецькому державі, в 1807 р. було проголошене знищення особистого закріпачення, але на досить важких для селян умовах. Зокрема, зберігалися вагу повинності, повязані з земельними наділами. 1811 р. прусський селянин отримав право викуповувати свої повинності спочатку за 25-кратний, а пізніше за 18-кратний розмір ренти або поступатися поміщику частину свого наділу. Скасування селянської громади (марки) дозволяло юнкерам безкарно захоплювати общинні пасовиська і угіддя. *Березні У 1850 р. в Пруссії був виданий закон, що знищив дрібні повинності селян, але що зберіг велике юнкерське землеволодіння і масу феодальних пережитків. Поступово аграрна реформа охопила чи інші німецькі землі: Баварію, Нассау, Вюртенберг, Гессен-Дармштадт, Баден та ін Однак феодальні пережитки в Німеччини збереглися. На північно-західних землях і в Баварії сформувалися куркульські господарства гроссбауеров. На південному заході переважали дрібні селянські господарства.*У 30-40-і рр.. відзначалося деяке пожвавлення сільськогосподарського виробництва. Стали вводиться більш складні сівозміни, плодосменная і Травопільна системи. Поширилась виробництво технічних культур, в Сілезії та Саксонії - цукрових буряків, в Пруссії - картоплі та на його базі масового виробництва картопляної горілки *. Розвиток землеробства супроводжувалося зростанням тваринництва. Широке застосування як в юнкерських, так і в куркульських господарствах почала знаходити сільськогосподарська техніка - культиватори, жниварки, молотарки.*Зростання спеціалізації сільського господарства і підйом районів «торгового землеробства» прогресивні відбивали тенденції в економіці. Германия вийшла на першу місце у світі по зборі картоплі і буряків. Німецька сільськогосподарська продукція та вироби харчової промисловості становили значну частину німецького експорту.
26.Лассаль.Робітничий союз.Фердинанд Лассаль — немецкий философ, юрист, экономист и политический деятель.*Народився в Бреслау в єврейській купецькій сім'ї, що володіла деякими достатком. *У 1848 р. є вже досить видатним діячем радикальної демократичної партії в прирейнських Пруссії. Відданий суду за обвинуваченням у державній зраді, але виправданий присяжними, він був притягнутий до суду виправній поліції і присуджений до тюремного ув'язнення. У 1858 р. він видає свою працю про Геракла ,за яким слідує ряд невеликих літературних робіт.*Відомий парламентський «конфлікт» (1862 р. і сл.) З повною ясністю розкриває відмінність між принципами прусських прогресистів і поглядами Лассаля. У 1862 р. Лассаль виступає перед берлінськими робітниками зі знаменитою промовою: «Про особливу зв'язку сучасного історичного періоду з ідеєю робочого стану». *За своїми політичними поглядами Лассаль був прихильником республіканської форми, пангерманізму і супротивником федеративного начала. Вважав, що всі німецькі землі повинні об'єднатися (не виключаючи і австрійських) в одну єдину .*Соціальна філософія та економічні погляди Л. менш оригінальні, ніж його юридичне обгрунтування соціальної реформи. У своєму «Arbeiterprogramm» (1862) Л. намічає, згідно з Марксом, процес зміни середньовічного феодального ладу буржуазно-капіталістичним - процес, в основі якого лежать корінні перетворення в сфері виробництва та обміну. У той же час вірний гегелівському вченням про державу, Лассаль виставляє робітничий клас носієм чистої ідеї держави, як морального єдності індивідуумів, виховує людство для свободи.* Самий чудовий економічна праця Л. - полемічне його твір проти Шульце-Деліча .Тут дана, між іншим, яскрава і дуже цінна характеристика історичного розвитку господарського побуту і чудово з'ясований історичний характер основних економічних категорій. Головне значення Л. в області соціально - економічної полягає в його практичній діяльності. Він сильно посунув вперед німецьке робоче рух, поклавши початок організації робочих як самостійної політичної партії і давши їм ясну програму. Таким чином він з'явився засновником новітньої німецької соціал-демократії. *Соціально-політична діяльність Л. зробила також величезний вплив на академічну науку і суспільну думку.*За сучасних умов, коли ремесло все більше і більше витісняється великим виробництвом, єдиний засіб підняти робітників, як виробників - це зробити їх своїми власними підприємцями і знищити відмінність між підприємницької прибутком і заробітною платою, замінивши останню дійсним продуктом праці робітника .Для цієї мети необхідно установа вільних продуктивних асоціацій робітників, з державним кредитом і під контролем держави*Щоб домогтися сприяння держави, робітничий клас повинен основною вимогою своєї політичної програми поставити загальне виборче право . У пристрої продуктивних асоціацій з державним кредитом, ідея яких запозичена ним з Л. Блана і Прудона, Л. бачив аж ніяк не остаточне рішення соціального питання, а лише найкращий засіб для поступової органічної соціалізації суспільства.
27. Демократичні студентські ліберальні організації, їх програми та дії.Хвиля реформ на півдні Німеччини докотилася до Пруссії, де було багато прихильників відомого реформатора К. фон Штайна. Під їх впливом прусський король у 1815 р. заявив про необхідність введення конституційної монархії. Однак ситуація в країні була дестабілізована націоналістичною організацією "Німецький молодіжний союз", яка складалася зі студентів і виступала проти конфедеративного союзу німецьких держав.*Німецький молодіжний союз - опозиційна організація ліберального спрямування, що обстоювала ідею об'єднання Німеччини, зі студентів німецьких університетів. Була заснована у 1815 р. студентами Ієнського університету. Багато з них під час визвольної війни добровільно служили єгерями (гірськими стрільцями) у військах корпусу барона Лютцофа. Уніформа єгерів складалася з чорного мундира з червоними нашивками та золотими гудзиками (кольори сучасного прапора Федеративної Республіки Німеччини). Ці кольори стали улюбленими для ієнських студентів (чорно-червоний одяг доповнювався значком - дубове листя з бахромою). Спочатку вони боролися проти академічних привілеїв, поганих вчинків студентів, проголошували необхідність зміцнення зв'язків між студентством і народом, не приховували свого незадоволення політичною системою Меттерніха. За прикладом ієнських студентів аналогічні товариства утворювалисяв інших університетах Німеччини. 18 жовтня 1817р. понад 500 студентів та професорів зібралися відсвяткувати річницю "Битви народів" під Лейпцигом у 1813 р. Одночасно у замку Вартбург (поблизу м. Айзенах) святкували 300-річчя Реформації в Німеччині. Націоналістично налаштовані студенти перетворили це свято на політичну акцію протесту проти реакційної монархічної системи. У1818 р. було створено Загальний німецький молодіжний союз, який став ядром боротьби за національне об'єднання Німеччини. Водночас у студентській організації було багато юнацького романтизму: так, наявність бороди означала опозиціонера та демократа, для підготовки молодих людей до боротьби за єдність нації створили "Гімнастичне товариство". В організації не було єдиної політичної програми. Одна частина мріяла про відновлення Священної Римської імперії німецької нації, інша перебувала під впливом ліберальних ідей. У 1817 р. на фестивалі у Вартбурзі члени Німецького молодіжного союзу звинуватили урядовців у підтримці панівного державного устрою, закликали до широкого руху за об'єднання Німеччини, спалили на вогнищі символи державної влади. У березні 1819 р. член конспіративної революційно-демократичної групи К.Санд убив відомого публіциста-реакціонера А. фон Коцебу. Ці події спричинили посилення реакції в державах Німецького союзу
28. Отто фон Бісмарк – депутат, дипломат, союзний та імперський канцлер.Отто фон Бісмарк народився 1 квітня 1815 року в родовому маєтку Шенгаузен, розташованому на північний захід від Берліна. Провчившись у школі з 1822 по 1827 рік, Отто перейшов до гімназії імені Фрідріха Вільгельма.Закінчивши курс гімназії, Отто фон Бісмарк вступив до Геттінгенського університету на юридичний факультет. Юридичну освіту він завершував в Берлінському університеті, куди перебрався в 1833 році. В 1835 році він отримав диплом і був зарахований на роботу в Берлінський муніципальний суд.*У 1838 році його робота була перервана призовом на військову службу.Згодом він чередує розмірене життя та службу.
