Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Мета,завдання і предмет курсу.
Предметом курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням)” є мова як соціально-культурний феномен і засіб спілкування, зокрема у професійній сфері.
Мета курсу – сформувати високий рівень комунікативної культури у сфері професійного спілкування в його усній та писемній формах, виробивши навички практичного володіння мовою в різних видах мовленнєвої діяльності в обсязі тематики, зумовленої професійними потребами.
Основні завдання курсу:
Результатом вивчення навчальної дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)” мають стати:
а) знання студентів про:
б) уміння студентів:
Виникає об'єктивна потреба створення і впровадження в систему професійної освіти нової фахової ділової комунікації, тобто мовної освіти. Вона має забезпечити формування та розвиток комунікативної професійно орієнтованої компетенції особистості, яка здатна зреалізувати свій творчий потенціал на потреби держави. Це можна здійснити під час вивчення навчальної дисципліни - "Українська мова (за професійним спрямуванням)".
2. Загальне поняття про мову,мовлення і мовну культуру.
Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром
Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості.Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови. Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста "добути" з мовлення мову.2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів, її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок. Мову можна порівняти з написаною композитором симфонією. Під час виконання симфонії (мовлення) хтось із музикантів помилково може "взяти" не ту ноту. Зрештою, і весь твір по-своєму може бути "прочитаний" і зінтерпретований диригентом.Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень тощо. 3. Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (акустичній і фізіологічній) характеристиці мовлення. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.
4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.
Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне індивідуальному. З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами.Мова і мовлення тісно пов'язані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стримує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. У мовленні з'являється нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом мови.
Культура мовлення - один із виявів вихованості й освіченості людини. Культура мовлення - це культура мислення, дотримання усталених норм вимови й побудови фраз. Людина, що прагне оволодіти культурою мовлення, не повинна вживати жаргонних виразів, вульгарних, грубих слів; вона піклується про збагачення свого лексикону, звільняється від слів-паразитів, стежить за інформацією і правильним наголосом. Культура мовлення виховується школою, а також через літературу, засоби масової інформації, користування словниками, енциклопедіями. Вона є важливим чинником успішної професійної діяльності, надає особі впевненості в собі, у своїй здатності переконувати людей. Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови небайдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов.
Головними теоретичними засадами культури мовлення є осмислення мовної норми, значення про функціональні стилі літературного мовлення; усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення і немов-леннєвих (екстралінгвістичних) структур. Практичними засадами культури мовлення треба вважати систематичність знань, їх постійне поглиблення, інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня власного мовлення зокрема, по-ліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній значущості високого рівня культури мовлення народу. Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);
- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).
Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистсота.
3. Мова і суспільство. Функції мови.
Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так, основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер.
Комунікативна функція (від лат. communicatio "спілкування") — функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві. Щоправда, існують й інші комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки і лише згодом — звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де пантоміма відіграє значну роль, глядачам цілком зрозумілі "діалоги" дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними супровідними щодо звукової мови засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були, замінити мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають свої враження, почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти.
Мислетворча функція — функція формування й формулювання думки.Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить думку".
Одні вчені вважають, що найголовнішою функцією є комунікативна, інші — функція мислення. Обидві ці функції дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.
Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні від головних, вони є ніби уточненням, детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з комунікативною функцією пов'язані такі конкретні функції: фатична, тобто контак-тоустановлювальна; репрезентативна (від фр. representation "представництво") — функція позначення світу речей; емотивна — функція вираження почуттів, емоцій;
експресивна(відлат.expressio "вираження") — функція самовираження, створення образу мовця, автора; волюн-тативна — функція волевиявлення; прагматична — функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична — функція вираження прекрасного, виховання естетичного смаку; метамовна— функція використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна (від лат. cognitus"знання, пізнання"), або гносеологічна (від гр. gnosis "знання, пізнання"), тобто пізнавальна, й акумулятивна (від лат. accumulatio "нагромадження") функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що, наприклад, засвідчують усталені мовні звороти — фразеологізми: Не знаючи броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.
Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від лат. referens "такий, що повідомляє"), пов'язані з обидвома головними. Інформація спершу осмислюється (формується і формулюється), а відтак передається.Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною.
4. Поняття національної та літературної мови. Українська літературна мова як унормована форма загальнонародної мови української нації. Основні риси літературної мови.
Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти. Хто якою мовою володіє, той до того народу належить (Волод.Даль)Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти. Українська мова – єдина національна мова українського народу. Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова (УМ) є державною мовою в Україні, „держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Державна мова – „це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики”1 На ґрунті УМ формується і розвивається українська літературна мова (УЛМ).Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами – діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.
Літературна мова (ЛМ)– це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадській установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.
Вона вважається найвищою формою існування мови. ЛМ характеризується такими ознаками:
Найістотнішою ознакою ЛМ є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм, найбільш поширених, уніфікованих зразків уніфікації мовної системи.
Наддіалектність полягає в тому, що ЛМ, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність ЛМ допускає її регіональне варіювання.
Маючи усну й писемну форми вираження, ЛМ охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовно-виражальних засобів. Це і є її поліфункціональність.У плані уніфікованості (стандартності) ЛМ зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.ЛМ характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів.ЛМ реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній з її форм.Писемна форма ЛМ функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.Усна форма ЛМ обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова (СУЛМ) сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української ЛМ був І.П.Котляревський – автор перших художніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка-Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.Основоположником СУЛМ справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Т.Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови. Традиції Т.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.
Українська ЛМ постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.
5. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.
„Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв’язання професійних завдань”2, тобто оволодіння мовою професійного спілкування. Мова професійного спілкування (професійна мова) – це функціональний різновид української літературної мови, ким послуговуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.
Отже, фахова мова (ФМ) – це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуні канта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно і правильно добираються різні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні.
Усі лексичні одиниці фахових текстів поділяються на чотири різновиди:
Отже, професійна мова – це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.
6. Професійна мовнокомунікативна компетенція
Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.
Мовна професійна компетенція – це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом. Мовленнєва професійна компетенція – це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.Ґрунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь використання усної й писемної ЛМ, багатства її виражальних засобів відповідно до літературних норм.Комунікативна професійно орієнтована компетенція – це „система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування”4, тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування. У сучасній науці термін "мовна компетенція", впроваджений у науковий обіг американським мовознавцем Н. Хомським, набув широкого застосу-
вання та трансформувався у професійну сферу як важливий компонент становлення фахівця нової генерації. Ф. Бацевич поняття "мовна компетенція" тлумачить як знання учасниками комунікацій мови (мовного коду), тобто правил, за якими формуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація. Отже, саме мовнокомунікативна компетенція є стрижневим компонентом професійно-комунікативної діяльності та передбачає і забезпечує уміння вільно здійснювати мовленнєве спілкування в усній чи письмовій формах, уживати ті правила мовленнєвої поведінки, що існують у певному суспільстві, доцільно використовувати ресурси мови в різноманітних ситуаціях повсякденно-професійної сфери.
Професійний мовнокомпетентний фахівець повинен:
3) мати навички комунікативно виправданого використання засобів
мови.Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування. Сформувати професійну мовнокомунікативну компетенцію покликана сучасна система освіти.
7. Українське законодавство про мову, державний статус української мови. Ст. 10 Конституції України встановила, що державною мовою в Україні є українська мова, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Разом з тим в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Держава сприяє також вивченню мов міжнародного спілкування.
Питання мовної політики в Україні регулюються також іншими конституційними нормами. У ст. 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками. Окремі статті Конституції містять вимоги про обов’язкове володіння державною мовою Президентом України, професійними суддями, суддями Конституційного Суду. У законодавстві України передбачена також вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування особами, які вступають до громадянства України. У ст. 92 Конституції підкреслено, що порядок застосування мов в Україні визначається виключно законами.
Державний статус української мови визначається законом «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.
Державна мова – це офіційно визнана обов’язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо.
Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Громадянам створюються умови для вивчення української мови. Відмова посадової особи прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення тягне за собою юридичну відповідальність. Публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою юридичну відповідальність.
Законом передбачено також, що акти найвищих органів державної влади та управління України приймаються українською мовою. В Україні мовою роботи, діловодства та документації, а також взаємовідносин державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, а також мовою сесій, конференцій, з’їздів, засідань, зборів, інших зібрань державних органів, підприємств і організацій є українська мова.
Українською мовою проводиться також, згідно з законом, виховання дітей у дитячих дошкільних установах, навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах. Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів України, як правило, складають конкурсний екзамен з української мови. Мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова. Українською мовою виконуються також маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Україні.
Частково мовне питання регулюється також законом «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. Держава взяла на себе обов’язок сприяти розвиткові етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України. Оголошуючи українську мову державною, законодавство України в той же час гарантує використання і розвиток мов усіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою. На всіх посадових осіб покладено обов’язок володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.
Незнання української чи російської мови не може бути підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відповідна посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в необхідному обсязі.
8. Мовна ситуація і мовна політика в Україні.
Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.
Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.
Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної мовної політики.
Концепція державної мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.
Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення" 9.
Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.
Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України "Про мови в Українській PCP", "Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: "Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного
Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: "Конституцією України статус державної надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі". Намагання надати статус державної якійсь іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.
Отже, Конституційний Суд України робить вмотивований, обгрунтований висновок: "Таким чином, положення Конституції зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб під час виконання ними службових обов'язків у роботі й діловодстві тощо, органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України".
Це рішення "є обов'язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути оскарженим". Отже, державність української мови є невід'ємним атрибутом конституційного ладу держави, атрибутом нації.
Та лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного і незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо - необхідні механізми реалізації вище зазначених правових документів щодо функціонування української мови. Нині відбувається процес звуження сфери її застосування.
Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави у денаціоналізований географічний простір. Здійснення державної мовної політики забезпечує система органів, яку репрезентують Національна рада з мовної політики при Президенті України, департамент з мовної політики Міністерства юстиції України, Національна комісія з питань правопису та мовних норм Національної академії наук України, Національна рада з питань радіо та телебачення.
Державна мовна політика на сьогодні має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:
1) внесення на розгляд Верховної Ради України проекту закону України про розвиток і застосування мов в Україні;
2) приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність з Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України;
3) утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України;
4) створення незалежної нормативної бази підтримки і пільг для україномовних ЗМІ;
5) вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;
6) поліпшення якості українського на теле- і радіоканалах України;
7) сприяння розвитку мов національних меншин;
8) запобігання дискримінації за мовною ознакою;
9) сприяння підвищенню загальної культури громадян України;
10) створення системи контролю за дотриманням мовного законодавства10;
11) врегулювання питань, пов'язаних з удосконаленням юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови.
Звичайно, вирішенням цих питань не вичерпується державна мовна політика. Держава має робити реальні кроки, щоби мовний резонанс став реальністю.
9. Походження та основні етапи розвитку української мови.
Українська мова належить до індоєвропейської сім'ї мов, які є найбільш вивченими і найбільш поширеними: цими мовами розмовляє близько 52 % населення земної кулі. У цій сім'ї мов українська мова належить до слов'янської групи і разом з російською та білоруською мовами утворює східнослов'янську підгрупу; до західнослов'янської підгрупи належать польська, чеська, словацька, лужицька, кашубська і полабська (мертва) мови; до південнослов'янської — болгарська, сербохорватська, македонська, словенська й старослов'янська (мертва
Тривалий історичний шлях пройшла українська мова: перший її суспільно-історичний тип-мова української народності або староукраїнська мова (ХІУ-ХУІІ ст.), другий-мова української нації, що почала складатись на межі ХУІІ-ХУІІІ ст. і остаточно сформувалась у другій половині ХІХ ст. мова української народності. За генеалогічною класифікацією мов світу українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейських мов і разом з російською та білоруською складає східнослов’янську мовну підгрупу. Східнослов’янські мови дуже близькі між собою за словниковим складом та звуковою системою, що пояснюється спільністю походження на шляху історичного розвитку. Спільною основою сучасних східнослов’янських мов є мова давньоруська, яка до ХІІІ ст. на всій території Київської Русі була єдиною мовою східнослов’янської народності. Однак у ХІІ - ХІІІ ст. у давньоруській мові значно посилюється роз’єднувальний процес. Це призвело до розподілу її на три споріднені народності, до утворення на основі давньоруських територіальних діалектів трьох окремих мов-української, білоруської, російської. Україна довгий час не мала своєї власної державності (близько 800 років), різні її частини входили до складу різних держав-Великого Литовського князівства, Польщі, Австро-Угорщини, Росії, Румунії, і це гальмувало процес утворення єдиної загальноукраїнської мови. . У ХУІ ст. відновлюється об’єднуюча для українських земель роль Києва і всього середнього Подніпров’я, де розгортаються поворотні в історії України події-активна боротьба українського народу за свою етнокультурну самобутність і національну незалежність. Важливу роль у формуванні національно свідомості та консолідації українського народу відіграла національно-визвольна війна 1648- 1654 р.р. під проводом Б.Хмельницького.
У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалось, що "никакого малорусского наречия не було, нет й быть не может". У 1876 р. вийшов указ Юзефовича (Емський), який забороняв друкувати українською мовою книжки, тексти пісень під нотами і ввозити з-за кордону будь-яку літературу, друковану українською мовою; заборонялись також українською мовою і сценічні вистави. 1990- Верховна Рада СРСР прийняла “Закон про мови народів СРСР”. Російській мові надано статус офіційної. Отже, українську мову дискримінували, обмежували, утискували, забороняли і в царській Росії, і в Габсбургській імперії, панській Польщі, боярській Румунії, хортистській Угорщині. Якщо українська мова вистояла в умовах ворожої політики, то лише завдяки тому, що вона мала патріотичний захист з боку рідного народу.
10. Історія лінгвоциду в Україні.
Проблема мови стоїть на шляху України до благополуччя з давніх часів. На теперішній час вона є актуальною тільки для національно свідомого населення країни. Можливість вирішити її зводиться до нульових шансів. Намагання меншості переконати більшість в об’єктивності вирішення цього, давно поставленного питання є безуспішними. З початку існування людства на території сучасної України спостерігались важливі мовотворчі процеси, які ставали основою для сучасної лінгвістики, але здається толку з них було мало, тому що сама присутність такого явища, як лінгвоцид – вже є показником безкорисливості, а то й початку зародження цього явища.
Поняття «лінгвоциду» є досить широким є може застосовуватись до багатьох мов, але в дійсності лише декілька з них мають право на існування цього терміну в своїй історії. Наприклад: якщо вивчити історію російської мови, то ми не зможемо знайти хоча б один вагомий факт, який дійсно обмежив мову в існуванні.
Початком тернистого шляху нашої мови ми можемо вважати становлення Московської імперії як сильної держави і початок зазіхань на нашу мову, наш народ, наші землі. Основним способом лінгвоциту – є заборона мови іншою державою, адже влада нашої не могла зробити цього з рідною мовою як не старалась, але не буду уточнювати, бо не всі керівники бажали цього своєму народові. Анафема на українську мову була вперше оголошена Собором російської православної церкви і більшість всіх подібних оголошень, статутів, законів та циркулярів, указів надходило від сусіднього народу– Російської Федерації(РСРР, Московська держава і т.д.), друге місце в намаганні знищити нашу мову посідає Польща(Річ Посполита і т.д.) але друга хоч зараз не продовжує цього робити.
Головною проблемою в нашій мові є суржик. Суржик є наслідком впливу етнічного середовище на формування словникового запасу, а факторами становлення основної етнічної маси є географічне положення і політика, що проводиться в тому чи іншому регіоні. Основні заборони і постанови: 1863р.Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники,літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою,якої по його словам:"не было ,нет и быть не может" -1876 р.Указ Олександра 2 (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур на українській мові,заборону друкування оригінальних творів і перекладів,крім історичних документів та творів художньої літератури,в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизначеного російського правопису".Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою. Указ Сенату Російської імперії(1908 року) про те, що українська мова та культура є шкідливими та можуть викликати негативні наслідки, з останнім я частково згоден, тому що негативні наслідки для Російської імперії були масштабні, як не намагались вони їх присікти в корені. В добу СРСР, УРСР зазнавала не менших репресій стосовно мови, псевдо українізація мала жахливі наслідки для культури та мови 1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури — за належність до «Спілки визволення України».1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів
1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина» масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту
1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».
1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові».
Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).
1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).
1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).
1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».
1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О. Бердник, Ю. Бадзьо, Ю. Литвин, М. Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка.
1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ»).
1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР 1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР.
Нараховують близько 173 урядові постанови за неповних 200 років, а були ж іще й підзаконні, таємні регіональні укази, директиви, розпорядження й под., зміст і впровадження яких особливо запопадливо виконувався на місцях.
Сучасників жахають наслідки, а обурювати має причина — 350-річна політика русифікації, що триває, на жаль, і досі. За статистичними даними, тільки західна частина держави не так русифікована як всі інші, але там теж своя біда – суржик в поєднанні зі словами мов сусідніх держав, які навіть не намагалися вплинути на нас. І все ж таки суржик є похідної від російської з українською мовами, що прирівняло русифікацію і суржик.
Варто зробити висновок! Основною проблемою України є русифікація, тому що в усіх країнах, наприклад якщо в Італії говориш італійською – ти італієць, Англії – англійською - англієць а в Україні – українською – ти націоналіст, бо «всі» говорять «руским язиком»..
11. Культура мови.
Культу́ра мо́ви — рівень володіння нормами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ.
Важливими складовими частинами культури мови є ортологія, лінгвостилістика (функціональна та експресивна оцінка мовних засобів). Головне завдання культури мови — виховання навичок літературного спілкування, засвоєння і стабільне використання літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику.
Культура мови безпосередньо пов'язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні діалектичної рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної і писемної мови.
Культура усної мови — це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомовних слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомовної практики. Тому культуро мовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб'єктивних, заборонних правил. Увага громадськості до культури мови визначається загальним рівнем розвитку національної культури. Культура мови оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності висловлювання, майстерності мовця у використанні лексичних, граматичних синонімів, у доборі структурних варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають ораторському стилю емоційності, невимушеності, жвавості.
Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому; неправильно наголошують слова: ро́блю, пи́шу, піде́мо замість роблю́, пишу́, пі́демо. Ознакою низької культури мови є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м'яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп замість дуб або чьому, шчьо замість чому, що.
Високий рівень культури мови означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки. Виховання культури мови — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні культура мови передбачає високий рівень мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації. Культура мови як соціолінгвістична, етнопсихолінгвістична дисципліна залежить від мовної політики, суспільних функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації.
12 Комунікативна професіограма фахівця.
