Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Предмет і метод екологічного права України.
2. Система та джерела екологічного права України.
3. Основні принципи екологічного права.
4. Конституція України, екологічні права та обов’язки громадян України.
5. Екологічні права та обов’язки громадян України.
6. Право власності на природні ресурси.
7. Види природокористування.
8. Законодавчі акти в галузі природокористування.
9. Раціональне природокористування.
10. Користування надрами, атмосферним повітрям, водокористування.
11. Органи управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища в Україні.
12. Компетенція органів управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища.
13. Характеристика Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991р.
14. Інформування про стан навколишнього середовища.
15. Конституція України 1996 року. Положення про охорону навколишнього середовища.
16. Основні принципи охорони навколишнього природного середовища.
17. Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
18. Повноваження місцевих Рад народних депутатів в галузі охорони навколишнього природного середовища.
19. Об’єкти правової охорони навколишнього природного середовища.
20. Плата за забруднення навколишнього природного середовища.
21. Контроль і нагляд у сфері охорони навколишнього природного середовища.
22. Державний нагляд і контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища.
23. Громадський нагляд і контроль в сфері охорони навколишнього природного середовища.
=======Безпека. Моніторинг. Кадастр. Екологічні програми. Надзвичайні ситуації==========
24. Екологічна безпека в Україні.
25. ЗУ “Про відходи”.
26. Раціональне використання і зберігання відходів виробництва і побутових відходів. Ядерна і радіаційна безпека.
27. Поняття екологічних надзвичайних ситуацій, зон та їх класифікація.
28. Правове забезпечення запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям та їх ліквідація.
29. Екологічна експертиза, її види та завдання.
30. ЗУ“Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995р.
31. Державний екологічний моніторинг.
32. Моніторинг навколишнього природного середовища.
33. Кадастр, моніторинг природних об’єктів.
34. Екологічні програми.
35. Види екологічних програм.
36. Склад екологічних порушень.
37. Відповідальність за екологічні правопорушення.
38. Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення.
39. Кримінальна та цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення.
40. Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення.
41. Адміністративна та дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення.
========Тваринний світ============
41. Загальна характеристика права використання тваринного світу.
42. Право загального та спеціального використання об’єктів тваринного світу.
43. Правова охорона тваринного світу. Червона книга України.
44. Правове регулювання мисливства.
45. Характеристика Закону України “Про мисливське господарство та полювання” від 22.02.2000р.
46. Правове регулювання рибальства.
47. Відповідальність за порушення законодавства про охорону, використання і відтворення тваринного світу.
=====Земля=========
48. Права та обов’язки громадян України в сфері землекористування.
49. Виникнення, здійснення і припинення права землекористування.
50. Загальна характеристика права землекористування.
51. Види права землекористування.
52. Форма власності на землю, їх характеристика.
53. Набуття і реалізація права на землю.
54. Право земельного сервітуту.
55. Право власності на землю в Україні.
56. Права власників та користувачів земельних ділянок.
57. Земельний кодекс України від 25.10.2001р. Загальна характеристика.
58. Відповідальність за порушення земельного законодавства
==========Водні ресурси==========
59. Характеристика водного законодавства України.
60. Загальна характеристика права водокористування.
61. Права та обов’язки водокористувачів.
62. Підстави виникнення права водокористування.
63. Види права водокористування.
64. Державне управління природокористуванням, його види.
65. Порядок користування землями водного фонду.
66. Відповідальність за порушення водного законодавства.
=====Надра-=============
67. Характеристика надрового законодавства України.
68. Поняття, об’єкти та суб’єкти права користування надрами.
69. Права та обов’язки користувачів і нагляд за їх здійсненням.
70. Види права користування надрами.
71. Відповідальність за порушення законодавства про надра.
=======Атмосферне повітря=======
72. Атмосферне повітря як об’єкт правової охорони.
73. Державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря.
74. Вирішення спорів, що виникають при використанні та охороні атмосферного повітря.
75. Відповідальність за порушення законодавства у галузі охорони атмосферного повітря.
====Заповідники. Рекреаційні зони======
76. Поняття та види рекреаційних, курортних і лікувально-оздоровчих зон.
77. Особливості права використання рекреаційних, курортних і лікувально-оздоровчих зон.
78. Правова охорона рекреаційних, курортних і лікувально-оздоровчих зон.
79. Порядок надання дозволів на користування об’єктами заповідного фонду.
80. Особливості охорони природно-заповітного фонду та відповідальності за порушення права користування ним
81. Поняття і правова класифікація територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
===========Ліси==============
82. Поняття права лісокористування.
83. Суб’єкти та об’єкти права лісокористування.
84. Права та обов’язки користувачів і нагляд за їх здійсненням.
85. Види права лісокористування.
86. Виникнення права лісокористування.
87. Виникнення права спеціального використання лісових ресурсів.
88. Припинення права лісокористування.
89. Характеристика лісового законодавства України.
90. Поняття і види порушень лісового законодавства.
91. Види відповідальності за порушення лісового законодавства.
92. Використання нелісових рослинних ресурсів.
1_Предмет і метод екологічного права України.
Екологічне право - система правових норм, які регулюють відносини, що складаються у сфері взаємодії суспільства і природи з метою раціонального природокористування
збереження, відтворення та покращання стану навколишнього природного середовища
забезпечення екологічної безпеки
Предмет екологічного права - відносини у сфері взаємодії суспільства і природи
з приводу раціонального використання природних ресурсів
з приводу охорони навколишнього природного середовища
з приводу забезпечення екологічної безпеки.
Методи екологічного права:
- імперативний, тобто адміністративно-правовий метод;
- диспозитивний, тобто з використанням елементів цивільно-правового методу.
2_Система та джерела екологічного права України.
Система екологічного права — це відповідним чином структурно об'єднані елементи, що утворюють відповідну га лузь права.
Система екологічного права сладає:
1) Загальна частина
2) Особлива частина
3) Спеціальна частина
Загальна частина екологічного права охоплює інститути, що містять найбільш важливі положення, які мають спільний харак тер для цієї галузі.
У Загальну частину входять такі інститути:
— право власності на природні ресурси;
— право природокористування;
— екологічні права та обов'язки громадян;
— правові механізми управління в галузі охорони довкілля;
— екологічна експертиза;
— економічний механізм у галузі охорони навколишнього природного середовища;
— правове забезпечення екологічної безпеки;
— юридична відповідальність в галузі охорони довкілля.
Особлива частина містить норми, які регулюють окремі ви ди екологічних відносин з урахуванням специфіки окремих при родних об'єктів.
В Особливу частину входять такі підгалузі та інститути:
— земельне право;
— надрове право;
— водне право;
— лісове право;
— фауністичне право;
— правова охорона атмосферного повітря;
— правовий режим екологічної мережі України, що охоп лює правову охорону природно-заповідного фонду, а також пра вовий режим лікувальних, оздоровчих, рекреаційних зон та ін ших її складових;
— правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій.
Спеціальна частина екологічного права охоплює норми, що регулюють міжнародне співробітництво в галузі охорони дов кілля.
У системі права України екологічне право існує не відособ лено, а взаємодіє з іншими галузями права.
Джерела екологічного права:
-Конституція України
-Міжнародні договори, учасницею яких є Україна;
-Закони України (у тому числі кодифіковані);
-Постанови Верховної Ради України;
-Укази і розпорядження Президента України;
-Постанови і розпорядження КМУ;
-Інструкції та інші нормативні акти міністерств і відомств України;
-Рішення місцевих органів державної виконавчої влади;
-Рішення органів місцевого самоврядування;
-Локальні нормативно-правові акти;
-Судова практика, зокрема рішення Конституційного Суду України.
3_Основні принципи екологічного права.
Принципи екологічного права — це основні, вихід ні, положення, засади, на яких базується правове регулювання екологічних відносин.
У системі принципів екологічного права можна виділити такі.
1. Загальні принципи, на яких базується вся система пра ва, — законності, невідворотності, відповідальності за проти правну поведінку тощо.
2. Спеціальні (галузеві), що стосуються і діють лише в рам ках однієї галузі, зокрема, екологічного права.
3. Принципи підгалузей екологічного права (земельного, надрового, водного).
4. Принципи інститутів екологічного права (наприклад, прин ципи інституту екологічної безпеки).
В Декларації по навколишньому середовищу і розвитку, прийнятій на конференції ООН в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. сформульовано 27 соціально-екологіч них принципів, що мають основоположне значення для всього міжнародного співтовариства і для кожної окремо взятої дер жави.
Серед основних спеціальних (галузевих) принципів екологіч ного права можна виділити наступні:
1) Принцип пріоритетності охорони життя і здоров'я лю дини.
2) Принцип оптимального поєднання екологічних і еконо мічних інтересів суспільства.
Дотримання і забезпечення цього принципу покликане ство рити умови для вироблення реальних гарантій права людини на безпечне довкілля і, з іншої сторони, забезпечити розвиток еко номіки і виробництва.
3) Правове забезпечення раціонального та ефективного ви користання природних об'єктів.
Реалізація цього принципу пов'язана з необхідністю охоро ни і відтворення природних ресурсів та недопущення незворот-них наслідків для природи.
Раціональність полягає в тому, що кожен власник чи користувач зобов'язаний у процесі викорис тання природних об'єктів додержуватись правових екологічних вимог, щоб не нашкодити довкіллю. Такими правовими вимога ми є закріплені права та обов'язки природокористувачів, встано влені для них обмеження та заборони, а також ліміти в галузі природокористування.
Економічна ефективність полягає в отри манні найвищих економічних показників при експлуатації при родних ресурсів з найменшими затратами.
4) Запобіжний характер заходів щодо охорони навколиш нього природного середовища.
Діяльність у сфері охорони навколишнього природного се редовища повинна бути спрямована, в першу чергу, на недопу щення негативних впливів на нього, а не на відновлення, від шкодування вже заподіяної шкоди.
Найбільш ефективним механізмом у цьому плані є екологіч на експертиза об'єктів, які планується ввести в експлуатацію. Щодо діючих об'єктів, то ефективними є перевірки діяльності підприємств на предмет дотримання екологічних вимог і негай не реагування на будь-які відхилення від екологічних норм.
5) Гласність і демократизм при прийнятті рішень, пов'яза них із впливом на довкілля.
Оскільки заподіяння шкоди безпосередньо впливає на лю дину, зачіпає її життя, здоров'я, інтереси, то й охороняти довкіл ля можна лише спільними зусиллями громадян.
Тому процедура громадської екологічної експертизи, обго ворення проектів нормативно-правових актів з питань охорони довкілля, громадських слухань щодо безпеки виробничих об'єк тів тощо, повинно стати обов'язковою практикою в діяльності держави по охороні природи.
6) Забезпечення міжнародного співробітництва в галузі охо рони навколишнього природного середовища.
Негативні наслідки впливу суспільства на природу не обме жуються кордонами держави. Багато проблем охорони довкіл ля зачіпають інтереси всіх держав.
Разом з тим окремі підгалузі та інститути екологічного пра ва дотримуються також своїх спеціальних принципів, як напри клад, принципу поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва, характерного для земельних відносин; принципу збалансованості екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки, що реа лізується при проведенні екологічної експертизи тощо.
4_Конституція України, екологічні права та обов’язки громадян України.
5_Екологічні права та обов’язки громадян України.
Стаття 50 КУ. Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Стаття 66 КУ. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Громадяни України мають право на:
-безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище
-участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів стосовно розміщення, будівництва і реконст рукції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, які беруть участь у прийнятті рішень з цих питань
-участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використан ня природних ресурсів
-здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів
-об'єднання в громадські природоохоронні формування
-вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, викори стання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком, встановлених законом обмежень
-участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та в проведенні громадської екологічної експертизи
-одержання екологічної освіти
-подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, ор ганізацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та — майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище
-оскарження в судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів дер жавної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо — порушення екологічних прав громадян у передбаченому законом порядку.
Громадяни України зобов'язані
-берегти природу, охороняти, раціонально використовува ти її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища
-здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів викори стання природних ресурсів
-не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів
-вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів і сплачувати штрафи за екологічні правопору шення
-компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.
6_Право власності на природні ресурси.
Право власності на природні об'єкти та їх ре сурси в об'єктивному розумінні - це система правових норм, що регулюють відносини власності на природні об'єкти та їх ресурси;
право власності на природні об'єкти та їх ресурси в суб'єк тивному розумінні — це врегульована нормами права можливість суб'єкта володіти, користуватись і розпоряджатись належни ми йому природними об'єктами та їх ресурсами.
Природні об'єкти як об'єкти права власності мають свою спе цифіку на відміну від будь-яких інших матеріальних цінностей і благ:
— вони є об'єктами природного походження і не створюють ся людською працею;
— природні ресурси не підлягають простому відтворенню в процесі виробництва як товар, частина з них взагалі є вичерп ними і не відтворюваними;
— на відміну від товарно-матеріальних цінностей природні об'єкти не мають вартості, вони не є майном у власному розу мінні;
— більшість природних об'єктів не можна перемістити в прос торі, окремі з них навіть неможливо виокремити, обмежити, ін дивідуалізувати;
— природні об'єкти мають особливе значення для держави і суспільства в цілому тому, що вони є природною основою, ба зою функціонування людського суспільства і забезпечують са ме його існування;
— всі природні об'єкти існують в нерозривному зв'язку між собою, з навколишнім природним середовищем, природними еко системами, розвиваються за об'єктивними законами природи.
Суб'єкти права власності на природні об'єкти та їх ресурси.
Первинним суб'єктом права власності згідно з Конституцією України є Український народ. Теоретично свої повноваження він може реалізувати шляхом вирішення відповідних питань на референдумі. Однак фактично, як і визначає сама Конституція від імені Українського народу, права власника здійснюють ор гани державної влади та органи місцевого самоврядування в ме жах, визначених Конституцією. При цьому органи державної вла ди виступають від імені держави як суб'єкта права державної власності відповідно до ст. 326 ЦК України, а органи місцевого самоврядування, створені територіальними громадами, здійсню ють управління майном, що є у комунальній власності (ст. 327 ЦК України).
Основні форми власності на природні ресурси:
-державна; -комунальна (територіальних громад); -приватна (громадян і юридичних осіб).
Суб'єктами приватної власності за загальним правилом є фізич ні та юридичні особи. Найбільш детально регулювання суб'єкт ного складу відносин власності здійснено в Земельному кодек сі України стосовно земель (статті 80—86 Земельного кодексу України).
Об'єкти права власності.
До об'єктів права власності нале жать природні об'єкти та їх ресурси, а саме:
— земля, а точніше земельна ділянка, тобто частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташуван ня, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 Земельного кодексу України). Розділ 3 Земельного кодексу дає переліки категорій земель, які можуть перебувати в державній, комунальній чи при ватній власності;
— надра, які включаються в державний фонд надр (статті 4, 5 Кодексу України про надра). Частиною державного фонду надр є державний фонд родовищ корисних копалин. Для правового режиму корисних копалин має значення їх поділ на корисні ко палини загальнодержавного та місцевого значення, притаманний і для інших природних ресурсів;
— ліс. Відповідно до ст. 1 Лісового кодексу України всі ліси на території України становлять лісовий фонд України. Що правда широке визначення лісу, яке дається в ст. 1 Лісового ко дексу України і охоплює пов'язані з власне лісом (деревами та чагарниками) самостійні природні об'єкти — ґрунти, тварин, тра в'яну рослинність, мікроорганізми, не зовсім підходить для ви знання лісу в такому значенні єдиним об'єктом власності, оскіль ки названі окремі природні об'єкти є в той же час самостійними об'єктами власності. Об'єктами «лісової» власності є також лі сові ресурси — деревина, технічна і лікарська сировина, кормо ві, харчові та інші продукти лісу;
— води (водні об'єкти), які в сукупності становлять водний фонд України (ст. З Водного кодексу України);
— об'єкти тваринного світу, визначення яких дається в ст. З Закону України «Про тваринний світ»;
— території та об'єкти природно-заповідного фонду, склад якого визначений в ст. З Закону України «Про природно-запо відний фонд України» та інші природні об'єкти та комплекси.
Зміст права власності складають три правомочності: воло діння, користування і розпорядження. Вони реалізуються і у від носинах власності на природні об'єкти. Однак у цьому випадку слід пам'ятати про особливості об'єктів власності, які зумовлю ють певні екологічні обмеження при їх реалізації. Це, наприклад, недопустимість зміни цільового призначення використання при родного об'єкта, можливість припинення права власності у ви падку порушення екологічних вимог тощо. У найбільш повно му обсязі вказані правомочності реалізуються органами держав ної влади при здійсненні права державної власності.
=====Природокористування============
7_Види природокористування.
Право природокористування - сукупність прав і обов'язків, що виникають у зв'язку з одержанням природного об'єкта (його частини) в користування.
Право природокористування розрізняють в різних значеннях:
— як об'єктивне право — тобто правовий інститут — су купність правових норм, що регулюють відносини з приводу екс плуатації, використання корисних властивостей природних об'єк тів, порядку, умов надання, експлуатації та припинення викорис тання природних об'єктів.
— як суб'єктивне право — можливість, що належить конкре тному природокористувачу і спрямована на задоволення різно манітних інтересів і використання різних властивостей довкіл ля - економічних, екологічних, оздоровчих, естетичних тощо;
— як правовідносини — врегульовані нормами права суспільні відносини щодо використання корисних властивостей природ них об'єктів, змістом яких є відповідні права та обов'язки приро докористувачів.
Суб'єкти - фізичні особи юридичні особи
Об'єкти - частини природних ресурсів (об'єктів), відособлені фізично (в натурі) і юридично
Право природокористування класифікують:
- за обєктами користування: земле користування, водо користування, лісо користування, надрокористування, користування тваринним світом, користування атмосферним повітрям;
- за підставами та умовами користування: загальне, спеціальне;
- за строками здійснення природокористування розрізняють:
— постійне (коли термін користування не визначений);
— тимчасове, яке, в свою чергу, поділяється на:
— довгострокове (в залежності від виду об'єкта законодав ство передбачає різні максимальні строки довгострокового ко ристування — до 25 років для водокористування, лісокористу вання, до 50 років для користування надрами);
— короткострокове (до 3 років для водокористування, лісо користування, до 5 років для користування надрами).
- за підставами виникнення:
— первинне (похідне від права власності),
— вторинне (похідне від первинного користування).
Певною специфікою характеризується право користування природними об'єктами на умовах оренди. Його особливості по лягають в тому, що оренда передбачена не для всіх природних об'єктів, вона містить специфіку в оплаті користування; більш чіткіше визначає права, обов'язки, відповідальність природоко-ристувача, обмеження та інші умови користування. Природоко ристування на умовах оренди передбачене Земельним кодек сом України (ст. 93), Водним кодексом України (ст. 51), Лісо вим кодексом України (ст. 18).
Основною є класифікація права природокористування на:
— загальне природокористування;
— спеціальне природокористування.
Загальне природокористування — це використання люди ною природи з метою задоволення своїх життєво необхідних по треб (купання в річці, збирання в лісі грибів, ягід для власного споживання).
Ознаками (особливостями) загального природокористуван ня є:
— метою природокористування виступає необхідність задо волення життєво необхідних, природних потреб людини;
— суб'єктами його здійснення виступають фізичні особи, гро мадяни;
— природні об'єкти не закріплюються за конкретними осо бами;
— для його здійснення не потрібно одержання спеціального дозволу від компетентних державних органів;
— безоплатний характер.
Спеціальне природокористування — виробничо-господар ське використання природних об'єктів (видобування корисних копалин, рубка лісу) .
Право спеціального природокористування — це
передбачена законодавством можливість для громадян і юридичних осіб
використовувати природні ресурси
у встановленому порядку
згідно з цільовим призначенням
на підставі спеціальних дозволів
за плату (а у випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах)
для здійснення виробничої та іншої діяльності
Ознаками (особливостями) спеціального природокористу вання є:
— метою природокористування є здійснення виробничо-гос подарської чи іншої спеціальної діяльності;
— суб'єкти природокористування — підприємства, організа ції, громадяни, наділені спеціальною екологічною правосуб'єкт-ністю;
— закріплення відособленої частини об'єкта за окремою осо бою на праві користування чи оренди;
— необхідність отримання спеціального дозволу для вико ристання природного об'єкта;
— оплатний характер.
8_Законодавчі акти в галузі природокористування.
Основні закони, що регулюють екологічні відносини:
- Конституц ія України.
Норми Конституції України встановлюють:
-обов'язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також подолання наслідків Чорнобильської катастрофи (стаття 16)
-екологічні права і обов'язки громадян (статті 50 і 66)
-право власності на землю та інші природні ресурси (статті 13, 14 і 142)
-компетенцію Президента України та державних органів у сфері природокористування, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки (статті 9 2, 106, 116, 137 і 138)
-ЗУ"Про охорону нав колишнього природного середовища"
-Земельний кодекс України
-Лісовий кодекс України
-Водний кодекс України
-Кодекс України про надра
-ЗУ"Про тваринний світ"
-ЗУ"Про природно-заповідний фонд"
-ЗУ"Про охорону атмосферного повітря"
-ЗУ"Про виключну (морську) економічну зону"
-ЗУ"Про Червону книгу"
-ЗУ"Про об'єкти під вищеної небезпеки"
-ЗУ"Про екологічну експертизу"
-ЗУ"Про рослинний світ"
-ЗУ"Про екологічний аудит"
-ЗУ"Про екологічну мережу"
-ЗУ"Про зону над звичайної екологічної ситуації"
-ЗУ"Про захист насе лення і територій від надзвичай них ситуацій техногенного та природного характеру"
-ЗУ"Про забезпечен ня санітарного та епідемічного благополуччя населення”
-ЗУ"Про викорис тання ядерної енергії та радіа ційну безпеку"
-ЗУ"Про захист лю дини від впливу іонізуючого ви промінювання"
-ЗУ"Про відходи"
-ЗУ"Про поводжен ня з радіоактивним відходами"
-ЗУ"Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини"
-ЗУ"Про пестициди та агрохімікати"
-ЗУ"Про питну воду та питне водопостачання"
-ЗУ„Про правовий ре жим території, що зазнала радіо активного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи"
9_Раціональне природокористування.
РАЦІОНАЛЬНЕ ПРИРОДОКОРИСТУВАН НЯ — використання природних ресурсів в обся гах та способами, які забезпечують сталий екон. розвиток, що не призводить до пору шення відновлювальних властивостей приро ди і погіршення екол. умов навкол. природ, середовища.
Принцип Р. п. реалізується за до помогою екол.-прав, вимог:
-встановлення лімітів використання природних ресурсів,
- засто сування маловідходних, енерго- і ресурсозбе рігаючих технологій,
-здійснення заходів щодо відтворення відновлювальних природ, ресур сів,
-планування розміщення вироб. та ін. госп. об'єктів з урахуванням екол. ємності відповід. території,
-збереження біол. та ландшафтного розмаїття,
-запобігання забрудненню навкол. природ, середовища,
-застосування біол., хім. та ін. методів поліпшення якості природ, ресурсів, екон. стимулювання заходів щодо забезпечен ня рад. використання природ, ресурсів та здій снення ін. заходів, що забезпечують екологічно обгрунтоване природокористування.
Забезпечення Р. п. визначається Основними напрямами державної політики України в га лузі охорони довкілля, використання природ них ресурсів та забезпечення екологічної без пеки (затв. ВР України 5.III 1998), Законом України «Про охорону навколишнього при родного середовища» (1991), ЗК України, ЛК України, ВК України, КпН України, закона ми про твар, і росл. світ, а також ін. законо давчими актами.
10_Користування надрами, атмосферним повітрям, водокористування.
Державний фонд надр включає ділянки надр, що використовуються та не залучені до використання в межах території України, у тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
Корисні копалини за своїм значенням поділяються на:
-корисні копалини загальнодержавного значення (незагальнопоширені корисні копалини);
-корисні копалини місцевого значення (загальнопоширені корисні копалини).
Користувачами надр можуть бути:
-громадяни України та інших держав (іноземні громадяни);
-юридичні особи — українські (підприємства, установи, організації), а також іноземні.
Об'єкти права надрокористування - це конкретні юридично відокремлені (визначені) ділянки надр, які закріплені на праві користування за певними суб'єктами. Право надається за:
-гірничим відводом (при видобуванні корисних копалин, будівництві підземних споруд, створенні особливо охоронюваних геологічних об'єктів);
-геологічним відводом (при геологічному вивченні надр).
Надра надаються в користування для:
-геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки корисних копалин загальнодержавного значення
-видобування корисних копалин
-будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів
-захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод
-створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.)
-задоволення інших потреб.
Надра надаються у користування:
-постійне (без обмеження строку) для будівництва та експлу атації підземних споруд, не пов'язаних з видобуван ням корисних копалин для створення геологічних територій і об'єктів, що під лягають особливій охороні для інших цілей;
-тимчасове (на визначений строк): короткострокове (до п'яти років) для геологічного вивчення надр; довгострокове (до двадця ти років) для видобування корисних копалин.
Надрокористувачі
мають право:
-здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу (ліцензії)
-розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу (ліцензії)
-здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензії) консервацію наданого в користування родовища корис них копалин або його частини
-на першочергове продовження строку тимчасового кори стування надрами
зобов'язані:
-використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх було надано
-забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональ не, комплексне використання та охорону надр
-забезпечувати безпеку людей, майна та навколишнього природного середовища
-приводити земельні ділянки, порушені при користуванні надрами, до стану, придатного для подальшого їх викори стання в суспільному виробництві
-виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені законодавством України.
Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд до якого належать:
-поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, інші водні об'єкти
-підземні води та джерела
-внутрішні морські води та територіальні моря.
До земель водного фонду належать землі, зайняті
-морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водой мами, болотами, а також островами
-прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм
-гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них береговими смугами водних шляхів.
До водних об'єктів загальнодержавного значення належать:
-внутрішні морські води та територіальні моря
-підземні води, які є джерелом централізованого водопоста чання
-поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як одні єї області, а також їх притоки всіх порядків
-водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до катего рії лікувальних.
До водних об'єктів місцевого значення належать
-поверхневі води, які знаходяться і використовуються в ме жах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів зага льнодержавного значення
-підземні води, які не можуть бути джерелом централізова ного водопостачання.
Види водокористування:
-за підставами користування: загальне та спеціальне.
-за строками: строкове (коротко строкове (до 3 років), довгострокове (від З до 25 років)), безстрокове;
-за умовами надання: первинне, вторинне;
-за цільовим призначенням: для задоволення питних і госпо дарсько-побуто вих потреб на селення; для потреб сіль ського госпо дарства; для потреб вод ного транспорту; для потреб мис ливського гос подарства; для протипо жежних потреб; для скидання шахтних, ка р'єрних і руд никових вод; для скидання дренажних вод; для лікувальних, курортних і оз доровчих цілей; для промисло вих потреб; для потреб риб ного господарства; для гідроенерге тичних потреб; для скидання стічних вод; для захоронення забрудню ючих рідких ре човин і відходів виробництва.
Водокористувачі мають право:
-здійснювати загальне та спеціальне водокористування
-використовувати водні об'єкти на умовах оренди
-вимагати від власника водного об'єкта або водопровідної системи підтримання належної якості води за умовами во докористування
-споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єкти, здійснювати їх реконструкцію і ремонт
-передавати для використання воду іншим водокористува чам на певних умовах
-здійснювати й інші функції щодо водокористування та ко ристуватися водними об'єктами в порядку, встановленому законодавством
Водокористувачі зобов'язані:
-економно використовувати вод ні ресурси, дбати про їх відтво рення і поліпшення якості вод
-дотримувати встановлених нормативів гранично допус тимого скидання забрудню ючих речовин і встановлених лімітів забору води, лімітів використання води та лімітів скидання забруднюючих ре човин, а також санітарних та інших вимог щодо впорядку вання своєї території
-не допускати порушення прав, наданих іншим водокористу вачам, а також заподіяння шкоди господарським об'єк там і об'єктам навколишнього природного середовища
-здійснювати облік забору та використання вод, вести контроль за якістю і кількі стю скинутих у водні об'єк ти зворотних вод і забруд нюючих речовин та за якіс тю води водних об'єктів у контрольних створах, а та кож подавати відповідним органам звіти в порядку, визначеному Водним кодек сом України та іншими законодавчими актами
-використовувати воду (водні об'єкти) відповідно до цілей та умов їх надання
-використовувати ефективні сучасні технічні засоби й тех нології для утримання своєї території в належному стані, а також здійснювати заходи щодо запобігання забруд ненню водних об'єктів стіч ними (дощовими, сніговими) водами, що відводяться з неї
-утримувати в належному стані зони санітарної охо рони джерел питного та господарсько-побутового водопостачання, прибереж ні захисні смуги, смуги від ведення, берегові смуги во дних шляхів, очисні та інші водогосподарські споруди й технічні пристрої
-здійснювати погоджені у встановленому порядку тех нологічні, лісомеліоративні, агротехнічні, гідротехнічні, санітарні та інші заходи що до охорони вод від вичерпан ня, поліпшення їх стану, а також припинення скидання забруднених стічних вод
-здійснювати спеціальне во докористування лише за наявності дозволу
-своєчасно сплачувати збори за спеціальне водокористу вання та інші збори відпові дно до законодавства
-здійснювати невідкладні ро боти, пов'язані з ліквідацією наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення яко сті води, а також надавати необхідні технічні засоби для ліквідації аварій на об'єктах інших водокористувачів у встановленому законодавст вом порядку
-безперешкодно допускати на свої об'єкти державних інспекторів спеціально упо вноважених державних ор ганів у галузі використання, охорони та відтворення во дних ресурсів, а також гро мадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, які здійснюють перевірку доде ржання вимог водного за конодавства, й надавати їм безкоштовно необхідну ін формацію
-своєчасно інформувати міс цеві Ради, державні органи охорони навколишнього природного середовища та санітарного нагляду про виникнення аварійних за бруднень
-виконувати інші обов'язки щодо використання і охо рони вод та відтворення водних ресурсів згідно з за конодавством
Право власності
— Право користування
— Право обмеженого користування (сервітут).
