Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
10. Загальна характеристика класичної економічної теорії в епоху вільної конкуренції та її значення для розвитку ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації.
Первісне нагромадження капіталу завершилося наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. промисловою революцією спочатку в Англії, а потім у Європі й Америці. Основними галузями господарства стають металургія та машинобудування, що випускає верстати й устаткування для легкої (текстильної) і харчової промисловості, для транспорту (пароплави і паровози).
До кінця XIX ст. густа мережа залізниць покриває Європейський континент. Трансконтинентальні дороги появляються також у Америці. Час подолання відстаней і вартість перевезень істотно зменшуються. Це сприяє формуванню єдиних національних ринків. Використання пароплава, що долає відстані у два-три рази швидше, ніж найшвидкохідніший вітрильник, і бере на борт у кілька разів більше вантажу, у свою чергу, сприяє формуванню світового ринку.
У промисловості провідних країн світу, насамперед Великої Британії, зростає число зайнятих. Рахунок уже йде на мільйони працівників. Зростає і чисельність міського населення, а також його частка в загальній чисельності населення країни. Проте ще більше половини населення — сільські жителі.
Буржуазія найбільш розвинутих країн домагається визнання основних особистих прав і свобод усіх громадян, політичної рівноправності, спершу тільки для дорослих (старших 21—25 років) і забезпечених чоловіків, а також свободи підприємницької діяльності, юридичного захисту прав власності тощо. Скасовують всілякі обмеження господарської діяльності, зокрема цехи й гільдії.
Приблизно до середини другого десятиліття XIX ст. у найбільш розвинутих країнах Європи складається економічна система, основні риси якої такі.
1. Велика чисельність (сотні, тисячі) виробників і продавців на національному ринку й у кожній галузі. Частка кожного з них дуже мала (не більш як 1,5 %), тому вони не можуть справляти істотного впливу на ціну, й вона сама встановлюється на ринку в результаті вільної конкуренції між продавцями і покупцями.
2. Товари однорідні — немає товарних марок, асортимент відносно обмежений, споживчі товари досить прості, тож конкуренція має переважно ціновий характер.
3. Пороги входу в значну частину галузей досить низькі, що сприяє припливу капіталу у високоприбуткові види бізнесу й вирівнюванню норми прибутку, посиленню конкуренції й зниженню цін. Не виникає особливих проблем і з ліквідацією чи перепрофілюванням бізнесу, оскільки виробничі приміщення й устаткування досить універсальні.
4. Законодавчі обмеження дуже незначні й перешкоджають лише відверто кримінальним заняттям.
5. Важлива комерційна інформація поширюється відносно повільно і досить рівномірно, тож ніхто не має виключних джерел інформації.
6. Роль держави обмежується переважно військово-поліцейськими функціями. У виробничі питання, ціноутворення, торгівлю й розподіл благ держава не втручається. Вона також практично не бере участі у розв'язанні соціально-виробничих питань: забезпеченні зайнятості, гідних умов праці, встановлення рівня її оплати, страхування та ін.
Система, що відповідає цим характеристикам чи, як їх іще називають, умовам, в економічній літературі дістала назву система вільної конкуренції. Проте вже до кінця XIX ст. велику частину цих умов було порушено й економічна система провідних країн перейшла в якісно новий стан. Отже, епоху вільної конкуренції можна з певною умовністю обмежити приблизно столітнім періодом із 1775—1815 pp. по 1875—1895 pp.
У цей період завершується територіально-економічний поділ світу між так званими Великими державами: Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами і США, Російською, Австрійською та Османською імперіями. Для метрополій колонії є джерелами дешевої сировини, продовольства і ринками збуту промислових товарів. Японія, Німеччина й Італія, що спізнилися до первісного поділу, розпочинають готуватися до боротьби за переділ колоніальних володінь і сфер впливу.
У цей період європейські країни, спершу Франція, потім Англія, Німеччина й Росія, зазнають на собі дії демографічного переходу від режиму відтворення населення, за якого висока смертність компенсується високою народжуваністю, до режиму, за якого обидва показники відносно низькі. Оскільки на першому етапі переходу під впливом поліпшення структури харчування, санітарно-гігієнічних умов життя (каналізація, кип'ятіння води, регулярне миття та ін.), успіхів медицини (вакцинація, допомога при пологах тощо) різко знижується смертність, а народжуваність усе ще залишається досить високою, населення починає швидко зростати, подвоюючись за 25—45 років.