Професіограма — повний опис особливостей певної професії, що розкриває зміст професійної праці, а також вимог, які вона ставить перед людиною. П. складається на основі аналізу змісту професійної діяльності і містить у собі загальну характеристику професії і вимоги, що професія ставить до людини. З огляду на це можна виокремити низку характеристик, які репрезентуватимуть професійний портрет фахівця:
^ уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;
^ аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;
^ керувати спілкуванням, регламентуючи його;
V послуговуватися етикетними засобами для досягнення комунікативної мети;
^ уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати,
перемовини тощо; ^ уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної
стратегії;
^ уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх;
^ уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовувати, заперечувати, відхиляти, оцінювати;
/ уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти навичками вербалізації;
^ уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;
*ґ володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемови, нарада тощо);
^ бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми української літературної мови;
^ володіти технікою спілкування;
^ уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами: ^ уміти використовувати "слово" для коректування поведінки співбесідника.
Це лише частина професійних навичок, без яких не може бути справжнього фахівця. Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав'язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння - вельми важливі атрибути комунікативної професіограми.
13 Основні ознаки культури мови.
Мова регулює стосунки між людьми, впливає на них. Цевиявляється в мовленні, коли виникають певні обставиниспілкування. Щоб мовці розуміли один одного, їхнє мовлен-ня повинно бути якісним. Наша культура мовлення залежитьвід змісту й послідовності, точності й доречності висловлю-вання, багатства словника, досконалого володіння уміннямпоєднувати слова в реченні, будувати різноманітні структу-ри, активно застосовувати норми літературної мови. Томунайголовнішими ознаками культури мовлення є змістовність,послідовність, правильність, точність, багатство, доречність,виразність. їх називають комунікативними якостями мовлен-ня, оскільки вони виявляються під час побудови висловлю-вань з метою спілкування.
Творячи висловлювання, люди враховують також логіч-ність, ясність, емоційність мовлення. Усі ці ознаки підпоряд-ковуються найголовнішій - правильності. Це основна комуні-кативна якість мовлення.
Правильність мовлення - дуже об'ємна і складнаділянка культури мовлення. Щоб забезпечити правиль-ність мовлення, треба досконало володіти нормами літе-ратурної мови. Відомо, що норма - це загальноприйнятийзвичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будуватиречення, текст відповідно до стилю мовлення.
Правильне мовлення передбачає користування всімамовними правилами, уміння будувати висловлювання, щовідповідає його типу і стилю. Отже, щоб говорити правиль-но, треба добре знати усі розділи української мови, її чиннінорми, володіти якостями мовлення.
1. Змістовність
Продумати текст й основну думку ви-словлювання; розкрити їх повно; ма-теріал підпорядкувати темі й основнійдумці; говорити й писати лише те, щодобре відомо; не говорити й не писа-ти зайвого, добирати матеріал, якогоне вистачає.
2. Правильність ічистота
Дотримуватися норм літературноїмови: в усному висловлюванні - орфо-епічних, лексичних, фразеологічних,словотворчих, граматичних, стилістич-них. У писемному - лексичних, фразео-логічних, словотворчих,
3. Точність
Добирати слова і будувати речення так,щоб найточніше передати зміст вислов-лювання; прагнути, щоб зміст сказано-го або написаного був переданий точно,зрозуміло
4. Логічністьі послідовність
Говорити й писати послідовно, ви-діляючи мікротеми і встановлюючизв'язок між ними; забезпечувати смис-лові зв'язки між словами і реченнями
в тексті; скласти план (простий чискладний) висловлювання, система-тизувати зібраний матеріал, виділити«дане» і «нове» у висловлюванні, уни-кати логічних помилок
5. Багатство (різ-номанітність)
Використовувати різноманітні мовнізасоби (слова, словосполучення, ре-чення), уникати невиправданого по-вторення слів, однотипних конструкційречень
6. Доречність (до-цільність)
Ураховувати, сферу призначення ви-словлювання, його мету, обставиниспілкування
7. Виразність і об-разність
Добирати слова і будувати речення так,щоб якнайкраще, найточніше переда-ти думку, бути оригінальним у вислов-люванні і впливати на співрозмовника(адресата мовлення)
14 мовна норма. Типи мовних норм.
Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність. Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки. Сукупність загальноприйнятих, -усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Типи норм
Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:
орфоепічні норми (вимова);
акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);
лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);
словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);
морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);
синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);
стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);
орфографічні норми (написання слів);
пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).
Варіантність (варіативність) полягає у видозміні чого-небудь. Варіантні (варіативні) мовні норми найчастіше представлені в мові у двох паралельних виявах: учневі й учню, (на) батьковому і (на)
- батьковім (полі), восьми і вісьмох та ін. У мові й мовленні найчастіше розрізняють такі види варіантності:
* — семантико-лексичну варіантність. Вона здебільшого виявляється у відносних (відтінкових) синонімах: занапастити (призвести до загибелі кого-небудь, до занепаду чогось, зробити нещасним чиєсь життя) і загубити, погубити,
лексико-граматичну варіантність. Така варіантність полягає в тому, що певне слово тільки своєю морфологічною формою вносить зміну до семантики того самого сполучення слів: принеси стілець (тобто саме цей стілець, а не якийсь інший) і принеси стільця (тобто будь-який стілець із наявних у кімнаті)
граматичну (морфологічну) варіантність. Вона виявляється тоді, коли дві паралельні форми розрізняються не семантично, а лише граматично (морфологічно), фонетично й стилістично: (на)робітник -у і (на)робітник –ові
Варіантні форми спостерігаються і в системі слів, які належать до інших частин мови: (на) синьому морі і (на) синім морі; найбільш розгорнутими є варіантні форми в системі кількісних числівників: однієї і одної; числівники п’ять — двадцять, тридцять, п’ятдесят,
15мовний етикет
Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості "орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом
1. Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.
2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.
3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його особливість указує Радевич-Винницький: "За етикетом упізнають "своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)"14.
Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:
^ контакто-підтримувальну - встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;
^ ввічливості (конотативну) - прояв чемного поводження членів колективу один з одним;
^ регулювальну (регулятивну) - регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;
^ впливу (імперативну, волюнтативну) - передбачає реакцію співбесідника - вербальну, невербальну чи діяльнісну;
^ звертальну (апелятивну) - привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;
/ емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.
Мовленнєвий етикет - реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження.
Мовленнєвий етикет -поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного. Фахівці з проблем етикету визначають цю різницю так: "Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму.
Спілкувальний етикет - це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність. В українців, наприклад, здавна побутує пошанна форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків: Ви, тату..., Ви, мамо.... Ця граматична форма висловлення ввічливості - давня риса української мови: "недарма бо так запопадливо виполювали манкрути цю націоналістичну рису, стверджуючи, що пошанна множина є яскравим відбитком патріархальних стосунків на селі, виявом повнокровного націоналізму в мові, а отже, приречена на зникнення.
Існує чимало типових комунікативних ситуацій (етикетних)14, для яких характерна впорядкована система мовних знаків (формул), вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.
Авторитетний фахівець з проблем мовного етикету Ярослав Ра-девич-Винницький чітко визначає ці стандартні етикетні ситуації й відповідно до них називає стереотипні словесні формули, якими варто послуговуватись у ситуаціях, що безліч разів повторюються у повсякденні15.
Вітання та побажання
Доброго ранку!
Добрий день (добридень, здрастуйте, здорові будьте)!
Добрий вечір (добривечір)! Доброї ночі! Та багато інших.
16 Словники у професійному мовленні.
Залежно від призначення словники переділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.
Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо.
Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.
Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: "Русско-украинский словарь" у 3-ох томах (1968) Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (І970-1980 рр.) Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний "Етимологічний словник української мови", Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є "Орфографічний словник української мови" Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник "Українська літературна вимова і наголос" (1973, укладачі І. Вихованець, Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомоги словників.
17Поняття стилю
Стиль мовний — це різновид літературної мови, який використовується в певному суспільному аспекті життя людей. Це і побутове спілкування, і офіційно-ділові відносини, і законотворча діяльність, і наукові праці, і публіцистична праця, і художня творчість тощо. У кожній з цих сфер життя суспільства використовується певний різновид літературної мови, або ж стиль літературної мови. 2. Науковий стиль
Науковий стиль - стиль наукових повідомлень. Сфера використання цього стилю - наука, адресатами текстових повідомлень можуть виступати вчені, майбутні фахівці, учні, просто будь-яка людина, що цікавиться тієї чи іншої наукової областю; авторами же текстів даного стилю є вчені, фахівці в своїй області. Метою стилю можна назвати опис законів, виявлення закономірностей, опис відкриттів, навчання і т. п.
Основна його функція - повідомлення інформації, а також доказ її істинності. Для нього характерна наявність малих термінів, загальнонаукових слів, абстрактної лексики, у ньому переважає іменник, чимало абстрактних і речовинних іменників.
Науковий стиль існує переважно в письмовій монологічного мовлення. Його жанри - наукова стаття, навчальна література, монографія, шкільний твір і т. д. стильовими рисами цього стилю є підкреслена логічність, доказовість, точність (однозначність), чіткість, узагальненість.
3. Офіційно-діловий стиль
Діловий стиль використовується для повідомлення, інформування в офіційній обстановці (сфера законодавства, діловодства, адміністративно-правової діяльності). Цей стиль служить для оформлення документів: законів, наказів, постанов, характеристик, протоколів, розписок, довідок. Сфера застосування офіційно-ділового стилю - право, автор - юрист, правознавець, дипломат, просто громадянин. Адресуються роботи в даному стилі державі, громадянам держави, установам, службовцям і т. д., з метою встановлення адміністративно-правових відносин.
Цей стиль існує частіше в письмовій формі мови, тип мови - переважно міркування. Вид мовлення - найчастіше монолог, вид комунікації - громадська.
Стильові риси - імперативність (який має характер), точність, не допускає двох тлумачень, стандартизованість (строга композиція тексту, точний відбір фактів і способів їх подачі), відсутність емоційності.
Основна функція офіційно-ділового стилю - інформаційна (передача інформації). Для нього характерна наявність мовних кліше, загальноприйнятої форми викладу, стандартного викладу матеріалу, широке використання термінології і номенклатурних найменувань, наявність складних несокращенной слів, абревіатур, віддієслівні іменники, переважання прямого порядку слів.
4. Публіцистичний стиль
Публіцистичний стиль служить для впливу на людей через засоби масової інформації. Він зустрічається в жанрах статті, нарису, репортажу, фейлетону, інтерв'ю, ораторській мови і характеризується наявністю суспільно-політичної лексики, логічністю, емоційністю.
Цей стиль вживається в сферах політико-ідеологічних, суспільних і культурних відносин. Інформація призначена не для вузького кола фахівців, а для широких верств суспільства, причому вплив спрямовується не тільки на розум, але й на почуття адресата.
Для нього характерні абстрактні слова з суспільно-політичним значенням (гуманність, прогрес, народність, гласність, миролюбний).
Завдання-повідомити інформацію про життя країни, впливати на маси, сформувати певне ставлення до суспільних справ
5. Розмовний стиль
Розмовний стиль служить для безпосереднього спілкування, коли автор ділиться з оточуючими своїми думками чи почуттями, обмінюється інформацією з побутових питань в неофіційній обстановці. У ньому часто використовується розмовна і просторічна лексика. Відрізняється великою смислової ємністю і барвистістю, додає мови жвавість і експресивність.
Звичайна форма реалізації розмовного стилю - діалог, цей стиль частіше використовується в усному мовленні. У ньому відсутня попередній відбір мовного матеріалу. В цьому стилі мовлення велику роль відіграють позамовні чинники: міміка, жести, навколишнє оточення.
Мовні засоби розмовного стилю: емоційність, виразність розмовної лексики, слова з суфіксами суб'єктивної оцінки; вживання неповних речень, ввідних слів, слів-звернень, вигуки, модальні частки, повтори, інверсія і т. д.
6. Художній стиль
Художній стиль використовується в художній літературі. Він впливає на уяву і почуття читача, передає думки і почуття автора, використовує все багатство лексики, можливості різних стилів, характеризується образністю, емоційністю мови.
Емоційність художнього стилю відрізняється від емоційності розмовно-побутового та публіцистичного стилів. Емоційність художнього мовлення виконує естетичну функцію. Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів; для створення образів використовуються всі мовні засоби.
Конфесійний стиль
Сфера поширення конфесійного стилю – культові установи: уеркви, монастирі, скити, теологічні навчальні заклади, молитовні будинки, релігійні громади, віруючі родини.
Головне призначення конфесійного стилю – допомагати віруючим у спілкування їхніх душ з Богом, зберігати і продовжувати культові ритуали, обєднувати віруючих одним почуттям щиросердної віри в Бога.
Головні контститутивні ознаки конфесійного стилю: урочистість і піднесеність як стилістичні домінанти, благозвуччя, символізм та стійкість (стандартність) стильової норми.
До основних мовних стильових засобів конфесійного стилю належить маркована лексика, яку в національній літературній мові називають конфесійною.Це стилістеми Ісус, Різдво, Великдень, Паска, Трійця, піст, архангел, катехізис, хрещення, чернець, гріх, амвон , херувими тощо.
Отже, конфесійний стиль сучасної української літературної мови (в супереч колишнім заборонам і нинішнім конфесійним незгодам церков) зберігає основні риси класичної сакральної мови: урочистість, канонічність словоформи конструкцій, сталість жанрів (Біблія, Євангеліє, проповідь, молитва, псалом) тощо.
Епістолярний стиль
Сфера використання епістолярного стилю мови не має чітко окреслених меж – це побут, інтимне життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, справоведення.
Основне призначення епістолярного стилю – обслуговувати заочне, у формі листів, спілкування людей у всіх сферах їхнього життя. Листи (від гр.epistole-лист, звідси епістолярний) – це писемно- оформлені монологи, звернені до певної особи чи осіб.
Тематикою й змістом листи можуть бути найрізноманітнішими залежно від сфериїх використання та іниересів алресатів. Всу листування поділяється на два типи: офіційне (службове) та неофіційне (приватне).
Крім листів до епістолярного стилю відносять щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі.
Підстилі офіційно-ділового мовного стилю. Системи документації
В офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:
1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.
2.Дипломатичний — використовується в сфері між державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.
3.Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.
4.Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.
Підстилі наукового стилю
Власне науковий репрезентується такими жанрами, як дисертація, монографія, наукова стаття, доповідь, дипломна, магістерська, курсова робота тощо.
Науково-популярному підстилю властива доступність викладу наукової інформації, розрахованої на нефахівців.
Науково-навчальний підстиль реалізується в підручниках, посібниках для учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів, слухачів мережі просвітницьких установ.
18 профсійна сфера як інтеграція наукового розмовного і о-ф стилів.
Поняття "професійна мова" охоплює три функціональні різновиди літературної мови - офіційно-діловий, науковий, розмовний.
Обидва стилі не допускають (або майже не допускають) уживання художніх засобів мовлення, звуконаслідування слів, вигуків, питальних та окличних речень та ін. Науковий і офіційно-діловий стилі розраховані на раціональне, а не емоційне сприйняттяДля цих стилів характерні спільні метатекстові одиниці, за допомоги яких можна:
1) наголосити на чомусь важливому, привернути увагу читачів до важливих фактів: слід (варто) зауважити, особливо важливо виокремити, розглянемо (наведемо) тепер приклад, особливу увагу треба зосереджувати, перейдемо до питання, зауважимо насамперед, тільки, аж ніяк не;
2) пояснити, уточнити, виділити щось: наприклад, для прикладу, як-от, приміром, зокрема, а саме, тобто, як ось, це значить, передусім (передовсім), так, тільки, лише, навіть
3) поєднати частини інформації: / (й), також, тобто, іншими словами, інше кажучи, або інакше, крім того, разом з тим, між іншим, мало того, заразом, згідно з цим, відповідно до цього, як зазначалося раніше, як про це йшлося;
4) вказати на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу: по-перше, по-друге, з одного боку, з другого боку, ще раз, почнемо з того, що..., перейдемо до. ..;
5) висловити впевненість або невпевненість (оцінку повідомлюваного): безсумнівно, безперечно, без усякого сумніву, беззаперечно, поза всяким сумнівом, напевно (напевне6) узагальнити, зробити висновок: у результаті можна дійти висновку, що...; узагальнюючи, є підстави стверджувати..;
7) зіставити або протиставити інформацію, вказати на причину (умову) і наслідки: а, але, проте, однак, не тільки (не лише), а й...; всупереч положенню (твердженню); як з 'ясувалося, попри те, внаслідок цього, а отже, незважаючи на те, як з 'ясувалося;
8) зробити критичний аналіз відомого або бажаного:
Отже, професійна сфера репрезентує офіційно-діловий і науковий стилі у єдності спільних мовних засобів досягнення комунікативної мети, адже кожна людина, незалежно від фаху, віку, статі, соціального становища, стикається з проблемою написання заяви, службової довідки, листа, виступу. Для забезпечення комунікативної досконалості мовлення (точності та логічності викладу і їхнього обов'язкового складника - мовної унормованості) кожний фахівець має доцільно послуговуватися мовними засобами різних рівнів. Основою професійної підготовки є комунікативна компетенція, тобто уміння і навички говорити, запитувати, відповідати, аргументувати, переконувати, висловлювати точно і ясно думку, правильно поводити себе в конкретній ситуації. Отже, поняття "професійне мовлення" репрезентує принаймні три стилі: офіційно-діловий, науковий і розмовний.
19 текст як форма реалізації мовно професійної діяльності.
Безпосереднім проявом думки, формою її існування, репрезентантом мисленнєво-мовленнєвої діяльності є текст. Дефініції терміна текст, яка б відображала усю його багатоаспектність і водночас була вичерпною, ще не існує, оскільки дослідники найчастіше у своїх визначеннях актуалізують якусь одну ознаку тексту, важливу у контексті їхнього дослідження. Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту - надфразна єдність, абзац, що є одиницями різних принципів членування тексту, хоча абзац структурно й композиційно може виокремлювати надфразну єдність. За способом репрезентації тексти переділяються на письмові, усні та друковані. Основними ознаками тексту є:
o зв'язність - визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних ї позамовних чинників вона забезпечує обмін інформацією.
o цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями33;
o членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.
o інформативність уособлює інформативний масив тексту, що міститься не лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з авторською і читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата, а масив інформації формує автор тексту. Кожен текст і створюється заради передачі інформації;
o завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.
Елементи і компоненти тексту поєднуються такими видами зв'язку:
^ контактний - пов'язані елементи знаходяться поряд;
^ дискантний - здійснюється на відстані: об'єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту;
^ ланцюговий або послідовний - певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом для наступного і вимагає подальшого розгортання думки;
^ паралельний - речення граматично рівноправні. Характерна _ознака цього зв'язку - єдність видо-часових форм присудків;
^ перспективний - вказує, про що мовитиметься далі;
^ ретроспективний - певний фрагмент тексту вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин. Виокремлюють два основні види тексту - монологічний і діалогічний.