Водні сервітути:
-публічні - право обмеженого корис тування водоймами загаль ного користування виникає на підставі закону (купання, плавання на чов нах, любительське і спор тивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних при строїв та з криниць)
-приватні - право обмеженого корис тування водними об'єкта ми, які перебувають у ко ристуванні інших осіб виникає з договору між користувачами або на під ставі судового рішення (при наявності спору).
Аатмосферне повітря (ст. 1 Закону України «Про охорону атмосферного повітря») — життєво важливий ком понент навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, вироб ничих та інших приміщень.
Особливості атмосферного повітря як природного об'єкта зумовлюють особливості його правового режиму.
1) повітря в силу своїх специфічних особливостей не може бути об'єктом права ні приватної, ні державної, ні іншої власності;
2) атмосфер не повітря не підлягає обліку. Щодо атмосферного повітря ве деться облік тільки шкідливих впливів на нього згідно з Поряд ком ведення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря, затвердженого постановою КМУ від 13.12.2001 р.1. Він представляє собою облік об'єктів (під приємств, установ, організацій та громадян — суб'єктів підпри ємницької діяльності), які справляють або можуть справити шкід ливий вплив на здоров'я людей і на стан атмосферного повітря, видів та обсягів забруднюючих речовин, що викидаються в атмо сферне повітря, видів і ступенів впливу на його стан фізичних та біологічних факторів.
3) на відміну від інших природних об'єктів, в зако нодавчому регулюванні яких значну питому вагу займають нор ми, що регулюють порядок їх використання, стосовно атмосфер ного повітря законодавство практично не містить норм про його використання.
4) законодавство щодо атмосферного повітря ре гулює, в основному, охоронні відносини, які спрямовані на по передження негативного впливу на атмосферне повітря, покра щання якісного складу атмосферного повітря;
6) атмосферне повітря перебуває в постійному русі і перено ситься на різні відстані, не обмежуючись кордонами однієї дер жави, Конвенція ООН 1979 р. про транскордонне забруднення повітря на великі відстані та прийняті до неї ряд протоколів про зменшення викидів шкідливих речовин.
11_Органи управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища в Україні.
(Ст. 16 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища”)
Управління охороною навколишнього природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.
Метою управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища.
Система державних органів екологічного управління:
-органи загальної компетенції
(відають усіма питаннями, включаючи екологічні, в межах держави чи певної території)
-органи спеціальної компетенції
(спеціально уповноважені здійснювати функції управління природокористуванням, охороною навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки).
Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими об’єднаннями і організаціями, якщо така діяльність передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства України.
Органи державного управління загальної компетенції в галузі екології:
-Кабінет Міністрів України;
-Рада міністрів Автономної Республіки Крим;
-Місцеві державні адміністрації;
-Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у межах делегованих повноважень органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.
Спеціально уповноважені державні органи:
-Міністерство охо рони навколишнього природного середовища України
-Державний комітет по земельних ресурсах України
-Державний комітет України лісового господарства
-Державний комітет України по водному господарству
-Державний департа мент промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду МНС України
-Міністерство аграрної політики України
-Державний департа мент рибного господарства та рибної промисловості
-Державний комітет ядерного регулю вання України
-Міністерство охорони здоров'я України
-Міністерство України з питань надзвичай них ситуацій та у справах захисту на селення від наслідків Чорнобильської Катастрофи
-Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації
-Міністерство внутрішніх справ України (Державна автомобільна інспекція)
-Державна митна служба України
-Державна - прикордонна служба України
-Служба безпеки України
-Міністер ство палива та енергетики України
-НАК „Нафтогаз України"
-НАК „Надра України"
-Інші
12_Компетенція органів управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища.
Державне управління в галузі охорони довкілля можна поділяти на:
— загальне, яке здійснюється державними органами загаль ної компетенції;
— спеціальне, яке здійснюється державними органами спе ціальної компетенції.
До органів загальної компетенції відносяться органи держав ної влади, на які поряд із загальними управлінськими повнова женнями покладені і функції забезпечення екологічної безпеки (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Респуб ліки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого са моврядування та їх виконавчі органи).
Компетенція КМУ в галузі охорони навколишнього природного середовища закріплена в ст. 17 Закону України «Про охорону навколишнього природного середо вища», зокрема Кабінет Міністрів України:
— здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою Украї ни екологічної політики;
— координує діяльність міністерств, відомств, інших уста нов та організацій України у питаннях охорони навколишнього природного середовища;
— встановлює порядок розроблення та затвердження еколо гічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середо вище, розміщення відходів;
— приймає рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;
— керує зовнішніми зв'язками України в галузі охорони нав колишнього природного середовища та інші.
У поресурсових кодексах та законах знаходяться відповідні статті, які визначають компетенцію КМУ щодо управління використанням і охороною окремого при родного об'єкта.
Стаття 18 Закону «Про охорону навколишнього природно го середовища» закріплює компетенцію в даній галузі Ради мі ністрів Автономної Республіки Крим.
Повноваження місцевих держадміністрацій у галузі вико ристання та охорони земель, природних ресурсів і охорони дов кілля визначені в Законі України «Про місцеві державні адміні страції»1 (ст. 21). Це, зокрема, вжиття заходів до відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону до вкілля підприємствами, установами, організаціями і громадя нами; внесення пропозицій відповідним органам місцевого са моврядування щодо організації територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення; інформування населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а та кож про заходи, що вживаються до його поліпшення.
Органи місцевого самоврядування та їх виконавчі комітети наділені рядом функцій щодо забезпечення охорони довкілля, які передбачені ст. 19 Закону України «Про охорону навколиш нього природного середовища» та деталізуються в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні»1 (пункти 34—38 ст. 26, ст. 33).
До органів спеціальної компетенції відносяться органи дер жавної виконавчої влади, для яких здійснення функцій управлін ня охороною і використання довкілля, є основним завданням. їх, в свою чергу, можна поділити на три такі групи:
1. Комплексні — ті, які виконують блок природоохоронних завдань щодо всіх природних об'єктів. Таким органом є Міні стерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях.
Правовий статус цього Міністерства визначений Положен ням про нього, затвердженим Указом Президента України від 27.12.2005 р.2. На сьогодні його статус визначений також Поло женням про Міністепрство охорони навколишнього природного середовища України, затвердженим постановою КМУ від 02.11.2006 р.3.
Основними завданнями Мінприроди України є:
— забезпечення реалізації державної політики у сферах охо рони навколишнього природного середовища, раціонального ви користання, відтворення та охорони природних ресурсів (зем ля, надра, поверхневі та підземні води, атмосферне повітря, лі си, тваринний і рослинний світ та природні ресурси територі альних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України), поводження з відходами (крім по водження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, заповідної спра ви, формування, збереження та використання екологічної мере жі, геологічного вивчення надр, топографо-геодезичної та кар тографічної діяльності;
— здійснення управління та регулювання у сферах охорони навколишнього природного середовища, раціонального вико ристання, відтворення та охорони природних ресурсів, забезпе чення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної без пеки, організації, охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, формування, збережен ня та використання екологічної мережі;
— здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середо вища, раціональне використання, відтворення та охорону при родних ресурсів, екологічну та в межах своєї компетенції радіа ційну безпеку, з питань поводження з відходами (крім поводжен ня з радіоактивними відходами), а також забезпечення здійснен ня державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю.
2. Галузеві — забезпечують управління охороною і викорис танням окремих природних об'єктів. Такими органами є:
— щодо земель — Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України). Він є центральним органом ви конавчої влади, діяльність якого спрямовується і координуєть ся Кабінетом Міністрів України. Держкомзем України вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування держав ної політики у сфері регулювання земельних відносин, викорис тання, охорони та моніторингу земель, ведення державного зе мельного кадастру і забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання (п. 1 Поло ження про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженого Указом Президента України від 14.08.2000 р.1);
— щодо надр — Міністерство охорони навколишнього при родного середовища України, про що було сказано вище. В скла ді Мінприроди України створені урядові органи державного
управління —Державна служба геодезії, картографії та кадаст ру і Державна геологічна служба (постанова КМУ від 12.07.2005 р.1). Відповідно до п. З Положення про Державну геологічну службу, затвердженого постановою КМУ від 24.09.2005 р.2 основними завдання ми Державної геологічної служби (Держгеолслужби) є: участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення, охорони та використання надр; забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази, охорони та раціонального використання надр, організація їх геологічного, гідрогеологічного, інженерно-геологічного та еколого-геологіч-ного вивчення, картування геологічного середовища, пошуку та розвідки родовищ корисних копалин на території України, її кон тинентальному шельфі і у виключній морській економічній зоні; створення єдиної інформаційної системи користування надрами.
При Мінприроди України, діє також спеціалізована орга нізація — Державна комісія України по запасах корисних копа лин (ДКЗ), яка проводить науково-технічну діяльність, пов'я зану з проведенням на замовлення користувачів надр або за до рученням відповідних центральних органів виконавчої влади державної експертизи геологічних матеріалів з вивчення і ви користання надр та оцінки запасів корисних копалин (п. 1 По ложення про Державну комісію України по запасах корисних копалин, затверджене постановою КМУ від 10.11.2000 р.3).
Окремі функції в галузі управління надрами покладені та кож на Державний комітет України з промислової безпеки, охо рони праці та гірничого нагляду. Положення про Державний ко мітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, затверджене постановою КМУ від 23.11.2006 р.;
— щодо лісів — Державний комітет лісового господарства України (Держкомлісгосп України). Відповідно до п. 1 Поло ження про Державний комітет лісового господарства України, яке затверджене Указом Президента України від 14.08.2000 р., він вносить у встановленому порядку пропозиції щодо форму вання державної політики у сфері лісового та мисливського го сподарства, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне ре гулювання з питань, віднесених до його відання;
— щодо вод — Державний комітет України по водному гос подарству (Держводгосп України), функціями якого є внесення у встановленому порядку пропозицій щодо формування держав ної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах і забезпечення ЇЇ реалізації, здійс нення управління в цій сфері, а також міжгалузевої координації та функціонального регулювання з питань, віднесених до його відання (п. 1 Положення про Державний комітет України по водному господарству, затвердженого Указом Президента Укра їни від 14.07.2000 р.);
— щодо тваринного світу немає окремого спеціально ство реного органу центральної виконавчої влади, а окремі функції по управлінню в цій галузі покладені недержавний комітет лі сового господарства України (в галузі ведення мисливського гос подарства) та Державний комітет рибного господарства України, утворений відповідно до постанови КМУ від 02.11.2006 р.3 замість ліквідованого Державного департамен ту рибного господарства, що діяв у складі Міністерства аграр ної політики України;
— щодо атмосферного повітря функції управління здійсню ють Міністерство охорони навколишнього природного середо вища України; Міністерство України з питань надзвичайних си туацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобиль ської катастрофи, зокрема діюча в його складі Державна гідро метеорологічна служба (постанова КМУ від 15.07.2005 р.), яка бере участь в реалізації державної політи ки у сфері гідрометеорології та моніторингу довкілля (п. З Положення про Державну гідрометеорологічну службу, затвердже ного постановою КМУ від 26.04.2002 р.) Міністерство охорони здоров'я України, яке, зокрема, бере участь в розробленні та введенні в дію екологічних нормативів; Дер жавна автомобільна інспекція Міністерства внутрішніх справ України, серед завдань якої є організація контролю за додер жанням законів, інших нормативних актів з питань охорони нав колишнього середовища від шкідливого впливу автомототранс-портних засобів;
— щодо об'єктів природно-заповідного фонду урядовим ор ганом державного управління виступає Державна служба запо відної справи, яка діє в складі Міністерства охорони навколиш нього природного середовища України (Положення про Держав ну службу заповідної справи затверджене постановою КМУ від 09.08.2001 р.).
На місцях функції управління здійснюють відповідні тери торіальні підрозділи центральних органів, наприклад державні управління охорони навколишнього природного середовища в об ластях, містах Києві та Севастополі, статус яких регулюється Положенням, затвердженим наказом Мінприроди України від 16.06.2006 р.
3. Функціональні — виконують одну або декілька природо охоронних функцій стосовно всіх природних об'єктів.
Це, зокрема, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорно бильської катастрофи, Міністерство охорони здоров'я України, Державний комітет ядерного регулювання України та ін.
=====Охорона природного середовища==============
13_Характеристика Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991р.
ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ОХОРОНУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДб-ВИЩА» 1991 — осн. законодавчий акт екол характеру, яким визначаються правові, екон і соціальні основи організації охорони навкол. природного середовища в інтересах нинішнього і майб. поколінь. прийнятий ВР України 25.VI 1991.
Цей Закон визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
Складається з преамбу ли та 16 розділів: заг. положення; екол. пра ва та обов'язки гр-н; повноваження рад нар. депутатів у галузі охорони навкол. природ, середовища; повноваження органів управ ління у галузі охорони навкол. природ, сере довища; спостереження, прогнозування, об лік та інформування у галузі охорони навкол. природ, середовища; екол. експертиза; стан дартизація і нормування у галузі охорони навкол. природ. середовища; контроль і на гляд у галузі охорони навкол. природ, сере довища; регулювання використання природ, ресурсів; екон. механізм забезпечення охо рони навкол. природ, середовища; заходи щодо забезпечення екол. безпеки; природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні; надзв. екол. ситуації; вирішення спо рів у галузі охорони навкол. природ, середо вища; відповідальність за порушення зак-ва про охорону навкол. природ, середовища; міжнар. відносини України в галузі охорони навкол. природ, середовища.
Законом визначені завдання зак-ва про охо рону навколішнього природного середовища, осн. принципи охорони навкол. природного середовища, право власності на природні ресурси, об'єк ти правової охорони навкол. природного середо вища, право гр-н на безпечне для їхнього життя і здоров'я природне середовище. Ком плексно врегульовано всі ін. осн. групи екол. відносин. Закон є стрижнем галузі екол. права і зак-ва.
Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.
14_Інформування про стан навколишнього середовища.
Відповідно до ст. 25 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища”
інформація про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) — це будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про:
стан навколишнього природного середовища чи його об’єктів -
землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення;
біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію із об’єктами навколишнього природного середовища;
джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей;
загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об’єкти та здоров’я людей;
екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в тому числі адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища;
витрати, пов’язані із здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.
Основними джерелами такої інформації є дані моніторингу довкілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами.
Відповідно до ст. 25-1 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища” спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан навколишнього природного середовища, життя і здоров’я людей, зобов’язані забезпечувати вільний доступ населення до інформації про стан навколишнього природного середовища.
Екологічне інформаційне забезпечення здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом:
а) підготовки спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України — опублікування окремим виданням та розміщення в системі Iнтернет;
б) щорічного інформування Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій;
в) систематичного інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров’я людей;
г) негайного інформування про надзвичайні екологічні ситуації;
ґ) передачі інформації, отриманої в результаті проведення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв’язків органам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації;
д) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та інших джерелах.
15_Конституція України 1996 року. Положення про охорону навколишнього середовища.
16_Основні принципи охорони навколишнього природного середовища.
Основними принципами охорони навколишнього природного середовища є (ст.3 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища”):
а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;
б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей;
в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;
г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;
д) збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об’єктів і комплексів;
е) науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;
є) обов’язковість екологічної експертизи;
ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;
з) науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;
и) безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;
і) стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміненості територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;
й) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;
к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва.
17_Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне за собою встановлену ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища” та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність.
Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища несуть особи, винні у:
а) порушенні прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище;
б) порушенні норм екологічної безпеки;
в) порушенні вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи, в тому числі поданні завідомо неправдивого експертного висновку;
г) невиконанні вимог державної екологічної експертизи;
д) фінансуванні, будівництві і впровадженні у виробництво нових технологій і устаткування без позитивного висновку державної екологічної експертизи;
е) порушенні екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів;
є) допущенні наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище;
ж) перевищенні лімітів та порушенні інших вимог використання природних ресурсів;
з) самовільному спеціальному використанні природних ресурсів;
и) порушенні строків внесення зборів за використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища;
і) невжитті заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище;
ї) невиконанні розпоряджень органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, та вчиненні опору їх представникам;
й) порушенні природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захороненні хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних радіоактивних речовин та відходів;
к) невиконанні вимог охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;
л) відмові від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, а також про джерела забруднення, у приховуванні випадків аварійного забруднення навколишнього природного середовища або фальсифікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення;
м) приниженні честі і гідності працівників, які здійснюють контроль в галузі охорони навколишнього природного середовища, посяганні на їх життя і здоров’я.
Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах, встановлених законодавством України.
Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.
Незаконно добуті в природі ресурси та виготовлена з них продукція підлягають безоплатному вилученню, а знаряддя правопорушення — конфіскації. Одержані від їх реалізації доходи спрямовуються в республіканський Автономної Республіки Крим і місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища.
Посадові особи та спеціалісти, винні в порушенні вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки за поданням державних органів охорони навколишнього природного середовища згідно з рішеннями їх управлінських органів позбавляються премій за основними результатами господарської діяльності повністю або частково.
Порядок позбавлення премій визначається законодавством України.
Стаття 69. Особливості застосування цивільної відповідальності
Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.
Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.
Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.
Шкода, заподіяна довкіллю у зв’язку з виконанням угоди про розподіл продукції, підлягає відшкодуванню відповідно до вимог статті 29 Закону України “Про угоди про розподіл продукції” (1039-14).
Стаття 70. Адміністративна та кримінальна відповідальність за екологічні правопорушення і злочини
Визначення складу екологічних правопорушень і злочинів, порядок притягнення винних до адміністративної та кримінальної відповідальності за їх вчинення встановлюються Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним кодексом
18_Повноваження місцевих Рад народних депутатів в галузі охорони навколишнього природного середовища.
Виконавчі та розпорядчі органи місцевих Рад у галузі охорони навколишнього природного середовища в межах своєї компетенції (ст.19 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища”):
а) здійснюють реалізацію рішень відповідних Рад;
б) координують діяльність місцевих органів управління, підприємств, установ та організацій, розташованих на території місцевої Ради, незалежно від форм власності та підпорядкування;
в) організують розробку місцевих екологічних програм;
г) визначають в установленому порядку нормативи збору і розміри зборів за забруднення навколишнього природного середовища та розміщення відходів;
д) затверджують за поданням органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів для підприємств, установ та організацій ліміти використання природних ресурсів, за винятком ресурсів загальнодержавного значення, ліміти скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, за винятком скидів, що призводять до забруднення природних ресурсів загальнодержавного значення або навколишнього природного середовища за межами території цієї Ради, та ліміти на утворення і розміщення відходів;
е) організують збір, переробку, утилізацію і захоронення відходів на своїй території;
є) формують і використовують місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища у складі місцевих бюджетів;
ж) погоджують поточні та перспективні плани роботи підприємств, установ та організацій з питань охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів;
з) забезпечують систематичне та оперативне інформування населення, підприємств, установ, організацій та громадян про стан навколишнього природного середовища, захворюваності населення;
и) організують екологічну освіту та екологічне виховання громадян;
і) приймають рішення про організацію територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.
Виконавчі і розпорядчі органи Рад можуть здійснювати й інші повноваження відповідно до законодавства України.
19_Об’єкти правової охорони навколишнього природного середовища.
Об'єкти екологічного права — це певні природні блага, умови, елементи, що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічного права.
Основним загальним об'єктом екологічного права виступає «навколишнє природне середовище». Слід зазначити, що зустрічаються ряд суміжних, але не тотожних понять: природа, навколишнє середовище, нав колишнє природне середовище, довкілля (вперше вжите в Кон ституції України 1996 p.).
Природа — це природне середовище у вузькому розумінні цього слова, об'єктивна реальність, що існує незалежно від сві домості людини як наслідок еволюційного розвитку матеріаль ного світу і складається з природних екологічних систем. Інши ми словами, «це сукупність об'єктів і систем матеріального сві ту в їх природному стані, що не є продуктом трудової діяльності людини».
Навколишнє середовище — це частина середовища, яка перетворена в процесі діяльності людини, і охоплює також виробниче, побутове, соці альне середовище.
Навколишнє природне середовище — сукуп ність всіх природних умов, у тому числі перетворених, змінених у процесі виробничо-господарської діяльності людини, в яких відбувається життєдіяльність людини.
Довкілля - те, що навкруги, що ото чує людину і відповідно може включати як об'єкти довколиш нього природного, так і виробничого, побутового, антропоген ного походження. Як тотожні поняття «довкілля» і «навколиш нє природне середовище» можуть розглядатись у випадку, ко ли довкілля виступає як сукупність природних і природно-со ціальних умов і процесів та ідентифікується з навколишнім природним середовищем (тобто саме в екологічних правовід носинах).
Згідно з ст. 5 Закону України «Про охорону навколишньо го природного середовища» до об'єктів правової охорони нале жать:
— навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ);
— ландшафти та інші природні комплекси.
Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України.
Крім наведених вище об'єктів екологічного права, додатко вим об'єктом виступає життя і здоров'я людини, яка проживає і перебуває в тісному зв'язку з навколишнім природним середо вищем та зазнає його безпосереднього впливу.
В системі об'єктів екологічного права традиційно розрізняють поняття «природний об'єкт» і «природний ресурс».
Природний об'єкт - це завершений екологічний комплекс з властивими йому функціями, який нерозривно пов'язаний і взаємодіє з іншими елементами довкілля.
Природні об'єкти можна поділяти на різні види, зокрема, на:
— диференційовані (води, ліси, надра, надра тощо) і комп лексні (лікувальні зони, природно-заповідні території та інші).
— власне природні (які збереглися від впливу людини в своєму первинному, природному стані, наприклад у межах при родного заповідника) та видозмінені під впливом людини;
— природно-господарські (знаходяться в сфері господарсь кого використання) та особливо охоронювані (закриті для гос подарського використання чи з обмеженим порядком викорис тання).
Природні ресурси — це певна сукупність запасів природних речовин, природної енергії чи певна корисна властивість при родного об'єкта, які використовуються суспільством для задо волення своїх потреб (це джерело споживання людиною приро ди). Так, запаси деревини — природний ресурс, а ділянка лісу — природний об'єкт; природні енергетичні запаси води — природ ний ресурс, а річка — природний об'єкт, корисні копалини — природний ресурс, а надра — природний об'єкт.
20_Плата за забруднення навколишнього природного середовища.
Закон України «Про охорону навколишнього природного сере довища» передбачає збори за викиди і скиди забруднюючих речо вин і розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та іншого виробництва.
Збо ри природокористувачів (включаючи громадян) за викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів та інші види шкідливого впливу в межах лімітів відносяться на витрати виробництва, а за перевищення лімітів стя гуються з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств, установ, організацій і громадян.
Збір, який справляється за викиди пересувними джерелами за бруднення, відноситься на валові витрати виробництва та обігу.
Ліміти скидів забруднюючих речовин в навколишнє природне середовище, утворення і розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного й іншого виробництва та інші види шкідливого впливу в цілому по території Автономної Республіки Крим, областей, міст загальнодержавного значення або окремих регіонів встановлюються:
а) у випадках, коли це призводить до забруднення природних ресурсів республіканського значення, територій інших областей, — спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів;
б) в інших випадках — в порядку, що встановлюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, міськими (міст загальнодержавного значення) Радами, за поданням органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.
Порядок встановлення нормативів збору і стягнення зборів за забруднення навколишнього природного середовища визначається по становою КМУ від 1 березня 1999 року, якою затверджений Порядок встановлення нормативів збору за забруд нення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору.
Такий збір справляється за:
-викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами забруднення;
-скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об'єкти,
-розміщення відходів. Нормативи збору за викиди ста ціонарними джерелами забруднення та скиди, а також нормативи збору за розміщення відходів встановлюються відповідно до виду забруднюючих речовин та класу небезпеки відходів.
Перелік видів забруднюючих речовин, на які встановлюється збір за викиди і ски ди, може бути збільшений з урахуванням фактичних умов місцеви ми радами за поданням Мінприроди.
Суми збору обчислюються його платниками на підставі за тверджених лімітів, виходячи з фактичних обсягів викидів, скидів і розміщення відходів, нормативів збору та коригуючих коефі цієнтів. Загальний ліміт викидів стаціонарними джерелами забруд нення для забруднюючих речовин встановлюється Мінприроди терміном на п'ять років.
Ліміти розміщення відходів визначаються у порядку, встанов леному Кабінетом Міністрів України. За понадлімітні обсяги ви кидів, скидів і розміщення відходів збір обчислюється в п'ятикрат ному розмірі.
21_Контроль і нагляд у сфері охорони навколишнього природного середовища.
Завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.(ст.34 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища” )
Державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється Радами та їх виконавчими і розпорядчими органами, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органами на місцях та іншими спеціально уповноваженими державними органами.(ст.35)
Державному контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони республіки, природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середовища. (ст.35)
Порядок здійснення державного контролю за охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів визначається цим Законом та іншим законодавством України. (ст.35)
Нагляд за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому органи прокуратури. (ст.37)
При здійсненні нагляду органи прокуратури застосовують надані їм законодавством України права, включаючи звернення до судів з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та про припинення екологічно небезпечної діяльності. (ст.37)
В разі необхідності у складі органів Прокуратури України можуть створюватися спеціалізовані екологічні підрозділи. (ст.37)
Громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища згідно з Положенням, яке затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. (ст.36)
Громадські інспектори охорони навколишнього природного середовища:
а) беруть участь у проведенні спільно з працівниками органів державного контролю рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про охорону навколишнього природного середовища, додержання норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів;
б) проводять перевірки і складають протоколи про порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища і подають їх органам державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища та правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності;
в) подають допомогу органам державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища в діяльності по запобіганню екологічним правопорушенням;
г) інші функції відповідно до законодавства України. (ст.36)
22_Державний нагляд і контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища.
Завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.(ст.34 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища” )
Державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється Радами та їх виконавчими і розпорядчими органами, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органами на місцях та іншими спеціально уповноваженими державними органами.(ст.35)
Державному контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони республіки, природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середовища. (ст.35)
Порядок здійснення державного контролю за охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів визначається цим Законом та іншим законодавством України. (ст.35)
Нагляд за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому органи прокуратури. (ст.37)
При здійсненні нагляду органи прокуратури застосовують надані їм законодавством України права, включаючи звернення до судів з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та про припинення екологічно небезпечної діяльності. (ст.37)
В разі необхідності у складі органів Прокуратури України можуть створюватися спеціалізовані екологічні підрозділи. (ст.37)
23_Громадський нагляд і контроль в сфері охорони навколишнього природного середовища.
Завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.(ст.34 ЗУ „Про охорону навколишнього природного середовища” )
Законодавство України надає можливості впливу і участі громадян в діяльності по охороні довкілля. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає громадське управління як різновид управління в галузі охоронидовкілля. Звичайно, більш ефективним є вплив не окремих гро мадян, а громадських об'єднань, що є офіційно зареєстровани ми і мають юридичний статус, повноваження яких закріплені в ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього природно го середовища»:
Громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища згідно з Положенням, яке затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. (ст.36)
Громадські інспектори охорони навколишнього природного середовища:
а) беруть участь у проведенні спільно з працівниками органів державного контролю рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про охорону навколишнього природного середовища, додержання норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів;
б) проводять перевірки і складають протоколи про порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища і подають їх органам державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища та правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності;
в) подають допомогу органам державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища в діяльності по запобіганню екологічним правопорушенням;
г) інші функції відповідно до законодавства України. (ст.36)
Базовим документом, який детально визначає форми та ме ханізми участі громадськості, є ратифікована і підписана Украї ною Орхуська конвенція про доступ до інформації, участь гро мадськості в прийнятті рішень та доступ до правосуддя з пи тань, що стосуються довкілля. Відповідно до ст. 2 Конвенції поняття «громадськість « означає одну або більше фізичну чи юридичну особу, їх об'єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою.
Форми участі громадськості в діяльності по охороні довкілля можуть бути різними і вибираються в залежності від конкретної ситуа ції, існуючих юридичних, матеріальних та організаційних мож ливостей з метою одержання найбільш оптимального резуль тату. До форм участі громадськості в управлінні охороною дов кілля можна віднести: референдум; звернення громадян; збори громадян за місцем проживання; громадське обговорення прое ктів рішень в галузі екології; громадську екологічну експертизу; громадський екологічний контроль; збори, мітинги, демонстра ції; звернення до суду та інші.
На виконання положень Орхуської конвенції в Україні прийняте Положення про участь громадськості у прийнятті рі шень у сфері охорони довкілля, затверджене наказом Мінпри роди України 18.12.2003 р.. Щоправда воно в основному регу лює порядок проведення громадських обговорень — процедури виявлення громадської думки з метою її врахування при прий нятті органами виконавчої влади рішень з питань, що справля ють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля (навмисне вивільнення генетично змінених організмів; розмі щення, проектування, будівництво або реконструкція об'єктів; розроблення проектів нормативно-правових актів тощо), і не має комплексного, всеохоплюючого характеру. Реалізація інших форм громадської участі базується на загальних нормативних актах, як, наприклад, законах України «Про всеукраїнський тамісцеві референдуми», «Про місцеве самоврядування в Украї ні», «Про звернення громадян»; Положенні про загальні збо ри громадян за місцем проживання в Україні, затвердженим по становою Верховної Ради України від 17.12.1993 р. та інших аналогічних актах.