Так, населення Європи між 1800 і 1900 pp. збільшилося майже в три рази — зі 150 до 410 млн осіб. І це незважаючи на все ще досить високу дитячу смертність, високу смертність робітничого класу, війни, епідемії та масову міграцію зубожілих селян у Південну й Північну Америку. Населення обох континентів зросло шестикратно — з 25 до 150 млн осіб. Успіхи інших регіонів світу в цьому були значно скромнішими: населення Китаю зросло лише на 35—40 %, Африки — у півтора, Азії — в два рази.
Модернізація господарства і суспільного устрою відбувалася дуже нерівномірно. Першими на цей шлях ще у XVIII ст. стали Велика Британія та Нідерланди. У цих країнах вона пройшла відносно безболісно. Набагато пізніше, у 1820—1860 pp., модернізація проходила у Франції і США, де розбіжності у виборі шляху розвитку країни призвели до громадянської війни.
Запізнілий, наздоганяючий і насильницький характер мала модернізація в Японії, Німеччині й Росії. У цих країнах ініціатором модернізації була держава, що мало надалі дуже суперечливі наслідки.
Соціальна структура суспільства епохи вільної конкуренції була досить проста. На одному полюсі розташовувалася еліта: стара земельна аристократія, верхівка колоніальної адміністрації, армії та флоту, великі домовласники і рантьє, стара й нова буржуазія, зокрема великі підприємці. Ця соціальна група мала дуже високий (навіть за нинішніми мірками) рівень життя, але її частка в населенні була невелика — у межах 1,5—2 %, а її влада в суспільстві спиралася переважно на репресивний апарат: на поліцію, суд, в'язниці й каторги.
На іншому полюсі стояв промисловий пролетаріат, що досяг 20—25 % у загальній чисельності населення. Умови його життя були жахливі, а рівень споживання вкрай низький — на межі прожиткового мінімуму. Робочий день тривав 11—14 год, техніки безпеки практично не було — звідси дуже високий рівень травматизму і смертності на виробництві. Страхування на випадок хвороби чи інвалідності, втрати роботи, пенсійного й медичного забезпечення також не було. Робітники жили переважно в бараках чи жалюгідних халупах в умовах жахливої антисанітарії, харчувалися неякісними продуктами, не мали можливості придбати ліки, запросити лікаря, тож переважна більшість пролетаріату уже замолоду наживали хронічні захворювання, в тому числі венеричні. Трудове життя починалося, як правило, у 10— 12 років, але часто працювали по 12 год на день і 6—7-літні діти. Шлюби робітнича молодь укладала рано — у 17—20 років. Народжуваність у робітничому середовищі була високою, але високою була й дитяча смертність. Середня тривалість життя робітника не перевищувала 35 років. До цього віку більшість із них перетворювалися на виснажених життям стариків. Значною мірою цьому сприяло пияцтво.
Не дивно, що таке життя більшість робітників цінували не дуже високо й готові були ризикувати ним заради кращої долі. Тому епоха вільної конкуренції — це ще й епоха запеклих класових битв: страйків, бунтів, рухів руйнівників машин і, нарешті, робітничого революційного руху.
Близьким до становища промислового пролетаріату було становище безземельних і малоземельних найманих робітників аграрного сектору: батраків, поденників, здольників та ін. Чимало їх у зимовий період подавалися в міста в пошуках додаткових заробітків у промисловості. Їхня частка в населенні також становила близько 20—25 %.
Близько 35 % населення, а у Франції та Росії — всі 70 %, становили селяни. П'ята частина з них були дуже заможні: фермери, куркулі, гросбауери. Інші жили скромно, але істотно краще, ніж робітники. Селяни, що зубожіли, поповнювали ряди міського й сільського пролетаріату.
10—12 % населення становили дрібні торговці й ремісники. Під впливом жорсткої конкуренції з боку великої буржуазії багато їх розорялися і поповнювали ряди пролетаріату.
На середні прошарки припадало не більш 7 % населення. Це були фахівці: інженери, лікарі, архітектори, викладачі, чиновники; люди вільних професій: художники, журналісти, актори; службовці, дрібні домовласники і рантьє.
Нечисленність середніх і вищих прошарків суспільства, крайня бідність нижчих станів, переважно натуральний характер селянських господарств зумовлювали вузькість внутрішнього споживчого ринку, що не міг забезпечити стійкого попиту на продукцію, яку виробляли чимраз у більших масштабах. Результатом такого дисонансу стали повторювані кожні 10—11 років кризи надвиробництва, що К. Маркс пов'язав із нерівномірністю відтворення основного капіталу.
Саме через вузькість внутрішнього ринку боротьба між капіталістами провідних країн за зовнішні ринки збуту набула значної гостроти.
11. Вчення А. Сміта.
Коротка Біографія
Адам Сміт (1723-1790). нако він вважав, що ціна кожного знаряддя в свою чергу зводиться безпосередньо, або, в кінцевому рахунку, до заробітної плати, прибутку і ренти.
Сміту здавалося, що, посилаючи від одного підприємства до іншого, йому вдалося довести, що вартість суспільного продукту без залишку розпадається на доходи. Однак Сміт помилявся. У вартість вироблених товарів поряд з новоствореної вартістю завжди входить перенесена вартість засобів виробництва. Вона є продуктом праці попередніх років. Тому сума доходів, що дорівнює новоствореної вартості, завжди менше вартості суспільного продукту. Сміт ж ототожнював вартість готового продукту з заново створеною за рік вартістю. В результаті у нього зникла вартість засобів виробництва, створена працею минулих років, а вартість річного продукту виявилася рівною сумі доходів.
Ці помилкові погляди Сміта пояснюються недоліками його теорії вартості. Не знаючи подвійного характеру праці, він не розумів, що абстрактним працею створюється нова вартість, а одночасно конкретною працею переноситься на продукт створена раніше вартість засобів виробництва. Вона є продуктом минулого року і лише відшкодовує витрати на елементи постійного капіталу. На доходи розпадається тільки нова вартість, створена абстрактним працею.
Торкаючись проблеми накопичення капіталу, Сміт зводив її до перетворення прибутку (додаткової вартості) в додаткову заробітну плату. Всупереч точці зору Сміта при накопичення капіталу лише частину прибутку на купівлю додаткової робочої сили. Інша ж частина йде на придбання додаткових засобів виробництва. За Сміту виходило, що нагромадження капіталу вигідно робочим, тому що вона веде до підвищення заробітної плати. Звідси він робив висновок, що з розвитком капіталізму становище робітничого класу буде поліпшуватися. Це твердження Сміта є спірним.
Вчення про продуктивну працю.
Сміт протиставляв робочих мануфактури слугам. Перші не тільки відшкодовують свою заробітну плату, а й приносять господарю прибуток. Підприємець багатіє, наймаючи більшу кількість мануфактурних робітників, і біднішає, якщо тримає багато слуг. Таким чином, з точки зору Сміта, продуктивним є працівник, який оплачується з капіталу і створює прибуток своєму наймачеві. Іншими словами, Сміт вважав продуктивним працю, обмінюється на капітал.
Однак в цьому питанні Сміт суперечив сам собі. Він висунув інше визначення продуктивної праці. Продуктивною є праця, що виробляє товари, а непродуктивним - праця по наданню послуг. Точку зору фізіократів, що продуктивний лише праця в сільському господарстві, Сміт піддав критиці. Однак у нього самого зустрічаються твердження, що праця в сільському господарстві більш продуктивний, ніж в інших галузях господарства. Це була поступка помилковим поглядам фізіократичної школи.
Різко засуджуючи продуктивні витрати, Сміт вимагав економії державних витрат. Поряд з акторами і паяца він зараховував до непродуктивних працівникам государя з судовими чиновниками, офіцерів армії і флоту.
Про економічну політику держави.
Сміт був глибоко переконаний, що найважливішою умовою багатства країни є принцип «Laissez faire», тобто свобода господарської діяльності. Чим менше держава втручається в економічне життя країни, тим краще для господарського розвитку. Державне регулювання доцільно тільки в тих випадках, коли свобода загрожує громадському благу. Корисною мірою держави Сміт вважав регулювання випуску банкнот, охорону країни від зовнішніх ворогів, турботу про безпеку громадян, підтримку громадських доріг, створення системи освіти і виховання. Для виконання цих функцій держава повинно мати необхідні кошти. Сміт запропонував принципи оподаткування, засновані на його концепції рівнозначності різних видів праці.
Винагорода чиновників, адвокатів, викладачів не повинно бути ні занадто малим, ні надто щедрим. «Якщо за будь-яку послугу платять значно менше того, що треба, на її виконання відіб'ються нездатність і непридатність більшої частки тих, хто зайнятий цією справою. Якщо за неї платять занадто багато, її виконання буде ще більше страждати від недбалості та лінощів ».
В п'ятій книзі Сміта, званої «Щодо витрат государя або держави», розглядаються різні правила збору податків і мита, принципи перерозподілу та використання доходів. У цій книзі є спеціальна глава «Чотири основні правила податків». Сплату податків слід покласти не на один клас, як пропонували фізіократи, а на всіх однаково, - на працю, на капітал, на землю.
Чотири основних правила стягнення податків полягають у наступному:
1. податки повинні платити всі громадяни, кожен - у відповідності зі своїм доходом;
2. податок, який слід сплатити, має бути визначений, а не змінюватися довільно;
3. всякий податок має стягуватися у такий час і в такий спосіб, що найменш сором'язливі для платників;
4. податок має встановлюватися за принципом справедливості;
Це стосується розмірів платежу, санкцій за несплату, рівність у розподілі рівнів оподаткування, пропорційності доходом і т.д.
Посилаючись на доцільність міжнародного поділу праці, Сміт відстоював також свободу торгівлі між країнами. Кожній країні слід розвивати у себе виробництво тільки таких товарів, які обходяться дешевше, ніж в інших місцях. Так складеться міжнародний поділ праці. Воно буде вигідно всім країнам. Всякі спроби заходами економічної політики перешкодити такий спеціалізації в міжнародному масштабі принесли б, за Смітом, тільки шкоду.
Висновок.
В 18 - 19 в.в. політична економія розвивалася як наука про багатство, тому виглядає цілком природно, що як вихідний пункт свого вчення А. Сміт вибрав розподіл праці. Разом з тим він не розрізняв товарну і натуральну вартість, вважав працю єдиним джерелом споживчої вартості, бачив у людині природну схильність до обміну та ін
Незважаючи на ці недоліки, А. Сміт досяг у своєму аналізі закономірностей капіталізму вельми значних результатів: йому вдалося виявити загальний принцип економічної системи капіталізму - вартість і дати їй своє знамените визначення як "дійсного мірила" мінової вартості всіх товарів. Він вніс свій вклад і в розвиток методології: поряд із аналізом і індукцією широко використовував синтез і дедукцію, тобто йшов на основі раніше сформульованих положень від простого до складного і далі до цілого.
Головною ж заслугою А. Сміта, економіста мануфактурного періоду, стало створення першого цілісної економічної системи на основі суми знань, які були накопичені до того моменту суспільного розвитку. Розглядаючи роботи А. Сміта із висоти нашого часу, ми віддаємо належне тій грандіозну роботу, яку він зробив і плодами якої ми користуємося до цього дня. Тому ми можемо з повною підставою назвати А. Сміта класиком економічної думки.
Однак А. Сміт не завершує розвитку класичної школи. Він виступив із своїм головним економічним твором безпосередньо напередодні промислового перевороту. Об'єктом дослідження А. Сміта був капіталізм, ще не одержав своєї адекватної виробничо-технічної бази у вигляді машинної індустрії. Ця обставина певною мірою і зумовило відносну нерозвиненість самої економічної системи А. Сміта. Але теорія стала вихідним пунктом для подальшого розвитку в працях Д. Рікардо, а потім і інших великих економістів.
Таким чином, соціально-економічні погляди А. Сміта представляють собою одну з вершин економічної думки 18 століття.
12. Погляди представників історичної школи: стара та нова історичні школи.
У розвитку класичної політичної економії з визначеною умовністю можна виділити чотири етапи.
Перший етап охоплює період з кінця XVII - в. до початку другої половини XVIII ст. Це етап суттєвого розширення сфери ринкових відносин, аргументованих спростувань ідей меркантилізму та його повного розвінчання. Головні представники початку даного етапу У. Петті і П. Буагільбер незалежно один від одного першими в історії економічної думки висунули трудову теорію вартості, відповідно до якої джерелом і мірилом вартості є кількість витраченої праці на виробництво тієї чи іншої товарної продукції або блага. Засуджуючи меркантилізм і виходячи з причинного залежності економічних явищ, основу багатства і добробуту держави вони бачили не в сфері обігу, а в сфері виробництва.
Завершила перший етап класичної політичної економії так звана школа фізіократів, що одержала поширення у Франції в середині і на початку другої половини XVIII ст. Провідні автори цієї школи Ф. Кене та А. Тюрго в пошуках джерела чистого продукту (національного доходу) вирішальне значення поряд з працею надавали землі. Критикуючи меркантилізм, фізіократи ще більше заглибилися в аналіз сфери виробництва і ринкових відносин, хоча і в основному з проблем сільського господарства, неправомірно віддаляючись від аналізу сфери обігу.
Другий етап розвитку класичної політичної економії охоплює період останньої третини XVIII ст. і пов'язаний з ім'ям і працями Адама Сміта - центральної фігури серед її представників. Його "економічний людина "і" невидима рука "провидіння переконали не одне покоління економістів в природному порядку і невідворотність незалежно від волі і свідомості людей стихійної дії об'єктивних економічних законів. Багато в чому завдяки йому аж до 30-х років XX сторіччя незаперечним вважалося положення про невтручання урядових розпоряджень у вільну конкуренцію. Як писав у зв'язку з цим Н. Кондратьєв, у класиків "на всьому їх вченні лежить ... проповідь господарського ладу, що спирається на принцип свободи індивідуальної господарської діяльності як ідеалу. Це особливо явно видно на поглядах А. Сміта ". Далі відзначимо, що класичними по праву вважаються і відкриті А. Смітом (за матеріалами аналізу шпилькової мануфактури) закони поділу праці і росту його продуктивності. На його теоретичних вишукуваннях значною мірою грунтуються також сучасні концепції про товар і його властивості, грошах, заробітної плати, прибутку, капіталі, продуктивної і непродуктивної праці і інші.
Третій етап еволюції "класичної школи" політичної економії припадає на першу половину XIX ст., коли в ряді розвинених країн завершився промисловий переворот. Протягом цього періоду послідовники, і в тому числі учні А. Сміта (так називали себе багато хто з них), піддали поглибленої переробки і переосмислення основні ідеї та концепції свого кумира, збагатили школу принципово новими і значущими теоретичними положеннями.
Серед представників цього етапу слід особливо виділити французів ж.б. Сея і Ф. Бастіа, англійців Д. Рікардо, Т. Мальтуса і Н. Сеніора, американця Г. Кері та ін Хоча ці автори, дотримуючись, як вони стверджували, А. Сміту, вартість товарів і послуг розглядали як кількість витраченого праці або як витрати виробництва (а такого роду витратний підхід в дійсності залишився недоведеним), все-таки кожен з них залишив у історії економічної думки і становлення ринкових відносин досить помітний слід.
Так, ж.б. Сей у своєму догматично з позицій сучасної економічної теорії "законі ринків" вперше "ввів" в рамки економічного дослідження проблематику рівноваги між попитом і пропозицією, реалізації сукупного суспільного продукту в залежності від кон'юнктури ринку. В основу цього "закону", та ж.б. Сей, і інші класики вкладали положення про те, що при гнучкої заробітної плати та рухомих ціни процентна ставка буде врівноважувати попит та пропозиція, заощадження та інвестиції при повній зайнятості.
Д. Рікардо більше за інших своїх сучасників полемізував з А. Смітом. Але, цілком поділяючи погляди останнього про доходи "головних класів суспільства ", він уперше виявив закономірність має місце тенденції норми прибутку до пониження, розробив закінчену теорію про форми земельної ренти. До його заслугах необхідно віднести також одне з кращих обгрунтувань закономірності зміни вартості грошей як товарів залежно від їх кількості в зверненні.
До тріаді економістів-класиків - послідовників смітівським політичної економії - правомірно поряд з Д. Рікардо та ж.б. Сеєм віднести Т. Мальтуса. Цей учений, зокрема, у розвиток недосконалою концепції А. Сміта про механізм суспільного відтворення (за Марксом - "догма Сміта") висунув теоретичне положення про "третіх осіб", відповідно до яким обгрунтував реальну участь у створенні і розподілі сукупного суспільного продукту не тільки продуктивних, але і непродуктивних верств суспільства. Т. Мальтус належить також що не втратила і в наш час свою актуальність ідея про вплив на добробут суспільства чисельності і темпів приросту населення, що свідчить одночасно і про взаємозалежність економічних процесів та природних явищ.
Четвертий, завершальний етап розвитку класичної політичної економії охоплює другу половину XIX ст., протягом якого згадані вище Дж.С. Мілль і К. Маркс узагальнили кращі досягнення школи. З іншого боку, до цього часу вже знаходили самостійне значення нові, більш прогресивні напрямки економічної думки, що одержали згодом назву "мархіналізм" (кінець XIX ст.) і "інституціоналізм" (початок XX ст.). А щодо новаторства ідей англійця Дж.С. Мілля і К. Маркса, писав свої праці у вигнанні з рідної Німеччини, то ці автори "класичної школи", будучи строго прихильні до положення про ефективності ціноутворення в умовах конкуренції і засуджуючи класову тенденційність та вульгарну апологетику в економічній думці, все ж таки симпатизували робітничого класу, були звернені "до соціалізму і реформам ". Причому К. Маркс, крім того, особливо підкреслював підсилюється експлуатацію праці капіталом, яка, загострюючи класову боротьбу, повинна була, на його думку, неминуче привести до диктатури пролетаріату, "відмирання держави "і рівноважної економіки безкласового суспільства.