Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Романо-германська правова система
Розділ: Правознавство
Романо-германська правова система
ЗМІСТ
Вступ ....................................................................................................... 3 – 5.
Розділ 1. Формування континентальної
(романо-германської) правової системи .............................................. 6 – 17.
1.1. Історія становлення романо-германської правової системи…….6 – 15.
1.2. Тенденції змін в романо-германській правовій системі………..15 – 17.
Розділ 2. Теоретичні засади романо-германської
правової системи .................................................................................. 18 – 42.
2.1. Загальні поняття та структура правової системи ....................... 18 – 23.
2.2. Особливості та джерела романо-германської системи права ... 23 – 32.
2.3. Загальна характеристика права окремих країн,
що входять до романо-германської правової системи ..................... 32 – 38.
2.4. Особливості впливу романо-германської системи
права на правові системи неєвропейських країн .............................. 38 – 42.
Розділ 3. Романо-германський тип правової системи
та інші правові системи: порівняльна характеристика ..................... 43 – 48.
3.1. Романо-германська та англосаксонська системи права ............ 43 – 44.
3.2. Романо-германська та соціалістична системи права ................. 44 – 45.
3.3. Романо-германська та релігійні системи права .......................... 45 – 46.
3.4. Загальна характеристика романо-германської системи права
в Україні ............................................................................................... 47 – 48.
Висновки ............................................................................................... 49 – 50.
Список використаної літератури ........................................................ 51 – 53.
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Традиційно в усіх науках базові (тобто загальнотеоретичні) дисципліни вважались ключовими об’єктами досліджень, оскільки саме вони визначали загальний контекст розвитку та перспективи цих наук. В системі юридичних наук до таких дисциплін належить історія держави і права, рівно як і теорія держави і права. Обидві ці дисципліни приділяють значну увагу вивченню правових систем світу. Це не є випадковим, оскільки саме правові системи є основою правової культури. Без їх вивчення залишаться незрозумілими минуле, сучасний стан та подальші перспективи розвитку як окремих національних законодавств, так і права у світовому масштабі.
Таким чином, актуальність теми даного дослідження (континентальна або романо-германська правова система) не потребує спеціальних підкріплень. До того ж, на сучасному етапі, в зв’язку з процесами глобалізації, що охопили різні сфери життя суспільства, в тому рахунку і правову, знову постає завдання провести порівняльну оцінку різних правових систем, вибрати з них найкраще, відкинути застарілі та недемократичні положення і норми, щоб на основі синтезу кращих елементів різних правових систем створити універсальну правову систему, яка буде найбільш оптимальною для всіх країн.
Не зважаючи на це, дана тема є вкрай складною, оскільки потребує дослідження базових засад різних галузей права більшості сучасних європейських країн. Причому, для найбільш повного висвітлення даної теми потрібно не просто зробити констатацію наявного стану романо-германської правової системи (як це досить часто робиться), а подивитись на цю тему ширше – в її історичній ретроспективі та у зв’язку з порівняльним правознавством. Лише такий підхід (на стиці кількох наук) дозволить об’єктивно висвітлити дану тему. До того ж, на сучасному етапі розвитку наукової сфери найбільш перспективними і актуальними в ній визнано саме дослідження, що ведуться на стиці кількох наук. Це і буде базою нашої курсової роботи.
Об’єктом дослідження є романо-германська правова система. Причому вона досліджується в зв’язку з іншими правовими системами світу, на основі порівняльної оцінки низки своїх структурних елементів.
Предметом дослідження є наявна і науково вивчена інформація про розвиток та сучасний стан романо-германської правової системи; дані, що констатують вплив даної правової системи на стан моралі, правосвідомості та правопорядку європейського суспільства; наукові прогностичні оцінки подальших перспектив континентальної правової системи.
Стан наукової розробки теми. На сучасному етапі дана тема виглядає, на перший погляд, добре дослідженою. Її вивчали Р. Давид, К. Цвайгерт, Г. Кьотц, А. Саїдов та інші. Але більшість дослідників цієї теми належали до закордонної історіографії. А в Україні цю тему об’єктивно вивчали лише у дореволюційний період (М. Владимирський-Буданов, Б. Кістяківський та інші). Але в радянській період вітчизняній історіографії, при розгляді даної теми, бракувало неупередженості (давався взнаки ідеологічний чинник – романо-германська правова система переважала у політично ворожих капіталістичних країнах). Окрім цього, більшість фахівців з теоретичних юридичних наук працювали в Росії. Таким чином, на сучасному етапі постало завдання відновлення об’єктивності цих досліджень, залучення закордонного досвіду та вироблення власної наукової школи в Україні з вивчення історії та теорії держави і права.
Мета та завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки та актуальності теми континентальної (романо-германської) правової системи. Нашою метою є дослідити витоки, розвиток, сучасний стан та подальші перспективи розвитку романо-германської правової системи з урахуванням загальних тенденцій у розвитку права в світі на сучасному етапі. У відповідності до поставленої мети було визначено наступні завдання:
- дослідити витоки та історію формування романо-германської правової системи;
- виявити причини, що обумовили сучасний стан континентальної правової системи шляхом короткого огляду історичного розвитку даної правової системи;
- встановити зв’язки романо-германської правової системи з іншими правовими системами світу;
- дослідити структурні особливості романо-германської системи права;
- зробити прогностичну оцінку подальших перспектив розвитку континентальної правової системи;
- визначити риси романо-германського права у сучасній правовій системі України.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від моменту зародження романо-германської правової системи (середина І тис. н.е.) і до початку XXI ст.
Географічні рамки дослідження – сукупність європейських країн (як епохи середньовіччя, так і Нового та Новітнього часу), в яких панувала романо-германська правова система. Також, певною мірою, залучаються дані щодо розвитку правової культури в країнах поза межами Європи, що здійснили рецепцію романо-германської правової системи або запозичили її внаслідок перебування в минулому у складі колоніальних імперій, створених європейськими державами з континентальною правовою системою.
Методологічною базою роботи є хронологічний, об’єктивний, структурно-системний, дедуктивний, індуктивний та порівняльний методи.
Джерельну базу курсової роботи становлять, по-перше, видання корпусу римського права. По-друге, пам’ятки права епохи середньовіччя, створені під впливом римського і варварського права. По-третє, сучасне міжнародне та національне законодавство. Саме на підставі вивчення подібного комплексу джерел можна аргументовано вести мову про наявність впливу романо-германської правової системи на правову культуру людської цивілізації на сучасному етапі її розвитку; рівно як і робити науковий прогноз щодо подальших перспектив розвитку цієї правової системи.
РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ КОНТИНЕНТАЛЬНОЇ (РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ) ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ.
1.1. Історія становлення романо-германської правової системи.
Для правильного розуміння сучасного становища права, важливим є вивчення історії становлення правової культури країн континентальної Європи, в яких панує романо-германська правова система.
Романо-германський тип правової системи сформувався в XII – на початку XIII ст. „Її основою стало римське право, під рецепцією якого слід розуміти застосування норм римського права, що почалося в ряді країн в умовах середньовіччя. Підставами рецепції стали умови економічного та заснованого на ньому соціального життя Західної Європи ( розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст), а, також, властивості самого римського приватного права, що виникли в результаті певних економічних умов”[1].
Крім економічних причин, існували і соціально-культурні передумови запозичення Європою римського права. Розвиток освіти, мистецтва, культури сприяв сприйняттю римських юридичних концепцій, поглядів, понять, конструкцій.
Формування спочатку ідеї, а згодом і самої романо-германської системи права (вже на законодавчому рівні) можна поділити на певні історичні етапи:
1) період простого права; 2) період формування загального права університетів; 3) період законодавчого права.
На першому етапі елементи, що започаткували створення романо-германської системи права, мали характер звичаєвого права. Спочатку варвари і римляни жили кожен за своїми законами. Але з прийняттям варварами християнства спосіб життя населення почав поступово змінюватись. На зміну примітивному приватному праву прийшли звичаї, притаманні певним територіям. Існують деякі документи, за допомогою яких ми маємо змогу прослідкувати стан як римського права, так і права варварів. До них належать компіляції Юстиніана (Кодекс, Дигести, Інституції, опубліковані з 529 по 534 р. та доповнені серією новел) у Візантії, Молитовник Аларіха (506р.) у Франції та на Іберійському півострові представляють римське право.
Разом з тим, більшість германських племен починаючи з VI ст. також вже мали свої закони („закони варварів”), процес створення яких продовжувався до XII ст. Але ці „закони” регулювали дуже незначну частину суспільних відносин, що перешкоджає нам повно дослідити за ними стан права цього періоду. Римські ж компіляції, навіть в спрощеному виданні Аларіха скоро виявились занадто складними, і, згодом були модифіковані для більш простого застосування їх на практиці населенням. Нове право мало усну форму та було лише місцевого значення. Спроби вождів систематизувати та зробити єдиний звіт норм для підданих латинського та германського походження виявились невдалими і більше не повторювались. Та й сенсу уточнювати та фіксувати ці норми не було, тому що у вирішенні судових справ пріоритет мали позаправові засоби – „судження Боже”, „присяги сторін”, „процедура очищення”, „судове випробування”, „сваволя місцевої влади”.
В період раннього середньовіччя суспільство повернулось до примітивного стану правової культури. Право ще існувало, про що свідчить наявність інститутів, що були покликані його створювати, та панування права вже не було. Сам ідеал суспільства, заснованого на праві було відкинуто, натомість основою християнського суспільства стало братерство і милосердя. Святий Павло в своєму першому „Посланні до коринфян” радив віруючим підкоритися посередництву пасторів чи своїх святих братів, а не звертатися в суди. Святий Августин захищав той же тезис. За німецькою приказкою XVI ст.: „Юристи – погані християни”. Хоча її застосовували переважно до романістів, приказка все одно відноситься до всіх юристів: саме право вважалось поганою річчю”[2].
Створення романо-германської системи права пов’язано з відродженням, що почалося в XII – XIII ст. на Заході Європи, переважно в юридичній сфері. Нове суспільство зрозуміло необхідність права для порядку та безпеки, яких потребує Божественний замисел. Ідеал суспільства, заснованого на братерстві та милосерді було відкинуто. Церква стала більш чітко розмежовувати світське суспільство і суспільство віруючих; суд сумління і правосуддя, створила в цей період приватне канонічне право. В XIII ст. релігію і мораль вже перестали змішувати з громадянським порядком і правом. За правом знову було визнано його важливу роль і автономію, які віднині стали характерними рисами західної думки і цивілізації.