=======Безпека. Моніторинг. Кадастр. Екологічні програми. Надзвичайні ситуації==========
24_Екологічна безпека в Україні.
Закон України «Про охорону навколишнього природного сере довища» (ст. 50) визначає
екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здо ров'я людей, що гарантується здійсненням широкого комплексу взає мопов'язаних екологічних, політичних, економічних, технічних, ор ганізаційних, державно-правових та інших заходів.
Довкілля вважається безпечним, коли його стан відповідає вста новленим у законодавстві критеріям, стандартам, лімітам і норма тивам, які стосуються його чистоти (незабрудненості), ресурсомісткості (невиснаженості), екологічної стійкості, санітарних вимог, видового різноманіття, здатності задовольняти інтереси громадян.
Об'єктами екологічної безпеки відповідно до ст. 3 Закону «Про основи національної безпеки України» є: людина і громадянин; суспільство; держава.
Суб'єктами забезпечення екологічної безпеки є: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада Національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядуван ня, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утво рені відповідно до законів України, громадяни України, об'єд нання громадян (ст. 4 Закону України «Про основи національ ної безпеки України»).
Загальні положення у сфері екологічної безпеки закріплені За коном України «Про охорону навколишнього природного середо вища». Самостійного закріплення в ньому дістав принцип право вого забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини, який належить до основних принципів екологічного права (ст. 3). Його сутність полягає в тому, що за допомогою правових та інших заходів забезпечується підтримка безпечного стану навколишньо го природного середовища для життя та здоров'я громадян, дов кілля в цілому.
Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» окремо закріплює вимоги екологічної безпеки за видами господар ської діяльності у: сільському господарстві, промисловості, транс порті, при розміщенні та розвитку населених пунктів.
Види екологічної безпеки
За територіальним принципом розрізняють: глобальну (міжна родну), національну (державну), регіональну, місцеву, об'єктову екологічну безпеку.
За способами забезпечення виокремлюють — техногенно-еко-логічну, радіоекологічну, соціально-екологічну, природну, економіко-екологічну безпеку та ін.
За об'єктами охорони можна вирізнити: загальну екологічну без пеку довкілля, яка включає: а) глобальну; б) національну; в) локаль ну; г) особисту екологічну безпеку громадян.
Залежно від причин порушення екологічної безпеки розрізняють таку, що виникла: внаслідок впливу на природний об'єкт людської діяльності (соціально-політичного, військового, техногенного ха рактеру); під впливом самих природних процесів (землетрус, вивер ження вулкану, повінь тощо).
Екобезпека диференціюється залежно від екологічно небезпечних видів діяльності, об'єктів на: технічну, хімічну, токсичну, біологічну, радіаційну, ядерну, гідротехнічних споруд, транспортних засобів тощо.
Виходячи з масштабів шкідливого впливу і наслідків аварій і ка тастроф в конкретній місцевості, можна виокремити зовнішню і внутрішню екологічну безпеку.
Під внутрішньою розуміють діяль ність працівників підприємств, установ, організацій, які виконують роботи, пов'язані з джерелом підвищеної небезпеки, та завідомо йдуть на екологічний ризик, ставлять себе в залежність від негатив ного екологічного впливу. Для населення територій, на яких роз ташовуються об'єкти підвищеної небезпеки, останні є джерелом зовнішньої екологічної небезпеки.
Правові заходи забезпечення екологічної безпеки:
-організаційно-превентивні. Вони спрямовані на виявлен ня екологічно небезпечних для навколишнього природного середо вища та здоров'я людини територій, зон, об'єктів і видів діяльності, а також здійснення певних заходів для попередження виникнення екологічної небезпеки;
- регулятивно-стимулюючі. Вони являють собою систему юридичних норм і правил, спрямованих на регулювання відносин, забезпечення дотримання пріоритетів, нормативів, стандартів, лімітів та інших вимог у галузі екологічної безпеки;
- розпорядчо-ви конавчі. Вони полягають у реалізації пев них функцій у сфері забезпечення екологічної безпеки з боку спеціально уповноважених органів;
-охоронно-відновлювальні. Ці заходи спрямовані на ло калізацію проявів екологічної небезпеки, здійснення ліквідаційних робіт, визначення правового режиму територій відповідно до рівня екологічного ризику, встановлення статусу осіб, які потерпіли від наслідків екологічної небезпеки.
-забезпечувальні. Вони спрямовані на попередження еко логічних правопорушень в галузі забезпечення екологічної безпе ки, захист права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля та пов'язані з ним інші екологічні права, а також застосування до винних осіб засобів державно-правового примусу в разі порушення вимог і норм екологічної безпеки.
25_ЗУ “Про відходи”.
ЗУ „Про відходи” від 5 березня 1998 року визначає правові, організаційні та економічні засади діяльності, пов’язаної із запобіганням або зменшенням обсягів утворення відходів, їх збиранням, перевезенням, зберіганням, обробленням, утилізацією та видаленням, знешкодженням та захороненням, а також з відверненням негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини на території України.
Відходи — будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких їх власник повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення.
Складається з 10 розділів:
-р.1 загальні положення (терміни, законодавство, сфера дії, принципи і напрями державної політики, стандартизація, нормування);
-р.2 відносини права власності на відходи (субєкти, перехід права власності, безхазяйні відходи);
-р.3 субєкти у сфері поподження з відходами (права та обовязки громадян України, іноземців, осіб без громадянства підприємств, установ та організацій усіх форм власності);
р.4 компетенція органів місцевого самоврядування та органів місцевого самоврядування у сфері поводження з відходми (компетенція КМУ, АРК, місцевих адміністрвцій, органів місцевого самоврядування, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади,
санітарно-епідеміологічної служби, інших спеціально уповноважених органів виконавчої влади);
-р.5 державний облік, моніторинг та інформування сфері поводження з відходами (облік і паспортизація відходів, Ведення реєстру об'єктів утворення, оброблення, утилізації відходів, місць видалення відходів; моніторинг місць утворення, зберігання та видалення відходів; інформування про вплив відходів і місць чи об'єктів їх зберігання та видалення на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людини)
-р.6 заходиі вимоги щодо запобігання або зменшення відходів та екологічно безпечно поводження з ними;
-р.7 економічне забезпечення заходів щодо утилізації відходів і зменшення обсягів їх утворення (організаційно-економічні заходи, плата за розміщення відходів; стимулювання, фінансування таких заходів);
-р.8 правопорушення у сфері поводження з відходами і відповідальність за них (правопорушення, відповідальність, вірішення спорів);
-р.9 міжнародне співробітництво у сфері поводження з відходами (участь України у міжнародному співробітництві)
-р.10 прикінцеві положення.
Особливості регулювання відносин щодо поводження з невловлюваними газоподібними речовинами, що викидаються безпосередньо у повітря, речовинами, що скидаються із стічними водами у водні об’єкти (крім тих, які акумулюються і підлягають вивезенню у спеціально відведені місця складування), радіоактивними відходами і речовинами, забрудненими ними, розкривними породами гірничодобувних підприємств, які за технологією зворотного відвалоутворення використовуються для закладення виробленого простору, металобрухтом, включаючи побічні продукти від виробництва та обробки чорних і кольорових металів та їх сплавів (шлаки, шлами та інше), а також вторинними матеріальними чи енергетичними ресурсами та іншими відходами визначаються відповідними законами.
26_Раціональне використання і зберігання відходів виробництва і побутових відходів. Ядерна і радіаційна безпека.
Відходи — будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких їх власник повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення.
Законодавство про відходи складається із законів України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про поводження з радіоактивними відходами”, “Про металобрухт”, „Про відходи”, Кодексу України про надра та інших нормативно-правових актів.
Основними принципами державної політики у сфері поводження з відходами є пріоритетний захист навколишнього природного середовища та здоров’я людини від негативного впливу відходів, забезпечення ощадливого використання матеріально-сировинних та енергетичних ресурсів, науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства щодо утворення та використання відходів з метою забезпечення його сталого розвитку.
До основних напрямів державної політики щодо реалізації зазначених принципів належить:
а) забезпечення повного збирання і своєчасного знешкодження та видалення відходів, а також дотримання правил екологічної безпеки при поводженні з ними;
б) зведення до мінімуму утворення відходів та зменшення їх небезпечності;
в) забезпечення комплексного використання матеріально-сировинних ресурсів;
г) сприяння максимально можливій утилізації відходів шляхом прямого повторного чи альтернативного використання ресурсно-цінних відходів;
д) забезпечення безпечного видалення відходів, що не підлягають утилізації, шляхом розроблення відповідних технологій, екологічно безпечних методів та засобів поводження з відходами;
е) організація контролю за місцями чи об’єктами розміщення відходів для запобігання шкідливому впливу їх на навколишнє природне середовище та здоров’я людини;
є) здійснення комплексу науково-технічних та маркетингових досліджень для виявлення і визначення ресурсної цінності відходів з метою їх ефективного використання;
ж) сприяння створенню об’єктів поводження з відходами;
з) забезпечення соціального захисту працівників, зайнятих у сфері поводження з відходами;
и) обов’язковий облік відходів на основі їх класифікації та паспортизації.
У сфері поводження з відходами встановлюються такі нормативи:
-граничні показники утворення відходів у технологічних процесах;
-питомі показники утворення відходів, використання та втрат сировини у технологічних процесах;
-інші нормативи, передбачені законодавством.
Нормативи у сфері поводження з відходами розробляються відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями за погодженням із спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері поводження з відходами.
Екологічна безпека при поводженні з виробничими, побутовими та іншими відходами — додержання встановлених нормативів, лімітів, стандартів, правил та умов використання при додержанні вимог екобезпеки, санітарних норм, які забезпечують можливість подаль шого господарського використання цих територій.( ЗУ від 5 березня 1998 року "Про відходи")
Радіаційна безпека є дотриманням допустимих меж радіаційно го впливу на персонал, населення та навколишнє природне сере довище, встановленого нормами, правилами та стандартами з без пеки, а ядерна безпека — дотримання норм, правил, стандартів та умов використання ядерних матеріалів, що забезпечують радіаційну безпеку.( ЗУ від 8 лютого 1995 року "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку")
Норми, правила та стандарти щодо ядерної та радіаційної без пеки — це критерії, вимоги та умови забезпечення безпеки при ви користанні ядерної енергії. їх дотримання є обов'язковим при здійсненні будь-якого виду діяльності у сфері використання ядер ної енергії.
ЗУ від 8 лютого 1995 року "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку"— основоположний акт ядер, зак-ва України. Визначає пріоритети безпеки людини та навкол. природ. середовища, права та обов'язки гр-н у сфері використання ядер, енергії, регулює діяльність, пов'язану з експлуатацією ядер, установок і джерел іонізую чого випромінювання, встановлює правові основи міжнар. зобов'язань України щодо використання ядер, енергії. У цьому акті сформульовано осн. принципи держ. політи ки щодо використання ядер, енергії та раді-ац. захисту. Закон закріплює осн. вимоги, які є спільними для ядер, зак-ва всіх держав, що використо вують ядерну енергію. Серед них - вимоги щодо: гарантій безпеки ядер, установок, дже рел іонізуючого випромінювання та безпеч ного поводження з ядер, матеріалами; відшко дування шкоди, заподіяної ядер, інцидентом; виконання міжнар. угод у ядер, галузі.
Радіаційна безпека під час поводження з радіоактивними відхода ми — це неперевищення допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами, стандартами безпеки, а також обмежен ня міграції радіонуклідів у навколишнє природне середовище (ЗУ від 30 червня 1995 року "Про поводження з радіоактивними відходами").
27_Поняття екологічних надзвичайних ситуацій, зон та їх класифікація.
В законодавстві України на рівні Закону України від 13.07.2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»1 визначений спеціальний правовий режим зон надзвичайних еко логічних ситуацій.
У цьому Законі дається законодавче визна чення понять:
надзвичайна екологічна ситуація — надзвичайна ситуація, при якій на окремій території сталися негативні змі ни в навколишньому природному середовищі, що потребують за стосування надзвичайних заходів з боку держави.
Негативні змі ни в навколишньому природному середовищі — це втрата, висна ження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного се редовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життє діяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах.
Зона надзвичайної екологічної ситуації — це окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна си туація (ст. 1 Закону).
Ознаки зон надзвичайних екологічних ситуацій:
— наявність шкоди навколишньому природному середо вищу, зміна його якісного стану, порушення безпеки довкілля, зокрема значне перевищення встановлених екологічних норма тивів;
— зміни довкілля, які, в свою чергу, тягнуть за собою нега тивні впливи на людину, її здоров'я, заподіяння чи реальну за грозу заподіяння шкоди людині;
— причиною таких наслідків є діяльність людини чи вплив стихійних сил природи;
— оголошення у встановленому порядку відповідної тери торії зоною надзвичайної екологічної ситуації;
— встановлення особливого режиму щодо цієї території.
Класифікація зон надзвичайних екологічних ситуацій мож лива на підставі різних критеріїв, зокрема:
— за прикладом загальної класифікації надзвичайних ситуа цій, в залежності від причин походження подій, що можуть зумо вити виникнення надзвичайних екологічних ситуацій, можна ви діляти:
а) надзвичайні екологічні ситуації техногенного характеру (транспортні, виробничі аварії, пожежі тощо);
б) надзвичайні екологічні ситуації природного характеру (дія природних стихійних сил — землетруси, повені);
в) надзвичайні екологічні ситуації соціально-політичного ха рактеру (терористичні акти);
г) надзвичайні екологічні ситуації військового характеру.
Перелік всіх надзвичайних ситуацій, визначених у відповід них законодавчих актах Верховною Радою України, згрупова них за ознаками належності до названих типів надзвичайних си туацій, міститься в Державному класифікаторі надзвичайних си туацій ДК 019-2001;
— за рівнями (ст. 7 Закону України «Про захист населен ня і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та при родного характеру»1, постанова КМУ від 24.03.2004р. «Про затвердження Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру за їх рів нями»1):
а) надзвичайні екологічні ситуації державного рівня (крите рії віднесення надзвичайної ситуації до даного рівня визначені в п. 4 Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенно го та природного характеру за їх рівнями);
б) надзвичайні екологічні ситуації регіонального рівня (п. 5 Порядку);
в) надзвичайні екологічні ситуації місцевого рівня (п. 6 По рядку);
г) надзвичайні екологічні ситуації об'єктового рівня (п. 7 По рядку).
У науковій літературі представлені й інші класифікації над звичайних екологічних ситуацій, а саме:
— в залежності від ступеня небезпеки та складності екологіч ної ситуації та їх наслідків:
а) критична надзвичайна екологічна ситуація (хронічно під вищений рівень забруднення довкілля, стійка підвищена антро погенна нагрузка на середовище, загроза дефіциту прісної води, підвищений рівень захворюваності населення тощо);
б) гостро критична (розвиток стійких процесів руйнування екосистем, багатократне підвищене забруднення довкілля, досяг нення критичного рівня захворюваності населення, ріст смерт ності тощо);
в) кризова (початок процесу руйнування екосистеми, гло бальне забруднення навколишнього середовища, дефіцит пріс ної води, різке збільшення захворюваності і смертності та інше);
г) катастрофічна (повне руйнування екосистем, глобальне стійке забруднення довкілля, відсутність питної води, загибель лісів і тваринного світу, високий рівень смертності і захворюва ності населення);
— за наслідками:
а) незворотні;
б) тривалі;
в) тимчасові;
г) суттєві.
(ст.1 ЗУ „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”)
Надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру класифікуються за характером походження, ступенем поширення, розміром людських втрат та матеріальних збитків.
Залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на території України, визначаються такі види надзвичайних ситуацій:
-техногенного характеру;
-природного характеру.
Залежно від обсягів заподіяних надзвичайною ситуацією техногенного та природного характеру наслідків, обсягів технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для ліквідації її наслідків, визначаються такі рівні надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру:
-державний;
-регіональний;
-місцевий;
-об’єктовий.
Особливості оцінки та реагування на надзвичайні ситуації воєнного характеру визначаються окремим законом.
Критерії класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру встановлюються Кабінетом Міністрів України на основі аналізу інформації про техногенну та екологічну обстановку, загрози існуючих і ймовірних техногенних та природних катастроф, досвіду ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
28_Правове забезпечення запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям та їх ліквідація.
Запобігання виникненню надзвичайних ситуацій — підго товка і реалізація комплексу правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, спрямованих на регулювання техногенної та при родної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику, завчасне реа гування на загрозу виникнення надзвичайної ситуації техно генного та природного характеру на основі даних моніторингу, експертизи, досліджень та прогнозів щодо можливого перебігу подій з метою недопущення їх переростання у надзвичайну си туацію техногенного та природного характеру або пом'якшен ня її можливих наслідків (ст. 1 Закону України «Про захист на селення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», п. 2 Положення про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації тех ногенного та природного характеру, затверджене постановою КМУ від 3.08.1998 р.2, п. 2.6 Порядку об слуговування об'єктів та окремих територій державними ава рійно-рятувальними службами, затвердженого наказом МНС України від 17.11.2003 р.).
Запобігання виникненню надзвичайних екологічних ситуацій передбачає здійснення комплексу заходів стосовно об'єктів та діяльності, що можуть спричинити виникнення надзвичайної еко логічної ситуації, є потенційно небезпечними. Основні вимоги до таких об'єктів пред'являються Законом України «Про об'єкти підвищеної небезпеки», Законом України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природно го характеру» а також спеціальним екологічним законодавством. Зокрема, правовими засобами попередження виникнення надзви чайних екологічних ситуацій можна виділити:
— визначення правових та організаційно-технічних вимог до проектування, будівництва, введення в експлуатацію, а також безпосередньої експлуатації промислових підприємств, інших об'єктів, матеріалів. Такі вимоги забезпечення екологічної без пеки містяться в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», Законі України «Про охорону атмо сферного повітря», Водному кодексі, Лісовому кодексі та інших (встановлення нормативів екологічної безпеки в галузі охорони атмосферного повітря, охорони і використання вод, обмежень і заборон на здійснення діяльності, що може призвести до запо діяння шкоди довкіллю і людині тощо);
— реалізація екологічної експертизи стосовно запроектова ної діяльності на предмет дотримання екологічних вимог і недопущення в майбутньому настання шкоди довкіллю та здоро в'ю людей;
— ідентифікація, облік та паспортизація об'єктів підвище ної небезпеки (в тому числі екологічної), що передбачено ст. 9 Закону України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» та ст. 25 Закону України «Про захист населення і територій від надзви чайних ситуацій техногенного та природного характеру». Іден тифікація об'єктів підвищеної небезпеки — порядок визначення об'єктів підвищеної небезпеки серед потенційно небезпечних об'єктів. Ідентифікацію здійснює суб'єкт господарської діяль ності відповідно до кількості порогової маси небезпечних речо вин. На підставі повідомлень про результати ідентифікації упов новажені державні органи ведуть облік об'єктів підвищеної не безпеки. Постановою КМУ від 11.07.2002 р. затверджені нормативи порогових мас небезпечних речовин для ідентифікації об'єктів підвищеної небезпеки та Порядок іден тифікації та обліку об'єктів підвищеної небезпеки. Паспорти зація потенційно небезпечного об'єкта — процедура підготовки і надання паспорта потенційно небезпечного об'єкта, тобто до кумента визначеної форми, який містить структуровані дані про окремий потенційно небезпечний об'єкт. Положення про пас портизацію потенційно небезпечних об'єктів затверджене нака зом МНС України від 16.08.2005 р.;
— декларація безпеки об'єкта підвищеної небезпеки. Відпо відно до ст. 1 Закону України «Про об'єкти підвищеної небез пеки» декларація безпеки — документ, який визначає комплекс заходів, що вживаються суб'єктом господарської діяльності з метою запобігання аваріям, а також забезпечення готовності до локалізації, ліквідації аварій та їх наслідків. Суб'єкт господар ської діяльності, у власності або користуванні якого є хоча б один об'єкт підвищеної небезпеки, організовує розроблення і складання декларації безпеки об'єкта підвищеної небезпеки від повідно до Порядку декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки, затвердженого постановою КМУ від 11.07.2002 р.. Декларація безпеки складається на основідослідження суб'єктом господарської діяльності ступеня небез пеки та оцінки рівня ризику виникнення аварій, що пов'язані з експлуатацією цих об'єктів;
— розроблення і затвердження планів локалізації та ліквіда ції аварій. Зокрема, постановою КМУ від 16.11.2001 р. затверджений План реагування на надзвичайні си туації державного рівня. План реагування на надзвичайні си туації державного рівня призначений для: організації і здійс нення взаємоузгодженого комплексу організаційних та практич них дій (заходів) щодо проведення аварійно-рятувальних робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру державного рівня Державною комісією з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуа цій, центральними органами виконавчої влади, підприємства ми, установами та організаціями (незалежно від форми влас ності і господарювання). План визначає організаційні і практичні заходи та порядок дій, терміни їх виконання, порядок роботи органів управління, сил і засобів системи, необхідні для цього фінансові, матеріаль ні та інші ресурси і відповідальних виконавців щодо реагуван ня на надзвичайні ситуації державного рівня, а також основні заходи організації та проведення робіт з ліквідації їх наслідків. Закон України «Про об'єкти підвищеної екологічної небезпе ки» встановлює необхідність розроблення відповідними суб'єк тами господарювання, що експлуатують або планують таку ді яльність плану локалізації, ліквідації аварій на об'єктах під вищеної екологічної небезпеки. Слід зазначити, що такі плани розробляються і затверджуються одночасно з розробленням де кларації безпеки для кожного екологічно небезпечного об'єкта на 5 років і переглядаються через кожний вищезазначений термін;
— спостереження за станом потенційно небезпечних об'єк тів, яке здійснюється в рамках моніторингу потенційно небез печних об'єктів, Положення про який затверджене наказом МНС України від 6.11.2003 р.. Відповідно до п. З Положення моніто ринг потенційно небезпечних об'єктів передбачає спостережен ня за якісними і кількісними параметрами стану потенційно небезпечних об'єктів, збирання, оброблення, передавання та збе реження інформації про стан потенційно небезпечних об'єктів;
— визначення і формування матеріальних та фінансових ре сурсів для використання у випадках виникнення надзвичайних екологічних ситуацій. Постановою КМУ від 4.02.1999 р. затверджений Порядок фінансування робіт із запобігання і ліквідації надзвичайних ситуацій та їх наслідків, а постановою КМУ від 29.03.2001 р. за тверджений Порядок створення і використання матеріальних резервів для запобігання, ліквідації надзвичайних ситуацій тех ногенного і природного характеру та їх наслідків3;
— встановлення обов'язкового страхування відповідально сті за спричинення шкоди при експлуатації об'єкта підвищеної небезпеки. Так, постановою КМУ від 16.11.2002 р. затверджений Порядок і Правила проведення обо в'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів гос подарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежо-вибухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може привести до аварій екологічного та санітарно-епі деміологічного характеру;
— здійснення державного контролю та нагляду за діяльніс тю та об'єктами підвищеної небезпеки в загальному порядку, ви значеному законодавством.
На відміну від техногенних аварій та катастроф, надзвичай ні аварії, що викликані дією стихійних явищ, людина, як прави ло, не в змозі попередити, однак певною мірою їх можна передбачити і здійснити заходи по зменшенню можливих негативних наслідків. На це спрямовується діяльність відповідних держав них органів, науково-дослідних організацій, зокрема Міжвідом чої комісії із сейсмічного моніторингу, затвердженої постановою КМУ від 11.09.1995 р.
29_Екологічна експертиза, її види та завдання.
Екологічна експертиза (ст. 1 Закону «Про екологічну експертизу) — це вид науково-прак тичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що ґрун тується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єк тів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійсню ваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використан ня і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.
Мета екологічної експертизи (ст.4 ЗУ «Про екологічну експертизу») - запобігання негативному впливу виробничо-гос подарської діяльності на стан навколишнього природного се редовища та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологіч ної безпеки господарської діяльності та екологічних ситуацій на окремих об'єктах і територіях.
Завданням законодавства про екологічну експертизу є регулювання суспільних відносин в галузі екологічної експертизи для забезпечення екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту екологічних прав та інтересів громадян і держави.
Основне завдання цієї діяльності - не допустити, попередити можли вий негативний вплив на довкілля, хоча.
Основними завданнями екологічної експертизи є (ст.5):
1) визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;
2) організація комплексної, науково обгрунтованої оцінки об’єктів екологічної експертизи;
3) встановлення відповідності об’єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, будівельних норм і правил;
4) оцінка впливу діяльності об’єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища, і якість природних ресурсів;
5) оцінка ефективності, повноти, обгрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;
6) підготовка об’єктивних, всебічно обгрунтованих висновків екологічної експертизи.
Види експертизи
За суб'єктами проведення екологічної експертизи можна розрізняти: державну, громадську, інші види (наукову, міжна родну).
ЗУ «Про екологічну експертизу» в ст. 12 нази ває їх формами екологічної експертизи.
Державна екологічна експертиза організується і проводить ся еколого-експертними підрозділами, спеціалізованими уста новами, організаціями або спеціально створюваними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони довкілля, його органів на місцях із залу ченням інших органів державної виконавчої влади. До проведен ня державної екологічної експертизи можуть у встановленому порядку залучатися фахівці інших установ, організацій і підпри ємств, а також експерти міжнародних організацій.Її висновки носять імперативний (обов'язковий до виконання) характер.
Громадська екологічна експертиза здійснюється з ініціати ви громадських організацій (як правило, шляхом укладення до говорів з науково-експертними установами) і має рекомендацій ний характер.
За об'єктами експертизи розрізняються:
— екологічна експертиза передпланових, передпроектних та проектних матеріалів по об'єктах і заходах, що підлягають реа лізації на території України, а саме: проекти законодавчих та ін ших нормативно-правових актів, передпроектні, проектні мате ріали, документація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може призвести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища. Детальний пере лік об'єктів державної екологічної експертизи закріплений в ст. 14 Закону України «Про екологічну експертизу»;
— екологічна експертиза екологічних ситуацій, що склали ся на діючих об'єктах і комплексах, які мають значний негативний вплив на навколишнє природне середовище.
Екологічна експертиза таких об'єктів від повідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про екологічну експер тизу» здійснюється за рішенням КМУ, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих рад та їх виконавчих органів.
За необхідністю проведення експертизи розрізняються:
— обов'язкова, яка відповідно до ч. З ст. 13 Закону України «Про екологічну експертизу» проводиться щодо видів діяльно сті та об'єктів, які становлять підвищену екологічну небезпеку. Перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затверджений постановою КМУ від 27.07.1995 р. (це, наприклад, атомна енер гетика, видобування нафти, автозаправочні станції, хімічна про мисловість тощо);
— ініціативна, тобто експертиза інших об'єктів, яка може здійснюватись за ініціативою самих замовників або за рішенням КМУ, Ради міністрів Автономної Респуб ліки Крим, місцевих рад чи їх виконавчих органів.
За часом і процедурою розгляду розрізняються:
— первинна екологічна експертиза, що здійснюється в за гальному порядку;
— вторинна (додаткова), яка може призначатись у випадку оскарження висновків первинної екологічної експертизи за рі шенням відповідних рад, органів державної екологічної експер тизи, інших органів, що приймали рішення про проведення еко логічної експертизи (ст. 44 Закону).
30_ЗУ“Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995р.
Відносини в галузі екологічної експертизи регулюються ЗУ „Про екологічну експертизу”, Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1264-12) та іншими актами законодавства України.
Завданням законодавства про екологічну експертизу є регулювання суспільних відносин в галузі екологічної експертизи для забезпечення екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту екологічних прав та інтересів громадян і держави.
ЗУ „Про екологічну експертизу” прийнятий 9 лютого 1995 року, редакція 28 листопада 2002р., складається з 9 розділів та 51 статті.
Р.1 загальні положення дає визначення поняття екологічна експертиза, визначає мету, завдання, принципи і завдання екологічної експертизи; вимоги до проведення експертизи; субєкти, гласність, участь громадськості у проведення експертизи.
Р.2 форми екологічної експертизи визначає форми, обєкти екологічної експертизи; спеціальні вимоги до документації на об’єкти державної екологічної експертизи.
Р.3 державне регулювання та управління в галузі екологічної експертизи визначає компетенцію ВРУ, ВР АРК, КМУ, уряду АРК, місцевих рад, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, органів об’єднань громадян та інших громадських формувань у галузі екологічної експертизи.
Р.4 статус експерта екологічної експертизи визначає хто може бути експертом, його права та обовязки, Гарантії незалежності експерта екологічної експертизи.
Р.5 права та обовязки замовників екологічної експертизи.
Р.6 порядок проведення екологічної експертизи визначає зміст процедури екологічної експертизи, Умови і підстави проведення державної екологічної експертизи, зміст заяви про екологічні наслідки діяльності, вимоги до матеріалів оцінки впливу на навколишнє природне середовище, шляхи та строки проведення державної екологічної експертизи, зміст висновків та строк їх дії, можливість оскарження та визнання висновків державної екологічної експертизи недійсними, можливість оскарження рішень, прийнятих на підставі висновків державної екологічної експертизи.
Р.7 фінансування екологічної експертизи визначає, що фінансування екологічної експертизи здійснюється за рахунок замовника – держави, підприємства, громадської організації.
Р.8 відповідальність за порушення екологічної експертизи визначає які діяння є правопорушеннями у цій галузі.
Р.9 міжнародне співробітництво у галузі екологічної експертизи – здійснюється відповідно до міжнародних договорів, ратифікованих ВРУ.
Стаття 6. Основні принципи екологічної експертизи
Основними принципами екологічної експертизи є:
1) гарантування безпечного для життя та здоров’я людей навколишнього природного середовища;
2) збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки;
3) наукова обгрунтованість, незалежність, об’єктивність, комплексність, варіантність, превентивність, гласність;
4) екологічна безпека, територіально-галузева і економічна доцільність реалізації об’єктів екологічної експертизи, запланованої чи здійснюваної діяльності;
5) державне регулювання;
6) законність.