У лютому 1847 року король Фрідріх Вільгельм IV оголосив про скликання Сполученого ландтагу,Бісмарк включився в травні 1847 року, замінивши захворілого депутата провінції Саксонія. Він став виразником консервативної позиції в ході конституційної боротьби. А в дні революції 1848 року він з'явився в Берлін на чолі збройного (з своїх селян) загону для придушення бунтівників.* У травні 1851 року король призначив Бісмарка представником Пруссії в союзному сеймі у Франкфурті-на-Майні. *Звільнений з посади представника в союзному сеймі в 1859 році, Отто фон Бісмарк був спрямований посланником до Росії.*У 1862 році Бісмарк став посланником до Франції.При дворі Наполеона III Бісмарк перебував не довго і в тому ж році був відкликаний Вільгельмом I на батьківщину. Після повернення до Пруссії Отто фон Бісмарк був призначений главою уряду, а потім міністром-президентом і міністром закордонних справ. В 1864 році Пруссія в союзі з Австрією почала військові дії проти Данії. Результат задовольнив Бісмарка: до Пруссії були приєднані Шлезвіг, Гольштейн і Лауенбург. І в 1866 році Пруссія починає військові дії проти свого колишнього союзника - Австрії. Зазнавши поразки, Австрія визнала право Пруссії на створення Північнонімецького союзу, в якому об'єдналося 21 німецьку державу. У наступні три роки таємна дипломатія Бісмарка активно працювала проти Франції.*У листопаді 1870 року південнонімецькі держави вступили до Єдиного Німецький союз, а в наступному місяці баварський король запропонував відновити знищену Наполеоном Німецьку імперію і імператорську гідність.Рейхстаг звернувся до Вільгельму I з проханням прийняти імператорську корону. Німецька імперія була проголошена у дзеркальній залі Версаля 18 січня 1871. Першим канцлером імперії став Отто фон Бісмарк.«Залізний канцлер» - так стали називати Бісмарка.Питання зовнішньої політики в діяльності Бісмарка були пріоритетними.Вся зовнішньополітична діяльність Бісмарка призвела до того, що Німеччина при ньому стала одним з лідерів міжнародної політики. З посиленням її військової та економічної потужності інтереси Німеччини стали поширюватися і на Африку, де вона захопила ряд колоній. Зі вступом на престол Вільгельма II в 1888 році Бісмарк втратив контроль над урядом. Новий імператор бажав самостійно управляти своєю країною, а самовпевнений і честолюбний канцлер не бажав грати другу роль. Під час аудієнції в імператора 18 березня 1890 Бісмарк отримав від Вільгельма II натяк про бажану його відставку. Через два дні відставка Бісмарка була прийнята імператором. *У 1891 році він був обраний до рейхстагу від Ганновера і піддавав різкій критиці діяльність нового рейхсканцлера графа Лео фон Капріві.Отто фон Бісмарк помер 30 липня 1898 року і був похований у маєтку Фрідріхсруе, згідно з власним бажанням. На його надгробку був вибитий напис: «Відданий слуга німецького кайзера Вільгельма I». При всій неоднозначності своєї діяльності Отто фон Бісмарк залишається однією з найяскравіших постатей німецької історії.
28. Політичний та економічний стан Італії в 50-60-і рр. XIXст.В результаті поразки революції 1848-1849 рр. Італія залишилася такою ж роздробленою, як і раніше. Влада Габсбургів була відновлена в Ломбардо-венеціанській області, а політичний вплив Австрії знову поширений на дрібні герцогства - Модену, Парму і Тоскану, де за допомогою австрійських багнетів повернули собі престоли повалені раніше самодержці. Для більшої безпеки в їх столиці були введені австрійські війська, а в Римі з літа 1849 р. розташувався французький гарнізон. Особливо шаліла феодально-поміщицька реакція на півдні, в королівстві Обох Сіцілій де "король-бомба" Фердинанд II, мстивий і жорстокий, формально не скасовувавши конституції, по суті справи відновив самодержавний режим терору і свавілля. Тільки у П’ємонті після 1849 р. уціліли конституційний лад і деякі буржуазні свободи. Король Віктор-Еммануїл II давав притулок біженцям-патріотам з інших італійських держав і зберіг трибарвний національний прапор. *Не дивлячись на політичну реакцію, національно-визвольний рух в Італії не припинявся. Ні буржуазія, ні народні маси не могли примиритися зі свавіллям дрібних самодержців, зухвалим господарюванням чужоземців. *В період тимчасового економічного "процвітання", що настало услід за закінченням економічної кризи 1847-1848 рр., в Італії, особливо в Пємонті, розвернулося крупне капіталістичне виробництво, будувалися нові фабрики і заводи, продовжувалось будівництво залізниць (у 1859 р. їх було прокладено вже більше 2 тис. км., з яких 850 км. припадало на П'ємонт). Генуезький порт, розширений і переобладнаний, почав знову грати помітну роль в торгівлі на Середземному морі. Все це штовхало італійську буржуазію до продовження боротьби за вирішення історичних завдань національного звільнення і об'єднання, що стояли перед нею.