Зародження романо-германської системи права не є результатом утвердження королівської влади чи централізації. В цьому полягає її відмінність від англійського права, де розвиток загального права був пов’язаний з посиленням королівської влади та з існуванням сильно централізованих королівських судів. На Європейському континенті не було нічого подібного. Формування романо-германського права відбувалося в умовах роз’єднаності країн Західної Європи і панування переконання, що таке об`єднання неможливе. Підґрунтям розвитку системи цього права служили переважно спільна культура і традиції, що було обумовлено географічною близькістю цих країн та спільними тенденціями їх історичного розвитку. Романо-германська правова система виникла і продовжувала існувати незалежно від будь-яких політичних цілей, тобто – формувалася стихійно.
Наступним етапом розвитку романо-германської системи права став період формування загального права університетів, що були головним джерелом розповсюдження нових ідей. Першим і найбільш відомим був Болонський університет в Італії.
В університетах право розглядали як модель соціальної організації. Його вивчення залишало поза увагою процесуальні процедури, докази, способи виконання (ці питання залишались для адміністративної регламентації), концентруючи увагу на судовому розгляді чи виконанні прийнятих рішень. Університетська наука розглядала право в зв`язку з філософією, теологією, релігією. Вона вказувала суддям як вирішувати справи на основі справедливості, встановлювала правила, якими добропорядні люди повинні були керуватися у своєму соціальному житті. Право, як і мораль, – це належне (яким повинно бути), а не існуюче (яке є). Чи можливе викладання моралі, що описує лише те, що людина звичайно робить, без вказівки на те, як потрібно чинити та жити? Ми вважаємо, це справедливо по відношенню до права.
В більшості країн континентальної Європи право в цей час було в хаотичному, невизначеному стані, було роздробленим, іноді варварським. Під загрозою залишитись місцевими школами процесуального права, що не мали авторитету, престижу, університети повинні були викладати дещо нове, відмінне від місцевого права. Більш того, щоб вийти за рамки відсталого позитивного права було відновлено дослідження римського права, з яким було легко ознайомитися: норми кодифікацій Юстиніана були викладені мовою, яку Церква зберегла і спростила; мовою, якою користувались всі канцелярії і всі вчені – тобто на латині.
Римське право довгий час піддавалось критиці з боку Церкви. Вважалось, що воно створено язичницьким світом, а отже є плодом цивілізації, яка не знала Христа, що в його основі лежить філософія, яка суперечить поглядам Євангелія, святих отців Церкви і християнства. Але Фома Аквінський на початку XIII ст. поклав край цій критиці. Його праці, що базувались на працях Аристотеля, доводили, що дохристиянська філософія, яка базувалась на розумі, значною мірою відповідала Божественному закону і сприяли „вигнанню чортів” з римського права[3]. З цими працями зникла остання перешкода на шляху відродження римського права. Отже, було покладено початок його вивченню та впровадженню в практику.
До XIX ст. римське право викладалося у всіх університетах континентальної Європи. Воно складало основу освіти, в той час як національне право стало другорядним. Феномен відродження викладання римського права вийшов за рамки Болонського університету з одного боку, та за межі XII – XIII ст. – з іншого.
Поглиблене вивчення римського права обумовило те, що виникли різні правові школи, які мали відмінні погляди на значення рецепції римського права для практичного застосування. Велику роль в „очищенні”, переробці і пристосуванні римського права до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів[4], що поставили за мету встановити початковий зміст римських законів. Її діяльність продовжила школа постглосаторів. Таким чином, право було підготовлене до нового розвитку, зокрема – появи нових галузей права (торгове право, міжнародне приватне право), і, в той же час систематизоване і приведене в стан, що контрастує з казуїстичним і емпіричним духом юристконсулів Риму. Віднині під назвою „usus modernus Pandectarum” в університетах викладалося римське право, сильно змінене під дією канонічного права.
Розглянута еволюція дає нам змогу зрозуміти, що ж насправді представляє з себе романо-германська система права. Ця система – величне творіння європейської науки, що намагається вказати юристам мету їхньої діяльності, словник і методи, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Університети не мали своєю метою створення позитивного права, вони не створювали обов’язкові норми для суддів і юристів-практиків у всіх країнах. Вони намагалися, спираючись на римські тексти, знайти найсправедливіші норми, що б відповідали новому суспільному порядку. Ці характерні риси романо-германської правової системи важливо відмітити в наш час, коли знову почали говорити про Європу та європейське право. Романо-германська система права об’єднала народи Європи, зважаючи на існуючі між ними відмінності, без яких Європа не була б тим, чим вона є, і такою, якою ми хочемо її бачити.
Епоха Ренесансу, або Відродження (почалася в Італії на рубежі XIII – XIV століть, а потім поширилася по всій Західній Європі) покінчила з релігійним середньовічним пануванням, звернувшись до гуманітарних досягнень античності. Розвиток юридичного світогляду, виникнення на його основі теорії природного права (як сили, що висунула на перше місце розум, який творить право, верховенство закону і вимогу кодифікації законодавства), сприяли формуванню правової культури європейських спільнот, новому їх зльоту. Поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виробила нові норми публічного права, що виражають природні права людини і гарантують свободу особистості. Місце пріоритетів римського права посіли принципи права, що відображують раціональні засади не минулого, а сучасного життя.
Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуватися результатом систематизації правових норм.
Період формування законодавчого права почався під впливом ідей школи природного права, одним з найважливіших досягнень якої стала кодифікація. Кодифікація є природним завершенням концепції, що лежить в її основі та багатовікової творчості університетів. Протягом шести століть в університетах викладалось право, що було зразком справедливості. З великим терпінням цю ідею втолковували юристам, в результаті чого вони почали сприймати її як ідеальний зразок права.
Чому ж сьогодні, коли розум наш досяг розквіту і править світом, не створити зразкове право університетів, доповнене і уточнене школою природного права, діючим реальним правом, що використовується на практиці різними націями? З цієї точки зору школа природного права вперше робить переворот в історії, намагаючись зробити діючим ідеальне право університетів. Можна сказати, що вперше виник і інтерес до позитивного права. Вперше також стало допускатися, що суверен може створювати право. Але, вважалось, що ці повноваження надаються суверену для закріплення принципів природного права. На думку філософів, тут справа в створенні кодексів, що відповідають природі, санкціоновані розумом і гарантовані свободою. Але ж, отримавши такі повноваження влада може відступитись від встановленої цілі, законодавець може використати її для змін основ суспільства, не піклуючись про „природні права”.
Кодифікація – це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.
Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку – нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона). Прусське земельне уложення 1794 р. не мало успіху, тому що не було виконане перше з вказаних вище умов. Австрійське Громадянське уложення 1811 р. мало дуже обмежене значення в силу відсутності другої умови.
Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна була поставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання „приватного звичаю”, зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву „національного духу” – це відбивало загальний контекст розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації.
Кодифікація і весь наступний законодавчий розвиток викликали появу одночасно законодавчого позитивізму і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонути ідея про існування юридичної спільності між європейськими націями (тим більше між неєвропейськими) і в рамках цілої романо-германської правової сім’ї. У всіх європейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена, але перестало асоціюватися зі справедливістю. Подібна зміна позиції проявилася у кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси, навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, в якості зразків для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси інших країн. Ця практика свідчить про зв’язок між усіма правовими системами, які входять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймає доктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись, таким чином, від своєї постійної ролі – розвивати юридичну науку і удосконалювати право.
В даний час ця криза знаходиться на стадії вирішення. Кодекси застаріли, і це послабило законодавчий позитивізм XIX ст. Ми все більш відкрито визнаємо провідну роль доктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист не вважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сфері кримінального права, де діє принцип „немає злочину, якщо він не передбачений законом”, все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації по визначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право у значну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існування численних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавства примушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється і тлумачиться право в інших країнах.
Таким чином, „юридичний націоналізм” відступає, і можна вважати, що криза, викликана європейськими кодифікаціями XIX і XX ст., мала тимчасовий характер.
Відродження ідеї природного права, яке відбувається в наш час на практиці є відродженням ідеї єдиного права, відновленням усвідомлення того, що право не слід розуміти як дещо ідентичне закону і те, що має в силу цього національний характер.
Зараз демократичні традиції романо-германського права поповнилися ідеями створення „європейського будинку”, Євросоюзу, що веде до правової інтеграції країн, подоланню національно-державних кордонів, а разом з ними і „правового націоналізму”[5]. Основами інтеграції виступають як загальні принципи, „дух” римського права, так і норми англійського прецедентного права. Третє тисячоліття, в яке вступив світ, стане новим етапом розвитку романо-германської правової системи, ознаменованим зближенням, гармонізацією та уніфікацією законодавчих комплексів континентально-європейських країн і побудовою загальноєвропейської правової системи. Початок цього уже позначений введенням загальноєвропейської валюти (євро), розробкою і прийняттям Євроконституції, впровадженням єдиного громадянства та можливістю безвізового переміщення громадян Євросоюзу в рамках союзу. Складним залишається питання подальшого розширення інтеграційних тенденцій в праві в зв’язку із наростанням ізоляціоністських настроїв серед громадян Євросоюзу та посилення антиглобалістських рухів у світовому масштабі.
Отже, становлення романо-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.
1.2. Тенденції змін в романо-германській правовій системі.
Існує багато факторів, що сприяють єдності романо-германської правової системи (сім’ї). Але важливо акцентувати увагу на тих змінах в системі, які в різні епохи і в різних країнах могли створити відчуття втрати цієї єдності і викликати загрозу, що якась з систем, що входять в правову сім`ю, вийде з неї.
Романо-германське право – живе право, а це передбачає постійні видозміни. Деякі зміни , що направлені на трансформацію системи, виникають спочатку в одній країні чи групі країн а лише потім або сприймаються сім’єю в цілому, або не сприймаються нею. Тому завжди існує розрив між правовими системами, що входять в правову сім’ю. Вони виявляються як би зміщеними по відношенню одна до одної. Право якоїсь країни, в якій проведений відомий експеримент або сприйняті нові тенденції, може опинитися в деякий момент трохи попереду щодо інших країн. І в кожен з цих моментів постає питання, чи не підірвано єдність сім`ї. Все залежить від того, чи сприймуть інші країни зміни, що внесені в право даної країни, чи ні, чи відмовиться сама країна від свого експерименту, щоб повернутися в рамки традиції, чи ні.
При розгляді джерел і структури правових систем Європейського континенту ми зможемо звернути увагу на ті відмінності, які, таким чином, постійно підривають в очах юристів глибоку єдність романо-германської правової сім`ї. Вкажемо на декілька фактів, що ілюструють цей безперервний рух, цей постійний розрив, який характеризує і обумовлює саме життя даної системи.