31_Державний екологічний моніторинг.
Екологічний моніторинг — це ді яльність уповноважених державних органів по спостереженню, збиранню, обробці, передачі, збереженню та аналізу інформації про стан довкілля, прогнозування його змін та розроблення науко во обґрунтованих рекомендацій, необхідних для прийняття рі шень в галузі охорони довкілля.
Ця діяльність регулюється Положенням про Державну сис тему моніторингу довкілля, затвердженим постановою КМУ від 30.03.1998 р..
Моніторинг здійснюється з метою накопичення інформації про стан довкілля, забезпечення обґрунтованості природоохо ронних заходів, прийняття ефективних управлінських рішень в галузі природокористування і охорони довкілля. Завданням еко логічного моніторингу є своєчасне виявлення, оцінка та опра цювання на цій основі рекомендацій і прогнозів по попереджен ню й усуненню негативних процесів, що відбуваються у навко лишньому середовищі.
Суб'єкти екологічного моніторингу — органи виконавчої влади, спеціалізовані організації, що уповноважені на здійснен ня функцій моніторингу. Моніторинг довкілля здійснюється МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держкомлісгоспом, Мінприро ди, Держводгоспом, Держкомземом, Мінбудом, їх органами на місцях, а також підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління, які є суб'єктами системи моніторингу. В Положенні чітко визначені види інформаційних даних, які підпадають під компетенцію кожного окремого суб'єк та моніторингу. Координацію їх діяльності здійснює Міжвідом ча комісій з питань моніторингу довкілля, статус якої визначе ний постановою КМУ від 17.11.2001 р..
Об'єктами моніторингу виступають: навколишнє природ не середовище, його окремі компоненти, негативні зміни якості навколишнього середовища, що спричиняють негативний вплив на здоров'я людей та безпеку територій, види діяльності, що пред ставляють потенційну загроза для довкілля та людини, обладнання, технології чи інші технічні об'єкти, існування, викорис тання, знищення яких становить загрозу для екологічної безпе ки, надзвичайні ситуації та обставини, що склалися, території та природні системи, що мають особливий статус тощо.
Складовими частинами державної системи моніторингу дов кілля є моніторинг земель, вод, лісів та інших природних об'єк тів.
32_Моніторинг навколишнього природного середовища.
З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в Україні створюється система державного моніторингу навколишнього природного середовища. Спостереження за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, іншими спеціально уповноваженими державними органами, а також підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища.
Зазначені підприємства, установи та організації зобов’язані безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень.
Порядок здійснення державного моніторингу навколишнього природного середовища визначається Кабінетом Міністрів України.
Спеціально уповноважені державні органи разом з відповідними науковими установами забезпечують організацію короткострокового і довгострокового прогнозування змін навколишнього природного середовища, які повинні враховуватися при розробці і виконанні програм та заходів щодо економічного та соціального розвитку республіки, в тому числі щодо охорони навколишнього природного середовища, використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.
Спеціально уповноважених органи державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів також створюють і забезпечують роботу мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації.
33_Кадастр, моніторинг природних об’єктів.
Для обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання ведуться державні кадастри природних ресурсів.
Об’єкти, що шкідливо впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища, види та кількість шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє природне середовище, види й розміри шкідливих фізичних та біологічних впливів на нього підлягають державному обліку.
Підприємства, установи та організації проводять первинний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища і безоплатно подають відповідну інформацію органам, що ведуть державний облік у цій галузі.
Постановою КМУ від 28.12.2001 р. затверджено Положення про регіональні кадастри природних ресурсів, тобто систематизовані зведені відомості про якіс ні, кількісні та інші характеристики усіх природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо) на території АРК, облас тей, м. Києва і Севастополя, обсяг, режим і характер їх вико ристання.
Ведення кадастрів природних ресурсів передбачає збір і систематизацію відомостей про кількісний та якісний стан при родних об'єктів, їх інші характеристики, режим використання.
Відомості, які містяться в кадастрах природних ресурсів, з одного боку, визначають правовий режим природного об'єкта, стан якого встановлений кадастровими оцінками, а з іншого — сприяють прийняттю обґрунтованих управлінських рішень.
Кадастри ведуться стосовно всіх природних об'єктів, зокрема:
— державний земельний кадастр (регулюється постановою КМУ від 12.01.1993 р. «Про порядок ве дення державного земельного кадастру»1), який включає дані реєстрації права власності, права користування землею та дого ворів на оренду землі, обліку кількості та якості земель, боніту вання ґрунтів, зонування територій населених пунктів, еконо мічної та грошової оцінки земель;
— державний водний кадастр, що включає відомості про по верхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальне мо ре; обсяги, режим, якість і використання вод; водокористувачів (постанова КМУ від 8.04.1996 р. «Про Порядок ведення державного водного кадастру»2.);
— державний лісовий кадастр, який включає систему відо мостей про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, поділ лісів за групами та віднесення їх до кате горій захисності, інші дані, що характеризують кількісний, якіс ний стан та економічну оцінку лісового фонду (постанова КМУ від 27.09.1995 р. «Про затвердження Порядку ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру»3.);
— державний кадастр рослинного світу, який ведеться з ме тою визначення кількісних, якісних та інших характеристик при родних рослинних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх ви користання, а також здійснення систематичного контролю за кількісними та якісними змінами в рослинному світі і забезпе чення органів виконавчої влади та органів місцевого самовря дування, власників або користувачів (у тому числі орендарів) земельних ділянок відомостями про стан рослинного світу (по станова КМУ від 22.02.2006 р. «Про за твердження Порядку ведення державного обліку і кадастру рос линного світу»);
— державний кадастр родовищ корисних копалин (ст. 43 Ко дексу України про надра);
— державний кадастр тваринного світу (постанова КМУ від 15.11.1994 р. «Про Порядок ведення дер жавного кадастру тваринного світу»);
— державний кадастр територій та об'єктів природно-за повідного фонду (статті 55—59 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», Інструкція про зміст та складання документації державного кадастру територій та об'єктів приро дно-заповідного фонду України, затверджена наказом Мінпри роди України 16.02.2005 р.);
— державний кадастр природних лікувальних ресурсів (по станова КМУ від 26.07.2001 р. «Про за твердження Порядку створення і ведення державного кадастру природних лікувальних ресурсів»).
Постановою КМУ від 28.12.2001 р. затверджено Положення про регіональні кадастри природних ресурсів, тобто систематизовані зведені відомості про якіс ні, кількісні та інші характеристики усіх природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо) на території АРК, облас тей, м. Києва і Севастополя, обсяг, режим і характер їх вико ристання.
Відомості, які містяться в кадастрах природних ресурсів, з одного боку, визначають правовий режим природного об'єкта, стан якого встановлений кадастровими оцінками, а з іншого — сприяють прийняттю обґрунтованих управлінських рішень (на приклад, наявність даних про стан родючості земель в даному районі допоможе правильно визначити, які ділянки доцільно пе редати під забудови, а які — для сільського господарства). На відміну від даних системи моніторингу, відомості кадастрів не містять прогнозів змін стану природних ресурсів. При цьому кадастрові системи функціонують в режимі періодичної безпе рервності, оскільки природні ресурси піддаються змінам у ре зультаті господарської діяльності, інших факторів і відповідно інформація, зібрана кілька років тому, нині вже застаріла.
Моніторинг природних об’єктів.
Складовими частинами державної системи моніторингу дов кілля є моніторинг земель, вод, лісів та інших природних об'єк тів.
Моніторинг у галузі охорони атмосферного повітря має своєрідний попереджувальний характер, метою якого є отриман ня, збирання, оброблення, збереження та аналіз інформації про рівень забруднення атмосферного повітря, оцінка та про гнозування його змін і ступінь небезпечності та розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень у галузі охорони атмосферного повітря. Порядок організацій та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повіт ря затверджений постановою КМУ від 9.03.1999 р..
Державний моніторинг вод здійснюється з метою забезпечення зби рання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін та розроблення науково обґрунтова них рекомендацій для прийняття управлінських рішень у галу зі використання і охорони вод та відтворення водних ресур сів (ст. 21 Водного ко дексу України). Постановою КМУ від 20.07.1996 р. затверджений Порядок здійснення державного мо ніторингу вод2. До об'єктів державного моніторингу вод нале жать: поверхневі води (природні водойми (озера), водотоки (річ ки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки), канали та інші водні об'єкти); підземні води та джерела; внутрішні морсь кі води та територіальне море; виключна (морська) економічна зона України; джерела забруднення вод, включаючи зворотні води, аварійні скидання рідких продуктів і відходів, втрати про дуктів і матеріалів при видобуванні корисних копалин у межах акваторій поверхневих вод, внутрішніх морських вод, терито ріального моря і виключної (морської) економічної зони Украї ни та дампінг відходів, води поверхневого стоку із сільськогос подарських угідь, фільтрацію забруднюючих речовин з техно логічних водойм та сховищ, масовий розвиток синьо-зелених водоростей; надходження шкідливих речовин з донних відкла дів (вторинне забруднення) та інші джерела забруднення, щодо яких можуть здійснюватися спостереження. До суб'єктів держав ного моніторингу вод належать Мінприроди, Державна санітар-но-епідеміологічна служба МОЗ, Держводгосп, Держжитлоко-мунгосп, їх органи на місцях, а також організації, що входять до сфери управління цих міністерств і відомств. Результатом здій снення державного моніторингу вод є інформація, у тому числі: первинна інформація (дані спостережень), яку одержують су б'єкти державного моніторингу вод внаслідок спостережень; узагальнені дані, що стосуються певного проміжку часу або певної території; індекси і комплексні показники, одержані вна слідок узагальнення за параметрами; оцінки стану вод та дже рел негативного впливу на нього; прогнози стану вод і його змін; науково обґрунтовані рекомендації, необхідні для прийняття рішень.
Моніторинг земель — це система спо стереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів. У системі моніторингу земель проводиться збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроблення науково об ґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобі гання негативним змінам стану земель та дотримання вимог еко логічної безпеки (ст. 191 Земельного кодексу України). Поста новою КМУ від 20.08.1993 р. затвердже не Положення про моніторинг земель. Крім цього, відповідно до наказу Мінагрополітики України від 26.02.2004 р. «Про затвер дження Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільсько господарського призначення» в Україні здійснюється моні торинг ґрунтів, який передбачає систему спостережень, збиран ня, оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про зміни показників якісного стану ґрунтів, їх родючості, роз роблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо прийнят тя рішень про відвернення та ліквідацію наслідків негативних процесів.
Моніторинг потенційно небез печних об'єктів потенційно небезпечних об'єк тів - спостережен ня за якісними і кількісними параметрами стану потенційно не безпечних об'єктів, збирання, оброблення, передавання та збе реження інформації про стан потенційно небезпечних об'єктів, що здійснюється в рамках Положення затвердженого наказом МНС України від 6.11.2003 р.
Відповідно до статті 55 Закону України «Про тваринний світ» моніторинг тваринно го світу є складовою частиною моніторингу довкілля. Порядок його здійснення регулюється в загальному порядку на осно ві Положення про Державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою КМУ від 30.03.1998 р.
34_Екологічні програми.
Планування полягає в детальній розробці порядку здійснення певної діяльності, в конкретизації цієї діяль ності, проводиться в рамках здійснення різних видів діяльності, пов'язаної з впливом на довкілля, і на даний час комплексного характеру немає. Воно може стосуватися власне природоохо ронної діяльності або включатись в рамки планування інших видів діяльності.
Програмування - розроблення комплексу заходів з побудовою ієрархічної системи завдань, підпорядкованих в кінцевому рахунку єдиній визначеній меті.
Екологічні програми є різновидом державних цільових про грам, правові засади розроблення, затвердження та виконання яких закріплені Законом України від 18.03.2004 р. «Про держав ні цільові програми».
Метою екологічних програм, як закріп лено в статті 3 Закону «Про державні цільові програми», є здійс нення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобіган ня катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків. Загальнодержавні програми охорони довкілля за поданням КМУ затверджуються законом. Наприклад, Законом України від 21.09.2000 р. затверджена Загальнодержав на програма формування національної екологічної мережі Укра їни на 2000—2015 роки2, тобто єдиної територіальної системи, яка включає ділянки природних ландшафтів, що підлягають особ ливій охороні (території природно-заповідного фонду, рекреа ційні, водозахисні тощо).
Порядок розробки державних цільових екологічних програм визначається Кабінетом Міністрів України.
Центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування під час розробки екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом оприлюднення проектів екологічних програм для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропозицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слухань стосовно екологічних програм.
35_Види екологічних програм.
З метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності України по організації і координації заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання і відтворення природних ресурсів на перспективу розробляються і приймаються:
- державні цільові,
-міждержавні,
-регіональні,
-місцеві та інші територіальні програми.
Державна цільова програма — це комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв’язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.
Державні цільові програми поділяються на:
-загальнодержавні програми — це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;
-інші програми, метою яких є розв’язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.
Державна цільова програма розробляється за сукупності таких умов:
-існування проблеми, розв’язання якої неможливе засобами територіального чи галузевого управління та потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
-відповідності мети програми пріоритетним напрямам державної політики;
-необхідності забезпечення міжгалузевих і міжрегіональних зв’язків технологічно пов’язаних галузей та виробництв;
-наявності реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми.
==================Відповідальність.==============
36_Склад екологічних порушень.
Головна ознака, яка дозволяє відме жувати екологічне правопорушення від інших (в тому числі тих, які пов'язані з природними об'єктами) і дає підстави визнавати його самостійним видом в системі правопорушень, полягає в за подіянні ним шкоди природі, природним об'єктам, екосистемам (а через них і людині).
Склад екологічного правопорушення:
1) суб'єкт - фізична чи юридична особа. Серед юридичних осіб — це виробничі підприємства, проектні установи, державні органи тощо. Часто суб'єктами екологічного правопорушен ня, особливо адміністративних, є посадові особи. Відповідно до чинного законодавства адміністративна і кримінальна відпо відальність фізичних осіб за екологічні правопорушення настає з 16-річного віку. У порядку цивільного судочинства громадя ни несуть обмежену відповідальність з 14 до 18 років, повну — з 18 років. Багато екологічних правопорушень можуть бути вчи нені лише спеціальним суб'єктом, тобто особою, що наділена спеціальними правами й обов'язками в галузі здійснення функ цій, завдань, видів діяльності, пов'язаних з природокористуван ням чи іншою діяльністю, що впливає на довкілля.
2) об'єкт - суспільні від носини з ра ціонального використання природних ресурсів, охо рони навколишнього при родного сере довища, за безпечення екологічного правопорядку і безпеки на селення;
3) суб'єк тивна сторона- вина у формі умислу чи необе режності. Відповідальність без вини можлива у випадку, коли відшкодовується шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки (що прямо передбачено ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).
4) об'єктивна сторона:
а) протиправне діяння, що по рушує вимоги екологічного законодавства;
б) шкода (загроза шкоди) навко лишньому при родному середо вищу або здо ров'ю людини;
в) причинний звязок між діянням і шкідливими на слідками.
Види екологічної шкоди.
За характером наслідків, які настали:
-забруднення, засмічення навколишнього природ ного середовища
-виснаження природних ресурсів
-знищення, забруднення, псування, пошкодження природних ресурсів
-руйнування екологічних зв'язків, порушення еко логічної рівноваги в при родному середовищі
37_Відповідальність за екологічні правопорушення.
Екологічне правопорушення — це винне, протиправне віяння (дія чи бездіяльність), що посягає на екологічний правопорядок, спричиняє шкоду навколишньому природному середовищу або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди і тягне за собою застосування заходів юридичної відповідальності.
Екологічні правопорушення поділяють на:
-екологічні злочини (кримінальні правопорушення):
загального характеру (посягають на навколишнє природне середовище, екологічну безпеку і екологічний правопорядок (порушення правил охорони навколишнього середовища, поводження з екологічно небезпечними відходами тощо);
спеціального характеру (посягають на окремі при родні об'єкти і комплекси (псування землі, забруднен ня атмосферного повітря, забруднення моря, незакон на порубка лісу, незаконне;
полювання, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добув ним промислом тощо);
-екологічні проступки: адміністративні правопорушення, цивільні правопорушення, дисциплінарні правопорушення.
За об'єктами заподіяння:
-навколишньому природ ному середовищу і окре мим природним об'єктам
-здоров ю людини
-майну громадян, юридич них осіб, держави тощо
Основні види відповідальності за порушення екологічного законодавства
-дисциплінарна;
-адміністративна;
-цивільно-правова;
-еколого-правова;
-кримінальна;
-інші (земельно-правова, фінансово-правова).
38_Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення.
39_Кримінальна та цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення.
Кримінальна відповідальність у галузі екології регулюється Кримінальним кодексом України і застосовується у випадку вчи нення екологічних злочинів.
Суб'єктами притягнення - тільки фізичні особи (в більшості — спеціальні суб'єкти).
Вона застосовується лише судом.
У чинному КК такі злочини виокремле ні в самостійний розділ 8 «Злочини проти довкілля», який охо плює 19 складів злочинів і усі вони передбачають екологічно-небезпечні наслідки:
-порушення правил еко логічної безпеки (ст. 236)
-невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологіч ного забруднення (ст. 237)
-приховування або перекру чування відомостей про еко логічний стан або захворю ваність населення (ст. 238)
-забруднення або псування земель (ст. 239)
-порушення правил охорони надр (ст. 240)
-забруднення атмосферного повітря (ст. 241)
-порушення правил охорони вод (ст. 242)
-забруднення моря (ст. 243)
-порушення законодавства про континентальний шельф України (ст. 244)
-знищення або пошкодження лісових масивів ст. 245)
-проведення вибухових робіт з порушенням правил охоро ни рибних запасів (ст. 250)
-викрадення, привласнення, вимагання... радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службо вим становищем (ст. 262)
-незаконне поводження з радіоактивними матеріалами (ст. 265)
-незаконна порубка лісу (ст. 246)
-порушення законодавства про захист рослин (ст. 247)
-незаконне полювання (ст. 248)
-незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249)
-погроза вчинити викрадення або використати радіоактивні матеріали (ст. 266)
-порушення правил пово дження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактив ними матеріалами (ст. 267)
-незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини (ст. 268)
-порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270)
-порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274)
-екоцид (ст. 441)
Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення передбачена актами екологічного законодавства, загальними положеннями Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди, спеціальними нормативними актами, які встановлюють порядок обчислення шкоди
Суб'єкти - фізичні особи та юридичні особи.
Застосовується – судом загальної компетенції, господарським судом.
Підстави - заподіяння шкоди: природному середовищу, окремим природним об'єктам (ресурсам), здоровю людини, майну громадян, юридичних осіб, держави таін.
Форми відшкодування шкоди, заподіяної екологічним правопорушенням:
-в натурі (рекультивація земель, відновлення лісів, відтворення рибних запасів та ін.);
-стягнення збитків згідно зі специфічними способами обчислення;
-за нормативами (нормативний спосіб);
-за таксами (таксовий спосіб);
-за фактичними затратами на відновлення порушеного стану;
-навколишнього природного середовища і здоровя людини (затратний спосіб);
-за відповідними методиками (розрахунковий спосіб).
40_Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення.
41_Адміністративна та дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення.
Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення передбачена Кодексом України про адміністра тивні право порушення, актами екологічного законодав ства
Суб'єкти - фізичні особи, юридичні особи, посадові особи.
Стягнення - попере дження, штраф, позбавлення спеціального права, конфіскація знарядь вчинення право порушення.
Застосо вується суб'єктами застосуван ня адміністративної відповідальності є визначене КУпАП коло органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення: спеціально уповнова женими органами управління в галузі еко логії (дер жавними ін спекціями), адміністра тивними комісіями при місце вих органах виконавчої влади; місцеві суди; органи санітар но-епідеміологічної служби, органи держкомзему, органи рибохорони, органи лісового господарства, органи Мінприроди та інші, їх підвідомчість розмежована в розділі 3 КУпАП.
Перелік екологічних адміністративних правопорушень міститься в главі 7 КУпАП «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання при родних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури».Відповідно до ч. 2 ст. 9 КУпАП адміністратив на відповідальність за порушення, передбачені даним кодексом, настає лише в тому випадку, якщо ці порушення за своїм характе ром не тягнуть кримінальної відповідальності.
Дисциплінарна відповідальність за екологічне правопору шення регламентується ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» і Кодексом законів про працю України. Вона виражається у накладенні власником під приємства, установи, організації чи уповноваженим ним органом на винного працівника дисциплінарного стягнення за невико нання чи неналежне виконання ним його трудових обов'язків, пов'язаних з використанням природних ресурсів, охороною нав колишнього середовища, за порушення вимог екологічного за конодавства, дотримання якого є його посадовим обов'язком.
===============Тваринний світ============
41_Загальна характеристика права використання тваринного світу.
Використання об'єктів тваринного світу (в суб'єктив ному розумінні) — це передбачена законодавством можливість суб'єктів експлуатувати корисні властивості об'єктів тварин ного світу для задоволення своїх різноманітних потреб та з до триманням вимог по їх охороні.
Право використання об'єктів тваринного світу (в об'єктивному значенні, як правовий інсти тут) — це система правових норм, які регулюють суспільні від носини по раціональному використанню об'єктів тваринного світу.
Об'єктами тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ», є:
-дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі;
-частини диких тварин (роги, шкіра тощо);
-продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо).
Суб'єктами використання на праві власності є державні органи, органи місцевого самоврядування, підприєм ства, установи, організації державної або комунальної форми власності, інші фізичні чи юридичні особи, яким відповідні об'єк ти належать на праві державної, комунальної або приватної влас ності.
Суб'єктами права користування виступають підприємства, установи, організації всіх форм власності, фізичні особи, в тому числі іноземні.
Змістом відносин використання об'єктів тваринного світу є права та обов'язки користувачів, закріплені статтями 3, 34 на званого Закону.
Права користувачів:
-здійс нювати спеціальне використання об'єктів тваринного світу від повідно до Закону;
-власності на добуті (придбані) в законному порядку об'єкти тваринного світу і доходи від їх реалізації;
-оскаржувати рішення органів виконавчої влади і посадових осіб, що порушують їх права на використання об'єктів тваринного сві ту.
Обов'язки користувачів:
-додержуватися вста новлених правил, норм, лімітів і строків використання об'єктів тваринного світу;
-використовувати тваринний світ у способи, що не допускають порушення цілісності природних угруповань і забезпечують збереження тварин, яких не дозволено викорис товувати;
-безперешкодно допускати до перевірки всіх об'єктів, де утримуються, перероблюються та реалізуються об'єкти тва ринного світу, представників органів, що здійснюють державний контроль за охороною і використанням тваринного світу, своє часно виконувати їх законні вимоги та розпорядження; своєчас но вносити збір за спеціальне використання об'єктів тваринно го світу.
Видами використання об'єктів тваринного світу за їх цільо вим призначенням відповідно до ст. 20 Закону України «Про тваринний світ» є:
— мисливство;
— рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин;
— використання об'єктів тваринного світу в наукових, куль турно-освітніх, виховних та естетичних цілях;
— використання корисних властивостей життєдіяльності тва рин — природних санітарів середовища, запилювачів рослин;
— використання диких тварин з метою отримання продук тів їх життєдіяльності;
— добування (придбання) диких тварин з метою їх утриман ня і розведення у напіввільних умовах чи в неволі.
42_Право загального та спеціального використання об’єктів тваринного світу.
Використання об’єктів тваринного світу здійснюється в загальному та спеціальному порядку.
Підстави виникнення права використання об'єктів тваринного світу:
для громадян:
-іменна разова ліцензія (відстрільна картка тощо);
-рішення відповідного органу управління.
для юридичних осіб:
-рішення відповідного органу управління;
-довгострокова ліцензія.
Загальне використання об'єктів тваринного світу відповід но до ст. 16 Закону України «Про тваринний світ» характеризу ється такими ознаками, як: безоплатність; спрямованість на задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних); здійснення без вилучення об'єктів з природного середовища (крім любительського і спортивного рибальства за умов, визначених законодавством); дотримання заборони зни щення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, лігв, гнізд, мурашників, бобрових загат тощо), порушен ня середовища існування тварин і погіршення умов їх розмно ження.
У порядку загального використання здійснюється:
— любительське і спортивне рибальство.
— використання об'єктів тваринного світу в наукових, куль турно-освітніх, виховних та естетичних цілях.
— використання корисних властивостей життєдіяльнос ті тварин
Спеціальне використання об'єктів тваринного світу за за гальним правилом здійснюється на підставі відповідних дозво лів та з внесенням плати за користування. Особливістю спеціаль ного використання об'єктів тваринного світу є те, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про тваринний світ» воно здійсню ється з їх вилученням (добуванням, збиранням тощо) із природ ного середовища (за винятком передбачених законодавством випадків безоплатного любительського і спортивного рибаль ства у водних об'єктах загального користування).
У порядку спеціального використання здійснюється:
— мисливство.
— рибальство (за винятком любительського і спортивного рибальства у визначених водних об'єктах загального користу вання). Відповідно до ст. 25 Закону України «Про тваринний світ» рибальством вважається добування риби та водних без хребетних. На території України відповідно до законодавства може здійснюватися промислове, любительське та спортивне рибальство.
Право спеціального використання об'єктів тваринного світу припиняється у разі
-закінчення строку, на який було надано відповідний дозвіл чи інший документ на право їх використання;
-добровільної відмови підприємств, установ, організацій і громадян від використання об'єктів тваринного світу;
-порушення встановленого законодавством порядку та умов спеціального використання об'єктів тваринного світу;
-систематичного невиконання підприємствами, установами та громадянами встановлених законодавством правил, норм та інших вимог або договірних обов'язків щодо охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу;
-в інших випадках, передбачених законом.
43_Правова охорона тваринного світу. Червона книга України.
Правова охорона тваринного світу - це система закріплених законом заходів, спрямованих на
раціональне використання тваринного світу
забезпечення біологічного різноманіття тваринного світу
забезпечення генетичного фонду диких тварин
охорону середовища існування, умов розмноження, шляхів міграції тваринного світу, створення умов для його сталого існування і відтворення.
Відносини у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, об’єкти якого перебувають у стані природної волі, у напіввільних умовах чи в неволі, на суші, у воді, грунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, регулюються Конституцією України, ЗУ „Про тваринний світ”, “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про мисливське господарство та полювання” та іншими нормативно-правовими актами.
Охорона тваринного світу з абезпечується шляхом:
-встановлення правил та науково обгрунтовних норм охорони, раці онального використання і відтво рення об'єктів тваринного світу
-встановлення заборон і обме жень при використанні об'єк тів тваринного світу
-охорони від самовільного ви користання та інших пору шень встановленою законодав ством порядку використання об'єктів тваринного світу
-охорони середовища існування, умов розмноження і шляхів міграції тварин
-запобігання загибелі тварин під час здійснення виробничих процесів
-формування екологічної мере жі, створення державних запо відників, заказників і визна чення інших природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні
-встановлення особливого режиму охорони видів тварин, занесених до Червоної книги України і до переліків видів тварин, які підля гають особливій охороні на тери торії Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Сева стополя
-пропаганди важливості охоро ни тваринного світу
-здійснення контролю в галузі охорони, використання і від творення тваринного світу
-проведення заходів екологічної безпеки
-стимулювання діяльності, спрямованої на охорону, раці ональне використання і відтво рення тваринного світу
-розроблення і впровадження програм (планів, дій) щодо збереження та відтворення видів диких тварин, які перебувають під загрозою зникнення
-розведення в неволі рідкісних видів тварин і таких, що пере бувають під загрозою зникнен ня, створення центрів і „банків" для зберігання генетичного матеріалу
-встановлення науково обгрун товних нормативів і лімітів використання об'єктів тварин ного світу й вимог щодо засобів їх добування
-регулювання вилучення тварин з природного середовища для зоологічних колекцій
-виховання громадян у дусі гу манного ставлення до тварин
-надання допомоги тваринам у разі захворювання, загрози їх загибелі під час стихійного лиха і внаслідок надзвичайних еко логічних ситуацій
-організації наукових дослі джень, спрямованих на обгру нтування заходів щодо охорони тваринного світу
-проведення відповідно до за конодавства інших заходів і встановлення інших вимог щодо охорони об'єктів тва ринного світу.
Відповідно до ст. 44 Закону України «Про тваринний світ» рідкісні та такі, що перебувають під за грозою зникнення в природних умовах на території України, види тварин підлягають особливій охороні і заносяться до Чер воної книги України.
ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНИ - офіц. держ. док-т, який містить перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, ви дів тварин, і рослин, світу в межах тер. Украї ни, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також узагаль нені відомості про сучас. стан цих видів та за ходи щодо їх збереження і відтворення.
Порядок ведення Червової книги Украї ни, занесення до неї видів тварин, вимоги до їх охорони і вико ристання регулюються Законом України «Про Червону книгу України»1. Охорона об'єктів Червоної книги України забезпе чується шляхом: установлення особливого правового статусу рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, ви дів тваринного світу, заборони або обмеження їх використання; урахування вимог щодо їх охорони під час розроблення норма тивно-правових актів; систематичної роботи з виявлення місць їх перебування (зростання), проведення постійного спостере ження (моніторингу) за станом їх популяцій; пріоритетного створення заповідників, інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також екологічної мережі на територіях, де перебувають об'єкти Червоної книги України, та на шляхах міграції рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зник нення, видів тваринного світу; створення центрів та банків для збереження генофонду зазначених об'єктів; розведення їх у спе ціально створених умовах; урахування спеціальних вимог щодо охорони об'єктів Червоної книги України під час розміщення продуктивних сил, вирішення питань відведення земельних ді лянок, розроблення проектної та проектно-планувальної доку ментації, проведення екологічної експертизи (ст. 11 Закону Укра їни «Про Червону книгу України»).