30. Боротьба двох течій в національно-визвольному русі. К. Кавур, Д. Мадзіні. Д. Манін. Камілло Бенсо ді Кавур (Турин, 10 серпня 1810 - Турин, 6 червня, 1861) – італійський політик та державний діяч, одна з ключових фігур Рісорджименто. Був міністром Сардинського королівства з 1850 по 1852 роки, прем'єр-міністром з 1852 по 1859 та з 1860 по 1861. У тому ж 1861 році, з проголошенням Королівства Італії, став першим головою ради міністрів нової держави, але невдовзі помер.*Кавур був лібералом та прогресистом, антиклерикалом та прихильником економічного розвитку. Уся його політика була витримана в цьому ключі, а головне, направлена на об’єднання Італії та звільнення її земель від австріяків та папства. В політиці був головою поміркованих правих у парламенті, йшов на співробітництво з помірними лівими.*Знаходився під впливом республіканських ідей Джузеппе Мадзіні, але до Гарібальді ставився з пересторогою побоюючись його революційності. *У зовнішній політиці був умілим на гнучким дипломатом, підтримував добрі стосунки з Францією на яку успішно опирався у боротьбі з Австрією. *У 1847 р. заснував газету "Відродження", на сторінках якої викладав свої політичні погляди й переконання. Зразком політичного устрою він уважав Англію. У 1849 р. став депутатом парламенту, наступного року - міністром сільського господарства і торгівлі, а згодом очолив уряд. *Очолюваний Кавуром уряд здійснив низку реформ, які сприяли економічному піднесенню П'ємонту. Було розгорнуто залізничне будівництво, проведено реформу фінансової системи Почалася розбудова промисловості, активізувалася торгівля. Завдяки цьому П'ємонт став центром об'єднання Італії.* Важливе місце в його діяльності відводилося боротьбі за визволення Італії від австрійців та об'єднання під зверхністю короля П'ємонту завдяки війнам і дипломатичним зусиллям. Кавур мав на меті приєднати визволені Венецію, Ломбардію разом із Пармою та Моденою до Сардинського королівства. *Паризький мирний конгрес 1856 р. Кавур використав для оприлюднення своєї програми вирішення італійського питання. *У 1858 р. між Наполеоном III (імператор Франції) та Кавуром було укладено таємний договір, за яким французька армія (200 тис. вояків) та армія П'ємонту (100 тис. вояків) спільними діями мали визволити Ломбардію (Мілан) і Венецію від австрійського панування. Ці території повинні були увійти до складу П'ємонту, що дозволило б оголосити його королівством Північної (Верхньої) Італії. Натомість П'ємонт зобов'язувався передати Франції області Савойю та Ніццу. **Джузеппе Мадзини[1] (22 июня 1805, Генуя — 10 марта 1872, Пиза) — итальянский политик, патриот, писатель и философ, сыгравший важную роль в ходе первого этапа движения за национальное освобождение и либеральные реформы в XIX веке.*Мадзіні всюди проповідував свободу особи і національне звільнення не тільки Італії, але і всієї Європи. *Він вважав, що всі європейські народи повинні жити в рівності і братерстві всередині природних меж, відведених їм Богом. Мадзіні не вважав, що національна єдність і незалежність повинні бути даровані правителями або досягнуті за допомогою дипломатичних інтриг. *Подання Мадзіні про нову Європі передбачало руйнування монархічного правління в Австро-Угорщині, Росії та Османської імперії. Він бажав об'єднання у федерації таких країн, як Німеччина, Італія і землі від Балтійського до Егейського і Чорного морів. *Війна стала сильним поштовхом до об'єднавчого руху на Півдні Італії. Республіканці на чолі з Мадзіні готували народне повстання в Неаполітанському королівстві. Центром повстання мав стати о. Сицилія. ***Манін, вождь венеціанських республіканців 1848-1849 рр., а також ряд інших видних діячів демократичного руху звернулися в середині 50-х років до короля Віктора-Еммануїла II з пропозицією очолити національно-об'єднавчий рух і відновити війну з Австрією. Прихильники угоди з лібералами за сприяння Кавура заснували в Турині "Італійське національне товариство", що фактично відмовилося від яких-небудь революційних методів боротьби і готове було визнати майбутню єдину італійську монархію під верховенством Савойської династії|.Д. Гарібальді, що повернувся до Італії з еміграції піддався умовлянням прихильників "єднання" з ліберальними монархістами і, вступивши у вказане товариство, зайняв в ньому на короткий час пост віце-голови.
31. Д.Гарібальді – борець за національну єдність Італії.Джузе́ппе Ґаріба́льді (4 липня 1807, Ніцца — †2 червня 1882, острів Капрера) — народний герой Італії, полководець, один із вождів Рисорджименто, літератор.Джузеппе Ґарібальді присвятив життя "боротьбі за Італію об'єднану і вільну від деспотизму". Боротьба італійців за волю повинна була, на думку Ґарібальді, вестися силами всього народу, тобто всієї нації, і він не раз говорив про неї як про боротьбу, у якій замовкають приватна ненависть і розбрати, і "усі класи громадян подають один одному руки... щоб захищати загальний будинок - свою батьківщину". Він був прихильником об'єднання не тільки народу усередині країни, але також дружби між різними націями, про що не раз говорив у листах і спогадах, і що довів своїм прикладом, борючись за республіки Уругвай і Ріу-Гранде в Південній Америці, а також беручи участь у франко-прусській війні на боці республіканської Франції. Через усе життя Ґарібальді проніс віру в братерство народів і право на національне самовизначення, ідеї, що отримали широке поширення в другій половині XIX ст.*У квітні 1860 р. спалахнуло повстання в Палермо, на крайньому півдні Італії. Воно було швидко придушене королівськими військами, і тоді демократи-республіканці Півночі - Мадзіні і його друзі - вирішили надати південцям братську допомогу. Вони організували відправку з Генуї на Сіцілію двох пароплавів із загоном з тисячі озброєних добровольців-легіонерів, що знаходилися під командуванням Д. Гарібальді. Значну частку одягнених в червоні сорочки гарібальдійців складали ремісники і робітники, студенти і вихідці з лав дрібнобуржуазної інтелігенції. Після вдалої висадки на о. Сицилія до загону Д. Гарібальді стали масово приєднуватися селяни. Важкі бої рогорнулися за оволодіння столицею острова – Палермо.Пізніше, на початку серпня I860 р., червоносорочники висадилися в Калабрії і почали свій похід до Неаполя, що став легендарним.7 вересня Гарібальді урочисто вступив в столицю королівства Обидві Сіцілії, звідки ледве встиг боязко втекти Франциск II. *Але сили короля не були остаточно зломлені. Його війська з півночі загрожували зайнятій гарібальдійцями столиці. 1 жовтня чудовий народний полководець розгромив їх в битві на річці Вольтурно. Успіх походу Гарібальді, що зумів в короткий термін вигнати з Неаполя війська Бурбонів, пояснювався перш за все активною підтримкою, наданою його загону селянством Сіцілії і Калабрії. Гарібальді відміняв багато привілеїв дворянства і духівництва, виганяв єзуїтів, конфісковував майно монастирів, знищував обтяжливі для селян податки на помол зерна і, головне, обіцяв бійцям-біднякам ділянки поміщицької землі після перемоги. Перелякані розмахом народного руху поміщики відразу ж почали звертатися за допомогою до Віктора-Еммануїла II і Кавура.* Війська П'ємонту за розпорядженням Кавура через папські володіння просунулися далі, до межі королівства Обох Сицилій. *15 жовтня 1860 р. 20-тисячний загін п'ємонтської армії вступив в Неаполітанське королівство. Гарібальді не чинив опору сардинській армії, що наступала і без боротьби поступився владою королеві Віктору-Еммануїлу. Об'єднання завершилося "зверху", на чолі з П'ємонтом.