Отже, текст є основною одиницею мовленнєво-професійної діяльності. Не можна навчати усному і писемному монологу без врахування професійної спрямованості тексту. Наше завдання - навчити майбутніх фахівців правильно будувати тексти, розуміти їх, враховуючи специфіку мовленнєвої ситуації. У кожного студента повинна з'явитися практична потреба знати мову держави, в якій вони живуть, і повсякчас цією мовою послуговуватися.
20 Спілкування і комунікація. Функції спілкування.
Успіхи людини в житті, її взаємини з іншими членами суспільства залежать від уміння спілкуватися.
Спілкування - це складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми34, взаємодії особистостей, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.
Отже, спілкування - це "цілеспрямований, соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально-трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомоги вербальних засобів"35.
Спілкування зазвичай спрямоване на досягнення певного результату, вирішення конкретної проблеми або реалізацію професійної цілі. Воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Через спілкування відбувається навчання й виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, норм і правил поведінки, традицій і звичаїв.
Фахівці з проблем спілкування виокремлюють професійне (ділове) спілкування36, що відбувається в умовах конкретної діяльності і є її засобом. Воно вбирає в себе особливості цієї діяльності і є її важливою частиною. Професійне спілкування, спираючись на загальні норми, часто має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб'єкт у певних комунікативних ситуаціях.
Спілкування відбувається за визначеними правилами і вимагає серйозної, ґрунтовної підготовки.
Правила спілкування - "рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу"37. Ці правила засвоюються у процесі навчання та шляхом наслідування й репрезентуються в спілкуванні автоматично.
Спілкування іноді ототожнюють із комунікацією, одначе вони не є синонімами. У сучасній лінгвістиці існує 100 дефініцій комунікації, що зумовлені різноманітністю її способів, специфікою мети передачі та способом адресованості інформації.
Комунікація - це цілеспрямований інформаційний обмін в різноманітних процесах спілкування.
Комунікація опосередковує всі види соціальної діяльності; акумулює суспільний досвід і передає його від покоління до покоління, є чинником етнічної ідентифікації, зберігає культуру. Поняття "комунікація" ширше поняття "спілкування". Ми розглядатимемо ці терміни як синоніми "з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії, що розглядаються в їхньому знаковому втіленні"38.
2.1.2. Функції спілкування
Функції спілкування (від лат. function - виконання, здійснення) - це зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі.
Відомі різні класифікації функцій спілкування: одні науковці, виокремлюючи їх, розглядають спілкування в контексті його органічної єдності з життям суспільства в цілому та безпосередніми контактами людей, інші - як обмін інформацією, взаємодію та сприйняття людьми один одного, ще інші - з погляду мети спілкування. Узагальнюючи різні підходи до проблеми функцій спілкування, можна говорити про багатоаспектний характер цього феномену.
Відомий фахівець з теорії та практики спілкування Ф.С. Бацевич виокремлює такі функції спілкування39:
^ контактну (створення атмосфери обопільної готовності передавати і сприймати інформацію та підтримувати зв'язок до завершення акту спілкування;
^ інформаційну (обмін інформацією, запитаннями і відповідями);
^ спонукальну (заохочення адресата до певних дій);
/ координаційну (узгодження дій комун і канті в):
пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень);
У емотивну (обмін емоціями);
^ налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі рольових, статус них, ділових, міжособистісних стосунків); регулятивну (залежно від мети, яку ставить перед собою адресант, він і організовує своє спілкування, дотримується певної стратегії й тактики).
Усі ці функції між собою тісно взаємодіють у процесі спілкування.
Професійне спілкування у сфері ділових взаємостосунків репрезентує й інші функції:
o інструментальну (отримання і передавання інформації, необхідної для здійснення певної професійної дії, прийняття рішення);
o інтегративну (засіб об'єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу);
o функцію самовираження (демонстрування особистісного інтелекту і потенціалу);
o трансляційну (передавання конкретних способів діяльності);
o функцію соціального контролю (регламентування поведінки, а іноді (коли йдеться про комерційну таємницю) й мовної акції учасників ділової взаємодії);
o функцію соціалізації (розвиток навичок культури ділового спілкування);
o експресивну (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні переживання один одного.)
21.Види типи і форми професійного спілкування.
1.За участю чи неучастю мовних засобів: вербальне (словесне) і невербальне (міміка, жести, постава тощо), комбіноване.
2.За формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане.
3.За темою: політичне, наукове, побутове, релігійне, філософське, навчально-педагогічне, виховне, побутове.
4.За метою: ділове і розважальне.
5. За кількістю учасників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою), міжособистісне (спілкуються двоє), групове (3-5 учасників), публічне (20 і більше), масове (спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і найчастіше здійснюється за допомоги засобів масової комунікації).
6. За характером: опосередковане і безпосереднє, діалогічне, монологічне і полілогічне.
7. За мірою офіційності: офіційне (рольове) передбачає стосунки, що опосередковуються соціальними професійними ролями {начальник - підлеглий, викладач - студент, колега - колега) і неофіційне (приватне) (спілкування друзів, приятелів тощо).
8.За тривалістю: постійне (у колективі, у сім'ї), періодичне (кількаразові зустрічі), короткотривале (у транспорті, у черзі), довготривале (із друзями).
9. За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (співрозмовники мають змогу вибирати своїх партнерів, уникати спілкування з неприємними людьми) і вимушене спілкування (особа спілкується незалежно від своїх бажань) - розмова з керівником.
10.За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (встановлення особистісних стосунків, насамперед товариських) і соціально зорієнтоване (встановлення статусних, рольових стосунків - лікар - пацієнт).
11.За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом: необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність практично неможлива); бажане (міжособистісні контакти, що сприяють успішному вирішенню професійних, виробничих проблем); нейтральнне (міжособистісні контакти не заважають, але й не сприяють розв'язанню проблеми); небажане (міжособистісні контакти, які заважають досягненню мети спільної взаємодії).
12. За додержанням норм - нормативне (відповідно до літературних норм); ненормативне (порушуючи нормативні норми); етикетне і неетикетне. За різними ознаками класифікують науковці й форми спілкування.Стратегії спілкування
1. Співробітництво. Така стратегія сприяє організації спільної діяльності, забезпечує її успішність, узгодженість, ефективність. Цей вид взаємодії позначають також поняттями "кооперація", "згода", "пристосування", "асоціація".
2. Суперництво. Вибір такої стратегії певною мірою розхитує спільну діяльність, створює перепони на шляху до порозуміння, її позначають також поняттями "конкуренція", "конфлікт", "опозиція", "дисоціація".
3. Компроміс. Ця стратегія здатна врегулювати шляхом взаємних поступок: обидві сторони поступаються чимось, що забезпечує спільне розв'язання проблеми.
4. Пристосування. Супроводжується поступками інтересів однієї зі сторін: людина не намагається відстоювати своїх інтересів і погоджується робити те, що хоче інший.
22.Невербальні компоненти спілкування.Гендерні аспекти спілкування.
Невербальне спілкування - це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.
Невербальне спілкування супроводжує й доповнює мову, відображаючи зміст висловленого або сприйнятого. Інформація передається невербальними засобами, які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями тощо.
Невербальні засоби спілкування:
- кінесичні (грец. kinesis - рух) - виражають загальну моторику різних частин тіла (міміка, жести, постави, хода, контакт очима);
- проксемічні (лат. proximus - розташований близько) - пов'язані з організацією простору між його учасниками (відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення);
- екстралінгвістичні (лат. extra - поза, зовні і lengua - мова) охоплюють позамовну сферу, в межах якої розвивається мова. Їх підрозділяють на:
- просодичні (грец. prosadikos - той, що стосується наголосу) фонетичні характеристики мовлення (швидкість мови, висота голосу, його тональність і діапазон).
- таксетичні (лат. tactum - зачіпати, торкатися) пов'язані з тактильними особливостями сприйняття (рукостискання, поцілунки, дотики, прогладжування, поплескування);
- ольфакторні (лат. olfactus - чути нюхом) - вплив на комунікацію запахів тіла, косметики, предметів особистого вжитку;
- хронемічні (грец. chronos - час) вплив фактора часу на спілкування (час очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час, протягом якого триває повідомлення мовця).
У невербальному професійному спілкуванні кінетичні засоби (“мова тіла”) є найуживанішими. Спілкування супроводжується жестами, які є носіями різного типу інформації, виражаючи позитивне або негативне ставлення до співрозмовника й теми розмови, рівність або домінування, відкритість чи закритість та ін. Найчастіше жести засвідчують такі психологічні стани учасників спілкування, як відкритість, підозра й потаємність, заперечення, сумнів, готовність, довіра, незадоволення тощо.
У міжособистісних відносинах у професійному спілкуванні характерними є такі форми невербальної передачі інформації, як жести з окулярами (можуть свідчити про різноманітні емоційні стани і наміри співрозмовника), почісування підборіддя (свідчить про роздумування, оцінювання), машинальне малювання на папері (свідчить про зниження інтересу до розмови), міцно зчеплені руки, “порожній погляд” (застиглість, нерухомість очей співрозмовника свідчать про нудьгу, байдужість), постукування по столу, клацання затискачем ковпачка авторучки, прикладання рук до грудей та ін.
Ґендерні аспекти спілкування
Для чоловіків розмова - це обмін інформацією, , а чоловіки схильні ставити на перше місце незалежність. Чоловіків дратує увага жінок до деталей.
Чоловіки частіше схильні до того, щоб у розмові маніпулювати статусом, жінки частіше прихильні до встановлення близьких відносин.
Чоловіки відчувають себе комфортно, коли - коли їм необхідно встановити і зберегти свій статус в групі.
Більшість чоловіків відчувають себе комфортно, якщо виступають публічно.
Чоловіки частіше обговорюють футбол, політику, становище на біржі, тобто вважають за краще говорити про політичні відносини, а не про особисті. Чоловіки ведуть розмови про факти, неособистісної проблеми.
Стиль слухання чоловіків сфокусований на інформаційний рівень розмови.
Для жінок розмова- це взаємодія, жінки схильні ставити на перше місце при спілкуванні близькість, увага до деталей у жінок є засобом прояву інтересу, створення причетності.
Жінки частіше прихильні до встановлення близьких відносин, жінки відчувають себе комфортно, коли розмовляють в присутності своїх друзів і людей, рівних їм по положенню
Жінки віддають перевагу приватній бесіді.
Жінки частіше починають особисту бесіду. На чоловіків наводять тугу чисто жіночі теми розмови, то ж саме можна сказати про жінок.
23.Поняття ділового спілкування
Ділове спілкування - це складний багатоплановий процес розвитку контактів між людьми в службової сфері. Його учасники виступають в офіційних статуси і орієнтовані на досягнення мети, конкретних завдань. Специфічною особливістю названого процесу є регламентованість, тобто підпорядкування встановленим обмеженням, що визначаються національними і культурними традиціями, професійними етичними принципами.
Відомі "писані" і "неписані" норми поведінки в тій чи іншій ситуації офіційного контакту. Прийнятий порядок і форма поведінки на службі називається діловим етикетом. Його основна функція - формування правил, сприяють взаєморозумінню людей. Другою за значенням є функція зручності, тобто доцільність і практичність. Сучасний вітчизняний службовий етикет має інтернаціональні ознаки, тому що його основи фактично були закладені в 1720 році "Генеральним регламентом" Петра I, в якому були запозичені закордонні ідеї.
Діловий етикет містить у собі дві групи правил:
норми, діють у сфері спілкування між рівними за статусом, членами одного колективу (горизонтальні); настанови, визначають характер контакту керівника і підлеглого (вертикальні).
Загальною вимогою вважається привітне і попереджувальне ставлення до всіх колег по роботі, партнерів, незалежно від особистих симпатій і антипатій.
Регламентованість ділової взаємодії виражається також в увазі до мови. Обов'язково дотримання мовного етикету - розроблених суспільством норм мовної поведінки, типових готових "формул", що дозволяють організувати етикетні ситуації вітання, прохання, подяки і т.д
24.Поняття про ораторську компетенцію
Успіх публічного мовлення значною мірою залежить від майстерності доповідача. Батько риторики Цицерон зазначав, що найкращий оратор є той, хто своїм голосом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.
У сучасних умовах володіння живим усним переконуючим словом як засобом багатоманітного і різноспрямованого впливу на слухача ґрунтується на:
культурі мислення – самостійність, самокритичність, глибина, гнучкість, оперативність, відкритість;
культурі мовлення – правильність, виразність, ясність, точність, доцільність, логічність, оригінальність, краса;
культурі поведінки – ввічливість, тактовність, коректність, розкутість, серйозність;
культурі спілкування – повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою слухачів, згуртування однодумців, відповідальність за мовленнєвий вчинок.
Лектора (доповідача) оцінюють за такими ознаками:
Компетентність – рівень знань про предмет мовлення.
1. Лінгвістичні знання мовної норми та її варіантів, багатство мовних засобів (бідність словника у мові публічних виступів є неприйнятною).
2. Володіння хорошою дикцією – правильна артикуляція, володіння різними типами інтонації, уміння змінювати темп мовлення, користуватися паузами.
3. Інтелігентність – тактовність, доброзичливість.
4. Вміння організовувати свої стосунки з аудиторією – дотримуватися принципів співробітництва, виявляти коректність у мовленні (не вживати виразів типу Вам ясно? Ви цього не знаєте тощо).
Велике значення для підсилення смислової виразності та впливу на слухачів мають невербальні засоби спілкування – міміка та жести, погляд, поза мовця.
Міміка – це вираз обличчя, пов’язаний зі змінами положення м’язів навколо рота, очей. А. Коні стверджував, що в гарного оратора обличчя говорить разом з язиком.
Жести – це рухи тулуба, голови, рук або ніг. Природна жестикуляція зближує промовця зі слухачами і робить зміст виступу більш зрозумілим. Однак для цього жести мають бути природними, стриманими, м’якими та узгоджуватися з рухами всього тіла, не бути різкими.
Погляд – це контакт за допомогою очей. Встановлено, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35–50 % усього часу, протягом якого відбувається розмова. Зоровий контакт промовця з аудиторією має бути не меншим. Він потрібен для того, щоб визначити реакцію на свої слова.
25.Прилюдний виступ як важливий засіб комунікації.Мистецтво аргументації.Мовні засоби переконання.
Прилюдний виступ – основний вид усного ділового мовлення
Прилюдний виступ – основний вид усного ділового мовлення
Виступ – прилюдне виголошування доповіді, промови, заяви, інформації та
ін.
За змістом, призначенням, способом проголошення та обставинами
спілкування прилюдні виступи поділяються на жанри. Найбільш поширеними з
них є повідомлення, доповідь, промова, лекція, бесіда, дискусія.
Повідомлення – спосіб спілкування, призначений для передавання
інформації. З його допомогою передаються певні відомості від однієї
людини до іншої під час безпосереднього спілкування і через різні засоби
комунікації.
Доповідь – прилюдний виступ на певну тему або усне чи письмове офіційне
повідомлення про що-небудь керівникові. У діловій доповіді розглядаються
питання з життя і діяльності колективу й обов’язково подаються висновки
та пропозиції.
Промова – виступ з якого-небудь приводу для висвітлення певної
інформації, впливу на розум, почуття і волю слухачів. Промови поділяють
на ділові, мітингові, ювілейні та інші. Ділова промова відзначається
стриманістю у проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не емоційний
вплив, аргументованістю.
Лекція – усний виклад навчального предмета викладачем у вищому або
середньому спеціальному навчальному закладі. Лекції є формою пропаганди
наукових знань. За змістом вони дуже різноманітні. У лекціях
висвітлюються розв’язані або нерозв’язані проблеми, до того ж найбільш
загальні.
Бесіда – повідомлення на яку-небудь тему з наступним обміном думками.
Вона охоплює кілька питань і проводиться з невеликою кількістю
учасників. Ініціатор розмови викладає основні положення теми, розвиває
її і поступово залучає до бесіди слухачів, спочатку сам відповідаючи на
питання.
Дискусія – широке прилюдне обговорення будь-якого спірного питання.
Метою її є з’ясування й порівняння різних точок зору, знаходження
правильного вирішення суперечливого питання, досягнення консенсусу між
учасниками виступу стосовно проблеми, що обговорюється.
Техніка аргументації полягає у спеціальному підборі й використанні логічних
доказів з метою переконливого доведення істинності певного положення. Для цього
застосовуються різні за своїм призначенням, спрямованістю й силою дії
засоби психологічного впливу на людину або особлива послідовність наведення
аргументів, яка має не тільки демонструвати обґрунтованість і корисність
аргументованого положення, а й поступово посилювати переконливість доказу.
Розглянемо основні положення тактики аргументації.
Застосування аргументів. Фазу аргументації слід починати упевнено, без особливих
коливань.
Вибір техніки. Залежно від психологічних особливостей співбесідників вибираються різні методи аргументації.
Уникнення конфронтації. Для нормального ходу аргументації дуже важливо уникати загостренні або конфронтації, оскільки протилежні крапки зір і натягнута атмосфера, що виникли в ході викладу одного з пунктів аргументації, легко можуть розповсюдитися і на інші області.
«Стимулювання апетиту». Цей прийом ґрунтується на наступному положенні соціальної психології: найзручніше запропонувати виконавцеві варіанти і інформацію для попереднього пробудження у нього інтересу до неї.
Складання висновків. Можна з блиском вести аргументацію, але все таки не досягти бажаної мети, якщо ми не зуміємо узагальнити пропоновані факти і відомості.
26.Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час прилюдного виступу.Види публічного мовлення.
Промова - це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів, з логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.
Мітингова промова виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів.
Агітаційній промові притаманні всі складові промови мітингової. Промовець спонукає слухача до певної діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію.
Ділова промова, на відміну від мітингової та агітаційної, орієнтована на логічно-виважене сприйняття слухачів.
Ювілейна промова присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням окремої людини, групи осіб, урочистостями на честь події в житті організації, закладу.
Лекція (від лат. Lection – читання) – одна з форм пропаганди, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми.
27.Презентація.Типи презентації.
Презентація - це публічне представлення чого-небудь нового, що нещодавно з'явилося чи було створено.
Метою презентації може бути представлення досягнень організації або окремої особи, висвітлення різноманітних заходів, перспектив розвитку інформаційних технологій, реклама певної продукції тощо.
Презентації проводять під час конференції та семінару, у навчальних аудиторіях, в торговельних залах та офісах, демонструють по телебаченню, транслюються на радіо
В аудиторії презентація здебільшого використовується під час пояснення нового матеріалу, для супроводу усного повідомлення на практичному занятті чи лекції, доповіді на конференції, під час захисту навчального проекту чи науково-дослідної роботи.