Спеціальне використання (добу вання, збирання) таких об'єктів здійснюється у виняткових випадках лише з науковою і селек ційною метою, у тому числі для розмноження, роз селення та розведення у штучно створених умовах, а також для відтворення популяцій з дозволу спеціально уповноваженого центр. ор гану викон. влади з питань охорони навкол. природ. середовища на підставі рішень Нац. комісії з питань Ч. к. У., прийнятих відповід но до її повноважень. Порядок видачі та фор ма дозволів на спец. використання (добування, збирання) об'єктів Ч. к. У. визначаються спе ціально уповноваженим центр. органом ви кон. влади з питань охорони навкол. природ. середовища.
44_Правове регулювання мисливства.
Відповідно до ст. 1 ЗУ«Про мислив ське господарство та полювання»
мисливство — вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь.
Мисливські угіддя — ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського госпо дарства.
Мисливські угіддя надаються в передбаченому ст. 22 Закону України «Про мис ливське господарство та полювання» порядку в користування користувачам мисливських угідь, якими є спеціалізовані мис ливські господарства, інші підприємства, установи та організа ції, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мис ливського господарства.
В межах мисливських угідь здійсню ється полювання, тобто дії людини, спрямовані на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що перебувають у стані природ ної волі або утримуються в напіввільних умовах (ст. 1 Закону України «Про мисливське господарство та полювання»).
Від повідно до ст. 12 цього до полювання прирівнюється:
-перебу вання осіб у межах мисливських угідь, у тому числі на польових і лісових дорогах (крім доріг загального користування), з будь-якою стрілецькою зброєю або з капканами та іншими знаряддя ми добування звірів і птахів, або з собаками мисливських порід чи ловчими звірами і птахами, або з продукцією полювання;
-пе ребування осіб на дорогах загального користування з продук цією полювання або з будь-якою зібраною розчохленою стрі лецькою зброєю.
Право на полювання мають громадяни України:
-які досягли 18-річного віку;
-члени товариств мисливців;
-які склали іспит з правил полювання, техніки безпеки на полюванні;
-сплатили державне мито;
-отримали відповідний дозвіл на право користування вогне пальною мисливською зброєю (у разі полювання з такою зброєю);
-одержали дозвіл на добування мисливських тварин (наяв ність ліцензії, відстрільної картки тощо)
Доку ментами на полювання є:
-посвідчення мисливця;
-щорічна контрольну картку обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату держав ного мита;
-дозвіл на добування мисливських тварин (ліцензія, відстрільна картка тощо);
-відповідний дозвіл на право користу вання вогнепальною мисливською зброєю;
-паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання у поточному році у разі їх використання під час полювання.
Способи полювання
Полювання може здійсню ватися кількома способами:
-індивідуальне; -колективне; -колективне полювання з нагоничами (облавне по лювання).
Полювання може здійсню ватися з використанням: -мисливської вогнепальної зброї; -собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів (за наявності паспортів на них з допуском до полю вання у поточному році); -сіток і пасток для відлову тварин живцем; -пасток для добування хут рових звірів з науковою метою та для переселення вишок
Порядок видачі даних документів регулю ється статтями 14, 17 згаданого ЗУ«Про мислив ське господарство та полювання», наказом Мінлісгоспу України від 21.03.1997 р. «Про затвердження Порядку видачі посвідчення мисливця та контрольної картки обліку добутої дичини і порушень правил полювання», наказом Держкомліс-госпу України від 12.03.2004 р. «Про затвердження Порядку видачі паспортів на собак мисливських порід», наказом Держ-комлісгоспу України від 27.12.2000 р. «Про затвердження Ін струкції про порядок видачі ліцензій на добування мисливсь ких тварин та порядок здійснення полювання на цих тварин», наказом МВС України від 21.08.1998 р. «Про затвердження Ін струкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, об ліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для від стрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за свої ми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів»;
45_Характеристика Закону України “Про мисливське господарство та полювання” від 22.02.2000р.
ЗУ „Про мисливське господарство та полювання” прийнятий 22 лютого 2000 року, редакція 20 квітня 2004, визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі мисливського господарства та полювання, забезпечує рівні права усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, використання та відтворення тваринного світу.
Закон складається з 7 розділів та 43 статей.
Р.1 загальні положення визначає основні трміни, право власності на мисливських тварин (налнжить укр. народові) та право користування цими тваринами.
Р.2 державне регулюванння у галузі мисливського господарства та полювання визначає хто здійснює державне реулювання, компетенцію КМУ, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, Ради міністрів АРК, обласних, районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, ВР АРК, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських рад, сільських, селищних і міських рад у галузі мисливського господарства та полювання.
Р.3 полювання визначає хтомає право на полювання, які документи потрібно мати, визначає способи полювання, встановлює, що полювання на визначених в законі тварин здійснюється відповідно до лімітів, хто встановлює вартість на право відстрілу, строки полювання,заборони щодо здійснення полювання.
Р.4 ведення мисливського господарства та користування мисливськими угіддями визначає порядок надання та припинення користування мисливських угідь, встановлює, що користування мисливськими угіддями є платним, а за використання мисливських тварин як природного ресурсу загальнодержавного значення з користувачів мисливських угідь справляється збі; як розподіляються кошти від сплати збору за використання мисливських тварин як природного ресурсу загальнодержавного значення; права, обовязки та гарантії користвачів мисливських угідь.
Р.5 контроль за полюванням та веденням мисливського господарства визначає державні органи,які зідійснюють контроль, участь громадських організацій у здійснення контролю; права працівників, уповноважених здійснювати контроль, їх стимулювання, правовий та соціаьий захист.
Р.6 відповідальність за порушення законодавства у галузі мисливського господарства та полювання визначає, які дії є порущенням законодавства у цій галузі, відшкодування збитків, завданих унаслідок порушення законодавства.
Р.7 прикінцеві положення.
46_Правове регулювання рибальства.
Відповідно до ст. 25 Закону України «Про тваринний світ» рибальством уважається добування риби та водних без хребетних.
На території України відповідно до законодавства може здійснюватися промислове, любительське та спортивне рибальство.
Любительське рибальство — лов (добування) водних живих ресурсів для особистих потреб знаряддями лову, передбаченими правилами любительського і спортивного ри бальства. Спортивне рибальство — вид любительського рибаль ства з установленням певних вимог за умовами проведення спортивних змагань або кваліфікаційних нормативів. Рибогос подарські водойми (їх ділянки) та умови використання водних живих ресурсів для любительського і спортивного рибальства визначаються органами рибоохорони на підставі біологічних та наукових обґрунтувань.
Промислове рибальство — вид спеціального використання водних живих ресурсів, які перебувають у стані природної волі, шляхом їх вилучення (вилову, добування, збирання) із природ ного середовища з метою задоволення потреб населення і народ ного господарства (п. З Тимчасового порядку ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затвердженого постано вою КМУ від 28.09.1996 р.).
Промислове рибальство, як і інші види використання водних живих ресурсів, здійснюється на підставі дозволу, що видається Державним департаментом рибного господарства. Детальне регулювання порядку здійснен ня промислового рибальства визначено Правилами промислового рибальства в рибогосподарських водних об'єктах України, затвер дженими наказом Держкомрибгоспу України від 18.03.1999 р., Правилами промислового рибальства в басейні Чорного моря, за твердженими наказом Держкомрибгоспу України від 8.12.1998 р., Тимчасовими правилами промислового рибальства в басейні Азовського моря, затвердженими наказом Держкомрибгоспу від 31.12.1999 р. та Режимами рибальства, що затверджуються щорічно.
У порядку спеціального використання об'єктів тваринного світу може здійснюватись і любительське та спортивне рибаль ство. Відповідно до п. З Порядку здійснення любительського і спортивного рибальства, затвердженого постановою КМУ від 18.07.1998 p., у разі, коли водні живі ре сурси зосереджуються у певних місцях на рибогосподарських водоймах протягом тривалого часу, любительське і спортивне рибальство здійснюється за плату та за наявності дозволу на спеціальне використання водних живих ресурсів із застосуван ням певних знарядь їх лову (добування) на окремих ділянках рибогосподарських водойм у визначені терміни та з обов'язко вим дотриманням правил рибальства і норм вилову. Дозволи на право здійснення любительського рибальства на засадах спеці ального використання водних живих ресурсів видаються орга нами рибоохорони (п. 3.5 Правил любительського і спортивно го рибальства, затверджені наказом Державного комітету риб ного господарства України від 15.02.1999 p..
47_Відповідальність за порушення законодавства про охорону, використання і відтворення тваринного світу.
Згідно ст.42. ЗУ „Про мисливське господарство та полювання” порушення законодавства у галузі мисливського господарства та полювання тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законами України.
Відповідальність за порушення законодавства у галузі мисливського господарства та полювання несуть особи, винні у:
-порушенні права державної власності на мисливських тварин;
-порушенні правил полювання та здійснення інших видів використання мисливських тварин;
-перевищенні лімітів та норм спеціального використання мисливських тварин;
-порушенні вимог щодо користування мисливськими угіддями, погіршенні їх стану;
-використанні мисливських угідь не за призначенням;
-порушенні вимог щодо охорони середовища перебування мисливських тварин;
-порушенні правил утримання мисливських тварин у неволі або в напіввільних умовах;
-виготовленні, збуті та застосуванні заборонених знарядь добування тварин;
-збуті незаконно добутої продукції полювання;
-самовільному або з порушенням установленого порядку переселенні, акліматизації та схрещуванні мисливських тварин;
-неподанні в установленому порядку або приховуванні, спотворенні інформації про стан, чисельність та обсяги добування мисливських тварин;
-невжитті заходів щодо запобігання загибелі мисливських тварин, погіршенню середовища їх перебування;
-порушенні порядку придбання чи реалізації, незаконному пересиланні, ввезенні в Україну та вивезенні за її межі мисливських тварин та іншої продукції полювання, включаючи мисливські трофеї.
Законами України може бути встановлена відповідальність і за інші порушення законодавства у галузі мисливського господарства та полювання.
Притягнення порушників до відповідальності не звільняє їх від обов’язку відшкодувати збитки, завдані внаслідок порушення законодавства у галузі мисливського господарства та полювання.
Незаконно добуті мисливські тварини чи виготовлена з них продукція, а також знаряддя правопорушень підлягають конфіскації в установленому законодавством порядку.
У разі вилучення незаконно добутих або набутих в інший спосіб живих мисливських тварин повинні бути вжиті заходи до їх збереження і, якщо можливо, повернення у природне середовище.
V2
Адміністративна відповідальність встановлена за (відповідно до КпАП )
-порушення права державної власності на тваринний світ (ст.50)
-порушення правил використання об'єктів тваринного світу (ст.85)
-виготовлення та збут заборонених знарядь добування об'єктів тваринного або рослинного світу (ст.85-1)
-порушення вимог щодо охорони середовища перебування і шляхів міграції, переселення, акліматизації та схрещування диких тварин (ст..87)
-незаконне вивезення з України і ввезення на її територію об'єктів тваринного і рослинного світу (ст.88)
-порушення порядку придбання чи збуту об'єктів тваринно го світу, правил утримання диких тварин у неволі або в напіввільних умовах (ст.88-1)
-жорстоке поводження з тваринами (ст.89)
-порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, за несених до Червоної книги України (ст.90)
-порушення правил щодо карантину тварин та інших вете ринарно-санітарних вимог (ст.107)
-порушення правил тримання собак і котів (ст.154)
Кримінальна відповідальність встановлена за (відповідно до КК України):
-жорстоке поводження з тваринами (ст. 299)
-масове знищення, загибель рослинного або тваринного світу (статті 242,243,245,441)
-незаконне полювання (ст. 248)
-проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250)
-незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249)
Обєктом злочинного посягання виступають відносини в галузі раціонального використання і охорони тваринного світу.
Дисциплінарна відповідальність застосовується до праців ників підприємств, установа, організацій, винних у невиконанні покладених на них трудових обов'язків, пов'язаних із забезпе ченням раціонального використання і охорони тваринного сві ту та застосовується в порядку, визначеному Кодексом законів про працю України.
Цивільно-правова відповідальність базується на загальних положеннях Цивільного кодексу України і передбачає обов'я зок відшкодування заподіяної об'єктам тваринного світу шко ди. Розмір відшкодування визначається за встановленими та ксами і методиками:
- наказом Мінлісгоспу України і Мінекобезпеки України від 12.03.1996 р. затверджені такси для нарахування розміру стягнення за збитки, заподіяні незакон ним добуванням або знищенням диких звірів і птахів (крім ви дів, занесених до Червоної книги України), їх жител, біотехнічних споруд. , визначаються іншим нормативно-правовим актом, а саме
- постановою КМУ від 1.06.1993 р. «Про розміри компенсації за добування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рослин, занесеним до Червоної кни ги України» встановлені такси за знищення тварин, занесених до Червоної книги України ;
- за постановою КМУ від 21.04.1998 р. «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодав ства в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України» визначається розмір відшкодуванн, відбулося знищення об'єктів тваринно го світу, які перебувають в межах об'єктів та територій природ но-заповідного фонду України;
- наказом Мінагрополітики України і Мінприроди України від 12.07.2004 р. затверджена методика розрахунку збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушень пра вил рибальства та охорони водних живих ресурсів.
- методика розрахунку збит ків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, що затверджена наказом Мінекобезпеки України від 18.05.1995 р.
- такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподія ної внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу затвердже ні постановою КМУ від 19.01.1998 р.1.
Крім цього, відповідно до ст. 63 Закону України «Про тва ринний світ», незаконно добуті (зібрані) об'єкти тваринного сві ту, виготовлена з них продукція, знаряддя правопорушень під лягають безоплатному вилученню в установленому законом по рядку, а ст. 43 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» закріплює, що у разі неможливості вилучення не законно добутої продукції полювання — оплачується її ринкова вартість виходячи з встановлених в цій статті розмірів.
=====Земля=========
48_Права та обов’язки громадян України в сфері землекористування.
Змістом відносин природокористування є взаємні пра ва та обов'язки природокористувачів. У системі прав та обов'яз ків природокористувачів можна виділяти загальні та спеціальні права та обов'язки.
Загальні права та обов'язки — це такі, що властиві всім суб'єк там природокористування незалежно від видів об'єктів.
Характерною ознакою загального землевикористання є те, що воно здійснюється необмеженим колом осіб безкоштовно і без спеціального на те дозволу. Наприклад, окремі землі в межах насе лених пунктів (вулиці, площі, дороги, парки, сквери, бульвари та ін.) використовуються як шляхи сполучення, для задоволення куль турно-побутових, комунально-побутових потреб і доступні для ви користання всім без винятку особам. Ці особи не пов'язані між собою взаємними правами і обов'язками. Хоч виникнення загального землевикористання і не передбачає необхідності одержання спеціального дозволу, але межі і дозволені способи можливого здійснення такого права відомі, встановлені законом, а саме це право є досить визначеним.
Спеціальні права та обов'язки визначаються в залежності від природного об'єкта і належать користувачам тільки конкретно го природного об'єкта (землі).
Спеціальне право здійснюється, як правило, за плату за спеціальним дозволом.
Загальними правами природокористувачів є наступні:
— використовувати природні об'єкти відповідно до їх цільо вого призначення;
— експлуатувати корисні властивості природних ресурсів;
— передавати ресурси у вторинне користування на умовах, визначених законом;
— отримувати компенсацію за поліпшення якості природних ресурсів у разі їх вилучення;
— подавати до суду позови про відшкодування шкоди, запо діяної користувачам.
Загальними обов'язками природокористувачів виступають на ступні:
— забезпечувати цільове використання природних ресурсів;
— раціонально використовувати природні ресурси;
— здійснювати заходи по охороні природних об'єктів;
— своєчасно вносити плату за спеціальне природокористу вання;
— не порушувати прав інших природокористувачів;
— компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням і негатив ним впливом на природу.
Серед обов'яз ків землекористувачів та власників земельних ділянок головне місце посідає обов'язок забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням (статті 91,94 ЗК України). Нецільове вико ристання землі є не тільки нераціональне, але й незаконне. Викори стання земельної ділянки не за цільовим призначенням — це одна з підстав припинення права користування земельною ділянкою (ст. 140 ЗК України). При цьому таке примусове припинення здійс нюється відповідно до ст. 143 ЗК України в судовому порядку.
Невиконання вимог щодо використання земель за цільовим при значенням є одним з порушень земельного законодавства, за які пе редбачена адміністративна відповідальність (ст. 54 Кодексу про адміністративне правопорушення України).
Кожний власник земельної ділянки та землекористувач зо бов'язаний як найповніше використовувати всю закріплену за ним земельну ділянку.
Раціональне використання землі передбачає також ефективну її експлуатацію. Це означає, що земельна ділянка має використо вуватися найбільш доцільно і з найбільшою віддачею.
При раціональному використанні землі її якість не повинна погіршуватися, а, навпаки, має поліпшуватися, тобто обов'язково повинен враховуватися екологічний фактор. На власників земель них ділянок та землекористувачів закон покладає обов'язок підвищувати родючість ґрунтів та зберігати корисні властивості землі (статті 91; 94 ЗК України). Експлуатація землі, яка не передбачає відтворення її корисних властивостей або сприяє розвитку про цесів, що погіршують стан земельної ділянки, веде до її псування та тягне за собою негативні правові наслідки у вигляді відповідаль ності (наприклад, ст. 239 Кримінального кодексу України).
49_Виникнення, здійснення і припинення права землекористування.
Підставами виникнення відносин природокористування є відповідні юридичні факти.
За підставами виникнення землекористування поділяютьна загальне та спеціальне
Для загального природокористу вання таким юридичним фактом є волевиявлення суб'єкта на основі чинної правової норми, яка передбачає і дозволяє здійс нювати таке користування.
Для спеціального природокористу вання потрібен певний юридичний склад (при цьому для кож ного окремого виду він має свою специфіку), який у загальному охоплює:
— волевиявлення суб'єкта (як правило, це подання письмо вого клопотання);
— отримання дозволу на спеціальне використання. Загаль ний порядок отримання таких дозволів регулюється постановою КМУ від 10.08.1992 р. «Про Порядок ви дачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення»;
— прийняття рішення про передачу у користування конкрет ної частини природного об'єкта або укладення договору оренди;
— відведення частини цього об'єкта в натурі;
— при потребі отримання інших документів, зокрема пого джень з відповідними державними органами.
Підстави припинення права природокористування закріп лені галузевим законодавством і є загальними для різних видів користування та спеціальними для окремих видів, в залежності від об'єктів.
Загальними підставами припинення права спеціального при родокористування є наступні:
— закінчення строку користування;
— припинення діяльності юридичної особи чи смерть громадянина-користувача;
— добровільна відмова від користування об'єктом;
— використання природного об'єкта не за цільовим призна ченням;
— невнесення плати за спеціальне природокористування;
— використання природних об'єктів у такий спосіб, що при зводить до погіршення їх якості;
— вилучення (викуп) об'єкта для загальнодержавних по треб.
Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:
а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
д) конфіскація за рішенням суду;
е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк – 1 рік.
Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:
а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;
б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених ЗК;
в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;
г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;
ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.
50_Загальна характеристика права землекористування.
Право землевикористання — це юридично забезпечена мож ливість отримання чи видобування корисних властивостей землі або доходів з відповідних земельних ділянок у процесі їх безпосередньої експлуатації з дотриманням відповідних правил їх охорони.
Використання землі базується на двох правових ти тулах: праві власності на земельну ділянку та праві землевикористання.
51_Види права землекористування.
Види права землекористування:
-за підставами виникнення: загальне та спеціальне.
-за цільовим призначенням: для будівництва індивіду альних гаражів, для індивідуального дачно го будівництва, для ведення особистого се лянського господарства, для ведення садівництва, для ведення фермерського господарства, для будівництва і обслугову вання жилого будинку, гос подарських будівель і споруд (присадибна ділянка), для здійснення підприєм ницької діяльності.
- за строками: постійне (безстрокове) та строкове (на певний строк).
Законодавчо закріплені такі самостійні види права землевикористання, як постійне, орендне та концесійне.
Сутність права постійного користування земельною ділянкою полягає у здійсненні права володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комунальній власності, без встановлення строку. Це право можуть здійснювати лише дві категорії суб'єктів:
а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;
б) громадські ор ганізації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), устано ви та організації.
Право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Коло орендарів згідно із законом значно ширше порівняно із суб'єктами постійного користування землею. Відно сини, пов'язані з орендою землі, регулюються не тільки Земельним кодексом, а й спеціальним Законом України «Про оренду землі» (в редакції від 2 жовтня 2003 року).
Концесійне землевикористання — це строкове і платне во лодіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в дер жавній або комунальній власності, на підставі договору концесії.
Концесія — надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань по створенню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику;
Договір концесії (концесійний договір) — договір, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та строковій основі суб’єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об’єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) з метою задоволення громадських потреб.
Чинний Земельний кодекс України прямо не виокремлює за гального землевикористання. Але в окремих його нормах йдеться про «об'єкти загального користування» (ст. 38), землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шля хи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо) (ст. 83) та ін.
Характерною ознакою загального землевикористання є те, що воно здійснюється необмеженим колом осіб безкоштовно і без спеціального на те дозволу. Наприклад, окремі землі в межах насе лених пунктів використовуються як шляхи сполучення, для задоволення куль турно-побутових, комунально-побутових потреб і доступні для ви користання всім без винятку особам. Ці особи не пов'язані між собою взаємними правами і обов'язками. Хоч виникнення загаль ного землевикористання і не передбачає необхідності одержання спеціального дозволу, але межі і дозволені способи можливого здійснення такого права відомі, встановлені законом, а саме це право є досить визначеним.
На відміну від загального, відокремлене і спільне право земле-використання є спеціальним.
52_Форма власності на землю, їх характеристика.
Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, ЗК, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Власність на землю:
-державна. Субєкт - держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.
-комунальна. Субєкти - територіальні громади, які реалізують це право безпосе редньо або через органи місцевого самоврядування.
-приватна. Субєкти - фізичні та юридичні особи. Може бути 1 власник або кілька на праві спільної сумісної або спільної часткової приватної власності.
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди — у судовому порядку.
Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.
Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки — вимагати відповідної компенсації.
Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.
Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.
При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.
Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.
У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:
а) подружжя;
б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;
в) співвласників жилого будинку.
Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.
Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.
До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних рад, районних рад у галузі земельних відносин на території республіки належить:
а) розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад;
До повноважень Київської і Севастопольської міських рад, сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст у галузі земельних відносин на їх території належить:
а) розпорядження землями територіальної громади міста;
б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;
в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
д) припинення права користування земельними ділянками у випадках, передбачених ЗК;
Повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами.
До повноважень КМУ, Ради міністрів АРК, місцевих державних адміністрацій в галузі земельних відносин належить:
а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених ЗК;
До повноважень державних органів приватизації у галузі земельних відносин належить:
розпорядження земельними ділянками, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації.
53_Набуття і реалізація права на землю.
Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених ЗК.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому ЗК.
Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.
Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.
Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
- придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
-безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
-приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
-прийняття спадщини;
-виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
-за давністю користування (набувальна давність)
Iноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;
в) прийняття спадщини.
Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.
Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами Укра їни) можуть набувати у влас ність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі
-придбання за договором купівлі-продажу, даруван ня, міни, іншими цивіль но-правовими угодами
-внесення земельних діля нок їх засновниками до статутного фонду
-прийняття спадщини
-виникнення інших підстав, передбачених законом
Іноземні юридичні особи можуть набувати право влас ності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунк тів у разі придбання об'єктів нерухомого май на та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здісненням підприємни цької діяльності в Україні за межами населених пун ктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна
Iноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:
а) передачі їм земель державної власності;
б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
в) прийняття спадщини;
г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.
Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.
У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі КМУ, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, відповідно до закону.
Держава набуває права власності на землю у разі:
а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
в) прийняття спадщини;
г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
ґ) конфіскації земельної ділянки.
Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.
Суб’єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.
Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:
а) при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;
в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;
г) за рішенням суду.
Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.
Право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і ко ристування земельною ділянкою, що перебуває у державній або комуналь ній власності безсроково
Постійними землекористувачами є
-підприємства, установи та організації, що належать до державної та комуна льної власності
-громадські організації інвалідів України, їх під приємства (об'єднання), установи та організації.
Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для прова дження підприємницької чи іншої діяльності.
Орендарями можуть бути:
-громадяни України; юридичні особи України; іноземні громадяни; особи без громадянства; іноземні юридичні особи; міжнародні об'єднання і організації; іноземні держави
54_Право земельного сервітуту.
Право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.
Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. (ст.98 ЗК)
Види права земельного сервітуту
Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:
а) право проходу та проїзду на велосипеді;
б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;
в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;
г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;
ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;
д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;
е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;
є) право прогону худоби по наявному шляху;
ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;
з) інші земельні сервітути. (ст.99 ЗК)
Порядок встановлення земельних сервітутів
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.
Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. (ст.100 ЗК)
Дія земельного сервітуту
Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.
Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.
Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.
Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту. (ст.101 ЗК)
Припинення дії земельного сервітуту
Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:
а) поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;
б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;
в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;
г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;
ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;
д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.
На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:
а) припинення підстав його встановлення;
б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням. (ст.102 ЗК)
55_Право власності на землю в Україні.
ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ - інсти тут земельного права, нормами якого регулю ються сусп. відносини належності землі виз наченим зак-вом видам суб'єктів цього права.
Розрізняють П. в. на з. в об'єктивному і су-б'єктив. розумінні.
В об'єктив. розумінні П. в. на з. є сукупністю прав. норм, які регулюють відносини володіння, користування і розпо ряджання землею.
Ці норми визначають коло суб'єктів, що можуть набувати землю у влас ність, об'єкти права власності на землю, поря док набуття, зміни, припинення та захисту П. в. на з., а також права та обов'язки власників земельних ділянок.
У суб'єктив. розумінні П. в. на з. — сукупність правомочностей власника з володіння, користування і розпоряджання зем лею. Ці правомочності існують лише в рамках правовідносин зем. власності, які, у свою чер гу, виникають після набуття суб'єктом у власність конкр. зем. ділянки. Правовідносини зем. власності є абсолютними. Це означає, що в рамках таких правовід носин суб'єкту П. в. на з. кореспондує (про тистоїть) необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, що порушу ють права власника чи перешкоджають йому у здійсненні правомочностей з володіння, ко ристування чи розпоряджання землею. Вод ночас П. в. на з. не є абсолютним. У більшості країн світу воно обмежується у законодавчо му порядку в інтересах сусп-ва. Необхідність обмеження П. в. на з. в Україні випливає з Конституції (ст. 41), якою передбачається, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності гр-н, інтересам сусп-ва, погіршувати екол. ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення П. в. на з. визначаються ко лом обов'язків, покладених зак-вом на влас ників зем. ділянок, щодо рац. використання та охорони земель.
Конституцією України ок реслено коло суб'єктів П. в. на з.: у ст. 14 за значено, що П. в. на з. набувається і реалізу ється гр-нами, юрид. особами та д-вою; в ст. 142 встановлено, що земля може бути і у власності тер. громад сіл, селищ, міст і райо нів у містах. Отже, в Україні конституційно встановлено дві форми зем. власності: публіч на (суспільна), що охоплює держ. і комунал. власність, та приватна, до якої належить власність фіз. осіб і власність юрид. осіб. Ін ститут права колект. власності на землю, вве дений до зак-ва України 1992 для забезпечен ня приватизації сільськогосп. земель кол. колгоспів і радгоспів, втратив свою легітим-ність. Гарантоване Конституцією П. в. на з. на бувається і реалізується виключно відповідно до закону. Крім Осн. Закону відносини зем. власності регулюються ЗК України та ЦивК
України.
Форми власності: державна, комунальна, приватна. Види: спільна сумісна або спільна часткова.
56_Права власників та користувачів земельних ділянок.
Власники земельних ділянок мають право:
-продавати або іншим шля хом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;
-самостійно господарювати на землі;
-власності на посіви і наса дження сільськогосподар ських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
-використовувати у встанов леному порядку для влас них потреб наявні на земе льній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
-на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
-споруджувати житлові бу динки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право
-самостійно господарювати на землі;
-власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
-використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
-на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
-споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Власники земельних ділянок зобов'язані:
-забезпечувати вико ристання їх за цільо вим призначенням;
-додержувати вимог законодавства про охорону довкілля;
-своєчасно сплачувати земельний податок;
-не спорушувати прав власників суміжних ділянок і землекори стувачів;
-своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та орга нам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у поряд ку, встановленому законом;
-дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
-зберігати геодезичні знаки, про тиерозійні споруди, мережі зро шувальних і осушувальних систем;
-підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивос ті землі.
Землекористувачі зобов'язані
-забезпечувати використання землі за цільовим призна ченням;
-додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
-своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;
-не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів;
-підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні властивості землі;
-своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у встановленому законом порядку;
-дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів і охо ронних зон;
-зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
57_Земельний кодекс України від 25.10.2001р. Загальна характеристика.
ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2001 (ЗК України) - кодифікований законодавчий акт. Прийнятий ВР України 25.Х 2001 з метою регулювання земельних відносин. Введений у дію 1.1 2002. Складається з 37 глав і 212 ста тей, об'єднаних у 10 розділів: І. Загальна ча стина; II. Землі України; III. Права на зем лю; IV. Набуття і реалізація права на землю; V. Гарантії прав на землю; VI. Охорона зе мель; VII. Управління в галузі використання і охорони земель; VIII. Відповідальність за по рушення земельного законодавства; IX. При кінцеві положення; X. Перехідні положення. Кодекс проголошує землю осн. над. багатст вом, що перебуває під особливою охороною д-ви (ст. 1). З цією метою він передбачає ре гулювання зем. відносин на базі таких прин ципів: поєднання особливостей використання землі як тер. базису, природ, ресурсу та осн. засобу в-ва; забезпечення рівності права влас ності на землю гр-н, юрид. осіб, тер. громад і д-ви; невтручання д-ви в здійснення гр-на-ми, юрид. особами і тер. громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпоря джання землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення рац. використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритету вимог екологічної без пеки (ст. 5).