Розглянемо непостійні історичні фактори, що породили ці відмінності. Навіть в самому викладанні права в університетах склалися різні школи: гальська школа, з її тенденцією до історизму, відрізнялась від італійської школи, яка орієнтувалася на застосування правових норм на практиці; іберійська школа виділялася своєю консервативністю, а германська – стала основою для виникнення школи пандектистів. Ці регіональні тенденції могли, здавалось, стати постійною загрозою для єдності європейського континентального права. Та все ж ця єдність збереглася, і відбулося це завдяки школі природного права.
Тріумф школи природного права і ідей кодифікації знову висунув питання про те: чи візьмуть інші країни приклад з Франції в такому експерименті, як наполеонівська кодифікація; чи стануть кодекси Наполеона причиною роз’єднання європейського континентального права. Але за деяким виключенням, право всіх країн Європейського континенту сприйняло французьку форму кодифікації. Таким чином, стало очевидним, що відмінність кодексів, подібно відмінності законів і звичаїв минулого, зовсім не веде до розпаду романо-германської правової сім`ї.
В той же час розрив, який все ж мав місце в плані часової розбіжності у питанні кодифікації у Франції і Німеччині, залишив деякі сліди. В той період, коли французькі юристи займалися тлумачення своїх кодексів, німецькі юристи продовжували роботи над текстами римського права на теоретичному рівні (в рамках університетів). В Німеччині значне становище зайняла школа пандектистів, завдяки якій було досягнуто значно вищого рівня систематизації норм римського права, ніж раніше. Німецьке „Цивільне уложення” було прийняте в кінці XIX ст. на основі праць пандектистів. Звідси і відмінність методів і стилю французького і німецького цивільних кодексів. Ці відмінності, як ми бачимо, – продукт історичної випадковості, оскільки сумнівно, що тут причиною було постійне протистояння французького і німецького права. І вже зовсім невірно було б робити на цій основі висновок про принципову відмінність між латинською і німецькою концепціями права. Такий висновок суперечив би і історії, і тому факту, що правові системи інших „германських” країн (Австрії, Голландії, Швейцарії, країн Скандинавії) завдяки меншому тяжінню до абстрактності більш близькі до французького, аніж до німецького права.
Чи можна говорити про групу латинських правових систем (в яку наряду з французьким правом входить право Італії, Іспанії і Португалії), що відрізняються від систем німецького права? Подібна думка не має одностайної підтримки. Право різних латинських країн Європи, звісно, схоже між собою, хоча б завдяки єдиній термінології. Але між ними існують і відмінності з багатьох питань.
Важливі відмінності між Францією, Іспанією, Італією і Португалією існують у сфері конституційного і адміністративного права, в режимі майнового, сімейного права та в цивільному процесі.
Кожна з правових систем континенту є по-своєму оригінальною. Та не слід переоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливо якщо розглядати системи в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити про романо-германську сім`ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони можуть бути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права.
РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ.
2.1. Загальні поняття та структура правової системи.
Термін „правова система” виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежних юридичних засобів і явищ держави. Він сприяє створенню ніби узагальнюючої конструкції правового змісту, яка функціонує легітимно.
Термін „правовий тип (сім’я)” – це узагальнююча теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім`я) правових систем відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених критеріїв”[6].
Отже, „тип правової системи” і „сім`я правових систем” є тотожними поняттями. Просто поняття „сім`я” має більш соціальне значення, а термін „тип” відображує саме юридичний зміст поняття, позначеного терміном „сім`я”.
Кожний тип правової системи складається із підтипів – груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.
Під правовою системою взагалі розуміється сукупність внутрішньо впорядкованих, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних явищ, за допомогою яких публічна влада здійснює регулятивно-організуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей і їх об’єднань.
Це комплексна категорія, що виражає всю правову організацію суспільства, цілісну правову реальність. За влучним висловом французького дослідника права Ж. Карбоньє: „Правова система – це місткість для різноманітних юридичних явищ”. Він також зазначає, що юридична соціологія звертається до поняття „правова система” для того, щоб охопити весь спектр явищ, що вивчаються нею. Якщо б вираз „правова система” був лише простим синонімом об’єктивного (чи позитивного) права, то його значення було б сумнівним[7].
Право – ядро і нормативна основа правової системи. Вони співвідносяться як частина і ціле. По характеру права в даному суспільстві легко можна судити про сутність всієї правової системи, правової політики і правової ідеології цієї держави. Окрім права, як стержневого елементу, правова система включає в себе багато інших складових: правотворчість, правосуддя, юридичну практику, правовідносини, суб’єктивні права та обов’язки, правові заклади, законність, відповідальність тощо. Вичерпний перелік цих складових дати важко, оскільки правова система – це складне, багатовимірне і динамічне явище.
Цінність поняття правової системи полягає в тому, що воно дає додаткові аналітичні можливості для комплексного аналізу правової сфери життя суспільства. Це новий, більш високий рівень наукової абстракції, інший зріз правової дійсності і, як наслідок, інший погляд на неї. Перевага названого підходу в тому, що, будучи гранично широким, він покликаний показати в цілісному вигляді загальну панораму правового простору – той складний юридичний світ, в якому постійно знаходяться і діють учасники соціальних відносин.
Право, як ми вже зазначали вище, – епіцентр правової системи. Юридичні норми, спираючись на можливості державного примусу, виступають інтегруючою основою. „Це свого роду каркас, що несе конструкція правової системи, без яких вона могла б перетворитися в простий набір елементів, не пов’язаних між собою нормативно-вольовою основою”[8].
Норми права, разом з викликаними ними правовідносинами – це необхідні кріплення, зв’язуючи ланки правової системи. Будучи первинними клітинами правової системи, юридичні норми складають її першооснову, надають їй життєвих сил. Саме через ці норми досягаються, перш за все, основні цілі правового регулювання.
Право домінує у правовій системі, навіть грає в ній роль консолідуючого фактора „центру тяжіння”. Всі інші її елементи є фактично похідними від права. І будь-які зміни в ньому породжують зміни у всій правовій системі чи в багатьох її частинах. Однак ми вважаємо, що правова система не може бути охоплена поняттям права навіть в широкому розумінні.
Ми згодні з тим, що для характеристики правової системи головне значення має сутність і зміст права, але з цього зовсім не випливає, що будь-яку правову систему достатньо звести до права.
Цікаву характеристику правової системи і її ролі в житті суспільства запропонував американський юрист Лоуренс Фрідмен. За його уявленням, в сучасному американському суспільстві правова система супроводжує людину у всіх його справах. Не проходить і дня – навіть години без взаємодії особи з правом в широкому розумінні. Автор пише, що правова система присутня всюди, хоча часто її присутності людина не помічає, але тим не менше правова система, подібно „Великому брату”, уважно слідкує за нею. І ми розуміємо, що закон насправді в якійсь мірі постійно слідкує за нами[9].
Правова система безперервно змінюється, однак її складові частини зазнають змін з різними швидкостями, і жодна з них не змінюється настільки ж швидко, як інша. В той же час існують деякі постійні, довго існуючі елементи – принципи системи, які були присутні в системі завжди і будуть такими ж протягом ще довгого часу. Вони надають необхідну форму і чіткість правовій системі в цілому.
Право – явище світової цивілізації, в рамках якої сформувалась і діє велика кількість правових систем. Для того щоб зрозуміти правовий розвиток в цілому, як складову частину прогресу світової культури, необхідно поглянути на право під таким кутом зору, під яким можливим стало б пов’язати правову систему з конкретним історичним часом і регіоном, національною і релігійною специфікою тієї чи іншої цивілізації.
Через співставлення однорідних державно-правових інститутів, принципів, норм виділяються загальні закономірності правового розвитку, його напрямки, етапи, перспективи. Таке співставлення, базуючись на порівняльно-історичному методі пізнання, дозволяє виявити загальне і специфічне в правових явищах, що зустрічаються у світі, ступені і тенденції їх формування і функціонування, що дає змогу звести всю різноманітність конкретно-національного регулювання в чітку „періодичну систему” світового права, де елементарною, основною часткою виступає вже не норма права, а цілісна національна правова система, і навіть їх група (тип, сім`я). Все це потрібно, в кінцевому рахунку, для поглиблення наших уявлень про природу права, його закономірності, генезис, властивості.
Такі аспекти вивчення права виступають предметом порівняльного правознавства. Результатом застосування порівняльного методу є класифікація правових систем за різними ознаками. Класифікація означає розподіл національних систем по класам (типам) залежно від тих чи інших критеріїв. В цьому плані класифікація (типологія) – важливий спосіб наукового пізнання, що дозволяє під додатковим кутом зору розкрити як внутрішні взаємозв’язки права, так і його відносини з більш широким соціальним контекстом, що відкриває нові можливості у вивченні юридичних явищ.
Якщо система права – це своєрідна „внутрішня карта” національного права, то типологія (класифікація) правових систем створює своєрідну „правову карту світу”, що розкриває специфіку інститутів, які використовуються для юридичного регулювання в тих чи інших країнах, і що показує, яким правовим сім’ям належать правові системи народів (держав) Земної кулі.
Щодо питання типології правових систем існують різні підходи, кожний з яких заслуговує на увагу.
Однією з найбільш популярних виявилася класифікація правових сімей, наведена Р. Давидом у книзі „Основні правові системи сучасності” (1953р.). Вона ґрунтувалася на поєднанні двох критеріїв: ідеології (яка включає релігію, філософію, економічні і соціальні структури) та юридичної техніки (яка включає джерела права як основний елемент).
Натомість німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу класифікації правових систем критерій „правового стилю”. „Стиль права” складається, на думку цих авторів, із п’ятьох чинників: 1) походження і еволюція правової системи; 2) своєрідність юридичного мислення;
3) специфічні правові інститути; 4) природа джерел права і засоби їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.
Російський вчений А.Х. Саїдов позначив таку групу критеріїв: 1) історія правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи – провідні інститути і галузі права.
Слід також віддати належне українським теоретикам права – авторам підручників з „Теорії держави і права”, які спеціально присвячували розділи „правовим системам світу” і запропонували свої критерії типології правових систем світу.
Правова система, яку ми досліджуємо (романо-германська), за класифікацією поділяється на два підтипи, або дві правові групи: романська (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія. Провідною в цій групі є національна правова система Франції); германська (Німеччина, Австрія, Швейцарія та інші. Провідною у цій групі є національна правова система Німеччини). Також існують такі типи правових систем, як англо-американський, змішаний, релігійно-традиційний та соціалістичний, які також мають свої особливості.
Отже, на нашу думку, правова система є сукупністю особливостей всіх державно-правових явищ, що властиві певній групі держав. Ці особливості сформувались історично під впливом різноманітних політичних, соціальних та економічних чинників і мають своїм наслідком сучасний стан права в цих країнах.
2.2. Особливості та джерела романо-германської системи права.
В країнах романо-германської правової системи використовується відомий з часів Римської імперії, класичний поділ права на публічне і приватне. В підсистемі публічного права переважають імперативні(категоричні) норми, які не можуть змінювати учасники правовідносин, а у підсистемі приватного права провідне місце займають диспозитивні норми, причому тільки в тій частині, в якій вони не змінені учасниками правовідносин.
Головним структурним елементом романо-германської системи права є галузь права. Всі норми чітко відповідають і прив’язані до певної галузі права. Це є результатом впливу правової доктрини, що вважає обов’язковим врахуванням предмету і методу правового регулювання.
Класифікація галузей права у більшості країн подібна з німецькою (Швейцарія, Іспанія, Австрія). Французька схема класифікації виділяється, наприклад в Італії, Бельгії, Нідерландах, у зв`язку з чим деякі дослідники називають Нідерланди „юридичною донькою Франції”.
Основна класифікація виділяє такі галузі підсистеми публічного права: конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне публічне, процесуальні галузі, основні інститути трудового права та інші. До галузей підсистеми приватного права належать: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне, а також окремі інститути трудового права (у цілому трудове право має змішаний характер) та ін.
Всі галузі права в окремих країнах мають різний ступінь роздробленості і кодифікації. Значна частина приватного права кодифікована, на відміну від публічного. Особливо це стосується адміністративного права, що було розроблене французькими юристами і введено в дію у Франції, а потім і в інших європейських країнах. Правда, в цілому адміністративне право не кодифікувалося навіть у Франції. Тільки частина відносин, що регулюється адміністративним правом, увійшла в створені зібрання законодавчих і підзаконних нормативних актів. У таких країнах як ФРН, Австрія, Бельгія, Італія та Швейцарія творцями адміністративного права були адміністративні суди, що вирішували спори з адміністративно-правових питань. Це, природно, вплинуло на своєрідність формування цієї галузі права в зазначених країнах.
На відміну від конкретного, „прецедентного” мислення юристів англосаксонської системи права, юристи країн континентальної Європи мислили абстрактно, і це дозволило відпрацювати та систематизувати інститути права.
Тепер варто розглянути особливості норм романо-германської системи права. За визначенням Алєксєєва: „Романо-германська норма права – загальне правило поведінки, сформульоване законодавцем чи уповноваженим ним органом”[10]. Законодавець формулює її як соціальну модель поведінки, як загальний масштаб, границю дозволеного („від” і „до”), не звертаючись до перерахування приватних випадків, варіантів поведінки. Навіть якщо приводом для створення норми права слугує окремий юридичний казус, він знаходить відображення і вирішення в узагальненій (абстрактній) формі.
Використання норм (моделей поведінки) дозволяє законодавцю оперативно і ефективно впливати на соціальні відносини, змінювати та перетворювати їх, що є безумовно позитивною рисою даної правової регламентації. Системно-ієрархічний характер романо-германських правових норм означає, що вони об’єднані у взаємопов’язані комплекси з точки зору юридичної сили та соціальної значимості положень, серед яких виділяються головні і другорядні, менш значимі правила. Це допомагає юристам романо-германської системи права значно спростити пошук і застосування чинних законів.
Разом із тим загальний характер надає правовим нормам і негативних рис: чим більш загальною є норма, тим складнішим є її застосовування на практиці. Виникає серйозна проблема її конкретизації і тлумачення. Для того, щоб уточнити волю законодавця, використовується велика кількість прийомів, способів тлумачення. В результаті судовими, господарськими та іншими органами виробляється безліч другорядних правових норм, положень, що роз’яснюють і конкретизують положення законів.
Правова норма, що не може і не повинна бути творінням суддів, з’являється, як продукт міркування, заснований частково на вивченні практики, а частково на розумінні понять справедливості, моралі, політики і гармонії системи, що можуть залишитися поза увагою суддів.
Правова норма очищує практику від невідповідних або зайвих елементів, чим спрощує пізнання права. Норма права дозволяє суспільній думці, законодавцеві більш ефективно втручатися в певні ситуації і навіть орієнтувати суспільство на досягнення визначених цілей. Така роль права відповідає традиції, відповідно до якої право розглядається як модель соціальної організації. Розпорядницький і політичний, а не тільки строго судовий аспект права підтверджується і виступає дуже чітко в сучасну епоху, коли від права чекають активної участі в створенні нового правового суспільства.
Поняття правової норми, прийняте в романо-германській правовій системі є основою кодификації в тому вигляді, в якому її розуміють у континентальній Європі. Не можна створити справжній кодекс, якщо бачити норму права в кожному рішенні, винесеному суддею по конкретній справі. Кодекс у романо-германському трактуванні не прагне до того, щоб вирішити всі конкретні питання, що постають на практиці. Його завдання – дати досить загальні, пов’язані в систему, легкодоступні для розуміння правила, на основі яких судді і громадяни, доклавши мінімальних зусиль, можуть виявити, яким чином повинні бути вирішені ті чи інші проблеми.
Взагалі, другорядні норми – це норми, прийняті саме на основі судової практики. Тут постає питання: чи не є наявність таких норм рисою, що зводить поняття правової норми і судової практики в одне ціле? Розвиток такої концепції може привести до трансформації романо-германської правової системи і зближення її із системою загального права.
Яким би не було значення другорядних норм, сформульованих судовою практикою, очевидною є великий ступінь генералізації, порівняно з тим, що створює суддя в процесі судової практики. Тому в країнах романо-германської правової системи „значно менше права”, ніж в країнах, де правова норма створюється безпосередньо судовою владою. Право країн континентальної Європи – це завжди право, що базується на принципах, чого і потребує система. Воно зберігає простоту і ясність.
Правові норми в тому вигляді, в якому юристи і законодавці країн романо-германської правової системи вважають потрібним їх сформулювати, безперечно, недостатні самі по собі. Потрібні такі другорядні норми, які б уточнювали і доповнювали їх, але в твердих і чітких рамках. В цих країнах легше проводити реформи і зміни права, тому що не важко побачити (на відміну від англосаксонської системи), яких норм торкнеться ця реформа, а які залишаться незмінними. Найбільш легко змінюються другорядні правові норми: коливання судової практики, що не торкаються основ системи, не представляють такої небезпеки і не створюють такої невпевненості, як в країнах, де немає загальних правових норм.
Переходячи до розгляду джерел (форм) романо-германської правової системи, слід зазначити, що головне місце серед них посідає нормативно-правовий акт. Він має пріоритет щодо звичаю, узагальнення судової практики, внутрішньодержавних договорів. При закріпленні звичаю чи доктрини в тексті закону, вони стають його частиною, змістом. Закони приймаються парламентами країн романо-германської правової системи, мають найвищу юридичну силу і поширюються на всю територію держави, на всіх її громадян. Вони, з точки зору сучасної правової доктрини, повинні виражати волю більшості суспільства, основні права людини, соціальну справедливість, регулювати найбільш важливі питання суспільного устрою, структуру і організацію державної влади і повинні закріплювати правове становище фізичних та юридичних осіб, а також відносини між ними.
За романо-германською правовою доктриною закони поділяються на конституційні (писані закони, що складають основу правової системи – Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р. та інші) і звичайні (кодекси, спеціальні закони, зведені тексти норм). Конституційні закони мають пріоритет щодо інших. Їх верховенство забезпечується спеціальними конституційними судами або верховними судовими органами. Конституційним законам властивий особливий порядок їх прийняття, зміни та скасування, що передбачає згоду на те кваліфікованої частини депутатів. Їх особливий авторитет виражається у встановленні контролю над конституційністю інших законів. Причому органи цього контролю і його способи можуть бути різноманітними.
Формулювання законів здійснюється за двома стилями: закони подаються або в доступній для всіх громадян формі або ж у вигляді, зрозумілому лише для спеціалістів-юристів.
Важливе місце серед звичайних законів займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право має своєю метою не зовнішнє об’єднання та систематизацію нормативного матеріалу (інкорпорацію); а об`єднання змістовного, внутрішнього, заснованого на істотній переробці нормативного матеріалу, поєднання окремих норм, їх кооперацію (кодифікацію). Кодекси мають галузевий характер і виступають свого роду „центрами тяжіння” для інших норм даних галузей.
Загальні норми міжнародного права мають суттєву перевагу перед внутрішньодержавними законами.
Окрім законів, в країнах романо-германської правової системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри та інші документи, що видаються виконавчою владою. Значна частина з них створюється на основі делегованої правотворчості, а їх значення та роль в правовому регулюванні передбачаються повноваженнями, органів, що їх видали. Інші рішення приймаються за ініціативою самих виконавчо-розпорядчих органів. Вони, з точки зору своєї юридичної сили, поступаються актам першої категорії, але їх кількість велика і тому, особливо в тих країнах, де немає чіткої системи контролю за їх прийняттям. Вони мають суттєвий вплив не тільки на організаційні відносини, що виникають всередині виконавчої влади, але і на діяльність громадян, установ, підприємств.
Наступним джерелом романо-германського права є звичай, якому відведена допоміжна роль. Історично багато звичаєвих норм отримали закріплення в законах. Але як самостійне джерело права звичай сьогодні виконує другорядну роль в правовій системі, виступаючи в якості доповнення до закону.
Закон як писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюється з погляду звичаю. Наприклад, це спостерігається у Нідерландах і стосується головним чином ведення торгівельних операцій. „Один із головних принципів сучасної парламентської системи Нідерландів – „міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту” – не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що оформився в 1867 році”.[11]
Французькі і німецькі юристи в теорії мають різне відношення до звичаю. Французькі юристи намагаються побачити в ньому архаїчне джерело права, роль якого зменшилась, після того як ми разом з кодифікацією визнали верховенство закону. Вони готові підписатися під формулою, що є в законодавстві Австрії і Італії, за якою звичай застосовується лише тоді, коли закон прямо посилається на нього. В ФРН, Швейцарії, Греції закон і звичай розглядаються як два джерела права одного типу. Це обумовлено традиціями історичної школи, яка ще в XIX ст. навчала бачити в праві продукт народного духу. Відмінності, що існують в теорії, не мають ніяких практичних наслідків. На практиці судді ведуть себе так, якщо б закон був виключним чи майже виключним джерелом права. При цьому звичаю надається куди більшого значення, ніж це можна було б уявити на перший погляд.
Звичай, все ж, не має значення сам по собі. Він є важливим лише тоді і в тій мірі, в якій він слугує для знаходження справедливого рішення. Внаслідок цього юрист не повинен автоматично застосовувати звичаї, його обов’язки – критично відноситись до звичаїв, задавати собі питання: а чи розумні вони?
Не менш важливим джерелом романо-германської правової системи є правова доктрина. До XX ст. правова доктрина, що створювалась в університетах, сприяючи засвоєнню римського права відіграла позитивну роль у становленні романо-германської системи права. З затвердженням буржуазних відносин концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лаванд, К. Бергом – у Німеччині). Відповідно до неї творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися. Тому юридичний позитивізм ще одержав назву статичного (державницького) позитивізму. Головним елементом правової системи, відповідно до поглядів позитивістів, вважалося законодавство. Головним недоліком правового позитивізму було звуження сфери правового регулювання до законотворчості. Позитивом було акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для суспільства, орієнтація на додержання законності кожним членом суспільства.
У XX ст. доктрину було відсунуто на другий план основним джерелом – законом, про що свідчить кодифікація законодавства. Сьогодні роль правової доктрини все ж визнається в законопідготовчій роботі й правозастосовній діяльності, тобто при тлумаченні норм права. За допомогою доктрини здійснюється розробка сутністно-категоріального апарату юридичної науки, її методології, чим користується законодавець. Законодавець в процесі створення нормативно-правового акту керується науково-доктринальним підходом до розуміння права та до тлумачення правової держави і інших правових категорій. В тлумаченні правових норм допомагають так звані „Коментарі до кодексу”, що видаються у Франції, Німеччині та інших країнах, що належать до системи континентального права.
Одночасно невірно було б перебільшувати роль правової доктрини як юридичного джерела права, а тим більше вважати її пріоритетним джерелом. Її вплив є безсумнівним, але характер цього впливу є лише допоміжним стосовно закону – головного джерела права.
Наступним джерелом романо-германського права можна вважати судову практику. Хоча, відповідно до сучасної правової доктрини, норми права можуть прийматися лише самим законодавцем або уповноваженими ним органами. Але широкі повноваження, що надаються парламентами судовим органам, обумовлюють розробку суддями принципових рішень, що уточнюють положення закону, а іноді – бувають відмінними від волі законодавця. Подібні рішення виробляються, як правило, вищими судовими інстанціями і конституційними судами в країнах даної правової системи. Враховуючи роль цих інстанцій в судовій ієрархії, всі нижчі судові органи повинні слідувати сформованій вищими інстанціями практиці вирішення справ конкретних категорій під загрозою відміни інших рішень. Таким чином, створюються своєрідні судові норми, тобто правові положення судової практики, котрі враховуються всіма юристами. Ці правові положення публікуються у відповідних судових збірках, набувають практичного значення і стають частиною правової системи.
Важливою особливістю романо-германської правової системи є кодифікація, тобто наявність кодексів з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини законодавства. Ми вже торкались цього питання, а тому згадаємо його лише побіжно.
Велике значення в кодифікаціях надається підготовчим законопроектам, коментарям авторів до проектів законів, матеріалам обговорень. Вони використовуються в процесі офіційного тлумачення законодавства.
Основними особливостями кодифікації в країнах романо-германської правової системи є по-перше, те, що кодекси мають галузевий характер. По-друге, у кодекси включаються як законодавчі, так і підзаконні акти. Це пояснюється суттєвою роллю делегованої правотворчості. По-третє, створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне законодавство). В них містяться норми декількох галузей права для регулювання відносин в конкретній сфері промисловості, господарства чи культури. У кодексах і законах кожної держави висвітлюються особливості внутрішньополітичного життя країни та її правових традицій.
Принципи права країн романо-германського типу — традиційні правові цінності, що формувалися століттями. Починаючи з 50-х років XX ст. вони розвиваються під впливом інтеграційних процесів, що відбуваються в рамках Європейського співтовариства. У практиці Європейського суду сформувалося поняття „загальні принципи, характерні для права держав-членів”. Воно було сформульовано ще в період існування Європейського об'єднання вугілля і сталі, а згодом знайшло закріплення в „Договорі про створення Європейського Союзу”. „Загальні принципи, характерні для права держав-членів” розглядаються як складова частина права Європейського співтовариства. Їх порушення вважається підставою для скасування в судовому порядку актів співтовариства. На думку Європейського суду, відображеній в деяких його рішеннях, джерелом формування цих принципів є конституційні традиції держав-членів, Європейська конвенція прав людини та інші міжнародні-правові акти.
Отже, дослідивши структурні особливості романо-германської системи права, можна зробити висновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерел виконують допоміжну роль і доповнюють його. Романо-германська система права має універсальний характер, порівняно з іншими правовими системами.
2.3. Загальна характеристика права окремих країн, що входять до романо-германської правової системи.
Французьке право, з одного боку, і германське – з іншого, й були тією моделлю, згідно з якою романо-германська правова сім’я поділяється на дві групи: романську (до якої, як ми вже зазначали, належать Франція, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург. Португалія) і германську (до якої належать ФРН, Австрія, Швейцарія та деякі інші країни).
Головні ознаки сучасної правової системи Франції сформувалися у період Великої французької революції 1789 – 1794 pp. і перші десятиліття потому, особливо за часів правління Наполеона. Найважливішими документами того часу були: Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Цивільний кодекс 1804 р.. Цивільний процесуальний кодекс 1806 р., Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1803 р., Кримінальний кодекс 1810 р[12].
Більшість з названих актів, за винятком двох процесуальних кодексів, зберігають і донині свою юридичну силу. Проте у сучасній системі джерел права центральне місце займають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., а також Преамбула до Конституції 1946 р., яка містить розгорнутий перелік демократичних прав і свобод громадян[13]. Серед законодавчих актів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють закони, які доповнюють положення Конституції. Звичайні закони – це акти парламенту, що стосуються окремих галузей права або їх інститутів. До числа звичайних законів належать і кодекси, які відповідають традиційній наполеонівській схемі законодавства: кримінальний, цивільний тощо, зміни у які вносяться шляхом видання законів.
Чинна французька Конституція 1958 р. передбачає широкі можливості правового регулювання суспільних відносин шляхом видання актів виконавчою владою – урядом, міністерствами і уповноваженими на те органами адміністрації. Так, Конституція чітко окреслює перелік галузей правового регулювання, що знаходяться у винятковій компетенції законодавчої влади, а всі правові питання, що не входять у сферу законодавства, регулюються актами різного рівня. Серед них найбільш вагомими є ордонанси – акти, що приймаються урядом з дозволу парламенту і згідно з висновком Державної ради у сферах, які регулюються законодавством. Важливе місце у системі нормативних актів займають урядові декрети, що підписуються президентом, а також ті, які видаються тільки президентом.
Правова система Бельгії характеризується тим, що з моменту створення самостійної Бельгійської держави (1830 р.) основу її законодавства склали п'ять французьких кодексів: Цивільний, Торговий, Кримінальний, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний. Вони мали вирішальний вплив на розвиток бельгійського права, а Цивільний кодекс є чинним і нині. Щоправда, при збереженій загальній структурі, текст його зазнав істотних змін. Торговий кодекс Бельгії, прийнятий у 1872 р., і Кримінально-процесуальний – прийнятий у 1878 р., з моменту їх прийняття і по нині включають запозичені розділи з аналогічних кодексів Франції. І як продовження у 1967 р. був прийнятий Судовий кодекс, який регулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процедуру діяльності.
Трудові відносини у Бельгії визначаються пактом „Про соціальну солідарність”, укладеним між представниками профспілок і підприємців у 1944 р. Це країна розвинутої системи соціального забезпечення, охорони природи, податкової справи. До речі, податкова справа, виборче право, сільськогосподарське, лісове і деякі інші галузі права систематизовані у кодекси у вигляді консолідованих актів[14].
Основа сучасної правової системи Іспанії сформувалась у XIX ст. Після звільнення країни від французької окупації (1808 – 1814 рр.) протягом кількох десятиліть приймалися кодекси законів з окремих галузей права. Вплив права Франції, історія власного законодавства, що нараховує багато століть, практика деяких латиноамериканських країн, які були іспанськими колоніями, й складають основу правової системи цієї країни.
Іспанська Конституція 1978 р. передбачає прийняття законів не тільки Генеральними кортесами, а й автономними областями, які можуть видавати законодавчі акти з питань, що віднесені до компетенції іспанської держави. Такі акти видають відповідно до процедури делегованого законодавства на підставі принципів і декретів, передбачених загальнодержавним законом.
В Іспанії діють Цивільний і Торговий кодекси. Регулювання трудових, екологічних, профспілкових відносин здійснюється окремими законами. Публічне право представлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого діє Кримінальний кодекс в редакції 1983 p., кримінально-процесуальним правом, яке сконцентроване у законі „Про кримінальне судочинство” 1882 p., і законодавством про владу.
Правова система Португалії складалася протягом багатьох століть. У XIX ст. була здійснена кодифікація головних галузей права. На сьогодні у Португалії діють Торговий кодекс (1888 р.), Торгово-процесуальний кодекс (1905 р.), Кримінально-процесуальний кодекс (1929 р.), Нотаріальний кодекс (1935 р.), Цивільно-процесуальний кодекс (1936 р.), Цивільний кодекс (1966 р.), Кримінальний кодекс (1982 р.).
Важливим етапом у розвитку законодавства Португалії вважають прийняття Конституції 1976 р., оскільки вона внесла демократичні зміни практично в усі галузі права, або ж безпосередньо сформулювала найважливіші його норми. Відповідно до її положень вищим законодавчим органом є Рада республіки, яка може надавати уряду у порядку делегованого законодавства право приймати декрети – закони з певного кола питань. Як свідчить досвід, саме цей шлях є найбільш дієвим щодо подальшого розвитку законодавства Португалії.
Основи правової системи сучасної Італії склалися у XIX ст., коли була створена єдина Італійська держава. Істотний вплив на її формування мали кодекси наполеонівської Франції, власна законодавча база і авторитет головних постулатів римського права. У 1856 р. в Італії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний кодекси. Згідно з домінуючою тоді французькою моделлю системи законодавства готувалось видання і загальноіталійського Кримінального кодексу, але через суперечності щодо запровадження смертної кари він був прийнятий лише у 1889 р.
Після встановлення в Італії фашистської диктатури наведені кодекси зазнали змін і доповнень. Так, замість самостійних Цивільного і Торговельного кодексів у 1942 р. було створено єдиний Цивільний, згідно з яким врегульованим ставало і питання торгового права. Крах фашистської диктатури призвів до вилучення із зазначених кодексів порівняно невеликої кількості норм, що безпосередньо відображали фашистську ідеологію[15].
У системі чинного законодавства Італії важливу роль відіграє Конституція 1947 р. Вона допускає поряд з виданням законів, що безпосередньо приймаються парламентом, видання актів уряду, які мають силу закону[16].
Сучасна правова система Великого Герцогства Люксембург в основному склалася після створення самостійної держави (1815 р.). На розвиткові права і судової системи його істотно позначилася французька, бельгійська і нідерландська окупація Люксембургу. Після створення самостійного герцогства у Люксембурзі діє Цивільний кодекс Наполеона та інші кодекси. Лише з часом деякі з них були замінені національними законодавчими актами, проте і останні загалом орієнтувалися на французькі кодекси. Суспільні відносини у Люксембурзі регламентуються не тільки законодавчими актами, що приймаються парламентом, але й постановами, які видаються Великим герцогом у порядку делегованого законодавства.
Основи правової системи ФРН були закладені після об’єднання у 1867 р. германських держав у Північно-Германський Союз, що згодом (у 1871 р.) став Германською імперією. Із створенням Північно-Германського Союзу були прийняті Торгове уложення (1866 р.), Кримінальне уложення (1871 р.), Цивільно-процесуальне і Кримінально-процесуальне уложення, закон „Про судоустрій” (1877 р.), Цивільне уложення (1896 р.)[17]. Більшість із цих законодавчих актів, зазнавши деяких змін і доповнень, є чинними і нині.
У 1990 р. відбулося об’єднання Німеччини шляхом приєднання НДР до ФРН, а тому система джерел германського права знає декілька видів внутрішніх нормативних договорів. Головне місце у системі чинного законодавства ФРН займає Конституція ФРН 1949 р. У цьому документі, що розпочинається Преамбулою, якою передбачено основні права та обов’язки громадян, детально обґрунтовуються питання взаємовідносин федерації і 16 земель – суб’єктів федерації[18], а також визначається система органів влади, управління і судочинства. Поряд із законодавчими актами важливим джерелом права визнаються постанови, які приймаються на підставі законів федеральним урядом, федеральними міністрами та урядами земель.
На думку німецьких юристів, чинне законодавство ФРН можна систематизувати у дев’ять головних галузей: 1) державне і конституційне право; 2) управління; 3) правосуддя; 4) цивільне і кримінальне; 5) оборона;
6) фінанси; 7) господарське право; 8) трудове право, соціальне забезпечення;
9) зв’язок, шляхи сполучення, транспорт.
Основи сучасного права Австрії були закладені у XVIII ст. в період централізації державної влади. З того часу розпочалася підготовка першого австрійського Цивільного кодексу. У 1811 p. було прийнято Загальне цивільне уложення, яке вважається одним з перших цивільних європейських кодексів. Протягом часу він зазнавав змін і доповнень, найважливішими з яких є закони „Про оренду”, „Про земельну власність” та „Про право власності”. Як головне джерело торгового права в країні використовується Германське торгове уложення 1897 р., що набрало чинності у 1938 р. Трудові, екологічні відносини, а також проблеми соціального забезпечення регулюються окремими нормативними актами. В Австрії також діють новий Кримінальний кодекс
1974 р. і Кримінально-процесуальний кодекс 1975 р.
Створення уніфікованої правової системи Швейцарії розпочалося у
1874 р., з моменту прийняття Конституції і внесення до її тексту поправок, якими передбачалося передання до сфери регулювання федеральних властей основних питань цивільного і кримінального права. Після цього, у 1912 р., було прийнято єдиний Цивільний кодекс, а у 1936 р. – уніфікований Зобов’язальний кодекс. З 1942 р. набрав чинності Кримінальний кодекс. Інші питання життєдіяльності Швейцарської держави врегульовані на рівні окремих законів чи підзаконних нормативних актів.
Підсумовуючи шлях еволюції романо-германської правової системи, можемо зробити висновок, що він значною мірою визначався змінами у правовій системі Франції, яка виступала своєрідним законодавцем правової культури серед країн романо-германської правової системи. Це знайшло своє відображення у законодавстві різних країн цієї правової системи, яке створювалися за зразком французьких кодексів. Певною мірою подібну до Франції роль у розвитку романо-германської правової системи відігравала також Німеччина.
2.4. Особливості впливу романо-германської системи права на правові системи неєвропейських країн.
Колонізація значних заморських територій повела за собою поширення романо-германської правової системи за межи Європи. Форма кодифікації, прийнята в XIX – XX ст., сприяла цій експансії в інші країни. Розглянемо вплив романо-германської правової системи на розвиток права в неєвропейських країнах. Почнемо з Американського континенту.
Іспанські, португальські, французькі і голландські колонії в Америці сприйняли основні правові поняття романо-германської сім’ї, через те, що становище права в цих країнах на момент їхнього підкорення європейцями перебувало на низькому рівні.
Спочатку повсюди, окрім міст і деяких центрів, застосовувалось примітивне звичаєве право, що було пов’язане з колоніальним статусом цих країн і відсутністю національних юридичних кадрів. В міру розвитку країн Америки право, що застосовувалось на практиці, стало зближуватися з доктринальним правом, що викладалося в університетах Америки і метрополії, потім з правом, інкорпорованим в кодексах, створених за європейським зразком. Питання про відмову від цієї традиції ніколи не поставало. Проте умови розвитку американських країн, зокрема і у сфері права мали свою специфіку, порівняно з розвитком права у європейських країнах[19]. Тому безперечно, не відмовляючись від запозичень у метрополій в правовій сфері, вони разом з тим адаптували ці запозичення до своїх реалій, а тому вони набували тут іншої форми, ставали оригінальними.
Наприклад, в Мексиці, Перу, Гватемалі зберігся своєрідний аграрний режим індіанських общин. Лице, яке, по нашим теоретичним уявленням, є власником землі, насправді може бути не таким, а лише представником общини, за рахунок (і в інтересах якої) воно повинно в відповідності до звичаю використовувати землю[20]. Правовий розвиток на Гаїті в багатьох сферах проходив у відповідності до звичаїв, котрі просто ігнорували формально діюче „вчене” право країни.
З іншого боку, виникло питання відносно деяких територій Америки, котрі знаходились під іспанським чи французьким гнітом, а зараз входять до складу країн, де переважає англосаксонське право, чи країн, які знаходяться під політичним впливом країни цього права. Чи може за подібних умов зберегтися традиційна приналежність до романо-германської правової сім’ї? Заперечна відповідь на це питання повинна бути дана відносно колишньої Французької Луїзіани (за виключенням сучасного штату Луїзіана – колишньої території Нового Орлеану). Колишні іспанські володіння, що на сьогодні є штатами США (Флорида, Каліфорнія, Нью-Мексико, Арізона, Техас та інші), змогли зберегти лише деякі інститути колишнього колоніального права, і в наші дні вони також стали країнами англосаксонського права. Навпаки, штат Луїзіана, провінція Квебек, а також Пуерто-Рико і зараз залишились вірними традиції: тут діє змішане право, що зберегло свою приналежність до романо-германського права.
В Африці романо-германська правова сім’я також поширилась внаслідок колонізації[21]. В країнах Африканського континенту (за винятком Північної Африки, де з середніх віків поширилась мусульманська правова система) взагалі не існувало розвинутої системи права, формуванню якої перешкоджали традиційні структури. Саме поняття права було принесене туди колоніальними державами. Держави, що були в минулому колоніями Франції, Бельгії, а також іспанські та португальські володіння увійшли, таким чином, до складу франко-германської правової сім’ї. Острів Маврикій і Сейшельські острови також в силу історичних причин належать до цієї сім`ї, не дивлячись на те, що вони входять до Британської Співдружності. Лише майбутня еволюція дозволить нам встановити, чи являють собою правові системи Африки одну чи декілька автономних груп у складі романо-германської правової сім’ї[22].
Країни, що входили до Південно-Африканського Союзу до їх захоплення Англією, знаходячись під владою Голландії, належали до романо-германської правової сім’ї. Але романо-голландське право під час англійського панування занепало. Під англійським впливом відбулися зміни, які дозволяють вважати сьогодні право Південної Африки змішаним правом.
Північна Африка також належить до романо-германської правової сім’ї, так як різноманітні країни Північної Африки сприйняли французькі чи італійські закони в результаті колонізації чи під політичним і культурним впливом Франції. Та важливу роль в цих країнах продовжує відігравати мусульманське право.
В країнах Азії романо-германська правова сім’я знайшла прихильників в самих різноманітних її районах. Туреччина, починаючи з епохи Танзімату, що почалася в 1839 р., для модернізації свого права використовувала в якості зразка європейські кодекси. Проте вона зберігала вірність мусульманській правовій традиції аж до Першої світової війни, але згодом відмовилась від неї. З 1920-х років, внаслідок реформ Кемаля Ататюрка, вона повністю належить до романо-германської правової сім’ї.
Що стосується арабських держав, що виникли на Близькому Сході внаслідок розпаду Оттоманської імперії в 1918 р., то їх еволюція нагадує скоріше еволюцію Єгипту, ніж Туреччини. Вони зберегли і посилили з 1918 р. юридичні зв’язки з Францією, залишені їм у спадок Оттоманською імперією. Але вони не повністю секуляризували своє право, як це зробила Туреччина. Тому в цих країнах по відношенню до їх громадян, що сповідують мусульманську релігію, широко діє мусульманське право.
Особливий випадок являє собою розвиток права в Ізраїлі. В той період, коли Палестина була англійською підмандатною територією, вплив загального права в значній мірі витіснив тут вплив раніше діючого франко-оттоманського права. Аналогічне становище було в Іраку та в Йорданії. Але відміна британського мандата призвела до відновлення романо-германської концепції права.
Аравійський півострів раніше зовсім не знав впливу романо-германської правової традиції. Форми його майбутньої модернізації на даний момент неясні: важко сказати, чи буде тут переважаючим англійський чи американський економічний вплив, який є досить сильним в Саудівський Аравії та в Об’єднаних Арабських Еміратах, чи ж більш тісні зв’язки з арабським світом орієнтують право цих країн на приєднання, хоча б часткове, до романо-германської правової сім’ї. Існувала також можливість приєднання права цих країн до соціалістичних зразків (наприклад, Народно-Демократична Республіка Ємен – НДРЄ). Але вона зазнала краху після розвалу світової соціалістичної системи і виявилась на долі цього регіону в ліквідації НДРЄ внаслідок його приєднання до капіталістичного Ємену.
Іран, що також створив свою кодифікацію за французьким зразком, знаходився в такому ж становищі, що й Єгипет, Сирія та Ірак. Тут до „ісламської революції” 1978 – 1979 років також існувало змішане право, наполовину романо-германське, наполовину засноване на ісламі. Але „ісламська революція” обумовила кардинальні зміни в цьому процесі: європейський правовий досвід було цілковито відкинуто і заперечено; натомість право знову почало базуватись виключно на нормах шаріату. Аналогічною ситуація була нещодавно і в Афганістані (в період перебування при владі в ньому талібів). Таким чином ситуація з розвитком права в регіоні характеризується перманентними змінами – від рецепції романо-германського права до його заперечення, і навпаки.
На іншому кінці Азії романо-германське право мало лише тимчасовий успіх в Китаї в період 1920 – 1930-х років. Таке ж становище було й у В’єтнамі та в Північній Кореї. Тісні зв’язки з романо-германською правовою сім’єю характерні також для права Японії[23], Тайваню, Південної Кореї.
Щодо Філіппін, то іспанська колонізація призвела до їх включення до романо-германської правової сім’ї. Однак п’ятдесят років американської окупації привнесли нові елементи до філіппінського права і зробили його змішаним. Право Цейлону (Шрі-Ланки) також можна розглядати як змішане.
Індонезія, колонізована голландцями, у значній мірі належала до романо-германської правової сім’ї. Але концепції романо-германської правової сім’ї існують тут у зв’язку з мусульманським правом і із звичаєвим правом (адатом). Тому і цю систему права можна вважати змішаною.
Таким чином, роблячи загальні підсумки впливу романо-германської системи на право неєвропейських країн, можна сказати, що він мав важливий (часом визначальний) характер. Але при цьому рецепція романо-германської правової традиції завжди враховувала специфіку історичного розвитку, ментальності та релігії кожної з цих країн. Відповідно ця рецепція мала відмінні риси: в різній мірі поєднуючись з місцевими правовими традиціями та звичаями. Тому більшість правових систем неєвропейських країн на даному етапі не можна беззаперечно віднести до романо-германської правової системи, а краще розглядати як змішані.
РОЗДІЛ 3. РОМАНО-ГЕРМАНСЬКИЙ ТИП ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ТА ІНШІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ: ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА.
3.1. Романо-германська та англосаксонська системи права.
Роблячи порівняння романо-германської та англосаксонської правових систем, слід відмітити, що в обох цих правових системах в основу було покладено варварське та римське право. Але вплив останнього в Англії був мінімальним, на відміну від країн континентальної Європи. Саме тому в Англії право базувалось не на теорії, а правовій практиці, отже – стало прецедентним. Іншим важливим джерелом англосаксонської правової системи (поряд з правовим прецедентом) стали укази центральної влади, оскільки тут в середні віки зберігалась сильна центральна влада, в той час як на континенті запанувала феодальна роздробленість. Тобто історичні відмінності обумовили формування особливостей кожної з цих правових систем.
Прецедентне право Англії, яка стала батьківщиною англосаксонської правової системи, суттєво вплинуло на правовий розвиток багатьох країн світу. Воно стало пануючим у США, Канаді, Австралії, Індії, Новій Зеландії та інших країнах (переважно у колишніх англійських колоніях).
До особливостей англосаксонської правової системи належить наявність двох видів норм: законодавчих та прецедентних. Перші являють собою (як і в романо-германській правовій системі) загальні правила поведінки. Водночас другі (перцедентні) – становлять певну частину судового рішення з конкретної справи. Англійські юристи відносять до прецедентної норми („ratio decidendi”), по-перше, юридичні висновки зі справ, а, по-друге, аргументацію, мотиви рішення. Ці два елементи становлять сутність рішення. Решта являє собою „похідне висловлювання” („obiter dictum”)[24].
Проте на сучасному етапі можна вести мову про певний синтез обох систем, що відбиває загальну тенденцію розвитку їх країн-носіїв, що перебувають у контексті євроінтеграції, а беручи ще більш загальні масштаби – у світовому процесі глобалізації, що обумовлює, також, і правову інтеграцію. Цьому сприяє і певна спільність їх історичних витоків.
3.2. Романо-германська та соціалістична системи права.
Порівнюючи романо-германську та соціалістичну правові системи, одразу ж варто зазначити, що перша стала базою для другої і часто соціалістичну правову систему розглядають лише як підвид романо-германської. І дійсно, поява соціалістичної правової системи відбулась у першій половині XX ст. в країнах, де традиційно панувала романо-германська правова система (Росія та країни Центральної і Південно-Східної Європи). Відповідно, вона не могла цілковито заперечити попередню правову традицію, яка вже мала багатовікову історію. Її специфіка була обумовлена тим, що романо-германська система права була доповнена нормами, що черпались з фундаментальних положень марксистсько-ленінської філософії у їх прикладанні до правової сфери. Як наслідок, соціалістична правова система набула певних ідеалістичних рис (як запозичених не з правової практики, а з теорії – до того ж у її філософському вимірі). При цьому цей ідеалізм не був тотожний ідеальній правовій моделі, а навпаки.
Соціалістична правова система, на відміну від романо-германської, характеризувалась революційним характером законодавства (класовим підходом, схильністю до негайних і жорстких санкцій, декларативним намаганням заперечити попередню традицію і т.п.), значним залученням громадськості у судовій практиці (хоча і при мінімальній її ролі), досить частим зміщенням судових та репресивних органів, наявністю розгалуженої системи надзвичайних судів та декларативним характером самого законодавства. Загалом, якщо для романо-германської правової системи (особливо на сучасному етапі) більше властиві гуманістичні, демократичні тенденції та принцип індивідуалізму; то для соціалістичної – тенденції до тоталітаризму, репресивний характер законодавства, превентивний та колективістських характер покарань. Це особливо позначилось у нерозвиненості інституту адвокатури, що кардинально різнить соціалістичну правову систему від романо-германської. Загалом, соціалістична правова система виявилась нежиттєздатною для країн Європи, що і обумовило відмову від неї у цих країнах наприкінці XX ст. Водночас вона виявилась близькою для правових традицій азіатських країн. Саме тому вона досі успішно функціонує і є пануючою у Північній Кореї, Китаї, В’єтнамі.
3.3. Романо-германська та релігійні системи права.
На перший погляд між романо-германською і релігійними правовими системами взагалі немає нічого спільного. Так, якщо в основі романо-германської правової системи лежить римське право та звичаєве право варварських народів Європи (яке було згодом кодифіковано та розвивалось зусиллями світських юристів); то релігійні правові системи були засновані виключно на постулатах (догмах) відповідних релігій (мусульманська – базувалась на постулатах ісламу, індуїстська – на догматах індуїзму і т.д.) і їх розвиток відбувався в контексті еволюції відповідних релігій. Подібне твердження дійсно заслуговує на увагу (і зустрічається у ряді праць, присвячених історії становлення сучасних правових систем), але воно позначено поверховим підходом до справи. Якщо ж підійти до даного питання більш уважно, враховуючи загальні тенденції, властиві для розвитку всіх правових систем, то стає очевидним, що в основі всіх їх лежать певні спільні елементи. Так, основою варварських правових традицій були норми, пов’язані з релігією і релігійний світогляд варварських народів Європи визначав їх правову культуру. Подальший розвиток романо-германської правової системи також був тісно пов’язаним з релігією (християнством). Наприклад, це виявилось у сімейно-шлюбному законодавстві, в плані заборонних санкцій щодо полігамного шлюбу або укладення шлюбу між близькими родичами (це забороняється і відповідними нормами християнства, які передували створенню романо-германської правової системи – отже були запозичені з християнської традиції).
Таким чином, твердження про кардинальну відмінність між романо-германською та релігійними правовими системами є не зовсім вірним. Він може стосуватись лише тих релігійних систем права, що виникли далеко від Європейського континенту і тому не мали спільних культурних зв’язків з країнами Європи. Натомість мусульманська правова система, іудаїстська концепція права та деякі інші (зокрема протестантська) тісно пов’язані з романо-германською правовою системою – часом будучи ґрунтом для останньої, а часом – розвиваючись на її основі.
3.4. Загальна характеристика романо-германської системи права в Україні.
Розвиток правової системи в Україні почався з моменту створення в ній національної державної організації (про що можна вести мову з часів Київської Русі). Таким чином на сучасний момент він вже пройшов тривалий шлях розвитку. Спочатку він був позначений впливом „варварських” звичаїв, які після прийняття християнства доповнились рецепцією римського права через посередництво візантійської правової культури[25].
Отже, процес становлення романо-германської правової системи в Україні був тотожним до аналогічних процесів у більшості країн Європи.
Послаблення візантійських впливів, а потім і їх повне припинення (після загибелі Візантії у XV ст.) не призвело до припинення запозичення римського права. Але відтепер воно здійснювалось за посередництва інших європейських країн, які вже пройшли цей процес. Це було обумовлено і тим, що в XIV ст. Україна втратила національну державність і потрапила під владу інших європейських держав, які нав’язували їй і свої правові традиції (які були засновані на романо-германській правовій системі). Відновлення рецепції римського права в епоху пізнього середньовіччя проявилось в поширенні на українських теренах Магдебурзького права, Литовських статутів та інших пам’яток права, які поєднали у собі право західноєвропейських країн (що належали до континентальної правової системи) з місцевими правовими традиціями. Цей процес не припинився і після входження українських земель наприкінці XVIII ст. до складу Австрійської та Російської імперій. Лише період перебування України у складі СРСР вніс у цю ситуацію певні корективи.
Період радянського панування в Україні обумовив домінування в ній соціалістичного типу права, який змінив класичну романо-германську правову систему. Проте і право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. А звичаю і судовій практиці відводилась допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.
Після проголошення незалежності України правова система України почала формуватися як самостійна. Вона звільнилась від псевдосоціалістичної сутності, яка приглушила її континентально європейські корені, надавши їм класово-ідеологічних тонів і знову повернулась в романо-германську правову систему.
Зараз можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України. Проте вона перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи. Водночас за період незалежності України було закладено правовий фундамент, що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах її особливого європейського різновиду.
Як і решта країн романо-германської правової системи, Україна є країною кодифікованого права (причому протягом останнього десятиліття відбулось оновлення кодексів – замість старих, заснованих на соціалістичній правовій системі, було створено нові, засновані на принципах романо-германського права). Ще однією рисою, яка засвідчує базування права в Україні на принципах романо-германської правової системи є верховенство закону, який є головним джерелом права. Основним законом України є Конституція 1996 р. Прагнення України до євроінтеграції також мають бути пов’язані з приведенням її законодавчої бази у відповідність до європейських стандартів – тобто до сучасної концепції романо-германської правової системи.
Таким чином, можна вести мову про те, що право в Україні почало розвиватись у тісному взаємозв’язку з романо-германською правовою системою. Причому це тяжіння до стандартів континентальної правової системи виявилось настільки сильним, що фактично стало однією з невід’ємних рис вітчизняної правової культури. Підтвердженням цьому є, зокрема і те, що навіть в період перебування України у складі СРСР соціалістична правова система не змогла подолати цієї традиції. Тому після відродження незалежності України її право і повернулось до стандартів романо-германської правової системи – це є додатковим аргументом на користь європейського коріння української нації, її включеності у загальноєвропейський культурний процес, а отже – і додатковим аргументом на користь євроінтеграційних прагнень України та необхідності для нас вступу до Євросоюзу як нашого природного середовища.
ВИСНОВКИ.
Роблячи загальні підсумки досліджуваної теми, можемо констатувати, що її вивчення має тривалу історію. Історіографія теми представлена численними працями закордонних та вітчизняних дослідників. Проте у нас в радянський період вона була заполітизованою, що позбавляло її дослідження об’єктивності. Правда, останнім часом цей недолік долається. Активно залучаються праці закордонних юристів. Але вести розмови про завершений характер розробки даної теми є передчасним. Вони будуть тривати, оскільки еволюціонує і сама романо-германська правова система.
Дослідивши виток романо-германської правової системи, ми прийшли до висновку, що її становлення пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.
Шлях еволюції романо-германської правової системи значною мірою визначався змінами у правовій системі Франції, яка виступала своєрідним законодавцем правової культури серед країн романо-германської правової системи. Це знайшло своє відображення у законодавстві різних країн цієї правової системи, яке створювалися за зразком французьких кодексів. Певною мірою подібну до Франції роль у розвитку романо-германської правової системи відігравала також Німеччина.
Взагалі, розглядаючи поняття правової системи узагальнено, можна констатувати, що вона являє собою сукупність особливостей всіх державно-правових явищ, що властиві певній групі держав. Ці особливості сформувались історично під впливом різноманітних політичних, соціальних та економічних чинників і мають своїм наслідком сучасний стан права в цих країнах.
Романо-германська система права не є однорідною і в свою чергу може бути умовно поділена на кілька правових підсистем, кожна з яких є по-своєму оригінальною. Та не слід переоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливо якщо розглядати ці підсистеми в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити про романо-германську сім’ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони можуть бути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права. Таким чином, романо-германська правова система на сьогодні є доконаним фактом і домінує у більшості країн континентальної Європи, а також у ряді їх колишніх колоній та країнах, що здійснили рецепцію римського права (наприклад Японія).
Дослідивши структурні особливості романо-германської системи права, можна зробити висновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерел виконують допоміжну роль і доповнюють його. Таким чином романо-германська система права має універсальний характер, порівняно з іншими правовими системами.
Окрім романо-германської (континентальної) правової системи існують також і інші, з якими, окрім спільних ознак, досліджувана нами правова система має і певні відмінності. Це зумовлює своєрідність і неповторність кожної з них, але разом з тим свідчить і про спільні закономірності їх розвитку та певну взаємопов’язаність. Це повною мірою стосується і України, яка розвивала свою правову культуру в контексті континентальної правової системи, але при цьому мала і власні особливості. Але оскільки кожна з європейських країн також має свої відмінності у різних аспектах культури (в тому рахунку і правової), але при цьому тяжіють до євроінтеграції як до універсального способу співіснування споріднених етнокультурних спільнот (що ніяким чином не спричиняє втрату власної ідентичності); то і Україна також має всі підстави для євроінтеграції, але це не призведе (як вважають окремі українські політики) до втрати власної ідентичності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
1. Африка: энциклопедический справочник. – М.: Советская энциклопедия, 1987. – Т. 1. – 672 с. – Т. 2. – 671 с.
2. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрист, 1995. – 455 с.
3. Бек В.А. Рецепция Римского права в Западной Европе: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Л., 1950. –17с.
4. Берман Г.Д. Право і революція: Формування західної традиції права. – К.: IRIS, 2001. – 651 с.
5. Буткевич В. Міжнародне право. Основи теорії. – К.: Либідь, 2002. – 608с.
6. Васецький В.Ю. Права людини в романо-германській правовій системі // Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. – 2004. – Вип. 24. – С. 60 – 66.
7. Голяк Л.В., Мацько А.С., Тюріна О.В. Порівняльне правознавство: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2004. – 200 с.
8. Глиняный В. История государства и права зарубежных стран. – Х.: Одиссей, 2003. – Ч. 1. – 832 с.
9. Григонис Э. Теория государства и права. Курс лекций. – СПб.: Питер, 2002. – 320 с.
10. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – Пер. с фр. В.А. Туманова. – М.: Международные отношения, 1997. – 400 с.
11. История новейшего времени стран Европы и Америки: 1945 – 2000. – М.: Простор, 2002. – 480 с.
12. Карбоннье Ж. Юридическая социология. – Пер. с фр. – М., 1986. – С.330.
13. Кашкин С. Право Европейского Союза. – М.: Юрист, 2003. – 925 с.
14. Кельман М. Загальна теорія держави та права зарубіжних країн. – Л.: Новий Світ, 2000. – 584 с.
15. Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л., Пастухов В.П., Тихомиров О.Д. Загальна теорія держави і права. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 317 с.
16. Комаров С. Теория государства и права. – М.: Норма, 2003. – 448 с.
17. Корчевна Л.О. Проблема різноджерельного права: Дослід порівняльного правознавства. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – 360 с.
18. Корчевна Л. Українське право і романо-германська традиція // Право України. – 2004. – N 5. – С. 19 – 22.
19. Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран. – М.: Норма, 2003. – 464 с.
20. Котюк В. Основи держави і права. – К.: Аттика, 2001. – 432 с.
21. Кузнецов В. Международное право. – М.: Юрист, 2001. – 672 с.
22. Матузов Н.И., Мацько А.В. Теория государства и права: Учебник. – М.: Юрист, 2001. –321С.
23. Мацько А. Міжнародне право. Навчальний посібник. – К.: МАУП, 2002. – 216 с.
24. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право. – К.: Аттика, 2004. – 224 с.
25. Новейшая история стран Европы и Америки. XX в. – М.: ВЛАДОС, 2001. – Ч. 1. – 464 с.
26. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса: Юридическая литература, 2002. – 278 с.
27. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. 2-е вид. –Х.: Консул, 2005. – 656 с.
28. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Ин-Юре, 2003. – 584 с.
29. Суботін В.М., Філонов О.В. та ін. Теорія держави і права: Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 327 с.
30. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 247 с.
31. Третьякова Т.А., Гуренко М.Н. История государства и права зарубежных стран. – К.: Правник, 1999. – 199 с.
32. Тимощук О.В. Порівняльний аналіз римських та романо-германських державно-правових інститутів як фактор погляду на періодизацію історії держави та права // Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. – 2001. – Вип. 13. – С. 86 – 93.
33. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. – М.: Юрист, 2003. – Т. 2. – 520 с.
34. Філософія права. – К.: Юринком Интер, 2002. – 272 с.
35. Фридмен Л. Введение в американское право. – Пер. с англ. – М., 1992. – 287 с.
36. Фуше М. Европейская республика. – Пер. с фр. – М.: Международные отношения, 1999. – 168 с.
37. Чернецька О.В., Шилінгов В.С. Правові системи сучасності. – Ірпінь, 2003. – 101 с.
38. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М.: Юрист, 2002. – 576 с.
[1] Бек В.А. Рецепция римского права в западной Европе: Автореферат дис... к. юр. н. – Л., 1950 – С.6
[2] Давид Р. Основные правовые системы современности. – М., 1988. – С. 32.
[3] Давид Р. Основные правовые системы современности. – М., 1988. – С. 35.
[4] Школа юристів XI – XIII ст., що виникла в Болоньї й одержала назву від приміток (глосс), якими юристи супроводжували тексти кодексу Юстиніана.
[5] Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрист, 1995 – С.33
[6] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: Консул, 2005. –С. 519.
[7] Карбоннье Ж. Юридическая социология. – Пер. с фр. – М., 1986. – С. 276 – 277.
[8] Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права: Учебник. – М.: Юрист, 2001. – С. 173.
[9] Фридмен Л. Введение в американское право. – Пер. с англ. – М., 1992. – С. 7 – 8, 17 – 18.
[10] Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрист, 1995. – С. 8.
[11] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: Консул, 2005. –С. 538.
[12] Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. – М.: Юрист, 2003. – Т. 2. – С. 169 – 269.
[13] Там само. – С. 375, 375 – 398.
[14] Глиняний В. История государства и права зарубежных стран. –Х.: Одиссей, 2003. – Ч. 1. – 832 с.; Третьякова Т.А., Губенко М.Н. История государства и права зарубежных стран. – К.: Правник, 1999. – 199 с.
[15] Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М.: Юрист, 2002. – С. 466 – 471.
[16] История новейшего времени стран Европы и Америки: 1945 – 2000. – М.: Простор, 2002. – С. 87 – 88.
[17] Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. – М.: Юрист, 2003. – Т. 2. – С. 281 – 294.
[18] З 2006 р. почала реалізовуватись адміністративно-територіальна реформа, яка передбачає суттєве розширення повноважень земельних урядів. Це має знайти своє відображення в новій редакції Конституції ФРН.
[19] Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран. – М.: Норма, 2003. – 343 – 347.
[20] Новейшая история стран Европы и Америки. – М.: ВЛАДОС, 2001. – Ч. 1. – С. 425 – 428.
[21] Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М.: Юрист, 2002. – С. 369 – 373; Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран. – М.: Норма, 2003. – С. 343 – 344, 417 – 420.
[22] Африка: энциклопедический справочник. – М.: Советская энциклопедия, 1987. – Т. 1,2.
[23] Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран. – М.: Норма, 2003. – С. 348 – 352; Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М.: Юрист, 2002. – С. 354 – 360.
[24] Див.: Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрист, 1995.
[25] Корчевна Л. Українське право і романо-германська традиція // Право України. – 2004. – N 5. – С. 19 – 22.