Зазвичай на презентацію приходять не за власним бажанням, а людей спеціально запрошують. Обов'язкова умова презентації - забезпечити відвідувачеві відчуття "бажаного гостя" Для цього треба ретельно готувати персонал. Це мають бути привабливі, доброзичливі, відкриті особи, які добре володіють словом, своїм голосом та невербальними засобами: жестами, мімікою, виразом очей тощо. Відвідувачі презентації чекають від доповідача:
o знання предмета презентації і певної підготовки;
o недвозначних і зрозумілих формулювань, чітко висловленої ідеї;
o вміння висловлюватися стисло;
o поєднання запропонованої ідеї з практичним застосуванням;
o уміння зосереджувати увагу слухачів на обговорюваній темі;
o чіткої організації інформації всієї презентації. Ефективній підготовці презентації сприяють засоби Power Point.
Торгові презентації використовуються торговими агентами під час укладання угоди.
Маркетингові презентації використовуються при підготовці умов для майбутніх торгових презентацій. Їх застосовують для широкої аудиторії (проводяться на виставках-ярмарках або в офісі покупця), для навчання агентів з продажу.
Навчальні презентації призначені для допомоги викладачу забезпечити зручне і наочне подання навчального матеріалу.
презентації-семінари;
презентації для самоосвіти;
презентації-порадники;
презентації для клієнтів корпорацій.
Корпоративні презентації призначені для доведення інформації до акціонерів корпорації. Корпоративні об’єднання використовують також глобальну мережу Internet Корпоративні
для акціонерів;
щорічні звіти;
електронні журнали;
для служб, зайнятих роботою з персоналом;
з питань інвестицій і фінансування.
28.Культура сприйняття публічного виступу.
а) уміння слухати;
б)уміння ставити запитання.
а) Дослідження вчених свідчать, що високою культурою слухання характеризуються лише деякі з тих людей, що спілкуються. Водночас невміння слухати нерідко є основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Чому ми не вміємо часом вислухати і зрозуміти партнера по спілкуванню? Тому що насамперед наша увага не стабільна, вона коливається. Так звані думи спотворюють зміст повідомлень. Наш емоційний стан також відволікає увагу від того, про що говорять співбесідники, і ми відключаємося.
Слухати партнера і здійснювати вербальний зворотний зв'язок можна по різному. Розрізняють такі типи реакцій людини на мовлення співрозмовника: оцінювання, тлумачення, підтримку, уточнення, чуйність і розуміння. Найчастіше маємо справу з оцінюванням і зворотним зв'язком, рідше – з тлумаченням (інтерпретацією). Уточнення, підтримка та розуміння спостерігаються дуже рідко.
б) Особлива роль в риторичних тактиках ведення ділової бесіди належить техніці постановки питань. Уміле володіння такою технікою дозволяє отримати необхідну інформацію; володіти ініціативою в бесіді, а не пассивно відповідати на поставлені питання; не бути зайве категоричним в своїх твердженнях (на питання співбесідник частіше відповідає, ніж заперечує). Крім того, питання переконують співбесідника в тому, що ви виявляєте до нього цікавість і прагнете встановити з ним креативні відносини. Ставлячи питання, ви, тим самим, проявляєте турботу про продуктивний розвиток і поглиблення діалогу.
29.Особливості усного спілкування.Способи вплину на людей під час спілкування.
Усна форма мовлення відрізняється від писемної насамперед матеріальною формою реалізації: вона витворюється мовним апаратом людини й сприймається на слух (як цілісний відрізок мовного потоку, а не як „ланцюжок” графічних знаків.
Усне мовлення характеризується ще й такою особливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини – це напівусвідомлений процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, не завжди думає над тим, що вона каже. Лише до участі в обговоренні певного питання на засіданнях, зборах можна спеціально підготуватися перед тим, як говорити. Мало уваги приділяється формі висловлення, зокрема пошукам нових форм. Звідси й виникає в нашому усному мовленні стільки готових синтаксичних конструкцій. Сюди належать „формули” привітання, прощання, поздоровлення, розмов про здоров”я, погоду. Ці своєрідн „штампи” настільки полегшують нам процес спілкування, що ми не помічаємо цієї „штампованості”.
3. Усне мовлення, порівняно з писемним, характеризується надлишковою інформативністю. Дійсно, додаткова інформація усного мовлення міститься в інтонації, в міміці, жестах, а головне – в обставинах живого спілкування мовців. Іноді пауза у розмові несе більше інформації, ніж усе висловлене попередньо.
4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне. От і виходить, що слів було вжито значно більше, ніж це потрібно для висловлення думки. Наявність у мовленні багатьох повторів – це теж надлишковість. При цьому повторюються як окремі слова, так і цілі словосполучення; повторюється той самий зміст, висловлений лише дещо іншими словами, дублюються емоції – вигуком.
Повторення має місце й тоді, коли певну інформацію ми повідомляємо логічними засобами (словом) і супроводжуємо емоційними засобами (жестом, мімікою, інтонацією).
Якщо ж визначати найважливіші вимоги до усного мовлення культурної людини, то ними будуть ясність у формуванні думки, логічність, смислова точність, відповідність між змістом мовлення і мовними засобами, мовними засобами та обставинами мовлення, співмірність мовних засобів і стилю викладу, вдалий порядок слів, різноманітність мовних засобів, ефективність мовлення, милозвучність, красномовство
Переконання — це спосіб впливу, коли людина звертається до свідомості, почуттів і досвіду іншої людини з тим, щоб сформувати в неї нові установки. Переконання впливає не тільки на розум, а й на почуття, якщо звернення до інших супроводжується емоціями. Отже, переконання — це такий вплив однієї людини на іншу або на групу людей, який діє на раціональне та емоційне в їхній єдності, формує нові погляди, відносини, що відповідають вимогам суспільства.
Навіювання — це психологічний вплив однієї людини на іншу або на групу людей, що передбачає некритичне сприймання висловлених думок і волі. У нашій країні значення навіювання тривалий час недооцінювалось. Його називали буржуазним засобом впливу на людей. Насправді ж навіювання посідає дуже важливе місце в нашому житті, воно є механізмом, який дає змогу вплинути на несвідоме: установки, емоційні реакції, очікування тощо.
Психічне зараження — спосіб психологічного впливу, що відомий із сивої давнини. На відміну від навіювання та переконання, які часто застосовуються в міжособистісних взаєминах, у разі взаємодії з організованою групою психічне зараження яскраво проявляється як засіб впливу в групах малознайомих людей.
Наслідування — особлива форма поведінки людини, що полягає у відтворенні нею дій інших осіб. Причому важливо наголосити, що наслідування може бути виявом активності індивіда, яка може бути наслідком власної ініціативи або результатом впливу інших людей, які розраховують на це й стимулюють певну поведінку різними засобами. Отже, наслідування може бути як несвідомим, так і свідомим, цілеспрямованим.
30.Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування.Функції та види бесід.Стратегія поведінки під час ділової бесіди.
Усне фахове спілкування відбувається у межах конкретних форм, яким властива особлива організація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладено різні критерії:
1. За способом взаємодії між комунікантами виділяють:
o монологічне (говорить один учасник спілкування);
o діалогічне (зазвичай розмовляє двоє осіб);
o полілогічне спілкування (розмовляють троє і більше учасників).
2. За кількістю учасників виокремлюють:
o індивідуальне (спілкуються двоє);
o колективне спілкування.
3. З урахуванням каналів комунікації виділяють:
o безпосереднє спілкування ("обличчя до обличчя");
o опосередковане (телефон, радіо, телебачення).
4. Залежно від змісту повідомлення розрізняють:
o побутове (обговорення щоденних проблем);
o наукове (обговорення наукових проблем);
o фахово-ділове (спілкування між людьми як представниками фахових установ);
o естетичне (передавання естетичної інформації).
Залежно від змісту ділові бесіди можуть виконувати різні функції:
o обмін інформацією;
o формування перспективних заходів;
o контроль і координацію певних дій;
o взаємне спілкування під час вирішення актуальних проблем;
o підтримку ділових контактів на різних рівнях;
o пошук, висунення нових ідей;
o стимулювання дій у новому напрямку;
o розв'язання етичних проблем, що виникли під час спілкування.
Існують різні види бесід. Залежно від мети спілкування та змісту бесіди переділяються на:
o ритуальні;
o глибинно-особистісні;
o ділові.
Залежно від кількості учасників виокремлюють такі бесіди:
o індивідуальні;
o групові.
41. Трудова книжка. Трудовий договір. Контракт. Трудова угода.
Трудова книжка - це документ установленого зразка, що підтверджує трудову діяльність особи і служить для встановлення загального, безперервного й спеціального стажу.
До неї заносять таку інформацію:
- відомості про працівника записують на першій сторінці трудової книжки: прізвище, ім'я та по батькові, дату народження вказують на підставі паспорта або свідоцтва про народження;
- відомості про приймання його на роботу, звільнення, переміщення;
- відомості про нагородження і заохочення: про нагородження державними нагородами та відзнаками України;
- відомості про відкриття, на які видані дипломи тощо. Стягнення до трудової книжки не заносять.
Трудові книжки оформлюють на усіх працівників підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. На осіб, які працюють за сумісництвом, трудові книжки ведуться тільки за основним місцем роботи.
Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи,організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Залежно від строку трудовий договір може бути:
1) безстроковим, що укладається на невизначений строк;
2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Щодо умов укладення трудового договору слід зазначити, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі.
Особливою формою трудового договору є контракт, спрямовування якого створювати умови для виявлення ініціативи та самостійності працівника.
Контракт (від лат. contractus - угода) - це правовий документ, що засвідчує певну домовленість між підприємством, організацією чи установою й працівником про умови спільної виробничої й творчої діяльності, обумовлену певним терміном.
Реквізити:
1. Назва виду документа. 2. Дата й місце укладання. 3. Текст. 4. Юридичні адреси сторін. 5. Підписи сторін - укладачів контракту. 6. Печатка, що засвідчує підпис роботодавця.
Трудова угода - це документ, яким регламентуються стосунки між установою і позаштатним працівником, коли в організації бракує фахівців з певної галузі.
Трудова угода, укладена зі штатним працівником, визначає коло його доручень, які виходять за межі безпосередніх службових обов'язків.
Реквізити:
1. Назва виду документа.2. Заголовок.3. Місце укладання.4. Дата.5. Текст з переліком повноважень і зобов'язань сторін.6. Юридичні адреси сторін.7. Підписи.8. Печатка установи.
Трудова угода укладається у двох примірниках, один з яких передається виконавцеві, а другий зберігається в організації.
42. Прес-реліз. Повідомлення про захід.
Прес-реліз (англ. Press - release - випуск для преси) - це стисле повідомлення для преси про якусь важливу подію (прес-конференцію, презентацію, акцію тощо). Його можна використовувати під час розроблення та реалізації проекту для безперервного інформування як громадськості, так і засобів масової інформації. Написання цього документа не вимагає великих витрат часу, проте грамотно складений прес-реліз надзвичайно ефективний, коли треба представити інформацію, яка потребує миттєвого висвітлення у ЗМІ (наприклад, дата і місце проведення громадських слухань).
Прес-реліз - інформативний документ, що повідомляє яку-небудь новину. Особливості прес-релізу: він повинен бути лаконічним, ємним, логічним. Своєрідність прес-релізу на відміну від прямої реклами і тематичної статті полягає в тому, що це коротке повідомлення, яке містить у собі ту або іншу новину.
Стандартний прес-реліз призначений для інформування про події, що заплановані в діяльності установ, організацій, підприємств, зокрема виокремлюють:
- стандарт-реліз, де вміщено інформацію для ЗМІ про повсякденні події;
- стандарт-реліз, що знайомить ЗМІ з подіями, які відбуваються періодично.
Спеціальний прес-реліз складають, коли виникає потреба поінформувати про незаплановані події.
За функціональним призначенням і терміном подання стосовно події прес-релізи переділяють на анонс(ознайомити з подією), запрошення(запросити на прес-конференцію або захід), інформацію(висвітлити події, які відбуваються), резюме(узагальнити події, визначити перспективи).
Реквізити прес-релізу:
1. Дата подання. 2. Назва виду документа. 3. Назва установи, яка підготувала прес-реліз. 4. Контактна особа, номер телефону та адреса отримання подальшої інформації. 5. Заголовок. 6. Текст, який містить відомості про зміст події, організаторів, місце, час, причини і значення події.
43. Звіт.
Звіт - це службовий документ, що містить повідомлення про діяльність особи чи організації або її підсумок, виконання дорученої роботи, справи, узагальнення зробленого тощо .
До основних реквізитів звіту можна віднести: назва установи чи структурного підрозділу - автора звіту; найменування виду документа; дата;тгрифи затвердження та погодження; текст; підписи та відбиток печатки.
Розрізняють статистичні, текстові та змішані звіти. Статистичні звіти мають у своєму складі табличні форми, до яких зводять статистичні періодичні дані, що відображають ступінь виконання завдань, доручень за якийсь визначений проміжок часу. Змітана форма звіту-це текст, до якого включено статистичні таблиці.
Звіти складаються відповідно до напрямків проведення чи виконання роботи: щомісяця, щокварталу тощо. Вони можуть бути як періодичними, так і разовими чи постійними.
Розрізняють статистичні, текстові та змішані звіти. Статистичні звіти мають у своєму складі табличні форми, до яких зводять статистичні періодичні дані, що відображають ступінь виконання завдань, доручень за якийсь визначений проміжок часу. Змітана форма звіту-це текст, до якого включено статистичні таблиці.
44 . Службова записка.
Службова записка — це документ, який використовується для вирішення внутрішніх питань підприємства, установи тощо. Службова записка може містити пропозицію, звернену до керівника, а також інформацію про проведення заходу, про хід виконання якогось завдання чи розпорядження керівництва, про будь-які порушення, виробничі досягнення тощо. Найпоширенішими видами службових записок є доповідна та пояснювальна записки.
Доповідна записка — це документ, у якому викладається інформація про ситуацію, що склалася, про наявні факти, про виконану роботу. Вона може містити пропозиції, висновки, прохання автора.
Внутрішні доповідні записки адресуються керівникові установи чи підрозділу, де працює укладач, зовнішні — керівникові вищої організації (установи). Складається цей документ за вказівкою керівника або з ініціативи автора.
Пояснювальна записка — це документ, який з'ясовує зміст окремих положень основного документа (плану, звіту, наказу, проекту тощо) або пояснює причини певного вчинку, події.
Службова записка має такі реквізити:
1. Назва структурного підрозділу. 2. Посада, прізвище й ініціали керівника, якому подається записка (у давальному відмінкові). 3. Посада, прізвище ім'я та по батькові (або ініціали) укладача (у родовому відмінку без прийменника від). 4. Заголовок (Службова записка/Пояснювальна записка/Доповідна записка). 5. Дата. 6. Текст: описова частина і пропозиції. 7. Посада, прізвище й ініціали особи, яка подає записку, її підпис.
45. Довідка.
Довідка — документ, який засвідчує біографічні і юридичні факти, діяльність окремих службових осіб. Вона надається підприємством, установою, організацією на вимогу працівника; подається до навчальних закладів, у дитячі дошкільні заклади, в ЖЕК тощо.
Видаються довідки структурними підрозділами. Наприклад, про місце роботи — відділом кадрів або канцелярією; про заробітну плату — бухгалтерією. Іноді їх завіряють печаткою.
Є довідки і службового характеру. Вони містять відомості про роботу установ, підприємств, організацій. Складаються вони посадовими особами або уповноваженими органами.
Довідки діляться на дві групи:
особисті — підтверджують біографічні чи юридичні факти конкретної особи;
службові — містять інформацію про факти й події службового характеру.
Довідки також можуть бути:
зовнішніми — укладаються для подання в інші установи; підписуються, крім укладача, також керівником установи, засвідчуються печаткою;
внутрішніми — укладаються для подання керівництву установи або на розгляд колегіальних органів; підписуються лише виконавцем і не засвідчуються печаткою.
Реквізити:1) Назва організації, що видає довідку.2) Назва виду документа.3) Дата і місце укладання документа.4) Номер.5) Прізвище, ім’я, по батькові особи, якій видається довідка.6) Текст довідки.7) Призначення (куди подається довідка).8) Підписи службових осіб.9) Печатка.
46. Протокол, витяг з протоколу.
Протокол - це один з найпоширеніших документів колегіальних органів. У ньому фіксують хід і результати проведення зборів, конференцій, засідань, нарад. У протоколах фіксуються всі виступи з питань, що розглядаються, і рішення, ухвалені в результаті обговорення.
За обсягом фіксованої інформації протоколи переділяють на:
Стислі, в яких записано лише ухвалу або поширену резолюцію, а також зазначено номер, дату, назву організації, кількість присутніх, порядок денний. Під рубрикою "Слухали" - назва питання, хто висловився.
Повні, в яких записуються виступи доповідачів та інших учасників зборів, нарад, засідань. У докладний протокол заносять також запитання доповідачеві та конспективний запис виступів під час обговорення.
Стенографічні, де всі виступи, репліки, запитання й відповіді записуються дослівно.
Протокол має такі реквізити:1. Назва виду документа, яку пишуть посередині рядка.
2. Порядковий номер протоколу.3. Назва зборів, конференції, засідання, наради із зазначенням їх характеру (загальні збори, виробнича нарада, розширена нарада).4. Назва установи, підприємства чи організації, де відбулися збори, конференція. 5. Дату проведення зборів, засідання, наради, яку пишуть нижче від назви організації ліворуч. У цьому ж рядку праворуч пишуть місце проведення (назву міста). 6. Кількісний склад учасників, який пишуть з нового рядка. 7. Посади, прізвища, ініціали керівників зборів, конференції, наради (голови, секретаря, членів президії). 8. Порядок денний, тобто питання, що їх розглядають на зборах, нараді або конференції. Питання у порядку денному формулюють у називному відмінку.9. Текст.10. Перелік додатків до щютоколу із зазначенням кількості сторінок.11. Підписи керівників зборів, засідання, конференції (голови й секретаря).
Основний текст протоколу переділяється на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. Кожний розділ містить: "Слухали", "Виступили", "Ухвалили", що оформлюються без відступу від межі лівого берега.
Витяг з протоколу - це коротка форма протоколу. В ньому вказують:
1. Назву виду документа.2. Порядковий номер.3. Назву зборів, засідання, наради тощо.4. Дату проведення, місце проведення.5. Присутніх.6. Текст, що складається з розділів "Слухали" і "Ухвалили"7. Підписи голови й секретаря.
У протоколі роблять помітку про витяг, а також зазначають, кому його вручено чи надіслано.