Згідно з кодексом усі землі в межах тер. Украї ни поділяються на 9 категорій: а) сільськогосп. призначення; б) житлової та громад, забудо ви; в) природно-заповідного та ін. природо-охор. призначення; г) оздоровчого призначення; д) рекреац. призначення; є) істор.-культурно го призначення; є) ліс. фонду; ж) вод. фонду; з) пром-сті, тр-ту, зв'язку, енергетики, оборо ни та ін. призначення. Кожна з категорій зе мель має особливий прав, режим. Земельні ді лянки, що належать до категорії земель, мають відповідне цільове призначення. Віднесення земель до тієї чи ін. категорії здійснюється на підставі рішень органів держ. влади та місц. самоврядування (ст. 18—21). Важливою рисою ЗК є закріплення двох форм власності на землю: публіч. (суспільної), яка охоплює держ. і комунал. власність, та приват-
ної, до якої належить власність гр-н і влас ність приват. юрид. осіб. Функцію розпоряд жання землями держ. власності покладено на органи держ. викон. влади, а землями кому нал. власності — на тер. громади сіл, селищ і міст в особі їх органів місц. самоврядування (ст. 83—84). За кодексом юрид. особи мають право отримувати зем. ділянки у власність для здійснення підприєм. та ін. діяльності без обмежень розміру ділянок, а гр-ни - ще й для особистих потреб, буд-ва та експлуатації жи лих будинків, дач і гаражів, ведення індивід, чи колект. садівництва тощо. Однак іноземці не мають права набувати у власність землі сіль ськогосп. призначення (ст. 81—82). Кодекс закріпив заг. правило про плату за приватизацію зем. ділянок, яке містить ряд ви нятків для гр-н України. Зокрема, вони мають право на безоплатну передачу їм у власність зем. ділянок із земель держ. або комунал. власності в таких розмірах: для ведення ферм, г-ва — в розмірі зем. частки (паю); для веден ня особистого селян, г-ва — не більше 2 га; для ведення садівництва - не більше 0,12 га; для буд-ва та обслуговування жилого будин ку, госп. будівель і споруд (присадибна ділян ка) у селах — не більше 0,25 га, в с-щах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га; для індивід, дачного буд-ва — не більше 0,10 га; для буд-ва індивід, гаражів — не більше 0,01 га. Крім того, гр-ни, які отримали зем. частки (паї), мають право на безоплатне отримання у власність зем. ділянки в розмірі такого паю (ст. 121).
Кодекс конкретизував положення Консти туції України про те, що право власності на землю гарантується, надавши власникам зем. ділянок гарантії непорушності їх прав на зем лю. Органи влади мають право на викуп при ват. зем. ділянок лише для сусп. потреб з по перед, справедливою компенсацією вартості землі (розд. V). Крім того, кодекс містить по ложення про те, що використання права влас ності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам гр-н, сусп-ва, погіршувати екол. ситуацію і природ, якості землі. Право власності на землю не визнається абсолют ним. Права власників зем. ділянок обмежені в інтересах усього сусп-ва. У ЗК збережені по ложення про цільове використання земель та покладений на власників і користувачів обо в'язок використовувати землю лише відпо відно до її цільового призначення. Крім того, права на землю можуть обмежуватися встанов ленням навколо зем. ділянок спец, охорон них зон, в яких заборонено певні види діяль ності чи введено обмеження на їх здійснення (ст. 112—115). Нарешті, на власників земель, як і на землекористувачів, покладено обо в'язки щодо охорони земель та збереження їх продуктивності, естет, привабливості тощо (ст. 91, 96).
Крім права власності на землю, в ЗК перед бачені й ін. види прав на землю, а саме: пра во пост, користування землею, право оренди, право зем. сервітуту та право добросусідства. У пост, користування зем. ділянки можуть на даватися лише держ. та комунальним юрид. особам. Зате отримати землю в оренду на мак симальний строк — 50 років можуть будь-які юрид. та фіз. особи. Закріплені в кодексі нор ми про зем. сервітути визначають підстави ви никнення у власника однієї зем. ділянки пра ва на обмежене користування сусід, ділянкою з метою усунення недоліків власної ділянки (право проходу, проїзду через сусідню ділян ку тощо). А право добросусідства визначає норми цивілізованих відносин між власника ми та користувачами суміжних зем. ділянок (глави 15—17).
ЗК закріпив принцип пріоритету ринк. оборо ту зем. ділянок, який здійснюється їх власни ками на підставі цив. правочинів купівлі-про-дажу, міни/дарування, передачі у спадщину, оренду, заставу тощо. Адм. розподіл зем. діля нок, тобто на підставі адм.-прав. актів органів влади, втратив домінуюче становище. Згідно з кодексом він застосовуватиметься лише при наданні гр-нам зем. ділянок у власність у ме жах норм безоплатної приватизації земель та при наданні земель держ. і комунал. власності держ. і комунальним підприємцям, устано вам та організаціям у пост, користування. Більшість норм кодексу є нормами прямої дії. Однак ЗК містить і норми, які застосову ватимуться лише після прийняття на його розвиток низки законів (про землеустрій, про держ. зем. кадастр, про держ. реєстрацію прав на землю та ін. нерухомість тощо). Тому до кодексу включені перех. положення, дія яких розрахована на період до завершення форму вання законод. бази регулювання зем. відно син. Зокрема, його перех. положеннями на період до 1.1 2005 введена заборона на відчу ження шляхом продажу, дарування та вчи нення деяких ін. правочинів зем. ділянок, призначених для ведення товар, сільськогосп. в-ва, а на період до 1.1 2010 — обмеження на набуття земель сільськогосп. призначення у власність площею не більше 100 га.
58_Відповідальність за порушення земельного законодавства
(ст. 211, 212 ЗК)
Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення:
а) укладення угод з порушенням земельного законодавства;
б) самовільне зайняття земельних ділянок;
в) псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами;
г) розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, що негативно впливають на стан земель;
ґ) невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням;
д) порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов’язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;
е) знищення межових знаків;
є) приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок;
ж) непроведення рекультивації порушених земель;
з) знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень;
и) невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту;
і) самовільне відхилення від проектів землеустрою;
ї) ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них;
й) порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок.
Законом може бути встановлено відповідальність і за інші порушення земельного законодавства.
Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
V2
За порушення норм земельного законодавства традиційно передбачена кримінальна, адміністративна, дисциплінарна і ци вільно-правова відповідальність.
Кримінальна відповідальність застосовується за злочини, пе редбачені ст. 239 КК України (забруднення або псування зе мель), 254 КК України (безгосподарське використання земель).
Адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства передбачена ст. 52 — псування і забруднення сіль ськогосподарських та інших земель, ст. 53 — порушення правил використання земель, ст. 53-1 — самовільне заняття земельної ді лянки, ст. 53-2 — приховування або перекручення даних земель ного кадастру, ст. 54 — несвоєчасне повернення тимчасово зай маних земель або не приведення їх у стан, придатний для вико ристання за призначенням, ст. 55 — самовільне відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою, ст. 56 — знищення межових знаків Кодексу України про адміністративні право порушення. Справи про ці правопорушення відповідно до ста тей 238-1, 242-1 даного Кодексу розглядають органи Держкомзе-му або Мінприроди України.
Дисциплінарна відповідальність застосовується у загальному порядку на основі норм Кодексу законів про працю України.
Цивільно-правова відповідальність застосовується у вигляді відшкодування збитків, завданих земельним ресурсам, які ви значаються за загальними нормами Цивільного кодексу України. Крім цього, для визначення розміру стягнення використовуєть ся Методика визначення розмірів шкоди, зумовленої забруднен ням і засміченням земельних ресурсів через порушення приро доохоронного законодавства, затверджена наказом Мінекобезпеки від 27.10.1997 р.
==========Водні ресурси====================
59_Характеристика водного законодавства України.
Водні відносини в Україні регулюються Водним кодексом, Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” та іншими актами законодавства.
ВИДНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - гол. коди фікаційний акт у галузі охорони та вико ристання вод в Україні. Прийнятий 6.VI 1995. Метою ВК України є регулювання сусп. відносин у сфері збереження і науково обгрунтованого, раціонального використан ня вод для потреб населення та економіки країни. Акт містить 6 розділів і 24 глави. Перший розділ («Загальні положення») виз начає норми щодо предмета і сфери дії ко дексу, права власності на водні ресурси, склад Водного фонду України. Тут розкрива ється зміст осн. термінів, ужитих у кодексі. В розд. II йдеться про систему і компетен цію держ. органів управління у галузі вико ристання та охорони вод, держ. облік вод і держ. водний кадастр. У розд. III визначено види водокористування і закріплено права та обов'язки водокористувачів. Розділ IV міс тить комплекс правових заходів щодо охо рони водних об'єктів. Питання вирішення спорів та юрид. відповідальності в даній га лузі регулюються нормами розд. V. Застосу ванню міжнар. договорів у разі колізій з нац. водним законодавством присвячено заключний, шостий розділ ВК України - «Міжнародні відносини».
Завданням водного законодавства є регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження, науково обгрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об’єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.
Земельні, гірничі, лісові відносини, а також відносини щодо використання та охорони рослинного і тваринного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу України, що виникають під час користування водними об’єктами, регулюються відповідним законодавством України.
60_Загальна характеристика права водокористування.
В об'єктивному розумінні право водокористування — це сукупність еколого-правових норм, які регулюють суспільні відно сини з приводу раціонального, ефективного та еколого безпечного використання вод, порядок виникнення та припинення відносин по використанню водних об'єктів, систему прав і обов'язків водо користувачів.
В суб'єктивному розумінні право водокористування — це вре гульована законодавством можливість суб'єктів використовува ти водні об'єкти та їх ресурси для задоволення своїх різноманіт них потреб.
Водний Кодекс України в ст. 1 дає законодавче визначення понять» водокористування» та «використання води». Водоко ристування — це використання вод для потреб населення, про мисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, скидання стічних вод та інші види використання водних об'єктів. Використання води — це процес вилучення води для використання у виробниц тві з метою отримання продукції та для господарсько-питних потреб населення, а також без її вилучення для потреб гідроенер гетики, рибництва, водного, повітряного транспорту та інших потреб.
Суб'єктами права водокористування згідно зі ст. 42 Водного кодексу України є підприємства, установи, організації і грома дяни України, а також іноземні юридичні і фізичні особи, особи без громадянства.
Об'єктами права водокористування є водні об'єкти.
Водний об'єкт — це природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озе ро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт).
Усі води (водні об’єкти) на території України становлять її водний фонд.
До водного фонду України належать:
1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об’єкти;
2) підземні води та джерела;
3) внутрішні морські води та територіальне море.
Найчас тіше це відокремлена ділянка водного об'єкта, надана конкрет ному водокористувачу для певної мети. Його індивідуалізую чими ознаками є місце розташування і розміри водного об'єкта. Особливістю водних об'єктів є те, що їх розміри не нормуються в правовому порядку. Розміри визначаються в кожному конк ретному випадку з урахуванням мети водокористування та ін ших факторів.
Стаття 5 Водного кодексу поділяє всі водні об'єкти на два види:
водні об'єкти загальнодержавного значення і водні об'єкти місцевого значення.
До водних об'єктів загальнодержавного значення відно сяться:
— внутрішні морські води та територіальне море;
— підземні води, які є джерелом централізованого водопо стачання;
— поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків;
— водні об'єкти в межах природно-заповідного фонду за гальнодержавного значення, а також віднесені до категорії ліку вальних.
До водних об'єктів місцевого значення відносяться:
— поверхневі води, що знаходяться і використовуються на території однієї області і які не віднесені до водних об'єктів за гальнодержавного значення;
— підземні води, які не можуть бути джерелом централізо ваного водопостачання.
Наказом Державного комітету України по водному госпо дарству від 03.06.97 р. затверджено Перелік річок та водойм, що віднесені до водних об'єктів місцевого значення1.
Водні об'єкти також можна поділяти на штучні і природні. Окремим видом виступають водні об'єкти, віднесені до катего рії лікувальних.
Змістом права водокористування є права та обов'язки водо користувачів, що закріплені в статтях 43, 44 Водного кодексу України.
61_Права та обов’язки водокористувачів.
Змістом права водокористування є права та обов'язки водо користувачів, що закріплені в статтях 43, 44 Водного кодексу України.
Водокористувачі мають право:
1) здійснювати загальне та спеціальне водокористування;
2) використовувати водні об’єкти на умовах оренди;
4) вимагати від власника водного об’єкта або водопровідної системи підтримання належної якості води за умовами водокористування;
5) споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об’єкти, здійснювати їх реконструкцію і ремонт;
6) передавати для використання воду іншим водокористувачам на визначених умовах;
7) здійснювати й інші функції щодо водокористування в порядку, встановленому законодавством.
Водокористувачі зобов’язані:
1) економно використовувати водні ресурси, дбати про їх відтворення і поліпшення якості вод;
2) використовувати воду (водні об’єкти) відповідно до цілей та умов їх надання;
3) дотримувати встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин та встановлених лімітів забору води, лімітів використання води та лімітів скидання забруднюючих речовин, а також санітарних та інших вимог щодо впорядкування своєї території;
4) використовувати ефективні сучасні технічні засоби і технології для утримання своєї території в належному стані, а також здійснювати заходи щодо запобігання забрудненню водних об’єктів стічними (дощовими, сніговими) водами, що відводяться з неї;
5) не допускати порушення прав, наданих іншим водокористувачам, а також заподіяння шкоди господарським об’єктам та об’єктам навколишнього природного середовища;
6) утримувати в належному стані зони санітарної охорони джерел питного та господарсько-побутового водопостачання, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів, очисні та інші водогосподарські споруди та технічні пристрої;
7) здійснювати облік забору та використання вод, вести контроль за якістю і кількістю скинутих у водні об’єкти зворотних вод і забруднюючих речовин та за якістю води водних об’єктів у контрольних створах, а також подавати відповідним органам звіти в порядку, визначеному цим Кодексом та іншими законодавчими актами; 8) здійснювати погоджені у встановленому порядку технологічні, лісомеліоративні, агротехнічні, гідротехнічні, санітарні та інші заходи щодо охорони вод від вичерпання, поліпшення їх стану, а також припинення скидання забруднених стічних вод;
9) здійснювати спеціальне водокористування лише за наявності дозволу;
10) безперешкодно допускати на свої об’єкти державних інспекторів спеціально уповноважених державних органів у галузі використання, охорони та відтворення водних ресурсів, а також громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, які здійснюють перевірку додержання вимог водного законодавства, і надавати їм безкоштовно необхідну інформацію;
11) своєчасно сплачувати збори за спеціальне водокористування та інші збори відповідно до законодавства;
12) своєчасно інформувати місцеві Ради, державні органи охорони навколишнього природного середовища та санітарного нагляду про виникнення аварійних забруднень;
13) здійснювати невідкладні роботи, пов’язані з ліквідацією наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення якості води, та надавати необхідні технічні засоби для ліквідації аварій на об’єктах інших водокористувачів у порядку, встановленому законодавством;
14) виконувати інші обов’язки щодо використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів згідно з законодавством.
62_Підстави виникнення права водокористування.
Води (водні об’єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування.
Народ України здійснює право власності на води (водні об’єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві Ради.
Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об’єктами) можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.
Виникнення відносин водокористування пов'язане з певни ми юридичними фактами.
Для загального водокористування та ким юридичним фактом є волевиявлення суб'єкта, його право мірні дії на основі правової норми, яка передбачає і дозволяє здійснювати таке користування.
Підставою виникнення спеці ального водокористування є одержання спеціального дозволу.
Підставою видачі дозволу є клопотання водокористувача, де об ґрунтовується потреба у воді. Попередньо клопотання пого джується у разі використання поверхневих водних об'єктів — з органами водного господарства; підземних вод — з Держав ною геологічною службою; водних об'єктів, віднесених до кате горії лікувальних — з Міністерством охорони здоров'я України. Дозволи видаються — у разі використання вод водних об'єк тів загальнодержавного значення — територіальними органа ми Мінприроди України (Республіканським комітетом охоро ни навколишнього природного середовища АРК, державними управліннями охорони навколишнього природного середовища в областях, м. Києві та Севастополі, державними інспекціями охорони Чорного і Азовського морів); у разі використання вод водних об'єктів місцевого значення — Верховною Радою АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з відповідними територіальними органами Мін природи України. Для надання дозволів затверджено бланки спеціальної форми. Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування затверджений постановою КМУ від 13.03.2002 р.1. Підставою виникнен ня відносин водокористування на умовах оренди є договір орен ди, укладений з дотриманням умов, визначених в ст. 51 Водного кодексу України.
Підстави припинення права спеціального водокористуван ня передбачені ст. 55 Водного кодексу України. Зокрема, таки ми підставами є:
-закінчення строку спеціального водокористу вання; ліквідація підприємств, установ чи організацій;
-передача водогосподарських споруд іншим водокористувачам; порушен ня умов спеціального водокористування та охорони вод;
-систе матичне невнесення збору в строки, визначені законодавством та інші.
Водокористувачам відшкодовуються збитки, завдані припи ненням права або зміною умов спеціального водокористування на підставі Порядку відшкодування збитків, завданих водоко ристувачам припиненням права або зміною умов спеціального водокористування, затвердженого постановою КМУ від 14.08.1996 р. Не підлягають відшкодуванню збитки, коли таке припинення чи зміна умов було здійснено з вини водокористувача чи за його клопотанням.
Спеціальне водокористування, як було сказано, є платним. Розмір збору за використання води визначається на основі нормативів збору, фактичних обсягів використаної води та встановлених лімітів використання води. Постановою КМУ від 18.05.1999 р. затверджені нормативи збору за спеціальне водокористування.
63_Види права водокористування.
Види водокористування:
за цільовим призначенням:
-для задоволення питних і госпо дарсько-побуто вих потреб на селення;
-для потреб сіль ського госпо дарства;
-для потреб вод ного транспорту;
-для потреб мис ливського гос подарства;
-для протипо жежних потреб;
-для скидання шахтних, ка р'єрних і руд никових вод;
-для скидання дренажних вод;
-для лікувальних, курортних і оз доровчих цілей;
-для промисло вих потреб;
-для потреб риб ного господарства;
-для гідроенерге тичних потреб;
-для скидання стічних вод;
-для захоронення забрудню ючих рідких ре човин і відходів виробництва.
за строками:
-строкове;
-коротко строкове (до 3 років);
-довгострокове (від 3 до 25 років);
-безстрокове.
за умовами надання;
-первинне — це водокористування, яке здійснюється пер винними водокористувачами із використанням власних водо забірних споруд та відповідного обладнання для забору води;
-вторинне — це водокористування, яке здійснюється вто ринними водокористувачами із використанням водозабірних споруд первинних водокористувачів та скидання стічних вод у їх системи на умовах, що встановлені між ними (ст. 42 Водно го кодексу України).
за підставами користування:
-загальне;
-спеціальне.
Загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об’єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об’єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.
Місцеві ради мають право за певних підстав (з метою охоро ни життя і здоров'я громадян) обмежити право загального водо користування, про що повідомляють населення.
На водних об’єктах, наданих в оренду, загальне водокористування допускається на умовах, встановлених водокористувачем, за погодженням з органом, який надав водний об’єкт в оренду
Право спеціального водокористування — це забір води з вод них об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих ре човин із зворотними водами із застосуванням каналів. Основ ними особливостями спеціального водокористування є його плат ність та здійснення на підставі дозволу.
У статті 48 Водного кодексу України дається перелік видів водокористування, які не належать до спеціального водокорис тування, але і не є загальним водокористуванням, та здійсню ються з дотриманням певного порядку та умов, визначених зако нодавством, а саме: пропуск води через гідровузли (крім гідро енергетичних); подача (перекачування) води водокористувачам у маловодні регіони; усунення шкідливої дії вод (підтоплення, засолення, заболочення); використання підземних вод для ви лучення корисних компонентів; вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин; виконання будівельних, дно поглиблювальних і вибухових робіт; видобування корисних ко палин і водних рослин; прокладання трубопроводів і кабелів; проведення бурових, геологорозвідувальних робіт; інші роботи, які виконуються без забору води та скидання зворотних вод.
64_Державне управління природокористуванням, його види.
Державне управління в галузі використання і охорони вод здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Авто номної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, а також органи місцевого самоврядування (органи загального управлін ня). Органами спеціального управління в цій галузі є Міністер ство охорони навколишнього природного середовища України, Державний комітет України по водному господарству (Поло ження про Державний комітет України по водному господар ству затверджене Указом Президента України від 14.07.2000 р.).
До основних функцій державного управління в галузі вико ристання і охорони вод належать такі:
1) Планування і програмування. Відповідно до ст. 12 Водно го кодексу України державні, цільові, міждержавні та регіональ ні програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розробляються з метою здійснення цілеспрямованої і ефективної діяльності щодо задоволення потреб населення і га лузей економіки у воді, збереження, раціонального використан ня і охорони вод, запобігання їх шкідливій дії.
2) Державний облік вод. Відповідно до ст. 24 Водного кодек су України завданням державного обліку вод є встановлення відомостей про кількість і якість вод, а також даних про водоко ристування, на основі яких здійснюється розподіл води між во докористувачами та розробляються заходи щодо раціонально го використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.
З ме тою систематизації даних державного обліку вод та визначення наявних для використання водних ресурсів складається держав ний водний кадастр. Постановою КМУ від 8.04.1996 р. затверджений Порядок ведення державного вод ного кадастру.
3) Державний моніторинг вод. З метою забезпечення зби рання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін та розроблення науково обґрунтова них рекомендацій для прийняття управлінських рішень у галу зі використання і охорони вод та відтворення водних ресур сів здійснюється державний моніторинг вод (ст. 21 Водного ко дексу України). Постановою КМУ від 20.07.1996 р. затверджений Порядок здійснення державного мо ніторингу вод.
4) Державна екологічна експертиза, що здійснюється в по рядку визначеному Законом України «Про екологічну експер тизу» з метою забезпечення екологічної безпеки під час розмі щення, проектування і будівництва нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, пов'язаних з використан ням чи впливом на води.
5) Розподіл і перерозподіл водних ресурсів, який здійснюєть ся у таких формах: надання водних об'єктів у відособлене ко ристування; видача дозволів на спеціальне водокористування; вилучення водних об'єктів; анулювання дозволів.
6) Лімітування в галузі використання вод. У ст. 1 Водного кодексу України визначені поняття: ліміт забору води — гранич ний обсяг забору води з водних об'єктів, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування; ліміт скиду забрудню ючих речовин — граничний обсяг скиду забруднюючих речовин у поверхневі водні об'єкти, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування; ліміт використання води — гра ничний обсяг використання води, який встановлюється дозво лом на спеціальне водокористування. Ліміт забору води, ліміт використання води та ліміт скидання забруднюючих речовин встановлюються у дозволі на спеціальне водокористування.
7) Стандартизація і нормування. Відповідно до ст. 33 Ко дексу України про надра стандартизація і нормування в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюються з метою забезпечення екологічної і санітарно-гі гієнічної безпеки вод шляхом встановлення комплексу взаємо пов'язаних нормативних документів, які визначають взаємопо-годжені вимоги до об'єктів, що підлягають стандартизації і нор муванню.
65_Порядок користування землями водного фонду.
До земель водного фонду належать землі, зайняті:
а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами;
б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами;
в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;
г) береговими смугами водних шляхів.
Для створення сприятливого режиму водних об’єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.
Землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.
Державним водогосподарським організаціям за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування землі водного фонду для догляду за водними об’єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо.
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.
Вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:
а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари — 25 метрів;
б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів;
в) для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів.
При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.
Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів — з урахуванням містобудівної документації.
Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:
а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;
б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;
в) влаштування літніх таборів для худоби;
г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;
ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;
д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.
Об’єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах встановлюється законом.
У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється:
а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів стічних вод;
б) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних вод об’ємом понад 1 кубічний метр на добу;
в) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів;
г) застосування сильнодіючих пестицидів.
Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах встановлюється законом.
Для забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з особливим режимом використання.
Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.
Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються для створення водоохоронних насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ тощо.
На судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів для проведення робіт, пов’язаних з судноплавством, встановлюються берегові смуги.
Розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.
Порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України.
66_Відповідальність за порушення водного законодавства.
Порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.
Водокористувачі звільняються від відповідальності за порушення водного законодавства, якщо вони виникли внаслідок дії непереборних сил природи чи воєнних дій.
Відповідальність за порушення водного законодавства несуть особи, винні у:
1) самовільному захопленні водних об’єктів;
2) забрудненні та засміченні вод;
3) порушенні режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду;
4) руйнуванні русел річок, струмків та водотоків або порушенні природних умов поверхневого стоку під час будівництва і експлуатації автошляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій;
5) введенні в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об’єктів без очисних споруд чи пристроїв належної потужності;
6) недотриманні умов дозволу або порушенні правил спеціального водокористування;
7) самовільному проведенні гідротехнічних робіт (будівництво ставків, дамб, каналів, свердловин);
8) порушенні правил ведення державного обліку вод або перекрученні чи внесенні недостовірних відомостей в документи державної статистичної звітності;
9) пошкодженні водогосподарських та гідрометричних споруд і пристроїв, порушенні правил експлуатації та встановлених режимів їх роботи;
10) незаконному створенні систем скидання зворотних вод у водні об’єкти, міську каналізаційну мережу або зливну каналізацію та несанкціонованому скиданні зворотних вод;
11) використанні земель водного фонду не за призначенням;
12) неповідомленні (приховуванні) відомостей про аварійні ситуації на водних об’єктах;
13) відмові від надання (приховуванні) проектної документації та висновків щодо якості проектів підприємств, споруд та інших об’єктів, що можуть впливати на стан вод, а також актів і висновків комісій, які приймали об’єкт в експлуатацію;
14) порушенні правил охорони внутрішніх морських вод та територіального моря від забруднення та засмічення.
Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші правопорушення щодо використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.
Підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні і фізичні особи та особи без громадянства зобов’язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушень водного законодавства, в розмірах і порядку, встановлених законодавством України.
Відшкодування збитків, завданих внаслідок порушень водного законодавства, не звільняє винних від збору за спеціальне водокористування, а також від необхідності здійснення заходів щодо ліквідації шкідливих наслідків.
Притягнення винних у порушенні водного законодавства до відповідальності не звільняє їх від обов’язку відшкодування збитків, завданих ними внаслідок порушення водного законодавства.
V2
Порушення водного законодавства тягне за собою дисцип лінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність, загальні положення якої визначено у главі 23 Водного кодексу України.
Кримінальна відповідальність настає на підставі вироку су ду, що вступив у законну силу, за злочини, передбачені ст. 242 КК України (порушення правил охорони вод), 243 КК Украї ни (забруднення моря), а також частково за ст. 244 КК Укра їни (порушення законодавства про континентальний шельф України).
Адміністративна відповідальність за порушення водного за конодавства передбачена статтями 59—62, 91-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 59 — порушення пра вил охорони водних ресурсів, ст. 59-1 — порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруд нення і засмічення, ст. 60 — порушення правил водокористу вання, ст. 61 — пошкодження водогосподарських споруд і при строїв, порушення правил їх експлуатації, ст. 62 — невиконання обов'язків по реєстрації в суднових документах операцій з шкі дливими речовинами і сумішами, ст. 91-1— перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів). Справи про ці правопорушення відповідно до статей 239, 242 і Кодексу України про адміністративні правопорушення розглядають органи Держ-водгоспу або Мінприроди України.
Дисциплінарна відповідальність застосовується у загально му порядку на основі норм Кодексу законів про працю України.
Цивільно-правова відповідальність застосовується у вигля ді відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення норм водного законодавства. Особливістю такої відповідальності є те, що для визначення розміру збитків, які підлягають відшкоду ванню, використовуються наперед визначені методики і такси.
=====Надра-=============
67_Характеристика надрового законодавства України.
Гірничі відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, Кодексом України про надра та іншими актами законодавства України, що видаються відповідно до них.
Земельні, лісові та водні відносини регулюються відповідним законодавством України.
КОДЕКС УКРАЇНИ ПРО НАДРА (КпН Укра їни) - кодифікований законод. акт у галузі охорони та використання надр. Прийнятий ВР України 27.VII1994.
Завданням Кодексу України про надра є регулювання гірничих відносин з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища, а також охорона прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.
У Кодексі — 9 розділів і 6 глав. У розд. І («За гальні положення») дано визначення поняття надр, видів корисних копалин, регламентуєть ся питання права власності на надра держ. фонду надр і держ. фонду родовищ корисних копалин. Встановлюється компетенція ВР Ук раїни, KM України, ВР АР Крим, місц. рад у сфері регулювання гірничих відносин і визна чаються склад органів, що здійснюють держ. управління у галузі геол. вивчення, викорис тання та охорони надр, а також засади участі гр-н, їх об'єднань у здійсненні заходів рад. використання та охорони надр. Подано також норми, що регламентують порядок надання надр у користування, визначають права та обо в'язки користувачів надр, встановлюють заг. положення про плату за користування надрами. У наст. розділах розглядаються: геол. вивчення надр (розд. II); держ. облік родовищ, запасів і проявів корисних копалин, а також ділянок надр, наданих у користування, не пов'язане з видобуванням корисних копалин (розд. III); проектування, буд-во і введення в експлуатацію гірничодобув. об'єктів, а також підзем. споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копа лин (розд. IV); користування надрами для роз робки родовищ корисних копалин і для цілей, не пов'язаних з їх видобуванням (розд. V); охорона надр (розд. VI); держ. контроль і нагляд за веденням робіт по геол. вивченню надр, їх використанням та охороною (розд. VII). Про порядок вирішення спорів з питань користу вання надрами та відповідальність за порушен ня зак-ва про надра йдеться у розд. VIII. У розд. IX («Міжнародні відносини») висвітлено пи тання надання надр у користування іноз. юрид. особам та гр-нам і застосування міжнар. дого ворів у разі виникнення колізій із зак-вом України про надра.