32. Створення Італійського королівства та його внутрішня і зовнішня політика.Проведене в жовтні 1860 р. під тиском поміщиків і католицьких священиків голосування привело до утвердження і на півдні півострова влади Віктора-Еммануїла II. Незабаром була обнародувана і нова італійська конституція, складена за зразком введеної в 1848 р. в П'ємонті. У об'єднаній Італії встановлювалася двопалатна система - парламент, у склад якого входили сенат, що складався з принців крові і членів, що довічно призначаються, і палата депутатів, що складається з осіб, що обираються на підставі високого майнового цензу: лише 2,5% населення спочатку могли брати участь у виборах. Король "божою милістю і волею народу", згідно конституції, користувався значною виконавчою владою і, головне, мав в своєму розпорядженні право розпускати палату на свій розсуд. Католицизм визнавалося державною релігією, незмінність суддів майже нічим не гарантувалася, а цивільні права народу допускали адміністративне свавілля недосконалим регулюванням. *В результаті подій 1859-1860 рр. майже вся Італія перетворилась в єдину буржуазну конституційну монархію, в которой, проте, простий народ продовжував жорстоко страждати від малоземелья і різних кабальних форм експлуатації, від пережитків феодалізму. Не республіканці Мадзіні і Гарібальді, а ліберали - прихильники Кавура очолили єдине національне Італійське королівство. *Після подій 1860 р. об'єднання було ще не закінчене. У Венеціанській області як і раніше господарювали австрійці, а в Римі папа Пій IX продовжував здійснювати світську владу під охороною французького гарнізону, що знаходився там з 1849 р. *В 1866 р. уряд Віктора-Еммануїла II, уклавши союз з Пруссією, взяв участь у війні проти Австрії. Хоча італійські| війська і понесли важкі втрати від австрійців, Австрія була розбита прусською армією. Венеціанська область, згідно укладеному в Празі мирному договору, була передана Наполеонові III, а потім включена до складу Італійського королівства. Боротьба за Рим також не припинялася. Оскільки уряд| Віктора-Еммануїла II, зв'язаний своєю залежністю від Наполеона III, нічого не робив для звільнення Риму від французького гарнізону, ініціативу знову узяв на себе Гарібальді. Спираючись на досвід сіцілійської експедиції, він літом 1862 р. висадився в Сіцілії, а звідти переправився із загоном своїх добровольців в Калабрію. Цього разу він, проте, натрапив на вислані йому назустріч королівські війська і в першому ж зіткненні у Аспромонті 29 серпня 1862 р. був важко поранений і узятий в полон. *Збереження в Римі світської влади папи, що спиралася на французькі багнети, продовжувало залишатися перешкодою для подальшого об'єднання Італії в національну державу. * Лише восени 1870 р., у зв'язку з поразкою Франції у війні з Пруссією, було усунено останню перешкоду на шляху остаточного національного об'єднання Італії. Скориставшись скрутним положенням Франції, що створилося після капітуляції французької армії в Седані, війська Віктора-Еммануїла зайняли 20 вересня 1870 р. Рим. "Вічне місто" було оголошене столицею Італійського королівства. Пій IX, що зберіг владу лише в своєму римському палаці Ватикані, безуспішно протестував проти позбавлення його світської влади і оголосив себе "ватиканським в'язнем".
33.Австро-Угорська імперія.У середині XIX сторіччя багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої економічної та політичної кризи. Протиріччя між окремими частинами імперії, особливо між Австрією та Угорщиною, які стали особливо відчутні під час революційних подій 1848—1849 років та після поразки Відня в Австро-Прусській війні 1866 року, становили реальну загрозу існуванню імперії Габсбургів. У цій ситуації австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.*21 грудня 1867 року імператор Франц Йосиф I (1848—1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. *На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Згідно з положеннями нової австрійської конституції рейхсрат — двопалатний парламент — складався з Палати панів і Палати депутатів (всього 525 депутатів). До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати пожиттєвих членів. Палата Депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежено майновим і віковим цензом та куріальною системою. 1873 року було запроваджено прямі вибори від усіх курій, крім сільської. *Чергова виборча реформа 1896 року встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права (посилала в парламент 72 депутати). У 1907 році було запроваджено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське і міністерство фінансів. *Австро-угорська угода 1867 року не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були, насамперед, Чехія і Хорватія. З останньою 1868 року, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час послабила протиріччя. Однак із Чехією домовитися не вдалося. Внаслідок тривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський і німецький та інше), однак повністю вирішити всі протиріччя не вдалося.*Зовнішня політика Австро-Угорської імперії після поразок у війнах з Німеччиною та Італією була спрямована головним чином на Балкани. У 1878 році австро-угорські війська окупували Боснію і Герцеговину. Анексія окупованих територій 5 жовтня 1908 року призвела до загострення відносин Австро-Угорської імперії з Росією, результатом чого стало укладення таємної угоди з Німеччиною 7 жовтня 1879 року. 1882 року до цього договору приєдналася Італія, завершивши, таким чином, створення воєнно-політичного блоку — Троїстого Союзу, спрямованого проти Франції та Росії.
34. Суперечності між капіталістичною Північчю та плантаторським Півднем напередодні громадянської війни.У першій половині XIХ в., коли рух на західні землі придбало масовий характер, оформилися два потоки колонізації — північного і південний, звільного і рабовласницького штатів. Незважаючи на те що обидві системи —рабства і вільного капіталізму - співіснували в одній державі,конституції північних штатів забороняли рабство.*Їхні інтереси розмежовувалися й у конгресі. Кожна сторона стежила і тим,щоб у союз приймалося по рівному числу тих і інших штатів. У 1820 р. бувприйнятий так називаний Миссурийський компроміс, що показав, що питанняпро рабство на нових землях став загальнонаціональною проблемою. * Громадськість Півночі співчувала рабам, але мало хто насмілювався виступати за їхнє звільнення, оскільки ті були приватною власністю плантаторів. Іноді раби піднімали повстання (сама велика спроба такого роду била і 1831 р.Супротивники рабства (аболіціоністи) організували «підземну залізницю», як вони називали таємні маршрути для втікачів, яких охороняли в шляху. *Рабовласники мали намір узаконити рабство по всій країні, позбавивши конгрес права скасовувати або дозволяти його в якому-небудь штаті. Це міг зробити тільки Верховний суд США.Проте в 1857 р. Верховний Суд оголосив неконституційним будь-який закон, що забороняєрабство.*Тим часом у Канзасі йшла боротьба між прихильниками і супротивникамирабства. Потік переселенців з Міссурі й інших південних штатів зіштовхнувся з ще більш могутнім потоком фермерів з вільних штатів, і справа дійшла до збройних зіткнень. ДО 1860 р. останніх удалося здобути перемогу не тільки в сутичках але й у виборчих урн.*На той час на політичній авансцені з'явилася Республіканська партія.Вона згуртувала всіх незадоволених політикою Півдня яка перешкоджала радикальному рішенню питання про землю на користь, широких мас фермерів.*Республіканців очолив Авраам Лінкольн, обраний у 1861 р. Президентом США.
35. Конституційний період війни (1861-1862 рр.).
Бойові дії почалися 12 квітня 1861 нападом жителів Півдня на форт Самтер у бухті Чарлстон, що після 34-годинного обстрілу був змушений здатися. У відповідь Лінкольн оголосив південні штати в стані заколоту, проголосив морську блокаду їхнього узбережжя, призвав в армію добровольців, а пізніше ввів військову повинність. У жителів Півдня було більше кадрових офіцерів, значні запаси озброєння.Також багато офіцерів-федералів приєднались до конфедератів, серед яких був і Роберт Лі. Жителі півдня — плантатори вели боротьбу не на життя, а на смерть за своє виживання й колишнє життя й перейнялися почуттям сліпої ненависті до «янкі» (жителів півночі), які здавалися їм не співвітчизниками, а чужинцями, ворогами. На півночі ж було чимало прихильників компромісу, особливо в тих колах буржуазії, які вели справи із плантаторами. Тактика обох сторін була однаковою - якнайшвидше захопити столицю супротивника.*Перший серйозний бій відбувся у Віргінії біля залізничної станції Манассас 21 липня 1861, коли погано навчені війська жителів Півночі, перейшовши струмок Булл-Ран, атакували жителів Півдня, але були змушені почати відступ, що перетворився у втечу. До осені на східному театрі воєнних дій Союз мав у своєму розпорядженні добре озброєну армію під проводом генерала Дж. Б. Макклеллана, що став з 1 листопада головнокомандуючим всіма арміями. Макклеллан виявився бездарним воєначальником, часто уникав активних дій. 21 жовтня його частини були розбиті в Боллс-Блаффі недалеко від американської столиці. Вашингтон став прифронтовим містом.*Набагато успішніше здійснювалася блокада морського узбережжя Конфедерації. Одним з її наслідків було захоплення 8 листопада 1861 британського пароплава «Трент», на борту якого перебували емісари жителів Півдня, що поставило США на межу війни з Великобританією.*У кінці 1861 армія Півночі нараховувала близько 650 тисяч солдатів. *В 1862 найбільшого успіху жителі Півночі домоглися на західному театрі воєнних дій. У лютому-квітні армія генерала У. С. Гранта, захопивши ряд фортів, витиснула жителів Півдня з Кентуккі, а після важких боїв при Шайло очистила від них Теннессі. До літа був звільнений штат Міссурі, і війська Гранта ввійшли в північні райони Міссісіпі й Алабами. Велике значення мало захоплення 25 квітня 1862 (у ході спільної десантної операції частин генерала Б. Ф. Батлера й кораблів капітана Д. Фаррагута) Нового Орлеана, важливого торговельного й стратегічного центра. Конфедерація була розрізана на дві частини. Під загрозою був вже Річмонд, але усі наступи федералів були відбиті з великими втратами. І лише перекидання частин з заходу дало змогу зупинити контрнаступ конфедератів під проводом генерала Лі. 1862 рік також відзначений першим в історії боєм броненосних кораблів, що відбувся 9 березня біля берегів Вірджинії.
36.Другий період громадянської війни.30 грудня 1862 Лінкольн підписав «Прокламацію про звільнення» («Закон про гомстеди») рабів з 1 січня наступного року. Ця «Прокламація», як і рішення про набір негрів в армію, кардинально змінила мету війни: мова тепер йшла про знищення рабства. Шлях рабству на «вільні землі» Заходу ще раніше закрив прийнятий у травні 1862 гомстед-акт. Цей акт надавав право будь-якому громадянинові країни, що не брав участі в заколоті проти Сполучених Штатів й сплатив мито в 10 доларів, зайняти гомстед — шмат землі в 160 акрів (~64 га) під ферму на вільних землях. Після п'яти років проживання на ділянці, її обробки й забудови вона віддавалася безкоштовно у власність.*Часті повстання рабів, успішна морська блокада підривали економіку Півдня. Невелика промисловість не могла задовольнити всі потреби фронту. Відчувалася нестача у медикаментах, зброї, їжі. На відміну від них, Північ торгувала з Європою, приїжджали нові іммігранти з Європи, працювали на повну потужність промисловість і сільске господарство.*Останнім великим успіхом конфедератів стала битва під Чанселорсвілле навесні 1863, у ході якої 130-тисячна армія жителів півночі зазнала поразки від 60-тисячної армії генерала Лі. Однак людські та матеріальні ресурси Півночі були величезні. Вже на початку липня конфедерати зазнали поразки під Геттісбургом. В серпні 1863 армія Лі була відкинута до Віргінії. Восени 1864 була захоплена Атланта - один із найбільших промислових центрів Півдня. 9 квітня 1865 після кривавих боїв пав Ричмонд. Через місяць останні сили конфедератів капітулювали. Громадянська війна завершилася.**Втрати жителів півночі склали майже 360 тис. чоловік убитими й померлими від ран і більше 275 тис. пораненими. Конфедерати втратили, відповідно, 258 тис. і близько 100 тис. чоловік. Тільки військові витрати уряду США досягли 3 млрд. доларів. Війна продемонструвала нові можливості військової техніки, вплинула на розвиток військового мистецтва. Вона завершилася перемогою Союзу. Заборона рабства була закріплена 13-ою поправкою до Конституції США, що вступила в силу 18 грудня 1865 (втім, штат Міссісіпі ратифікував цю поправку лише в 1995 р. [1]). У країні були створені умови для прискореного розвитку промислового й сільськогосподарського виробництва, освоєння західних земель, зміцнення внутрішнього ринку. Війна не вирішила всі проблеми, що стояли перед країною. Деякі з них знайшли вирішення під час Реконструкції Півдня, що тривала до 1877. Інші проблеми, зокрема надання кольоровому населенню рівних прав із білими, залишалися нерозв'язаними багато десятиліть.
37.Дипломатія Лінкольна.
Під час громадянської війни уряд А. Лінкольна вів політику, спрямовану на те, щоб США знову не виявилися колонією або не потрапили в економічну залежність від інших держав, перш за все Великобританії. Цього можна було досягти тільки єдністю країни., Вся зовнішня політика уряду Лінкольна була направлена на те, щоб внутрішньодержавний конфлікт не переріс у війну між державами. *Для діяльності Лінкольна як дипломата було характерне прагнення завжди, коли це було можливо, широко інформувати громадськість про найважливіші зовнішньополітичні рішення і про їх реалізацію. Лінкольн з повною підставою вважав що гласність — важливий чинник завоювання дипломатією підтримки з боку широких кругів громадськості.*На першому етапі громадянської війни Лінкольн невпинно підкреслював, що мета його уряду — не звільнення рабів, а відновлення єдності Союзу. *Визнання Лінкольном і його прихильниками рівності рас знаходило свій прояв не тільки у внутрішній, але і зовнішньополітичної діяльності федерального уряду і президента. У роки президентства Лінкольна США вперше встановили дипломатичні відносини з негритянськими державами.* Погляди Лінкольна на найважливіші зовнішньополітичні проблеми громадянської війни і його діяльність як дипломата найяскравіше відбиті в посланнях президента конгресу. У посланні конгресу від 3 грудня 1861 року президент підкреслював пряму залежність між зовнішньополітичним і внутрішнім положенням держави. У цьому ж посланні Лінкольн звертав увагу на економічний чинник як важливу причину прорабовласницької орієнтації зовнішньої політики Англії і Франції. * Лінкольн відводив народу вирішальну роль у визначенні зовнішньополітичного положення країни, в реалізації — практичних завдань, що виникали перед дипломатією.*Для дипломатії Лінкольна була характерна відсутність догматизму. Визначаючи зовнішньополітичний курс країни, президент орієнтувався не на форму правління в тій чи іншій державі, яка могла надати реальну допомогу його уряду в боротьбі з бунтівними рабовласниками.В кола західноєвропейської ліберальної буржуазії, насамперед англійської, з самого початку війни опинились на стороні бунтівників-рабовласників і закликали до інтервенції на захист рабства на Півдні Сполучених Штатів. Рабовласницький південь постачав бавовну для англійської текстильної промисловості, тоді як Північ США міг стати суперником британської буржуазії в області промисловості і морської торгівлі. Англія постачала бунтівникам зброю і систематично порушувала морську блокаду Півдня, яку встановив уряд Лінкольна. *Такою ж ворожою була позиція Наполеона ІІІ і буржуазії, що стояла за ним. У 1861 – 1863 роках він розпочав інтервенцію в Мексиці проти революції, що там проходила під приводом несплати новим мексиканським урядом боргів французьким банкам. Ціль інтервенції полягала в перетворенні Мексики в маріонеткову державу на чолі з ставлеником Франції. *Отже, як бачимо Авраам Лінкольн і в дипломатичній діяльності проявив себе як мудрий і далекоглядний президент. В результаті діяльності Лінкольна була збережена національна єдність США, прийнято закон про гомстеди і відмінено рабство.
38. Суспільні ідеї індепендентів. Д. Мільтон, О. Кромвель, Г.Айртон.
Конгрегаціоналісти ( індепенденти , лідер: Олівер Кромвель) - ліва гілка англійського кальвінізму, стверджувала автономію кожної парафіяльної громади .З'явилася близько 1580 р. в результаті розколу з пресвітеріанами.*Конгрегаціоналісти заперечували необхідність не тільки вселенської, але і загальнонаціональної церкви, оскільки подібні організації передбачають витратну бюрократію. *Ієрархії у конгрегаціоналістів немає: посилаючись на приклад першої християнської громади, вони не визнавали між мирянами і духовними тієї різниці, яку визнавали інші церкви. Священнослужителі обираються помісною церквою (конгрегацією).*В догматичному відношенні вони примикають здебільшого до кальвінізму (сповідують безумовне приречення та монергістське розуміння порятунку). * Багато лідерів індепендентів були пресвітеріанськими священниками . Засновником індепендентства можна вважати Роберта Броуна († в 1630 р.), що оприлюднив в 1582 р. різкий памфлет проти Англіканської церкви і заклав основу броуністів. Назва Індепенденти (тобто «незалежні») утвердилась на початку XVII ст. Так як відокремлення від державної церкви розглядалося тоді як злочин проти верховної влади, то незабаром Індепенденти стали зазнавати переслідувань, і вже в 1583 р. двоє з них були страчені за поширення ідей Броуна і Гаррісона. Число І. досить швидко збільшувалося в останнє десятиліття XVI ст. Але через переслідування тікали в Голландію.*В 1616 р. Генрі Джекоб повернувся з Голландії в Англію і заснував індепендентську громаду в Лондоні, а в 1620 р. в Америку.* Відома та впливова роль, яку грали під час англійської революції індепенденти, що були в політиці прихильниками республіканських і демократичних .До них належали Кромвель та Мільтон. *Значенням І. під час республіки пояснюються переслідування, яким вони стали піддаватися після Реставрації, коли цілий ряд обмежував свободу їх богослужіння і права і погрожував їм тяжкими покараннями. Тільки з 1689 р. (при Вільгельмі III) І. знову отримали визнання з боку держави і можливість спокійного існування. Індепенденти багато зробили в справі широкого поширення освіти серед народних мас, особливо в Америці, де більше всього таких релігійних груп.
38.1.Олівер Кромвель. О́лівер Кро́мвель (*25 квітня 1599 — †3 вересня 1658) — лорд-протектор Англії в 1653—1658 роках, лідер пуритан. Військовий керівник громадянської війни в Англії, прибічник парламентаризму, один з організаторів армії парламенту Англії в боротьбі з королівською армією під час Громадянської війни. *Кромвель став членом парламенту від Хантінгдону 1628—1629. Після розпуску парламенту Карлом I у 1629 р. король правив країною протягом 11 років без парламенту. Коли Карл I зіткнувся з шотландським повстанням, відомими як Єпископські війни, йому довелося зібрати парламент у 1640 р. через нестачу коштів. Кромвель повернувся до парламенту, але збори тривали тільки три тижні, та стали відомі як «короткий парламент».*3 листопада 1640 р. знов було скликано парламент, який був відомий як «довгий парламент». *На початку Англійської громадянської війни Кромвель почав свою військову кар'єру, очоливши кавалерійський загін з 60 вершників, відомий як «Залізнобока кавалерія», який став основою його армії нового зразку. Лідерство Кромвеля у битві під Марстон-Муром (1644) привело його до великого знесення. Кромвель виявився талановитим полководцем. Його війська брали перемоги одну по одній над прибічниками короля, саме армія Кромвеля вщент розбила Карла I в вирішальному бої при Незбі 14 червня 1645 року. *За нового лідера, Олівера Кромвеля, було прийнято такі поправки: були заборонені дуелі у армії, дозволявся цивільний шлюб, все королівське майно передавалося до державної скарбниці.Проте, взявши владу до рук (отримавши новий титул лорд-протектора), Кромвель почав наводити суворий порядок, встановлювати свою диктатуру. Він жорстоко придушив повстання у Ірландії та Шотландії і т.д.* До самої смерті Кромвель мав популярність у народі, зокрема завдяки іміджу «народного» політика на противагу респектабельним дворянам та королю. Особливе значення мала абсолютна непідкупність Кромвеля. *При Кромвелі Англія залишалася республікою. Після його смерті в країні почався справжній хаос: сваволя чиновників і заворушення — оскільки влада була зосереджена серед військових людей. Депутати побоювалися перспектив такого становища у країни й швидко закликали на трон сина недавно страченого ними короля Карла I — Карла II. Після цього тіло Кромвеля викопали із могили і стратили на шибениці, як державного зрадника.
38.2.Джон Мілтон (*9 грудня 1608, Лондон — †8 листопада 1674, Лондон) — англійський поет, прозаїк та політичний діяч., відомий насамперед епічною поемою «Втрачений рай» (англ. Paradise Lost).*Стояв на позиціях природного права, під яким розумів свободу думки, слова, друку.* Виникнення держави пояснював угодою людей з волі Бога. Владу короля і сановників вважав результатом народного вибору. *Програма державно-правових перетворень Мілтона містила ідеали конституційної монархії, майнового цензу та інших буржуазно-демократичних змін. Ідею республіки він підтримав тільки після її проголошення у 1649 році. Виступав на захист приватної власності. З одного боку, він відстоював право народу визначати форму держави, а з іншого, — непорушний обов'язок людей підкорятися законній владі. Основні політичні праці: «Ареопагітика» (1644), «Обов'язки королів і суддів» (1649), «Іконоборець» (1649), «Захист англійського народу» (1650, 1654), «Про християнське вчення» (1655—60), «Швидкий і легкий шлях встановлення вільної республіки» (1660), «Історія Британії» (1670), «Коротка історія Московії» (видана 1682).*Найвідомішим публіцистичним твором Мілтона мабуть є «Ареопагитіка» («Розмова про свободу друку парламенту Англії»), яка була опублікована в кінці листопада 1644 року. Звернена до парламенту, вона ставить своїм завданням «… довести, що цензурний порядок абсолютно не веде до тієї мети, ради якої він був встановлений».Мілтон справив великий вплив на розвиток журналістики як в Англії, так і в європейських країнах. *Політ, погляди та суспільні ідеали Мілтона відбилися у його численних поет, творах: поемах «Втрачений рай» (1667) і «Повернений рай» (1671), героїчній трагедії «Самсон-борець» (1671) та інших.
38.3.Генри Айртон (англ. Henry Ireton, 1610 — 1651) — английский генерал.*Изучал право в Оксфорде; в начале гражданской войны примкнул к парламентской армии, где вскоре выдвинулся и стал любимцем Кромвеля. Незадолго до битвы при Незби он был назначен полковником, а непосредственно накануне битвы Кромвель поручил ему командование левым крылом; это крыло было совершенно разбито энергичным напором принца Руперта и Айртон был взят в плен, но освобождён после того, как Кромвель одержал победу.*В 1646 он женился на дочери Кромвеля. В переговорах армии с парламентом и королём играл видную роль, как хороший законовед; он требовал неотложного суда над королём и был в числе убежденных сторонников его казни. Полк Айртона, произведённого Кромвелем в генерал-майоры, последовал за протектором в ирландскую экспедицию. После ухода Кромвеля в Шотландию Айртон в качестве главнокомандующего был уже близок к покорению Ирландии, но умер во время осады Лимерика от истощения. Смерть его сильно огорчила протектора, который в суровом генерале потерял одного из своих лучших полководцев и убеждённейшего сторонника. После реставрации 1660 тело его было выкопано из земли и похоронено под виселицей.
39.Левелери.Лільберн.Ле́велери (англ. Levellers, букв. — зрівнювачі) — радикальна демократична політична партія в період Англійської буржуазної революції. У самостійне угруповання левелери оформилися 1647 року, до цього вони становили ліве крило індепендентів. Соціальною базою левелерів були дрібні торговці, ремісники, селяни, міська і сільська біднота.*Левелери були рішучими противниками монархії та аристократії (зокрема, палати лордів). Вони стояли за утворення республіки, відстоювали ідею народного суверенітету, надання населенню широких політичних прав і свобод.Левелери відзеркалювали інтереси дрібної буржуазії, частини заможних селян (в основному, фригольдерів), і спиралися на армію. Рух левелерів очолювали Дж. Лільберн, Р. Овертон, В. Волвін.*У соціально-економічній сфері левелери вимагали знищення торгових монополій і патентів, зниження податків, скасування церковної десятини, повернення селянам огородженої землі. Левелери твердо підтримували принцип недоторканності приватної власності і виступали проти ліквідації дворянського землеволодіння. Підняті левелерами в травні і вересні 1649 солдатські повстання були придушені, під тиском репресій з боку уряду рух левелерів почав слабшати і згодом розпався на окремі групи.
39.1.Джон Лілберн (англ. John Lilburne; 1614 - 29 серпня 1657) - активний учасник Англійської буржуазної революції, лідер левеллеров, воював в першій громадянській війні в чині підполковника на стороні парламенту, в 1645 при формуванні О.Кромвелем і парламентом армії нового зразка пішов з військової служби (незважаючи на те, що йому пропонували високий командний пост) з політичних та ідеологічних міркувань (небажання присягати ковенантів), спочатку підтримував партію індепендентів, пізніше один з ідеологів радикально налаштованої партії левеллеров (зрівнювачів).*Виходець з джентрі. Належав до нетітулованноому дворянству, виховувався в пуританської сім'ї. Будучи підлітком, він був відданий в учні торговцю сукном. Поступово Лілберн перейнявся ідеями пуританізму. У 1630-х роках Лілберн активно виступав проти єпископальної церкви. За розповсюдження пуританського вчення ще до революції його судили, бичували батогами, тримали в тюрмах. В останні роки свого учнівства він здійснював поїздки в Голландію для переправки в Англію друкованої за кордоном пуританської літератури. У 1637 році Лілберн був заарештований за звинуваченням у поширенні пуританської літератури і присуджений до великого штрафу, публічного бичування, виставлення до ганебного стовпа і ув'язнення, і лише в 13 листопада 1640 був звільнений Довгим парламентом за протекцією Кромвеля.*З початком громадянської війни став капітаном круглоголових, якими командував граф Ессекса. Брав участь в ряді великих боїв, в тому числі в знаменитих битвах при Еджхіллі і Марстон-Мурі. В ході війни він зумів відзначитися: отримав чин підполковника і очолив драгунський полк. Однак у 1645 році Лілберн, вийшов у відставку, відмовившись підписати Ковенант, що встановлює в якості обов'язкової релігії в армії пресвітеріанство, що було однією з умов створення армії «нового зразка».*У 1646 році за свої рішучі виступи Лілберн був засуджений палатою лордів до тюремного ув'язнення і величезного штрафу. Випущений він був лише в 1648 році. Складене в 1647 їм і його соратниками «Народна угода» стало програмним документом партії левеллеров. У 1649 піддав критиці індепендентів і засудив страту короля. Неодноразово полягав у в'язницю. У 1654 прилучився до квакерів.
(39). Соціальні ідеї дигерів. Д. Уінстенлі.
Дігери (англ. Diggers, «копачі»), самоназва - «істинні левеллери- рух сільської бідноти в роки Англійської революції, який виник в 1649, що виступав проти приватної власності, в першу чергу, проти приватної власності на землю. Дігери діяли мирним шляхом: вони стали скопувати общинні землі, орудуючи лопатами (звідки і з'явилася назва «дигери» - «копачі»), і закликати інших бідняків наслідувати їхній приклад. Керівником дигерів був Джерард Вінстенлі.*Першим памфлетом, що безпосередньо виражав ідеї дігерів був «Новий закон справедливості», написаний ідеологом і керівником дигерів Джерардом Вінстенлі. У своєму новому памфлеті Вінстенлі говорив про те, що не повинно існувати приватної власності, земля повинна бути спільною. *Він вважав, що після усунення монархії і влади лордів має йти знищення в несправедливості в розподілі земель, але оскільки цього не було зроблено, треба починати працювати разом на порожніх земельних ділянках, яких в Англії величезна кількість. Але забирати землі і власність силою не можна, вважає Вінстенлі. Вінстенлі пропонує жити кожній людині за власним розумінням, а не слідувати чиїмось вказівками .*8 квітня 1649 на пустищі біля підніжжя пагорба св. Георгія недалеко від містечка Кобхем, в графстві Суррей оселилася перша група діггерів, що почала відкривати і розкопувати до того ніколи не оброблювані землі. Цей мирний виступ викликав страх у місцевих лендлордів і фрігольдерів, які звернулися зі скаргою в уряд. Тоді перелякана Державна рада віддала розпорядження генералу Ферфаксу розігнати їх. Коли ж до пагорба св. Георгія підійшли два кавалерійських ескадрони, діггери спокійно пішли на вимогу офіцера.Незабаром був опублікований маніфест дигерів «Прапор, піднятий істинними левеллерами...». У ньому ми зустрічаємо ті ж ідеї, що і в інших памфлетах дігерів: думка про землю як «спільного скарбу», критика приватної власності, викриття лендлордів. Крім того, в памфлеті викладається критика існуючих в країні порядків, критика влади, що розчарувала населення. *У червні з'явилася дігерська «Декларація бідного пригнобленого народу Англії»,у ній знову йдеться про незаконність існування приватної власності і оголошується про те, що люди знайшли сміливість противитися нащадкам людей, що захопили їхню землю. *Але частина колонії була спалена солдатами, а потім руйнувати її прийшли місцеві фрігольдери. Діггерів засудили до штрафів, які стягнули коровами, а Біккерстафа ув'язнили.*В 1650-1651 тривають виступи дігерів, до кінця 1651 рух «істинних левеллерів» було повністю придушено. В 1652 Уінстенлі публікує свію найзначнішу працю, «Закон свободи», в якій найбільш розгорнуто викладаються його ідеї і намальована картина світоустрою, яка згідно з Уінстенлі повинна бути втілена в життя. Тут зустрічаються останні згадки про діггера як про чинник селянському русі.
(39.1.)Джерард Уінстенлі (англ. Gerrard Winstanley; 1609, Віган, графство Ланкашир - 10 вересня 1676) - англійський соціаліст-утопіст XVII століття, один із керівників руху дигерів. *Народився в місті Віган в сім'ї торговця шовком і оксамитом Едуарда Уінстенлі. Джерард не отримав систематичної освіти. З 1630 жив у Лондоні. Був учнем, потім членом компанії торговців готовим платтям, мав власне підприємство в лондонському Сіті. Розорившись, близько 1643 став працювати за наймом в графстві Суррей.Початок його проповідницької діяльності відноситься до середини 1640-х рр.., До часу встановлення в Англії республіки. Вдаючись до містичної аргументації, Уінстенлі в численних памфлетах (починаючи з «Нового закону справедливості», 1649) виклав своє соціальне вчення, складовими частинами якого є «закон соціальної справедливості», обгрунтування необхідності демократичного аграрного перевороту, проект «Вільної Республіки». «Новим законом справедливості» Уінстенлі назвав безкласове суспільство, яке не знає приватної власності, грошей, купівлі-продажу, роботи за наймом, імущих і незаможних. *Здійснення аграрного перевороту Уінстенлі вважав неодмінною умовою перемоги республіки над монархією. У 1649 Уінстенлі очолив виступ дигерів .*Заснував поблизу містечка Кобем колонію дигерів, що стала першим в новій історії комуністичним експериментом. Після розгрому колонії (весна 1650) Уінстенлі написав свій ідеологічний заповіт - комуністичну утопію «Закон свободи» (1652), в якій вперше чітко зв'язав соціальні ідеали комуністичного суспільства із сподіваннями бідноти, а свободу громадянина характеризував перш за все як свободу від нужди. *Залишок життя Уінстенлі провів серед квакерів і частиною перейнявся їх поглядами.*В обгрунтуванні свого соціально-політичного ідеалу Уінстенлі не цілком звільнився від теології, але в основному перейшов на позиції раціоналізму і трактував теорію природного права в дусі рішучого заперечення приватної власності. *Політичний ідеал Уінстенлі - послідовно демократична республіка.