47. Класифікація листів. Реквізити листа та їх оформлення.
Лист - це поширений вид документації, один із способів обміну інформацією.
Службові листи належать до головних засобів встановлення офіційних, службових контактів між підприємствами, організаціями, установами, фірмами та закладами. Мета їх - пояснити, переконати, поінформувати і спонукати адресата до певної дії.
За функціональними ознаками службові листи переділяють на такі, що потребують відповіді, й такі, що її не потребують.
До листів, що потребують відповіді, належать: листи-прохання; листи-звернення; листи-пропозиції; листи-запити; листи-вимоги.
До листів, що не потребують відповіді, належать: листи-попередження; листи-нагадування; листи-підтвердження; листи-відмови; супровідні листи; гарантійні листи; листи-повідомлення; рекомендаційний лист.
За кількістю адресатів розрізняють звичайні, циркулярні й колективні листи. Звичайний лист надсилають на адресу однієї інстанції, циркулярний лист - низці установ, колективний лист - на одну адресу, але пишуть його від імені керівників кількох установ.
Службові листи пишуть чи друкують на бланку або чистому аркуші паперу. Основні реквізити листа за державним стандартом такі: 1. Державний Герб. 2. Емблема організації, 3. Зображення державних нагород. 4. Код організації установи чи підприємства. 5. Повна назва установи, організації чи підприємства - автора листа. 6. Назва структурного підрозділу. 7. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреси, номер телетайпа, номери телефону, факсу. 8. Дату. 9. Адресат. 10. Заголовок. 11. Підпис.
48. Історія і сучасні проблеми української термінології. Теоретичні засади термінознавства та лексикографії.
Фахове мовлення – це частина загальнонаціональної мови. Характерними особливостями професійного мовлення медика є переплетення і взаємодоповнення наукового та ділового стилів мови, вживання мовних засобів (фахових термінів) високого ступеня стандартизації, точність формулювань, зваженість, доречність і логічність викладу. Тому при вивченні лексичного складу фахового мовлення основна увага приділяється термінологічній лексиці.
Серед власне лінгвістичних проблем, пов’язаних з розбудовою українських термінів, що містять специфічні національномовні риси, на сьогодні можемо виокремити принаймні шість:
1) опрацювання критеріїв знеросійщення сучасних терміносистем, у зв’язку з чим вимагає опрацювання проблема росіянізму в українській термінології;
2) виявлення англіцизмів (американізмів) у різних терміносистемах і наукове обґрунтування доцільності їх ужитку;
3) з’ясування ролі й місця інтернаціоналізмів та їх національних відповідників у різних терміносистемах;
4) способи відбору назв опредметнених дій;
5) способи відбору найменувань опредметнених ознак;
6) орфоепічні й орфографічні проблеми.
Названі питання означають тільки перше наближення до комплексу проблем, пов’язаних з національною своєрідністю сучасного українського терміна. Вони тягнуть за собою й інші, наприклад, проблеми практичного термінознавства, насамперед термінографії, а також викладання основ наук у середній школі та різноманітних наукових дисциплін у школі вищій.
Чимало термінів утворено шляхом метафоризації — перенесення назви з одного явища або предмета на інший на підставі подібності ознак чи функцій. Такий спосіб спільний для всіх мов.
Тому потрібно побудувати ефективні «очисні споруди», створивши багаторівневу мовно-термінологічну експертизу законодавчих актів та нормативних документів. Мета такої експертизи — поліпшити якість законодавчої й нормативної бази, забезпечити системність, понятійну узгодженість, однозначне розуміння викладених у документах вимог та положень, використовуючи застандартизовану й усталену термінологію.
Потрібна конструктивна співпраця мовознавців та фахівців з термінології в різних галузях, яка сприятиме зміцненню статусу української мови як державної, а з боку держави в особі керівників різних рангів — конкретна допомога в цій роботі.
Дослідження фахових мов (інакше: «спеціальні мови», «технолекти») має об’єктом особливості мови певної галузі науки. При цьому фахова мова до певної міри протиставляється загальновживаній мові, хоча словниковий запас першої бере початок саме із другої.
Вивченням термінів та терміносистем займається наука термінознавство. Отже термінознавство - це наука, що вивчає спеціальну лексику з точки зору її типології, походження, форми, значення і функціонування, а також використання, упорядкування і творення.
На даний момент в термінознавстві виділяється ряд незалежних напрямків дослідження. У першу чергу можна назвати теоретичне термінознавство, яке вивчає закономірності розвитку і вживання спеціальної лексики. У свою чергу прикладне термінознавство займається встановленням практичних принципів та рекомендацій з метою усунення нестачі термінів; їх оцінкою, описом, редагуванням, упорядкуванням, створенням, перекладом і використанням. Загальне термінознавство вивчає найбільш загальні якості, проблеми і процеси, що стосуються спеціальної лексики, а галузеве термінознавство займається вивченням спеціальної лексики і понять, які належать до окремих областей знань конкретних мов. Типологічне термінознавство займається порівняльним дослідженням особливостей окремих термінологій з метою визначення спільних рис та відмінностей окремих терміносистем, а порівняльне термінознавство, в свою чергу, займається порівняльним вивченням спільних та відмінних рис лексики різних мов, наприклад української та англійської. Історичне термінознавство вивчає історію термінів та терміносистем для того, щоб виявити тенденції їх утворення та розвитку, що в свою чергу дозволяє дати вірні рекомендації стосовно їх упорядкування.
Функціональне термінознавство пов’язане з вивченням сучасних функцій терміну в різних текстах та ситуаціях професійного спілкування і підготовки спеціалістів, а також досліджує особливості використання термінів в мові і комп’ютерних системах.
На сучасному етапі формується ряд нових напрямків, серед яких слід зазначити когнітивне або гносеологічне термінознавство, що займається дослідженням ролі термінів в науковому мисленні та знаннях. Як самостійні розділи термінознавства можна розглядати також термінознавчу теорію тексту; ця теорія займає позицію між термінознавством і власне теорією тексту і займається питаннями типології текстів (де наявні терміни), термінологічним аналізом тексту і текстовим аналізом терміну.
Лексикографія (від грец. λεξικογραφία та грец. λεξικόν — словник і грец. γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг
Лексикографія займається словникарським кодифікуванням лексики якоїсь мови в цілому, зокрема її літературного різновиду (також лексики окремих авторів), чи в частинах області (діалектні словники), чи ділянкових (термінологічні словники), в діахронному перекрої (історичні словники з простеженням розвитку форм і значень включених слів), з розглядом походження слів (етимологічні словники з розкриттям найдавнішої форми й значення та спорідненості з їх лексемами в інших мовах), з поданням сучасної правописно-наголосової норми слів (правописні й орфоепічні словники), їх уживання у стійких словосполученнях і фразеологізмах (фразеологічні словники) і стилістичного цінування (стилістичні словники); значення слів можуть подаватися тією самою мовою (тлумачні й енциклопедичні словники) або якимись іншими мовами (перекладні, дво- й кількамовні з поданням еквівалентів з інших мов).
49. Термін та його ознаки. Термінологія як система. Загальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія. Термінологія обраного фаху. Способи творення термінів.
Термін — це слово або усталене словосполучення, що чітко й однозначно позначає наукове чи спеціальне поняття. Термін не називає поняття, як звичайне слово, а, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього.
Усі терміни мають низку характерних ознак, до яких належать:
а) системність терміна (зв'язок з іншими термінами даної предметної сфери);
б) наявність дефініції (визначення) в більшості термінів;
в) моносемічність (однозначність) терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності;
г) стилістична нейтральність;
д) відсутність експресії, образності, суб'єктивно-оцінних відтінків.
Термінологія 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни (у цьому значенні все частіше використовують слово термінознавство); 2) сукупність термінів певної мови або певної галузі. Наприклад, можемо говорити про англійську, польську, російську, українську та ін. термінологію, а також про термінологію математичну, економічну, юридичну, хімічну, технічну тощо.
Галузеві термінології (тобто сукупності термінів конкретних галузей) називають терміносистемами, або термінологічними системами. Системність термінології зумовлена двома типами зв’язків, які надають множинам термінів системного характеру:
- логічними зв’язками (якщо між поняттями певної науки існують системні логічні зв’язки а вони є в кожній науці, то терміни, які називають ці поняття, мають теж бути системно пов’язаними);
- мовними зв’язками (хоча терміни позначають наукові поняття, вони залишаються одиницями природної людської мови, а відповідно їм властиві всі ті зв’язки, які характерні для загальновживаних слів синонімічні, антонімічні, словотвірні, полісемічні, граматичні, родовидові і т.д.). Академік Реформатський про ці особливості терміна сказав образно: “Термін служить двом панам науці і мові”.
Загальнонаукові терміни, тобто терміни, які вживаються практично в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез і т. д. Слід зазначити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: валютна система, осушувальна система, теорія економічного ризику. До цієї категорії відносять і загальнотехнічну термінологію (машина (дощувальна машина), пристрій, агрегат).
Міжгалузеві терміни це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях. Так, економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність.
Вузькогалузеві терміни це терміни, характерні лише для певної галузі, наприклад: лізинг, банківська гарантія, зрошувальна вода, дрена, чип.
Безперечно, професійне спілкування неможливе без використання термінів. Проте в мовленні фахівців, крім термінів, широко побутують і інші спеціальні одиниці професіоналізми та номенклатурні назви.
Професіоналізми це слова або вислови, притаманні мові людей певної професійної групи. Суттєва різниця між термінами і професіоналізмами полягає в тому, що терміни це офіційні наукові назви поняття, а професіоналізми виникають як розмовні, неофіційні замінники термінів (платіжка платіжне доручення; вишка вища математика, пара дві академічні години) або коли та чи інша професія, рід занять не має розвиненої термінології (наприклад, рибальство, гончарство і т. д.). Професіоналізми на відміну від термінів, як правило, емоційно забарвлені, є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть бути незрозумілі людям, які не належать до певної професії, пор.: підвал у мові поліграфістів, бобик, бублик у мові водіїв тощо.
Професіоналізми можуть використовуватися в неофіційному професійному спілкуванні, проте вони є ненормативними в професійних документах, текстах, в офіційному усному мовленні.
Номенклатура (від лат. nomenclatura перелік, список імен) сукупність назв конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Їх потрібно відрізняти від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять іменники та словосполучення, які передають як систему назв об’єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об’єктів (наприклад, у географічній номенклатурі Чорне море, Шацькі озера, річка Десна), видові назви (у ботанічній лексиці назви дерев: дуб, смерека, ялина). Існує номенклатура медична, мовознавча, хімічна, економічна (пор. термін валюта і номенклатурні назви долар, євро, крона, песо і т. д.), технічна (пор. термін борознороб-щілиноріз і номенклатурні назви ДЩН-1, ДЩН-2, ДЩН-3).
Наукові терміни української мови, зокрема економічні, утворюються такими основними способами:
1. Вторинна номінація - використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: чиста конкуренція, ринок праці. Це найдавніший спосіб термінотворення.
2. Словотвірний - утворення термінів за допомогою префіксів (надвиробництво, перепродукція), суфіксів (оподаткування, оборотність), складанням слів і основ (матеріаломісткість), скороченням слів (СЕП (система електронних платежів), СЕЗ (спеціальні економічні зони).
3. Синтаксичний - використання словосполучень для називання наукових понять: державне замовлення. Синтаксичний спосіб - найпродуктивніший спосіб творення термінів у наш час.
4. Запозичення — називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж.
50. Нормування, кодифікація і стандартизація термінів. Українські електронні термінологічні словники.
Кодифікація термінів це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.
Стандартизація термінології це вироблення термінів еталонів, зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.
Програмою «Словники України», окрім традиційних, себто виданих на папері, передбачалося і створення їх електронного відповідника для інформаційних комп’ютерних систем. Наявність енциклопедій та словників на електронних носіях – вважається одним із показників інтелектуального рівня нації.
Тому люди, зібрані в Українському мовно-інформаційному фонді НАН України, який існує від 1991 р., з появою оптичних дисків активно взялися за створення словникових програм. Коли відповідна база була напрацьована, директор фонду Володимир Широков став активно «стукати» у двері високих посадовців, щоб включити у видавничі плани серії «Словники України» електронні словники. І ці клопотання увінчалися успіхом. А відтак ще в кінці 2001 р. тиражем 30 тисяч примірників появився електронний словник української мови. Це – інтегрована лексикографічна система «Словники України», яка об’єднує п’ять словників: орфографічний, орфоепічний, синонімічний, антонімічний та фразеологічний, а також функцію словозміни. Цю фундаментальну працю присвячено 10-річчю незалежності України. Про її фундаментальність наглядно говорить хоча б той факт, що коли роздрукувати на папері усю інформацію, яка є на диску, то це зайняло б сорок тисяч сторінок, себто 40 словників по 1000 сторінок кожний.
За допомогою системи «Словники України» користувач може дізнатися про написання, наголошення, вимову близько 152 тисяч слів української літературної мови, а також одержати повну інформацію про відмінювання цих слів в усіх граматичних значеннях (відмінках, числах, особах тощо). Отже, на екрані при розкриванні парадигми слова, над кожним із них є наголос, що є дуже важливим для тих, хто не проживає в українському природному середовищі.
Крім того, в електронному словнику української мови можна дізнатися про синоніми (слова з близькими значеннями) та антоніми (слова з протилежним значенням), а також про вживання заданого слова у цілісних виразах зі спеціальним значенням (фразеологізмах). На диску міститься інформація про 2200 антонімічних пар, 9200 синонімічних рядів та 56 тисяч фразеологічних одиниць.
Користувач може легко переходити з однієї системної функції в іншу. Особливістю системи є суцільна індексація текстів словників, що дає змогу виходу в реєстр та отримання інформації про будь-яке слово з текстів словників (в тому числі літературних ілюстрацій тощо) за допомогою подвійного натиснення мишкою на це слово. При цьому автоматично реконструюється вихідна (словникова) форма слова, а далі можна провадити пошук за будь-яким з п’яти словників.
Система «Словники України» укладена на основі сучасних академічних словників української мови за допомогою словозмінної класифікації та комп’ютерних програм, розроблених фахівцями Українського мовно-інформаційного фонду. Авторами цього електронного словника є В. Широков, І. Шевченко, О. Рабулець, О. Костишин, М. Пещак.
51. Становлення і розвиток наукового стилю української мови.
Науковий стиль української мови почав розвиватися із середини ХІХ ст. Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П.Житецькому. Першою українською науковою установою справедливо вважають Львівське Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка (1893), метою якого було творити науку українською мовою, що передбачало формування національної наукової термінології. У 1907 році було створено Українське наукове товариство у Києві. Ці наукові установи видавали “Записки” та збірники матеріалів роботи різних секцій. Отже, з 90-их років ХІХ ст. науковий стиль української мови почав активне становлення. Спочатку були гуманітарна та суспільна сфери, а згодом і технічна. На кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. уже були вироблені загальнонаукова, гуманітарна і фахові термінології, що відображали рівень розвитку науки на той час: аналіз, синтез, аксіома. гіпотеза, процес, об’єкт, продуктивні сили, ґенеза, методологія, проблема, орган, опозиція, система, теорія, формула.
З організацією у 1921 році Інституту української наукової мови при Академії наук України почався новий період у становленні української науково-технічної термінології. Основним завданням Інституту було вироблення термінології з різних галузей знань і впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Однак уже з 30-их років ХХ ст. термінотворча діяльність була призупинена; тоталітарний режим, що утвердився в СРСР, жорстоко обірвав ці починання. Протягом наступних десятиліть головним завданням і темою дослідження українських термінологів було максимальне наближення української й інших національних термінологій до російської. Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на ХХ ст. Він досягає такого рівня розвитку, що дає змогу передати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматичних засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є показником її стилістичної зрілості та багатства.
52. Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки. Мовні засоби наукового стилю.
Науковий стиль української мови має свої особливості. Його основна функція - інформативна (повідомлення, пояснення, з'ясування, обґрунтування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання - передавання інформації. Загальні ознаки наукового стилю - поняттєвість, об'єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість, узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки - усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовної лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень; форма тексту - монологічна (опис, міркування).
Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше - у письмовій, рідше - в усній), науковий стиль розгалужується, за традиційною класифікацією, на чотири основні різновиди: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-публіцистичний.
Науковий текст - спосіб репрезентації наукової інформації, результат наукового дослідження.
Особливості наукового тексту ^ науковий текст обов'язково відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризуються доцільністю і раціональністю усіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети та завдань;
У він має раціональний характер, складається із суджень, умовиводів, побудованих за правилами логіки науки і формальної логіки;
"/ широке використання понятійного, категоріального апарату науки;
/ текст не грунтується на образі, не активізує почуттєвий світ його читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення;
^ його призначення не в тому, щоб змусити повірити, а в тому, щоб довести, обгрунтувати, аргументувати істину. Структура наукового тексту
1. Вступна частина, у якій окреслюють проблему, мету і завдання, гіпотези і методи дослідження.
2. Дослідна частина тексту описує дослідження і його результати.
3. Висновкова частина тексту регламентує висновки і рекомендації для проведення подальших наукових досліджень.
Мистецтво наукового тексту полягає у тому, щоб не тільки рельєфно відобразити окремі його складові, а й інтегрувати їх у цілісність. Загальні вимоги до наукового тексту
o Текст має бути чітко структурованим, переділятися на розділи і параграфи. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ був самостійним науковим дослідженням з певної складової загальної проблеми, щоб кожну складову було викладено в тексті, а текст був цілісним, а не фрагментарним.
o Крім членування тексту на розділи і параграфи, він має деталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци і речення. Варто пам'ятати, що надмірне дроблення тексту утруднює його сприйняття, тому абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися до викладу однієї думки.
o Текст має вирізнятися ком позиційністю.
o Початок і кінець абзаців у науковому тексті - це найбільш інформативні місця; інші речення тільки розкривають, деталізують, обґрунтовують, конкретизують головну думку або є сполучними елементами.
o Під час викладу матеріалу необхідно уникати понять, які не можна тлумачити однозначно.
o У тексті не має бути повторів, зокрема, це стосується висновків, написання яких передбачає новий рівень систематизації й узагальнення.
o Науковий текст позбавлений авторського "Я". Перевагу варто надавати безособовим формам викладу.
o Він має вирізнятися стислістю і ясністю викладу, відповідати формулі "Думкам просторо, а словам тісно". Ця вимога передбачає запобігання повторів, багатослів'я, зайвих слів, канцеля-ризмів тощо.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:
· значною кількістю наукової термінології,
· наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок,
· оперуванням абстрактними, переважно чужомовними словами,
· уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,
· залучуванням цитат і посилань на першоджерела,
· здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики,
· наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи,абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації),
· наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,
· специфічною монологічністю текстів,
переважанням різнотипних скскладних речень, стандартних виразів (кліше).
53. Оформлювання результатів наукової діяльності. План, тези, контекст як важливий засіб організації розумової праці.
Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації й збереження наукової інформації.
План – це заздалегідь передбачений порядок дій чи викладу чого-небудь. План складають з метою впорядкування прочитаного або дослідженого матеріалу для послідовного його викладу в письмовій та усній формі.
План - це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; "порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція
За допомоги плану узагальнюють і "згортають" інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.
Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів.
Цінність плану полягає у тому, що він допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити в пам'яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу на найсуттєвішій інформації.
За структурою план може були простим і складним.
Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту.
Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти.
Питальний план складають за допомоги питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім.
У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.
Види планів:
1)питальний – поставте питання до інформативного центру абзацу (у більшості випадків таким центром може бути перше речення) та запишіть його;
2)називний – перетворіть це речення у називне (у такому реченні немає присудка);
3)цитатний – запишіть це речення без змін;
4)тезовий – переформулюйте речення або сформулюйте головну думку всього абзацу.
Тезовий план - сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.
Тезовий план і тези – поняття синонімічні, тому що тези – це стисло сформульовані основні положення тексту (статті, доповіді, лекції чи повідомлення), що вбирають суть висловленого. План допомагає представити структуру тексту, назвати основні його теми, а тези – розкривають суть усієї текстової інформації.
Теза - "положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести. // Положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимсь. // перев. мн. Коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо"72. Теза у широкому розумінні - будь-яке твердження, яке стисло викладає ідею, у вузькому розумінні - деякий текст, що формулює сутність, обґрунтовує доказ.
Відповідно до мети тези бувають:
^ вторинні;
^ оригінальні.
Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування, їх призначення - створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх складають мовою автора.
Вимоги до складання тез
o формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;
o викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;
o якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.
Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:
_ ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень);
- стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції.
Оригінальні тези - предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що відображена у заголовку, призначення якого - зорієнтувати читача у змісті наукового тексту. На відміну від розгорнутого плану, який тільки називає питання, тези розкривають розв'язання цих питань. Прагнення автора тез до стислості зумовлює відсутність прикладів, цитат. Загальну норму жанру тез - високу насиченість висловлювання предметно-логічним змістом - реалізовано в оптимальному поєднанні складності думки з ясністю і доступністю викладу.
Як і план, тези можуть бути складені у вигляді:
- авторських висловлювань із тексту (цитат);
- формулювань основних положень статті чи розділу монографії власними словами.
Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові:
1. Преамбула (1 -2 тези);
2. Основний тезовий виклад (3-6 тез);
3. Висновкова теза/тези (1-2).
У преамбулі стисло формулюють проблему дослідження і обґрунтовують актуальність теми з погляду сучасного стану науки і практики. Основний тезовий виклад передбачає розв'язання таких завдань:
o сформулювати мету дослідження, схарактеризувати об'єкт і матеріал дослідження;
o описати перебіг дослідження;
o визначити критерії оцінювання і технологію оброблення результатів.
Висновкова теза презентує результати і загальний висновок, перспективи подальшого дослідження.
Друкують тези у спеціальних збірниках, матеріалах конференцій тощо.
Оформлення тезу вигляді публікації передбачає дотримання такт вимог:
o у правому верхньому куті аркуша зазначають прізвище та ім'я автора і необхідні відомості про нього;
o формулювання кожної тези починають з нового рядка, акцентують увагу на актуальності проблеми, стані її розроблення в науці, положеннях, висновках дослідження;
o обсяг тез становить 2-3 сторінки друкованого тексту через 1,5-2 інтервали.
Конспект – це стислий письмовий виклад змісту чого-небудь (книги, статті, лекції, промови тощо).
Основна мета процесу нотування інформації – переробити та записати необхідну інформацію, щоб відновити її у пам’яті через певний час. Розрізняють конспекти прочитанного і конспекти почутого.
Конспект (від лат. conspectus - огляд) - стислий писаний виклад змісту чого-небудь73, складається з плану й тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книжки, статті, лекції тощо.
Конспект - особливий вид тексту, який створений у результаті анал ітико-синтетичного оброблення інформації першоджерела, тобто скорочений запис певної інформації, що дозволяє його авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити інформацію. Обов'язково докладно фіксують найбільш суттєві думки автора із зазначенням сторінок у тексті-оригіналі. Конспект слугує для збереження основного змісту роботи. У ньому репрезентовано лише думки автора роботи, яку конспектують, мета його - глибоко осмислити інформацію і подати її адекватно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі. Складання конспекту мобілізує увагу, допомагає виділити головне в тексті. Коли людина має намір щось записати, вона читає більш уважно, тим паче, що чергування читання із записуванням підвищує працездатність і зменшує втому. Конспектування - це певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитанного, почутого, важко виділити і записати основну думку. Записи полегшують запам'ятовування, оскільки записаний навчальний матеріал краще фіксується в пам'яті.
Під час прочитання та прослуховування тексту (промови, доповіді, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове навантаження (так звані "вузлики на пам'ять"). Вибір ключових моментів залежить від мети та завдань конспектування, власних знань у цій галузі, особистих зацікавлень, можливостей пам'яті тощо. Зміст першоджерела передають:
o своїми словами;
o цитатами з першоджерела;
o своїми словами і цитатами.
До конспекту ставлять такі вимоги:
o залишають певну частину сторінки (це може бути половина аркуша або широкий берег) для запису власних думок, оцінки законспекто ваного;
o цитуючи, вказують відповідну сторінку першоджерела. Текст конспекту оформлюють довільно, на відміну від тез, крім
основних положень, конспект містить і фактичний матеріал.
Для конспектування, як і реферування, використовуються такі способи викладу матеріалу: опис, оповідь, міркування. За своїм обсягом конспект не перевищує 1/3 всього первинного тексту.
Способи фіксації відомостей можуть бути різними: мовними (виділення ключових слів, фраз, повний детальний запис), позамовними (план, схема, таблиця, виділення ключових понять підкресленням або іншим кольором).
Стислий конспект передає в узагальненому вигляді найсуттєвішу інформацію тексту, а докладний (розгорнутий) - містить також відомості, які конкретизують, мотивують, деталізують основні положення тексту у вигляді доведень, пояснень, аргументів, ілюстрацій тощо.
Існує три види конспектів:
- текстуальний – основний зміст передається словами й реченнями з тексту;
- вільний – основний зміст передається своїми словами;
- комбінований – комбінують вищезазначені види.
Конспекти поділяють на плановий, текстуальний, вільний, тематичний, опорний.
Плановий конспект укладається за попередньо складеним планом статті, книжки, лекції. Кожному питанню плану відповідає певна частина конспекту, але якщо пункт зрозумілий, то детально не розкривається. Якість такого конспекту цілком залежить від якості складеного плану. Він лаконічний, простий за своєю формою, але за ним не завжди легко вдається відтворити прочитане, почуте.
Текстуальний конспект - це конспект створений переважно з цитат, це джерело дослівних висловлювань автора. Текстуальні виписки можуть бути пов'язані між собою низкою логічних переходів, супроводжуватися планом і включати окремі тези у викладі особи, що конспектує. Цей конспект доцільно використовувати під час опрацювання науковий праць.
Вільний конспект - це поєднання виписок, цитат, тез. Він вимагає уміння самостійно чітко і лаконічно формулювати основні положення, для цього необхідне глибоке осмислення матеріалу, великий і активний запас слів, уміння використовувати всі типи запису: плани, тези, виписки, цитати тощо.
Тематичний конспект укладається на одну тему, але за декількома джерелами. Специфіка такого конспекту полягає у тому, що, розробляючи певну тему за низкою праць, він може не відображати зміст кожного з них загалом. Тематичне конспектування дозволяє всебічно розглянути і проаналізувати різні точки зору на одне й те ж питання.
Під опорним конспектом розуміють систему опорних сигналів, що мають структурний зв'язок, це наочна конструкція, яка заміщає систему значень, понять, ідей як взаємозалежних елементів.
Творчим опорним конспектом називають такий конспект, що складається самим студентом під час вивчення певної теми. Його розроблення полегшує використання технологій MS Power Point, основою для конспекту може бути електронний конспект, електронний підручник або електронний навчальний посібник як види навчального електронного видання.
За походження конспекти поділяються на; / конспекти усних відповідей; ^ конспекти друкованих праць; ^ конспекти електронних джерелє
Незалежно від того, який вид, тип чи форму конспектування обрано, слід пам'ятати: конспект потрібен для того, щоб навчитися опрацьовувати будь-яку інформацію, визначати найнеобхідніше, спростити запам'ятовування тексту, полегшити оволодіння спеціальними термінами, накопичити інформацію для написання більш складної роботи у вигляді доповіді, реферату, статті, курсової роботи тощо.
Рекомендації щодо ведення конспекту:
1.Конспект слід вести в окремому зошиті.
2. У конспекті прочитаного із самого початку слід записати паспортні дані книги, над якою працюєте (тобто дати бібліографічний опис книги).
3. Бажано скласти план конспекту.
4. Матеріали конспекту потрібно записувати на одній, правій сторінці зошита, а ліва сторінка служитиме для запису власних думок, коментарів, оцінок, доповнень, уточнень, які можуть з’явитися пізніше.
5. Для стислого запису думок (особливо це стосується лекції) варто користуватися скороченнями окремих слів, умовними позначеннями, символами.
6. Записуючи цитату, потрібно вказати сторінку, з якої її записано.
7. Система конспектування має відповідати одній з найголовніших вимог – бути стислою, зрозумілою.
54. Анотування і реферування наукових текстів.
Анотування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого - отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
Анотації виконують дві основні функції:
o сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення, вирішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);
o пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).
Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об'єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, відборі та систематизації потрібної інформації.
За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні.
Довідкова анотація уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліографічному описі.
Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати, зацікавлювати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомендаційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.
За обсягом та глибиною розрізняють анотації описові та реферативні.
Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на питання: про що повідомляється у документі?
Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: про що повідомляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється?
Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагальнення інформації, що представлена в первинному документі. У тексті анотації не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, що перешкоджають сприйняттю тексту.
Якщо для наукових досліджень анотації часто подають стандартні формулювання (автор розповідає, стаття присвячена, у монографії розглядаються), то для текстів науково-популярних, художніх, публіцистичних тощо варто подбати про оригінальні конструкції: доцільно використовувати різноманітні варіанти подачі матеріалу: запитання до читача, порівняння з іншими документами, виділення головної ідеї тощо. Бажано, щоб у кількох рядках тексту існувала часова відповідність та однотипність дієслівних форм. Наукова термінологія, що використовується в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань.
Текст бібліографічного опису не повинен зливатися з анотацією. Анотація починається з нового рядка.
Анотації до кандидатської та докторської дисертацій. Наприкінці автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук подаються анотації, які лаконічно відображають основний зміст і результати наукового дослідження. Анотації друкуються у такій послідовності: українською, російською та англійською мовами; одна з них, на вибір здобувача, має бути розгорнутою, обсягом 2 сторінки машинописного тексту (до 5000 друкованих знаків); дві інші - ідентичні за змістом (обсягом до 0,5 сторінки, до 1200 друкованих знаків). Після кожної анотації наводяться ключові слова відповідною мовою, загальна кількість - не менше трьох і не більше десяти.
Реферування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити фізичний обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту, використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
Реферат - це 1) вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання інформації, поданий у вигляді стислого викладу наукової праці, вчення, змісту джерела із зазначенням характеру, методики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей; 2) вид письмового повідомлення, короткий виклад головних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення й оцінка.
Студентам усіх напрямів вищої освіти навички реферування допомагають опрацьовувати на якісному рівні та в значних обсягах науково-навчальну, науково-популярну, суто наукову літературу за спеціальністю. Реферативне читання наукових джерел за фахом є обов'язковим лід час написання курсової, дипломної робіт.
Основні функції реферату:
o інформаційна - реферат подає інформацію про певний документ;
o пошукова - реферат використовується в інформаційно-пошукових й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.
Реферати класифікують за кількома ознаками:
1) належністю до певної галузі знань (реферати з суспільних, гуманітарних, природничих, технічних, точних та інших галузей науки);
2) способом характеристики первинного документа (загальні реферати або реферати-конспекти. що послідовно передають у загальному вигляді зміст усього первинного документа; спеціалізовані або проблемно-оріентовані реферати, що акцентують увагу читача на окремих темах або проблемах первинного документа);
3) кількістю джерел реферування (монографічні - в основу покладений один первинний документ;реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, параграф; оглядові або зведені, групові реферати, коли до роботи залучається кілька або ціла низка тематично споріднених реферованих праць);
4) формою викладу (текстові, табличні, ілюстровані або змішані);
Реферат, як доповідь на будь-яку тему, написана на основі критичного огляду літературних та інших джерел, готується за одним або кількома джерелами, у ньому автор подає чужі та власні думки. Рекомендований обсяг реферату - 10-12 сторінок друкованого тексту (0,5 друкованого аркуша).
Структура реферату
1. Титульна сторінка (назва міністерства, якому підпорядкована установа; назва закладу; назва кафедри, на якій виконано роботу; назва дисципліни; тема реферату; назва виду документа (реферат); посада (студент) та номер групи, у якій навчається автор; прізвище, ім'я, по батькові автора; місто і рік написання).
2. План.
3. Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.
4. Список використаної літератури.
Автореферат - короткий письмовий виклад наукового твору самим автором, найчастіше -автореферат дисертації. Призначення автореферату - ознайомити наукових працівників з методикою дослідження, результатами Й основними висновками дисертації.
55. Основні правила бібліографічного опису наукових джерел, оформлювання покликань
Бібліографування - це вид аналітико-синтетичного опрацювання, який полягає в укладанні опису документа. Такі описи можуть бути різними - бібліографічними, архівними, інтернетними тощо. Бібліографічні описи описують опубліковані паперові видання, архівні -описи архівних документів, інтернетні - описи веб-сторінок .
Покликання - уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у викладі матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Бібліографічні покликання - це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю.
Під час написання наукової роботи дослідник зобов'язаний оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку" приклад того чи іншого автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляють проблеми чи розв'язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити точність зазначених відомостей, з'ясувати інформацію, обставини, контекст.
Відсутність покликань - підстава говорити про плагіат, а їх наявність визначає етику дослідника. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, викладений автором.
^ Загальні вимоги до цитування такі:
а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;
б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за цитування позначають трьома крапками (...) або крапками в кутових дужках <...>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають;
в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на джерело;
г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні поклилання на джерела.
Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела у списку використаних джерел, а другою - сторінку, з якої запозичено цитату
Покликання бажано робити на останні видання публікацій, на більш ранні видання - лише в тих випадках, коли праці, у яких міститься необхідний матеріал, не перевидавалися. Покликання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповідно до їх порядкового номера.
Список використаних джерел - важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.
Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:
^ Абетковий: список використанихджерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів; перших слів назв, якщо авторів не зазначено; авторів з однаковими прізвищами розміщують за абеткою їх ініціалів, а роботи одного автора - за назвою роботи; окремо подають абетковий ряд кирилицею (українською, російською мовами) і ряд мовами з латинським написанням літер (англійською, французькою, німецькою тощо).
^ За типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, офіційні документи, стандарти тощо), а в межах розділу - за абеткою.
* Хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди і звернути увагу на те, коли опубліковано те чи інше джерело.
^ У порядку цитування: такий спосіб застосовують зазвичай у статтях (доповідях), де список використаних джерел невеликий.
56. Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату.
Реферат – це наукова робота, виконана на основі критичного огляду і вивчення низки публікацій. Реферат (від лат. referre – “доповідати, повідомляти“) – вид письмового повідомлення, короткий виклад головних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення й оцінка; текст, що передає головну інформацію першоджерела.
Реферат – вид письмового повідомлення, короткий виклад основних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення, оцінка. Основні функції реферату: інформативна, пошукова.
Складові реферату:
1) Титульна сторінка (назва міністерства, назва закладу, назва кафедри, назва дисципліни, тема реферату, виконавець)
2) План
3)Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.
4)Список використаної літератури.
Мета реферату – передання головного змісту певного джерела або основних поглядів на якусь проблему за матеріалами кількох джерел.
Реферат повинен містити невелику кількість елементів новизни. Достатньо грамотно й логічно викласти основні ідеї із заданої теми, які містяться в кількох джерелах, і згрупувати їх за поглядами.
Види рефератів:
- монографічний (готують за одним джерелом);
- оглядовий ( готують за декількома книгами, розділами або статтями).
Крім того, є реферати, що склали автори за своїми науковими творами (автореферати).
Рекомендований обсяг реферату – 10-12 друкованих сторінок. Найчастіше його пишуть “своїми словами”. Цитати вводять у текст лише тоді, коли вони необхідні для повнішого розкриття теми або якщо вони викликають у референта заперечення. У тексті не повинно бути нічого зайвого, що не стосується теми, ніяких недоречних відступів.
Реферат обов’язково містить такі елементи:
1)Титульну сторінку.
2)План.
3)Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.
4)Список використаної літератури.
Титульна сторінка – це перша сторінка реферату, яка призначена для початкового ознайомлення з роботою.
Вона містить такі реквізити:
1)Назва міністерства, якому підпорядковується установа.
2Назва закладу, в якому навчається автор.
3)Назва кафедри, на якій виконано роботу.
4)Тема реферату.
5)Назва виду документа (реферат).
6)Відомості про автора роботи ( посада, номер групи, прізвище, ім’я, по батькові).
7)Відомості про наукового керівника роботи
8)Місто й рік написання.
Процес написання реферату має такі етапи:
Першим і найвідповідальнішим етапом наукової роботи є вибір теми дослідження та її формулювання.
Другий етап підготовки реферату – ознайомлення з літературою (пошук довідкових та бібліографічних видань).
Третій етап – опрацювання зібраної літератури (виписування цитат, добір аргументів, зіставлення та порівняння думок різних авторів).
Четвертий етап – складання плану реферату. План складається з таких структурних частин: вступу, двох або більше розділів, висновків та списку використаних джерел.
П’ятий етап – написання основної частини реферату. Основна частина – це фундаментальні положення тексту. В рефераті автор подає чужі та власні думки. Потрібно не тільки викласти все найголовніше з вибраної теми, а й дати власну оцінку і зробити висновки.
57. Стаття як самостійний науковий твір. Вимоги до наукової статті.
Стаття - 1) науковий або публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику, журналі, газеті; 2) самостійний розділ, параграф у юридичному документі, описі, словнику.
Наукова стаття – це невеликий за обсягом твір у збірнику, журналі, газеті тощо. Стаття є результатом мисленнєвого процесу, в якому поєднуються аналіз, структурування, формулювання та як результат висловлення думок.
Наукова стаття - один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритетні напрямки розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань. У ній поєднуються аналіз, опис, критичне осмислення стану дослідження проблеми. У тексті статті робляться покликання на використану літературу. Обсяг наукової статті - 6-22 сторінки, тобто 0, 35-1 др. арк. (10-40 тисяч знаків).
Необхідними елементами мають бути:
o постановка проблеми у загальному вигляді, її зв'язок з науковими чи практичними завданнями;
o аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення певної проблеми і на які спирається автор;
o виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;
o формулювання мети статті (постановка завдання);
o виклад основного матеріалу дослідження з повним обгрунтуванням отриманих наукових результатів;
o висновки цього дослідження;
o накреслення перспектив подальших розвідок у цьому напрямку76. Оформлення статті залежить переважно від вимог друкованого
органу, куди її подано.
За будовою стаття має таку ж структуру, що і доповідь чи реферат (вступ, основна частина, висновки). За обсягом стаття може бути різною, найчастіше це 5-12 сторінок, інколи обсяг статті може бути й більшим. У статті в основному викладаються власні думки, судження, спостереження. Часто використовується прийом зіставлення матеріалу, на основі такого порівняння робляться висновки. Якщо думки автора статті не збігаються з думками попередніх дослідників, він може використати прийоми полеміки і доведення.
Виділяють такі види статей: вступна, передова, суспільно-політична, літературно-критична, мовознавча, полемічна, наукова, науково-популярна.
Наукова стаття має такі неодмінні елементи:
-постановка проблеми в загальному вигляді та її зв'язок з важливии науковими чи практичними завданнями;
-аналіз останніх досліджень та публікацій, у яких започатковано розв’язання конкретної проблеми і на які спирається автор, -виділення тих частин загальної проблеми, котрим присвячено статтю;
-формулювання мети та завдань статті;
-виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням одержаних наукових результатів;
-висновки з проведеного дослідження і перспективи подальших розвідок у цьому напрямі.
Пишучи статтю треба пам’ятати, що зміст завжди існує у певному просторі, місці й часі. Для передавання просторово-часових ознак явищ та їх послідовності можна вживати такі слова та вирази: сьогодні, тепер, завжди, близько, десь, перед тим, пізніше й ін.
Важливо вміти пов’язати інформацію, висвітлити причиново-наслідкові зв’язки між частинами інформації, забезпечити логічну послідовність викладу. Для цього використовують такі мовні засоби: тому, через те, однак, отже, залежно від цього, також, доречно, більше того, по-перше, по-друге, у зв’язку з цим та ін.
Для зв’язку з уже висвітленими частинами інформації рекомендовано застосовувати такі слова і вирази: як уже зазначалося, взяти до уваги, проаналізований, досліджений, зазначений, викладений та ін.
У висновку статті краще вживати такі вислови: таким чином, іншими словами, аналіз показує (підтверджує), і все ж, з іншого боку, на завершення, можна підсумувати й ін.
Оформлення статті (наявність дати та місця написання, розташування і форма підпису) залежить від вимог друкованого засобу, куди її подано. У деяких часописах публікуються поради авторам щодо оформлення статей (обсяг, тип шрифту і кегля, форма подання відомостей про авторів).Так, підпис може розташовуватись як перед заголовком, так і після нього; прізвища авторів можуть подаватися з іменами і з ініціалами.
58. Основні вимоги до виконання та оформлювання курсової, дипломної, магістерської робіт.
Курсова (дипломна, магістерська) робота – одна з важливих форм фахової підготовки майбутніх фахівців (бакалаврів, спеціалістів і магістрів). Вона має продемонструвати глибокі спеціальні теоретичні знання та вміння практично їх використовувати для розв'язання конкретної проблеми. Курсова (дипломна, магістерська) робота пов'язана з формуванням умінь опрацьовувати й творчо використовувати наукову літературу, самостійно добирати фактичний матеріал, систематизувати і по-науковому описувати його, робити висновки та узагальнення.
Курсова (дипломна, магістерська) робота – це результат наукового пошуку, який проводять студенти під керівництвом викладача. Формулювання тематики курсових (дипломних, магістерських) робіт пов’язане з урахуванням змісту спеціальних дисциплін та спецкурсів, які слухають студенти впродовж навчання.
Курсова робота - самостійна робота дослідницького характеру спрямована на вивчення конкретної проблеми.
Матеріали курсової роботи можуть бути використані для подальшої дослідницької роботи - написання дипломної або магістерської роботи.
Основні вимоги до написання курсової роботи:
o обсяг - 20-25 сторінок тексту для студента II курсу, 30-35 сторінок для студента ІП курсу;
o робота повинна мати чітку структуру, список використаної сучасної літератури (20-25 джерел, переважно останніх років);
o оформлення має відповідати естетичним і мовним нормам;
o обов'язкові компоненти: визначення актуальності дослідницького завдання та розроблення навчально-методичних матеріалів;
o її зброшуровують, акуратно і грамотно оформлюють. Студенти мають право обирати тему з тем, визначених кафедрою.
Дипломна робота - самостійне оригінальне наукове дослідження студента з актуальних проблем фаху.
Теми дипломних робіт обираються студентами на основі розробленого і затвердженого кафедрою переліку орієнтованих тем дипломних робіт, а також з урахуванням власних наукових інтересів. Студент може сам запропонувати тему дипломної роботи, достатньо аргументовано обґрунтувавши доцільність її розроблення.
Матеріали дипломної роботи можуть бути використані для виголошення доповіді на загальноуніверситетській науково-практичній конференції, написання статті, а також накопичення фактичного матеріалу для подальшої дослідницької роботи.
Вимоги до написання дипломної роботи
1. Тема дипломної роботи затверджується на засіданні кафедри і схвалюється вченою радою факультету інституту/університету.
2. У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність; визначаються об'єкт, предмет, мета і конкретні завдання, гіпотеза дослідження, методи дослідження; Його наукова новизна та теоретична і практична значущість одержаних результатів; описується структура дипломної роботи.
3. Автор дипломної роботи повинен продемонструвати вміння методологічно і грамотно проводити дослідження, інтерпретувати, систематизувати і класифікувати одержані результати.
4. У роботі необхідно розкрити зміст дослідницької проблеми з урахуванням нових наукових підходів.
5. Дипломна робота має містити чітко сформульовані висновки, у яких подаються основні результати дослідницької діяльності студента, рекомендації щодо їх практичного використання.
6. Обсяг дипломної роботи - 50-60 сторінок друкованого тексту.
7. Дипломна робота має бути чітко структурованою із виділенням окремих її частин, абзаців, нумерацією сторінок, правильним оформленням покликань, виносок, цитат, висновків і списку використаної літератури (не менше 50 джерел), обов'язковим є використання літератури іноземними мовами.
8. Дипломну роботу оцінює рецензент. Керівник пише відгук, у якому висловлює думку щодо рекомендації дипломної роботи до захисту. Остаточну оцінку виставляють члени державної екзаменаційної на підставі рецензії та публічного захисту дипломної роботи.
Мінімальний обсяг курсової роботи – 25 сторінок, дипломної – 65 рукописних або 45 друкованих сторінок; магістерської – 60 друкованих сторінок. До загальної кількості сторінок наукової роботи не входять додатки, список використаної літератури, таблиці та рисунки, які за обсягом займають сторінку, хоча їх теж нумерують.
Курсову (дипломну, магістерську) оформляють на папері формату А 4. Текст друкують через півтора міжрядкових інтервала, кегль шрифту – 14.
Нумерація сторінок курсової (дипломної, магістерської) роботи починається з четвертої сторінки. Титульну сторінку, зміст, першу сторінку вступу враховують, але не нумерують. Номери проставляють посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше ніж 10 мм.
Рубрикація тексту курсової (дипломної, магістерської) роботи передбачає членування на частини і їх називання: вступ, розділ, висновки. Заголовки мають бути короткі та однозначні. Основні частини роботи починають писати з нової сторінки.
Курсова (дипломна, магістерська) робота складається з таких змістових компонентів: вступ, основна частина, висновки.
Вступ – це початкова змістова частина наукового дослідження. Обсяг вступу не має перевищувати 10% загального обсягу роботи. Цей компонент наукової роботи не потребує поширених цитувань, абстрактних розділів.
У вступі мотивують актуальність теми, з’ясовують зміст основних термінів (понять), ступінь вивченнязазначеної теми (огляд літератури, історія питання), предмет та об’єкт дослідження, формулюють мету, визначають завдання, обґрунтовують застосування відповідних методів і прийомів, з’ясовують теоретичне й практичне значення роботи, вказують на її джерельну базу, зазначають структуру роботи.
Основні вимоги до написання структурних елементів вступу курсової (дипломної, магістерської) роботи:
Актуальність – пов’язана з формулюванням суті проблеми, яка завжди виникає тоді, коли попередні дослідження не спроможні пояснити функціонування певного явища чи теорія не може пояснити щойно виявлені факти.
Зміст основних термінів, понять – дослідник обгрунтовує вживання ключових термінів, подає їхнє тлумачення за допомогою посилань на конкретні лексикографічні джерела чи наукові праці.
Ступінь вивчення теми – передбачає огляд літератури, критичний її аналіз, виділення суттєвого, оцінювання того, що зробили раніше інші дослідники, що привернуло увагу науковців, але не стало об’єктом їхнього докладного аналізу.
Предмет дослідження – це явище, вибране для вивчення, яке зумовлює проблемну ситуацію.
Об'єкт дослідження — це матеріал, який безпосередньо аналізують, систематизують, опрацьовують у роботі й на основі опису якого роблять відповідні висновки.
Мета — це запланований кінцевий результат, якого прагне досягти дослідник у процесі виконання дослідження.
Завдання – це проміжний результат, якого планує досягти дослідник на конкретних етапах виконання роботи. Вони визначають спрямованість і хід дослідження, структуру роботи (кожному із завдань може відповідати певна змістова частина – розділ, параграф).
Методи дослідження – це основні шляхи, прийоми розв'язання проблеми.
Теоретичне та практичне значення роботи визначає спроба осмислити, систематизувати певні явища, дослідити закономірності й тенденції їх функціонування, можливості використати здобуті результати в практичній діяльності.
Джерельна база — це носії фактичного матеріалу, який послужив базою для дослідження.
Наприкінці вступу доцільно вказати на структуру роботи, тобто подати перелік її основних змістових частини, зазначити наявність додатків.
Основна частина – це найбільший за обсягом компонент курсової (дипломної, магістерської) роботи, що засвідчує вміння студента самостійно описувати, аналізувати та систематизувати матеріал. Теоретичну основу наукового опису становлять наукові праці (статті, монографії, підручники).
Основна частина поділяється на теоретичний і практичний розділи.
- Теоретичний розділ включає аналіз опрацьованої наукової літератури відповідно до завдань дослідження; певні авторські висновки з визначенням перспектив подальших дослідницьких пошуків.
Практичний розділ містить опис виконаного дослідницького завдання та розроблення навчально-методичних та досліджуваних матеріалів.
Основну частину подають у вигляді розділів, у межах яких виділяють підрозділи, пункти, підпункти. Виділення розділів, їх кількість і назву узгоджують з різними аспектами опису та напрямами дослідження. Для виділення підрозділів (пунктів, підпунктів) можна використати критерії систематизації матеріалу. Розділи нумерують римськими цифрами й паралельно з нумерацією подають слово Розділ, а підрозділи –арабськими, вживаючи знак параграфа (§), якщо використовують традиційну систему рубрикації. Назва має бути коротка (переважно просте називне речення), відповідати змісту виділеної частини, не допускати двозначності в трактуванні слів та заголовка в цілому.
Після назви розділу можна подавати невеликий за обсягом текст, у якому викладають загальні твердження, обґрунтовують доцільність визначених параметрів опису, формулюють принципи класифікації, називають виділені класи, підкласи. Кожен розділ і параграф має короткі, приблизно 3 – 4 речення, висновки про результати опису.
У тексті основних розділів широко використовують фактичний матеріал, який ілюструє сформульовану автором роботи думку.
Для підтвердження висловлених думок у тексті основної частини широко використовують цитати, посилання на праці науковців, обсяг яких не повинен перевищувати 30% від загального обсягу текстової частини роботи.
Висновки – це завершальна частина курсової (дипломної, магістерської) роботи, в якій узагальнено викладають результати наукового дослідження. Висновки не містять опису фактичного матеріалу. Узагальнені відомості підтверджують невеликою кількістю прикладів.
Висновки становлять 10% від загального обсягу роботи.
Текст висновків – це сукупність мікротем, що відображають багатство аспектів опису. Відсутність узагальнень щодо якогось з аспектів опису є свідченням його незначущості. Одна мікротема може складатися з одного абзацу або об'єднувати кілька абзаців. Подібно до тез, їх можна нумерувати за допомогою арабських цифр, але частіше одну думку від іншої відділяють абзацами.
Послідовність викладу висновків відповідає порядку опису матеріалу в основній частині роботи. Початкові речення висновків визначають актуальність теми, потребу всебічного її вивчення.
Прикінцеві фрази висновків можуть бути пов'язані з узагальненням проведеного в роботі опису матеріалу в різних аспектах та напрямах, визначенням перспектив подальшого дослідження проблеми.
Крім названих змістових частин, до структури роботи входять титульна сторінка, зміст, список використаної літератури. Роботу можна також доповнити додатками та списком умовних скорочень.
Титульна сторінка – перша сторінка наукової роботи, призначена для початкового ознайомлення з працею, тому важливо, щоб на ній були зафіксовані відомості про роботу. Титульна сторінка подає таку інформацію:
1. Назва міністерства, якому підпорядковується установа.
2. Назва закладу, в якому навчається автор.
3. Назва кафедри, на якій виконано роботу.
4. Тема курсової (дипломної, магістерської) роботи.
5. Указівка на тип роботи (курсова, дипломна, магістерська).
6. Відомості про автора роботи.
7. Науковий ступінь, посада, прізвище та ініціали керівника роботи.
8. Місце і рік написання роботи.
Зміст – це друга сторінка роботи, на якій відтворено назви основних змістових частин роботи із зазначенням їх початкової сторінки.
Список використаної літератури – це бібліографічний опис використаної наукової літератури, джерел, лексикографічних посібників. Розміщують після висновків. У списку використаної літератури рекомендовано окремо подавати джерела та словники, відділивши їх абзацом.
Додатки оформляють у кінці наукової роботи (посередині рядка над заголовком друкують слово Додаток і велику літеру, що його позначає.
Під час захисту курсової роботи студент стисло доповідає про результати дослідження, відповідає на запитання. На підставі захисту та попередньої оцінки керівника, пропонованої в рецензії, виставляють остаточну оцінку.
59. Рецензія, відгук як критичне осмислення наукової праці.
Важливим жанром наукової комунікації є рецензія. Автор її -фахівець, учений тієї ж галузі або спорідненої, до якої належить і рецензована наукова стаття, монографія, підручник і навчальний посібник, кваліфікаційна робота та дисертація. Рецензія передбачає аналіз та оцінювання певного твору (наукової праці), критичний розбір, рекомендацію до захисту чи друку, проведення наукового обговорення й діалогу.
Рецензія - критичний відгук (містить аналіз і оцінку) наукового керівника (консультанта), офіційних опонентів, провідної установи під час захисту кваліфікаційної роботи, кандидатської чи докторської дисертацій.
Реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Заголовок (містить назву рецензованої роботи, прізвище та ініціали її автора, рік публікації, назву видавництва).
3. Текст.
4. Підпис рецензента.
5. Дата.
6. Засвідчення підпису печаткою або спеціальним штампом (за потреби).
Рецензія - документ, який передбачає коментування основних положень рецензованої праці (тлумачення думки автора, висловлення особистого ставлення до поставленої проблеми); узагальнену аргументовану оцінку; висновки про значення аналізованої праці.
Типовий план написання тексту рецензії
1. Об'єкт і предмет аналізу.
2. Актуальність теми.
3. Короткий зміст.
4. Формулювання основної тези.
5. Загальна оцінка.
6. Недоліки, хиби, огріхи праці.
7. Висновки.
Об'єктом оцінювання є повнота, глибина, всебічність розкриття теми; новизна та актуальність поставлених завдань і проблем; коректність аргументації і системи доказів; достовірність результатів; переконливість висновків.
Наукова рецензія виконує такі функції: інформування, тобто ознайомлення з науковим твором (або кількома творами); оцінювання та осмислення у науковому соціумі певного знання.
Особливість рецензії полягає у вмінні спілкуватися, вести діалог (часто уявний) між рецензентом та автором твору, рецензентом і читачами. Нерідко автор рецензії виявляє свої особистісні цінності, виступає аналітиком чи полемістом, який зі знанням справи оцінює первинний документ, висуває свої зауваження, подає поради, рекомендації, пропонує імпульси до наукового діалогу.
Відгук - це 1) документ, що містить висновки уповноваженої особи (або кількох осіб) чи установи щодо запропонованих на розгляд вистави, рукописних робіт; 2) стисла форма письмової оцінки виконаної роботи (курсової, бакалаврської, магістерської кваліфікаційних робіт, кандидатського чи докторського дослідження). За складом реквізитів збігається з рецензією.
Обсяг відгуку невеликий - 1-3 сторінки (3-5 сторінок для кандидатських і докторських дисертацій).
На відміну від рецензії, у відгуку подають загальну характеристику праці без докладного аналізу, проте він містить практичні поради.
60. Науковий етикет.
Науковий етикет - сукупність правил діяльності та поведінки, які забезпечують дотримання основних принципів наукової етики і сприяють створенню комфортних умов роботи вченого.
Мовний етикет це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культуру загалом.
Мовний етикет існував і існує в сучасній українській науці. Він є результатом значних мовно-стилістичних процесів, які відбулися в царині українського наукового стилю. Ці процеси особливо помітні за останнє століття. Наука розвивалася під гаслом інтегрування, фахове мовлення науки тяжіло до уніфікації і стандартизації, тобто на засобах вираження мовного етикету суттєво позначилися відомі соціальні, тобто позамовні чинники. Це й спричинило, на думку вчених, те, що національне в мовному етикеті української науки нівелювалося, розчинилося.
Мовний етикет має велике значення в комунікації науковців, їх поведінка і мова залежать від того, з ким вони спілкуються: учений і його колеги спілкуються у власне науковому підстилі, а вчений і його учні — у науково-навчальному підстилі тощо.
Науковець, спілкуючись із колегами, використовує одні мовні формули (вітань, прощань, представлень, звертань тощо), а під час спілкування зі студентами — інші. Отже, засоби вираження мовного етикету залежать від того, з ким спілкується науковець, і мають вони певні диференційні ознаки (бо змінюється різновид наукового стилю).
Структура мовного етикету в науковому стилі залежить від форми спілкування. Так, перебуваючи на науковому симпозіумі, науковець має використати зовсім іншу форму звертання до колег-учених, ніж ту, яку він використовує під час академічної лекції. Звичайно, науковець може змінювати мовні формули. Ці зміни будуть залежати від культури, вишуканості мовлення, смаків, традицій науковця, умов і мети спілкування. Майже незмінними залишилися
- етикетні вирази, які використовуються під час публічного захисту дисертацій (це вирази звертань до голови і членів спеціалізованої вченої ради
- вирази подяки членам спеціалізованої вченої ради, опонентам,
У науковому спілкуванні (особливо це стосується дискусії, полеміки, дебатів) науковий етикет передбачає вислухати співрозмовника до кінця, проте актуальність обговорюваного питання може викликати загострення емоцій учасників наукових зібрань. Іноді вони активно демонструють свою солідарність/незгоду, оцінюють висловлюване під час виступу колег, перебиваючи співрозмовника вигуками, репліками-зауваженнями чи репліками-підтримками. В окремих випадках це свідчить про втрату зацікавленості предметом обговорення. Етика наукової дискусії вимагає вислухати однодумця/опонента повністю, а своє ставлення (підтримку чи спростування) почати етикетними формулами висловлена (щодо) думка є слушною..; ваша позиція є обґрунтованою..; поділяючи ваші погляди, дозволю собі/хочу додати. У науковому спілкуванні використовують емоційно нейтральні формули вибачення за турботу Запрошення та нагадування тут мають свої усталені форми. Так, запрошуючи колег до участі в науковому заході, уживають етикетні вислови: ласкаво просимо на зустріч; запрошуємо вас взяти участь в обговоренні; Залежно від ситуації в науковому спілкуванні використовують і непрямі способи вираження комунікативних намірів її учасників. До таких способів зараховують натяки, комунікативно вагоме мовчання, ухиляння від прямої відповіді, зміну теми розмови, евфемізацію та невербальні засоби спілкування. Вони розширюють межі мовного етикету, тому їх дослідження є перспективним напрямом сучасної комунікативної лінгвістики.
Отже, мовні етикетні висловлювання сприяють ефективності наукової комунікації, налагодженню наукових та ділових контактів, дають змогу тактовно оцінити наукову роботу, висловити зауваження щодо можливих недоліків, рекомендації щодо уникнення їх у подальшій роботі. Мовний етикет тісно пов’язаний з культурою мови: чим вищий її рівень, тим активніше учасник комунікації послуговується етикетними формулами, перетворюючи наукове спілкування на творчий діалог.
61. Форми і види перекладу. Буквальний, адекватний, реферативний, анотаційний переклади.
Переклад – один із найважливіших шляхів взаємодії національних культур, дієвий спосіб міжкультурної комунікації. Мета будь-якого перекладу – донести зміст до читача, який не володіє мовою оригіналу, і ближче ознайомити його з відповідним текстом. Перекласти означає точно й повно висловити засобами однієї мови те, що вже зафіксовано засобами іншої мови у нерозривній єдності змісту та форми.
Розвиток науки у наш час неможливий без обміну спеціальною інформацією, що з'являється в різних країнах у наукових періодичних виданнях, спеціальних бюлетенях, монографіях тощо.
Переклад – процес відтворення письмового тексту чи усного вислову засобами іншої мови.
Процес перекладання – це цілеспрямований процес, який охоплює такі етапи: 1) зорове чи слухове сприймання інформації чужою мовою, усвідомлення її змісту; 2) аналіз інформації мовою оригіналу і синтез рідною мовою; 3) відтворення змісту рідною мовою.
Оскільки переклад – це передавання змісту того, що було висловлено, то перекладаються не слова, граматичні конструкції чи інші засоби мови оригіналу, а думки, зміст оригіналу. Згідно з теорією перекладу немає неперекладних матеріалів, є складні для перекладу тексти. Труднощі під час перекладання пов'язані з недостатнім знанням мови оригіналу, мови, якою перекладають, або з відсутністю в цій мові готових відповідників.
Види перекладу:
1. За формою переклад поділяють на усний і письмовий.
Усний переклад використовують для обміну інформацією під час особистого контакту фахівців у процесі укладання контрактів, на виставках, міжнародних науково-технічних конференціях, симпозіумах, на лекціях, під час доповідей тощо. На відміну від письмового перекладу усний роблять негайно, не маючи можливості послуговуватися довідковою літературою.
Усний переклад може бути послідовним або синхронним.
Послідовний переклад – це усний переклад повідомлення з однієї мови іншою після його прослуховування. Важливо, щоб переклад здійснювався у паузах після логічно завершених частин, щоб був зрозумілий контекст.
Синхронний переклад робить перекладач-професіонал одночасно з отриманням усного повідомлення.
2. За способом перекладу розрізняють буквальний і адекватний переклад.
Буквальний переклад називають також дослівним, у такому перекладі можуть зберігатися порядок слів та граматичні конструкції, не властиві мові, якою перекладають, наприклад: Ваш проект самий интересный. – Ваш проект самий цікавий (треба – найцікавіший). Я считаю, что Вы правы. – Я рахую, що Ви праві (треба – Я вважаю, що Ви маєте рацію).
Адекватний переклад точно передає зміст оригіналу, його стиль, і відповідає всім нормам літературної мови, наприклад: Клиент проживает по адресу... – Клієнт мешкає за адресою ... Предоставленные бумаги к делу не относятся. – Подані папери не стосуються справи.
3. За змістом виділяють такі основні різновиди перекладу:
суспільно-політичний, який передбачає усне чи письмове відтворення засобами іншої мови суспільно-політичних матеріалів: виступів та заяв політичних діячів, інтерв'ю, матеріалів брифінгів, прес-конференцій, дипломатичних документів, наукових праць з політології, соціології тощо;
художній, тобто переклад творів художньої літератури (поезія, проза, драма). Художній переклад дає змогу кожному народові долучитися до скарбів світової літератури, а також сприяє популяризації національної культури. Твори світової класики українською перекладали Леся Українка, Іван Франко, Микола Зеров, Борис Тен, Максим Рильський, Микола Лукаш, Григорій Кочур та багато інших;
науково-технічний (технічний) – переклад, який використовують для обміну науково-технічною інформацією між людьми, котрі спілкуються різними мовами.
Повний переклад наукового тексту здійснюють за такими етапами: читання всього тексту з метою усвідомлення змісту; поділ тексту на завершені за змістом частини, їх переклад; стилістичне редагування повного тексту.
Реферативний переклад – 1) письмовий переклад заздалегідь відібраних частин оригіналу, що сутворюють зв'язний текст; 2) виклад основних положень змісту оригіналу, що супроводжується висновками й оцінюванням. Реферативний переклад у 5-10 і більше разів коротший за оригінал.
Анотаційний переклад – це стисла характеристика оригіналу, що є переліком основних питань, іноді містить критичну оцінку. Обсяг анотації не може перевищувати 500 друкованих знаків.
62. Типові помилки під час перекладу наукових текстів українською. Вибір синоніма під час перекладу. Переклад термінів.
Типові помилки під час перекладу наукових текстів українською мовою
Під час перекладу українською мовою наукових текстів неправильно добирають українські еквіваленти загальновживаних лексем російської мови, перекладають дослівно усталені словосполуки, а постійне тиражування одних і тих помилок у наукових текстах зумовлює розхитування мовної норми.
Як свідчить досвід, складним виявляється переклад поширеної у науковому стилі конструкції з фразеологічним сполученням в качестве кого-то (чего-то).
Для наукового стилю характерна наявність слів, які позначають процесуальні поняття. В цьому зв'язку треба розрізняти назви дій (процесів) і назви наслідків дії (процесу). В українській мові на позначення дій (процесів) зазвичай бажано вживати віддієслівні іменники, утворені від дієслів недоконаного виду за допомоги -ення, -ання, -іння,
-иття, -іття, -уття: розробляти – розроблення, змінювати – змінювання.
Віддієслівні іменники, що означають наслідок дії, утворюються переважно від дієслів недоконаного виду, що означають багаторазову дію:
o безсуфіксним способом: обмінювати - обмін; гнути, згинати - згин;
o за допомоги додавання -а, -una, -ок: міняти, змінювати - зміна; колоти, розколювати - розколина; лити, випивати - виливок;
o за допомоги додавання -овання, якщо дієслово має форму, яка закінчується на -овувапш: групувати, угруповувати - угруповання; статкувати, устатковувати - устаткованая.
У наукових текстах переклад дієслів залежить від контексту:
иногда встречаются ошибки – інколи трапляються помилки
оказать влияние – вплинути
следовать примеру – брати за приклад
следует отметить – слід зауважити
из теоремы следует – з теореми випливає
сделать возможним – уможливити.
Виникають труднощі й під час перекладу конструкцій з активно вживаним дієсловом являтися, яке в українській мові має значення приходити і вживається в художньому стилі, переважно в поетичних творах (згадаймо І. Франка: «Чому являєшся мені у сні?»). У науковому стилі використовуються форми виявляється, є.Порівняймо: Основным компонентом ... является знаковая система ... / Основним компонентом ... є знакова система.
Значні проблеми під час перекладу текстів наукового стилю спричиняє дієприкметник, який активно уживаний у текстах наукового стилю російської мови.
У нашій мові активні дієприкметники теперішнього часу, які утворюються від дієслів І і II дієвідміни обмежені у творенні й використанні. У сучасній українській мові функціонують тільки ті дієприкметники, які втратили дієслівні ознаки й перейшли до класу прикметників. При цьому слід пам'ятати, що активні дієприкметники теперішнього часу відтворюються прикметниками: разрушающий – руйнівний, металлорежущий – металорізальний, нержавеющий – нержавний. Натомість поширені у сучасній українській мові віддієслівні прикметники на -льний: знижувальний, ослаблювальний.
Російські пасивні дієприкметники на -мый здебільшого заступаються дієприкметниками на -ний: управляемый – керований, производимый – вироблюваний; познаваемьй – пізнаваний тощо.
Окремо зазначимо особливості перекладу російських конструкцій із дієприкметником следующий.Дієприкметник слідуючий неможливий у українській мові навіть теоретично, оскільки немає дієслів, від яких він міг би утворитися. Отже, перекладається словом наступний, такий. Порівняймо: Следующий вариант стандарта используют в качестве среды передачи / Наступний варіант стандарту використовують як середовище передавання.
Переклад речень, у яких уживаються дієприкметникові звороти, здійснюється так: якщо дієприкметниковий зворот утворено за допомогою активних дієприкметників теперішнього часу, він перекладається складнопідрядним реченням, порівняймо: Примером может служить двигатель, питающийся от преобразователя и приводящий в движение механизм / Прикладом може слугувати двигун, який (що, котрий)живиться від перетворювача й надає рух механізму.
У наукових текстах часто вживаються так звані кліше, які структурують текст. Вони мають перекладатися як одне ціле: другими словами – інакше кажучи; прежде всего – насамперед; с другой сторони – з іншого боку; в настоящее время – сьогодні, нині, тепер; в основному – здебільшого; в то же время – водночас; в частности – зокрема; ни в коем случае – у жодному разі; по крайней мере – принаймні та ін.
Під час перекладу прийменникових конструкцій слід звертати увагу на їх значення:
1) російським конструкціям з прийменником по в українській мові відповідають конструкції з прийменниками:
а) по (якщо вказується на простір, поверхню, межі): В практике
горного дела принято ориентировать линии падения и простирания
пласта по сторонам света / У практиці гірничої справи прийнято
орієнтувати лінії падіння і простягання пласта по сторонах світу;
б) орудним відмінком без прийменника (якщо вказується напря-
мок): по компенсационному каналу поступает сигнал /компенсаційним
каналом надходить сигнал;
в) за, на, з (у значенні згідно з чимось): по принципу построения / за принципом побудови; по запросу клиента /на запит клієнта; по инте- ресующим их вопросам / з питань, що їх цікавлять; по другому адресу / на іншу адресу;
г) за, з, із, через (у значенні причини, наслідку, деякі інші випадки): по недоразумению / через непорозуміння; не однородны по составу І не однорідні за складом.
2)прийменник при – це уживаний і універсальний прийменник російської мови, натомість в українській має набагато вужчу сферу використання, тому, перекладаючи відповідні прийменникові конструкції, треба бути дуже уважним, бо калькування російськомовних висловів не тільки позбавляє текст виразності, якої можна досягти вживанням суто українських мовних засобів, а й може змінити зміст цього тексту. Український прийменник при має лише такі значення: розташування (просторової близькості), хоча в багатьох випадках краще вживати й інші прийменники (біля, поряд, коло тощо); підпорядкованості або належності, існування, функціонування чогось, обставин, що їх характеризує наявність чогось поряд (при кафедрі).
Прийменник при не вживають у значенні під час (рос. во время) наприклад, рос. при испытании, при изменении, при измерении тощо. У таких випадках російський прийменник при слід перекладати за допомогоюза, під час, коли, для, в(у) процесі
Наведений перелік не вичерпує всіх сталих словосполучень, які потребують уваги перекладача.
Слід підкреслити, що в піднесенні культури мови надзвичайно велику роль відіграють словники різних типів і призначення, насамперед це словники, у яких подано розгорнуту семантичну, стилістичну й граматичну характеристики вміщеної лексики та фразеології, наведено численні приклади (ілюстрації) слововживання й словосполучуваності тощо. Перекладні або двомовні словники (передусім іншомовно-українські), крім іншого, цінні тим, що вони суттєво допомагають під час добору синонімів, фразеології чи усталених словосполучень рідної мови. Неабияку допомогу можуть надати фразеологічні та синонімічні словники, термінологічні та енциклопедичні, орфографічні та орфоепічні тощо. Різноманітні словники і довідники дають уявлення про новітні й спеціальні видання, до яких слід звертатися, коли виникають труднощі з перекладом або написанням певного слова (терміна).
Вибір синоніма під час перекладу.
Синоніми - слова, які мають значення, що повністю або частково збігаються
Існування в мові лексичної синонімії ставить перед перекладачем особливі завдання. Абсолютних синонімів дуже мало. Крім того, синоніми не завжди можуть заміняти один одного. Вони можуть бути придатними в одному контексті і виявитися непридатними в іншому. При аналізі та вибору одного із синонімів необхідно розрізняти синоніми: смислові (ідеографічні), які відрізняються відтінками значення, ступенем інтенсивності вираження поняття; стилістичні, які відрізняються емоційною забарвленістю або відношенням до різних стилів;
фразеологічні, які відрізняються своєю сполучуваністю з іншими словами.
Переклад термінівДля перекладу термінів варто послуговуватися словниками останніх років видання. Коли є кілька словників приблизно одного часу видання, то вибирати варто за такими пріоритетами: стандарт, галузева енциклопедія, галузевий словник, універсальна енциклопедія.
Переозначаючи терміни, слід обов'язково зазначити, що нове значення буде вживатися або як "локальне", тобто лише в межах цього повідомлення, або як основне, що пропонується для всієї галузі.
Щодо нових термінів норми інші. Запропонований автором новий термін повинен задовольняти такі обов'язкові вимоги: мати означення; відтворювати суттєві ознаки поняття; бути однозначним (його вживання з іншим значенням допустиме лише в інших галузях); не мати синонімів; мати семантичні зв'язки з іншими термінами (в означення терміна повинні входити інші терміни цієї ж галузі); бути лінгвістично нормативним, тобто відповідати правилам орфографії; мати найвищу частоту вживання (порівняно з іншими словами, що можуть бути запропоновані як варіанти для утворення терміна).
63. Особливості редагування наукового тексту. Помилки у змісті і й будові висловлювань.
Редагування (від лат. redactus - приведений у порядок) - це аналіз, перевіряння та виправлення будь-якого тексту.
Редагують наукові тексти за законами логіки. Редагуючи текст, необхідно пам'ятати основні вимоги, які висувають до доказів (аргументів) як особливої форми думки, а саме:
o чітке формулювання тези й аргументів;
o формулювання тези під час доказів залишається незмінним;
o теза і аргументи не повинні суперечити один одному;
o як аргумент використовувати положення, правдивість яких не викликає сумніву;
o докази повинні бути повними й достатніми. Редагування наукового тексту здійснюють у три етапи:
1. Первинне ознайомлення з текстом документа. Перед тим, як розпочати редагування тексту, слід прочитати його повністю. Під час першого прочитання не бажано вносити правки, проте можна зробити помітки на берегах чи фіксувати побіжні зауваження на окремому аркуші паперу.
2. Перевірка фактичного матеріалу. На цьому етапі доцільно перевірити правильність та вірогідність поданих відомостей, продумати, чи достатньо фактичного матеріалу для певного тексту.
3. Власне редагування матеріалу. Цей етап вимагає мовної корекції: виправлення орфографічних, пунктуаційних та стилістичних помилок. Правки в тексті роблять синім або чорним чорнилом (а не червоним). Слова, цифри в тексті мають бути чіткими та охайними. Виправлений текст треба передрукувати, ще раз вичитати.
Прийоми виділення окремих частин тексту Для виділення в тексті окремих слів або частин можна порекомендувати чотири способи:
1. Великими літерами. Цей спосіб слугує для виділення окремих слів.
2. Розрідженням оформлюють окремі слова й короткі фрази. Коли слово подають розріджено, то після кожної літери роблять проміжок в один знак, а між словами й текстом - відступ у 2-3 знаки, щоб слова відділялися. Розділові знаки після таких слів ставлять на відстані одного знака, а наступне слово починають через 2-3 знаки.
3. Підкреслення - найзручніший спосіб виділення окремих слів і фраз. Лінію підкреслення починають під першою, а закінчують під останньою буквою слова, яке виділяють, включаючи лапки й дужки; розділовий знак, що стоїть після слова, не підкреслюють. Ціле речення треба підкреслювати суцільною рискою, починаючи від першої букви й закінчуючи останньою буквою речення.
4. Курсивом виділяють слова, речення, частини тексту. Цим способом переважно послуговуються, коли текст набирають на комп'ютері.
Розрізняють такі види правок:
o Правка-вжіапування - це звіряння виправленого тексту з текстом, що має редакторські правки і який прийнятий за взірець. За такої правки усувають технічні помилки (вписують пропущені літери).
o Правка-скорочення - усунення з тексту повторів несуттєвого матеріалу.
o Правка-перероблення застосовується у тих випадках, коли автор тексту погано володіє літературною мовою й невдало висловлює свою думку.
o Правка-оброблепня - комплексний вид правки, яким передбачено аналіз й відбір фактичного матеріалу; оцінювання й покращання структури наукового тесту; мовну правку тексту; перевірку правильності зовнішнього оформлення тексту.