68_Поняття, об’єкти та суб’єкти права користування надрами.
Надра— це частина земної кори, що розташо вана під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння.. (ст.1 КпН)
Державний фонд надр включає як ділянки надр, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, в тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
Надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим і місцеві Ради народних депутатів.
Право користування надрами похідне від права влас ності народу України на надра і має виключно цільовий харак тер, тобто надра надаються в користування лише для визначе них цілей.
Суб'єктами права користування надрами відповідно до ст. 13 КпН є підприємства, установи, організа ції, громадяни України, а також іноземні юридичні особи та гро мадяни. Як правило, це спеціалізовані підприємства, що мають необхідні господарські, організаційні та матеріальні умови, отри мали спеціальний дозвіл та інші документи, необхідні для ко ристування надрами. Хоча користувачами надр можуть бути і громадяни, що володіють загальною правосуб'єктністю
Об'єктами права користування надрами є індивідуалізовані на місцевості ділянки надр, що надані в користування користу вачам для певної мети. До їх індивідуалізованих ознак належать розмір, межі, місцезнаходження. Ці ділянки мають назву гірни чий відвід.
Корисні копалини— це природ ні мінеральні речовини, які можуть використовуватись безпо середньо або після їх обробки. (ст.1 Гірничого закону України)
Корисні копалини— природні мінеральні утворення органіч ного і неорганічного походження у надрах, на поверхні землі, у джерелах вод і газів, на дні водоймищ, а також техногенні міне ральні утворення в місцях видалення відходів виробництва та втрат продуктів переробки мінеральної сировини, придатні для промислового використання. (в п. 2 постанови КМУ від 5.05.1997 р. «Про затвердження Класифікації запа сів і ресурсів корисних копалин державного фонду надр»)
Корисні копалини за своїм значенням поділяються на:
-корисні копалини загальнодержавного значення (незагальнопоширені корисні копалини)
-корисні копалини місцевого значення (загальнопоширені корисні копалини)
Окремі повноваження щодо розпорядження надрами законодавством України можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.
69_Права та обов’язки користувачів і нагляд за їх здійсненням.
Змістом відносин користування надрами є права та обов'яз ки користувачів надр, які передбачені ст. 24 КпН.
Користувачі надр мають право:
1) здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу;
2) розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу;
3) здійснювати на умовах спеціального дозволу консервацію наданого в користування родовища корисних копалин або його частини;
4) на першочергове продовження строку тимчасового користування надрами.
Користувачі надр зобов’язані:
1) використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх було надано;
2) забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне використання та охорону надр;
3) забезпечувати безпеку людей, майна та навколишнього природного середовища;
4) приводити земельні ділянки, порушені при користуванні надрами, в стан, придатний для подальшого їх використання у суспільному виробництві;
5) виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені законодавством України.
Функції організації державного гірничого нагляду покадено на Державний комітет України з промислової безпеки, охо рони праці та гірничого нагляду (Держпромгірнагляд) (постанова КМУ від 23.11.2006 р.). Порядок здійснення державного гірничого нагляду регулюється постановою КМУ від 21.02.1995 р. «Про затвердження Положення про порядок здійснення держа вного гірничого нагляду». Відповідно до п. 1 Положення дер жавний гірничий нагляд — це нагляд за додержанням підпри ємствами, установами, організаціями та громадянами актів за конодавства, правил і норм щодо ведення робіт, пов'язаних з геологічним вивченням надр, їх використанням та охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини.
До інших органів спеціальної компетенції в галузі використання і охорони надр належить Міністерство охорони навколишнього природного середо вища України, в складі якого створена Державна геологічна служба (постанова КМУ від 12.07.2005 р.). На неї відповідно до Положення про Державну геологічну служ бу, затвердженого постановою КМУ від 24.09.2005 р. покладені завдання забезпечення розвитку міне рально-сировинної бази, охорони та раціонального використан ня надр, організація їх геологічного, гідрогеологічного, інженер но-геологічного та еколого-геологічного вивчення, картування геологічного середовища, пошуку та розвідки родовищ корис них копалин на території України, її континентальному шельфі і у виключній морській економічній зоні.
70_Види права користування надрами.
Види права користування надрами можна класифікувати за різними підставами.
За строками здійснення (ст. 15 КпН:
а) постійне користування і
б) тимчасове, яке в свою чергу поділяється на короткострокове (до 5 років) та довгострокове (до 20 років).
За видами корисних копалин мо жна говорити про:
а) користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення і
б) користу вання надрами для видобування корисних копалин місцевого значення.
В залежності від мети використання надр (або за цільовим призначенням) (ст. 14 КпН):
-геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення;
-видобування корисних копалин;
-будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;
-створення геологічних територій та об’єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам’ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.);
-задоволення інших потреб.
Користування надрами є платним, що врегульовано стаття ми 28—36 КпН. Плата за користування надрами справляється у вигляді:
1) платежів за користування надрами;
2) відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;
3) збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій); 4)акцизного збору.
Стаття 29 КпН закріплює випадки звільнення від плати за користування надрами, а саме:
1) землевласники і землекористувачі, які здійснюють у вста новленому порядку видобування корисних копалин місцевого значення для власних потреб або користуються надрами для гос подарських і побутових потреб на наданих їм у власність чи ко ристування земельних ділянках;
2) користувачі надр — за проведення регіональних геолого-геофізичних робіт, геологічних зйомок, інших геологічних робіт, у тому числі розвідувального буріння з відбором зразків, проб, спрямованих на загальне вивчення надр, пошуки і розвідку ро довищ корисних копалин, та робіт по прогнозуванню землетру сів і дослідженню вулканічної діяльності, інженерно-геологіч-них, еколого-геологічних та палеонтологічних досліджень, кон тролю за режимом підземних вод, а також за виконання інших робіт, що проводяться без порушень цілісності надр, якщо вони виконуються за рахунок державного бюджету, бюджетів Авто номної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;
3) користувачі надр — при організації геологічних об'єктів природно-заповідного фонду;
4) користувачі надр — за здійснення розвідки корисних ко палин у межах гірничого відводу, наданого їм для видобування корисних копалин;
5) дитячі спеціалізовані санаторно-курортні заклади за здійс нення видобутку мінеральних вод у частині, що використовуєть ся для лікування на їх території.
Платежі за користування надрами можуть справлятися у вигляді разових внесків та (або) регулярних платежів
71_Відповідальність за порушення законодавства про надра.
(ст.65 КЗпН) Порушення законодавства про надра тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.
Відповідальність за порушення законодавства про надра несуть особи, винні у:
-самовільному користуванні надрами;
-порушенні норм, правил і вимог щодо проведення робіт по геологічному вивченню надр;
-вибірковому виробленні багатих ділянок родовищ, що призводить до наднормативних втрат запасів корисних копалин;
-наднормативних втратах і погіршенні якості корисних копалин при їх видобуванні;
-пошкодженнях родовищ корисних копалин, які виключають повністю або суттєво обмежують можливість їх подальшої експлуатації;
-порушенні встановленого порядку забудови площ залягання корисних копалин;
-невиконанні правил охорони надр та вимог щодо безпеки людей, майна і навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт, пов’язаних з користуванням надрами;
-знищенні або пошкодженні геологічних об’єктів, що становлять особливу наукову і культурну цінність, спостережних режимних свердловин, а також маркшейдерських і геодезичних знаків;
-незаконному знищенні маркшейдерської або геологічної документації, а також дублікатів проб корисних копалин, необхідних при подальшому геологічному вивченні надр і розробці родовищ;
-невиконанні вимог щодо приведення гірничих виробок і свердловин, які ліквідовано або законсервовано, в стан, який гарантує безпеку людей, а також вимог щодо збереження родовищ, гірничих виробок і свердловин на час консервації.
Законодавчими актами України може бути встановлено відповідальність й за інші порушення законодавства про надра.
(ст.66 КЗпН) Самовільне користування надрами та забудова площ залягання корисних копалин з порушенням установленого порядку припиняються без відшкодування понесених витрат.
(ст.67 КЗпН) Підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушень законодавства про надра, в розмірах і порядку, встановлених законодавством України.
V2
Як закріплено в ст. 65 Кодексу України про надра, порушення законодавства про надра тягне за собою дисциплі нарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відпо відальність згідно з законодавством України. В цій же статті міс титься загальний перелік правопорушень в галузі використання і охорони надр, які є підставами для застосування заходів юри дичної відповідальності.
Кримінальна відповідальність врегульована Кримінальним кодексом України і застосовується за вчинення злочину, передбаченого ст. 240 КК України (порушення правил охорони надр).
Адміністративна відповідальність застосовується за вчинен ня адміністративних правопорушень (проступків), передбачених статтями 57 (порушення вимог щодо охорони надр), 58 (пору шення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивчен ню надр), 912 (перевищення лімітів та нормативів використан ня природних ресурсів) Кодексу України про адміністративні правопорушення. Справи про ці правопорушення відповідно до статей 231, 231і, 242і Кодексу України про адміністративні пра вопорушення розглядають органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці, органи державного геологічного контролю або органи Мінприроди України.
Цивільно-правова відповідальність проявляється у відшко дуванні збитків, заподіяних підприємствами, організаціями, уста новами і громадянами внаслідок порушень законодавства про надра. На відміну від інших природних об'єктів, щодо надр на сьогодні не існує спеціальної методики визначення розміру збитків, тому умови і порядок їх визначення — загальні, перед бачені Цивільним кодексом України.
Дисциплінарна відповідальність застосовується до працівни ків підприємств, установ, організацій, винних у невиконанні покладених на них трудових обов'язків, пов'язаних із забезпе ченням раціонального використання і охорони надр та реалі зується в порядку, визначеному Кодексом законів про працю України.
=============Атмосферне повітря===================
72_Атмосферне повітря як об’єкт правової охорони.
Атмосферне повітря — життєво важливий компонент навколишнього природного середовища, який являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших приміщень. (ст.1 ЗУ „Про охорону атмосферного повітря”)
Особливості атмосферного повітря як природного об'єкта зумовлюють особливості його правового режиму:
1) атмосферне повітря в силу своїх специфічних особливостей не може бути об'єктом права ні приватної, ні державної, ні іншої власності (щоправда, ст. 13 Конституції все ж таки відносить його до об'єктів права власності Українського народу);
2) атмосфер не повітря не підлягає обліку. Щодо атмосферного повітря ве деться облік тільки шкідливих впливів на нього згідно з Поряд ком ведення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Украї ни від 13.12.2001 р. Він представляє собою облік об'єктів (під приємств, установ, організацій та громадян — суб'єктів підпри ємницької діяльності), які справляють або можуть справити шкід ливий вплив на здоров'я людей і на стан атмосферного повітря, видів та обсягів забруднюючих речовин, що викидаються в атмо сферне повітря, видів і ступенів впливу на його стан фізичних та біологічних факторів;
3) законодавство практично не містить норм про його використання атмосфер ного повітря;
4) законодавство щодо атмосферного повітря ре гулює, в основному, охоронні відносини, які спрямовані на по передження негативного впливу на атмосферне повітря, покра щання якісного складу атмосферного повітря. При цьому охо ронні вимоги спрямовані не до користувачів (як це традиційно для інших природних об'єктів), а до будь-яких господарюючих суб'єктів, діяльність яких безпосередньо не пов'язана з викорис танням атмосферного повітря, але спричиняє негативний вплив на нього;
5) атмосферне повітря перебуває в постійному русі і перено ситься на різні відстані, не обмежуючись кордонами однієї дер жави, саме щодо нього, як щодо жодного іншого об'єкта, акту альним і ефективним є міжнародне співробітництво з питань його охорони. Зокрема, особливо важливе значення в цьому сен сі має Конвенція ООН 1979 р. про транскордонне забруднення повітря на великі відстані та прийняті до неї ряд протоколів про зменшення викидів шкідливих речовин.
73_Державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря.
Охорона атмосферного повітря (ст.1 ЗУ „Про охорону атмосферного повітря”) — система заходів, пов’язаних із збереженням, поліпшенням та відновленням стану атмосферного повітря, запобіганням та зниженням рівня його забруднення та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних факторів;
Відповідно до ст. 27 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» контроль у галу зі охорони атмосферного повітря здійснюється з метою забезпе чення дотримання вимог законодавства про охорону атмосфер ного повітря місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, посадовими особами цих органів, а також підприємствами, установами, організаціями та громадя нами. Функції державного контролю в галузі охорони атмосфер ного повітря здійснюють органи Державної екологічної інспек ції на основі Положення про Державну екологічну інспекцію, затвердженим постановою КМУ в редак ції від 16.06.2004 р.; органи Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ (відповідно до п. 5.13 Положен ня затвердженого постановою КМУ від 14.04.1997 р. її підрозділи мають право здійснювати контроль за технічним станом транспортних засобів, додержанням нор мативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та шкідливого впливу фізичних факторів, встановлених для від повідного типу автомобільного транспорту та сільськогосподар ської техніки); органи Державної санітарно-епідеміологічної служби МОЗ, положення про яку затверджено постановою КМУ в ре дакції від 24.09.2004 р. та інші державні органи.
Важливу роль у системі цих заходів відіграють також заходи юридичної відповідальності до порушення вимог охорони атмо сферного повітря.
Охорона атмосферного повітря здійснюється шляхом:
- охорони інших природних об'єктів, які впливають на стан атмосферного повітря;
-регулювання господарського впливу на атмосферне по вітря.
У галузі охорони атмосферного повітря встановлюють такі нормативи:
-нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря
-нормативи граничного допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел
-нормативи гранично допустимого впливу фізичних і біологічних чинників стаціонарних джерел
-нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах і впливу фізичних чинників пересувних джерел
-технологічні нормативи допустимого викиду забруднюючих речовин
-інші нормативи в галузі охорони атмосферного повітря.
Правова охорона атмосферного повітря включає:
-встановлення нормативів якості атмосферного повітря, а також нормативів гранично допустимих викидів забруд нюючих речовин і гранично допустимого впливу фізичних і біологічних чинників на атмосферу
-спостереження за станом атмосферного повітря та конт роль за рівнем його забруднення
-здійснення викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря та шкідливого фізичного впливу на атмосферу ста ціонарними джерелами тільки після отримання дозволу та при дотриманні ГДВ та ГДР
-обмеження, тимчасову заборону (зупинення) або припи нення викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і впливу фізичних біологічних чинників на його стан при порушенні умов, передбачених дозволами
-заборона виробництва й експлуатації транспортних засобів, у викидах яких вміст забруднюючих речовин перевищує встановлені норми
-заборона будівництва й експлуатації виробничих об'єктів без очисних споруд
-проектування, забудову, реконструкцію міст та інших населених пунктів відповідно до вимог охорони атмосферного повітря
-встановлення вимог з охорони атмосферного повітря при впровадженні нової техніки, технологій, матеріалів і речо вин, видобуванні корисних копалин, а також при застосу ванні пестицидів і агрохімікатів
-інші заходи, передбачені законодавством.
Охорона озонового шару забезпечується:
-організацією спостереження, обліку і контролю змін стану озонового шару;
-встановленням і дотриманням нормативів гранично допус тимих викидів шкідливих речовин, що впливають на стан озонового шару;
-регулюванням виробництва і використання хімічних речо вин, що руйнують озоновий шар.
74_Вирішення спорів, що виникають при використанні та охороні атмосферного повітря.
Згідно ст.33 ЗУ „Про охорону атмосферного повітря” cпори з питань охорони атмосферного повітря вирішуються у встановленому законом порядку.
75_Відповідальність за порушення законодавства у галузі охорони атмосферного повітря.
Згідно ст.33 ЗУ „Про охорону атмосферного повітря” особи, винні у:
порушенні прав громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
перевищенні нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел в атмосферне повітря та нормативів гранично допустимого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел;
перевищенні нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел;
викидах забруднюючих речовин в атмосферне повітря без дозволу спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади відповідно до закону;
перевищенні обсягів викидів забруднюючих речовин, встановлених у дозволах на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря;
недотриманні вимог, передбачених дозволом на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря;
провадженні незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат;
впровадженні відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівлі в інших державах та експлуатації технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об’єктів, які не відповідають вимогам, встановленим законодавством про охорону атмосферного повітря;
порушенні встановлених законодавством правил складування та утилізації промислових і побутових відходів, транспортування, зберігання і застосування пестицидів і агрохімікатів, що спричинило забруднення атмосферного повітря;
проектуванні і будівництві об’єктів з порушенням встановлених законодавством норм та вимог до охорони атмосферного повітря;
невиконанні розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря;
ненаданні передбаченої законодавством своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, джерела забруднення, а також приховуванні або перекрученні відомостей про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, екологічну обстановку, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря;
недотриманні норм екологічної безпеки, державних санітарних норм при проектуванні, розміщенні, будівництві та введенні в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об’єктів, удосконаленні існуючих і впровадженні нових технологічних процесів та устаткування,
- несуть відповідальність згідно з законом.
Законами може бути встановлена відповідальність і за інші види правопорушень в галузі охорони атмосферного повітря.
Шкода, завдана порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря, підлягає відшкодуванню у порядку та розмірах, встановлених законом.(ст.34)
V2
Кримінальна відповідальність передбачена за (відповідно до КК):
-забруднення атмосферного повітря (ст. 241);
-проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253).
Адміністративна відповідальність застосовується за:
-порушення по рядку здійснення викиду забруд нюючих речовин в атмосферу або шкідливого впли ву на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78)
-порушення по рядку здійснення діяльності, спря мованої на штуч ні зміни стану атмосфери і ат мосферних явищ (ст. 78-1)
-недодержання ви мог щодо охоро ни атмосферного повітря при вве денні в експлуа тацію і експлуа тації підприємств і споруд (ст. 79),
-ст. 79-1, ст. 80 ,ст. 81.
Справи про ці правопорушення підвідомчі органам санітарно-епідеміологічної служби (ст. 236 КпАП України) — справи про адміністративні правопорушен ня, передбачені статтями 78, 80, 81 КпАП України (коли є пору шення санітарно-гігієнічних правил); органам виконавчої вла ди в галузі охорони навколишнього природного середовища (ст. 242-1 КпАП України) — справи про адміністративні право порушення, передбачені статтями 77-1—81 КпАП України.
Дисциплінарна відповідальність застосовується у загально му порядку до працівників, винних у невиконанні вимог охоро ни атмосферного повітря, на основі норм Кодексу законів про працю України.
Цивільно-правова відповідальність застосовується у вигля ді відшкодування збитків. Для визначення розміру збитків, які підлягають відшкодуванню, використовується Методика роз рахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затверджена наказом Мінекобезпеки Украї ни від 18.05.1995 р.
===============Заповідники. Рекреаційні зони==============
76_Поняття та види рекреаційних, курортних і лікувально-оздоровчих зон.
Курортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей. (ст.62 ЗУ «Про охорону навколишнього при родного середовища»)
У системі категорій земель Земельний кодекс України виді ляє землі оздоровчого призначення — землі, що мають природ ні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватись для профілактики захворювань і лікування людей (ст. 47).
У Водному кодексі України, зокрема в ст. 62, визначено по няття лікувальних водних об'єктів, тобто тих, що мають природ ні лікувальні властивості, а в ст. 64 кодексу говориться також про користування водами і виділення ділянок водних об'єктів для оздоровчих, рекреаційних і спортивних цілей.
Лісовий кодекс України в системі категорій лісів виділяє рекреаційно-оздоровчі ліси (ст. 39), а також визначає право ви користання корисних властивостей лісів для культурно-оздо ровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних та освітньо-ви ховних цілей (ст. 67).
Рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму. (ст.63 ЗУ «Про охорону навколишнього при родного середовища»)
До земель рекреаційного призначення, відповідно до ст. 50 Земельного кодексу України належать землі, які використову ються для організації відпочинку населення, туризму та прове дення спортивних заходів. Стаття 51 Земельного кодексу Укра їни визначає склад земель рекреаційного призначення. До них належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та еколо гічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті те риторіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, ста ціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будин ків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також зе мельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.
Курорт — освоєна природна територія на зем лях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресур си, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медич ної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. (ст.1 ЗУ України «Про курорти»)
Лікувально-оздоровча місцевість — природна територія, що має мінеральні та термальні води, лі кувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілі тації та профілактики захворювань. (ст.2 ЗУ України «Про курорти»)
Стаття 4 Закону України «Про курорти» розрізняє курорти державного і місцевого значення. До курортів державного зна чення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси (ті, що рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичноїреабілітації та профілактики захворювань). До курортів місцево го значення належать природні території, що мають загальнопо-ширені природні лікувальні ресурси (які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для викорис тання з метою лікування, медичної реабілітації та профілакти ки захворювань).
Курортною зоною є освоєна лікувально-оздоровча територія (зона), на якій розміщені об'єкти інфраструктури, лікувально-курортні заклади, призначені для організації лікування, реабілі тації, профілактики захворювань.
Юридичними ознаками курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів виступають:
— підтверджена у встановленому порядку наявність приро дних лікувальних ресурсів або лікувальних оздоровчих ресур сів, придатних для використання з метою поновлення та зміц нення здоров'я людей;
— наявність відповідних висновків щодо можливості вико ристання таких територій для лікування, оздоровлення, відпо чинку, в тому числі для організації господарської діяльності;
— прийняття відповідними органами рішення про оголошен ня цих територій та встановлення їх меж, розмірів, видів;
— визначення порядку господарювання, проживання і при родокористування для забезпечення охорони зазначених зон, за хисту їх від забруднення і передчасного виснаження1.
77_Особливості права використання рекреаційних, курортних і лікувально-оздоровчих зон.
Правовий режим лікувально-оздоровчих та ку рортних зон має свої особливості, зумов лені природними особливостями самих територій і спрямований, в першу чергу, на збереження лікувальних, оздоровчих, рекреа ційних характеристик, попередження їх забруднення і виснажен ня. Особливостями правового режиму лікувально-оздоровчих та курортних зон є:
— можливість встановлення більш суворих екологічних нор мативів, що передбачено ст. З Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»;
— цільове використання в залежності від їх властивостей — лікувальних, оздоровчих тощо;
— обмеження господарської та іншої діяльності, що може не гативно вплинути на їх природні характеристики.
За загальним правилом згідно з ст. 62 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» в межах ку рортних і лікувально-оздоровчих зон забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні якості і санітарний стан території, що підлягає охороні.
Найбільш детально врегульована правова режим охорони лікувальних ресурсів курортів. У межах курорту встановлюєть ся округ санітарної охорони, зовнішній контур якого збігається з межею курорту та в межах якого забороняється будь-які роботи, що призводять до забруднення ґрунту, повітря, завдають шкоди лісу тощо (статті 27, 28, 29 Закону України «Про курор ти»). Цей округ поділяється на зони: перша зона — зона суворо го режиму (її режим встановлений ст. 31 Закону); друга — зо на обмежень (ст. 32 Закону); третя — зона спостережень (ст. 33 Закону).
Єдине спеціальне регулювання правового режиму рекреа ційних зон, порядку їх створення та діяльності в них на сьогодні в законодавстві України відсутнє. Загальне правило, вста новлене в ст. 63 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає, що на території рекреаційних зон забороняються:
а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням;
б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.
Конкретний правовий режим рекреаційної зони залежить від її місцезнаходження та визначається нормами різних законодав чих актів. Зокрема:
— рекреаційна зона може бути частиною природно-заповід ного фонду, це, наприклад, зони регульованої і стаціонарної ре креації національних природних парків, території регіональних ландшафтних парків та інші. їх режим визначений законодав ством про природно-заповідний фонд.
— це можуть бути зелені зони навколо міст, промислових підприємств (зелені зони, парки, лісопарки). їх виділення, ви значення розмірів здійснюється державними органами лісово го господарства у відповідності з Порядком поділу лісів на гру пи, віднесенням їх до категорії захисності та виділення особли во захисних земельних ділянок лісового фонду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1995 р.
— рекреаційне призначення мають окремі території населе них пунктів, які створюються згідно з генеральними планами на селених пунктів (парки, бульвари, сквери).
— рекреаційні функції виконують природні ресурси та ком плекси територій санаторіїв, баз відпочинку, кемпінгів, приват них дачних ділянок. їх правовий режим визначається в залеж ності від розташування, режиму власності тощо;
— рекреаційними зонами можуть також бути водні терито рії та землі водного фонду.
— окремо слід виділити спеціальні туристсько-рекреаційні (вільні) економічні зони, на яких встановлений і діє спеціаль ний правовий режим економічної рекреаційної діяльності та по рядок застосування законодавства України.
78_Правова охорона рекреаційних, курортних і лікувально-оздоровчих зон.
За порушення режиму лікувально-оздоровчих та курортних зон традиційно може бути застосована кримінальна, адмініст ративна, дисциплінарна та цивільно-правова відповідальність. Щоправда, законодавство не містить спеціальних норм, які б передбачали власне відповідальність за порушення режиму да них зон, що є значним недоліком, і відповідно, в залежності від виду порушення, відповідальність застосовується як за лісо-, водо-, надро- та інші порушення.
79_Порядок надання дозволів на користування об’єктами заповідного фонду.
Території та об’єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися:
у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.
Ці види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об’єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об’єктів.
Порядок надання дозволів на користування об’єктами заповідного фонду встановлюється Інструкцією про порядок ви дачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду за гальнодержавного значення, затвердженою наказом Мінприроди України від 12.03.1993 p.
Видача дозволів проводиться державними управліннями охорони навколишнього природного середовища по Республіці Крим, відповідних областях, містах Києву і Севастополю (далі — місцеві державні управління охорони навколишнього природного середовища) в межах, затверджених Мінприроди України лімітів. затверджених відповідно до Інструкції про порядок встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, на підставі
В клопотанні зазначається назва природно-заповідного об’єкта, вид природокористування, природокористувач, конкретні ділянки, на яких передбачається використання природних ресурсів та обсяги використання.клопотань підприємств, установ, організацій про необхідність видачі дозволу.
Органи, що уповноважені видавати дозвіл, приймають відповідне рішення в місячний термін з моменту надходження матеріалів.
В дозволі вказуються ті види природних ресурсів, які передбачаються до використання.
Дозвіл видається місцевим державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в двох примірниках. Один з них надходить до природокористувача, а другий — залишається в місцевому держуправлінні охорони навколишнього природного середовища.
В разі виникнення потреб у використанні природних ресурсів в обсягах, що перевищують встановлені ліміти, дозвіл на це видає Мінприроди України. Такий дозвіл підлягає обов’язковій реєстрації в місцевих державних управліннях охорони навколишнього природного середовища. В цьому разі разі підприємства, установи, організації, у віданні яких перебувають території та об’єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, або власники цих територій та об’єктів, готують клопотання про необхідність видачі дозволу на спеціальне використання природних ресурсів та подають їх до місцевих держуправлінь охорони навколишнього природного середовища.
Місцеві держуправління охорони навколишнього природного середовища, після узгодження цих документів, подають їх до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.
У разі видачі дозволу Мінприроди України згадані документи готуються в трьох примірниках, один з яких залишається в Міністерстві, другий видається заявнику, а третій — направляється в місцеве державне управління охорони навколишнього природного середовища.
Строк дії дозволу, в залежності від виду використання природних ресурсів, крім ресурсів тваринного світу, встановлюється органом, який його видає, а саме:
- у науково-дослідних цілях - на період виконання теми наукових робіт;
- в оздоровчих, освітньо-виховних та рекреаційних цілях — від одного до десяти років;
- при заготівлі деревини, сінокосінні, випасанні худоби, заготівлі живиці, використанні орних земель, збору ягід, грибів, плодів, насіння, лікарських трав, технічної сировини тощо — на один рік.
Строк дії дозволу на використання тваринного світу встановлюється відповідними інструкціями.
Дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів може бути скасований органом, який його видав, у випадку:
- порушення користувачем умов природокористування;
- різкого погіршення стану природних ресурсів в процесі природокористування;
- припинення діяльності підприємства, установи чи організації, яким було видано дозвіл;
- закінчення строку природокористування;
- використання природних ресурсів не за цільовим призначенням;
- надходження обгрунтованих вимог від органів державного контролю за охороною навколишнього природного середовища;
- добровільної відмови природокористувача від використання природних ресурсів.
У разі істотних змін у природокористуванні раніше виданий дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів скасовується, а новий дозвіл видається у встановленому порядку.
80_Особливості охорони природно-заповітного фонду та відповідальності за порушення права користування ним
Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом
-встановлення заповідного режиму;
-організації систематичних спостережень за станом заповід них природних комплексів та об'єктів;
-проведення комплексних досліджень з метою розробки нау кових основ їх збереження та ефективного використання;
-додержання вимог щодо охорони територій і об'єктів при родно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;
-запровадження економічних важелів стимулювання їх охо рони;
-здійснення державного та громадського контролів за додер жанням режиму їх охорони й використання;
-встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення і пошкодження заповідних природних комплексів і об'єктів;
-проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;
-проведення інших заходів з метою збереження територій і об'єктів природно-заповідного фонду.
Правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду - це сукупність науково-обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, що визначають правовий статус, призначення цих територій і об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.
Розрізняють такі режими:
абсолютно заповідний (повне вилу чення природ ного комплек су з господар ського та рек реаційного ви користання) – заповідники, памятники природи;
відносно заповідний (часткове вилу чення природ ного комплек су з господар ського та рекреаційного використання) – заказники;
диференційований або змішаний (поєднання елементів абсолютного і відносного заповідних режимів; повне вилучення з використання одних ділянок природи з одночасним обмеженим рекреаційним використанням території) - національні парки, природні парки.
Згідно ст.64 ЗУ „” Порушення законодавства України про природно-заповідний фонд тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність.
Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд несуть особи, винні у:
а) нецільовому використанні територій та об’єктів природно-заповідного фонду, порушенні вимог проектів створення та організації територій природно-заповідного фонду;
б) здійсненні в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності;
в) організації на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, в їх охоронних зонах господарської діяльності без попереднього проведення екологічної експертизи або з порушенням її висновків;
г) невжитті заходів щодо попередження і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об’єкти природно-заповідного фонду;
д) порушенні строків і порядку розгляду клопотань про створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
е) порушенні вимог щодо використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
є) перевищенні допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень, порушенні вимог наданих дозволів на використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
ж) псуванні, пошкодженні чи знищенні природних комплексів територій та об’єктів природно-заповідного фонду та зарезервованих для включення до його складу;
з) самочинній зміні меж, відведенні територій та об’єктів природно-заповідного фонду для інших потреб.
Законодавством України може бути встановлена відповідальність і за інші порушення законодавства про природно-заповідний фонд.
Розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд, визначаються на основі кадастрової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та об’єктів, що проводиться відповідно до цього Закону, та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.(с.65)
Адміністративна відповідальність встановлюється за порушення правил охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 91 Кодексу України про адміністративні правопорушення)
Кримінальна відповідальність встановлюється за (відповідно до Кримінального кодексу України)
-незаконну порубку лісу у заповідниках або на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду (ст. 246)
-порушення правил охорони надр, вчинені на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду (ст. 240)
-незаконне полювання в заповідниках або на інших терито ріях та об'єктах природно-заповідного фонду (ст. 248)
-умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 252)
81_Поняття і правова класифікація територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Територією чи об'єктом природно-заповідного фонду України визнаються
- Ділянки суші та водного простору, природні комплекси і об'єкти яких мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність
- Призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та здійснення фонового моніторингу навколишнього природного середовища, що
- Вилучаються з господарського використання повністю або частково
- Оголошуються такими у встановленому законодавством порядку
Відповідно до статті 3 ЗУ «Про природно-запо відний фонд України» до природно-заповідного фонду України належать:
-природні території та об’єкти — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища;
-штучно створені об’єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.
У сукупності всі ці природні об'єкти комплекси та території і складають природно-заповідний фонд України.
Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об’єктів, що оголошуються заказниками чи пам’ятками природи, мети і необхідного режиму охорони:
заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні;
пам’ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.
Законодавством Автономної Республіки Крим може бути встановлено додаткові категорії територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Щодо режиму власності на об'єкти та території природно-заповідного фонду, то залежно від їх природної цінності та ре жиму охорони вони можуть перебувати на різному режимі влас ності (ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). Зокрема, власністю Українського народу є:
— території природних заповідників;
— заповідні зони біосферних заповідників;
— землі та інші природні ресурси, надані національним при родним парком. Інші об'єкти та території можуть перебува ти як у власності Українського народу, так і в інших формах власності.
=================Ліси==================
82_Поняття права лісокористування.
Стаття 7 ЛК, відображаючи відповідну норму Конституції України, закріплює, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Разом з тим ця ж стаття передбачає можливість передачі лісів в державну, комунальну і приватну власність.
Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.
У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.
У комунальній власності перебувають ліси в межах населе них пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або при ватній власності.
Відповідно до статей 10, 12 Лісового кодексу України суб'єк тами права приватної власності на ліси є громадяни та юридич ні особи, які, зокрема, можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших го сподарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів. Ця площа може бути збільшена в разі успадкуван ня лісів згідно із законом. Громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі.
Лісовим кодексом України введене також нове поняття — право користування лісами. При аналізі норм глави 2 щодо пра ва користування лісами можна прослідкувати різний режим ко ристування лісами в залежності від мети використання, а саме:
— для ведення лісового господарства;
— для потреб мисливського господарства;
— для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, ту ристичних і освітньо-виховних цілей;
— для проведення науково-дослідних робіт;
— для заготівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лі сокористувань та інших потреб.
83_Суб’єкти та об’єкти права лісокористування.
Суб'єкти лісокористування – постійні, тимчасові лісокористувачі.
Постійне користування лісами (ст. 17, 18 ЛК) здійснюється на землях державної та комунальної власнос ті для ведення лісового господарства без встановлення строку спеціалізованими державними чи комунальними лісогосподар ськими підприємствами, іншими державними чи комунальни ми підприємствами, установами чи організаціями, у яких ство рені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, і посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.
Тимчасове користування (довгострокове (від одного до п'ятдесяти років) або короткострокове (до одного року)), об'єктом якого можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності здійснюється на мовах платності підприємствами, установами, організаціями, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, іноземними юридичним особам.
Об'єкти права лісокористування - ділянки лісового фонду, ділянки лісів, що не входять до складу лісового фонду
Лісова ділянка — ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до ЛК для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі.
До лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара та земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.
До лісового фонду України не належать:
-зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів;
-окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Землі лісового фонду поділяють на:
лісові землі
-вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослин ністю;
-не вкриті лісовою рослин ністю, які підлягають залі сенню (зруби, згаригца, рідколісся, пустирі тощо), зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожеж ними розривами тощо.
нелісові землі
-зайняті спорудами, пов'я заними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продукто-проводів і підземними ко мунікаціями тощо
-зайняті сільськогосподар ськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, нада ні для потреб лісового господарства).
-зайняті болотами і водо ймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісо вого господарства.
Ліс — тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.
Ліси України за екологічним і господарським значенням поділяють на:
ліси І групи - водоохоронні захисні, полезахисні лісо ві смуги, захисні лісові насадження на смугах відводу залізниць, захисні лісові насадження на смугах відводу автомобі льних доріг санітарно гігієнічні та оздоровчі
ліси на територіях при родно-заповідного фонду, лісоплодові насадження і субальпійські деревні та чагарникові угрупування;
ліси II групи - ліси, що поряд з екологі чним мають експлуата ційне значення і для збе реження захисних функ цій, безперервності та невиснажливості викори стання яких встановлю ється режим обмеженого лісовикористання.
84_Права та обов’язки користувачів і нагляд за їх здійсненням.
Права та обов'язки постійних і тимчасових лісокористувачів визначені статтями 19—21 Лісового кодексу України.
Права та обов'язки постійних лісокористувачів.
Постійні лісокористувачі мають (ст.19):
1) право самостійно господарювати в лісах;
2) виключне право на заготівлю деревини;
3) право власності на заготовлену ними продукцію та доходи від її реалізації;
4) право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законодавством;
5) право здійснювати відповідно до законодавства будівництво доріг, спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд, необхідних для ведення лісового господарства.
Постійні лісокористувачі зобов’язані (ст.19):
1) забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей, підвищення родючості ґрунтів, вживати інших заходів відповідно до законодавства на основі принципів сталого розвитку;
2) дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів;
3) вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування, здійснювати використання лісових ресурсів способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення;
4) вести первинний облік лісів;
5) дотримуватися встановленого законодавством режиму використання земель;
6) забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об’єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угруповань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до природоохоронного законодавства;
7) своєчасно вносити плату за спеціальне використання лісових ресурсів;
8) забезпечувати безперешкодний доступ до об’єктів електромереж, інших інженерних споруд, які проходять через лісову ділянку, для їх обслуговування.
Законом можуть бути передбачені й інші права та обов’язки постійних лісокористувачів.
Права та обов'язки тимчасових лісокористувачів.
на умовах довгострокового користування
Тимчасові лісокористувачі на умовах довгострокового користування мають право (ст.20):
1) здійснювати господарську діяльність у лісах з дотриманням умов договору;
2) за погодженням із власниками лісів, постійними лісокористувачами в установленому порядку зводити тимчасові будівлі і споруди, необхідні для ведення господарської діяльності;
3) отримувати продукцію і доходи від її реалізації.
Тимчасові лісокористувачі на умовах довгострокового користування зобов’язані (ст.20):
1) приступати до використання лісів у строки, встановлені договором;
2) виконувати встановлені обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом та договором;
3) дотримуватися встановленого законодавством режиму використання земель;
4) вести роботи способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для охорони, захисту і відтворення типових та унікальних природних комплексів і об’єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, сприяти формуванню екологічної мережі;
5) своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів;
6) не порушувати прав інших лісокористувачів.
Законом та договором можуть бути передбачені й інші права та обов’язки тимчасових лісокористувачів на умовах довгострокового користування.
на умовах короткострокового користування
Тимчасові лісокористувачі на умовах короткострокового користування мають право (ст.21):
1) здійснювати використання лісових ресурсів з додержанням вимог спеціального дозволу;
2) за погодженням із власниками лісів, постійними лісокористувачами у встановленому порядку споруджувати тимчасові будівлі та споруди, необхідні для зберігання і первинної обробки заготовленої продукції;
3) власності на заготовлену ними в результаті використання лісових ресурсів продукцію та доходи від її реалізації;
4) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законодавством.
Тимчасові лісокористувачі на умовах короткострокового користування зобов’язані (ст.21):
1) здійснювати використання лісових ресурсів за встановленими правилами і нормами;
2) вести роботи способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для охорони, захисту та відтворення лісів, охорони типових та унікальних природних комплексів і об’єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу;
3) своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів;
4) не порушувати прав інших лісокористувачів.
Законом можуть бути передбачені й інші права та обов’язки тимчасових лісокористувачів на умовах короткострокового користування.
85_Види права лісокористування.
Види права лісокористування:
1) за підставами виникнення: загальне, спеціальне;
2) за цільовим призначенням: заготівля дере вини, заготівля живиці, ведення лісово го господарства, заготівля друго рядних матері алів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо), побічні лісові користування, інші;
3) за строками: постійне, тимчасове (короткостроко ве — до трьох років, довгострокове — від трьох до двадцяти п'яти років).
Постійне користування лісами, яке відповідно до статей 17, 18 здійснюється на землях державної та комунальної власнос ті для ведення лісового господарства без встановлення строку спеціалізованими державними чи комунальними лісогосподар ськими підприємствами, іншими державними чи комунальни ми підприємствами, установами чи організаціями, у яких ство рені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, і посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального викорис тання та розширеного відтворення лісів (ст. 63 ЛК).
Довгострокове — засно ване на договорі строкове платне використання лісових діля нок, які виділяються для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт, і яке здійснюється без вилучення земельних ділянок на підста ві відповідних рішень (стосовно лісів державної і комунальної власності) чи договорів (щодо лісів приватної власності) та вре гульоване ст. 18 Лісового кодексу України.
Короткострокове — для заготівлі друго рядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та ін ших потреб, здійснюється без вилучення земельних ділянок у власника лісів, постійного лісокористувача на підставі спеціаль ного дозволу, що видається власником лісів, постійним лісоко-ристувачем підприємствам, установам, організаціям, громадянам.
86_Виникнення права лісокористування.
Право загального використання лісових ресурсів (ст. 66 Лісо вого кодексу України) — це право громадян у лісах державної та комунальної власності, а за згодою власника в лісах приват ної власності, вільно перебувати в лісі, збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, гриби, го ріхи тощо, крім випадків, передбачених законодавчими актами. У відповідному порядку державні органи встановлюють мак симальні норми безоплатного збору дикорослих трав'яних рос лин, квітів, ягід, горіхів, грибів. Стаття 9 Закону України «Про рослинний світ» деталізує, що в порядку загального викорис тання природних рослинних ресурсів громадяни можуть збира ти лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для задоволення власних потреб, а також використовувати ці ресурси в рекреаційних, оздоровчих, куль турно-освітніх та виховних цілях. Нею ж встановлені прямі об меження на здійснення загального використання природних рослинних ресурсів, зокрема забороняється збирання у поряд ку загального використання дикорослих рослин, віднесених до переліку наркотиковмісних рослин, їх плодів, насіння, після жнивних залишків, відходів сировини тощо, а також торгівля лікарськими і декоративними видами рослин та їх частинами (корені, стебла, плоди тощо), зібраними в порядку загального використання природних рослинних ресурсів.
Загальне використання лісових ресурсів здійснюється гро мадянами без одержання спеціальних дозволів та безплатно.
87_Виникнення права спеціального використання лісових ресурсів.
Право спеціального використання лісових ресурсів (ст. 67 ЛК), яке за загальним правилом здійсню ється в порядку господарської, комерційної діяльності, потребує одержання спеціальних дозволів та є платним, поділяється в за лежності від мети його здійснення на такі види :
— заготівля деревини в порядку рубок головного користу вання;
— заготівля другорядних лісових матеріалів;
— побічні лісові користування;
— використання корисних властивостей лісів для культур но-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освіт ньо-виховних цілей, потреб мисливського господарства, проведення науково-дослідних робіт.
Заготівля деревини здійснюється під час рубки. Розрізняють рубки головного користування, рубки, пов'язані з веденням лі сового господарства та інші рубки, не пов'язані з веденням лісо вого господарства.
Заготівля другорядних лісових матеріалів, як передбачає ст. 72 Лісового кодексу України, включає заготівлю живиці, пнів, лубу та кори, деревної зелені, деревних соків.
До побічних лісових користувань відповідно до ст. 73 Лісо вого кодексу України віднесені: заготівля сіна, випасання худо би, розміщення пасік, заготівля дикорослих плодів, горіхів, гри бів, ягід, лікарських рослин, збирання лісової підстилки, заготів ля очерету.
Використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей та проведення науково-дослідних робіт відповід но до ст. 76 Лісового кодексу України здійснюється з урахуван ням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів та з додержанням правил архітектурного плануван ня приміських зон і санітарних вимог.
Право на здійснення спеціального використання лісових ре сурсів виникає після виділення в користування лісової ділянки (ст. 68 Лісового кодексу України) і одержання спеціального доз волу (ст. 69). Спеціальний дозвіл на заготівлю деревини в по рядку рубок головного користування видається органом вико навчої влади з питань лісового господарства Автономної Рес публіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства. Спеціальний дозвіл на інші види спеціального використання лісових ресур сів видається власниками лісів або постійними лісокористувачами. Спеціальний дозвіл видається власниками лісів або по стійними лісокористувачами у встановленому порядку також на проведення інших рубок та робіт, пов'язаних і не пов'язаних із веденням лісового господарства.
Видача дозволів регулюється також Правилами відпуску де ревини на пні в лісах України затвердженими постановою Ка бінету Міністрів України від 29.07.1999 р. та Інструкцією про порядок видачі дозволів на спеціальне використання лісових ресурсів, затвердженою наказом Мінекобезпеки України від 31.03.1993 р. Дозволом на спеціальне використання лісових ресур сів є лісорубний квиток, ордер, лісовий квиток.
88_Припинення права лісокористування.
Підставами припинення права постійного користування лісами є (ст.22):
1) припинення права користування земельною лісовою ділянкою у випадках і порядку, встановлених законом;
2) використання лісових ресурсів способами, які завдають шкоду навколишньому природному середовищу, не забезпечують збереження оздоровчих, захисних та інших корисних властивостей лісів, негативно впливають на їх стан і відтворення;
3) використання лісової ділянки не за цільовим призначенням.
Право тимчасового користування лісами припиняється у випадках, передбачених статтею 78 ЛК для припинення права використання лісових ресурсів:
1) добровільної відмови від використання лісових ресурсів;
2) закінчення строку, на який було надано право використання лісових ресурсів;
3) припинення діяльності лісокористувачів, яким було надано право використання лісових ресурсів;
4) порушення правил і норм, умов спеціальних дозволів на використання лісових ресурсів;
5) використання лісових ресурсів способами, які негативно впливають на стан і відтворення лісів, призводять до погіршення навколишнього природного середовища;
6) порушення встановлених строків справляння збору за використання лісових ресурсів;
7) використання лісової ділянки не за цільовим призначенням;
8) невідшкодування в установленому порядку збитків, заподіяних лісовому господарству внаслідок порушень лісового законодавства, та невиконання вимог щодо усунення виявлених недоліків.
Припинення права використання лісових ресурсів здійснюється в установленому порядку шляхом анулювання лісорубного квитка (ордера) або лісового квитка тими органами, які їх видали.
89_Характеристика лісового законодавства України.
Лісові відносини в Україні регулюються Конституцією України, ЗУ “Про охорону навколишнього природного середовища”, Лісовим кодексом, іншими законодавчими актами України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
ЛІСОВИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ, ЛК Украї ни — осн. кодифікований акт лісового права.
Завданням ЛК України є регулювання сусп. відносин у галузі охорони, рац. використання та відтворення лісів, підвищення їх корисних властивостей, задоволення потреб сусп-ва у ліс. ресурсах. Кодекс складається з 10 розділів, 23 глав і 103 статей.
У розд. І «Загальні положення» визначено осн. засади правового регулювання ліс. відносин, заг. поняття, функції та значення лісів, склад лісово го фонду України та його земель, заг. засади пра ва власності на ліси і права користування зем. ділянками ліс. фонду (в т. ч. на правах оренди), компетенцію ВР України, ВР АР Крим, обл. і район. рад у галузі регулювання ліс. відносин. Регламентуються заг. положення щодо участі гр-н та їх об'єднань у вирішенні питань, пов'яза них з охороною і використанням ліс. фонду, а також права й обов'язки лісокористувачів.
У розд. II регулюються питання держ. управлін ня і держ. контролю у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів, у т. ч. завдань і компетенції держ. органів, наділених заг. або спец, компетенцією у відповідній сфері.
Розд. III присвячений питанням організації ліс. г-ва. Тут викладено осн. вимоги до такої організації, пра вові підстави поділу лісів на групи і виділення за хисних зем. ділянок ліс. фонду, регламентовано порядок переведення ліс. земель у нелісові, вста новлено правові вимоги до розміщення, проек тування, буд-ва і введення у дію підприємств, споруд та ін. об'єктів, що впливають на стан і відтворення лісів.
У розд. IV визначено комплекс правових заходів щодо використання ліс. ре сурсів і користування зем. ділянками ліс. фонду за різним цільовим призначенням: заготівля деревини під час рубок гол. користування, жи виці, другорядних ліс. матеріалів, побічне лісоко ристування тощо.
Розд. V містить положення про відтворення лісів (лісовідновлення і лісорозве дення), а також про заходи підвищення їх про дуктивності.
Розд. VI регламентує організацію охорони і захисту лісів, діяльність служби ліс. охорони.
Питанням плати за використання ліс. ресурсів та користування зем. ділянками ліс. фонду, а також екон. стимулювання охорони, за хисту, рац. використання і відтворення лісів при свячено розд. VII. Держ. облік ліс. фонду і держ. ліс. кадастр є предметом розд. VIII.
У розд. IX регулюються питання вирішення спорів у галузі охорони, захисту, використання і відтворення лі сів та юрид. відповідальності за порушення ліс. зак-ва.
У розд. X (заключному) йдеться про між-нар. відносини у відповідній сфері, співвідно шення міжнар. договорів України і нац. зак-ва в регулюванні ліс. відносин.
90_Поняття і види порушень лісового законодавства.
(ст.105 ЛК) Порушення лісового законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність відповідно до закону.
Відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у:
1) незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників;
2) знищенні або пошкодженні лісу внаслідок підпалу або недбалого поводження з вогнем, порушенні інших вимог пожежної безпеки в лісах;
3) знищенні або пошкодженні лісу внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними водами, іншими шкідливими речовинами, підтоплення, осушення та інших видів шкідливого впливу;
4) засміченні лісів побутовими і промисловими відходами;
5) порушенні строків лісовідновлення та інших вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів;
6) знищенні або пошкодженні лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, а також природного підросту та самосіву на землях, призначених для відновлення лісу;
7) порушенні правил зберігання, транспортування та застосування засобів захисту лісу, стимуляторів росту, мінеральних добрив та інших препаратів;
8) розкорчовуванні лісових ділянок і використанні їх не за призначенням, у тому числі для спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд без належного дозволу;
9) самовільній заготівлі сіна та випасанні худоби на лісових ділянках;
10) порушенні правил заготівлі лісової підстилки, лікарських рослин, дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід тощо;
11) заготівлі лісових ресурсів способами, що негативно впливають на стан і відтворення лісів;
12) порушенні порядку заготівлі та вивезення деревини, заготівлі живиці і використання інших лісових ресурсів;
13) невнесенні плати за використання лісових ресурсів у встановлені строки;
14) знищенні та пошкодженні відмежувальних знаків у лісах;
15) введенні в дію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об’єктів, не забезпечених обладнанням, що запобігає негативному впливу на стан і відтворення лісів;
16) порушенні строків повернення лісових ділянок, що перебувають у тимчасовому користуванні, або невиконанні обов’язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;
17) пошкодженні сіножатей, пасовищ і ріллі на землях лісогосподарського призначення;
18) знищенні або пошкодженні лісоосушувальних канав, дренажних систем і доріг на лісових ділянках;
19) невиконанні приписів державної лісової охорони та органів виконавчої влади, які здійснюють державний контроль за додержанням законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів.
Законом може бути встановлено відповідальність і за інші порушення лісового законодавства.
Самовільно зайняті земельні ділянки лісогосподарського призначення, інші земельні лісові ділянки підлягають поверненню за їх належністю без відшкодування витрат, понесених за час незаконного користування ними.
91_Види відповідальності за порушення лісового законодавства.
За порушення норм лісового законодавства та законодав ства про рослинний світ за загальним правилом передбачена кримінальна, адміністративна, дисциплінарна та цивільно-пра вова відповідальність.
Зокрема, кримінальна відповідальність передбачена за вчи нення злочинів, визначених ст. 245 (знищення або пошкоджен ня лісових масивів), ст. 246 (незаконна порубка лісу), ст. 247 (порушення законодавства про захист рослин) Кримінального кодексу України.
Дисциплінарна відповідальність застосовується у загально му порядку до працівників, винних у невиконанні вимог охоро ни лісів та рослинного світу, на основі норм Кодексу законів про працю України.
Цивільно-правова відповідальність застосовується у вигля ді відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення норм лісового законодавства та законодавства про рослинний світ. Для визначення розміру збитків, які підлягають відшкодуван ню, використовуються затверджені у відповідному порядку такси.
Адміністративна відповідальність в цій галузі застосовуєть ся за вчинення таких адміністративних правопорушень:
ст. 63 (незаконне використання земель державного лісового фонду),
ст. 64 (порушення встановленого порядку використання лісосіч ного фонду, заготівлі і вивезення деревини, заготівлі живиці),
ст. 65 (незаконна прорубка, пошкодження і знищення лісових культур і молодняка),
ст. 651 (знищення або пошкодження по лезахисних лісових смуг та захисних лісових насаджень), ст. 66 (знищення або пошкодження підросту в лісах), ст. 67 (здійснен ня лісових користувань не у відповідності з метою або вимога ми, передбаченими в лісорубному квитку (ордері) або лісовому квитку),
ст. 68 (порушення правил відновлення і поліпшення лісів, використання ресурсів спілої деревини),
ст. 69 (пошко дження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лі сового фонду),
ст. 70 (самовільне сінокосіння і пасіння худоби, самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід),
ст. 71 (введення в експлуатацію виробничих об'єктів без облад нання, що запобігає шкідливому впливу на ліси),
ст. 72 (пошко дження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою і нафтопродуктами, шкідливими викидами, відходами і покидь ками),
ст. 73 (засмічення лісів відходами),
ст. 74 (знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і шля хів на землях державного лісового фонду),
ст. 75 (знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах), ст. 76 (знищення корисної для лісу фауни),
ст. 77 (порушення вимог пожежної безпеки в лісах),
ст. 77-1 (самовільне випалювання рослинності або її залишків),
ст. 83-1 (порушення законодавства про захист рослин),
ст. 85-1 (виготовлення або збут заборонених знарядь добування об'єктів тваринного або рослинного світу),
ст. 88 (не законне вивезення з України і ввезення на її територію об'єк тів тваринного і рослинного світу),
ст. 88-1 (порушення порядку придбання чи збуту об'єктів тваринного чи рослинного світу),
ст. 88-1 (порушення правил створення, поповнення, зберігання, використання або державного обліку зоологічних, ботанічних колекцій та торгівлі ними),
ст. 90 (порушення вимог щодо охо рони видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги Укра їни),
ст. 91-2 (перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів) Кодексу України про адміністративні пра вопорушення.
Справи про ці правопорушення підвідомчі район ним, міським, районним в містах чи міськрайонним судам (ст. 221 КпАП України) — справи про адміністративні правопорушен ня, передбачені статтями 85-1, 88—88-2, 90 КпАП України; орга нам виконавчої влади в сфері захисту рослин (ст. 238-4) — спра ви про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 83-1; органам лісового господарства (ст. 241) — справи про адміні стративні правопорушення, передбачені статтями 63—70,73, 75, 77; органам виконавчої влади в галузі охорони навколишньо го природного середовища (ст. 242-1) — справи про адміністра тивні правопорушення, передбачені статтями 63—74, 76—77-1, 91-1 КпАП України
92_Використання нелісових рослинних ресурсів.
(ЗУ „Про рослинний світ”)
Використання природних рослинних ресурсів здійснюється в порядку загального або спеціального використання.
У порядку загального використання природних рослинних ресурсів громадяни можуть збирати лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для задоволення власних потреб, а також використовувати ці ресурси в рекреаційних, оздоровчих, культурно-освітніх та виховних цілях.
Збирання у порядку загального використання дикорослих рослин, віднесених до переліку наркотиковмісних рослин, їх плодів, насіння, післяжнивних залишків, відходів сировини тощо, забороняється.
Торгівля лікарськими і декоративними видами рослин та їх частинами (корені, стебла, плоди тощо), зібраними в порядку загального використання природних рослинних ресурсів, забороняється.
Спеціальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється за дозволом юридичними або фізичними особами для задоволення їх виробничих та наукових потреб, а також з метою отримання прибутку від реалізації цих ресурсів або продуктів їх переробки.
За умови додержання вимог законодавства можуть здійснюватися такі види спеціального використання природних рослинних ресурсів:
збирання лікарських рослин;
заготівля деревини під час рубок головного користування;
заготівля живиці;
заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо;
збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету тощо;
заготівля сіна;
випасання худоби.
Законодавством України можуть передбачатися й інші види спеціального використання природних рослинних ресурсів.
Спеціальне використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення здійснюється за дозволом, що видається в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Спеціальне використання природних рослинних ресурсів місцевого значення здійснюється за дозволом, що видається в порядку, який визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.
Заготівля деревини під час рубок головного користування, живиці на земельних ділянках лісового фонду здійснюється в порядку, що встановлюється Лісовим кодексом України (3852-12). Інші види спеціального використання рослинних ресурсів на земельних ділянках лісового фонду здійснюються в порядку, що встановлюється цим Законом, Лісовим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.
Реалізація лікарської та технічної сировини дикорослих рослин юридичними або фізичними особами, які не мають дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів, забороняється.
Не потребують дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів:
-власники земельних ділянок, на яких знаходяться об’єкти рослинного світу, крім тих, що занесені до Червоної книги України та Зеленої книги України;
-користувачі (в тому числі орендарі) земельних ділянок, які їм надано для цільового призначення (ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, колективного садівництва, городництва, сінокосіння, випасання худоби), за винятком використання ними дикорослих судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, види яких занесені до Червоної книги України, та природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України.
Форма дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Видача дозволів на спеціальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється у межах лімітів їх використання.
Ліміти спеціального використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення встановлюються на підставі науково обгрунтованих нормативів спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища.
Порядок встановлення лімітів спеціального використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення затверджується Кабінетом Міністрів України.
Порядок встановлення лімітів спеціального використання природних рослинних ресурсів місцевого значення визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування за поданням спеціально уповноважених місцевих органів виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища.
Загальне використання природних рослинних ресурсів в Україні здійснюється безоплатно.
Спеціальне використання природних рослинних ресурсів є платним.
Від збору за спеціальне використання природних рослинних ресурсів звільняються:
-науково-дослідні установи, навчальні та освітні заклади, що проводять наукові дослідження об’єктів рослинного світу з метою їх охорони, невиснажливого використання та відтворення, за винятком використання ними дикорослих судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, види яких занесені до Червоної книги України, та природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України;
-власники земельних ділянок;
-користувачі (в тому числі орендарі) земельних ділянок, за винятком використання ними дикорослих судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, види яких занесені до Червоної книги України, та природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України, для задоволення природними рослинними ресурсами власних потреб без права їх реалізації.
Порядок визначення збору та нормативи плати за спеціальне використання природних рослинних ресурсів встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Об’єкти рослинного світу — дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання;
Природні рослинні ресурси — об’єкти рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населенням, для потреб виробництва та інших потреб.
Природні рослинні ресурси поділяються на природні рослинні ресурси загальнодержавного та місцевого значення.
До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать:
а) об’єкти рослинного світу у межах:
внутрішніх морських вод і територіального моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України;
поверхневих вод (озер, водосховищ, річок, каналів), що розташовані і використовуються на території більш ніж однієї області, а також їх приток усіх порядків;
природних та біосферних заповідників, національних природних парків, а також заказників, пам’яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення;
б) лісові ресурси державного значення;
в) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, види яких занесені до Червоної книги України;
г) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України.
До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення законодавством України можуть бути віднесені й інші об’єкти рослинного світу.
До природних рослинних ресурсів місцевого значення відносяться дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, не віднесені до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення.